Летіла зозуля біля столітнього дуба та й побачила: стара білка Клопотуха своє дупло прибирає, сухим пахучим зіллям вимощує.
– Добридень, бабусю Клопотухо! І що-то ви робите?
– Добридень, зозуле. Дупло прибираю: люблю, щоб у мене порядок скрізь був, щоб усе до ладу.
– Ку-ку! Я теж порядок люблю.
– У тебе порядок? Скажеш таке, – махнула сухенькою лапкою білка.– У тебе ж і гнізда немає.
– У мене немає? Ку-ку!! Та в мене гніздо таке, що іншому птахові й уві сні не сниться!
– І де ж воно?
– Де? На сріблястому осокорі. Весною я пухом з осокора своє гніздо вимостила, там таке м’яке, мов перина. Ох, забалакалася з вами, а часу ж не маю, діточки мене виглядають.
Полетіла зозуля до сріблястого осокора, а на осокорі дятел Ковалик сидить, кору простукує, короїдів шукає.
– Добридень, дядечку! Ку-ку!
– Добридень, зозуле. Сідай біля мене, розкажи – що новенького в лісі.
– Ох, не можу, ох, не маю часу! Відрубай мені, коли твоя ласка, від осокора галузку, понесу її до кривої берези.
– Навіщо тобі та галузка?
– Ох, така біда, таке лихо! Зруйнував осоружний вітрисько учора моє гніздо на кривій березі, мушу його полагодити.Ку-ку!
– Гніздо? – здивувався дятел.– Таж у тебе його зроду не було: немарно тебе Викрутасихою прозвали.
– Не ображайте мене, дядечку. Є в мене гніздечко, ку-ку! Чи я гірша за інших?
Відрубав дятел Ковалик міцним дзьобом з осокора тонку галузку, полетіла з нею зозуля. Підлітає до кривої берези, аж там, під березою в кущиках, заєць Лапчак куняє. Впустила ненароком зозуля галузку, зачепила зайця за вухо. Підстрибнув з переляку заєць, хотів дати драла, та побачив зозулю.
– Це ти, зозуле? Ну й налякала! А я думав – Вовцюга-Волоцюга до мене підкрався.
– Та ні, то я ненароком галузку впустила. Ку-ку!
– Озирнися, зозуле, навколо, чи не видно вовка з лисицею,– просить заєць Лапчак.
– Ох, нема часу озиратися, зайче, ніколи дивитись, Лапчаче. Поспішаю я до високого береста, бо там мої дітки, малі зозуленятка, з гнізда визирають, за мною сумують. Ку-ку!
– З як-кого гнізда? – отетерів заєць.
– Та не з якого ж, з мого!
І полетіла зозуля до високого береста. Сіла на гілці й заходилася кувати: ку-ку та ку-ку! Голосно та й лунко.
А під берестом сидів веселий хлопчик Чубасик.
– Гей, зозулько,– гукає,– чи не хочеш зі мною на узлісся податись? Подивимось, може, там уже зозульчині черевички розквітли.
– Ох Чубасику, серденько, не до черевичків тепер! З рання й до вечора працюю, діточок доглядаю, гніздо своє чепурю.
– Гніздо?
– А то що ж? Скільки того клопоту, скільки мороки…
– Куди ж ти, зозулько?
– До діток своїх, до гнізда. Ку-ку!
Та й полетіла.
Дивується хлопчик Чубасик: у зозулі гніздо?! Цікаво, де ж те гніздо? Побіг лісом шукати, спіткав білку Клопотуху.
– Куди біжиш, Чубасику?
– Зозулине гніздо шукати.
– На сріблястому осокорі зозулине гніздо,– каже білка Клопотуха.
Прибіг Чубасик до сріблястого осокора. Там дятел Ковалик дзьобом гучно вистукує, короїдів шукає.
– День добрий, Ковалику! Чи не чув, де зозулине гніздо?
– Здоров, здоров, Чубасику,– чемно відказує дятел.– Чув я, що зозулине гніздо на кривій березі. Так-так-так!
Помчав Чубасик до кривої берези. Під березою, з кущика, довгі вуха стирчать.
– Це ти, Лапчаче? – засміявся Чубасик.– Вовка боїшся?
– Боюся,– признався Лапчак.
– А не чув ти, Лапчаче, де зозулине гніздо?
– Чув, Чубасику, чув: на високому бересті.
– Немає там,– каже Чубасик.– Ні на високому бересті, ні на кривій березі, ні на сріблястому осокорі – немає ніде. Вже й не знаю, де його шукати…
А й справді, де воно, те зозулине гніздо?
Джерело тексту: Видавництво дитячої літератури «Веселка», Київ. –1977 р.
