Це виглядало так, ніби в зеленій кімнаті раптом хтось увімкнув світло.
Океан спалахнув. З-під води, мов туман, що ним дихає море осіннього ранку, на поверхню піднімалося біле сяйво. З горла якоїсь захованої на морському дні ущелини почали вириватися бульбашки повітря.
Це було щось живе, щось палахке, наче блискавка в зелених морських небесах, щось одвічне і прекрасне, і це щось неспішно піднімалося з морських глибин. Мушля, клапоть бозна-чого, бульбашка, водорость, проблиск, шепіт, плюскіт. Підвішані над безоднею, ледь колихались схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, жовті очка-намистини морської капусти та довжелезні пасма морської трави. Воно росло з кожним припливом і відпливом, росло впродовж віків, збираючи і накопичуючи геть усе, що траплялось – і найменшу піщинку, і чорнило восьминогів, і весь морський дріб’язок.
До сьогодні – це було щось свідоме самого себе.
Це була розумна зеленосяйна сутність посеред осіннього моря. Не маючи очей, вона бачила, не маючи вух, вона чула, не маючи тіла, вона відчувала. Вона постала із моря. І поставши з моря, вона могла бути тільки жінкою.
Зовні вона зовсім не була схожа на чоловіка чи жінку. Але вона була догідлива, підступна і таємнича, як і кожна жінка. Вона й рухалася плавно і граційно, як і кожна жінка. І в ній проглядалося все лукавство честолюбної жінки.
Крізь неї пропливали темні води і на своєму шляху до заток змішувалися з нетутешньою пам’яттю, що зринала у вигляді карнавальних ковпаків, дудок, серпантину, конфеті. Води проходили крізь той сяючий огром зеленого волосся, наче вітер крізь крону вікодавнього дерева. Тут були помаранчева шкірка, серветки, папірці, яєчна шкаралупа, недогоріле цурпалля з опівнічних пляжних багать – увесь непотріб тих довгоногих похмурих людей, котрі самотньо бредуть по пісках континентальних островів, людей із цегляних міст, людей зникомих, котрих з ревом понесуть по бетонних хайвеях металеві демони.
У мерехтінні та шумовинні сутність плавно випливла у ранкову прохолоду.
У мерехтінні та шумовинні плавно випливло у ранкову прохолоду її зелене волосся.
Вона довго долала темні морські глибини і тепер спочивала на хвилях. І дослухалася до узбережжя.
Там був чоловік.
Засмаглий до чорноти, із міцними ногами і таким самим тілом.
Кожного дня він заходив у море, купався і плавав. Але сьогодні він ще не заходив у воду. Поряд з ним знаходилася жінка у чорному купальнику. Зазвичай вона лежала біля нього на піску, щось тихенько щебечучи і сміючись. Інколи вони трималися за руки. Інколи слухали якусь маленьку коробку, з якої линула музика.
Зеленосяйна сутність тихо погойдувалась на хвилях. Був кінець сезону. Вересень. Все зачинялося.
«Тепер він коли-завгодно може поїхати і вже ніколи не повернутися. Сьогодні він мусить зайти в воду».
Вони лежали на піску під палючим сонцем. З радіоприймача линула тиха музика. Лежачи із заплющеними очима, жінка у чорному купальнику раптом здригнулася.
Чоловік, що лежав поряд, підклавши під голову свою м’язисту ліву руку, здавалося, всотував сонце всім обличчям, вдихав його ротом і ніздрями.
– Щось трапилося? – не піднімаючи голови, запитав він.
– Поганий сон, – сказала жінка у чорному купальнику.
– Сон серед білого дня?
– Хіба тобі ніколи нічого не сниться вдень?
– Мені ніколи нічого не сниться. Мені ніколи нічого в житті не снилося.
Вона лежала, нервово стискаючи та розтискаючи пальці.
– Боже, це був жахливий сон.
– Про що?
– Я не знаю, – сказала вона, так ніби і справді цього не знала. Її сон був настільки жахливим, що вона його забула. Тепер, лежачи із заплющеними очима, намагалася його згадати.
– Він був про мене? – потягуючись, ліниво запитав він.
– Ні, – відповіла вона.
– Про мене, – сказав він, посміхаючись самому собі. – Я був з іншою жінкою, ось у чому справа.
– Ні.
– І все-таки я гадаю, що це було саме так, – сказав він. – Я був з іншою жінкою. Ти нас побачила. Розпочався скандал, і як наслідок мене хтось застрелив чи щось подібне.
Вона мимоволі здригнулася.
– Не говори так.
– Тепер поміркуємо, – сказав він. – Що то була за жінка? Джентльмени віддають перевагу блондинкам, хіба ні?
– Будь ласка, не жартуй, – сказала вона. – Мені недобре.
Він розплющив очі.
– Невже цей сон так на тебе вплинув?
Вона кивнула.
– Коли мені сниться щось страшне посеред дня, це завжди мене дуже пригнічує.
– Пробач, – він узяв її за руку. – Може, принести тобі чогось?
– Ні.
– Морозиво у ріжку? Ескімо? Колу?
– Ти дуже милий, але не треба. Зі мною все добре. Просто щось змінилося за останні чотири дні. Все не так, як було раніше, влітку. Щось трапилося.
– Але не між нами? – спитав він.
– О ні, звичайно, ні, – швидко відповіла вона. – Але хіба в тебе не з’являється інколи відчуття, наче щось у довколишній місцевості змінилося? Як от, наприклад, причал чи карусель, чи щось інше. Навіть хот-доґи цього тижня інші на смак.
– Що ти маєш на увазі?
– Вони начебто пахнуть старістю. Мені важко це пояснити, але я втратила апетит, і вже хочу, щоби ця відпустка закінчилася. Справді, найбільше, чого я зараз хочу, це поїхати додому.
– Завтра – наш останній день тут. Ти знаєш, що для мене означає цей зайвий тиждень відпустки.
– Я знаю, – зітхнула вона. – Якби ж тільки це місце не видавалося зараз настільки дивним і настільки іншим. І нічого не можу із собою вдіяти. Але раптом у мене з’явилося бажання просто підвестися і втекти.
– Це все через твій сон? Через мене, мою блондинку і через те, що мене раптом вбили?
– Припини, – сказала вона. – Не говори так про смерть! – Вона лежала на піску дуже близько біля нього. – Якби я тільки знала, що це було!
Він обійняв її:
– Я захищу тебе.
– Я боюся не за себе, а за тебе, – прошепотіла вона йому у вухо. – У мене було таке відчуття, що ти втомився від мене і пішов.
– Я би не зробив цього. Я люблю тебе.
– Я дурноголова, – вона напружено засміялася. – Боже, яка ж я дурноголова!
Небо із сонцем застигло над ними наче купол.
– Знаєш, – замислено промовив він, – здається, я також починаю тебе розуміти. Це місце змінилося. Щось справді змінилося.
– Я рада, що ти теж це відчуваєш.
Заплющивши очі і впиваючись сонцем, він із ледве вловимою посмішкою похитав головою і тихо повторив:
– Ми обоє божевільні. Обоє божевільні. Обоє.
Море м’яко викотило на берег три хвилі.
Було по обіді. Сонце війнуло по небу жаром. Виблискуючи білими вітрилами, в гавані на хвилях погойдувалися яхти. Вітер доніс запах смаженого м’яса і підгорілої цибулі. Пісок зашурхотів і ворухнувся, наче відображення у гігантському, плинному дзеркалі.
Поряд тихенько награвало радіо. Їхні тіла на білому піску видавалися чорними стрілками годинника. Вони лежали непорушно. Тільки повіки ледь помітно тремтіли і вуха нашорошено вслухалися. Час від часу хтось із них облизував язиком пересохлі губи. Ледь помітні краплі поту проступали на чиємусь чолі, щоби водномить зникнути під палючими променями сонця.
Не розплющуючи очей, він підняв голову, вслухаючись у спеку.
Тихо грало радіо.
На якусь мить він опустив голову.
Через мить вона відчула, що він знову припіднявся. Жінка привідкрила одне око – спершись на лікоть, він розглядав причал, небо, воду і пісок.
– Що сталося? – запитала вона.
– Нічого, – відповів він, знову влягаючись.
– Щось сталося, – сказала вона.
– Мені здалося, ніби я щось почув.
– Це радіо.
– Ні, не радіо. Щось інше.
– Якесь інше радіо?
Він не відповів. Вона відчувала, як він знову і знову напружує руку і хоче піднятися.
– Прокляття! – сказав він. – Ось знову. Обоє лежали і вслухалися.
– Я нічого не чую…
– Т-с-с! Заради Бога! – вигукнув він. Хвилі розбивалися об берег, наче німі дзеркала, розсипаючись на безліч дзвінких шматочків плинного скла.
– Хтось співає.
– Що?
– Можу заприсягнутися, що я чув, як хтось співає.
– Нісенітниця.
– Ні, послухай.
Якийсь час вони знову вслухалися.
– Я нічого не чую, – сказала вона крижаним тоном.
Він підвівся. Надовкіл не було ні душі. Тільки порожнє небо, порожній причал, порожній пляж та порожні палатки з хот-догами. Тільки сторожка тиша. І тільки вітер стелився біля вух, вітер причепурював його із сонячної сторони, пригладжуючи волосинки на руках і ногах.
Він зробив крок до моря.
– Не роби цього! – вигукнула вона.
Чоловік якось дивно поглянув на неї, так наче її там зовсім не було. Він все ще вслухався.
Вона додала радіо гучності. Звідти загриміли музика, звуки ритму, якісь слова: «…я знайшов крихітку на мільйон доларів…»[43]
Він невдоволено скривився і різко прикрив долонею обличчя:
– Вимкни!
– Ні, мені подобається! – вона ще додала гучності. Клацаючи пальцями і силкуючись посміхатися, жінка почала рухатися під музику, не потрапляючи в ритм..
Була друга година.
Сонце плавило воду. Ветхий причал важко зітхав від спеки. У розпеченому небі не в змозі поворухнутися застигли птахи. Крізь зелене течиво надовкола причалу пробивалося сонце, вибілюючи нерухоме шумовиння, що дрейфувало у прибережних брижах.
Біла піна, схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, очка-намистини морської капусти, припливне порохно…
Засмаглий чоловік продовжував лежати на піску. Побіля нього – жінка у чорному купальнику.
Над водою легеньким туманцем тихо стелилася музика. Це була шепітлива музика припливів і промайнулих років, солі і мандрів, звичних і втішних дивовиж. Схожа на шерхіт хвиль на узбережжі, на шемрання дощу, на погойдування морської трави у морських безоднях. Так звучить спів загубленої у часі мушлі. Так у забутих трюмах затонулих кораблів натужно зітхає море. Так висвистує вітер у висхлому черепі, викинутому на гарячий пісок.
Але радіо, що лежало на покривалі, грало гучніше.
Зеленосяйна сутність, наче втомлена жінка, легко занурилась у воду і зникла з очей. «Ще кілька годин і все. Вони можуть поїхати у будь-який момент. Якби він хоча б на мить зайшов у воду, тільки на мить». Схожа на клапоть туману у морі, сутність беззвучно ворухнулася. Вона уявляла його обличчя і його тіло тут, глибоко під водою. Уявляла, як його хапає прихована підводна течія, як вона тягне його на дно, як він тоне – так само, як тонули вони всі, – як він нестямно жестикулює, як його затягує все глибше і глибше.
Ось вода висотує тепло з його тіла, а наче вкритий памороззю кораловий мозок і хмарка коштовних піщинок – гарячий подих із його розтулених губ.
Хвилі перекотили ці розмиті і мінливі думки на мілини, прогріті пообіднім сонцем, як у ванній.
«Він не повинен піти. Якщо він зараз піде, то вже не повернеться».
«Зараз, – холодні кущасті корали дрейфували, дрейфували. – Зараз, – клич пробивався крізь спекотні простори раннього пообіддя. – Зайди у воду. Зараз, – нашіптувала музика. – Зараз».
Жінка у чорному купальнику налаштовувала хвилю на радіоприймачі.
– Увага! – репетувало радіо. – Сьогодні! Вже! Ви можете купити нову автівку у…
– Господи! – Чоловік потягнувся рукою і стишив звук. – Обов’язково так голосно?!
– Мені подобається гучна музика, – сказала жінка у чорному купальнику, озираючись через плече на море.
Була третя година. Небо потопало у сонці.
Весь спітнілий, він підвівся.
– Піду скупаюся, – сказав він.
– Може, спершу принесеш мені хот-доґ?
– Краще зажди, поки я скупаюсь.
– Будь ласка, – вона прохально випнула губи, – зараз.
– І більше нічого?
– Ні. Але принеси мені три.
– Три? Боже, який апетит! – він побіг до маленького кафе неподалік.
Жінка почекала, поки він відбіжить подалі. Тоді вимкнула радіо і довго лежала, вслухаючись. Безгоміння. Вона вглядалася у воду, аж поки від сонячного ряботиння не закололо в очах.
Море втишилося. Лише вдалині на лагідних хвильках мерехтіли тисячі сонць. Мружачись, вона зі злістю поглядала на воду.
Перестрибуючи з ноги на ногу, повернувся чоловік.
– Прокляття! Пісок такий гарячий! Аж ноги обпікає! – Він упав на покривало. – Ось бери!
Вона взяла три хот-доґи і мовчки з’їла один із них. Два інших простягнула йому:
– Доїж, будь ласка. Бо мої очі ще би їли, та рот вже не може.
Він мовчки взявся за хот-доґи.
– Наступного разу, – сказав він, дожовуючи, – не замовляй більше, ніж ти можеш з’їсти. Жахливе марнотратство.
– Ось, – сказала вона, розкручуючи термос, – ти, напевно, хочеш пити. Допий наш лимонад.
– Дякую. – Він допив. Потім плеснув в долоні і сказав: – Ну, тепер я у воду. – Він з нетерпінням поглянув на вилискуюче море.
– Зажди-но, – сказала вона, щойно пригадавши. – А може, ти би купив мені ще пляшечку лосьйону для засмаги? У мене закінчився.
– А хіба у твоїй сумочці немає?
– Я використала весь.
– Могла би сказати мені про це, коли я ходив за хот-доґами, – пробурчав чоловік. – Ну та Бог із ним.
Він побіг, підстрибуючи на бігу.
Коли чоловік зник із очей, вона витягнула зі своєї сумочки наполовину повну пляшечку з лосьйоном, розкрутила ковпачок і вилила рідину. Зашпортуючи її піском, вона позирала на море і посміхалася. Потім піднялася, підійшла до самої води і довго вглядалася у ледь помітне ряботиння.
«Ти не зможеш його забрати, – думала вона. – Я не знаю, хто ти чи що ти, але він мій, і ти не зможеш його забрати. Я не розумію, що відбувається, справді, не розумію. Я знаю тільки те, що сьогодні о сьомій вечора ми сядемо у поїзд. І завтра нас тут уже не буде. Отож, залишайся і жди. Океан, море – чи як там тебе. Але сьогодні, але тут цьому не бути. Як би ти не старалася, ти мені не рівня».
Жінка підняла камінець і жбурнула його в море.
– Ось, тримай! – кричала вона. – Ти!
Чоловік стояв за її спиною.
– Ой, – вона аж відсахнулася.
– Що це з тобою? Чому ти стоїш тут і щось бурмочеш?
– Справді? – вона сама здивувалася. – А де лосьйон для засмаги? Помастиш мені спину?
Тоненьким жовтим шнурочком наливши їй на спину лосьйону, він почав втирати його у її золотаву шкіру. Лукаво примруживши очі, вона час від часу позирала на воду і, киваючи головою, наче примовляла: «Ну що, бачиш? Ха-ха!» Вона муркотіла, наче кішка.
– Ось, – він віддав їй пляшечку.
Коли він вже був по пояс у воді, вона закричала:
– Куди ти? Повернися!
Він оглянувся на неї так, ніби вона була для нього зовсім чужою:
– Заради Бога! Що не так?!
– Ти щойно поїв – я не дозволю тобі зайти в воду зараз, щоб тебе схопили судоми.
– Байки старих домогосподарок, – відповів він із насмішкою.
– Навіть якщо й так, повернися і посидь на піску якусь годинку, перш ніж іти в воду, чуєш? Я не хочу, щоби ти потонув.
– О Господи… – невдоволено зітхнув він.
– Ходімо, – жінка повернулася, і він, оглядаючись на море, попрямував за нею.
Третя година. Четверта.
О четвертій десять погода змінилася. Лежачи на піску, жінка у чорному купальнику помітила цю близьку зміну. Хмаритися почало ще від третьої години. І ось тепер якось несподівано з моря посунув туман. Похолоднішало. Бозна-звідки з’явився вітер. Небо на очах затягло темними хмарами.
– Збирається на дощ, – сказала вона.
Він сидів, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї.
– Здається, ти дуже з цього задоволена, – зауважив він. – Це наш останній день тут, а ти радієш хмарам.
– На вечір прогнозують зливи, і на завтра також, – повідомила вона. – Тому, можливо, нам краще поїхати звідси вже сьогодні?
– Давай залишимося – а раптом розпогодиться. У будь-якому разі, мені потрібен ще хоч один день для купання, – сказав він. – Я сьогодні ще навіть не був у воді.
– Ми так гарно провели час – за розмовами та хот-доґами.
– Так, – відповів він, не підводячи погляду.
Туман лягав на пісок м’якими пасмами.
– Ну от! – сказала вона. – Мені на ніс впала крапля дощу! – Вона розсміялася. Її очі знову заблистіли і пожвавішали. Обличчя світилося тріумфом. – Добрий старий дощ.
– Чому ти така задоволена? Ти як біла ворона.
– Давай рухайся! Дощ! – вигукувала вона. – Допоможи мені зібрати покривала. Треба бігти!
Він повільно зібрав покривала, замислившись про щось своє.
– Навіть не скупався востаннє, от дідько, я всього лише хотів один раз пірнути. – Він всміхнувся до неї. – Я лише на хвилинку!
– Ні! – Вона зблідла. – Ти застудишся – і мені тоді прийдеться за тобою доглядати!
– Ну добре, добре. – Він знову повернувся до неї.
Почало накрапати.
Щось мугикаючи собі під ніс, жінка швидким кроком рушила до готелю. Він ішов позаду.
– Зажди! – крикнув він.
Вона зупинилась, не повертаючи голови. І почула його голос – вже здалеку.
– Там хтось у воді! – кричав він. – Хтось тоне!
Вона боялася поворухнутися, чуючи лише, як він поспішає до моря.
– Зачекай тут! – кричав він. – Я зараз повернуся! Хтось тоне! Здається, це жінка!
– Поклич рятувальників!
– Вже пізно! Їх немає!
Він біг вниз до узбережжя, до моря, до хвиль.
– Повернися! – кричала вона. – У воді нікого немає! Не треба, прошу тебе, не треба!
– Не хвилюйся, я швидко! – кричав він їй. – Вона тоне, он там, бачиш?
Берег огорнув туман. Линув дощ. Поміж хвилями раз у раз спалахувало біле сяйво. Він біг. Покинувши все пляжне причандалля, жінка у чорному купальнику поспішила за ним. З її очей лилися сльози.
– Не треба! – Вона простягала до нього руки.
Він стрибнув у темну хвилю, що саме накотилася з моря.
Жінка у чорному купальнику залишилася чекати під дощем.
О шостій годині сонце сіло десь за чорними хмарами. Дощ м’яко лопотів по воді, наче десь далеко вибивали дріб барабани.
Сяюча сутність заворушилася.
Її невловимі форми – шумовиння, водорості, що були схожі на довгі пасма дивовижного зеленого волосся – виблискували, погойдуючись на хвилях. А під нею, на самому дні, лежав чоловік.
«Такі нетривкі». Шумовиння накипало на хвилях і розліталося геть. Мозкові звивини наче вкритого памороззю кущастого коралу про щось замислилися: «Чоловіки. Вони такі нетривкі… Ламаються, наче ляльки. Вони ні для чого не придатні. Лише хвилина під водою – і вони безсиліють, нічого не бачать надовкола, судомно смикаються і посіпують ногами, а тоді несподівано завмирають і просто лежать. Тихенько лежать. Так дивно. І варт було вичікувати стільки днів, щоби так розчаруватися?! Що з ним тепер робити? Он він – голова звисає, рот відкритий, повіки опускаються, очі осклілі, шкіра поблідла. Прокидайся, дурнику! Прокидайся!»
Вода омивала його.
Чоловік вільно висів у воді, роззявивши рота.
Фосфоренція, довгі зелені пасма зникли.
Його було звільнено. Хвиля принесла його назад до німотного берега. До дружини, котра зачекалася на нього під холодним дощем.
Дощ невпинно поливав чорні води.
Під важко навислим сірим небом у сутінках закричала жінка, і її крик рознісся далеко навкруги.
«О, – міріади прадавніх піщинок мляво ворухнулися у воді, – хіба це не схоже на жінку? Їй він також тепер не потрібен!»
Була сьома година. Лило як із відра. Споночіло і похолоднішало. Готелі на узбережжі мусіли ввімкнути опалення.
Переклад: Олена Венгер
