Зміст
Розділ 1
Колись давно, давніше й бути не може, жили на землі чотири дівчинки. Були вони однакового зросту і всі чотири красуні, тільки одна мала волосся біле, друга – зелене, третя – синє, а четверта – таки золоте. Були вони дружні нівроку, бо любили одна одну. Коли ж приходила черга котрійсь царювати, сідали вони на трон, дві інші спали, а та, котрій приходила черга змінювати сестру, чепурила себе, як тільки могла. Розчісувала волосся, приміряла сукні, обдивлялася черевички, чи немає часом дірки та й чи підошва не відстає, вглядалася в дзеркало, і тільки по тому підходила до Сестри-королеви, віталася чемненько і мило проказувала:
– Доброго дня, люба моя сестро, от я й прийшла!
Тоді сходила із золотого трону Сестра-цариця, цілувала наступницю і казала привітно:
– Я вже тебе зачекалася, сестро. Сідай, поцарюй, бо твоя пора!
Отак вони й жили у злагоді, любили одна одну й шанувалися. І тривало так, люди кажуть, мільйон років. Коли ж минув той мільйон, сталася дивна подія. Царювала тоді сестра Зима – дівчина із білим волоссям. Сиділа вона, сиділа на троні, і раптом щось покликало її встати і пройтися по стежці, яка починалася біля трону, а закінчувалася біля Блакитного палацу, в якому сестри жили.
Саме в той момент де не взявся Чорний Вітер, зареготав, засвистів і випустив з руки Чорного Птаха. Той Птах злетів у темне, покрите хмарами небо і раптом упав долі. І впав при тому так нещасливо, що втрапив якраз на Білокосу і вдарив їй в обличчя чорними крильми. Затурбувалася Зима, схвилювалася, сіла на трон, бо їй раптом здалося, що приключилося щось із її гарним обличчям, вийняла люстерко, щоб зирнути на себе, але Чорний Птах знову кинувся на неї, вибив люстерко – і воно розлетілося на тисячі скалок. Тоді молоде, гарне обличчя Білокосої потемніло від думок, які закрутилися, завертілися – впала тоді на землю снігова буря. Шалено металися вихори, а хлопці Холодні Вітри поприкладали до рота крижані труби й подули в них так завзято, що здивувалася сестра Весна, котра в цей час чепурилась у Блакитному палаці. Вона визирнула в крижану шибочку, але не побачила нічого: тільки щось біле й розвихрене, якусь крутію велику й віхолу. А це сталося з тієї причини, що темні думки прийшли в голову Білокосій сестрі, а може, нашептав їх Зимі Чорний Птах, який, тікаючи од бурі, потрапив не куди-небудь, а на плече Білокосій.
– Гей, тривожно мені, – прошепотіла Зима, – Дивний смуток у мені поселився, і не знаю я, що воно таке…
– Твій смуток має причину, – каркнув їй у вухо Чорний Птах, – Сестри хочуть тебе зі світу звести.
– Не кажи нічого про моїх любих сестер, – сказала Білокоса, – Не можуть вони замислити супроти мене зла.
– А вони його замислюють, замислюють, – каркнув Птах, – Вони вважають, що вони гарні, а ти гірша за них.
– А як воно насправді? – тихо спитала Зима.
– Ти краща за них, – каркнув Птах, – Вони заздрять тобі і хочуть тебе прогнати.
Задумалася Білокоса, а завжди, коли вона думала, морози тріщали великі. Хлопці Холодні Вітри у труби грали, і все ціпеніло навколо й крижаніло, хоч уже час надходив передвесінній.
– Під кінець нашого правління, – сказала нарешті Птаху Зима, – ми всі трохи тратимо красу – такий у нас закон. Тоді Сестра-правителька йде у Блакитний палац, засинає, і краса її повертається. Оце наш другий закон. По тому ми знову стаємо юними і гарними – і це вже наш третій закон.
– І неправильний закон, – прошепотів улесливо на вухо Зимі Чорний Птах, – Дуже дурний той закон: і перший, і другий, і третій. От що пораджу тобі я, друг твій сердечний, з любові до тебе, а не до твоїх сестер. Красивий той, хто сильний у світі, а сильний той, хто має владу. Прожени сестер і побачиш, що станеться.
– Що ж станеться, друже мій сердечний? – спитала Зима.
– А станеться те, що ти найкрасивіша зробишся. Забереш у сестер їхню красу і в чотири рази красивіша станеш.
– В чотири рази красивіша? – спитала Білокоса.
– Еге ж, – відповів Чорний Птах, – Станеш така, що я тебе навіки полюблю.
Розділ 2
А в цей час Зеленокоса сестра готувалася вже вийти з Блакитного палацу. Вона відчинила двері, але не подув, як завжди, Теплий Вітерець, що його посилала назустріч їй Білокоса сестра. Здивувалася Зеленокоса, озирнулася навкруги: сніг, крига навколо і грають у труби хлопці Холодні Вітри. Ні, не помилилася вона, пора вже її надійшла, але чому це так зимно надворі, чому так непривітно й сіро? Зеленокоса побігла чимдуж до трону, мерзнучи й хукаючи у пальці, і, хоч була вона гарна й зелена, не зустріла її прихильно Білокоса. Не всміхнулась, як звикла до того Весна, не привітала її лагідним словом, а сиділа похмура й насуплена, на плечі в неї чорніло гніздо, і визирав звідтіля чорний-пречорний Птах. Захотілося Зеленокосій повернутися назад до Блакитного палацу: може, вона помилилася, може, й справді не пора ще їй?
Але ні, серце сказало: таки пора. Окрім того, дуже близько підійшла до Білокосої, якось негарно її ображати. Отож Зеленокоса вклонилася чемненько й проказала:
– Доброго дня, люба моя сестро, от я й прийшла!
Але не зійшла із трону Сестра-королева, не поцілувала наступницю і не відказала, як у них водилося:
– Я вже тебе зачекалася, сестро. Сідай, поцарюй, бо твоя пора.
Зовсім нічого такого не вчинила Білокоса, а тільки насупилася грізно. Чорна ж Пташка, котра звила гніздо на її плечі, каркнула щось незрозуміле.
Тоді зовсім схвилювалася Весна.
– Чи ж ти забула, сестро? – спитала, – Вже кінець лютого, треба тобі, сестро, іти з цієї країни…
– Ну от, моя правда, – каркнув Птах, – Вона тебе проганя…
Тоді розсердилася Білокоса і як махне рукавами, як завіє! Знову приклали труби до вуст хлопці Холодні Вітри і заграли-заголосили.
– Чи ж не бачиш, сестро, що не пора іще тобі! – грізно сказала Зима, – Прийде час, пущу тебе на трон, а тепер забирайся, коли не хочеш у шматок криги перетворитися…
– Забирайся, забирайся! – каркнув Птах, ще й крилами радісно замахав…
Злякалася Зеленокоса (ніввіки ж такого не бувало!) і чимдуж поспішила назад до Блакитного палацу, подумавши мимохідь: “А що, коли я помилилася? А що, коли й справді не моя ще пора?”
Вона зайшла до палацу, і їй стало холодно й незатишно. Побігла до Голубої зали, де спала Синьокоса сестра, і мовила жалібно:
– Сестро, гей, сестро! Чи можеш ти прокинутися і поговорити зі мною?
Але не могла ще прокинутися Синьокоса. Тоді побігла Весна до Золотої зали, де спала Золотокоса.
– Сестро, гей, сестро! А може, ти прокинешся?
Але й Золотокоса не змогла прокинутися.
Тоді пішла Весна в свою Зелену залу, сіла на зеленого стільця, поклала щоку на долоню й замислилася.
Коли ж отямилася, то вже й березень майже закінчився.
– А може, я ще сплю, а може, я ще не зовсім гарна? – подумала Зеленокоса і поставила проти себе люстерко.
Чарівне лице вона побачила. Над головою пишні зелені коси у вінок складалися, чоло було біле і чисте, очі – величезні, і в них мінилося-променилося зелене сяйво, носик тоненький і прямий, а вуста повні й червоні. І цвіло на кожній щоці по яскравому серпику, начебто місяці зійшли з одного й другого боку. Побачивши себе таку, рішуче встала Зеленокоса і знову пішла до трону, де сиділа Зима.
Але й цього разу Білокоса зустріла її грізно й насуплено, а ще грізніше й насупленіше зустрів її Чорний Птах, котрий звив на плечі у Зими чорне гніздо.
– Не підпускай її до себе! – сказав Чорний Птах з гнізда, – Жени її геть і царюй у білому світі сама. Запам’ятай: краса – це сила!
По тій мові засміявся голосно і замахав погрозливо крильми.
Зеленокоса вдруге схилилась у поклоні, навіть рукою землі торкнулася – проросла відразу у тому місці квітка.
– Доброго дня, люба сестро, – не так сказала, як проспівала вона, – Глянь на мене, це я прийшла, твоя наступниця!
– Прийшла, то й підеш! – грубо відповіла Зима, – У квітні прийдеш, під кінець місяця.
– Але мені мало часу залишиться, – сказала несміливо Весна.
– Переживеш! – так само грубо відказала Зима.
Подивилася на неї Зеленокоса й побачила, що спересердя в Білокосої кілька зморшок з’явилося на рівному чолі. І очі її не світилися м’яко й ніжно, як завжди.
– Хіба не втомилася ти, сестро? – спитала тихо Весна, – Хіба не вабить тебе прийти у Білу залу й заснути, щоб краси й молодечого духу набратися?
– Не набридай мені! – сказала пихато Зима, – Хіба не бачиш: царюю я!
Здалося Весні, що то не сестра сказала ті грубі й непоштиві слова, а каркнув їх Чорний Птах, котрий оселився в її серці. Тому пожаліла Весна Білокосу, повернулася й пішла додому, гублячи по дорозі зелені сльози. І проростали з тих сліз квіти-трави, але відразу ж вмирали, адже дули в Зеленокосої за спиною у крижані труби хлопці Холодні Вітри і сміявся, каркав, давився сміхом Чорний Птах, котрий звив гніздо на плечі в Білокосої.
Вбігла Весна в Голубу залу, присіла біля сонної сестри з синім волоссям і заплакала гірко.
– Сестро моя, сестронько! – сказала вона, – Спиш і не бачиш, яка біда причинилася. Встань, порадьмося, що ж робити.
Але не прокинулася Синьокоса, бо не пора їй була. Тому не заходила Весна й до Золотокосої, а повернулася до себе, сіла на зеленому ослінці і підперла щоку долонею.
Незабаром і сестра Синьокоса прокинулася. Витягла люстерко й побачила: заспана ще й непрочумана. Тоді взяла гребінку й почала неквапно розчісуватися.
А сестра Зеленокоса втретє кланялася Зимі:
– Добрий день, люба моя сестро. Може, хоч тепер пустиш мене на трон?
Але Білокоса вже не дві зморшки мала, а десять і таки не захотіла розхмурити чола.
– Іди геть! – сказала Зима, – Наприкінці травня прийдеш!
Похитала сумно головою Весна, і зелені сльози покотилися їй на щоки.
– На лихе діло йдеш, сестро! В кінці травня вже Літо має прийти.
– Хай приходить, – байдуже відказала Зима, а може, Птах оце повів, – Прийде і піде!
Тоді впала Зеленокоса на коліна й обійняла сестрі ноги.
– Сестро, – заридала вона, – Дивися, зело не розпустилося і земля гола стоїть! Прожени Чорного Птаха, не руйнуй світу і себе!
– Я царювати знамірилася! – каркнула голосом Птаха Зима, – Відступися мені з очей!..
Озирнула себе Весна і побачила, що її зелені черевички старими човганцями стали, що її пишна зелена сукня в ганчір’я починала перетворюватися, а такою чи ж можна називатися царицею світу? Заридала Зеленокоса і рушила назад, до Блакитного палацу, де вже співала й чепурилася гарна-прегарна сестра їхня Синьокоса.
Розділ З
– Чому ти повернулася в Палац? – спитало Літо в Зеленокосої, – Чому не сидиш на троні і не правиш світом?
– Не пускає сестра, – безпомічно розвела руками Весна, – Щось таке лихе з нею причинилося.
– Дивні речі кажеш, – мовило Літо, – Хіба можу я взяти царство з рук Білокосої, а не з твоїх?
– Не знаю, – прошепотіла Зеленокоса, – Уже зів’ядає моя сила, вже я немощію й хилюся, а повіки важкі мені поробилися. Одежа моя зносилася, а тільки одну сукню й одні черевички можу я в році мати. В сестри ж нашої скам’яніло серце, і не бачить вона та й знати не хоче моєї печалі…
– Ходімо зі мною, сестро, – сказала Синьокоса, – Буду просити в сестри, щоб звільнила тобі місце. Посидиш хоч тиждень на троні, і я зміню тебе, бо моя вже пора.
На те вклонилася чемненько Зеленокоса.
– Хай буде так, як ти сказала, – мовила любо, – Хай живе світ і ми в ньому! Царюй, моя сестро!
І вони пішли по білій стежці, попереду Літо ступало в яскравих шатах, і там, де проходило воно, зацвітала земля.
Синьокоса ще здалеку побачила трон і насуплену Зиму на ньому, побачила хлопців Холодних Вітрів, котрі і на її прихід задули в крижані труби. Здригнулася вона мимовільно.
– Гей ви! – прохрипіла Зима, – Чого прийшли? Чи ж не знаєте закону, що тільки одна з вас може мене змінювати? Що задумали супроти мене, лихоємиці?
– Лихо задумали, лихо задумали! – прокричав Чорний Птах.
Подивилися сестри на ту із Чорним Птахом на плечі і згукнули здивовано: ледве її впізнали. Коси Зими були білі й раніше, але тепер їх сивина уже побила, а обличчя потьмяніло.
– Чого мовчите? – каркнула голосом Чорного Птаха Зима, – Це я у вас запитала, цариця світова, отож і відповісти мусите незагайно!
– Доброго дня, люба сестро! Вже пора й мені панувати.
– Який тепер місяць? – запитала Зима.
– Кінець травня, сестро!
– Хай та Зелена йде спати, а ти приходь наприкінці червня.
Тоді виступила з-за спини Літа Весна й промовила сміливо:
– Але ж, сестро, озирнися навколо. Всю землю снігом та кригою покрито, і не росте на ній ані росточок.
– А мені що? – спитала Зима.
– А те, що землю і все живе зневажаєш. Ти нас, сестро, нівечиш…
– Немає мені до того діла, – сказала Зима, – Я царюю, а більше що треба знати?
– Ти й себе нівечиш, сестро! – крикнула розпачливо Зеленокоса і, вихопивши дзеркальце, раптом простягла його Білокосій, – На, глянь, що з тобою зробилося!
Але в цей момент зірвався з плеча Білокосої Чорний Птах і впав на ту простягнуту з люстерком руку, вихопив блискуче скло і брязнув ним об лід. І розлетілося дзеркальце на тисячу скалок, а може, це тисячею сліз заплакала Зеленокоса; повернулася вона і поплелася до Блакитного палацу. Поступово спадала з краси, гасли очі її величезні й зелені і блідло лице. Тоді махнули довгими руками Сни й почали літати довкола, майнули білими сувоями, і потяглися за Зеленокосою аж до її Зеленої зали.
Синьокоса ж сестра стояла перед Зимою і зачудовано дивилася на неї.
– Отямся, сестро! – вигукнула дзвінко, – Ти ж знаєш, що, коли вона засне, не зможу і я прийти на землю.
– А мені що до того? – каркнув з плеча у Зими Чорний Птах.
Тоді смуток відчула й Синьокоса. Озирнулася навкіл: справді, все навкруги кригою та снігом закуто, – зібралося тієї криги так багато, що не тільки ріки й озера, але й земля нею покрита. Побачила, що й звірі почали збиватись у великі стада і рушили у краї тепліші. Пильно придивилася Синьокоса до Білокосої сестри, а ще пильніше – до Чорного Птаха, що звив кубло в її серці. І зареготав, закрякав їй Птах просто в обличчя, і не витримала Синьокоса. Стрепенулася вражено, повернулася різко і побігла геть.
В цей час Зеленокоса готувалася до тривалого, багатомісячного сну.
– Слухай, сестро! – крикнуло Літо, вриваючись у Зелену залу, – Зачекай хвилю, не засинай! Нам треба вирішити, що робити! Нам треба придумати, як вигнати в сестриці з плеча того Чорного Птаха.
Зеленокоса розплющила очі й подивилася сонно на Синьокосу.
– Я вже не маю сили у тілі, – прошепотіла вона, – Я вже засинаю і думки мені в голові плутаються.
– Не засинай, сестро! – кинулася до Зеленокосої Синьокоса, – Що мені робити без тебе? Що удію з лихою нашою сестрою, як прожену від неї навісного Птаха?
– Щось треба придумати, – прошепотіла Зеленокоса, – А я тобі таке скажу: продовжуй любити її, може, й отямиться. Може, пошкодує… А ще…
Вона замовкла, бо Перший Сон поклав їй на уста долоню.
– Що іще? – кинулася до неї Синьокоса.
– Вчини так… хай на себе зможе… подивитися…
Розділ 4
Відтоді почала ходити до Білокосої Синьокоса. І ходила вона до неї тричі: в червні, в липні і у серпні. Але в червні сказала Зима: “Прийди у липні”, а в липні – щоб у серпні вона прийшла.
У серпні ж уже й четверта сестра прокинулася – Золотокоса. Літо зі сльозами на очах оповіло, що в них діється.
Мільйон років жили вони й лиха не знали, повіла Синьокоса, а тепер земля – не земля, а крига, і ця крига почала рухатися від Північного полюсу – землю всю покриває, од того Крижаний Вітер гуляє. Від Північного полюсу величезні льодяні брили подвигає, світ цілий покриває і надію, що все зміниться, убиває. Величезні крижані гори рухаються, ніби несе їх вода, наповзають і стесують скелі й горби. Все живе утікає з їхнього підсоння, оповіла Синьокоса, а сестричка наша живе, немов спросоння. Вона глуха й німа, нічого не бачить і не зна. А все тому, що на плечі у неї Чорний Птах сидить і щось їй на вухо шепотить. Він уже нападав і на неї, Синьокосу, і вона й досі відтоді в серці тугу носить. А сама сестричка Білокоса якби ж побачила, що з нею, бідолахою, відбулося! Волосся посивіло, голова їй пострупіла, лице позморшкуватіло, аж брунатне стало від старості, а це тому, що сестричка не має до них жалості.
– Скоро вона буде звичайною старою бабою, – сказала Синьокоса і заплакала синіми сльозами.
– Я ще не зовсім прокинулася, – сказала, позіхаючи, Золотокоса, – а ти таке страшне оповідаєш. Почекай, отямлюся й трохи наберуся сили. Підемо разом.
– Не змогла я, бідолашна, вигнати з сестриних грудей Чорного Птаха, – поскаржилася Синьокоса, – Я вже й дзеркальце їй підсувала і подивитися пропонувала, одурено її, заморочено – розбив те дзеркальце Птах, скалки розметав і ногами своїми їх потоптав. Благала я сестру зглянутися над нами, над звіром і над деревами, але те до її вух не дійшло – нічого не допомогло! Затялася вона, затверділа, Чорний Птах її полонив і біду їй отаку учинив. Не спить вона і не відпочиває, а тому, бідолашна, зовсім пропадає…
– Я вже отямилася, – сказала Золотокоса, – Давай підійдемо до вікна і на світ зирнемо.
Вони підійшли до вікна, але не побачили світу: все було білими мухами покрите. Крутилися ті мухи в повітрі, випадали з неба, як з дірявого міха, клалися на землю – мільйони їх лежало мертвих долі. Виростали в горби, у велетенські крижані тороси – насувалися на Блакитний палац зусібіч.
– Бачиш, уже й на наш палац наступає крига, – прошепотіла Синьокоса, – Розітре його, і тоді і ми всі погинемо. Не співатимуть на землі пташки і не чути буде живого дихання. Маєш світлу голову, Осене, – придумай, як прогнати Чорного Птаха.
Придивилася Золотокоса до Літа – сумна усмішка забриніла на її вустах: голуба сестрина сукня перетворювалася на ганчір’я, а босі ноги аж потемніли. Очі зморено дивилися, а довкола неї вже почали стрибати, вигинатися, пританцьовуючи, худі високі Тіні, мали вони довгі руки, а пальці у них – як патички. Називалися ці Тіні Снами, і розстеляли вони покоєм прозорі полотниська, щоб загорнути Синьокосу і забрати її в країну своїх казок.
– Бачу, що зморилася ти, люба моя сестро, – сказала Золотокоса, – Чи ж подужаєш піти зі мною до нашої лихоносниці?
– Треба буде, то піду, – ледве ворушачи язиком, сказала Синьокоса, – Треба, засинати не буду, тільки вигадай щось, щоб ані сестра, ані ми не загинули…
Вона це сказала, а очі її вже спали, вже ледь-ледь могли розплющитися, хоч як боролася зі сном Синьокоса.
– Ти в мене мужня, сестричко, – сказала Золотокоса, – Але бачу: тобі пора спати, а мені – до бою ставати. Що порадиш мені на відході?
– Те, що мені Весна заповіла, – шепнула Синьокоса.
Вона зітхнула, заплющилася, бо Сон уже поклав на її вуста теплу долоню, а тоді ще раз зирнула на сестру синіми, ніби озера, очима:
– Не втрачай до неї любові… Хай вона гляне в люстерко… Хай сама себе не впізнає…
Розділ 5
Отак попрощалася Золотокоса з Літом, поцілувавши її найніжніше. Літо зімкнуло очі й захиталося од снів, які повезли його у пишній кареті в світ синіх квітів і трав.
Сама ж Золотокоса поважна зробилася й рушила до своєї Золотої зали, щоб належно прибратися. Одягла вона сукню, ткану із золотих ниток, поверх накинула легкого плаща, на голову вдягла вінка, сплетеного з барвистого листя, а в руку взяла золотий пірнач – палицю із металевим оперенням. Перейшла через Голубу залу й кинула оком на Синьокосу; після того перейшла Зеленою залою і позирнула на Зеленокосу, до якої найбільше подібна була. Після того гукнула на хлопців із золотими трубами, і коли ступила на білу стежку, що вела до їхнього трону, заграли й заголосили золоті її труби. Від того гуку скинулася раптом Білокоса й здивовано протерла очі. Збудився на її плечі Чорний Птах і каркнув незадоволено.
– Чуєш, Пташе, – стурбовано сказала Зима, – Щось небувале коїться! Якісь труби незнайомі голосять, і тривога мене обійма.
– Це, мабуть, ще раз Літо вибирається, кінець серпня тепер, – мовив Птах.
– А може, це обидві сестри до мене йдуть: Літо й Осінь?
– То, може, це вони і йдуть, – сказав Птах, – Будь мужня й непоступлива.
Але дорогою йшла сама Осінь. Яскраве світло виточувалося від неї, ніби горіла в ній велика лампа, і Зима аж очі прикрила рукавом, намагаючись вгадати, що там сяє.
– Потемни мені трохи світу, Чорний Пташе, – попросила вона, – Несила мені дивитися на те світло.
Махнув Чорний Птах крильми – і збудилися хлопці Холодні Вітри з крижаними трубами. Заграли й заголосили, а над землею чорна віхола пронеслася. Завили вітри, заметали вихорами снігу, задвигтіли довкола крижані гори й рушили, пересипаючись, снігові тороси.
Померк світ, і все покрилося сірою млою, але не переставала світитися-палахкотіти золота постать на білій стежці! Ішла – і дзвеніли, співали-заливалися золоті труби, аж очі Білокосої засльозилися – це вже до самого трону Золотокоса підійшла.
– Кланяйся, кланяйся цариці світу! – закаркав Чорний Птах, махаючи крильми.
– Я не бачу тут цариці світу, – голосно сказала Золотокоса, – Царицею світу має бути моя рідна сестра, молода й гожа, гарнішої за яку нема на землі, а рівними до якої є тільки троє дівчат, її сестер… Чи правильно я сказала?
– Правильно, – хитнула головою Зима, яка вже аж зовсім на красуню не подобала. Була це похила баба, зморшкувата, незугарна й нечупарна.
– Я не бачу на троні такої гарної і юної, – сказала Золотокоса, – Я бачу стару відьмугу!
– Вона гарна, гарна! – зарепетував Чорний Птах.
– Але ж, сестро, – зніяковіло промовила Зима, – Невже ти й справді мене не пізнаєш?
– Це не моя сестра! – вигукнула Золотокоса, – Ти – лиха відьмуга, яка десь поділа, ув’язнила чи отруїла мою любу Білокосу. Через це прийшла я, щоб викликати тебе на герць, бо хочу визволити свою любу сестру.
– Схаменися, сестро! – закричала Зима, – Це я, я, твоя Білокоса сестра. Хіба не бачиш, що я біла і ясна і що чисте світло від мене сяє. Подивися на моє чудове біле лице і на мої чудові білі коси!..
Вона аж із трону звелася й похитнулася, адже була горбата і зігнута, обличчя мала сіре й поморщене, а волосся посічене й сиве.
– Білокоса гарна, гарна! – закричав Чорний Птах.
– Ти – не моя сестра, – сказала дзвінко Золотокоса, а її Золоті хлопці приклали до ротів труби й урочисто заграли раз, і другий, і третій, – Ти – самозванка, яка поділа десь мою любу сестру. Ставай до бою!
– Забуваєшся, сестро, – прошипіла тоді Зима, – Чи ж незвісні тобі закони наші: не ти мене маєш змінити, а я тебе. Зима Осінь змінює. Отож іди геть з моїх очей і лягай спати. Це я тобі наказую, володарка світу!
– Ти не володарка світу! – сказала Золотокоса, – Ти – самозванка. А я прийшла сюди не царювати, а визволити мою бідну сестру.
Звела золотий пірнач – палицю з металевим оперенням – і махнула ним у повітрі. Від того помаху перестали дути в крижані труби хлопці Холодні Вітри, втишилась і віхола, та й сніг перестав іти. А ще в листяній короні Золотокосої пробудився малесенький, срібнесенький жучок-черв’ячок, саме той, котрий павутину виплітає в Бабине Літо. Він спустився на тонюсенькій срібній нитці і на тихе повеління своєї володарки подибцяв помаленьку в повітрі до Білокосої. Він встиг причепити срібну павутинку до волосся Зими, коли ж каркнув люто Чорний Птах, зірвався з плеча Зими й кинувся на Золотокосу. Хотів ударити її в обличчя, але натомість натрапив на зведений золотий пірнач і закричав дико, поранившись. Десь далеко відгукнулися Холодні Вітри, і темна ніч покрила землю. Не бачила Золотокоса довкола себе нічого: вили тільки Холодні Вітри і щось начебто зубами заскреготіло. Знову змахнули чорні крила, але Золоті хлопці приклали до вуст труби – і розкололася темрява, розбилася, як розбивається глек, розлетілася на тисячі, мільйони клаптів. Замигтіло й зарябіло довкола, знову повернулося світло, і побачила Золотокоса, що задумано-запечалено сидить на троні Зима, у неї на плечі ховається переляканий Чорний Птах, а біля вуха провис на павутинці хитрий нашіптувач і безстрашний войовник жучок-черв’ячок, який Бабине Літо на землю приводить.
– Таке дивне ти мені оповіла, сестро, – мовила задумливо Зима, – Таке дивне мені подумалося: ніби я – це не я. А все ж таки це я…
– Зирни у дзеркало, – сказала Золотокоса, – Упізнай себе…
– Але в мене немає дзеркала, – сказала спантеличено Білокоса, – Воно розбилося, не пам’ятаю вже як і коли… Щось приключилося…
– Чорний Птах розбив твоє дзеркало, – сказала Осінь.
– Вона і без дзеркала гарна! – закричав зі свого притулку Чорний Птах, – Вона найкраща, найвродливіша, найрозумніша, найсильніша і найвеличніша. Вона одна повинна царювати в цьому світі…
– Чуєш, – мовила, розпогіднюючи лице, Зима, – Це – віщий голос. А віщий голос завжди правду каже… Однак… може, все-таки глянути в дзеркало… Сумнів на мене найшов – непокоїтися я починаю.
– Прожени Чорного Птаха, і я тобі позичу дзеркальце.
Тоді вдруге зірвався з плеча Чорний Птах і кинувся до Осені, гадаючи, що тримає вона дзеркальце, як тримали його раніше Зеленокоса й Синьокоса, і вирішив розбити його так, як розбив у інших сестер. Але знову звівся золотий пірнач – поранив собі груди Чорний Птах. Закричав розпачливо, гнівно, рипуче:
– Прожени її, прожени її!
Закружляв і затанцював довкола Золотокосої, замахав крильми, жахаючи, обсипав її снігом та градом, жбурнув сотнею крижаних стріл, але розтавало все це, торкаючись осяйної одежі Золотокосої.
– Ти не можеш її перемогти, чому? – спитала Зима.
– Бо я вийшла з добром, – сказала Золотокоса, – Мушу розшукати і звільнити свою любу сестру і добрий лад на землі встановити.
– Мала б ненавидіти ту свою білу сестру, – тихо мовила Зима, – Хочеш їй щось лихе учинити?
– Я люблю свою сестру, бо вона ніжна й гарна. Вона приходить мене змінити, коли я втому відчуваю. Ласку мені чинить, змінюючи мене, бо не дає мені постаріти.
Отаке сказала сестрі Золотокоса, а ще сказав щось таємне їй на вухо жучок-черв’ячок, який Бабине Літо на землю насилає. Тоді пильно зирнула Білокоса на свою гарну сестру, і щось зворухнулося в її замерзлому серці, а може, це жучок-черв’ячок уже там поселився. Зір її пом’якшав і полагіднішало лице.
За мить уже й бліда усмішка почала з’являтися на її потемнілому обличчі, а з одного ока раптом викотилася каламутна сльоза.
І коли викотилася та сльоза, крикнув пронизливо Чорний Птах, змахнув крильми і зірвався у повітря. За хвилину він став як метелик, а ще за мить у чорну крапку перетворився.
– А тепер на себе глянь, – сказала Золотокоса.
Вийняла дзеркальце й подала Зимі. Та зирнула – тихий зойк вирвався їй з грудей.
– Сестро моя, сестро! – закричала вона, – Що це за стара відьмуга на мене дивиться? Я не впізнаю себе!
– Зійди з трону, втомилася ти, – м’яко наказала Зимі сестра, – Піди в палац, збуди Зеленокосу, впади їй до ніг і попроси вибачення…
Зима ледве звелася з трону, стара була і немічна.
– Пособи мені, сестро, – попросила вона, – Дай руку!
Золотокоса подала їй руку і вивела стареньку на стежку. І тільки рушили вони до Блакитного палацу, як раптом почули чарівну пісню. Хтось виспівував у супроводі найчарівнішої музики, й дивне диво на землі учинилося. Потемнів сніг, обм’як і заструміли довкола дзюрчисті потоки. Повіяло теплим вітром, і все повітря радісно затремтіло. Звели очі, шукаючи чарівної співачки, Білокоса із Золотокосою, і раптом завмерли від несподіванки.
Стежкою назустріч їм ішла прегарна дівчина. Зелені шати маяли в неї за плечима, зелене волосся гралось із теплим вітерцем, зелений з голубими квітами вінок лежав над її рівним, погідним чолом, довкола її осяйної постаті літали птахи, а вона розсипала навкруг насіння квітів. Воно одразу ж проростало, пробиваючи сніг, і цвіло білим та синім квітом. Саме від того й виникала чарівна музика, а співала Зеленокоса, співала Весна.
Джерело тексту: Валерій Шевчук. Панна квітів. Казки моїх дочок. Художник Ольга Рубіна. Київ, видавництво дитячої літератури “Веселка”, 1990 рік, стор. 18 – 37.
