Персі Джексон і Море чудовиськ (Рік Ріордан)

Глава перша. Мій найкращий друг вибирає вінчальну сукню

Мій кошмарний сон почався так.

Я стояв на безлюдній вулиці маленького прибережного містечка. Опівночі. Злісно завивав вітер. Буревій і злива тріпали пальми, що ланцюжком тягнулися вздовж тротуару. Вікна в облицьованих рожевою і жовтою штукатуркою будинках були зачинені наглухо. За квартал від мене, за кущами гібіскуса, пінився і ходив ходуном океан.

«Флорида», – подумав я.

Хоча й гадки не мав, звідки мені це відомо. Я ніколи не був у Флориді.

Потім я почув стукіт копит по бруківці. Я обернувся і побачив свого друга, який мчав до мене щодуху.

Так, я сказав «копит».

Мій друг Гроувер – сатир. Верхня частина його тулуба цілком звичайна, як у нормального прищавого і вугруватого хлопчини, обличчя з козлиною борідкою, що пробивається. Він ходить дивною кульгавою ходою, але якщо, суто випадково, ви застанете його без штанів (тільки не думайте, що я вас на це штовхаю!), ось тоді ви зрозумієте, що ж у ньому нелюдського. За життя він, звісно, носить мішкуваті джинси і бутафорські кінцівки, що приховують волохаті стегна і копита.

Гроувер був моїм найкращим другом у шостому класі. Одного разу разом зі мною і дівчиною на ім’я Аннабет він вирушив рятувати світ, але загалом я не бачив його з минулого липня, коли Ґровер наодинці вирушив у небезпечний пошук – пошук, з якого жоден сатир живцем не повертався.

Однак у моєму сні цапиний хвіст Гроувера вільно висовувався зі штанів, а свої людські туфлі він ніс у руках, як робив щоразу, коли треба було бігти швидше. Під перестук копит він швидко оминув туристичні крамнички і магазини, де можна взяти напрокат дошки для серфінгу. Вітер, що налітав поривами, пригинав верхівки пальм майже до самої землі.

За Гроувером гналося щось, що приводило його в жах. Шерсть сатира обліпили грудки мокрого піску. Йому потрібно було звернути з прибережної смуги. Здається, він звідкись утік. І тепер намагався врятуватися від свого переслідувача.

Грізний рев, що пробирає до кісток, заглушив навіть завивання бурі. У дальньому кінці кварталу за спиною Гроувера маячила якась темна фігура. Вона важко врізалася у вуличний ліхтар, посипався сніп іскор.

Гроувер спотикався від страху і скиглив: «Потрібно втекти! Потрібно їх попередити!»

Я не бачив, що саме переслідує Гроувера, але чув, як воно бурчить і сипле прокльонами на всі лади. Коли тварюка наблизилася, земля затряслася. Гроувер метнувся за ріг і зник з поля зору. Він забіг у глухий кут, у внутрішній двір, де було повно магазинів. Повертатися вже ніколи! Найближчі двері відчинив порив вітру. Темна вивіска над ними свідчила: «Салон для молодят Св. Августина». Гроувер кулею кинувся всередину, петляючи між вішалками з убранням для наречених і наречених.

Чудовисько просунуло голову у двері. Тепер я чітко бачив його тінь. Але головне, я відчув запах: нудотне поєднання мокрої овечої вовни, гнилого м’яса і того дивовижного кислуватого запаху, що завжди виходить від монстрів, як від тих смердючих, що харчуються тільки мексиканською їжею.

Гроувер трясся, сховавшись за вінчальними сукнями. Тінь чудовиська пройшла повз.

У тиші, що настала, чувся тільки шум дощу. Гроувер важко перевів подих. Можливо, тварюка забралася.

Блискавки продовжували виблискувати в небі. І тут тиша вибухнула від жахливого голосу: «МОЄ!»

* * *

Я різко підскочив, немов мене вдарило струмом, і сів у ліжку, намагаючись вгамувати тремтіння в тілі.

Ніякої бурі, ніяких монстрів.

Крізь вікно моєї спальні просочувалося ранкове світло.

Я побачив, як за склом промайнула тінь, схожа на людську. Але потім у двері спальні постукали, пролунав мамин голос: «Персі, запізнишся», – і тінь за вікном зникла.

Хіба мало що може привидітися! Вікно на п’ятому поверсі колись було аварійним пожежним виходом… але не думаю, щоб там міг хтось ховатися.

– Давай, давай піднімайся, любий, – знову почувся мамин голос. – Сьогодні останній навчальний день. Уявляю, як ти схвильований. Адже тобі це майже вдалося!

– Встаю! – сонно відповів я.

Я сунув руку під подушку. Пальці впевнено намацали кулькову ручку. Я завжди спав із нею. І навіть, підучивши давньогрецьку, вигравіював на ній «Анаклузмос». Що приблизно означає – стрімка течія.

Я хотів навіть зняти ковпачок із ручки, але щось утримало мене. Надто вже довго я ним не користувався…

Крім того, мама взяла з мене слово, що я не користуватимуся смертоносною зброєю в її квартирі, після того, як я, розмахуючи дротиком, розбив її китайську скриньку. Поклавши ручку-меч на приліжковий столик, я вдягнувся якнайшвидше, намагаючись відігнати думки про жахіття, чудовиськ і тінь, що промайнула за моїм вікном.

«Потрібно втекти! Потрібно їх попередити!»

Що мав на увазі Гроувер?

Я притиснув три зігнуті пальці до серця і відпустив – стародавній жест, якого навчив мене колись Гровер, щоб оберігатися від зла.

Сон міг виявитися реальністю.

Останній навчальний день. Мама має рацію, я мав хвилюватися. Уперше в житті за весь навчальний рік мене жодного разу не спробували вигнати зі школи. Ніяких дивних пригод. Ніяких бійок у класі. Жодних чудовиськ у вигляді вчителів, які прагнули підсипати мені отрути в шкільній їдальні або зацькувати понаднормовими заняттями в класі. І завтра я вирушу в найулюбленіше місце у світі – на Пагорб напівкровок.

Усього один день. Тепер-то вже я точно не влипну в якусь історію.

Як завжди, мені й на думку не спадало, як же я помилявся!

* * *

Мама приготувала на сніданок сині вафлі та сині яйця. Кумедно, що вона відзначає знаменні дати синьою їжею. Думаю, цим вона хоче сказати, що на світі все можливо. Персі може перейти в сьомий клас. Вафлі можуть бути синіми. Такі ось маленькі дива.

Я снідав на кухні, поки мама мила посуд. Вона була у звичайній робочій формі, в якій вона торгувала в магазині «Американські солодощі», – спідниця в синіх зірочках і червоно-біла смугаста блузка. Довге каштанове волосся зібране у хвіст.

Вафлі були чудові, але я не накинувся на них із жадібністю, як зазвичай. Мама обернулася й насупилася.

– Персі, з тобою все гаразд?

– Так… все чудово.

Але вона завжди вміла вгадати, коли мене щось тривожило. Витерши руки, мама сіла навпроти мене.

– Щось не так у школі чи?..

Домовляти їй не довелося. Я зрозумів її без слів.

– Мені здається, Гроувер потрапив у халепу, – відповів я і розповів їй свій сон від початку до кінця.

Мама стиснула губи. Ми рідко говорили про інший бік мого життя. Намагалися жити як нормальні люди, але про Гроувера вона знала.

– Я не стала б так хвилюватися, любий, – сказала мама. – Гроувер уже дорослий сатир. Якби виникли якісь проблеми, я впевнена, нам повідомили б про це з… з табору… – Вимовляючи слово «табір», вона якось напружувалася.

– У чому справа? – запитав я.

– Дрібниці, – відповіла мама. – Послухай краще, що я тобі скажу. Сьогодні вдень ми відзначаємо закінчення школи. Я відведу тебе з Тайсоном у Рокфеллерівський центр – у той магазин, де продаються скейтборди, які тобі так подобаються.

Ох, це була така спокуса! Нам завжди не вистачало грошей. З огляду на вечірні заняття мами і моє навчання в приватній школі, ми ніколи навіть і не заглядали до спеціалізованого магазину, де торгували скейтбордами. Але щось у маминому голосі насторожило мене.

– Зачекай, – сказав я. – Я думав, що сьогодні ввечері ми будемо збирати речі для завтрашньої поїздки в табір.

– Ах, любий, ти про це… Учора ввечері я отримала послання від Хірона. – Мама почала нервово крутити в руках кухонний рушник.

Серце в мене пішло в п’яти. Хірон відповідав за діяльність табору на Пагорбі напівкровок. Він не став би турбувати нас, якби не йшлося про щось серйозне.

– Що він пише?

– Він думає… тобі зараз небезпечно з’являтися в таборі. Можливо, доведеться це відкласти.

– Відкласти?!!! Мамо, як там може бути небезпечно? Я – напівкровка, і це єдине безпечне місце для мене!

– Звичайно, любий. Але в них там тепер таке коїться…

– А що коїться?

– Персі… Мені дуже шкода. Я сподівалася поговорити з тобою вдень. А тепер… я не можу пояснити. Не впевнена, що й Хірон може. Все сталося так раптово.

Я був просто приголомшений. Як це – я не поїду в табір?! Мені хотілося поставити ще тисячу запитань, але саме в цей момент кухонний годинник пробив половину.

Мама зітхнула так, ніби в неї гора звалилася з плечей.

– О пів на восьму, любий. Тобі треба йти, інакше Тайсону доведеться чекати.

– Але…

– Персі, поговоримо про це вдень. Йди до школи.

Мені хотілося цього найменше на світі, але в маминих очей з’явився такий хиткий вираз… на кшталт попередження. Здається, якщо я спробую натиснути на неї, вона розплачеться. Крім того, щодо мого приятеля Тайсона мама має рацію. Я маю зустрітися з ним на станції метро, інакше він образиться. Він боявся один їздити в підземці.

Я зібрав свої шмотки, але на порозі зупинився.

– Мам, ці проблеми в таборі… вони якось пов’язані з моїм сном про Гроувера?

– Ми поговоримо про все вдень, любий. – Вона відвела очі. – Я постараюся пояснити тобі все, що зможу.

Я неохоче попрощався з нею і підстрибом збіг униз, щоб не запізнитися на поїзд.

Тоді я цього не знав, але нам із мамою так і не вдалося поговорити вдень.

Сказати по правді, і свій дім я знову побачив дуже і дуже не скоро.

Вийшовши, я глянув на цегляну стіну на іншому боці вулиці. У сонячному світлі на частку секунди я помітив на стіні людський силует – тінь, що не належала нікому.

Потім вона вкрилася брижами і зникла.

Глава друга. Я граю у «вишибали» з людожерами

День почався як зазвичай. Тобто так, як він зазвичай починається в підготовчому коледжі [1] Меріузер.

Судіть самі, чи можна називати «прогресивною» школу в центрі Мангеттена, де замість парт учні сидять на відкидних стільцях, оцінок не ставлять, а вчителі з’являються на заняттях у джинсах і футболках з емблемами рок-концертів.

Мені особисто це все по барабану. Тобто я – людина, що страждає на гіперактивність і дислексію, як більшість напівкровок, – однаково не зміг би досягти видатних досягнень у навчанні у звичайній школі, перш ніж мене звідти виставлять. Єдине, що мене не влаштовувало в Меріузер, – вчителі були схильні проявляти оптимізм із будь-якого приводу, а дітлахи тут підібралися здебільшого… ну, не те щоб світлі уми.

Взяти, наприклад, мій сьогоднішній перший урок: англійська. Усі середні класи школи прочитали «Володаря мух», книжку, де підлітків викидає на острів корабельною аварією, через що вони всі стають дещо перекрученими і моторошно агресивними. Тож як останній іспит вчителі відправили нас на подвір’я для перерв, де ми могли б цілу годину провести без жодного нагляду з боку старших, – подивитись, що трапиться. А сталося те, що між семикласниками і восьмикласниками розігралася справжня бійка, а також дві бійки з киданням каміння і баскетбольний матч без правил. Усіма заходами верховодив найзапекліший шкільний хуліган Мет Слоун.

Слоун не народився силачем-верзилою, але поводився саме так. Очі як у пітбуля, чорне волосся вічно скуйовджене, одяг дорогий, але забруднений, немов він хоче показати всім, як мало його турбують витрати сім’ї. Один із передніх зубів у Слоуна вибитий, відтоді як він влаштував розважальну поїздку на татовому «порше» і врізався в знак «Обережно, діти!».

Коротше, Слоун усіх завжди задирав, поки не вийшла промашка – він поліз до мого друга Тайсона.

Тайсон – єдиний хлопець у коледжі, у якого немає сім’ї. Ми з мамою вважали, що батьки покинули його, коли він був ще зовсім маленьким, тому… можливо, тому, що він абсолютно ні на кого не схожий. Тайсон мав шість футів три дюйми зросту і статуру як у єті, що не заважало йому часто плакати, навіть дивлячись на власне відображення в дзеркалі. Риси обличчя в нього були неправильні й люті. Я не міг сказати, якого кольору в нього очі, оскільки ніколи не міг змусити себе подивитися на те, що розташовувалося вище його щербатих зубів. Володіючи низьким, басистим голосом, розмовляв Тайсон кумедно, майже як першокласник, – гадаю, тому, що колись, до Меріузер, він ніколи не ходив до школи. Носив він пошарпані джинси, вкриті брудом кросівки, десь сорок дев’ятого розміру, і картату фланелеву діряву сорочку. Пахло від нього так, як пахне зазвичай із провулків Нью-Йорка, бо там він і жив, на 72-й вулиці, в картонній коробці з-під холодильника.

Коледжу довелося прийняти Тайсона в рамках благодійного проєкту, тому всі інші учні повинні були до нього добре ставитися. На жаль, більшість хлопців Тайсона просто не виносила. Щойно вони виявили, що, незважаючи на всю свою силу і страхітливі погляди, він такий розмазня, вони не відмовляли собі в задоволенні всіляко його підколювати. Я був його єдиним другом, або, якщо висловлюватися точніше, це він був моїм єдиним другом.

Мама тисячу разів подавала скарги на шкільне керівництво з приводу того, що вони недостатньо піклуються про Тайсона. Вона викликала співробітників соціальних служб, але це ні до чого не приводило. Соцпрацівники стверджували, що Тайсона просто не існує. Вони клялися всім святим, що відвідували названий нами провулок і не могли знайти його, хоча як можна переглянути величезного хлопця, що живе в ящику з-під холодильника, – не знаю.

Тим часом Мет Слоун примудрився підібратися ззаду до Тайсона і спробував дати йому стусана. Тут Тайсон не стримався. Мабуть, він занадто сильно вдарив Слоуна. Пролетівши футів п’ятнадцять, той в’їхав носом у дитячі гойдалки.

– Ти, виродку! – пронизливо заволав Слоун. – Чому б тобі не забратися у свій картонний ящик!

Тайсон почав схлипувати. Він сів на драбинку для малечі, так що мало не зламав одну з перекладин, і сховав обличчя в долонях.

– Гей, легше, Слоуне! – крикнув я.

Слоун тільки посміхнувся.

– А тобі-то яке діло, Джексоне? І в тебе могли б бути друзі, якби ти вічно не лип до якихось виродків.

Я стиснув кулаки, сподіваючись, що в цей момент не надто почервонів.

– Він не виродок. Він просто…

Я спробував придумати, що б таке відповісти, але Слоун і не збирався слухати. Він і його дружки-громили вже щосили іржали. Не знаю, чи мені привиділося, чи навколо Слоуна цих бовдурів справді зібралося більше, ніж зазвичай. Я звик бачити його з двома або трьома, але сьогодні, схоже, він прихопив із собою ще з півдюжини новеньких, тому що я абсолютно впевнений – я ніколи не бачив їх раніше.

– Ну, Джексоне, почекай ще трохи, до фізкультури, – пригрозив мені Слоун. – Ти вже небіжчик.

Після закінчення першого уроку вчитель англійської, містер де Міло, вийшов, щоб на власні очі побачити сліди побоїща. Він заявив, що ми до самих глибин збагнули суть «Повелителя мух». Ми всі пройшли його курс і ніколи, ніколи не виростемо людьми, схильними до насильства. Мет Слоун кивнув, прямо як пай-хлопчик, і це змусило мене розреготатися.

Я пообіцяв Тайсону купити йому зайвий сендвіч з арахісовим маслом до ланчу, тільки щоб він заспокоївся.

– Я… значить, я урод?

– Ні, – повідомив я, скриплячи зубами. – Виродок це Мет Слоун.

– Ти справжній друг. – Тайсон шмигнув носом. – Мені буде дуже не вистачати тебе на наступний рік, якщо… якщо я не зможу…

Голос його тремтів. Я зрозумів, що він не впевнений, чи потрапить він у благодійний проєкт на наступний рік. Сумнівно, щоб директор спромігся хоча б поговорити з ним про це.

– Не турбуйся, друже, – спробував запевнити я його. – Усе буде шляхом.

Тайсон кинув на мене вдячний погляд, і я відчув себе моторошним брехуном. Як я міг обіцяти такому хлопцеві, що все буде шляхом?

* * *

Наступний іспит був із природничих наук. Місіс Тесла сказала нам, щоб ми змішували хімікати, поки що-небудь не вибухне. Моїм партнером з лабораторних робіт виявився Тайсон. Руки у нього були завеликі для того, щоб оперувати тендітними судинами, які нам належало використовувати. Він тут же випадково збив зі столу тацю з хімікатами, після чого зі сміттєвого відра, куди ми скинули осколки, з’явилася помаранчева грибоподібна хмара.

Після того як місіс Тесла евакуювала учнів з лабораторії і викликала аварійну команду, вона привітала Тайсона і мене з тим, що ми природжені хіміки. Ми були першими, кому вдалося отримати вищий бал на її іспиті всього за тридцять секунд.

Я радів, що ранок минув швидко: це завадило мені надто замислюватися над своїми проблемами. Для мене була нестерпною навіть думка про те, що в таборі може щось трапитися. Крім того, мені не вдавалося позбутися спогадів про свій кошмар. Мене терзало жахливе відчуття, що Гроувер у небезпеці.

Під час іспиту з суспільних наук, поки ми малювали контурні карти, я відкрив записник і довго дивився на фотографію, що лежала всередині. Моя подруга Аннабет на канікулах у Вашингтоні, округ Колумбія. Помаранчева футболка, які ми носили в Таборі напівкровок, джинси і бавовняна куртка, світле волосся зав’язане строкатою хусткою. Аннабет стояла перед Меморіалом Лінкольна, схрестивши руки й надзвичайно задоволена собою, так, немовби вона особисто спроєктувала цю пам’ятку. Так, Аннабет збиралася стати архітектором, коли виросте, тож вона завжди відвідувала знамениті монументи та інше в тому ж дусі. У цьому сенсі вона була просто божевільна. Аннабет надіслала мені знімок електронною поштою після весняних канікул, і щоразу я роздивлявся його, щоб переконатися, що вона існує насправді, а отже, Табір напівкровок – не просто плід моєї уяви.

Мені хотілося, щоб Аннабет була поруч. Вона зрозуміла б, у чому прихований сенс мого сну. Я ніколи не зізнавався в цьому вголос, але вона розумніша за мене, хоча часом і страшна зануда.

Я вже збирався закрити книжку, коли Мет Слоун перехилився через парту і вирвав фотографію.

– Гей! – протестувально заволав я. – Віддай!

Слоун подивився на знімок, і очі в нього полізли на лоб.

– Нізащо, Джексоне. Хто це? Так це твоя?

– Віддай! – Я відчував, що вуха в мене палають.

Слоун передав фотографію своїм потворним приятелям, які одразу ж розірвали її на частини, скачуючи в кульки, щоб плюватися ними один в одного. Це були нові хлопці, я напевно їх раніше не бачив на заняттях, оскільки вони носили ідіотські бирки, вигадані адміністрацією: «ПРИВІТ! МЕНЕ ЗВУТЬ…» У них, мабуть, дивне почуття гумору, тому що на табличках значилися дивні імена: «КРОВОСОС», «ТРУПОЇД» і «МОЗГОГРИЗ». У людей таких імен не буває.

– Ці хлопці переводяться до нас на наступний рік, – похвалився Слоун, напевно, щоб залякати мене. – Закладаємося, вони можуть заплатити за освіту, не в приклад твоєму дебільному дружку.

– Він не дебіл. – Я з останніх сил стримувався, щоб не заїхати Слоуну по морді.

– Ти просто невдаха, Джексоне. Гаразд, наступного року я тобою займуся, витягну тебе з лайна.

Його дружки-верзили жували розірвану на клаптики фотографію. Мені хотілося перетворити їх на порох, знищити, але я твердо пам’ятав заповідь Хірона – ніколи не спрямовувати свій гнів на простих смертних, якими б огидними вони не були. Я повинен був берегти сили для боротьби з чудовиськами.

Але якби Слоун хоча б частково знав, хто я…

Пролунав дзвінок.

Коли ми з Тайсоном виходили з класу, дівчачий голос прошепотів:

– Персі!

Я озирнувся, оглядаючи замкнутий простір, але ніхто не звертав на мене жодної уваги. Будь-яка дівчина з Меріузер краще померла б, ніж назвала мене на ім’я.

Перш ніж я встиг обміркувати, чи не почулося мені це, юрба хлопців кинулася до фізкультурного залу, тягнучи за собою мене і Тайсона. Гра починалася. Наш тренер обіцяв нам гру, в якій може брати участь кожен, а Мет Слоун обіцяв убити мене.

* * *

Спортивна форма в Меріузер складається з небесно-блакитного кольору трусів і смугастих футболок. На щастя, ми одягали її під звичайну форму, тож нам не доводилося розгулювати будівлею мальовничим напівголим натовпом.

Я якнайшвидше переодягнувся в роздягальні з шафками, бо не хотів зустрічатися зі Слоуном. І вже збирався йти, коли мене гукнув Тайсон:

– Персі? – Він ще не переодягнувся. Так і стояв біля дверей залу для важкої атлетики, притискаючи до грудей спортивний одяг. – Ти не міг би… ну…

– Так, звісно. – Я постарався, щоб у голосі моєму не прозвучало роздратування. – Які проблеми, хлопче.

Тайсон прослизнув у зал. Я стояв на сторожі біля дверей, поки він переодягався. Почувався я дуже навіть ніяково, але Тайсон просив мене про це мало не щодня. Я думаю, це тому, що він жахливо волохатий, а вся спина в нього в таких дивовижних шрамах, про які в мене ніколи не вистачало сміливості його запитати.

Так чи інакше, я знав, як нелегко Тайсону, коли з нього жартують під час перевдягання: він засмучувався і починав бити кулаками по дверцятах шафок.

Коли ми увійшли в зал, тренер Нанлі сидів за своїм столиком і читав «Спорт ілюстрейтед». Нанлі, напевно, мільйон років від роду, він носить окуляри з подвійними лінзами, зубів – нуль, а на голові стирчить копиця сального сивого волосся. Він нагадував мені висохлу мумію – оракула з Табору напівкровок – за винятком того, що тренер Нанлі був набагато менш рухливий і не видихав клуби зеленого диму. Я, принаймні, цього не бачив.

– Тренере, можна я буду капітаном? – запитав Мет Слоун.

– А? – Тренер Нанлі відірвався від журналу. – Так, – промямлив він. – Угу.

Слоун усміхнувся і став підбирати собі команду. Він призначив мене капітаном команди супротивників, але це не мало значення, оскільки обирати мені було ні з кого – усі найздоровіші та найпритомніші хлопці перейшли на бік Слоуна. За ними потягнувся і натовп глядачів.

На моєму боці залишився Тайсон, божевільний комп’ютерник Корі Бейлер, Радж Мандалі – вундеркінд у галузі математики, та ще з півдюжини хлопців, яким Слоун зі своєю бандою не давав проходу. Якби все йшло як завжди, мені вистачило б і Тайсона – він один коштував половини команди суперників, – але новенькі хлопці в команді Слоуна були такі ж росли здоровані здоровані, кількістю шість осіб.

Мет Слоун вивалив на середину залу м’ячі з коробки.

– Мені страшно, – пробурмотів Тайсон. – Запах якийсь незвичайний.

– Який ще незвичайний запах? – Я втупився на нього. Навряд чи б він став говорити про аромат, що виходить від нього.

– Від них. – Тайсон вказав на Слоуна і його нових дружків. – Дивний якийсь запах.

Новачки хрустіли суглобами пальців, дивлячись на нас в очікуванні бійні. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки вони взялися. Певно, з тих місць, де хлопців нещадно хльостають ременем і годують сирим м’ясом.

Слоун свиснув у суддівський свисток, і гра почалася. Команда Слоуна кинулася до центральної лінії. Радж Мандалі, який стояв поруч зі мною, пронизливо вигукнув щось урду, найімовірніше: «Мені потрібно в туалет!» – і бігом кинувся до виходу. Корі Бейлер спробував заповзти за мати і сховатися там. Решта моєї команди в страху розбіглася, щоб не перетворитися на мішені для обстрілу.

– Тайсоне, – сказав я, – давай-но…

У цей момент мені з усієї сили засандалили м’яч у живіт. Я важко осів на підлогу посередині залу. Противники загоготали на все горло.

Перед очима в мене все пливло. Було відчуття, ніби я отримав удар у сонячне сплетіння від горили. Просто не вірилося, що хтось міг кинути м’яч із такою силою.

– Пригнися, Персі! – заволав Тайсон.

Я встиг ухилитися перш, ніж інша куля зі швидкістю звуку просвистіла повз моє вухо.

М’яч влучив у купу матів, і Корі Бейлер жалібно застогнав.

– Гей! – крикнув я команді Слоуна. – Ви так і вб’єте кого-небудь ненароком!

Хлопець на ім’я Мозгогриз зловтішно усміхнувся. Якимось чином він здавався зараз більшим… навіть вищим за Тайсона. Під його футболкою здувалися біцепси.

– Дуже сподіваюся на це, Персей Джексон! Дуже сподіваюся!

Те, як він вимовив моє ім’я, змусило мене похолодіти. Ніхто не називав мене Персеєм, крім тих, кому була відома моя справжня сутність. Друзів… і ворогів.

Що сказав Тайсон?

«Незвичайний запах».

Чудовиська!

Усі, хто оточував Мета Слоуна, помітно збільшилися у зрості й ширині плечей. Це були вже не підлітки, а восьмифутові гіганти з лютими поглядами, гострими зубами і волохатими ручищами, покритими татуюваннями, що зображували змій, гаїтянських танцівниць і сердечка в дусі Дня святого Валентина.

Кинув свій м’яч і Мет Слоун.

– Ось так! Ти не з Детройта, відразу видно…

Решта хлопців його команди з пронизливими криками стали задкувати до виходу, але гігант Кровосос метнув кулю з диявольською точністю. Вона просвистіла повз Раджа Мандалі, який якраз зібрався вибігти у двері, вдарилася в них, і вони, як за помахом чарівної палички, важко зачинилися. Радж і ще кілька хлопців відчайдушно забарабанили по них, але двері не піддалися ні на йоту.

– Відпустіть їх! – заволав я гігантам.

Мозгогриз із риком повернувся до мене. На одному з його біцепсів було татуювання «МГ обожяет милых деток». Ось саме: «обожнює».

– І втратити таку смакоту? Ні, сину бога морів. Ми, лестригони, прийшли не просто по твою смерть. Ми хочемо ситно пообідати!

Він змахнув рукою – і на центральній лінії з’явився новий розсип м’ячів, але це вже були не червоні гумові м’ячики, а бронзові кулі завбільшки з гарматне ядро та з отворами з боків, з яких вилітали сполохи полум’я. Мабуть, вони розжарилися донезмоги, але гіганти підхоплювали їх голими руками.

– Тренер! – заволав я.

Нанлі відірвав сонний погляд від журналу, але якщо він і побачив щось незвичайне в залі, то по ньому це було не помітно. Такі вже смертні. Чарівний туман приховує від них справжню подобу богів і чудовиськ, тому люди бачать тільки те, що здатен осягнути їхній розум. Може, тренеру здалося, що купка восьмикласників, як зазвичай, влаштувала розгром молодшим хлопцям. Може, іншим хлопцям здалося, що громили Мета Слоуна ось-ось почнуть жбурляти коктейлем Молотова. [2] Таке вже траплялося. Як би там не було, я не сумнівався: ніхто не розуміє, що ми маємо справу зі справжніми кровожерливими людожерами.

– Так-так. Угу, – промямлив тренер. – Головне, грайте за правилами.

І знову заглибився в журнал.

Трупоїд кинув свою кулю. Я відскочив убік, коли бронзова комета з лютим ревом пронеслася повз моє плече.

– Корі! – вигукнув я, дивлячись услід кулі.

Тайсон відтягнув хлопчину вбік у ту саму мить, коли куля вибухнула, вдарившись об мати й залишивши від них тільки димлячі клапті.

– Біжіть! – велів я гравцям своєї команди. – Через інший вихід!

Вони побігли до роздягальні, але Мозгогриз знову змахнув рукою, і ці двері теж зачинилися.

– Ніхто не вийде звідси, поки не вийдеш ти! – проричав Мозгогриз. – А ти не вийдеш звідси, поки ми тебе не з’їмо!

Він метнув у мене вогняну кулю. Мої товариші по команді кинулися врозтіч, коли та вибухнула, утворивши кратер у підлозі спортивного залу.

Я потягнувся за ручкою, яку завжди носив у кишені, але зрозумів, що на мені спортивна форма. Кишень у неї немає. А меч був у джинсах, замкнених у моїй шафці. І двері, що ведуть у роздягальню, ніхто відчиняти не збирався. Я виявився повністю беззахисним!

Ще одна вогняна куля летіла точнісінько в моєму напрямку. Тайсон відштовхнув мене вбік, але все одно полум’я вибуху обпалило мене з ніг до голови. Прокинувся я на підлозі, навкруги майже нічого не видно через дим, футболка пропалена в кількох місцях. Двоє голодних гігантів, стоячи на центральній лінії, пожирали мене палаючими очима.

– М’ясо! – проревели вони. – Сьогодні на обід м’ясо героя!

Обидва прицілилися.

– Персі потрібна допомога! – заволав Тайсон.

Він стрибнув, затуляючи мене, якраз коли вони метнули свої кулі.

– Тайсон! – вигукнув я, але було надто пізно.

Обидві кулі важко вдарилися в нього… але… він зловив їх. Незбагненним чином незграбний Тайсон, який перебив безліч посудин у хімічній лабораторії і зламав майже всі снаряди на гімнастичному майданчику, зловив металеві кулі, які люто вивергали полум’я, і які летіли в нього зі швидкістю мільйон миль на секунду. Потім з такою ж силою жбурнув їх назад у здивованих громил, які заволали «Ой-ей-ей!», коли бронзові сфери вибухнули, вдарившись об їхні груди.

Гіганти зникли, злетівши до стелі двома однаковими стовпами полум’я, – чудово, це вірна ознака того, що вони були монстрами. Монстри не вмирають. Вони просто розчиняються в хмарі пилу і диму, після чого героям доводиться довго і ретельно обтрушуватися.

– Мої брати! – скорботно стогнав канібал Мозгогриз. Він напружив руки так, що татуювання на біцепсах зморщилося. – Ти мені за це заплатиш!

– Тайсоне! – гукнув я. – Дивись в обидва!

Ще одна комета зі свистом понеслася прямо в нас. Тайсону ледь вистачило часу відхилити її вбік. За ідеєю, куля мала вразити тренера Нанлі просто в голову, але вона приземлилася далі, оглушливо вибухнувши на місцях для глядачів.

У залі остаточно запанувала паніка. Одні хлопці з криками носилися по приміщенню, намагаючись оминати тліючі в підлозі кратери. Інші били у двері, кличучи на допомогу. Сам Слоун, немов би скам’янілий, стирчав у центрі майданчика, з подивом спостерігаючи за смертоносними кулями, що літали навколо нього.

Тренер Нанлі, як і раніше, нічого не помічав. Він легенько постукав по своєму слуховому апарату, немов сприймав вибухи як якісь звукові перешкоди, але так і не відірвався від журналу.

Звісно, шум мав рознестися по всій школі. Директор, поліція, хто-небудь з’явиться і врятує нас!

– Перемога буде за нами, – прогарчав канібал Мозгогриз. – Ми потанцюємо на ваших кістках!

Я хотів сказати, що він занадто серйозно ставиться до гри в м’яч, але не встиг я відкрити рота, як він знову замахнувся. Решта гігантів наслідували його приклад.

Я розумів, що швидка смерть неминуча. Тайсон не зможе відразу відбити всі кулі. Його руки і так, мабуть, сильно обпалені після першого залпу. Без мого меча…

У мене виникла божевільна думка.

Я побіг до роздягальні, де зберігався наш одяг.

– Швидше! – велів я своїм товаришам по команді. – Усі геть від дверей!

Ззаду пролунали вибухи. Тайсон відбив дві кулі, перетворивши тих, хто їх кинув, на попіл.

У строю залишилися ще двоє канібалів.

Третя куля, зі свистом розсікаючи повітря, летіла прямо в мене. Я примусив себе рахувати: Міссісіпі-раз, Міссісіпі-два, – потім кинувся вбік, а вогняна сфера зірвала замок із замкнених дверей.

Я розраховував на те, що повітря за дверима, як і в більшості чоловічих роздягалень, виявиться досить заіржареним, щоб спричинити вибух, тому не здивувався, коли звідти вирвався вогняний потік.

Стіна розкололася. Дверцята шафок, шкарпетки, устілки та інші не настільки приємні предмети дощем розсипалися по всьому залу.

Я повернувся якраз у той момент, коли Тайсон прямим ударом пригостив по фізіономії Трупоїда. Гігант важко впав на підлогу. Але останній з людожерів, Мозгогриз, мудро приберіг власну кулю, вичікуючи момент. Він жбурнув її якраз тоді, коли Тайсон повернувся до нього обличчям.

– Ні! – нестямно заволав я.

Куля влучила Тайсону прямо в груди. Мій друг відлетів назад через увесь зал і важко врізався в задню стіну, яка частково завалилася на нього, утворивши дірку, що виходила прямо на Черч-стріт. Я не розумів, як Тайсону вдалося залишитися в живих, але він одразу заворушився. Бронзова куля диміла біля його ніг. Тайсон хотів підняти її, але не зумів і ниць звалився на купу обвуглених цеглин.

– Чудово! – злорадно восторжествував Мозгогриз. – Тепер я залишився один, і в мене вистачить м’яса, щоб нагодувати свого песика!

Підібравши іншу кулю, він прицілився в Тайсона.

– Стій! – пронизливо вигукнув я. – Тобі потрібен я!

Людожер усміхнувся.

– Хочеш померти першим, юний герой?

Потрібно було терміново щось робити! Меч має бути десь поблизу.

У горі димлячого одягу біля ніг гіганта я помітив свої джинси. Якби я тільки міг дотягнутися… Я знав, що це безнадійно, але вирішив спробувати.

– А мій обід стає дедалі ближчим, – розреготався людожер.

Він підняв руку для кидка. Я приготувався до смерті.

Раптово тіло гіганта заціпеніло. Обличчям його пробігало то зловтішне прагнення, то здивування. Його футболка розпоровся на животі, і звідти з’явилося щось на кшталт рога – ні, не ріг, а блискуче вістря клинка!

Куля випала в канібала з рук. Він втупився вниз на ніж, що пронизав його.

Пробурмотівши «ой», монстр спалахнув хмарою зеленого полум’я, через що, мені здається, його песик мав би дуже засмутитися.

І я побачив свою подругу Аннабет, оповиту димом. Обличчя в неї було замурзане й роздряпане. З плеча звисав порваний рюкзак, з кишені стирчала бейсболка, в руках вона все ще стискала бронзовий ніж, а погляд її грізних сірих очей палав так люто, немов за нею довгі милі гнався натовп привидів.

Мет Слоун, який весь цей час у цілковитому приголомшенні стирчав стовпом в епіцентрі подій, нарешті отямився. Він глянув на Аннабет так, немов смутно пригадував фотографію із записника.

– Ця дівчина… так, значить, ця дівчина…

Аннабет влучним рухом заїхала йому в ніс, унаслідок чого Слоун впав на підлогу.

– А ти, – сказала вона Мету, – не лізь до мого друга!

Весь спортивний зал був охоплений вогнем. Хлопці безладно метушилися по приміщенню, кричачи і кличучи на допомогу. Я почув виття сирен і голос, спотворений рацією. Крізь скло вихідних дверей я бачив, як директор, містер Бонсаї, намагається зламати замок, за його спиною скупчилися вчителі.

– Аннабет… – запинаючись, промовив я… – як ти… як довго ти вже…

– Увесь ранок, – відповіла вона, вкладаючи бронзовий кинджал у піхви, – намагалася знайти хвилинку, щоб поговорити з тобою, але, видно, тебе не можна застати на самоті.

– Отже, тінь, яку я бачив цього ранку, це була ти… – Мене кинуло в жар. – О господи, ти заглядала у вікно моєї спальні?

– Зараз немає часу пояснювати, – різко обірвала мене Аннабет, хоча теж злегка почервоніла. – Просто не хотілося…

– Є! – завищав жіночий голос, і дорослі разом ввалилися до зали.

– Зустрінемося на вулиці, – скомандувала Аннабет. – І його прихопи. – Вона вказала на Тайсона, який усе ще сидів, привалившись до стіни, у напівнепритомному стані. Вона подивилася на Тайсона з неприязню, не цілком мені зрозумілою. – Краще взяти його з собою, щоб уникнути неприємностей.

– Що?

– Ніколи! – помотала головою Аннабет. – Швидше!

Вона одягла бейсболку «Янкіз», чарівний подарунок своєї мами, і вмить розтанула в повітрі.

Я залишився один посеред палаючого спортзалу, і тут на мене накинувся директор, якого очолила добра половина викладачів і двоє поліцейських.

– Персі Джексон? – запитав містер Бонсаї. – Що?.. Як?..

На тлі зруйнованої стіни зі стогоном піднявся на ноги Тайсон.

– Голова болить, – промичав він.

Мет Слоун теж підійшов ближче. Він не міг відірвати від мене повного жаху погляду.

– Це все Персі накоїв, містер Бонсаї! Він підпалив будівлю. Тренер Нанлі вам скаже! Він усе бачив на власні очі!

Тренер Нанлі старанно читав свій журнал, однак – таке вже в мене везіння, – варто було Слоуну вимовити моє ім’я, як він відірвався від читання і сказав:

– А? Так? Угу-угу.

Решта вчителів повернулися до мене. Я розумів, що вони ніколи не повірять мені, навіть якщо я розповім їм усю правду.

Витягнувши чарівну ручку з джинсів, від яких мало що залишилося, я сказав Тайсону: «Пішли!» – і стрибнув у пролом у стіні будівлі.

Глава третя. Ми зупиняємо таксі вічних мучениць

Аннабет чекала нашої появи в одному з провулків, що примикають до Черч-стріт. Вона відтягла нас із Тайсоном від краю тротуару якраз у той момент, коли пожежна машина з виттям промчала в напрямку Меріузер.

– Де ти знайшов його? – запитала вона, вказуючи на Тайсона.

За інших обставин я справді б зрадів Аннабет. Минулого літа ми уклали мир, хоча її мама Афіна не дуже-то ладнала з моїм батьком. Я сумував за Аннабет, мабуть, навіть більше, ніж хотів би собі зізнатися.

Але сьогодні, коли на мене напали гіганти-канібали, Тайсон три або чотири рази рятував мені життя, а Аннабет виблискувала на нього очима так, немов він і був головним лиходієм.

– Це мій друг, – відповів я.

– Він бездомний?

– Яке це зараз має значення? Знаєш, він же не глухий. Чому б тобі не запитати в нього самого?

– Він що, говорити вміє? – здивовано подивилася на мене Аннабет.

– Умію, – погодився Тайсон. – Ти симпатична.

– Яка гидота! – Аннабет відсахнулася.

Я й припустити не міг, що вона поведеться так грубо. Я подивився на долоні Тайсона, не сумніваючись, що вони спалені до м’яса і вкриті обвугленою кіркою, – адже він ловив палаючі кулі! Але руки в нього виявилися в повному порядку, тільки брудні, в порізах, а нігті розміром з картопляні чіпси прикрашала чорна облямівка, – але вони завжди були такі.

– Тайсоне, у тебе руки навіть не обпалені…

– Природно, – пробурмотіла Аннабет. – Мене дивує тільки, що лестригони напали на тебе, коли він був поблизу.

Здається, Тайсона зачарували світлі кучері Аннабет. Він навіть потягнувся, щоб торкнутися їх, але дівчина дзвінко ляснула його по руці.

– Аннабет, про що ти говориш? – не зрозумів я. – Лестрі – що?

– Лестригони. Чудовиська зі спортзалу. Це рід канібалів-гігантів, які живуть далеко на півночі. Про них ідеться в «Одіссеї», але я ніколи не бачила, щоб вони забиралися так далеко на південь, у такі місця, як Нью-Йорк.

– Лестрі… мені й не вимовити таке. Як ви називаєте їх англійською?

Аннабет на мить задумалася.

– Канадці, – вирішила вона. – Тепер підемо, треба забиратися звідси.

– За мною полюватиме поліція?

– Це найменша з твоїх проблем, – насупилася Аннабет. – Тобі останнім часом снилися сни?

– Сни… про Гроувера?

– Гровер? – Вона зблідла. – А що сталося з Гровером?

Я розповів Аннабет свій сон.

– Чому? Чому тобі снилося це? – У міру того як вона міркувала, очі її дедалі похмурішали. – Табір, – пояснила нарешті Аннабет. – У таборі серйозні заворушення.

– Моя мама говорила те саме! Але ти можеш пояснити, у чому справа?

– Точно не знаю. Щось сталося. Ми маємо просто зараз вирушити туди. Монстри женуться за мною від самої Вірджинії, хочуть затримати. На тебе часто нападали?

– За рік жодного разу, – похитав головою я… – не рахуючи сьогоднішнього.

– Жодного разу? Але як… – Вона перевела погляд на Тайсона. – Ох!

– Що означає «ох»?

Тайсон підняв руку, як на уроці.

– Канадці в залі називали Персі якось на кшталт… син бога морів?

Ми з Аннабет переглянулися.

Не знаю, як пояснити, але мені здалося, що негідно брехати Тайсону після того, як він знищив майже всіх монстрів.

– Гей, здорованю, – сказав я, – ти чув ці старі історії про грецьких богів? Ну, типу Зевса, Посейдона, Афіни?

– Так, – відповів Тайсон.

– Розумієш… ці боги живі досі. Вони ніби йдуть за західною цивілізацією, живуть у найсильніших країнах сьогодення, ось чому тепер вони в Америці. А іноді в них бувають смертні діти. Їх називають напівкровками.

– Так, – кивнув Тайсон із таким виглядом, ніби чекав, коли я доберуся до суті.

– Ну ось, ми з Аннабет – напівкровки, – зніяковіло продовжив я. – Ми ніби як герої… тобто готуємося стати героями. І щойно монстри чують наш запах, вони нападають на нас. Ось чому ці громили опинилися в залі. Це чудовиська. Монстри.

– Так.

Я пильно подивився на нього. Здавалося, Тайсона не дивує і не бентежить те, що я розповідаю, – але ж це приводило в сум’яття мене самого.

– Так ти мені віриш?

Тайсон кивнув.

– Але ти справді… син бога морів?

– Так, – не став заперечувати я. – Мій батько Посейдон.

Тайсон насупився. Тепер він виглядав збентеженим.

– Але тоді…

Знову завила сирена. Повз провулок на шаленій швидкості промчала поліцейська машина.

– Немає часу зараз пояснювати, – втрутилася Аннабет. – Поговоримо в таксі.

– Їхати на таксі до табору? – здивувався я. – Та ти хоч уявляєш, скільки це грошей?

– Покладися на мене.

Я вагався.

– А як же Тайсон?

Я зримо уявив, як привожу свого друга-гіганта в Табір напівкровок. Якщо він ставав посміховиськом навіть на звичайному ігровому майданчику серед звичайних дворових хуліганів, то як він поводитиметься на тренувальному полі серед напівбогів? З іншого боку, поліція оголосить нас у розшук…

– Ми не можемо кинути його, – підсумував я. – Він теж влипне в неприємності.

– Так, – з похмурим виглядом відповіла Аннабет. – Безумовно, ми повинні взяти і його. А тепер ходімо.

Мені не сподобалося, як вона це сказала, – немов Тайсон був тяжкохворим, якого ми зобов’язані доправити до шпиталю, – але сперечатися я не став, а попрямував слідом за нею провулком. Утрьох ми з осторогою, бічними вуличками, рушили в протилежний бік від шкільного спортзалу, над яким високо в небо здіймався стовп сірого диму.

* * *

– Тут, – сказала Аннабет, зупиняючи нас на розі вулиць Томас і Трімбл. Вона порилася у своєму рюкзаку. – Сподіваюся, хоч одна залишилася.

Вона мала навіть гірший вигляд, ніж мені здалося в першу хвилину. Підборіддя розбите. Тонкі гілочки і трава заплуталися у волоссі, немов Аннабет кілька ночей проспала просто неба. Джинси нижче колін розшматовані чимось, що підозріло нагадувало кігті.

– Що ти шукаєш? – запитав я.

Навколо нас, не перестаючи, вили сирени. Таке враження, ніби на вулиці вийшли хмари копів, які вишукують юних підривників-терористів. Безсумнівно, Мет Слоун уже встиг зробити заяву. Думаю, він повернув справу так, що головними кровожерливими канібалами виявилися ми з Тайсоном.

– Знайшла, слава богам!

Аннабет витягла золоту монету, в якій я одразу впізнав драхму, найпопулярнішу валюту на Олімпі. На лицьовому боці було викарбувано зображення Зевса, на зворотному – Емпайр-стейт-білдінг.

– Аннабет, – сказав я, – нью-йоркські таксисти це не візьмуть.

– Stethi! – вигукнула вона давньогрецькою. – O harma diaboles!

Як правило, коли Аннабет говорила мовою Олімпу, я незбагненним чином розумів її.

«Зупинись, колісниця прокляття!» – ось що приблизно вона сказала.

Зрозумівши, який у неї план, я не прийшов у захоплення.

Аннабет жбурнула монету на асфальт, але, замість того щоб задребезжати, драхма провалилася під землю, не залишивши на тротуарі жодного сліду.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім там, де впала монета, асфальт потемнів. Він плавився, перетворюючись на прямокутник розміром приблизно з паркувальний майданчик, пузирячись червоною рідиною, схожою на кров. Потім із цієї липкої трясовини виник автомобіль.

Начебто він мав звичайний вигляд, за винятком того, що, на відміну від усіх інших нью-йоркських таксі, був не жовтого кольору, а радше димчастого. Тобто таксі виглядало так, ніби виткане з диму і можна зробити крок і пройти просто через нього. На дверцятах красувалися слова – щось на кшталт «GYAR SSIRES», але за моєї дислексії я не міг збагнути, що це означає.

Скло пасажирського вікна опустилося, і з салону висунула голову якась стара жінка. У неї були кущисті сиві брови, що майже закривали очі, а слова вона вимовляла дивно і невиразно, як людина, якій щойно зробили укол новокаїну.

– Перепустка? Перепустка?

– Три. До Табору напівкровок, – відгукнулася Аннабет.

Відчинивши задні дверцята машини, вона помахала нам, щоб ми сідали, ніби все, що відбувалося, було цілком звичайною справою.

– Ні! – скрипучим голосом вигукнула стара. – Таких, як цей, ми не беремо. – Кістлявим пальцем вона вказала на Тайсона.

Як це накажете розуміти? Як першоквітневий жарт?

– Додаткова оплата, – пообіцяла Аннабет. – Ще три драхми, коли приїдемо.

– По руках! – проскрипіла стара.

Я неохоче забрався в таксі. Тайсон втиснувся посередині. Аннабет сіла останньою.

Усередині все теж було димчасте, але на вигляд досить міцне. Оббивка сидіння потріскалася і стала грудкуватою – майже як у всіх таксі. Не було тільки плексигласової панелі, яка відокремлювала б нас від старої баби, що сиділа за кермом… Зачекайте-но! Там була не одна стара дама. Загалом їх було троє, вони тісно притулилися одна до одної на передньому сидінні, жорстке волосся падало їм на очі, з рукавів чорних, як смола, суконь, зшитих із грубої тканини, стирчали кістляві руки.

– Лонг-Айленд! Ха! – вигукнула та, що за кермом. – На метро туди не доберешся!

Вона рвонула з місця так, що голова моя важко вдарилася об підголівник сидіння. Записаний на плівку голос виголосив:

– Привіт! Це Ганімед, виночерпій Зевса, і коли я їду по вино для повелителя небес, то завжди міцно пристібаюся!

Я опустив погляд і побачив замість пристібного ременя масивний чорний ланцюг. Я вирішив, що не варто впадати у відчай… поки що.

Таксі на повній швидкості звернуло із Західного Бродвею, і сивочола пані, що сиділа посередині, скомандувала хрипким голосом:

– Дивись, куди їдеш! Повертай ліворуч!

– Мені б твоє око, Тремтіння, я все розгледіла б! – поскаржилася наша водійка.

Хвилиночку! Як це – їй би її око?

Запитати було ніколи, бо дама-шофер ледь ухилилася від вантажівки, що насувалася, нас труснуло, ми вилетіли на тротуар і звернули в сусідній квартал.

– Тривога! – сказала третя із сестричок. – Дай-но мені монету дівчата. Хочу спробувати її на зуб!

– Ти минулого разу пробувала, Жах! – відповіла наша шоферка, яку, мабуть, звали Тривога. – Тепер моя черга!

– А ось і ні! – взвизгнула Жах.

– Червоне світло! – заволала Тремтіння, що сиділа посередині.

– Гальмуй! – пронизливо завила Жах.

Але замість цього Тривога ще сильніше натиснула на газ, вилетіла на пішохідну частину і, збивши газетний лоток і скриплячи покришками, звернула знову. Що коїлося в мене в шлунку – описати неможливо.

– Вибачте, – промямлив я, – але… ви зряча?

– Ні! – пронизливо крикнула Тривога, що сиділа за бубликом.

– Ні! – вторячи їй, закричала тремтіння, що сиділо посередині.

– Звичайно! – підтвердила притиснута до вітрового скла Жах.

– Так вони сліпі?! – Я здивовано втупився на Аннабет.

– Не зовсім, – відповіла вона. – У них є око.

– Одне?

– Так.

– У кожної?

– Ні. Одне на всіх.

Тайсон, який сидів поруч зі мною, замичав і вчепився в спинку переднього сидіння.

– Щось мені погано…

– Зрозуміло, – зітхнув я, тому що бачив, як Тайсона заколисувало в автобусі під час шкільних екскурсій, прескверне, треба сказати, видовище. – Пригнися, друже. У кого-небудь є пакет для сміття або що-небудь таке?

Бабусі сварилися і не звертали на мене жодної уваги. Я подивився на Аннабет, яка з останніх сил зберігала спокій, з виразом: «Навіщо ти це зробила?»

– Таксі сивих сестер – найшвидший спосіб дістатися до табору, – відгукнулася вона.

– Тоді чому ти не викликала його з Вірджинії?

– Цей район вони не обслуговують, – сказала Аннабет як щось само собою зрозуміле. – Вони обслуговують тільки Великий Нью-Йорк і його околиці.

– Ми возили найзнаменитіших людей! – вигукнула Жах. – Язон! Пам’ятаєте його?

– Не нагадуй! – простонала Тривога. – До того ж тоді в нас було не таксі, старий щур. Це було три тисячі років тому!

– Віддай мені зуб! – Жах спробувала залізти Тривозі до рота, але та відкинула її руку.

– Якщо тільки Тремтіння віддасть мені моє око!

– Ні вже! – хрипло відповіла Тремтіння. – Воно було в тебе вчора.

– Але я ж за кермом, ти, стара карга!

– Виключено! Повертай! Це твій поворот!

Тривога круто звернула на Делансі-стріт, мене ледь не розплющило між дверцятами і Тайсоном. Вона знову натиснула на газ, і ми помчали по Вільямсбург-бридж зі швидкістю сімдесят миль на годину.

Сестри розбушувалися не на жарт: вони били одна одну долонями і з розмаху, причому Жах намагалася вчепитися в обличчя Тремтіння, а та, своєю чергою, – в обличчя Тривоги. Волосся їхнє кидалося, роти були роззявлені в безперервних криках, і я помітив, що єдиний зуб у цю хвилину перебуває у Тривоги – стародавній, ледь не вкритий мохом жовтий різець. Очі вони прикрили повіками, тільки Жах жадібно вдиралася в усе довкола єдиним, налитим кров’ю зеленим оком, немов не могла насититися.

Нарешті Тремтіння, яке все ж таки мало перевагу зору, вдалося вирвати зуб із рота своєї сестри. Це настільки розлютило останню, що та, виляючи й не розбираючи дороги, помчала до кінця Вільямсбург-брідж, не перестаючи волати:

– Віддай! Віддай!

Тайсон застогнав і обома руками схопився за живіт.

– Якщо це, звісно, когось цікавить, – подав голос я, – ми що, збираємося розбитися?

– Заспокойся, – сказала Аннабет, але голос її видавав тривогу. – Це грайя, сиві сестри. Вони знають, що роблять. Вони дуже мудрі.

І хоча ці слова вимовила дочка Афіни, вони мене не переконали. Ми ковзали по самому краєчку мосту за сто тридцять футів над Іст-рівер.

– Так, мудрі! – усміхнулася в дзеркальце заднього виду Тремтіння, хизуючись новопридбаним зубом. – І всезнаючі.

– Кожну вуличку в Мангеттені знаємо, – хвалькувато заявила Тривога, не перестаючи мутузити сестру. – І столицю Непалу!

– І місце, яке ти шукаєш, знаємо! – додала Тремтіння.

Моментально сестри з обох боків почали щипати її, вигукуючи:

– Поменше базікай! Він ще нічого не запитав!

– Що? – здивувався я. – Що за місце? Я нічого не шукаю…

– Нічого, – погодилася Жах. – Правильно, хлопчику. У світі немає нічого визначеного!

– Скажіть мені…

– Ні! – заволали всі троє.

– Який кошмар був, коли ми проговорилися востаннє, – схлипнула Тремтіння.

– Наше око жбурнули в озеро! – скрушно додала Жах.

– Скільки років знадобилося, щоб знайти його! – стогнала Тривога. – І, до речі, поверни його!

– Ні! – пронизливо заволалоло Тремтіння.

– Око! – зажадала Тривога. – Дай сюди!

Вона з усього розмаху вдарила свою сестру по спині. Пролунало огидне хлюпання, щось вискочило. Тремтіння почало нишпорити по машині, намагаючись схопити це, але їй вдалося тільки торкнутися його тильною стороною долоні. Слизька зелена куля перелетіла через її плече на заднє сидіння і плюхнулася прямо мені на коліна.

Я підстрибнув так, що вдарився головою об стелю, а очне яблуко скотилося на підлогу.

– Ми нічого не бачимо, – хором закричали сестри.

– Віддай мені око! – стогнала Тривога.

– Віддай їй око! – вигукнула Аннабет.

– У мене його немає! – відповів я.

– Он воно, у тебе під ногою, – вказала Аннабет. – Дивись не наступи! Підніми його!

– І пальцем не доторкнуся!

Таксі важко, з моторошним скрипом проїхалося вздовж огорожі. Машину затрясло, її огорнули клуби сірого диму, ніби вона ось-ось вибухне від напруги.

– Мене зараз витошнить, – попередив Тайсон.

– Аннабет, – заволав я, – дай Тайсону свій рюкзак!

– Ти що, з глузду з’їхав? Поверни око!

Тривога вивернула баранку, і таксі відірвалося від огорожі. Ми пронеслися Бруклінським мостом швидше, ніж будь-яке людське таксі. Сиві сестри волали, кричали і несамовито випрошували одна в одної очей.

Нарешті я постарався взяти себе в руки. Віддер шматок смугастої футболки, яка й так уже розвалювалася, і, загорнувши в нього око, підняв із підлоги.

– Гарний хлопчик! – крикнула Тремтіння, немов відчула, що я тримаю в руках її зниклу гляделку. – А тепер віддай!

– Не віддам, – похитав головою я, – доки ви не поясните, про яке місце, що я шукаю, ви говорили.

– Ніколи! – крикнула Тривога. – Ми прискорюємося!

Я виглянув у вікно. Дійсно, дерева, машини і взагалі вся місцевість злилися в одну розпливчасту димчасту смугу. Ми вже виїхали з Брукліна, прямуючи до центру Лонг-Айленда.

– Персі, – попередила Аннабет, – без ока вони не зможуть знайти місце, куди ми їдемо. Просто будемо їхати швидше і швидше, поки ми не розіб’ємося вщент.

– Нехай спочатку скажуть, – відповів я, – а то я відчиню вікно і кину око в транспорт, що йде назустріч.

– Ні! – простогнали сиві сестри. – Занадто небезпечно!

– Опускаю скло!

– Зачекай! – заволали сиві сестри. – Тридцять, тридцять один, сімдесят п’ять, дванадцять!

Вони прокричали цифри, наче квотербек, [3] який спрямовує гру.

– Що це означає? – запитав я. – Якась нісенітниця.

– Тридцять, тридцять один, сімдесят п’ять, дванадцять! – простонала Жах. – Це все, що ми можемо тобі сказати. А тепер віддай око! Майже приїхали.

З’їхавши з шосе, ми продиралися крізь кущисту місцевість північного Лонг-Айленда. Я побачив попереду Пагорб напівкровок із величезною сосною на вершині – дерево Талії, у якому зберігалася життєва сила полеглої героїні.

– Персі, – вимогливо промовила Аннабет. – Віддай їм око, негайно!

Я вирішив не сперечатися і жбурнув око на коліна Тривоги. Стара одним рухом схопила його, вставила в очну ямку, наче контактну лінзу, і блимнула.

Ця дія супроводжувалася загальним зітханням, сповненим полегшення й торжества.

Вона вдарила по гальмах. Таксі ще чотири-п’ять метрів проїхало в хмарі диму і, верещачи гальмами, зупинилося посеред путівця, біля підніжжя Пагорба напівкровок.

Тайсон оглушливо ригнув.

– Тепер легше.

– Добре, – сказав я сивим сестрам, – а тепер поясніть мені, що означають ці цифри.

– Ніколи! – Аннабет відчинила дверцята. – Вилазимо з машини. Негайно!

Я вже збирався запитати чому, але, подивившись на Пагорб напівкровок, усе зрозумів.

На вершині пагорба я помітив групу мешканців табору. Вони відбивали атаку.

Глава четверта. Тайсон грає з вогнем

Проводячи порівняння з царини міфології, якщо щось і діє мені на нерви більше, ніж трійця бабусь-грайя з таксі, то це бики. Минулого літа я бився з Мінотавром на вершині Пагорба напівкровок. Цього разу, глянувши вгору, я зрозумів, що справа ще гірша: биків виявилося двоє. І не якихось там звичайних великорогатих худоби: ці були бронзові й завбільшки зі слона. І навіть це не найгірше. За своїм звичаєм, обидва монстри видихали вогонь.

Щойно ми вийшли з таксі, сестри вихором помчали геть, до Нью-Йорка, де обстановка набагато безпечніша. Вони навіть не стали чекати доплати у вигляді трьох драхм. Старенькі просто висадили нас на узбіччі – Аннабет із рюкзаком і ножем і нас із Тайсоном в обгорілому одязі.

– Ну й діла… – протягнула Аннабет, дивлячись на битву, що вирувала на пагорбі.

Найбільше на мене справили враження не самі бики. І не десяток героїв у повному бойовому спорядженні з бронзових лат, які видавали нестямні крики. Найбільше мене схвилювало те, що бики стояли на пагорбі позаду сосни. Це було неймовірно. Чарівні кордони табору не дозволяли монстрам перетинати межу, позначену сосною. Однак бронзові бики явно знехтували цим.

– Прикордонний патруль, до мене! – вигукнув один із героїв.

Різкий дівочий голос здався мені знайомим.

«Прикордонний патруль?» – здивувався я.

У таборі не було прикордонних патрулів.

– Це Кларисса, – сказала Аннабет. – Ходімо, ми маємо їй допомогти.

Зазвичай я не мав звички стрімголов кидатися на допомогу Кларисі. Вона була, мабуть, найбільш хуліганською мешканкою табору. Під час нашої першої зустрічі ця дівиця спробувала запхати мою голову в унітаз. До того ж вона – дочка Ареса, а я дуже серйозно посварився з її татусем минулого літа, тож тепер бог війни і всі його діти, за ідеєю, ставали моїми заклятими ворогами.

І все ж зараз вона опинилася у відчайдушному становищі. Її соратники в паніці розбіглися, коли на них кинулися бики. Навколо дерева Талії палахкотіла трава. Один з героїв, змахуючи руками, бігав колами і волав, плюмаж з кінського волоса на його шоломі горів, створюючи подобу ірокеза [4] з полум’я. Обладунки самої Кларисси були густо вкриті сажею. Вона билася зламаним вістрям списа, інша половина якого застрягла в металевому боці бика.

Я зняв ковпачок із кулькової ручки. Вона блищала на сонці, наливалася вагою, ставала довшою… і ось у мене в руках мій меч Анаклузмос.

– Залишайся тут, Тайсоне. Не хочу знову наражати тебе на небезпеку.

– Ні! – заперечила Аннабет. – Він потрібен нам.

– Він же смертний. – Я втупився на неї. – Йому пощастило з вогняними кулями, але…

– Персі, ти знаєш, хто там, нагорі? Це колхідські бики, яких викував сам Гефест. Ми не зможемо битися з ними без відбивача Медеї SPF п’ятдесят тисяч. Згоримо, як солома.

– Без чого?

Аннабет знову почала ритися в рюкзаку і сипати прокльонами.

– У мене вдома на тумбочці стояв флакон із пахучою кокосовою олією! Ну чому я його не взяла?

Я вже давно звик не ставити Аннабет зайвих запитань. Її відповіді тільки приводили мене в ще більше сум’яття.

– Слухай, не знаю, про що ти, але я не дам підсмажити Тайсона.

– Персі…

– Тайсоне, залишайся тут. – Я підняв меч. – Я йду.

Тайсон спробував було заперечити, але я вже мчав угору пагорбом до Кларисси, яка кричала на своїх підлеглих, закликаючи їх вишикуватися у фалангу. Ідея була непогана. Ті деякі, хто ще слухав її, зімкнулися пліч-о-пліч, утворивши зі своїх щитів щось на кшталт стіни, наїжаченої списами, як дикобраз.

На жаль, Кларисі вдалося побудувати всього шістьох. Решта четверо впали в паніку, шоломи їхні палали. Аннабет побігла до них, щоб допомогти. Один із биків погнався за нею, але вона знову перетворилася на невидимку, привівши монстра в цілковите замішання. Інший бик накинувся на вибудувану Кларисою лінію.

Я був тільки на півдорозі до вершини пагорба – недостатньо близько, щоб допомогти. Кларисса все ще не помічала мене.

Бик пересувався зі страшною швидкістю, неймовірною для такої великої істоти. Його металеве покриття яскраво блищало на сонці. В очниці в нього були вмонтовані рубіни завбільшки з кулак, а роги виготовлені з полірованого срібла. Варто було йому роззявити пащу, як з неї виривався стовп білого полум’я.

– Тримайте стрій! – наказала Кларисса своїм воїнам.

У хоробрості Кларисі не відмовиш. Велика дівчина з жорстокими, як у батька, очима, вона немов народжена була носити давньогрецькі обладунки, але навіть я не розумів, як вона зможе витримати цей натиск биків.

На жаль, у цей момент другий бик втратив будь-який інтерес до погоні за Аннабет. Розвернувшись за спиною Кларисси, він атакував її з найнесподіванішого боку.

– Ззаду! – заволав я. – Озирнися!

Краще б я промовчав, бо тільки налякав її. Бик номер один врізався в її щит, і фаланга розсипалася. Кларисса відлетіла назад і приземлилася на випаленій траві. Бик кинувся за нею, не забувши обпалити інших героїв вогняним диханням. Щити дружно оплавилися. Герої покидали зброю і кинулися геть, а бик номер два наближався до Кларисси з явним наміром убити її.

Я підбіг до Кларисси і схопив за тасьми, що зв’язували обладунки. Після чого постарався відтягнути вбік, поки бик номер два мчав прямо на нас, як паровоз. Я завдав йому розмашистого удару, меч увійшов глибоко, але чудовисько тільки крякнуло, завило і не змінило напрямку.

Монстр до мене не доторкнувся, але я відчув жар розпеченої броні. Його цілком вистачило б, щоб підсмажити в мікрохвильовці заморожені буріто. [5]

– Пусти мене! – Кларисса висмикнула руку. – Будь ти проклятий, Персі!

Я кинув її поруч із сосною і повернувся до биків. Тепер ми перебували на внутрішньому боці Пагорба; долина, де було розташовано табір, виднілася просто під нами – будиночки, тренувальні майданчики, Великий дім… Варто було бикам прорватися, як усьому цьому загрожувала небезпека.

Аннабет вигукувала накази, звернені до інших героїв, закликаючи їх розсипатися й у такий спосіб відвернути биків.

Перший монстр, описавши широку дугу, знову кинувся до мене. Пробігаючи через середину пагорба, де проходив невидимий кордон, він призупинився, немов зіткнувшись із різким поривом вітру, але це його не затримало, і він продовжував мчати на мене. Другий бик повернув до мене морду, з рани в боці виривалося полум’я. Не можу сказати, чи відчував він біль, але його рубінові очі блиснули, обпаливши мене настільки злісним поглядом, немов битва плавно переходила у зведення особистих рахунків.

Битися з обома биками відразу я не міг. Спочатку треба було вбити другого, відрубати йому голову перш, ніж у бій кинеться перший. Руки в мене вже втомилися. Я подумав про те, що давно не вправлявся з мечем і встиг відвикнути від нього.

Я кинувся вперед, але другий бик дохнув на мене полум’ям. Хвиля жахливого жару відкинула мене вбік. У легенях практично не залишилося кисню. Ногою я зачепив щось – може, корінь, – і гострий біль пронизав щиколотку. Все ж мені вдалося змахнути мечем і відсікти частину морди чудовиська. Бик втік, розлючений і позбавлений орієнтації. Не встиг я цьому зрадіти і спробувати встати, як виявив, що нога підгинається. Кісточка була розтягнута, а може, і зламана.

Перший бик знову кинувся на мене. Довелося відповзати вбік.

– Тайсоне, допоможи йому! – скомандувала Аннабет.

– Не можу… пройти! – пролунало десь поруч, недалеко від вершини Пагорба.

– Я, Аннабет Чейз, дозволяю тобі увійти в табір!

Удар грому потряс Пагорб. Несподівано Тайсон опинився практично поруч, він мчав до мене на повній швидкості з криком:

– Персі потрібна допомога!

Не встиг я застерегти його, як Тайсон кинувся між мною і биком у той момент, коли бик вирішив завдати термоядерного удару.

– Тайсоне! – у страху заволав я.

Вогняний смерч обвився навколо нього, як розпечений торнадо. Я бачив тільки темні обриси тіла. І з жахливою ясністю зрозумів, що від мого друга залишився лише попіл.

Але, коли вогонь згас, Тайсон стояв там, де й був, цілий і неушкоджений. Навіть його обноски не обгоріли. Бик, мабуть, здивувався не менше за мене, тому що, перш ніж він встиг випустити другий струмінь полум’я, Тайсон обома кулаками заїхав бику по голові.

– ПОГАНА КОРОВА! – заявив він.

Кулаки його проробили величезну дірку в бронзовій морді. Дві маленькі цівки полум’я вирвалися в монстра з вух. Тайсон завдав нового удару, і бронза зім’ялася під його кулаками, як фольга. Тепер морда бика нагадувала вивернуту навиворіт ганчіркову ляльку.

– Падай! – закричав Тайсон.

Бик похитнувся і перекинувся на спину. Він слабо перебирав ногами, і дим виходив з його розбитої голови в тих місцях, де цього найменше можна було очікувати.

Підбігла Аннабет, щоб оглянути мене.

Кісточка боліла так, ніби її облили кислотою, але Аннабет дала мені сьорбнути нектару олімпійців зі своєї фляжки, і мені миттєво полегшало. У повітрі витав запах паленого, який, як я зрозумів пізніше, виходив від мене. Волосся у мене на руках спалило дочиста.

– Де другий бик? – запитав я.

Аннабет вказала на підніжжя пагорба. Про другого бика подбала Кларисса. Вона встромила в його задню ногу спис із небесної бронзи. Тепер, з наполовину відрубаною мордою і зяючою пробоїною в стегні, він міг рухатися тільки повільно, колами, як карусельна конячка.

Знявши шолом, Кларисса підійшла до нас. Пасмо її прямого, як палиці, каштанового волосся диміло, але вона вдавала, що не помічає цього.

– Ти, падаль, вічно ти в усе встряєш! – заорала вона на мене. – У мене все було під контролем!

Я був занадто приголомшений, щоб відповісти.

– І тобі теж доброго дня, Кларисо, – пробурчала Аннабет.

– Ніколи, – огризнулася Кларисса, – чуєте, ніколи навіть і не намагайтеся рятувати мене!

– Кларисо, – сказала Аннабет, – тобі зараз є про кого потурбуватися.

Це протверезило дочку Ареса. Навіть Кларисса дбала про ввірених їй солдатів.

– Я ще повернуся, – проричала вона і потяглася оцінювати завдані збитки.

– Ти не помер, – констатував я, втупившись на Тайсона.

Той потупився, немов би ніяковіючи.

– Вибач. Прийшов на допомогу. Не послухав тебе.

– Це я винна, – заступилася Аннабет. – Але в мене не було вибору. Я дозволила Тайсону перетнути кордон, щоб урятувати тебе. Інакше б ти загинув.

– Дозволила йому перетнути кордон? – запитав я. – Але…

– Персі, – зітхнула Аннабет, – ти коли-небудь уважно придивлявся до Тайсона? Тобто… дивився йому прямо в обличчя? Віджени туман і подивися, який він насправді.

Туман змушує смертних бачити лише те, що доступно їхньому розумінню… Я знав, що він може грати злі жарти і з напівбогами, але…

Я подивився Тайсону прямо в обличчя. Я ніколи не міг розгледіти його як слід, сам не знаю чому. Я думав, це тому, що в його щербатих зубах застрягло арахісове масло. Тепер я змусив себе зосередитися на його носі картоплею, потім підняв погляд трохи вище, подивився йому в очі.

Ні, не в очі.

В око! Одне велике, по-телячому каре око, просто посеред чола, з товстими віями і великими сльозами, які котилися по обох його щоках.

– Тайсоне, – запинаючись, вимовивши. – Так ти…

– Циклоп, – тут же влізла Аннабет. – Судячи з вигляду, ще дитина. Можливо, тому він не міг перетнути кордон так легко, як бики. Тайсон – один із бездомних сиріт.

– Один із кого?

– Вони живуть майже у всіх великих містах, – з неприязню промовила Аннабет. – Це… помилки, Персі. Діти природних духів і богів… Ну, як правило, одного бога… і вони не завжди виходять миловидними немовлятами. Їх звідусіль женуть. Ніхто не хоче мати з ними справи. Вони так і ростуть, як дикуни, на вулицях. Не знаю, як саме цей знайшов тебе, але він до тебе прив’язався. Це очевидно. Відведемо його до Хірона, нехай він вирішує, що з ним робити.

– Але вогонь. Як це вийшло?

– Він же циклоп. – Аннабет забарилася, ніби пригадуючи щось неприємне. – Вони працюють у кузнях богів. Вони мають бути недоступні для вогню. Ось що я намагалася вселити тобі.

Я був приголомшений. Як же я сам досі не здогадався, хто такий Тайсон?

Але в той момент мені просто ніколи було про це міркувати. Одну зі сторін пагорба цілком охопив вогонь. Поранені герої вимагали уваги. І ще були понівечені тіла двох бронзових биків, які треба кудись подіти: я подумав, що у звичайний агрегат із переробки сміття вони навряд чи помістяться.

Знову підійшла Кларисса, стираючи сажу з чола.

– Джексоне, якщо можеш встати – піднімайся. Треба віднести поранених у Великий дім і дати знати Танталу про те, що трапилося.

– Танталу? – перепитав я.

– Новому виконавчому директору, – неприязно пояснила Кларисса.

– Але виконавчий директор – Хірон. І де Аргус? Він начальник служби безпеки. Він має бути тут.

– Арґуса виставили. – Кларисса скорчила кислу міну. – Ви двоє занадто довго були відсутні. Світ змінюється.

– Але Хірон… Він навчав хлопців битися з монстрами понад три тисячі років. Він не може просто так піти. Що сталося?

– А то й сталося, – обірвала мене Кларисса.

Вона вказала на дерево Талії.

Кожен мешканець табору знав історію дерева. Шість років тому сатир Гроувер, Аннабет і ще два напівбоги, Талія та Лука, дісталися Табору напівкровок, переслідувані цілим воїнством чудовиськ. Коли вони досягли верхівки пагорба, Талія, дочка Зевса, востаннє встала на шляху монстрів, дозволивши своїм друзям дістатися безпечного місця. Коли вона помирала, її батько Зевс змилостивився над нею, перетворивши її на сосну. Її дух зміцнив чарівні кордони табору, захищаючи його від чудовиськ. Відтоді сосна росла на вершині, міцна і здорова.

Але тепер голки її пожовкли. Високий насип опалої хвої вистелив основу дерева. За три фути від землі, прямо по центру стовбура, виднілася мітка розміром із кульовий отвір, звідки сочився зелений сік.

Я здригнувся, немов хтось запхав мені в груди шматок льоду. Тепер я зрозумів, чому табір у небезпеці. Чарівні кордони впали, бо дерево Талії гинуло!

Хтось отруїв його.

Глава п’ята. У мене з’являється новий сусід

Чи траплялося вам повертатися до своєї кімнати, а там усе перевернуто догори дном? Так деякі турботливі люди (так, мамо?) намагаються навести в тебе порядок, і раптом виявляється, що ти нічого не можеш знайти. І навіть якщо нічого не пропало, все одно не позбутися неприємного лоскотливого відчуття, ніби хтось рився в твоїх особистих речах, протираючи кожну поверхню ароматизованим поліруванням для меблів.

Приблизно таке відчуття я відчув, побачивши Табір напівкровок.

На перший погляд ніяких особливих змін не відбулося. Великий будинок із дахом із блакитної черепиці та кільцевою верандою стояв на колишньому місці. Так само ніжилися на сонці полуничні поля. Долиною були розкидані все ті ж грецькі будівлі з білими колонами – амфітеатр, бойова арена, павільйон для трапези, звідки було видно Лонг-Айленд. А між лісом і струмком тулилися все ті ж будиночки: дванадцять своєрідних будівель, кожна з яких присвячувалася олімпійському богу.

Але тепер у повітрі витала тривога. Можна було з упевненістю сказати: тут щось не в порядку. Замість гри у волейбол вихователі та сатири складали під навіс мечі та списи. Озброєні луками і стрілами дріади про щось нервово перешіптувалися на околиці лісу. Дерева виглядали чахлими, трава в полях пожовкла, а вогняні відмітини на Пагорбі напівкровок були схожі на потворні виразки.

Хтось споганив це найулюбленіше у світі місце, і я вже не був тут щасливий, як раніше.

Дорогою до Великого дому я зустрів чимало хлопців, яких пам’ятав ще з минулого літа. Ніхто не зупинився, не заговорив зі мною. Ніхто не сказав: «З поверненням, хлопче!» Дехто озирався, побачивши Тайсона, проте більшість похмуро проходила повз, виконуючи звичні обов’язки: розносили послання, волокли мечі, щоб загострити їх на точильних колесах… Табір нагадував військове училище. Можете мені повірити, що так воно і було, – з кількох таких закладів мене викинули.

Але для Тайсона все це рівно нічого не значило.

– Це що? – здивовано відкриваючи рот, запитував він.

– Стайня пегасів, – відповідав я. – Крилатих коней.

– А це?

– Ну… це вбиральні.

– А це що?

– Будиночки мешканців табору. Якщо невідомо, хто з богів твій батько, тебе поміщають у будиночок Гермеса – бачиш он там, коричневий, – поки не встановлять. А потім одразу визначають у групу дітей матері або батька.

Тайсон поглянув на мене в побожному подиві.

– І в тебе… є свій будиночок?

– Номер три. – Я вказав на невисоку сіру будівлю, складену з морських каменів.

– Ти живеш там із друзями?

– Ні. Один.

Пояснювати не хотілося. Гірка правда полягала в тому, що я був один у будиночку, оскільки вважали, що мене і зовсім не повинно бути на світі. Після Другої світової війни Велика трійка – Зевс, Посейдон і Аїд – уклали договір, що більше не матимуть дітей від смертних жінок. Ми, їхні діти, були більш могутніми, ніж звичайні напівкровки. І надто непередбачуваними. Коли ми божеволіли, виникали проблеми… приміром, та ж Друга світова. Велика трійка порушила договір тільки двічі – коли Зевс зачав Талію, а Посейдон – мене. Ми обидва не повинні були з’явитися на світ.

Зевс перетворив Талію на сосну, коли їй ледь виповнилося дванадцять. А я… я щосили намагався не піти її стопами. Мені снилися кошмари, що якщо я буду на краю смерті, то Посейдон може перетворити мене, ну, скажімо, на планктон. Або на плавучі бурі водорості.

Коли ми прийшли до Великого будинку, Хірон був у себе в кімнаті, пакуючи речі під звуки своєї улюбленої естрадної музики шістдесятих років. Здається, я вже згадував, що Хірон – кентавр. Від пояса і вище він виглядає як звичайний чоловік середнього віку з кучерявим каштановим волоссям і чахлою борідкою. Нижче пояса – це білосніжний бойовий скакун. Він може бути схожим на людину, вкривши свою нижню частину в чарівному інвалідному візку. Замаскувавшись таким чином, Хірон викладав мені латинь у шостому класі звичайної школи. Але частіше, якщо стелі в кімнаті досить високі, він воліє не приховувати свою природу.

Щойно побачивши його, Тайсон застиг на місці.

– Конячка! – захоплено вигукнув він.

– Що, вибачте? – Хірон з ображеним виглядом повернувся до нас.

Аннабет, що вбігла, міцно обійняла його.

– Хіроне, що відбувається? Ти що… їдеш?

Голос її затремтів. Хірон був для неї другим батьком. Кентавр скуйовдив їй волосся, посміхаючись доброю посмішкою.

– Привіт, дитино! І, боже мій, Персі! Виріс-то як за рік!

Я постарався стримати емоції, хоча в горлі застряг клубок.

– Кларисса сказала, що ви… що вас…

– …витурили, – весело підхопив Хірон, але очі його похмуро блиснули. – Що ж, провину завжди треба на когось звалити. Повелитель Зевс був дуже засмучений. Дерево, в яке він уклав дух своєї дочки, – отруєне! Містеру Д. довелося декого покарати.

– Ви хочете сказати – крім вас, – проворчав я.

Одна тільки думка про директора табору містера Д. приводила мене в лють.

– Але це ж нісенітниця якась! – вигукнула Аннабет. – Який стосунок ти, Хірон, міг мати до отруєння дерева Талії!

– Проте, – зітхнув Хірон, – на Олімпі, за обставин, що склалися, мені не дуже-то довіряють.

– Яких обставин? – запитав я.

Обличчя Хірона затьмарилося, і він тільки похитав головою. Потім продовжив збиратися, поклав латинсько-англійський словник у свою придорожню сумку, витягнув із програвача платівку Френка Сінатри.

Тайсон, як і раніше, здивовано дивився на Хірона. Він навіть повизгував – так йому хотілося шльопнути Хірона по крупу, але він боявся підійти ближче.

– Конячка?

– Мій дорогий юний циклоп, – пирхнув Хірон. – Я – кентавр!

– Хіроне, що з деревом? – запитав я. – Що сталося?

– Отрута, якою отруїли дерево Талії, – з царства мертвих, – зітхнув Хірон. – Страшна отрута, якої навіть мені не доводилося бачити. Мабуть, вона – породження чудовиська, що мешкає в найглибших підземеллях Тартара.

– Тоді ми знаємо, чиїх рук це справа. Кро…

– Не називай імені повелителя титанів, Персі! Особливо тут і зараз.

– Але минулого літа він намагався розв’язати громадянську війну на Олімпі! Ось у чому його задум! І для того щоб втілити його, він використав цього зрадника – Луку.

– Можливо, – погодився Хірон, – але боюся, що відповідальність за те, що трапилося, все одно несу я. Я не завадив цьому і не зміг знайти цілющий засіб. Дереву залишилося всього кілька тижнів життя, якщо тільки не…

– Якщо що? – запитала Аннабет.

– Ні, – сказав Гірон. – Дурниці. Дія отрути поширилася по всій долині. Чарівні кордони з кожним днем стають дедалі ненадійнішими. Вимирає сам табір. Тільки один магічний засіб міг би виявитися досить сильним, щоб зупинити дію отрути, але його було втрачено багато століть тому.

– Що це? – запитав я. – Ми вирушимо на пошук і знайдемо його!

Хірон закрив свої похідні торби. Вимкнув програвач. Потім повернувся, поклав руки мені на плечі і сказав, дивлячись прямо в очі:

– Персі, ти маєш пообіцяти мені, що не будеш діяти необачно. Я сказав твоїй матері, що взагалі не хочу, щоб ти приїжджав цього літа. Це занадто небезпечно. Але, якщо вже ти приїхав, залишся тут. Наполегливо тренуйся. Вчися битися. Але не їдь.

– Чому? – запитав я. – Чому ти так кажеш? Я хочу що-небудь зробити! Я не можу дозволити зруйнувати кордони табору. Тоді все…

– …потрапить у лапи монстрів. Так, боюся, що так. Але ти не повинен дозволити втягнути себе в поспішні дії! Це може бути пасткою повелителя титанів. Згадай минуле літо! Він майже позбавив тебе життя.

Хірон говорив правду, і все ж мені страшенно хотілося допомогти. І ще в Кроноса був боржок переді мною. Думаєте, повелитель титанів засвоїв урок, викладений йому тисячоліття тому, коли його скинули з небес боги? Думаєте, що, розрубаний на тисячі шматків і ув’язнений у найпохмуріше місце Аїда, він втратив надію? Ні! Він був безсмертний і, навіть животіючи в Тартарі і страждаючи від вічних мук, жадав повернення на Олімп і помсти. Кронос не міг діяти сам, але мав достатню силу, щоб бентежити уми смертних і навіть богів, змушуючи їх діяти у своїх брудних цілях. Минулого літа він зробив таку спробу…

Я не сумнівався, вина за отруєння лежала на ньому. Хіба могла ще знайтися істота настільки низька, щоб напасти на дерево Талії – єдине, що залишилося від героїні, яка пожертвувала своїм життям в ім’я друзів?

Аннабет насилу стримувала сльози. Хірон ласкаво змахнув краплю вологи, що вислизнула з її щоки.

– Залишайся разом із Персі, дитя моє, – сказав він їй. – Бережи його. Пам’ятай про пророцтво!

– Так… я не забуду.

– Хм, – сказав я, – чи не йдеться знову про супернебезпечне пророцтво, що стосується мене і про яке боги заборонили мені розповідати?

Вони обидва промовчали.

– Нормально, – пробурмотів я. – Просто перевірочка.

– Хірон… – тихо промовила Аннабет. – Ти казав мені, що боги дарували тобі безсмертя лише на час, поки ти будеш виховувати героїв. Якщо вони звільняють тебе…

– Поклянися, що зробиш усе, щоб уберегти Персі від небезпеки, – зажадав кентавр. – Поклянися Стіксом.

– Я… я клянуся річкою Стікс, – сказала Аннабет.

За вікном прогримів грім.

– Чудово, – кивнув Гірон. Здавалося, він трохи розслабився. – Можливо, моє ім’я не буде зганьблено і я ще повернуся. А поки що вирушу відвідати своїх диких родичів у Флориді. Можливо, вони знають засіб від отрути, який я забув. У будь-якому разі перебуватиму у вигнанні, поки ця справа не вирішиться… так чи інакше.

Аннабет приглушено схлипнула. Гірон ніяково поплескав її по плечу.

– Тепер послухай, дитя моє. Я маю довірити твою безпеку містеру Д. і новому виконавчому директору Танталу. Треба сподіватися… вони не зруйнують табір так швидко, як я цього боюся.

– До речі, хто такий цей Тантал? – запитав я. – Звідки він узявся на ваше місце?

Над долиною рознеслися знайомі звуки – сурмили в раковину. Я не думав, що вже так пізно. Настав час збиратися на вечірню трапезу.

– Йди, – сказав мені Хірон, – зустрінешся з ними за вечерею. Я зв’яжуся з твоєю матір’ю, Персі, і повідомлю, що ти поза небезпекою. Звичайно, вона вже почала хвилюватися. Пам’ятай, про що я тебе попереджав! Ти дуже ризикуєш. Думаєш, повелитель титанів хоч на мить забув про тебе?

Сказавши це, він, стукаючи копитами, вибіг з Великого будинку і промчав вниз по пагорбу.

– Конячка! Не тікай! – крикнув Тайсон йому слідом.

Я зрозумів, що забув розповісти Хірону про свій сон про Гроувера. Тепер уже було надто пізно. Мій улюблений учитель покинув нас. Що ж, може, для нього все й обійдеться.

Тайсон розревівся не гірше, ніж Аннабет.

Я спробував заспокоїти їх, сказати, що все буде добре, хоча сам цьому не вірив.

* * *

Сонце вже сідало за павільйоном для трапези, коли мешканці табору вийшли з будиночків. Стоячи в тіні мармурової колони, ми спостерігали, як вони шикуються в шеренгу. Аннабет усе ще була сильно засмучена, але пообіцяла поговорити з нами пізніше. Після чого приєдналася до своїх родичів із будиночка Афіни – дюжини хлопчиків і дівчаток з такими ж світлими кучерями і сірими очима, як у неї. Аннабет була не найстаршою з них, але провела в таборі більше часу, ніж інші. Про це можна було судити, глянувши на її намисто, – намистина за кожне літо, а в Аннабет їх шість. Ніхто не заперечував її права стати на чолі колони.

Далі йшла Кларисса, яка вела мешканців будиночка Ареса. Одна рука в неї була перев’язана, а на щоці виднілася глибока, рвана рана, але в іншому сутичка з бронзовими биками не особливо позначилася на ній. Хтось приклеїв їй на спину клаптик паперу з написом: «Телиця – смерть бикам!» Але ніхто з її хлопців не потрудився сказати їй про це.

Після дітей Ареса йшли нащадки Гефеста – шестеро хлопців, якими керував Чарльз Бекендорф – великий п’ятнадцятирічний афроамериканець. Долоні в нього були розміром з рукавиці, якими користуються ковалі, риси обличчя суворі, очі примружені – це від того, що йому цілий день доводилося проводити в кузні. Він – славний хлопець, особливо якщо зійтися з ним ближче, але ніхто ніколи не називав його Чарлі, або Чак, або навіть Чарльз. Більшість звала його просто Бекендорф. Ходили чутки, що він може викувати все, що завгодно. Дайте йому металеву болванку – і він зробить вам гострий, як бритва, меч, робота-воїна або співочу поїлку для саду вашої бабусі. Усе, що душа забажає.

Далі йшли хлопці з інших будиночків, які марширували строєм: будиночок Деметри, Аполлона, Афродіти, Діоніса. Наяди пливли озером на човнах. Дріади миготіли між деревами. З лугу підійшла дюжина сатирів, побачивши яких я з болем у серці згадав про Гроувера.

Для сатирів завжди знаходилося безліч справ. У полі вони виконували найрізноманітніші доручення директора табору містера Д., але головну роботу робили в реальному світі. У якомусь сенсі вони набирали рекрутів для табору. Під різним прикриттям вони впроваджувалися в школи по всьому світу, вишукуючи потенційних напівкровок і переправляючи їх до табору. Так я зустрівся з Гроувером. Він був першим, хто визнав у мені напівбога.

За сатирами, замикаючи ходу, в трапезну потягнулися мешканці будиночка Гермеса. Їхня колонія була найчисленнішою. Минулого літа їх вів Лука, який разом із Талією та Аннабет бився на Пагорбі напівкровок. Якийсь час, перш ніж Посейдон визнав мене, я жив у будиночку Гермеса. Лука здружився зі мною, а потім… спробував мене вбити.

Нині мешканців будиночка Гермеса очолювали Тревіс і Коннор Стоулл. Не будучи близнюками, вони так були схожі один на одного, що їх однаково вважали такими. Я ніяк не міг запам’ятати, хто з них старший. Обидва були високі, худі, з гривою каштанового волосся, що спадало на очі. Помаранчеві футболки Табору напівкровок вони носили навипуск, поверх мішкуватих шортів, і успадкували всі пустотливі риси, притаманні синам Гермеса: здивовано підняті брови, саркастичні посмішки і той особливий блиск в очах, коли вони дивилися на тебе, – наче збиралися засунути петарду тобі в штани. Мені завжди здавалося кумедним, що прізвище у нащадків бога злодіїв – Стоул, але, варто було мені заїкнутися про це Тревісу або Коннору, як обидва одразу ж робили нетямущі обличчя, немов жарт до них не доходив. [6]

Щойно в трапезну увійшли всі мешканці табору, я вивів Тайсона на середину павільйону. Розмови миттю стихли. Погляди спрямувалися на новоприбулого.

– Цього-то хто сюди кликав? – пробурмотів хтось за столом Аполлона.

Я блиснув очима в їхній бік, але так і не зрозумів, хто це сказав.

Знайомий голос за першим столиком, розтягуючи слова, вимовив:

– Так-так, здається мені, що це Пітер Джонсон. Який подарунок до мого тисячоліття!

– Персі Джексон… сер, – відповів я, скриплячи зубами.

Містер Д. зробив ковточок дієтичної коли.

– Так. Утім, як тепер висловлюються молоді люди, без різниці.

На ньому була звичайна гавайська сорочка із забарвленням під леопарда, шорти і тенісні туфлі з чорними шкарпетками. Зі своїм черевцем і роздутим червоним обличчям він нагадував туриста з Лас-Вегаса, який допізна засидівся в казино. Тремтливий сатир, стоячи за його спиною, обскубував виноградну лозу і по одній передавав виноградини містеру Д.

Справжнє ім’я містера Д. – Діоніс. Бог вина і виноробства. Зевс призначив його директором Табору напівкровок, щоб той злегка просох від пиятик і як покарання за домагання щодо деяких розпущених лісових німф.

Поруч із ним, там, де зазвичай сидів Хірон (або стояв, коли йому хотілося підкреслити, що він – кентавр), був присутній хтось, кого я бачив уперше: неймовірно худий чоловік у пошарпаному помаранчевому комбінезоні, що нагадував тюремну робу. На кишені значився номер 0001. Під очима цієї людини залягли сині тіні, нігті були обведені брудною облямівкою, а сиве волосся виглядало так, ніби останню стрижку йому робили садовими ножицями. Він пильно подивився на мене, і від його погляду мені стало не по собі. Вигляд у чоловіка був якийсь… надламаний. Злоба, розпач, голод – усе це поєднувалося в його образі.

– Ось за цим юнаком, – сказав йому Діоніс, – вам треба наглядати особливо. Син Посейдона, чи знаєте.

– Ага, – кивнув ув’язнений. – Ось за цим, значить.

З його тону було цілком зрозуміло, що вони з Діонісом уже не раз говорили про мене.

– Я Тантал, – вимовив ув’язнений, холодно посміхаючись. – Тут за спеціальним призначенням, поки… ну, поки мій повелитель Діоніс не вирішить інакше. А ти, Персею Джексоне, я дуже на це сподіваюся, будеш обачнішим і не станеш приносити нам нові неприємності.

– Неприємностей? – перепитав я.

Діоніс клацнув пальцями. На столі з’явилася газета – передовиця сьогоднішнього номера «Нью-Йорк пост». Там була фотографія альбому випускників нашого класу в Меріузері. Мені важко було прочитати заголовок, але я чудово здогадувався, про що йшлося в статті. Щось на кшталт: «Тринадцятирічний псих підпалює спортзал».

– Так, неприємності, – із задоволенням підтвердив Тантал. – Наскільки я розумію, минулого літа ти був постійним джерелом неприємностей.

Я відчув такий приплив люті, що навіть не зміг відповісти. Немов це з моєї вини конфлікт між богами ледь не переріс у громадянську війну!

До столу боязко наблизився сатир і поставив перед Танталом тарілку зі смаженим м’ясом. Новий виконавчий директор облизнувся. Подивившись на свій порожній кубок, він сказав:

– Рутбір, [7] з ексклюзивних запасів тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року.

У посудині сама собою спінилася содова. Тантал нерішуче простягнув руку, немов боячись обпектися.

– Давай, друже, – сказав Діоніс із дивним блиском в очах. – Може, цього разу спрацює.

Тантал спробував схопити кубок, але той ухилився і засковзнув геть, перш ніж він встиг доторкнутися до нього. Кілька крапель газованого напою пролилося на стіл, і Тантал спробував вмочити в них кінчики пальців, але крапельки скотилися гладкою поверхнею, як ртуть, перш ніж він встиг торкнутися їх. Заричавши, Тантал повернувся до тарілки з яловичиною. Він націлив виделку на шматок м’яса, але тарілка стрімко помчала зі столу, перекинувши свій вміст у жаровню.

– Щоб їх усіх! – пробурмотів Тантал.

– Ну, нічого, нічого, – вимовив Діоніс брехливо-співчутливим голосом. – Може, за кілька днів… Повір мені, друже, працювати в цьому таборі й без того суцільні тортури. Упевнений, що стародавнє прокляття врешті-решт буде знято.

– Зрештою, – пробурмотів Тантал, жадібно дивлячись на дієтичну колу, що стояла перед Діонісом. – Та ти хоч уявляєш, як може пересохнути в глотці за три тисячі років?

– Так ви той дух із Полів покарання, – зметикував я. – Той, що стоїть в озері під фруктовим деревом, але не може нахилитися і зробити ковток води або з’їсти плід?

– Ти справжній грамотій, так, хлопче? – усміхнувся Тантал.

– Ви, напевно, справді зробили щось жахливе, коли були живі, – продовжував я, м’яко кажучи, вражений цим фактом. – Що ж?

Тантал примружився. Сатири за його спиною відчайдушно трясли головами, застерігаючи мене.

– Око з тебе не спущу, Персі Джексон, – повільно промовив Тантал. – Мені в моєму таборі неприємності не потрібні.

– У вашому таборі вже відбуваються неприємності… сер.

– Іди вже, сядь на місце, Джонсоне, – зітхнув Діоніс. – Мені здається, тобі підходить он той столик, за яким більше ніхто не хоче сидіти.

Обличчя моє палало, але я знав: краще зробити, що тобі кажуть, ніж сперечатися. Діоніс – та ще скотина, але він був безсмертним і мав надприродну владу.

– Ходімо, Тайсоне, – сказав я.

– О ні, – парирував Тантал. – Цей нехай залишиться тут. Нам ще належить вирішити, що з цим робити.

– З ним, а не з цим, – огризнувся я. – Між іншим, його звати Тайсон.

Новий виконавчий директор підняв брову.

– Тайсон врятував табір, – наполегливо повторив я. – Він розправився з бронзовими биками. Інакше вони спалили б усе це місце дотла.

– Так, – зітхнув Тантал, – яка жалість.

Діоніс хихикнув.

– Залиш нас, – наказав Тантал, – поки ми вирішуватимемо долю цієї істоти.

Тайсон зі страхом подивився на мене своїм єдиним великим оком, але я знав, що не можу не послухатися прямого наказу виконавчого директора. Принаймні, відкрито.

– Я буду тут, поруч, хлопче, – пообіцяв я. – Не хвилюйся. Ми підшукаємо тобі дах над головою, де можна переночувати.

– Я тобі вірю. Ти мій друг, – кивнув Тайсон.

Це тільки посилило почуття провини, яке терзало мене від самої появи в таборі.

Я поплентався до столу Посейдона і важко опустився на лаву. Лісова німфа поставила переді мною страву з олімпійською піцою з оливками і пепероні, [8] але їсти не хотілося. За один день мене двічі мало не вбили. До того ж мене примудрилося завершити гарний навчальний рік форменим неподобством. На табір напівкровок чекали серйозні неприємності, а Хірон велів мені ні в що не вплутуватися.

Я не відчував себе у великому боргу перед богами, але за звичкою відніс свою страву до бронзової жаровні і зішкріб на неї те, що там залишалося.

– Посейдоне, – пробурмотів я, – прийми мою жертву.

«І пошли мені хоч малу допомогу, – мовчки благав я. – Будь ласка».

Дим палаючої піци перетворився на щось запашне – запах свіжого річкового бризу, змішаний з ароматом польових квітів, – але в мене не було ані найменшої впевненості, що мій батько почув мене.

Я повернувся на своє місце. Я й не підозрював, що все може обернутися ще гірше. Але тут Тантал наказав сатиру протрубити в раковину, щоб привернути нашу увагу до оголошень, які мав намір зробити.

* * *

– Отже, – сказав Тантал, коли шум остаточно стих. – Ще одна чудова трапеза. Або, принаймні, мені так сказали. – Говорячи це, він непомітно простягнув руку до своєї тарілки, яка вже знову наповнилася, видно сподіваючись, що їжа не помітить його маневрів.

Але не тут-то було. Щойно рука його наблизилася до тарілки на шість дюймів, останню немов вітром зі столу здуло.

– І це в перший день мого вступу на посаду, – продовжував Тантал. – Іншими словами, яке солодке покарання перебувати тут. Протягом літа я сподіваюся змучити… тобто, я мав на увазі, встановити контакт з усіма разом і з кожним із вас окремо. Ви всі виглядаєте такими апетитними, діти.

Діоніс ввічливо зааплодував, слідом за цим пролунали боязкі оплески деяких сатирів. Тайсон, як і раніше, стояв біля головного столу і почувався явно ніяково, але, щойно він намагався відійти вбік, Тантал витягував його на загальний огляд.

– А тепер деякі зміни! – Тантал криво усміхнувся. – Перегони колісниць поновлюються!

Усіма столами прокотився збуджений, переляканий і недовірливий гомін.

– Тепер мені відомо, – продовжував Тантал, підносячи голос, – що ці змагання було припинено кілька років тому, скажімо так, з технічних причин.

– Три смерті і двадцять шість каліцтв, – вимовив хтось за столом Аполлона.

– Так, так! – покивав Тантал. – Але я впевнений, що всі ви з радістю підтримаєте мене, щоб відродити традиції табору. Щомісяця переможці в заїздах отримуватимуть позолочені лаврові вінки. Команди можуть зареєструватися вранці. Перші перегони відбудуться протягом трьох днів. Ми звільнимо вас від більшої частини повсякденної діяльності, щоб ви могли підготувати колісниці та вибрати коней. І ще, я забув повідомити, команда-переможниця на цілий місяць звільняється від важкої примусової роботи!

За всіма столами пролунали збуджені вигуки. Ніяких польових робіт? Ніякого чищення стаєнь протягом місяця? Він що, серйозно?

Заперечити наважилася людина, від якої я найменше цього очікував.

– Але, сер! – вимовила Кларисса. Вона нервувала, але встала, щоб говорити від імені столу Ареса. Деякі мешканці табору захихотіли, побачивши «Телиця – смерть бикам!» у неї на спині. – А як же несення патрульної служби? Тобто якщо ми кинемо все, щоб готувати свої колісниці…

– Ось вона, героїня дня! – вигукнув Тантал. – Відважна Кларисса, яка однією рукою взяла гору над бронзовими биками!

Кларисса заморгала, на щоках її спалахнув рум’янець.

– Хм, але я…

– До того ж скромниця, – усміхнувся Тантал. – Не хвилюйся, дитя моє! Це ж літній табір. Усі ми тут, щоб радіти й веселитися.

– Але дерево…

– А тепер, – сказав Тантал, після того, як кілька подруг Кларисси силоміць посадили її на місце, – перш ніж ми перейдемо до хорового співу біля багаття, одне невеличке окреме питання. Персі Джексон і Аннабет Чейз з якоїсь причини визнали доречним привести це сюди.

Змахом руки він вказав на Тайсона.

За столами тривожно зашепотілися. Багато хто поглядав у мій бік. Так би й убив цього Тантала!

– Усім відомо, – продовжував він, – що циклопи мають репутацію кровожерливих монстрів із вкрай невисоким рівнем інтелекту. У звичайній ситуації я випустив би цю тварюку до лісу і нацькував би вас на неї зі смолоскипами та гострими кілками. Але хто знає? Можливо, цей різновид циклопів не такий жахливий, як їхні побратими. Поки він не доведе, що заслуговує на знищення, ми повинні його десь утримувати. Я подумав було про стайні, але це нервуватиме коней. Можливо, в будиночку Гермеса?

За столом Гермеса запанувало гробове мовчання. Тревіс і Коннор Стоулл виявили несподіваний інтерес до орнаменту на скатертині. Я не звинувачую їх. Будиночок Гермеса і без того вічно був переповнений. Він просто не міг вмістити ще й величезного циклопа.

– Гаразд, послухайте. – У голосі Тантала почулося роздратування. – Чудовисько могло б стати прибиральником. Де побудувати для нього будиночок, які будуть пропозиції?

Несподівано всі дружно зітхнули.

Тантал у подиві відсахнувся від Тайсона. А мені залишалося тільки недовірливо дивитися на зелене світіння, якому судилося змінити моє життя: над головою Тайсона виник сліпучий голографічний образ.

До горла підступила нудота, коли я згадав, що Аннабет сказала щодо циклопів: «Це діти богів і духів природи… Особливо одного з богів…»

Над головою Тайсона обертався зелений тризуб, що світився, – такий самий символ, який з’явився наді мною, коли Посейдон визнав у мені свого сина.

Настала мить благоговійного мовчання.

Визнання – рідкісна подія. Частина мешканців табору марно чекали його все життя. Коли минулого літа Посейдон подав мені знак, усі шанобливо схилили переді мною коліна. Але тепер усім заправляв Тантал, а на нього напав нестримний регіт.

– Чудово! Думаю, тепер ми знаємо, куди поселити цю тварюку. Клянуся богами, я навіть бачу родинну схожість!

Усі дружно розсміялися, крім Аннабет і ще кількох моїх друзів.

Сам Тайсон, здавалося, нічого не помічав. Він був надто спантеличений, намагаючись прихлопнути світний тризуб, що поступово бліднув над його головою. Він виявився занадто наївним, щоб зрозуміти, що вони потішаються над ним, і взагалі усвідомлювати, наскільки жорстокі люди.

Зате я все чудово зрозумів.

Отже, у мене з’явився новий сусід. Моїм єдинокровним братом стало чудовисько.

Глава шоста. Напад демонічних голубів

Перші кілька днів стали для мене справжніми тортурами, як того й хотів Тантал.

Я вже не кажу про те, як Тайсон перебирався в будиночок Посейдона, тихенько хихикаючи і щохвилини повторюючи: «Виходить, Персі – мій брат?» – немов він виграв у лотерею.

– Ну, Тайсоне… – відповідав я йому. – Усе не так просто.

Але йому ніякого пояснення і не було потрібно. Він просто був на сьомому небі від щастя. А я… хоч би які теплі почуття я мав до мого великогабаритного приятеля, не міг позбутися незручності. Сорому. І не приховував цього.

Мій батько, всемогутній Посейдон, спокусився якимось духом природи, внаслідок чого на світ з’явився Тайсон. Тобто я читав міфи про циклопів. Навіть пам’ятаю, що частенько вони були дітьми Посейдона. Але я ніколи реально не уявляв їх собі своїми… родичами. Поки на сусідньому ліжку не оселився Тайсон.

Новини табором розходилися моментально. Раніше я був Персі Джексоном, відважним хлопцем, який минулого літа відшукав жезл Зевса-громовержця. А тепер перетворився на бідного придурка, братом якого було потворне чудовисько.

– Але він не мій справжній брат! – заперечував я, коли Тайсона не було поблизу. – Швидше, це мій брат наполовину. Ну, на кшталт далекого родича.

Ніхто не піддавався на мої хитрощі.

Не сперечаюся, я злився на батька. Бути його сином стало тепер мало не поганим жартом.

Аннабет намагалася мене втішити. Вона запропонувала нам усім об’єднатися в команду для перегонів на колісницях, щоб відволіктися. Зрозумійте мене правильно, ми обидва ненавиділи Тантала і місця собі не знаходили, думаючи про долю табору, але що з усім цим робити – не знали. В очікуванні поки нам не спаде на думку якийсь блискучий план з порятунку дерева Талії, ми тішили себе думками про перегони. Зрештою, мама Аннабет, Афіна, винайшла колісницю, а мій батько, Посейдон, створив коней. Удвох ми вже якось впораємося.

* * *

Одного ранку, коли ми з Аннабет сиділи на березі озера, малюючи ескізи колісниць, якісь жартівники з будиночка Афродіти, проходячи повз, запитали, чи не позичити мені косметичний олівець для підфарбовування мого ока… – о, вибач, звісно, очей!

Коли вони, регочучи, пішли геть, Аннабет пробурмотіла:

– Просто не звертай на них уваги, Персі. Не твоя вина, що в тебе брат – монстр.

– Він не мій брат! – обірвав я її. – До того ж він не монстр!

Аннабет здивовано підняла брови.

– Ну що ти на мене накинувся! І потім, якщо користуватися точними термінами, він і є монстр.

– Але ж це ти дозволила йому увійти в табір.

– Тому що тільки так можна було врятувати тебе! Тобто… Пробач, Персі, я не очікувала, що Посейдон визнає його. Циклопи – найбрехливіші й найпідступніші істоти…

– А ось він – ні! До речі, що ти маєш проти циклопів?

Аннабет подивилася на мене з-під напівопущених вій. У мене виникло відчуття, що вона щось недоговорює – щось не надто приємне.

– Забудь, – веліла вона. – А тепер подивися сюди… бачиш, вісь для цієї колісниці…

– Ти поводишся з ним так, ніби він гидота якась, – не відставав я. – Але ж він урятував мені життя.

– Може, тоді будеш малювати начерки з ним? – Аннабет відкинула свій олівець і встала.

– Може, і буду.

– Прекрасно!

– Чудово!

Вона помчала геть, а в мене на душі стало ще гірше.

* * *

Наступні кілька днів я вперто намагався не думати про свої проблеми.

Сілена Берегард, одна з найкрасивіших дівчаток із будиночка Афродіти, вперше навчила мене об’їжджати пегасів. Вона пояснила, що є тільки один справжній крилатий кінь на прізвисько Пегас, що вільно ширяє десь у небесах, але за тисячоліття в нього з’явилося численне потомство, і, хоча жоден з них не був таким жвавим і хоробрим, усіх назвали на честь найпершого й найвеличнішого.

Будучи сином бога морів, я ніколи не любив підніматися в повітря. Мій тато змагався із Зевсом, тому я намагався триматися якомога далі від володінь володаря небес. Але їздити на крилатому коні – зовсім інша справа. Тут не доводилося нервувати, як тоді, коли я сідав у літак. Може, це тому, що мій батько створив коней із морської піни, тож пегаси були чимось на кшталт… нейтральної території. Я розумів їхні думки, і мене не дивувало, коли мій пегас пускався в галоп над верхівками дерев або мчав навздогін за зграєю чайок у хмарах.

Біда полягала в тому, що Тайсон теж хотів кататися на «конячках-пташках», але пегаси ставали норовистими і неприборканими, варто було йому наблизитися. Я телепатично навіював бідолахам, що Тайсон не заподіє їм зла, але, схоже, вони мені не вірили. Тайсон плакав.

Єдиною людиною в таборі, у кого не виникало жодних проблем у спілкуванні з Тайсоном, був Бекендорф із будиночка Гефеста. Бог ковалів завжди працював у своїх кузнях із циклопами, тож Бекендорф узяв із собою Тайсона до збройової, щоб навчити ремесла коваля. Він сказав, що навчить його кувати такі чарівні предмети, які ніколи не вдавалося зробити жодному майстру.

Після ланчу я тренувався на арені з хлопцями з будиночка Аполлона. Фехтування завжди було моєю сильною стороною. Говорили навіть, що я – найкращий у таборі за останню сотню років, за винятком, мабуть, Луки. Мене завжди порівнювали з ним.

Я легко перемагав синів Аполлона. Варто було б перевірити себе в змаганні з мешканцями будиночків Ареса й Афіни, оскільки вони були найкращими фехтувальниками, але з Кларисою та її друзями стосунки в мене не склалися, а після сварки з Аннабет я не хотів її бачити.

Я ходив на заняття зі стрільби з лука, хоча тут результати у мене були жахливі, заняття з Хіроном не принесли мені великої користі. На заняттях прикладним мистецтвом я взявся за мармуровий бюст Посейдона, але він настільки скидався на Сильвестра Сталлоне, що я сховав його подалі. Ще я дерся на стінку для скелелазів в умовах, наближених до землетрусу або виверження вулкана, а вечорами брав участь у прикордонному патрулюванні. Хоча Тантал наполягав на тому, щоб ми припинили охороняти табір, деякі з його мешканців продовжували вести патрулювання, складаючи графік з урахуванням свого вільного часу.

Сидячи на вершині Пагорба напівкровок, я дивився на дріад і слухав, як вони співають, звертаючись до дерева, що гине. Приходили сатири зі своїми очеретяними сопілками, грали чарівні наспіви природи, і ненадовго виникало враження, що хвоя дерева стає зеленішою, квіти на пагорбі трохи сильніше пахнуть, а трава має вигляд густішої й соковитішої. Але варто було музиці змовкнути, як хвороботворний дух запановував у повітрі. Увесь пагорб здавався зараженим, що гине від отрути, яка проникла в коріння дерева. Що довше я сидів там, то більше злився.

Це зробив Лука. Я згадував його хитру посмішку, шрам від кігтя дракона на обличчі. Він прикидався моїм другом і водночас віддано служив Кроносу.

Я розкрив долоню. Рубець, отриманий з ласки Луки минулого літа, гоївся, але я все одно розгледів його – білу відмітину у формі зірки в тому місці, де його скорпіон вжалив мене.

Я думав про те, що сказав Лука, перед тим як спробував убити мене: «Прощавай, Персі. Наближається новий Золотий вік. Але тобі там немає місця».

* * *

Ночами мені знову і знову снився Гроувер. Я навіть чув уривки його фраз.

Одного разу він сказав: «Це тут». А потім: «Йому подобаються вівці».

Я подумав, чи не розповісти про свої сни Аннабет, але це було б нерозумно. Тобто я прямо так і скажу: «Йому подобаються вівці»? Вона подумає, що я збожеволів.

Увечері перед перегонами ми з Тайсоном доробляли свою колісницю. Було страшенно холодно. Тайсон трудився, виковуючи металеві частини. Я шліфував дерево і збирав візок. З боків синьо-білої колісниці були намальовані хвилі, а спереду зображений тризуб. Після цього хочеш не хочеш, а треба було дати Тайсону покататися, хоча я знав, що коням це не сподобається і додаткова вага циклопа знизить нашу швидкість.

Коли ми вже вкладалися спати, Тайсон запитав:

– Ти що, на мене сердишся?

Я кинув на нього похмурий погляд.

– Зовсім я не серджуся.

Циклоп ліг на своє ліжко і притих у темряві. Ліжко було йому коротке. Коли він натягнув на себе покривало, ноги в нього висунулися назовні.

– Я ж монстр.

– Не кажи так.

– Та годі. Я буду хорошим монстром, тоді ти не будеш злитися.

Я не знав, що відповісти. Просто лежав, втупившись у стелю і відчуваючи, що повільно вмираю разом із деревом Талії.

– Річ у тім… просто в мене ніколи раніше не було єдинокровних братів. – Я постарався, щоб голос мій не тремтів. – Усе це для мене справді вперше. І потім, я переживаю через табір. І ще турбуюся про одного свого друга, Гроувера… він міг потрапити в біду. Відчуваю, що треба якось йому допомогти, але не знаю як.

Тайсон нічого не відповів.

– Вибач, – сказав я йому. – Це не твоя вина. Я просто з себе виходжу, як подумаю про Посейдона. Я відчуваю, що він хоче поставити мене в безглузде становище, немов порівнює нас – не зрозумію навіщо.

Я почув глухе бурчання. Тайсон хропів.

– На добраніч, здорованю, – зітхнув я.

І теж заплющив очі.

* * *

Мені наснився Гроувер у вінчальній сукні.

Сиділа вона на ньому кепсько. Поділ був занадто довгий і вимазаний по нижньому краю засохлим брудом. А декольте надто глибоке, так що сукня ледь з нього не падала. Рвана фата прикривала обличчя сатира.

Гроувер стояв у вогкій печері, освітленій лише смолоскипами. В одному кутку містилася колиска, в іншому – старомодний ткацький верстат з основою, наполовину затканою білим полотном. І він втупився на мене всіма очима, немов я – телепередача, на яку він казна-скільки чекає.

– Слава богам! – взвизгнув він. – Ти мене чуєш?

Моя сонна свідомість реагувала повільно. Я продовжував озиратися, розглядав сталактити, що звисали зі стелі, принюхувався до смороду овець і кіз, бекання й тупіт яких луною лунали з-за валуна розміром із холодильник, що закривав єдиний вихід, начебто там, за ним, була ще одна дуже велика печера.

– Персі! – покликав Гроувер. – Будь ласка, у мене немає сил зробити картинку кращою. Ти повинен почути мене!

– Я тебе чую, – відповів я. – Гровере, що відбувається?

– Солоденька моя, ти вже готова? – пролунав жахливий крик з-за валуна.

Гроувер здригнувся.

– Не зовсім, любий мій! Почекай ще кілька днів! – відгукнувся він фальцетом.

– Ось так-так! А хіба вже не минуло півмісяця?

– Н-ні, любий мій. Усього п’ять днів. Значить, залишається ще дванадцять.

Чудовисько нічого не відповіло, мабуть, намагаючись зробити усний підрахунок. Напевно, з арифметикою в нього було ще гірше, ніж у мене, бо врешті-решт воно сказало:

– Гаразд, тільки поквапся! Мені так хочеться зазирнути під цю вуаль, хе-хе-хе.

– Ти повинен мені допомогти! – Гроувер повернувся до мене. – Часу майже не залишилося! Я замурований у цій печері. На острові посеред моря.

– Де?

– Точно не знаю! Я поїхав до Флориди і повернув ліворуч.

– Що? Що ти зробив?

– Це була пастка! – вигукнув Гроувер. – Ось чому жоден сатир ніколи не повернувся назад. Він пастух, Персі! І в нього є це. Його природні чари настільки могутні, що запах майже такий самий, як у великого бога Пана! Сатири приходять сюди, думаючи, що знайшли Пана, потрапляють у пастку, і їх зжирає Поліфем!

– Полі – хто?

– Циклоп! – втративши самовладання, закричав Гроувер. – Мені майже вдалося втекти. Я дістався до Святого Августина…

– Але він переслідував тебе, – сказав я, пригадуючи свій перший сон. – І підстеріг у магазині одягу для молодят.

– Правильно, – зітхнув Гроувер. – Мабуть, тоді вперше спрацював наш емпатичний зв’язок, здатність передавати почуття й емоції… Слухай, ця вінчальна сукня – єдине, за рахунок чого мені ще вдається вижити. Він думає, що я дивно пахну, а я відповідаю, що це парфуми такі, що пахнуть козлом. Слава богу, він ще й бачить погано. Око його наполовину сліпе після того, як хтось ткнув у нього головнею. Але скоро він зрозуміє, хто я такий. Він дав мені тільки півмісяця, щоб підготуватися до весілля, і згорає від нетерпіння!

– Зачекай хвилинку. Цей циклоп думає, що ти…

– Так! – завив Гроувер. – Він думає, що я циклоп-жінка, і хоче одружитися зі мною!

За інших обставин я не втримався б від сміху, але Гроувер був убивчо серйозний. Він тремтів від страху.

– Я врятую тебе, – пообіцяв я. – Де ти?

– У Море чудовиськ, звісно!

– У якому морі?

– Я ж тобі казав! Я точно не знаю, де це! І послухай, Персі… хм, мені справді шкода, що все так сталося, але ця моя емпатія… словом, у мене не залишалося вибору. Відтепер наші емоції пов’язані воєдино. Якщо я помру…

– Можеш не договорювати, я помру теж.

– Звісно, може, й ні. Просто можеш на кілька років впасти в кому. Але було б куди краще, якби ти витягнув мене звідси.

– Солодка ти моя, – проревів циклоп. – Пора обідати! Твій малюк хоче баранини!

– Мені треба йти. Поквапся! – проскулив Гроувер.

– Зачекай! Ти сказав, що там було це. Що?

Але голос Гроувера звучав дедалі слабкіше, заглушуваний криком:

– Сонечко! Не дай мені померти з голоду!

Сон швидко збляк, і я прокинувся як від поштовху. Був ранній ранок. Тайсон дивився на мене згори вниз, його єдине велике каре око висловлювало стурбованість.

– З тобою все гаразд? – запитав він.

Від його голосу в мене по тілу пробігли мурашки, тому що звучав він майже так само, як голос монстра з мого сну.

* * *

Ранок у день перегонів був спекотним і вологим. Туман стелився по землі, наче пара в сауні. Безліч птахів розсілося по гілках дерев – вгодовані сірі з білим голуби, ось тільки воркували вони не як звичайні мирні пташки. Вони видавали настирливе металеве поскрипування, що нагадувало радар підводного човна.

Трасу проклали в зарослому травою полі між деревами, що зімкнулися аркою. За допомогою бронзових биків, абсолютно покірних, відколи їм розбили голови, овальне бігове коло проорали за кілька хвилин.

Для глядачів – Тантала, сатирів, кількох дріад і всіх мешканців табору, які не брали участі в змаганні, – приготували кілька рядів кам’яних сходинок. Містер Д. не показувався. Він ніколи не вставав раніше десятої.

– Ми починаємо! – проголосив Тантал, коли команди зібралися. Наяди поставили перед ним велике блюдо з випічкою, і протягом усієї промови права рука оратора ганяла по суддівському столику шоколадний еклер. – Правила всім відомі. Довжина дистанції становить чверть милі. Переможець повинен пройти її двічі. Колісниця запрягається двома кіньми. Кожна команда складається з візника і бійця. Застосування зброї допустиме. Нечесні прийоми вітаються. Але постарайтеся обійтися без жертв! – Тантал посміхнувся нам, ніби всі ми були маленькими пустунами. – За кожне вбивство буде суворе покарання. Ніяких гулянок біля багаття протягом тижня! А тепер – готуйте ваші колісниці!

Команду Гефеста на коло вивів Бекендорф. Їхня колісниця, викувана з бронзи і заліза, рухалася плавно, а коні більше були схожі на чарівні механізми на кшталт колхідських биків. Я не сумнівався, що колісниця їхня оснащена всілякими пастками і хитромудрими штучками.

Криваво-червону колісницю Ареса волокли два страхітливого вигляду скелети. Кларисса піднялася у візок, обвішана дротиками, булавами і цілим оберемком інших іграшок, що наводять страх.

Колісниця Аполлона була охайною і витонченою, вся позолочена і запряжена лагідними і білими, як голуби, кіньми. Їхній боєць озброївся луком, хоча обіцяв не стріляти в суперників загостреними стрілами.

Зелена колісниця Гермеса виглядала дещо старомодною, наче її вже багато років протримали в гаражі. На вигляд нічого особливого в ній не було, але керували нею брати Стоулл, і я здригнувся, коли подумав про те, які нечесні прийоми вони заготували.

Крім цих, на старт вийшли ще дві колісниці: однією керувала Аннабет, іншою – я.

До початку перегонів я підійшов до Аннабет і розповів їй про свій сон.

При згадці Гроувера вона пожвавилася, але коли я процитував його слова, знову посуворішала і подивилася на мене недовірливо.

– Цікаво, навіщо ти мені зуби заговорюєш?

– Та це чиста правда!

– Ну так, звісно! Ніби Гроувер міг просто так наштовхнутися на щось, здатне врятувати весь табір.

– Що ти маєш на увазі?

– Іди краще до своєї колісниці, Персі, – відповіла Аннабет, відводячи очі.

– Я нічого не вигадую. Він потрапив у біду, Аннабет!

Вигляд у неї став невпевнений. Я сказав би, що вона про себе вирішувала, вірити мені чи ні. Незважаючи на окремі сварки, ми все-таки провели разом досить довгий час. І я знав, що вона не хоче, щоб із Гроувером сталася біда.

– Персі, встановити емпатичний зв’язок не так-то легко. Тобто, скоріше за все, це тобі наснилося.

– Оракул, – сказав я. – Ми могли б порадитися з оракулом.

Аннабет насупилася.

Минулого літа, перш ніж вирушити на пошуки, мене відвідав дивний дух, що мешкав на горищі Великого будинку, і він виголосив пророцтво, яке збулося так, як я зовсім не очікував. Через це я кілька місяців був просто не в собі. Аннабет розуміла, що я ніколи не запропонував би знову звернутися до оракула, якби я не був дуже серйозно налаштований.

Але не встигла вона відповісти, як пролунав трубний голос мушлі.

– Учасники змагань! – вигукнув Тантал. – На старт!

– Поговоримо пізніше, – відповіла мені Аннабет. – Після моєї перемоги.

Коли я йшов назад до своєї колісниці, то помітив, що кількість голубів на деревах сильно збільшилася і всі вони скрипіли як божевільні, тож нарікання йшло по всьому лісу. Ніхто не звертав на них уваги, але мене це нервувало. Їхні дзьоби дивно поблискували. А очі, здавалося, горіли яскравіше, ніж у звичайних птахів.

Тайсону ніяк не вдавалося втихомирити наших коней. Мені довелося повозитися, перш ніж вони заспокоїлися.

«Це ж монстр, повелитель!» – поскаржилися вони мені.

«Він син Посейдона, – відповів я конячкам, – так само як… як і я».

«Ні! – наполягали коні. – Монстр! Пожирач конини! Ми йому не довіряємо!»

«Після скачок я пригощу вас рафінадом», – пообіцяв я.

«Рафінадом?»

«Такими великими солодкими кубиками. І яблуками. Я що – забув про яблука?»

Зрештою вони нагнули шиї і дозволили загнуздати себе.

А тепер, якщо ви ніколи не бачили давньогрецьку колісницю, то треба згадати, що вона сконструйована винятково для швидкої їзди, а не для безпеки чи зручності. По суті, це дерев’яний кошик, відкритий ззаду, який видерли на вісь між двома колесами. Возниці доводиться весь час стояти, і тут вже можна безпосередньо відчути на собі кожну вибоїну на дорозі. Повозка зроблена з такого легкого дерева, що якщо будеш закладати круті віражі, то, цілком можливо, перевернеш колісницю і розіб’єшся сам. Тут тобі потрібно проявити таку спритність і вміння, яка не снилася різним там скейтбордистам.

Взявши поводи, я вивів колісницю на старт. Я дав Тайсону десятифутову жердину, пояснивши: вона для того, щоб відштовхувати інші колісниці, якщо вони під’їдуть занадто близько, і відбивати все, що можуть у нас кинути.

– Отже, цією палицею не можна бити конячок, – ствердно сказав він.

– Ні, – відповів я. – І людей, за можливості, теж. Усе має бути чисто. Просто постарайся прибирати з дороги перешкоди і дай мені зосередитися.

– Ми переможемо, – широко посміхнувся Тайсон.

«Шансів замало, – подумав я про себе, – але я повинен спробувати».

Я хотів показати іншим… чесно кажучи, і сам не знаю що. Що Тайсон не такий поганий хлопець? Що я не соромлюся показуватися з ним на публіці? А може, що всі їхні шпильки і образливі прізвиська зовсім не зачіпають мене?

Коли колісниці вишикувалися в ряд, до лісу злетілося ще більше голубів з палаючими очима. Скрегіт, який вони видавали, став настільки гучним, що мешканці табору, які сиділи на трибунах, стали звертати на нього увагу, нервово поглядаючи на дерева, гілки яких тремтіли під вагою птахів. Тантала це начебто не занепокоїло, але йому довелося підвищити голос, щоб перекричати галас, що здійнявся.

– Возничі! – крикнув він. – Приготуватися!

Він змахнув рукою, даючи початок перегонам. Під рев трибун колісниці рушили з місця. Копита з гуркотом зметнули пил. Глядачі підтримали нас вітальними вигуками.

Майже одразу ж пролунав гучний неприємний хрускіт. Я озирнувся і побачив, як перекинулася колісниця Аполлона. У неї на повному ходу врізалася колісниця Гермеса – може, помилково, а може, й ні. Вершників просто розкидало на всі боки, але коні, що впали в паніку, поволокли золоту колісницю по діагоналі через скакове коло. Команда Гермеса – Тревіс і Коннор Стоулли – реготала, радіючи своїй удачі, але веселощі їхні тривали недовго. Коні Аполлона врізалися в них, і колісниця Гермеса теж перекинулася, і тепер на місці зіткнення виднілися купа зламаного дерева і чотири коні, що встали на диби, у хмарах пилу.

Дві колісниці вибули з боротьби на перших же двадцяти футах. Ні, мені безумовно подобається цей вид спорту.

Я зосередився на тому, що відбувалося попереду. Ми показували гарний час, набагато відірвавшись від Ареса, але колісниця Аннабет була далеко попереду. Вона вже огинала перший стовп, а її метальник дротиків усміхався і махав нам руками, кричачи: «Бачили, так?!»

Колісниця Гефеста потроху порівнялася з нами.

Бекендорф натиснув на кнопку, і збоку колісниці відкрилася панель.

– Вибач, Персі! – вигукнув Бекендорф.

Три комплекти куль і ланцюгів вистрілили прямо по наших колесах. Вони однозначно вивели б нас із ладу, якби Тайсон не відбив їх швидким рухом жердини. Потім був потужний поштовх, і колісниця Гефеста завиляла з боку в бік, ми ж вирвалися вперед.

– Відмінно спрацьовано, Тайсоне! – заволав я.

– Птахи! – відгукнувся він.

– Що?

Ми мчали так стрімко, що важко було що-небудь розгледіти або почути, але Тайсон вказав на ліс, і я зрозумів причину його занепокоєння. Голуби покинули дерева. Темним виром, що нагадував величезний торнадо, вони насувалися на бігову доріжку.

«Невелика біда, – подумав я. – Просто голуби».

І постарався зосередитися на перегонах.

Ми пройшли перший поворот, колеса жалібно скрипіли, колісниця погрожувала перекинутися, але тепер ми були всього за десять футів позаду Аннабет. Якби мені вдалося ще трохи наблизитися, Тайсон зміг би скористатися своєю жердиною…

Боєць Аннабет уже не посміхався. Він витягнув із сагайдака дротик і прицілився в мене. Він уже збирався метнути його, коли пролунав крик.

Голуби кишіли в повітрі – тисячі їх пікірували на глядачів на трибунах, нападали на інші колісниці. Цілою хмарою вони налетіли на Бекендорфа. Його боєць намагався розігнати птахів, але вони повністю закрили огляд. І колісниця, звісно ж, вилетіла за межі кола, прооравши полуничні грядки; механічних коней огорнуло парою.

У колісниці Ареса Кларисса гавкаючим голосом віддала наказ своєму бійцеві, який моторно накинув на їхній візок камуфляжну сітку. Птахи хмарою нависли над ними, вони клювали руки бійця і пазурами роздирали їх, поки він намагався втримати сітку, але Кларисса, зціпивши зуби, продовжувала правити. Її шкапи-скелети здавалися невразливими для птахів. Голуби без толку клювали порожні очниці, пролітали крізь ребра, але скакуни продовжували мчати вперед.

Глядачам пощастило менше. Птахи полосовали їх дзьобами і кігтями, ввівши в стан повної паніки. Тепер, коли птахи підлетіли ближче, стало ясно, що це зовсім не звичайні голуби. Їхні очі-намистинки зловтішно виблискували. Дзьоби у них були бронзові і, судячи з криків та криків мешканців табору, гострі як бритви.

– Стимфалійські птахи! – вигукнула Аннабет. Вона зменшила хід і порівнялася з моєю колісницею. – Вони розірвуть усіх на шматочки, якщо ми їх не проженемо!

– Тайсоне, – скомандував я, – ми повертаємо назад.

– Що, збилися зі шляху? – запитав він.

– Як завжди, – хрипло відповів я, але направив колісницю до трибун.

Аннабет їхала врівень зі мною.

– До зброї, герої! – кричала вона.

Однак я зовсім не був упевнений, що хто-небудь почує її крізь скрегіт, який видавали птахи, і перелякані крики глядачів.

Однією рукою тримаючи поводи, іншою я мечем відмахувався від птахів, що хвилями пікірували прямо мені в обличчя, клацаючи металевими дзьобами. Я розсікав їх на льоту, і вони вибухали хмаркою пилу і пір’я, але все ж їх залишалося незліченна безліч. Одна дзьобнула мене ззаду, і я мало не вистрибнув з колісниці.

Аннабет пощастило трохи більше. У міру того як ми наближалися до трибун, скупчення птахів ставало дедалі густішим.

Частина публіки намагалася чинити опір. Будиночок Афіни закликав озброїтися щитами. Лучники Аполлона підібрали свої луки і стріли, готуючись відбити загрозу, але, з огляду на сум’яття, що виникло, стріляти було небезпечно.

– Їх занадто багато! – прокричав я, звертаючись до Аннабет. – Як їх позбутися?

Вона направо і наліво розбивала голубів ножем.

– Геракл використовував шум! Мідні дзвіночки! Він налякав їх найжахливішим звуком, який міг… – Очі Аннабет розширилися. – Персі… колекція Хірона!

Я вмить зрозумів її.

– Думаєш, подіє?

Вона передала поводи своєму бійцеві й недбало перестрибнула в мою колісницю, наче це було простіше простого.

– До Великого дому! Це наш єдиний шанс!

Кларисса, у якої практично не залишилося суперників, перетнула фінішну лінію і тут тільки звернула увагу, яку серйозну загрозу становлять птахи.

Помітивши нашу колісницю, що віддалялася, вона пронизливо вигукнула:

– Біжите? Поле бою тут, боягузи!

Дочка Ареса витягла свій меч і кинулася до трибун.

Я пустив коней у галоп. Перевалюючись з боку на бік, колісниця протарарахтіла полуничними грядками, через волейбольний майданчик і, розгойдуючись, зупинилася перед Великим будинком. Ми з Аннабет кинулися в коридор, що веде до апартаментів Хірона.

Його програвач, як і раніше, стояв на столику біля ліжка. Там же були складені улюблені диски. Я схопив найогидніший, який тільки потрапив під руку, Аннабет взяла в оберемок музичний апарат, і ми вибігли назовні.

Внизу, на біговій доріжці, валялися охоплені полум’ям колісниці. Поранені мешканці табору розбігалися на всі боки, птахи полосовали їхній одяг, виривали клаптики волосся, а Тантал ганявся за ранковою випічкою по всіх трибунах, щохвилини вигукуючи: «Усе під контролем! Не турбуйтеся!»

Ми підбігли до фінішної межі. Аннабет почала налаштовувати програвач. Я молився, щоб у нього не сіли батарейки.

Потім я натиснув кнопку «відтворення», і пролунала улюблена мелодія Хірона зі «Знаменитих хітів Діна Мартіна». Повітря наповнилося звуком скрипок і голосами молодиків, які підвивали італійською.

Голуби-демони немов збожеволіли. Вони стали носитися колами, таранячи один одного, немов хотіли вибити своїм побратимам мізки. Потім усі разом покинули гоночне коло і величезною темною хвилею понеслися в піднебесся.

– Лучники! – дзвінко вигукнула Аннабет. – Стріляйте!

Коли мішень було добре видно, лучники Аполлона стріляли бездоганно. Більшість із них могли випускати по п’ять-шість стріл без перерви. За кілька хвилин землю всіяли мертві голуби з бронзовими дзьобами, а вцілілі птахи завитком диму ховалися за горизонтом.

Табір було врятовано, але й шкоди завдано чималої. Велика частина колісниць розбилася вщент. Пораненими виявилися практично всі, кров текла з численних порізів, завданих пташиними дзьобами. Мешканці будиночка Афродіти оплакували свої зіпсовані зачіски і роздерті сукні.

– Браво! – оголосив Тантал, не дивлячись на мене й Аннабет. – У нас є перша переможниця!

Підійшовши до фінішної межі, він нагородив позолоченим лавровим вінком приголомшену Кларису.

– А тепер треба покарати пустунів, які зірвали перегони, – з усмішкою сказав він, повертаючись до мене.

Глава сьома. Я приймаю дари від незнайомця

Тантал хотів уявити все так, ніби стимфалійські птахи залетіли в наш ліс у своїх справах і не напали б, якби Аннабет, Тайсон і я не розбурхали їх своїм невмілим поводженням із колісницями.

Це була така явна несправедливість, що я послав Тантала… пополювати за черговим пампушком, і це аж ніяк не поліпшило його настрою. Він призначив нас чергувати по кухні: усю другу половину дня нам належало відскрібати горщики і страви в підземному приміщенні, де посудомийницями працювали гарпії. Гарпії мили посуд не водою, а лавою, щоб домогтися сліпучої чистоти і вбити дев’яносто дев’ять відсотків усіх бактерій, тому нам з Аннабет довелося вдягнути азбестові рукавиці і фартухи.

Тайсону було все одно. Він занурював голі руки просто в киплячу лаву і тер що було сил, але нам з Аннабет довелося добряче намучитися, з огляду на спеку і небезпечну роботу, особливо коли додалося кілька тонн зайвих тарілок. Тантал влаштував банкет на честь перемоги Кларисси – жратва за повною програмою плюс дохлі стімфалійські голуби, приготовані по-селянськи.

Єдиною позитивною стороною нашого покарання було те, що в нас з Аннабет з’явився спільний ворог і купа часу, щоб поговорити. Ще раз вислухавши мою розповідь про сон про Гровера, вона, здається, повірила.

– Якщо він справді це знайшов і нам вдасться це повернути…

– Зачекай, – перервав я її, – ти поводишся точнісінько як… Годі говорити загадками: «якщо Гроувер знайшов це»… Що «це»?

– Добре, я натякну. Що в тебе залишається, коли ти знімаєш шкуру з барана?

– Всяка гидота.

Аннабет зітхнула.

– Руно. Шерсть барана називається руном. А якщо в барана до того ж золота шерсть…

– Золоте руно. Ти що, серйозно?

Аннабет зішкребла з тарілки в лаву цілу купу голубиних кісток.

– Пам’ятаєш сивих сестер, Персі? Вони сказали, ніби знають, де знаходиться те, що ти шукаєш. І згадали Язона. Три тисячі років тому вони розповіли йому, як знайти золоте руно. Ти знаєш історію про Язона й аргонавтів?

– Так, – сказав я. – Старий фільм із безглуздими героями.

– О боги! – відповіла Аннабет, закочуючи очі. – Персі, ти безнадійний!

– Ну, що ще?

– Просто послухай. Справжня історія руна така: у Зевса було двоє дітей – хлопчик Кадм і дівчинка Європа, зрозумів? Їх збиралися вбити, принести в жертву, але вони звернулися з благанням до Зевса, просячи його врятувати їх. Тоді Зевс послав чарівного літаючого барана із золотим руном, який переніс їх із Греції до Колхіди, що в Малій Азії. Насправді він переніс одного тільки Кадма. Європа дорогою захворіла і померла, але це не важливо.

– Можливо, це було важливо для неї.

– Суть у тому, що, коли Кадм потрапив у Колхіду, він приніс золотого барана в жертву, а руно повісив на дереві посеред царства. Руно зробило країну процвітаючою. Тварини перестали хворіти. Рослини давали багатий урожай. У поселян ломилися засіки від достатку продуктів. Мор ніколи більше не приходив на цю землю. Ось чому Язон вирішив викрасти руно. Воно оживляє будь-яку землю, де б не знаходилося. Воно лікує хвороби, зміцнює природу, очищає від забруднення…

– І воно може вилікувати дерево Талії.

Аннабет кивнула.

– І повернути колишню міцність і надійність кордонам Табору напівкровок. Але, Персі, руно зникло ось уже кілька століть тому. Скільки героїв шукало його – і все безуспішно.

– Але Гроувер знайшов його, – заперечив я. – Він вирушив на пошуки Пана, а замість нього знайшов руно, оскільки від обох випромінюють природні чари. Звучить складно, Аннабет. Ми можемо відшукати руно і водночас урятувати табір. От було б чудово!

– Мабуть, надто здорово, – нерішуче промовила Аннабет. – Тобі не здається? А якщо це пастка?

Мені згадалося минуле літо, коли Кронос маніпулював нами. Він майже обдурив нас, ледь не допоміг розпочати війну, яка зруйнувала б західну цивілізацію.

– І як же нам зробити вибір? – запитав я. – Ти допоможеш мені знайти і врятувати Гроувера чи ні?

Аннабет кинула погляд на Тайсона, який втратив інтерес до нашої розмови і, цілком щасливий, бавився, пускаючи в потоки лави іграшкові кораблики – чашки і ложки.

– Персі, – прошепотіла вона, – нам доведеться битися з циклопами. Поліфем – найгірший із них. І є тільки одне місце, де може бути його острів, – Море чудовиськ.

– Де це?

Аннабет втупилася на мене так, ніби вважала, що я розігрую дурника.

– Море чудовиськ. Те саме, через яке довелося проплисти Одіссею, Язону, Енею і всім іншим.

– Ти хочеш сказати – Середземне море?

– Ні. Загалом, так… але ні.

– Ще одна пряма відповідь. Дякую!

– Персі, зрозумій же, Море чудовиськ – те, через яке пропливають усі герої в пошуках пригод. Зазвичай прийнято вважати, що це Середземне море. Але, як і все інше, воно переміщується разом із центром західної могутності.

– Як Олімп, що тепер розташований над Емпайр-стейт-білдінгом, – зметикував я. – І Аїд – під Лос-Анджелесом.

– Правильно.

– Але море, повне чудовиськ, як можна приховати таке? Невже смертні не помітили б, що відбувається щось дивне… наприклад, зниклі кораблі?

– Звичайно вони помічають. Вони не розуміють, але знають, що в цій частині океану відбувається щось незвичайне. Нині Море чудовиськ розташоване біля східного узбережжя США, на північний схід від Флориди. Смертні навіть дали йому свою назву.

– Бермудський трикутник?

– Саме так.

Я взяв це до відома. Схоже, це було найдивніше з того, що я дізнався відтоді, як потрапив до Табору напівкровок.

– О’кей… тепер ми принаймні знаємо, у якому напрямку рухатися.

– І все ж це величезний простір, Персі. Шукати крихітний острів у водах, що кишать монстрами…

– Гей, я ж син бога морів. Для мене це рідна стихія. Як думаєш – важко нам доведеться?

– Ну, спочатку треба поговорити з Танталом, отримати його згоду на пошук. Він напевно відмовить. – Аннабет насупила брови.

– Тоді треба поговорити з ним сьогодні ввечері біля багаття, при всіх. Весь табір почує нас. Вони чинитимуть на нього тиск. І він буде змушений погодитися.

– Можливо… – У голосі Аннабет зазвучала слабка надія. – А поки що давай краще вимиємо ці тарілки. Передай мені розпилювач лави.

* * *

Того вечора біля багаття заспівувачами були діти Аполлона. Вони намагалися підбадьорити всіх, але після денного нападу стимфалійських птахів це виявилося нелегко. Мешканці табору розташувалися на півколі з кам’яних сходинок і невпевнено підспівували, дивлячись на яскраве полум’яне вогнище, поки хлопці з будиночка Аполлона брязкали на гітарах і перебирали струни своїх лір.

Ми виконували звичайні табірні пісні: «Вздовж по Егейському морю», «Я доводжуся собі прапрапрадідусем», «Знайте, це земля Міноса». Багаття було зачароване, тому що голосніше ми співали, то вище піднімалося полум’я, змінюючи колір і жар відповідно до настрою натовпу. У гарні вечори я сам бачив, як вогонь здіймався до двадцяти футів заввишки і від нього йшов такий жар, що всі розкладені перед ним маршмеллоу [9] згорали. Сьогодні полум’я піднялося тільки на п’ять футів, ледве гріло, і колір у нього був блідий, як у лляної тканини.

Діоніс пішов рано. Помучившись кілька пісень, він пробурмотів щось на кшталт того, що навіть гратися в безік із Хіроном було веселіше. Потім, кинувши на Тантала неприязний погляд, побрів до Великого дому.

Коли відзвучала остання пісня, Тантал сказав:

– Чудово, ну просто диво!

Він пройшов уперед, підчепивши паличку з підгорілим маршмеллоу, і спробував, наче ненароком, вхопити бажану їжу. Але перш ніж він встиг торкнутися його, суфле зіскочило з палички. Шаленим рухом Тантал спробував схопити його, але ласощі покінчили з собою, кинувшись у вогонь.

Тантал обернувся до нас із холодною посмішкою:

– Отже! Кілька оголошень щодо завтрашнього розкладу.

– Сер, – втрутився я.

У Тантала нервово сіпнулася повіка.

– Наш кухонний хлопчик хоче щось сказати?

Хтось із будиночка Ареса хихикнув, але я нікому не міг дозволити збентежити мене і змусити замовкнути. Я встав і подивився на Аннабет. Слава богам, вона теж встала.

– У нас є ідея, як можна врятувати табір, – оголосив я.

Запанувала мертва тиша, але, правду кажучи, я заволодів загальною увагою, тому що полум’я багаття стало яскраво-жовтим.

– Цікаво, – м’яко вимовив Тантал. – Але якщо це якось пов’язано з колісницями…

– Із золотим руном, – відповів я. – Ми знаємо, де воно.

Полум’я стало помаранчевим. Перш ніж Тантал встиг зупинити мене, я випалив усе про свій сон про Гроувера й острів Поліфема. Далі вступила Аннабет, нагадавши всім, що саме може створити руно. У її вустах це прозвучало більш переконливо.

– Руно може врятувати табір, – сказала вона на закінчення. – Я в цьому переконана.

– Нісенітниця, – відрізав Тантал. – Ми не потребуємо порятунку.

Усі втупилися на нього і не відводили очей доти, доки Тантал не відчув певну незручність.

– Крім того, – швидко додав він, – виговорите про Море чудовиськ? Але його точне місце розташування… Ви навіть не знаєте, де його шукати.

– Я знаю, – відповів я.

– Знаєш? – прошепотіла, нахилившись до мене, Аннабет.

Я кивнув, бо вона сама розбудила в мені якісь спогади, сказавши про сивих сестер. Тоді відомості, які вони повідомили, здалися мені безглуздими. Але тепер…

– Тридцять, тридцять один, сімдесят п’ять, дванадцять, – сказав я.

– О-о-о-о-т як, – протягнув Тантал, – спасибі, що поділився з нами цими безглуздими цифрами.

– Це координати, – пояснив я. – Широта і довгота. Нам розповідали про це на уроках природознавства.

Навіть на Аннабет це справило враження.

– Тридцять градусів тридцять одна хвилина північної широти, сімдесят п’ять градусів дванадцять хвилин західної довготи. Він має рацію! Ці координати дали нам сиві сестри. Це має бути десь в Атлантичному океані, недалеко від узбережжя Флориди. Море чудовиськ! Нам треба організувати пошук!

– Почекай хвилинку, – спробував пригальмувати її Тантал.

Але мешканці табору хором закричали:

– Нам потрібен пошук! Нам потрібен пошук!

Багаття розгорілося ще яскравіше.

– У цьому немає необхідності, – твердив Тантал.

– НАМ ПОТРІБЕН ПОШУК! НАМ ПОТРІБЕН ПОШУК!

– Добре! – закричав Тантал, очі його виблискували гнівом. – Так ви, молокососи, хочете, щоб я дав дозвіл на пошук?

– ТАК!

– Чудово, – погодився Тантал. – Я надаю право відважному воїну здійснити цю небезпечну подорож, знайти золоте руно і повернути його в табір. Або загинути.

Моє серце сповнилося торжеством. Я не дозволю Танталу залякати мене. Ось що мені призначено було зробити. Я врятую Гроувера і табір. І ніщо мене не зупинить.

– Я дозволяю нашому переможцю порадитися з оракулом! – виголосив Тантал. – І вибрати двох супутників для подорожі. І я думаю, що вибір переможця очевидний.

Він подивився на Аннабет і мене так, ніби хотів здерти з нас живцем шкіру.

– Переможцем слід визнати того, хто зумів завоювати повагу мешканців табору, хто довів свою винахідливість і хоробрість у перегонах і обороні табору. Тобі доручаю я очолити пошуки… Кларисса!

Полум’я заблимало тисячею різних барв. Мешканці будиночка Ареса затопали ногами, вигукуючи:

– КЛАРИСА! КЛАРИСА!

Кларисса піднялася, вигляд у неї був приголомшений. Але потім вона взяла себе в руки і гордовито вип’ятила груди.

– Я приймаю право на пошук!

– Зачекай! – крикнув я. – Гроувер мій друг. Сон наснився мені.

– Сядь! – заволав хтось із будиночка Ареса. – У тебе вже був шанс відзначитися минулого літа!

– Просто йому хочеться знову опинитися в центрі уваги! – підтакував ще один голос.

Кларисса кинула на мене спопеляючий погляд.

– Я беру на себе керівництво пошуком! – повторила вона. – Я, Кларисса, дочка Ареса, врятую табір!

Схвальні вигуки мешканців будиночка Ареса зазвучали ще голосніше. Аннабет стала протестувати, і її родичі з будиночка Афіни приєдналися до неї. Поступово кожен із присутніх став на чийсь бік, здійнявся безладний галас, один в одного полетіли палички з маршмеллоу. Я подумав, що це перетвориться на справжню війну, поки Тантал не крикнув:

– Тихо, ви!

Його голос охолодив навіть мій запал.

– Сядьте! – наказав він. – І я розповім вам одну страшну історію.

Не знаю, що він там задумав, але ми всі неохоче повернулися на свої місця. Аура зла, що виходила від Тантала, була не слабкішою, ніж у монстрів, з якими мені доводилося стикатися.

– Жив та був смертний цар, коханий богами! – Тантал приклав руки до грудей, і в мене виникло відчуття, що він говорить про себе. – Царя цього, – продовжував він, – навіть запрошували на бенкети безпосередньо на Олімп. Але, коли він спробував узяти трохи нектару й амброзії на землю, щоб дізнатися їхній рецепт, – усього лише трішки, не подумайте поганого! – боги покарали його. Вони назавжди вигнали його зі своїх покоїв! Його власний народ знущався з нього! Його діти сварили його! О так, у нього були жахливі діти. Точнісінько як ви!

Він вказав скорченим пальцем на кількох хлопців, що сиділи біля багаття, включно зі мною.

– Чи відомо вам, як він вчинив зі своїми невдячними дітьми? – м’яко запитав Тантал. – Чи відомо вам, як він відплатив богам за жорстоку кару? Він запросив мешканців Олімпу на бенкет у свій палац, щоб показати, що не тримає зла за душею. Ніхто не помітив, що кудись зникли його діти. А коли він пригостив богів вечерею, чи здогадуєтеся ви, мої дорогі, що вони виявили у своїх стравах?

Ніхто не наважився відповісти. Колір багаття став темно-синім, злісні відблиски полум’я тріпотіли на спотвореному обличчі Тантала.

– О, звісно, в іншому житті боги покарали його, – хрипло вимовив Тантал. – Жорстоко покарали. Але він відчув хоча б мить задоволення, чи не так? Діти його ніколи більше не сперечалися з ним і не оскаржували його владу. І знаєте що? Ходять чутки, що дух цього царя мешкає зараз у цьому самому таборі, чекаючи шансу помститися невдячним і неслухняним дітям. Отже… є ще незадоволені тим, що ми відправляємо Кларису на цей пошук?

Ніхто не промовив жодного звуку.

– До оракула, люба. Ступай, – кивнув Тантал Кларисі.

Дочка Ареса совалася на місці, немов навіть вона не хотіла слави ціною того, щоб ходити в улюбленцях у Тантала.

– Сер…

– Іди! – проричав він.

Кларисса незграбно вклонилася і квапливо пішла до Великого дому.

– Ну, а ти що скажеш, Персі Джексоне? – запитав Тантал. – Які зауваження будуть у нашої посудомийки?

Я промовчав. Я не збирався доставляти йому задоволення знову карати мене.

– Добре. І дозволю собі нагадати кожному: ніхто не покине цей табір без мого дозволу. А будь-хто, хто спробує… звісно, якщо він залишиться живим після цієї спроби, його виженуть назавжди, але цим справа не скінчиться. Відтепер і надалі гарпії посилять комендантську годину, а вони завжди голодні! На добраніч, дорогі мої. Приємних сновидінь.

За помахом руки Тантала багаття згасло, і мешканці табору поплелися відшукувати свої будиночки в сутінках.

* * *

Я нічого не став пояснювати Тайсону. Він розумів, що я засмучений. Зрозумів, що я збирався вирушити в подорож, а Тантал мені не дозволив.

– Ти все одно підеш? – запитав він.

– Не знаю, – змушений був зізнатися я. – Це буде важко. Дуже важко.

– Я допоможу.

– Ні. Я… хм, я не можу попросити тебе про це, друже. Занадто небезпечно.

Тайсон подивився на шматочки металу, що лежали в нього на колінах, з яких він щось збирав, – пружинки, коліщатка, якісь проводки. Бекендорф дав йому деякі інструменти і розрізнені частини, і тепер Тайсон щовечора возився з ними, хоча я дуже сумнівався, що він своїми ручищами впорається з усіма цими крихітними і тонюсенькими детальками.

– Що ти майструєш? – запитав я.

Тайсон не відповів. Замість цього він якось жалібно проскулив.

– Аннабет не любить циклопів. То… ти не хочеш, щоб я вирушив із тобою?

– Річ не в цьому, – сказав я не цілком щиро. – Ти подобаєшся Аннабет. Справді.

У куточках очей у нього з’явилися сльози.

Я згадав, що Гроувер, як усі сатири, умів читати людські почуття. Може, і циклопи мають таку ж здатність?

Тайсон склав свої деталі в промаслену ганчірку. Потім ліг на ліжко і притиснув вузлик до грудей, як діти притискають до себе плюшевого ведмедика. Коли він відвернувся до стіни, я побачив дивні шрами у нього на спині, ніби хтось проїхався по ньому трактором. У тисячний раз я задумався над тим, хто міг так його скалічити.

– Тато завжди дбав про м-м-мне. – Тайсон шмигнув носом. – А тепер… мені здається, що він сердиться на мене… що я циклоп. Даремно я народився.

– Не смій так говорити! Посейдон визнав тебе, хіба ні? Значить… він піклується про тебе… і ще й як!

Голос мій затремтів і перервався, коли я подумав, що всі ці роки Тайсон прожив на вулицях Нью-Йорка в коробці з-під холодильника. Як він міг після цього думати, що Посейдон піклується про нього? Який батько допустить, щоб таке коїлося з його дитиною, навіть якщо ця дитина – чудовисько?

– Тайсоне… Табір буде тобі гарним домом. А решта звикнуть. Обіцяю.

Тайсон зітхнув. Я чекав, що він ще що-небудь скаже. Потім зрозумів – він уже спить.

Я ліг на спину і спробував заплющити повіки, але очі не хотіли заплющуватися. Я боявся, що мені може знову наснитися Гроувер. Якщо ця нещаслива спорідненість душ, емпатичний зв’язок – правда… то якщо що-небудь трапиться з Гроувером… чи прокинуся я взагалі?

У вікно світив повний місяць. Здалеку долинав шум прибою. Я відчував ніжні пахощі полуничних полів і чув сміх дріад, які полювали в лісі на сов. Але щось було не гаразд і в нічній темряві – хвороба Талії поширювалася по всій долині.

Чи зможе Кларисса врятувати Пагорб напівкровок? Тут же я подумав, що в мене виникли б серйозні труднощі з отриманням почесного знака «Найкращий у таборі» з рук Тантала.

Вибравшись із ліжка, я швиденько одягнувся. Схопив пляжну ковдру і витягнув з-під ліжка упаковку з шістьма пляшками коли. Вживання коли заборонялося правилами. Не дозволялося взагалі проносити всередину закуски і напої, куплені поза табором, але, якщо поговорити з потрібним хлопцем із будиночка Гермеса і заплатити йому кілька золотих драхм, він потайки міг притаскати практично все з найближчого магазину.

Виходити з будиночків після оголошення комендантської години теж заборонялося. Якби мене зловили, то я нарвався б на великі неприємності, або мене зжерли б гарпії. Але я хотів побачити океан. Поруч із морем мені завжди ставало легко. І голова працювала краще. Я вийшов із будиночка і попрямував до берега.

* * *

Розстеливши ковдру біля смуги прибою, я з характерним хлопком відкрив банку коли. З якоїсь причини цукор і кофеїн завжди заспокоювали мій перезбуджений мозок. Я спробував придумати, що ж зробити, щоб врятувати табір, але в голову нічого не приходило. Хотілося, щоб Посейдон поговорив зі мною, дав якусь пораду.

Ясне небо було усипане зірками. Одне за одним я відшукував сузір’я, які показувала мені Аннабет, – Стрілець, Геракл, Північна Корона, і тут поруч пролунав голос:

– Красиво, правда?

Я ледь не поперхнувся газованою водою.

Біля мене стояв хлопець у спортивних нейлонових шортах і футболці з написом «Нью-йоркський марафон» – худорлявий, підтягнутий, чорне волосся з сивиною і хитра посмішка. Він здався мені віддалено знайомим, хоча я не міг зрозуміти звідки.

Перше, що мені спало на думку, – цей малий вирішив пробігтися вночі пляжем, збився зі шляху й опинився на території табору. За ідеєю, це не повинно було статися. Звичайні смертні не могли проникнути в долину. Утім, оскільки чарівне дерево вмирало, йому, ймовірно, вдалося якось прослизнути. Але чому посеред ночі? І навколо немає нічого, крім фермерських угідь і державних заповідників. Звідки ж узявся цей хлопець?

– Можна до тебе приєднатися? – запитав він. – Ось уже скільки століть не можу посидіти спокійно.

Тепер усе стало на свої місця… дивний хлопець, що з’явився пізно вночі невідомо звідки. Здоровий глузд підказував: треба бігти, волати, кликати на допомогу тощо. Але незнайомець поводився так дружелюбно, що я навіть не злякався.

– Так, звісно, – сказав я.

– Твоя гостинність викликає довіру, – усміхнувся непроханий гість. – А, я бачу кока-колу. Можна?

Сівши на інший край ковдри, він із клацанням відкрив банку і зробив ковток.

– Ах, яка благодать! Тиша і спокій…

У кишені в нього задзвонив стільниковий.

Незнайомець зітхнув. Він витягнув свій телефон, і в мене очі полізли на лоб, бо той був увесь оповитий блакитним світінням. Коли він витягнув антену, біля неї з’явилися дві істоти – дві звивисті зелені змійки, що звиваються, розміром не більші за дощового черв’яка.

Але мій дивний гість немов би не помічав їх. Він глянув на дисплей і чортихнувся.

– Довелося взяти це з собою. Зачекай секунду… – потім уже в трубку: – Алло?

Він мовчки слухав свого співрозмовника. Змійки так і вилися біля антени, біля самого його вуха.

– Так, – сказав незнайомець. – Слухай, я знаю, але… мене не хвилює, що його прикували до скелі, і стерв’ятники дзьобають його печінку, якщо в нього немає номера квитанції, ми не зможемо встановити, де перебуває посилка… Дар людству, чудово… Ти знаєш, скільки таких дарів ми доставляємо… О, не зважай на це. Слухай, просто зв’яжи його з Еріс із митної служби. Мені ніколи. – Він вимкнув телефон. – Перепрошую. Нічні експрес-поставки, неймовірний ажіотаж. Отже, я говорив…

– У вас змійки на телефоні.

– Що? О, вони не кусаються. Скажіть «привіт, Джордж і Марта».

«Здрастуйте, Джордж і Марта», – передражнив скрипучий чоловічий голос у мене в голові.

«Не будь виразкою», – сказав жіночий голос.

«Маю право, – заперечив Джордж. – Насправді всю роботу роблю я».

– Знову пішло-поїхало! – Темноволосий запхав телефон назад у кишеню. – Отже, на чому ми зупинилися?.. А, так. Мир і спокій.

Схрестивши ноги, він подивився вгору, на зірки.

– А мені вже так давно хочеться розслабитися. Але ще з того часу, коли тільки винайшли телеграф, – усе бігом, бігом, бігом. У тебе є улюблене сузір’я, Персі?

Мене все ще долала цікавість щодо тих двох зелених змійок, яких незнайомець запхав у кишеню, але я сказав:

– Ну, напевно, Геракл.

– Чому?

– Напевно, тому, що йому то щастило, то не щастило. Навіть гірше, ніж мені. Від цієї думки стає якось легше.

Мій співрозмовник хмикнув.

– А не тому, що він був таким сильним і знаменитим, ну і…

– Ні.

– Ти цікава молода людина. Ну і що тепер?

Я одразу зрозумів, про що він запитує, – що я збираюся зробити щодо золотого руна?

Не встиг я відповісти, як із кишені пролунав приглушений голос Марти:

«У мене Деметра на другій лінії».

– Не зараз, – відповів незнайомець. – Скажи їй, щоб залишила повідомлення.

«Їй це не сподобається. Минулого разу, коли ви не захотіли з нею розмовляти, усі рослини в службі доставки квітів зів’яли».

– Просто скажи, що в мене ділова зустріч! – Незнайомець закотив очі. – Ще раз перепрошую, Персі. Так ти казав…

– А хто ви, власне, такий?

– Невже досі не здогадався? А на вигляд такий тямущий.

«Покажи йому! – взмолилася Марта. – Скільки місяців я вже не набувала природних розмірів».

«Та не слухайте ви її! – сказав Джордж. – Їй би тільки себе показати!»

Темноволосий знову дістав телефон.

«У натуральну величину, будь ласка».

Телефон заблищав сліпучою блакиттю. Він витягнувся, перетворившись на трифутовий дерев’яний посох із крильцями голубки нагорі. Джордж і Марта, тепер по-справжньому великі зелені змії, сплелися посередині, обвиваючи його. Це був кадуцей – символ будиночка номер одинадцять.

У мене перехопило подих. Я зрозумів, кого нагадує мені цей незнайомець своїми мінливими рисами, хитрим блиском в очах…

– Ви батько Луки, – сказав я. – Гермес.

Бог стиснув губи. Він встромив кадуцей у пісок, як ручку парасольки.

– «Батько Луки». Зазвичай я представляюся людям не так. Бог злодіїв, так. Бог посланців і мандрівників, якщо їм подобається так думати про себе.

«Бог злодійських витівок і крадіжок», – втрутився Джордж.

«Не звертайте уваги на Джорджа. – Марта на мить висунула язичок. – Просто він ображається, що Гермес любить мене більше».

«А ось і ні!»

«А ось і так!»

– Та заспокойтеся ви обидва, – велів Гермес, – а то я знову перетворю вас на стільниковий телефон і змушу вібрувати! Ти так і не відповів на моє запитання, Персі. Чи маєш ти намір здійснити пошук?

– Мені… мені не дали на це дозволу.

– Так, я знаю. І це здатне зупинити тебе?

– Я справді хочу піти на пошуки. Я маю врятувати Гровера.

– Знав я колись одного хлопчиська, – усміхнувся Гермес, – набагато молодшого за тебе, до речі. Дитина, можна сказати…

«Знову за старе, – проворчав Джордж. – Ось уже хто любить поговорити про себе…»

«Тихо!» – перервала його Марта. – Знову захотілося вібродзвінком на мобільник?»

Гермес не звернув уваги на їхні суперечки.

– Одного разу вночі, коли мати цього хлопчиська не встежила за ним, він потайки вибрався з їхньої печери та вкрав частину отари, що належала Аполлону.

– І його розірвало на дрібні клаптики? – запитав я.

– Хм… ні. Насправді все чудово обійшлося. Щоб розплатитися за крадіжку, хлопчисько подарував Аполлону інструмент власного винаходу – ліру. Аполлона настільки зачарувала ця музика, що він зовсім забув про свій гнів.

– І яка ж мораль?

– Мораль? – перепитав Гермес. – Боже, та ти ставишся до цього як до байки! Але це справжня історія. А хіба в правді міститься якась мораль?

– Хм…

– Як щодо того, що красти не завжди погано?

– Не думаю, щоб моїй мамі така мораль сподобалася.

«Щури – просто пальчики оближеш», – знову прорізався Джордж.

«Який стосунок це має до розказаної історії?» – запитала Марта.

«Ніякого, – зітхнув Джордж. – Але я зголоднів».

– Я це зробив, – сказав Гермес. – Молоді люди не завжди роблять те, що їм велено, але переможців не судять, і, якщо їм вдасться зробити щось чудове, вони можуть уникнути покарання. Як думаєш?

– Ви хочете сказати, що я можу вирушити куди завгодно без дозволу? – запитав я.

Очі Гермеса спалахнули.

– Марто, чи можу я отримати перший предмет?

Марта роззявила пащу… і продовжувала роззявляти її, поки та не стала завширшки з мою руку. Тоді вона вивергнула посудину з нержавіючої сталі – старомодний термос із чорною пластиковою кришкою. З боків термос був прикрашений жовто-червоними емалями із зображенням сцен давньогрецького життя: герой, що вбиває лева; герой, що піднімає триголового пса Цербера.

– Це Геракл, – сказав я. – Але чому?

– Дарованому коню в зуби не дивляться, – дорікнув мені Гермес. – Колекційна річ із виставки «Витівки Геракла». Перший сезон.

– «Витівки Геракла»?

– Приголомшливе шоу, – зітхнув Гермес. – Ще задовго до того, як Гефест винайшов телебачення, усе йшло в режимі реального часу. Звісно, термос коштував би набагато дорожче, якби мені дістався весь комплект…

«Або якби він не побував у пащі в Марти», – єхидно додав Джордж.

«Ну, тепер тримайся». – Марта почала ганятися за Джорджем навколо кадуцея.

– Зачекайте хвилинку, – сказав я. – Це що, дар?

– Один із двох, – усміхнувся Гермес. – Сміливіше, візьми його.

Я мало не впустив термос, бо з одного кінця він був холодний як лід, а з іншого – гарячий, як розпечене залізо. Дивно, однак, хоч би як я повертав його, бік, звернений до океану – північний, – завжди залишався холодним…

– Та це ж компас! – здогадався я.

– Розумно, дуже розумно! – здивувався Гермес. – Ніколи не спадало на думку. Але його пряме призначення… дещо романтичніше. Відкрий кришку – і вітри з усіх чотирьох сторін світу будуть супроводжувати тебе. Тільки не зараз! І, будь ласка, коли настане час, відкрий кришку лише трохи. Вітри, вони на кшталт мене – завжди надто неспокійні. Якщо всі чотири вирвуться разом… але, я впевнений, ти будеш обережний. А тепер мій другий дар. Джордж?

«Вона мене торкається», – поскаржився Джордж; вони з Мартою, звиваючись, ковзали навколо палиці.

– Вона завжди до тебе доторкається, – вказав Гермес. – Ви ж переплетені. І якщо ви зараз же не припините, вузлом зав’яжу!

Змії завмерли.

Джордж роззявив щелепи, які в нього з’єднувалися як на шарнірах, і виплюнув пластикову пляшечку, повну жувальних вітамінів.

– Ви наді мною смієтеся? – поцікавився я. – Це що, для Мінотавра?

Гермес підняв пляшечку і з шумом струснув її.

– Ось ці, лимонні, так. Овальні, думаю, для фурій. Чи для гідр? Загалом, потужна штука. Не приймай більше однієї штуки, якщо вже зовсім не припре.

– А як я дізнаюся, що зовсім приперло?

– Дізнаєшся, можеш мені повірити. Дев’ять основних вітамінів, мінерали, амінокислоти… загалом, усе, щоб почуватися у формі.

Він жбурнув мені пляшечку.

– Хм, дякую, – подякував я. – Але, володарю Гермес, чому ви допомагаєте мені?

– Можливо, в надії на те, що своїм пошуком ти врятуєш багатьох, Персі, – меланхолійно посміхнувся Гермес. – Не тільки свого друга Гроувера.

– Ви маєте на увазі… Луку? – Я впритул подивився на нього.

Гермес промовчав.

– Послухайте, – сказав я, – володарю Гермес, тобто, звісно, спасибі і таке інше, але ви можете взяти свої дари назад. Луку не можна врятувати. Навіть якщо я знайду його… він сказав мені, що хоче рознести Олімп дощенту. Він зрадив усіх, кого знав. Він… він ненавидить усіх, особливо вас.

Бог відвернувся і подивився на зірки.

– Мій найдорожчий юний родич, якщо чогось я і навчився за минулі тисячоліття, то лише одного: ти не можеш покинути свою сім’ю, хоч би як тебе спокушали. І не важливо, ненавидять вони тебе, або дратують, або просто не цінують твій талант винахідника Інтернету…

– Так це ви винайшли Інтернет?

«Це була моя ідея», – сказала Марта.

«Щури – просто пальчики оближеш», – прошипів Джордж.

– Це була моя ідея! – обурився Гермес. – Я маю на увазі Інтернет, а не щурів. Але не в тому суть. Персі, ти розумієш, що я хочу сказати щодо сім’ї?

– Я?.. Не зовсім.

– Згодом зрозумієш. – Гермес встав і обтрусив пісок, що пристав до ніг. – А зараз мені час іти.

«У тебе шістдесят неприйнятих викликів», – попередила Марта.

«І тисяча тридцять вісім електронних листів, – додав Джордж. – Не рахуючи онлайн-пропозицій про продаж амброзії за зниженими цінами».

– А в тебе, Персі, – сказав Гермес, – менше часу, ніж ти думаєш, для того, щоб здійснити свій пошук. А ось, здається, і твої друзі.

Я почув голос Аннабет у дюнах, вона кликала мене. Тайсон теж вигукував моє ім’я, хоча й перебував десь трохи далі.

– Сподіваюся, я забезпечив тебе в дорогу всім необхідним. У мене є деякий досвід щодо подорожей. – Гермес клацнув пальцями, і біля моїх ніг з’явилися три жовті дорожні сумки. – Зрозуміло, вони водонепроникні. Якщо ввічливо попросиш, твій батько допоможе тобі дістатися до корабля.

– До корабля?

Бог злодіїв вказав на море. І точно, уздовж узбережжя Лонг-Айленда проходило велике круїзне судно, біло-золоті вогні його відбивалися в темній воді.

– Стривайте, – сказав я. – Нічого не розумію… Я навіть не дав згоди!

– Якби я був на твоєму місці, – порадив Гермес, – я прийняв би рішення в найближчі п’ять хвилин. Якраз через п’ять хвилин з’являться гарпії і зжеруть тебе. Ну а тепер на добраніч, родичу, і – дозволено мені буде сказати – хай допоможуть тобі боги.

Він простягнув руку, і кадуцей миттю опинився в нього в долоні.

«Удачі», – побажала Марта.

«Принеси мені щура», – сказав Джордж.

Кадуцей перетворився на стільниковий телефон, і Гермес запхав його в кишеню.

Потім він підтюпцем побіг уздовж берега. За двадцять кроків його силует розчинився в темряві й зник, я залишився один із термосом, пляшкою полівітамінів і п’ятьма хвилинами, щоб прийняти неймовірне рішення.

Глава восьма. Ми вступаємо на борт «Принцеси Андромеди»

Коли приспіли Аннабет і Тайсон, я затуманеним поглядом дивився на хвилі прибою.

– Що відбувається? – захекавшись, випалила Аннабет. – Я чула, як ти кликав на допомогу!

– І я теж! – підтвердив Тайсон. – Чув, як ти кричав: «Зло насувається!»

– Хлопці, я вас не кликав. Зі мною все гаразд.

– Але тоді хто?.. – Аннабет помітила три жовті сумки, термос і пляшечку з вітамінами, яку я так і тримав у руці. – Що ти задумав?

– А тепер послухайте мене, – обірвав я. – У нас мало часу.

Я переказав їм свою розмову з Гермесом. Коли я вже підходив до кінця, вдалині почувся скрегіт – патрульні гарпії відчули наш запах.

– Персі, – Аннабет важко зітхнула, – ми маємо вирушити на пошук.

– Тоді нас виженуть, сама знаєш. Повір мені, у мене великий досвід у таких справах.

– І що? Якщо ми зазнаємо невдачі, повертатися все одно вже буде нікуди. Табору більше не буде.

– Так, але ти обіцяла Хірону…

– Я обіцяла, що буду оберігати тебе від небезпеки. А зробити це я можу, лише вирушивши з тобою! Тайсон залишиться і розповість їм…

– Я хочу з вами, – втрутився Тайсон.

– Ні! – У голосі Аннабет почулася паніка. – Тобто… Персі, послухай! Ти ж знаєш, що це неможливо.

Я знову задумався, звідки в неї така злість проти циклопів. Чогось вона недоговорювала.

Аннабет і Тайсон не зводили з мене очей, чекаючи відповіді. Тим часом круїзне судно все більше віддалялося від берега.

Справа була в тому, що почасти я сам не хотів брати в нашу компанію Тайсона. Останні три дні я провів у безпосередній близькості від цього хлопця і став предметом насмішок інших мешканців табору. Мільйон разів на день я потрапляв у незручне становище, постійно нагадуючи собі, що він – мій родич. Повинен був пройти якийсь час, щоб цей осад минув.

Крім того, я не знав, чи багато від нього буде користі і чи зможу я захистити його. Звичайно, сила у нього страшна, але за мірками циклопів щодо розумового розвитку Тайсон був підлітком, нетямущим років семи-восьми. Я надто добре собі уявляв, як він втрачає голову і починає плакати, коли ми намагаємося непомітно прослизнути повз якогось монстра. Він погубить нас усіх.

З іншого боку, скрипучі крики гарпій наближалися…

– Ми не можемо кинути його, – вирішив я. – Тантал покарає його за нашу втечу.

– Персі, – благала Аннабет, намагаючись зберігати спокій, – ми прямуємо на острів Поліфема! А Поліфем – ц-и-к…и-к… – Вона в розпачі тупнула ногою. Якою б розумницею не була Аннабет, вона теж страждала на дислексію. Ми могли б проторчати тут усю ніч, поки вона по буквах вимовляла б слово «циклоп». – Ти мене розумієш!

– Тайсон може вирушити з нами, якщо захоче, – з натиском повторив я.

– Хочу, хочу! – захлопав у долоні Тайсон.

Аннабет злісно подивилася на мене, але я знав: тепер вона усвідомлює, що я не зміню свого рішення. Або просто розуміє, що сперечатися ніколи.

– Гаразд, – з роздратуванням кинула вона. – І як ми потрапимо на цей корабель?

– Гермес сказав, що батько допоможе.

– Чудово, риб’ячі мізки! То чого ж ти чекаєш?

Мені завжди важко давалося звертатися до батька або просити його допомоги – називайте як хочете, – але я вступив у воду.

– Привіт, тату? – покликав я. – Як справи?

– Персі! – прошепотіла Аннабет. – Ми поспішаємо!

– Нам потрібна твоя допомога, – промовив я трохи голосніше. – Нам потрібно потрапити на цей корабель, перш ніж нас зжеруть… ну і таке інше…

Спочатку нічого не сталося. Хвилі, як завжди, розбивалися об пісок пляжу. Гарпії верещали так, ніби були вже за дюнами. Потім приблизно за сотню ярдів від берега на поверхні води з’явилися три білі лінії. Вони швидко рухалися до берега, немов кігті, що роздирають океан.

Коли вони вже зовсім наблизилися до берега, хвилі розступилися, і з води показалися голови трьох білих жеребців.

У Тайсона перехопило подих.

– Конячки-риби! – закричав він.

Він мав рацію. Коли ці істоти цілком вибралися на пісок, я побачив, що вони – коні тільки наполовину; їхня задня частина, вкрита сріблястою лускою, з райдужно переливчастими хвостовими плавниками, виявилася риб’ячою.

– Гіпокампи! – вигукнула Аннабет. – Які красені!

Найближчий морський кінь заіржав, оцінивши похвалу, і ткнувся в Аннабет носом.

– Гаразд, потім будемо милуватися, – сказав я. – Ходімо!

– Он вони! – пролунав позаду скрипучий голос. – Погані діти – їм не спиться у своїх будиночках! Зате гарпіям пощастило – буде чим перекусити!

П’ятеро гарпій збуджено пританцьовували на вершині дюни – трохи розжирілі старі відьми з довгими вузькими обличчями, пазурами та непропорційно маленькими крилами. Вилита помісь канарки з бульдогом. Моторністю, слава богам, вони не вирізнялися, але, якщо зловлять, спуску не чекай.

– Тайсон! – скомандував я. – Хапай сумку!

Він, як і раніше, роззявивши рота, витріщався на морських коней.

– Тайсоне!

– Чого?

– Давай ворушись!

За допомогою Аннабет мені вдалося зрушити його з місця. Прихопивши сумки, ми осідлали наших скакунів. Мабуть, Посейдон знав, що серед вершників буде Тайсон: один кінь був набагато більшим за інших, якраз для циклопа.

– Но-о, поїхали!

Мій кінь розвернувся і занурився у хвилі. Аннабет і Тайсон пливли позаду, намагаючись не відставати.

Гарпії кляли нас на чому світ стоїть, голосами, що плачуть, закликаючи свою вечерю повернутися, але коні мчали по воді, як лижники під час швидкісного спуску. Гарпії залишилися десь позаду, а скоро і все узбережжя Табору напівкровок перетворилося на темну пляму. Я задумався над тим, чи побачу коли-небудь знову це місце. Але в цю хвилину в мене були інші проблеми.

Круїзне судно тепер маячило прямо перед нами, позначаючи курс на Флориду, у Море чудовиськ.

Керувати морськими конями виявилося навіть простіше, ніж пегасами. Ми мчали вперед, вітер дув нам в обличчя; ковзання хвилями було таким плавним, що майже не доводилося триматися за кінські гриви.

* * *

Тільки коли ми наблизилися до судна, я зрозумів, яке воно величезне. Було таке відчуття, що, задерши голову, дивишся на якусь багатоповерхівку в Мангеттені. Білий борт мав висоту принаймні з десятиповерховий будинок, а над ним височіла ще дюжина палуб із яскраво освітленими галереями та ілюмінаторами. Назва судна, написана великими чорними літерами і підсвічена бортовими вогнями, красувалася прямо на носі судна. У мене пішло кілька секунд на те, щоб розшифрувати її:

«ПРИНЦЕСА АНДРОМЕДА»

На масивному постаменті височіла фігура жінки заввишки з триповерховий будинок, у білому грецькому хітоні, скульптура була виконана так, немов вона прикута до судна ланцюгами. Обличчя молодої і вродливої жінки з чорним волоссям, що майоріло, виражало чистий, без домішки жах. Я навіть уявити собі не міг, кому спало на думку помістити принцесу, що волала від страху, на носі корабля, призначеного для розважального плавання.

Я згадав міф про Андромеду, про те, як батьки прикували її ланцюгом до скелі як жертвопринесення морському чудовиську. Може, вона, звісно, погано вчилася, не знаю. Так чи інакше, мій тезка Персей вчасно врятував її, перетворивши чудовисько на камінь за допомогою голови Медузи.

Той Персей завжди перемагав. Тому мама й назвала мене на його честь, хоча він був сином Зевса, а я – Посейдона. Історія мого тезки Персея – єдиний випадок (!) серед усіх давньогрецьких героїв – завершилася хепі-ендом. Інші загинули – від зради чи від ран, покалічені, отруєні чи прокляті богами. Мама сподівалася, що я успадкую удачливість Персея. Судячи з того, як досі складалося моє життя, я не поділяв її оптимізму.

– Як же ми тепер потрапимо на борт? – крикнула Аннабет, перекриваючи шум хвиль.

Однак морські коні, здавалося, знали, що нам потрібно. Вони ковзнули вздовж правого борту, легко долаючи потужну кільватерну хвилю, і підвезли нас до службового трапа, приклепаного до корпусу.

– Піднімайся першою, – сказав я Аннабет.

Вона перекинула сумку через плече і вхопилася за нижню сходинку. Щойно вона видерлася на драбину, її морський кінь прощально заіржав і, пірнувши, зник під водою. Аннабет стала забиратися вище. Я дав їй піднятися на кілька сходинок, потім теж перебрався на трап.

Тепер на воді залишився один Тайсон. Кінь під ним відколював усілякі курбети – гучний сміх циклопа луною відбивався від борту судна.

– Тихіше, Тайсоне! – сказав я. – Давай нагору, здоровань!

– Хіба ми не візьмемо з собою Веселку? – запитав він, і усмішка втекла з його обличчя.

– Веселку? – Я поглянув на нього.

Морський кінь заіржав, ніби йому й справді сподобалося його нове ім’я.

– Ну, нам треба йти… – сказав я. – Веселка, вона ж навіть не вміє підійматися сходами.

Тайсон шмигнув носом. Втупився обличчям у гриву морського коня.

– Я буду сумувати за тобою, Веселка!

Морський кінь жалібно заіржав; можу заприсягтися – він плакав.

– Може, коли-небудь ми знову з ним побачимося, – припустив я.

– О, будь ласка! – моментально пожвавився Тайсон. – Завтра!

Я не став нічого обіцяти, але врешті-решт переконав Тайсона попрощатися і міцніше вхопитися за трап. Сумно заіржавши востаннє, морський кінь Веселка зробив сальто назад і, пірнувши, зник у морській глибині.

* * *

Трап вів на службову палубу, заставлену жовтими рятувальними шлюпками. На неї виходило кілька замкнених подвійних дверей, які Аннабет спробувала відкрити своїм ножем, супроводжуючи операцію зі злому давньогрецькими лайками.

Спочатку я припустив, що нам доведеться потайки пересуватися кораблем, перебігаючи з місця на місце, але, перевіривши кілька коридорів і глянувши з галереї на широку центральну прогулянкову палубу, довкола якої розташовувалися закритих крамничок, потроху почав розуміти: хоч ми й «зайці», але ховатися нам нема від кого. Тобто я не сумнівався, що вже північ, однак, обійшовши половину корабля, ми так нікого й не зустріли. Минувши сорок чи близько того дверей, що ведуть до кают, ми не почули з-за їхніх дверей жодного звуку.

– Це корабель-привид, – пробурмотів я.

– Ні, – сказав Тайсон, пограючи ручкою своєї сумки. – Погано пахне.

– Я нічого не відчуваю, – насупившись, заперечила Аннабет.

– Циклопи як сатири, – пояснив я. – Вони чують монстрів. Правда, Тайсоне?

Той нервово кивнув. Тепер, коли ми були далеко від Табору напівкровок, чарівний туман знову спотворив риси його обличчя. Скільки б я не придивлявся, здавалося, що в нього не одне око, а два.

– Гаразд, – погодилася Аннабет. – То що ж саме ти унюхав?

– Щось погане, – відповів Тайсон.

– Приголомшливо, – проворчала вона. – Ну, тепер усе зрозуміло.

Ми вийшли на палубу, де знаходився плавальний басейн. Порожні шезлонги, закритий бар, затягнутий дротяною сіткою. Вода в басейні похмуро поблискувала, тихим сплеском відгукуючись на кожен рух судна.

Над нами, в носовій частині, виднілося ще кілька розважальних палуб: стінка для верхолазів, майданчик для міні-гольфу, ресторан, що обертається, але жодних ознак життя.

І все ж… я відчував щось знайоме. Щось небезпечне. Таке відчуття, що якби я не настільки втомився і не витратив би за цю довгу ніч усі запаси адреналіну, то міг би навіть сказати, що саме не так.

– Нам потрібне укриття, – сказав я, – де можна було б безпечно відіспатися.

– Відіспатися, – втомлено повторила Аннабет.

Ми обстежили ще кілька коридорів, поки не знайшли ніким не зайняту анфіладу кают на дев’ятій палубі. Двері були відчинені, і це мене здивувало. На столі стояв кошик із шоколадками, на нічному столику поблискувала вкрита памороззю пляшка сидру, а на подушці лежав мішечок із м’ятою для аромату і записка від руки: «Приємного плавання!»

Ми відкрили наші сумки і переконалися, що Гермес справді подбав про все: чиста зміна білизни, туалетні приналежності, сухий пайок, сумочка на блискавці, повна готівки, шкіряний мішечок із золотими драхмами. Богу злодіїв вдалося навіть упакувати промаслену ганчірку Тайсона з його улюбленими деталями і кепку-невидимку Аннабет, чому обидва дуже зраділи.

– Я буду за наступними дверима, – сказала Аннабет. – А ви, хлопці, нічого не їжте і не пийте.

– Думаєш, це місце зачароване?

– Не знаю. – Вона насупилася. – Але щось тут не так. Загалом… будьте обережні.

Ми розійшлися і замкнули двері.

Тайсон звалився на ліжко. Ще кілька хвилин він повозився зі своєю металевою штуковиною, яку так досі й не показав мені, але досить скоро почав позіхати. Загорнувши деталі в ганчірочку, він заснув.

Я лежав на ліжку і дивився в ілюмінатор. Здавалося, що з коридору долинають якісь голоси, чийсь шепіт. Я розумів, що цього не може бути. Ми обійшли весь корабель, але так нікого і не побачили. Але голоси не давали мені заснути. Вони нагадали мені подорож у царство мертвих – шепіт, який видавали душі померлих, що ковзали повз.

Але врешті-решт втома взяла гору. Я заснув… і мені наснився найгірший із моїх снів.

* * *

Я стояв у печері на краю величезної ями. Місце це було мені занадто добре знайоме. Вхід у Тартар. І я впізнав льодовий сміх, що луною долинав із темної прірви.

«Чи не наш це юний герой? – Голос нагадував скрегіт ножа об камінь. – На шляху до нової великої перемоги».

Я хотів крикнути Кроносу, щоб той залишив мене в спокої. Я хотів витягнути Анаклузмос і вразити його. Але не міг поворухнутися. І навіть якби й міг, то як би я зумів убити щось уже давно знищене – пошматоване на шматочки богами та кинуте у вічну пітьму?

«Я не стану тобі заважати, – прошелестів титан. – Можливо, цього разу, якщо тебе спіткає невдача, ти замислишся, чи має сенс бути рабом богів. І як саме твій батько проявляє свою турботу про тебе».

Його гучний сміх прокотився печерою, і раптово декорації змінилися.

Це була вже інша печера – спальня-темниця Гроувера в лігві циклопа.

Гроувер сидів у напівтемряві в забрудненій сажею вінчальній сукні та несамовито смикав за нитки, розпускаючи незакінчений шлейф до весільного вбрання.

– Моя солоденька! – крикнуло чудовисько з-за валуна.

Гроувер заскулив і знову взявся знищувати шлейф.

Коли валун зрушився з місця, стіни затряслися. У дірі, що відкрилася, маячив такий величезний циклоп, що Тайсон припав би йому рівно до пояса. У нього були щербаті жовті зуби і мозолисті руки завбільшки з мій тулуб. Груди циклопа розпирала вицвіла пурпурова футболка з написом: «ВСЕСВІТОВА ВІВЦЕВОДЧАТА ВИСТАВКА 2001». Зріст його вражав уяву, футів п’ятнадцять, щонайменше, але найбільше лякало величезне молочно-біле око, вкрите павутинням і рубцями катаракт. Якщо циклоп ще не зовсім осліп, то був до біса близький до цього.

– Що ти робиш? – запитав монстр.

– Нічого! – відповів Гроувер фальцетом. – Просто ткну своє весільне вбрання, як бачиш.

Циклоп простягнув руку і нишпорив, поки не натрапив на ткацький верстат. Обмацав полотно.

– Воно не стало довшим!

– Та ні ж, стало, дорогий. Бачиш? Шлейф став довшим майже на дюйм.

– Усе тягнеш! – проревіло чудовисько. Потім принюхалося. – Ти так приємно пахнеш! Як козел!

– Правда? – Гроувер слабко хихикнув. – Тобі подобається? Це Eau de Chevre. [10] Я душився нею спеціально для тебе.

– М-м-м-м! – Циклоп вискалив гострі зуби. – Так би і з’їв!

– Ах ти, пустунчик!

– Ніяких відстрочок більше!

– Але, любий, я ще не готова…

– Завтра!

– Ні, ні. Ще десять днів.

– П’ять!

– Ну ладно-ладно, тоді сім. Якщо ти наполягаєш.

– Сім! Це менше, ніж п’ять?

– Так. Звичайно.

Циклоп забурчав, не надто втішений своєю долею, але залишив Гроувера наодинці з ткацьким верстатом, засунувши валун на місце.

Гроувер заплющив очі й глибоко вдихнув, щоб подолати тремтіння і заспокоїтися.

– Поспішай, Персі, – пробурмотів він. – Ну будь ласка!

* * *

Мене розбудив корабельний свисток і голос, що віщав по внутрішньому селекторному зв’язку. Він належав якомусь хлопцеві, який говорив з австралійським акцентом, і звучав перебільшено бадьоро.

– Доброго ранку, шановні пасажири! Сьогодні ми весь день пробудемо у відкритому морі. Чудова погода для вечірки в стилі мамбо! Не забудьте про бінго з призом у мільйон доларів, яке відбудеться о першій годині пополудні в Кракен-лаунджі. Для наших спеціальних гостей – показове патрання на прогулянковій палубі!

Я сів на ліжку.

– Що він таке несе?

Тайсон щось промичав спросоння. Він лежав, уткнувшись обличчям у подушку, ноги його звисали за край ліжка.

– Веселий дядько сказав… щось про боулінг? [11] – запитально пробурмотів він.

Я сподівався, що він має рацію, поки не пролунав наполегливий стукіт у внутрішні двері. Аннабет просунула голову – її світлі кучері були в цілковитому безладі.

– Показове потрошіння?

Одягнувшись, ми з побоюванням визирнули з каюти і були вражені, побачивши безліч народу. Дюжина літніх панів прямувала на сніданок. Якийсь татусь вів дітей до басейну для ранкового запливу. Члени команди в накрохмаленій до хрускоту білій формі ходили палубою, чемно підносячи пальці до кашкетів, побачивши пасажирів.

Ніхто не запитав нас, звідки ми взялися. Ніхто не звернув на нас увагу. Але щось тут все одно було не так.

Коли охочі поплавати проходили повз нас, татусь сказав дітлахам:

– Ми на круїзному лайнері. Нам буде весело.

– Так, – в унісон відгукнулися троє дітлахів. – Ми розважаємося. Ми будемо плавати в басейні.

Вони пішли своїм шляхом.

– Доброго ранку, – звернувся до нас хтось із членів команди, очі його були немов затягнуті пеленою. – На борту «Принцеси Андромеди» всі почуваються чудово. Бажаю вам приємно провести день. – Сказавши це, він відійшов.

– Дивно все це, Персі, – шепнула мені Аннабет. – Усі вони наче в якомусь трансі.

Проходячи повз кафетерій, ми побачили першого монстра. Це був пекельний собака – чорний мастиф, передніми лапами спершись на буфетну стійку, занурив морду в яєчню. Напевно, ще зовсім цуценя, оскільки він був порівняно маленьким, не більшим за ведмедя-грізлі. І все ж я внутрішньо похолов. Адже одна з таких собачок колись ледь не вбила мене.

Дивним було ось ще що: якась подружня пара середніх років стояла в черзі прямо за пекельним псом, терпляче чекаючи своєї порції яєчні. І здавалося, нічого незвичайного не помічала.

– Здається, я вже не хочу їсти… – пробурмотів Тайсон.

Перш ніж ми з Аннабет встигли відповісти, у коридорі пролунав шиплячий голос рептилії.

– Учора до нас приєдналися ще шестеро.

Несамовито жестикулюючи, Аннабет вказала на найближче укриття – дамську вбиральню, і ми пірнули туди. Я був настільки не в собі, що мене це навіть не збентежило.

Щось – точніше, двоє таких щось – поповзом прослизнули повз двері вбиральні, видаючи шорсткий звук, наче по килиму водили наждаком.

– Так, – пролунав голос другої рептилії, – скоро він до них добереться. Незабаром він стане сильним.

Тварини проповзли до кафетерію з холодним шипінням, що цілком могло бути зміїним сміхом.

– Треба забиратися звідси. – Аннабет подивилася на мене.

– Ти думаєш, я з власної волі забрався до жіночої вбиральні?

– Я маю на увазі – з корабля, Персі! Треба тікати з корабля.

– Погано пахне, – погодився Тайсон. – І собаки зжеруть усі яйця. Аннабет правильно каже. Потрібно забиратися із вбиральні і з корабля теж.

Мене пробрало тремтіння. Якщо вже Аннабет і Тайсон дійшли згоди, я, мабуть, заперечувати не стану.

Потім зовні пролунав ще один голос, від якого в мене кров застигла в жилах, – це було гірше за будь-яке чудовисько!

– …це тільки питання часу. Не підштовхуй мене, Агрій!

Поза всяким сумнівом, це Лука. Його голос я ніколи не забуду.

– Нічого я не підштовхую! – прогарчав інший хлопець. Його голос був нижчим і зліснішим, ніж у Луки. – Хочу, щоб ти зрозумів: якщо й ця гра не вигорить…

– Вигорить, – обірвав його Лука. – Вони заковтнуть наживку. Гаразд, пішли, треба зайти в адміральську каюту і перевірити саркофаг.

Голоси пішли коридором.

– Біжимо просто зараз, – захлипнув Тайсон.

Ми з Аннабет переглянулися і дійшли мовчазної згоди.

– Ми не можемо, – сказав я Тайсону.

– Ми повинні дізнатися, що замислює Лука, – оголосила Аннабет. – І, якщо можливо, дати йому хорошого прочухана, закути в ланцюги і притягти на Олімп.

Глава дев’ята. Найгірша сімейна рада в моєму житті

Аннабет мала намір піти одна, оскільки в неї була кепка-невидимка, але я переконав її, що це занадто небезпечно. Або ми підемо всі разом, або не піде ніхто.

– Ніхто! – подав голос Тайсон. – Ну будь ласка.

Але врешті-решт і він, нервово гризучи величезні нігті, погодився. Ми затрималися в каюті, щоб зібрати речі. За нашими розрахунками, що б не сталося, ми більше не залишимося на ніч на борту цього круїзного судна з чудовиськами, навіть якщо тут розігруватимуть приз у мільйон доларів. Я впевнився, що мій меч Анаклузмос лежить у мене в кишені, а термос, який дав мені Гермес, – зверху в сумці. Я не хотів, щоб Тайсон ніс усі речі, але він наполягав, і Аннабет сказала, що мені не варто турбуватися. Тайсон може нести на плечі три битком набиті спортивні сумки з такою ж легкістю, з якою я ношу рюкзак.

Ми прокралися коридорами до адміральської каюти, слідуючи корабельним покажчиком «Ви знаходитесь тут». Невидима Аннабет йшла попереду, здійснюючи розвідку. Коли хто-небудь проходив повз нас, ми ховалися, але більшість пасажирів, яких ми зустрічали, були людьми з очима, що нічого не виражали і були заскленілими.

Тільки-но ми піднялися на тринадцяту палубу, де мали розташовуватися адміральські апартаменти, Аннабет свистячим пошепки вимовила: «Ховайтеся» – і заштовхала нас у підсобку.

Я почув, як коридором, розмовляючи, йдуть двоє хлопців.

– Бачив того ефіопського дракона у вантажному відсіку? – запитав один.

– Так, це приголомшливо, – розсміявся інший.

Аннабет, як і раніше невидима, із силою стиснула мою руку. Я подумав, що голос другого хлопця мені теж знайомий.

– Я чув, що вони взяли ще двох, – промовив знайомий голос. – І будуть підвозити в тому ж темпі – я знаю, що кажу!

Голоси віддалилися і змовкли.

– Це був Кріс Родрігес! – Аннабет зняла кепку і знову стала видимою. – Пам’ятаєш, з одинадцятого?

Я смутно пригадував Кріса з минулого літа. Він був одним із невстановлених мешканців табору, яких засовували в одинадцятий будиночок, тому що олімпійські батьки не виявили на них претензій. Тепер я зрозумів, що цього літа не бачив Кріса в таборі.

– Що тут робить ще один напівкровка?

Аннабет похитала головою, явно стурбована.

Ми продовжили наш шлях коридором. Не потрібно було ніяких нових зустрічей, щоб відчувати: Лука десь поблизу. Я відчував щось холодне й неприємне – присутність зла.

– Персі! – Аннабет несподівано зупинилася. – Дивись.

Вона стояла перед скляною стіною, дивлячись униз, у отвір завглибшки в кілька поверхів, що проходив крізь самий центр судна. На дні його виднілася прогулянкова палуба – по суті, торгова галерея з безліччю крамничок, – але не це привернуло увагу Аннабет.

Перед кондитерською стовпилася група чудовиськ: дюжина велетнів лестригонів на кшталт тих, що напали на мене в спортзалі, парочка пекельних гончаків і ще більш дивні істоти – жінки людської подоби, але з роздвоєними зміїними хвостами замість ніг.

– Скіфські жінки-дракони, – прошепотіла Аннабет.

Монстри розташувалися півколом біля молодого чоловіка в грецьких обладунках, який рубав мечем солом’яне опудало. У горлі в мене застряг клубок, коли я помітив, що опудало одягнене в помаранчеву футболку Табору напівкровок. Ми дивилися на те, як хлопець у обладунках встромив меч у живіт опудала і розпоров його від низу до верху. Солома так і летіла на всі боки. Монстри завивали й підбадьорювали воїна.

Аннабет відійшла від вікна. Обличчя її стало попелясто-сірим.

– Ходімо, – сказав я, намагаючись, щоб голос мій звучав якомога спокійніше. – Що швидше ми знайдемо Луку, то краще.

Коридор закінчувався двостулковими дубовими дверима, які, мабуть, вели в якесь важливе приміщення. Коли ми наблизилися футів на тридцять, Тайсон зупинився:

– Я чую голоси.

– Ти можеш розчути, що вони говорять на такій відстані? – запитав я.

Тайсон заплющив очі, немов для того, щоб краще зосередитися. Потім його голос змінився, перетворившись на сиплу подобу голосу Луки.

– …пророцтво самі. Ці ідіоти навіть не знають, який шлях обрати.

Перш ніж я встиг відреагувати, голос Тайсона змінився знову, ставши басовитішим і грубішим, як у того хлопця, що розмовляв із Лукою біля кафетерію.

– Ти й справді думаєш, що старий мерин забрався подобру-доброзичливо?

Тайсон розсміявся так, як сміявся Лука.

– Вони йому не повірять. Навіть якщо він розповідатиме про скелети у власній шафі. Отруєне дерево було останньою соломинкою.

Аннабет затремтіла.

– Припини, Тайсоне! Як тобі це вдається? Прямо мурашки по шкірі.

Тайсон розплющив очі, вигляд у нього був ошелешений.

– Просто слухав.

– Не зупиняйтеся, пішли! – сказав я. – Що ще вони кажуть?

Тайсон знову заплющив очі.

– Тихо! – прошипів він грубим голосом.

– Ти впевнений? – пошепки запитав Лука.

– Так, – знову прохрипів Тайсон. – Прямо за дверима.

Я занадто пізно зрозумів, що відбувається!

Встиг тільки сказати: «Біжіть!» – але в цей момент двері адміральської каюти відчинилися: на порозі стояв Лука, а з боків – два волохатих гіганти з дротиками, чиї бронзові вістря були націлені прямо на нас.

– Кого я бачу, – сказав Лука, криво посміхаючись, – невже мої улюблені родичі? Проходьте, не соромтеся.

* * *

Каюта була прекрасною і жахливою одночасно.

Великі округлі вікна вздовж усієї задньої стіни відкривали погляду чудовий краєвид із корми корабля. Зелене море і сині небеса простяглися до самого горизонту. По підлозі стелився пухнастий перський килим. Середину каюти займали два плюшевих дивани, в одному кутку стояло ліжко під пологом, в іншому – обідній стіл із червоного дерева. Стіл ломився від їжі: коробки з піцою, пляшки содової і ціла срібна тарілка сендвічів із ростбіфом. Усе це мало прекрасний вигляд.

Жахливим же було наступне. На оксамитовому помості в задній частині каюти стояв десятифутовий золотий контейнер. Щось на зразок саркофага з вигравіруваними на ньому сценами з давньогрецького життя: міста, охоплені полум’ям, і герої, які гинуть страшною смертю. Незважаючи на сонячне світло, що лилося у вікна, від саркофага виходив холод, який заповнював усю каюту.

– Ну, як? – запитав Лука, обводячи каюту гордовитим поглядом. – Трохи затишніше, ніж в одинадцятому будиночку?

З минулого літа він змінився. Замість шортів до колін і футболки на ньому була сорочка на ґудзиках, штани кольору хакі та шкіряні мокасини. Тепер Лука коротко стриг своє непокірне рудувате волосся. Він мав вигляд голлівудського лиходія, одягненого за останньою гарвардською модою.

Під оком у Луки досі зберігся шрам – зазубрена біла лінія, слід від битви з драконом. На дивані лежав його «підступний» меч, блискуче лезо, викуване наполовину зі сталі, наполовину з небесної бронзи, меч, яким можна було вбити і монстра, і смертного.

– Сідайте, – сказав Лука.

За помахом його руки три крісла висунулися на середину каюти.

Ніхто з нас не сів.

Величезні друзі Луки, як і раніше, цілилися в нас дротиками. Вони були схожі один на одного, як близнюки, але це були не люди. Зростанням футів вісім, одягнені тільки в джинси, ймовірно, тому, що їхні широченні груди й без того густо заросли бурою шерстю. Замість нігтів – кігті, що надавали рукам схожість зі звіриними лапами. І обличчя – не обличчя, а радше морди, пащі, ощерені гострими іклами.

– Ах так, я зовсім забув, – вкрадливо сказав Лука. – Це мої помічники Агрій та Орей. Ймовірно, ви про них чули.

Я промовчав. Незважаючи на наставлені в мої груди дротики, мене лякали зовсім не брати-ведмеді.

Я багато разів уявляв, як зустрінуся з Лукою, після того як він спробував убити мене минулого літа. Мені уявлялося, як я відважно виступаю йому назустріч і викликаю на поєдинок. Але тепер, коли ми стояли віч-на-віч, я ледве стримував тремтіння в руках.

– То ви не знаєте історію Агрія й Орея? – запитав Лука. – Їхня мати… ну, це насправді сумно. Афродіта наказала молодій жінці закохатися. Та відмовилася і звернулася по допомогу до Артеміди. Артеміда дозволила їй вступити до свити її мисливиць, але Афродіта помстилася. Вона навела на молоду жінку злі чари, і та закохалася у ведмедя. Дізнавшись про це, Артеміда з огидою кинула дівчину. Типово для богів, чи не так? Вони борються один з одним, а дістається завжди нещасним смертним. Сини-близнюки цієї жінки, Агрій та Орей, не злюбили Олімп. Хоча… напівкровок вони до певної міри люблять…

– На обід, – гаркнув Агрій.

Саме йому належав той хрипкий голос у розмові з Лукою, який я чув.

– Хе-хе-хе! – розсміявся його брат Орей, облизуючи порослі шерстю губи.

Він сміявся без упину, немов на нього напав напад астми, поки Лука й Агрій не втупилися на нього довгим поглядом.

– Заткнися, ти, ідіот! – прогарчав Агрій. – Сам себе покараєш!

Орей заскулив. Пошкандибавши в кут каюти, він важко опустився на стілець і вдарився чолом об обідній стіл, срібні тарілки підстрибнули й задребезжали.

Лука поводився так, ніби все, що відбувається, цілком природно. Він зручніше влаштувався на дивані й поклав ноги на кавовий столик.

– Отже, Персі, минулого року ми дозволили тобі вижити. Сподіваюся, ти це оціниш. Як мамуля? Як справи в школі?

– Ти отруїв дерево Талії.

– Не в брову, а в око, – зітхнув Лука. – Звісно, я отруїв дерево. Ну і що?

– Як ти міг? – запитала Аннабет із такою люттю, що я подумав – вона зараз кинеться на Луку. – Талія врятувала твоє життя! Наші життя! Як міг ти збезчестити її ім’я?

– Нічого я не збезчестив! – обірвав Лука. – Боги збезчестили її, Аннабет! Якби Талія була жива, вона стала б на мій бік.

– Брехун!

– Якби ти знала, які настають часи, ти зрозуміла б…

– Я зрозуміла, що ти хочеш зруйнувати табір! – закричала Аннабет. – Ти чудовисько!

– Боги засліпили тебе. – Лука похитав головою. – Ти можеш уявити собі світ без них, Аннабет? Що хорошого в тому, що ти вивчаєш давню історію? Непотрібний вантаж тисячоліть! Захід прогнив наскрізь. Його треба знищити. Приєднуйся до мене! Ми почнемо все заново. Ми могли б використати твій розум, Аннабет.

– Тому що у вас немає свого власного!

– Я добре знаю тебе, Аннабет. – Лука примружився. – Ти заслуговуєш на краще, ніж бути втягнутою в безнадійний пошук заради порятунку табору. Через місяць монстри захоплять Пагорб напівкровок. Уцілілим героям не залишиться нічого іншого, окрім як приєднатися до нас або стати здобиччю, що рано чи пізно попадеться в зуби мисливцям. Ти що, справді хочеш бути в команді, що програла… ось із цими? – Лука вказав на Тайсона.

– Гей, легше! – втрутився я.

– Подорожувати з циклопом, – з докором вимовив Лука. – І просторікувати щодо того, що я збезчестив пам’ять про Талію! Ти мене дивуєш, Аннабет. Ти вже…

– Припини! – крикнула Аннабет.

Я не міг зрозуміти, про що він говорить, але Аннабет сховала обличчя в долонях, немов збиралася заплакати.

– Залиш її в спокої, – сказав я. – І Тайсона теж.

– Ах так, я чув. – Лука розсміявся. – Твій батько визнав і це.

Я не зумів приховати здивування, і Лука посміхнувся.

– Так, Персі, я все знаю. І щодо твого плану знайти руно – теж. Які ж там були координати, ну-ка… Тридцять один, сімдесят п’ять, дванадцять? Бачиш, у мене залишилися друзі в таборі, які тримають мене в курсі.

– Ти хочеш сказати – шпигуни?

Лука знизав плечима.

– До яких пір ти дозволиш батькові ображати тебе, Персі? Думаєш, він вдячний тобі? Думаєш, Посейдон більше піклується про тебе, ніж про це чудовисько?

Тайсон стиснув кулаки й глухо забурчав. Лука тільки посміхнувся.

– Боги використовують тебе по повній програмі, Персі. Ти хоч уявляєш, що на тебе чекає, якщо ти досягнеш шістнадцяти років? Хірон ніколи не розповідав тобі про пророцтво?

Мені хотілося висловити Луці в обличчя все, що я про нього думаю, але він, як завжди, знав, як вивести мене з рівноваги.

Шістнадцяти років?

Іншими словами, я знав, що давним-давно Хірон почув від оракула пророцтво. Знав і те, що частково воно стосується мене. Але – «якщо я досягну шістнадцяти років»? Таке формулювання мені не сподобалося.

– Я знаю те, що мені потрібно знати, – насилу вимовив я. – Наприклад, хто мої вороги.

– Тоді ти просто дурень.

– Персі не дурень! – Тайсон на друзки розніс крісло, що стояло поруч.

Перш ніж я встиг зупинити його, він кинувся на Луку. Кулаки циклопа обрушилися на голову Луки – подвійний удар з розмаху, який міг би пробити дірку в титановій панелі, – але тут втрутилися близнюки-ведмеді. Вони схопили Тайсона за руки й миттєво зупинили його. Потім відштовхнули циклопа, і він звалився на килим, та так, що затремтіла вся палуба.

– Погано, погано, циклопе, – сказав Лука. – Схоже, мої друзі-гризлі удвох виявляться сильнішими за тебе. Може, дозволити їм?

– Лука, – різко перервав я його, – послухай. Нас прислав твій батько.

– Не смій… навіть… згадувати про нього. – Обличчя його вмить стало червоним як помідор.

– Він сказав, щоб ми сіли на цей корабель. Я думав – просто щоб покататися, але він послав нас, щоб знайти тебе. Він сказав, що не залишить тебе, як би ти на нього не злився.

– «Злився»? – заревів Лука. – «Не залишить» мене? Та він кинув мене, Персі! Я рознесу на друзки цей Олімп! Знищу кожен трон! Скажи Гермесу, що так воно і буде. Щоразу, коли до нас приєднується напівкровка, боги Олімпу стають слабшими, а ми – міцнішими. Він міцнішає. – Лука вказав на золотий саркофаг.

Від одного погляду на саркофаг у мене по тілу пробігали мурашки, але я твердо вирішив не показувати цього.

– Ну і? – запитав я. – Що ж у ньому такого особливого?..

Тут мене як громом вразило: я зрозумів, що може перебувати всередині саркофага. Здавалося, температура в каюті впала градусів на двадцять.

– Ух ти, чи не хочеш ти сказати?..

– Він перетворюється, – відповів Лука. – Мало-помалу ми витягуємо з ями його життєву силу. Кожен, хто добровільно присягає на вірність нашій справі, привносить свою малу лепту…

– Яка гидота! – вигукнула Аннабет.

Лука глянув на неї й усміхнувся.

– Твоя мати народилася з розколотого черепа Зевса, Аннабет. Тож я б на твоєму місці помовчав. Скоро ми отримаємо достатньо матеріалу, щоб відновити повелителя титанів у всій його цілісності. Ми створимо для нього нове тіло, гідне кузні самого Гефеста.

– Ти божевільний, – похитала головою Аннабет.

– Приєднуйся до нас, і ти отримаєш свою нагороду. У нас могутні друзі, достатньо багаті спонсори, щоб купити це круїзне судно і багато іншого. Твоїй матері більше ніколи не доведеться працювати, Персі. Зможеш придбати їй особняк. Ти зможеш стати могутнім, знаменитим – усім, ким забажаєш. А ти, Аннабет, зумієш здійснити свою мрію і стати архітектором. Ти зможеш звести пам’ятник, який простоїть тисячу років. Храм повелителям нового століття!

– Іди ти в Тартар, – відповіла Аннабет.

– Шкода, – зітхнув Лука.

Він узяв щось, що нагадувало пульт дистанційного керування від телевізора, і натиснув червону кнопку. За кілька секунд двері каюти відчинилися і на порозі з’явилися двоє чоловіків, одягнених у форму членів екіпажу та озброєних поліцейськими кийками. Очі їхні були затягнуті такою ж плівкою, як і в інших людей, яких я бачив тут, але щось підказувало мені: це не робить їх менш небезпечними в бійці.

– А, ось і наша славна охорона, – сказав Лука. – Боюся, на борту з’явилися «зайці».

– Так, сер, – відповіли вони мляво.

Лука повернувся до Орея.

– Час годувати ефіопського дракона. Відведи цих ідіотів униз і покажи, як це робиться.

– Хе-хе! Хе-хе! – нерозумно заухмилявся Орей.

– Давай я теж піду, – проворчав Агрій. – Від братика мого ніякого толку. Цей циклоп…

– Це не небезпечно, – сказав Лука. Він озирнувся на золотий саркофаг, немов щось турбувало його. – Залишайся тут, Агрій. Нам потрібно обговорити важливі справи.

– Але…

– Орей, не підведи мене. Дивись уважніше, щоб дракон був нагодований досита.

Орей виштовхав нас із каюти, підганяючи дротиком. Охоронці йшли позаду.

* * *

Поки я йшов коридором і дротик Орея тикався мені в спину, я думав про слова Луки, а саме про те, що близнюки-ведмеді разом можуть зрівнятися з Тайсоном за силою. Але, можливо, окремо…

Пройшовши коридор, розташований посередині корабля, ми вступили на відкриту палубу, вздовж якої лежали рятувальні шлюпки. Я вивчив судно досить добре, щоб розуміти, що ми бачимо сонце востаннє. На іншому боці – ліфт, що йде в трюм, і тоді нам кінець.

Я глянув на Тайсона і сказав:

– Зараз.

Слава богам, він зрозумів! Розвернувшись, Тайсон вліпив Орею ляпаса, який відкинув його футів на тридцять, і ведмідь плюхнувся в басейн просто посеред плаваючої сімейки на чолі з татусем.

– Ой! – в унісон взвизгнули дітлахи. – У басейні штормів не буває!

Один з охоронців витягнув було кийок, але Аннабет вивела його з ладу добре поставленим ударом у сонячне сплетіння. Інший охоронець кинувся до найближчої «тривожної кнопки».

– Затримай його! – завизжала Аннабет, але було вже пізно.

За секунду до того, як я оглушив його шезлонгом, охоронець натиснув кнопку.

Заблимали червоні вогні. Завили сирени.

– У шлюпку! – крикнув я.

Ми кинулися до найближчого човна.

На той час, коли ми розчохлили його, монстри і нові охоронці вже кишіли на палубі, розпихаючи туристів і офіціантів з підносами екзотичних коктейлів. Хлопець у грецьких обладунках вихопив меч і теж кинувся на нас, але послизнувся в калюжі «Піна колада». Лестригони, які зібралися на палубі над нами, взяли напоготові свої величезні луки.

– Як ти збираєшся спустити цю штуку на воду? – крикнула Аннабет.

Пекельний гончак стрибнув на мене, але Тайсон відкинув його, добряче огріявши вогнегасником.

– Залазьте! – завив я.

Виготовивши Анаклузмос, я відбив перший залп стріл, що злетіли в повітря. У будь-яку секунду нас могли схопити.

Шлюпка висіла за бортом корабля високо над водою. Аннабет і Тайсон ніяк не могли впоратися з талями.

Я застрибнув до них у човен.

– Тримайтеся! – заволав я і перерубав канати.

Поки ми проносилися вздовж борту, над нашими головами свистів дощ стріл.

Глава десята. Нас підвозить корабель мертвих конфедератів

– Термос! – вигукнув я, коли ми зі швидкістю гарматного ядра мчали назустріч воді.

– Що? – Аннабет, мабуть, подумала, що я збожеволів. Вона мертвою хваткою вчепилася в стропи шлюпки, її волосся майоріло на вітрі, як полум’я смолоскипа.

Але Тайсон зрозумів. Йому вдалося відкрити мою сумку і витягнути чарівний термос Гермеса, однією рукою вчепившись у нього, іншою – у шлюпку.

Кругом свистіли стріли й дротики.

– Тримайтеся! – Я схопив термос, сподіваючись, що роблю правильно.

– Я й так тримаюся! – взвизгнула Аннабет.

– Міцніше тримайтеся!

Зігнувши ноги в колінах, я засунув їх під надувну лавку, Тайсон вчепився в наші з Аннабет сорочки, і тут я повернув кришку термоса на чверть обороту.

Моментально з нього вирвався білий струмінь вітру, і нас закрутило з боку в бік, до того ж падіння долілиць перетворилося на аварійну посадку на воду під кутом у сорок п’ять градусів.

Здавалося, що, вириваючись із термоса, вітер регоче, немов йому подобалося відчуття знайденої свободи. Ударившись об поверхню води, ми кілька разів підскочили, наче пущений по воді плоский камінчик, а потім зі свистом понеслися вперед, немов моторний човен, солоні бризки летіли нам в обличчя, і попереду був тільки відкритий океан.

Я почув запеклі крики, що лунали ззаду, з корабля, але ми вже перебували поза зоною обстрілу. «Принцеса Андромеда» зменшилася до розмірів іграшкового кораблика, а потім і зовсім розтанула вдалині.

* * *

Поки шлюпка, яку підганяв вітер, мчала морем, ми з Аннабет намагалися надіслати Хірону послання через Іриду. Нам здавалося важливим дати знати кому-небудь про наміри Луки, і Хірон був єдиним, на кого ми могли покластися.

Розпорошуючи воду, вітер з термоса утворив прекрасну, сяючу на сонці веселку, ідеальну для Іриди, – але зв’язок був слабким. Коли Аннабет кинула в туман золоту драхму і помолилася богині веселки, просячи її показати нам Хірона, з’явилося виразне зображення його обличчя, щоправда, на дещо дивному, мерехтливому стробоскопічному тлі та під супровід гуркоту оглушливої рок-музики, немов він був на дискотеці.

Ми розповіли кентаврові про те, як втекли з табору, про Луку і «Принцесу Андромеду», про золотий саркофаг з останками Кроноса, однак, з огляду на галас на тому кінці та ревучий вітер, що підіймав водяний пил, на нашому, я не був упевнений, чи багато йому вдалося розчути.

– Персі! – крикнув Хірон. – Ти повинен остерігатися…

Голос його потонув у гучних криках – з такими криками, напевно, кидалися в атаку воїни команчів.

– Що? – заволав я щосили.

– Будь прокляті мої родичі! – Хірон змушений був пригнутися, коли над його головою пронеслася і зникла з поля зору тарілка. – Аннабет, ти не повинна була дозволяти Персі покинути табір! Але якщо ти роздобудеш руно…

– Давай, крихітко! – заволав хтось за спиною Хірона. – Еге-гей!

Музика заволала на повну котушку, баси звучали так голосно, що наша шлюпка почала вібрувати.

– …Маямі, – продовжував надсаджуватися Хірон. – Я постараюся простежити…

Наш туманний екран розлетівся на шматочки, немов хтось із того боку запустив у нього пляшкою, і Хірон зник.

* * *

Через годину ми побачили землю – довгу смугу пляжу, уздовж якого вишикувалися висотні будівлі готелів. У воді, ледь не стикаючись бортами, погойдувалися риболовецькі човни і наливні судна. Катер берегової охорони пройшов повз наш правий борт, потім розвернувся, немов бажаючи детальніше нас розглянути. Думаю, їм не щодня доводилося бачити жовту рятувальну шлюпку, керовану трьома підлітками, яка без жодного мотора рухалася зі швидкістю в сотню вузлів на годину.

– Це Вірджинія-Біч, – сказала Аннабет, коли ми наблизилися до берегової лінії. – О боги, як «Принцесі Андромеді» вдалося так далеко відплисти за ніч? Це приблизно…

– П’ятсот тридцять морських миль, – сказав я.

– А ти звідки знаєш? – втупилася вона на мене.

– Ну… я не впевнений.

Аннабет на мить задумалася і запитала:

– Персі, де ми перебуваємо?

– Тридцять шість градусів сорок чотири хвилини на північ, сімдесят шість градусів дві хвилини на захід, – без запинки випалив я. Потім похитав головою. – Ну й діла! Звідки мені все це відомо?

– Від батька, – припустила Аннабет. – Коли ти в морі, ти чудово знаєш свої координати. Це просто чудово.

Я не був у цьому до кінця впевнений. Мені зовсім не хотілося виступати в ролі ходячого компаса. Але не встиг я щось заперечити, як Тайсон легенько ляснув мене по плечу:

– Той човен пливе за нами.

Я озирнувся. Суденце берегової охорони виразно висіло в нас на хвості. Вогні його блимали, і воно явно набирало швидкість.

– Не можна, щоб вони наздогнали нас, – сказав я. – Буде занадто багато запитань.

– Тримай курс на Чесапікську бухту, – скомандувала Аннабет. – Я знаю місце, де ми можемо сховатися.

Я не став питати, що вона має на увазі і звідки так добре знає місцевість. Я ризикнув ще трохи відкрити кришку термоса, свіжий порив вітру змусив нашу шлюпку ракетою обігнути північний край Вірджинія-Біч, і ми опинилися в Чесапікській бухті. Катер берегової охорони відставав усе більше й більше. Ми не зменшували ходу, поки береги бухти не стали звужуватися з обох боків, і я зрозумів, що ми входимо в гирло річки.

Різниця між солоною і прісною водою відчулася відразу. Раптово я відчув втому і розбитість у всьому тілі, як під час наркотичної ломки. Я вже не знав, де перебуваю і куди вести шлюпку. Добре, що поруч була Аннабет.

– Он туди, – показала вона. – За тією піщаною мілиною.

Ми звернули в якусь трясовину, густо зарослу болотною травою. Я зупинив шлюпку біля підніжжя величезного кипариса.

Над нами маячили обплетені ліанами крони дерев. У лісі на всі лади дзижчали комахи. Повітря було спертим і спекотним, над поверхнею річки курилася пара. Коротше кажучи, це був не Мангеттен, і місце це не сподобалося мені з першого погляду.

– Ходімо, – сказала Аннабет. – Це відразу за мілиною.

– Що «це»? – запитав я.

– Просто йдіть за мною. – Вона схопила свою сумку. – І краще чимось прикрити шлюпку. Не треба привертати уваги.

Закидавши човен гілками, ми з Тайсоном рушили за Аннабет уздовж берега, хлюпаючи червонуватою рідиною. Змія ковзнула поруч із моєю ногою і зникла в траві.

– Погане місце, – пробурчав Тайсон.

Він раз у раз прихлопував москітів, які сідали на його руки.

Ще за кілька хвилин Аннабет сказала:

– Тут.

Єдине, що я бачив, були кущі ожини. Потім Аннабет розсунула гілки, ніби відчиняла двері, і я зрозумів, що перед нами замаскований притулок.

Місця виявилося достатньо для трьох, навіть враховуючи, що третім був Тайсон. Стіни являли собою переплетені рослини, щось на кшталт хатини американських індіанців, але виглядали водонепроникними. У кутку було складено все, що може знадобитися людині в поході: спальні мішки, ковдри, переносний холодильник і гасова лампа. Були тут і припаси напівбогів – бронзові наконечники для дротиків, повний сагайдак стріл, запасний меч і коробочка з амброзією. Пахло цвіллю, ніби це місце вже давно ніхто не відвідував.

– Таємний притулок напівкровок. – Я з благоговінням подивився на Аннабет. – Ти зробила все це сама?

– Ми з Талією, – спокійно відповіла вона. – І Лука.

Її слова не повинні були зачепити мене. Я знав, що Талія і Лука піклувалися про Аннабет, коли вона була ще зовсім дитиною. Знав, що всіх трьох об’єднувала доля втікачів, що ховалися від монстрів і виживали самотужки, поки Гроувер не знайшов їх і не спробував відвести на Пагорб напівкровок. Але щоразу, коли Аннабет заговорювала про час, проведений із ними, я відчував, як би це сказати… не знаю. Незручність?

Ні. Неточне слово.

Я ревнував.

– Отже… – сказав я. – Ти думаєш, що Лука не шукатиме нас тут?

Аннабет похитала головою.

– Ми спорудили дюжину сховищ на кшталт цього. Не впевнена навіть, що Лука їх пам’ятає. Або що його це хвилює.

Вона вляглася на ковдрах і почала переглядати вміст своєї сумки. Поза Аннабет красномовно давала зрозуміти, що говорити на цю тему вона більше не хоче.

– Хм, Тайсоне, – сказав я, – ти не проти того, щоб розвідати, що тут є навколо. Якась забігайлівка для туристів, що збилися зі шляху?

– Забігайлівка?

– Ну, місце, де можна перекусити. Пончиками в цукровому обсипанні, наприклад. Тільки не йди занадто далеко.

– Пончики в цукровому обсипанні, – чесно повторив Тайсон. – Буду шукати в цій глушині пончики. – Висунувшись назовні, він покликав: – Гей, пончики!

Щойно він пішов, я сів навпроти Аннабет.

– Слухай, я шкодую… ну, з приводу того, що ми зустрілися з Лукою.

– Ти не винен. – Вона вийняла ніж із піхов і стала протирати лезо ганчіркою.

– Надто вже легко він дав нам змотатися, – продовжував я.

Я сподівався, що мені так тільки здалося, але Аннабет кивнула.

– Мені теж так здається. Пам’ятаєш, ми краєм вуха чули, як він говорить щось про гру і що «вони заковтнули наживку»?.. Думаю, він мав на увазі нас.

– І яку ж приманку? Руно? Гроувера?

– Не знаю, Персі. – Аннабет пильно розглядала вістря ножа. – Можливо, він хоче сам заволодіти руном? А може, сподівається, що ми зробимо всю чорну роботу, а він потім його в нас вкраде? Просто не можу повірити, що він отруїв дерево.

– Що він мав на увазі, коли сказав, що Талія була б на його боці?

– Він помиляється.

– Звучить не надто впевнено.

Аннабет блиснула на мене очима, і я навіть пошкодував, що завів цю розмову, доки в неї в руках ніж.

– Знаєш, Персі, кого ти мені зараз нагадуєш? Талію. І взагалі, ви, хлопці, всі такі однакові, що просто жах. Або ви найкращі друзі, або готові задушити одне одного.

– Давай не будемо про «найкращих друзів». А що Талія?

– Талія іноді сердилася на батька. Зовсім як ти. Ти оголосив би за це війну Олімпу?

– Ні, – відповів я, дивлячись на сагайдак зі стрілами в кутку.

– Ось бачиш. І вона теж. Лука помиляється.

Аннабет встромила ніж у бруд.

Я хотів запитати її щодо пророцтва, яке згадував Лука, і як воно пов’язане з моїм шістнадцятиріччям. Але, скоріше за все, вона не відповіла б. Хірон досить ясно дав зрозуміти, що мені не дозволено почути його, поки боги не вирішать інакше.

– А що Лука мав на увазі, говорячи про циклопів? – запитав я. – Він сказав, що ти…

– Я знаю, що він сказав. Він… він говорив про справжню причину загибелі Талії.

Я чекав, не знаючи, як реагувати.

Аннабет перевела дух, голос її злегка тремтів.

– Ніколи не довіряй циклопам, Персі. Шість років тому, коли Гроувер вів нас на Пагорб напівкровок… – Тут вона замовкла, бо двері хатини скрипнули, і вповз Тайсон.

– Пончики в цукровому обсипанні! – гордо вимовив він, простягаючи коробку.

– Де ти це взяв? – втупилася на нього Аннабет. – Кругом цілковита глухомань. У всій окрузі немає…

– Усього п’ятдесят футів звідси, – сказав Тайсон. – Пиріжкова «Чудо-юдо» – прямо за пагорбом!

* * *

– Це кепсько, – пробурмотіла Аннабет.

Сівши навпочіпки, ми з-за дерева роздивлялися пиріжкову, що стояла посеред лісу. На вигляд вона була новісінька, з яскраво освітленими вікнами, паркуванням і вузькою дорогою, що веде до лісу, але навкруги нікого, і на парковці жодної машини. Ми побачили службовця, який читав журнал за касою. На матерчатому навісі над вікнами великими чорними літерами, які навіть я зміг прочитати, було написано:

ПОНЧИКИ «ЧУДО-ЮДО»

Мультяшний велетень на вивісці вчепився зубами в «о» зі слова «пончики». Запах стояв приємний, пахло щойно підсмаженими шоколадними пампушками.

– Звідки вона тут взялася? – прошепотіла Аннабет. – Щось тут не так.

– Що? – перепитав я. – Це ж пиріжкова.

– Тссс!

– Чому ми перешіптуємося? Тайсон зайшов, купив дюжину пончиків, і нічого не сталося.

– Він сам – чудовисько.

– Та годі тобі, Аннабет. Пончики під назвою «Чудо-юдо» – це ще не означає, що тут харчуються монстри! Це просто мережа закусочних. У нас у Нью-Йорку теж такі є.

– Мережа, так, – погодилася вона. – Але тобі не здається дивним, що вона з’явилася тут одразу після того, як ти попросив Тайсона сходити по пончики? Прямо тут, у лісовій гущавині?

Я обдумав її слова. Звісно, трохи дивно, проте пампухові аж ніяк не стояли на першому місці в моєму списку зловісних і потойбічних явищ.

– Це може бути гніздо, – пояснила Аннабет.

Тайсон захлипнув. Сумніваюся, що він розумів краще, ніж я, про що веде мову Аннабет, але тон, яким вона говорила, змушував його нервувати. Він встиг умяти півдюжини пончиків із коробки, і тепер усе обличчя в нього було в цукровій пудрі.

– Яке гніздо? – запитав я.

– Ти ніколи не замислювався, чому такі забігайлівки ростуть як гриби? – запитала Аннабет. – Ще вчора тут нічого не було, а завтра – бум! – нове бістро, кав’ярня чи що-небудь таке? Спочатку один магазинчик, потім два, потім чотири, точні копії один одного, які розповзаються по всій країні.

– Не знаю, ніколи про це не думав.

– Персі, мережі деяких крамничок множаться так швидко, бо чарівним чином пов’язані з життєвою силою якогось чудовиська. Деякі діти Гермеса придумали, як це зробити, ще в п’ятдесяті роки. Вони вирощували… – Аннабет завмерла.

– Що? – запитав я. – Що вони вирощували?

– Ніяких… різких… рухів, – сказала вона таким голосом, немов від цього залежало її життя. – Повертаємося повільно, дуже повільно.

Потім і я почув: це був шорсткий звук, ніби щось величезне волочило своє черево крізь листя.

Обернувшись, я побачив щось завбільшки з носорога, що пробивалося в тіні дерев. Воно шипіло, а його передня частина звивалася в різні боки. Спочатку я не зрозумів, що переді мною. Потім до мене дійшло, що у тварини кілька ший – щонайменше сім – і на кожній шипляча голова рептилії. Шкура в неї була шкіряста, а на шиях бовтався пластиковий слинявчик, на якому значилося: «Я ДИТИНА ЧУДА-ЮДА!»

Я дістав свою чарівну ручку, але Аннабет, спіймавши мій погляд, мовчазно застерегла: «Рано».

Я зрозумів її. У багатьох монстрів приголомшливий зір. Можливо, повз нас проповзла сама Гідра. І якби я оголив меч зараз, бронзові відблиски напевно привернули б її увагу.

Ми чекали.

Гідра перебувала всього за кілька футів від нас. Здавалося, вона обнюхує землю і дерева, ніби полює за кимось. Потім я помітив, що дві голови рвуть на частини жовту тканину, – це була одна з наших спортивних сумок, що встигла побувати в таборі. Гідра йшла на наш запах.

Серце важко забилося в мене в грудях. Я бачив опудало однієї з голів Гідри ще в таборі, як трофей, але це жодним чином не підготувало мене до того, що я побачив насправді. Усі голови були ромбоподібні, як у гримучої змії, але кожна паща ощерилася низкою зубів, що нагадували акулині.

Тайсон тремтів. Він відступив на крок і випадково зламав гілочку. Тут же всі сім голів повернулися до нас і зашипіли.

– Врозтіч, – голосно крикнула Аннабет. І пірнула вправо.

Я відкотився вліво. Одна з голів Гідри виплюнула зелену рідину, яка пролетіла над моїм плечем і розтеклася по стовбуру в’яза, що ріс поруч. Стовбур почав диміти і розпадатися на частини. Дерево повалилося на Тайсона, який, немов закам’янілий, не міг зрушити з місця, дивлячись на чудовисько, яке було прямо перед ним.

– Тайсоне! – Я штовхнув його щосили, і він відлетів убік якраз у ту мить, коли Гідра кинулася на нього і в’яз обрушився на дві її голови.

Гідра відсахнулася, висмикнувши голови, і люто завила, дивлячись на дерево, що впало. Усі сім голів разом вивергнули кислоту, і в’яз розплився димлячою калюжею.

– Ворушись! – наказав я Тайсону.

Потім, забігши збоку, зняв ковпачок з ручки і оголив Анаклузмос, сподіваючись відвернути увагу чудовиська.

Це подіяло.

Вигляд небесної бронзи ненависний більшості монстрів. Щойно лезо мого меча блиснуло, Гідра різко повернула до нього всі голови, шиплячи і щерячись.

Тайсон моментально опинився поза небезпекою, і це добре. Погано ж було те, що я сам ледь не розтікся отруйною калюжкою.

У порядку експерименту одна з голів кинулася на мене, клацнувши зубами. Навіть не подумавши, я змахнув мечем.

– Ні! – попереджувально крикнула Аннабет.

Занадто пізно. Я начисто відрубав Гідрі голову. Вона покотилася в траву, покинувши обрубок шиї, що мотався на всі боки, який миттєво перестав кровоточити і почав роздуватися, як повітряна куля.

За кілька секунд обезголовлена шия розділилася надвоє, і на кожній виросла точно така ж голова. Тепер переді мною була восьмиголова Гідра.

– Персі! – проворчала Аннабет. – Ти щойно відкрив ще десь нову закусочну «Чудо-юдо»!

Я ухилився від крапель кислоти.

– Я мало не загинув, а ти турбуєшся про це? Як нам убити її?

– Вогонь! – сказала вона. – Нам потрібен вогонь!

Не встигла вона договорити, як я згадав усю історію цілком. Голови Гідри перестануть множитися, тільки якщо ми будемо припікати кожну шию, перш ніж відростуть нові. До речі, саме так вчинив Геракл. Але в нас вогню не було.

Я позадкував до річки. Гідра пішла за мною.

Аннабет рухалася ліворуч і намагалася відвернути одну з голів, парируючи її клацаючі зуби своїм ножем, але інша голова, якою Гідра розмахувала, як палицею, відштовхнула її в болотяну рідину.

– Не смій бити моїх друзів! – втрутився Тайсон, ставши між Гідрою та Аннабет.

Щойно Аннабет піднялася, він почав молотити по головах чудовиська кулаками з такою швидкістю, що це нагадало мені вправи боксера з грушею. Але навіть Тайсону не вдалося відігнати Гідру.

Дюйм за дюймом ми задкували, ухилялися від бризок кислоти, відбиваючи голови, що клацали зубами, але не відрубуючи їх, однак я розумів, що ми лише відкладаємо свою загибель. Зрештою ми помилимося і тварюка прикінчить нас.

Раптом я почув дивний звук – пуф, пуф, пуф, пуф, – який я спочатку прийняв за стукіт свого серця. Потім він став настільки потужним, що берег річки затремтів.

– Що це за шум? – крикнула Аннабет, не відводячи очей від Гідри.

– Паровий двигун, – сказав Тайсон.

– Що? – Я пригнувся, і згусток кислоти пролетів над моєю головою.

З річки, що за нашими спинами, пролунав знайомий жіночий голос, який крикнув:

– Он там! Тридцятидвухміліметрову гармату до бою!

Я не наважувався відвести погляд від Гідри, але якщо я не помилявся, то тепер вороги в нас були і з фронту, і з тилу.

– Вони надто близько, пані! – відповів сиплий чоловічий голос.

– Будь прокляті ці герої! – вигукнула дівчина. – Повний вперед!

– Є, пані.

– Стріляйте на розсуд, капітане!

Аннабет зрозуміла, що відбувається, на частку секунди раніше за мене.

– Усім лягти! – заволала вона, і ми пригорнулися до землі, саме тоді, коли над річкою пролунав залп, що струсонув землю і повітря.

Відбувся спалах світла, дим злетів до небес, і Гідра вибухнула просто перед нами, обливши нас душем з огидного зеленого слизу, який одразу ж випарувався, як це зазвичай відбувається з усіма чудовиськами.

– Яка гидота! – взвизгнула Аннабет.

– Пароплав! – вигукнув Тайсон.

Я встав, кашляючи від порохового диму, що хмарою стелився берегами річки.

По воді до нас, пихкаючи, наближався найдивніший корабель, який я коли-небудь бачив. Він сидів у воді низько, як підводний човен, палуба його була викладена залізними листами. Посередині був трапецієподібної форми каземат з люками для гармат з кожного боку. Над ним майорів прапор – вепр і спис на криваво-червоному тлі. Уздовж палуби лежали зомбі в сірій уніформі – мертві солдати, чиї бліді обличчя здавалися масками, що прикривали їхні черепи, – точнісінько упирі, охоронці палацу Аїда, яких я бачив у царстві мертвих.

Корабель, цілком обшитий сталевими листами. Крейсер часів Громадянської війни в США. Я зміг тільки прочитати назву, замшілими літерами написану на носі: «CSS [12] Бірмінгем».

У повному грецькому обладунку поруч зі знаряддям, яке ледь не вбило нас, стояла Кларисса.

– Невдахи, – усміхнулася вона. – Але мені належить вас урятувати. Швидко на борт.

Глава одинадцята. Кларисса все псує

– Ви влипли по самі вуха, – сказала Кларисса.

Пройшовши через темні каюти, завалені трупами матросів, ми завершили обхід корабля, який припав нам зовсім не до смаку. Нам показали також бункер для вугілля, бойлери і двигун, який натужно гарчав, здавалося ось-ось готовий вибухнути. Показали приміщення штурмана, пороховий склад, артилерійську палубу (Кларіссіну улюблену) з двома гладкоствольними гарматами Дальгрена праворуч і ліворуч і дев’ятидюймовими нарізними гарматами Брука на носі й кормі, спеціально переробленими, щоб стріляти кулями з небесної бронзи.

Куди б ми не пішли, на нас впритул дивилися мертві матроси-конфедерати, їхні бородаті обличчя примарно світилися. Вони схвально поставилися до Аннабет, оскільки та сказала, що вона з Вірджинії. До мене вони теж виявили інтерес, коли я сказав, що моє прізвище Джексон – як у одного з генералів-південців, – але потім я сам зруйнував свою легенду, ляпнувши їм, що я з Нью-Йорка. Тоді вони скривилися і вибухнули прокльонами на адресу янкі.

Тайсона вони привели в жах. Він зажадав, щоб Аннабет весь час вела його за руку, що, втім, здавалося, не надто схвилювало її.

Нарешті нас ескортували на вечерю. Капітанська каюта «Бірмінгема» була розміром з велику гардеробну, але все ж набагато більша за будь-яку іншу каюту на борту. На вкритому білою лляною скатертиною столі стояли порцелянові прилади. Мерці з членів команди подавали арахісове масло і сендвічі з джемом, картопляні чіпси і пляшки «Доктор Пеппер». Мені не хотілося торкатися ні до чого з того, що приносили привиди, але голод пересилив страх.

– Тантал вигнав вас навічно, – задоволеним голосом сповістила Кларисса. – Містер Д. сказав, що якщо хто-небудь із вас ще сунеться в табір, то він перетворить вас на білок і буде відстрілювати зі своєї гвинтівки.

– Це вони дали тобі цей корабель? – запитав я.

– Ні, звісно. Батько.

– Арес?

– Ти що, вирішив, що твій татко один командує всіма морями? – Кларисса усміхнулася. – Душі переможених у кожній війні приносять свою данину Аресу. Це прокляття тих, хто зазнав поразки. Я піднесла молитву батькові, просячи морський транспорт, і – будь ласка. Ці хлопці зроблять усе, що я їм скажу. Вірно, капітане?

Обличчя капітана, що стояв позаду неї, було гнівним і суворим. Його очі, що горіли зеленим вогнем, хижо дивилися на мене.

– Якщо це означатиме кінець цієї пекельної війни, мем, якщо це нарешті принесе мир, ми зробимо все, що завгодно. Знищимо кого завгодно.

– Знищимо кого завгодно, – усміхнулася Кларисса. – Ось це мені подобається.

Тайсон схлипнув.

– Кларисо, – звернулася до неї Аннабет, – Лука теж може спробувати добути руно. Ми бачили його. Він роздобув необхідні координати і тримає курс на південь. На його круїзному судні повно монстрів…

– Чудово! Я пущу його на дно.

– Ти не зрозуміла, – сказала Аннабет. – Нам треба об’єднати зусилля. Дозволь нам допомогти тобі…

– Ні! – Кларисса вдарила кулаком по столу. – Це мій пошук, уявляла! Зрештою героєм буду я, і вам не вкрасти в мене мій шанс.

– Де ж твої сусіди по будиночку? – запитав я. – Тобі дозволили взяти з собою двох друзів, хіба ні?

– Вони не… Я залишила їх. Нехай захищають табір.

– Ти хочеш сказати, що навіть люди з твого будиночка не допомагатимуть тобі?

– Замовкни, Персі! Вони мені не потрібні. І ви – теж.

– Кларисо, – сказав я, – Тантал використовує тебе. Доля табору його не хвилює. Йому хотілося б бачити, як його зруйнують. Він підлаштував усе так, щоб у тебе нічого не вийшло.

– Ні! Мене не хвилює, що оракул… – Вона різко замовкла.

– Що? – запитав я. – Що сказав тобі оракул?

– Нічого. – У Клариси почервоніли вуха. – Усе, що тобі потрібно знати: я закінчу пошуки без твоєї допомоги. З іншого боку, я не можу відпустити тебе…

– То ми – полонені? – поцікавилася Аннабет.

– Гості. Поки що. – Кларисса поклала ноги на білу лляну скатертину і відкрила ще одну пляшку «Доктора Пеппера». – Капітане, відведіть їх униз. Забезпечте підвісними ліжками. Якщо вони погано поводитимуться, покажіть, як ми поводимося з ворожими шпигунами.

* * *

Сон почався, щойно я заплющив очі. Гроувер сидів за ткацьким верстатом, нервово розпускаючи своє вінчальне вбрання, коли валун, що заміняв двері, відкотився вбік і циклоп заревів:

– Ага!

– Дорогий! – заскулив Гроувер. – Я ж не… ти був такий добрий!

– Розпускаєш, так?! – проричав Поліфем. – Так ось, значить, у чому справа!

– Ах, ні. Я… я не…

– Ходімо!

Поліфем згріб Гроувера, схопивши його за талію, і почасти повів, почасти поволік підземними переходами. Гроувер намагався, щоб туфлі на шпильках не звалилися в нього з копит. Вуаль бовталася в нього на голові, також погрожуючи злетіти.

Циклоп притягнув Гроувера до печери розміром зі склад, прикрашеної всілякими овечими прибамбасами. Тут стояли вкрите шкурами крісло з відкидною спинкою і телевізор, грубо зроблені книжкові полиці з колекцією всього, пов’язаного з вівцями: кавові кухлі у вигляді овечих морд, гіпсові статуетки овець та ілюстровані видання, присвячені вівчарству. На підлозі валялися купи овечих скелетів та інших кісток, які, мабуть, не належали вівцям, – можливо, кістки сатирів, які потрапляли на острів у пошуках Пана.

Поліфем на хвилину відпустив Гроувера від себе для того, щоб можна було зрушити ще один валун. Промені денного світла проникли в печеру, і Гроувер зашморгав носом, так йому захотілося на волю. Свіже повітря!

Циклоп витягнув сатира назовні, на вершину пагорба, з якого відкривався вид на найкрасивіший острів у світі.

Він мав форму сідла, навпіл розрубаного сокирою. Пагорби по обидва боки вкривала пишна зелень, посередині тягнулася широка долина з глибоким ущелиною, через яку був перекинутий висячий місток. Найпрекрасніші потоки струменіли каньйоном, обриваючись водоспадами, над якими стояли веселки. З гілки на гілку перепархували папуги. Кущі були усипані рожевими і пурпуровими квітами. На луках паслися сотні овець, чия шерсть дивно поблискувала, немов мідні або срібні монетки.

А в самій середині острова, просто поруч із висячим мостом, ріс величезний дуб із викривленим стовбуром, на нижній гілці якого щось блищало.

Золоте руно.

Навіть уві сні я відчув, як випромінювана від нього сила поширюється островом, змушуючи яскравіше зеленіти траву і роблячи квіти ще прекраснішими. Я майже відчував природні чари, які випромінювало руно. Я міг тільки уявити, як потужно подіяв його запах на сатира.

Гроувер жалібно захрипів.

– Так, – гордовито вимовив Поліфем, – бачиш он там? Руно – прикраса моєї колекції! Давним-давно я вкрав його в героїв, і відтоді – жодних проблем із їжею! Сатири злітаються сюди з усього світу, як мошки на полум’я. А сатири – гарна їжа. А тепер…

Поліфем витягнув страхітливого вигляду бронзові ножиці для стрижки овець.

Гроувер заскулив, але Поліфем просто схопив найближчу вівцю, вгодовану, з пишною шерстю, і обстриг її. Пухнасте руно він вручив Гроуверу.

– А тепер пусти його на пряжу! – гордовито заявив він. – Чарівне. Розпустити не можна.

– О… як чудово…

– Моя солодка бідолаха! – усміхнувся Поліфем. – Погана з тебе ткачиха. Ха-ха! Нічого, не хвилюйся. З цією ниткою ми все владнаємо. Ти закінчиш весільне вбрання до завтрашнього дня!

– Ти… так піклуєшся про мене!

– Хе-хе.

– Але… але, любий, – сатир зковтнув слину, – що, якщо хто-небудь почне розшукувати… тобто, я маю на увазі, нападе на острів?

Гроувер подивився прямо на мене, і я зрозумів, що він просить моєї допомоги.

– Що, якщо вони рушать прямо на твою печеру?

– Яка ти хитра! Але не турбуйся, це все бабині страхи! Охорона в Поліфема – просто досконалість, витвір мистецтва. Їм доведеться минути моїх улюбленців.

– Улюбленців?

Гроувер закрутив головою праворуч і ліворуч, але не побачив нікого, окрім овець, які мирно пасуться на луках.

– А потім, – проричав Поліфем, – їм доведеться мати справу зі мною!

Він гримнув кулаком по найближчій скелі, яка з тріском розкололася навпіл.

– А тепер пішли! – прикрикнув він. – Назад у печеру!

Здавалося, Гроувер ось-ось заплаче – бути так близько до свободи і так безнадійно далеко від неї. Сльози виступили в нього на очах, коли валун встав на своє місце, наглухо замкнувши його в сирій і смердючій, осяяній тільки світлом факела печері циклопа.

* * *

Я прокинувся від того, що по всьому кораблю били тривогу дзвони.

Почувся сиплий голос капітана.

– Усі нагору! Шукайте пані Кларису! Куди вона поділася?

Потім його примарне обличчя виникло наді мною.

– Піднімайся, янкі. Твої друзі вже на палубі. Ми наближаємося.

– Наближаємося? До чого?

– До Моря чудовиськ, звісно. – Він посміхнувся мені посмішкою скелета.

* * *

Я запхнув деякі речі, що залишилися в мене після нападу Гідри, у полотняний матроський мішок і перекинув його через плече. У мені ворухнулася підозра, що, так чи інакше, мені більше не доведеться ночувати на борту «Бірмінгема».

Я вже піднімався сходами, коли щось змусило мене зупинитися. Близька присутність чогось знайомого і малоприємного. Без жодних на те причин мені захотілося затіяти бійку. Гарненько врізати мертвому конфедерату. Востаннє я відчував подібний гнів…

Замість того щоб підніматися сходами, я підібрався до краю вентиляційної решітки і зазирнув униз, у бойлерну.

Прямо піді мною стояла Клариса і розмовляла з чоловіком, постать якого мерехтіла за кілька кроків від бойлерів. Це був м’язистий чоловік у чорному шкіряному одязі байкера, підстрижений коротко, по-військовому, у темних окулярах, з ножем, притороченим збоку на поясі.

Кулаки мої стиснулися. Це був мій найнеулюбленіший олімпієць – Арес, бог війни.

– Не потрібно мені ніяких вибачень, крихітко! – хрипло вимовив він.

– Д-так, тату, – запинаючись, відповіла Кларисса.

– Ти ж не хочеш бачити, як я серджуся?

– Ні, тату.

– Ні, тату, – передражнив її Арес. – Як зворушливо. Мені треба було відправити на ці пошуки когось із моїх синів.

– Я доб’юся успіху! – пообіцяла Кларисса тремтячим голосом. – Ти будеш мною пишатися.

– Дивись у мене! – попередив Арес. – Ти сама просила право вирушити на пошук. І якщо ти дозволиш цьому слимаку Джексону вкрасти його в тебе…

– Але оракул сказав…

– МЕНЕ НЕ ХВИЛЮЄ, ЩО ВІН ТАМ СКАЗАВ! – проревів Арес так оглушливо, що навіть його неясний образ захитався. – Ти доб’єшся перемоги. А якщо ні…

Він заніс кулак. Хоча він являв собою тільки примарну хмару, Кларисса здригнулася.

– Сподіваюся, ми одне одного зрозуміли, – скрипучим голосом сказав Арес.

Знову задзвонили дзвони. Я почув голоси, що наближалися, офіцери пронизливо вигукували накази виготовити гармати до бою.

Я тихенько відповз від вентиляційної решітки і побіг нагору, щоб приєднатися до Аннабет і Тайсона на верхній палубі.

* * *

– Щось не так? – запитала мене Аннабет. – Знову поганий сон?

Я мовчки кивнув. Я не знав, як поставитися до того, що бачив унизу. Підглянута сцена схвилювала мене не менше, ніж сон про Гроувера.

Кларисса піднялася на палубу відразу слідом за мною. Я намагався не дивитися на неї.

Вона вихопила бінокль у офіцера-зомбі і почала вдивлятися вдалину.

– Нарешті! Капітан, повний вперед!

Я подивився в тому ж напрямку, але мало що зміг розрізнити. Небо було затягнуте хмарами. У повітрі висів вологий теплий серпанок, що нагадував пару від розпеченого заліза. Я вдивлявся вперед до болю в очах, але побачив вдалині тільки дві темні плями неясного обрису. Мої навігаційні почуття підказували, що ми десь недалеко від узбережжя Північної Флориди, а отже, пройшли за ніч великий шлях, пішли далі, ніж міг би будь-який інший корабель, керований смертними.

Коли ми збільшили швидкість, двигун несамовито заскреготів.

– Занадто велике навантаження на поршні, – тривожно пробурмотів Тайсон. – Цей корабель не для морських плавань.

Я не розумів, звідки він це знає, але мені стало не по собі.

Минуло ще кілька хвилин, і темні плями перед нами набули певного вигляду. На північ із моря здіймалася масивна скеля – скелястий острів заввишки щонайменше футів у сто. Приблизно за півмилі на південь знаходився інший згусток темряви, схожий на шторм, що зароджувався. Море і небо кипіли, зливаючись у ревучу воронку.

– Ураган? – запитала Аннабет.

– Ні, – відповіла Кларисса. – Харибда.

– Ти з глузду з’їхала! – Аннабет зблідла.

– Єдиний прохід у Море чудовиськ. Між Харибдою та її сестрою Сциллою.

Кларисса вказала на вершину скелі, і в мене виникло відчуття, що там мешкає хтось, з ким у мене немає жодного бажання зустрічатися.

– Що означає «єдиний прохід»? – запитав я. – Море – відкритий простір. Треба просто обійти це місце стороною.

– Ти що, нічого не знаєш? – Кларисса витріщила очі. – Якщо я спробую обігнути їх, вони тут же знову з’являться на моєму шляху. Якщо хочеш потрапити в Море чудовиськ, ти маєш проплисти повз них.

– А як щодо Сімплегад, скель, що стикаються? – запитала Аннабет. – Там ще один прохід. Язон скористався ним.

– Я не можу підірвати скелі моїми гарматами, – сказала Кларисса. – А ось монстрів…

– Ти точно з глузду з’їхала, – похитала головою Аннабет.

– Дивись і вчись, уявляла. – Кларисса повернулася до капітана. – Курс на Харибду!

– Так, пані.

Двигун заревів, сталеві пластини задребезжали, і судно почало набирати швидкість.

– Кларисо, – сказав я, – Харибда втягує в себе море. Так ідеться в міфах?

– Так, а потім вивергає його назад.

– А Сцилла?

– Вона живе в печері, на верху он тих скель. Якщо ми підійдемо надто близько, її зміїні голови висунуться і почнуть хапати матросів із палуби.

– Тоді вибирай Сциллу, – сказав я. – Усі спустяться вниз, і ми тихесенько пропливемо повз.

– Ні! – стояла на своєму Кларисса. – Якщо Сциллі не дістанеться легка здобич, вона може потягти весь корабель. Крім того, вона занадто високо, щоб точно прицілитися. Мої гармати не можуть стріляти вертикально вгору. Харибда ж просто чекає в середині свого виру. Ми візьмемо курс прямо на неї, наведемо гармати і відправимо її в Тартар!

Вона вимовила це з таким задоволенням у голосі, що мені навіть захотілося їй повірити.

Двигун глухо гудів. Бойлери так перегрілися, що я відчув, як палуба печеться під ногами. З-під сталевих листів із ревом виривався дим. Червоний прапор Ареса плескався на вітрі.

У міру нашого наближення до чудовиська звуки, які виробляла Харибда, ставали дедалі гучнішими: моторошне булькаюче гарчання, ніби хтось спускав найбільший унітаз у всесвіті. Щоразу, коли Харибда втягувала воду, корпус корабля трясся і розгойдувався. При кожному її видиху ми піднімалися з води і на нас валилися десятифутові хвилі.

Я постарався обчислити часовий проміжок. У мене вийшло, що у Харибди йде приблизно три хвилини на те, щоб втягнути в себе воду, руйнуючи все в радіусі до півмилі. Щоб уникнути небезпеки, ми повинні були пройти прямо під скелями Сцилли.

Ожилі матроси спокійно ходили верхньою палубою. Я здогадувався, що вони вже звикли битися за приречену на поразку справу, тому все, що відбувається, не надто турбувало їх. А може, вони не турбувалися про те, що їх можуть знищити, оскільки вже були небіжчиками. Ні та, ні інша думка не принесла мені полегшення.

Аннабет стояла поруч, вчепившись у поручні.

– У тебе в термосі ще залишився вітер?

Я кивнув.

– Але надто небезпечно використовувати його при такому вирі. Попутний вітер може тільки нашкодити.

– А як щодо того, щоб контролювати приплив і відтік води? – запитала вона. – Адже ти син Посейдона. Ти робив це й раніше.

Аннабет має рацію! Я заплющив очі і постарався заспокоїти море, але не міг зосередитися. Харибда була занадто оглушливою і могутньою. Хвилі не підкорялися мені.

– Я… я не можу, – жалюгідним голосом вимовив я.

– Нам потрібен запасний план, – сказала Аннабет. – Цей не спрацює.

– Аннабет має рацію, – подав голос Тайсон. – Двигун довго не протягне.

– Що ти маєш на увазі? – запитала вона.

– Тиск. Поршні не витримають.

Перш ніж він зміг пояснити, у чому річ, вселенський унітаз вибухнув могутнім риком. Корабель, розгойдуючись, помчав уперед, і мене жбурнуло на палубу. Ми опинилися у вирі.

– Повний назад! – заволала Кларисса, намагаючись перекричати шум. Море спінилося навколо нас, хвиля захлеснула палубу. Сталевий настил так розжарився, що над ним навіть стояла пара. – Залишатися на відстані пострілу! Підготувати гармати по правому борту!

Мерці-конфедерати заметушилися взад-вперед. Гвинт закрутився у зворотний бік, намагаючись уповільнити просування корабля, але ми нестримно зісковзували до центру воронки.

Матрос-зомбі вирвався з трюму і підбіг до Кларисси. Його сіра форма диміла, бороду підпалило.

– Машинне відділення перегрілося, мем! Там зараз усе знесе!

– Ну так спускайся і відрегулюй бойлери!

– Не можу! – заволав матрос. – Від цієї спеки можна на пару перетворитися.

Кларисса гримнула кулаком по гарматному каземату.

– Мені потрібно всього кілька хвилин! Просто триматися на відстані пострілу!

– Ми йдемо занадто швидко, – похмуро сказав капітан. – Готуйтеся до смерті.

– Ні! – заревів Тайсон. – Я можу все налагодити.

– Ти? – недовірливо подивилася на нього Кларисса.

– Він циклоп, – нагадала Аннабет. – Він не чутливий до спеки. І знає механіку.

– Йди! – завила Кларисса.

– Ні, Тайсоне! – Я схопив його за руку. – Занадто небезпечно!

Він легенько поплескав мене по руці. – Іншого шляху немає, брате. – Вираз обличчя в нього був рішучий, навіть упевнений. Я ніколи його таким не бачив. – Я налагоджу механізм. Хвилинна справа.

Коли я дивився, як Тайсон спускається в люк слідом за матросом, який димів, мене охопило жахливе почуття. Я хотів кинутися за ним, але корабель хитнуло – і тут я побачив Харибду.

Вона з’явилася попереду, у вирі туману, диму і води, до неї було кілька сотень ярдів. Насамперед я помітив риф – скелю з чорного корала з фіговим деревом, що приліпилося до вершини, до остраху мирна річ посеред виру. Вода навколо звивалася лійкою, як світло навколо чорної діри. Потім я побачив щось жахливе, прикріплене до рифу біля самої води, – величезну пащу з оскомилими губами і порослими мохом зубами розміром з весельну шлюпку. І що найгірше, на зубах цих стояли коронки і скріпи – смуги проржавілого, вкритого піною металу, між якими застрягли шматки риби, уламків дерева і всякого плавучого сміття.

«Ротик» Харибди являв собою кошмар ортодонта. Це була величезна чорна паща з кривими зубами і неправильним прикусом, оскільки впродовж століть Харибда тільки те й робила, що насичувала утробу, нехтуючи чищенням зубів після їжі. Ціле море вливалося в цю воронку – акули, зграї риб, гігантські восьминоги. І я зрозумів, що за кілька секунд прийде черга «Бірмінгема».

– Пані Кларисса, – крикнув капітан. – Гармати по правому борту і носові гармати готові!

– Вогонь! – наказала Кларисса.

Всього по пащі чудовиська було зроблено три залпи. Один снаряд рикошетом відлетів від краю переднього зуба. Інший зник в утробі тварини. Третій влучив в одну зі скріп на зубах Харибди і, відскочивши від неї, зніс прапор Ареса.

– Заряджай! – знову віддала наказ Кларисса.

Каноніри перезарядили гармати, але я розумів, що це марно. Щоб заподіяти хоч якусь реальну шкоду цьому страховиську, ми повинні бомбардувати його у сто разів інтенсивніше, а часу на це немає. Нас втягувало занадто швидко.

Потім вібрація палуби якось змінилася. Гудіння двигуна стало потужнішим і рівнішим. Корпус корабля затремтів, і ми стали потроху відходити від всепожираючої пащі.

– У Тайсона вийшло! – вигукнула Аннабет.

– Зачекайте! – закричала Кларисса. – Нам треба триматися ближче до неї!

– Ми загинемо! – заперечив я. – Потрібно якнайшвидше змотуватися.

Я міцно тримався за поручень, поки корабель боровся з виром, що засмоктував його. Роздертий прапор Ареса зачепився за коронку Харибди. Ми не особливо досягли успіху, але, принаймні, трималися на плаву. Тайсон якимось чином надав двигуну додаткових сил, які утримували корабель, щоб його не засмоктало.

Раптово паща зачинилася. На морі настав абсолютний штиль. Води зімкнулися над Харибдою.

Потім, так само раптово, паща розверзлася, вивергнувши стіну води і вивергнувши з себе все неїстівне, включно з одним із наших ядер, яке важко вдарилося об борт «Бірмінгема», задзвенівши, як карнавальний дзвіночок.

Нас відкинуло хвилею заввишки не менше сорока футів. Я використав усю силу волі, щоб не дати кораблю перекинутися, але нас, як і раніше, безконтрольно крутило і стрімко несло до скелі по інший бік протоки.

З трюму вибіг ще один димлячий матрос. Він врізався в Клариссу, і обидва ледь не вилетіли за борт.

– Двигун ось-ось злетить у повітря!

– Де Тайсон? – командирським голосом запитав я.

– Усе ще там, унизу, – видихнув матрос. – Якось керує машиною, але не знаю, чи надовго його вистачить.

– Ми повинні покинути судно, – сказав капітан.

– Ні! – пронизливо заволала Кларисса.

– У нас немає вибору, пані. Корпус уже тріщить по швах! Корабель не може…

Він так ніколи й не закінчив свою фразу. Щось буро-зелене зі швидкістю блискавки злетіло з небес, підхопило капітана і віднесло його вгору. Від нього залишилися одні шкіряні черевики.

– Сцилла! – закричав матрос, коли інша колоноподібна шия рептилії, звісившись зі скелі, схопила і його.

Усе це відбувалося так швидко, що нагадувало скоріше лазерний промінь, ніж рухи монстра. Я не встиг навіть розгледіти морду цієї тварюки, промайнули тільки ікла і луска.

Оголивши Анаклузмос, я постарався відсікти голову чудовиська, коли воно схопило чергового палубного матроса, але не встиг.

– Усі вниз! – голосно скомандував я.

– Ми не можемо! – Кларисса оголила свій меч. – Нижня палуба горить.

– Рятувальні шлюпки! – вигукнула Аннабет. – Швидше!

– Вони ніколи не відійдуть від цих скель, – відгукнулася Кларисса. – Нас усіх зжеруть.

– Треба спробувати. Персі, термос!

– Я не можу кинути Тайсона!

– Ми повинні підготувати шлюпки!

Кларисса підкорилася команді Аннабет. Вона і ще кілька матросів зняли чохол з однієї з двох веслових шлюпок, поки голови Сцилли так і миготіли в повітрі, як зубастий метеоритний дощ, хапаючи одного конфедерата за іншим.

– Готуйте другу шлюпку. – Я кинув Аннабет термос. – Я приведу Тайсона.

– Ти не зможеш! – крикнула вона у відповідь. – Загинеш від спеки!

Я не став її слухати. Я біг до люка бойлерної, коли раптово ноги мої відірвалися від палуби. Я летів просто вгору, вітер свистів у вухах, кромка скелі ковзнула за кілька дюймів від мого обличчя.

Сцилла примудрилася-таки схопити мене за заплічний мішок і волокла тепер у своє лігво. Я, не замислюючись, вихопив меч і встромив у жовту намистинку ока тварини. Вона заричала і випустила мене.

Саме по собі падіння з висоти досить неприємне, особливо з огляду на те, що я перебував на висоті, що дорівнює сотні футів. Але поки я летів, корабель армії конфедератів «Бірмінгем» вибухнув прямо піді мною.

БУ-У-У-УМ!!!

Машинне відділення злетіло в повітря, шматки сталевої обшивки розлетілися на всі боки люто свистячим роєм.

– Тайсон! – заволав я.

Рятувальні шлюпки відійшли від корабля, але недостатньо далеко. Палаючі уламки дощем сипалися з неба. Кларисса і Аннабет або загинуть під ними, або згорять, або їх потягне на дно вир, що утворився навколо судна, що тоне, і це в тому разі, якщо їм удалося уникнути зубів Сцилли.

Потім я почув вибух іншого роду – то був чарівний термос Гермеса, кришка якого ще трохи прочинилася. Білі струмені вітру кинулися в усіх напрямках, розкидавши в сторони рятувальні шлюпки. Вони перервали моє вільне падіння, вихором пронісши мене над океаном.

Я нічого не бачив. Мене закрутило в повітрі, стукнуло по голові чимось твердим і нарешті жбурнуло у воду з такою силою, що, якби я не був сином бога морів, я переламав би собі всі кістки.

Останнє, що пам’ятаю, – це те, як я занурююся в палаюче море, усвідомлюючи, що Тайсон безповоротно зник, і бажаючи лише потонути.

Глава дванадцята. Ми записуємося в spa-салон мадам Ц

Я прийшов до тями у весловому шлюпці з саморобним вітрилом, зшитим на живу нитку з уривків сірої уніформи. Аннабет сиділа поруч, лавіруючи за вітром.

Спробувавши сісти, я моментально відчув нудоту.

– Відпочинь, – сказала Аннабет. – Тобі це необхідно.

– Тайсоне?

Вона похитала головою.

– Персі, мені щиро шкода.

Ми помовчали, човен розгойдувало на хвилях вгору-вниз, вгору-вниз…

– Він міг і вижити, – нерішуче промовила Аннабет. – Я хочу сказати, що вогонь не міг убити його.

Я кивнув, хоча сподіватися на краще напевно не варто було. Я на власні очі бачив, як вибух розпоров товсту сталь корабельної обшивки. Якщо Тайсон усе ще залишався в бойлерній, вижити він не міг.

Він віддав своє життя за нас, і все, про що я міг думати, – були часи, коли я соромився його і заперечував, що ми родичі.

Хвилі монотонно плескали об борт човна. Аннабет показала мені кілька речей, які їй вдалося врятувати: термос Гермеса (нині порожній), мішечок на блискавці, повний амброзії, пару матроських сорочок і пляшку «Доктора Пеппера». Вона виловила мене з води разом із половинкою заплічного мішка, надвоє розпоротого іклами Сцилли. Більшість моїх дрібничок спливли, але Гермесова пляшечка з вітамінами збереглася і мій меч, звісно, теж. Хоч би скільки я втрачав її, кулькова ручка, яка за моїм бажанням перетворювалася на Анаклузмос, знову опинялася в мене в кишені.

Ми пливли довго. Годинник йшов за годинником. Тепер, коли ми опинилися в Море чудовиськ, вода ще сильніше відливала зеленим, немов кислота Гідри. Вітер був солоним і свіжим, але в ньому з’явився дивний металевий запах – ніби насувався шторм. Або щось ще більш небезпечне. Я знав, куди тримати курс. Я знав, що ми рівно за сто тринадцять морських миль на північний захід від місця призначення. Але відчуття втрати і поразки не ставало від цього слабшим.

Куди б ми не повернули, сонце, здавалося, світить мені прямо в очі. Ми лавірували, по ковточку відсьорбуючи «Доктор Пеппер», і, як могли, ховалися від сонця вітрилом. Поговорили ми і про мій останній сон.

Аннабет прикинула в умі й сказала, що в нас менше доби, щоб знайти сатира, якщо мій сон був точним і якщо Поліфем не передумає і не спробує одружитися з Гроувером раніше.

– Так, – з гіркотою вимовив я. – Циклопам довіряти не можна.

– Вибач, Персі. – Аннабет втупилася у воду. – Я помилялася щодо Тайсона. Хотілося б самій сказати йому про це.

Я не міг на неї сердитися. Занадто довго ми пробули разом. І вона не раз рятувала мені життя. Нерозумно було б дорікати їй у чомусь.

Я подивився на наші жалюгідні пожитки – порожній термос вітрів, пухирець із вітамінами… Мені пригадалася лють Луки, коли я намагався заговорити з ним про батька.

– Аннабет, у чому полягало пророцтво Хірона?

– Персі, я не повинна… – Вона стиснула губи.

– Знаю, Хірон обіцяв богам, що не розповість мені. Але ти… адже ти нічого не обіцяла?

– Знання не завжди йде тобі на користь.

– Твоя мама – богиня знань і мудрості!

– Так, звісно. Але щоразу, коли герої дізнаються своє майбутнє, вони намагаються змінити його, і з цього нічого не виходить.

– Боги турбуються про те, що я зроблю, коли стану старшим, – здогадався я. – Коли мені перевалить за шістнадцять.

Аннабет крутила в руках бейсболку.

– Персі, я не знаю всього пророцтва від початку до кінця, але воно попереджає про напівкровку, дитину одного з Великої трійки – найближчого, хто доживе до шістнадцяти. Ось справжня причина, чому Зевс, Посейдон і Аїд після Другої світової війни поклялися більше не заводити дітей. Наступна дитина когось із Великої трійки, яка доживе до шістнадцяти, буде небезпечною зброєю.

– Чому?

– Тому що цьому герою доведеться вирішувати долю Олімпу. Він або вона прийме рішення, яке або збереже вік богів, або знищить його.

Я взяв це до відома. Не схоже, щоб мене заколисало, але раптово мені стало недобре.

– Ось чому Кронос не вбив мене минулого літа.

– Ти міг би бути дуже корисний йому, – кивнула Аннабет. – Якби він переманив тебе на свій бік, у богів виникли б серйозні неприємності.

– Але це якщо пророцтво про мене?

– Ми знаємо тільки, що тобі потрібно прожити ще три роки. Це великий термін для напівкровки. Коли Хірон уперше дізнався про існування Талії, то припустив, що пророцтво про неї. Ось чому він так відчайдушно хотів, щоб вона цілою і неушкодженою дісталася табору. Потім вона впала в боротьбі й перетворилася на сосну… ніхто з нас не знав, що й думати. Поки не з’явився ти.

По правому борту з води виринув загострений зелений спинний плавник завдовжки футів п’ятнадцять і тут же зник.

– Ця дитина з пророцтва… він або вона випадково не може виявитися циклопом? – запитав я. – У Великої трійки багато дітей-чудовиськ.

Аннабет похитала головою.

– Оракул сказав «напівкровка». Це завжди означає напівлюдина-напівбог. І справді, немає нікого, про кого могла б іти мова, крім тебе.

– Тоді чому боги не вбили мене? Було б безпечніше мене вбити.

– Ти маєш рацію.

– Велике спасибі!

– Я не знаю, Персі. Здогадуюся, що дехто з богів хотів би вбити тебе, але, можливо, вони бояться образити Посейдона. Інші боги… можливо, вони досі спостерігають за тобою, намагаючись вирішити, яким героєм ти будеш. Зрештою, ти можеш стати знаряддям їхнього виживання. Питання, по суті, стоїть так: що ти робитимеш наступні три роки? Яке рішення ти приймеш?

– У пророцтві немає жодних натяків?

Вигляд у Аннабет став нерішучий. Може, вона й сказала б більше, але тієї самої хвилини, немов виникнувши нізвідки, на верхівку нашої саморобної щогли опустилася чайка. Аннабет здивувалася, коли птах упустив їй на коліна маленьку гілочку.

– Земля, – прошепотіла вона. – Десь поблизу земля!

Я підвівся. Так, сумніватися не доводилося: вдалині простяглася синя з бурим смужка. За хвилину я вже міг розрізнити острів із невисокою горою в середині, сліпуче білими будинками, пляжем, помережаним пальмовими деревами, і пристанню, біля якої скупчилося безліч найдивніших і найрізноманітніших суден.

Течія несла наш човен прямо до цього тропічного раю.

* * *

– Ласкаво просимо! – сказала жінка, яка тримала в руках пюпітр із затискачем для паперів.

Вона нагадувала стюардесу: синій діловий костюм, бездоганний макіяж, волосся, зібране хвостиком. Жінка потиснула нам руки, і ми вступили на причал. За сліпучою посмішкою, якою вона обдарувала нас, можна було б подумати, що ми зійшли з «Принцеси Андромеди», а не з пошарпаної шлюпки.

І знову-таки наш човен був не найдивовижнішим у колекції плавзасобів, що зібралися в порту. Поруч зі зграйкою розважальних яхт розташувався американський військовий підводний човен, кілька видовбаних зі стовбурів дерев каное і старомодне трищоглове вітрильне судно. Тут же розташовувався і вертолітний майданчик з вертольотом «Форт Лодердейл», а також – коротка злітна смуга з «ліарджетом» [13] і пропелерним літаком, схожим на винищувач часів Другої світової війни. Може, все це були копії, на які могли подивитися туристи.

– Ви в нас уперше? – поцікавилася дама з пюпітром.

Ми з Аннабет переглянулися.

– Ммм… – сказала Аннабет.

– Уперше… у… SPA-салоні, – промовила жінка, заносячи наші слова до медичної карти. – Нумо, подивимося… – Вона критично оглянула нас із ніг до голови. – Так. Рослинне обгортання для панянки. І зрозуміло, повний огляд молодої людини.

– Що? – перепитав я.

Дама була надто зайнята, позначаючи запитання, на які хотіла отримати відповідь.

– Ось так! – сказала вона з безтурботною посмішкою. – Що ж, упевнена, що мадам Ц. захоче поговорити з вами до початку луау. [14] Ходімо, будь ласка.

Ось так все і було. Ми з Аннабет звикли до пасток, особливо до тих, які на перший погляд виглядають заманливо. Тому я очікував, що дама з картою будь-якої хвилини перетвориться на змію або злого духа. Але, з іншого боку, ми пливли на човні майже весь день. Мені було спекотно, я втомився і зголоднів, і при згадці про луау мій шлунок сів на задні лапи і завиляв хвостом, як собака, що просить подачки.

– Сподіваюся, це нам не зашкодить, – напівголосно пробурмотіла Аннабет.

Звісно, нашкодити воно мало б так чи інакше, але ми все ж пішли за пані. Я засунув руки в кишені, де зберігав свій чарівний захист – вітаміни Гермеса й готову перетворитися на меч ручку, – але що далі ми заглиблювалися на територію курорту, то швидше я про них забував.

Місце було дивовижне. Куди не глянь, скрізь білий мармур і блакитне море. На одному зі схилів гори розташовувалися тераси, плавальні басейни, з’єднані водними гірками й водоспадами, а також трубами, наповненими водою, по яких можна було плавати. Фонтани пінилися бризками, утворюючи найнеймовірніші фігури – від орла, що летить, до коня, що скаче галопом.

Тайсон любив коней, і я знаю, що йому ці фонтани сподобалися б. Я ледь не обернувся, щоб побачити вираз його обличчя, перш ніж згадав: Тайсона більше немає.

– З тобою все гаразд? – запитала Аннабет. – Ти так зблід.

– Усе чудово, – збрехав я. – Гаразд… пішли.

Ми пройшли повз найрізноманітніших приручених тварин. Морська черепаха дрімала на стопці пляжних рушників. Сплячий леопард розтягнувся на трампліні для стрибунів у воду. Гості курорту – наскільки я бачив, тільки молоді жінки – напівлежали в шезлонгах, потягуючи фруктові коктейлі або читаючи журнали, поки на їхніх обличчях сохли рослинні маски, а манікюрниці в білих халатах працювали над їхніми нігтями.

Поки ми піднімалися сходами до того, що скидалося на головну будівлю, я почув голос співочої жінки. Він плив у повітрі й заколисував. Слова були не давньогрецькою, хоча майже такі ж старовинні – може, то була мінойська. Я розумів, про що вона співає: про місячне світло в оливкових гаях, про барви сходу сонця. І про чари. Про якісь чари. Здавалося, її голос допомагає мені підніматися сходами, тягне мене до неї.

Ми увійшли у велику кімнату, передню стіну якої цілком складали вікна. Задня стіна була в дзеркалах, так що кімната здавалася нескінченно розтягнутою в просторі. Оздоблення кімнати було дорогим і розкішним, а на столику в кутку стояла велика дротяна клітка для цуценят або кошенят. Клітка здавалася тут не зовсім на місці, але я не надто замислився над цим, бо в цю саму мить побачив жінку, чий спів чув… ух ти!

Вона сиділа за ткацьким верстатом розміром із великоформатний телевізор. Її миготливі руки з вражаючим умінням ткали кольорове полотно. Воно мерехтіло, наче було тривимірним, на кшталт водоспаду, і настільки реальним, що, здавалося, я бачу рух води і хмари, що пливуть по цій небесній тканині.

У Аннабет перехопило подих.

– Як красиво! – сказала вона.

Жінка обернулася. Вона виявилася навіть прекраснішою, ніж той витвір мистецтва, який вона ткала. Її довге темне волосся було заплетене в коси золотими нитками. Зелені очі дивилися пронизливо, а чорну шовкову сукню прикрашав малюнок, що, здавалося, рухається на тканині: тіні тварин, чорні на чорному, як олень, що біжить уночі крізь ліс.

– Тобі подобається ткацтво, моя мила? – запитала жінка.

– Ода, мем, – відповіла Аннабет. – Моя мама…

Вона запнулася. Не можна ж на кожному розі сурмити, що твоя мама Афіна винайшла ткацький верстат. Більшість вважатимуть тебе божевільною і заборонять в оббитій повстю кімнаті.

Наша господиня тільки посміхнулася.

– У тебе гарний смак, милочко. Я так рада, що ти приїхала. Мене звуть мадам Ц.

Тварини в клітці, що стояла в кутку, почали повизгувати. Судячи зі звуків, це були морські свинки.

Ми представилися мадам Ц. Вона глянула на мене з легким несхваленням, наче я завалив якийсь іспит. І мені тут же стало недобре. З незрозумілої причини мені дійсно хотілося зробити приємне цій дамі.

– Мій дорогий, – зітхнула вона, – ти й справді потребуєш моєї допомоги.

– Мем? – перепитав я.

Мадам Ц. покликала даму в діловому костюмі.

– Гілла, будь така люб’язна, зводи Аннабет на прогулянку. Покажи їй усі наші визначні пам’ятки. І одяг треба змінити. А волосся, боже мій! Ми проведемо розгорнуту консультацію з іміджу, після того, як я поговорю з цим молодим чоловіком.

– Але… – сказала явно зачеплена Аннабет, – що такого з моїм волоссям?

– Ти дуже гарненька, люба. Чесне слово! – Мадам Ц. доброзичливо посміхнулася. – Але ти зовсім не хочеш розкритися, показати свої таланти. Даремно розтрачуєш свій багатющий потенціал!

– Даремно?

– Звичайно, адже ти зараз нещаслива! Боже мій, та й хто зараз щасливий. Але не хвилюйся. У нашому салоні ми виправляємо все. Гілла покаже тобі, що я маю на увазі. Ти повинна підібрати ключик до свого власного «я», люба!

У Аннабет загорілися очі. Я ніколи не бачив, щоб вона не знаходила що відповісти.

– Але… як же Персі?

– Зрозуміло, – сказала мадам Ц., сумно на мене дивлячись. – Персі потрібна моя особиста увага. Над ним потрібно набагато більше попрацювати, ніж над тобою.

Зазвичай, якщо хтось говорив мені таке, я починав злитися, але, коли це сказала мадам Ц., мені стало сумно. Я розчарував її. Треба було придумати, як виправити становище.

Морські свинки розпищалися так, немов вони зголодніли.

– Що ж… – пробурмотіла Аннабет. – Я вважаю…

– Сюди, люба, – сказала Гілла.

І Аннабет дозволила відвести себе у водоспадне мереживо садів SPA-салону.

Мадам Ц. взяла мене за руку і підвела до дзеркальної стіни.

– Бачиш, Персі… щоб підібрати ключик до твого потенціалу, тобі знадобиться серйозна допомога. Перший крок – упевнитися, що ти нещасливий.

Перед дзеркалом я неспокійно закрутився. Гидко було думати про свою зовнішність, починаючи від першого прища, який вскочив у мене на носі на початку навчального року, і закінчуючи тим, що два передні зуби в мене нерівні, а волосся вічно скуйовджене.

На ці думки мене навів голос мадам Ц., яка немов би роздивлялася мене під мікроскопом. Та й з одягом у мене непорядок. Я це знав.

«Кому яка різниця?» – промайнуло в мене в голові.

Але, стоячи перед дзеркалом мадам Ц., важко було побачити в собі що-небудь хороше.

– Так, так, – втішно промовила мадам Ц. – А чи не спробувати нам… це?

Вона клацнула пальцями, і на дзеркало опустилося блакитне покривало. Воно мерехтіло і поблискувало, як тканина на її верстаті.

– Що ти бачиш? – запитала мадам Ц.

Я подивився на блакитний клапоть, не зовсім розуміючи, що вона має на увазі.

– Я не…

Тут покривало змінило колір. Я побачив себе – ні, не відображення. На клапті тканини мерехтіла поліпшена версія Персі Джексона – у пристойному костюмі, з упевненою посмішкою на обличчі. У роті сяяв рівний ряд зубів. Жодних прищиків. Бездоганна засмага. Атлетична статура. Може, навіть на пару дюймів вище. Це був я, тільки в удосконаленому варіанті.

– Ух ти! – Я не втримався від захопленого вигуку.

– Так подобається? – запитала мадам Ц. – Чи спробувати інакше?

– Ні, – сказав я. – Це… це чудово. Ви справді можете?..

– Я можу тебе цілком переробити, – пообіцяла мадам Ц.

– Але як цього домогтися? – запитав я. – Мені що… доведеться сидіти на спеціальній дієті?

– Ах, це так просто, – посміхнулася мадам Ц. – Побільше свіжих фруктів, легка гімнастика і, звичайно, це…

Вона відійшла до бару й налила склянку води. Потім надірвала пакетик з якоюсь сумішшю і висипала в склянку червоний порошок. Напій засвітився. Коли світіння припинилося, напій став схожим на молочно-полуничний коктейль.

– Замість звичайної їжі приймай це, – сказала мадам Ц. – Результати гарантую найближчим часом.

– Але як же це можливо?

Вона розсміялася.

– До чого про це питати? Я запитую тебе: чи хочеш ти стати досконалим просто зараз?

Якась думка ворухнулася в самій глибині моєї пам’яті.

– Скажіть, чому у вашому салоні немає жодного хлопця?

– Є, звичайно є, – запевнила мене мадам Ц. – Ти зустрінешся з ними дуже скоро. Просто спробуй суміш. Сам побачиш.

Я подивився на блакитне полотно, що відображало мене і водночас когось іншого.

– Ну ж бо, Персі, – з докором промовила мадам Ц. – Найважча частина процесу перетворення – повне підпорядкування. Ти маєш вирішити: чи хочеш ти довіритися своєму судженню про те, яким тобі бути, або ж моєму?

У мене пересохло в горлі.

– Вашому судженню, – почув я себе ніби збоку.

Мадам Ц. посміхнулася і подала мені склянку. Я підніс її до губ.

На смак він був такий самий, як на вигляд: нагадував молочно-полуничний коктейль. Майже одразу нутрощі мої відчули теплоту, що розливається по них: спочатку приємну, потім болючу, нарешті палючу, ніби суміш закипіла всередині.

Я зігнувся навпіл і впустив склянку.

– Що ви?.. Що відбувається?

– Не хвилюйся, Персі, – сказала мадам Ц. – Біль мине. Подивися! Як я й обіцяла. Моментальний результат.

Відбувалося щось страшне.

Фіранка спала, і в дзеркалі я побачив, як руки мої зіщулюються, згинаються, як на них відростають довгі м’які кігті. На обличчі, під сорочкою, у всіх найнезручніших місцях, які тільки можна собі уявити, з’явилося хутро. Зуби важко тиснули на щелепу. Одяг раптом став мені завеликим, або мадам Ц. робилася все вищою і вищою… ні, просто я зіщулювався!

На одну жахливу мить я провалився в печеру під темним полотном. Мене поховала моя власна сорочка. Я спробував втекти, але чиїсь руки схопили мене – руки розміром з мене самого. Я спробував закричати, покликати на допомогу, але єдиним звуком, який мені вдавалося видати, було слабке попискування.

Міцні руки обхопили мене за черево і підняли в повітря. Я спробував вирватися, розмахуючи своїми коротенькими й щетинистими лапками, але потім із жахом побачив величезне обличчя мадам Ц.

– Чарівно! – прогримів її голос. Я пронизливо й тривожно запищав, але вона тільки ще тісніше стиснула свою руку навколо мого пухнастого черевця. – Бачиш, Персі? Ти підібрав ключик до власного «я»!

Вона піднесла мене до дзеркала, і те, що я побачив, знову змусило мене запищати від жаху. У дзеркалі я побачив прекрасну і усміхнену мадам Ц., яка тримала в руках пухнасте звірятко з видатними вперед різцями, крихітними кігтиками і біло-рудим хутром. Я почав звиватися, моя потворна пухнаста подоба точно повторювала мої рухи в дзеркалі. Я став… я перетворився…

– На морську свинку, – підказала мадам Ц. – Симпатична, правда? Усі чоловіки свині, Персі Джексон. Я намагалася перетворювати їх на справжніх свиней, але від них так смерділо, вони були такими великими, і утримувати їх занадто обтяжливо. Словом, вони не відрізнялися від того, чим були раніше. Морські свинки куди зручніші! Тепер іди познайомся з іншими чоловіками.

Я протестувально запищав, намагаючись подряпати мадам Ц., але вона стиснула мене так міцно, що я ледь не втратив свідомість.

– Ні, ні, малюк, – пожурила вона мене, – поводься добре, а то згодую совам. Ступай у клітку як зразкова маленька істота. Завтра, якщо будеш добре поводитися, вирушиш у дорогу. Завжди знайдеться кабінет зоології, де потрібна морська свинка.

Моя думка билася так само швидко і несамовито, як моє серденько. Мені треба було дістатися до свого одягу, який купою валявся на підлозі. Якщо мені це вдасться, я витягну з кишені свій чарівний меч і… І що? Я не зможу навіть зняти ковпачок. Якщо навіть мені це вдасться, я не зможу втримати меч.

Я безпомічно пищав, поки мадам Ц. несла мене до клітки і відчиняла дротяні дверцята.

– У цих екземплярів проблеми з дисципліною, Персі, – попередила вона. – Вони ніколи не стануть старанними вихованцями кабінету зоології, але вони можуть прищепити тобі деякі манери. Більшість живе в цій клітці по триста років. Якщо не хочеш залишатися з ними постійно, я могла б запропонувати тобі…

– Мадам Ц.? – покликав її голос Аннабет.

Мадам вилаялася давньогрецькою. Закинувши мене в клітку, вона замкнула дверцята. Я пищав і дряпав прути, але все без толку. Я бачив, як мадам Ц. квапливо запхала мій одяг під ткацький верстат якраз у ту мить, коли в кімнату увійшла Аннабет.

Я ледь упізнав її. На ній була шовкова сукня без рукавів – така сама, як на мадам Ц., тільки біла. Її світлі кучері щойно вимили, розчесали й переплели золотими нитками. Найгірше, що на обличчя їй наклали грим, який, як я завжди вважав, Аннабет терпіти не могла. Загалом, я хочу сказати, що вигляд вона мала гарний. Правда. Я, напевно, занімів би від несподіванки, якби побачив її такою і не зміг видати нічого, крім писку. Але водночас із нею сталося щось абсолютно неймовірне. Попросту кажучи, це була не Аннабет.

Вона оглянула кімнату й насупилася.

– А де Персі?

Я запищав що було сили, але вона, схоже, навіть не почула мене.

Мадам Ц. посміхнулася.

– Він проходить одну з наших процедур, милочко. Не хвилюйся. Ти маєш чудовий вигляд! Які твої враження?

У Аннабет загорілися очі.

– Ваша бібліотека – просто диво!

– Так, можу визнати це без удаваної скромності, – задоволено вимовила мадам Ц. – Найкращі знання, відібрані за минулі три тисячоліття. Там є все, що ти хотіла б дізнатися, все необхідне, щоб стати тим, ким ти хочеш, милочко.

– Припустимо, архітектором.

– О! – сказала мадам Ц. – У тебе, милочко, всі задатки, щоб стати чарівницею. Як я.

– Чарівницею? – Аннабет відступила на крок.

– Так, милочко. – Мадам Ц. підняла руку. На долоні в неї з’явилося полум’я, язички якого танцювали на кінчиках пальців. – Моя мати – Геката, богиня чарівництва. Я впізнала дочку Афіни, щойно побачила її. Ми не такі вже й різні, ти і я. Ми обидві прагнемо до знання. Нас обох захоплює велич. Нікому з нас не личить залишатися в тіні чоловіків.

– Я… я не розумію.

Я знову заверещав щосили, намагаючись привернути увагу Аннабет, але чи то вона не чула мене, чи то не надала цим звукам жодного значення. Тим часом інші свинки стали вилазити зі своїх нірок, щоб ближче познайомитися з новим мешканцем. Ніколи не думав, що морські свинки можуть виглядати так злісно, проте ці – виглядали. Їх було з півдюжини, з брудною шерстю, тріснутими зубами і налитими кров’ю очима-намистинками. Вони були всі в стружках і пахли так, наче справді провели тут триста років, а клітку жодного разу не чистили.

– Залишся зі мною, – тим часом говорила Аннабет мадам Ц. – Вчися в мене. Ти можеш приєднатися до нашого персоналу, стати чарівницею, навчитися підкоряти інших своїй волі. Ти станеш безсмертною!

– Але…

– Ти занадто розумна, милочко, – наполягала мадам Ц. – І за твого розуму так покладатися на цей безглуздий табір для героїв. Скількох великих жінок-напівкровок ти могла б назвати?

– Ну, Аталанта, Амелія Ерхарт… [15]

– Ось бачиш. Уся слава дісталася чоловікам. – Мадам Ц. стиснула кулак, і магічне полум’я згасло. – Єдиний шлях до могутності для жінки – стати чарівницею. Медея, Каліпсо – ось були могутні жінки! І звісно я. Найвеличніша з усіх.

– Так, виходить, ви… мадам Ц… Цирцея!

– Так, люба.

Аннабет позадкувала, а Цирцея розсміялася.

– Та не турбуйся ти. Я не заподію тобі шкоди.

– Що ви зробили з Персі?

– Лише допомогла йому набути справжньої форми.

Аннабет оглянула кімнату. Нарешті помітила клітку і мене, що дряпає прути; всі інші свинки стовпилися навколо. Очі її широко розкрилися.

– Забудь про нього, – сказала Цирцея. – Приєднуйся до мене, і будемо разом осягати таїнства чарівництва.

– Але…

– Про твого друга будуть добре піклуватися. Він вирушить на кораблі в чудовий новий дім на материку. Вихованці дитячих садків будуть обожнювати його. А ти тим часом станеш мудрою і могутньою. І завжди матимеш те, що забажаєш.

Аннабет, як і раніше, впритул дивилася на мене, але на обличчі її з’явився мрійливий, напівсонний вираз. Вона виглядала точнісінько так, як я, коли Цирцея силою своїх чар змусила мене випити коктейль «морська свинка». Я пищав і шкрябався, намагаючись вивести її із зачарованої сплячки, але був абсолютно безсилий.

– Дайте мені подумати, – пробурмотіла Аннабет. – Просто… залиште мене на хвилинку одну. Я хочу попрощатися.

– Звичайно, люба, – проворкувала Цирцея. – Одну хвилинку… а для повного усамітнення…

Вона змахнула рукою, і залізні ґрати важко опустилися на вікнах. Цирцея вислизнула з кімнати, і я почув звук замка, що замикається.

Сонний вираз миттєво зник з обличчя Аннабет.

Вона кинулася до клітки.

– Гаразд, хто ж із них – ти?

Я запищав, але запищали й усі інші товариші по нещастю. Аннабет прийшла у відчай. Вона оглянула кімнату і помітила одвороти моїх джинсів, що стирчали з-під ткацького верстата.

В її очах промайнула якась думка.

Підбігши, вона почала ритися в моїх кишенях.

Але замість того щоб дістати чарівний меч, Аннабет витягнула пляшечку з вітамінами Гермеса і квапливо зірвала з неї кришку.

Мені хотілося заволати, що зараз не час зміцнювати здоров’я! Вона повинна дістати меч!

Аннабет запхала до рота лимонну пігулку якраз у ту мить, коли двері відчинилися і знову ввійшла Цирцея, з боків крокували її помічниці в ділових костюмах.

– Так, – зітхнула Цирцея, – як швидко летять хвилини. Якою ж буде твоя відповідь, милочко?

– Ось яка! – сказала Аннабет, витягуючи бронзовий ніж.

Чарівниця здивовано відступила, але швидко взяла себе в руки. Посміхнулася.

– Ну, поміркуй сама, дівчинко, ніж проти моїх чар? Хіба це мудре рішення?

Цирцея посміхнулася своїм помічницям, які відповіли їй такою самою поблажливою посмішкою. Вони підняли руки, немов готуючись вимовити заклинання.

«Біжи!» – хотів було вигукнути я, але лише запищав, як гризун.

Решта свинок, верещачи від жаху, розбіглися по клітці. Я теж ледь не впав у паніку і не сховався, але треба було щось придумати! Я не винесу, якщо втрачу Аннабет, як втратив Тайсона.

– А на кого ж нам перетворити Аннабет? – промурликала Цирцея. – На що-небудь маленьке і злісне. А, знаю… на землерийку!

Сині язики полум’я вилетіли з її пальців, як змії обвившись навколо Аннабет.

Я в жаху дивився на те, що відбувається, але нічого не сталося. Аннабет залишилася собою, тільки гнів її розгорівся. Вона стрибнула вперед і приставила вістря ножа до шиї Цирцеї.

– А може, краще перетворити мене на пантеру, яка може одним пазуром перерізати тобі глотку?!

– Як? – взвизгнула Цирцея.

Аннабет показала їй пляшечку з чарівними вітамінами.

– Будь проклятий цей Гермес зі своїми вітамінами! – завила Цирцея. – Суцільне обдурювання. Вони нічим тобі не допоможуть.

– Перетвори Персі назад на людину! – веліла Аннабет.

– Не можу!

– Значить, сама напросилася!

Помічниці Цирцеї зробили крок уперед, але їхня пані сказала:

– Назад! Вона непідвладна чарам, поки цей чортів вітамін остаточно не засвоїться її організмом.

Аннабет підтягла Цирцею до клітки зі свинками, збила верхню кришку і висипала решту вітамінів всередину.

– Ні! – заволала Цирцея.

Я перший схопив таблетку, але всі інші свинки теж висипали назовні, щоб покуштувати нової їжі.

Відкусивши перший шматочок, я відчув, що розлючений до крайності. Я вгризався в таблетку, поки вона не перестала здаватися такою величезною, а клітка ставала все меншою, і раптом – бум! Клітка вибухнула. Я сидів на підлозі, знову в людській подобі – слава богам, у своєму звичному одязі, – а навколо валялися в найрізноманітніших позах ще шестеро хлопців, які виглядали абсолютно розгубленими, вони кліпали і витрушували стружку з волосся.

– Ні! – пронизливо завищала Цирцея. – Ти не розумієш! Це ж найгірші!

Хтось із чоловіків встав – це був здоровань зі сплутаною, чорною, як смола, бородою і такого ж кольору зубами. Одягнений він був строкато, у шерсть і шкіру, у чоботи з халявою до коліна і в потертий фетровий капелюх. Інші чоловіки носили простіший одяг – бриджі та забруднені білі сорочки. Взуття в них було відсутнє.

– Рррррр! – заревів найздоровіший. – Що ця відьма зі мною зробила?!

– Ні! – простогнала Цирцея.

Аннабет глибоко зітхнула.

– Я тебе знаю! Ти – Едвард Тич, син Ареса?

– Так, дівчинко, – прогарчав здоровань. – Щоправда, більшість кличуть мене Чорною Бородою! [16] Ось вона, чаклунка, яка тримала нас під замком, хлопці. Обробіть-но її гарненько, а потім принесіть мені пучок селери, та побільше! Рррррррррр!

Цирцея заволала. Вона та її помічниці кинулися геть із кімнати, переслідувані піратами.

Аннабет вклала ніж у піхви і кинула на мене спопеляючий погляд.

– Спа-спа-спасибі… – запинаючись, пробурмотів я. – Мені справді шкода…

Перш ніж я встиг придумати, як вибачитися за те, що я був таким ідіотом, вона міцно-міцно притиснула мене до грудей і так само швидко відштовхнула.

– Рада, що ти більше не морська свинка.

– Я теж. – Сподіваюся, обличчя в мене було не таким пунцовим, як мені здавалося.

Аннабет розплітала волосся, викидаючи з нього золоті нитки.

– Ну, давай, риб’ячі мізки, ворушись, – сказала вона. – Треба тікати, поки Цирцеї не до нас.

Ми стрімко збігли пагорбом повз тераси, повз служительок курорту, що пронизливо волали, і піратів, які громили SPA-салон. Люди Чорної Бороди перевертали жаровні для луау, кидали в басейн листяні полотнища для обгортання і стусанами перекидали столи з рушниками для сауни.

Я ледь не пошкодував, що випустив на волю непередбачуваних піратів, хоча підспудно підозрював, що вони заслуговують на можливість попустувати, просидівши триста років у клітці.

– Який корабель візьмемо? – запитала Аннабет, коли ми дісталися до пристані.

Я в розгубленості озирнувся. Навряд чи мав сенс знову сідати в наш човен. Треба скоріше забиратися з острова, але чим ще ми могли скористатися? Підводним човном? Реактивним винищувачем? Я не вмів керувати жодною з цих штук. І тут я побачив його.

– Он той, – відповів я.

– Але… – Аннабет заморгала.

– Я вмію на ньому плавати.

– Як?

Пояснити я був не в силах. Просто знав, що старий вітрильник влаштовує мене найбільше. Схопивши Аннабет за руку, я потягнув її до трищоглового корабля. На носі його було написано назву: «Помста королеви Анни».

– Рррррр! – заволав Чорний Борода десь позаду. – Ці пройдисвіти збираються захопити моє судно. Ловіть їх, хлопці!

– Нам нізащо не встигнути! – крикнула Аннабет, коли ми піднімалися на борт.

Я оглянув безнадійну плутанину вітрил і канатів. Корабель був у чудовому стані для судна, яке простояло на якорі триста років, але все одно команді з п’ятдесяти осіб знадобилося б кілька годин, щоб підготувати його до плавання. У нас цих кількох годин не було. Я бачив, як пірати збігають сходами, розмахуючи смолоскипами і пучками селери.

Я заплющив очі й зосередився на хвилях, що плескають об борт корабля, на океанських течіях, на напрямку вітрів. Раптово в голові в мене спалахнуло правильне слово.

– Бізань-щогла! – пронизливо вигукнув я.

Аннабет подивилася на мене так, наче я збожеволів, але вже за кілька секунд повітря заполонили свист канатів, які туго натягують, шелест вітрил, що розгортаються, і скрип дерев’яних блоків.

Аннабет пірнула під трос, який пролетів у неї над головою і накрутився на бушприт.

– Персі, як…

Я не знав, що відповісти, але відчував, що корабель слухається мене, як частина мого тіла. Зусиллям волі я змушував вітрила підніматися, і це було так само просто, як зігнути руку. Я наказував керму повертатися в потрібний бік.

«Помста королеви Анни» важко відвалила від пристані, і, коли пірати дісталися до місця стоянки свого корабля, ми були вже в дорозі, тримаючи курс на Море чудовиськ.

Глава тринадцята. Аннабет намагається поплисти додому

Нарешті я знайшов щось, у чому був справді гарний!

«Помста королеви Анни» корилася всім моїм командам. Я знав, які канати натягувати, які вітрила піднімати, куди тримати курс. За моїми розрахунками, ми борознили хвилі зі швидкістю в десять вузлів. Я навіть розумів, наскільки це швидко. Для вітрильника – до біса швидко.

Усе здавалося краще нікуди – вітер, що дме в обличчя, ніс корабля, що розсікає хвилі.

Тепер, коли ми були поза небезпекою, я міг вдаватися до думок про те, як я сумую за Тайсоном і як тривожуся за Гроувера.

У мене в голові не вміщалося, як я міг витворити таке на острові Цирцеї. Якби не Аннабет, я так і залишився б гризуном, що сидить у клітці в компанії волохатих піратів. Я думав про слова Цирцеї там, біля дзеркала: «Бачиш, Персі? Ти підібрав ключик до власного «я»».

Я досі відчував, ніби в мені щось змінилося. Не тому, що в мене з’явилося раптове бажання поглинати салат і селеру. Я став нервовим і часто здригався, немов інстинкти наляканого звірка стали частиною мене. А може, так завжди і було. Ось що турбувало мене насправді.

Ми пливли крізь ніч.

Аннабет намагалася допомагати мені вести спостереження, але плавання на вітрильнику йшло врозріз з її натурою. Через кілька годин кільової хитавиці обличчя її стало попелясто-блідим, і вона спустилася вниз – полежати в підвісному ліжку.

Я стежив за горизонтом. Мені не раз вдавалося помітити чудовиськ. Раз у раз вгору, до залитого місячним світлом неба, спрямовувалися фонтани води заввишки з хмарочос, зеленуваті хребти завдовжки футів сто, які виступали над поверхнею і явно належали рептиліям, ковзали хвилями один за одним. Але мені не хотілося знати, що це таке.

Одного разу я побачив нереїд – світних жінок, духів моря. Я помахав їм, сподіваючись привернути їхню увагу, але вони зникли в глибині, залишивши мене гадати, помітили вони мене чи ні.

Десь після опівночі на палубі з’явилася Аннабет. Ми якраз пропливали острів з курячим вулканом. Вода вздовж берега пузирилася, і від неї йшла пара.

– Одна з кузень Гефеста, – сказала Аннабет. – Тут він виковує своїх металевих монстрів.

– На кшталт бронзових биків?

Вона кивнула.

– Обійди його. Якнайдалі.

Мені не треба було повторювати двічі. Ми плавно оминули острів, і скоро він перетворився на плямочку червоного серпанку позаду.

– Чому ти так сильно ненавидиш циклопів? – запитав я, подивившись на Аннабет. – І як насправді загинула Талія? Що сталося?

У темряві не можна було розгледіти вираз її обличчя.

– Гадаю, ти заслуговуєш на те, щоб дізнатися це, – сказала вона нарешті. – Тієї ночі, коли Гроувер вів нас до табору, він кілька разів звернув не туди і заплутав. Пам’ятаєш, він якось розповідав? – Я кивнув. – Так от, найгірше було те, що ми опинилися в лігві циклопа в Брукліні.

– А що, циклопи живуть навіть у Брукліні? – запитав я.

– Ти навіть не уявляєш, скільки їх, але не в тому суть. Цей циклоп перехитрив нас. Заплутав у лабіринті коридорів старого будинку у Флет-буші. І він міг наслідувати будь-який голос, Персі. Точно так само, як Тайсон на борту «Принцеси Андромеди». Він заманював нас, по одному. Талія думала, що біжить рятувати Луку. Лука думав, що чує мої крики про допомогу. А я… я залишилася одна в темряві. Мені було сім років. Я навіть не могла знайти вихід.

Аннабет відкинула волосся з обличчя.

– Пам’ятаю, мені вдалося відшукати велику кімнату. По всій підлозі валялися кістки. І там же перебували Талія, Лука і Гроувер, вони були зв’язані, з кляпами в роті і звисали зі стелі, наче копчені окости. Циклоп розводив багаття на підлозі посеред кімнати. Я витягла ніж, але він відчув мою присутність. І з посмішкою повернувся до мене. Він заговорив, і виявилося, що він знає голос мого батька. Не знаю звідки, напевно, він пробрався в мої думки. «Аннабет, не хвилюйся, – сказав він. – Я люблю тебе. Можеш залишитися зі мною. Назавжди».

Мене пробрало тремтіння. Те, як Аннабет розповідала про це – навіть зараз, через шість років, – вразило мене більше, ніж будь-яка розповідь про привидів, яку мені доводилося чути.

– І що ж ти зробила?

– Встромила ніж йому в ногу.

– Жартуєш? – Я втупився на неї. – Тобі було сім років, і ти вдарила ножем по нозі дорослого циклопа?

– Він убив би мене. Але я застала його зненацька. Мені вдалося виграти трохи часу – достатньо, щоб підбігти до Талії і перерізати мотузки, якими були зв’язані її руки.

– Так, і все ж… ти зважилася на такий сміливий вчинок, Аннабет!

Вона похитала головою.

– Ми ледь вибралися звідти живими. Мене досі мучать кошмари, Персі. Мені сниться, що циклоп говорить голосом мого батька. Це він винен, що ми так затрималися на шляху до табору. Усі монстри, які полювали на нас, встигли нас наздогнати. Ось чому загинула Талія. Якби не той циклоп, вона сьогодні була б жива.

Ми сиділи на палубі, дивлячись, як на небі з’являється сузір’я Геракла.

– Пішли вниз, – сказала нарешті Аннабет. – Тобі треба трохи перепочити.

Я кивнув. Повіки мої обважніли. Але коли я спустився вниз і знайшов підвісне ліжко, то заснув далеко не відразу. З голови не йшла історія Аннабет. І я замислився: якби я був на її місці, чи вистачило б у мене мужності вирушити в цей пошук – прямо в лігво чергового циклопа?

* * *

Цього разу Гроувер мені не наснився.

Замість цього я опинився в розкішній каюті Луки на борту «Принцеси Андромеди». Фіранки були розсунуті. За вікном стояла ніч. У повітрі кружляли й вилися тіні. Шепіт лунав навколо – зі мною говорили душі померлих.

«Будь напоготові, – шепотіли вони. – Кругом пастки. Хитрість. Обман».

Єдине джерело світла в каюті – золотий саркофаг Кроноса – слабо поблискувало. Крижаний сміх, що пролунав, здавалося, звідкись із глибини, з-під корабля, змусив мене заціпеніти.

«Тобі не вистачає мужності, юначе. Ти не зможеш зупинити мене».

Я знав, що треба робити. Треба було відкрити труну.

Я оголив Анаклузмос.

«Будь напоготові!» – Душі закружляли навколо мене в шаленому танці.

Серце гулко стукало в грудях. Я не міг зійти з місця, але повинен був зупинити Кроноса. Я повинен був знищити те, що лежить у цьому ящику.

Потім поруч зі мною пролунав дівочий голос:

– Ну що, риб’ячі мізки?

Я озирнувся, очікуючи побачити Аннабет, але це була не вона. Дівчина, одягнена під панка, зап’ястя обвішані срібними ланцюжками. Чорне волосся голками стирчить у різні боки, блакитні очі, що виблискують люттю, густо обведені олівцем, ніс у веснянках. Вона здавалася мені знайомою, але я не міг згадати звідки.

– Ну? – запитала вона. – Ми зупинимо його чи ні?

Я був не в силах відповісти. Не міг навіть поворухнутися.

– Чудово. – Дівчина розширила очі. – Залиш це мені й Егіді.

Вона легенько стукнула себе по зап’ястку, і срібні ланцюжки, стаючи більш плоскими і розростаючись, перетворилися на потужний щит. Він був викуваний з бронзи і срібла, і з середини його виступав жахливий лик Медузи. Щит нагадував посмертну маску, немов металевий зліпок з обличчя Горгони. Я не знав, чи так це, чи справді щит здатний перетворити мене на камінь, але про всяк випадок відвів погляд. Уже одна близькість його змусила мене похолодіти від страху. У мене виникло відчуття, що людина з таким щитом буде майже непереможною в битві. Будь-який її ворог, що перебуває при здоровому глузді, вдасться до втечі.

Дівчина оголила меч і наблизилася до саркофага. Примарні тіні розступалися перед нею, бігли врозтіч від моторошної аури її щита.

– Ні! – крикнув я, бажаючи попередити її.

Але вона не послухала. Підійшовши прямо до саркофага, вона зрушила золоту кришку.

На якийсь момент дівчина застигла, розглядаючи його вміст. Труна почала світитися.

– Ні, – вимовила вона тремтячим голосом. – Цього не може бути.

Із глибин океану долинув сміх Кроноса – такий гучний, що корабель затрясло.

– Ні! – пронизливо скрикнула дівчина, і саркофаг поглинув її, розчинивши у спалаху золотого світла.

– …А-а-а-а! – Я спробував схопитися, розгойдуючись у підвісному ліжку.

Аннабет трясла мене за плечі.

– Персі, у тебе був кошмар. Прокидайся.

– Ч-що? – Я потер очі. – Щось сталося?

– Земля, – похмуро промовила вона. – Ми наближаємося до острова Сирен.

* * *

Я насилу розгледів острів, що лежав попереду за курсом – просто темна пляма в тумані.

– Я хочу тебе про дещо попросити, – сказала Аннабет. – Сирени… ми скоро почуємо їхній спів.

Я згадав історії про сирен. Вони співали такими солодкими голосами, що заворожували моряків, захоплюючи їх на вірну загибель.

– Немає проблем, – запевнив я Аннабет. – Просто заткнемо вуха. На нижній палубі є бочонок із воском…

– Я хочу послухати їх.

– Навіщо? – здивовано моргнув я.

– Кажуть, що сирени співають про твої найпотаємніші бажання. Вони відкривають таку правду про тебе самого, про яку ти й не підозрював. Ось чим зачаровує їхній спів. Якщо виживеш… станеш мудрішим. Я хочу послухати їх. Коли ще випаде така можливість?

Скажи мені таке звичайна людина, я вважав би, що вона несе повну ахінею. Але Аннабет – це Аннабет… якщо вона могла «проковтувати» книжки про давньогрецьку архітектуру і з насолодою дивилася документальні фільми історичним каналом, гадаю, сирени теж мали приваблювати її.

Вона виклала мені свій план. Я з небажанням став допомагати їй підготуватися до його виконання.

Щойно скелястий берег острова виріс на горизонті, я наказав одному з канатів прив’язати Аннабет до фок-мачти.

– Не розв’язуй мене, – сказала вона, – що б не трапилося і як би я тебе не просила. Я хочу дійти до самого кінця і пізнати себе.

– Хочеш і мене підбити на цю дурість?

– Ха-ха.

Я пообіцяв зробити все заради її безпеки. Потім пригледів два шматочки воску, зробив із них затички і законопатив вуха.

Аннабет глузливо кивнула, даючи зрозуміти, що із затичками у вухах я виглядаю кльово. У відповідь я скорчив гримасу і повернувся до штурвала.

Тиша була зловісною. Я чув тільки, як кров шумить у мене в голові. Острів, порізаний нерівними скелями, наближався до нас у тумані. Мені здалося краще, щоб «Помста королеви Анни» обігнула острів на пристойній відстані. Якщо ми підпливемо ближче, ці скелі зіпсують наш корпус, як лопаті міксера.

Я озирнувся. Спочатку Аннабет здавалася абсолютно спокійною. Потім на обличчі її з’явився спантеличений вираз. Очі її відчинилися.

Аннабет щосили натягнула канат. Вона кликала мене на ім’я – я міг прочитати це по губах. Вираз її обличчя ясніше ясного говорив, що вона хоче вирватися. Йшлося про життя і смерть. Я повинен був звільнити її зараз же!

Вигляд у неї був настільки жалюгідний, що я насилу втримався, щоб не перерізати канат.

І все ж я примусив себе відвести погляд. І наказав «Королеві Анні» рухатися швидше.

Сам острів я майже не побачив – тільки туман та скелі, – але у воді плавали шматки дерева і металу, уламки старих суден і навіть надувні плотики з літаків.

Як музика могла змусити стільки життів звернути зі шляху назустріч своїй загибелі? Звісно, існувала «гаряча десятка» хітів, від яких я сам рвав і метал, та все ж таки? І про що тільки співали ці сирени?

У якийсь критичний момент я зрозумів причину цікавості Аннабет. Мене теж нестримно потягнуло витягнути з вух затички і хоча б відчути цю мелодію. Я відчував, що голоси сирен змушують вібрувати дерев’яну обшивку корабля, пульсують у такт з оглушливим шумом крові в моїх вухах.

Аннабет благала відв’язати її. Сльози струменіли по її щоках. Вона так натягнула канат, немов він не давав їй попрямувати слідом за всім, що було їй найдорожче на світі.

«Як ти можеш бути таким жорстоким? – здавалося, запитує вона мене. – А я-то думала, ти мій друг».

Я кинув спопеляючий погляд на овіяний туманом острів. Мені хотілося вихопити меч, але битися було ні з ким. Як можна боротися зі співом?

Я щосили намагався не дивитися на Аннабет. І витримав майже п’ять хвилин.

У цьому полягала моя велика помилка.

Коли терпінню моєму прийшов кінець, я озирнувся і побачив… купу перерізаних канатів. Порожнє місце біля основи щогли. Поруч на палубі валявся бронзовий ніж Аннабет. Якимось чином їй вдалося витягнути його. Я зовсім забув забрати в неї зброю.

Я кинувся до борту і побачив, як вона, несамовито б’ючи по воді руками і ногами, пливе до острова, до зубчастих скель, куди її до того ж зносило течією.

Я почав кликати її, але якщо Аннабет і почула мене, то користі від цього не було ніякої. Вона перебувала в трансі, пливучи назустріч власній загибелі.

Тоді я озирнувся на штурвал і заволав:

– Стояти!

Потім стрибнув за борт.

Плавно увійшовши у воду, я наказав усім течіям нести мене вперед із реактивною швидкістю. Виринувши на поверхню, я помітив Аннабет, але хвиля підхопила її і кинула між двома гострими як бритва іклами скелі.

Вибору в мене не було. Я пірнув слідом за нею.

Я проплив під корпусом яхти, що зазнала аварії, між пов’язаними ланцюгом плавучими металевими кулями, які, як потім до мене дійшло, були мінами. Мені довелося використати всю свою владу над водною стихією, щоб не розбитися об скелі й не заплутатися в сітках із колючого дроту, які були розтягнуті тут же, під самою поверхнею води.

Я пронісся між двома виступами скелі, що ощерилися, і опинився в невеликій бухті, що витягнулася у формі півмісяця. Тут було ще більше скель, уламків і плавучих мін. Берег усипав чорний вулканічний пісок.

Я в розпачі озирнувся, шукаючи Аннабет.

Вона була там.

На щастя чи на нещастя, вона була хорошою плавчинею. Аннабет благополучно пропливла між скель і мін і перебувала вже майже біля самого чорного берега.

Потім туман розвіявся, і я побачив сирен.

Уявіть собі зграю стерв’ятників розміром з людину, з брудним чорним пір’ям, сірими пазурами і зморшкуватими рожевими шиями. А тепер уявіть, що на цих шиях – людські голови, але з постійно мінливими обличчями.

Я не чув їх, але бачив, що вони все ще співають. Губи їхні ворушилися, і обличчя перетворювалися на обличчя тих, кого я знав і любив, – маму, Посейдона, Гроувера, Тайсона, Хірона. Тих, кого мені найбільше хотілося побачити. Вони підбадьорливо посміхалися, закликаючи мене. Але, яку б форму вони не приймали, роти їхні залишалися жирними, із запеченими на них залишками колишніх бенкетів. Подібно до стерв’ятників, вони бруднили собі морди, і було не схоже, що вони харчувалися в пампуховій «Чудо-юдо».

Аннабет пливла до них.

Я розумів, що не повинен дати їй вийти з води. Море було моєю єдиною перевагою. Воно завжди так чи інакше захищало мене. Я кинувся вперед і схопив Аннабет за щиколотку.

Щойно я торкнувся її, мене немов струмом ударило, і я побачив сирен такими, якими їх мала бачити Аннабет.

Три людини на пікніку в Центральному парку. Перед ними на скатертині – різна смакота. Я впізнав тата Аннабет за фотографіями, які вона показувала мені, – атлетично складений чоловік у розквіті років, з рудуватим волоссям. Він тримав за руку прекрасну жінку, дуже схожу на Аннабет. Одягнена вона була непомітно, у джинси, бавовняну сорочку і високі черевики, але все в ній випромінювало могутність і владу. Я зрозумів, що дивлюся на богиню Афіну. Поруч із ними сидів молодий чоловік… Лука.

Уся сцена світилася теплим, жовтуватим світлом. Усі троє базікали і сміялися, а коли побачили Аннабет, обличчя їхні осяялися радістю. Мама й тато Аннабет заклично простягнули до неї руки. Лука посміхнувся і жестом показав, щоб Аннабет сіла поруч із ним, немов ніколи не зраджував її, немов вони все ще були друзями.

За деревами Центрального парку поставали обриси міста. У мене перехопило подих, бо це був Мангеттен… але водночас і не Мангеттен. Він був повністю перебудований, переді мною височіли будинки зі сліпуче білого мармуру; з обрамленими золотом вікнами і розбитими на дахах садами він став більшим і величнішим, ніж раніше. Це було краще, ніж Нью-Йорк. Краще, ніж Олімп.

Я одразу ж зрозумів, що все це спроектувала Аннабет. Вона була архітектором цілого нового світу. Вона возз’єднала батьків. Врятувала Луку. Зробила все те, що завжди хотіла.

Я насилу відігнав від себе цю ману. Розплющивши очі, я побачив сирен – моторошних стерв’ятників із людськими обличчями, які чекають на чергову жертву.

Я потягнув Аннабет назад у хвилі прибою. Вона пронизливо закричала, але я не міг розібрати, що саме. Потім вдарила мене ногою в обличчя, але я встояв.

Зусиллям волі я наказав течіям винести нас із затоки. Аннабет молотила мене руками й ногами, тому зосередитися було важко. Вона відбивалася з такою силою, що ми мало не зіткнулися з плавучою міною. Я не знав, що робити. Якщо вона не перестане битися, я вже ніколи не повернуся живим на судно.

Ми зникли під водою, і Аннабет припинила чинити опір. На обличчі її з’явився збентежений вираз. Потім, коли ми виринули, вона знову почала лупити мене.

Вода! Звук погано проникає крізь воду. Якби мені вдалося протримати Аннабет під водою досить довго, чари співу розсіялися б. Звичайно, Аннабет не зможе дихати, але зараз це здавалося не настільки важливим.

Я міцніше обхопив її за талію і наказав хвилям укрити нас.

Ми почали занурюватися – десять, двадцять футів. Я знав, що маю бути обережнішим, бо можу витримати набагато більший тиск, ніж вона. Вона задихалася, не перестаючи розмахувати руками, навколо нас спінювалися бульбашки.

Бульбашки!

Мене охопив відчай. Треба було врятувати Аннабет. Я уявив собі всі бульбашки в морі, що піднімаються догори і зливаються в одну. Я уявив, як усі разом вони спрямовуються до мене.

Море підкорилося. На нас кинувся білий потік, все тіло моє почало поколювати, а коли зір прояснився, ми з Аннабет опинилися всередині величезної повітряної бульбашки. У воді були тільки наші ноги.

Аннабет важко дихала і кашляла. Її било велике тремтіння, але, коли вона глянула на мене, я зрозумів, що чари розсіялися.

Вона розридалася, це були жахливі, несамовиті ридання. Потім Аннабет поклала голову мені на плече, і ми завмерли.

Риби зібралися, щоб подивитися на нас, – зграя баракуд, кілька допитливих марлинів.

– Киш! – сказав я їм.

Вони відпливли, але неохоче. Клянуся, я розумів їхні наміри. Вони збиралися розпустити по всьому морю чутки про те, як син Посейдона обіймається з якоюсь дівчиною на дні затоки Сирен.

– Ми допливемо назад до судна, – сказав я. – Усе гаразд. Просто тримайся.

Аннабет кивнула, щоб дати мені зрозуміти, що їй уже краще, потім пробурмотіла щось іще, але я не розчув через віск у вухах.

Я змусив течії провести наш повітряний підводний човен повз скелі і крізь колючий дріт до «Королеви Анни», яка повільно, але впевнено тримала курс геть від острова.

Ми залишалися під водою, слідуючи за кораблем, поки я не вирішив, що ми поза межами досяжності сирен. Потім я виринув на поверхню, і наша повітряна бульбашка лопнула.

Я наказав мотузковому трапу спуститися з корабля, і ми піднялися на борт.

Затички з вух я не виймав просто для вірності. Ми пливли, поки острів остаточно не зник з поля зору. Аннабет, зіщулившись, сиділа на рушнику на передній палубі. Нарешті вона глянула на мене все ще затуманеним і сумним поглядом і ледве чутно вимовила:

– Усе, відпустило.

Я витягнув затички. Ніякого співу чутно не було. День стояв тихий, тільки хвилі плескалися об борт корабля. Туман випарувався, зник у блакиті небес, немов острова Сирен ніколи не існувало.

– З тобою все гаразд? – запитав я.

Ледь сказавши, я зрозумів, як незграбно це прозвучало. Адже все й так очевидно.

– Я не розуміла, – пробурмотіла Аннабет.

– Чого?

Її очі були такого ж кольору, як туман на острові Сирен.

– Якою може бути сила спокуси.

Мені не хотілося розповідати Аннабет про те, що я бачив щастя, обіцяне їй сиренами. Я почувався так, немов незаконно проник на чужу територію. Але мені здалося, що в цьому – мій обов’язок перед Аннабет.

– Я бачив твій перебудований Мангеттен, – сказав я. – І Луку, і твоїх батьків.

– Ти бачив це? – спалахнула Аннабет.

– Пам’ятаєш, що Лука сказав тобі на «Принцесі Андромеді»… щоб почати все заново, треба перебудувати старе…

Аннабет закуталася в ковдру.

– Моя фатальна помилка. Ось що сирени показали мені. Мою фатальну слабкість – хубрис. [17]

– Ця коричнева погань, яку кладуть на сендвічі з овочами? – Я заморгав від здивування.

Аннабет, у свою чергу, витріщила на мене очі.

– Ні, риб’ячі мізки. Ти маєш на увазі хумус. [18] Хубріс, тобто зарозумілість, набагато гірший.

– Що може бути гірше за хумус?

– Зарозумілість – це крайній ступінь гордині, Персі. Свідомість, що ти можеш робити все краще за будь-кого… навіть за богів.

– І ти таке відчувала?

Аннабет опустила очі.

– Персі, невже в тебе ніколи не виникало відчуття, що світ – це смітник? Що, якби ми змогли почати все заново, уявляєш? Ніяких воєн. Ніяких бездомних. Ніяких домашніх завдань на літо.

– Ну-ну, далі.

– Іншими словами, західна цивілізація ввібрала в себе багато чого з найкращих досягнень людства – ось чому вогонь досі горить. Ось чому Олімп усе ще тут. Але іноді доводиться спостерігати жахливі речі. І ти починаєш міркувати як Лука: «Якщо я зможу знищити все це, я зможу створити все набагато краще». Ти ніколи не відчував подібного почуття? Що міг би краще вирішувати проблеми, якби керував світом?

– Хм… ні. Керувати світом – це, по-моєму, просто жахливо…

– Щасливчик. Отже, зарозумілість не твоя фатальна слабкість.

– А що ж тоді моя?

– Не знаю, Персі, але в кожного героя є своя фатальна слабкість. Якщо ти не вирахуєш її і не навчишся контролювати… Сам розумієш, фатальна в даному випадку – це не просто слово.

Я задумався. Не можу сказати, щоб ця думка мене підбадьорила.

Також я зауважив, що Аннабет не надто поширювалася про те, що збирається змінити в особистому житті: скажімо, знову з’єднати батьків чи врятувати Луку. Я це розумів. Не хотілося зізнаватися собі, як часто я мріяв, щоб мої батьки знову були разом.

Я жваво уявив собі маму в нашій квартирці у Верхньому Іст-Сайді. Я спробував згадати запах її синіх вафель. Усе це здавалося таким далеким…

– То що – значить, гра була варта свічок? – запитав я Аннабет. – Ти стала… мудрішою?

Вона втупилася кудись у далечінь.

– Не впевнена. Але ми повинні врятувати табір. Якщо ми не зупинимо Луку…

Можна було не продовжувати. Якщо вже образ думок Луки зміг спокусити навіть Аннабет, то можна було уявити, скільки ще напівкровок приєднаються до нього.

Я подумав про свій сон про дівчину і золотий саркофаг. Не впевнений, що я розумів його значення, але в мене виникло відчуття, ніби я щось упустив. Щось жахливе – якусь хитрість Кроноса. Те, що побачила дівчина, коли відкрила кришку труни?

Раптово очі Аннабет розширилися.

– Персі! Дивись!

Я повернувся.

Попереду за курсом знову з’явився клаптик землі – острів, що нагадував сідловину з порослими лісом пагорбами, білим піском пляжів і зеленими луками, – зовсім як уві сні.

Моє навігаційне чуття підтвердило це. 30 градусів 31 хвилина північної довготи, 75 градусів 12 хвилин західної широти.

Ми досягли місця проживання циклопа.

Глава чотирнадцята. Ми зустрічаємося з м’ясоїдними вівцями

Коли уявляєш собі «острів чудовиська», то уява малює зубчасті скелі й розкидані по узбережжю кістки – словом, острів Сирен.

Острів циклопа був зовсім інший. Гаразд, згоден, через ущелину простягнувся підвісний місток, а це поганий знак. З таким же успіхом тут могли б поставити щит із написом: «ОБЕРЕЖНО, ЗЛО!» Але, не рахуючи цього, містечко виглядало як поштова листівка з видом Карибських островів. Зелені поля, тропічні фруктові дерева і білі піщані пляжі. Коли ми пливли до берега, Аннабет вдихнула солодкувате повітря.

– Руно, – мрійливо промовила вона.

Я кивнув. Я ще не бачив саме руно, проте вже відчував його силу. Легко було повірити в те, що воно здатне зцілити все, навіть отруєне дерево Талії.

– Якщо ми відвеземо його, то острів вимре?

Аннабет похитала головою.

– Він зміниться, почне в’янути. Стане таким, як був колись.

Я відчув себе трохи винуватим через те, що доведеться зруйнувати цей рай, але ж вибору в нас не було.

З Табором напівкровок сталася біда. І Тайсон… з ним нічого не сталося б, якби не цей пошук.

На лузі, біля підніжжя ущелини, збившись у купу, паслося стадо, що налічувало кілька дюжин овець. Виглядали вони цілком мирно, але були величезні, розміром з гіпопотама. Одразу за ними починалася стежка, яка вела вгору, у пагорби. На верху стежки, на самому краю ущелини, ріс могутній дуб, той самий, який я бачив у своїх снах. У його гілках поблискувало щось золотисте.

– Занадто все просто, – пробурмотів я. – Значить, ми можемо залізти туди й узяти його?

– У руна має бути страж. – Аннабет примружилася. – Дракон або…

У цей момент із кущів виступив олень. Він рискою пробігся лугом, можливо, виглядаючи, де б пощипати траву, але тут вівці разом заблеяли й кинулися на нього. Це сталося так швидко, що олень від несподіванки спіткнувся, і його накрило море шерсті й копит, що топчуть.

У повітря полетіли трава і клапті хутра.

Через кілька хвилин вівці повернулися до свого звичайного мирного заняття. Від оленя залишилася тільки купа обгризених білих кісток.

Ми з Аннабет приголомшено переглянулися.

– Вони як піраньї, – констатувала вона.

– Піраньї, тільки волохаті. Ну і як же ми?

– Персі! – скрикнула Аннабет, хапаючи мене за руку. – Дивись!

Вона вказувала на пляж, прямо під лугом, де паслися вівці: там стояла витягнута на берег… рятувальна шлюпка з «Бірмінгема».

* * *

Ми дійшли висновку, що овець-людожерів нам ніяк не оминути. Аннабет запропонувала пробратися стежкою в кепці-невидимці й схопити руно, однак я відрадив її. Щось обов’язково піде не так. Наприклад, вівці відчують її. Або з’явиться інший страж. Або на неї чекатиме ще якийсь сюрприз. А в цьому разі я буду занадто далеко і не зможу допомогти.

Крім того, нашим першим завданням було знайти Гроувера і тих, хто плив у шлюпці, якщо їм вдалося пробратися повз овець. Я занадто нервував, щоб сказати це вголос, але в глибині душі жевріла надія, що Тайсон все-таки вижив.

Ми пришвартували «Помсту королеви Анни» до протилежної частини острова, туди, де скелі прямовисно здіймалися на добрі двісті футів. Мені здавалося, що так суденце буде менш помітним.

Піднятися по скелях видавалося нам важким завданням – майже таким самим, як лазіння по стіні лави за табором. Але, принаймні, тут не було овець. Я сподівався, що м’ясоїдних гірських козлів Поліфем не вирощує.

Ми підгребли до самого краю скель і повільно, дуже повільно стали дертися вгору. Аннабет йшла першою, тому що досягла успіху в скелелазінні більше за мене.

Ми побували на волосині від смерті всього шість-сім разів, не більше, що, по-моєму, не такий уже й поганий результат. Одного разу я зірвався і повис, вчепившись однією рукою за кам’яну полицю за півсотні футів над кам’янистим берегом. Але потім знайшов опору для другої руки і продовжив сходження. За хвилину Аннабет попався слизький клаптик моху, і нога її зісковзнула. Однак їй теж пощастило, і вона зуміла втриматися. От тільки, на жаль, як опору використала моє обличчя.

– Вибач, – пробурмотіла Аннабет.

– Та годі, – проворчав я, хоча насправді ніколи не жадав дізнатися, яка на смак підошва її кросівок.

Під кінець, коли пальці мої стали податливими, наче свинець, що плавиться, а м’язи рук тремтіли від напруження, ми все-таки вилізли на верхівку скелі й без сил повалилися на каміння.

– Ух! – видихнув я.

– Ах! – простогнала Аннабет.

– Р-Р-Р-Р! – в унісон нам проревів чийсь голос.

Якби я так не втомився, я миттю пробіг би ще дві сотні футів. Неспокійно закрутившись на місці, я так і не побачив того, хто б міг видати такий звук.

Аннабет щільно затиснула мені рот долонею. Потім пальцем вказала напрямок.

Виступ, на якому ми сиділи, був вужчим, ніж я припускав. З іншого боку він обривався – ось звідти, знизу, і донісся голос.

– Заткнися! – проричав густий бас.

– Ну, давай же, бийся зі мною! – Це був голос Кларисси, його ні з чиїм не переплутаєш. – Віддай мені мій меч, і побачимо, хто кого!

Чудовисько загриміло хрипким сміхом.

Ми з Аннабет підповзли до краю. Прямо під нами був вхід у печеру циклопа. Внизу стояли Поліфем і Гроувер, все ще вбраний у вінчальну сукню. Над величезним горщиком з киплячою водою висіла зв’язана Кларисса. У мене з’явилася боязка надія побачити поруч із ними і Тайсона. Навіть якби йому загрожувала небезпека, принаймні, я знав би, що він живий. Але Тайсона там не було.

– Хм, – задумливо промовив Поліфем. – З’їсти цю горласту дівчину просто зараз чи почекати до весільного бенкету? Що думає моя наречена?

Він повернувся до Гроувера, який, позадкувавши, ледь не заплутався у своєму складному вінчальному вбранні й ледь не розтягнувся на землі.

– Ах, я зараз зовсім не голодна, дорогий. Можливо…

– Ти сказав «наречена»? – запитала Кларисса. – Хто це… Гроувер?

– Заткнися, – пробурмотіла Аннабет мені на вухо. – Треба, щоб вона негайно заткнулася.

– Що за «Гровер»? – злобно покосився на неї Поліфем.

– Це сатир! – заволала Кларисса.

– О! – запричитав Гроувер. – У бідолахи, напевно, мізки зовсім розплавилися від цієї пари. Відпусти її, дорогий!

Поліфем примружив похмуре молочно-біле око, немов намагаючись краще роздивитися Кларису.

Циклоп мав навіть жахливіший вигляд, ніж у моїх снах. Почасти тому, що його кислуватий смердючий запах наблизився до мого носа і був, так би мовити, персоніфікований. Частково через те, що він хизувався у своєму нареченому вбранні – грубому кілті й накидці на плечах, зшитій зі світло-блакитних смокінгів, схоже, він обібрав цілу весільну вечірку.

– Який ще сатир? – запитав Поліфем. – Сатири, вони смачні. Ти привезла мені сатира?

– Та ні ж, бовдуре! – прокричала Кларисса. – Цей сатир! Гроувер! Той, що у вінчальній сукні!

Мені захотілося скрутити Кларисі шию, але було пізно. Усе, що залишалося, це стежити за тим, як Поліфем повертається і зриває з Гроувера весільну вуаль, що приховувала його кучеряве волосся, борідку підлітка і маленькі ріжки.

Циклоп важко дихав, намагаючись стримати гнів.

– Я погано бачу! – проричав він. – Відтоді як багато років тому один герой ткнув у моє око головешкою. Але ТИ… НЕ… ЖІНКА… ЦИКЛОП!

Із цими словами Поліфем зірвав із сатира сукню і роздер його на клаптики. Під сукнею виявився той самий Гроувер у джинсах і помаранчевій футболці. Заскуливши, він пригнувся, і кулачище Поліфема просвистів над його головою.

– Зачекай! – взмолився Гроувер. – Не треба їсти мене сирим! У мене… у мене є чудовий рецепт!

Я потягнувся за мечем, але Аннабет прошипіла:

– Зачекай!

Поліфем застиг у нерішучості, стискаючи в руці валун, здатний розтрощити голову ймовірній «нареченій».

– Рецепт? – перепитав він.

– Так-так! Не слід їсти мене сирим. У тебе можуть з’явитися різні віруси, ботулізм – словом, жах! Я набагато смачніший, коли мене смажать на грилі, на повільному вогні. З кисло-солодкою приправою з манго! Ти можеш піти по манго просто зараз, воно росте в лісі. А я почекаю.

Монстр задумався. Серце моє шалено билося об ребра. Я розумів, що загину, якщо кинуся на циклопа. Але дати чудовиську вбити Гроувера я теж не міг.

– Підсмажений на грилі сатир із кисло-солодкою приправою з манго, – мрійливо вимовив Поліфем. Він озирнувся на Кларису, яка, як і раніше, висіла над горщиком із киплячою водою. – Ти теж сатир?

– Та ні ж, купа лайна! – завила Кларисса. – Я – дівчина! Дочка Ареса! А тепер давай розв’яжи мене, щоб я могла випустити тобі кишки!

– Хочеш випустити мені кишки? – повторив Поліфем.

– І засунути їх тобі в глотку!

– Однак ти хоробра.

– Відпусти, кому сказано!

Поліфем згріб Гроувера так, наче це було цуценя, що нашкодило.

– Зараз треба провідати овець. Весілля відкладається до вечора. Основна страва – печеня із сатира!

– Але, отже… ти все одно одружишся? – Здавалося, Гроувер зачеплений. – І на кому ж?

Поліфем подивився в бік киплячого горщика.

– О ні! – задушеним голосом вигукнула Кларисса. – Ти це не всерйоз. Я не…

Перш ніж ми з Аннабет зуміли щось зробити, Поліфем зірвав Кларису з мотузки, немов стигле яблуко, і жбурнув їх із Гроувером у глибину печери.

– Влаштовуйтеся зручніше! Я повернуся на заході сонця, щоб здійснити великий обряд!

Потім за свистком циклопа змішане стадо кіз і овець – дрібніше, ніж ті вівці-людожери, – заполонило печеру і вибігло з неї, минаючи свого господаря. Поки вони бігли до пасовища, Поліфем нагороджував їх легкими ляпасами, називаючи на прізвища – Белтбастер, Таммані, Локхарт і так далі.

Коли остання вівця опинилася зовні, Поліфем затулив отвір валуном, що заміняв двері, з такою самою легкістю, як я зачиняю дверцята холодильника, заглушивши розпачливі волання Кларисси і Гроувера.

– Манго, – пробурчав Поліфем собі під ніс. – А що таке манго?

Широкими кроками, у блідо-блакитній хламиді, що майоріла, він спустився схилом пагорба, залишивши нас наодинці з казаном киплячої води і валуном вагою в шість тонн.

* * *

Здавалося, минуло вже кілька годин відтоді, як ми зробили першу спробу відкотити камінь, але все марно. Валун не піддавався. Ми кричали в тріщини, стукали по каменю, робили все, щоб подати знак Гроуверу, але чи чув він нас, ми не знали.

Навіть якщо якимось дивом нам вдасться вбити Поліфема, толку від цього буде мало. Гроувер і Кларисса загинуть у наглухо закритій печері. Єдиний, хто міг зрушити скелю, був циклоп.

У нападі відчаю я вдарив Анаклузмусом по валуну. Посипалися іскри, але більше нічого не сталося. Уламок скелі не той ворог, з яким можна битися чарівним мечем.

Вибившись із сил, ми з Аннабет присіли на виступ валуна і стали здалеку стежити за ніжно-блакитною постаттю циклопа, що блукав між своїми стадами. Він розумно відокремив звичайних тварин від овець-людожерів, пустивши отари пастися по різні боки ущелини, що проходила через острів. Єдиний шлях через неї лежав висячим містком, а відстань між його дощечками була надто великою для овечого кроку.

Ми стежили за тим, як Поліфем відвідав свою м’ясоїдну череду на дальньому боці. На жаль, його вони не зжерли. По суті, він узагалі звертав на них мало уваги. Нагодував їх шматками чарівного м’яса з величезного плетеного кошика, що лише посилило мою відразу до м’ясного, що з’явилася з того часу, як Цирцея перетворила мене на морську свинку… Може, настане час, і, приєднавшись до Гроувера, я стану вегетаріанцем.

– Тут потрібна хитрість, – рішуче сказала Аннабет. – Силою ми його не візьмемо, отже, треба вдатися до хитрощів.

– О’кей, – кивнув я. – Але до якої?

– Над цим я поки що не думала.

– Чудово.

– Поліфему доведеться відвалити камінь, щоб загнати стадо.

– На заході сонця, – нагадав я. – Саме тоді він збирається одружитися з Клариссою і повечеряти Гроувером. Не можу навіть сказати, що з цього непристойніше.

– Я можу проникнути всередину, – сказала Аннабет, – невидимою.

– А як щодо мене?

– Вівця, – промурликала Аннабет, лукаво глянувши мені в очі, що завжди змушувало мене насторожитися. – Ти любиш овець?

* * *

– Нікуди не йди, – веліла Аннабет, яка невидимкою стояла десь праворуч.

Їй було легко говорити. Вона ж не висіла під черевом у вівці.

Утім, треба визнати, це виявилося не так уже й важко. Раніше я заповзав під мамину машину, щоб поміняти мастило, це було майже одне й те саме. Вівця поставилася до цього абсолютно спокійно. Навіть найменша овечка Поліфема мала досить великі розміри, щоб витримати мою вагу, до того ж відростила густу шерсть. Я вчепився в цю саму шерсть обома руками, ногами стиснув стегна тварини – і ось я вже перетворився на дитинча кенгуру під черевом вівці та намагався повернути голову так, щоб жорсткі овечі волосини не лізли в ніс і в рот.

Якщо вам так уже цікаво, то запах під вівцею не надто приємний. Уявіть собі вовняний светр, який виваляли в багнюці, а потім на тиждень засунули в кошик із брудною білизною в пральні. Запашок приблизно такий самий.

Сонце сідало. Ледве я встиг виконати всі описані маніпуляції, як циклоп проревів:

– Е-ей! Козочки мої! Овечки!

Стадо слухняно попрямувало вгору по схилу в печеру.

– Тепер саме час! – шепнула Аннабет. – Я буду поруч. Не хвилюйся.

Я дав мовчазну обітницю богам: якщо ми виживемо, то я скажу Аннабет, що вона геній. І я знав, що в разі чого боги спитають з мене по всій строгості.

Моє волохате таксі стало важко підійматися на пагорб. Через кілька сот ярдів руки й ноги в мене заболіли. Я ще міцніше вчепився в овечу шерсть, і тварина жалібно захропнула. Я її не звинувачую. Мені теж навряд чи сподобалося б, якби хтось у такий самий спосіб вчепився в моє волосся. Але, якби я не тримався, то, без жодного сумніву, звалився б на землю просто перед чудовиськом.

– Хайзенфеффер! – визначив циклоп, обмацуючи одну з овець переді мною. – Ейнштейн, Віджет, агов, де ти там, Віджет?

Поліфем ляснув долонею по спині мою вівцю і ледь не збив мене на землю.

– Що, занадто обросла? – запитав він.

«Ой-ей-ей, – подумав я. – Починається».

Але Поліфем тільки розреготався і, ляснувши вівцю по заду, підштовхнув нас уперед.

– Давай тупай, жирюго! Скоро Поліфем тобою поснідає!

Таким чином я опинився в печері.

Я бачив, як остання вівця зайшла всередину. Якщо Аннабет зараз не почне…

Циклоп уже збирався завалити вихід, коли звідти, де, ймовірно, мала бути Аннабет, почулося:

– Привіт, виродку!

Поліфем заціпенів.

– Хто там?

– Ніхто! – закричала Аннабет.

Це викликало саме ту реакцію, на яку вона розраховувала. Обличчя монстра побагровело від люті.

– Ніхто! – заволав у відповідь Поліфем. – Я тебе пам’ятаю!

– Ти занадто дурний, щоб когось пам’ятати, – підчепила його Аннабет. – І вже тим більше пам’ятати Нікого.

Я поклав усі надії на богів, благаючи, щоб вона перебігла на інше місце. Коли Аннабет вимовила це, Поліфем люто заревів, схопив найближчий валун (який, як виявилося, слугував йому вхідними дверима) і жбурнув його туди, звідки долинав голос. Я почув, як камінь розлетівся на тисячу уламків.

На один жахливий момент стало тихо.

– І влучності тобі, як я бачу, як і раніше, не вистачає! – крикнула Аннабет.

– Іди сюди! – завив Поліфем. – Підійди – і я вб’ю тебе, Ніхто!

– Ти не можеш убити Нікого, дубина! – знову піддражнила його Аннабет. – Ну ж бо, знайди мене.

Поліфем кинувся на її голос, як ядро, випущене з гармати.

Звісно, тепер нікому незрозуміло, хто такий Ніхто, але Аннабет пояснила, що так, щоб перехитрити Поліфема, багато століть тому назвався Одіссей, перш ніж тицьнути в око циклопа палаючою головнею. Аннабет припустила, що Поліфем затаїв злість на людину з таким ім’ям, і виявилася права. Охоплений шаленим бажанням знайти свого заклятого ворога, циклоп забув завалити вхід до печери. Його не зупинило навіть те, що його дражнив жіночий голос, тоді як перший Ніхто був чоловіком. З іншого боку, він хотів одружитися з Гроуверою, а отже, щодо чоловічого-жіночого в голові в нього панував розгардіяш.

Я сподівався лише на те, що Аннабет зможе протриматися якомога довше і не дасть спіймати себе, поки я шукатиму Гровера і Кларису.

Відпустивши вівцю, я легенько ляснув Віджет по голові та вибачився. Потім обшукав основну частину печери, але Гроувера з Кларисою ніде не було. Розштовхуючи овець і кіз, я кинувся в дальній кінець.

Хоч я і бачив це місце уві сні, відшукуючи шлях через лабіринт, мені довелося нелегко. Я біг коридорами, де всюди були розкидані кістки, повз менші печери, завалені килимами з овечих шкур і бетонними вівцями в натуральну величину, в яких я відразу впізнав справу рук горгони Медузи. Тут зберігалися цілі колекції жилетів з овечої шкури, великі тюбики ланолінового крему, а також вовняні накидки, шкарпетки і капелюхи з баранячими рогами. Нарешті я натрапив на печерку, де Гроувер, присівши навпочіпки в кутку, намагався ножицями з рятувальної шлюпки розрізати мотузки, якими була обплутана Кларисса.

– Нічого не вийде, – говорила Кларисса. – Це не мотузки, а якийсь сталевий трос!

– Ще кілька хвилин!

– Гроувер! – вигукнув я, не в силах стриматися. – Та тобі й кількох годин не вистачить!

І тоді вони мене побачили.

– Персі? – здивувалася Кларисса. – Ти хіба не вибухнув?

– Я теж радий тебе бачити, Кларисо. Тепер сиди тихо, поки я…

– П-е-е-е-рсі! – заревів Гроувер і загорнув мене у свої козлині обійми. – Ти почув мене! Ти прийшов!

– Само собою, друже, – сказав я. – Звісно, прийшов.

– А де Аннабет?

– Там, зовні. Немає часу розповідати. Не ворушись, Кларисо!

Оголивши Анаклузмос, я розрізав мотузки. Кларисса насилу піднялася, розтираючи зап’ястя. Вона кинула на мене спопеляючий погляд, потім потупилася і пробурмотіла:

– Дякую.

– На здоров’я. А тепер скажи – хто-небудь ще був із тобою в шлюпці?

– Ні, – здивувалася Кларисса. – Тільки я. Усі залишилися на борту «Бірмінгема»… я навіть не знала, що ви таке задумали…

Я опустив очі, намагаючись викинути з голови думку про те, що моя остання надія побачити Тайсона живим розсипалася в прах.

– Гаразд. Тоді ходімо. Ми повинні допомогти…

Гуркіт луною розкотився печерою, і майже одночасно пролунав пронизливий крик, судячи з якого ми, здається, вже запізнилися. Це кричала Аннабет.

Глава п’ятнадцята. Ніхто отримує руно

– Я спіймав Ніхто! – оглушливо тріумфував Поліфем.

Ми підповзли до входу в печеру і побачили злісно усміхненого циклопа, який стискав у руці повітря. Монстр труснув кулаком, і на землю звалилася бейсболка. Ми побачили, що в кулаці він тримає Аннабет, яка висить вниз головою.

– Ха! – усміхнувся циклоп. – Мерзенна невидима дівчина! У мене вже є одна наречена-горлодерка. А це означає, що доведеться зробити з тебе гриль із кисло-солодкою приправою!

Аннабет билася в його руці, але погляд її затьмарився. На лобі багрів моторошний поріз, очі заскленіли.

– Я кинуся на нього, – шепнув я Кларисі. – Наше судно – на іншому боці острова. Ти і Гроувер…

– Нізащо, – одночасно вимовили обидва.

Дочка Ареса озброїлася колекційним списом із баранячого рогу, прихопленим із печери циклопа. Гроувер підібрав гомілкову овечу кістку і, вочевидь не втішений своєю «зброєю», все ж тримав її на кшталт палиці, готуючись до атаки.

– Разом ми його здолаємо! – проричала Кларисса.

– Так, – відгукнувся Гроувер.

Потім заморгав, немов сам не міг повірити, ніби щойно хоч у чомусь погодився з Кларисою.

– Гаразд, – погодився я. – Атакуємо по-македонськи.

Обидва кивнули. У Таборі напівкровок ми проходили один і той самий тренінг. Вони зрозуміли, що я маю на увазі. Кларисса і Гроувер прокрадуться з двох боків і нападуть на циклопа з флангів, тоді як я прийму на себе його лобову атаку. Можливо, це означало, що загинемо ми всі, а не тільки я один, але я був вдячний їм за допомогу.

Вихопивши меч, я крикнув:

– Гей, виродку!

Велетень різко обернувся до мене:

– Ще один! А ти хто такий?!

– Відпусти мою подругу. Я один із тих, хто образив тебе.

– Ти Ніхто?

– Правильно, смердюче відро для помию! – Прозвучало не так вдало, як знущання Аннабет, але це було єдине, що спало мені на думку. – Я – Ніхто і пишаюся цим! А тепер постав її на землю і забирайся. Не то знову око виколю.

– РАААР! – проревів Поліфем.

Хороша новина: він упустив Аннабет. Погано було те, що вона впала головою просто на каміння і так і залишилася лежати, як ганчіркова лялька.

А ось ще погана новина: Поліфем на повній швидкості понісся на мене. Мені належало маленьким мечем битися з циклопом вагою в тисячу смердючих фунтів.

– За Пана! – праворуч на Поліфема напав Гроувер.

Він метнув овечу кістку, яка, не заподіявши жодної шкоди, відскочила від чола чудовиська. Кларисса забігла ліворуч і встромила спис у землю так, щоб циклоп наступив прямо на нього. Він застогнав від болю, а дочка Ареса зуміла вчасно забратися, щоб її не задавили. Але циклоп просто вирвав держак, як велику скалку, і продовжував насуватися на мене.

Я рушив йому назустріч, стискаючи Анаклузмос.

Монстр спробував схопити мене рукою, але я відкотився вбік і встромив лезо йому в стегно.

Я очікував, що він розсиплеться на порох, але ця потвора виявилася занадто величезною і могутньою.

– Хапай Аннабет! – крикнув я Гроуверу.

Гроувер кинувся до Аннабет, схопив її кепку-невидимку і підняв дівчину, поки ми з Кларисою намагалися відволікти Поліфема.

Змушений визнати – Кларисса виявилася відважним бійцем. Вона раз за разом атакувала циклопа. Він тупав ножищами, намагався схопити її, але вона була спритнішою. І щоразу, коли вона кидалася в атаку, я використовував це, щоб встромити Анаклузмос у п’яту, щиколотку або руку монстра.

Але вічно так тривати не могло. Зрештою або ми втомимося, або Поліфем не промахнеться. Йому достатньо одного удару, щоб прихлопнути нас як мух.

Краєм ока я побачив, як Гроувер тягне Аннабет через підвісний міст. З моєї точки зору, вибір не ідеальний, з огляду на овець-людожерів на іншій стороні, але наразі це було краще, ніж опинитися по цей бік прірви… І тут мені на думку спала думка.

– Відходимо! – крикнув я Кларисі.

Вона відкотилася вбік якраз тоді, коли кулак циклопа впав на оливкове деревце поруч із нею.

Ми кинулися до мосту, Поліфем гнався за нами по п’ятах. Він був весь у порізах і накульгував від множинних ран, але наші дії лише сповільнили його біг і ще більше розлютили.

– У порошок зітру! – вигукував він. – Хай буде він проклятий навіки, цей Ніхто!

– Швидше! – велів я Кларисі.

Ми кинулися вниз по пагорбу. Місток здавався мені нашим єдиним порятунком. Гроувер щойно перебрався на інший бік і приводив Аннабет до тями. Нам теж треба було пробігти через ущелину перш, ніж велетень нас наздожене.

– Гроувер! – з усієї сили заволав я. – Дістань ніж Аннабет!

Сатир витріщив очі, коли побачив циклопа, що наздоганяв нас, але кивнув, що зрозумів мене. Поки ми з Клариссою підстрибом бігли по мосту, Гроувер почав різати мотузки.

Перша петля лопнула.

Поліфем кинувся за нами, шалено розгойдуючи міст.

Мотузки були вже наполовину перерізані. Ми з Клариссою зістрибнули на твердий ґрунт, приземлившись поруч із Гроувером. Я щосили змахнув мечем і розсік інші мотузки.

Місток звалився в ущелину, а циклоп… завив від задоволення, бо стояв поруч із нами.

– Програв! – радісно заволав він. – Ніхто програв!

Кларисса і Гроувер зробили спробу атакувати його, але монстр відмахнувся від них, як від надокучливих комах.

У мені розгорівся гнів. Просто не вірилося, що я подолав такий шлях, втратив Тайсона, стільки всього пережив тільки для того, щоб зазнати невдачі – потрапити до лап величезного дурного чудовиська в безглуздій блакитній накидці. Ніхто не сміє так поводитися з моїми друзями! Тобто ніхто, а не Ніхто. Утім, ви розумієте.

Тіло моє відчуло прилив сил. Занісши Анаклузмос, я кинувся на Поліфема, забувши про те, що сили наші безнадійно нерівні. Я штрикнув циклопа лезом у черево. Коли він зігнувся навпіл, я з силою заїхав йому по носі ефесом меча. Я бив знову і знову, поки не зрозумів, що Поліфем, хриплячи, розпростерся на спині, з затьмареним поглядом, а я стою над ним, націливши вістря меча прямо в його око.

– Персі! – здивовано видихнув Гроувер. – Як ти зміг?

– Будь ласка, неееет! – стогнав циклоп, жалісливо дивлячись на мене знизу вгору. З носа в нього текла кров. Сльози скупчилися в кутку напівсліпого ока. – Я… я потрібен своїм овечкам. Я тільки намагався захистити своїх овечок!

Він почав схлипувати.

Я переміг. Тепер потрібно було тільки одне: завдати швидкого колючого удару.

– Убий його! – вигукнула Кларисса. – Чого ти чекаєш?

Стогони циклопа надривали мені душу так само, як… як ридання Тайсона.

– Він циклоп! – попередив Гроувер. – Не довіряй йому.

Я знав, що він має рацію. Знав, що Аннабет сказала б те саме.

Але Поліфем захлинався сльозами… і до мене вперше дійшло, що він теж син Посейдона. Як Тайсон. Як я. Як міг я просто так, холоднокровно зарізати його?

– Нам потрібно тільки руно, – сказав я монстру. – Ти згоден віддати нам його?

– Ні! – запротестувала Кларисса. – Убий його!

– Моє прекрасне руно, – засопів Поліфем. – Гордість моєї колекції. Візьміть його, жорстокосердні люди. Візьміть і ступайте з миром.

– Я відступатиму повільно, – попередив я циклопа. – Один необережний рух…

Поліфем згідно закивав.

Я став потроху відступати, і тут Поліфем схопився і зі стрімкістю кобри відтіснив мене до краю скелі.

– Дурний чоловічок! – проревів він. – Віддати тобі моє руно? Ха! Спочатку я тебе з’їм!

Він роззявив пащу, і я зрозумів, що його гнилі корінні зуби – останнє, що мені судилося побачити в житті.

Потім щось зі свистом пронеслося над моєю головою і – бух!

Уламок скелі розміром із волейбольний м’яч влетів Поліфему в глотку – чистий триочковий кидок. Циклоп поперхнувся, намагаючись проковтнути несподівану пігулку. Він похитнувся, намагаючись відступити назад, але відступати було нікуди. Його п’яти зісковзнули, край скелі обвалився, і великий Поліфем, по-пташиному змахуючи руками, звалився в ущелину.

Я обернувся.

На половині шляху вниз, до пляжу, просто посередині стада овець-убивць, стояв мій старий друг, живий і неушкоджений!

– Поліфем поганий, – сказав Тайсон. – Не всі циклопи такі хороші, як здаються.

* * *

Тайсон коротко розповів нам свою історію. Водяний кінь Веселка, який явно слідував за нами від самого Лонг-Айленда, чекаючи, що Тайсон з ним пограє, побачив, як він тоне під уламками «Бірмінгема», і врятував його. Відтоді вони разом шукали Море чудовиськ, поки Тайсон не відчув запах овець і вони не знайшли острів.

Мені захотілося міцно обійняти цього великого дурника, але він стояв, оточений вівцями-людожерами.

– Слава богам, Тайсоне. Але Аннабет поранена!

– Ти дякуєш богам за те, що вона поранена? – спантеличено запитав він.

– Та ні!

Я опустився на коліна поруч з Аннабет і всерйоз розхвилювався. Поріз на лобі виявився глибшим, ніж я очікував. Волосся її утворило засохлу від крові коросту. Шкіра Аннабет була блідою, холодною і вологою на дотик.

Ми з Гроувером тривожно переглянулися. Потім мене осінило.

– Тайсоне, руно! Ти можеш принести його мені?

– Яке руно? – запитав Тайсон, оглядаючи сотні овець, що обступили його.

– Те, яке на дереві! – Я ткнув пальцем у бік дуба. – Золоте!

– Звісно. Так.

Тайсон побрів до руна, намагаючись не наступати на овець. Якби будь-хто з нас спробував наблизитися до нього, нас з’їли б живцем, але, гадаю, від Тайсона пахло так само, як і від Поліфема, бо отара не виявила до нього жодного інтересу. Хижачки тільки тулилися до циклопа і віддано бекали, немов розраховуючи отримати овечі ласощі з великого плетеного кошика. Тайсон підібрався до дерева і зняв руно з гілки. Листя дуба моментально пожовкло. Мій друг побрів до мене, але я крикнув на всю глотку:

– Ніколи! Кидай!

Золоте бараняче руно пропливло в повітрі, як блискучий кошлатий джміль. Я зловив його. Воно виявилося важчим, ніж я очікував, – шістдесят або сімдесят фунтів дорогоцінної золотої вовни.

Я вкрив ним Аннабет, залишивши вільним тільки обличчя, і про себе став молитися всім відомим мені богам, навіть тим, кого недолюблював: «Будь ласка!.. Благаю!..»

На щоках Аннабет знову заграв рум’янець. Повіки піднялися, затріпотівши. Рана на лобі почала затягуватися.

– Ти так… і не вийшов заміж? – слабо запитала вона, побачивши Гроувера.

– Ні, – усміхнувся Гроувер. – Друзі відрадили.

– Аннабет, – сказав я, – просто полежи спокійно.

Але, незважаючи на наші протести, вона сіла, і я помітив, що поріз у неї на обличчі майже загоївся. Аннабет мала набагато кращий вигляд. Власне кажучи, вона світилася здоров’ям, ніби хтось впорснув їй у вени золотистий розчин.

Тим часом вівці дедалі наполегливіше стали дошкуляти Тайсону.

– Пішли геть! – крикнув він, коли вони намагалися забратися на нього в пошуках їжі.

Деякі людожерки принюхувалися, поглядаючи в наш бік.

– Кинь овець! Іди сюди! Швидше!

Вівці слухалися його, але явно були голодні, і мало-помалу до них доходило, що у Тайсона немає при собі ласощів для них. Вони не змогли б довго стримуватися, відчуваючи стільки свіжої їжі поблизу.

– Треба йти, – сказав я. – Наш корабель…

«Помста королеви Анни» була дуже далеко. Найкоротший шлях до неї вів через ущелину, а ми щойно зруйнували єдиний міст. Залишалася лише одна можливість – прорватися крізь стадо.

– Тайсоне, – гукнув я його, – не міг би ти відвести отару куди-небудь подалі?

– Вівці хочуть їсти.

– Знаю! Вони хочуть людського м’яса! Просто відведи їх зі стежки. Щоб ми встигли добігти до берега. А потім нас наздоженеш.

Тайсон подивився на мене з сумнівом, але свиснув.

– Ходімо, овечки! Їжа там!

Він підтюпцем побіг у луки, вівці кинулися за ним.

– Закутайся в руно, – попросив я Аннабет. – Просто раптом ти ще не зовсім здорова. Стояти можеш?

Вона спробувала встати, але знову зблідла.

– Ох, ні, схоже, не можу.

Кларисса опустилася поруч і стала мацати її ребра, Аннабет важко задихала.

– Ребра зламані, – доповіла дочка Ареса. – Зараз вони загоюються, але все одно зламані.

– Звідки ти знаєш?

Кларисса кинула на мене спопеляючий погляд.

– Тому що сама ламала, недотепа! Я її понесу.

Не встиг я заперечити, як вона звалила Аннабет на спину, як мішок із борошном, і потягла до берега. Ми з Гроувером пішли за ними.

Щойно ми підійшли до води, я зосередився на кораблі. Наказав йому знятися з якоря і підплисти до нас. Через кілька хвилюючих хвилин я побачив, як судно огинає край острова.

– Приймайте новенького! – заволав Тайсон.

Він мчав стежкою назустріч нам, вівці відставали футів на п’ятдесят, відчайдушно бекаючи, бо їхній друг циклоп не нагодував їх.

– Швидше за все, вони не полізуть за нами у воду, – сказав я іншим. – Нам потрібно тільки доплисти до судна.

– З Аннабет у такому стані? – запротестувала Кларисса.

– Ми зможемо, – твердо повторив я. До мене знову повернулася впевненість. Я був удома, у рідній стихії. – Щойно дістанемося корабля, будемо вільні як вітер.

І це нам майже вдалося.

Тільки-но ми ступили у воду, як почули жахливий рев і побачили Поліфема, обдертого й усього в синцях, але живенького. Блідо-блакитна накидка висіла на ньому клаптями, але він рішуче трусив до нас, тримаючи в кожній руці по валуну.

Глава шістнадцята. Я пірнаю слідом за кораблем

– Прямо як чорт із табакерки! – пробурмотів я.

– Попливли! – поквапив Гроувер.

Вони з Кларисою занурилися у хвилі прибою. Аннабет обхопила Кларису за шию і намагалася підгрібати однією рукою, мокре руно тягнуло її на дно.

Але увага чудовиська була прикута не до руна.

– Ти, молодий циклоп! – проричав Поліфем. – Зрадник роду циклопів!

Тайсон застиг як укопаний.

– Не слухай його! – взмолився я. – Давай пішли!

Я схопив Тайсона, але з тим самим успіхом міг би спробувати зрушити з місця гору. Він повернувся обличчям до старого циклопа.

– Я не зрадник.

– Ти служиш смертним, – крикнув Поліфем. – Крадеш для них!

Поліфем жбурнув перший валун. Тайсон відмахнувся від нього кулаком.

– Я не зрадник, – повторив він. – І ми з тобою не одного роду.

– Перемога або смерть! – Поліфем кинувся у хвилі.

Але нога в нього все ще не зажила. Він тут же спіткнувся і впав ниць. Це було б кумедно, якби він не спробував підвестися знову, відпльовуючись від солоної води й гарчачи.

– Персі! – закричала Кларисса. – Давай!

Вони вже майже дісталися корабля з руном. Якби я міг відволікти монстра ще ненадовго…

– Іди, – сказав мені Тайсон. – Я затримаю Великого Виродка.

– Ні! Він уб’є тебе! – Одного разу я вже втратив Тайсона. Повторюватися мені не хотілося. – Битимемося з ним разом.

– Разом, – погодився Тайсон.

Я оголив меч.

Поліфем наближався обережно, кульгаючи так, як він ще ніколи не кульгав. Але руки, якими він жбурляв каміння, анітрохи не постраждали. Просвистів другий валун. Я відскочив убік, але якби Тайсон не відбив удар кулаком, від мене все одно залишилося б мокре місце. Валун розлетівся фонтаном осколків.

Я віддав наказ припливу. Двадцятифутова хвиля підняла мене на своєму гребені. Підлетівши до циклопа, я вдарив його в око і перестрибнув через його голову, тим часом потужна стіна води викинула монстра на берег.

– Щоб ти здох! – бризкаючи слиною, крикнув Поліфем. – Злодій!

– Це ти вкрав руно, – заорав я у відповідь. – Ти використовував його, щоб приманювати сатирів, яких губив!

– Ну і що? Надто вже вони смачні!

– Руно має зцілювати! Воно належить дітям богів!

– Я – дитя богів! – Поліфем кинувся на мене, але я відступив убік. – Батько Посейдон, прокляни цього злодія!

Тепер він постійно блимав, ніби ледве бачив, і я зрозумів, що циклоп цілиться, орієнтуючись на звук мого голосу.

– Посейдон не прокляне мене, – сказав я, задкуючи, поки циклоп хапав руками повітря. – Я теж його син. Він не стане вибирати собі улюбленців.

Поліфем заревів. Він вирвав оливкове дерево зі скелі й довбав ним по тому місцю, де я щойно стояв.

– Люди не ті пішли! Мерзенні хитрі брехуни!

Гроувер допомагав Аннабет піднятися на борт. Кларисса несамовито махала мені, щоб я теж скоріше підпливав.

Тайсон кружляв навколо Поліфема, намагаючись зайти ззаду.

– Гей, молодий! – крикнув старий циклоп. – Ти де? Допоможи мені!

Тайсон зупинився.

– Тебе погано виховали! – завив Поліфем, потрясаючи своєю оливковою дубиною. – Бідний брат, сиротинушка! Допоможи!

Ніхто не поворухнувся. Єдиними звуками були шум прибою і биття серця в мене в грудях. Потім Тайсон зробив крок уперед, піднімаючи руки на знак мирних намірів.

– Не треба битися. Циклопи – брати. Опусти…

Поліфем двічі повернувся, стежачи за його голосом.

– Тайсон! – попереджувально вигукнув я.

Дерево таранило його з такою силою, що мене воно просто розплющило б, перетворивши на піцу під назвою «Персі» з безкоштовними оливками. Тайсон відлетів назад, пропахавши в піску глибоку борозну. Поліфем кинувся за ним, але я крикнув «ні!» і якнайдалі викинув уперед меч. Я сподівався завдати монстру колючої рани в задню поверхню стегна, але підстрибнув трохи вище.

Поліфем заблеяв точнісінько як його вівці і кинувся на мене зі своїм деревом.

Я спробував ухилитися, але кілька зламаних сучків зачепили мене ззаду. З ран у мене йшла кров, я був весь у синцях, і сили мої закінчувалися. Морська свинка, що сиділа всередині мене, хотіла б утекти з поля бою, та швидше. Але я подолав страх.

Циклоп знову замахнувся деревом-дубинкою, але цього разу я виявився напоготові. Вхопившись за гілку, що пролітала повз, і не звертаючи уваги на біль у руках, я дозволив циклопу підкинути мене в повітря і одним ривком опинився в небесах. У верхній точці дуги я зістрибнув прямо на обличчя велетня, обома ногами приземлившись на його і без того підбите око.

Поліфем завив від болю. Тайсон схопив його ззаду і спробував повалити. Я плюхнувся на землю поруч із ними, з мечем у руці, в безпосередній близькості від серця циклопа. Але, як і Тайсон, я розумів, що не можу вбити його. Це було б неправильно.

– Відпустимо його, – сказав я Тайсону. – Біжимо.

Останнім потужним рухом Тайсон відштовхнув старого циклопа, що сиплють прокльонами, і ми помчали до смуги прибою.

– Мокрого місця від вас не залишу! – пронизливо крикнув Поліфем, корчачись від болю. Однією ручищею він прикривав своє єдине око.

Ми з Тайсоном кинулися у хвилі.

– Де ти? – заволав Поліфем.

Він схопив свій посох і жбурнув його у воду. Піднявши фонтан бризок, вона плюхнулася праворуч від нас.

Я звернувся з благанням до течії, щоб вона допомогла нам, і ми почали набирати швидкість. Я вже почав було думати, що ми доберемося до судна, коли Кларисса вигукнула з палуби:

– Гей, Джексоне! Стережися циклопа!

«Заткнися!» – подумки закричав я.

– РАРРРР! – Поліфем підібрав ще один камінь.

Він кинув його в напрямку, звідки лунав голос Кларисси, але камінь не долетів, ледве не влучивши в мене і Тайсона.

– Слабак ти! – продовжувала голосно знущатися Кларисса. – Камінь і то докинути не можеш, а ще збирався зі мною одружитися, кретин!

– Кларисо! – заволав я, не в силах це чути. – Заткнися.

Занадто пізно! Поліфем жбурнув ще один валун, і мені залишалося тільки безпорадно спостерігати, як, пролетівши над моєю головою, він врізався в корпус «Королеви Анни».

Ви навіть не уявляєте, як швидко може затонути судно. Почувся хрускіт, і «Помста королеви Анни», видавши тяжкий стогін, нахилилася носом вперед.

Я прокляв усе на світі, просячи море якомога швидше підняти судно на поверхню, але щогли вже майже сховалися під хвилями.

– Пірнай! – скомандував я Тайсону.

Коли наступний уламок скелі пролетів над нашими головами, ми були вже під водою.

* * *

Мої друзі тонули швидко, безуспішно намагаючись триматися на плаву в вирії, що пузириться, у вирі, що виник на місці аварії.

Мало хто розуміє, що відбувається, коли корабель йде на дно: утворюється вир, як у зливному отворі в умивальнику, донизу тягнеться все, що є на поверхні. Кларисса була сильною плавчинею, але навіть вона насилу чинила опір хвилям. Гроувер несамовито бив копитами. Аннабет трималася за руно, яке спалахувало у воді, як хвиля новеньких монеток.

Я підпливав до них, усвідомлюючи, що в мене може не вистачити сил, щоб урятувати всіх. Справа ускладнювалася тим, що навколо них оберталися уламки деревини; хоч би як привільно я почувався у воді, навряд чи хтось допоможе мені самому, якщо мене довбане по голові якоюсь балкою.

«Нам потрібна допомога», – подумав я.

«Так», – голосно і чітко пролунав у мене у вухах голос Тайсона.

Я здивовано глянув на нього. Раніше мені доводилося чути, як нереїди та інші водяні духи розмовляють зі мною під водою, але я ніколи не думав… Але Тайсон теж був сином Посейдона. Значить, ми могли спілкуватися.

«Веселка», – покликав Тайсон.

Я кивнув, заплющив очі й зосередився, додавши свій голос до голосу Тайсона:

«Веселка, ти потрібна нам!»

І тут же в підводній напівтемряві замерехтіли обриси трьох коней з риб’ячими хвостами, що пливуть швидше, ніж дельфіни. Веселка та її друзі подивилися в наш бік і, здається, прочитали наші думки. Вони моторно пірнули, і за кілька секунд у вирі бульбашок з’явилися Гроувер, Аннабет і Кларисса, кожен з них тримався за шию водяного коня.

Веселка, як найбільша, дісталася Кларисі. Морська тварина підпливла до нас і дозволила Тайсону вхопитися за свою гриву. Її друг, на якому їхала Аннабет, зробив те саме для мене.

Опинившись на поверхні, ми стрімголов помчали геть від острова Поліфема. Ззаду долинали тріумфальні крики циклопа.

– Нарешті мені це вдалося! Я потопив Ніхто!

Я сподівався, що він ніколи не виявить своєї помилки.

Ми ковзали водною гладдю, і незабаром острів стиснувся до розмірів невеликої плямочки, а потім і зовсім зник.

– Вийшло, – пробурмотіла Аннабет з останніх сил. – Ми…

І, припавши до шиї морського коня, вона моментально заснула.

Я не знав, як далеко зможуть відвезти нас водяні коні. Не знав, куди ми прямуємо. Я просто підтримав Аннабет, щоб вона не впала, загорнув якнайкраще в золоте руно, заради якого ми стільки зазнали, і мовчки підніс подячну молитву.

Це нагадало мені, що в мене є боржок перед богами.

– Ти геній, – неголосно сказав я, звертаючись до Аннабет.

Потім поклав голову на руно і не встиг помітити, як теж заснув.

Глава сімнадцята. Сюрприз у Маямі-біч

– Персі, прокинься!

В обличчя мені плеснули солоною водою. Аннабет трясла мене за плече.

Вдалині виднілося місто. За лінію горизонту опускалося сонце. Я розгледів обсаджене пальмами шосе вздовж пляжу, вітрини магазинів з червоними і синіми неоновими вогнями, пристань, навколо якої скупчилися човни і круїзні судна.

– Думаю, це Маямі, – сказала Аннабет. – Але морські коні поводяться презабавно.

Так, наші друзі з риб’ячими хвостами зменшили хід, іржали і плавали колами, обнюхуючи воду. Вигляд у них був не те щоб зраділий. Один чхнув. Я міг з упевненістю сказати, про що вони думають.

– Далі вони нас не повезуть, – пояснив я. – Занадто багато людей. Занадто високий ступінь забрудненості середовища. Доведеться плисти до берега самим.

Ні в кого з нас це не викликало припливу ентузіазму, проте ми подякували Райдузі та її друзям за те, що вони доставили нас сюди. Тайсон поплакав. Він відв’язав свою саморобну сумку, де лежали його інструменти та кілька дрібничок, які йому вдалося врятувати після аварії «Бірмінгема». Потім міцно обійняв Веселку за шию, дав їй наскрізь просочений водою плід манго, який підібрав на острові, і попрощався.

Коли білі гриви морських коней зникли під водою, ми попливли до берега. Хвилі підштовхували нас уперед, і ми оком моргнути не встигли, як повернулися у звичний світ. Ми брели вздовж доків, де стояли круїзні судна, проштовхуючись крізь натовп людей, які приїхали сюди відпочивати. Навколо снували носильники з візками, вщерть навантаженими багажем. Шофери таксі голосно перелаювалися іспанською, намагаючись влізти без черги і перехопити пасажира. Якщо хто-небудь і помітив нас – п’ятьох підлітків, з яких капала вода і які виглядали так, ніби щойно билися з чудовиськами, – то це ніяк не проявилося.

Тепер, коли ми знову опинилися серед людей, єдине око Тайсона приховало туманом. Гроувер одягнув свою кепку і кросівки. Навіть руно перетворилося з овечої шкури на червоно-золотий піджак старшокласника з великою блискучою літерою «Омега» на кишені. Підбігши до найближчого газетного кіоску, Аннабет перевірила дату в «Маямі геральд».

– Чорт, вісімнадцяте червня! Нас не було в таборі десять днів!

– Не може бути! – здивувалася Кларисса.

Але я знав, що це можливо. Там, де живуть чудовиська, час іде по-іншому.

– Дерево Талії вже, напевно, загинуло, – застогнав Гроувер. – Ми повинні доставити руно в табір сьогодні ввечері.

Кларисса важко опустилася на тротуар.

– І як ви маєте намір це зробити? – Голос її тремтів. – До табору сотні миль, а в нас ні копійки грошей. Доїхати ні на чому. Усе вийшло в точності, як сказав оракул. Це ти винен, Джексоне! Якби ти не ліз не у свої справи…

– Персі винен?! – вибухнула Аннабет. – Як ти можеш говорити це, Кларисо? Ти сама…

– Припиніть! – велів я.

Кларисса обхопила голову руками. Аннабет у розпачі тупнула ногою.

Але ж я ледь не забув, що пошук довірено Кларисі! Я поглянув на речі з її точки зору і відчув неприємне відчуття. Як би я почувався, якби банда інших героїв встряла в мій пошук і виставила б мене дурнем?

Я згадав крики Ареса, підслухані в бойлерній «Бірмінгема». Він категорично попереджав Кларису, що вона зобов’язана впоратися з дорученням. На табір Аресу наплювати, але якщо Кларисса кине тінь на його репутацію…

– Кларисо, – запитав я, – що саме сказав тобі оракул?

Вона підняла голову. Я подумав, що вона пошле мене подалі, але натомість Кларисса набрала на повні груди повітря і прочитала пророцтво:

Ти попливеш на сталевому судні з мертвими воїнами,

Знайдеш те, що шукаєш, і воно буде твоїм,

Але розчарування увінчає твоє життя, як могильний камінь,

Бо не бачити тобі успіху без друзів і, самотній, звернеш ти стопи до дому.

– Ого, – пробурмотів Гроувер.

– Ні, – сказав я. – Ні… зачекайте хвилинку. Я все зрозумів.

Я попорпався у себе в кишенях у пошуках грошей, але знайшов тільки золоту драхму.

– У кого-небудь є готівка?

Аннабет і Гроувер похмуро похитали головами. Кларисса витягла з кишені розмоклий долар Конфедерації і зітхнула.

– Готівка? – нерішуче запитав Тайсон. – Такі… зелені папірці?

– Так. – Я втупився на нього.

– На кшталт тих, які були в сумках?

– Так, але ми втратили ці сумки…

Я просто очманів, коли Тайсон, порившись у своїй торбі, витягнув гаманець, набитий готівкою, якою нас забезпечив Гермес.

– Тайсон! – вигукнув я. – Як ти примудрився?..

– Думав, що це корм для Веселки, – відповів він. – Плавало в морі, але всередині один папір. Вибач.

Він передав мені банкноти. П’ятірки, десятки – щонайменше триста доларів!

Я підбіг до поребрика і вхопився за дверцята таксі, яке щойно висадило сім’ю, що повернулася з круїзу.

– Кларисо! – що було сили закричав я. – Слухай, ти їдеш в аеропорт! Аннабет, дай сюди руно!

Не можу сказати, хто з них більше здивувався, коли я взяв блискучий піджак-руно в Аннабет, запхав до його кишені готівку і передав Кларисі.

– Ти хочеш, щоб я… – пробурмотіла Кларисса.

– Це твій пошук, – відповів я. – Грошей у нас тільки на один квиток. Крім того, я не літаю. Зевс рознесе мене на шматочки. Ось що означало пророцтво: ти зазнала б невдачі без друзів, тобто тобі була потрібна наша допомога, але додому ти полетиш одна. Ти маєш доставити руно в табір цілим і неушкодженим.

Я міг простежити перебіг її думок: спершу вона поставилася до моєї пропозиції підозріло, гадаючи, яку хитрість я задумав цього разу, потім зрештою вирішила, що я кажу правду.

Вона сіла в таксі й помахала нам рукою.

– Покладіться на мене! Я не підведу! Таксі вирулило зі стоянки і зникло в хмарі вихлопного газу. Руно вирушило в дорогу.

– Персі, – повільно промовила Аннабет, – це було так…

– Благородно? – підказав Гроувер.

– Шалено, – поправила Аннабет. – Ти ризикуєш життям усіх мешканців табору, покладаючись на те, що Кларисса привезе руно цілим і неушкодженим сьогодні ввечері.

– Це її пошук. – Я похитав головою. – Вона заслуговує на шанс.

– Персі хороший, – вагомо сказав Тайсон.

– Надто вже хороший, – буркнула Аннабет, хоча я не міг позбутися думки, що це справило на неї певне враження.

Так чи інакше, мені вдалося здивувати Аннабет. А це не так-то просто.

– Ходімо, – сказав я. – Нам треба відшукати інший шлях додому.

Але не встиг я обернутися, як відчув, що до мого горла приставлено вістря меча.

– Привіт, виродку, – сказав Лука. – Ласкаво просимо додому, у Штати.

Здоровані ведмеді оточили нас з обох боків. Один згріб Аннабет і Гроувера за коміри футболок. Інший спробував схопити Тайсона, але той відкинув його в купу сміття і, гарчачи від обурення, втупився на Луку.

– Персі, – незворушно сказав Лука, – скажи своєму здорованеві, щоб втихомирився, а то Орей гарненько стукне лобами твоїх друзів.

Орей усміхнувся і підняв Аннабет і Гроувера в повітря, ті били ногами і кричали.

– Що тобі потрібно, Лука? – обурився я.

Він усміхнувся, шрам на його щоці зморщився.

Лука знаком вказав на дальній кінець пірсу, і я лише зараз помітив те, що саме собою впадало в очі. Найбільшим судном у порту була «Принцеса Андромеда».

– Ну, Персі… Я просто хочу виявити гостинність.

* * *

Ведмежі близнюки загнали нас на борт «Принцеси Андромеди». Вони жбурнули нас на кормову палубу навпроти плавального басейну з фонтанами, що розбризкували в повітря блискучі струмені. Дюжина добірних головорізів Луки – люди-змії, лестригони, напівбоги в бойових обладунках – зібралася подивитися, який гостинний прийом на нас чекає.

– Отже, руно, – співуче вимовив Лука. – Де воно?

Він обшукав нас, потикавши в мою сорочку кінчиком меча, а потім обнишпоривши джинси Гроувера.

– Гей, легше! – крикнув Гроувер. – Там, унизу, справжня козляча шерсть!

– Вибач, друже, – усміхнувся Лука. – Просто віддайте мені руно, і я більше не заважатиму вашим… ах так, скромним пошукам артефактів.

– Бла-бла-бла! – запротестував Гроувер. – Який я тобі «друже»!

– Може, ти мене не розчув. – Голос Луки був лякаюче спокійним. – Де руно?

– Його тут немає, – сказав я. Можливо, не варто було нічого йому говорити, але мене так і підмивало кинути йому правду в обличчя. – Воно вже далеко. Ти облажався, хлопче.

Він примружився.

– Ти брешеш. Ви не могли… – Обличчя Луки налилося кров’ю, коли в голову йому спала жахлива думка. – Кларисса?!

Я кивнув.

– То ти довірив?.., ти віддав?..

– Так.

– Агрій!!!

– Так? – Ведмідь-велетень здригнувся.

– Йди вниз і приготуй мого бойового коня! Приведи його на палубу. Я повинен летіти в аеропорт Маямі, швидко!

– Але, босе…

– Іди! – заволав Лука. – Або я згодую тебе дракону!

Людина-ведмідь поперхнулася і стала незграбно спускатися трапом. Лука ходив перед басейном, лаючись давньогрецькою і стискаючи рукоять свого меча так, що навіть кісточки пальців побіліли.

Інша частина його команди прийшла в легке замішання. Напевно, їхній начальник ще жодного разу так не зривався.

Я напружено розмірковував… Якби мені вдалося використати гнів Луки, змусити його говорити так, щоб усі почули, які божевільні й безглузді плани він виношує…

Я подивився на басейн, на фонтани, що бризкали, над якими в променях призахідного сонця висіла веселка, і мене осінило.

– Ти весь час поводився з нами як з іграшками, – почав я. – Ти хотів, щоб ми без зайвого клопоту принесли тобі руно.

– Звісно, кретин! – насупився Лука. – А ви все зіпсували!

– Зрадник! – Я вийняв з кишені останню золоту драхму і кинув її в Луку.

Як я й очікував, він легко ухилився. Ширяючи в повітрі, монета зникла в утвореній фонтанами веселці.

Я сподівався, що навіть моя мовчазна молитва буде почута. І я від усього серця подумки попросив: «О богиня, прийми мою жертву!»

– Ти хотів обдурити нас усіх! – закричав я, звертаючись до Луки. – Навіть Діоніса в Таборі напівкровок!

Вода у фонтані за Лукою почала поблискувати, але мені треба було привернути загальну увагу, тому я вихопив Анаклузмос.

Лука тільки усміхнувся.

– Нема коли геройствувати, Персі. Кинь свій жалюгідний меч, інакше мені доведеться тебе вбити.

– Хто отруїв дерево Талії, Луко?

– Звичайно я. – Обличчя його спотворилося злістю. – Я ж тобі вже казав. Я використав отруту найдавнішого пітона, із самих глибин Тартара.

– Хірон до цього непричетний?

– Ха! Ти ж знаєш, що він ніколи б цього не зробив. У старого бовдура просто кишка тонка.

– «Кишка тонка»? І в цьому, по-твоєму, полягає мужність? Зраджувати друзів? Піддавати небезпеці цілий табір?

– Ти й наполовину не розумієш, що відбувається. – Лука заніс меч. – Я збирався дозволити тобі взяти руно… коли з усім покінчу.

Ці слова збентежили мене. Чому він збирався віддати мені руно? Тут якась брехня. Але я не міг дозволити йому відволіктися.

– Ти збирався зцілити Кроноса! – заявив я.

– Так! Чарівна сила руна десятикратно прискорила б процес його одужання. Але ти не зупинив нас, Персі! Просто трохи затягнув виставу.

– Отже, ти отруїв дерево, зрадив Талію, влаштував увесь цей галас – тільки для того, щоб допомогти Кроносу знищити богів?

– Тобі це і так відомо, – скрипнув зубами Лука. – Чого ти добиваєшся своїми запитаннями?

– Тому що я хочу, щоб усі присутні тебе почули.

– Які присутні?

Тут він примружився, озирнувся, і всі його головорізи зробили те саме. Потім вони ахнули і незграбно позадкували.

Над басейном, у мерехтливому тумані веселки, з’явилося послання Іриди: Діоніс, Тантал і весь Табір напівкровок, що зібрався в павільйоні для трапези. Мовчки, заціпенівши, всі вони стежили за нами.

– Так-так, – сухо вимовив Діоніс. – Незапланована розвага до вечері.

– Ви чули його, містере Д., – сказав я. – Ви всі чули Луку. Дерево отруїли не з вини Хірона.

– Гадаю, ти маєш рацію, – зітхнув містер Д.

– Послання Іриди може бути трюком, – припустив Тантал, але увага його була здебільшого прикута до чизбургера, який він намагався загнати в кут обома руками.

– Боюся, що ні, – сказав містер Д., із незадоволенням дивлячись на Тантала. – Із цього випливає, що я маю поновити Хірона на посаді виконавчого директора. Гадаю, весь цей час мені не вистачало гри в безик із цим старим жеребцем.

Тантал спіймав чізбургер. Той більше не намагався вислизнути від нього. Тантал підняв його з тарілки і здивовано глянув на чізбургер, немов це був найбільший алмаз у світі.

– Вийшло! – хрипло вимовив він.

– Ми більше не потребуємо твоїх послуг, Тантал, – оголосив містер Д.

– Що? Але чому? – приголомшено перепитав Тантал.

– Можеш повертатися в царство мертвих. Тебе звільнено.

– Ні! Але… Неееееет!

Розчиняючись у тумані, він усе ще намагався схопити чизбургер і піднести його до рота. Але було надто пізно. Тантал зник, а чізбургер знову шльопнувся на тарілку. Мешканці табору вибухнули радісними вигуками.

Лука заревів від люті. Він розсік мечем веселку, і послання Іриди зникло. Однак зробленого не повернеш.

Я почувався чудово, доки Лука не повернувся і не кинув на мене вбивчий погляд.

– Кронос мав рацію, Персі. Ти ненадійна зброя. Тебе слід замінити.

Не можу сказати напевно, що він мав на увазі, і подумати про це було ніколи. Один із його людей свиснув у мідний свисток, і двері, що ведуть на палубу, відчинилися. Звідти вивалилася ще дюжина воїнів, наїжачених мідними вістрями списів, і оточила нас.

– Ти не підеш живим із цього корабля, – примружився Лука.

Глава вісімнадцята. Розгул кінської вечірки

– Один на один. – Я кинув Луці виклик. – Що, злякався?

Лука презирливо скривив губи. Воїни, які збиралися вбити нас, завагалися, чекаючи наказу.

Не встиг він відповісти мені, як ведмежий близнюк Агрій вивів на палубу крилатого коня. Уперше я бачив абсолютно чорного, без єдиної плямочки пегаса, крила у нього були як у величезного ворона. Жеребець брикався і іржав. Я розумів, про що він думає. Він так паплюжив Агрія і Луку, що Хірон, імовірно, надів би на нього намордник.

– Сер! – покликав Агрій, ухиляючись від націленого в нього копита. – Ваш кінь готовий!

Лука не спускав із мене очей.

– Я ще минулого літа сказав тобі, Персі, на цю наживку я не клюну.

– Тому ти уникаєш поєдинків? – напирав я. – Боїшся, що твої воїни побачать, як тебе здують?

Лука подивився на своїх людей і зрозумів, що попався. Якщо зараз він відвернеться від мене, то виглядатиме слабаком. Якщо почне битися зі мною, то втратить дорогоцінний час, щоб наздогнати Кларису. Що стосується мене, то я лише сподівався – мені вдасться відволікти його і тим самим допомогти втекти друзям. Якщо хто-небудь і може придумати план, як вибратися звідси, то це Аннабет. До того ж підспудно я розумів, що Лука прекрасний фехтувальник.

– Я тебе швидко прикінчу, – вирішив він, заносячи свій меч.

«Підступний» меч був на фут довшим за мій меч. Його клинок зловісно поблискував сіро-золотим світлом там, де людська сталь сплавилася з небесною бронзою. Я уявляв собі, яке внутрішнє протиборство відбувається на кордоні, немов два однаково заряджені полюси магнітів з’єднали разом. Я не знав, як викуваний цей клинок, але передчуття в мене виникало трагічне. Хтось віддав за це своє життя. Лука свиснув, і один з його людей кинув йому щит з бронзових і шкіряних смуг.

Син Гермеса скривив губи в недобрій усмішці.

– Лука, – сказала Аннабет, – принаймні дай йому щит.

– Вибач, Аннабет, – відповів він, – на таку вечірку кожен приходить зі своїм.

Відсутність щита – серйозна проблема. Якщо б’єшся, тримаючи меч двома руками, то удар виходить потужніший, але якщо в одній руці в тебе меч, а в іншій щит, то маєш кращий захист і маневреність. Більше різноманітності в прийомах бою, багатший вибір, можливість убити. Я згадав Хірона, який казав мені, щоб я залишився в таборі й навчився як слід битися. Тепер доведеться розплачуватися за те, що я його не послухав.

Лука зробив випад і мало не вбив мене з першої ж спроби. Його меч пройшов у мене під рукою, розрізавши сорочку і зачепивши ребра.

Я відскочив, потім кинувся в контратаку, але Лука різко відбив мій клинок щитом.

– Персі, Персі, – злорадно усміхнувся він. – Схоже, ти давно не вправлявся.

Лука знову напав, цілячись у голову. Я парирував удар і спробував його дістати. Лука легко відступив убік.

Зачеплені ребра поколювало. Серце шалено калатало. Коли Лука знову кинувся на мене, я задкував, доки не впав у басейн, і там відчув прилив сил. Розвернувшись під водою, я завихрив її і виринув просто перед Лукою.

Хвиля була такої сили, що збила його з ніг, і він упав у хмарі бризок, нічого не бачачи. Але перш ніж я встиг завдати удару, Лука відкотився вбік і знову схопився на ноги.

Я кинувся в атаку і відсік краєчок його щита, але це майже не збентежило Луку. Присівши, він рубанув мені по ногах. Раптово стегно моє немов вогнем обпекло, біль був настільки сильним, що я впав. Джинси над коліном розійшлися в дірі. Мене поранили, у гарячці я не встиг зрозуміти, наскільки важко. Лука рубанув зверху вниз, але я відкотився за шезлонг. Спробував встати, але нога не витримувала моєї ваги.

– Перррррсі! – з переляку заблеяв Гроувер.

Мені знову довелося відкотитися вбік, і меч Луки розсік шезлонг навпіл разом із металевими трубками.

Волочачи ногу по палубі, я на боці поповз до басейну, щосили намагаючись не втратити свідомість. Я ніколи не дозволив би собі вирубитися, Лука це знав. Він повільно, з посмішкою продовжував тіснити мене. Кінчик його меча забарвився червоним.

– Хочу, щоб ти ще дещо на що подивився, перш ніж помреш, Персі. – Лука подивився на людину-ведмедя Орея, яка, як і раніше, тримала за шиї Аннабет і Гроувера. – Можеш пообідати просто зараз, Орей.

– Хе-хе! Хе-хе! – Ведмідь підняв моїх друзів у повітря і вискалився.

Тут-то й розверзся Аїд!

У розкриту пащу Орея з тонким свистом встромилася оперена червоним стріла. На його волохатому обличчі з’явився здивований вираз, і він звалився на палубу.

– Брат! – завив Агрій.

Він послабив поводи пегаса, той одразу вдарив його копитом у голову і, звільнившись, здійнявся над Маямі-Біч.

На частку секунди охоронці Луки застовпіли і лише заворожено стежили, як тіла ведмежих близнюків перетворюються на дим.

Потім пролунав дикий хор войовничих вигуків і оглушливе цокання копит по металу. І з головного трапа на палубу стрімко вилетіла дюжина кентаврів.

– Конячки! – захоплено закричав Тайсон.

У моїй голові насилу вміщалося все, що я бачив. У натовпі кентаврів я помітив Хірона, проте його родичі нічим не нагадували мого вчителя. Кентаври з вороними тілами, як в арабських скакунів, золотисті з підпалинами, інші – в помаранчево-білих плямах, немов розмальовані фарбами. На деяких були квітчасті футболки, на них світловими літерами значилося: «КІНЦІ ДЛЯ ВЕЧЕРІНОК. ПІВДЕННА ФЛОРИДА». Озброєння їхнє теж рясніло розмаїттям: луки, бейсбольні біти, рушниці для пейнтболу. В одного обличчя розмальоване, як у воїна команчів, він розмахував довгою помаранчевою пінопластовою рукою, виписуючи в повітрі велику одиницю. Інший, з оголеним торсом, був цілком вимазаний зеленою фарбою. Третій одягнув «бабчині» авіаційні окуляри, при цьому він шалено крутив очима, а бейсболку, обвішану банками з-під коли і ще чорт знає чим, нахлобучив задом наперед.

Вони увірвалися на палубу таким шаленим і різнобарвним натовпом, що на мить це приголомшило навіть Луку. Неможливо було зрозуміти, з’явилися вони на свято чи на битву.

Швидше за все – і те й інше. Коли Лука підняв меч, закликаючи своє військо згуртуватися, якийсь кентавр вистрілив у нього зробленою на замовлення стрілою зі шкіряною боксерською рукавичкою замість наконечника. Вона влучила Луці прямо в обличчя, і він звалився в басейн.

Його воїни розбіглися. Не мені їх звинувачувати. Копита бойового скакуна і без того наводять страх, але, коли перед тобою озброєний луком кентавр, який грізно вражає своєю зброєю, тут вже найвідважніший воїн пуститься навтьоки.

– А ну-ка, хлопці, розступися! – пронизливо закричав хтось із банди «коней для вечірок».

І в хід пішли рушниці для пейнтболу. Хвилі синьої і жовтої фарби обрушилися на воїнів Луки, засліпивши їх і забризкавши з ніг до голови. Вони намагалися втекти, але тільки ковзали і шльопалися на палубу.

Хірон підскакав до Аннабет і Гроувера, обережно підняв їх і посадив до себе на спину.

Я спробував встати, але поранена нога, як і раніше, горіла як у вогні.

Тут із басейну вибрався Лука.

– В атаку, ідіоти! – наказав він своєму війську.

Десь під палубою задзвонив великий аварійний дзвін.

Я розумів, що підкріплення, викликане Лукою, може в будь-який момент нас розчавити. Його воїни вже починали потроху приходити до тями, насуваючись на кентаврів з оголеними мечами і піками.

Тайсон змів дюжину монстрів через леєра у води затоки. Але трапами вже піднімалися нові бійці.

– Відступаємо, брати! – скомандував Хірон.

– Так просто ти від мене не підеш, старий жеребець! – крикнув Лука.

Він заніс меч, але знову отримав смачний удар по обличчю стрілою з боксерською рукавичкою і важко плюхнувся в шезлонг.

– Давай, чувак, забирай свого великого друга! – Пегий кентавр поставив мене до себе на спину.

– Тайсоне! – закричав я. – Давай сюди!

Тайсон, кинувши двох воїнів, яких уже збирався зав’язати вузлом, потрусив за нами. І з розбігу застрибнув на спину кентавра.

– Братан! – стогнав кентавр, ледь не сідаючи на задні ноги під вагою Тайсона. – Ти хоч коли-небудь чув про «дієту для схуднення»?

Воїни Луки тим часом шикувалися у фалангу. Коли вони приготувалися для атаки, кентаври галопом проскакали до борту і почали безстрашно перестрибувати через леєри так, немов це був стиплчез, а не десятипалубне судно. Я був упевнений, що ми всі загинемо. Ми каменем кинулися з висоти назустріч докам, проте кентаври приземлилися на асфальт напрочуд м’яко й одразу ж галопом, з бойовими кличами, вигукуючи образи на адресу «Принцеси Андромеди», помчали нас вулицями до центру Маямі.

* * *

Не можу собі уявити, що подумали про нас жителі міста, коли ми галопом проносилися повз.

Після того як кентаври набрали швидкість, будівлі та вулиці стали зливатися в розпливчасті плями. Виникло таке відчуття, немов кентаври скакали семимильними кроками і простір ущільнився. Не встиг я й оком моргнути, як Маямі залишився позаду. Ми мчали через заболочені поля з високою травою, повз невеликі озера і низькорослі деревця.

Зрештою ми опинилися на трейлерній стоянці на краю озера. Усі трейлери були спеціально пристосовані для перевезення коней, оснащені телевізорами, міні-холодильниками та протимоскітними сітками. Ми перебували в таборі кентаврів.

– Братан! – посміхнувся мій «скакун для вечірок», звільняючись від вантажу, тобто від нас із Тайсоном. – Ти бачив цього хлопця-ведмедя? Ну і здивована ж у нього була пика, на кшталт: «Це що, у мене стріла в роті застрягла?»

Кентавр у «бабкиних» окулярах розреготався.

– Так, це треба було бачити! Чистий нокаут!

Двоє кентаврів, розігнавшись, з усієї сили стукнулися чолами, потім, похитуючись, розбіглися в різні боки з ідіотськими усмішками.

Хірон зітхнув. Він посадив Аннабет і Гроувера на ковдру. Я сів поруч.

– Як би мені хотілося, щоб мої родичі не стикалися лобами заради забави. Інакше останні мізки один в одного виб’ють.

– Хірон, – сказав я, все ще не в силах отямитися, – ти врятував нас.

У відповідь він сухо посміхнувся.

– Ну так, я не можу дозволити тобі просто так померти, особливо після того, як ти відновив моє добре ім’я.

– Але як ти дізнався, де ми? – запитала Аннабет.

– Усе сплановано заздалегідь, моя люба. Я приблизно прикинув, що ви з’явитеся десь біля Маямі, якщо виберетеся живими з Моря чудовиськ. Майже все дивне і чужорідне прибиває до берегів Маямі.

– Дуже дякую, – пробурмотів Гроувер.

– Ні-ні, – сказав Хірон. – Я мав на увазі… А втім, не звертайте уваги. Я справді радий бачити тебе, мій юний сатир. Річ у тім, що мені вдалося підслухати повідомлення, яке Персі передав через Іриду, і відстежити сигнал. Ми з Іридою дружимо вже багато століть. Я попросив її попереджати мене про всі важливі повідомлення в цьому районі. А тоді вже не склало особливих труднощів переконати моїх родичів прискакати вам на допомогу. Як бачите, кентаври можуть переміщатися досить швидко, коли захочуть. Для нас відстані вимірюються не так, як для людей.

Я подивився на багаття, біля якого троє кентаврів, що веселилися, вчили Тайсона поводитися з рушницею для пейнтболу. Я сподівався, що вони розуміють, чим може закінчитися ця затія.

– Отже, що ми тепер будемо робити? – запитав я Хірона. – Просто дозволимо Луці поплисти? Він тримає на борту цього корабля Кроноса. Або його рештки.

Хірон зігнув задні кінцівки і сів, акуратно склавши передні ноги під собою. Відкривши аптечку у себе на поясі, він почав обробляти мої рани.

– Боюся, Персі, сьогодні було щось на кшталт нічиєї. З такими силами ми не могли захопити це судно. А Лука не зумів організувати переслідування. Переможців немає.

– Але ми добули руно! – вигукнула Аннабет. – Кларисса ось-ось повернеться з ним у табір.

Хірон кивнув, хоча вигляд у нього був стурбований.

– Ви всі справжні герої. І щойно Персі остаточно одужає, ви маєте повернутися на Пагорб напівкровок. Кентаври відвезуть вас.

– І ти теж повернешся? – запитав я.

– О так, Персі. Я буду радий повернутися додому. Мої побратими тут зовсім не цінують музику Діна Мартіна. Крім того, мені потрібно переговорити з містером Д. Іншу частину літа я ще не продумав. Стільки роботи! І я хотів би побачити… цікаво було б поглянути на руно.

Не знаю точно, що він мав на увазі, але це змусило мене з тривогою згадати слова Луки: «Я збирався дозволити тобі забрати руно…»

Невже він просто брехав? Я вже знав, що Кронос зазвичай придумує складні, хитромудрі комбінації. Як матрьошка – план усередині плану. Повелителя титанів не випадково прозвали Безчесним. Він завжди вмів змушувати людей танцювати під свою дудку, а вони навіть не підозрювали про це.

Тайсон, який сидів біля багаття, вже цілком освоївся з рушницею. Синя куля влучила в одного з кентаврів, відкинувши його прямо в озеро. Він виліз, усміхаючись, весь у твані та синій фарбі, тримаючи догори обидва великі пальці.

– Аннабет, – зітхнув Хірон, – можливо, ви з Гроувером наглянете за Тайсоном, поки він і мої родичі не навчили один одного всіляких поганих занять?

Аннабет глянула на кентавра. Вони без слів зрозуміли одне одного.

– Звичайно, Хірон, – відповіла вона. – Ходімо, козенятко.

– Але я не люблю пейнтбол.

– Значить, полюбиш, – Аннабет підняла Гроувера на копита і повела до багаття.

– Персі, я говорив з Аннабет по дорозі сюди. – Хірон закінчив бинтувати мою ногу. – Говорив про пророцтво.

«Ах, ось воно що», – подумав я.

– Вона не винна. Я змусив її розповісти мені.

В очах Хірона спалахнуло роздратування. Я не сумнівався, що він знову накинеться на мене з докорами, але потім у погляді його з’явилася втома.

– Не міг же я вічно тримати це в таємниці, – проворчав кентавр.

– Виходить, у пророцтві згадується і про мене?

– Хотів би я знати, Персі. – Хірон запхнув бинти назад в аптечку. – Тобі ще не виповнилося шістнадцять. Поки що ми маємо якнайкраще навчити тебе, а майбутнє нехай вирішують Мойри.

Мойри. Я вже давно не думав про цих старих дам, але варто було Хірону вимовити це слово, як щось немов переклинило в мене в голові.

– Так, значить, ось що це означало!

– Що «це»? – насупився Хірон.

– Те, що сталося минулого літа. Знамення, явлене Мойрами, коли я побачив, як вони перерізають нитку чийогось життя. Я подумав, це означає, що я помру просто зараз, але виходить ще гірше. Смерть, яку вони передбачали, наздожене мене в шістнадцять років.

Хвіст Хірона нервово сіпнувся в траві.

– Ти не можеш бути впевнений у цьому, мій хлопчику. Ми навіть не знаємо, чи про тебе це пророцтво.

– Але іншого напівкровки, народженого від будь-кого з Великої трійки, – немає!

– Ми знаємо це.

– А Кронос збирається повстати. Він хоче знищити Олімп!

– Він спробує його знищити, – погодився Хірон. – А заразом і західну цивілізацію, якщо ми не зупинимо його. Але ми зробимо це. І ти будеш не самотній у цій битві.

Я розумів, що старий кентавр хоче підбадьорити мене, але я пам’ятав слова Аннабет. Усе ляже на плечі одного героя. Одне рішення, яке врятує або знищить Захід. І я не сумнівався, що Мойри якимось чином застерігали мене від цього. Мало статися щось жахливе – або зі мною, або з кимось із моїх близьких.

– Я всього лише підліток, Хірон, – жалібно вимовив я. – Яка користь від того, що один-єдиний герой-невдаха виступить проти самого Кроноса?

Хірон вимушено посміхнувся.

– «Яка користь від одного героя-невдахи?» Джошуа Лоуренс Чемберлен, пам’ятається, сказав мені щось подібне незадовго до того, як одноосібно змінив хід вашої Громадянської війни.

Хірон витягнув із сагайдака стрілу й розвернув її так, що гострий, як бритва, наконечник яскраво спалахнув у полум’ї багаття.

– Небесна бронза, Персі. Зброя безсмертних. А що трапиться, якщо ти пораниш цим людину?

– Нічого, – сказав я. – Воно пройде наскрізь – і більше нічого.

– Правильно. Люди існують на іншому рівні, не на тому, де живуть безсмертні. Їх навіть не можна поранити нашою зброєю. Але ти, Персі, частково бог, частково людина. Ти живеш у двох світах одночасно. Тобі може бути завдано шкоди в обох світах, і на обидва ти сам можеш впливати. Ось що робить героїв такими особливими. Ти привносиш надії людства в чертоги вічності. Чудовиська не вмирають. Вони відроджуються з хаосу і варварства, які завжди вирують під покровом цивілізації, і це є те саме, що робить Кроноса сильнішим. Вони мусять зазнавати поразки за поразкою, їх треба тримати в страху і не підпускати до людей. Герої – втілення цієї боротьби. Ти вступаєш у сутички, в яких людство має здобувати перемогу, – кожне покоління, якщо воно хоче зберегти людську подобу. Ти розумієш?

– Я… я не знаю.

– Спробуй зрозуміти, Персі. Тому що незалежно від того, про тебе пророцтво чи ні, Кронос думає, що, можливо, про тебе. І після сьогоднішнього дня він остаточно зневірився схилити тебе на свій бік. Бачиш, це єдина причина, через яку він досі не вбив тебе. Щойно він переконається, що не зможе використовувати тебе, він тебе знищить.

– Ти говориш так, ніби знаєш його.

– Так, я знаю його. – Хірон стиснув губи.

Я втупився на нього. Часом я просто забував, наскільки Хірон старий.

– Так ось чому містер Д. звинуватив тебе, коли дерево отруїли? Тому ти сказав, що дехто тобі не довіряє?

– Багато хто.

– Але, Хіроне… поясни ж мені нарешті! Чому вони думають, що ти можеш зрадити табір в ім’я Кроноса?

Очі Хірона стали бездонними й темно-коричневими, ніби в них накопичилася вся печаль тисячоліть.

– Персі, згадай, чого тебе вчили. Згадай, як ти вивчав міфологію. Як я пов’язаний із повелителем титанів?

Я спробував збагнути, але, як завжди, вся міфологія переплуталася в мене в голові. Навіть зараз, коли все це було так важливо для мого власного життя, я насилу простежував зв’язок між іменами і подіями. Я потряс головою.

– Уф, здається, ти зобов’язаний Кроносу якоюсь милістю? Він зберіг тобі життя?

– Персі, – одними губами вимовив Хірон, – титан Кронос – мій батько.

Глава дев’ятнадцята. Змагання колісниць закінчуються блискуче

Завдяки здатності кентаврів переміщатися з ураганною швидкістю, ми прибули на Лонг-Айленд відразу після Кларисси. Я їхав верхи на Хіроні, але ми майже не розмовляли, особливо щодо Кроноса. Я розумів, що Гірону було нелегко сказати мені це. І не хотів підштовхувати його до відвертості, ставлячи нові запитання. Я хочу сказати, що зустрічав безліч батьків, яких варто було соромитися, але Кронос – злісний володар титанів, який намірився зруйнувати західну цивілізацію, Таких батьків не запрошують до школи на випускний вечір.

Коли ми дісталися до табору, кентаври згорали від нетерпіння, бажаючи зустрітися з Діонісом. Вони чули про те, що він влаштовував найбожевільніші вечірки, але їх спіткало розчарування. Коли весь табір зібрався на вершині Пагорба напівкровок, бог вина і виноробства був не в настрої щось святкувати.

Табору довелося пережити два нелегкі тижні. Майстерня прикладних мистецтв згоріла вщент після нападу Draco Aionius (що, в моєму уявленні, приблизно перекладається з латині як «дуже велика ящірка, що видихає всіляку гидоту»). У кімнатах Великого будинку всюди лежали поранені. Хлопці з команди Аполлона, які славилися найкращими цілителями, працювали день і ніч, надаючи першу допомогу. І коли ми скупчилися навколо дерева Талії, всі мешканці табору виглядали похмурими і виснаженими.

У той момент, коли Кларисса повісила золоте руно на нижню гілку, місячне світло, здавалося, стало яскравішим, перетворившись із попелясто-сірого на потоки рідкого срібла. Прохолодний вітерець зашелестів у листі, пробігся травою в долину. Усе навколо стало барвистим і виразним – світлячки в лісі, запах полуничних полів, шум морського прибою.

Поступово хвоя сосни з бурої стала перетворюватися на зелену.

Присутні вибухнули радісними криками. Перетворення відбувалося повільно, проте сумнівів бути не могло: чарівна сила руна проникала в деревну тканину, наповнюючи її новою силою і очищаючи від отрути.

Хірон наказав, щоб семеро вартових несли цілодобову охорону дерева на вершині пагорба, доки він не підшукає підходяще чудовисько для захисту руна. Він сказав, що негайно розмістить в «Олімпіус віклі» відповідне оголошення.

Потім мешканці будиночка Кларисси віднесли її на плечах в амфітеатр, де вшанували лавровим вінком і виголосили безліч хвалебних промов на її честь навколо багаття.

На нас з Аннабет ніхто не звертав уваги. Немов ми ніколи і нікуди не виїжджали. У якомусь сенсі, як мені здається, це був найкращий спосіб віддячити нам, оскільки, якби хтось помітив, що ми вислизнули з табору, щоб провести власний пошук, нас довелося б виключити. Насправді мені не хотілося більше ні уваги, ні слави. Було так приємно хоч раз побути одним із багатьох.

Пізніше, того самого вечора, коли, зібравшись біля вогнища, ми слухали, як брати Стоулл розповідають страшилку про злого короля, якого живцем зжрали диявольські пиріжки, подані йому до сніданку, Клариса штовхнула мене ззаду й прошепотіла:

– Не думай, Джексоне, що Арес просто так забуде про тебе, тому що ти один раз проявив себе як крутий хлопець. Я просто чекаю слушної нагоди, щоб стерти тебе в порошок.

Я мимоволі посміхнувся.

– Чого це ти? – підозріло запитала вона.

– Нічого, – відповів я. – Просто добре бути вдома.

* * *

Наступного ранку після того, як «коні для вечірок» поїхали назад до Флориди, Хірон приголомшив нас оголошенням: змагання колісниць будуть продовжені за розкладом. Ми всі уявляли, що перегонам прийшов кінець після вигнання Тантала, але, виявилося, правильним буде завершити їх тепер, після повернення Хірона і порятунку табору.

Після нашого першого досвіду Тайсон не виявив особливого бажання забиратися в колісницю, але все ж зрадів, що нашу команду поповнить Аннабет. Мені належало керувати кіньми, Аннабет – захищатися, а Тайсону відводилася роль механіка. Поки я возився з кіньми, Тайсон зміцнював колісницю Афіни, оснастивши її цілою купою спеціальних «примочок».

Наступні два дні ми тренувалися як божевільні. Ми з Аннабет домовилися, що якщо переможемо, то приз – звільнення від чорної роботи протягом місяця – буде поділений між двома будиночками. Оскільки представників Афіни в таборі більшість, мене це цілком влаштовувало. На приз мені було плювати. Просто хотілося перемогти.

У ніч перед змаганнями я допізна затримався в стайнях. Коли я говорив із кіньми й востаннє чистив їх щіткою, праворуч за моєю спиною пролунав чийсь голос:

– Красиві тварини – коні. Шкода, мені так і не спало на думку обзавестися ними.

До дверей стайні притулився чоловік середнього віку у формі листоноші. Він був худорлявий, з кучерявим чорним волоссям, що вибивалося з-під білого тропічного шолома. На плечі його висіла поштова сумка.

– Гермес? – запинаючись, вимовив я.

– Привіт, Персі. Не одразу впізнав мене без спортивної форми?

– Уф… – Я розгубився, не знаючи, що робити: чи то схилити коліна, чи то купити в нього марки. Потім я здогадався, чому він тут. – Послухайте, повелитель Гермес, що стосується Луки… – Бог підняв брови. – Ну, ми бачили його, так, звісно, – бурмотів я, – але…

– Тобі так і не вдалося навчити його розуму-розуму?

– Ну, скоріше, ми намагалися вбити одне одного під час поєдинку.

– Зрозуміло. Ти виявив дива дипломатії.

– Мені справді шкода. Тобто я хочу сказати, ви зробили нам такі чудові подарунки. І я розумію, що вам хотілося, щоб Лука повернувся. Але… він пішов поганою стежкою. Дійсно, поганою. Він сказав, ніби відчуває, що ви покинули його.

Я очікував, що Гермес розсердиться. Думав, що він перетворить мене на хом’яка, а мені вже неабияк набридло бути гризуном.

Натомість він просто зітхнув.

– А в тебе не з’являється відчуття, що твій батько покинув тебе, Персі?

Удар нижче пояса.

Я ледь не сказав: «Усього лише сотню разів на день».

Я не розмовляв із Посейдоном із минулого літа. Ніколи не був у його підводних чертогах. А потім сталася ця історія з Тайсоном – без попередження, без пояснення. Просто – хлоп! – і в тебе з’являється братик. Мені здається, ця подія заслуговує нехай недовгої, але попередньої бесіди.

Що більше я думав про це, то сильніше мене долала злість. Я зрозумів, що мені не хотілося б почути похвали за вдале завершення пошуку – похвали від інших мешканців табору. Мені хотілося почути хоч слово від батька. Хотілося, щоб він помітив мене.

Гермес поправив сумку на плечі.

– Персі, найважче бути богом, бо найчастіше ти змушений діяти потайки, опосередковано, особливо коли йдеться про твоїх власних дітей. Якби ми втручалися щоразу, коли в наших дітей виникають труднощі… це породило б лише нові труднощі й нові образи. Але я вірю, якщо ти хоч трохи замислишся про це, то побачиш, що Посейдон звертав на тебе увагу. Він відповідав на твої молитви. Можу тільки сподіватися, що одного разу Лука усвідомить те саме стосовно мене. Ти все одно нагадував Луці, хто він такий, хоча тобі здавалося, що ти не досягаєш мети. Ти говорив із ним.

– Я намагався вбити його.

– У родичів завжди все так перемішано, – знизав плечима Гермес. – А вічні сім’ї – це вічна плутанина. Іноді найкраще, що ми можемо зробити, це нагадувати одне одному, що ми пов’язані, погано це чи добре… і намагатися якнайменше калічити і вбивати одне одного.

Як рецепт для створення ідеальної сім’ї його слова не надто годилися. Потім я знову подумав про свій пошук і зрозумів, що, ймовірно, Гермес мав рацію. Посейдон послав морських коней, щоб допомогти нам. Він дав мені таку владу над морем, про яку я й мріяти не міг. І не забувайте про Тайсона. Чи мав Посейдон якусь мету, коли звів нас? Скільки разів за це літо Тайсон рятував мені життя?

Вдалині пролунав звук раковини, що сповіщав початок комендантської години.

– Тобі час іти спати, – сказав Гермес. – Я й так за це літо доставив тобі чимало клопоту. Зараз я з’явився тільки для того, щоб доставити ось це.

– Доставити?

– Я посланник богів, Персі. – Гермес дістав зі своєї сумки електронну табличку, на якій розписуються в отриманні поштових відправлень, і дав її мені. – Розпишись тут, будь ласка.

Я взяв стило і тільки тоді зрозумів, що навколо нього переплелися дві крихітні зелені змійки.

– Ох! – Від несподіванки я впустив табличку зі стилом.

«Привіт», – сказав Джордж.

«Ну ти даєш, Персі, – з докором промовила Марта. – Тобі було б приємно, якби тебе впустили на підлогу стайні?»

– О, вибачте, будь ласка.

Мені не хотілося торкатися змійок, проте я підняв стило й табличку. Марта з Джорджем так і ковзали в мене між пальцями, доки не утворили щось на кшталт упору, яким змушував мене користуватися вчитель чистописання в другому класі.

«Ти приніс мені щура?» – запитав Джордж.

– Ні, – сказав я. – Ну, я не знайшов підходящого.

«А як щодо морських свинок?»

«Джордж! – проворчала Марта. – Залиш хлопчика в спокої».

Я розписався і повернув табличку Гермесу.

Натомість він вручив мені синій, як море, конверт.

Руки в мене тремтіли. Навіть не розкриваючи конверт, я міг сказати, що він від батька. Я відчував його могутність у прохолодному синьому папері, немов сам конверт був згорнутий з океанської хвилі.

– Нехай завтра тебе супроводжує удача, – побажав Гермес. – Гарні в тебе коні, хоча ти вибач мені, але я все-таки загляну і в будиночок Гермеса. – Він лукаво посміхнувся.

«І не надто засмучуйся, коли прочитаєш це, любий, – сказала Марта. – Він щиро піклується про тебе».

– Що ти маєш на увазі?

«Не звертай на неї уваги, – вліз Джордж. – А на майбутнє врахуй: змії працюють за чайові».

– Та вгамуйтеся ви обидва, – велів Гермес. – До побачення, Персі.

Білі крильця виросли на його шоломі. Гермес почав світитися, а я вже давно пізнав божественну природу і приготувався побачити його справжню форму. Відбувся сліпучий білий спалах, і він зник, а я залишився сам на сам зі своїми кіньми.

Я втупився на синій конверт, який тримав у руках. Адреса була написана тим самим упевненим і витонченим почерком, який я вже бачив на пакеті, надісланому мені Посейдоном минулого літа:

Персі Джексону

Табір напівкровок

Фарм-роуд 3.141

Лонг-Айленд, Нью-Йорк 11954

Лист мого батька. Може, він хоче сказати, що я добре впорався з роботою, добувши руно. Пояснитись щодо Тайсона чи вибачитись, що не переговорив зі мною раніше? Я так багато чого чекав від цього листа.

Розкривши конверт, я розгорнув папір.

Посередині сторінки були видрукувані два слова:

Тримайся міцніше.

Наступного ранку всі розмови були тільки про змагання колісниць, хоча мешканці табору нервово поглядали в небо, немов очікуючи чергової навали стимфалійських птахів. Але ніхто не з’явився. Стояв прекрасний літній день, сонце світило щосили, на небі жодної хмаринки. Табір почав набувати колишнього вигляду: поля зеленіли соковитою і буйною рослинністю, білі колони грецьких будівель виблискували, дріади весело перегукувалися в лісі.

На душі в мене було погано. Всю ніч я пролежав не зімкнувши очей, думаючи про застереження Посейдона.

«Тримайся міцніше».

Я-то думав, що він візьме на себе обов’язок скласти лист, а він замість цього написав два слова.

Змійка Марта сказала, щоб я не засмучувався. Може, у Посейдона були причини для такої невизначеності? Може, він точно не знав, проти чого застерігає мене, але відчував, ніби насувається щось значне, здатне повністю вибити мене з колії, якщо я не підготуюся? Я спробував подумки зосередитися на змаганнях.

Коли ми з Аннабет виїхали на доріжку, я захопився тим, як Тайсон переробив колісницю Афіни. Повозка виблискувала бронзовим оздобленням. Колеса кріпилися на чарівних підвісках, тож ми ковзали доріжкою, не відчуваючи вибоїн і купин. Керування кіньми було так ідеально збалансоване, що колісниця поверталася за найменшого натягу поводів.

Крім того, Тайсон оснастив нас двома дротиками, кожен із трьома кнопками на держаку. Натиснувши на першу кнопку, можна було зробити спрямований вибух із викидом колючого дроту, який зв’язував і заплутував колеса суперника. При натисканні другої вилітало тупе (але дуже важке) бронзове вістря, призначене для того, щоб збити візника з колісниці. Після активації третьої кнопки злітав гак, яким можна було зачепити колісницю суперника або вибити її з траси.

Я вважав, що ми чудово готові до змагань, але Тайсон постійно попереджав, щоб я був обережнішим. Інші команди підготували і ховають не менше сюрпризів.

– Візьми, – сказав він перед самим початком перегонів.

І вручив мені наручний годинник. Сам по собі він мав звичайний вигляд – срібний з білим циферблат і чорний шкіряний ремінець, – але щойно я побачив його, як зрозумів, над чим Тайсон працював ночами ціле літо.

Як правило, я не ношу годинників. Яка різниця, скільки зараз часу? Але Тайсону я відмовити не міг.

– Дякую, друже.

Одягнувши годинник, я виявив, що він напрочуд легкий і зручний. Я його майже не відчував.

– Не закінчив вчасно через нашу подорож, – пробурмотів Тайсон. – Вибач.

– Та облиш ти. Без різниці!

– Якщо тобі знадобиться захист під час перегонів, натисни на кнопку, – порадив Тайсон.

– Гаразд. – Я не розумів, як відлік часу зможе допомогти нам, але був зворушений турботою Тайсона. Я пообіцяв йому, що не забуду про годинник. – І слухай, Тайсоне, хм…

Він подивився на мене.

– Я хотів сказати… ну…

Я намагався придумати, як вибачитися, що соромився його, соромився сказати всім, що він мій справжній брат. Підібрати слова виявилося нелегко.

– Я знаю, що ти скажеш, – зніяковіло відповів Тайсон. – Зрештою, Посейдон подбав про мене.

– Тобто?

– Він послав тебе, щоб допомогти мені. Зробив саме те, про що я просив.

– Так ти просив Посейдона?.. – Я заморгав від подиву.

– …щоб він дав мені друга, – продовжив Тайсон, смикаючи комір сорочки. – Молодих циклопів залишають самих на вулицях міст, щоб вони навчилися майструвати речі з усякого сміття. Навчилися виживати.

– Але це так жорстоко!

Тайсон із серйозним виглядом похитав головою.

– Це вчить нас цінувати благодіяння, не ставати об’їденими, злими і жирними, як Поліфем. Але я злякався. Мене постійно переслідували чудовиська. Іноді роздирали кігтями…

– Так ось звідки шрами в тебе на спині!

– Сфінкс із сімдесят другої вулиці. – Очі Тайсона наповнилися сльозами. – Здоровенний громила. Я благав тата про допомогу. Незабаром люди з Меріузер знайшли мене. Там я зустрівся з тобою. Більшу благодать і уявити неможливо. Посейдон був щедрим. Він послав мені брата.

Я втупився на годинник, який Тайсон зробив для мене.

– Персі! – крикнула Аннабет. – Ходімо!

Хірон уже стояв на стартовій лінії, готовий дати сигнал.

– Тайсон….

– Іди, – сказав Тайсон. – Ти переможеш!

– Я… так, о’кей, друже. Ми присвятимо цю гонку тобі.

Я забрався в колісницю і зайняв своє місце якраз у той момент, коли Хірон дав сигнал.

Коні знали, що їм робити. Ми вискочили на доріжку так стрімко, що я міг би й випасти, якби руки в мене не були стягнуті шкіряними поводами. Аннабет міцно трималася за поручень. Колеса ковзали чудово. Ми пройшли перший поворот, на повний корпус колісниці випередивши Кларису, вона намагалася відбити атаку дротиків, що летіли в неї з колісниці Гермеса, якою керували брати Стоулл.

– Ми їх зробили! – крикнув я, але, як з’ясувалося, радів занадто рано.

– Уперед дивись! – вигукнула у відповідь Аннабет.

Кинувши перший дротик із чіпляючою петлею, вона збила легку сітку, в якій ми обоє могли б заплутатися. Колісниця Аполлона прилаштувалася до нас збоку. Перш ніж Аннабет встигла переозброїтися, воїн Аполлона метнув дротик у наше праве колесо. Дротик влучив у ціль, але не зламав нам жодної спиці. Колісниця завиляла з боку в бік. Я не сумнівався, що колесо тут же трісне, але якимось чином ми продовжували мчати вперед.

Я нахльостував коней, щоб не зменшувати ходу. Тепер ми йшли пліч-о-пліч із колісницею Аполлона. Діти Гефеста накочувалися ззаду. Арес і Гермес відставали, мчачись врівень: Кларисса затіяла поєдинок на мечах проти озброєного дротиком Коннора Стоулла.

Якщо нам ще раз влучать у колесо, то ми неодмінно перекинемося.

– Тепер не втечеш! – заверещав візник Аполлона. У таборі він був першокурсником. Я не пам’ятав, як його звуть, але тримався він упевнено.

– Вірно! – таким же пронизливим криком відповіла йому Аннабет.

Вона взяла другий дротик – справді ризиковане рішення, зважаючи на те, що нам залишилося ціле коло, – і жбурнула його в візника Аполлона.

Влучність у неї була чудова. Дротик перетворився на важкий спис і влучив візникові в груди, вибивши його разом із товаришем по команді з колісниці і змусивши зробити зворотне сальто. Коні, відчувши, що віжки ослабли, збожеволіли і кинулися прямо на публіку. Мешканці табору розбігалися, шукаючи притулку, тоді як коні перечепилися об трибуну для глядачів і позолочена колісниця перекинулася. Коні галопом помчали назад у стайню, тягнучи її за собою.

Я насилу втримав нашу колісницю на другому повороті, незважаючи на натужний скрип правого колеса. Пройшовши стартову межу, ми з гуркотом вилетіли на фінальне коло.

Вісь скрипіла і верещала. Колесо ходило ходуном, це призвело до втрати швидкості, навіть незважаючи на те що коні слухалися найменшої моєї команди, як добре налагоджений механізм.

Другою, як і раніше, йшла колісниця Гефеста.

Бекендорф усміхнувся і натиснув одну з кнопок на своїй дошці управління. З його механічних коней вилетіли сталеві троси, обвившись навколо заднього поручня нашого воза. Коли система лебідок Бекендорфа запрацювала, нашу колісницю як слід смикнуло – її потягнуло назад, тоді як колісниця Гефеста наблизилася.

Аннабет вилаялася і витягла ніж. Вона полоснула по тросах, але вони були занадто товсті.

– Мені їх не розрізати! – заорала вона.

Команда Гефеста перебувала тепер у небезпечній близькості: того й гляди, їхні коні могли розтоптати нашу колісницю.

– Підміни мене, – велів я Аннабет. – Візьми поводи!

– Але…

– Покладися на мене!

Вона заступила вперед і схопила поводи. Я повернувся, намагаючись встояти на ногах, і витягнув Анаклузмос.

Вдаривши по тросах, я розсік їх одним ударом, як нитки, якими кріпиться повітряний змій. Нас кинуло вперед, але візник Бекендорфа вже прилаштувався до нас зліва. Бекендорф вийняв меч. Він хотів вдарити Аннабет, але я парирував його клинок.

Ми наближалися до останнього повороту. Подолати його здавалося неможливим. Я мав прибрати з дороги колісницю Гефеста і водночас захищати Аннабет. Бекендорф, звісно, чудовий хлопець, але це зовсім не означало, що він не відправить нас до лазарету, якщо ми не остережемося.

Тепер ми йшли врівень. Кларисса наздоганяла нас, надолужуючи згаяне.

– Гей, Персі! – крикнув Бекендорф. – Останній подарунок на прощання!

І він жбурнув у нашу колісницю шкіряний мішечок. Вміст його миттєво розтікся по днищу воза, і від нього пішов зелений дим.

– Грецький вогонь! – вигукнула Аннабет.

Я вибухнув прокльонами. Мені доводилося чути про те, що може накоїти грецький вогонь. Я прикинув, що нам залишається секунд десять, перш ніж він вибухне.

– Треба позбутися його! – крикнула Аннабет, але я не міг.

Колісниця Гефеста все ще мчала поруч, чекаючи тієї останньої секунди, коли їхній маленький подарунок вибухне. Бекендорф відволікав мене, розмахуючи мечем. Якщо я послаблю оборону і займуся виключно грецьким вогнем, Аннабет поранять і ми все одно розіб’ємося. Я постарався докинути мішечок ногою, але не зміг. Він занадто швидко прилип до дна воза.

І тут я згадав про годинник.

Я не знав, чим він може допомогти, але примудрився натиснути кнопку зупинки ходу. У ту ж мить годинник змінився. Він збільшився; металевий обідок почав телескопічно розширюватися, як об’єктив старомодної камери, шкіряний ремінець обвився навколо мого передпліччя, і ось я вже тримаю в руках круглий бойовий щит завширшки чотири фути, зсередини оббитий м’якою шкірою, а ззовні – весь з полірованої бронзи, вкритої карбованним візерунком, який мені ніколи було роздивлятися.

Я встиг збагнути тільки одне: це справа рук Тайсона. Я підняв щит, і меч Бекендорфа з клацанням вдарився об нього. Клинок ледь не випав із рук сина Гефеста.

– Що це? – крикнув він. – Як?..

Сказати що-небудь ще я йому не дав. Просто збив його з ніг своїм новим щитом, і він, перекидаючись, полетів у багнюку.

Я збирався обрушити меч на візника, коли Аннабет попереджувально вигукнула:

– Персі!

З мішечка з грецьким вогнем полетіли іскри. Засунувши кінчик меча всередину під зав’язки, я підчепив його і підкинув. Запальна бомба спружинила на гнучкому лезі меча і плюхнулася в колісницю Гефеста прямо до ніг візника. Той завизгнув від несподіванки.

За частки секунди він зробив правильний вибір: нирцем вистрибнув з колісниці, яка накренилася і вибухнула в язиках зеленого полум’я. У механізмі металевих коней, очевидно, сталося коротке замикання. Вони розвернулися і поволокли палаючі уламки в бік Кларисси і братів Стоулл, яким довелося об’їжджати їх.

Аннабет натягнула поводи, щоб пройти останній поворот. Я напружився, впевнений, що ми таки перекинемося, але вона якимось чином утримала коней, і ми перетнули фінішну лінію. Публіка заревіла від захвату.

Щойно наша колісниця зупинилася, друзі обступили нас щільним натовпом. Вони почали співуче викрикувати наші імена, але Аннабет вдалося перекричати шум.

– Зачекайте! Послухайте! Справа не тільки в нас!

Натовп ніяк не бажав заспокоюватися, але голос Аннабет звучав голосніше за всіх.

– Ми не змогли б зробити це без допомоги! Ми не могли б виграти ці змагання, або дістати руно, або врятувати Гроувера! Ми зобов’язані тим, що залишилися живими, Тайсону! Персі, ну ж бо…

– Моєму братові! – сказав я так голосно, щоб усі могли почути. – Тайсону – моєму братові.

Щоки циклопа вкрилися рум’янцем. Публіка волала від захвату. Аннабет закарбувала поцілунок на моїй щоці. Після цього рев став ще гучнішим. Увесь будиночок Афіни підняв мене, Аннабет і Тайсона на плечі й поніс до п’єдесталу, де на нас чекав Хірон, щоб покласти на наші голови лаврові вінки.

Глава двадцята. Магія руна працює занадто сильно

Той день, мабуть, був одним із найщасливіших днів, проведених мною в таборі, що, мабуть, тільки підтверджує факт: ніколи не знаєш, коли саме варто очікувати удару.

Гроувер заявив, що зможе провести залишок літа з нами, перш ніж відновити пошук Пана. Мій друг сатир справив таке глибоке враження на Раду Парнокопитних Старійшин тим, що повернувся живим і розчистив шлях майбутнім дослідникам, що йому надали двомісячну відпустку і подарували новий набір очеретяних дудочок. Єдиним негативним боком цієї події виявилося те, що Гроувер наполягав на своєму праві грати на сопілках увесь день, а його виконавська майстерність анітрохи не покращилася. Коли він грав «YMCA», [19] полуничні пагони починали потроху божеволіти, чіпляючи нас за ноги так, ніби хотіли задушити. Думаю, це була не їхня вина.

Гроувер зізнався, що тепер, коли ми одні – віч-на-віч, він може знищити емпатичний зв’язок між нами, але я відповів: якщо це його влаштовує, я проти такого роду спілкування не заперечую. Сатир відклав свої сопілки і впритул подивився на мене.

– Але, якщо я знову опинюся в біді, ти теж наразишся на небезпеку, Персі! Ти можеш померти!

– Якщо ти знову у що-небудь вляпаєшся, я хочу про це знати. І я знову прийду тобі на виручку, супермен. Інакше й бути не може.

Зрештою він погодився не знищувати зв’язок між нами. І повернувся до колишнього заняття – награвати «YMCA» зростаючій полуниці. І мені не знадобилося ніякого внутрішнього зв’язку з рослинами, щоб відчути, що вони думають з приводу музичних вправ мого друга.

* * *

Пізніше, під час занять зі стрільби з лука, Хірон відкликав мене вбік і сказав, що залагодив усі мої проблеми з викладачами Меріузер. Школа більше не звинувачує мене у вибуху спортивного залу. І поліція мене більше не розшукує.

– Як тобі це вдалося? – запитав я.

В очах Хірона промайнула іскорка.

– Я просто припустив, що всі ці люди бачили того дня щось зовсім інше… ну, скажімо, вибух котла, у якому ти абсолютно не винен.

– То ти просто сказав це, і вони купилися?

– Я трохи повправлявся з туманом. Коли-небудь, коли ти будеш готовий, я покажу тобі, як це робиться.

– Тобто я можу повернутися в Меріузер на наступний рік?

– О ні, вони тебе все-таки виключили. Твій класний керівник містер Бонсаї – як же він висловився? – наполягає на тому, що в тебе «спотворена карма, яка руйнує всю освітню ауру школи». – Хірон багатозначно підняв брови і помовчав. – Але проблем із законом у тебе тепер немає, що стало великим полегшенням для твоєї матінки. До речі…

Він відстебнув від сагайдака свій стільниковий телефон і дав його мені.

– По-моєму, ти давно їй не дзвонив.

* * *

Треба було пережити тільки кілька перших хвилин.

– Персі-Джексон, – про що ти думав, – ти навіть не уявляєш, як я перехвилювалася, дізнавшись, що ти втік із табору без дозволу, – і все заради того, щоб вирушити на якісь небезпечні пошуки, – і налякав мене до напівсмерті!

Але нарешті вона зробила паузу, щоб перевести подих.

– Як же я рада, що ти в безпеці!

Велике достоїнство характеру моєї мами: вона не вміє довго сердитися. Пробує, звісно, але це не в її натурі.

– Вибач, мам, – сказав я. – Я більше не буду тебе лякати.

– Не обіцяй мені таких речей, Персі. Ти сам прекрасно знаєш, що це тільки погіршить ситуацію.

Мама постаралася вимовити це якомога невимушеніше, але я-то знаю, що вона була по-справжньому засмучена.

Я хотів сказати що-небудь, щоб утішити її, але розумів – вона має рацію. Будучи напівкровкою, я постійно робитиму те, що змусить її тривожитися. І з віком небезпеки, які мені загрожують, тільки збільшаться.

– Я можу ненадовго заїхати додому, – запропонував я.

– Ні, ні. Залишайся в таборі. Тренуйся. Роби все, що необхідно. Але на майбутній шкільний рік ти ж приїдеш додому?

– Так, звісно. Якщо знайдеться така школа, яка мене прийме.

– Ми що-небудь підшукаємо, любий, – зітхнула мама. – Якесь місце, де нас ще не знають.

* * *

Що стосується Тайсона, мешканці табору ставилися до нього як до героя. Я був би щасливий, як і раніше, жити з ним в одному будиночку, але того ж вечора, коли ми сиділи на піску в дюні, звідки відкривався вид на Лонг-Айленд, Тайсон зробив заяву, яка застала мене зненацька.

– Минулої ночі я бачив уві сні тата, – сказав він. – Він хоче, щоб я відвідав його.

Я подумав, чи не жартує він, але Тайсон жартувати не вмів.

– Посейдон звернувся до тебе з посланням уві сні?

Тайсон кивнув.

– Хоче, щоб я на решту літа перебрався під воду. Навчався б у кузнях у циклопів. Назвав це ін… ін…

– Інтернатом?

– Так.

Я взяв це до відома. Зізнаюся, я відчув легку заздрість. Посейдон ніколи не запрошував мене у своє підводне царство. Але потім я подумав: «Невже Тайсон їде?»

– І коли ти вирушаєш? – запитав я.

– Зараз.

– Зараз. Тобто… просто зараз?

– Зараз.

Я пильно подивився на хвилі, що билися об узбережжя Лонг-Айленда. У променях заходу сонця поверхня води злегка відливала червоним.

– Радий за тебе, друже, – видавив я. – Серйозно.

– Важко залишати тебе, мій новий брате. – Голос його тремтів. – Але мені хочеться зайнятися справою. Зброя для табору… Вона вам знадобиться.

На жаль, я знав, що Тайсон має рацію. Руно не вирішило всіх проблем табору. Як і раніше, десь там був Лука, який збирав військо на борту «Принцеси Андромеди». Кронос, як і раніше, набував нової форми у своєму золотому саркофазі. Рано чи пізно нам доведеться з ним битися.

– Ти зробиш найкращу зброю, яку коли-небудь бачив світ, – сказав я Тайсону. Я з гордістю подивився на свій годинник. – Б’юся об заклад, він, крім усього іншого, показує точний час.

– Брати допомагають один одному. – Тайсон шмигнув носом.

– Ти мій брат, – підтвердив я. – Ніхто більше в цьому не сумнівається.

Циклоп ляснув мене по спині – та так сильно, що я ледь не звалився на пісок. Потім він витер сльозу, готову скотитися в нього по щоці, і встав.

– Використовуй щит, Персі.

– Звичайно, здоровань.

– Одного разу він урятує тобі життя.

Він вимовив це як щось само собою зрозуміле, і я задумався, чи не здатне єдине око циклопа заглядати в майбутнє.

Тайсон підійшов до самої води і свиснув. Морський кінь на ім’я Веселка злетів над хвилею йому назустріч. Я простежив поглядом, як обидва вони ковзають дедалі далі, у чертоги Посейдона.

Коли Тайсон і Веселка зникли з поля зору, я подивився на свій новий годинник. Я натиснув на кнопку, і щит, розкрутившись по спіралі, набув бойових розмірів. На бронзі були викарбувані сцени в давньогрецькому стилі, що зображували наші літні пригоди. Аннабет, що вражає ножем лестригона, моя битва з бронзовими биками на Пагорбі напівкровок, Тайсон верхи на Веселці, що мчить назустріч «Принцесі Андромеді», «Бірмінгем», що гатить з гармат по Харибді. Я пробіг пальцями по картинці, що зображає бій Тайсона з Гідрою, – циклоп тримав у високо піднятій руці коробку з пончиками з «Чуда-юда».

Я намагався підбадьоритися, але на душі панував сум. Я розумів, що на Тайсона чекають різні чудеса і дивовижі на дні океану. Але я вже сумував за тим, що пішло разом із ним. Його захоплення при вигляді коней, уміння голими руками трощити метал і підправляти колісниці… А як він зав’язував вузлом поганих хлопців! Я примирився навіть із його хропінням на сусідньому ліжку, таким оглушливим, немов там відбувається землетрус…

– Гей, Персі.

Я обернувся.

На гребені дюни стояли Аннабет і Гроувер. Я подумав, чи не потрапив мені в очі пісок, тому що я постійно моргав.

– Тайсон… – сказав я їм. – Він мав піти…

– Ми знаємо, – м’яко сказала Аннабет. – Від Хірона.

– Кузні циклопів. – Гроувер пересмикнув плечима. – Хтось розповідав, що їжа там просто жахлива! А енчілади [20] взагалі немає!

Аннабет простягнула мені руку.

– Ходімо, риб’ячі мізки. Час вечеряти.

Ми повернулися до павільйону разом, утрьох, як у старі часи.

* * *

Тієї ночі буря вирувала, оминаючи стороною Табір напівкровок, як і було за звичаєм у бурь. Блискавки спалахували на обрії, хвилі прибою тяжко вдарялися об берег, але жодної краплі дощу не впало на нашу долину. Ми знову перебували під захистом, цього разу завдяки руну, що опечатав зсередини наші чарівні кордони.

І все ж сни мені снилися тривожні. Я чув голос Кроноса, який насміхався наді мною з глибин Тартара: «Поліфем сидить у своїй печері, юний герой, вірячи в те, що здобув велику перемогу. Чи не вдаєшся ти до подібного самообману?»

Сміх титана, від якого холоне серце, віддавався в темряві.

Потім сни змінилися. Я супроводжував Тайсона на дно моря, до двору Посейдона. Палац являв собою просторе приміщення, оповите синьою напівтемрявою, підлога якого була викладена перлами. І там на кораловому троні сидів мій батько, вдягнений, як простий рибалка, у шорти кольору хакі і вицвілу від сонця футболку. Я подивився в його засмагле, обвітрене обличчя, глибокі зелені очі, і він сказав мені всього два слова: «Тримайся міцніше».

Я прокинувся миттєво.

Хтось колошматив у двері будиночка. Потім вони відчинилися, і всередину, навіть не питаючи дозволу, увірвався Гроувер.

– Персі! – задихаючись, вимовив він. – Аннабет… там, на пагорбі… вона…

Вираз його очей свідчив: сталося щось жахливе. Тієї ночі Аннабет несла нічне чергування, охороняючи руно. Якщо щось трапилося…

Я відкинув ковдру, кров холонула в моїх жилах. Натягнув якийсь одяг, поки Гроувер, запинаючись, намагався скласти зв’язне слово.

– Вона лежить там… просто лежить там…

Я вибіг назовні й помчав до центрального двору, Гроувер намагався не відставати. Ледь-ледь розвиднілося, але весь табір уже переполошився. Мабуть, чутка про те, що сталося щось серйозне, швидко поширилася. Інші мешканці табору поспішно прямували до Пагорба напівкровок – сатири, німфи і герої в дивному вбранні, що складається з піжам і бойових обладунків.

Я почув тупіт кінських копит, це Хірон галопом скакав за нами, вигляд у нього був похмурий.

– Це правда? – запитав він Гроувера.

У відповідь сатир зміг тільки кивнути.

Я хотів запитати, що відбувається, але Хірон схопив мене за руку і без найменших зусиль закинув собі на спину. Разом ми миттю опинилися на вершині пагорба, де вже почав збиратися невеликий натовп.

Я очікував, що руно зникло з соснової гілки, але воно, як і раніше, висіло на місці, поблискуючи в перших променях зорі. Вибухнула буря, і небо стало криваво-червоним.

– Будь проклятий повелитель титанів, – сказав Хірон. – Він знову перехитрив нас, відігравши собі ще один шанс контролювати пророцтво.

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав я.

– Руно, – відповів Гірон. – Руно занадто добре виконало свою роботу.

Ми проскакали вперед, усі розступалися перед нами. Біля підніжжя дерева лежала дівчина, здається, вона була непритомна. Інша, в грецьких обладунках, стояла поруч із нею на колінах.

Кров шуміла в моїх вухах, я не міг мислити зв’язно. На Аннабет напали? Тоді чому руно все ще там?

Саме дерево виглядало чудово, повнокровне і здорове, просочене струмами, що виходили від золотого руна.

– Руно зцілило дерево, – сказав Хірон голосом, що ріже слух, – і отрута була не єдиним, що воно викинуло.

Тут я помітив, що на землі лежить не Аннабет. Вона якраз була в обладунках і схилила коліна перед непритомною дівчиною. Побачивши нас, Аннабет схопилася і підбігла до Хірона.

– Воно… вона… все так несподівано…

Сльози струмком котилися з її очей, але я все ще нічого не розумів. Те, що відбувається, надто приголомшило мене, щоб я міг вникнути в його сенс. Зіскочивши зі спини Хірона, я кинувся до дівчини, що лежала на землі.

– Персі, не поспішай! – окликнув мене Хірон.

Я опустився на коліна поруч із нею. У дівчини було коротке чорне волосся і веснянки по всьому носі. Вона була складена як стайер, легка і міцна, а одяг її був якоюсь сумішшю панк-стилю і готики – чорна футболка, чорні пошарпані джинси і шкіряна куртка з купою металевих значків рок-гуртів, про які я навіть ніколи і не чув.

Дівчина була не з табору. Я не впізнавав у ній мешканку якогось із будиночків. І все ж у мене виникло дивне відчуття, що десь я її вже бачив…

– Усе правильно, – сказав за моєю спиною Гроувер, задихаючись після підйому на пагорб. – Але просто не віриться…

Ніхто більше до дівчини не наблизився.

Я поклав руку їй на чоло. Він був холодним, але кінчики пальців у мене защипало як від опіку.

– Їй потрібні нектар і амброзія, – сказав я.

Цілком очевидно, що вона була напівкровкою, не важливо, з табору чи ні. Я відчув це з одного дотику. І я не розумів, чому всі так налякані.

Я взяв дівчину за плечі й посадив, голова її лежала на моєму плечі.

– Ну, чого ви встали? – вигукнув я іншим. – Що з вами, хлопці? Давайте перенесемо її у Великий дім.

Ніхто не ворухнувся, навіть Хірон. Усі наче впали в ступор.

Потім дівчина переривчасто зітхнула. Закашлялася і підняла повіки.

У неї були яскраві, неймовірно блакитні очі.

Дівчина здивовано втупилася на мене, її било тремтіння, погляд здавався напівбожевільним.

– Хто ти?

– Мене звати Персі, – сказав я. – Тепер ти в безпеці.

– Який дивний сон…

– Усе гаразд.

– …ніби я вмираю.

– Ні, – запевнив я її. – З тобою все гаразд. Як тебе звати?

У цей момент я і зрозумів. Навіть перш ніж вона відповіла.

Блакитні очі дівчини дивилися на мене впритул, і я усвідомив, навіщо затівалися всі ці пошуки золотого руна. І спроба отруїти дерево теж. Кронос зробив усе це, щоб ввести в шахову партію ще одну фігуру – ще один шанс контролювати пророцтво.

Навіть Хірон, Аннабет і Гроувер, для яких ця подія мала стати святом, переживали сильне потрясіння, думаючи про те, що воно може означати для майбутнього. А я обіймав ту, кому судилося стати моїм найкращим другом, а можливо, і моїм найлютішим ворогом.

– Мене звати Талія, – сказала дівчина. – Я дочка Зевса.

Примітки

1. Приватна середня школа, де готують до вступу в престижний коледж. – Тут і далі прим. ред.
2. Маються на увазі пляшки з горючою сумішшю.
3. Гравець в американському або канадському футболі, що розташовується за центральною лінією і керує атакою.
4. Мається на увазі стрижка.
5. Мексиканська страва – кукурудзяний коржик, згорнутий пиріжком, з начинкою зі смажених бобів.
6. Прізвище Стоулл звучить англійською майже так само, як stole, що означає – вкрав, викрав.
7. Газований напій із коренеплодів із додаванням цукру, мускатної олії, анісу, екстракту американського лавра.
8. Італійська гостра сирокопчена ковбаса.
9. Суфле, що виготовляється з кукурудзяного сиропу, цукру, харчового крохмалю та ін. компонентів. Підсмажується на паличці на відкритому вогні.
10. Козлина туалетна вода (фр.).
11. Англійською «патрання» – disemboweling – справді злегка схоже на боулінг.
12. Confederate States Ship (англ.) – позначення кораблів армії конфедератів.
13. Невеликий літак американського виробництва.
14. Традиційний гавайський бенкет, супроводжуваний музикою, танцями і співом.
15. Аталанта – майстерна мисливиця, одна з героїнь давньогрецької міфології. Амелія Ерхарт – американська авіаторка, одна з перших жінок-пілотів і перша жінка, яка перелетіла Атлантичний океан.
16. Едвард Тич, на прізвисько Чорна Борода, – знаменитий пірат, який став прообразом капітана Флінта в романі Р. Стівенсона «Острів соковитих». Стівенсона «Острів скарбів».
17. Hubris (грец.) – пиха, зарозумілість.
18. Hummus (англ.) – паста з турецького гороху.
19. Назвою пісні «YMCA» послужила абревіатура від «Young Men’s Christian Association» («Молодіжна християнська асоціація»). У пісні оспівуються привабливі сторони цієї релігійної організації.
20. Кукурудзяний коржик із начинкою, страва мексиканської кухні.

Авторський переклад ЛітАрхіву

Обкладинка: вид. Ранок