Чотири броди (Михайло Стельмах)

🖤 Додати в список читання

Ой думай, думай
Чи перепливеш Дунай

Народ

Максиму Тадейовичу Рильскому – моєму доброму навчителю і старшому другові

ЧАСТИНА ПЕРША

І

За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк.

А в татарському броді глухо бухикають весла: похилі, пеначо давнина, діди лодь-лодь снують на човнах-душогубках, і не знати, що вони виловлюють – рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, і соняшники, немов щити, бо тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і щерблені кості.

О пам’ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито над Ханським і Чорним шляхами, бо й тепер є татарські броди й козачі могили. Це давнина, це наша гірка, немов полин, давнина, її вже забуває час по книгах і кобзарі по майданах.

Але й досі в хатах-білянках, що підсніжниками зійшли на долонях узлісь і степів, печаляться матері котовців і червоних козаків; і досі в накупаних сонцем і грозами полях з-під серпа і сльози поглядають матері на приімлені шляхи, по яких пролетіли та й залетіли в югу історії коники-коні.

О наші передчасно посивілі матері, із сапкою в руках, із серпом на плечі та болючою в очах югою. Ви не проходили гімназій, ні вищих, ні нижчих шкіл. Вашою єдиною школою і книгою була книга землі, зерно у землі, сонце над землею, і діти біля персів, і діти біля ніг.

Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в руках чи серпом на плечі та дитям біля персів, що знали не шовки, а лише нерівне, шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полинового смутку давнини? Чи будуть довіку не як ношу, а як вдячність нести в душі свято і сум материнських очей і синівську вірність батькам, що шаблями вирубували новий час на чорних та ханських шляхах, щоб вони, ці шляхи, зосталися тільки полином пам’яті, а не шрамами сьогодення?..

Послухав би ці роздуми цинік типу Магазаника, загелготів би гусаїюм:

– Ге-ге-ге, нащо мені отой романтики чад, коли краще срібний карбованець у кишені чи півлітра на столі.

Цьому нечестивцю і тридцять срібляників по обтяжать ні кишоні, ні совісті… Та що це я в таку піч про казна-що? Чи це з болота нечиста сила налягає?

З пшеничного поля Данило поглянув на той обшир, який густіше проростав туманом та й зникав у тумані. Цей гиблий шмат землі, що колесом одкочувався від татарського броду й козачої долини, і досі по мав власної назви, хоча тут люди не раз знаходили неповний притулок від давніх і д’недавніх ординців. Біда, буває, жене чоловіка навіть до гаддя. А посеред цього болота є плесо, де вода така темна, ніби на чорному камені настояна, і місяць-білогривець не може просвітити її. Чи є там риба? Напевне є, бо недарма на купинах у заростях тілорізу, а то й на воді мають гніздування чорні крячки.

Данило так виразно уявив їх, що навіть почув хрипкі, простуджені голоси дружного птаства, яке вміє вберегти себе і від хижака, і від людини.

За татарським бродом, недалеко від присілка, голосисто озвався молодий погонич-птах:

– Крийок-крок, крийок-крок!

І він, малий, покинувши батьків, уже робить свої перші кроки в житті. Чого ж, ще навіть не навчившись літати, шукає пташеня у цьому світі і кому, і для чого подає свій самотній голос?

– Крийок-крок…

Отак і він, Данило, ще неоперений, залишився без батька-матері. Батька на далекій Золотій Липі забрала війна, коли йому, Данилові, було вісім років, а мати ще кілька літ і на шляхах, і на торжищах, і в спілому сріблі жита, і коло бродів допитувалась у людей: чи десь не бачили, чи, бува, не чули… Та й, не допитавшись на цьому світі, пішла на той, мов стеблина сивого жита. І на землі не стало ще однієї жниці, а на небі зажевріла ще одна зірка. І вже ніхто не почує її земного голосу.

Розлилися води

На чотири броди,

Що в першому броді

Соловей співає,

Соловей співає –

Весну розвиває…

Це весною, коли нуртувала і шаленіла хмільна вода. А влітку, як тільки задзвонять коси па лузі, для нього, малого, в неї була інша пісенька: “Був собі журавель та журавка, накосили сінця повні ясельця”.

І навіть у снах він бачив і чотири броди, і солов’я, і журавля з журавкою, що старались на сіно, тільки довго не міг збагнути, як це соловей весну розвиває, а коли збагнув – здивувався і зрадів, ніби руками доторкнувся до таємничої квітки образу. Та в цю пору мати його вже не співала…

Якогось синього-синього вересневого вечора він поспішав до неї з робітфаку. Ось і його річка, що має чотири броди, ось і принишкле село з корогвами тополь, ось і його могутні ясени над стемнілим тином, і старенькі вдовині ворітця, що кигикають, мов чайка, і під солом’яною шапкою хатина, що тримає у віконцях сповійпість місяця. Прикладеш до них руку і теж маєш на ній місячний посів. Він постукав у віконце, щоб мати відчинила йому двері, прислухався до її ходи. Та не почув більше материних кроків і ніхто не відчинив йому дверей.

Як страшно людині, коли їй нема кому відчинити дверей. І все одно він і досі, вертаючись пізно додому, стукає в це віконце з місячним маревом чи клубками темені і прислухається до хати, до материної ходи. Коли б він міг повернути її кроки, її руки, що іноді шорстко і м’яко лягали йому на голову, її тихий, заспокійливий голос, що струмком бринів біля його сну і струмками видобував зі сну:

– Данилку, вже скоро сонце зійде.

Вона ні разу в житті не проспала сонце. Ні разу! Якби він був маляром, то намалював би її з сонцем на плечі. Та не сонце, а вишню і хрест вона має в узголов’ї. Влітку на хресті краплинами крові червоніють вишні, восени здригається лист, узимку намерзає сніг, а весною він нанизується силянкою сліз… Був собі журавель та журавка. І не стало їх. А журавлина оболонь так само заростає травою, от лишень рани не заростають…

Тільки й рідні зосталось у Данила – бідова тітка Марина в Копайгородку та двоюрідна сестра у присілку. І чи зітхає, чи не зітхає вода в татарському броді, а Оксана все очікує брата з дороги. Стрічає вона його віястим усміхом, проводжає печаллю, і тоді в її прижурених очах стоять такі сині сльози, як роса на розквітлому льоні.

– Не сумуй, сестро, – пригорне до себе, схилиться підкучерявленим житнім чубом над нею.

– То не я, то моє бездолля сумує, – так скаже, що несамохіть оглянешся, чи не причаїлася десь поблизу жіноча судьба…

Красивим доля не поспішає важити щастя. Не відважила його й Оксані.

Ще зовсім недавно, де не йшла вона, людські очі, немов здивовані зорі, осявали її. А дівчина під ними соромливо, занепокоєно и радісно нахиляла голову. Не одне молоде серце вразила її врода, не один човен вечорами прибивався до татарського броду, та ні в один не поспішала сісти Оксана. Все їй не було часу, все вона вививалась і в жіночій, і в чоловічій роботі, вививалась, як у танці, бо хто ж, як не свої руки, принесуть у її сирітство і щматок хліба, і сорочку білу, і такі чоботята, якими можна лихо топтати, в яких можна й на люди вийти. Навіть кляті господині, яким не догодить ні чоловік, ні наймит, пі сам пекельпик, полювали за сирітськими руками. І тільки нечупари витріщувались на дівчину: чого, мовляв, щодня навіть на поління йти в чистій сорочці?

– Так у нас же вода не купована, – віджартовувалась Оксана і лебідкою проходила між захланністю тих, що з потом і брудом греблись до багатства.

– То вона отак хлопців принаджує, – сичали ті, які помічали, що жодні парубоцькі очі не оминають Оксанине личко і стан.

Та сама Оксана не зважала ні на ті очі, ні на ті слова, бо їй треба хліб заробляти, честь берегти.

А час ішов: весною – сіячем, улітку – косарем, восени – молотником, узимку – мірошником. Весною на дівочі голови час клав вінки, узимку – намітки. І вже на весіллях своїх подруг у душу Оксани забивався тривожний холодок: чому ж я не думаю ні про кого?

Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до неї раніше любові. Не раз ця тривога материнства передчасно підштовхує дівчину до того, що не стало коханням. Це підсвідоме відчувала й Оксана і дедалі частіше вечорами дивилася на татарський брід, на дорогу за бродом і на Чумацький Шлях над світом.

Між туманними зорями ловили вітер вітряки, під туманними зорями лежала вся її хліборобська сторона, що трималась на рахманному житі і добрих спокійних орачах. І хтось же повинен прийти звідти, сказати несказане, розбудити те, що вже, немов дитя, полохливо ворушилося під серцем. Юна любов завжди починається з очікування. Іще не полюбивши нікого, дівчина в незрозумілій тривозі ждала його, і чиїсь таємничі очі з’являлися їй з вечорів, і чиїсь кроки бентежили її, і комусь на всі чотири броди посилала свій голос, щоб по ньому хтось прийшов до неї.

І він прийшов.

Коли і по селах люди поволеньки потягнулися до книги, до вченого слова, до науки, до них із міста приїхав хмаробровий статурний агроном. З його засмаглого обличчя, либонь, ніколи не сходило літо, а з чорних очей допитливість. Розповідали, що він цілими днями придивлявся до зарослих пирієм дядьківських нивок та все розмовляв з хліборобами, як хоча б подвоїти врожай. Легко сказати – подвоїти! Як уродить, то вродить, а як ні, то що тоді? Та Ярослав Хоролець вірив, що й на бідняцькому полі вродить не тільки золота пшениця, але й краща доля, і до цеї віри навертав інших, тому й стрічали його одні усміхом, другі – шипінням. Уперше вона побачила його в своїх сусідів Гримичів, де зібралися на раду хлібороби з присілка. І чи то запальне слово, чи то сміливі очі його стривожили, збентежили дівчину. Тихцем вона зайшла до Гримичів, тихцем і вийшла від них, та не було вже спокою біля її серця.

А то якось осіннім надвечірком прийшов Ярослав і до неї, прийшов із видруватим Семеном Магазаником, який збирав податок. Не зв’язавши й кількох слів, Ярослав залишив під заставу душу: дівоча врода одразу приголомшила його.

У хаті про щось без угаву торохтів Семен Магазаник, набивав собі вченістю ціну й набивався на вишняк, а Ярослав, непомітно зиркаючи на дівчину, темнів, неначе в хмару входив. Він розумів, що не для нього зросла така краса. Змалюй оцю стриману гнучкість стану, оці чорні приламані брови, що тримають і ніжність, і рішучість, оцей довірливий, із скіфським смутком погляд, то й назвуть її чи любов’ю, чи сподіванням, – і, дивлячись на неї, захочеться самому стати кращим і добрішим. А які очі! їх, напевне, дав татарський брід – блакитні, аж сині, з несподіваним відблиском осінніх зірок. І сама вона чиста, мов світанкова година. А він прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвітне. Бридня, та й годі! І тоскно, і сутінно стало на душі в хлопця, і вмовкло його слово, підстрелене її вродою.

– Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, які чари і на виду, і в відерковім барильці! – пасталакав присадкуватий, тугим вузлом зав’язаний Магазаник, що мав жорнувате обличчя і грушкою – ніс. – А ви чого, товаришу агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив’язь припнули? Чом не куєте, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гості повинні орудувати язиком, щоб і якась кумерція, і якась політика була. Це, дорогенька Оксано, хе-хе-хе, той чоловік, що назубок знає науку – грунтознавство й усе, що коловоротиться біля селянського пожитку. От, к приміру, почали ненаситні щури пожирати в Шевчука бджіл, а товариш агроном і порадив йому обвести вулики червоним кольором. І, не повіриш, враз ізслизла напасть.

– Усі щури бояться червоного, – насмішкувато кинув Ярослав.

Магазаник навіть бровою не повів, лише поглянув на молоду голівку соняшника, що стояла в глечику на столі, і начебто сам до себе сказав:

– За мудрість соняху зрізали голову. – А далі без лихомовства заговорив до Оксани: – А ще, дівчино, твій гість неодмінно хоче всім виорати щастя. Не більше і не менше!

– Справді? – ворухнулися вії і приламані брови, а в синім підсмутку очей причаїлась недовіра, посміх і ще щось.

– Справді, Оксано, – на хмарнім обличчі агронома заворушились темні рум’янці.

– От бачиш, якого я тобі плугатаря привів, а ти і в підпіччя не заглянеш, і до печі не метнешся. Може, не варила, не пекла? – галагонив одне й те саме збірщик, а його весело шахраювате око все прицілювалося то до печі, то до мисника та насмішкувато виміряло відстань між чубом Ярослава і косами Оксани.

Дівчина вже не зводила зачудованого погляду з агронома. “І що вона думає собі про все і… про нього? Потрібний він їй, як торішній сніг”.

– Скільки про щастя говорять, а його так мало на світі, – зітхнула Оксана. – Яким же ви плугом думаєте виорати те щастя? Золотим?

– Ні, не золотим і не срібним, а гуртовим, – нахабнувато зареготав Магазаник.

– Це так смішно, дядьку? – шарпнув стрілчастими бровами Ярослав і став ще кращим у молодому гніві.

– Таки смішно! Їй-богу, смішно, коли повернути вашу, як пишуть у грубих книжках, романтику до мужицької практики. – Магазаник не так для агронома, як для Оксани підбив ученістю свою мову і вже іншим поглядом зміряв відстань між чубом і косами, – От розкажу я вам про це притчу-казочку. Колись давно, ще за царя Тимка, як земля була тонка, виорав на полі один мудригайло баняк із золотими побрязкачами, ледве їх на воза висадив, притрусив соломою, привіз додому, та й то щастя не зазнав, бо знайшлись на нього різні та всякі ложкохвати, і від скарбу залишився один надщерблений баняк. А ви хочете, щоб усі наші предковічні нуждарі вибились у люди. Та на всіх і сонце світити не хоче: теж своє поняття, реалізм і політику має. Одне слово, став, Оксано, як не вечерю, то хоч бурду на стіл: треба ж не лише язику, а й кендюху мати роботу.

– Ой, таке скажете… – поморщилась на цю мову Оксана.

– А ви, товаришу агроном, із яких позицій дивитесь на вечерю?

– Спасибі.

– І даремно оце зарання відмовляєтесь, їй-бо, прогадаєте! – не вгавав Магазаник. – Оксана хоч і сирота, проте справжня господиня. У неї навіть вівсяник місяцем сяє. Я на неї давно подобросусідськи оком накидаю, – і так глипнув своєю зеленню з піщаником, що дівчина знітилася. – А з яких ви принципів дивитесь на сяку-таку чарупину, хоча б слабосилої медівки? В Оксави вона теж є.

– Я не п’ю.

– Ніскілечки? – не повірив Магазаник.

– Поки що ніскілечки.

– Щось ми дуже ідейні! – По грубому виду Магазаника пробігло невдоволення, скривило тлустуваті зморшки на важкому чолі. – З акою ідейністю, натурально, можна й копита відкинути.

– Ви не відкинете, – осудливо пообіцяв Ярослав. – Ви своїми копитами з підземелля виб’єте!

– Чи не глибоко ви, вчені, дивитесь? – спалахнув Магазаник.

– Як уміємо, так і дивимося, – картаючи себе і тривожачись дівочою вродою, Ярослав похапцем вийшов із темнавої хати, що вразила і притьмарила ясність його молодої душі.

За старосвітським • звичаєм дівчина мала провести хлопця до порога чи до присінка. Вагаючись, Оксана вийшла за Ярославом у сіни. Тут їх одразу обступила темрява, обгорнули пахощі прив’ялої калини, що висіла на бантинах, обгорнула тиша, в якій чути було, як брід броду подає голос.

– Може б, ви й справді повечеряли? – збентежено запитала дівчина.

Він чув її подих, чув довірливий трепет молодості, калиновий хміль її кіс і не знав, що з ним робиться і що йому треба робити.

– Спасибі, Оксано, – сказав наче з хворості. Він і справді відчув, як входило в нього нездужжя, шарпнув двері, і його обдало росяне зітхання молодого вишняку. На порозі помовчали, невміло попрощались, і Оксана з острахом відчула, що зустріла свою долю. Ось так і приходить воно – радість чи горе і прихиляє До себе дівочу довіру.

За порогом густою синню курились береги, за порогом непокоїлась осіння вода, підмиваючи зоряні краї неба. Він пішов туди, де непокоїлась вода, де глухо стогнали припнуті човни і де з чийогось весла скапували чи то краплини води, чи то краплини часу. А вона, думаючи про нього, і станом, і руками потяглася до броду.

Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало…

– Кого це .ти виглядаєш? – вийшов із хати Магазаник, обережненько поклав руку на дівоче плече. – Хе-хе-хе, і тепло, і силу чуєш.

Оксана бридливо скинула руку і з серцем відказала:

– Дядьку, ваша губа як на коловороті літає, то хоч руку ув’яжіть.

Магазаник не образився, а зітхнув.

– Нема гірше в світі, як удівцеві. Кому не покладеш руку на плече – скидає. А коли був я парубком, то й мене вечорами шукали чиїсь очі, чиїсь руки.

– Тоді, певне, дядьку, й ваші очі та руки шукали чиєїсь приязні.

– А що ж вони шукають тепер?

– Карбованцяі – вгатила це слово, наче ножа, та й майнула, обдавши його повівом чогось таємничого, недосяжного, перед чим розгубились його захланність і знахабиілість.

– Он воно як, тиха ти, та не дуже, – пробурмотів уже дверям і чомусь поклав на них руки, потім подивився на їхні темні ковші, стиснув їх і почув, як у дуті озвалася тоскність минулих років. Хіба ж він такий старий? У Польщі значно старших за нього вовуть кавалерами. От тільки Стьопочка в нього… – чи не вперше з неприязню подумав про своє хитрувате чадо. – Аби не було його, то, може, й Оксана не в’їдала б оцим “дядьку”. І хоч яка збісована ця порода – жіноцтво, а проте ми стоїмо перед нею прошаками…

Більше Ярослав не приходив до її тінявої хати. Оксана ще кілька разів бачила його в селі, але він, здоровкаючись, хмарнів, одводив од неї потемнілий погляд і одразу кудись поспішав. Чогось агрономам ніколи немає часу…

І защеміло дівоче серце, і меншало те, що полохливо ворушилось у грудях.

А час ішов: то скапував з рибальського весла, то поскрипував у крилах вітряка, то відлітав у далечінь пташиним граєм.

Минула осінь, одвіяла-відхурделила зима, настала бентежна пора рясту, пора зацвітань і одцвітань. І тоді знову ж таки від Семена Магазаника, який допитливо заглядав своєю зеленню і піщаником під дівочі вії, Оксана дізналась, що Ярослав має Виїжджати з села.

– Як це виїжджати? – вихопилось у неї. І це насторожило Магазаника, на його важкому чолі зависла тінь.

– Натурально виїде: у повіт на возі, до округи – балагулою, далі вже поїздом. Наговорив, розтривожив дядьківське серце двома колосками замість одного, та й подалі від них, бо книжки легше гортати, ніж коло землі ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвіст? Га?

– Помовчте, дядьку.

– І помовчав би, але любо мені з тобою погомоніти. Та чого ти мене тримаєш на порозі?

– Бо я вже податки сплатила.

– Боїшся, що моє око попасеться на твоєму личку? Не бійся. А ти часом не примітила, що я хоч і вдівець, але маю не копійчане господарство і когось мені треба шукати.

– То й шукайте вдову, що теж має не копійчане господарство, та й будете в парі складати копійки в карбованці.

Магазапика од цього аж засудомило, а в очах побільшало піщаника.

– Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.

Та Оксана й не збагнула його лихої мови, бо переляк приголомшив дівчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже він не зглянеться на неї? Хоч би ще раз прийшов… правити податок, бо пе можна їй прийти до нього. Вона пересилила, переломила б свою гордість, але, крім гордості, є дівочий сором, отой, що переходив од матері, од звичаїв, од пісні, од калини в лузі і ромен-зілля в діброві. Усе це так, але на душі від цього не легше.

І тоді їй пригадалася призабута розповідь діда Корпія. Старий дзвонар одного давнього вечора розповідав, як десь дівчата дзвонами привертали парубочі серця. То чом би і їй пе спробувати?.. Хоч і мало віри в це, та гірше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане ні слуху, ні прослуху про Ярослава?..

Коли затих присілок і коли, ростучи, побільшали в ньому дерева, дівчина набрала з криниці горнятко непочатої води, завинула його в хустину і, скрадаючись, не дорогою, а бездоріжжям подалася в село. Так хотілося, щоб ніхто не побачив її! Але не встереглася: з корчуватого вільшаника вийшов з бреднем на плечі майданщик Стах Артеменко, найміцніший парубок у солі, що з шести років, як перекотиполе, покотився по заробітках. Тут його ломили чужі холодні десятини, чужі пекучі батоги, чужа худоба, чужа злоба та безжалісна скаредність, що й з дитячої сльози вичавлює гріш. Але, наперекір усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полі, тільки у його великих очах зачаїлася полинева печаль степів. Побачивши Оксану, Стах здивувався, зрадів, і усмішка гарно освітила його округле обличчя.

– Ти ж куди, Оксано, проти ночі?

– В село, – чує, як од його одежі віє лісом і смолокурнею.

– Вечерю комусь несеш? – кивнув на горня. Оксана похилила голову:

– Та несу ж.

– Є щасливі люди, – аж зітхнув парубок.

– Це про кого ти, Сташку?

– Про того, кому ти вечерю несеш, – торкнувся рукою до її горнятка, поправив бредень па плечі та й пішов, похнюпившись, до татарського броду.

І вона, жаліючи його, мимоволі оглянулась, згадала, що, де б не йшла, Стах здалеку позирав на неї, і теж зітхнула – з жалю до нього, з їкалю до себе.

Над тихим світом леліла-курилася зоряна імла, за татарським бродом па облогах бродив долиппий туманець, і в ньому по груди паслися селянські вироблені копі, що пахли оранкою, туманом і молодою м’ятою. Знайомий світ і вужчав, і ширшав перед нею і обдавав її то страхом, то надіями. Отак і дійшла до високої громобитної. дзвіниці, що мовчала всі ці дні страсного тижня, як нібито мовчали колись у цю пору апостоли. Унизу в пій було замкнуто зерно і запорозькі при зброї святі, видерті за велінням владики з прадавнього іконостаса, а вгорі, біля дзвонів, дрімали і прокидались весняні вітерці.

Оксана плечем налягла па дубові двері дзвіниці, нони заскрипіли, сполохали відлуння, сполохали кажана, а віп, шугнувши шматком темені над головою, налякав її – і вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобі й маєш недобру прикмету. Іти чи не йти до тих високих дзвонів? Оксана притулилась до одвірка, подумала і, не чуючи серця, ввійшла в дзвіницю; знизу, з глибинних засіків, пахнуло підопрілим зерном, старими корогвами, задавненим воском, а згори шерехкотіло перестояним деревом.

Скрипливими східцями дівчина почала підійматися до дзвонів, вони дрімотно озвалися на її ходу, наче хотіли заговорити до неї. Найбільший дзвін чимсь нагадував діда Корпія, коли той у потемнілому солом’яному брилі виходив із степових вечорів.

З високості Оксана глянула на землю. Таємнича, мов недоказана казка, вона піднімала вгору підсинені, оброшені зорями хати і підпирала небо темними лапатими руками яворів. Біля самого лісу, мов квітка папороті, розцвів самотній вогник, пригас і знову розкрив сполохані пелюстки. Хто там біля нього гріє руки, чи душу, чи виглядає когось? І, скрадаючись, любов іде до любові, щоб мати вечоровий хміль і поранковий жаль, як мали їх її посестри.

Подумавши про це, про кохання своїх подруг, Оксана знітилась, і все її чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обмиє дзвона водою і скаже йому:

– Дзвоне мій співучий, дзвопо голосистий, як у тобі б’ється серце, хай так заб’ється серце Ярослава; як тебе здалека всі чують, хай мене почує Ярослав; як ти привертаєш до себе людей, хай до мене привернеться Ярослав…

Хіба може мертва мідь привернути любов, коли по привертає її навіть серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повір’ям ні себе, ні час.

Оксана знову з тугою подивилась на землю – тепер вона кудись пливла з підсиненими і оброшеними зорями хатами, з вибіленими дорогами, з купинами дерев, і в невідоме пливла дзвіниця з принишклими вітерцями, з принишклими дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають свій великдень. Уже прощаючись, дівчина припала до великого дзвона, а віп щось зашепотів їй. От тільки що? Бо дзвони мають у собі великодні, і похоронні голоси. Оксана, постоявши щн в мідному товаристві, як сновида, почала спускатися вниз. Перед нею ворушилась темінь, навкруг неї снував чігі[кий острах… Хоч би тепер зустрівся їй Стах – усе було б спокійніше.

Біля вітряка, що стояв па пагорбі”, підіймався владар нічного неба; росячи росу, він погойдував тіні і амовницьки поглядав на всю землю; Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на місяць, а той лагідно посміхнувся їй. І цього було досить, щоб повеселішати дівчині й спошйніше поспішити зі своєю самотиною до своєї самотини. І враз за річкою зацвів золотий кущ багаття. Чи не Стах просвіщає їй доріжгіу?

Неподалік од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий туманець, окреслилась постать людини. Доброї чи лихої? Оксана завмерла, а далі не повірила сама собі: назустріч ішов Ярослав. З несподіванки він вражено зупинився, спохмурнів. Але в дівочих очах просвічувалась не провина, а сама любов. Значить, Оксані так гарно було з кимось зустрічати нічку, що навіть збентеження не лягло на її обличчя. Кому ж висяюють ці очі?

– Хіба ж, дівчино, можна так пізно ходити? – сказав з докором, з тугою і для чогось, як на свідка, кивнув головою на місяць. – Уже он скоро перші півні заспівають.

– Я люблю, коли співають півні – вони людям ранок виспівують, – довірливо поглянула на хлопця і непомітно для себе потягнулась до нього.

– Оце так! – оторопів Ярослав, потім запитав грубо, щоб приголомшити її і приглушити власні болі: – А ще кого ти любиш?

– А вам ніби не байдуже? – болісно посміхнулась йому. Хлопець у думці вилаяв себе за грубість.

– Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.

– І не сказала б, та мушу.

– Мусиш?

– Авжеж, бо ви, кажуть, їдете з села, – зажурено дивиться на нього і на придолинковий туманець, що стоїть за ним.

– То й що, Оксано? – дрогнув голос Ярослава, і тепер уже він потягнувся до неї.

– А їдете ж?

– Їду.

– Ой!

Чорні птахи шарпнули її плечі, груди. Чи це вони прилетіли з тієї дзвіниці, де вона даремно сподівалася привернути хлопця. Борючись із плачем, дівчина відвела погляд од броду, де біглаграла вода: доганяй – не здоженеш.

– То й що, Оксано? – Крихітка надії ворухнулась у душі хлопця.

І вона, чавлячи болі й сором, глянула собі під ноги:

– Би поїдете, а я буду сохнути за вами.

– Ти що говориш! – мало не скрикнув Ярослав. – Такого не може бути.

– Чому ж не може?

– Бо ти ж гарна, як мальована…

– То й що з того малювання?

Ярослав заглянув їй у вічі: може, там одпа насмішка? Але там були дві довірливі зорі.

– Справді будеш сохнути за мною?

Вона оглянулась довкола, на ті трави, що дрімали в синім мерехтінні, на той блакитнаво-срібний сон, що натрушував місяць на землю.

– От увесь світ бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.

– Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. – нахилились над нею його здивовані й радісні очі, а великі руки несміло майнули, застигли над нею, мов крила вітряка. Дівчина злякалася, що ці руки можуть одлетіти од неї, а він боявся, що Оксана відсахнеться од них. Потім вони, мов саме щастя, схрестились на її плечах, охопили її, підняли вгору, і в дівочі збентежені сльози бризнуло місячне марево. Невже таке може бути? Невже це не сон? І наче крізь сон вона почула його шепіт:

– Оксано, Оксанко, це ти?

– Ніби я на когось іншого схожа? – вже крізь радість і ніяковість лукавив її голос і дивувався, що вміє лукавити.

На трави й туман упали її коси. Ярослав однією рукою тримав дівчину, а другою визбирував, виважував їх і п’янів од їхніх пахощів, од місячної пороші, що збризкала їх, од хвилі з татарського броду…

Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов, що не зна берегів…

II

За шість років вопа вродила йому двох голубооких синів. Коли в клубі звіздили її первенця, голова сільради Геннадій Шевчук страшенно хотів, щоб дитя назвали Карпом – на честь людини, яка дала світові “Капітал”. Але Оксанипа тітка Марина благально простягла заляпані фарбами руки до села.

– Людоньки, нема в нас капіталу, і не хочемо його, і не хочу, щоб мого небожа отак звали. Хіба він од шведів прибився до нас?

– Ти мені, бабо, не мішай шведських Карлів з міжнародним комунізмом! Ти ще англійських Генріхів згадаєш нам! – витріщився на неї ображений Шевчук. – І хіба я про той капітал говорив, який у калитці лежить? Я про той, що в науці лежить і движить движенієм уперед… А сина можна назвати і Володимиром. Що на це мама скаже?

– Володимиром, – глянула так, наче увесь світ уходив у здивовано-радісні очі, й притулила сина до грудей…

Шість років, як одну жадану днину, прожив Ярослав із Оксаною, було йому щасно і в широкому полі, і в своїй ошатній хаті, що в усі пори року пахла всяким зерном і калиною. А на сьомому, коли він у громовицю підпливав додому, його в татарському броді наздогнала потайна куля, пройшла крізь нього і впала у воду; спершу почув її схлип, а потім уже свій біль. Не розуміючи, що діється з ним, чоловік сперся руками на весло, звівся на весь зріст у човні і ввійшов головою у небо. Воно лягло на його плечі, він притримав його, пізнаючи і не пізнаючи тепер течію світу, землі і води.

Зітхнула хвиля, і зітхнув Ярослав, і побачив вечір, коли стрівся з Оксаною, коли визбирував її коси, що впали в туман. А тепер чогось усе туманіє перед ним і з темряви вививаються Оксанині коси.

Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився він, не нажився…

Блиснула блискавка, в її маревному світлі гойднулося червоне поле пшениці, над якою він бився і тремтів кілька років… Коли він думає і про пшеницю, – то це ще не смерть. От тільки серце обважніло, побільшало, та від яскравого кольору пшениці стало щеміти в очах. Йому захотілося напитися, він ліг у човен і відчув, як іюда иідіюсігп. кудись його чуба чи життя.

На човні й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини – кров.

Падаючи на коліна, припадаючи до Ярославових рук, з яких уже витекло тепло, так заголосила горювальниця, що душа чоловіка ще на мить затрималась у хаті.

Bін через силу розплющив вії і побачив на Оксаниних очах чорпі сльози… Чого ж вони чорні, а не сині, як роса на розквітлому льоні?.. І коси чорними стали в неї. А куди ж спливло з них сонце?.. І чого усе відходить, даленіє од нього – і очі, і сльози, і коси? Невже отак прощаються із світом, де є любов, де є сини, де є червона пшспиця, і човпи, і сонце, і грім, що й зараз підворушує його тіняву хату, яка не кинула тіні па жодну людину? На жодну!.. І хата його ніби опинилась на річці, попливла, мов човен, а Оксанині сльози випали з очей, наче роси… Прощавайте, очі, прощавайте, коси, прощавайте, сини. Як вам без батька буде на білому світі, на чорній землі?..

Уже не очима, а маревом побачив їх і не голосом, а душею заговорив до дружини: “Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стікають твої зорі сльозою. Чуєш? От прихились до мене, бо я вже не можу… Отак. Я любив тебе на цьому світі, любитиму й на тому. Тільки ти не вдовуй – виходь заміж, бо я; діти… Мій час минув”.

І час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.

Хапаючись руками за груди, за одвірки, за двері, сліпнучи од сліз і горя, вона якось вибралась із хати, за якою стугоніла хвиля. Усе-усе, що було перед нею, здалось безкраєю пустелею. Земля вибивалась із-під ніг, і тоді вдова потягнулася руками й очима до неба. Хмара, провисаючи над бродом, насварилася на неї огненною різкою, а далі заплакала на ввесь світ: вона теж збагнула – не стало людини.

Із хати вибіг старшенький, ревно притулився до маминих ніг, охопив їх ручатами.

– Мамо, а чого наш татко все мовчить? – злякано запитав, іще не знаючи, що таке смерть і що таке людська злоба…

У селі десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив Семен Магазаник, або, як звали його по-вуличному, “Чорт із свічечкою”. Та зразу ж знайшлися свідки, що в ніч убієнія були з Семеном в окрузі, де він збував саморобні вовняні паліжники, які ще ткала його полохлива дружина. Все життя Семен Магазаник у будні рвався до багатства, у свята – до святенництва. З багатством у нього не витанцювалось через більшовиків, а з святенництвом переборщив: куди раніше не йшов, брав із собою свічечку, запалював її і перед богами, і перед наволоччю, тому й прилипло до нього прізвисько – Чорт із свічечкою.

Правда, коли й тугодуми зрозуміли, що заграниця з усіма Скоропадськими, допікшими і Врангелями по звоюс молоду державу, пронозуватий Семен вирішив перебудуватися. Він закинув свічечки, помаленьку, крадькома продав троян коней і воли, хазяйство перевів на хазяйствечко та на миколаївське золото, зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро-втерся в активісти, вибиваючи собі язиком і нахрапистістю видноти й вигоди.

– Зараз “нейтралом” сидіти не можна, бо епоха! – просвіщав свою, затуркану ним і роботою жінку. – Зараз головне – знати ідеї і пропорції: когось потрібно гробити, комусь треба насолити, а якомусь і ура кричати. Ось тоді до чогось і докричишся. Ну, і ще одне треба знати: де не можна перескочити, там услужінням, поклоном підлізь – від поклону не згорбатієш. Політика – це крутіж і дуже тонке діло, як золота нитка. Політика може кого хоч узяти на решето і пересіяти. Чого ж ти мовчиш? – набирав гніву на жорнувате обличчя.

Жінка з шовкової куделі льону чи з вовни витягувала нескінченну нитку, прислухалась до гудіння садка, в якому вже розморожувався сік, і тоскно думала про свою долю: чом їй не трапилась добросердна людина, без лихої іскри у грудях, без кротячих потайників у мізку, без хитрувань перед богом і людьми. Як би вона однією любов’ю стрічала його з поля чи лугу, як би хмелиною увивалась біля нього, з якою відрадою виколихувала б побіля грудей оті тугі вузлики, що приносять спочатку радість, а потім старість. Та не випало їй це просте селянське щастя. Магазанику треба було тільки одне дитя. За своїм хитрим господарем вона стала не господинею, а наймичкою, без слова, без пісні. Напідпитку Магазаник не раз сікався до неї, чому вона, маючи янгольський голос, не співає ні йому дома, ні богам у церкві.

– Колись заспіваю, – понуро відповідала, відводячи од нього згаслі очі, на які напливали сльози.

– Дурна баба, – сердився Магазаник. – Хоч перед богом плач, а й він знає, що сльози – вода. Кажу, краще заспівай…

І заспівала вона вже перед смертю, та так заспівала, що й у Магазаника прокинулись совість, жаль і страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку, він обірвав льняну нитку життя дружини.

Оця золота нитка політиканства згодом почала Семенові приносити зиск, а люди стали побоюватися новоспеченого активіста, бо він, прикриваючись криком та ідеями, міг провчити й прищемити менш рухливого односельця. На це в Магазаника вистачало і хисту, і нахабства, і жорстокості.

Довго придивлявся до цього крутійства старий Мирон Магазаник, який, відділивши сина, перейшов жити на хутірець, де мав утіху під пасіки, під садочка, від невеликого ставка, де наспінпо перечищалися води і хлюпались чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, він у незмінному кожусі підходив до ставка, сідав па траву насупроти кладки, що лежала поверх з’їжджених коліс, і прислухався, як на ній підтикані молодиці похапцем прали та полоскали шмаття.

Тоді над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники і гарно окреслювалися жіночі постаті, і святістю віяло від їхніх персів, що вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно кидалась з берега, підіймала з трави біленький вузлик, агукаючи або щось наспівуючи, притуляла його до себе, і немовля, причмокуючи, спивало з материних грудей молоко і місячну дрімоту.

От змалюй таку вечорину, і матір з дитям, і перса, побризкані росою та місяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя і як треба його шанувати. Однак за дрібним крутежем людина втрачає і велике, і себе. На очах втрачав себе і його син. Надивившись і наслухавшись усякого про Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився лкдай. А син, коли й приїжджав на хутір, то тільки для того, щоб хватопеком набрати садовини, сушні чи меду на потаємний продаж. Ох це ненаситство і потаємні хитрування з кимось і з самим собою! Не доведуть вони до добра!

Якось на святвечір уже підпилий Семен привіз батькові вечерю – узвар, кутю і в’язку в’ялених, гарних, як утемніле золото, лящів. Відчинивши скрипливі двері, він одразу пірнув у настояний святешний півморок, де все тепер мало втаємнене життя: і полохливе сяйво лампадки, і розімлілий мерех воскових свічок, за якими вгадувався подих літечка, і причаєний, із сизою дрімотою в очах вогонь у печі, і строгість вихудлих святих на божнику, і шелест житнього снопа на покутті, якому снилася свіжа рілля і він тихо стікав зерном на долівку.

Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких років, коли й він був дитиною у своїх батьків і самого щастя чекав од першої святовечірньої зірки; як тільки затепліє вона, з хати виходила тиха, з привечірніми ласкавцями під віями матір і, посміхаючись і вклоняючись, кликала свого мужа і свого сина на вечерю.

Клубки суму і чогось болючого, навіки втраченого стиснули груди, щем набіг на огрубілі повіки, і Семен відчув, як в ньому почали злущуватися нарости мізерії, якої поназбирувалось за роки більше піж треба. Він хотів поглузувати з себе, але з цього нічого не вийшло: не глузлива, а розгублена посмішка кривить уста. Що ж так розтривожило його? Чи давня святовечірня зірка, •чи згадка про матір, яка так чекала від своєї дитини тільки доброго? Та дитина розгубила усі материні сподівання і вже навряд чи визбирає їх.

З вапькпра вийшов ошатпо зодягіїсшій батько, в руці віп тримав пучок якоїсь сушениці – чи для горілки, чи для чаю. Бо ні того, ні другого питва старий не цурався. Літа лежали на його кощавих плечах, а зима на голові, і син, притлумивши сантименти, статечно привітався, шанобливо подав вечерю, а потім вдихнув пахощі хати і здивувався: на свіжовимитому дубовому столі в мисках і полумисках стояло аж дванадцять пісних страв, вбираючи в себе тремтливий одсвіт півтемряви.

– Навіть саламаха є! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?

– Василина, – засмутився старий. – Така ж молодюсінька – і вже овдовіла.

– Не треба було за бандита виходити! – одразу згріб з душі пом’якшення, бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорідну вдову, пригадав і щось прикинув собі.

Батько перехопив потаємну гультяйську думку, і на високому його чолі в усіх зморшках прогнулось невдоволення:

– Хіба ж вона в отій завірюсі могла знати, що її чоловік стане бандитом?

– Треба було знати! – В голосі Семена забриніла жорстока байдужість.

Тоді старий і накостричився, наче птах у негоду:

– Достобіса розумні ви стали! А хіба я знав, що ти будеш харцизничати у німецького полизача Скоропадського?

На обличчі Семена одразу вибились гарячі копійки рум’янців.

– Як вам, тату, повертається язик отаке говорити, та ще в святий вечір?

– Не я святий вечір переводив на грішний, – розлив у гранчасті чарки кореневу горілку, що аж ятрилась і ярилася хмелем та чаклунством.

Син заразом вихилив питво, хекнув, вибалушив очі на богів, які одразу ожили – закліпали перестояними віями, – і почав запихати рота що теплою балабухою. Потім, заливаючи неспокій чи совість, перехилив і другу чарку. Хміль запалив його лице і почав розтікатися по шиї.

– Чого ви, тату, сьогодні такі нетерпимі? – спідлоба зиркнув на батька, що сидів біля житнього снопа. Сиві колоски дрімливо спадали йому на сиву чуприну, па свіжу полотняну сорочку, але старому, видать, було гарно відчувати цю добру вагу.

– Чого? – кудись далеко пішов думками старий. – Давно вже хотів, як на духу, погомоніти з тобою. Незрозумілим, чужим стаєш ти. От навіщо тобі кидатися у якийсь крутіж та облудою жити? Хто тебе приневолює топити і своє господарство, і людей? Тільки правду кажи, не хитруй зі мною хоч тепер, коли вже стою на божій дорозі.

– Чого це на божій? Ви ще як дуб-довговік, – вичавив крізь образу і знову потягнувся до коренівки.

– Може, годі уже?

– Думаєте, горілка – невірна дівка? – вчвертьока подивився на старого, що погойдував сивину під сивиною колосків, і, кривлячись, перехилив бісову кров. – Ху… То вам дуже хочеться знати саму правду?

– Тільки її, бо, дивлячись, як ти плюганиш .усо, іподі й сумніватись починаю: чи ти мій син?

– Я, тату, ваш син, – відповів тихо і похилив голову. – А байстрюком мене робить теперішня зрадлива доля і… страх.

– Який ти маєш страх?

– Страх гетьманщини – раз, і нової влади – два. Це ви мудро зробили, що ми вчасно розділились: інакше кілька десятин і відчикрижили б у нас.

У батька тоскно подаленів погляд, сполохано забилися нерозріджені вії, що й досі не мали часу посивіти.

– Краще б не було цих кількох десятинок, а був син, ти ж у мене один зостався… От для чого було перевести нінащо худібку, яка мені, а потім тобі старалася на хліб?

– Так треба, тату, – щоб не ятрити всяких заздренників. Бідність ніколи не розуміє багатства. А хіба ж я не доскочив би його при іншій владі, яка шанує карбованець і зиск? Хіба мені личить господарювати на лічених десятинках, коли й я сотням дав би раду? У мене земля не вилежувалась би облогами, а робила, як наймичка.

Сутінок ліг на підсушене роками .обличчя Мирона.

– Не гребись за багатством, бо переведеш життя нінащо або на самі папірці, а вони не дадуть ні здоров’я, ні радості.

– А ви не гнались за набутком?

– Того й остерігаю тебе. Замолоду й мене, дурного, один дідько впихнув у гидомирство – це коли я почав чумакувати, і вже не сіль, а гроші почали сліпити очі. Тож і навчив мене безрогий, як мепжувати грішми, бо ціни тоді на золото і асигнації у нас і на півдні до якоїсь пори були різні, то різницю можна було й покласти до кишені. Певне, так воно завсігди буває: папірці мають ціну до часу, а золото й час не долає. Може б, і здірчавіла па торгах душа, та зарятували мене нещастя і щастя.

– Як це – нещастя і щастя? – недовірливо ворухнув і бровами, і вусами.

– Ти ж знаєш, як доля закинула мене до Болгарії воювати з Осман-пашею. Тяжкі то були бої і тяжкі дні. На Шипці я і Георгія заслужив – найбільше своє багатство, там і свинцю таку порцію отримав, що вистачило б і на останню вечерю. Не одну ніч у шпиталі вчував, як вона з косою підходила до мене. Отоді, лежачи між життям та небуттям, мав час подумати, що таке суєта суєт. А потім, уже дома, побитого, подірявленого стріло мене на пасіці щастя – ота дівчина, що твоєю матір’ю стала. То вона любов’ю своєю і болі мої забрала, і від торгу віднадила, і наказала триматися тільки землі і жита, бо без хліба ми нічого не варті. З нею мені таланило і в полі, і в лісі, і коло худібки, і коло бджіл. Правда, господарювати ми почали не на голому місці – залишив твій дід і воли, і десять десятин. Іншим, таким, як я, карбованець увесь вік не давав спати. А в мене сон був спокійним і найбільше снилося жито. Це в полі, а на лузі – воли. Відходить їхній час, відходить і мій. Та годі про це, кажи про страх.

Семен рукою розгладив недовірливі зморшки на чолі, хоча й позаздрив спокійним снам батька. Де їх тільки прикупити?

– Що ж про нього? Оце прокляте гетьманство, в яке вскочив, прикриваю, як можу, активністю, страхаю нею когось, щоб самому не піти на дно, – з болем заглянув у минулі роки. І вони наблизили до нього ті шибениці, біля яких і він сидів на коні, коли вішали інших.

Давно вже пропав той кінь, пропали й люди, а страх не пропадав, бо ще й досі приходять тіні загиблих, бо й досі, ніби живий, стоїть у видіннях красень-командир, який і прізвище мав славне:

Човняр. Як побивалася за ним молода, що наче з образа зійшла, дружина, як плакало біля її грудей немовля, ніби й воно щось розуміло, як без слів стогнав, здіймаючи руки до неба, сивочубий батько. Смерть і горе людське зійшлись біля шибениць, і не знати, що було сильнішим…

А ввечері, шукаючи поживи, Семен негадане приплентав до хати старого Човняра. На подвір’ї біля тину лежало кілька завіяних снігом човнів, лежали й зрубані верби, що підуть на човни.

У хаті мовчки сиділи зажурені люди, а на столі лежало шість з восковими свічами хлібин – саме стільки було сьогодні повішених. Од його кроків здригнулися усі вогники свічок і схлипнуло немовля на руках молодиці, що сьогодні стала вдовою.

“Ой люлі, люлі”, – прошепотіла вона сльозами, і дитя потягнулось до її грудей. І тут воднораз стояли життя і смерть. Забобонний жах охопив Магазаника; відводячи погляд від матері й дитини, він швидко повернув до дверей. – Хліба ж святого візьми на дорогу. Він оглянувся. З-за столу підвівся старий Човняр, подаючи йому хлібину, на ній воском чи самою печаллю стікала свіча. Десятки мовчазних очей скинулось на нього, скинулися й очі вдови, він відчув, що вона впізнала його. Похапцем вихопив хліб з рук старого, а гарячий віск опік йому не тільки пальці, а й прийдешні роки. З хлібом поперед себе вискочив надвір, де мерзли завіяні чоїти, па яких уже не попливе молодий Човняр, хіба що дитя його через роки підійметься у світання на річці батьків. Вечір одразу ж загасив свічу, як день загасив життя…

Невже це все було?..

І йому зараз стало лячно дивитися навіть на свого батька, який чимось нагадував старого Човняра… Тяжкі гріхи наші; колись їх можна було однести до церкви і мати полегкість після сповіді. А перед ким тепер висповідаєшся і де візьмеш полегкість? Тому й крутиш життям, як циган сонцем, та цього не зрозуміє навіть рідний тато, який і досі має утіху і від землі, і від води, і від худібки, і від бджіл, і від жита…

Довго мовчки дивився на сина батько, а потім з огудою сказав:

– Дуже хитро надумався ти крутитися в світі. Можна трохи й скинути цих пекельних крутежів, бо все одно доведеться колись розплачуватися за страх: спочатку він точить чиюсь кров, а потім і твоєї зажадає.

– Може, якось перемелеться. Бо кого тепер не зачепило колесо хитрувань: і дворянина,і селянина.

– Так паскудься хоч на копійці, а не на чиїхось сльозах. Недарма кажуть люди: хто варить лихо, той їстиме біду. Я в свій час під Плевною воював із турками. А чого ж ти воюєш із своїми?

– Це ж про кого ви?

– Хоча б про агронома Ярослава. То ж людина! У Семена здичавіли очі.

– Далеко в нас зайшло з цією людиною.

– Так піди на перепросини до нього, повинися, і, може, якось порозумієтесь.

– Пізно, тату, – понуро підвівся з-за столу, вклонився богам і похапцем кинув хреста на груди.

– От і не вийшло в нас святого вечора – грішний вийшов. Невже і в моїй хаті поміж нами катом стоїть страх?

– Він, тату. Аби тільки можна було кудись утекти від його страшних жорен, – набурмилений стояв перед батьком, проклинаючи в душі долю, яка завіяла його до гетьмана Скоропадського. Потім пожалкував, що так довірився старому. Добре йому говорити, коли він був у Болгарії гренадером, а ти на своїй землі – скоропадчиком.

Батько накинув на плечі кожуха, бо після поранень мав одвічний холод у тілі, і вже на порозі зупинив сина:

– Одне тобі можу сказати – візьми це втямки: тримайся не крутежу, а святого хліба, божої бджоли і не жни, чого не посіяв, бо опустошієш, як прогниле дупло.

“І не жни, чого не сіяв”, – лише устами повторив Семен, здригнувся, бо знов сколихнулись примари колишніх чи позаколишніх днів.

– Це ваші слова?

– Ні, партизана Михайла Чигирина. – Старий показав рукою на покутній сніп. – Хіба ти вже не маєш любові до жита, до червоного маку в ньому?

Семен подивився на колоски, а за ними побачив літо.

– Ні, жита я люблю, особливо, як вони половіють, – Семен таки справді любив оті сизо-срібні сплески, що бігли-колихались до самого обрію і наколихували молоде зерно.

– Тож і тримайся плуга, а не язика, бо як сповзеш із землі, то без неї не буде за що триматися. Чував, що ти з життя робиш патолоч та дуже рознуровуєш варги і судиш словом людей. Хіба забувся, що слово – є бог, а не суд?

Семен запам’ятав це, а батькові відповів:

– Легко вам остерігати, коли стали в обочі од людей, а ближже до бджіл.

– Сам кошовий Іван Сірко на старості недалеко від Січі жив пасічникуванням і не журився тим. А тобі треба зажуритися.

– Чим?! – знову спалахнув. Дивлячись повз нього, батько відповів:

– Бачу, що на тобі, догадуюсь, що в тобі, а що залишиться по тобі? Подумай і над цим, всі ми не оминем свого останнього пристановища.

Моторошно стало Семену в цей химерний святвечір, бо таки побачив кладовище з яблунями і вишнями, де, певне, і йому доведеться лежати. І виразно відчув, як щось повернулось у його душі, намагаючись одірватись од того хитрування і гидомирства, в якому втопив свої останні роки. Він, може, переміг би себе І навернув би свої дні на іншу стежину чи дорогу, аби не дурна гордість і дурне озлоблення супроти батькової мови: всі стають розумниками, коли смерть їм перетинає час.

Наче коня, осадив, здиблену душу і клятим насінням гонору засипав той невиразний спалах добра, що ворухнувся в ній.

Батько не збагнув, що робиться з сином, і ще почав його картати святим письмом:

– Ти заглядаєш у різне старокнижжя, то згадай, що пишеться в першій книзі Мойсея про Каїна і гріхи.

Нічого не відповів на це Семен, тільки набундючено глипнув •аа. старого і мовчки, наче лантух, вимівся з хати, упав на сани, оперезав малахаєм коней, і вони, і санки одразу взялися сніговою курявою.

“Оце дочекався святого вечора!” – лаяв батька, та й себе картав, бо таки справді розпустив варги більше, ніж треба.

Коли що й виніс він з важкої розмови, то це слово про гроші; папірці мають ціну до часу, а золото й час не долав. Ось і тепер золото, срібло й папірці в одній ціні. А як далі буде?.. Він тріпонув кованими віжками, коні побігли завіяним зрубом, з якого витикались молоденькі берізки, а думки повернули до Василини, до її жагою обведених уст, до її дорідності. Ось де можна чоловікові знайти відпочинок і розкошування. Зараз він під’їде до приземкуватої хатчини, внесе липівку меду і скаже, Іцо приморозив на холоді душу. То, може, вона й відхукає її. Отак бог і карає нас гріхом…

А тим часом старий Мирон, зодягнувшись, з порога стежив, як тікає від нього син, і знову згадав святе письмо: “Волоцюгою і втікачем будеш на землі”. Потім узяв уважисту плішню і пішов на ставок вирубувати продуховини.

Благословенна тиша і зоряні титли стояли над волошковим засніженим світом, що на невидимих решетах пересівав сяйво й підтемінь, а на місячних верстатах ткав льняні рушники. І невже навіть у такий вечір у чиїхось мізках, у мізках його дитини може ворушитися ницість? Коли так, то для чого живете, ви, недоріки та викрутні?

Мирон ударив плішнею, лід зойкнув, покотив посвист і стогін під очерети, які ще не так давно аж розгойдувались дикою птицею. Семен хотів її побити з дробовика, але Мирон не дозволив, бо що то за ставок, коли в ньому немає риби, а на ньому – птиці?

На продуху, бокуючи, почали спливати плітки і краснопір, далі з’явилися щупаки, їх можна було б викинути руками на лід, але в такий вечір не хотілося зобиджати навіть рибу. Хай подихає, прихопить місяця на плавники – та й знов у притихлі води.

Він довгим поглядом прощання оглянув мальовані в синє, і срібне, і сиве світи, оглянув садок, що відродив йому, очерети, що відшуміли йому, і навряд чи побачить він, як з них весною будуть випливати дрібні чирята і качки. І жаль йому стало бозна-ким мальованих світів, і цвіту, що в сповитку спав у яблунях при морозі, і птиць, що вже не долетять до нього, і сина, що відкотився од нього, не збагнувши, що таке людське життя. А коли збагне, то вже, напевне, пізно буде, бо як підрубаєш душу, то зрубаєш усе. От тягнеться він до непевного карбованця, до потаємних підземних скарбів, а не тямить, що все це суєта суєт.

Як рожеві птахи, зашуміли, заспівали примороззю підкучерявлені очерети, і їхній пух полетів у святешну далечінь, де злегка поскрипував мороз чи земля і на добрий сон вкладалося село. А місяцю все хотілося бавитись у піжмурки з ним – і він то закидав його аж у саме небо, то раптово так вигойдувавсь на скатертину снігів, що аж кособочились хати. А може, це не місяць, а злидні кособочили їх? Бо багата кутя є багатою, а для скількох вона голодна. От уже й більшовики починають поволеньки насідати на сільську злиденність, тільки що вийде з цього, коли ще дядьки тремтять над прапрадідівською трипілкою.

Стоїть під місяцем у закинутому світі людина, яка вже ніби живе й не живе, згадує щось давнє, перетрушує роки, і смутки, і просвітки, втішається усім добрим, що приходило до неї, що сама зробила, а погане відгортає і думкою, і рукою, яка вже, мабуть, востаннє цієї осені сіяла жито. Господи, як це гарно – сіяти!.. А ще краще жати. У жнивовицю він виїжджав у поле з дружиною, що, й дітей народивши, мала дівочу статуру і дівочі коси. Весною вони пахли ясмином, а в жнива цвітом березки і молодим, ще не затверділим житечком.

“Зеленеє жито, зеленеє жито, а ще зеленіший овес”. Це вже ввечері, посміхнувшись йому, заспіває Докія, та так заспіває, що аж перепілка стихне в житах.

“Це ж треба”, – тільки головою похитає він і поведе коні в долину на туман, а його все буде наздоганяти її голос.

Коли ж повернеться з долини, Докія вже буде спати під полукіпком, поклавши голову на сніп, тільки не спатимуть її вії – то вітрець сколихне їх, то роса, то зернинка прогрітого жита…

І чого так швидко минулося все? Посивіло твоє жито, відлетіла твоя перепілка, і в очі смутком заглянула ніч. От наче й небагато хотілося б ще: щоб син його став людиною, щоб іще вийти в поле сіячем та хоча б краєчком ока побачити той день, коли всі люди будуть мати хліб на столі… Не побачить він цього дня, ох не побачить – твій час минув.

І похилив старий обважнілу голову, але враз стрепенувся: хтось невдалік подав йому срібний голос, раз і вдруге. Та це ж під кригою прокинувся струмок, що перечищає води його ставка. Чого не спиться тобі? Стрітення чи весну почув?

На снігу від хутора обізвалися чиїсь кроки. Старий зиркнув на втоптану стежину. До нього, погойдуючись під небесними рушниками, чи то йшла, чи то пливла Василина. І навіть бахматий кожушок не міг приховати її жіночої дорідності. От кому б діток носити біля грудей, та носить вона біль і смуток у грудях.

– Дядьку Мироне, я прийшла до вас на вечерю, – журно посміхається вишневими устами, а під її віями водно зійшлися жага любові, імла печалі і загадковість.

– От і добре, що прийшла, – дивиться на вдову і чомусь пригадує ті вечори, коли отут на ставку жінки перуть шмаття і годують немовлят грудьми, що стікають молоком та місячною дрімотою. – В рідні не захотілося гуляти?

– Побула я трохи в присілку, подивилася на щастя своєї сестри, на діток її, та й незридними заридала. Тому й гайнула до вас. Ви маєте журбу старості, а я журбу молодості.

– Тоді клич діда Корнія, і справимо собі святвечір!

– А він уже стоїть біля хати з яничаркою: хоче в Мороз стре лити, – посміхнулися очі, обтяжені далеким місяцем і близькою печаллю.

– От і згадаємо, як нам було на Шипці воювати з турками. – І замугикав собі: “А за нами татари, як ті чорні хмари, а за нами турки, як із неба кульки…”

– Ви ще й голос маєте! – здивувалась Василина.

– А чого ж мені не мати його, коли довкіль степ і небо, ліс і небо? От років тільки жаль, що вже підкотились під небо. Не знаючи, чим заспокоїти старого, Василина подала йому

кілька зв’язаних пучків калини, на яких повиступали скалочки морозу.

– Ось вам від Оксани.

Старий підніс дарунок до обличчя.

– І калини жаль… Як там Оксана? – Така ж гарна, ніби весняна година. А теж за чоловіком . журиться. – І стишила голос: – Ваш Семен чогось хоче сколупнути його.

– Тупоум він. Уже й виріс, та розуму не виніс. Тяжко буває людині дорости до людини…

Попід співучими очеретами вони ввійшли в садок, де між тінями дерев блакитне димилися і зблискували промерзлі місячні ополонки.

– Гов-гов! – побачив їх дід Корній, підвів угору свою яничарку і стрельнув у Мороз, щоб він не морозив ні жита, ні . пшениці, ні цвіту в садах. Коли наляканий Мороз побіг у | далину, дід Корній по-молодечи пішов назустріч Мирону й Василині.

– З святим вечором, гренадьоре! – і відчинив ворота.

– З святим, дзвонарю! Щось я сьогодні твоїх дзвонів не чув. На довгастому обличчі Корнія ожили застояні зморшки:

– Бо недоумкуватий панотець скинув мене з служби.

– Жартуєш? – не повірив Мирон.

– Правду кажу.

– Чим же ти не вгодив йому?

Старий дзвонар привітно усміхнувся в грубезні вуса, поверх яких поблискувала наморозь:

– Оце ж під Новий рік, коли люди збиралися на збори, я й ударив у всі дзвони “Інтернаціонал”. Кажуть, славно вийшло, а попа мало родимець не вхопив. Забаг, щоб перепросив його, а я теж затявся, і тепер у дзвони калатає Милентій, якому ведмідь на вухо наступив.

Мирон засміявся, почоломкався з Корнієм, поторсав його задубілу на холоді кирею і враз насторожився:

– Ще чиясь добра душа прибивається до нас.

З прошитої місячнимм снуванням вечорини, ніби з казки, летів гривастий кінь, під його копитами м’яко стугоніла й вибухала блакитнивими кущами дорога.

– Хто ж це може бути? – сам себе запитав Корній, пильно придивляючись і до коня, і до крилчатих сапчат. Та ось вони порівнялись із ворітьми, і з них проворно скочив невисокий кремезний чоловік, що зразу ж чимось нагаду ва а гриба-боровика.

– Михайло! Михайло Чигирин! – здивовано вирвалось у діда Корнія. “І чого б це колишньому партизану, що живе на краю району, в такий вечір прибитись до нас?”

– Пізнали? – ніби дивується Чигирин і вітається з усіма.

– Тебе та що но пізнати. Куди ж проти ночі зібрався?

– До вас, діду Корпію. Старий засміявся:

– Вези візок, а ми послухаєм.

– Таки справді до вас, – і почав стирати паморозь з вусів і борідки.

Тепер дід Корній занепокоївся, бо не раз його брали в інші села дзвонити за упокій:

– Щось трапилось у вас?

– Таки трапилось, – білозубе посміхнувся Чигирин. – Оце ж під Новий рік іду я з жінкою до свого друга-партизана, аж раптом чую далекі дзвони. Зупинився і сам собі не вірю: так вони славно виграють “Інтернаціонал”! Скинув я шапку, а душу аж підмиває святковість. Думав: це артисти якісь приїхали та й задзвонили отак. Аж потім дізнався, що це ви, діду Корнію. То прийміть від мене подаруночок, – він вийняв з кишені кожуха шерстяні рукавиці й простяг старому. – Це щоб руки біля дзвонів не мерзли.

– Спасибі, Михаиле, – зніяковів дід Корній. – От і маю перший подарунок від партійного чоловіка.

– Ходімо ж до хати, – торкнувся Мирон руки Чигирина.

– Спасибі. Я зараз же додому. А по цій мові бувайте здорові. – Чигирин вклонився усім, скочив на санчата, і кінь зразу ж поніс його у синьоцвіт вечоріти.

– Дива, – тільки й міг сказати дід Корній, а далі, коли кінь і сани почали зникати за пагорбами, махнув обважнілими руками і заспівав:

Ой там за горою та за кам’яного…

Василина відразу підхопила:

Ой там виходило та три товариші,

Що перший товариш – ясне сонце,

А другий товариш – ясен місяць.

І тут Мирон побачив на віях притихлого Корнія сльози.

– Чого ти? – затривожився чоловік. – Молодість, Шипку згадав?

– Та… – скривився старий дзвонар.

– Кажи, Корнію.

– Що ж казати? – потуманіли очі старого. – Вже й ліспі вивести не можу – вже літа й голос відібрали.

– То ви за голосом тужите? – здивувалась Василипа. – Ніколи б не подумала.

– Замолоду багато про що не думають. Он який голос має Миронів син, та не співає, – їсть ним людей, а це вже й за агронома взявся…

З молодим агрономом Семен ніяк не міг порозумітися і потайки почав йому копати яму. Та несподівано коса наскочила на камінь, а тут іще Ярослав прочув, як у громадянську війну колобродив Магазаник у державній варті його світлості гетьмана Скоропадського. Потаємне мало стати явним. Тепер уже загриміло не над Ярославом, а над головою Магазаника; від того грому, дивися, і ліси не врятують, куди забрався Семен, щоб у свою волю орудувати сокирою в дібровах, плугом на зрубах, косою на галявинках. За ушахроване добро він і заївся з Ярославом, думав, що виживе його з села. Та не вижив. То треба було ще щось робити, бо хіба зпає чоловік, на якій стежці життя стрінеться зі смертю?

Як воно далі було – про це відає тільки грозова ніч, але вона ще не навчилася стояти свідком на суді…

Літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ, і минувшина вже так підійшла до нього, що, здавалось, простягни руку – і доторкнешся до неї та й впишеш у письмо, про яке не раз думалось Данилу.

– Крийок-крок, крийок-крок! – знову подав голос погонич, а з глибини болота ледь-ледь долинула срібна сурма журавля. Був собі журавель та журавка…

III

Минув рік, як не стало Ярослава. Ох, яким довгим був той рік для Оксани і… Семена Магазаника. Вдову сушило горе, лісника – страх. Бо хто знає, чим може обернутися потаємний людський поголос: візьмуть і скинуть з лісника. То що він робитиме без своїх угідь, без прихованої в лісах худоби, без пасіки? От хоч карай, він зараз не скаже, скільки в нього свиней: як подалися навесні в нетрі, то тільки після першого снігу прийдуть із приплодом. Хай там хтось переживає труднощі росту, а він обійдеться без них. У лісах розкіш живності і йому. Тільки як на ці гаразди потрібна толкова і при здоров’ї господиня. І він частіше й частіше крутився думками біля Оксавиного двору й Оксаниних рук; така за виграшки всяке ділечко переробить, та й красу її не змило горе, тільки очі притемнились. Пройшло горе серцем і вгніздилось журбою в очах. Весіллям, перезвою, любощами треба виганяти журбу, бо інакше і вік піде за водою та сльозою…

Єдине, що давало якесь забуття чи розраду Оксані, – це діти й робота. І вдова чманіла в роботі – від рання й до смеркання, від смеркання й до опівнічної години.

– Підвередишся, несамовита, – гримала на неї тітка Марина, що інколи заскакувала в присілок зі своїми фарбами у вицвілій хустині. Певне, від тих фарб у жінки й очі були різними.

– Навряд чи підвереджусь, – вдова підводила осінні вії на татарський брід, виглядаючи з нього вже не мужа, а сина, що хлюпався на тому самому човні, в якому куля підрізала Ярослава.

Цей човен довго лежав на подвір’ї, у розщелинах його встигла вирости, вмерти і знов зазеленіти трава. У повінь Володимир попрохав матір:

– Зіпхнемо його па воду.

– Для чого? – з болем спитала вдова, оглядаючи човсп. Вона пам’ятала що ту вербу, з якої робили його. І, певне, недоплакані сльози тієї верби тихцем виплакує сама.

– Треба ж, мамо, комусь плавати на ньому, – розважливо відповіло дитя. – А я старшенький у вас.

І так він сказав оце “старшенький”, що всі її заборони перегоріли.

– Ти хоч умієш веслувати?

– То чому пі? – повеселішав хлопець і вдячно глкпув на матір. – Я й Миколку гукну!

– Ой, спочатку сам, – у ваганні відчинила ворота, поглянула на брід, у якому тепер по шию, по пояс, по коліна стояли верби і не журились, а висяювали жовтими вогниками цвіту. Цвіла і та верба, під якою вона не раз стрічалася з Ярославом. Верба ще більше постаріла, зараз у її дуплі нуртує вода, а на вершечку веселкою грає сиворакпга.

“Це синій птах щастя”, – не раз казав Ярослав. “Тільки ж де воно, те щастя? Хіба що це?” – задумливо поглянула на Володимира, якому нетерпеливилося біля човна. А ось до нього і Миколка біжить, тримається рукою за шлейку від штаненят і аж висяює – здогадався, що мати дозволила човен спустити.

– От добре, Володю, що ми поїдемо!

– Хто поїде, а хто на березі зостанеться, – хмикнув старшенький.

– Це ж як? – занепокоївся Миколка, глипнув синьоцвітом на маму, на Володимира й знов на маму.

– Бо тебе не пустять.

– Мамо!.. – волає благанням усе єство хлопчика.

– Не мамкай, ще малий! – гримнула на сина, хоча й жаль було його. – Бачиш: грають води, як Дунаї…

І тоді образа й не дитяча упертість обвели Миколчин вид, вже спідлоба він поглянув на матір:

– Як не пустите на своєму човні, сяду на чужий,

– Ти що мелеш, марудо?! – скрикнула Оксана.

– Що чуєте, – про всяк випадок трохи позадкував хлопець. – Ніби ми вже з Володимиром не їздили на чужих човнах. То пустіть…

Можна було б ще гримнути чи настрахати, але вона вже запитала і себе, і дітей:

– Що ж мені робити з вами, непослухами?

– Пустіть, мамо! – повеселішав Миколка. Вони втрьох поволі зіпхнули у брід човна.

– Ти ж обережно, сину, бо вода бистрить, – наказала Володимиру. – Може, я з вами поїду?

– Не треба, хлопці будуть насміхатися, – та й відіпхнувся веслом од берега. І хоч затяжким було для нього весло, але в очах, як і Миколка, тримав цілі броди синьої радості… Чому її так мало має людина після дитинства? Ох, діти, діти, хоч би вам світило сонце…

Притулившись до верби з підмитим корінням, вона довго-довго не відходила від татарського броду. Пе тільки човен із дітьми похитувався у її приімлоних очах, а проходили недавні видіння і сива давнина ще від ординських часів, про які читала та не раз чула від старих людей і Ярослава. Час налягав на неї, охоплював її душу, охоплював усе довкола… То вона тікала від ординців у гиблі болота, що відкочувались от татарського броду, і над нею хижо свистів аркан, то її гнали людолови в неволю, як гнали по жерниці скручений прокислим ремінням ясир.

А жерниця ноги коле,

Чорну кровцю проливає,

Чорний ворон залітає,

Тую кровцю попиває.

Це ж усе було! Це ж усе було! Та й досі, здається, не перетопилася крига дикої злоби, ще й досі на серцях наростає дике м’ясо.

– О, нарешті твій голос почула, – підійшла до неї тітка Марина. – Тільки нащо ти про чорного ворона? Цур йому. А я оце урвала часинку – хочу твою хатину своїм квітом змалювати, – гойднула вузликом, у якому лежали порошки друшпану.

– Малюйте, тіточко. І де у вас той цвіт береться?

– З голови, Оксано. В мізку й добра думка цвіте, і гидомирство снує. Це вже хто які мізки має. Може, я тобі на стіні зокола соняшники намалюю?

– Та ні, вони, живі, по всьому городу виглядають мене.

– А до мене в Копайгородок Магазаник верхи приїжджав. – Марина щось згадала, засміялася. – У святешне вибрався, а чоботи змастив вовчим лоєм.

– Це ж для чого?

– Щоб собаки розбігались по закутках. Приїхав навіть з подарунком – в’язку сухих грибів привіз. Усе розпитував про тебе і все хвалив тебе. Просив, щоб я йому розмалювала хату; потім, уже в себе, сам відділяв жовтки від білків на фарби і знову розпитував про тебе.

– Хай його лиха година розпитує.

– Та вона обминає його. Розкошує в лісництві чоловік, як пампух в олії. У нього ж так: державі краплю, собі кварту… А ти ж як восковієш з дітьми? Це й хату присішками підпираєш?

– Коли треба, й плечем підіпру, а не зледащію, – відповіла на те, чого не доказала тітка Марина.

Стояла тиха, ласкава година, коли вже віястий липень поскладав сіно в копиці і думав собі про те, що з неділі треба складати в полукіпки жито. Думала про це й Оксана, йдучи з меншеньким додому. Він руками перебирав стебла пшениці, у яку вже ввійшла золотінь, жебонів, що Володимир з них виплете йому бриля, і мав собі від цього дитячу втіху. Отак вони прийшли додому під сяйво соняшників і рутбокії, які так любив Ярослав. З татарського броду озивалися кулички й дитячі голоси. Вона раз і вдруге гукнула Володимира, і віп хутенько прибіг до неї, повис на воротях, чорний, мов галченя. Як це в нього й очі не потемніли?

– Чого вам, мамо?

– Чи но пора вечеряти?

– Я ще трохи побуду з хлопцями на човні.

– Не набрьохався за цілий день?

– Ще ні.

– Тільки ж не барись.

– Я скоро, мамо, – скрипнув ворітьми та й бігцем до броду, до посвисту куликів, до сміху свого товариства.

А у хвіртку, подзвонюючи ключами, вже шелепає Семен Магазаник, несе, погойдуючись, святешний залежаний одяг, святешне лице-і шельмуваті очі.

– Добридень, вродливице, добридень, – підкошує своєю вузлатою тінню її ноги.

Оксана здригнулась, відійшла від чужої тіні під захист соняшників, вони сонцями лягли на її плечі, освітили присмучену вдовину вроду.

– Драстуйте, дядьку.

– Який я тобі дядько? – Магазаник заморгав віями і вусами, а на жорнуватому обличчі викруглилось невдоволення. – Коли чоловік старший за жінку на якийсь там десяток з хвостиком, то це ще ніякий не дядько. А я оце твого старшенького бачив на човні.

Оксана поклала руку на соняшника, що хилився од ваги своїх діток.

– На тому самому, на якому вбили Ярослава. Тепер здригнувся лісник, та одразу святешне обличчя вмочив у співчуття:

– Не треба, Оксано, не треба. Мертвим – спокій, з живим – життя, яке вже воно не е. Ох, і гарні в тебе соняшники, такі рву питчасті! – прицінюється то до соняшників, то до вій чарівниці, що пригашують і пригасити не можуть синій смуток років.

– Це Ярославові соняшники. Йому саджу. На очниці Магазаника натекла півмряка.

– І знову ж надаремно. Йому в раю святі садять різне зілля, хоча й не вірив чоловік у рай, – лісник пригнувся, зробив пальцями “козу” Миколці, та дитя не засміялось, а насупилось і позадкувало від дядька. – Важко тобі самій з двома?.. Не кажи й не .івдвори, бо сам знаю: до всього чоловік звикне, тільки не до біди. Це треба стати і орачем, і сіячем, і город упорати, і зварити, і спекти, і обшити, і обіпрати, і хату, і корову доглянути, і дітям дати толк. За таким клопотарством і літа, і брови зів’януть.

– Коли це ви, дядьку, таким жалісливим стали?

– О, знову “дядьку”! Від цього на душі може нахмаритись і загриміти, – забряжчав комірпицькпми ключами, що висіли на чорному чересі. – А мені так би хотілося, – нагадав давні слова Ярослава, – щоб і в твоїх очах прокинулись зорі!

– Від чого ж вони прокинуться?! – мало не зойкнула вдова, і отой нередвечоровий туман, що проростав над татарським бродом, затуманив її.

– Ти не галакай, – скрадливо озирнувся Магазаник: чи не почув їх хтось із вулиці. – Ось підемо до хати, сядемо рядком та й поговоримо ладком.

– У мене нема часу на посиденьки.

– А ти без гордування знайди, – стишив голос Магазаник. – Не пошкодуєш, – і знову забряжчав ключами. – Я тобі по-добросусідському сказав: живий має думати тільки про живе. У тебе е двоє дітей, у мене – один Стьопочка. У тебе в врода на лиці, у мене є лій у голові, то й поєднаємось собі. Я тебе, повір, мов княгиньку, жалуватиму, якщо ти будеш мене шанувати. От за цим і прийшов до тебе. Я довго чекав, поки ти станеш удовою.

На Оксану одночасно, мов заметіль, обвалились давня дівоча ніч любові і оцей призахідний день удовиної печалі. То давнє було недосяжним, а це, призахідне, – гидо мирним.

– Дядьку, як вам не соромно таке страмовище варнякати?!

– Яке ж це страмовище? – ворухнув мискуватими плечима. – Це житейське діло, щоб разом біду долати, бо нарізно біду й грім не вб’є. Хіба тобі не остогидла самотня хата, самотня постіль?

– У вас, дядьку, вже на голові гуляє білий цвіт, а ви з жениханням! – притулила до себе меншенького. – Від вашої мови й святі соняшники можуть стати грішними. Гетьте!

Відмова обурила Магазаника, і голос його поважчав:

– Ти не проганяй мене, я не прийшов твої соняшники красти. Я хотів із цього подвір’я викрасти вдовині нестатки, а ти в крик. І чого? Чекаєш, щоб хтось лихо в торбі чи мішку приніс? Краще подумай головою і завтрашнім днем, бо ж бачиш, який тепер сутуж, навіть на хліб.

– Гетьте!

У зелених очах Магазаника злобою зацвів піщаник, одначе стримав себе чоловік.

– Чого ти вхопилась за це “гетьте”, як за батіг? Чим я тебе зобидив? Своєю любов’ю?

– Киньте, дядьку. З грішної душі не проросте свята любов.

– Ох і відьмочка ти! Уста, мов пуп’янок, маєш, а з уст каміння жбурляєш, – сказав сумовито, бо мав справжній біль од цієї краси. Хоч би на яку часину зглянулась вона на нього – і то було б щастя… Сьогодні не витанцювалось, та є ще в бога дні: як нe вишло тепер, внидо в четвер. А як і в четвер по вийде, псе одно з цього сватання він має якийсь зиск: зараз, коли освідчився, Оксана вже ніяк не зможе подумати, що він причетний до вбивства Ярослава. Он воно як! Старого вовка за хвіст не впіймаєш.

Та й пішов похнюплено у ліси, до своїх свиней, до своїх копрів, до своїх бджіл, що на співучих крилах несли йому статки й пошану, бо кращого меду не було в цілій окрузі, про це й потрібне начальство говорило, якому лісник не скупився завезти духмяпий липець у свіженьких відеркових липівках. От усе гаразд у нього, тільки немає господині в хаті, бо що ті поденщиці, які приходять до нього? А Оксана йому б і красу принесла в оселю, і все ділечко переробила б. І чого вона закомизилась на своїх злиднях? Чи хоче, як у молодості, чути біля вуха солодкі слова про любов? Так для чого на це марнувати час людям, які вже знають, що таке спілка – чоловік і жінка? Ну, не підбив він її сьогодні, підіб’є завтра. Землю не підманиш, а людину можна.

Біля татарського броду він зустрівся з дебелим Стахом, покосував на його м’язи, що горнятами ворушились на руках.

– З такою б силою ліс корчувати. Ходи, сіромахо, до мене робити. Не пожалієш.

– Почекаю, дядьку.

– Думаєш, у моїх лісах заробіток менший, аніж у смолокурні?

– Та ні – більший.

– То бери свою годовщину – та й на мої зруби і облоги.

– Боюся такого давця.

– Хоч скажи, чого?

– У вас, пробачте, дядьку, я знову наймитом під’яремним стану, а я хочу ближче до людини. Тому й записався в соз. Отам і почну глибити свого плуга.

– Ох і розумні та доброчесні ви поробились. Переміни сорочки не маєш, а норов показуєш. Чого це ти в присілок чимчикуєш?

– До Оксани.

– А це яким робом до Оксани? – здивувався, занепокоївся лісник. – Може, свататися?

– Та що ви! – У великих сірих очах парубка прокинувся Сум. – У сільраду чогось викликають Оксану. , ‘ – Чи не за борги?

Стах зневажливо махнув рукою:

У вашій голові тільки борги та проценти ворушаться. Які проценти? – наворохобився Магазаник село не знає, як ви навчилися лихвити? – неприязіго парубок і пішов у присілок.

перевів розтривожений погляд на татарський брід, де понувала на човнах малеча.

– Но плач, бідолашна, – впритул підійшов до пої Магазаиик, почав витирати її сльози, що просочилися між пальцями, а потім злегка пригорнув жінку, заворкотів їй у вухо співчуття:

– Безщасниця ти моя, безщасниця…

І сталося диво: вдова не вирвалась із його обіймів, не вдарила його по руках, не вивільнилась, коли він почав її цілувати. Чи обайдужіла, чи забулась вона?

Тріснув, зітхнув і погас недогарок свічечки. Магазаник щільніше притулив до себе жінку, поцілував її брови, від яких теж віяло ромашкою і житом. І знову вдова нічого. Тоді, вірячи й не вірячи у своє чоловіче щастя, він обережно підвів її до постелі, Незрозуміла й жадана, вона мовчки лягла біля нього, і він припав головою до її вистиглих персів, що чекали дитини, а дочекалися полюбовника.

Він не пам’ятав, як провалився у п’янкість снів, що гуділи йому по всьому тілі, а прокинувся од невтішного жіночого плачу, Сівши на постелі, перелякано запитав:

– Чого ти, Василинко? Чого? – і потягнувся до неї.

– Пропав мій вік, ой, пропав… – голосила вона, стоячи біля ліжка.

– Чого ж він пропав? – почав заспокоювати її руками й поцілунками.

– Бо я вже не жінка, а полюбовниця. Будьте прокляті ви всі, ненаситці?

– А полюбовниці – хіба не жінки? їх і царі, і королі шанували, – не знайшов кращої відповіді, пригорнув Василину, а вона його люто вдарила по руці.

– От цього вже не треба, – посміхнувся їй, бо не відчував у тілі болю, а тільки хвилі любощів і втоми.

– Таки не треба, – погодилась вона і поклала його руку на вогкі од сліз груди.

Він, знову хмеліючи, потягнувся до них.

– Лягай, Василинко. Ще не світає…

– Тепер мені все одно, – тугою і прощанням із чимось дорогим для неї безнадійно зітхнула вона.

А з лісу негадане долинув чийсь голос любові:

Та мала нічка-петрівочка,

Не виспалась наша дівочка…

IV

Іще для когось пролетів, а комусь відсочився рік, і посивіла матір-земля, мружачись під метелицями, вже думала про березень.

На Поділлі майже ніколи на Петра Вериги не розбиваються криги. У нас криги розбиває блакитноокий березень. Спочатку він парубкує по лісах – видобуває з-під снігу ще нерозщібнуті нідсніжники, потім розморожує сік у березі і, коли вона блисне щасною сльозою, йде на річки й озера. Тоді на прогнутих плесах починають світити вимоїни і прокидаються льодоколи – поведуть своїми срібними смичками, і вже тільки прислухайся – над берегами й за берегами здиблюється бентежний передзвін, а в берегах шипить, гуркоче, шаленіє крига і радісно зітхає вивільнена хвиля. Як їй любо після темені заграти сонцем та вдарити в бубни примкнутих човнів, щоб підскочили вони вгору, рвонули свої кайдани та згадали воленьку-волю, і купальські вечори, і сяйво юних очей із тих вечорів.

Пройшовся березень з підсніжником на шапці і над татарським бродом, і під його ходою вибухнули криги, зосліпу посунули одна на одну, та на коріння яворове, та на м’який, з червонолозом берег, він закипів шумовинням, накостричився вирваним татарським зіллям, що ніжно запахло торішнім літом. А до гомону річки приєднується дитячий гомін, бо скресання крити завжди свято для дітвори і тривога для матерів: скільки не кажи, скільки не грози, а неодмінно ж якийсь отряха захоче прокататись на крижині. Ось і зараз знайшовся такий шибайголова: осідлав крижину, широко розставив ноги й, осяяний заздрісними поглядами дітвори, кружляє-пливе в березневі світи, в оте фіалкове марево веснування, що тремтить пад деревами і завжди тримає в собі бентежну принаду. То хіба, глянувши на такого одчайдуха, не засверблять ще в когось ноги? Он уже й Океании Володимир збиває шапку набакир і схиляється до брата:

– Миколко, ти ж будь мені молодцем!

Миколка одразу насторожується, непевно блискає синім цвітом з-під заячої шапки: він добре знає – коли йому говорять бути молодцем, то вже треба залишатись самому.

– А ти ж куди, Володимире? – Мале тоскно дивиться на стар.шого, але тримає себе молодцем.

– А я сюди, туди, он куди – на всі наші броди! – безжурно махав уважистою вербовою палицею на здиблену річку.

– На кригу?! – жахається Миколка.

– Еге ж.

– He треба, Володимире, – кривиться Миколка й забував, що він молодець.

– О, ти ще зараз почнеш квасити кислиці, – набурмосився старшенький па меншенького і рвучко одвернувся від нього.

Це одразу діє на Миколку, бо він ніколи не був ревою і не любить, як від нього відвертається Володимир.

– Володю, а як мама взнає? – косує синім оком на оселю. – Ох, перепаде на бублики й тобі, й мені.

– Та звідки вона взнає? Ти ж не скажеш їй?

– Ні, не скажу, – тоскно мовить Миколка і не знав, чим утримати брата. – Але ти краще не їдь на кризі, бо ще води в чоботи набереш.

– Тая ж сьогодні змазав чоботи березовим дьогтем. Ось бачиш?

– Бачу, – хлопченя зажурено дивиться не на чоботи, а на шал крижин.

– Ти не бійся, – заспокоює його Володимир. – Як підбільшаєш, сам поїдеш на кризі.

– Я й зараз поїхав би з тобою.

– Зараз не можна. Ще треба підрости.

– То й ти не їдь.

– Я тільки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як у березі Гримич верборуб чинить.

Миколка прислухається до передзвону сокири, що тне вербові гілки, мовчить, думає. І підбільшати йому хочеться, і за брата страшно, і собі на кригу кортить. Воно б і нічого проплисти від броду до броду, аби тільки чогось із крижиною не трапилось та мама не дізналась, бо тоді однією рукою буде хапатись за віника, а другою за серце.

– То я йтиму за тобою понад берегом.

– От і добре! – щирить Володимир зуби.

Тепер усі страхи тікають од Миколки, і він знову стає молодцем, трохи набакир збиває шапку, щоб бути більше схожим на брата, і навіть бачить себе на крижині, бо хіба він гірший за інших?

А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й так придивляється до крижин, мов щось вичитує з них. Ось оця, либонь, замала, ця ніби має тріщину, а ось ця саме враз. Спираючись обома руками на палицю, він злітав вгору й легко спускається на крижину, нахиляє її, лякається, але одразу ж радіє – крижина вирівнюється і солодко озивається у ногах і під ногами весняним клекотом.

– О! – радісно вигукує Миколка з берега й жалкує, що він ще маленький.

Володимир показує братове кінчик язика, махає палицею і гордовито оглядає прибережжя, що потроху відпливає й відпливає від цього.

– Ти ж, Володю, тримайся берега! – гукає Миколка, біжить за кригою, розсовуючи шапкою і руками червоноліз, що підсвічує його срібними, з росою котиками.

– От нема кому бити шибеника! – чує Миколка огуду па брата, в думці заперечує її, хоче заперечити й словом, але в цей час чоботом чіпляється за кореневище й падає на червоноліз, на срібні котики, що й узимку тішать їхню тіняву оселю.

Коли Миколка зводиться на ноги, він уже бачить Володимира не біля берега, а посеред броду, де крижини труться одна об одну, мов риба в нерест.

– Володю! – розпачливо кричить Миколка, скидає з голови свого зайця й махає ним. Вітер підіймає віхтик золотистого чубика – він теж кличе Володимира на берег.

Та старшенький, мабуть, тепер і не почув Миколчиного голосу, бо має собі роботу – відбивається і відбивається від осоружних крижин, що так і норовлять підбити його. І таки підтинають. Миколка ціпеніє від страху, а Володимир зі своєї, вже нахиленої, крижини перескочив на іншу, посковзнувся, упав на коліно, але одразу ж і підвівся.

Тепер на берег, ближче до Володимира, збігаються всі, немов на солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з халепи. Тільки Миколка нерухомо стоїть біля своєї заячої шапки, що впала до ніг, і не зводить погляду з братика. І раптом сталося щось страшне: якась невидима крижина спіднизу вдарила Володимирову, розколола її навпіл, і хлопчак поплавком пішов у воду, на якій одразу спливли вербова палиця і заяча шапка.

– Утонув! – лячно скрикнув хтось на березі, а Миколка заголосив.

Та Володимир не втонув: між крижинами показалася голова, а з берега хтось кинувся у воду й крикнув:

– Тримайся, Володимире! Тримайся!

І хлопчак тримався, вчепившись пальцями в крижину. Він кілька разів намагався вилізти на неї, але вона ставала сторч, і Володимир почав захлинатися.

– Тримайся, хлопче! – підбадьорює його плавець, маневруючи між крижинами.

– Я тримаюсь… – уже не чуючи пальців, насилу вичавлює хлопчак.

– Ти ж у ммене козак! – підбадьорює його і голосом, і очима Стах Артеменко. Він через якусь хвилю віддирає хлопчака від криги і серйозно питає: – Змок?

Оце завжди старші щось, як Із кілочка, зморозять меншим, тому й Володимир так само відповідає:

– Змок, але в чоботи води не набрав.

– Ох і брехунець же ти, – посміхається посинілими вустами Стах та й гребеться до берега, який тепер став таким принадним і дорогим. Як би це добре було добратись до нього, забігти в хатину та на піч і щоб мати нічогісінько не взнала. Та, напевне, пюди геть усе розкажуть їй, а тоді без голосіння і сліз не обійдеться.

– Ой дядьку Сташе, у вас кров із обличчя йде.

– Це дурна крижина пошкрябала, – захищав плечем від крижин дитину.

Вони вибираються на берег, до них першим кидається заплаканий Миколка, а вже від присілка, надломлюючись, біжить Оксана, біжить, зупиняється і, не витираючи сліз, знову біжить. І тепер Володимирові не жаль себе, тільки мами жаль. Ось вона, бліда, постаріла, зупиняється проти них трьох і знову ж, як тільки дорослі можуть, питається не голосом, а розпукою:

– Живий?

Кому ж не видно, що він живий? А от питають про таке. Не дочекавшися відповіді, мати охоплює руками, притуляє до себе й так тисне, що на ньому живкотить одяг.

– Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, – кривить уста Володимир. – Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.

– Ой Сташе, – схиляється головою до хлопця, а він ніяково підтримує її руками.

– Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.

– То не я, то моя доля плаче, – поглянула болем, вдячністю й сльозами на Стаха, а сина запитала: – Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи, що?

– Хіба я знаю? – жалісно відповів Володимир, бо мати завжди знайдуть таке, щоб розжалобити.

– Ой, скоріше, скоріше додому! – тернувши пальцями по очах, захапалась Оксана. – І всі зараз же мені на піч.

– А я, мамо, в переляку їсти захотів, – шепнув Володимир, щоб задобрити її.

– Горенько ти моє, – трохи розпогодилась мати, поцілувала його та й побігла зі своїми болями і згадками від осоружного броду.

Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору піч, кинула їм білизну переодягтися, потім напоїла чаєм з малиною і суницями, нагодувала, вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.

– А ци що в тобе? – здивовано спатала Стаха, розглядаючи так-сяк стягнутий нитками шматок рибальської сітки.

– Отаку маю собі нижню сорочку, – посміхнувся Стах. – Я її з бредня пошив.

– І для чого вона тобі?

– Щоб рибою і нашими бродами пахло мені.

– Дива, – повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за вдовою, мовчки смалив скажений самосад та іноді щось гмукав, одповідаючи своїм думкам.

– Сташе, не пора спати?

– Пішов мій сон блукати бродами. А чуєш, як ваша хата гучить?

– Сухе дерево, то й перехоплює усі вітри і навіть хвилю з броду. Як там дитя? – підійшла до Володимира, поправила ряднину. – Наче не горить вогнем.

– То я горю вогнем, – вихопилось у Стаха.

– Справді? – перелякалась вдова. Стах сумовито посміхнувся:

– Ні, то я від цього тютюну, що ти в Гримичів узяла. Ох f громобійний. О, чуєш, ніби грім озвався?

– То крига у броді. Весніє… Саме щастя послало тебе, – знову страхалась нинішньої пригоди. – І як ти, Сташе, не побоявся кинутись у воду?

– Треба ж було хлопця рятувати.

– Чим я тобі тільки віддячу?

– Спасибі, Оксаночко. Вдова здригнулась:

– Не називай мене так.

– Чому?

– Тільки мати і Ярослав отак звали мене.

У хаті надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, здається, заснув. Оксана загасила світло, лягла біля Миколки, що посміхався своїм снам. І хоч який був тяжкий сьогодні день, вона швидко, наче у воду, ввійшла у сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась – недалеко від неї, притулившись до вікна, сидів одягнений Стах.

– Ти чого? – сполохано запитала.

– Нічого. Місяць став біля твого вікна, то дивлюсь, – і глянув на неї отією безнадією, в глибині якої чаїлись росинки надії.

Вона відвела погляд від нього і спитала, аби спитати:

– Чом не спиш?

– Я ж казав: мій сон пішов на татарський брід. Чуєш, як дзвонить він у свої дзвони?

– Провесна. Як Володимир?

– Ні разу не бухикпув.

– А серце чогось так болить.

Стах похитав розкустраним чубом і сказав чи то вдові, чи комусь:

– А серце й повинно боліти – і за себе, і за когось. Це якщо ти людина, а но кендюх, який тільки й знає – усе пхати в себе, як отой Магазаник пхає.

– Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, – тепер вона в подиві почала шукати його очей, що вже були приховані тінями. – Це ти вичитав десь?

Стах ніби образився і вже не скоро відповів:

– Вичитав, Оксано, у тій широкій книзі, яку орю, яку засіваю, жну, та поки що хліба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бідні ми, але чесні і ділечком, і серцем, і вами, жінками. Та й на добраніч, Оксаночко…

Тепер вдова вже нічого не сказала, що він знов назвав її так. У доброму здивованні вона й у сон забрала його слова і про серце, яке повинно боліти, і про чесність, забрала й той погляд, що в безнадії сподівався чогось…

Коли Оксана прокинулася вдруге і шурхнула на лежанку подивитися на сина, Стаха вже не було на печі. Дослухаючись до вікон, пождала його з двору, а перегодя, напівроздягнена, занепокоєна, вийшла па подвір’я. На ньому не було нікого, тільки в небі пробивався із хмар пізній місяць та внизу непокоївся татарський брід.

Ураз страшна завія здогадів, минувшини та сьогодення (і отой вечір, коли Стах перестрів її в лузі з непочатою водою, і його виказані слова, й невиказані болі, і дзвіниця, і вчорашнє лихо) увірвалися в її душу. Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася, напомацки знайшла в сінях весло й побігла до татарського броду. На хвилях і досі перешіптувались, шерехтіли крижини, і кожна із них несла в далечінь шматки украденого місяця. Оксана одв’язала від прикореня човен, зіпхнула на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвітом, погребла до другого берега. Він наполохав її пташиними крильми – з-під самих ніг з лопотінням вилетів самотній крижень і, закриваючи місяць, шугонув у небо.

А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забуті, приспані забобони прокинулись у ній, і, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч сьогодні для Стаха жіночого слова, посмішки чи погляду, якого так, певно, очікував він. Хіба тільки щаслива людина приносить іншій полегкість? Мусить її приносити навіть безщасниця. Тільки як? Хоч отак, як ти, чавлячи болі, приносиш відраду своїм дітям. Як пізно, як пізно вона почала здогадуватись, що таке жіночність.

Загпана батогом думок і забобонів, Оксана увійшла в село. Біля крайніх хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих і злякано зупинилась. Та ні, то в леваді обізвався голос в’юнкого бурчака, що колись перейняв од людей шепіт кохання і схлип немовляти. Оце ж напевно і є життя: шепіт кохання, схлип немовлят і погойдування землі на срібних вервечках місяця. Тільки ж чого так перегойдує нею? Ой Сташе, Сташе…

І негадано, вже дійшовши до самої дзвіниці, вона почула тихий сумовитий голос, що вхопив її за серце й одразу почав одводити від нього болі:

Світи, світи, місяцю,

Ще й ясна зоря,

Просвіти доріжку

Аж на край села,

Просвіти доріжку

Аж на край села,

Аж до того двору,

Де живе вдова.

Не до двору, а від двору вдови ішов, віддалявся Стах. От і зник він за вербами, за хатами, от і стихла його пісня, а вдова має якусь полегкість і вже картає себе за дурні думки. Знесилена, вона хоче присісти хоч посеред вулиці. Але ж тут її хтось може побачити, і вона підходить до цвинтарної огорожі, відчиняв хвіртку й зупиняється перед старою дзвіницею, наче перед своїми молодими літами. І не повірила спочатку, що були в неї вони, поки вгорі, у дзвонах, не зашеберхали весняні вітерці.

Не знати для чого, вона відчинила двері дзвіниці і скрипливими східцями почала підійматися до тих вітерців і до тих дзвонів, що вже багато років озивалися у її душі.

Знов перед нею в таємницю побігли вибілені місяцем дороги, знову підводились угору оброшені зорями хати і сивіли дому, .Охресні хутори. І знову в серці не було спокою.

“А як там Володимир? – занепокоїлась і відразу втішила себе навньою мудрістю: – Дитя спить, а доля його росте”. Яка ж то буде у її дітей?

Мовчить дзвіниця, мовчать дзвони, мовчить і земля…

Вранці, уже зготувавши снідання і випровадивши дітей з хати, Оксана раптом побачила химерну сорочку, пошиту з рибальської Ітки, – вона, справді, пахла рибою і хвилею, а в її вічках заплуіась крихітка татарського зілля.

Цe ж треба…” – і посміхнулась вдова Стахові, і журно похи” головою, та й почала діставати зі скрині полотно, бо вжо ро треба білити його. Оксана дуже любила слати полотна на іному березі недалеко від дівочого броду, отам, де й вона колись із дівчатами пускала на воду купальські війки. Гай, гай, коли то було?..

Одягнувшись, ніби по снуванню молодих років, пішла до дівочого броду; довкола на лузі грудочками неба блакитнавились проворні трясогузки, а за вербами і верболозом шаруділа, зойкала і срібно озивалась крижинами річка. Луговиною Оксана дійшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками очі й руки, глянула на воду й обімліла: попереду, не так далеко від берега, на крижині упертим вузликом стояв її Миколка. Ще мало йому. вчора було материних сліз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що, широко розставивши ноженята, міцно трималась руками за ввігнаний в крижину шпень. Ось дитя побачило матір і аж пригнулось, переляк пройшовся по всій його постаті.

– Прав до берега, Миколко, – журно сказала вона. Хлопчак вихопив з криги шпень і почав ним, як веслом, підганяти крижину до берега. І де він уже навчився так орудувати? Ось крижина, бокуючи, черкнула об берег, тріснула од краю, а Миколка вискочив на луговину і з шпенем в руках похнюплено став перед матір’ю.

Отак і стоять вони мовчки якусь часину.

– То що ти скажеш? – нарешті, не гримаючи, не лаючи, болісно запитала вона.

Миколка підвів голову і теж запитав матір:

– А хіба я гірший за інших?

І сльози впали їй у душу, вона підійшла до Миколки, охопила його, поцілувала:

– Не гірший, сину, не гірший, тільки ж про матір подумав би…

V

Настав лихий рік. Був сякий•JH^ такий урожай у цьому літі, та й не стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокіп Ступач нагримав на хліборобів, що “м’якими культурами” діло не обійдеться, і звелів вивезти все жито і пшеницю, що залишились, на посів.

Правда, з посівним Ступач перестарався – і жито, і пшеницю привезли на посів: знайшлась додаткова робота і людям, і державі. Обсіялося село печаллю, та й почало лягати і вставати з журбою.

Зажурилася і Оксана: як же їй перебути з дітьми? На які тільки частки не дробила свій убогий присівок, усе виходило на одне: не перезимує вона. І знову лічила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолі, кожну маківку і чманіла від тієї лічби, бо не було головного – хліба. Якби ж знаття, посіяла б торік житечка на городі, але горе наперед знаку не подав. Тепер діти мали від неї більше сумовитої ласки, та менше з’їжі.

– Мамо, а чого у нас хліба нема та й нема? – все допитувався Миколка, що був схожий на золоточубий соняшник.

– Бо хліб ‘цього року не вродив, – заспокоювала дитину і рукою, і болючим посміхом.

– Ось я рибки спіймаю, то ми знову юшки наваримо, – обізвався Володимир. • Але на це Миколка серйозно відказав:

– Воду скільки не вари – водою буде. От аби ще окраєць хліба до неї.

Від цієї мови хотілося заголосити, але мусила стримувати себе, втішати дітей та підхвалювати то печену картопельку, то кукурудзнник, то нізчимний борщ. Хоч би цього було вдосталь. А що вони взимку робитимуть? І, страхаючись зими, Оксана рідше йшла на роботу в колгосп, більше пропадала в лісах, збираючи то кислиці, то гриби, то жолуддя.

Якось уже після перших приморозків зустрілася на зрубі з Магазаником. Впасений, він поволеньки йшов з рушницею на ситому плечі, а за широким поясом болісно погойдувався закриу вавлений заєць. Достаток і самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лісника, а тлустість натоптала дрімливістю подвійні пружки під очима й на шиї.

– Кого я бачу на своєму господарстві?! – підняв ріжками брови, втопив закроплені заячою кров’ю чоботи в перецвілий вороспяк, і дрімливість зіскочила з повік. – Отак живо, живо чоловік і негадано стрінеться з самим щастям! – заглядає в журні очі вдови.

– Говорите несусвітне, – зневажливо махнула вільною рукою.

– Найдорожче кажу, бо ти й досі мені зоряночкою сяєш, – заграв полиск під рідкими віями лісника, потім він задумався, покосував на Океании кошик. – Опеньки дозбируєш?

– Збираю ж.

– Небагато їх у цьому році зародило, небагато, теж врем’я чують! – сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких зацвітала гарячим сірчаним цвітом поганка. – На першому приморозку вигоріли, а тепер ледь-ледь відійшли. Як тобі живеться?

Оксана гірко всміхнулася:

– Воду маємо, аби ще якийсь житняк до неї, то можна б і жити.

– Біда, – набрав зморшкувате співчуття над переніссям. – Твої дітлахи люблять гриби?

– Мусять любити.

Магазаник заглянув у Океании кошик:

– Може б, ти мені юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником напряжила? – І махнув правицею в напрямі своєї лісової оселі. – Оце ж виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жіночих рук.

– Хіба у вас нема кому поратись?

– Таки нема, бо що оті поденщиці, які роблять у лісі? То як?

– Хай вони й стараються.

У зеленкуватих очах лісника засумували скалки сірого піщанику:

– Все чогось маєш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?

“Душею не вийшов”, – хотіла відповісти, але промовчала.

– А я тобі тільки добра зичу, – саме небо прихилив би до тебе, до твого личка, – і підняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тільки нитку бабиного літа.

– Ох, не віриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник нахмарився, пальцями перечавив бабине літо.

– Коли вже той “дядько” щезне з твого язика? Для мене гвій дядько гірше за дідька. Хочеш, я покажу місцину, де е білі гриби?

– Білі? Після того, як уже земля паморозилась? – не повірила Оксана.

– Таки після приморозків виткнулися, правда, покорчені, покручені, немов грішники, але білі.

У дубняку щось зашелестіло. Оксана здригнулась, а лісник засміявся:

– Нe бійся. То мій виводок свшютп на жолудді та гниличках випасається. Як нагнав його з подвір’я після першого грому, то оце тільки зараз із прибутком об’явився. Тепер пару кабанців треба вкинути на загодування, – він повів головою на своє невидиме за деревами дворище. – Люблю оту йору, коли в обійсті пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хаті – узвар та кутя. Тоді, здається, і час зупиняється.

Зі зрубу вони ввійшли в ліс і сполохали Магазаників табун; рябі поросята й підсвинки так кинулись урозтіч, що аж в очах заряботіло, а старі занепокоєно втупились маленькими очицями в господаря.

– Кцьов-кцьов-кцьов! – покликав їх Магазаник, і велика ведмедиста льоха пізнала його, зарохкала. Лісник підійшов до неї, пальцями почухав за вухами, а потім чоботом поторгав обвислий мішок черева й здивовано заговорив сам до себе:

– Отакої! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха – пороситься й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч і дурна в неї голова, але живіт розумний, – спокій і господарське вдоволення стояли на виду Магазаника. І спокійно біля його ніг порохкувала свиня, струшуючи блохи на чоботи господаря. – А тепер ходімо до білих грибів.

Дорогою Магазаник крадькома випасав очі на обличчі Оксани і зрідка, наче ненароком, торкався то її плеча, то руки. Господи, і де тільки береться поміж грішними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинці.

– Ось тут я передучора знайшов з десяток білих грибів, – показав на горбкувате місце, навколо якого скупчились молоді, вже підкучерявлені осінню дуби. – Подивися гарненько під листом, – та й, погойдуючи закривавленого зайця, пішов до своєї господи. А через якусь часину повернувся зодягнений у свіжий одяг, напівжартома вклонився вдові: – Зваж, Оксано, на всі мої прохання і зазови: зайди хоч на якусь хвильку до моєї лісової пустки.

– Нащо це? – спохмурніла удова.

– Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, – сказав щиросерде. – І хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь мене й мій харч, нічого такого мудрого не зготував, лигоминок також не маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я її на молодому черешневому гіллі смажив – пахне так, що за півверсти почуєш.

– Аж за півверсти? – здивувалась Оксана, а самій так захотілося їсти.

– Не менше, – облесно глянув па вдову Магазаиик. – То й ходім потихеньку.

І таки вблагав жінку зайти в приземкувату, з грубими віконницями оселю – у ній жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя, сирівцю, дьогтю і давніх книг, якими була забита черевата, з червоного дерева шафа.

– Книжками чи шафою інтересуєшся? – перехопив її погляд Магазаник і заграв віями. – Книги тут різні, і романи, і про старожитності, і навіть про коханок французьких королів, а шафа панська, аж з червоного та рожевого дерева, бачиш, як гарно вилискує? – Лісник повісив на кілок шомполівку, перехрестив її, потім засвітив саморобну свічку, приліпив до ріжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед твоєю красою навіть вдень палю святий віск, – і вже тоді проворно метнувся до мисника, до печі, до закомірка.

“Чорт із свічечкою”, – згадала Оксана, як по-вуличному звали Магазаника, підійшла до свічі, загасила хиткий вогник, що добирався до втиснутого бджолиного крила.

– Це ж для чого? – аж скрикнув лісник.

– Негоже воску плакати вдень.

Магазаник несхвальне покрутив головою, зітхнув і якийсь час мовчки снував по хаті, споряджаючи старий, теж панський, стіл. Незабаром на ньому з’явилися рожева, з прорістю почеревина, брунатне кільце свіжої ковбаси, макітра з неоковирними варениками, щільник, що стікав медом, капуста з чорнушкою, горохвяники з тертим часником і пляшка нестерпучої.

– От і маємо сякий-такий передобідок. Горохвяниками я тебе не порадую: вони такі, що й грім не розіб’є, бо не господиня ліпила їх. – І хоч не хотів, а згадав оте зеленооччя, в якому тісно було полум’ю і чаду любощів. – А от ковбасу з вепрятини можна і в столицю везти. Готувалась на черешневих гілках. Покуштуй! – Лісник руками розломив кільце й присунув до Оксани полумисок.

Ковбаска, справді, була на славу, та пахла не так гілками, як мигдалевим цвітом черешні, і танула в роті. Магазаник, і сяк, і так припрошуючи Оксану, таки домігся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за дітей. А сам випив і за дітей, і за Оксану, і за її красу, і за те, щоб ми грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хліба коштує три карбованці, а зима ж і недозимок великий мають рот.

Ця мова вибила сльозу в удови, і лісник забідкався біля неї, подав свіжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за частування. Коли Оксана сказала, що їй пора додому, й підвелася з-за столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив її звугліле плече:

– Посидь іще якусь часинку, ощаслив моє покуття і господу.

– Вам і так те щастя саме добро плужить.

– Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, – стишив голос лісник, придивляючись до її очей, біля яких нестатки вже намили перші зморшки. – Ось ти бачиш, як мені ведеться, а я добре знаю твої вдовині ужитки, на них у цьому році ніяк не виживеш. То виходь за мене… як не з любові, так з біди. А потім, дивись, звикнеш, а може, й любов прокинеться, – вона ж нерозгадана. Про це і в книгах мудрі голови пишуть, – і тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.

Дрож пройшла по всьому тілі вдови.

– Не кажіть мені, дядьку, про любов. Сутінок і жалі обгорнули обличчя лісника.

– А чого мені тепер не говорити про любов, коли далі вже буде пізно, бо літа беруть своє…

– Хіба ж і я, і люди не знають, яка у вас була любов до своєї жінки?

– Так то ж до неї, а це до тебе! Та й різні часи по-різному цінують любов. Тоді я придивлявся до десятин, тепер – до краси. Зрештою, подумай про дітей! Як ти проживеш на білому світі?

– Як уже буде.

– Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнівилася:

– Не бути вам моєю долею!

Та Магазаник не зважив ні на її слова, ні на погляд, він лівою рукою спіднизу підхопив Окса.нину, вдарив по ній, мов на торгу, правою:

– Подумай, гарненько подумай і скажи своє останнє слово.

– Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останнє слово, – Оксана рвучко вивільнила руку, а в очах і міжбрів’ї з’явилась затятість.

– Невже я тобі такий бридкий?

– Я цього не казала. Бувайте здорові.

– Отаку маєш до мене поневагу?

– Думайте собі, що хочете.

І тоді лихі зморшки розсікли чоло лісника, а скособочений вид вичавив піт і злобу:

– Дурна й нерозумна ти єси! Чого замість того, щоб мати натуральні житейські радощі, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш своє личко і все? І королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це потрібно? Гляди, щоб пізніше, з усією своєю святістю, не стала моєю полюбовницею…

Оксана спочатку оторопіла, а потім лісник побачив у її поширіних очах дві блискавки.

– Хай, спідничнику, гробова дошка буде твоєю полюбовницею! – Вона ще побачила, як жорнувате обличчя лісника витягнулось у диню, стало мертвотним, і рвучко гайнула з оселі – в сонне рохкання свиней, у сонне зітхання глечиків, що вигрівались ііа кілках, у сонні клапті сонця, що стікали з дерев на загиджене дворище. Тут справді зупинився чи вмирав час.

Магазаник не вибіг за нею, бо й він отетерів, розгублено стоячи посеред хати: і звідки в неї така затятість? І як з її уст можуть зірватися такі шалені слова? Ох ці жінки! Всі вони пішли від конотопської відьми.

Він притулився до вікна. Та з дворища в ліс мела не рідня конотопської відьми, а розгнівана краса, не помічаючи, як з її кошика розсипались опеньки.

“Розсипай, розсипай; А що ти взимку їстимеш?..”

Гнів швидко, як охопив, так і осипався, а прийшли гіркі жалі за отим недосяжним, що жило поруч, і сторонилось, і боялось його. Невже так і не зазнає він того розкошування, яке дає чоловікові справжня краса? Невже замість святості кохання він матиме лише гріховні любощі?

Падав і не падав перший сніг, курилась і не курилась земля, підбиваючись під розкошлану димчасту куделю осіннього вечора. І зараз дальні дерева теж здавалися шматками осіннього вечорового неба. У татарському броді по-дитячому причмокувала хвиля і смоктала берег. Це нагадало вдові, як біля її грудей лежали діти. Вона випросталась на кладці і з болем відчула, що поменшали її перса – недоїдання робило своє. А хтось же поїдає ковбаску, засмажену на черешневих гілочках. Викинь з голови цей непотріб. Ось дітей треба якоюсь затіркою нагодувати. Як вона тільки перезимує? Де подіти, де прикопати ці гадки й гіркоту та самотність, що вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кінці коромисла випране шмаття, зручніше вмостила коромисло на плече і, погойдуючись, пішла до хати, а навздогін їй по-дитячому схлипувала й смоктала берег осіння хвиля.

Почувши її кроки, діти посхоплювалися з долівки і вже несуть матері своє немудре запитання:

– Мамо, що ми будемо вечеряти?

І вона мусить посміхнутися їм, покласти руки на йоржисті, чорний і золотистий, чубики.

– Щось-таки будем.

– А що саме? Крупник?

– Ні, козацький куліш.

– Козацький? – дивується Миколка, бо звичайний він знає. – Який же це?

– Із димом і шкварками.

– Із шкварками і димом?! А де ви сала взяли?

– Тітка Марина принесла.

Оце добре! – зрадів Миколка. –

– Тітка Марина колола кабапа?

– Ні, вона за своє малювання заробила.

– А я в тітки Марини бачив па стіпі з двору мальовані квіти. Як живі стоять, – згадав Володимир. – І для чого вони їй восени?

– Щоб нагадували літо, коли все родить, – зітхнула Оксана. Вже доварювався куліш і шкварчала засмачка, уже діти нетерпляче вигравали дерев’яними ложками по мисці, як вона почула на подвір’ї чиїсь кроки, потім клямцнула клямка, друга, і в хату, пригинаючись од ноші, ввійшов Стах Артемепко. Він через плече скинув па долівку мішок, і від нього війнуло духом вітряка й літа. Натрудженою рукою Стах витер спітніле обличчя, ніяково повів очима на Оксану:

– Вечір добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це “приймака” налякало вдову й обізвалося тією тривожною ніччю, коли бозна-що приверзлося їй і вона кинулась шукати його, як, може, й тепер він шукає її. Жіночим передчуттям розуміла, що Стах уболіває за нею. Раніше Оксана не боялась його, а от після тієї ночі почала боятись і себе, і його.

Володимир одразу ж підбіг до свого рятівника, по-дорослому поздоровкався, запросив сісти й дістав з мисника четверту ложку.

– Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький куліш їсти. Як ви на це?

– Я не знаю, як на це ваша мама? – з надією покосував на Оксану, що паленіла чи від огню в печі, чи від пекла в голові. Вопа відчувала недоказане, але відповіла ніби спокійно:

– Мати, як діти. Кулешу вистачить, а за хліб пробачайте, бо не те що муки, навіть обметиці нема. Стах кивнув на свій клунок:

– Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось приніс вам борошна.

– Як це приніс?! – аж скрикнула і з рогачем у руках обернулась до Стаха.

– Отак і приніс, думаючи про… твоїх дітей, про свого хрещеника, – пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловіка, аж Миколці заздрісно стало.

– Що ти, Сташс, вигадав? – докором і журбою дивилась па парубка. – Хіба маєш засік цієї муки?

– Ні, це, вважай, майже вся. Ще на один заміс залишив собі.

– То як же так можна?

– Можна, Оксано, – сказав твердо, підвівся з-за столу, щоб очі говорили з очима. – Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.

– А як же сам?

– Подамся на Кавказ, там, кажуть, і робота є, там і неврожаю ве було.

– Дядю Сташо, нe їдьте нікуди, оставайтеся з нами, – попрохав Володимир. – Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.

– От хто мене жалує, – дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Він усім своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова і боявся його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не прислухалась до печі, а тільки до юги тих років, що збігли, як весняна вода, – здоганяй – не здоженеш.

– Мамо, скажіть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, – попросив Володимир.

Вдова сумно підвела голову. Парубок, темніючи, вже без надії шукав її очей, її суду і якось наосліп підійшов до неї.

Оксана рукою витерла чи міжбрів’я, чи вії, глянула на Стаха.

– Кажи, Оксано, – мовив не шерхлими устами, а поглядом.

– Нащо? – німотно спитала вона.

– Бо не можу без тебе.

– Хіба час говорити про це? – сказала з жалем до нього, з жалем до себе, та, окрім жалю, ще й суд стояв у душі.

– А може, кращого вже не буде… Кажи, Оксано… Все ще вагаючись і чманіючи від думок, вона тихо-тихо прошепотіла:

– Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої діти, на мої злидні, на мої літа. Тільки ніколи не суди мене…

І Стах не повірив собі: невже Оксана буде його? Потім він хотів сказати їй свої найкращі слова, та не міг, бо і на неї, і на нього дивилися притихлі діти, що теж відчули щось незвичне. І Стах тільки прошепотів:

– Оксано… Оксанко… Оксаночко…

Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо він повернув їй слова Ярослава? І застигла вона, мов у сні, поміж двома вечорами – давнім Ярославовим і сьогоднішнім.

– Мамо, а козацький куліш збігає, – одірвав її од згадок Миколка.

Оксана кинулась до печі, рогачем виставила горщик, а Стах у недовірі й вірі ще чекав її погляду.

Вона глянула з-під вій на нього так, як він ждав довгі роки. Відчувала, що йому потрібний такий погляд, то хай і має. А яке сум’яття було в її душі – це тільки вдови можуть знати.

Пізнього вечора, коли поснули діти і до хати почав доходити подих татарського броду, Стах невміло пригорнув її, підвів до вікна, що насочилося місячною дрімотою.

– Яка ти гарна, Оксаночко. І з якої ти зірниці зійшла: з вечірньої чи ранкової?

– Не сподівалася, що мені ще хтось скаже таке, – зажурилась вона.

– Я тобі таке говоритиму все життя.

– Чи ж багато його залишилося нам?

– Ти про що?

– Хіба сам но знаєш? – похнюпилась вона, потім підійшла до дітей, поправила па них рядпа, які сама випряла, виткала і вибілила па блакитній весняній воді. Чого тільки не вміють робити її руки, а цього року вони сталії непотрібними.

Стах знову пригорнув її, а вона не так з любові, як з жалю поклала йому голову на груди й тихо мовила:

– І сама не знаю, як воно вийшло…

– То мої усі роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе… Якось напровесні прилетів до моєї шпаківні самотній шпак та й почав і співом, і посвистом, і помахом крил кликати собі пару. А її нема та й нема. Так, повір, у співі птиці забриніли сльози.

– А далі що?

– Десь тижнів два тужив птах, як людина, і дочекався своєї пари скоріше людини і тоді на радощах заспівав солов’єм.

– Справді так було?

– Справді.

– Так ти думав… про моїх дітей?

– Увесь час думав і про тебе, і про твоїх дітей… Оксаночко, в тебе немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?

– Є тільки торішній вишняк. Уточити?

– Вточи.

Вона засвітила світло, пішла в комірчину, принесла пляшку з вишняком, поставила полив’яні чарки, на яких співали мальовані півні.

– От закусити нема чим.

– Сьогодні й так обійдеться. Стах налив чарки, погасив світло.

– Нащо це?

– При місяці краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дітей і за нашого єдиного свідка – місяць. Ти любиш його?

– Дуже.

– А я тебе.

– Ой, криводушний.

– Не криводушний, а завидющий.

– Кому ж ти завидуєш?

– Тепер сам собі, – він доторкнувся до неї устами і почув, як її уста пахли вишняком і материнкою…

Напровесні до Оксаниної оселі невблаганно прийшов тяжкий переднівок. Оксапа ще якось трималася, та діти зовсім охляли і вже мали в очах не синій цвіт, а сірий туман. Висох і Стах, але, як міг, утішав усіх і просив протриматись до первоцвіту, до щавлю, до липового лі/сту, а там і рапіїн чоргшпн достигне – піп зпас п лісі таку черешню, на якій прямо віночками ростуть ягоди, та солодкісолодкі. От до паш Мні;олка буде розкошувати.

– А ви мопс підсадите на ту черешню? – жалісно кривився Миколка.

– Аякже! Хіба мені пе приємно з таким козаком гайнути в ліс?..

І на всохлому повосковілому виду “козака” прокидалося життя.

– То гайнемо?

– Авжеж! Л зараз я піду па річку: може, й вона щось подарує нам.

Якось витрусивши з ятерів кілька линів, Стах поклав їх у торбу і подався в ліси до Магазаника, який хитро, крадькома і тільки “надійним”, що вміють тримати язик за зубами, продавав зерно і печений хліб. За пуд жита чи пшениці він брав по двісті п’ятдесят карбованців, за фунт хліба – шість.

Хата лісника була зачинена зсередини. Стах постукав раз і вдруге. Тоді з другої половини хтось обережненько вийшов у сіни, обс’рожненько запитав:

– Хто там?

– Це я, Стьопочко, – пізнав сина Магазаника.

– Чого вам?

– Прийшов хліб купити.

– Де в нас той хліб? – ніби здивувався Стьопочка. – Ви чули дзвін, та пе знаєте, де він.

– Так люди ж казали…

– Яких лишепь кошелів не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здорові.

– Пустії його, це Стах, – обізвався з глибини оселі сам Магазаник.

І тоді Стьопочка загуркотів дерев’яним засувом, задзвенів ланцюгом, брязнув защіпкою, просунув з дверей підкучерявлену, мов кущ перекотиполя, голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далі хитреньким, чижикуватим поглядом.

– Заходьте, коли прийшли, – і знову завовтузився біля засова і ланцюга.

– От і приймак прибився до нас! – насмішкою зустрів Стаха Магазаник. Він сидів за великим дубовим столом, на якому парував свіжоспечений хліб і стояли талькові ваги та миска з водою; недалеко від столу, мов очеретини, гнулися дві висохлі жінки. Магазаник вмочив ніж у воду, різонув по хлібині й з парою кинув половину на шальку. – П’ятнадцять карбованців, рівно, як в доь теці!

– Ох, – зітхнула жінка, вийняла з пазухи вузликом зав’язану хустинку й почала вив’язувати з неї гроші.

А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у виріз пазухи. Жінка взяла свій хліб, понюхала, відщипнула скоринку.

– Смачний? – запитав Магазаник.

– Уже й не знаю який, бо відвикла… – І сльози заблищали на чорних підлинялих віях.

– От цього й не треба, – заспокійливо сказав лісник. – Уже недалеко й до нового хліба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.

Жінка рукою обірвала сльози.

– Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись…

– А ти, приймаче, як живеш? – вгатив очі в Стаха і, не чекаючи відповіді, стишив голос: – Чого до мене прийшов?

– Приніс вам рибку, линину, навзамін.

– Линину? Ану покажи! – пожвавішало обличчя Магазаника. Він обома руками поліз до торби, повиймав ще живих линків, полюбувався ними, та потім якась інша думка майнула по його виду, і він почав насочуватись зловтіхою. – Рибки я в тебе, Сташе, не візьму.

– Чому ж?

– Чому? – помовчав Магазаник. – Знаєш, як люди кажуть:

грушка – минушка, сливка – слинка, риба – вода, хліб – усьому голова. Цього року гріх за дармовину – за рибу значить – давати хліб. Мав би ти гроші, відпустив би тобі скільки треба. Бачиш, який свіженький, ніздрюватий, ні тобі закальця, ні остючка.

– От кому б менжувати при старому режимі, – не витримав Стах та й пішов з хати.

– Я тобі ще згадаю менжування при старому режимі. А бовкнеш лишнє слово, то й Оксани не побачиш, – засичав позаду Магазаник.

Насторожений Стьопочка аж заграв м’язами, одразу розчинив сінешні двері, потім накинув па них ланцюг і сухо грюкнув засувом.

Млість і весняна п’янкість лісу дурманили Стаха. Десь із гли-бини діброви обізвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловік пройшов кілька кроків і побачив, як з просвердлених беріз по жолобах накрапав у дерев’яні відра перший, ще сизуватий сік. Це колись його мати заправляла березовий сік сушеними яблуками, на них він набирався шуму та моці й ставав ласощами для дітвори. Де ті літа й де той хрест, що стояв над маминою могилою?..

Вже й він міг би сподіватися на свою дитину, аби не такий рік. Хоч би врятувати Оксану і дітей. Але чим він може їх зарятувати?

– Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, – заспокійливо говорив сік, і Стахові знову згадалися ті роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на чобітки; хотілося застогнати від болісті своєї, від слабості своєї. Чоловік напився і соку і згадок та й, похитуючись, пішов між деревами.

Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь – назавжди. Уже в курних від туману і відпару сутінках Стах дійшов до окрайку лісу, що обривався перед вогким хрестом доріг. Десь далеко забурчали машини. Вони йшли попід лісом, а потім, на цьому ріжку, де він стоїть, напевне, повернуть у ліс. Що ж везуть вони?

І раптом ще не видимі машини повіяли йому не бензином, не тенлом моторів, а ніжним хмелем зерна. Через хвилину він знав, що везуть не якесь зерно, а тільки ячмінь. І вже не здивувався, коли на першій і другій машині побачив тугі мішки. Машини дійшли до розпутища, стишили біг, повернули у ліс. Мов блискавка, щось прорізало, обпекло болючий мозок. Як не можна інакше, то хай буде так.

Скрадаючись, він дійшов до крайнього перед узбіччям дубадовговіка, вріс у нього. Ось дві машини доїхали до перехрестя і теж стишили хід, повертаючи в ліс. І тоді Стах вчепився руками за борт останньої, виліз на мішки і припав до них. Трохи призвичаївшись до страху, до руху, до посвисту темряви, він розв’язав один мішок, засунув руку і навпомацки відчув, що це ячмінь. Стах нахилив мішок до своєї торбини, і в неї зашелестіло зерно, посипалось його перше злодійство, перша безвихідь, засипаючи непроцані лини. Аби він продав їх Магазанику, то цього б не було, то цього б не було, то цього б не було… Думка, немов спутана, товклась і товклась на одному місці, а ще ж треба зав’язати мішок, щоб не розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.

З мішка він одібрав стільки, що ніхто й не помітить, ніхто но помітить, ніхто не помітить… Спочатку треба було б викинути торбу, а потім викинутись самому. Але він побоявся, що в темряві може не знайти торбини, і, притискуючи її до себе, скочив па узбіччя, скочив невдало, упав, ударився обличчям в коріння, що вибилося з-під землі, й почув, як з щоки пішла кров. Стах безтямно підклав під неї торбину, а потім злякався: це ж кров крізь рідку тканину перейде на зерно…

Утомлений, закривавлений, він якось дійшов до своєї нової оселі. Поклав зерно на призьбу, а сам витягнув з криниці води, вмився, вимив руки, витерся полою піджака і тихо-тихо відчинив не взяті на засув двері. Та Оксана почула його, скочила на долівку.

– Сташе,це ти?

– Я, Оксано.

– Де ж так довго був?

– Та… забарився.

Вона підійшла до комшіа, навпомацки відшукала сірники, засвітила світло й зойкнула.

– Що з тобою?! На тобі кров…

Стах витер її рукою:

– То минеться, не бійся…

– Хто ж тебе?

– Я впав, Оксано. Дай мені якусь пілочку.

Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах поклав його на лаву, приніс торбу, ножем розпоров її там, де темніла пляма, і відповів на німий погляд дружини:

– Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб діти не їли з кров’ю, і зразу ж посію.

– Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!

Оксана вхопилась руками за плечі, скулилась у болючу грудочку. Більше вона вже нічого не питала в нього.

Стах відокремив закривавлене зерно, вийшов із ним на городець, узяв лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмінь. Засіяв він його вже при місяці, але вперше в житті не мав ніякої радості від посіву. І після нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидіти цю ніч на призьбі. Бодай ніколи люди не знали таких ночей.

А вранці від татарського броду до них піднялися міліціонер Гривко і Магазаник. Розкарячивши ноги, лісник аловістям став на дверях, втупив свою зелень з піщаником у скам’янілу Оксану:

– Кажи, кажи нам усе! Не відмагайся! Я сам бачив, як твія увечері вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!

У кутку, відчуваючи нещастя,, заплакали діти. Міліціонер Гривко, якого ще з громадянської війни боялися всі бандити, поглянув на дітей і зажурився. А в цей час у хату до своєї двоюрідної сестри зайшов Данило та й вкляк біля порога.

– Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, – Магазаиик тицьнув тлустим пальцем на пополотнілого Стаха – від обличчя і всіх віспинок на ньому відійшла жива кров.

І стрепенулась, вирвалась із каменю Оксана:

– Який він вам бандит!? Це ти, живоїде, бандит! Ось ця торбинка, в яку мій чоловік набрав для дітей ячменю. Скільки тут було його? Фунтів п’ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотні пудів та й по-злодійськи видираєш за кожен фунт наші сльози.

– Де ти, навіжена, взяла ці сотні пудів? – визвірився Магазаник. Він уже був не радий, що згарячу увязався в таке діло. То вчорашня злість на Стаха потьмарила мізки і погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, після таких слів Оксани ще й міліція щось прикине собі. – Де ти взяла ті сотні?

– Із твоїх потаємних десятин у лісі. Із того вшахроваиого, що не доїхало на заготівлю.

– Бачите, в яко ми кодло вскочили! – Магазаііпк крішо усміхнувся до міліціонера. – Вона кому хочеш баки заб’є, бо як задзвонить язиком на різдво, то до великодня не спиниться.

Міліціонер Гривко, який не раз був і на коні, і під конем, підняв з долівки розпорену торбу, знайшов у ній кілька зернин ячменю, подивився па засохлу пляму крові, ще раз глянув на дітей і шепнуїі Магазанику:

– Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он діти горять, наче воскові свічі.

– А закон?! – закам’янів піщаник в очах Магазаника. – Як на це подивиться закон?

Гривка засудомило і, нахилившись до лісника, зашепотів йому па вухо:

– По закону вас би треба змісити на тісто для галушок.

– От до чого ми дожились! – витріщився на нього Магазаник. – Ось про це я розкажу нашому опікуну – прокурору Ступачу. Хай він розсудить нас.

Згадка про Ступача прибила міліціонера.

– Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дітей? – обурено запитав Данило Бондаренко.

Але Магазаник уже закусив вудила:

– Оце так говорить народний учитель? Оце він так прикриває обкрадання держави? Для чого ж він тоді кінчав технікуми-інститути? Читав, читав я в газетці, як ти за правду розпинався. Це в газетці було, а в житті хай Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?

– Не юродствуйте, дядьку. Ще віділлються вам дитячі сльози.

– А я надіюсь, що тепер не одна інстанція зацікавиться тобою, – відрізав Магазаник і багатозначно звернувся до Гривка: – То мені йти до Ступача?

Гривко похнюпив голову, потім тихо сказав Стахові:

– Збирайся, чоловіче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Візьми переміну одежі…

Як у поганому сні, одним болем виймала ту одежу з побитої шашлями скрині. Стах підійшов до Оксани, поклав їй руку на плече:

– Дістань мені сорочку, яку з бредня пошив: хай і в далеких краях пахне мені нашими бродами.

Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, і всередині щось обірвалось у неї. А Стах так глянув, наче все їхнє життя хотів обняти тим поглядом.

– Чекай мене, Оксано… Чекай…

– Я не чую, я нічого не чую, – потягнулась до мужа, справді не чуючи його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа її відділила слова від усього, що було тоді…

VI

За татарським бродом коні топчуть яру руту й туман. За татарським бродом, на козачому, із сивого жита, з червоного маку викотився місяць, а коло козацької могили заскрипів, обертаючись павколо свого короля, старий вітряк. У цьому році буде йому вдосталь роботи: намахається крилами, нагуркочеться жорнами, навітається з людьми. Данилові аж запахло свіжим борошном, першим разовим хлібом, який старі хлібороби не крають ножем, а по божно розламують руками. Як він любив цю переджнив’яну і жнив’яну пору, коли після всіх тривог тиха містерія нив ставала радістю душі, коли, дивлячись на схилений колос, ясніли людські думи і щось добре шептали вуста.

Над степом зависла розімліла теплінь. Бреде в ній Данило Бондаренко, а обабіч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. І вся земля, росяніючи, тепер здається колискою, колискою життя, надій. То нічого, що будень молотить його ціпами практицизму, щодня обвалюється великими й дрібними турботами, щодня ставить віч-на-віч не тільки з правдою, а й з гріхоплутством, Данило має в душі велику віру, а в очах оте, що одні звуть наївністю, другі – поезією. Та, зрештою, хіба оце похилене жито, оця червона пшениця, оце чорноките просо не поезія? Не тільки той поет, що засіває віршами папір, але й той, що має в душі раі дощі й тривогу хліба, радощі й тривогу людини..

“Отак можна хоч боком притертися до чиєїсь слави”, – присадив насмішкою свої думки і в цей час од татарського броду почув неквапливі кроки. Теж комусь не спиться перед жнивами, теж хтось має радощі чи тривогу хліба. Та ні, це той, хто тільки на копійці завис. Треба ж у таку ніч зіпсувати собі настрій. і…

– О, це ви, Даниле Максимовичу? – аж зупиняється з тієї радості Магазаник, однією рукою він поштиво скидає прогнуте решето картуза, а другу відтягує від шомполки, що висить за плечима.

– О, це я, – пускає вголос частку робленої Магазаникової поштивості.

Лісник сідлає голову картузом, ображено розводить волохатими руками.

|| – Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами, а ви й досі ніяк не вірите мені.

– Таки не вірю.

– І надаремно, – зітхає Магазаник. – Я хотів би погомоніти з вами, наче з рідним, а ви на мене косуєте, немов на Марка Проклятого. І чого? Невже тому, що в наших дуплянках, – торкнувся пальцем чола, – не однакові бджоли рояться?

Данило засміявся:

– А я думав, що у гашій дуплянці не бджоли, а шершні гудуть. Лісник знову зітхнув і заговорив, наче на сцені, де й досі грав старостів, куркулів і різних жмикрутів:

– Це все насмішечки зеленого маю. Що раннє, то, кажуть, скороминуще. У молодості ми всі ще необтовчені житейською ступою; тоді ми дуже правдиві, непримиренні, носимося з ідеями, сердечностями та правдивостями. А потім, коли зіткнемося віч-навіч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською веремією, коли побачимо, що ідеї чистіші за людей, а ще коли захопимо нестатків, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рідненьку шкаралупу. Ідеї – це, звісно, цвіт, але й вони зжовкнуть, коли за твого чуба чи печінки візьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на діточок, і коли одне скаже “тату”, друге – “папи”, а жінка – “неси щось до хати”, то побачите, як довкруги і в душі поменшає романтики. Тоді й мене не будете судити судом отих праведників, яким досить ідей у голові і підбитого вітром пальтечка на плечах.

Данило з подивом прислухався до крученої мови Магазаника:

якесь вариво він, певне, й захопив із різних книг та й пристосував його до своєї сплюгавілої душі.

– Щодо ідей у вашій голові я маю сумнів, але щодо достатків у вашій хаті й закапелках – тут не сумніваюсь. На них півсела могло б прожити!

– У чужі криниці легше заглядати, аніж свою викопати, – спохмурнів Магазаник. – Невже нам, Даниле Максимовичу, мало місця на землі? Чи ви як ніяк не хочете забути минулого?

– Не можу.

– І знову ж таки надаремне! За те минуле я маю більше гніватись на вас, аніж ви на мене. Так я, забувши свої збитки, забувlt; ши свої пропащі тисячі, забувши печію і стиск, що мав тоді в грудях, шукаю з вами хоч сякої-такої злагоди. Пам’ятаєте, як ви мене тоді кинули навзнак?

– Пам’ятаю. А ви хіба забули чого?

– Знаю, але хотів би, щоб ми про це зовсім не згадували. От ви дорікнули мені статками-набутками, а я міг би постаратися й для вас, тобто для колгоспу, і потроїти його добро.

– Ви?! – аж скрикнув з того дива, а далі розсміявся.

– Атож, – не бентежиться Магазаник. – Аби ваша добра згода, я навіть сьогодні вийшов би з глухомані лісів у колгосп і он як знадобився G і йому, і вам.

– Чим?!

– А хочете послухати? – улесливо посміхнувся Магазаник,

– Говоріть.

– Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам: погано, ох і погано ще ми господарюємо на землі, нераціонально, як пишуть учені. А зиідки ж візьметься та раціональність, коли ми й тепер он як уміємо прогайнувати копійку, вміємо влізти в борги, але ніяк не вміємо чи не хочемо вхопити ту копійку за хвоста. Подумайте, як ми торгуємо? Є готовеньке – продаєм, нема – сидимо, у вус не дуємо, бо так чи сяк, а жалування йде. А гроші у нас же під ногами лежать! Візьміть таке паршивеньке, вічно перелякане дерево осику. Що з нього? “Ні хуху, ні духу”, – кажуть жінки, палячи піч. Шипить, сичить, стікає піною, а толку ніякого. А в господарських руках з осичини може потекти не піна, а золота сльоза, – Магазаник підставив черпак долоні під ті невидимі золоті сльози. – З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й поміщики вкривали свої будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без сліду вимруть останні гонтарі. Мало вам гонти – візьміться за осикову стружку, з якої роблять квіти.

– Кому ж потрібні ті мертві квіти?

– Богам і людям! Подивіться лишень, скільки цих квітів у нас: і по церквах, і на кладовищах, і в оселях. Як нема взимку живої квітки, то й мертва згодиться. Ви гадаєте – це копійчана торгівля? Ні! Тут мільйонами пахне!

– Ого!

– Точно кажу. Ви не повірите мені, що одна машина чистого, без сучків осикового торцю, перероблена на широку стружку, дає п’ятнадцять-двадцять тисяч прибутку. Скільки вам треба тисяч пудів хліба продати на такий заробіток?! Звісно, ви скажете – це спекуляція. А от і ні. Хіба не краще, щоб гроші мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й неправдами переводить ліс, наймає фуганщиків і веде кумерцію з бабами, що роблять квіти?.. Не хочете марудитися цим, візьмемо щось інше. Скільки в нашій глушині коштує відро яблук? П’ятдесят-шістдесят копійок. А грушок – найбільше карбованець. А скільки у нас пропадає падалиці? Тільки й маємо з неї гниль та плодожерку, яка знову ж таки свіже яблуко зжоре. Чи думали ви, що черв’як з’їдає більше яблук, аніж люди? От які ми економісти. У віршах розписуємо, як цвітуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так чому б, к приміру, з падалиці не витиснути сік, не наробити вина? Відро дармовиці дасть вам якихось законних три-чотири карбованці в кишеню. Бог з води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити діловим людям по далекому Сибіру? Там одне яблучко – та й свіжий карбованець, там головка часнику – та й другий. Не скажу вам про один рік, а за два наш колгосп став би тричі мільйонером.

– А ви?

– Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Інші ж не одколупують, а рвуть, бо час янголів минув! – сказав одверто, засміявся. – На торгівлі не пожалієш конійки – варобиш карбованець. Подумайте добре над копійкою часу! – Х широко всміхнувся, вдоволений “копійкою часу”: він теж умів увернути вчене слівце. – Як ви на таке?

Данило з бридливістю і жалем обміряв Магазаників самовдоволений обвід.

– Гарно ви говорили і про мертві квіти, і про мертву копійку, і про те, що минув час янголів і як на чужому горбі можна вигребтися до статків. Не гендлярський, а щирий хліборобський буде наш достаток.

– Коли це що буде, бо стільки маємо труднощів у сільському раюванні… – зачепив Магазапик болюче, ще й сіллю посипав: – От чогось ви про них мовчите?

Данило спалахнув:

– Бо про них більше трублять оті, що збоку стоять. Ми з шкури вилузуємось, щоб скрутити в’язи цим труднощам, а дехто на них славу праведників і грошву воднораз вибиває. І чи не здається вам, що якогось давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську калитку?..

– Ет, я вам одно, а ви знову про колишнє! – не зрозумів чи вдав, що не зрозумів, страшного присуду. – І, зрештою, не дорікайте мені жадобою: на ній сотні років тримаються десятки держав! – накостричившись, б’ючи прикладом вагітні колоски, Магазаник швидко пішов до лісу…

А Данилові згадалось оте “колишнє” – перший рік його вчителювання. Почався він для нього в облупленому колі святих і грішних. Річ у тому, що його школа вибудувалась із колишнього панського палацу, де були не тільки різні покої, а й церковиця, розмальована талановитим і завзятим місцевим маляром.

Він і для святих, і для грішників частенько брав натуру із свого села, зодягав і взував її теж по-своєму: в козацькі жупани й шаровари, в чоботи й постоли.

Пан, який був далеким родичем славнозвісного художника Рокотова з Літинщини й ходив у лібералах, був цим дуже вдоволений і залюбки показував свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв і пана, і маляра, бо той його досить грішну, нічим не прикриту статуру помістив у пекло. Уздрівши таку дивоглядію, село реготало кілька днів. Та аби ж на цьому окошилося, а то й далі у сільській церкві час од часу людям згадувалась натура батюшки в пеклі, і тоді на урочисту службу вривався здушений сміх якогось гайдамаки, а за цим так починали реготати дядьки, що біля святих свічки гасли. Оцей регіт і вижив батюшку з парафії. Виїжджаючи:, він і за солом плювався у бік харцизяк-пересмішників…

Коли одного серпневого надвечір’я Данило приїхав до школи колгоспної молоді, то, заклопотаний ремонтом, сівбою і збиранням шкільного врожаю, завідуючий скинув на нього карі, підсвічені зсередини очі, – запропонував переночувати у колишній церковиці.

– Такої ночівлі, напевне, ніколи не матимете, то спробуйте для інтересу, – добряче посміхнувся Максим Петрович, і навколо його уст гарно вибились кілька півмісяців зморщок. – Правда, якщо ви не з полохливців. Тут колись нашому фізику приснилися гоголівська панночка і Вій. Бідолашний не помер, як філозоп Хома Брут, але більше ніколи не заглядав до церковиці. То й подумайте, чи не присниться вам панночка і Вій?

– Для мене досить і панночки, – ніяково сказав Данило, не знаючи, жартує чи всерйоз говорить чоловік, що зібрав аж кілька півмісяців навколо пуст. Для чого б таке багатство?

– А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали містечковий кадр, що до міста не доріс, а село поневажає. Маємо з ним халепу. Апіт звати її. lie Ганна, не Ганнуся, а тільки Аніт. І собою нічогенька, і очі христовоскресні має, і куделиця, адов ранній підбіл, золотиться, тільки лихомовство позичала у відьмуги. Як не обкрутить когось із новеньких, то зсіче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклі найгарячішу смолу хлебтати.

– Вона, мабуть, не тільки новеньких січе на капусту?

– І мене теж, – погодився Максим Петрович. – За одну церковицю з півсотні доносів написала. Так уже їй кортить богів замазати глиною.

– Той піп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?

– А це ідея! – засміявся Максим Петрович. – І таке може бути. Ви зараз підете відпочивати чи, може, поглянете на наші шкільні поля?

– Та, звісно, па поля.

Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликів; недалеко від пих у куряві останнього проміння згасав старий, із кущиками сивини кінь; його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землі, а в чорнпльно-синіх очах загусли хмари, роки та біль. Максим Петрович перехопив німотне запитання Данила.

– Працює в нашій школі колишній червоний козак Терептій Шульга, а це його кінь, певне, із тих, про яких у щедрівках співалось: “А я скочив – Дунай перескочив”. Не раз він рятував життя козаків, не раз і порапепий був, а тепер отут доживає віку.

Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед своєрідним пейзажем: попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що біля обрію підбивалися під сипій круг лісів.

– Отут мені вчувається первородне материнство землі, – сказав Максим Петрович. Очі його, вдивляючись у далечінь, поглибшали і взялися доброю імлою.

Над серпневим мовчазним степом з густого призахідного різнобарв’я ткалась і курилась ота рожева задумана година, яку добрі люди називають – ще не вечір, але вже й не день. Іще край неба не йшов по землі, однак готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єдність між людиною й тишею природи;

природа думає про нічний перепочинок людини, а та – про завтрашній день.

Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподівався від нього поетичного слова, та почув звичайну буденщину:

– На цих горбах земвідділ нарізав нашій школі шістдесят гектарів землі.

– Чого ж на горбах?

– Бо іншої не було. Тут, видно, бог мав ці горби не для хліборобства, а для спускання на санчатах.

Данило виразно побачив і зиму, і те, як ветхий бог, осідлавши санчата, самотньо спускається з гори, засміявся.

– Вода з цих горбів не зносить гумус?

– Зносила, так ми багаторічішми травами, особливо люцерною, яка нам дає за літо чотири укоси, зміцнюєм і культивуємо грунт. Ось тут, на диво людям, наші учні й вирощують по двадцять п’ять – тридцять центнерів “українки”.

– А по Україні тепер середній урожай лише дванадцять і одна десята центнера пшениці.

– Це коло бідності, коло відсталості. З 1913 року врожайність пшениці зросла тільки на якихось два пуди. Розумієте – на два! Ви самі бачите, як треба допомагати землі, щоб і вона допомагала нам. Ось уже юнаки, які закінчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усі учні – діти землі, здебільшого учорашні наймити, так що не дивуйтеся, коли в п’ятому чи шостому класі побачите парубійків під вусом.

У нерівні підніжжя горбів хвилями затікала синява, небо опустилося на ліси та й, скрадаючись, пішло по землі; із самої синяви виїхав вершник, щось епічне, горде було в його поставі і в тому, як з вечорового присмерку, наче з ріки, вибирався кінь. Дивлячись на вершника, Максим Петрович озвався голосом давнини:

Ой полем, полем килиїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота…

– А щось таки є в ньому від козака Голоти, – сказав Дапилг”, і якесь тривожне почуття почало охоплювати його: де він бач її в цього вершника, що з вечора чи з минувшини наближався до нього?

– У повстанцях, а потім у червоних козаках пролетіла його молодість. Чотири рази розстрілювали її. Чотири! Але вижив козак, тільки зміняв праву ногу на вербову та й прибився до напіої школи сіяти жито-пшеницю, доглядати пасіку та викохувати сад,

Вершник наблизився до вчителів, він мав довгообразе, перепечене сонцем обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.

– Добрий вечір добрим людям, – приємною міддю загучало вітання вершника.

“І голос ніби знайомий!”

– Доброго здоров’я, Терентію Івановичу, – сердечно вітається вершником Діденко. – З ісів їдете?

– З лісів.

– І що там?

– Серпень з шумом бавиться, а з лісових яблунь падають і падають плоди.

“Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись він чув його. Але де і коли?..”

– Збирали їх на насіння?

– Та ні.

– Чому?

– Оце ж натрапив на стародавні записки одного ченця-садовода. Небезінтересно пише! І на кількох сторінках доводить,: що не можна культивувати сад на дичці: в неї погано розгалужена коренева система, вона не зможе прохарчувати крону культурного дерева.

– Он як! Знайомтесь – це до нас прибув учитель Данило Максимович Бондаренко.

– Данило Максимович Бондаренко? – перепитав, і чогось посмутніло обличчя вершника.

“Тільки чого?” – подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири рази стрічали смерть.

– Ви не з Тарнорудів? – Ще якась надія прокинулась у погляді вершника.

– З Тарнорудів. Абощо? – здивувався Данило, однак Терентій Іванович, нічого не відповівши, злегка торкнув коня вербовою ногою.

– Що це з ним сьогодні? – знизав плечима Максим Петрович…

Після блакитних степів темна церковиця здалася темницею, що докупи зібрала задавнені тіні святих і грішників. Та коли Теронтій Іванович уніс лампу, святі одразу відділились од грішни’ів і суворою красою, і одягом, і зброєю. Але ?к це не святі, а чубаті запорозькі праведники, що при шаблях і пістолях зайшли до церковиці!

– Звідки таку розкіш узяв маляр?! – дивуючись, запитав Данило.

– З давнини, – відповів Терептій Іванович.

– З якої давнини? – Спогади знову заборсались у минувшині, де чув такий чи подібний голос.

Терентій Іванович висвітив образ, схожий на кошового, в його виразистих очах, які дивилися крізь час, ще дотлівали давні пожарища чи побоїща.

– Та з тієї, де світське переходило в церковне, переходило не так для молитви, як для роздуму, для згадок, щоб і ми не забували, чим жили наші діди та прадіди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не тільки гарних воїнів, але й гарних малярів. От і в вашій тарнорудській церкві в іконостасі було кілька запорозьких праведників зі зброєю на поясі і з оселедцями на голові. То владика, побачивши їх, так затрусився од злості, що залихоманились на його ризі гаптовані апостоли, і звелів спалити крамолу.

– Спалити ікони?

– Еге ж, і козацькі ікони, і божниці, і грамоти, щоб, мовляв, і не пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли він що й полюбляв, то найбільше монастирські пивниці. Але тодішній церковний титар не був у тім’я битий: забрав ці ікони, забрав різне добро й заховав у підземеллі дзвіниці. Там їх і надибав наш Марко та й дещо перемалював з них… Хай моя жінка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випікати. Знову чогось тих, що на службі, перевели на пайок. Щось на дощ моя дерев’яна важчає, – вдарив рукою по вербовій нозі. – Хоч вона й вербова, а погоду чус.

– Де вас отак?

Терентій Іванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потім рішуче глянув у вічі вчителеві:

– На Золотій Липі, на отій, звідки й ваш батько по повернувся.

– А ви знали його?! – аж зойкнуло в душі Данила.

– Та знав, дитино, знав, – Теронтій Іванович похилив голову, що бралася першою памороззю, його очі, наче в кошового, теж подивилися крізь час. – В одному ескадроні служили, з одного котелка їли, однією голкою обшивалися, тільки не однією, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати… Ти дуже з лиця на батька схожий: і очі, і вуста такі, і чуб такий.

– Чого ж ви ніколи до нас не прийшли, не розказали? – журно запитав Данило, в душі обзиваючи Терентія Івановича безсердечним.

Чоловік похнюпився:

– Боявся.

– Кого ж?

– Сліз жіночих і дитячих. Бо що я вам міг принести до хати?

Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої відвідини твоя мати.

– Мусила б.

– Це вже ніхто, опріч серця, не відає.

– І ви ніколи не надумались заглянути до нас?

– Як тобі сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разів зо три то перед різдвом, то перед новим роком яблук завозив вам, ніби од Діда Мороза. Ти малим ще був.

І враз, немов завія, на Данила налетіли, захугували далекі роки, а з їхнього якогось вечора вийшов у засніженій киреї, з торбою на плечі зніяковілий чолов’яга, який назвав себе Дідом Морозом.

“Молоді ви для Діда Мороза, – посміхнулась тоді мати. – Може, онуком доводитесь йому?..”

– Так он звідки знайомий мені ваш голосі І чому ж тоді нічого не розповіли нам?

– Знову ж кажу: боявся… Мати одразу спитала б мене, де могила її мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. – І в чоловіка затремтіли уста. – Біля отієї Золотої Липи збрело йому в голову самотужки захопити ворожу батарею – таким уже одчайдухом вродився. Його ми Енеєм звали, бо в сідлі возив і читав “Енеїду”, напам’ять добру половину знав її і душу мав Енеєву. Іще возив твій батько будьопівку для тебе і пучок дуже пахучої травиці, яку називав євшан-зіллям. – Оце й усі його скарби були… Так-от, неждано навіть для мене перелетів наш Еней на коні колючий французький дріт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою – і до чужої батареї, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. І ось тоді прямо в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, і не стало йому ні сонця згори, ні Золотої Липи знизу, та й усе, тільки зламану шаблю знайшли. То ховали її, а не Максима. Отак ми, сину, за твоє теперішнє вчителювання воювали…

У церковиці надовго запала тиша, тепер і Данило крізь час дивився на ту Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього…

– От бачиш, як воно було… – зам’явся Терентій Іванович і повів плечем, ніби струшував з них ношу жалів. За дверима вихопився співучий жіночий голос:

– Терентію, де ти?

– Моя гукає. Я зараз скажу Марії, щоб принесла кисляку і якогось коржа, а за хліб вибачай, бо я хоч і з вербовою ногою, але на сімейку розжився, та все хлопці ростуть. Не знаю, по яких що Золотих Липах доведеться їм відділяти правду від кривди…

Цієї ночі, у колі святих і грішних, Данило довго-довго не міг ні заснути, ні знайти собі місця. Перед очима невідступне стояв тато, на якого він так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило вперше відчув на собі вагу років і за одну ніч постаршав під нею.

Після третіх півнів він вийшов на просторе шкільне подвір’я і навманвя побрів у тишу серпневої терпкавої ночі, що м’яко сивіла розкиданими по пагорбах і долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й небесні сіячі, що устигли обсіяти всю землю росами, а небо пшеницею. І чи болить кому, окрім нього, серце за тим сіячем, що розсіявся на далекій Золотій Липі та й проріс травою чи казковим євшан-зіллям, щоб ми довіку мали безмір любові до рідної землі.

Поруч, без вітру, просто від давнини чи дум зітхнув посивілий журавель, до одного кінця його навіки була ув’язана колода, на другому – у свіжій бадді вода перехоплювала теплу зоряну обніж. А в долинці скрадливо воркувала річка, розмиваючи берег, розмиваючи ніч, і тихо скрипіло загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збігає вода, як збігає час, і думай про свій час і своє євшан-зілля…

Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив світло і ліг. До вікна одразу ж підступили зорі, зітхнула темрява чи хтось із грішників або святих, а він поволеньки, як у воду, забрів у сон. Йому не снилися фантасмагоричні гегелівські образи – до нього прийшла невідома Золота Липа, тільки не річкою, а осіннім деревом, що не знає, куди подіти своє журливе золото. І вросло це дерево біля його стареньких воріт, що й досі кигикають чайкою. А потім уже в хаті він бачив свого матір. Вона вийняла йому зі скрині смушкову шапку, зітхнула:

– Оце ж батькова. Приміряй прокинувся він уранці під думними поглядами святих і потягнувся до одежі, поверх якої лежала сива, ще парубоцька шапка його тата. Оце і все, що лишилося од нього на білому світі, та ще на далекій чорній землі проросло трохи зілля. У двері хтось постукав.

– Заходьте?

Скрипливі двері відчинив Максим Петрович і став на порозі, тепер уже втома зійшда з його обличчя і гніздилася тільки в зморшках біля очей.

– О! – здивованим поглядом зміряв Данила. – Вя наче постаршали за цю ніч. ‘

– Невже видно? – запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до батька.

– Таки видно. Як вам спалося серед святих і грішних?

– Ви маєте на увазі, що не тільки уві сні чатують на пас святі та грішні?

Завідуючий иримружився:

– Чую літератора, але хочу бачити ще й хлібороба, агронома, бо це дуже потрібно тепер. Дуже!

– Постараюсь бути вчителем і учнем.

– Це серйозно? – недовірливо покосував на Данила Максим Петрович.

– Цілком! Я ж дитя чорної землі: її тривоги – мої тривоги.

– Тоді спасибі. Коли ви належите до оглашенних, як тут прозвали мене, то й агрономом зможете стати. А нам так треба ворожити над тим добрим зіллям, що виведе нас із безхліб’я!

Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рік, коли довкола ходить стільки смутку, так думати і так жити майбутнім не кожен зуміє.

– Я й хотів стати агрономом, та не вийшло.

– У нас вийде, – впевнено сказав Максим Петрович, – Аби тільки землю, як душу, любили, їй дуже потрібна наша любов, а не розбій, – і він довірливоупівголоса додав: – На своїх ділянках я вже вирощую по двісті з лишком пудів пшениці. Але яка вона примхлива: посієш на десять-п’ятнадцять днів пізніше, – і не добереш половини врожаю, та й іржа точить її, гірше ніж залізо. Нових, нових сортів треба людям, щоб двісті пудів було середнім урожаем! І, думаю, ‘настав час чаклувати над низькорослими сортами, бо в стеблистих соки землі йдуть не так у эеряо, як у солому. Ще за Хмельниччини Павло Алепський, син антіохіиського патріарха Макарія, подорожуючи по Україні, дуже радів, що в наших житах та пшеницях може сховатися верхівець. А от про зерно нічого не писав – тут, напевне, радості було менше. Поїдемо на поде чи в село кватирю шукати?

– На поле. Що ви тепер робите?

– Сіємо жито з підсівом конюшини, копаємо картоплю, шаткуємо капусту, квасимо помідори та огірки – ми ж самі себе й харчуємо.

На зарослому споришевому подвір’ї біля криниці в упряжі не’ герпеливились добрі гостровухі коні, а біля коней широко стояв на живій і вербовій нозі червоний козак Терентій Шульга і ждав очима сонця. Ось і встало воно, і передосінній туманець чи тіні почали перебігати йому дорогу.

Дивним був цей ранок. Проїхали вони мимо придорожньої верби, і Данилові здалося, що на неї якось незвично дивиться ‘Терентій Іванович, певне, тому, що має ногу з верби, і це немудре дерево стало йому рідним, як завжди при болях стає ріднішою природа людині. Тільки краще б не було цих болей.

VII

Так думалось, так бачилось, і крізь усі думи, крізь усі видіння до Данила наближалася Золота Липа, з’являвся тато. Він забув його обличчя, голос, але відчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на дитячу голівку…

О руки наших батьків! Чого ви одлітаєте, мов голуби, і передчасно стаєте землею, травицею та росою?

– Ви, напевне, далеко залетіли думками? – запитав Максим Петрович.

– У праосінь злотаву і синю, – згадав чиїсь слова.

– Щось таки є в цьому образі! – глянув Максим Петрович у засновану бабиним • літом далечінь і з усміхом чи насмішкою перехопив мову Данила: – Ось подивіться, як напатлались останні дні тепла, як ще міцно серпень тримається за літо, а снування і згуки вже має осінні.

– О, та ви поет! – навіть не помітив мовного лукавства Данило.

– Хворий на лірику, але на все життя запрягся в буденні турботи про хліб насущний, – тепер уже серйозно сказав Діденко. – Тут не спить моя думка, не спить і душа… Ви ж добре пам’ятаєте, як ми ще недавно ходили біля землі – зорали як-небудь, засіяли чим-небудь, помолилися на сонце, та й роди, боже, на роботящого і ледащого. І земля-годувальниця родила, що могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землі й тепер байдуже до копіткої роботи біля неї, їм би скоріше вичавити соки з родючості, виконати план сьогодні, не заглядаючи, що нас чекає завтра.

Вони виїхали на липовий шлях, він згори запалив свої свічі смутком згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке відлуння вітрів. І це знову нагадало тривожну Золоту Липу і того вершника, що крізь колючий французький дріт кинувся на ворожу батарею, і той ворожий снаряд, що підняв коня і вершника в небо. Невже це був його тато?..

Отак і почався у школі перший день сільського вчителя Данила Бондаренка, простого, довірливого і затятого хлопця з підкучерявленим житнім чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього ницого, лихого; отак ще довгі-довгі роки з одного боку шляху йому скрипіла верба, а з другого – Золота Липа;

не річка, а дерево, що зросло чи то над річкою, чи то біля тієї хатини, яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство.

А далі пішли інші дні, зі своїми клопотами, турбаціями, зі своїми тінями й просвітками, зі святим словом і дрібнотою доносів несамовитої Аніт на тому ж папері, в який можна вписати незрівнянний образ і жало гадюки. У такі дні він згадував свого тата на здибленому коні, згадував і коло святих і грішних у старій церковиці та й, згнітивши свої болі, ще упертіше осягав мудрість книг, вивчав закони спадної і підвищеної родючості землі, силу сортів або йшов у завіяну діброву чи в маленьку теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханість соняшників у сонце або про сон листя. В теплиці стояло літо, надворі ж покректував мороз або хугувала хвижа, і тепер звичайнісінький житній колос, що думав про цвіт, нахилявся до тебе казкою чи святом.

– З колосочка буде жмінька, а з снопика мірка? – згадував колядку.

– Дочекаємось і такого часу, коли будемо не їдцями, а творцями. Скільки люди в печалі нестатків посилали Всевишньому молитов, щоб дав їм хліб насущний! А як мало ми прислухаємось до мови колоса і полів. Зустрічаю якось свого друга молодості, теж агронома, чоломкаємось, тиснемо, як парубійки, один одного ручищами, згадуємо зелені роки, далі ж питаю:

– Як тобі сіється жито-пшениця? І посмутнів мій друг:

– Хоч вір не вір, а я вже забув, як шелестить житній і пшеничний колос, він, коли й знаходить мене, то тільки в снах.

– Це ж з якого лиха?!

– Бо підшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри і сію… обіжники. За всі останні роки лише раз був у житах: коли заболіли нирки, порадили мені лікувати їх житнім цвітом. Як злодій, крадькома рвав його, та не встерігся і заробив од розгніваної селянки “паразита”. І досі, як згадаю про це, печуть її слова.

– Так чому ж ти не кинеш своє мертве діло канцеляриста?

– Маю за нього живу копійку.

– От і подумайте після цього, як мізерна копійка з агронома, з творця робить їдця. Хіба нс страшно, коли селянська дитина вже не думав про достаток хліба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стікають сльозою жита. Це я сумної завів. А от послухайте, про яке чудо довідався від ленінградського вченого! – зацвітали бездонні очі, промінилось сухе, з півмісяцями зморщок обличчя Максима Петровича.

– Невже чуди? – робив вигляд, що сумнівається.

– Справжнісіньке! – запалювався Діденко. – Ми, живучи зерном, ще так по-варварськи мало знаємо історію, життя і прямо-таки вибухову силу зерна. Тільки подумайте, що може зробити лише передпосівна обробка насіння! В журналі санкт-петербурзької Академії наук “Собрание новостей” за листопад 1775 року повідомлялось, як один селянин обробляв посівне насіння у вапняковому й живильному розчинах. Наслідки були разючі! Уявляєте, кожне зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутніх колосків, а кожен колосок мав понад сто зернин. З однієї зернини виходило майже чверть фунта врожаю. При такій сівбі він витрачав на гектар насіння в чотири рази менше, ніж витрачаємо ми. Так це ж на одному посіві, коли взяти в державному масштабі, можна зекономити мільярд пудів! Що ви на це скажете?

– Коли б це так було! І чому ж ми не знали про це чудо?

– Сон років чи байдужість приспали його! – розгнівався на когось Діденко. – Яка страшна ця хвороба – байдужість! Вона вбиває апарат мислення, сердечний апарат, залишає тільки механічний.

– Ви вже ворожите, як відновити в себе цей посів?

– Авжеж! Тільки подумайте, яку полегкість можуть мати люди й держава!.. А ви чогось засумували?

– Тепер уже ні – ви розвіяли мій смуток.

– Чим? – щиросердно дивувався Максим Петрович.

– Своєю самопосвятою землі.

– He говоріть таких високих слів, – спохмурнів Діденко. – Я не вартий їх.

– А хто ж тоді вартий?

– Є такі люди, що заглядають у непізнаний світ, – опустив на руки заважку голову Діденко.

– Про що ви, Максиме Петровичу?

– Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.

– Теж філософа?

– Ні, лікаря, дуже талановитого лікаря, якого не засліпила оманна гонитва за славою. А міг би вже бути і професором. Та, на жаль, залишився він у тіні, в неславі. Познайомився я з ним у свій трагедійний час: тяжко захворіла моя любов – моя вірна дружина. Поклали її під ніж, потім зашили, і вже мені по секрету передали, щоб я чекав найгіршого, бо поки що медицина безсила. В безнадії кинувся тоді по всіх усюдах, і недоля чи доля привели мене в селище недалеко від Дніпра, де над травами чаклував молодий, але вже сивоголовий лікар Величко. Оглянув він мою дружину, перечитав усі її медичні папірці й гарно, гарно посміхнувся:

– Коли у вас, жінко добра, знайдеться дитина, то неодмінно запросіть мене кумом. Дуже люблю кумувати.

Що ж говорити далі? Вилікував він своїм зіллям мою дружину, вилікував і десятки приречених людей, а заздрісники весь час обтинають йому крила, і досі ходить він у шарлатанах від медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча все його життя – це трави • хворі, хворі й трави. І, головне, не нарікає він на долю, тільки іиколи скаже, що жаль буде, коли його досвід і трави скосить коса байдужості… О, чуєте голос чечітки? Че-чет! Пі-ю-пі… Чи-чи-чи…

Напровесні Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цінах продає хліб, одразу ж скипів неиавистго до гендляра й вирішив знайти його криївку. Після уроків він кружляв по тих лісах, де чаївся зі своїми скарбами лісник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хліб Магазаник продавав обережно и вроздріб, то спасаючись сто двадцять сьомої статті за спекуляцію, то потерпаючи, що продешевить. Сподівався: ціна підніметься на найвищий гребінь, і тоді він збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один рік. Поспішив тільки з картоплею, побоюючись, що вона піде в паростя, побабчиться і зменшиться у вазі.

Шістсот пудів він продав оптом вінницьким зашкірним спекулянтам за шістдесят тисяч карбованців, упакував їх у залізну скриньку та й удосвіта, коли Стьопочка ще відлежував у постелі боки, скрадаючись, пішов до лісової улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут їх ніхто не тривожив, ніхто не бив на жир, то вони спокійно й розмножились собі, – он які нори насвердлили, а біля них понасипали чималенькі купи землі.

Магазаник довго прислухався й придивлявся до лісу, що проріс негустим туманом, потім скинув обшиту ременем свиту, обгорйув нею скриньку й обережно-обережно почав копати яму. Далі знов позирнув довкола. Хтось наче скрадається поміж деревами? Копач застиг на місці й не швидко збагнув, що то на злежаний торішній лист скапував отой нетерплячий березовий сік, який сам розриває кору дерев.

За столітніми дубами позіхнуло сонце. А ось і перша бджола, шукаючи поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забриніла йому ранкову пісню і почала набирати пилок у свої кошики. Жаль, що їх тільки двоє у неї, а мав шестеро ніг… Лізе ж таке в голову.

Лісник вавинув із свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму і, затаївши подих, почав її засипати. Купку землі над ямою він опорядкував точнісінько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех. Страх охопив з піг до голови, їжаком заворушився у чубі. Магазанак скособочив наполохані очі туди, звідки чулося шарудіння, – і здивувався, і полегшено зітхнув: то побіля крайньої нори вовтузилася з дитям борсучиха. Щойїю витягнувши з підземелля білястого нащадка, вона дбайливо поклала його на осонпя, поторсала головою та й знову полізла в нору.

І негадано лісника вкусила непотрібна думка: навіть борсук із темряви виносить на сонце своє дитя, а ти і себе, і своє чадо вштовхнув у темряву. Тьху, найшов годину на покаяття…

Чортихнувшись, він згинцем піщов до своєї оселі, що глухла від весняних шумів. Коли крутнув закрутку хвіртки, з тольцевої клуні виглянув Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовті вії, як і завжди, тріпотіли млинками, під ними проглядали очі рідкуватої синьки. Побачивши батька, Стьопочка підозріло скривив губи.

– Куди це ви, татуню, так зарання повіялися?

– Служба, Стьопочко, служба: державний ліс стережу. Державний! – ще згадав борсучиху з дитям на осонні. У Стьопотки недовіра стерла з обличчя рештки сну.

– Чого ж ви стережете державаий ліс не з шомполівкою, а з лопатою? Га?

– Усе будеш знати – швидко постарієш, а тобі ще женитися треба, – відповів, посміхаючись устами й лютуючи в душі: вже й воно, недомірок, вахлак, пантрує за батьком; маю обмінчука, а не сина. – Перестань кліпати очимга. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: “Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви і зодягнемось у зброю світла”. Воістину ніч минула й треба думати про новий день.

Стьопочка трохи розпогодився, і навіть млинки його вій притишили працю.

– А я вже подумав, що ви десь потайки проклятенні закопували.

– Які проклятенні?! Що це тобі приверзлося?! І коли вже розвидниться у твоїй голові? – люто глипнув на сина, та не злякав його.

– Ви, тагуню, не печіть мене QKOM, бо не дуже угнівив вас. Хіба я нічого не бачу, нічого не здаю? А коли треба закопати, то й мене беріть із собою, бо все може трапитись і піде мій спадок хробакам на споживу.

Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровітню.

– Чого ви все злуєте, коли заговориш про копійку? – знову прокинулась підозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, ховає в лісах грошву.

– Нe злую, дурню, а думаю: звідки ти вискіпкався такий?

– З вапюго достатку та з вашого скупердяйства, татуню, – не поліз Стьопочка в кишеню за словом і негадано розвеселив ним батька.

– Е, та на твоєму язиці більше розуму, ніж у голові: бач, яке вихляпав! – засміявся Магазаник, потім зирнув па ліси, що бавилися з вітром. – Як ти гадаєш, сину, чи lie пора нам розкрити льох під скитком?

Стьопочка скривився, ледарювато пограв м’язами на руках:

– Це ж знову я, мов проклятий, буду одну ніч вигрібати землю, другу – вантажити та розвантажувати мішки, а ви мені за це тицьнете в зуби якусь паршиву тридцятку, та й годі. То що мені по цьому і по тому?

Магазаник повчально відповів сину:

– Сергій Радонезький ще немовлям відмовився в пісні дні смоктати материне молоко, а ти, чадо недостойне, і в пісні, і в скоромні дні хочеш тягнути й тринькати батькові гроші. Пам’ятай: хто не дорожить копійкою, сам гроша не варт, так що менше помишляй про мої гроші.

– Про що ж лишається думати Стьопочці?

– Увійшов ти в літа, увіходь і в розум. Подумай про інший прожиток – про службу в місті, про якесь видвиженіє, бо тепер епоха!

– Так пристройте мене в якійсь конторі чи до якоїсь кумерції. Я й сам не хочу в лісі трубити з вовками та гризтися з рідним батьком.

– І пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районі. Може, хоч там з тебе щось виклепається. А зерно із скитка все одно маємо вивезти…

Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало кілька пустельників, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз одвідував скиток і отаман Яків Гальчевський, що найменував себе Орлом, переховувалась тут і його дружипа Марія. А потім ці “орли”, як сови, дременули до папської Польщі, щоб уже не обрізом, а отруйним словом стріляти в молоду державу.

Згодом скитники покинули ліси, тут на якийсь час залишився був один, та й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зірвала покриття із скитка, обвалені стіни його несподівано зсередини поросли горобиною. Врослі в камінь деревця весною цвіли пухнастим цвітом, а восени червоніли гронами ягід.

Пам’ять людська забула і ченців, і Гальчевського, і скиток, і тільки в тридцять другому році про нього згадав Семен Магазаник: адже иід скитком був льох, де ченці тримали збіжжя і харчі,

То для чого йому копати в лісах яму, коли можна і в льоху заховати зерпо, – і вшахровапс, і зібране на лісових галявинах у та зрубах? Рівно сто мішків жита, пшениці й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навіть оптом продати це зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж і по пудику, по півпудика збути людям, тоді ще набіжить кілька тисяч. Треба хапати їх, бо більше такого року вже не буде. Може, після нього поїхати собі на Кавказ чи в Крим, купити будинок і спокійно, в теплі та добрі, доживати віку біля синього, моря? Правда, там не буде такої розкоші, як в оцих лісах, зате матиме спокій для серця. Бо хіба далеко Вінниця од Полтави? Може, хтось і вижив із тих смертників, що колись потрапили до державної варти. Може, хтось із друзів Човняра приб’ється до нього купувати, хліб, а забере життя?

Доля не говорить людині про свої дороги. Чогось він зараз полохливим став. Чи це вже старість всідається на плечі, чи голод тривожить великим та непевним карбованцем і непевним покупцем? Ні, таки треба збути хліб оптовикам та й добиватись до синього моря. Там він загубиться в людській веремії, як голка в сіні. Та враз йому защеміло всередині, і крізь поля, і крізь ліси прибився блакитнавий полиск Оксашгаих очей. Надовго ж укоренилася ти в серці, як ота горобина на камені сюитка.

“Не ти носиш коріння, а коріння тебе”, – знову прийшло на пам’ять святе письмо. А може, ще раз сходити до неї. Зрештою, повинен же голод якщо не зломити, то надломити жінку, надломити її честь. Зчавить голод тіло, то й нечисть у душу забреде. Ось тоді й дізнаєшся, чого вона варта і чи все купується-продається.

З такими думками він зайшов до оселі, поклав у кишеню свіжу пампушку, зняв з кілочка рушницю, перевірив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за своєю любов’ю чи, може, за ганьбою.

– Куди ви, тату? – зупинив його Стьопочка. І тепер в його погляді прокльовувалась підозра.

– У присілок маю піти.

– А хто ж два печива хліба продасть?

– Продавай, Стьопочко, ти, а гроші собі на гульки забереш, – розщедрився батько, в душі задобрюючи перед дорогою долю.

– Усі?! – зраділо чадо і випустило підозру з очей.

– Усі.

– От спасибі, тату! – В Стьопочки від подиву навіть зіпсувалися млинки вій; це ж зразу якихось чотириста карбованців покладе у гаман. І радісно ошкірився, притискаючи до зубів губи і посмішку.

“Навіть посміхнутись по-розумному не вміє”.

Магазаник сумно подивився на своє пронозувате, падке на копійку чадо, похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а е півголовок. Коли корінь гріховний, то й гілки гріховні. На службу, тільки на службу треба його, шябеного, опреділити, бо як наткнеться на заховані гроші, то й скарб забере, і вік твій укоротить. Ох, Оксано, Оксано…

Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то головою до нього, неголосно, одноманітно затвердила одно:

– Чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік.

Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловіка, а е купціпродавці. Оце так розтривожив нежданий погляд Оксани. У неї він хоче знайти для себе душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокій.

У татарському броді він побачив на човні Оксаниного Володимира. Хлопчак чи тінь його пригаслими очима дивився на поплавок і мерзлякувато кутався в катанку, що стала завеликою на його кістки. І на цих, і на других кістках швидко б наросло м’ясо, якби Оксана розумнішою була… А човен той самий! Чого ж він і досі страхається його, як страхається громовиці? Час уже рвати забобонну пуповину. Час!

– Гей, хлвпче, подай перевозу!

Володимир підвів заважку тепер для його шиї голову, потім повільно змотав вудочку, вдарив веслом по зеленій хвилі. Він мовчки добрався до берега, мовчки відштовхнувся від нього, тільки весло сумовито говорило: хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.

– Мама ж дома?

– Дома.

– Що вона робить?

– Слабує.

– І від чого?

Дитя з докором поглянуло на нього, а потім кинуло гільки одне слово:

– Сідайте.

Човен, зашипівши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим сріблом котиків. Магазаник підвівся, вийняв з кишені пампушку, подав хлопчакові:

– Ось, маєш за перевіз.

Володимир спочатку розгубився, потім обома ручатами вхопив біле тільце хліба.

– Спасибі вам, дядьку. – А далі гукнув: – Миколко, Микояко!

Недалеко від берега з луговини підвівся Миколка. Брат покавав йому пампушку, й мале, немов підбите пташеня, заспішило до хліба. Вони тут же, на березі, розломили пампушку, відразу з’їли її, а потім згадали матір.

– Я їм щавлику нарву, – виправдуючись, сказав Миколка і знов підбитим пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сів на човен, закинув вудочку, сподіваючись на рибальське щастя.

Магазапик дійшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнілі, з відкрученими головами соняшники, побачив папівіїідчинені сінешні двері, блакитнаві, як Оксанині очі, вікна, кущ калини біля них і чогось по-дурному завагався, не зміг навіть зайти на подвір’я, а сперся обома руками на ворота. Вони заскрипіли під його вагою і насторожили цибатого лелеку на хаті, що мав принести, та не приніс щастя в оселю. Лелека змахнув крилами і злетів у вологі, мінливі шовки неба, яке не знало, що йому робити: чи посіяти дрібний без грому дощ, чи пошукати заблукало сонце.

Небо має свої клопоти, а людина свої. От, як і мріялось, він у лісах дожив до багатства, хай до потаємного, але ж до багатства: до золота, до срібла, до діамантів, ціну яких пізнав що в громадянську війну. Знову ж таки бісів Безбородько навчив його цінувати і видирати ці камінні сльози, – згадав свого страшного зверхника по державній варті. Багатство! Скільки воно манило, і манить, і сліпить людей. Вище за нього не підіймалася тривожна думка сріблолюбця…

Але чого ж він, багач, наче старець, стоїть біля благеньких, крихких ворітець, які відчиняють і зачиняють жіночі руки?.. Може, й нема любові, але щось таки є, що бентежить душу і трохи очищає її од житейської скверни. І хоч скільки гіркоти принесла йому Оксана, та він знає одно: не буде таких вірних Оксан, то здрібніє життя людське, наблизиться до скотського.

Із сіней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу білизну і, тулячи її до грудей, наче спросоння, пішла до хати. Йому стало жаль її, жаль дочасних зморщок, які поснував не час, а безхліб’я, і воднораз прокинулась надія: зараз, може, жінку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що буде далі – знову ж таки покаже час.

– Оксано, – покликав одним уболіванням. Навіть не знав, що воно в нього може бути таким щирим.

Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од несподіванки, гордо випросталась, а він помітив під її очима сині смуги. От його достатки через тиждень-другий і змиють їх.

– Чого вам, невідчепний?.. Як ви посміли?

– Знову гніваєшся. І нащо, і для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогодні: легка, немов обмолочений сніп, – зовсім звутліла, аж дивитися жалко… Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жінкою, чи куховаркою, чи так… у гості.

– Хай до вас у гості лихо з бідою приходять! – І пішла до хати, хапаючись руками за дитячу одежу чи за своє серце, а на хату опустився лелека. Чи принесе він щастя комусь із цієї оселі?

Як старець, прийшов і, як старець, поплентався Семен Магазапик у свої ліси. Не судилося йому принести до своєї оселі красу, не судилося. Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки їхати до синього моря, до веселої музики, що мас берег відпочинку, де більші торги та більш доступні жінки. А сьогодні він піде до Василини, вп’ється своєю горілкою і хмільним чаром та й засне па її персах, з яких, певне, змивалась не одна скороминуща любов. Коли не маєш справжньої любові, то знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усіх жіночих криницях однакова; теж, певно, досадило йому відьомське зілля.

Лихий на себе, на все жіноче кодло і на Василину, з якою має перебути ніч, він навіть не помічає дня, що десь загубив сонце.

Ліси зустріли його тривожним шумом, а він, як забобонна людина, черпнув тривогу ще з Оксаниного подвір’я, і вона бродила по його тілі лихим передчуттям. Скрадаючись, добрів до борсучих нір, обколесував їх, знайшов перші після зимової сплячки сліди звірів, знайшов уже просохлу купку землі на своєму скарбі, трохи поправив її хворостиною і попрямував до оселі, бо любов – любов’ю, а обід – обідом. Та й Василині треба щось приготувати. в в світі свята краса, але е й грішна спокуса, то хоч нею перебуде свої невдачі.

Вже доходячи до лісництва, він нагло зупинився на стежці: чомусь згадав зустріч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лісом. Знайшов дивовижу! Щось дуже ідейний він, таким і Ярослав Хоролець був. Ні, тривога не дасть спокійно й ложку борщу з’їсти. От уже й думай не про Василину, а про Данила. Що йому треба тут?

Лісник узяв ліворуч і пішов до того місця, де стояв скиток, вибиваючи зі своєї, колись мальованої утроби перекошені деревця горобини. Скоріше треба з тамтого підземелля вихопити зерно. Легко сказати, п’ятсот пудів! Село можна зараз зарятувати ними! Сама тільки думка про це злякала його. Одна справа – подаруйати потрібній людині відеркову липівку меду чи запечатаний щільник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його – синє, як Океании погляд, море. Та не зійшовся світ клином на її чарах, знайдуться й інші, а поки що хай передпіє день і настане вечір.

Ось уже й скиток засірів між деревами, ось уже зі стін його проглянула горобина, що пробилася з голів і плечей святого малювання. А непогано придумав: сховати святе зерно в святому місці, продавати ж можна й у грішному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипані землею і тинком двері. І раптом його ноги, все його тіло на мить кам’яніють, а стара будова з молодою горобиною розповзається в очах: чи це диявольське павождепіе, чи й справді біля стін він бачить свіжі купини землі?

Магазаник, вірячи й не вірячи собі, притулився до старої берези, на очі йому наповзає потривожена перекопана земля, а вухо чує, як на іржавих завісах поскрипують ковані двері підземелля. Хто ж так нагло пограбував його серед білого дня? І що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути своє добро та й тихцем зашитися до оселі. Хай хтось давиться його зерном, його скарбом, щоб не відхопити сто двадцять сьомої статті… А може, там Стьопочка потайки старається, поки батько шукає любощів? Ні, в Стьопочки на це не вистарчить сміливості. Скоріше, скоріше назад од заклятого скарбу! Але ноги не слухають його, і не переляк, сама жадоба веде його далі! От і накликала Оксана своїм словом напасть.

Знову скрипнули іржаві завіси. Аж серце дірчавіє від цього скрипу. Магазаник зупинився. Іти чи не йти? Іти чи не йти? Зараз уся земля йому стала хиткою кладкою, а він старцем стоїть на ній перед своєю недолею. Не гніви її, не гніви. Тихенько іди по підсніжниках додому, гризи там пальці або запивай свою гризоту казенною горілкою та бий лихом об землю, бо інакше ось зараз лице в лице стрінешся з бідою. Та нема сили відвернутись од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську війну він одного разу кинув у пельку своєму лиху одноокому калитку з червінцями і дорогими камінцями. І на це треба було завзяття, а тепер його нема… Іти чи не йти?..

А тим часом з підземелля піднімається його лиходій. Як і думав – це був він, – Данило Бондаренко. Ідейний! Поки не бачить, може, подалі від гріха? Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечі, а кров так шугонула в голову, що аж загуділа вона. Магазаник люте зривав з плеча рушницю, підводить мушку під серце Данила і – пан чи пропав – хрипить якимсь незнайомим, розтрісканим голосом:

– Стій! Стріляти буду!

Данило здригнувся, потім здивовано підвів голову, зустрівся очима з лісником і не злякався шомполівки, а щиро зареготав:

– Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справді бабахнете зі своєї гаківниці? Ото буде і мені, і вам печалі.

– Стій! – уже почув свій голос, і звідкись долинули похоронні дзвони. Це минуле озвалося дзвонами, коли він отак колись тримав у руках не шомполівку, а трьохлінійку. – Стрілятиму.

Данило паче злякано пригнувся, ще сміхотливо зирпув на Магазапиіга й весело гукнув у двері підземелля:

– Хлопці, ховайтеся по всіх закутках, бо Магазаник збирається воювати пае! – І знов безтурботно засміявся, а підземелля щось загугпіло йому.

“Виходить, привів, пекельник, цілу бригаду. Ще вранці підземелля було скарбом, а тепер стає судом”. І чого він не відійшов од свого лиха? Тремтячими руками лісник спускає рушницю, потім сяк-так закидає її на плече й поволеньки підходить до Данила.

– Що ви тут робите? – питає якомога спокійніше.

– А ви, дядьку, не знаєте? – аж підскакують бісики в сіроблакитних очах. – Ну й перелякали ж ви мене – серце і досі, як заячий хвіст, б’ється.

– Тоді звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навіть образ від Богдана Хмельницького. Не за ним пантруєте?

– Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви підшиті? – похитує чубом Данило і пегадапо, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лісника рушницю.

– А це що?! – обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.

– Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спільник? – насміхається Бондаренко.

І тільки тепер лісник збагнув, що його піддурив оцей жовтодзюб: у підземеллі ж, окрім луни, нікого нема. Нікогісінько! Він чує, як лють пасманисто вибивається на щоках, і щосили б’є Данила ногою в пах. Але хлопець вчасно відскочив, потім, наче довбнею, ударив кулаком лісника в груди, і той навзнак упав на землю, набухаючи шумом крові й лісу. Від образи, від безсилої люті хотілося заплакати, заголосити. Як же його підманули! І хто? А він, дурень, стояв біля скитка, наче підмінений. Хоч голову зарятовуй тепер, і, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та хлопець не б’є його, а добиває словом:

– Як воно, дядьку? Прогрівся грунт під вами? “Щоб тебе чорти у пеклі прогрівали”.

– Даниле, що ти зробиш зі мною? – спитав, встаючи з вологої землі, де підводились і не підводились притолочені ним підсніжники.

– Поки що нічого, але зараз під цією цяцькою, – гойднув рушницею, – поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з підземелля, що треба забрати.

– В село ти мене пе поведеш, бо не піду, а стріляти ж не будеш. І нащо тобі моє безчестя? – сказав сумовито. – . Краще підемо на мирову. Так і мені з Стьопочкою, і тобі буде ліпше.

Данило зрозумів, що Магазаник таки нікуди не зрушить з лісу. І рушниця не настрахав його. Що ж робити тепер? Підеш сам у село, так, дивись, поки повернешся, від зерна і слід прохолоне. От незадача… Він покосував на лісника:

– Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ‘ Магазаник оглянувся:

– Вважай, по-королівськи, їй-богу. – І знову озирнувсь. – Підемо до моєї оселі, і я тобі з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованців – стільки, скільки ти не заробиш і за п’ять років свого вчителювання. Воно ідеї ідеями, а їсти щось треба.,То по руках?

Данило не то зморщився, не то посміхнувся, покрутив головою:

– Малувате, дядьку, малувато. За ідеї більше платять. Магазаник здивувався, насупився:

– Це ж дурні тобі гроші пливуть, а ти кажеш малувато. – І докірливо глипнув на хлопця: – Але торг є торгом. Давай свою долоню.

– А ви відхопите її з плечем – я ж знаю вас, – продає зуби Данило і нічутіньки по журиться. Що воно за людина?

Лісник кинув очі на землю, на знівечені ним підсніжники і впівголоса пробурмотів:

– Тоді бери, парубоче, п’ятнадцять тисяч і не морочи більше голови. Чого ще тобі треба? Це ж десять років твоєї праці!

– І все життя безчестя! – нагло обрізав Данило, і золотаві колоски його брів шарпнулись навсебіч. – Невже ви думаєте, що й совість купується-продається?

– Так чого ж тоді ти торгуєшся зі мною?! – обурюється Магазаник.

– Хотів побачити, який ви в торгу. Може, це і мені згодиться, – насочується їддю кожне слово.

– А коли я тобі двадцять тисяч дам?

– Навіть мільйони, дядьку, не пособлять ні ваші, ні чиїсь. Отаке-то…

І Магазаник збагнув, що він нічим не спокусить цього дивака, який тільки й статків має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на хребті. От ці ідейні! Не було через вас життя в революцію, нема й тепер. Переляк кам’янить його нутро, і він, похнюпившись, ледве вичавив слово:

– Що ж ти хочеш робити зі мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш. Може! А мене до суду?

– Мабуть, так воно й буде.

– А ти подумай – і не дуже старайся, – вже не прохання, а прихована погроза озвалася в голосі лісника.

– Це ж чому?

– Бо мало буде радості в усіх судах і тобі, і мені. Ти, скажімо, почнеш топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобці. Свідків же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тінь на когось кинути.

– Яку тінь? – і дивується, і хмарніє Данило.

– Хоча б, к приміру, таку: чого ти, а не хтось інший знайшов це зерно? Може, ти з кимсь у спілці в цьому ділі? Воно ж так у світі: над одним гримить, а другого блискавка б’в. Хтось мудро вигадав: обережно іди по землі, бо завалишся.

Данило тільки головою похитав і торкнувся пальцем чола.

– Скільки ж хитрих ходів у вашому кротовищі. Так-от: судитись я не буду – візьму гріх па душу, якщо ви допоможете завезти збіжжя в село на ваших конях. Не подумайте, що підступності побоявся, – про зерно думаю.

– Спасибі й на цьому, – похмуро подякував лісник.

– Пішли по коні.

– Ходім, – витиснув із себе Магазаник і поплентався поперед учителя. Біля стайні, де чогось непокоїлись коні, зупинився, втупив очі в учителя: – Іще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?

– Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами підійшов лісник до дверей стайні і на якусь хвилю притулився до них, а в болючості його, від якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашній день, завтрашнє слідство. Підозру воно таки буде мати на нього. А як її підкинути комусь? Було ж раніше зерно і в дзвіниці, і в скитку. Ченці розбрелися по світу, а старі запаси залишились… Старі запаси! Та й прокурор Ступач не повинен дуже насідати, бо ж ніколи без меду не виїжджає од нього… Здуріти можна від цього жовтодзюба, – кинув ненависний погляд на свого ворога, який зараз бавився його шомполівкою…

Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сільради склали списки родин, яким доконче потрібна була допомога, й до ночі роздали людям зерно, лише два мішки залишили про всякий випадок.

А другого дня до школи на бричці примчав прокурор Прокіп Ступач, він постукав у двері класу, де вів урок Данило, і в широкому напіввійськовому одязі став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж вибивалися печаті погорди і самонадії. й^Тільки яка ця самовпевненість: чи та, що виросла на перебільшенi своєї значимості, чи та, що прикриває відсутність значимості?”

– Ви Данило Бондаренко?! – підвів припухлі повіки, обрамені темно-фіалковими віями, що згодилися б і гарячоокій красуні. Так. Я прокурор вашого району.

– Дуже приємно, – відповів банально і відчув, як на вустах ідморзала тривожна посмішка. Чого б?..

– Прошу за мною!

– Але тільки-по продзвонив дзвопик…

– Що?! – від несподіванки і подиву брови Ступача йоржами хжлетіліг на чоло, а вуста скособочило презирство. – Думаєте, шкільний дзвоник більше важить прокурорського? – Він повернувся і круто почав втискати в підлогу скрип новеньких хромових чобіт, на яких підстрибували здрібнілі хрести вікон.

В учительській Ступач кинув на стіл опухлий портфель і, округдюючи характерні очі кольору перестиглого бузку, одразу гнівом і їддю вдарив Данила:

– Ви за своїми переконаннями анархіст?

– Ні, комуніст, – коротко відповів Данило і теж набичився, бо хіба ще хвилину тому він міг сподіватися на таке безглузде питання? Це ж для чого одразу напускати на тебе підозру чи переляк?

– Комуніст?! – чи то здивувався, чи то задихнувся від несподіванки Ступач, а потім на скрижанілих устах з кутка в куток перекотив недовіру. – Чим ви доведете це? Чим?

Таке питання озлобило Данила.

– Невже свої переконання треба доводити свідками чи довідками?

– Неодмінної – вигукнув Ступач. – Який ваш перший свідок?

– Зараз мій перший свідок – біль серця! – з гіркотою відповів Данило.

– Що, що?! – здивувався, не зрозумів Ступач, і в подиві окреслились його квасолисті ніздрі. – Ви ніби захищаєтесь медициною, терапією?

– Ні, я захищаюся звичайнісінькою людяністю. Як комуніст, я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей. Ступач знову їддю і непримиренністю вдарив Данила:

– Це демагогія на даному етапі?

– Це переконання на все життя.

– Ви людяністю хочете прикрити розбазарювання зерна і врятувати свою шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хліб?

– Час.

– Який час? – не зрозумів Ступач.

– Нелегкий.

– Ви мені облиште ці штучки – теорію нелегкого часуі Я вам з нелегкого часу викрою тісний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи гніву:

– Чув? Я теж цікавився філософією, думаючи, що це наука гуманітарна!

– Це натяк на мою професію? – Ступач уже розсікав його скособоченими очима, де шаленів колір бузкового одцвіту.

– Ні, це натяк на ваш характер та на ваші покрики.

– Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумієте, перед ким стоїте?! – І Ступач ударив кулаком по столі. Тепер Данило якомога спокійніше сказав:

– Не бийте кулаком ні мертву, ні живу матерію, навчіться шанувати її.

Ступач задихнувся від обурення:

– Я сподівався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що розбазарили хліб.

– А я сподівався, що ви поцікавитесь, хто заховував хліб.

– Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в іншому місці, хоча мені й жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг! – Він вискочив із-за столу, схопив нортЙ”едь, грюкнув дверима і подався шкільним подвір’ям на вулицю, де стояла його бричка.

І тепер противний холод ударив Данила під серце, усівся на плечі, пригнув їх своєю вагою. Хлопець тріпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав руку до серця. Чого ти злякався? Не бійся, но дрібній. Чуєш?

Трохи заспокоївшись, він знову повернувся до класу, до принишклих дітей, спромігся для них на посмішку, спокій і таки аакінчив урок, а потім пішов блукати в луги, які вже на своїх долонях тримали зелень і перші кетяги первоцвіття. Кому воно, розкривши вії, завтра дивитиметься в очі? І знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах і в міжпліччі. Та хай, що буде, те й буде, а вів, не кидаючи’на важницю обережність, якось допоміг людям. Але є й інша мудрість: обережно іти но землі. Таке ходіння і плазуванням може стати…

Біля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою візнику і, покосувавши на свій військовий одяг, швидко пішов до приймальні. З порога він коротко запитав секретарку:

– Я? – І кинув своє характерне око на двері.

– Будь ласка, будь ласка, Прокопе Івановичу, – враз заквапилася і почервоніла дівчина, яка хоч невідомо чого побоювалась професії Ступача, та не страхалась його візантійських очей. Секретарка багато читала і все нерозгадане чи потаємне називала візантійщиною.

Ступач гарно подивився на дівчину, зовсім збивши її з пантелику, і зник за дверима.

– А начадили – хоч шаблю вішай! – театрально зупинився посеред просторого кабінету. – В приказці він сокиру замінив шаблею, бо перед ним сиділи колишні червоні козаки – секретар райкому Віктор Мусульбас і військовий комісар Зіновій Сагайдак.

– Таки начадили, – погодився Мусульбас і поклав люльку біля чорнильниці. На горбоносім виду його після хвороби тліли рівні рум’янці.

“Наче материки на німій карті”, – прикинув собі Ступач, який і недолюблював, і побоювався секретаря, бо той і досі не може забути його лівих заскоків. Минулися ж вони, минулися! Та й хіба ж тепер на роботі не вилузуюсь зі шкіри?

– Сідайте, розказуйте, коли є що розказувати, – трусонув чорними кучерями темнолиций Сагайдак.

– Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, – знову вдався до народної творчості Ступач. – Що ж його вам? Був я і в Магазаника, і в скитку, і в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще від ченців, які вміли таки господарювати – в їхньому підземеллі і досі сухо, хоч перець тримай. А от Бондаренка треба покарати!

– Так уже й покарати? – сумнів і наче невдоволення тінями пройшли в горіхово-карих очах Мусульбаса.

– Неодмінно! Щоб свій свого боявся! – І Ступач так рубонув рукою, наче й він був у червоному козацтві. – Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не так! Я йому одне, а він мені друге, я йому друге, а він мені третє…

– Ви йому третє, а він вам четверте, – насмішкувато продовжив Сагайдак. – У вас до сотого не дійшло? Ступач образився:

– Поговоріть ще ви з ним, то й до сотого дійдете.

– Та поговоримо, – загадково пообіцяв Сагайдак.

– От він і покаже свій норов, як мені показав!

– А як ви з ним говорили? – пильно-пильно подивився Мусульбас. – Часом не страхали?

– Не обійшлося без цього.

– А для чого це вам?

– Як для чого? – І Ступач навіть посміхнувся. – Треба ж мати зі страху зиск.

– Що, що?! – аж підвівся Мусульбас, і підвелись його материки.

Він переглянувся з Сагайдаком і, не сідаючи, запитав Ступача:

– Ви не догадуєтесь, які з цього зиску можуть бути втрати?

– Мені?

– На жаль, нам! Ступач стенув плечима:

– Хіба ж вам невідомо, що в нашій професії через страх можна добратись і до коріння, і до насіння.

– Не доберіться ним до нещастя, – зітхнув Мусульбас. – Ви не думали, що страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали – подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, міняйте скоріше професію. Ще не пізно.

– Але і по рано, – похмуро відповів Ступач…

Уже дрімало надвечір’я, коли Данило побачив у лугах Терентія Івановича. Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловік підійшов до нього, чогось просвітлений і наче помолоділий. З якого б це дива?

– Посутеніло, – глянув на небо.

– І надворі, і в душі, – буркнув Данило.

– Чи не рано – в душі? – засумнівався Терентій Іванович.

– Ступач казав – не рано.

– Так час іде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.

– Ті самі гості в ту саму хату? – одразу накостричився. – Тоді не піду!

– Не вгадали – секретар райкому і військовий комісар приїхали.

– Ого! – мимоволі вигукнув Данило, і в куточках уст вибилась гірка посмішка. – Якої честі доскочив…

– А може, й честі, – розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев’яну ногу з луговини, і витиснутий нею слід почав затікати водою. Отак іде чоловік по землі і залишає за собою джерельця. – Ти ж не дуже переживай, бо серце маєш одне, і таке, що й комусь знадобиться, – і добра посмішка від уст перекинулась на його підкучерявлені вуса.

– Ступачеві вже знадобилось.

– Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить душу, але й це треба пережити.

– А хто ж ті, що приїхали зараз? Що вони за люди?

– Коли були в червоних козаках, тоді хороша слава ходила за ними, а тепер не знаю, бо нещодавно з’явилися в нас. Прізвище ж секретар має чудернацьке – Мусульбас, а в комісара запорозьке – Сагайдак, хлопці звали його Сагайдачним. І от, повіриш, Мусульбас пізнав мене, хоча й бачились ми в громадянську лише разів зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов на мене, обійняв і заплакав. То й подумалось тоді: як буде в нас ось така справжня душевність, то все нам буде по силі…

В учительській Данило застав Діденка, білявого бритоголового, що мав журні очі, секретаря райкому і статурного, з циганською вродою комісара. Торопіючи, збираючись у вузлик, зупинився біля порога.

– Ви Бондаренко? – без прелюдії запитав секретар, підвівся, ступив до Данила і подав руку, на якій біліло рубцювате перехрестя шрамів.

– Бондаренко.

– Славне прізвище! Історією пахне, – пильно вдивляється в нього Мусульбас. – Бондарювати ж умієте чи розгубили батьківський спадок?

– Трохи вмію.

– А коли зробите бочку на огірки, розсіл буде витікати чи аі? дг негадане запитав стрілчастобровий Сагайдак,

Данила здивувало таке запитання: насмішка, чи що? І вій теж відповів по-селянськи:

– Якщо бочку робитиму для доброї людини, то розсіл не витече, а для поганої – то й огірки не вдержаться.

– Данило Максимович у нас молодець! – втрутився в розмову Максим Петрович і поглядом підбадьорив свого вчителя. – Прошу вибачення, бо мені треба ще на вечірній урок, – і вийшов з учительської.

– Шапка батькова? – глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав у руках.

– Батькова.

– І вдача така ж запальна, як у батька була? – примружився Сагайдак.

– Не знаю.

– Знаєш! Так роздав, хлоаче, хліб? – перейшов на “ти” Мусульбас.

– Роздав, – щось крижиною тенькнуло всередині, він зібрав на переніссі уперті зкоршки і зовсім недоречно згадав улюблену приказку Богдана Хмельницького: “Що буде, то буде, а буде – як бог дасть”. Що буде, а стоятиму на своєму.

– І не каєшся?

– Роздавати добро – не гріх, ховатися з ним – гріх. Сагайдак посміхнувся, переглянувся з Мусульбасом.

– Ступача злякався? – запитав той.

– Не дуже, але радості від його крику й погроз не мав, бо, здається, він належить до спадкоємців князя Ізяслава, який ще в дванадцятому віці глаголив: “Аби дав бог здоров’я, а месть буде”. Не дай бог такому крикуну доскочити великої влади.

Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потім правицею поліз до голови, з якої тиф громадянської зняв кучері.

– Далеко ти заглянув. І, на жаль, щось істотне підмітив у характері деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе: вірно зробив, що роздав хліб, бо насамперед треба рятувати людей.

– Спасибі, – ожив Данило.

– Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно – не така вже й велика мудрість, аби воно тільки буде, – і посмутнів чоловік, бо й він не мав його. – Мудріше – виростити хліб. Ти вмієш ходити біля землі?

– Наче вмію.

– А ти мені без “наче”. Знаєш хоча б те, що робить ваша школа?

– Цей курс науки, здається, вивчив.

– А це правда, що хотів бути агрономом? – запитав Сагайдак.

– Правда. Та за розкладкою губкомітету незаможних селян мене послали на робітфак при педінституті.

– Це добре, що тебе послало село, виходить, вірило тобі. А за людську віру треба відробляти, – вже повчально сказав Мусульбас.

– Постараюсь, аякже, – не знайшов чогось кращого відповісти.

– Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам собі. Ми сьогодні після Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. І думка наша така: пошлемо тебе в своє село головою колгоспу.

– Мене?! – оторопів Данило. – “Від суду до посади…”

– Тебе!.. Злякався?

– Та вже ж не зрадів.

– Одним тебе втішати можу: не святі горшки ліплять. Скільки разів чув цю приказку Данило, але, здається, тільки тепер він збагнув її вимір. Борсаючись у круговерті думок, запитав:

– А школа ж як?..

– От земля і люди будуть тобі новою школою… Допоможи людям дочекатися нового хліба, – підвів на Данила сум і біль горіхово-карих очей. – Розумієш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатверділі плечі?

– Розумію, – німотне дякував несподіваним гостям за довіру і водночас потерпав перед своїм завтрашнім днем.

– Серце в тебе добре, хай труднощі не підірвуть його, хай недалекі людці не озлоблять його. То по руках? Данило зітхнув:

– Що тільки тепер буде і голові, і рукам?

– Спіймав на слові, – покрутив лисою головою Мусульбас і прихопив на неї відблиски лампи. – Ось тепер і суши голову над усім та думай, як співається на весіллі: “Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай”. Тепер твоє село – твій Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!

– На якісь фонди можна надіятись?

– Немає цих фондів, – зітхнув Мусульбас. – Одні гіркоти в. З них, зловтішаючись, скористаються наші вороги. Та з ними нам дітей не хрестити. Нам за всяку ціну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!

– А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?

– Не маю права приплющувати очі, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муляє?

– Надранній сів. Забороніть його. Це ж дурість. Мусульбас зітхнув:

– І дурість не завжди заборониш… Сій, коли треба сіяти, і рятуй людей. А зараз ми тебе підкинемо в твоє село.

– Поночі? – здивувався Данило.

– Що для нас ніч, коли має зійти козацьке сонце? – заграв стрілами бріи Сагайдак.

– А як переберетесь тепер до мене і до себе через броди?

– Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди – не журба! – • І щось своє згадав Сагайдак. – А от є інші в людини броди блакитний, як досвіт, – .дитидсз-ва, потім, наче Сон, – хмільний брід кохання, далі – безмірної роботи. і турботи, а зрештою – рукі і прощання. Жій дід, бувало, казав: чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються…

– То й по конях, – обірвав Сагайдака Мусульбас. І вони при місяці проскакували хмільні води, кілька разів полоуали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правління, Мусульбас вийняв з кишені не то торбинку, не то кисет і подав Данилові.

– Ось тобі влада в руки – печатка, тільки більше орудуй годовою, а не печаткою. – Він простягнув Данилові руку. – То й бувай.

– Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?

– Вважай, минається нічка, треба ранок зустрічати, – відповів Сагайдак. А коли Мусульбас пішов до коней, тихо запитав Данила: – Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба?

– Чув.

– І що подумав собі?

– Уночі забрести в ставок, а вранці хоч дітям наварити юшки.

– Догадливий ти, – примружився Сагайдак… – На твоєму місці і я зробив би це. То не відкладай таке діло.

“І що воно за людина? Підсміюється, насміхається чи насправді хоче якось допомогти?”

Сагайдак, певне, зрозумів, що думає Данило, і шепнув йому:

– А хочеш, я тобі пособлю.

– Це ж як? – оторопів ще необраний голова.

– Завтра після зборів ми з тобою вкрадемся на найбільший став, де й півпудові коропи вигулюються. Там господарює мій добрий знайомий, то й підкотимось до нього з возом і мішками. А післязавтра вари юшку і дітям, і орачам.

– Збиваєш хлопця з пуття? – негадано обізвався од брички Мусульбас.

На це Сагайдак невинно відповів:

– Та ні. Це ми, як рибалки, про королівську юшку говорили.

– Королівську чи циганську? – запитав без огуди…

Отак негадаио і розгорнулась нова нелегка сторінка його життя. І перше, з чого він почав, головування, – обійшов усі хати села, заглянув у очі і старих і малих, набрався в них журби та й пішов на сепаратний пункт, де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзі обнялися, міцніший Василь легко підняв Данила вгору.

– Василю, не відривай мене від землі. На це інші знайдуться.

– Бідний ти, Данило, ох, і бідний, – засумували сизі, незвичці на темному виду очі.

– Будеш і ти зі мною бідним, – пообіцяв Данило.

– Це ж як?

– Сідай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дітей. Завтра ж для них відкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тільки два мішки зерна та ложку молока з колгоспу. От і допоможи нам.

– Чим же я можу допомогти? – насторожився Гарматюк.

– Отим молоком, що приносять тобі на пункт. Звітуєш ти раз на місяць?

– Раз.

– То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти віддавай мені невелику частку масла. За нього я вторгую все потрібне дітям. А з відвійок будемо робити пісний сир. Його вийде, як я підрахував, по триста грамів на людину. А це вже щось важить.

– Швидко, по-злодійськи ти підрахував, – огудливо похитав головою Гарматюк.

– Не я – сама біда підрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на річку, і з улову будемо варити на полі юшку для всіх. Це щастя, що маємо річку й ліс.

Темний вид Гарматюка взявся темною блідністю:

– Даниле, це ж через місяць суд нам…

У Данила затремтіли вуста, він обняв друга:

– Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є злочином. Повір, люди зрозуміють нас.

– Коли? – похнюпився Василь.

– Якщо не тепер, то в четвер…

Як це недавно і як це давно було. Що ж, і він наробив помилок, та було й виправдання у нього: для людей він не жалів ні свого часу, ні свого серця…

– Крийок-крок, крийок-крок, – вже ближче, як доля його, обізвався молодий погонич, і Данило поурмлепою травою почав спускатися до татарського броду.

Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало…

VIII

З розлогому полумиску до лини, що по самі вінця затік сонцем, колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збірнотою відлунює розтіч голосів, ревище худоби, дзвін кіс, гучання гончарних виробів, сумні переливи сопілки, дрімотне квиління ліри й ще десятки згуків, що має ярмарковий коловертень. А над усім цим, угорі, обабіч спадистої дороги, стоять два вітряки і хрестами крид перелопачують блакитні шовки неба.

Семен Магазаник любив і торжища, і гульбища після них, хоча й не раз доводилося везти з ярмарку додому вже не голову’, а дупло з осами. І під яким би він хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи біля скитка, норовисто обертав од нього голову – і досі не міг забути ні зерна в ньому, пі тієї колотнечі, що була від нього. А сниток, хоч і руйнувався, все одно тримав на стінах горобину, що і в люті зими червоніла гронами ягід і скликала в гості лісове птаство.

Сьогодні лісник приїхав не так щось купити, як прицінитися та домовитися з цибульниками й садівниками, що він може мати від них на ранню осінь, бо хіба далеко до неї? Зап’єш косарщину, зап’єш зажинщини – та й думай про кожуха і дорогу на Сибір. Від однієї згадки про це Магазаник відчував холод у міжпліччі й свіжий карбованець біля серця.

Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврін Гримич, який на всю округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лісника:

– Тобі, Семене, я зможу дати цибулі або часнику тільки на закуску, – й підвів гаряче золото вій на такі часничини, яких і на виставці не побачиш. За цс добро в Сибіру одразу відхопиш торбу грошей і ходи кумом королю.

– Це ж чого тільки на закуску? – стурбувалося жорнувате обличчя Магазаника, скривилися перестояні віхтики вусів. “Бач, рудий, мов шершень, а комизиться”.

Та Лаврінові навіть відповісти ліньки, він одвертається од Магазаника, кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно думає про своє. От уже характер має! Дві війни вибивали з його тіла кров, виносили й життя, однак не в силі були винести доброго степового спокою і доброї усмішки чи пересміху. Чого не трапляється у життєвій веремії, як, бувало, не колотиться, його Олена, а чоловікові і громи пе громи – тільки бубпи. Дивиться, дивиться собі, як якась недогода лихоманить його жінкою, неквапливо поведе золотим вусом, під яким чаїться лагідна насмішка, й скаже:

– Олено, ще й завтра день буде – угомонись на сьогодні. Думала молодиця хоч раз на віку посваритися з чоловіком, однак нічого не вийшло з її заходу, то й має собі жіночу зверхність над ним, а він спокій у світі. А вже в роботі Лаврін – вогонь: спробуй – дожени його, неквапного, чи в лузі з косарями, чи в полі з женцями. І недарма про нього кажуть у селі: це з тих, що робить хліб. Правда, має чоловік і своє багаторічне дивацтво: шукати скарби в прадавніх степових могилах.

– Лавріне, може, в тебе не вродило? – не відчеплюється лісник.

– У мене завжди родить, – навіть не дивиться на нього.

– То який тебе гедзь укусив, що робиш мені безторжя? – насупився Магазаник, маючи сьогодні від Лавріна не шанобу, а поневагу. – Хочеш могорич? Зараз же поставлю скаженівку! Хочеш дармового палива? Приїжджай до мене тихцем увечері! Хочеш меду? Зашпунтую лип’яночку або дві.

– Гарний мед у цьому році? – На вогнистих Лаврінових щоках пожвавішали кетяги ластовиння.

– Не мед – саме здоров’я! А захочеш – навіть джмелиного від очей привезу.

– У мене поки що очі не болять.

– Так можуть заболіти від цибулі й часнику, – підсміюється лісник.

На це він схоплює спокійну відповідь:

– Чи не пішов би ти до рудого дідька?

– Біля одного вже стою.

Тепер і Лаврін починає посмішкою шеретувати своє добро на щоках, а вродило ж його, вродило! Та ні він, ні його огрядна гарячоока жінка не журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.

– То чого ти, Лавріне, затявся з цибулею і часником? Чи не збідніє твоя кишеня?

– Краще мати бідну кишеню, аніж бідну голову, – мружиться Лаврін і склеплює своє гаряче золото пій. – Впоряди так, щоб я тебе не бачив ниньки. – І спогордо одходить від розгубленого лісника туди, де біля пагорбів глечиків, горшків, мисок і макітер грає рум’янцями і стрічками чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур’я.

– Ось геть, Петре, – ніби сердиться дівчина і поправляє в косі квіточку ясмину. – Дай мені хоч ринку вибрати.

– Нащо тибі її вмиираш? Давай закупимо гегь усі та й поїдемо до моєї хати.

– О, вже й поїдемо! Який нетерплячий! – ніяковіє дівчина и обома руками відпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: – А що ж ми тоді з усіма ринками будемо робити?

– Розставимо в два ряди від воріт до дверей, щоб ніхто не заблудив до нас, – недовго думаючи, пасталакає закоханець, і обоє починають сміятися.

Пускає посмішку в вуса і Лаврін, не зводячи погляду з молодика.

– А в тебе ж вистачить грошей на всі ринки? – жартома питається дівчина Петра.

– Мабуть, ні, – не журиться молодик. І тоді в розмову втручається Лаврін:

– Ти ж, хлопче, на ярмарок пішки прийшов чи хурою приїхав?

– Абощо? – дивується парубок.

– Не “абощай”, а кажи, коли старші питають.

– Хурою, – перезирається хлопець з дівчиною і знизує плечима.

– То піджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу і ринок, і горият, і глечиків, і макітер. Лови, горшкограю, завдаток. – І Лаврін кидає гончареві калитку.

– Оце дива! – розгублюється парубок. – Хто ж ви, дядьку, такий?

– Старий друзяка твого батька. Він тобі часом не розповідав про кулеметника Лавріна?

– Так це ви Лаврін Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! – скрикнув хлопець.

– Своєю парсуною, – підсміюється Лаврін, а парубок кидається його обіймати.

– Ой дядьку Лавріне, чого ви так довго у нас не були?

– А ти ж хіба тепер буваєш дома вечорами? – сміється Лаврін і зирить на дівчину, що паленіє калиною. І де воно в світі ця краса береться?

А тим часом, оминувши щетинників, Магазаник зупиняється перед Оленою і хтивим поглядом ловить її темно-вишневі підкаскані губи, які, напевне, добре знають смак поцілунків. Має ж бісів Лаврін розкошування. Жінка, певне, вгадує Магазаникові думки, але не сердиться, а насмішкувато цінує його вид.

– Олено, чого це твій золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам срібло-злото виробляє? Чи він з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в нього гроші дармують?

Молодиця міряє лісника гарячим оксамитом іжливо відмахується од нього гарною, отороченою вишиттям рукою:

– Нащо вам усе знати?

Та Магазаник не відчеплюється й пускає їдь:

– А може, Лаврін знайшов у розкопищах скарб?

– Вгадали: таки нарешті викопав, – несіюдіиани нідиовідае Олена.

– Це ж де? – одразу тетеріє, хоч вірить і не вірить Магазаник.

– У степу біля козацького броду.

– Біля козацького броду? – перепитує, непокоячись, Магазаник. – І що ж там було: глиняне череп’я? Чи й золото блиснуло?

– Були й золоті цяцьки, – лукаво грає бровами і віями жінка.

– Ти бачиш! І що ви з ними зробили? – переходить на півшепіт лісник.

Олена так глянула на Магазаника, начеб він з місяця звалився.

– Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усіх боків, я навіть до шиї приміряла їх, а потім загорнула в пілочку і… заховала в скриню.

Магазанику аж дух перехопило. Він сюди-туди кинув злодійськпм поглядом і знову півшепотом запитав:

– Олено, а ви поцінно не продасте мені того золота? Жінка хотіла теж перейти на шепіт, але не витримала гри, засміялась.

– Ти чого? – незрозуміле глипнув на неї Магазаник. – Га?

– Та нема цього золота в нас, – відгетькуеться рукою від лісника. – Однесли його в музей. Що вже там радості було! А вам би зразу купувати-крамарювати, – й на підкасканих губах молодиці, які так і надили до себе крутивусів, з’являються глузи.

– Виходить, у музей накопали добра?.. – розгубився лісник:

бач, як осміяно його? І ким? Перегодя він уже спокійно питає: – А ти не знаєш, чого це Лаврін переді мною дибки та гопки стає? Чи він не мав моєї підмоги з лісу? Чи мої бджоли зледащіли і гірший взяток дають? Може, ти вкоськаєш його?

– І не подумаю.

– Чого ж?

– Лаврін не трутиться до моїх курей, а я до його часнику й тютюну. Хай робить, як сам хоче. Він у мене в усьому голова.

Магазаник здивовано глянув па жінку, на свіжу блакить вишиття, під яким спокоєм літа, спокоєм материнства дихали високі перса.

– Потураєш ти йому, потураєш. За ним назирці треба ходити, бо на іншу накине оком.

– A нього око не лихе: хай і накцце ыа когось, – апічутіні:у не печалиться Олена.

– Діжки і діжниці – купляйте, молодиці, – подав голос старий бондар, в якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.

– Баби кохані, продавайте онучі драні! – заторохтів дженджуристий, вертлявий ганчірник, що мав скором і в очах, і в примовках…

– Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, – не відчеплюється Магазаник.

– І ви повезли б на Сибір? – перебила жінка.

– А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?

– Пособляти, але не обдирати. Ідіть уже собі до інших, – виправляє від себе лісника й зводить очі на вітряки.

Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврінової жінки засіялось на ідейність! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але він удає, що й не помітив їді, й навіть вичерплює губами посмішку:

– Видно, Лаврін немало накопав у могилах скарбів, що такими багатими стали. Потрусити вас треба, потрусити. – Розштовхуючи плечима ярмарчан, швидко відходить од жінки, а навколо нього вирують ярмаркові хвилі.

– Та купляйте, хай не пліснявіють ваші гроші…

– У вас торгу на копійку, крику на рубель…

– Увечері ж біля верби! Чого ж ти мовчиш?..

– Люди он чують.

– А хіба вони не стояли біля своїх верб?

Невже й він стояв колись біля своєї верби, біля своєї любові, нашіптував їй билиці, небилиці та різні дурниці?.. Хоч би не вмовились цибульникн проти нього, як Лаврінова пара.

– Шевче-шкіродравче, скільки за шкапові просиш?

– Усі гроші…

– А за хромові?

– Половину.

– То міняємось, міняйле?

– Хто міняє, той сорочки не має.

– А що я кажу: суєтний світ, суєтні люди.

– І зілляв бог чашу свого гніву на пас…

– Позолоти ручку, вродливий, – кидаю на карти життя.

– Бублички з маком, самі в роті тануть!..

Невдалік од бублейниць і паляничниць заскиглила ліра, і глухуватий голос лірника чомусь тривогою озвався в нутрі Магазаника:

Ой коли кінець світа іскончавться,

Ой тоді страшний суд наближається…

Прямо на землі сидів горболобий старець, що маз на широких плечах не голову, а оберемок залежаної вовни, з якої витикався хрящуватий носяра, біля старця лежали великі заяложені торби й глиняна мисочка, куди вряди-годи накрапало дрібне срібло й мідяки. Магазаника не так здивував сумний кант і патли лірника, як його сила, що вчувалася під обтріпаним брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срібна монетка впала не в мисочку, а на землю, і волохань потягнувся до неї іржавою лопатистою рукою, потім глянув на своїх слухачів і неждано зупинив жовті, як у змієїда, очі на лісникові. І знову якесь лихе передчуття замлостилося внутрі Магазаника. Здається, ніколи й не бачив цього волоханя, а середина аж колотиться. Він вийняв калитку, необачно витрусив з неї десятинний червінець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцеві кинув гривеника.

Якийсь захмелілий вусань підніс лірнику чумацьку рогову чарку:

– Випий, чоловіче божий, за грішні душі наші.

– Спаси, господи, люди твоя, – лірник лівицею охопив чарку, перехрестив, і вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.

– Тату, а ви чого тут прикипіли? – здивовано притерся до батька Стьопочка. – Ви ж раніше на всіх старців і лірників собак напускали.

– Літа, Стьопочко, літа, – невиразно відповів і пішов поміж возами, ще чуючи на собі важкий погляд лірника. Чого він прив’язав свої очі до нього? Прямо, якесь диявольське навожденіє.

– Як у вас, тату, з цибульниками? – чогось радісно грає віями й синькою очей Стьопочка.

– Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?

– Вгадали! Але ніколи не вгадаєте, з ким, – засміялося чадо.

– Говори вже.

– З будищанським батюшкою.

– З будищанським попом?! – не повірив лісник. – Та що ти верзеш? Чи вже в голові як у млині?

– Істинну правду кажу, – аж підростає Стьопочка. – Тиняючись собі па ярмарку, прицінююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свіженький підрясник отця Веніміана. І відразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж знаєте, що воно геть усе засаджене яблунями, і не якимись там саблуками, а найбільше зимовими ранетами. От привітався з батюшкою та й гарненько питаю, чи зародили на кладовищі яблуні?

– Уже гілля вгинається, – каже батюшка. – А нащо це тобі, чадо?

– Та пракшіув собі, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти кладовище в оренду.

І не повірите: батюшка мало не підскочив на радощах. Уже за чаркою я стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать, збідніли будищанські паравіяни, то недорого панотець і за кладовищанські яблука заправить.

– О, ти, Стьопочко, прозорливцем стаєш! – розчулився батько. – А я й досі не змітпв орендувати гробовнща. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у півціни обійдеться.

– Та, звісно, в півціни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.

– Чого не скажеш у гніві, – потис міцнувате плече сина. – Спасибі – догодив.

Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну дівчину, що мала на плечах цілий сніп свіжого пшеничного волосся. Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вій і загубив язика в роті, та й сам лісник здивувався: з якого ж поля взялося таке диво на ярмарковій колотнечі?

– Пробачте, ви не товариш Магазаник? – пильно, немов читає його роки, вдивляється фіалковими очима, де вмістились і довіра, і сполох, і вечоровий чар.

– Ти вгадала, – Магазаник уважно цінує дівоче личко, ніжно обведене підборіддя, довгі вії, тільки не може вгадати, що криється в пересвітах під ними – недоторканість чи та принада, що топить чоловіків: отак, не питаючи броду, шубовсть у воду. – Тобі щось треба від мене? Може, лісу на нову хату? – й значуще покосував на Стьопочку.

– Ой ні, – збентежилась дівчина, і втемніла глибінь її очей. Хто збагне її і хто втопиться в ній? – Мені треба їхати в Тарноруди на роботу.

– Ага, на роботу, – закивав головою Магазаник, і сяк і так пасучи дівочий обрис з голови до ніг. – Ми тебе довезем до свого лісництва, а там уже рукою подати до їарнорудів. Учителювати їдеш?

– Ні, агрономом, – з прихованою гордістю і навіть подивом оказала дівчина. І їй ще новиною гучало це слово.

– Агрономом?! – витріщився на неї зеленню і піщаником лісник. – Ти закінчила технікум?

– Ні, інститут.

– Аж інститут!.. – спочатку не повірив, а потім навіть зітхнув і глянув на Стьоночку, який стояв, наче слуп. – Це так гарно з одного боку, а з другого – ніяк не завидую тобі.

– Чого ж? – здивувалася дівчина, гойднулась, і гойднулася на плечах її свіжа пшениця.

– Про це й говорити не хочеться, – і на обличчі Магазапика починає тінявитись удаване співчуття.

– Говоріть! – тихо наказала дівчина, і навіть у цьому єдиному слові вгадувався характер.

Лісник оглянувся, прихилив голову до дівчини:

– Тоді скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид. Він, пекельник, не те що людей – сам себе зароганнв роботою. От накладе на дівочі плечі волячу ношу, та й звітріє твоя краса.

На довірливе обличчя дівчини відразу ліг сутінок, а в очі зайшов смуток.

– Але ви не крепко журіться, – нарешті знайшов свого язика Стьопочка. – Хоча голова в нас із товкучих, та люди не зобидять вас, і вообче. – І так гійглянув на батька, що той зрозумів своє чадо.

– Що правда, то правда, – погодився Магазаник. – Та й село наше поволеньки вибивається в люди, за хлібом і до хліба не їдуть тепер на базар. А як тебе звати-величати?

– Мирославото Григорівною Сердюк.

– Так-от, Мирославе Григорівно, довгі думки залиш на осінні ночі, а зараз бери свої речі, та й поїдемо. Може, і наш хліб незгірше вашого.

Мирослава притихла, гойднула станом, потім рішуче сказала:

– А може, козак не без долі, а дівка не без щастя? Я зараз же прийду. Де ви будете?

– Он бачиш жовтим лубом укритий віз і кадубець на ньому? Це наш.

Дівчина глянула на віз, на коні й метнулася од Магазаників, на її плечах зашелестів оберемок волосся.

– Хоч серпом жни, як пшеницю, – сказав лісник і лукаво повів однією бровою: – Агрономша – це не вчителька! Як вона тобі?

– Славна. Ви ж мені дайте трохи грошей, – і покосував па батька: що цей шкрабун нашкребе йому.

– Гроші, гарна жінка та добрячі коні – то смерть, – у задумі сказав Магазаник, поліз рукою до кишені й глянув на вітряки, які аж навшпиньки спиналися, пориваючись до неба. І в цей час він плечима почув на собі чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу – лірника, котрий виносив із ярмаркового шарварку свої кудли й заяложені, навхрест почеплені торби, в яких неволився святий хліб. За облисілими повіками старця таврами викруглились насторожені вирла.

“Чого тобі, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами:

чиюсь копійку чи душу?” – повернувся спиною до лірника.

А ось з-поміж ярмарчан і дівчатко вививається зі своєю ношею. І на яких дощах, і на яких зорях воно виростало, і кому він повезе па своему возі що синьооку судьбу? Ех, літа, літа. Чому ви пе по-. вертаєтесь назад?.. Коли б у макотерті Стьопочки було трохи більше лою, то міг би закрутити голову агрономші, та, здається, в нього на розум недорід. Правда, є в хлопця і сила, і хитрувата спритність, але зараз всюди більше розуму питають, бо епоха.

– Ти ж тільки не дуже патякай перед нею, більше очима та віями пряди – ця робота всім дівчатам подобається, – тихенько шепнув синові, що вже подзвонював біля воза упряжжю.

Стьопочка щось буркнув і втупив погляд у Мирославу.

– Ось і я, – довірливо посміхнулась дівчина.

– Сідай назад, та не зломи насад, – пожартував лісник і хотів пособити їй вибратися на воза.

– Я сама, – війнула легким платтячком і вмить опинилась на возі, ще й ноженята спустила з полудрабка – що то селянська дитина.

З ярмаркової колотнечі повз вітряки виїхали в рожевий надвечірній сонцеграй, що м’яко тремтів над обважнілими нивами, вони підіймали й підіймали з пагорба на пагорб півсон житніх і пшеничних корогов. Навколо стояла така тиша, що чути було золотий дзвін переджнивності.

Аж тут, у стелу, від Магазаника відв’язались чужі очі, й він з полегкістю сказав собі:

– Поле ж – як тихе море! – І подобрішав піщаник в його очах, що теж розуміли не тільки силу, але й красу ниви.

Та ось позаду почувся тупіт коней. Батько й син одночасно повернули голови.

– Здається, сам товариш Стуиач трюхикає? – І Магазаник притримав коні.

– Таки він, – ствердив Стьопочка, на його і на батьковому виду одразу ж заграли спочатку хитруваті, а даяі догідливі посмішки.

Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колінкування?

Бричка порівнялася з возом. Магазаники запобігливо підняли вгору картузи.

– Доброго здоров’я, Прокопе Івановичу! Доброго здоров’я! На еамовпевиеаому обличчі Ступача ворухнулась доброзичлива насмішка:

– Ще, купці а Бару – ні грошей, ні товару?

– От і де вгадали. Прокопе Івановичу! – Лісиик весело глипнув на Мирославу. – Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова – варта вада, а другій – і піяи вемаі Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли ие секрет, куди? В Тарнорудя?

– Тарноруди.

Магаааник співчутливо зітхнув:

– Ох і не солодко вам із пашим правителем, із Бондаренком, значить.

Ступач одразу посутенів, а лісник м’яко-м’яко пустив голос:

– Може, Прокопе Івановичу, по дорозі завернете й до нашої хати? Вона вже вас із весни очікує.

– А що там у вас?

– Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним і тверезим від нас не поїдете. У печі стоять душеники і чумацька а підвишениками та м’ятою каша.

– Каша з грибами і м’ятою? – здивувався Ступач. – Про таку заправду не чув.

– А в нас і покуштуєте. Та й до каші щось знайдеться, натуральне, лісове, якого в рестораціях і за щире золото не роздобудеш.

– Спокушаєте ви мене.

– Не спокушаємо, Прокопе Івановичу, а поважаємо, як невтомного діяча і людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнішими станемо.

– Ох, і лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! – подобрішав Ступач.

Магазаник не образився, а пустив облесливу посмішку по вусах:

– А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам видніше. То ви на бричці – попереду, попереду, а ми возом – за вами, та за вами, та під вашим керівництвом. Правда, дівонько? – повів бровою на Мирославу, і в тої згасла настороженість до солодкомовного лиса: жартує ж чоловік.

А чоловік, ще не приховавши усміху, вже прикидає, чим він буде заставляти стіл, якого їжака підкотить за столом супроти Бондаренка та що покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя – це та драбина, по якій можна і вгору до воріт раю видряпатись, та можна й поміж щаблями гепнути в чорті-що. От сколупне Ступач Данила, тоді й побачимо, хто з лісу вигулькне на голову! Як його руці, що зараз батогом підпалює коні, потрібна печатка! Правда, він і тепер живе, як у бога за пазухою, але з печаткою була б інша кумерція.

На якусь хвилину Магазаник пірнув у марево сподівань, та неждано на нього глянули вирли ярмаркового старця, і під серце підступно вдарила холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога минулих років. Де взялась вона і на які ярмарки податися з нею?..

Лісник мимоволі зітхнув, чим немало здивував Стьопочку, що і так і сяк грав млинками вій до дівчини, а вона лише придивдялась до надвечірніх ііпв, що з пагорба па пагорб підіймали піссои житніх і пшеничних корогов. Ох, не під цими корогвами спаскудив він свою молодість. Тепер тихцем їдь із ярмарку і не важ на ті часи, що не для тебе йдуть. Із них можеш ти вирвати червінця, та навряд чи вирвеш щось більше.

Над дальнім полем зійшла вечорова зоря.

“Як золота печатка”, – сумовито подумав Магазаник і випустив зірку з очей, а натомість знов побачив лиховісні тавра лірника. І чомусь страшним став йому цей вечір, і він сам собі здався похилим привидом, що сутінками повертається з ярмарку.

Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, накликає на себе біду? Ось доїде додому і зразу ж притопить тривогу у чарці, а далі візьме лопату й піде на ту могилу, де Лаврін відкопав золоті цяцьки. Не тільки ж гробаря годує могила. Йому вже не терпілося вирушити на пошуки золота, навіть пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.

Згадка про гриби несподівано аж струсонула мізками: чогось нагло сплив дурний півгріх, що не став гріхом. Років з десять тому, коли паперові гроші ішли нарівні з золотими, його безсовісно обшахрував продавець Влас Кундрик. І тоді Магазаник приготував йому червоного павутинника – отого потаємного осіннього гриба, який вбиває людину не зразу, а десь на десятий-дванадцятий день. Вже й на столі стояла пекельна смаженина, та в осганню хвилину передумав лісник труїти продавця. Коли це було, а й зараз моторошно стало. Ох це осіннє гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пішло життя, коли все частіше під серцем тенькає і дзумить острах…

IX

Вечір уиав на сілок, і в місячному сні притихли збезлюднені сіножаті, ниви й білі хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала то городом, то подвір’ям. Чогось їй непокоїлось нині, чогось скімлив смуток в душі, а думки все підмивали і підмивали її. Ось ізнову, не знати чого, бреде на город, зупиняється перед латкою оброшеного ячменю, що палахкотить вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який у давню страшну ніч приніс зі своєю кров’ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюстків маку, але злякано відсахнулась: чогось їй приверзлося – це не мак, а Стахова кров, що стала маком. Дурна ж вона, дурна.

А де тепер Стах, що так любив її? І мав за цю любов співчуття і печаль, бо в такий час прийшов до неї. І де ті ліси, і де ті дороги, з яких прийде чоловік? І хоч би коли прийшов, і хоч би яким прийшов, вона чекатиме його, вона сіятиме його ячмінь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках – Ярослава. Ось така жіноча доля. Ще дівчиною, а потім молодицею гадалось, що все життя, як одну годину, проживе зі своїм судженим, їй страшно було навіть подумати про тих вихилясниць, які двоїли себе, які накидали оком ще па когось, крім мужа, які розтринькували любов на різні принади чи жировиська. Вона й за жінок їх не мала, обходила десятою дорогою, щоб не забруднитись нечестивістю.

У татарському броді несподівано бухикнуло весло, потім озвався щасливий дівочий сміх: напевно, молодята в любощах стрічають свою нічку, як і вона колись із Ярославом стрічала. І що ті любощі? Сон, чи півсон, чи снивода? І минаються вони швидко, як весняна вода.

Над бродом тихепько-тихсііько стрепенулася пісня:

Ой чи цвіт, чи не цвіт

Калинопьку ломить,

Ой чи сон чи посон

Головоньку клонить.

І вона колись у сні чи пе в сні клонила голову судженому на груди, а Стахові вже клонила з жалю до нього, та він, мабуть, і не догадувався про це. А як до нього потяглися діти! От тільки жаль” що пе повів їх до тієї черешні, яка родить кетяги ягід. Миколка й досі згадує про неї.

Знову бухикнуло весло, а лслсчнха на хаті схлипнула крізь сон, як схлипує немовля. Схлипування подруги, певно, розбудило й лелича, який, вкладаючись спати, завжди ховає голову під крило.

– Це він боїться нежиті, – підсміювався Володимир.

Ось лелич потягнувся, заклекотів – щось занепокоїло його. Оксана стежкою підійшла до ворітець, які вели з городу в садочок. Ці ворітця не зачинятимуться до самої осені, бо на них поплелося огудиння гарбузів, позав’язувало над землею в’язь, то не треба тривожити її.

Лелич знов заклекотів і стріпонув крилами. Кого ж він побачив? Раптом тихеиько-тихенько скрапнули від вулиці ворота й хтось увійшов на її подвір’я. Лиха людина? Та що ж у неї красти? Хіба що одну душу? Так і її встигли обікрасти. А невідомий увійшов у тінь, потім з’явився перед дверима, підвів руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою дійшов до причілкового вікна, сів на призьбу й провів долонею по чолу, як проводять люди після важкої праці. Щось скорботне було і в цьому русі, і в усій постаті невідомого.

“Та це ж він! Biн! – скрикнула душою, стерила й почула в собі таку слабість, що мусила вхопитися за ворітця, за огудиння, щоб не впасти. – Чого ж він так тяжко сидить на призьбі? Чом не йде до хати? А може, це й не Стах?” – Так само, тримаючись за ворітця й шорстку прохолоду батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:

– Сташе?!

Чоловік стрепенувся од несподівання, підвівся, пішов, а далі побіг, відкидагочи від обличчя шелест вишень і місячну дрімоту на них. От і наближається він із синьої ночі, з місячної дрімоти, чи з метелиці, чи з років, наближається його подив, його сум, його радість.

– Оксано… Оксаночко!

– Сташе… Прийшов?

– Прийшов, – і через ворітця охопив її руками.

– Оксано!

І вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навіть присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що і в ній стрепенулася не тільки жіноча жалість.

– Прийшов? Милий… – вперше сказала йому це слово.

– Спасибі, Оксаночко, – у Стаха затіпались уста. Виходить, він догадався, що зараз робиться з нею, виходить, він-знав, що раніше в неї не було до нього любові. – А я думав: ти вже забула мене.

– Що ти, Сташе! – І вода, як могла, через ворітця, обвилась навколо нього.

Стах легко підняв Оксану над ворітцями, притулив до себе, виціловуючи брови,уста, лице.

– Сташе, хіба так можна? – заборсалась на його дужих руках.

– Чому ж не можна?

– Ще хтось побачить.

– І хай бачить.

– А як зурочить? – уже лукавить од радості й дивується своєму лукавству: хіба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив її на землю.

– Як же ти, Оксаночко? Як діти?

– Усі ми дуже скучили за тобою. Усі! А Миколка й сьогодні згадував і тебе, і твою черешню.

– Завтра підемо до неї.

– І ти, Сташе, назовсім? – прокинулась тривога.

– Назовсім, – заспокійливо поклав їй великі руки на плечі. – Ти ж знаєш, я семижильний. Робив у тих лісах за трьох. Та й провина ж моя не така, як Ступач розписав. Переглянули справу – і відпустили до тебе, до дітей. От і знову ми стрінемось із Ступачем, – злоба погасила радість на виду чоловіка.

– Сташе, не думай про нього!

– А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?

– Кинь про нього! – притулилась до чоловіка.

– Кидаю, – Стах поліз правицею до внутрішньої кишені піджака. – Ось тобі коралі, не дуже дорогі, та й не дешеві, – обвив шию подарунком. – Думав, якщо забула мене, кину їх у татарський брід.

– Ой дурний ти, Сташе, – засміялась і притихла, чуючи на собі його подарунок, його руки, його чекання, любов.

Потім, вбираючи одежею пахощі купальського городу, вони підійшли до латки ячменю, що присвічувався тендітними вогниками маку.

– Оце ж тут щоднини згадувала тебе.

– Невже щодня? – не повірив Стах, а очі аж засяяли.

– Згадувала й кликала.

– От я й повернувся на твій голос, – втопив руки в ячмінь, а той солодко зашерехтів по них достиглим вусом. – Говори ж, Оксанко,говори.

– Що ж тобі говорити?

– Що хочеш, аби голос твій чути, – і прихилився до її плеча. – Скучила хоч трохи?

– Ох і нерозумний ти, – вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.

– Який уже є. Говори щось, Оксанко, – торкає руками її косу, плечі, стан.

– Здорожився? Їсти хочеш?

– І не питай.

– Я зараз нашпортаю картоплі, ти ж вирви кілька свіжих огірків, а квашоїіі дома є. Тільки огудиння не потолочи. Стах гласно засміявся, поцілував її:

– Господинько моя…

Оксана пригнулась і прямо пальцями почала підкопувати для нього картоплю. Стах зверху дивився на жінку, на її пальці, що почали чорніти від вологої землі, на картоплю, що й при місяці червоніла, і мав радісну бентежність на серці – воно вивільнялось і вивільнялось од різної каламуті й кіптяви. Коли має чоловік вірну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана зібрала картоплю в поділ спідниці, і тепер босі ноги жінки до колін оброшувала роса.

– Які в тебе гарні ноженята.

– Он краще вирви огірків.

Стах навпомацки знайшов огірок, відщипнув од огудиння, понюхав його й потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за її спиною, до матірки, до соняшників і до вибілених місяцем хмар, що притулилися до землі.

– Гарно ж у нас. І тільки такий дурень, як Ступач, міг подумати, що я люблю оцю землю менше за нього.

– Він і людей і землю судить та все шукає комусь лиха, поки собі не знайдо, – зітхнула Оксана. – Ходімо ж до оселі.

У хатинці, де влітку було холодніше, на лісовому сіні спали діти. Стах схилився над ними, поторгав великою рукою.

– Як виросли вони. А Миколка в кучері оберемок сонця захопив. – І притулився устами до меншого, а потім до старшого. А Оксана і всміхнулась, і зітхнула.

– Чи ж слухають тебе?

– Слухають, помагають… Ходімо. Треба мужу вечерю готувати.

У хаті Стах обняр дружину, торкнувся її западинки, від якої розходились перса.

– Аж пе віриться, що я з тобою! – прихилився до персів, до їхнього сну і чекання.

– Зі мною, чоловіче, – підвела вії на нього, з яких скапував пізній місяць.

І тільки тепер чоловік повірив, що він удома… що його чекали. В німотній вдячності він поклав голову на плече дружини і завмер, прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до неї і до світу, що, погойдуючись, кудись плив з двома своїми дітьми.

Другого дня Стах із Миколкою і Володимиром пішов у ліс, там вони знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсіли гілля, підсадив дітей, а сам горілиць ліг на землю, головою п шапку чебрецю. Цілюще зілля пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвплями. Білою хмарою, сонячним променем і переливом іволги стікав тут час, і добрий спокій входив у кожну кровинку чоловіка. Але другого дня він розхлюпав його.

Затемна, коли ще Оксана відпочивала, він вийшов у двір, пішов городом до своїх червоних маків у ячмені, а далі зібрався на риболовлю. Недалеко від берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетіла з купини і захурчала крилами. Це характерне хурчання озвалося в серці чоловіка далеким дитинством. Bin довго-довго стежив за нерівним, хвилястим летом пташини, прислухався до хурчання її крил та сумовитого квиління: чиї ви? Чиї ви?

“Своєї матері діти”, – відповів у думці, а коли чайка упала в траву, витягнув з берега човен, знайшов своє старе місце на воді, що проросло зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипів до двох поплавків, але не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час він почув ненависний голос:

– Добрий ранок, Сташе, – на березі з рушницею за плечима стояв Семен Магазаник і щиросердно посміхався.

– Добрий ранок, – тихо відповів Стах.

– Клює?

– Потроху клює.

– І що спіймав?

– З півдесятка линків.

– Линків? Оце риба! Може, продасиш?

– А чого ж, можу й продати, – не підводив очей од води, на яку лягла тінь лісника. – Під’їжджайте.

Магазаник знайшов неприв’язаного човна, поклав у нього рушницю й руками почав гребти до Стаха. Ось і торкнувся човен човна.

– А ти не перемінився, Сташе, – привітно, привітно посміхається Магазаник, і все його обличчя сочиться радістю: аякже, це так приємно, що чоловік повернувся з далеких доріг. – Де ж твої линки?

– Линки? Зараз покажу, – Стах підвів свою обплетену м’язами руку та простяг її не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.

– Що ти робиш?! – зойкнув лісник. Стах зчавив його сорочку на грудях, шарпнув до себе лісника і з силою опустив у воду, а потім підтягнув до себе.

– Втопиш, іроде! – несамовито закричав Магазаник.

– Не втоплю, – заспокоїв його Стах. – То ти мене топив, а я тебе купаю…

X

Споночіло. Заснула хвиля у броді, заснув і присілок над бродом. А до нього ніяк не дотягне своє снування отой волохатий, що так дитинство нагадує, сон: перед жнивами він завжди тільки скрадається за Данилом, а коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив’я!

Це та пора, коли в серці селянина сходяться радощі й тривоги хліба, а між ними снуються й снуються древні, певно, ще з язичницького віку прихоплені хліборобські жалі. Жаль було сивого й золотого колоса, що нагойдався, нашелестівся, наспівався за літечко в полі і вже завтра, зітхаючи, впаде на землю, поїде до добрих людей, ляже теплим хлібом на столі.

До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний трепет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, коли він лише вгадувався в зеленому весняному сповитку, милувався, як на його по-дівочому ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, коли він набирався сили, й у тиховійній задумі схиляв голову. І хоч скільки Давило дивився на це чудо, що з року в рік ніби повторювалось, – надивитись не міг, і навіть сині волошки, здавалося йому, виростали тому, що стільки очей милувалося колосом.

А тепер у цю сяйливу ніч він прощався із ним, бо інакше не міг, і мав смуток, і мав радість од того прощання. От і перегорнув час іще один рік. Як прожито його поміж людьми і з людьми? Нелегко, в розумних і дурних клопотах, у невсипущій праці, в шуканнях, у надіях та в гризоті з деякими, що навчилися примітивізмом витолочувати і хліб, і людську гідність.

Спасибі журналістам, що захистили і врожай, і його. Та ней захист породив і заздрість.

– Щось багато про тебе в газеті почади писати, – в’їв його Ступач.

– Не так про мене, як про землю, про врожай, який викохали люди, всупереч отому графіку, що судомив нас. Ступач тоді одразу скипів:

– Побув би ти на моєму місці – і тебе засудомило б!

– Тоді краще ви побудьте на моєму, спокійнішому, місці. Але на його місце Ступач ніколи не позаздрить: він своє честолюбство не нахилить до землі, а пронесе через усі службові щаблі, щоб піднятися чи злетіти вгору. Ступач розуміє, що Данило розкусив його, й тому ще більше по злюбив норовистого голову. Та Данилові байдуже до його любові, тільки пе байдуже до його канцелярської запопадливості й самовпевнеиості: в ж такі щасливі люди, що ніколи не сумніваються в сибі. Так, це щасливі люди для себе, але це нещастя для інших…

Данило тихо входить у накупаний і нагойданий місяцем присілок, що вийшов чи то із синього сну, чи з малювання, чи з татарського броду. То град-Кітеж увійшов у воду, а наш присілок вийшов з води та й купає у ній тіні хат і лелек, і не дзвони дзвонять над ним, а місяць пригорщами розсіває своє зерно… Як добре, що й ми тепер будемо з хлібом: уродило ж цього року. Уродило! А нарік ще краще має вродити, бо люди вже не сліпо вірять у силу зерна, піднімають його не тільки турботою душі, а й розумом науки. Незабаром мають і агронома прислати їм. Аби ж він був схожий па Максима Діденка – отого вчителя й невтомного практика, котрий мріє вивести таку пшеницю, що не боятиметься ні морозу, ні вилягання, ні хвороб.

Давно він, Данило, не бачив ні Максима Петровича, ні Терентія Івановича, ні його верби, повз яку ніколи спокійно не пройдеш. Після жшів неодмінно поїде до пих.

На Оксаниній хаті його ходу почув лелич, витягнувся і клацнув своїми кастаньєтами. Це найчутливіший і дуже товариський лелич у присілку, він дружить з Оксаниними дітьми й пастушками, навіть іноді заглядає у їхні торбинки: а що там смачного?

– Лелеко, лелеко, до осені далеко? – завжди радісно питають його хлопчаки.

Лелич поважно дибне на своїх дибах і закиває дзьобом: мовляв, недалеко.

Вже виходячи з тіней і світла присілка, Данило несподівано почув:

– Добрий вечір, Данилку!

Він оглянувся. Налігши обома руками на ворота, йому приязно посміхалася Олена Гримич, яка все тепер ворожить біля соняшв ників.

– Доброго здоров’я, Олено Петрівно, – Данило підійшов до воріт, над якими кронами зійшлися черешні. З подвір’я різко віяло матіолою – оцим непримітним зіллям, що має в собі чи то вдовину, чи передосінню сумовитість. – Чом не відпочиваєте?

– Та чекаю і Яринку, і хлопців, і свого придибайла з лугу, – посміхнулася Олена Петрівна, і навіть у жартівливому “придибайло” бриніла любов. – Уже й вечеря перестояла, а їх нема: Яринка, видно, на драмгурток побігла, хлопці – на гульки або до коней, а старий десь останню скирту вивершує. Вони ж у нього такі гарні виходять, – і зітхнула. – Боюсь я за свою Ярпнку, ох як боюсь.

– І чого? – здпвувапся Даііпло. – Воца ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче віхола.

– Отож і потерпаю за ту віхолу, щоб не дуже захурделилось у її голові. Це ж коли було в нас із Києва кіно, заставили її грати. І кого б ти думав? Сільську шинкарку. Підмалювали її, зробили брови по чверть аршина, причепили отакенні вії і зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист із кіно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло їм шинкарки. То як на по матері дивитись? А ти ж чого не спиш?

– Така година – переджнивна.

– Що то молоді літа. І мені колись не спалося з ними, а ще як назвав мене мій дурисвіт найкращою, то зовсім задурманив голову. Бувало, мати так уже зирить, та все одно одкрадешся і до самого досвіту туманієш зі своїм туманом. – Жінка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пішли молоді літа чи звідки мав прийти чоловік. І все в її постаті, що притулилась до воріт, в її устах, що тримали посміх, в її свіжій сорочці з барвінком на грудях віяло тією жіночою принадою, без якої поменшав би й цей світ і душевність у пьому.

Від броду загупали, заклекотіли копита: хтось сторчголов мчав присілком, здіймаючи над ним хмару куряви.

– Посторонись, Данилку! Це мої оглашенні летять. – Тітка Олена швидко метнулась од воріт під захист черешні, а на вулиці з’явилося двое вершників. Ось вони повернули коней, і ті – один за одним – птицями перелетіли ворота, пробігли подвір’ям та й повернули до дверей оселі.

– Навіжені! – крикнула на дітей тітка Олена. – Хату розвалите!

“Навіжені” весело засміялись, скочили на землю, підбігли до матері, один поцілував її в одну щоку, другий в другу.

– Ось ми, осьдечки ось, – і знову засміялись.

– Бач, як піддобрюються, – зирнула жінка на Данила.

– О, Данило Максимович! – водночас виструнчились статурні веселогубі близнюки і, вітаючись, тріпнули вогнистими чубами. – А ми й не побачили вас.

– Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмінно їм треба то через річку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо із старим, а вони скрадуться – і один кіпь всовує голову в одне вікно, а другий – в друге.

Близнюки гигикнули:

– Хіба ви мали збитки від цього?

– Тільки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.

– Ще й гигикають! – І звернулась до Данила: – Все їм то червоне козацтво, то партизанська тачанка сняться. Ідіть уже вечеряти.

– То ми зараз! – і, пклиппсшпсь Дашілу, близнюки помоли до хати.

– Як ви їх відрізняєте одного від другого? – дивується Данило. – Я ніяк не можу вгадати, де Василь, а де Роман.

– Я то відрізняю, а от Лаврін іноді помиляється. До чого вже вони один в одного вдались і вродою, і вдачею. – Кінь підійшов до жінки, поторгав її плече губами. – Бач, який довірливий. Це той, що молоко пролив. А що вже очі розумні, то ніби в людини. О, військо йде, короговки мають! – Тітка Олена і руками, і всім тілом потягнулась до вулиці, голос її поглибшав, а під віями стрепенулась і загадковість, і жіноча зверхність чи переможність. От і розберися, що воно й до чого.

Посеред вулиці з’являється журавлиста постать з верховими вилами й граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справді, чимсь нагадало Данилові короговку.

– Чого це ти, чоловіче, так забарився? – вдавано бурмоситься жінка.

– Хотів, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, – весело каже дядько Лавріп, па топкому засмаглому виду він має вислі перчини вусів, що за півверсти чадять скаженющим тютюном; як тільки його терпить жінка? – Драстуйте, Даниле Максимовичу.

– Я його Данилком зову, а ти…

– Вам, жінкам, більше дано волі до нашого брата, – насмішкувато відповідає чоловік, скидає з плеча своє знаряддя і ставить по той бік воріт. – Діти вже, бачу, дома?

– Примчали на хвилину. Як оглашенні. Гарні ж стоги стогував?

– Славні. От і минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сіно цього року пахуче, немов приворотне зілля, дихай – не надихаєшся. Людям перепаде щось? – повертає високочолий вид до голови.

– Людям буде отава.

– Уся? – не повірив найкращий скиртоправ.

– Вважайте, вся, окрім Круглика.

Лаврін посміхнувся, і на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.

– А що па це скаже товариш Ступач? Він усе боїться, щоб хлібороб не розжився на хліб, на ложку молока чи копійку. От хто в пана старався б економом.

– Аби тільки це, – зітхнула Олена Петрівна й відповіла на німотний погляд чоловіка: – Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон крові, і, зрештою, сама стає вороном.

– Оце вліпила характеристику! – здивувався і посмутнів дядько Лаврін.

Посмутнів і Данило, бо ж, справді, Ступач нетерпляче очікував і його помилок, та й без них клював, наче кібець. Щось і в поставі його е від хижого птаха.

– Не будемо проти ночі згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, – цур йому, – нарешті озвалася Олена Петрівна. – Краще ходімо до хати, повечеряємо.

– І жінка може путнє слово сказати. Що в тебе є?

– Свіжа картопелька з соминою і красноголовцями. Данило здивувався:

– Так рано красноголовці наросли?

– Після дощу. І де? Не в осичнячку, а в грабині. Такі краснюкиї А сома цієї ночі Лаврін спіймав на цілого рака. Чоловік мій нюхом чує, де є риба. А от мисливець з нього нікудишній. Чи порох тепер не той?

– Почни своє, – Лаврін вибачливо пустив посмішку в золоті вуса.

– І почну, і докажу, – не вгаває жінка: так їй хочеться докинути впшпливе слівце. – Якось спересердя і кинула йому: хоч би ти одного зайця убив. А мій ідол і відповідає: “Так я одного сплячого вуханя до смерті налякав, не пострілом, а голосом”.

– Гарно спав собі зайчик, – знову посміхнувся Лаврін.

– То й ходімо до хати.

– Спасибі, Олено Петрівно. Я вже вечеряв на вітряку.

– Од сомини й красноголовців гріх відмовлятись, – став наполягати дядько Лаврів.

А коли Данило почав однікуватись, тітка Олена слинила мужа:

– І не проси, чоловіче. Хіба вже не видно, що Данилка хтось отак виглядає з ночі, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврів зневажливо махнув рукою:

– У жінок завжди в голові крутиться те саме колесо з одних виглядань, стрічань та любощів. Це ж і моя: соняшники доглядає, а все в романи про любов зирить. Іноді, чекаючи мене, навіть при місяці гортав їх.

Лукавість обметала уста Олени Петрівни:

– Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зваєш, хто її забув: чи люди, чи письменники.

– Уже й до письменників добралася! – засміявся чоловік, відчинив хвіртку й плечем у плече з жінкою пішов просторим подвір’ям, що тримало сплески татарського броду і вдовине сум’яття матіоли. От хто за всі роки не покосував одвн на одного навіть поглядом.

З присілка Данило виходить у поля, які завтра мають упасти людям до ніг, і знову житній смуток заповзав в душу. Напевне, все життя він буде мати і радість хлібів, і житній смуток, що перейшов до нього, може, від пращурів-полян. Чи забобонність, чи обмеженість це? Ні, не забобонність, не обмеженість, а святість до того доброго зілля, до того зерна, що дає людям снагу і життя.

Вже медово погустішало місячно марево, у видолинку завчено озвався деркач, і тиша-тиша над світом, що навіть чути, як житній колос розмовляє з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмінь. Благословенна ця тиша дозрівання землі, дозрівання надій хлібороба. А йому ж так хотілося недаремно прижити іюміж людьми для людей; впізнавши, що таке добро, він хотів його творити, не жаліючи себе. Є шматок хліба, кухоль молока, сяка-така одсжипа – і з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людини. І все-таки телепень Ступач. Якось у пересварці насівся на нього:

– Ти мені, хлопче, без молодечих фантазій і різного романтизму. То в громадянську війну був час романтики, коли полками й дивізіями командували двадцятилітні завзятці, а тепер настав час реалізму, він за фантазії обламує крила.

Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось – приборкає. Цей мізерією здрібнить і своє, і чиєсь життя, поки не ттогорбатіє та не перейде на пенсію. Тьху, знов усяка погань лізе в голову.

Неждано на вузенькому путівцю, де сходились жита з пшеницями, Данило побачив постать дівчини чи жінки. В місячній повені вона йшла від нього, ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно пішла, погойдуючи .тонкий стан і коси, що встелили плечі.

Хто б це міг бути? Польова царівна, яку стрів колись Чіпка навесні? Та минув час польових царівен. Ось знову зупинилась, перебирає руками житечко. І не лячно самій уночі? Пішла тихцем. А щось принадне, звабливе е в тому, як вона несе в місячну повінь гонкий стан і коси; зародили ж вони в неї, зародили.

Данило прискорив ходу, його кроки почула невідома, сторожко обернулась, зупинилася, торкаючись станом колосків. Справжнісінька тобі польова царівна з м’яким сяйвом у косах, з настороженістю в міжбрів’ї і в очах, над якими тремтять довгі вії і наколихують на обличчя тінявість. Такі самі вії мала і його матір. Та ми якось не помічаємо цього, коли наші матері ще не покинули нас.

– Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?

– Ні, – коротко відповіла й ще трохи подалась до колосків, прикриваючи їх косами.

– Звідки ж ти?

– Здалеку, – пильно-пильно дивиться на нього, і гасить віями вогке місячне сяйво.

– І це відповідь, – насмішкувато кивнув головою. – Що ж ти робиш отут поночі?

– Дивлюся на ваші зошп.

– Це вже цікаво. І що ж ти помітила?

– Дуже гарні у вас пивії, а луги вже гірші: і кротовипа є, і кінський щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник – не знаю, як ви його звете.

Данило здивувався:

– Ти навіть луги оглядала?

– Еге.

– Для чого ж тобі ці оглядини?

Дівчина помовчала, потім довірливо поглянула на Данила:

– Прикидала собі, чи залишитися тут, чи їхати далі. А ви хто будете?

– Я?.. Учитель.

– Оце добре, – чогось зраділа дівчина. – А ви не скажете, як ваш голова колгоспу?

– Голова як голова, – невиразно відповів Данило.

– Кажуть, він дуже лихий? Данило збентежився:

– Хто ж це таке сказав тобі?

– Люди.

– Ті, що на полі працювали?

– Ні, дорожні. То дуже він лихий?

– Не дуже, але риба не без кості, а чоловік не без злості. Хто ж ти будеш, що нашими полями зацікавилась?

– Агроном. Я щойно закінчила інститут, і мене послали до вас. Але почула в дорозі про лихого голову, та й відпала охота зоставатися тут. Я з дитинства боюся лихих людей. – І на виду дівчини з’явилася та зворушлива безпорадність, яку завжди чоловіки хотять узяти під захист. – Що ви скажете на таке?

Данило посміхнувся: йому сподобалась дівоча безпосередність, її тривога, та й личком, і станом дівчина була наче виворожена. А який сніп волосся у неї! Таки справжня польова царівна!

– Що ж мені сказати молодому агрономові? – наморщив чоло. – Ти сьогодні ввечері почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми, з головою, то, може, післязавтра й розвидниться в голові.

Дівчина подумала, а далі пожвавішала:

– Ай справді, може, розвидниться.

– Де ж твої речі?

– В лісі.

– У лісі? – не повірив Данило.

– Еге ж, у вашого лісника. Він мене підвозив з району. “Так он які “люди” зробили мене дуже лихим”.

– Наш лісішк видався тобі добрим?

– Наче нічого. Він увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночівлю, але вже так иізно: незчулася, як і споночіло,

Данило відзначив про себе, що дівчина, видно, з тих, які захоплюються роботою, а їй сказав:

– Ночівлю тобі знайдемо в присілку, бо до лісу в таку пору небезпечно йти: ще вовк перестріне, й зостанемось ми без агрономії.

– А у вас є вовки?! – Тіні переляку пробігли по дівочому личку.

– І вовки, і лисиці, і кабани, й борсуки, і кізочки, схожі на тебе. Як тебе звати?

– Мирославом.

– Яке славне і незвичне для нас ім’я. Я його тільки в творах Івана Франка зустрічав, а тепер – на своєму полі. Ну то як, дівчино, в ліс чи в присілок?

– Напевне, в присілок. Він так гарно й таємничо загубився посеред почі, а місяць згори, а вода знизу заколисують і заколисують його.

– Ти віршів не писала?

– Слухала, як музику. А ви?

– Теж люблю, наче музику. То й пішли, бо люди всю ніч по шматках розберуть.

– Так і моя мати колись казала, – посміхнулась і одразу ж спохмурніла дівчина.

“Напевне, сирота”, – подумав Данило, і йому захотілося чимсь пособити цій довірливості, що тільки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже на її утлі плечі?

Вони мовчки дійшли до подвір’я Лавріна Гримича. Данило відчинив хвіртку, пропустив попереду дівчину, кивнув головою на хату.

– Отут і переночуєш.

– Незручно так пізно колошкати людей, – знітилась Мирослава.

– Вони ще й не заснулхі, тільки подвір’я спить, – клямцнув клямкою Данило.

Небавом із сіней озвалася господиня:

– Хто там?

– Це я вам, Олено Петрівно, привів гостю на гриби й сомину. Не поїли все?

– Знайдеться і для гості, і для тебе, – повеселішав жіночий голос. Незабаром тітка Олена стала на поріг, пильно глянула на Мирославу, сплеснула повними руками: – Яку ж гарнюсеньку назорив дівчину! Ось до кого ти поспішав проти ночі.

– Та ні, я вперше бачу її.

– Так я й повірю тобі!

– Правду кажу, тіточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.

– Така молодюсенька, а вже агроном?! – знову сплеснула руками Олена Петрівна. – Ти ж хоч цими пальчиками умієш у землі порпатись?

– Умію, – засоромлено посміхнулася дівчина. – Я з хліборобського роду.

– Тоді зовсім добре. А жити, як захочеш, можеш у нас – займай другу половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усі городські кажуть, що у нас, над бродом, і гарно, і затишно. Картопля, хліб і молоко є, риби наловимо, шкварку присмалимо, а на різні там городські витребеньки та марципани – вибачай.

– Спасибі вам, Олено Петрівно, – подякував Данило й почав прощатися з Мирославом. – Не журіться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, – та й пішов, а з думки не сходили її довірливий погляд, її місяцем чи сонцем накупані коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю ніч.

Ідучи за Оленою Петрівною на другу половину хати, Мирослава сказала:

– Видать, душевний у вас учитель.

– Який учитель? – здивувалася жінка.

– Оцей, що привів мене до вас.

– Бог з тобою, дівчино! Який же це вчитель, коли він голова нашого колгоспу, – здивовано відповіла, а потім розсміялася Олена Петрівна.

– Голова?! – ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках спалахнули рум’янці, – Оце так!

– Виходять, пожартував?

– Безсовісний!.. – мимоволі вирвалось у Мирослави. Олена Петрівна, схрестивши руки на грудях, похитала головою:

– Та ні, дівчино, він дуже совісний, справедливий і до людей, і до хліба святого; за це деякі й не люблять його. Ото вже безсовісні.

– Як чути у вас матіолою, – в мішанині думок підійшла до вікна.

– А біля неї снується дух татарського зілля – це вже з броду. Тобі покласти городський матрац чи на лісовому сіні будеш спати? Ніколи не буде так пахнути сіно, як пахне в молодості.

– Ів дитинстві теж, – зітхнула дівчина, прислухаючись до броду.

Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабінет і стала на порозі.

“Неначе доля! – подумав собі Данило. – З якого ти поля, з якого ти чару?..”

А доля навіть не підводила на нього очей.

“Які вони в неї?”

– Залишайся, Мирославе, з нами, – попрохав Данило. – Люди в нас добрі, а голова не дуже лихий.

“Безсовісний”, – для себе, вже без огуди, сказала” дівчина й підвела довгі нерівні вії на “безсовісного”.

Він приязно глянув на неї і сказав собі: “Польова царівна!” І знову побачив її у полях.

А польова царівна, погойдуючись тополькою, підійшла до нього:

– Вам зараз віддати документи?

– Нащо мені цей клопіт: тримай їх при собі. А тепер можна поїхати до лісника.

– Я зараз поїхала б чи пішла у поля, – Мирослава кинула очима на невидимі ще поля і гарно посміхнулася їм.

“Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матіолою, зіллячком смутку”.

– Тоді я тобі дам, як у пісні, сивого коня та чорну бричку – і їдь на оглядини.

– А кінь норовистий?

– Спокійний. Тільки не підставляй йому коси – подумав, що пшениця.

Мирослава стулила припухлі уста, не знаючи, як їй повестися: промовчати чи щось сказати з перцем…

А вдосвіта другого дня, коли вона босоніж вийшла на подвір’я, до якого з броду підійшов туман, з вулиці озвався веселий голос:

– Не спиться, бо хліб сниться?

– Ой! – здригнулась, розгубилася дівчина і зразу ж поправила ще прим’яту косу. – Куди це так рано?

– Краще спитай: звідки? – всміхається, підходить до воріт і тре щоку, в неї в’їлось бджолине жало.

– Кажіть, коли хочете.

– З пасіки, яку вивезли на гречки.

– Так меду заманулось? – в’їла за вчорашню “пшеницю”.

– Я до меду не дуже охочий. Оце з дідом Петром уже третю ніч марудимось біля вуликів – поступово повертаєм вічками на північ. Вдень цього робити не можна.

– Чому ж на північ? – здивувалась Мирослава.

– Бо тепер спека, і не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток, повернений на північ, гарно падає і ранкова, і вечірня зоря та й продовжує медозбір. То весною чи восени ми ставимо вулики вічками на південь – тоді треба вловити сонце.

– Скільки світу, стільки дива. І це неодмінно треба робити голові?

– Аякже! Я, наче гоголівський. Рудий ГГанько, люблю пасіку і менше її відвідувачів-медоїдів, – посміхнувся лукаво. – У Гримичів тобі добре?

– Гарно. Тут сміх завжди кружляє по хаті.

– А ластів’яче гніздо над своїм вікном бачила? – кинув погляд під стріху.

– Ні.

– Хм.

– Це гніздо – етнографічна цінність?

– Ластівки літають, бо літається… – сказав загадково. – Бувай здорова! – І пішов.

“Поїхав Хома до Харкова”. Що воно за чоловік? А над вічками треба подумати. От зараз побреду до пасічника, звірю контрольний вулик, – знову поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластів’ячого гнізда і двором пішла до татарського броду.

За городом з пухнастих вій верболозу проглянула дрімливим оком копанка. Тонконогі незабудки зопалу вскочили по коліна в неї і злякались: а може, тут так глибоко, що й блакитні хусточки утопимо? Угорі просвистіли крилами чирята, у броді скинулась риба, потім гарно озвалося весло, і ранок почав розгортати туман.

XI

Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять передгроззя і грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О гріхи наші, гріхи, де розсіяти, де прикопати вас?

Зіскочивши з широкого, ще панського, ліжка, що мало на собі дерев’яні напатлані голови звірини й потемнілі бронзові лапи, лісник перехрестився на куток, з якого сам же повиносив втемнілі від часу ікони, засвітив громову свічку, приліпив її на ріжок столу й тільки тоді глянув у розчинене вікно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася, розшумовувалася й на когось гнівалась розбурхана душа чорнолісся, а над нею аж стогнав у хмарі темно-сизий проливень чи град. Коли б тільки не град!..

Високо спалахнула надломлена блискавка, і грім, обвалюючись, увігнав її в ліси. Та не ця й не друга, а тільки четверта блискавка вкинула в холодний піт лісника: вона була такою ж згадюченою, як і тоді над татарським бродом. Ох той брід і синій, глибинний, мов з другого неба вихоплений, корінь громовиці! І час не стирає вас із пам’яті…

Магазаник одвернувся од вікна, простягнув руки до свічки, що тремтіла, мов скарб.

– Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя.

Еге ж, тривога, як їй тільки хотілося, ходила в ньому; отак ходить гостець по болючих костях.

За вікном різко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вік змінив голос і покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорної роздертої хустини, піднявся врівень з чорноліссям; і він чогось тривожився в передгроззя, по-гадючи шипів крилами, покинувши в гнізді свою принишклу пару.

Навіть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою віє домівка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з Літинецькпх Майданів, яка мала поставу королеви й начорно підсмалені брови отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то гріховних очах. Ох ці очі! Вона теж назвала його дядьком і в гніві, коли він почав домагатися любощів, вліпила противне слівце: “Слизькоокий!” І на багатство його не ласиться жіноча врода, от і вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лісах у тих поденщиць, у яких гріх не перебродив на каяття.

Знову на рентгенах хмар зазміїлися блискавиці, їх мертвитно-блакитнавий одсвіт по саму стелю затопив хату, переніс Магазаника і до страшної ночі в татарському броді, і до того далекого оманливого часу, коли він з весни 1918 року служив на Полтавщині в державній варті його світлості гетьмана Скоропадського, по-дурному надіючись тоді, що гетьман наріже вірним слугам земельки. Та гетьман, неначе злодій, уночі потай залишив напризволяще своїх поплентачів, а сам утік на чужі хліба в Берлін. Сам фон Гінденбург вшанував його маєтком, вшанував і пенсією. А чи згадує коли його світлість про своїх слуг – “експедиторів”, що відділяли мужицькі душі від тіла і під нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлі сірим солдатським милом?

Коли що й було гарного за гетьмана, то це тільки форма: короткі червоні кожушки та чорні смушеві шапки, на яких вітер метляв довгі червоні шлики. Він і досі іноді чує це маяння, тільки тоді воно оксамитне шелестіло на плечах, а тепер, при самій згадці, шипить, мов гадина… Ох, ті петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, та витягнуті шиї під ними, та між небом і землею молоді, із вітром чуби… Щезніть, розлетіться на чотири вітриі Він же ніколи сам не вішав. До цього мав хист і ухіття колишній гласний губернської земської управи Оникій Безбородько, який пишався своїми дідичними маетностями, знатним родом і сановитою поставою.

За царя він мріяв про камергерські штани і всюди бив у бубон “єдиної неділимої”. У часи Центральної ради Безбородько одразу перешерстився і вже вінцем державної творчості вважав федеративний устрій і відстоював дроблення України на самостійні краї за взірцем швейцарських кантонів, бо так легше йому самому буяо стати значним правителем. А коли Берлін зробив гетьманом України царського генерала Скоропадського, “державобудівник” Беабородько, не тямлячи себе од радості, що, нарешті, діждалися гетьманської корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманські закони на мужицьких спинах і вішати бунтарів. “Смертовбивство за гетьмана – це не гріх, а честь”, – повчав цей виросток із старовинного пня. Єдине, що тоді не подобалося Безбородькові, – це офіційний титул гетьмана: для чого писати “його світлість”, коли маємо предковічне – “його ясновельможність”?.. Таки вірно хтось укусив гетьманця: “З такої парсуни кравець може викроїти будь-якого, навіть чорта…”

Чого це я про нього? І повів плечима, наче в них таврами вбивались вирла ярмаркового старця. Щезніть, паскудні.

На блясі нестерпно, як постріли, залопотіла перша дріб граду, але скоро він ущух, бо хмара подумала, подумала собі щось та й понесла свої торби стороною, і в них стали вмирати громовиці. На подвір’я, шиплячи сохлим .крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось він торкнувся землі і боком, боком покривуляв до жолобців, з яких їли кури. Колись він шматував курятину, а тепер краде курячі недоїдки.

Магазаник, відганяючи привиди минулого, дмухнув на свічку й пошелепав постолами на другу половину оселі, де, розкидавшись, вилежувався його міцпотілий розкучмлений дівчачур. Ох і голінний же він у нього до дівчат, а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лінощі вже з другої контори виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербіло: удень, дармуючи, продає зуби поденщицям, а ввечері чеше на село до дівчат. І всю свою спритність вгатив на залицяння, а хто ж має думати про видвиженіє? Почувши скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повіки, потім на ввесь вид набрав кваснини й зашелестів жовтими млинками вій: “От старий сновигач. І сам не спить, – мордується, мов біс у потоках, і другому не дає”.

– Вставай, вставай, дрімайло. Годі барложитись у постелі га гайнувати час, бо час робить гроші, а погода – сіно.

– Чого такий поспіх? – спросонку бурмилиться Стьопочка. – Ще ж чорти навкулачки не бились.

– А ти в пеклі вештався, що таке городиш? – не сердиться батько. – Продрімись, доволі в постелі барложитись, не влежуйся на гнилицю.

– Хто лежить, той не впаде, – лінюх вивільнює з-під вій невдоволену рідкувату синьку. – Чого вам?

– Медозбір очікує нас. Будемо з дуплянок добувати мед.

– Знову маємо бджіл викурювати сіркою? – ва дідька скривився Стьопочка .і “ашлянув, ніби вже давився бісівською кров’ю сірки.

Та батько не розсердився, а лагідно сказав:

– Спробуємо повиганяти бджіл у рійниці. Ось перекусимо зайчатини та й до солодкої роботи.

– Зайчатина з начинкою? – пожвавішав Стьопочка, який ніколи не скаржився на апетит.

– Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж так готув – пальці оближеш.

Чадо згадало пишнотілу вдовицю, яку жінки заочі прозивали то соромітницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на батька, мугикнуло собі щось під ніс і з нехіттю почало виповзати зі складок широкої, запівдарма виміняної ковдри.

– Як до зайчатини, то до зайчатини. – І їло ж воно ту страву, як у міх кидало.

– Дивись, черево напасеш, мов барило, – не витримав батько.

– Не вашим ногам його носити, – недбало відмахнувся рукою. Після сніданку, повдягавши сітки, вони вже порались біля старих дупляпок, що стояли на бсздопках і наскрізь пропахли медом, воском та лісовим зіллям. Воно б можна було перейти тільки ни вулики, але невибагливі дуплянки теж давали зиск й іноді заносили Магазаника в далеке дитинство на пасіку батька, який узимку і влітку ходив у кожусі, бо мав після поранень холодну кроз. Тоді в душі Семена не було ні теперішнього паскудства, ні тривоги, ні страху. Що б він тільки дав, аби знову повернутися дитям у неквапливі роки батьків, бо в своїх роках, і теперішніх, і тих, що прийдуть, уже не матиме втіхи; він свій вік як по грудді проволік та й має з нього одне лахміття в нутрі.

“Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя… Може, хоч співуче снування бджоли та їхній пожиток трохи втихомирять її”. А пожиток небесна худібка несла справно, бо навчився од батька доглядати за нею і весною, і влітку, і в осінь, а на зимівлю залишав тільки молоді вересневі бджоли.

Не встиг Магазаник вирізати колодачем до перших снізок стільники, як від оселі почувся дзвін ланцюга і несамовите валування блохастого кунделя, що глушив джмелине дзижчання ліри й голос ліриика:

Мимо раю проходжу,

Гірко плачу і тужу,

Ой горе, горе нам превелике…

З дворища, від возовні, де розсихалися старі вози і мажари, придивляючись чи принюхуючись до всього, ішов на точок той самий старець, якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза підсмажувався на непокірних рудувато-сірих кудлах, а задичавлений волоссям вид, хрящуватий носяра та жовтуваті текучі очі нагадували щось недобре, совине.

“Такому ночами більше пасує коні красти, аніж лірою вимантачувати копійку”.

Приплентач підійшов до Магазаників, ледь-ледь кивнув головою і, як сторчак, мовчки став край задернілого саду, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.

– Чого тобі, божий чоловіче? – неприязно спитав лісник. – Бачиш, люди мають роботу! – І підвів куцуваті руки, з яких уже тягуче стікав мед з утопленими бджолами і чарунками понівечених стільників.

– Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тоді погомонимо, – багатозначно, навіть насмішкувато мовив пришелець, він опустив на очі синцюваті облисілі капшуки повік, поліз лопатистою іржавою рукою до кишені, вийняв цигарку, кинув її до рота й почав перекочувати з кутка в куток.

Лісникові здалося, що він десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру з цигаркою.

– Нам, старче, ніколи точити ляси, – розшнуровує варги Стьопочка й огуркувато оглядав торбептника. – Хоч у нас ложапого хліба нема, та якусь скибку винесу, від собаки проведу, і ходіть собі далі.

Тепер уже прибулець не олією, а жовчю подивився на Семенового виплодка.

– Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобі, може, за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надісь, знайде! – смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися перістою бородою.

Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у нього тягучим поглядом і не прохав, а наказував іти на розмову. Всередині заскімлив страх. Зітхнувши, лісник ще потримав над ночовками розчепірені руки, щоб до решти стік мед, ще крадькома глянув на лірника і сказав синові:

– Ти мені обережненько впусти бджіл у дуплянку, а ми з божим чоловіком підемо до хати.

– Є з ким ходити, – чадо ніяк не могло зрозуміти такого дивацтва й невдоволено стулило варги і вії.

– Тебе, вертигузе, не покропили біси злосмрадною водою? – Старець глянув на Стьопочку, наче на недоробка, і в того злість вибила на обличчі рум’янці.

– Може б, ви, божа людино, пішли з нашої пасіки під три чорти чи до грому!

– От у кого в голові ще й не орано, а пишається, мов свячене порося. Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити і лозиною нагнати розум до голови, – насмішкувато відказав лірник, обернувся до нечеми спиною й крутнув ручкою ліри, що теж обізвалась насмішкою.

Переступивши поріг лісової оселі, непроханий гість підняв руку, щоб перехреститися, але одразу й опустив її донизу, втупився вирлами в господаря:

– Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зійшов, а нового не встиг поставити?

– Хто ти, чоловіче?! – скрикнув у якомусь недоброму передчутті Магазаник, наступаючи ногою на волохату тінь прошака.

В очах старця поширшала олійність – хоч гнотики запалюй па ній. Де він бачив цю текучу олію, цього носяру, що виткнувся з хащів волосся?

– Іще не впізнав? – викривлюється недобра посмішка.

– Ні.

– От як літа вивітрюють пам’ять, – старець випростався, повійськовому стукнув закаблуками розбитих чобіт і велеречиво прорік: – То гарненько потруси, пошеретуй роками, папе й добродію найшановніший!

– Оникій! Оникій Безбородько, – з жахом прошепотів тремтячими устами лісник; він відчув, як одразу йому повечоріло в очах, як померхло обличчя, як пересохло в роті. Відвівши від “папа й добродія найпіапопттіттіого” невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнілих вікнах. Але за ними нічого не побачив; перед ним мертво розступився час і загойдав петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, а біля них скорботу приречених і жорстоку невблаганність Безбородька. Хоч Оникій був справжнім недолюдком, але всюди пишався, що його старовічний родовід іде ще від київського полковника Олександра Безбородька, який після смерті Катерини II став міністром і довіреною особою царя Павла. І ось тепер цей шляхетний недогарок прадавнього царедворця під машкарою прошака звалився на його бідну голову. І не затернів за ним слід, і ні війна, ні оперативні трійки, ні Чека не спіймали цього пройду.

– Впізнав нарешті? – із задичавленого, перестояного волосся протягнули в кривій посмішці синюваті, мов напіврозчипені скойки, вуста. – Чого так заблимав віями, чого так залихоманило тебе?

– Такий гість і мертвого в домовині залихоманить, – сказав зів’ялим голосом і мерзлякувато повів плечима, щоб струсити з них бодай частку морозу і страху.

– Он як ти заговорив! Етикетально? – повільно спалахнула Беабородькова олія. – Л колись у державній варті ми мали а тобою братання.

“Не братання, а полигання”, – подумав Магазаник, але вголос сказав:

– Сідай, коли прийшов.

Та Безбородько не квапився сісти за стіл, а все позирав на вікна.

– Добре ти тут, на відділі, обгніздився, господарю!

– Обгніздився як умів: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в руках, – прибіднився Магазаник. – Вигулькнув, виходить, аж через два десятки років. От як воно бував в житті.

– Життя – це довга нива, і що тільки не родить на ній. “І такого бузувіра, як ти”, – подумав лісник, бо мав менші гріхи, аніж Безбородько.

– Що, згадав молодість? – знову насмішкувато кривить синюваті скойки вуст.

– Мусив.

Оникій ще позирив по вікнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де обсихав закипілий кров’ю линтвар, і тільки тоді почав скидати з себе ліру, торбу, обстріпаиий піджак і перетлілу сорочку, вишиту узором гетьмана Полуботка.

– А борода в тебе не скидається?

У Безбородьковій олії спалахнув лихий полиск ошаління:

– Поки що не скидається. Поки що! Але як настане час нової влади, тоді скину і бороду, і вуса, і чиїсь шкури од плечей донизу буду риати – буиня вичиню з них і ііід їхню музику шиу циганської халяндри. Ще я дочекаюся цих обертасів! Од них не одному стане шкварко!

Від такого дикого знавісніння навіть Магазинику стало лячно: не забулось, не перетліло минуле в душі сановитого жебрака чи сліпця. Йому ще циганської халяндри заманулось. Старцюй, як старцюється, та радій, що маєш хоч жебраний хліб. Ти ж не хлібом, а свинцем та мотуззям годував людей.

Безбородько відчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо повів хрящуватим носярою.

– Щось не те в твою розумну голову завіялось. Може, усамітнившись у лісах, думаєш прожити мирним хлібом та медом слов’янства і вже не віриш у переміну влади?

Лісника обурила чванькуватість Безбородька.

– Вгадав: таки не вірю. То в громадянську війну були в нас сякі-такі-ікони, а залишилося з них одне порохно… Тоді ще вірилось, що німецькі шарабани привезуть нам і гетьмана, й самостійність. Ох, які то були шарабани! Три роки війни проїздили – і не скрипіли, бубнами гули!

– Почекай про шарабани! – поморщився Безбородько. – Чому ти в переміну не віриш?

– А чого мені вірити? Де знайдеш ті дріжджі, на яких зійде нова влада? Усе, що колись шумувало голубою концепцією, або загинуло, або подалось на безпліддя по всіх заграницях, або на безвік розсипалось на сміття-терміття.

– На старі дріжджі таки нема надії; усе в них усохло, окрім злості, – погодився Оникій і спохмурнів: згадав вибух своєї злоби. – А чи знаєш ти, Семене, що зараз робиться на Заході, на міжнародностях?

– У мене за ті міжнародності голова не болить. Бачив їх у громадянську: англійські світоправителі бояться, що французькі захоплять Чорне море, а французи спасаються, щоб англійці і німці не прибрали до рук Балтику, навіть саму Америку лихоманило, опасалась, що японці обшахрують її. Поживши на світі, надивившись на всяке вертійство, я таки повірив одному письменнику: вся історія людей – се історія обману.

– Ти дивись! – Безбородько вибалушив очі на лісника. – Навіть Магазаник укинувся в літературу! Диво дивне! Та, крім літератури, є політика. Що ж тоді головне маєш у мізках? Ти гадаєш, більшовики довго дадуть тобі прожити хуторянином? Тоді давно не метено під твоїм чубом.

– А в когось і пемито під чубом, – спалахнув Магазаник.

– Облиш свої дурні жарти, скоро буде не до них.

– Чого ти мене страхаєш політикою і міжнародностями!

– Бо такий час на порозі стоїть. Хіба ти не чув про Гітлера?

– Так то ж людожер!

– Хай і так, – неохоче погодився Безбородько. – Але історія нс обходиться без жорстокої карності! не тільки історія, навіть ідеї вимагають жертв. А на теперішню історію, щоб вилущити з неї коріння й насіння соціалістичного євангелія, треба владування не якогось слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Він, узявши силу, наведе порядки в Європі, бо посадив армію не в шарабани, а в танки.

Хоч Магазаник і розумівся на соціалізмі, мов кріт на зорях, і, звісно, ніякої приязні пе мав до нього, проте не поділяв надій Оникія.

– А що з того, коли твій Гітлер піде воювати соціалізм? Заярмить він нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тільки своїм гітлерякам.

Оникій строго подивився на лісника:

– Ти ще не знаєш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крізь цідилок німецького життя.

– На цьому ж цідилку ми не залишимо все? – навідліг б’б Безбородька і сам пишається ударом. – Ні, я своє господарювання і свою хату не зміняю на чужу.

– Тепер годі думати про свою хату, треба думати про всесвітню.

Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб’є баки.

– Маючи за плечима торбу, можна багатіти й такими думками. А я не хочу ні всесвітньої хати, ні гітлерівської пустки, для мене цілком досить моєї оселі й спокою в ній.

Безбородько зчавив обурення і заговорив з великим запалом;

– О, заспівав канон за померлі душі! Чи ти хитруєш переді мною, чи в твоїй голові зів’яла розсада і думаєш прожити тихим гречкосійством та пасічникуванням? Але де тепер є спокій на грішній землі? Нам з тобою може дати якийсь спокій тільки нова влада. Як прийде Гітлер, він зразу посадить правувати на гетьманський дзиглик старого Скоропадського, бо ж недарма сам Герінг став підскарбієм гетьмана – видає йому кошти і на булаву і на двір. Про велику Україну з правителем Скоропадським і чув, і читав я.

– Виходить, народ зірвав проміння з гетьманської булави, а фашизм засвітить їх, як свічі? – блиснув позиченим словом Магазаник.

– Хоча б І так. Хіба тобі не хочеться знову побачити гетьмана в соболиній шапці і. з шаблею при жупані? Хіба не хочеться почути святкові дзвони Софії? А тоді, за гетьманщини, й наші голови на щось згодяться, бо хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщі. Коли б ти тільки знав, як надокучило носити на собі це подірчавлене гноття, цю бороду, цю ліру, прикидатися жебраком і збирати в торбу чужі об’їдки. Це мені, що мав своїх півтисячі десятин орної землі, – в широко розставлених очах Оникія заблимали олійпі жалі.

Магазанику стало шкода його чи їхньої молодості, про яку навіть на самоті страшно згадувати. Прогайнував її нізащо, та й пішов вік стороною, як злодій од людей, і нічого доброго не згадаєш у ньому. Бо що та гетьманська соболина шапка? Бридня і омана.

– Чого ж, Оникію, коли так надокучило тобі старцювати, не пристроївся десь на службу? Ти ж учився в університеті, та й голова в тебе не заплішена.

– Така моя лукава доля, – знову запантрував очима по вікнах. – Мені не можна бути хоч на якійсь видноті: минуле не дозволяє, та й вид мій легко запам’ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити, а потім став салотопом і мало Сибіру не доскочив. От і мушу старечими патлами приховувати свою пику і те, що було у вісімнадцятому.

– Діла… – не знає, що на таке сказати лісник. – А твоє жебрання дає щось? Чи перебиваєшся з хліба на воду? Безбородько зневажливо розліпив губи.

– То тільки у великих містах, кажуть, деякі хитрі жебраки доскочили багатства, а в селах про це ніхто споконвіку не чував. Однак раніше і в нас крутилась якась копійка, а тепер, вважай, замулило її.

– Це ж чого? – здивувався Магазаник. – Зараз люди ніби щедріший мають гріш.

– Воно то так, але є й інше, – зсунувся зі свого старого місця повільний селянський розум. Ти ж знаєш: колись наш дядько більше вболівав за худібку, ніж за себе. Молишся ти в його хаті, – то він тільки відчіпне подасть, а помолишся біля корови чи коня – іншу маєш заплату.

– І що ти казав скотині? – пожвавішав Магазаник.

– Та всяке, – неохоче відказав Безбородько. – А найбільше таке: “Христе, боже наш, опасай і оберігай худобицю вашу удень під сонцем, уночі під місяцем, під ясними зорями, і на пізнім ляганні, і на раннім вставанні, і на досвітніх годинах, де вона роси спасає, де води спивав. Сохрани, боже, її від звіра лютого, від язика клеветущого, і від гада гадовитого, і від чоловіка лукавого, і від всілякого зла, аби прибувало на худібці усього і з роси, і з води, і з прекрасного цвіту…” Прибутне таке було слово. А тепер порозумнішало село і до худоби тільки зоотехніка кличе. Та годі про це… Як у вас люди: втомилися більшовицькими планами виконання і перевиконання?

– У нас стараються одне поперед одного, бо мають не голову, а такого завзятця, що ні в чому не замілить лемеша. У пього ідеї, і хліб, і надії водно зійшлися. Цей, дбаючи про людей, навіть у свято не додивиться свого сну. А чого тебе людська втома тривожить?

– Утомити, розтривожити, пересварити людей – цс велике діло для нас. Ну, а коли твого голову господь покарав таким розумом, то треба якось хитромудре применшити його чи й штовхнути на печерування раків. Від розумних більшовиків нам уся біда йде, а за неризумцій чи тих, хто квасить душу в горілці, тримайся руками й ногами.

– Он як, – промимрив лісник. – Може, досить уже нам політикуватись, треба й за почаступок подумати. Яєчнею не погребуєш?

– Можна і яєчнею, тільки на салі, щоб шкварчала пательня, немов у пеклі для грішників.

– Скільки тобі яєць бити?

– Півдесятка вистачить, – пожвавішав Безбородько. – У мене, коли добре наб’ю животисько, душа наче на подушці лежить. Розкіш у тебе в лісах, – згадав про щось Безбородько, посмутнів. – Розкіш приходить зі смаком, а минається з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву своїм жертводавцем?

– Що це і до чого?

– Не догадуєшся? Спроможись на якусь тисячу карбованців. Не таку вже й велику потребу маю. Магазаник насупився:

– Де мені аж тисячу взяти? Хіба не знаєш, яку плату має лісник?

Безбородько засміявся, посварився бруднуватим пальцем:

– Але я ще знаю і які приварки має лісник.

– – Не так приварки, як людський поголос. Усяк із чужої торби хліба не жаліє.

Олійна їдь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.

– Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, і не бреши вочевидяч, я ве сьогодні з’явився на світ. Знаю, що ти свій гріш не пропустиш крізь горло, знаю твою ненаситність і знаю, скільки хтось колись уторгував за хліб і картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошів’я, а мерщій клади тисячу на стіл, бо можу передумати й зажадати більше.

– Зажадати! – насупився лісник. – А коли я не дам тобі ні шеляга?

– Даси! Ще й подякуєш, що візьму! – граючи синцями вуст, зухвало сказав Оникій. – Ти ж знаєш, яку шанобу останнім часом мають натуркування і папірці? Кинеш у скриньку на когось кілька слів, а вони й вигублять із життя кілька років.

На жорнуватому обличчі Магазаника виступили краплі поту, він обтер його рукою.

– Як ти страшно жартуєш у моїй хаті.

– З тобою – тільки жартую, а деякі по Сибірах видихають мої папірці і крючкотворію, – уже не очі, а шершні націлились на Магазаника. – Копійка ж твоя дуже потрібна мені, бо збіднів зараз.

– Або дай, або видеру, – прогутнів лісник.

– Хоча б і так, – не образився, а в усмішці вилущив з хащів перестиглі бобини зубів. – Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломі, а в чистій постелі поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тільки одягом, а не тілом. У тебе нема якоїсь литкастої та кульшастої підтіпанки, що поцінно бере за любощі?

– У нашому селі нема халяндр, і ніхто з жіноцтва не править гроші за гріхолюбство, – гордо сказав лісник. Хоча він не раз виривав у молодиць любощі, та ніколи мерзенна копійка не потьмарила їх.

– Наше жіноцтво ще в цьому ділі занадто архаїчне і перелюбство вважає за найбільший гріх, – потрусив патлами Оникій. – Воно й досі носить на собі спідницю до п’ят, а в собі сантимонти недоторканості. І тут ми відстали від іноземщини. А від цього чоловіки мають менше радощів у житті.

– Чоловіки чи розпусне тіло? – навіть Магазаник не витерпів патякання жеребила. – Де ж ти свою жінку покинув?

Безбородько насупився, махнув на вікно заволохаченою рукою:

– То ціла історія, Семене. Вирвав колись і я шматок щастя;

про таке, за веремією і гріхами того часу, вже й не снилось: прияомив до себе красуню учительку, що тільки й мріяла про чужі дитячі голівки і правду на землі. Це була із тих, яка й у вогонь би стала, а не пішла на зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила заміж, зажадала одного – щоб я покинув державну варту і грібся до людського берега. Довелось пообіцяти уволити її волю, та не уволив, і вона одразу відкинулась од мене. Згодом, вже при червоних, крадькома прийшов до неї, і моя красуня мало не впакувала мою грішну душу за грати. Ледве тоді виніс ноги з її оселі. Тепер теж учителює, служить комуністам і сама комуністкою стала.

– Заміж не вийшла?

– Не вийшла і навряд чи вийде: вона дуже ідейна і більше однієї любові не визнає. Таку ніщо не переважить… – Негадане тіні жалів пройшлись по його оберемкові вовни, і він вже сумом глянув у вікно чи в далекі роки. – А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду.

– Як же до тебе прибилась така врода? – Магазаник не дуже делікатним поглядом зміряв Безбородька.

– Чого тільки не вчинить війна. Чував, що вона переїхала вчителювати на Поділля, – ніби зітхнув усередині і зразу ж махнув лопатою руки, ніби вигрібаючи свої жалі. – Ти не розгніваєшся, коли я в тебе залишуся переночувати?

Магазаник поліз рукою до потилиці.

– Як хочеш. Але ховатися маєш відлюдком у літпяку чи в сушарці, що стоїть за огорожею, бо в хаті й біля хати багато товчеться людей.

– Не пересушиш мене в ній? – Безбородько так блиснув своєю олією, що Магазанику стало моторошно. Але він удав, що не зрозумів натяку.

– Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш і в сушарці. Там навіть стіни пахнуть сушнею.

До оселі, згинаючись, увійшов Стьопочка, поперед себе він ніс ночовки з щільниками, що пахуче стікали медом і ворушились зав’язлими бджолами.

– Куди їх, тату? Може, в бортяницю?

– Став на стіл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого гостя.

Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, і, вже приязно посміхаючись йому, висадив ночовки на стіл, до якого була приліплена громова свічка, та й знову пішов до дуплянок. Магазаник засвітив свічку.

– Перед богами, а не переді мною світи її, – засміявся Безбородько, пройшовся по хаті, і на кожен його крок свічечка відповідала дрожем. Так, певне, і його, Магазаника, душа тремтіла від кроків і слова цього камінносердного викрутня.

Незабаром ніздрювата яєчня пухирилась на чорній, з колесо завбільшки, пательні, яку Магазаник поставив прямо на стіл, а біля неї вродилася пляшка темнавої, уже на колір спокусливої нежурниці, вишнева, з білими розводами і масними сльозами шинка, що пахла присмаками і влежаним димом, грубенний шмат сала, розрізаний навхрест, свіжовідкинутий з мереживом клітин полотна сир та круг прилитої смальцем ковбаси, яку господар виколупав із ошатної свіжої діжечки.

“Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не зачаїв злоби під отим серцем, яке не знало і, видать, не знає жалю”.

Пекельник таки справді розпогодився, а коли одним духом перехилив чарку, здивовано й радісно вибалушив очі на господаря:

– Це така скаженівка, що тільки поцмокуй! Де її, стобісову, добуваєш?

– Є в мене один дід-болотяник, який оцю мокруху настоює на вісімнадцяти помічних зіллях і коріннях. Від усіх хвороб, окрім сердечних, допомагав.

– Того ти й здоровий, як грім?

– Та ще, хвалити бога, є сириця в тілі, – глянув на потріскані черпаки рук, що теж не гуляли без діла.

– А як здоров’я цього діда? – ще відхекувався після пекельної коренівки Безбородько.

– Паливне, нічого, кили в сімдесят років, через недогляд, як він сам сказав, розстарався на дитину.

– Оце недогляд! – повеселішав, засміявся Безбородько, ще потягнувся до чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, здається, теж насочилося веселощами. – Розкіш у тебе, Семене, розкіш! Живеш ти, як нирка на салі. Тому й не хочеш нової влади?

– Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, – почаркувався з Безбородьком. – Нова влада – то журавель у небі, та ще той журавель, який несе не весну, а війну.

– Виходить, ти заприязнився з більшовиками? – знову позлішав вид Безбородька, позлішали вирла, бодай їх на потилицю вивернуло.

Насупився і Магазаник:

– Варнякаєш несусвітне. Як я можу заприязнитися з більшовиками, коли вони ось так тримають мене в кулаці? Ти кажеш:

я маю розкіш у лісах. Та хіба це розкіш, коли щоразу за найменший набуток маєш потерпати: мовляв, і пасися, і стережися! Я ж виколупую собі якийсь карбованець тоді, коли тишком-нишком украдуся в тутешній торг чи десь гайну. Але хіба це кумерція, якщо повсякчас від страху в тебе відвалюється шкіра? Може, в моїй голові сидить міністр торгівлі, може, з мого баняка вироювалося б торгове золото і для держави, і для себе, а я мушу крутити мізками, як по-злодійськи роздобувати якийсь вагон під овочі-фрукти і як його погнати на Сибір. То де ж у мене візьметься любов до тієї влади, яка вчавлює мої мізки нижче гриба, що сидить у землі? – З жалю до своїх причавлених талантів перехилив чарку і теж вибалушив очі на Безбородька.

Того зворушила мова лісника. “Справді, ця жорнувата пика могла б дорости до якогось Терещенка чи його підхвістка”.

– Тоді якої ж ти хочеш влади?

– Якої? – подумав Магазаник, і враз у посмутнілій зелені його розбишакувато заграв сірий піщаник. – Тієї, що вже навряд чи повернеться. Не знаю, як тобі жилося на своїх півтисячі десятин, а я тільки й думав про свій чорнозем, тлустий, наче лоєм змащений. Пам’ятаєш, про що мріяв у п’єсі “Сто тисяч” Герасим Калитка? Я колись на сільській сцені грав цього Калитку і його слів не забуду навіть до страшного суду: “Ох, земелько, свята земелько, – божа ти дочечко! Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку!.. їдеш день – чия земля? Калитчина! їдеш три – чия земля? Калитчина!” На такій землі я з радістю, відпочиваючи та богу дякуючи, розпластався б хрестом і ліг би під хрестом, знаючи, що це моє.

– Ого! – здивовано вигукнув Безбородько. – За стільки років і не вбити в собі Калитку.

– Таке не вбиваьті.сн, Сіо це рай моєї душі, – перекопано прорік Магазаник.

– Але до твого господарчого раю ще треба приєднати й пекло політики: тепер без цього не ііроживеші Навіть найбагатші володарі землі зараз вимочують свої чуби й голови в політиці. Розумієш, як і нуди в сучасному світі тече вода?

– Не зовсім, – признався Магазаник.

– Жаль, – похитав коловоротом волосся Безбородько. – Ти не повіриш, що навіть і до кохання з усіма його зітханнями, з усіма соловейками тепер причетна політика.

– Це вже, Оникію, ги так загнув, що далі нікуди, – засміяііся лісник.

– Почекай сміятися, – насупився Безбороді,ко. – Ось я тобі зараз намалюю шматок сучасної казкії. Уяіііі собі божественну ніч із місяцем, коли видно, хоч голки збирай, та ііиноіо бутафорісм, для закоханих. От кого ти поставиш у тану ніч десь біля верби, ставочка чи нолікунка?

– Хоча б панюго голену Данила Бондаренка.

– Якого треба прибрати?

– Ідо й як треба, бо так падозолип ноні…

– Зупинимось на ньому. Ось він біля полукіпка очікує; свое кохання. Скрадаючись, приходи гь воно, і вже закохані в сноїх любощах по чують, як на них осипаються зорі, випадає роса і тому подібне, що масмо в романах… Л десь за морем у своїй кам’яниці сидить великий політик, сидить чорний геній, перед яким уже тремтять європейські держави. І думає. він ніч, і дум к: другу, ото, щоб ці Данили снопами лягли біля споничи нулнся рабами перед новими правителями. І не тільки думає;, а й вичавлює на це і свинець, і сталь, і золото-срібло. Це тільки довильній приклад, щоб ти побачнв, як усе, навіть любов, тепер переплетено з політикою.

– Хоча воно й пустодзвонність, але страшна твоя казка, – задумався Магазаник.

– А вік добрих казок уже минув! Чуєш?!

– Та чую. Мене дивує тільки одно: як ти, Опикію, при такому розумі пішов у старці? Чом не тікав до земель того чорного генія!

– Тіпав і туди, – зітхнув Безбородько. – Тіпав… У цей час па дворищі одночасно завищав дріт і клубками люті вибухнув віишій кундель. Магазаппк і Безбородько глипнули у віь’по і скам’яніли: ні шляху між деревами вигулькнув на сірому коні верхівець.

– Хто це? – стривожився Безбородько.

– –Лейтенана Василь Гарматюк, з органів, – неслухняінім язиком відповив Магазаник. – Кращий друг нашого голови.

– От і маю сушарку, а ще іі не наситився, –– засичав Бсзборедько, в один чирк иліз у сорочку, піджак і квапливо почав обвішувати себе причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлібину й шмат сала. – У тебе другий вихід є чи вікном?..

– Через сіпи в ліс, – сказав лісник, прихапком ховаючи тремтячими руками їжу й питво.

Безбородько сквапно вискочив у сіни, пригинаючись, відчинив двері, які вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навіть вичавив своїми скойками синю посмішку:

– То й бувай, пане й приятелю… Я ще, коли споночіп, загляну до тебе. Шинку не переведи.

– Б тікай скоріше, – благальне зашепотів лісник. – Що ж мені лейтенанту брехати?

– Та візми себе в руки! – розсердився Оникій. – Щоб ііе вклепатися, скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в’їв хліба-солі та й пішов на шлях. – Безбородько вислизнув із сіней і зник за стовбурами дубків.

“Осі. тобі й передгроззя, ось тобі й ворон. Хоч бц він щастя з хати не виніс”. – Магазаппк зайшов до оселі й так почав поратися біля меду, ніби його більше нічого ни цікавило в світі, та вуха й серце відлічували кожен крок знадвору.

До хати ввійшов Гарматюк, навіть не здоровкаючись, він заклопотано занитан:

– Дядьку Семене, у вас гостей не було?

– Гостей? – удав щире здивовання Магазаник. – Сьогодні будень, а в будень я ніколи нікого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути гостювання у наших лісах? Сідай, Василю.

– І ніякий волоцюга не заходив до вас? – нишпорить госгріїм оком по його виду й хаті.

Магазаник неидоіюлено махнув рукою:

– Та приходив старець-приплентач, я саме па пасіці порався, сотії з дуплянок вирізав. Там він і проспівав: “Мимо раю проходжу…”

– Давно був? – стрепенувся Гарматюк.

– Ні, недавно.

– Ліра була па ньому?

– Ліра? Була.

–Він ось гонорив із вами?

– Які можуть бути балачки між лісником і старцем? Біп прогугнявив мені свій псалм, я вкинув йому в торбу хліба, та іі бувай здоровий.

– Куди ж він подався?

– От чого не знаю, того не знаю. Вийшов із хати, пішов ніби на шлях, а куди повернув – один биг кідав. А нащо тобі цей шкарбун?

Ало Гарматюк не відповів, а ііибіг з хати, скочив на коня і помчав до шляху. Може, господь і проніс хмару над лісовою оселею.

У двері обережненько втиснувся Стьопочка, під жовтими млинками вій у нього злякано щулилися ворушкі очі.

– Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?

– Ні, про старця допитувався.

– Про старця? Кому потрібне це одоробало?

– Виходить, потрібне. Може, він не тільки псалми, а й контрреволюцію співає. Є ж такі.

За подвір’ям заторохкотів віз. Син і тато злякано втупились у вікно.

– Та це ж Мирослава Григорівна, агрономша, приїхала по свої пожитки, – полегшено зітхнув Магазаник. – Стьопочко, льотом причепурись – і до дівчини. Тільки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.

Стьопочка стрілою вилетів на другу половину оселі й затанцював по ній, скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром він, посміхаючись, вийшов на поріг і поплескав у долоні, чим немало здивував дівчину.

– А ми вас, Мирославе Григорівно, ще вчора ждали, увечері, Аж на дорогу для інтересу виходили.

– Для якого ж це інтересу?

– У вас одна брова – варта вола… – видлубав Стьопочка розумне слово.

– Ви і ваш батько все цінуєте на воли?

– Пожили б ви в наших лісах, навчилися б цінувати і брови, і коси, і очі, і вообче. У нас, живеш, як у пні, а дівчат лише в грибну пору бачиш.

– А гриби у вас є?

– Хоч греблю гати, коли знаєш місця. Я залюбки вам покажу їх, то будете і смажити, і солити, і маринувати. Ви умієте маринувати?

– Умію.

– Ходімо ж до хати, ми вас свіженьким стільниковим медом почастуємо. Це не мед – саме здоров’я, на ньому ще гарнішими станете.

– Спасибі, мені, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.

– Зовіть мене по-простому – Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?

– Ні.

– То надокучить, бо нема в ньому для душі інтелігентності. От у нас у конторі було її.

Мирослава стримала посмішку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути якесь культурне слівце, бо така дівчина варта була і найкращих слів, і волів.

XII

В село на легкокрилій бричці приїхав Ступая; красивий, похмурий, він, як ідол, сидів позаду машталіра і щось судив недовірливими, твердими очима і насупленим чолом. Усе сьогодні по подобалося Ступачеві: і спекотний з маревом ранок, і курна дорога, і труська бричка, і задуманий, тугий, мов смичок, машталір. Він не гнав із вітром коней, бо ж вони вироблені, недоглянуті по судах – погляньте лише па потріскані копита.

На копита Ступач не дивився, а з-під копит донесхочу наковтався пилюги. А який ще пил йому пустить в очі Бондаренко? І хто він зрештою: упертий фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папірці прийшли! Чого б їм даремпо приходити? А ти й тривожся, щоб не прогавити під самим носом ворожої агентури. Ох цо слово! Кого тільки не плодить воно? Ціпами треба вимолочувати, а на решетах і густих ситах пересівати його… Тоді на самому дні, дивись, і вигулькне якийсь Бондаренко. Тільки чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав’язувало різних вузликів, а розв’язувати доводиться йому. І Ступач хмуриться, і брижить зморшки, і ганяє думки, наче хортів на полюванні… Ну, хай і не ворог Бондаренко, але яка радість од нього? Ти йому кажеш – починай жнивувати, а він тебе й підкусить: “Я молочко не буду жати, у мене корови дають молочко”. І летить графік дідькові в зуби. Могли б вирватись у передові по району, – не вирвались, і в зведенні примостилися поближче до хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, він теж не гірше за Бондаренка розуміє, що не треба жати зелене, але вказівка є вказівкою, і кому хочеться пекти раки на різних нарадах?.. Або як вийшло з коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, пакупив сименталок і ще чогось, одразу ж зменшив поголів’я колгоспу на четвертину, ще й |}е визнав сваволі: мовляв, людям потрібні не роги і хвости, а молоко. І знову, анархіст, залихомапив зведення усього району. І що потому? Схопив догану і не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало!

Ступач за звичкою, немов підсудних, обмацує поглядом хатибілянки, що відгороджуються від нього то вишняками, то вербами, то мальвами і пересміюються із самим сонцем. Народившись у містечку, він не знав і не хотів знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках нахраписте, безжалісне лівацтво скособочило йому мізки, нашпигувало їх підозрою, а з душі вигребло те, що там повинно бути, – душевність.

– О боже, – зітхнула з-за тину тітка Олена й опустила на очі білу, з пилком соняшників, хустку. – Таке ж гарне, а скільки неприязні тримає на всьому виду.

Ступач почув шелест її слів, обернувся, і на мить йому здалося, що побачив свою матір, яка дуже любила ходити в білих, аж блакитпавпх од сііш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталіра, щоб той притримав коні.

– Ви щось мені, тіточко, сказали? – і посміхнувся білозубе до жінки.

– О боже! – оторопіла Олена, не знаючи що їй відповісти. Поміж соняшників, що золотими решетами пересівали сонце, стояла спокійна, як саме літо, молодиця, та під віями її тремтів материнський осмуток.

– Ви щось, жінко добра, маєте до мене? – уже співчутливо запитав Ступач.

– Та ні, нема нічого до вас, – махнула зачерствілою від зілля рукою.

– І все одно?

– Дурне подумала собі, – Олена Петрівна стерла соняшниковий пилок з обличчя, довірливо зібрала зморшки навколо повних уст. – Я, пробачте, навіть не сподівалася, що ви вмієте так гарно посміхнутись людині.

– Чого це вас ще зранку на сміх потягло? – одразу розсердився Ступач. – Ранній сміх на пізні сльози повертає.

– От і поговорили, – скорбно хитнула жінка головою і зникла за сонцем соняшників.

“Язичниця! Залізла в соняшники й витрушує дурні пересміхи. І всі такі в селі. Тут на землю дивись, а під землю заглядай”.

Коні, вигинаючи шиї, зупинилися біля контори колгоспу. З будинку вийшов сивоголовий Ярослав Гримич, в одній руці він тримав серпа, в другій – колодку.

– Діду, голова в конторі? – з брички запитав Ступач.

– Ще чого! Наш голова в жнив’яну годину починав день на полі, а не в конторі!

– А ви куди зібралися?

Старий підняв серпа, загорнутого в білу пілочку:

– У степ, на жнива.

Ступач насмішкувато хмикнув:

– Що ж ви нажнете у ваші літа?

– До вечора на полукіпок поволеньки настараюсь. І то якась поміч людям. Гріх тепер живій людині не жнивувати.

– Хто ж замість вас сидітиме в конторі?

– А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так він погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!

– Непорядок, – несхвальне похитав головою Ступач. – От що, діду, йдіть у поле і розшукайте мені голову, а я посиджу тут. Старий зміряв Ступача здивованим поглядом, стенув плечима.

– Що ж, сидіть, коли є охота, тільки боюся, що дуже довго доведеться сидіти.

– Це ж чому?

– Данило Максимович загляне сюди тільки увечері. Хіба ж ви не знаєте його?

– Та знаю, – насупився Ступач. – Тоді сідайте до нас – і гайда у степ.

– Отак би й давно! – труснув сивиною старий і почав вибиратися на бричку. – Чого це ви приїхали? Для розносу? – Й осікся, бо згадав, яке прізвисько вліпили дядьки Ступачеві: Рознос.

Але прокурор ще цього не знав, а розносити він умів – і в місті, і в селі. За селом вони наздогнали старого Корнія, що обважніло йшов із серпом у руці. Гримич торкнувся плеча візника, і той зупинив копі.

– Сідайте, Корнію Івановичу, підвеземо.

Старий зупинив погляд на Ступачеві, похитав головою:

– Ні, з цим суддею мені не по дорозі.

– Це ж чого? – одразу спалахнув Ступач.

– Раніше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..

Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а візник насмішкувато вйокнув… Щоб якось розвіяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:

– А наш первенець-комбайн справно працює у вас?

– Та не працює, – невесело відповів Гримич.

– Як це “не працює”?! Поламали?! – І вид одразу став таким, наче напозичався злості.

– Та не поламали – в сусіднє село перекинули, бо ми, мовляв, і без нього впору зберемо хліб.

– Ага… – прив’яла злість і прив’яли неспокійні рум’янці. Ступач сам собі дорікнув за гарячковитість. Та що поробиш – характер! А вдачу не виплеснеш, як воду з кварти. “Продукт”, – позаочі зве його Мусульбас, і що тільки за цим одним словом криється?

Данила Бондаренка застали на косовиці: він саме грабкував з косарями жито і, видно, мав од цього неабияку втіху, дарма що його біла з хмелем сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря, шеретував тіні на обличчі й думки в голові. “Хто ж він? Хто?” Потім, обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобіт, підійшов до нього, глухо поздоровкався, кинув підозрілий погляд на грабки і тихо запитав:

– Що, в народники чи в хуторяни записався?

– Люблю косити, – з жалем посміхнувся Данило, з жалем поглянув на грабки, далі поклав їх так, щоб коса ввійшла під покіс, і пішов за мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очі на стерні.

Вони вийшли на гінну дорогу, що губилася в плетиві березки, деревію, пижма й по-дівочи довірливо дивилась у світ голубими очима Петрового батога. Високо в небі сумовито проквилив шуліка, а над м’яким золотом нив нерівне, по-чаїному, підіймалися-опадали крила косарок і до самого неба строкато цвіли постаті жниць, біля них на очах виростали ошатні чубаті полукіпки. Це навіть Ступачеві сподобалося – порядок! Хоч голова й свавільник чи, може, щось і гірше, а в полі порядок… А коли й це вороже маскування? Маєш собі рівняння з кількома невідомими. І навіть зітхнув з жалю до себе.

Ступач підвів важку настороженість зіниць і почав її всвердлювати в Бондаренка.

– Не дивіться так грізно, бо перелякаюсь, – посміхнувся Данило, хоча в душі прокинулась тоскність: як йому надокучили ступачівські нерозумні підозри, нерозумні втручання, нотації, нагінки й диктати, за які має розплачуватися хлібороб і земля.

– Недоречні жарти, – сказав Ступач, але очі прикрив важкуватими повіками, посередині яких рівно пройшлися риски ще молодого жиру. – Твоїй сваволі, голово, немає впину.

– Про яку сваволю суд рече? – Данило жартом намагається відбитись від Ступача.

– А ти, бідненький, і не знаєш?

– Таки не знаю.

– Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома від мене почав позавчора видавати хліб людям? Кажи!

– Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогодні.

– І сьогодні?! – жахнувся і витріщився на Бондаренка Ступач. – Ти, голово, сповна розуму чи маєш великий недорід на нього?

– Так зате е врожай у полі.

– Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлібом?

– Знаю! – твердо відповів Данило. – Зміцнюю віру колгосп– –у ника в нашу спільну працю. Впевнений, що найбільший злочин – підривати віру людини.

– Покинь ці високі слова й одноосібницькі споживацькі тенденції! – вже зметнулись блискавки під віями Ступача. – Думаєш: ти найрозумніший серед нас?

– Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, – почав обурюватись і Данило.

– Так-от, своїм безрозсудством ти не так зміцнюєш віру селян свого села, як підриваєш авторитет більшості голів свого району! Зрозумів?

– Це вже щось нове в теорії! – І хоч як йому було гірко, Данило засміявся.

– Він що й сміється! – Ступач ударив чоботом по кущику петрового батога, і він сполохано затремтів синіми вогниками. – А що, дивлячись на вас, скажуть колгоспники інших сіл? Щоб і їм зараз же видавали зерно? І почнеться там анархія щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, і вітряк меле в тебе! – тицьнув руками на ту дерев’яну птицю, що завжди радує людину, коли махає крилами. – Зараз же припини видачу зерна і зацвяхуй вітряк.

Данилові лячно стало від оцих слів, бо для нього вітряк завжди був живим, як людина, а тут – забити цвяхами! Як треба бути далеко від хліба насущного, очерствіти, щоб отаке викрутилось у мізках.

– У нас вітряк ніколи не забивали цвяхами! Вікна забивали, а вітряк – ні.

Ступач поморщився:

– Якось у нас ніколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше переживаю за виконання кампаній?

Данило зітхнув:

– Може, й так, може, за кампанії ви більше переживаєте, тільки за кампаніями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи вивезено гній, чи відремонтовано реманент, чи очищено насіння, в якому стані худоба, і ніколи не спитаєте, а в якому ж стані люди, чим вони живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повинні насамперед дбати про людину, про її день сьогоднішній і завтрашній, про хліб насущний на столі і радість у душі. Я, наприклад, ніколи не відчував вашої душевності в степу, в селі, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у своєму кабінеті?

Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами – людина чи хитромудра тінь її?..

– Душевність – це сентименти, особливо в селі, де в кожному нутрі аж пищить дрібний власник.

– Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрібного власника виріс новий господар землі – щедра в діяннях, у красі і душевності людина.

Ступач саркастично глянув на Данила.

– Скільки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою селянську душевність і інші архаїзми – затуркочеш до грому! Хотів би я бачити, як ти тоді заговориш про спокій, оббиваючи пороги різних інстанцій. Отож, поки не пізно, впрягайся у графік і тягни його, як чорний віл: тобто хватопеком здавай хліб!

– От і вся музика, – зітхнув Данило.

– Про яку ще музику говориш?

– Про вашу, про ваш бубон, про ваші тривоги одного дня чи однієї кампанії. Сільське господарство мав сотні питань, а ви їх зводите лишо до одного. І принижуєте цим і людей, і святий хліб – геніальне відкриття людини.

Під вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але він стримав себе.

– Заговорив філософ. А я твою філософію знову мушу бити практикою: негайно вивозь зерно, стрімголов жени на зсипний пункт усі машини, усі коні і навіть воли.

– Ось там би знадобились ваші громи!

– На зсипному пункті? Це ж чого? – незрозуміле знизав плечима.

– Бо там, як перед ворітьми раю, стоять люди в довжелезній черзі перед однією вагою зсипного пункту, та найгірше не це, а те, що наш район повинен скидати в бурти навіть вологе зерно і з болем дивитись, як воно починає куритися димом.

– Чого ж куритися? – розгубився Ступач.

– Бо є таке страшне слово – самозігрівання, і воно доти буде пожирати нашу працю, гноїти хліб, поки хлібоприймальні пункти стоятимуть просто неба. Подумайте над цим!

– А то вже не наш клопіт, – махнув рукою Ступач. – Хай у них болить голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповісти про план виконання?

– Повторите, що план здачі хліба державі буде виконано і перевиконано, що люди вже мають чорний хліб і сиву паляницю. Ступач хмикнув:

– Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивіла. От закінчив ти інститут, а так і залишився тільки з хліборобськими болями.

– По-хліборобськи люблю Батьківщину.

– Ось тут уся твоя обмеженість як на долоні.

– Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо махнув рукою:

– Письменники теж хоч кому заб’ють баки… Як буде з вітряком?

– Вітряк молотиме, як і належить йому.

– Так, зрештою, він же відривав робочі руки від жнвв.

– Ні, він дав в руки ту радість, яка так потрібна і для жнив, і для людей, і для політики.

– Навіть для політики?! – здивувався, але й пом’якшав Ступач.

– Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звільнився від страху перед природою, від страху за завтрашній день, і тому хлібороб сьогодні ще чіпко тримавться своєї латки городу. Гарним громадським господарюванням, доброю оплатою, сердечністю ми маємо завтра ппвільпитп його від копійчаної мізерії, від страху, маємо зробити з нього мислителя, героя, творця. Це ж народ, мріючи про майбутнє, сказав: “І хліба треба, і неба треба!” Ось про це, про насущне і високе, маємо тепер думати!

– Он куди ми залетіли! Аж до неба! – зверхньо посміхнувся Ступач. – Ну, селянський філософе, може, в чомусь ти й маєш рацію, тільки не знаю, що скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що ти слів на вітер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння – план буде виконано.

– І перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надіюсь, здамо якусь тисячу понад усякий план.

– Чого ж у вересні? – недовірливо стрепенувся Ступач.

– Бо лише сьогодні після озимих сіємо горох і гречку.’

– А мені хоч би слово сказав! – лягло невдоволення в куточках рота Ступача. – Що ж, це ви добре придумали.

– Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампаній, а дивитися трохи далі, не забувати про складний вік людини, про її радощі на землі і від землі, по забувати й душевності. • .

– Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про дятла казали? Вдень він довбе і довбе, а вночі стогне, бо від того довбання голова болить. Дивись, щоб і в тебе через душевність голова не заболіла, – вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирішив: з цього анархіста можна і два плани вибити. Обійдеться без сивої паляниці. Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на видноті, – він подав Данилові важкувату руку і пішов до брички, знову ж .думаючи про анонімки на голову. І де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостійністю він багато може збунтувати гарячих голів. Недарма ж просив: дозвольте мені так погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна одному господарству займатися тридцятьма культурами – від жита-пшениці, турецького бобу і маку аж до петрушки, чорнушки і пастернаку. Бач, навіть риму знайшов, щоб відхреститись від маку і пастернаку. Отак і сядеш маком з таким господарем. Хоч і розумну має голову, та до якого берега приб’ється цей розум? Тепер нам біля землі не мислителі, а виконавці потрібні. Може, надалі і мислителі знадобляться, але це гсн-геїі коли буде.

Ступач обернувся, поглянув на вітряк, що весело відхрещувався від нього, на вперту постать Данила, який поспішав до вітряка.

Цей не у вітряк, а в тебе заб’є цвяхи самоволі, а ще й про душевність говорить. Будеш мати, Прокопе, душевність, коли за роздане зерно хтось почне здіймати з тебе стружку. Страх розчопіреною п’ятірнею пройшовся по нутрощах Ступача, і він тепер дивився на вітряка і на гарячу югу, що тремтіла за вітряком, як на своїх ворогів. Дарма, ось як накинемо селу подвійний шіал, то Й вітряк опустить крила.

– Поїдемо, – підійшов до машталіра, поставив погу на підступку й носовичком почав обтирати з чобота пилюку.

– Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Івановичу, сьогодні востаннє везу.

– Як це – востаннє?

– Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшениці, до землі, бо землю сам бог орав.

– Це ж де ти бачив бога за плугом? – глумливо спитав Ступач.

– Не бачив, а чув у піснях.

– Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба! Корчувати!

– Чого ж корчувати, коли там і про врожай так співається, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмінька, а з снопика – мірка. І в давнину, видать, про агротехніку думали.

Ступач,аж присвиснув од такої несподіваної “філософії”, а потім сокрушно похитав головою:

– Темна ти ніч, темне село. Машталір пайоржився:

– Хоч і темний я, а більше ваше сідалище возити не буду…

Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрівся з военкомом Зіновієм Сагайдаком, що верхи їхав по вкорочених тінях лип.

– До свого улюбленця, який ближче до жита-пшениці? – з насмішкою запитав. Ступач.

– Так, ви – юридичний ясновидець, – не залишився в боргу Сагайдак. – У нашім районі один живе ближче до жита-пшениці, а другий – до пирога.

Ступач одразу підкис:

– Це жарт чи натяк?

– Розумійте як хочете, – безневинно дивиться на нього Сагайдак. – Вольному – воля, а спасенному – рай. Як там Бондаренко?

– При доброму здоров’ї і в доброму настрої. Але сьогодні доведеться зіпсувати йому настрій.

– Це ж чого?

Когось копіюючи, Ступач одноманітно прогугнів:

– Єсть принципова думка стягти з нього подвійний плап. Він його витягне, кректатиме, але витягне.

– Жартуєте? – насторожився Сагайдак.

– Правду кажу.

Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, і Ступач неохоче зліз з брички. Накостричені, вони підійшли до лип, що стояли в золотій дрімоті сонця, цвіту і бджолиного дзвону.

– Прокопе Івановичу, ви не перший рік крутитесь біля сільського господарства, знаєте, які в нас зараз великі труднощі з селом, з хлібом, з трудоднем, з селянською долею. Знаєте і те, як ми радіємо, коли той чи інший колгосп чесно, без копійчаних хитрувань, вибивається у передові. Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогодні тягне більшу за інших ношу, підірвати і зробити слабосилим?

– А селянство взагалі треба притиснути, – безжурно відповів Ступач. – Не бійтесь пригнути його перед олтарем індустріалізації.

Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум’янцями:

– Не підіймайте руку на життя! А взагалі, ви лівак і невіглас. Вас і на гарматний постріл не можна підпускати до села, бо зійдемо тоді на старці.

В Ступача одвисла нижня щелепа.

– Ви… ви селянський ідеолог! – вигукнув віп.

– Не психуйте. Ідеологія у нас одна, а от голови різні! Міняйте навар у своїй. – І Сагайдак швидко пішов до коня, вскочив у сідло і помчав не до Бондаренка, а в райком.

Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, і кинувся до колишньої махновської брички.

– Переганяй його! – крикнув візникові. А той тільки одним вусом вибив посмішку:

– Та що з вами? Де вже клешні рака змагатися з кінським копитом.

“Чи це він так собі сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село…”

За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотів проскочити повз нього.

– А куди це так бокує, навіть не поздоровкавшись, хвалений голова?

Чигирин зупинив мальованих, з туманцем і сріблом, коней, на обличчя вочевидь натягує машкару перебільшеної покори. Теж продукт!

– Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталір Ступача пирхнув, а Ступач спалахнув:

– Коли язик гуляє, то нижчеспиння відповідає. Чигирин охоче закивав бородою, в яку вже забиралася осінь.

– Авжеж, авжеж: як нема в язиці розуму, то його в нижчеспинні шукають, – і вчвертьока поглянув на Ступача.

“От які тільки біси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє партизанство, так би не розмовляв зі мною”.

– Так чого голова ыо жнивує, а дорогу виміряє? Чигирин охоче відповів:

– Оце ж їздив у район вибивати запчастини.

– У жнива?! – аж лихоманить Ступача.

– Так це ж чи не найкраща година: усі жнивують, ніхто не оббиває пороги інстанцій, а ти ловиш слушну хвилину, – знову ж так пояснює Чигирин, що вже й Ступач не розуміє – чи це насмішка на язиці, чи недорід в голові.

– Яке ж ви маєте– право виривати запасні частини, коли треба жати, молотити й вивозити хліб?! Це ж державний злочин!

Ось тепер машкара покори зіскакує з засмаглого обличчя Чигирина, і воно стає упертим, затятим.

– Чого це ви одразу вхопилися за злочин?

– А хто ж із голів дозволить собі таку розкіш, щоб кудись відлучитись тепер?

– Мало хто, – погодився Чигирин, – І я, ставши головою, о четвертій ранку біг на поле, а о дванадцятій ночі падав па ліжко:

усе треба було перевірити – і як закладають пашу худобі, і як доять корів, і як орють-боронують, і як стрижуть овець, і як сіють петрушку і чорнушку. За все хапався – і на все не вистачало часу, навіть у газети рідко ааглядував. Тоді й крику в мені було багато, а толку менше. А тепер, коли згуртував людей, повірив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час їздити. Поїдьте хоч раз із нами. Квиток – безкоштовний! – І, не попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а ті, граючись, понесли бричку по тінях липового шляху.

XIII

У луговій криничці, над якою верба тримає молодий вінець, купаються зорі, а місяць ще не забрів до них. Він залазить сюди так, як оброслий сивиною дід забредає із саком у ставочок, що он посусідився з криничкою. І хоча порівняння місяця з дідом надто довільне, одначе Данило посміхається своїй думці: і збреде ж таке! Він підходить до облямованого очеретом, кугою та вербами ставочка і справді бачить, як з очерету старим місяцем виринає сива голова діда Ярослава; дід, здається, не йде, а пливе зеленою, тримаючи на плечі благенького, розхитаного сака.

У далекому полі місяць розсіває срібло і сон, звідусіль виходять копички й полукіпки. Старий повертає на схід голову й говорить собі:

– Ось і козацьке сонце зійшло, а далі роса почне випадати. Який же ти гарний, білий світе, а треба буде покидати тебе. – І нема зараз на обличчі діда й крихітки їді, а є один супокій і зажура.

Данило підходить до зарогу, що попискує під ногами, перечікує, поки старий поговорить із собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула риба, прислухається до жеботіння струмка, що ніяк не вкладеться на ніч, і від усього цього з нього сповзає зібрана за день утома і спекота.

– Діду, а щось путяще в в цій воді?

– А зараз і побачимо, чи є щось тут, чи, мб, дівчата позаганяли все живе в очерети. Увечері тут купаються дівчата з поля і зорі з неба, а вночі – самі русалки, – старий підводить угору вибілену голову, добряче придивляється до неба: що воно принесе завтра? І щось рідне, прихисткове і вічне є в цьому читанні небесного письма.

– То на погоду чи негоду? – підсміюється Данило.

– На погоду! – переконано й навіть урочисто каже старий і в усьому білому виходить з очеретів. – Гарне цього року літо, і зерном, і погодою гарне. Шкода тільки, що в мої кісточки заходить осінь.

– Та нащо ж вам бродити по воді? Рибалка зітхнув:

– Коли я в мої літа почну думати тільки про старість, то це вже не життя, а синій смуток. Купатимешся?

– Почекаю, поки ви впіймаєте свою золоту рибку, – мружиться Данило.

– Золотої вже не спіймаю – не ті роїш. От карася чи липка, напевне, добуду. А коли ж ми з тобою вловимо півпудового коропа?

– Аж шудороги? Це ‘гриба ііочекати. Двохсотграмового вже маємо.

– Люблю, коли вода багата рибою, а не п’явкою, – старий обережно занурює сака в ставок, підводить ближче до берега, натискує долонею на дужку, а ногою із грузького дна колошкає рибу, потім проворно виймає свою снасть, виходить із нею на берег і витрушує все, що є в ній, на траву.

– Тепер дивись!

У куширі зблиснули, дрібно затріпотіли два карасі з долоню завбільшки.

– Не густо, але й не пусто, – каже старий. – А було ж колись отут і води, і риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало звіра в лісі, птиці в небі, риби у воді, а бджоли під ногою вже й зовсім не знайдеш.

– Хай прийдемо до тями з хлібом, тоді й за бджоли та ставки візьмемось – не все зразу, – розважливо відповідає Данило.

– Поки в баби спечуться кпиші, – в діда по етапе душі. Оцей же ставочок і силянку ставочків за ним колись я доглядав. Тоді чирята і качки до моїх ніг підпливали, а зараз без пам’яті летять од людини. Зараз птиці до мене тільки у снах підпливають. І чого ми такі немилосердні стали до птиці чи того зайця? Дітям про нього казочки розповідаємо, а самі вибиваємо його впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?

– Навряд, діду. Жнива!

– Тоді я тобі на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й часу більше, і нервів менше. Інколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене, а в нього і се болить, і те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви мотає собі і комусь. Ми щось про ці нерви й не чули.

– Ви так говорите, діду, ніби у вас нічого не боліло. Старий задумався, щось згадуючи.

– Та боліло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.

– І від чого той біль узявся?

– Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито відерковйм було, Данило розсміявся:

– Діду, це ви правду кажете чи вигадуєте?

– Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осінь заходить у кості, в очі – уже й нитку не аасилю в голку, Літа, літа, – та й знову поволі, статечно, в усьому полотняному, побрів у воду, нагнувся над саком, щось зашепотів йому, чи очерету, чи рибі…

М’якою луговою стсжпіюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не в село, а до вітряка, силует якого так гарно вписуваисн в довколишній світ. Там під гуркіт жорен, поскрипування снасті й теплий шерех муки його прихопить короткий степовий сон. Є ж розкіш у світі! Тільки треба розуміти її! А хіба не розкіш, як між крилами вітряка підводиться місяць і знову, вибиваючись із темряви, таємниче оживає, куриться степ?

Висячими східцями, які скрипом перелічують кожен крок, Данило підіймається на ганочок, що стоїть під двосхилим дашком, і заходить у вітряк. Від коша обертається старий похилий мельник, чуб його, наволохачені джмелі брів вуса і навіть зморшки на обличчі присипані пилком свіжого пшеничного борошна.

– Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?

– А люди відпочивають собі, бо коротка нічка-петрівочка, – всіма зморшками посміхається мельник, і вони осипають борошно.

– І ви оце самі засипаєте, самі й мелете?

– Атож! Це мій час – жнива! – Старий теплим поглядом обводить мішки, що нічліжанами полягали навкруг мучника. – Заночуєш у мене?

– Заночую, коли не надокучив.

– І не кажи такого, – посмутнішав мельник. – Сини мої роз’їхались по морях-океанах, і їм уже не до старого вітряка, не до старого батька. Навіть листи лінуються писати – усе б’ють телеграми. А я чогось цих телеграм і досі боюсь – хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мій старшенький аж теплохід водить?

– Чув, Миколо Костянтиновичу.

– На тому теплоході, розказував, може вміститися усеньке наше село, навіть з хуторами й присілками. Просив приїхати до нього на море, та я ніяк не можу покинути свого вітряка: вріс у нього тілом і душею, та й годі. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то літечко! – Старий підійшов до сипанки, вийняв звідти диню, черкнув по ній ножем – і медвяні пахощі одразу забили пахощі борошна. – Літечко! – знову повторив мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. – Це не те, що зимова цибулина, – потім вигріб борошно з мучника, зав’язав матроським вузлом мішок і поплескав його, як любовно плескають рукою дітей.

Отак і живе чоловік на світі біля крил – у роботі, в любові до хліба насущного, до людини, до слова людяного, і є щось святе в його руках, коли він по східцях підіймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається до теплого шепоту муки та до шугання крил. Біля вітряка загуркотіли колеса, потім почувся веселий дівочий сміх. Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері:

– Що хтось молоти під’їхав. І почі по заспав.

Незабаром на порозі з’явилися Ярппа і Мирослава.

– Добрий вечір, дідусю! Ви прямо наче з кіно зійшли! Як вам туї ведеться? Не застудились на всіх протягах? – зразу ж заторохтіла Ярина.

– Не знаю, хто метляється на всіх протягах, – ласкаво дивиться старість на молодість.

– Змелете мені?

– Якщо на весільний коровай, то не тільки змелю, а й спетлюю.

– О, таке ви, дідусю, скажете! Мені треба на галушки змолоти.

– А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весілля все відкладаєш.

Ярина зашарілась, потім лукаво повела бровами, підвелася навшпиньки, щось зашепотіла старому на вухо, й обоє розреготались. А Мирослава, дивуючись, побачила в тінях вітряка Данила.

– І ви тут?

– І я тут, товаришко агроном.

– Данило Максимович дуже любить вітряк і його господаря, – защебетала Яринка, вже несучи зерпо до коша. – Вони, відцурапшися на все літо своєї хати, навіть ночують тут: кинуть па тапчан якоїсь трушениці і не журяться.

– Справді? – не повірила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях вітряка й назбирувала на коси ще раннє місячне проміння. – Як же в такому гуркоті можна заснути?

Данило приязно глянув на дівчину:

– Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою, прийти на вітряк, обнишпорити всі його закутки, притулитися вухом до короля чи стати біля самих крил, щоб вони підіймали вгору твого чуба, а думки до неба.

Посмішка лягла на дівочі вуста:

– Ви так це сказали, що й мені хочеться притулитися до короля, – вона руками і станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собі увесь вітряк.

– Як воно?

– Гуде, мов неспокійна доля.

– А нам час не дав тихої долі.

Мирослава здивовано пгдвела вії, а вухом ще тісніше притулилась до короля.

– Гуде! Наче сердиться на мене?

– На добрих людей ніколи не сердиться душа вітряка, – обізвався згори Микола Костянтинович. – Це я знаю, бо звікував біля крил.

– Може, підемо до крил, біля яких нишпорять вітри? Мирослава допитливо подивилась на Данила: чи не підсміюється над її довірливістю?

– Ходімо!

Дівчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих східцях, а місяць і тіш грали па її обличчі, на косах і легенькій сукні, що встигла увібрати пахощі вітряка. Данилові здалося, що він уже давно-давно знає Мирославу, її місячні коси, її характерну дівочу ходу, яка чаїть у собі щось нерозгадане, жіноче. Коли підійшли до крил, вітер знизу иідхоиив дівочі коси, і вони золотим снопом піднялися вгору.

– Ой! – спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси, щоб не занесло їх кудись, потім засміялася й відступила од вітряка, що намотував і намотував на свої крила місячне ткання.

– Невже, Данило Максимовичу, можна цілий вік прожити біля крил вітряка?

– То було б щастям: прожити вік біля крил! Мирослава пильно глянула на Данила:

– Це вже література?

– Ні, переконання. Хіба погано звікував наш мельник? Без метушні, без галасу, без житейської мізерії він усе життя стараєгься людям на теплий, як душа, хліб, і всі мають до старого тільки любов. І коли ти десь вичитаєш про біблійних пророків, то згадай доброго сивого мельника біля посивілих крил.

– Це, може, й так. Але вже скоро не буде вітряків і отаких, схожих на пророків, мельників.

– Тоді, напевне, сумнішими стануть наші степи, а може, й душі, – задумався Данило. – Не скрізь повинен брати гору практицизм, особливо той, що висотує з нас душевність. І все одно на кожній роботі ми повинні думати про крила, бо інакше сіренько, осіннім туманцем, стече наше життя. Як тобі? Не нудно в нас?

– Біля чорнозему та біля зерна не занудьгуєш, – щиро сказала Мирослава й знову вхопилася руками за свій сніп, що не май спокою біля крил.

Данило посміхнувся:

– Багато ж у тебе куделі.

– У моєї матері було ще більше, – й сумні згадки скували Мирославині очі. – Ви теж без матері?

– Маю тільки вишню на цвинтарі замість матері, – повернув голову до невидимого кладовища. – Звідки б і коли не приходив я, вона завжди відчиняла мені двері. А тепер немає кому їх відчиняти.

Вони ще мовчки постояли біля вітряка, що стугонів зсередини, стараючись людям на добрий хліб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на крила вітер і ніч. Несподівано біля них низько прогудів джміль і впав на конюшину, що росла біля вітряка.

– Бачиш, який роботящий! – Данило понишпорив очима по конюшині.

– А ви чули, що джмелі навіть у приморозки, коли бджоли вже давно відпочивають, збирають мед?

– Ні, цього не чув, – і потягнувся до дівочих очей, до її снопа кіс, до тоненького стану, що й зараз біля неспокійного шугання крил ледь-ледь погойдувався собі і мав у тому погойдуванні иринаду і звабу.

– Джмелів треба берегти, – сказала крилам, що так і норовили побавитись дівочими косами.

“І тебе, русалко, теж треба берегти”, – подумав Данило трохи зі співчуттям, трохи з доброю насмішкою, бо саме згадався отой ставочок, де ввечері купаються дівчата й зорі, а вночі – самі русалки. А ніч і далі брела заколисаним степом, згори обсівала його росою, а знизу дзвеніла стотисячним стрекотом коників. За конюшиною білою повінню стояли гречки, над ними в удовиній самотині сумувала груша-дичка, а біля неї перепілка розпачливим голосом скликала своїх діток, яких порозгублювала на зжатому полі.

Таке життя: то матір розгублює дітей, то діти залишаються без матерів. І все одно хтось нам повинен відчиняти двері. Але хто? Чи не ця рука, що під крилами притримує коси? Що ж у тобі, дівчино? Довіра навпіл з тривогою, та вологі очі, та шерхлі вуста, що бояться любові, що прагнуть любові, і досвітнє завзяття до свого ділечка. І найбільше їй хочеться сіяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й підрахувала йому, скільки пожнивний укіс дасть їм трави. Така, певне, й на полюсі почне щось сіяти чи садити.

Тепла хвиля підкотилася Данилу до серця, і гарно стало йому з оцим старим вітряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечері приїжджають сюди, а вдень жнивують, і з оцією золотокосою грудочкою селянської долі, в якої руки, коли вона хапається за коси, стають схожими на голубів. Куди ж вони залетять, ці голуби, і хто їх буде шанувати чи кривдити?

– А знаєте, славно! – раптом озвалася Мирослава.

– Що славно?

– Оцей степ, оцей вітряк, оці крила, що аж просяться в музику, в душу! Чого я раніше не розуміла їх?

З вітряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мішок, на грудях коса.

– Мені вже треба додому, – сказала Мирослава. Данило підійшов до Ярини, зняв з її плечей мішок:

– Підірвешся, дівко. Не можеш підводи почекати?

– Так я хочу ще сьогодні наварити вам галушок, – злукавила вража дівчина.

– І не полінуєшся варити вночі?

– Чари завжди варять вночі, – кинула одним оком па Данила, другим на Мирославу.

Щи ти скажеш такій беажурі? Данили помовчав, іще ііигляиув на вітряк, який намотував на крила куделю місяця і час. Що тільки він готує нам?..

Враз десь аж на дальніх дорогах, що збігали до старого лісу, гарно злетіла парубоча пісня:

Ой у полі криниченька,

Там холодна водиченька,

Там холодна, ще й погожа,

Там дівчина так, як рожа.

Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославі.

– Це наш Роман і Василь виводять, їдуть на конях та й співають усім степам і бродам. Такі вони завзятці у нас.

– Як славно йде пісня над степом, – зачудувалась Мирослава.

А Ярина приклала долоні до обличчя і щосили гукнула в степ:

– Романе! Василю! Гов-гов!

Пісня обірвалася, за мить стрельнули кінські копита, і незабаром з опівнічного мрева вилетіли два вершники. Данило, Ярина і Мирослава зійшли з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили коні і засміялись.

– Опришки! Вітрогони! – гримнула на них сестра.

– Яриночко, не сердься, бо сердиті скоро старіють. Добрий вечір, Даниле Максимовичу! А чия це дівчина? – вдають, що не впізнали Мирослави. – Чи не з нашої пісні вийшла: погожа, як та рожа?

– Замололи, загалакали, – ще гнівається чи вдає, що гнівається, на братів Ярина. – Он краще муку візьміть.

– Та ми й вас можемо взяти на коні, – Роман, пригнувшись, підхопив Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.

– Навіжений! Недарма вас навіть мама так прозиває.

– Тож люблячи, Яринко. Мама і тата обзиває то прудивусом, то очманою, а сама й досі аж сохне за ним. Правда ж, дівчино мила? – Горбоносі красені тріпнули буйними чубами і подивились на Мирославу.

– Опришки! – посміхнулась їм дівчина. – Краще заспівайте.

– А якої? – зіскочили хлопці з коней. – У нас найбільше люблять про кохання. Ви ось цю знаєте? – Роман притулився плечем до братового плеча і щиросердним голосом запитав далини:

Червоная калинонька,

А біле деревце,

Чом не ходиш, не говориш,

Моє любе серце?..

І притихло вес у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.

Коли Роман обірвав пісню, Ярина вдавано зітхнула, зиркнула на брата і прошепотіла одне слово:

– Артист.

– Цить, пащекувата! – Роман грізно витріщився на сестру, а Василь посміхнувся, підвів брову точнісінько так, як батько.

Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну історію, одну з тих, які, здається, ніколи не переводилися в оселі Гримичів.

– З чим це ви криєтесь, Романе?

– Еге, так він і скаже, – пирснула Ярина. – Кому хочеться свою парсуну виставляти на посміховище.

– Так тоді ж Роман ще дитиною був, – примирливо сказав Василь. – Розкажи, брате.

– Мабуть, доведеться, – подобрішав парубок і глиппув па сестру, – Бо як не розповіси сам, то це зіллячко прибреше, паче циганка на ярмарку…

– Еге ж, еге ж, – ніби погодилася Ярина і підперла долонею щоку, – Говори вже, коли язик не присох до зубів.

– Оце ж років з вісім тому наш драмгурток ставив агітку “Урожай за царів і за влади селян та робітників”. Щоб усім було ясно, як родило за царів і як родить тепер, – на кожну культуру чоловічого роду брали хлопчика і парубка, а на жіночого роду – дівчинку і дівчину, малечу втискали в мішечок, дорослих у чувал, гузир в’язали під самим горлом, а в чуби і коси втикали колоски жита, пшениці чи іншої пашниці. На мою долю випало грати дореволюційний ячмівь. Зв’язали мене в мішечку, поставили поруч з дебелим Володимиром Клименком і наказали мовчати до кінця вистави. Стою я, стоять зав’язані всі дореволюційні і теперішні культури, а керівник драмгуртка тицяє в нас паличкою і, які треба, цифри називає. Застоявсь я під ці цифри і все потерпаю, щоб не засміятися, бо з передньої лави то мати пишається мною, то батько вусом підморгує, то школярі тицяють пальцями на тебе, наче їй з місяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги на ногу, аж дивлюся, Клименко задрімав у своєму кулі. З цього дива я й засміявся тихенько. А тут, як на гріх, у цю саме хвилю замовк керівник і всі почули моє неподобство. От і пішов гуляти по лавах сміх. А що вже батько з матір’ю реготали, то ж не питайте. Після вистави посходились ми в хаті, посідали за стіл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:

– Не сподівався, сину, що в тебе такий хист грати на сцені.

– Який там хист, – віднікуюсь я, а в душі щось і тенькнуло. – Мені ж і слова не дали сказати.

– Що там слово, коли ти стояв найкраще за всіх і справді був схожий на ячмінь.

– Та хто ж мене бачив за тим мішком? – вірю і не вірю я.

– Усі бачили! От хай наша мама скаже.

– Авжеж, авжеж! – лагідно озивається од печі мама, і тільки Ярипа кривить і придушує рукою варги.

– А вже як ти розсміявся, то всіх розвеселив, – продовжує батько. – Сказано, талант!

– Ой тату… – ще якось віднікуюсь, а в голові на радощах метелики кружляють.

– От сам поміркуй: чи хтось хоч раз засміявся, коли твій керівник усі слова казав і в усіх тицяв паличкою? Тобі ж досить було пирснути, – і всіх розвеселив. А коли б ще заспівав? В тебе ж он який голос! Так що, сину, пряма тобі дорога в артисти. – І отим словом батько доконав мене, бо нам усім мамина колиска і степ голоси наколихали.

Після вечері тато зі мною пішов спати па сіно, і там на самоті я наважився спитати:

– А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, відповів:

– Поїхати в Київ до нашого дядька Миколи, який у театрі грає кумедії, він тебе й опреділить в артисти.

– Як же, тату, поїхати до того Києва?

– От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, – сказав тато і пірнув у сон. Мені ж за тим театром не спалося до третіх півнів.

Через кілька днів вирішив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у Вінниці на станції батько перехопив мене. А ця язичниця, – насварився поглядом на Яринку, – і досі дражнить мене артистом…

– І дуже сварив тато вас? – посміхнулася Мирослава.

– Та ні. Пригорнув до себе і каже: “Хіба ж можна, сину, їхати босим в артисти? Та й Київ – не село, там ноги об каміння прочовгаєш. Як розстараємось тобі на хромові з рипом чоботи, щоб усі навіть по чоботях чули тебе, тоді щось придумаєм”.

– Такий у нас батько уже добрий, що й у світі не знайдеш, – з почуттям сказала Ярипа. – Навіть мене ніколи не сварив.

– А жаль, – вколов її Роман. – От за ким березова каша сумує.

Близнята вискочили на коней, поїхали, і небавом над степом знялися два голоси, виливаючи тугу про отих двох голубів, що пили воду коло млина, коло броду.

– Чом не красені! – неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом братів.

– Гарно ж як у світі! – І Мирослава притулилась до Ярини.

XIV

Земля віддала людям, що могла віддати, і, чи то з жалю до себе, чи з жалю до людей, заплакала осінньою сльозою і неспокійно ввійшла в зимовий сон. Ох як люто, на шаленій коловерті вітрів, зачинався цей сон: спочатку вітровіям і сніговиці хотілося підважити, вирвати з насиджених місць перелякані хати, розметати золото скирт і вдарити на сполох співучою міддю дзвонів. А потім вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах, і тепер люди по коліна бредуть у снігу, що вечорами шеретує крихти срібла та виколихує блакитні дими й волошкове цвітіння.

Як гарно зараз довкола! Ошатні, в білих свитках хати притихли, немов дівчата перед весільним танцем; ось ударить бубон місяця, цьвохне смичком вітрець, і вони поведуть свій танок зачарованими долинками, левадами, садками і виведуть його – усе вгору та вгору – аж на той шлях, по якому минулий вік проскрипів чумацькими мажами, а –цей вік, як блискавками, спалахнув козацькими шаблями Котовського і Примакова.

А що тепер робить червоний козак Терентій Іванович Шульга? І Данило, згадавши недавню бувальщину, мимоволі зупинився біля придорожньої верби, погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим паморозі, а знизу озвався гучанням – то вітрець прокинувся в дуплі й знову задрімав, як маля. А он хтось між вербами мріє, вискрипує чоботятами і ронить на сніг шматки пісні. Чия ж це така пізня?..

І давнє очікування, сподівання чи передчуття озвалися в ньому, і десь чи з паморозі, чи з ночі затремтіли ті вії, за якими чаївся синій вечір. У дуплі знову шеберхнув вітрець, а на шляху стихла пісня. Де ж те дівча, що наче йшло назустріч? Данило подався далі шляхом, та вже на ньому не було ні дівочої постаті, ні пісні. Отак і виходить воно на твоєму шляху.

Неждано внизу, на крихітній леваді, що підбігла до самої дороги, він почув характерне шипіння, зирнув і не повірив своїм очам: на виковзаній смужці льоду, яка аж палахкотіла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетіла на сніг, мало не впала, вивинулась уже од самої землі, засміялася сама собі і, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно зашурхотіла по крижаній стежці, видобуваючи з неї шарудіння й ніжний посвист; за плечима дівчини погойдувався, вигравав місяцем сніп пшеничного волосся, що так і дихнув йому минулим літом.

Данило, притулившись до пригорблоної верби, з захопленням стежив за дівчиною: іч, що витворяє, наче маленька. А він усе думав, що вона не по-дівочи серйозна чи то від інститутської науки, чи зроду. Не раз намагався якось порозумітися з нею, та дівчина в такі хвилини відразу натягувалась, немов струна, і полохливо сторонилася його. А коли він хотів провести її після свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тінями, замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав: “Безсовісний”. Це тоді ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше кохання чи захоплення прибило її і тому уникає чийогось погляду, чиєїсь прихильності. А ось тут, на безлюдді, в зимовому сні, на якусь часину вона стала сама собою.

Ось дівчина вилетіла з криги на сніг, зойкнула, упала, лежачи поправила спідничку, засміялася, потім скочила на ноги та й почала весело обтрушувати одежу й коси. Скільки ж у неї дитячої і дівочої принади. От тобі й строгий товариш агроном, що все з чимось сікався до нього і навіть розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання агромислі. А які тепер мислі грають під отим пшеничним снопом, що аж іскриться проти місяця? І ввійде він у чиюсь оселю сонячним ранком, а фіалкові очі заграють доброю довірою. Данило ловить себе на тому, що матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що це?.. Зимова казка… чи судьба? І так славно згадався той вечір біля вітряка і ті крила, що підіймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер? Тоді од них ішли пахощі вітряка і смуток матіоли. А як би він хотів, щоб вони повіяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його матері, яку він стрічає тільки в спогадах і снах.

Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанці і набирає, і струшує зі свого пшеничного снопа місячний чар. Ось їй не тільки ковзатися, а й танцювати заманулося; приспівуючи собі “метелицю”, вона закружляла по снігу, а потім по-хлоп’ячому, на підківках, вилетіла на ковзанку і знову закружляла, розколисуючи дзвоном спідничину.

– І що це наш товариш агроном витворяє вночі?

– Ой мамо! Ой! – злякано задзвенів голос дівчини, вона обірвала танок, обернулась до нього, і сором’язливість проступила рум’янцями на її обличчі.

– Так що ти витворяєш, дівчино? – підходить до неї, а вона закриває обличчя руками й зітхає. – Ти не мовчи .мені, а щось відповідай, коли старші питають. Не протерла на ковзанці чоботята?

– Поки що не протерла, – нарешті випускає з-під рук слово.

Данило бережно кладе свої долоні па її, відривав їх від обличчя і вражено застигає: тепер не зніченість, не сором’язливість, а саме лукавство бісенятами глянуло на нього й кинулося врозтіч. Де вона тільки прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забриніло насмішкою:

– А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись під місяцем? Це так славно…

– І коли падаєш – теж славне?

– Теж гарно, бо тоді іскри і зорі кружляють в очах.

– Ти вже докружлялась, що й руки задубіли, Де твої рукавички?

– Рукавички?.. У дорозі, – відповіла непевно і чогось глянула ва шлях.

Він скинув свої:

– Може, ці нагріють? Мирослава пирхнула:

– У таку рукавицю ягня влізе. Хто це вам виплітав їх?

– Дід Гримич.-Він усе на виріст робить, – невміло почав надівати ва її ручата свої рукавиці, і дивпо, дівчина не пручалась, ” притихла, тільки дрож пройшовся по її тілі.

– Ти ж зовсім замерзла.

– А для чого тоді зяма?

– Та вже ж не для того, щоб після ковзанки бухикати на печі. Зараз же ходімо до мене, хоч якимсь чаєм напою.

– Ви навіть чай умієте варити? – знову самим лукавством зміряла його.

Данило здивовано повів бровами:

– Де ти замість слів нахапалася шершнів? Чи це тільки для мене?

– Ой, ні, – хитнула Мирослава головою і своїм снопом, підняла руки і посміхнулась рукавицям, – Стирчать, як глеки на кілках.

– То ходімо.

– А як хтось побачить? – Враз уся гра аівшла в дівочого обличчя, і тепер на иьому вибились розгубленість та занепококоєнвя.

– Коли хтось і побачить, то тільки позаздрить мені, – з доброго дива бовкнув. – Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цілий рік чорнобривцями пахне.

– То… нам’ять любові? – зненацька спитана Мирослава.

– Пам’ять любові до матері. Як ручата? Відійшли трохи?

– Ще ні.

– Ходімо?

– Мені боязко, – правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.

– Чого ж тобі боязко?

– Це ви повинні більше знати… Так же не можна.

– Чому не можна? Ти. ж не іійршші деиъ аиаьш мене.

– Краще ходім до татарського броду, до Гримичів.

– Ні, до мене. Я не хочу завтра гнати коні по лікаря, І дівчина обпекла його:

– Так дуже шкода коней?

– І тебе трохи, – він поклав руки на дівочі плечі, обернув її до місяця. – Ось там і стоїть моя хата, а ворота біля неї кигикають чайкою.

Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:

– А чиясь дівоча доля од вас не кигикала чайкою? Він зрозумів її побоювання.

– Такого, дівчино, не було. І коли маєш до мене довіру – не називай на “ви”, – він узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту вуличку, де плетені тини і верби-підлітки біля них вели до напівзабутої оселі. Ішов і милувався дівчиною, Ї.Ї снопом, її ходою – легкою і красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої піспі? І здавалось, що в цього вже був такий вечір надій і притихле від сполоху дівча біля нього, яке не знає, за що триматись рукою – за тендітні в паморозі верби чи за серце.

Ось і його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, і вони справді кигикнули чайкою.

– Наче в казці, – здивувалась і чомусь зраділа дівчина. Підійшовши до вікна, на якому клубочками дрімала місячна сновійність, Данило постукав у шибку.

– У вас хтось живе? – пройшовся переляк по обличчі Мирослави.

– Ні.

– А чого ж ви стукаєте?

– Згадую свою матір. Вона завжди на стук відчиняла мені двері. А тепер нема кому.

– І це тяжко, Даниле? – сама не помітила, як назвала його на імення.

– Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбі під вербовою дощечкою, під тією, про яку дівчата весною співають: “Вербовая дощечка, дощечка, там ходила Настечка, Настечка”, – і знову згадав не вербову дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навідатись до нього і Діденка, якогось гостинця завезти.

Даияло відчинив сінешні й хатні двері, Мирослава все ще з опаскою ступила в темряву хати.

– Справді, тут вереснем і чорнобривцями пахне. Ви любите їх?

– Дуже. І люблю, коли дівочі коси віють чорнобривцями, – нечутно торкнувся її снопа. – Уявляєш: сніг і чорнобривці! – Він засвітив світло, і гостя одразу ж підійшла до фою матері, пород яким світився сніп жита.

– Це ваша мати?

– Матір.

Мирослава посмутніла.

– І в моєї такі добрі очі були. І звала вона мене чогось Журавкою.

– А моя часто співала про журавку… Щось незвичне було в її вдачі. Як вона тільки, вже з різдва, виглядала весну, як тішилась першим підсніжником, як прислухалась до співу зерна, до шелесту маківок, до всієї землі. І до колоса, і до трави, і до деревця у неї була своя любляча мова, пісня. Найбільше я; наспівувала на луках, бо там стільки птаства знаходило притулок і в траві, і в березі, і на воді. Бувало, гляне на якусь чубату чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, і зітхне: “Боже, як то славно, коли е крила”, – та й тихенько заспіває траві чи копичкам:

А журавка ходить

Та пір’ячко ронить…

А ти, малий, одразу й побачиш: і журавля в журавлиному броді, і журавочку, і її двійко цибатих діток. Мати не раз втішала мене, що. в мою подушку зашила журавлині пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця, поля, а не різна погань.

– Це ж треба, – аж зітхнула Мирослава. – Добра і тиха матір.

– Що добра, то добра, а от чи тиха – не знаю. Одного разу вона здивувала усіх односельців. Це сталося у двадцятому році. Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізали більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами і вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітав розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його – він тепер головою колгоспу працює. Ще з вулиці гукнув матері:

– Ганно, допоможи пораненим – винеси полотна перев’язати рани, – і зіскакує зі свого воронця, веде його на подвір’я. А кінь аж хитається од утоми.

– Де ж я того полотна візьму? – одразу пожалісніла матір. – Усе повіддавала то за оранку, то за хліб.

– А може, щось завалялось? Біда хлопцям: лежать на білих гречках, а гречки вже червоними стали.

В оселі кинулась мати до скрині, та хіба знайдеш те, чого нема?

– Що ж, таке діло, – похилив голову Чигирин. – Доведеться багатіїв потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотні були чужі лайки та нарікання.

– Почекай, Михайло, – враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю, а далі метнулася до божниці, стала на лаву й почала здіймати рушники з образів.

– Ти що, жінко добра? – здивувався, не повірив собі Чигирин.

– Нічого, нічого, – заспокоїла його матір. – На цьому полотні не буде ні лайок, ні нарікань – воно святих сповивало…

– Оце так… – широко розкрила очі Мирослава: в них входили далекі видіння. – А що ж далі? Данило зітхнув:

– Далі вона все ждала батька, ждала навіть після того, як дійшли чутки, що його вбито. А голос її з кожним роком смутнів і смутнів. Незадовго до смерті вона якось попрохала мене: – Данилку, заспівай мені про журавку, що ходить та пір’ячко ронить, бо я чогось нині не можу…

Останню дорогу матері люди від хати до цвинтаря встелили цвітом. А над її хрестом завжди висить рушник і взимку, і влітку має своїми крилами…

– От і думай собі, що таке життя… – зажурилась дівчина. – А чого ви перед образом матері поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.

– Бо все життя моєї матері пройшло в житах чи біля жита, біля чорного хліба і на безхліб’ї. Отак, напевне, біля житечка, на оранці, на сівбі, на жнивах пройдуть і мої, і твої роки, якщо контри чи заміжжя не заберуть тебе від ниви та перепілки в ній.

– Надіюсь, не заберуть! – переконано сказала дівчина і допитливо подивилась на Данила: – А що для вас головне в житті – жито, перепілка в ньому та жайворонок над ним?

– Селянська доля! – задумливо відповів Данило і на німотний погляд Мирослави невесело посміхнувся: – Це ж може здатися нудним чи обмеженим, як визначив великий знавець параграфів і планів Ступач.

– Розкажіть! – пошепки звеліла Мирослава і стала ближче до снопа.

– З чого тільки й почати? Мені й досі здається і, напевне, завжди буде здаватися, що крізь мою душу, крізь мої очі, крізь мої болі та сподівання пройшла історія селянської долі і смуток житечка, яке й досі не може нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубіти, хоча й не мало бачив грубого, навіть жорстокого в селі. Так-от про селянську долю, про селянські сподівання. Убогими, стражденними, причавленими були вони. Щоденно серце хлібороба обкільцьовував страх і перед податками, і перед злиднями, і перед силами природи. І тільки в піснях пробивався не такий уже й великий світ надій, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на хліб, пшениці на паляниці, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й багато просили хлібороби в бога. А тепер ми самі повинні ставати тими богами, що змінюють селянську долю, виводять хлібороба у світ великих надій, у світ великого врожаю і душевності. Ти не раз, певне, сумувала, слухаючи пісню про бідну вдову, що засіяла своє поле, зволочила і сльозами примочила. То хіба не варто присвятити свій вік тому, щоб ні сльозо, ві злидні, ні безхліб’я не ломили ні вдову, ні сироту, ні всю селянську долю? Так я розумію турботи нашої держави, так я розумію і свою непоказну, але ревну працю, – Данило занепокоєно глянув на дівчину: чи ве подумає, що він якесь патякало, і вже, глузуючи над собою, закінчив: – Тому, зважаючи на вищесказане, не доведеться мені шкапові селянські чоботи міняти на модельне взуття.

– Гарно сказали ви про все, окрім модельного взуття. Про щось подібне думала і я. Тільки чи всі зрозуміють вас, романтику вашу? Недовірливий ще наш селянин, ох який недовірливий.

– Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда – прийде і віра! Хто б іще кілька років тому з селян повірив, що їхні діти прямо в полотняному одязі, в летчиках чи а босоніж підуть у високу науку? Будь моя воля, я з щирого аоиота поставив би пам’ятник тим людям, тобто більшовикам, що здогадалися за розкладкою комітетів незаможних селян посилати вчитися малописьменну моходь у робітфаки, а потім і в інститути. Там, як цілину орали, – важко давалася нам наука, але мужицькою впертістю, безсонням долали її і виходили в люди. Такого ні в яких Кембріджах і Овсфордах не ‘було. Ти ж не можеш уявити, щоб поріг Оксфордського університету переступив парубійко в батьківській ки-. реї і постолах!

Мирослава глипнула десь у далину, засміялась:

– Теж гарно! А маєте ж ви самі радість од своєї щоденної празві? Чи тягнете її, бо звикли тягнути?

– Питаєш, чи не чорний я віл, що тягне свое ярмо? Ця мірка не для мене, бо маю в руках жагу праці, здається, розумію і радість поля, і радість хліба, не хуторянську, де навіть безсмертне зерно охороняється півпудовими колодками і собаками, а ту, від якої ясніють людські очі і ширшають, надії. Ти, ввісио, чула старовинну легенду про євшан-зілля, про безмірну любов до своєї землі. То я маю в собі це євшан-зілля. Оцю любов, од якої на плечах крила сорочку рвуть! А ти про під’яремного вола подумала, – і щиро, по-хлоп’ячи засміявся.

Засміялась і Мирослава.

– Говоріть, говоріть, Даниле.

– Що ж тобі іще?.. І, крім дуже великого, маю менші, тільки свої радощі: це коли тиховійна сіється зерно і пробивається проріст, коли маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвітом і музикою гречка, коли дівочою рукою кличе когось до себе вояоття проса і коли стоїть тихий дзвін достжгаої ниви. Щоденно щось у широкополі мене хвилюв, радув, бо зрісся, зріднився з ним. Я нещодавно почув улюблені слова нашого великого вченого про вчених: “Ми повинні стояти на глобусі”. От і селянство ваше так повинно стояти на глобусі, осіваючи світ зерном життя. Отож, певне, догадуєшся, що я маю чим жити. І романтика теж має чим жити, хоча і її, і селянство не милує демагогія та невірство грамових діячів, – і нахмурився, згадавши щось своє, замовк.

Нахмурилась і гостя, приклала руку до чола і тихо, не знати кого запитала:

– Чого так часто дріб’язковість, погроэа чи підшепіт прибивають велике? Ви не боїтесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний бюрократ? Для цього він і господарчими розрахунками козирне, і відповідними цитатами блисне, і правдоподібністю прикриється.

Данило невесело здивувався, невесело посміхнувся.

– Філософ мій з золотими косами! Мирослава не розгубилась.

– Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте відповідь на одне приземлене питання.

Хлопець уклонявся і жартівливо, як ісаансьхі гранди в п’єсах, провів рукою біля самої долівки.

– З охотою, синьйорино!

– Тоді скажіть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залітають гості навіть з області, чого у вашій хаті і досі долівка, а не підлога? Любов до старовини, патріархальщини?

– До вбогості не може бути любові.

– Це не відповідь, а відписка.

– А тепер відповідь, – уже серйозно сказав Данило; – Я постелю пахучу підлогу з живицею, з прожилками, з гніздечками сучків, що так гарно дивляться на тебе, тоді, коли в селі не залишиться жодної долівки. Жодної!

– Он як! – насмішкувато хмикнула Мирослава. – Тоді продовжуйте свою думку і про хату.

– І продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? , – Оту, що має п’ятеро дітей?

– Так.

– Яка гарна жінка, – посмутніла Мирослава, і вся гра зійшла з її обличчя.

– От коли ця гарна жінка і всі наші вдови вже будуть мати нові справжні оселі, тоді я і подумаю про свою хату.

– Довго вам, напевне, доведеться чекати.

– Я терпеливий – дочекаюсь.

– Не тільки терпеливий, а й упертий, – під віями дівчини стрепенулась посмішка. – А спите ви… на цвяхах?

– Ні, на сіні, – засміявся Данило. – Сіно ж застеляю рядном – пасманистим або в гречечку.

– І це вже добре, – дівчина зирнула на те пасманисте рядно, підійшла до стіни, перед якою стояла стара, з випаленими квітами скриня.

– Що це за дівчинка? – глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї милогубе дитинча. Сум обметав парубочі уста.

– Це Оленка…

– Ваша рідня?

– Якщо і рідня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась на Данила.

– Чого ж напевне?

– Як тобі сказати?.. – завагався.

– Кажіть, як є! – вже нетерпеливилась дівчина, а в голосі її забриніла підозра.

– Не хочеться, щоб ти чула про гріхи чи гріховність життя.

– Яку гріховність? – насторожилась Мирослава, а в душі почула, як там щось обривається… Чого б це?

– Тоді слухай… Кілька років тому йшов я увечері до своєї двоюрідної сестри Оксани. Тиша, тіні і місячна гра пасманили і луги, і татарський брід. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтішне схлипування, що мені моторошно стало. Бігцем кинувся до броду і над бистрою, в кущах верболозу, побачив дівчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з води, виніс на берег, пізнав її і, як що, почав утішати. Стоїть вона переді мною і ронить мовчазні сльози на прибережний пісок. Бачу, не заспокою Марію – так звали цю дівчину. Тоді посадив її на човен, переїхав брід – і до Оксани. Та вже якось відходила її.

– Що ж то за історія була? – зажурилась Мирослава. Данило враз обізлився на когось.

– Ота сама, споконвічна, але, бач, ніяк не може остерегти надто довірливих дівчат. Звів Магазаник поденщицю, яка працювала в його лісах, а коли в неї під серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксані, воно якось обійшлося, і в Марії з’явилася донечка, а в мене ось це фото, – вже посміхнувся і дитпні, і Мирославі.

– А Марія ж де? – глухо спитала Мирослава.

– Вийшла заміж за доиру людину і переїхала в сусідній район. Зрідка пише Оксані й мені… Ти чарочку дерецінки вип’єш, щоб розігрітись?

– Ні, – сумно похитала головою і для чогось зняла шапочку.

– А тернівки?

– Хіба ж сьогодні свято?

Він зазирнув під її нерівні вії, де ніяковіла ота зваба, яка вже цавно зачарувала його.

– Для мене – свято.

– І це правда? – спитала не голосом, а порухом уст.

– Істинна правда, – відповів напівпошепки і побачив на її куделі кілька зернин пшениці. – А це ж звідки взялася пашниця?

– Хіба ж ви забули, що я сьогодні їздила до селекціонерів?

– І що вони?

Мирослава удавано зітхнула:

– Тільки на мої гіркі сльози зважили: насипали свого чарівного зерна в шапочку. Я тоді скинула рукавиці, щоб і в них сипнули, та не вийшло по-моєму.

– Отам, у селекціонерів, і залишила рукавички?

– Еге.

Данило засміявся:

– І там вони будуть рости?

– Такі, як у вас, не виростуть.

– Як твої рученята?

– Відходять.

– Іди до грубки, вона ще тепла. І чого тільки не вміють ці ручата, – приклав їх до кахлин кольору ранньої весни й пішов до комірчини зібрати щось на вечерю.

Тільки тепер страх охопив дівчину. Чого вона пішла до чужої хати? Хіба можна їй тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того й ворота кигикають чаїним розпачем? Може, не раз він мав свято. А як хтось мався після того свята? Вона в сум’ятті одійшла від груби і знову зустрілась з поглядом матері. Він трохи заспокоїв дівчину.

А тим часом розпашілий од радості Данило вже ввійшов з тарілками і здивувався:

– Ти чого, Мирославе, стала такою?

– Якою?

Він пошукав слова:

– Наче щойно вийшла з поганого сну. І дівчина призналась:

– Мені лячно.

– Чого?

– Так дівчата не роблять.

– Як?

– Щоб самим іти в хату до хдоиця.

Він підійшов до неї.

– Так ти уяви, що ця хата твоя.

– Як же це уявити? – не знає, чи журитися, чи посміхнутись. Вигадає ж таке!

– Гаразд, я тобі її сьогодні продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я прийшов до тебе в гості. Тепер берися за роботу і готуй вечерю гостеві, голові, значить.

“Безсовісний”, – так само сказала не голосом, а порухом уст і почула, як потроху стали зникати сумніви.

– Не безсовісний, а закоханий, – і тихо заспокоїв її тривогу. – Справді, закоханий.

– Коли ж це сталося? – теж не знайшла нічого розумнішого спитати.

– Тієї ночі, як вітряк бавився снопом твоїх кіс, – поклав руки на її коси.

– Тільки без рук, – вивинулась, не знаючи, що їй робити:

радіти чи сумувати…

І в цей час хтось легенько постукав у сінешні двері. “Хто б це?” – сполохано, без голосу запитала Мирослава. “Не знаю”, – дивуючись, відповів Данило й пішов відчиняти. На порозі в широкій, мов дзвін, киреї тупцював дід Корній, а біля воріт стояли заволохачені памороззю коні.

– То ти дома?

– Дома. Добрий вечір вам. Щось, може, трапилось?

– Та нічого такого й не трапилось, – полегшено зітхнув дід і простягнув Данилові обкручену жилами руку.

– Вам чогось треба?

– А чого мені треба від тебе? – дивується чи хитрує старий. – Хіба не можна достукатись до людини без усякої потреби?

– Та можиа. Заходьте до хати.

– Так снігу нанесу. Краще поїду собі до стайні, бо коні потомились нівроку, – захрипів давньою простудою старий.

– І все-таки що у вас?

Старий знову зітхнув, закліпав віями, на яких поблискувала паморозь.

– І не хотілось би проти ночі казати чорті-що, але, напевно, й треба. Розумієш, повертаємося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам’янця та й стрічаємо на дорозі якесь одоробадо, схоже на зарізяку – носяра в нього от така, а очі совою світять. Попросив цей головоріз, щоб його трохи підвезли. Як підвезти, то й підвезти, бо ж зима. Сів носань на сани, мов дідько, почав те-се теревенити, а коли довідався, звідки ми, нагло й запитав:

– А вашого хваленого голову ще не посадили?

– За що ж його мають посадити? – остовпіли ми.

– Щоб по був таким розумним, – зареготав той дідько, – Щоб дивився не тільки на передні, а й на задні колеса.

– Ти не з пекла родом? – запитали його та й зіпхнули з саней у сніг, а самі чимдуж додому. В селі дізналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пішов до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду і страху в мою душу. І де беруться такі виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а місяць світить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля і бог береже. – Він обернувся, пішов до воріт, і вони тепер озвалися Данилові не чаїним кигиканням, а самим болем.

Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справді біля його долі закружляла недоля? Розгубленим поглядом він подивився на заволохачених коней, що кудись відвозили його спокій і радість, на приімлений світ. Чогось поліз рукою до кишені і вийняв звідти пригріте зіллячко жита. Це сьогодні, розгорнувши сніги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як перезимуєш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:

– Данилку, у тебе щось недобре? – Так спитала, що він відчув, як б’є на сполох дівоче серце.

Хлопець обернувся, побачив на її виду вболівання.

– Ні, ні, все гаразд, – вдячно посміхнувся й пригорнув до себе отой трепет, оту недовіру й оту знаду, що разом зветься дівоїим сподіванням.

– Тільки без рук! – вислизнула з обіймів і метнулась до воріт, до яких знову повернувся чаїний голос.

– Мирославе, куди ж ти?!

– За татарський брід! – обізвалася уже в вулиці й зникла в мареві зимового вечора.

Данило кинувся до хати, погасив світло, потім узяв на засув хатві двері й вибіг із подвір’я на переметену снігом вулицю, а з вулиці на шлях, шукаючи поглядом дівочу постать. Але ніде нікого, тільки місяць у небі та мороз скрадається попідтинню. Оце так} Де ж вона загубилась між снігами і місяцем? Він зверяув у вузький завулок, де за плотами в білих свитках стояли верби, спадистою стежкою побіг поміж кучугурами і незабаром вдалииі .побачив самотню дівочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до дівочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку притулок і зайцям, і лисицям?

Із завулка дівчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, і зиякла в стіні очеретів. Чого ж вона не виходить на річку? Чи в потравила в промоїну? Занепокоєний Данило теж узійшов Яі очерети, пробив їх плечем, вийшов на заметений брід, оглянувся довкола. І тут його вразила дивовижна неправдоподібна краса зимової ночі, що легкими хмаринами напливала на підтемнепий місяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що спалахами вибухала навколо засійжоїшх верб і стогів. Отаке чародійство зміг би змалювати тільки Куїнджі… Але де Мирослава?.. І зовсім неждано побачив її біля самої стіни очеретів. Пригнувшись, вона притулила голову до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. І що отут почуєш, мій клопоте чорнобривий?

– Ти що робиш?

– Ой! – злякано скрикнула дівчина, потім ніяково посміхнулась. – Ось пригніться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її слухати.

Він пригнувся і справді почув гучання очеретяної дудки і незвідане гучання почуттів у собі.

– А ще що ти любиш? – запитав, аби запитати.

– І люблю весняний спів їжака.

– їжака?! – не повірив Данило.

– Еге ж, його спів схожий на пісню дрозда. І люблю назирити борсука за роботою, коли він збирає листя на зимівлю:

назгрібає купку, охопить її лапами, притисне головою і суне до нори…

– Скільки світа, стільки й дива.

– А що ви любите? Жито-пшеницю…

– І теплий, як душа, хліб на столі у людей, і пісню над світом, і калиновий вітер у світі.

– Як гарно: калиновий вітер у світі – вітер добра, краси, надій…

Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, і з її голови спада шапочка, Данило знову на дівочих косах побачив зернятко пшениці. Він ледве чутно приторкнувся устами до її кіс, що пахли зерном і смутком матіоли. Чого ж матіоли?

Данило й не догадувався: то для нього дівчина мила коси матіолою, коли дізналась, що він любить цю вечірню квітку.

Вже скрадалась передпівнічна година, коли розпашілий, осміхнений Данило повертається із присілка в село. І всю дорогу йому воріли вечорові очі, над якими так гарно тремтять нерівні прииолохані вії. Де ви взялись на мою голову? Дивувався, чудувався і радів, що таки зустрівся із тим дивом, із тим святом, якого роками очікував то з сумовитого чару веснянок, то з вечорового туману сподівань, то з тих передчуттів, які тільки молодість наколясуlt;і в душу.

“Ох і дівчина!” – не раз казав сам собі, похитував головою І знову дивувався. От тільки спровадила його не дуже, щоб дуже. Цровів її по подвір’я Гримичів, а вона подала руку і хватопеком аж зашурхотіла в теплу оселю. То й мусив стовбичити біля воріт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але як вона глянула з-під вій! “Подивилась ясно – заспівали скрипки…” А тут навіть сніги співають. Наслання, та й годі. Данило спиною притуляється до дикої груші, що тримає на собі з чистого срібла корону, знову зирить на присілок і знову посміхається. Певне, всі закохані отакі ііричмелені.

На іскристій підсиненій рівнині ожив якийсь клубок і, збиваючи снігову куряву, покотився, покотився до села. Ось він завмер, підріс, витягнувся – і став зайцем.

“Зголоднів, вуханю?” – і зайцеві посміхається Данило, ще й клапоть якоїсь дитячої казки пригадує.

Звірятко повело вухами, ніби почуло думки чоловіка, черкпуло обмерзлою лапкою об лапку, а потім втопило їх у сніг отак, наче вклонилось комусь, стрибнуло і знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередів, що мають золоту розмову з місяцем і вітерцем. Та недалеко від з’їжі знову зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села – до отієї музики, яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, і побігло не до ожереду, а на музику. Дива, та й годі!

Коли Данило вийшов на шлях, тут між вербами негадано заколивалася якась висока кустрата постать. Щось вопа посла чи її несло?.. Та це ж старець з навхресними торбами. Звідки ти взявся такий пізній? А йде, певне, здалеку, бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з якої вибивалися тільки носище й очі.

– Добрий вечір, діду! – здивовано поглядає на пізнього мандрьоху.

– А добрий… та холодний, – непривітно озвався старий, стомлено хекнув, прихилився до верби і поклав на заяложені торби руки; в чорних рукавицях вони лежали, мов принишклі кроти.

– Куди це ви, ночі не боячись? Старий похитав оберемком свойї вовни:

– Десь пристановище треба шукати – або нічне, або… прикінцеве. Насилу дочалапав до вашого села.

– І нема тут знайомих?

– Аби то були.

– Тоді ходім до мене на нічліг.

– До тебе? – ніби завагався старець, поцінував Данила совиними очима. – От спасибі, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене, холодного та голодного, спершу до голови сільради чи колгоспу не поведеш?

– Ні, не поведу.

– Це ж чому?

– Я сам голова колгоспу.

і. – Ти?! – чогось нагло здивувався і витріщився старий, а далі спохватився, спокійніше забурмотів: – Такий молодий – і вже голова. Видно, стараєшся і собі, і громаді? – І щось неприємне просочилось у тому “стараєшся”.

– Таки стараюся. То й потюпали! – не дуже придивляючись до старця, Данило пішов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета тіней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподіваного гостя, бо знову ж усі гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся, – старого вже не було.

“Що за мана?!” Данило озирнувся навкруги, гукнув кілька разів: “Діду!” Але ніхто не обізвався, тільки десь на шляху шурхотіли чоботиська чи копаниці.

“Дива!” – сам собі сказав чоловік, стенув плечима, а в пам’яті ожила розповідь діда Корнія. Чи не з цим старцем зустрівся він? І чогось тривога охопила хлопця, наче він відслонив штору, за якою вчаїлось якесь зловістя. Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?

Недовго думаючи, він круто повернув і швидко пішов, а далі побіг до присілка. А чого? І сам не знав. І знову йому зоріли вечорові очі, тільки не було спокою ні в них, ні в ньому.

Ось і присілок, що вріс у хвилясту скатертину снігів. Ось і скрипливий смуток дерев’яних журавлів, і забу’пя завіяних вербових човників на подвір’ях, і самотній вогник у вікні Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов на подвір’я і в прихопленому лисицями вікві побачив рухливу тінь: Мирослава чесала коси – отой пшеничний сніп, що зародив на щастя йому. Тільки – чи йому? Бач, як югнула від нього! Але ж посміхнулась як!

І враз усі недобрі передчуття, увесь непотріб відлетів од хлопця, а прийшли радість і вдячність невідомо кому, хай навіть отому віконцю, де коливалась і коливалась дівоча тінь. Так що: стукати в це віконце чи мести додому? Данило поснував подвір’ям, сів на ніс засніженого човна. “Сядемо та подумаємо, – поглузував над собою, – бо як говорить старий Гримич? Спочатку думай, а потім роби!”

А дівоча тінь коливається…

Уже пора б і додому вертатися, але прикипіли очі до вікна, вросли ноги у сніг, хоч біля серця зрідка й проскакує холодок:

аби хтось із насмішкуватих Гримичів не навинувся – ото буде радості і їм, і йому. Може, зарання причаїтися у тінях, що згорбились біля клуні, на якій і досі здригається пучок самосійного жита. Влітку в ньому навіть волошку бачив, дивилася на світ дівочим оком і не журилась. Поки він думає про сховок, з хати озвалася впівголоса пущена пісня, в ній, певне, віками настоювався смуток:

Та нема гірш нікому,

Як тій свротині:

Ніхто не пригорне

При лихій годині.

Та не пригорне батько,

Не пригорне мати,

Тільки той пригорне,

Що думає взяти.

Та налетіли гуси

З далекого краю, Замутили воду

В тихому Дунаї.

По-новому вражений тугого чиєїсь осиротілої душі, і голосом Мирослави, і щемом, який до болю в’ївся у серце, він згадав своє сирітство і в думках обіцяв півсиротині, що ніколи-ніколи не зобидить її, коли стане тим, хто пригорне її. От зараз і піде із цим до хати, зірве на порозі шапку з голови і скаже недоказане… Що ж він скаже? “Ти найкраща в світіЬ Дуже оригінальне вийде. Може, краще: “Ти моя доля!” А воііа й приголомшить: “Моя доля не з цього села”. Ох цей вечір, і місяць на ньому, і дурна голова під ним. Та хіба в закоханих вона бував розумною? А ніби спроста Мирослава так глянула на нього?

Відриваючи –холодину сумнівів, Данило торкнувся рукою шапки і таки пішов до вікна, вже намірився постукати в примальовану морозом шибку, але саме в цю хвилю почув тупіт копит. Напевне, несамовиті близнята зривають вітри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в місячному півсні була схожа на казковий міст. З двох її кінців шалено летіли вершники. Ось зблиснули, вихоплені з піхов, шаблі, на всім скаку зблизились коні, а над головами одчайдухів брязнула, зойкнула криця, висікаючи іскри.

– Навіжені! Пошаткуєте один одного! – крикнув Данило, коли розчепилися шаблі й коні.

На його голос Роман і Василь повернули гривастих до воріт, па ходу вкинули шаблі в піхви, перезирнулись і одразу насочились перебільшеною смиренністю.

– Добрий вечір вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподівались у таку пору, так не сподівались. Це ви до нас чи до товариша агронома? – хитрющо блимнули па освітлене вікпо, й, наче остерігаючись, прикусили варги, і залишились задоволені собою. Теж мені артисти!

З хати в кожушку наопашки вибігла простоволоса Мирослава, побачивши з близнятами Данила, од несподіванки ойкнула і, розгублена, стала посеред подвір’я.

– Що ви тут роблте?!

– Зорі лічимо собі, – невинно відказав Василь. – Стільки ж їх насіяно сьогодні, що ніяк не заснеш.

– Знову на шаблях бились?

– А чого ж?..

– Ти на цьому сливі бувайте здорові, – гарно, без насмішки вклонився Роман і Мирославі, і Данилові. – Нам ще треба коні завести.

Близнята здибили скакунів, здибили куряву і в ній галопом гайнули вздовж вулиці.

– Як ви тут знову опинилися? – стенає плечима Мирослава. І вже нема посмішки, а б невдоволення і в бровах, і навколо уст.

– Хтось мене сьогодні вже й на “ти” називав, – забубонів Данило. – Ось кожушок по-людськи одягни. За цим і прийшов.

– А я так налякалась, почувши… чийсь крик. Сама собі не повірила. Треба ж таке.

– Напевне, треба, – підійшов ближче. – А повіриш, коли я скажу щось?..

Дівчина зіщулилась, прикрила очі наполоханими віями і прошепотіла:

– Не треба.

– Чого ж? – теж перейшов на шепіт Данило.

– Бо не треба.

От і зізнався! Зірвав шайку з гиловиі І замість щось він сяк-так пробурмотів:

– То я хоч у кожушок одягну філософа з золотими косами, – нахилився до її пшеничного снопа, в якому бавився місяць, і знову почув повів матіоли – зіллячка сум’яття і смутку.

Мирослава благальне глянула на нього:

– Іди вже, Даниле, бо скоро близнята прибіжать. Переведуть вони мені завтра день на кпини.

– Може, тобі подякувати, що женеш?

– Як хочеш.

– Та не хочу.

У повітці залопотіли крила, озвався простуджений голос півня, а на нього відразу відповів забіяка з Оксаниного двору.

– Уже перші півні співають, – не знає, що говорити, що робиться з її віями, з її серцем.

– А знаєш, що вони виспівують?

– Ні.

– Вони кажуть, що від перших півнів неодмінно треба постояти до третіх.

– Я ніколи й до перших не стояла. г

– То я вже починаю пишатись, – замість справжнього верзе таке, за що треба язика виривати.

– Іди. Це ж новий день настав!.. Що маєш робити сьогодні?

– Насамперед ще вдосвіта піду по хатах, де е сироти, і, чим зможу, – пособлю. Це все твоя пісня про сиротину робить.

– Справді? – зачудовано запитала Мирослава.

– Справді.

– Тоді підемо разом!

– Хоч зараз, коли разом!

– Товаришу голово, ідіть додому і не дуріть після перших півнів чиєїсь голови, – нарешті посміхнулась, підійшла до хвірки, відчинила її і вклонилась: – Прошу вас!

– Коли вже так просять, то піду, – теж вклоняється… і кладе руки на дівочі плечі.

– Тільки без рук! – вивинулась лозиною, побігла до хати,

та біля рогу озирнулась.

Данило спиною зачинив хвіртку.

– Я тут до ранку простою.

– Вже один нахвалявся до ранку підпирати ворота.

– Хто це?! – одразу обурився парубок.

– Я ж казала: Стьопочка Магазаник, – разочком розсипала сміх і зникла, наче марево.

То хоч трохи любить чи це все марево місячної ночі? “Налетіли гуси з далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї”. І негадано в сум’яття думок втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бісів гусак?!

XV

Тим часом старець, по шкодуючи ніг і чобіт, чимдуж поспішав до лісів, що забрели в самісіньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на яку пішло кілька зайців, трусилися торби з примороженим хлібом і одежею, лихоманилось і нутро заволоки.

– Оце міг би вскочити! Та як ускочити, – здував слова на свої хащі і так товк чоботиськами дорогу, ніби вбивав сваї. Уже чавив його піт, чавила одежа і хліб. Він залюбки викинув би десь торбу, але тоді хліб міг стати його суддею. Від цієї несподіваної думки аж пересмикнуло дідугу. Сторожко оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом, рукавом витер чоло і upo всякий випадок повернув з дороги до лісу, та відразу яс передумав: у діброві сліди його чоботиськ і сліпий побачить. Тому товчи дорогу та поглядай і на передні, й на задні колеса. Заманулося ж йому, дурневі, знову повернутись на старе місце. І чого б?

Нарешті вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами лісового сіна, озвалося невгавучим гавкотінням кунделя, а далі – сполоханим рохканням свиней, отих, що від весни і до зими випасаються в лісах і навіть сусідять з дикими родичами.

Старець спочатку стає біля телятника, під стіною якого замерзав мальований янгол – це ж із скитка Магазаник видер двері з святим малюванням і притулив до грішної будови. А кундель і тут сатаніє од злості і так орудує лапами, що аж пліт ходором ходить, а з стовпчаків злітають білі шапочки. Чого ж так довго німує оселя? Чи не перебрався Магазаник в село, бо й там має хату.

В нутрі оселі забився вогник, погас і знову ожив. Далі забряжчали дверні засуви, і на порозі з рушницею в руках став напівроздягдений Магазаник. Старець аж побіг до воріт.

– Хто там і вночі товчеться? – неласкаве обізвався лісник.

– Це я, Семене, – наліг на ворота старець і відсахнувся, бо пес уже хапав його за полу.

– Хто – “я”!

– Оникій.

– Оникій? – аж пересмикнуло Магазаником. Він мовчки постояв якусь хвилину, далі крикнув на кунделя і, держачи рушницю паїіпсроваги, пішов до ворїт. – Таки Оникій!.. Тебе, видать, і вночі не прихоплює сон?

– Усяке буває, – невиразно відповів Безбородько. – У тебе нікого нема?

Лісник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гірше буде.

– Тільки Василина. Вона іноді порається, доглядає за всім домашнім. Ти ж до мене?

– Виходить так.

– То пішли, – кинув рушницю на плече, а Безбородько відчинив і зачинив ворота.

– Чогось ти насурмонений дуже.

– Це ще сон вилежується в мені.

Переступивши поріг хати, Безбородько аж прикипів вирлами до пишнотілої жінки, на обличчі якої ще не одцвітали густі рум’янці і своєрідна грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!

Побачивши такого гостя, молодиця в переляці переломила повпі чутливі вуста, прикрила рукою виріз сорочки і метнулась у ванькир, на пригнутих плечах її зашелестіла хвиля осіннього

волосся.

– Зготуй нам щось, Василино, – кинув навздогін Магазаник і звернувся до Безбородька: – Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь у сни на другій половині хати.

– Стьогночки там?

– Ні, у місті, – зітхнув Магазаник. – Теж, як і ти, не може нагріти собі місця. Хеледну зайчатину будеш їсти? Чи підігріти? Сьогодні свіженького підстрелив.

– Підігрій чимось іншим, краще корінковим пійлом. Не перевелось воно в тебе? – Безбородько не так прислухається до лісника, як до шарудіння у ванькирі, а роздягнувшись, мало не вліз у дзеркало, поправляючи свої кудли.

Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягнені спідниці, поставила на стіл і хліб, і зайчатину, і тушковану капусту, і чарки, а Магазаник налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.

– Сідай, молодице, з нами, – запросив Безбородько господиню до столу.

– Спасибі, вечеряйте самі, – злегка вклонилась, лукаво покосувала і понесла свою дорідну постать у ванькир, ще й двері зачинила за собою.

І одразу очі Оникія посмутніли.

За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:

– Ти чого энову накликаєш лихо і на себе, і на мене? Забулось торішнє?

– Не забулось ні торітіто, ні те, що було, вважай, двадцять років тому.

– Згадала баба дівера – що замолоду діяла? – криво посміхнувся лісник.

– Напевне, так. Я тобі торік розказував про свою жінку.

– Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, – згадав Магазаиик.

– От повір: кращої за неї ніде не стрічав, хоча з усякими були і стрічання і прощання. А оце довідався, що вона вчителює у вашому районі, то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу – дізнайся завтра,, у якому вона селі й чи вийшла заміж, чи залишилася солом’яною вдовою. Повік цього не забуду тобі.

– І нащо це, і до чого це? – обурився лісник. – Ти ж сам казав, що вона така ідейна…

– Ідеї одне, а гарне тіло – друге, – посмутнів Безбородько. – Може, якось змириться, коли переміниться життя.

– Жди тих перемін! – буркнув Магазаник і перехилив чарку. – Як же ти міг знову старцем з’явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.

– Часу не вистачило, бо оце тільки вчора прочув про неї. – То поїдеш?

Магазаник виделкою витяг серце зайця.

– Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколінна дурість.

– Хай буде й так. Спасибі, Семене. То й по останній на сьогодні, – і, перехиливши питво, пішов на другу, холоднішу половину хати, де стояли сипанки і діжниці з медом, салом, сиром, мукою, маком і всякою всячиною. – Не замерзну я тут?

– Стьопоччиною периною вкриєшся. І не полінуйся протопити в врубі, – дрова сухі, як перець, – господар позіхнув, перехрестив рота та й пішов до дверей, а гість позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою і ліси здадуться раєм.

Лісник удосвіта поїхав до міста, а Безбородько,^ накинувши на плечі яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої патли, звужував брови і прислухався, як на подвір’ї гелкотіли гуси і рохкали свині, дикіші з них норовили поживитись пташиним крилом.

Коли він, причесаний, вимитий і навіть напахчений, зайшов па другу половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столі парувало снідання і стояла вчорашня пляшка з ядухою.

– Я вже хотіла гукати вас, – здивовано глянула на гостя, загадково посміхнулась. – Сідайте, бо картопля зачахне.

– Спасибі. Сідай і ти, – і поплескав господиню по плечі, що одразу ж взялося дрожем.

– Я вже поснідала, – відповіла рівно, а Безбородько знову позаздрив Магазанику.

– Тоді хоч так сядт, – псе веселіше буде, – випасав очі па жіночому виду і мимоволі зітхнув.

– Чого ви? – здивувалась, повела бровами.

– Ох і гарна ж ти, жіночко.

– Найшли тієї краси, – зневажливо махнула рукою і посмутніла.

– Нелегко тобі у Семена?

– І не питайте, – Василина помовчала, далі сміливо зирнула на гостя. – А чого ви, такий молодий, дужий, у старці записались? Вам би краще личило бути приймаком, а не старцем. Чи робити ліньки?

Що ти скажеш цій простоті? Безбородько скрушно похитав головою.

– То я собі середину роботою підвередив, а середина – таке діло…

– Щось не схоже на це.

– Чому так думаєш? – аж занепокоївся Безбородько: чи не примітила чогось гемонська молодиця.

– Бо ви і їсте та й зирите не так, як ті, що мають усередині ганч, – ще й так посміхнулась, наче на цідилку переціджувала його забаганки.

– Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! – жартома нахилив свої патли до неї, а вона відсунулась од них, і це ще більше розбурхало його почуття. Після чарки він потягнувся до руки Василини, та відвела її й похитала головою.

– Виходить, і в старій грубі чорти топлять?

– Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй мені поцілунок, а я для тебе навіть золотої цяцьки не пожалію. Не покаєшся.

– Золотої?! – чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови врозтіч.

– Золотої, моє золотко. От побачиш! – І він обняв жінку, та неждано отримав такого ляща, що мало не злетів на долівку. Оце сила! Аж перед очима темна метелиця закрутилась.

– А тепер, старче, вставай, щоб не приріс до лавки! – гнівно наказала Василина. – І в один чирк вимітайся звідси! Золото ж при собі тримай!

Вона підхопила Безбородькову свиту і торбу з одягом, винес^ла з хати і кинула далеко за поріг, ближче до свиней…

Розлютований Безбородько підхопився з лави, заступив у сінях дорогу жінці, всвердлив у неї очі змієїда.

– Ти, придзигльована, притримай свій норов для інших, бо коли я підведу руку, то в декого відвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси мені торбу й свиту!

– Хай тобі нечисті з пекла приносять твої шмутки! Чого свої буркала витріщив, як Гнатко-Безп’ятко?! – зашипіла Василина, плечем відштовхнула старця, вбігла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в дзеркальце і так гайнула иа подвір’я, що аж всі спідниці залопотіли злістю; між засніженими деревами її червоний кожушок зацвітав і гаснув, мов кущ багаття.

“Оце характер! Має ж Магазаник і рай, і пекло по сумісництву”. Безбородько відчув, як злість почала сповзати з душі, дарма що й досі щеміла щока. Він, позиривши на всі боки, зібрав у оберемок своє добро, пішов до оселі, потім зачинив на засув вхідні сінешні двері, з других, які виводили в ліс, зняв штабу, а далі почав міряти кроками хату й зирити в усі морозом підмальовані вікна.

І незчувся, коли в його нутро вбивці і старця заодно заглянули оті темно-сірі, а грозою і цвітом очі, які й досі тривожать, дарма що не одні очі цілував, не до одних жіночих грудей тулив розімлілу від любощів голову. А може, постаріли ті очі, пригнувся чи роздався тополиний стан і насправді тп побачиш пс вроду, а жалюгідні залишки її?

Вважай, майже двадцять років минуло відтоді, коли він утікав од неї, непримиренної і все одно прекрасної в спалахах гніву. Чи не перетліли аа цей час і гиів, і краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тільки через тебе твій вірний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем зашитися у ведмежий закуток, в якесь поліське лісництво і клацати на рахівниці дебети-кредити? На це підбивала його дружина, надіючись, що він чесною працею хоч трохи зможе спокутати свої гріхи. Та, напевне, шпалерами цифр не закрив би він страшні одиниці шибениць. Але й це хтось повинев робити, і до цього ще повернеться він, коли настане слушний час. А він повинен прийти.

Надворі зривалась метелиця, і душа лісу стогнала, наче людина. Отак, дивись, із нутра хуртовини і вигулькнуть непрохані гості. Пригнувшись до вікна, Безбородько вийняв з кишені пістоля, постукав дулом по долоні, кинув оком на тільця набоїв, що проглядали з черева зброї, і завмер, а потім полегшено зітхнув:

на подвір’я в’їхав засніжений Магазаник. Яку новину привіз йому? Як довго він порається біля коней, як довго оббиває чоботи на порозі, як довго вовтузиться біля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестіє?

Нарешті Магазаник з харчовою торбинкою в руці заходить до хаги, скидає смушкову шапку, з снігом кидає на лаву.

– Хурделить. – А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. – Василина дома?

– Не тільки дізнався, а й бачив, – навіть зітхнув чогось.

– Не може бути! – в тривозі і надії округлив облисілі очі.

– Виходить, може, – скидає лісник задубілу свиту, бере її за комір, щоб обтрусити сніг, і тепер вона стає схожою на обезголовлену людину.

– Говори ж! Не тягни!

– Скажу, – повісив одежину на кілок, підійшов до шафи, налив у чарки горілки, одну подав Безбородьку. – Замерз, – і одразу перехилив литво.

– Говори ж, нарешті.

– А що говорити? Бачив я в своєму житті одну красуню біляву, – і знову зітхнув. – А це побачив чорняву. Справді, на вроду – як зоря у ясну погоду.

– Не звітрилась краса?

– Виходить, не звітрилась.

– До ж ти її побачив?

– У райнаросвіті. Прийшов до завідуючого, щоб він, мовляв, вивозив з моєї ділники дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга Сергіївна. Ольга! Вип’ємо за ЇЇ вроду… – І ще більше посмутнів.

Уже вечеряючи, Магазаник запитав:

– Скажи, Оникію, як ти зміг привернути до себе таку князівну чи королівну?

– Не князівну і не королівну, а вдовину дочку, – затарабанив пальцями по столу і потягнувся до кінви.

– Вдовівна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не могла! А в чари, особливо твої, не повірю.

– Які там чари, коли маю носище, мов постіл.

– Розкажи. Хоч пожуримось, що мав і ти в своїй сіті золоту рибку.

– Таки справді допомогла мені сіть війни, – перехилив чарку. – Влітку 1918 гуляла наша карна експедиція на Полтавщині, а як гуляла – ти сам знаєш. І от одного разу, коли я в своєму кабінеті переглядав карні справи, на поріг стала дівчина, та така дівчина, що навіть мої убивці при дверях без слова дали їй дорогу. Мимоволі підвівся і я з-за столу.

– Що вам, панночко?

– Брата мого заарештовано, – глянула такими очима, що не забуваються.

– Сідайте, панночко. Як прізвище вашого брата? – шукаю не так свої списки, як її очі.

– Іван Дорошенко!

– Іван Дорошенко!.. – похитав я головою. – І прізвище гарне, і хлопець він гарний, тільки бунтар, заколотник, – на чужу власність і землю зазіхпув. А п нас, панночко, влада не більшовиків, а ясновельможного гетьмана та хліборобів-демократів.

– Пособіть звільнити: його.

– Не можу, панночко. І хотів би, так не можу.

– Чому ж?

– Бо він уже не під моєю орудою, а під владою повітового старости.

– І що ж загрожує братові?

– Шибениця, панночко.

Вона розплакалась, а я очима нагнав своїх душогубців і почав її утішати. А потім було майже так, наче в якомусь романі чи опері: я влаштував їй побачення з братом і пообіцяв, що доб’юся його звільнення, коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька і над братовою, і над своєю судьбою та й дала мені слово, зажадавши тільки одного: щоб я зразу ж покинув державву варту. Отак воно й буває у життєвій веремії.

– І що ж далі?

– А далі я не покинув державної варти, і Ольга відкинулась од мене, бо не могла її правдивість сусідити з убивством.

– Ох, і дурень ти! За таку красу я не тільки задрипану державну варту, а й велике князівство покинув би.

– Бо в тебе не було чи навіки заснув голос ідей! – одразу розізлився Безбородько. – Ти – лише виконавець у житті! Спалахнув і Магазаник:

– Аз твоїми ідеями тільки ходити до свиней, а не до людей.

XVI

За що вопо тільки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена Магазаника, який тепер чорним вороном налітав зі своєю шомполівкою на людську безпомічність. Правда, це він старався лише при Ступачеві, коли той приїжджав робити рознос, а без Ступача і Магазаник притихав, ще й Стьопочпі наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час має свої ваги. Вже й так за ті виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрічах самою їддю допитується, коли він устиг із простого чорта зі свічечкою перешерститися на підпомогача самому дзяблу?

Тоді жорнувате обличчя лісника відразу напухало кров’ю і гнівом:

– Не варнякайте, дідуі Ви знаєте, які тепер міжнародності й внутреності?!

– Де вже нам знати внутреності, коли ти в них заліз, як щур у борошно, – глузував старий. – Я знаю тільки одне: хто дияволу служить, той з чортом дружить. Ге ж, правду кажу?

– Це я служу дияволу?! – несамовитів Магазаник і хапався за шомполівку.

– І служиш, і служив! Не тільки сьогодні парша роз’їдав твою душу, – на щось натякав Гримич.

Від цього “щось” холонуло нутро лісника. Що ж знає про нього старий?

І знову його розтривожену пам’ять бичами молотили нашмаровані сірим солдатським милом петлі, а між небом і землею коливалися молоді, із вітром чуби. Цю минувшину не зітреш і теперішньою запопадливою пильністю.

А коли Гримич бачив Магазаника із Стьопочкою, то презирливо бурмотів:

– Який біс печений, такий і варений.

І дивно дивнеє: скільки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.

– Ви ж чули, тату, що він галамагає про нас: який біс печений, такий і варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, і вообче?..

Магазаник, зітхаючи, вбирав голову в плечі, виморщував на чолі глибокодумність.

– Не будемо підшукувати приключку на чиюсь старість, бо й так вона скоро відділиться від світу гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба допомогти: треба ще підпустити підшопоту про Данила.

– Мені ж у нього характеристику доведеться брати.

– Це одне одному не завадкь. Він уже, вважай, у мішку, тільки треба зав’язати…

– Зав’яжемо!..

Сьогодні передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повіз себе в район на догани, бо вже не має того захисту, що мав, го й стружуть з вьото стружку ступачі. Шкода хлопця, але що поробиш?

– Коли ж приїде Данило? – зітхав в кабінеті голови мельник Микола Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава Гримкча. Ще вдосвіта Ступач забив на цвяхи двері вітряка, і тепер мельник мав достогябелі нудного й непевного часу.

Старі сидять собі біля столу, прислухаються до вулиці, до вітру, що мінив та й мінив білі розкуйовджені хмари й погоду.

– То цвяхами забив двері? – журпо перепитує Гримич.

– Забив, як домовину. Гатить він цвяхи ” дерево, а мені здається – мене цвяхує. Опустився на східці, посидів, та й уже не своїмж ногам почав, обходити вітряк. Підійшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились – не бачив їхніх сліз.

– Отак і людина – зупини її працю, мимоволі заплаче.

– І звідки цей бісів ненависник узявся? І як він думав жити поміж людьми?

– Ось уже й літечко маєм, а внутрі холоднеча.

– Літа.

– І літа, і журба.

Мельник похитує головою, підводиться.

– Десь піду я собі до вітряка.

– Так він же зацвяхований.

– Хоч біля крил посиджу, хоч їхній скрип почую. А може, Данило ще вивільнить вітряк? Ти скажи йому.

– Скажу, як не доконає його Ступач.

– Не дай бог… Як тяжко на душі, коли крила мовчать, – журно каже мельник, безнадійно махає рукою й чоломкається в Ярославом, бо хтозна, що буде завтра. Щось воно не тев. І все одно треба йти до крил, які стільки напрацювалася аа свій вік і стали сизими від часу та иегоди.

На дзвіниці тривожно загув дзвін. То старий дзвонар Корній справляв подзвіння по чиїйсь душі. А Ступач і оо вітрякові справив подзвіння. То мав він серце чя замість нього ворушиться там жаба?

Залишившись на самоті, Ярослав Гримич дістав з-під лави вербовий кошик з пахучим купальським зіллям, понюхав його і почав розтрушувати по підлозі. Оці трави, чи їхній дух, чи та земля, де росли вони, навівають на нього різні думки, і їх стає стільки, що починають проситися вголос:

– От чого тільки не повигадує природа? І татарське зілля, і чебрець, і м’яту, і лисохвоста, і шелихвостів, і дурнів заодно.

Поринувши в думи, старий уже не помічає, як на лутку вікна спирається Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вірний кінь.

– Еге ж, і дурнів заодно. Але якось дурень у давнину не вмів ні читати, ні писати і відсиджувався на печі. А теперішній дурень, ох, як навчився і читати, і писати, і когось штовхати під бік чи під печінку. Це ж колись пришелепуватий кричав собі, як хотів, та ніхто й вухом не вів. А тепер він за крик має зарплату – раз, командировочні – два, добові – три, преміальні – п’ять. Піднявся дурень у ціні. От якби ліквідувати грамотність дурнів – і знову їх із посади на піч! Подумати;; яку б економію мала держава!

– Ви, діду, чогось не тримаєте на прив’язі слова, – сумно похитав головою Гарматюк.

– Коли ув’яжеш слово, ув’яжеш серце, – чотириногим станеш, – не поліз до кишені за відповіддю старий. – Ти до нашого Данила приїхав?

– Заскочив по дорозі. Як він?

– Погано йому, ой, погано стало, відколи виїхав з району товариш Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печінки переїдає.

– А він мовчить?

– Аби ж мовчав! Як вріже правду без недомовок, так не знаєш, під який грім попаде. Після цього Ступач має роботу – подавати сигнали. А в Данила одна робота – поле та ми, неперероблена стихія. Це ж отак Ступач говорить. Теоретик! Ти ще не вискочив у такі теоретики?

– Поки що ні. Де ж ваша Яринка?

– На лузі з громадільниками. Маємо не дівчину, а віхоть огню. Що то з неї буде, як ще зустріне любов? Василь одвів обличчя від старого.

– Діду, а що таке, по-вашому, дюбов?

– Любов – це той солодкий дар, з якого люди роблять гіркість.

– Оце сказали! – журно посміхнувся Гарматюк. – Передасте Данилові вітання. Та й будьте здорові! – пригнувшись, вискочив на коня, і той з копита взяв чвалом на дорогу.

А Гримич знову почав говорити сам із собою і про зілля, і про врем’я, а далі здійняв з стіни аж чорну від старості кобзу, провіг. підсушеною рукою по струнах і заграв свою улюблену:

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

Він незчувся, як до кабінету ввійшов Данило й тихенько став біля дверей, слухаючи пісню. От і віджурилася вона, і на Данила глянули сумовиті очі. старого. Він поклав вироблену руку на струни.

– То як, сину, здіймали з тебе стружку?

– Стружку столяр здіймає, а мене по-плотницьки “обтесували”.

– Ступач найбільше старався?

– Він.

– І вітряка згадував?

– І нітряка, і хлїб, і сіно, і слово.

– А хто ж йому загадав, що він удосвіта забив вітряка на гри цвяхи?

Давило відразу нозлішав.

– Таки забив?! Зараз же піду повириваю!

– Хіба тобі ще мало?

– Напевне, мало.

– Не доливай собі лиха.

І в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У двері.

– Заходьте! – гукнув Данило.

На поріг, поштиво усміхаючись, став у святковому одязі Стьопочка Магазаник.

– Драстуйте вам. Я не помішав, І вообче?

У Данила біля уст зморшками вибилась огида.

– Що тобі? Якийсь папірець на торг?

Стьопочка заграв млинками вій, підійшов ближче до столу.

– Та ні. Який тепер улітку торг? То осінь своє візьме. Характеристичку мені справну треба, бо вже, по суті, поволеньки перебрався на службу в район.

Бондаренко насупився:

– Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.

Стьопочка не дуже збентежився відповіддю, а діловито розстебнув внутрішню кишеню піджака, вийняв спочатку англійську шпильку, а потім згорнутий учетверо аркуш паперу:

– Тоді, може, підпишете? Я сам написав, не перебільшуючи та й не применшуючи своєї ролі й заслуг.

– І цю підпиту, і по дам!

Тільки тепер молодий Магазаник найоржився і мимоволі стиспуо ісулаки.

– Інтересне виходить кіно. Це ж по якому праву, чого і як ви не дасте мені довідочки?

– Отак.

Стьсшочка позлішав, витягнувся, иигриза бризнула з очей і слова:

– Тепер, Даниле Максимовичу, дасте! Ще й зрадієте, що дасте, бо такий час!

– Ти всім гендлював, то не гендлюй часом: він ще помститься за себе.

– Це ми побачимо, кому він помститься! То ніяк не дасте?

– Ні!

– Тоді наше вам! – Навіть торкнувся рукою кашкета і позадкував до порога. – Ви ще не раз згадаєте цю годину! Я вирву собі свій завтрашній день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! – І Стьопочка хряпнув дверима.

Данило зиркнув на старого:

– Бачили такого виривача? І як цього тхора могла полюбити Катруся?

Сгарий похитав головою:

– Любов спочатку любить, а роздивляється пізніш. Ти ж куди?

– До жита, до пшениці, до зірок, до вітряка.

– Ех і доля в тебе…

– Нічого, діду. Нашу долю, хоч і нелегко їй, Ступач не заб’в цвяхами!

XVII

На синіх долонях вечора темним смутком горбатився старий вітряк і в благанні простягав завмерлі руки чи то до неба, чи то до людей: звикши до драпі, до гурту, він німотно карався без них, і тихі сльози скапували з його крил, що вбрали в себе дух борошна, дух степу, материнки, усіх чотирьох бродів і чотирьох вітрів. Скільки приходило і скільки відходило людей од цих крил?! А як славяо під ними підіймались і вихрили пшеничні коси Мирослави!

Згадавши той вечір з вечорів і ті коси, що назбирували ще раннє місячне проміння, і вологі з довірою, з тривогою й очікуваииям очі, і того джмеля, що забринів їм на довгі роки, Данило нодобрішав і від крил пішов до висячого ганку вітряка. Ось він: зараз вивільнить зацвяховаці двері, скине гальма, засипле кіш і хоч на якусь часину стане мельником – добре, що знав й любить усі ті роботи, які починаються з зерна й закінчуються зерном. Напевне, йому для душі треба було стати мельником. Та, окрім своєї душі, в обов’язок перед людьми, перед землею і перед тим, що зветься часом.

На східцях ганку темніло кілька мішків: видно, привезли хлібороби зерно, покружляли біля мовчазного вітряка та й у надії, що розум переважить дурість, залишили свою працю на скрипучих, із слідами ніг східцях. Ще, здається, так недавно по цих східцях він, малий, підіймався з матір’ю, яка несла на плечах свою вдовину ношу. Із сонцем на плечі змалювати б її. Із сонцем, а не з вдовиною ношею… Був собі журавель та журавка… І не стало їх. А тобі дісталася інша ноша. Тільки б не зігнутися, не впасти під нею.

Неждано біля самих дверей вітряка щось заворушилось, а потім звелася постать людини, і по-старечому заскрипіло, на щось поскаржилось дерево ганку.

– Миколо Костянтиновичу, це ви? – вражено знизу запитав Данило.

– А хто ж іще може тут човпіти? – журбою поскрипує голос старого мірошника. – Оце на ганку серед мішків і ночувати зібрався.

– Чому ж не вдома?

– Треба ж комусь бути і тут – біля хліба, біля людської праці. Та й не можу я без вітряка, ніяк не можу – він мені в усіх снах шугає крилами. Я, чусш, навіть раю пе хочу без вітряка.

– Ой дядьку Миколо! – Данило вибіг на ганок, навхрест обняв старого, і той притулився до нього, німотно прохаючи захисту. – Міцно ж забив двері Ступач?

– Та ні, – мельник навпомацки відшукав долонею оті гніздечка, які пробили цвяхи, – бо дерево крихке, старе, як мої кісточки, потягнеш до себе – то й повискакує залізо.

– А ви вже торгали двері? – посміхнувся Данило.

– Потроху торгав, а крепко – сумнівався, бо нема в руках влади, – уже лукавить мірошяик і скоса поглядає на Данила.

– Хитруєте чи підсміюєтесь?

– Та ні, більше журюся, – зітхнув старий. – Давно ніхто не гримав на мене, поважаючи мою працю й старість. А сьогодні Ступач котив на мене і громи, і блискавки, і все страхав, що я відриваю від праці робочі руки. Чи ж знає невіглас, скільки він, коли зупиниться вітряк, озлобить рук на жорнах? Як не має людина чим думати, то думає сідалом, заздрістю та злобою.

Слухаючи мельника, Данило втиснув пальці обох рук у щілину між обшивкою і дверима, потягнув їх до себе раз і вдруїе;

шорстке дерево вп’ялось у тіло, вигнулось, відскочило від обшивки, і в темені вітряка забовванів старезний король.

– Ось і маємо радість чи параграф, – знову зітхнув мельник. – Життя! Так що тепер: постоїмо перед порогом чи підемо до крил?

– До крил!..

І от у щем і невпокій приходить радість чи подоба її: поволеньки, ще вірячи й не вірячи собі, заскрипіли крила, заскрипів король, задзвеніло зерно на стінах ковша і зашелестів несмілий теплий струмочок борошна, на якому тримається хліборобська доля. Мельник підставив під нього руку й сам собі сказав:

– Життя!

“Таки життя, яке воно не є”, – в думці відповів йому Данило.

Та не встиг мірошник ще взятися за дерев’яну згрібачку, як знизу, на східцях ганку, швидко загупали чиїсь нетерплячі крокм й незабаром на синім отворі дверей чорним хрестом розіп’явся захеканий Ступач. Певне, від обурення на ньому ворушились торбннп галіфе. Відхекавшись, він витріщився на мельника:

– Діду, як ви посміли? Під суд захотілося? Хто дозволив пускати вітряк? Хто?! Чого мовчите!

– А коли я не хочу говорити з тобою? – несподівано відрізав сумирний мірошник. – Бо що ти мені і людям? Ти вже скоро не тільки з людьми, а й з богом будеш позиватися { все, навіть йемлю, на безплідність зведеш.

Ступач отетерів, і навіть у сутінках було видно, як осінньою водою гусли його очі. А Данило раптом почув у вітряку жалісивгудіння бджоли. Чи то заблукала вона сюди, чи, відробивши своє, забилася на останній спочинок.

– Діду, іще раз питаю: хто дозволив тобі молоти? – вже лиховісним сичанням запитав Ступач.

– Господар.

– Який господар, коли я наказав?!

– Це я дозволив, – спокійно обізвався від коша Данило і почав сходити вниз.

– Ти?! – Ступач на мить оторопів. – Для чого?

– Щоб декому нагадати: вітряк має крила, людина – теж.

– Знову за своє? – трохи притих Ступач. – Залізти б рукою в твою душу.

– Залазити в чиюсь душу – це таке ж злодійство, як залазити в чужу комору.

– Тобі ще мало було в районі?! Тебе ще мало вчили розуму за ці дні?

– Щось я не помітив розуму в одного із своїх навчителів.

– Так скоро помітиш! – скипів Ступач. – Досить уже панькатись із тобою, бо ти надто зарвався. В печінках сидять твої підозрілі дії!

– Орати, сіяти, жати – це підозрілі дії?! – не витримав тону Данило, безрозсудство прорвалось у його слово, і він, як ножем полоснув по живому: – А як зрозуміти дії декого, хто їсть наш хліб-сіль і толочить наші душі?

У Ступача затремтіли губи й важке підборіддя.

– Конкретно: це про мене?!

– Вгадали.

– Чим я толочу їх? Чим?!

– Своєю абсурдною підозріливістю і примітивізмом виконавця. Землі виконавця мало. Селянинові – забагато.

– Он як!.. – на якусь мить розгубився Ступач, зиркнув на мельника, потім на Данила. – Вийдемо звідси.

Киплячи обоє, вони вийшли з вітряка, і синя чаша вечірнього степу облягла їх пахощами літа і шуганням крил. Чи це крила вітряка, чи недосяжні пташині крила, що пролітають над нашим віком? Помовчати б у цю тиху годину, подумати б про життя.

– То я, по-твоєму, лише виконавець? – клекочучи від обурення, запитав Ступач.

Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у слові! Та ба, ніякої тобі хитрості, обережності.

– Не просто примітивіст, а ще й гірше, – Бондаренко поверх Ступача глянув на край світу, що саме з-під землі видобував першу скибку місяця.

– Ще й гірше?! “Ось коли ворог обізвався”. Який я ще маю злочин? – запитав ніби глумливо, хоча весь аж тіпався від злості.

– Один з найбільших: ви своєю підозрою четвертуєте віру в людину. Ще в перші дні революції великий поет сказав, що вій хоче слухати музику революції. А ви все думаєте не про життя, не про музику, а про подзвіння над людиною.

– Йому ще віри й музики захотілося в такий час! – їв грудях Ступача забракло повітря. – Оце ти, враже, і скажеш на своєму суді! – видихнув задуху.

– Навіть на страшному.

– А він і буде страшним! – ошалівши, вигукнув Ступач погрозу. – Я тебе, розумнику, нагодую кров’ю!

– Хлібом, хлібом треба годувати людей, бузувіре! – обернувся Данило й навмання пішов у луги.

Ступач схаменувся: “Що я сказав? Що?! Невже це осліплення розуму?.. А коли не ворог він? Але чого так багато папірців на нього і чого він сам такий? Певне, й дідько не розбереться в цій круговерті”.

І в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава.

– Стьопочка?!

– Еге ж, Прокопе Івановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я й мотнувся шукати вас… От чули, що Бондаренки сказав у вічі! А знали б, яке позаочі говорить! І найбільше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох, як я боюся ситуації: коли не ви його, а він вас… А як я залишуся без вас?

– Стьопочко, ти набріхуєш на Бондаренка? – І Ступач схопив нашіптувача за груди.

– Отакої! – ображено похитав головою Стьопочка, ображено покліпав віями. – Він теж мене і улещав, і хапав за груди, коли я приходив по характеристику. Все хотів, щоб я подав голос проти вас.

– Це правда?

– А який Стьопочці інтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе Івановичу, ініціативу сьогодні, бо хтось проявить її завтра, то й спізнитесь на свій поїзд.

Ступач здригнувся і, не прощаючись, швидко пішов до села.

– Оце так. Наче ошпарений півень побіг, – знизав плечима Стьопочка і задумався. – А чого він сам так пізно бродить, по лугах та полях? Це, про всякий випадок, теж треба взяти на заміточку, бо що буде, як не він Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? І гарний чоловік, а все може бути… – І Магазаник поліз до кишені по записника.

“Хіба ж ти людина? Бузувір, та й більш нічого, – в який уже раз повторив у думці Данило. – Та не один мовчить, і гнеться перед тобою, і годить тобі, неначе лихій болячці. Ну, не всякий може собі наплювати в душу. Коли маєш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власної охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шеретується на папірцях цього самодура”. Безмірна туга налягла на чоловіка, він похилив голову і ніби поменшав.

– Вечір добрий, Данило Максимовичу! – тихенько від лугових верб проспівав дівочий голосок. – Чому в присілок не йдете? – Псрод цим з граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, місяць тепло грав на її зіницях, на вогких довірливих устах і косі.

– Ще встигну, дівчино.

– Устигнете? А хтось когось чекає – дочекатися не може, – наспівне струмком жебонить дівочий голосок, та і в цьому наспіві вчувається смуток.

– Може, і тебе хтось не може дочекатись, – приязно, з невеселою усмішкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорової імли.

– Мене вже не чекає, – здригнулася дівчина, і місяць погас у її зіницях.

– Чому? – насторожився Данило. – Кажи – щось трапилось у тебе?

Катруся похнюпилась, махнула рукою, під навскісними стрілками бровенят залягла печаль:

– Ет, краще не треба.

– Чому ж не треба? Може, чимось пособлю.

– Тут, надійсь, запомочі ніде шукати, – тополькою затремтіла дівчина.

– Говори, Катре! – вже наказує Данило.

– Ви ж знаєте, цими днями трапилось лихо з моїм рідним дядьком, – болем і довіром глянула на нього.

– То й що з того?

– А Стьопочка після цього відразу й відкинувся од мене… Бо він оце в район вискочив… Думає ще й далі піти, то й говорить, що дружба зі мною йому на характеристику ляже.

– А на серце йому нічого не ляже? – врізалась лиха складка в міжбрів’я Данила.

– Про серце в характеристиці не пишуть, там тільки дані треба…

– Тоді, Катре, добре, що він зарання відкинувся од тебе. Не запаршивлений заєць, а справжній орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що під руку попадеї Ти ж у нас як зіронька, а він каплун недорікуватий, і вообче… – перекривив Стьопочку.

Катря з подивом і вдячністю глянула на голову.

– А ми каплуном Ступача прозвали.

– Ступача? І за що його так прозвали? – аж повеселішало чоловікові.

– За безугавний крик. Тільки ви, Даниле Максимовичу, не заїдайтеся з ним – недобрий він чоловік. Це такий, що злобу і в могилу забере. Не рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А ви дуже потрібні нам. Так усі кажуть у селі і бояться за вас.

– Спасибі, серденько, – обома руками притримав дівочу руку. – Як ти гарно місяцем підвела свої уста.

– Ой, таке й скажете, – Катря соромливо посміхнулась, потім стулила уста і, несучи в своїй чистій душі перші дівочі страждання, пішла в сріблясто-зеленаву синь вечора.

“Чом тобі не царівна?!” – подумав Данило і, минаючи копиці, почвалав у поля.

Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як знизу дихає колос, а згори випадають роси і місячна обніж. З настою одволоженого полину і жита гніздами пробивався дух заспулої березки, в її медвяну піжність впліталася пряна гіркуватість глухих ланів.

Данило зупинився на гінній дорозі, де сходилась сивина жита і перша, тьмяна при місяці, золотінь пшениці, одірвав од колоса одвислу квітку березки. На долоні її скручене, в рожевій одяганці, тільце підпливло сльозами, і така невтішність була в кожній її складці, що знову подумалось про людське горе.

Заворушились кляті питання, кляті думки і болі; вони звідусіль лізли в голову, справляли там і похорони, і поминки. І вже очей і серця не тішив ні дитячий шепіт колоса, ні тихий зоряний пил, ні місячне марево. А воно сіялось і сіялось на срібно-димчасті поля, на далекі хати, присипляло людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона…

“Бач, він мене кров’ю нагодує, бо я не пригнув своєї душ” до його ніг”, – побачив ненавистю начинені очі, і недобрі передчуття зворушились біля серця. Стиснути б його, одірвати рукою всі болі. Та не ті ткачі Їх ткали, ох, не ті!

У житах щось зашаруділо, і незабаром на дорогу викотився їжак. На його оброшених голках дробилися місячні скалки. На мить він зупинився біля людської тіні, засопів, принюхався, оббіг її і зник у пшеницях.

“Ти, їжаче, маєш сотні голок од гадюки, а як рятуватись людині од своєї напасті? Навіть коли трапиться зі мною лихо, про нього заговорять, озираючись на всі боки… Еге, а дід Корній не озирається”. Спробував Ступач настрахати й діда, викликав його до сільради, поставив перед собою, а сам, сидячи, повів допит.

Старий слухав-слухав, хитав головою, а далі й сам заговорив, наче суддя:

“Чого ти, чуєпт, розсівся перед моїми літами, перед моїм смутком і сивиною? Хіба для цього тебе вчені вчили, а держава на посаді витримує? І де ти такої непоштивості до людей нахапався? Думаєш, усе починається з тебе, з твоєї недоумкуватості, яку ти хочеш поверх розуму поставити? З недоумкуватістю та непоштивістю можна Йти не до людини, а в свинушник. Що? не подобається моє слово? А кому ж твоє, залякуванням начинене, подобається? І чому воно оплачується нашими грішми і сльозами? Але це до недалекої пори, до недалекого часу…”

Згадав про це Данило і охопив голову руками.

На розтоці, де закінчувалися землі його села, зачорнів старий хрест, поставлений ще в двадцятому році, коли тиф перетягував людське життя на кладовище. І зразу ж у долині за хрестом тихо-тихо жебоніла-завмирала степова криничка, її теж у двадцятому році, зразу після бою, викопав партизан Михайло Чигирин. Скільки про його відчайдушність було складено билиць і небилиць, навіть таких, що він знався з нечистою силою і тому був заворожений від кулі та шаблі.

Веселоокий Чигирин не дуже й журився такими вигадками, а коли його страхопуди питали про це, він, похитуючи головою, насочувався таємничістю і лише коли-не-коли ніби знехотя кидав:

– На нечистих можна і нечистого випускати, щоб свій свого боявся…

Добувши живого ключа, Михайло Чигирин почекав, поки перечиститься вода, набрав її у брезентове відро, підхопив його списом, скочив на коня і гордовито поїхав полями до вітряка, де після шалу битви під крилами спочивали його побратими…

Тепер постарілий Чигирин справно головує в сусідньому селі, інколи, хитро примруживши око, ганить Данила за непотрібний запал і прямолінійність, бо ж деколи треба пожаліти розумного лоба, щоб не відповідало дурне нижчеспиння.

Це повчання так гарно виходило в нього, що Данило, забувши свої прикрості, починав розпогоджуватись чи й сміятися, і вони разом їхали в поле або до партизанської кринички, за якою тепер потроху доглядає дід Корній. Він задернив її, викохав над нею плакучу вербу, а біля неї приладнав на двох стовпчиках ослона, по боках якого вниз головами звисали дерев’яні черпаки. Відрадно було старому дивитись, як б’ється серце ключа, як нерівно дихав вся криничка і наспівно перечищає води. Тоді приходили на пам’ять різні роки, навіть такі, що були чи й не були, і гори Болгарії, на яких він підтікав кров’ю, і його Меланка, що відійшла від нього.

“Життя…”

Данило підійшов до забутого хреста. Давно вже на ньому нічого не було, окрім сірих печаток лишайників. А тепер тут він помітив рушника з вишитими голубами. Чия змучена душа принесла його на перехрестя глухих доріг?..

– Не спиться, сину? – обізвався позаду глухий, із тютюновим хрипом і з задавненою простудою голос. Од партизанської іфнппчкп до нього, похитуючись од ваги років, підійшов дід Корній. Він подав голові обплетену жилами і до блиску протерту чепігами та мотуззям дзвонів руку.

– Не спиться, – вклонився старому. Дід Корній одним смутком глянув на рушника, потім на Данила.

– Звідки ж, дитино, така зловісність упала на нас? Ти не думав над цим? Чи за планами заготівель, виконання і перевиконання не було часу думати?

– Ох думав, діду, вже думки й голови не тримаються.

– А хтось, певне, не дуже боліючи і думаючи, вхопився за чорні папірці, за крик, за мітлу залізну й заробляє на цьому видвиженіє. А дурість на видвиженії наробить нам достогибелі лиха: одних людей причавить, других поверне до бога, третіх – до злоби, розумним пригасить розум, і вони замовкнуть у журбі, а нахабним примножить нахабства, і вони підуть красуватись, як мухомори. То чи ж прийде, сину, через таку скруту справжня мудрість до нас?

– Неодмінно прийде, діду Корнію, неодмінної Інакше не може бути, – з вірою і мукою глянув на старого… – От побачите! Дід сумно похитав головою.

– Може, й так, може, й так, вам, молодим, видніше. Це мені і Михайло Чигирин казав. А я, чуєш, уже духом надломився – людина єсмь, стара людина. Думаю і журюся: чого ж те добро має йти по наших смутках?

І на це Данило нічого не зміг відповісти. Мимоволі потягнувся до старого, обняв його і, боячись зрадливої сльози, швидко пішов до своєї Мирослави.

А старий ще довго, похитуючи головою, дивився йому вслід, потім глянув на рушника, перехрестився на голуби кохання та й почав думати і про житейське, і про те, що вже зазирнуло йому в притомлені мудрі очі, кликало в останню дорогу.

“І напрацювались, і надзвонились ви на віку, – поглянув на свої роками підсушені долоні. – Час, щоб і над вами хтось задзвонив. Тільки хто? Не всякий тобі розуміє тужливу душу дзвонів. Чи не пора сходити до вербівського дзвонаря? Напевне пора…

Далекі світи, і зорі, і місяць, і рухливі поля, і луки з копичками сіна, і дзвіниця підступили до старого; прислухаючись до нерівного подиху землі, у думах, у тривогах, у гірких сподіваннях поволі пішов верстати свою останню путь дід Корній.

Ось він вузенькою стежиною увійшов у безгоміння червоних пшениць, стебла яких тримали на собі і вбирали в себе імлавість петрівчаиського сну. До старого звідусіль потяглися золоті сережки одволоженого колоса, потяглася і дрімота, і в тіло поволіповолі почала всотуватись пряжа далеких-далеких років. Аж оглянувся довкола, чи не побачить їх. Та побачив тільки тіні, що крадькома переходили з поля на поле.

Хіба ж не цими полями жнив’яної пори він повертався додому зі своєю проворною чорнобривою дружиною, на руках якої то плакав, то агукав, то спокійним снопиком засинав біленький вузлик? І тоді не треба йому було ні маминих грудей, ні маминої колискової, бо її шепотіло колосся, шепотів білочубий сон, шепотіли чотири броди, і припнуті, і неприпнуті човни на них, і верби над ними.

– Ти тільки поглянь, як воно спить! – щасливо оберталась до нього дружина, і вони обоє нахилялись над сном дитини.

– Гарний буде орач, як знайдеться для нього земелька. Шестеро, немов сонцем перекупаних, красенів-орачів народила йому дружина то в полях, то в лузі біля бродів, то в хаті, у вікна якої завжди заглядали чи соняшники, чи сонце. Війни переполовинили їхніх синів, а журба забрала дружину на цвинтар, і найбільшою втіхою стали на старість йому дзвони та онуки. Добре, що хоч у них, поки малі, менше клопоту, аніж у синів. І чи то далекі роки, чи колос, чи хата обізвалися йому:

Ой колишу колисочку,

Ой колишу колисочку

Яворову,

Щоб у ній росла,

Щоб у аій росла

Дитина здорова.

Він простягнув руку над полем так, неначе в ній було зерно, і сказав далині: “Ростіть, діти, здорові, ростіть гарні, ростіть працьовиті й добрі”.

Ниви вбирали в себе тиху мову старого, як вбирали колись його посів, і вбирали посів місяця, і голос перепілки, що комусь радила заснути на ніч, а йому назавше. Та хіба це страшно, коли ти чесно звікував свій вік?

Хлібами старий вийшов до татарського броду, що спав і не спав під сплески хвилі і риби. Отут колись ординці гнали ясир до Криму та й до одного загинули від війська Івана Сірка, як має гинути все жорстоке у світі. І досі в негоду стогнуть оці береги, бо тяжкий час ходив по них і втиснув свої сліди у пам’яті землі.

Од татарського броду Корній добріз до дівочого, де на лузі чи то стояли, чи то потроху ворушились ошатні копиці сіна. А на плесі, немов діди, сивіли й шш.шш за течією віхті туману. Ось у цьому броді під новий рік він перестрів свою долго – свою Меланку, що поверталася від рідні з присілка. З несподіванки вона скрикнула, потім засміялась, наче срібло розсипала на підсинене срібло снігів.

– Ти чого смієшся? – не знайшов кращого спитати, а в душі щось тенькнуло і зупинилося.

– Бо тебе побачила, – такою посмішкою окинула його, ніби весна стала поруч із нею.

– Такий я гарний тобі?

– Як місяць молодий.

– Умієш ти сказати, – забурмотів розгублено і взяв її за ручата, вони здригнулись, шарпнулись, а далі притихли в довірі, в чеканні.

– Замерзли?

– Замерзли, Корнію.

– Тоді я шапкою погрію їх, – скинув свого високу бирку. Дівчина почала віднікуватись, та він втиснув її руки в шапку і пішов кригою до берега. А в березі, біля засніжених вербичок,

Меланка так славно заспівала йому:

Ой учора ізвечора

Пасла Меланка два качора.

Ой пасла, пасла – загубила,

Пішла шукати – заблудила.

Ой вийшла у чистеє поле,

А в полі Корній плужком оре.

Ой оре він, оре ще й сів,

А за ним рілля зеленів…

Наорався і насіявся він за свій вік. І чорніла, і зеленіла, і сивіла перед ним і за ним рілля, а тепер уже й він посивів, як довгий вік. То й пора прощатися зі світом. І очима прощання подивився на ті старі верби, що були вербичками, коли біля них стояла його Меланка.

“Спать підем, спать підем…”

З шелестом ниви, з шелестом старих верб, зі співом перепілки він дійшов до села і попрямував до дзвіниці, в якій і тепер дрімали і святкові, і скорботні голоси його дзвонів. Корній відчинив двері дзвіниці, і враз така слабість охопила його, що мусив, тримаючись їа. варцаби, опуститися на східці. Невже оце прийшло воно?

Місяць падав йому па сиву голову і випадав з очей, в леваді озивався деркач, а над головою не дзвеніли, а шелестіли дзвони, та все одно їхні голоси почали заходити в тіло, і все воно озвалось гудінням. Тоді скоріше, скоріше до внуків, бо й попрощатися не поспееш..

Утомлений, спітнілий, він ледве дочапав до свого двору, а з двору до садочка, де, розкидавшись, спали білочубі внучата, як колись спали його сини. Надивившись на те, що звалося життям, він нахилився до дітей, торкнувся до них устами, а дзвони, що затоплювали тіло, почали підіймати його вгору. Він випростався, рукою, паче землю, поблагословив онуків:

– Ростіть, діти, здорові, ростіть гарні, ростіть красиві й добрі. Прокинулась його . наймолодша невістка, що мала спокійну, дрімливу красу, глянула на батька, скрикнула:

– Ой таточку, що з вами?! – Дрімливість звітрилась з її обличчя, продовгуватих очей і довгих вій, а руки хрестом лягли на груди.

– Нічого, нічого. Не тривожся, донечко. Це вже моя непевна година за деревами стоїть, – і оглянувся, ніби міг її побачити. – Не буди дітей. Може, до ранку перебуду біля них…

Та дзвони, що були в ньому, зойкнули і почали згортати крила…

XVIII

За татарським бродом молода ніч темнила і висвічувала присілок. Уткнувшись у тепло пагорбів і долинки, він спросоння погойдував підсинені оселі, чорні тополі і сизі од старості журавлі. Біля присілка білояра пшениця була молода і вища, а горді соняшники стояли, як слов’янські вої, – щитами па схід. У плесі ворушились затонулі тіні хат, на них сторч головою дрімали підгонисті лелеки. Десь у густих тінях саду воркували молодята – любов, як і злочин, шукає темноти.

У Шляхових скрадливо скрипнула хвіртка, насмішкувато обізвався дівочий голос, і у відповідь йому бадьоро пролунав надтріснутий тенорець:

– Наше вам! І ти – того, усякої обмови на мене не слухай… Стьопочка не підведе – Стьопочка усю культуру понімає… – Показавши руками, шиєю і поглядом, як він розуміє всю культуру, Стьопочка хвацько вискочив па велосипед, для форсу дзенькнув дзвоником і гордовито виїхав на вулицю.

Побачивши Данила, він спочатку по-заячи пригнувся біля руля, скособочив погляд, а потім підняв руку і покивав нею і головою у стилі начальника своєї контори:

– Наше вам, Даниле Максимовичу! І хоч як невесело було Бондаренкові, та він зупинив недалекого, але спритнуватого жовтодзьоба:

– Ти, Стьопочко, не заблудився часом?

– Я? Хі-хі… А чого мені? Вроді дороги не знаю, – опустив одну ногу на землю, розвів по боках чижикувато-хитренькі очі.

– Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече обережно зирнув на хвіртку Шляхових, приклав палець до вуст і перейшов на шепіт:

– Бачите, з Катериною, теє, неув’язочка вийшла. Вона, Даниле Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись – дівчина, і на рівні щодо симпатичності, і прочее. Але самі, як ділове керівництво, розумієте: вона може кинути тінь на анкетку. А на даному етапі анкетка – неабияке діло для мене, бо Стьопочка ідейним стає.

– Уже прикинув, значить! – недобре подивився на округле, –насочене награним оптимізмом обличчя Стьопочки. “Цей гноєвоз найсвятішу ідею забруднить. І чим тільки міг він Каїрі закрутити голову – ні виду, ні стиду!”

– Ви не сумнівайтесь, я правильно прикинув, – довірливо заспокоює Стьопочка.

– Тоді не буду сумніватися, – примружився Данило. – ІІу, а Шляхові, думаєш, не кинуть на твою анкетку тінь?

– Ні, тут усе перевіреної – бадьоро, з чийогось голосу проспівав Стьопочка.

– Може, й так, а може, й ні. А ти часом не чув, як Шляхових по-вуличному звуть-величають?

– По вуличному? Цар! Абощо? – В Стьопочки від якоїсь думки з обличчя враз зіскочила хитруватість, воно стало розгубленим. – Абощо? – вже злякано повторив.

– Та нічого, взагалі. Але пішла чутка, що це пов’язане з династією Романових.

– Невже є такий слушок? – причмелено запитав Стьопочка і вже з недовірою і острахом зирнув на хвіртку та й проволік трохи далі од неї велосипед.

– Гляди, а то ще в царенки вскочиш, порадуєш увесь закордон. Йому таких кандидатів тільки подавай.

Стьопочка скривився, поліз рукою до потилиці, а Данило не витримав – розреготався.

– Я так і анав, що ви жартуєте, – ожив, догідливе хіхікнув Стьопочка. – Натає вам! – і поїхав до татарського броду, роздумуючи, як і чим укусити просмішника. О, на самоті Стьопочка так міг відповісти своїм напасникам, що їм і не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на даному етапі – це боротьба, а не дурні насмішечки. Стьопочка гордо нажабився, губи його від злості витягнулись і потоншали.

На подвір’ї Мирослави дрімають стіжки сіна. Біля перелазу з чорних черешень одвисали важкі краплини ,роси, і земля озивалась на їхній перестук. Скрипнули двері, на порозі застигла гнучка дівоча постать з косами русалки.

– Данилку, чого так пізно? – ображено і радісно прошепотіла вона, погойдуючись на порозі, за нею погойдувались розплетені коси.

– Ніби скучила?

– Безсовісний, – відкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей.

– Справді безсовісний?

– Скучила за тобою, так скучила, – з довірою потягнулась до нього.

І чи то від пережитого за щ дні, чи від чогось іншого – до грудей Данила підкотилася така хвиля вдячності до дівчини, до її віри і любові, що аж защеміло під повіками… Невже не розуміє, що тінь уже лягає чи й лягла на їхню любов… Чим воно тільки закінчиться?.. І дивився на свою дівчину, як на світанкову зорю, а далі, немов шукаючи захисту, так пригорнув її, що Мирослава перелякалась:

– Данилку, рідний, що з тобою? Так перед смертю обіймають… Ой, що я, дурна, сказала? Налякав ти мене.

Він задумано подивився в нічну далечінь і насилу стримав зітхання.

– Не говори про це, бо ніхто тепер не знає, що воно робиться!

– Хтось, може, й знає, але хто? Ти вечеряв? – заспокійливо поклала йому голову на груди, а він вплів руку в її коси.

– Вечеряв з косарями.

– І знову галушки?

– Галушки.

Вони зайшли до хати, її долівка димілась місячною курявою. Данило легко підняв дівчину на руки, бережно поклав на ліжко, застелене паеманистим рядном, і схилився над нею.

– Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, – посміхнулась і зітхнула Мирослава, і зітхпулп її вузькуваті грудп. Він торкнувся до них рукою. А в цей час почулося гудіння машини. Чого воно так насторожило його? Гудіння наростало, у вікна вдарило світло, і перехрестя рам, переломлюючись, злякано шугнуло на стінах і столі. Данило скочив з ліжка.

– Ти чого занепокоївся? – здивувалась Мирослава.

– Нічого, нічого, – тупо глянув на вікна, що деренчали від двигтіння машини. “Зупиниться чи ні? Пішла далі. Що це зі мною?” Він знову схилявся над Мирославою, зазирнув у її напівприплющені очі. – Як добре, що й ти е на світі. Найкраща!

– Так уже й найкраща?! – Від щастя у неї пробились ті низенькі звуки, які завжди нагадували таємничість материнства і так хвилювали його. – Тільки без цього! – відкинула парубочу руку.

– Можна й без цього, – пробурмотів, пригортаючи її до себе ї задихаючись од пахощів її кіс. – Чим вони пахнуть у тебе?

– Степом, любий.

– Євшан-зіллям теж?

– Напевне. А в тебе чуб – столочене жито.

– Аби тільки столочений чуб…

– Засни трохи.

Він поклав руку на її перса, і вона не відкинула її, а знов повторила:

– Засни, любий. – В її голосі озвались не любощі, а материнська турбота…

Сон якось непомітно віддалив його від дівчини,, перекинув у притемнілий степ, у цвітіння соняшників і в луги з свіжими копичками сіна. А Мирослава довго-довго дивилась і надивитись не могла на свого Данилка, який навіть у сні сердився на свою долю. З такими жалямц-думками й вона увійшла в сон.

І незчулися, як на подвір’ї м’яко загупали чиїсь кроки, як вникнули росами наполохані черешні, як зашипіла земля. Казка июбові, молодості і ночі приспала обох, бо зараз на білому світі, на чорній землі їх було тільки двоє.

Але ось на вікно, як нічна птиця, опускається чужа рука, перелякано дзенькнула шибка.

– Ой, хто там? – скочила на долівку Мирослава. За нею місячним промінням метнулися коси.

– У вас Данило Бондаренко? – чує він знайомий голос і не розуміє: чого він тепер забрів сюди?..

Скочити у вікно? Данило підняв фіранку. З вікна біла ніч насовується на нього, наче вся хоче увійти в його очі.

Рука настирливіше дзьобає шибку.

– Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?

– Хто це? – злякано дивиться на Данила.

– Напевно, з колгоспу хтось, – обдурює її.

– У мене, у мене, – полегшено зітхнула Мирослава.

– Хай вийде надвір.

– Що ж це, Данилку? – знову тривога вчепилась у дівоче серце.

– Нічого, нічого, – як міг, заспокоював її, а в голову гупала та сама думка: “Як же це?.. Невже найкращий друг заарештує його?”

– Не йди, Данилку, я боюся! – Мирослава охопила його, коли він став на поріг.

– Почекай, люба… Заспокойся, я зараз. Якесь діло є до мене. – Одірвав од себе дівчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвірка, а він, чуючи, як його знекровлене серце пропоїіскують холодні потоки, вийшов із хати.

В тіні біля порога насторожено стояв Гарматюк. Він, заскрипівши новим ремінням, ступив крок уперед і чужим, одерев’янілим голосом прохромив йому груди:

– Даниле, ти заарештований.

Гойднулось, вибухнуло небо, і шалено захугувала перелякана зоряна метіль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, і стріха, і тіні. Він хоче руками притримати їх, але це може здатися, що він підіймає їх угору; тому прикладає руку до серця, що опустилось донизу, але не чує його, тільки чув, що пусткою стала його душа.

– За що? – питає не голосом, а пусткою душі, що, здається, аж загуділа. – За що?

– Є санкція Ступача.

Навстіж розчахнулися дворі, і Мирослава упала на Данила.

– Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся.

– Та заспокойся, Мирославе. Треба у місто поїхати, – навіть якось зумів посміхнутися їй і покласти руки на коси. Чи вже війнуть вопи колись на нього пахучим дощом?

– Уночі їхати? – заглядає йому в очі, і він ховає їх од пої.

– Уночі. Після Купала ніч переважає день. Ти не замикай двері – я скоро приїду. Чуєш: не замикай двері!

– Справді? – радість одразу висушила їй сльози. – А я так чогось налякалась… – несе йому винувату посмішку і поглядом, і устами… – То я буду ждати…

– Жди, кохана… Кожному потрібне чекання жіноче, – поклав руку на її міжпліччя і легенько підштовхнув у сіни. На що він сподівався? Коли за нею зачинилися двері, зітхнув і крізь зуби сказав Гарматюку:

– Ходімо.

Зразу ж аа хатою бриніла і солодко пахла росяна гречка, за нею, мов слов’янське військо – щитами на схід, – стояли соняшники, вони чекали сонця, і Данило позаздрив їм; він уже перед собою не бачив сонця – воно було позад нього.

Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В його серцевині відпочивав після праці джміль, з його прозорих крилець стікала місячна роса.

– Де ж твоя машина? – кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством поглянув на вчорашнього друга. У того холодний піт стягував обличчя, на скроні тіпалась і корчилась неспокійна жилка.

– Машина до твоєї хати поїхала.

– Мене там шукають?

– Очікують.

– Чого ж ти?..

– Ет, не питай… Хіба так думалось… Даниле, скажи, як на духу: ти не знаєш, не догадуєшся, за що тебе?..

– У вороги вписали? – різко підказав Данило. – Знаю, догадуюся.

– Справді? – ще більше спохмурнів Гарматюк. – Ти можеш сказати?

– А для чого це тобі? Веди вже до тих, що чекають на мою душу.

Гарматюк зітхнув:

– Ще встигнемо, нема куди поспішати… Аби ж можна було на якомусь рентгені просвітити людську душу… То за що?

– За те, що я не схотів дворушничати ні перед крикливим Ступачем, ні перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землі їли хліб, за те, що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла і зриваю графік Ступачеві, бо люди їдять не графік, а хліб. Та збайдужілим, промерзлим серцям головне не суть людяності, а криклива цифра. Ступачі ж знущаються над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зуміли на свою безплідність і невігластво натягти одяганку ортодоксальності і модних фраз. Така ліва одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королі були голі. А я хочу, щоб на землі хліб ріс без людських сліз. Поглянь на моє поле, то й побачиш мою душу. Хіба таку пшеницю, таке жито, таку гречку, такі соняшники могла викохати ворожа рука? Ти віриш у це? Ти ж сам біля землі ходив! Віриш?

– Не вірю, Даниле, – тихо відповів Гарматюк. Він гойднувся, обняв свого друга, притулився щокою до його щоки, але не поцілував. – А тепер іди, Даниле. Іди, куди бачиш, куди знаєш… Ну, якщо спіймаєшся, маєш казати: не бачив мене. Ми розминулися. Не підведеш?

– Та що ти? – розгубився Данило. – Хіба я тебе коли підводив… хіба що зараз… А як же ти?

Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах:

– Може, викручусь. Може… Хай ніколи між нами не ляже братовбивство. Іди.

– Подумай – голову закладаєш! Хлопець позлішав:

– Ет, помовч про голову… У село не заходь. І до Оксани теж, Іди, пора!.. Тільки ж куди ти підеш?

– До Ступача! – і стиснув кулаки.

– Навіжений! – обурився Гарматюк.

– Який уже є.

– І що ти будеш з ним робити?

– Витрушу мерзенну душу!

– Хапайся за трохи розумнішу думку. Даєш слово честі, що не підеш до Ступача?

– Мушу дати, – похилив голову Данило. Гарматюк обняв його і тепер поцілував у щоку. Вірячи й не вірячи, Данило, заточуючись, пішов до татарського броду, в якому сторч головою зависли хати і лелеки на них. Біля берега озирнувся. Коло соняшників уже не було його друга.

XIX

Ніхто пе знає, де його доля: попереду, позаду чи збоку. Він вірив, що попереду – в роботі, в невсипущій роботі, в любові до землі, до колоса, до людини.

До цього страшного вечора він мав дуже багато любові: і до вірних дівочих очей, що чаїли в собі знаду і чари, і до сивої мудрості, в надбрів’ї якої сходилося два віки, і до материнства, що біля персів несе не білі вузлики, а наше майбутнє, і до того далекого орача, що під обрієм ішов за плугом, і до тієї жниці, що тримала на руках снопи і літо, і до тих лелек, які вдосвіта будили його або він будив їх.

Данило любив, як, вигинаючись, б’ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину на жито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійне сіяв у рахманну землю зерно і надії, а вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні – тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба і золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бентежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї своєї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих спокійних орачах.

Ось і зараз заграла вода в корінні, але він не зрадів – здригнувся. Це все, що було його, – вже не його, і вже не господарем він іде по своїй землі, а сполоханою тінню, яку лякає спів води в корінні і сплеск весла в татарському броді. Гей, броде татарський… Два береги, два місяці тут, а життя одне, та й те неповне…

Велика образа, великий біль і перша втома духу скволили його тіло, роз’ятрили серце, тьмарили мозок. От і ввірвалась у твою молодість туга осені, і не викинеш її, і не спекаєшся її.

Жаль було себе, жаль було ділечка і задумів своїх, жаль було світа всього, па який ще й надивитись не встиг. Знав тільки одно: за цей світ, за рідну землю зумів би достойно вмерти. І на полі бою він був би косарем. Так чому ж Ступач робить його ворогом? Оте копито, що звикло вбивати свої примітиви в голови та цвяхи у вітряки? Будь-що-будь, а він повік не стане глиною в таких руках… Як же не станеш, коли тебе вирвали з землі, мов стеблину з лану, що тільки-тільки почав красуватися.

Скошеними від болю очима, очима прощання він поглянув на татарський брід, де горбкувата вода бавилась у піжмурки із місячним промінням, на долину, за якою імлилося болото. Ось туди йому, певне, мандрувати: якщо и буде погоня, навряд чи хто зважиться поткнутися в це гибле місце. А може, й справді треба було не господарем, а потакачем тихо сидіти в своєму дуплі й усе робити з чужого голосу й наказу, хоч би яким він був. Ні, він не завинив ні перед людьми, ні перед державою. Оце тільки й може бути його виправданням. Але як мало цього Ступачу, котрий забув, що минули часи колінкування. Що ж у тобі, Ступаче? Ложка підлості, ложка догідливості й відро шанолюбства! Так невже ця суміш має нести комусь загибель?

Завія думок. Темна завія думок. Данило борсався в ній і виборсатися не міг, він ішов із нею, із болями і скалками холоднечі й остраху. А над ним, на блакитній оболоні неба, висяював місяць і срібними вервечками підтягував до себе й погойдував обезлюднілу землю та її тіні, погойдував, як і тоді, коли Данило, падаючи від утоми, повертався з матір’ю додому. Тоді місяць сідав на плече матері, де погойдувався серп, тоді руки матері віяли доспілим житом і материнкою, а на її устах лежав удовиний смуток.

– Утомилась дитина? Ось ми зараз додому прийдемо, вечерю зготуємо… – На хвилину повернувся до свого дитинства, до материної руки, побачив її плече, на яке сідав місяць, почув її пісню, в якій жив собі журавель та журавка…

Неждано за соняшниками, де стояв ячмінь, Данило почув шаржакання коси, і це пе порадувало – сполохало його. А він так любив косовицю й косарів. Коли бачив білий косарський ключ, йому завжди здавалося: він виходив із лона самої історії.

Данило зупинився, прислухався. Хто ж це такий нетерплячий першим вийшов жнивувати? Берегом піднявся до соняшників, що назбирували в золоті полумиски місячний сон, стежиною вийшов до ячменю і поперед себе побачив високу постать косаря, який широко й гарно вів ручку. Ячмінь спалахував на грабках і гас на покосі, спалахував місяцем і бриль косаря. Данило усе віддав би, щоб тільки стати таким косарем, вести свій широкий покіс собі на втіху, людям на добро. Та, виходить, і цього простого щастя він не може мати.

А косар неквапно, упевнено дійшов до гін, підкинув грабки, вмостив їх на плече й пішов біля покосу назад. Та це ж Лаврін Гримич. Данило межником пішов йому назустріч.

– Не спиться, Лавріне Ярославовичу? – запитав косаря, а сам пильно оглянув його: чи знає, що сталося з ним? Ні, здається, навіть рисочка не здригнулась на виду чоловіка.

– Я ніколи спокійно не сплю ні перед сінокосом, ні перед жнивуванням, – і косар ніяково посміхнувся. – Мене тоді місяць хвилює, наче вагітну жінку. Природа! Який гарний маємо ячмінь цього року.

– Гарний, – з болем подивився, як попереду з ячмінного вуса скапувало й скапувало місячне марево. – Дайте мені грабки.

– Хочете покосити? – здивувався Лавріп. – Нащо це вам… уночі?

– Пройду хоч один покіс. Правда, я такого широкого, як ви, не займу.

– Кожен має свій покіс – один у руках, а другий у душі, – Лаврін зняв з плеча грабки, віддав голові.

Данило підійшов до соняшників, обернувся, вони своїми оброіпеними решетами зачепили його плечі, й чоловікові на якусь мить приємно стало під цією шершавою вагою літа. От і увійшла коса в ячмінь, він зашипів, неначе його підпалили знизу, і з колиски грабків постелився на стерню. І знову прийшла якась полегкість, а її придовбнила гірка думка: невже це мій останній укіс?

– Рівно ведете, наче під шнур, – похвалив Лаврін і зітхнув. Чого ще тобі зітхати, чоловіче? Я на твоєму місці землі не чув би під собою. Як ми не вміємо цінувати простих радощів життя до першого грому, до першого нещастя.

Данило дійшов до дороги, і тоді Лаврін узяв з його рук грабки.

– Чого ви? Я ще пройду ручку. Косар заперечливо повів головою.

– Не треба, Даниле Максимовичу.

– Чому?

– Вам пора йти.

– Куди?

Лаврін журно глянув на нього:

– У світ. А світ не без добрих людей. Не вони, а тільки дрібний Ступач замахнувся своєю косою на вас. То йдіть. Через якийсь час, надійсь, усе перемелеться, тоді ми й накосимося, і наоремося, і насіємось у свою волю. А зараз вам треба йти…

“Чи це йому таке говорять, чи це тільки сон?”

– Якою ж дорогою іти?

– Непримітною. До сьогодні ви йшли дуже примітною дорогою, і не всі раділи з цього, злобний та ледачий не порадіє працею роботящого. Бережіть себе, бо ви ой як потрібні людям, – Лаврін вийняв з кишені кисета з тютюном.

– Візьміть на дорогу.

– Я ж не курю.

– Біда навчить.

Він узяв кисета, охопив руками косаря, а той злегка стиснув його могутніми руками:

– Ідіть, бо хтось, може, теж не спить, шукаючи вас. Щасти вам.

– Яке вже там “щастя”.

– Що ж, і щастя не буває без чиєїсь заздрості. Ідіть.

– Зараз побреду. А вас попрошу заглянути до моєї хати, ключ на призьбі під дощечкою лежить, далі відчините скриню і в прискринку знайдете гроші; заносіть їх вдові Пастушенко. Хай моя копійка її дрібним дітям пособить. То й бувайте здорові.

І Данило, втопивши руку в ячмінь, самотньо побрів низькодолом до того гиблого шматка землі, над яким висіли клапті туману, а позаду ще довго чув шаржаканпя коси: косар робіїв своє.

На журавлиній оболоні Данило зупинився, тоскно оглянувся навсебіч. Куди ж він відходить?.. Ні, то від нього відходило літо, відходила дрімота колоса, відходила доля. Наздоганяй – не здоженеш, і все одно треба йти… Колись, у дитинстві, він знав, що край землі стоїть золота брама, а за нею сходить сонце. А де ж тепер його брама і що стоїть за нею? Напевне, усе лихе, окрім сонця. Зсутулившись, він потягнув за собою приторблену тінь, і, здається, навіть вона зараз мала вагу.

Позаду почувся приглушений скрик. Данило сполохано озирнувся. До нього нерівне, як лугова чайка, бігла якась жінка.

Ось вона зупинилась біля самотньої верби, благальне підняла руки – і на них, і в широкі рукави сорочки почали натікати тіні чи небо.

Хто б це? Невже Оксана? Так воно і б.

З простягнутими руками Оксана добігла до нього, схлипуючи, впала йому на груди, обдала розплетеними зі сну косами.

– Данилку, братику, за що ж тебе? За що посиротили нас?.. – І такі жалі, і така віковічна туга матерів була в її голосі, що в нього затремтіли повіки.

– Не плач, сестро, не треба.

– Це не я, це моя доля плаче, – сказала давніми словами. – Як же мені без тебе у світі, – і оглянулась на світ, що мовчки підіймав трави, розхилював колос, тремтів місячним смутком і озивався скрипом деркача.

– Дітей, Оксаночко, доглядай та хоч інколи згадуй мене. Іди. – Він тричі поцілував сестру, одірвав її од себе і швидко пішов до болота. Коли оглянувся, Оксана ще стояла па журавлиній оболоні, притримуючи рукою серце.

Де оболонь переходила в болото, йому в вічі впала трилиста вахта, ота добра рослина, що і лікує людину, і попереджає: не йди далі, бо вже починаються небезпечні місця.

Оці небезпечні місця війнули на нього важким духом баговиння, жабурників і того зілля, яке чаклунки збирають для трути. Під ногами почала м’яко вгинатися прогнила земля, яка невідь-що ховала під собою і для чогось смертельні продухи затягувала безневинними незабудками. Вдень ці вікна можна обійти, а як уночі”‘ в облудному світлі місяця? Повертай, чоловіче, поки не пізно, назад. Але до кого, до чого? Що ти лишив за собою?.. Свою працю, своє літо, свій колос, але вони мовчазні, не можуть захистити тебе, та ще тоді, коли й люди мовчать. Ні, назад вороття немає.

Болото, немов живе, хапало його за ноги, зяовісно чмокало, тріскалось, а далі почало хрипіти, наче в його глибині прокинулись голоси затягнутих ним людей.

Страх поповз по спині Данила. Здавалося ж, знав, як перейти це гибле місце, та ба – збився поночі. Ще такого бракувало йому. І чи вирветься він з цього передсмертного хрипіння, чи заляшиться в ньому навіки, отак як і не було на світі людини?

Дурманний сік, дурманні трави навколо, дурмані думи в тобі. А треба жити, треба ж якось жити! Не тільки ж для себе, він ще й для когось потрібний. А може, й непотрібний з сьогоднішньої ночі? Яку чаклунську силу має папірець, коли на нього ляже бездушна рука…

Розриваючи болото, грузнучи і вириваючись з нього, Данило вже вибивається із сил, страх і отупіння охоплюють його. І раптом замість передсмертного хрипіння твані він чує попереду чисте переливчасте срібло пташиного голосу… Так це ж озвалася досвітня журавлина сурма!

“Був собі журавель та журавка…” От і йди до них, бо ж обережні птахи хоч і живуть у болотах, але гнізда мостять на сухому.

І, оживаючи, Данило пішов на той журавлиний голос, що, мов доля, озвався до нього і замовк. Ось попереду затемніли кущі вільхи, він добився до них, а за ними темно зблиснуло плесо чорної, важкої води. Тепер можна й зітхнути: тут не таке гибле місце. Він добирається до води, яка націлилась на нього списами частухи і стрілолисту, полохає пару лисух, що ногами й крилами б’ють плесо й довго не можуть відірватись од нього. Виходить, і тут є життя. Але де той журавель, що рятував його? І чим віддячити тобі, добра птице нашого дитинства?..

У чорній воді Данило обмився, вимив чоботи, стоячи перепочив і пішов понад берегом. Він напав на ледь примітний слід, що петляв болотом. Тепер легше було йти: хоч і грузнув, але драговина вже не озивалася голосами тих, що залишилися тут. Ось і верби натуманились, і несподівано за ними він побачив злиганих волів, на розкішних півмісяцях їхніх рогів кришилося місячне проміння, а в косих очах стояв спокій степу чи давнини. І цей спокій ножами полосонув середину Данила.

За болотом якийсь чарівник одразу змінив землю – хвилясте рідхопив її вгору, ближче до місяця, і вона од тієї радості кинула К золотий танець чубаті соняшники, а за соняшниками заясніло фиве жито, і пшениця, і овес, f ячмінь, і замигтіли білими та фіалковими вогниками картопля і все те, що живе для людини і чим ікиве людина.

Святковими ішвами, закинутими путівцями, напівзабутими стежинами він дійшов до Копайгородка, що ніколи не був городком, а тільки звичайним селом, яке згадувалося ще в літописах тринадцятого віку і входило до складу загадкової Болоховської землі.

Уже зовсім поблід місяць і зорі, коли він поза городами добрався до химерних ворітець своєї тітки: вони впиралися не в дерев’яний стовп, а в з’їдений камінь пласколицьої половецької баби, що стояла колись на горбкуватому загонцю Гордієнків. Віки тінявились на довгастих очних западинах, на обвислих грудях нерозгаданої камени, якій вклонялися половці-кипчаки. Де ті половці, перед якими тремтіли навіть печеніги, де їхня дика сила, де їхня жага руйнувань? Все це перетліло, згнило в землі. А на землі після них залишився тільки відгомін творіння – оцей загадковий камінь з пласкими обличчями і пласкими неприкритими персами.

Ось і подвір’я тітки Марини. З-за дровітні Данило глянув на хату й оторопів – прямо із білої стіни до нього потягнулися гарячі сопяшпики. Якесь чортовиппя?.. Чи це в нього тьмариться розум? Боячись себе, ще ступив крок, другий до стіни і, нарешті, збагнув: це ж мальовані соняшники виходили з стіни, щоб дотягнутися до живих. От яке диво можуть зробити руки його рідної тітки. Як тільки вона прийме його? І добиватись чи не добиватись до неї, щоб не накликати лихо на цю добру оселю, яка зібрала кольори з усієї землі? Та куди ж йому подітись тепер, коли вже скоро й дніти почне? Данило нерішуче постояв під захистом мальованих соняшників, нерішуче постукав у вікно і, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У хаті застугоніли кроки, як йому колись давно-давно стугоніли материні кроки, потім засвітилося світло і до вікна припало стурбоване обличчя тітки:.

– Хто там?

– Це я, Данило.

– Ой Данилку! Я зараз! – Тітка відхилилась од вікна, заметушилась по хаті, видно, шукаючи одяг, потім підбігла до дверей, загрюкала засувом і впала в обійми Давила. В її ще звужених сном очах було стільки щирої радості, що захотілося припасти до неї обважнілою головою, як колись, дитиною, припадав до матері:

– Який же ти молодець, що надумався провідати свою тітку! Ходімо ж до хати!

Він переступив поріг і увійшов у настій молодих папіровок, свіжого хліба і свіжих фарб. На стіні недалеко від покуття в рамках з втемнілої осики красувався тітчин малюнок: на лісовій галявині гінко, по-лелечи підвелася копичка сіна, а неподалік од неї на сіножаті з косою і граблями стояли журавель і журавка.

Древлянський наївний світ зворушливо дивився на людину віщими очима птиць і спокоєм літа. “Був собі журавель та журавка…”

– Сідай, Данилку. Я зараз постіль приберу, скупорощу сніданок, – веретеном закрутилася тітка.

– А може, не треба, – сів у знемозі на лаву.

– Чого ж цс по треба? Хіба я гостю не рада? – Марина, несучи посмішку під віями, підійшла до Данила, та відразу стривожилась: – Ти чогось таким марним став? Чи не занедужав, бува?

– Ні, – Данило підійшов до світла й загасив його.

– Це нащо?

– Щоб не накликати на вас лихо.

– Що ж сталось, Данилку?! – скрикнула жінка й тривожно повела тонким станом.

– Оце ж, тіточко, і я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.

– Тебе?! – зойкнула, не повірила жінка. – Не жартуй так страшно. Невже це правда?

– Як чуєте. От і пішов я зі свого села, сам не знаючи куди.

– Добре зробив, що до мене прибився. Тільки ж чим я тобі пособлю? – Вона безпорадно припала головою до його грудей.

– Не треба, тітко Марино, не треба, – торкається рукою її обличчя, її кіс, що пахнуть літом і сном. Жінка відхилилась, глянула на нього:

– Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на твоєму весіллі погуляти, а бач, якого дочекалась весілляМирослава ж знає?

– А вже, либонь, знав. Погана звістка не лежить.

– Це б тільки жити, тільки тішитись вам.

– Коли можна, я день-два перебуду у вас?

– Хоч і рік. Удень сидітимеш у клуні, там уже сіно є, а вночі тут. Це ж ти навіть малюнків не побачиш. За них мені Київ премію дав. Ой, що я, дурна, кажу. Хіба тепер до цього?..

Вже благословлялося на світ, коли він перебрався до старої клуні, виліз на засторонок, де його чекала немудра постеля – двоє ряден і подушка.

Цей день отягнувся йому за рік. І що тільки не передумалось, і що не згадалось, а рятунку не було і сну не було. Він довго ‘дивився, як на бантині вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого срібла; потім на другому засторонку, де лежала торішня солома, почув тихеньке попискування і неголосне квоктання курки. І знову попискування, і знову квоктання, З цікавості добрався до засторонка й у кутку його побачив занековону квочку, біля неє не вмило жовтими грудочками подиймались і падали вогкі, щойно вилуплені курчата. В намистинах їхніх очей ще не було жодної тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля і хвилястою смугою почала підійматися: якийсь невідомий орач спіднизу вів свою борозну, а землю підводив угору. Данило до краю проораної борозенки приклав руку, і невидимий орач боляче дряпнув її: не заважай працювати. Or і маеиі урок навіть од крота.

Повернувшись на свій засторонок, Данило побачив, що з-під подушки вибився ріжок якоїсь книжки. Це були українські думи. Він розгорнув їх і з жадобою, як, здається, ніколи, припав до трагедійного й героїчного слова, до трагедійної й героїчної історії, і вона почала тамувати його болі більшими болями й гоїти його надламану гілку духу. Він бачив далеке килиїмське поле, і козака Голоту в бою, і ту годину, коли з блакитного вечора виїжджав червоний козак Терентій.

Ой поле килиїмське!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годппі сподобило!

Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі маля

І неприятеля під нозі топтали.

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка,

Даруй, боже, на многі літа!

Уже надвечір’ям заблакитнавився день, уже й сизі тіні шугнули в клуню, за селом пішло різноголосе ревище корів, а вулиці повіяло пилом, луками й молоком, коли дверцята клуні відчинила й одразу ж зачинила тітка Марина.

– Данилку, як ти там? – аж чути, що б’ється тривога не тільки в слові, а й у сетщі жінки.

– Вчу думи, може, колись знадобиться, – навіть сяку-таку посмішку вибив устами.

– Цю книжку мені теж у столиці подарували. А а тобі їсти принесла: першу молоду картоплю з укропом. Ти любив її колись, і твій батько любив, – метнулась до закутка, звідти винесла діжечку, фартухом обтерла її, поставила на току, перевернула догори двом, вместила на днище горня, що здімало пару, глечик в холодним кисляком, хліб і огірки – просту селянську вечерю, яка нагадала йому ті літа, коли ще жону його тато й мама.

– Може, разе” повечеряємо? 7

– Та ні, – зітхнула жінка, вийняла а його чуба стеблину сіна, а коли Даиюїо– почав вечерятіг, скорбно підперла рукою щоку. Отак і його маги в турботву годину стояла біля нього.

Крізь щілини заглянуло місячне проміння, воно ще більше підвело тіні жіночого смутку, і Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цій добрій душі, для якої завжди чиєсь гере було її горем.

– Спасибі, тіточко.

– Нема за що, – знову зітхнула. – А тобі, Данилку, десь треба безпечнішого місця шукати. Він німо поглянув на жінку.

– Це ж нещодавно, як із пекла, придимів недоламок – Стьопочка Магазаник – і никав навколо хати, і в хату поткнувся, за гебе питався. А потім навіть у хлів заглянув – там двері були відчинені. Я й спитала: – Може, й у клуню хватить совісті влізти?

Блимнув він очима, наче вовк, пробурмотів про такий час і вообче та й повіявся кудись. От і випадав тобі знову дорога.

Тітка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її біль.

– Не треба, тіточко, – поцілував жінку, кклонився їй. – Я зараз і піду.

– Ще рано. Хай споночіє. Я тобі ще торбинку принесу: там хліб, шматок сала, рушник… Хай ніхто не збирає так рідних у дорогу, як збираю я тебе, – провела пальцем по віях, пригнулась і, наче тінь, вийшла із клуні.

І знову ніч тривоги, і полинової гіркості, і невідомості. Обережно тітчиним садочком він виходить до тородніх ворітець і оторопіло зупиняється: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба. Марево? Ні, насправді ворухнулась стара камена, роздвоїлась, і від неї відділилась принишкла якась постать.

– Стьопочка?! – несамохіть вирвалось у Данила.

– Еге ж, він! – зловтішно озвався Стьопочка, потім сквапливо гайнув од половецької камени до стежки, стиснув уважисті Кулаки. – Так-от, громадянине Бондаренку, ви не хотіли мені ні написати, ні підписати характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! – радісно злий, переможно став насупроти

Данила.

– А хіба ти досі не писав ва мене своїх характеристик-до-

иосів?

– Писав! Самохіть і завчасно писаві І вірно робив, бо це мій актив! Тільки не здумайте тікати, бо я криком підійму на йоги всю вулицю і дело.

– Або сам, негіднику, злетиш із ніг! – розлютився і з усієї ‘JptoOl вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, і під і ‘рудй, під дихання вдарив Данила, та зід другого удару впав долілиць на огудиння, застогнав.

Данило нахилився над ним.

– Не бийте… Я більше не буду, – куцьорблячись, Стьопочка охопив руками голову, а Даннло поглянув на свій кулак. Цс ж уперше він бив людину… А може, нелюда?

За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселі, змайстрованим Лавріном, журно сиділа сім’я. Ні тобі пересміхів близнят, ні задерикуватості Ярини, ні насмішки чи командування Олени. Тільки й мови – шелест огню у печі та шепіт очеретів і хвилі із броду.

“Давно так смуток не ступав по нашій хаті. От і маєм не снідання, а поминки, – зітхнув Лаврін і знову ж повернувся до ночі, коли прощався з Данилом. – Де він тепер шматує душу?”

Чоловік перший поклав ложку, підвівся і застиг, прислухаючись: на подвір’ї загупали чиїсь кроки. Чиї ж? У сусідів нема такої нетерплячки в ногах.

І от негадано, вносячи в хату свіжі торбинки галіфе, рвучко входить Ступач. Кого-кого, а такого гостя ніхто не сподівався. Десятеро очей підвелося па нього, і хоч би тобі одне слово.

Ступач скидає картуза, шанобливо кладе його на долоню і насмішкувато націлюється на господаря, що чогось міниться на виду: чи не страх заповзає в нього?

– Не поміщав?

– Поки ні, – понуро каже Лаврін. Воно б треба запросити гостя до столу, але хай його рогаті в казани просять.

– Дядьку Лавріне, ви, кажуть, уночі бачили Бондаренка?

– Бачив, – ще більше хмарніє господар.

– Куди він тікав? – уже починає в душі гніватись Ступач, бо навіть сісти не запросили його.

– Не тікав, а йшов собі.

– Але куди йшов? – грізнішає Ступач, і йоржі його брів вискакують на чоло. На це Роман і Василь одразу підводяться з лави.

– Куди він прямував, я вам потім скажу, – господар вийшов з-за столу і твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.

– Коли ж це потім?! – нетерпеливиться прибульцю. Лаврін скидає на нього погляд, в якому ширяє не страх, а затятість чи щось інше.

– Ось послухайте. Ви, навіть не поздоровкавшись, уже задали мені три питання. Задам і я вам хоч одне.

– Задавайте, – зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей повільний, як минулий вік, дядько? Про сіно-солому?

– От ви вчилися по школах, по інститутах, сушили голову над книгами та науками, а чи хоч раз колись подумали: як і для чого живете на світі?

– Це що?! – ошелешено скрикнув Ступач. Він побачив друге обличчя Лавріна, на якому вже металися презирство і гнів. – Що це?!

– Питання, і тільки одне. Як не хочете відповідати, то я вам скажу. За всі свої роки ви не стали ні орачем, ні сіячем у полі, ні порадником у хаті. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у вас від злоби розум вилисів?

– Мовчи! – вигукнув Ступач, стиснув кулаки.

– А може, ти помовчиш переді мною, бо я тебе, нечестивцю, хлібом, а не цвинтарною землею годую.

– Тату! – скрикнули близнята, що теж не пізнавали свого спокійного батька, і стали біля нього, ладні змолотити на сніп Ступача.

Лаврін зирнув на них, втихомирив їх порухом руки.

– Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи він може зватися батьком для своїх дітей?

Ступач хотів щось сказати, але захлинувся недоказаним і рвонув до порога.

– Думати треба, – навздогін йому вже тихо сказав Лапріп. Бо що воно і служба, і вченість, і всі літа без гарної мислі й ділечка?..

Наче з полум’я, вискочив Ступач на подвір’я, розполохав курей і качок, а гуси, витягнувши шиї, засичали і посунули на нього. Ще, дивись, гусак, який чогось має лебедину, з віночком голову, і довбоне тебе на радість дебелому фурману, що за ворітьми підпирає спиною бричку.

– Гиля, гиля, кляті! – млинкує руками чоловік, а ноги скоріше виносить на вулицю. – Ху!

– Жарко? – весело кривить писок круглолиций стіжкуватий машталір Лаврик, який завжди решетує під віями пересміх зі сльозою.

– Жени!

– Алюр три хрести? – пирхає візник і зарання рукою лізе до очей.

– Ще мені щось дуже розумне бовкни!

– Мовчу – води не сколочу, – стуляє неслухняні варги, яким так хочеться повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викидає на бричку свою вагу, трусить віжками, і лисаві коні, розбризкуючи росу з кучерявого споришу, трюхикають на середину вулиці. – Ох і гарно ж тут! А берег аж співає човнами. Подамося бродом?

– Поганяй на пором, – сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За своїми думками він і не почув, що позаду закували підкови.

Лаврик ліньки скалиться ira сонце, повертає коні па перехрестя і враз, зіщулившись, наполохано обертається до Ступая:

– Пригинайте голову!

– Чого ти?

– Пригинайте скоріш!

Враз над головами Ступача і Лаврика зметнулось, перелетіло щось темне і важке. Якийсь навіжоний вершник перестрибнув через бричку і, збиваючи куряву, гайнув уперед.

– Чи не бісів парубок?! – і злякано, і захоплено вирвалось у Лаврика. – Як святий Юрій летить!

– Хто це? – оторопіло запитав Ступач.

– Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то він навпростець майнув через нас. А ось брат його культурненько!

оминає нашу каруцу, – і фурман так починає реготати, що сльози одразу зволожують його очі, вії і всі зморшки на щоках.

А Ступач тільки тепер приклав руку до голови.

Василь догнав Романа вже в полях. І одразу напосівся на нього:

– Ти очманів, чи змалів, чи твій баняк догори дном перовернувся?!

Роман щиросердно розсміявся, притримав коня, що зразу ж почав грати під ним.

– Чого ти, брате, так заговорив зі мною, наче ми вже й не рідня

– Він ще й питає! А коли б кінь зачепив копитом голову Ступача.

– То, може б, тоді в ній всі клепки вакурат стали на своє місце, – безтурботно відказав Роман і запишався: – А славно ж я перескочив через бричку і той гамуз, який сидів у ній?

– Тільки що будем мати за ці перескоки? – зажурився Василь.

– Та нічого не будем мати. Як Ступачеві захочеться позиватися зі мною, то скажу: зноровився кінь. Хай позивається з ним…

– Сьогодні ми жниварі, а ким будемо завтра через твої вибрики? – похитав головою Василь. – Думати треба все-таки головою, а не копитом.

– Покинь, брате, свою лементацію, бо від неї і деиь скисне. А вам ще стільки ділечка треба переробити! – Роман пустив коня риссю, ще ft мкурникав пісеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила…

XX

Стьопочка Магазаник не дув і же сушив мізки круговертю життя – на його далекі сторінки не долітав навіть оком, а до близьких прицілювався з єдиною думкою: що від них можна ввірвати собі. І вривав і з лісу, і з поля, і з саду, навіть з любові, бо і в ній без ворохобництва не обійдешся.

До чого ж тепер довірливі пішли дівчата! Нафасонишся увечері, підкрутиш цвяхом чи веретеном чуба – і чешеш на куток, де місяць вибілює дівочі коси; надзиглюєшся біля якої, шепнеш се, те в одне, в друге вухо, позітхаєш, скажеш, що вона найкраща в світі, та й прибивайся тихцем до верби чи в садочок, і знову ж не мовчи – вихай язиком, як помелом, але рукам попервах волі не давай, бо обпечешся. Найголовніше в залицянні – це втовкмачити чорнявій чи білявій, що вона найкраща вся або очима чи ніжками і що ти без неї сохнеш, як трава на сонці. А решту вже довершить нічка-звідниця та хміль поцілунків. Отак Стьопочка і входив у любощі, а з них вищулювався зайцем, найбільше боячись дівочих сліз. Де вони тільки беруться в них?

Правда, і Стьопочку було охопило справжнє сум’яття чи любов – це коли він зустрівся з Мирославою. Зустрівся – й отетерів. Не одній брехав, що вона найкраща, а ця була така гарна, що їй і правду лячно було сказати. Де й на яяих харчах виросло це дивовиння? І хто з ним наважиться вийти ввечері під місячну ніч, і хто його зумів вкоськати? Таки правду каже тато: гарне личко – серцю неспокій.

Позітхав тоді Стьопочка день, позітхав і другий, а на третій подався до татарського броду, щоб зустрітися з Мирославою.. І зустрівся, і, мов старець, скинув картуза перед її красою, потім навіть доплентався до подвір’я Гримичів, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало матіолою. Тут він зітхнув, як ве раз це робив вечорами, і розгублено заграв млинками вій.

– Чого ви, Степане Семеновичу, зітхаєте, мов останнє спекли? – засміялась Мирослава.

Її сміх підбадьорив Стьопочку: хіба вона не з такого самого тіста, що й інші дівчата? Хіба і їй не кортить помліти в чиїхось обіймах? Він знову зітхнув і, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено сказав:

– От вірте, Мирославе Григорівно, чи не вірте, а ви найкраща в світі.

Але дівчина не посміхнулася, не глянула на нього, а в’їдливо відрізала:

– Ви, Степане Семеновичу, багатьом дівчатам отак задурювали голови?

– Ні, нікому! – вигукнув Стьопочка. – їй-бо, правду кажу, що ви найкращі.

– Ідіть додому, проспіться, а завтра у вас зміниться думка. До побачення! – Мирослава стріпонула снопом волосся й відчинила хвіртку.

Стьопочка в розпачі заволав:

– Мирославе Григорівно, я цілу ніч простою тут, коли ви ще не побудете зі мною.

– Так уже робив один дурень, – безжалісно відрізала дівчина.

– Хто ж це?

– Мефістофель. Чули про такого?

– Ні… В нашому селі такого не було.

– То почитайте. Для залицяльників вашого типу це може згодитися, – і швиденько пішла до хати.

Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати ніч на чужому подвір’ї чи йти вечеряти, бо любощі любощами, а їсти треба. В цей час із поля надійшла Олена Петрівна, здивувалась і потім ніби зраділа:

– От спасибі, Стьопочко, що ти прийшов підпирати наші ворота, бо мій сушиголова ніяк не знайде часу облагодитись.

– О, це ви?! – розгубився невдатний залицяльник, а вії його запрацювали, наче в них прокинувся вітер.

– О, це я! Не впізнав? – І аж в боки взялася. – Чи ти, може, Мирославу Григорівну виманюєш своїми баранячими пачісками? Тоді шкода твого часу і крутежу.

– Які ви, тітко, злоязичні, – напиндючився Стьопочка і пішов від тих необлагоджених воріт, які, здавалося, також скрипіли насмішкою.

Після того він ще кілька разів, наче ненароком, перестрівав Мирославу, та не мав радості від того й подався на зальоти до Катрі Лебеденко, а та одразу й повірила його лукавому слову. І навіть голублячи смаглолицю Катрю, виціловуючи її вогкі несміливі уста, він не раз замість її обличчя бачив інше. Отак і минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав про Мирославу й глухо злостився на те зілля, що зветься дівчатами, і на Данила Бондаренка, який замакітрив голову агрономші.

І от сьогодні вранці їздовий з лісництва привозить їм хліб і новину про Бондаренка. Нарешті сталося!

– Це правда, дядьку Дмитре?

– А чого б мені брехати? – насупився їздовий.

Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на їздового, а бачить Мирославу, далі, посміхаючись, запрошує чоловіка до оселі й дістає з мисника якусь з’їжу та пляшку слив’яш:п. Збагнувши, чого радіє Стьопочка, дядько Дмитро одвертається од столу і йде з хати.

– Чого ж ви, дядьку? – дивується Стьопочка. – Хоч одну чарку перехиліть.

– Не треба мені твоєї трути, – сердито відповідає їздовий і щось неприязно бурмоче про тих гидюків, які тільки знають одне: згризати когось.

Але Стьопочка не звертає уваги на те бурмотіння; радість і тривога схрещуються в ньому то як два мечі, то як два промені, а на них висвітлюється Мирослава. Тепер, коли біда постукала і в твоє вікно, не будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твій поріг, як саме щастя.

Парубок насамперед кидається до дзеркала і сяк, і так вдивляється в себе, залишається задоволений і собою, і своїми пачісками, які вчора нацвяховував до Марії Шляхової. Теж мені щастячко вербове: відразу почала докоряти Катрею Лебеденко… А куди ж зник їхній голова? Тільки в своїх десь переховується! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то неодміпно низько сяде. Головне в житті – триматися середини, а як припече, можна й трохи податися на ліву сторону, не забуваючи, що є й права. Був би Стьопочка головою колгоспу, він би все согласував і поволеньки просувався вперед. Поволеньки! Він поперед батька в пекло не полізе. Стьопочка не якийсь плошак!

Отак розмірковуючи, він проворненько мете до скрині, змереженої залізним кованим квітом, жужмом виймає свій залежаний одяг, не знаючи, чим найкраще принадити Мирославу. Ось цей з іскрою піджак він виміняв на переднівку в якогось антилігента за двадцять фунтів жита. Антилігент хотів двадцять п’ять, та мусив поступитися. Тепер він і не глянув би на Стьопочку… Ет, знайшов про що згадувати.

Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врізане в ляду, та вже бачить у ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобі – це теж непогано! От що тільки вдягнути до неї і як хитромудро говорити із нею? Тато увесь час в’їдається, що вже пора піти по розум до голови, а не знає: як перейде Стьопочка на своє господарювання та буде при карбованці, тоді й розум вродить. Стьопочка ще покаже себе, і вообче.

І поки він роздумує над цим, до хати заходить батько. Побачивши розкиданий по скрині й ліжку одяг, він спочатку супиться, бо любить у всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато посміхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочці нічого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотів одежинкою, обернувся до батька:

– Як мені?

– Знизу широко, вгорі вузько, а сідниці тісно.

– Внизу так і повинно бути – мода! А чули про Бондаренка?

– Авжеж.

– І що скажете?

– Не знаю, чи він ворог державі, а мені таки був ворогом. Як він тоді підкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, і п’ятнадцять, і двадцять тисяч давав, але такий дурень, видать, і на мільйони не поласився б.

– Справжнісінький дурень! От і йди тепер до грому. І негадапо почув од батька:

– Не кляни його так тяжко.

– Це ж чого?!

– Бо ніхто не знає, де його грім ночує.

– І це правда, – погодився Стьопочка, труснув жовтими пачісками.

“Вони в тебе такі гарні, як весною рапс, коли цвіте”, – лебеділа йому Катря. Як це, здається, давно було, хоча скільки того часу минуло? От що тепер йому скаже Мирослава і з якого боку під ступитися до неї? Чи напасти попервах на Данила, який увів її в оману, чи підкотитися із співчуттям? Та на місці буде видніше.

– Я пішов, тату, – зачинив скриню, а ключі поклав до кишені.

– Іди з богом, коли напала кортячка женитись, тільки не дуже барися, бо в нас роботи до самої суботи.

– Аби тільки до суботи, – хмикнуло чадо. – Ось хто мені характеристику дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.

– Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. – Якщо вийде по-твоєму, скажеш Мирославі, що в нас доволі є картоплі, бо дуже вона марна, ніяк не може відійти після наук, – і засміявся, а потім посмутнів: навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив’язав бог розуму.

З лісів Стьопочка вийшов у просторінь притихлих полів, у безмір’я похиленого колоса, що чекає не дочекається женців і косарів. Опереджагочи їх, над нивами зависла гаряча південна суховійність, сушачи стебло й колос.

“Ох і гарний та чистий хліб навколо! – здивувався Стьопочка, котрий не дуже придивлявся до колгоспних нив. – Це теж частка Бондаренка. Який лишень тепер ти сам матимеш хліб?!” – подумав зі злістю й одразу ж прояснів: поперед нього між пшеницями тихо йшла Мирослава.

Справді, вона була топоитка, мов горстка матірки, бо ;к мотається в тих полях од зорі іі до зорі, а потім ще й над книжками чманіє.

Стьопочка наздогнав дівчину, вопа обернулась па його кроки, і на обличчі її він побачив печаль стспопої юги, що висушує стебло, зорію чи й душу. І навіть пролазлиному Стьопочці стало нс по собі сід тієї печалі, що черкнула його, і uauin, у Стьопочья іюгадано прокинулося співчуття. Bin скипун картуза, вклонився Мирославі.

– Чого тобі, Стьопочко? – зітханням і журбою запитала вопа.

– У мепс, Мирославе Григорівно, аж душа заболіла, коли я почуп про таке…

– У тебе і душа заболіла? – перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.

– Еге ж, Мирославе Григорівно, дуже заболіла, бо я знаю, що тепер може бути.

– Що ж тепер може бути? – мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля місячного волосся.

– Як що?! – здивувався Стьопочка. – Хіба ж ви нічого це прикидали собі в голові?

– Ні, не прикидала.

– Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потім що й оргвисновки будуть. Матимете пам’ятного. Це я достеменно знаю.

– Оргвисновки? Які?

– Мені по хочеться про це казати.

– Тоді не кажи, – Мирослава обернулася і, погойдуючи етап і погойдуючи коси, пішла у жита, що одразу зімкнулися за пою.

Стьопочка обігнав дівчину, став насупроти неї.

– Не втікайте, Мирославе Григорівно, бо вже, певпо, нікуди пе втечете від своєї долі.

– І від оргвисновків? – хоч трохи щось ікивого, в’їдливого пробилося їй в голосі.

– Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться.

– Ти, Стьопочко, сказав би так?

– Неодмінно! – аж скрикпув Стьопочка. – А як жо інакше, коли він ворог!

Юга в очах Мирослави стала темнішою:

– Виходить, він ворог, а ти друг?

Стьопочка відчув у голосі Мирослави зневагу до себе і відрізав:

– Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазі.

– Дай мені, Стьопочко, спокій. Важ, коли маєш що важити па своїй вагівіпіці, тільки не лізь із нею в чиюсь душу.

– Я, Мирославе Григорівно, шануючи вас, люблячи вас!

– Навіть люблячи? – гірко здригнулись дві риски навколо пересохлих уст.

“От у Катерний вуста завжди вогкі”.

– А таки люблячії! – заквапився Сті.опочка. – Я люблю що з того дпя, як уперше побачив вас. Пам’ятаєте вечір, коли зустрівся з вами? Ви тоді пасмішочкою нагнали мене, та все одпо я ніколи вас не забував!

– І Катерину Лсбедонко, і Марію Шляхову тож ніколи не забував?

– Так то ж не любощі, а флірт! – скрикнув Стьопочка. – От щоб повірили мені, я й прийшов у цю важку годину до вас: тільки одно слово – і я одружусь, візьму на себе всю оту неславу і наругу, що може піти за вами. От бачите! Як ви па цеє?

Мирослава відповіла не йому, а житам:

– Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?

– І що з того? Ця любов накине па вас чорпу тінь, поговір і обчикрижить молоді літа, а моя – захистить вас.

– Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, – не грішив би криводушним словом, – та й пішла поміж колосками, зіщулена, болюча, але неприступна.

Стьопочка розгнівався, стиснув кулаки, знову забіг наперед:

– Ще подумайте, Мирославе Григорівно! Подумайте, поки не пізно!

– Думати ніколи не пізно, навіть перед смертю.

– Хай він думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весіллям!

– Геть, негіднику! – не скрикнула, а так прошепотіла Мирослава, що парубок поточився од неї.

– Я негідник?! – У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розріджену синьку очей вступила блідавість. – Тоді як назвати того, хто захищає ворога?.. Ви ще, певне, тішите себе тим, що він утік від закону. Так не втече од мене!

– Що ти, мерзенний, хочеш робити? – застогнала Мирослава.

– Зараз я кинусь перетрушувати його рідню й сусідів – і таки витрушу вашу любов, коли не скажете мені свого останнього слова.

– Дочекаєшся й ти свого останнього слова, – і, мало не стусонувши Стьопочку, дівчина швидко пішла поміж хлібів.

Стьопочка довго дивився їй услід, розмірковуючи, що, може, це й на краще, бо ти не будеш ломити її норов, а вона поверне все на свій триб. Таке мізерненьке, непоказне вагою, а скільки характеру! І водночас біль смоктав його середину, як ніколи раніше пе смоктав…

Як зцііждп, земля багато говорила Мирославі і виходячи зі сну, і входячи в соп, як часто вона розмовляла з нею – із яблуневим цвітом, і зеленою травою, і сипьою хвилею, і дзвонами колосся. Це все ввійшло в дівчину з самого дитинства, ще відтоді, як одяого разу взяв її, малу, батько па жпииа, підняв у полі на руки й сказав:

– Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги є колос. Та завжди дбай про колос.

Отой колос, земля і стали її долею.

Та мовчить тепер її доля, не дивиться у вічі ні колосом, ні волошкою, пі квіткою маку, тільки болісна юга щемить під віями. Великий світ, а де подітись у ньому людині зі своїм горем? В яку піти сторону, в яку югу? Була людина – й не стало людини. Чому?!

Та мовчить земля, ладнаючись віддати людям увесь урожай. А чи людина віддає людині увесь свій урожай, відділивши від нього непотріб?.. Оргвисновки! Любов і оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли є навкруги колос. Та й колос нині запечалений, бо пе стало біля нього ще одного хлібороба. Де ж ти? Де?

Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на її груди, заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тільки сполохаєш ним перепілку чи жайвора, що й тепер в’ється над тобою.

До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила і по тих полях, де вперше побачив її Данило, підійшла й до вітряка, де зародилася їхня любов. Чого ж і ти мовчиш, сивий вітряче? Ось привезуть до тебе хліб, і ти весело загомониш, замахаєш своїми крилами, а хтось у мовчанні згорне свої крила. Невже це й зветься життям? Ні, ні, життя – це вгору підняті крила, як у тої чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Данилові ворота кигикають чайкою, і він їх любить за це. А як йому страшно було, коли постукав у своє віконце і не почув із хати материних кроків… їй теж страшно без його кроків.

А може, оглянешся – і побачиш його?

Мирослава оглянулась і справді побачила в полі чоловічу постать з маховими вилами і граблями за плечима. Це з лугів повертався золотовусий дядько Лаврін, якого завжди так приємно стрічає тітка Олена: “О, військо йде, короговки мають”. Так, маяли короговки вояцькі, мають і похоронні…

Дядько Лавріп теж побачив Мирославу і журавлино пішов до неї, несучи на виду золотавість літа і передосінній смуток. Ось він, зітхаючи, кладе край стежини своє знаряддя, опускає руки па плечі Мирослави, пальцями перебирає її сніп волосся.

– Зсохлася дуже.Дитино, журись, але й не вбивайся так – побережи себе й для діток своїх, щоб вони здоровішими були.

– Ой що ви кажете, дядьку Лавріне! – стримала себе, щоб не заголосити.

– Мушу й таке сказати, бо матері не маєш, вона б тобі це краще сказала, – він пригорнув її, поцілував. – То зцов те саме прошу: не вбипайся так. От ходімо додому, я тобі косарську вечерю зготую.

– Спасибі, дядечку, я ще полями пройдуся.

Вже поночі, мов сновида, Мирослава підійшла до Данилової хати. А може?.. Вона підважує ворітця, і в них прокидається чаїне кигикання. Як би добре було, аби за цими ворітцями на подвір’ї зустріли її мати і Данило. Та матір уже ніколи не стріне. А він?..

Дівчина, скулюючись, підходить до віконця, що тримає в собі місячний смуток, і стукає так, як завжди стукав Данило. Та нема кому їй відчинити двері, як не було кому відчинити їх і Данилові. Тоді вона біля призьби знаходить старий дерев’яний ключ, вставляє його в темне око отвору, і двері, ніби чекаючи її, відскакують од порога. Навпомацки Мирослава заходить до хати й тихо кличе Данила, а їй у відповідь зітхає хата, зітхають торішні снопи різної пашниці. От і прийшла вона сюди не господинею, а страдницею, не знаючи, чого в неї тепер більше: любові чи болю?

Засвітити б світло, так не можна, бо ще прилізе Стьопочка і почне варнякати про любов і оргвисновки. При місячному меві вона знаходить фото Данилоної матері, здіймає з стіни, підходить до вікна. До неї усміхнене придивляються добрі селянські очі, що все життя турбувалися хлібом насущним та невсипущою працею.

“Хіба ж ви, мамо, могли народити лиху людину?” – мовчки питається в матері, яка не дочекалася її.

Посміхаються селянські очі, що тримають у собі задуму степів, посміхаються для тебе і для дітей наших, прощають нам наше недосконале, сподіваються на наше краще.

“Я буду вашою донькою, як не розлюбить мене Данило, – говорить не голосом, а сльозами і згадує його пісню в години осмути: “Мати, наша мати, де тебе узяти? Може, тебе, мати, та й намалювати? Наїхали малярі із чужої сторони, змалювали матір на білій стіні. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали тихої розмови…”

А хто і де змалює тепер твою розмову?

І раптом вона чує тихий шепіт:

– Мирославе, Мирославе.

“Звідки ж він?” – не може второпати дівчина й ставить фото на стіл.

– Мирославе, ти тут?

– Хто це?

– Знайшлася, – чує полегшене зітхання, обережні кроки, – і з сіней виходить Яринка. – Я всюди шукала тебе.

– Пащо я тобі тепер?

– Таке скажеш! Ти так налякала мене, і маму, і тата. Коли я оббігала всі поля, то й здогадалась, що ти пішла до Данила.

– А Данила нема, – сказала так, начеб про це не знала Ярина.

– Він повернеться, неодмінно повернеться!

– Ти віриш у це чи заспокоюєш мене?

– Вірю, Мирославе. Налягло горе, та все переінакшиться. От побачиш.

– Подивись, яка гарна мати в Данилка. Ярина пильно глянула на подругу, взяла фото і теж підійшла до вікна.

– Я трохи знала її.

– Знала? – не повірила Мирослава. – Якою ж вона була?

– Смаглолицьою, не такою, як Данило, він у батька вдався. І лагідна, мов погожа літня днина. А одягалася в усе чорне – носила журбу по чоловікові.

– Розповідай, розповідай, Яринко. Дівчина безпорадно розвела руки:

– А більше нічого не запам’ятала, бо малою була, – і притулилась до Мирослави. – Так ти його дуже любиш?

– Більше себе! І не знаю тепер, куди подітися в білому світі. Яринка ще тісніше притулилася до Мирослави і довірливо сказала:

– Я теж хочу мати велику любов або ніякої. От завтра ж нажену своїх залицяльників і скажу їм: зась!

– Тоді посмутніють вечори без твого сміху.

– Нічого не станеться ні тим вечорам, ні моїм залицяльникам. Ходімо вже додому.

– Побудьмо, бо хто знає, чи доведеться ще бути тут. Вони притихли перед невідомим, перед прийдешнім, перед отим місячним сумом, що колись був ув очах Данилової матері, що є в наших очах, поки ми люди, поки ми вболіваємо над людською долею.

XXI

Видолипками та тоярами – Данило вибраної на зарослий зіллям путівець; обабіч нього сині її житній сон, иін поетапне висипався під колосом, бо завтра-позантра вже ляже на сторні. Оце б і собі прилягти біля колоса і під шерех стебла заснути до того світанкового багаття чи до того вінця, яким сонце розтинає ніч.

Під ногами щось шорстко зашаруділо, Данило спочатку здригнувся, цотім прихилився, і його руку залоскотав кущ перекотиполя, який ще міцно тримався землі, от і віп, Данило, зараз стає порокотиполем.

“То куди ж, куди подітися тенор?” – пімотно питає ниву і самотнього соняшника, що якимось чудом виріс у житах. Та німують жита, німує і соняшник; вони мають свою мовчазну турботу: віддати людям увесь, до зернини, врожай, а вже як люди мають жити – це не їхній клопіт. А ось і вівса тулять один до одного свої дзвіночки і здригаються навіть од голосу перепілки.

“Спать підем, спать підем”, – дрімотно обманює своїм слоном перепілка, бо ж думає не про соп, а про любощі.

А що думає тепер Мирослава? Чи оплакує, чи проклинає епос кохання? Навіщо він сказав, що поїде до міста? Це ж може викликати підозру, що справді він крився з чимось од неї. Хотів якось заспокоїти дівчипу, а зробив гірше.

“Спать підем, спать підем”.

Куди ж йому зараз піти, куди занести себе, своє серце, що млоїться і ниє? Може, заглянути до школи, до того чолов’яги, який схожий па козака Голоту, чи до Максима Діденка? Як не злякається, то щось порадить, бо має і розум, і розмисл у голові.

На шляху забурчали машини. Що вони везуть людям: добро чи лиховістя? Машини затихли, а вдалині, насупроти Данила, з’явився вершник. Як славно було раніше зустрітися з вершником у полі, погомоніти про се, про то, прислухатись до ночі, по якій никають сонні тумани. Та це було колись… І, чавлячи свою гордість, Данило вбирає голову в плечі, навзирці входить у жита, подалі від людини, ближче до перепілки, припадає до землі. Ніколи ще він не лежав у житах, не витолочував їх, а цо так ганебно ховається. І від кого? Від людини!

Земля лунко передає тупіт копит і курникання верхівця:

Їде колак з України –

Мушкет за плечима,,

За ним плаче дівчинонька

З чорними очима.

Недарма сті’іьки дівочих сліз маємо міі в пісгіях. Недарма!

Відклоналіт копита, стихла пісня, і Данило підвівся з землі. Житні колоски бплись йому в грудіт, об плечі й ронили росу чи слі,о:ііі на рукіт. І тут славно житечко викохали людіг, от тільки ііііі по жнипуііатимо з пими, по пройдеться з косою, по зв’яже тупій, .отнатттнй спіп, не поставить полукіпка, з якого удопь стікатиме сопцс, а вночі – місяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навіть щось гірніо. І все одно, хоч який чавить тебе невикрут, маєііг щось діяти.

Діяти! Данило сторожко перейшов па Другу дорогу, вже не дослухаючись до шелесту ниви, до голосів перепілок, а лише придивляючись до затопленої місяцем долини, яка зараз тільки по низинках вибипала кущі туману.

“Ой тумане, тумане, мій латаний талане!..” Латаний з учорашнього чи позавчорашнього вечора; до того “к як посміхався йому і падіями, і людськими очима. Невже До все ніколи не повернеться до нього? А може, піти з повинною? Тільки з якою повинною? Хіба віп, а не Ступач провинився перед людьми, перед державою?

Ні, за Ступачову помилку чп злобу він не понесе свою голову па покарання, і так вона карається більше, ніж треба. Л став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба! Тільки що? Як настирливо товчуться одні й ті самі думки, аж мозок пухне від них…

Bін і незчувся, як поміж хлібами ще виринула постать верш пика. Цей їхав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночі, а для вий копии його, опустивши голову, підмітав гривою дорогу і смачпо гриз траву.

Знову ховатись? Та обурилась, аж застугоніла гордість, і Данило, випроставшись, папробій пішов до верхівця. Той, почувши кроки, поводом зупинив коника, підвівся на стремепах.

“Наче Михайло Чигирин киває бородою? Авжеж він!” – пізнав невтомного голову колгоспу, який на старості літ почав заочно вчитися в інституті, бо раніше земля мала молитву, а тепер їй треба мати науку.

І Чигирин пізнав Данила, сквапно скочив на землю, націлив па нього невеликі очі й спіп бороди, в якій гуляє білий цвіт, пою він ще в двадцятому році поховав глибокий шабельний шрам.

– Невже ти?.. – дивується і ніяково посміхається чоловік,

– Виходить, я, – не знає, що відповісти, Данило.

– Діла… – трусить бородою Чигирин, простягає невелику гудзувату руку. І увесь він невеликий, міцнотілий, дивовижно схожий на гриба-боровика. – То як воно?..

– Погано, Михаиле Івановичу.

– Вірю, – враз посмутнів чоловік, потім глянув у далину. – Невмивана совість у того Ступача, і коли вже переведуться такі? Та будем надіятись на правду. Ти ж писав кудись?

– Ні.

– І дарма. Десь у свій невикрут перебувай ці дні, а до правди добивайся. Коли ж потрібний буде свідок, то і на мене можеш послатися. Скажу, що знаю тебе з колиски.

В Данила засіпались уста.

– Кому тепер потрібна моя колиска?

– І не кажи такого! Зловражому та гадюкуватому, звісно, ні колиска, ні матір над нею, ні наша ревна праця, ні наша доля не потрібні. Але йому не запогубити наш день і час.

– Куди ж ви проти ночі зібрались?

– Я люблю і вечірню, і запівнічну годину в хлібах. Оце ж собі надивляюсь на колос, бо завтра-післязавтра тут буде тільки стерня, а вона вже осінь нагадав. – Помовчавши, Чигирин поклав руку на плече Данила й стиха пробурмотів: – От є у мене дивацьке питання. Досі ні до кого не потикався з ним, щоб не обізвали дурнем.

– Питайте.

– Це ж два роки тому спрактикувався, що жито-пшениця краще родять, коли сіяти рядки зі сходу на захід. Чи тоді сонце щедріше обмиває їх ранньої і призахідної години, чи щось інше тут є? Звірив у минулому році – та сама картина. Ти часом не примічав такого?

– Не помічав, – здивовано відповів. “От тобі й гриб-боровик!”

– То, як схочеш, перевір у себе. Це може людям згодиться.

– Коли це свято буде в мене?..

– Неодмінно буде. Може, потихеньку подибаєм до мене? Бо ти, видать, здорожився. Моя стара нас душениками почастує, пожуримось разом, подумаєм разом. Як ти на цеє?

– Я далі зібрався.

– Теж розумію, – погодився Чигирин. – Бувай живим і здоровим. – Він стиснув Данила в обіймах і швидко пішов до свого косматоногого коника, якому місяць визолочував гриву.

І знов пшениці та жита, білопінні гречки та чубаті соняшники, і погойдування місячних неводів, і загадковість далини. А ось і дрімливі верби позначають шлях дрімотної річечки, і кладка, що попискує, як в’юн, і дикі півники, які так гарно підвели жовті свічада цвіту, і ошатні, в напатланих спідничках, копички, і прив’ялений смуток татарського зілля.

За річкою біля пригаслого багаття спали косарі, а їхній сон охороняв скрип деркача. І Данило не витримав, щоб не підійти до нічліжан, які привільно розметалися на свіжому сіні. Над посизілим багаттям, на розсохах, висів задимлений казан, –у якому гусла немудра селянська страва – пшоняний куліш, що пахнув не лавровим листом, а м’ятою. Погляд Данила зупинився на обличчі білочубого віястого парубка, що негадано почав посміхатися у сні. Чи, може, прокинувся хлопець і з-під вій дивиться на нього. Данило завмер, а парубок ледь чутно запитав свого сну:

– Це ти, Оксано?..

Було за північ, коли Данило зайшов на дворище тієї школи, у якій колись кілька днів прожив поміж святими і грішниками. Тоді він більше придивлявся до святих, бо маляр дав їм усе краще, що мали люди. На вікнах школи докришувався одволожений місяць, а довкола стояла така тиша, що було чути, як з прикриночного жолоба по краплині скапувала вода. Як же його прийме тепер Терентій Іванович, котрий чотири рази стрічав смерть? Що скаже мудрий Діденко? Це ж удосвіта доведеться колошкати їх.

Данило сів на східцях, що вели до школи. Навпроти стояла стара катрага, в якій і зараз поблискувала криця плугів, праворуч вигинав руки заряснілий сад, а далі горбами бовваніла шкільна земля, по якій і він вів плуга, сіяв зерно. До нього звідусіль почали стікатися спогади й утома. Згадалася й тітка Марина, і половецька камена, і самотній соняшник у полі, і вершник поміж житами, і нічліжани, і отой білочубий парубійко, що і в сні кликав свою Оксану…

– Це ти, Мирославе? – запитав він.

– Даниле Максимовичу, як ти?.. Яким побитом? Данило стрепенувся і, виборсуючись зі сну, злякано підвівся.

Перед ним у подиві стояв Терентій Іванович, на його вислих вусах згасав пізній місяць.

– Прийшов до вас, до школи, – ще не знає, що сказати, Данило.

– До школи? – здивувався Терентій Іванович і вже після мовчанки: – І не побоявся? – навсібіч озирнувся. – Вже скоро й світатиме. Куди подіти тебе від лихого ока?

– Може, в оту церковицю, до грішників? З чиєїсь вини і я став грішником, – охопив голову руками. – Як це страшно, Терентію Івановичу. Як це страшно!.. Ішов до вас полями, а назустріч людина, і я мусив ховатися од неї в житах.

– Колись і в мене була пригода в житах, – згадав минуле Терентій Іванович. – Зіткнулися ми у вісімнадцятому році з державною вартою Скоропадського. Вдарили по ній! А коли скоропадчикам наспіла підмога, кинулися в стиглі жита. Та осатанілі “експедитори”, недовго думаючи, з усіх боків підпалили хліб. Горить він, горимо й ми, і мусили, палаючи, немов снопи, підвестися з землі, це йшла тоді моя третя смерть… І найстрашнішим тоді було – оті блакитні вогні, якими догорали і просвічувались гної побратими. Блакитні… Що ж, Данилку, робити з тобою?

– У церковицю до грішників.

– І грішппкіп, і святих замазали глиною. Аніт таки домоглася свого, а тепер маже дьогтем людей; недарма кажуть: павчена відьма завжди зліша від родимої. Навіть завивало на голові має відьомське. Тьху!

– Як же Максим Петрович на це?

– Хіба ти не знаєш нічого?

– Ні.

– Максим Петрович уже з місяць працює директором радгоспу в сусідній області. Тепер він розвернеться на тисячах гектарів. Мабуть, і я перейду до нього, бо не тільки душа, а й моя вербова нога сумує за ним, – повів своєю сухою вербичкою, що знизу була окована залізом… – Це ж якось весною біля річки я вирізав собі дві ноги про запас, обтесав знизу, а тут рибалки йдуть на човнах, до себе запрошують. Встромив я свої вербові ноги в берег та й поїхав на риболовлю. Впіймали ми тоді й риби, і раків, затаганували юшку, випили по-християнськи чарупину і аж тільки вранці повернулися додому. А тут саме наспіло роботи, закрутився я в фурманці й повернувся на берег до своїх ніг десь днів через десять. Дивлюсь, а одна нога вже й листячко дрібне викидає. Не зачепив я її, то й почала рости моя нога і вербичкою стала, шумить собі листом, цвіте, а росу має гірку. Життя!

– Невже пробували на смак? – вірить і не вірить усій розповіді чи притчі червоного козака.

– Пробував, – правдиво дивиться на нього Терептій Іванович. – При своїх чотирьох смертях якого я тільки зілля не пробував і все одно вірив, що буду жити. І ти, дитино, маєш жити, – він ступив вербовою ногою, обняв Данила. – Де ж ти переднюєш у мене? Може, в лісовій смолокурні? Туди ніхто влітку не заглядає.

– Де скажете, – скорботно, душею дякував людипі. І довіра козака, і його сповідь вразили Данила і запам’яталися на все життя.

– Тоді ти трохи зажди, а я запряжу своїх вітрогонів, – та й у ліси.

– А може, не треба? – раптом завагався Данило.

– Чого не треба? – не зрозумів, насупився Терептій Іванович.

– Що біду накличете на себе.

– Коли б я не вірив тобі, то інше діло. А поки в нас добра віра, доти пас не зломить нещастя. От побачиш: усе минеться, а правда залишиться. – І, постукуючи вербовою ногою, він пішов до шкільної стайні.

Незабаром коні були запряжені. Данило вискочив на обшитий полудрабок нового воза, і колеса зашипіли ію росистому споришу. Виїхавши з шкільного подвір’я, Торентій Іванович повернув не в село, а до річки, між деревами якої вже волохатився досвіт.

“Утеча від недолі”, – з гіркістю думав Данило. То раніше він, як міг, доганяв селянську долю, а тепер утікав од своєї педолі. То хіба це життя?

Терептій Іванович поклав йому руку на плече.

Данило стрепенувся, водночас ловлячи зором і плесо річки, і верби над нею, і човпи у березі.

– Он бачиш розпадисту вербу над самою водою? Біля неї човен гойдається.

– Бачу.

– Так це вона з моєї ноги виросла… А потім якийсь парубійко зробить із неї човен і повезе свою кохану. Коли б тільки спокійно було в світі. Та, на біду, вхопився Гітпер за лопату смерті…

Пізній жнив’яний вечір, коли навіть дороги пахнуть житом. Л до цих степових пахощів у селі приєднується повів щойно розквітлих соняшників, папіровки, молодого укропу і молодої картоплі, яку, очікуючи косарів та женчиків, варять не в хатах, а на подвір’ях. Ось над таганком, під яким зітхає полум’я, схилилася бабуся; щось шепчучи, вона, немов чари, сипле в картоплю сіль, підводиться, і вогонь вибиває на її зморшках іще сліди кріпаччини. Почувши кроки на вулиці, повертав голову до воріт і питає їх:

– Це ви, нарешті?

– Ні, бабусю, це не ті, яких ви очікуєте, – з жалем відповідає Данило, заздрячи в душі простому селянському вжитку. Стара випростується, підходить до воріт:

– А хто ж ти, дитино, звідки будеш?

– Я здалеку.

– Тоді заходь до пас. Скоро прийдуть мої діти, внуки, то й повечеряєш із нами, – і така добрість стоїть у її старечих очах, що невідомо в кого хочеться випросити їм ще довшого віку.

– Ви не знаєте, до живе директор вашого радгоспу?

– Чому ж, дитино, но знаю, де живе добра людина? То з поганою не хочеться знатися. Он перейдеш місток через Сниводу, то й зразу бери на ліву руку до школи, а від неї на праву руку, го прямо й дійдеш до панського палацу.

Незабаром Данило добивається до колишнього панського, v білих колонах будинку. Тут лигпе в двох вікнах світилося світло. Хлопець припадає до одного, папіврозчинепого, й одразу ж бачить зігнуту над столом постать Максима Діденка. З олівцем у руці він хмуриться над якимсь зведенням-скатертиною і тихенько наспівує йому:

Скатертино, скатертино,

Над тобою марно гину.

І хоч як тривожно па душі в Данила, але він не витримує:

– Максиме Петровичу, не гиньте, живіть собі й нам на втіху.

– А це хто?! – скрикнув Діденко, підійшов до вікна, скигіув брови угору й пошепки запитав: – Ти?

– Я, – притих Данило, мов перед судом. Діденко для чогось мимохіть озирнувся.

– То заходь мерщій.

Данило зайшов у просторий, обвішаний плакатами і грамотами кабінет, у кутку якого стояв дорідний сьогорічний сніп жита. Діденко поклав руки на плечі парубка, наморщився, не знаючи, що розпитувати, що казати. Залягла ніякова тиша, у якій Данило чув биття свого серця. А в цей час із того вікна, що виходило в сад, обізвалися тихі голоси:

– Які в тебе очі гарні.

– Хіба їх зараз видно? – не вірила дівчина хлопцеві.

– Я їх завжди бачу перед собою.

– В темряві?

– В темряві вони мені світять, неначе зорі.

– Ой! – болем стрепенулось у дівчини.

– Ти чого?

– Мама казали, що їй змолоду це саме говорив і батько. А як одружився, то й почав пригашувати ті зорі.

– Так то за капіталізму було. У нас такого ніколи не буде.

– І не повинно бути… Тільки ти без рук… Діденко ніяково посміхнувся:

– Комусь любов, а комусь папір’я… То як ти, Данило, до мене потрапив?

– Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що мені робити в цьому світі… Ви ж усе знаєте про мене?

– Знаю. Лиха звістка не лежить, – зітхнув Діденко. – Ступач тебе з’їв?

– Ступач.

– То безрозсудний жорстокосердець. Колись він був наймитчуком у такого дяка-викрутня, якого навіть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й почав лихом копати своє поле. Ох, ці недалекі, озлоблені копачі… Що ж робити з тобою?

– Ви думаєте, я знаю? Голова зовсім одуріла. Легко було моїй рідні казати: “Тримайся розуму й плуга”. Та інколи розум і плуг не тримаються нас…

– На жаль, – Діденко заходив по кімнаті. – Що ж я тобі можу порадити, що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю великої влади… Колись ти мені казав: нам час не дав легкої долі. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – похнюпився Данило.

– І це, очевидно, правда: поки час не дає легкої долі. Та хоч би яка доля випала тобі, хоч би які випробування лягли на твої дні, ти маєш бути Людиною. Навіть у найтяжчу хвилину, коли вже все покидає нас, ми маємо лишатися зі своїм євшанзіллям, з безмір’ям любові до Батьківщини. А вона нас не забуде. Це кажу тобі як людина віруюча – як більшовик і твій друг, що, певне, не дуже зуміє тепер захистите тебе. Розумієш?

– Думаю.

– То й думай, що воно й до чого, карайся своїми болями, а лишатися маєш сином. Це про велике і високе думаючи. А тепер про буденне: зчави свої жалі як мужчина і поки що ставай у мене садівником. Переходь у курінь, що стоїть посеред саду, та й орудуй. А далі стане видніше. Я вірю в це, бо вірю в розум людський, у розум часу. Згоден?

– Спасибі, – Данило з вдячністю глянув під втемнені утомою повіки, за якими стояла велика печаль.

– Пасіка е у вашому саду? – запитав Данило, забуваючи і не забуваючи своє.

– Стоїть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато і в саду, і на пасіці.

– Хіба мене колись лякала робота?

– Це я знаю. Вечеряв?

– Ні.

– Повечеряємо холодною індичиною, і поведу тебе в курінь. Там є сіно, ковдра, подушка.

– Не знаю, Максиме Петровичу, як і дякувати вам.

– Обійдемось без цього. Ми ж радянські люди. Радянські! Невже ти думаєш: анонімка чи нашіптування зможе зробити нас дрібнішими?.. Чуєш?

– Чую.

Здалеку заспівали півні, а в саду сполохано озвалася дівчина:

– Ой, уже півні співають. Біжу, біжу!

– А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постій.

– Знаю твою капелиночку. Прощавай, біжу.

– Я тебе на руках донесу…

– От для чого потрібні руки людині, – підбадьорюючи Данила, посміхнувся Діденко.

XXII

Біля татарського броду за якихись пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата-білянка, влітку їй щось дрімотливо гаепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б’ють крилами вітровії, стукають заметілі.

А коли ж постукає Данило?.. Де він тепер, де його очі, де його великі добрі руки? Може, час забрав і їх, і те, що ввижалося-звалось коханням?..

Від такої думки стогін вирвався з грудей дівчини, як з отієї хурделиці, що ніяк не може знайти собі пристановища. Отак тепер і душа Мирослави не має пристановища: все борсається у журбі, у розпачі, у відчаї, в шуканнях тієї дороги чи стежки, на якій тільки в снах з’являється Данило. Тільки сни привертають його до неї. Тільки сни…

А навколо так шаленіє хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де річка, де присілок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому Мирослава. Метелиця вибиває з неї дух зерна, вибиває і сльози. А скільки їх померло в новій хаті-білянці, в якій ніколи не замикаються двері?!

“Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду…”

Це “скоро” стало місяцями. Та якими місяцями?!. Хай їх ніхто і через віки не знатиме…

Хто з нас у бентежній молодості хоч потай не мріяв про незвичайне кохання: ти любитимеш свого судженого, а він тебе, ик ніхто не любив. Як ніхто! От і має вона таку тюбов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли вона довідалась про все, став її згубою і болючим чеканням надії – безнадії. Навіть сивий тато, приїхавши в гості до неї, якогось вечора ще більше пригнітив:

– Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за іншого. Бо що дівоча врода? Блисне, мов роса, і туманцем зійде, наче роса улітку. А життя є життям, і воно вимагає свого: коли не любові, то материнства.

Може, в цьому теж є якась мудрість старості, та як любові змиритись із нею?

І донька нагадала батькові, як він до неї, ще дитини, прихилив з ниви кілька сивих, з сльозою колосків.

– Тоді ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хліб святий. А хіба про людину треба менше дбати?

Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на віку всякого, подивився на свої великі руки, які ніби зважували щось:

– Так де ж вона, та людина? На землі чи в землі? Мабуть, нещадимою мачухою стала його доля, – і пішов узяти на ніч двері на засув.

– Не зачиняйте, тату.

– Це ж чому? – стенув плечем, здивовано з’єднав дуги ліплених брів. “Чи не стає його донька причинною?” – А коли хтось улізе та обікраде?

Самою скорботою глянула на нього Мирослава.

– Найдорожче уже вкрадено, а ганчір’я не жаль.

– Воно то так: ганчір’я не жаль, а роду жаль, – мов сивий туман, захитався при дверях старий. – Мені мало не щоночі сняться онуки. Невже я не дочекаюся їх? Може б, ти виїхала з цього села, щоб не журитись до знемоги… Щоб забути все?

– Я нічого не хочу забувати! Нічого!..

І справді, як вона могла забути ту першу ніч у самотніх полях, і перші жнив’яні турботи під примруженим поглядом Данила, і отой вітряк, що підіймав її коси, і оті руки, що вперше підіймали її, й оті ворота, що кигикали чайкою, і ті уста, які шукали її уст? Як пересохли вони тепер. І вся вона пересохла, мов покинуте після жнив стебло.

Хоч журба вижала її душу, та не змогла вижати любові ні до Данила, ні до людей. Мабуть, через те й поважають, і жаліють її в селі. Навіть оте гордовите парубоцтво, що чаклує біля машин, не підсміюється над нею, як підсміювалося раніше. Воно ж і підбило присілок толокою поставити їй хату – може, в новій оселі поменшає жалів у молодюсенького товариша агронома. Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало її хату гніздом перепілки. Це ж треба таке вигадати!..

Ось і постарілі прибережні верби та гнучкі верболози. Тримаючись за гілочки з в’яззю нерозквітлих котиків, Мирослава обережно зійшла на лід, ступнула кілька кроків і відчула туман відпару, який не змогла подолати й хурделиця. То, видко, рябалки попробивали ополонки й до смерку ловили в’юнів. От і бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.

Заточуючись од ударів заметілі і знесилення, вона перебрела брід і підійшла до хвіртки, але не змогла її відчинити – стільки намело з двору снігу і темряви. Тоді взялась обома руками за ворота, трохи відхилила їх, і вони негадано озвались тривожним чаїним кигиканням. Аж здригнулась: невже і дерево дереву передає голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?

Обтрусившись на порозі, Мирослава кінцем хустки витерла вологе обличчя і тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настій літнього поля і лугу, бо яких тільки снопів, снопиків і в’язок помас тут? Побачив би їх Данило, узяв би її руки в свої і сказав:

– І чиїй ці ручата не вміють? Щось чаклунське є в них.

– Ти й про очі так говориш?

– І в очах є чаклунство. От кинули вечір та місяць у них ворожбу – і вже сохнеш на тараню.

– Не меліть несусвітне, товаришу голово. І тільки без рук.

Де вони, ті руки, тепер?

Стукнула віконниця, і Мирослава кинулась до вікна. Але це тільки хвижа зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, і там застогнали верби, як удови. А хто ж вона? Ні жінка, ні вдова. Невже її доля навіки пропала?

Наче хтось вовтузиться на порозі. Потім стрельнули сінешні двері, рипнули хатні, і в оселю вскочила розпашіла Яринка. Сяктак обтрусивши з хустки і кожушка сніг, вона повела завзятим оком на Мирославу і продекламувала:

– Не варила, не пекла – до сільбуду помела… Як ти на цеє?

– У таку метелицю?

– Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та метелиця-хурделиця? Ноги ж і не позичені і не куповані! Хіба ти не любиш завію?

– Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.

– І як у такому тендітному тілі вмістилися усі хліборобські турботи? – засміялась Яринка. – То помели?

– Ти й! бачиш, що робиться надворі. Хата зривається з підмурка, ще полетить у безвість.

– То й що нам негода? Хіба погано бігти і розшарпувати петлі хуртовини?

– Ой Ярино, Ярино, кому ти і вродою, і вдачею саме щастя принесеш?

Дівчина враз посмутніла, зітхнула.

– А може, не підемо до сільбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця журба одійде від тебе? – обняла подругу і знову зітхнула. – А до нас позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Він уже в область збирається, бо в районі набив руку. “Наб’ю в області руку – і подамся вище”, – перекривила молодого Магазаника, засміялась і почала поправляти снопики, що стояли на скрині. – Пахощі від них оберемками йдуть. Ця пшениця з селекційної станції?

– Еге. Торік мені учені лишень одну шапочку насіння відміряли, а цього року вже маємо он скільки справді золотого зерна. Як би це радів Данило.

– Я тобі хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, – Ярина відсунула заслінку, вийняла миску з рибою і грибами та, прислухаючись, поставила на припічок. – Чи пе гості до тебе? Хто б це?

– Мабуть, Геннадій Шевчук, – подумала про голову колгоспу.

– А коли?.. – Ярина з-під вій глянула на подругу.

– Хіба це може бути? – лякаючись, запитала сама себе Мирослава.

– То чом не може?.. От якогось вечора постукає в двері, стане на порозі, ось так, усміхаючись, як він уміє, і запитає:

“Скучила?” А ти його назвеш безсовісним.

– Я б його й совістю своєю назвала, аби тільки голос подав. На присінку загупали чиїсь кроки, далі хтось постукав у двері.

– Заходьте! Заходьте! – в один голос сказали Ярина й Мирослава.

І от поволеньки відчинилися двері, й на порозі картинно розкапустився Стьопочка в новому добротному кожушку і сивій смутшевій шапці. Він скинув її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вій. За своїми думами і не помітив, що за ним відскочили двері.

– Здорові, чорноброві! – удавано весело привітався й почав розщібувати кожушка, щоб і його новісінького, з синього сукна френча побачили.

– І чого тобі тут?! – обурилась Мирослава.

– А чого вам одразу вкидатись у гнів? – ображено смикнув плечима Стьопочка. – А-а-а! Ви й досі, Мирославе Григорівно, сердитесь за колишню догану в перехідний період? Пора б уже й забути її. Кожен із нас, коли пошкребти душу, вартий догани, і вообче…

– Шкреби свої руки і не лізь із ними в людські душі, – відрізала Яринка.

Стьопочка хитрувато-примирливо посміхнувся їй, поклав шапку на серф:

– А чого мені, скажи, не лізти до людської душі, і вообче, коли я вже поет?

– Ти – і поет?!

– Авжеж! – Стьопочка з внутрішньої кишені френча вийняв учетверо складену газету. – Ось почитай, коли не розучилась. Це нічого, що в райгазеті. Наб’ю руку в ній – і в обласну, наб’ю там руку – і в енциклопедію з портретом.

Дівчина спалахнула:

– Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радість і енциклопедії, і всьому селу.

– Ет, сільська самодіяльність, – зневажливо махнув шапкою на Яринку. – Ще вліпи якусь репліку.

І вліплю: ти не помітив, що маєш в очах півпуда нахабства!

– Чи не бреше твоя вага?!

– Стьопочко, зроби ласку – щезни туди, звідки пришвендяв, – попросила Мирослава.

– Не можу! – заперечливо похитав головою Стьопочка. – Це вище моїх сердечних і розумових сил. Я, звісно, знаю, що кожна людина має солодкий час любощів. Був цей час, догадуюсь, і у вас, Мирославе Григорівно, і вообче. Та солодкий час швидко минається, а приходить реальність, від якої нікуди навіть на коні не втечеш. І от, щоб ви повірили в серйозність моєї душевності, я осьдечки ось, навіть при Яринці, при свідкові своєї юності, значить, скажу, що маю мрію і намір одружитися з вами… Отак, а не інакше.

Враз із сіней озвався знайомий голос:

– Я мимоволі стаю другим свідком, – і до хати увійшов засніжений Ступач. Тільки чого він розгублений такий.

– О, це ви нахопились? – розгубився, але водночас і зрадів Стьопочка, вклонившись, знову приклав шапку до серця. – І як ви втрапили до нас?

– Хуртовина загнала. Правда, вже ніби пересідається вона. То ти маєш мрію і намір одружитися?

– Точнісінько так. Прокопе Івановичу. Це скажу і при вас, і при всьому присілку, бо вже і Стьопочці прийшла сімейна пора. Мирослава гнівом обпекла і жениха, і Ступача:

– Хай він одружується на карбованці, на якому зависли його гендлярська душа і совість.

Ступач приязно глянув на Мирославу і покосував на жениха.

– Це ви даремно, Степан Семенович – людина скупенька, але тепер не карбованець, а поезія править ним.

– Ви ще не розкусили його: він за карбованця продасть і поезію, і вас заразом.

– Що вона меле як елемент?! – враз налився буряковим соком Стьопочка. – От у чиїй душі, видать, сидить ворог. Вона й досі любить того арештанта, що он на стіні висить. З нею треба щось робити.

Ступач махнув рукою:

– Це вже не наше діло.

– Як не наше, коли вона відкидає принципову любов в ім’я ворожої? її треба проробляти, громити, і вообче!..

– Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дівчина. – І щось затремтіло в голосі Ступача, і провина майнула в очах. Він обернувся до Мирослави: – Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко, і ти пробачення.

– Ну, коли аж ви просите, то куди мені дітись? Здаюсь!

Хоча б па вашому місці… – Стьопочка підняв руки вгору і так вийшов з хати.

Ступач вклонився Мирославі, чогось аітАнув. Чого б?

– Ще раз пробачте. Бувайте здорові. – І пішов слідом за Стьопочкою, який щось невдоволено мурмотів у сінях і повторював своє “вообче”.

Ярина спровадила непроханих гостей, потім вбігла до хати, пригорнула Мирославу.

– Звідки на тебе береться всяка напасть? Коли багато краси, то ще більше клопоту. Ох і розтривожив мерзенний гріхоплут. І все одно лихе минеться, а ти будеш з Данилом, чує моє серце! – Вона знову підійшла до печі. – Після такого сватання і повечеряти можна. З яких ти позицій дивишся на рибу, гриби, і вообче?.. – перекривила Стьопочку.

– Ой Яринко, Яринко… А де ж твоє кохання?

– Чого нема, того нема. Та я ще можу почекати. А от чому Роман і Василь до цього часу нікого не знайдуть? Стільки ж в гарних дівчат…

– Що вони пишуть?

– Служать на заставі. Так уже скучила за ними і їхніми витребеньками. Вони ж де не йдуть, то сміх розтрушують. О, метелиця таки вщухла. Прощавай, сестро, – вона поцілувала Мирославу, вивинулась з оселі, і підківки її чоботят брязнули на млиновому колі, яке після жнив привезли Мирославі Роман і Василь.

Мирослава поснувала по хаті, мерзлякувато повела плечима, глянула у вікно, за яким уже відчувалася ворожба ще невидимого місяця, і підійшла до фото Данила. Він довірливо, трохи сумовито посміхався їй чи комусь… Може, й справді, тепер посміхається комусь, забув її, бо чого не трапляється в житті? З такими невеселими гадками вона роздяглась і знову глянула на фото.

“Хоч у сон прийди, коли не можеш інакше. Чуєш?”

Поправивши снопики, вимкнула світло і не лягла, а впала на постіль. Ще якийсь час чула, як біля хати, втихаючи, вовтузився і зітхав вітер, потім у вікна так гарно врізались перемерзлі зорі, у шибки постукав пучкою місяць, загойдалась земля і перенесла її у дитинство, коли вона з поля, бувало, очікувала матір, що теж мала спіп золотого волосся і вечорові очі. Дуже рано вони пішли в землю і барвінковим цвітом проглянули па могилі.

Тепер вітер схлипнув, наче немовля… А батько так хоче діждатися внуків…

І вже не чула, як стиха брязкнула клямка, скрипнули двері і в оселю, скрадаючись, увійшов Данило. Він не зачинив за собою двері, боячись їхнього скрипу, боячись себе, боячись місячного марева, в якому, наче женці в білому, стояли снопи. Захлинався настоєм літа і туги. Отак і стояв біля порога людиїтою чи тінню її. Як його тепер зустріне Мирослава: прокльоном чи журоою га сльозою? Бо нічого ж не дав їй, окрім горя.

Коли трохи вгамувалося серце, вій почув дихання і обережно попрямував до ліжка, схилився над ним, вдивляючись у Мирославу, що була напівзакрита хвилею кіс, вони і курилися, і зблискували в невірному світлі місяця.

Скорбота лежала на її пересохлих устах, у міжбрів’ї, і в сні зворушливо здригалися вінчики вій і тіні біля них. Доторкнутися б до них устами, почути, як прокидаються, врозтіч кидаються вони, як прокидаються очі, переляк, а потім усмішка. І таке дороге слово: “Безсовісний”.

Та чи маєш ти право на це? Подивись на свою кохану, мов на дороге малювання, і йди світ за очі. Не край і не карай цю красу, цю ніжність, цей смуток.

І, переломлюючи себе, він ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на Мирославу, на ніжки, що вибились з-під тоненької ковдри, на місячну дрімоту її кіс і обернувся до дверей – так, певне, буде краще для неї. Він залишить їй свій подарунок і піде собі.

І тут проти розуму збунтували любов чи сумніви: а може, тільки тебе, дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночі не зачиняла дверей?

Ще не знаючи, що робити далі, він тихо-тихо пройшовся по хаті, постояв біля сніпків пашниці й неждано побачив між вікнами своє фото. Де ж вона взяла його? Таке було тільки в його хаті… Он воно що… Глибока вдячність зросила, затопила його душу, і він, непевно посміхаючись, знову підійшов до ліжка, дивився і надивитись не міг на своє кохання.

“Мирославе, люба”, – кликав її в думці, а далі, непомітно для себе, покликав і вголос.

І раптом прокинулась Мирослава, кинула руки на груди, зітхнула. Данилові стало лячно, він відхилився у тінь.

А дівчина, одгортаючи коси од чола, сіла на ліжко.

– Так ясно почула його голос… Ой, що це?! – В голосі її забриніли переляк, подив, сльози, а в насторожені очі увійшов місяць. І тільки перегодя запитала: – Сон?

– Сон, Мирославе.

– Данило! Данилку! Ти?!

– Я.

– Прийшов?

– Прийшов.

Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вікна.

– Данилку, рідний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! – І впала йому на груди, вірячи й не вірячи, що це він. – Не може бути…

– Виходить, може, – поцілував ії коси, що й тепер, як у далеку давнину, назбирували місячне мево і сум матіоли. Враз Мирослава злякано відсахнулась од нього.

– О, почекай – я ж роздягнена, – прикривши рукою виріз сорочки, вона метнулась до ліжка, підняла руки до жердки, залопотіла одягом і вже через хвильку, ніяково посміхаючись і тручи пальцями вії, підійшла до нього, поклала йому руки на плечі, поторгала їх: чи справді це Данило?

– Чому ж тебе так довго не було? Чого я тільки не передумала. Як ти,любий? Данило посутенів:

– Як?.. Хіба це життя, будь воно прокляте разом з тим, хто покалічив його.

– Данилку, ти озлобився?! – жахнулась Мирослава, відсторонилась од нього.

– З таким життям, як у мене, й мертвий камінь озлобиться. Мирослава зібралась у болючу грудочку і, не спускаючи погляду з Данила, твердо сказала:

– Що хочеш роби, як хочеш роби, тільки не оздоблюйся. Тебе ж не Батьківщина, ие люди судили, а сліпа ненависть Ступача.

– Оп як! – подобрішав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу і не став пояснювати їй, що не озлобився він, а тільки має велику душевну скруту. – А для тебе хто я тепер?

– Ти для мене все: крайня, муки, надія, муж, батько мого сина чи доньки.

– Невже це може бути? – не повірив їй, ве повірив своєму майбутньому.

– Це все буде, Данилку. Побачиш: і я, і ваші діти, і добрі люди будуть ще гордитися тобою, якщо ти ие озлобишся і не здрібнієш, як дрібніють у злобі.

– Якою ж ти стала!.. – вражено дивився на неї і надивитись не міг.

– Якою, Данилку? Старішою?

– Ні, мудрою… наче літо.

– Хоча й весни в нас не було, – зажурилась Мирослава. – Он у мене за це літо й зморшки з’явились.

– Це не зморшки – це мудрість!..

Данило почав цілувати отой сніп, що тримав у собі ранок, оті очі, що тримали в собі вечорину.

Мирослава горнулася до нього, як ніколіг не горнулась, не відхилялась ні од його уст, ні од його рук.

Щось гупнуло біля призьби, і вони сполохаю” завмерли.

– Це, мабуть, грудомаха снігу впала з даху, – підійшла Мирослава до вікна. – А ще біля хати іноді зайці гупають. Я для них сніп вівсянки поклала. О, дивись.

Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-білій скатертині дугу курився живий клубок, ось він вскочив на подвір’я – і прямо до снопа.

– От і маємо шматок казки, – гірка посмішка обвела уста Данила.

Мирослава обличчям притулилась до його плеча.

– Не забув, як нам з моля або лісу батьки приносили хліб од зайця?

– Не забув. І я тобі щось приніс. Може, посмієшся з дурня.

– Не мели несусвітне… – І запнулась – мало не сказала давнє: – Не мели несусвітне, товаришу голово.

Данило розщібнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в білий папір, бережно розпеленав його. – Ось тобі, – подав їй якісь три стеблинки.

– Що це? – здивувалася Мирослава.

– Подивись.

Вона ввімкнула світло і побачила три свіжі пшеничні колоски, що ніжно-ніжно бралися цвітом.

– Це ж звідки таке диво?

– З теплиці Діденка. Новий надійний сорт виводить чоловік, а я біля нього кручуся.

– Спасибі, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя.

– Коли б воно так сталось, – спохмурнів чоловік, а далі дістав з портфеля велику тернову хустку. – Ось тобі моя перша, хай не останньою буде.

Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила руки в червоний цвіт хустки.

– Таки пам’ятав?..

– Не було й години такої, щоб не думав про тебе.

– А про мене й не питай. – І сльози з’явилися в очах і голосі, щоб пригасити їх, сказала буденне: – Данилку, може, повечеряєм?

Він глянув у вікно, похитав головою зорям, що вже мінили нічну барву на досвітню, зітхнув:

– Мені вже треба йти. Скоро світанок. Мирослава, напевне, не почула його останніх слів.

– Який ти гарний, Данилку.

– Я погіршав у своїй душі.

– Ти покращав у моєму серці.

– Мені пора.

– Ні, ні! Ти зараз не підеш. Ця ніч буде нашою.

– Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула його голову до себе, він чубом торкнувся до її персів.

– Любов не може бути поза законом.

– Це говориш ти?

– Ні, моя любов.

– Ти не боїшся її?

Мирослава самою правдивістю заглянула йому під вії:

– Материнства не бояться – ждуть…

Ця ніч була їхньою піччю. Забувши все, Дапило й передлював у Мирослави, тільки вона, йдучи в гамазеї перечищати зерно на посів, уперше за ці місяці замкнула хату… І друга ніч була їхньою, і третя. Відтепер, здається, усе його життя стало очікуванням оцих зимових місячних вечорів, з яких, наче саме кохання, виходила і приходила Мирослава. Вона приносила пахощі морозу, розтривоженого зерна і найкращу в світі посмішку. Кому дякувати, кому вклонятись до землі, що ти, доле, є на землі?..

А четвертого вечора, коли вже повернулась з роботи Мирослава, біля їхніх воріт зблиснули фари машини, потім згасли, і згасли на вікнах лисиці. Хтось, наче в киреї, підійшов до хвіртки.

“Хто б це міг бути? Невже знову по його душу?”

Заборсались пекельні думки, Данило поблід, але нічого не сказав Мирославі, яка саме поралась біля печі. Здається, саме серце відстукувало кроки невідомого. Тільки чого він один? Далі не витримав:

– Мирославе, до нас хтось іде.

– Ой! То я зараз! – розпачливо зойкнувши, заметушилась, кинулась до дверей, зачинила їх, гуркнула другими.

“Нема тобі щастя, мій клопоте чорнобривий”. І враз, ніби з потойсвіту, почув:

– Добрий вечір!

“Комусь, може, добрий, а комусь…” А в голосі прибульця ніби щось знайоме вчулося. От зараз і довідаєшся про все. І так подивився на пшеничні з цвітом колоски, ніби шукав захисту в них.

Ось відчиняються двері, і він не вірить своїм очам: у хату за Мирославою ступає осміхнений Діденко, вносить з морозом свою широку, мов дзвін, кирею і кілька півмісяців зморщок навколо вуст.

– Максим Петрович!

– Впізнав? – начо дивується чоловік і не стирає посмішки з обличчя.

– Та ніби впізнаю. Але, як говорять старі люди, яким побитом? Діденко почоломкався з Данилом, картинно в своїй киреї захопив середину хати і підпер бровами високе чоло.

– Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при одній тільки умові: щоб на столі було смажене, пряжене і так шматками, бо через твою милість голодний, мов старий вовк.

– Через мене? – не вірить Данило.

– Атож, – коротко відказує Діденко і вже серйозно, навіть якось урочисто починає так говорити, мовби читав грамоту. – Такот, чоловіче добріїіі, писав тії по інстанціях листи про себе, а я тихенько писав про тебе. Завмираючи, очікував ти відповіді, тривожачись, чекав і я. І от сьогодні до мене прилетіла звістка, як ластівка.

– Звідки?! – поблідши, не голосом – душею запитав Данило і приклав руку до грудей: чи то серце, чи світ пішли обертом…

– З Центрального Комітету! Спасибі йому, всю напасть відкинуто від тебе. Чуєш?

– Ой! – скрикнула Мирослава, ступила крок до Максима Петровича, та зупинилась і глянула на Данила.

А той у круговерті думок завмер і став безмовним, потім тай стрепенувся, даче визволявся з непорушності каменя і з безодень туги. Він мовчки підійшов до Діденка і мовчки, здригаючись, почав його обнімати. Припала до гостя й Мирослава, не витираючи сліз, що котились і котились по щоках.

– Та годі, годі, – удавано невдоволепо почав відгетькуватися від них чоловік. – Кирея стане мокрою од сліз. – А далі повів оком на піч: – Бату, самому доведеться варити картоплю, бо вам уже ие до мене.

Мирослава і Данило посміхнулись, ще вірячи й не вірячи в те, що сталось.

– Підсміюються над старим, – махнув рукою Діденко і тільки тепер побачив на Столі у вазочці свої колоски і знову зламом брів підпер чоло: – Злодійство напоказ?

– Отакий мені подарунок привіз. А я й сказала: хай цей колос буде нашим колосом надії, щастя, – ; защебетала Мирослава. – І збулося загадане.

– Хай так і далі буде! – Знов урочистість пробилася в голосі Діденка. – З цієї нагоди прочитаю вам слова видатного польського письменника Жеромського: “Добути з голої землі щось, таке таємниче, таке чудесне своєю будовою, своїм життям і смертю, як колос пшениці, хіба це не означає бути співтворцем дива?”

– Гарно сказано! Це слова осягнень! – нарешті ожила мова Данила, а обличчя його й досі то блідло, то лихом анил ось вогнем. Максим Петрович пильно подивився на Данила:

– Знаю, ти вже в мене працювати не будеш, то хоч скажи, що думаєш робіт”?

І той, торкнувшись снопа, твердо відповів:

– Знову орати, сіяти, вивчати мудрість землі, ростити врожай, людяність та любов.

– Ростити врожай, людяність та любов… – задумано повторив Діденко. – Для цього варто жити і працювати, навіть до знемоги…

ЧАСТИНА ДРУГА

І

– Ти вже йдеш? – питається, як питалися у ті дні, не голосом, а пекучим болем.

– Іду, люба, – хоче якось утішити своє кохання і не знає, як його втішити, бо що наші слова в години розлук?

Дівочі руки, дівочі очі, уста шукають його; беззахисністю, стогоном, відданістю, материнством вона обвивається навколо нього, не пускає до порога, бо хто зна, чи повернеться він до цього порога.

– Почекай ще, Данилку. Почекай!

– Пора вже.

– Пора, пора, – погоджується Мирослава. – Але ти пожди.

– Я ждав би, так час^ не жде, – відриває і пе відриває її від себе, а сам чує за вікнами знайомий скрип – то деркач, як і пїрше, відчиняє досвіту хвіртку.

У Мирослави засіпались уста, засіпались повіки.

– Данилку, а як ми будемо без тебе?

І хоч так тяжко на душі, він журно посміхається:

– Хто ж це – ми?

Вона скидає на нього сльозою приімлений погляд, а голос її стає по-материнськи низинним:

– Я… і дитина наша. Ти не думав про неї?

“Дитина?!” І вперше – у її першім передчутті, у першій таїні материнства – він вчуває повів того, для чого ми живемо, того, що має бути з нами і після нас.

– Люба… – хоче щось сказати і не знає що, а серце вже займає всі груди. Справді, як не подумав, що в них може бути дитина, якої, можливо, й не побачить він. То вже судьба. А зараз з вдячністю прихиляється до Мирослави, пригортає, виціловує її уста, брови, очі, що тепер тримають у собі не синю вечорину, а втемнілу печаль віків.

– Я скрізь буду думати про тебе… про вас… – Він підіймає її, немов дитину, на руки, притуляється головою до її персів, а на пам’ять приходить мамин голос: “Був собі журавель та журавка, накосили сінця повні ясельця”. От і прощавай, журавко, прощавай, бо журавель іде назустріч війні чи смерті…

Не жаль було себе і своєї молодості, а жаль було всього окривдженого світу, і своєї журавки, і рук своїх, які ще й досі не паробилися ділечка. Так у війну наробляться, будь проклята тіоня!

Вірив: не схибить його око, засилаючи смерті смерть; вірив, що до останньої краплини крові буде битися із недолею, до останньої, бо ж хіба він не син своєї землі?

Він бережно ставить Мирославу па долівку, встелену шаблями татарського зілля, зазирає у вікно, за яким ранок розмикає вії і вода в броді подає голос, а молоде жито розгортає над собою сизий сон. І на жита він не надивився, не намилувався, як лебедіють вони, не наслухався їхніх шумів, та й чи наслухається вже?..

– От і.прощавай, моє серце…

– Дапилку, побудь іще трохи з нами, – стогоном озивається такий рідний і такий зараз незвичний голос, і знову Мирослава обвивається навколо нього, не пускаючи від себе.

– Не можу, кохана.

– Чому ж ти не можеш? – наче зі сну питає, про що й питати не треба, і дивиться, як ніколи не дивилась: з далини чи з давнини. – Чого?..

– Бо вже ранок.

– Бо ти вже там? – повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла перед ним беззахисна і журна, немов стеблина в росі, а руки все шукали й шукали його і падали вниз.

– І там, і з тобою… Тільки ти, люба, як воно вже не є, не дивися на світ крізь сльози. Сльозами не захистиш ні себе, ні нашого дитяти, ні когось. Чуєш?

– Чую, Данилку… Кого тільки благати, щоб ти повернувся?..

– Я прийду до тебе, неодмінно прийду.

– Прийдеш?.. – для чогось перепитує вона. – Чекатиму тебе як долю свою.

Його чекатимуть як долю!.. То вже за це варто жити, страждати і до загину битися з чорним вороном недолі.

Коли Данило по шаблях татарського зілля дійшов до порога, що став порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:

– Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз… – Зметнувши своїм пшеничним снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестіла ними, потім рукою витерла вії, перепечені уста і через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тінь, ішла і до Гримичів, і до Оксани, і до татарського броду, за яким сизо волохатився ранок і жіночою печаллю журилися лугові чайки. А де той погонич-птах, що почами виспівував: крийок-крок, крийок-крок? І де той журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам маєш стати отим журавлем, що рятує життя…

Данило так подивився довкола – і на землю поранкову, і на блакиття неба, – наче весь обшир хотів увібрати в себе, ще раз пригорнув, охопив вузлом рук Мирославу і швидко, вже боячись себе, підійшов до берега, зірвав з ослизлого прикорня ланцюг, зіпхнув човен на воду, ускочив у нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений світ, гойднулося все, що роками влягалося в Душу.

– Прощавай, кохана!

– Ой! – кинулась до нього Мирослава, та вже смуга води з затопленими тінями верб, з затопленим смутком очеретів пролягла між ними.

– Даниле! Данилку!.. – в благанні простягла руки до нього, до легкого вербового човника, до нерозгаданого світу.

Сплеснув зойк, сплеснуло весло, відштовхнувся берег, з очей скапнула сльоза, з весла – краплина часу. Знову і знову бухикнуло весло – і вже на цьому березі вона, а на тому – він, а між ними вогке золото обмілин і заспане чи приспане сонце у броді.

Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне – та й те неповне…

У райвійськкоматі Данило без жодних ускладнень пройшов мобілізаційну комісію і, полегшено зітхнувши, вийшов на просторе, заросле споришем подвір’я, яке тепер стало сумним юрмовиськом рідних та кревних, що прощались і проститись не могли, крадькома випивали по чарці, а впивалися журбою.

Оминаючи гуртки і пари, оминаючи жалі матерів, він пішов понад огорожею, за якою через дорогу, не знати куди, бігли спалахи і сполохи жита, Придивляючись до них і вбираючи в себе неспокій ниви, Данило схилився на пліт, а житами, оживаючи, пішли його роки, добрі й недобрі, пішли його спомини, пішли його тривоги, сплеснули хвилею рідні броди і озвалися її голос, її шепіт, її сльози. Журавкою звала Мирославу мати… “Був собі журавель та журавка”, – і от коса смерті замахнулась на них, замахнулась на все.

Негадане збоку тихий скрик:

– Данилку!

Він оторопів. До нього бігла вона, бігли маки на її платтячку, бігли, перетрушуючи ті маки, її ноженята, біг вітрець у її косах, що мали повів степу і смуток матіоли. “Звідки ж ти? З якого ти поля, з якого ти чару?” Аж не повірилось, що це його наречена, що він пригортав, милував її, що її пшеничні коси дозрівали на його руці і що крізь сон вопа довірливо кликала його: “Данилку”.

Мирослава, водночас посміхаючись і журячись, кидає через пліт руки, міцно схоплює шию Данила, як може, притискається до нього.

– Данилку, рідний…

– Прийшла?

– Прибігла… Як ти?

– Як і люди.

– Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, – і бігцем метнулась од нього, і бігцем прилетіла до нього, вже тримаючи руку біля серця.

– Ти не сердишся, що… ми прийшли? – зоріє на нього.

І як тільки було сказано це – ми!

Знову хвиля вдячності сколихнула йиги дужим тілом. Він пригорнув Мирославу, цілуючи, надивляючись на неї і дивуючись з її голосу, що з сьогоднішнього досвіту вже озивався таїною материнства. З якого ти поля, з якого ти чару?

– Любий… Найкращий…

– Це ти найкраща.

– Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?

– Буде, кохана.

– І на ранніх, і на вечірніх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, – вже звертаючись до невидимих зірок, сказала тай, як кажуть наші сиві матері. – Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?

– Не можна, люба, до житечка: вартові без перепустки не пустять.

– Пустять… Я говорила з ними. Назвалась твоєю дружиною. Данило похитав головою:

– І що вони?

– Сказали: “Коли вже така жінка просить, то відпустимо чоловіка. На дві години”. Як ти?

– Ще дві години щастя.

– Коли ж побільшає його?

– Ще прийде наш добрий час.

– Тоді до житечка, щоб нам було життячко, – сказала як заклинання.

– Тоді до житечка, – глянув на ниви, що бігли та бігли до самого небокраю, пересіваючи сонце і тіні.

І в цей час чиясь рука нахабно, міцно лягла йому на плече. Данило обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтіхою, широко стояв осміхнений Стьопочка Магазаник, за його спиною вітрець ворушив сатиновий горб сорочки.

– Кого я тільки бачу і кого виджу?! От не думав, не гадав, і вообче!..

– Чого тобі, Стьопочко? – Данило хотів порухом плеча скинути руку, але вопа вже кліщем учепилася в нього.

З обличчя Стьопочки зіскочила посмішка, і воно стало крижаніти, а в скостенілих очах проклюнулись колючі іскорки.

– Питаєш, чого мені треба? – І процідив по складах: – Довідочки! Колись, пригадай, яку мав наругу від тебе: я аж згинався, вимолюючи довідочку. А тепер хоч з печінок вийми і покажи мопі свою!

– Якої тобі довідочки!? – бліднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка самою їддю полоснув її:

– А чого це ви, товаришу агроном, ніби наполохались і навіть перелякались? Видать, не все в порядку у вашій любові? Хай мспі ваш доброчсспик у самого воспкома документально підтвердить, що він іде в армію при всіх справних документах. Як ви на цеє, і вообче?

Данило розлючено зірвав з плеча Стьопоччину руку.

– Я зараз дам таку довідочку, що й сонце потемніє тобі!

Стьопочка відскочив, переляк шугонув йому під жовтуваті вії, але він перекліпав його, загрозливо підняв руку, різонув нею повітря.

– Він ще й норовиться! Як не підеш зі мною до воєнкома, зараз же гукну людей!

– Стьопочко, ти не зробиш цього! – жахнулась Мирослава.

– Ще й як зроблю! – і кивнув на Данила. – Стьопочка теж хоче перевірити, звідки і чому він прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна пройти перевірку.

Чавлячи свою гордість і гідність, ще надіючись на щось, Данило тоскно запитав:

– А може, війна перевірить наші душі?

Стьопочка ошкірився радісною посмішкою:

– Війна ще десь, а Стьопочка тут перевіряє пильність. Пішли чи гукати людей?

– Не жируй, смерде, на чужому горі – зі своїм зустрінешся.

– Це ще ми побачимо, хто з чим зустрінеться. Аякже! Ходімо!

– Данилку, рідний, – надломлюючись, припала до нього Мирослава.

– Почекай мене. Я прийду, – сказав, як і в хвилину прощання, одірвав од себе її руки і швидко пішов до будинку військкомату.

– От так, не інакше, хоча могло бути й Інакше, – Стьопочка й-за плеча зирнув на Мирославу, защібнув губи й потрюхикав за Данилом, сам сумніваючись: чи треба йому було ув’язуватись у таке діло, коли не знати, що буде завтра. Та, може, проявивши пильність, він залишиться тут, у районі? Хай інші рвуться на фронт, а голова Стьопочки і в районі знадобиться.

Ось вони зупинились перед кімнатою воєнкома. Стьопочка постукав кулаком у двері, пропустив поперед себе Данила, якого починає тіпати дрож.

“Вгомонися, вгомонися ж!” – наказував їй Данило і до болю стискав кулаки..

З-за столу підвівся майор Зіновій Сагайдак, насупроти якого сидів Стах Артеменко. Воєнком не раз колись стрічався з Данилом не раз захищав його на пленумах райкому від Ступача і не раз розповідав у їхньому селі про червоних козаків, бо сам вилетів із цього звитяжного племені. Він кивнуи Данилові чорним, як галка, чубом, невесело посміхнувся. Але що віщує ця посмішка? Колись від нього почув, що кожна людина має чотири броди: блакитний, як досвіт, – дитинство, потім, наче сон, – хмільний брід кохання, далі безмірної роботи і турботи, а зрештою – онуків і прощання. А тут хоч би до своєї дитини дожити… Стояв, кам’янів у напрузі, і все одно чув мову чотирьох бродів своєї ріки, і чув, як час проходив крізь нього, і чув, як у серці стиналися болі і жалі. Чого ж він такий невезучий? Чи не тому, що й досі не навчився хитрувати ні з людьми, ні з землею?

– Ми, товаришу воєнком, до вас, – береться догідністю не тільки вид, а й уся постать Стьопочки.

– Сідайте. Розказуйте, – Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на Данила, цінує його обличчя чи душу, і знову жуйний усміх лягав на його темні уста. Який же ти гарний, чоловіче, та доля теж не жалувала тебе: залишила свої шрами і на тілі, і на душі… – Розказуйте!

– Але ж тут є свідок, – глипнув Стьопочка на Стаха. – А нам би треба без свідка, бо діла, і вообче…

– Тоді ми, товаришу Артеменко, трохи пізніше погомонимо, – сухо сказав майор, а коли Стах вийшов, насмішкувато глянув на Стьопочку. – Розповідайте без свідків.

Стьопочка, вихлюпуючи медоточивість воєнкому і глибоку підозру Данилові, швидко-швидко заговорив:

– Товаришу военкоме, я ос