Секрет діда Коцюби (Всеволод Нестайко)

🖤 Додати в список читання

Зміст

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, в якому ви знайомитесь з дідом Коцюбою, з “диверсантами” та з Тайфун Марусею. Придибенція в Липках

І знову сонце визирнуло з-за Лисої гори і всміхнулося. Як завжди всміхалося, милуючись нашими Гарбузянами. І сяйнистим промінням своїм освітило, голублячи, Бамбури, славнозвісний куток нашого села, де жили герої цієї повісті Сашко Циган, Марусик і Журавель.

Але сьогодні воно чогось не хотіло будити їх, а підкликало з-за обрію білу кучеряву хмарку, схожу на баранця, і, ховаючись за нею, почало сходити над селом.

Сонце наче знало, що один з наших героїв, а саме Журавель, у цю мить додивляється дивний незвичайний сон, який він мав розказати своїм друзям з усіма подробицями, нічого не пропускаючи і нічого не забувши.

І поки він додивляється той сон, не будемо йому заважати, а давайте повернемося з вами у день вчорашній і побачимо, що ж трапилося з нашими героями вчора. Бо, чесно кажучи, без цього буде незрозумілий і дивний сон Журавля, і подальші події повісті.

Так от – учора…

…Учора хлопців занесло у зовсім інший, протилежний від Бамбурів куток села, що звався ніжно й тихомрійно – Липки.

Назва цілком зрозуміла, бо за останньою хатою одразу починався буйний, хоч і невеликий, липовий гай.

Хлопців часто заносило сюди. На відміну від Бамбурів, Липки були безлюдні й занехаяні. Майже в усіх хатах вікна і двері забиті дошками, будівлі покинуті, зарослі бур’яном. Старі люди повмирали, молоді до міста переїхали. На всі Липки лише в одній хаті, попід самісіньким гаєм, жив самотній дід – старий Коцюба.

Для дорослих, звичайно, Липки – сум і нудьга. Але для хлопців – то рай земний. Правда, що може бути принаднішого для нестримної хлоп’ячої фантазії за полишене безлюдне людське житло! Де кожен куток дихає таємницею, де кожна стежка веде в несподіване, загадкове.

Як же захоплююче гратися там у сищиків-розбійників, у війну, у різні погоні та переслідування.

Ррип-ррип! – таємничо скрипить старезна, на одній петлі хвіртка.

Пурх! – вилітає з-під ветхої почорнілої стріхи якийсь птах.

– Повітря! – кричите ви, падаючи на землю.

– Та-та-та-та-та-та! – з автомата стріляєте по фашистському “месеру”, що вже впурхнув у густу крону старої груші.

Ні! Що не кажіть, покинуті безлюдні Липки – то рай земний для хлопців.

У той день вони ловили диверсанта. За агентурними даними, його скинув уночі ворожий літак у районі Липок.

Вам не треба пояснювати, яка то складна, відповідальна справа – ловити диверсанта. Скільки вона вимагає вміння, терпіння й витримки. І обережності. Щоб не сполохати його, заскочити зненацька, схопити й знешкодити.

Тут просто так іти не можна. Тут треба скрадатися, повзти навкарачки, а то й на животі.

Сашко Циган, Марусик і Журавель обнишпорили вже весь куток і підповзли до гаю.

– Тсс! – застережно підняв палець угору Сашко Циган, який повз, як завжди, першим. – Єсть.

Марусик і Журавель порівнялися з ним і витягли шиї.

Диверсантів було двоє.

Вони сиділи у траві під липою і… цілувалися. Диверсанти були дуже схожі на колгоспних комсомольців Васю і Клаву.

– Ну скажи… скажи… – в перерві між поцілунками канючив “диверсант” Вася.

– Еге… – капризно закопилювала губу “диверсантка” Клава. – Тобі скажи, а ти… Спершу поїдеш до Києва, зачепишся, пропишешся, викличеш мене… тоді, може, скажу… Зрозумів?

– Клаво!

– І не кажи… Не кажи мені! Я тут не залишусь. Що я – дурна? Дурніша за всіх? Ти подивись – самі порожні позабивані хати. Один пришелепуватий дід Коцюба…

Хлопці перезирнулись і зневажливо скривилися. І втратили пильність. Під рукою в Сашка Цигана тріснула суха гілка.

– Стривай!.. – нашорошив вуха “диверсант” Вася. Довелося хлопцям негайно відступити. Вася був майже двометрового зросту, в армії служив у десантних військах… І якщо зважити на те, що дорослі чогось дуже не люблять, коли діти підглядають, як вони цілуються, то краще було, не затримуючись, відступити. Що хлопці й зробили з швидкістю майже надзвуковою.

– Хай йому! – одхекуючись сказав Сашко Циган, коли вони були вже на безпечній відстані.

– Ага! – хукнув Марусик.

– Пождіть! Он хтось іде, – кивнув Журавель.

Хлопці причаїлися за велетенськими, як слонячі вуха, лопухами.

По дорозі йшов незнайомий.

– Оце таки диверсант, – впевнено сказав Сашко Циган.

– Диверсант, – мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві – явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.

Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.

Хлопці поповзом рушили за ним.

Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.

– Доброго дня вам, діду, – чемненько привітався диверсант.

Дід Коцюба звів голову:

– Здоров, синку, як не жартуєш.

– Можна у вас тут присісти… перепочити трохи?

– Сідай, а чого ж… Місце є… Мандруєш кудись?

– Та просто так… Землю ногами міряю.

– Турист, значить… Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.

– Ну, то нічого, – сказав дід. – Григорій Сковорода теж турист був.

– Точно, – усміхнувся диверсант. – От і я за його прикладом… Інститут закінчив, останні канікули перед роботою… Вирішив по Україні трохи походити.

– Правильно! – схвально кивнув дід Коцюба. – А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії… А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.

– От-от, – підтакнув диверсант.

– Хитрий, зміюка! – прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.

– Медку хочеш? – лагідно спитав дід Коцюба.

– Спасибі.

– Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш, – дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.

Марусик зітхнув.

Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.

– Нектар! Амброзія! Смакота! – захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед. – Спасибі! Спасибі!..

– Не мені – бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.

– Да-да… Земля наша… – незнайомець мрійливо зітхнув. – Кращої нема в світі… Аж очі вбирає…

– Правильно.

– Тільки щось не дуже людно тут у вас.

– Да-а… – тепер уже дід зітхнув. – На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.

– Один? Зовсім?

– Ага…

“Ех, і нащо дід оце каже? – з досадою подумав Марусик. – А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує…”

– А з рідні у вас – що, нема нікого? – далі розпитував диверсант.

– Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п’ятеро, ще й правнуків двоє… Жінка, правда, померла, – зітхнув дід. – Позаторік. Царство їй небесне.

– А де ж діти, онуки?

– Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На “Арсеналі” робить… Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.

– А чого ж вони вас до себе не заберуть?

– Що я, скриня, щоб мене забирати?

– Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть…

– Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год… за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.

– І ким же ви робили?

– Та ким же… Колгоспником.

– Рядовим?

– Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.

– І так усе життя?

– Усе життя. І тут…

Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її – чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір’я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.

– Драстуйте, діду! – вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця. – Ой! Драстуйте!

– Драстуйте! Драстуйте! – з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.

– Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?

– Котрих?

– Ну… Клави, Васька…

– Та щось не бачив. А що таке?

– Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну…

“Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!” – дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.

– Шкода, що ви, діду, не комсомолець. Я б хоч з вас внески зібрала.

– А що – давай, – усміхнувся дід. – Скільки тобі?

– Та я жартую. Навпаки. Може, вам що треба? То я… Ви не соромтесь. Ви чогось завжди соромитесь. А це ж наш комсомольський обов’язок – допомагати пенсіонерам.

– Спасибі, дочко. Не треба мені нічого. Все в мене є. Та що такому дідові й треба? Хай я тебе краще медом почастую. – Він узяв з призьби ще один пузатий глечик (там їх стояло кілька, наче спеціально для частування) – Тримай! Хай це буде мій комсомольський внесок.

– Отакої! Замість я вам, ви мені…

– А куди ж мені його? На базар же у Київ не потягну. Для людей і тримаю.

– Ну, дякую… Можна, я вас поцілую?

– Давай! – жартівливо махнув рукою дід.

– Від імені комсомольської організації колгоспу! – дівчина обняла й дзвінко поцілувала діда у щоку.

– О! – весело вигукнув бородатий турист. – А я, до речі, теж комсомолець. З Києва. Сергій… Може, й мене… – і підставив щоку.

– Переб’єшся! – кинула дівчина, крутнулася й побігла. Мить – і вже й слід її простиг.

Сашко Циган сердито засичав:

– Ач! Розігнався! Диверсант! Утри свого носа.

Дід Коцюба з ніжністю дивився в той бік, куди побігла дівчина.

– Маруся! – кивнув він їй услід. – Гарне дівча. Моторне. Як вітер. Не дівчина, а справжній тайфун, гураган… її так і називають Тайфун Маруся. Наш комсомольський секретар.

– Да-а, – задумано проказав диверсант Сергій. – Одна така Тайфун Маруся варта цілої де-небудь комсомольської організації… Дідусю, водички у вас можна попросити? А то я до меду допався і…

– Зараз винесу, – дід почвалав до сіней.

– Та чого ж вам ноги бити? Я… – кинувся за ним Сергій.

Обидва зникли у темряві сіней.

– Ач! Розігнався! – повторив Сашко Циган. – Спритний який!

Тайфун Марусю у нас в Гарбузянах любили всі – від найменших дошкільнят до найстарших дідів та бабусь.

Бувають такі люди, на яких тільки варто глянути – і вже усміхаєшся мимохіть приязно і весело. Не була вона, Тайфун Маруся, красунею (та ж сама Клава набагато краща), але було в ній щось таке невідпорно симпатичне, що прихиляло до неї серця буквально всіх. І оті ямочки на щоках, і ота білозуба усмішка, і кирпатий задерикуватий носик, і оті неслухняні кучері, які весь час спадали на лоба і які вона раз у раз смішно здмухувала з очей… А головне – запальна вдача (або, як кажуть дорослі, темперамент), поєднана зі щирою добротою й зичливістю до людей, – усе не могло не подобатися.

Я просто не уявляю собі наших Гарбузян без Тайфун Марусі.

І тому не дивно, що…

– Спробував би він її поцілувати! – запально вигукнув Марусик.

– …Так би по пиці дістав, – підхопив Журавель.

– …Що летів би аж до Києва! – поставив крапку Сашко Циган.

Тим часом із сіней з’явилися дід Коцюба й Сергій. Сергій витирав тильним боком долоні губи. А дід продовжував почату ще в сінях розмову:

– …Був у нас колись голова. Михайло Львович. Ото був чоловік! При йому наш колгосп хіба ж такий був! На всю Україну гримів. У центральних газетах писали… Алеї на соші бачив? Він насадив. При йому була спеціальна бригада дідів – дерева садили. У сусідніх колгоспах – ані деревця. Голо. З одного колгоспу інший видно. А в нас… Чиясь корова об дерево почухається – штраф десять карбованців. А тваринництво! Корови не молоком – сметаною доїлися. Спеціальний дід сидів, тесав гребінці дерев’яні для корів. Розчісувати. Бо пластмасові, вважав, негігієнічні. Корови як лялечки були… Не на машині – на бричці їздив. Біля кожної баби зупиниться, злізе, за ручку поздоровкається, розпитає про все. Що вони скажуть – бригадирам чуби м’яв… Для його центральною фігурою не бригадир був, а рядовий, як ти кажеш, хлібороб…

– А де ж подівся ваш Михайло Львович?

– На пенсію пішов. Хворіти почав… Серце… І прислали Степана Махайловича. Той бричку поламав, машин понакупляв, – і сам, і бригадири – усі їздили, з вікна керували. І дерева замість садити пиляли – на дошки… Раніше молодь не тікала, а при йому порозбігалася хто куди. Агроном і той утік. Хіба можна було видержать? Руками розмахує, кричить. Домахався! Зовсім колгосп розвалив. Слава богу, оце нарешті зняли. Новий тепер. Я його ще й не бачив. Кілька днів усього. Сидить, справи приймає. Кажуть, діловий, принциповий. Хто його зна. Побачимо. Про Махайловича теж казали… От ходімо в хату, я тобі інтересний документ покажу.

Дід Коцюба й Сергій зайшли в хату.

Хлопці ще довгенько чекали, причаївшись за тином, але так і не дочекалися. Видно, розмова діда з диверсантом Сергієм затяглася.

Та й час було повертатися додому на Бамбури, бо вже мали от-от прийти з роботи батьки. І хлопці подалися на свій куток.

Отака-то придибенція, як каже тато Сашка Цигана Павло Максимович, трапилася з ними вчора.

А тепер повернімося у сьогоднішній ранок.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому ви дізнаєтесь про дивний сон Журавля і про незвичайні пригоди, що трапилися з ним уві сні

…Нарешті сонце вирішило, що вже час, і, одігнавши від себе білу хмарку, схожу на баранця, бризнуло золотими сліпучими іскрами прямо в замружені очі Журавля. Журавель стріпнув повіками і розплющив очі.

І одразу підніс до очей руку, затуляючись від сонця.

Кілька хвилин він лежав нерухомо, хоч уже прокинувся. Уже зрозумів, що то був сон, але йому не хотілося розлучатися з тим незвичайним почуттям, яке він переживав уві сні і яке ще зберігалося в його серці. Такого сну він не бачив ніколи…

Нарешті він підхопився. Нашвидку поснідав і побіг до хлопців. Йому аж кортіло швидше розказати свій сон.

Сашко Циган і Марусик вже повставали, давно поснідали і саме йшли до нього. Він зустрів їх біля воріт.

– Ой, хлопці! Який я сон бачив! Сашко Циган поблажливо усміхнувся:

– Ну, давай! Тільки швидко. Не розтягуй. Щоб, поки дійдемо до Липок, устиг. А то там, може, хто його зна, що й робиться. Залишили діда на того диверсанта, а він…

– Та, мабуть, ще вчора й пішов, – махнув Марусик рукою. – Турист. Чого йому тут, у Липках, товктися?!

– А я чогось думаю, що він лишився в діда ночувати, – Сашко Циган нахмурив брови. – Чогось він мені дуже підозрілий, той турист.

– Та!.. Не вигадуй! – знову махнув рукою Марусик.

– Він, по-моєму, навмисне до діда йшов. Ну, куди йому було йти тією дорогою?

– Мало куди… – Марусик розвів руками. – Туристи тому й туристи, що йдуть, куди заманеться.

– Ну, побачимо, – сказав Сашко Циган. – Давай, Журавель, розповідай свій сон!

– Так от, – почав Журавель. – Значить, так… Сниться мені…– Він завжди починав однаково, з цих слів. – Сниться мені, наче йду я селом із Бамбурів у Липки, як оце ми зараз ідемо. Тільки сам, один, вас нема…

– Неправда, так бути не могло, – сказав Марусик.

– Та не перебивай, ну! Завжди ти перебиваєш. Так от… Іду я, іду. Доходжу до Липок. Дивлюсь, біля однієї з хат, забитих дошками, сидить отой диверсант Сергій. Сидить, як дитина, просто на землі, розставивши ноги, і… плаче. Гірко так плаче, сльози по щоках ллються струмками і на бороді капками звисають.

Я до нього:

“Що таке? Чого це ви?”

А він плаче, заливається, слова вимовити не може.

Нарешті прохопився:

“Таке горе! Таке горе!”

“Та що таке? Що сталося?”

“Ой, – каже, – ой, тільки-но зараз Тайфун Марусю Кощій Безсмертний украв”.

І плаче-заливається.

Я на нього – луп! – як на божевільного.

“Тю! – кажу. – Що це ви таке балакаєте? Який Кощій Безсмертний? Хіба він існує насправді? Він же тільки в казках…”

Тут Сергій на мене глянув так, наче не він, а я божевільний. І похитав головою.

І я – як ото тільки уві сні й буває – починаю раптом вірити, що Кощій Безсмертний справді існує і що він ото справді вкрав нашу Тайфун Марусю. У мене защеміло в горлі, і на очі теж навернулися сльози (Журавель враз почервонів і одвернувся).

“Що ж, – кажу, – робити? Що ж тепер буде?”

А Сергій дивиться на мене й каже:

“Треба йти її визволяти. Я б сам пішов, але ти ж бачиш – у мене дерев’яні ноги… Липові…

Я придивляюся і бачу – справді з-під холош джинсів визирають дерев’яні розсохлі, потріскані ноги.

“Так от чому він сидить на землі”, – зринав думка.

“Доведеться вже тобі самому”, – зітхає він.

“Я, – кажу, – будь ласка… Але куди треба йти? Де шукати?”

“А оно, – каже, – сидить чорний кіт. Він тебе доведе”. Дивлюсь – на призьбі сидить чорний як ніч кіт і дивиться на мене розумними, просто-таки людськими очима. І киває головою: правда, мовляв, доведу. “Ну, гаразд”, – кажу я.

Кіт стрибнув з призьби і поважно так, не поспішаючи, попрямував до липового гаю. Я – за ним.

Увійшли ми в гай. Кіт попереду, я за ним. Ідемо та йдемо. Гай все густішає.

“Ого, який він дрімучий, той гай! А я не знав”, – думаю. А кіт обернувся, наче прочитав мої думки, підморгнув мені й усміхнувся зовсім по-людському. Йдемо далі. Гай уже такий густий, що й неба не видно. Темно, як уночі. Але кота я добре бачу. Він наче прожектором освітлений, як ото в театрі. Довго ми йшли дрімучим гаєм. Аж от попереду посвітлішало. Вийшли ми на галявину.

Кіт раптом залопотів крилами (звідки вони в нього й взялися?), знявся й полетів. Був то вже не кіт, а чорний ворон… А я дивлюсь і бачу – стоять посеред галявини три хатини. Одна – на курячих лапках. До дверей табличка прибита, і на ній написано: “Я. К. Баба”.

Друга – з протипожежним щитом на всю стіну. На дверях табличка: “З.З. Горинич”.

Третя – із заґратованими віконцями і з табличкою на дверях: “К. К. Безсмертний”.

Над дверима кожного будиночка годинник висить, що показує не лише час, а й число, День тижня, місяць і рік…

Усі хатини горожами залізними обгороджені. А край галявини – арка, і на ній великими літерами написано: “Дачний кооператив “Три погибелі”.

Сховався я за деревом, спостерігаю.

Біля хатки на курячих лапках якась особа у джинсовій спідниці, у вельветовому жакеті, у кросовках. І з садовим обприскувачем у руках. Наче й не стара, але з рота два кривих золотих зуби стирчать. І довгий ніс аж до підборіддя звисає.

У темних окулярах.

На голові – кепочка, в яких зараз модниці ходять.

Рипнули двері хатини, де протипожежний щит. Вийшов звідти дядечко з червоним носом, за плечима вогнегасник. У руках авоська, і в ній порожні пляшки з-під денатурату (на етикетках череп з кістками і застереження: “Пити не можна. Отрута”).

“Палкий привіт, Яго Костівно!” – привітався дядечко і хукнув через плече, на якому висів вогнегасник. І з рота в нього вирвалося полум’я, яке вогнегасник одразу загасив.

“Недобрий день, Змій Змійович”.

Тут я одразу збагнув, хто переді мною, – Баба Яга і Змій Горинич.

“Що? Обприскуєте? – спитав Горинич і знову хукнув через плече. – Ху!”

“Та обприскую, хай воно сказиться, – Баба Яга свиснула носом. – Тля якась на деревах завелася. Усі отруйні яблука мені поїла. Скоро нічим буде клієнтів частувати”.

У цей час з-за дерев підтюпцем вибіг огрядний череватий дядечко в спортивному костюмі.

“Фізкульт-ура! Тридцять три вісімнадцять!” – гукнув він на бігу.

“Недобрий день, Кощій Кощійович!” – привіталася Баба Яга.

“Палко вітаю! Ху!” хукнув через плече вогнем Змій Горинич.

Кощій Безсмертний (ви вже, мабуть, зрозуміли, що то був саме він) зробив коло по подвір’ю і забіг у свою хату.

“Ач! Фізкультурою захопився! Бігає! Кілограми зганяє”. – Баба Яга зневажливо свиснула носом.

“Авжеж! Перед клієнтами незручно. Кощій, а черево, як у ковбасника. Ху!..”

“Та ще й одружуватися надумав”.

“Ну?” – здивувався Горинич і навіть забув хукнути вогнем через плече.

“Сьогодні дівчину приніс. Гарну. Тьху! І що ви, чоловіки, у жінках розумієте? Нічого! Гарну вам неодмінно подавай. Та ота гарна як сяде на голову, так усе життя й просидить, ще й каблучком по лисині цокатиме”.

“Це правда. Ху!”

“Не гарну вибирати треба, а щоб…” – Баба Яга лунко вдарила себе кулаком у груди і засвистіла носом.

Змій Горинич мовчки хукнув вогнем через плече.

“А ви чого. Змію Змійовичу, не той… це одружуєтесь?”

“Та!” – Горинич махнув рукою і знову хукнув вогнем.

“Воно, звичайно, важкувато знайти дружину, щоб терпіла отой ваш, вибачте, вогонь з рота”, – зітхнула Баба Яга.

У відповідь Горинич теж зітхнув.

“Ви б кинули. Може, тоді б…”

“Як же його кинеш? Робота така, Горинич!”

“Та ви, Змію Змійовичу, крім усього, ще й, вибачте, ледар. Сидите і цілий день цмулите отой, – тьху! – денатурат”.

“Даремно ви, Яго Костівно, даремно… Увесь прогрес – завдяки ледарям”.

“От-от!” – Баба Яга свиснула носом.

“Абсолютно! А що? Від чого прогрес? Від того, що комусь ліньки стає щось робити. Ліньки самому тягати плуга – ось вам трактор. Ліньки вручну збирати врожай – нате вам комбайн. Навіть гичкозбиральну машину вже вигадали…”

– А що – правильно! – вигукнув Марусик. – Той твій Горинич – не дурний дядько.

– Та цить! Не перебивай! – цитьнув на нього Сашко Циган. – Хай розказує. Мені його сьогоднішній сон подобається.

– Так от, – вів далі Журавель. – Слухаю я їхні теревені, а сам думаю, що робити? Тайфун Маруся у хатині Кощія Безсмертного. Це ясно. Але як її звідти визволити? У мене ж ні зброї ніякої, нічого. Тільки хитрістю можна.

Вирішив я для початку піти в розвідку. В усіх діях, як ви знаєте, головне – знати обстановку. Що? Де? Як? Не спитавши броду, не лізь у воду.

Поповз я в обхід до хатини Кощія Безсмертного. Повзу обережненько, голову пригнув, щокою по землі труся, намагаючись, щоб піді мною жодна гілочка не тріснула.

І раптом…

“А хто це, хто тут повзе?” – єхидний голос.

“По-моєму, Журавель”.

“Хе-хе-ху!”

Рвучко підвів я голову, дивлюся – стоять наді мною усі троє: Кощій Безсмертний, Баба Яга і Змій Горинич.

“Це він, герой, мою наречену Тайфун Марусю визволяти прийшов”, – усміхнувся Кощій Безсмертний.

“Точно”, – розтягла Баба Яга рота від вуха до вуха.

“Хе-хе-ху!” – мов з паяльної лампи, жухнув полум’ям Змій Горинич.

І як вони почули? Я ж так старався! І все про мене знають.

“Ех, хлопче, хлопче, – співчутливо зітхнув Кощій Безсмертний. – І чого ти сюди прийшов? Тут же тобі й капець буде. Ех-хе-хе”

“Дайте я його спопелю! Дайте! – благально склав руки Змій Горинич. – Я так давно нікого не спопеляв”.

“Е, ні! Я жінка. Жінці треба поступатися місцем”.

“Ага! Поступатись! Та ви завжди всюди без черги лізете. Як розкриєте свого… – ху! – гучномовця, хоч хрестись та втікай”.

“Що? “Гучномовця”! Це в мене гучномовець? Ах ти яг грубіян! Та я тобі… Та я тебе…”

“Цитьте! – гримнув Кощій Безсмертний. – Припиніть базар! Перед хлопцем незручно. Що він про нас подумає? Розірвемо його акуратненько на три частини – та й квит! Кожному буде по шматку. Кожен із своїм шматком що захоче, те й зробить”.

“О!”

“Геніально!”

Серце в мене похололо. Ще мить і…

І раптом вони завмерли. Задерев’яніли. Так, як ото, коли ми граємо у “завмри”. Кощій Безсмертний застиг з піднятою правицею. Баба Яга з роззявленим ротом, з якого стирчали два кривих золотих зуби. А Змій Горинич – набравши повні груди повітря, щоб хукнути.

Я здивовано вирячився. Що таке? І раптом почув дивний переливчастий, наче з музичної скриньки, голос:

“Не бійся. Тепер вони тобі нічого не зроблять”.

Я обернувся на голос. Під деревом стояв чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з галстуком і в чорному лискучому циліндрі. Костюм був акуратно випрасуваний, але, видно, дуже старий, давно ношений, бо лиснів на колінах.

Щось дивне і незвичайне одразу впало мені в око. Я придивився: те, що мені здалося спершу галстуком, було не галстук. Замість галстука висів візерунчастий мідний маятник від старовинного годинника, який мірно гойдався туди й сюди. І в такт маятникові раз у раз по черзі заплющувались і розплющувались очі на круглому обличчі незнайомця.

“Хто ви?” – здивовано спитав я.

“Мить Митьович Тік-Так, – він підняв циліндр і нахилив голову. – Володар Часу”.

“То це ви зробили?” – кивнув я на завмерлих Кощія Безсмертного, Бабу Ягу та Змія Горинича.

“Тік-Так!.. Я зупинив для них час. Бо інакше тебе б уже не було на світі. Але тобі треба поспішати. Більше як на півгодини, тобто на тридцять хвилин, зупинити час я не можу. Отже, швидше тікай!”

“Та ви що? А Тайфун Маруся? Я ж її прийшов визволяти.

Я миттю. Зараз!” – Я кинувся до хатини Кощія Безсмертного.

Але двері були замкнені. Як я не смикав їх, як не намагався відчинити – все марно.

“Будь ласка! – безпорадно глянув я на Митя Митьовича. – Допоможіть мені”.

“На жаль, – розвів руками Тік-Так. – Більше, ніж зробив, я зробити не можу. Лише час підвладний мені. Чарівних дверей Кощія Безсмертного відчинити я не в силі”.

“Що ж робити? – розгублено спитав я. – Невже ми допустимо, щоб Тайфун Марусю силою взяв собі за дружину Кощій Безсмертний?!”

“Ні! Цього допустити не можна”.

“Так що?”

“Є один вихід. Треба…”

– Ну?

– Що?

Журавель зітхнув і махнув рукою:

– І тут… я прокинувся.

– Ану тебе! – спересердя штовхнув Марусик Журавля.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, в якому ви знайомитесь з бригадиром Бобешком та шофером Бобинцем. Гостра сутичка. Несподівана секретна інформація

– От! – усміхнувся Сашко Циган. – Андерсен! Звичайно, мабуть, ти щось і додав зараз на ходу. Мабуть, не все воно так гладенько тобі снилося, але мені подобається. Ти такий хоробрий. Не побоявся піти визволяти Тайфун Марусю. Хоч і уві сні, у вигадці. Молодець!

Хлопці вже підходили до Липок. Ще здаля вони побачили, що на подвір’ї діда Коцюби біля вуликів разом з дідом порається й бородатий Сергій.

– О! Що я вам казав! – метнув на хлопців вогненний погляд Сашко Циган. – Турист. Ох, не подобається мені цей турист!

Хлопці розгублено мовчали.

До садиби діда Коцюби добиралися вже крадькома – де перебігаючи, а де й поповзом.

Та не встигли вони як слід умоститися на спостережному пункті у лопухах під дідовим тином, як загуркотіла машина і до дідових воріт під’їхав колгоспівський “бобик”.

З “бобика”, крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію, – слідом за ним.

Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.

– Здоров, діду! – хрипким голосом привітався бригадир.

– Привіт! – таким же хрипким голосом привітався й шофер.

– Драстуйте, як не жартуєте, – кивнув дід.

– У тебе гості? – повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку. – Бобешко. Бригадир…

– Сергій, турист… з Києва…

– Бобинець, – простягнув йому руку й шофер.

– Сергій.

Бобешко розвернувся до діда:

– Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?

– Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.

– Тобі не страшно. А мені, брат, страшно, – схилив голову набік бригадир. – За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця – відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.

– Як скрутить, – зітхнув дід, – то гукай не гукай – не” поможе. Молодості й здоров’я не догукаєшся.

– То все пусті розмови, – насупився Бобешко. – їхати не збираєшся?

– Куди?

– У Київ хоча б.

– Збираюся.

– От, – усміхнувся Бобешко. – Нарешті. Правильно.

– Через тиждень. У ту суботу… Онука заміж виходить. Галочка.

– Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.

– Ні,– рішуче сказав дід. – Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.

– От егоїст! – скривився бригадир. – Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина – колективна істота. Не комаха якась, щоб…

– Ви комах не чіпайте, – перебив його дід. – Комахи – це… Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об’єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або… Ні, не бачили! Бо такого не буває.

– Припини, діду! – гримнув бригадир. – Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе…

– Іменно! – підхопив Бобинець. – Іменно – лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що…

– Знаю. Знаю на що! – в очах у діда спалахнули блискавиці.– Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і – будьте здорові.

– Ну… – Бобешко на хвилину затнувся. – Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже…

– А хіба сам він приймав? А правління де було?

– Ну, добре, добре! – нетерпляче перебив діда Бобешко. – Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.

– Іменно! – підтакнув Бобинець.

– Так от! – голос Бобешка набрав металу. – Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу… За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.

– Чия думка? – спитав дід.

– Не прикидайся, старий! – насупив брови бригадир. – Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок… Все одно тут ніхто не живе.

– А я?

– Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.

– Іменно! Гальмуєш! – знову підтакнув Бобинець.

– Так от, є думка, щоб… той… – Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах. – Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або… ще краще, якби ти…

– Чия думка? – повторив дід.

– Ну, знаєш! – підвищив голос бригадир.

– Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?

– Отож ми прийшли й говоримо, – скривився бригадир.

– Хто ж так говорить? “Є думка! Є думка!” Усе вирішено. Про що ж говорити? – Губи в діда тремтіли. – А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт – це ж…

– Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.

– Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед…

– Гай ми, діду, все одно… – невблаганно сказав Бобешко.

– Ні! Ні! – стрепенувся враз дід Коцюба. – Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить…

– От бачиш, що робиться, коли людина одривається від

Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.

– Іменно – не обходять. Одноосібник! – вереснув Бобинець.

І раптом…

Хлопці навіть здригнулися від несподіванки, почувши голос Сергія.

– Та хіба можна… Хіба можна вирубати такий гай? Це ж, пробачте, злочин!

Бобешко й Бобинець теж здивовано вирячились на Сергія. Вони, мабуть, навіть забули про його присутність.

Бобешко усім тулубом повернувся до нього й примружив очі:

– Ви, товаришу, хто такий? Турист? Так ото беріть свій мішечок і йдіть собі далі. І не лізьте не в своє діло.

– Іменно – не лізь! Включай третю швидкість і… газуй! – Бобинець зробив красномовний жест.

Сергій гордо скинув голову:

– Крім того, що я турист, я ще людина. Радянська. Якій не байдуже, що робиться на землі, по якій вона ходить. І я прошу пояснити, чим викликане рішення вирубати цей гай.

Хлопці здивовано перезирнулися – от тобі й диверсант! Бригадир Бобешко зробився червоний мов буряк. Здавалося, він зараз хукне із рота його вирветься полум’я.

– Я бачу, що товариш турист балакучий. Гаразд. Пояснюю. Оцей куток села і цей гай, а точніше, гайок, а не гай, вклинюються між колгоспних ланів. Як бачите, хати тут дошками позабивані, безгосподарні. Один дід, як гайстер у гнізді. І через одного товариша діда гуляє кілька гектарів прекрасної орної землі, яка може дати народові нашому радянському кількасот центнерів добірної пшениці. Ясно?

– Але ж такий липовий гай… – почав Сергій, та Бобешко перебив його:

– От іменно – липовий! Гайок. Якби сад фруктовий – інша річ. Тим паче, деревонасаджень у нашому колгоспі – слава богу. Не треба робити культу з кожної гілки. Берегти зеленого друга треба, але в межах розумного.

– Нема питань! – одрубав Бобинець. Сергій примовк.

– Отож не встрявайте, не розібравшись що до чого, молодий чоловіче, – повчально сказав Бобешко.

– Не газуй, не глянувши, куди їдеш! – вкрутив і своє слово Бобинець.

Дід Коцюба мовчки зайшов у хату, потім прохилив двері, висунув голову:

– Не поїду я нікуди!.. Я тут вісімдесят год живу. Тут і вмру. Все! – і з грюкотом зачинив двері.

– От же ж кадр! – ляснув себе по стегну Бобешко. – Ну! Піднімай з такими господарство. Інтенсифікацію проводь. Ну! – Він повернувся усім тулубом до Бобинця. – От що. Я тут ще з ним побалакаю, пороз’яснюю. А ти поганяй до голови. Доложи. Хай дає бульдозера. Почнемо сьогодні ж… Поки що з отих халуп. А там… Бо скоро жнива, не до того буде. А тоді переоремо все по-новому.

– Нема питань! – Бобинець сів у машину і одразу газонув так, що аж курява знялася.

Хлопці тільки мовчки перезиралися. Звістка, яку вони почули, приголомшила їх. Невже Липки, всі оці хати, садки, городи, оцей буйноцвітний липовий гай, з якого лине зараз такий запаморочливий аромат, – усе буде знесено, переорано й перетвориться на рівне поле? Якось не вкладалося все це в голові.

Бобешко потупцявся на подвір’ї, потім підійшов до зачинених дверей хати й голосно заговорив:

– Даремно ти, старий, ото демонстрації влаштовуєш. Ти ж, здається, мудрий дід. Мусиш розуміти. Нічого з твоїх протестів не вийде. Проти розвитку, старий, проти прогресу не підеш. Отак! Мовчиш? Думаєш? Ну посидь, подумай гарненько… А я поки що піду гляну на той гайок, з якого місця його починати зручніше.

І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.

– Мда… – прошепотів Марусик. – Ситуація…

– Хоч би там що, а мені жаль Липок, – зітхнув Журавель. – І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом…

– Жаль, звичайно, – прошепотів Сашко Циган. – Але… Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з’явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.

– О!.. – роззирнулася вона на всі боки. – А… де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:

– У хаті… Замкнувся.

– Чого це? – здивувалася Тайфун Маруся. – Ти що – образив його?

– Та не я… – почервонів Сергій.

– А хто?

– Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?

– Н-ні… Не в курсі…– тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.

– Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати! – Сергій потроху розпалювався. – Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п’ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..

– Н-не знаю, – винувато опустила голову дівчина.

– Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить…

– А хто дав розпорядження?

– Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.

– Невже є рішення правління вирубувати гай? – дзвінко вигукнула вона.

– О! Турист уже наговорив, – Бобешко кинув злий погляд на Сергія. – Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять…

І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під’їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський “бобик”.

– Ну що? – рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений. – Ну що? – повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.

– Та… Голова сказав: діда поки що не чіпати.

– Чого? – обличчя Бобешка витягнулося.

– Секретна інформація… – Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.

– Та ти що?! – вражено розкрив рота Бобешко.

– Іменно! – хитнув головою Бобинець. – Умовивід! Абсолютно!

– Оце так да… – тільки й спромігся бригадир.

– Нема питань!

– Поїхали! – і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.

“Бобик” форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив

Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-

таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але… Тато чогось явно знітився.

– Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму… Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.

До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.

Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:

“Секретна інформація…” – і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь – от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так… Останні його загадкові слова: “Є один вихід. Треба…” і – Сашко не помітив, як і заснув.

…Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді…

Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.

– Що таке? – спитав Марусик. – Що сталося? – спитав Журавель – Нічого… – якось загадково усміхнувся Сашко Циган.

– Не обманюй, – сказав Журавель. – Ти ж не вмієш, – сказав Марусик.

– Просто… – Він знову загадково усміхнувся. – Знаєте, як звуть того чорного кота? – Якого?

– Того, що тобі, Журавель, наснився учора.

– Як? – здивовано кліпнув Журавель. – Лаврентій.

– Хто тобі сказав? – ще більше здивувався Журавель.

– Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.

– Ти що? Того? – Марусик покрутив біля скроні пальцем.

– Ні… Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.

– Та ну? – вигукнув Журавель. – Ану давай! Давай-да-

вай! Розказуй!

– Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам’ятаю. А цей так чітко запам’ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую…

– Сам? – спитав Марусик.

– Сам.

– Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда? – усміхнувся Журавель.

– Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться… Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:

“Не сумуй, друже… Все буде гаразд”.

І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.

“Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти, – далі веде Бровко. – А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен”.

“Точно”, – кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.

“Так чого ж ти мовчиш? – каже Бровко. – Лаврентій – мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-

гав!”

Дивлюсь – чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.

“Привіт, Бровко! Що таке?” – людською мовою каже.

“Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш”.

“Нема питань! – каже кіт Лаврентій. – Ходімо!”

Хвіст трубою – і почалапав не поспішаючи. Я – за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу – виходимо на подвір’я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони – наче один великий сад…

Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.

Рип! – рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:

“А йди-но сюди…”

– Ой! Страшно як! – хрипло проказав Марусик.

– А я й не кажу… Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.

Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.

“Що тобі треба?” – пролунав із темряви той же голос.

“Мить Митьович, це ви?” – питаю.

“Мить Митьович зараз *у” відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра”.

“Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я…”

“А-а! Ясно, – перебив мене голос із темряви. – Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур’ян, що на подвір’ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм”.

Гм… Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур’яну.

“А ви самі хто будете? – питаю в темряву. – Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати”.

У темряві хтось засовався, закректав:

“Я тітонька Незабудь – секретарка Митя Митьовича з питань пам’яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись”.

“Ну що ж, – думаю, – у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур’ян якийсь вирвати… Впораюсь!”

“Гаразд, – кажу, – треба так треба. Іду”.

Вийшов на подвір’я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур’янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.

На подвір’ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:

“Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!” – жалісні-жалісні голоси.

Підвів голову. Стоять під яблунею двоє – він і вона. Він – у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона – у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.

Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози – так мене жаліють. І обличчя якісь м’які, наче з вати.

“Що таке? Ви хто?” – питаю здивовано.

Він очі рукавом витер.

“Я, – каже, – цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?”

“Я, – кажу, – Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П’ятикласник”.

“А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п’ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?” – сплеснула руками цариця Злагода.

“Ніхто, – кажу, – не примусив. Я сам, так мені захотілося”.

Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.

“Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,– похитав головою цар Добрило. – Щоб п’ятикласник, Циган по-

вуличному, та сам по собі таку роботу придумав”.

“Іменно!” – підхопила цариця Злагода.

“Ну, – кажу, – то ваша справа – можете вірити, можете не вірити”.

“Ну, чого ти такий?” – докірливо схилила голову набік цариця.

“Іменно! – тепер уже цар підхопив. – Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий”.

“Чого це раптом?” – питаю.

“Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило”.

“А я цариця Злагода”.

“Кидай к бісовому батьку той бур’ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших – усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити”.

На якусь мить, чесно кажу, завагавсь я. Дж тут згадав чарівний талісман, жаб’ячу лапку, і наче мене хто холодною водою з криниці облив.

“Ні,– кажу, – дякую, нічого мені не треба”.

“Ну й порося ти, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п’ятикласник. До тебе з усією душею, як до рідного, а ти…”

Очі в царя і в цариці враз стали холодними, мов крижинки. І обличчя закам’яніли і стали вже не як з вати, а як з мармуру.

“Знаєте, – кажу, – ви краще мені не перебаранчайте, бо час іде, а мені ще треба он скільки бур’янища вирвати”.

І, не зважаючи на них, знову взявся до роботи.

Рву бур’ян, а сам краєм ока на царя й царицю позираю.

Бачу – шепочуться про щось, радяться. Потім, видно, до якогось спільного рішення прийшли. Цариця рукою махнула: “Давай!” Цар Добрило, мов стара баба-шептуха, пошептав собі під ніс якесь заклинання, на чотири боки сплюнув, хукнув, хекнув, на одній нозі крутнувся…

Я бур’янину – смик, а разом із землею з коріння золоті монети як сипонули. Тьху! Я другу бур’янину за чуба, а вона просто в моїх руках на хокейну клюшку перетворилася. З автографами чемпіонів світу, гравців нашої збірної… От!

“Та не той!.. – кричу. – Що ви як діти! Однак нічого не візьму. Сказав – значить, усе!”

Клюшку в бур’яни закинув, золоті монети землею присипав.

А цар і цариця всміхаються медово.

“Не гарячкуй, синку. Ти ще сам себе не знаєш”, – каже цар.

“Так уже людина створена, що не в силі вона відмовитися від благ земних, – каже цариця. – Та ще й безплатно…”

“Ні,– кажу, – то тільки людей вашого царського режиму стосується. А я зовсім з іншого суспільства”.

“От упертий, черевик!” – лайнувся цар.

“А лаятись, – кажу, – негарно. А ще в короні”.

“Він мене повчає, ну!” – плаксиво скривився цар.

“Не хвилюйся, любий! – обняла й пригорнула його цариця. – Нічого-нічого. Він іще пошкодує, він іще поплаче, він іще у нас у ногах валятиметься, як щось захоче, а дістати не зможе”.

“Не діждете!” – хотів я гукнути, аж це несподівано залопотіли крила, де не взявся сів біля мене чорний ворон, обернувся на кота Лаврентія й каже:

“Ходімо швидше! Там у селі таке трапилося… таке трапилося…”

І я прокинувся.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, в якому наші герої дізнаються про секретну справу. “Піть-піть-піть! Тьох-тьох-тьох!..” А зорі такі далекі… Як мрії!

– Ну, ти артист! – усміхнувся Марусик. – Понавигадував такого…

– Та нічого я не вигадував! Снилося усе точно, як я розказав, – ударив себе в груди Сашко Циган.

– А я вірю. Могло снитися. Сни – це… – Журавель підняв палець догори.

– Спершу один понакручував, тепер другий. Так я й повірив. Таких снів не буває. Щоб так усе, як у кіно, послідовно одне за одне чіплялося. У сні завжди якась каша – все плутається й перескакує.

– Це від голови залежить. У кого в голові не той… непорядок, у того і в снах каша, нічого не розбереш. Правда, Журавель?

Журавель мовчки всміхнувся.

– У самих у вас каша. До лікаря вам треба. Галюцинації у вас якісь, – образився Марусик.

– Ну, гаразд, – примирливо мовив Журавель. – Ходімо в Липки. Глянемо, що там і як.

…Біля воріт діда Коцюби стояв “бобик”. Хлопці спершу думали, що то знову Бобинець і Бобешко. Але побачили, що з-

за хати, з садка разом з дідом Коцюбою і Сергієм вийшов стрункий чоловік – новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.

– Так, мабуть, ви таки маєте, рацію, Іване Івановичу, – усміхнувся голова до діда.

Хлопці перезирнулися. Вони й не знали, що діда звати Іван Іванович. Усі в селі звали його просто дід Коцюба та и усе.

– І вам, Сергію Петровичу, спасибі,– голова поклав руку Сергієві на плече. – За вчасну інформацію. І коли ви вже тут, то поїхали, дещо обговоримо. До побачення, Іване Івановичу!

Голова сів за кермо “бобика”, Сергій умостився на передньому сидінні біля нього, і вони поїхали.

Дід, приклавши руку козирком до очей, дивився їм услід. Потім усміхнувся, похитав головою і почовгав до вуликів.

Хлопці не встигли обмінятися враженнями про цю розмову, не встигли навіть слова сказати, бо раптом почули поблизу приглушені голоси.

Вони причаїлися по один бік кущів, що росли біля дідового тину, а по другий бік, виявляється…

– Та-ак… Мабуть, ти таки правду казав, – упізнали хлопці хрипкий голос Бобешка.

– Іменно, – то вже був Бобинець.

– Просто так голова не став би…

– Нема питань.

– І хто ж його, хитруна старого, знав… Тьху! – Бобешко сплюнув, лайнувся, і хлопці побачили, як бригадир, а за ним і шофер вилізли з кущів і пригинці подалися геть. То було досить кумедне видовище, бо бригадир був товстий, а шофер високий і обом пригинатися було незручно.

Лише тепер хлопці спостерегли, що далеченько, аж за п’ятою від діда хатою, так, щоб не видно було з дідового двору, стояв на узбіччі бригадирський “бобик”.

Хлопці захихикали. Дива! Дорослі дядьки, мов школярі, підглядали й підслуховували з-за кущів. І тепер тікали, озираючись, щоб їх ніхто не побачив.

– Ну так що? Що скажете? – враз посерйознішав Сашко Циган.

– Га? – і собі спитав Журавель.

– Нема питань, – сказав Марусик.

– Якраз питання є! – з притиском сказав Сашко Циган. – Іменно! Я ж і кажу! – підхопив Марусик. Журавель промовчав.

– Ти чого мовчиш? – накинувся на нього Сашко Циган. – Може, ти розумієш, що тут робиться? Що то за секрет у діда Коцюби… Івана Івановича? Що так збентежило бригадира Бобешка? Чого це новий голова такий люб’язний з дідом? І що то за один – Сергій Петрович? Третій день уже товчеться в діда і, схоже, не збирається звідси забиратися. Турист! Якщо ти розумієш, то поясни нам. Га? Ти ж у пас, здається, найкмітливіший.

– Нічого я не можу пояснити, – підняв і опустив плече Журавель. – Знаю тільки, що новий голова мені чогось подобається. Той, Махайлович, не усміхався ніколи, завжди тільки кричав і лаявся, а цей усміхається!

– Точно, – кивнув Марусик.

– Ну, це ще нічого не означає,– примружив одне око Сашко Циган. – Може усміхатися-усміхатися, а потім я-ак дасть! Поживемо-побачимо…

Хлопці покрутилися ще трохи у Липках, потинялися по безлюдних дворах і пішли до себе на Бамбури. У Липках нічого цікавого вже не відбувалося, дід порався на пасіці, а гратися сьогодні не було настрою.

По дорозі назустріч їм їхав колгоспний грузовик. З кузова стирчали дошки, на яких сидів отой Вася, який цілувався з комсомолкою Клавою у липовому гаю. А в кабіні поряд з шофером сиділа усміхнена Тайфун Маруся.

Грузовик уже минув хлопців і раптом спинився. Хряснули, відчиняючись, дверцята, і почувся дзвінкий голос Тайфун Марусі:

– Гей, хлопці!

Вони обернулися. Дівчина махнула їм рукою. Вони підбігли.

– Ви куди? У справі якійсь чи просто так?

– А що? – басом спитав Сашко Циган.

Марусикові й Журавлю від розгубленості одібрало мову.

– Так якщо… то, може б, допомогли? Га? У нас перебої з кадрами…

Усі троє враз почервоніли.

Та що вона питає?!

Та якби вони навіть були дуже-дуже зайняті будь-якими найважливішими справами – вони б усе кинули й пішли за нею на край світу. Хіба вона не знає?! Хіба вона не бачить?!

– А що, можна… – наче вагаючись, знову-таки басом сказав Сашко Циган.

– Можна, – не своїм голосом підтвердив Журавель.

– Нема питань, – півником прокукурікав Марусик (він теж дуже хотів сказати басом, але голос у нього зірвався).

– Ну то лізьте швиденько! – розцвіла усмішкою Тайфун Маруся.

Добре Журавлю! З його “циркулями” він за якусь мить був уже в кузові.

Сашкові Цигану довелося разів кілька підстрибнути, поки, вхопившися за борт, видряпався нарешті й він нагору.

А Марусик безпомічно підскакував біля колеса і не міг, бідолаха, ніяк ухопитися за борт.

Шофер не бачив цього і вже натиснув на газ.

Якби Журавель у цю мить не перехилився й не подав Марусикові руку, той лишився б на дорозі.

Проминувши подвір’я діда Коцюби, грузовик під’їхав до липового гаю і спинився.

Тайфун Маруся перша вискочила з машини:

– Приїхали!

Хлопці зістрибнули на землю. Причому Марусик не втримався на ногах і впав, заривши носом у пісок. Ще мить, і він би заплакав. Але Тайфун Маруся не усміхнулася навіть, удала, ніби нічого не бачить. Він із вдячністю глянув на неї. От дівчина! Ну як її не любити після цього!

Вася удвох з рудовусим шофером дядьком Миколою вже скидали на землю довгі дошки, і вони тріскали, як постріли.

– Що це буде? – спитав Сашко Циган.

– Секрет! – лукаво усміхнулася й приклала палець до губів Тайфун Маруся. – Нікому-нікому!

– Ні! Серйозно, – сказав Журавель.

– А я серйозно, – відповіла Тайфун Маруся. – В селі поки що ніхто не повинен знати. Так просив голова. Ну, крім тих, звичайно, хто це робитиме. І я сподіваюсь, що ви… Я вас дуже, хлопці, прошу! Потерпіть хоч до завтра, добре?

– Ні пари з уст, – сказав Сашко Циган.

– Могила! – підтвердив Журавель.

– Нема питань! – Марусик сказав і вже тоді подумав: “От причепилося оте бобинцеве “нема питань”! Повторюю, як папуга”.

Вася і дядько Микола поскидали дошки, потім з півсотні метрових та півтораметрових стовпчиків, зняли з кузова теслярський інструмент: пилки, сокири, молотки, обценьки, ящичок із цвяхами, а також кілька заступів.

Тайфун Маруся роздала заступи хлопцям, одного взяла собі.

– Ми з вами будемо копати ямки. Це наше перше завдання. – І весело загукала до шофера – Дядьку Миколо, розмічайте швидше! Не бачите – хлопцям не терпиться.

Хлопці дружно засміялися. Вони ладні були сміятися на кожне її жартівливе слово. Вона ще й не скаже, а вони вже губи розтягують.

І що за чари такі мала та дівчина!

Дядько Микола взяв заступ і, широко крокуючи попід липовим гаєм, почав розмічати. Копне, два кроки ступить, знову копне… Нарешті розмітив – довгі три ряди ямок попід гаєм.

– Копатимете углиб на півметра, не менше. Отак. – Він на кожному заступі, на держаку, зробив олівцем позначку. – І чим вужче, тим краще. Так, щоб тільки стовпчик уліз. Ясно?

– Ясно! – хором відказали хлопці.

– Ну, тоді почали! – скомандувала Тайфун Маруся і сунула свій заступ у першу ямку.

Хлопці поквапливо, наче їх хто у шию гнав, і собі вгризлися в землю. Аж заскрипіли заступи.

Ой та сходить сонечко З-за гори, з-за гори, Загуділи в чистім полі Трактори, трактори, – затягла Тайфун Маруся і раптом, без усякого переходу, заспівала приспів зовсім з іншої пісні: Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох!.. Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..

І Вася, і дядько Микола, а за ними й хлопці дружно підхопили як один на повні груди:

Піть-піть-піть!.. Тьох-тьох-тьох! Ай-я-я! Ох-ох-ох! Там соловейко щебетав!..

І так їм у цю мить гарно копалося й співалося, що, здається, ще трохи – і серця повискакують з грудей від радості.

Яке ж то щастя такі хвилини! Що може зрівнятися з ними? Усе тіло бринить від бадьорості, сили й радості, і сама та радість виривається в небо піснею.

І вже співаєш не ти, не друзі твої,– вся земля, весь світ співає разом з тобою.

Якщо є щастя в житті, то це воно!

У нас в Гарбузянах взагалі люблять співати, коли працюють. І в полі чи то в саду чуєш, з одного кінця лунає: “Посіяла огірочки…”, а з іншого: “Ой дівчино, шумить гай…” Та так, що аж небо тремтить і супутники з орбіти на орбіту перескакують.

Навіть на тваринницьких фермах рогаті та хвостаті мешканці їхні так звикли до співів, що корови без пісні доїтися вже не хочуть, а льошки неспокійно верещать, вимагаючи музики.

Дід Коцюба вийшов до воріт, дивиться на те, що робиться попід гаєм, і всміхається. І мені здається, його аніскілечки не дивує ота “секретна” операція Тайфун Марусі. Може, він щось знає? Загадковий народ ті діди…

Уже вкопано кілька стовпчиків, і дядько Микола та Вася прибивають до них дошки.

Так це ж лавки!

– Стадіон будують! – змовницьки шепоче, скориставшися з перерви між піснями, Сашко Циган.

– Думають, що ми нетямущі,– підморгує Марусик. Журавель мовчить.

Та от вкопують вищі, півтораметрові стовпчики. Дядько Микола набиває на них збоку метрові поперечники і настеляє зверху довгі дошки.

Стіл!

– Тю!.. – здивовано вигукує Сашко Циган. – Районна конференція тут буде, чи що?

– Ага, конференція. Науково-практична, – сміється Тайфун Маруся. – Тільки – цс-с-е!.. Нікому-нікому.

І, хоч хлопці трохи розчаровані, настрій у них все одно чудовий. Вони закоханими очима дивляться на Тайфун Марусю і не можуть надивитися. А вона раз у раз зиркає на здоровенного Васю, який чогось не звертає на неї ніякої уваги. Махає собі молотком, забиваючи у дошки цвяхи, і хоч би голову підвів. Дивний Вася!

Знайшов до кого залицятися – до тієї кицьки Клави, яка тільки й думає, щоб утекти з села.

…Того вечора сон довго не приходив на Бамбури.

У трьох хатах троє хлопців лежали горілиць і крізь відчинені вікна дивилися в зоряне небо. І линули у безмежні простори мрій.

І уявлялося їм…

Одному – що палає сільський клуб. А там саме збори… І вривається він на задимлену сцену, де сидить у президії Тайфун Маруся, хапає її, непритомну, на руки і виносить з полум’я…

Другому – що мчить по шосе згори грузовик. А в кабіні Тайфун Маруся. І шофера поряд з нею нема. Де він, хто його знає. І стрибає на ходу в машину мужній герой-піонер, і зупиняє машину, рятуючи перелякану дівчину.

А третьому, – що напали в лісі на Тайфун Марусю озброєні бандити-рецидивісти. І він, ризикуючи власним життям…

Ех!.. Ну, чого вони ще такі малі!

Чого вони не такі, як отой Вася!

Дивний, дивний Вася!

Нічого не бачить, нічого не розуміє, нічого не хоче знати…

А зорі такі далекі… Як мрії…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому ви переконуєтеся, що Марусик теж бачить сни. З підземного палацу – у золоту вежу. Кіт Лаврентій приходить на допомогу

Марусик був такий блідий і переляканий, що хлопці самі злякалися.

– Ой!..

– Я… – Марусик скривився, от-от заплаче. – Я теж сон бачив. Про… про те саме…

– Га! Га-га! – Сашко Циган зареготав. – А казав…”

– Цікаво, – загорівся Журавель. – Це вже просто цікаво. Ану…

– Стривайте! Дайте хоч отямитися, з духом зібратись. Марусик оддихався, несміливо усміхнувсь:

– З чого почався сон, не пам’ятаю. Пам’ятаю, наче щось було, а що – хоч убийте… Ніби зайшов у кіно, коли сеанс уже давно почався. Іду я якоюсь незнайомою дорогою, а куди – сам не знаю. У голові тільки думка, як у вас, що треба рятувати Тайфун Марусю від Кощія Безсмертного. Але де її шукати і як рятувати – поняття не маю. Іду я дорогою і заходжу у темний ліс. Такий страшний, що аж у животі холодно. І раптом… Навіть згадувати й розказувати страшно. Десь із гущавини вилітає білий сич. Крилами залопотів, сів переді мною на землю й обернувся на білу кицьку. І та кицька до мене людською мовою:

“Ходімо, я тебе проведу куди треба”.

Пішла кицька в темряву. Я – за нею. І, хоч темно в лісі, як у погребі, я кицьку прекрасно бачу, мов удень.

“Авжеж, – думаю, – бо вона біла. Тому-то й Журавель бачив. І ніякого прожектора не треба”. І ще думаю: “Чого це хлопці вигадали, що то чорний кіт, як то біла кицька. І не у ворона, а в сича обертається. І звуть її зовсім не Лаврентій, а Пуся. От хлопці! От плутаники!”

Іду я, і враз помічаю, що то не ліс уже, а довгий темний коридор, у кінці якого ледь прочинені двері і від них довга смужка світла. Підходить кицька до дверей, лапою відчиняє:

“Будь ласка! Заходь!”

І я заходжу у сяючий вогнями палац, розкішний, як станція метро. Дивлюсь – по ескалатору спускаються до мене, побравшись за руки, двоє. Я одразу пізнаю, що то цар Добрило й цариця Злагода.

Тільки обоє вони в дублянках, хоч у палаці зовсім не холодно. На цареві бачу, бо дублянка розстебнута, як ти правильно, Цигане, казав, сорочку в арифметику. А на цариці, тут уже вибачай, не квітчасте плаття, а джинси, як на отій режисерші-кіношниці, пам’ятаєш, Журавель… Ну, ясна річ, у золотих коронах.

Спускаються цар і цариця до мене й одразу… Цар мене обіймає, цариця цілує. Я хочу ухилитися, та куди там.

“Ходімо, синку, ми покажемо тобі твої володіння”.

І, обнявши мене з двох боків за плечі, повели залою, схожою на величезний універмаг.

От під стіною стоять автомашини – спершу “Чайка”, потім “Волга”, “Лада”, “Жигулі”, “Москвич”, “Запорожець”…

“Це все твоє, твоє…”

От мотоцикли, моторолери, мопеди, велосипеди, самокати… Далі моторні човни. Там яхти з білими вітрилами.

“Це все твоє, твоє…”

Спорттовари – від футбольних м’ячів “танго” до повного хокейного реманенту.

Культтовари – від кольорового плоского телевізора майже на всю стіну до електронного годинника найновішої марки.

Одяг – верхній, нижній, літній, зимовий, демісезонний… Усіх кольорів, які тільки є в природі!

І через кожні кілька кроків – кіоск: один з морозивом – п’ятнадцять сортів. Другий з “пепсі-колою”, лимонадом і соками фруктовими. Третій з цукерками, шоколадками, горіхами, апельсинами, мандаринами, бананами…

“Це все твоє, твоє… Бери, куштуй!”

Не втримавсь я, хлопці, узяв одну цукерку. Смачнюща – страх! Умерти можна! Запив її “пепсі-колою”. Взяв іншу. З лікером усередині. Аж дух перехопило!

Відділ іграшок. Заводних, механічних, електричних…

Я рота розкрив і тільки головою кручу на всі боки.

“Це все твоє, твоє…” – усміхаються лагідно цар з царицею.

“І що, – думаю, – той Сашко Циган від них хотів? Чого нарікав на них? Такі симпатичні обоє. Такі добрі, такі лагідні. Чого, – думаю, – йому треба було?.. Правильно вони його поросям назвали. Так ставитися до тих, хто безкорисливо робить тобі добро, – таки неподобство. І більш нічого. Отак, – думаю, – ми іноді й до батьків ставимося. Вони для нас – усе, а ми їм– ніякої вдячності і поваги”.

“Спасибі,– кажу, – вам, товариші, царю Добрило і царице Злагода. Тільки за що ж це мені таке? Чим я заслужив?”

“Заслужив!” – вигукнув цар.

“Заслужив, ще й як!” – повторила цариця.

“Ти ж такий гарний хлопчик”.

“Такий добрий, розумний”.

“А що, – думаю, – правильно! Я такий!” Хто ж про себе інакше подумає?

Раптом відчуваю, що мені у грудях пече і хукнути хочеться.

Тримавсь я, тримавсь, тоді не втерпів – хукнув. А з рота полум’я як жухне – жжух!..

Ой леле! Що ж це таке? Може, то від цієї цукерки з лікером?

“Ой, – думаю, – як незручно!.. Цар і цариця розгніватися можуть”.

І пучками рота затуляю. А вони наче й зраділи навіть.

“Хукай, синку! Хукай, любий!”

“Вогонь з рота – це здоров’я”.

“А й справді,– думаю, – чого це я? Вірно! Вогонь з рота – це здоров’я”.

І знов хукнув. І знову з рота, наче з паяльної лампи, на півметра полум’я.

“Ах ти ж наш синочок!”

“Ах ти ж наш дорогенький!” – милуються на мене, руками сплескують.

“От тільки на тобі вогнегасник. А то ж усі речі цінні попалиш. Жаль буде. – І цар Добрило припасував мені за плечем вогнегасника. – А тепер ми тебе з твоїми старшими братами й сестричкою познайомимо”.

Дивлюсь – спускаються по ескалатору троє: тітка і двоє дядьків. Тітка страшнюча – з довгим, аж до підборіддя, носом, з рота два кривих зуби стирчать. Один дядько з червоним носом, зеленими очима, за плечем вогнегасник. Другий – огрядний, з черевцем і з довгими кістлявими руками. А на руках пазуристі гачкуваті пальці.

Спустилися всі троє і – до царя й цариці. Обніматися.

“Здрастуйте, татусю!”

“Здрастуйте, мамусю!”

Цар і цариця усіх перецілували та й кажуть:

“Познайомтеся, от ваш молодшенький братик. Марусик-

Горюсик”.

Першою кинулася до мене тітка.

“Ой братику! Ой Горюсику! Яка я рада!” – і дві подряпини від зубів, цілуючи, на моїй щоці залишила.

Потім отой з вогнегасником:

“Палкий привіт! Ху!” – все волосся мені з лівого боку обсмалив.

А тоді вже череватий з кістлявими руками:

“Тридцять три вісімнадцять! Дуже ти, брате, вчасно нагодився. У мене ж сьогодні весілля. Ага! Женюсь! Поздоров, брате! Дівчину беру – золото! Гарна, розумна, симпатична, все вміє, все може… Користується повагою в колективі… Ну, просто…”

Ой леле! Та це ж Баба Яга, Змій Горинич і Кощій Безсмертний!

Серце в мене так і впало.

“Тайфун Маруся…” – ледь чутно прошепотів я.

“А звідки ти знаєш?” – підозріло глянув на мене Кощій.

“Та я… я ж рятувати її прийшов”, – не знаю й сам, як вирвалося в мене.

Кощій Безсмертний скривився, наче оцту скуштував:

“Що-о?! – і до царя й цариці сердито – Що це ви мені за брата підсунули, який хоче зробити мені таку капость?”

Цар і цариця винувато заусміхалися:

“Та що ти, синку! Що ти! То він пожартував”.

“Він же ще не дозрів, не встиг. Десять хвилин, як тільки вогнем хукати став”.

“От ми його у золоту вежу посадим, він і достигне”.

“Усе буде гаразд”.

Кощій брови насупив:

“Дивіться!”;

І всі троє зникли. Наче їх і не було. Тільки що стояли, і раптом – раз! – наче корова язиком злизала.

А цар і цариця підхопили мене попід руки:

“Ходімо, синку!”

“Ходімо, любий!”

Говорять лагідно, усміхаються ніжно, а руки як обценьки. Вхопили так, що й не вирвешся. Поставили мене на ескалатор, і потарабанив він нас нагору.

Глянув я – ескалатор довгий, кінця не видно. Та, мабуть, якийсь швидкісний. Бо не встиг я й озирнутися, як ми вже були нагорі.

Дивлюсь – кругла кімната. Підлога золота, стіни золоті, стеля золота. Кругленькі вікна, а на них золоті грати. І ніякої обстановки. Сісти навіть ніде.

“Тут тобі буде дуже зручно”, – каже цар.

“Прощай”, – каже цариця.

Раз! – і зникли обоє.

Підійшов я до вікна. Земля десь далеко внизу, наче з десятого поверху дивлюсь.

Раптом чую голос чийсь, дуже знайомий, а чий – ніяк не збагну:

“Спокійно… спокійно… не хвилюйся. Усе гаразд… усе гаразд… Ти все маєш. У тебе все є… Будь-яке бажання твоє буде негайно виконано. Всі люди мріють про таке. А маєш ти. Бо ти – найдостойніший. Найрозумніший. Найдобріший. Найчесніший. Усе гаразд… Усе гаразд…”

І знову я подумав: “А що? Я таки не дурний. І вчителька Таїсія Миколаївна колись на уроці казала (коли п’ятірку мені ставила). І сам відчуваю. І не злий я. Останню цукерку якось Петі Бараболі віддав. А хіба не чесний? Як урок не вивчу, завжди признаюсь. Не намагаюся обдурити вчительку, як інші”.

Запекло мені в грудях, обернувсь я, хукнув через плече, де вогнегасник висів, полум’я пригасив одразу.

“А що, – думаю, – з вогнегасником дуже зручно…”

Ходжу я по кімнаті, дивлюся на своє відображення у золотих стінах, милуюся. Коли це – хлоп-хлоп! – крилами хтось за вікном залопотів, на золоте підвіконня сів. Дивлюсь – чорний ворон. Клюнув дзьобом у золоті грати і обернувся на чорного кота.

Та це ж Лаврентій!

“Слухай! – каже мені Лаврентій. – Тікай звідси швидше, бо пропадеш”.

Сказав він це, і тільки тут страх мене охопив. Та що ж це робиться? Та що ж це діється? Це ж я у Змія Горинича обертаюся. Змієням Горюсиком уже став. От яка то чарівна вража сила царя Добрила та цариці Злагоди! То вони навмисне задарюють, щоб розбестити, щоб відучити трудитися…

А як же Тайфун Маруся? Хто ж її врятує? Сьогодні Кощій на ній ожениться й квит! Пропаде прекрасна дівчина, яку все наше село Гарбузяни так ніжно любить.

“Лаврентію! Голубе! Що робити? Треба ж рятувати Тайфун Марусю, а я, бач…”

Кіт Лаврентій лапою за вухом почухав і каже:

“Для того щоб когось рятувати, спершу треба самому врятуватися. Як мінімум!”

Ну ж розумний кіт!

“Лаврушо, – кажу, – то як же ж бути?”

Лаврентій знову за вухом почухав і каже:

“Бери оно заступ, копай”.

Дивлюсь, стоїть попід стіною заступ, звичайний, залізний, з дерев’яним держаком.

Звідки він тут узявся?

Беру я заступ.

“Де копати?”

Кіт Лаврентій лапою на золоту підлогу показує:

“Тут”.

Копнув я. Дивна річ – заступ, як у землю, в підлогу вгруз.

Почав копати. Чудеса! Кольором золото, а на дотик земля. І пахне землею. І так гарно копається.

Настрій у мене одразу став, як отоді, коли ми вчора копали.

І сама собою пісня заспівалася:

Піть-піть-піть!..

Тьох-тьох-тьох!

Ай-я-я! Ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав!..

Співаю й чую, наче не один я співаю, а з вами усіма. І голос Тайфун Марусі виводить.

І так мені гарно!.. Однак помічаю я незбагненну, здавалося б, річ. Копаю я підлогу, а яма робиться у стіні.

Та це мене чогось не дивує. Наче так і треба. Захопивсь я, заступом розмахався, аж поки не зупинив мене кіт Лаврентій:

“Досить! Уже пролізеш. Треба тікати”.

Визирнув я крізь дірку у стіні. Ох же й високо!

“Ой, – кажу. – Як же я звідси злізу? Гепнусь – мокрого місця не лишиться”.

Кіт Лаврентій усміхнувся:

“Не бійся! Я тобі свої крила дам”.

“А ти?”

“А я так стрибну. Ми, коти, висоти не боїмося”.

Сказав, скочив мені на плечі, лапкою дряпонув ліву лопатку, праву – і вже в мене за спиною крила.

Замахав я ними і злетів у небо. І так мені легко, так мені радісно й весело, що й передати вам не можу. Літаю, перевертаюсь у повітрі, мов той голуб. Дивлюсь, а поряд ви літаєте. І підлітаєш до мене ти, Журавель, і кажеш:

“Ех, Марусик, Марусик! Не чекали ми від тебе такого”.

Я хочу виправдатись, хочу щось сказати, але тут підлітаєш до мене ти, Цигане, і як уріжеш мене по зашийку…

– Правильно! – весело сказав Сашко Циган. – Бо заслужив! Я можу й зараз додати.

– Та почекай! Не перебивай! Хай договорить! – зупинив його Журавель.

– Та нема чого договорювати, – зітхнув Марусик. – Бо тут я й прокинувся…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, в якому ви довідаєтесь про приголомшливу новину, яку розповів нашим героям Петя Бараболя, а також про таємниче зникнення головної героїні

– Бач! А казав, що тобі ніколи нічого не сниться. Це ж просто здорово! Такий збіг – Журавель загадково усміхнувся.

– Який збіг? – спитав Сашко Циган.

– При чому тут збіг? – спитав Марусик.

– А при тому, що мені теж сьогодні сон приснився, – продовжував загадково усміхатися Журавель.

– Який? Про те саме?

– Ага.

– Та ти що!

– Точно.

– Ну, це вже…

Але почути, який сон приснився Журавлю, хлопцям зараз не вдалося. Бо в цю мить назустріч їм вискочив їхній однокласник, захеканий Петя Бараболя.

Хлопці йшли понад річкою і, коли Петя вискочив на стежку, спершу думали, що на річці щось трапилося, – хтось топиться абощо.

Але…

– Ой, хлопці! Слухайте! Я щось знаю! – хекаючи, випалив Бараболя. – Таке… таке… Луснете від подиву!

– Ну, що? Що?

Бараболя злодійкувато озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст:

– Тільки – ш-ш-ш… Секрет!.. Державна таємниця!

– Вже й державна? – недовірливо скривився Сашко Циган.

– Абсолютно! – вдарив себе в груди Бараболя.

– Ну, давай! – сказав Журавель. Бараболя оцінююче глянув на хлопців.

– А ви… не той? Не викажете мене? Бо…

– Та кажи вже свій секрет! Не тягни, – нетерпляче вигукнув Марусик.

– Ти що, нас не знаєш? – образився Сашко Циган. – Коли ми кого виказували?

Бараболя знову злодійкувато озирнувсь і стишив голос:

– Так от. Я тільки що з Липок… Там, біля діда Коцюби, стіл вкопаний. Довжелезний, на все село. І лавки. І в селі про це ніхто – ні гу-гу…

Хлопці перезирнулись і, зверхньо глянувши на Бараболю, усміхнулися. Таємниця! Ха!..

Їм дуже кортіло сказати Бараболі, що то ж вони самі вкопували вчора оту “таємницю”, і ще трохи – й Марусик, мабуть, таки б не втерпів…

Та… Бараболя чи то не помітив їхніх зверхніх усмішок, чи не зважив на них.

– І знаєте, для чого той стіл? – Бараболя стишив голос аж до шепоту. – Для прийому. Державного!

Хлопці знову перезирнулись, але вже без усмішок.

– Що?

Бараболя переможно глянув на них:

– Справа в тому, що онука діда Коцюби виходить заміж… Хлопці закліпали очима:

– Ну й що?

Тепер уже Бараболя зверхньо усміхнувся:

– А ви знаєте за кого?

Він швидко закивав пальцем і, коли хлопці прихилили до нього свої голови, урочисто прошепотів:

– За сина дуже відповідального чоловіка… з міністерства…

Хвилину всі мовчали, потім Журавель спитав:

– А ти звідки знаєш?

– Знаю… Мені Віталька Бобинець сказав. Він чув, як його тато з бригадиром Бобешком про це балакав. І голова стіл оце наказав поставити. Бо з Києва приїдуть… Онука, мабуть, із женихом, і відповідальний тато з міністерства, і хто його ще зна хто. Одне слово, державний прийом!

Бараболя замовк і повільним поглядом обвів хлопців. І якось одразу скис. Мабуть, він чекав од них іншої реакції. Більш захопленої, чи що. Чекав, що вони будуть охати, ахати й розпитувати. А вони мовчали.

– Ну… ну, я біжу! Ніколи мені,– махнув він рукою й побіг.

– Поспішає всьому селу по секрету таємницю відкрити, – хмикнув Сашко Циган.

– Щось мені не віриться, – сказав Журавель.

– І мені,– сказав Марусик. – Бараболя таке базікало.

– А знаєте що… Давайте у Тайфун Марусі спитаємо, – почервонів Журавель.

– О! Правильно! – підхопив Марусик. – Вона ж казала: “Почекайте до завтра”. А сьогодні вже завтра.

– Ходімо! – рішуче мовив Сашко Циган.

Тайфун Маруся працювала в ланці буряководів тітки Явдохи Чепурної.

Та коли хлопці знайшли на полі ланку Чепурної, комсомольського секретаря серед дівчат не побачили.

Тітка Явдоха підозріло глянула на них і спитала:

– А нащо вона вам? Хлопці ніяково потупилися.

– Та… треба, – туманно пояснив Сашко Циган. – А де вона?

Тітка Явдоха знизала плечима:

– Хто її зна… Не вийшла чогось на роботу.

– Може, захворіла? – стурбовано спитав Журавель.

– Хто її зна… – повторила тітка Явдоха. – Але дивна річ, загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена. Як у казці просто. Наче вночі якась фея за неї прорвала.

Дівчата-буряководи, порозгинавши спини, лукаво позирали на хлопців.

– Либонь, на побачення до нашої Маруськи прийшли.

– Поодинці лячно, то колективом.

– Ач, женихи!

– Ха-ха-ха!..

Хлопці пекли раків, аж поки не зникли за пагорком білі хустки буряководів. Але у їхніх вухах ще довго лунав дзвінкий сміх дівчат.

Жила Тайфун Маруся в центрі села, неподалік від контори правління колгоспу.

Її бабуся, баба Параска, висока, статурна, з гарним строгим обличчям, була неговірка.

– Нема. Не знаю. Дома не ночувала, – і одвернулась від хлопців, наче то вони були винні, що її онука не ночувала вдома і невідомо куди зникла.

Хлопці йшли мовчки вулицею. Було від чого дивуватися. Зникла Тайфун Маруся. Вдома не ночувала. На роботу не вийшла. Хоча загінку її на полі хтось прорвав… Таке не щодня трапляється.

– Може, її таки вкрав Кощій? – спробував пожартувати Марусик. – А загінку Баба Яга вночі прорвала…

Але друзі не підтримали його жартівливого тону.

Назустріч їм ішла Клава (та, яку вони бачили в липовому гаю) і турист Сергій.

Клава, як то кажуть, пряла очима, пускала бісики – кокетувала страшенно.

– А де ви в Києві живете? Не секрет?

– Не секрет. У Голосієві,– сказав Сергій і чогось усміхнувся хлопцям, минаючи їх.

– Ви пожартували?.. Я ж знаю. Голосієво – це ж ліс. Ви пожартували. Ви мене розсмішили. Ха-ха-ха! От жартун! Ха-

ха-ха! – Клава роблено зареготала.

Сергій щось відповів, але хлопці вже не почули. Клава знову зареготала.

– Вже на цього оком накидає,– зневажливо скривився Сашко Циган. – От!

– А що? Вірняк. Київська прописка, – із знанням справи сказав Марусик.

Журавель промовчав.

Хлопці підходили до правління.

У цей час двері контори правління розчинилися і на ґанок одне за одним вискочили спершу доярка Ганна Тертична, потім комбайнер Мирон Кандиба, а за ним брати-

механізатори Затягайли (Іван, Павло і Олександр). Усі вони були чогось схвильовані, заклопотані.

Ганна Тертична, червона як мак, щось шепотіла собі під ніс.

Мирон Кандиба на ходу чухав потилицю. А брати-

механізатори перемовлялися малозрозумілими вигуками:

– От!

– Кіно!

– Тримай себе в руках!..

І поки хлопці встигли отямитися, всі п’ятеро зникли.

– Щось таки трапилось.. – округлив очі Марусик.

– Схоже, – зітхнув Сашко Циган.

– І де вона могла подітися? – задумливо мовив Журавель.

– Нумо, хлопці, гайда в Липки! Може, дід щось знає. Все ж воно навколо діда крутиться. Мусить він щось знати. Гайда! – Сашко Циган махнув рукою, і хлопці рвонули в Липки.

Дід, як завжди, порався на пасіці, човгав біля вуликів, може, й без особливої потреби, але не міг він сидіти склавши руки, така вже була в нього вдача.

– Здрастуйте, діду! – загукали хлопці ще здаля, від хвіртки.

– Здрастуйте, як не жартуєте, – усміхнувся їм назустріч дід.

Хлопці перезирнулися, не знаючи, з чого починати.

– Медку захотілося? – спробував допомогти їм дід.

– Та ні! Ні! – запротестував Сашко Циган. – Ви що, думаєте, що ми такі канюки, тільки просити вміємо? Ми у справі.

– Ого-о! У якій же такій справі? Слухаю, люди добрі. Сашко Циган озирнувся на Журавля. І той, вмить почервонівши, випалив:

– Ви… ви не знаєте, де Маруся Тайфун? Та, що вчора з нами… отут…

Дід наморщив лоба:

– Та нібито не знаю… А що?

– Дома не ночувала…

– І на роботу не вийшла…

Це, перебиваючи один одного, вигукнули Марусик і Сашко Циган.

Усмішка сповзла з дідового обличчя:

– Що ви кажете! Це погано. Де ж вона поділася? Хлопці знизали плечима.

– А загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена, – сказав Журавель.

– А-а… Тоді не страшно, – дід знову усміхнувся. – Тоді знайдеться. Не хвилюйтесь. Або у якійсь своїй справі… Або… Знайдеться!

І так він це впевнено сказав, що хлопці одразу заспокоїлись.

– Діду! – ризикнув раптом Сашко Циган. – А як ви думаєте, що воно таке буде?

І він кивком показав на довгий стіл і лавки попід гаєм.

– Отаке! – хмикнув дід. – Самі робили, а мене питаєте. Хлопці знітилися.

– Та робити робили, а… – Сашко Циган знизав плечима. Дід Коцюба і собі знизав плечима:

– Я теж не знаю. Щось голова затіяв. А що, тримає в секреті.

– Якийсь прийом? Чи що? – лукаво примружився Марусик.

– Може бути, – і собі примружив одне око дід.

– Скажіть, а ваша онука заміж виходить? Ге? – Сашко Циган пильно глянув на діда.

– А звідки ви знаєте?

– Та люди кажуть.

– Ох, ті люди балакучі. Виходить. А що?

– Та нічого. Як за гарного хлопця, то хай буде щаслива, – Сашко Циган аж свердлив діда поглядом.

– Хай! Я не проти. Для того й заміж виходять, і женяться. І ви, дасть бог, колись поженитеся.

– А гарний хлопець? – не вгавав Сашко Циган.

– Я ще не бачив. Але за поганого вона, мабуть, не пішла б. Я її знаю… А ти чого так розпитуєш? Мовби ревнуєш. Ти ж наче сватів не засилав.

Марусик захихикав. Сашко Циган почервонів.

– Та я нічого. Просто так… Ну, бувайте, діду, не будемо вам заважати.

– А ви мені й не заважаєте.

– До побачення! Ходімо, хлопці!

Марусикові й Журавлю не лишалося нічого іншого, як теж попрощатися.

– Ходіть здорові, хлопці. Як меду захочете, прошу… Коли вони вийшли за хвіртку, Марусик зашепотів:

– Ну чого ти так поспішав? Чого? Ще трохи – і він розколовся б. От!

– Які розумні! – зашипів Сашко Циган. – Чого ж ви мовчали? Усю розмову на мене звалили і хочете…

– Ну добре-добре, не лайтеся, – заспокоїв їх Журавель. Дід Коцюба стояв біля хати і, усміхаючись, дивився їм услід.

Марусик обернувся, помітив це і сказав:

– О! Дивіться! І сміється… Щось він не договорював, щось він знає… Ех, шкода, що…

Хлопці підійшли до того довжелезного столу, який так весело вкопували вони вчора спільно з Тайфун Марусею. І згадка про неї з новою силою спалахнула у їхніх душах.

– Все буде гаразд, от побачите. Вона мені так снилася, що… Я певен, усе буде гаразд, – сказав Журавель.

– Ну, розказуй уже свій сон, – сказав Сашко Циган. Вони сіли на лавці біля столу, і Журавель почав…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, в якому свій сон розповідає знову Журавель. Мить Митьович дає пораду. Важкі світлі години. Підступи царя й цариці. Друзі рятують Марусика. Скандал на дачі “Три погибелі”

Усе почалося з цокання годинника.

Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок!..

Мабуть, коли я засинав, то прислухався до годинника, що висів на стіні. Ви ж знаєте, іноді те цокання чуєш (коли прислухаєшся), іноді не чуєш.

Я чув… І коли заснув, то перше, що побачив, – отой галстук-маятник на грудях Митя Митьовича Тік-Така.

Володар Часу сидів отут на лавці коло цього столу, як оце ми сидимо, і усміхався мені в свої стрілки-вуса.

А я чи сидів, чи стояв навпроти нього, не пам’ятаю (уві сні ж себе найчастіше не бачиш).

Чую тільки, що я питаю його:

“Ви казали, що якось можна врятувати Тайфун Марусю…”

“Можна”, – підморгнув мені Мить Митьович (ви ж пам’ятаєте, що в нього очі у такт галстука-маятника по черзі моргали).

“А як?” – питаю я.

“А так, – каже він. – Пояснюю. Кощій живе за рахунок, так би мовити, темного часу людей казкового віку, тобто дітей. Темним часом називається час, витрачений без користі для інших (на лінощі, нудьгу, марнотратство тощо), а також на недобрі справи. Оскільки такого часу, як ти знаєш, набирається ще, на жаль, багато, Кощій – безсмертний”.

“А чому він живе за рахунок саме дітей?”

“Враховується час лише тих, хто вірить у казки. Трапляються, правда, такі й серед дорослих, але таких одиниці”.

“Зрозуміло… Ну, так що ж робити?”

“Треба тобі набрати рівно добу світлого часу, тобто часу, витраченого з максимальною користю для інших. Тоді можна заплутати Кощія, збити його з пантелику. Оскільки життя Кощія залежить від часу, він весь час позирає на годинник і стежить за календарем. Той, хто матиме рівно добу світлого часу, може пересунути на цю добу календар Кощія назад. Це виведе Безсмертного з рівноваги, і цим можна скористатися для звільнення дівчини”.

“А цей світлий час, ця доба за все життя рахується, чи як?” – питаю.

“Та ні! – засміявся Мить Митьович. – Тільки за останні

два тижні. Свіженький мусить бути час. Бо інакше не подіє”.

“А-а… То як же його набереш за стільки?” – скривився.

“Важко. Я розумію. Якби легко, не було б питань. Тому можеш друзів своїх залучити. Ви ж, здається, усі втрьох Тайфун Марусю визволити хочете?”

“Ага, – кажу, – втрьох”.

“Тому й світлий час може зараховуватися на трьох”.

“О! – кажу. – Це інша справа”.

Гульк! А ви вже за столом сидите, як оце зараз.

Я рота розкрив, щоб вам усе розказати, а Мить Митьович руку застережливо підняв:

“Не хвилюйся! Вони вже в курсі. Вони все чули, що я тобі казав”.

“Ну, тоді,– кажу, – згадуймо, хлопці, швиденько, що ми такого за два останніх тижні світлого зробили”.

Ви на мене дивитесь, моргаєте розгублено, а тоді ти, Цигане, кажеш:

“А як же його підрахувати точно, по хвилинах? Хіба пам’ятаєш?”

“Ну, то дрібниці. Для цього у нас часометр є. Та й тітонька Незабудь поможе”.

“Поможу. Звичайно”, – почувся поряд з Митем Митьовичем скрипучий голос, хоча нікого там не було.

Мить Митьович витяг з кишені прилад, схожий на електронний калькулятор, і сказав весело:

“Поїхали!”

Ви наморщили лоби. Я також.

“Ну… – сказав ти, Сашко Циган. – Ну, хоча б учора… оцей стіл і лавки…”

“Ага! Правильно!” – підхопили ми з Марусиком.

“Годиться! – почувся скрипучий голос тітоньки Незабудь. – По три години чотирнадцять хвилин сімнадцять секунд кожний. Обчислюю усіх трьох разом, бо труд був колективний”.

“Ясно”, – сказав Мить Митьович і заклацав клавішами на часометрі.

“Дев’ять годин сорок дві хвилини п’ятдесят одна секунда”.

Ми весело глянули один на одного.

“О!” – потер руки Марусик.

Але далі справи пішли гірше. Як ми не напружувалися, нічого серйозного згадати не могли.

В результаті кругом-бігом набралося світлих хвилинок ще десь од сили на півгодини.

Ми й не підозрівали, що за два тижні так мало зробили корисного. Не для себе. Для людей.

“Так що ж тепер робити?” – розгублено глянув я на Митя Митьовича.

“Саме тепер щось і треба робити”, – сказав Володар Часу.

“А чи встигнемо? Він же на ній от-от ожениться…”

“Не хвилюйтесь, хлопці,– заспокоїв нас Мить Митьович. – Це вже мій клопіт, Я вас у минулий час перенесу”.

Я глянув на вас. Ви глянули на мене.

“Так що ж будемо робити?”

І раптом несподівана думка майнула в моїй голові.

“Хлопці! – вигукнув я. – А хто ж за неї в колгоспі працюватиме, поки вона в Кощія сидить? Як один раз хтось її загінку висячі прорвав, то гадаєте, щодня так буде… Так давайте…”

– Стривай! – перебив Журавля в цьому місці Сашко Циган. – Досить! Не могло тобі це снитися, бо про ту загінку ти тільки сьогодні вранці дізнався.

Журавель густо почервонів.

Як неприємно, друзі мої, коли гарну щиру людину несподівано ловлять на неправді, якої вона припустилася ненароком, цілком випадково. Ви знаєте, у таку мить просто хочеться разом з нею провалитися крізь землю. І я тільки тому не провалююсь, що дуже хочу послухати, що ж було далі.

– Ну, може, я ті слова про загінку й не сказав, – почав виправдовуватися Журавель. – Хіба дослівно запам’ятаєш? Але про те, хто за неї працює, поки вона в Кощія сидить, точно сказав… Точно!

– Ну, давай просторікуй далі,– поблажливо усміхнувся Сашко Циган. – То не має значення. То я просто так.

– Та не вигадую я! Слово честі! От! Тільки збив…

– “Так давайте…” – підказав Марусик.

– Ага…

“Так давайте, – кажу, – її загінку прорвемо…”

Ви на мене подивилися без особливого захоплення.

“Давай”, – зітхнув ти, Сашко Циган.

І ти, Марусик, сказав: “Давай”, – і теж зітхнув.

“Ну, гаразд, – мовив Мить Митьович. – Зараз я вас у вчорашній день перенесу”.

Тільки тепер я помітив, що в нього на обох руках по великому годиннику. На лівій руці годинник звичайний, на якому цифри розташовані зліва направо, як то кажуть, за годинниковою стрілкою. А на правій руці годинник незвичайний – цифри на ньому ідуть справа наліво, проти годинникової стрілки (там, де одинадцять, – один, де десять, – два і так далі).

Узяв Мить Митьович і почав із скреготом переводити їх стрілки на цьому незвичайному годиннику, що на правій руці.

Повний оберт зробив і каже:

“От ви й у вчорашньому дні. Маєте двадцять чотири години. Але вам стільки й не треба. Вам треба на трьох близ чотирнадцяти робочих годин, тобто по неповних п’ять на кожного”.

“Не страшно”, – бадьоро сказав я.

“Скажіть, а в майбутнє ви можете переносити?” – спитав Марусик.

“Можу, – мовив Мить Митьович. – Ото на лівій руці в мене хронометр майбутнього. Я знаю, що ви нетерплячі, але не квапте часу, хлопці. То ні до чого. Час – то найцінніше, що є на світі. Цінуйте кожну мить. Ваша доба почалася, хронометр уже цокає хвилини. Ставайте до роботи, не марнуйте часу. Мало що може перешкодити. Ніколи ж не вгадаєш, що трапиться попереду. Ну, працюйте. А я на кілька годин у відрядження гайну у Південну півкулю, на мис Доброї Надії”.

І Мить Митьович зник.

Дивлюсь, а ми вже на буряковій плантації.

“Що ж, давайте!” – кажеш ти, Сашко Циган.

Закачали ми рукава й почали. Ну й капосна ж то робота – проривати буряки! Хто її видумав!

Вже через півгодини ми й розігнутися не могли. Поперек болить, руки затерпли, печуть вогнем. Як ті дівчата величезну, аж до крайнеба, плантацію обробляють? І ніяка механізація тут не допомагає, міжряддя машиною обробити можна, а от у рядках, щоб зайвину вирвати, щоб тільки одненького бурячка лишити, щоб же він міг нормально розвиватися, – тільки руками.

Чи знаєте ви, міські хлопці й дівчатка, яким солоним потом дістається отой солодкий цукор?!

Гну я горба і тільки раз у раз піт з лоба рукавом витираю. Важко!

Сашка Цигана я краєм ока бачу, він поряд зі мною сопе. А про тебе, Марусику, якось не думаю. Не бачу – значить, відстав трохи.

Потім обернувся. Гульк, а ти метрів за двадцять від нас сидиш на землі, лікоть на коліно поставив, голову підпер і усміхаєшся.

“Цигане, – кажу, – дивись, що робиться!”

Ти, Циган, глянув та як лайнешся:

“Ах ти ледацюга! Ми жили рвемо, а він сидить та ще й усміхається!”

І раптом ми помічаємо, що в тебе, Марусику, в роті… вогонь… Усміхаєшся ти, зуби шкіриш, і крізь зуби вогонь пашить. Як ото, знаєте, головешка тліє.

Ти, Марусику, не ображайся, я ж не спеціально. Так мені приснилося. Слово честі! Та й не винен був ти. Бо підступи царя Добрила та цариці Злагоди (до речі, потім тітонька Незабудь, вони тими іменами тільки хитро прикривалися, щоб ввести в оману свої жертви, а вони ж були звичайнісінькою лихою силою і насправді звали їх цар Доб-Рило і цариця Зла-Года).

Ми з Циганом перезирнулися розгублено. Що робити? – порадитися ні з ким. Мить Митьович у відрядженні аж у Південній півкулі на мисі Доброї Надії.

А ми ж зовсім не знаємо, що робиться у тих випадках, коли в людини вогонь з рота пашить. І лишати тебе так не можна. Це ж дуже шкідливо для здоров’я. Ми царя й царицю побачили і зрозуміли, чиїх рук то справа. Вони визирали з-за твоєї спини (маленькі такі зробилися, наче лялькові), і хихикали, і пританцьовували, зовсім як діти.

Ех, розсердився тоді Сашко Циган та як закричить: “Опудало ти, Марусику, черевик і більше нічого! Знайшов, кого слухати, кому піддаватися!”

Тут і я не витримав, докинув кілька слів.

Але на Марусика те не подіяло аж ніяк. Навіть навпаки. Чим більше ми лаялися, тим більше пашів вогонь з його рота. І тим більше хихикали й пританцьовували цар і цариця.

“Слухай, – кажу я, – може, давай по-доброму”.

І до нього:

“Марусику, друже, ми ж тебе любимо. Нащо вона тобі, та пожежа в роті? Ти ж гарний хлопець. Згадай, як ми гарно вчора з Тайфун Марусею співали…”

Бачу, цар і цариця хихикати перестали, не танцюють, дивляться занепокоєно.

Тут і ти, Цигане, підключився.

Теж став пригадувати різні гарні хвилини, разом з Марусиком пережиті. Такий дует у нас вийшов, як в опері.

Слухав ти, Марусику, слухав… Бачимо, пригасає в тебе в роті вогонь.

А цар і цариця раптом почали зменшуватися, зменшуватися, – раз! – і зникли.

І як зникли вони, то й вогонь у тебе в роті згас.

Ще раз упевнивсь я, що доброта, справжня щира доброта найбільше на людину діє.

Безсилий, наче після важкої хвороби, похилився ти, Марусику, на землю. Ми – до тебе. Лежиш ти, в небо скляними очима дивишся і мовчиш. Ми й так і так до тебе – мовчиш, не озиваєшся.

А час же йде. Скільки вже ми згаяли через усе те!

Вірно казав Мить Митьович: ніколи не вгадаєш, що трапиться попереду.

“А знаєш що, – кажеш ти, Цигане. – А давай його загінку прорвемо, хай полежить трохи, одійде”.

“Давай”, – кажу.

І взялися ми в чотири руки тобою не зроблене доробляти.

І, дивна річ, здалася нам робота не такою важкою, як перше. З таким ми її завзяттям упорали. Не зоглянулися, як і до своїх рубежів дотяглися.

Тільки спини розігнули, щоб дух перевести, – глядь! – біжиш до нас ти, Марусику.

“Спасибі,– кажеш, – друзі!”

І в очах – сльози.

Зрадів я – страх! Та як затягну на повний голос:

Піть-піть-піть!..

Тьох-тьох-тьох!

Ай-я-я! Ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав!..

А ви як підхопите!

І всі втрьох – до роботи. І вже втоми наче й не відчуваємо.

Що й казать, не всяка робота приємна й легка. Але й найважчу можна робити без муки, як настроїтися. Як переконати себе, що її треба зробити, що ти мусиш її зробити.

Отак, співаючи і один одного підбадьорюючи, дружно працювали ми і не помічали, як минає час.

“Досить, хлопці! Відпочиньте! Молодці! – почувся раптом голос тітоньки Незабудь. – Усе гаразд. Рівно доба. Через десять хвилин повертається з відрядження Мить Митьович. Відпочивайте”.

Тільки тепер відчули ми, як потомилися. Мов снопи повалились на землю. Ми лежали, і то було блаженство. Яке ж то щастя відпочивати після важкої роботи! Ледар, який вилежується на всі боки, ніколи того щастя відчути не зможе.

І от, немов з-під землі, виріс перед нами Мить Митьович.

Хить-хить! – весело хитався галстук-маятник. І в такт йому весело підморгували нам по черзі очі Володаря Часу – то ліве, то праве.

“Порядок! – сказав Мить Митьович. – Ну, а тепер на дачу “Три погибелі”. Вчорашнього дня лишилося чотири години п’ятнадцять хвилин дев’ятнадцять секунд. Не будемо чекати, перескочимо їх”.

Він із скреготом перекрутив стрілки хронометра майбутнього, що, як ви пам’ятаєте, був у нього на лівій руці, і… Ми вже стояли на галявині перед трьома хатками, де жили Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Безсмертний.

Було темно. В небі мерехтіли зірки. І лише місяць упівповні осявав сріблястим світлом галявину.

“Тсс! – прошепотів Мить Митьович. – Зараз нуль годин одна хвилина. Всі сплять. Я навмисне привів вас опівночі, щоб можна було непомітно переставити стрілки Кощієвого годинника”.

Над дверима кожної хатки, як я вам уже колись казав, висів годинник, що показував час, а також число, день тижня, місяць і рік.

Мить Митьович навшпиньки підійшов до будиночка Кощія Безсмертного, підняв руку з часометром, на якому були зафіксовані оті двадцять чотири години нашого світлого часу, приставив до годинника, і стрілки його враз швидко закрутились у зворотний бік. Зробили два повних оберти і завмерли. Одночасно замість цифри 14 вискочила цифра 13, а замість слова “п’ятниця” – слово “четвер”.

“Порядок! – усміхнувся Мить Митьович. – Ну, а тепер сховаймося в кущі і переведемо хронометр майбутнього на ранок”.

Ми причаїлись у кущах край галявини, і Володар Часу із скреготом перевів стрілки годинника на правій руці.

І одразу засяяло в небі сонце, і ліс наповнився пташиним гомоном і співом.

Двері будиночка із заґратованими вікнами розчинилися, і на ґанок вибіг у спортивному костюмі Кощій Безсмертний, бадьоро наспівуючи:

Фізкульт-ура! Фізкульт-ура!

На зарядку нам пора.

На зарядку нам по… по… по…

То він раптом глянув на годинник і, мов зіпсована пластинка, повторював одне й те саме…

Потім протер очі й часто-часто закліпав ними:

“Що таке? Сьогодні ж чотирнадцяте, п’ятниця. Сьогодні ж моє весілля. А на годиннику тринадцяте, четвер… Може, я ще не прокинувся, ще сплю?”

Він ущипнув себе за носа.

“Ой! Не сплю”.

І раптом злякано заверещав і заплакав, як дитина:

“І-а-а-а! І-а-а-а!..”

У хатинці на курячих лапках і в хатинці з протипожежним Щитом розчинилися вікна, і з них вистромились заспані скуйовджені Баба Яга і Змій Горинич:

“Що таке?”

“Де горить?”

Але Кощій Безсмертний тільки верещав і розмазував сльози по неголених щоках.

“Та що таке?”

“Що трапилося?”

Кощій Безсмертний мовчки показав пальцем на свій годинник.

Змій Горинич і Баба Яга подивилися, потім, витягнувши шиї, глянули на свої годинники.

“А-а, ясно”, – мовив Горинич.

“Зіпсувався, – сказала Яга. – Відстає на цілу добу”.

Очі Кощія спалахнули:

“Та ви що? Це ж вічний годинник! Хронометр безсмертя! На транзисторах. Він не може зіпсуватися. Це ж не те, що ваші будильники-чортопхайки”.

“Ану вас! Усе у вас, Кощій Кощійович, завжди вічне, безсмертне, все не може зіпсуватися. Аж бридко. А бач, і зіпсувався. І я дуже рада, ото щоб ви знали і не нахвалялися! Хи-хи!” – Баба Яга захихикала, трясучи головою і дзьобаючи себе носом у підборіддя.

“Ах, рада? – скипів Кощій. – Може, це ти й підстроїла, кривобока?!”

“Брате! – обернулася Баба Яга до Змія Горинича. – Він мене ображає! Захисти!”

Змій Горинич випнув уперед підборіддя й підступив до Кощія:

“Ображаєш? Сестру? Дівчину! Ху!”

І він хукнув полум’ям просто Кощієві в обличчя.

Та Кощій легко збив полум’я рукою і сказав:

“І ти, зміюка, з нею заодно!”

Кощій схопив з протипожежного щита вогнегасник і тріснув ним Змія по голові.

Змій крекнув і знову хукнув на Кощія. Та промахнувся, і полум’я шугнуло на Бабу Ягу. На її голові затріщало волосся, і запахло смаленим.

“Ой! Моя зачіска! Ти що?!” – Баба Яга схопила з землі ступу і швиргонула її у Змія Горинича.

І знялася веремія.

“А тепер швидше, – сказав Мить Митьович. – Поки вони б’ються, вони нічого не бачать. А Кощій забув замкнути двері. Вперед!”

Ми кинулися до розчинених дверей хати Кощія. Вскочили всередину. У кутку на підлозі лежала зв’язана Тайфун Маруся.

“Хлопці!” – радісно усміхнулася вона…

І…

Журавель замовк.

– Що? – нетерпляче спитав Марусик. Журавель зітхнув:

– І… я прокинувся.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, в якому починається підготовка до прийому. “Ви ж мені – як батько рідний!” Де ж усе-таки Тайфун Маруся? Голова на велосипеді. “Їдуть!.. Їдуть!.. Їдуть!..”

– Як?! – Марусик отетеріло закліпав на Журавля.

– А так… Як усі прокидаються. Очі розплющив та й усе.

– Та ну тебе з твоїм сном! – розсердився Сашко Циган. – Не міг ще хвилинку зачекати, не прокидатися. То що, так ми й не визволили її?

– Ну, як це не визволили? Мабуть, визволили… Звичайно, визволили, – Журавель відчував себе винним.

– О! Дивіться! Хтось сюди їде, – сказав Марусик.

По дорозі швидко наближалася автомашина – колгоспівський “бобик”. Біля гаю “бобик” звернув з дороги, під’їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.

За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки – тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.

Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:

– Ану киш звідси, комашня!

І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.

Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх– киш!

– А чого це ми комашня?! – закопилив губу Сашко Циган.

Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.

Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.

– А казали, що новий такий принциповий, такий чесний…

– Як кришталь…

– Ага. Такий порядний…

– Ні перед ким не запобігає…

– А бач, прочув, що дідова онука… і одразу…

– Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!

– Ага… Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. “Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось”.

– То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу – й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!

Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:

– Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!

І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.

Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.

Жінки примовкли й ображено підтягли губи.

Під’їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.

Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.

Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.

Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.

– Здрастуйте, здрастуйте, діду, – незвично лагідно привітався Бобешко.

– Здрастуйте, дорогий, – не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.

Дід глянув на них лукавим поглядом:

– Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.

Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.

На мить запала мовчанка. Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили – не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.

– Що ж ви нам не сказали, дорогий діду… Іване Івановичу, – почав Бобешко, – що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:

– Як? Я, по-моєму, казав… От вам, – дід тицьнув пальцем на Бобешка.

– Ні! – категорично відрубав Бобешко.

– Ні-ні! – замотав головою Бобинець. – Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.

Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?

Та Бобешко вів далі:

– Якби ви сказали, хіба б ми… То ж така радість.

– Така радість! – підхопив Бобинець.

– І не “викайте” на мене, діду. Ви ж мені як батько рідний. Я ж вашу Галочку ще отакою пам’ятаю. – Бобешко через силу нагнувся до землі, показуючи рукою. – Таке ж було дівча метке! Розумненьке – страх! Вона мене “дядя Пуз” називала…

– А мене Каланчею. Ах-ха-ха!

Бобинець узявся за живіт і склався вдвоє, сміючись.

– “Не лайтеся так, дядя Пуз, бо вас у міліцію заберуть…” Га-га-га! – Коли Бобешко сміявся, очі в нього ставали як щілини. – Я вже тоді казав, що вона далеко піде.

– А мені… а мені…– аж захлинався сміхом Бобинець, – якось співали, а я слів не знав, кажу: “В мене пам’ять на слова погана”. А вона: “Зате у вас, дядьку, зорова пам’ять гарна. Що не побачите, все в кузов”. Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-

ха!.. Ах-ха-ха!..

– Да, – усміхнувся дід. – Онука в мене – гріх ображатися.

– Куди там ображатися, пишатися треба!

– Нема питань! – підхопив Бобинець.

– Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за неї радий! Так їй і передайте!

Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.

– Ой! – Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола. – Йо-йой!

Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.

– Та не махайте руками, стійте спокійно, і вони вас не чіпатимуть, – сказав дід.

Бобинець і Бобешко слухняно завмерли з перекошеними від болю обличчями (наче казковий Мить Митьович із хлоп’ячих снів вимкнув для них час).

Хлопці реготали за тином.

Дід ледве стримував усмішку:

– Ще мій батько казав: “На пасіці не розмахуй руками…” Бджоли того не люблять. Не люблять вони махунів, пустодзвонів. Вони люблять тих, хто мовчки працює.

Бобинець криво усміхнувся:

– Ох у вас язик!..

Враз опухлий Бобешко пролепетав:

– Як бритва!

Дідові, мабуть, стало їх шкода.

– Жала один одному повиколупуйте та сирої землі прикладіть, полегшає. І наступного разу пам’ятайте. То вам бджоли за липовий гай попередження зробили.

– Та хіба то ми?! Вказівка ж була… – за Бобешка відповів Бобинець.

– Роз’яснити треба було. Той, хто наказував, липового нашого гаю, либонь, і в очі не бачив.

– Тепер роз’яснять, я думаю… – багатозначно зиркнув у бік бригадира Бобинець. – Роз’яснять тепер… Нема питань!

Бобешко щось невиразно пробурмотів.

Під’їхали знову дві вантажні машини з людьми. Стало ще гамірніше.

Мирон Кандиба вже витинав на своєму баяні польки, вальси і кадрилі, та так хвацько й закаблучисто, що навіть ті, хто порався коло столу, пританцьовували на місці.

Приїзд нових машин і музика на якусь хвилю примусили хлопців обернутися, і, коли вони знову глянули на дідове подвір’я, Бобешка й Бобинця уже не було. Вони зникли так швидко й тихо, що хлопці й не помітили.

Дід Коцюба водив по землі граблями, згрібаючи скошену попід тином траву, і мружився чи то від сонця, чи то від прихованої у вуса усмішки.

Серед приїжджих побачили хлопці і своїх батьків. І одразу весь отой очікуваний “прийом” набрав характеру сімейного торжества.

А герої наші, як усі, мабуть, хлопці на світі, нічого так не любили, як сімейні свята. Та й що ж може бути радіснішого за свято! Коли розпашіла заклопотана мама, у фартушку поверх святкового плаття, порається біля столу, нарізаючи й розкладаючи по тарілках щось неймовірно смачне й духмяне!

А тато, у сніжно-білій сорочці з яскравим галстуком, крутить головою (бо святкова сорочка завжди трохи душить) і, переставляючи на столі пляшки, весь час усміхається.

А ти крутишся у них під ногами. І все в тобі нетерпляче смикається і підстрибує. І ти пританцьовуєш від нестримної радості.

Свято на те й свято, щоб радіти. І хлопці б таки, мабуть, раділи, якби… Не ота думка, яку кожен з них приховував від друзів, але яка кожному свербіла, муляла в голові і не давала радіти. Думка про Тайфун Марусю.

Майже все село зібралося вже біля столу. А Тайфун Марусі не було… Де ж це вона? Чи не трапилося з нею чогось лихого? Куди вона пропала?

Хлопці стурбовано позирали навколо, нишпорили очима. Та дарма.

От же ж! Сама була закапьорщиком, як каже Циганів тато, усієї оцієї петрушки і раптом так несподівано й таємно зникла. Може, у якусь катастрофу втрапила… Може, хтозна-

що з нею зараз… І ніхто нічого не знає, всі собі веселяться, танцюють під баян Мирона Кандиби і вже ондо зриваються співати…

Миллион, миллион, миллион алых роз…–

виводить тонкий дівчачий голос в одному кінці столу. А із другому чоловічий басок бубонить:

Червоні маки, квіти кохання…

А її, може, й справді рятувати треба. А тут горлопанівка якась.

Не було й нового голови.

І комсомольця Васі не було. Ну, для того, може, й добре, що його не було. Бо Клавка ондо біля Сергія-туриста так увивається, так очима пряде. Сергій і не дивиться. А вона все одно…

– О! Ти диви! Голова! На лисапеді!.. – вигукнув хтось. І справді. Дорогою, бадьоро накручуючи педалі, їхав на велосипеді новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.

Люди загомоніли:

– Овва! Може, й бричку відновить. Як Михайло Львович.

– А що? І правильно було б.

– Хай хоч на ракеті літає, хоч пішки ходить, аби господарство підняв.

– І то правда.

– Скільки можна у районі задніх пасти!

– Добре було б, якби… Так уже хочеться, щоб…

– Побачимо… Побачимо…

Голова підкотив до воріт діда Коцюби.

– День добрий, Іване Івановичу! Можна біля вас припаркуватися? – весело привітався він до діда.

– Паркуйся, – усміхнувся дід. – Тільки щось у тебе сьогодні транспорт благенький.

– А я цей транспорт з дитинства люблю. І їдеш, і без руху не сидиш. І швидко, й зручно, і для здоров’я корисно.

– Оце головне! – підняв палець догори дід Коцюба. – Бо скоро ходити розучаться. Крути педалі, ходи, поки ноги є. А як уже не той, то вибачайте, – дід розвів руками.

– Та ви що? Ви ще як дзвін!

– Е-е, то ти мене раніше не бачив. Хоча б років п’ять тому. Як моя ще жива була. Як я ще в колгоспі робив. Тоді… За роботою ніколи й старіти було.

– Золоті слова!

Наче з-під землі з’явилися біля голови Бобешко й Бобинець.

Затуляючи рукою опухлу щоку, Бобешко бадьоро відрапортував:

– Максиме Богдановичу, все готове! Можна хоч зараз починати.

– Почекаємо трохи, – голова глянув на годинник.

– Авжеж, авжеж, почекаємо, – розуміюче закивав Бобешко.

– Нема питань! – захоплено підхопив Бобинець.

– Я просто, щоб ви знали. Я знаю… авжеж, почекаємо. А скоро приїдуть? – Бобешко, питаючи, подивився на діда Коцюбу.

– Скоро, – сказав голова.

– А що тут у вас, вибачте, намічається, як не секрет? – несподівано спитав дід Коцюба.

Бобешко здивовано глянув на голову, потім на діда. Бобинець почервонів.

Хлопці перезирнулися. Лукавить дід, як завжди, чи, може…

Голова усміхнувся, але з відповіддю не поспішав.

– Я-то взагалі не люблю питати, не цікавий, рано чи пізно з’ясовується, але оскільки, бачу, все село зібралося, то, мабуть, щось таке… визначне, а я… Може, сорочку чисту вдягнути треба? – дід примружив одне око.

– Визначне, визначне! – засміявся голова. – А сорочку святкову таки вдягніть. Я вам саме хотів сказати. Та посоромився.

І, обнявши діда за плечі, Максим Богданович повів його до хати.

– Ох і хитрий народ ці діди! – покрутив головою Бобешко. – Наче нічого не знає, старий лис!

– Іменно! – кивнув Бобинець з якимось полегшенням. Хлопці ще раз перезирнулися.

Щось у дідовому голосі було таке… Ні, не схоже, щоб він лукавив.

– їдуть! їдуть! їдуть! – загукало одразу кілька голосів.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, в якому розкривається нарешті секрет діда Коцюби, та й не лише діда… Свято в Гарбузянах

Дорогою, оповитою хмарою куряви, мчала машина. Дід уже зайшов у хату, і голова поспішив до воріт. Бобешко і Бобинець виструнчилися, як на параді.

“Ну, зараз усе з’ясується”, – завмерли хлопці.

Вже видно було, що машина – то колгоспний “бобик”.

“Тепер ясно, чого голова на велосипеді прикрутив. Свою машину послав зустрічати гостей. Але поважні гості навіть з району і то на “Волгах” приїздять. Невже ж з Києва на рейсовому автобусі прибули?”

“Бобик” різко загальмував біля дідових воріт.

Хлопці глянули й мало не скрикнули від радості.

За кермом сидів Вася. А біля нього на передньому сидінні – Тайфун Маруся.

Більше в машині не було нікого. Тайфун Маруся випурхнула з машини, наче метелик.

– Ну? – ступив крок їй назустріч голова.

– Порядок! – вигукнула вона, усміхаючись.

– Спасибі, комсомол! – голова поклав їй руку на плече, потім обернувся до столу й гукнув – Сідайте, будь ласка, товариші! Будемо починати!

Вася дістав з машини якийсь пакунок і поніс до столу. Бобешко гостро глянув на Бобинця.

– А де ж?.. – спитав Бобешко в голови.

– Хто? – спитав голова.

– Ну… як?.. Ми що – не будемо чекати? – знову спитав Бобешко.

– А кого? Ви когось іще чекаєте? Бобешко метнув на Бобинця гострий погляд.

– Та ні… то я просто так…

– Ну, тоді до столу! – голова зробив рукою широкий жест.

У цей час рипнули двері і з хати вийшов дід Коцюба у новій вишиванці, стрункий й помолоділий.

Голова швидко підійшов до нього, взяв під руку:

– Ходімте, дорогий Іване Івановичу! Ходімте.

Тайфун Маруся підбігла і вхопила діда під другу руку.

– Ходімте, дідусю!

Дід Коцюба заупрямився:

– О! Чого це ви мене, як… як папу римського.

– Що нам той папа римський! Ви – наш папа гарбузянський! – засміялася Тайфун Маруся.

– Правильно! – підтримав її голова. І, озирнувшись, побачив наших героїв, що причаїлися біля тину.

– О! І піонерія теж бігом з нами! Чого ховаєтесь? Ану сюди! – Проходячи, він іще раз обернувся і махнув їм рукою. Та, якби й не махнув, вони б однак пішли за Тайфун Марусею. Бо вона кивнула їм.

Усі вже посідали. Вільний був лише край столу, ближчий до дідового подвір’я. І так сталося, що Максим Богданович з дідом Коцюбою сіли на чільному місці, ліворуч од них – Тайфун Маруся з Васею, а праворуч хлопці. Вони були щасливі, що сиділи навпроти неї. Раз у раз штовхали один одного ліктями і без усякої причини сміялися.

Голова підвівся, чекаючи тиші.

Нарешті всі примовкли.

– Дорогі товариші,– почав Максим Богданович. – Загальні збори колгоспників колгоспу “Зоря комунізму” вважаю відкритими. На порядку денному одне питання. Яке – зараз скажу. Звичайно, можна було зробити це в клубі, на сцені, з президією, як це завжди робиться. Але ми порадилися з комсомолом, прислухалися до його молодих ідей і вирішили у даному конкретному випадку відхилитися від звичайної форми. Отож на сьогоднішньому порядку денному одне питання. Сьогодні ми зібралися з вами, щоб відзначити ювілей… Власне, ювілей уже минув. Треба було відзначати його ще позаторік. Але краще пізніше, ніж ніколи. Так от… Позаторік минуло рівно півстоліття, як працює у колгоспі “Зоря комунізму” один з перших наших колгоспників Іван Іванович Коцюба.

Дід давно вже совався на лаві, а тут почервонів і почав підводитися:

– Та що ви… Якби я знав… Ще й сорочку, старий пень, напнув…

Але голова поклав йому руку на плече:

– Знаю, знаю, що ви скромний, не любите бучних церемоній. Тому ми це тут і влаштували. Бо ще б утекли… Але дозвольте все-таки сказати кілька слів. Довго не буду. Товариші! П’ятдесят років Іван Іванович член нашого колгоспу. П’ятдесят років рядовий хлібороб Іван Іванович Коцюба обробляє цю землю, ростить хліб…. П’ятдесят років “за вичотом”, як він сам каже, чотирьох років війни. Але й на війні рядовий солдат Іван Іванович Коцюба лишався господарем цієї землі. Бо захищав її від лютого ворога. Оці лани захищав, оцей гай… – Голова повернувся до Тайфун Марусі, вона кивнула, і Вася витяг з-під столу пакунок. – Товариші! – урочисто вів далі голова. – Виношу на загальні збори пропозицію: присвоїти Івану Івановичу Коцюбі звання почесного колгоспника і нагородити його цінним подарунком. Хто за?

Присутні зметнули руки вгору.

– Хто проти? Утримався? Одноголосно! Дорогий Іване Івановичу! Дозвольте вручити вам диплом і нагрудний знак почесного колгоспника, а також… – Він знову обернувся до Тайфун Марусі, яка, поспішаючи, розгортала разом з Васею великий пакунок.

– Подарунків не один, а два! – дзвінко виголосила Тайфун Маруся. – Транзисторний приймач “Океан” і настільний електричний годинник.

Разом з Васею вони поставили на столі перед дідом розпаковані приймач і годинник, великий, фігурний, з золотими стрілками на синьому циферблаті.

– Ну нащо? Нащо? От же… – розгублено озирався на всі боки дід.

– Може, справді годинник вам не дуже й потрібний, – трохи ніяково сказав голова. – Усе життя своє прожив Іван Іванович, може, й без годинника. Прокидався разом із сонцем, а точніше, вдосвіта, раніше за світило наше, і ставав до праці. І кожну мить, кожну хвилину свого життя віддавав землі, віддавав людям. Не проживав часу даремно. То хай наш подарунок, годинник цей, буде, так би мовити, символічний. Щоб ви знали, Іване Івановичу, що ми цінуємо і шануємо хвилини, години, дні й роки вашого трудового життя, відданого народові, і ніколи їх не забудемо.

Усі за столом зааплодували.

А хлопці наші значуще перезирнулися. Такими знайомими були для них ті слова. Наче то говорив не новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко, а Мить Митьович, Володар Часу з їхніх чарівних снів.

А голова тим часом вів далі:

– І ще, дорогі товариші… Влаштували ми наше сьогоднішнє свято саме тут ще з однією метою – привернути вашу увагу до цього занедбаного кутка нашого села. Давно вже час впорядкувати його. Були пропозиції знести ці полишені людьми хати, цей гай і розширити за їхній рахунок посівні площі… Та ми тут порадились і подумали: а може, краще влаштувати на цьому місці бджолоферму… Вуликів так на двісті-триста. Такі ж умови для бджіл, такий гай липовий! А ще як цей клин гречкою засіяти… Буде в нас мед і липовий, і гречаний… Як ви вважаєте, товариші? Присутні схвально загули.

– Значить, не заперечуєте? – усміхнувся голова. – Отже… – обвів поглядом стіл, шукаючи когось очима. – До речі, ідея створити тут бджолоферму належить нашому новому агрономові, який ще, правда, не приступив до роботи, але вже, як бачите, працює… Сергію Петровичу, покажіться людям.

“Турист” Сергій, який сидів поряд з Клавою навскоси від хлопців, підвівся, ніяковіючи від стількох очей, спрямованих на нього.

– Сергій Петрович Гончаренко, – сказав голова. – У цьому році закінчив Київську сільськогосподарську академію і одержав призначення в наш колгосп. Між іншим, через кілька днів у нього весілля. Він одружується з онукою нашого Івана Івановича Коцюби Галею, яка повертається в рідне село і працюватиме в медпункті. От!

За столом так і ахнули.

– А щоб тебе муха вбрикнула! Артист! – пробурмотів, усміхаючись, дід Коцюба.

– Пробачте, Іване Івановичу, що він вам одразу не відкрився, – голова теж усміхався. – Він і мені тільки оце сьогодні сказав. Хотів, каже, об’єктивну обстановку розвідати… Пробачимо йому, га, товариші?

За столом загаласували, закричали, засміялися.

Не знаю, друзі мої, чи можна почервоніти більше, ніж почервоніла красуня Клава.

Аж сльози на очах у неї виступили. А обличчя було такого кольору, що червоні помідори на столі відчували себе майже зеленими.

Хлопці ж наші реготали так, що під ними лавка вгиналася. Вони були дуже задоволені.

Як усе добре вийшло!

Як усе добре склалося!

І тут хлопці почули, як Бобешко, який сидів з Бобинцем поруч їх, люто засичав на свого невдаху-шофера:

– Що ж ти наплів, каланча!

– Та хіба ж я знав? Я ж думав… Я гадав… Умовиводи ж ро-

робив…

– “Умовиводи”!

Та героїв наших зовсім не цікавили вже ні Бобешко, ні Бобинець. Вони дивилися на Тайфун Марусю, яка сиділа з Васею проти них.

А він їй щось шепотів, шепотів, шепотів. Гаряче, пристрасно, переконливо…

Вона слухала і мовчала.

І як би здивувалися хлопці, коли б дізналися, що то ж я допоміг Тайфун Марусі звечора прорвати оту її загінку, щоб вони могли спокійно поїхати до міста за подарунками для діда Коцюби.

Але вони так ніколи й не дізнаються про те. Тайфун Маруся враз підвела очі на хлопців, усміхнулася й підморгнула їм.

І кожен з трьох вирішив, що вона усміхнулася й підморгнула саме йому.

І всі троє були щасливі… Хтось легенько торкнув Сашка Цигана за лікоть. Сашко обернувся.

Ззаду стояв Бровко. Стояв і докірливо дивився такими розумними, такими щирими, такими відданими очима… “Хлопці, а я?.. Про мене ви забули…” Сашко Циган штовхнув ліктем Журавля. Журавель теж обернувся, усе зрозумів, посунувся. І Бровко обережно поклав передні лапи на лавку між ними – ніхто й не помітив. Звичайно, собакам не можна до людських столів. Але ж то був не собака, то ж був Бровко…

Циган нищечком поцупив з тарілки добрячий шмат ковбаси і простягнув Бровкові. Бровко вдячно, самими губами (знає, як поводитися за святковим столом) узяв ковбасу, проковтнув, потім підвів голову і лизнув Сашка Цигана біля вуха, – наче щось шепнув… І раптом…

Чи то справді Бровко йому нашептав, чи з іншої якоїсь, але Сашко Циган раптом як затягне тонким голосом на повні груди пісню з весільного репертуару:

Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені…

Увесь довжелезний стіл аж вибухнув реготом. Так це було несподівано і кумедно.

І голова колгоспу Максим Богданович, сміючись, ураз підхопив пісню своїм могутнім, як виявилося, баритоном. А за їм і Сергій тенором, і дід Коцюба хриплуватим баском, а там і увесь стіл… Та так гучно ушкварили, що в гаю посипалося з дерев листя.

Співуче у нас село. Тільки зачепи – і вже співають і виводити можуть аж до ранку.

Найбільше заливалася, розсипаючи дзвінкі трелі, Тайфун

Маруся. Вона радісно позирала то на Васю, то на наших хлопців, то на діда Коцюбу. І обличчя її так сяяло, наче то було не обличчя, а сонце…

А сонце дивилося на все те з синього безхмарного неба і теж усміхалося. І переморгувалося з новим дідовим годинником, який, ви знаєте, отими золотими стрілками й цифрами чимось був схожий на сонце…

Отакі-то дива відбулися цього літа у нашому селі Гарбузяни.

Недарма наш земляк поет Андрій Лопата написав талановиті рядки:

Гарбузяни мої, Гарбузяни, Чарівні мої сни…

5/5 - (1 оцінок)