Зміст
Книга ПЕРША
РОЗДІЛ І
Літній вечір, присмерк.
Торговий центр американського міста, де не менш як чотириста тисяч жителів, високі будинки, стіни… Коли-небудь, можливо, стане здаватися неймовірним, що існували такі міста.
І на широкій вулиці, тепер майже затихлій, група, шестеро: чоловік років п’ятдесяти, куценький, товстий, з буйною гривою волосся, що вибивається з-під круглого чорного фетрового капелюха, – надто непоказна особа; на ремені, перекинутому через плече, невеличкий органчик, якими звичайно користуються вуличні проповідники й співаки. З ним жінка, років на п’ять молодша за нього, не така огрядна, але кремезна, одягнена дуже просто, з невродливим, проте не потворним обличчям; вона веде за руку хлопчика років семи і несе біблію та книжечки псалмів. Слідом за ними, трохи віддалік, ідуть дівчинка років п’ятнадцяти, хлопчик дванадцяти і ще дівчинка, років дев’яти; всі вони слухняно, але, здається, без особливого бажання йдуть за старшими.
Спека, але повітря навіває приємну знемогу.
Велику вулицю, якою вони йшли, під прямим кутом перетинала інша, подібна до ущелини; нею рухався в різні боки натовп, машини й трамваї, які безперервно дзвонили, прокладаючи собі дорогу в навальному потоці вуличного руху. Маленька група здавалася, проте, байдужою до всього і тільки намагалася втриматись серед зустрічних потоків машин і людей, щоб вони не заплеснули її.
Дійшовши до рогу, де шлях їм перетинала друга вулиця, – вірніш, просто вузький прохід між двома рядами високих будинків, що не мав у цей час жодних ознак життя, – чоловік поставив органчик на землю, а жінка негайно відкрила його, підняла пюпітр і розгорнула широку тонку книгу псалмів. Потім, передавши біблію чоловікові, стала поруч нього, а старший хлопчик поставив перед органчиком маленький складаний стілець. Чоловік – це був батько родини – оглянувся довкола з удаваною впевненістю і проголосив, ніби зовсім не турбуючись тим, чи є в нього слухачі:
– Спочатку ми проспіваємо хвалебний гімн, і кожен, хто бажає прославити господа, може приєднатись до нас. Грай нам, будь ласка, Естер.
Старша дівчинка, струнка, хоч і з рисами ще не зовсім дорослої, досі намагалася триматись якнайбільш байдуже й окремо від інших; тепер вона сіла на складаний стілець і почала крутити ручку органчика та гортати книгу псалмів, поки мати не сказала:
– Я думаю, ми почнемо з двадцять сьомого псалма: “Який солодкий бальзам любові Христової”.
Тим часом люди різних професій і різного стану, ідучи додому і помітивши групу з органчиком, нерішуче уповільнювали крок і скоса оглядали її, спинялися, щоб довідатися, що тут робиться. З цієї нерішучості, витлумаченої як увага, чоловік біля органчика негайно скористався й проголосив, ніби публіка спеціально зібралася тут послухати його:
– Проспіваймо ж усі разом: “Який солодкий бальзам любові Христової”.
Дівчинка почала награвати на органчику мелодію, видобуваючи слабкі, але правильні звуки, і заспівала; її високе сопрано злилося з сопрано матері й дуже непевним баритоном батька. Менша дівчинка й хлопчик, узявши по книжці з купки на органі, тихенько попискували слідом за старшими. Вони співали, а безликий і байдужий вуличний натовп дивився на них, приваблений дивним виглядом цієї непоказної родини, що піднесла голос проти загального скептицизму й індиферентності. В декого прокидалось зацікавлення і співчуття до невеличкої покірної постаті дівчинки біля органа, в інших – до непрактичного й жалюгідного вигляду батька, чиї блі-доголубі очі і млява постать у дешевому костюмі свідчили про його безталання. З усієї групи тільки мати мала ту силу й рішучість, що – які б не були вони сліпі й хибно спрямовані – сприяють якщо не успіхові в житті, то самозбереженню. В ній, більш ніж у будь-кому з інших у групі, видно було переконаність, яка хоч і не походила від достатньої культурності, а проте викликала повагу. Коли б ви бачили, як вона стояла, опустивши руку з книгою псалмів і спрямувавши погляд у простір, ви сказали б: “Так, ось хто попри всі свої недоліки без сумніву прагне робити тільки те, в що вірить”.
Хлопчик, втупивши долі очі, неспокійно переступав з ноги на ногу й підспівував не дуже старанно. Високий, але ще незміцнілий, з виразним обличчям, білою шкірою і темним волоссям, він здавався найбільш спостережливим і, безперечно, найвразливішим у цій родині; було зрозуміло, що він невдоволений своїм становищем і навіть страждає від нього. Його більше вабило в житті язичеське, ніж релігійне, хоч він і не цілком усвідомлював це. Безпомилково про нього можна було сказати тепер тільки одно: він не відчував покликання до того, що його примушували робити. Він був надто юний, душа його – надто чула до всякого прояву краси й радості, таких чужих абстрактній і невиразній романтиці, що опанувала душі його батька та матері.
І справді, матеріальне й духовне життя родини, членом якої він був, не переконувало його в силі і реальності того, в що, видимо, так гаряче вірили і що проповідували його мати та батько. Навпаки, їх постійно непокоїли всілякі турботи, і насамперед матеріальні. Батько завжди читав біблію і виступав з проповідями в різних місцях, і головним чином у “місії”, недалеко звідси, – він керував нею разом з матір’ю. Одночасно, скільки розумів хлопчик, вони збирали гроші від різних ділових людей, що цікавились місіонерською роботою чи були схильні до благодійності і, певно, схвалювали батькову діяльність. І все-таки родині було скрутно: завжди вони поганенько одягнені, позбавлені багатьох вигод і втіх, приступних іншим людям. А батько і мати постійно прославляли любов, милосердя й опікування бога про них і про всіх людей. Тут явно щось не так. Хлопчик не міг зрозуміти це до кінця, але все-таки не міг не поважати матір; він відчував внутрішню силу й серйозність цієї жінки, так само як і її ніжність. Незважаючи на важку роботу в місії і на піклування про сім’ю, вона вміла бути веселою чи принаймні не втрачала бадьорості; вона часто вигукувала з глибоким переконанням: “Господь подбає про нас” або: “Господь покаже нам путь”, – особливо в такий час, коли нестатки родини надто давалися взнаки. І проте, як могли добре бачити і він, і інші діти, бог не вказував їм жодного виходу, навіть тоді, коли його благодійне втручання в справи родини було аж надто потрібне.
Цього вечора, тиняючись великою вулицею разом з сестрамп й братіком, хлопчик палко бажав, щоб усе це закінчилося раз і назавжди чи принаймні щоб йому самому не доводилось брати в цьому участь. Інші хлопчики не займались такими речами, і до того ж у цьому було щось жалюгідне і навіть принизливе. Не раз, ще до того, як його почали отак водити вулицями, інші хлопчики дражнили його й сміялися з його батька за те, що той завжди привселюдно розпросторікувався про свою віру й переконання. Батько кожну розмову починав із слів: “Хвала господу”, і всі хлопчаки з сусідніх будинків, де вони жили, коли йому було сім років, вигукували, побачивши батька:
– А ось іде старий “хвала господу” Гріфітс!
Або гукали вслід хлопчикові:
– Онде в того сестра грає на органчику! А ще на чому вона грає?
І нащо тільки батько торочить скрізь своє “хвала господу”! Інші так не роблять.
В ньому, як і в тих дітях, що дражнили його, промовляло споконвічне людське прагнення до цілковитої подібності, до стандарту. Але його батько й мати не такі, як усі; вони завжди надто багато захоплювались релігією, а тепер, нарешті, зробили її своїм ремеслом.
Цього вечора, на великій вулиці з високими будинками, – гомінливій, людній, сповненій руху, – він із соромом відчував, що його вихопили з нормального життя і поставили на посміховище. Розкішні автомобілі мчали повз них, люди, гуляючи, поспішали до своїх розваг чи занять, про які він міг лише невиразно догадуватися, веселі молоді пари проходили, сміючись і жартуючи, малята витріщали очі на нього, – і все хвилювало його відчуттям чогось іншого, кращого, красивішого, ніж його життя, чи, вірніше, життя його сім’ї.
В гулящому й хиткому вуличному натовпі, який безперервно переливався й змінювався біля них, дехто, здавалося, почував, що відносно цих дітей припущена психологічна помилка: деякі штовхали один одного ліктем, досвідченіші й байдужі підсмикували брову і зневажливо всміхались, а більш чулі й навчені досвідом говорили, що присутність дітей тут зайва.
– Я бачу тут цих людей майже щовечора – двічі або тричі на тиждень щонайменше. – Це говорить молодий клерк. Він щойно зустрівся з своєю подругою і веде її до ресторану. – Мабуть, якесь шарлатанство у вигляді релігії,– додає він.
– Старшому хлопчакові не до смаку це. Видно, він почуває себе не на своєму місці. Не гаразд такого хлопчиська виставляти на люди, коли він того не хоче. Адже він нічого не тямить у цих справах, – каже гулящий бродяга років під сорок, один з постійних відвідувачів торгового центра, звертаючись до добродушного з обличчя чоловіка, що спинився поруч.
– Еге, я теж так думаю, – погоджується той, зацікавлений оригінальним обличчям хлопчика. Ніяковість і замішання були помітні на цьому обличчі, коли хлопчик підводив голову; не важко було зрозуміти, що марно й жорстоко примушувати істоту з ще неуста-леною вдачею, нездатну збагнути психологічний релігійний сенс того, що відбувається, до участі в подібних прилюдних виступах, більш підхожих для людей дозрілих і вдумливих.
І все ж таки йому доводилось підкорятися.
Двоє молодших дітей – дівчинка й хлопчик – були надто малі, щоб по-справжньому розуміти те, що оточувало їх, і їм було байдуже. А старшій дівчинці біля органчика, видимо, навіть подобалась увага глядачів і їх слова про її зовнішність і спів, бо не тільки сторонні люди, але навіть батько й мати не раз запевняли, що в неї чудовий, милий голосок, хоч це було не зовсім вірно. Голос був не такий уже хороший, але батьки дівчинки погано розумілися на музиці. Дівчинка була слабенька, худенька, нічим особливо не відзначалася, – в ній не помітно було й ознак духовної сили чи глибини. Не дивно, що спів був для неї єдиною можливістю хоч трохи визначитися і звернути на ссбе увагу.
А батьки вирішили твердо сприяти, як тільки можна, духовному очищенню суспільства, і коли перший псалом був закінчений, батько почав розводитись про ту радість, яка сходить на грішників, що звільняються від тяжких мук совісті з волі господа, завдячуючи його милосердю й любові Христовій.
Клайд, старший хлопчик, і двоє молодших дітей дивилися в землю і лише інколи поглядали на батька; може бути, спадало їм на думку, усе, про що він говорить, і правильно, і важливе, але все ж таки не таке значне й привабливе, як багато інших речей у житті. Вони вже наслухалися всього цього, і їх юний і палкий” розум чекав від життя більшого, аніж оці проповіді на вулицях і в місії.
Кінець кінцем, після другого псалма і після невеликої промови, яку м-с Гріфітс використала, щоб згадати про керовану ними місію, яка містилася на найближчій вулиці, і про їх служіння Христовим заповітам, публіка була вщасливлена третім псалмом і наділена брошурками про спасенну працю місії, а Ейса Гріфітс, глава сім’ї, зібрав деякі добровільні пожертвування. Органчик закрили, складаний стілець склали і дали Клайдові, біблію й книжечки псалмів зібрала м-с Гріфітс, і коли органчик був перекинутий на ремені через плече Гріфітса-старшого, сім’я рушила в напрямі до місії.
Весь цей час Клайд говорив собі, що більше він не хоче займатися цим, що він і його рідні смішні і не схожі на інших людей; “вуличні паяци”, сказав би він, коли б міг повнотою висловити свою досаду на вимушену участь у цих виступах; він докладе всіх зусиль, щоб не брати більше участі в них. Нащо вони тягають його за собою? Таке життя не для нього. Іншим хлопчикам не доводиться займатися подібними речами. Більш рішуче, ніж будь-коли, він думав про бунт, який допоміг би йому позбутися всього цього.
Нехай старша’ сестра ходить по вулицях з органом, – їй це подобається. Молодша сестричка й братік надто малі, їм однаково. Але він…
– Здається, сьогодні ввечері публіка була уважніша, ніж завжди, – зауважив Гріфітс, ідучи поряд з дружиною. Чарівність літнього вечора вплинула на нього заспокоююче і примусила витлумачити в хороший бік звичайну байдужість людей.
– Справді, в четвер тільки вісімнадцять чоловік узяли брошури, а сьогодні двадцять сім.
– Любов Христа зробить свою справу, – сказав батько, в такій же мірі намагаючись підбадьорити себе, як і дружину. – Мирські турботи і втіхи володіють силою-силенною людей, та коли скорбота навідає їх, декотрі з посіяних нині зерен проростуть.
– Я певна цього. Думка ця завжди підтримує мене. Скорбота й тягар гріха кінець кінцем примусять декого зрозуміти, що їхній шлях хибний.
Вони завернули у вузьку бічну вулицю, з якої вийшли раніше, і, поминувши кілька будинків, увійшли в одноповерховий дерев’яний дім, широкі вхідні двері якого були пофарбовані в світлосірий колір. Поперек обох вікон і фільонок подвійних дверей було написано: “Врата уповання. Місія дисидентів. Молитовні зібрання по середах і суботах від 8 до 10 години вечора. По неділях – об 11, 3 і 8 годині. Двері відкриті для всіх”. Під цим написом на кожному вікні були начертані слова: “Бог є любов”, а ще нижче дрібнішими літерами: “Скільки часу ти не писав матері?”
Маленька група ввійшла в жовті непоказні двері і зникла.
РОЗДІЛ II
Цілком можна припустити, що в сім’ї, яка так побіжно рекомендована читачеві, повинна бути своя, відмінна від інших, історія; так насправді й було. Родина ця являла собою одну з психічних і соціальних аномалій, – в її прагненнях і вчинках міг би знайти логіку тільки найвправніший психолог, та й то тільки з допомогою хіміка й фізіолога.
Почнемо з Ейси Гріфітса – глави сім’ї. Це був не занадто обдарований і нсврівноважений чоловік – типовий продукт свого середовища і релігійних ідей, нездатний мислити самостійно, але сприйнятливий, а тому й дуже вразливий, до того ж позбавлений будь-якої проникливості й практичного чуття. По суті, важко було зрозуміти, які його бажання і що, власне, приваблює його в житті. З другого боку, як уже було сказано, його дружина мала твердішу вдачу і була енергійніша, та навряд чи властиві їй були правильніші й практичніші уявлення про життя.
Історія цього подружжя цікава для нас лише тією мірою, якою вона стосується їх сина, дванадцятирічного Клайда Гріфітса. Окрім деякої вразливості й романтичності, успадкованих швидше від батька, ніж від матері, цей підліток мав палку уяву і прагнув розібратися в житті і постійно мріяв про те, як би він вийшов у люди, коли б йому пощастило, про те, куди б він поїхав, що побачив би і як по-іншому міг би жити, коли б було не так, а отак. До п’ятнадцяти років Клайдові було особливо боляче (і йому ще довго потім було боляче згадувати про це), що покликання чи професія його батьків була на думку інших людей чимось мізерним і жалюгідним. Батьки проповідували на вулицях і керували дисидентською місією в різних містах – в Гренд-Репідсі, Детройті, Мілуокі, Чікаго, а останнім часом у Канзас-Сіті, і скрізь усі–принаймні хлопчики й дівчатка, яких він зустрічав, – з неприхованим презирством дивились на нього і на його брата й сестер – дітей таких батьків! Не раз, завдаючи прикрості батькам, які ніколи не схвалювали подібних проявів характеру, він починав битися з яким-небудь хлопчаком. Але завжди, переможеному чи переможцеві, йому давали зрозуміти, що інші не поважають працю його батьків, вважають її жалюгідною й нікчемною.
І він безперервно думав про те, що робитиме, коли дістане змогу жити самостійно.
Клайдові батьки були зовсім нездатні потурбуватися про майбутнє своїх дітей. Вони не розуміли, що кожному з дітей конче потрібно дати якісь практичні чи професійні знання; навпаки, їм, захопленим єдиною ідеєю – нести людям світло євангельської істини, навіть не спало й на думку влаштувати дітей вчитися в якій-небудь одній школі. Вони переїздили з місця на місце, не раз посеред навчального року, шукаючи ширшого поля для своєї релігійної діяльності. Іноді ця діяльність зовсім не давала прибутку, а тому що Ейса не міг заробити багато, працюючи садівником чи агентом по продажу новинок, – єдине, на чому він трохи розумівся, – то в такий час сім’я жила надголодь, одягалася в дрантя, і діти не могли ходити до школи. Та що б не думали про таке становище діти, Ейса і його дружина й за цих обставин зберігали незмінний оптимізм; принаймні вони переконували себе, що зберігають його, і продовжували непохитно вірити в бога і його заступництво.
Сім’я Гріфітсів мешкала в тому ж домі, де містилася місія. І їх помешкання і місія були досить похмурі, щоб викликати нудьгу в будь-якої юної істоти. Вони займали ввесь нижній поверх старого й непоказного дерев’яного будинку в тій частині Канзас-Сіті, що лежить на північ від Бульвару Незалежності і на захід від Труст авеню; будинок стояв у короткому проїзді під назвою Бікел, що вів до Міссурі авеню – довшої вулиці, але не менш непоказної. І все поблизу зовсім трохи, але все-таки мало приємйо відгонило духом ділового комерційного життя, центр якого давно пересунувся на південний захід від цих місць. Місія Гріфітсів була кварталів за п’ять від того місця, де двічі на тиждень ці релігійні ентузіасти виступали під відкритим небом з своїми проповідями.
Другим боком будинок дивився на похмурі задні подвір’я таких самих похмурих будинків. З вулиці двері вели до просторого залу розміром сорок на двадцять п’ять футів: тут були розставлені рядами штук шістдесят складаних дерев‘яних стільців і перед ними кафедра; стіни прикрашала карта Святої землі – Палестіни і десятків зо два надрукованих на картоні висловів і текстів, як, наприклад:
“Вино – обманщик; пити – значить впасти в безумство: хто піддається обманові – той не мудрий”.
“Якщо в тебе є віра завбільшки з зерно гірчичне, і ти промовиш до цієї гори: “Руш із місця”, – вона зрушить, і ніщо не буде неможливе для тебе. Від Матфія 17, 20″.
“Бо зле не має майбутнього. Притчі 24, 20”.
“Не позирай на вино, як воно червоніє. Як змія, вкусить воно і вжалить, як аспід. Притчі 23–31, 32”.
Ці всесильні заклинання були розвішані на брудних стінах, ніби срібні й золоті скрижалі.
Решта помешкання являла собою складну і хитромудру комбінацію кімнат і кімнаток; тут були три маленькі спальні, вітальня, вікнами на задній двір, і дерев’яні паркани таких самих дворів, потім кухня, вона ж і їдальня, розміром рівно на десять квадратних футів, і маленька комірка, де було складене майно місії: брошури, книжечки псалмів, скрині, ящики і всякі інші речі, які могли бути потрібні не щодня, але мали, на думку сім’ї, певну цінність. Ця кім-натка-комірчина межувала безпосередньо з залом, де відбувались молитовні зібрання, і сюди виходили м-р і м-с Гріфітс, щоб думати й молитися перед проповіддю чи після неї, або в тих випадках, коли їм треба було порадитись з приводу чогось.
Не раз Клайд, його сестри і молодший брат бачили, як мати або батько чи обоє разом напучували тут яку-небудь заблудну душу, що напівпокаялася й прийшла просити поради чи допомоги (частіш допомоги). Також тут під час найбільших фінансових труднощів батько і мати сиділи й міркували чи, як іноді безпорадно висловлювався Ейса Гріфітс, благали бога вказати їм вихід із становища. Як пізніше почав думати Клайд, це погано допомагало їм знайти вихід.
І все довкола було таке похмуре й смутне, що Клайдові стала ненависна сама думка про те, щоб жити тут і в майбутньому, а що більш ненависне – діяти для справи, служникам якої доводилось щоразу вдаватися до когось по допомогу, завжди молитися й випрохувати подачки.
М-с Ельвіра Гріфітс, перш ніж одружитися з Ейсою, була просто напівписьменна дівчина з ферми і дуже мало думала над питаннями релігії. Та, закохавшись у Ейсу, вона заразилася від нього отрутою євангелізму та прозелітизму і захоплено й радісно стала його послідовницею, розділяючи всі його рисковані вигадки та дивацтва. Її тішила думка, що вона може проповідувати, співати псалми, що вона здатна переконувати й підкоряти собі людей силою “слова божого”. Це давало їй певне моральне задоволення і зміцнювало бажання працювати разом з чоловіком.
Коли-не-коли деякі слухачі йшли за проповідниками до їх місії або, почувши про її існування, приходили туди пізніше – дивні, морально неврівноважені й нестійкі люди, яких можна знайти скрізь. Усі роки, поки Клайд ще не міг розпоряджатися собою, він був зобов’язаний допомагати батькам під час цих зібрань. І завжди його більш дратували, ніж зворушували всі ці чоловіки й жінки, які приходили до місії; частіше це були чоловіки; робітники, що відбилися від роботи, бродяги, п’яниці, невдахи, безпорадні й потворні, які, здавалося, збиралися сюди тому, що їм нікуди було більше йти. І завжди вони проголошували про те, як бог, або Христос, або божественне милосердя врятували їх від того чи іншого лиха, і ніколи не говорили про те, що самі врятували хоч кого-небудь. І завжди батько й мати казали “амінь” і “слава господу” і співали псалми, а потім збирали в присутніх гроші на витрати для утримання приміщення; збирали, як він догадувався, дуже мало: ледве вистачало на те, щоб підтримувати мізерне існування місії.
Тільки одно по-справжньому цікавило Клайда в зв’язку з його батьками: якщо він вірно розумів, десь на Сході – в маленькому місті під назвою Лікург, поблизу Утіки–існував його дядько, батьків брат, який жив зовсім по-іншому. Цей дядько – його звали Семюел Гріфітс – був багатий. З випадкових слів, зронених батьками, Клайд зрозумів, що дядько чимало міг би для нього зробити, коли б тільки захотів, що він крутий, спритний ділок, що в Лікурзі він має чудовий будинок і велику фабрику комірців та сорочок, на якій працює не менш як триста робітників; у дядька є син, приблизно одного віку з Клайдом, і дочки – здається, дві. Всі вони жили в розкошах у цьому самому далекому Лікурзі,– уявляв Клайд. Ці відомості, певно, так чи інакше дійшли на Захід через людей, які знали й Ейсу, і його брата, і їх батька. Клайд уявляв собі дядька якимось Крезом, що живе в достатку і розкошах там, на Сході; а тут, па Заході, в Канзас-Сіті, він, його батьки, його брат і сестри сяк-так перебивалися з дня в день: їх постійною долею була жалюгідна безвихідна злиденність.
Але ніщо йому не допоможе, якщо тільки він сам не зуміє зарадити собі,– Клайд рано зрозумів це. Років п’ятнадцяти, навіть трохи раніше, Клайд почав розуміти, що до його виховання, як і до виховання його сестер і брата, батьки поставились, на жаль, дуже недбало. Тепер йому буде дуже важко наздогнати своїх ровесників, оскільки навіть по більш заможних родинах хлопчаків і дівчаток спеціально вчать, готуючи їх до тієї чи іншої професії. З чого він міг почати за таких умов? З тринадцяти років він став проглядати газети (в дім Гріфітсів їх ніколи не допускали, бо читання їх вважалося вже надто “мирським” заняттям) і з оголошень довідався, що скрізь потрібні або вже кваліфіковані робітники, або хлопчики, щоб навчати їх таким професіям, які в даний момент його не цікавили. Як кожен середній молодий американець з типово американським поглядом на життя, він вважав, що проста фізична праця нижча за його гідність. Як! Стояти біля верстата, класти цеглу, зробитися теслею, штукатуром або водопровідником, коли такі ж, як він, хлопчики стають клерками або помічниками фармацевтів, або бухгалтерами чи рахівниками в банках та по різних конторах! Яке мізерне, принизливе життя, анітрохи не краще за теперішнє: ходити в старому одязі, і так рано вставати вранці, і виконувати всю оту нудну роботу, яку доводиться виконувати людям фізичної праці!
Так, Клайд був у такій же мірі гонористий і гордий, як і бідний. Він був з тих людей, які вважають себе особливими, не схожими на інших. Він ніколи не почував себе невіддільною частиною своєї сім ї і не усвідомлював по-справжньому, що чимось зобов’язаний тим, завдячуючи яким з’явився на світ. Навпаки, він був схильний гудити своїх батьків – щоправда, не занадто різко й гостро, з цілковитим розумінням їх якостей і здібностей. Та, вміючи так розсудливо оцінювати інших, він, проте, до шістнадцяти років не був здатний скласти який-небудь план дій для самого себе і хапався то за те, то за інше.
На цей час в ньому заговорило чуття мужчини: його вабила й хвилювала краса дівчат, і йому хотілося знати, чи може він теж подобатись їм. І, природно, в зв’язку з цим він тепер був неабияк заклопотаний власною зовнішністю й одягом: який у нього вигляд і який вигляд у інших юнаків? Йому було боляче розуміти, що він погано одягнений, не такий гарний і цікавий, яким міг би бути. Що це за горе народитися бідним, нізвідки не чекати допомоги і не мати змоги допомогти самому собі!
Намагаючись вивчити себе в усіх дзеркалах, які тільки траплялись йому, Клайд переконувався, що він зовсім не потвора: прямий, добре окреслений ніс, високе біле чоло, хвилясте блискуче чорне волосся й очі чорні, часом зажурені. Проте розуміння того, що його сім’я така мізерна і що через професію та зв’язки його батьків у нього ніколи не було і не буде справжніх друзів, дедалі дужче гнітило його й породжувало меланхолію, яка’ не обіцяла йому в майбутньому нічого доброго. Іноді він пробував збунтуватися, а потім впадав у заціпеніння. Заглибившись у думки про батьків, він забував про свою зовнішність, – він був і насправді гарний з обличчя і привертав цим до себе погляди, – і витлумачував не на свою користь зацікавлені, зневажливі й одночасно знадливі погляди, які кидали на нього дівчата зовсім іншого кола, намагаючись дізнатися, – подобаються вони йому чи ні, сміливий він чи боязкий?
Але ще до того, як Клайд почав хоч щось заробляти, він завжди мріяв: ах, коли б у нього були, як у деяких юнаків, хороший комірець, тонка сорочка, гарне взуття, добре пошитий костюм, елегантне пальто! О, гарний одяг, комфортабельне помешкання, годинник, персні, булавки… скільки юнаків франтять усім цим! Багато хлопчиків його віку – вже справжні денді! Деякі батьки дарували своїм синам – його одноліткам – автомобілі в повну власність. Клайд бачив, як вони, наче мухи, літали туди й сюди по головних вулицях Канзас-Сіті. І з ними були гарненькі дівчата. А в нього нічого немає. І ніколи не було.
А світ такий багатий на можливості, і стільки довкола людей, що мають щастя й успіхи. До чого ж йому взятися? Який шлях обрати? Чому навчитися, щоб мати змогу висунутись? Він не міг відповісти. Він не знав. А ці дивні люди – його батькь – самі не були досить знаючими і нічого не могли йому порадити.
РОЗДІЛ III
Одна подія, гнітюче вплинувши на всю сім’ю Гріфітсів, посилила й хмурий настрій Клайда саме тоді, коли він намагався зробити якийсь практичний висновок: його сестра Еста (її він особливо любив, хоч між ними й було мало спільного) втекла від батьків з одним актором, який приїздив на гастролі до місцевого театру й мимохідь захопився нею.
Треба сказати, що Еста, хоч і дістала суворе моральне виховання й бувала часом сповнена релігійного запалу, все-таки була просто безвольною дівчиною, людиною почуття, яка ще сама не знала, чого хоче. Атмосфера, в якій жила Еста, була їй глибоко чужа. Подібно до величезної більшості людей, що приймають релігію тільки на словах, вона завчила всі догмати віри ще в ранньому дитинстві, сама того не помічаючи, а зміст цих щоденно повторюваних слів і досі залишався для неї незрозумілий. Вона не мала самостійних думок– від них її оберігали батьківські повчання, закон чи “одкровення”, що досить добре захищали її, поки всьому цьому не стали суперечити інші теорії, інші положення, зовнішні чи навіть внутрішні спонукання. Та можна було наперед сказати, що як тільки така суперечність настане, релігійність, не підперта її власним переконанням і не викликана особливостями її характеру, не витримає й першого поштовху. Думки і почуття Ести, як і її брата Клайда, постійно обертались навколо кохання, приємного й легкого життя, – речей навряд чи сумісних з релігійними ідеями про самозречення чи самопожертву. Ввесь її внутрішній світ і всі її мрії суперечили цим вимогам релігії.
Але вона не мала ні сили Клайда, ні його здатності до опору. Вона була пасивної вдачі, з невиразним потягом до гарних суконь, капелюшків, туфельок, стрічок і іншого, подібного до цього, а релігія забороняла їй мріяти про це. Ранками і вдень після школи чи ввечері вона проходила довгими людними вулицями. їй подобались дівчата, що гуляли під руку й пошепки звіряли одна одній якісь секрети; подобались юнаки, – під їх дурощами і забавною невгомонністю, властивою молодій тварині, відчувалися сила й значення того настійливого, інстинктивного прагнення знайти собі пару, яке криється за всіма думками і вчинками молодої істоти. І коли Еста часом помічала десь на розі чи в під’їзді закохану пару або зустрічала жагучий, допитливий погляд якогось шукача пригод, в ній самій прокидалось невиразне хвилювання, нервове тремтіння, яке голосно промовляло на користь усіх видимих і відчутних радостей земного життя, а не на користь безплотних радостей неба.
І погляди юнаків пронизували її, як невидиме проміння, бо вона була гарна і щогодини ставала ще краща. І настрій молодих людей збуджував у ній відгук, викликав ті перетворювальні хімічні реакції, які лежать в основі всієї моральності й аморальності світу.
Одного разу, коли вона поверталася додому з школи, якийсь хлопець заговорив з нею, тому що вона, здавалося, всім своїм виглядом викликала на це. І мало що могло б спинити її, бо вона мала хоч і не пристрасну, але піддатливу вдачу. Проте вдома її так муштрували, повчаючи, як необхідно додержувати скромності, стриманості, чистоти і тому подібного, що, принаймні в даному разі, не було небезпеки негайного падіння. Але за цією першою атакою були інші, вона почала приймати залицяння або не так швидко втікала, і поступово була зруйнована та стіна стриманості, яку побудувало дане їй виховання. Вона стала спритною і затаювала від батьків свої пригоди.
Траплялося, що молоді люди, не слухаючи її протестів’, проводили її, пробували говорити з нею. Вони перемогли ту надмірну боязкість, яка спочатку допомагала їй відстороняти їх. Вона стала бажати нових зустрічей, мріяти про якусь радісну, чудову, безтурботну любов.
Так поволі, але невтримно росли в ній ці настрої й бажання, – і тут, нарешті, з’явився цей актор, один з тих пихатих, вродливих і грубих чоловіків, у яких тільки і є, що вміння одягатися та зовнішній лоск, але ні моралі, ні смаку, ні ввічливості, ані хоч би справжньої ніжності; зате в ньому було багато чоловічої привабливості, і він зумів за один тиждень, після кількох зустрічей, так запаморочити голову Есті, що вона опинилася цілком у його владі. А він по суті був майже байдужий до неї. Для цього пошляка вона була просто дівчиськом, одною з багатьох – досить гарненька, сповнена почуттів недосвідчена дурка, яку можна взяти кількома ніжними словами, – треба тільки удати з себе закоханого й пообіцяти їй в майбутньому, коли вона стане його дружиною, щасливе, привільне життя, подорожі по нових місцях.
Але ті ж слова говорив би й справжній закоханий, який залишився б вірний назавжди. Вона повинна зробити тільки одно, запевняв він: поїхати звідси з ним і стати його дружиною зразу, не гаючись. Нащо зволікати, коли зустрічаються такі створені один для одного люди, як вони? Тут, у цьому місті, є перешкоди для їхнього шлюбу, – він не може пояснити, які саме, це стосується його друзів; але в Сент-Луїсі є в нього друг-пастор, який повінчає їх. У неї будуть нові гарні плаття, яких вона ще ніколи не бачила, чарівні пригоди, любов. Вона подорожуватиме з ним і побачить широкий світ. Вона не матиме ніяких клопотів і тривог, їй доведеться тільки піклуватися ним… Для неї все це було правдою – словесним виявом щирої пристрасті; для нього ж це був старий і зручний спосіб зваблювання, яким він часто користувався й до того, і не без успіху.
І за один тиждень, протягом якого вони зустрічались уривками – то вранці, то ввечері, це немудре чарівництво завершилось успіхом.
Якось у квітні, в суботу ввечері, Клайд досить пізно повернувся додому після тривалої прогулянки (він будь-що намагався уникнути звичайних своїх обов’язків під час суботнього молитовного зібрання) і застав батька і матір, стривожених зникненням Ести. Вона за звичаєм грала на органі й співала під час цього зібрання і була, здавалося, така ж, як завжди. Потім вона пішла до своєї кімнати, сказавши, що почуває себе не зовсім добре і рано ляже в постіль. Але об одинадцятій годині, якраз перед приходом Клайда, мати випадково заглянула до кімнати Ести й виявила, що її немає ні там, ні будь-де поблизу. Якась зміна в кімнаті – не видно було суконь і деяких дрібничок, зник старий чемодан – привернула увагу матері. Обшукали весь будинок і переконалися, що Ести ніде немає; тоді Ейса вийшов на вулицю й пройшов по ній з кінця в кінець. Еста іноді гуляла сама або просто виходила у вільний час посидіти під вікнами місії.
Але й тут шукали її даремно. Тоді Клайд та батько пройшли дорогу і далі по Міссурі авеню. Ести ніде не було. Опівночі вони повернулися, і тоді, звичайно, хвилювання в домі зросло ще більше.
Спочатку припустили, що Еста, нічого не сказавши, пішла кудись на прогулянку; та коли годинник вдарив о-пів на першу, потім о першій, потім о-пів на другу, а Ести все не було, вони вже хотіли повідомити поліцію. Але тут Клайд, зайшовши до сестриної кімнати, побачив на її маленькому дерев’яному ліжку приколоту до подушки записку – послання, якого не помітила мати. Він кинувся до неї, охоплений передчуттям; адже ж він не раз питався в себе, яким чином повідомить батьків, коли зважиться потай поїхати від них: він знав, що з доброї волі вони ніколи не дозволять йому їхати від них, якщо тільки самі не передбачать усе до дрібниць. І ось тепер зникла Еста, і ось записка від неї – звичайно, така ж, яку міг би залишити й він. Клайд нетерпляче схопив її, поспішаючи прочитати, але в цю мить до кімнати ввійшла мати і, побачивши у нього в руках аркушик паперу, вигукнула:
– Що це? Записка? Від неї?
Він подав їй записку, мати розгорнула її і швидко прочитала. Клайд помітив, як широке суворе обличчя матері, завжди червонувато-смугляве, побіліло, коли вона повернулася до дверей. Її великий рот стиснувся в різку пряму лінію. Велика ж дужа рука, тримаючи маленьку записку, ледь-ледь тремтіла.
– Ейса! – гукнула мати, входячи до сусідньої кімнати, де на неї чекав чоловік; кучеряве сивіюче волосся на його круглій голові розпатлалося. – Прочитай це!
Клайд, що пішов за матір’ю, побачив, як батько нервово схопив записку пухлою рукою, і його зів’ялі, вже по-старечому зморщені губи дивно пересмикнулися. Кожен, хто добре знав його, сказав би, що саме з таким виглядом Ейса й раніш спрьймав суворі удари долі.
– Тц! Тц! Тц! – тільки це він спочатку й вимовив – звук, що здався Клайдові надто невиразним. Нове: “Тц! Тц! Тц!”, і Ейса почав похитувати головою з боку на бік. Потім з словами: “Як ти думаєш, чому вона це зробила?” він повернувся й уставився на дружину, а та на відповідь безпорадно дивилась на нього. Потім він почав ходити туди й назад по кімнаті, заклавши за спину руки, роблячи куцими ногами неприродно великі кроки і похитуючи головою, і знову вимовив своє безглузде “Тц! Тц! Тц!”.
М-с Гріфітс завжди дужче почувала, жвавіше на все відзивалася, ніж її чоловік, – і тепер, в цьому тяжкому випробуванні, вона поводилася інакше, живіше. Якесь обурення, невдоволення життям разом з видимим фізичним стражданням, здавалося, тінню пройшло по ній. Як тільки чоловік підвівся, вона простягла руку і, взявши у нього записку, уткнулась в неї; на обличчі її з’явився жорстокий, але одночасно страдницький вираз. Вона мала вигляд вкрай схвильованої й розсердженої людини, що намагається і не може розплутати якийсь вузол, прагне зберегти самовладання і не скаржитись і все-таки скаржиться гірко й гнівно. Позаду були довгі роки сліпої віри й служіння релігії, і тому її обмеженому розумові здавалося, що справедливо було б увільнити її від такого горя. Де ж був її бог, її Христос, в годину, коли відбувалося таке очевидне зло? Чому РІН не допоміг їй? Як він пояснить це? Де його біблейські обітниці? Його одвічне керування? Його вславлене милосердя?
Клайд бачив, що перед лицем такого величезного нещастя їй важко знайти відповідь, – принаймні відразу. Але кінець кінцем, – Клайд знав це наперед – їй без сумніву пощастить у цьому. Бо й вона, і Ейса, як і всі фанатики, в якомусь засліпленні уперто відокремлювали бога від зла, помилок та нещасть, хоч і визнавали за ним, незважаючи ні на що, вищу могутність. Вони шукатимуть корінь зла в чомусь іншому – в якійсь^підступній, зрадницькій, брехливій силі, яка наперекір божественному всезнанню і всемогутності все ж таки спокушає й обманює людей, і кінець кінцем знайдуть пояснення в гріховності й зіпсутості людського серця – серця, яке створив бог, але яким він не керує, бо не хоче керувати.
Але зараз тільки біль і гнів бушували в матері; і все ж таки їі губи не кривилися судорожно, як у Ейси, і в очах не було такого глибокого розпачу, як у нього. Вона відступила на крок, знову майже сердито перечитала лист і сказала Ейсі:
– Вона втекла з кимось, але не пише…
Вона раптом спинилась, згадавши за присутність дітей: Клайд, Джулія і Френк – усі були тут, і всі напружено, з цікавістю і недовір’ям дивились на неї.
– Іди сюди, – сказала вона чоловікові,– мені треба поговорити з тобою. А ви всі йшли б спати, – додала вона, звертаючись до дітей, – ми зараз повернемось.
Разом з Ейсою вона швидко пройшла до маленької кімнатки, що межувала з залом місії. Діти почули, як клацнув вимикач, як батьки заговорили стиха, і всі троє багатозначно переглянулись, хоч Френк був надто малий (йому минуло тільки десять років), щоб зрозуміти до ладу, що сталося. Навіть Джулія навряд чи цілком розуміла, що сталося. Але Клайд, більш обізнаний з життям, почувши фразу матері: “Вона втекла з кимось”, прекрасно все зрозумів. Есті остогидло все це так, як і йому. Може, вона втекла з одним з тих франтів, яких він бачив на вулицях з вродливими дівчатами? Але куди? І що це за людина? В записці щось сказано, але мати не дозволила йому прочитати її. Занадто швидко відібрала. Шкода, що йому не пощастило нишком першому заглянути в неї.
– Як ти думаєш, вона зовсім втекла? – з сумнівом спитав він Джулію, коли батьки пішли. Джулія здавалась блідою й розгубленою.
– Звідки я знаю! – відповіла вона дещо роздратовано: горе батьків і вся ця таємничість схвилювали, и не менш, ніж вчинок Ести. – Вона мені нічого не казала. Я думаю, їй було соромно.
Джулія, стриманіша й спокійніша, ніж Еста і Клайд, завжди була ближча до батьків і тому засмутилась тепер дужче за інших дітей. Щоправда, вона не цілком розуміла, що сталося, але де прощо догадувалася, бо й вона часом розмовляла з іншими дівчатками, тільки стримано і обережно. Більш за все її сердило, що Еста обрала такий спосіб залишити сім’ю: втекла з дому потай від батьків, від братів, від неї, завдала батькам такого страшного горя! Це жахливо! Повітря було насичене лихом.
Батьки радилися в маленькій кімнатці, а Клайд сидів, глибоко замислившись: напружено й допитливо він думав про життя. Що ж зробила Еста? Невже це, як він із страхом припускав, одна з тих жахливих втеч, одна з тих не дуже гарних любовних історій, про які постійно шепталися хлопчаки иа вулицях і в школі? Яка ганьба, коли це так! Вона може ніколи не повернутися. Вона втекла з якимось чоловіком. В цьому, звичайно, криється щось ганебне й погане для дівчини, бо він завжди чув, що всі пристойні взаємини між юнаком і дівчиною, між мужчиною і жінкою завжди призводять до одного – до шлюбу. І ось, на додаток до всіх інших нещасть їх сім’ї, Еста зважилася на таке! Звичайно, їх життя, і без того досить похмуре, тепер стане ще похмуріше.
Скоро повернулися батьки. В обличчі м-с Гріфітс, все ще напруженому й розстроєному, щось відмінилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, більше безнадійної покори.
– Еста вирішила поїхати від нас, у всякому разі на деякий час, – сказала вона, побачивши, що діти з цікавістю чекають пояснень. – Ви не повинні тривожитись за неї й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пішла своїм шляхом. Нехай буде воля господня! (“Благословенне ім’я господа”, вставив Ейса.) Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась. Очевидно, вона сама1 повинна пізнати життя. (Тут Ейса знову вимовив своє: “Тц! Тц! Тц!”) Але ми не повинні погано думати про неї. Це ні до чого. Нехай керує нами лише любов і доброта.
Проте вона вимовила це з деякою суворістю, що суперечила змістові її слів; голос її дзвенів.
– Ми можемо тільки сподіватися, що вона незабаром зрозуміє, який безумний і легковажний її вчинок, і повернеться додому. Вона не може бути щаслива на тім шляху, на який ступила. Це не путь господа і не його воля. Вона надто молода і помилилася. Але ми прощаємо їй. Ми повинні простити. Наші серця повинні бути завжди відкриті для неї, повинні бути сповнені любові і ніжності.
Вона говорила, ніби звертаючись до великої аудиторії, та голос її звучав суворо й печально, обличчя було холодне, застигле.
– Тепер ідіть спати. Нам залишається тільки покладати надії на милость божу і молитися вранці, опівдні і ввечері, щоб ніяке зло не спостигло її. Так, хотіла б я, щоб вона не робила цього, – додала вона без будь-якого зв’язку з тим, що сказала раніше, очевидно, думаючи не про дітей, які стояли перед нею, а тільки про Есту.
Але Ейса!
“Що за батько!” часто думав згодом Клайд.
Окрім власного горя, він, здавалося, ще здатний побачити глибше горе дружини, – але нічого більше! Увесь цей час він стояв з безглуздим виглядом, нахиливши голову набік, – куценький, сивий, кучерявий, мізерний.
– Хай буде благословенне ім’я господнє,– вставляв він від часу до часу. – Ми не повинні закривати перед нею наші серця. Так, так, ми не повинні осуджувати. Ми повинні тільки покладати надії на краше. Так, так! Хвала господу! Звеличмо господа! Амінь! О так! Тц! Ти! Тц!
– Якщо хто-небудь спитає, де Еста, – по паузі продовжила м-с Гріфітс, навіть не подивившись у бік свого чоловіка і звертаючись до дітей, що обступили її,– ми повинні будемо сказати, що вона поїхала до моїх родичів у Тонаванду. Це не зовсім так, але ж ми й самі не знаємо правди, не знаємо точно, де вона… До того ж вона може незабаром повернутись. Отже, ми не повинні говорити про неї нічого поганого, поки не дізнаємось про все.
– Так, хвала господу, – стиха відгукнувся Ейса.
– Отже, якщо хто-небудь спитає про неї, поки нам самим нічого невідомо, треба відповідати так, як я сказала.
– Звичайно, – промовив Клайд послужливо, а Джулія додала:
– Гаразд.
М-с Гріфітс замовкла і суворо, але водночас ніби прохаючи пробачення, подивилась на дітей. Ейса знову вимовив: “Тц! ТцІ Тц!”, і потім дітей послали спати.
Клайдові дуже кортіло довідатися, що ж було в листі Ести, але він з тривалого досвіду переконався, що мати нічого не скаже йому, коли не вважатиме це за потрібне; і він пішов до своєї кімнати, почуваючи втому. Чому батьки більше не шукали Есту, якщо була надія знайти її? Де вона тепер, у цю хвилину? Десь у дорозі, в поїзді? Мабуть, вона не хоче, щоб її знайшли. Певно, їй було тут так само нестерпно, як і йому. Ще зовсім недавно він сам думав піти звідси куди-небудь, уявляв собі, як би поставилась до цього сім’я, і от сестра: випередила його. Як це вплине на його рішення і на його вчинки в майбутньому? Насправді, незважаючи на горе батька й матері, Клайд не міг дивитись на втечу сестри, як на велике нещастя, – в усякому разі ке на саму втечу. Це був просто ще один доказ, що в домі не все гаразд. Вся діяльність місії не мала ніякого значення. В усіх цих релігійних почуттях і розмовах теж мало глузду. Вони не врятували Есту. Певне, вона так само, як і він, не дуже вірила в усе це.
РОЗДІЛ IV
Прийшовши до такого висновку, Клайд став наполегливіше, ніж будь-коли до того, думати про своє майбутнє. Він вирішив, що повинен на щось зважитись і якнайшвидше. Досі-йому щастило знайти тільки таку роботу, за яку беруться хлопчики дванадцяти-п’ятна-дцяти років: якось улітку він допомагав газетяреві розносити газети; друге літо (а по суботах і взимку) працював на складі магазина стандартних цін: відкривав ящики й розпаковував товари, за що діставав щедру винагороду – п’ять доларів щотижнево, – суму, яка здавалась йому тоді цілим багатством. Він почував себе багачем і, наперекір батькам, які вважали і театр, і кіно справою не тільки мирською, а й гріховною, зрідка відвідував ці заборонені місця, десь на гальорці. Такі розваги доводилось приховувати від батьків. Але це не стримувало Клайда. Він вважав, що має право розпоряджатися своїми грошима і навіть брати з собою молодшого брата Френка, який був радий піти з ним і жодного разу не проговорився.
Трохи пізніше, того ж року, Клайд вирішив залишити школу, бо відчував уже сам, що надто відстав; він влаштувався помічником продавця содової води в аптекарському магазині середньої руки; магазин був поруч театру і ніби перебував під його заступництвом. Клайд випадково побачив оголошення: “Потрібен хлопчик” (він ішов мимо по дорозі до школи). Потім він поговорив з молодим продавцем, до якого Клайд мав піти в помічники і який погоджувався навчити його нової професії, якщо Клайд буде тямущий і послужливий; з цієї розмови Клайд зрозумів, що коли він навчиться цього мистецтва, то зможе заробляти п’ятнадцять чи навіть вісімнадцять доларів щотижнево. Як він чув, стільки одержують двоє службовців у магазині Струда на розі Чотирнадцятої і Балтімор-стріт. Магазин, куди хотів найнятися Клайд, платив, проте, тільки дванадцять доларів – звичайну платню в таких закладах.
Та щоб опанувати цю справу, як повідомили його, потрібний час і дружня допомога досвідченої людини. Якщо він хоче стати сюди на роботу й одержувати спочатку п’ять доларів (обличчя Клайдовї витяглося), – ну, скажімо, шість, – він швидко навчиться робити солодкі напої і присмачувати сиропами різноманітні сорти морозива. Але спочатку Клайд буде за учня, отже, він повинен мити й чистити сифони і весь посуд на прилавку і, зрозуміло, о-пів на восьму відчиняти магазин, підмітати в ньому, витирати порох, а також виконувати різні доручення, які може дати йому власник цього закладу. В такі хвилини, коли його безпосереднє начальство, м-р Зі-берлінг – самовпевнений і балакучий двадцятилітній франт, – буде перевантажений замовленнями, він передовірить Клайдові виготовлення нескладних коктейлів, що складаються з лимонаду, кока-кола і тому подібного.
І от Клайд, порадившись з матір’ю, вирішив прийняти цю вигідну пропозицію. По-перше, розраховував він, тут можна буде безплатно поласувати морозивом, – немала перевага. По-друге, як він думав у той час, це відкриє йому шлях до якоїсь професії, чого йому дуже бракувало. Потім – і це теж велика перевага – йому доведеться затримуватись на роботі пізно, до дванадцятої ночі, а замість цього він матиме вільні години вдень. Отже, вечорами він не буде вдома і не відвідуватиме вечірніх класів о десятій годині. Від нього вже не зможуть вимагати допомоги на молитовних зібраннях, хіба що в неділю, та й неділями він теж буде зайнятий після обіду і ввечері.
І до того, продавець содової води регулярно може одержувати контрамарки від адміністратора сусіднього театру, фойє якого сполучено бічними дверима з магазином, – ця близькість дуже тішила Клайда. Так цікаво працювати в магазині, який тісно зв’язаний з театром!
Та найголовніше – на втіху, а часом і на відчай Клайдові,– перед кожним спектаклем, а в дні ранкових спектаклів і після них тут збиралися статистки; вони приходили поодинці або групами, сідали біля прилавка, балакали, сміялися і пудрилися. І Клайд, недосвідчене пташеня, незнайомий із звичаями світу, із звичками й манерами жінок, не переставав милуватися з краси цих відвідувачок, їх сміливості, самовпевненості і грації.
Перемиваючи склянки, накладаючи морозиво, Наливаючи сиропи, вкладаючи на підносах лимони й апельсини, він уперше в житті міг зблизька спостерігати цих дівчат. Вони – просто чудові! Майже всі так добре, пишно одягнені,– персні, брошки, чудесні капелюшки, хутра, гарні туфлі! І так часто він чув розмови про найцікавіші речі: про пікніки, танці, обіди, бачені ними спектаклі, про гулянки на околицях Канзас-Сіті, про те, чим відрізняється теперішня мода від торішньої, і про чарівність деяких акторів та актрис, особливо акторів, що грають зараз у місті або приїдуть на гастролі. Дома Клайд ні про що подібне не чув.
І дуже часто то одна, то друга з цих юних красунь була з яким-небудь молодим кавалером у фраку, в крохмальній маніжці, в циліндрі, галстуку метеликом, білих лайкових рукавичках, лакових черевиках, – у костюмі, що в той час здавався Клайдові останнім словом доброго тону, краси, елегантності і благополуччя. Носити такий костюм з таким невимушеним виглядом! Розмовляти з дівчиною так спокійно і вільно, як ці франти! От найвища справність! Жодна вродлива дівчина, здавалося тоді Клайдові, і дивитись на нього не буде, якщо він не матиме такого костюма. Це конче потрібно, це головне! І якщо тільки Клайд досягне цього, – зуміє отак одягтися, – хіба це не означатиме, що він твердо став на шлях, який веде до блаженства? Всі радості життя, звичайно, відкриються перед ним. Ласкаві усмішки! Таємні потиски рук, і, може, його рука навколо дівочої талії… поцілунок… обіцянка одружитися… і потім, потім…
І все це – немов раптовий промінь світла після довгих років, коли треба було без кінця-краю ходити з батьком і матір’ю вулицями, сидіти на молитовних зібраннях, вислухувати невимовних, безглуздих диваків, – людей, що занепали й збилися з пуття, – про те, як Христос врятував їх і що бог зробив для них. Будьте певні, тепер він позбудеться всього цього. Він працюватиме, й буде збирати гроші, і вийде в люди… Воістину, цей нескладний, але зразковий добір банальностей сяяв, як чудо духовного переродження, справжній міраж, що виник перед спраглим подорожанином – жертвою пустелі.
Проте Клайд швидко переконався, що одно погане в його новому становищі: хоч тут і можна було навчитися робити різні суміші фруктових напоїв і заробляти дванадцять доларів на тиждень, – це зовсім не давало виходу честолюбним надіям і прагненням, які пожирали його. Альберт Зіберлінг, його безпосереднє начальство, твердо вирішив зберегти для себе одного як таємниці ремесла, так і найприємнішу частину роботи. І до того він, спільно з їх хазяїном-аптекарем, вважав, що Клайд не тільки повинен допомагати йому, Зіберлінгові, у виготовленні напоїв, але ще й бігати з усякими дорученнями хазяїна, а це забирало в Клайда мало не весь його робочий день.
Одно слово, Клайдові було мало користі від цієї роботи: він ніяк не міг одягтися краще, ніж раніше. Гірше того, – Клайда гнітило, що в нього дуже мало грошей, майже немає знайомих і зв’язків. По суті, він був зовсім самотній поза своєю сім’єю, – та чи не такий же самотній і в сім’ї?
Втеча Ести несприятливо відбилася на місіонерській діяльності в Канзасі. І тому що Еста не повернулася, Клайдові батьки почали думати про переїзд, поки не було кращого, до Денвера, штат Колорадо. Але Клайд рішуче не хотів їхати з ними. “Яка від цього користь? – питався він у самого себе. – Там просто буде ще одна місія, точнісінько така ж, як і тут”.
Він завжди жив з батьками – в помешканні при місії на вулиці Бікел і не міг зносити це життя. З одинадцяти років, з того часу як сім’я переїхала до Канзас-Сіті, він соромився приводити знайомих хлопчиків до себе додому. Тому він ніколи не мав друзів, а гуляв і грався майже завжди один або з братом і сестрами.
Але тепер йому шістнадцять років, він уже досить дорослий, щоб жити по-своєму, і хоче позбутися такого життя. Проте він дуже мало заробляв – недосить, щоб прожити самому, і йому бракувало ще вміння й сміливості для того, щоб улаштуватися краще.
Все ж таки, коли батьки заговорили про переїзд до Денвера і, не припускаючи й думки, що Клайд не захоче поїхати з ними, згадали про можливість для нього одержати там роботу, Клайд почав помалу натякати, що йому краще залишитися тут. Він любить Канзас-Сіті. Яка користь від зміни? Тут у нього є робота, а може, він знайде і щось краще. Та батьки, пам’ятаючи про долю Ести, дуже вагалися. Що може вийти з його спроби так рано почати самостійне життя? Де він житиме після їх від’їзду? З ким? З якими впливами зустрінеться в житті і хто буде поруч нього, щоб дати добру пораду, спрямовувати його по шляху чеснот, шляху, яким простували вони самі? Про все це слід подумати.
Клайд був дуже наляканий: переїзд до Денвера здавався неминучим і наближався з кожним днем; на додаток якраз у цей час містер Зіберлінг, через свою надмірну люб’язність до жіноцтва, втратив посаду; в аптекарському магазині з’явився новий старший продавець, кощавий і похмурий; до того ж, певно, він не хотів мати Клайда за свого помічника. І Клайд вирішив піти звідси, але не відразу: спочатку, бігаючи по місту з усякими дорученнями, він спробує підшукати собі іншу посаду. І ось одного разу йому спало на думку звернутися до продавця прохолодних напоїв у великому аптекарському магазині при головному готелі міста; готель цей, чудовий дванадцятиповерховий будинок, здавався Клайдові квінт-есенцією розкоші й комфорту. Його вікна були щільно завішені, головний вхід (Клайд ніколи не зважувався заглянути далі) був вигадливим сполученням скла і заліза; за дверима було видно мармуровий коридор, обставлений пальмами. Клайд часто проходив повз готель, з хлоп’ячою цікавістю міркуючи над тим, яке ж там, усередині, життя? Біля під’їзду завжди чекало стільки таксі та приватних автомобілів!
У цей день, відчуваючи, що треба почати діяти, Клайд увійшов до аптекарського магазина, що містився в наріжному приміщенні готелю і виходив на Чотирнадцяту й Балтімор-стріт. Побачивши касирку в маленькій скляній будці біля входу, Клайд спитав, хто” них тут відає продажем содової води.
Зацікавлена його боязкими й невпевненими манерами, а також його глибокими, ніби благаючими очима, касирка догадалася, що хлопчик шукає роботи.
– А ось містер Сікор, управитель магазина, – сказала вона.
Вона кивнула в бік невисокої, з смаком одягненої людини років
тридцяти п’яти, яка обладнувала на дашку скляної вітрини виставку туалетних новинок. Клайд підійшов до управителя і, ще не зовсім розуміючи, як треба діяти, коли хочеш домогтися чогось у житті, але, побачивши, однак, що ця людина захоплена своєю роботою, спинився, переступаючи з ноги на ногу, і стояв до того часу, поки, нарешті, управитель крамниці не відчув, що хтось стоїть позаду, і не обернувся.
– В чому справа? – спитав він Клайда.
– Скажіть, будь ласка, вам не потрібен помічник для продажу содової води?
І Клайд подивився на нього очима, що красномовно промовляли. “Якщо у вас є посада, я так хотів би, щоб ви взяли мене І Мені так потрібна робота!”
– Ні, ні, ні,– відповів той.
Цей кремезний блондин був на вдачу трохи дразливий і причіп-ливий. Він уже збирався одвернутися від прохача, але, побачивши по обличчю Клайда, як глибоко той розчарований і засмучений, спитав ще:
– А ви коли-небудь працювали в такому місці?
– Не в такому прекрасному магазині, сер, – відповів Клайд, вражений довколишньою розкішшю. – Я працюю тепер у магазині містера Клінкла, на розі Сьомої і Бруклін-стріт, але це зовсім не те, що у вас, і мені хотілося знайти щось краще.
– Мгм, – промимрив управитель, якому було трохи приємно почути це безпосереднє визнання переваги його магазина. – Що ж, це цілком розумно. Але саме зараз я нічого не можу запропонувати вам. Ми не часто міняємо службовців. А ось якщо ви хочете влаштуватися розсильним, я скажу вам, куди піти. Тут у готелі якраз хочуть узяти хлопчика. Начальник розсильних казав мені, що йому потрібен ще один. Я думаю, що це анітрохи не гірше, ніж допомагати продавцеві води.
Потім, побачивши, як засяяло обличчя Клайда, він додав:
– Але не кажіть, що це я надіслав вас, адже я вас не знаю. Просто розшукайте там, під сходами, містера Скуайрса і поговоріть з ним.
Від самої думки, що він може дістати роботу в такому поважному закладі, як готель “Грін-Девідсон”, Клайд широко відкрив очі і весь затремтів з хвилювання; потім він подякував порадникові за його доброту і рушив до пофарбованого під мармур проходу в глибині магазина, який вів до вестибюля готелю. Вийшовши з цього коридора, Клайд опинився у вестибюлі. Нічого подібного він ніколи ще не бачив: досі бідність і несміливість заважали йому бодай здалеку заглянути в цей світ. Яка скрізь марнотратна розкіш! Під ногами підлога, як шахова дошка з квадратами чорного й білого мармуру; над головою стеля, оздоблена бронзою, розписом і позолотою. Її підпирає цілий ліс чорних мармурових колон, – таких самих дзеркально гладких і відполірованих, як і підлога. Ряди колон ведуть до трьох окремих входів – правого, лівого та центрального, на Дальрімпл авеню, а між колонами – лампи, статуї, пальми, крісла, дивани й диванчики, килими – сила-силенна всякої всячини. Одно слово, вестибюль цей був втіленням тієї пошлої розкоші, призначення якої є, за чиїмсь саркастичним зауваженням, “нести вишуканість у маси”.
Справді, для солідного готелю у великому і процвітаючому американському торговому місті тут була майже надмірна розкіш. Номери, і хол, і вестибюлі, і ресторани були обставлені надто розкішно– тут не було ані краси, що облагороджувала б, ані витонченості, ані доцільності.
Клайд спинився, розгублено оглядаючи вестибюль, – тут зібралося численне товариство – і жінки, й діти, але найбільше було чоловіків; вони прогулювалися туди й сюди, або стояли і розмовляли, чи відпочивали в кріслах, групами і поодинці. За важкими драпіровками, в розкішно умебльованих глибоких нішах стояли письмові столи з комплектами газет, в одному кутку вестибюля – поштове відділення, в другому – галантерейний кіоск і кіоск для продажу квітів, і тут теж було людно. В цей час у місті відбувався з’їзд дантистів, і багато хто з них із жінками й дітьми зібралися сьогодні в готелі “Грін-Девідсон”. Та Клайдові, який нічого не знав про це і взагалі не уявляв собі, що таке “з’їзд”, здавалося, що це і є звичайна, повсякденна картина життя готелю.
З шанобливим, лякливим подивом Клайд дивився на все довкола; потім, згадавши про Скуайрса, пішов шукати його до контори “під сходами”. Сходи були праворуч від Клайда – величезні, чорно-білі, мармурові, з двома розгалуженнями, які широкими плавними вигинами вели на другий поверх. Між цими двома великими крилами сходів і була, мабуть, контора готелю, оскільки там товклося багато службовців. За ближчим крилом, біля тієї ж стіни, в якій був прохід з аптекарського магазина, містилася висока конторка, і за нею стояв юнак приблизно одного віку з Клайдом, одягнений в коричневий формений костюм з численними блискучими гудзиками. На голові в нього була маленька кругла шапочка, схожа на коробочку з-під пілюль, по-хвацькому насунута на одно вухо. Він олівцем робив записи в книзі перед собою. Тут були й інші хлопчики того ж віку і в такій самій фермі: вони сиділи на довгому ослоні, поряд з конторкою, інші стрілою носилися в усіх напрямах; часом вони повертались до того, що був за конторкою, передавали йому то яку-небудь квитанцію, то ключ, то рахунок, а потім знову сідали на ослін, чекаючи, очевидно, іншого доручення, і їм нібито не доводилось довго чекати. Майже безперервно тріскотів телефон, і юнак за конторкою, вислухавши доручення, дзвонив у маленький дзвінок, що стояв перед ним, або вимовляв: “Черговий”, на що відгукався перший від краю хлопчик на ослоні. Викликані бігли відразу до потрібних їм сходів, або до однієї з вхідних дверей, чи до ліфтів, і після цього майже завжди з’являлись, несучи слідом за приїжджими саквояжі, чемодани, пальта, палиці для гольфа. Інші хлопчики зникали в глибині вестибюля і поверталися з пляшками на підносах чи з якими-небудь пакетами, які вони несли до одного з номерів наверх. Певне, таку роботу довелося б виконувати й Клайдові, якби йому пощастило і його взяли на службу в цьому готелі.
І все це робилося так жваво, довкола було стільки руху, що йому дуже заманулося бути таким щасливим і потрапити сюди. Але чи вдасться? І де цей містер Скуайрс? Він підійшов до юнака за конторкою і спитав:
– Ви не можете сказати, де мені знайти містера Скуайрса?
– А ось він іде, – відповів юнак, допитливо подивившись на Клайда жвавими сірими очима.
Клайд подивився в той бік і побачив, що до них швидко наближається франтувата і, без сумніву, бувала людина років двадцяти дев’яти чи тридцяти. Він був такий стрункий, енергійний і прекрасно одягнений, і в нього було таке жорстке, колюче обличчя, що Клайд відчув не тільки збентеження, але навіть благоговійний страх: видно, це була дуже хитра, підступна людина, – в нього був такий довгий тонкий ніс, тонкі губи, такий пронизливий погляд і гостре підборіддя…
– Щойно вийшла висока сива людина з шотландським пледом, бачили? – спитав він свого помічника, спинившись біля конторки.
Той кивнув.
– Так от, мені сказали, що це лорд Ландрейль. Він приїхав сьогодні зранку з чотирнадцятьма скринями й чотирма слугами. Тільки подумати! Важна персона з Шотландії. А проте, він подорожує під вигаданим іменем. Записаний тут як містер Блант. Ось які вони, англійці,– бачили? Вміють показати клас, га?
– Цілком правильно, містер Скуайрс, – з пошаною відповів юнак за конторкою.
Тільки тепер містер Скуайрс оглянувся і кинув побіжний погляд на Клайда. Юнак за конторкою прийшов Клайдові на допомогу.
– Цей хлопець хоче поговорити з вами, – пояснив він.
– Ви хотіли мене бачити? – спитав м-р Скуайрс, повертаючись до Клайда й оглядаючи його зірким, вивчаючим поглядом; не залишився непомічений і дешевий костюм хлопчика.
Клайдові не дуже сподобалася ця людина, але він вирішив справити на неї якнайкраще враження.
– Джентльмен з аптекарського магазина сказав мені…– почав
Клайд, – тобто він порадив звернутися до вас… може, на моє щастя, вам потрібний розсильний. Я працюю помічником в аптекарському магазині Клінкла, на розі Сьомої і Бруклін-стріт, але хочу піти звідти, і той джентльмен сказав, що ви можете… тобто він думав… може, у вас є вільна посада…
Клайд був такий збентежений і збитий з пантелику холодним, допитливим поглядом цієї людини, що ледве міг перевести подих і насилу ковтав слину.
Вперше в житті він подумав, що коли хочеш домогтися успіху, треба викликати прихильність до себе в людей, зробити чи сказати щось таке, що їм сподобалось би. Отже, зважившись, Клайд запобігливо, вкрадливо всміхнувся до м-ра Скуайрсаі й додав:
– Якщо тільки ви дозволите мені спробувати, я старатимуся з усіх сил.
Людина, яка стояла перед Клайдом, на відповідь тільки холодно подивилась на нього; але, оскільки він сам був хитрий і вмів досягати своєї мети різними манівцями, то йому подобався кожен, хто спритний, меткий, умів розмовляти з людьми. І, відмовившись від свого першого бажання заперечуюче похитати головою, він зауважив:
– Але ж ви не маєте ніякого досвіду в цій справі?
– Ні, сер, але я швидко навчуся, я дуже старатимуся.
– Ну, гаразд, я подумаю, – сказав начальник розсильних, з сумнівом чухаючи скроню. – Зараз мені ніколи. Приходьте в понеділок надвечір. Тоді поговоримо.
Він повернувся на підборах і пішов.
Клайд, залишившись на самоті і не зовсім розуміючи, що все це має означати, розгублено озирався. Невже йому й справді призначили прийти в понеділок? Невже можливо, що він… Клайд повернувся і вибіг на вулицю. Він увесь тремтів. Оце успіх! Він попросив, щоб його взяли на роботу до найкращого готелю Канзас-Сіті, і йому призначили прийти в понеділок! От як? Що б це означало? Невже його можуть допустити в цей чудовий світ – і так швидко! Невже й справді так буде?
РОЗДІЛ V
Як у зв’язку з усім цим забуяла фантазія Клайда, які мрії про майбутнє були зв’язані в нього з роботою в цьому прекрасному закладі, про це можна тільки догадуватись: його уявлення про розкіш були загалом надто перебільшені, помилкові й безглузді,– просто невиразна маячня, наслідок постійно пригнічуваної уяви, яка донині не діставала задоволення і живилася самими вигадками.
Клайд повернувся до своїх обов’язків в аптекарському магазині; після роботи він ішов додому, їв і спав; але по суті всі ці дні – п’ятницю, суботу, неділю й понеділок до вечора – він носився десь у хмарах. Він не розумів, що робить, і не раз його начальство в магазині пропонувало йому “прокинутись”. А після роботи він ішов не просто додому, а знову туди, на ріг Чотирнадцятої і Балтімор-стріт, і дивився на чудовий готель. Там навіть опівночі перед кожним з трьох головних під’їздів, що виходили на три вулиці, стояв швейцар у довгій коричневій лівреї з безліччю гудзиків і в високому коричневому кашкеті з широким козирком. А всередині, за тонкими шовковими шторами, все ще сяяли вогні у великому залі ресторану і в барі, що містився в нижньому поверсі. Біля під’їздів багато таксі й приватних машин. І звідкись завжди чути музику.
Клайд розглядав будинок у п’ятницю ввечері, і в суботу, і вранці в неділю, а в понеділок, у другій половині дня, як призначив м-р Скуайрс, знову з’явився до готелю; цей суб’єкт зустрів Клайда досить непривітно, тому що вже встиг забути про нього. Але йому справді потрібний був ще один розсильний, і Клайд ніби підходив на цю посаду; тому Скуайрс повів Клайда до своєї маленької контори під сходами, де велично і з цілковитою байдужістю почав розпитувати його про батьків, про те, де він живе, де і що робив досі, чим заробляє на прожиття батько. Останнє пит. ання особливо збентежило Клайда. Він був гордий, і йому було соромно признатися, що його батьки керують місією і проповідують по вулицях. І він відповів (адже так іноді бувало), що батько його працює в одній фірмі агентом по розповсюдженню пральних машин, а неділями проповідує релігійне оновлення; це сподобалось начальникові хлопчаків, які менш за все були схильні до благопристойного й благочестивого життя. Чи може Клайд принести рекомендацію з місця його теперішньої посади? Так, може.
М-р Скуайрс почав пояснювати, що порядки в готелі дуже суворі. Багато хлопців, спостерігаючи життя готелю й перебуваючи серед надмірної, незвичної для них розкоші (м-р Скуайрс, проте, говорив іншими словами), втрачали глузд і збивалися з пуття. Йому постійно доводиться звільняти тих, хто, заробивши трохи зайвих грошей, почипає погано поводитись. Йому потрібні хлопці послужливі, виховані, меткі, шанобливі. Вони повинні бути охайні і одягатися чисто й акуратно; на роботу щодня повинні з’являтися пунктуально, без жодного запізнення і в належному вигляді. А той, хто уявить, що, заробивши трохи грошей, можна дозволити собі зухвало відповідати або заводити інтрижки і брати участь у нічній гульні, а потім спізнюватись на роботу або з’являтися втомленим, млявим і неповоротким, – той нехай не думає залишатися тут надовго. Такого виженуть відразу. Він, Скуайрс, не потерпить ніяких дурниць. Це треба засвоїти тепер, раз і назавжди.
Клайд кивав на знак згоди і від часу до часу вставляв з готовістю: “Так, сер”, або “Ні, сер”; наприкінці він запевнив м-ра Скуайрса, що він і подумати не може про те, щоб так непристойно себе поводити, та й своєю вдачею він просто нездатний на такі вчинки, про які говорив м-р Скуайрс.
Потім м-р Скуайрс пояснив, що хлопчики одержують у готелі тільки п’ятнадцять доларів щомісячно, а також харчування (у підваль-ному поверсі є спеціальна їдальня для службовців). Але – і це повідомлення було найдивнішим відкриттям для Клайда – кожен постоялець за всяку послугу, – якщо хлопчик принесе чемодан, або глек води, або виконає ще яке-небудь доручення, – дає на чай, і часом досить щедро: десять, п’ятнадцять, двадцять п’ять центів, іноді більше. І ці чайові становлять у середньому від чотирьох до шести доларів щодня, не менше, а іноді й більше, – величезні гроші, подумав Клайд. Серце його закалатало, і він мало не задихнувся, почувши про таку величезну суму. Від чотирьох до шести доларів щодня! Адже це становить двадцять вісім чи навіть сорок два долари на тиждень! Він насилу міг вірити своїм вухам. І це зверху п’ятнадцяти доларів щомісяця й харчування. І крім того, пояснив м-р Скуайрс, з утримання нічого не вираховують за красиву форму, яку носять розсильні в готелі. Але її можна носити тільки на роботі. Потім м-р Скуайрс пояснив, що в понеділок, середу, п’ятницю та неділю Клайд має працювати від шостої ранку до полудня і потім, після шестигодинної перерви, з шостої вечора до півночі; по вівторках, четвергах і суботах він працюватиме тільки від полудня до шостої; таким чином, у нього будуть вільні то друга половина дня, то вечір; але снідати й обідати він повинен у свої вільні години. Нарешті, разом з іншими хлопцями він зобов’язаний пунктуально, у форменому одязі з’являтися на перевірку, яку м-р Скуайрс робить рівно за десять хвилин до початку кожної зміни.
М-р Скуайрс думав ще й про інші речі, але промовчав за них. Він знав: знайдуться люди, які скажуть за нього. Замість того він продовжував щось пояснювати і раптом, зовсім несподівано для Клайда, який слухав усе це ніби вві сні, спитав:
– Гадаю, що ви можете приступити до роботи зараз?
– Так, сер! Звичайно, сер! – відповів Клайд.
– Прекрасно!
М-р Скуайрс підвівся й відчинив двері.
– Оскар! – покликав він найближчого з тих, що сиділи на ослоні, розсильних, і до нього підійшов, поспішаючи, високий кремезний юнак, одягнений у чистеньку формену курточку. – Одведіть цю молоду людину – Клайд Гріфітс, адже так? – на дванадцятий, до гардеробної, щоб Джебокс добрав для нього формений костюм. Якщо жодний не підійде, нехай припасує який-небудь на завтра. Але, я думаю, йому буде якраз по мірці той, що носив Сілсбі.
Потім, звертаючись до свого помічника, який дивився з-за конторки на Клайда, м-р Скуайрс пояснив:
– Беру його на випробування. Нехай хтось із хлопчиків підучить його сьогодні ввечері, чи коли він там почне. Ідіть, Оскар, – сказав він юнакові, якому доручив Клайда. – Він новак у цьому ділі, але, я думаю, справиться, – додав м-р Скуайрс, знову звертаючись до помічника, коли Клайд і Оскар пішли до одного з ліфтів.
І він пішов сказати, щоб ім’я Клайда внесли до платіжної відомості.
Тим часом Клайд, ідучи на буксирі за своїм новим ментором, вислухав ряд таких відомостей, які ще ніколи не досягали його вуха.
– Тут нема чого боятися, навіть якщо ніколи не працював у такому місці,– почав цей юнак.
Як пізніше довідався Клайд, його звали Хегланд, він був родом з Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі, звідки й привіз свою екзотичну говірку і широкі жести. Він був високий, кремезний, рудоволосий, весь у веснянках, добродушний і балакучий.
Вони ввійшли в ліфт з написом: “Для службовців”.
– Ця штуковина неважка, – продовжував супутник Клайда. – От коли я вперше почав працювати в Буффало, три роки тому, – то не тямив ні бум-бум. Ти лиш дивися, що та як роблять інші, зрозумів?
Клайд, значно більше освічений, ніж його супутник, у думках несхвально фіксував неправильності його вимови й жаргонні словечка, але був у цю хвилину такий вдячний за найменшу ознаку уваги, що радо пробачив би своєму доброзичливо настроєному супутникові все, що завгодно, за його щирість.
– Спочатку дивися, хто що робить та як, тоді й сам навчишся. От як дзвякне дзвінок, а ти сидиш крайній на ослоні, значить, твоя черга, – підхоплюйся й біжи. Вони тут люблять, щоб швидше, зрозумів? Коли хто ввійде в під’їзд або вилізе з ліфта з чемоданом, а ти тут крайній на ослоні – біжи й хапай чемодан, однаково – кликав старший чи ні. Не очікуй, поки він гукне, – він іноді занятий, не бачить. Тут треба й самому не ловити гав. Не схопиш чемодани – не одержиш на чай, зрозумів? У кого в руках чемодан чи що інше, тому, ясно, треба допомогти, хіба що він сам захоче тягти свій багаж. Завжди треба бути ближче до конторки, бо кожний, хто входить, насамперед записується і питає номер, – торохкотів він далі, поки вони піднімалися ліфтом. – Потім клерк дасть тобі ключ, – тоді тягни весь багаж прямо до номера. Потім, якщо номер з ванною і вбиральнею, засвіти скрізь світло, щоб вони бачили, де що, зрозумів? Потім попідіймай занавіски, коли день, а коли вечір, – опусти й подивися, чи є в номері рушники, а коли немає,– скажи покоївці, а потім, коли не дадуть на чай, іди собі. Тільки спочатку покрутися там іще, поморочся з ключем біля дверей, перевір кватирку, взагалі, трохи застрягни там, зрозумів? Тоді, коли вони щось тямлять, дадуть монету, а вже коли не дадуть, значить – кришка, треба йти. І не можна й знаку подавати, що невдоволений, нічого такого, зрозумів? А потім, коли не попросять води з льодом або ще чогось, значить – кришка. Йди вниз і миттю на ослін. Штука нескладна. Тільки рухайся швидше та не лови гав, коли хто виходить або входить. У цьому вся штука. А як одержиш форму та почнеш працювати, не забувай віддавати начальникові долар після кожної зміни, коли йдеш додому, зрозумів? А коли дві зміни на день – то два долари. Такий уже порядок. Усі ми так робимо, і тобі доведеться, коли хочеш тут зачепитися. Але це вже – все. Решта – твоя.
Клайд зрозумів.
Певно, з його двадцяти чотирьох чи тридцяти двох доларів частина випадає,– приблизно доларів одинадцять чи дванадцять. Ну, не біда! Адже в нього залишиться ще дванадцять чи п’ятнадцять, а може й більше. І зверх того їжа й форма. Боже мій! Та це ж справжнісінький рай! Межа всіх бажань!
М-р Хегланд з Джерсі-Сіті провів його на дванадцятий поверх, до кімнати, де вони застали зморщену сиву маленьку людину, невиразного віку і вдачі; він враз підібрав Клайдові костюм, який прийшовся якраз на нього, і не потрібні були ніякі переробки. Примірявши кілька шапочок, Клайд добрав таку, яка була йому якраз, і по-хвацькому зсунув її набік, лишалося тільки постригтися: “Волосся в тебе довгувате, треба б ззаду постригти”, зауважив Хегланд. Клайд і сам подумав про це ще до того, як Хегланд заговорив. Його волосся й справді було надто довге для такої шапочки, і Клайд відразу зненавидів його.
Коли він повернувся вниз, до м-ра Уіпла, помічника м-ра Ску-айрса, той сказав:
– Прекрасно! Костюм якраз, адже так? Гаразд, приступай о шостій годині. Прийдеш о-пів на шосту і з’явишся в формі на перевірку за чверть до шостої.
Після цього, вислухавши відповідні поради Хегланда, Клайд пішов до гардеробної, замкнув свій формений одяг у шафку і, схвильований, вибіг з готелю – спочатку постригтися, ^ потім додому, розповісти батькам про своє щастя.
Він буде розсильним у чудовому готелі “Грін-Девідсон”! Він носитиме форму, та ще яку гарну. Він буде одержувати… але він не сказав матері точно, скільки буде одержувати. Спочатку, мабуть, доларів з одинадцять чи дванадцять, він ще не знає напевне. В перспективі раптом він побачив деякий матеріальний достаток якщо не для всієї сім’ї, то хоч би для себе самого, і йому не хотілося ускладнювати справу, назвавши справжню суму свого майбутнього заробітку: звичайно, батьки пред’являть йому тоді великі вимоги. Але він сказав, що безплатно харчуватиметься в готелі,– отже, йому нема чого повертатись додому на обід, а саме цього він. і хотів. І на додаток до всього він житиме й дихатиме в атмосфері цього чудового готелю… Він зможе, коли захоче, повертатись додому не раніш як опівночі… зможе добре одягтися… і зав’язати цікаві знайомства… І, мабуть, розважитися трохи… Ого!
І поки він бігав у всяких справах, в нього народилася ще одна лукава й чарівна думка: він може не приходити додому в ті вечори, коли захоче піти до театру або ще куди-небудь. Він просто залишиться в місті, а після того скаже вдома, що йому довелося працювати. І до того ж даровий стіл і формений одяг! Подумати тільки!
Все це було таке разюче й захоплююче, що він навіть боявся дуже багато думати про це. Краще почекати й подивитись. Просто– почекати й подивитися, чого він може досягти тут, у цьому чудовому, чудовому царстві!
РОЗДІЛ VI
Цілковита недосвідченість Гріфітсів – Ейси й Ельвіри – в усіх економічних і соціальних питаннях допомогла Клайдові здійснити свої мрії. Бо ні Ейса, ні Ьльвіра не мали уявлення про справжній характер роботи, за яку брався Клайд, – навряд чи знали вони про це більш за нього самого; вони не уявляли собі, як ця робота може вплинути на його уяву і моральність, на його матеріальне становище і на багато чого іншого. Ніколи в житті ні Ейса, ні його дружина не спинялися в готелі вище четвертого розряду; ніколи не бували б ресторанах, де обідають люди заможніші, ніж вони самі. їм зовсім не спадало на думку, що для хлопчика у віці Клайда і з його вдачею можлива якась інша робота й інші форми взаємин з людьми, крім перенесення чемоданів від дверей готелю до контори і назад. І обидва вони наївно думали, що платня за таку роботу повинна бути дуже невисока, скажімо, п’ять чи шість доларів на тиждень, по суті менше, ніж заслуговував Клайд за своїм віком і здібностями.
Тому м-с Гріфітс, все-таки більш практична, ніж її чоловік, і більше заклопотана матеріальним добробутом Клайда й інших дітей, не розуміла: чому раптом Клайд так радіє новій роботі, яка, за його словами, забиратиме більше часу і навряд чи дасть більше грошей, ніж попередня. Щоправда, Клайд уже натякнув, що в готелі він може домогтися підвищення на посаді, наприклад, стати клерком, – але він і сам не знав, коли це буде, а’ на старій посаді він міг би швидше досягти чогось кращого, принаймні щодо заробітку.
Та коли в понеділок він примчав додому і заявив, що дістав посаду і що йому треба швидше змінити галстук і комірець, постригтися й бігти назад, на перевірку, мати, дивлячись на нього, заспокоїлась. Ніколи до того вона не помічала, щоб він чимось так захоплювався; йому ж таки буде краще, коли він відчує себе більш впевненим у житті і стане веселіший.
Він віддавав цій роботі весь свій час з шостої ранку до півночі; лише інколи він повертався раніше, в який-небудь вільний від роботи вечір, коли йому раптом спадало на думку піти додому, – і тоді він поспішав пояснити, що його відпустили трохи раніше. В манерах його з’явилося щось різке, неспокійне; коли тільки він не спав і не переодягався, він відразу ж намагався втекти з дому… Все це разом узяте дуже бентежило і матір Клайда, і Ейсу. Готель! Готель! Завжди він поспішає до цього готелю, але з його слів можна тільки зрозуміти, що йому там дуже подобається і що з роботою своєю він нібито справляється. Робота ця далеко приємніша, ніж морока з содовою водою, і він сподівається, що зможе заробляти тут більше, і дуже швидко, та коли – точно він не знає… Проте окрім цього він нічого не хотів чи не міг розповісти.
Батько й мати Гріфітси весь час відчували, що через історію з Естою їм слід виїхати з Канзас-Сіті й оселитися в Денвері. А Клайд упертіше, ніж будь-коли, хотів залишитися в Канзас-Сіті. Вони можуть їхати, але в нього тут хороша робота, і він має намір триматися за неї. Якщо вони поїдуть, він знайде собі кімнату, і все буде гаразд. Але цей план зовсім не подобався Гріфітсам.
А яка величезна зміна сталася в житті Клайда! Того ж першого вечора, рівно о п’ятій сорок п’ять, він з’явився до м-ра Уіпла, свого найближчого начальника, і той поставився до нього схвально, – не тільки за те, що на ньому добре лежав формений костюм, але за його вигляд у цілому, – і з цієї хвилини весь світ для нього зовсім змінився. Клайд і ще сім юнаків виструнчились перед м-ром Уіплом у службовому приміщенні, яке межувало з бюро обслуговування, і начальник оглянув їх; після того, як тільки годинник продзвонив шість разів, весь загін промарширував вестибюлем повз головне бюро і великі сходи до конторки м-ра Уіпла і далі, до довгого ослона. Тут усі вісім хлопчиків сіли (Клайд – останнім у ряді), чекаючи викликів, готові кинутися виконувати будь-яке доручення: змінена команда м-ра Уіпла була відведена в приміщення для службовців і там відпущена. Пост м-ра Уіпла за конторкою на зміну йому посів м-р Барнс.
Дзень!
Задзвонив дзвоник біля конторки номерного клерка, і перший хлопчик побіг.
Дзень! – продзвеніло знову, і підхопився другий хлопчик.
– Черговий! До центрального входу! – гукнув м-р Барнс, і третій хлопчик поплив по мармуровій підлозі до дверей і підхопив чемодани нового пожильця, чиї білі бакенбарди і не по літах світлий шерстяний костюм навіть недосвідчене око Клайда помітило за сто кроків. Таємниче й священне видіння – чайові!
– Черговий! – знову гукнув м-р Барнс. – Довідайся, чого хоче дев’ятсот тринадцятий. Води з льодом, певно.
І четвертий хлопчик зник.
Клайд, весь час пересуваючись на ослоні слідом за Хегландом, якому доручено було трохи його підучити, напружено вдивлявся й прислухався. Нерви його були такі натягнуті, що він насилу дихав, раз у раз здригався й ніяк не міг всидіти спокійно; Хегланд, нарешті, сказав йому:
– Кинь ти боятися. Дужче тримай віжки, зрозумів? Усе буде гаразд. Мене спочатку теж трусило, з новаками завжди так. Але це ж не робота. Легше треба, от що. І нема чого витріщатися на всі боки – дивися прямо перед собою, ніби й ніщо тебе не обходить.
– Черговий! – знову гукнув м-р Барнс.
Клайд ледве тямив, про що говорив Хегланд.
– Сто п’ятнадцятий вимагає паперу і пер.
П’ятий хлопчик зник.
– Де ви берете папір і пера, коли треба? – благальним тоном засудженого до страти спитав Клайд свого навчителя.
– Я ж тобі казав, – у клерка, де ключі видають. Онде, ліворуч. Він дасть і паперу, і пер. А воду з льодом береш у тому залі, де ми Щойно ставали на перевірку. Отам, у кутку, маленькі двері, бачиш?
Хлопцеві, який наливає воду, інколи даси десять центів, – його теж треба задобрити.
Дзень! – дзвоник номерного клерка.
Шостий хлопчик, не кажучи ні слова, пішов виконувати якесь доручення.
– І ще запам’ятай, – провадив далі Хегланд, переконавшись, що надходить його черга, і поспішаючи дати Клайдові останні поради – Коли захочуть чого випити, напої одержиш отам, за їдальнею. Та не плутай назв, бо пожильці розсердяться. А коли ввечері будеш показувати номер, – опусти штори та ввімкни світло, а коли треба що в їдальні, розшукай там старшого та ткни йому в руку, – зрозумів?
– Черговий!
Хегланд підхопився і зник.
Тепер Клайд був першим номером. Четвертий уже знову сідав біля нього, пильно поглядаючи – чи не потрібні будуть де-небудь його послуги.
– Черговий! – вигук Барнса.
Клайд підхопився і став перед ним, радіючи, що ніхто не входить з чемоданами, але його мучив страх, що він не зрозуміє доручення або виконає його недосить швидко.
– Довідайся, чого хоче вісімсот вісімдесят другий.
Клайд помчав до ліфтів з написом “Для службовців”, пам’ятаючи, що саме цим шляхом він підіймався з Оскаром на дванадцятий поверх; але інший хлопчик, що виходив з ліфта для гостей, вказав йому на його помилку.
– Викликали в номер? – гукнув він. – Тоді йди до ліфта для гостей. А ці два для службовців і для тих, хто з речами.
Клайд поспішив виправити свою помилку.
– На восьмий, – сказав він.
У ліфті нікого більше не було, і маленький негр-ліфтер заговорив з Клайдом.
– Новачок? Так? Не бачив вас раніше.
– Так, я щойно приступив до роботи, – відповів Клайд.
– Ну, вам тут сподобається, – по-дружньому сказав хлопчик. – Тут, знаєте, всім подобається. Вам який поверх, восьмий?
Він спинив кабіну ліфта, і Клайд вийшов. Хвилюючись, він забув спитати, в який бік йому йти, і тепер, почавши шукати потрібний номер, швидко переконався, що потрапив не до того коридора. Пухнатий коричневий килим під ногами, світлі, пофарбовані в кремовий колір стіни, м’яке світло, що лилося крізь білосніжні кулі, припасовані до стелі,– все це здавалось йому атрибутами найвищого соціального добробуту, неправдоподібної довершеності,– таке далеке це було від усього, що він знав.
Нарешті, знайшовши номер 882, він несміливо постукав і за мить крізь відхилені трохи двері побачив клапоть синьої з білою смужкою піжами і вище – відповідну частину круглого рум’яного обличчя й одно око, оточене зморшками.
– Ось тобі долар, синку, – здавалося, що це промовляло око, і враз виникла рука з папірцем в один долар. Рука була товста й червона. – Побіжи до галантерейника й купи мені пару підв’язок. Бостонські підв’язки, шовкові. Тільки швидше!
– Слухаю, сер, – відповів Клайд і взяв долар.
Двері зачинились, а Клайд уже мчав коридором до ліфта, думаючи про себе, що таке “галантерейник”. Хоч Клайдові було вже сімнадцять років, він не знав цього слова, – ніколи раніше не чув його або, може, чув, але не звертав уваги. Коли б йому сказали “магазин чоловічої білизни”, він би відразу зрозумів. Але йому звеліли піти до “галантерейника”, а він не знав, що це таке. Холодний піт заросив йому чоло. Коліна підгиналися. Чорт! Як тепер бути? А що коли він спитає в кого-небудь, навіть у Хегланда, і його вважатимуть…
Він увійшов у ліфт, і кабіна пішла вниз. Галантерейник… Галантерейник! І раптом йому сяйнула думка. Припустімо, він не знає, що це таке. Але кінець кінцем потрібна пара шовкових бостонських підв’язок. Де ж дістати шовкові бостонські підв’язки? Ясно, там, де взагалі купують речі чоловічого туалету. Ну, звичайно! Магазин чоловічої білизни. Треба побігти до магазина. І по дорозі вниз, помітивши, що негр-ліфтер дивиться привітно, він спитав:
– Не знаєте, де тут поблизу магазин чоловічої білизни?
– В цьому ж будинку, якраз біля південного входу, – відповів негр, і Клайд, відчуваючи велику полегкість, поспішив туди.
Він усе ще відчував себе ніяково і дивно в туго припасованій форменій куртці і в цій кумедній круглій шапочці. Йому все здавалося, що вона от-от злетить з голови, і він нишком раз у раз намагався якнайміцніше насунути її. Вскочивши до яскраво освітленого магазина, він поквапливо сказав:
– Мені треба пару шовкових бостонських підв’язок!
– Прекрасно, синку, будь ласка! – єлейним тоном сказав галантерейник, невисока рожевощока людина з блискучою лисиною і в золотих окулярах. – Певно, для когось у готелі? Ну, ось, це коштує сімдесят п’ять центів, а ось десять центів для тебе, – сказав він, загортаючи покупку й опускаючи долар до каси. – Я завжди радий прислужитися хлопчикам з готелю: знаю, що ви і вдруге до мене прийдете.
Клайд узяв десять центів і пакет. Він не знав, що й думати. Підв’язки коштують сімдесят п’ять центів – так він сказав. Отже, повернути треба тільки двадцять п’ять центів решти. Виходить, десять центів лишаються йому. А тепер… може, й постоялець теж дасть йому на чай.
Він побіг назад у готель, до ліфта.
Десь грав струнний оркестр, і чудові звуки виповнювали вестибюль. Не поспішаючи, проходили люди – такі гарно вбрані, самовпевнеиі, такі не схожі на тих, кого він зустрічав на вулицях і взагалі поза стінами готелю.
Дверцята ліфта відчинились. Кілька чоловік увійшли до кабіни, після всіх – Клайд і інший розсильний, який з цікавістю подивився на нього. На шостому поверсі цей хлопчик вийшов. На восьмому вийшли Клайд і літня дама. Він поспішив до дверей № 882 і постукав. Двері трохи відчинилися: мешканець номера вже встиг змінити піжаму на штани й поголитись.
– А, вже! – вигукнув він.
– Так, сер, – відповів Клайд, подаючи пакет і решту. – Він сказав, що підв’язки коштують сімдесят п’ять центів.
– Він просто грабіжник! А решту однаково візьми собі,– відповів той, простягнув Клайдові двадцять п’ять центів і зачинив двері.
Мить Клайд стояв, як заворожений. “Тридцять п’ять центів, – думав він, – тридцять п’ять центів! За одно дріб’язкове доручення! Невже тут завжди так? Не може бути! Це неможливо!” І в той час, коли ноги його потопали в м’якому килимі, а рука стискувала в кишені гроші, він відчував, що ладен заверещати або голосно зареготати. Жарти – тридцять п ять центів за таку дрібницю. Один дав йому двадцять пять центів, другий – десять, а він, власне, нічого не зробив!
Внизу він поспіхом вискочив з кабіни. У вестибюлі його знову полонили звуки оркестру, а пишно вбраний натовп, крізь який він пробирався назад до ослона розсильних, вкинув його в дрож.
Слідом за тим його послали віднести три чемодани і дві парасольки літньому подружжю, – певно, фермерам, що взяли номер з вітальнею, спальнею і ванною на п’ятому поверсі. По дорозі, як помітив Клайд, подружжя уважно розглядало його, хоч не сказало жодного слова. Як тільки вони увійшли в номер, Клайд швидко повернув вимикач біля дверей, опустив штори і розмістив чемодани; і тут літній і незграбний чоловік, що весь час дивився на Клайда, – вельми статечна особа в бакенбардах, – промовив нарешті:
– А ви нібито юнак ретельний і меткий. Кращий за багатьох, які траплялись нам досі, скажу я вам.
– Я взагалі вважаю, що готель – не місце для хлопчика, – прощебетала його люб’язна дружина, пишна, кругла, як куля, особа, що розглядала в цей час суміжну кімнату. – Не хотіла б я, щоб хтось із моїх синів працював у готелі… Як тут люди поводяться!
– От що, хлопче, – продовжував фермер, скидаючи пальто й копаючись у кишені штанів. – Побіжіть-но вниз і купіть мені три або чотири вечірні газети – скільки знайдете, і візьміть по дорозі глек води з льодом, а коли повернетесь – матимете п’ятнадцять центів на чай.
– Цей готель кращий, ніж в Омаху, таточку, – мовила його дружина. – Тут килими й завіси кращі.
Який не був Клайд наївний, він не міг не всміхнутися про себе. Проте обличчя його зберігало урочисту непорушність, наче маска, позбавлена будь-яких ознак мислі. Він узяв дрібні гроші і вийшов. А за кілька хвилин приніс воду й вечірні газети і пішов, усміхаючись, з п’ятнадцятьма центами в кишені.
Та це був тільки початок цього надзвичайного вечора. Тільки Клайд сів на ослін, як його покликали до 529-го номера. Треба було побігти до бара по дві пляшки фруктової води і два сифони содової. Коли двері трохи відчинили, щоб передати Кландові замовлення, він устиг побачити в дзеркалі над каміном компанію франтуватих хлопців і дівчат, що весело балакали й сміялися; гарненька дівчина: в білому сиділа на поручні крісла, в якому розсівся молодий чоловік, що обіймав її за талію.
Клайд задивився на цю сценку, хоч і пробував удавати, ніби не дивиться. Для нього зараз це було однаково, що заглянути у врата раю. В номері зійшлися дівчата й хлопці не набагато старші за нього самого; вони сміялись, балакали і навіть пили – не якусь там содову воду з морозивом, але, звичайно, такі напої, які, з слів його батьків, неминуче ведуть до загибелі, а молоді люди анітрохи не турбувалися про це.
Клайд побіг униз, до бара, взяв напої та рахунок і, повернувшись у номе0, одержавши плату – півтора долара за напої і двадцять п’ять центів для себе. І ще раз кинув погляд на принадну картину. Тепер одна пара танцювала, а оешта наспівувала або висвистувала мотив.
Було так цікаво забігати в номери і крадькома, квапливо розглядати їх мешканців. Не менше цікавила Клайда мінлива панорама головного вестибюля: він спостерігав клерків за головною конторкою– один клерк відав номерами, другий – багажем приїжджих, третій видавав кореспонденцію; були тут і касир, і помічник касира. І різні кіоски довкола: з квітами, газетами, сигарами, відділення телеграфу, бюро обслуговування таксі. І на всіх, хто працював тут, здавалося Клайдові, сама атмосфера готелю наклала якийсь особливий відбиток. А навколо скрізь розгулювали й сиділи такі поважні чоловіки й жінки, юнаки й дівчата, всі так багато і модно одягнені, такі вдоволені, з таким прекрасним кольором обличчя. А якими автомобілями й екіпажами багато з них приїздили сюди в обідній час і ввечері! Він добре міг розглядіти їх при яскравому сяйві ліхтарів біля під’їзду. А які накидки, хутра та інші речі були на цих людях! Які чемодани несли за ними хлопці, а часом і сам Клайд, до машин або до ліфтів! І все на них пошите з найкращого матеріалу. Така пишнота! Ось воно, виходить, що означає бути багатим, бути впливовою людиною в суспільстві! От що означає мати гроші! Це означає – можеш робити все, чого забажає душа, а інші люди, такі, як він, Клайд, будуть прислуговувати тобі. І вся ця розкіш – твоя. І можеш першої-ліпшої хвилини піти й поїхати, куди забагнеться.
РОЗДІЛ VII
Отже, з усіх благотворних або шкідливих для його розвитку; впливів, яким у той час міг піддатися Клайд, мабуть, найнебезпечнішим, як на його вдачу, був саме вплив готелю “Грін-Девідсон”: на всьому просторі між двома великими американськими пасмогір’ями навряд чи можна було знайти місце, де б так повновладно
Панувало все матеріальне й показне, позбавлене смаку. Кафе тут, обставлене м’якими меблями й тьмяно освітлене, нібито навіть похмуре, проте все в веселих вогнях кольорових ліхтариків, було ідеальним місцем побачень і зустрічей – і не тільки для недосвідчених і захоплених дівчат, яких можна було підкупити показною розкішшю, але також і для більш досвідчених і, може, трохи збляклих красунь, яким слід пам’ятати про свій колір обличчя і переваги м’якого, не яскравого освітлення. “Грін-Девідсон”, як і всі готелі подібного роду, відвідували люди певного типу: тут бували, головним чином, гонористі чоловіки непевного віку і непевних професій, які прагнули легкого успіху і розраховували своєю появою тут раз чи й два щодня, в години найбільшого пожвавлення, укріпити свою репутацію світської людини, або марнотратника життя, або багача, або людини з смаком, або покорителя сердець, або всього разом.
І тільки Клайд прийшов сюди, як ці дивні юнаки, його нові товариші, поруч з якими він перебував немало часу на ослоні у вестибюлі, поспішили просвітити його й розповіли про багато такого, що відбувається в готелі: про те, що тут бувають певного типу зіпсовані, розпусні, відкинуті суспільством чоловіки (Клайдові показали на кількох), які шукають зближення з такими от хлопчиками, щоб вступити з ними в деякі недозволенні відносини. Клайд спочатку не розумів, що це означає; на саму згадку про це його нудило. І проте деяких хлопчиків у готелі (особливо одного, що працював не з Клайдом, а в іншій зміні) підозрювали в тому, що вони “спіймалися на цю вудку”, як висловився один з юнаків.
Самих тільки розмов у вестибюлі, не кажучи вже про сцени в барі, в ресторанах і в номерах, було досить, щоб переконати всяку недосвідчену, не надто розбірливу істоту, нібито головне заняття в житті для кожного, хто має деякі гроші і становище в суспільстві,– це ходити до театрів, влітку відвідувати стадіон, танцювати, кататися в автомобілі, частувати друзів обідами й їздити для розваги до Нью-Йорка, Європи, Чікаго чи до Каліфорнії. А життя майже всіх цих хлопчиків було настільки позбавлене будь-якого комфорту й смаку, не кажучи вже про розкіш, що вони, як і Клайд, не тільки перебільшували значення побаченого в готелі, але й вважали, буцімто ця раптова зміна їх долі дає їм самим щасливу можливість увійти в таке життя. Хто вони, ці люди з грошима, і що зробили вони для того, щоб тішитися всією цією розкішшю, тоді як інші, певно, такі ж точно люди, не мають нічого? І чим саме так відрізнялися ті, кого обійшли, від тих, хто благоденствує, Клайд не міг зрозуміти. І це спадало на думку всім хлопчикам.
А на додаток – компліменти і навіть пряме загравання дам і дівчат непевного типу, які, мабуть, були дуже стримані в своєму колі, та завдяки своєму багатству мали доступ до цього готелю і тут кокетуванням, посмішками й грошима домагалися прихильності найбільш вродливих юнаків. Про це часто говорили Клайдові товариші по службі.
Так, другого дня Клайдової служби в готелі, юнак на прізвище
Ретерер, Сидячи поруч на ослоні, штовхнув його ліктем і ледве ПОМІТНИМ кивком голови показав на закутану в хутра багато одягнену струнку блондинку років тридцяти, що входила до вестибюля з маленькою собачкою на руках.
– Бачив? – прошепотів він. – Спритна пташка! Я тобі про не; потім розповім. Ну й штучки викидає!
– А що таке? – з жадібною цікавістю спитав Клайд, тому що жінка здалася йому надзвичайно вродливою й чарівною.
– Та нічого, просто за той час, що я тут працюю, вона приходила сюди з вісьмома різними чоловіками. Вона було сплуталася з Дойлом (один з розсильних, дуже вродливий і стрункий хлопець, з приємними манерами, якого Клайд уже помітив як приклад, гідний наслідування), а тепер знайшла іншого.
– Невже правда? – вигукнув Клайд, дуже здивований, у думках питаючи себе, чи не випаде коли-небудь і на його долю таке щастя.
– Вірніше бути не може, – відповів Ретерер. – Це вже така птаха – їй усього мало. В її чоловіка, кажуть, велике деревообробне підприємство в Канзасі, але тепер вона не живе з ним. У неї тут найкращі кімнати на шостому, але вона половину часу не буває вдома. Мені покоївка казала.
Цей Ретерер, маленький, кремезний, але гарненький, з постійною усмішкою, був такий привітний, м’який і приємний у поведінці, що Клайд одразу відчув симпатію до нього і захотів познайомитися з ним ближче. І Ретерер платив Клайдові тим самим, бо помітив, що Клайд наївний та недосвідчений і радо зробить йому будь-яку дружню послугу.
Розмова про біляву жінку була обірвана викликом на роботу і більше не поновлювалась, але на Клайда вона справила сильне враження. Жінка була дуже гарна з лиця, виплекана, з чудовою шкірою й блискучими очима. Невже правда те, що сказав Ретерер? Вона така гарненька! Клайд дивився в простір, і перед ним поставало невиразне видіння, яке лоскотало нерви і в значенні якого він навіть самому собі не хотів признатися.
А мораль і філософія усіх цих юнаків!.. Кінселла, низенький, товстий, добродушний і дурненький, як здавалося Клайдові, але досить вродливий і мужній, як розповідають – відчайдушний картяр, перші три дні віддавав увесь вільний час навчанню новачка, яке почав був Хегланд. Він був ввічливіший за Хегланда, але Клайдові він не здавався таким приємним і симпатичним, як Ретерер.
І цей Едді Дойл, який з самого початку зацікавив Клайда і якому Клайд неабияк заздрив, такий він був гарний з себе, стрункий, з добірними, граціозними жестами і лагідним, приємним голосом. Надзвичайно привабливий, він миттю полонив кожного, хто зустрічався з ним, – як службовців готелю, так і сторонніх, яким траплялась нагода звернутися до нього з запитанням. Черевики його й комірець сліпучо виблискували, волосся було підстрижене, зачісане і напомаджене за останньою модою, як у кіноактора. Клайда враз підкорили його смак і вміння одягатися – його найелегантніші коричневі костюми, кепі, його галстуки й носки, підібрані до тону. Він носитиме коричневе пальто такого ж крою, з поясом, думав Клайд. І точнісінько такого ж коричневого кашкета. І так само добре пошитий, елегантний костюм.
Приблизно таке ж враження справив на Клайда і той юнак, який першим знайомив його з роботою, – Хегланд. Один з найстарших віком і найдосвідченіших розсильних у готелі, Хегланд дуже впливав на інших своїм веселим, безтурботним ставленням до всього, що виходило за межі його безпосередніх службових обов’язків. Він не був такий освічений і гарний з лиця, як деякі інші юнаки, але він дуже зацікавив Клайда, зачарував його своєю палкою, енергійною вдачею, своєю щедрістю, коли йшлося про гроші й розваги, нарешті, хоробрістю, силою, сміливістю, – тут до нього не могли дорівнятися ні Дойл, ні Ретерер, ні Кінселла, – він був дужий і сміливий часом до безглуздя.
Як він сам пізніше розповів Клайдові, він був сином шведа, підмайстра в пекаря; батько кілька років тому покинув його матір в Джерсі-Сіті напризволяще. Тому ні Оскар, ні його сестра Марта не могли дістати хоч якоюсь мірою задовільного виховання або зав’язати які-небудь пристойні знайомства. Чотирнадцяти років Оскар утік із Джерсі-Сіті у вантажному вагоні і з того часу сам прокладав собі шлях у житті. Він, як і Клайд, безрозсудливо прагнув кинутися у вир насолод, яким здавалося йому довколишнє життя, і готовий був на всякі пригоди, але при цьому не знав властивого Клайдові нервового страху перед наслідками. У нього був друг на прізвище Спарсер, трохи старший за нього, який служив шофером у одного багача в Канзас-Сіті; іноді він потай брав машину і давав її в розпорядження Хегландові для коротких позаміських прогулянок. Ця люб’язність приятеля, хоч і не зовсім чесна й законна, надавала Хегландові в очах інших юнаків особливого, хоч і далеко не виправданого блиску і підносила його у власній уяві.
Хегланд був не такий вродливий, як Дойл, і йому було набагато важче завойовувати увагу дівчат, а ті, у кого йому пощастило домогтися успіху, були не такі чарівні. Все-таки він надзвичайно пишався пригодами подібного роду і неабияк хвалився ними, причому Клайд через свою недосвідченість більш за всіх вірив тому, що він розповідав. Може, через це, почуваючи в Клайді доброзичливого слухача, Хегланд мало не з першого дня полюбив його.
Коли їм доводилось ка ослоні сивіти поруч, Хегланд продовжу-вав повчати Клайда. Канзас-Сіті прекрасне місце, якщо тільки вмієш жити. Він працював ранііше по інших місцях, у Буффало, Клівленді, Детройті, Сент-Луїсі, але; ніде йому так не подобалось, як у Канзас-Сіті… головним чином тому, – але про це він не вважав за потрібне тоді розказати, – що справи його ніде не були такі блискучі, як тут. Він був “перемивальницею” посуду, прибиральником вагонів, помічником водопровідника… брався за всяку роботу, поки, нарешті, в Буффало не став на службу до готелю. А потім один хлопець, який тепер не служить тут, умовив його переїхати до Канзас-Сіті. Зате тут…
– Розумієш, – казав він, – чайові в цьому готелі – таких ніде не матимеш, це вже я знаю, а головне – народ тут хороший. Ти з ними по-доброму, і вони тебе не скривдять. Я тут уже рік, а скаржитись нема на що. Цей хлопець Скуайрс – нічого, підходить, коли не завдавати йому клопоту. Вимогливий, але ж треба йому про себе подбати. А даремно нікого не вижене. Це я знаю. З рештою все просто. Закінчив роботу – і сам собі хазяїн. Хлопці у нас хороші і вміють повеселитися. Не підведуть і не викажуть. Коли що де відбувається – вечірка або що інше, – всі тут як тут. І не бурчать і не ремствують, коли що не клеїться. Це вже я знаю, адже у нас тут по-всякому бувало!
З його базікання Клайд зрозумів, що всі хлопці в готелі були між собою найближчими друзями – всі, крім Дойла, який тримався дещо відокремлено, хоч і не зарозуміло. (“Надто багато жінок бігає за ним, от і все”.) Усім товариством ходили в гості, в дансинг, на обіди, в одно місце, де можна грати в карти, і ще в такий собі куточок під назвою “Кет Суїні”, де є прегарненькі дівчатка, і так далі, і так далі – сила відомостей, про які ніколи не чув раніше Клайд. Ці розповіді примушували його замислюватись, мріяти, сумніватися, тривожитись і питати себе – чи розумно це і чи справді в цьому багато привабного, та й чи дозволені для нього ці втіхи? Адже його все життя вчили якраз протилежному. В усьому, до чого він тепер так уважно прислухався, крилося щось глибоко хвилююче, але невиразне, невирішене.
А Томас Ретерер! З першого ж погляду видно було, що навряд чи зможе він нашкодити кому-небудь, стати чиїмсь ворогом. На зріст він був не вищий за п’ять футів чотири дюйми, товстий, з чорним волоссям і оливковою шкірою, з веселими ясними очима. Він теж, як згодом довідався Клайд, був із зовсім бідної сім’ї і не мав у житті ніяких матеріальних чи соціальних благ. Але він був самостійний, і всі товариші любили його і завжди радилися з ним про все. Він був родом з Уічіти і тільки нещодавно переселився до Канзас-Сіті. Він і його сестра були головною підтримкою для матері-вдови, яку обоє дуже любили. В дитинстві вони бачили, як принижував, ображав і обдурював їх добру, довірливу матір її жорстокий муж. Бували дні, коли сім’я залишалась без шматка хліба. Не раз їх виганяли з квартири, коли їм не удавалося вчасно заплатити за неї. В жодній школі Томмі і його сестра не могли довго залишатись. Нарешті, коли йому минув чотирнадцятий рік, Ретерер перебрався до Канзас-Сіті, де хапався за всяку випадкову роботу, поки йому не пощастило потрапити до “Грін-Дєвідсон”; пізніше до нього переселилися з Уічіти мати й сестра.
Але навіть більше, ніж розкішшю готелю чи цими юнаками, – їх він досить швидко розкусив, – Клайд захоплювався потоком дрібних подачок, який лився на нього, чимдалі збільшуючи приємну вагу в правій кишені його штанів: монетки в п’ять, десять, двадцять п’ять
Центів і навіть півдолари – їх ставало більше й більше, і вже в перший день на дев’яту годину назбиралося більш як чотири долари, а на дванадцяту, коли закінчилося чергування Клайда, в ньому було понад шість з половиною доларів – стільки, скільки раніше він заробляв за тиждень.
З усієї цієї суми треба було тільки віддати долар м-ру Скуайрсу, – один долар, не більш, так сказав Хегланд, а решта – п’ять з половиною доларів за один вечір цікавої, привабливої, чудової роботи– належала йому! Йому важко було повірити в це. Ій-право, ніби в казці! “Тисяча й одна ніч”! І проте рівно о дванадцятій годині цього першого вечора десь пролунав гонг, зачовгали ноги, і з’явилися три хлопці: один зайняв місце Барнса за конторкою, двоє інших мали виконувати доручення. І за командою Барнса вісім хлопців його зміни підвелися, виструнчилися в один ряд і рушили до дверей. У службовому приміщенні, як тільки його відпустили, Клайд підійшов до м-ра Скуайрса й дав йому долар сріблом.
– Правильно, – сказав м-р Скуайрс.
Тільки й того. Потім Клайд разом з іншими зійшов до гардеробної, переодягнувся і вийшов на темну вулицю. Він щасливий, і в майбутньому щастя залежить тільки від нього самого! Це відчуття було таке хвилююче, що він весь тремтів і йому навіть паморочилось у голові.
Тільки подумати, яку він знайшов собі посаду! Щодня одержуватиме стільки грошей! Він був пішов додому, вирішивши добре виспатись перед завтрашньою роботою. Але, згадавши, що другого дня йому треба з’явитися до готелю тільки о-пів на дванадцяту, зайшов до нічного кафе і замовив чашку кави й шматок пирога. І тепер він думав тільки про те, що завтра треба працювати всього лише з дванадцятої дня до шостої вечора, а потім він буде вільний до шостої години наступного ранку. І заробить ще грошей. І немалу частину витратить на себе.
РОЗДІЛ VIII
Більш за все Клайд думав про те, як зберегти для себе левову пайку грошей, які він заробляв. З того часу, як він уперше почав працювати, встановлений був такий порядок, що більшу частину свого заробітку – принаймні три чверті – Клайдові доводилося вкладати в спільне господарство. Та коли тепер він розповість, що одержує не менш як двадцять п’ять доларів щотижня, – і це не вважаючи п’ятнадцять доларів заробітної плати щомісяця й дарового харчування, – батьки, звичайно, захочуть, щоб він давав їм щотижня доларів десять-дванадцять.
Однак його надто довго мучило бажання мати вигляд не гірш за першого-ліпшого елегантного й добре вдягненого юнака, і тепер, коли траплялася щаслива нагода, він не міг встояти перед спокусою насамперед добре одягтися – і якнайшвидше. Тому він вирішив сказати матері, що всі його чайові не перевищують долара за день. А щоб мати змогу розпоряджатись вільним часом на свій розсуд, він заявив, що часто йому доводиться, на додаток до звичайних робочих годин, заступати інших хлопців, коли хтось із них хворий, або занятий іншою роботою. Він сказав також, що адміністрація готелю вимагає, щоб у службовців був пристойний вигляд не тільки в готелі, але й поза ним. Йому не можна буде довго ходити до готелю в тому одязі, який він носить тепер, сказав він. М-р Скуайрс уже натякав на це. Але, додав Клайд, щоб пом’якшити удар, один з хлопців показав йому місце, де можна купити всі потрібні речі на виплат.
І мати була така наївна в усіх цих справах, що повірила йому.
Та це ще було не все. Клайд тепер весь час перебував у товаристві юнаків, які, працюючи в готелі, набули чималого життєвого досвіду, ознайомилися тут з надуживаннями та з пороками і були вже обізнані з деякими формами розпусти, зовсім невідомими досі Клайдові. Він тільки розкривав рота з подиву, а спочатку навіть і від лякливої огиди. Хегланд, наприклад, сказав йому, що певний процент заробітку компанії, до якої належав тепер Клайд, ішов на гулянки, які влаштовувались вскладчину щомісяця – звичайно того вечора, коли одержували платню. Ці гулянки, залежно від настрою компанії і від готівки, починались іноді “шикарною” вечерею з випивкою в одному з двох досить відомих, але не занадто респектабельних нічних ресторанів. Потім усі гуртом рушали до танцювального залу – дещо простішого, щоб підхопити там якесь дівчисько, або, якщо цього здавалося мало, йшли до якого-небудь відомого публічного дому (звичайно замаскованого під “кімнати з пансіоном”), де за невеликі гроші можна було, як вони часто хвалилися, одержати “будь-яку дівчину на вибір”. І тому що вони дуже юні і по суті наївні, щедрі, веселі й непогані з себе, вони зустрічали в цих домах найгостинніший прийом у “мадам” і дівчат, які намагалися – з комерційних міркувань, звичайно, – подобатись їм і примусити прийти знову.
І таке убоге було досі життя Клайда, його так вабило до всіляких розваг, що тепер він жадібно ловив кожний натяк на пригоди й розваги. Не те щоб він схвалював подібні речі. Правду кажучи, спочатку такі розмови ображали й гнітили його: вони надто суперечили всьому, що він чув змалку і в що його примушували вірити багато років. І проте це життя було таким різким контрастом, таким полегшенням після безрадісних, гнітючих занять, до яких Клайда привчали з дитинства, що його невтримно вабило до цих спокусливих пригод, які, здавалося, обіцяли стільки всіляких розваг і блиску. Він слухав уважно і спрагло навіть тоді, коли в своїй свідомості не схвалював почутого. Товариші бачили, що він завжди привітний і веселий, і почали запрошувати його то до театру, то до ресторану, то до себе додому – пограти в карти, а то й до одного з тих непристойних домів, куди Клайд спочатку рішуче відмовився йти.
Але поступово він щодалі більше зближався з Хегландом і Ретерером, – обидва вони йому дуже подобались, – і коли, збираючись до ресторану Фріссела, вони покликали його, Клайд погодився.
– Завтра ввечері ми влаштуємо у Фріссела чергову гульбу, – сказав йому Ретерер. – Хочеш піти, Клайд? Ти ще жодного разу не бенкетував з нами.
На цей час Клайд уже зовсім призвичаївся до атмосфери готелю і майже позбувся своєї колишньої нерішучості. Старанно і не без користі для себе наслідуючи Дойла, він придбав собі новий коричневий костюм, кепі, пальто, шкарпетки, булавку для галстука й черевики, по змозі такі ж, як у його ментора. І костюм йому дуже, дуже личив, – він здавався тепер гарніший, ніж будь-коли: не тільки його батьки, а й молодший брат і сестра були здивовані і навіть вражені зміною в його зовнішності.
Як зумів Клайд так прекрасно одягтися і так швидко? Скільки все це коштувало? Чи не наробив він заради цієї минущої пишноти занадто великих боргів, сподіваючись на майбутній заробіток, і чи доцільно це? Йому можуть бути потім потрібні гроші. І інші діти багато чого потребують. Та й чи задовільна моральна і духовна атмосфера в цьому готелі, де його примушують працювати так багато і затримують щовечора так пізно, а платять так мало?
На все це Клайд відповідав (досить уміло), що все йде гаразд, що робота не над міру важка. Його костюм зовсім не такий уже хороший, – подивилась би мати на інших хлопців. Він витрачає не дуже багато. І в усякому разі все це куплено на виплат, і він може сплачувати поступово.
Але вечеря! Це вже зовсім інша річ. Гулянка, мабуть, триватиме до пізньої ночі, і як він тоді пояснить батькові й матері свою тривалу відсутність? Ретерер казав, що гулятимуть не менш як до третьої-четвертої години ночі; проте, Клайд, звичайно, може піти, коли захоче. Та чи добре буде, коли він розладнає компанію? Так, але чорти б його брали, більшість із них не живе в сім’ї, як Клайд, а якщо й живуть, то батьків, – наприклад, матір Ретерера, – мало турбує, що роблять їх діти. Але все-таки чи розсудлива це річ – така пізня гулянка? Всі його нові друзі – і Хегланд, і Ретерер, і Кінселла, і Шіл – п’ють і не бачать у цьому нічого поганого. Безглуздя з його боку думати, що так уже небезпечно випити трошки, як усі вони роблять у подібних випадках. І до того ж він може й не пити, коли не захоче. Він піде, а як удома спитають, він скаже, що довелося затриматися на роботі. Чого б йому й не прийти коли-небудь пізно додому? Хіба він тепер не доросла людина? Хіба він не заробляє більше за всіх у родині? Пора б йому поводитися так, як він хоче.
Він почав відчувати всю принадність особистої свободи, вже смакував чарівні пригоди, і тепер ніякі материні попередження не могли стримати його.
РОЗДІЛ IX
І ось настав час веселої гульби з участю Клайда. Як і говорив Ретерер, вона мала відбутися у Фріссела. І Клайд, що вже встиг здружитися з товаришами по роботі, був страшенно вдоволений і веселий. Адже для нього почалося нове життя. Всього кілька тижнів тому він був зовсім самітний: жодного друга, майже ніяких знайомих серед ровесників! І ось – так швидко – він збирається на шикарну вечерю в такому цікавому товаристві!
Клайдові, що не переміг ілюзій юності, ресторан здавався принаднішим, ніж він був насправді. Цей ресторан був трохи кращий за пристойну американську закусочну славних минулих часів. Стіни були густо завішені старими афішами і портретами акторів і актрис з їх автографами. Тут прекрасно годували, до того ж хазяїн був привітний, і тому ресторан почали охоче відвідувати приїжджі актори, політичні діячі, місцеві ділки, а за ними і всі, кого надить до себе все нове, хоч трохи несхоже на те, що їм уже набридло.
І юнаки, які не раз уже чули від кучерів і шоферів таксі, що ресторан Фріссела – один з кращих у місті, обрали його для своїх щомісячних гулянок. Окремі страви коштували тут від шістдесяти центів до долара. Каву й чай подавали тільки цілими кофейниками і чайниками. Можна було одержати тут всілякі напої. Ліворуч від головного залу була напівосвітлена кімната з низькою стелею і великим каміном, куди звичайно йшли після обіду чоловіки: вони сідали тут біля вогню, курили й читали газети; ця кімната більш за все й захоплювала хлопчаків з “Грін-Девідсона”. Тут вони почували себе ніби трохи старшими, досвідченішими, значнішими, – справжніми світськими людьми. Ретерер і Хегланд, до яких Клайд ставився особливо прихильно, так само як і більшість юнаків, вважали, що в Канзас-Сіті справді не знайдеш кращого місця.
І ось у призначений день Хегланд, Ретерер, Поль Шіл, Девіс Хігбі (теж хлопець з готелю), Артур Кінселла і Клайд, одержавши свою місячну платню і звільнившись о шостій вечора, зійшлися на розі коло аптекарського магазина, де Клайд спочатку шукав роботу, і веселим, шумливим гуртом рушили до Фріссела.
– Чули, яку штуку викинув учора з нашою конторою один хлопець із Сент-Луїса? – спитав Хегланд, звертаючись до всіх разом, коли вони рушили до ресторану. – В суботу замовляє телеграфом із Сент-Луїса номер для себе і для дружини – вітальню, спальню і ванну кімнату і наказує поставити в кімнатах квіти. Мені зараз розповів Джіммі, номерний клерк. Потім він приїздить сюди з своєю дівчинкою, і вони записуються як подружжя, – зрозуміло? А дівчинка прегарненька, я бачив. Ні, ви слухайте! Прожив він у готелі три дні, наші вже почали позирати на нього скоса – розумієте, обіди до номера і все таке… Потім у середу приходить він до контори і каже, що його дружина їде назад до Сент-Луїса і що йому тепер не потрібний такий номер – вистачить і однієї кімнати, і щоб перенесли його скриню і її речі до нової кімнати, бо жінка має от-от їхати. А скриня, бач, не його, а теж її,– зрозуміло? І нікуди вона й не їде, і знати нічого не знає. А їде він. Наставив усім носа, зрозуміло? І покинув її із скринею без жодної копійки. Зрозуміло? А тепер вони її не випускають з її скринею, а вона плаче та друзям телеграми розсилає. А платити силу грошей треба. Бачили ви таке? Квіти в кімнаті! Троянди! І по шість разів їжу в номер носили, ну й пив він теж, ясна річ!
– Я знаю, хто це! – вигукнув Поль Шіл. – Я носив йому вино. Так я й знав, що тут щось не гаразд. Надто вже він був ввічливий і говорив занадто голосно. А на чай тільки й дав, що десять центів.
– І я його пам’ятаю, – сказав Ретерер. – Він звелів мені принести всі чікагські газети за понеділок і теж дав тільки десять центів. Він мені ще тоді здавався пройдисвітом.
– Справді, сіли вони з ним у калошу, – сказав Хегланд. – А тепер вони намагаються виправити гроші з неї. Ось як!
– Мені здалося, що їй років вісімнадцять – двадцять, не більше, – вставив Артур Кінселла, який досі мовчав.
– А ти їх бачив, Клайд? – спитав Ретерер; він взагалі взяв шефство над Клайдом і тепер намагався підбадьорити його і втягти до спільної розмови.
– Ні, не пам’ятаю, – відповів Клайд. – Мабуть, мене до них не посилали.
– Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рідкісного птаха. Він такий високий, у довгому чорному англійському пальті, котелок насунутий на очі, і світлосірі гетри. Бачили б ви, як він розгулює, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англійський герцог. Треба тільки вбиратися в усе англійське і розмовляти голосніше, та всіма командувати, – і клюне: кожен повірить.
– Це правильно, – зауважив Девіс Хігбі.– Добра штука англійський стиль. Я б і сам не від того, щоб так одягтися.
Вони двічі повернули за ріг, перейшли одну за одною дві вулиці і, нарешті, всією компанією увійшли до Фріссела. Клайда засліпило яскраве світло, що відбивалося на фарфорі, на сріблі, на обличчях відвідувачів, він був приголомшений гудінням голосів і брязкотом посуду. Ніколи ще, коли не брати до уваги готелю “Грін-Девідсон”, він не бував у такому місці. Та ще з такими знаючими, досвідченими хлопцями!
Вони пройшли до столиків, розставлених перед довгим шкіряним диваном, попід усією стіною. Метрдотель, впізнавши постійних гостей– Ретерера, Хегланда і Кінселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хліб і масло. Компанія посідала: Клайд з Ретерером і Хігбі – на дивані під стіною, Хегланд, Кінселла та Шіл – навпроти них.
– Я почну з доброго старого манхеттенського, – оголосив з жадібністю Хегланд, оглядаючи публіку за столиками і почуваючи себе справді важною персоною. Червонуватосмуглявий, з жвавими голубими очима, з темнорудим волоссям, що стояло щіткою на голові, він скидався на великого задирливого півня.
I Артур Кінселла, потрапивши сюди, теж, як і Хегланд, враз пожвавішав і, здавалося, тішився власним величчям. Він демонстративно підсмикнув рукава, взяв у руки меню і, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на звороті, вигукнув:
– Ну, на мій смак, для початку непогано сухе мартіні.
– А я почну з віскі й содової,– урочисто промовив Поль Шіл, вивчаючи тим часом список м’ясних страв.
– Увільніть мене сьогодні від ваших коктейлів, – весело, але рішуче заявив Ретерер. – Я сказав, що не буду сьогодні багато пити, – і не буду. З мене досить склянки рейнвейну із зельтерською.
– Ні, ви тільки послухайте, – висловлюючи невдоволення, гукнув Хегланд. – Він почне з рейнвейну! І це він, старий любитель манхеттенського! Що з тобою скоїлося, Томмі? Адже ти, на мою думку, хотів повеселитися?
– Я й хочу, – заперечив Ретерер. – Але хіба не можна веселитися, поки не видудлиш усе, що тут тільки є пити? Сьогодні я хочу бути тверезий, не хочу більш одержувати догани вранці, і не одержу, якщо розумітиму, що роблю. Минулого разу я ледве виліз на роботу.
– Правильно! – підтримав Артур Кінселла. – Я теж не хочу напиватися так, щоб втрачати розум. Але ще зарано турбуватись про це.
– А ти, Хігбі? – звернувся Хегланд до окатого юнака.
– Мені теж манхеттенського, – сказав той і, глянувши на офіціанта, що стояв поруч, спитав – Як справи, Денніс?
– Не можу поскаржитись, – відповів офіціант. – Останніми днями зовсім добре. А як справи в готелі?
– Прекрасно, прекрасно, – весело відповів Хігбі, вивчаючи меню.
– А ти, Гріфітс? Що ти питимеш? – спитав Хегланд.
Він був обраний на церемоніймейстера, щоб стежити за виконанням замовлень, сплатити рахунок, дати чайові, і тепер виконував свою роль.
– Хто? Я? О, я… – вигукнув Клайд, досить-таки збентежений цим питанням.
Адже він ніколи до цієї хвилини не доторкався ні до чого міцнішого за каву чи морозиво з содовою водою і тепер був трохи наляканий веселою розв’язністю, з якою інші замовляли коктейлі й віскі. Звичайно, він не міг зайти так далеко… проте він давно знав з їх розмов, що в такі вечори вони всі п’ють, і не уявляв собі, як можна відстати від інших. Що вони думатимуть про нього, якщо він відмовиться пити? Потрапивши до цієї компанії, він весь час намагався здаватися такою самою досвідченою світською людиною, як і вони. І проте він ясно відчував за плечима ті роки, коли йому безперервно товкмачили про “жахи” пиятики й поганої компанії. В глибині душі Клайд давно вже повставав проти всіх цих текстів і речень, на які завжди посилалися його батьки, і глибоко зневажав за тупість і нікчемність обірвану юрбу нероб і невдах, яких у місії Грі-фітсів намагалися рятувати, – і все-таки тепер він завагався. Пити йому чи не пити?
Він вагався лише якусь частку секунди, коли в ньому заговорило минуле, а потім сказав:
– Що ж, я… я теж вип’ю рейнвейну із зельтерською.
Він розумів, що така відповідь – найлегша і найбезпечніша. Безневинний характер цієї суміші – рейнвейну із зельтерською – уже був підкреслений Хегландом і рештою юнаків. І все-таки Ретерер замовив собі саме рейнвейн, – ця обставина, як відчував Клайд, робила і його власний вибір не таким уже помітним і смішним.
– Послухайте, що діється! – драматично вигукнув Хегланд.
– Він теж хоче пити тільки рейнвейн із зельтерською! Давайте щось робити, бо, видно, наша вечірка закінчиться до пів на десяту.
Девіс Хігбі, набагато різкіший і шумливіший, ніж можна було думати з його приємної зовнішності, повернувся до Ретерера:
– Чого це ти спозарана робиш дурниці з цим рейнвейном і зельтерською, Том? Не хочеш повеселитися сьогодні?
– Я ж сказав, чому, – відповів Ретерер. – І потім, коли ми минулого разу зайшли до того кубла, в мене було сорок доларів, а вийшов я звідти без жодного цента. Цього разу я хочу знати, що зі мною діється.
“Те кубло”, подумав Клайд, слухаючи розмову. Виходить, після вечері, коли всі досхочу нап’ються й наїдяться, вони рушать до одного з таких місць, які звуться кублом, до такого дому. Тут не могло бути ніяких сумнівів. Він розумів, що це означає. Там будуть жінки… погані жінки… розпутні жінки… Але як же він? Невже він теж…
Уперше в житті Клайдові траплялась можливість, якої він давно прагнув: пізнати, нарешті, велику, спокусливу таємницю, що так давно вабила його і збивала з пантелику, надила до себе й трохи лякала. Хоч він багато думав про все це і про жінок взагалі, він ніколи ще не був близький з жодною. А тепер… тепер…
Він раптом відчув, що його кидає то в жар, то в холод. Обличчя й руки його стали гарячі й вогкі, він почував, як палають його щоки й чоло. Дивні, швидкі, принадні й тривожні думки линули в його мозку. Його проймало морозом. Він мимоволі малював у своїй уяві спокусливі вакхічні сцени – і враз намагався викинути з голови, але даремно: вони поверталися знову. І йому хотілося, щоб вони повертались, – і не хотілося… І за всім цим крився переляк. Та невже він такий боягуз? Решту юнаків анітрохи не тривожило те, що мало бути. Вони були дуже веселі. Вони сміялись і трохи жартували один з одного, пригадуючи якісь кумедні історії, що сталися з ними під час останньої гульби.
Але що подумала б його мати, коли б довідалась? Мати! Він не насмілювався зараз думати ні про неї, ні про батька і поспішив прогнати навіть саму думку про них.
– А пам’ятаєш, Кінселла, ту маленьку, руденьку, в домі на Пасіфік-стріт? – вигукнув Хігбі.– Вона ще вмовляла тебе тікати з нею до Чікаго?
– Звичайно, пам’ятаю, – всміхнувся Кінселла, наливаючи собі мартіні: йому саме подали вино. – Вона навіть хотіла, щоб я покинув готель. Обіцяла, що допоможе мені взятися за якесь діло. Говорила, що мені зовсім не доведеться працювати, коли я залишуся з нею.
– Справді, тоді б у тебе була тільки одна робота! – зауважив Ретерер.
Офіціант поставив перед Клайдом бокал рейнвейну із зельтерською. Глибоко схвильований, зацікавлений, захоплений усім почутим, Клайд підніс бокал, пригубив вино, розсмакував, що воно ніжне й приємне, і випив одним духом. Він так поринув у свої думки, що сам не помітив, як це сталося.
– Молодець, – сказав Кінселла якиайдружнішим тоном. – Ця річ тобі подобається?
– Так, це зовсім не погане, – відповів Клайд.
А Хегланд, баічачи, як швидко посувається справа, і розуміючи, що Клайд – зовсім ще новак у цьому товаристві і потребує підтримки й схвалення, гукнув офіціанта:
– Слухай, Джеррі! – І додав так, щоб не чув Клайд: –Того ж самого, тільки більше…
Вечеря тривала. Було вже близько одинадцятої години, коли вони, нарешті, вичерпали всі цікаві теми – розповіді про минулі пригоди, про колишню роботу, про різні спритні й зухвалі витівки. Клайд мав досить часу поміркувати над усім цим, і тепер він схильний був думати, що сам він зовсім не такий уже жовторотий, як здається його приятелям. А якщо навіть і так… Зате він хитріший за більшість із них, розумніший… Хто вони такі і чого прагнуть? Хегланд, як стало зрозуміло Клайдові, гонористий, дурнуватий, крикливий, і його легко підкупити дріб’язковими лестощами. Хігбі і Кінселла – цікаві й хороші юнаки – чванилися тим, чим Клайд не став би дуже пишатися: Хігбі хвалився, що розуміє дещо в автомобілях (його дядько якось був близький до цієї справи), а Кінселла– вмінням грати в карти і навіть у кості. А Ретерер і Шіл – він ще раніше це помітив – були цілком задоволені з своєї роботи в готелі, готові були залишатися на цій роботі і в майбутньому і ні про що інше не мріяли. А Клайд уже й тепер не міг собі уявити, щоб посада розсильного залишилась межею всіх його бажань.
Одночасно він з деякою тривогою думав про ту хвилину, коли всі рушать туди, де він ніколи ще не бував, щоб робити те, чим він ніколи не думав займатися в таких умовах. Чи не краще йому попросити вибачення, коли всі вийдуть з ресторану? Чи, може, піти разом з ними, а потім нишком шмигнути за перший-ліпший ріг і повернутись додому? Він чув, що ось у таких місцях можна підхопити найстрашнішу хворобу і що люди потім помирають від низьких пороків, яких там набувають. Його мати виголошувала немало промов на таку тему, хоч і навряд чи добре знала щось про це. І все-таки ось перед ним аргумент, який спростовує всі оті страхи: його нові товариші анітрохи не стурбовані тим, що вони збиралися робити. Навпаки, для них це була дуже весела й цікава пригода – тільки й усього.
І справді, Ретерер, який щиро здружився з Клайдом, – більше за його манеру дивитись, питати й слухати, а не за те, що Клайд робив чи говорив, – раз у раз штовхав його ліктем і, сміючись, питав:
– Ну, як, Клайд? Сьогодні посвячення? – і широко всміхався. Або, помітивши, що Клайд зовсім затих і замислився, він говорив – Не лякайся, тебе не з’їдять, – що найбільше – вкусять.
А Хегланд час від часу переривав своє самовихваляння і, підхоплюючи натяки Ретерера, додавав:
– Не можна все життя залишатися таким. Так не буває. Але на випадок чого – ми тебе обстоїмо.
Клайд, нервуючи, нарешті обірвав роздратовано:
– Та відчепіться ви! Досить глузувати! Нащо це вам треба було хвалитися, що ви знаєте більш за мене?
Ретерер підморгнув Хегланду, щоб той дав Клайдові спокій, а сам шепнув:
– Не гнівайся, старий, усе в порядку. Ми просто пожартували трохи, ти ж розумієш!
І Клайд, якому дуже подобався Ретерер, швидко пом’якшав і пошкодував, що так по-дурному виказав себе.
Нарешті близько одинадцятої години, коли вже всі досхочу наговорилися, наїлись і напилися, вся компанія на чолі з Хегландом вийшла з ресторану. Безсоромні й темні наміри не примусили їх задуматися, не викликали в них бажання розумового й морального самоаналізу і самобичування, – навпаки, вони так весело сміялись і розмовляли, немов на них чекала просто мила розвага. З подивом і огидливістю слухав Клайд, як вони пригадували свої попередні пригоди. Певно, всім особливо подобався випадок у кублі розпусти під назвою “Дім Беттіни”, де вони одного разу побували. їх привів туди одчайдушний хлопець на прізвище Малюк Джоне, службовець з ішого готелю. Цей Малюк і ще один хлопчина на ім’я Бірмінгем, разом з Хегландом, який страшенно напився, дозволили собі такі вихватки, що їх мало не заарештували. Клайд слухав і насилу вірив, що ці хлопці, зовні такі порядні й охайні, могли витівати подібні речі: вихватки були такі грубі й гидотні, що Клайда навіть трохи занудило.
– А пам’ятаєте, як оте дівчисько з другого поверху облило мене водою з глека, коли я виходив! – голосно реготав Хегланд.
– А отой товстун на другому поверсі! Як він підійшов до дверей подивитись, пам’ятаєте? – сміявся Кінселла. – Він напевно вирішив, що тут пожежа чи бунт!
– А ти з тією маіленькою товстунею Піггі! Пам’ятаєш, Ретерер? – верещав Шіл, захлинаючися з реготу і насилу вимовляючи слова.
– В нього навіть ноги підломлювались, так було важко! – репетував Хегланд. – А як вони обоє нарешті покотились по сходах!
– Це вже ти був винен, Хегланд! – вигукнув Хігбі.– Коли б ти не затіяв цієї історії з шмаганням, нас би не виставили.
– Кажу вам, я був п’яний, – заперечував Ретерер. – У них там страшенно міцне віскі.
– А отой довгий худий техасець з великими вусами? Пам’ятаєте, як він реготав? – додав Кінселла. – Він не хотів нікому допомагати, хто був проти нас. Пам’ятаєте?
– Просто дивно, що нас усіх не викинули на вулицю й не заарештували. Ну й нічка була! – згадував Ретерер.
Усі ці викриття приголомшили Клайда. “Шмагання”! Це могло означати тільки одно!
І вони уявляють, що він візьме участь у чомусь подібному?! Цього не буде! Він не такий. Що подумали б його мати й батько, коли б почули всі ці жахливі історії… І все-таки…
Розмовляючи, вони підійшли до якогось будинку на темній широкій вулиці; біля тротуарів, уздовж цілого кварталу чи й більше, стояв ряд кебів і автомобілів. Недалеко на розі спинились, розмовляючи, кілька молодих людей. На другому боці – ще чоловіки. А за півкварталу компанія Клайда пройшла повз двох полісменів, що мирно розмовляли. І хоч ніде, в жодному вікні не було світла, але, як це не дивно, скрізь відчувалось яскраве, бурхливе життя. Воно відчувалося навіть у темряві вулиці. Раз у раз лунали гудки таксі, що мчали мимо, прокотили дві старомодні закриті карети із спущеними завісками. І двері то грюкали, то тихо відчинялись і зачинялись. І тоді зсередини будинків вихоплювалось яскраве світло, протинало імлу вулиці і знову зникало. Над головою цієї ночі було багато зірок.
Нарешті, не кажучи ні слова, Хегланд, разом з Хігбі й Шілом, піднявся по сходах і подзвонив. Майже миттю двері відчинила молода негритянка в червоній сукні.
– Доброго вечора! Заходьте, будь ласка, – привітно запросила вона, і всі шестеро пройшли за важкі оксамитні драпрі, що відмежовували передпокій від решти кімнат.
Клайд опинився в яскраво освітленій і без достатнього смаку обставленій вітальні; на стінах висіли картини в позолочених рамах, з малюнками голих та напівголих жінок, і величезні дзеркала. На підлозі лежав товстий яскравочервоний килим; по всій кімнаті було розставлено багато позолочених стільців, в глибині на тлі яскравочервоних портьєр – піаніно, теж позолочене. Але ні гостей, ні жінок, що жили в домі, тут не було, – нікого, крім негритянки.
– Сідайте, будь ласка, – сказала вона. – Будьте як дома. Зараз покличу мадам.
І вона побігла по сходах ліворуч, вигукуючи:
– Мері! Седі! Кароліна! У вітальні молоді джентльмени.
В цю хвилину з дверей у глибині кімнати вийшла висока, струнка й бліда жінка років тридцяти восьми чи сорока – дуже пряма, елегантна і, певно, дуже владна і розумна, в напівпрозорому і проте скромному вбранні.
– Хелло! Це ви, Оскар? – заговорила вона з млявою, підбадьорюючою усмішкою. – І Поль? Хелло, Девіс! Прошу, майте себе як удома. Фанні зараз прийде. Вона принесе вам чого-небудь випити. У мене тепер новий тапер – негр із Сент-Джо. Хочете послухати? Прекрасно грає!
І вона гукнула:
– Сем!
В цей час бічними сходами в глибині залу збігли дев’ять дівчат, різних віком і зовнішністю, але, певно, не старші двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти років, – усі в такому вбранні, якого Клайд ще ніколи на жодній жінці не бачив. Вони сміялись і гомоніли, видимо, дуже задоволені з себе, і нітрохи не соромилися своєї зовнішності, яка так вразила Клайда; а тимчасом одяг кожної з них був незвичайний: від найлегшого негліже, придатного хіба що для будуара, до трохи пристойнішого нібито, але так само надто відкритого бального туалету. І які різні були всі ці дівчата: тут були й худі, і товсті, і середні, високі й маленькі, брюнетки, блондинки та руді. І всі вони здавались дуже юними, і всі ласкаво і захоплено всміхалися до гостей.
– Хелло, любий! Як живеш? Потанцюємо?
Або:
– Хочеш чого-небудь випити?
РОЗДІЛ X
Клайдові, якого виховували дуже суворо, прищеплюючи йому поняття, що не дозволяли нічого подібного, побачене щойно мало здаватися огидним. Проте з природи йому була така властива романтичність та чуттєвість і давно придушуваний голос статі звучав у ньому так наполегливо, що він тепер був не обурений, а, навпаки, зачарований. Його увагу привертала зараз тілесна пишнота майже всіх цих постатей, хоча б ними й керував тупий і позбавлений романтики розум. Кінець кінцем тут усе ж таки була краса: безсоромна, суто плотська, оголена й доступна. І не треба було перемагати якісь настрої, порушувати якісь заборони, щоб зблизитися з будь-якою з цих дівчат… Одна з них, дуже мила брюнетка, одягнена в чорне з червоним і з червоною стрічкою на чолі, поводилася зовсім просто з Хігбі і вже танцювала з ним у глибині кімнати під джазовий мотив, який хтось безладно барабанив на піаніно.
І Ретерер, на подив Клайда, уже сидів у позолоченому кріслі, а на колінах у нього напівлежала висока дівчина з дуже світлим волоссям і голубими очима. Вона курила цигарку й притоптувала позолоченими туфельками в такт мотиву. Разюче, казкове видовище, – здавалося Клайдові! А перед Хегландом стояла, взявшись у боки і розставивши ноги, пухла, гарненька дівчина німецького чи скандінавського типу. І Клайд чув, як вона питала високим тонким голосом: “Будеш біля мене сьогодні?” Але на Хегланда, мабуть, не дуже впливали ці загравання: він спокійно похитав головою, і дівчина відійшла до Кінселла.
Поки Клайд дивився й думав, гарненька білявка років двадцяти чотирьох – йому вона здалася молодшою – присунула стілець і сіла поруч нього.
– Ви не танцюєте? – спитала вона.
Клайд нервово похитав головою.
– Хочете, навчу?
– В мене однаково не вийде!
– Та це ж зовсім неважко! Ходімо!
Але Клайд рішуче відмовився, хоч її ласкавість була йому приємна.
– Ну, може, вип’єте? – запропонувала вона тоді.
– Обов’язково, – люб’язно погодився він.
Дівчина подала знак негритянці, і за хвилину перед ними стояв столик, а на ньому пляшка віскі й содової. Побачивши це, Клайд мало не онімів з переляку. У нього в кишені всього сорок доларів, а він чув від інших, що тут кожен бокал коштує не менш як два долари. Подумати тільки, що він витрачає такі гроші! І частує таку жінку! А вдома в нього мати, сестра, братік, і їм ледве вистачає… І проте він замовляв і платив, відчуваючи, що це жахливе, надмірне марнотратство і що він влаштував просто якусь оргію… Та вже коли він тут, слід триматися до кінця.
До того ж Клайд помітив, що дівчина і насправді гарненька. На ній була вечірня сукня з голубого оксамиту, туфлі і панчохи того ж кольору, у вухах голубі сережки. Відкриті плечі, шия та руки були повні й ніжні. Особливо бентежив Клайда глибокий виріз її сукні – він ледве насмілювався дивитися в той бік, і її нафарбовані щоки і губи – найпевніші прикмети продажної жінки. Проте вона не здавалася надто настирливою, навпаки, – трималася дуже просто і з цікавістю дивилася в його глибокі темні очі, сповнені тривоги.
– Ви теж працюєте в “Грін-Девідсон”? – спитала вона.
– Так, – відповів Клайд, всіляко намагаючись показати, що все це для нього не нове і що він уже не раз бував у таких місцях, в такій же обстановці.– А звідки ви знаєте?
– Я знаю Оскара Хегланда. Він тут буває. Він ваш друг?
– Так. Тобто ми разом працюємо в готелі.
– Але ви раніше не бували тут?
– Ні,– швидко відповів Клайд і тут же в думці спитав себе, звідки вона знає, що він не був тут раніше.
– Я так і думала. Майже всіх ваших я вже бачила, а вас – жодного разу. Ви недавно в готелі, правда?
– Так, – сказав Клайд трохи роздратовано. Він раз у раз то морщив чоло, то насуплював брови в гримасі, що з’являлася мимоволі: це бувало з ним завжди, коли він нервував або глибоко замислювався. – Ну, то що?
– Та нічого. Просто я відразу догадалася. Ви не схожі на них, – зовсім інший.
Вона всміхнулася дивно й ласкаво. Клайд не зрозумів ні цієї усмішки, ні настрою дівчини.
– Чим саме я інший? – похмуро й сердито спитав він, надливаючи бокал.
– Одно я знаю напевно, – продовжувала вона, не звернувши уваги на його питання, – ви не дуже любите таких дівчат, як я. Адже так?
– Ні, чому ж… – ухилився він від точної відповіді.
– Ні, не любите. Я бачу. Але ви мені однаково подобаєтеся. Мені подобаються ваші очі. Ви не такий, як усі ці хлопці,– благородніший, добріший. Я вже бачу, що ви інший.
– Ну, не знаю, – відповів задоволений Клайд, якому це було приємно.
Він і далі ще морщив чоло. Можливо, ця дівчина не така вже погана, як він думав. Вона розумніша за інших, більш витончена. І одяг її не такий безсоромний. І вона не накинулась на нього, як інші на Хегланда, Хігбі, Кінселла й Ретерера. Тепер уже майже всі його товариші сиділи на стільцях чи диванах, тримаючи на колінах дівчат. Перед кожною парою стояв столик з пляшкою віскі.
– Дивіться-но, хто п’є віскі! – гукнув Кінселла тим, хто ще міг звернути увагу на його слова, і показав очима на Клайда.
– Не треба мене боятися, – говорила дівчина, тоді як Клайд, зляканий і зачарований, дивився на її руки, шию, на занадто відкриті груди. – Я не дуже давно займаюся цим, і не була б я тут, але от не пощастило мені в житті. Мені б хотілося жити вдома з ріднею, але тепер вони не візьмуть мене.
Вона з серйозним виглядом опустила очі, думаючи головним чином про те, який недосвідчений і дурненький цей Клайд, – зовсім жовтороте пташеня. І ще думала про гроші, які він при ній діставав з кишені,– чимала пачка… І ще про те, що він і справді гарненький: не те щоб дуже вродливий або сильний, але милий.
А Клайд у цей час думав про Есту, про те, куди вона поїхала і де вона тепер? Хто знає, що з нею? Що могло з нею статися? Може, і з цією дівчиною сталося таке ж лихо, як з його сестрою? В ньому росло щире, хоч трохи й зневажливе співчуття, і він дивився на дівчину поруч себе, ніби бажаючи сказати: “Бідолашка”. Але зараз він не зважувався промовити жодного слова, не зважувався ні про що спитати.
– От ви, молоді хлопці, приходите в такі місця, як наше, і завжди думаєте про нас дуже погано, адже я знаю. А ми зовсім не такі погані.
Клайд усе морщив чоло. Може, й справді вона не така вже погана? Вона пропаща жінка, звичайно… зіпсута, але гарненька. Час від часу він поглядав на інших дівчат, і жодна не подобалась йому, як ця. І вона вважає, що він кращий за інших, благородніший, – так вона сказала. Комплімент влучив у ціль.
Вона налила бокал Клайдові і примусила його випити разом з нею.
Тимчасом з’явилася нова група гостей, і нові дівчата вийшли із загадкових глибин дому назустріч їм.
Клайд помітив, що Хегланд, Ретерер, Кінселла і Хігбі таємниче зникли кудись задніми сходами, відокремленими від залу важкими портьєрами. І коли з’явились нові гості, дівчина запропонувала Клайдові перейти на диван у глибині кімнати, де було менше світла.
Тут вона присунулась до нього зовсім близько, погладила по руці і, нарешті, взявши його під руку і щільно пригортаючись до нього, спитала, чи не хоче він подивитися, як гарненько обставлені кімнати на другому поверсі.
І Клайд, побачивши, що він залишився тут один з усієї компанії і ніхто не дивиться на них, дозволив дівчині, що лащилась до нього, затягти його по завішених сходах нагору, до маленької рожевоголубої кімнати. І весь час він повторював собі, що робить злочинний і небезпечний крок і що це може закінчитися великим лихом для нього. Раптом він підхопить яку-небудь жахливу хворобу. Або дівчина зажадає від нього більше, ніж він може заплатити. Він боявся дівчини, себе, всього на світі… надмірно хвилювався і його охоплювали такі сумніви й страх, що він мало не втратив мову. І все-таки він ішов, і, як тільки двері зачинилися за ним, ця принадна, граціозна Венера з округлими формами обернулася й обняла його; потім спокійно стала перед великим дзеркалом, в якому він міг бачити її всю, і почала роздягатися…
РОЗДІЛ XI
Пригода ця вплинула на Клайда так, як вона тільки й могла вплинути на новака, що був глибоко чужий всьому цьому світові. Щоправда, гостра цікавість і нездоланне бажання привели його сюди й примусили піддатися спокусі, але суворі моральні правила, яких навчали його здавна, і властива для нього огида до всього брутального, неестетичного, примушували його дивитись на все, що сталося, як на щось безсумнівно принизливе і гріховне. Певно, батьки мали рацію, коли проповідували, що це низько й ганебно.
Все ж таки ця пригода, і світ, у якому вона відбулася, тепер, коли все вже було позаду, набували в свідомості Клайда якоїсь грубої язичеської краси, своєрідної вульгарної чарівності. І поки інші, яскравіші враження не примусили потьмяніти цей спогад, Клайд мимоволі повертався до нього з великою цікавістю і навіть приємністю.
До того ж він не раз говорив собі, що тепер, заробляючи так багато грошей, він може ходити, куди хоче, і робити, що хоче. Йому нема чого йти знову до того дому, якщо не хотітиме, – він може знайти інші місця, можливо, не такі безсоромні, витонченіші. Він не хотів би йти знову разом з усією компанією. Краще було б просто знайти собі якусь дівчину, подібну до тих, з якими він бачив Зіберлінга і Дойла. Таким чином, незважаючи на всі тривожні думки, що мучили Клайда тієї ночі, він швидко призвичаївся до нового джерела втіхи, хоч і не за тої обстановки, в якій він уперше пізнав її. Він повинен, як Дойл, знайти собі дівчину несуворого звичаю і витрачати на неї гроші. І Клайд нетерпляче очікував принагідного випадку, щоб здійснити свої плани.
Інтересам і бажанням Клайда в цей час цілком відповідала та обставина, що і Хегланд, і Ретерер, хоч у глибині душі й відчували його вищість, а може, саме через це, почали ставитись до нього з особливою увагою: догоджали йому, втягали його в усі свої справи й розваги. Так, незабаром після тієї першої пригоди Ретерер запросив Клайда до себе, і Клайд відразу ж зрозумів, що сім’я Ретерера жила зовсім інакше, ніж його власна.
Гріфітси додержували суворого статечного способу життя: тут завжди відчувалася зосередженість людей, що живуть під тиском релігійних догм і переконань. У сім’ї Ретерера було якраз навпаки. Матері й сестрі його не чужі були певні якщо не релігійні, то моральні переконання, проте вони дивились на життя досить вільно, а мораліст, мабуть, сказав би “безпринципно”. Тут ніколи й мови не було про будь-які суворі моральні підвалини, про тверду лінію поведінки. І тому Ретерер і його сестра Луїза (вона була на два роки молодша за нього) робили так, як їм подобалося, і не дуже замислювались щодо цього. Та Луїза була досить розумна і вольова, щоб не кинутися на шию першому стрічному.
Найцікавіше, що Клайд, незважаючи на деяку витонченість, яка примушувала його дивитися скоса на більшу частину того, що його оточувало, був зачарований простотою й свободою життя, що відкрилося йому. Принаймні серед цих людей він міг вільно поводитись, так, як йому досі ніколи ще не доводилося, і міг триматися більш невимушено, ніж будь-коли. Особливо приємно було йому, завжди нервовому й нерішучому в поводженні з дівчатами, що тепер він майже звільнився від сумнівів у своїй привабливості. До цього часу, незважаючи на свій перший недавній візит до храму кохання, куди Хегланд і інші показали йому шлях, Клайд був переконаний, що він незграбний і не має чарівності, необхідної, щоб подобатись дівчатам. Варто було тільки якійсь дівчині опинитися поруч Клайда або хоч подивитися в його бік, як він уже відчував себе зовсім пригніченим: його проймав холод, нервовий дрож, він робився тупий і остаточно втрачав здатність розмовляти чи жартувати, як інші хлопці. Але тепер, буваючи в Ретерерів, він дістав цілковиту змогу спробувати, чи зуміє він перебороти свою соромливість і нерішучість.
У цьому домі постійно збиралися друзі самого Ретерера і його сестри Луїзи, які більш або менш однаково дивились на життя. Тут танцювали, грали в карти, не соромлячись, фліртували. До цього часу Клайд не уявляв собі, що батьки можуть бути такими поблажливими чи байдужими в питаннях поведінки й моралі, як м-с Ретерер. Він не уявляв собі, щоб яка-небудь мати могла схвалювати такі вільні товариські взаємини між юнаками й дівчатами, які існували в домі Ретерерів.
Але дуже скоро, завдяки дружнім запросинам Ретерера, він відчув себе частиною цієї компанії; на членів її він дивився трохи звисока за їх розбещеність, за погану англійську мову, але, з другого боку, його приваблювала їх невимушеність, товариськість, уміння веселитися. В цій компанії він уперше міг би обрати собі подругу, якщо тільки в нього вистачить сміливості. І Клайд незабаром спробував здійснити це при підтримці Ретерера, його сестри і всіх їх знайомих; нагода трапилася під час першого ж його відвідання Ретерерів.
Луїза Ретерер служила в мануфактурному магазині і часто спізнювалася додому на обід. В цей день вона не могла прийти раніше сьомої годики, і тому обід відклали. Тим часом до Луїзи чогось зайшли дві її подруги і, заставши замість неї Ретерера і Клайда, влаштувались як дома, зацікавлені Клайдом і його новим костюмом. Та Клайд, що одночасно і прагнув дівочого товариства, і боявся його, тримався нервово і не по-компанійському, а подругам Луїзи здалося, що він зарозумілий і чванливий. Ображені, вони вирішили показати себе в усьому блиску і закрутити йому голову – нітрохи не менше. Клайдові дуже сподобалась їх грубувата веселість, і його швидко причарувала одна з них – Гортензія Брігс, гарненька і дуже самовпевнена брюнетка, що, як і Луїза, була всього тільки звичайною продавщицею у великому магазині. І все-таки Клайд відразу побачив, що вона досить вульгарна та грубувата і зовсім не схожа на дівчину, про яку він мріяв.
– Як, вона ще не прийшла? – вигукнула Гортензія, привітавшись з Ретерером і глянувши на Клайда, який стояв біля вікна і дивився на вулицю. – Дуже прикро! Ну, ми трошечки почекаємо, якщо ви не заперечуєте.
Ці слова вимовлялися з такими кокетливими гримасками, які ясно промовляли: “Хто ж буде заперечувати проти нашої присутності!”
Вона підійшла до дзеркала, милуючись собою, і почала перед ним чепуритися. А її подруга, Грета Міллер, додала:
– Звичайно, почекаємо. Сподіваюся, нас не виженуть до її приходу. Ми не обідати прийшли. Ми думали, ви вже кінчили з їжею.
– Звідки це ви взяли, що вас звідси виженуть? – розв’язно відповів Ретерер. – Хто ж вас звідси вижене, коли вам тут подобається? Сідайте, заведіть грамофон, взагалі робіть, що хочете. Незабаром ми будемо обідати, і Луїза от-от прийде.
Познайомивши дівчат з Клайдом, він повернувся до їдальні дочитувати газету. А Клайд під їх поглядами одразу відчув себе покинутим на вутлому човні напризволяще серед невідомого моря.
– Не кажіть мені про їжу! – вигукнула Грета Міллер, спокійно розглядаючи Клайда, кемов вирішуючи в думках, чи вартий він уваги, і, вирішивши, що вартий, пояснила – Скільки нам сьогодні доведеться з’їсти: і морозиво, і пиріг, і тістечка, і сендвічі. Ми якраз прийшли попередити Луїзу, щоб вона не дуже наїдалася. Знаєш, Том, Кітті Кін справляє день народження. В неї буде величезний пиріг і сила всякої всячини. Адже ти прийдеш потім туди, так? – закінчила вона, подумавши, що, можливо, з Ретерером прийде й Клайд.
– Не думаю, – спокійно відповів Ретерер. – Ми з Клайдом збиралися після обіду піти до театру.
– Це ж глупство! – вставила Гортензія Брігс головним чином тому, щоб привернути до себе увагу, центром якої досі була Грета. Вона все ще стояла біля дзеркала і тепер обернулася, щоб послати спокусливу усмішку всім і особливо Клайдові, в чий бік, як їй здавалося, вже закинула вудку її подруга. – По-моєму, це безглуздо – йти до театру, коли можна піти з нами до Кітті і потанцювати.
– Звичайно, ви тільки про танці й думаєте – і ви обидві, і Луїза, – зауважив Ретерер (він іноді умів бути надзвичайно розсудливим). – Просто дивно, як це вам тільки не хочеться інколи відпочити. От я цілий день на ногах і часом не від того, щоб посидіти.
– Не кажіть мені про відпочинок! – заявила Грета Міллер з гордовитою усмішкою і зробила па ліворуч, наче готуючись полинути в танці.– У нас цей тиждень весь занятий. О, як! – вона закотила очі і трагічно стиснула руки. – Просто жах, скільки нам доведеться танцювати цієї зими, – правда, Гортензія? По четвергах, по п’ятницях, по суботах і неділях. Ну й ну! От жах, правда ж?
Вона кокетливо лічила дні по пальцях і усміхалась до Клайда, ніби шукаючи в нього співчуття.
– Вгадай, Том, де ми були цими днями, – Луїза з Ральфом Торп, Гортензія з Бертом Гетлер, і я з Віллі Бесік?! В Пегрена, на Уебстер авеню. Побачив би ти, скільки там було народу! Ми танцювали до четвертої години ранку. Я думала, що в мене підломляться ноги. Навіть не пам’ятаю, коли я так стомлювалася.
– Та вже ж! – втрутилася Гортензія, трагічно звівши руки до небес. – Я думаіла, що не зможу працювати наступного ранку. В мене так заплющувались очі, що я насилу бачила покупців. А мама так хвилювалася! Просто жах! Вона досі не може опам’ятатися. По суботах і по неділях ще нічого, але тепер ми танцюємо й серед тижня, а мені вранці о сьомій годині вставати, і вже тут мені від мами так перепадає – ну й ну!
– Я її добре розумію, – сказала м-с Ретерер, що якраз увійшла! з блюдом картоплі й хлібом. – Ви занедужаєте, якщо не дасте собі перепочинку, і Луїза теж. Я все кажу їй, що вона не зможе працювати і втратить посаду, якщо так мало спатиме. Але вона так само як і Том: скільки я не кажу – анітрошечки не слухається.
– Ну, мамо, ти ж знаєш, яка в мене робота, не можу я рано повертатися додому, – тільки й відповів Ретерер.
– Та я померла б з нудьги, якби мені довелося просидіти вечір удома! – вигукнула Гортензія Брігс. – Цілий день працюєш, треба ж і повеселитися трошки.
Як у них приємно в домі, думав Клайд. Як легко, вільно! І як задирливо й весело тримаються ці дівчата. Очевидно, їх батьки не бачать у цьому нічого поганого. От коли б у нього була така гарненька подруга, як ця Гортензія Брігс, з маленьким хтивим ротикой і блискучими зухвалими очима…
– Досить мені, коли я двічі на тиждень висплюся, – заявила Грета Міллер. – Батько думає, що я божевільна, а мені просто шкідливо багато спати.
Вона весело розсміялася. А Клайд захоплено слухав її, незважаючи на всі неправильні й вульгарні звороти, якими вона пересипала свою мову. Ось втілення юності, веселості, волі й любові до життя!..
В цю хвилину вхідні двері відчинились, і швидко ввійшла Луїза Ретерер, струнка дужа дівчина, середня на зріст, в накидці на червоній підбивці і в м’якому голубому фетровому капелюшку, насунутому на очі. Луїза була моторніша й енергійніша за свого брата, лагідніша за своїх обох подруг, і притому не менш гарненька.
– От хто в нас! – вигукнула вона. – Ці два дівчиська і додому прилетіли раніш за мене! А я сьогодні застрягла через плутанину в звітній книжці. Довелось давати пояснення в конторі. І зовсім я не винна, можете повірити. Просто вони не розбирають мого почерку. – І тут тільки помітивши Клайда, вона вигукнула: – Іду на парі, що знаю, хто це! Ви – містер Гріфітс! Том багато говорив про вас. Я все дивувалася, чому він досі не приводив вас.
І Клайд, якому це лестило, промимрив, що він радий був би познайомитись раніше.
Обидві гості разом з Луїзою пішли до маленької спальні – про щось порадитись, але незабаром знову з’явились і після наполегливого вмовляння, в якому по суті не було потреби, вирішили залишитися. Клайд завдяки їх присутності дуже пожвавішав, став веселіший і всіляко намагався справити приємне враження і здружитися з дівчатами. А всі три дівчини, знайшовши, що він симпатичний, так енергійно намагалися сподобатися йому, що він уперше в житті відчув себе вільно в жіночому товаристві, і до нього знову повернулося вміння розмовляти.
– Ми прийшли попередити тебе, щоб ти не занадто багато їла, а самі розсілися обідати, – сміючись, говорила Грета Міллер Луїзі.– А у Кітті будуть і пироги, і тістечка, і різні смачні речі.
– Так, і після всього цього треба буде танцювати! – додала Гортензія. – Допоможи нам, боже, одно можу сказати!
Її рот і особливо усмішка здавалися Клайдові чудовими; він був у нестямі від захоплення. Дивна, чарівна дівчина! Вона так вразила його, що він мало не поперхнувся кавою. Він розсміявся в нападі нестримних веселощів.
У цю мить вона обернулась до нього й вигукнула:
– Дивіться, що я з ним зробила!
– Ви набагато більше зробили! – сказав Клайд, відчуваючи раптовий приплив натхнення й хоробрості. В присутності Гортензії він раптом відчув себе зухвалим і сміливим, хоч і трохи подурнілим, і додав: – Знаєте, тут стільки вродливих дівчат, що мені паморочиться в голові!
– Ну, не здавайся так швидко, – добродушно застеріг Ретерер. – Вони захоплять тебе і примусять водити їх, куди їм заманеться. Краще не зв’язуйся.
І справді, Луїза Ретерер, аніскільки не зніяковівши від братових слів, звернулась до Клайда:
– Ви, звичайно, танцюєте, містер Гріфітс?
– Ні, я не вмію, – відповів Клайд, вмить витверезившись від цього питання: в цю хвилину він щиро пошкодував, що не оволодів такою необхідною справою. – Але зараз мені страшенно хотілося б уміти, – галантно додав він і майже з благанням подивився спочатку на Гортензію, а потім на Грету Міллер і Луїзу.
Всі вдавали, що не помітили цієї переваги, хоч вона приємно полоскотала самолюбство Гортензії. Вона ще не була певна, чи й справді Клайд уже її цікавить, але ж так легко і з таким блискам домогтися тріумфу над подругами, – це вже дещо! І подруги відчули її перемогу.
– Так, погана справа, – тепер, пересвідчившись, що Клайд віддає перевагу саме їй, вона говорила з ним байдужим і трохи зверхнім тоном. – Якби ви танцювали, ви й Том могли б піти з нами. У Кітті майже весь час будуть танцювати.
Клайд остаточно підупав духом. Подумати тільки: ця дівчина, яка приваблює його більш ніж усі інші, так легко відштовхує його з усіма його мріями й бажаннями тільки тому, що він не вміє танцювати. І в усьому винне його кляте виховання. Він почуває себе розбитим, одуреним. За якого йолопа вони його мають! Ось і Луїза дивиться здивовано й байдуже.
Але тут Грета Міллер, яка подобалась Клайдові менше, ніж Гортензія, прийшла йому на допомогу:
– Можна й навчитися, – це не така вже важка справа. Якщо хочете, я після обіду за п’ять хвилин вас навчу. Треба лише запам’ятати кілька па. І тоді ви зможете піти з нами, коли хочете.
Клайд зрадів і почав дякувати. Він обов’язково навчиться танцювати– тут чи в іншому місці, при першій же зручній нагоді. Чому він раніше не пішов до школи танців, питався він у себе. Але особливо прикро йому було від явної байдужості Гортензії – і це після того, коли він ясно показав, що вона йому подобається. Може, він тому й не цікавить її, що існує цей Берт Гетлер, якого тут згадували і з яким вона ходила танцювати. Ну як йому не щастить у цих справах!
Та коли обід закінчився і всі ще розмовляли, сидячи за столом, саме Гортензія завела грамофон і перша запропонувала дати йому урок танців: вона й тут не хотіла дозволити суперниці взяти над нею гору. Вона зовсім не цікавилася Клайдом, у всякому разі не так, як Грета. Але якщо подруга має намір домогтися успіху в такий спосіб, то чому б не випередити її? І ось, поки Клайд дуже дивувався із зміни в поведінці Гортензії і уявив був, ніби вона ставиться до нього краще, ніж йому здавалося, вона взяла його за руки, думаючи при цьому, що він занадто соромливий. Вона обвила його руку навколо своєї талії, другу руку вклала в свою, тримаючи її на рівні плеча, і, наказавши йому уважно стежити за кожним порухом ніг, почала показувати основні па танцю. Та який не був він старанний і вдячний, майже смішний у своїй напруженій старанності, Гортензії він не дуже подобався: вона вважала, що він простацький і надто юний. І проте було в ньому щось миле, що викликало в неї бажання допомогти йому. Незабаром він уже танцював з нею зовсім легко, а потім танцював і з Гретою, і з Луїзою, але весь час думав тільки про Гортензію. Кінець кінцем усі визнали, що він досить наловчився і може йти з ними, коли хоче.
Бажання бути близько від Гортензії і ще потанцювати з нею з величезною силою опанувало Клайда. І хоч у цей час з’явилося троє молодих хлопців, серед них горезвісний Берт Гетлер, готові йти з дівчатами до Кітті, і хоч він ще раніше домовився з Рете-рером піти до театру, – Клайд не міг приховати палкого бажання піти з усіма, так що Ретерер кінець кінцем погодився облишити думку про театр. Незабаром уся компанія вийшла з дому, і Клайд, засмучений тим, що не може йти з Гортензією, яку вів Гетлер, одразу ж зненавидів суперника; проте він намагався бути люб’язним з Луїзою й Гретою, які приділяли йому досить уваги, щоб він міг почувати себе вільно. Ретерер помітив його захоплення Гортензією і, вибравши зручну хвилину, коли вони залишилися вдвох, прошепотів йому:
– Ти не дуже упадай коло цієї Гортензії Брігс. По-моєму, вона просто кокетка. Крутить і Гетлером, і іншими. Ти тільки танцюватимеш під її дудку і ніякого успіху не матимеш.
Але це чесне дружнє попередження вже не могло навести на розум Клайда. Чарування усмішки, магічна принадність і сила юності, що відчувалися в кожному її русі,– все це зовсім запаморочило його, і він готовий був віддати і зробити все що завгодно за одну усмішку, за один погляд, за потиск руки. А перед ним була дівчина, яка не більш за метелика знала, до чого вона прагне, і тільки недавно зрозуміла, як зручно й вигідно використовувати юнаків її віку чи трохи старших, для того щоб мати всякі розваги і вбрання, які тільки захоче.
Вечірка була звичайним зборищем молоді, де бурхливо проявляється прагнення дівчат і юнаків підшукати собі пару. Кітті Кін жила в простенькому будиночку на бідній вулиці, де стояли голі грудневі дерева. Та Клайдові, раптово охопленому пристрастю до гарненького личка, все довкола здавалося яскравим, веселим і романтичним. Дівчата і юнаки, яких він зустрів там, дівчата і юнаки типу Ретерера, Хегланда, Гортензії,–все ще були для нього справжнім втіленням сили, невимушеності і самовпевненості, а він готовий був віддати душу, тільки б самому мати ці якості. Цікаво, що Клайд, хоч і нервував трохи, але завдяки новим друзям швидко призвичаївся і взяв участь у загальних веселощах.
Для нього це була нагода спостерігати, як поводяться і розважаються певного типу дівчата і юнаки, – видовище, якого він не бачив раніше, на своє щастя чи нещастя, як завгодно. Тут, наприклад, мали успіх особливо хтиві танці, і Луїза, Грета і Гортензія віддавалися їм з цілковитою безжурністю. Дехто з хлопців приніс з собою віскі в кишенькових флягах і не тільки прикладалися самі, а й частували інших – і юнаків, і навіть дівчат.
Загальна веселість від цього неабияк піднеслася, відносини між юнаками й дівчатами стали інтимніші, флірт сміливіший. Гортензія, Луїза і Грета теж брали в цьому участь. Часом спалахували сварки. І певно, тут вважалося звичайнісінькою справою, коли хлопець обіймав дівчину десь за дверима, або тримав її в себе на колінах, сидячи на стільці в якомусь затишному куточку, або напівлежав з нею на дивані, нашіптуючи інтимні і, безсумнівно, приємні їй визнання. Щоправда, Клайд жодного разу не помітив, щоб Гортензія лежала в такій позі на дивані, але й вона, як він бачив, спокійнісінько сідала на коліна до різних юнаків і перешіптувалася з ними за дверима.
І це так збентежувало і сердило його, що він вирішив більше не мати з нею нічого: вона була надто приступна, вульгарна й нерозсудлива. Щоб не здаватися менш світською й досвідченою людиною, ніж інші, Клайд куштував усі напої, які йому пропонували, поки, нарешті, не набрався невластивої для нього хоробрості і зухвалості,– тут він наважився, чи то благаючи, чи то дорікаючи, заговорити з Гортензією про її надто вільну поведінку.
– Ви кокетка, от що. Вам однаково, кому крутити голову, так?
Він сказав це, танцюючи з нею після першої години ночі. Юнак на прізвище Уілкіс грав на досить-таки розладнаному піаніно, а Гортензія з добродушним і кокетливим виразом обличчя показувала Клайдові нові па і дивилась на нього томно й весело.
– Що ви хочете сказати? Не розумію.
– Ах, не розумієте? – сказав Клайд сердито, а проте з удаваною усмішкою, якою він хотів приховати свій справжній настрій. – Я вже чув про вас. Ви всім крутите голови.
– Ось як? – вигукнула вона роздратовано. – Ну, вам я, здається, не дуже намагалася закрутити голову?
– Та ну, не гнівайтеся, – сказав він благально і разом з тим буркотливо, побоюючись її.– Я не хотів сказати нічого образливого. Адже ви дозволяєте багатьом хлопцям упадати біля вас. В усякому разі ви їм подобаєтесь.
– Ну, так, звичайно, подобаюсь. Але що ж я можу зробити?
– Та ось я що вам скажу, – хвалькувато, з завзяттям пальнув він. – Я можу витрачати на вас далеко більше, ніж будь-хто з них. У мене грошей вистачить.
Тільки за хвилину перед цим він подумав про п’ятдесят п’ять доларів, які тихенько лежали в його кишені.
– О, не знаю, – заперечила вона, дуже зацікавлена цією, так би мовити, грошовою пропозицією і водночас дуже горда своєю здатністю так запалювати мало не всіх юнаків.
Гортензія була не дуже розумна дівчина, надто легковажна й самозакохана; вона не могла спокійно пройти повз дзеркало: щоразу захоплювалася своїми очима, волоссям, шиєю, руками й практикувалася в особливо чарівних усмішках.
Крім того, Гортензія не залишалася байдужою до того, що Клайд був вродливий, хоч і дуже юний. Вона полюбляла злегка дражнити таких жовторотих. На її думку, він був дурнуватий. Але він працював у “Грін-Девідсон”, добре одягався і, мабуть, як він сказав, має досить грошей, і він охоче витрачатиме їх на неї. Інші юнаки, які особливо подобалися їй, мали в своєму розпорядженні не занадто багато грошей.
– Знайдеться чимало таких, що охоче витратять на мене свої гроші!
Вона труснула головою, змахнула віями і знову всміхнулася своєю найчарівнішою усмішкою.
Клайдове обличчя відразу спохмурніло. Він був надто слабкий перед її чарами. Чоло його вкрилося зморшками, а потім знову розгладилося. Очі палали, в них було пристрасне бажання і гіркота, давня досада на життя і роздратування обійденого й ображеного. Звичайно, Гортензія сказала правду. Знайдуться люди, в яких грошей більше, ніж у нього, і які можуть більше на неї витрачати. Він смішний із своїми хвастощами, і вона глузує з нього. Помовчавши, він додав сумно:
– Певно, ви маєте рацію. Але ніхто не любить вас так, як я!
Некорислива щирість цих слів була їй приємна. Кінець кінцем,
він не такий уже поганий. Вони граціозно кружляли під звуки безугавної музики.
– О, я не завжди так фліртую, – сказала вона. – Адже тут ми всі свої, всі добре знаємо одне одного, скрізь буваємо разом. Ви не повинні осуджувати нас.
Це була тільки вправна брехня, та проте вонаі заспокоююче вплинула на Клайда.
– Я б віддав усе на світі, щоб тільки ви краще до мене ставились, – благав він у розпачі й екстазі.– Я ніколи не бачив дівчини кращої за вас! Ви чудова! Я не тямлю себе біля вас! Давайте якось пообідаємо разом, а потім побуваємо в театрі. Гаразд? Хочете завтра ввечері або в неділю? Ці вечори в мене вільні, а всі інші я на роботі.
Вона спочатку вагалася, бо навіть тепер не була певна, що захоче продовжувати це знайомство. Адже є ще Гетлер, не кажучи вже про багатьох інших, і всі вони ревниві й уважні. Хоч Клайд і ладен витрачати на неї гроші, але, може, з ним краще не зв’язуватися. Він і зараз надто палкий, і, мабуть, з ним буде багато мороки. Але одночасно кокетство – друга натура Гортензії – не дозволяло їй відштовхнути від себе Клайда. Раптом він потрапить до рук Грети або Луїзи! І тому вона погодилася кінець кінцем зустрітися з ним наступного вівторка. Але він не повинен приходити до неї додому і не повинен проводжати її сьогодні: в неї є кому проводжати – це м-р Гетлер. А у вівторок о гпв на сьому вона буде біля готелю “Грін-Девідсон”.
Він обіцяв їй обід у Фріссела, а потім вони подивляться “Корсара”, музичну комедію в театрі Ліббі, за якихось два квартали від ресторану.
РОЗДІЛ XII
Яким би пошлим і буденним не здалося багатьом це знайомство, для Клайда воно було надто значущим. Досі ніколи жодна дівчина, та ще така чарівна, не обдаровувала його навіть поглядом, – так він принаймні уявляв. А тепер він зустрів вродливу дівчину, і вона так зацікавилася ним, що погодилась пообідати разом і піти до театру. Можливо, вона й справді кокетка і ні з ким не буває щирою, і мало надії, що вона так швидко подарує йому свою прихильність, але – хто знає, хто може сказати?..
Додержуючи своєї обіцянки, Гортензія справді прийшла у вівторок на ріг Чотирнадцятої і Вайандот-стріт, недалеко від “Грін-Девідсон”. Клайд був такий схвильований, втішений, зраділий, що насилу зміг привести до ладу свої думки й почуття.
Намагаючись показати, що він гідний Гортензії, він з особливою уважністю подбав про свою зовнішність: напомадив волосся, надів галстук метеликом, нове шовкове кашне, шовкові носки, щоб помітнішими були яскравокоричневі черевики, куплені спеціально на цей випадок. Та коли він зустрів Гортензію, він не міг сказати, чи звернула вона на все це хоч найменшу увагу. Зрештою, її цікавила тільки власна зовнішність. До того ж – це була її звичайна хитрість-вона примусила Клайда чекати майже до сьомої години, і за цей час ним оволодів найглибший смуток. А що коли вона за ці дні втратила всяку зацікавленість ним і не хоче більше з ним зустрічатися? Що ж, тоді йому доведеться обійтися без неї. Але це було б доказом того, що він не цікавий для такої вродливої дівчини, як вона, незважаючи на свій прекрасний костюм і на всі свої гроші. Він вирішив, що його подруга, – якщо це не буде Гортензія, – неодмінно має бути вродливою. Негарна не потрібна йому. Ретереру й Хегланду нібито байдуже, чи гарні на вроду їх знайомі дівчата, але для Клайда це було страшенно важливо. На саму думку про те, щоб вдовольнитися менш привабливою дівчиною, ніж Гортензія, його ледве не нудило.
І ось він стоїть на вулиці, в півтемряві під’їзду, а навкруги сяйво вогнів, вивісок і реклам, сотні людей поспішають у всіх напрямах, і майже на всіх обличчях – думка про розваги й зустрічі, що їх чекають, а він – він один, і, можливо, зараз йому доведеться повернутися й піти кудись: обідати – один, до театру – один, і додому він повернеться один, а завтра вранці знову на роботу. Клайд уже майже вирішив, що його спіткала невдача, аж раптом недалеко в натовпі він побачив Гортензію. Вона була елегантно одягнена: в черному оксамитовому жакеті з червонястокоричневим коміром та ви-догами і в великому круглому оксамитовому капелюшку з червоною шкіряною пряжкою збоку. Її щоки й губи були злегка підфарбовані. Очі блищали. І, як завжди, вона була, видимо, дуже задоволена з себе.
– Хелло, я спізнилася, так? Але я ніяк не могла встигнути вчасно. Розумієте, я забула, що обіцяла’ побачитися з одним хлопчиною, – це мій друг, теж чудовий хлопчик, – і тільки о шостій годині згадала, що в мене два запрошення. Вийшло так неприємно. Мені треба було попередити когось із вас. Я вже хотіла подзвонити вам і домовитися на інший вечір, та згадала, що вас немає на роботі після шостої. Том ніколи не затримується після шостої. А Чарлі завжди на роботі до пів на сьому, а часом навіть пізніше, і він дуже милий хлопчик – ніколи не сердиться, й не бурчить. Він теж хотів сьогодні повести мене до ресторану і потім у театр. Він працює в тютюновому кіоску в “Орфії”. Ну, от, я подзвонила йому. Він був не такий уже задоволений. Але я сказала, що ми знайдемо інший вечір для зустрічі. Ну, що ж, ви радієте? Ви розумієте, що заради вас я зробила прикрість Чарлі, такому гарному хлопчикові?
Вона помітила тривожний, ревнивий і водночас боязкий вираз, що промайнув в очах Клайда, поки вона говорила про іншого юнака. Думка про те, що можна примусити його ревнувати, захопила Гортензію. Вона зрозуміла, що остаточно підкорила його. І вона труснула головою і посміхнулася, йдучи з ним у ногу.
– Аякже, так люб’язно з вашого боку, що ви прийшли.
Клайд примусив себе промовити це, хоча від її слів про Чарлі, “чудового хлопчика”, у нього стислось і горло і серце. Ну, хіба зможе він утримати таку вродливу і таку свавільну дівчину!
– А у вас сьогодні шикарний вигляд, – продовжував він, примушуючи себе підтримувати розмову і сам трохи дивуючись, що це йому вдається. – Вам до лиця такий капелюшок, і жакет теж.
Він, не відриваючись, дивився на неї, і в очах його світилося захоплення і жадібна, голодна пристрасть. Він хотів би поцілувати її просто в губи, але не зважувався тут, на вулиці, та й ніде поки що не наважився б.
– Не дивно, що у вас стільки запрошень. Ви така вродлива!.. Хочете приколоти до жакета троянди?
В цю хвилину вони проходили повз магазин квітів, і Клайд подумав, що добре було б подарувати їй квіти. Він чув від Хегланда що жінки люблять чоловіків, які роблять їм подарунки.
– Так, звичайно, від троянд я не відмовлюсь, – відповіла вона, входячи в магазин. – Або, мабуть, краще букетик фіалок. Вони такі гарні. І вони, здається, більш пасуватимуть до мого жакета.
Їй сподобалося, що Клайд подумав про квіти. І він говорив їй такі приємні речі. Одночасно вона була впевнена, що Клайд дуже мало знає дівчат, а може, і зовсім не знає. А вона віддавала перевагу чоловікам і юнакам більш досвідченим, які не так би легко підкорялись їй, яких було б не так легко втримати. Проте вона не могла не думати, що Клайд чимсь кращий за чоловіків, до яких вона звикла, тонший, благородніший. І тому, незважаючи на всю його незграбність (з її точки зору), вона готова була залишити його біля себе і подивитись, як він буде поводитися далі.
– Оці шикарні! – гукнула вона, вибравши досить великий букет фіалок і прикладаючи їх до жакета. – Ці мені подобаються!
І поки Клайд розплачувався, вона крутилася перед дзеркалом, приколюючи фіалки, як їй подобалось. Нарешті, задоволена ефектом, вона обернулась до Клайда з вигуком:
– Ну от, я готова! – і взяла його під руку.
Клайд, неабияк наляканий її розв’язними манерами, не знав, що сказати. Але даремно він тривожився, – Гортензія була цілком захоплена власною особою.
– Ну, скажу я вам, і тиждень був у мене! Щовечора танці. Поверталась додому о третій годині. А в неділю танцювала майже до ранку. Так, скажу я вам, останній вечір був найважчим. Ви були коли-небудь у Беркета? Це біля перевозу Гіффорда, знаєте? Дуже модне місце, надзвичайне, трохи далі “Біг-Блю” на Тридцять дев’ятій вулиці. Влітку дансинг, а взимку тут же ковзанка і можна танцювати на льоду. І дуже гарний маленький оркестр.
Клайд милувався грою її губів, блиском очей і жвавістю жестів, дуже мало задумуючись над тим, що саме вона говорить.
– З нами був Уоллес Трон… Ну й хлопчина! Коли ми почали їсти морозиво, він пішов у кухню, вимазав обличчя сажею, взяв у офіціанта куртку й фартуха і почав нам прислужувати. Смішний хлопчина! А які фокуси виробляв він з тарілками й ложками.
Клайд зітхнув: він аж ніяк не відзначався такими талантами, як цей Трон.
– А потім, у понеділок вранці, ми всі повернулися додому близько четвертої години, а о сьомій мені вже треба вставати. Я була як варена риба. Мене б звільнили, якби не добрий народ у магазині і не містер Бек. Це, знаєте, завідуючий у моєму відділі. Правду кажучи, я його так мучу, бідолаху. В магазині я роблю, що хочу. Одного разу я дуже спізнилася після сніданку; подруга взяла мою картку й відбила замість мене час на контрольному годиннику, розумієте? А тут увійшов містер Бек і побачив її. А пізніше, вже годині о другій, він каже мені: “Послухайте, міс Брігс (він завжди називає мене міс Брігс; я не дозволяю називати себе інакше. Коли б я дозволила, він ще став би допускати вольності). Цей номер не пройде – передавати картку. Треба кинути ці штучки”. А я тільки розсміялася. Він іноді так бурчить на нас! Але я все ж таки поставила його на місце. Він, розумієте, не зовсім байдужий до мене – хто-хто, а він мене нізащо на світі не звільнить. Я й кажу йому: “Послухайте, містер Бек, ви зі мною не розмовляйте таким тоном. Я не часто спізнююсь, у мене немає такої звички. І потім я можу знайти собі й іншу роботу в Канзас-Сіті. Якщо вже так повелося, що тільки я іноді спізнюсь, як відразу починаються розмови, – так, будь ласка, звільняйте мене і все”. Не могла ж я дозволити, щоб він говорив зі мною таким тоном. Як я думала, так і вийшло – він одразу здався. Тільки сказав: “Ну, одна-ново, я попередив вас. Другим разом вас може побачити містер Тірні, і тоді ви спробуєте, як воно служити в іншому місці”. Звичайно, він сказав усе це заради сміху і знав, що я теж жартую. Я зареготала. А через дві хвилини він сміявся з містером Скоттом, я бачила. Але, чорти б його брали, я іноді викидаю там штучки!
Нарешті вони підійшли до ресторану Фріссела, і Клайд полегшено зітхнув. Уперше в житті він міг пишатися тим, що частує дівчину в такому шикарному місці. Тепер він таки дечого домігся. У нього – справжній роман! Гортензія так високо цінувала себе, так настійно підкреслювала свої приятельські відносини з багатьма дівчатами та хлопцями, які весело проводили час, що Клайдові здавалося, ніби досі він зовсім і не жив… Він швидко пригадував, про що вона розповідала: Беркет, ковзани і танці на льоду… Уоллес Трон… молодий продавець з тютюнового кіоска, з яким вона повинна була зустрітися сьогодні… містер Бек, її начальник у магазині, такий закоханий, що не в силі звільнити її. І Клайд дивився, як вона, зовсім не турбуючись про стан його гаманця, замовляє обід до смаку собі, і милувався її обличчям, постаттю, формою кисті, по якій можна здогадатись про витонченість і красу всієї руки, високими, цілком сформованими грудьми, вигином брів, ніжною округлістю щік і підборіддя. І крім того, щось в її м’якому, вкрадливому голосі приваблювало і хвилювало Клайда. Він був захоплений. От якби така дівчина могла належати йому!
А вона й тут, як на вулиці, продовжувала гомоніти про себе, і на неї, очевидно, не справляло ніякого враження^ що вона обідає в такому місці, яке Клайдові здавалося зовсім надзвичайним. В ті хвилини, коли Гортензія не видивлялася в дзеркало, вона вивчала меню й вибирала, що їй подобається: молода баранина в м’ятному желе… ні, омлет вона не любить і ростбіф теж… Ах, ось що: філе-міньйон з грибами… Кінець кінцем вона додала до цього селери і цвітної капусти. І їй хотілося б коктейлю. Так, так, Клайд чув від Хегланда, що обід нічого не вартий без маленької випивки, і тому нерішуче запропонував коктейль. А Гортензія, випивши коктейль, потім другий, стала ще жвавішою, веселішою і більш балакучою, ніж до того.
Але Клайд помітив, що вона й далі продовжує ставитись до нього трохи нещиро, байдуже. Коли він несміливо спробував перевести розмову на їхні відносини, на своє почуття до неї, з’ясувати, чи не закохана вона в когось іншого, дівчина уривала його, заявляючи, що їй подобаються всі хлопці, всі однаково. Вони всі такі милі, такі уважні до неї. Та так і повинно бути! Інакше вона не буде підтримувати з ними знайомство. Тоді вони їй ні до чого. Її жваві очі виблискували, і вона задирливо стріпувала головою.
І Клайд був зачарований усім цим. Її жести, пози, гримаски, всі її рухи були хтивими і багато обіцяли. Здавалось, їй подобалось дражнити, обіцяти, вдавати, що вона ладна здатись, а потім відмовлятися від усіх обіцянок, прикидаючись цнотливо-стриманою, наче в неї і на думці не було того, що їй приписували.
Клайда збуджувало і кидало в дрож уже тільки те, що вона була тут, поруч. Це була мука, але солодка мука. Йому було боляче від думок про те, як це було б чудово, коли б Гортензія дозволила йому обняти її, поцілувати, навіть укусити. Притулитись губами до її губів. Задушити її поцілунками й пестощами! Часом вона кидала на нього навмисне млосний погляд, і він відчував болісну слабкість, до запаморочення. Клайд мріяв тільки про одне: що коли-небудь наполегливим упаданням або грошима він примусить її полюбити його.
Але й після того, як вони побували в театрі, а потім він доставив її додому, Клайд анітрохи не досягнув помітного успіху. Гортензія мало цікавилась Клайдом, тому вона під час вистави “Корсара” в театрі Ліббі з щирим захопленням стежила за спектаклем, говорила тільки про п’єси, які бачила раніше, висловлювала свою думку про акторів і актрис, пригадувала, хто саме з поклонників водив її на ту чи іншу виставу. І Клайд, замість того, щоб змагатися з нею в дотепності і висловлювати власні міркування, змушений був тільки підтакувати їй.
А вона весь час думала про здобуту нею нову перемогу. І тому що вона давно вже перестала бути доброчесною і зрозуміла, що в нього є якісь гроші і він готовий витрачати їх на неї, вона вирішила, що буде в міру милою з ним – якраз настільки, щоб удержати його, не більше. Тим часом вона, за своїм звичаєм, буде якнайбільше розважатися з іншими, а Клайда примусить купувати їй різні речі і проводити з нею ті вечори, коли в неї не буде інших досить цікавих запрошень.
РОЗДІЛ XIII
Так тривало принаймні чотири місяці. Після того першого вечора Клайд значну частину свого вільного часу присвячував Гортензії, намагаючись зацікавити її в такій мірі, в якій вона, певно, цікавилась іншими юнаками. І все-таки він не міг би сказати, чи здатна вона: по-справжньому бути прихильною до когось одного, але й не міг повірити, щоб у неї були з усіма тільки безневинні товариські взаємини. Проте вона була така спокуслива, що він божеволів: якщо його найгірші підозри справедливі, може, кінець кінцем вона буде прихильна й до нього. Він так очманів від тієї хтивої атмосфери, що оповивала Гортензію, від її мінливості, бажання, яким виразно були пройняті її жести, настрої, голос, манера одягатися, що не міг мати й на думці відмовитись від неї.
Одно слово, він безглуздо бігав за нею. А вона, дивлячись на це, не підпускала його близько, часом уникала, примушувала його вдовольнятися мізерними крихтами своєї уваги і поряд з тим розповідала йому про всі подробиці своїх розваг в товаристві інших хлопців. Він відчував, що більше не в силі отак бігати за нею, і, розлютований, давав собі слово ніколи з нею не зустрічатися. Справді, адже нічого доброго в нього з нею не вийде. Але під час нового побачення,
Спостерігаючи ту ж холодну байдужість у кожному її слові і в кожному вчинку, він втрачав мужність і не мав сили розірвати свої пута.
А проте вона не соромилась казати йому, що саме з речей їй потрібно і що вона хотіла б мати; спочатку це були дрібнички: новий пушок для пудри, губна помада, коробка пудри чи флакон духів. Потім вона посміливішала і в різний час, з різного приводу говорила’ Клайдові про сумки, блузки, туфельки, панчохи, капелюх, які вона з радістю купила б, якби мала гроші; і при цьому не йшла на поступки, відбуваючись хвилинними, без бажання, ласками, інколи з млосним виглядом дозволяючи себе обняти; ця млосність багато обіцяла, але обіцяне ніколи не збувалося. І Клайд, щоб здобути її прихильність і довір’я, купував усі ці речі, хоч іноді, в зв’язку з тим, що відбувалося у нього в сім’ї, ці витрати були йому не під силу. Проте на кінець четвертого місяця він став розуміти, що надто мало пройшов уперед: прихильність Гортензії була така ж далека від нього зараз, як і на початку їх знайомства. Словом, він жив у гарячковій, болючій гонитві за нею без будь-якої певної надії на винагороду.
А тим часом у домі Гріфітсів по-старому панували органічно притаманні всім членам цієї родини роздратованість і пригніченість. Після зникнення Ести почався період смутку, який тривав і досі. Для Клайда становище ускладнювалось таємничістю, що боляче дражнила, більше того – роздратовувала, бо ж ніякі батьки не могли б виявити таку вимогливість, як Гріфітси, в тих випадках, коли в сім’ї відбувалося що-небудь зв’язане з справами статевих взаємин. І особливо це стосувалося таємниці, яка вже певний час оточувала Есту. Вона втекла. І не повернулася. І, скільки знали Клайд і інші діти, від неї не було ніяких звісток. Проте Клайд помітив, що після перших тижнів її відсутності, коли мати й батько надзвичайно стривожились, завдаючи собі муки питаннями – де вона і чому не пише, вони раптом перестали хвилюватись і ніби помирилися з тим, що сталося: принаймні їм уже не так було тяжко від того становища, яке спершу здавалося цілком безнадійним. Він не міг цього зрозуміти. Зміна була надто помітна, і проте ніхто не сказав жодного слова на пояснення. Трохи пізніше Клайд помітив, що мати з кимось листується, а це бувало не часто: в неї майже не було знайомств і ділових зв’язків, і листи вона одержувала чи писала дуже рідко.
Одного разу, незабаром після того, як Клайд почав працювати в готелі “Грін-Девідсон”, він прийшов додому раніш, ніж звичайно, і застав матір, що схилилася над листом, мабуть, щойно одержаним і дуже важливим для неї. І, видимо, він був зв’язаний з чимось, що треба було приховувати, бо при появі Клайда мати враз припинила читання, поквапно й нервово підвелася і відклала листа, нічого не пояснюючи. Та Клайд чомусь, може, чуттям – зрозумів, що цей лист від Ести. Він не був певний. Він стояв далеко і не міг упізнати почерку. Та як би там не було, мати й потім не сказала йому нічого про цей лист. Вираз її обличчя промовляв, що вона не бажає чути розпитувань, і стільки стриманості було в їх відносинах, що Клайдові не спало й на думку розпитувати. Він просто здивувався, а потім майже забув про цей випадок.
Через місяць чи трохи більше, коли він уже досить призвичаївся до роботи в готелі і почав цікавитися Гортензією Брігс, мати раптом звернулась до нього з дуже дивним питанням. Одного разу, коли він тільки повернувся з роботи, вона покликала його до залу місії. Не пояснюючи, нащо їй це потрібно, і не кажучи прямо, що тепер Клайд, на її думку, якоюсь мірою в силі їй допомогти, мати сказала, пильно і з хвилюванням дивлячись на нього:
– Клайд, ти не знаєш, як би мені зараз дістати сто доларів?
Клайд був такий здивований, що ледве міг повірити, що це йому не причулося: всього кілька тижнів тому заговорити з ним про суму більшу, ніж чотири-п’ять доларів, було б цілковитим безглуздям. Мати знала це. А тепер вона зверталась до нього, ніби підозріваючи, що він може дістати для неї такі великі гроші. І правильно, адже його одяг і весь його вигляд свідчили, що для нього насталії кращі дні.
Насамперед він подумав про одно: звичайно, мати помітила, як він одягнений і яке провадить життя, і прийшла до висновку, що він обманює її щодо розмірів свого заробітку. І почасти це було вірно; але поведінка Клайда останнім часом так змінилася, що матері теж довелося змінити своє поводження з ним: вона тепер сумнівалася, чи пощастить їй надалі зберегти свою владу над ним. Останнім часом – відтоді, як він почав працювати на новій посаді – їй чомусь здавалося, що він став більш розсудливим, впевненим у собі, менш піддавався сумнівам і мав намір жити по-своєму й сам за себе відповідати. Це неабияк тривожило її, але, з другого боку, подобалось їй. Вразлива й неспокійна Клайдова вдача завжди була загад* кою для матері, і бачити його, нарешті, самостійним – це вже чи-мало; правда, спостерігаючи, яким він стає франтом, вона часом тривожилась і, не розуміючи, питала себе, в якому товаристві він буває. Та оскільки робота в готелі забирала в нього так багато часу, а весь свій заробіток він, очевидно, витрачав на одяг, вона вважала, що не має підстав нарікати. Ще одно побоювання іноді виникало в неї: чи не поводиться він занадто егоїстично, чи не занадто клопочеться про своє благополуччя. Але, знаючи, як довго він не мав жодних втіх у житті, вона не могла тепер дуже суворо осуджувати його за бажання розважитися.
Клайд дивився на матір, не зовсім розуміючи її справжні наміри.
– Але де ж я дістану сто доларів, мамо! – вигукнув він.
В думці він уже бачив, як внаслідок ось таких нечуваних і незрозумілих вимог вичерпується щойно здобуте ним джерело багатства, і на його обличчі відбилися засмучення й недовір’я.
– Я і не думала, що ти можеш дістати для мене всю цю суму, – делікатно відповіла м-с Гріфітс. – У мене є план, я маю надію сама дістати більшу частину грошей. Я тільки хочу, щоб ти порадив мені, як здобути решту. Я не хотіла б звертатися до твого батька, якщо цього можна уникнути, а ти стаєш уже досить дорослим, щоб трохи допомогти мені.– Вона з зацікавленням і схваленням дивилась на Клайда. – Батько не сильний у ділових питаннях, – провадила вона далі,– і в нього й без того багато клопоту.
Вона втомлено провела широкою долонею по чолу; Клайд бачив, що вона потрапила в дуже скрутне становище, і йому стало шкода її, хоч він і не знав, в чому річ. До того ж, попри все своє небажання розлучитися з грошима, в ньому заговорила цікавість: для чого все це? Сто доларів! Оце номер!
– Я тобі скажу, який у мене план, – після паузи додала мати. – Мені конче потрібні сто доларів, але я не можу зараз сказати тобі, та й нікому іншому, на що, і ти мене не питай. Ось тут, у столі, старий золотий годинник батька і мій золотий перстень та булавка. Коли їх продати чи заставити, за все повинні дати двадцять п’ять доларів, не менше. Крім того, є ще мої срібні ножі й виделки, і срібне блюдо, і глек. (Клайд добре знав ці сувеніри). Саме це блюдо коштує двадцять п’ять доларів. Я гадаю, за них теж дадуть доларів двадцять чи двадцять п’ять. Коли б ти знайшов десь недалеко від твого готелю хороший ломбард і заставив би все це, і коли б потім ти деякий час давав мені зайвих п’ять доларів щотижня… (Обличчя Клайда витяг-лося.) Я могла б попросити одного мого друга, – ти знаєш, містера Мерча, який буває тут, – позичити мені стільки, скільки невистачить до ста, а потім я зможу повертати йому з тих грошей, які ти мені даватимеш. І в мене самої є ще доларів десять.
Вона подивилась на Клайда так, немов хотіла сказати: “Сподіваюся, ти мене не залишиш у біді”, – і Клайд полагіднішав, хоч усе це й означало, що тепер він не зможе, як розраховував, витрачати на себе весь свій заробіток. Він погодився віднести речі до ломбарду і давати матері на п’ять доларів більше до того часу, поки не буде сплачений борг. І проте він не міг перебороти мимовільне роздратування. Зовсім недавно він почав заробляти пристойно – і ось мати вимагає дедалі більше й більше. Уже десять доларів щотижня! Завжди в них щось не гаразд, думав Клайд, завжди їм щось потрібно, і немає ніякої певності, що потім не буде ще нових вимог.
Він узяв речі, поніс їх до найсоліднішого ломбарду, який тільки міг знайти, і взяв запропоновані йому за все сорок п’ять доларів. Отже, з десятьма доларами матері виходить п’ятдесят п’ять, ще сорок п’ять вона позичить у містера Мерча – і буде сто. Це означає, що протягом дев’яти тижнів йому доведеться віддавати їй по десять доларів замість п’яти. Тепер, коли йому так хотілося жити зовсім інакше, ніж до того, добре одягатися і не відмовляти собі в деяких розвагах, це відкриття дуже мало тішило його. Проте він вирішив виконати просьбу матері. Кінець кінцем він їй дечим зобов’язаний. Вона в минулому багато чим жертвувала заради нього й інших дітей, і він не зважувався бути надто великим егоїстом. Це не було б порядністю.
І ще одна думка вперто наверталася йому: коли мати й батько будуть розраховувати на його грошову допомогу, вони почнуть більше зважати на нього. Насамперед йому повинні дозволити пізно повертатись додому вечорами. До того ж він одягався за свій рахунок і харчувався в готелі,– а це, як він розумів, значно скорочувало витрати батьків.
Проте скоро перед Клайдом постала нова проблема. Ось як це було.
Незабаром після історії з шуканням ста доларів Клайд випадково зустрів матір на Монтроз-стріт, одній з найбідніших вулиць міста; вона простяглась на північ від вулиці Бікел, де жили Гріфітси, і являла собою просто два ряди дерев’яних двоповерхових будиночків: тут здавалися квартири без меблів. Навіть Гріфітси, при всій своїй убогості, вважали б приниженням оселитися на цій вулиці. Мати зійшла з ганку одного з будиночків, не такого ветхого, як інші; у вікні нижнього поверху впадала в око табличка: “Мебльовані кімнати”. Потім, не оглядаючись і не помічаючи Клайда, який ішов другою стороною вулиці, вона1 пішла до іншого такого ж будинку, за кілька кроків від першого: тут теж була виставлена об’ява про ви-наймання мебльованих кімнат. Мати уважно оглянула, будинок, потім піднялася на ганок і подзвонила.
Клайдові спочатку здалося, що мати розшукує когось, не знаючи точно адреси. Але, перейшовши вулицю якраз у ту хвилину, коли господарка відчинила двері, він почув, як мати спитала:
– У вас є вільна кімната?
– Є,– була відповідь.
– З ванною?
– Ні, але ванна є на другому поверсі.
– Яка ціна?
– Чотири долари на тиждень.
– Можна подивитись?
– Будь ласка, ввійдіть.
М-с Гріфітс немовби вагалась. А Клайд у цей час стояв унизу, за кілька кроків від неї, і дивився вгору, чекаючи, коли вона обернеться і впізнає його. Та вона ввійшла в дім, не обернувшись. Клайд з цікавістю дивився їй услід. Зрозуміло, тут немає нічого незвичайного, – мабуть, мати шукає кімнату для якої-небудь дівчини… але чому шукає тут, на цій вулиці? Звичайно вона в таких випадках зверталася до “Армії Спасіння” або “Християнської асоціації молодих дівчат”. Першим його бажанням було почекати її й розпитатися, що вона тут робила, та він мав ще декілька своїх власних справ і пішов.
Увечері, зайшовши додому переодягтися, він застав матір у кухні.
– А я бачив тебе сьогодні вранці на Монтроз-стріт, мамо, – сказав він.
– Так? – трохи помовчавши, сказала м-с Гріфітс; Клайд помітив, що вона здригнулася, немов його слова застигли її зненацька. Продовжуючи чистити й далі картоплю, вона допитливо подивилась на сина.
– Ну, то що? – додала вона спокійно, але враз почервоніла, чого з нею ніколи не бувало при розмовах із сином. І, звичайно, ЇЇ хвилювання й переляк дуже зацікавили Клайда.
– Ти зайшла до одного будинку, – мабуть, шукала кімнату для когось, – сказав він, уважно дивлячись на матір.
– Так, – відповіла м-с Гріфітс тепер уже досить просто. – Мені потрібна кімната для однієї людини, – вона хвора, і в неї не дуже багато грошей. Але потрібну кімнату не так легко знайти.
Вона одвернулася, наче не хотіла більше говорити на цю тему, але Клайд все-таки не втримався і додав:
– Ну, Монтроз-стріт не така вулиця, щоб наймати там кімнату.
Робота в “Грін-Девідсон” швидко навчила його зовсім інакше думати про те, де і як повинна жити людина. Мати нічого не відповіла, і він пішов до своєї кімнати переодягатися.
Приблизно через місяць, ідучи пізно ввечері по Міссурі авеню, Клайд знову неподалеку побачив матір, що йшла йому назустріч. При світлі з вікна якоїсь крамнички, – такі маленькі крамнички були розташовані тут вздовж усієї вулиці,–Клайд побачив у руках матері досить важкий старомодний саквояж, який давним-давно лежав удома без будь-якого вжитку. Несподівано вона спинилася (тому що помітила його, – як вирішив потім Клайд) і швидко увійшла до під’їзду триповерхового кам’яного будинку. Коли ж Клайд підійшов до цього будинку, двері його були щільно зачинені. Відчинивши їх, він побачив погано освітлені сходи; певно, мати піднялася ними. Проте він не став обслідувати далі: не був певен, що його здогади правильні – може, вона зайшла сюди просто навідати кого-небудь, – усе відбулося надто швидко. Але, зачекавши поблизу на розі, він, нарешті, побачив, як вона вийшла. З дедалі більшою цікавістю Клайд стежив, як вона обережно розглядалася, перш ніж піти далі. Це спрямувало його на думку, що вона, мабуть, ховається від нього. Але чому?
Клайда так вразила дивна поведінка матері, що він був готовий піти за нею слідом. Але потім вирішив, що коли вона не хоче, щоб він знав про її справи, мабуть, краще не втручатися. Одночасно її насторожені рухи викликали в ньому гостру цікавість. Чому мати не хотіла, щоб він бачив, як вона кудись іде з саквояжем? Ухилятися й щось приховувати було невластиво її вдачі (всупереч його власній). Майже враз він у думках зв’язав цю зустріч з іншою, біля мебльованих кімнат на Монтроз-стріт, і з тим випадком, коли він застав її за читанням листа, і з її зусиллями дістати сто доларів, які раптом стали їй потрібні. Куди ж вона ходила? Що приховувала?
Міркуючи над цим, він не міг вирішити, чи справді все це якось зв’язане з ним чи кимось іще з сім’ї. Але приблизно за тиждень, ідучи Одинадцятою вулицею, він раптом побачив Есту або принаймні дівчину, надзвичайно подібну до неї: така ж на зріст, з такою ж ходою; Клайдові здалося тільки, що вона старша за сестру. Але вона так швидко пройшла й зникла в натовпі, що він не міг перевірити, чи справді це була Еста. Це було лише хвилинне видіння – таке яскраве, що він повернувся й кинувся слідом, але вона вже зникла. Проте він був переконаний, що не помилився, і тому відразу пішов додому. Знайшовши матір у місії, він розповів їй, що бачив Есту. Вона повернулася до Канзас-Сіті, Клайд ладен заприсягтися. Він бачив її на Одинадцятій, недалеко від Балтімор-стріт. Мати нічого не знає?
І тут Клайд з подивом побачив, що мати сприйняла цю звістку не так, як він чекав. У ньому самому раптове зникнення, а тепер раптова поява Ести викликали суміш здивування й радості, цікавості і співчуття. Може, сто доларів матері були потрібні для того, щоб повернути Есту? Клайд не міг би пояснити, звідки в нього виникла ця думка. Він не знав, що й думати. Але якщо так, то чому ж Еста не зайшла додому, хоч би для того, щоб сім’я знала про її приїзд?
Він чекав, що мати буде так само здивована й спантеличена, як і він, і поспішить розпитати його про подробиці. Замість цього вона здавалася явно збентеженою, застигнутою зненацька, немов почула’ щось уже відоме їй, і тепер не знала до ладу, як їй повестися.
– Ти бачив її? Де? На Одинадцятій вулиці? Щойно? От дивно! Треба сказати про це Ейсі. Дивно, що вона не приходить сюди, якщо вона повернулася.
Але в очах її Клайд побачив не подив, а замішання й тривогу. Її рот, як завжди, коли вона була збентежена й розстроєна, робив дивні порухи, – здригалися не тільки губи, а й уся щелепа.
– Ось так так! – додала вона помовчавши. – Дивно. Може, це була просто якась дівчина, схожа на Есту?
Та Клайд, скоса стежачи за матір’ю, не міг повірити її удаваному здивуванню. Незабаром прийшов Ейса, і Клайд, лагодячись іти до готелю, чув, що вони говорили про цю новину якось байдуже, без будь-якого зацікавлення, ніби ця подія не була такою разючою, якою здавалася Клайдові. Його так і не покликали розповісти про подробиці.
Потім, наче навмисне для того, щоб він міг розгадати цю таємницю, мати зустрілася йому якось на Спрус-стріт; вона несла невеликого кошика. Від недавнього часу він помітив, що вона щодня вранці і ввечері почала кудись ходити з дому. Цього разу, задовго до того, як мати могла побачити його, він помітив її характерну кремезну постать у незмінному старому коричневому пальті і завернув за ріг; заховавшись за газетним кіоском, він почекав, поки вона пройде, а потім пішов слідом, тримаючись віддалік за півкварталу. Вона йшла все далі, вздовж дуже старих будинків – колишніх особняків, де тепер наймалися дешеві мебльовані кімнати, і Клайд побачив, як вона підійшла до одного з цих будинків і зникла за дверима, але перед тим пильно озирнулася довкола.
Коли мати зникла в під’їзді, Клайд підійшов ближче і з цікавістю оглянув будинок. Що їй тут робити? До кого вона ходить? Йому було б важко пояснити свою невгамовну цікавість. Але з того часу, як йому здалося, ніби він бачив Есту, в нього з’явилося неви-разне почуття, що все це має бути зв’язане з нею: листи, сто доларів, мебльовані кімнати на Монтроз-стріт.
На розі, навскоси від будинку, стояло велике дерево, з якого зимовий вітер давно позривав усе листя, і поряд, майже впритул до широкого стовбура, – телеграфний стовп. Клайд сховався за ним і з цього спостережного пункту, сам залишаючись непоміченим, міг стежити за вікнами будинку. І ось в одному з вікон другого поверху він побачив матір, яка ходила по кімнаті, наче у себе вдома, а за хвилину на свій подив побачив Есту: вона підійшла до одного з двох вікон кімнати і поклала на підвіконня якийсь пакунок. На ній було світле домашнє плаття або світла хустка на плечах. Цього разу не можна було помилитися. Клайд здригнувся, зрозумівши, що це й справді Еста і з нею мати. Але що вона таке зробила? Через що їй довелося повернутися й чому вона тепер ховається? Може, ії чоловік, з яким вона втекла, покинув її?
Його так мучила цікавість, що він вирішив почекати, поки не піде звідси мати, а потім побачитися з Естою. Йому так хотілося знову побачити її й довідатися, що за таємниця… Він чекав і думаз про те, як він завжди любив Есту і як дивно, що вона так таємниче ховається тут.
За годину мати вийшла з дому; її кошик, видимо, був порожній, – вона зовсім легко тримала його в руці. І так само, як і перше, вона обережно оглянулася, і на обличчі її застиг той же упертий і все-таки заклопотаний вираз: суміш непохитної віри і тривожного сумніву.
Клайд бачив, як вона пішла в напрямі до місії, і проводжав її очима. Тоді він повернувся і ввійшов у будинок. Як він і думав, це були мебльовані кімнати: на багатьох дверях висіли таблички з прізвищами мешканців. Клайд заздалегідь визначив, де саме кімната Ести, і тепер прямо підійшов до дверей і постукав. Зсередини прозвучали легкі кроки, і після хвилинної затримки, – певно, потрібні були якісь квапливі заходи, – двері трохи прочинилися, і виглянула Еста. В першу секунду вона недовірливо подивилась на Клайда, потім здивовано вигукнула й трохи зніяковіла; настороженість зникла: Еста зрозуміла, що перед нею справді Клайд, і широко відчинила двері.
– Клайд, ти? Як ти відшукав мене? А я щойно думала про тебе!
Клайд обняв і поцілував її. Він відразу з прикрістю й жалем помітив, що вона дуже змінилася: похудішала, зблідла, очі позападали, а одягнена була не краще, ніж перед втечею. Вона явно була чимось схвильована й пригнічена. Клайд питав себе, де ж її чоловік? Чому його тут немає? Куди він подівся?
Клайд бачив, що Еста рада зустрічі з ним, але разом з тим він помітив у її вигляді збентеження і невпевненість. Губи її розтулилися, готові всміхнутися до нього й вимовити слова привіту, та по очах було видно, що вона намагається розв’язати якесь нелегке завдання.
– Я не чекала, що ти прийдеш, – швидко додала вона, коли він перестав її обіймати. – Ти не бачив… – вона спинилася на півслові, явно не бажаючи проговоритися.
– Так, звичайно, я бачив маму, – сказав він. – Тому я і довідався, що ти тут. Я бачив, як вона вийшла тільки що, і потім побачив тебе у вікні (він не признався, що простежив, як мати прийшла сюди, і підстерігав її близько години). Але коли ж ти повернулась? – продовжував він. – Чому ти нікому з нас не давала про себе знати? Дивися, це просто значить задирати носа: зникла на стільки часу і нікому ані звука! Все-таки ти могла б написати мені два слова. Адже ми завжди чудово ладнали одно з одним, правда ж?
Він дивився весело, наполегливо, з цікавістю. Сестра намагалась уникнути відповіді і не знала, що їй думати і що говорити. Нарешті вона сказала:
– А я не могла зрозуміти, хто це стукає. У мене тут ніхто не буває. Але як ти мило виглядаєш, Клайд! У тебе прекрасний костюм. І ти дуже виріс. Мама сказала мені, що ти працюєш в готелі “Грін-Девідсон”.
Вона захоплено дивилась на нього, і Клайд був дуже зворушений її увагою. Але одночасно він продовжував думати про становище Ести. Він уперто розглядав її обличчя, очі, похуділу постать. Глянувши ще раз на її талію і змарніле обличчя, він ясно зрозумів, що з нею щось не гаразд. Вона жде дитини. І він подумав: де ж її муж, та людина, з якою сестра втекла? В своїй першій записці вона повідомляла, за словами матері, що одружується. Однак тепер він ясно розумів, що вона не одружилась. Вона покинута, залишена, в цій жалюгідній кімнаті, самотня. Він бачив це, почував, розумів.
І тоді ж він подумав, що це – типовий випадок з життя його сім’ї! Ось він щойно починає жити самостійно, намагається чогось досягнути, вийти в люди і приємно проводити час. І Еста теж зробила таку спробу: вона теж намагалася досягти чогось кращого, – і ось чим усе це закінчилося! Він відчув сум і образу.
– Давно ти повернулася, Еста? – повторив він нерішуче, не знаючи, гіро що говорити.
Він почав розуміти, що коли Еста опинилася в такому становищі, зустріч з нею загрожує йому новими витратами, хвилюваннями і прикростями, – і майже шкодував, що виявив таку цікавість. Нащо було йому йти сюди? Тепер, звичайно, доведеться допомогти.
– Недавно, Клайд, здається, близько місяця, не більше.
– Я так і думав: я бачив тебе з місяць тому на розі Одинадцятої і Балтімор-стріт. Так? Звичайно, це була ти, – додав він уже не так весело; цю зміну в його тоні враз помітила Еста. Вона кивнула, підтверджуючи його слова. – Я був певен, що це ти. Я відразу сказав мамі, але вона, мабуть, не погодилася зі мною. А втім, вона зовсім не так здивувалась, як я думав. Тепер я розумію, чому. Вона поводилася так, наче не хотіла, щоб я говорив з нею про це. Але я знав, що не помилився.
Він подивився на сестру, гордий своєю проникливістю, і замовк, не знаючи, про що говорити далі, і не цілком певний, чи був який-небудь смисл і значення в тому, що він уже сказав. Навряд чи могло це допомогти Есті.
І вона теж не знала, як бути: промовчати про свій стан чи признатися в усьому. Треба щось сказати, – адже Клайд і сам може зрозуміти, яке жахливе її становище. їй тяжко було витримувати його допитливий погляд. І думаючи не стільки про матір, скільки про те, щоб самій якось вийти з скрутного становища, вона, нарешті, сказала:
– Бідна мама! Ти повинен зрозуміти її, Клайд. Вона просто не знає, що робити. Звичайно, це я все винна. Якби я не втекла, я б не завдала їй усього цього клопоту. Вона не звикла мати справу з такими речами, і їй так важко живеться…
Еста раптом повернулася спиною до брата; плечі її здригалися. Вона низько опустила голову й закрила обличчя руками, і Клайд зрозумів, що вона беззвучно плаче.
– Ну, що це ти, сестрице! – вигукнув Клайд, підходячи ближче; в цю хвилину він відчував безмежний жаль до Ести. – Що тобі? Чому ти плачеш? Хіба той, з ким ти виїхала звідси, не одружився з тобою?
Вона похитала головою й заридала ще дужче. І враз Клайд зрозумів усе психологічне, громадське і біологічне значення того, що сталося з його сестрою. Її спіткало горе, вона вагітна, без грошей і без чоловіка. От чому мати шукала кімнату, от чому пробувала позичити в нього сто доларів! Вона соромилася Ести й її становища, соромилась не тільки того, що подумають сторонні люди, а й того, що подумає він сам, Джулія і Френк, як може вплинути на них становище сестри, – адже люди вважають, що воно неморальне, незаконне. І тому вона від усіх намагалася приховати історію з Естою, розповідала всякі вигадки, – це для неї, звичайно, найменш звичне і найважче. І все-таки вона не досягла своєї мети, – їй, без сумніву, не пощастило.
Клайд був збентежений і спантеличений – не тільки становищем сестри і тим, як воно може відбитися на ньому і на інших членах сім’ї в такому місті, як Канзас-Сіті, а ще й поведінкою матері, не цілком бездоганною і навіть в якійсь мірі неморальною, бо вона зважилася на’ обман. Вона ухилилася від прямої відповіді, якщо й не просто збрехала: адже вона весь час знала, що Еста тут. Але він не мав наміру осуджувати її, зовсім ні. Неправда в цьому разі, звичайно, була необхідністю навіть для такої релігійної й правдивої людини, як його мати. Просто не можна було дозволити, щоб це стало всім відомо. Він, звичайно, не хотів би, щоб сторонні люди довідались, що сталося з Естою, і коли б міг – перешкодив би цьому. Що можуть подумати люди? Що почнуть говорити про неї, та й про нього? Становище сім’ї й без того достатньо принизливе. І ось Клайд стояв розгублений та занепокоєний і дивився, як плакала Еста. Розуміючи, що він занепокоєний і присоромлений саме через неї, вона плакала ще дужче.
– Погано, – помовчавши, стурбовано, але не без співчуття сказав Клайд. – Ти не втекла б з ним, коли б не любила, так? (Він думав про себе і про Гортензію Брігс.) Мені дуже жаль тебе, Есс! Справді, жаль. Але ж сльозами нічого не зарадиш. Та хіба на світі він тільки й є? Зачекай, усе буде гаразд.
– Ах, знаю, – схлипнула Еста. – Але я була така дурна. І мені було так тяжко. А тепер у мами і в усіх вас стільки клопоту заради мене… – вона схлипнула. Потім, помовчавши, додала: – Він поїхав і залишив мене саму в Пітсбурзі, в готелі, зовсім без грошей. Якби не мама, не знаю, що б я робила. Вона надіслала мені сто доларів, коли я написала їй. Деякий час я працювала в ресторані, поки могла. Я не хотіла писати додому про те, що він мене покинув. Мені було соромно. Але зрештою мені нічого іншого не залишалося, – я так погано почала себе почувати…
Вона знову заплакала, і Клайд, зрозумівши, скільки мати робила для Ести і як намагалася їй допомогти, жалів тепер матір майже так само, як і сестру, і навіть більше: адже в Ести була мати, яка турбувалася про неї, а в матері не було, звичайно, нікого, хто міг би їй допомогти.
– Я ще якийсь час не зможу працювати, – говорила далі Еста, – а мама не хоче, щоб я тепер повернулася додому. Вона не хоче, щоб ви довідались – Джулія, або Френк, або ти… Вона має рацію, я знаю, звісно, має рацію… але в неї нічого немає і в мене теж… А я тут часом така самотня! – На її очах з’явилися сльози, і вона знову почала схлипувати. – Я була така дурна…
Клайд на мить відчув, що він і сам ладен заплакати. Життя іноді буває таке дивне, таке тяжке. Подумати тільки, як воно мучило його всі ці роки! Геть до останнього часу він не бачив нічого хорошого і завжди мріяв утекти. А Еста втекла – і от що з нею трапилося. Чомусь він згадав: на вулиці в центрі міста, серед високих стін величезних будинків, перед батьковим органчиком сидить Еста і співає, і обличчя в неї таке гарне й невинне. Так, важка штука життя! Як усе-таки жорстоко створений світ! Як дивно все в ньому складається!
Клайд подивився на сестру, на її кімнату, сказав Есті, що тепер вона не буде самотня, – він буватиме в неї, тільки нехай вона не каже матері, що він приходив сюди, і коли їй щось буде потрібно, нехай покличе його, хоч він заробляє не так уже багато… і, нарешті, пішов. І по дорозі до готелю, на роботу, він усе думав про те, яке все це сумне і яка шкода, що він пішов за матір’ю, – краще б йому нічого не знати. А проте, це однаково розкрилося б. Мати не могла б приховувати без кінця. Мабуть, їй знову довелося б просити в нього грошей. Але який мерзотник цей тип – утік і залишив Есту в чужому місті без жодного цента! І він раптом згадав про дівчину, яку її супутник покинув у готелі “Грін-Девідсон” кілька місяців тому з несплаченим рахунком за кімнату і за пансіон. Тоді і йому, і його товаришам усе це здавалося таким смішним, збуджувало особливий, почуттєвий інтерес.
Але тепер це стосувалося його сестри. З нею повелися так само, як і з тією дівчиною. І проте все це вже не здавалося йому таким жахливим, як трохи раніше, в Ести, коли він чув її плач. Довкола було шумливе, сяюче місто, повне людей, насичене енергією, а попереду– веселий готель, де він працює. Життя не таке вже погане. Крім того, в нього роман з Гортензією і всілякі розваги. Еста якось влаштується. Вона знову буде здорова, і все піде добре. Але подумати тільки, що в нього така сім’я! Постійно нестатки й ні найменшої передбачливості,– а потім трапляються такі ось речі – не те, так інше…Проповідують на вулицях і ніколи не платять вчасно за помешкання, і батько продає килимки й годинники, щоб якось проіснувати… І Еста тікає з дому і потім повертається в такому вигляді… Ну й ну!
РОЗДІЛ XIV
Уся ця історія примусила Клайда серйозніше, ніж будь-коли, замислитися над проблемою статі і до того розв’язувати її зовсім не в загальноприйнятому плані. Хоч він і засуджував коханого Ести, який без будь-якого жалю покинув її, але не вважав і сестру цілком бездоганною. Вона втекла з ним. Як він тепер довідався від неї, ця людина за рік до її втечі пробула тиждень у Канзас-Сіті, і тоді відбулося їх знайомство. А через рік, коли цей чоловік знову приїхав сюди на два тижні, вона сама розшукала його, – такі підозри виникали у Клайда. І не йому з його захопленням Гортензією Брігс і з його планами було думати, що взаємовідносини між мужчинами й жінками є щось злочинне й недозволенне.
Як він бачив тепер, ускладнення були викликані не самим вчинком, а наслідками легковажності і недосвідченості. Адже коли б Еста більше знала про людину, якою захопилась, і про те, що означає такий зв’язок, вона не була б тепер у такому жалюгідному становищі. Звичайно, Гортензія Брігс, Грета і Луїза ніколи не могли б опинитися в такій біді, як Еста. Чи могли б? Ні, вони надто обачні. І, на його думку, в порівнянні з ними вона програвала. Вона повинна була б влаштуватися розумніше. І поступово він починав суворіше думати про сестру, хоч і співчував їй.
Але тільки одно тепер по-справжньому хвилювало, мучило, цілком змінювало Клайда – його божевільне захоплення Гортензією; ніщо не могло б дужче захопити юнака його віку і його темпераменту. Після кількох зустрічей Гортензія почала здаватися Клайдові втіленням усього, що він завжди мріяв знайти в дівчині. Вона була така жвава, горда, приваблива й така гарненька.
В її очах, здавалося йому, миготіли вогники. В неї була надзвичайно спокуслива манера стулювати й знову розкривати губи, байдуже дивлячись перед собою, ніби зовсім і не думаючи про Клайда, а його від цього кидало в жар і холод. У такі хвилини він відчував слабкість і запаморочення, по жилах, жорстоко обпікаючи, пробігали вогняні струмені,– це було усвідомлене, болісне бажання, що не мало виходу. Бо у взаєминах з Гортензією Клайд не міг піти далі обіймів і поцілунків, – йому заважали стриманість і повага – якраз те, що Гортензія по суті зневажала в тих самих своїх поклонниках, яким намагалася навіяти ці почуття. По-справжньому подобались їй хлопці іншого типу: здатні, незважаючи на її удавану скромність і неприступність, примусити її поступитися, хоч би і проти її волі.
Гортензія весь час вагалася в своєму ставленні до Клайда: він то подобався їй, то не подобався. Тому Клайд завжди відчував невпевненість, – і від цього Гортензія мала справжню насолоду; вона не давала Клайдові переконатися в її байдужості, щоб вік не міг остаточно відмовитись від неї. Під час якої-небудь вечірки, обіду або спектаклю, куди вона дозволяла йому повести себе, Клайд, як звичайно, тримався тактовно, майже нічого не вимагаючи, – і Гортензія раптом ставала такою поступливою і спокусливою, що від цього зрадів би навіть найвимогливіший закоханий. Так тривало до кінця вечора. І раптом біля дверей свого дому або дому якоїсь своєї подруги, де Гортензія мала ночувати, вона оберталася до нього і без будь-якого приводу й пояснення відсилала геть після звичайного потиску руки чи недбалого поцілунку. І якщо в ці хвилини Клайд був такий навіжений, що намагався силоміць домогтися від неї ласки, якої він безумно прагнув, вона оберталась до нього, як скажена, розлютована кішка, і виривалася від нього, відчуваючи в цю мить пекучу ворожість, що її походження навряд чи розуміла сама. Певно, вона ненавиділа саму думку, що Клайд може примусити її до чогось. А він, закоханий до божевілля, не зважувався діяти енергійніше, бо дуже боявся втратити її, і тому підкорявся і йшов собі звичайно в похмурому й пригніченому настрої.
Але його так непереборно вабило до неї, що він не міг довго бути без неї і знову йшов туди, де найпевніше міг її зустріти. Справді, майже всі ці дні, незважаючи на дивне напруження, породжене зустріччю з Естою, він жив палкими, солодкими й хтивими мріями про Гортензію. Коли б тільки вона й справді полюбила його. Вночі, на постелі, він думав про неї: її обличчя… вираз її рота, очей… лінії її тіла, всі її рухи, коли вона йде або танцює… вона мелькала перед ним, як на екрані. В своїх снах він відчував її чарівну близькість, вона пригорталася до нього, все її чудове тіло належало йому, а потім, в останню мить, коли вона, здавалося, готова була поступитися, він прокидався, і вона зникала… тільки привид!
І проте деякі обставини, здавалося б, віщували йому успіх. Насамперед, як і він сам, Гортензія була з бідної сім’ї – дочка машиніста, який ледве заробляв на прожиття. З самого дитинства в неї нічого не було, якщо не брати до уваги дрібничок чи дешевих мішурних речей, які вона сама здобувала собі. Вона належала до такої низької суспільної верстви, що до останнього часу не могла завести собі знайомства ні з ким, окрім хлопчаків – підручних м’ясника або булочника, звичайнісіньких шибеників з довколишніх кварталів. Але навіть і тут вона швидко зрозуміла, що може і повинна видобувати вигоди із своєї зовнішності й чарування, і робила це. Багато з хлопців не спинялись навіть перед крадіжкою, щоб тільки здобути гроші на її розваги.
Коли вона стала досить дорослою, щоб піти на роботу, вона завела знайомство з юнаками й чоловіками того типу, який подобався їй, і незабаром зрозуміла, що, не йдучи на занадто великі поступки й діючи обережно, можна одягтися набагато краще, ніж до того. Проте вона надто віддавалася почуттям і надто любила насолоди, а тому їй не завжди хотілося відокремлювати вигоду від приємності. Навпаки, часто її по-справжньому вабило до тих, кого вона просто думала вигідно використати, і навпаки: вона не могла примусити себе кокетувати з тими, хто їй не подобався.
Клайд майже не подобався їй, але вона не могла опиратися бажанню використати його. їй було приємно, що він так охоче купував їй кожну дрібницю, до якої вона виявляла інтерес: якусь там сумочку, шарф, гаманець, рукавички – все, що вона могла спокійно попросити чи прийняти, не даючи навзамін ніяких особливих прав на себе. І проте з самого початку чуття підказувало їй, що коли вона, рано чи пізно, не поступиться, не дасть йому тієї останньої нагороди, якої він прагне, вона не зможе безконечно тримати його біля себе.
Одна думка особливо не давала їй спокою: Клайд так охоче витрачає на неї гроші, що, мабуть, можна одержати від нього й справді коштовні речі,– скажімо, гарну дорогу сукню, або капелюх, чи навіть хутряний жакет, подібний до тих, які почали тепер носити в місті, не кажучи вже про золоті сережки або ручний годинник, – вона завжди так жадібно задивлялася на все це, спиняючись перед вітринами крамниць.
Якось, незабаром після того, коли Клайд знайшов сестру, Гортен-зія йшла обідньої пори по Балтімор-стріт, недалеко від того місця, де її перетинає П’ятнадцята вулиця і де розташовані найкращі в Канзас-Сіті магазини. З нею була Доріс Трайн, продавщиця з того ж універсального магазина, де служила й вона. У вікні невеликого і непершокласного магазина хутряних речей Гортензія побачила жакет з недорогого бобра. Вона враз вирішила, що ця річ ідеально підійде до її постаті й кольору обличчя і необхідна, щоб збагатити її надто скромний гардероб. Це був не такий уже дорогий жакет – можливо, близько ста доларів, але зате якраз того фасону, який давав їй підстави думати, що він якнайкраще допоможе підкреслити всі гарні якості її зовнішнього вигляду. Схвильована цією думкою, вона спинилась і вигукнула:
– Який прекрасний жакетик! Я ніколи не бачила такого чудового! Ні, ти тільки подивись на рукава, Доріс! – вона стиснула руку подрузі.– Дивись, який комір! А підбивка! А кишені! Ах, боже мій! – вона навіть злегка тремтіла в збудженні й захваті.–Він такий чудовий, що я й сказати не можу. Иу точно про такий жакет я мріяла вже не знаю скільки часу. Ах, ти, моя краса! – вигукнула вона з ніжністю, думаючи при цьому стільки ж про те, який вигляд вона має в цій позі перед вітриною і яке враження справляє на людей, скільки й про самий жакет. – От би мені такий жакет!
Вона захоплено сплеснула руками. Немолодий син власника магазина, Ісидор Рубінштейн, стоячи в цей час так, що вона не могла його бачити, помітив її захоплення та жест і вирішив, що коли ця дівчина спитає про ціну, можна буде накинути двадцять п’ять – п’ятдесят доларів зверх. У магазині жакет було оцінено в сто доларів. “Так, так”, бубонів він. Але це булаі людина з почуттям і схильністю до романтики, а тому він став міркувати над тим, яка ж може бути, м’яко висловлюючись, практична вартість цього жакета. На що може зважитись під впливом бідності і порожнього гонору ця гарненька дівчина, щоб тільки мати такий жакет?
А тимчасом Гортензія не могла одвести очей від жакета і витратила на це всю обідню перерву, потім пішла далі, п’яніючи від честолюбних мрій про тег яка чарівна була б вона в такій шубці. Але вона не зайшла до магазина спитати про ціну.
Тому наступного дня, відчуваючи, що повинна ще раз глянути на жакет, вона знову прийшла сюди, але вже одна; вона й на думці не мала, що може сама його купити. Вона тільки питала себе, як би здобути цю річ, якщо ціна буде не надто висока, і поки що не могла’ нічого придумати. Та знову, побачивши у вікні жакет, а також м-ра Рубінштейна-молодшого, який дивився на неї з найпривітнішим і добродушним виразом, вона наважилась увійти.
– Вам подобається цей жакет, так? – люб’язно спитав Рубінштейн, як тільки вона відчинила двері.– Ну, значить у вас добрий смак. Це одна з найблагородніших речей, які тільки бували в нашому магазині. Яка краса! А який він матиме вигляд на такій гарненькій дівчині! – Він зняв жакет з виставки і високо підняв його. – Я бачив вас учора, коли ви стояли тут біля вітрини.
Жадібне захоплення блиснуло в його очах.
Помітивши це, Гортензія відчула, що коли буде стримана, але не сувора, вона зможе домогтися більшої поваги і люб’язності, ніж коли поведеться невимушено й розв’язно.
– Так? – тільки відповіла вона.
– Так, звичайно. Я відразу сказав собі: “От дівчина, яка розуміється на речах”.
Від цих лестощів Гортензія стала трохи лагіднішою.
– Подивіться лиш, подивіться! – говорив далі м-р Рубінштейн, крутячи перед нею шубку. – Де в Канзас-Сіті ви знайдете зараз щось подібне? Погляньте на цю підбивку! Справжній мелінсонів-ський шовк! А косі кишені! А гудзики! Ви думаєте, всі ці дрібниці не мають значення? Другого такого жакета немає в Канзас-Сіті. І не буде. Ми самі придумали цей фасон, а ми ніколи не копіюємо наших моделей. Ми оберігаємо інтереси наших покупців. Але пройдіть сюди, прошу вас! – він підвів її до трійчастого дзеркала в глибині крамниці.– Такий жакет повинна носити вродлива жінка, – ось тоді він виглядатиме найефектніше. Дозвольте приміряти!
І при яскравому штучному освітленні Гортензія переконалася, що вона справді чарівна в цій шубці. Вона закидала голову, вигиналася, поверталась на всі боки, ховала маленьке вушко в хутро, а м-р Рубінштейн стояв поруч, дивлячись на неї захоплено і мало не потираючи руки.
– Ну от! – продовжував він. – Подивіться! Ну, що ви тепер скажете? Я ж казав, що це немов спеціально для вас пошите! Просто знахідка! Справжня удача. Другого такого жакета не знайти в усьому місті. Якщо знайдете, я подарую вам цей.
Він підійшов до неї зовсім близько, простягуючи товсті руки долонями вгору.
– Справді, визнаю, він шикарно виглядає на мені,– сказала Гортензія. Її гонориста душа знемагала від бажання мати цю річ. – А втім, мені перша-ліпша шубка до лиця. – Вона знову й знову поверталася перед дзеркалом, зовсім забувши про Рубінштейна і про те, що її одверте захоплення жакетом може вплинути на ціну. Потім додала – А скільки коштує?
– Ну, бачте, справжня ціна жакетові двісті доларів, – хитро почав містер Рубінштейн, але, помітивши тінь безнадійності, що промайнула на обличчі Гортензії, поквапливо додав:
– Це здається величезною сумою, але ми й не заправимо так дорого. Наша ціна – півтораста. От якби ви знайшли такий жакет у Джеріка – там би заплатили всі двісті. Тут у нас маленьке приміщення, не доводиться платити великої оренди… А жакет коштує всі двісті, до останнього цента…
– Ні, це страшна ціна, просто жахлива! – сумно вигукнула Гортензія і почала скидати жакет. їй здавалося, що в неї забирають мало не все найдорожче в житті.– В Бігса і Бека за таку ціну скільки завгодно жакетів – і боброві, і з норки, і так само шикарні.
– Можливо, можливо. Але це все не те, – уперто повторював м-р Рубінштейн. – Тільки погляньте па нього ще раз. Погляньте на комір! Невже ви думаєте, що знайдете там такий жакет? Якщо ви знайдете, я сам куплю його і віддам вам за сто доларів. Це зовсім виняткова річ: копія одного з найшикарніших жакетів, які продавалися в Нью-Йорку перед початком сезону. Першокласна річ. Ви ніде не знайдете такого.
– Однаково, сто п’ятдесят доларів я не можу заплатити, – сумно проказала Гортензія, одягаючи свій старий сукняний жакет з хутряним коміром та манжетами і йдучи до дверей.
– Зачекайте! Вам подобається жакет? – розсудливо сказав Рубінштейн, вирішивши, що й сто доларів ціна не по її кишені, якщо тільки не поповнить її який-небудь поклонник. – Ця річ насправді коштує двісті доларів. Я вам це прямо кажу. Наша ціна – півтораста. Та коли вам так хочеться одержати цю річ – гаразд, я спущу й продам за сто двадцять п’ять. Це однаково що даром. Така чудова дівчина, звичайно, легко може знайти дюжину молодих хлопців, які з радістю куплять цю шубку, щоб подарувати їй. Я б сам подарував її вам, коли б знав, що ви будете милі зі мною.
Він увесь розпалився в якнайприємнішій усмішці, і Гортензія, зрозумівши зміст пропозиції і обурившись (тому, що вона походила саме від цієї людини), злегка відступила назад. Але їй зовсім не був неприємний так уміло вставлений у цю пропозицію комплімент. Та проте вона не така вульгарна, щоб дозволяти кожному стрічному робити їй подарунки. Ні в якому разі. Це можна дозволяти тільки тому, хто їй подобається, або принаймні тому, хто в неї закоханий.
Але з тієї хвилини, як м-р Рубінштейн заговорив про це, вона почала в думках перелічувати всіх знайомих хлопців, намагаючисч встановити, хто з них під впливом її чарів міг би купити для неї цей жакет. Чарлі Уілкінс, наприклад, з тютюнового кіоска в “Орфії”, по-своєму, звичайно, відданий їй, але ніколи не зробив би їй коштовного подарунка, не одержавши натомість дорогої нагороди.
Був ще Роберт Кейн, дуже високий, дуже веселий і дуже уважний до неї хлопець, що служив у місцевому відділенні однієї електрокомпанії; та в нього не дуже прибуткова посада: він простий клерк. І до того ж занадто ощадливий і завжди думає про майбутнє.
Потім Берт Гетлер – той самий, що йшов з нею на танці того вечора, коли вона вперше зустрілася з Клайдом; але це просто легковажний хлопець: він хороший для танців, але на нього не можна звіритися в такому важкому випадку. Він тільки прикажчик в крамниці взуття, одержує, мабуть, не більше, як двадцять доларів на тиждень і береже кожен пенні.
Але є ще Клайд Гріфітс, у якого нібито й справді водяться гроші і який, здається, ладен, не думаючи, витрачати їх на неї. Думка Гортензії працювала швидко. Як же їй враз, не підготувавши, виманити в Клайда такий дорогий подарунок? – питала вона себе. Вона була не дуже прихильна до нього, найчастіше поводилася з ним холодно. Тому тепер вона зовсім не була певна щодо нього. І все ж таки, поки вона стояла тут, у магазині, і думала про ціну й красу жакета, думка про Клайда не кидала її. А м-р Рубінштейн усе дивився на неї, невиразно догадуючись про те, якого роду завдання стояло перед нею.
– От що, малятко, – сказав він нарешті.– Я бачу, ви хочете мати цей жакет, – прекрасно… Я теж хочу, щоб він був у вас. І я зараз скажу, що можу для вас зробити. Цього я не зробив би ні для кого в усьому Канзас-Сіті. Принесіть мені сто п’ятнадцять доларів найближчими днями – в понеділок, середу або в п’ятницю, і якщо жакет не буде ще продано, я віддам його вам. Навіть більше того: я збережу його для вас. Що ви на це скажете? До наступної середи чи п’ятниці. Ніхто інший не зробив би для вас цього.
Він самовдоволено всміхався, знизував плечима й усім своїм виглядом удавав, що робить для неї величезну послугу. І Гортензія, ідучи з магазина, була переконана, що коли… коли тільки їй пощастить одержати цей жакет за сто п’ятнадцять доларів – це буде надзвичайно вигідна справа! і, поза всяким сумнівом, вона буде одягнена шикарніше за всіх дівчат у Канзас-Сіті. Тільки б якось здобути їй сто п’ятнадцять доларів не пізніше як наступної п’ятниці.
РОЗДІЛ XV
Гортензія добре знала, що Клайд чимраз дужче прагне домогтися від неї тієї вищої прихильності, яка, – в чому вона ніколи б йому не призналася, – була привілеєм двох інших її знайомих. Тепер при кожній зустрічі Клайд вимагав, щоб Гортензія сказала, як же вона насправді до нього ставиться. Чому, коли він хоч трохи подобається їй, вона відмовляє йому то в тому, то в іншому: не дозволяє цілувати себе, скільки він хоче, виривається з обіймів. Вона завжди додержувала слова, коли призначала побачення іншим, і не приходила на побачення чи зовсім відмовлялася точно призначити день зустрічі, коли це стосувалося Клайда. Зрештою, що в неї за взаємовідносини з іншими? Може, хтось із них справді подобається їй більше, ніж Клайд? Під час кожного побачення виникало все те саме, тільки злегка завуальоване, але найважливіше питання про їх зближення.
І Гортензії подобалося, що вона примушує Клайда мучитись від незадоволених бажань, що вона завдає йому болю і цілком від неї залежить полегшити його страждання: деякий садизм, що за основу для нього правив мазохістський характер любові Клайда.
Але тепер, коли їй хотілося будь-що здобути жакет, значення Клайда в її свідомості та її інтерес до нього почали зростати. Тільки напередодні вранці Гортензія сказала йому якнайрішучішим тоном, що не може зустрітися з ним раніше від наступного понеділка, бо всі вечори вона занята. Але тепер, коли перед нею постала проблема жакета, вона почала старанно обмірковувати, як би їй негайно влаштувати побачення з Клайдом і при цьому не показати свого нетерпіння: вона вже остаточно вирішила подбати про те, щоб, як буде можливо, умовити його купити їй цей жакет. Звичайно, їй доведеться для цього цілком змінити своє поводження з ним: доведеться бути більш ласкавою і спокусливою. Хоч вона й не призналася собі в тому, що тепер, мабуть, готова поступитися перед його благаннями, саме така думка свердлила їй мозок.
Спочатку вона ніяк не могла придумати, що їй робити. Як побачитися з ним сьогодні ж або, найпізніше, – завтра? Як переконати його, що він повинен зробити їй цей подарунок або “дати позичково”, як вона кінець кінцем назвала це в думках? Вона натякне йому, щоб він дав їй позичково суму, потрібну на купівлю жакета, і пообіцяє поступово сплатити борг. (Вона чудово знала, що коли тільки жакет буде в неї в руках, їй ніколи не доведеться повертати цей борг). Або, якщо в Клайда не буде відразу таких грошей, вона подбає, щоб переконати м-ра Рубінштейна погодитися на розстрочку виплати, з умовою, що Клайд виплатить цю суму частинами. 1 її мозок враз почав працювати в іншому напрямі: як кокетством і лестощами примусити м-ра Рубінштейна погодитися на розстрочку на вигідних для неї умовах. Вона згадала, як він сказав, що з радістю купив би їй жакет, коли б знав, що вона буде прихильна до нього.
Спочатку Гортензії спав на думку такий план: вона запропонує Луїзі Ретерер покликати сьогодні ввечері брата, Клайда і ще юнака на ім’я Скал, який упадав біля Луїзи, до одного дансинга, куди вона обіцяла піти з найприємнішим своїм поклонником – продавцем сигар. Тепер вона не взяла б його, а пішла б одна з Луїзою і Гретою, заявивши, що її кавалер захворів. Вона могла б піти звідти раніше разом з Клайдом і пройти з ним повз магазин Рубінштейна.
Але в Гортензії була хитра вдача павука, який розставляє для мух своє павутиння, і вона зміркувала, що Луїза може сказати Клайдові або Ретереру, хто саме придумав покликати їх сьогодні в дансинг. І може трапитися, що Клайд коли-небудь згадає при Луїзі про жакет, а цього, звичайно, ніяк не можна допустити. Гортензія зовсім не хотіла, щоб її друзям було відомо, як вона влаштовує свої справи. Ось чому вона вирішила не звертатись ні до Луїзи, ні до Грети.
Вона вже почала по-справжньому тривожитись, не знаючи, як влаштувати побачення з Клайдом, коли раптом побачила його самого. Повертаючись додому з роботи, він випадково йшов повз магазин, де вона служила, і зайшов, щоб умовитися з нею про зустріч у найближчу неділю. На превелику його радість, Гортензія привітала його найчарівнішою усмішкою й помахала рукою. В цю хвилину вона була занята з жінкою, яка щось купувала, але незабаром вона звільнилася і, підійшовши ближче і позираючи скоса на контролера свого відділу, що не схвалював таких візитів, вигукнула:
– Я щойно думала про вас. А ви? Ви не думали про мене? Про покупку потім, – і додала тихо: – Не робіть вигляду, що ви розмовляєте зі мною: отам наш контролер.
Вражений незвичайною ніжністю в її голосі, не кажучи про ласкаву усмішку, якою вона зустріла його, Клайд враз ожив, і настрій його піднявся.
– Чи думав я про вас? – весело сказав він на відповідь. – Ніби я можу думати про когось іншого! Знаєте, Ретерер каже про мої почуття до вас, що я з’їхав з глузду.
– А, цей… – сказала Гортензія, сердито й зневажливо Закопиливши губу, тому що – дивна річ! – Ретерер був одним з тих, хто нею не дуже цікавився, і вона це знала. – Він надто багато про себе уявляє,– додала вона. – А я знаю багатьох дівчат, яким він не подобається.
– Ні, Том гарний, – заступився Клайд, як вірний друг. – Просто в нього така манера розмовляти. І ви йому подобаєтесь.
– Ну, вже ні,– заперечила Гортензія. – Та я не хочу про нього говорити. Що ви робите сьогодні о шостій годині?
– От так так! – з прикрістю вигукнув Клайд. – Невже ви сьогодні вільні? От шкода! Я думав, ви заняті всі ці вечори. Я сьогодні працюю.
Він зітхнув, дуже розстроєний думкою, що Гортензія, очевидно, хотіла провести з ним вечір, а він не може скористатися з цього щасливого випадку. Гортензія з приємністю помітила, що він дуже шкодує.
– Так, я обіцяла зустрітися з однією людиною, але мені не хочеться, – сказала вона із зневажливою гримаскою. – Я повинна зустрітися з ким, але не пішла б, якби ви були вільні.
Серце Клайдове дуже заколотилося з радості.
– Ех, коли б мені сьогодні не працювати! – сказав він, дивлячись на неї.– А ви не можете звільнитися завтра ввечері? Завтра я вільний. А зараз я зайшов спитати вас – хочете в неділю поїхати з нами за місто автомобілем? Один друг Хегланда може дістати машину “пакард”, і в неділю вдень ми всі вільні. Хегланд хоче, щоб я добрав компанію, і ми поїдемо до Ексельсіор-Спрінг. Він хороший хлопець (це було сказано тому, що Гортензія нібито не дуже зацікавилася цією ідеєю). Ви його мало знаєте, але він і справді хороший. Ну гаразд, я вам розповім про нього коли-небудь потім. А от як щодо завтрашнього вечора? Я буду вільний.
Удаючи, ніби показує Клайдові носові хустки (контролер знову проходив по відділу), Гортензія думала про те, як прикро, що треба ще ждати двадцять чотири години, перш ніж вона зможе показати йому жакет і взятися до виконання свого хитрого задуму. Одночасно вона дала зрозуміти, що їй ду: ке важко буде звільнитися завтра, важче, ніж він може собі уявити. Вона навіть почала прикидатися, що не цілком певна, чи захоче звільнитися.
– Удавайте, що вибираєте носові хусточки, – стиха сказала вона Клайдові, побоюючись, щоб контролер не обірвав їх. – У мене на завтра вже є запрошення. Не знаю, чи зручно відмовитися, – продовжувала вона занепокоєним тоном. – Дайте подумати.
Вона прикинулась, що поринула в глибокий роздум.
– Ну, гаразд, здається, я це влаштую, – сказала вона нарешті.– В усякому разі постараюсь, нехай так і буде, один раз можна. Приходьте на ріг П’ятнадцятої і Головної о-чверть на сьому, – ні, краще о-пів на сьому, гаразд? Я теж постараюся прийти; не обіцяю, але постараюся; думаю, що мені пощастить влаштувати це. Ви задоволені?
Вона подарувала Клайдові одну з найспокусливіших своїх усмішок, і він був у нестямі від щастя. Подумати тільки: нарешті ж вона заради нього порушує обіцянку, дану комусь іншому! Її очі ласкаво сяяли, на губах грала усмішка.
– Будьте певні! – вигукнув він, вдаючись до жаргону посильних “Грін-Девідсон”. – Звичайно, буду, можете не сумніватися. А тепер попрошу вас про одну послугу.
– Про що це? – спитала вона, насторожившись.
– Надіньте отой маленький чорний капелюшок, знаєте, з червоними стрічками… ви ще зав’язуєте їх під підборіддям. Добре? Ви просто чарівні в ньому І
– Ах, ви підлеснику такий… – засміялась вона. І як легко піддурити Клайда! – Гаразд, надіну, – додала вона. – А тепер ідіть. Онде йде ця стара риба. Я вже знаю, він бурчатиме. Тільки я на це мало зважаю. Отже, о-пів на сьому? Ну, тимчасом!
Вона повернулась до літньої жінки, яка терпляче очікувала, щоб спитати, де продають серпанок. А Клайд, тремтячи від щастя, що його несподівано удостоїли такої милості, в найкращому настрої пішов до ближчого виходу. Він не проявив зайвої цікавості, не став дошукуватися, чим викликана ця раптова прихильність.
А другого вечора, рівно о-пів на сьому, освітлена дуговими ліхтарями, що лили дощем своє яскраве сяйво, на умовленому місці з’явилась Гортензія. Клайд відразу ж помітив, що на ній капелюшок, який так йому подобався. І ніколи ще Клайд не бачив її такою знадливою, жвавою, привітною. Він хотів сказати їй, яка вона чудова і який він щасливий, що вона наділа цей капелюшок, але вона вже почала:
– Ну, скажу я вам, схоже на те, що я маю намір закохатися у вас до нестями! Порушую свої обіцянки, та ще надіваю, щоб зробити вам приємність, старого капелюха, який мені не до вподоби. І чим усе це скінчиться?
Клайд просіяв, наче здобув велику перемогу. Невже вона й справді, нарешті, полюбить його?
– Якби ви тільки знали, Гортензія, які ви гарні в цьому капелюшку, ви б ніколи його не скидали, – сказав він захоплено. – Ви й не уявляєте, які ви чудові в ньому.
– Ну, так? У цьому мотлосі? Вас неважко зачарувати, – всміхнулась вона.
– А ваші очі – зовсім як м’який чорний оксамит, – гаряче продовжував він. – Дивні очі! – він подумав про чорні оксамитові завіси в одному затишному куточку в “Грін-Девідсон”.
– Як у вас сьогодні вправно виходить, – сміялась вона, злегка дражнячи Клайда. – Доведеться щось зробити з вами.
І перш ніж він встиг відповісти хоч одно слово, вона почала розповідати цілком фантастичну історію про те, що вона ще раніше обіцяла провести сьогоднішній вечір з одною молодою людиною з хорошого кола на ім’я Том Кірі, який давно ходить за нею слідом, умовляючи пообідати й потанцювати з ним, і тільки зараз увечері вирішила “відставити” його, віддаючи перевагу Клайдові (на цей раз, принаймні). Вона подзвонила Кірі по телефону й сказала, що не може зустрітися з ним сьогодні: просто відмовила в побаченні, і кінець. І проте, коли вона йшла з роботи, хто, по-вашому, чекав її біля службового входу? Том Кірі, власною персоною, чудово одягнений, у світлосірому пальті реглан і в гетрах, і тут же стояла його закрита машина. І він повіз би її обідати в “Грін-Девідсон”, коли б вона тільки захотіла. Оце мужчина! Але вона не захотіла. В усякому разі не сьогодні. Проте, коли б їй не пощастило пройти повз нього непомітно, він, звичайно, затримав би ії… Та вона перша побачила його і втекла в інший бік.
– Подивилися б ви, як я бігла! Мої ніжки тільки мелькали! – самозакохано змальовувала вона свою втечу.
І Клайд був такий засліплений цією картиною й чарівністю Кірі, що вважав цю мізерну вигадку за чисту монету.
А потім вони пішли в напрямі до ресторану Гаспі, що його, як зовсім недавно довідався Клайд, вважали кращим, ніж Фріссела. Гортензія раз у раз спинялася й заглядала у вітрини магазинів: їй конче треба підшукати собі зимовий жакет, – сказала вона. Той, що на ній, уже зовсім зносився, їй потрібен новий. Ці міркування Гортензії примусили Клайда задуматися: чи не натякає вона, що саме він повинен купити їй жакет? І чи не зробиться вона більш поступливою, коли він купить для неї річ, яка їй надто потрібна?
Ось і магазин Рубінштейна, і яскраво освітлена вітрина, і шубка в усій її красі. Відповідно до наперед задуманого плану Гортензія спинилась.
– Ах, подивіться, який чудовий цей жакетик! – вигукнула вона, вдаючи таке радісне захоплення, немов уперше побачила цю річ і була раптово вражена нею. – Чи бачили ви коли-небудь таку милу, чудову, елегантну шубку? – провадила вона далі, причому її акторські таланти зростали разом з бажанням одержати жакет. – Ви тільки подивіться, який комір, рукава! А які кишені! Це щось надзвичайне! Мені страшенно хочеться погріти в них руки!
Вона нишком позирнула на Клайда, перевіряючи, чи справляє її захват на нього потрібне враження.
А Клайд, збуджений її захопленням, з цікавістю розглядав жакет. Безперечно, гарненька шубка, навіть дуже. Так, але скільки може коштувати така річ? Може, Гортензія того й вихваляє цей жакет, щоб Клайд купив його? Але ж це певно доларів двісті, не менше. Клайд уявлення не мав, скільки коштують подібні речі. Це, звичайно, не по його грошах. Особливо тепер, коли мати бере значну частину його заробітку для Ести. Але щось у тоні Гортензії переконувало його, що саме цього вона жде від нього. Спочатку йому стало холодно і він мало не втратив мову. І в той же час він сумно говорив собі, що коли Гортензія захоче, вона, звичайно, знайде когось, хто купить їй жакет, – хоч би й цей Том Кірі, про якого вона щойно розповідала. На жаль, вона саме з таких дівчат. Якщо він не купить їй цю річ, то купить хтось інший, і тоді вона почне ставитися з презирством до Клайда за те, що він не міг зробити їй такої послуги.
Збентеження й жах охопили його, коли вона вигукнула:
– Чого б я тільки не дала за цей жакет!
Вона не збиралася одразу прямо ставити питання: їй хотілося якнайтактовніше навіяти Клайдові думку, що глибоко заволоділа її мозком.
І хоч який був Клайд недосвідчений і наївний, він проте прекрасно зрозумів значення її слів. Це значить… це значить… в ту хвилину він навіть у думках не хотів точно формулювати, що це означає. Тепер… Тепер… коли б тільки знати ціну цієї речі! Він зрозумів, що Гортензія обмірковує спосіб здобути жакет. Але як міг би він влаштувати це? Як? Коли б тільки він міг купити цей жакет або хоч пообіцяти, що купить його, скажімо, до певного строку (аби лиш він не коштував занадто дорого!). Але що тоді? Чи вистачить йому сміливості натякнути їй сьогодні чи, скажімо, завтра, після того, як він довідається про ціну жакета, що коли вона погодиться… тоді… ну, тоді він купить їй цей жакет чи що-небудь інше, що тільки може їй заманутися. Але він мусить бути певний, що вона не пошиє його в дурні, як завжди бувало в менш важливих випадках. Ні, він не бажає витрачатися на жакет і нічого не мати натомість! Нізащо!
Ці думки так хвилювали його, що він, стоячи поруч Гортензії, відчував холод і дрож. А вона, дивлячись на жакет, думала, що коли Клайдові невистачить глузду так чи інакше зробити їй цей подарунок і догадатися, як саме вона має намір розплатитися за нього, – ну, тоді вона покінчить з ним. Нехай він не уявляє, ніби вона марнуватиме час з людиною, яка не може чи не хоче зробити це для неї. Нізащо!
Вони пішли далі, до Гаспі. І під час обіду Гортензія майже ні про що інше не говорила, – тільки про цю шубку: яка вона гарненька і як чудово виглядатиме на ній.
– Можете мені повірити, – сказала вона визивно, почуваючи, що Клайд не певний, чи зможе він купити їй цей жакет, – я вже знайду спосіб здобути його. Я думаю, в магазині погодяться продати на виплат, якщо я поговорю з самим Рубінштейном і якщо перший внесок буде достатній. Одна продавщиця з нашого магазина саме так і купила пальто, – швидко вигадала вона, сподіваючись, що це переконає Клайда допомогти їй.
Та Клайд, лякаючись надмірної витрати, не зважувався сказати їй, що ж він думає робити. Він абсолютно не уявляв собі, скільки може коштувати ця річ: мабуть, двісті, навіть триста доларів, – і боявся взяти на себе зобов’язання, яких потім не зможе виконати.
– А ви не знаєте, скільки може коштувати така річ? – спитав він нервово, думаючи над тим, що коли він дасть їй гроші, не діставши одночасно ніякої гарантії з її боку, – які він матиме підстави чекати навзамін чогось більшого, ніж усе, що він мав досі? Він знав, як вона вміла підкотитися до нього, коли хотіла одержати якусь дрібничку, і як потім не дозволяла навіть поцілувати себе. Він чер* вонів і в думках обурювався, міркуючи над тим, яка вона впевнена, що може гратися ним. І проте, згадував він, вона ж зараз сказала, що згодна зробити все для того, хто допоможе їй одержати цей жакет, – здається, так і було сказано.
– Н-не знаю, – вона спочатку завагалася, питаючи себе, чи назвати справжню ціну чи трошки вищу.
М-р Рубінштейн може збільшити ціну, якщо вона попросить на виплат. А якщо войа назве надто велику ціну, чи не відмовиться Клайд допомогти їй?
– Ну, звичайно, не більш як сто двадцять п’ять доларів, – додала вона. – Більше я б не заплатила.
Клайд зітхнув полегшено. Все-таки це не двісті й не триста. Він подумав, що коли вона зуміє домогтися неважких умов виплату, – скажімо, перший внесок в п’ятдесят або шістдесят доларів, – то він якось збере таку суму за два-три тижні. Та коли треба заплатити відразу всі сто двадцять п’ять доларів, Гортензії доведеться почекати, а крім того, він повинен точно й певно знати, чи одержить він справжню нагороду, чи ні.
– Чудова думка! – вигукнув він, не пояснюючи, проте, чим саме вона йому так сподобалась. – Чому б і не зробити? Чому б вам не довідатись спочатку, скільки вони хочуть за жакет і на яких умовах згодяться на виплат? Мабуть, я зміг би допомогти вам!
– Ох, це було б просто чудово! – Гортензія заплескала в долоні.–Справді, допоможете? От шикарно! Ну, тепер я знаю, що в мене буде жакет. Я знаю, мені дозволять на виплат, вже я зумію умовити кого треба.
Як передбачав і побоювався Клайд, вона вже зовсім забула, що саме завдяки йому вона зможе купити жакет. Тепер усе піде так, як він і думав. Він заплатить за жакет, а вона прийме це, як належне.
Але за хвилину, помітивши, що він спохмурнів, Гортензія додала:
– Ви страшенно милий, ви – душечка, що хочете допомогти мені! Будьте певні, я цього не забуду. От почекайте й побачите. Ви не пошкодуєте! Тільки почекайте!
Її очі променились веселістю й ласкою. Хоч він і надто юний і м’який, зате не скнара, і вона винагородить його; це вирішено. Як тільки вона одержить жакет, через тиждень, найпізніше через два – вона буде дуже мила з ним… дещо зробить для нього. І щоб Клайд краще зрозумів, про що вона думає, вона спинила на ньому багато-обіцяючий погляд, надавши очам найніжнішого й млосного виразу. Від цієї гри в романтику Клайд розгубився й почав нервуватися. Він навіть злякався трохи, уявивши, що цей погляд виказує бурхливу пристрасть, на яку він, можливо, не зуміє відповісти. Тепер він почував себе слабким перед Гортензією і трохи боявся, уявляючи собі, що ж таке її справжня любов.
А проте він заявив, що коли жакет коштує не дорожче, як сто двадцять п’ять доларів, і можна буде сплатити їх у три строки (перший внесок двадцять п’ять доларів і потім два внески по п’ятдесят), то він може взяти це на себе. А Гортензія, з свого боку, відповіла, що завтра ж з’ясує все це. Може, м-р Рубинштейн погодиться віддати їй жакет, як тільки вона внесе перші двадцять п’ять доларів; або хоч наприкінці другого тижня, коли буде сплачено майже все.
І коли вони виходили з ресторану, Гортензія, по-справжньому вдячна Клайдові, з котячим муркотанням шепнула йому, що вона’ ніколи цього не забуде, – він сам побачить… а жакет вона одягне вперше для зустрічі з ним. Якщо він буде вільний, вони підуть куди-небудь пообідати. І вже напевне жакет буде в неї до дня прогулянки автомобілем; Клайд, чи, вірніше, Хегланд нібито призначив цю прогулянку на ближчу неділю, але, можливо, її ще відкладуть.
Гортензія запропонувала відвідати дансинг і, танцюючи, так недвозначно горнулася до нього, що Клайд відчував її настрій і злегка тремтів та плутався в танці.
Нарешті він пішов додому, в думках переживаючи весь цей день і радіючи, що зможе легко сплатити перший внесок за жакет, навіть коли буде потрібно й п’ятдесят доларів: підохочений обіцянкою Гортензії, він вирішив позичити двадцять п’ять доларів у Ретерера або в Хегланда і повернути цей борг після того, як за жакет буде виплачено все.
Але, ах яка гарна Гортензія! Яка принадність, яке безмежне, непереможне, всевладне чарування випромінює вона! І подумати тільки, що нарешті,– і вже незабаром, – вона буде належати йому. Це просто здійснення мрій – неймовірне стає реальним!
РОЗДІЛ XVI
Виконуючи свою обіцянку, Гортензія другого дня відвідала м-ра Рубінштейна і з властивою їй хитрістю, з багатьма застереженнями пояснила йому, яке важке завдання стоїть перед нею. Чи не можна їй як-небудь одержати жакет за сто п’ятнадцять доларів на виплат, на не занадто важких умовах? М-р Рубінштейн гонористо похитав головою. Тут не продають на виплат. Коли б він хотів провадити торгівлю таким способом, він оцінив би жакет у двісті доларів і легко одержав би їх.
– Але я можу відразу заплатити п’ятдесят доларів, якщо ви дасте мені жакет.
– Дуже добре. Але де гарантія, що я одержу решту шістдесят п’ять, і коли я їх одержу?
– Через тиждень ви одержите двадцять п’ять, ще через тиждень чергові двадцять п’ять і на третій тиждень п’ятнадцять.
– Прекрасно. Але, припустімо, ви візьмете в мене жакет, а другого дня вас задавить автомобіль. Що тоді? Як я одержу свої гроші?
Це заперечити було важко. Справді, як вона могла довести, що хтось заплатить за її жакет. І потім ще треба буде морочитися з письмовим зобов’язанням і знайти солідну людину, – скажімо, банкіра, – який поручиться за неї. Ні, ні, в магазині Рубінштейна не торгують у кредит. Тут треба платити готівкою. От чому їй продають жакет за сто п’ятнадцять доларів, але – жодного долара менше. Жодного долара!
М-р Рубінштейн зітхав і говорив, говорив. Кінець кінцем Гортензія спитала: а що коли вона принесе йому сімдесят п’ять доларів готівкою, а решту сорок зобов’язується сплатити через тиждень? Чи віддасть тоді він їй жакет, чи дозволить забрати його?
– Але тиждень… тиждень… Ну що таке один тиждень? – переконував м-р Рубінштейн. – Коли ви можете принести мені сімдесят п’ять доларів наступного тижня чи завтра, а решту сорок через тиждень або через десять днів, то чому б вам не зачекати тиждень і не принести відразу всі сто п’ятнадцять? Тоді жакет ваш, і нема чого турбуватися. Залиште жакет за собою. Заплатіть мені завтра двадцять п’ять – тридцять доларів в рахунок суми, і я заберу жакет з виставки і відкладу його для вас. Ніхто навіть не побачить його. Через тиждень чи два принесіть мені решту – тоді він ваш.
М-р Рубінштейн пояснював це ніби якийсь складний процес, ледве доступний для розуміння. Але його аргументи були досить обгрунтовані. В своїх аргументах він мав досить підстав. Гортензія не мала чим заперечити. І вона зовсім засмутилась. Подумати тільки, що вона не може одержати жакета відразу. Та як тільки вийшла з магазина, вона підбадьорилася. Кінець кінцем цей час мине швидко, і якщо Клайд додержить своєї обіцянки, жакет буде в неї. Головне тепер одержати від Клайда ці двадцять п’ять – тридцять доларів і тим самим скріпити свою чудову угоду з Рубінштейном. Тільки тепер до нового жакета їй потрібний і новий капелюшок, тому вона вирішила сказати Клайдові, що жакет коштує не сто п’ятнадцять, а сто двадцять п’ять доларів.
Про наслідки розмови було повідомлено Клайда, і він, обміркувавши комбінацію в цілому, знайшов її цілком розумною. Він відразу зітхнув з полегшенням: після попередньої розмови з Гортензією він був серйозно занепокоєний, бо не бачив ніякої можливості дістати протягом цього першого тижня більш як тридцять п’ять доларів. Наступний тиждень буде трохи легший, переконував він себе, бо він спробує позичити двадцять чи двадцять п’ять доларів у Ретерера, ще двадцять чи двадцять п’ять дадуть йому чайових, і в цілому цього буде досить на другу виплату. А протягом третього тижня він спробує позичити хоч би десять чи п’ятнадцять доларів у Хег-ланда, може й більше, а якщо цих грошей невистачить, – заставить за п’ятнадцять доларів свого годинника, купленого кілька місяців тому. За нього, звичайно, дадуть не менш як п’ятнадцять: він коштував п’ятдесят.
Так, подумав він, але ж є ще Еста, яка сидить у цій жахливій кімнатці й чекає нещасного кінця свого єдиного романа. Як вона справиться з усіма витратами, мимоволі питався він у себе, хоч і боявся бути втягненим у грошові труднощі Ести і всієї сім’ї. Батько нездатний допомогти матері в грошових справах, та ніколи й ке допомагав. А що коли це нелегке завдання спробують покласти на нього, Клайда? Як він виплутається? І чому батько постійно морочиться з цією торгівлею годинниками й килимками і проповідує на вулицях? Чому батьки не відмовляться принаймні від цієї витівки з місією?
Але він знаїв, що сім’я не виплутається без його допомоги. Це ствердилося наприкінці другого тижня його угоди з Гортензією. Він якраз одягався в себе в кімнаті, і в його кишені лежало п’ятдесят доларів, які він хотів передати Гортензії наступної неділі; в цю хвилину до нього заглянула мати.
– Мені треба поговорити з тобою, Клайд, перш ніж ти підеш, – сказала вона.
Він помітив, що вона дуже занепокоєна. Правда, останніми днями він відчував, що в неї якісь серйозні прикрості. Проте одночасно він говорив собі, що в нього зараз надто багато зобов’язань і він не має чим допомогти матері. Допомогти їй, – значить, втратити Гортензію. Він не міг піти на це!
Але які розумні виправдання міг він навести, відмовляючи матері в невеликій допомозі, тим більше, що він так добре одягнений і так систематично зникає вечорами з дому? Він весь час посилається на невідкладну роботу в готелі, але, певно, мати не дуже вірить у це. Щоправда, він два місяці тому зобов’язався платити протягом дев’яти тижнів по десять доларів щотижня замість п’яти і платить. Але це, мабуть, тільки довело матері, що в нього є зайві гроші, хоч він і намагався пояснити їй тоді, яка це важка для нього витрата. А тепер він і хотів би піти назустріч матері, але не міг, – перешкоджало нездоланне прагнення до Гортензії.
Трохи згодом Клайд вийшов до вітальні, і мати, як звичайно в таких випадках, повела його до одного з ослонів у приміщенні місії, холодному й похмурому в ті дні.
– Я не думала, що мені доведеться говорити з тобою про це, Клайд, але в мене немає іншого виходу. Мені нема на кого більше покластися, а ти тепер дорослий чоловік. Тільки ти повинен пообіцяти, що нікому нічого не скажеш – ні Френку, ні Джулії, ні батькові. Я не хочу, щоб вони знали. Еста повернулась до Канзас-Сіті, вона в дуже скрутному становищі, і я просто не знаю, як з нею бути. У мене так мало грошей, а батько мені вже майже не помічник.
Вона втомлено й заклопотано провела рукою по чолу, і Клайд уже знав, що буде після цього.
Спочатку він хотів удати, що й досі не знає про повернення Ести. Але тепер, вислухавши признання матері і знаючи, що коли вона хоче казати неправду й далі, треба виявити здивування, він все-таки раптом сказав:
– Я знаю.
– Знаєш? – здивовано перепитала мати.
– Так, знаю, – повторив Клайд. – Я бачив, як ти одного раз^ вранці зайшла до будинку на Бодрі-стріт, – я випадково йшов там, – пояснив він досить спокійно. – А потім я побачив Есту; вона виглянула з вікна. І коли ти пішла, я зайшов до неї.
– Коли ж це було? – спитала вона тільки для того, щоб виграти час.
– Місяців з півтора тому, якщо не помиляюсь. Я потім ще двічі заходив до неї. Але Еста не хотіла, щоб я розповідав про це.
– Отже ти знаєш, в чому її нещастя? – спитала м-с Гріфітс.
– Так, – відповів Клайд.
– Що має бути, того не обминеш, – сказала вона покірливо. – Ти нічого не казав Френку і Джулії?
– Ні,– заспокоїв її Клайд, думаючи про те, як невдало закінчилася спроба матері приховати все це.
Вона, як і батько, зовсім не вміла брехати. Клайд вважав, що сам він набагато хитріший за них обох.
– Ти й не кажи їм, – суворо попередила мати. – їм, по-моєму, зовсім не слід про це знати. І без того погано, – додала вона, і рот їй викривила гірка гримаса.
А Клайд слухав її і думав про себе й про Гортензію.
– Подумати тільки, – додала вона, помовчавши, і очі її повилися сумом, – що вона принесла нам усім таке горе. Хіба є тут наша провина? Хіба не дано було Гй зовсім інше виховання? “Путь грішника…”
Вона похитала головою і міцно стиснула руки, а Клайд дивився прямо перед собою, думаючи про тяжке становище сім’ї і про те, як усе це може відбитися на ньому.
Мати сиділа пригнічена й збентежена своєю дивною роллю в цій історії. Так, вона брехала, як це робить багато людей. І ось Клайдові відомі всі її хитрощі й обмани, і вона почуває себе такою фальшивою та дурною. Але хіба вона не намагалася оберегти Клайда від усього цього – і його, і інших? Клайд уже досить дорослий, щоб зрозуміти це. Однак вона продовжує пояснювати, чому вона так зробила, як це все для неї жахливо. І до того ж, пояснює вона, ці сумні події змушують її тепер звернутися до нього по допомогу.
– Еста незабаром буде дуже хвора, – сказала мати уривчасто, з почуттям ніяковості: вона, мабуть, не могла чи не хотіла дивитися в обличчя Клайдові, але вирішила бути по змозі відвертою. – їй буде потрібний лікар і хто-небудь, хто зможе побути з нею в години, коли мене не буде. Мені потрібні гроші, принаймні п’ятдесят доларів. Ти не дістанеш де-небудь? Попроси в когось з твоїх нових друзів у борг, на кілька тижнів. Адже ти міг би швидко повернути цей борг. Поки не виплатиш, можеш нічого не давати мені за кімнату.
Вона таким невідступним, таким вимогливим поглядом дивилась на Клайда, що він був приголомшений силою й переконливістю цієї просьби. І перш ніж він встиг посилити тривожний сум, який затьмарював її обличчя, вона додала:
– Ті, інші гроші, теж були для неї, розумієш, щоб вона могла приїхати сюди, після того як її… її…– вона завагалась у доборі слова, але потім закінчила: – Чоловік залишив її в Пітсбурзі. Певно, вона розповідала тобі про це?
– Так, розповідала, – поволі й сумно відповів Клайд. Звичайно, становище Ести дуже критичне, – раніше він просто не хотів думати про це. – Але як же бути, мамо? – вигукнув він. Його мучила думка про п’ятдесят доларів у кишені (якраз та сума, що потрібна матері) і про те, для чого вони призначені.– Не знаю, чи зможу я що-небудь зробити. На роботі я всіх ще так мало знаю, – мені нема в кого позичити. Та вони й заробляють не більш за мене. Я міг би позичити трохи, але це не дуже зручно.
Він запнувся, в горлі в нього пересохло. Йому було нелегко збрехати матері. Справді, йому ще ніколи не траплялося брехати в такій серйозній справі – і брехати так негідно. Адже п’ятдесят доларів у цю хвилину тут, у нього в кишені. З одного боку Гортензія, з другого – мати і сестра, і гроші ці можуть врятувати матір, так само як і Гортензію, але наскільки більше гідності в його допомозі матерії Як жахливо – не допомогти! І як він міг відмовити їй? Він нервово облизав губи і провів рукою по чолу: від хвилювання обличчя його вкрилося потом. Він почував себе замученим, приниженим, безпорадним перед тим, що сталося.
– А в тебе самого зараз немає трохи грошей для мене? – Мати майже благала. Есті в її становищі конче потрібні деякі речі, а купити не було на що.
– Ні, мамо, в мене нічого немає,– сказав він, глянувши на матір, паленіючи від сорому і в ту ж мить одводячи очі; і коли б мати не була розгублена в цю хвилину, вона побачила б по його обличчю, що він бреше.
Клайд відчув гострий біль: він і жалів себе, і разом з тим зневажав, бо мучився за матір. Він і думати не міг, щоб відмовитись від Гортензії. Вона повинна належати йому. Але мати така самотня й безпорадна. Яка ганьба! Він і справді негідний і підлий. Чи не буде він потім покараний за це?
Він намагався придумати щось, який-небудь спосіб дістати ще трохи грошей окрім цих п’ятдесяти доларів. Коли б тільки в нього було трохи більше часу, ще кілька тижнів! Коли б Гортензія не надумала купувати цей жакет саме тепер!
– От що я можу зробити, – сказав він, тупо й безглуздо дивлячись поперед себе, тоді як мати продовжувала сидіти з безпорадним виразом обличчя. – П’ять доларів хоч трохи допоможуть тобі?
– Що ж, і це придасться, – відповіла вона. – Все-таки краще, ніж зовсім нічого.
– Гаразд, пять доларів я можу дати, – сказав Клайд, думаючи повернути ці гроші з нових чайових і сподіваючись, що тиждень буде везучий. – На тому тижні, я, можливо, дістану ще десять. Зараз я не можу обіцяти напевно. Мені довелося позичити частину грошей, які я дав тобі того разу, і я ще не все повернув. Якщо я почну знову просити позичити, можуть подумати… ти ж знаєш, як дивляться на подібні речі.
Мати зітхнула, думаючи про те, яке нещастя – покласти на сина такий тягар. І якраз у такий час, коли син намагається вийти в люди. Як він згадуватиме про це потім? Що подумає про неї, про Есту, про всю сім’ю? Незважаючи на все своє честолюбство, сміливість і наполегливе прагнення до самостійності, Клайд завжди здавався їй недосить міцним фізично, недосить стійким морально й розумово. І він такий нервовий і вразливий, що часом здається, ніби він пішов швидше в батька, ніж у неї. Завжди він так легко збуджується, так швидко втомлюється, – все це не дуже корисно і добре. І ось вона сама – заради Ести, заради чоловіка, ради всього їх невдалого життя – примушує його напружувати сили й нерви.
– Ну, що ж… не можеш – значить, не можеш, – сказала вона”– Подбаю, щоб знайти якийсь інший вихід.
Але в ту хвилину вона не бачила виходу.
РОЗДІЛ XVII
В планах щодо поїздки автомобілем, яку Хегланд за допомогою свого друга-шофера думав улаштувати наступної неділі, сталися зміни. Машину – чудовий дорогий “пакард”, не яку-небудь – не можна було взяти в призначений день. З неї можна було скористатися тільки найближчого четверга чи п’ятниці або ж доведеться відмовитись від прогулянки.
Усім ще раніше пояснили, – це була тільки частина правди, – що машина належить якомусь м-ру Кімбарку, старому і дуже багатому джентльмену (він у цей час подорожував по Азії). Але правда полягала в тому, що приятель Хегланда, Спарсер, був зовсім не шофером м-ра Кімбарка, а просто неробою, непутящим сином управителя одної з молочних ферм м-ра Кімбарка. Цьому юнакові дуже кортіло вдавати з себе щось більше, ніж сина простого завідуючого фермою; тимчасово виконуючи обов’язки сторожа: і маючи доступ до гаража, він вирішив узяти найкращу машину й покататися на ній.
Хегланд підказав думку влаштувати разом з друзями по готелю яку-небудь веселу прогулянку. Та коли всі вже були запрошені, стало відомо, що незабаром повертається м-р Кімбарк; тому Уіллард Спарсер, побоюючись, щоб хазяїн не застукав його зненацька, вирішив, що, мабуть, більше не варто користатися машиною. Але коли він розповів про несподіваіну перешкоду Хегланду, який нетерпляче мріяв про цю поїздку, той відкинув усі аргументи Спарсера. Чому б не скористатися автомобілем ще разок? Він уже побудоражив усіх своїх друзів, і йому не хотілося б розчаровувати їх. І поїздку призначили на наступну п’ятницю, коли Хегланд і його друзі будуть вільні від полудня до шостої години вечора. А тому що в Гортензії тепер були свої плани, вона погодилася їхати разом з Клайдом, який, звичайно, теж був серед заіпрошених.
Але, як пояснив Хегланд Ретереру і Хігбі, машину беруть без згоди власника:, тому краще зустріти її десь далі, на одній з тихих вулиць поблизу Сімнадцятої й Західного проспекту; звідти вони рушать до місця, де зручніше зустріти дівчат, а саме до Двадцятої і Вашінгтон-стріт. Далі вони поїдуть Західною парковою дорогою через міст Ганнібала в напрямі на північний схід до Гарлема, Північного Канзас-Сіті, Майнавілля і через Ліберті й Мосбі до Ексель-сіор-Спрінгс. Головною метою їх поїздки був маленький, відкритий цілий рік готель “Вігвам”, що стоїть за милю чи дві від Ексельсіора;
“Вігвам” був одночасно і рестораном, і дансингом, і готелем. Тут можна було танцювати під грамофон і піанолу. Сюди часто приїздили компанії молоді; Хегланд і Хігбі вже не раз бували у “Вігвамі” і заявляли, що це чудовий куточок. Годують добре, дорога прекрасна. Біля будинку тече маленька річка: влітку тут можна кататися човном і вудити рибу, а взимку, коли річка замерзає,– бігати на ковзанах. Щоправда, зараз – у січні – дорога засипана снігом, але проїхати не важко і довкола дуже гарно. Недалеко від Ексельсіора є маленьке озеро, що замерзає цієї пори року, і, на думку невтримного фантазера Хегланда, там можна покататися на ковзанах.
– Послухайте-но, що він пропонує: марнувати дорогий час на якісь там ковзани! – цинічно зауважив Ретерер: з його погляду, зміст прогулянки полягав зовсім не в спортивних розвагах, а тільки в упаданні біля супутниць.
– Ану, к бісу! Ніякої хорошої ідеї не можна запропонувати, відразу кепкують, – обурився автор ідеї.
Єдиний з усієї компанії, кого, крім Спарсера, мучили побоювання, чи не скінчиться поїздка погано, був Клайд. З самого початку, як він довідався, що машина належить не Спарсеру, а його хазяїнові, це розстроїло і навіть обурило його. Він був проти того, щоб брати чужу річ, хоч би й на короткий час. Хіба мало чого може трапитись? їх можуть викрити.
– А ти не думаєш, що нам небезпечно їхати цією машиною за місто? – спитав Клайд Ретерера за кілька днів до прогулянки, коли він остаточно зрозумів, в якій спосіб вони одержують автомобіль.
– А що тут такого? – відповів Ретерер; він уже звик до таких витівок, і вони його мало турбували. – Адже не я беру машину і не ти. Коли Спарсер хоче взяти її, то це його справа, – так? Якщо він запросить мене прогулятися, я поїду. Чому б і ні?.. Мені потрібне тільки одно – повернутися вчасно. Все інше мене мало непокоїть.
І Хігбі, що підійшов до них у цю мить, висловився в тому ж дусі. Та Клайд все-таки не був спокійний. А як із цієї витівки вийде щось недобре, тоді його, чого доброго, звільнять. Але прогулятися разом з Гортензією та іншими дівчатами й приятелями такою чудовою машиною було надто принадно: він не міг устояти перед спокусою.
В п’ятницю, відразу після полудня, всі запрошені зібралися в умовлених місцях: Хегланд, Ретерер, Хігбі і Клайд на розі Сімнадцятої і Західного проспекту; Майда Аксельрод – подружка Хегланда, Люсіль Ніколас – подружка Ретерера і Тіна Когель – г– подружка Хігбі, яка привела з собою Лору Сайп (яку призначили в дами Спарсеру) – на розі Дванадцятої і Вашінгтон-стріт. А Гортензія в останню хвилину сказала Клайдові, що їй треба зайти додому і просила заїхати за нею на ріг Сорок дев’ятої і Дженесі-стріт; компанія погодилась на це не без бурчання.
Був кінець січня; день був похмурий, низькі хмари погрожували снігопадом, а так приємно й цікаво дивитись на летючі сніжинки, коли сидиш у закритій машині, і тому всім дуже хотілось потішитися цим видовищем.
– От було б добре! – вигукнула Тіна Когель, коли хтось сказав, що може піти сніг.
– О, я дуже люблю дивитись, коли падає сніг! – підхопила Люсіль Ніколас.
Машина мчала по Уест-Блаф-Род, Вашінгтон-стріт і Другій, переїхала мостом Ганнібала, поминула Гарлем і помчала далі берегом річки, – звивистою дорогою, вздовж якої, наче на варті, стояли пагорби, – до Рандольфських висот, а потім повз Мосбі і Ліберті. Гут дорога була краща. Майоріли мальовничі будиночки і вкриті січневим снігом горби.
Клайд, який за все своє життя в Канзас-Сіті жодного разу не їздив далі Канзаса, розташованого на захід від Канзас-Сіті, або далі незайманих лісів Суоппарку на сході, так само як і не їздив уздовж рік Канзас або Міссурі далі містечка Аргентіни, чи далі Рандольфських висот, – був у захваті; ця поїздка здавалася йому справжньою мандрівкою. Це було таке не схоже на звичайні будні. І Гортензія була весела, добродушно настроєна. Вона зручно влаштувалася поруч нього і не запротестувала, коли Клайд, побачивши, що інші обняли своїх супутниць, теж обійняв її і пригорнув ближче до себе. Навпаки, глянувши на Клайда, вона сказала:
– Здається, мені доведеться зняти капелюха.
Всі засміялися. В Гортензії була якась пікантна жвавість, часом дуже мила! Крім того, вона зробила нову зачіску, це було їй до лиця, і дівчині не терпілося показати її всім.
– А потанцювати там де-небудь можна? – спитала вона, не звертаючись ні до кого окремо.
– Будьте певні! – сказав Хігбі, який уже переконав Тіну Когель теж зняти капелюшок і міцно притис дівчину до себе. – Там є піанола і грамофон. Шкода, що я не догадався взяти свій кларнет. Я вмію грати на ньому “Діксі”.
Машина з надмірною швидкістю мчала засніженою дорогою, серед білих полів. Сп^рсер, вважаючи себе досвідченим шофером, а також у цю хвилину і справжнім власником машини, хотів знати, з якою швидкістю він може вести її по такій дорозі.
Темні віньєтки лісів майоріли праворуч і ліворуч. Бігли мимо поля, вартові шляху – горби здіймалися і спадали, як хвилі. Промайнуло опудало, що стояло край дороги: широкі його рукава тіпав вітер, напівзотлілий циліндр зсунувся набік. З поля знялася зграя ворон і полетіла до далекого лісу, – його темні нерівні обриси ледве помітні були на фоні снігових просторів.
Спарсер сидів біля руля з таким виглядом, ніби вести цю чудову машину для нього найзвичайнісінька справа; поруч нього сиділа Лора Сайп. Він, власне, більше цікавився Гортензією, але зараз вважав за свій обов’язок приділяти деяку увагу Лорі. Щоб не поступатися іншим у галантності, він однією рукою обняв її, а другою продовжував керувати – фокус, який неабияк злякав Клайда, що й досі сумнівався, чи розумно було взагалі брати чужу машину. При такій швидкій їзді всі вони рискують загинути. Гортензію цікавило тільки одно: що вона Спарсеру явно подобається, хоч він поки що і змушений упадати коло Лори. І коли він обняв Лору і зверхньо спитав її, чи вона часто каталась в автомобілі по околицях Канзас-Сіті, Гортензія тільки всміхнулася про себе.
Але Ретерер, помітивши жест Спарсера, підштовхнув ліктем Люсіль Ніколас, а та й собі штовхнула Хігбі, щоб привернути його увагу до ліричної сцени на передньому сидінні.
– Ну, що, Уіллард, ви там непогано влаштувалися? – дружньо гукнув Ретерер Спарсеру.
– Прекрасно навіть, – весело відповів Спарсер, не обертаючись. – Тобі добре, крихітко?
– Чудово, – відповіла Лора.
А Клайд подумав, що Гортензія більш вродлива, ніж усі ці дівчата, – жодна не може порівнятися з нею. Зараз на ній була червона сукня з чорними прикрасами і темночервоний, у тон сукні, капелюшок з великими крисами. А на лиці, якраз під маленьким нафарбованим ротом, вона приліпила крихітну чорну мушку, наслідуючи якусь вродливу кіноактрису. Готуючись до цієї прогулянки, вона вирішила затьмарити всіх дівчат і тепер була певна, що їй це пощастило. І Клайд був цілком згодний з нею.
– Ви тут краща за всіх, – прошепотів він, ніжно обіймаючи її.
– А ви, любий хлопчику, теж умієте підмазуватись, коли захочете, – сказала вона голосно, і всі засміялись.
Клайд злегка почервонів.
За Майнавіллем, через шість миль дорога повернула в улоговину; тут була сільська крамниця, і Хегланд, Хігбі і Ретерер вийшли з машини, щоб купити цукерок, цигарок, морозива й фруктової води. Потім проїхали Ліберті і за кілька миль від Ексельсіор-Спрінгс побачили “Вігвам”; як виявилось, це був просто старий двоповерховий котедж, який притулився до невеликого горба. Правда, до старого будинку була прибудована нова, більша, ніж він сам, одноповерхова будова; тут була їдальня, зал для танців і в кінці його за перегородкою – бар. У великому каміні весело палав вогонь. Внизу, в улоговині по той бік дороги, було видно річку Бентон, власне струмок, тепер укритий міцною кригою.
– От вам і річка, – весело вигукнув Хігбі, допомагаючи Тіні Когель вийти з машини. В дорозі він кілька разів хильнув із своєї фляги і помітно повеселішав.
Компанія спинилась, щоб полюбуватися струмком, який замерз у звивистих, порослих деревами берегах.
– Казав я, що треба було взяти ковзани й покататися, – зітхнув Хегланд. – Не послухались мене. Ну, та вже нехай…
У цей час Люсіль Ніколас побачила відблиск вогню в маленькому віконці “Вігвама” і крикнула:
– Дивіться, у них там камін!
Машину завели до гаража і потім усім гуртом увійшли до готелю; Хігбі негайно завів грамофои-автомат, кинувши в нього п’яти-центову монету, і той загуркотів, задеренчав… Змагаючись з ним, Хегланд підбіг до другого грамофона, що стояв у кутку, і поставив першу-ліпшу пластинку – “Сірий мишко”.
Коли пролунали перші звуки добре знайомої мелодії, Тіна Когель вигукнула:
– Давайте швидше танцювати! Тільки нехай замовкне друга шарманка!
– Замовкне, коли розкрутиться пружина, – сміючись, відповів Ретерер. – Цю шутку можна спинити тільки в один спосіб: не годувати її п’ятицентовиками.
Увійшов офіціант, і Хігбі почав питати, хто й що їстиме. Тим часом Гортензія, бажаючи попишатися перед усіма, вийшла на середину кімнати і пройшлася, передражнюючи ведмедя, що ходить на задніх лапах, як того вимагав танець. Вона проробляла це дуже забавно і граціозно. Спарсер, який весь час хотів звернути на себе її увагу, побачив її одну посеред кімнати і пішов за нею, повторюючи її рухи. Гортензія оцінила його вправність, до того ж їй не терпілося потанцювати: вона враз спинила свою забаву, обернулась до Спарсера – і вони полинули в уанстепі.
Клайд, якого ніяк не можна було назвати добрим танцюристом, миттю відчув палючі ревнощі. Його так пристрасно вабило до Гортензії, а вона покинула його на самому початку їх розваги, – це здавалося йому нечесним. Та Гортензія вже зацікавилася Спарсером, – адже він, напевно, не був таким недосвідченим новаком, – і, не звертаючи ніякої уваги на Клайда, танцювала й далі з новим поклонником, чиї рухи так приємно гармоніювали з її власними. Інші не захотіли відстати: Хегланд відразу запросив Майду, Ретерер танцював з Люсіль, і Хігбі – з Тіною Когель. Клайдові залишилася Лора Сайп, яка йому не дуже подобалась. Вона була зовсім не красуня: товста, з широким невиразним обличчям і маленькими солоденькими голубими очима. Клайд не був вправним танцюристом, і вони з Лорою танцювали простий уанстеп, тоді як інші виробляли складні фігури.
Клайд з тоскною люттю помітив, що Спарсер, танцюючи з Гортензією, міцно притиснув її до себе і дивиться їй прямо в очі. І вона дозволяє це. Клайд відчув раптом свинцевий тягар під грудьми. Невже вона фліртує з цим хлопчаком-вискочкою, який тільки тим і хороший, що дістав автомобіль! А вона ж обіцяла бути ласкавою з ним. Клайд почав догадуватись, що вона легковажна і цілком байдужа до нього. Він хотів би щось зробити: залишити Лору, забрати Гортензію від Спарсера… але нічого не можна було зробити, поки не закінчиться пластинка.
В цей час з’явився офіціант з підносом і розставив на трьох зсунутих разом столиках коктейлі, фруктову воду і сендвічі. Всі перестали танцювати і пішли до столів, – всі, крім Спарсера і Гортензії. Клайд враз помітив це. Безсердечна кокетка! Вона зовсім і не думає про нього! І це після того, як ще так недавно вона намагалась переконати його в протилежному і примусила допомогти їй з цим жакетом. То нехай іде під три чорти. Він їй покаже! А він ото дбав, щоб прислужитись їй… Та всьому є межа.
Нарешті, побачивши, що всі вже зійшлися довкола столів, присунутих до каміна, Спарсер і Гортензія теж перестали танцювати і приєднались до компанії. Клайд, блідий і похмурий, стояв осторонь, удаючи, нібито йому байдуже до них. Лора, яка давно вже помітила його лють і догадалася, в чому річ, залишила його, підійшла до Тіни Когель і розповіла, чому Клайд такий злий. Тоді й Гортензія помітила, нарешті, похмурий вигляд Клайда і підійшла до нього, все ще наслідуючи “ведмежу” ходу з танцю.
– От весело, правда ж? – почала вона. – Страшенно люблю танцювати під музику.
– Ну, вам, звичайно, весело, – відповів Клайд, якого мучила заздрість і досада.
– А в чому річ? – спитала вона стиха і майже ображено, прикидаючись, ніби не розуміє, хоч прекрасно знала, чому він сердиться. – Невже ви шаленієте тому, що я танцювала з Спарсером? Безглуздя! Чому ви не підійшли раніше і не запросили мене? Не могла ж я відмовити йому, коли вже він був поруч!
– Ну, звичайно, не могли, – відповів Клайд в’їдливо, але також притишеним голосом: він, як і Гортензія, не хотів, щоб інші чули їх розмову. – А нащо ви притискалися до нього й дивились йому в очі? – Він шаленів. – Не заперечуйте, я все бачив.
Гортензія здивовано подивилась на нього, не тільки тому, що була вражена його різкістю, але й через те, що він уперше заговорив з нею так. Видимо, він став над міру певний себе. Вона була занадто мила з ним. Але зараз не час показувати йому, що він зовсім не так цікавить її, як вона запевняла, – адже вона хотіла одержати жакет, і вони вже умовились про це.
– Ну, знаєте, це нестерпно, – сказала вона роздратовано. Більш за все її сердило, що він казав правду. – Ви ще й бурчати почали. Хіба я винна, що ви надумали ревнувати! Я тільки потанцювала з ним трошки. Я не знала, що ви будете казитися.
Вона вже збиралася відійти, але знову подумала про їх домовлення; треба якось задобрити Клайда, інакше діло не вигорить. Вона потягла його за лацкан піджака, щоб одвести далі, бо друзі вже дивилися на них і прислухалися.
– Ну, зрозумійте ж. Не треба так поводитися. Я нічого поганого не зробила. Слово честі… Тепер усі так танцюють, і це не має ніякого значення. Хіба ви не хочете, щоб я була мила з вами? Пам’ятаєте, що я вам говорила?
І вона подивилась йому прямо в очі розраховано-ніжно і багатообіцяюче, наче він був тут єдиний, хто справді подобався їй. І свідомо, з цілком певним наміром, вона зробила свою звичайну гримаску, трохи розтуливши рот і злегка випнувши губи, немов хотіла поцілувати його. Ця гримаска доводила Клайда до божевілля.
– Ну, гаразд, – сказав він, дивлячись на неї покірливо і бла-гально. – Мабуть, я дурний. Але ж я все бачив. Ви ж знаєте, Гортензія, я божеволію, я просто не тямлю себе! І нічого не можу зробити. Часом мені хочеться позбутися цього. Не бути таким дурнем.
Він сумно подивився на неї. А вона, ясно уявляючи собі, яка велика її влада над Клайдом і як легко крутити ним, сказала:
– Ну… не треба, не треба так, будьте слухняним хлопчиком, – я вас поцілую, коли на нас не будуть дивитися.
І все-таки вона відчувала на собі погляд Спарсера і усвідомлювала, що його вабить до неї і що він подобається їй більше за всіх, з ким вона зустрічалася останнім часом.
РОЗДІЛ XVIII
Та веселість досягла найвищої точки, коли Хегланд знову нагадав про річку і про зв’язані з нею можливості,– на цей час вони вже досхочу натанцювались і чимало випили. Виглянувши в вікно, він раптом вигукнув:
– Що ж це таке? Чому лід лишається поза нашою увагою? Дивіться, який шикарний лід! Пішли ковзатися!
І вони всі гуртом вийшли на свіже повітря. Ретерер схопив за руку Тіну Когель, і вони побігли; за ними Спарсер і Люсіль Ніколас (вони щойно танцювали разом), Хігбі з Лорою Сайп, якою він вирішив зайнятися, щоб не бути весь час з однією, і Клайд з Гортензією. Тільки-но компанія опинилась на льоду, на вузькій смужці, покрученій серед безлистих гайків і де-не-де геть зовсім очищеної вітром від снігу, як вони всі стали подібні до юних сатирів і німф далекої давнини. Вони бігали туди й сюди, перечіплялись і ковзалися; Хігбі, Люсіль і Майда враз упали, але вмить, регочучи, схопилися на ноги.
Гортензія спочатку обережно дріботіла, спираючись на Клайдову руку, але незабаром почала бігати і ковзатися на льоду, наче на коньках, вищала, вдаючи перелякану. І тепер не тільки Спарсер, а й Хігбі, невважаючи на Клайда, почали упадати біля неї. Вони ковзалися на льоду поруч неї, наздоганяли її, удавали, що підставляють їй ногу, і підхоплювали її, коли вона падала. Потім Спарсер схопив Гортензію за руку і, не звертаючи уваги на інших, нібито всупереч її бажанню, потягнув за собою вгору по струмку, до повороту, за яким вони й зникли. Вирішивши не виявляти більше підозрілості і ревнощів, Клайд залишився позаду. Але в думках він побоювався, що Спарсер може скористатися з нагоди і призначити Гортензії побачення, навіть поцілувати її. Вона цілком здатна дозволити йому це, хоч би й прикидаючись, що все це проти її бажання. Боляче!
Клайд мимоволі піддався почуттю невідступної тривоги. Він відчував своє безсилля, йому захотілось бачити їх. Але тут Хегланд, тримаючи за руку Люсіль Ніколас, почав скликати всіх стати ланцюжком; Клайд теж узяв Люсіль за руку і простягнув другу Майді Аксельрод, а та в свою чергу простягнула руку Ретереру. Хігбі і
Лора Сайп уже готові були стати в кінці ланцюжка, коли з’явилися Спарсер і Гортензія, ковзаючись по льоду і тримаючись за руки. Вони стали останніми. Тоді Хегланд швидко побіг, тягнучи за собою всіх інших; він повертав, кидався то туди, то сюди, поки всі, хто був позаду Майди, не попадали на лід. І Клайд помітив, що Гортензія і Спарсер, падаючи, ковзали і сунули вперед, підштовхуючи одне одного до берега, поки не наткнулись по дорозі на купу снігу, сухого листя й гілля. Спідниці Гортензії закотилися, відкриваючи коліна. Але замість того щоб зніяковіти, як того чекав і хотів Клайд, вона сиділа так кілька секунд, анітрохи не соромлячись, і навіть весело сміялась, а Спарсер був поруч і все ще тримав її за руку. Лора Сайп упала так, що збила з ніг Хігбі, і він повалився на неї, і вони теж продовжували лежати, заходячись реготом, у дуже двозначний позі, як промайнуло в думці у Клайда. Він помітив, що у Лори сукня теж задралася вище колін. Спарсер, який устиг уже підвестись і сісти, показував на її гарні ноги і голосно реготав, вишкіряючи майже всі зуби. Довкола лунав вереск і вибухи сміху. і
“Казна-що! – обурювався Клайд. – І якого біса він увесь час крутиться біля неї? Повинен був сам привезти собі дівчину, коли хотів розважатись. Яке вони мають право ходити туди, де їх ніхто не бачить? І вона гадає, я повірю, ніби це нічого не значить. Вона ніколи не сміялась так весело зі мною, як з ним. За кого вона мене вважає? Думає, що можна мене водити за ніс?” Він сердито нахмурився, але тут знову построились ланцюжком. Люсіль Ніколас усе ще тримала його за руку. Спарсер і Гортензія знову опинилися в хвості. Але Хегланд, не знаючи про настрій Клайда і цілком зайнятий грою, закричав: “Нехай тепер хтось інший іде на кінець!” Ретерер і Майда Аксельрод, Клайд і Люсіль Ніколас слухняно пересунулися на кінець ланцюжка, а Хігбі з Лорою Сайп і Гортензія із Спарсером стали першими. Гортензія не випускала руки Спарсера. Але тепер вона стояла поруч Клайда (він був праворуч від неї) і взяла його за руку, а Спарсер, стоячи ліворуч від неї, міцно стискав другу руку і Клайд від цього скаженів. Чому він не займається Лорою Сайп? Адже її запросили заради нього! А Гортензія його заохочує!
Клайд тепер зовсім засмутився і був такий ображений та’ роздратований, що насилу зміг б^оати участь у грі. Йому хотілося кинути все й почати сварку з Спарсером. Але Хегланд, швидкий і нетерплячий, потягнув за собою весь ланцюжок, перш ніж Клайд устиг навіть подумати про це.
І хоч як вік намагався зберегти рівновагу, все-таки він, Люсіль, Ретерер і Майда Аксельрод відірвались від ланцюжка і, як дзига, завертілися на льоду. В критичний момент Гортензія випустила руку Клайда, явно воліючи триматися за Спарсера. Всі, що попадали клубком, котились футів сорок по гладкому зеленуватому льоду, поки не докотились до засипаного снігом берега. Люсіль Ніколас лежала в Клайда на колінах, обличчям униз, у такій зручній для шмагання позі, що він не міг не розсміятись. А Майда Аксельрод упала на спину поруч Ретерера, високо піднявши ноги. “Навмисне”, подумав Клайд. Він вважав, що вона надто груба і нахабна. І тут, звичайно, почався захоплений вереск, вигуки, регіт – такий голосний, що, певно, було чути за півмилі.
Хегланд, взагалі дуже сміхотливий, тепер зігнувся мало не вдвоє, ляскав себе по стегнах і вже не реготав, а ревів. А Спарсер, роззявивши величезний рот, фиркав і кривився. Було так весело, що Клайд тимчасом забув про ревнощі. Він теж дивився й сміявся. Але настрій його по суті не змінився. Він усе-таки відчував, що Гортензія поводиться нечесно.
Під кінець Люсіль Ніколас і Тіна Когель потомились і вийшли з гри. Гортензія теж. Клайд зразу ж підійшов до неї. Ретерер пішов за Люсіль. Порозходились у різні боки і всі інші. Хегланд ковзався на льоду, підштовхуючи поперед себе Майду Аксельрод, і незабаром вони зникли за поворотом. Хігбі підхопив ідею Хегланда і в такий же спосіб повіз Тіну Когель угору по річці, а Ретерер і Люсіль, ніби побачивши щось цікаве в найближчому гайку, рушили туди, сміючись і весело розмовляючи. Навіть Спарсер і Лора, залишені всіма, пішли кудись, і Клайд залишився наодинці з Гортензією.
Вони підійшли до деревини, що лежала на березі, і Гортензія сіла. Та Клайд, страждаючи від уявлюваних ран, мовчки стояв поруч; відчувши його настрій, Гортензія схопила його за пояс пальта й потягнула до себе.
– Но-но-о, конячко! – весело гукнула вона. – Но-но-о! Вперед! Конику, покатай мене по льоду!
Клайд похмуро дивився на неї; внутрішньо розлютований, він не був схильний так легко забути свої образи.
– Нащо ви дозволяєте цьому Спарсеру весь час липнути до вас? – спитав він. – Я бачив, як ви ходили з ним туди, за поворот. Що він вам говорив?
– Нічого не говорив.
– Ну, ясно, нічого, – сказав він гірко і глумливо. – Може, він і не цілував вас?
– Звичайно, ні,– сказала Гортензія рішуче й сердито. – Хотіла б я знати, за кого ви мене вважаєте? Я не дозволяю цілувати себе людям, яких бачу вперше, майте це на увазі, дорогий мій. Вам-от я не дозволила.
– Так, звичайно… Але ви до нього краще ставитесь, ніж до мене.
– Ось як? Ну що ж, може! Але однаково, яке ви маєте право говорити, що я до нього добре ставлюся? Що ж, мені і повеселитися не можна, так я й буду у вас під наглядом? Набридли ви мені, от що я вам скажу!
Гортензія таки всерйоз розсердилась: їй здалося, що Клайд розмовляє з нею надто хазяйським тоном.
А Клайд, діставши так раптово рішучого відкоша, був трохи приголомшений і враз вирішив, що, мабуть, йому краще змінити тон.
Кінець кінцем, вона ніколи не казала, що справді любить його, навіть тоді, коли давала свою невиразну обіцянку.
– Гаразд, – зауважив він після паузи похмуро і не без туги. – Я знаю тільки одно: ви іноді говорите, що цікавитесь мною, то ось, коли б я цікавився ким-небудь, я не став би фліртувати з іншими.
– Ах, ви не стали б?
– Так, не став би.
– А хто ж тут фліртує, хотіла б я знати?
– Ви.
– Я не фліртую і, будь ласка, ідіть звідси і дайте мені спокій. Ви тільки і вмієте чіплятися. Коли я танцювала з ним у ресторані, це не значить, що я фліртую. Ви мені набридли, от і все.
– Набрид?
– Так, набридли.
– Ну що ж, може, мені краще піти звідси і більше взагалі вас не турбувати, – сказав Клайд.
В ньому прокинулося почуття, яке нагадувало мужність його матері.
– Так, це буде краще, коли ви не можете поводитись інакше, – зауважила Гортензія, роздратовано постукуючи ногою по льоду.
Але Клайд уже відчував, що не в силі піти від неї так… Він надто гаряче прагнув до неї, був надто поневолений нею. Воля його слабшала; він з тривогою дивився на дівчину. А вона знову подумала про жакет і вирішила, що треба стати привітнішою.
– А ви хіба не дивились йому в очі? – спитав він невпевнено, знову згадавши, як вона танцювала із Спарсером у ресторані.
– Коли?
– Коли танцювали з ним.
– Не дивилась, у всякому разі не пам’ятаю. Ну, а якби й дивилася, що з того? Це нічого не значить. Подумаєш! Невже не можна дивитись в очі людині?
– Так, як ви дивились, не можна, якщо вам справді подобається хтось інший.
Клайд зморщив чоло і прижмурив очі,
Гортензія нетерпляче і з обуренням цмокнула язиком.
– Ви просто нестерпний.
– А там, на льоду, коли ви повернулися з ним, – провадив далі Клайд рішуче, а проте хвилюючись, – ви не підійшли до мене, ви пішли з ним у кінець ланцюжка. Я бачив. І ви ввесь час тримали його за руку. А коли ви впали, а потім сиділи там з ним, він знову тримав вашу руку. Хотів би я знати, що це таке, по-вашому, – не флірт, ні? А що ж тоді? Будьте певні, Спарсер думає так само.
– І нехай собі, а я однаково з ним не фліртувала, і можете говорити, що вам завгодно. Хочете, щоб усе йшло так, як зараз, – будь ласка. Я не можу вас спинити. Це все ваші прокляті ревнощі, по-вашому і того не можна, і цього не можна. Як же грати на льоду, якщо не триматися за руки, хотіла б я знати? От іще, подумаєш! А ви самі з цією Люсіль Ніколас? Я бачила, як вона лежала у вас на колінах, а ви сиділи й реготали, але я нічого такого не подумала. Що ж мені треба було робити по-вашому? Приїхати сюди й сидіти, як приклеєній, отут на деревині? Чи бігати за вами хвостом? Або щоб ви бігали за мною? За кого ви мене вважаєте? Що я – дурна?
Вона сприйняла це як образу і дуже розсердилась. Вона подумала про Спарсера, – він справді приваблював її зараз більше, ніж Клайд. Спарсер не романтик – він більш матеріалістичний і простіший.
Клайд одвернувся, зняв кепку і похмуро потер голову, а Гортензія дивилась на нього і думала про нього і знову про Спарсера. Спарсер мужніший, не такий плаксій. Він не стояв би отак і не ремствував, будьте певні. Він, мабуть, відразу розпрощався б з нею, побачивши, що тут не буде діла. І все-таки Клайд на свій лад цікавий і корисний. Хто ще зробить для неї те, що робить він? І в усякому разі він зараз не примушував її піти з ним кудись далі, як пішли звідси всі інші. А вона боялася, що він теж зробить таку спробу, випереджаючи її плани й бажання. Їх сварка перешкодила цьому.
– Ну, поміркуйте, – знову заговорила вона, вирішивши, що краще улестити його і що кінець кінцем справиться з ним не так уже важко. – Так ми й будемо сваритися? Чи варто? Нащо ви привезли мене сюди? Невже для того, щоб бурчати на мене весь час? Я б не поїхала, якби знала.
Вона одвернулась, постукуючи по льоду вузьким носком черевика, а Клайд, знову піддавшись її чаруванню, схопив її в обійми, притискуючись губами до її губів, намагаючись утримати її й підкорити своїм пестощам. Але Гортензія, – почасти тому, що її тепер вабило до Спарсера, почасти через своє роздратування проти Клайда, – відштовхнула його, зла і на нього, і на себе. Чого ради підкорятися йому, робити те, що вона не хоче, – зараз принаймні? – питала вона саму себе.
Вона не обіцяла, що саме сьогодні буде з ним така мила, як йому хочеться. Такої умови не було. У всякому разі зараз вона не хоче, щоб він так поводився з нею, і не дозволить, щоб він це робив. Клайд, розуміючи тепер, як вона насправді до нього ставиться, відступив і тільки дивився на неї похмурими і пристрасними очима. І вона відповіла пильним поглядом.
– Ви, здається, говорили, що добре ставитеся до мене, – сказав Клайд майже із злістю, розуміючи, що всі його мрії про цей день, про щасливу прогулянку розвіялись, як дим.
– Так, добре ставлюся, коли ви буваєте милим, – відповіла вона лукаво, уникаючи прямої відповіді і думаючи про свої недавні обіцянки. Вона намагалася якось залагодити справу.
– Так, гаразд, – пробуркотів він. – Бачу я ваше добре ставлення. Ви навіть не дозволяєте до вас доторкнутись. Хотів би я знати, що ви мали на увазі, коли говорили зі мною того разу.
– А що я таке говорила? – заперечила Гортензія лише задля того, щоб виграти час.
– Нібито ви не знаєте!
– Ах, так. Але ж усе це не зараз, правда ж? Здається, ми говорили… – вона замовкла, вагаючись.
– Я пам’ятаю, що ви говорили, – провадив він далі.– Але тепер я бачу, що ви зовсім не любите мене, в цьому вся справа. Якби ви справді любили мене, чи вам не однаково, – тепер, або через тиждень, чи через два? Видно, це залежить від того, що я роблю для вас, а не від вашої любові до мене. Оце спритно!
Страждання зробило його зухвалим і сміливим.
– Нічого подібного! – огризнулась вона, розлютована тим, що він угадав правду. – І я не хочу, щоб ви так зі мною розмовляли. Мені зовсім не потрібен цей нещасний жакет, якщо хочете знати. І можете одержати назад ваші нещасні гроші, не потрібні вони мені. І дайте мені спокій зараз і назавжди. У мене й без вашої допомоги будуть жакети, скільки завгодно!
Сказавши це, вона одвернулась і пішла геть. Та Клайд, уже думаючи, як завжди, тільки про те, щоб улестити її, кинувся за дівчиною.
– Не йдіть, Гортензія, – просив він. – Почекайте хвилинку. Я не думав нічого такого, слово честі. Я в нестямі від мого кохання до вас. Хіба ви не бачите? Ну, я прошу, не йдіть. Я зовсім не тому даю вам гроші, щоб мати щось од вас замість того. Візьміть їх просто так, якщо хочете… Я нікого на світі так не люблю, ніколи не любив. Візьміть усі гроші, не треба мені їх. Але тільки я думав, що й ви трошки любите мене. Невже вам зовсім, зовсім байдуже до мене, Гортензія?
Він здавався покірним і зляканим, і вона, відчувши свою владу над ним, трохи полагіднішала.
– Ні, звичайно, – заявила вона. – Але однаково, це не значить, що ви можете поводитися зі мною так, як зараз. Ви, здається, не розумієте, що дівчина не завжди може зробити все, чого ви від неї вимагаєте, якраз тоді, коли хочете.
– Про що ви говорите? – спитав Клайд, не цілком збагнувши зміст її слів. – Я не зовсім зрозумів.
– Ну, вже, напевно, зрозуміли.
Вона не могла повірити, що він не знає.
– Ах, от що! Мені здається, я знаю, що ви хочете сказати. Тепер зрозуміло, – продовжував він розчаровано. – Це стара історія, всі так кажуть, я знаю.
Він повторював тепер майже буквально слова й інтонації інших юнаків з готелю– Хігбі, Ретерера, Едді Дойла, – які пояснили йому, в чому тут справа, і розповіли про те, що дівчата, посилаючись на це, викручуються часом з скрутного становища. І Гортензія зрозуміла, що він знає про це.
– Як вам не соромно! – вигукнула вона, удаючи з себе ображену. – Вам нічого не можна сказати, ви все одно ніколи нічому не вірите. Але хочете – вірте, хочете – ні,– це все правда.
– Я тепер знаю, яка ви, – сказав він сумно, але й трошечки
зарозуміло, нібито все це йому було давно відомо. – Ви зовсім не любите мене, от і все. Тепер я зрозумів.
– Як вам не соромно, – повторювала вона з виразом ображеної доброчесності.– Запевняю вас, що це правда. Хочете – вірте, хочете– ні, але я присягаюся вам, слово честі.
Клайд стояв зніяковілий. Він просто не знав, що відповісти на цю жалюгідну хитрість. Він не міг ні до чого примусити її. Якщо вона хоче брехати й прикидатися, він теж прикинеться, що вірить їй. І все ж таки він був глибоко засмучений. Ніколи йому не домогтися її кохання, це зрозуміло. Він повернувся, щоб піти звідси, і Гортензія, не маючи сумніву, що її брехню він розгадав, вирішила щось зробити, знову якось приборкати його.
– Ну, Клайд, будь ласка, – почала вона, застосовуючи всю свою хитрість. – Це ж правда. Запевняю вас. Ви не вірите? Справді, наступного тижня. Слово честі! Не вірите? Я зроблю все, що обіцяла. Я знаю, що говорила. Слово честі! І ви мені подобаєтеся… дуже! Невже ви й цьому не вірите?
Це була артистична гра, – і Клайд, який тремтів з голови до ніг усією своєю істотою, відповів, що вірить. Він знову повеселішав і всміхався. І поки вони йшли до автомобіля (Хегланд уже кликав усіх – був час їхати), він тримав Гортензію за руку і кілька разів поцілував її. Він був цілком переконаний, що мрія його здійсниться.
О, яке це буде раювання!
РОЗДІЛ XIX
Коли їхали назад до Канзас-Сіті, спочатку ніщо не порушувало приємної омани, в якій перебував Клайд. Він сидів поруч Гортензії, і вона схилила йому голову на плече. Спарсер, який чекав, поки всі розмістяться, щоб самому сісти до руля, стиснув руку Гортензії вище ліктя і дістав на відповідь багатообіцяючий погляд, та Клайд не помітив цього.
Час був уже пізній, Хегланд, Ретерер і Хігбі підганяли Спарсера, і той, повеселішавши від погляду Гортензії і від випитого вина, погнав машину з такою швидкістю, що незабаром попереду заблищали вогні передмість. Машина мчала з шаленою швидкістю. І раптом довелося спинитись: тут, поблизу міста, проходила східна лінія залізниці, і вони довго, хвилюючись, чекали на переїзді, поки пройшли два довгі товарні поїзди. Коли під’їхали до північної околиці Канзас-Сіті, пішов мокрий сніг; він розтавав, дорога вкрилася шаром слизької грязі, і тепер їхати треба було дуже обережно. Годинник показував уже пів на шосту. В звичайних умовах при великій швидкості вистачило б восьми хвилин, щоб добратися до найближчих від готелю кварталів, де б вони могли спинити машину. Але трапилася нова затримка біля моста Ганнібала, – і коли вони переїхали міст і були вже біля Вайандот-стріт, годинник показував за двадцять хвилин шосту. Четверо хлопців уже втратили будь-який смак до поїздки і більше не раділи, що поруч – їх супутниці. Тепер вони могли думати тільки про те, чи пощастить їм вчасно прибути до готелю. Перед ними невідступно маячила сувора, педантична постать м-ра Скуайрса.
– Ну, якщо ми не поїдемо швидше, ми не встигнемо вчасно, – сказав Ретерер Хігбі, нервово крутячи в руках годинник. – Навряд чи ми встигнемо переодягтися.
Клайд, почувши це, вигукнув:
– Ну, це не годиться! Чи не можна рухатися швидше? Краще б нам сьогодні не їздити. Буде зовсім погано, коли ми не встигнемо на перевірку.
А Гортензія, помітивши його хвилювання й тривогу, спитала:
– Ви думаєте, що ми не доїдемо вчасно?
– При такій швидкості не доїдемо, – сказав він.
Хегланд, який уважно вдивлявся в те, що робилося за вікном, – в очах миготіло, наче весь світ був повен шматків вати, якаї безперервно падала, – гукнув до Спарсера:
– Гей, Уіллард, чи не можна швидше? Це ж нам заріз, коли спізнимось.
А Хігбі, враз виштовхнутий із свого нахабного спокою – спокою азартного гравця, додав:
– Нас напевно виженуть, коли ми чого-небудь не збрешемо, щоб виправдати себе. Хто придумає, що б нам сказати?
Клайд тільки зітхнув нервово.
І як навмисне, майже на кожному перехресті вони натрапляли на скупчення екіпажів і мучилися від чекання. На розі Дев’ятої і Вайандот-стріт роздратований Спарсер, побачивши нову перешкоду – пересторожливо піднесену руку полісмена, що керував рухом, – нетерпеливо вигукнув:
– Знову затримка! Ну що тут робитимеш! Я можу повернути на Вашінгтон-стріт. Тільки не знаю, чи вийде швидше.
Минула ціла хвилина, перш ніж було подано сигнал їхати далі. Тоді Спаірсер швидко повернув праворуч, і через три квартали машина вийшла на Вашінгтон-стріт.
Але й тут було не краще. Два суцільні потоки машин сунули в протилежних напрямах, і на кожному перехресті кілька дорогоцінних секунд марнувалося на те, щоб пропустити поперечний потік. Потім автомобіль мчав далі до дальшого перехрестя, пробираючись серед інших екіпажів, намагаючись перегнати їх. На розі П’ятнадцятої і Вашінгтон-стріт Клайд сказав Ретереру:
– Може, зійдемо біля Сімнадцятої і підемо пішки?
– Не варто, – відгукнувся Спарсер. – Якщо я зумію завернути там, вийде набагато швидше.
Вони тисли на інші машини, намагаючись виграти зайвий дюйм простору. На розі Шістнадцятої та Вашікгтон-стріт він побачив зліва, як йому здалося, досить вільний квартал і завернув туди, щоб цим проїздом знову виїхати на Вайандот-стріт. Якраз у цю мить, коли він, ведучи машину майже впритул до тротуару, наближався до рогу ї хотів звернути, не зменшуючи швидкості, дівчинка років дев’яти, що бігла до перехрестя, опинилася просто перед автомобілем. Спарсер не міг ні спинитись, ні обминути її: дівчинку збило з ніг і протягло кілька кроків, перш ніж машину вдалося спинити. І враз пролунав крик десятка голосів: пронизливі зойки жінок і вигуки чоловіків – свідків нещастя.
Усі вони миттю кинулися до дівчинки на бруку; колеса переїхали через неї. Спарсер, виглянувши, побачив юрбу людей навколо нерухомого тіла, і його охопила невимовна паніка: він уявив собі поліцію, тюрму, батька, власника автомобіля, суворе покарання… І хоч усі, хто був в автомобілі, підхопилися з вигуками: “О боже! Він збив дівчинку! Він убив дитину! Який жах! Боже! Що ж тепер робити?” – Спарсер обернувся і крикнув:
– Боже, поліція! Треба тікати!
І, не чекаючи згоди інших (вони підвелися в машині, але жодного слова не могли вимовити від страху), він рвонув важіль, і “пакард” на найбільшій швидкості помчав до дальшого перехрестя.
Але там, як і на кожному розі, стояв полісмен, який, побачивши, що за квартал від нього щось сталося, вже хотів покинути своє місце, щоб довідатися, в чому справа. В цю мить він почув вигуки: “Спиніть цю машину! Спиніть цю машину!” А чоловік, що біг слідом за автомобілем з місця, де стався нещасний випадок, кричав: “Спиніть їх, спиніть! Вони вбили дитину!”
Полісмен враз повернувся до автомобіля і підняв до губів свисток. Але Спарсер, почувши вигуки й побачивши полісмена, який ішов назустріч, метнувся повз нього на Сімнадцяту вулицю і помчав нею з швидкістю майже сорока миль на годину. На ходу він зачепив колесо якоїсь вантажної машини, подряпав крило іншої; він прохоплювався повз екіпажі й людей на віддалі одного дюйма, чи всього однієї четверті дюйма. А позаду нього в “пакарді” всі сиділи з застиглими обличчями, напружено витягнувшись, стиснувши руки, широко розкривши очі і щільно зціпивши губи; тільки Гортензія, Люсіль Ніколас і Тіна Когель безперервно повторювали: “Боже, боже! Що тепер буде!”
Але позбутися поліції і всіх, хто почав переслідувати машину, було не так просто. Полісмен, не встигнувши розглядіти номер автомобіля, але переконавшись, що водій не хоче спинитися, дав різкий довгий сигнал. Полісмен на дальшому розі, побачивши машину, яка швидко мчала, і зрозумівши, що це може означати, теж дав свисток, скочив на підніжку випадкової машини і наказав шоферові наздогнати втікачів. Ще три автомобілісти – любителі пригод, побачивши, що сталося щось недобре, теж помчали навздогін, раз у раз даючи гучні гудки.
Але “пакард” був більш швидкохідною машиною, ніж його переслідувачі; протягом кількох кварталів вигук: “Спиніть цю машину! Спиніть цю машину!” ще було чути, але він мчав надто швидко, і вони поступово затихли десь позаду; звідти лунали тепер тільки довгі, відчайдушні зойки далеких автомобільних сирен.
Спарсер виграв тепер досить велику віддаль; розуміючи, що прямий шлях найзручніший для переслідувачів, він швидко повернув на порівняно спокійну вулицю Мак-Джі і помчав нею кілька кварталів до повороту на широку звивисту алею Гілхем. Але, проїхавши нею невелику віддаль з жахливою швидкістю, він вирішив біля Тридцять першої знову звернути: йому здавалося, що в північних передмістях легше буде уникнути переслідування. Тому він повернув ліворуч на Тридцять першу, сподіваючися в цих тихих кварталах заховати сліди й відірватися від погоні, щоб можна було де-небудь висадити своїх пасажирів і повернутися до гаража.
І Спарсерові пощастило б у цьому, якби, звернувши до однієї з далеких вулиць передмістя, де будинків було мало і зовсім не видно було людей, він не надумав погасити фари, щоб машину менш було помітно. Він їхав далі, щохвилини повертаючи то праворуч, то ліворуч, – і ось, коли він проїхав кілька сотень футів якоюсь вулицею, брук раптом закінчився. Але попереду, за якихось сто футів, було видно перехрестя двох вулиць. Спарсер, уявивши, що за поворотом він знову потрапить на забруковану вулицю, спрямував машину туди і, круто звернувши ліворуч, налетів на купу дикого каменю, який заготували тут, щоб забруковувати вулицю далі. Рухаючись з погашеними фарами, він не побачив перешкоди. А навскоси від цієї купи, вздовж майбутнього тротуару, лежали колоди для будівництва нового будинку.
Автомобіль з повного ходу налетів на купу каменю – його відкинуло, і, мало не перекинувшись, він наїхаів правим боком на складені колоди; вони трохи посунулись, праві колеса, наїхавши на них, високо піднялися, машина перекинулась уліво і повалилася боком на край дороги, на: засипану землю. Задзвеніло побите скло, і всіх, хто сидів в автомобілі, кинуло вперед і ліворуч, і вони купою звалилися одне на одного.
Що було далі – лишилося загадковим і незрозумілим не тільки для Клайда, а й для всіх інших. Спарсер і Лора Сайп, які сиділи спереду, з розгону вдарившись об вітрове скло й верх машини, знепритомніли; у Спарсера були вивихнуті плече, стегно і ліве коліно, і довелося залишити його в автомобілі: витягнути його крізь дверці, що були над ним, бо автомобіль лежав боком, було неможливо до приїзду негайної допомоги. На другому сидінні ближче за всіх до лівого виходу був Клайд, поруч нього сиділи Гортензія, Люсіль Ніколас і Ретерер, – і тепер Клайд, опинившись під ними, був придавлений і не міг поворухнутися. Його не розчавило тому, що Гортензія, падаючи, перелетіла через нього і вдарилася об верх “пакарда”, який став тепер лівою стінкою. Її сусідка Люсіль упала так, що вся її вага прийшлася тільки на плечі Клайда. Ретерер – верхній у цій купі тіл, – падаючи, перелетів над переднім сидінням. Він ухопився за баранку руля, яку впустив був Спарсер, і, звиснувши на ній, трохи затримав своє падіння. Та все ж таки в нього були порізані руки й обличчя, а плече і стегно злегка вивихнуті, але не в такій мірі, щоб він не міг допомогти іншим. І як тільки Ретерер зрозумів становище і почув вигуки та стогін супутників, він відразу спробував вилізти назовні через дверці, які були тепер над його головою; хапаючись за інших, він насилу дотягнувся до дверцят; нарешті йому пощастило відчинити їх.
Вилізши назовні, Ретерер вибрався на раму перекинутої машини, нахилився над дверцями і схопив за руку Люсіль. Вона безпорадно борсалась, стогнала та, як і всі інші, даремно намагалася вилізти з машини. Напружуючи всі свої сили і вмовляючи: “Спокійно, моя люба, я тримаю тебе. Все в порядку, зараз витягну”, він підняв дівчину, посадив на край дверцят, а потім опустив на сніг. Вона обмацувала свою голову та руки й плакала. Потім Ретерер допоміг вибратися Гортензії; її ліва щока, лоб і руки були дуже побиті і залиті кров’ю; серйозних ушкоджень не було, але в ту хвилину Гортензія ще не знала цього. Вона схлипувала, здригаючись; після напівнепритомного стану її тіпало в нервовій пропасниці.
В цей час з машини висунулася голова Клайда. Він дуже забив плече, руку і ліву щоку, думки його ще плуталися, але він уже думав про те, як би швидше забратися звідси. Вбито дитину; вкрадено і розбито машину; посаду в готелі втрачено напевно; поліція переслідує їх і може в першу-ліпшу хвилину застукати тут. А під ним в автомобілі лежить Спарсер, до якого вже нахилився Ретерер. І поруч Лора, теж непритомна. Клайд відчував, що повинен щось зробити, допомогти Ретереру, який тепер намагався підвести Лору, не завдавши їй шкоди. Проте він був такий приголомшений, що довго ще стояв би непорушно, але тут Ретерер роздратовано гукнув:
– Та допоможи ж, Клайд І Спробуємо витягти її. Вона непритомна.
І Клайд, замість того, щоб самому вибратися з автомобіля, обернувся до Лори: стоячи на розбитій шибі бокового віконця, він намагався витягти дівчину з-під нерухомого тіла Спарсера і потім витягти нагору, але не зміг. Вона була надто безвільна й важка. Клайд зумів тільки відтягнути її назад, далі від тіла Спарсера, і залишив її лежати в автомобілі між переднім і заднім сидінням.
Тимчасом на задньому сидінні опритомнів Хегланд, який лежав зверху і був тільки трохи оглушений падінням; він добрався до ближчих дверцят і відчинив їх. Потім, завдяки своїй атлетичній силі, він легко підтягнувся на руках і виліз з машини, вигукуючи:
– Ух, боже мій! Оце приїхали І Оце вскочили І Треба швидше тікати звідси, поки не з’явились фараони!
Але, побачивши тих, хто лежав унизу в машині, і почувши їх стогін, Хегланд забув і думати про втечу. Ближче за всіх до нього була Майда, і він гукнув до неї:
– Ради всього святого, давайте руку. Нам треба миттю втекти звідси.
Він допоміг Майді вилізти і враз облишив її. Вона сіла на землю, обмацуючи дуже розбиту голову, а Хегланд знову вибрався на раму шасі, нахилився над дверцями і схопив за плечі Тіну Когель, яка впала на Хігбі. Вона була оглушена і тепер через силу намагалася підвестись. А Хігбі, визволившись з-під ваги чужих тіл, враз став на коліна і почав обмацувати голову й обличчя.
– Давай руку, Дев, – гукнув йому Хегланд. – Швидше, бога ради! Не можна втрачати час. Ти поранений? Чорти б його брали, кажу, треба втікати звідси. Онде вже хтось іде – чи не фараон часом!
Він схопив Хігбі за ліву руку, але той відштовхнув його.
– Облиш мене, не тягни! Я цілий, сам вилізу. Допомагай іншим.
Хігбі підвівся, і голова його опинилася над дверцями. Він пошукав очима – чи немає чого-небудь у машині, куди можна було б поставити ногу, і побачив під ногами шкіряну подушку, яка впала сюди з заднього сидіння. Він став на неї, підтягнувся на руках до рівня дверцят, сів на них і перекинув ноги назовні. Потім розглядівся і, побачивши, що Хегланд, Ретерер і Клайд пробують витягти Спарсера, пішов допомагати їм.
А тим часом Гортензія, яка вибралася з автомобіля раніш за Клайда, почала обмацувати своє обличчя й виявила, що її ліва щока та лоб не тільки подряпані, але закривавлені. Вона подумала, що цей нещасний випадок може назавжди спотворити її, і враз її опанував егоїстичний страх; вона забула про все – і про біль та рани інших, і навіть про небезпеку бути взятими поліцією, і про вбиту дитину, і розбиту дорогу машину, – одно слово, вона пам’ятала тільки про себе і про те, що, може, її врода безповоротно втрачена. Вона плакала і ламала руки.
– О, боже, боже! – вигукнула вона в розпачі.– Який жах, яке нещастя! Обличчя в мене все порізане! О, який жах!
І, відчуваючи, що треба зразу ж щось робити, вона, не сказавши нікому ані слова (в цей час Клайд допомагав Ретереру в автомобілі), раптом кинулася бігти Тридцять шостою вулицею в напрямі на південь – до центра міста, до яскраво освітлених людних вулиць; її підгонила єдина думка: якнайшвидше добігти додому й подбати про себе.
Про Клайда, про Спарсера, Ретерера і про своїх подруг вона не думала жодної секунди. Що вони їй? Тільки інколи серед думок про свою загиблу красу вона на мить згадувала про вбиту дитину… Жахливість усієї пригоди, переслідування поліції, те, що розбитий “пакард” не належав Спарсеру і що всіх їх тепер можуть заарештувати, – все це мало турбувало її. Про Клайда вона подумала тільки тому, що це він запросив її на цю нещасну прогулянку, отже, він і винен в усьому. Дурні хлопчаки… втягли її в історію… не могли справитися краще…
Інші дівчата, крім Лори Сайп, серйозно не потерпіли, а тільки перелякалися спочатку. Але тепер їх охопила справжня паніка: а що коли поліція схопить їх, арештує, їх викриють, судитимуть… і вони стояли біля машини, вигукуючи:
– Ох, швидше, бога ради!
– Ах, який жах! Ходімо швидше звідси!
Нарешті Хегланд не витримав.
– Заради всього святого, мовчіть! – крикнув він. – Ви ж бачите, ми робимо все, що можемо. Через ваш крик сюди збіжиться вся поліція.
І наче на відповідь йому, до них підійшов один з жителів передмістя, який проживав кварталів за чотири звідси: він почув гуркіт, вигуки і приплентався подивитись, що трапилося. З цікавістю розглядаючи розбиту машину і людей навколо неї, він підійшов ближче.
– Що сталося? Аварія, так? – спитав він досить добродушно. – Може, хтось поранений? От біда! А машина ж яка шикарна! Чи не можу я чим допомогти?
Почувши це, Клайд виглянув з машини: Гортензії ніде не було видно; Спарсера він поклав на дно і більш нічим не міг йому допомогти. Він тужно озирався навколо, – його мучила думка, що поліція неминуче буде переслідувати їх. Треба рятуватись! Його не повинні тут застати. Тільки подумати, що буде, якщо його схоплять! Його знеславлять і, певно, покарають… відберуть у нього його прекрасний світ, перш ніж він вимовить слово… Довідається мати… містер Скуайрс… Всі знатимуть! Його напевно посадять до тюрми… Жахлива думка! Вона мучила його, наче найстрашніші тортури… Вони більше нічого не могли зробити для Спарсера; залишатися тут далі – значило рискувати, що їх схоплять. Тому, спитавши: “А де ж міс Брігс?”, він вибрався з автомобіля і почав вдивлятися в пітьму, сподіваючись побачити Гортензію. Він подумав, що насамперед треба допомогти їй і провести її.
Але саме в цю мить він почув сигнальні гудки і тріск двох мотоциклів, що мчали до місця катастрофи; дружина тієї людини, що підійшла до них, почувши здалека гуркіт аварії і стогін, телефоном повідомила поліцію про нещасний випадок з автомобілем, і тепер цей чоловік пояснив:
– Ось вони. Я сказав дружині, щоб вона викликала швидку допомогу.
Почувши це і зрозумівши, чим загрожує їм поява поліції, всі учасники поїздки підхопились, готові тікати. З темряви уже наближалися вогні мотоциклів: машини разом дійшли до рогу Тридцять першої і Клівленд авеню, потім одна звернула на Клівленд авеню до місця катастрофи, а друга поїхала далі Тридцять першою, обстежуючи місцевість.
– Тікайте швидше, бога ради, – збуджено прошепотів Хегланд, – усі врозтіч!
І, схопивши за руку Майду Аксельрод, він кинувся бігти в напрямі до дальніх східних передмість; але враз Хегланд збагнув, що йому буде важко уникнути переслідування по Тридцять п’ятій, тій самій, де лежав розбитий автомобіль, і, повернувши на північний схід, побіг просто в поле, далі від міста.
Тепер і Клайд, наче вперше зрозумівши, до чого приведе арешт, – усі його мрії про радісне життя закінчаться ганьбою і, певно, ув’язненням до тюрми! – теж кинувся бігти. Але замість того, щоб рушити за Хегландом чи за кимось іншим, він повернув на південь, по
Клівленд авеню, до південної околиці міста. Проте він, як і Хегланд, розміркував, що на вулиці переслідувачам легко буде наздогнати його, і теж вирішив звернути на поле. Тільки він тікав не далі від міста, а повернув на південний захід, до тих вулиць, що лежать на південь від Сорокової. Йому треба було перебігти відкритий простір, але позаду вже обмацував усе промінь від ліхтарів швидкого мотоцикла, і Клайд поквапливо шугнув у кущі понад дорогою і причаївся за ними.
Тільки Спарсер і Лора лишилися в автомобілі; Лора щойно почала приходити до пам’яті. Місцевий житель, вкрай здивований, стояв біля машини.
– Оце штука! – раптом вигукнув він сам собі.– Вони, певно, вкрали машину. Схоже, що це зовсім не їхній автомобіль!
Саме в цю хвилину під’їхав перший мотоцикліст, і Клайд, що заховався не дуже далеко, почув слова полісмена:
– Ну що, не пощастило вам дати драпака після всього, що накоїли? Ви думали спритно викрутитися, не вийшло. Вас якраз нам і треба. А де ж решта вашої зграї, га? Де вони?
Житель передмістя відразу ж заявив, що він тут ні при чому і що всі, хто їхав автомобілем, розбіглись, але поліція ще може схопити їх, якщо хоче. Почувши це, Клайд поквапливо порачкував по снігу, беручи напрям на далекі південно-західні вулиці; він увесь час бачив перед собою слабкий відблиск їх ліхтарів; там він сподівався заховатися від переслідувачів, якщо його не візьмуть раніше; він загубиться там, і коли тільки доля буде ласкава до нього, уникне покарання і безконечного розчарування й розпачу – всього, чого тепер він мусив зазнати.
Книга ДРУГА
РОЗДІЛ І
Будинок Семюела Гріфітса в Лікурзі (місто з двадцятьма п’ятьма тисячами жителів, розташоване в штаті Нью-Йорк, напівдорозі між Утікою та Олбені). Близька обідня година, і поступово сім’я збирається до трапези. В цей день обід готується ретельніше, як звичайно, бо глава сім’ї, м-р Гріфітс, тільки-но повернувся після чотириденної відсутності: він був у Чікаго, на з’їзді фабрикантів комірців і сорочок. Раптове зниження цін, оголошене вискочками-конкурентами на Заході, примусило фабрикантів східних штатів у свою чергу дійти якоїсь згоди щодо цін. Сьогодні пополудні Семюел Гріфітс повідомив телефоном, що повернувся і їде прямо в свою контору на фабриці, де пробуде до обіду.
М-с Гріфітс давно звикла до поведінки свого енергійного чоловіка, який непохитно вірив у себе і за рідкими винятками вважаз кожну свою думку і рішення безпомилковими, майже безапеляційними; не здивувалась вона й цього разу. У належний час він з’явиться додому і привітається з нею.
М-с Гріфітс порадилася із своєю економкою, м-с Трюсдейл, потворною, але дуже тямущою, і, знаючи, що чоловік з усіх страв найбільше полюбляє баранячу ногу, замовила баранця. А коли було закінчено добір відповідних овочів і десерту, м-с Гріфітс знову поринула в свої думки: вона думала про старшу дочку Майру, яка вже кілька років тому закінчила коледж Сміта, але досі не вийшла заміж. Причину цього м-с Гріфітс добре розуміла, хоч ніколи не признавалася собі в цьому: Майра була негарна. Ніс у неї був надто довгий, очі поставлені дуже близько одне до одного, підборіддя не настільки округле, як того вимагає приємна дівоча зовнішність. Звичайно Майра здавалася занадто задумливою та серйозною і майже не цікавилась життям місцевого товариства. Вона не володіла також і вмінням поводитися, не кажучи вже про здатність приваблювати до себе мужчин, якою відзначаються деякі навіть негарні дівчата. Мати розуміла, що Майра має надто гострий, надто критичний розум і інтелектуально стоїть вище від свого середовища.
Майра зросла серед розкошів, їй не доводилось клопотатися про засоби до існування, але перед нею стояло інше важке завдання: завоювати собі становище в світі і люблячого чоловіка – дві мети, досягнути яких без краси й принадності було майже так само важко, як жебракові стати мільйонером. Ось уже дванадцять років (відтоді як їй минуло чотирнадцять) спостерігала вона, як весело й безтурботно живуть юнаки і дівчата її кола, а сама вона тільки читала, займалася музикою, завжди була заклопотана тим, як би одягнутися по можливості більше до лиця, та відвідувала знайомих, маючи надію де-небудь, як-небудь зустріти когось, хто зацікавився б нею: це й зробило її сумною, майже озлобленою, хоч матеріально життя її та її сім’ї було винятково благополучним.
Щойно Майра пройшла до себе через кімнату матері з виглядом цілковитої байдужості до всього на світі, і мати роздумувала про те, як би вивести її з цього стану, коли раптом до кімнати влетіла її молодша дочка Белла, що тільки-но повернулася від Фінчлі – багатих сусідів, до яких вона зайшла по дорозі з школи.
Белла зовсім не була схожа на свою сестру – високу, хворобливо бліду брюнетку. Вона була нижча на зріст, але граціозніша і в той же час міцніша. В неї було густе темне, майже чорне волосся, смуглявий оливковий колір обличчя з гарячим рум’янцем, веселі карі очі, що виблискували жадібною цікавістю до всього на світі, гнучке тіло і красиві меткі руки й ноги. Життя вирувало в ній. Вона просто любила все навколо, насолоджуючись життям таким, яке воно є, і тому, на відміну від сестри, нестримно приваблювала до себе всіх – чоловіків, і юнаків, і жінок, старих і молодих, що, звичайно, чудово помічали її батьки. Тут не доводилося побоюватись: свого часу женихів не бракуватиме. Мати вважала, що коло Белли вже тепер упадає надто багато юнаків і дорослих мужчин, і тому поставало питання про вибір для неї підхожого чоловіка. Белла швидко зав’язувала дружбу не тільки з нащадками давніх і консервативних родин, що були представниками верхівки місцевого вищого кола, але також – на превелике невдоволення своєї матері – з синами і дочками сімей, які лише недавно висунулися, і тому значно менше поважних, – з дітьми фабрикантів бекону або консервних банок, пилососів, дерев’яних і плетених виробів, друкарських машинок; усе це були дуже багаті люди, але в Лікурзі їх вважали “вискочками”. На думку м-с Гріфітс, Белла з усією цією компанією надто багато танцювала, надто часто відвідувала кабаре і гасала на автомобілі з міста до міста без належного догляду. Але який контраст з Майрою, наскільки легше з молодшою дочкою! І тільки через те, що треба ж було стежити за Беллою, поки вона солідно і з благословення церкви не вийде заміж, м-с Гріфітс хвилювалася і навіть протестувала проти багатьох її знайомств, захоплень і розваг: вона оберігала дочку.
– Де ж ти була? – спитала м-с Гріфітс, коли дочка вбігла до кімнати, кинула книги і підійшла до палаючого каміна.
– Подумай тільки, мамо, – весело почала Белла, не звертаючи уваги на запитання матері.– Фінчлі хочуть відмовитися від своеі дачі на озері Грінвуд. Вони збираються влітку на Дванадцяте озеро, поблизу Пайн-Пойнт, і будуватимуть там нову дачу. Сондра каже, що тепер дача буде біля самої води, не так далеко, як стара. І там буде величезна веранда з паркетною підлогою. І величезний сарай для човнів, – знаєш, містер Фінчлі збирається купити Стюарту моторний човен у тридцять футів завдовжки. Чудово, правда? І Сондра каже, що коли ти дозволиш, я можу приїхати до неї, на скільки часу захочу, навіть на все літо. І Гіл теж, якщо захоче. Це якраз напроти Емері Лодж і готелю “Іст-Гейт”, на другому боці озера. А дача Фентів – знаєш, Фенти з Утіки? – трохи далі, біля Шей-рона. От чудово, правда? Просто розкіш! Добре, коли б ви з татом теж надумали збудувати там дачу. По-моєму, тепер усі путящі люди туди їдуть.
Вона говорила не вмовкаючи і крутилася то біля каміна, де палав вогонь, то коло вікон, що виходили на лужок перед будинком, за яким простягалася Уікігі авеню, – там у зимових сутінках уже засвічувалися ліхтарі. Мати не могла вставити ані слова, поки Белла не вичерпала потоку свого красномовства; тоді вона сказала:
– Справді? Ось як! Ну, а як же Ентоні, і Ніколсони, і Тей-лори? Я щось не чула, щоб вони збиралися залишити Грінвуд.
– Ну, звичайно, ні Ентоні, ні Тейлори не переїжджають. Хіба вони можуть рушити з місця? Вони надто старомодні. Не такі це люди, щоб переїхати куди-небудь. Ніхто й не сподівався від них цього. Але все одно, Грінвуд не Дванадцяте озеро, ти сама знаєш. І всі, хто має хоч яке-небудь значення в товаристві, напевно, переселяться на Дванадцяте. Сондра каже, що Кренстони переїжджають у наступному році. А тоді, звичайно, Гаррієти теж переїдуть.
– І Кренстони, і Фінчлі, і Гаррієти, і Сондра! – вигукнула мати Белли, напівсміючись, напівсердито, – я тільки й чую всі ці дні про Кренстонів, про тебе, про Бертіну і про Сондру.
Кренстони і Фінчлі, вискочки, що недавно збагатіли, хоч і мали деякий успіх у лікурзькому вищому колі, але в той же час, більше ніж хтось інший, завжди були предметом найнедоброзичливіших пересудів. Це вони перевели сюди з Олбені “Кренстонівську компанію плетених виробів”, а з Буффало – “Електричні пилососи Фінчлі” і збудували величезні фабрики на південному березі ріки Мо-гаук, гігантські особняки на Уікігі авеню і літні котеджі в Грінвуді, миль за двадцять на північний захід від Лікурга. Вони жили на широку ногу, надто напоказ, і це не подобалося багатим аборигенам Лікурга. Ці вискочки одягалися за останньою модою, заводили всілякі новини в автомобільний спорт і в розваги, і з ними нелегко було змагатися тим, хто дотепер, володіючи меншими достатками, вважав своє становище і свій спосіб життя досить тривкими й приємними і не бажав кращого. Словом, Кренстони і Фінчлі аж надто задавали тон і були над міру наполегливі, а через це стали більмой на оці для решти лікурзького “світу”.
– Скільки разів я тобі казала, Белла, що мені не подобається твоя дружба з Бертіною і з цією Леттою Гаррієт та її братом. Вони надто зухвалі, завжди метушаться, надто багато розмовляють і надто люблять виставлятися напоказ. І твій батько ставиться до них так само, як і я. А Сондра Фінчлі надаремно вважає, що можна приятелювати одразу з усіма. Якщо вона не перестане приятелювати з Бертіною, тобі доведеться розлучитися з нею. І потім я не певна, що батько дозволить тобі поїхати куди-небудь без старших. Ти ще не зовсім доросла, а відносно дачі Фінчлі на Дванадцятому озері, то або ми поїдемо туди всі разом, або ніхто з нас не поїде.
М-с Гріфітс були більше до серця спосіб життя і манери родин, що здавна живуть у Лікурзі, хоч і не таких багатих, як усі ці недавні пришельці, і тепер вона докірливо дивилася на дочку.
Проте Белла анітрохи не була збентежена або роздратована цими зауваженнями. Вона знала матір, знала, що та страшенно любить її, пишається її красою і дуже задоволена з її успіхів у товаристві, так само як і батько: він вважав Беллу довершеністю і ніколи не міг устояти перед її посмішкою, що вона частенько використовувала.
– Не зовсім доросла, не зовсім доросла, – задьористо повторила Белла.– Ще чого! У липні мені буде вісімнадцять. Хотіла б я знати, коли ви з татом визнаєте, нарешті, що я досить доросла і не потребую няньок? Доки ви мене не будете пускати саму? Невже, якщо ви їдете куди-небудь, мені треба неодмінно їхати з вами, а якщо я захочу поїхати кудись, так і ви повинні їхати зі мною!
– Белла! – з пересторогою гукнула мати. Настала коротка мовчанка; Белла нетерпляче чекала; потім м-с Гріфітс додала – Ну, а що ж нам, по-твоєму, робити? От коли тобі мине двадцять один або двадцять два роки, – якщо ти до того часу ще не вийдеш заміж, – тоді ми подумаємо, як відпускати тебе саму. А поки що про це й говорити нема чого.
У цю хвилину Белла підняла свою гарненьку голівку і прислухалась: унизу грюкнули двері, і на сходах почулися кроки Гілберга Гріфітса, єдиного сина в сім’ї лікурзьких Гріфітсів, – обличчям і складом (але не манерами й характером) він був дуже подібний до Клайда, свого двоюрідного брата, що живе на Заході.
Це був міцний двадцятитрьохлітній юнак, пихатий і егоїстичний. Він здавався жорстокішим, ніж сестри, і далеко практичнішим. Певно, він був тямущий і енергійний у справах – галузь, до якої його сестри не відчували ані найменшого інтересу. Він був різкий і нетерплячий. Своє становище в товаристві вважав невразливим і ставився з цілковитим презирством до всього, окрім ділового успіху. І проте він дуже цікавився життям місцевого товариства, причому вважав себе і свою сім’ю найважливішою його часткою. Ніколи не забуваючи про гідність і суспільне становище своєї сім’ї, він старанно зважував кожний свій крок, кожне слово. Випадкового спостерігача звичайно вражали в ньому зарозумілість і різкість, відсутність юнацької веселості, здавалося б, властивої його вікові. І все ж він був молодий, інтересний і непоганий з себе, до того ж мав гострий язик і вмів часом вкинути якщо не блискуче, то зле і влучне слівце. В Лікурзі, завдяки становищу сім’ї і своєму власному, його вважали одним з найпринадніших женихів. Але він був настільки захоплений власною персоною, що навряд чи в його внутрішньому світі знайшлося б місце для тонкого, справжнього розуміння іншої людини.
Почувши, що він піднявся сходами і зайшов до себе, – його кімната була розташована в задній частині будинку, поруч з її кімнатою, – Белла вибігла від матері і постукала до нього.
– Гіл, можна до тебе? – гукнула вона’.
– Звичайно.
Весело посвистуючи і, очевидно, збираючись кудись, він діставав фрак.
– Ти куди збираєшся?
– Нікуди. Переодягаюся до обіду. Ввечері поїду до Вайнантів.
– Ах, Констанція, звичайно.
– Ні, не Констанція, звичайно. Звідки ти взяла?
– Ніби я не знаю!
– Облиш. Ти для цих розмов прийшла сюди?
– Зовсім ні. Ти подумай, Фінчлі збираються наступним літом збудувати дачу на Дванадцятому озері, на самому березі, поруч з Фентами, і містер Фінчлі купує для Стюарта моторний човен завдовжки тридцять футів і будує для нього сарай і солярій. От номер, га?
– Що за вислови в тебе! Невже ти не можеш відучитися від жаргону? Говориш, мов дівчисько з фабрики. Це все, чого вас у школі навчають?
– Ну, вже не тобі казати про жаргон! А ти сам? По-моєму, ти перший подаєш приклад!
– Ну, по-перше, я старший за тебе на п’ять років. По-друге, я мужчина. Краще б ти брала приклад з Майри – хіба вона коли-небудь так розмовляє?
– Ах, Майра!.. Ну, годі. Ти краще подумай, – вони збудують дачу, і влітку в них буде так весело. Хочеш, ми туди поїдемо? Ми можемо поїхати, якщо захочемо… тільки якщо тато й мама погодяться.
– Ну, не знаю, чи так уже це чудово, – відповів брат, хоч насправді його дуже зацікавила ця новина. – Чи мало місць, куди можна поїхати, крім Дванадцятого озера.
– Так, звичайно, але тільки не для тих, кого ми знаємо. Скажи, будь ласка, куди ще їдуть кращі родини з Олбені та Утіки? Сондра каже, що на Дванадцяте озеро з’їдеться все краще товариство, на західному березі будуть найкращі дачі. У всякому разі Кренстони, і Ламберти, і Гаррієти дуже скоро поїдуть туди, – додала Белла рішуче і задирливо. – На озері Грінвуд майже нікого не залишиться з нашого товариства, навіть якщо Ентоні і Ніколсони не рушать з місця.
– А хто сказав, що Кренстони переселяються туди? – із жвавою цікавістю запитав Гілберт.
– Ну, звичайно, Сондра.
– А їй хто сказав?
– Бертіна.
– Так, ці родини почали весело жити, – дивним тоном і не без заздрості зауважив Гілберт. – Скоро їм стане тісно в Лікурзі.– Він різким порухом смикнув галстук метеликом, який йому ніяк не вдавалося приладити, і злегка зморщився – комірець був тісний.
Хоч Гілберт і ввійшов недавно в діло свого батька як головний контролер над виробництвом, а незабаром розраховував стати на чолі всього підприємства, він все ж заздрив молодому Гренту Крен-стону, своєму одноліткові, юнакові дуже гарному і привабливому зовні, який був набагато сміливіший у поводженні з дівчатами і мав у них великий успіх. Молодий Кренстон, як видно, вважав, що допомогу батькові на підприємстві можна чудово поєднувати з деякою часткою світських розваг, – Гілберт не був згодний з цим. Власне, молодий Гріфітс, коли б міг, охоче обвинуватив би молодого Кренстона в розбещеності, але той досі не виходив за межі розсудливості. І “Кренстонівська компанія плетених виробів” явно висувалася в одне з провідних промислових підприємств Лікурга.
– Так, – додав Гілберт помовчавши, – вони надто швидко розширюють справу, я б на їх місці поводився обережніше. Кінець кінцем вони не найбагатші люди на світі.
При цьому він подумав, що Кренстони не схожі на нього і на його батьків: вони справді сміливіші, хоч, може, і не більше женуться за успіхом у товаристві. Він заздрив їм.
– І знаєш, – захоплено заявила Белла, – Фінчлі ще влаштовують над сараєм, де стоятиме яхта, веранду з паркетною підлогою для танців. І Сондра каже, що Стюарт хотів би, щоб ти цього літа погостював у них якнайдовше.
– Та невже? – сказав Гілберт саркастично і з деякою заздрістю. – Вірніше сказати, він сподівається, що це ти погостюєш у них якнайдовше. Я буду зайнятий усе літо.
– Нічого такого він не говорив. І потім нічого з нами не станеться, якщо ми туди з’їздимо. В Грінвуді, як я розумію, гарного буде мало. Там залишаться самі мокрі курки!
– Ось як! Мамі буде дуже приємно це чути.
– А ти, звичайно, скажеш їй?
– Ні, не скажу. Тільки я не думаю, щоб ми так відразу взяли й поїхали за Кренстонами і Фінчлі на Дванадцяте озеро, принаймні тепер. Але ти можеш погостювати у них, якщо тобі так хочеться і якщо тато дозволить.
У цю хвилину внизу знову пролунав стукіт вхідних дверей, і Белла, забувши про суперечку з братом, побігла зустрічати батька.
РОЗДІЛ II
Родоначальник лікурзької парості Гріфітсів був на вигляд значно примітнішим, ніж батько родини Гріфітсів у Канзас-Сіті. На противагу своєму куцому і незграбному братові з місії “Врата уповання”, якого він не бачив років тридцять, Семюел Гріфітс був вищий від середнього зросту, міцний і стрункий, з проникливим поглядом, різкими манерами і мовою. Давно вже він звик вважати себе людиною неабиякої проникливості і видатних ділових якостей – це стверджувалося досягнутими ним результатами – і часом бував нетерпимий до тих, кого не можна було назвати незвичайними людьми. Він не був брутальний або неприємний у поводженні, але завжди намагався додержувати спокійного і холодного вигляду.
І, виправдуючи цю свою манеру поводитися, він говорив собі, що просто оцінює себе так, як усі навколишні оцінюють його і тих, хто, подібно до нього, має визначний успіх у житті.
Семюел Гріфітс переселився в Лікург років двадцять п’ять тому з невеликим капіталом і з вирішенням вкласти його в нове підприємство– фабрику комірців; результати перевершили найсміливіші його сподівання і, природно, він пишався з цього. Тепер, через двадцять п’ять років, йому належав, безперечно, один з найкращих і з смаком збудованих особняків у Лікурзі. Гріфітси посідали видне місце серед тутешньої аристократії, вони були якщо не з найстаріших, то в усякому разі однією з найконсервативніших, найповажніших, що домоглись великого успіху, родин у Лікурзі. Старша дочка Семюела Гріфітса, як відомо, трималася відособлено, але двоє молодших його дітей відігравали значну роль у товаристві багатої і веселої лікурзької молоді, і до цього часу не траплялося нічого такого, що могло б похитнути або затьмарити його престиж.
У цей день, повернувшись додому з Чікаго, де йому пощастило укласти кілька угод, що забезпечували благополуччя і процвітання фабрики принаймні на рік, Семюел Гріфітс був настроєний дуже благодушно і дуже вдоволений з себе й усього світу. Ніщо не затьмарило його подорожі. Під час його відсутності справи на фабриці йшли не гірше, ніж при ньому. Замовлень було багато.
Увійшовши в дім, він кинув на підлогу важкий саквояж, скинув модне пальто і, обернувшись, побачив, як і сподівався, Беллу, що бігла йому назустріч. Зрозуміло, вона була його улюбленицею. Він вважав її чарівною, незрівнянною, своєрідним витвором мистецтва, найкращим, що подарувало йому життя: юність, здоров’я, веселість, розум і любов – усе втілювалося в образі вродливої дочки.
– Це ти, татусю? – ніжно і радісно гукнула Белла.
– Так, неначеб я, а не хтось інший! Ну, як поживає моя донечка?
Він розкрив обійми, і Белла кинулася йому на шию.
– Що за славна, міцна, здорова дівчинка! – проголосив він після ніжного поцілунку. – А як поводила себе погана дівчинка, поки мене не було вдома? Тільки кажи правду!
– О, татусю, я була слухняною. Спитай, кого хочеш. Поводилась якнайкраще.
– А як мама?
– Вона здорова, татусю! Вона у себе наверху. Напевно, вона не чула, коли ти увійшов.
– А Майра? Вона вже повернулася з Олбені?
– Так. Вона у себе. Я зараз чула, як вона грала. Я сама щойно прийшла.
– Ай, ай! Знову бігала по гостях. Знаю я тебе.
Він весело погрозив їй пальцем, а вона вже повисла у нього на руці і, намагаючись ступати в ногу з ним, стала підніматися сходами.
– І зовсім я нікуди не бігаю, – лукаво і ласкаво воркувала Белла. – Ти до мене просто чіпляєшся, татусю! Я тільки на хвилинку забігла до Сондри. І знаєш, Фінчлі більше не поїдуть на літо в Грінвуд. Вони збираються будувати велику красиву дачу на самому березі Дванадцятого озера. І містер Фінчлі купить Стюарту великого моторного човна. Вони житимуть там усе літо, з травня до жовтня. І Кренстони, певно, теж.
М-р Гріфітс, який давно вже звик до хитрощів своєї молодшої дочки, був не так зацікавлений у цю хвилину тим, в чому його хотіла умовити Белла, – що Дванадцяте озеро стало більш модним місцем, ніж Грінвуд, – як тим, що Фінчлі можуть дозволити собі таку велику і несподівану витрату тільки заради світських розваг.
Нічого не відповідаючи Беллі, він піднявся сходами і ввійшов ‘ у кімнату дружини. Він поцілував м-с Гріфітс, зазирнув доМайри, яка підійшла до дверей, щоб поцілувати його, і заговорив про свою вдалу подорож. З того, як він привітався з дружиною і дочкою, було видно, що подружжя живе в цілковитій згоді і взаєморозумінні і що хоч батькові, може, не зовсім до серця характер і погляди старшої дочки, все ж він і на неї поширює щедроти своєї ніжної прихильності.
Поки подружжя розмовляло, з’явилася м-с Трюсдейл і повідомила, що обід подано, і в той же час увійшов Гілберт, який уже встиг переодягнутися.
– Послухай, тату, – сказав він, – я хотів завтра вранці поговорити з тобою про одне цікаве питання. Можна?
– Авжеж. Я буду на фабриці. Приходь на дванадцяту.
– Ходімо вниз, обід прохолоне, – суворо нагадала м-с Гріфітс, і Гілберт одразу попрямував до сходів.
За ним рушив м-р Гріфітс під руку з Беллою і, нарешті, м-с Гріфітс і Майра, яка щойно вийшла з своєї кімнати.
Тільки-но всі сіли за стіл, як почалася жвава розмова на злободенні теми лікурзького життя. Головним джерелом усіляких пліток була Белла: вона збирала їх у школі Снедекер, куди всі світські новини просочувалися з дивовижною швидкістю; і тепер вона раптом оголосила:
– Послухай, мамо, що я розповім про Розету Ніколсон. Це племінниця місіс Дістон Ніколсон, вона приїжджала сюди минулого літа з Олбені, пам’ятаєш? Вона ще приходила на наше шкільне свято… така, з жовтим волоссям і розкосими голубими очима. У батька її великий оптовий бакалійний магазин в Олбені. Ну, так от вона заручена з Гербертом Тікхемом з Утіки. Знаєш, той, що минулого літа гостював у місіс Ламберт. Ти не пам’ятаєш його, а я пам’ятаю. Такий високий, темноволосий і трошки незграбний. Страшенно блідий, але дуже гарний – просто герой з кіної
– От, зверніть увагу, місіс Гріфітс, – уїдливо і насмішкувато вставив Гілберт. – Представниці Зразкової школи сестер Снедекер іноді потай бігають у кіно, щоб відсвіжити свої знання про героїв.
Але тут заговорив Гріфітс-старший.
– У Чікаго зі мною трапився цікавий випадок, – сказав він. – Я думаю, це вам усім буде інтересно.
Два дні тому в Чікаго він несподівано зустрівся з юнаком, як виявилося, з старшим сином його молодшого брата Ейси; зараз м-р Гріфітс збирався розповісти про цю зустріч і про рішення, яке він прийняв у зв’язку з нею.
– А що таке, тату? Розкажи швидше! – зразу ж почала квапити Белла.
– Викладай свої великі новини, – додав Гілберт: він знав, що батько дуже прихильний до нього, і тому сам завжди тримався з ним вільно і по-панібратському.
– Ну, так от, – почав м-р Гріфітс. – У Чікаго я спинився в клубі “Юніон Ліг” і там зустрів одного молодого чоловіка, нашого родича; це ваш двоюрідний брат, діти, – старший син мого брата Ейси, який тепер живе у Денвері. Я не бачив його вже років тридцять і нічого не чув про нього… – Він замовк, замислившись, наче в нерішучості.
– Це той, що десь проповідником? – запитала Белла, глянувши на батька.
– Так, той самий. В усякому разі, наскільки я знаю, він був проповідником деякий час, після того як пішов з дому. Але його син сказав мені, що тепер він кинув це. У нього якась справа в Денвері, готель неначебто.
– А який у нього син? – запитала Белла.
їй були знайомі тільки ті чепуристі, зовні статечні юнаки і чоловіки, з якими їй дозволяли зустрічатися її становище в суспільстві і батьківський нагляд, і тому новий родич, син власника готелю десь на Заході, дуже зацікавив її.
– Двоюрідний брат? А скільки йому років? – вставив Гілберт; його цікавило, що являє собою цей родич, які його становище і здібності.
– По-моєму, він дуже інтересний молодий чоловік, – продовжував м-р Гріфітс не зовсім упевнено, бо, власне, досі не склав собі певної думки про Клайда. – У нього дуже приваблива зовнішність, добрі манери; він приблизно твого віку, Гіл, і схожий на тебе, дуже схожий: ті самі очі, рот, підборіддя. – Гріфітс уважно подивився на сина. – Він дещо вищий за тебе і, здається, трохи худіший, хоч я не зовсім упевнений в цьому.
Думка про двоюрідного брата, який схожий на нього, носить те саме прізвище і, можливо, має ті самі достоїнства, була мало приємна Гілбертові. До цього часу тут, у Лікурзі, він був добре відомий, як єдиний син, майбутній глава фірми і спадкоємець щонайменше третини всього батьківського майна. І раптом тепер у товаристві довідаються, що в нього є родич, двоюрідний брат, такого ж віку і навіть схожий на нього… Гілберта пересмикнуло при самій думці про це.
Він тут же вирішив (психічна реакція, якої він сам не розумів і з якою не міг справитися), що цей двоюрідний брат йому не подобається і ніколи не сподобається.
– Чим же він займається? – уривчасто і досить кислим тоном запитав Гілберт, хоч і намагався приховати своє роздратування.
– Ну, становище його не з принадних, треба сказати, – з усмішкою відповів Семюел Гріфітс. – Він тепер усього-на-всього розсильний в клубі “Юніон Ліг” у Чікаго, але справляє враження дуже приємного і вихованого юнака. Мені він дуже сподобався. Він сказав, що там він не має ніякої можливості висунутися і що йому хотілося б попрацювати на такому місці, де можна чогось навчитися і вийти в люди. Я запропонував йому приїхати сюди. Хай спробує щастя, якщо хоче. Ми могли б дещо зробити для нього. Принаймні дати йому змогу показати, на що він здатний.
М-р Гріфітс не мав наміру одразу розповісти, що так близько взяв до серця долю племінника: він хотів почекати якийсь час, обміркувати свій план з дружиною і сином. Але йому здалося, що трапилася зручна нагода заговорити про це, і він був радий, що так вийшло: схожість Клайда з Гілбертом вразила його, і йому захотілося трохи допомогти племінникові.
Гілберт вислухав усе це з роздратуванням і прикрістю; м-с Гріфітс завжди була на боці сина і воліла б, щоб поруч з ним не було ні єдинокровних, ні будь-яких інших суперників; але Майра і Белла дуже зацікавилися планами батька. Отже, у них є двоюрідний брат, теж Гріфітс, гарний, одних років з Гілбертом, і до того ж, за словами батька, симпатичний і з хорошими манерами. І Майрі, і Беллі це сподобалося. Але м-с Гріфітс помітила, як засмутилося обличчя Гілберта, і тому не дуже зраділа. Гілбертові буде неприємна поява цього двоюрідного брата; але з поваги до авторитету і розсудливості свого чоловіка вона поки що промовчала. Зате Белла не могла мовчати.
– Ти даси йому місце на фабриці, татусю? – гукнула вона. – Ой, як цікаво! Сподіваюсь, він вродливіший за інших наших двоюрідних братів.
– Белла! – з докором сказала м-с Гріфітс, а Майра багатозначно посміхнулась, згадавши, як кілька років тому їх відвідали незграбні дядько і двоюрідний брат з Вермонта.
Тимчасом Гілберт, дуже розсерджений, у думці повстав проти всієї цієї вигадки. Він просто не міг зрозуміти батька.
– Зрозуміло, ми ніколи не відмовляли тим, хто хотів би працювати на фабриці і вивчати нашу справу, – сказав він різко.
– Ні, відмовляли, – заперечив батько, – та тільки не двоюрідним братам і не племінникам. Крім того, він, по-моєму, зовсім не дурень, у нього є честолюбство. Що поганого, коли ми дамо нашому родичеві можливість приїхати сюди і показати, на що він здатний. Не розумію, чому б нам не взяти його на службу, як і будь-кого іншого.
– А я знаю, Гілу не хочеться, щоб у Лікурзі з’явився другий молодий Гріфітс, та ще схожий на нього! – лукаво і не без єхидства сказала Белла, намагаючись відплатити братові за його повсякчасні критичні зауваження на її адресу.
– Яка нісенітниця! – роздратовано фиркнув Гілберт. – Хоча б раз у житті сказала що-небудь розумне. Чи не однаково мені, яке його прізвище, і схожий він на” мене чи ні.
Він був дуже злий.
– Гілберт! – з докором сказала м-с Гріфітс. – Як ти говориш з сестрою!
– Ну, я не буду нічого робити для цього молодого чоловіка, якщо через нього розпалюються такі пристрасті,– сказав Гріфітс-старший. – Але його батько ніколи не був практичною людиною, і я маю сумнів, щоб Клайд мав коли-небудь можливість вийти в люди. (Гілберта пересмикнуло, коли батько так по-дружньому і фамільярно назвав двоюрідного брата на ім’я.) Я запропонував йому перебратися сюди просто тому, що хотів допомогти йому зробити перший крок. Не маю уявлення, чи вийдуть з нього люди. Може, він зуміє працювати, а може й ні. Якщо ні…– і він зробив жест рукою, немов бажаючи сказати: “Якщо ні, ми, зрозуміло, здихаємось його”.
– Що ж, по-моєму, це дуже великодушно з твого боку, – люб’язно і дипломатично зауважила м-с Гріфітс. – Сподіваюся, він витримає іспит.
– І ще от що, – багатозначно додав м-р Гріфітс. – Я зовсім не хочу, щоб до цього молодого чоловіка, доки він служитиме у мене на фабриці, ставилися інакше, ніж до всіх службовців, тільки тому, що він мій племінник. Він переїжджає сюди для роботи, а не для розваги. І доки він проходитиме іспит, вам нема чого зав’язувати з ним світські взаємини, – ні в якому разі. Мені здається, він не з нав’язливих і не уявлятиме, що ми тут приймемо його як рівного. Це було б безглуздо. Пізніше, якщо він доведе, що справді вартий того, що здатний сам подбати про себе, знає своє місце і не вискакує наперед, і якщо кому-небудь з вас захочеться проявити до нього трошки уваги, – ну що ж, тоді побачимо… але не раніше!
Тимчасом служниця Аманда, помічниця м-с Трюсдейл, прибрала з столу рештки обіду і подала десерт. М-р Гріфітс рідко їв солодке і” звичайно, якщо не було сторонніх, переглядав у цей час біржові і банківські бюлетені, що зберігалися у нього в маленькій конторці в бібліотеці; так і сьогодні – він відсунув стілець, устав і, попросивши пробачення в дружини і дітей, пішов до бібліотеки, яка містилася поруч, з їдальнею. Усі взялися до десерту.
– Хотіла б я подивитися, який він, цей двоюрідний брат, – сказала Майра. – А ти, мамо?
– Я так само. Сподіваюся, він постарається виправдати довіру вашого батька. Було б недобре з його боку, коли б він не зробив цього.
– Я все ж таки не розумію, – зауважив Гілберт, – навіщо нам виписувати іще людей, коли ми ледве можемо дати роботу своїм, тутешнім. І потім, уявіть, які тут підуть розмови, коли всі довідаються, що наш двоюрідний брат до приїзду сюди був усього-на-всього розсильним.
– Але як про це довідаються? – сказала Майра.
– Як довідаються? А як ми можемо завадити йому розповідати про себе? Тоді доведеться спеціально попередити його. І потім сюди може приїхати хто-небудь, хто бачив його там. – В очах Гілберта спалахнув лихий вогник. – А втім, я сподіваюся, що він не буде базікати. Це, звичайно, не дало б нам тут нічого доброго.
– А я сподіваюся, що він не такий нудний, як сини дядька Аллена. По-моєму, це найнеінтересніші молоді люди в світі.
– Белла, – знову спинила її м-с Гріфітс.
РОЗДІЛ III
Клайд, якого Семюел Гріфітс зустрів у чікагському клубі “Юніон Ліг”, був уже не тим юнаком, що втік з Канзас-Сіті три роки тому. Йому тепер минуло двадцять років: він став вищий, міцніший, хоч навряд чи набагато сильніший, і, звичайно, набув чималого життєвого досвіду. Після того як він залишив дім і службу в Канзас-Сіті, йому довелося зіткнутися з багатьма життєвими труднощами: він зазнав, що значить виконувати важку принизливу працю, шукати притулку в жалюгідних кутках, не мати ані близьких, ні друзів і самому прокладати собі шлях у житті. І поступово в ньому розвинулася значна впевненість у собі, вкрадливість і такт, на які три роки тому ніхто не вважав би його здатним. Він тепер одягався зовсім не так елегантно, як за часів роботи в “Грін-Девідсон”, зате в нього виробилось благородство манер, яке справляло добре враження, хоч і не впадало відразу в очі. Але головне, – і це особливо відрізняло його від Клайда минулих днів, який утік з Канзас-Сіті в товарному вагоні,– він став набагато обережніший і стриманіший. Бо відтоді, як він утік з Канзас-Сіті і повинен був вдаватися до всіляких хитрощів, щоб проіснувати, він зрозумів, що його майбутнє залежить тільки від нього самого. Його рідні – в цьому він остаточно переконався – нічим не могли допомогти йому. Всі вони –* і мати, і батько, і Еста, – були надто непрактичні і надто бідні.
Але в той же час, незважаючи на все їхнє скрутне становище, його тепер вабило до них, особливо до матері, і до всього давнього домашнього життя, яке було звичне йому з дитинства, – до брата, до сестер, навіть до Ести; тепер він добре розумів, що вона, як і він сам, стала жертвою обставин, що не залежали від її волі. Часто він з нестерпним болем згадував про минуле: як він поводився з матір’ю, як несподівано урвалась його кар’єра в Канзас-Сіті, якого удару завдала йому втрата Гортензії Брігс… Скільки важкого зазнав він з того часу і скільки горя, мабуть, завдав матері та Есті.
Через два дні після своєї втечі з Канзас-Сіті він добився до Сент-Луїса; напівдорозі два кондуктори викрили його схованку в товарному вагоні, і сірого зимового ранку він опинився на снігу, за сто миль від Канзас-Сіті, побитий, приголомшений падінням; кондуктори полегшили його ношу, забравши годинник і тепле пальто. У Сент-Луїсі він побачив номер канзаської газети “Стар”, і тут він довідався, що його найгірші побоювання справдилися. Газета присвячувала півтора стовпця на першій сторінці під великим заголовком докладному описові пригоди: убито одинадцятилітню дівчинку, дочку заможних, добре відомих у Канзасі батьків (її було збито з ніг, вона потрапила під колеса і за годину померла); Спарсер і міс Сайп перебувають у госпіталі під арештом; біля них, очікуючи їхнього одужання, чергує поліцай; розкішний автомобіль серйозно пошкоджено, батько Спарсера, який служив у власника машини, розгніваний і в одчаї через навіжену і явно злочинну синову поведінку.
Гірше того: нещасний Спарсер, якого вже обвинувачують у крадіжці та вбивстві, бажаючи, без сумніву, применшити свою провину в цій катастрофі, не тільки розкрив імена всіх учасників поїздки і дав адресу готелю, де служили молоді люди, а й заявив, що всі вони однаково з ним винуваті в тому, що сталося, бо вони примушували його, всупереч його бажанню, їхати швидше, – цілком справедливе обвинувачення, як знав Клайд. А в готелі м-р Скуайрс повідомив поліцію і газети про імена батьків усіх, хто служив у нього, і їхні домашні адреси.
Це було найтяжчим ударом. Далі хвилююче описувалось, як були вражені всі рідні, довідавшись про їхній вчинок.
М-с Ретерер, мати Тома, розплакалася і заявила, що її син – добрий хлопчик і, звичайно, не хотів зробити нічого поганого, вона певна цього. А м-с Хегланд – літня жінка, любляча мати Оскара, – сказала, що її син – найчесніший і найблагородніший юнак у світі і що його, мабуть, напоїли.
А в домі Гріфітсів, як описувала “Стар”, мати стояла бліда, Дуже злякана, схвильована, ламаючи руки, і, здавалося, не розуміла, Що все це означає: вона не хотіла вірити, що її син брав участь у Цій прогулянці; сталося якесь непорозуміння, твердила вона, син, звичайно, скоро повернеться і все пояснить.
Але Клайд не повернувся. І більше він нічого не чув про цю справу, бо з остраху і перед поліцією, і перед самою матір’ю (він боявся її скорботних очей, сповнених одчаю), він кілька місяців не писав додому. Потім один раз написав, повідомив, що живий та здоровий і просить матір не турбуватися про нього, але не назвав ні свого імені, ні адреси.
Він переїжджав з місця на місце, шукаючи роботи: був у Сент-Луїсі, в Пеорії, Чікаго, Мілуокі. Він мив посуд у ресторані, продавав содову воду в маленькій занедбаній аптеці, пробував працювати прикажчиком у магазині взуття і в бакалійній крамниці, словом, хапався за що трапилось, але все невдало: або йому давали розрахунок, аби він сам кидав роботу, бо вона йому не подобалася. Якось він відклав з своїх заробітків і послав матері десять доларів, і вдруге– ще п’ять. Років через півтора він вирішив, що розшуки його, напевно, припинилися і про його участь у злочині забули або визнали не настільки значною, щоб продовжувати переслідування. І коли йому пощастило в Чікаго дістати непоганий заробіток (він працював кучером фургона’, що приставляв додому товари, і це давало йому п’ятнадцять доларів на тиждень), він зважився написати матері: тепер він міг сказати їй, що в нього пристойне місце і що він давно вже поводиться добре, хоч і приховує справжнє своє ім’я. В цей час він наймав ліжко в західній частині міста на Поліна-стріт, і ось тоді ж він і написав матері такого листа:
“Люба мамо!
Не знаю, чи живете ви ще в Канзас-Сіті. Напиши мені, будь ласка, де ви і як живете. Мені дуже хочеться довідатися все про вас і розповісти про себе. Слово честі, мамо, я з радістю писатиму тобі, якщо тільки ти хочеш. Тут я такий самітний. Але ти все-таки будь обережна’ і нікому не кажи, де я. З цього можуть вийти великі неприємності, а я так старався почати нове життя і тепер тільки-но влаштувався. Повір мені, я нічого поганого не зробив, справді, нічого, що б там не говорили газети, – я тільки поїхав разом з усіма. Але я боявся, що мене покарають за те, чого я не робив. Я просто не міг тоді повернутися додому. Я зовсім не винуватий, але я боявся, що саме подумаєте ви з батьком. Мене запросили, і я поїхав, але він сказав, що я просив його взяти машину і підганяв по дорозі назад, – це неправда. Він сам узяв машину і запросив усіх нас. Може, ми всі винуваті, що збили цю дівчинку, але ж ми не хотіли цього. Це трапилося випадково. І мені страшенно шкода, що так сталося. Скільки горя я тобі завдав! І саме тоді, коли тобі так була потрібна моя допомога! Просто жах! Але я все-таки сподіваюся, що ти простиш мені, мамо, – правда?
Я дуже хочу знати, як ви всі живете. Як Еста, Джулія, Френк, батько? Де ви і що робите? Ти ж знаєш, як я люблю тебе, мамо. Тепер я дечого навчився і краще все розумію. Я хотів би здобути якесь становище в житті. Сподіваюся, що мені пощастить. У мене тепер досить непогане місце, правда, не таке, як у Канзас-Сіті, та все-таки цілком пристойне, хоч і в іншому роді. Але я хочу домогтися чого-небудь кращого. Тільки я постараюся більше не працювати в готелях. Це не підхоже діло для таких, як я. По-моєму, не варто забиратися так високо. Бачиш, я тепер порозумнішав. Там, де я служу, мною задоволені, але я хочу досягнути кращого становища. Крім того, заробляю я не так багато, – вистачає тільки на необхідне: кімната, харчі, одяг. Але я все-таки стараюся потрошки відкладати, бо хочу знайти собі яке-небудь підхоже заняття, щоб можна було чого-небудь навчитися. В наш час кожна людина повинна мати свою спеціальність, тепер я це розумію.
Напиши мені, мамо, про все, я дуже хочу знати, як ви всі живете і що робите. Перекажи привітання Френку, Джулії, батькові та Есті, якщо всі вони ще живуть з тобою. Я люблю тебе по-старому і сподіваюся, що ти все-таки теж любиш мене. Правда? Я не підписуюсь справжнім ім’ям, бо це, може, ще рисковано (я не користувався ним з того часу, як виїхав із Канзас-Сіті). Підписуюсь іншим ім’ям, але сподіваюся, що дуже скоро зможу відмовитися від нього і знову носити справжнє прізвище. Хотів би зробити це тепер, але поки що боюся. Якщо захочеш написати мені, адресуй листи Гаррі Тенету, до запитання, Чікаго.
Буду чекати скорої відповіді. Підписуюся так, щоб не заподіяти ні вам, ні собі ще нових неприємностей, розумієш? Але як тільки буду цілком певний, що з тією історією покінчено, я, звичайно, знову візьму своє справжнє ім’я.
Твій люблячий син”.
Замість підпису він провів риску, написав під нею “ти знаєш” і послав листа.
І тому що мати, не знаючи, де він знаходиться, безперестану турбувалася про нього, він дуже скоро одержав відповідь; на конверті був поштовий штемпель Денвера, це дуже здивувало Клайда, бо він думав, що сім’я все ще живе в Канзас-Сіті.
“Дорогий сину!
Я була дуже здивована і обрадувана, коли одержала листа від мого хлопчика і довідалася, що він живий і здоровий. Я весь час сподівалася і молилася, щоб ти знову повернувся на шлях доброчесності– єдиний шлях, який може привести до успіху і щастя, і щоб господь дозволив мені одержати звістку про тебе і довідатися, ЩО ти живий і здоровий і працюєш чесно. І от бог почув мої молитви. Я знала, що він почує. Хай буде благословенне його святе ім’я!
Я не осуджую тебе за те страшне нещастя, яке спіткало тебе, і за ті страждання й ганьбу, які ти стягнув на себе і на всіх нас, бо я добре знаю, як диявол спокушає і переслідує всіх нас, смертних, і особливо таке дитя, як ти. Коли б ти знав, мій сину, як треба стерегтися, щоб уникнути тенет диявола! Адже поперед тебе простягається довгий шлях. Чи будеш ти завжди пильний і чи постараєшся залишатися вірним ученню нашого спасителя, яке я намагалася втілити в розумі й серцях моїх любих дітей? Чи зупинишся ти і чи прислухаєшся до голосу нашого господа, який завжди з
нами і спрямовує наші стопи по кам’янистому шляху, що веде в царство небесне, більш прекрасне, ніж ми в нашому земному житті можемо собі уявити? Обіцяй мені, дитя моє, що ти твердо додержуватимеш напучення, набутого тобою в дитинстві, і завжди пам’ятатимеш, що сила – в справедливості, і ніколи, ніколи, мій хлопчику, не доторкайся до вина, хто б тобі його не пропонував. Ось де диявол панує в усій своїй славі і завжди ладен взяти верх над слабким. Пам’ятай завжди те, що я тобі так часто говорила: “Вино – обманщик, пити – значить впасти в безумство, хто піддається обманові–той не мудрий”. Моя найпалкіша молитва тепер проте, щоб ці слова лунали у вухах твоїх кожного разу, як тебе знайде спокуса, бо я переконана, що саме вино було справжньою причиною того страшного нещастя.
Я багато перестраждала тоді через тебе, Клайд, і все це сталося саме тоді, коли мені довелося витерпіти таке страшне випробування через Есту. Я мало не втратила її. Вона була така слабка. Бідна дитина, вона дорого заплатила за свій гріх! Нам довелося наробити боргів і потім довго працювати, щоб сплатити їх. Але тепер ми, нарешті, розплатилися, і наші справи вже не такі погані, як раніше.
Як бачиш, ми тепер у Денвері. У нас тут власна місія: вона міститься у великому будинку, так що всім нам вистачає місця, і ми ще здаємо внайми кілька кімнат, – цим завідує Еста. До речі, вона тепер місіс Ніксон. У неї чудовий хлопчик, він дуже нагадує нам з батьком тебе, коли ти був дитиною. Дивлячись на його пустощі, ми так часто згадуємо тебе, що нам навіть здається, начеб ти знову став маленьким і повернувся до нас. І це нас трохи втішає.
Френк і Джулія дуже виросли і стали справжніми моїми помічниками. Френк розносить газети і дещо заробляє – це теж допомога. Еста хоче, щоб вони обоє, доки в нас вистачить сили, продовжували вчитися в школі.
Батько не зовсім здоровий, та це зрозуміло: адже він уже не молодий. Все-таки він робить усе, що може.
Я дуже рада, Клайд, що ти так прагнеш вийти в люди. Вчора ввечері ми з батьком знову говорили про твого дядька Семюела Гріфітса з Лікурга: він дуже багатий, і коли б ти написав йому і попросив його взяти тебе в своє діло, щоб ти навчився чого-небудь, я думаю, він зробив би це для тебе. Сумніваюся, щоб він відмовив. Адже ти, кінець кінцем, його рідний племінник. Ти знаєш, у нього велика фабрика комірців у Лікурзі, і кажуть, що він дуже багата людина. Чому б тобі не написати йому? Мені здається, він знайде тобі місце, і тоді в тебе будуть якісь перспективи в роботі. Якщо ти йому напишеш, дай мені знати, що саме він тобі відповість.
Я хочу, щоб ти частіше повідомляв про себе, Клайд. Будь ласка, пиши про себе і своє життя. Я буду чекати. Ми всі, звичайно, як і раніше, любимо тебе і завжди готові допомагати тобі нашими порадами. Від усієї душі бажаємо тобі успіху і бажаємо також, щоб ти був хорошим хлопчиком і жив чистим і праведним життям. Па-м’ятай, дитийо моя: яка користь людині, якщо вона весь світ придбає, а душу свою занапастить.
Пиши мені, Клайд, і не забувай, що любов твоєї матері завжди з тобою, вона керує тобою і настановляє на шлях правдивий в ім’я господнє.
Любляча тебе мати”.
От як сталося, що Клайд почав думати про дядька Семюела і його фабрику задовго до зустрічі з ним. У той же час Клайд відчув величезне полегшення, довідавшись, що його батьки вже не знають такої важкої нужди, в якій він залишив їх, і живуть благополучно: очевидно, ця нова місія зв’язана з чимось вроді готелю або в усякому разі мебльованих кімнат.
Минуло два місяці відтоді, як він одержав від матері першого листа, і майже щодня говорив собі, що мусить негайно щось починати. І ось одного разу йому треба було доставити з магазина, де він служив, пакунок з галстуками і носовими хустками якомусь приїжджому, що спинився в клубі “Юніон Ліг” на бульварі Джексона. Увійшовши в клуб, Клайд раптом зіткнувся не з ким іншим, як з Ретерером, одягненим у форму службовця клубу: його обов’язком було давати довідки тим, хто заходив, і приймати багаж. У першу мить ні один з них навіть не зміркував, хто перед ним. Першим отямився Ретерер.
– Клайд! – гукнув він, схопивши товариша за руку, і додав радісно, але все ж через обережність знизивши голос: –Чорт! От так зустріч! Клади пакунок сюди. Звідки ти взявся?
І Клайд, так само схвильований, крикнув:
– От так штука! Та це ж Том! Як справи? Ти тут працюєш?
Ретерер, так само як і Клайд, позабувши в цю хвилину сумну таємницю, що зв’язувала їх, відповів:
– Так, звичайно, певніше певного. Я вже майже рік тут.
Але він зразу ж смикнув Клайда за руку, немовби закликаючи до мовчанки, і поквапливо відвів убік, щоб їх не чув хлопчик, з яким Ретерер говорив, коли Клайд увійшов.
– Шш… тихше! – продовжував він. – Я працюю тут під своїм прізвищем, але ніхто не повинен знати, що я з Канзас-Сіті, розумієш? Усі думають, що я з Клівленда.
Він ще раз по-дружньому потиснув Клайдові руку і оглянув його з голови до ніг. І Клайд, так само схвильований, сказав:
– Так, звичайно. Розумію. Це правильно. Я радий, що ти впізнав мене. А мене тепер звуть Тенет. Гаррі Тенет, не забудь.
І обидва сяяли від радощів, згадуючи минуле.
Але тут Ретерер помітив, що на Клайдові формений одяг службовця по доставці товарів.
– Розвозиш товари додому? – спитав він. – От кумедно! Клайд – кучер фургона! Подумати тільки! Ні, це мене просто приголомшило. Заради чого ти за це взявся?
Проте він зразу зрозумів з обличчя Клайда, наскільки тому неприємна розмова про його теперішнє становище, а коли Клайд коротко відповів: “У мене в самого душа не лежить до цієї роботи”, Ретерер додав:
– Послухай, нам треба зустрітися і побалакати як слід. Де ти живеш? (Клайд дав свою адресу.) От і добре. Я звільняюся о шостій годині і зайду до тебе, коли ти закінчиш роботу. Або ось що… давай краще зустрінемося в кафе “Енрічі” на Рендолф-стріт. Добре? Скажемо, о сьомій годині. Я звільнюся о шостій і можу бути там на сьому, якщо тільки тобі зручно.
Клайд весело кивнув на знак згоди, він був просто захоплений зустріччю з Ретерером.
Сівши на козли свого фургона, він продовжував розвозити товари, але весь час до закінчення роботи думав тільки про побачення, яке має відбутися. О-пів на шосту він поквапився до конюшні, а потім до себе додому, в дешеві мебльовані кімнати з пансіоном, у західній частині міста; переодягнувшись у вихідний костюм, він швидко пішов до “Енрічі”. Не простояв він на розі й хвилини, як з’явився Ретерер, веселий, по-дружньому привітний і одягнений краще, ніж перед цим.
– Ну, до чого ж я радий бачити тебе, старий, – почав він. – Знаєш, з того часу як я втік з Канзас-Сіті, я зустрічаю тебе першого з усієї нашої компанії. От як! Сестра писала мені, що ніхто нічого не знав тоді ні про Хігбі, ні про Хегланда, ні про тебе. А цього Спарсера засадили на рік, чув? Кепсько, правда? І більше не за те, що задавив дівчинку, а за те, що взяв чужу машину і їздив, не маючи шоферських прав, і не зупинився на свисток полісмена. От за що його й запроторили. І знаєш, – тут Ретерер багатозначно знизив голос, – нам усім було б те саме, якби нас зловили. Ну і боявся ж я! А як тікав! Тільки п’яти виблискували! – І він знову засміявся, цього разу трохи істеричним сміхом. – А як ми кинули його з цим дівчиськом у машині, подумати тільки! Кепсько, га? Але що тут було робити? Не варто ж було всім попасти в лапи поліції, адже так? Як же її звали… Ага, Лора Сайп. А ти ушився так швидко, що я й не помітив. І це твоє дівчисько, Брігс – теж. Ти її проводжав, чи що?
Клайд хитнув головою.
– Ні, я її не проводжав, – признався він.
– Куди ж ти подівся? – спитав Ретерер.
Клайд пояснив. І після того як він докладно розповів про всі свої мандри, Ретерер знову заговорив:
– Отже, ти знаєш, що малятко Брігс відразу після того випадку чкурнула з одним хлопцем у Нью-Йорк? З якимось продавцем з тютюнової крамниці, мені Луїза казала. Вона бачила це дівчисько перед від’їздом, у новому хутряному жакеті, ну і взагалі. (Клайд болісно зморщився.) Ну і дурень же ти був, що бігав за нею! Вона зовсім не думала про тебе, та й взагалі ні про кого. А ти, по-моєму, дуже вклепався в неї, вірно?
Він зробив кумедну гримасу і штовхнув Клайда в бік, піддражнюючи його за старою звичкою.
Потім Ретерер розповів про себе: його історія була не така багата пригодами, і, на відміну від Клайдової історії, тут мова йшла менш про хвилювання й тривоги, а більше про завзяту мужність, про віру; в своє щастя і здібності. Кінець кінцем він “підчепив” свою теперішню роботу, тому що, як він висловився, в Чікаго завжди можна спіймати що-небудь.
Так він і живе тут, – “зовсім смирно, звичайно”, – зате ніхто нічого не може закинути йому.
І зразу ж він почав пояснювати, що саме тепер у клубі “Юніон Ліг” немає місць, але якщо Клайд хоче, він поговорить з містером Хейлі, управителем; може, містер Хейлі довідається, чи не знайдеться де-небудь вакансія, тоді Клайдові можна буде влаштуватися трохи краще.
– І кинь ти смутитися, – сказав він Клайду наприкінці вечора. – Ніякої користі з цього немає.
Усього через два дні після цієї дуже підбадьорливої розмови, тоді як Клайд усе ще вагався, чи не відмовитись йому від служби, чи не назвати знову справжнє ім’я і чи не піти по тутешніх готелях на розшуки роботи, розсильний з клубу “Юніон Ліг” приніс йому додому записку. В записці говорилося: “Побачся завтра вранці з містером Лайтолом у “Великому Північному”. Там є вакансія. Місце не дуже путнє, але потім легше буде знайти що-небудь краще”.
Тому Клайд повідомив телефоном свого безпосереднього начальника, що захворів і не може сьогодні вийти на роботу, а потім, одягнувши свій кращий костюм, пішов у зазначений готель. Тут на підставі поданих ним рекомендацій його прийняли на службу і до того, на велике його полегшення, під справжнім ім’ям. Задоволений він був і тим, що йому призначили двадцять доларів платні на місяць і, крім того, обід. Правда, чайові, як він уже знав, тут могли бути не більше десяти доларів на тиждень, проте, втішав він себе, якщо зважити на харчування, він все-таки зароблятиме набагато більше, ніж до цього часу, і до того це куди легше, ніж їздити з фургоном. Його тільки бентежило, що він знову повертається на службу в готелі і що його можуть впізнати і заарештувати.
Але незабаром після цього – місяців через три, не більше – виявилася вакансія в клубі “Юніон Ліг”. Ретерер на той час дістав підвищення і був призначений на помічника завідуючого всім персоналом готелю; вони були в добрих стосунках, і Ретерер сказав завідуючому, що може порекомендувати підхожу людину: це Клайд Гріфітс, він служить у “Великому Північному”. Потім Ретерер викликав Клайда, старанно розтлумачив йому, як треба відрекомендуватися новому начальству і що казати, і Клайд дістав роботу в клубі.
Він відразу ж побачив, що це – установа вищого розряду, ніж “Великий Північний” і навіть “Грін-Девідсон”, призначена для людей з великим достатком і видатним суспільним становищем; тут він знову дістав можливість близько спостерігати той спосіб життя, який, на біду Клайдову, зачіпав в його душі почуття марнославства і підстьобував його прагнення висунутися. В цей клуб завжди з’їзж-джалися люди, яких він раніше ніколи не зустрічав, – як видно, визначні у всіх відношеннях представники добірного кола людей; Клайдові здавалося, що тут збирається все найкраще не тільки з усіх кінців його рідної країни, але з усіх країн, з усіх континентів. Тут бували американські політичні діячі з півночі і півдня, з сходу і заходу, видатні політики та ділки, а також учені, хірурги, славетні лікарі, генерали, літератори і громадські діячі не тільки Америки, а й усього світу.
І ще одне вразило Клайда: з цікавістю і навіть побожним здивуванням він побачив, що в тутешній атмосфері немає й сліду тієї еротики, якою завжди відзначалося життя в “Грін-Девідсон”, а зовсім недавно – у “Великому Північному”. І справді, наскільки він міг пригадати, елемент сексуальності відчувався в усьому, був основою майже чи не всього, що йому доводилося бачити в готелях. Тут не було нічого схожого. Жінок взагалі не допускали в клуб. Усі ці видатні особи приїжджали і виїжджали, як правило, одиноко, без усякого галасу, енергійні і стримані, що характерно для людей, які досягли виняткового успіху. Звичайно вони обідали поодинці, неголосно розмовляли, сходячись по двоє, по троє, читали свої газети і книги або роз’їжджали по місту на швидкохідних машинах і, здавалося, не знали, що таке пристрасть; у всякому разі на них, мабуть, не впливало це почуття, – воно, як дотепер уявляв собі незрілий розум Клайда, всім керує і все розбурхує в житті менш визначних людей, – таких, як він сам.
Певно, досягнути видатного становища і зберегти його в цьому чудовому світі можна тільки, якщо будеш байдужий до жінок, звільнишся від ганебного потягу до них. Отже, думав Клайд, у присутності таких людей і в них на очах треба поводитися так, наче тобі й на думку не спадає те, що насправді іноді виводить тебе з усякої рівноваги.
І, попрацювавши тут недовгий час, під впливом цієї установи і різних її відвідувачів, Клайд став справжнім джентльменом на вигляд. У стінах клубу він почував себе зовсім іншою людиною: більш стриманим і практичним, не таким романтиком. Він був певний, що тепер йому треба знову спробувати свої сили: наслідуючи цих людей тверезого розуму, і тільки їх, він одного чудового дня досягне успіху, – може, не запаморочливого, але в усякому разі значно більшого, ніж до цього часу. Хто знає? Якщо він завзято працюватиме, заводитиме тільки путні знайомства і поводитиметься дуже обережно, можливо, хто-небудь з цих видатних людей – відвідувачів клубу – зацікавиться ним, запропонує йому де-кебудь яке-небудь значне місце і допоможе піднестися до рівня того товариства, доступ у яке був досі закритий для нього.
Треба сказати правду: Клайд за своїм характером навряд чи здатний стати цілком дорослою людиною. Йому невистачало ясності мислення і внутрішньої цілеспрямованості – якостей, які властиві більшості людей і дозволяють їм серед усіх шляхів і можливостей в житті обрати для себе найпідхожішу.
РОЗДІЛ IV
Проте сам Клайд пояснював усі свої життєві невдачі тим, що йому невистачає освіти. Коли він був хлопчиком, безперервні переїзди сім’ї з міста до міста заважали йому вчитися, набути достатню суму практичних знань у якійсь галузі, щоб він теж міг стати членом вищого товариства, до якого належали всі ці люди – відвідувачі клубу “Юніон Ліг”. А тимчасом він усією душею прагнув бути серед них. Ці джентльмени жили в чудових будинках, зупинялися в розкішних готелях, і люди, подібні до Скуайрса або тутешнього начальника розсильних, служили їм і дбали про їхні вигоди. А він, Клайд, усього тільки розсильний. І йому вже двадцять перший рік! Іноді це дуже засмучувало його. Він весь час мріяв знайти якусь іншу роботу, на якій він міг би висунутися і зробити кар’єру. Не залишатися ж йому все життя розсильним! – думка про таку можливість інколи чимало лякала його.
Дійшовши до такого висновку, він почав міркувати, як би йому забезпечити своє майбутнє, і в цей час у Чікаго приїхав його дядько Семюел Гріфітс. У нього були тут зв’язки і знайомства, йому люб’язно запропонували картку в клуб, і він оселився тут і протягом кількох днів зустрічався з багатьма людьми, що приходили поговорити з ним, або роз’їжджав по місту, зайнятий переговорами з різними людьми і фірмами, які він вважав за потрібне відвідати.
Не минуло й години після його приїзду, як Ретерер, що записував прибулих і тільки-но вивів на дошці у вестибюлі прізвище “Гріфітс”, підкликав Клайда:
– Послухай, ти, здається, казав, що у тебе є якийсь дядько чи родич на прізвище Гріфітс, фабрикант комірців десь у штаті Нью-Йорк?
– Звичайно, – відповів Клайд, – Семюел Гріфітс. У нього велика фабрика комірців у Лікурзі. Це його оголошення друкуються в усіх газетах. Ти, напевно, бачив його світлу рекламу на Мічіган авеню.
– А ти його впізнаєш, якщо зустрінеш? – спитав Ретерер.
– Ні, я його ніколи в житті не бачив.
– Іду на парі, що це він і є,– додав Ретерер, розглядаючи маленький реєстраційний аркушик. – Ось подивися: “Семюел Гріфітс, Лікург, штат Нью-Йорк”. Він самий, вірно?
– Напевно! – підтвердив Клайд, дуже зацікавлений і навіть схвильований, бо з цим самим дядьком йому вже давно хотілося зустрітись.
– Він тільки що пройшов нагору, – продовжував Ретерер. – Де-від поніс його чемодани. Шикарний чолов’яга. Ти пильнуй і поди-вися на нього, коли він знову зійде сюди. Може, це и справді твій дядько. Він середнього зросту, досить худий, сиві вусики і ясносірий капелюх. Симпатичний хлопець. Я тобі покажу його. Якщо це таки твій дядько, ти вже постарайся сподобатися йому. Може, він щось зробить для тебе… подарує пару комірців, – додав він із сміхом.
Клайд теж засміявся, неначе оцінивши вдалий жарт, але насправді він був дуже схвильований. Дядько Семюел тут, у клубі! От нагода познайомитися з ним. Адже Клайд збирався написати йому ще до того, як почав тут працювати, а тепер дядько сам приїхав сюди, і з ним можна поговорити.
Але стоп! Що дядько подумає про нього, як Клайд насмілиться заговорити з ним? Як він поставиться до племінника, що служить у цьому клубі всього лише на посаді розсильного? І як взагалі ставиться дядько до юнаків, які працюють розсильними, та ще до юнаків Клайдового віку? Адже йому вже двадцять перший рік! Трохи забагато для “хлопчика на посилках”, якщо тільки він не збирається залишатися в цій ролі все життя. Така багата і високопоставлена людина, як Семюел Гріфітс, може вважати посаду розсильного принизливою, особливо, коли виявиться, що розсильний – його родич. Цілком можливо, що він не захоче мати нічого спільного з таким родичем, не бажатиме навіть розмовляти з ним… Цілу добу Клайда опановували ці сумніви.
Однак на другий день Клайд встиг побачити дядька разів шість, і той справив на нього найприємніше враження: жвавий, рухливий, діловитий, він анітрохи не був схожий на свого брата – Клайдового батька, і до того він був такий багатий і всі ставилися до нього ъ такою пошаною… І Клайд не без страху запитував себе часом, невже він пропустить таку нагоду. Кінець кінцем дядько зовсім не здавався йому недоброю людиною, якраз навпаки, – в нього був дуже привітний вигляд. Коли Клайд, за порадою Ретерера, пішов до кімнати дядька взяти листа, якого треба було відправити посильним, дядько майже не глянув на нього, але разом з листом вручив йому півдолара.
– Простежте, щоб розсильний негайно відніс листа, а гроші візьміть собі,– сказав він.
Хвилювання Клайдове було в цю хвилину таке велике, що він здивувався, як дядько не вгадав у ньому свого племінника… Але м-р Гріфітс явно ні про що не здогадувався. І Клайд пішов, трохи зажурившись.
Через якийсь час на ім’я Семюела Гріфітса надійшло з півдюжини листів, і Ретерер звернув на них увагу Клайда.
– Ось тобі ще нагода піти до нього, якщо хочеш, – сказав Ретерер. – Віднеси йому листи. По-моєму, він зараз у себе.
І Клайд, після деякого вагання, взяв листи і пішов до кімнати дядька. Той щось писав, сидячи за столом, і, у відповідь на стукіт Клайда, крикнув:
– Зайдіть!
Клайд увійшов і, загадково посміхаючись, сказав:
– Вам листи, містер Гріфітс.
– Велике спасибі, синку, – відповів дядько і поліз у кишеню жилета по дрібні гроші.
Але Клайд, скориставшись з цієї нагоди, вигукнув:
– Ні, ні, мені нічого не треба! – Дядько все ще простягав гроші, але перш ніж він встиг що-небудь сказати, Клайд додав: –Здається, я вам родич, містер Гріфітс. Адже ви Семюел Гріфітс, власник фабрики комірців у Лікурзі, правда?
– Так, неначе я маю щось спільне з цією фабрикою. А ви хто? – запитав дядько, допитливо розглядаючи Клайда.
– Мене звуть Клайд Гріфітс, я син Ейси Гріфітса. Адже він, здається, ваш брат?
При згадці про цього брата, якого в сім’ї вважали жалюгідним невдахою, обличчя Семюела Гріфітса трохи потьмарилося. Він багато років не зустрічав Ейсу і тепер без особливого задоволення згадував присадкувату і непоказну постать молодшого брата, яким він бачив його востаннє в домі їхнього батька біля Бертуїка, штат Вермонт, – молодим хлопцем приблизно в роках Клайда. Але яка відмінність! Батько Клайдів був тоді товстий, незграбний, млявий і розумово, і фізично, як кажуть – розмазня; у нього були водянисті голубі очі, кучеряве волосся, безвільне підборіддя. Навпаки, син його був акуратний, жвавий і гарний юнак з пристойними манерами і, як видно, недурний (наскільки помічав м-р Гріфітс, хлопчаки-розсильні взагалі народ тямущий). Племінник сподобався йому.
Семюел Гріфітс, який дістав у спадщину разом із старшим братом Алленом скромні батьківські достатки, тому що батько не любив молодшого сина, завжди почував, що Ейса став жертвою несправедливості. Виявивши, що син нездатний до практичної діяльності і не дуже тямущий, батько спочатку намагався примусити Ейсу працювати, потім просто не помічав його і, нарешті, коли йому було приблизно стільки ж років, скільки тепер Клайдові, вигнав з дому; згодом він відписав усі свої достатки – близько тридцяти тисяч доларів– нарівно двом старшим синам, залишивши Ейсі жалюгідну тисячу доларів.
Усі ці спогади примусили Семюела Гріфітса з цікавістю вдивитися в Клайда. Він бачив, що племінник зовсім не схожий на його молодшого брата, якого стільки років тому вигнали з батьківського дому. Клайд скоріше нагадував його власного сина Гілберта, – тепер він помітив цю подібність. І до того ж, всупереч побоюванням Клайда, на Семюела Гріфітса справило добре враження, що Клайд служить у таікому фешенебельному клубі, хоч би всього розсильним. Семюелові Гріфітсу, діяльність якого обмежувалася Лікургом і лікурзьким товариством, клуб цей, з його особливим становищем і характером, вселяв пошану. Молоді люди, що служили в таких установах, звичайно були тямущі і скромні. І через це він доброзичливо глянув на Клайда, який стояв перед ним з виглядом чудово вихованого молодого чоловіка, охайний і підтягнутий у своєму сірому з чорним форменому костюмі.
– Що ви кажете! – вигукнув він. – Отже, ви син Ейси! Ну й ну! Оце так сюрприз! Знаєте, адже я не бачив вашого батька щонайменше років двадцять п’ять і нічого не чув про нього. Останнього разу, коли я чув про нього, він жив у штаті Мічіган, у Гренд-Ре-підс, наскільки я пам’ятаю. А де він тепер? Тут, у Чікаго?
– О, ні, сер, – відповів Клайд; він був радий, що може так відповісти. – Моя сім’я живе в Денвері. Я тут один.
– І батько, і мати живі, сподіваюся?
– Так, сер, обоє живі.
– Батько, як і раніше… проповідує?
– Так, сер, – відповів Клайд із запинкою; він до цього часу був переконаний, що з усіх можливих видів діяльності заняття його батька – найжалюгідніше й найбезкорисніше в очах суспільства. – Але тепер, – продовжував він, – місія батькова пов’язана з мебльованими кімнатами; в будинку, здається, близько сорока кімнат. Батько і мати управляють цим будинком і керують місією.
– А, зрозуміло.
Клайдові так хотілося справити на дядька найкраще враження, що, розповідаючи про становище батька, він дещо прикрасив.
– Ну, я дуже радий, що вони добре влаштувалися, – продовжував Семюел Гріфітс, якому дедалі більше подобалася зовнішність Клайда, сповнена елегантності та енергії.– А ви задоволені своєю роботою тут?
– Не зовсім… ні, містер Гріфітс, я незадоволений, – поквапно відповів Клайд, якого обрадувало це запитання. – Звичайно, заробіток непоганий. Але мені не подобається цей спосіб заробляти гроші. Я хотів би зовсім іншого. Але я пішов сюди працювати, бо не мав змоги здобути яку-небудь спеціальність і мені не щастило стати на роботу в таке місце, де можна було б по-справжньому висунутися. Мати радила мені написати вам і запитати, чи не знайдеться на вашій фабриці роботи для мене, щоб я міг з чогось почати. Та я боявся, що це вам не сподобається і через це не писав.
Він замовк, усміхаючись, але в погляді його було запитання.
Семюел Гріфітс з хвилину серйозно дивився на нього: йому сподобався вираз обличчя Клайда і те, як він виклав свою просьбу.
– Так, це дуже похвально, – сказав він. – Зрозуміло, вам треба було написати мені…
І він замовк, бо звик до обережності у всяких ділових розмовах. Клайд помітив, що дядько не наважується подати йому надію, і, трохи почекавши, прямо запитав:
– Може, у вас на фабриці знайдеться яке-небудь місце для мене?
Семюел Гріфітс дивився на нього, роздумуючи. Йому подобалася і не подобалася така пряма просьба. Однак Клайд здався йому дуже підхожою людиною. Він був, як видно, здібний і честолюбний, – зовсім як його син Гілберт, – і, ознайомившись з виробничим процесом, цілком міг би під керівництвом Гілберта справитися з посадою завідуючого або хоч би помічника завідуючого одним з цехів на фабриці. В усякому разі можна дати йому спробувати. Риску тут ніякого. І крім того, адже він син Ейси, молодшого брата, до якого і в Семюела, і у старшого брата Аллена є якісь обов’язки, коли навіть обминути питання про відновлення в правах спадщини.
– От що, – заговорив Семюел після хвилинної мовчанки. – Я мушу трохи подумати над цим. Я не можу так відразу сказати, чи знайдеться у нас підхожа робота. Почати з того, що ми не можемо платити вам стільки, скільки ви одержуєте тут, – попередив він.
– Ну, звичайно, – вигукнув Клайд, якого перш за все приваблював не заробіток, а сама можливість служити у дядька. – Я не можу сподіватись на велику платню, поки не зумію заслужити її.
– Крім того, може бути, вам не сподобається робота на нашому підприємстві, або ми визнаємо, що ви нам не підходите. Треба сказати, не кожний здатний до такої роботи.
– Що ж, тоді ви увільните мене, от і все, – сказав Клайд. – Але я завжди думав, що підійду вам, з першого разу, як почув про вас і про ваше величезне підприємство.
Це останнє зауваження полестило Семюелу Гріфітсу. Очевидно, він сам і його успіхи були ідеалохм для цього юнака.
– Ну, гаразд, – сказав він.” Зараз я не можу приділити вам більше часу. Але я пробуду тут ще днів два і все обміркую. Може, я й зумію що-небудь зробити для вас. Поки що нічого не можу обіцяти.
І він повернувся до своїх листів.
А Клайд, відчуваючи, що справив настільки добре враження, наскільки було можливо при даних обставинах, і що з цього може вийти діло, гаряче подякував дядькові і поквапливо вийшов.
Другого дня, обміркувавшу все і вирішивши, що Клайд з його жвавістю і кмітливістю може бути корисним на фабриці не гірш за всякого іншого, а також продумавши належним чином значення цього заходу для своєї родини, Семюел Гріфітс повідомив племінника, що, як тільки у нього на фабриці з’явиться яка-небудь вакансія, він охоче сповістить його. Але він не може обіцяти, що така можливість з’явиться негайно. Клайд мусить почекати.
Отже, Клайд мав час розмірковувати, чи скоро для нього знайдеться містечко на дядьковій фабриці, та чи знайдеться взагалі.
А тим часом Семюел Гріфітс повернувся до Лікурга і, порадившись з сином, вирішив, що Клайд повинен вивчити справу, починаючи з самих основ або в усякому разі з підвалу фабрики: там декатирувалися тканини, необхідні для виготовлення комірців, і саме в цей підвал перш за все потрапляли новаки, що бажали вивчити техніку виробництва в цілому. Але через те що Клайд повинен був існувати тільки на свої кошти і до того не надто бідувати (це було б несумісно з становищем родини Гріфітсів у Лікурзі), було вирішено призначити йому щедру винагороду – для початку п’ятнадцять доларів на тиждень.
Звичайно, і Семюел Гріфітс, і його син Гілберт розуміли, що платня ця невелика (не для звичайного учня, а для Клайда як родича), але обидва вони були люди ділові, зовсім не схильні до благодійності щодо тих, хто працював на них, і вважали, що чим ближче до межі, за’ якою починаються злидні й нестатки, стоятиме новак на їхній фабриці, тим краще. Обидва вони ставилися нетерпимо до соціалістичної теорії про капіталістичну експлуатацію. Обидва вважали за необхідне існування соціальної скали, щоб люди нижчих класів прагнули піднятися по її східцях. Касти неминуче повинні існувати. Намагатися над міру допомагати кому-небудь, хоч би навіть і родичеві, значить безрозсудно підкопуватись під самі основи суспільства. Коли маєш справу з особами і класами, які в суспільному і матеріальному відношенні стоять нижче за тебе, треба поводитися з ними відповідно до звичних для них норм. І найкращі норми – ті, які примушують тих, хто стоїть нижче, добре розуміти, як важко дістаються гроші і як необхідно для всіх, хто бере участь у єдино важливій, з точки зору обох Гріфітсів, справі – у вироблюванні матеріальних цінностей, – повне, найдосконаліше і практичне ознайомлення з технікою даного виробництва. Зрозумівши це, вони повинні привчити себе до тверезого, обмеженого вузькими рамками життя. Це благотворно відіб’ється на їхньому характері. Саме так загартовуються уми і душі людей, яким призначено піднятися східцями суспільної скали. А ті, хто на це нездатний, повинні залишатися на своєму місці, внизу.
Отже, приблизно через тиждень було вирішено, яку саме роботу можна запропонувати Клайдові, і Семюел Гріфітс сам написав йому в Чікаго і повідомив, що він може, якщо захоче, приїхати протягом найближчих тижнів. Але він повинен заздалегідь, днів за десять, письмово повідомити про свій приїзд, щоб можна було своєчасно все підготувати. Приїхавши до Лікурга, він повинен прибути на фабрику в контору до м-ра Гілберта Гріфітса, і той подбає про нього.
Цей лист дуже схвилював Клайда, і він одразу написав матері, що місце у дядька йому забезпечене і що він вирушає до Лікурга. Ось тепер він постарається досягнути справжнього успіху. Мати відповіла йому довгим листом, переконуючи його старанно стежити за своєю поведінкою і бути дуже, дуже обережним у виборі друзів. Погані знайомства – корінь майже всіх помилок і падінь у таких честолюбних юнаків, як він. А якщо він уникатиме товариства легковажних і розбещених юнаків і дівчат, усе буде добре. Молодому хлопцеві із зовнішністю і характером Клайда дуже легко збочити під впливом якої-небудь поганої жінки. Він бачив, що сталося з ним у Канзас-Сіті. А він ще молодий і тепер збирається працювати у такої багатої і впливової людини, яка може, коли захоче, багато зробити для нього. І нехай він пише їй частіше про те, як складається його нове життя.
Отже, сповістивши дядька, як той просив, Клайд, нарешті, виїхав до Лікурга. Але, прибувши туди, він не пішов одразу на фабрику, бо дядько не призначив йому певної години; замість цього він найняв кімнату в єдиному великому готелі міста “Лікург”.
Його брала нетерплячка подивитися, що ж це за місто, де він має жити й працювати, і яке становище посідає тут його дядько; він розраховував, що має досить вільного часу, – така нагода може не скоро трапитися після того, як він стане до роботи, – і вирішив пройтися. Він вийшов на Сентрал авеню – справжнє серце Лікурга; тут її перетинало кілька найлюдніших вулиць; ці квартали являли собою діловий і торговий центр – тут було зосереджено все життя і всі розваги Лікурга.
РОЗДІЛ V
Але, пройшовши цією вулицею, Клайд відразу побачив, яке не схоже все це на світ, до якого він звик за останній час. Усе тут мало значно менший масштаб. Вокзал, звідки він вийшов усього півгодини тому, був малий і сірий, і зрозуміло було, що його спокій не порушується надто великим рухом. Фабричний район, розташований саме напроти центральної частини міста на другому березі ріки Могаук, був просто скупченням червоних і сірих будов, над якими то тут, то там височів фабричний димар; цей район сполучався з містом двома мостами, – між ними розмістилося приблизно з півдюжини кварталів; один міст був коло самого вокзалу – на ньому був досить великий рух – і тут же проходила трамвайна колія, повторюючи далі всі повороти Сентрал авеню.
Але сама Сентрал авеню, з її невисокими будинками і розкиданими тут і там крамницями, була вулицею дуже людною, заповненою пішоходами та автомобілями. Навскоси від готелю, – на Сентрал авеню виходили його широкі дзеркальні вікна, за якими видно було пальми, колони і розставлені між ними крісла, – височів великий мануфактурний магазин “Старк і К°”, солідний чотириповерховий будинок з білої цегли, завдовжки не менше ста футів; в яскраво освітлених вітринах було виставлено наймодніші новинки. Потім ішли інші великі магазини, ще один готель, автомобільна виставка, кінематограф.
Клайд усе йшов і йшов уперед – і раптом опинився за межами торгового центра, на широкій, обсадженій деревами вулиці, з обох боків якої були розташовані красиві особняки; кожний з них здавався набагато просторішим, зручнішим, спокійнішим і навіть величнішим, ніж усі будинки, які коли-небудь бачив ‘Клайд у своєму житті. Словом, йому досить було кинути побіжний погляд, щоб зрозуміти, що хоч це й вулиця невеликого міста, але вона зовсім особлива – вулиця достатків і навіть розкошів. Скільки тут вражаючих огорож кованого заліза, стежок, уздовж яких висаджено квіти, розміщених групами дерев і кущів, скільки дорогих, красивих автомобілів, що чекають біля входів або мчать вулицею! А в магазинах поблизу, недалеко від Сентрал авеню і торгових кварталів, де починалася ця простора й гарна вулиця, були виставлені такі дорогі і шикарні речі, які. звичайно, призначалися для заможних людей з вишуканим смаком: автомобілі, дорогоцінні речі, тонка білизна, шкіряні вироби і меблі.
Але ж де живе дядько і його сім’я? На якій вулиці? В якому будинку? Може, його будинок ще кращий і більший, ніж оці?
Треба зразу ж повернутися, вирішив Клайд, і піти до дядька. Треба знайти фабрику, – напевно, вона в тій частині міста, за рікою. Як йому поводитися, що говорити? Яке місце дасть йому дядько? В листі дядько згадав про свого сина Гілберта. Що за людина цей Гілберт, його двоюрідний брат? Що він подумає про нього, про Клайда?
Клайд повернувся на Сентрал авеню, дійшов до вокзалу і скоро знайшов фабрику Сємюела Гріфітса. Це був величезний шестиповерховий будинок з червоної цегли, близько тисячі футів завдовжки Він мало не весь був з вікон, у всякому разі та частина, яка була недавно прибудована спеціально для виготовлення комірців. Стара частина, як довідався згодом Клайд, сполучалася з новою кількома критими переходами. Південні стіни обох цих будинків виходили на берег ріки Могаук. З цього боку вздовж Рівер-стріт було кілька дверей, приблизно через кожні сто футів, і біля кожних стояв сторож у форменому одязі. Всі входи в будинок були перенумеровані; під першим, другим і третім номерами був напис: “Тільки для службовців”, під номером четвертим – “Контора”, двері під номерами 5 і 6, як видно, були призначені для вивезення і приймання товарів.
Клайд підійшов до входу в контору; ніхто тут не затримав його; він пройшов у двоє обертових дверей і опинився перед бар’єром; по той бік бар’єра, поруч з невеликими дверима, що, очевидно, ведуть до головної контори, сиділа телефоністка – негарна жінка років тридцяти п’яти, низенька й огрядна.
– Що вам? – спитала вона Клайда.
– Я хотів би бачити містера Гілберта Гріфітса, – почав Клайд, злегка нервуючи.
– Навіщо?
– Бачте, я його двоюрідний брат. Мене звуть Клайд Гріфітс. У мене лист від дядька, містера Семюела Гріфітса. Він, напевно, прийме мене.
Клайд простягнув їй листа і при цьому помітив, що суворий і цілком байдужий вираз її обличчя відразу змінився і став якщо не люб’язним, то значно шанобливішим. На неї явно справили враження не тільки слова Клайдові, але і його зовнішність, і вона почала нишком з цікавістю розглядати його.
– Зараз я довідаюся, чи тут він, – сказала вона набагато ввічливішим тоном і подзвонила до кабінету м-ра Гілберта Гріфітса.
Очевидно, їй сказали телефоном, що м-р Гілберт Гріфітс удану хвилину зайнятий і що його не можна турбувати, бо вона у відповідь сказала:
– Тут двоюрідний брат містера Гілберта, містер Клайд Гріфітс. У нього лист від містера Семюела Гріфітса. – І, звернувшись до
Клайда, додала: – Сідайте, будь ласка. Напевно, містер Гілберт Гріфітс прийме вас через хвилину. Зараз він зайнятий.
I Клайд був дивно схвильований, помітивши незвичайну шанобливість в її тоні: до цього часу ще ніколи за все його життя з ним не розмовляли так шанобливо. Подумати тільки! Він близький родич такої багатої і впливової сім’ї! Яка величезна фабрика! Який здоровенний будинок – цілих шість поверхів! Тільки що, проходячи по другому берегу ріки, крізь відчинені вікна він бачив величезні приміщення і в них так багато жінок, заглиблених у роботу. І мимоволі хвилювання охопило його. Високі цегляні стіни будинку були наче втіленням енергії, справжнього матеріального успіху – мабуть чи не найвищого успіху в очах Клайда.
Він дивився на сірі оштукатурені стіни цієї приймальні, на напис на внутрішніх дверях, що говорив: “Акціонерне товариство комірців і сорочок. Голова Семюел Гріфітс, секретар Гілберт Гріфітс”, і запитував себе, що він побачить там за дверима, і який цей Гілберт Гріфітс, і як він його прийме – холодно чи привітно, по-дружньому або вороже?
Так він сидів і розмірковував, як раптом телефоністка знову звернулася до нього.
– Тепер зи можете зайти, – сказала вона. – Кабінет містера Гілберта Гріфітса в самому кінці цього поверху, з того боку, що виходить на ріку. Вам кожний службовець покаже.
Вона трохи підвелася, наче збиралася відчинити йому двері, але Клайд поспішив попередити її.
– Спасибі, не турбуйтеся! – від усього серця сказав він.
Відчинивши скляні двері, Клайд побачив великий зал; тут було
більше сотні службовців, – здебільшого молоді чоловіки і молоді жінки. Всі вони, здавалося, поринули в папери, що лежали перед ними. У багатьох над очима були зелені козирки. На чоловіках були короткі робочі куртки з сатину або нарукавники, що захищали рукави сорочок. Майже всі молоді жінки були в охайних гарних платтях з бавовняної тканини або в робочих халатах. По обидві сторони, відокремлені від центральної частини залу перегородками, були кабінети різних службових осіб фірми, і на дверях виднілися таблички з їхніми іменами: м-р Сміллі, м-р Летч, м-р Гетбой, м-р Беркі.
Телефоністка сказала йому, що кабінет м-ра Гріфітса міститься в глибині будинку, тому Клайд досить впевнено пройшов через весь зал і в кінці його побачив напіввідчинені двері з табличкою: “Гілберт Гріфітс, секретар”. Він почекав хвилину, не наважуючись зайти, потім злегка постукав. Зразу ж різкий пронизливий голос гукнув: “Зайдіть”. Клайд зайшов і побачив перед собою молодого чоловіка, який, здавалося, був трохи нижчий від нього на зріст, дещо старший і, безперечно, набагато стриманіший і проникливіший; словом, це був якраз такий молодий чоловік, яким мріяв стати сам Клайд: він знав своє діло, був владний і енергійний. Оскільки наближалася весна, на ньому був, як відразу помітив Клайд, ясносірий костюм у яскраву смужку. Його блискуче волосся було трохи світліше, ніж у Клайда, і рівно зачесане назад; ясні сіроголубі очі вп’ялися в Клайда, ледве він встиг переступити поріг. На молодому чоловікові були великі окуляри в роговій оправі, які він надівав тільки під час роботи; крізь круглі скельця він швидко й уважно оглянув Клайда з голови до ніг, помітивши все – від черевиків до коричневого фетрового капелюха, що його Клайд тримав у руці.
– Ви – мій двоюрідний брат? – сказав Гілберт льодовим тоном, з слабкою і далеко не доброзичливою посмішкою, коли Клайд спинився посеред кімнати.
– Так, це я, – сказав Клайд, збентежений і трохи зляканий таким холодним прийомом.
Він миттю зрозумів, що не може ставитися до свого двоюрідного брата з тією ж повагою, яку вселяв йому дядько, чиїми руками створене це чудове підприємство. Десь у глибині душі він відчував, що цей молодий чоловік, мабуть, тут тільки спадкоємець – не більше, і коли б не здібності батька, який зумів створити вели-чезну фабрику, син не міг би напускати на себе таку бундючність і набирати гордовитого вигляду.
Та надто вже безгрунтовні і мізерні були права Клайда на будь-яку пошану тут, глибоко вдячний він був за все, що можуть для нього зробити, і тому він уже наперед почував себе за це зобов’язаним і намагався посміхнутися найпривітніше. А Гілберт Гріфітс, мабуть, одразу ж визнав цю посмішку за ознаку самовпевненості; цього він не мав наміру терпіти в якомусь двоюрідному братові, та ще в такому, який потребує протегування від самого Гілберта і його батька.
Але через те що батько зволив зацікавитися цим родичем, перед Гілбертом не було вибору, і, продовжуючи криво посміхатися І 8 думці вивчати двоюрідного брата, він сказав:
– Ми так і думали, що ви прибудете сьогодні або завтра. Приємна була поїздка?
– Так, дуже, – відповів Клайд, трохи збентежений цим запитанням.
– Отже, ви хочете ознайомитися з виготовленням комірців? – продовжував Гілберт.
І тон, і манери його були сповнені поблажливої зневаги.
– Так, я дуже хотів би вивчити справу, в якій потім можна буде якось висунутися, – добродушно сказав Клайд, намагаючись в міру сил і можливості заслужити прихильність двоюрідного брата.
– Батько говорив мені про свою розмову з вами в Чікаго. Але, як я зрозумів з його слів, у вас немає практичного досвіду ні в якій галузі. Ви не ознайомлені з бухгалтерією?
– На жаль, ні,– відповів прикро вражений Клайд.
– І не знаєте стенографії або ще чого-небудь у цьому роді?
– Ні, сер.
Кажучи це, Клайд, гостро відчував, як сильно бракує йому хоч яких-небудь практичних знань. Гілберт дивився на нього тепер, як на зовсім некорисне для фабрики надбання.
– В такому разі,– продовжував Гілберт, неначе він тільки тепер вирішив це, а не дістав заздалегідь певні вказівки від батька, – я думаю, найкраще направити вас у декатирувальну. Там, власне, і починається все виробництво, отже, ви зможете вивчати процесс з самих основ. Ми перевіримо вас там, а потім видно буде, що іще можна для вас зробити. Коли б ви хоч трохи були підготовлені до конторської роботи, можна було б використати вас тут. (Обличчя Клайдове засмутилося, і це було приємно Гілбертові). Але якщо ви хочете вивчити справу практично, то з таким самим успіхом можна почати й там, – додав він холодно, зовсім не для того, щоб утішити Клайда, а просто встановлюючи факт. І тому що Клайд мовчав, він продовжував – Я вважаю, перше ніж стати до роботи, вам треба де-небудь влаштуватися. Ви ще не знайшли собі кімнати?
– Ні, я приїхав дванадцятигодинним поїздом і хотів трошки почиститися з дороги, так що спинився в готелі. Я думав, що потім підшукаю собі кімнату.
– Ну й чудесно. Шукати нічого не треба. Я скажу нашому управляючому, щоб він вказав вам який-небудь хороший пансіон. Він знає місто краще, ніж ви.
Гілберт подумав, що кінець кінцем Клайд усе-таки їхній близький родич, і не годиться, щоб він оселився де трапиться. В той же час він зовсім не хотів, щоб Клайд уявив собі, ніби сім’ю Гріфітсдуже хвилює, де і як він живе, – сам Гілберт вважав, що їх це анітрохи не стосується. Зрештою, він вирішив, що йому неважко буде поставити Клайда в такі умови і так стежити за ним, щоб він не міг набути якогось значення в їхній сім’ї, в очах його батька або людей, які працюють на фабриці.
Він простягнув руку і натиснув кнопку дзвінка. Увійшла дуже сувора і стримана на вигляд дівчина в зеленому бавовняному халаті.
– Попросіть містера Уігема.
Вона зникла, і зразу ж до кабінету ввійшов чоловік років сорока, середнього зросту, досить огрядний, але нервовий і немовби чимось дуже стурбований. У нього був вигляд людини пригніченої і неодвертої, і він допитливо, підозріло озирався, наче намагаючись зрозуміти, звідки загрожує нова неприємність. Він не підводив голови і, здавалося, волів не дивитися на співрозмовника.
– Уігем, – владно заговорив Гріфітс-молодший, – це Клайд Гріфітс, наш родич. Пригадуєте, я говорив вам про нього.
– Так, сер.
– Так от, його треба влаштувати на перший час у декатирувальний цех. Ви покажете йому, що він повинен робити. А потім нехай місіс Брейлі вкаже йому, де він може дістати собі кімнату. (Все це було вирішено і сказано Уігемові вже тиждень тому, але тепер Гілберт говорив так, ніби він сам тільки що вирішив це.) І нехай табельник внесе його ім’я в списки. Він починає працювати із завтрашнього ранку. Зрозуміло?
– Так, сер. – Уігем шанобливо вклонився. – Це все?
– Так, усе, – поважно закінчив Гілберт. – Ви підете разом з Уігемом, містер Гріфітс; він вам усе пояснить.
Уігем повернувся до Клайда.
– Прошу, ходімте зі мною, містер Гріфітс, – сказав він дуже шанобливо, незважаючи на те, що двоюрідний брат явно дивився на Клайда зверху вниз; Клайд відзначив це про себе, виходячи з кабінету слідом за Уігемом.
Гілберт одразу повернувся до своїх паперів, але при цьому похитав головою. Він вирішив, що в розумовому відношенні Клайд, напевно, анітрохи не вищий за першого-ліпшого розсильного у великому готелі. Інакше навіщо б він прибув сюди? “Хотів би я знати, на яку роботу він розраховує,– думав Гілберт, – чого він має намір досягти?”
А Клайд, ідучи за Уігемом, розмірковував про те, яку чудову посаду займає м-р Гілберт Гріфітс. Уже напевно він приходить і виходить, коли йому заманеться, – з’являється до контори пізно, залишає її рано, живе десь у цьому цікавому місті, звичайно, в чудовому будинку, разом з своїми батьками і сестрами. А от він, двоюрідний брат Гілберта, племінник цього багатія Семюела Гріфітса, іде тепер на найпринизливішу роботу, яка тільки є на величезній фабриці.
А проте, вийшовши з кабінету і опинившись поза полем зору м-ра Гілберта Гріфітса, Клайд зразу відірвався від цих думок, вражений видовищем і гомоном велетенського підприємства. На цьому ж поверсі, за просторою конторою, через яку він проходив до Гілберта, містилося інше, ще більше приміщення, заставлене рядами полиць; поміж рядами залишалися тільки вузькі, не ширші п’яти футів, проходи; полиці були заставлені невеликими картонними коробками з комірцями різних розмірів, і то поповнювалися новими коробками (їх підвозили хлопчики з складу на широких дерев’яних візках), то знову швидко спорожнювалися конторниками, які, штовхаючи поперед себе маленькі візки, виконували замовлення, весь час звіряючись з дублікатами накладних.
– Ви, мабуть, ніколи не працювали на фабриці комірців, містер Гріфітс? – запитав м-р Уігем, який трохи пожвавішав, вийшовши з поля зору Гілберта.
Клайд знову відзначив, що його величають “містером”.
– Ні,– швидко відповів він, – мені ніколи не доводилося працювати в такому місці.
– Хочете поступово вивчити все виробництво, треба думати? – продовжував Уігем.
Він швидко йшов довгим проходом, але Клайд помітив, що його хитрий погляд шмигає в усіх напрямках.
– Так, я хотів би вивчити цю справу, – відповів Клайд.
– Ну, це не так легко, як здається, хоч часто кажуть, що тут вчитися нема чому.
Містер Уігем відчинив ще одні двері, перетнув похмурий вестибюль і увійшов у Нове приміщення, так само уставлене полицями, на яких височіли купи білої тканини.
– Зверніть увагу на це приміщення, якщо ви починаєте працювати в декатирувальній, – порадив Клайдові Уігем. – Тут зберігається матеріал, з якого викроюються комірці і підкладка до них. Ці куски звуться штуками. Звідси ми їх відправляємо в підвальне приміщення і насамперед декатируємо матерію. Якщо кроїти комірці з полотна або бавовняної тканини в тому вигляді, як вона до нас надходить, вони потім збіжаться під час прання. Через це ми до кроєння вимочуємо тканину і потім сушимо її. А втім, ви самі побачите.
Він урочисто простував попереду, і Клайд ще раз відчув, що в очах цієї людини він аж ніяк не звичайний службовець. Його повсякчасне “містер Гріфітс”, його здогад, що Клайд хоче вивчити практичну сторону справи, його докладні пояснення щодо цих штук тканини – усе це переконало Клайда, що м-р Уігем дивиться на нього, як на людину, до якої в усякому разі треба виявляти деяку, хоч би невелику, пошану.
Роздумуючи, що б це означало, Клайд ішов за Уігемом і незабаром, спустившись сходами, які вели сюди з третього вестибюля, вони опинилися у величезному підвалі. Тут при світлі чотирьох довгих рядів електричних ламп він розгледів великі фаянсові чани або жолоби, розміщені рядами на всю довжину приміщення; вони, очевидно, були наповнені гарячою водою, і в них, під клубами пари, що піднімалися над водою, мокли ті самі “штуки” тканини, які Клайд бачив нагорі. Справа і зліва від цих жолобів, паралельно їм, на всю довжину приміщення–150 футів – стояли величезні сушарки у вигляді гратчастих рухомих платформ, з усіх боків обведених паровими трубами; між ними на спеціальних валиках були розвішені розмотані мокрі “штуки” таким чином, що, провисаючи фестонами, вони доторкалися до гарячих труб і повільно рухалися на валиках через весь підвал від краю до краю. Цей рух супроводжувався страшенним гуркотом і брязкотом важелів, які автоматично струшували розвішене для просушування полотно і пересували “штуки” все далі з східної частини підвалу в західну. Там матерія, що під час пересування встигла висохнути, знову автоматично намотувалася на величезну дерев’яну шпульку; а молодий робітник, який стояв тут, знімав з шпульки готові “штуки”. Тим часом інший робітник, на вигляд одноліток Клайда, стоячи в східній частині підвалу, одним кінцем прикріплював штуку ще вогкої матерії до гачків, які рухалися, і стежив, щоб вона поступово і акуратно розмотувалася на всю довжину і лягала на сушарку; як тільки одна штука знімалася з сушарки, до гачків прикріплювалася нова.
Посеред підвалу, між кожною парою рядів цих чанів, стояли величезні сепаратори або віджималки, – сюди клали полотно після того, як його виймали з чанів, де воно мокло не менше доби. Механічні віджималки видушували майже всю вологу, – стільки, скільки можна витиснути відцентровим рухом машини, – і тільки після цього “штуки” розвішувалися на сушарках для остаточного просушування.
Спочатку до свідомості Клайда дійшли суто фізичні властивості цього приміщення: гомін, спека, пара, напружена праця чоловіків і хлопчаків, що стояли біля машин. На всіх робітниках були тільки сорочки без рукавів, старі стягнені паском штани і парусинові туфлі на гумовій підошві, взуті на босу ногу. Очевидно, одягатися так змушували вода, спека і вогкість, що панували в приміщенні.
– Ось це і є декатирувальний цех, – зауважив Уігем, коли вони увійшли. – Правда, тут не так приємно, як в інших цехах фабрики, але саме тут починається виробничий процес. Кемерер! – покликав він.
До нього підійшов невисокий кремезний широкогрудий чоловік з блідим повним обличчям і білими мускулястими руками, одягнений у брудні, зім’яті штани і флаиельову сорочку без рукавів. Він поводився так само підлесливо і шанобливо в присутності Уігема, як і сам Уігем в присутності Гілберта.
– Це Клайд Гріфітс, двоюрідний брат Гілберта Гріфітса. Я говорив вам про нього минулого тижня, пам’ятаєте?
– Так, сер.
– Він спочатку працюватиме тут. Почне завтра вранці.
– Слухаю, сер.
– Внесіть його ім’я до табеля. Він працюватиме в звичайні години.
– Слухаю, сер.
Містер Уігем, як помітив Клайд, тримав голову вище і говорив рішучіше і авторитетніше, ніж досі. Тепер він здавався начальником, а не підлеглим.
– Робота тут починається о-пів на восьму, – продовжував м-р Уігем, звертаючись до Клайда. – Але всі приходять хоча б хвилин на десять раніше, щоб встигнути переодягнутися і підійти до машин. А тепер, якщо хочете, містер Кемерер покаже вам, що ви повинні робити завтра. Це збереже трохи часу. Але можете відкласти на завтра, якщо хочете. Це не має значення. І от що: як по дорозі звідси ви підійдете приблизно о-пів на шосту до головного входу, – знаєте, де сидить телефоністка, – я пришлю туди місіс Брейлі; вона вкаже вам, де можна дістати кімнату. Я сам не можу бути в цей час, але ви просто спитаєте в телефоністки, де місіс Брейлі, вона знатиме. А тепер я мушу йти, – додав він і, кивнувши на прощання, швидко пішов до виходу.
– Дуже вам вдячний, містер Уігем… – почав услід йому Клайд.
Замість відповіді Уігем махнув жилавою рукою і пройшов поміж чанами до дверей. І як тільки він вийшов, м-р Кемерер, усе ще нервуючи, шанобливо почав давати пояснення:
– Щодо своєї роботи ви не турбуйтеся, містер Гріфітс. Треба буде тільки принести зверху відрізи, з яких ви завтра почнете. Але краще одягніть який-небудь старий костюм, якщо у вас знайдеться.
Такий одяг не годиться тут, – і він подивився на дуже елегантний, хоч і недорогий Клайдів костюм.
В його поводженні з Клайдом, так само як перед тим у поведінці Уігема, дивно змішувались невпевненість і боязкість, надзвичайна шанобливість і якийсь нрихований сумнів, який міг роз’яснитися тільки з бігом часу. Очевидно, тут чимало означало бути Гріфітсом, навіть якщо цей Гріфітс був тільки двоюрідним братом і, може, не дуже приємним для своїх могутніх родичів.
У першу хвилину, поглянувши на цей підвал, такий несхожий на все, про що він мріяв і що сподівався знайти на фабриці дядька, Клайд ладен був обуритися. Не в таку компанію він розраховував потрапити, – люди, які працювали тут, одразу здалися йому значно грубішими і примітивнішими, ніж службовці в клубі “Юніон Ліг” або в готелі “Грін-Девідсон”. А головне, вони здавалися йому приниженими, неодвертими, неуками, – просто машини якісь! Клайд помітив, що, коли він увійшов сюди з м-ром Уігемом, робітники удали, ніби не дивляться в їхній бік, а насправді весь час недовірливо і підозріло стежили за ними. І до того ж вигляд їхнього жалюгідного одягу відразу завдав смертельного удару його мрії про те, що, працюючи на фабриці, він зможе стати вишуканішим. Яке нещастя, що він нічому не навчився і не може тепер працювати де-небудь нагорі, в конторі.
Він ішов за Кемерером, і той пояснював йому, як відрізи тканини укладаються на ніч у чани для вимочування, як працюють віджималки, сушарки. Потім Клайдові було сказано, що він вільний.
Була тільки третя година. Через найближчі двері Клайд вийшов на вулицю і поздоровив себе з початком служби в цьому великому підприємстві. Але чи зуміє він задовольнити м-ра Кемерера і м-ра Уігема? А що, коли ні? А що, коли він не зможе витерпіти все це? Справа зовсім не легка. Ну, що ж, думав він, у найгіршому разі він може повернутися до Чікаго, або, скажемо, поїхати до Нью-Йорка і знайти там роботу.
Але чому Семюел Гріфітс не зволив прийняти його? Чому Гіл-берт Гріфітс усміхався так скептично? І що за жінка ця м-с Брейлі? Чи розумно він зробив, приїхавши сюди? Чи захоче ця сім’я хоч чим-небудь допомогти йому тепер, коли він уже тут?
Заглиблений у ці думки, він ішов на захід по Рівер-стріт, потім завернув якоюсь вулицею на північ; тут усюди була безліч усіляких підприємств: фабрики бляшаних і плетених виробів, килимів, великий завод пилососів. Нарешті він забрів у такі жалюгідні нетрі, яких не бачив ні в Чікаго, ні в Канзас-Сіті. Він був обурений і пригнічений цим видовищем, – усе тут говорило про злидні, про грубість і нікчемне суспільне становище жителів, усе здавалося йому втіленням бідності і нещастя, – і тому він поквапно повернув назад. Він перейшов мостом через ріку Могаук і відразу потрапив у зовсім іншу обстановку – в район таких самих будинків, якими він захоплювався, раніше ніж піти на фабрику. А потім він вийшов на ту красиву, обсаджену деревами вулицю, якою милувався вранці: з самого тільки її вигляду можна було зрозуміти, що саме тут живе вище товариство Лікурга. Вона була така широка, добре вибруко-вана, по обидві її сторони стояли такі розкішні будинки. І Клайд враз страшенно зацікавився населенням цієї вулиці, бо йому спало ка думку, що, мабуть, саме тут живе його дядько. Майже всі особняки були витримані в стилі найкращих зразків французької, італійської та англійської архітектури, але Клайд не розумів цього.
Він ішов усе далі й далі, роздивляючись усе навколо, дивуючись розмірам і красі цих будинків; він був глибоко схвильований виглядом такого багатства і запитував себе, де ж саме живе його дядько. З яким почуттям власної вищості виходить, напевно, вранці його двоюрідний брат Гілберт з такого будинку!
Перед одним з особняків він спинився. Навколо були посаджені дерева, прокладено стежки, розплановано клумби для квітів, хоч квітів ще не було; в глибині двору видно було великий гараж; ліворуч від будинку був фонтан і в центрі його статуя хлопчика з лебедем у руках, а праворуч – група, вилита з чавуну: олень, за яким женуться собаки. Клайд був захоплений і зачарований спокійним благородством цього особняка, збудованого в староанглійському стилі; поблизу саме проходив погано одягнений чоловік середніх років, певно, робітник, і Клайд звернувся до нього:
– Скажіть, містер, ви не знаєте, хто тут живе?
І прохожий відповів:
– Як не знати! Семюел Гріфітс, той самий, в якого велика фабрика комірців на тому березі…
І Клайд здригнувся, немов його облили холодною водою. Будинок дядька! Його особняк! Виходить, це його автомобіль стоїть перед гаражем, а крізь відчинені ворота гаража видко й другий.
І незрілу і по суті сліпу й темну душу Клайдову враз охопив дивний настрій, подібний до того, який викликають троянди, блиск вогнів, духи і музика. Яка краса! Яка розкіш! Нікому з членів його власної сім’ї й не снилося, що дядько живе так! Яка пишнота! А його батьки такі нещасні, такі бідні,– вони, звичайно, і тепер проповідують де-небудь на вулицях Канзас-Сіті або Денвера. Керівники місії! І хоч жодний з цих багатих родичів, крім холодного кузена (та й то тільки на фабриці), не потурбувався побачитися з ним, хоч його з такою байдужістю призначили на найчорнішу роботу, він все ж був у бадьорому, піднесеному настрої. Адже він, кінець кінцем, теж Гріфітс, двоюрідний брат і рідний племінник видатних персон у Лікурзі, і, як би там не було, тепер він починає працювати у них. І хіба це не означає, що його чекає майбутнє набагато краще, ніж усе, на що він міг сподіватися досі? Треба тільки згадати, що означають Гріфітси тут і що “означають” Гріфітси в Канзас-Сіті або, скажемо, в Денвері. Який приголомшливий контраст! Але це треба приховувати якомога старанніше. Клайд знову зажурився. Що, коли тутешні Гріфітси, – його дядько або двоюрідний брат або хто-небудь з їхніх друзів чи службовців, – почнуть наводити довідки про його батьків і про його минуле? Який жах! Ця історія з убитою дитиною в Канзас-Сіті! Жалюгідне існування батьків! Еста! І знову обличчя його змінилося, і мрії померхли! А що, коли вони здогадаються! А що, коли відчують!
О, диявольщина! Хто він, кінець кінцем? Що він, власне, являє собою? Чого він може сподіватися від цього розкішного світу, якщо довідаються, навіщо він прибув сюди?
Клайд повернув назад; він був пригнічений і навіть огидний сам собі, бо відразу відчув себе цілковитішою нікчемністю.
РОЗДІЛ VI
Кімната, яку з допомогою м-с Брейлі Клайд найняв того самого дня, містилася ка Торп-стріт– вулиці, своїми достоїнствами, та й відстанню, зовсім не схожій на ту, де жив його дядько. Різниця була: цілком достатня, щоб стримати зростаюче прагнення Клайда вважати себе як-не-як людиною, близькою Семюелові Гріфітсу. Будинки тут були непоказні, пофарбовані коричневою, сірою чи то бурою фарбою, чимало задимлені й старі; дерева стояли оголені під зимовим вітром і все ж, всупереч димові й пилу, немовби обіцяли зовсім скоро нове життя – листя і квіти травня. Повернувши разом з м-с Брейлі на цю вулицю, Клайд побачив похмуру безбарвну юрбу: з різних фабрик за рікою поверталися після роботи чоловіки, дівчата і старі діви, схожі на м-с Брейлі. Біля дверей будинку Клайда і м-с Брейлі зустріла не дуже ввічлива жінка в чистому фартусі поверх коричневого плаття; вона провела їх на третій поверх, у досить простору і пристойно умебльовану кімнату, і призначила за неї чотири долари без харчів або сім з половиною з харчами; м-с Брейлі сказала, що він не знайде нічого кращого за таку ціну, і Клайд вирішив погодитися. Тут він і залишився, подякувавши м-с Брейлі, і незабаром уже сидів за обіднім столом у товаристві кількох службовців з товарних складів і фабрик – людей, подібних до тих, з якими він спочатку мав справу на Поліна-стріт у Чікаго, перш ніж потрапив у краще оточення клубу “Юніон Ліг”. Після обіду він пішов блукати по головних вулицях Лікурга; тут він побачив безліч непевного вигляду робітників; судячи з того, який вигляд мали ці вулиці вдень, він ніяк не чекав, що ввечері їх заповнює такого роду, юрба. Тут були дівчата і юнаки, чоловіки та жінки різних національностей і типів: американці, поляки, угорці, французи, англійці; і у більшості, якщо не в усіх, почувалося щось специфічне – неосвіченість, духовна або фізична’грубість, або брак смаку, жвавості чи сміливості; все це, очевидно, було ознакою їхньої приналежності до того нижчого світу, з яким сьогодні стикнувся Клайд. Проте на деяких інших вулицях і в магазинах трохи ближче до Уікігі авеню він зустрів дізчат і юнаків іншого типу, гарно одягнених і жвавих. Безперечно, це були конторські службовці різних підприємств, розташованих на тому березі.
Клайд блукав по місту з восьмої до десятої години, коли, нібито наперед умовившись, юрба почала рідіти і найлюдніші вулиці враз зовсім спустіли. На кожному кроці він порівнював усе, що бачив тут, з Чікаго і Канзас-Сіті. (Що сказав би Ретерер, якби побачив його тепер, і особняк його дядька, і фабрику!) І може через те, що Лікург був такий малий, він сподобався Клайдові: і готель “Лікург”, ошатний, що сяє вогнями, очевидно центр життя місцевого товариства, і будинок пошти, і церква, прикрашена шпилями, і старовинне кладовище, поруч з виставкою автомобілів, і тут же за рогом новий кінематограф. І фліртуюча молодь на вулицях. І понад усім, мов невиразне передчуття, юнацький запал і надії… Юнацький запал і надії – основа всякої творчої діяльності в усьому світі. І, нарешті, повернення в кімнату на Торп-стріт з переконанням, що місто подобається йому і що він радий залишитися тут. Яка красива Уікігі авенюі Яка величезна фабрика дядька! Скільки гарненьких, моторних дівчат на вулицях!
А в цей час Гілберт Гріфітс (батько його перебував у справах в Нью-Йорку, про що Гілберт не потурбувався повідомити Клайда) вирішив розповісти матері й сестрам, що він бачив Клайдг і що це коли не найнудніша, то вже, звичайно, і не найінтересніша особа на світі. В той день, коли приїхав Клайд, Гілберт повернувся додому о-пів на шосту і, зустрівшись з Майрою, промовив недбало:
– Ну, наш чікагський родич з’явився сьогодні.
– Он як? – сказала Майра. – Який же він?
Тому що, з слів батька, Клайд був вихований і недурний, вона зацікавилася ним; проте, знаючи Лікург, умови праці і життєві можливості робітників на таких підприємствах, як фабрика її батька, вона не розуміла, чому Клайд приїхав сюди.
– Не бачу в ньому нічого особливого, – відповів Гілберт. – Досить розвинений і непоганий з себе, але сам визнає, що він не має ніякої підготовки для роботи на великому підприємстві. Нічим не відрізняється від будь-якого хлопчини, який служить у готелі. По-моєму, він вважає, що головне в житті – це одежа. На ньому був яснокоричневий костюм, коричневий галстук і капелюх під колір, і коричневі черевики. Галстук надто яскравий, і сорочка в яскраво-рожеву смужку, – такі носили років три або чотири тому. І до того ж костюм поганого покрою. Я не хочу тепер нічого казати, коли він уже тут, та ще й невідомо ж, чи удержиться він. Але якщо удержиться і якщо він збирається зображати тут нашого близького родича, то йому доведеться знизити тон, або я пораджу татові сказати йому пару слів. А взагалі, я думаю, з нього може вийти який-небудь путящий начальник цеху… Мабуть, трохи пізніше можна буде навіть торгового агента з нього зробити. І все-таки не розумію, чого ради він сюди приїхав. Напевно, тато не розтлумачив йому, як мало тут шансів висунутися. Для цього треба бути справжнім чарівником щонайменше.
Гілберт стояв спиною до великого каміна.
– Так, але ти чув, що мама казала цими днями про його батька? Як видно, йому завжди дуже не щастило. Напевно, тато вирішив все одно допомогти цьому Клайдові, придасться він на фабриці чи ні. Тато вважає, що наш дід був несправедливий до Клайдового батька, – так мені мама сказала.
Майра замовкла, а Гілберт, який теж чув від матері такий натяк, волів не надавати йому значення.
– Ну, мене це мало обходить. Якщо батько захоче лишити його на фабриці, не дивлячись, придатний він до чого-небудь чи ні,– його діло. Але він сам завжди говорив, що в кожному цеху потрібні тільки умілі люди і що мертвий баласт треба викидати за борт.
Пізніше, побачившись з матір’ю і Беллою, Гілберт і їм у такому ж дусі розповів новину про приїзд Клайда і свої міркування з цього приводу. М-с Гріфітс зітхнула: в такому малому місті, як Лікург, з таким становищем у товаристві, яке посідає сім’я Гріфітс, кожний, хто є їхнім родичем і носить їхнє ім’я, мусить бути надзвичайно обачливим і мати належні манери, схильності та погляди. Мабуть, чоловік зробив не зовсім розсудливо, виписавши сюди молодого чоловіка, який ніяк не відповідав цим вимогам.
Але Белла, вислухавши таку характеристику Клайда, не повірила братові. Вона не знала Клайда, зате знала Гілберта, і їй було відомо, що він легко може знайти в людині всілякі вади, яких у тієї зовсім і не було ніколи. І, вислухавши за обідом ще якісь його зауваження на Клайдову адресу, вона сказала:
– Ну, знаєш, якщо тато захоче, так він все одно залишить його на фабриці або як-небудь його влаштує…
Від цих слів Гілберта пересмикнуло, як від ляпаса: він дуже ревниво оберігав свій авторитет на батьковій фабриці, всіляко намагався укріпити і розширити його, і молодша сестра добре це знала.
А Клайд, прийшовши другого дня вранці на фабрику, помітив, що його ім’я і зовнішність – його подібність до м-ра Гілберта Гріфітса – були своєрідною перевагою, якої він ще не міг по-справжньому оцінити. Коли він підійшов до фабрики, сторож біля входу № 1 подивився на нього вкрай здивовано.
– Ви, певно, містер Клайд Гріфітс? – запитав він. – Ви працюватимете у містера Кемерера? Так, так, знаю. Ось той чоловік видасть вам табель, – і він вказав на товстого похмурого старика, що його, як пізніше довідався Клайд, звали “старий Джефф”. Він стояв біля контрольного годинника в глибині того ж приміщення і видавав табелі, і після відмітки одержував їх назад між сьомою тридцятьма і сьомою сорок.
Коли Клайд підійшов до нього з словами:
– Мене звуть Клайд Гріфітс, я працюватиму внизу, в містера Кемерера, – старий здивувався, потім сказав:
– Так, звичайно, слухаю, сер. Виходить, ви і є містер Гріфітс. Містер Кемерер вчора говорив мені про вас. Ваш номер буде сімдесят перший. Я даю вам старий номер містера Дювені.
А коли Клайд спустився сходами, що ведуть у декатирувальний цех, старий табельник повернувся до сторожа, який тим часом підійшов трохи ближче, і гукнув:
– Ну, до чого ж цей хлопець схожий на містера Гілберта Гріфітса! Викапаний його портрет! Як по-твоєму, він що ж, брат чи родич?
– Нічого не знаю, – відповів сторож. – Ніколи раніше не бачиз його. Та вже, звичайно, він з їхньої сім’ї, відразу видно. Я спершу подумав, що це містер Гілберт. Я вже збирався скинути картуза, та розгледів, що це не він.
Увійшовши в декатирувальну, Клайд побачив Кемерера, такого самого шанобливого та ухильного, як і напередодні, бо Кемерер, як і Уігем, усе ще не міг визначити справжнього становища Клайда на фабриці. Правда, як Кемерер довідався від Уігема, Гілберт ані словом не дав зрозуміти, що Клайда треба поставити в якісь особливі, легші або ж важчі умови. Навпаки, м-р Гілберт сказав: “Він повинен працювати так само, як усі службовці. Жодних винятків!” І все-таки, знайомлячи Клайда з Уігемом, він сказав також: “Це мій двоюрідний брат, він хоче вивчити нашу справу”, – і це, напевно, означає, що Клайд не залишиться тут надовго, а переходитиме з цеху в цех, поки не вивчить усього виробництва. Тому, коли Клайд пішов, Уігем шепнув Кемерерові і кільком іншим службовцям, що Клайд, певно, протеже хазяїна, і відповідно вони вирішили бути на сторожі з ним, поки не з’ясується, яке ж його становище на фабриці.
А Клайд, помітивши їхню шанобливість, піднісся духом і мимоволі подумав, що, як би там не ставився до нього двоюрідний брат Гілберт, це добра ознака і, мабуть, провіщає які-небудь милості від дядька. І тому, коли Кемерер став пояснювати, що робота у нього буде не дуже важка і йому не доведеться поки що працювати надто багато, Клайд вислухав його з дещо поблажливим виглядом. А Кемерер через це став іще шанобливішим.
– Тепер почепіть капелюха і пальто ось сюди, в одну з шафок, – продовжував він лагідно і навіть улесливо. – Потім візьміть он там візок, підніміться на перший поверх і привезіть кілька штук тканини. Вам покажуть, де їх узяти.
Для Клайда настали цікаві, але нелегкі дні. Часом незвичне робітниче оточення і його власне становище тут викликали в ньому розгубленість і занепокоєння. Людей, які працювали поруч нього на фабриці, він навряд чи коли-небудь обрав би собі за товаришів. Розвитком своїм усі вони були значно нижчі від хлопчиків-розсильних, возіїв або клерків; він бачив, що вони неповороткі і грубі фізично й духовно. Одягалися вони, як робітники найнижчого розряду, – так звичайно одягаються люди, для яких власна зовнішність – остання річ: всі їхні думки були про роботу і важкі матеріальні умови життя. Крім того, не знаючи, хто такий Клайд і як може відбитися його поява тут на їхньому власному становищі, робітники ставилися до нього недовірливо і підозріло.
Щоправда, тижнів через два, коли стало відомо, що Клайд – племінник голови правління і двоюрідний брат секретаря і, отже, навряд чи залишиться надовго на нижчих ролях, робітники почали ставитись до нього краще; але тепер вони дивилися на нього знизу
Еверх і стали підозрілими й заздрісливими на інший лад. Кінець кінцем Клайд не був і не міг у цих умовах бути для них своїм. Він міг усміхатися і бути цілком ввічливим, але все-таки він завжди буде зв’язаний з тими, хто стоїть вище за них, – у всякому разі вони так думали. Вік був у їхніх очах часткою багатого і вищого класу, а кожний бідняк знає, що це значить. Бідняки повинні завжди триматися вкупі.
А Клайд, з свого боку, з’їдаючи наодинці свій сніданок, дивувався, як ці люди можуть цікавитись тим, що йому здавалося таким нудним і нецікавим: якістю тканини, що надходила до них у підвал, якою-небудь дрібною недостачею в її вазі чи дефектом у якості, тим, що останні двадцять “штук” не так дуже збіглися, як попередні шістнадцять… або тим, що “Компанія Кренстон” у цьому місяці скоротила число робітників, а “Компанія Ентоні” оголосила, що субота вважатиметься неповним робочим днем тільки після 1 червня, а не з середини травня, як у минулому році. Всі вони, здавалося, поринули в нудні, буденні деталі своєї роботи.
І все частіше він у думках повертався до минулих, щасливіших часів. Часом йому хотілося знову опинитися в Чікаго або в Канзас-Сіті. Він згадував Ретерера і його сестру Луїзу, Хегланда, Хігбі, Едді Дойла, містера Скуайрса, Гортензію – всю свою молоду, безтурботну компанію, і думав: що сталося з ними? Де тепер Гортензія? Все-таки вона кінець кінцем дістала той хутряний жакет, – напевно, від продавця сигар, і поїхала з ним… а ще запевняла Клайда в своїх почуттях, маленька каналія! І витягла з нього всі гроші! При самій тільки думці про неї і про те, чим би вона стала для нього, коли б усе склалося по-іншому, Клайдові часом ставало не по собі. З ким вона тепер кохається? Як вона влаштувалася, виїхавши з Канзас-Сіті? І що сказала б вона, якби побачила його тут і довідалася про його високі зв’язки? Це примусило б її трохи задуматися! Його теперішня посада не дуже б їй сподобалася, це ясно. Але все-таки вона стала б більше поважати його, якби побачила його дядька і двоюрідного брата, і цю фабрику та їхній великий особняк. Тоді б вона знову стала ласкавою до нього, – це на неї схоже. Ну, якщо тільки вони ще коли-небудь зустрінуться, він їй покаже! Вже, звичайно, він тоді зуміє натягнути їй носа.
РОЗДІЛ VII
Мебльовані кімнати м-с Каппі, як виявилося, були не дуже приємним місцем для Клайда. Це 6ув звичайнісінький дешевий пансіон; тут звичайно оселялися ділки і службовці з консервативним складом думок, – вони вважали, що їхня праця, їхній заробіток та релігійні переконання середніх верств місцевого товариства – це і є необхідна основа порядку і благополуччя в світі. Загалом це був дуже нудний дім, про веселощі, про розвагу тут не було чого й думати.
І все-таки життя було для Клайда не зовсім позбавлене інтересу завдяки Уолтеру Ділларду, легковажному юнакові, що недавно приїхав з Фонди. Цей Діллард був одноліток Клайда і такий самий честолюбець, але він не мав Клайдового такту і не вмів розбиратися в навколишньому житті; він служив у “Старка і К°”, в магазині чоловічого одягу. Діллард був дуже жвавий і жадібний, досить вродливий, з світлобілявим волоссям і ріденькими білявими вусиками; у нього були делікатні манери та повадки провінціального серцеїда. Він ніколи не мав ніяких достатків і ніколи не посідав скільки-небудь значного суспільного становища, – його батько колись мав галантерейну крамницю в маленькому містечку і давно розорився, – але через якісь атавістичні спонукання він палко прагнув посісти видатне становище.
До цього часу Діллард нічого не досягнув і тому з особливим інтересом ставився до тих, кому це пощастило; ці почуття були в ньому навіть сильніші, ніж у Клайдові. На нього справила величезне враження діяльність видатних сімейств Лікурга і розкіш, в якій жили всі ці Ніколсони, Старки, Гаррієти, Гріфітси, Фінчлі та інші. Довідавшись через кілька днів після приїзду Клайда, що він, так би мовити, з лівої руки зв’язаний з цим світом, Діллард надзвичайно зацікавився. Як! Гріфітс, племінник багатія Семюела Гріфітса, – тут, у пансіоні? Поруч нього за одним столом? І Уолтер зразу вирішив, що він повинен швидше зав’язати знайомство з цим новим приїжджим. От удача стукає в його двері, відкриваючи йому доступ в одну з кращих родин Лікурга! До того ж Клайд молодий, вродливий і, мабуть, честолюбний, як і він сам, – підхожа компанія, коли хочеш весело марнувати час. Діллард просто не вірив своєму щастю і відразу ж почав догоджати Клайдові.
Насамперед він запропонував Клайдові пройтися. Тут недалеко, біля річки, чудовий кінематограф – просто шикарний. Чи не хоче Клайд піти туди?
Добре одягнений, чепуристий Діллард був зовсім не схожий ні на нудни::, занадто практично мислячих людей, що оточували Клайда на фабриці, ні на решту мешканців пансіону, і через це сподобався Клайдові.
Але тут же Клайд подумав про своїх значних родичів. Він мусить стежити за кожним своїм кроком у Лікурзі. Хто знає, може, це велика помилка так легко й вільно зав’язувати нові знайомства? Гріфітси, – як і все те коло, до якого вони належать, – мабуть, тримаються віддалік від простих смертних: він догадувався про це з поведінки всіх, з ким йому доводилося здибатися. Підкоряючись скоріше інстинктові, аніж розумові, Клайд так само не зближався з навколишніми людьми і дивився на всіх звисока, і за це всі навколо, починаючи з того самого Ділларда, на якому він вправлявся в цьому тоні вищості, здавалося, тільки більше попажали його. Поступаючись перед палкими просьбами і навіть свого роду благаннями Ділларда, Клайд все-таки пішов з ним, але тримався дуже обережно. А Діллард відразу ж визнав стримані і зверхні манери Клайда ознакою “класу” і “зв’язків”. Подумати тільки, що він зустрів таку людину в оцих похмурих, сумовитих мебльованих кімнатах! І якраз після її приїзду, на самому початку її кар’єри!
І Діллард поводив себе з Клайдом, як справжній підлесник, хоч посідав краще становище, ніж Клайд, і заробляв більше: двадцять два долари на тиждень.
– Ви, мабуть, будете проводити щонайбільше часу з своїми родичами та друзями? – сказав між іншим Діллард під час їхньої першої спільної прогулянки.
Він намагався витягнути з Клайда якнайбільше відомостей про нього, але той відмовчувався, тоді як Діллард встиг уже приточити до розмови деякі чимало прикрашені подробиці власної біографії. В його батька тепер мануфактурний магазин. Сам він приїхав сюди, щоб вивчити нововведення в цій справі. Його дядько служить тут у “Старка і К°”. У нього вже є в Лікурзі приємні знайомі,– правда, поки що небагато: адже він сам тут недавно – всього чотири місяці.
Але родичі Клайдові!
– Скажіть, ваш дядько, напевно, коштує понад мільйон? Кажуть, що так. Ці будинки на Уікігі авеню – ласий шматочок! Шикарніших від них не знайти ні в Олбені, ні в Утіці, ні навіть у Рочестері. Так ви рідний племінник Семюела Гріфітса? Та що ви! Це тут чималого варте. Хотів би я мати такі зв’язки! Будьте певні, я б їх використав.
Він із захопленою посмішкою глянув на Клайда, і той ще ясніше відчув, які насправді важливі його родинні зв’язки. Подумати тільки, якого значення надає їм цей чудний молодий чоловік.
– Ну, не знаю, – ухильно відповів Клайд; все-таки йому дуже лестили припущення про таку його близькість з тутешніми Гріфітсами. – Я приїхав сюди, щоб вивчити виробництво комірців. Я не збираюся розважатися. Дядько хоче, щоб я серйозно занявся цією справою.
– Ну, звичайно, звичайно. Це мені знайоме, – відповів Діллард. – Мій дядечко має такий самий настрій. Він хоче запрягти мене в роботу і вимагає, щоб я не витрачав дарма часу. Він, знаєте, служить у Старка закупником. Але не можна ж працювати без перепочинку. Треба й розважитись коли-небудь.
– Так, ви маєте рацію, – сказав Клайд уперше в своєму житті дещо поблажливим тоном.
Деякий час вони йшли мовчки; потім Уолтер запитав:
– Ви танцюєте?
– Так, – відповів Клайд.
– Я теж. Тут скільки завгодно дешевих дансингів, але я туди ніколи не ходжу. Не можна бувати в таких місцях, якщо хочеш підтримувати знайомство з порядними людьми. Кажуть, у цьому місті вище товариство тримається страшенно замкнуто. Якщо не належиш до їхнього кола, з тобою просто не бажають мати діла. І у Фонді так само. Ви повинні “належати до світу”, а інакше вам нема куди подітися. Та, мабуть, це й правильно. Але тут все-таки знайдуться дівчата, з якими можна повеселитися і потанцювати, – дуже милі дівчата, і з порядних родин, – звичайно, не з вищого товариства, та все ж про них нічого поганого не кажуть. І вони не такі вже тихенькі. Іноді навіть зовсім навпаки. І ви не зобов’язані одружуватися.
Клайд подумав, що, мабуть, це знайомство надто легковажне для його нового життя в Лікурзі. В той же час Діллард йому подобався.
– До речі,– продовжував Діллард, – що ви робите в цю неділю, після обіду?
– Ніби нічого особливого, – відповів Клайд, почуваючи, що перед ним постає нове завдання. – Просто я поки що не знаю, як у мене все складеться.
– Ну, а якщо ви будете вільні? Може, проведемо вечір разом? Я тут познайомився з кількома дівчатами. Дуже милі! Спочатку, якщо хочете, ми зайдемо до мого дядька. В нього сім’я, всі дуже милі люди. А потім я тут знаю двох дівчат… розкіш! Одна працювала в магазині, але тепер пішла звідти і ніде не служить. А друга – її подруга. У них удома є грамофон, і обидві танцюють. Правда, тут не годиться танцювати в неділю, але про це ніхто не дізнається. Дівчатам батьки дозволяють. А після того ми можемо піти з ними куди-небудь у кіно, якщо ви захочете. Не в якусь там кіношку на околиці, а туди, де найкраще. Згодні?
І перед Клайдом постало питання, як зробити, як відповісти на таку пропозицію. В Чікаго, після того, що сталося в Канзас-Сіті, він намагався поводитись дуже скромно і обережно. Потрапивши на службу в клуб, він вирішив, що будуватиме своє життя відповідно до ідеалів, які прищеплювала йому ця, як видно, така статечна установа: триматися солідно, ретельно працювати, збирати гроші, одягатися елегантно, але без франтівства, по-джентльменському. Це був такий собі рай без Єви.
Але хоч яке скромне було тепер його безпосереднє оточення, здавалося, саме повітря цього міста збуджувало в ньому жадобу до втіх, про які говорив тепер його супутник: хотілося повеселитись трохи, нехай навіть у найневинніший спосіб, але все-таки в жіночому товаристві. Вулиці увечері такі людні, повні гарненьких дівчат і молодих хлопців… Але що подумають його новознайдені родичі, якщо він дозволить собі розважатися в такому дусі, як натякає Діллард? Адже ж він сам каже, що в Лікурзі звичаї суворі і всі усе знають один про одного. Клайд мовчав, охоплений сумнівами. Треба було вирішувати. Але він надто знудьгувався в самотині і тому, нарешті, відповів:
– Ну, гаразд, я, мабуть, згодний. – Потім додав трохи невпевнено – Знаєте, мої тутешні родичі…
– Звичайно, я розумію, – швидко відповів Діллард. – Вам треба бути дуже обережним. Та й мені так само.
Тільки б йому зв’язатися де-небудь з одним із Гріфітсів, навіть з цим приїжджим, який тут ще майже ні з ким не знайомий. Тоді напевно навколишні люди будуть вищої думки й про нього.
І Діллард запропонував купити Клайду папірос і спитав, чи не хоче він випити содової води. Та Клайд все-таки почував себе незручно і невпевнено; попросивши пробачення, він незабаром попрощався з новим знайомим: йому набридло це самовдоволення і схиляння перед “вищим товариством”. Клайд повернувся додому. Він давно обіцяв написати матері і тепер вирішив виконати обіцяння, а заодно подумати, чи варто підтримувати нове знайомство.
РОЗДІЛ VIII
Назавтра була субота, робота закінчилася рано (на фабриці Гріфітсів субота цілий рік була наполовину вільним днем), і м-р Уігем з’явився з платіжними конвертами.
– Ось, будь ласка, містер Гріфітс, – сказав він таким тоном, наче Клайд був на фабриці значною особою.
Із задоволенням вислухавши це “містер”, Клайд узяв конверт і, підійшовши до своєї шафки, розірвав папір і переклав гроші в кишеню. Потім одягнувся і пішов додому снідати. Але, опинившись у своїй кімнаті, він відчув себе дуже самотнім; Ділларда не було, – він ще працював, і Клайд вирішив проїхатися на трамваї в Гловерсвіль– сусіднє невеличке місто тисяч на двадцять жителів, з чуток, дуже жваве, хоч і не таке красиве, як Лікург. Ця поїздка дуже розважила Клайда: він побачив справді цікаве місто, зовсім не схоже на Лікург своєю соціальною структурою.
Але весь другий день – неділю – Клайд нудьгував, самотньо блукаючи по Лікургу. Діллардові довелося виїхати в якихось справах у Фонду і він не міг додержати своєї обіцянки. Зате, зустрівшись з Клайдом у понеділок ввечері, він розповів, що найближчої середи на Дігбі авеню відбудуться збори парафіян конгрегаційної церкви; туди варто піти, тому що буде угощення.
– Ми забіжимо туди на хвилинку, – пояснював Діллард. – Побалакаємо з дівчатами. Я познайомлю вас з дядьком і дядиною – дуже славні люди. І дівчата милі, не недоторкливі. Ми можемо втекти звідти годині о десятій і піти до Зелли або Ріти. У Ріти багато гарних грамофонних пластинок, зате у Зелли просторіше, зручніше танцювати. До речі, ви не захопили з Чікаго свій фрак?
Справа в тому, що Діллард якось, коли Клайда не було вдома, побував у його кімнаті (Клайд жив якраз над ним на третьому поверсі) і знайшов там один тільки чемодан; не видно було ні скрині, ні фрака. Тому Діллард вирішив, що хоч батько Клайда і тримає готель, а сам Клайд працював у Чікаго в клубі “Юніон Ліг”, він, напевно, зовсім байдужий до одягу і до того, як заведено одягатися в товаристві. Або ж він хоче жити на власний рахунок, без чиєї-небудь допомоги, і виробляє в собі твердий характер. Усе це дуже не подобалося Діллардові. Людина не повинна нехтувати вимогами товариства. Проте Клайд був Гріфітс, і цього було досить, щоб Діллард на все дивився крізь пальці,– в усякому разі на початку.
– Ні, фрака не привіз, – відповів Клайд, усе ще не зовсім певний, незважаючи на свою самотність, чи варто йому брати участь у цій авантюрі.– Але я дістану.
Він уже не раз думав, що в Лікурзі фрак йому необхідний, і хоч останнім часом гроші діставалися йому важкою працею і відкладати було нелегко, він вирішив витратити тридцять п’ять доларів на купівлю костюма.
Діллард базікав про Зеллу і Ріту: батьки Зелли Шумен небагаті, але живуть у власному будинку, і в неї часто бувають подруги – чарівні дівчата. У Ріти Дікермен теж багато подруг. Батько Зелли має ще маленьку дачу на озері Екерт, поблизу Фонди. Влітку, – якщо тільки Ріта сподобається Клайдові,– туди можна буде поїхати якось під час відпустки або на суботу і неділю, бо Ріта і Зелла майже нерозлучні. І обидві гарненькі. Зелла чорнява, а Ріта білява, додав він із захватом.
Клайд зацікавився: дівчата гарненькі! І як це на нього в його самотині звалився, немов з неба, цей Діллард і носиться з ним… Але й сумнів бере – чи не надто необачно зближатися з Діллардом? Адже кінець кінцем Клайд нічого не знає про нього. Тепер він бачив з манер і легковажної захопленості Ділларда, що тому куди цікавіші самі дівчата, вільність, ба навіть деяка розбещеність їхньої поведінки, а зовсім не те, до якого товариства вони належать. А хіба не це довело Клайда до катастрофи в Канзас-Сіті? Тут, в Лікурзі, він менш за все мусить забувати про це, якщо хоче досягти чогось кращого в житті.
А проте в середу, о-пів на дев’яту, Клайд вийшов з дому разом з Діллардом, сповнений всіляких сподіванок. О дев’ятій годині вони були вже на місці, в самій гущині одного з тих почасти релігійних, почасти світських, почасти благодійних зборів, які влаштовуються формально з метою зібрати деякі кошти для потреб місцевої церкви, а по суті більше для того, щоб дати літнім людям нагоду зустрітися і поплескати язиком, а молоді – покритикувати старших і пофліртувати під шумок. Тут були кіоски, що торгували чим завгодно: від пиріжків, печива і морозива до мережива, ляльок та всіляких дрібничок. Усе це було пожертвуване парафіянами і продавалося на користь церкви. Гостей приймали пастор, преподобний Пітер Ізрілс, та його дружина. Серед гостей були дядько і дядина Ділларда, товариське, але нецікаве подружжя, яке явно не мало ніякого значення в тутешньому колі. Вони були дуже добродушні і занадто – до фамільярності– привітні, хоч дядько Ділларда, Гровер Уілсон, будучи агентом по закупівлям фірми “Старк і К°”, намагався іноді набрати серйозного і поважного вигляду. Це був невисокий, кремезний чоловічок; як видно, він не умів пристойно одягатися або не мав для цього коштів. На противагу своєму племінникові, одягненому майже бездоганно, він був у не зовсім чистому і невипрасованому костюмі, який до того ще й догано сидів на ньому. Галстук був під пару костюмові. Гровер Уілсон мав манери клерка: він потирав руки, хмурив брови, почухував потилицю, наче збираючись сказати щось дуже важливе, що вимагає від нього надзвичайного розумового напруження, – і однак вимовляв лише самі банальності.
До пари йому була й огрядна м-с Уілсон; поки чоловік намагався надати собі поважного вигляду, щоб здаватися вартим свого співрозмовника, вона стояла поруч, розпливаючись жирною сяючою посмішкою. Вона була неповоротка, з рожевими щоками і вже помітним подвійним підборіддям, і все посміхалася і посміхалася, бо взагалі була від природи веселою і доброю жінкою, а зокрема й тому, що Клайд був племінником такої людини. Бо, як зрозумів Клайд, Діллард не марнував часу і постарався втлумачити своїм родичам, що Клайд – з Гріфітсів і що він, Діллард, уже здружився з цим новим Гріфітсом і тепер вводить його в місцеве товариство.
– Уолтер сказав нам, що ви приїхали працювати на фабриці вашого дядька. Значить, ви оселилися у місіс Каппі? Я незнайома з нею, але чула, що в неї дуже пристойний, дуже порядний пансіон. Там живе містер Парслі,– колись ми з ним разом ходили до школи, але тепер я рідко бачу його. Ви ще не знайомі з ним?
– Ні, не знайомий, – відповів Клайд.
– А знаєте, минулої неділі ми чекали вас на обід. Але Уолтеру довелося з’їздити додому. Неодмінно приходьте до нас скоріше. В будь-який час. Я буду вам дуже рада.
Вона посміхнулася, і її карі оченята весело блиснули.
Клайд бачив, що завдяки репутації свого дядька він – справжня знахідка для цього подружжя. Та і всі інші – старі й молоді – поставилися до нього так само: пастор Ізрілс і його дружина, м-р Майк Бампас – місцевий торговець друкарськими фарбами – і його дружина та син; м-р Максиміліан Пік – торговець сіном, зерном і кормовими травами гуртом та вроздріб – і його дружина; м-р Уітнес – торговець квітами, м-р Троп – агент по продажу землі. Всі багато чули про Семюела Гріфітса та його сім’ю і були дуже зацікавлені й здивовані, тим, що серед них опинився племінник такого багатія, їм тільки не подобалося, що Клайд тримався дуже лагідно, анітрохи не величаючись – не дуже чванливо і зневажливо; здебільшого це були люди того типу, що поважають чванливість, навіть якщо на словах осуджують її. Особливо помітно це було на поведінці молодих дівчат.
Діллард вважав своїм обов’язком кожному розповісти про значні родинні зв’язки Клайда.
– Це Клайд Гріфітс, племінник Семюела Гріфітса, двоюрідний брат Гілберта Гріфітса. Він приїхав у Лікург, щоб вивчити виробництво комірців на фабриці свого дядька.
І Клайду, що знав, наскільки далеким є це від істини, все-таки було дуже приємно бачити, яке враження ці слова справляють на присутніх.
Але яке нахабство Ділларда! Знайшовши в Клайді опору, він посмілішав і з усіма розмовляв зверхнім тоном. Він не залишав Клайда ні на хвилину і підводив його то до одного, то до іншого. Він явно вирішив показати всім своїм знайомим дівчатам і хлопцям, хто такий Клайд, і довести, що сам він, Діллард, вводить його в тутешнє товариство. Але з тими, кого він не любив, він не знайомив Клайда. “Вони не заслуговують на увагу, – застерігав він. – Батько її просто має невеличкий гараж. На вашому місці я не став би витрачати час на таке знайомство”. Або: “Він нічого не вартий – просто прикажчик з нашого магазина”. Але, говорячи про тих, хто був йому симпатичний, він розсипався посмішками і компліментами або, в найгіршому разі, намагався просити вибачення перед Клайдом за їхнє незначне становище.
Нарешті Клайд був відрекомендований Зеллі Шумен і Ріті Дікермен, що з певних своїх міркувань прибули з деяким запізненням. Найімовірніше, їм хотілося показати, що вони тут найдосвідченіші щодо світських звичаїв і не схожі на інших. Та й справді, як трохи пізніше переконався Клайд, вони вирізнялися серед решти дівчат, з якими познайомив його Діллард: були не такі скромні і не такі манірні, та менш тверді в правилах релігії і моралі. Самі собі в цьому не признаючись, вони були зовсім не від того, щоб дати нагоду собі мати далеко не благочестиві розваги, – звичайно, вони намагалися при цьому не зіпсувати своєї репутації. І Клайда вже в перші хвилини знайомства вразили манери і поводження цих дівчат, що відрізняли їх від усіх інших молодих парафіянок: Зелла і Ріта трималися не те щоб розбещено, але набагато вільніше, не так суворо і стримано, як решта.
– А! так ви – містер Клайд Гріфітс! – сказала Зелла Шумен. – Які ви схожі на вашого двоюрідного брата! Я часто бачу його, коли він проїжджає по Сентрал авеню. Уолтер нам усе розповів про вас. Як вам подобається Лікург?
Вона вимовила “Уолтер” особливим тоном, з якоюсь власницькою і інтимною ноткою в голосі, і Клайд відчув, що вони з Діллардом значно ближчі, ніж казав сам Діллард.
Вузька, з маленьким бантом, червона оксамитка на шиї, маленькі гранатові сережки у вухах і дуже ошатне, яке щільно облягало стан, чорне плаття з пишними оборками внизу свідчило, що Зелла не від того, щоб показати свою фігуру і дуже цінить її, і коли б не підкреслено холодний вираз обличчя і стримані манери, все це, безперечно, викликало б несхвальні зауваження на таких зборах.
Ріта Дікермен була товстенька, білявенька рожевощока дівчина, з яснокаштановим волоссям і сіроголубими очима. Вона не була така задирливо жвава, як Зелла Шумен, але і в ній, як і в її подрузі, під зовнішньою стриманістю відчувалося щось дуже вільне. В її поводженні було менш прихованої бравади, але більше податливості, і вона, мабуть, хотіла, щоб Клайд це зрозумів. Між подругами було вирішено, що Ріта повинна зацікавити його. Ріта була зачарована Зеллою, по-рабському в усьому наслідувала її; подруги були нерозлучні. Коли Клайда відрекомендували Ріті, вона посміхнулася йому багатообіцяючою усмішкою, чимало збентеживши його. Він весь час переконував сам себе, що тут, у Лікурзі, він повинен дуже обережно зближатися з людьми. Та на його нещастя, Ріта, як свого часу Гортензія Брігс, збудила в ньому думку про близькість, хоча б і малоймовірну і проблематичну, і це злякало його. Він мусить бути обережний. Ось така вільна поведінка, яка, певно, властива Діллардові та цим дівчатам, і була причиною його нещастя в Канзас-Сіті.
– Ну, тепер треба поласувати морозивом і тістечками, – сказав Діллард після кількох фраз, якими нашвидку обмінялися нові знайомі.– А потім ми втечемо звідси. Але вам, мабуть, треба спершу пройтися по залу і привітатися з ким належить, – додав він, звертаючись до дівчат. – Зустрінемося біля кіоска з морозивом, а потім, якщо ви згодні, утечемо звідси. Що ви на це скажете?
Він подивився на Зеллу Шумен, немов кажучи: “Ви краще знаєте, що нам робити”. І вона, посміхнувшись йому, відповіла:
– Правильно, ми не можемо одразу піти. Он там моя двоюрідна сестра Мері, і мама, і Фред Бракнер. Ми з Рітою спершу походимо тут, а потім зустрінемось з вами, гаразд?
А Ріта Дікермен при цих словах ніжно й закохано посміхнулася Клайдові.
Хвилин двадцять Діллард з Клайдом тинялися по залу; потім Зелла подала Діллардові якийсь знак, і вони попрямували до кіоска, де продавали морозиво. За хвилину до них, ніби випадково, приєдналися Зелла і Ріта, і всі разом узялися за морозиво і тістечка. А тому що офіціальна частина вечора закінчилася і багато хто вже розходився, Діллард сказав:
– Ну, давайте тікати. Можна піти до вас, Зелла?
– Звичайно, звичайно, – шепнула Зелла, і вони попрямували до гардеробної.
Клайд усе ще трохи сумнівався, чи варто йому вирушати з цією компанією, і був мовчазний. Він ще не знав, чи подобається йому Ріта. Але як тільки вони вийшли на вулицю, поза поле зору святенників і плетунів, він опинився поруч з Рітою, а Зелла і Діллард – поперед них. Клайд, вважаючи це за потрібне, взяв її під руку, але вона вийняла руку і лагідно й ласкаво сама взяла його під руку. І зараз же щільно пригорнулася плечем до його плеча і почала весело розповідати про життя в Лікурзі.
Щось пестливе і лагідне з’явилося в її голосі. Клайдові подобалося це. В її тілі була якась млосність, яка наче електризувала Клайда і вабила всупереч його волі. Йому хотілося погладити її руку, і він відчував, що може це зробити, може навіть обняти її. І все це так скоро! Але ж він – Гріфітс, лікурзький Гріфітс, зміркував він, ось чому дівчата на зборах цікавились ним і були такі люб’язні! Він все ж тихенько стиснув руку, і вона не протестувала.
Дім родини Шумен, як виявилося, був великою старомодною квадратною будівлею з квадратним куполом; він стояв у глибині двору, оточений деревами. Компанія зібралася у просторій, красиво обставленій вітальні; Клайд ще ніколи не бачив у приватному домі такої гарної обстановки. Діллард зразу ж почав розбирати пластинки і швидко згорнув два великих килими, під якими була паркетна підлога, – видно було, що все це для нього діло звичне.
– Будинок стоїть дуже вдало, навколо дерева, і потім… ці голки чудові, вони подають дуже тихий звук, – пояснив він Клайдові; він усе ще вважав, що Клайд – людина дуже хитра і стежить за кожним його кроком. – Тому з вулиці зовсім не чути, коли тут грає грамофон. Правда, Зелла? І на другому поверсі так само нічого не чути. Ми тут грали і танцювали кілька разів до третьої, до четвертої ранку, а нагорі ніхто й не знав про це. Правда, Зелла?
– Так, це вірно. Треба сказати, тато трошки приглухуватий. І мама, коли забереться з книжкою в свою кімнату, теж нічого на світі не чує. Та й взагалі звідси не чути.
– А що, хіба тут у вас усі так настроєні проти танців? – спитав Клайд.
– Ну, службовці на фабриці зовсім не проти, – сказав Діллард. – Але побожні люди проти цього. От, наприклад, мої дядько і дядина. Та майже всі, хто був сьогодні на зборах, крім Зелли і Ріти, – він схвально подивився на дівчат. – Вони не такі дурні, щоб хвилюватися через дурниці. Правда, Зелла?
І дівчина, неабияк закохана в нього, засміялася і кивнула:
– Ну, звичайно, я не бачу в цьому нічого поганого.
– І я так само, – додала Ріта. – І мої тато й мама. Тільки вони не люблять говорити про це і не хочуть, щоб я вже надто захоплювалася танцями.
Діллард поставив пластинку “Карі очі”, і зразу ж Клайд і Ріта, Діллард і Зелла почали танцювати, і Клайд відчув, що між ним і Рітою виникає якась близькість, яка хтозна-що віщує. Ріта танцювала із захопленням, з запалом, її гнучкі руки, здавалося, виказували стриманий захват. Танцюючи, вона посміхалася мрійною посмішкою, що промовляла іїро жадобу до романтичних пригод. Вона була чарівна.
“Чудова дівчина, – думав Клайд, – хоч і надто податлива. Кінець кінцем я танцюю не набагато краще від будь-кого іншого, але, як видно, я їй подобаюся, бо вона уявляє, ніби я важна персона”.
І, немов відповідаючи на його думки, Ріта сказала:
– Страшенно приємно танцювати – правда? І ви дуже добре танцюєте, містер Гріфітс.
– Е, ні,– заперечив він, усміхаючись і дивлячись їй в очі.– Це ви чудово танцюєте. Я добре танцюю, тому що танцюю з вами.
Він відчув, що в неї повні, м’які руки, а її груди були дуже пишні для такої молодої дівчини. Сп’янівши від танцю, Ріта одурманювала його, рухи її стали майже визивними.
– Тепер поставимо “Човен кохання”, – оголосив Діллард. – Ви потанцюєте із Зеллою, а я трохи покручуся з Рітою. Гаразд, Ріта?
Він був такий захоплений своєю вправністю танцюриста, почував від цього таке щире вдоволення, що навіть не міг діждатися нової пластинки: нетерпляче схопивши Ріту за руки, він почав виробляти хитромудрі фігури, які були не під силу Клайдові, і всі визнали Ділларда найспритнішим танцюристом. Нарешті він крикнув Клайдові, щоб той пославив “Човен кохання”.
Однак, потанцювавши раз із Зеллою, Клайд зрозумів, що цей вечір був задуманий для втіхи двох пар, і вони не повинні заважати один одному. Зелла танцювала добре, жваво розмовляла, але Клайд весь час відчував, що вона захоплена самим тільки Діллардом і воліє бути з ним. Після кількох танців Клайд і Ріта сіли на диван, щоб побазікати і відпочити трохи, а Діллард і Зелла пішли в кухню напитися. Проте Клайд помітив, що залишалися вони там значно довше, ніж потрібно для того, щоб випити води.
А тим часом Ріта, залишившись з Клайдом удвох, так і припала до нього. Вибравши хвилину, коли розмова обірвалася, вона підвелася і потягнула його за руку: ні з того, ні з сього, навіть без музики, їй захотілося ще потанцювати з ним. Вона нібито хотіла показати йому кілька па, які перед цим виробляли вони з Діллардом і яких Клайд не знав. Вона стала поруч Клайда і щільно пригорнулася до нього, показуючи ці па, які вимагали особливої близькості; обличчя Ріти майже торкалося його обличчя, і це було занадто для Клайдо-вого самовладання: він не витримав і притиснувся щокою до її щоки. Вона на це усміхнулася і підбадьорливо подивилася на нього. Вмить уся його витримка зникла, і він поцілував її в губи, потім ще і ще. І замість того щоб вирватися від нього, як він сподівався, вона спокійнісінько дозволяла цілувати себе.
Почуваючи, як її гаряче тіло пригортається до нього і губи її відповідають на його поцілунок, Клайд враз зрозумів, що дозволив втягти себе в такі стосунки, які не так уже легко буде змінити чи порвати. І йому важко буде встояти, раз вона подобається йому, а він, очевидно, подобається їй.
РОЗДІЛ IX
Ця хвилююча і солодка хвилина примусила Клайда знову замислитися над тим, як йому слід поводитись. Поведінка Ріти була така одверта, і, мабуть, вона ладна була на ще більшу близькість. І все це так скоро, мало не одразу після того, як він пообіцяв і сам собі, і своїй матері, що тут усе буде інакше… ніяких зв’язків, подібних до тих, що призвели його до біди в Канзас-Сіті. А все-таки… все-таки…
Над ним брала верх спокуса: він почував, що Ріта чекає від нього дальших кроків… і скоро. Але як і де? Не в цьому ж великому, незнайомому домі. Тут є і ще кімнати, крім кухні, куди нібито пішли Діллард і Зелла. Так, але навіть тоді, як у них установляться такі стосунки… Що потім? Хіба не доведеться йому підтримувати цей зв’язок або зіткнутися з усілякими ускладненнями, якщо він обірве його? Він танцював з Рітою і зухвало пестив її, а в той же час думав: “Не треба б цього робити. Адже це Лікург. Я тут один з Гріфітсів. Ясно, чого хочуть від мене ці дівчата… і навіть їхні батьки. Чи такий уже я закоханий в цю Ріту? Мабуть, вона надто швидко і легко піддається. Може, це й не становить небезпеки для майбутнього, але все-таки неприємно… Надто вже швидко все це виходить”. І він відчув щось схоже на те, що пережив у Канзас-Сіті в домі розпусти: Ріта і вабила його, і разом з тим відштовхувала. Тепер він уже досить стримано цілував і голубив її; нарешті з’явилися Діллард і Зелла, і така інтимність була вже неможливою.
Десь годинник вибив другу, і Ріта занепокоїлась: їй треба йти, вдома будуть незадоволені, що вона повертається так пізно. Діллард не проявив ані найменшого бажання розлучатися із Зеллою, і Клайдові, звичайно, довелося проводжати Ріту додому. Це не дало великої втіхи ні їй, ні йому: обидва почували невиразне розчарування. Він не виправдав її сподівань, думав Клайд. У нього явно невистачає сміливості скористатися з її поступливості,– так пояснювала собі його поведінку Ріта.
Розмова по дорозі була пересипана натяками на те, що вони можуть зустрітися знову, більш вдало; і навіть коли вони прощалися біля дверей Ріти, яка жила недалеко, – вона трималася багатообіцяюче. Та коли вони розлучилися, Клайд продовжував твердити собі, що їхні стосунки розвиваються надто вже швидко. Він не був упевнений, що стане підтримувати таке знайомство. Де ж його благі вирішення, прийняті перед приїздом сюди? Як йому тепер бути? І в той же час чуттєва чарівність Ріти примушувала його злитися на свою стриманість і свої побоювання.
Але тут сталася подія, яка примусила Клайда вирішити це питання. Вона була пов’язана з Гріфітсами. Всі вони, за винятком Гілберта, не були ні ворожі, ні цілком байдужі до Клайда; але при цьому ні Семюел Гріфітс, ні решта членів родини не подумали, що їм слід проявити хоч трохи уваги до нього, допомогти йому час від часу доброю порадою, інакше він опиниться в ненормальному становищі, мало не в цілковитій самітності. Семюел Гріфітс, який завжди був дуже занятий, весь перший місяць майже не згадував про Клайда. Він чув, що Клайд влаштований у пристойному пансіоні, надалі про нього подбають, а поки що чого ж іще треба?
Таким чином, минуло близько п’яти тижнів і, на втіху Гілбертові Гріфітсу, для Клайда нічого не було зроблено; йому давали змогу перебувати в колі своїх товаришів по підвалу і розмірковувати, що з ним буде далі. Ставлення до нього навколишніх людей, серед них Ділларда і дівчат, робило його становище зовсім дивним.
Однак через місяць після приїзду Клайда (і головним чином тому, що Гілберт, здавалося, не бажав нічого говорити про нього) Гріфітс-старший спитав одного разу:
– Ну, як там твій двоюрідний брат? Що він поробляє?
І Гілберт, трохи стривожений тим, що може провіщати це запитання, відповів:
– З ним усе гаразд: я влаштував його в декатирувальну. Адже це правильно?
– Так, почати він міг з декатирувальної, це нічим не гірше від будь-якого іншого місця. А тепер ти якої думки про нього?
– Не дуже високої,– відповів Гілберт з тим упевненим і незалежним виглядом, який завжди тішив його батька. – Він може пра-
цювати. Але, по-моєму, він не з тих, хто здатний висунутися тут. Крім того, схоже на те, що він не дуже наполегливий і енергійний. Надто м’який, я думаю. Я не кажу, що він нікуди не годиться, – може, він і не такий уже поганий. Тобі він подобається, а я можу помилятися. А все-таки, мені здається, коли він їхав сюди, він розраховував головним чином на те, що ти йому допоможеш просто як родичеві.
– Ти думаєш? Ну, якщо він розраховував на це, то він помилився! – сказав Гріфітс-батько і тут же додав з добродушною посмішкою – А може, він не такий непрактичний, як ти думаєш? І взагалі він ще зовсім недавно тут, щоб ми могли що-небудь сказати. В Чікаго він справив на мене інше враження. Крім того, у нас же знайдеться не одне містечко, куди його можна посадити без особливого риску, і він справиться, навіть якщо він і не найталановитіший хлопець на світі. А як він хоче задовольнятися в житті скромним місцем, то це його діло. Мене це не обходить. В усякому разі, я поки що не збираюся відсилати його і не хочу ставити на відрядну роботу. Це не годиться. Адже, кінець кінцем, він наш родич. Нехай ще попрацює трохи в декатирувальній, а ти подивися, на що він здатний.
– Слухаю, – відповів син, сподіваючись, що батько, через неуважливість, залишить Клайда там, де він був тепер, – на найнижчій посаді, яка тільки існувала на фабриці.
Але Семюел Гріфітс, на велике синове розчарування, додав:
– Треба якось цими днями запросити його на обід. Я вже думав про це, але мені все ніколи поговорити з мамою. Адже він ще не був у нас?
– Ні, сер, наскільки мені відомо, – відповів Гілберт похмуро. Йому це зовсім не подобалося, але він був надто тактовний, щоб зразу ж запротестувати. – Ми чекали, поки ти сам заговориш про це.
– Ну й чудово, – продовжував Семюел. – Довідайся, де він живе, і запроси його. Можна й наступної неділі, якщо ми вільні.
Помітивши тінь сумніву і невдоволення в синових очах, він додав:
– Послухай, Гіл, адже він усе-таки мій племінник і твій двоюрідний брат, і ми не можемо зовсім його ігнорувати. Це не годиться, ти сам розумієш. Поговори сьогодні ж увечері з мамою, або я поговорю, і влаштуємо це.
Він закрив шухляду столу, де шукав якісь папери, встав, узяв пальто та капелюха і вийшов з контори.
Внаслідок цієї розмови Клайдові було надіслано запрошення на родинну вечерю наступної неділі, о-пів на сьому. За звичаєм щонеділі о-пів на другу в Гріфітсів бував урочистий обід, на який запрошувалися місцеві або приїжджі друзі й знайомі; о-пів на сьому майже всі гості вже роз’їжджалися, звичайно їхали куди-небудь і Белла та Гілберт, а для м-ра і м-с Гріфітс і для Майри подавалася холодна вечеря.
Але цього разу м-с Гріфітс, Майра та Белла вирішили, що всі вони будуть удома; тільки Гілберт, взагалі невдоволений з цієї витівки, заявив, що його запросили в інше місце і він може в цю годину заїхати додому лише на кілька хвилин. Таким чином, на велику втіху Гілбертові, Клайд буде прийнятий у тісному родиннсму колі і не зустрінеться ні з ким із звичайних відвідувачів дому Гріфітсів, які можуть заїхати вдень, – не доведеться рекомендувати його знайомим, якось пояснювати його присутність… До того ж це слушна нагода придивитися до Клайда і скласти собі уявлення про нього, не беручи на себе ніяких зобов’язань.
А на той час відносини з Діллардом, Рітою та Зеллою обернулися для Клайда у важку проблему, і отут на нього серйозно вплинуло рішення Гріфітсів. Після вечора у Зелли Шумен, Діллард, Зелла та Ріта, незважаючи на Клайдову ухильність, вирішили, що він мусить бути і буде підкорений чарами Ріти. Клайдові не раз натякали, що їм треба знову зустрітися і, нарешті, Діллард просто запропонував тісною компанією (вони з Клайдом і обидві дівчата) з’їздити куди-небудь на суботу і на неділю – найкраще в Утіку або Олбені. Дівчата, звичайно, погодяться. Якщо в Клайда є які-небудь сумніви або побоювання, Діллард сам домовиться через Зеллу з Рітою.
– Ви ж самі знаєте, що ви їй сподобалися, – додав Діллард. – Вона вважає, що ви просто чудовий, мені Зелла говорила. Дамський догідник, га?
І Діллард весело й розв’язно підштовхнув Клайда ліктем, Раніше Клайда не покоробила б ця фамільярність, але тепер вона не сподобалася йому; він уже вважав себе членом нового, вищого кола і пам’ятав, за кого його приймають у Лікурзі. Так, можна сказати, стараються люди, коли їм здається, що ти стоїш трохи вище від них!
Запрошення Ділларда, звичайно, дуже принадне, але з іншого боку, чи не загрожує воно йому нескінченними неприємностями? Перш за все в нього немає грошей. Він усе ще одержує 15 доларів на тиждень, і на дорогі подорожі невистачить грошей в його кишені. Залізничні квитки, їжа, рахунок у готелі, може, поїздка вдвох на автомобілі… І крім того, обов’язкова близькість з Рітою, яку він мало знає. Мабуть, Ріта захоче, щоб ця інтимність тривала потім і тут, у Лікурзі… щоб він приходив до неї додому… бував з нею скрізь… ну й ну! А якщо Гріфітси довідаються, – якщо, скажемо, його двоюрідний брат Гілберт почує про це… або побачить їх! Адже от Зелла казала, що часто зустрічає Гілберта на вулиці; легко може статися, що вони як-небудь усією компанією натраплять на Гілберта, і він вирішить, що Клайд приятелює з цією нікчемою, цим продавцем з магазина – Діллардом! Як би через це не обірвалася його кар’єра в Лікурзі! Хто знає, до чого це призведе…
І Клайд закашлявся і почав вибачатися. Тепер він дуже занятий. І взагалі треба подумати… Родичі, знаєте… Крім того, і в найближчу, і в наступну неділю у нього на фабриці багато термінової роботи; він повинен бути в місті. А надалі видно буде.
Але хвилинами згадувалася йому чарівна Ріта, і тоді, із звичайною своєю непослідовністю, він обмірковував план, що просто супе-речив його попередньому рішенню: може, в найближчі два-три тижні як-небудь скоротити свої витрати і все-таки поїхати? Він уже дещо відклав на купівлю фрака та складного циліндра. Може, витратити частину грошей… хоч він і розумів, що весь цей план нікуди не годиться…
Ах, ця білява, пухленька, палка Ріта!
І от у цю пору надійшло запрошення від Гріфітсів. Якось увечері Клайд повернувся з роботи дуже стомлений, в сотий раз обмірковуючи спокусливе запрошення Ділларда, і знайшов у себе на столі лист на дуже твердому красивому папері,– його приніс, коли Клайда не було вдома, служник Гріфітсів. Клайд помітив чіткі ініціали “Е. Г.” на ріжку конверта; він зразу ж розпечатав лист і з хвилюванням прочитав:
“Дорогий племіннику!
Ми хотіли бачити’Вас раніше, але відтоді як Ви приїхали, чоловік майже весь час був у роз’їздах, і ми вирішили почекати, поки він буде трохи вільніший. Тепер він не такий зайнятий, і ми будемо дуже раді, якщо Ви прийдете повечеряти з нами в найближчу неділю о шостій годині. Ми вечеряємо запросто, в родинному колі, і як щось перешкоджатиме Вам, не утруднюйте себе попередженням ні листовно, ні телефоном. І не треба ніяких особливих костюмів. Отже, приходьте, якщо можете. Ми будемо раді Вас бачити.
З щирим, привітом Ваша’ тьотя Елізабет Гріфітс”.
Клайд читав, і ним знову оволодівали найромантичніші мрії ї надії. Весь цей час, поки він виконував ненависну йому роботу в декатирувальній, його все більше гнітила думка, що спроба його була марною: важні родичі, як видно, вирішили не підтримувати з ним ніяких відносин. І от перед ним чудовий лист із словами: “будемо раді Вас бачити”. Виходить, вони, напевно, думають про нього не так уже погано. М-р Семюел Гріфітс весь цей час був у від’їзді. Ось у чому справа. А тепер Клайд побачить свою тітку і двоюрідних сестер, побуває в цьому розкішному домі. Це цросто чудово. Може, тепер вони займуться його долею, хто знає? І як вдало, що про нього згадали саме тепер, коли він ладен був втратити всяку надію.
Його уподобання до Ріти, не кажучи вже про інтерес до Зелли і Ділларда, вмить зникло. Як! Підтримувати знайомство з людьми, які стоять настільки нижче від нього, Гріфітса, на східцях суспільної скали, та ще рискувати попсувати цим свої стосунки з важними родичами! Ніколи! Це було б величезною помилкою. Лист надійшов якраз вчасно, щоб довести це. Щастя, величезне щастя, що в нього вистачило здорового глузду не погодитись на цю подорож. Тепер він повинен поступово, без особливого шуму, припинити ці близькі відносини з Діллардом, – якщо буде потреба, він навіть переїде від м-с Каппі… скаже, що дядько зробив йому зауваження… словом, усе що завгодно, але він більше не матиме нічого спільного з цією компанією. Це не годиться. Він не може рискувати своїм майбутнім і надіями, які пов’язані із запрошенням тітки. І замість того щоб мріяти про Ріту та Утіку, він тепер почав уявляти собі приватне життя Гріфітсів; чудові місця, куди вони, мабуть, їздять, цікавих людей, які їх оточують. Тут же він подумав, що для цього візиту йому необхідно купити фрак або в усякому разі смокінг і брюки. І тому другого дня вранці він попросив м-ра Кемерера відпустити його об одинадцятій годині і до першої години встиг купити на заощаджені гроші смокінг, брюки, лаковані черевики і біле шовкове кашне. Після цього він заспокоївся: в такому вбранні він повинен справити добре враження.
І весь час, аж до недільного вечора, він уже не думав ні про Ріту, ні про Ділларда і Зеллу, а тільки про наступний візит. Це справді подія – потрапити в такі високі сфери!
Єдиною перешкодою всьому був Гілберт Гріфітс, який під час зустрічей завжди дивився на Клайда такими суворими, холодними очима. Він, можливо, теж буде там цієї години і, напевно, набере гордовитого вигляду, щоб примусити Клайда відчути себе нікчемою (Клайд іноді признавався собі, що Гілбертові це вдається). Безперечно, якщо Клайд спробує гідно поводитися в домі Гріфітсів, Гілберт потім постарається як-небудь відплатити йому на фабриці. Він може, наприклад, розповідати своєму батькові про Клайда тільки погане. Зрозуміла річ, якщо людину тримають у цьому паскудному підвалі і не дають ніякої можливості проявити себе, – як він може сподіватися на успіх, на кар’єру? І завжди йому так не щастить: треба ж було, приїхавши сюди, наткнутися на цього Гілберта, який так на нього схожий і невідомо чого терпіти його не може.
Однак, незважаючи на всі ці сумніви, Клайд вирішив якнайкраще використати цю нагоду і в неділю, о шостій годині, пішов до будинку Гріфітсів; на нього чекало нелегке випробування, і нерви його були дуже натягнуті. Він підійшов до великих чавунних воріт, підняв важку клямку і попрямував широкою, викладеною цеглою стежкою до головного входу, відчуваючи внутрішнє тремтіння, немовби на порозі якоїсь небезпечної пригоди. Він ішов, і йому здавалося, що на нього вже звернені допитливі, критичні погляди. Може, м-р Семюел, або м-р Гілберт, або яка-небудь з його сестер дивляться на нього з-за цих важких завісок. З вікон нижнього поверху лилося м’яке, привітне світло.
А втім, тривога Клайда була нетривала. Служник відчинив двері, взяв у нього пальто і запросив пройти у простору вітальню, яка дуже вразила його. Вона здалася Клайдові, навіть після готелю “Грін-Девідсон” і клубу в Чікаго, надзвичайно красивою: тут були такі чудові меблі, стінний годинник, стіл надзвичайних розмірів, розкішні килими та драпіровки. Вогонь палав у великому каміні, перед яким півколом стояли стільці й крісла; в різних кінцях кімнати горіли лампи. У вітальні в цю хвилину нікого не було, але поки Клайд неспокійно озирався довкола, в глибині кімнати, де були великі сходи, що вели нагору, зашурхотів шовк, і Клайд побачив м-с Гріфітс, яка наближалась до нього. Це була лагідна, худа, змарніла жінка, рухалася вона швидко, поводилася люб’язно, хоч, за звичаєм, і дещо стримано, і через кілька хвилин Клайд уже почував себе в її присутності легко й спокійно.
– Мій племінник, чи не так? – посміхнулася вона.
– Так, – відповів Клайд просто і, завдяки хвилюванню, з надзвичайною для нього гідністю – Я – Клайд Гріфітс.
– Дуже рада бачити вас у себе, – почала м-с Гріфітс з певним світським апломбом, який вона засвоїла, нарешті, за роки, перебуті в місцевому вищому товаристві.– І мої діти, звичайно, так само будуть раді. Белли і Гілберта якраз немає вдома, але, я думаю, вони скоро повернуться. Чоловік зараз відпочиває, але я вже чула кроки в його кімнаті, значить, він скоро буде тут. Чи не сядете? – вона вказала на великий диван. – Ми майже завжди вечеряємо одні в неділю, і я подумала, що буде дуже приємно, якщо ми з вами зустрінемося в тісному родинному колі. Як вам подобається Лікург?
Вона опустилася на диван перед каміном, і Клайд досить незручно сів на певній відстані від неї.
– Місто мені дуже подобається, – відповів він з усмішкою, намагаючись потрапити їй у тон, – Звичайно, я бачив ще надто мало, але те, що я бачив, мені сподобалося. І я ніде ніколи не бачив такої гарної вулиці, як ваша, – додав він захоплено. – Такі великі будинки, такі чудові сади!
– Так, ми всі дуже пишаємося нашою вулицею, – відповіла, посміхаючись, м-с Гріфітс; вона завжди з найбільшим задоволенням думала про те, який красивий і розкішний її будинок на Уікігі авеню. Вони з чоловіком так довго добивалися всього цього! – Наша вулиця, здається, всім подобається. Її прокладено давно, коли Лікург ще був просто селом. Та забудували і зробили її такою красивою тільки за останні п’ятнадцять років… А тепер ви повинні розповісти мені про ваших батьків. Ви знаєте, мені ніколи не доводилось зустрічатися з ними, хоч, звичайно, чоловік часто говорив про них, тобто про свого брата, – виправилась вона. – Мені здається, він не зустрічався з вашою матусею. Як поживає ваш батько?
– Спасибі, він здоровий, і мати теж, – просто відповів Клайд. – Вони живуть тепер у Денвері. Ми жили раніш у Канзас-Сіті, але років три тому вони звідти переїхали. Цими днями я одержав листа від мами. Вона пише, що в них усе гаразд.
– Так ви листуєтеся з нею? Це дуже добре.
М-с Гріфітс посміхнулася Клайдові; він усе більше її цікавив: їй сподобалася його зовнішність. Він був такий витончений, так добре поводився і, головне, був такий схожий на’ її власного сина, що спочатку вона навіть дещо злякалася, а потім зацікавилась. Може, Клайд був трохи вищий, кращої будови і тому здавався красивішим за Гілберта, але вона ніколи не погодилася б визнати це. Гілберт часто бував нестерпним і зарозумілим навіть з матір’ю, і в його поводженні було більше звичного удавання, ніж справжньої ніжності, але в її очах він все ж був енергійний, здібний юнак, який уміє обстоювати себе і свої думки. Клайд був лагіднішим, невиразнішим, невпевненішим. Її син, певно, успадкував свою енергію від батька та родичів по її лінії. Клайд, мабуть, дістав деяку слабкість характеру в спадщину від цих незначних людей – своїх батьків.
Вирішивши, таким чином, це питання на користь синові, м-с Гріфітс збиралася розпитати Клайда про його сестер та братів, але в цю мить увійшов Семюел Гріфітс. Оглянувши Клайда, який підвівся при його появі, проникливим поглядом і знайшовши, що він цілком пристойний, в усякому разі зовні, Гріфітс-старший сказав:
– А, от і ви! Сподіваюся, вас і без мене влаштували тут як слід?
– Так, сер, – відповів Клайд шанобливо, з легким поклоном. Він почував, що знаходиться в присутності одного з великих світу цього.
– Ну, от і чудово. Сідайте, сідайте! Дуже радий, що все гаразд. Я чув, ви тепер у декатирувальній? Не дуже приємне місце, але починати добре саме звідти, знизу! Інколи і найкращі люди починають так. – Він усміхнувся і додав: – Мене не було в місті, коли ви приїхали, а то б я побачився з вами.
– Так, сер, – відповів Клайд; він не наважувався сісти до того часу, поки м-р Гріфітс не опустився в широке крісло біля дивана.
У смокінгу і крохмальній сорочці з чорним галстуком, – костюмі, такому несхожому на форму чікагського клубу, – Клайд ще більше сподобався Гріфітсу, ніж при першій зустрічі, і зовсім не здався незначним і нікчемним, яким змальовував його Гілберт. Проте Семюел Гріфітс відчув, що Клайд недосить наполегливий, йому бракує ділових якостей, які він вважав необхідними; йому хотілося б бачити племінника сильнішим і енергійнішим. Це було б більш по-гріфіт-сівському і, напевно, більше припало б до серця Гілбертові.
– Подобається вам ваша робота? – спитав Гріфітс поблажливо.
– Так, сер, тобто, вірніше сказати, не дуже, – відверто відповів Клайд. – Та це не має значення. Для початку, по-моєму, всяка робота хороша.
Він думав у цю хвилину, що добре було б справити на дядька враження людини, здатної на щось краще, і через те що Гілберта тут не було, він знайшов у собі сміливість відповісти щиро.
– Оце правильна думка, – сказав Семюел Гріфітс, дуже задоволений. – Я знаю, це не зовсім приємна ділянка нашого виробничого процесу, але для початку необхідно ознайомитися з нею. І, звичайно, в наші дні в жодній справі не можна висунутися зразу, на це потрібен час.
Тут Клайд в думці запитав себе, чи ж надовго його ще залишать у похмурому підвалі під сходами.
Поки він роздумував про це, ввійшла Майра; вона з цікавістю глянула на нього і дуже зраділа, що він зовсім не такий неінтересний, яким змальовував його Гілберт. Вона помітила в погляді Клайда якусь дивну нервозність, вияв не то благання, не то тривожного переляку, і це відразу зацікавило її; може, вона відчула в ньому щось близьке, своє: адже вона й сама користувалася не дуже великим успіхом у товаристві.
– Це твій двоюрідний брат Клайд Гріфітс, Майра, – сказав недбало Семюел, коли Клайд підвівся. – Той самий молодий чоловік, про якого я казав тобі. Моя дочка Майра, – додав він, звертаючись до Клайда.
Клайд уклонився і, потискуючи холодну, трохи мляву рукуМайри, відчув, що вона відповідає йому щирішим, дружнішим потиском, ніж усі інші.
– Сподіваюся, ви не шкодуєте, що приїхали сюди, – привітно почала вона. – Ми всі любимо наш Лікург, але після Чікаго, я думаю, він здався вам досить мізерним. – Вона посміхнулася.
Клайд, який почував себе дещо офіціально і натягнуто в присутності своїх знатних родичів, відповів їй церемонним “дякую вам” і вже ладен був сісти, але в цей час відчинилися двері, і ввійшов Гіл-берт Гріфітс. (Перед цим на вулиці було чути шум мотора, що замовк якраз біля головного входу).
– Одну хвилину, Долдж! – гукнув він комусь у двері. – Я зараз! – Потім, повернувшись до своїх, він додав – Пробачте, я зразу ж повернуся. – І швидко попростував до сходів, що вели на верхній поверх.
Через хвилину він повернувся і, за звичаєм, кинув на Клайда льодовий, зневажливий погляд, від якого Клайдові й на фабриці завжди ставало не по собі. На Гілбертові було світле в яскраву смужку пальто для автомобільної їзди, перехоплене поясом, чорна шкіряна кепка і великі шкіряні рукавиці з крагами, які надавали йому майже військового вигляду. Холодно вклонившись Клайдові і сказавши: “Здрастуйте”, він підійшов до батька і поблажливо поклав руку йому на плече:
– Привіт, тату. Хелло, мамо! Дуже шкода, але я не можу посидіти сьогодні з вами. Ми з Долджем і Юстісом тільки що приїхали з Амстердама по Констанцію та Жакеліну і зараз їдемо до Бріджменів. Але я повернуся на ранок. У всякому разі буду завтра в конторі. Сподіваюсь, у вас усе гаразд, містер Гріфітс? – додав він, звертаючись до батька.
– Так, мені нема на що скаржитись, – сказав батько. – А ти, здається, маєш намір веселитися всю ніч?
– Зовсім ні,–відповів Гілберт, не звертаючи ніякої уваги на Клайда’.– Я просто хотів сказати, що коли не зможу повернутись до другої години, то переночую де-небудь, от і все.
Він знову ласкаво поплескав батька по плечу.
– Будь ласка, не мчи так швидко, як завжди, – попросила м-с Гріфітс. – Це ж небезпечно.
– П’ятнадцять миль на годину, мамо, п’ятнадцять миль на годину, я знаю правила! – Гілберт зверхньо усміхнувся.
Клайд не міг не помітити, яким поблажливим і авторитетним тоном Гілберт розмовляє з батьком. Ясно, що й тут, як і на фабриці, він – значна персона, на думку якої всі зважають. Мабуть, він ні до кого, крім батька, не почував особливої пошани. “До чого ж зарозумілий”, подумав Клайд.
Певно, це чудово – бути сином багатої людини і легко, без жодного зусилля посісти ось таке становище, поводитися так гордовито, користуватися такою владою і таким авторитетом. Так, звичайно, цей молодий чоловік дивився на Клайда звисока і говорив з ним зневажливо. Але подумати тільки: такий молодий і має таку владу.
РОЗДІЛ X
В цю хвилину покоївка сповістила, що вечерю подано, і Гілберт зразу ж попрощався. Всі підвелися; м-с Гріфітс спитала в покоївки:
– Белла не дзвонила?
– Ні, пані,– відповіла та.
– Тоді скажіть місіс Трюсдейл, щоб вона подзвонила до Фінчлі і викликала Беллу. Нехай негайно їде додому.
Покоївка вийшла, а все товариство пішло до їдальні, що містилася на тому ж поверсі, поруч вітальні. Клайд побачив ще одну пишно обставлену кімнату, всю в яснокоричневих тонах; посередині стояв довгий стіл горіхового дерева, що, очевидно, призначався для особливо урочистих випадків. Навколо столу стояли стільці з високими спинками; стіл освітлювали канделябри, розставлені на ньому на рівній один від одного відстані. В глибині кімнати, в просторій пів-круглій ніші з вікнами в сад, було накрито для вечері невеликий стіл на шість осіб. (Клайд чомусь уявляв собі це зовсім інакше).
За столом Клайдові довелося відповідати на багато запитань, головним чином про його сім’ю, про те, як його рідні жили раніше і як живуть тепер. Скільки років його батькові? А матері? Де вони жили до переїзду в Денвер? Скільки у нього братів і сестер? Скільки років його старшій сестрі, Есті? Що вона робить? А решта дітей? Чи задоволений батько своєю справою, – адже він тепер утримує готель? А що саме він робив до того, в Канзас-Сіті? Скільки часу вони там жили?
Клайд неабияк збентежився і розгубився під градом цих запитань, які з поважним виглядом задавали йому Семюел Гріфітс і його дружина. З плутаних відповідей Клайда вони обоє зрозуміли, що запитання ці,– особливо про життя сім’ї в Канзас-Сіті,– становлять його в скрутне становище. Вони, зрозуміло, приписали це надзвичайній бідності його батьків. Коли Семюел Гріфітс спитав: “Здається, ви почали працювати в готелі ще в Канзас-Сіті, коли закінчили школу?” – Клайд густо почервонів, згадавши про історію з украденим автомобілем і про те, як мало, власне, довелося йому ходити до школи. Найбільше йому не хотілося, щоб тут довідалися про його життя на посаді розсильного в Канзас-Сіті і, особливо, щоб його ім’я пов’язали з готелем “Грін-Девідсон”.
На щастя, в цей час двері відчинилися, і ввійшла Белла в супроводі двох дівчат, які – Клайд зразу це зрозумів, – так само належали до цього добірного товариства. Який контраст між ними і Рітою та Зеллою, про яких він ще зовсім недавно думав з таким хвилюванням! Він впізнав Беллу з ії фамільярного поводження з Гріфітсами. Одна з її супутниць була Сондра Фінчлі, про яку так часто говорили Белла та її мати. Клайд ніколи ще не бачив такої витонченої, гарної і гордої дівчини, – вона була зовсім особлива, ніхто не міг зрівнятися з нею! Англійський костюм туго облягав її гнучку постать і чудово гармоніював з маленькою темною шкіряною шапочкою, кокетливо насунутою на очі. На шкіряному ремінці вона вела за собою французького бульдога; через руку в неї було перекинуте елегантне пальто в чорну й сіру клітку, модного, майже чоловічого покрою. Клайдові здалося, що він у житті своєму не зустрічав такої чарівної дівчини. Вона відразу справила на нього надзвичайне, приголомшливе враження, начебто його пройняв електричний струм, і він з жагучим болем відчув, що значить жадати недосяжного, мріяти про кохання і з болем відчувати, що йому не призначено домогтися від цієї дівчини хоча б ласкавого погляду. Це й мучило і п’янило його. Йому до нестями хотілося то заплющити очі і більше не бачити її, то дивитися на неї без краю, не відводячи очей, так він був заполонений нею.
А Сондра спочатку нічим не показала, що помітила його; вона була зайнята тільки своєю собакою:
– Та ну ж, Біссел, поводься як слід, а то я виведу тебе звідси і прив’яжу до сходів. О, боюся, мені доведеться зразу ж піти, якщо він не поводитиметься пристойно! (Біссел побачив кішку і намагався добратися до неї.)
Друга дівчина зовсім не так сильно вразила Клайда, хоч вона була по-своєму не менш витончена, ніж Сондра, і багатьом, напевно, здалася б також чарівною. В неї було біляве, майже лляне волосся, ясні мигдалевидні сірозелені очі, маленька, граціозна постать вкрадливі, котячі манери. Тільки-но ввійшовши, вона шмигнула через кімнату до столу, схилилася над м-с Гріфітс і заворкотіла:
– Як ви себе почуваєте, місіс Гріфітс? Я така рада вас бачити! Як давно я у вас була! Знаєте, я виїжджала з мамою. Сьогодні вони з Грентом поїхали в Олбені, а я саме зустріла Беллу і Сондру в Лембертів. А ви, я бачу, сьогодні вечеряєте в родинному колі?.. Як поживаєте, Майра? – спитала вона і, простягнувши руку з-за плеча м-с Гріфітс, злегка, просто з обов’язку ввічливості, доторкнулася до Майриної руки.
Тимчасом Белла, яка здалася б Клайдові найчарівнішою з усіх трьох, коли б не Сондра, вигукнула:
– Ах, я спізнилася! Мамонько, татусю, прошу пробачення! Ну, будьте ласкаві, пробачте мені на цей раз!
Потім, немовби тільки зараз помітивши Клайда, хоч він підвівся, коли дівчата ввійшли в кімнату, і все ще стояв, вона, як і її подруги, замовкла з удавано скромним виглядом.
А Клайд, завжди надмірно чутливий до таких відтінків у поведінці і до відміни в матеріальному становищі, чекав, поки його відрекомендують, і нестерпно гостро усвідомлював свою нікчемність. Юність і краса, що стоять так високо на східцях суспільної нерівності, здавалися йому найвищим торжеством жінки. Його уподобання до Гортензії Брігс (не кажучи вже про Ріту), далеко не такої привабливої, як будь-хто з цих трьох дівчат, показали, як впливає на нього жіноча грація, незалежно від гідності.
– Белла, – сказав статечно Семюел Гріфітс, бачачи, що Клайд усе ще стоїть, – це твій двоюрідний брат Клайд.
– Ось як, – сказала Белла; вона відразу помітила, до чого Клайд схожий на Гілберта. – Здрастуйте! Мама мені казала, що ви цими днями прийдете. – Вона простягнула йому два пальці, потім повернулася до своїх супутниць і відрекомендувала: – Мої подруги – міс Фінчлі і міс Кренстон.
Обидві дівчата сухо і офіціально вклонилися, уважно і досить безцеремонно розглядаючи Клайда.
– До чого схожий на Гіла!– шепнула Сондра Бертіні, яка підійшла до неї.
І Бертіна відповіла:
– Я ніколи не бачила такої подібності. Та тільки він набагато вродливіший, правда?
Сондра кивнула. Вона в першу ж мить із задоволенням помітила, що Клайд вродливіший за брата Белли (вона не любила Гілберта) і що він явно захоплений нею. Вона сприйняла це як належне, – адже вона завжди покоряла молодих людей з першого погляду. Але, побачивши, що Клайдові очі невідступно і безпорадно стежать за нею, вона вирішила поки що не звертати на нього уваги. Перемогти його було надто легко.
М-с Гріфітс, яка не чекала цього візиту, трохи сердилася на Беллу за те, що вона привела з собою подруг, коли тут був Клайд, і тепер доведеться згадати про його становище в суспільстві.
– Може, ви обидві покладете свої пальта і сядете? – запропонувала вона. – Я скажу, щоб поставили ще два прибори. Белла, сідай поруч батька.
– Ні, ні, нам час додому! Ми не можемо залишатися ані хвилини, – в один голос заявили Сондра і Бертіна.
Але тепер, коли вони побачили Клайда і переконалися, що він такий гарний на вроду, їм страшенно хотілося взнати, чи буватиме він і чи здобуде вагу в товаристві. Гілберт Гріфітс не мав особливого успіху, і вони обидві не любили його, хоч дуже приятелювали з його сестрою: для самозакоханих красунь він був надто самовпевнений і впертий, поводився часом занадто зарозуміло. А Клайд, наскільки можна гадати з його зовнішності, набагато лагідніший і податливіший. Залишалося тільки дізнатися, яке становище він посідає і що думають про нього Гріфітси: якщо в цьому домі його приймають як рівного, то чому б і місцевому товариству не прийняти його? А головне, цікаво знати, чи багатий він… На це вони майже негайно дістали відповідь, бо м-с Гріфітс рішуче й навмисне сказала Бертіні:
– Містер Гріфітс – наш племінник, він приїхав із Заходу; він пробує працювати на фабриці мого чоловіка. Цей молодий чоловік змушений сам торувати собі шлях, і чоловік мій був такий добрий, що дав йому можливість випробувати свої сили.
Клайд спалахнув: йому ясно вказували, що його становище в суспільстві незрівнянно нижче, ніж становище Гріфітсів або цих дівчат. У той же час він помітив, як на обличчі Бертіни Кренстон інтерес поступився місцем цілковитій байдужості: її цікавили тільки молоді люди з достатками. Але Сондра Фінчлі не відзначалася такою практичністю, як подруга, хоч і була популярнішою в своєму колі (вона була значно вродливіша за Бертіну, а її батьки – ще багатші, ніж Кренстони). Вона знову глянула на Клайда, і на обличчі її яскраво відбилася прикрість від почутого. Такий вродливий і симпатичний юнак!
У цей час Семюел Гріфітс, який був особливо прихильний до Сондри (Бертіну він не любив, як не любила її м-с Гріфітс, вважаючи надто хитрою і нещирою), покликав:
– Ідіть-но сюди, Сондра! Прив’яжіть собаку до крісла. Пальто киньте на той стілець і сідайте ось тут. – Він показав їй місце поруч себе.
– Ніяк не можу, дядю Семюел, – трохи манірно сказала Сондра таким фамільярно-ласкавим тоном, ніби її з Семюелом Гріфітсом зв’язувала найніжніша дружба. – Вже пізно, та і з Бісселом ніяк не зладиш. Справді ж, нам з Бертіною час додому.
– Знаєш, тату, – враз втрутилася Белла, – кінь Бертіни наступив учора на цвях і тепер кульгає. І ні Грента, ні містера Кренстона немає вдома. Бертіна хотіла з тобою порадитися.
– Яка нога? – спитав зацікавлений Гріфітс. (Під час цієї розмови Клайд продовжував крадькома розглядати Сондру. “Яка чарівна, – думав він. – Носик такий маленький і трохи кирпатий, а верхня губа так лукаво зігнута”.)
– Ліва передня, – пояснила Бертіна Гріфітсові.–Вчора я їздила по Іст-Кінгстонському шляху. Джеррі загубив підкову і, напевно, загнав скалку, але Джон не може її знайти.
– А ви довго їхали після цього?
– Усю дорогу додому. Миль з вісім, мабуть.
– Ну, скажіть Джонові, нехай змаже ногу якою-небудь пом’якшуючою маззю і забинтує. І треба покликати ветеринара. Нічого страшного. Я певен, що кінь скоро поправиться.
А Клайд, на якийсь час залишений на самого себе, все думав про те, яке приємне, легке життя у людей цього кола. Як видно, ні в кого з них немає ніяких турбот. Вони тільки й говорять, що про свої будинки і коней, про зустрічі з друзями, прогулянки та розваги. Його двоюрідний брат Гілберт тільки що махнув кудись з приятелями на автомобілі. Белла та її подруги легковажно і весело живуть у розкішних будинках на красивій вулиці, а він, Клайд, замкнений у кімнатці на третьому поверсі в пансіоні м-с Каппі, і йому нема куди піти, і він одержує всього п’ятнадцять доларів на тиждень – і на це мусить існувати! І завтра вранці він знову працюватиме в підвалі, а ці дівчата підводитимуться з думкою про нові розваги. А в Денвері його батьки з їхніми жалюгідними мебльованими кімнатами та місією живуть так, що він навіть не сміє тут розповісти про них правду.
Раптом обидві дівчини спохватилися, що їм час іти. Клайд і Гріфітси залишилися одні, і Клайд ясно відчув, що йому тут зовсім не місце: і сам Гріфітс, і його дружина, і Белла – всі, крім Майри, своєю зневажливою поведінкою показували, що йому дозволено тільки мигцем заглянути в товариство, до якого він не належить. Він розумів, що бідність заважає йому ввійти в це товариство, скільки б він не мріяв ближче познайомитися з такими чарівними дівчатами. Йому відразу стало дуже сумно, і погляд, і настрій його так засмутилися, що не тільки Семюел Гріфітс, а і його дружина і Майра помітили це. Коли б тільки як-небудь проникнути в цей світ! Та з усіх Гріфітсів тільки Майра відчула, який він самітний і пригнічений. І коли всі знову перейшли у велику вітальню (Семюел на ходу вичитував Беллі за те, що вона завжди спізнюється на вечерю і примушує всіх чекати), Майра підійшла до Клайда і сказала:
– Мені здається, коли ви ще трохи поживете в Лікурзі, вам тут більше сподобається. Навколо стільки гарних місць! Вам треба з’їздити подивитися наші озера. І Адірондакські гори теж не так далеко – сімдесят миль на північ. А влітку, коли ми переїдемо в Грінвуд, мама й тато, напевно, захочуть, щоб ви бували у нас.
Вона не зовсім була певна, що батьки запросять Клайда на дачу, але почувала, як потрібно сказати зараз Клайдові що-небудь у цьому роді. І справді, він трохи підбадьорився і до кінця вечора розмовляв найбільше з нею, намагаючись тільки не здаватися надто неввічливим щодо решти членів родини. Нарешті, близько о-пів на десяту, Клайда враз знову опанувало почуття, що він тут зовсім сторонній і самотній, – він підвівся і сказав, що йому час іти: завтра він повинен встати дуже рано. Семюел Гріфітс проводив його до виходу. В цю хвилину він, як раніше Майра, відчув симпатію до Клайда, подумав про те, що й він сам, і його сім’я будуть і надалі зневажати цього юнака через його бідність і, щоб якось винагородити Клайда’, вирішив сказати йому на прощання кілька лагідних слів.
– Як гарно на вулиці,– мовив він привітно. – Почекайте, навесні наша Уікігі авеню покаже себе в усій красі.– Він допитливо глянув на небо і вдихнув свіже квітневе повітря. – От прийдете до нас через деякий час, коли все тут буде в цвіту, тоді самі побачите, як тут гарно. На добраніч!
Він посміхнувся, голос його звучав тепло й дружньо, і Клайд ще раз відчув, що як би не поводився Гілберт, – Гріфітс-старший, безумовно, не зовсім байдужий до свого племінника.
РОЗДІЛ XI
Минали дні за днями, і хоч від Гріфітсів більше не було листів, Клайд усе ще перебільшував значення єдиного візиту до багатих родичів і часом мріяв про нові зустрічі з цими чарівними дівчатами і про те, яке було б щастя, коли б одна з них покохала його. Вони живуть у чудовому світі, серед розкошів і блиску. Який контраст з його власним життям, з його оточенням! Діллард! Ріта! Вони просто більше не існують для нього. Йому потрібно зовсім інше – або нічого. І він тримався якнайдалі від Ділларда. Кінець кінцем і той відійшов від Клайда, вважаючи його снобом, та Клайд і став би найсправжнісіньким снобом, коли б досягнув того становища, про яке мріяв. Але час минав, а він по-старому залишався на тій самій роботі… Невеселе й нелегке життя, мізерний заробіток і малоцікаве товариство сусідів по декатирувальній гнітили його. І поступово він почав думати не про те, щоб поновити знайомство з Рітою і Діллардом, – він більше не хотів мати з ними нічого спільного, – а про те, щоб кинути надію влаштуватися тут: треба повернутися до Чікаго або поїхати в Нью-Йорк, де він у крайньому разі напевно знайде роботу в якому-небудь готелі. Але тут, ніби для того, щоб оживити його мужність і колишні мрії, сталася подія, яка примусила Клайда подумати, що він, безперечно, починає підноситися в поглядах батька і сина Гріфітсів, хоч вони й не вводять його в своє товариство. Якось навесні, в одну з субот, Семюел Гріфітс у супроводі Джошуа Уігема обходив фабрику. Близько полудня вони дійшли до декатирувальної, і Гріфітс уперше, з деяким зніяковінням, побачив Клайда в грубих штанях і сорочці без рукавів за роботою коло однієї з двох сушарок (за цей час його племінник навчився досить спритно завантажувати і розвантажувати сушарки). І, згадавши, який витончений і показний вигляд мав Клайд, коли його запросили на вечерю всього кілька тижнів тому, Семюел Гріфітс був зовсім приголомшений контрастом. При попередніх зустрічах – і в Чікаго, і того вечора в домі Гріфітсів – на Семюела справила найбільше враження акуратність і приємна зовнішність Клайда. А Гріфітс-старший майже так само ревниво, як і його син, ставився до враження, що справляло на службовців фабрики і на всіх жителів Лікурга не тільки ім’я Гріфітсів, а й взагалі їхній престиж. І тепер, побачивши Клайда, такого схожого на Гілберта, тут, у декатирувальній, в такому непривабливому одязі, серед цих людей, він відчув гостріше, ніж будь-коли, що Клайд – його племінник, і не повинен більше залишатися на такій чорній роботі. А то інші службовці подумають, що Семюел Гріфітс неподобно байдужий до значення такої близької рідні.
Проте він не сказав ані слова Уігемові або кому-небудь іншому, а почекав, поки син не повернувся в понеділок уранці після позаміської прогулянки.
– В суботу я оглядав фабрику і побачив, що наш Клайд усе ще внизу, в декатирувальній, – сказав він Гілбертові, викликавши його до себе в кабінет.
– Ну й що ж, батьку? – спитав Гілберт, не розуміючи, чого батько раптом заговорив про Клайда. – Багато хто працював там до нього, і це не завадило їм.
– Правильно, але вони не були моїми племінниками. І не були схожі на тебе. (Це зауваження дійняло Гілберта до живого.) Так не годиться, от що я тобі скажу. Боюся, що ми поставилися до Клайда несправедливо, напевно й інші так само вважають, – адже всі бачать, які ви схожі, і знають, що він твій двоюрідний брат і мій племінник. Це мені спочатку не спало на думку, бо я не заходив у, підвал, але тепер мені ясно, що його не можна там тримати. Це не годиться. Треба покласти цьому край. Переведемо його куди-небудь на інше місце, де він виглядатиме пристойніше.
Він нахмурився, очі його потемніли. Враження, яке справив на нього Клайд у старому одязі і з краплинами поту на лобі, було не з приємних.
– Бачиш, у чому справа, батьку, – намагався заперечити Гілберт (він органічно терпіти не міг Клайда і хотів будь-що-будь залишити його на старому місці), – я не певен, що зможу знайти для нього підхоже місце в якомусь іншому цеху. Доведеться переміщати тих, хто давно вже у нас працює і хто з таким зусиллям добивався свого місця. А Клайд не має ніякої підготовки, він поки що тільки й може стояти коло сушарки.
– Ну, мене все це мало цікавить, – сказав Гріфітс-старший, почуваючи, що син боїться суперника і тому не зовсім справедливий до Клайда. – У підвалі йому не місце, і я не хочу, щоб він там залишався. Він уже досить часу там побув… Досі в Лікурзі ім’я Гріфітс означало витримку, енергію, здібності і здоровий розум, і я не можу допустити, щоб будь-хто з Гріфітсів викликав у людей інші думки. Це погано для справи. Влаштувати Клайда краще – це щонайменше наш обов’язок. Ти зрозумів мене?
– Добре зрозумів, батьку.
– Отже зроби, як я сказав. Поговори з Уігемом. Поміркуйте, куди його можна перевести, щоб він не був простим робітником. З самого початку було помилкою посилати його в цей підвал. Уже напевно у нас в якому-небудь цеху знайдеться для нього підхоже містечко. Можна його зробити помічником завідуючого відділом, – скажемо, навіть другим або третім помічником, – щоб він міг пристойно одягатися і мати людський вигляд. У крайньому разі відпровадь його на якийсь час додому і повністю збережи за ним платню, поки не підшукаєш для нього підхожого місця. Але я хочу, щоб ти перевів його звідти. До речі, скільки він зараз одержує?
– Здається, доларів п’ятнадцять, – покірно відповів Гілберт.
– Малувато для того, щоб завжди мати пристойний вигляд. Треба дати йому двадцять п’ять. Я знаю, він цього не вартий, але тут нічого не поробиш. Поки він тут, він повинен мати кошти на життя. На майбутнє я вважаю за краще платити йому двадцять п’ять доларів – зате ніхто не зможе сказати, що ми поводимося з ним несправедливо.
– Гаразд, гаразд! Будь ласка, не хвилюйся через це, – сказав Гілберт прохальним тоном, бачачи, що батько роздратований. – Я не такий уже винуватий. Ти ж сам спочатку погодився, коли я запропонував відправити його в декатирувальну. Але тепер я думаю, що ти маєш рацію. Облиш усе це на мене. Я підшукаю для нього пристойне місце.
І він негайно послав по Уігема, думаючи в той же час, як би влаштувати все так, щоб Клайд не уявив, ніби він щось означає для Гріфітсів; навпаки, нехай подумає, що йому роблять ласку, яка зовсім не відповідає його заслугам.
І коли з’явився Уігем, Гілберт почав з ним дипломатичну розмову про Клайда; Уігем одразу удав страшенну заклопотаність, став терти лоба, потім вийшов з кімнати. Через деякий час він повернувся і заявив, що можна запропонувати єдиний вихід: оскільки Клайд не має ніякої технічної підготовки, його можна влаштувати тільки помічником до м-ра Лігета, що завідує п’ятьма великими швейними відділами на п’ятому поверсі. Під його керівництвом, крім того, був ще один маленький допоміжний відділ, і для нагляду за ним Лігетові потрібний спеціальний помічник або помічниця.
Це була штампувальна – окрема кімната, де штемпелювали перед шиттям викроєні комірці; щодня сюди із закройної, яка містилася на поверх вище, доставляли від сімдесяти п’яти до ста тисяч дюжин непрострочених комірців усіх фасонів і розмірів. Тут дівча-та-робітниці ставили на кожний комірець клеймо, відповідно до прикріпленого на кожній пачці ярличка, що вказував розмір і фасон “Нескладним обов’язком помічника завідуючого в цій кімнаті, як добре знав Гілберт, був нагляд за порядком і за тим, щоб робота йшла без перерви. Крім того, він повинен був стежити, щоб усі ці сімдесят п’ять чи сто тисяч дюжин комірців були належно проштемпельовані і передані в сусідній швейний цех і щоб у прибутковій книзі було зроблено відповідний запис. Нарешті, треба було акуратно записувати, скільки дюжин комірців проштемпелювала кожна робітниця, бо платили їм відрядно.
Отже, тут була невелика конторка і на ній книги для всіх цих записів. Крім того, сюди ж потрапляли нанизані для зручності на спеціальні наколки ті самі ярлики, які при розкроюванні прикріплювалися до кожної пачки комірців: штампувальниці знімали їх і передавали помічникові завідуючого для обліку. Словом, це була найпростіша конторська робота; в минулому її виконували юнаки, дівчата, старики або літні жінки, залежно від того, хто був під рукою в даний момент.
Уігем побоювався, що Клайд через свою молодість і недосвідченість не зуміє перший час бути досить вимогливим і авторитетним, як личить начальникові, і поспішив вказати на це Гілбертові. У відділі працювали одні тільки молоді дівчата, і деякі були дуже гарні на вроду. Чи розсудливо призначати до них молодого чоловіка такого віку і з такою зовнішністю? Якщо він влюбливий, а це властиво його рокам, він, мабуть, триматиметься надто поблажливо, без належної суворості. Дівчата почнуть користуватися з цього, і тоді неможливо буде залишити його тут. Але в дану хвилину це було єдине вільне місце на фабриці. Чого б поки що не направити туди Клайда, просто для випробування? Через деякий час з’ясується, чи придатний він для цієї роботи, – а там, може, Лігет або сам Уігем знайдуть для нього інше місце – і тоді можна буде перевести його.
І ось у той же понеділок, близько третьої години, Гілберт викликав до себе Клайда, примусив його почекати з чверть години (такий був метод Гріфітса-молодшого) і, нарешті, прийняв його з найсуворішим виглядом.
– Як іде ваша робота? – спитав він холодним, інквізиторським тоном.
І Клайд, якого самий вигляд двоюрідного брата завжди приводив до пригніченого стану, відповів з вимушеною посмішкою:
– Все так само, містер Гріфітс! Не можу нарікати. Загалом я задоволений. Мені здається, я дечого навчився.
– Вам здається?
– Ні, я, звичайно, знаю, що навчився дечого, – поправився Клайд, злегка почервонівши.
У глибині душі він був страшенно обурений і все ж усміхався запобігливою і вибачливою посмішкою.
– Ну, це трохи краще. Навряд чи знайдеться людина, яка, провівши там стільки часу, не знала б, навчилась вона чого-небудь чи ні.– Потім, вирішивши, що він, мабуть, надто суворий, Гілберт злегка змінив тон і додав – Але я не для цього посилав по вас. Я хочу поговорити про інше. Скажіть, вам не доводилося коли-не-будь керувати іншими і відповідати за їхню роботу?
– Боюся, що я не зовсім розумію вас, – відповів Клайд; він збентежився і від хвилювання не зумів вловити суті запитання.
– Я питаю, чи не доводилося вам розпоряджатися людьми – керувати роботою в якому-небудь маленькому відділі чи де-небудь у цьому роді? Може, ви були де-небудь старшим або помічником майстра?
– Ні, сер, ніколи, – відповів Клайд.
Тепер він так нервував, що мало не заїкався: надто вже суворий, холодний і, головне, презирливий був тон Гілберта. Але в той же час Клайд зміркував, до чого веде це запитання. Незважаючи на всю суворість двоюрідного брата і його образливу недоброзичливість, він зрозумів, що хазяї мають намір зробити його старшим, доручити йому командувати якимись людьми. Звичайно, такі І, відчуваючи. що в нього від хвилювання спалахнули вуха і спітніли долоні, він поспішно додав:
– Але я бачив, як розпоряджаються старші в клубах і в готелях. Я думаю, що справився б з цим, коли б мені дали спробувати.
Він дуже почервонів, очі його заблищали.
– Ну. це не одне й те ж. Зовсім не одне й те ж, – різко зауважив Гілберт. – Бачити й робити – це абсолютно різні речі. Людина, яка не має ніякого досвіду, може дуже багато думати про себе, а дійде до діла – і виявиться, що вона ні до чого не здатна. В усякому разі наша справа вимагає людей досвідчених.
Він дивився на Клайда критично і насмішкувато. А Клайд вирішив, що помилився, що мова йде, мабуть, зовсім не про підвищення його на посаді,– і став спокійнішим. Щоки його знову набули звичайного матовоблідого забарвлення, блиск в очах погаснув.
– Так, сер, мені здається, це вірно, – сказав він.
– Але в даному разі вам нічого не повинно здаватися, – підкреслив Гілберт. – Ви мусите знати. Що за мука з людьми, які нічого не знають, – завжди їм усе здається.
Треба сказати, що Гілберта дуже дратувала необхідність дати посаду двоюрідному братові, який нічим цього не заслужив, і він не міг приховати свого жовчного настрою.
– Так, ви маєте рацію, – сказав Клайд примирливо.
Він все-таки сподівався, що мова йде про підвищення.
– Справа в тому, – заявив Гілберт, – що я міг би з самого початку призначити вас до облікового відділу, коли б ви були технічно натаскані. (Вислів “технічно натаскані” вкинув Клайда в благоговійний дрож: він погано розумів, що це має означати). Ми зробили для вас усе можливе, – недбало продовжував Гілберт. – Ми знали, що декатирувальна – не дуже приємне місце, але нічого іншого тоді не могли запропонувати вам. – Він затарабанив пальцями по столу. – Тепер я викликав вас, щоб поговорити з вами ось про що. У нас тепер є вільна посада в одному відділі нагорі. Ми з батьком ставили перед собою питання, чи зможете ви справитися з цією роботою. (Настрій Клайда надзвичайно піднісся). Ми з батьком давно вже думаємо про те, щоб зробити що-небудь для вас, але, як я вже сказав, це, виявилося, для нас дуже важке завдання, бо у вас немає ніяких практичних знань. У вас немає ні технічної, ні комерційної освіти, і це ще більше ускладнює справу.
Він зробив довгу паузу, щоб надати особливої ваги своїм словам і примусити Клайда зрозуміти, що той безсовісно втиснувся туди, де йому не місце.
– Але оскільки ми взагалі визнали за потрібне викликати вас сюди, – завершив Гілберт, – ми вирішили випробувати, чи не справитеся ви з роботою на кращій посаді. Не можна ж без кінця-краю залишати вас у підвалі. Тепер слухайте, що я маю на увазі,– і він почав пояснювати, яку роботу має виконувати Клайд на п’ятому поверсі.
Потім був викликаний Уігєм, і коли він обмінявся привітаннями з Клайдом, Гілберт сказав:
– Уігем, я тільки-но розповів двоюрідному братові про нашу ранкову розмову і про те, що я вам уже говорив – про наш план випробувати його на посаді завідуючого штампувальним відділом. Так що, будь ласка, проведіть його до містера Лігета, і нехай сам Лігет або хто-небудь іще пояснить йому характер роботи. – Гілберт повернувся до столу. – А потім пришлете його назад до мене, я хочу ще поговорити з ним.
Він підвівся з важним виглядом і відпустив обох. А Уігем. усе ще сумніваючись в успіхові цієї спроби, але в той же час дуже стараючись бути приємним Клайдові (хто знає, ким він стане згодом!), повів його на п’ятий поверх до м-ра Лігета. Серед оглушливого гудіння машин Клайд пройшов за Уігемом у невеликий відділ, що містився в західному крилі будівлі і був відгороджений від головного залу невисоким бар’єром. Тут двадцять п’ять дівчат-штампу-вальниць і їхні підручні, які носили корзини, намагалися впоратись з безперервним потоком непрострочених комірців, що спускалися з верхнього поверху спеціальними дерев’яними скатами.
Клайда відрекомендували м-рові Лігету і зразу ж провели до відгородженої бар’єром конторки, за якою сиділа маленька, товстенька і не дуже гарна дівчина приблизно його віку; вона підвелася при їхньому наближенні.
– Це міс Тодд, – відрекомендував її Уігем. – Вона в останні дні заміняє місіс Енджір. Будьте ласкаві, міс Тодд, поясніть містерові Гріфітсу, якнайшвидше і найзрозуміліше, в чому полягає ваша робота. А потім допомагатимете йому, поки він не освоїться з роботою і не почне справлятися сам, – зробите?
– Звичайно, містер Уігем, з приємністю! – відповіла міс Тодд і, розгорнувши книги на конторці, одразу ж почала пояснювати Клайдові, як провадиться облік приймання і випуску товару, як штемпелюються комірці, як піднощиці забирають у корзини в’язки комірців, що спускаються по скатах, і порівну розподіляють їх серед штампувальниць, а потім інші дівчата виносять проштемпельовані комірці у швейний цех. Клайд з інтересом слухав, розуміючи, що легко впорається з цією роботою. Але він почував себе дуже дивно серед стількох жінок. їх було тут дуже багато – кілька сот. Вони сиділи й шили – і довгі ряди їх простягалися в дальній кінець величезного приміщення з білими стінами і білими колонами. Через високі, від підлоги до стелі, вікна вливалися потоки світла… Далеко не всі дівчата були гарні. Клайд нишком розглядав їх, поки міс Тодд, а потім Уігем і навіть Лігет давали йому найдокладніші пояснення.
– Найважливіше, – сказав наприкінці Уігем, – стежити, щоб не було помилок при підраховуванні тисяч дюжин комірців, які надходять сюди на штампування, і щоб їх штампували і передавали швачкам без затримки. І треба акуратно записувати, скільки виробляє кожна дівчина, щоб не було помилок при сплаті.
Нарешті Клайд зміркував, чого саме від нього вимагатимуть, і сказав, що все зрозумів. Він дуже хвилювався, але незабаром вирішив, що коли таку роботу може виконувати ця дівчина, значить, зможе й він. А Уігем і Лігет, пам’ятаючи, що він – родич Гілберта, трималися дуже доброзичливо і запевняли, що він чудово може справитися з цією роботою. Потім він разом з Уігемом повернувся до кабінету Гілберта, який, тільки-но побачив їх, спитав;
– Ну, що скажете? Так чи ні? Як по-вашому, справитеся ви з цією роботою?
– Я вважаю, що справлюсь, – сказав Клайд з незвичайною для нього рішучістю, але потай побоюючись, що може сплохувати, якщо доля не буде милостива” до нього. Адже від багатьох різних причин залежить доброзичливе ставлення тих, хто стоїть над ним, і тих, хто його оточує,– а чи завжди вони будуть прихильні до нього?
– Чудово, – продовжував Гілберт. – Сідайте на хвилинку. Я хочу ще трохи поговорити з вами про цю роботу. Вона вам здається простою, чи не так?
– Ні, я не можу сказати, щоб вона здалася мені дуже простою, – відповів Клайд, схвильований і трохи блідий: через свою недосвідченість він уявляв собі, що це призначення – величезна подія і що тут потрібні будуть всі його здібності і мужність. – Але все-таки я думаю, що справлюся. Я навіть упевнений в цьому і хотів би спробувати.
– Ну, ось це звучить уже краще! – відповів Гілберт більш милостиво. – А тепер я хочу в£м сказати ще кілька слів. Ви, мабуть, не думали, що у нас є цілий поверх, переповнений жінками?
– Ні, сер, я про це не думав; я знав, що тут працюють жінки, але не знав, де саме.
– По суті,– сказав Гілберт, – усю фабрику зверху донизу обслуговують жінки. У виробничому відділі на одного чоловіка припадає десять жінок. Тому ми довіряємо відповідальні посади на нашій фабриці тільки тим особам, чиї моральність і релігійність нам добре відомі. Ви наш родич, і через це ми довіряємо вам, а коли б не це, ми ніяк не могли б покласти на вас таку відповідальність, поки не перевірили б вас як слід. Але не думайте, що коли ви – наш родич, то вам не доведеться відповідати за все, що діється у вас у відділі, так само, як і за вашу власну поведінку. Навпаки, ми будемо особливо суворі й вимогливі до вас саме тому, що ви – наш родич. Ви зрозуміли, що я хочу сказати? Ви уявляєте собі, що значить тут ім’я Гріфітсів?
– Так, сер, – відповів Клайд.
– Дуже добре, – продовжував Гілберт. – Перш ніж ставити людину на якусь відповідальну посаду, ми повинні бути абсолютно впевнені, що ця людина завжди поводитиметься як джентльмен, завжди додержуватиме правил пристойності у відносинах з нашими робітницями. Недовго у нас протримається такий службовець – молодий чи навіть старий, – який вважатиме, що коли тут навколо жінки, значить, можна нехтувати роботою і дозволяти собі всілякі вільності, флірт тощо. Всі, хто у нас працює,– і чоловіки, і жінки, – повинні пам’ятати, що вони завжди і перш за все – наші службовці, вони повинні відчувати це і поза стінами фабрики. А якщо ми дізнаємося, що хто-небудь забув про це, – з такою людиною буде все скінчено. Такі нам не потрібні. Ми з ними розлучаємося відразу і назавжди.
Він замовк і подивився на Клайда, немовби кажучи: “Здається, я досить ясно висловлююся: ми не бажаємо жодних неприємностей через вас”. І Клайд відповів:
– Так, я розумію. Думаю, що це правильно. Тільки так і може бути.
– І повинно бути, – додав Гілберт.
– І повинно бути, – мов луна, повторив Клайд.
У той же час він запитував себе, чи справді стоїть справа так, як говорив Гілберт? Він уже не раз чув, що фабричні робітниці поводяться досить вільно. Проте, в цю хвилину він не думав, що можливі якісь особисті стосунки між ним і ким-небудь з цих дівчат. Клайдові тепер здавалося, що його цікавість до жінок надмірна, ненормальна, а тому краще зовсім не мати з ними діла, навіть не розмовляти, триматися неприступно і холодно, – ось як Гілберт тримає себе з ним. Це конче потрібно, якщо він хоче залишитися на новій посаді. А Клайд твердо вирішив залишитись і завжди поводитись так, як того хоче двоюрідний брат.
– Ну, так от, – продовжував Гілберт, наче бажаючи доповнити думку Клайда, – я хотів би знати одне. Припустимо, що я призначу вас на це місце хоча б тимчасово. Чи можу я бути певний, що ви пам’ятатимете про свої обов’язки і що у вас не запаморочиться голова серед такої кількості жінок?
– Так, сер, можете бути певні,– відповів Клайд: коротке повчання двоюрідного брата дуже вплинуло на нього, хоч, пам’ятаючи про Ріту, він був не зовсім впевнений у своїй витримці.
– Якщо це не так, вам треба саме зараз сказати про це, – наполягав Гілберт. – Ви зв’язані кровними узами з нашою сім’єю, і тут, на фабриці, і тим більше на такій посаді, ви – представник сім’ї. Тому ні в якому разі ніщо не повинно кидати тінь на вас. Я хочу, щоб ви з цього дня уважно стежили за собою, за кожним своїм кроком. Навіть у дрібницях не повинно бути нічого такого, що могло б викликати небажані розмови про вас. Розумієте?
– Так, сер, – урочисто відповів Клайд, – я розумію. Я поводитимуся як слід, або мене звільнять.
У цю хвилину Клайд серйозно думав, що зможе додержати свої обіцянки. Сотні дівчат нагорі здавалися йому тепер чимсь дуже далеким і незначним.
– Чудово! Тепер от що. Не ставайте сьогодні до роботи. Ідіть додому і обміркуйте добре все, що я вам сказав. І якщо не передумаєте, тоді приходьте завтра вранці і беріться до роботи. Відсьо-годні ви одержуватимете двадцять п’ять доларів, і я хотів би, щоб ви були завжди одягнені чисто й пристойно і подавали добрий приклад іншим завідуючим відділами.
Він підвівся, холодний і гордовитий; але Клайд, зрадівши, що його заробіток враз підвищили і що тепер можна одягатися пристойно, був безмежно вдячний за все своєму, двоюрідному братові і через це щиро хотів зійтися з ним трохи ближче. Звичайно, Гілберт суворий, холодний і зарозумілий, а все-таки, видно, він, як і дядько, не забуває про Клайда, бо інакше вони не перевели б його на кращу посаду, та ще так швидко. Коли б тільки здружитися з ним, завоювати його симпатію! Ось тоді Клайд міг би досягти справді чудового становища, тоді в нього з’явилися б і знайомства і успіх у товаристві.
У дуже піднесеному настрої, йдучи бадьоро і впевнено, він вийшов з величезної фабрики; він будував усілякі плани на майбутнє, зокрема, твердо вирішив випробувати себе: на що він здатний у житті і в роботі. Що б не трапилося, він буде саме таким, яким явно хочуть його бачити дядько і двоюрідний брат: з робітницями свого відділу він буде байдужий, холодний і навіть суворий, якщо буде потрібно. І ніяких відносин з Діллардом, з Рітою, з будь-ким у цьому роді,– в усякому разі найближчим часом.
РОЗДІЛ XII
Одержувати двадцять п’ять доларів на тиждень! Завідувати відділом, де працюють двадцять п’ять дівчат! Знову пристойно одягатися! Сидіти за службовою конторкою в кутку біля вікна, звідки видно таку прекрасну ріку! – і, нарешті, після двох місяців важкої праці в паскудному підвалі почувати себе досить значною особою на цій величезній фабриці. І через те що він – родич Гріфітсів і до того ж дістав підвищення, Уігем і Лігет час від часу заходять до нього і люб’язно дають йому поради та вказівки. І дехто з завідуючих іншими відділами і навіть з головної контори – ревізор або агент по рекламі, проходячи мимо, затримуються, щоб привітатися з ним. Тепер, коли він достатньо освоївся з новою роботою, в нього є час оглянутися, довідатися дещо про фабрику в цілому, про виробничі процеси і постачання. Він довідався, звідки береться величезна ця кількість полотна і бавовняної тканини; довідався, що поверхом вище, у величезному закройному цеху, сотні досвідчених високооплачуваних закройщиків викроюють з цієї тканини комірці; довідався, що на фабриці є спеціальне бюро найму робітників і службовців, є свій лікар і своя лікарня, є в головній будівлі своя їдальня, де можуть обідати самі тільки службовці фабрики, – тепер і Клайд, як начальник відділу, міг би снідати тут, коли б захотів і коли б наважився витрачати на це гроші. Скоро він довідався також, що в кількох милях від Лікурга, на березі ріки Могаук, поблизу селища Вантроуп, є загальний клуб для службовців лікурзьких фабрик; членами його були майже всі начальники цехів навколишніх фабрик, – та, на жаль, хазяї “Гріфітс і К°” ставляться несхвально до зносин своїх службовців із службовцями інших компаній – і мало хто наважувався знехтувати цією думкою. Проте, як сказав одного разу Лігет, Клайд – член родини Гріфітсів – напевно міг би записатися в клуб. Але, пам’ятаючи суворі Гілбертові повчання і свої високі родинні зв’язки, Клайд вирішив, що найкраще – триматися якнайдалі від усіх. І от, завжди люб’язний і привітний з навколишніми, він все ж здавався теперь набагато самотнішим, ніж міг би бути за інших обставин; уникаючи Ділларда і йому подібних, він після роботи самітно сидів у своїй кімнаті, а в суботу і неділю ввечері блукав по вулицях і бульварах Лікурга та найближчих міст. Думаючи, що це буде приємно його дядькові і двоюрідному братові і піднесе його в їхніх думках, він навіть почав відвідувати пресвітеріанську церкву, що її, як він почув, відвідували звичайно Гріфітси. Проте він жодного разу не зустрів їх там, бо з червня до вересня вони щосуботи і щонеділі виїжджали на озеро Грінвуд, куди звичайно перебиралося на літо все вище товариство Лікурга.
Власне, влітку все світське життя в Лікурзі завмирало. В самому місті в цей час не відбувалося нічого цікавого; а трохи раніше, в травні, все було по-іншому. Клайд читав у місцевих газетах, а іноді спостерігав здалеку, як розважаються Гріфітси і їхні друзі: відбувся випускний вечір і бал у школі Снедекер, де вчилася Белла; потім були влаштовані танці у Гріфітсів: над площадкою перед їхнім будинком був натягнутий смугастий тент, і на деревах розвішані китайські ліхтарики. Клайд випадково побачив це, коли ввечері, блукаючи в самітності містом, дійшов до їхнього особняка. І знову він з жадібною цікавістю став думати про родину Гріфітсів, про їхнє високе становище і про свою спорідненість з ними. Але Гріфітси, зручно влаштувавши його на незначній і неважкій посаді, забули й думати про нього. Йому тепер непогано, а коли-небудь згодом вони, може, й захочуть знову побачити його.
Через деякий час він прочитав у лікурзькій газеті “Стар”, що 20 червня відбудеться традиційне свято квітів та автомобільні змагання між сусідніми містами (Фондою, Гловерсвілем, Амстердамом і Скенектеді); в цьому році свято відбудеться в Лікурзі, і це буде, – як писала “Стар”, – остання визначна подія в світському житті міста перед щорічним переселенням на озера і в гори всіх тих, хто має можливість виїхати в такі місця. Серед учасників змагання, які повинні захищати честь славного міста Лікурга, були згадані Белла. Бертіна, Сондра і, зрозуміло, Гілберт. Свято припало на суботу, і Клайд, одягнений у свій найкращий костюм, але при цьому намагаючись залишитися непоміченим у натовпі глядачів, знову побачив дівчину, що полонила його з першого погляду. Вона вела свій човен, борючися з хвилями білих троянд, тримаючи в руках весло, обвите жовтими нарцисами, – все це зображало якусь індійську легенду, пов’язану з рікою Могаук. У темному волоссі Сондри, вбраному як в індіанки, красувалося жовте перо; вона була така гарна, що не тільки завоювала приз, але й вдруге вразила уяву Клайда. Яке щастя належати до такого товариства!
Потім Клайд побачив Гілберта в супроводі дуже вродливої дівчини: він керував однією з чотирьох машин, що зображали чотири пори року. Машина Гілберта мала відобразити зиму, а дівчина, закутана в горностаї, стояла серед суцільної маси білих троянд, що заміняли сніг. Слідом ішла друга машина, де Белла Гріфітс була уособленням весни: задрапірована в прозорі тканини, вона притаїлася за цілим водоспадом темних фіалок. Ефект був приголомшливий, і Клайдом заволоділи солодкі, але й болісні мрії про кохання, юність, любовні пригоди. Кінець кінцем, може, він надаремно розлучився з Рітою…
А тим часом Клайдове життя йшло по-старому, тільки в нього тепер було більше часу, щоб поринати в мрії. Коли йому підвищили платню, він перш за все подумав про те, щоб знайти собі кімнату в якому-небудь приватному будинку, хоча б і далі від фабрики, але на кращій вулиці. Переїхавши від м-с Каппі, він остаточно розстанеться з Діллардом. І крім того, тепер, коли його підвищили на посаді, може статися, що хто-небудь із представників Семюела Гріфітса або Гілберта зайде до нього в справі. Що вони скажуть, коли побачать, в якій кімнаті він живе?
І через десять днів після нового призначення йому вдалося завдяки своєму гучному імені дістати кімнату в одному з кращих будинків на Джефферсон авеню – вулиці, яка проходила паралельно Уікігі авеню на відстані всього кількох кварталів. Будинок належав удові управителя однієї фабрики; їй доводилося здавати внайми дві кімнати, щоб справитися з витратами по дому, які перевищували достатки людини, що була в такому становищі, як вона:. М-с Пейтон давно жила в Лікурзі, багато чула про Гріфітсів і зразу ж помітила схожість Клайда з Гілбертом. Дуже зацікавлена ним і його приємною зовнішністю, вона запропонувала йому чудову кімнату всього за п’ять доларів на тиждень, і він одразу погодився.
Ішла своїм звичаєм і його робота на фабриці; та хоч Клайд так твердо вирішив не звертати уваги на підлеглих йому робітниць, йому не завжди удавалося зосередитись на своїх механічно одноманітних обов’язках і не помічати всіх цих дівчат, тим більше, що деякі з них були дуже гарненькі. Було палюче літо – кінець червня. До другої-третьої години дня на фабриці всі стомлювалися від нескінченної одноманітної роботи, і тоді всіх охоплювала якась млосна кволість, своєрідна, дещо чуттєва знемога’. Тут були молоді жінки й дівчата всіх типів, з найрізноманітнішими характерами і настроями, і всі вони, позбавлені чоловічого товариства, дозвілля, будь-яких розваг, були по суті замкнені тут наодинці з Клайдом. Повітря в приміщенні майже завжди було задушливе і розслаблююче, а за відчиненими величезними вікнами виднівся Могаук, що виблискував легкими жмурами; береги його зеленим килимом вистеляла трава, де-не-де росли групи тінистих дерев. Здавалося, все говорило про радощі, які чекають на тих, хто бродить цими берегами. А тому що робота була чисто механічна, то дівчата могли міркувати про різні приємні речі; здебільшого вони думали про себе і про те, що вони робили б, якби не були прикуті до цієї роботи.
Частенько їхня жвава і палка уява спрямовувалася на найближчий об’єкт. А через те що Клайд майже завжди був тут єдиним мужчиною і до того в ці літні дні приходив у найкращому своєму костюмі,– дівчата схильні були зосереджувати свою увагу на ньому.
їхні голови були сповнені фантастичних уявлень про те, в яких він стосунках з Гріфітсами і з подібними до них людьми, де і як він живе, якими дівчатами цікавиться. І Клайд також, коли його не дуже пригнічувала згадка про Гілбертові повчання, схильний був помріяти про цих дівчат, – особливо про деяких з них, – і це були майже чуттєві мрії. Всупереч усім побажанням “Компанії Гріфітс” і незважаючи на розрив з Рітою, а може, саме через це, він поступово зацікавився трьома робітницями. Вони були недуже побожні і моральні, любили насолоди і вважали Клайда дуже гарним. Ось яке було це тріо.
Руза Никофорич, американка російського походження, висока на зріст хтива блондинка з вогкими темними очима, кирпатим товстим носом і пухлявим підборіддям, дуже захопилася Клайдом. Але він завжди поводився так суворо, що вона навіть сама собі не насмілювалася признатися в цьому. Клайд, з його гладенько причісаним на проділ волоссям, у світлій в смужку сорочці, рукава якої він засукував через спеку до ліктів, здавався їй майже надприродно гарним. Вона захоплювалася начищеними до блиску коричневими черевиками, чорним шкіряним паском з виблискуючою пряжкою, вільно і елегантно зав’язаним галстуком.
Була ще Марта Бордалу, міцна, жвава канадська француженка, з гарною будовою тіла, хоч, мабуть, надто товста; у неї було мідно-руде волосся, зеленкуватоблакитні очі, повні рожеві щоки і маленькі пухляві руки. Неосвічена і розпусна, вона була б у захваті, якби Клайд прийшов до неї хоч на годину. При цьому, дика й хижа по натурі, вона ненавиділа всіх, кого підозрювала в ніжних почуттях до Клайда, і через це не терпіла Рузу Никофорич. Вона бачила, що Руза намагається зачепити ліктем, притулитися до Клайда, коли він підходив ближче. Тимчасом сама вона пускала в хід усі відомі їй виверти: розстібала блузку так, що видно було білі груди, задирала спідницю мало не до колін, до плечей оголювала повні круглі руки, стараючись показати Клайдові, що на неї варто витратити час. Її лукаві зітхання і млосні погляди, які вона кидала на Клайда, коли той опинявся поблизу, примусили Рузу одного разу вигукнути: “От французька кішка! Стане він дивитися на неї!” Руза так ревнувала, що їй страшенно хотілося вдарити Марту.
І, нарешті, весела товстуля Флора Брандт, типова американська робітниця з вульгарним, але миловидним обличчям; у неї було чорне волосся, вогкі чорні очі, затінені густими віями, задертий ніс, великий, хтивий, але гарний рот і дуже дорідне і все ж по-своєму граціозне тіло. Вона день у день дивилася на Клайда поглядом, який промовляв: “Як! я не подобаюся тобі? Та як ти можеш не помічати мене? Адже багато хлопців були б захоплені, коли б їм так пощастило…”
І, дивлячись на цих трьох робітниць, Клайд поступово почав думати, що вони зовсім не схожі на інших дівчат: вони простіші, не такі стримані та обережні, не так зв’язані умовностями у виборі знайомств, – а тому він, мабуть, міг би, не побоюючись згодом викриття з їхнього боку, побавитися з однією з них – і навіть з усіма трьома по черзі, коли б його інтерес до них під кінець зайшов би так далеко. І все залишилося б таємницею, особливо якщо заздалегідь дати їм зрозуміти, що він виявляє їм велику ласку, удостоюючи їх хоча б поглядом. Уже ж, звичайно, наскільки можна гадати з їхньої поведінки, вони охоче винагородять його і багато дечого дозволять, і не будуть в претензії, якщо він, щоб зберегти своє місце на фабриці, потім знову перестане помічати їх. Але він дав слово Гілбертові Гріфітсу і поки що не збирався порушувати його. Все це були тільки хвилинні думки, які виникали через те, що Клайд опинився в надто скрутному становищі. По натурі він був дуже чутливий до жіночої краси, завжди готовий спалахнути, захопитися. Не легко йому було повставати проти голосу статі. І загравання цих дівчат часом, звичайно, спокушали його, особливо в ці жаркі, зморні літні дні, коли йому не було куди піти і з ким поговорити. Іноді він не міг утриматися, щоб не підійти до тих дівчат, які особливо кокетували з ним; проте, зустрічаючи їхні погляди і помічаючи погано замасковані спроби доторкнутися до нього, він зберігав невимушений вигляд і справді надзвичайну, зважаючи на його характер, байдужість.
У цей час на фабрику надійшло дуже багато замовлень, і Уігем і Лігет порадили Клайдові взяти додатково кількох дівчат “на пробу”: мова йшла про ще ненавчених робітниць, які згодні були піти на дуже низьку оплату, оскільки, працюючи відрядно і не освоївшись з технікою виробництва, вони не могли заробляти більше. У відділ найму постійно приходили люди, що бажали дістати роботу; в період затишшя їм відмовляли, або просто вивішували оголошення: “Робоча сила не потрібна”.
Через те що Клайд усе ще був порівняно новаком у цій справі і йому досі не доводилося будь-кого наймати чи увільняти, то Уігем і Лігет вирішили посилати йому тільки тих дівчат, яких спочатку перевірить сам Лігет; Лігетові потрібні були також додаткові швачки, і коли серед дівчат, надісланих до нього з відділу найму, він знаходив підхожих для штампувальної, то спроваджував їх до Клайда на випробування. Лігет заздалегідь пояснив йому встановлений для цього порядок: під час наймання і увільнення тимчасових працівників новакам, хоч як би добре вони працювали, не можна давати зрозуміти, що ними задоволені, поки не з’ясується остаточно, на що вони здатні. Треба підтримувати в них думку, що вони працюють тільки задовільно, бо інакше з них не вийде путніх відрядних робітників, які завжди мають прагнути найкращих результатів. У період, коли фабрика перевантажена замовленнями, можна найняти таким чином скільки завгодно дівчат, а коли потреба мине, можна так само спокійно їх увільнити, – хіба що яка-небудь з них проявить себе як особливо швидка й спритна робітниця: таку завжди бажано залишити на фабриці; для цього можна увільнити якусь робітницю трохи гіршу або перевести кого-небудь з постійних службовців на іншу роботу, щоб дати місце новій, старанній та енергійній людині.
Другого дня після того як було вивішене оголошення, що на фабриці потрібні робітниці, Лігет у різний час привів до Клайда чотирьох дівчат, щоразу пояснюючи: “Ось міс Тіндел, – може, підійде. Перевірте її на роботі”, або: “Подивіться, може, ця дівчина справиться у вас з завданням”. Клайд ставив їм звичайні запитання про те, де вони працювали раніше, яку саме виконували роботу, чи живуть тут з сім’єю чи одні (фабрика неохоче приймала одиноких дівчат), пояснював, що являє собою робота в штампувальній і як вона оплачується; потім кликав міс Тодд, і та вела дівчат у гардеробну, показувала кожній шафку, куди можна повісити пальто, а після того підводила до робочого столу і пояснювала, що треба робити. Надалі Клайд і міс Тодд повинні були визначити, чи варто залишити ту або іншу дівчину на роботі.
До цього часу, якщо не згадувати про тих трьох дівчат, які, безперечно, приваблювали його, Клайдові зовсім не подобалися тутешні робітниці. Здебільшого вони були незграбні і тупуваті, і Клайд подумав про те, що треба б найняти хоч кількох гарненьких. Чому б ні? Невже в Лікурзі немає жодної вродливої робітниці? А в усіх цих штампувальниць були такі широкі обличчя, великі, товсті руки й ноги. Багато хто з робітниць – польки з походження, дочки польських емігрантів, що жили в нетрях на північ від фабрики, – навіть розмовляли з акцентом. Навряд чи вони думали про що-небудь, крім того, щоб знайти собі “хлопчину” і ходити з ним на танці. Американки, як помітив Клайд, були іншого типу, – більш нервові, худорляві, і поводилися вони здебільшого манірно і стримано: расові, моральні та релігійні забобони не дозволяли їм, мабуть, зближатися ні з іншими дівчатами, ні з будь-ким з чоловіків.
Але серед нових робітниць, узятих на випробування в ці останні дні, з’явилася одна, яка зацікавила Клайда найбільше від усіх дівчат на фабриці. Вона відразу здалася йому розумнішою і милішою від усіх інших, витонченішою; маючи граціозну і пропорціональну будову тіла, фізично вона, видно, була не слабкіша від інших. Побачивши її вперше, Клайд вирішив, що в ній є якесь особливе очарування, не властиве жодній з цих дівчат. У ній почувалися якась вдумливість та допитливість і разом з тим певна сміливість і рішучість і віра в себе – риси