Персі Джексон і Лабіринт смерті (Рік Ріордан)

Глава перша. Бійка в новій школі

Чого мені найменше хотілося – так це влаштувати вибух у новій школі. Особливо під час літніх канікул. Але саме так все і сталося.

У понеділок уранці в перший тиждень червня ми з мамою сиділи в машині перед входом до школи Гуді. Мама зупинила свою малолітражку на 81-й Східній вулиці, і ми з нею почали розглядати велику шикарну будівлю школи, біля якої припаркувалася ціла шеренга різних «БМВ» і «лінколінів». Роздивляючись химерну кам’яну арку фасаду, що виходить на Іст-Рівер, я прикидав, приблизно за скільки часу мені в цій школі добряче наподдадуть і виставлять геть.

– Розслабся, друже. – Голос мами звучав зовсім не розслаблено. – Сьогодні на тебе чекає звичайна співбесіда. І будь ласка, любий, май на увазі, тут працює Пол, тож постарайся не влаштовувати… ну, ти зрозумів.

– Нічого тут не підривати?

– Саме так.

Нині цей Пол Блофіс – мамин друг – стояв на парадному ґанку і вітав майбутніх дев’ятикласників, які піднімалися сходами і входили у двері школи. У шкіряній куртці, засмаглий, з невеликою сивиною у волоссі, він здорово скидався на якогось актора, хоча насправді був усього лише вчителем англійської мови. Саме він зумів якось переконати тутешнє начальство прийняти мене в дев’ятий клас, незважаючи на ту обставину, що мене повиганяли з усіх шкіл, де я вчився раніше. Чесне слово, я попереджав його, що думка ця безглузда, але він і слухати нічого не захотів.

– Мам, ти ж не сказала йому всієї правди про мене.

Я запитально глянув на маму і побачив, як її пальці почали нервово барабанити по кермовому колесу. Звідси вона збиралася їхати на роботу і зараз сиділа моторошно ошатна – у найкращій синій сукні та туфлях на високих підборах.

– Мені здається, з цим поки що можна не поспішати, – зізналася вона.

– А то він ще злякається.

– Упевнена, що сьогоднішня співбесіда пройде чудово. Хоч один ранок ти міг би поводитися пристойно, Персі?

– Було б чудово, – пробурмотів я, – якби мене виставили зі школи ще до того, як почнуться заняття.

– Намагайся думати про приємне. Згадай, завтра ти їдеш у табір! А після співбесіди в тебе побачення з дівчинкою.

– Яке ще побачення! – запротестував я. – Це ж просто Аннабет, мам. Ну ти теж придумаєш!

– Але вона спеціально приїхала з табору для того, щоб із тобою зустрітися.

– Гаразд тобі.

– Ви, здається, збираєтеся піти в кіно?

– Типу того.

– І тільки вдвох, правда?

– Ну, мамо!

Мама жартівливо підняла руки догори, ніби здаючись, але я бачив, що вона щосили намагається не посміхатися.

– Тобі час іти, любий. Увечері побачимося.

Я вже вилазив із машини, коли, кинувши ще один погляд на парадний ґанок школи, побачив, що якраз у цю хвилину з Полом Блофісом вітається дівчина з дрібними рудими кучериками, у темно-бордовій футболці та джинсах із наліпками. Коли вона повернулася і я розгледів її обличчя, у мене мурашки по шкірі побігли.

– Персі? – тут же стривожилася мама. – Щось трапилося?

– Н-н-нічого, – промичав я. – У цієї школи є бічний вхід?

– Праворуч, у кінці будівлі. А що?

– Нічого. Усе нормально… До вечора!

Мама почала щось говорити, але я вже вибрався з машини і припустив бігом, сподіваючись, що ця руда мене не помітить.

Що вона тут робить? Ні, навіть із моїм невезінням так вляпатися – це вже занадто!

Але як виявилося, це був тільки початок. Сьогодні мені якраз належало переконатися в тому, що доля приберегла для мене ще дещо крутіше.

Непомітно пробратися туди, де проводили співбесіду, мені не вдалося. Дві вбрані в червоно-білу форму дівчата з команди чирлідерів – ну, з тих, що вболівають за свої футбольні команди і витанцьовують із жезлами в руках, – чергували біля бокового входу, влаштувавши засідку новачкам, які нічого не підозрювали.

– Привіт!

Вони заусміхнулися, і ці посмішки виявилися першим і останнім знаком доброзичливого ставлення до мене з їхнього боку.

В однієї з дівчат було світле волосся і холодні блакитні очі. Темне кучеряве волосся іншої – афроамериканки за походженням – робило її схожою на Медузу горгону (повірте, я добре знаю, про що говорю). Імена обох були вишиті курсивом у них на уніформі, але з моєю дислексією [1] ця вишивка містила в собі не більше інформації, ніж купа спагеті, вивалених на тарілку.

– Ласкаво просимо в Гуді! – вигукнула блондинка. – Ти обов’язково полюбиш нашу школу!

Але коли її оченята уважно оббігли мене згори донизу й назад, вираз обличчя різко змінився. Тепер він немов би говорив: «Хм, це що за відстій?»

У цей час друга дівчина навіщось підкралася до мене ближче і тепер стояла майже впритул, тож мені навіть стало неприємно. Вдивившись у напис на кишені футболки, я прочитав її ім’я. «Келлі». Від неї сильно пахло трояндами і ще чимось. Запах здавався мені знайомим, так на уроках верхової їзди пахне від свіжовимитих коней. Звісно, доволі дивно, що від чирлідерки пахне стайнею, але, може, в цієї Келлі є верхова конячка чи щось на кшталт цього. Хай там як, вона так потіснила мене, ніби хотіла зіштовхнути зі сходів. Принаймні в мене склалося таке враження.

– Як тебе звати, малек?

– Малек?

– Ну… новачок.

– Ну, тоді Персі.

Дівчата обмінялися поглядами.

– А-а, Персі Джексон, – протягнула блондинка. – Тебе-то ми й чекали.

Від цього «а-а» в мене холодок пробіг по спині. Тепер вони стояли, загороджуючи мені вихід, і посміхалися якось зовсім не по-дружньому. Рука моя інстинктивно потягнулася до кишені, де я тримав свою кулькову авторучку, яка була смертоносною зброєю. Зброєю, яку я називав Анаклузмос. Це грецькою, і ви скоро зрозумієте, в чому тут справа.

Але тут звідкись із надр будівлі почувся голос, який кликав мене.

Коли я побачив, що до нас шкільним коридором наближається Пол Блофіс, я зрадів йому так, як не радів жодного разу в житті.

Дівчата відсахнулися назад, я кинувся між ними, але не розрахував і ненавмисно зачепив Келлі коліном по нозі.

Почулося різке «КЛАНГ!».

Удар вийшов дзвінкий, з таким металевим звуком, ніби я вдарився об флагшток.

– Ой, – застогнала вона і схопилася за ногу. – Дивись куди преш, малик!

Я глянув на її ногу – на вигляд це була звичайна дівчача нога. Занадто наляканий для того, щоб лізти до них із запитаннями, я просто кинувся бігти коридором, а ці чортові чирлідерки позаду мене вибухнули зловтішним реготом.

– Ось ти де, – сказав Пол. – Ласкаво просимо в Гуді!

– Привіт, Поле, е-е, тобто містер Блофіс.

Я озирнувся, але дівчата вже зникли.

– Персі, у тебе такий вигляд, ніби ти щойно зустрівся з привидом.

– Ну так… тільки…

Пол підбадьорливо поплескав мене по спині.

– Слухай, хлопче, я розумію, як ти нервуєш, але це абсолютно зайве. У нас навчається багато хлопців із підвищеною збудливістю і дислексією. Вчителі знають, як із цим справлятися.

Я ледве-ледве стримався, щоб не розреготатися. Якби тільки моєю єдиною турботою були підвищена збудливість і дислексія! Розумієте, я знав, звісно, що Пол хоче допомогти мені, але якщо розповісти йому всю правду про мене, він точно б вирішив, що я псих. Взяти, наприклад, цих дівчат у червоно-білій уніформі. У мене виникло погане передчуття…

Я озирнувся навколо і тут же зрозумів, що на мене насувається ще одна біда. Я стояв у вестибюлі, а та руда дівчина, яку я побачив на парадному ґанку, якраз входила в будівлю школи.

«Тільки не наштовхнися на мене!» – подумки благав я.

Звичайно, вона одразу ж мене помітила. І її очі здивовано розширилися.

– Де тут… це, як його… співбесіда? – запитав я в Пола.

– У гімнастичному залі. Це там. Тобі треба буде пройти о-о-он туди…

– Зрозумів. Бувай!

– Персі! – окликнув мене Пол, але я вже мчав геть.

Здається, я від неї втік.

Я приєднався до групи хлопців, які прямували до гімнастичного залу, і незабаром ми всією юрбою – чоловік триста, не менше, – увірвалися туди і стали розсаджуватися на глядацьких трибунах. Оркестр гримнув якийсь бойовий марш, проте музика більше скидалася на котячі крики – немов по мішку, в який засунули десяток кішок, стукали металевою бейсбольною битою. Старші хлопці, напевно, це були члени шкільної ради, вишикувалися попереду, усі в особливій формі Гуді, і кожен скорчив таку пику, наче хотів сказати: «Ну, хто тут найкрутіший, якщо не я?» Учителі метушилися поруч, посміхалися й обмінювалися рукостисканнями зі старшокласниками. Стіни залу прикрашали гасла на кшталт «Ласкаво просимо, дорогі новачки!», «У Гуді ми всі – одна сім’я» і далі так само, тож мені одразу захотілося звалити звідси.

Між іншим, ніхто з «дорогих новачків», схоже, не прагнув якнайшвидше опинитися в цій «одній сім’ї». Я хочу сказати, що запрошувати людей на співбесіду в червні, коли заняття почнуться аж у вересні, – справжнє свинство. Але, як стверджує школа Гуді у власному рекламному буклеті: «Ми перші готові бути першими!»

Оркестр несподівано замовк. До мікрофона підійшов якийсь тип у парадному костюмі й почав щось говорити. Я почав було слухати, але від стін хлинуло таке відлуння – жодного слова не розбереш. Може, він просто прочищав горло?

І тут хтось схопив мене за плече і прошепотів:

– Що ти тут робиш?

Я озирнувся: це була вона. Та руда.

– А-а, Рейчел Елізабет Дер, – пробурмотів я.

У неї щелепа відвисла від подиву – здається, вона не могла повірити, що я в тій халепі примудрився запам’ятати її ім’я.

– А ти Персі… як-тебе-там? У грудні, коли ти намагався мене вбити, я не звернула уваги на твоє прізвище.

– Послухай, ну я тоді не міг… не був… Що ти тут робиш?

– Те саме, що й ти. Прийшла на співбесіду.

– Хіба ти живеш у Нью-Йорку?

– А ти вирішив, що я прямо там і живу, на греблі Гувера?

Ні, мені це і в голову не приходило. Але коли я її згадував (не подумайте тільки, що я цю руду дівчину весь час згадую, нічого подібного. Так, іноді, дуже навіть рідко), мені завжди здавалося, що вона й справді живе біля греблі Гувера, оскільки саме там ми й зустрілися. Того разу наша зустріч тривала не більше десяти хвилин, але за цей час я випадково замахнувся на неї мечем, вона врятувала мені життя, а потім нам із друзями довелося поспіхом тікати від цілої зграї скелетів-убивць. Самі розумієте – звичайний спосіб познайомитися! Не дивно, що ця дівчина мене запам’ятала.

Якийсь хлопець позаду сердито зашепотів:

– Тихіше не можна? Зараз виступатимуть чирлідери.

– Привіт, хлопці! – затарахтіла в мікрофон та сама блондинка, яка зустрілася мені біля бокового входу. – Мене звуть Таммі, а ось її ви можете звати Келлі.

І в той момент, коли ця сама Келлі робила на сцені колесо, Рейчел поруч зі мною раптом завищала так, ніби в неї ткнули шпилькою. Дехто з хлопців почав озиратися і хихикати, але вона, ні на кого не звертаючи уваги, з жахом втупилася на двох дівчат у червоно-білій формі. Таммі зробила вигляд, ніби нічого не помітила, і почала віщати про ті грандіозні справи, які на нас чекають у їхній школі.

– Біжимо, – прошипела мені Рейчел. – Швидше!

– З чого це раптом?

Але вона не стала нічого пояснювати, а натомість почала швидко-швидко пробиратися до проходу між трибунами, не звертаючи уваги на похмурі погляди вчителів і бурчання хлопців, яким наступала на ноги.

Я нерішуче озирнувся. Таммі якраз говорила, що зараз почнеться знайомство зі школою, а отже, ми всі маємо розбитися на невеликі групи й вирушити на екскурсію. Келлі ж дивилася на мене впритул і так єхидно посміхалася, ніби спеціально чекала, що я зроблю: піду за Рейчел чи ні. Буде просто огидно, якщо я піду просто зараз. А тут ще Пол Блофіс разом з іншими вчителями… Уявляю, як він здивується!

Але тут я дещо згадав про Рейчел Елізабет Дер і її здібності – вельми дивні, треба сказати, – продемонстровані минулої зими на греблі Гувера. Вона запросто вирахувала групу охоронців, які не тільки охоронцями, але навіть і людьми ніякими не були. Серце в мене забухало від хвилювання, я тихесенько піднявся і поспішив слідом за нею з гімнастичного залу.

Рейчел виявилася в музичному класі, вона сховалася в секції ударних інструментів і сиділа там, пригнувшись, позаду бас-барабана.

– Біжи скоріше сюди! – покликала вона мене. – Та пригни голову нижче!

Почуваючись якнайдурнішим, я все ж таки підійшов і сів поруч із нею за купою бонго [2].

– Вони помітили, як ти виходив? – запитала Рейчел.

– Ти маєш на увазі дівчат із команди чирлідерів?

Вона нервово кивнула.

– Ні, напевно… А хто вони? Що ти побачила?

У зелених очах Рейчел ясно читався страх. По носі її красувалася ціла купа веснянок, що здорово нагадувала розсип небесних сузір’їв. На футболці був напис «Гарвард. Факультет історії мистецтв».

– Ти… – пробурмотіла вона, – ти мені не повіриш.

– Ти що, звісно, повірю, – пообіцяв я. – Я вже зрозумів, що ти здатна бачити крізь Туман.

– Крізь що?

– Туман. Це… ну така вуаль, яка приховує справжній вигляд речей. Деякі смертні народжуються зі здатністю бачити цей вигляд. Як ти, наприклад.

Рейчел уважно мене вислухала, потім зауважила:

– Ось і тоді, на греблі Гувера, ти так само говорив. Називав мене «смертною», ніби ти сам не такий.

При цих словах мені здалося, що в мене просто під вухом хтось ударив у бонго. Про що я думаю, коли примудряюся таке брякнути? Адже тут нікому нічого не розтлумачити, можна навіть не намагатися.

– Поясни мені, будь ласка, – попросила вона. – Ти ж розумієш, що це означає? Ну, всі ті жахливі речі, які я бачу.

– Ну гаразд, слухай. Тільки май на увазі: те, що я казатиму, може здатися тобі досить дивним. Ти чула що-небудь про грецьку міфологію?

– Це… про Мінотавра і Гідру?

– Ну так, тільки намагайся не називати їх по іменах, коли я поруч, добре?

– І фурії! – Рейчел надихнулася. – Там ще всякі сирени були і…

– Досить, досить!

Я обережно озирнувся, не сумніваючись, що через слова, сказані Рейчел, зараз зі стін вискочать кровожерливі чудовиська й накинуться на нас. Однак нічого подібного не сталося. Ми були самі. З коридору долинав тупіт численних кроків, це хлопці виходили з гімнастичного залу, щоб, розбившись на групи, почати знайомство зі школою. У нас із Рейчел було не дуже багато часу.

– Так ось, усі ці чудовиська, – продовжував я, – і всі грецькі боги, вони існують насправді.

– Я так і знала!

Ох, мені набагато більше сподобалося б, якби вона просто назвала мене брехуном. Але Рейчел дивилася на мене з таким виглядом, ніби її найгірші підозри щойно підтвердилися.

– Ти навіть не знаєш, як мені було погано, – поскаржилася вона. – Довгі роки я боялася, що збожеволію. Нікому не могла навіть розповісти про це. Я не могла… – Тут вона примружилася і уважно втупилася на мене. – Зачекай. А сам ти хто? Я маю на увазі, насправді?

– Вже не чудовисько, можеш не сумніватися.

– Це я й сама бачу. Я б відчула, якби ти ним був. Ти виглядаєш ну… загалом, як усі люди. Але ж ти не звичайна людина, правда?

Я зковтнув. Хоча за три роки я вже примудрився звикнути до думки про те, хто я насправді, але мені ще ніколи не доводилося говорити про це ні з ким зі смертних. Крім мами, звісно, але вона й сама все знала. Не знаю чому, але я зважився.

– Таких, як я, називають напівкровками, – зізнався я. – Я тільки наполовину людина.

– А наполовину хто?

І рівно в цю мить у музичний клас увірвалися Келлі й Таммі. Стулки дверей оглушливо зачинилися за ними.

– Ах, так ось ти де, Персі Джексон, – прошипіла Таммі. – Що ж, настав час твоєї співбесіди.

– Які вони гидкі! – видихнула Рейчел.

Чірлідерки, як і раніше, хизувалися червоно-білою формою, але тепер обидві вони озброїлися малокаліберними скорострільними пістолетами.

– На що вони схожі, по-твоєму? – швидко запитав я, але Рейчел і слова не могла вимовити від жаху.

– Забудь про неї!

Викрикнувши ці слова як наказ, Таммі послала мені сяючу посмішку і рушила в наш бік. Келлі залишилася біля дверей, блокуючи вихід.

Ми опинилися в пастці. Я начебто розумів, що шлях до виходу мені доведеться прокладати силою, але весела посмішка на обличчі Таммі якось бентежила мене. Її блакитні очі так яскраво виблискували, і вона до того красиво відкидала волосся за спину, коли воно їй заважало…

– Персі, – застережливо шепнула Рейчел.

На що я надзвичайно дотепно відгукнувся:

– А? Чого?

Таммі вже стояла поруч. І гармата, яку вона тримала в руці, була націлена просто на нас.

– Персі! – Голос Рейчел лунав десь далеко-далеко. – Отямся, заради бога!

Мені знадобилася вся моя воля, щоб вихопити з кишені авторучку і зірвати з неї ковпачок. Ручка в одну мить перетворилася на Анаклузмос – викуваний із бронзи меч завдовжки близько трьох футів. Від нього заструменів слабкий золотистий відсвіт, і усмішка Таммі перетворилася на злісну гримасу.

– Кинь ти це, – запротестувала вона. – До чого такі дурниці? Краще поцілуй мене.

Від неї пахло трояндами і водночас хутром якоїсь тварини, дивний, одурманюючий запах…

Рейчел боляче вщипнула мене за руку.

– Ти що, не бачиш, вона хоче вкусити тебе! Подивися ж на неї як слід!

– Вона просто ревнує. – Таммі кинула косий погляд на Келлі. – Можна мені його поцілувати, пані?

Келлі, все ще загороджуючи вихід, з жадібністю облизнулася.

– Валяй, Таммі! Молодець!

Таммі присунулася ще на крок, але я зробив випад, і кінчик леза вперся в її груди.

– Назад!

Вона заричала.

– Малек, – з огидою процідила вона. – Це наша школа, напівкровка. І тут ми пожираємо кого хочемо.

І раптом просто в мене на очах вона почала змінюватися. Усі барви життя відхлинули з її обличчя і рук. Шкіра стала мертвотно-блідою, очі налилися кров’ю, рот ощерився іклами.

– Вампірша! – ахнув я і випадково кинув погляд на її ноги.

Нижче за спідницю її ліва нога була темно-коричневою, волохатою і закінчувалася ослячим копитом. А права за формою майже зовсім була схожа на людську, але відливала металевим блиском. Вона була зроблена з бронзи.

– Тобто вампірша з ногами…

– Ні слова про мої ноги! – огризнулася Таммі. – Грубо і не смішно!

І вона рушила на мене, переставляючи свої жахливі різні ноги. Тепер вона мала просто безглуздий вигляд, особливо з цією малокаліберною гарматою, але мені, я вам прямо скажу, було не до сміху. На мене дивилися червоні кровожерливі очі, а рот скалився гострими іклами.

– Вампірша, кажеш? – Келлі розсміялася. – Дурний міф, заснований виключно на нашому існуванні, бовдуре. Ми – емпуси [3], слуги Гекати.

– Мгмм, – промурмотіла Таммі й підібралася до мене ще ближче. – Ми створені чорною магією з тіл тварин, бронзи і духів ночі! Ми прийшли в цей світ, щоб харчуватися кров’ю молодих чоловіків. А ну-ка підійди до мене ближче, я хочу поцілувати тебе!

Її паща відчинилася, оголюючи моторошні величезні ікла, я завмер, як паралізований, і не міг навіть поворухнутися, але в цей момент Рейчел раптом схопила малий барабан і жбурнула його прямо в голову емпуси!

Демониця зашипіла від злості й відкинула його вбік. Барабан з гуркотом покотився проходом між музичними стійками, і щоразу, коли він натикався на опори, з надр барабана лунав страшний гул. Тоді Рейчел жбурнула в Таммі ксилофон, але та з легкістю відбила і його.

– Я зазвичай не вбиваю дівчат, – проричала вона, – але для тебе, смертна, я, мабуть, зроблю виняток. Аж надто добре ти бачиш!

І кинулася на Рейчел.

– Ні!

Я змахнув Анаклузмосом і завдав удару. Таммі спробувала ухилитися, але варто було лезу меча торкнутися її тіла, як воно з тріском вибухнуло і перетворилося на хмару пилу. Рейчел судорожно закашляла, я озирнувся і побачив, що на неї осідають пластівці цього самого пилу і тепер вона виглядає так, ніби над її головою перекинули цілий мішок борошна.

– Класно!

– З чудовиськами завжди так, – відповів я. – Вибач…

– Ти вбив мою ученицю! – завизжала Келлі. – Ну почекай, напівкровка, ти в мене зараз дізнаєшся, які уроки викладають у нашій школі!

І тут вона теж почала змінюватися. Кучеряве волосся перетворилося на язики полум’я, очі заблищали кривавим блиском, ікла, що виросли, клацнули в одну мить. Вона кинулася на нас, її бронзова нога і копито огидно зацокали по підлозі музичного класу.

– Я старша емпуса! – рявкнула вона. – І жодному з героїв ще не вдалося мене перехитрити! За цілу тисячу років!

– Справді? – усміхнувся я. – Тоді ти запізнилася народитися.

Келлі рухалася набагато швидше за Таммі. Вона ухилилася від мого першого випаду і колесом покотилася по проходу. Пролунав грандіозний гуркіт, там стояли мідні духові інструменти, і емпуса позбивала на підлогу всі тромбони. Рейчел миттю забралася в неї зі шляху, а я якнайшвидше перемістився так, щоб встати між нею та емпусою. Келлі кружляла навколо нас, погляд її неспокійно перебігав з меча на моє обличчя.

– Що за симпатичне маленьке лезо, – проворкувала вона. – Яка жалість, що воно опинилося між нами.

Її вигляд щосекунди змінювався – потворне чудовисько наступної миті перетворювалося на капітанку чирлідерів. Я намагався не відволікатися і не звертати уваги на ці метаморфози, але вони мене неабияк відволікали.

– Бідолаха, – хихикнула Келлі, – навіть не розумієш, що готується, правда? Нічого, скоро запалає твій табір яскравим полум’ям і стануть твої друзі рабами повелителя часу! А ти нічим не зможеш їм допомогти! Тому буде милосердним покласти край твоєму жалюгідному життю просто зараз, поки ти цього ще не побачив.

У цю хвилину з коридору почулися голоси, що наближалися, – це група школярів, які оглядали школу, підходила до музичного класу. Якийсь викладач пояснював їм щось щодо системи дверних замків.

Очі емпуси спалахнули радістю, вона вигукнула:

– Чудово! Зараз тут збереться чудова компанія!

Вона схопила велику трубу і метнула її в мене. Ми з Рейчел швидко пригнулися, труба пролетіла над нашими головами і вдарилася у вікно. Скло вщент розбилося, осколки з дзвоном посипалися на підлогу. Голоси в коридорі миттєво стихли.

– Персі! – з удаваним переляком скрикнула Келлі. – Навіщо ти кинув у мене трубу?

Я так здивувався, що навіть не знайшов що відповісти. А вона тим часом схопила музичну стійку і замахнулася нею на кларнети і флейти, що стояли в ряд. Музичні інструменти, а за ними й стільці з громом і виттям повалилися на підлогу.

– Припини! – крикнув я емпусі.

Шум кроків, що наближалися в коридорі, відновився, вони ставали дедалі голоснішими.

– Час привітати наших милих глядачів!

Ікла Келлі кровожерливо оголилися, і вона бігом кинулася до дверей. Я кинувся слідом за нею, бо страшенно злякався, що вона нападе на смертних. У руках я стискав Анаклузмос.

– Персі, зупинися! – пролунав позаду крик Рейчел.

Але я все не міг зрозуміти, що має намір влаштувати Келлі. Зате коли зрозумів, було вже надто пізно.

Емпуса ривком відчинила двері. Пол Блофіс і група новачків у шоці застигли в коридорі. Я теж застиг, стискаючи при цьому в руці піднятий меч.

Наступної секунди Келлі в образі зворушливої школярки – жертви лиходія – обернулася до мене і жалібно вигукнула:

– О, будь ласка, не треба!

Але стримати рух клинка я вже не міг. Лезо стрімко опускалося на її голову.

За мить до того, як викуваний з небесної бронзи меч обрушився на неї, Келлі вибухнула факелом вогню. Вибух вийшов такої сили, ніби всередині капітана чирлідерів спалахнула пляшка з коктейлем Молотова. Хвилі вогню з жахливою швидкістю разом охопили всі стіни класу.

Таких ілюмінацій чудовиська при мені ще ніколи не влаштовували, але часу милуватися в мене не було. Коли дверний отвір зайнявся полум’ям, я поспішно відступив у кімнату.

– Персі?! – Пол Блофіс дивився на мене через язики вогню, він виглядав геть ошелешеним. – Що ти наробив?

Школярі з вереском кинулися врозтіч по всьому вестибюлю. Завила сирена пожежної тривоги. Ожили й зажурчали фонтанчики води, встановлені на стелях.

У цьому хаосі Рейчел потягнула мене за рукав і сказала:

– Тобі треба змиватися звідси.

Вона мала рацію. Будівля школи палала вогнем, і в цьому напевно звинуватять мене. Смертні не вміють бачити крізь Туман, для них буде абсолютно ясно, що я напав на Келлі, і свідків цьому знайдеться ціла сотня. А як мені пояснити, що сталося насправді? Я відвернувся від Пола і кинувся до розбитого вікна.

Я щодуху тікав алеєю вздовж 81-ї Східної вулиці і тут натрапив прямо на Аннабет.

– Гей, ти з’явився рано! – вигукнула вона зі сміхом, притримуючи мене за плече. – Дивись, куди біжиш, Риб’ячі Мізки!

Якусь частку секунди вона ще перебувала в гарному настрої. На Аннабет були джинси й помаранчева фірмова табірна футболка, на шиї бовталося її улюблене керамічне намисто, волосся на потилиці прибране в хвостик, сірі очі весело усміхалися. Загалом, вона мала такий самий вигляд, який має звичайна дівчина, яка зібралася піти в кіно, а потім чудово провести вечір і як слід повеселитися.

Але тут на алею увірвалася Рейчел Елізабет Дер, усе ще вкрита пилом, і заволала:

– Персі, почекай-і!

Посмішка Аннабет розтанула. Вона здивовано подивилася спочатку на Рейчел, потім на школу. Помітила чорний дим за моєю спиною, почула завивання пожежної сирени й насупилася.

– Що цього разу? І хто вона така?

– Ох, Рейчел, познайомся, це Аннабет. Аннабет, це Рейчел… моя подруга, – сказав я і після певних вагань додав: – Типу того.

Мені самому було неясно, чи можу я називати Рейчел своєю подругою. Я хочу сказати, що все-таки ми були поки що мало знайомі, але оскільки ми з нею вже двічі опинялися у смертельно небезпечних перестрілках, то ставитися до неї як до стороннього я не міг.

– Привіт, – кинула Рейчел і знову обернулася до мене. – У тебе можуть бути серйозні неприємності! І не забудь, що ти обіцяв мені все пояснити!

З боку ФДР-драйв [4] донеслося завивання поліцейських сирен.

– Персі, – холодно перервала її Аннабет, – нам пора.

– Мені потрібно дізнатися більше про напівкровок, – не звертаючи на неї уваги, продовжувала Рейчел. – І про чудовиськ. І всю цю нісенітницю про богів. – Вона вихопила фломастер і з розмаху начиркала на моїй долоні якийсь телефонний номер. – Подзвониш мені і все поясниш, добре? Ти просто зобов’язаний це зробити. А тепер тобі час змотуватися.

– Але…

– А в школі я що-небудь вигадаю, – пообіцяла вона. – Скажу їм, що ти тут ні до чого. Біжи!

Рейчел повернулася і побігла назад до школи, залишивши нас з Аннабет на вулиці.

Аннабет секунду мовчки дивилася на мене впритул, потім повернулася спиною і пішла геть.

– Гей! – Я кинувся за нею слідом. – У школі опинилися дві емпуси, – почав я пояснювати на ходу, – прикинулися, розумієш, чирлідерами. А потім вони сказали, що наш табір згорить і що…

– Ти розповів смертній дівчині про напівкровок?!

– Вона й сама вміє бачити крізь Туман. Вона розпізнала цих чудовиськ ще раніше, ніж я.

– Тому ти їй усе розбовтав?

– Ми з нею познайомилися на греблі Гувера, і ще там…

– Ти зустрічався з нею раніше?

– Ну так, один раз. Минулої зими. Ні, насправді я її майже не знаю.

– Твоя Рейчел досить симпатична.

– Та я про це зовсім і не думав!

Аннабет, не зменшуючи кроку, йшла в бік Йорк-авеню.

– У школі мені сподобалося. – Я постарався змінити тему бесіди. – Обов’язково піду туди восени, чесно! Буде чудово.

Аннабет, навіть не подивившись у мій бік, недбало кинула:

– Щось мені підказує, що наша прогулянка не відбудеться. Тобі треба тікати звідси, поки тебе не заграбастала поліція.

Позаду нас над школою Гуді стовпом вставав дим. У похмурій мові попелу мені бачилося регочуче обличчя чудовиська з червоними очима. Воно сміялося наді мною.

«Скоро запалає твій табір яскравим полум’ям і стануть твої друзі рабами повелителя часу!» – згадав я слова Келлі, і серце моє впало.

– Ти маєш рацію, – сказав я Аннабет. – Потрібно поспішати в табір. Не можна зволікати ні хвилини.

Глава друга. Перерваний виклик із царства мертвих

Ніщо не може так зіпсувати чудовий ранок, як довга поїздка в таксі з розсердженою дівчиною.

Я знову і знову намагався розговорити Аннабет, але вона поводилася так, ніби я щойно замочив її улюблену бабусю. Усе, чого я зумів від неї домогтися, – лаконічна інформація про те, що навесні в Сан-Франциско їй докучали чудовиська, що після Різдва вона двічі побувала в таборі (мене це дуже зачепило, адже вона навіть не зателефонувала мені, коли приїжджала до Нью-Йорка!) і що їй нічого не відомо про Ніко ді Анджело (це довга історія). Чому вона їздила взимку в табір, Аннабет мені не повідомила.

– А від Луки були звістки? – запитав я.

Вона заперечно похитала головою. Я знав, яка болюча для неї ця тема. Аннабет завжди захоплювалася Лукою, колишнім старостою будиночка Гермеса в таборі, який зрадив нас і приєднався до сил Кроноса, володаря злісних титанів. Аннабет ніколи не зізнавалася, але я здогадувався, що вона все ще кохає Луку. Минулої зими, коли ми воювали проти нього на горі Тамалпаїс, він примудрився вижити після падіння з п’ятдесятифутової скелі. Зараз, наскільки мені було відомо, він продовжував плавання на захопленому монстрами круїзному лайнері, поки його розрубаний на шматки володар Кронос відлежувався в золотому саркофазі, відновлюючи по граму свою плоть і вичікуючи, доки не набуде достатньої міці, щоб послати виклик богам-олімпійцям. Усе це в розмові між нами, напівкровками, позначалося словом «Проблема».

– Гора Тамалпаїс відтоді так і кишить чудовиськами, – сказала Аннабет. – Я не наважилася підібратися до неї ближче, але не думаю, що Лука все ще там. Я відчула б його присутність.

Самі розумієте, від цих слів настрій мій не покращився.

– Як справи у Гроувера? – запитав я.

– Він у таборі. Сьогодні ти з ним побачишся.

– Йому пощастило з пошуком? Я хочу сказати, його спроби розшукати бога Пана вдалися?

Аннабет почала смикати намисто на шиї, як робила завжди, коли хвилювалася.

– Сам дізнаєшся, – пробурмотіла вона знехотя. Але так нічого й не пояснила.

Коли ми їхали через Бруклін, я попросив у Аннабет телефон, щоб зателефонувати мамі. Зазвичай ми, напівкровки, намагаємося не користуватися мобільниками, бо надсилати наші голоси в ефір – це те саме, що так прямо й оголосити чудовиськам: «Ку-ку, я тут! З’їжте мене, будь ласка!» – але цей дзвінок був для мене дуже важливим. Я залишив на нашому автовідповідачі голосове повідомлення, в якому постарався пояснити все, що сталося в школі Гуді. Боюся тільки, що мені не дуже-то це вдалося. Ще сказав мамі, що зі мною все гаразд, нехай вона не турбується, і що я залишуся в таборі доти, доки справа не налагодиться. І ще попросив її вибачитися за мене перед Полом Блофісом.

Після цього ми довго їхали в повній тиші. Місто поступово тануло вдалині, а потім і зовсім зникло з поля зору, коли машина залишила швидкісне шосе і покотилася путівцем у північній частині Лонг-Айленда, повз фруктові сади й виноградники та кіоски, де продають найсвіжіші продукти.

Чомусь мені весь час попадався на очі той телефонний номер, що намалювала на моїй долоні Рейчел Елізабет Дер. Я розумів, яка це дурість, але мені страшенно хотілося зателефонувати їй. Може, вона пояснить мені, що означали слова емпуси про те, що табір буде спалено, а моїх друзів захоплено в полон. І чому, коли Келлі вибухнула, здійнявся такий пил?

Я вже давно засвоїв, що коли чудовиськ убивають, вони гинуть не назавжди. Потроху – на це можуть знадобитися тижні, місяці, а може, навіть роки – вони знову формуються з киплячої гидотою первинної матерії Царства мертвих. Але все одно, зазвичай монстри не так легко перетворювалися на прах. Якщо ця Келлі, звісно, і справді була знищена.

Таксі звернуло на дорогу 25А, і ми поїхали через ліс, що все тягнувся й тягнувся вздовж північного узбережжя, доки зліва не з’явилася низька гряда пагорбів. Коли Аннабет попросила водія повернути на путівець номер 3.141, що вився біля підніжжя Пагорба напівкровок, він насупився.

– Там місцевість пласка, як стіл, міс, і жодного будинку. Ви не помиляєтеся?

– Не помиляюся. Будьте ласкаві, поїдьте.

Аннабет простягнула йому плату за проїзд, і він вирішив, що краще не сперечатися.

На гребінь пагорба ми з Аннабет підіймалися пішки. Охоронець – молодий сторожовий дракон – обвився навколо сосни і дрімав, але коли ми наблизилися, миттєво прокинувся і, побачивши нас, задер голову, щоб йому полоскотали під підборіддям. Коли Аннабет зробила це, у нього від щастя аж пара повалила з ніздрів, як із чайника. Дракон закотив очі й завмер.

– Привіт, Пелей, – сказала Аннабет. – Усе тут у нас гаразд?

Востаннє, коли я бачив Пелея, в ньому було ледь футів шість зросту, тепер же він витягнувся приблизно вдвічі, а за товщиною не поступався тому дереву, на якому дрімав. Над його головою, на найнижчій гілці, виблискувало золоте руно, чия магічна сила захищала наш табір від вторгнення. Дракон здавався умиротвореним і розслабленим, а це означало, що в таборі все спокійно. Та й сам табір – зелені поля, ліс, білі будівлі в грецькому стилі, що розкинулися під пагорбом просто в нас під ногами, – мав мирний вигляд. Чотириповерхова споруда, іменована Великим будинком, гордо височіла серед полів полуниці. На північ від Великого будинку, за пляжем, іскрилася під сонячними променями вода затоки Лонг-Айленд.

Але щось… щось неясне вселяло в мене тривогу. У повітрі відчувалася якась напруга, ніби сам пагорб зачаївся і стримує подих у передчутті небезпеки.

Коли ми втекли з вершини пагорба в долину, перед нашими очима постав звичайний вечір літньої зміни. Більша частина хлопців, як я розумію, прибула сюди минулої п’ятниці, і тепер усі займалися справою. Сатири бродили полями полуниці, награючи на сопілках, і магія музики змушувала ягоди дозрівати швидше. У кількох хлопців проходив урок верхової їзди – осідлавши пегасів, вони парили над лісом. Труби кузень диміли, і зсередини долинав стукіт молотів, там займалися куванням, виготовляючи зброю для продажу в крамничках народних ремесел. Дві команди, сформовані з представників будиночків богинь Афіни і Деметри, змагалися на біговій доріжці в перегонах на колісницях, а на озері команда підлітків, що сиділи в грецькій триремі, билася з великим, оранжевого кольору морським змієм. Загалом, нічого особливого, звичайний літній день у таборі.

– Мені потрібно переговорити про дещо з Кларисою, – кинула мені Аннабет.

Я втупився на неї з таким виглядом, ніби вона сказала: «Мені потрібно з’їсти великий смердючий чобіт», і тільки потім запитав:

– Навіщо?

Кларису з будиночка Ареса я терпіти не можу, на мій погляд, вона гірша за всіх у таборі. Підле дівчисько, противна задирака. Її батько, бог війни, пообіцяв розправитися зі мною, тому тепер вона регулярно намагається вибити мені мізки. В іншому, треба визнати, вона непоганий товариш.

– Ми з нею над дечим працюємо разом, – туманно пояснила Аннабет. – Гаразд, побачимося пізніше. Бувай!

– Над чим ти з нею можеш працювати?!

Погляд Аннабет ковзнув у бік лісу.

– Я передам Хірону, що ти приїхав. – Ясно, переводить розмову на інше. – Він напевно захоче поговорити з тобою перед слуханнями справи.

– Якої справи?

Не відповівши, вона повернулася і побігла доріжкою до арени, на якій зазвичай проводилися змагання мечників. Навіть жодного разу не озирнулася.

– Було надзвичайно приємно з вами поговорити, міс, – проворчав я, дивлячись їй услід.

Коли я йшов через табір, мені зустрілося кілька старих приятелів, і я зупинився поговорити з ними. На під’їзній алеї перед Великим будинком Коннор і Тревіс Стоулли з будиночка Гермеса возилися з нашим табірним позашляховиком. Сілена Боргард, староста будиночка Афродіти, помахала мені рукою, пролітаючи наді мною на пегасі. Я пошукав Гроувера, але ніде його не побачив. Нарешті я дістався поля для поєдинків. На цій арені, де тренувалися мечники, я завжди ніби випадково опинявся, коли бував не в гуморі, і, треба зізнатися, вправи з мечем мене чудово приводили до норми. Може тому, що мечевий бій – це єдине, у чому я хоч трішки розбираюся.

Я пройшов на арену, і тут моє серце ледь не зупинилося! У самому центрі поля, розвалившись, лежав спиною до мене найбільший пекельний гончак, якого мені коли-небудь доводилося бачити.

Я хочу сказати, що мені доводилося зустрічати досить-таки значного вигляду пекельних гончаків. Наприклад, одна з них, розміром з вгодованого бегемота, намагалася вбити мене два з гаком роки тому. Але та, на кого я натрапив зараз, була вже точно не меншою за танк. Гадки не маю, як вона змогла прослизнути непоміченою через межі табору, але влаштувалася тварюка на арені зовсім по-домашньому – вляглася на живіт і, задоволено порикуючи, гризла відірвану голову бутафорського солдатика. Собаченція мене ще не помітила, але варто мені поворухнутися, як вона негайно мене відчує. Часу бігти по допомогу не було, і я тихенько потягнув з кишені авторучку і став знімати ковпачок, щоб оголити свій меч Анаклузмос.

– А-а-а-а! – закричав я щосили і кинувся в атаку.

Лезо мого меча вже було в дюймі від величезної спини гончака, коли чужий клинок, що казна-звідки взявся, парирував удар.

ДЗІНЬ!

Пекельний гончак нагострив вуха і гаркнув:

– ВУУФ!

Я відскочив назад, ще не розуміючи, що відбувається, зробив новий випад і завдав удару у відповідь. І побачив перед собою сивого чоловіка в обладунках грецького воїна, який без проблем парирував мій натиск.

– Стоп! – спокійно сказав він. – Оголошується перепочинок.

– ВУУФ! – Гавкіт пекельного створіння струсонув усю арену.

– Але це ж пекельний гончак! – закричав я.

– Вона безпечна, – заспокоїв мене мій супротивник. – Її звуть Місіс О’Лірі.

Я нерозуміло заморгав і перепитав:

– Місіс О’Лірі?

Почувши своє прізвисько, чортова собака знову оглушливо гавкнула. І за його гавкотом я зрозумів, що цей гончак зовсім не злий, а гавкає просто від збудження. Він підштовхнув мокру, ґрунтовно прожовану ляльку-солдатика своєму господареві.

– Гарна дівчинка, – сказав той, вільною рукою схопив опудало за шию і закинув на трибуни. – Схопити грека! Схопити грека!

Місіс О’Лірі рвонулася за здобиччю, стрибнула на неї і почала тупцювати на нещасному манекені, кришачи величезними лапами його обладунки. А потім взагалі вчепилася зубами в шолом і почала жувати.

Мечник сухо посміхався. На вигляд йому, судячи з сивого, коротко підстриженого волосся і борідки, можна було дати років п’ятдесят, і я мушу сказати, що для такого дідугана він непогано зберіг спортивну форму. Він носив чорного кольору альпіністські штани і бронзовий нагрудник, з-під якого виднілася фірмова помаранчева футболка нашого табору. Несподівано я помітив у нього на грудях, біля основи шиї, дивну, кольору крові, відмітину, тільки я не зрозумів: це родима пляма чи татуювання. Побачивши, на що я дивлюся, господар пекельного гончака поправив шнури нагрудника, і пляма сховалася під коміром.

– Місіс О’Лірі – мій домашній песик, – пояснив він, – і я переконливо прошу тебе більше не тикати їй у спину мечем. Домовилися? А то ми з нею образимося.

– Хто ви?

– Обіцяєш не вбивати, якщо я сховаю меч?

– Обіцяю.

Він вклав меч у піхви і простягнув мені руку.

– Квінтус.

Його долоня була шорсткою, як наждачний папір.

– Персі Джексон, – представився я. – Вибачте за напад на вашу, е-е, собачку. А як ви взагалі…

– Приручив породження пекла? Довга історія, що включає низку смертельних сутичок і чимало дрібно прожованих бутафорських солдатиків. Між іншим, я новий інструктор табору з мечевого бою. Допомагаю Хірону, поки містер Д. відсутній.

– А-а… – Я намагався не дивитися в той бік, де місіс О’Лірі вже зірвала з грудей воїна щит разом із рукою, що його тримала, і тепер трясла його так, наче це була тарілка фрізбі. – Зачекайте, а що, містера Д. немає в таборі?

– Ну так… Складні часи, бачиш. Навіть Діонісу доводиться займатися справами. Зараз він вирушив провідати декого зі старих друзів. Переконатися, що вони зайняли правильну позицію і готові підтримати того, кого потрібно. Більшого я тобі повідомити не можу.

Якщо Діоніс поїхав, то це найкраща новина з усіх, що я почув за нинішній день. Його призначено директором нашого табору тільки тому, що Зевс надіслав його сюди як покарання за надто палкі залицяння до лісових німф. Містер Д. нас просто-таки ненавидить і щосили намагається якомога більше ускладнити наше життя в таборі. Тож якщо його немає, нинішнє літо може виявитися не надто нудним. Хоча, з іншого боку, вже якщо Діоніс відірвав дупу від стільця і став рекрутувати помічників богам у їхній битві з титанами, отже, справи й справді набули поганого повороту.

Ліворуч від мене почулося гучне «бумс». Неподалік на землі було складено штабелем шість дерев’яних ящиків, кожен розміром зі стіл, зараз уся ця гора захиталася, і вони впали на землю. Місіс О’Лірі, войовничо пригнувши голову, помчала просто на них.

– Тпру, малятко! – прикрикнув на неї Квінтус. – Це тобі не по зубах.

І він відвернув її увагу, підкинувши в повітря бронзовий щит на кшталт фрізбі.

Ящики підскакували і котилися по землі. На їхніх боках були надруковані якісь слова, але з моєю дислексією мені знадобилося чимало часу, щоб розібрати напис:

РАНЧО «ТРИ – Г – ТРИ»

ОБЕРЕЖНО, НЕ ПЕРЕВЕРТАТИ!

На нижньому боці був напис дрібнішими літерами: «Відкривати обережно. Ранчо «ТРИ – Г – ТРИ» не несе відповідальності за псування майна, заподіяння шкоди або болісно хворобливу загибель».

– Що в цих коробках? – поцікавився я.

– Маленький сюрприз, – надійшла відповідь. – Тренажери для завтрашніх занять. Тобі сподобається.

– Зрозуміло, – кивнув я, хоч слова щодо «болісно болісної загибелі» мені не особливо припали до душі.

Квінтус метнув щит подалі, і Місіс О’Лірі потрусила за ним.

– Вам, молодим, подобається балансувати на краю прірви. Тепер табори зовсім не ті, що були в моєму дитинстві.

– То ви… ви напівкровка? – ошелешено пробурмотів я.

Я зовсім не хотів показувати, наскільки я вражений, але мені ніколи раніше не зустрічалися дорослі напівбоги.

Квінтус тихенько розсміявся.

– Деяким із нас і справді вдається дожити навіть до таких років, чи знаєш. Адже не кожен напівкровка отримує зловісні передбачення.

– Вам відомо про те, що мені передбачено?

– Та так, довелося почути дещо.

Мені хотілося запитати, що саме він чув, але саме в цей момент пролунав вигук:

– Персі, ось ти де!

І на арені з’явився Хірон. Напевно, він прискакав із тренувального стрільбища, оскільки за спиною в нього бовталися сагайдак і лук із натягнутою тятивою, а нижня частина його білосніжного кінського тіла була заляпана брудом і травою. Верхню, людську, частину тулуба прикривала футболка з великим написом «Кентавр № 1», а каштанову гриву і бороду він коротко підстриг, як зазвичай робив улітку.

– Бачу, ти вже зустрівся з нашим новим інструктором. – Тон Хірона був доброзичливим, але очі дивилися насторожено. – Квінтус, ви не заперечуєте, якщо я заберу у вас Персі?

– Ні в якому разі, містере Гірон.

– Не обов’язково кликати мене «містер», – сказав Гірон, але вигляд у нього відразу став задоволений. – Ходімо, Персі. Нам треба багато чого обговорити.

Я кинув прощальний погляд на Місіс О’Лірі, яка тепер жувала ноги бутафорського воїна.

– Бувай. Побачимося, – попрощався я з Квінтусом.

Коли ми відійшли на деяку відстань, я зашепотів Хірону:

– Мені цей Квінтус здається… ну, як би сказати, якимось…

– Загадковим? – підказав Хірон. – Відразу не розбереш, який він?

– Ага.

Хірон кивнув.

– Дуже досвідчений боєць. До того ж напівкровка. Чудовий мечник. Але я і сам хотів би зрозуміти… – Тут кентавр замовк. Що б він не хотів зрозуміти, повідомляти про це мені він явно роздумав. – Спочатку про головне, Персі. Аннабет мені сказала про твою зустріч з емпусами.

– О, так!

І я розповів йому про битву, що розгорілася в школі Гуді, і про те, як Келлі раптом несподівано зникла з вибухом і полум’ям.

– Гмм, – вимовив кентавр. – Не кожна емпуса здатна створити таке. Тільки наймогутніші з них. Вона не загинула, Персі. Таким чином вона від тебе втекла. Погано, однак, що в свиті Гекати почалися хвилювання.

– А що вони робили в школі? – запитав я. – Мене чекали?

– Цілком можливо. – Хірон насупився. – Дивно, що в цій ситуації тобі вдалося встояти. Здатність цих створінь заворожувати… майже жодному з героїв не вдавалося вистояти й не піддатися їхнім чарам. І всі вони були пожрані емпусами.

– Мене б теж зжерли, – зізнався я, – якби не одна дівчинка. Її звуть Рейчел.

Хірон кивнув.

– Так, за іронією долі тобі допомогла звичайна смертна, але ми, звісно, повернемо їй борг. Про те ж, що емпуса розповіла тобі про напад на табір, ми ще поговоримо пізніше. Зараз не до того, треба поспішати в ліс. Там на тебе чекає Гроувер.

– Де?

– У лісі йде слухання його справи, – похмуро пояснив Хірон. – Рада копитних старійшин зібралася на засідання, щоб вирішити його долю.

Хірон сказав, що треба поспішати, тож я забрався до нього на спину, і ми поскакали до лісу. Коли він галопом мчав повз будиночки, в яких ми всі жили, я встиг кинути погляд на павільйон для трапези – відкриту будівлю в грецькому стилі, що розташована на вершині пагорба і звернена до моря. Я побачив його вперше з минулого літа, і на мене відразу нахлинули погані спогади.

Тим часом Хірон заглибився в ліс. Лісові німфи визирали з-за дерев, підглядаючи за нами. Примарні тіні якихось величезних істот шаруділи в гущавині – чудовиська, що ховалися тут, слугували постійною загрозою мешканцям табору.

Я думав, що за останні два літа вивчив ліс досконально, ми неодноразово грали тут у захоплення прапора, але Хірон скакав такими стежками, яких я жодного разу не бачив. Доріжка вилася між старих верб, чиї крони повністю змикалися над нею, утворюючи склепіння, потім ми оминули невеличкий водоспад і опинилися на галявині, що була заросла цілим морем лісових квітів.

Там на траві кружком розташувалася група сатирів. У середині галявини стояв Гроувер. А обличчям до нього на тронах, які являли собою по-особливому підстрижені кущі троянд, сиділи три старих товстих сатири. Цих старих я ще ніколи не бачив у таборі і вирішив, що вони, напевно, і є Рада копитних старійшин.

Мені здалося, що якраз перед нашою появою Гроувер про щось доповідав Раді, бо зараз його пальці нервово накручували край футболки, а сам він раз у раз неспокійно переступав своїми цапиними копитами. Він, загалом, мало змінився з минулої зими, мабуть, тому, що сатири ростуть удвічі повільніше за людей. Його прискуджене обличчя розгорілося від хвилювання, ріжки трохи підросли і тепер смішно виглядали зі сплутаної шевелюри. З деяким переляком я зрозумів, що став вищим за нього на зріст.

На галявині також сиділи Аннабет, Кларисса і ще одна дівчинка, яку я раніше не бачив. Вони втрьох згрудилися трохи віддалік від сатирів. Хірон зсадив мене на землю, і я опинився просто поруч із ними.

Волосся Клариси було стягнуте банданою під колір її камуфляжного костюма, і вона дуже була схожа на хлопчиська. До чого, втім, завжди і прагнула. Зараз вона кинула на мене короткий погляд і пробурмотіла «привіт, салага», що, загалом, мало означати, що настрій у неї чудовий. Набагато частіше Кларисса говорила «привіт» і тут же намагалася мене прикінчити.

Аннабет обвила рукою талію незнайомої дівчинки, яка виглядала так, ніби щойно плакала. Маленького зросту, витончена – як її, напевно, назвали б дорослі, – з пишним волоссям бурштинового кольору і гарненьким, трохи ельфійським личком. На ній були зелений хітон і шнуровані високі сандалі, а біля очей вона тримала хустку.

– Усе це скінчиться жахливо, – захлипла дівчинка.

– Що ти, що ти. – Аннабет погладила її по плечу. – Усе буде добре, Можжевелочка.

Аннабет глянула на мене й одними губами вимовила: «Подружка Гроувера».

Принаймні, я подумав, що саме це вона й прошепотіла, хоч сенсу в подібних словах не було ані найменшого. Щоб у Гроувера була подружка?! Але коли я подивився на Ялівцю пильніше, то помітив, що вуха в неї трохи загострені догори, а очі, якщо не брати до уваги того, що вони почервоніли від сліз, були зеленими-презеленими, кольору хлорофілу. А-а, зрозуміло. Переді мною була дріада – лісова німфа.

– Містере Ундервуд, – з поважністю заговорив один із членів Ради, перебиваючи Ґроувера, який збирався щось сказати, – і ви всерйоз вважаєте, що ми здатні в це повірити?

– Але, пане Сілен, – пробурмотів той, – адже я говорю чисту правду.

Член Ради Сілен обернувся до колег і з палкістю почав їм щось говорити. Хірон пройшов уперед і став поруч із ними, уважно прислухаючись до бесіди. Я знав, звичайно, що він почесний член Ради, але не вважав це особливо важливим. Старійшини не здалися мені такими вже видатними особистостями, скоріше вони нагадували цапів у зоопарку – жирне черево, тьмяні очі, які не бачать нічого, крім годівниці, і вічний сонливий вираз на морді. Тож я не зовсім розумів, чого, власне, Гроувер так турбується.

Сілен смикнув на величезному череві жовтого кольору сорочку поло і зручніше влаштувався на троні.

– Містере Ундервуд, уже протягом півроку – цілих шість місяців! – членам нашої Ради доводиться вислуховувати ваші провокаційні заяви про те, що з вами говорив сам бог дикої природи Пан.

– Але я справді чув його голос!

– Яка зухвалість! – проскрипів той, що сидів ліворуч від Силена.

– Тихіше, Марон, – обірвав його кентавр. – Майте терпіння.

– От іще, терпіння! – продовжував бурчати Марон. – Я по самі роги ситий цією нісенітницею. Стане бог природи говорити з цим…

Ялівець, здавалося, хотіла кинутися на старого сатира і побити його, але Аннабет і Кларисса втримали її.

– Не на часі, подруго, – прошепотіла Кларисса. – Зачекай трохи.

Не знаю, що здивувало мене більше – Кларисса, яка утримує когось від бійки, чи те, що вона й Аннабет, які відчайдушно зневажали одна одну, разом затіяли якусь справу.

– Отже, протягом шести місяців ми були поблажливими до вас, містер Ундервуд. Дозволили вам здійснювати різні подорожі. Не відкликали вашої ліцензії на проведення пошуку. Ми довіряли вам, очікуючи, що ви зумієте пред’явити докази свого найбезглуздішого твердження. І що ви нам тепер, через весь цей час, піднесли?

– Мені потрібно ще трохи часу, – попросив Гроувер.

– Нічого він не знайшов! – взвизгнув той, який сидів посередині. – Нічого!

– Але, Ленею…

Сілен підняв руку, закликаючи до мовчання, але тут Хірон нахилився і сказав щось сатирам. Ті відразу скисли. Вони почали щось бурмотіти і сперечатися між собою, але Хірон сказав ще щось, і Сілен неохоче кивнув. Потім зі зітханням оголосив:

– Отже, містере Ундервуд, ми згодні дати вам ще один шанс.

– Дякую! – Фізіономія Гроувера одразу просвітліла.

– Ми даємо вам один тиждень.

– Як один?! Але, сер, це неможливо!

– Один тиждень, містер Ундервуд. Після закінчення цього терміну, якщо ви не зумієте підтвердити зроблені вами заяви, вашу ліцензію на пошук буде відкликано і вам доведеться пошукати собі інше заняття. Можливо, таке, в якому ви могли б краще проявити свої акторські здібності. Наприклад, ляльковий театр. Або степ.

– Але, сер, я… Що зі мною стане, якщо я позбудуся ліцензії на пошук? Усе моє життя…

– Засідання Ради відкладається, – оголосив Сілен. – Усіх запрошують на обід. Приємного апетиту!

Старий сатир грюкнув у долоні, і з-за дерев виступила група німф зі стравами овочів, фруктів, консервованих продуктів та інших козлиних делікатесів. Гурток сатирів здригнувся, розпався, і вони накинулися на їжу. Гроувер понуро попрямував у наш бік. Його вилиняла блакитна футболка була прикрашена портретом якогось сатира з написом: «Отримав, козел?»

– Привіт, Персі! – Він був такий пригнічений, що навіть не простягнув руку, щоб привітатися. – Усе нормально?

– Старі козли! – вигукнула Ялівець. – Ох, Гроувер, вони й гадки не мають, як ти старався!

– Існує ще один варіант, – туманно висловилася Кларисса.

– Ні ж, ні! – Лісова німфа з переляку затрясла головою. – Гроувер, я не відпущу тебе.

Обличчя мого друга сильно зблідло.

– Я… я хотів би ще подумати про це. Адже ми навіть не знаємо, де шукати.

– Про що ви говорите? – втрутився я.

Десь далеко пролунав звук рогу. Аннабет насупилася і сказала:

– Пізніше я тобі все поясню, Персі, а зараз нам треба поспішати. Починається огляд будиночків.

Правда, жахливо несправедливо, що перевірка нагрянула в момент, коли я щойно прибув до табору? Але зі мною вічно так. Щовечора один зі старост обходить усі наші будиночки, перевіряючи чистоту, і робить позначки на особливому аркуші папірусу. Тим, хто займе найкращі місця, гарантована перша черга в душі, а отже, досхочу гарячої води. Мешканцям будиночка, який опинився на останньому місці, дістається прибирання на кухні після обіду.

Для мене особисто проблема полягає в такому: я, як правило, єдиний мешканець будиночка Посейдона. І до того ж, як відомо, Персі Джексон не належить до числа тих, кого зазвичай називають охайними й охайними хлопчиками. А оскільки гарпії-чистильниці зазвичай з’являються в таборі лише один раз – в останній день літа, то цілком можливо, що мій будиночок зараз перебуває в тому самому стані, в якому я залишив його взимку. Фантики від цукерок і пакети від чіпсів валяються на ліжку, обладунки, що були на мені під час змагання за захоплення прапора, розкидані по всій кімнаті… ну і так далі.

Тож я риссю припустив у житлову зону, де дванадцять будиночків – по одному на сім’ю кожного бога-олімпійця – вишикувалися на зеленій галявині у вигляді англійської літери U. На бігу я встиг помітити, що діти Деметри старанно підмітають свій будиночок і спішно вирощують свіжі квіти на підвіконнях. Звісно, варто їм тільки пальцями клацнути, як жимолость уже в’ється по притолоці, а маргаритки густим килимом вкривають дах, – і ви називаєте це справедливістю? Не думаю, що їм хоч раз дісталося останнє місце під час таких оглядів. А хлопці з будиночка Гермеса бігають у паніці, розпихаючи брудну білизну під ліжка і звинувачуючи один одного у всіх гріхах. Вони, звісно, відомі ледарі, але вже точно разів у сто акуратніші за мене.

Побачивши, що Силена Боргард якраз виходить із будиночка Афродіти, на ходу роблячи позначки на своєму папірусі, я тихенько чортихнувся про себе. Сілена – чудове дівчисько, але жахлива чистюля, і інспектор з неї – звір. Вона просто обожнює, щоб усе було «по струночці», а я терпіти цього не можу. Загалом, мої руки вже відчували тяжкість кухонних страв з недоїдками, які мені сьогодні доведеться вишкрібати.

Будиночок Посейдона стояв останнім у низці «чоловічих» будинків, що вишикувалися праворуч уздовж лугу. Споруджений із сірого морського черепашнику, він був довгий і низький, як барак, але зате наші вікна дивилися в море і по кімнаті завжди гуляв свіжий морський вітер.

Я увірвався всередину, сподіваючись ще встигнути з підліжковим маневром за прикладом хлопців Гермеса, але тут же застиг на місці від подиву. У наметі орудував мітлою мій зведений брат Тайсон!

– Персі! – заволав він, упустив мітлу на підлогу і кинувся до мене.

Якщо вам не доводилося бачити циклопа, який діловито метушиться по господарству, у квітчастому фартушку з нагрудником і гумових господарських рукавичках, то повірте мені, це видовище може і мертвого підняти на ноги.

– Привіт, верзило! – зрадів я і тут же поморщився. – Гей, обережніше з ребрами! Ой-ой.

Його ведмежі обійми мені вдалося витримати. Сяючи від щастя, Тайсон поставив мене назад на підлогу, його коричневе око горіло радісним хвилюванням. Мій брат мав звичайний вигляд: криві зуби вкривав жовтий наліт, зачіска дуже скидалася на вороняче гніздо, з-під фартушка визирала дірява фланелева сорочка і джинси найбільшого розміру, але для мене бачити його було справжньою втіхою. Ми з ним розлучилися майже рік тому, коли він вирушив на дно морське, щоб працювати в кузнях циклопів.

– Як поживаєш? – запитав Тайсон. – Чудовиська ще не зжерли?

– Навіть нігтики не відкусили.

І я продемонстрував йому свої руки й ноги в цілості й схоронності. Тайсон щасливо заіржав.

– Ура! Тепер можна навалитися на бутерброди з арахісовим маслом і розгортати на морських конях! Ми з тобою задамо жару чудовиськам і побачимо Аннабет. І взагалі влаштуємо гарненький бу-умс!

Сподіваючись, що він не збирається зайнятися всім цим просто зараз, я відповів, що ми обов’язково гарно повеселимося нині влітку. На Тайсона неможливо було дивитися без посмішки, стільки ентузіазму він випромінював.

– Але спочатку потрібно як слід підготуватися до огляду. Ми повинні…

Тут я озирнувся і зрозумів, чим Тайсон був зайнятий до мого приходу. Підлога начисто виметена. Ліжка застелені в найкращому вигляді. У фонтанчику з морською водою виблискували надраєні корали. На підвіконнях цвіли у вазах морські анемони і ще якісь невідомі фосфоресціювальні рослини, які Тайсон, напевно, натаскав із дна моря. Вони були в сто разів красивіші за всі букети, що виростили діти Деметри.

– Тайсоне, та кращого за наш будиночок ні в кого немає!

Він просяяв.

– А це ти бачив? Я розвісив під стелею морських коників.

Цілий табунок мініатюрних бронзових гіпокампів був підвішений на дроті під стелею, і з боку здавалося, ніби вони пливуть у повітрі. Мені навіть не вірилося, що Тайсон, з його величезними лапами циклопа, вміє робити такі делікатні речі. Потім я перевів погляд на своє ліжко і виявив, що на стінці над ним висить мій старий щит.

– Ти його полагодив!

Щит, що жорстоко постраждав у сутичці з мантикорою, зараз сяяв як новенький, на ньому не було жодної подряпини! І так само виблискували відполіровані бронзові таблички із зображеннями наших із Тайсоном і Аннабет пригод у Море чудовиськ.

Я мовчки витріщив очі на Тайсона, не знаючи, як йому дякувати, аж раптом чийсь голос позаду мене здивовано вимовив:

– Оце так!

У дверях стояла Силена Боргард зі своїм папірусним сувоєм. Вона зробила крок усередину нашого будиночка, повернулася, озираючись на всі боки, і втупилася на мене.

– Скажу прямо, у мене були певні сумніви. Але тут абсолютна чистота, Персі. Я це запам’ятаю.

Вона підморгнула мені й вийшла.

Частину дня, що залишилася, ми з Тайсоном провели, тиняючись тут і там, що становило приємний контраст із ранком, проведеним у школі Гуді, з огляду на смертельну сутичку з емпусами.

Спочатку ми вирушили в кузню, де трохи допомогли Бекендорфу з будиночка Гефеста в його працях. Тайсон розхвалився і показав нам, яких успіхів досяг у куванні та виробленні магічної зброї. Він зумів з такою вправністю і спритністю загартувати в полум’ї двосічну бойову сокиру, що навіть на Бекендорфа справив незабутнє враження.

Між справою Тайсон розповідав, як він працював на морському дні. Його око палало від захвату, як ліхтар при описі кузні циклопів і палацу Посейдона. Але він повідомив і про те, що в підводних глибинах не все йде гладко. Старі морські божества, ті, які правили світом за часів титанів, затіяли чвари з нашим батьком Посейдоном. Коли Тайсон їхав, битви вже вирували по всій Атлантиці. Новини виявилися поганими, я одразу занепокоївся і почав думати, що, може, мені слід вирушити туди на допомогу, але Тайсон повідомив: батько велів нам обом залишатися в таборі.

– Погані створіння водяться не тільки на дні морському, – оголосив мій мудрий братик. – І ми повинні влаштувати їм гарненький буумс.

Покинувши кузню, ми вирушили на озеро. Там до нас приєдналася Аннабет, і ми довго сиділи на березі. Побачивши Тайсона, вона страшенно зраділа, але я все одно помітив, що Аннабет чимось дуже стурбована. Раз у раз її погляд спрямовувався в бік лісу, немов подумки вона все ще турбувалася з приводу Гроувера. Я не міг звинувачувати її в цьому, до того ж мене й самого мучило те, що мого друга ніде не видно.

Відшукати давно зниклого зі світу бога Пана було для Гроувера найважливішою справою в житті. Колись, переслідуючи ту ж саму мету, загинули його батько і дядько. Одного разу, це сталося минулої зими, Гроувер почув, як чийсь голос сказав йому: «Я на тебе чекаю», і він був упевнений, що голос цей належав богу Пану. Але незважаючи на ретельні пошуки, він нічого не домігся. І якщо через тиждень Рада відбере в нього дозвіл на пошук, це виб’є ґрунт з-під ніг мого друга-сатира.

– Що це за «ще один варіант», про який говорила Кларисса? – поцікавився я в Аннабет.

Вона помовчала, підібрала з землі камінчик, жбурнула його в озеро і тільки потім заговорила:

– Кларисса дещо придумала. Навесні я їй трохи допомагала з цією справою… Але вона може виявитися небезпечною. Особливо для Гроувера.

– Цей козел мене взагалі лякає, – пробурмотів Тайсон.

Я глянув на нього. Моєму братові траплялося зустрічатися з вогнедишними биками, морськими чудовиськами й гігантами-канібалами, і він із честю виходив із становища.

– Чим це? – запитав я.

– Рогами й копитами, – нервово відповів той. – А від цапиної шерсті в мене завжди в носі свербить. І чхати хочеться.

Це зауваження поклало кінець нашій бесіді про Гроувера.

Перед обідом ми з Тайсоном вирушили на арену для поєдинків. Квінтус зрадів нашій появі. Він так і не пояснив мені, що було в дерев’яних ящиках, але зате показав кілька нових бойових прийомів із холодною зброєю. Чудовий хлопець, вирішив я. Його манера битися на мечах нагадувала мені шахову партію – він обрушує на супротивника лавину безперервних ударів, і той не бачить у них жодної системи, доки Квінтус не зробить останнього випаду, при якому його меч раптом опиняється біля горла ворога.

– Славно орудуєш мечем, – похвалив він мене. – Але захист уповільнений.

Він завдав удару, і я його блокував.

– А ви завжди були мечником? – запитав я.

Квінтус парирував мій ріжучий зверху і відповів:

– Ким я тільки не був у своєму житті.

Він зробив випад, але я ухилився. Тут наплічник Квінтуса лопнув, і я знову побачив мітку біля основи його шиї – пурпурову пляму. Але тепер я помітив, що це не пляма, а скоріше малюнок, і він має цілком певні обриси – птах зі зламаними крилами, схожий на перепілку або когось на кшталт цього.

– Що це у вас на шиї? – запитав я, розуміючи, що таке запитання може здатися грубим, але це можна звалити на мою гіперактивність. У мене просто пристрасть прояснювати все незрозуміле.

Квінтус збився з ритму. Я завдав удару по ефесу, і його меч відлетів убік.

Він потер пальці і почав поправляти обладунки, щоб приховати пляму. Це не татуювання, зметикував я. Схоже радше на давній опік. А ще більше на клеймо.

– Так, пам’ятка. – Квінтус підібрав меч і вимушено посміхнувся. – Що, продовжимо?

Тут він добряче насіла на мене, і питання мої швидко вичерпалися.

Поки ми билися, Тайсон возився з Місіс О’Лірі, яку ласкаво звав «собачка». Вони чудово провели час, борючись за бронзовий щит і граючи в «Убий грека». До заходу сонця, коли ми закінчили, Квінтус, як не дивно, навіть не спітнів, тоді як ми з Тайсоном, захекані й спітнілі, побігли додому митися під душем і переодягатися до вечері.

«До чого здорово! – думав я. – Звичайний день у таборі!»

Настав час вечеряти, ми всі вишикувалися біля своїх будиночків і строєм же вирушили в павільйон для трапези. Більшість хлопців не звертали жодної уваги на тріщину в мармуровій підлозі біля входу, але я чудово пам’ятав, що ще торік цього десятифутової довжини розлому тут не було! Я постарався переступити через тріщину якомога обережніше, хоча її акуратно заклали якимось матеріалом.

– Здорова тріщина, – пробурчав Тайсон, коли ми розсаджувалися за столом. – Може, землетрус був?

– Ні, ніякий це не землетрус.

Я не збирався йому нічого розповідати. Це була таємниця, яку знали тільки ми з Аннабет і Гроувером. Але, зустрівшись із запитальним поглядом величезного Тайсонового ока, я зрозумів, що не зможу нічого приховати від нього.

– Ніко ді Анджело, – тихо прошепотів я. – Напівкровка, ми привели його до нас у табір минулої зими. Він… це, ну, попросив мене подбати про його сестричку, а я схибив. Вона померла, і тепер він звинувачує в цьому мене.

– І тому розламав нашу підлогу? – Тайсон насупився.

– Це на нас скелети напали, – почав пояснювати я. – Ніко велів їм забиратися, і земля розверзлася і їх поглинула. Ніко – син… – Я озирнувся, щоб переконатися, що нас ніхто не підслуховує. – Ніко, він син Аїда.

– Повелителя Царства мертвих, – задумливо кивнув Тайсон.

– Ну так.

– Тому він зник із табору?

– Думаю, так. Навесні я намагався розшукати його. І Аннабет теж пробувала. Але в нас нічого не вийшло. Тільки май на увазі, це таємниця, Тайсоне. Не проговоришся? Якщо комусь стане відомо, що Ніко – син Аїда, йому загрожує серйозна небезпека. Навіть Хірону не можна нічого розповідати.

– Погане передчуття, – раптом вимовив мій братик. – Титани можуть використати твого приятеля у своїх цілях, якщо дізнаються про те, чий він син.

Я приголомшено на нього втупився.

Іноді, через те що він такий величезний, а поводиться зовсім як дитина, я забував про те, який Тайсон розумний. Зараз він нагадав мені про пророцтво, згідно з яким нащадку одного з трьох головних богів – Зевса, Посейдона або Аїда – належить врятувати або зруйнувати Олімп, але за умови, що йому вдасться дожити до шістнадцяти років. Більшість, по-моєму, вважає, що йдеться про мене, але якщо я загину раніше, то наступною кандидатурою виявиться Ніко.

– Точно, – видихнув я, – а отже…

– Рот на замку, – пообіцяв Тайсон. – А замок запечатаний, як та тріщина на вході в їдальню.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Я лежав у ліжку, прислухаючись до шурхоту хвиль на березі та завивання сов і чудовиськ у лісах. Я боявся, що, заснувши, знову побачу кошмарні сни.

Розумієте, сновидіння для напівкровок – це не просто сни. Саме у сновидіннях нам іноді являються послання. З них ми можемо дізнатися про те, що відбувається з нашими друзями чи ворогами. Іноді ми бачимо події з власного минулого чи майбутнього. А тут, у таборі, мої сни ставали ще яскравішими та реалістичнішими, і бачив я їх майже щоночі.

Так я пролежав ледь не до опівночі, а сну не було в жодному оці. Хоч мій погляд майже не відривався від верхнього ліжка над головою, якоїсь миті я раптом відчув, що в кімнаті стало світліше, повернув голову і побачив слабке сяйво, що струменіло від фонтанчика з морською водою.

Я скинув ковдру і побрів до нього. Від гарячої солоної води піднімалася пара, і в ній тремтіла веселка, хоча в кімнаті не було ніякого світла, тільки місяць сяяв за вікном. Несподівано прямо з веселки почувся приємний жіночий голос, який вимовив: «Будь ласка, сплатіть одну драхму».

Я озирнувся на Тайсона, але він, як і раніше, хропів. Мій брат взагалі спить так міцно, як загіпнотизований слон.

Я не знав, що й думати. Ніколи раніше я не отримував послань Іриди. На дні фонтанчика щось блиснуло, це була золота монетка в одну драхму. Я виловив її і сунув у хмарку пари. Монета зникла.

– О Іридо, богиня веселки, – зашепотів я, – покажи мені… е-е, ну, загалом, те, що ти хотіла мені показати.

Хмарка пари замерехтіла сильніше. Тепер у ній можна було дещо розрізнити. Я побачив темний берег річки, складений із гострих вулканічних каменів. Над її чорною водою пливли клапті туману. Якийсь хлопчисько сидів на березі й підтримував полум’я в багатті, язики якого мали дивний синій колір. Коли я вдивився в обличчя хлопчиська, то впізнав Ніко ді Анджело. Він займався тим, що кидав у вогонь обривки паперу. Я побачив, що це були картки з «Міфів і магії», цією грою він захоплювався минулої зими.

Ніко виповнилося років десять чи одинадцять, але виглядав він зараз набагато старшим. Волосся в нього сильно відросло, кошлате, сплутане, воно майже діставало до плечей. Очі здавалися чорними-чорними, смаглява шкіра зблідла. Одягнений він був у рвані чорні джинси і поношену літню куртку розмірів на п’ять більшу, ніж потрібно. Під її розстебнутою блискавкою виднілася чорна сорочка. Обличчя Ніко було похмурим, очі дивилися з якимось диким виразом. І вигляд такий неприкаяний, ніби він уже рік ночував на вулицях.

Я мовчки чекав, щоб він мене помітив. Коли минулої зими Ніко говорив, що вважає мене винним у смерті своєї сестри, я знав, як сильно він на мене злився. Але зараз з усього видно, що йому й діла до мене немає.

Я стояв тихо-тихо, не наважуючись навіть поворухнутися. Якщо це не Ніко відправив мені послання Іриди, то хто ж?

Ще одна карта полетіла у вогонь.

– Безглуздя, – пробурмотів він. – Навіть не віриться, що колись мені так подобалося грати ними.

– Ви маєте рацію, заняття для малечі, пане, – згідно зажурчав чийсь голос.

Той, хто говорив, здається, перебував поруч із багаттям, але мені його не було видно.

Ніко підняв голову і кинув погляд на протилежний берег, від самої лінії річкового прибою всю місцевість там щільно затягнула чорна імла. Раптом я впізнав це місце – за річкою знаходилося Царство мертвих. Ніко розвів багаття на березі Стікса.

– Нічого в мене не виходить, – знову сказав Ніко. – Немає способу повернути її назад.

Його співрозмовник зберігав мовчання.

Ніко перевів погляд на вогонь і вимогливо запитав:

– Ти тут? Говори.

У багатті щось спалахнуло. Спочатку мені здалося, це просто іскра блиснула, але коли я придивився, то розібрав у клубах синього диму обриси людської фігури. Точніше, тінь обрисів. Якщо дивитися прямо на неї, то ніякої людини там не було, а якщо куточком ока, ніби скоса, то можна розібрати її контури. Привид!

– Те, чого ви намагаєтеся домогтися, нікому й ніколи не вдавалося, – вимовив він. – Але це не означає, що подібне неможливо.

– Навчи мене! – зажадав Ніко. Його очі люто блиснули.

– А що я отримаю натомість? – глухо запитав привид. – Душу за душу.

– Згоден!

– Мова йде не про вас. Ви не можете віддати свою душу власному батькові, він нею і так володіє. Та він і не прагне отримати душу свого сина. Я говорив про душу, якій давно час упокоїтися. Про ту, що одного разу обдурила саму смерть.

– Не треба знову про це. – Обличчя Ніко потемніло. – Ти хочеш змусити мене скоїти вбивство.

– Я хочу справедливості, – сказав привид. – Помсти.

– Це не одне й те саме.

Привид холодно усміхнувся.

– Коли ви станете старшими, то зрозумієте, що помилялися.

– Чому я не можу просто викликати сестру? – Ніко не зводив погляду з полум’я. – Мені треба поговорити з нею. Вона… вона може допомогти мені.

– Я допоможу вам, – заперечив привид. – Хіба я не рятував вас уже багато разів? Хіба я не провів вас через лабіринт і не навчив користуватися своїми силами? Так хочете ви помститися за смерть своєї сестри чи не хочете?

Мені зовсім не сподобалося, як привид розмовляв із Ніко. Його мова нагадувала мені одного хлопця з моєї колишньої школи, відморозка, який вічно підбурював хлопців на різні витівки – зіпсувати обладнання в лабораторії, подряпати машину когось із учителів. Сам-то він, звісно, не потрапляв у жодні неприємності, зате вони тоннами звалювалися на інших.

Ніко відвернувся від вогню так, щоб привид не бачив, як у нього по щоці поповзла сльоза. Але мені-то це було чудово видно.

– Вважай, що домовилися. У тебе є план?

– О, звісно. – Голос примари відразу став дуже задоволеним. – Перед нами безліч найтемніших стежок. Почати можна з…

І тут видіння перед моїми очима стало танути. Ніко зник. Жіночий голос із хмари пари вимовив: «Будь ласка, сплатіть ще одну драхму за наступні п’ять хвилин».

У фонтані не було більше жодної монетки. Я хотів понишпорити в кишенях, але згадав, що на мені лише піжама, кинувся до нічного столика, щоб пошукати забуті дрібні гроші, але в цей час фонтан згас, і кімната занурилася в темряву. Зв’язок перервався.

Я стояв у темряві й чув тільки дзюрчання солоної води у фонтані та плескіт океанських хвиль за стіною.

Значить, Ніко живий. Він намагається повернути назад із Царства мертвих свою сестру. Я майже не сумнівався в тому, що знаю, чия душа піде в обмін на душу Б’янки. І хто саме обдурив одного разу смерть. І за що потрібно помститися.

Ніко ді Анджело збирається прийти за мною.

Глава третя. Ми граємо в салочки зі скорпіонами

Наступний ранок приніс нам безліч клопотів.

Приблизно о третій годині ночі на кордоні табору було помічено присутність ефіопського дракона. Я так втомився, що, незважаючи на здійняту метушню, проспав усе найцікавіше. Кордони, що охороняються за допомогою магії, не дозволили чудовиську прорватися, але зате воно обнишпорило всі пагорби, відшукуючи слабкі ланки в нашій обороні, і зовсім не мало наміру йти геть, поки Лі Флетчер із будиночка Аполлона разом зі своїми родичами не пустився за ним у погоню. Після того як щонайменше дюжина стріл своєю чергою відшукали слабкі ланки в його шкурі, дракон зрозумів натяк і пішов геть.

– Але він тиняється десь тут, – попередив Лі, коли доповідав про появу чудовиська в трапезній, перед початком сніданку. – У його шкурі – не менше двох десятків стріл, і він напевно божеволіє від сказу. Ця тварюка завдовжки футів тридцять від хвоста до загривка, яскраво-зеленого забарвлення, а очі… – Лі здригнувся і похитав головою.

– Молодець, Лі, ти правильно діяв. – Хірон схвально поплескав його по плечу. – Усім зберігати бойову готовність, але вилазок не здійснювати. Таке вже траплялося раніше.

– Раніше бувало, – почувся голос Квінтуса, який сидів за головним столом, – і надалі буде. Дедалі частіше й частіше.

Хлопці схвильовано перешіптувалися між собою.

У таборі всім було відомо: Лука і його армія готують вторгнення в наш табір. Більшість хлопців не сумнівалися, що воно неодмінно відбудеться цього літа, але ніхто не знав, як і коли саме. Цього року нас у таборі стало менше, ніж раніше, але це не мало значення. У таборі зібралося всього вісім десятків напівкровок, хоча три роки тому, коли я приїхав сюди вперше, було більше сотні. Хтось помер. Хтось утік і приєднався до Луки. Хтось просто зник.

– Зате тепер є чудова причина випробувати кілька нових військових ігор, – продовжив Квінтус, очі його жваво спалахнули. – Побачимо, як ви покажете себе сьогодні ввечері.

– Так, – погодився Гірон. – Гаразд, досить розмов. Давайте благословимо їжу і візьмемося за їжу. – З цими словами він підняв кубок. – За богів!

Усі підняли свої кубки й повторили тост.

Ми з Тайсоном узяли тарілки з їжею і попрямували до бронзової жаровні, де кинули по щіпці їжі у вогонь. Я сподівався, що богам не гидко куштувати запах тостів із родзинками та пластівців.

– Посейдоне, – сказав я, помовчав і продовжував уже тихіше: – Допоможи мені, будь ласка, з Ніко і Лукою, і ще з Гроувером…

У мене була незліченна кількість проблем, але оскільки я не міг стояти над жаровнею цілий ранок, то швиденько закруглився і повернувся назад до столу.

Поки всі їли, до нашого столика підійшли Гірон і Гроувер. Очі мого друга сатира дивилися з якимось відсутнім виразом, сорочка була вдягнена навиворіт. Він недбало поставив свою тарілку на стіл, а сам звалився на сусідній стілець.

Тайсон поїжився і став вибиратися з-за столу.

– Я… е-е, гм… піду, мабуть. Час чистити моїх бронзових морських коників.

Він вийшов із павільйону, залишивши сніданок недоїденим.

Хірон видавив із себе щось схоже на посмішку. Може, він хотів таким чином підбадьорити нас, але особисто я не почуваюся затишно, коли наді мною нависає величезне тіло кентавра.

– Доброго ранку, Персі. Як спалося?

– Хм, чудово.

Цікаво, з чого це він цікавиться, як я спав. Невже йому щось стало відомо про те дивне послання Іриди, яке я отримав уночі?

– Я привів Гроувера, – продовжував Гірон, – тому що вирішив, що вам корисно… е-е, обговорити становище. А тепер, прошу мене вибачити, мені необхідно відправити кілька послань за допомогою Іриди. Побачимося пізніше.

Він кинув на Гроувера багатозначний погляд і потопав до виходу з павільйону.

– Про що це він говорив? – запитав я у Гроувера.

Гроувер продовжував неуважно жувати. Я одразу помітив, що він злегка не в собі, тому що, покінчивши з яйцем, він почав так само методично пережовувати зубці виделки.

– Він хоче, щоб ти переконав мене на дещо зважитися, – знехотя пробурмотів сатир.

Хтось присів за наш столик з іншого боку. Аннабет!

– Я розповім тобі, в чому справа, – сказала вона. – Йдеться про лабіринт.

Зосередитися на тому, що вона говорила, було нелегко, бо всі присутні нишком спостерігали за нами. З усіх боків почулися перешіптування. Аннабет, ні на кого не звертаючи уваги, сіла просто поруч зі мною. Тобто, я хочу сказати, праворуч від мене, але зовсім поруч.

– Тобі не дозволяється тут сидіти, – сказав я їй.

– Але мені необхідно тобі все пояснити, – заперечила вона вперто.

– За правилами…

Аннабет не гірше за мене знала, що нам не належить пересідати за чужі столи під час трапез. Сатири – інша річ, але ж вони не діти богів. А нам, напівкровкам, слід завжди їсти їжу серед своїх одноплемінників. Щоправда, я й гадки не мав, чи передбачено за порушення цього правила якесь покарання. Жодного разу не бачив, щоб хтось із хлопців мінявся місцями. Якби тут опинився містер Д., він би, напевно, миттєво придушив Аннабет, обплетівши її виноградною лозою. Але містера Д. не було, Хірон уже вийшов, Квінтус же озирнувся на нас, нагородив пильним поглядом, піднявши брови, але промовчав.

– Послухай, – продовжувала Аннабет, – Гроувер у жахливому становищі. І в нас є тільки один спосіб допомогти йому. Лабіринт. Гроуверу слід перенести пошук у лабіринт. Саме цю можливість ми з Кларисою і вивчали.

Я совався на стільці, намагаючись не відволікатися.

– Ти про той лабіринт, у якому в давні часи жив Мінотавр?

– Саме так.

– Але… але він уже не розташований на острові Крит під царським палацом, – припустив я. – Тепер лабіринт розташований під якоюсь будівлею у Сполучених Штатах Америки.

Оцінили? Мені знадобилося кілька років, щоб навчитися обчислювати такі штуки. Я з’ясував, що найважливіші на землі місця не стоять на місці, а дрейфують у певному порядку західним світом. Так, гора Олімп тепер розташовується над Емпайр-Стейт-білдінгом, а вхід до Царства мертвих знаходиться безпосередньо в Лос-Анджелесі. Зробивши таке відкриття, я, пам’ятається, сповнився гордості за себе.

Аннабет виразно закотила очі й фиркнула.

– Під якоюсь будівлею? Персі, будь ласка, не сміши мене. Лабіринт просто величезний. І він не вміститься навіть під одним містом, не те що під будівлею!

Я пригадав своє нічне видіння: Ніко, що сидить на березі Стікса.

– Виходить, лабіринт – це частина Царства мертвих?

– Зовсім ні. – Аннабет насупилася. – Але в лабіринті можуть знайтися переходи, що ведуть туди. Хоч я в цьому не зовсім упевнена, адже Царство мертвих розташоване дуже глибоко, а лабіринт знаходиться відразу під поверхнею землі, на якій живуть смертні, зовсім близько. Лабіринт росте вже тисячі років, прокладає свої рукави під містами Західної півкулі, розгалужує тунелі та переходи і потім з’єднує їх в одне ціле. Скориставшись лабіринтом, ти можеш опинитися де завгодно.

– Якщо не заблукаєш, – похмуро вставив Гроувер. – А то загинеш страшною смертю.

– Гровере, якийсь шлях має бути. – З голосу Аннабет я здогадався, що вони не вперше розмовляють на цю тему. – Кларисса ж жива.

– Ну і що? А той, інший хлопець…

– У нього поїхав дах. Але він не помер.

– Велика радість. – Нижня губа Гроувера затремтіла. – Ти мене дуже втішила.

– Стійте, – втрутився я. – Давайте все спочатку. Про Кларису і про божевільного хлопця.

Аннабет глянула в той бік, де сиділа за своїм столом сім’я Ареса. Кларисса дивилася на нас так, наче прекрасно знала, що тут обговорюють, але, зустрівши погляд Аннабет, одразу відвела очі й уткнулася в тарілку перед собою.

– Це було ще торік, – почала розповідати Аннабет, понизивши голос, – коли вона виконувала завдання Хірона.

– Пам’ятаю, – кивнув я. – Страшна таємниця.

Аннабет мовчки кивнула. Незважаючи на те що вона говорила про дуже серйозні речі, я почувався страшенно задоволеним. По-перше, звісно, від того, що вона більше не злиться на мене. До того ж вона заради того, щоб поговорити зі мною, всупереч прийнятим правилам сидить зараз за нашим столиком. Думка про це приносила мені велике задоволення.

– Так, про те, що вона побувала в лабіринті, нікому не розповідали… тому що вона натрапила там на Кріса Родрігеса.

– Того типа з будиночка Гермеса?

Я бачив цього хлопця кілька років тому, ми тоді випадково підслухали його розмову на кораблі під назвою «Принцеса Андромеда», на якому плавав Лука. Кріс був одним із тих напівкровок, хто покинув табір і приєднався до армії титанів.

– Того самого, – підтвердила Аннабет. – Минулого літа він узяв і з’явився у Феніксі, штат Аризона, по сусідству з будинком матусі Кларисси.

– Що ти маєш на увазі «взяв і з’явився»?

– Те, що кажу. Тинявся по пустелі, за спеки в сто двадцять градусів [5], у повному обладунку грецького воїна і ніс безглузду нісенітницю про якусь нитку.

– Про нитку, – повторив я за нею. Розповідь ставала дедалі цікавішою.

– Він був повністю не в собі. Кларисса привела його в будинок матері й залишила там, щоб смертні не надумали запроторити його в лікарню. Вона няньчилася з ним, як із маленьким. Потім до них приїхав Хірон і спробував розпитати Родрігеса, але без толку. Їм вдалося дізнатися тільки одне: люди Луки впритул взялися за вивчення лабіринту.

Я здригнувся, і холодок пробіг у мене по шкірі, хоч я й сам точно не розумів, чому так хвилююся. Бідолаха Родрігес… Він був начебто непоганий хлопець. Що він міг дізнатися таке, через що збожеволів? Я перевів погляд на Гроувера, той дожовував залишки своєї виделки. Тоді я поцікавився в Аннабет, навіщо воїнам Луки досліджувати лабіринт?

– Точно не відомо, – відповіла вона. – Для того щоб з’ясувати це, Клариссу і послали на розвідку. Хірон не хотів здіймати галас, щоб ніхто не вдарився в паніку. Мені він розповів про це тому… ну, просто тому, що лабіринт завжди був моєю найулюбленішою будовою. Його архітектура включає в себе… – Погляд Аннабет затуманився, обличчя набуло мрійливого виразу. – Його будівельник, Дедал, був справжнім генієм. Суть лабіринту в тому, що вхід до нього може розташовуватися практично в будь-якому місці. І якщо Луці стане відомий шлях через нього, то він зможе перекидати свою армію куди завгодно, причому з неймовірною швидкістю.

– Однак мережа переходів дуже заплутана.

– Звичайно. І до того ж у лабіринті повно найжахливіших пасток, – встряв Гроувер. – Тупики. Міражі. Монстри, вбивці сатирів.

– Це все так, – перервала його Аннабет, – але тільки якщо у тебе немає нитки Аріадни. У колишні часи за допомогою цієї нитки Тесею вдалося вибратися з лабіринту. Це не просто нитка, а свого роду навігаційний прилад, винайдений самим Дедалом. Зверніть увагу, Кріс Родрігес весь час говорив про якусь нитку.

– Отже, Лука намагається знайти нитку Аріадни, – здогадався я. – Але навіщо? Що він затіяв?

Аннабет похитала головою.

– Гадки не маю. Спочатку я думала, що він хоче пройти через лабіринт, щоб увірватися в наш табір, але це ж безглуздо. Найближчий вихід, який вдалося виявити Кларисі, розташований на Мангеттені, а це означає, що лабіринт не допоможе Луці подолати межі табору. Кларисса зробила спробу пробратися тунелями, але це виявилося занадто небезпечним. Вона кілька разів була на волосок від загибелі. Я постаралася зібрати якомога більше відомостей про Дедала, але, боюся, мені не надто багато вдалося. Не розумію, що планує Лука, але знаю одне: саме лабіринт може бути ключем, за допомогою якого Гроувер впорається зі своїм завданням.

– Ти що, вважаєш, що бог Пан мешкає під землею?! – Я навіть заморгав від подиву.

– Якщо припустити таке припущення, стає зрозуміло, чому його так важко знайти.

Гроувер знизав плечима.

– Сатири завжди ненавиділи спускатися під землю. Жодному, хто пустився в пошук, навіть на думку не спаде бродити там. Ні квітів. Ні сонячного світла. Навіть кави немає!

– Але зате, – перервала його Аннабет, – лабіринт може привести тебе куди завгодно. Він читає твої думки. Він створений для того, щоб обдурювати, розставляти пастки і губити тих, хто в ньому опинився, але якщо тобі вдасться здолати його, лабіринт стане працювати на тебе.

– Він міг би привести тебе до бога дикої природи, – сказав я.

– Ні, це не для мене. – Гроувер обхопив руками живіт і захрипів. – Від однієї думки про лабіринт мені хочеться зжерти все столове срібло.

– Гровере, це може виявитися твоїм останнім шансом, – діловито зауважила Аннабет. – Рада говорить цілком серйозно. Один тиждень, і все! Можеш вирушати бити чечітку.

З боку головного столу почулося характерне покашлювання, це Квінтус багатозначно прочищав горло. По-моєму, цим він хотів натякнути, що йому, звісно, не до душі влаштовувати сцени, але Аннабет занадто довго залишається за чужим столом, і чаша його терпіння вже переповнилася.

– Гаразд, поговоримо про це пізніше. – Вона стиснула мою руку так сильно, що я мало не підстрибнув. – Постарайся переконати його.

Аннабет повернулася за свій стіл, де сиділи діти Афіни, ігноруючи запитальні погляди, спрямовані на неї з усіх боків.

Гроувер обхопив голову руками.

– Я… я не можу зробити це, Персі. Моя ліцензія на пошук… Те, що я чув голос Пана… І все це в мене можуть відібрати… Єдине, що мені тепер залишається, це вступити до лялькового театру.

– Не кажи так! Ми що-небудь придумаємо.

Сатир зі сльозами на очах дивився на мене і бубонів:

– Персі, ти ж мій найкращий друг. І ти бачив мене тоді, у підземній печері. Ну, у циклопа. Невже ти й справді вважаєш, що я міг би…

Його голос перервався. Я згадав Море чудовиськ, де Гроувер опинився замкненим на острові в печері циклопа. Він і раніше терпіти не міг усілякі підземелля, а після того випадку став їх просто ненавидіти. Між іншим, і самих циклопів теж. Казав, що від них у нього мурашки біжать по шкірі від страху. У нього навіть від Тайсона були мурашки. Гроувер намагався приховувати це почуття, але відтоді, як між нами розвинулося щось на кшталт емпатичного зв’язку, ми з ним трошки навчилися читати думки одне одного. Ну, ніби могли поставити себе на місце іншого. І тому я прекрасно розумів почуття, які він відчуває. Гроувер просто боявся мого брата.

– Мені пора, – жалібно пробурмотів він. – На мене чекає Ялівець. Я радий, що хоч вона не зневажає боягузів.

Коли Гроувер пішов, я озирнувся на Квінтуса, він із сумним виглядом кивнув мені, немов ми з ним знали спільний невеселий секрет. Потім перевів погляд на свою тарілку і почав кинджалом різати сосиску, що лежала на ній.

Ближче до вечора я вирушив на стайню провідати свого друга, чорного пегаса на прізвисько Пірат.

«Йо-хо-хо, босе! – Він почав дуріти, підкидати передні ноги і плескати в повітрі чорними крилами. – Приніс мені цукрових кубиків?»

Як син Посейдона, якого вважають творцем коней, я чудово розумів мову всіх копитних.

– Пірат, ти ж прекрасно знаєш, тобі від них одна шкода.

«Ага. Але ти ж їх усе одно приніс».

Я посміхнувся і простягнув йому жменю рафінаду. Ми з Піратом давно знайомі. Я колись нібито врятував його від монстрів на круїзному лайнері Луки, і відтоді він так і норовить зробити мені що-небудь приємне у відповідь.

«Чи немає в нас якихось справ? – весело запитав пегас. – А то я готовий злітати куди завгодно, босе!»

Я доторкнувся до його холодного носа.

– Не зараз, хлопче. Тут щось подейкують щодо підземних прогулянок.

Пегас нервово заіржав.

«Ну ось ще! Це не кінська справа. Ти ж не станеш потикатися в ці безглузді підземелля, га, босе? Так можна й на цвинтарі опинитися!»

– Може, ти й правий, Пірат. Подивимося.

Пегас хрустів кубиками рафінаду, час від часу струшуючи гривою від задоволення.

«Йо-хо-хо! Що за славний день видався! Босе, годі хандрити, давай куди-небудь злітаємо! Просто щоб розвіятися. Старий Пірат зі своїм приятелем – та ми кого завгодно на вуха поставимо!»

Я розповів йому про те, що задумав. Потім у стійла пегасів притяглася ціла команда хлопців, у них почалися уроки верхової їзди, і я вирішив, що мені настав час зматуватися. Якесь недобре передчуття говорило мені, що на нас із Піратом чекає довга розлука.

Увечері після вечері Квінтус велів усім вдягнути обладунки і озброїтися так, немов ми готуємося до бою за захоплення табірного прапора. Тільки я помітив, настрій у хлопців був якийсь надто суворий. Ящики, які ще вчора нагромаджувалися на арені, кудись зникли, і мені чомусь здавалося, що їхній вміст перекочував у ліси, що оточували табір.

– Усі сюди! – наказав Квінтус і став на чолі обіднього столу. – Зібратися навколо мене!

Світло смолоскипів гарно грало на його обладунку – суцільно чорна шкіра і бронза, а сиве волосся робило нашого інструктора схожим на привида. Місіс О’Лірі зі щасливою мордою стрибала навколо нього, випрошуючи недоїдки від вечері.

– Розіб’ємося на пари, – оголосив Квінтус. Усі почали метушитися і вихоплювати з натовпу своїх друзів. Але він одразу крикнув: – Пари вже призначені!

– УУУУ! – пролунав у відповідь багатоголосий рев.

– Мета проста: ви маєте добути золоте листя лавра і не загинути. Лавровий вінок покладений у шовковий пакет і прив’язаний до спини одного з чудовиськ. Їх буде шість. І шовковий пакет є в кожного. Але тільки в одному з них знаходиться лавровий вінок. Виграє той, хто виявить його першим. І звісно… вб’є чудовисько, зумівши при цьому залишитися в живих.

Хлопці схвильовано загуділи. Завдання було викладено цілком відверто. Звісно, всім нам траплялося і раніше знищувати монстрів. Для цього нас, власне, тут і тренували.

– Оголошую ваших напарників! – знову прокричав Квінтус. – Не можна мінятися! Не можна випрошувати інших! Скаржитися марно.

– Грмм. – Морда Місіс О’Лірі потонула в тарілці з піцою.

Квінтус же витягнув звідкись довгий сувій і почав зачитувати імена. Бекендорф був призначений у пару до Силени Боргард і просяяв від щастя. Брати Стоулл, Тревіс і Коннор, склали одну команду. Нічого дивного, вони все роблять разом. Кларису об’єднали з Лі Флетчером – з дітьми Ареса й Аполлона буде непросто змагатися, серйозна комбінація стратегічного підходу й рукопашного бою. Квінтус продовжував називати імена і нарешті дійшов до мого:

– Персі Джексон і Аннабет Чейз.

– Чудово, – посміхнувся я їй.

– У тебе нагрудник перекосився. – Аннабет недбало поправила в мене на грудях шкіряні ремінці.

– Гроувер Ундервуд призначається в пару з Тайсоном, – оголосив під кінець Квінтус, і Гроувер ледве не вистрибнув зі своєї козлячої шкури.

– Що? Але к-к-к-к…

– Ні-ні, – тут же захлипнув Тайсон. – Ви помилилися, містере інструктор. Цей козел…

– Не скаржитися! – відрізав Квінтус. – Беріться до справи. У вас дві хвилини на підготовку.

Тайсон і Гроувер кинули на мене благальні погляди, я їм підбадьорливо закивав і жестом показав, що все складається якнайкраще. Тайсон одразу ж розчихався, а Гроувер почав нервово гризти свій дерев’яний кийок.

– Усе в них вийде, – сказала Аннабет. – Ходімо. Треба відпрацювати спосіб, як вірніше залишитися в живих.

Ще не починало сутеніти, коли ми заглибилися в ліс, але тіні, що подовжилися, створювали тут майже нічну напівтемряву. Сліди противника ми з Аннабет відшукали майже відразу – відбитки, поспіхом залишені якоюсь істотою з безліччю ніг. Ми просувалися вперед, намагаючись не втрачати їх з поля зору.

Одного разу, коли нам довелося перестрибувати через струмок, неподалік хруснув сучок. Ми тут же сховалися за каменем, але виявилося, що це братики Стоулл пробираються лісом, лаючись відчайдушно. Їхній татусь, може, і був богом злодіїв, але в них самих спритності – як у носорога.

Коли вони зникли з поля зору, ми рушили в західну частину лісу, чудовиська, що водилися в тій стороні, були найсильнішими і дикими. Добравшись до краю обриву, ми деякий час постояли там, розглядаючи болотистий ставок, що відкрився нашим очам. Раптом я відчув, що Аннабет здригнулася і напружилася.

– Те саме місце, де ми кинули його шукати, – глухо сказала вона.

Мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, про що вона. Минулої зими, коли ми всі розшукували Ніко ді Анджело і, прочесавши ледь не весь ліс біля табору, дісталися сюди, саме тут нас залишила остання надія. Гроувер, Аннабет і я, пам’ятається, стояли на цьому кам’янистому урвищі, і я переконував їх у тому, що Хірон не повинен знати правди. Йому не можна розповідати, що Ніко – син Аїда. У той час це здавалося мені найкращим виходом. Я хотів захистити його, хотів знайти Ніко сам і пояснити всі обставини, пов’язані зі смертю його сестри. Але тепер, півроку потому, я так само далекий від вирішення цього завдання, як і тоді. У роті в мене з’явилася гіркота.

– Минулої ночі я бачив його, – пробурмотів я.

Аннабет незрозуміло глянула на мене.

– Як це, бачив?

Я почав розповідати їй про послання Іриди і про те, що побачив біля фонтанчика у своєму будиночку. Поки я говорив, вона мовчки дивилася в глиб лісу, на тіні, що наближалися до нас.

– Він хоче повернути померлу? Недобре.

– Той привид, якого я бачив, дає йому погані поради, – пояснив я. – Закликає помститися.

– Так-так… Духи справді не завжди хороші порадники. Адже вони переслідують свої цілі, ніяк не забудуть старі чвари. До того ж вони ображають живих.

– Ніко збирається з’явитися за мною. А ще цей привид згадував про лабіринт.

– Усе сходиться, – кивнула Аннабет. – Нам просто необхідно знайти лабіринт.

– Може, і так. – Я поїжився. – Але все-таки хто послав мені це повідомлення через Іриду? Якщо Ніко не знав, що я тут, у таборі…

І раптом знову – хрускіт гілки. Шурхіт сухого листя. Щось величезне шумно рухалося між деревами якраз під гребенем скелі, на якому ми стояли.

– Це вже не брати Стоулл, – прошепотіла Аннабет.

Майже одночасним рухом ми вихопили мечі.

За лічені хвилини ми добігли до Кулака Зевса – величезної купи валунів у самій гущавині західної ділянки лісу. Біля цієї, самою природою створеної гірки часто сходилися наші мисливські експедиції. Але зараз тут не було ні душі.

– Он там, – шепнула мені Аннабет.

– Ні, почекай, – заперечив я. – По-моєму, позаду нас.

Відбувалося щось незрозуміле. Шерех чиїхось квапливих кроків долинав із різних боків. З мечами в руках ми стали обходити скупчення каміння, коли раптом позаду нас чийсь голос вимовив:

– Привіт!

Ми різко обернулися, мечі в руках блиснули, і лісова німфа Ялівець скрикнула від переляку.

– Приберіть їх! – запротестувала вона. – Ми, дріади, не любимо гострих лез. Добре?

– Можжевелка! – вигукнула Аннабет. – А ти що тут робиш?

– Живу.

– У цих каменях? – Я опустив меч.

– У ялівцях, дурню. – Дріада вказала на узлісся:

Я відразу відчув себе нерозумно. І справді, як можна було не здогадатися! З дріадами я познайомився кілька років тому, але вести з ними довгі бесіди все якось не доводилося. Знаю тільки, що вони ніколи не віддаляються занадто далеко від дерев, у яких живуть, але крім цього, мені про них майже нічого не відомо.

– А ви зараз дуже зайняті? – запитала Ялівець.

– Ну… взагалі-то в нас самий розпал військової гри проти чудовиськ, і ми щосили намагаємося не загинути…

– Ні, – обірвала мене Аннабет, – ми нічим не зайняті. Що трапилося, Ялівчику?

Німфа схлипнула і витерла рукавом очі.

– Гроувер. Він здається таким засмученим. Цілий рік він шукав Пана. І щоразу, коли він повертається, то стає все сумнішим і сумнішим. Я навіть подумала, може, він зустрів інше деревце, а ялівець розлюбив.

– Ні, що ти, – поспішно запевнила її Аннабет. – Упевнена, що причина не в тому.

– Одного разу я бачила, як він упав на кущ чорниці, – поскаржилася Ялівець.

– Ялівчику, – ласкаво сказала Аннабет, – Гроувер ніколи навіть не дивиться на інші дерева. Просто він страшенно засмучується через свою ліцензію на пошук.

– Він терпіти не може підземелля, – зітхнула дріада. – І ви не повинні змушувати його туди спускатися.

Аннабет зніяковіла.

– Ми не змушуємо, але це, можливо, єдиний спосіб допомогти йому. Якби ми, звісно, знали, звідки починати, щоб опинитися в лабіринті.

– А-а. – Ялівець стер зелену прозору сльозинку зі щоки. – Щодо цього…

Знову в лісі щось зашурхотіло, і дріада злякано вигукнула:

– Ховайтеся швидше!

І перш ніж я встиг запитати чому, вона пірнула в зелений туман. Ми з Аннабет озирнулися. З лісу прямо на нас виповзала бурштинового кольору комаха футів десять завдовжки, з гострими, як сокири, клешнями, блискучою лускою, твердим панцирним хвостом і жалом довшим, ніж мій меч. Скорпіон! До його спини був прив’язаний червоний шовковий мішок.

– Так! Один із нас пробирається за спину до цієї тварюки, – скомандувала Аннабет, коли чудовисько рушило на нас, – і відтинає йому хвіст, поки другий відволікає увагу, нападаючи спереду.

– Усек! Одягай свою шапку-невидимку.

Вона кивнула. Ми вже стільки разів билися пліч-о-пліч, що розуміли одне одного з півслова. З цим ми впораємося. Але коли ми побачили, що з лісу на нас виповзає ще два таких самих скорпіони, то зрозуміли: ситуація набагато гірша, ніж ми думали.

– Три?! – вигукнула Аннабет. – Це не за правилами! Лісом вештається ціла команда мисливців, а на нашу долю випустили половину звірини?

Я тільки ковтнув. Одного – це ми запросто. Двох – ну за вдалого збігу обставин можна і двох. Але цілих три? Дуже сумніваюся.

Скорпіони лізли на нас, їхні шипасті хвости так і свистіли в повітрі, готуючись розрубати кожного з нас на частини. Ми притулилися спиною до найближчої кам’яної брили.

– Айда нагору? – запитав я.

– Не встигнемо.

Вона має рацію, скорпіони нас уже оточували. Тварини були так близько, що я розрізняв слину, що капала з їхніх пащ у передчутті такої вишуканої обідньої страви, як напівкровки.

– Стережися! – крикнула мені Аннабет, відбиваючи плоским боком леза жало, що вистрілило в неї.

Анаклузмос блиснув у повітрі, погрожуючи іншому жалу, але скорпіон в одну мить опинився поза досяжністю. Скориставшись перепочинком, ми стали дертися по камінню наверх, але скорпіони не відставали. Я вдарив мечем одного, але продовжувати стратегію нападу було занадто небезпечно. Якщо я намагатимуся розрубати мечем тіло скорпіона, він розмахнеться, рушить своїм жахливим хвостом – і згадуй як звали. Якщо ж я спробую відрубати цій тварюці хвіст, то його клешні обхоплять мене з боків і розчавлять. Усе, що залишається, це тримати оборону, але надовго нас не вистачить.

Я зробив випад убік, пробуючи притиснутися до каміння, і раптом виявив, що позаду мене його немає, там зяє порожнеча. Між двома величезними валунами чорніла глибока тріщина… дивно, я, напевно, сто разів тут був і жодного разу її не бачив.

– Залазь сюди, – крикнув я Аннабет.

Вона, рубанувши скорпіона, який щойно ледь не схопив її, зі здивуванням глянула на мене.

– У цю щілину? Але вона занадто вузька!

– Полізай. Я тебе прикрию. Давай!

Вона прослизнула повз мене і почала протискуватися між камінням. Раптом пролунав зойк, Аннабет вхопилася за мене, потягнула за собою, і ми з нею стали кудись провалюватися. Між камінням розверзлася яма, якої ще секунду тому тут не було. На мить наді мною спалахнуло пурпуром вечірнє небо, замиготіли дерева, відчинилися страшні пащі скорпіонів, і одразу ж усе зникло. Ніби зачинилася кришка фотооб’єктива і ми опинилися в цілковитій темряві.

Тиша… Навколо нас стало так тихо, що наше важке дихання народжувало відповідне відлуння. Каміння навколо було вологим і холодним. Я присів на нерівну підлогу, немов би викладену з кам’яних плит, і підняв Анаклузмос. Слабкого світіння, що струменіло від його леза, було достатньо, щоб побачити перелякане обличчя Аннабет і зарослі мохом кругляки стін.

– Де ми? – заїкаючись, запитала Аннабет.

– У всякому разі, там, де немає скорпіонів.

Я намагався говорити спокійно, але мені теж було страшнувато. Тріщина, в яку ми пролізли, не могла вести в печеру, це абсолютно точно. Якби на території табору була така печера, про це б усі знали. Поки що те, що сталося з нами, було схоже на те, що сама земля розступилася і поглинула нас. Мої думки негайно закрутилися навколо тієї тріщини перед дверима нашого павільйону для трапези, куди одного разу провалилися скелети-привиди. І я почав подумувати, що приблизно те ж саме сталося і з нами.

Я знову підняв меч, розганяючи темряву навколо нас.

– Яка довга кімната, – пробурмотів я, вдивляючись у морок.

Аннабет судорожно схопилася за мою руку.

– Це не просто ущелина, – зашепотіла вона. – Це підземний коридор.

Вона має рацію. Темрява попереду згущувалася так, ніби там була порожнеча і звідти потихеньку дув теплий вітерець, який іноді відчувається в тунелях метро, тільки цей, здавалося, ніс у собі якусь загрозу.

Я встав і рушив уперед, але Аннабет зупинила мене.

– Далі ні кроку, – попередила вона. – Спочатку треба знайти вихід звідси.

Вона й справді виглядала дуже наляканою.

– Навіщо його шукати, – заперечив я, – він просто наді мною.

Я підняв голову, глянув угору і зрозумів, що тієї ущелини, через яку ми звалилися вниз, уже немає. Над нашими головами тягнулася суцільна кам’яна стеля. Коридор же йшов в обох напрямках, і кінця йому не було видно.

Долоня Аннабет знову ковзнула мені в руку і залишилася там. За інших обставин я б, напевно, зніяковів, але в цій темряві непроглядній я був навіть радий, що знаю, де вона. Бо це єдине, що я зараз знав.

– Відступаємо на два кроки, – наказала Аннабет.

Ми зробили їх майже одночасно, ніби ступали мінним полем.

– Так. Добре. Тепер допоможи мені краще розгледіти стіни.

– Навіщо це?

– Щоб відшукати мітку Дедала.

У голосі Аннабет звучала впевненість, що вона її знайде.

– Хм, гаразд, а що це за мітка? – поцікавився я, але в цей момент вона з полегшенням вигукнула:

– Є!

Аннабет приклала руку до стіни, і від цього місця заструменіло слабке блакитнувате світіння. На стіні виднівся знак Δ, грецька літера «дельта».

Стеля сповзла убік, і одразу над нашими головами з’явилося синє нічне небо, суцільно всіяне зірками. Тільки чомусь воно було набагато темнішим, ніж я очікував. З одного боку стіни нагору вели поперечини металевих сходів. До мого слуху долинали людські голоси, які вигукували наші імена:

– Пе-ерсі! А-аннабет!

Голос Тайсона звучав голосніше за всіх, але інші теж кричали не слабо.

Я тривожно озирнувся на Аннабет, і ми почали підійматися сходами.

Коли ми вилізли нагору, на купу каміння, то одразу потрапили в обійми Кларисси і цілої орави інших хлопців. У руках усі вони тримали смолоскипи.

– Де ви двоє пропадали? – обрушилася на нас Кларисса. – Ми вже цілу вічність вас шукаємо!

– Яку вічність? Нас не було хвилин п’ять, не більше.

Прискакав Хірон, за ним по п’ятах бігли Тайсон із Гроувером.

– Персі! – радісно вигукнув мій братик. – З тобою нічого не сталося?

– Усе нормально, ти чого? – Я навіть здивувався. – Просто ми хвилину тому провалилися в якусь діру.

Усі недовірливо оглянули спочатку мене, потім Аннабет.

– Чесно! На нас напало три скорпіони, ми кинулися тікати від них і сховалися серед каміння. Нас усього хвилини дві й не було.

– Вас не було майже годину, – суворо сказав Хірон. – Гра давно закінчилася.

– Ага, – пробурмотів Гроувер. – Ми б виграли, якби цей циклоп на мене не сів.

– Я ж ненавмисно! – палко запротестував Тайсон і одразу ж розчихався.

Кларисса тримала в руках золотий лавровий вінок, але чомусь не вихвалялася перемогою, хоч їй така скромність була зовсім не властива.

– А де діра, в яку ви провалилися? – підозріло поцікавилася вона.

Аннабет перевела подих. Озирнулася на хлопців, які обступили нас.

– Хірон… Може, поговоримо про це у Великому домі?

– Ви знайшли його? – охнула Кларисса.

Аннабет прикусила губу.

– Е-е… ну… так, ми його знайшли.

На нас з усіх боків посипалися запитання, хлопці, здавалося, так само нічого не розуміли, як і я. Хірон попереджувально підняв руку, вимагаючи тиші.

– Зараз не найкращий час ставити запитання і тут не найкраще місце, щоб на них відповідати. – Кентавр оглянув гору каміння з такою підозрою, немов йому саме в цю мить впало в око, наскільки небезпечними вони виглядають. – Усі марш по своїх будиночках. І спати! Гра пройшла чудово, але вам давно пора відпочивати.

Відразу вибухнув потік скарг і стогонів, але хлопці все-таки слухняно вирушили до табору, на ходу жваво перемовляючись. Погляди, які я ловив на собі, були відверто здивованими.

– Що ж, це багато що пояснює, – пробурмотіла Кларисса. – Наприклад, тепер стає зрозуміло, що шукав Лука.

– Секундочку, – попросив я. – Що ти маєш на увазі? Що ми таке знайшли?

Аннабет повернулася до мене з потемнілими від тривоги очима.

– Вхід у лабіринт. Виявляється, у самому серці нашого табору існує лазівка для вторгнення.

Глава четверта. Аннабет порушує правила

Хірон, незважаючи на наші протести, наполіг на тому, щоб усі важливі розмови перенесли на ранок. Інакше кажучи, це звучало приблизно так: «Гей, над тобою нависла страшна небезпека, але ти поки що не звертай уваги, спи собі далі!»

Зрозуміло, я довго не міг заснути, а коли це нарешті вдалося, мені наснилася темниця.

Спочатку я побачив якогось хлопчика. Одягнений у грецьку туніку, взутий у плетені сандалі, він сидів, скорчившись, на підлозі просторої кімнати з кам’яними стінами. Більше тут нікого не було. Замість стелі я побачив синє нічне небо, але стіни в цьому приміщенні були заввишки футів під двадцять і споруджені з гладко відполірованого мармуру. По всій кімнаті валялися розкидані дерев’яні ящики, деякі з них розламалися, інші були перекинуті, загалом, здавалося, що їх притягли сюди волоком. З одного ящика на підлогу висипалися різні інструменти з бронзи, я побачив компас, пилку, кілька інших, незрозумілого мені призначення.

Хлопчик примостився в кутку, він тремтів – може, від холоду, а може, від страху. До того ж усе його тіло вкривав засохлий бруд, руки, ноги й обличчя були роздряпані, наче його волокли сюди разом із ящиками.

Раптово зі скрипом стали відчинятися подвійні дубові двері, і за хвилину в кімнату вступили два стражники в обладунках з бронзи. Між ними, насилу переставляючи ноги, шкандибав якийсь старий, якого вони обидва змушені були підтримувати, щоб той не впав. Дотягнувши до середини кімнати, стражники жбурнули його на підлогу, і він, не ворушачись, застиг там як безформна купа ганчір’я.

– Батьку! – Хлопчик із криком кинувся до нього.

Одяг старого був суцільним лахміттям, сиве волосся переплуталося, довга кучерява борода збилася в ковтун. Ніс зламаний, з рота сочилася кров.

Хлопчик обійняв старого.

– Що вони з тобою зробили? – горестно вигукнув він, звертаючись до старого, потім обернувся до стражників і вигукнув: – Я вб’ю вас!

– Не сьогодні, – вимовив чийсь голос.

Стражники розступилися, даючи дорогу високому чоловікові, що стояв позаду них. На ньому був білий одяг, на голові сяяв тонкий золотий обруч, а борода здавалася такою вузькою, що була схожа на держак списа. Очі чоловіка виблискували жорстокістю.

– Ти допоміг афінянину вбити мого мінотавра, Дедал. Ти примудрився налаштувати проти мене навіть мою дочку.

– Ви зробили це самі, ваша величність, – насилу вимовив розбитими губами старий.

Один із стражників рушив йому кулаком під ребра, і Дедал застогнав від болю.

– Припиніть! – вигукнув хлопчик.

– Ти так сильно полюбив свій лабіринт, – продовжував цар, – що я вирішив: було б жорстоко розлучати тебе з ним. Залишайся тут, нехай лабіринт стане твоєю майстернею. Будеш тут створювати нові чудові речі. Мені на забаву. У кожному лабіринті має сидіти чудовисько, от ти й будеш моїм чудовиськом.

– Я не боюся тебе, – відповів старий, не стримавши стогону.

Цар презирливо усміхнувся і перевів погляд на хлопчика.

– Але за сина-то ти, напевно, боїшся? Адже ти, здається, любиш його? Так от, спробуй ще раз не послухатися мене, старий, і покарання понесе твій син.

Цар швидкими кроками вийшов із кімнати, за ним пішли стражники. Двері брязнули, закриваючись, і старий із сином залишилися в темряві.

– Що нам тепер робити? – жалібно запитав хлопчик. – Батьку, я боюся, вони вб’ють тебе!

Старий насилу ковтнув, спробував посміхнутися синові, але розпухлі закривавлені губи не слухалися.

– Не падай духом, сину мій. – Він підняв очі до зірок. – Я… я знайду вихід.

Важкий засув почав рухатися, і від його гучного скреготу я прокинувся в холодному поту.

Хірон скликав військову раду так рано, що я ще добряче не встиг отямитися. Особливо після такого сну. Ми зустрілися на арені для поєдинків, що я, чесно кажучи, вважав доволі дивним – як можна обговорювати долю табору, коли поруч Місіс О’Лірі жує яскраво-рожеве гумове опудало бика в натуральну величину.

Хірон і Квінтус стояли, розмовляючи, перед стійками зі складеними в них мечами, Кларисса з Аннабет сіли поруч і почали щось палко обговорювати, Тайсон і Гроувер розбіглися якнайдалі один від одного. За столом сиділи дріада Ялівець, Силена Боргард, Тревіс і Коннор Стоулли, Бекендорф, Лі Флетчер… і навіть Аргус був тут, стоокий голова служби безпеки табору. Тільки тепер до мене дійшло, наскільки важливе для табору це зібрання. Арґус ніколи не показувався, якщо йшлося про дрібниці. Весь час, поки Аннабет говорила, він так витріщався на неї сотнею своїх налитих кров’ю очей, що все його тіло стало червоно-синім, наче на наших очах вкрилося синцями.

– Лука, мабуть, знав про існування цього входу в лабіринт, – почала Аннабет. – Про табір він узагалі знає майже все.

Мені почулася в її голосі певна гордість. Вона й справді досі поважала цього хлопця, незважаючи на все те, що він накоїв.

Ялівець кашлянула.

– Саме це я й намагалася повідомити тобі вчора ввечері, перед тим як на вас напали скорпіони. Вхід до печер там знаходиться вже давно. І Лука часто ним користувався.

– Тобі було відомо про печери і ти нічого нам не розповіла? – насупилася Силена.

Обличчя Можжевелки позеленіло.

– Але звідки ж мені було знати, що це важливо? Якась печера… Я взагалі-то не мисливиця лазити у всякі старі підземні руїни.

– У дівчинки гарний смак, – зауважив Гроувер.

– Я б і на цю уваги не звернула, якби… ну, якби не побачила там Луку. – Тепер зелений відтінок на її щоках став трішки густішим.

– Вважайте, що про смак я нічого не говорив, – хмикнув Гроувер.

– Вельми цікаво, – зауважив Квінтус, продовжуючи задумливо полірувати лезо свого меча. – І ви вважаєте, що молодий чоловік, якого ви кличете Лукою, мав би сміливість скористатися лабіринтом для вторгнення в межі табору?

– Ще й як мав би, – втрутилася Кларисса. – Якби йому вдалося привести армію чудовиськ до табору напівкровок, до самої середини нашого лісу, оминувши опечатані кордони, то в нас не залишилося б жодного шансу на порятунок. Він усіх би виставив звідси! Напевно він уже не один місяць планував таку штуку.

– Він засилав у лабіринт своїх розвідників, – пояснила Аннабет. – Ми дізналися про це тому, що одного з них ми виявили.

– Знаю. Кріс Родрігес, – сказав Гірон і кинув на Квінтуса багатозначний погляд.

– А-а, – протягнув той. – Один із… Зрозуміло.

– Один із кого? – запитав я.

Кларисса подивилася на мене і знехотя пояснила:

– Річ у тім, що Лука хотів вивчити будову лабіринту і шукав спосіб прокласти через нього правильні шляхи. Він же мріяв відшукати майстерню, в якій працював Дедал.

І тут я згадав того закривавленого старого в подертому одязі, який наснився мені нинішньої ночі, і вигукнув:

– Той, хто створив колись цей лабіринт!

– Так, – підтвердила Аннабет, – це був найвеличніший з архітекторів, найталановитіший винахідник усіх часів. Якщо легенди говорять про нього правду, то майстерня Дедала має бути в самому центрі лабіринту. Він єдиний, кому була відома схема лабіринту і шляхи через нього. Якби Луці вдалося розшукати майстерню і переконати Дедала допомогти йому, то для нього зникла б потреба нишпорити в пошуках правильного маршруту, і він більше не ризикував би армією під час проходження лабіринтом. Він зміг би швидким і вірним шляхом пройти крізь нього й опинитися в наміченій точці. Спочатку в нашому таборі, щоб розправитися з усіма напівкровками, а потім… ну що ж, потім кинути свою армію на Олімп.

Запанувало глибоке мовчання, яке порушувалося тільки тріском, з яким Місіс О’Лірі трощила величезного іграшкового бичка: хрум, хрум.

– Одну хвилинку, я щось не зрозумів, – перепитав Бекендорф, поклавши величезні руки на стіл. – Аннабет, ти сказала «переконати Дедала». Але хіба він не помер?

Квінтус хмикнув.

– Дуже сподіваюся на це. Ваш винахідник жив, е-е, скажімо, дві-три тисячі років тому. Але навіть якщо він живий і зараз, хіба міфи не повідомляють, що він залишив лабіринт, виготовивши крила собі й синові?

– У тому-то й складність, дорогий Квінтус. – Хірон неспокійно переминався з ноги на ногу, як я здогадався з перестуку його копит. – Правда нікому не відома. Ходили чутки про… ну, скажімо, чутки про нього ходили вельми різноманітні. Згідно з однією з версій, Дедал під кінець життя повернувся назад у лабіринт. І цілком імовірно, що він там і залишився.

Мені знову спав на думку старий, побачений мною уві сні. Він здався мені ледь живим, насилу вірилося, що він може протягнути ще тиждень, не те що три тисячі років.

– Нам необхідно проникнути в лабіринт, – гаряче продовжувала Аннабет. – Потрібно якнайшвидше розшукати майстерню, поки там не опинився Лука. Якщо Дедал живий, на його допомогу повинні спертися ми, а не Лука. Якщо нитка Аріадни ще існує, потрібно подбати про те, щоб вона ніколи не потрапила до рук зрадника.

– Почекай-но, – перебив її я. – Якщо нас так турбує можливість нападу, то чому просто не заблокувати вхід до лабіринту? Запечатати тунель?

– Чудова думка! – вигукнув Гроувер. – Я займуся динамітом.

– Це не так просто, дурню, – похмуро втрутилася Кларисса. – Ми вже спробували вчинити так із тим входом, який виявили у Феніксі. І нічого доброго не вийшло.

Аннабет кивнула і пояснила:

– Лабіринт – це досконала магічна структура, Персі. Для того щоб заблокувати навіть єдиний вхід, потрібна величезна кількість енергії. У Феніксі Кларисі довелося знести величезну споруду, зруйнувавши її, а в результаті вхід у лабіринт лише змістився на кілька футів убік. Найкраще, що ми можемо зробити, це перешкодити Луці роздобути план лабіринту.

– Ще ми можемо битися, – пролунав голос Лі Флетчера. – Тепер, коли нам відомо, де знаходиться вхід, ми можемо спорудити поблизу від нього оборонний рубіж і влаштувати засідки. Якщо чиясь армія спробує подолати цю лінію захисту, вона натрапить на нас, озброєних до зубів.

– Зрозуміло, оборонні лінії буде створено, – погодився Хірон. – Але, боюся, Кларисса має рацію. Магія забезпечувала безпеку кордонів табору протягом сотень років. Якщо ж тепер Луці вдасться оминути їх, пройшовши під землею, і перекинути численну армію прямо до табору, у нас може виявитися недостатньо сил на самооборону.

При цих словах на обличчях усіх присутніх відбилася тривога. Хірон, як правило, намагався підтримувати в хлопцях оптимізм і піднімати гарний настрій, і якщо вже він пророкує, що нам не впоратися з обороною, то справа погана.

– Розшукати майстерню Дедала абсолютно необхідно, – продовжувала наполягати Аннабет. – Мета: знайти нитку Аріадни і не дати Луці можливості скористатися нею.

– Але якщо досі нікому не вдавалося пройти через лабіринт, – втрутився я, – то хіба в нас є шанси?

– Я вже кілька років вивчаю архітектуру, – відповіла Аннабет, – і творіння Дедала мені відомо краще, ніж будь-кому іншому.

– Тільки тому, що ти начиталася про нього різних книжок!

– Можна й так сказати.

– Думаю, цього недостатньо.

– Повинно бути достатньо!

– Помиляєшся!

– Краще скажи: ти збираєшся допомагати мені чи ні?

Я помітив, що всі присутні, стежачи за нашим діалогом, тільки й встигають повертати голови то в один, то в інший бік, ніби дивляться тенісний матч. У тиші пролунав ще один «хрум», голова бичка відірвалася, і Місіс О’Лірі почала її терзати.

– Спочатку про головне. – Хірон відкашлявся. – Отже, спочатку потрібно провести розвідку. Хтось із нас має вирушити в лабіринт, розшукати майстерню Дедала і провести переговори з винахідником. Якщо він, звісно, живий. Тим самим позбавити Луку можливості перекинути свою армію через лабіринт у наш табір.

– І нам усім зрозуміло, хто візьме на себе це завдання, – вставила Кларисса. – Аннабет.

Бурмотіння, що пролунало при цих словах з усіх боків, явно виражало загальну згоду. Мені було відомо, що мрія про самостійний пошук володіла дочкою Афіни з самого раннього дитинства, але зараз Аннабет зовсім не виглядала щасливою.

– Ти зробила не менше за мене, Кларисо, – звернулася вона до доньки Ареса. – Тобі теж слід піти.

– Я не збираюся туди сунутися, – похитала головою Кларисса.

– Тільки не кажи мені, що ти злякалася, Кларисо, курчатко! – розреготався Тревіс Стоулл.

Дочка Ареса схопилася на ноги. Я не сумнівався, що зараз від Тревіса пух і пір’я полетять, але вона лише вимовила тремтячим голосом:

– Що ти розумієш, придурок! Я туди ніколи не ввійду. Ніколи!

І вона вихором вилетіла з арени.

Тревіс із дурнуватим виглядом озирнувся:

– Ну… Я не хотів нікого образити…

Хірон підняв долоню, закликаючи його до мовчання.

– Ти й не образив. Не будемо забувати, у дівчинки був нелегкий рік. Перейдемо до іншого питання: чи всі згодні з тим, що очолити пошук доручається Аннабет?

Ми з ентузіазмом закивали. Усі, крім Квінтуса. Він сидів, схрестивши на грудях руки і задумливо втупившись у стільницю, але, по-моєму, ніхто не звернув на нього уваги.

– Чудово, – підбив підсумок обговорення Гірон і повернувся до Аннабет. – Ми прийняли рішення. Тепер тобі необхідно звернутися до оракула. Якщо ти не затримаєшся у нього, то ще застанеш нас тут.

Чекати повернення Аннабет виявилося важче, ніж я думав. Коли я сам ходив до мумії за передбаченням, було легше.

До цього дня я двічі отримував пророчі передбачення. Перший раз це сталося на запорошеному горищі Великого дому, де дух дельфійського оракула дрімав у тілі муміфікованої хіпі в жіночому платтячку. А вдруге – коли оракул здійснив невеличку прогулянку лісом. І ця подія досі являється мені в страшних снах.

Мене особисто не лякало звернення до оракула, хоч про це ходили наймоторошніші історії: хлопцям, які почули пророцтво, траплялося божеволіти від страху, а іноді видіння, надіслані їм, були такими жахливими, що вони навіть вмирали.

Але зараз я неспокійно міряв кроками арену, нудячись в очікуванні Аннабет. Місіс О’Лірі з апетитом поглинала страву, яку їй подали на ланч: приблизно сотня фунтів м’ясного фаршу і кілька собачих галет, кожна розміром із кришку сміттєвого бака. Цікаво, де Квінтус бере галети такої величини; не схоже, що можна зайти в універсам, де продають корм для тварин, і спокійно завантажити такі ласощі у візок.

Між Хіроном, Квінтусом і Аргусом розгорілася вельми жвава бесіда. З того, як Квінтус раз у раз негативно хитав головою, я здогадався, що вони явно не можуть дійти згоди.

На іншій стороні арени Тайсон і брати Стоулл влаштували змагання на мініатюрних бронзових колісницях, які мій братик спорудив із залишків непридатної зброї.

Я кинув ходити взад-вперед і пішов геть з арени. За нею тягнулися поля, далі виднілося горище Великого будинку, віконце в ньому було темним і порожнім. Що ж Аннабет так довго? Я закінчив свою бесіду з оракулом набагато швидше.

– Персі, – почув я дівочий голос.

У кущах ледь помітно маячив силует Ялівцю. Зрозуміти не можу, як це вона примудряється ставати майже невидимою, зливаючись із рослинністю.

Але зараз вона була дуже навіть видима, бо енергійно махала руками, жестами закликаючи мене до себе.

– Мені здається, що тобі потрібно знати ще дещо про щось. Лука не єдиний, кого я застала поблизу тієї печери.

– Про кого ти говориш?

Дріада кинула косий погляд у бік арени.

– Я хотіла розповісти про це прямо там, але він все не йде і не йде!

– Хто?

– Ну, цей, – мотнула вона головою. – Учитель бою на мечах. Він сам вічно шастає біля тієї купи каміння.

Живіт у мене точно кліщами стиснуло.

– Квінтус? Коли він там нишпорив?

– Точно не знаю. Я ж не звертаю уваги на час. Може, тиждень тому, коли він уперше з’явився в таборі.

– І що він там робив? Проліз в ущелину?

– Я… я не знаю. Він такий хитрий, Персі. Я навіть не бачила, щоб він до неї наближався. Просто раз – і його вже немає. Ти маєш сказати Гроверу, що це надто небезпечно.

– Можжевелочка? – якраз у цей момент почувся голос Гроувера, який кликав дріаду з арени. – Куди ти поділася?

Ялівець зітхнула.

– Мені, мабуть, краще піти до нього. Тільки не забудь про те, що я тобі розповіла. Не довіряй цій людині!

І з цими словами вона побігла до арени.

А я знову втупився у Великий будинок, почуваючись розгубленим більше, ніж будь-коли. Якщо Квінтус щось розшукує в лабіринті… Ох, до чого ж мені зараз необхідно порадитися з Аннабет. Вона б уже точно здогадалася, що означає новина, розказана лісовою німфою.

Та де ж Аннабет, чорт забирай? Що б там оракул не віщав, це не може зайняти стільки часу.

Коротше, я більше не міг терпіти.

Може, це і проти правил, але мене ніхто не бачить. Я бігом спустився з пагорба і помчав полуничним полем.

У вестибюлі Великого будинку було до дивного тихо. Зазвичай, коли приходиш сюди, насамперед бачиш Діоніса, який сидить біля каміна і гріється біля вогню. Майже завжди він при цьому ласує виноградом і грає в карти із сатирами, щосили насміхаючись над ними. Але зараз містер Д. у таборі був відсутній.

Я пішов далі, мостини голосно потріскували в мене під ногами. Коли я дістався до підніжжя сходів, кроки мої мимоволі сповільнилися і я засумнівався. Чотири поверхи над моєю головою були гігантською мережею пасток, що перекривають хід до горища, і Аннабет може перебувати де завгодно. Хвилину я постояв тихо, прислухаючись. Але те, що я раптом почув, мене як громом вразило.

Відчайдушний плач. І долинав він звідкись знизу.

Крадькома я став обходити нижні сходинки сходів. Двері були розкриті, за ними зяяв вхід у підвал. А я навіть не знав, що у Великому будинку є підвал! Зазирнув усередину і побачив, що в його дальньому кутку сидять двоє. Їх майже не було видно серед нагромадження глечиків з амброзією і банок із полуничним варенням.

Однією з тих, хто сидів у підвалі, була Кларисса. Іншою – молодий смаглявий хлопець, одягнений у штани від камуфляжного костюма і брудну чорну футболку, його скуйовджене волосся здавалося сальним. Хлопець цей сидів, опустивши голову, і заливався гіркими сльозами. Я впізнав його, це був Кріс Родрігес, один із тих напівкровок, що втекли з Лукою.

– Заспокойся, будь ласка, – вмовляла його Кларисса. – Випий трохи нектару і заспокойся.

– Ти привид, Маріє. – Кріс злякано забився в самий кут дивана, подалі від Клариси. – Геть-відійди від мене.

– Ніяка я не Марія. – Голос Клариси звучав ніжно і по-справжньому сумно. У житті від неї такого не очікував. – Мене звати Кларисса. Запам’ятай, будь ласка, моє ім’я.

– Тут темно, як я можу його запам’ятати, – продовжуючи ридати, заперечив Кріс. – Жахливо темно!

– Тоді давай вийдемо звідси, – вхопилася за його слова Кларисса. – На світлі тобі стане легше.

– Це-е… ціла тисяча черепів. Земля зберігає їх…

– Крісе, – продовжувала благати його Кларисса. Здавалося, що вона й сама близька до того, щоб розплакатися. – Ти повинен забути про це. Будь ласка! Містер Д. скоро повертається. І він чудово виліковує всякі закидони на кшталт твого. Ти тільки постарайся протриматися до його приїзду.

Очі Кріса виблискували, як у загнаного в кут щура, з диким відчаєм.

– Звідси не можна вийти, Маріє. Немає шляху назовні.

Тут він помітив мене, і в нього вирвався придушений глухий стогін.

– Син Посейдона! Який він страшний!

Я відскочив від дверей, щоб Кларисса не встигла мене помітити. Здається, так і сталося, тому що замість того, щоб побігти за мною і спробувати вбити на місці, вона продовжувала сидіти з Крісом і втішати його, умовляючи випити нектар. Голос її залишався таким же сумним і благальним. Напевно, вирішила, що я теж частина галюцинації Кріса. Але чому він окликнув мене, чому сказав «син Посейдона»? Кріс дійсно дивився в ту хвилину прямо на мене, але я був майже впевнений, що він мене не бачив.

І ця зворушлива турботливість Кларисси! Мені й на думку не могло спасти, що вона здатна любити когось. Але м’який тон, яким вона розмовляла з Крісом… і як вимовляла його ім’я… Вона знала цього хлопця ще до того, як він перейшов на бік наших ворогів. Напевно, вони були знайомі один з одним краще, ніж я думав. А зараз він сидить тут, у підвалі, боїться висунути ніс назовні і бурмоче всяку дурницю про якусь Марію. Не дивно, що Кларису не тягне в лабіринт. Що ж там із ним сталося?

Звідкись зверху почувся шурхіт – ніби прочинилися двері горища, – і я бігом кинувся до виходу. Потрібно скоріше звідси вибиратися.

– Моя люба! Ти зробила це. – Такими словами Гірон привітав Аннабет.

Повернувшись, вона мовчки присіла на лавку і, опустивши голову, втупилася в підлогу.

– Ну, як успіхи? – пролунав голос Квінтуса.

Чомусь Аннабет спочатку глянула на мене.

Я не зрозумів, чи то вона хотіла про щось попередити, чи то боялася чогось. Мені здавалося, в очах її промайнув відблиск страху. Тільки після цього вона перевела погляд на Квінтуса і відповіла:

– Мені було дано передбачення. Розшуки майстерні Дедала, розташованої в лабіринті, повинна очолити я.

Ніхто не вибухнув криками радості. Я хочу сказати, ми всі хотіли, щоб Аннабет було доручено провести самостійний пошук, але спуск під землю всі ми вважали занадто небезпечним. А особисто мені, особливо після того, як я побачив Кріса Родрігеса, думка про те, що Аннабет доведеться опинитися в лабіринті, здавалася зовсім жахливою.

Хірон задумливо постукував копитом по підлозі.

– Ти не могла б дослівно повторити все пророцтво, отримане тобою, Аннабет? Кожне слово, вимовлене оракулом, дуже важливе.

Аннабет набрала побільше повітря в груди, помовчала.

– Я, е-е… гаразд, приблизно так: «Будеш блукати в нескінченній темряві лабіринту».

Усі слухали її, затамувавши подих, і чекали, що буде далі. Вона продовжувала:

– «Мертвий, зрадник і раніше зниклий повстануть».

– Зниклий? – Гроувер різко підняв голову. – Це, напевно, про Пана! От здорово!

– Ага. Причому повстане разом із померлим і якимось зрадником, – нагадав я. – Просто чудово!

Не подобалося мені це пророцтво.

– А далі? – нетерпляче перервав нас Хірон. – Що було сказано далі?

Аннабет продекламувала:

Від руки царя-примари впаде чи підніметься

Чадо останньої надії Афіни.

Коли Аннабет закінчила, ніхто з хлопців довго не порушував пригніченого мовчання. Аннабет була дочкою богині Афіни, і тому вираз «останньої надії Афіни» не міг нас підбадьорити.

– Не будемо робити поспішних висновків, – пролунав спокійний голос Сілени. – Аннабет, здається, не єдине дитя богині Афіни.

– А хто такий цар-привид? – поцікавився Бекендорф.

Відповіді на це запитання ні в кого не було. Я згадав, що позаминулої ночі, отримавши послання Іриди, я став свідком того, як Ніко закликав духів. Дивне, недобре передчуття підказувало мені, що передбачення оракула якось пов’язане з Ніко.

– Більше нічого оракул тобі не говорив? – запитав Хірон. – Тільки ці рядки? Бачиш, Аннабет, вони здаються мені якимись незакінченими, чи що.

Аннабет явно вагалася.

– Точно не пам’ятаю, – пробурмотіла вона.

Брови кентавра здивовано поповзли вгору. Пам’ять Аннабет славилася на весь табір, вона ніколи не забувала того, що хоч одного разу почула. Зараз, відчувши його сумнів, вона неспокійно совалася на місці, потім продовжувала:

– Було ще щось… я точно не пам’ятаю… приблизно так: «Рухне з героя останнім подихом».

– И?.. – не відставав Хірон.

– Слухайте, головне в тому, що мені треба увійти в лабіринт! – Аннабет встала. – Я повинна відшукати майстерню і зупинити Луку. Але мені потрібна буде допомога. – Вона обернулася до мене. – Підеш зі мною, Персі?

– Звичайно піду. – Я ні хвилини не вагався.

Уперше за останні дні обличчя її осяяла усмішка, і на душі в мене повеселішало.

– Гроувер, а ти? Бог дикої природи чекає.

Гроувер, здавалося, начисто забув про те, як він ненавидить підземелля. Слова про «раніше зниклого» вселили в нього безодню енергії.

– Тільки прихоплю з собою їжу!

– І ти, Тайсоне. – Аннабет покликала і мого брата. – Мені знадобиться і твоя допомога теж.

– Ура! Ми їм таке влаштуємо! – Тайсон заплескав у долоні з такою силою, що розбудив місіс О’Лірі, яка задрімала в куточку.

– Зачекай-но, Аннабет, – втрутився Гірон, – щось ти дієш не за правилами. Герой, вирушаючи в похід, може взяти із собою тільки двох супутників.

– Але мені потрібні троє, – наполегливо заперечила Аннабет. – Хіроне, ви не знаєте, як це важливо!

Поняття не маю, чому вона так вже була в цьому впевнена, але я страшенно зрадів, що Аннабет запросила в похід Тайсона. Мені навіть думати не хотілося, що доведеться вирушити кудись без мого брата. Він такий величезний, сильний і чудово майструє різні механічні штуки. До того ж, на відміну від сатирів, анітрохи не боїться підземного світу.

– Аннабет, послухай. – Хірон нервово обмахувався хвостом. – Подумай гарненько. Ти ламаєш закони давніх часів, і це може мати непередбачувані наслідки. Минулої зими, наприклад, коли на виручку Артеміди вирушили п’ятеро, повернулися тільки троє. Кажу тобі, подумай ще раз. Три – це священне число. Нам відомо, що було три мойри, три фурії, у небожителя Кроноса – троє синів-олімпійців. Це гарне, надійне число, і воно допоможе тобі в хвилину небезпеки. Чотири… Чотири, на мій погляд, це ризиковано.

– Я знаю, Хіроне. – Аннабет глибоко зітхнула. – Але так треба. Прошу вас, не сперечайтеся зі мною.

Я бачив, що кентавр страшенно незадоволений. Квінтус же вивчав нас із відвертою цікавістю, ніби цю людину цікавила тільки одна думка – хто з цих шукачів пригод повернеться назад живим.

Хірон важко зітхнув.

– Добре. Учасникам пошуку прохання підготуватися. Завтра на світанку ми проведемо вас до лабіринту.

Коли нараду було закінчено, Квінтус відкликав мене вбік і повідомив, що йому ця витівка дуже не подобається.

Місіс О’Лірі крутилася навколо нас, задоволено помахуючи хвостом, потім раптом упустила свій щит-іграшку просто до моїх ніг. Я підняв його і жбурнув назад. Коли пекельний гончак потрусив за щитом, Квінтус проводив її пильним поглядом. Мені ж у цей час пригадалася розповідь дріади Ялівцю про те, що він крадькома навідувався до входу в лабіринт. Я й раніше чомусь не довіряв цій людині, зараз же він став мені здаватися подвійно підозрілим. Але коли він перевів на мене погляд, я побачив у його очах щиру стурбованість.

– Я проти того, щоб хто-небудь із вас спускався в лабіринт, – продовжував він. – Будь-хто з напівкровок. Але якщо це так уже й необхідно, то я хотів би про дещо тебе попередити. Лабіринт створений для того, щоб заманити якомога глибше у свої надра і не випустити. Він має здатність відволікати і дурити і тим небезпечний для напівкровок. Адже ми справді схильні легко забувати про головне.

– Ви там бували?

– Колись бував, – вимовив він різко, майже обірвавши мене. – Дуже давно. Я там ледь життя не втратив. І далеко не всім ще так пощастило, як мені.

Квінтус стиснув моє плече.

– Персі, май на увазі, ти не повинен забувати про найважливіше. Ти зобов’язаний наказати собі не відволікатися. Тільки в цьому разі тобі, можливо, вдасться відшукати правильну дорогу. І ще одне. Мені хотілося б подарувати тобі дещо.

Із цими словами він простягнув мені коротеньку срібну трубочку. Я взяв її в руки і здригнувся, вона здалася мені такою крижаною, що я мало не впустив її на землю.

– Що це? – запитав я. – Свисток?

– Свисток для домашнього собаки, – кивнув Квінтус. – Я користуюся ним, щоб підкликати місіс О’Лірі.

– Хм. Дякую, звісно, вам, але…

– Думаєш, у лабіринті він не спрацює? Не можу сказати, що абсолютно впевнений, але, гадаю, все-таки спрацює. Місіс О’Лірі, як ти знаєш, породження пекла, і вона обов’язково з’явиться на твій поклик, байдуже, як би далеко вона не перебувала за секунду до цього. Мені буде легше, якщо я знатиму, що він у тебе є. Якщо тобі знадобиться допомога, скористайся ним. Тільки будь обережний. Цей свисток виготовлений зі стигійського льоду.

– З чого?

– З льоду річки Стікс. Викувати його було завданням до біса складним, до того ж і робота тут тонка. Розтанути він не може, але варто тобі в нього разок дмухнути, як він негайно розколеться на дрібні шматочки. Сам розумієш, що це означає. Ним можна скористатися лише один раз.

Мені спала на думку думка про Луку, мого заклятого ворога. Якраз напередодні того дня, коли я вирушав у свій перший пошук, він теж підніс мені подарунок – чарівні туфлі. І виявилося, зроблені вони були таким чином, що вели прямо до смерті. Але Квінтус здавався зараз таким добрим, таким щиро стурбованим… До того ж Місіс О’Лірі була явно прив’язана до свого хазяїна, а це дещо та значить.

Якраз у цю хвилину вона притягнула іграшковий щит, впустила його, весь обслюнявлений, мені на ноги, а сама почала натхненно гавкати.

Коли я зловив себе на тому, що не довіряю цій людині, мені навіть стало соромно. Але ж колись я довіряв і Луці.

– Спасибі велике, – подякував я Квінтусу, запхав крижаний свисток у кишеню і подумки пообіцяв собі ніколи ним не користуватися.

Потім я вирушив розшукувати Аннабет.

За ті три літа, що я провів у таборі, мені жодного разу не доводилося бувати в будиночку дітей Афіни.

Це була сріблястого кольору, сувора будівля, із затягнутими білосніжними фіранками вікнами і вирізаною над дверним отвором маскою сови. Її круглі очі з онікса, здавалося, слідкували за мною, коли я підходив до намету.

– Гей, є тут хто? – запитав я, обережно заглядаючи всередину.

Ніхто не відгукнувся. Я зробив ще крок, і дихання в мене перехопило. Це місце явно було призначене для тямущих дітлахів. Усі ліжка виявилися зсунутими до однієї стіни, ніби відпочинок і сон мали для тутешніх мешканців другорядне значення. Майже весь простір кімнати заповнювали робочі верстаки, якісь верстати, інструменти та зброя. Задня ж частина приміщення призначалася для книжок, тут нагромаджувалися цілі купи старовинних сувоїв, зв’язки книг у потертих палітурках, купи папок з паперами. Я побачив навіть величезний креслярський кульман, на дошці якого були розкладені лінійки, транспортири, стояло кілька тривимірних макетів будівель. Величезними старими військовими картами ці хлопці обклеїли стелю, а повний набір обладунків повісили поруч із вікном, і зараз сонце грало на їхній блискучій поверхні.

Аннабет стояла в задньому кінці кімнати і рилася в старих пергаментах.

– Тук, тук, – дурнуватим голосом сказав я.

Вона здригнулася і злякано обернулася.

– Ой! А, Персі, привіт. Не чула, як ти увійшов.

– Усе гаразд?

Аннабет продовжувала похмуро роздивлятися сувій, який тримала в руках.

– Розумієш, намагаюся дещо збагнути. Лабіринт, створений Дедалом, був величезний. Але жодна з історій, розказаних про нього, не сходиться з іншими. Карти, що описують його, ведуть з нізвідки в нікуди.

Я згадав слова Квінтуса, сказані мені всього хвилину тому, про здатність лабіринту розсіювати увагу, і подумав, що те, про що говорить Аннабет, і є ця сама особливість лабіринту.

– Розберемося, – бадьоро пообіцяв я.

Аннабет мала жахливий вигляд: волосся розпатлалося і наче сплутана завіса висіло по боках її обличчя, сірі очі здавалися майже чорними.

– Із семи років я мріяла провести самостійний пошук, – пробурмотіла вона майже про себе.

– Май на увазі, що ти націлилася на грандіозне завдання.

Вона кинула на мене вдячний погляд і тут же знову повернулася до книжок і сувоїв, знятих нею з полиць.

– Мені й самій тривожно, Персі. Може, мені не слід було втягувати тебе в цю справу? Як і Тайсона з Гроувером?

– Гей, ти чого? Ми ж твої друзі. Як ми могли залишити тебе одну?

– Але… – Раптово вона замовкла.

– Чого ти? – запитав я. – Тривожишся через передбачення?

– Я впевнена, що воно сприятливе. – Голос її прозвучав якось жалібно.

– Який там був останній рядок?

Те, що раптом зробила Аннабет, мене по-справжньому здивувало. Вона змахнула з очей сльози і простягнула до мене руки. Що мені було робити? Я зробив крок до неї й обійняв за плечі. У животі в мене щось закрутилося, ніби я наковтався метеликів.

– Усе буде… буде нормально, – сказав я і потріпав її по спині.

Мені раптом стало до неможливості добре. Навіть здалося, що я зміг би прочитати найменші літери у всіх цих книжках. Аннабет продовжувала здригатися. Волосся її пахло як лимонне мило.

– Хірон, може, й мав рацію, коли сказав, що я порушую правила, – пошепки говорила вона, – але я просто не знаю, як бути. Мені потрібні ви троє. І я майже впевнена, що вчинила правильно.

– Не думай ти про це. – Мені так хотілося її заспокоїти! – У нас і раніше бували проблеми, але ми ж якось справлялися з ними.

– Тоді була інша справа. Я не хочу, щоб із вами сталося щось погане… ні з ким із вас.

Позаду раптом пролунав чийсь кашель, я озирнувся і побачив Малколма, одного з братів Аннабет. Від збентеження він став червоним як помідор і, побачивши, що я озирнувся, квапливо забурмотів:

– Гм, я перепрошую. Там урок зі стрільби з лука, і Хірон велів мені розшукати тебе, Аннабет.

Я відійшов від Аннабет і безглуздо промямлив:

– Ми тут різні карти розглядаємо.

– Чудово, – знизав плечима Малколм.

– Передай Хірону, що я вже йду, – попросила Аннабет, і він швидко вийшов.

– Ти йди поки один, Персі. – Вона почала витирати з очей сліди сліз. – Мені потрібно привести себе до ладу.

Я кивнув, почуваючись більш збентеженим, ніж будь-коли в житті. Мені хотілося втекти звідси якомога швидше, але щось утримувало мене.

– Послухай, Аннабет, – знову почав я. – Я хочу дещо запитати про те, що передбачив тобі оракул. Пам’ятаєш рядок, де говориться «з героя останнім подихом»?

– Тобі цікаво, хто цей герой? Поняття не маю.

– Ні, не це. Я подумав, що зазвичай останній рядок римується з попереднім. Там, бува, не було слова «умираньем»?

– Персі, тобі справді пора. – Аннабет опустила очі. – Іди, треба готуватися до пошуку. Ми… ми побачимося завтра вранці.

Я залишив її на самоті, роздивлятися карти, які вели з нізвідки в нікуди, і пішов. Але тривожне відчуття, що комусь із нас не повернутися з цього пошуку живим, не залишало мене.

Глава п’ята. Ніко замовляє «Хеппі Міл» для мерців  [6]

Ви, напевно, думаєте, що я, принаймні, гарненько виспався перед початком пошуку?

Не тут-то було.

Усю ніч мене переслідували сни, в яких я бачив себе на борту «Принцеси Андромеди», в її парадних покоях.

Відкриті ілюмінатори дивилися на залитий місячним світлом морський простір. Свіжий бриз ледь колихав оксамитові фіранки.

Перед золотим саркофагом Кроноса, на застеленій перським килимом підлозі, на колінах стояв Лука. У світлі місяця його світле волосся здавалося майже білим, вдягнений він був у давньогрецький хітон, і білий гіматій, схожий на плащ, струмував у нього за плечима. Через ці білі шати Лука немов би випадав із часу і ставав схожим на когось із молодших богів Олімпу. Востаннє, коли я його бачив, він був ледь живий і валявся непритомним після невдалого падіння з гори Тамалпаїс. Але зараз він виглядав на всі сто. На мій погляд, навіть занадто добре.

– Наші шпигуни рапортують про успіхи, повелитель, – говорив він. – Табір напівкровок організовує пошук, як ви й передбачали. Умови угоди з нашого боку успішно виконані.

«Чудово. – Голос Кроноса немов кинджалом врізався мені у вуха. Він буквально сочився жорстокістю. – Щойно шлях через лабіринт буде відомий, я сам стану на чолі війська».

Лука на хвилину прикрив очі, ніби збираючись із думками.

– Мій повелитель, чи не занадто ви поспішаєте? Можливо, краще нехай Кріос або Гіперіон поведуть…

«Ні. – Голос тихий, але непохитний. – Поведу військо я. Ще одне серце героя приєднається до нас, і все буде скінчено. Тоді я нарешті повстану з Тартара».

– Але ваш вигляд, повелитель… – Голос Луки затремтів.

«Покажи мені свій меч, Лука Кастеллан».

Мене пробрало велике тремтіння. Я ніколи раніше не чув прізвища Луки. Чомусь навіть не думав, що воно у нього є.

Лука тим часом витягнув меч. Подвійне лезо сліпуче блиснуло – воно було викуване наполовину з небесної бронзи, наполовину зі сталі. Зіткнувшись із ним, не один раз я побував на волосок від смерті. Ця зброя вкрай небезпечна як для смертних, так і для чудовиськ. Єдиний клинок, якого я по-справжньому побоювався.

«Ти приніс мені клятву вірності, – продовжував у цей час звучати в моєму мозку голос Кроноса. Він звертався до Луки з такою твердістю, немов нагадував про щось. – Ти поклявся на цьому мечі».

– Це так, пане, але тільки…

«Ти просив про владу. Я дав її тобі. Тепер ніхто не наважиться заподіяти тобі шкоду. Скоро, скоро ти станеш правити світом богів і людей. Хіба ти не жадаєш помсти? Хіба ти не хочеш погубити Олімп?»

Лука здригнувся, але відповів ствердно:

– Хочу.

Саркофаг раптом засяяв, золоте світло, що виходило від нього, залило кожен кут кімнати.

«Тоді готуйся до бою. Щойно угоду буде виконано, ми перейдемо в напад. Спочатку Табір напівкровок, ми залишимо від нього лише прах і попіл. Щойно ці надокучливі герої будуть зметені з лиця землі, ми підемо на Олімп».

У цей час у двері парадних покоїв несподівано постукали. Золоте світіння стало згасати, Лука піднявся на ноги. Він вклав меч у піхви, поправив білосніжний одяг і глибоко зітхнув, заспокоюючись.

– Увійдіть.

Двері відчинилися, і всередину ковзнули дві дракониці – жінки, чий тулуб замість ніг спирався на зміїне тіло, що роздвоювалося. Між ними йшла Келлі, та сама емпуса, яку я бачив у школі Гуді.

– Привіт, Луко, – усміхнулася вона.

На ній була червона сукня, і виглядала вона начебто непогано, але я бачив її справжній вигляд. Бачив те, що зараз Келлі не потурбувалася приховати, – червоні очі, різні ноги, ікла в роті й палаюче вогнем волосся.

– У чому річ, демоне? – Голос Луки звучав недоброзичливо. – Я просив не турбувати мене.

– Не надто гарно з твого боку так мене зустрічати. – Келлі ображено надулася. – І взагалі, ти виглядаєш напруженим. Може, тобі зробити гарний масаж?

Лук поспішно відступив від неї.

– Якщо в тебе є інформація, емпуса, доповідай. Або йди геть!

– З чого це ти останнім часом такий зарозумілий? Раніше нам із тобою було так славно!

– Тому що тоді я ще не бачив, чим ти займалася з тим хлопцем у Сіетлі!

– Фу, та він для мене порожнє місце, – фиркнула Келлі. – Звичайна закуска, ось і все. Правда, Лука. Ти ж знаєш, моє серце належить тільки тобі.

– Дякую, але не потребую. Говори або йди!

Келлі знизала плечима.

– Чудово. У такому разі доповідаю. Передовий загін готовий виступити, щойно отримає твій наказ. Ми можемо вийти… – Не договоривши, вона насупилася і почала озиратися.

– Що ще? – запитав Лука.

– Тут хтось є! Твої почуття притупилися, Лука. За нами стежать!

Її пильний погляд повільно й хижо ковзав кімнатою. І раптом емпуса втупилася прямо на мене! Тієї ж миті обличчя Келлі вкрилося зморшками, як у старої відьми, огидна паща ощерилася жовтими іклами. І емпуса стрибнула вперед!

Я прокинувся від кошмару, серце моє билося як ненормальне. Я міг би заприсягтися, що ікла емпуси щойно клацнули в дюймі від мого горла.

На сусідньому ліжку бадьоро хропів Тайсон, і цей мирний звук трошки мене заспокоїв.

Поняття не маю, як Келлі могла мене відчути, але зараз не це важливо. Я почув більше, ніж мені хотілося б. Армія Луки готова, і Кронос особисто поведе її. Усе, чого їм поки що бракує, це відомостей про лабіринт, які допомогли б їм увірватися сюди і зруйнувати наш табір. Лука не сумнівається в неминучій перемозі над нами.

Я лежав, розмірковуючи. Мені здавалося, що необхідно негайно піти до Аннабет і про все їй розповісти. Не відкладаючи ні на хвилину, просто серед ночі. Але поки я роздумував, наша кімната поступово почала наповнюватися світлом. Синьо-зелене світіння виходило від морського фонтанчика, і зараз воно було і яскравішим, і наполегливішим, ніж напередодні вночі. З того боку лунали гул і плескіт, як від вируючої води.

Я вибрався з ліжка і підійшов до фонтану.

Цього разу ніхто не зажадав вкласти в проріз монету. Мені навіть здалося, що фонтан ніби чекав на мене, щоб почати діяти.

«Може, мені краще повернутися в ліжко?» – подумав я, але натомість став, дивлячись на воду, уявляти побачене минулої ночі – Ніко, який сидів на березі річки Стікс.

– Ти хочеш розповісти мені про щось… – запитально сказав я.

Фонтанчик ніяк не відреагував.

– Гаразд, – зметикував я. – Покажи мені, будь ласка, Ніко ді Анджело.

Мені навіть не довелося кидати монетку, сьогодні це було не важливо – ніби якась сила взяла під контроль воду у фонтані, зробивши непотрібною допомогу посланниці богів Іриди. Вода забулькала голосніше, у повітрі став вимальовуватися образ Ніко, тільки сьогодні він перебував не в Царстві мертвих. Ніко стояв на якомусь цвинтарі. Небо над його головою було всіяне зірками, стародавні плакучі верби схиляли до нього довгі гілки.

Неподалік кілька чоловіків рили могилу. Я чув, як стукають їхні лопати, бачив, як злітає в повітря земля, що викидається з ями. На плечі Ніко був накинутий чорний плащ, ніч видалася похмура, хоч і тепла, пахло дощем. Звідкись долинало квакання жаб. Великий, набитий чимось пакет із супермаркету лежав на землі біля ніг Ніко.

– Глибина ще недостатня? – запитав він. Голос його звучав роздратовано.

– Закінчуємо, пане. – Я побачив того, хто відповідав Ніко. Той самий привид, з яким Ніко розмовляв напередодні, привид якогось чоловіка, що слабо фосфоресціював. – Але, пане, ще раз мушу сказати, це абсолютно марно. Для вас було б краще скористатися моєю порадою.

– Мені потрібна неупереджена думка! – обірвав його Ніко і клацнув пальцями.

Копачі припинили роботу і почали вилазити з ями. Коли вони вибралися, я побачив, що це не люди. Землю рили скелети в роздертому одязі!

– Ви вільні, – сказав їм Ніко. – Дякую.

І скелети тут же розсипалися на порох. Тепер на землі біліли лише дві купки кісток.

– З таким самим успіхом ви, пане, могли б сказати «дякую» їхнім лопатам, – відкоментував привид. – Реакція була б аналогічною.

Ніко проігнорував це зауваження. Він нахилився і дістав із пакета упаковку кока-коли, що вміщала дюжину банок. Витягнув одну з них, відкоркував і став виливати її вміст у яму.

– Нехай мертві знову відчують цей смак, – глухо бурмотів він. – Нехай вони повстануть і приймуть це підношення. Нехай вони знайдуть пам’ять.

У такий самий спосіб Ніко спустошив і решту банок, виливши всю кока-колу у вириту могилу, після чого дістав із сумки білий паперовий пакет із надрукованими на ньому картинками з мультфільмів. Я вже років сто таких не бачив, але впізнав одразу – «Хеппі міл» із «Макдоналдса».

Він перевернув пакет догори дном і став витрушувати в ту саму яму смажені скибочки картоплі та чизбургери.

– Свого часу ми вважали за краще використовувати з цією метою кров жертовних тварин, – подав голос привид. – Але це теж непогано. Вони напевно не помітять різниці.

– Я виявляю повагу до них, – обірвав його Ніко.

– Принаймні залиште мені іграшку, – не вгамовувався привид.

– Замовкни!

Ніко злив у яму другу таку саму упаковку кока-коли, супроводивши її трьома іншими «Хеппі міл». Потім став співуче вимовляти якісь тексти давньогрецькою. Я міг розібрати лише окремі слова – майже всі вони стосувалися смерті, спогадів або повстання мерців із могил. Веселі справи, однак!

У ямі забулькало. Схожа на бульйон коричнева рідина почала просто на очах збільшуватися в об’ємі, незабаром рівень її піднявся і зрівнявся з краями ями, ніби Ніко всипав у неї соду.

Туман навколо Ніко почав згущуватися. Жаби затихли. Між могильних плит замерехтіли чиїсь силуети, синюваті контури, які лише віддалено нагадували людські фігури. Їх було не менше дюжини. Усе ясно: Ніко, здійснюючи узливання кока-колою і приносячи жертвопринесення з чизбургерів, закликав мертвих повстати з могил.

– Чи не занадто їх багато? – нервово забурмотів привид. – Ти сам не знаєш своїх можливостей.

– Усе під контролем.

Але голос Ніко видавав хвилювання. Він витягнув меч, його коротке лезо блиснуло чорним металевим блиском. Я такого ніколи не бачив. Ясно, що викувано його не з небесної бронзи і не зі сталі. Може, із заліза?

Побачивши меч, натовп тіней відскочив і подався в сторони.

– Підходьте по одному, – наказав їм Ніко.

З натовпу виділилася одна фігура і підпливла до нього, потім опустилася на коліна на краю ями. Почулися хлюпаючі звуки, я зрозумів, що вона припала ротом до рідини і стала жадібно ласувати. Примарні руки вигрібали з ями скибочки картоплі. Коли ця істота, наситившись, знову піднялася на ноги, я зміг розгледіти її детальніше. Переді мною стояв одягнений у грецькі обладунки хлопчина років чотирнадцяти – шістнадцяти. Кучеряве волосся, зелені очі, плащ застебнутий пряжкою у формі морської раковини.

– Хто ти? – звернувся до нього Ніко. – Відповідай.

Обличчя хлопця спотворилося в гримасі, ніби він намагався пригадати щось. Коли він заговорив, голос його пролунав сухо й надламано, ніби під моїм вухом хтось м’яв аркуш паперу.

– Мене звати Тесей.

«Не може бути!» – подумав я.

У всякому разі, цей хлопчина не той Тесей, це точно. Він же просто немовля! Я виріс на історіях, що розповідають про подвиги Тесея, про те, як він переміг Мінотавра і таке інше, і я завжди малював його собі як здоровенного гіганта богатирської статури. Той щуплий привид, на якого я зараз дивився, – не гігант і не богатир. І не старший, ніж я сам.

– Як мені повернути у світ живих мою сестру? – запитав його Ніко.

Очі Тесея здавалися скляними, жодної іскри життя не світилося в них.

– Не намагайся. Це безумство.

– Відповідай!

– Мій вітчим помер, – згадав Тесей. – Він кинувся в море, бо подумав, що я загинув у лабіринті. Я хотів повернути його у світ живих, але не зміг.

Привид, що стояв поруч із Ніко, прошипів:

– Пане, переміщення душ! Запитайте його про це, запитайте!

Тесей насупився і глухо сказав:

– Цей голос. Я впізнаю його.

– Нічого ти не впізнаєш, дурню! – обірвав його привид. – Відповідай на запитання пана, і все.

– Я знаю тебе, – наполягав Тесей. Він явно намагався пригадати, з ким говорить.

– Мені потрібно знати про сестру, – сказав Ніко. – Якщо я вирушу в лабіринт, це допоможе мені повернути її у верхній світ?

Тесей продовжував шукати очима володаря голосу, впізнаного ним, але явно не бачив його. Тоді він повільно звернув мляві зіниці до Ніко.

– Лабіринт, пане, це великий зрадник. Впоратися з ним мені вдалося лише завдяки одному – любові смертної дівчини. Нитка являє собою лише частину рішення. Принцеса сама вела мене через лабіринт.

– Нам із вами принцеси ні до чого, – перебив Тесея привид, звертаючись до Ніко. – Я сам проведу вас, повелитель. Запитайте в нього, чи правда те, що розповідають про переміщення душ. Нехай він скаже.

– Душа замість іншої душі, – повторив Ніко. – Скажи, так буває?

– Я… я маю сказати «так». Але загроза…

– Відповідай тільки на запитання, які тобі ставлять, шахраю! – знову обірвав привид.

Раптово натовпом ожилих мерців, що стовпилися біля країв ями, пробігло занепокоєння. Вони стали озиратися на всі боки, перемовлятися про щось, шепіт їхніх голосів звучав стривожено.

– Мені потрібна моя сестра! – Ніко продовжував вимагати відповіді від Тесея. – Де вона?

– Він наближається, – в страху забормотав Тесей. – Він відчув твій поклик. Він іде сюди!

– Хто?

– Він іде, щоб знайти джерело сили, – відповідав Тесей. – Ти повинен звільнити нас!

Тут вода в моєму фонтані почала тремтіти, поверхня її зарябила. Я відчув, що весь будиночок здригнувся, шум наростав. Зображення Ніко, що стояло посеред кладовища, засвітилося так яскраво, що стало боляче дивитися.

– Досить! – вигукнув я голосно. – Припини це!

І тут кам’яна чаша фонтану раптом тріснула! Тайсон завозився уві сні й щось буркнув. Потік пурпурного світла ставав все яскравішим і яскравішим, дивні тіні заметушилися на стінах будиночка, ніби мертві вистрибували з фонтану просто сюди.

У розпачі я вихопив Анаклузмос і обрушив на чашу фонтану такий потужний удар, що вона розкололася навпіл. І солона вода хлинула з неї, заливаючи все підряд. Обидві половини кам’яної купелі впали на підлогу і розбилися на дрібні осколки. Тайсон тривожно захропнув і щось пробурчав, але не прокинувся.

Я плюхнувся на підлогу, тремтячи від страху перед побаченим.

Вранці мене знайшов Тайсон. Я сидів як бовдур, втупившись на руїни того, що ще вчора було нашим фонтанчиком із морською водою.

Ледве встиг зайнятись світанок, як група тих, хто вирушає на пошук, зібралася біля Кулака Зевса. У рюкзаку, який я ніс на спині, були запаси їжі: термос із нектаром і коробка з амброзією. Крім того, там лежав спальний мішок, мотузка, зміна одягу, кишенькові ліхтарики і безліч запасних батарейок. У кишені в мене зберігалася авторучка – мій вірний Анаклузмос, а магічний щит, який у складеному стані мав вигляд наручного годинника – цю цікаву штуку змайстрував для мене Тайсон, – охоплював моє зап’ястя.

Ранок видався погожим. Туман до цієї години вже розтанув, над нашими головами розкинулося сяюче блакиттю небо. Хлопців у таборі сьогодні чекає багато цікавих справ – польоти на пегасах, стрільба з лука, уроки скелелазіння, що проводять на стіні зі стікаючою лавою. А нам замість цього доведеться лізти під землю.

Ялівець і Гроувер стояли трохи осторонь від решти членів групи. Дріада, схоже, знову плакала, але зараз заради Гроувера намагалася тримати себе в руках і все метушилася навколо нього – то поправляла на голові растаманську шапочку, то обтрушувала з сорочки прилипле волосинки його густої шкури. Оскільки ми й гадки не мали, з чим нам доведеться зустрітися, Гроувер вбрався в людський одяг: шапка приховувала його ріжки, джинси і кросівки з фальшивими ступнями надійно сховали від сторонніх очей козлині копита.

Хірон із Квінтусом і Місіс О’Лірі стояли в оточенні хлопців, які прийшли проводити нас. Обстановка надто вже дихала тривогою, і прощання виходило невеселим. Поруч зі скелею розбили два намети, в яких чергуватимуть члени загону охорони. Бекендорф зі своїми братами вже працював над зведенням оборонного рубежу – наїжаченої піками системи окопів. Хірон дійшов висновку, що місце входу в лабіринт слід постійно тримати під охороною, просто про всяк випадок.

Аннабет рилася у своєму рюкзаку, перевіряючи, чи не забула чого. Коли ми з Тайсоном підійшли до неї, вона глянула на мене й насупилася:

– Персі, вигляд у тебе просто жахливий.

– Він уночі розтрощив наш фонтанчик, – повідомив їй Тайсон.

– Що? – здивовано перепитала вона.

Не встиг я розповісти їй про те, що сталося вночі, як до нас підскакав Хірон.

– Бачу, що ви вже готові!

Ясно, йому страшенно хотілося підбадьорити нас, але я бачив, що кентавр і сам тривожиться, тому вирішив не розповідати про нічні події, щоб не лякати його ще більше. Але оскільки я тільки про них і думав, то не зумів стриматися і випалив:

– Послухайте, Хіроне, можна попросити вас про одну послугу? Дещо зробити, поки мене не буде в таборі?

– Звичайно, мій хлопчику.

– Хлопці, ми зараз повернемося, – сказав я і попросив Хірона відійти разом зі мною подалі.

Кентавр здивовано підвів брови, але без слів рушив за мною в бік лісу.

– Минулої ночі, – почав я, – мені наснилися Лука і Кронос.

І я розповів йому про все, що бачив, у всіх подробицях. А розповівши, миттєво зрозумів, яким тяжким тягарем лягла ця новина на плечі кентавра.

– Цього я й побоювався, – проворчав він. – Якщо в битву вступає мій батько Кронос, у нас немає шансів ухилитися від боротьби.

Хірон вкрай рідко називав Кроноса батьком. Я не хочу сказати, що він приховував це, ні, нам усім було чудово відомо, хто його батько. У світі грецьких міфів кожен – бог, титан чи чудовисько – доводився комусь ріднею. Але Хірон не любив розмов на цю тему. «Ах, мій папаша всемогутній злий титан! Тільки й мріє про те, щоб зруйнувати західний світ! Я хочу бути таким, як він, коли виросту!»

– Ви не знаєте, що за угоду мав на увазі Лука? – поцікавився я.

– Не цілком упевнений, але боюся, що йшлося про договір із Дедалом. Якщо старий винахідник ще живий, якщо його ще не звела з розуму пара-трійка тисячоліть, прожитих у лабіринті, то… Бачиш, Кронос може знайти спосіб, щоб змусити підкоритися своїй волі будь-кого.

– Не будь-кого! – обурився я.

– Ти маєш рацію. Можливо, підкорити всіх йому не вдасться. – Хірон вимучено посміхнувся. – Але, Персі, ти маєш бути насторожі. Мене вже давно турбує, що Кронос може вступити в переговори з Дедалом не тільки заради пошуку шляху через лабіринт.

– Що ще він міг замислити?

– Щодо цього ми з Аннабет уже давно ламаємо голови. Пам’ятаєш, ти якось розповів мені про свою першу подорож на «Принцесу Андромеду»? Коли ти вперше побачив золотий саркофаг?

Я кивнув і уточнив:

– Тоді Лука говорив про воскресіння Кроноса, що лежить у саркофазі. Щоразу, коли він знаходить нового прихильника, він знаходить ще одну частину свого тіла і поступово повертається до життя.

– Що, за словами Луки, вони стануть робити, коли Кронос буде здатний повернутися до життя? – запитав Хірон.

Холодок пробіг у мене між лопатками.

– Здається, він сказав, що вони хочуть викувати в кузнях Гефеста нове тіло Кроносу.

– Можу сказати одне: Дедал і справді найбільший винахідник у світі. Він створив лабіринт, але не обмежився цим. Автоматони, машини, що думають… Що, як Кронос захоче, щоб Дедал викував для нього нове, невпізнанне тіло?

Ось уже справді приємна думка!

– Нам потрібно першими дістатися до Дедала, – твердо сказав я. – І переконати його не робити цього.

Хірон задумливо дивився вбік, туди, де ліс ставав густішим.

– Є ще дещо, що я не зовсім розумію. Слова Луки про ту останню душу, яка приєднається до їхньої справи. Це не обіцяє нічого доброго.

Я промовчав, але на серці в мене стало гидко. У цьому була моя провина, оскільки саме я прийняв рішення не розповідати Хірону про те, що Ніко – син Аїда. Зараз, коли Хірон згадав про душу, я мало не наважився розповісти йому про все. Раптом Кроносу стане відомо про Ніко? Раптом повелитель титанів зуміє вмовити його стати на бік зла? Але я не наважився. З одного боку, мені заважали сумніви: чи може Хірон що-небудь змінити? З іншого – я хотів сам відшукати Ніко. Я повинен сам йому все пояснити, він повинен мене вислухати.

– Ну, не знаю, – нерішуче протягнув я нарешті. – Так, ось ще що. Ялівець розповіла мені одну річ, і я думаю, вам теж треба про це знати.

І я розповів йому про те, що дріада кілька разів бачила Квінтуса біля цих каменів.

– Мене це не дивує. – Хірон зціпив зуби.

– Не дивує?.. Ви хочете сказати, що знали про це?

– Персі, розумієш, коли Квінтус прийшов у табір і запропонував свої послуги, я… Загалом, із мого боку було б занадто нерозумно не побачити в цій пропозиції дещо дивне.

– Тоді чому ви взяли цього типа на службу?

– Тому що іноді краще мати того, кому ти не довіряєш, поруч із собою, для того, щоб наглядати за його справами. Може, він і є саме той, за кого себе видає: напівкровка, який мріє знайти рідний дім. Адже Квінтус і справді не зробив відкрито нічого такого, щоб я міг засумніватися в його лояльності. Повір мені, я з нього очей не спущу.

Аннабет уже давно тинялася поблизу, напевно знемагаючи від цікавості, про що ми тут так довго розмовляємо.

– Персі, ти готовий нарешті? – не витерпівши, запитала вона.

Я кивнув. Рука моя ковзнула в кишеню, в якій зберігався той крижаний свисток, що дав мені Квінтус. Інстинктивно озирнувшись, я побачив, як уважно стежать за кожним моїм рухом його очі. Зустрівшись зі мною поглядом, він помахав мені на прощання.

«Наші шпигуни доповідають про успіхи» – згадалися мені слова Луки.

Того ж дня, коли ми прийняли рішення спуститися в лабіринт, йому про це стало відомо!

– Будьте обережні, – порадив нам на прощання Хірон. – Що ж, вдалого пошуку!

– І вам теж удачі, – відгукнувся я.

Ми повернулися до скелі, біля якої чекали на нас Тайсон і Гроувер. Я зазирнув у ущелину між двома величезними валунами – вхід у нескінченний лабіринт, готовий поглинути нас.

– Ось і все, – нервово посміхнувся Гроувер. – Прощавай, червоне сонечко!

– Здрастуйте, чорні камені! – підтримав його жарт Тайсон.

І ми всі четверо ступили в морок.

Глава шоста. Зустріч із дволиким богом

Ми й сотні футів не подолали, як примудрилися безнадійно заблукати.

Цього разу тунель виявився нітрохи не схожим на той, у якому ми з Аннабет побували. Скоріше він нагадував систему каналізаційних стоків, викладених цеглою, з чавунними решітками люків через кожні десять футів. Із чистої цікавості я увімкнув ліхтарик і заглянув в один із них, але не виявив нічого цікавого. Його паща зяяла абсолютною чорнотою. Щоправда, в якийсь момент мені здалося, що по той бік решітки люка лунають чиїсь голоси, але, можливо, це всього лише завивав вітер.

Аннабет щосили намагалася не схибити в ролі глави експедиції. Наприклад, придумала, що під час руху вздовж тунелю нам слід триматися лівої стіни.

– Якщо кожен із нас буде йти, не відриваючи від стіни лівої руки, – сказала вона, – то ми легко зуміємо відшукати зворотну дорогу, прямуючи в протилежному напрямку.

На жаль, щойно ми дослухалися до її поради, ліва стіна раптом зникла і ми опинилися в центрі круглої печери, з якої виходило вісім тунелів. І ми й гадки не мали, яким із них ми сюди увійшли.

– Фу-ти, невдача. – У бурчанні Гроувера чувся страх. – Яким шляхом ми йшли сюди?

– Треба повернутися назад, – вирішила Аннабет.

Смішно, але всі ми при цьому попрямували в різні боки. Не маючи жодного поняття про те, звідки ми щойно вийшли, тепер жоден із нас не знав, яким шляхом ми могли б повернутися в табір.

– З лівою стіною нічого не вийшло, – примирливо сказав Тайсон. – Що тепер робимо?

Промінь ліхтарика, який тримала в руках Аннабет, оббіг арки восьми тунелів. Наскільки я міг бачити, вони були абсолютно однакові.

– Сюди, – скомандувала вона, показуючи на один.

– З чого ти так вирішила? – поцікавився я.

– Застосувавши метод дедукції.

– Значить, це всього лише твоє припущення?

– Гаразд, ходімо.

Тунель, який вона вибрала, став швидко звужуватися, цегляна кладка стін змінилася сірим цементом, а висота так бастро зменшувалася, що скоро нам довелося йти пригинаючись. Бідолаха Тайсон з його зростом узагалі вже рухався поповзом.

Хрипке й часте дихання Гроувера було єдиним звуком, чутним у тиші лабіринту.

– Я більше не витримаю, – пошепки повідомив він. – Довго нам ще йти?

– Ми рухаємося тунелем усього хвилин п’ять, не більше, – відповідала йому Аннабет.

– Не може бути. Ми тут жахливо давно, – стояв на своєму Гроувер. – І з чого б це Пану заманулося забрести сюди? Для бога дикої природи тут найбільш невідповідне місце.

Ми продовжували просуватися вперед. І якраз у той момент, коли я вирішив, що тунель став занадто вузьким і далі нам шлях закритий, коридор раптово обірвався, і ми опинилися у величезному приміщенні. Я пробіг ліхтариком по стінах і не зміг стримати вигуку здивування:

– Ух ти!

Усі стіни вкривала барвиста мозаїка. Звичайно, зображення потьмяніли і втратили колишню яскравість, але розібрати початкові кольори – червоний, синій, зелений, золотий – ще можна було. Фриз, що біг по верху, зображував богів-олімпійців на бенкеті. Там був і мій батько Посейдон зі своїм тризубом. Він тримав у руці грона винограду, готовий вручити їх Діонісу, щоб бог виноробства перетворив їх на вино. Зевс веселився в оточенні сатирів, Гермес летів кудись у крилатих сандалях. Картини прекрасні, але не вирізнялися достовірністю. Мені доводилося бачити богів. Діоніс і наполовину не був таким гарним, а ніс Гермеса не настільки великий, як зображувалося тут.

У центрі приміщення височів триярусний фонтан, але виглядав він давно пересохлим.

– Що це за місце? – пробурмотів я майже про себе. – Воно нагадує…

– Рим, – підказала Аннабет. – Мозаїки, які ти бачиш, були створені дві тисячі років тому.

– Як? Це Рим?

Я, звісно, не сильний у стародавній історії, але щось мені підказує, що межі Римської імперії не простягалися до Лонг-Айленда.

– Лабіринт являє собою щось на зразок клаптикової ковдри, – пояснила мені Аннабет. – Я вже говорила тобі, він складений з окремих фрагментів. Це єдина архітектурна споруда, здатна змінювати свою форму і розміри самостійно.

– Ти говориш про лабіринт так, ніби він живий.

Протяжний стогін пронісся переходом, що тягнувся попереду нас.

– Давайте не будемо говорити про нього як про живого, добре? – прошелестів переляканий голос Гроувера. – Будь ласка.

– Домовилися. Уперед! – скомандувала Аннабет.

– Куди вперед? Туди, звідки пролунали ті неприємні звуки? – запитав Тайсон. Здається, навіть він нервував.

– Саме туди. Усе, створене архітектором, схильне до старіння. І те, що печера, в якій ми перебуваємо, здається такою давньою, це добрий знак. Майстерня Дедала має бути в найстарішій частині лабіринту.

Здрава думка. Але незабаром лабіринт почав насміхатися над нами – ми пройшли футів п’ятдесят, і стіни його знову стали цементними, по них збігали мідні труби каналізації. Тепер усі вони були вкриті малюнками і написами, зробленими з розпилювачів. Раптом блиснув неоновий щит із написом «КРАЩИЙ ФІЛЬМ РОКУ».

– Чомусь мені це не здається роботою римлян, – послужливо сказав я.

Аннабет глибоко зітхнула і кинулася вперед.

Кожні кілька футів тунель розгалужувався, утворюючи переходи, повороти, розвилки. Підлога під нашими ногами з цементної спочатку перетворилася на глиняну, глина змінилася цегляною кладкою, на місце якої знову прийшов цемент. У всьому цьому не було ні краплі сенсу. У якийсь момент ми несподівано виявили, що перебуваємо у винному льосі – навколо нас нагромаджувалися на дерев’яних полицях сотні запилених пляшок, – немов опинилися під чиїмось будинком. Тільки сходів нагору в цьому льосі безумовно не було, нас оточували тунелі, тунелі і ще раз тунелі.

Ми пішли далі. Тепер стелю вкрили дерев’яні планки, вгорі над нами почали лунати голоси, почулося шаркання чиїхось ніг. Мені здалося, що ми опинилися під яким-небудь баром. Думка про те, що зараз ми зустрінемо людей, підбадьорила нас на якусь мить, але потім стало ясно, що дістатися до них нам не вдасться. Звідти, де ми перебували, виходу не було.

Саме тоді ми вперше натрапили на скелет.

Одяг на ньому був білого кольору і на вигляд трохи нагадував робочу куртку. Поруч із ним на землі стояв дерев’яний ящик із пляшками.

– Молочник, – здогадалася Аннабет.

– Що? – не зрозумів я.

– Такі люди раніше розвозили молоко.

– Ні, я не про це. Я знаю, що таке молочник, тільки… тільки вони жили на світі, ще коли моя мама була маленькою. А що він зараз тут робить?

– Деякі люди опинялися в лабіринті випадково, помилково, – пояснила мені Аннабет. – Інші намагалися вивчати його спеціально, і більше їх ніхто ніколи не бачив. Колись давно, на Криті, навіть здійснювали людські жертвопринесення, прирікаючи жертву на загибель у лабіринті…

– Він тут уже дуже давно! – перебив її схвильованим вигуком Гроувер.

Сатир вказав на пляшки біля ніг молочника, щедро вкриті білим пилом. Пальці скелета вчепилися в цегляну кладку стіни з такою силою, ніби він до останньої хвилини свого життя намагався вибратися звідси.

– Звичайні кістки, – сказав Тайсон. – Не хвилюйся ти так, сатиристе. Молочник давно помер.

– Молочник мене не хвилює, це я через запах. Чудовиська. Хіба ти не відчуваєш?

– Чудовиськ тут вистачає, – кивнув Тайсон. – Але підземелля й має так пахнути. Монстрами і різними мертвими молочниками.

– Дуже радий, – прохлипнув Гроувер. – А то я боявся, що мені це тільки здається.

– Нам необхідно спуститися в лабіринт глибше, – сказала Аннабет. – Адже повинен же бути шлях до самого його центру.

Вона веліла йти праворуч, потім повернути ліворуч, і скоро ми опинилися в переході, стіни якого були облицьовані нержавіючою сталлю. Відразу виникло відчуття, що ми перебуваємо в літаку. Невдовзі ми знову прийшли в римську кімнату з фресками на стінах і фонтаном.

Але цього разу ми тут були не самі.

Насамперед я побачив його обличчя. Обидва його обличчя. Вони виступали по обидва боки голови над плечима так, що сама голова здавалася набагато ширшою, ніж зазвичай. При цьому сильно скидалася на голову риби-молот. При погляді на нього спереду все, що ви могли бачити, були величезні відстовбурчені вуха і короткі бакенбарди під ними.

Одягом він здорово нагадував якогось нью-йоркського швейцара: довге чорне пальто, начищені до блиску черевики і чорний циліндр, який лише якимось дивом тримався на цій подвійній голові.

– Ну, Аннабет, – вимовило ліве обличчя. – Давай поквапся, чи що.

– Не звертайте на нього уваги, міс, – проворкувало праве обличчя. – Цей тип жахливо грубий. Завітайте сюди, міс.

У Аннабет аж щелепа відвисла.

– Я… е-е, я не…

– У цієї кумедної людини два обличчя, – невпевнено промовив Тайсон, насупившись.

– Головне, що в цієї, як ти висловився, «кумедної людини» є вуха! – загриміло ліве обличчя. – Проходь, дівчино, не затримуй!

– У жодному разі, – заперечило обличчя праворуч. – Сюди, міс, будьте ласкаві. Звертайтеся тільки до мене, міс.

Дволикий пильно вивчав Аннабет, наскільки міг це зробити, не повертаючи голови і розглядаючи її тільки куточками очей. Неможливо було дивитися на нього прямо й однаково добре бачити обидва обличчя. Раптом я здогадався, чому обидва ці обличчя так загравали з Аннабет – вони хотіли, щоб вона обрала одного з них.

Позаду дволикого були два входи, закриті дерев’яними дверима з величезними залізними замками. Хоча вперше, коли ми прийшли сюди – це я точно пам’ятав, – жодних дверей тут не було. Дволикий тримав срібний ключ, раз у раз перекладаючи його з лівої руки в праву і назад. Я все ще не міг вирішити остаточно: чи та це взагалі кімната? Хоч зображення на фризі точно були ті самі.

Двері, через які ми щойно увійшли сюди, несподівано зникли і на їхньому місці миттєво утворилися нові мозаїчні картини. Зворотна дорога закрита.

– Двері за вашими спинами замкнені, – сказала дволикому Аннабет.

– Ще й як, – проскрипіло ліве обличчя.

– Куди вони ведуть?

– Одна з них – напевно туди, куди вам треба, міс, – бадьоро встряло праве. – А інша, з такою ж імовірністю, до смерті.

– Я… здається, я знаю, хто ви, – заявила Аннабет.

– Теж мені, розумниця знайшлася, – процідило ліве. – Краще швидше вибери двері й вимітайся. Що я з тобою, цілий день буду тут возитися?

– Чому ви так намагаєтеся заплутати мене? – відверто запитала Аннабет.

І праве обличчя розпливлося в усмішці.

– Ви в нас тепер головна, дорога міс. Право вирішувати належить тільки вам. І тягар відповідальності теж на вас. Адже це саме те, до чого ви прагнули.

– Я…

– Знаємо ми тебе, Аннабет, – похмуро продовжував лівий. – І знаємо, проти чого ти борешся. І до чого ти нерішуча й неповоротка. Але рано чи пізно зробити вибір тобі все одно доведеться. Яке б рішення ти не прийняла, воно погубить тебе.

Я не зрозумів, про що він тлумачить, але, схоже, що за цими словами стояло щось більше, ніж вибір одних із дверей.

Усі барви відхлинули від обличчя Аннабет, і вона прошепотіла:

– Але… я не знаю…

– Залиш її в спокої, – заговорив я. – Хто ти взагалі такий?

– Я ваш найкращий друг, – швидко заявило праве обличчя.

– А я найлютіший ворог, – відповіла ліва.

– Я бог Янус, – сказали вони одночасно. – Бог дверей. Входів і виходів. Початків і закінчень. Бог вибору.

– Скоро ми і з вами, Персі Джексон, зустрінемося, – посміхнулося праве обличчя, – але зараз черга Аннабет. – І радісно розреготалося. – Забавно, їй-богу!

– Замовкни! – пробурчало ліве. – Тут не до жартів. Неправильний вибір занапастить твоє життя, дівчино. І не тільки твоє, а й твоїх друзів-приятелів. Але я ні на чому не наполягаю, Аннабет. Вибирай!

Мені раптом спав на думку рядок із пророцтва оракула: «Чадо останньої надії Афіни».

– Не роби цього, – прошепотів я.

– Вибачте, але без цього ніяк, – посуворішало праве обличчя.

Аннабет облизнула губи й невпевнено почала:

– Я… я вибираю…

Але перш ніж вона вказала на двері, кімнату затопило яскраве, сяюче світло.

Долоні Януса зметнулися до облич, прикриваючи очі. За мить світло стало трохи більш приглушеним і ми побачили, що біля фонтану стоїть жінка.

Вона була високого зросту, з граціозною фігурою, довгим, каштанового кольору волоссям, заплетеним у коси золотими стрічками. Коли вона рухалася, біла тканина її начебто зовсім простої сукні переливалася всіма кольорами веселки, як масляниста плівка на поверхні води.

– Янусе, – суворо промовила жінка, – ми знову створюємо труднощі?

– Н-ні, пані, – злякано пробурмотіло праве обличчя.

– Так! – відрізало ліве.

– Замовкни, – прошипіло праве.

– Що? – здивувалася жінка.

– Не вам, пані, як можна! Це я сам із собою.

– Зрозуміло, – кивнула дама в білій сукні. – Тобі чудово відомо, що ти з’явився сюди передчасно. Час вибору для цієї дівчинки ще не настав, тому я надаю тобі самому зробити його: або ти залишаєш героїв у спокої, і ними займаюся я, або я обертаю на двері тебе і розбиваю їх!

– У які двері? – запитало ліве.

– Та заткнися ж!

– Я тільки тому запитав, що французькі двері, наприклад, дуже красиві. – Ліве обличчя явно потішалося. – До того ж дають багато денного світла.

– Заткнися, кому кажу, – захникало праве. – Я не вам, що ви, пані! Звичайно, я змиюся. Я ж сюди просто потішитися з’явився. Зробити свою роботу. Запропонувати вибір або ще що-небудь таке.

– Створити труднощі, – поправила його жінка. – А тепер забирайся!

Ліве обличчя пробурмотіло:

– Ніколи не дасть повеселитися.

Дволикий бог підняв вище срібний ключ, зробив вигляд, ніби вставляє його кудись у повітря, і зник.

Жінка обернулася до нас, і страх охопив моє серце. В її очах палахкотіла така впевненість у своїй силі! «Ними займаюся я», – сказала вона. По-моєму, це не обіцяло нам нічого доброго. У цю хвилину я вже пошкодував, що ми не покінчили справу з Янусом. Але тут жінка посміхнулася.

– Ви, напевно, зголодніли, – сказала вона. – Сідайте, ми з вами поговоримо і заодно поїмо.

Вона злегка повела рукою, і старий римський фонтан ожив. Блискучі струмені чистої води зметнулися вгору. Перед нами просто з повітря виріс мармуровий стіл, на якому стояло безліч страв з сендвічами і глечиків з лимонадом.

– Але хто ви? – наважився запитати я.

– Мене звуть Гера, – усміхнулася жінка. – Богиня небес.

Одного разу мені вже доводилося зустрічатися з Герою, це сталося, коли я опинився на Раді богів, але тоді я не приділив їй багато уваги. Оскільки навколо мене був цілий натовп інших олімпійців, які сперечалися про те, чи треба мене вбити, чи поки що не варто.

Але я точно пам’ятаю, що тоді вона зовсім не була схожа на звичайну жінку. Звісно, коли боги засідають на Олімпі, в них зросту футів по двадцять і на звичайних чоловіків і жінок вони мало схожі. А зараз Гера виглядала майже зовсім як чиясь мама.

Вона поклала кожному з нас на тарілку сендвічів і стала розливати лимонад.

– Гроувер, любий, – посміхнулася вона сатиру, – не забувай, будь ласка, як правильно користуватися серветкою. Не треба її жувати.

– Добре, мем.

– Тайсоне, ти чому погано їси? Покласти тобі ще сендвіч з арахісовим маслом?

Тайсон насилу придушив ситу відрижку і виховано відповів:

– Так, добра пані.

– Повелителька Гера, – звернулася до богині Аннабет, – я не можу повірити своїм очам. Як ви опинилися в лабіринті?

Гера посміхнулася, потім раптом ледь помітно провела в повітрі пальцем, і волосся Аннабет саме собою розчесалося, а з лиця зникли плями бруду й темні патьоки.

– Звичайно, я прийшла для того, щоб поглянути на вас, – відповіла богиня.

Ми з Гроувером обмінялися тривожними поглядами. Коли боги, знаєте, приходять поглянути на вас, це не означає, що вони чинять так із доброти сердечної. Швидше за все, ними керують зовсім інші міркування. Їм від вас напевно що-небудь потрібно.

Але навіть ці похмурі думки не могли завадити мені наминати сендвічі з індичкою і швейцарським сиром, чіпси і лимонад. Я й не знав, що так зголоднів. Тайсон той узагалі закидав до рота сендвічі з арахісовим маслом практично без перерви, а Гроувер поглинав лимонад, одночасно закушуючи одноразовим стаканчиком, для чого згортав його на зразок вафельної трубочки.

– Я не думала… – з удаваною наївністю сказала Аннабет, – не думала, що вам подобаються герої.

– Ти так вирішила через мою дріб’язкову сварку з Гераклом? – На губах Гери промайнула поблажлива посмішка. – Я, чесно кажучи, навіть не очікувала, що преса так роздує це невелике непорозуміння.

– Хіба ви безліч разів не намагалися вбити його? – уточнила Аннабет.

Гера недбало відмахнулася.

– Справи давно минулих днів, люба. Крім того, цей хлопчина був одним із дітей мого коханого чоловіка… від іншої жінки. Ну й одного разу моє терпіння виснажилося, визнаю. Але відтоді у нас із Зевсом не буває розбіжностей. Ми перевірили наші почуття і прийшли до повного взаєморозуміння. Після одного, незначного за своєю суттю, інциденту.

– Ви маєте на увазі відтоді, як Зевс породив Талію?

Не встиг я вимовити ці слова, як тут же пошкодував про них. Щойно Гера почула ім’я нашої подруги-напівкровки, дочки Зевса, як її очі з холодною ненавистю встромилися в мене.

– Ти, здається, Персі Джексон? Один із Посейдонових… гм… діток? – У мене з’явилося чітке відчуття, що вона хотіла вимовити зовсім інше слово. – Наскільки я пригадую, минулої зими на Раді я висловилася на користь того, що тобі слід зберегти життя. Сподіваюся, мені не доведеться каятися в цьому.

Вистріливши в мене цими словами, вона знову обернулася до Аннабет, і на губах її знову замайоріла сонячна усмішка:

– У всякому разі, до тебе я, без сумніву, ставлюся з палкою любов’ю, дитино. І вважаю завдання, дане тобі, дуже складним. Особливо якщо сюди почнуть втручатися всякі Януси.

Аннабет опустила очі.

– Чому він опинився тут? Я ледь з глузду не з’їхала від страху.

– Він цього й добивався, – кивнула Гера. – Тобі слід знати, що молодші боги, такі як цей Янус, наприклад, завжди відчувають себе ураженими незначністю своєї ролі в управлінні всесвітом. Боюся навіть, що деякі з них не відчувають особливої любові до мешканців Олімпу і легко можуть зважитися надати підтримку моєму батькові.

– Вашому батькові? – здивувався я. – Ах так, точно.

Я й забув, що батьком Гери, як і її чоловіка Зевса, і Посейдона, між іншим, і взагалі всіх старших олімпійців, був саме Кронос. А вже думка про те, що він є моїм рідним дідусем, здалася мені такою дикою, що я постарався викинути її з голови якомога швидше.

– За молодшими богами потрібне око та око, – продовжувала тим часом Гера. – Янус. Геката. Морфей. Вони залишили Олімп, давно перестали там з’являтися і до того ж…

– Адже до них вирушив Діоніс, – згадав я. – Він пішов провідати молодших богів.

– Це так. – Погляд Гери спрямувався на вицвілі фрески із зображенням олімпійців. – Річ у тім, у важкі часи і богам трапляється втратити справжню віру. Вони починають вірити у всякі дурниці, фетиші. Втрачають орієнтування, не бачать головного і впадають в егоїзм. Але я, як вам відомо, є богинею шлюбу і звикла проявляти наполегливість і завзятість. Вам необхідно виступити проти хаосу і розбрату. Не втрачати віри в богів. Незмінно прагнути до однієї мети.

– А яка ваша мета? – запитала Аннабет.

– Зберегти сім’ю богів-олімпійців цілою і неушкодженою, звісно, – усміхнулася Гера. – Нині найкращий шлях до цього – допомагати вам. Зевс, мушу зізнатися, не часто дозволяє мені втручатися у справи смертних. Але одного разу, років сто тому, для досягнення якоїсь важливої для мене мети він дарував мені виконання одного мого бажання.

– Бажання?

– Перш ніж відповісти, дозволь я дам тобі пораду. Причому зроблю це абсолютно безкоштовно. Мені відомо, що ви розшукуєте Дедала. Його лабіринт є для мене такою ж загадкою, як і для вас. Але якщо вас цікавить доля винахідника, то я б на вашому місці нанесла візит моєму синові Гефесту в його кузню. Дедал був великим умільцем, і серце Гефеста належало йому єдиному зі смертних. Ніким із людей так не захоплювався бог-коваль. Якщо існує хтось, кому відома доля Дедала, або той, хто підтримує з ним зв’язок, це мій син Гефест.

– Але як нам до нього дістатися? – запитала Аннабет. – Я й сама прагнула цього. Моє найбільше бажання – знайти шлях у лабіринті.

Гера виглядала розчарованою.

– Так і буде. Але те, чого ти бажаєш, ти, власне, вже отримала.

– Не розумію.

– Засоби для досягнення твоєї мети в тебе вже є. – Тут Гера глянула прямо на мене. – Відповідь знає Персі.

– Я? – здивувався я.

– Але це несправедливо, – заперечила Аннабет. – Ви не говорите нам, що це за засіб.

– Отримати що-небудь із чужих рук або домогтися цього в результаті власних зусиль – різні речі. – Гера похитала головою. – Не сумніваюся, що твоя мати Афіна погодилася б зі мною.

Над кімнатою, де ми сиділи, почувся віддалений гуркіт грому. Гера встала.

– Мене закликають. Зевс гнівається. Подумай над тим, що я сказала, Аннабет. Розшукайте Гефеста. Наскільки я знаю, вам доведеться навідатися на якесь ранчо, але моя порада – не затримуйтеся там. І використовуйте всі засоби, які є у вашому розпорядженні, якими б простими вони вам не здавалися.

Вона злегка махнула долонею в бік обох дверей, і ті розтанули. За ними виявилися два тунелі, однаково темні й зловісні.

– І останнє, Аннабет. Я відклала настання дня, коли тобі доведеться зробити вибір. Але я не скасувала його. Зовсім скоро, як і сказав Янус, тобі доведеться прийняти рішення. Зробити вибір. Прощавайте!

Богиня підняла руку і тут же розтанула, просто на наших очах перетворившись на білий туман. На такий самий туман перетворилася і їжа, тож Тайсон ледве не подавився сендвічем, який просто в нього в роті прикинувся туманом. Замовкло дзюрчання води у фонтані. Мозаїки на стінах почали тьмяніти, посіріли і знову стали майже невиразними. Кімната більше нічим не нагадувала місце, де кожному хотілося б влаштувати пікнік.

Аннабет схопилася на ноги.

– І це називається допомога? «З’їжте сендвіч, дітки. Загадайте бажання. Як шкода, що я не можу допомогти вам!» Ф-фу!

– Ф-фу, – погодився Тайсон, сумно дивлячись на спорожнілу тарілку.

– Зачекайте-но, – перервав їх Гроувер, – вона, здається, сказала, що відповідь знає Персі. Це вже щось.

І всі впритул уставилися на мене.

– Нічого я не знаю, – огризнувся я. – Гадки не маю, що вона тут наговорила.

Аннабет важко зітхнула.

– Гаразд, усе нормально. Час іти.

– Куди? – запитав я.

Насправді мені страшенно хотілося запитати, що саме Гера мала на увазі, коли говорила про важливий вибір, який Аннабет має зробити. Але обидва наші супутники, Тайсон і Гроувер, просто горіли нетерпінням. Вони схопилися на ноги мало не одночасно, ніби відрепетирували це заздалегідь.

– Ліворуч, – так само разом сказали вони обидва.

– З чого ви вирішили? – насупилася Аннабет.

– Тому що праворуч на нас щось рухається, – пояснив Гроувер.

– І дуже велике, – підтвердив Тайсон. – І до чого швидко котиться!

– Справді, чому б не ліворуч? – поклав я край суперечці, і ми кинулися бігти лівим коридором.

Глава сьома. Злом в’язниці за Тайсоном

Спочатку хороші новини: лівий тунель був повністю позбавлений бічних відгалужень, поворотів і перехресть. Тепер погані: він виявився глухим кутом. Пробігши, не зупиняючись, сотню ярдів, ми ледь не носами вперлися у величезний валун, що перегородив нам шлях. Позаду нас наздоганяли чиїсь стрімкі кроки, важке дихання луною відбивалося в повітрі. Якась істота – і вона безумовно не належала до роду людей – висіла в нас на хвості.

– Тайсоне, – попросив я, – ти не міг би…

– Можу!

Циклоп ударив плечем об камінь із такою силою, що весь тунель здригнувся, а зі стелі лабіринту посипався віковий пил.

– Швидше! – видихнув Гроувер. – Звичайно, постарайся не впустити на нас стелю, але все-таки поквапся!

Валун нарешті піддався і з жахливим скреготливим звуком зрушив з місця. Тайсон штовхнув його сильніше, ми проповзли між ним і стіною тунелю й опинилися в невеликій кімнаті.

– А тепер треба якнайшвидше заблокувати шлях! – веліла Аннабет.

Ми всі разом налегли на камінь і стали його штовхати. Що б там не гналося за нами по проходу – ми встигли вчасно поставити камінь на місце і опинилися поза досяжністю.

– Ага, обломалося! – зрадів я.

– Ще питання, чи не обламалися ми самі, – заперечив Гроувер.

Я обернувся і побачив, що наша четвірка перебуває в невеликій – приблизно двадцять квадратних футів – кімнаті з бетонними стінами, одна з яких забрана тюремними ґратами. Тунель привів нас прямо до в’язниці.

Аннабет вилаялася, згадуючи Аїда, і струснула прути решітки. Вони не здригнулися. За ними ми бачили ряди камер, розташованих навколо похмурого внутрішнього двору – принаймні три поверхи металевих дверей і вузьких галерей.

– Ми у в’язниці, – підсумував я. – Тайсоне, може, тобі вдасться розбити…

– Шшшш, – підніс палець до губ Гроувер, – послухайте.

Десь високо над нами лунало відлуння сумних ридань, здавалося, воно наповнює собою всю будівлю. Потім почувся інший звук – хрипкий голос забурмотів щось, тільки я не зумів розібрати що. Звуки, які ловив мій слух, більше нагадували не слова, а стукіт каміння в механічному барабані.

– Що це за мова така? – запитав я.

Очі Тайсона розширилися від жаху.

– Не може бути, – пробурмотів він, бліднучи.

У нестямі, він вхопився за два сусідні стрижні решітки і з такою силою наліг на них, що в проміжок, який утворився, спокійно міг пролізти він сам.

– Зачекайте-но! – пошепки попросив сатир.

Але Тайсон нікого чекати не збирався, а ми рвонули за ним. У внутрішньому дворі в’язниці, де ми опинилися, було темно, тільки кілька люмінесцентних ліхтарів злегка розсіювали імлу.

– Я впізнаю це місце, – на бігу сказала мені Аннабет. – Це Алькатрас.

– Ти маєш на увазі острів неподалік від Сан-Франциско?

– Так. Наш клас їздив туди на екскурсію. На цьому острові тепер музей.

Ну хіба може таке бути, що ви, спустившись у лабіринт на Лонг-Айленді, вилізли з нього з іншого боку земної кулі? Але Аннабет прожила в Сан-Франциско цілий рік, спостерігаючи за тим, що відбувалося на горі Тамалпаїс, відокремленій від міста затокою. Треба думати, вона знає, про що говорить.

– Замри! – коротко кинув Гроувер.

Однак Тайсон продовжував рухатися, не зупиняючись. Тоді Гроувер схопив його за руку і з усієї сили потягнув назад.

– Стій, Тайсоне! – свистячим шепотом наказав він. – Ти що, не бачиш?

Я теж глянув туди, куди показував сатир, і в мене впало серце. Навпроти нас, з іншого боку внутрішнього двору, на галереї другого поверху, нагромаджувалася потвора, подібного до якої я ніколи не бачив.

Воно було на зразок кентавра, над тулубом тварини здіймалися груди й плечі жінки. Але замість кінського крупа від талії донизу йшло тіло дракона – не менш як двадцять футів завдовжки, чорне, лускате, з величезними лапами й усіяним шипами хвостом. З першого погляду мені здалося, ніби ноги монстра перевиті батогами якихось рослин, але потім я розгледів, що це не ноги, а звивисті змії, сотні гадюк водили по землі огидними головами, шукаючи, що б таке зжерти. У волоссі жінки також кишіли змії, як у Медузи горгони. Але найогиднішим у її зовнішності було те, що на місці талії, тобто там, де груди жінки з’єднувалися з тулубом дракона, шкіра пузирилася і скипала, і з неї раз у раз вилазили голови якихось злісних звірів: вовка, ведмедя, лева. Здавалося, що посередині тіло чудовиська перехоплене поясом із цих голів.

Якийсь інстинкт підказував мені, що перед моїми очима знаходиться щось доісторичне, невизначене. Істота, яка з’явилася на світ на початку часів, перш ніж творіння набули форми і сутності.

– Це вона, – жалібно сказав Тайсон.

– Пригнулися! – прошипів Гроувер.

Ми скорчилися в тіні, щоб залишитися непоміченими, але це огидне створіння не звертало на нас жодної уваги. Як виявилося, воно розмовляло з кимось, хто утримувався в одній із камер на другому поверсі. Саме звідти й долинали ридання. Жінка-дракон продовжувала щось бубоніти своєю незрозумілою мовою.

– Що вона говорить? – тихо запитав я. – Що це за мова?

– Це прамова, – відповів Тайсон, тремтячи. – Та, якою праматір Земля розмовляла з титанами і… ну і з іншими своїми дітьми. Коли на світі ще не було богів.

– Ти що, її розумієш? – здивувався я. – Може, перекладеш?

Тайсон заплющив очі, мить помовчав, і раптом із рота його полився жахливий, хрипкий жіночий голос:

– Ти будеш працювати на господаря або помреш.

– Терпіти не можу, коли він таке витворяє. – Аннабет здригнулася.

Як усі циклопи, Тайсон мав надлюдський слух і здатність наслідувати чужі голоси. Він ніби впадав у транс і потім починав говорити не своїм голосом.

– Я не стану служити йому. – Тепер мова Тайсона була забарвлена глибоким стражданням.

І знову грубий хрип жінки-чудовиська:

– Тоді я буду насолоджуватися твоїми стражданнями, Бріарей.

Перш ніж вимовити це ім’я, Тайсон витримав невелику паузу. Раніше з ним ніколи не бувало, щоб він не зміг когось зімітувати, але зараз, після короткого мовчання, у нього раптом вирвався придушений схлип. Потім циклоп продовжив жіночим голосом:

– Якщо ти думав, що твоє перше ув’язнення було нестерпним, то тепер тобі доведеться випробувати справжні муки. Подумай над цим, поки я не повернуся.

Чудовисько затопало до сходів, змії зашипіли, звиваючись навколо його ніг на зразок спідниці. Опинившись на краю сходів, воно раптом змахнуло руками, і вони перетворилися на величезні крила. До цього я не бачив жодних крил, бо монстр тримав їх складеними за своєю драконячою спиною. Одразу ставши схожим на жахливого кажана, він зістрибнув з галереї другого поверху і здійнявся над подвір’ям. Ми ще більше скрутилися, втискаючись у стіну. Гаряче, насичене парами сірки повітря обдало моє обличчя, коли чудовисько пролетіло майже над самими нашими головами і в ту ж мить зникло за поворотом.

– К-к-який уж-ж-ж-жас, – ледве вимовив Гроувер. – Ніколи не стикався з таким… жахливим смородом…

– Найгірший нічний кошмар циклопа, – підтримав його Тайсон. – Кампе́…

– Хто? – перепитав я.

Тайсон болісно ковтнув.

– Кампе. Кожен циклоп знає про неї. Розповідями про Кампе лякають маленьких дітей… циклопів. Вона сторожила нас у погані часи.

– Я теж згадала. – Аннабет кивнула. – Коли титани повстали, вони скували ланцюгами Гею і гекатонхейрів.

– Гекато… що? – не впорався я з важким словом.

– Гекатонхейри, – повторила вона. – Сторукі. Вони так називаються тому, що… ну просто тому, що в них по сто рук. Це старші брати циклопів.

– І дуже сильні, – захоплено додав Тайсон. – Чудово сильні! Зростом до неба. Вони могли звернути гори.

– Не слабо. Якщо, звісно, сам не є цією горою.

– А Кампе була їхньою тюремницею, – продовжував Тайсон. – Вона служила Кроносу, і він велів їй тримати братів замкненими в Тартарі і весь час їх мучити. Так і було, поки не з’явився Зевс. Він убив Кампе і звільнив циклопів і Сторуких, щоб вони допомогли йому здобути перемогу над титанами у великій війні, яка тоді почалася.

– Отже, Кампе повернулася, – здогадався я.

– Погано, – підсумував Тайсон.

– А хто той у камері? Ну, ти ще назвав його на ім’я.

– Та Бріарей же, – одразу підхопився мій брат. – Сторукий велетень. Вони всі троє зростом до неба і…

– Ага, ага, пам’ятаю. Там ще про гору було.

Я подивився на камеру над нашими головами, дивуючись тому, що хтось заввишки до неба вмістився в такій крихітній комірчині, і дивуючись, чому він плаче, як маленький.

– Гадаю, нам треба розібратися в усьому цьому, поки не повернулася Кампе, – запропонувала Аннабет.

Коли ми підійшли ближче, ридання в камері посилилися. Заглянувши всередину, я навіть не зовсім зрозумів, що за істота перед моїми очима. Розміром зі звичайну людину, тільки з дуже блідою, кольору молока, шкірою. З усього одягу на ній була одна пов’язка на стегнах, і вона здорово нагадувала великий підгузок. Ноги істоти здавалися занадто великими для такого тіла, на кожній ступні було по вісім пальців, і брудні нігті на великих пальцях розтріскалися.

Але найбільше вражала верхня частина тулуба. Порівняно з цією істотою навіть Янус здався б нормальною людиною. Бо в цього з грудної клітки стирчало стільки рук, що я навіть не міг їх порахувати. Вони росли рядами і виглядали майже звичайними руками, тільки їх було так багато, що вони всі переплуталися, і тепер груди Бріарея були схожі на виделку з намотаними на неї кільцями спагеті. Кількома руками він закривав обличчя, коли плакав.

– Напевно, небо раніше було не таким високим, як тепер, – пробурмотів я, – або воно стало коротшим.

Тайсон не звернув уваги на мої слова. Він просто впав на коліна.

– Бріарей! – окликнув він в’язня.

Ридання припинилися.

– Сторукий! Допоможи нам, будь ласка.

Бріарей підняв голову. Його обличчя було довгим і сумним, з гачкуватим носом, поганими зубами і темно-коричневими очима. Я маю на увазі абсолютно коричневими – без білків і чорних зіниць, такими, ніби їх виліпили з глини.

– Біжи, поки цілий, циклопе, – жалібно стогнав Бріарей. – Я не можу допомогти навіть самому собі.

– Але ж ти Сторукий! – наполегливо й шанобливо повторив Тайсон. – Ти можеш усе.

Бріарей витер ніс за допомогою п’яти-шести рук, тоді як кілька інших перебирали якісь металеві уламки та дерев’яні тріски точнісінько такими самими рухами, як це робив Тайсон. Кумедно було спостерігати за цим. Руки немов жили своїм відокремленим життям і корилися власним наказам. Одні побудували з деревинок човник і тут же розібрали його на частини. Інші в цей самий час шкребли підлогу без жодної на те причини. Треті грали камінчиками, папером, ножицями. Кілька рук влаштували театр тіней на стіні, і там тепер скакали каченята з цуценятами.

– Не можу, – стогнав Бріарей. – Кампе повернулася у світ! Титани повстануть і вкинуть нас назад у Тартар!

– А ти одягни своє хоробре обличчя! – порадив Тайсон.

І негайно обличчя Бріарея переробилося на щось інше. Коричневі очі залишилися тими самими, але тепер усі риси стали іншими. Ніс виявився кирпатим, брови вигнулися дугою, і на губах з’явилася дикувата посмішка, ніби її хазяїн намагався зробити щось героїчне. Але майже одразу обличчя спотворилося і знову стало таким самим похмурим, як колись.

– Нічого не виходить, – знову простогнав він. – Моє перелякане обличчя весь час повертається.

– А як ви це робите? – запитав я.

Аннабет підштовхнула мене ліктем і прошипіла:

– Не груби! У Сторуких було п’ятдесят різних облич.

– Важко було, напевно, скласти розклад, – не втримався я.

– У тебе все вийде, Бріарей. – Тайсон не здавався. – Ми допоможемо! Можна мені попросити в тебе автограф?

Бріарей хмикнув і запитав уже веселіше:

– Ти прихопив із собою сотню ручок?

– Гей, ви, – перервав їхню бесіду Гроувер. – Звідси потрібно якнайшвидше забиратися. Кампе повернеться і обов’язково відчує нас рано чи пізно.

– Ламайте грати! – скомандувала Аннабет.

– Один момент! – Тайсон гордо посміхнувся. – Бріарею це запросто. Він такий силач! Сильніший навіть, ніж ми, циклопи. Дивіться!

Бріарей тим часом продовжував скиглити. Дюжина його рук почала грати в щось дуже схоже на «ладушки», але жодна з них не спробувала взятися за прути.

– Якщо він такий силач, як ти кажеш, то чого ж він сидить у в’язниці? – запитав я в Тайсона.

Аннабет знову ткнула мене в ребра.

– Він очманів від жаху, – пошепки пояснила вона. – Кампе ув’язнила його в Тартар на тисячі років. Як би ти почувався на його місці?

Сторукий знову закрив долонями обличчя.

– Бріарей? – покликав Тайсон. – Що… що з тобою? Покажи нам свою велику силу.

– Тайсоне, – звернулася до нього Аннабет, – думаю, цими прутами краще зайнятися тобі.

Посмішка на обличчі мого брата почала танути.

– Мені зайнятися цими прутами… – повторив він, немов не розуміючи.

Потім він вчепився у двері камери і миттю зірвав їх із петель, немов вони були сяк-так зліплені з мокрої глини.

– Виходьте, Бріарей, – запросила Аннабет. – І давайте разом змотуватися звідси.

Вона простягнула в’язню руку. На секунду на обличчі Бріарея з’явився радісний вираз, кілька його рук потягнулися до Аннабет, але інші грюкнули по них.

– Не можу, – простогнав він. – Вона мене покарає.

– Не бійтеся, – усміхнулася Аннабет. – Ви ж билися з самими титанами і перемогли їх, пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, звісно, я пам’ятаю війну. – Тепер обличчя його знову змінилося, брови насупилися, губи сердито стиснулися.

«Обличчя задумливе», – здогадався я.

– Від грому і блискавок стрясалася земля. Ми жбурляли каміння. Титани і чудовиська тоді мало не перемогли. Тепер вони знову набрали силу. Так сказала Кампе.

– Не слухайте ви її, – порадив я. – Виходьте!

Бріарей не ворухнувся. Я розумів, що Гроувер має рацію. До повернення Кампе часу залишалося зовсім мало, але хіба можна залишити його тут? Та й Тайсон після цього плакатиме цілими тижнями.

– Граємо, – запропонував я. – «Камені, ножиці, папір»! Якщо я виграю, йдете з нами. А якщо програю, ми залишаємо вас у в’язниці. Можете сидіти тут і далі.

З погляду, яким нагородила мене Аннабет, я зрозумів, що вона вважає мене божевільним. На обличчі Бріарея відбився сумнів.

– Я завжди виграю в «каміння, ножиці, папір»!

– Тоді давайте! Поїхали!

І я тричі стукнув кулаком по долоні.

Бріарей зробив те саме всією сотнею рук, і звук пролунав такий, ніби ціла армія зробила три кроки по плацу. Він присунувся до мене з цілою горою камінчиків, ножиць його вистачило б на велику школу, а з паперу можна було побудувати справжню ескадрилью літачків.

– Дивись тільки не кажи, що я тебе не попереджав, – мало не застогнав він. – Я завжди… – Його обличчя знову набуло невпевненого виразу. – А що це ти зробив?

– Пістолетик, – пояснив я йому, показуючи на пальцях пістолетик. Цього трюку навчив мене Пол Блофіс, але розповідати про це Бріарею зовсім не обов’язково. – А з пістолета можна всіх убити.

– Це несправедливо.

– Щодо справедливості ми не домовлялися. Кампе не стане дбати про справедливість, якщо нас тут застукає. І звинуватить вас у тому, що ви зірвали двері з петель. Давай пішли!

– Ці напівкровки завжди такі жу-улики, – зморщився Бріарей.

Проте повільно піднявся на ноги й пішов за нами.

У мені зажевріла надія. Усе, що нам залишалося зробити, це спуститися поверхом нижче і відшукати вхід у лабіринт. Але тут раптом я побачив, що Тайсон застиг на місці.

Відчинилися двері, що ведуть на перший поверх, і на нас немигаючим поглядом втупилася Кампе.

– В інший бік! – кинув я.

І ми помчали вздовж галереї. Тепер Бріарей охоче йшов за нами. Правду кажучи, він навіть не йшов, а мчав у повній паніці, випереджаючи нас ярдів на сотню.

А позаду я почув шурхіт гігантських крил. Це Кампе злетіла в повітря. Вона шипіла і стогнала своєю стародавньою мовою, і мені зовсім не потрібен був переклад, щоб зрозуміти сенс її слів. Вона збиралася розправитися з нами!

Ми миттю скотилися зі сходів, промчали коридором, повз будку охоронця і потрапили в другий відсік в’язниці.

– Ліворуч! – скомандувала Аннабет. – Я пам’ятаю це місце з екскурсії.

Ми кинулися ліворуч і опинилися на подвір’ї, оточеному сторожовими вишками і колючим дротом. Після темряви, в якій ми так довго перебували, денне світло мене просто засліпило. Кругом тинялися туристи, фотографуючи все підряд. З берега раз у раз налітав холодний вітер. На півдні мерехтів білим світлом прекрасний Сан-Франциско, а на півночі, над горою Тамалпаїс, мчали важкі штормові хмари. Усе небо здавалося чорною вершиною, що відірвалася з гори, до якої був прикутий Атлас, там титани знову зводили свій палац – гору Отріс. Навіть не вірилося, що, крім нас, ніхто цього не знає і що екскурсанти навіть не бачать надприродного урагану, що насувається на нас.

– Ще страшніше, – сказала Аннабет, на мить зупиняючись і дивлячись на північ. – Весь рік вирували жорстокі бурі, але ця…

– Ворушіть ногами! – вигукнув Бріарей. – Кампе нас наздоганяє!

Ми добігли до кінця двору, розташованого в протилежному боці від тюремного блоку.

– Кампе занадто товста, їй не пролізти в ці двері, – з надією видихнув я.

Але тут стіна вибухнула.

Туристи заволали від страху, коли з вихору пилу й уламків з’явилася Кампе і її розпростерті крила майже накрили собою весь двір. У руках вона стискала два клинки – довгі бронзові криві шаблі, що випромінювали дивне зеленувате світіння. Вихори пари, що клубочилися над клинками, мали такий кислий запах і випромінювали такий жар, що це відчувалося навіть тут.

– Отрута! – заволав Гроувер. – Тримайтеся подалі від цих штук, інакше вірна смерть!

– Ми помремо? – уточнив я.

– Після того, як перетворимося на порох.

– Тоді ти маєш рацію. З цими шаблями треба бути обережнішим.

– Бріарей, до бою! – вигукнув Тайсон. – Расті!

Але замість того щоб послідувати цьому заклику, Бріарей ще більше зіщулився і став зовсім маленьким. Личко в нього тепер було абсолютно переляканим.

Кампе, гуркочучи по брукованому двору драконячими ногами, бігла на нас, і сотні змій майоріли навколо її тіла.

На секунду я подумав про свій меч Анаклузмос і про те, щоб зустрітися з породженням Тартара віч-на-віч, але від однієї цієї думки серце моє пішло в п’яти.

– Біжимо! – Аннабет викрикнула те, що крутилося в мене на язиці.

І тим поклала край сумнівам. З цим чудовиськом битися неможливо. Ми помчали через двір і вискочили з воріт. Але воно переслідувало нас по п’ятах. Смертні волали благим матом і розсипалися в різні боки. Завищали тривожні сирени – спрацювала охоронна сигналізація.

Ми увірвалися на пристань якраз у ту хвилину, коли там розвантажувався туристський кораблик. Побачивши нас, нова група відвідувачів, що покидала його, застигла як укопана. За нами валив інший натовп туристів, а вже за ними… Не знаю, що змогли розгледіти смертні крізь Туман, але, мабуть, нічого хорошого.

– Туди? – запитав Гроувер, мотнувши головою в бік кораблика.

– Занадто повільно, – похитав головою Тайсон. – Краще назад у лабіринт. Єдиний шанс!

– Потрібен відволікаючий маневр, – ледве вимовила захекана Аннабет.

І тут мій брат Тайсон вирвав із землі ліхтарний стовп і скомандував:

– Ідіть! Кампе я беру на себе. Біжіть же.

– Я з тобою, – сказав я.

– Ні, – рішуче відмовився Тайсон. – Біжи. Отрута не небезпечна для циклопів. Завдає моторошного болю, але не вбиває.

– Точно?

– Біжи, брате. Зустрінемося всередині лабіринту.

Мені була огидна думка, що я залишу Тайсона одного. Одного разу я вже мало не втратив його, і мені не хотілося б знову зазнати таких самих мук совісті. Але сперечатися не час, а кращої пропозиції у мене немає. Аннабет, Гроувер і я вчепилися за Бріарея і поволокли його до турнікета. У цей момент Тайсон видав скажений рев і кинувся на Кампе, як лицар на поєдинку.

До цього вона не зводила очей з Бріарея, але коли Тайсон штовхнув її стовпом прямо в груди, вона звернула увагу і на нього. Прикута до стіни, вона, звиваючись, молотила своїми кривими клинками по стовпу, розносячи його на шматки. Отрута розтікалася навколо неї цілими калюжами і шипіла, скипаючи на цементі.

Тайсон встиг відскочити подалі, але волосся Кампе майоріло й шипіло, а гадюки, повзаючи біля її ніг, викидали язики далеко в сторони. Левова морда висунулася з її пояса і заричала.

Ми вже майже доїхали до тюремного блоку, і останнє, що я бачив, озирнувшись, був Тайсон, який висмикував із землі кіоск, де торгували морозивом і різними дрібницями, і жбурляв його в Кампе. Морозиво і отрута розліталися в повітрі, на голові Кампе звивалися змії, заляпані тутті-фрутті. Ми увірвалися назад у тюремний двір.

– Я більше не можу бігти, – поскаржився Бріарей.

– Тайсон заради тебе життям ризикує! – заорав я на нього. – Значить, можеш!

Коли ми добігли до дверей в’язниці, я почув розгніваний рев, озирнувся назад і побачив, що Тайсон на всіх парах мчить до нас, а Кампе, вся в плямах від морозива, висить у нього на хвості. Крила її обвішані футболками з рекламою «Відвідайте Алькатрас!», ведмежа голова на поясі гарчить, намагаючись скинути сонцезахисні окуляри, що причепилися до морди.

– Швидше! – вигукнула Аннабет.

Немов нас ще треба було підганяти!

Ми увірвалися в ту камеру, в яку потрапили з лабіринту, але тепер усі її стіни були винятково гладенькими – жодного величезного валуна замість дверей.

– Шукайте мітку! – крикнула Аннабет.

– Знайшов! Ось вона!

Гроувер швидко торкнувся крихітної подряпини, і вона на очах перетворилася на грецьку букву «дельта». Мітка Дедала засяяла синім світлом, і кам’яна стіна почала від’їжджати вбік.

Занадто повільно! Тайсон уже біг через внутрішній двір, за ним гналася Кампе, її мечі різали повітря майже над його головою, кришачи принагідно прути решіток і кам’яні стіни.

Я заштовхнув у лабіринт спочатку Бріарея, а за ним Аннабет і Гроувера.

– Ну ж бо! Піднажми ще трохи! – закричав я Тайсону.

І тут же зрозумів, що він не встигне. Кампе наздоганяла. Ось її клинки злетіли в повітря… Мені потрібно якось відволікти її – чимось більшим. Я зірвав з руки свій наручний годинник, і він миттю розвернувся в бронзовий щит. У цілковитому розпачі я метнув його в Кампе.

Бряк! Щит вдарив її прямо в обличчя, і Кампе захиталася. Тайсон, проскочивши повз мене, встиг шмигнути в лабіринт. А за ним слідом і я.

Кампе відновила рівновагу, але занадто пізно. Кам’яні двері зачинилися, і її магія надійно вкрила нас. Я відчував, як затремтів увесь тунель, коли чудовисько кинулося на двері, шалено завиваючи.

Ми не стали затримуватися, щоб пограти з драконшею в перестуки. Ми стрімголов кинулися в темряву, і вперше у своєму житті (між іншим, і востаннє) я був страшенно радий, що опинився в лабіринті.

Глава восьма. Ми відвідуємо зловісне ранчо

Зупинившись нарешті, щоб перевести подих, ми озирнулися навкруги і побачили, що опинилися в печері, повній водоспадів. Замість підлоги перед нами зяяла здоровенна ямища, така глибока, що коли я посвітив ліхтариком, то навіть дна не побачив. По самому краю ями бігла вздовж стін слизька від вологи доріжка, а над нею з усіх чотирьох боків вивергалася з величезних труб і хльостала в яму вода.

Бріарей стомлено привалився до стінки, зачерпнув води дюжиною рук і хлюпнув в обличчя.

– Ця яма веде прямо в Тартар, – пробурмотів він. – Мені слід було б стрибнути в неї, щоб разом позбавити вас труднощів.

– Не кажіть так, – попросила Аннабет. – Буде краще, якщо ви вирушите в наш табір і допоможете нам підготуватися до великої битви. Адже ви краще, ніж будь-хто інший, знаєте, як боротися проти титанів.

– Але мені нічого вам запропонувати, – заперечив Бріарей. – Я позбавлений усього.

– А де твої брати? – запитав Тайсон. – Два брати заввишки з гору? Ми могли б відвести тебе до них.

Вираз обличчя Сторукого став ще сумнішим, і він прошепотів:

– Їх давно немає. Вони загинули.

Тайсон втупився в яму і, тихенько помаргівая, змахнув сльозинку з обличчя. Навколо гуркотіли водоспади.

– Як це загинули? – здивувався я. – Хіба породження Тартара смертні? Я думав, вони мають безсмертя. Як боги, наприклад.

– Персі, – тихо заперечив Гроувер, – навіть безсмертя має свої межі. Іноді… навіть чудовиська можуть піддатися слабкості й бажання жити покидає їх.

Не відриваючи погляду від обличчя Гроувера, я почав розмірковувати над його словами. Чи не думав він у цю хвилину про бога Пане? Мені тут же згадалася почута колись розповідь Медузи про те, як пішли зі світу її сестри, дві інші горгони, залишивши її на самоті. А торік і Аполлон говорив щось про зникнення стародавнього бога Геліоса, після чого йому довелося виконувати обов’язки бога сонця замість нього. Тоді я не став ламати над цим голову, але зараз, дивлячись на Бріарея, зрозумів, як жахливо бути таким старим – він прожив на світі багато тисяч років – і таким страшенно самотнім.

– Мені треба йти, – сказав сторукий гігант.

– Армія Кроноса зачаїлася на підступах до нашого табору. – Тайсон не хотів втрачати надію. – Нам так необхідна допомога!

– Я не можу надати її, циклопе. – Бріарей понуро повісив голову.

– Але ж ти такий сильний.

– Це вже не так. – З цими словами Бріарей став підніматися на ноги.

– Гей, зачекайте! – Я схопив його за одну з рук і потягнув убік від решти, туди, де через гуркіт водоспадів наша бесіда стала б нечутною для решти. – Послухайте, ви нам потрібні. Хіба ви не бачите, як вірить у вас циклоп? Мій брат життям ризикував заради вас.

І тоді я розповів йому все, розповів про підготовлюване вторгнення Луки, про вхід у лабіринт, який, як виявилося, розташований у самому серці табору, про майстерню Дедала, про золотий саркофаг Кроноса.

Але Бріарей тільки хитав головою.

– Не можу я, напівкровка. Мені нічого запропонувати вам. Цю війну голими руками не виграти.

І він розчепірив усі свої руки, ніби підкреслюючи ці слова, а потім сотнею їх збудував сто пістолетиків-тіней.

– Напевно, тому ви, породження Тартара, і гинете, – сказав я. – Може, справа зовсім не в тих казках, у які вірять смертні, а в тому, що ви просто здаєтеся.

Його коричневі очі в задумливості дивилися на мене, обличчя набуло виразу, який я відразу впізнав, – сором. Бріарей відвернувся і покрокував проходом. А потім я просто загубив його з поля зору. Сторукого поглинула темрява.

Тайсон заридав.

– Гаразд, не засмучуйся ти так. – Гроувер, на мій превеликий подив, наважився потріпати циклопа по плечу. Напевно, на це знадобилася вся його хоробрість.

– Нічого не гаразд, козенятко, – скривився Тайсон. – Він був моїм героєм.

Я йому дуже співчував, але що сказати, не знав.

Нарешті Аннабет встала і звалила на спину рюкзак.

– Ходімо, хлопці. Ця яма діє мені на нерви. Пошукаємо кращу місцину, щоб розбити табір на ніч.

На нічліг ми влаштувалися в одному з переходів. Він був весь облицьований мармуром, з бронзовими факелами, укріпленими на стінах. Взагалі він дуже скидався на частину грецького поховання, і оскільки здавався найдавнішою частиною лабіринту, то Аннабет вирішила, що це гарна ознака.

– Мабуть, ми вже близько до майстерні Дедала, – повторювала вона. – А зараз усім відпочивати. Вранці знову рушимо в дорогу.

– А як ми дізнаємося, коли воно настане? – поцікавився Гроувер.

– Тоді просто відпочиваємо і ні про що не думаємо.

Сатира вмовляти не було потрібно. Він витягнув із рюкзака величезний пук соломи, трошки від’їв від нього, а з решти зробив подушку і, ледве встигнувши покласти на неї голову, захропів. Тайсону на те, щоб відійти до сну, знадобилося трохи більше часу. Він дзвенькав якимись металевими детальками свого конструктора, але те, що він майстрував, його чомусь не влаштовувало. І мій брат продовжував возитися із залізяками.

– Мені так шкода, що пропав щит, який ти мені зробив, – заговорив я з ним. – Ти стільки над ним працював.

Тайсон здивовано підняв на мене припухлі від сліз очі.

– Ну що ти таке кажеш, брате? Адже ти врятував мене. Звичайно, якби Бріарей став на наш бік, тобі не довелося б цього робити.

– Просто він дуже сильно наляканий. – Я спробував утішити Тайсона. – Точно кажу, мине час і він подолає цей страх.

– Бріарей більше не сильний. – У голосі Тайсона звучав смуток. – І тепер нікому не потрібен.

Він випустив глибокий сумний зітхання і заплющив очі. Металеві ланки випали в нього з рук, розсипалися на окремі деталі. І Тайсон захропів.

Я теж намагався заснути, але в мене нічого не виходило. Спогади про Кампу з Тартара з її отруєними кривими клинками були такими яскравими, що сон не йшов. Трохи помучившись, я схопив спальник і потягнув його ближче до того місця, де влаштувалася на нічліг Аннабет. Зараз була її черга чергувати.

Я сів поруч.

– Тобі потрібно поспати, – сказала Аннабет.

– Не можу заснути. Ти задоволена тим, як ідуть справи?

– Так. Перший день визначає хід усього пошуку. Він пройшов чудово.

– Ми доб’ємося успіху, – підтримав я її. – Зуміємо відшукати майстерню Дедала перш, ніж її знайде Лука.

Аннабет відкинула з обличчя розсипане волосся. Я побачив у неї на підборідді брудну пляму і жваво уявив, якою вона була, коли маленькою бродяжила всією країною в компанії Талії та Луки. Одного разу – а їй тоді виповнилося всього сім років! – вона врятувала їх від злісного циклопа. Я твердо знав, як би сильно не була налякана Аннабет – а зараз я бачив, що їй по-справжньому страшно, – вона триматиметься молодцем.

– Мені б тільки хотілося, щоб наш пошук був логічним, – поскаржилася вона. – Я хочу сказати, що ми, звісно, рухаємося лабіринтом, але ми не маємо поняття, куди потрапимо. Як, наприклад, могло статися таке, що ми за один день прийшли пішки з Нью-Йорка до Каліфорнії?

– У лабіринті простір підпорядковується іншим законам.

– Та знаю я це, знаю. Тільки… – Вона невпевнено подивилася на мене. – Персі, знаєш, я перша готова посміятися над собою. Я стільки часу готувалася до власного пошуку, стільки перечитала книжок, але зараз у мене немає жодної ниточки, яка могла б нам допомогти.

– Ти чудово керуєш, Аннабет. А головне, ми й не повинні знати, що саме ми робимо. Це завжди спрацьовує. Пам’ятаєш острів Цирцеї?

Вона тихенько фиркнула.

– З тебе там вийшла досить симпатична морська свинка.

– А Вотерленд? Коли ми через тебе мало не зламали шиї, перекидаючись у повітрі?

– Через мене? Це ти був у всьому винен!

– Бачиш? Це було так здорово!

Тепер вона посміхалася, і я був радий, що зумів її розвеселити. Але посмішка на обличчі Аннабет швидко розтанула.

– Як ти думаєш, Персі, що мала на увазі Гера, коли сказала, ніби тобі відомий шлях через лабіринт?

– Поняття не маю, – зізнався я. – Чесно.

– А ти б сказав мені, якби знав?

– Звичайно. Може…

– Що може?

– Може, якби ти назвала мені останній рядок із передбачення оракула, це допомогло б.

Аннабет здригнулася.

– Тільки не тут. Тут темно.

– А той вибір, про який усе згадував Янус? Гера казала…

– Тихіше, – обірвала мене Аннабет. Вона глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися. – Вибач, Персі, не звертай на мене уваги. Просто я страшенно засмучена. Але я не… Мені потрібно про це ще подумати.

Ми сиділи мовчки, прислухаючись до дивних схлипів і стогонів, що лунали в лабіринті, їхні відгомони зливалися й розтікалися, коли переходи змінювали свої русла, зростали, ширилися. Навколишня темрява нагадала мені про те видіння, коли у фонтанчику з солоною водою з’явився Ніко ді Анджело, і тут раптом в голові в мене щось почало прояснюватися.

– Ніко десь тут, унизу, – сказав я впевнено. – Саме цим шляхом він вибрався з табору. Відшукав вхід у лабіринт і рвонув туди. А потім натрапив на стежку, яка повела його далі, в Царство мертвих. Але зараз він напевно знову в лабіринті. Він прийшов, щоб забрати мене.

Аннабет не поворухнулася. Довгий час вона сиділа мовчки. Потім заговорила:

– Персі, сподіваюся, що ти помиляєшся. Але якщо ти маєш рацію і…

Вона втупилася на промінь ліхтарика, світла плямочка від якого тремтіла на дальній стіні. Я був майже впевнений, що вона згадує дане їй пророцтво. Ніколи я не бачив Аннабет такою пригніченою.

– Може, давай спочатку я почергую? – запропонував я. – А якщо щось трапиться, я тебе відразу розбуджу.

Спочатку вона запротестувала, але раптом кивнула, вляглася, скуйовдилася у своєму спальнику і заплющила очі.

Коли прийшла моя черга відпочивати, мені знову наснилася та темниця в лабіринті, де був замкнений старий.

Тепер вона більше була схожа на майстерню, ніж на камеру. Робочі столи були завалені різними вимірювальними інструментами. У кутку палав розпечений до червоного ковальський горн. Хлопчик, якого я бачив уві сні минулого разу, стояв поруч із горном і роздмухував хутра, але сьогодні він мав набагато старший вигляд, майже мого віку, та вищий зріст. До димаря кузні була прироблена якась незрозуміла воронка, вона втягувала в себе дим і жар, а потім, звужуючись у трубу, йшла в підлогу. У цьому ж місці була ще велика бронзова кришка, що прикривала люк.

У моєму сновидінні стояв ясний день, небо над головою хлопчика було блакитним, але через величезну висоту стін майстерня мала досить похмурий вигляд. Оскільки мені самому довелося довго бродити в різних тунелях і переходах, я дуже здивувався: виходить, частина лабіринту розташована просто неба. Але як не дивно, це місце здавалося ще більш похмурим і безнадійним, ніж ті, які мені довелося побачити.

Старий виглядав зовсім хворим. Він страшенно схуд, руки його були червоними і натрудженими. Сиве волосся падало на очі, туніка вся забруднена. Він стояв, схилившись над столом, і працював над якоюсь довгою смугою перевитого металу, що плетінням трохи нагадувала кольчугу. Старий підхопив щипцями тонкий завиток бронзи і прикріпив його до краєчка.

– Готово, – оголосив він. – Усе готово.

З цими словами він підняв ту смугу, що я прийняв за кольчугу. Коли я побачив, яка прекрасна ця річ, у мене навіть серце підстрибнуло. Це була не кольчуга, а металеві крила! І кожне крило складено з багатьох тисяч накладених одне на одне пір’їн. Чотири крила, два повних комплекти, один зараз лежав на столі. Дедал розправив у руках каркас, і крила відчинилися. Не менше двадцяти футів у розмаху! Своєю блискучою поверхнею металеве пір’я ловило відблиски сонячного світла і переливалося тридцятьма різними відтінками золота. Прекрасна робота, але щось підказувало мені, що ця штука ніколи не полетить. Занадто вона важка, до того ж у цій в’язниці зовсім не було місця для того, щоб як слід розігнатися.

Хлопчик залишив хутра і підбіг до батька, щоб подивитися на крила. Він радісно засміявся, хоча весь був спітнілий і забруднений.

– Батьку, ти справжній геній!

– Я й сам це знаю, Ікаре. – Старий усміхнувся. – Але зараз нам треба поспішати. На те, щоб як слід зафіксувати ці крила на тілі, піде не менше години. Піди сюди.

– Давай ти перший, – заперечив Ікар.

Старий запротестував, але син наполягав на своєму.

– Ти зробив їх, батьку. Тобі й належить честь надіти їх першим.

Хлопчик став прилаштовувати шкіряну упряж на грудях батька. Уся вона, особливо тонкі ремінці, що бігли від плечей до зап’ясть, здорово нагадувала альпіністське спорядження. Потім він став приклеювати до одягненої вже упряжі самі крила. Для цього він користувався речовиною з металевого барильця, який дуже скидався на балончик-розпилювач із термоклеєм, тільки барильце це було величезного розміру.

– Воскове з’єднання не надто надійне, його вистачить тільки на кілька годин, – схвильовано говорив Дедал, поки син працював над його спорядженням. – Спочатку потрібно дати йому час застигнути і закріпитися. У польоті не можна підніматися занадто високо, а також опускатися занадто низько. Інакше морська вода зволожить віск, а…

– …а сонце розтопить його, – договорив за нього син. – Так, батьку, я знаю. Ми про це говорили вже не менше тисячі разів!

– У такій справі не повинно бути місця легковажності.

– Я вірю в твій талант, батьку. Ніхто на світі не може з тобою зрівнятися.

Очі старого засяяли. Було видно, як сильно він любить сина.

– А тепер дай-но я приладнаю твої крила і зроблю це як слід. Іди до мене.

Справа йшла повільно. Пальці старого плуталися в ремінцях, він ледве впорався з тим, щоб утримати крила в потрібному положенні, поки закріплював їх воском з барильця. Його власні крила, вже вдягнені, немов би тягнули його донизу і заважали працювати.

– Ох, я вожуся занадто довго, – бурмотів він про себе. – До чого ж я неповороткий.

– Не поспішай, батьку, – підбадьорював його хлопчик. – Охоронці не прийдуть, поки…

БАХ!

Двері майстерні затремтіли від сильного стуку. Дедал швидко забарикадував їх, висунувши дерев’яний засув, але вони продовжували трястися.

– Швидше! – квапив його Ікар.

БАХ! БАХ!

Щось важке гуркотіло, завдаючи тяжких ударів по дверях. Засов тримався, але в лівій стулці дверей з’явилася тріщина.

Дедал наполегливо працював, крапля гарячого воску впала на плече хлопчика, він поморщився від болю, але не заплакав. Коли ліве крило виявилося прикріпленим до ременів, Дедал став кріпити праве.

– Ах, якби нам ще трохи часу, – бурмотів він про себе. – Вони з’явилися занадто рано. Мені потрібно ще встигнути як слід запечатати крила за допомогою воску.

– Усе буде добре, – перервав скарги батька Ікар. Дедал закінчував роботу над крилом. – Допоможи мені з кришкою люка…

ХЛОП! Стулка дверей тріснула, і в щілину просунувся наконечник бронзового тарана. Сокири почали розширювати отвір, і за мить двоє озброєних солдатів увірвалися в майстерню. Слідом за ними увійшов цар із золотою короною на голові і з довгою вузькою бородою.

– Ну-ну, – протягнув він і зловісно усміхнувся. – І куди ж ви зібралися?

Дедал і його син застигли наче мертві, тільки крила ледь тремтіли в них за спинами.

– Ми залишаємо тебе, Міносе, – після паузи відповів старий.

Цар Криту хихикнув.

– Мені було цікаво подивитися, наскільки ти просунешся зі своїм маленьким проектом, перш ніж я розвію ваші надії. Мушу зізнатися, ти зумів справити на мене враження.

Мінос захоплено розглядав крила.

– Обидва ви зараз схожі на мідних курчат, – підсумував він. – Напевно, мені слід наказати випатрати вас і зварити суп.

Солдати вибухнули грубим реготом.

– Мідні курчата, – повторив за царем один із них. – Суп, ги-ги.

– Заткнися, – коротко кинув Мінос і обернувся до Дедала. – Ти підучив мою дочку втекти від мене, старий. Ти довів мою дружину до божевілля. Убив моє власне чудовисько, а мене перетворив на посміховисько, над яким потішається все Середземномор’я. Але тобі від мене не сховатися!

Ікар схопив бочонок і випустив в обличчя царю струмінь гарячого воску. Той відсахнувся, солдати кинулися вперед, але кожен отримав в обличчя порцію палючого розплавленого воску.

– До виходу! – прокричав Ікар батькові, перекриваючи крики солдатів.

– Хапайте їх! – біснувався цар Мінос.

Старий із сином відкинули кришку люка, і з-під землі вирвався потік гарячого повітря. Цар, не вірячи своїм очам, здивовано дивився, як винахідник і його син під впливом гарячих повітряних струменів стали підніматися в повітря на своїх бронзових крилах.

– Пристрелити їх! – заревів він.

Але в солдатів не виявилося луків, один із них у розпачі вихопив меч, але Дедал та Ікар були вже поза досяжністю. Вони заковзнули в повітрі над лабіринтом, ось вони вже над містом Кносс, а звідти спрямовуються до стрімких берегів острова Крит і до моря.

Ікар щасливо розреготався.

– Свобода, батьку! Ми вільні! Це ти зробив!

Хлопчик розпростер крила на всю ширину і ширяв тепер на струменях вітру.

– Почекай! – вигукнув Дедал. – Будь обережний!

Але Ікар, сп’янілий удачею, вже летів над відкритим морем, на північ. Крила піднімали його все вище, ось він сполохав орла, і птах ухилився, квапливо міняючи напрямок польоту. Потім хлопчикові спала на думку інша думка, і він різко понісся вниз до моря, лише в останню мить вийшовши з крутого піке. Сандалі його торкнулися поверхні води. Він рухався з такою легкістю, немов народився для того, щоб літати.

– Не роби цього! – вигукнув Дедал, але вітер відніс убік його оклик.

Його син був у нестямі від щастя знайденої свободи. Старий щосили намагався наздогнати його, незграбно борсаючись у повітрі.

Тепер багато миль відділяли їх від Криту. Вони неслися над бездонною глибиною моря, коли Ікар раптом озирнувся і побачив тривожний вираз на обличчі батька. Він розсміявся.

– Не хвилюйся, батьку! Ти справжній геній! Твоя робота чудова!

І тут перше металеве перо випало з його крила і, перекидаючись, кинулося вниз. Потім інше. Тіло Ікара, втрачаючи рівновагу, почало безпомічно смикатися, раптом він опинився обсипаним безліччю бронзових крилець, які розліталися від нього, наче зграя переляканих птахів.

– Ікар! – надриваючись, прокричав батько. – Ковзай! Розкинь крила ширше! Намагайся якомога менше рухатися.

Але Ікар ляскав руками, відчайдушно намагаючись опанувати становище.

Ліве крило піддалося першим. Р-раз – і воно відірвалося від шкіряної упряжі.

– От-е-е-ец! – Ікар почав падати.

Крила, відокремившись від нього, перекидаючись, стали падати вниз, і він залишився безпорадним. Хлопчина в білій туніці, обплутаний безліччю непотрібних шкіряних ремінців, що розкинув руки в марній спробі втриматися в повітрі…

Я несподівано прокинувся. Мені здавалося, це падаю я сам. Навколо панувала темрява, стогнав лабіринт, і в цьому стогоні мені ввижався крик Дедала, який продовжував кликати свого сина, поки той стрімко мчав назустріч морській безодні, до якої залишалося не більше трьохсот футів.

Ранок тут, у лабіринті, настати не міг, але ми всі прокинулися майже одночасно, розкішно поснідали вівсянкою з горіхами і родзинками, випили сік і вирушили в нову подорож. Я не став нікому розповідати про свій сон. Щось у ньому й справді мене сильно налякало, і мені здавалося, що не слід так само лякати інших.

Стародавні кам’яні тунелі змінилися іншими, їхні земляні склепіння кріпилися балками з кедра. Ці переходи нагадували шахти або щось на зразок того. Аннабет помітно захвилювалася.

– Це неправильно, – сказала вона. – Тут має бути кам’яна кладка.

Ми підійшли до печери, де зі стелі майже донизу спускалися сталактити. А в центрі, у підлозі, темніла прямокутна, схожа на могилу яма.

Гроувер навіть здригнувся, коли її побачив.

– Тут пахне, як у Царстві мертвих.

І не встиг він договорити, як я помітив на краю ями блискучий обгортковий папірець. Посвітив на те місце ліхтариком і побачив, що в коричневій рідині, яка пузириться, валяється недоїдений чізбургер.

– Саме тут був Ніко! – одразу здогадався я. – Це тут він закликав мертвих.

– Тут водяться привиди. – Тайсон одразу захникав. – Терпіти не можу привидів.

– Нам необхідно знайти його!

Не знаю чому, але зараз, коли я стояв на краю ями, мене охопило нетерпіння. Необхідно терміново щось робити. Ніко десь поруч. Я відчував це. І я не повинен залишати його бродити тут наодинці, у супроводі викликаних ним мерців. Я кинувся бігти.

– Персі! – тривожно гукнула мене Аннабет.

Я пірнув у тунель, і раптом в очі мої хлинуло світло. Коли Аннабет, Тайсон і Гроувер наздогнали мене, я стояв, задерши голову, і дивився на денне світло, що ллється згори через ґрати над моєю головою. Над нами була металева решітка з переплетених сталевих трубок. Крізь неї я бачив дерева і синє небо.

– Де ми? – здивувався я.

Але ось на решітку впала чиясь тінь, і на мене втупилася коров’яча морда. Начебто звичайна корова, тільки дуже дивного кольору. Шкура в цієї корови була вся яскраво-червона, як вишня. Ніколи б не подумав, що бувають корови вишневого кольору.

Вона обережно поставила копито на прути решітки, замичала і відступила.

– А-а, скотарський поліцейський, – здогадався Гроувер.

– Скотний що? – не зрозумів я.

– Ну, таку решітку встановлюють у землі біля воріт ранчо, щоб тварини не могли до них наблизитися.

– Звідки ти знаєш?

– Ну, якби в тебе були копита, ти б теж чудово знав про скотний поліцейський. Мерзенна штука! – Гроувер обурено фиркнув.

Я обернувся до Аннабет і запитав:

– Здається, Гера теж щось говорила про ранчо, пам’ятаєш? Треба перевірити. Ніко може опинитися тут.

Вона похитнулася, але потім погодилася.

– Гаразд. Тільки як нам вибратися назовні?

Тайсон розв’язав її сумніви, вдаривши знизу по решітці обома кулаками. Вона відірвалася і різко злетіла вгору, ми почули свист металу – піу! – і потім перелякане – муу!

Тайсон почервонів.

– Вибач, корово, – прошепотів він.

І мій брат по черзі закинув нас нагору.

Ні, ми й справді були на ранчо! М’яка лінія пагорбів тягнулася аж до самого горизонту, подекуди позначена рослими дубами, кактусами або великими валунами. Від воріт в обох напрямках бігли цілі ярди колючого дроту. Вишневого кольору корови бродили по окрузі, пережовуючи пучки трави.

– Червона худоба, – сказала Аннабет. – Худоба бога сонця.

– Що? – здивувався я.

– Ця худоба належить Аполлону.

– Його священні корови?

– Саме так. Ось тільки що вони тут роблять?

– Зачекай хвилину, – попросив її Гроувер. – Прислухайтеся.

Спочатку все було тихо, але потім я почув віддалений гавкіт собак. Він ставав дедалі гучнішим і гучнішим. Раптом найближчі кущі розійшлися в сторони і звідти вистрибнули два собаки. Тобто не два собаки, а всього один, зате голів у нього було дві. Він належав до породи хортів, коричневої масті, з тонким, гнучким тулубом, але шия в нього роздвоювалася, і на кожному кінці сиділо по голові. Зараз обидві вони заливалися хрипким гавкотом, вили й узагалі виявляли всі ознаки того, що їхня господиня зовсім не рада нас бачити.

– Собака поганого Януса! – закричав Тайсон.

– Гав! – звернувся до неї Гроувер і підняв руку на знак привітання.

Двоголовий собака ощерив пащу, і я здогадався, що вміння Гроувера говорити по-собачому зовсім не викликало до нього симпатії. Але ось із того ж підліска показався його господар, і я відразу зрозумів, що двоголовий пес – це ще не найбільша наша проблема.

На нас насувався дюжий сивий мужик у солом’яному ковбойському капелюсі та з такою самою сивою бородою, заплетеною косичками, – справжній Дідусь Час [7], якби він погодився ходити вбраним, як необтесана селючка. На ньому були поношені джинси і футболка з написом «З Техасом жарти погані». Поверх неї він носив куртку з грубої тканини з відірваними рукавами, тож ви могли скільки завгодно милуватися м’язами цього велетня і татуюванням із двох схрещених мечів на правому передпліччі. У руках він тримав дерев’яний кийок розміром з ядерну боєголовку, усіяний відполірованими до сталевого блиску шипами дюймів по шість завбільшки.

– Тихіше, Орф [8], – велів він псові.

Той наостанок гаркнув на нас ще разок і, підбігши до господаря, влігся біля його ніг. Чоловік оглянув нас із ніг до голови, багатозначно пограючи кийком.

– Чого це ми сюди з’явилися? Чого нам тут треба? – процідив він нарешті. – Конокради мабуть?

– Ми просто мандрівники, – відповіла Аннабет. – Ми ведемо пошук.

У сивобородого якось недобре смикалося око.

– А-а, – протягнув він, – напівкровки.

Вражений, я хотів запитати, як він здогадався, але Аннабет поклала руку мені на плече, немов просячи не втручатися, і відповіла сама:

– Мене звати Аннабет, я дочка Афіни. Це Персі, син Посейдона. Гроувер – сатир, а Тайсон…

– …циклоп, – продовжував господар ранчо. – Це я й сам бачу. – І він уставився на мене. – А про напівкровок, синку, я здогадався тому, що й сам такий. Мене звуть Еврітіон [9], я служу пастухом на цьому самому ранчо. Син Ареса. Я так розумію, що ви, як і той, інший, з’явилися з лабіринту.

– Інший? – перепитав я. – Ви маєте на увазі Ніко ді Анджело?

– У нас тут до біса гостей із лабіринту, – невизначено відповів Еврітіон. – Не всі ще пішли.

– Вау! – зрадів я. – Відчуваю, ми потрапили куди треба.

Пастух озирнувся назад із таким виглядом, ніби побоювався, що за ним хтось підглядає. А потім, понизивши голос, знову заговорив:

– Ось що, напівкровки, я тільки хотів сказати, що вам краще забратися назад у лабіринт. А то пізно буде.

– Нікуди ми не підемо, – рішуче відповіла Аннабет. – Принаймні, поки не зустрінемося з тим напівкровкою, що прийшов до вас раніше. Будь ласка, не проганяйте нас.

– У такому разі ви не залишаєте мені вибору, юна міс, – усміхнувся Еврітіон. – Я відведу вас до свого боса.

У мене не виникло відчуття, що ми потрапили в заручники або влипли в якісь неприємності. Еврітіон крокував поруч із нами, легко підкинувши на плече кийок, а його двоголовий пес Орф носився навколо нас. Він то обнюхував ноги Гроувера і час від часу заливався гавкотом, то пірнав у зарості, сполохуючи і піднімаючи дичину, але, загалом, Еврітіон більш-менш тримав його під контролем.

Стежка, якою ми йшли, вилася і вилася, немов їй кінця не було. Спека стояла неймовірна, і після Сан-Франциско вона здавалася нестерпною. Розпечене повітря тремтіло над землею, гуділи комахи, а мухи – ті нас просто-таки обліпили. Ми не так багато й пройшли, а одяг на мені вже весь промок від поту. На нашому шляху часто зустрічалися загони з червоними коровами і з якимись небаченими тваринами. Одного разу нам попався на очі загін, обгороджений стіною з азбесту, за якою біснувався табун вогнедишних коней. Сіно в яслах було охоплене полум’ям, дим стелився біля самих кінських ніг, але коні, загалом, справляли враження приручених. Один величезний жеребець впритул втупився на мене і заіржав, при цьому два стовпи яскравого полум’я так і заклубилися з його ніздрів. Я мигцем здивувався тому, що полум’я не обпікає носові ходи коней, дозволяючи їм дихати.

– Для чого ви їх тримаєте? – звернувся я до Еврітіона.

– На таких хороший попит, – усміхнувся він. – Серед наших клієнтів Аполлон, Діомед і… ну й інші.

– Хто ж іще?

– Досить поки що запитань.

Нарешті ми вийшли з лісу. Попереду, високо на гребені пагорба, виднівся великий сільський будинок – білі кам’яні стіни, високі вікна в дерев’яних рамах.

– Його ніби Френк Ллойд Райт збудував! – у захваті вигукнула Аннабет.

Я здогадався, що це вона про архітектуру. Хоч особисто мене більше турбувало те, що цей будинок дуже схожий на місце, де на кількох напівкровок, таких як ми, можуть чекати неслабкі неприємності. Ми почали підійматися на пагорб.

– Правил не порушувати, – попередив Еврітіон, коли ми опинилися на сходах парадних сходів. – У бійку не лізти. Зброї не застосовувати. І жодних коментарів з приводу того, який вигляд має бос.

– Чому? – не втримався я. – А як він виглядає?

Перш ніж Еврітіон відповів, я почув незнайомий голос, який вимовив:

– Ласкаво просимо на ранчо «Три – Г – Три».

У чоловіка, який стояв на ґанку, голова була як у нормальної людини, що вже викликало величезне полегшення. Обличчя, побороджене зморшками, сильно засмагло від багатьох років, проведених під пекучим сонцем. Його прикрашали чорне напомаджене волосся і вуса в ниточку, як у запеклих лиходіїв у старих кінофільмах. Чоловік усміхався, але усмішка була не дружньою, а більше схожою на насмішку. Немов він сміявся з нас, примовляючи про себе що-небудь на кшталт: «Ох ти, ну й дурні, ось я їм влаштую!»

Але особливо розмірковувати над його посмішкою мені не довелося, бо тут я побачив його тулуб. Точніше, тулуба, оскільки їх було цілих три. Ну ви, звісно, думаєте, що після Януса і Бріарея час би вже мені звикнути до анатомічних аномалій, але в цього типу було цілих три абсолютно роздільні тулуби. Його шия начебто переходила в грудну клітку, як у всіх людей, але таких грудних клітин у нього було ще дві, по одній з кожного боку від першої. Вони роз’єднувалися десь під плечима і відстояли одна від одної приблизно на кілька дюймів. Щоб було зрозуміліше, можу додати, що рук у нього при цьому було дві, як у людей, але на кожну руку було по дві пахви, так би мовити. Ліва рука виходила з лівого тулуба, а права – з правого, і всі грудні клітини переходили в один величезний торс, під яким стирчали цілком звичайні, тільки вже дуже товсті ножищи. Джинси «Леві Стросс», які він на себе напнув, були найбільшого розміру з усіх, що мені доводилося бачити. На кожному його тулубі красувалися різного кольору ковбойки, зелена, червона і жовта, через що загалом він здорово скидався на світлофор.

Я вже почав ламати голову над тим, як він примудряється надягати на себе сорочки, якщо в нього так мало рук, але тут пастух Еврітіон підштовхнув мене в бік:

– Привітайся з містером Геріоном.

– Здрастуйте, – сказав я. – Який ви смішний… я хотів сказати, яке смішне у вас ранчо. Дуже миленьке ранчо!

Не встиг велетень із трьома тулубами відповісти мені, як скляні двері будинку відчинилися і на ґанок вийшов Ніко ді Анджело зі словами:

– Геріоне, я більше не можу чекати.

А побачивши нас, так і застиг із відкритим ротом. За мить він прийшов до тями і, звісно, одразу схопився за меч. Я впізнав його клинок – короткий, неймовірно гострий і темний як ніч. Саме такий меч я бачив уві сні.

Геріон різко обернувся до нього:

– Приберіть це, містер ді Анджело. Я не маю наміру дивитися, як мої гості вбивають одне одного просто на моєму ранчо.

– Але це ж…

– Так, це Персі Джексон, – продовжував Геріон, – Аннабет Чейз. І пара їхніх відданих друзів-чудовиськ. Звичайно, мені знайомі ці молоді люди.

– Друзі-чудовиська? – обурено вигукнув Гроувер.

– І це говорить людина, яка носить одночасно три сорочки! – У голосі мого брата звучало таке здивування, немов він тільки цю хвилину розгледів цю обставину.

– Але через них загинула моя сестра! – Голос Ніко вибухнув гнівом. – І сюди вони прийшли для того, щоб покінчити зі мною.

– Ніко, ніхто з нас і не думає тебе вбивати! – Я підняв вгору руки, показуючи, що не тримаю в них зброї. – Те, що сталося з Б’янкою, було…

– Не смій вимовляти її ім’я! Ти не маєш права говорити про неї!

– Хвилинку. – Аннабет звернулася до Геріона. – Звідки вам стали відомі наші імена?

Велетень із трьома тулубами грайливо підморгнув їй:

– Май на увазі, дорогенька, бути в курсі новин – чудовий спосіб заробляти гроші. Час від часу хто-небудь ні-ні-ні та й загляне до мене на ранчо. Кому тільки не знадобиться старий Геріон! Так от, містер ді Анджело, сховайте ваш жахливий меч подалі, поки я не попросив Еврітіона відібрати його у вас.

Еврітіон придушив співчутливий зітхання, але перехопив кийок зручніше. Орф заричав.

Ніко вагався. Сьогодні він виглядав ще худішим і блідішим, ніж тієї ночі, коли я, викликаний Іридою, спостерігав за ним.

«Та чи їв він узагалі хоч раз за минулий тиждень?» – подумав я.

Його чорний одяг був вкритий пилом від мандрівок лабіринтом, темні очі палали ненавистю. І цей вираз абсолютно не в’язався з його юним віком. Адже я все ще пам’ятав того хлопчиська, який з усією серйозністю грав у «Міфи і магію».

З великим небажанням Ніко з тріском повернув меч у піхви.

– Якщо ти тільки наблизишся до мене, Персі, присягаюся, я викличу підмогу. І обіцяю, що тобі це буде не до смаку.

– Вірю, – кивнув я.

Геріон поплескав Ніко по плечу.

– Годі, хлопче, ми все владнаємо якнайкраще. А тепер ходімо, друзі мої, прогуляємося. Я хочу показати вам своє господарство.

Територією ранчо Геріон пересувався на легкому поїзді з кількох вагончиків, зробленому на кшталт тих дитячих поїздів, у яких дітлахи роз’їжджають у зоопарках. Вагончики були пофарбовані в чорну і білу фарбу і нагадували масть якоїсь породи молочної худоби. Кабінку водія господар ранчо забезпечив двома довгими сурмами, прикріпленими до тенту над головою, і звук, видаваний ними, дуже нагадував брязкіт дзвіночків на коров’ячих шиях. Я подумав, що це може бути одним зі способів знущатися над сусідами. Напевно Геріон мучить їх до напівсмерті, роз’їжджаючи по окрузі на своєму «муу-мобілі».

Ніко похмуро сів у самому задньому вагончику, може, для того, щоб було зручніше спостерігати за нами. Еврітіон пробрався до нього ближче, влаштувався поруч, витягнув ноги і, насунувши на очі ковбойський капелюх, явно збирався подрімати. Орф вистрибнув на переднє сидіння поруч із Геріоном, і обидві його голови разом вибухнули щасливим гавкотом.

Ми з Аннабет, Тайсоном і Гроувером розташувалися в середині поїзда.

– У господарстві, яке ви зараз побачите, ведеться багатопрофільна діяльність! – почав хвалитися Геріон, коли «муу-мобіль» рушив уперед. – Табуни коней, стада рогатої худоби, звичайно, головне в моїй справі. Але я розводжу й абсолютно ексклюзивні породи тварин.

Поїзд почав підійматися на пагорб, і несподівано Аннабет здивовано скрикнула:

– Гіппалектриони? Я думала, вони давно вимерли!

Біля підніжжя пагорба виднілося обнесене парканом пасовище, на якому паслося штук десять – дванадцять тварин, дивовижніших за яких я ніколи не бачив. У кожної груди були схожі на кінський круп, а задня половина тіла – точнісінько як у півня, до того ж ноги на цій половині були оснащені величезними жовтими кігтями. Хвости у цих тварин складалися з пір’я, а крила були червоного кольору. Поки я роздивлявся їх, двоє якраз затіяли бійку на купі зерна. Вони здибилися на задні лапи і почали тоненько іржати жереб’ячими голосами і при цьому ще плескати крилами. Нарешті один із них, той, що був менший, помчав навтьоки, смішно підстрибуючи на бігу на задніх півнячих лапах.

– Поні-півні, – здивовано протягнув Тайсон. – Вони вміють нести яйця?

– Раз на рік! – Я побачив у дзеркальце заднього виду, як обличчя Геріона розпливлося в задоволеній усмішці. – Величезний попит на омлети з них!

– Але це ж варварство! – обурено вигукнула Аннабет. – Цих рідкісних тварин слід охороняти! В іншому разі вони вимруть!

– Гроші – вони гроші і є, милочко, – недбало відмахнувся Геріон. – До того ж не кажіть, доки не скуштували цей омлет.

– Це неправильно, – пробурмотів собі під ніс Гроувер, але наш господар продовжував вести екскурсію.

– А тепер погляньте сюди, – проголосив він. – Перед вами вогнедишні коні, яких, гадаю, ви вже помітили при вході на ранчо. Природно, найкраща порода для ведення війни.

– Якої війни? – запитав я.

– Та якої завгодно, – хитро засміявся Геріон. – Також прошу звернути увагу на наших призових червоних корів.

І справді, стада великої рогатої худоби вишневого кольору паслися на схилі пагорба. Там було не менше кількох сотень тварин.

– Так багато-багато-багато, – здивовано протягнув Гроувер.

– Так, чимало. Бог Аполлон занадто зайнятий, щоб наглядати за ними, – пояснив Геріон, – а ми їх тут старанно розмножуємо, забезпечуючи задоволення попиту.

– Для чого вони потрібні? – запитав я.

– На м’ясо, зрозуміло! – здивувався моєму питанню Геріон. – Арміям потрібно багато м’яса.

– Ви вбиваєте священних корів бога сонця, щоб наробити з них котлет? – обурено вигукнув Гроувер. – Але ви порушуєте цим стародавні закони!

– Ох, тільки не треба перебільшувати, сатир. Це просто тварини.

– Тварини?

– А хто ж іще? Якби Аполлона цікавила їхня доля, він, я думаю, попередив би мене про це.

– Може, він не знає про м’ясо, – пробурмотів я.

Ніко пересів уперед.

– Геріоне, мене зовсім не цікавить те, про що ти тут розповідаєш. Нам із тобою потрібно обговорити одну справу, і до цієї поїздки вона не має жодного стосунку.

– Усьому свій час, містер ді Анджело. Ви краще подивіться вперед, там знаходиться моя найекзотичніша дичина.

Сусіднє поле було обгороджене колючим дротом, і земля за ним так і кишіла величезними скорпіонами.

– Ранчо «Три – Г – Три»! – раптом згадалося мені. – Така позначка була на ящиках, які я бачив у нашому таборі. Квінтус отримує від вас своїх скорпіонів!

– Квінтус… е-е, – вголос став пригадувати Геріон. – Такий м’язистий, з коротким сивим волоссям. Мечник, здається?

– Ну так, він.

– Ніколи про нього не чув, – нахабно похитав головою господар ранчо. – А ось, прошу уваги, мої призові скакуни. Їх просто необхідно оглянути.

Ось цього мені не хотілося, бо вже на відстані трьохсот ярдів нас пробив найогидніший у світі сморід. На берегах річки, вода в якій була огидного зеленого кольору, розташовувався кінський загін розміром із футбольне поле. По одному його боці тягнулися стайні, і приблизно сотня коней тинялася навколо ледь не по вуха в гної. І зауважте, коли я кажу «гній», я маю на увазі справжні кінські какашки. Це було чи не найогидніше видовище, яке я коли-небудь бачив. Виглядав цей загін так, ніби на нього налетіла буря з цих самих какашок і за одну ніч намела заметів фути на чотири заввишки. Тут був такий бруд, що коні з великими труднощами могли переставляти в ньому ноги. Як тут смерділо, ви не уявляєте! Навіть гірше, ніж смердять човни для вивезення сміття на Іст-Рівер у Нью-Йорку.

Навіть Ніко забурчав:

– Це ще що?

– Моя стайня, – охоче пояснив Геріон. – Хоча, загалом, вона належить скоріше Авгію, але за невелику суму ми погодилися доглядати за кіньми. Хіба вони не душки?

– Вони огидні! – вигукнула Аннабет.

– Какашок занадто багато, – погодився з нею Тайсон.

– Як вам не соромно так ставитися до тварин? – обурився Гроувер.

– Ви дієте мені на нерви, – розсердився Геріон. – Це ж коні-людожери, хіба ви не бачите? Їм подобаються такі умови.

– До того ж вам надто мало платять, щоб їх ще й мити, – бурчав Еврітіон з-під свого капелюха.

– Тихо там! – обірвав його господар. – Гаразд, припустімо, стайня трошки… занадто того. Бруднувата. Припустімо навіть, що коли вітер дме з цього боку, мене трішечки нудить від цього смороду. Ну і що з цього? Мої клієнти оплачують ці маленькі незручності.

– Що ж у вас за клієнти? – різко запитав я.

– Ох, ви навіть здивуєтеся, дізнавшись, як багато людей готові платити хороші гроші за коней-людожерів. Ми створили чудовий гнойовий промисел. Найкращий засіб налякати ворогів, наприклад! Чудовий подарунок на день народження! Вони в нас ідуть просто нарозхват.

– Ви справжнісіньке чудовисько, – перервала його похвальбу Аннабет.

Геріон вимкнув на хвилинку мотор і обернувся до неї:

– Що саме навело вас на цю думку, дорогенька? Мої три тулуби?

– Цих нещасних тварин слід випустити на волю, – втрутився Гроувер. – Утримувати їх таким чином неправильно.

– І про яких це клієнтів ви тут говорите? – продовжувала Аннабет. – Працюєте на Кроноса? Постачаєте його армію кіньми, їжею і всім, що потрібно!

Геріон знизав плечима – жест, що мав дуже дивний вигляд, бо рушили одразу три набори грудних клітин. Повне враження, що нижче його голови вибухнула буря з хвилями.

– За хороші гроші, дорогенька, я з ким завгодно стану працювати. Я – бізнесмен. І продаю людям те, що їм подобається.

Він виліз із «муу-мобіля» і покрокував до стаєнь, вдаючи, що насолоджується повітрям. Краєвид звідси справді відкривався гарний: річка, дерева і все таке. За винятком, звісно, цього болота з лайном біля стаєнь.

Ніко теж виліз із «муу-мобіля» і кинувся слідом за Геріоном. Тут же з’ясувалося, що пастух Еврітіон зовсім не спав, а тільки прикидався. Він встав, перехопив зручніше кийок і неквапливо рушив за ними.

– Я прийшов до тебе у справі, Геріоне, – почав Ніко. – А ти все ще не відповів мені.

– Ммм. – Геріон пильно роздивлявся кактус. Ліва рука вилізла з-за спини і почала чухати середню грудну клітку. – Викладайте, раз по справі. Валяйте.

– Привид, який служить у мене, сказав, що ти можеш допомогти мені в дечому. Він каже, що ти можеш привести нас до душі однієї людини. Мені вона дуже потрібна.

– Одну хвилину, – втрутився я. – Я думав, що це мою душу ти прагнеш роздобути.

Ніко глянув на мене як на божевільного.

– Твою? На біса вона мені потрібна? Душа Б’янки варта тисячі душ таких, як ти. Слухай, Геріоне, так ти допоможеш мені чи ні?

– Ну, думаю, що впорався б із цією справою, – процідив власник великого ранчо. – От тільки цей ваш приятель-привид, де він зараз?

Ніко помітно зніяковів.

– Він не може матеріалізуватися при денному світлі, для нього це занадто важке завдання. Але він десь поблизу.

– О, у цьому я не сумніваюся, – усміхнувся Геріон. – Мінос любить вчасно сховатися. Особливо якщо справа загрожує виявитися важкою.

– Мінос? – Я згадав людину із золотою короною на голові, вузькою довгою борідкою і жорстокими очима, яку бачив у своїх снах. – Ви говорите про того злого царя? Так це його привид дає тобі поради, Ніко?

– Тебе це вже ніяк не стосується, Персі. – Ніко повернувся до мене спиною і знову звернувся до Геріона: – На що ти натякаєш, коли говориш про труднощі?

Велетень випустив важкий зітхання.

– Річ у тім, Ніко… Між іншим, я можу звати вас на ім’я?

– Ні, не можете!

– Так от, бачте, Ніко… Лука Кастеллан готовий запропонувати непогані грошенята за напівкровок. Особливо за тих, хто дещо вміє. І я не сумніваюся, що будь-кому, хто шепне йому про те, де ви перебуваєте, він славно заплатить.

Ніко знову вихопив меч із піхов, але Еврітіон одним рухом вибив його. Перш ніж я встиг схопитися з місця, Орф уже сидів на моїх грудях і обидві його вишкірені морди з гарчанням дихали мені прямо в обличчя.

– Прошу вас усіх залишатися у вагончику, – попередив Геріон. – В іншому разі Орф розірве містеру Джексону горло. А тепер, Еврітіоне, будь добрий, стережи Ніко.

Пастух з огидою сплюнув на траву:

– Може, не треба?

– Роби, що кажуть, дурню!

Еврітіон із тим самим нудьгуючим виглядом схопив Ніко величезною ручищею за шию і підняв його з землі. Такий прийом, напевно, застосовують у рукопашній боротьбі.

– І меч прихопи, будь ласка. – У голосі Геріона прозвучало погано приховане роздратування. – На світі немає нічого, що я ненавидів би більше, ніж стігійську сталь.

Еврітіон підняв меч, вибитий з руки Ніко. Тільки цього разу він діяв з усією обережністю, намагаючись не торкнутися його леза.

– А тепер, – привітно сказав Геріон, – ми продовжимо нашу приємну екскурсію. Пропоную повернутися в будинок, де на веранді на нас чекає сніданок. А звідти за допомогою Іриди пошлемо коротеньке повідомлення війську титанів.

– Ви лиходій! – вигукнула Аннабет.

– Не нервуйте, дорогенька, – усміхнувся Геріон. – Щойно я передам у їхні руки містера ді Анджело, ви і ваші супутники можете бути вільні. Не люблю заважати пошуку. Крім того, мені непогано заплатили за те, щоб я забезпечив вам безпечний прохід через мої володіння. На жаль, ця послуга не поширюється на містера ді Анджело.

– Хто вам заплатив? – запитала Аннабет. – Про що ви говорите?

– Не важливо, мила панночко. Отже, вирушаємо?

– Зачекайте! – голосно сказав я, і Орф одразу загарчав. Я застиг, намагаючись не ворушитися, щоб йому не спало на думку все-таки розірвати мені горло. – Геріоне, ви, здається, вважаєте себе діловою людиною. Пропоную вам угоду.

Геріон з цікавістю примружився.

– Що за угода? У вас є золото, молодий чоловіче?

– У мене є дещо краще за золото. Є можливість здійснити бартер.

– Але, містере Джексон, у вас немає рівно нічого.

– Можна змусити його вичистити стайні, – невинним голосом зауважив Еврітіон.

– Згоден! Якщо не зумію, можете розпоряджатися нашою свободою. Усіх нас, врахуйте. Зможете продати нас усіх Луці й отримаєте купу золота.

– Це якщо коні не з’їдять вас раніше, молодий чоловіче, – зауважив Геріон.

– Але навіть у цьому разі ви отримаєте моїх друзів, – заперечив я. – Зате якщо я доб’юся успіху, то ви безперешкодно пропускаєте всіх нас, включно з Ніко.

– Ні! – закричав Ніко. – Не треба мені твоїх послуг, Персі! Я не потребую твоєї допомоги!

Геріон захихотів.

– Персі Джексон, ці стійла не чистили вже років тисячу. Хоча, мушу визнати, ваша пропозиція не позбавлена інтересу. Якщо прибрати гній, я міг би розширити стайні. Так, думка непогана.

– Тоді що ж ви втрачаєте?

Але господар ранчо ще вагався.

– Е-е, гаразд. Приймаю вашу пропозицію. Тільки майте на увазі, ви маєте впоратися до заходу сонця. Якщо не встигнете, ваших друзів буде продано. Ось коли я розбагатію!

– Заметано.

Він кивнув.

– Усі повертаємося в будинок. Будемо чекати повернення вашого друга на веранді.

Еврітіон кинув на мене зацікавлений погляд, за бажання в ньому можна було прочитати співчуття. Потім він свиснув, Орф зістрибнув з моїх грудей і одним махом видерся Аннабет на коліна. Вона скрикнула. Я знав, що Тайсон і Гроувер не наважаться на будь-який рішучий крок, поки вона буде в заручниках.

Я вистрибнув із вагончика, обернувся, і наші очі зустрілися.

– Сподіваюся, ти розумієш, що робиш, – тихо сказала Аннабет.

– Я теж дуже на це сподіваюся.

Геріон уже сидів за штурвалом. Еврітіон потягнув Ніко на заднє сидіння.

– Отже, перш ніж зайде сонце, – нагадав мені Геріон. – Ні хвилиною пізніше.

Він розреготався мені прямо в обличчя, натиснув на клаксон, пролунав гудок, і «муу-мобіль» рвонув із місця.

Глава дев’ята. Я розгрібаю какашки

Остання надія покинула мене, щойно я побачив зуби цих страшних коней.

Коли я підійшов до огорожі загону, мені довелося задерти футболку і прикрити нею ніс, щоб не дихати цим моторошним смородом. При моєму наближенні один із коней, насилу долаючи море гною, яке доходило йому до колін, підійшов до мене і злобно заіржав. Зуби його оголилися, і я побачив, що вони схожі на гострі ведмежі ікла.

Подумки я почав розмовляти з ним, я завжди так роблю при зустрічі з кіньми.

«Привіт! – сказав я йому. – Я тут надумав почистити ваші стайні. Правда, здорово?»

«Здорово, – пророкотав він у відповідь. – Входь, входь. Ми тебе з’їмо. Сма-у-у-усний такий напівкровка».

«Але я син самого Посейдона. Це він, мій батько, створив коней».

Зазвичай у товаристві цих чотириногих нагадування про мого батька завжди забезпечувало мені найкращий прийом, але зараз – не тут-то було.

«Тим краще! – з ентузіазмом відгукнувся кінь. – Нехай і Посейдон приходить. Ми з’їмо вас обох! Морепродукти зовсім не погані ласощі!»

«Морепродукти!» – іржанням відгукнулися інші коні, блукаючи загоном.

Повітря над нами було сповнене мух, що дзижчали, а сморід від спеки ставав дедалі гіршим. Думка розгребти цю багнюку виникла в мене, коли я згадав про те, як легко впорався з таким самим завданням Геракл. Він змінив русло річки і спрямував її течію прямо через стайні, щоб вода змила і забрала з собою весь бруд і гній. До того ж я прекрасно знав, що мені вдається відмінно справлятися з водою.

Тільки зараз справа сильно ускладнювалася тим, що мені було ніяк не наблизитися до цих мерзенних коней. До того ж річка виявилася набагато далі від стайні, ніж я думав, приблизно за півмилі від неї. Тож завдання впоратися з какашками ставало нездійсненним просто на очах. Поблизу валялася заіржавіла до неможливості лопата, я взяв її в руки, копнув і перекинув купку лайна через паркан. Чудово вийшло! Тепер ще чотири мільярди разів повторити, і все буде чудово.

Сонце стало хилитися на захід. У кращому разі в мене залишається ще кілька годин. Ні, все-таки моя єдина надія – це річка, сказав я собі. Принаймні, біля води мені краще думається. І я побіг схилом пагорба до річки.

Коли я опинився біля самої води, то побачив на березі якусь дівчинку. Вона сиділа там, немов чекала на мене. На ній були джинси і зелена футболка, а в її довге каштанове волосся красиво впліталися стеблинки річкової трави. Вона суворо дивилася прямо на мене, схрестивши руки на грудях.

– Ні, ти цього не зробиш, – твердо сказала вона.

– Ти наяда, напевно? – здогадався я.

– Звичайно, а хто ж іще? – Наяда закотила очі, зображуючи обурення моєю недогадливістю.

– Але ти говориш англійською. І сидиш не у воді, а на березі.

– А ти, звісно, і припустити не міг, що ми, якщо захочемо, можемо поводитися подібно до людей?

Мені в голову така думка не приходила. Я одразу відчув себе тупицею, бо наяд я бачив у таборі мільйон разів. Вони вічно хихикали й махали мені руками з дна озера.

– Послухай, – почав я, – я просто хотів запитати…

– Знаю, знаю. – Вона теж замахала руками точно як ті річкові німфи. – Я знаю, хто ти, і знаю, що ти надумав зробити. І відразу відповідаю – ні! Я не дозволяю використовувати мою чисту річку для того, щоб вичистити цю огидну стайню.

– Але…

– О, пощади її, сину бога морів! Такі, як ти, завжди тільки про океан і думають. Ви вважаєте себе такими ва-а-ажними порівняно з якоюсь маленькою річкою? Так дозволь сказати тобі, що ту наяду, яку ти бачиш перед собою, тобі не підкорити. Подумаєш, татусь у нього Посейдон! Тут акваторія прісних вод, містере. Колись одному хлопчикові вдалося переконати мене поступитися йому – між іншим, він був у сто разів красивіший за тебе, – але тепер я розумію, що це була найгірша помилка в моєму житті. Ти хоч розумієш, що ця сила-силенна гною зробить із моєю екосистемою? Чи, по-твоєму, я схожа на очисні споруди? У річці загине вся риба. Водорості наскрізь просочаться цими противними какашками. Довгі роки я хворітиму. НІ ВЖЕ, ДЯКУЮ!

Її манера говорити здорово нагадала мені одну мою подружку зі смертних, Рейчел Елізабет Дер. Вона точно так само бомбардує вас словами, коли говорить. Але звинувачувати в чому-небудь цю наяду я не міг. Я сам би вважав психом усякого, хто дозволив би накидати в його будинок чотири мільйони фунтів кінського лайна. Але мені-то що робити?

– Мої друзі в небезпеці, – пояснив я їй.

– Дуже шкода, звісно, але це не моя турбота. І я не дозволю погубити мою чисту річку!

Наяда дивилася на мене так войовничо, ніби готова була почати бійку. Кулачки її стиснулися, але я чудово бачив, що вона вся тремтить. І голос у неї теж тремтів. Тоді я здогадався, що, незважаючи на задиристі промови, наяда просто боїться мене. Напевно, вона злякалася, що я полізу в бійку за верховенство над цією річкою, і боялася, що виявиться переможеною.

Від цієї думки мені стало страшенно сумно. Я одразу відчув себе тупим громилою, який тільки й вміє, що махати кулаками.

Я присів на невисокий пень біля берега.

– Гаразд, вважай, що ти перемогла.

– Правда? – На личку наяди відбилося здивування.

– Не збираюся я битися з тобою, це ж твоя річка.

Вона помітно розслабилася.

– Ох, як добре! – вигукнула вона і тут же виправилася: – Добре з твого боку, я маю на увазі.

– Але і моїх друзів, і мене видадуть титанам, якщо я не вичищу до заходу сонця цю стайню. А я й гадки не маю, як це зробити.

Води річки привітно заплескалися, їхньою поверхнею ковзнуло вузьке тіло змії, потім її голівка пірнула глибоко у воду. Наяда тихо зітхнула і сказала:

– Я відкрию тобі один секрет, сину морського бога Посейдона. Спробуй зачерпни трохи землі з берега.

– Що?

– Ти чув.

Я нагнувся і зачерпнув жменю відмінного техаського бруду. Вона була суха, чорна, з кількома маленькими білими крупинками… Ні, в ній ще щось було.

– Це черепашки, – пояснила мені наяда, – скам’янілі черепашки. Мільйони років тому, коли навіть час богів ще не настав і на землі царювали тільки Гея та Уран, уся земля була вкрита водою. Планета наша була не сушею, а морським дном.

Раптово мене осінило. У моїй долоні лежали уламки істот, що мешкали колись у стародавніх морях. Раковини молюсків! На землі їх залишилося так багато, що в деяких місцях навіть величезні крейдяні скелі складені з них.

– Зрозумів, – сказав я. – І що мені це дасть?

– Ми з тобою дуже схожі, напівбоже. Вода – це наша з тобою рідна стихія; навіть коли я виходжу з води, вона залишається всередині мене. Вода – джерело мого життя. – Наяда відступила на крок. Тепер вона стояла в річці й усміхалася. – Сподіваюся, ти здогадався, як врятувати твоїх друзів.

Промовивши ці слова, вона раптом почала танути й перетворилася на воду.

Сонце вже торкалося вершин пагорбів, коли я повернувся до стайні. Хтось, напевно, приходив сюди задати коням корму, тому що тепер вони дружно трудилися, обгризаючи величезні туші якихось тварин. Розпізнати, що це були за тварини, я не міг, але відчував, що мене це не дуже цікавить. Якщо огидні стайні могли стати в моїх очах ще огиднішими, то вигляд вимазаних брудом тварин, що розривають зубами сире м’ясо, стоячи по коліно в гної, зробив це.

«Морепродукт! – Я відчув думку одного з коней, коли він підняв голову і кинув на мене жадібний погляд. – Заходь же! Ми все ще голодні!»

Що ж мені треба зробити? Скористатися силою річкових вод я не міг. І той факт, що мільйони років тому це місце перебувало під водою, якось не особливо допомагав мені зараз. Я подивився на крихітний уламок вапнованої мушлі в мене на долоні, потім мій погляд упав на величезні купи какашок у дворі.

Збентежений я жбурнув мушлю на землю і повернувся спиною до коней, збираючись іти. Але тут раптом я почув дивний звук.

Пффф! Схоже на те, як свистить повітряна кулька, коли повітря починає витікати крізь утворену в ній маленьку дірочку.

Я перевів погляд туди, куди я жбурнув мушлю, і, на свій подив, побачив, що з товщі гною вибилася і заструменіла крихітна цівка води.

– Не може бути, – пробурмотів я.

Невпевнено я відійшов про всяк випадок до паркану і сказав цівці:

– Підрости трохи.

ПШШШШШ!

Вода спінилася, і раптом у повітря хльснув фонтан заввишки не менше трьох футів. Це було просто неймовірно, але саме так і сталося! Кілька коней стали обережно наближатися до фонтану, придивляючись, що відбувається. Один з них пригнув голову до води і лизнув. І тут же з огидою відскочила.

«Фу! Солона!»

У самому серці техаського ранчо забило джерело морської води! Я зачерпнув жменю бруду і вибрав ще кілька черепашок. Сам до пуття не розуміючи, що роблю, я кинувся бігти вздовж стайні, закидаючи черепашки в купи какашок. І скрізь, де вони падали, тут же починали бити вгору тоненькі струмочки води.

«Стоп! – заіржали коні. – Нам не треба води! Нам треба м’яса!»

Потім я помітив, що створені мною цівки води не випливають із загону і не течуть вниз схилом пагорба, як робили б усілякі інші нормальні струмочки. Ця вода просто булькала і скипала на поверхні, а потім знову йшла в землю, забираючи з собою бруд. Гній розчинявся в солоній воді, залишаючи після себе шар звичайної вологої землі.

– Ще! Сильніше! – закричав я щосили.

У мене в животі щось залоскотало, і солоні фонтани зметнулися вгору, як на найбільшій у світі мийці автомобілів. Вони вистрілили в повітря футів на двадцять, не менше. Коні божеволіли від страху, вони кидалися туди й сюди, а струмені в них під ногами бризкали в усіх напрямках. Шар какашок танув, як лід навесні. Лоскотання в животі стало сильнішим, мені було навіть трошки боляче, але я майже не помічав цього. Мене захлеснуло хвилювання від вигляду всієї цієї солоної води. Це я зробив! Я привів океан у центр техаської пустелі!

«Перестань, повелителю! – благали мене коні. – О, будь ласка, перестань!»

Тепер вода хльостала скрізь. Шкури в коней вимокли, самі вони, охоплені панікою, намагалися втекти, але ковзали й падали в багнюку. Ось майже всі какашки змило водою, тонни цього лайна пішли в землю, і тепер вода почала утворювати озерця, і тисячі маленьких струмочків заструменіли пагорбом вниз.

– Досить! – наказав я воді.

Спочатку нічого не сталося. Тільки в животі в мене стало боліти ще сильніше. Якщо я зараз не вгамую всі ці гейзери, солона вода піде в річку й отруїть рибу та водорості.

– Досить! – закричав я, концентруючи всю волю на тому, щоб вгамувати силу моря.

І тут раптом фонтани вичерпалися, а я, знесилений, звалився на землю. Перед моїми очима була чиста стайня, волога, ледь солонувата земля кінського загону і півсотні коней, вимитих до того чисто, що шкура їхня блищала як відполірована. Навіть недоїдки, що застрягли в них між зубами, і ті були змиті водою.

«Ми не станемо тебе їсти! – іржали коні злякано. – Будь ласка, повелителю! Не треба більше солоних ванн!»

– За однієї умови, – відповів я. – Відтепер ви харчуватиметеся тільки тим м’ясом, яке приносять вам конюхи. Людини більше не їсти! А то я повернуся і накидаю ще більше черепашок.

Коні тоненько іржали і надавали мені безліч обіцянок, стати найслухнянішими з коней-хижаків. Але я не став довго базікати з ними, оскільки сонце вже сідало, а бігом помчав до ранчо.

Запах гарного барбекю я відчув ще на півдорозі й припустив швидше, бо я страшенно його люблю.

Підготовка до вечірки була в повному розпалі. Стрічки і повітряні кульки прикрашали огорожу, Геріон порався біля вогнища, яке являло собою стару каністру з-під бензину. Еврітіон тинявся навколо накритого столу, колупаючи в себе під нігтями ножиком. Двоголовий пес із насолодою принюхувався до запаху реберець і бургерів, що підсмажувалися на грилі. Потім я побачив своїх друзів: Тайсона, Гроувера, Аннабет і Ніко. Вони скорчилися в кутку, зв’язані по руках і ногах, як бички, привезені для родео, але із заткнутими кляпом ротами.

– Відпустіть їх! – закричав я, задихаючись і збігаючи сходами високого ґанку. – Я вичистив ваші стайні!

Геріон обернувся до мене. На всіх тулубах у нього красувалося по фартушку, на кожному вишито одне слово, а разом виходило: «Я – ЛЮБЛЮ – КУХАРЯ».

– Справді вичистили? Як це ви примудрилися?

Хоч я просто тремтів від нетерпіння, але все-таки розповів йому все докладно. Він схвально закивав.

– Дивіться, який винахідливий. Хоча краще б ви отруїли цю нахабну наяду, ну да ладно вже.

– Відпустіть моїх друзів, – сказав я. – Ми ж домовилися.

– Як же, пам’ятаю, пам’ятаю. Тільки річ у тім, бачте, що якщо я відпущу їх, то грошенят мені не бачити.

– Але ви ж обіцяли!

Геріон поцокав язиком.

– А ви змусили мене присягнутися водами річки Стікс? Ні, не змусили. Тож це не рахується. Коли ведеш справи, синку, треба брати непорушну клятву.

Я потягнув із піхов меч. Орф заричав, одна його голова потягнулася до вуха Гроувера, ікла оголилися.

– Еврітіон, – сказав велетень із трьома тулубами. – Цей хлопчисько починає мені набридати. Убий його.

Еврітіон окинув мене оцінювальним поглядом. Мої шанси проти нього з такою-то дубініщею були слабенькі.

– Сам убивай, – сказав він господареві.

– Що? – здивувався Геріон.

– Те, що чуєте, – проворчав пастух. – Вічно ви змушуєте мене робити найбруднішу роботу. Ви від нічого робити бійки затіваєте, а мені набридло ризикувати через вас своїм життям. Хочете прикінчити хлопця, от самі й давайте.

Найнехарактерніша промова, яку я коли-небудь чув від сина Ареса!

Геріон відкинув лопатку, якою перевертав м’ясо.

– Ти насмілюєшся не послухатися мого наказу? Та я тебе на місці спалю!

– А хто тоді охоронятиме вашу худобу? Орфе, до ноги!

Собака негайно припинив гарчати на Гроувера і, підбігши, сів біля ніг господаря.

– Чудово! – рявкнув Геріон. – Тобою я займуся пізніше, спочатку треба покінчити з хлопчиськом!

Він схопив два кухонні ножі й жбурнув їх у мене. Один я відбив ударом меча, другий встромився в кухонний стіл в дюймі від руки Еврітіона.

Тоді я перейшов в атаку. Геріон парирував мій випад розпеченими щипцями і наступної миті метнув мені в обличчя виделку для барбекю. Я ухилився і, не давши йому часу для наступного удару, пронизав мечем його середній тулуб.

Він впав на коліна. Я став чекати, щоб він перетворився на прах, як це зазвичай трапляється з чудовиськами, але не тут-то було. Геріон тільки морщився і намагався встати на ноги. Рана на грудях під фартушком стала просто на очах затягуватися.

– Славна спроба, синку, – похвалив він мене. – Тільки, знаєте, річ у тім, що в мене три серця. Чудова регенераційна система.

Він перевернув решітку з м’ясом, і вугілля розлетілося в різні боки. Одне з них впало на землю поруч з Аннабет, і вона завизжала. Тайсон рвонувся, намагаючись обірвати пута, але навіть його сили не вистачило на це. Потрібно закінчувати битву, поки мої друзі цілі!

Я вдарив клинком у лівий тулуб Геріона, але він тільки розреготався. Наступний помах меча пронизав його правий живіт. Марно. З таким самим успіхом можна тикати мечем у плюшевого ведмедика, спостерігаючи за його реакцією.

Три серця. Чудова регенераційна система. Поодинокі удари тут нічого не дадуть…

Я кинувся в будинок.

– Гей, боягузе! – закричав мені вслід Геріон. – А ну назад і помри як годиться!

Стіни вітальні були прикрашені різноманітними мисливськими трофеями – голови оленя і дракона, рушниці, ціла колекція мечів, лук з сагайдаком стріл. У цю мить Геріон, що вбіг слідом, метнув у мене виделку, і та встромилася в стіну поруч із моєю власною головою. Він схопив два мечі з колекції, що висіла на стінах.

– Твоя голова чудово прикрасить мою вітальню, Джексоне! Неодмінно повішу поруч із грізлі!

У мене промайнула дика думка. Я відкинув Анаклузмос убік і зірвав зі стіни лук.

Взагалі-то я найгірший лучник у світі. На навчаннях у таборі я зроду не влучав у жодну мішень, не те що в яблучко. Але зараз вибору в мене не було. Мечем цю сутичку мені не виграти. Я звернувся до Аполлона й Артеміди, близнюків-лучників, сподіваючись, що вони зглянуться наді мною хоча б один раз.

«Будь ласка, будьте так ласкаві. Тільки одна стріла. А? Можна?»

Я натягнув тятиву. Геріон розреготався.

– Дубина! Чим, цікаво, одна стріла краща за один меч?

Він замахнувся обома мечами відразу. Я ухилився і, перш ніж Геріон встиг прикритися, послав стрілу в його праві груди. Почулося триразове «бум-бум-бум», і я зрозумів, що це стріла пробивала по черзі кожну грудну клітку Геріона. Наступної миті вона вилетіла з лівого боку і встромилася в лоб опудала грізлі.

Геріон впустив мечі, повернувся і здивовано втупився на мене.

– Ти ж не вмієш цілитися… Мені сказали, що не вмієш…

Але тут його фізіономія позеленіла, він звалився на коліна і почав сповзати вниз. Потім тіло Геріона почало танути, зливаючись із піском, і незабаром на землі залишилися лежати три фартушки і величезного розміру ковбойські чоботи.

Я розв’язав своїх друзів, і Еврітіон навіть не намагався мені перешкодити. Потім досмажив барбекю і кинув кілька найкращих шматків у полум’я, як жертвоприношення Артеміді й Аполлону.

– Дякую вам, – прошепотів я. – Я ваш боржник.

Далеко в небі прогримів грім, і я подумав, що запах смаженого м’яса припав богам до смаку.

– Хай живе Персі! – вигукнув Тайсон.

– Може, тепер зв’яжемо цього пастуха? – запитав Ніко.

– Точно! – з ентузіазмом підхопив Гроувер. – І пса теж. Він мені ледь вухо не відгриз.

Я глянув на Еврітіона, який, недбало розвалюючись, сидів за столом для пікніка. Обидві голови Орфа лежали в нього на колінах.

– Скільки часу знадобиться Геріону на перетворення? – запитав я в нього.

Еврітіон знизав плечима.

– Років сто, напевно. Він, слава богам, не з тих, хто швидко відроджується. Ти здорово виручив мене.

– Ви сказали, що ризикували заради нього життям? – згадалися мені його слова. – Чому?

– На цього покидька я працював не одну тисячу років. Адже я народився нормальним напівкровкою, але коли батько запропонував мені обирати, я вибрав безсмертя. І зробив грубу помилку. Тому що зараз я намертво прив’язаний до цього ранчо. Не можу залишити його. Не можу звільнитися. Мені залишається тільки пасти Геріонових корів і проливати за нього кров. Ми ніби як пов’язані один з одним.

– Може, вам варто змінити стан речей? – припустив я.

– Як це? – Еврітіон нерозумно примружився.

– Бути лагіднішим із тваринами на фермі. Піклуватися про них, не продавати на забій. Перестати мати справу з титанами.

Еврітіон задумався.

– Невже й справді щось вийде?

– Звичайно вийде. Вони стануть на ваш бік і почнуть допомагати вам. А коли Геріон повернеться, може, тоді йому доведеться працювати на вас.

– Ось це справа! – Обличчям Еврітіона розтікалася широка усмішка.

– Ви не станете заважати нам піти?

– Ще чого! Звісно, ні.

Аннабет терла почервонілі зап’ястя і все ще дивилася на Еврітіона підозріло.

– Ваш бос сказав, що хтось заплатив йому за те, щоб він нас пропустив. Хто це зробив?

– Може, він так сказав, щоб надути вас? – знизав плечима пастух.

– Напевно, титани заплатили, – припустив я. – А ви не отримували від них повідомлення через Іриду? Щодо Ніко?

– Не-а. Геріон розраховував, що воно прийде після вечері. Титанам про вашого Ніко нічого не відомо.

Ніко дивився на мене всіма очима, а я й гадки не мав, що мені з ним робити. Я сумнівався, що він погодиться йти з нами. А з іншого боку, хіба добре було б відпустити його бродяжити наодинці?

– Ти міг би залишитися тут, поки ми не повернемося з пошуку, – запропонував я йому. – Тут ти будеш у безпеці.

– У безпеці? – скривився Ніко. – Яке тобі діло до моєї безпеки? Ти вбив мою сестру!

– Ніко, – заговорила Аннабет, – у тій події немає провини Персі. І Геріон не збрехав, коли сказав, що на тебе чатує Кронос. Якщо повелитель титанів дізнається, де ти, він на все піде, аби переманити тебе на свій бік.

– Ні на чий бік я не переманюся. І не боюся я нікого.

– Тебе змусять зробити вибір, – продовжувала переконувати його Аннабет. – Твоя сестра не хотіла б…

– Якщо тебе цікавить моя сестра, ти краще б допомогла мені привести її назад!

– Душу за душу? – запитав я.

– Так!

– Але якщо ти не захотів узяти мою, то…

– Не стану нічого тобі пояснювати! – Він змахнув рукавом сльози з очей. – Все одно я приведу її назад!

– Може, Б’янці зовсім не хочеться повертатися сюди, – сказав я. – Навіщо їй це?

– Ти ніколи не розумів її! – закричав Ніко. – Звідки ти можеш знати, чого вона хоче?

Я втупився на язики полум’я, що вирували в бочці з-під бензину. Мені раптом спав на думку рядок із пророцтва «Від руки царя-примари впаде…». Це цілком могло бути сказано про Міноса, і мені потрібно переконати Ніко не слухати його порад.

– Давай запитаємо саму Б’янку.

– Я вже пробував, – жалібно зізнався Ніко. – Вона не відповідає.

– А ти ще спробуй. У мене таке відчуття, що зараз вона з нами.

– З чого ти взяв?

– Тому що це вона посилала мені повідомлення через Іриду, – раптово осінило мене. – Вона хотіла попередити мене про те, що ти робиш, щоб я міг захистити тебе.

– Ні, це неможливо. – Ніко негативно похитав головою.

– Є тільки один спосіб переконатися в цьому. Ти, здається, сказав, що не боїшся. – Я обернувся до Еврітіона. – Нам потрібно що-небудь на кшталт неглибокої ями, типу могили. І трохи їжі та пиття.

– Персі, – застерегла мене Аннабет, – не думаю, що ти вплутуєшся в добру справу.

– Гаразд, – обірвав її Ніко. – Давай спробуємо.

Еврітіон задумливо поскреб бороду.

– Є тут така, для перегною. Можна її використати. Гей, циклопе, тягни-но мій льодовик із кухні. Щось мені підказує, що мерці не менше за мене люблять рутбір [10].

Глава десята. Ми беремо участь у шоу зі смертю

Церемонія жертвопринесення для виклику духів померлих була влаштована після настання темряви. Ми розсілися навколо ями футів двадцять завдовжки, розташованої поруч із цистерною для перегною. Цистерна була пофарбована в яскраво-жовтий колір, на одному боці намальовано усміхнене обличчя, а червоним кольором виведені слова: «Компанія “БЛАГОСЛОВЕ СПАЛЕННЯ”». Назва, дещо не підходяща для виклику мерців, ну да ладно.

Сьогодні був повний місяць. По потемнілому небу мчали сріблясті хмари.

– Скоро з’явиться Мінос, – хмурячись, попередив Ніко. – Коли зовсім стемніє.

– Може, він заблукає, – з надією сказав я.

Ніко налив у яму пива і почав кидати туди ж скибочки смаженого м’яса з тарілки, а коли закінчив, почав співуче читати щось напам’ять давньогрецькою. І зараз же змовкло дзижчання комах у лісі, а свисток зі стигійського льоду, що зберігався в мене в кишені, став помітно холоднішим.

– Скажи Ніко, нехай перестане, – зашепотів мені Тайсон.

Загалом, я був згоден із братом. Щось до крайності неприродне виникло в повітрі й тепер оточувало нас. Нічна тиша дихала загрозою і замогильним холодом. Але не встиг я й слова сказати, як стали з’являтися перші духи. Над землею поповз жовтуватий, кольору сірки, туман. Тіні, що згустилися, поступово стали набувати людських обрисів. Одна з них підповзла до краю ями і жадібно припала до пиття.

– Зупини його! – сказав Ніко, перериваючи свій речитатив. – Тільки Б’янка може пити.

Я витягнув із піхов меч. Привиди відступили, з їхнього боку почулося перелякане шипіння при вигляді леза з небесної бронзи. Але того, хто напився першим, ми не встигли зупинити. На наших очах привид набув чітких обрисів бородатого чоловіка в білому одязі. Золотий обруч охоплював його голову, а очі, навіть мертві, горіли злістю.

– Мінос! – вигукнув Ніко. – Ти що тут робиш?

– Приношу вибачення, повелителю. – У голосі царя Криту не чулося винуватих ноток. – Вже таке знатне жертвоприношення ви зробили, ніяк не міг встояти. – Він оглянув своє тіло й усміхнувся. – І до чого приємно знову бачити себе. Майже як у колишні роки.

– Ти порушив весь задуманий мною ритуал! – запротестував Ніко. – Забирайся!

Духи мерців розпалювалися від злості, світіння, що виходило від них, ставало яскравішим і яскравішим. Ніко довелося повернутися до читання старовинних замовлянь, щоб утримати їх у покорі.

– Правильно робите, повелитель, – усміхнувся Мінос, – читайте магічні заклинання, читайте. Я з’явився тільки для того, щоб захистити вас від цих брехунів, які збивають вас з пантелику.

Він повернувся до мене, і вигляд у нього став таким зневажливим, ніби перед ним був тарган.

– А-а, Персі Джексон тут… так-так. Посейдонові виродки з часом кращими не стають.

Я хотів було врізати йому, але здогадався, що кулак просто пройде наскрізь через його примарну оболонку.

– Ми шукаємо Бьянку ді Анджело, – кинув я. – Забирайся геть.

Привид хихикнув.

– Пам’ятаю, колись ти вбив мого мінотавра голими руками, але в лабіринті на тебе чекає дещо гірше. Ти що, і справді віриш, що Дедал вам допоможе?

Решта духів заметушилися в хвилюванні, і Аннабет довелося вихопити кинджал і стати поруч зі мною, щоб не підпускати їх до ями. Гроувер до того рознервувався, що вчепився за плече Тайсона.

– Дедалу наплювати на вас, напівкровок, – продовжував Мінос. – Вам не слід йому довіряти, він сповнений підступності. До того ж він такий старий, що років його не злічити. Цього лицеміра гризе вина за скоєне вбивство, він проклятий богами.

– За яке вбивство? – запитав я. – Кого він убив?

– Не ухиляйся від теми, – заревів Мінос. – Ви плутаєтеся в Ніко під ногами, заважаючи йому. Намагаєтеся спокусити його зі шляху до наміченої мети. Це я зробив його повелителем!

– Досить, Міносе! – перервав його Ніко.

– Повелитель, перед вами вороги! – вискалилася примара. – Не слухайте їхніх брехливих слів! Дозвольте мені захистити вас. Одне ваше слово, і я вчиню з ними так само, як вчинив з іншими. Я позбавлю їх розуму.

– З іншими? – стривожилася Аннабет. – Ви говорите про Кріса Родрігеса? То це ви звели його з розуму?

– Лабіринт – моя особиста власність, – зарозуміло відповів Мінос. – Моя, а не Дедала. І кожен, хто вторгнеться в нього, заслуговує на божевілля.

– Забирайся геть, Мінос! – обірвав його Ніко. – Я хочу бачити свою сестру.

Привид приборкав свій гнів і вклонився.

– Як накажете, повелитель. Але я вас попередив. Цим особистостям, які називають себе героями, не слід довіряти. – І він розтанув у тумані.

Інші духи рвалися вперед, до ями, але ми з Аннабет відігнали їх.

– Б’янко, прийди! – волав Ніко.

Тепер він почав читати стародавні закляття, вимовляючи їх дедалі швидше й швидше, духи неспокійно метушилися.

– Ось вона, напевно, – прошепотів Гроувер.

Між деревами блиснув сріблястий вогник.

Дух, що наближався до нас зараз, був сильнішим і світився яскравіше, ніж інші. Ось він уже зовсім поруч, і щось підказало мені, що його слід пропустити. Я посторонився, і примарна постать опустилася на коліна й притулилася до краю ями.

Коли вона піднялася на ноги, перед нами стояла Бьянка ді Анджело. Голос Ніко перервався. Я опустив меч, і решта духів знову сунулися вперед, але варто було Бьянці попереджувально підняти долоні, як усі вони відступили й поховалися в лісі.

– Привіт, Персі, – спокійно сказала вона.

Вона мала такий самий вигляд, яким була за життя: зелена бейсболка, трохи зсунута на бік, густе чорне волосся, темні очі, смаглява шкіра, – схожа на брата. Одягнена в сріблясту туніку, вбрання Артеміди, богині полювання. І лук за плечима. Б’янка ледь помітно посміхнулася, і сяйво, яке виходило від її тіла, стало яскравішим.

– Б’янка… – прошепотів я.

Раптово голос у мене так захрипів, що я не зміг говорити. Мене вже давно гнітила провина за її смерть, але побачити її зараз, на власні очі, означало пережити це нещастя знову. Я згадав, як шукав її серед уламків гігантського бронзового воїна, заради порятунку якого вона пожертвувала життям, згадав, якими марними були ці пошуки…

– Вибач мене, будь ласка, – ледве вимовив я.

– Тобі нема за що просити вибачення, Персі. Я сама вибрала свою долю. І анітрохи не шкодую про це рішення.

– Б’янка! – Ніко стрімко зробив крок до неї, ніби вийшовши з трансу.

Вона обернулася до брата. Вираз її обличчя став таким сумним, немов вона заздалегідь страждала від того, що має зараз статися.

– Привіт, Ніко. Як ти виріс!

– Чому ти не відгукувалася раніше? – вигукнув він. – Я вже довгі місяці тільки й роблю, що кличу тебе.

– Я сподівалася, що ти перестанеш це робити.

– Перестану? – Голос його перервався. – Як ти можеш так говорити? Я ж намагався врятувати тебе!

– Ти не зможеш зробити цього, Ніко. Залиш свої спроби. Персі мав рацію.

– Ні! Це через нього ти загинула! Він виявився тобі поганим другом.

Б’янка потягнулася, немов маючи намір торкнутися обличчя брата, але коли рука опинилася поблизу теплої живої істоти, долоня раптом почала танути й за мить знову перетворилася на туман.

– Послухайся мене, будь ласка, – сказала Б’янка. – Продовжувати старі чвари – небезпечна справа для дітей Аїда. Це наша вічна помилка. Тобі слід пробачити його. Пообіцяй мені, що зробиш це.

– Не можу! Ніколи не пробачу.

– Персі турбувався про тебе, Ніко. І в його силах допомогти тобі. Адже я навмисне покликала його, щоб він дізнався про те, що ти замишляєш, брате. І для того, щоб він міг розшукати тебе.

– Значить, і справді це ти посилала повідомлення через Іриду, – сказав я.

Вона кивнула.

– Чому ти допомагаєш йому, а не мені? – стогнав її брат. – Це несправедливо.

– Але зате тепер ти ближче до правди, – м’яко сказала Б’янка. – Це не на Персі ти злишся, Ніко, а на мене.

– Ні!

– Так. Ти сердишся тому, що я вирішила розлучитися з тобою для того, щоб стати мисливицею у свиті Артеміди. Сердишся на те, що я померла і залишила тебе на самоті. Мені й справді шкода, що так сталося, Ніко. Чесне слово, шкода. Але ти маєш перемогти свій гнів. І перестань, будь ласка, звинувачувати Персі в тому рішенні, яке я прийняла без нього. Інакше це почуття стане фатальним для тебе.

– Б’янка правильно говорить, Ніко, – втрутилася Аннабет. – Кронос готується повстати. І він має намір залучити кожного, кого зможе, на свій бік.

– Мені немає діла до Кроноса, – відрізав Ніко. – Я всього лише хочу повернути назад у світ живих свою сестру.

– Ти не в силах зробити це, Ніко, – ласкаво промовила Бьянка.

– У силах! Я син Аїда, і в мене вийде!

– Будь ласка, не намагайся. Якщо любиш мене, не роби цього.

Її голос зів’яв. Духи знову стали підповзати до нас, тривожно завиваючи. Їхні тіні металися серед дерев, їхні голоси шепотіли нам: «Небезпека! Небезпека!»

– Тартар занепокоївся, – сказала Б’янка. – Твоя міць привернула увагу Кроноса. Померлим личить повернутися в Царство мертвих. Для нас небезпечно перебувати тут, на землі, довго.

– Почекай, сестро, – взмолився Ніко. – Прошу тебе.

– До побачення, Ніко, – промовила Б’янка. – Я люблю тебе, ти ж знаєш. Але не забувай того, що я тобі говорила.

Привид Б’янки затремтів і став танути. Слідом стали розчинятися в повітрі інші привиди. Скоро вже біля ями залишилися тільки ми. Поруч темнів силует цистерни «БЛАЖЕННЕ СПАЛЕННЯ». Високо в небі сяяв повний місяць.

Ніхто з нас не горів нетерпінням якнайшвидше вирушити в лабіринт, тому всі дружно вирішили провести цю ніч на ранчо. Ми з Гроувером розтягнулися на шкіряних кушетках у вітальні Геріона. Хоча вони виявилися в сто разів зручнішими, ніж наші спальники, але все одно не позбавили мене кошмарів.

Тієї ночі мені знову наснився Лука. Я бачив, як він іде темними покоями палацу, що стоїть на горі Тамалпаїс. Цього разу палац здавався справжнім, а не тією напівбезформною ілюзією, яку я бачив минулої зими. Зеленого кольору полум’я металося в жаровнях, розставлених уздовж стін, підлоги блищали чорнотою відполірованого мармуру. Стелі в цих покоях не було, і холодний вітер гуляв по них, завиваючи над головами. Небом неслися сірі штормові хмари.

Лука був одягнений для битви. Його вбрання складалося з камуфляжних штанів, білої футболки і бронзового нагрудника. Мені здалося дивним, що піхви, в яких він завжди зберігав свій Підступний меч, сьогодні були порожні. Він увійшов у великий внутрішній двір, де готувалися до бою безліч воїнів і дракониць. Варто було їм побачити Луку, як усі завмерли, не зводячи з нього вичікувальних поглядів. Пролунали дзвінкі удари мечів об щити, що закликали до мовчання.

– Час-с-с нас-с-стал? – прошипіла одна з дракониць.

– Скоро настане, – пообіцяв Лука. – Продовжуйте займатися своєю справою.

– Мій повелитель, – почувся голос позаду нас, і я озирнувся.

З усмішкою дивлячись на Луку, там стояла емпуса Келлі. Сьогодні на ній була синя сукня, і її зловісна краса здавалася чарівною. Очі Келлі виблискували, набуваючи то темно-карих, то яскраво-червоних відтінків, волосся, заплетене в коси, майоріло за спиною, наче охоплене полум’ям, – відблиски тисячі вогнів грали на ньому.

Моє серце забилося. Я сподівався, що емпуса побачить мене і, накинувшись, прожене мій сон, як трапилося раніше, але сьогодні вона й не думала звертати на мене увагу.

– До вас відвідувач, – повідомила вона Луці й відступила вбік.

Навіть Лука здригнувся від того, що побачив.

Перед ним, підносячись над головами всіх присутніх, стояла вартових Тартару Кампе, змії шипіли і звивалися навколо її ніг, голови звірів люто гарчали в неї на поясі. Обидва кривих клинки були опущені, і з їхніх лез, повільно сочачись, капала на підлогу отрута. Своїми розпростертими крилами кажана вона зайняла весь прохід.

– Ти тут. – Голос Луки здригнувся. – Адже я велів тобі залишатися в Алькатрасі.

Кампе заговорила. Це була та сама стародавня прамова, але тепер, десь в розумі, я розбирав значення слів.

«Я служу тобі. Дозволь мені помститися».

– Але ти тюремниця, – заперечив Лука. – І твоя робота стерегти в’язнів.

«Я вб’ю їх усіх. Ніхто не уникне моєї помсти».

Лука забарився, цівка поту збігла в нього по обличчю.

– Гаразд, – сказав він нарешті. – Підеш із нами. Будеш нести клубок нитки Аріадни. Це велика честь.

Кампе зашипіла, повернувши обличчя до зірок, потім вклала клинки в піхви і, повернувшись спиною, покрокувала коридором, важко переставляючи величезні драконячі ноги.

– Її варто було б залишити в Тартарі, – пробурмотів Лука. – Надто вже вона непередбачувана. До того ж занадто сильна.

Келлі тихенько розсміялася.

– Тобі не слід боятися цієї сили, Лука. Краще скористайся нею у своїх цілях.

– Що швидше ми рушимо в дорогу, то краще, – замість відповіді сказав Лука. – Мені хочеться скоріше покінчити з усім цим.

– А-а, – співчутливо протягнула Келлі і пробігла пальчиками по його руці. – Тобі здається неприємним руйнувати свій старий табір?

– Я цього не говорив.

– А в тебе, бува, немає задніх думок щодо своєї, гм… особливої ролі?

Обличчя Луки скам’яніло, і він процідив:

– Я свою справу знаю.

– От і славненько, – розсміялася емпуса. – Як ти вважаєш, зібране тобою військо має достатню силу? Або, може, мені звернутися за підтримкою до матері Гекати?

– Нашого війська більш ніж достатньо, – похмуро запевнив її Лука. – І всіх умов угоди дотримано. Усе, що мені тепер потрібно, це безпечно пройти через лабіринт.

– Ммм. Дуже цікаво. Мені, зізнатися, було б досить неприємно бачити твою симпатичну голову насадженою на спису в разі невдачі.

– Ніяких невдач не буде. Слухай, емпусо, у тебе що, немає інших справ?

– О, є, звісно, – усміхнулася Келлі. – Краще я стану сіяти розпач у головах ворогів, які підслуховують нас. І займуся я цим просто зараз.

І тут вона спрямувала свій погляд на мене, випустила кігті й увірвалася в мій сон.

Раптово я опинився десь в іншому місці.

Зараз я бачив, як стою на верху кам’яної вежі, біля її підніжжя височіли гострі вершини круч, внизу шумів океан. Старий Дедал згорбився над робочим столом, працюючи над якимось приладом, який з вигляду здався мені навігаційним, на кшталт величезного компаса. Старий-винахідник зараз виглядав набагато старшим, ніж тоді, коли я бачив його востаннє. Сутулився він сильніше, ніж раніше, руки його були понівечені шишками розпухлих суглобів. Він тихо бурмотів щось давньогрецькою, схоже, лаявся, і так сильно мружився, ніби не бачив того, що тримав у пальцях, хоча день був сонячний і яскравий.

– Дядьку! – окликнув його чийсь голос.

Усміхнений хлопчик приблизно такого ж віку, як Ніко, підстрибуючи, піднімався сходами, у руках він тримав дерев’яну коробку.

– Здрастуй, Пердіксе, – відповідав йому старий, але голос його звучав холодно. – Впорався вже зі своїми вправами?

– Так, дядечко. Це було легко.

– Легко? – Дедал насупився. – Завдання змусити потік води текти вгору без застосування насоса тобі здалося легким?

– Звичайно! Ось дивись.

Хлопчик опустив на землю коробку і почав ритися в ній. Знайшовши обривок папірусу, дістав його і став показувати дідові накреслені схеми і записи, супроводжуючи їх поясненнями. Для мене вони не мали ні найменшого сенсу, але Дедал, киваючи головою, похмуро бурчав:

– Непогано. Розумію. Зовсім, зовсім непогано.

– Царю сподобалося, – задоволеним тоном сказав Пердікс. – Він навіть сказав, що я кмітливіший за тебе.

– Так і сказав?

– Так, але я йому не вірю. Я такий радий, що мама послала мене до тебе вчитися. Мені хочеться навчитися всього, що вмієш ти.

– Ясно, – пробурмотів Дедал. – Значить, коли я помру, ти займеш моє місце, так виходить?

Очі хлопчика розплющилися в подиві:

– Що ти! Звичайно ні, дядечко. Але я ось подумав… чому люди повинні вмирати?

– Такий порядок на землі, хлопчику. – Старий винахідник насупився. – Усьому на світі коли-небудь приходить кінець. Усьому, крім богів, звісно.

– Але чому такий порядок? – продовжував наполягати хлопчик. – Якщо, наприклад, помістити animus, тобто душу, в іншу оболонку… Дядечку, послухай, пам’ятаєш, ти мені розповідав про твої автоматони? Ну, там бики, орли, дракони, коні, і всі вони зроблені з бронзи. А чому не надати такому автоматону форму людини?

– Ні, синку, – різко обірвав хлопчика Дедал. – Ти міркуєш наївно. Це неможливо.

– Чому? А я думаю, що можливо, – стояв на своєму Пердикс. – А якщо трохи скористатися магією…

– Магією? О ні!

– Так, дядечко! Магія і механіка, якщо вони працюють разом… Варто трішки постаратися – і можна створити тіло, що матиме зовсім такий самий вигляд, як людина, навіть ще кращий. Я тут накидав деякі замітки.

І він простягнув старому товстий сувій. Дедал розгорнув його і почав читати. Так у мовчанні минуло багато часу, потім він підняв примружені очі й пильно подивився на хлопчика. Сувій, зашурхотівши, згорнувся в трубку, старий відкашлявся.

– Нічого не вийде, Пердіксе. Коли станеш старшим, сам зрозумієш.

– Тоді давай я займуся тією астролябією, що зламалася, а, дядечку? А то в тебе, здається, знову руки розпухли?

Старий ледь чутно скрипнув зубами і сказав:

– Ні вже, дякую. Іди краще побігай де-небудь.

Пердікс немов би й не помічав гніву старого. Він вибрав з купи металевого брухту бронзову бджолу і підбіг до краю вежі. Низький парапет огороджував терасу, заввишки він ледве доходив хлопчині до колін. Налетів порив вітру.

«Відійди», – хотілося крикнути мені. Але він мене все одно не почує.

Пердікс завів механізм бронзової іграшки і підкинув її в повітря. Бджілка розпростерла крильця і з дзижчанням полетіла геть. Хлопчисько розсміявся від захвату.

– Розумніший, ніж я, треба ж, – шепотів собі під ніс Дедал, але хлопчик його не чув.

– А це правда, що твій син помер через те, що полетів на небо, так, дядечку? Я чув, що колись ти зробив величезні крила, але вони зламалися.

Пальці Дедала стиснулися в кулаки.

– Займе моє місце, – продовжував бурмотіти він.

Вітер кружляв навколо дитячої фігурки, роздував поли одягу, тріпав волосся.

– А я б хотів політати, – сказав Пердікс. – Я зроблю такі крила, що вони ніколи не зламаються. Як ти думаєш, я зможу?

Може, це був сон уві сні, але тільки раптово перед моїми очима виник дволикий бог Янус. Мені здалося, що я бачу, як його неясний образ постає поруч із Дедалом і, усміхаючись, перекидає з руки в руку срібний ключ. «Вибирай, – шепоче він старому, – вибирай».

Старий нахилився і взяв із купи уламків ще одну бджолу. Коли він випростався, я побачив, що очі його палають гнівом.

– Пердікс! – окликнув він дитину. – Лови!

І кинув йому іграшку. Зраділий хлопчисько спробував зловити її, але кидок був занадто сильний. Бджола летіла просто в небо, Пердикс, ставши навшпиньки, тягнувся за нею далі й далі. Занадто далеко!

Вітер скинув його з тераси.

Якимось чином хлопчисько примудрився в падінні вхопитися пальцями за край кам’яного парапету.

– Дядьку! – заволав він. – Врятуй мене!

Обличчя старого перетворилося на маску. Він не рушив із місця.

– Давай, Пердіксе, – прошепотіли його губи. – Зроби собі крила. Тільки доведеться тобі поквапитися.

– Дядьку! – вигукнув хлопчик востаннє.

Пальці його розтиснулися, і він шкереберть полетів униз.

Страшне мовчання впало на майстерню. Обидва обличчя бога Януса освітилися і зникли. У небі гримнуло, і суворий жіночий голос, що пролунав звідкись згори, промовив:

– Ти заплатиш за це, Дедале.

Я впізнав цей голос. Богиня Афіна, мати Аннабет!

Дедал підняв на небо похмурий погляд.

– Я завжди шанував тебе, мати-Афіно. Я всім пожертвував, щоб слідувати твоїм наказам.

– Але Пердікс був угодний мені, а ти його вбив. І ти за це заплатиш.

– Мені доводиться платити і платити, знову і знову, – проричав Дедал. – Я позбувся всього. І не сумніваюся, що мені доведеться пізнати страждання в Царстві мертвих. Але тим не менш…

Він узяв до рук сувій, відданий йому хлопчиком, хвилину дивився на нього, потім сховав у рукав.

– Ти не розумієш, – холодно продовжувала богиня, – тобі доведеться платити відтепер і вічно.

Раптово Дедал впав на підлогу і забився в агонії. Я відчував те саме, що відчував він. Пекучий біль стиснув мені горло, здавалося, що шию стягнули обручем із розпеченого заліза. Дихання моє перервалося, в очі нахлинула темрява.

Я прокинувся в темряві, мої судорожно стиснуті долоні були притиснуті до горла.

– Персі, – окликнув мене Гроувер з іншої кушетки. – Що з тобою? Ти добре почуваєшся?

Я намагався дихати повільніше, щоб упоратися із задухою. Я не знав, як відповісти на це запитання. Щойно я бачив, як той, кого ми шукаємо, великий Дедал, убив свого племінника. Як я можу добре почуватися? Мерехтів екран невимкненого телевізора, його блакитне світло заливало кімнату.

– Скільки… скільки зараз часу? – прохрипів я.

– Дві години ночі. Я не міг заснути і дивився канал «Природа». – Гроувер неспокійно совався на своїй кушетці. – Я так сумую за Можжевелкою.

Я протер очі, проганяючи залишки жахливого сновидіння.

– А-а, ну зрозуміло… Не переживай, ви скоро побачитеся.

Гроувер сумно похитав головою.

– Знаєш, яке сьогодні число, Персі? Я бачив по телевізору. Сьогодні тринадцяте червня. Минуло сім днів, як ми залишили табір.

– Як сім? – здивувався я. – Не може бути.

– Час у лабіринті йде набагато швидше, – нагадав мені Гроувер. – Першого разу, коли ви з Аннабет опинилися тут, вам здалося, що ви провели в лабіринті лише кілька хвилин. Але насправді минула ціла година.

– Точно, ти маєш рацію. – Тут мене осяяла нова думка, і я зрозумів, що його турбує. – Закінчився термін твого договору з Радою копитних старійшин.

Від хвилювання Гроувер запхав до рота пульт дистанційного керування, відкусив кінчик і почав жувати.

– Я не встигну нічого зробити, – прошамкав він крізь недожований пластик. – Щойно я повернуся в табір, Рада відбере в мене ліцензію. І більше ніколи не дозволить вирушити на пошук.

– Ми спробуємо їх переконати, – пообіцяв я. – Попросимо, щоб тобі дали додатковий час.

Гроувер нервово зковтнув.

– Вони не підуть на це. З кожним днем становище стає дедалі важчим і важчим. Світ гине, Персі. Його природна сила… Знаєш, я просто відчуваю, як вона в’яне. Мені необхідно розшукати бога Пана.

– Ти неодмінно знайдеш його. Я в цьому не сумніваюся.

– Ти завжди був мені хорошим другом, Персі. – Гроувер дивився на мене сумними козлиними очима. – А те, що ти зробив сьогодні – врятував тварин на фермі Геріона, – було вражаюче. Я… я хотів би хоч трохи бути схожим на тебе.

– Нісенітниця, – швидко обірвав його я. – Не говори дурниць, будь ласка. Хто в нас справжній герой, так це ти.

– Ні-ні, який з мене герой. Я намагаюся бути ним, звісно, але… – Він зітхнув. – Персі, я не повернуся до табору, поки не відшукаю бога Пана. Я просто не можу. Ти розумієш мене, правда ж? І я не зможу зустрітися з Можжевелкою, якщо мене спіткає невдача. Мені соромно перед самим собою.

Його голос був таким жалібним, що в мене на душі заскребли кішки. Ми з ним багато чого пережили удвох, але в такому стані мені його бачити ще не доводилося.

– Ми обов’язково що-небудь придумаємо. – Я спробував утішити його. – Не може бути, щоб ти не домігся успіху. Ти ж завжди був козеням-героєм, правда? І Ялівець знає це, і я знаю.

Гроувер заплющив очі.

– Козеня-герой, – ледь чутно і якось пригнічено прошепотів він.

Після того як він заснув, я ще довго не міг забутися. В іншому кінці вітальні блакитний екран телевізора, що показував канал «Природа», тьмяно освітлював голови опудал на стінах – мисливські трофеї Геріона.

Наступного ранку ми вирушили до загону, щоб попрощатися з Еврітіоном.

– Ніко, ти міг би піти з нами, – випалив я несподівано для самого себе.

Напевно, це я через той сон і хлопчика Пердікса, який так сильно нагадав мені Ніко.

Він заперечно похитав головою. Не думаю, що хоч один із нас добре спав цієї ночі, але найгірший вигляд мав Ніко. Очі в нього припухли й почервоніли, щоки кольором могли змагатися з крейдою. Він весь час кутався в чорну накидку, яка колись напевно належала Геріонові, бо була на три розміри більшою за той, що потрібен нормальній дорослій людині.

– Мені потрібен час, щоб подумати.

Його очі уникали мого погляду, але за тоном Ніко я відчував: він усе ще сердиться. Те, що його сестра прийшла з Царства мертвих заради того, щоб зустрітися зі мною, а не з ним, не надто його потішило.

– Ніко, – гукнула його Аннабет, – Б’янка хоче, щоб у тебе все було добре.

Вона поклала руку йому на плече, але Ніко вивернувся, скинув її і покрокував дорогою геть. Може, звісно, у мене просто розігралася уява, але я чітко бачив, як згустився навколо нього ранковий туман.

– Я турбуюся за нього, – сказала мені Аннабет. – Якщо він знову стане слухати поради примари царя Міноса, йому не минути лиха.

– У нього все налагодиться, – пролунав голос Еврітіона, який підійшов до нас. Пастух переодягнувся і тепер блищав чистотою. На ньому були новенькі джинси, чиста ковбойка, а бороду розчесано до останнього волоска. До того ж він одягнув на себе Геріонові чоботи. – Нехай залишиться тут і збереться з думками. Коли це станеться, він прийде в норму, обіцяю.

– А з вами що буде? – запитав я пастуха.

Еврітіон пошкрябав спочатку одну шию Орфа, потім іншу.

– Відсьогодні справи тут, на ранчо, підуть трохи по-іншому. Ніякого жертовного м’яса для корму худобі. Може, варто ввести в раціон соєві пироги, над цим треба подумати. І ще я маю намір порозумітися з цими конями-м’ясоїдами. У мене народилася думка виступити з ними на наступному родео.

Уявивши це, я злегка здригнувся, але побажав йому удачі.

– Ага, – відгукнувся Еврітіон і сплюнув у траву. – Я чув, що ви зараз вирушаєте на розшуки майстерні Дедала?

– Ви допоможете нам? – Очі Аннабет спалахнули від радості.

Еврітіон уперто не зводив пильного погляду з пасовища, і я зрозумів, що його бентежить ця тема – не дуже-то йому легко говорити про майстерню Дедала.

– Поняття не маю, де він може бути. Може, Гефест знає?

– Так, нам і Гера так сказала, – кивнула Аннабет. – Ну а Гефеста як знайти?

Еврітіон мовчки потягнув якусь штуку з-під коміра своєї сорочки. Це була прикраса – гладкий срібний диск на срібному ж ланцюжку. Посередині на диску було невелике заглиблення, за формою схоже на відбиток пальця. Знявши диск із шиї, він простягнув його Аннабет.

– Час від часу Гефест з’являється в наших місцях, – пояснив він. – Придивляється до худоби, вивчає її звички для того, щоб виготовляти бронзові автоматони. Минулого разу я… ну, мені довелося зробити йому невелику послугу. Допоміг влаштувати фокус із моїм батьком Аресом і богинею Афродітою. І на знак подяки він дав мені цей ланцюжок із диском. Сказав, що якщо він мені одного разу знадобиться, то з його допомогою я зможу знайти його. Диск виведе мене до його кузні. Але тільки один-єдиний раз.

– І ви даєте його мені? – недовірливо перепитала Аннабет.

– Та нащо мені якісь кузні, міс? – Еврітіон чомусь почервонів. – У мене й тут справ вище даху. А ви просто натисніть кнопку, і диск вас приведе куди потрібно.

Аннабет тут же так і зробила. Диск миттєво ожив, і в нього виросли вісім металевих ніг. Аннабет скрикнула від жаху і впустила його на землю.

– Павук! – закричала вона.

– Вона, гм… трохи боїться павуків, – статечно пояснив Гроувер пастуху. – Наслідки однієї старої чвари між Афіною та Арахною.

На фізіономії Еврітіона відбилося непідробне збентеження, і він почав вибачатися. А павук тим часом переповз через огорожу і майже зник у лісі.

– Швидше, хлопці, – покликав я. – Ця штука не буде нікого чекати.

Хоч Аннабет не дуже поспішала приєднатися до павука, але вибору в нас не було. Нашвидку попрощавшись з Еврітіоном, ми попрямували геть від скотарні. Тайсон зробив для нас дірку в паркані, і ми швидко опинилися в лабіринті.

Хотів би я, щоб до цього павучка в нас був повідець. А то він так швидко тікав тунелями, що більшу частину часу я навіть його не бачив. Якби не відмінне чуття Тайсона і Гроувера, ми б не знали, яким шляхом він нас веде.

Ми пробігли мармуровим тунелем, звернули ліворуч і ледве не впали в прірву. Тільки завдяки тому, що в останню хвилину Тайсон підхопив мене і відтягнув назад, я туди не звалився. Тунель тривав, але перед нами на добру сотню футів уперед зяяла прірва – похмура прірва під ногами і залізні скоби на стелі над нею. Механічний павук подолав уже майже половину скобок, перестрибуючи з однієї на іншу за допомогою металевої павутинної нитки.

– Мавпяча доріжка, – здогадалася Аннабет. – Завжди чудово по ній лазила.

Вона підстрибнула, вчепилася за першу скобу і, розгойдавшись, перекинула руку на другу. Ось як, злякалася крихітного павучка, але грає зі смертю, пробираючись мавпячою доріжкою. Поди розбери цих дівчат!

А Аннабет уже дісталася протилежного боку прірви і тепер знову бігла за павуком. Я пішов за нею. Коли я дістався до кінця доріжки і озирнувся, то побачив, що Тайсон звалив Гроувера на спину і застрибнув слідом за мною, ледь торкаючись руками до скоб. У три стрибки він подолав усю відстань і, треба сказати, дуже вчасно, бо від подвійної ваги Гроувера і мого братика остання скоба одразу ж відірвалася і впала вниз.

Ми продовжили шлях і незабаром натрапили на скелет, що скрючився в одному з тунелів. На ньому зотлівали залишки чоловічої сорочки, бавовняних штанів, а на шиї все ще бовталася краватка. Але павук тут не затримався. Після цього мені довелося повзти по купі якихось дерев’яних уламків, і коли я посвітив на них ліхтариком, то побачив, що це сотні розламаних навпіл олівців.

Незабаром тунель привів нас у велику кімнату. Сліпуче світло змусило мене на хвилину заплющити очі. Щойно мої очі звикли до нього, я побачив, що й тут були скелети. Дюжинами вони валялися на підлозі перед нами, деякі зовсім давні, і їхні кісточки вже побіліли, інші – явно недавнього походження. Ці були більшими. Звісно, сморід від них не йшов у жодне порівняння зі смородом Геріонової стайні, але пахли вони теж не слабо.

І тільки потім я побачив чудовисько. Ця тварюка стояла на блискучій платформі в іншому кінці кімнати. Вона мала тіло величезного лева і жіночу голову. Волосся її було туго стягнуте ззаду в пучок, обличчя не надто гарне, але так сильно нафарбоване, що воно одразу нагадало мені вчительку співу в третьому класі. До грудей чудовиська був приколотий синій значок у вигляді стрічки з написом: «Цей монстр вважається зразковим екземпляром».

– Сфінкс! – прошепотів Тайсон.

Я відразу здогадався, чому він так злякався. Коли мій брат був маленьким, у Нью-Йорку на нього одного разу напав сфінкс, через що він донині носить на спині шрами.

З обох боків від сфінкса горіли прожектори, і єдиний вхід до тунелю розташовувався якраз позаду блискучої платформи. Механічний павук прошмигнув між лапами монстра і був такий.

Аннабет рушила було слідом за ним, але тітка-сфінкс заричала, і на її людському обличчі показалися ікла. Майже одночасно позаду нас і сфінкса опустилися решітки, перегородивши нам шлях в обидва боки.

І тієї ж хвилини злісна усмішка монстра перетворилася на чарівну посмішку.

– Ласкаво просимо, наші щасливі здобувачі! – вигукнув сфінкс. – Прошу приготуватися, ми починаємо гру «Відгадай загадку!»

Звідкись зі стелі почулися оглушливі оплески, ніби там знаходилися невидимі гучномовці. Промені прожекторів оббігли кімнату і, відбившись від платформи, висвітили скелети на підлозі.

– У нас приголомшливі призи! – продовжував віщати сфінкс. – Правильна відповідь – і вони ваші. Одна невдача – і я вас з’їм. Отже, хто буде першим?

Аннабет схопила мене за руку.

– Давай, я перша, – прошепотіла вона. – Я знаю, про що вона хоче запитати.

Я не став із нею сперечатися. Звісно, думка про те, що чудовисько зжере Аннабет, не могла мені дуже сподобатися, але я розсудив так: якщо сфінкс почне загадувати загадки, то з нас чотирьох вона краще за всіх зможе розгадати їх.

Аннабет вийшла на поміст для учасників гри й одразу ж натрапила на скелет у шкільній формі, що валявся там. Вона стусаном відкинула його з дороги, і скелет, гримлячи, покотився на підлогу.

– Вибач, – сказала Аннабет йому навздогін.

– Ласкаво просимо, Аннабет Чейз! – вигукнула тітка-сфінкс, хоч Аннабет ще не називала свого імені. – Ви готові розгадувати загадки?

– Готова. Загадуйте.

– Взагалі-то загадок буде двадцять, – веселим голосом додала тітка-сфінкс.

– Як двадцять? Раніше ви загадували одну!

– Так-так, але, бачте, стандарти змінилися. Для того щоб перемогти, вам слід відгадати двадцять загадок. Хіба це не чудово?

Оплески то вибухали громом, то разом змовкали, ніби їх вмикала й вимикала чиясь невидима рука.

Аннабет кинула на мене стривожений погляд, я підбадьорливо кивнув.

– Гаразд, – сказала вона сфінксу. – Я готова.

Зі стелі гримнув барабанний дріб, очі сфінкса спалахнули від хвилювання.

– Назва столиці Болгарії?

Аннабет здивовано насупилася, і я вирішив, що вона сіла в калюжу. Це був жахливий момент.

– Софія, – відповіла вона, – але…

– Вірно! – Грім оплесків по команді. Жінка-сфінкс усміхнулася так широко, що в роті її знову блиснули ікла. – Подбайте про те, щоб ваша правильна відповідь була записана в опитувальному листку номер два олівцем.

– Чого-чого?

Аннабет виглядала спантеличеною. Але тут перед нею з’явилися брошурка і заточений олівець.

– Крім того, даючи відповідь, вам необхідно говорити чітко і не залишати простору, позначеного колом, – продовжувало чудовисько. – Якщо вам доведеться стирати написане, стирайте повністю, а то лічильна машина не зуміє прочитати ваші відповіді.

– Яка машина?

Сфінкс ткнула кудись лапою. Позаду одного з прожекторів виднівся бронзовий ящик з безліччю якихось шестерень і важелів, і з великою грецькою літерою H, тобто «ця», збоку. Ясно, автограф Гефеста.

– Тепер наступне запитання… – почала було тітка-сфінкс.

– Одну хвилину, – запротестувала Аннабет. – А як же ваше запитання про те, хто ходить уранці на чотирьох ногах?

– Що? – Тітка-сфінкс явно виглядала роздратованою.

– Ну, та загадка про людину. Людина, яка вранці, в сенсі в дитинстві, пересувається на чотирьох кінцівках, в дорослому віці, тобто вдень, на двох, а ввечері, в старості, ходить із паличкою. Ви раніше завжди її ставили.

– Саме тому нам і довелося змінити випробування! – вигукнуло чудовисько. – Відповідь усі вже дізналися. Отже, друге запитання. Яке число є квадратним коренем із шістнадцяти?

– Чотири, – відповіла Аннабет, – але…

– Правильно! Який президент Сполучених Штатів Америки підписав маніфест про звільнення рабів?

– Авраам Лінкольн, але…

– Теж правильно! Питання четверте. Скільки…

– Зачекайте! – перебила її Аннабет.

Я хотів їй сказати, щоб вона перестала обурюватися. Вона чудово відповідає на запитання. Якщо так піде далі, то всі ми скоро будемо вільні.

– Це не загадки! – вигукнула Аннабет.

– Що ви маєте на увазі? – огризнулося чудовисько. – Справжнісінькі загадки. Опитувальний матеріал спеціально підготовлений…

– Це просто навмання вибрані випадкові факти, – стояла на своєму Аннабет. – А загадки мають змушувати нас думати.

– Думати? – Тітка-сфінкс насупилася. – А звідки мені знати, чи вмієте ви думати? Смішно навіть! Тепер наступне запитання. Скільки сил знадобиться…

– Стоп! – знову перервала її Аннабет. – Це дурний тест.

– Гм, Аннабет, – стривожено перервав її Гроувер. – Може, краще спочатку відповісти на запитання, а потім встановлювати свої порядки.

– Я дочка Афіни, – гордо сказала вона. – І такі тести образа для мого інтелекту. Не буду я відповідати на її дурні запитання.

Якась частина мене захоплювалася завзятістю моєї подружки, але інша підказувала – її фанаберія всіх нас укокошить.

Прожектори спалахнули, очі монстра заблищали чорними вогнями.

– У такому разі, моя люба, – безтурботно заявила тітка-сфінкс, – можете вважати, що ви програли. У нас тут не дозволено відмовлятися від проходження тесту, тому, як та, що програла, ви будете З’ЇДЕНІ!

Ікла блиснули нержавіючою сталлю, і чудовисько вистрибнуло на поміст, де стояла Аннабет.

– Ні! – заревів Тайсон.

Я знаю, він терпіти не може, коли ображають Аннабет, але зараз я не вірив своїм очам. Мій брат проявляє таку хоробрість! Адже його перша зустріч зі сфінксом закінчилася вельми плачевно.

Його удар зустрів чудовисько в повітрі, і, зіткнувшись, вони обидва впали на підлогу прямо в купу скелетів. Аннабет тим часом прийшла до тями і вихопила кинджал. Тайсон миттєво схопився на ноги, його сорочка виявилася розпорпаною кігтями сфінкса. Чудовисько гарчало, вибираючи зручний момент, щоб кинутися на нас.

Я вихопив з піхов Анаклузмос і затулив собою Аннабет.

– Ставай невидимкою!

– Я буду битися!

– Не будеш! – відрізав я. – Сфінкс зараз розірве тебе! Треба вибиратися звідси!

Немов на підтвердження моїх слів тітка-сфінкс відкинула Тайсона вбік і пронеслася повз мене прямо до Аннабет. Але тут Гроувер стукнув її в око кісткою одного зі скелетів, яку щойно підібрав з підлоги. Чудовисько заволалоло від болю, Аннабет насунула на чоло кепку-невидимку і зникла. Коли монстр стрибнув туди, де вона щойно стояла, його лапи схопили повітря.

– Це несправедливо! – заскрежетав він. – Обман!

Не знайшовши Аннабет, чудовисько обернулося до мене. Я заніс меч, але не встиг завдати удару, як Тайсон схопив з підлоги бронзову лічильну машину і жбурнув її в голову сфінкса. Зачіска-пучок розсипалася, уламки механізму потрапляли на підлогу.

– Моя лічильна машина! – заволалоло чудовисько. – Як же я буду підраховувати результати тестів!

У цей момент решітки з обох боків піднялися, і ми кинулися тікати в дальній тунель. Я тільки сподівався, що Аннабет робить те саме.

Жінка-сфінкс кинулася навздогін, але Гроувер швидко підніс до рота очеретяну сопілку й заграв. І тут олівці чомусь згадали, що колись були виточені з дерева. Вони раптом поповзли до лап сфінкса, стали на очах обростати гілками і корінням, обвиваючись навколо них. Монстр почав продиратися крізь цей заслін, але ми, не гаючи часу, побігли далі.

Тайсон втягнув за собою Гроувера, і тієї ж миті ґрати з гуркотом опустилися.

– Аннабет! – окликнув я.

– Тут я, – відгукнулася вона просто біля мого ліктя. – Біжимо скоріше далі!

Ми мчали темними тунелями, а позаду лунали сумні крики чудовиська, яке журилося з приводу того, що тепер йому доведеться перевіряти відповіді вручну!

Глава одинадцята. Я віддаю себе вогню

Я зовсім було вирішив, що павучка нам тепер не знайти, як раптом Тайсон почув слабке дзижчання. Кілька нових поворотів, переходів назад, уперед – і ось ми натрапили на павука і побачили, що він щосили стукає своєю маленькою голівкою в якісь металеві двері.

Двері трохи нагадували люк, які були на старих підводних човнах, – невисокі двері овальної форми, металеві заклепки по краях і колесо, що повертається, замість ручки. Там, де мав бути вентиляційний отвір, була велика бронзова дошка, позеленіла від часу, з грецькою буквою H посередині.

Ми переглянулися.

– Готові до зустрічі з Гефестом? – стурбовано запитав Гроувер.

– Ні, – зізнався я, а в цей час Тайсон із радісним «так-а!» уже повертав ручку-коліщатко.

Тільки-но двері почали відчинятися, як павук упевнено шмигнув усередину, Тайсон без вагань кинувся за ним. Ми рушили слідом із деяким побоюванням.

Перед нами опинилося величезних розмірів приміщення, що сильно скидалося на авторемонтну майстерню. Тут навіть було кілька гідравлічних підйомників, на платформах деяких із них стояли автомобілі, але на інших я побачив дуже дивні механізми. Наприклад, там був бронзовий гіппалектрион із відрубаною кінською головою, замість півнячого хвоста стирчав пучок незрозумілих дротів. Був там і металевий лев, здається приєднаний до акумулятора, і грецька бойова колісниця, що складалася із суцільних язиків полум’я.

На верстатах – а їх тут розташовувалася ціла дюжина – нагромаджувалися різні пристосування розміром поменше. На стінах висіли робочі інструменти, для кожного з них був зроблений за його формою проріз, водночас жоден з інструментів не висів де належить. На місці викрутки стирчав молоток, замість ножівки – будівельний степлер.

З-під найближчого до нас підйомника, де стояла «тойота королла», виднілася пара ніг, що належала, імовірно, величезного зросту чоловікові в грубих робочих штанях і черевиках. Причому розмір останніх перевищував навіть розмір ноги Тайсона. На одній нозі була укріплена металева скоба.

Павук діловито сунувся прямо під машину, і звук ударів миттєво стих.

– Ну-ка, ну-ка, – почувся з-під «тойоти» низький голос. – Хто тут у нас?

З-під платформи викотився візок, на якому сидів механік, і зупинився. Мені й раніше доводилося зустрічати Гефеста, хоча й мигцем, наприклад, коли я був на Олімпі, тож я вважав себе цілком підготовленим до його вигляду. Але це тільки так здавалося. Коли я побачив бога-коваля, я ледь не поперхнувся від подиву.

Напевно, коли Гефест того разу прибув на Олімп, він усе-таки злегка почистився або ж за допомогою магії трохи привів до ладу свою зовнішність. Зараз він був одягнений у робочий комбінезон із вишитим написом «Гефест» на нагрудній кишені. Зрозуміло, що тут, у себе в майстернях, він і думати не думав про те, який вигляд має, оскільки комбінезон його від верху до низу вкривали плями мастила і бруду. Нога кульгавого бога скрипіла й поклацувала металевою скобою при кожному його русі, ліве плече було нижчим за праве, тому навіть коли він стояв прямо, все одно здавався якимось скособоченим. Неприємне враження посилювала шишкувата, неправильної форми голова. До того ж Гефест постійно хмурився, волоски його бороди диміли й потріскували, у вусах раз у раз спалахували й гасли іскорки. Кисті його рук, напевно, не влізли б у рукавиці вуглекопа, але коли він став обережно піднімати з підлоги павука, я був вражений спритністю рухів бога-коваля. Він миттю розібрав його на дві частини, щось підкрутив і потім знову склав разом.

– Ось так-то, – бурмотів при цьому Гефест собі під ніс, – ось так-то краще.

Павучок радісно пискнув у його долоні, вистрілив у стелю металевою павутинкою і помчав геть.

А Гефест переключив увагу на нас.

– Здається, це не я вас зробив.

– Гм. – Аннабет відкашлялася. – Ні, сер.

– Радий, – буркотливо продовжував той. – Хрінова робота.

Деякий час бог уважно роздивлявся Аннабет і мене.

– А-а, напівкровки, – здогадався він. – Може, звісно, й автоматони, але навряд чи.

– Ми з вами зустрічалися одного разу, сер, – нагадав я йому.

– Та ну?

Гефест вимовив це з такою байдужістю, що я одразу зрозумів: йому наплювати, правда це чи ні. Натомість він дуже уважно роздивлявся моє обличчя, вочевидь зацікавлений тим, як працюють щелепні кістки, коли я говорю, і як саме вони влаштовані: на шарнірах, петлях чи якимось іншим чином.

– Гаразд. Якщо вже я не розібрав тебе на частини під час першої зустрічі, то тепер можна цього не робити.

Потім погляд Гефеста звернувся до Гроувера, і він насупився.

– Сатир, – констатував бог. Потім глянув на Тайсона, і очі його блиснули: – А, ще й циклоп тут. Славно, славно… Що це ти подорожуєш у такій компанії?

– Е-е, – пробурмотів мій брат, приголомшений виглядом бога-коваля.

– Що ж, теж непогано сказано, – кивнув Гефест. – Але якщо це все, я повернуся до роботи. Підвіска, знаєте, у цій «тойоті» просто розвалилася.

– Сер, – невпевнено почала Аннабет, – бачте, ми розшукуємо Дедала. І ми подумали…

– Дедала? – загримів бог. – Вам знадобився цей старий негідник? І ви наважуєтеся його розшукувати!

В одну мить його борода зайнялася полум’ям, а чорні очі заблищали.

– О, будь ласка, сер, – прохально промовила Аннабет.

– Гмм. І ще забирають мій час.

Гефест кинув похмурий погляд на свій робочий стіл і зашкутильгав до нього. Швидко схопив жменю пружинок і якихось металевих паличок і почав возитися з ними. За кілька секунд він уже тримав у руці сокола, зробленого зі срібла та бронзи. Той розправив крила, заблимав обсидіановими очима і злетів у повітря.

Тайсон розсміявся і в захваті заплескав у долоні. Птах зробив коло майстернею, опустився йому на плече і почав ніжно пощипувати мого брата за вухо.

Гефест задумливо втупився на них. Похмурий вираз не покинув його обличчя, але я міг би заприсягтися, що в очах загорівся добрий вогник.

– Відчуваю, у тебе до мене є справа, циклопе.

– Д-так, повелитель. – Тайсон моментально став серйозним. – Бачте, ми зустрілися зі Сторуким…

Гефест кивнув на знак того, що розуміє, про кого йдеться, але явно не здивувався цій звістці.

– Бріарей?

– Так. І він… розумієте, він злякався. І не став нам допомагати.

– Чим тебе і вразив.

– Так! – Голос Тайсона здригнувся. – Але ж Бріарей має бути сміливим! Він старший і більш великий, ніж ми, циклопи. А він просто втік.

– Раніше я теж завжди захоплювався Сторукими. Ну, тоді ще… у дні першої битви. Але, бачиш, юний циклопе, і люди, і чудовиська, навіть боги – всі вони змінюються. І ти не повинен їм довіряти. Візьмемо, наприклад, мою улюблену матінку Геру. Ти, напевно, зустрічав її. І вона, напевно, посміхалася тобі і міркувала про важливість наших сімейних цінностей. І тим не менш не задумалася ні на хвилину перед тим, як жбурнути мене з Олімпу на землю. Варто було їй тільки побачити моє потворне обличчя.

– А я думав, це з вами Зевс зробив, – брякнув я.

Гефест закашлявся і сплюнув у бронзову плювальницю. Потім раптом клацнув пальцями, і механічний сокіл знявся з плеча Тайсона і полетів назад на верстак.

– Мати, звісно, воліє розповідати цю версію, – пробурмотів Гефест. – Так вона має більш гідний вигляд, точно? Для неї дуже спокусливо звинувачувати в усьому батька. Але правда в тому, що мати й справді поважає сімейні устої, але лише теоретично. Так би мовити, в ідеалі. Тому варто було їй кинути на мене один погляд, як вона… Загалом, зрозуміла, що для пристойної сім’ї я не підходжу. Що ж, так воно і є.

Він обережно витягнув пір’їнку зі спини сокола, і весь літаючий автоматон розпався на складові частини.

– Тож послухай мене, юний циклопе, – підсумував кульгавий бог, – і вчися не довіряти нікому. Вірити можна лише твору твоїх власних рук.

Так, схоже, що Гефест вів досить самотнє життя. Одного разу в Денвері зроблені ним павуки ледве не вбили нас з Аннабет. А торік зіпсована копія велетня Талоса – ще один проект Гефеста – коштувала життя Б’янці ді Анджело.

Очі Гефеста зупинилися на мені й раптом примружилися, ніби він прочитав мої думки.

– О, як же він мене не любить, – весело, з усмішкою вимовив бог. – Не хвилюйся, я до цього звик. Що ти хотів дізнатися від мене, юний напівкровка?

– Ми вже говорили вам. Нам необхідно знайти Дедала. Річ у тім, що один хлопець, його звуть Лука, став працювати на Кроноса. І тепер він шукає шлях через лабіринт, щоб вторгнутися в наш табір. Якщо ми не доберемося до Дедала першими, то…

– І я вам уже відповів. Пошуки Дедала – зайва трата часу. Він не в силах вам допомогти.

– Чому?

Гефест знизав плечима.

– Декого скинули з гори Олімп, а декого… загалом, є й більш неприємні способи втратити довіру до людей. Краще попросіть у мене золота. Або вогняний меч. Або магічного коня. Це я з радістю для вас зроблю. А до Дедала… Ні, надто вже дорога це послуга.

– Але ж ви знаєте, де він, – наполягала Аннабет.

– Знаю, тільки шукати його нерозумно, юна напівкровка.

– Моя мама каже, що пошук – це одна зі сторін мудрості.

– А хто твоя мама? – Очі Гефеста знову звузилися.

– Афіна.

– Зрозуміло. – Він випустив глибокий зітхання. – Чудова жінка, богиня Афіна. Навіть прикро, що вона дала обітницю безшлюбності. Гаразд, напівкровка, домовилися. Я, так і бути, розповім вам те, що ви хочете дізнатися. Тільки вам доведеться заплатити за це. Надати мені відповідну послугу.

– Назвіть ціну, – коротко кинула Аннабет.

Гефест розреготався – вибухи, схожі на те, як роздмухують ковальські міхи, рознеслися по майстерні.

– Ви, герої, схильні давати необережні обіцянки. Яка наївність!

Він натиснув кнопку на одному з верстаків, і металева віконниця піднялася, оголивши за собою ділянку стіни. Там виявилося величезне вікно, а може, це був екран великого телевізора, важко сказати. У всякому разі, перед нами тепер височіла сіра скеля, що знаходилася в лісі. Напевно, це був якийсь вулкан, тому що над вершиною гори вився димок.

– Одна з моїх кузень, – пояснив Гефест. – У мене їх багато, але ця була однією з найулюбленіших.

– Гора Сент-Хеленс [11], – тихо підказав Гроувер. – Оточена непрохідними лісами.

– Ти був там? – запитав я.

– Був. Шукав… сам знаєш кого. Бога Пана.

– Зачекайте, – зупинила нас Аннабет. – Гефесте, ви сказали, що ця кузня була вашою улюбленою. Що з нею тепер стало?

Гефест пошкрябав бороду, що тліла іскорками.

– Ну, перед вами те місце, де сидить у пастці Тифон… ну самі знаєте хто. Він зазвичай жив під Етною, але коли ми переїхали в Америку, його опорний пункт опинився під горою Сент-Хеленс. Це величезне джерело вогню, дуже небезпечне. Завжди є шанс, що Тифон може втекти. Загроза виверження постійна, гора весь час димить. З часу повстання титанів він усе ніяк не втихомириться.

– Що ви хочете, щоб ми зробили? – запитав я. – Билися з ним?

– Самогубний крок, – фиркнув Гефест, подивившись на мене як на придурка. – Самі боги втекли Тифона, коли він був вільний. Ні вже, прошу триматися подалі від Тифона, не кажучи вже про сутички з ним. Але не так давно я відчув, що на моїй горі з’явилися непрохані гості. Загарбники. Хтось або щось користується вогнем моїх горнів. Звичайно, до мого приходу кузні порожні, але я чудово бачу, що ними користувалися, а відчувши моє наближення, втекли. Я посилав автоматонів, щоб застати цих нальотчиків зненацька, але автоматони не повернулися. Щось… щось дуже давнє захопило мою гору. Стародавнє і небезпечне. І мені потрібно знати, що це. Що саме вторглося на мою територію і чи не має воно на меті звільнити Тифона.

– І ви хочете, щоб ми з’ясували це, – здогадався я.

– Так, – кивнув Гефест. – Сходіть туди. Вашого приходу вони не відчують. Ви ж не боги.

– Радий, що ви це помітили, – пробурмотів я.

– Ідіть і дізнайтеся, що зможете, а потім доповісте мені. Натомість я розповім вам те, що вас цікавить про Дедала.

– Домовилися, – погодилася Аннабет. – Як нам туди дістатися?

Гефест плеснув у долоні. Павучок виліз з-під крокв, розгойдався на павутині й приземлився просто біля ніг Аннабет. Та, звісно, одразу взвизгнула.

– Мій маленький автоматон покаже вам шлях, – пояснив бог. – Якщо йти лабіринтом, вийде не так уже й далеко. І постарайтеся залишитися в живих, гаразд? Люди все-таки вразливіші, ніж автоматони.

Усе йшло добре, поки ми ненавмисно не натрапили на коріння дерева. Павук мчав уперед і вперед, ми намагалися не відставати, і тут ми опинилися біля того дерева. Коли Гроувер побачив виритий у сирій землі бічний тунель, що йшов під його коріння, він застиг як статуя.

– Що це? – запитав я.

Сатир не ворухнувся, тільки, відкривши рот, дивився в темну пащу тунелю. Його кучеряве волосся ворушив вітерець.

– Біжимо далі! – крикнула Аннабет. – Потрібно поспішати, чого ви встали?

– Це вона, – у страху ледь вимовив Гроувер, – та сама дорога…

– Яка дорога? – не зрозумів я. – Ти маєш на увазі, дорога до Пана?

Гроувер кинув запитальний погляд на Тайсона:

– Ти відчуваєш запах?

– Ага, – кивнув той. – Відчуваю. Пахне землею. І рослинами.

– Точно! Значить, це та сама дорога. Я впевнений!

Високо над нашими головами павук перебирав лапками по стелі кам’яного коридору. Ще секунда – і ми втратимо його з поля зору.

– Ми повернемося сюди, – пообіцяла Аннабет, – коли повертатимемося до Гефеста.

– Тоді цей тунель зникне, – заперечив Гроувер. – Мені потрібно йти сюди. Такі входи не стоять відкритими довго.

– Але ми ж не можемо відволікатися, – спробувала переконати його Аннабет. – На нас чекають кузні!

– Але я повинен зробити це, Аннабет. – Гроувер сумно подивився на неї. – Хіба ти не розумієш?

Вона дивилася на нього з таким відчаєм, ніби й справді не розуміла. А павук уже майже зник з поля зору. Я згадав нашу розмову з Гроувером минулої ночі і зрозумів, що треба робити.

– Нам потрібно розділитися! – вигукнув я.

– Ні! – твердо заперечила Аннабет. – Занадто небезпечно. Як ми потім знайдемо одне одного? Та Гроувер і не піде один.

– Я… я піду з ним. – Мій брат поклав свою долоню на плече Гроувера.

Я просто вухам своїм не повірив!

– Тайсоне, ти з глузду з’їхав?

Циклоп кивнув.

– Козеняті потрібна допомога. Ми відшукаємо бога Пана. Адже я не такий, як Гефест. Я довіряю друзям.

– Персі, ми знайдемо одне одного, – видихнув Гроувер і полегшено перевів дух. – Адже в нас із тобою емпатичний зв’язок. Мені… ну, мені це абсолютно необхідно.

Ну хіба я міг у чомусь звинувачувати сатира? Відшукати зниклого бога природи – мета його життя. Якщо він не розшукає Пана тепер, під час нашої подорожі, Рада ніколи не дасть йому іншого шансу.

– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію.

– Я точно знаю, що маю рацію.

Ніколи ще я не чув у голосі свого друга такої впевненості. Хіба що коли він авторитетно стверджував, що коржі з сиром у сто разів смачніші за коржі з курятиною.

– Будь обережнішим, прошу тебе, – сказав я Гроуверу і перевів погляд на брата.

Тайсон тихенько схлипнув і обійняв мене. Мої бідні кісточки ще тріщали від цих потужних обіймів, а вони з Гроувером уже зникли в тунелі між корінням дерева та зникли в темряві.

– Погано, – пробурмотіла Аннабет. – Розділитися – дуже, дуже погана думка.

– Ми з ними обов’язково зустрінемося. – Я постарався, щоб мій голос звучав упевнено. – А тепер побігли. Павука потрібно наздогнати!

Минуло зовсім небагато часу, і в переході стало неймовірно спекотно.

Розпечене каміння стін палало, повітря було таким гарячим, що, здавалося, ми пробираємося крізь духовку, що пашить жаром. Тунель вів униз, і до моїх вух уже долинало таке оглушливе ревіння, ніби внизу текла річка розпеченого металу. Павук мчав уперед, ледь торкаючись поверхні, Аннабет мчала за ним по п’ятах.

– Гей, зачекай! – гукнув я.

Вона озирнулася і запитала:

– Чого тобі?

– Пам’ятаєш, що сказав Гефест про… ну, про Афіну.

– Що вона присягнулася ніколи не виходити заміж? – перепитала Аннабет. – Так, як Артеміда і Гестія. Вона належить до числа богинь-невісток.

Я захлопав очима. Ніколи не чув такого про Афіну!

– Але тоді… е-е…

– Тоді звідки в неї діти, ти хочеш запитати?

Я кивнув. Напевно, я став червоним як рак, добре хоч, що тут було так спекотно і, можливо, Аннабет не помітила мого збентеження.

– Персі, а ти знаєш, як була народжена на світ Афіна?

– Вистрибнула з голови Зевса в повному бойовому озброєнні або щось у цьому роді.

– Правильно. Вона не могла з’явитися на світ, як інші. Вона була зачата подумки, тобто в буквальному сенсі задумана. І її діти з’являються на світ точно так само. Коли Афіна закохується в когось зі смертних, це виключно інтелектуальний процес, так само вона любила Одіссея. Це ще міфи описують. Це зустріч розуму, духу двох людей. Вона б сказала, що це найдосконаліший тип кохання.

– Отже, твій батько й Афіна, вони не були…

– Ні. Я дитя їхнього розумового зв’язку. У буквальному сенсі. Діти Афіни вистрибують із божественних думок нашої матері і земного розуму нашого батька. Ми є ніби даром небес, благословенням Афіни її обранця.

– Але…

– Персі, павук може втекти від нас. Ти справді хочеш, щоб я пояснила тобі всі деталі своєї появи на світ?

– Е-е, ні, не хочу. Я все зрозумів.

– Гадаю, ні. – Аннабет хихикнула і побігла швидше, я за нею.

Я перебирав ногами і думав, що тепер я, напевно, не зможу ставитися до Аннабет так, як раніше. Тут я вкотре вирішив, що до розгадки деяких таємниць краще не докопуватися.

Ревіння ставало дедалі гучнішим і гучнішим. Ми пробігли приблизно з півмилі і раптом опинилися в печері розміром зі стадіон. Наш павук-провідник завмер на місці і згорнувся в кульку. Ми дісталися до кузні Гефеста.

Підлоги в ній зовсім не було, за сотні футів під нашими ногами вирувала лава, а ми стояли на кам’яному уступі над печерою. Через безодню була перекинута мережа металевих мостів, а там, де вони перетиналися, в центрі над печерою, розташовувалася велика платформа. На ній нагромаджувалися найрізноманітніші механізми, казани, хутра і величезне ковадло, я такого ніколи не бачив, справжня брила заліза завбільшки з будинок. Ще на платформі метушилися якісь істоти – незвичної форми темні силуети, але вони перебували занадто далеко, щоб я міг розгледіти, хто це.

– Нам до них ніяк не дістатися, – сказав я.

– Я спробую. – Аннабет підняла з підлоги павука і поклала його в кишеню. – Чекай на мене тут.

– Ще чого!

Але не встиг я заперечити, як вона вже одягла свою бейсболку-невидимку задом наперед і зникла.

Я не наважився йти за нею, хоча думка про те, що Аннабет пішла на розвідку одна, мені дуже не сподобалася. Якщо ці істоти відчувають наближення бога, то чи не можуть вони відчути Аннабет? Тут мені спало на думку, що Тайсона і Гроувера – мого брата і мого друга – я, можливо, вже втратив. Ці думки так змучили мене, що я більше не міг бездіяти.

Я озирнувся на тунель за своєю спиною, що веде в лабіринт, трошки подумав і крадькома попрямував уздовж зовнішнього краю озера з лави. Я сподівався, що доберуся до такого місця, звідки зможу все добре розгледіти. Спека стала до того нестерпною, що порівняно з нею ранчо Геріона здавалося охопленим зимовою холоднечею. В одну хвилину я весь покрився потом, мої очі щипало від диму. Я просувався, намагаючись триматися подалі від краю, доти, доки шлях мені не перегородив віз на металевих колесах, схожий на ті, що зазвичай використовують у шахтах для пересування вздовж виробок. Піднявши брезент, що прикривав його, я побачив, що він навантажений металевим ломом. Я вже зібрався було обережненько обійти її, як раптом почув попереду чиїсь голоси. Можливо, вони долинали з бокового тунелю.

– Це заносити? – запитав один.

– Ага, час, – відповідав другий. – Кіно вже скоро починається.

Я злякався. Часу втекти не залишалося, і не було місця, куди б я міг сховатися. Тобто крім… крім цього самого воза. Я забрався в нього і натягнув на себе брезент, сподіваючись, що так мене не помітять. Мої пальці стиснули Анаклузмос, про всяк випадок, якщо доведеться відбиватися.

Віз хитнувся і рушив уперед.

– Ох, – стогнав колишній голос, – ця штука важить не менше тонни.

– Небесна бронза все-таки, – відповів другий. – А ти що думав?

Я проповз трохи вперед. Візок повернув за ріг, і за відлунням, що віддавалося від стін, я здогадався, що він в’їхав або в тунель, або в менших розмірів кімнату. Добре, що ці невідомі не збираються перекинути вантаж із воза просто в яму з лавою. Якщо вони почнуть перевертати його, мені доведеться, не гаючи жодної секунди, вискочити і силою прокладати собі шлях звідси.

Тепер до мене долинали різні голоси, і жоден із них не був схожий на людський… щось середнє між гавкотом тюленя і гарчанням собаки. Чулися й інші звуки – схожі на дзижчання старовинного кінопроектора і тонкий писк.

– Поставте її позаду, – пролунав новий голос. – А тепер, молодь, прошу приділити увагу фільму. Ставити запитання будете потім.

Голоси навколо стихли, і я почув звук, що супроводжував показ кінофільму.

«Коли юний морський демон виростає, – розповідав оповідач, – у його тілі починають відбуватися зміни. Ви можете помітити, як ростуть у вас ікла, стаючи дедалі довшими й довшими, у вас може виникнути раптове бажання зжерти якусь людську істоту. Ці зміни абсолютно закономірні, вони відбуваються з усіма молодими демонами».

Схвильоване бурмотіння наповнило кімнату. Учитель – тобто я подумав, що, напевно, це був учитель, – наказав учням сидіти тихо, і фільм тривав. Більшу частину слів я не розумів, а виглянути й подивитися не наважувався. У фільмі розповідалося про швидкий ріст і проблеми вугрового висипу, спричиненого роботою в кузнях, про необхідну гігієну плавників тощо. Скоро він закінчився.

– А тепер, молоді люди, – звернувся до класу вчитель, – дайте відповідь, яка справжня назва нашого роду?

– Морські демони! – вигукнув один із них.

– Неправильно. Є інші відповіді?

– Тельхіни [12], – відповів хтось інший.

– Правильно. А чому ми тут перебуваємо?

– Помста! – заревіло одразу кілька голосів.

– Так, так, але чому?

– Зевс – злий бог, – відповів один. – Він кинув нас у Тартар тільки за те, що ми користувалися магією.

– Абсолютно вірно, – погодився вчитель. – І це після того, як ми створили для богів чудову зброю. Тризуб Посейдона, наприклад. Саме нами було викувано зброю титанів, найкращу з усіх. Проте Зевс знехтував нами і поклався на цих незграбних циклопів. Тому ми й були змушені захопити кузні узурпатора Гефеста. Скоро ми зуміємо взяти контроль над підводними печами, домом наших предків!

Я міцніше стиснув меч. Ці гаркітливі створіння викували тризуб Посейдона? Про що вони тут базікають? Ніколи не чув ні про які тельхіни.

– Отже, юнаки, скажіть, кому ми служимо?

– Кро-оносу! – разом закричали вони.

– Коли ми виростемо і станемо дорослими тельхінами, чи будемо ми створювати зброю для його армії?

– Так-а!

– Чудово. Тепер переходимо до іншої частини нашого уроку. Сюди доставлено деяку кількість металевого брухту для того, щоб ви могли попрактикуватися. Давайте подивимося, наскільки ви винахідливі.

Шерех руху і схвильовані голоси наблизилися до воза. Я приготувався оголити Анаклузмос. Брезент відкинули, я вистрибнув, заніс меч і… побачив навколо себе зграю собак!

Точніше, морди в цих істот були схожими на собачі, з чорними собачими носами, коричневими очима і загостреними вухами, але тіла були чорними і гнучкими, як у морських ссавців. Їхні товсті задні лапи закінчувалися напівластами-напівступнями, а передні нагадували людські руки, тільки з гострими кігтями. Загалом, якщо схрестити козла, доберман-пінчера і морського лева, то вийде приблизно така картинка, яку я побачив.

– Напівкровка! – загарчав хтось із них.

– З’їсти його! – підхопив другий.

Але перш ніж вони встигли перейти від рику до справи, я змахнув Анаклузмосом, і весь передній ряд чудовиськ випарувався.

– А ну назад! – закричав я на інших, намагаючись налякати їх.

Позаду всіх тримався і скалив на мене ікла добермана їхній учитель – тельхін футів шести зростом. Я, як міг, намагався поглядом утримати його на місці.

– Тепер я дам вам інший урок, – закричав я. – Усі чудовиська випаровуються в одну мить, варто мені торкнутися їх цим мечем, бо викуваний він із небесної бронзи. Меч мій діє безвідмовно, і ця доля спіткає вас просто зараз, якщо ви не заберетеся з моєї дороги!

Я й сам здивувався, до чого швидко вони мене послухалися. Тельхіни відсахнулися, але, як я встиг при цьому помітити, було їх не менше двадцяти. Страх не зможе утримувати довго стількох монстрів.

Тому я зістрибнув із воза і з криком: «Заняття закінчено!» – кинувся до виходу.

Чудовиська кинулися за мною, гавкаючи і гарчачи. Я сподівався, що з їхніми коротенькими товстими лапами і ластами вони не так уже й швидко бігають, але марно, шкандибали вони за мною дуже енергійно. Слава богам, що на виході з тунелю виявилися двері, що відокремлювали його від печери з лавою. Я швиденько в них прошмигнув, навалився на ручку-колесо і замкнув за собою. Звісно, багато часу я не виграю.

Що робити далі, я просто не знав. Аннабет, невидима, блукає десь неподалік. Наші шанси на безкровну розвідку зазнали невдачі. І я кинувся бігом до платформи, розташованої в самому центрі ями з лавою.

– Аннабет! – заорав я голосно.

– Шшшш. – Невидима рука затиснула мені рот і потягла туди, де стояв великий бронзовий котел. – Ти що, хочеш, щоб нас тут прикінчили?

Я намацав її голову і зірвав з неї бейсболку. Прямо переді мною стояла Аннабет, вся похмура і вимазана золою навпіл із якимось жирним брудом.

– Персі, в чому справа?

– Скоро ми опинимося в досить численній компанії.

І я нашвидкуруч розповів їй про «урок профорієнтації» в тельхінів. Очі Аннабет розплющилися в подиві.

– Так ось які вони, тельхіни, – прошепотіла вона. – Мені слід було здогадатися раніше. Значить, це вони… Так, поглянь-но!

Ми виглянули з-за котла. У центрі платформи стояли чотири морські демони, цілком дорослі особини зростом не менше восьми футів. Їхня чорна шкіра блищала у світлі вогнів, іскри розліталися снопами, коли вони стукали молотами по довгій рейці розпеченого до білого металу.

– Лезо майже готове, – сказав один. – Тепер залишилося тільки охолодити його в крові, щоб сплавити обидва метали разом.

– Ага. Цей вийде гострішим, ніж попередні.

– Що це? – пошепки запитав я в Аннабет.

Вона невпевнено похитала головою.

– Вони весь час твердять про плавку металів. Я думаю…

– Вони весь час, як ти кажеш, «твердять» про створення найкращого меча для титана, – обірвав я її. – Тельхіни сказали, що тризуб мого батька був викуваний саме ними.

– Тельхіни зрадили богів, – заперечила Аннабет. – Вони користувалися у своєму ремеслі чорною магією. Я не знаю точно за що, але Зевс заточив їх у Тартар.

– Разом із Кроносом.

Вона кивнула і продовжила:

– Нам потрібно дізнатися…

Але не встигла Аннабет договорити, як двері класної кімнати під натиском учнів відчинилися і вони всією юрбою викотилися в печеру. Тут вони почали озиратися, міркуючи, в який бік кинутися.

– Одягай швидше свою кепку! – велів я. – І ховайся!

– Що? – Аннабет навіть здригнулася. – Я не кину тебе самого!

– У мене є план. Я їх відволічу. А ти хапай павука, і нехай він скоріше веде тебе назад до Гефеста. Богу-ковалю потрібно знати про те, що нам вдалося тут розвідати.

– Але вони тебе розтерзають!

– Подавляться! До того ж іншого варіанту немає.

Аннабет дивилася на мене так, ніби збиралася стукнути, і я скоріше відсунувся. Але вона зробила зовсім інше. Вона мене поцілувала!

– Бережи себе, Риб’ячі Мізки. – Із цими словами вона нахлобучила кепку і зникла.

Я, може, і простояв би стовпом цілий день, витріщаючись на вогонь і намагаючись пригадати, як мене, власне, звуть, але морські демони не дали мені такої можливості.

– Он він! – закричав один із них, і тельхіни всією юрбою кинулися до мене.

Я вибіг на середину платформи, здивувавши ковалів до такої міри, що вони упустили з рук свіжовиковане лезо. Воно було завдовжки шість футів і згиналося півмісяцем. Я бачив багато страшних речей, але страшніше за цей клинок, що палахкотів червоним полум’ям, не бачив нічого.

Дорослі тельхіни швидко оговталися від переляку. З платформи вело чотири трапи, і не встиг я кинутися до одного з них, як вони загородили підходи до всіх чотирьох.

Найбільший здоровенний із них рявкнув:

– Хто це тут у нас? Син Посейдона?

– Ага, – проричав інший. – Я відчуваю запах моря в його жилах.

Я підняв Анаклузмос, серце моє калатало об ребра зі страшною силою.

– Спробуй зачепи хоч одного з нас, напівкровка, – прогавкав третій, – і решта розірвуть тебе на частини. Твій батько – зрадник. Від нашого подарунка він не відмовився, але коли нас жбурнули до Тартару, не зронив жодного слова на наш захист. Тож ми із задоволенням подивимося, як його розрубають на шматочки. Та й інших олімпійців теж.

Хотів би я знати, що мені робити далі! Адже я просто обдурив Аннабет, сказавши, що у мене є план. Мені треба було, щоб вона опинилася в безпеці, і я сподівався, що в неї вистачить на це мізків. Але зараз до мене дійшло, що саме тут я можу загинути. Без усяких там передбачень. Я стирчу в самому серці вулкана в облозі цілої зграї морських демонів із собачими мордами. Юні тельхіни, захлинаючись гавкотом, лізли на платформу, щоб подивитися, як зі мною розправляться старші.

Раптом я відчув, як щось обпекло мою ногу. Крижаний свисток у моїй кишені немов би став ще холоднішим. Якщо мені коли-небудь може знадобитися допомога, то саме зараз саме час її попросити. І все одно я вагався. Не довіряв я щось дару Квінтуса.

Але не встиг я на що-небудь зважитися, як найвищий з тельхінів сказав:

– Давайте подивимося, наскільки він сильний? Скільки часу знадобиться, щоб спалити його?

Він вигріб трохи лави з найближчої печі, пальці його при цьому засвітилися від спеки, але тельхін немов не помітив цього. Решта зробили те ж саме. Перший кинув у мене жменю розпеченого каміння, і штани на мені загорілися. Двоє інших жбурнули мені шиплячу лаву на груди. Я в жаху впустив меч і кинувся обтрушуватися. Вогонь охопив мене. Дивно, але спочатку він здався мені просто трохи теплим і тільки потім став пожежчим.

– Тебе захищає твоя морська природа, малий, – сказав один. – Звісно, важкувато тебе буде спалити. Важко, але можливо.

Вони продовжували жбурляти в мене лаву, і, пам’ятаю, я закричав. Усе моє тіло палило вогнем. Такого страшного болю я ще не відчував ніколи. Полум’я ніби пожирало мене. Я впав на металеву підлогу і почув, як тельхіни всім натовпом завили від захвату.

І тут я згадав слова річкової наяди на ранчо Геріона. Вона тоді сказала: «Вода всередині мене».

Мені потрібне море! У животі в мене щось забурлило, але нічого не виходило. Ох, якби мені хтось хоч трохи допоміг! А тут немає ні річки, ні краника якогось водопровідного. Крім того, коли минулого разу я вивільнив свої сили в стайнях Геріона, всередині мене щось ніби відірвалося. Я запам’ятав той лякаючий момент.

Вибору в мене не було. Я звернувся до моря. Заглянув у самого себе, уявив морські хвилі й припливи, уявив нескінченну міць океану. І зі страшним криком випустив її назовні.

Згодом я ніколи не міг описати того, що сталося. Вибух, величезної сили приливна хвиля… вир підхопили мене і жбурнули в лаву. Вогонь і вода зіткнулися, потік став неймовірно гарячим, і я, викинутий найсильнішим вибухом, вилетів із жерла вулкана. Мене викинуло вгору з такою силою, з якою підкидає тріску тиск у мільйон атмосфер. Останнє, що я запам’ятав, перш ніж втратити свідомість, був політ. Я злетів так високо, що якби про це дізнався Зевс, він би мені ніколи не пробачив. Потім почалося падіння, і в цей час дим, і полум’я, і вода залишили мене. Я перетворився на комету, що самотньо мчала до землі.

Глава дванадцята. У мене безстрокові канікули

Я прокидався повільно. Перше, що я відчув, – таке відчуття, ніби моє тіло все ще охоплене вогнем. Шкіра горіла, у горлі пересохло, і воно саднило так, немов я наковтався піску.

Високо-високо наді мною гойдалися вершини дерев і сяяло блакитне небо. Чулося дзюрчання фонтану, повітря наповнював солодкий запах кедра, ялівцю і якихось інших ароматних рослин. До мене долинав шепіт хвиль, що м’яко набігали на кам’янистий берег. На хвилину виникла думка, що я помер, але потім я здогадався, що це не так. Мені довелося одного разу побувати в Царстві мертвих, і блакитного неба там не було.

Я зробив спробу сісти, але з цього нічого не вийшло. М’язи в моєму тілі ніби розплавилися.

– Не ворушись, будь ласка, – сказав дівочий голос. – Ти ще занадто слабкий, тобі не можна вставати.

На моє чоло лягла прохолодна пов’язка, перед очима з’явилася бронзова ложечка, рот зросила приємна рідина. Від цього пиття вгамувався біль у горлі, а на губах залишився теплий присмак шоколаду. Нектар богів! Наступної хвилини я побачив обличчя дівчини, яка поїла мене.

Мигдалеподібні очі, волосся кольору карамелі красиво перекинуте на одне плече. Їй було років… П’ятнадцять? Шістнадцять? Я не міг сказати точніше, бо обличчя її належало до того типу, який немов би не змінюється з віком. Несподівано для мене з вуст її полилася пісня, і біль мій миттєво розчинився в цьому співі. О, виходить, вона знайома з чарами? Я відчував, як музика, немов пронизуючи мою шкіру, тече крізь мене, лікуючи опіки і вгамовуючи біль.

– Хто ти? – хрипло прокаркав я.

– Шшшш, хоробрий юначе, – прошепотіла вона. – Відпочивай і набирайся сил. Тут тобі не загрожують жодні небезпеки. А звуть мене Каліпсо.

Коли я прокинувся наступного разу, то побачив, що знову знаходжуся в печері, тільки вона зовсім не була схожа на похмурі підземелля лабіринту, в яких мені довелося побувати. Стеля наді мною виблискувала багатобарвними кристалами, вони були білими, пурпуровими, зеленими, і мені здалося, що я опинився в самісінькій серцевині кристалічної друзи з тих, що іноді продаються в сувенірних крамницях. Я лежав у затишному ліжку, на білосніжних бавовняних простирадлах, а моя голова лежала на м’якій, набитій пухом подушці. По всьому простору печери, і тут і там, були розвішані білі шовкові фіранки, що розділяли її на затишні острівці. Біля однієї стіни стояла притулена до неї арфа, поруч я побачив великий ткацький верстат. Інша стіна була забрана рядами полиць, суцільно заставлених банками з фруктовими консервами, зі стелі печери звисали зв’язки сухих трав. Я впізнав тільки розмарин і чебрець, але моя мама зуміла б назвати кожну з них.

Третю стіну займало величезне вогнище, і зараз з того боку чулося булькання горщика, що закипав на його полум’ї. Запах долинав дуже апетитний, схоже, яловиче рагу.

Намагаючись не звертати уваги на пульсуючий біль у скронях, я спробував сісти в ліжку. Мигцем глянув на свої руки, не сумніваючись, що побачу на них шрами від опіків, але нічого подібного. Долоні були, може, трохи рожевішими за звичайні, але й усе. Груди мої обтягувала біла футболка, на ногах красувалися піжамні штани – речі, які явно мені не належали. Ступні босі. На мить мене охопив трепет від страшної думки, що мій Анаклузмос загубився, але варто було мені засунути руку в кишеню піжами, як я одразу ж намацав чарівну кулькову авторучку.

Причому не тільки її. Свисток, виточений зі стигійського льоду, теж був на своєму місці. Якимось магічним чином він примудрявся не залишати мене. Мені це не дуже сподобалося.

Насилу я встав на ноги, кам’яні плити підлоги холодили ноги. Але я забув про це, коли повернувся і у відполірованому до блиску бронзовому дзеркалі побачив своє відображення.

– О Посейдон! – вирвалося в мене ледь чутно.

Я мав такий вигляд, ніби втратив фунтів двадцять ваги і ці фунти були зовсім не зайвими. Зачіска моя нагадувала вороняче гніздо, кінчики волосся обпалені на зразок бороди Гефеста. Якби тип із такою зовнішністю попросив мене підвезти його, я б точно поквапився замкнути дверцята машини перед його носом.

З цією думкою я поспішив відвернутися від дзеркала. Вихід із печери розташовувався ліворуч, і я попрямував до потоку денного світла, що ллється з того боку.

За порогом печери розстилалася прекрасна галявина, по одну руку від неї зеленіла кедрова гайка, а по іншу цвів розкішний сад. Луг прикрашали чотири виліплені з каменю фонтани, що зображували сатирів, з їхніх сопілок злітали в повітря струмені води, які мелодійно дзюрчали і виблискували. А прямо попереду лугова трава змінювалася гальковим пляжем, об який з ласкавим шурхотом хлюпалися хвилі озера. Я відразу здогадався, що це озеро тому… тому що… не знаю чому. Ясно як божий день, що це не морська солона вода. Сонце грало на його гладкій поверхні, ясне небо сяяло синявою. Все навколишнє здалося мені до того схожим на рай, що я не на жарт стривожився. Якби вам довелося, як мені, кілька років провчитися за підручниками, напханими різними міфами про загробне життя, ви б теж на моєму місці стривожилися. Живим у рай ще ніхто не потрапляв.

На пляжі стояла та дівчина на ім’я Каліпсо з волоссям кольору карамелі і з кимось розмовляла. Її співрозмовника мені було ніяк не розгледіти через те, що сонячні промені, відбиваючись від води, кидали на все довкола блискучі відблиски, але мені здалося: ці двоє про щось сперечаються. Так я і стояв, дивлячись на них і намагаючись пригадати, що розповідалося в стародавніх міфах про німфу на ім’я Каліпсо. Я точно знав, що раніше чув про неї, тільки не пам’ятав, що саме? Вона належала родині чудовиськ? Здається, вона заманювала героїв у тенета спокуси і вбивала їх? Але якщо вона така зла, то чому я досі живий?

Я повільно попрямував до берега, відчуваючи, що мої ноги підгинаються під час ходьби, ніби ватяні. Коли трава змінилася гравієм, мені довелося опустити очі і дивитися, куди я ставлю ступню, щоб не втратити рівноваги. А коли я знову підняв погляд, Каліпсо вже була одна. Вона стояла на березі, одягнена в грецьку туніку без рукавів, низьким вирізом якої йшло оздоблення із золотого шиття. Дівчина витирала очі, ніби намагалася приховати сліди сліз.

– Що я бачу? – Вона спробувала зобразити посмішку. – Мій соня нарешті прокинувся.

– З ким ти зараз говорила?

Мій голос був дуже схожий на квакання жаби, яку довго тримали в мікрохвильовці.

– Цей? Ах, просто один посильний, – недбало кинула вона. – Як ти себе почуваєш?

– Скільки часу я тут перебуваю?

– Часу? – Каліпсо на хвилинку задумалася. – Бачиш, за часом тут ніхто не особливо стежить. Чесно скажу, Персі, я не знаю, як давно ти тут.

– Звідки тобі відомо, як мене звати?

– Ти розмовляв уві сні.

– А-а. – Я почервонів. – Мені вже не раз казали, що за мною таке водиться.

– Напевно. А хто така Аннабет?

– Це… ну, загалом, одна моя подруга. Ми разом із нею були, коли… Стривай-но, а як я потрапив сюди? І взагалі, де я?

Каліпсо трохи подалася вперед і пробігла пальцями по моєму сплутаному волоссю. Від її дотику я шарахнувся назад, як переляканий кінь.

– Вибач, просто я звикла піклуватися про тебе. А щодо того, як ти потрапив сюди, можу сказати, що ти просто-напросто звалився до мене з неба. І просто у воду. – Вона вказала рукою на озеро. – Не знаю навіть, як ти примудрився вижити. Коли я побачила тебе, мені здалося, що ти лежиш на воді спокійно, ніби в колисці, і вона заколисує тебе. А острів цей називається Огігія.

Вона так смішно вимовила це слово: О-о-хі-і-і-і-ія.

– Це, здається, поруч із горою Сент-Геленс?

З географією в мене завжди було неважливо.

Каліпсо розсміялася. Сміх її звучав трішки натягнуто, ніби я здався їй моторошно смішним, але вона не хоче образити мене відвертим глузуванням. Вона стала такою гарненькою, коли розсміялася!

– Мій острів ні з чим не поруч, герой, – відповіла вона нарешті. – Огігія – примарний острів. Він існує сам по собі, скрізь і ніде. Тут ти можеш почуватися в безпеці. Боятися тобі абсолютно нічого.

– Але як же мої друзі?

– Аннабет? – уточнила вона. – І Гроувер із Тайсоном?

– Точно. Мені потрібно повернутися до них. Боюся, вони не в безпеці.

Коли вона вдруге доторкнулася кінчиками пальців до мого обличчя, я вже не злякався.

– Спочатку тобі потрібно набратися сил. Який сенс від тебе твоїм друзям, коли ти такий слабкий і сам потребуєш допомоги.

Щойно вона це сказала, я одразу відчув себе неймовірно втомленим.

– А ти… ти не зла чаклунка?

– З чого ти так вирішив? – Каліпсо лукаво посміхнулася.

– Бо, знаєш, я вже зустрічався одного разу з однією чарівницею, Цирцеєю, на її острові. Вона теж, між іншим, була дуже красивою. Тільки ця Цирцея перетворювала людей на морських свинок.

Каліпсо знову розсміялася.

– Обіцяю, що не стану перетворювати тебе на морську свинку.

– А на кого-небудь іншого?

– Ні, я не зла чаклунка, – прямо сказала вона. – І зовсім не ворог тобі, хоробрий герой. А тепер час подумати про відпочинок. У тебе очі самі закриваються.

Каліпсо мала рацію. Ноги в мене раптом підігнулися, і я неодмінно сів би просто на гальку, якби вона не підхопила мене. Дівчина виявилася дуже сильною, а може, це просто я став худим і легким. Каліпсо підвела мене до лавки, що стоїть біля фонтану, і допомогла прилягти на подушки. Волосся її пахло корицею.

– Відпочивай, – наказала вона.

І я провалився в сон, у якому співали фонтани й пахло корицею та ялівцем.

Наступного разу, коли я прокинувся, стояла глибока ніч, і я зовсім не був упевнений, що це ніч після того самого дня, а не якась інша. Виявивши, що лежу у своєму ліжку в печері, я потихеньку встав, натягнув футболку і зашльопав до виходу. Зірки сяяли в небі як діаманти, тисячі їх розсипалися по небосхилу. У містах ніколи не побачиш одразу такої безлічі зірок. Я навіть міг розрізнити деякі сузір’я, їх мені колись показала Аннабет. Козеріг, Пегас, Стрілець… А біля горизонту стояло нове сузір’я, Мисливиця, назване на честь однієї з наших подруг. Вона загинула минулої зими.

– Персі, що ти там шукаєш?

Я повернувся на землю. Якими б прекрасними не були мерехтливі зірки, Каліпсо в сто разів їх красивіша. Я хочу сказати, що бачив саму богиню кохання Афродіту, і, на мій погляд, Каліпсо навіть прекрасніша, ніж вона. Тільки, звичайно, я нізащо не став би оголошувати це привселюдно, а то як би Афродіта не надумала спопелити мене. Але чесно, Каліпсо вродливіша, хоча б тільки тому, що вона має такий вигляд, ніби їй і на думку не спадало, що вона вродлива, і вона зовсім не намагалася цю красу підкреслювати. Вона була такою насправді. Із заплетеним у коси карамельного кольору волоссям, у білій сукні, вона немов сяяла в місячному світлі. У руці Каліпсо тримала якусь крихітну рослину з витонченими сріблястими квітами.

– Я дивився на… – Я очей не міг відірвати від обличчя дівчини. – Забув, на що я дивився.

Вона неголосно розсміялася.

– Нехай так. А раз ти все одно встав, допоможи мені, будь ласка, посадити цю квітку.

Дівчина простягнула мені рослину, коріння її було вкрите грудкою землі. Квіти слабо засвітилися, коли я доторкнувся до них рукою. Каліпсо захопила з собою садову лопатку, і ми пішли в інший кінець саду, де вона почала копати лунку.

– Ця квітка називається «місячне мереживо», – говорила вона мимохідь, – і садити її можна тільки вночі.

Я дивився, як із пелюсток злітають сріблясті вогники…

– Що ця квітка робить?

– Робить? – здивувалася Каліпсо. – Що вона може робити? Нічого не робить. Квітка росте, світиться ночами, дарує красу. Хіба вона має ще щось робити?

– Напевно, не повинен, – погодився я.

Вона потягнулася, щоб забрати в мене квітку, і ненавмисно наші руки зустрілися. Пальці в неї були теплі-претеплі.

Каліпсо опустила квітку в ямку, закидала землею і відступила, милуючись своєю роботою.

– Мені подобається мій садок, – сказала вона.

– Ага, і мені. Він дуже гарний.

Я не хочу сказати, що багато розуміюся на різних садочках, але тут, на острові Каліпсо, біля підніжжя дерев цвіли троянди шести різних відтінків, решітки були оповиті жимолостю, а на виноградних шпалерах висіли грона винограду, чий вигляд змусив би померти від заздрості самого Діоніса.

– Там, удома, – сказав я, – моя мама завжди хотіла мати свій садок.

– А чому вона його не посадила?

– Де? На Мангеттені? Ми ж живемо в Нью-Йорку, у малесенькій квартирці.

– Що таке Мангеттен? І що таке квартирка?

– Ти не розумієш, про що я говорю? – Я здивовано глянув на неї.

– Боюся, що ні. Адже я не покидала Огігію… уже дуже давно.

– Ну, знаєш, Мангеттен – це така частина одного великого міста, і там не дуже-то захоплюються всілякими садочками.

– Як сумно. – Каліпсо насупилася. – Гермес, він іноді відвідує мене, казав мені, що світ дуже змінився. Але я не знала, що він змінився так сильно, що ви вже навіть сади не можете вирощувати.

– А чому ти давно не покидала Огігію?

Вона опустила очі й сумно сказала:

– Мене піддали такому покаранню.

– За що? Що ти зробила?

– Я? Нічого, звісно. Це все мій батько. Адже я дочка Атласа.

Від цього імені в мене тремтіння пробігло по спині. Я зустрічався з титаном Атласом минулої зими, і це була не найприємніша зустріч у моєму житті. Титан намагався вбити всіх найдорожчих для мене людей.

– Ну і що? – невпевнено промовив я. – Несправедливо карати тебе за те, що зробив твій батько. Я знав іншу дочку Атласа, її звали Зоя. І ця дівчина була найхоробрішою з усіх, кого я бачив.

Каліпсо довго дивилася на мене. Її очі стали сумними-сумними.

– Що ти так дивишся? – нарешті наважився запитати я.

– Скажи, а ти вже… вже добре почуваєшся, мій герой? І збираєшся скоро залишити мене?

– Залишити? – перепитав я. – Не знаю. – Я переступив з ноги на ногу, прислухався. Ноги все ще боліли. І в мене починало паморочитися в голові, якщо я довго залишався у вертикальному положенні. – А ти хочеш, щоб я скоріше пішов?

– Я… – Голос її перервався. – До побачення. Побачимося вранці. Приємних снів!

Каліпсо побігла до озера. Я розгублено дивився їй услід, не в силах відвести очей.

Не знаю точно, скільки часу минуло. Як і говорила Каліпсо, встежити за часом на цьому острові не було жодної можливості. Я розумів, що мені час повертатися. Хоча б тому, що мої друзі турбуються про мене. Не кажучи вже про те, що їм може загрожувати серйозна небезпека. Я навіть не знав, чи зуміла Аннабет вибратися з жерла вулкана. Кілька разів я намагався налаштуватися думками на одну хвилю з Гроувером, але контакту не виходило. Мене страшенно дратувало, що я не можу дізнатися, чи все у них гаразд.

Але з іншого боку, все-таки я був ще дуже слабкий. Більше години або двох я не міг залишатися на ногах. Що б я не зробив там, на горі Сент-Геленс, це забрало в мене більше сил, ніж будь-коли.

Ні, я зовсім не відчував себе в’язнем Каліпсо. Я чудово пам’ятав готель «Лотос» і казино у Вегасі, де я догрався до того, що мало не забув про все на світі. Ні, острів Огігія – зовсім інша справа. Я постійно думав про Аннабет, Гровера, Тайсона. Точно знав, чому мені треба йти звідси. Просто… я якось не міг зважитися на це. А тут ще краса Каліпсо.

Вона ніколи толком не розповідала мені про себе, і через це мене охоплювала цікавість. Я сидів на лузі, потягував з чаші нектар, намагався думати про квіти, або хмари, або про віддзеркалення, що грають на озерній гладі, але що б я не робив, я не зводив очей з Каліпсо. Я дивився, як вона працює, копає землю, закидає за спину волосся або здуває з чола пасмо, що впало. Іноді вона витягувала руку, і птахи – папужки лорі, голуби – злітали з найближчих дерев і сідали до неї на долоню. Вона віталася з ними, питала, чи ціле їхнє гніздечко, вони щось цвірінькали у відповідь, а потім розліталися. Очі Каліпсо світилися щастям у такі хвилини. Вона озиралася на мене, і ми обмінювалися посмішкою, яка одразу змінювалася на її обличчі смутком. І вона відверталася. Я не розумів, що так тривожить Каліпсо.

Одного вечора ми разом сиділи на пляжі й вечеряли. Невидимі слуги притягли стіл, поставили на нього страви з м’ясом і глечик з яблучним сидром. Може, для вас ці слова й не звучать дуже вже привабливо, але це тільки тому, що ви не куштували сидру і м’яса на острові Огігія. До того ж від дня своєї появи тут я не бачив жодного слуги, але тепер уже звик до того, що ліжка якимось дивовижним чином бувають прибрані, страви приготовані, і дуже майстерно, а одяг випраний і складений чиїмись невидимими руками.

Загалом, сиділи ми того разу з Каліпсо за вечерею, і при світлі свічок вона мала сліпуче прекрасний вигляд. Я розповідав їй про Нью-Йорк і трохи про Табір напівкровок. А потім ненавмисно раптом розповів про те, як Гроувер з’їв яблуко, яким ми до того грали в сокс [13]. Каліпсо розсміялася, на її губах знову розквітла чудова усмішка, наші погляди зустрілися. Але вона швидко опустила очі.

– Ось знову, – сказав я.

– Що знову?

– Знову ти ніби тікаєш від мене. Поводишся так, немов не дозволяєш собі радіти.

Каліпсо помовчала, не відриваючи очей від чаші з сидром, потім відповіла.

– Я ж казала тобі, Персі, що мене покарано. Ти, може, навіть сказав би – проклята.

– За що? Розкажи мені. Я хочу допомогти тобі.

– Не кажи так. О, будь ласка, забудь про це.

– Я хочу, щоб ти мені розповіла.

Каліпсо накрила залишки їжі на тарілці серветкою, і тієї ж хвилини тарілка зникла.

– Цей острів, Персі, мій рідний дім, тут я народилася. Але також він і моя темниця. Я живу під домашнім арештом, думаю, тобі це слово зрозуміле. Під постійним домашнім арештом. Я ніколи не побачу твій Мангеттен. Або будь-яке інше місце. І я страшенно самотня.

– Це все через те, що ти дочка Атласа?

Вона кивнула.

– Боги не люблять довіряти ворогам. Це справедливо, тому я й не скаржуся. До того ж не всі темниці такі прекрасні, як моя.

– Ні, це несправедливо! – вигукнув я. – Якщо ви родичі, це зовсім не означає, що ти на його боці. Та, інша дочка Атласа, з якою я був знайомий, Зоя Нічна Тінь, – вона боролася проти батька. І її не ув’язнювали.

– Але я проти нього не билася, розумієш, Персі, – м’яко заперечила Каліпсо. – Навпаки, я підтримувала його. Адже він мій рідний батько.

– Як підтримувала? Але ж ти знаєш, що титани – зло!

– Так? Усі як один? І завжди були такими? – Вона з жаром закидала мене запитаннями. Потім стиснула вперто рот, помовчала, але за хвилину попросила: – Поясни мені це, Персі. У мене немає бажання сперечатися з тобою, просто поясни. Ось ти підтримуєш богів. Скажи, ти це робиш тому, що вважаєш їх добрими, чи тільки тому, що сам належиш до їхньої родини?

Я не відповів.

Каліпсо міркувала правильно. Минулої зими, після того як нам з Аннабет пощастило врятувати Олімп, боги довго сперечалися між собою, як їм вчинити зі мною. Вбити чи ні. Звісно, це було не дуже-то добре з їхнього боку… Ні, напевно, все-таки я воюю на боці богів тому, що мій батько Посейдон.

– Напевно, я була не права в тій війні, – продовжувала Каліпсо. – І, якщо говорити чесно, боги не вчинили зі мною дуже вже жорстоко. Час від часу мене дозволено відвідувати. Мені приносять вісті з великого світу. Тільки ті, хто приходить, можуть залишити острів, а я не можу.

– І в тебе немає друзів? – запитав я. – Я хочу запитати, тут крім тебе живе ще хто-небудь? Адже тут так красиво.

– Я заборонила собі говорити про це, – сльоза скотилася по її щоці, – але, знаєш…

Слова Каліпсо були перервані дивним гуркітливим звуком, що раптово налетів з озера. Над горизонтом з’явилася заграва, з кожною хвилиною вона розгорялася все яскравіше і яскравіше, поки нарешті не перетворилася на стовп вогню, що летів над поверхнею води прямо на нас.

– Що це?

Я схопився на ноги і вихопив меч.

І почув спокійну відповідь Каліпсо:

– Відвідувач.

Коли вогняний стовп досяг берега, Каліпсо вже теж стояла на ногах. Потім відважила ввічливий уклін. Язики полум’я розсіялися, і перед нами постав високий чоловік у сірому комбінезоні, з металевою скобою на нозі та волоссям, обпаленим вогнем.

– Повелитель Гефест, – звернулася до нього Каліпсо, – яка рідкісна честь!

– Німфа Каліпсо, ви як завжди прекрасні. – Бог вогню усміхнувся. – Але прошу вибачити, мені треба перекинутися кількома словами з нашим юним Персі Джексоном.

Гефест незграбно присів за обідній стіл і вголос пробурмотів наказ подати йому пепсі. На столі одразу ж з’явилася пляшка, з неї різко вистрибнула пробка, і піниста рідина хлюпнула на робочий одяг бога.

– Неповоротке кодло ці слуги, – пробурмотів він. – Хороший автоматон, ось чого тут бракує насамперед. Цей ніколи не підведе.

– Гефесте, – не витримав я, – розкажіть, що відбувається у світі? Аннабет жива?

– Жива і здорова. Між іншим, досить винахідлива дівчина, твоя Аннабет. Примудрилася відшукати шлях назад, у мою кузню, і про все побачене толково мені розповіла. Вона дуже турбується про тебе, знаєш.

– Ви сказали їй, що в мене все нормально?

– Не моя це справа розносити людям звістки. Усі думають, що ти загинув. І я вирішив, треба переконатися, що ти не передумав повернутися до друзів, перш ніж розповідати їм, де ти перебуваєш.

– Про що ви говорите? Зрозуміло, я повернуся, як же інакше.

Гефест скептично оглянув мене. Потім витягнув щось із кишені, виявилося, це металевий диск розміром із комп’ютер-наладонник. Він натиснув на кнопку, і диск перетворився на мініатюрний бронзовий телевізор. Голос дикторки озвучував випуск новин, передача йшла від підніжжя гори Сент-Геленс, а зображена на екрані гора вистрілювала в небо клубами диму, вогню і попелу.

– Можливість подальшого виверження все ще залишається під питанням, – віщала дикторка. – Влада віддала наказ як запобіжний захід евакуювати приблизно півмільйона жителів найближчого регіону. Щойно ми отримали звістку, що зона поблизу озера Тахо та міста Ванкувера, а також гори Сент-Хеленс закрита для проїзду в радіусі однієї сотні миль. Кількість постраждалих залишається невідомою, смертельних випадків не зафіксовано, є лише безпечні поранення та забої.

Гефест вимкнув телевізор.

– Непоганий вибух ти там влаштував.

Я застиг, не зводячи очей із бронзового телеприймача. Півмільйона людей евакуйовано? У них забої, поранення. Що я наробив?!

– Тельхіни розсіялися. – Гефест продовжував засипати мене новинами. – Деякі з них випарувалися. Деякі, безсумнівно, втекли і десь сховалися. Не думаю, однак, що їм ще коли-небудь спаде на думку скористатися моєю кузнею. Але, з іншого боку, для мене вона теж втрачена. Вибух порушив сон Тифона. Тепер слід очікувати…

– Але це ж не моїх рук справа, правда? Не стільки ж у мене сил, щоб розбудити Тифона.

– Не стільки сил? – Гефест усміхнувся. – І це кажеш ти, син Трясучого Землю? Досить мене дурити. Ти й сам поки що не знаєш своїх можливостей.

Найменше на світі мені хотілося почути таке. Так, коли я був на тій горі, я сам не розумів, що роблю. Тому й вирвалася така величезна кількість енергії. Я мало не підірвався на ній і не розпрощався з життям. А тепер виявляється, що я ледь не знищив північно-західний район США і до того ж майже розбудив найстрашніше з чудовиськ, яких коли-небудь брали під варту боги. Може, я взагалі занадто небезпечний? Може, для моїх друзів буде спокійніше думати, що я помер?

– А що відомо про Тайсона і Гровера?

– Ні слова, на жаль. – Гефест похитав головою. – Як би лабіринт не розправився з ними.

– Отже, що ви від мене очікуєте?

– Не треба питати порад у такого старого каліки, як я, хлопче. – Гефест підморгнув мені. – Хоча одну пораду я тобі все-таки дам. Тобі доводилося зустрічатися з моєю дружиною?

– З Афродітою?

– Ну так. Хитра вона бестія, хлопче. Тож обережніше, дивись не закохайся тут у когось. Це кохання тобі так закрутить мізки і задурить голову, що забудеш, як тебе звуть.

Я згадав свою зустріч з Афродітою минулої зими. Це сталося, коли її білий «кадилак» несподівано з’явився посеред пустелі. Вона тоді сказала, що має до мене особливий інтерес. І що невдачі, які вічно переслідують мене на любовному фронті, це її рук справа.

– Це частина її плану? – запитав я. – Це вона мене сюди закинула?

– Може, й так. З нею важко сказати що-небудь наперед. Але якщо ти вирішиш виїхати звідси – а я й сам поняття не маю, добре це буде для тебе чи погано, – то обіцяю, що отримаєш відповідь на своє запитання. Я розповім тобі, як знайти Дедала. Навіть просто зараз і розповім. Нитка Аріадни тут зовсім ні до чого. Ні, не так. Нитка Аріадни працює, тому армія титанів так за нею і полює. Але найкращий шлях через лабіринт… Згадай, Тесею допомагала царська дочка, а вона була простою смертною. Жодної краплі божественної крові не текло в її жилах. Але Аріадна була розумною дівчиною, хлопче, і вміла бачити, що є що. Тобто я хочу сказати – ти сам зумієш дізнатися, як треба просуватися лабіринтом.

Ось воно. Зрозуміло. І чому я не здогадався про це раніше? Гера теж мала рацію. Відповідь давно готова!

– А-а, – протягнув я. – Так, я зрозумів.

– У такому разі тобі залишається тільки вирішити, збираєшся ти звідси рухатися чи ні?

– Я… – Я був упевнений, що хочу сказати «так», але слова чомусь застрягли в мене в горлі.

Я втупився в землю, сама думка про те, що доведеться виїхати з острова, здалася мені нестерпною.

– Можеш ще подумати і прийняти рішення пізніше, – порадив Гефест. – Почекай до світанку. Світанок найкращий час для ухвалення рішень.

– А Дедал допоможе нам? – запитав я. – Я хочу сказати, якщо він навчить Луку способу подолання лабіринту, ми загинули. Я одного разу бачив сон і знаю, Дедал колись убив свого племінника. І тому тепер він став таким злим і жорстоким.

– Думаєш, легко бути найталановитішим винахідником у світі? – на повний голос обурився Гефест. – Завжди один! Ніхто тебе не розуміє! Станеш тут злим і жорстоким, наробиш найжахливіших помилок. Та з людьми важче, ніж із будь-якими механізмами. До того ж варто тобі накоїти лиха, як усе. Їх уже не виправити.

Гефест обтрусив з одягу останні краплі пепсі.

– Починав-то він добре. Допоміг царівні Аріадні з Тесеєм тільки тому, що пошкодував їх. Намагався робити добрі справи. І через це все в його житті пішло шкереберть. Це, по-вашому, справедливо? – Бог знизав плечима. – Я не знаю, чи стане Дедал допомагати вам, але не суди іншого, хлопче, доки ти сам не став у його кузню і не намахався як слід його молотом. Так?

– Я… я постараюся.

Гефест піднявся на ноги.

– Бувай, Персі. Ти чудово вчинив, вкоротивши цих самих тельхінів. Століття не забуду такої послуги.

Сказані ним наостанок слова здалися мені справжнім прощанням. Так кажуть, коли розлучаються надовго. Потім Гефест просто на очах знову перетворився на стовп полум’я, промчав над водою і зник.

Я кілька годин бродив берегом озера. Коли нарешті повернувся на луг, було вже дуже пізно, напевно, четверта-п’ята ранку. Каліпсо опинилася в саду, вона возилася зі своїми квітами при місячному світлі. «Місячне мереживо» сяяло сріблом, інші рослини, підкоряючись її чарам, світилися червоним, жовтим, синім.

– Він наказав тобі повертатися, – припустила Каліпсо.

– Не те щоб наказав… Просто надав мені шанс.

Наші очі зустрілися.

– Я дала обіцянку, що не стану тобі цього пропонувати.

– Не станеш пропонувати що?

– Залишитися зі мною.

– Залишитися? – перепитав я. – Це як? Назавжди?

– Ти знайшов би безсмертя на моєму острові, – тихо продовжувала Каліпсо. – Не дізнався б ні старості, ні смерті. Зрештою, ти можеш дозволити битися іншим, Персі Джексон. І ти уникнув би уготованої і передбаченої тобі долі.

– Ось так просто? – Я здивовано втупився на неї.

– Так, так просто, – кивнула німфа.

– Чудово… Але, розумієш, мої друзі…

Каліпсо піднялася і, підійшовши до мене, взяла мене за руку.

– Пам’ятаєш, ти запитав про моє прокляття, Персі? Я не хотіла тобі нічого розповідати про нього. Правда в тому, що часом боги надсилають мені супутника. Один раз на тисячу років вони дозволяють комусь із героїв висадитися на моєму острові. Тому, хто потрапив у аварію, я надаю допомогу, доглядаю за ним, ми стаємо друзями. Але це ніколи не буває випадковим, богині долі стежать за тим, щоб герой, якого вони сюди посилають…

Її голос перервався, Каліпсо довелося замовкнути.

– Що ж далі? – Я міцніше стиснув її пальці. – Що я зробив такого, що ти сумуєш?

– Вони посилають того, хто ніколи не зможе залишитися зі мною, – прошепотіла вона, – кому моя дружба потрібна лише ненадовго. І того… у кого я не можу не закохатися.

Ніч стояла тиха-тиха, тільки співали про щось фонтани та хвилі плескалися об берег. Минуло досить багато часу, перш ніж я зрозумів, що вона мала на увазі.

– Ти про мене? – запитав я.

– Якби ти зараз бачив своє обличчя… – Каліпсо придушила посмішку, а в очах її стояли сльози. – Звичайно, про тебе, про кого ж іще.

– Тому-то ти й сумувала весь час?

– Я щосили намагалася не закохатися. Але не змогла. Богині долі жорстокі. Ось вони й послали до мене тебе, відважного героя, знаючи, що ти розіб’єш моє серце.

– Але… я тільки… я хочу сказати, що я звичайнісінький хлопець.

– Тепер із цим покінчено, – пообіцяла Каліпсо. – Я сказала собі, що більше не буду навіть думати про це. Я збиралася відпустити тебе, навіть нічого не пообіцявши. Але не змогла. Напевно, вони знали про це заздалегідь. Ти міг би залишитися зі мною, Персі. І на жаль, це єдиний для тебе спосіб допомогти мені.

Я дивився на горизонт. Перші червоні штрихи торкнулися краєчка неба. Я можу залишитися тут назавжди і ніколи більше не повертатися на землю. Я жив би тут із Каліпсо, і невидимі слуги передбачали кожне моє бажання. Ми вирощували б квіти в саду, розмовляли зі співочими птахами і блукали б берегом під найяскравішими на світі небесами. Ні війни. Ні страшного пророцтва. І немає потреби роздумувати, чий бік я маю прийняти.

– Я не можу.

Каліпсо сумно опустила очі.

– Я ніколи б не зробив нічого такого, що могло б образити тебе, – продовжував я, – але в мене там залишилися друзі. І допомогти їм можу тільки я. Мені необхідно повернутися.

Вона зірвала квітку – тоненьку стеблинку «місячного мережива». Її сяйво згасне з першими променями світанку.

«Світанок гарний час для того, щоб прийняти рішення», – сказав Гефест.

Каліпсо запхала квітку в кишеню моєї футболки, підвелася навшпиньки і поцілувала мене в лоб, немов благословляючи.

– А тепер нам час на берег, мій герой. Тобі треба вирушати в дорогу.

Пліт, що погойдувався біля самого берега, мав площу приблизно десять квадратних футів і складався з міцно пов’язаних разом колод. Щоглу заміняв рівний стовп із прив’язаним до нього простим білим полотнищем. Щось не схоже, щоб така штука могла вирушити в плавання морем або хоча б озером.

– Він доставить тебе, куди ти захочеш, – сказала Каліпсо. – Він дуже надійний, не сумнівайся.

Я спробував узяти її за руку, але німфа відсмикнула її.

– Може, я ще приїду в гості, – сказав я.

Вона похитала головою.

– Жодній людині не знайти двічі острів Огігія. Щойно ти поїдеш, ми більше ніколи не зустрінемося.

– Але…

– Будь ласка, йди, – благала Каліпсо. – Богині долі жорстокі, Персі. Не забувай мене. – На обличчі її промайнула тінь усмішки. – Посади у своєму Мангеттені садок заради мене, обіцяєш?

– Обіцяю, – сказав я і ступив на пліт.

І в ту саму мить він відчалив від берега.

За той час, поки пліт доплив до середини озера, я встиг збагнути, що богині долі й справді жорстокі. Вони послали Каліпсо героя, якого вона не могла не полюбити. Але не тільки в цьому їхня жорстокість. Усе життя, що залишилося, я буду згадувати Каліпсо, думати про неї. Вона завжди буде моїм «що, якщо…».

Через кілька хвилин острів Огігія зник з очей. Я на повній самоті плив назустріч світанку.

Потім віддав плоту наказ. Було тільки одне місце на землі, до якого я прагнув, бо там на мене чекала розрада і там були мої друзі.

– У Табір напівкровок, – сказав я. – Вези мене додому, пліт!

Глава тринадцята. Ми наймаємо нового провідника

Кількома годинами пізніше пліт уже доставив мене в табір. Як ми туди дісталися, я не мав ані найменшого поняття. У якийсь момент води озера змінилися солоною морською водою, попереду з’явилися знайомі обриси прибережної лінії Лонг-Айленда, а потім на поверхню виринули дві доброзичливі великі білі акули-лоцмани і супроводили мене до берега.

Коли я причалив, перший же погляд на табір підказав мені, що він спорожнів. Сама середина дня, але на стрільбищі для лучників нікого не було. Стіна для уроків скелелазіння виливала лаву і шипіла сама по собі. Я побіг у трапезний павільйон – нікого. У будиночках теж нікого. Потім я помітив, що над амфітеатром куриться тоненька цівка диму. Зарано щось для табірного багаття, і я дуже сумніваюся, що мої товариші захопилися підсмажуванням маршмаллоу. Я помчав туди.

Не встиг я наблизитися, як почув голос Хірона, який робив якесь оголошення. Коли ж до мене дійшов зміст його слів, я буквально застиг на місці.

– …допускаючи думку про його смерть. Після такої довгої відсутності звісток про нього ми не можемо сподіватися, що наші молитви почуті. Я доручив його найкращому другові – тій, кому вдалося вижити, – здійснити прощальні почесті.

Я пробрався до задніх рядів амфітеатру. Ніхто мене не помічав, усі дивилися вперед, на Аннабет. Вона взяла в руки довгі похоронні полотнища, виткані із зеленого шовку з вишитим на них тризубом, і кинула їх у багаття. У таборі спалювали мій саван!

Потім вона повернулася обличчям до присутніх. Виглядала Аннабет просто жахливо, очі її опухли від сліз, але вона опанувала себе і зуміла вимовити:

– Мені він здавався найхоробрішою людиною з усіх, кого я знала. Він…

Але тут вона побачила мене і почервоніла. А потім що було сил закричала:

– Він тут!!!

Усі голови обернулися до мене. І в кожного вирвався здивований зітхання.

– Персі! – заволав Бекендорф.

Кілька хлопців кинулися до мене, оточили і почали щосили дубасити по спині. З боку дітей Ареса лунали вигуки досади, а Кларисса так витріщила очі, немов вона повірити не могла в те, що в мене вистачило нахабства вижити. Хірон припустив навскач у мій бік, і всі розступалися перед ним.

– Егегей! – з видимою радістю вигукнув він. – У житті так не радів появі в таборі якогось напівкровки! Але ти обов’язково маєш розповісти мені…

– Де ти пропадав?! – перебила його Аннабет, врізаючись у натовп хлопців. Я подумав, що вона збирається врізати мені по пиці, але замість цього вона обійняла мене так міцно, що аж ребра затріщали. Хлопці притихли. Аннабет зніяковіла і відсунулася. – Я… ми всі думали, що ти загинув, Риб’ячі Мізки!

– Вибач, – сказав я. – Я просто заблукав.

– Заблукав? – заволала вона. – І цілих два тижні не міг відшукати дорогу в табір? Де ж ти був у такому разі?

– Аннабет, – зі свого боку перебив її Гірон. – Може, це питання ми обговоримо в тіснішому товаристві? Так, прошу всіх повернутися до своїх щоденних обов’язків.

Не чекаючи згоди, він з такою легкістю підхопив нас з Аннабет на руки, наче ми були кошенятами, закинув собі на спину і галопом поскакав до Великого дому.

Цілком усю історію я їм розповідати не став, бо не міг змусити себе пуститися в одкровення про Каліпсо. Я просто пояснив, що влаштував вибух на горі Сент-Геленс і мене викинуло з вулкана. Розповів, що опинився на одному безлюдному острові, де мене розшукав Гефест і повідомив, що я можу покинути острів. На його чарівному плоту я приплив до табору.

Усе це було чистою правдою, але коли я розповідав її, долоні в мене спітніли.

– Тебе не було два тижні. – Голос Аннабет звучав спокійніше, але виглядала вона все ще ошелешеною. – Коли я почула про вибух, я подумала…

– Знаю, що ти подумала. Вибач. Але зате я зрозумів, яким чином ми можемо прокласти шлях через лабіринт. Ми говорили про це з Гефестом.

– І він відповів на наше запитання?

– Не зовсім. Те, що він повідомив мені, я вже знав. І робив. Тепер я все зрозумів.

І я виклав їм свою ідею. У Аннабет просто щелепа відпала від подиву:

– Персі, ти з глузду з’їхав!

Хірон відкинувся у своєму кріслі на коліщатках і почав задумливо погладжувати бороду.

– Були прецеденти, так, були. Про те, що Аріадна допомогла Тесею, вам відомо. Гаррієт Табмен [14], дочка Гермеса, також скористалася сприянням багатьох смертних для прокладання підземної залізниці.

– Але це мій пошук! – підвищила голос Аннабет. – І це я повинна вести його.

– Звичайно, люба дівчинко, він твій. – Хірон, здавалося, зніяковів. – Але тобі потрібна невелика підказка.

– Це ви називаєте невеликою підказкою? Це несправедливо! І справжнісіньке боягузтво! Це…

– Звичайно, важко погодитися з тим, що і нам буває потрібна допомога смертних, – сказав я, – але це правда.

Аннабет кинула на мене гнівний погляд.

– Ти найшкідливіший тип, якого я знаю! – І кулею вилетіла з кімнати.

Я втупився їй услід, почуваючись трошки ображеним.

– Чи не переборщила вона з «найхоробрішим з усіх, кого вона знала»?

– Не переживай. Аннабет заспокоїться і все зрозуміє, – заспокоїв мене Хірон. – Вона трохи ревнує тебе, мій хлопчику.

– Нерозумно! На неї це не схоже…

– Ну що поробиш, – зітхнув Гірон. – Аннабет дуже ревниво ставиться до своїх друзів, якщо ти цього ще не помітив. Гаряче переживає за них. І вона сильно турбувалася за тебе. Зараз же, коли ти повернувся, думаю, вона зрозуміла, на якому саме острові ти так затримався.

Наші очі зустрілися, і я зрозумів, що Хірон здогадався про Каліпсо. І справді важко що-небудь приховати від людини, яка ось уже три тисячі років готує героїв до битв. За цей час він усяке встиг побачити.

– Не будемо зупинятися на тому, що з тобою сталося, – продовжував він. – Головне, що ти повернувся.

– Це ви Аннабет скажіть, – буркнув я.

Хірон усміхнувся.

– Уранці я доручу Арґусу доставити вас обох на Мангеттен. Можете відвідати твою матір, Персі. Її необхідно заспокоїти.

Моє серце прискорено забилося. Увесь час, що я прохолоджувався на острові Каліпсо, мені й на думку не спадала думка про те, як доводиться мамі! А вона ж вважає, що я загинув. Що зі мною сталося, якщо я навіть не подумав про це?!

– Хіроне, – звернувся я до вчителя, – а як справи у Тайсона з Гроувером?

– Гадки не маю, мій хлопчику. – Хірон вперто не зводив очей із згаслого каміна. – Ялівець сильно засмучений, у нього навіть усі гілочки пожовкли. Рада копитних старійшин відібрала в Гроувера ліцензію як такого, що не з’явився вчасно на слухання. Якщо йому вдасться повернутися живим, вони відправлять його в ганебне вигнання. – Кентавр важко зітхнув. – Але Гроувер і Тайсон вельми винахідливі. Ми досі не втрачаємо надії.

– Мені не слід було відпускати їх.

– У Гроувера своя доля, а Тайсон виявився досить хоробрим, щоб не кинути його на самоті. Скажи, ти відчув би, якби Гроуверу загрожувала смертельна небезпека?

– Думаю, що так. Між нами існує емпатичний зв’язок.

– Є дещо ще, про що мені слід повідомити тобі, Персі, – продовжував Хірон. – Власне, повідомити мені слід навіть про дві речі. Досить неприємних.

– Чудово!

– Кріс Родрігес, наш гість…

Мені одразу ж пригадалася картина, яку я побачив одного разу в підвалі: Кларисса намагається пояснити Крісу, що відбувається, а він усе бубонить і бубонить щось своє про лабіринт.

– Він помер?

– Поки що ні, – насупився Хірон. – Але йому стає дедалі гірше й гірше. Зараз ми відправили його в лазарет, він не може рухатися. Мені довелося буквально змусити Кларису продовжити звичайні заняття, бо вона весь час стирчала біля його ліжка, доглядаючи за ним. Він ні на що не реагує. Не приймає ні води, ні їжі. Ліки не допомагають. Цей хлопець втратив волю до життя.

Я безпорадно знизав плечима. Хоча між мною і Кларисою постійно відбувалися сутички, зараз я страшенно шкодував її. Вона щосили намагалася врятувати Кріса. Тепер, коли я сам побував у лабіринті, я зрозумів, до чого легко було примарі Міноса звести з розуму Родрігеса. Якби я опинився там один, як він, без друзів, я б теж, напевно, збожеволів.

– Дуже прикро про це говорити, – насилу продовжував кентавр, – але друга новина ще більш неприємна. Із табору зник Квінтус.

– Зник? Але як він примудрився?

– Це сталося три ночі тому. Вислизнув через лабіринт. Ялівець бачила, як він це зробив. Виявилося, твої підозри щодо нього були справедливі.

– Він шпигував тут на Луку!

І я розповів Хірону про ранчо «Три – Г – Три», про те, як Квінтус купував там скорпіонів і постачав ними армію Кроноса.

– Це не може бути простим збігом.

– Скільки зрад! – Хірон випустив важкий зітхання. – Я так сподівався, що Квінтус виявиться нашим другом. Але виявилося, що судив я про нього невірно.

– А як поживає без нього місіс О’Лірі?

– Тиняється навколо арени мечників, не даючи нікому до неї наблизитися. У мене не вистачає духу засадити її в клітку. Е-е… або вбити.

– Квінтус не міг кинути її.

– Я вже сказав, Персі, ми в ньому сильно помилилися. А зараз досить, тобі треба готуватися. Іди. Вранці на вас чекає багато справ. Тобі й Аннабет доведеться попрацювати.

Я пішов, залишивши кентавра в кріслі на коліщатках, він сумно дивився на згаслий камін. Я подумав про те, скільки часу Хірон провів тут, чекаючи повернення тих, кому не судилося повернутися.

Перед обідом я встиг ще збігати й поглянути на арену мечників. Звичайно ж, Місіс О’Лірі – велика чорна волохата туша в самому центрі поля – лежала там, згорнувшись калачиком і неуважно дожовуючи голову іграшкового солдатика.

Тільки-но побачивши мене, вона незграбно схопилася й понеслася до мене.

«Усе, пропав!» – ледь встиг подумати я.

– Стояти! – ледь встиг вигукнути я, як вона вже стрибнула на мене і почала облизувати мені обличчя.

Звісно, будучи сином Посейдона, я стаю мокрим, тільки якщо сам хочу, але, як виявилося, ці мої здібності на собачу слину не поширюються. Тому зараз мені добряче дісталося. У мене було таке відчуття, ніби я прийняв липку ванну.

– Тпру, малятко! – закричав я знову. – Не дихати! Пішла геть!

Нарешті я примудрився скинути її з себе, потім потріпав за вухами і видав їй гігантську собачу галету.

– А де ж твій господар? Як же це він залишив тебе одну?

Собака заскулив, а вираз, написаний на його морді, свідчив, що Місіс О’Лірі теж цікавить це питання. Я цілком готовий був повірити, що Квінтус ворог, але я ніяк не міг зрозуміти, чому він залишив Місіс О’Лірі в таборі. Якщо я і був упевнений у чомусь щодо нього, то це в тому, що до своєї мегасобаки він по-справжньому прив’язаний.

Так я сидів, роздумуючи над цією загадкою і витираючи з лиця собачу слину, коли дівчачий голос вимовив:

– Тобі ще пощастило, що вона не відкусила тобі голову геть.

На іншому кінці арени стояла Кларисса, в руках у неї були меч і щит.

– Я прийшла вчора сюди потренуватися, – продовжувала вона, – то ця собачища мене ледве не зжерла.

– Завжди вважав Місіс О’Лірі винятково розумною собакою, – підчепив я Кларису.

– Дуже смішно.

Вона спробувала підійти до нас. Пекельний гончак заричав, але я потріпав його по голові, і він заспокоївся.

– Безмозке породження пекла, – зашипіла Кларисса. – Не дає попрактикуватися!

– Я чув про Кріса. Мені дуже шкода.

Кларисса почала по периметру обходити арену; дійшовши до найближчого набивного опудала, зробила різкий випад, одним блискавичним ударом відтяла йому голову, а наступним встромила меч у кишки. Потім спокійнісінько витягнула з опудала лезо і рушила далі.

– А-а, ти про це. Дивні речі трапляються іноді. – Її голос ледь помітно тремтів. – Герої зазнають поразки. Вони… вони навіть гинуть, а чудовиська повертаються як ні в чому не бувало.

Вона підібрала з землі метальний дротик і жбурнула його на інший кінець арени. Він влучив іншому опудалу прямо між очниць глибоко насунутого шолома.

Цікаво, вона називає Кріса героєм так, ніби він ніколи не воював на боці титанів. Це одразу нагадало мені ставлення Аннабет до Луки, і я вирішив не загострювати зараз уваги на цьому питанні.

– Кріс був хоробрим, – сказав я. – Сподіваюся, він ще одужає.

Кларисса подивилася на мене так, ніби наступною її мішенню буду я, і, звісно, місіс О’Лірі знову загарчала.

– Ти міг би зробити мені послугу? – запитала вона.

– Звичайно.

– Якщо тобі вдасться знайти Дедала, не довіряй йому. Не проси його допомоги. Просто вбий його.

Я відкрив рота від подиву.

– Кларисса…

– Пояснюю. Той, хто міг створити таку річ, як лабіринт, є справжнім втіленням зла, Персі. Справжнісінького зла.

У цей момент вона дуже нагадала мені пастуха Еврітіона, її старшого єдинокровного брата. В очах у неї горів такий самий упертий вогонь, ніби вона прожила на світі не менш як дві тисячі років і добряче втомилася від побаченого. Потім Кларисса швидким рухом вклала меч у піхви.

– Тренування закінчено. Починається справжній бій.

Цієї ночі я спав у своєму власному ліжку, і вперше відтоді, як прокинувся на острові Каліпсо, мене відшукали мої звичні сни.

Я перебував у королівських покоях – великій білій залі з мармуровими колонами і дерев’яним троном. На троні сидів товстий чоловік з кучерявим рудим волоссям і лавровим вінком на голові. Збоку від трону стояли три дівчини в блакитному вбранні, схоже, його доньки, бо волосся в них теж було рудим.

Двері зі скрипом відчинилися, і герольд оголосив:

– Мінос, цар критський!

Я здригнувся, але чоловік на троні посміхнувся дочкам і сказав:

– Мені не терпиться скоріше побачити вираз його обличчя.

Мінос урочисто увійшов до парадної зали. Він був такий високий і такий важливий, що поруч із ним будь-яка інша людина здалася б дрібною сошкою. Вузька борода посивіла, він трохи схуд відтоді, як я бачив його востаннє, сандалі вкривав пил. Але в очах Міноса сяяв колишній жорстокий блиск.

Він відважив людині на троні стриманий уклін.

– Цар Кокал [15], вітаю вас. Ви вирішили мою маленьку загадку?

Кокал усміхнувся.

– Навряд чи її можна назвати маленькою, Мінос. Особливо після того, як ви розтрубили по всьому світу, що готові заплатити тисячу золотих талантів тому, хто її відгадає. Пропозиція залишається в силі?

Мінос плеснув у долоні. У дверях з’явилися два м’язистих стражники, які насилу тягли велику дерев’яну скриню. Піднісши до трону, вони поставили її на землю біля ніг царя Кокала і відкинули кришку. Блиснули золоті злитки. Ох, там їх було стільки, що разом вони, напевно, коштували незліченну кількість доларів.

Цар Кокал виразно присвиснув.

– Ви, напевно, обібрали все своє царство, щоб назбирати таку нагороду, друже мій?

– Не ваша турбота.

Кокал знизав плечима.

– Загалом, вона й справді виявилася нескладною, ваша загадка. Її вирішив один мій підданий.

– Батьку, – застерегла царя одна з дівчат, та, яка здавалася найстаршою.

Кокал навіть не подивився на доньку. Зі складок мантії він дістав закручену спіраллю морську мушлю. Крізь неї була протягнута срібна нитка, на якій вона і висіла, як величезна намистина.

Мінос зробив крок уперед і взяв у руки мушлю.

– Один із ваших підданих, сказали ви? Як же він зумів протягнути нитку, не зламавши самої мушлі?

– Узяв мураху, уявіть, прив’язав до крихітної комахи нитку і змусив її проповзти крізь лабіринт мушлі, капнувши на її протилежний кінець меду.

– Кмітливий хлопець, – усміхнувся Мінос.

– О так. Учитель моїх дочок. Вони до нього дуже прив’язані.

– Навіть так? – Очі Міноса холодно блиснули. – Я б на вашому місці був обережнішим.

Мені страшенно хотілося попередити Кокала, крикнути йому: «Не довіряй цьому типу! Кинь його краще в рів із живими левами!» Але рудоволосий цар тільки хихикнув.

– Не варто турбуватися, Міносе. Мої дочки розумні не по роках. А тепер, будьте ласкаві, моє золото.

– Добре, – погодився Мінос. – Але, бачте, воно призначене тому, хто розв’язав загадку. А це могла бути тільки одна людина на світі. Ви прихистили у себе Дедала!

– Звідки вам відомо це ім’я? – Кокал неспокійно совався на троні.

– Це ім’я злодія, – спокійно відповів Мінос. – Був час, коли він працював при моєму дворі, Кокал. І примудрився відновити проти мене мою дочку. Допоміг одному негідникові виставити мене дурнем у моєму власному будинку. А потім утік від справедливої відплати. Ось уже десять років як я намагаюся наздогнати його.

– Нічого не знаю. Я справді надав притулок одній людині. Він виявився мені дуже корисним.

– Пропоную вам вибір, Кокале. Ви повертаєте мені втікача, і це золото – ваше. В іншому разі ви стаєте моїм ворогом. Думаю, ви не захочете вступити у війну з Критом?

Цар Кокал зблід. Я подумав, як нерозумно з його боку боятися, сидячи на троні в роззолоченій залі. Адже він міг закликати сюди свою армію. Міноса супроводжували всього два охоронці. Але Кокал явно боявся.

– Батьку, – знову втрутилася старша дочка, – вам не слід…

– Мовчи, Аелія, – обірвав її цар. Він пошкрябав бороду, очі його були прикуті до скрині із золотом. – Ваші слова неприємні мені, Мінос. Боги не люблять тих, хто порушує закони гостинності.

– Боги не люблять і тих, хто дає притулок злочинцям.

– Ви маєте рацію, – кивнув Кокал. – Ви отримаєте того, про кого говорите, закутим у ланцюги.

– Батьку! – знову голос старшої з дочок. Він пролунав гнівно, але тієї самої миті дівчина опанувала себе й сказала ласкаво: – Спочатку дозвольте нам влаштувати бенкет на честь нашого гостя. Після довгої подорожі, гадаю, йому будуть приємні гаряча ванна, свіжа сукня і гідне частування. Я вважатиму за честь сама приготувати все для обмивання.

Вона ніжно посміхнулася Міносу, і старий цар усміхнувся.

– Так, такого задоволення я не хотів би позбутися. – Він глянув на Кокала. – Побачимося на бенкеті, царю. Не забудьте привести із собою бранця.

– Прошу сюди, ваша величність, – запросила Аелія Міноса.

Вона та її сестри повели критського царя з парадної зали. Мій погляд пішов за ними в купальню. Стіни великої кімнати були викладені мозаїчними кахлями, густа пара клубочилася в повітрі, з крана хльостав у ванну потік гарячої води. Аелія з сестрами кинули у ванну жмені квіткових пелюсток, налили туди якоїсь олії, що, мабуть, у Стародавній Греції виконувала роль гелю для душу, і скоро вода у ванні вкрилася бульбашками різнобарвної піни. Дівчата відвернулися, і Мінос, скинувши з себе запилену сукню, ступив у воду.

– Аххх, – закряхтів він від задоволення. – Чудово. Дякую, мої дорогі. Подорож моя і справді була виснажливою і довгою.

– Ви переслідували свою здобич десять років, чи не так, царю Криту? – запитала Аелія, опустивши вії. – Яка ви завзята людина, однак.

– Боргів я не прощаю, – усміхнувся Мінос. – Ваш батько вчинив мудро, прислухавшись до моїх вимог.

– Повністю згодна з вами, пане.

У мене промайнула думка, що вже дуже відверто вона лестить царю, але старий проковтнув її слова, не моргнувши оком. Сестри Аелії стали змащувати його голову пахощами й оліями.

– Ви знаєте, царе, – продовжувала Аелія, – Дедал очікував, що ви його розшукаєте. Він так і зрозумів, що ця загадка була пасткою, але не міг відмовити собі в задоволенні вирішити її.

– Виходить, Дедал розповідав вам про мене? – Мінос трішки насупився.

– Так, пане.

– Він погана людина, царівно. Моя власна дочка, і та потрапила під його чари. Не слухайте його.

– Але він геній, цар Мінос. І він вважає, що жінки нітрохи не дурніші за чоловіків. Дедал учив нас міркувати, покладатися на свої власні рішення. Можливо, і ваша дочка навчилася від нього цього.

Мінос зробив спробу сісти у ванні, але тут сестри сильно штовхнули його, і він занурився назад у воду. Аелія підійшла до нього ззаду, тримаючи на долоні три крихітні кульки. Спочатку я подумав, що це теж пахощі, але коли вона кинула їх у воду, то з кульок вистрибнули бронзові нитки і стали обвивати тіло царя. Вони обплутали його щиколотки, прив’язали зап’ястя рук до боків, стали витися навколо його шиї. Хоча я терпіти не міг Міноса, дивитися на це було огидно. Він злякався, почав битися і кричати, але дівчата зберігали цілковиту незворушність. Скоро Мінос став абсолютно безпорадним. Він нерухомо лежав у ванні, нагадуючи бронзовий кокон, вода доходила йому до грудей.

– Що ви задумали? – запитав він. – Навіщо ви влаштували це?

Аелія посміхнулася.

– Дедал був добрий до нас, ваша величність. До того ж мені не сподобалося, що ви стали погрожувати моєму батькові.

– Не забудьте передати Дедалу, – прогарчав Мінос, – що я стану переслідувати його навіть після смерті. І якщо в Царстві мертвих є справедливість, то і там моя душа буде вічно переслідувати його.

– Хоробрі слова, царе. Бажаю вам знайти справедливість у Царстві мертвих.

Щойно вона вимовила останні слова, бронзові нитки почали покривати павутиною обличчя Міноса, перетворюючи його на бронзову маску.

Двері у ванну кімнату відчинилися, і увійшов Дедал.

У руках він тримав дорожню суму, волосся його тепер було коротко підстрижене, борода зовсім побіліла. Він виглядав старим і сумним. Підійшовши до ванни, Дедал торкнувся рукою бронзового чола маски. Нитки миттєво стали розпускатися і тонути у воді. Під ними була порожнеча, немов цар Мінос розчинився у воді.

– Легка смерть, – ніби розмірковуючи вголос, вимовив Дедал. – Це більше того, що він заслужив. Дякую вам, прекрасні царівни.

– Вам не слід залишатися тут, учителю, – Аелія обійняла його. – Коли батько виявить, що сталося…

– Так, – кивнув Дедал, – боюся, що я доставив вам занепокоєння.

– О, за нас не турбуйтеся. Батько буде щасливий від того, що йому дісталося золото старого царя. Та й Крит далеко звідси. Але він звинуватить вас у смерті Міноса, а тому вам треба йти. Ви маєте тікати в безпечне місце.

– Безпечне? – перепитав старий. – Уже довгі роки я біжу з одного царства в інше, шукаючи спокою. Мабуть, Мінос сказав правду і його переслідування не припиняться з його смертю. Під сонцем немає такого місця, де б мене прихистили, коли рознесеться чутка про цей злочин.

– Куди ж ви підете? – запитала Аелія.

– Туди, куди я колись поклявся не повертатися. Темницею для мене послужить колишнє святилище.

– Не розумію, – знизала плечима Аелія.

– Тим краще для вас.

– Але що з вами стане після смерті? – запитала одна з молодших сестер. – На вас чекає страшний суд! Адже кожна людина коли-небудь помре…

– Можливо, і так. – Дедал витягнув зі своєї дорожньої сумки сувій. Я впізнав його. Це був той самий сувій, який я бачив у своєму минулому сні, сувій Пердікса, маленького племінника Дедала. – А можливо, і ні.

Він потріпав Аелію по плечу, потім поблагословив її і двох інших сестер, опустив голову і кинув погляд на мідні нитки, що виблискували на дні ванни.

– Знайди мене, якщо наважишся, цар-привид.

Дедал обернувся до облицьованої мозаїчними кахлями стіни й торкнувся її долонею. Засвітилася позначка Δ – грецька літера «дельта», – і ділянка стіни ковзнула вбік. Царівни так і ахнули.

– О, ви ніколи не розповідали нам про таємні ходи, – невпевнено промовила старша з них. – Напевно, були дуже зайняті.

– Лабіринт був дуже зайнятий, не я, – поправив її Дедал. – Не намагайтеся слідувати моїм шляхом, дорогі учениці, інакше ви втратите розум.

Поступово цей сон перетік в інший. Тепер я перебував під землею, в якійсь кам’яній палаті. Лука і ще хтось із напівкровок при світлі ліхтарика уважно вивчали розстелену карту. Раптово в Луки вирвалася лайка.

– Цей поворот мав бути останнім! – З цими словами він зім’яв карту і закинув її в кут.

– Але, сер! – запротестував його товариш.

– Тут карти не допомагають, – відповів йому Лука. – Не переживай. Я сам відшукаю прохід.

– Сер, чи правда, що велика група воїнів заблукала в лабіринті?

– Ти хотів запитати, чи не заблукаємо ми? Так, це можливо. Навіщо інакше, як ти думаєш, ми почали з того, що висилали поодиноких розвідників. Але приводів для занепокоєння немає. Щойно ми виявимо нитку, ми кинемо вперед авангард.

– Але як нам вдасться її знайти?

– О, Квінтус пройде через лабіринт. – Лука нервово сплітав і розплітав пальці. – Усе, що від нас вимагається, це дістатися до певної точки – до арени. До жодної частини лабіринту не можна потрапити, минаючи її. Тому-то нам і довелося укласти перемир’я з її господарем. Усе, що від нас вимагається, це…

– Сер! – почувся чийсь голос із коридору позаду. У кімнаті з’явився воїн у грецькому обладунку зі смолоскипом у руці. – Дракониця виявила напівкровку!

– Одного? – Лука насупився. – Він бродив лабіринтом?

– Так, сер! Вам краще самому поглянути на нього. Він у сусідньому приміщенні. Наші загнали його в кут і тримають там, не даючи можливості втекти.

– Хто це?

– Не знаю. Ніколи не бачив його раніше.

– Нам пощастило, – усміхнувся Лука. – Кронос посилає нам удачу. Ця людина нам може знадобитися. Ходімо!

Вони вибігли в коридор, а я, охоплений страхом, прокинувся і втупився в темряву перед собою. Напівкровка, який на самоті блукав лабіринтом!

Минуло чимало часу, перш ніж я зміг заснути знову.

Наступного ранку я насамперед подбав про те, щоб Місіс О’Лірі в достатній кількості доставили собачі галети. Потім попросив Бекендорфа доглядати за нею, він пообіцяв, хоч і не дуже охоче. Після чого я вирушив на Пагорб напівкровок і дорогою зустрів Аннабет і Аргуса.

У фургоні дорогою до Нью-Йорка ми з нею мало розмовляли, та й Арґус зберігав мовчання. Очі в нього були розкидані по всьому тілу, і, як говорили, одне знаходилося навіть на кінчику язика, що він дуже не любив показувати.

Аннабет виглядала змученою, я навіть подумав, що спалося їй, мабуть, ще гірше за мене.

– Приснилося що-небудь погане? – порушив я довгу мовчанку.

Спочатку вона мовчки похитала головою, але потім усе-таки відповіла:

– Послання від Еврітіона. Через Іриду.

– Від Еврітіона? Щось сталося з Ніко?

– Цієї ночі він утік із ранчо і сховався в лабіринті.

– Втік? Чому ж Еврітіон не зупинив його?

– Ніко зник, коли він ще спав. Орф напав на слід втікача і вистежив його аж до скотного двору. Еврітіон сказав: кілька останніх ночей він чув, як Ніко говорив сам із собою. Тільки тепер він зрозумів, що той спілкувався з привидом. Ну, з Міносом.

– Ніко загрожує небезпека!

– Так, і серйозна. Мінос – один із суддів у Царстві мертвих, але він не втратив своєї злостивості. Не знаю, чого йому треба від Ніко, але…

– Ні, я не про це. Минулої ночі мені наснився сон.

І я розповів їй про Луку, про те, як було згадано ім’я Квінтуса, і що люди Луки виявили когось із напівкровок, який на самоті блукав лабіринтом.

– Погано. – Аннабет стиснула зуби. – Ні, це просто жахливо.

– То що ж нам робити?

Вона підняла брови.

– Як що? У тебе ж є прекрасний план, який проведе нас через лабіринт.

Була субота, і нескінченний потік машин мчав по дорогах у бік міста, тож до маминої квартири ми дісталися тільки опівдні. Коли мама відчинила двері, то від радості почала обіймати мене з такою силою, що витримати це виявилося не набагато легше, ніж облизування скучила Місіс О’Лірі.

– Я казала їм, що з тобою все буде гаразд, – тараторила мама, і вигляд у неї був такий щасливий, наче гора з плечей звалилася. А вже повірте мені, я знаю, що це за почуття.

Вона посадила нас у кухні і почала пригощати своїм особливим синім шоколадним печивом, поки ми займали її розповіддю про наші пригоди. Як завжди, я постарався пропустити найстрашніші деталі (хоча без них майже нічого не залишалося і від самих пригод), але все одно розповідь моя звучала досить страшно.

Коли вона дійшла до того місця, де я пообіцяв Геріонові вичистити його стайні, мама так розлютилася, що ледь не вдарила мене.

– Я не можу змусити тебе зробити прибирання в кімнаті, а для цього чудовиська ти надумав вимести тонни гною з його стаєнь?

Аннабет розреготалася. Уперше за довгий час я почув її сміх, і це було дуже приємно.

– Отже, так, – констатувала мама, коли я завершив розповідь про свої подвиги. – Ти завдав матеріальної шкоди острову Алькатрас, підірвав гору Сент-Геленс, залишив без даху над головою півмільйона людей, але при цьому залишився живим.

Моя мама в усьому вміє знайти приємну сторону!

– Ну так, – промямлив я. – Приблизно так.

– Шкода, що тут немає Пола, – сказала вона нібито самій собі. – Він хотів поговорити з тобою.

– А-а, ясно. Це через школу.

Так багато всього сталося відтоді, що я майже забув про співбесіду в школі Гуді, – я залишив будівлю, охоплену пожежею, а мамин друг запам’ятав мене, як я вистрибував у вікно і тікав на всі лопатки.

– Ти йому що-небудь розповіла?

Мама заперечно похитала головою.

– Що я могла розповісти? Він знає, що ти не зовсім такий, як інші хлопці, Персі. І він недурна людина, він розуміє: те, що ти робиш, ти робиш не зі зла. Але шкільна адміністрація вимагає від Пола, щоб він розібрався в тому, що сталося, адже, врешті-решт, це він привів тебе в Гуді. Він намагається переконати їх у тому, що пожежа сталася не з твоєї вини, але оскільки ти втік з місця події, то подія ця набуває… не зовсім гарного відтінку.

Аннабет співчутливо подивилася на мене. Я знав, їй знайомі подібні ситуації. Для напівкровок світ смертних не найгостинніше і найбезпечніше місце.

– Я поговорю з Полом сам, – вирішив я. – Після того, як ми повернемося з пошуку. Я навіть можу розповісти йому всю правду, якщо ти захочеш, мамо.

Мама поклала руку мені на плече і зазирнула в очі:

– Ти зробиш це?

– Ну так, а що? А то він ще подумає, що ми психи якісь.

– Він уже так думає.

– Тоді нам нічого втрачати.

– Дякую, Персі. Я запрошу до нас Пола, коли ти будеш удома. – Тут вона трішки насупилася. – Тільки от коли ти будеш? Чим ви зараз зайняті?

– У Персі є один план, якого ми маємо намір дотримуватися… – Аннабет задумливо кришила пальцями печиво.

І мені довелося розповісти про нього мамі.

Вона повільно кивала головою, слухаючи мене.

– Схоже, вам доведеться нелегко. Але мені чомусь здається, що все чудово вийде.

– У тебе ж і в самої є така здатність, так, мамо? Ну… як би бачити крізь Туман?

– Не зовсім така. – Мама глибоко зітхнула. – Коли я була молодшою, це було легше. Але ти маєш рацію, я завжди могла бачити крізь нього, навіть більше, ніж мені того хотілося б. І саме ця особливість, не рахуючи деяких інших, привернула до мене увагу твого батька, коли ми з ним зустрілися. Але прошу тебе, будь обережний, сину! Пообіцяй мені благополучно повернутися додому.

– Ми постараємося, місіс Джексон, – сказала Аннабет. – Але ваш синок так рветься в саме пекло, що втримати його буває не просто. – З цими словами вона встала і, відвернувшись від нас, втупилася у вікно кухні.

Я повільно складав серветку, намагаючись не розлютитися.

– Хлопці, що з вами? – Мама насупилася. – Ви що, посварилися?

Ми обидва промовчали.

– Зрозуміло, – протягнула вона, і я подумав, що моя мама вміє бачити не тільки крізь Туман. Здається, вона зуміла зрозуміти те, що відбувається між мною та Аннабет. – Гаразд, не будемо про це. Тільки ви не повинні забувати, що Тайсон і Гроувер розраховують на вашу допомогу. Сподіваються на вас обох.

– Я знаю, – майже одночасно відгукнулися ми, і я зніяковів ще більше.

Мама посміхнулася.

– Персі, можеш скористатися телефоном у передпокої. Удачі вам, хлопці.

Я з полегшенням вибіг із кухні, хоча толком навіть не розумів, як мені зараз краще вчинити. Пішов до телефону, взяв слухавку, набрав номер. Номер, звісно, уже сто разів стерся з моєї долоні, але це було не важливо. Я його чудово пам’ятав.

Ми домовилися зустрітися на Таймс-сквер. Коли ми з Аннабет підійшли туди, Рейчел Елізабет Дер стояла перед входом у готель «Маріотт» і вона була вся золота.

Я маю на увазі, що її обличчя, волосся, одяг виблискували золотою фарбою і виглядала вона так, ніби до неї доторкнувся цар Мідас. Рейчел стояла в такому вигляді нерухомо, немов статуя, а поруч із нею перебували ще п’ятеро хлопців, теж пофарбованих у різні кольори – мідний, бронзовий, срібний. Вони завмерли в різних позах, а повз них поспішали натовпи народу, і дехто зупинявся, щоб на них подивитися. Дехто навіть кидав монетки на розстелений на землі брезент. На табличці біля ніг Рейчел великими літерами було написано:

«МИСТЕЦТВО МІСТА ДЛЯ ДІТЕЙ.

ПОЖЕРТВИ ПРИЙМАЮТЬСЯ»

Ми з Аннабет потопталися на місці хвилин п’ять, роздивляючись Рейчел, але вона якщо й помітила нас, то виду не подала. Не ворухнулася, навіть оком не моргнула. Я з моєю гіперактивністю, звісно, на таке не здатний, стояти без руху для мене просто нестерпно. Та й Рейчел, уся вкрита золотою фарбою, – теж доволі дивне видовище. Вона була схожа на статую якоїсь знаменитості, акторки… або не знаю кого. Тільки очі такі ж зелені, як і раніше.

– Може, підштовхнемо її трішки, – запропонувала вголос Аннабет.

Я подумав, що це було б недобре, але Рейчел навіть не ворухнулася. Минуло ще п’ять хвилин, з боку стоянки таксі до нас попрямував хлопчисько, пофарбований срібною фарбою. Напевно, він там відпочивав, тому що, підійшовши, став поруч із Рейчел і прийняв таку позу, ніби збирається прочитати натовпу лекцію. Тільки-но Рейчел заворушилася і зійшла з брезенту.

– Привіт, Персі, – усміхнулася вона. – Гарний час я вибрала? Ходімо вип’ємо кави.

Ми пішли в одне містечко, яке називається «Кава від лося», це на 43-й Західній вулиці. Рейчел замовила подвійний еспресо – каву таку, як любить Гроувер, а ми з Аннабет попросили фруктовий десерт із льодом. Потім ми сіли за столик, що стояв просто під опудалом лося. Що цікаво, на Рейчел у її золотому прикиді ніхто особливої уваги не звернув.

– Отже, це і є Аннабел, правильно? – запитала Рейчел.

– Мене звуть Аннабет, – поправила моя подруга. – А ти завжди одягнена у все золоте?

– Не завжди. Ми збираємо гроші для однієї групи. Ця група добровільно працює над одним проектом для початкових шкіл. Ви знаєте, напевно, що з програми початкових шкіл виключено викладання основ мистецтва? Свою акцію ми проводимо один раз на місяць, і якщо пощастить, то нам вдається зібрати зараз приблизно п’ять сотень доларів. Але чомусь мені здається, що ви не про це хотіли поговорити зі мною. Аннабет, ти теж напівкровка?

– Шшшш, – зашипіла на неї Аннабет, тривожно озираючись. – Ти ще оголоси про це на весь світ, гаразд?

– Гаразд, – легко погодилася Рейчел і, вставши зі стільця, голосно оголосила на весь зал: – Гей, усі тут! Ці двоє зовсім не люди! Обидва вони наполовину грецькі боги, ось як!

Ніхто й очей не підняв. Рейчел знизала плечима і сіла назад.

– До вас нікому й діла немає.

– Не смішно, – сердито буркнула Аннабет. – Це тобі не жарт, смертна дівчинка.

– Припиніть сваритися, дівчата, – втрутився я. – Заспокойтеся.

– Я й не нервую, – відгукнулася Рейчел. – Варто мені тільки опинитися поруч з тобою, як одразу ж починаються різні неприємності – наприклад, на нас нападають різні чудовиська. Чого тут нервувати, не розумію.

– Слухай, я дико перепрошую щодо того… у музичному класі. Сподіваюся, тебе не вигнали зі школи після цього?

– Ха, ось ще! Але назадавали мені купу запитань про тебе. Я, звісно, прикинулася дурепою.

– Це було не складно? – зіронізувала Аннабет.

– Припини ж! – попросив я. – Рейчел, бачиш, у нас великі труднощі. І нам потрібна твоя допомога.

Рейчел примружилася і втупилася на Аннабет.

– І тобі потрібна моя допомога?

Аннабет помішувала фруктовий десерт соломинкою.

– Ага, – сказала вона похмуро. – Може бути.

Я розповів Рейчел про лабіринт і про те, як нам потрібно знайти Дедала. Розповів і про те, що з нами сталося, коли ми минулого разу ходили лабіринтом.

– Отже, ти хочеш, щоб вас туди повела я? Хоч, між іншим, я ніколи раніше не бувала в таких місцях.

– Але ти ж бачиш крізь Туман, – наполягав я. – І цим схожа на Аріадну. Можу посперечатися, що ти знайдеш вірну дорогу. Лабіринту так легко тебе не надути.

– А якщо ти помиляєшся?

– Тоді ми заблукаємо. Але в будь-якому разі це небезпечно. Дуже, дуже небезпечно.

– Я можу загинути?

– Так.

– А пам’ятаєш, ти раніше казав, що чудовиськам байдуже до смертних. Твій меч, він…

– Це так. Небесна бронза не ранить звичайних людей. Більшість чудовиськ не зверне на тебе уваги. Але Лука… Лука інша річ. Йому все одно, хто ти. Він використовує смертних, напівкровок, монстрів, кого завгодно. І вб’є будь-кого, хто встане на його шляху.

– Який милий хлопчик… – пробурмотіла Рейчел.

– Він потрапив під вплив титана, – висловилася на його захист Аннабет. – Його обдурили.

Рейчел озирнулася, потім кинула погляд на всі боки і сказала:

– Гаразд. Я з вами.

Я навіть здивувався. Припустити не міг, що домогтися її згоди буде так легко!

– А ти не передумаєш?

– Не передумаю. Літо цього року виявилося таким нудним, ніхто нічого цікавого не пропонує. Ваша пропозиція поки що найкраща. Отже, що мені треба розшукати?

– Ми маємо знайти вхід до лабіринту, – відповіла Аннабет. – На території нашого табору є один, але ти ним не можеш скористатися. У табір доступ смертним закритий.

Вона вимовила слово «смертним» таким неприємним тоном, наче це була казна-яка образа, але Рейчел тільки кивнула, беручи до уваги сказане.

– Ясно. А на що може бути схожий вхід до лабіринту?

– На що завгодно, – пояснила Аннабет. – На шматок стіни. На камінь. Дверний отвір. Каналізаційний люк. Але на ньому обов’язково має бути позначка Дедала. Грецька буква «дельта», що світиться блакитним.

– Схоже на це? – І Рейчел вивела мокрим пальцем букву Δ на поверхні столика.

– Точно. Ти що, знаєш грецьку мову?

– Ні. – Вона витягнула з кишені великий пластмасовий гребінець і почала вичісувати золоті блискітки з волосся. – Мені тільки треба сходити переодягнутися. Приходьте за мною до входу в готель «Маріотт».

– Навіщо? – запитала Аннабет.

– Тому що в підвалі цього готелю, ну там, де ми зберігаємо наші костюми, є ще один вхід. І на ньому намальована ця буква.

Глава чотирнадцята. Мій брат намагається мене вбити

Металеві двері були майже приховані баком, у якому зберігали білизну для пральні, і зараз у ньому валялася ціла купа брудних готельних рушників. Я спочатку не помітив нічого особливого, але коли Рейчел показала мені, куди треба дивитися, я відразу побачив намальований синім символ.

– Цим входом давно не користувалися, – сказала Аннабет.

– Одного разу я спробувала відчинити двері… ну, просто з цікавості. Але вони намертво заіржавіли.

– Річ не в цьому, – заперечила Аннабет і підійшла до дверей. – Тільки рука напівкровки може привести їх у дію.

І справді, варто було їй тільки докласти долоню до позначки, як та засвітилася, металеві двері заскрипіли, почали повільно відчинятися, і за кілька митей ми побачили за ними темні сходи, що ведуть униз.

– У-уф, – протягнула Рейчел.

Вона, загалом, трималася спокійно, і я не міг зрозуміти, прикидається ця дівчина чи ні. Рейчел переодяглася в заношену футболку з написом «Музей сучасного мистецтва» і заляпані фломастером джинси, з кишені яких зараз стирчав той самий синій пластмасовий гребінець. Її руде волосся було зібране на потилиці у хвостик, і в ньому поблискували вцілілі золотинки, і на обличчі теж подекуди залишилися сліди золотої фарби.

– Отже, пішли? Я за вами.

– Ведеш нашу групу ти. – Аннабет з підкресленою ввічливістю відступила вбік. – Прошу вперед.

Спустившись сходами, ми опинилися у великому тунелі з викладеними з цегли стінами. Тут було так темно, що я і на два фути перед собою нічого не бачив, але ми запаслися електричними ліхтариками і негайно ж увімкнули їх. Не встигли вони спалахнути, як пролунав гучний вереск Рейчел.

Прямо в обличчя нам витріщалися порожні очниці скелета. І скелет цей зовсім не належав людському створінню. Зросту він був величезного, футів десять заввишки, це точно. А ланцюги, якими його підвісили до стелі, розтягували руки і ноги скелета в різні боки таким чином, що весь він являв собою величезну букву Х. І ця буква майже повністю загороджувала нам вхід у тунель. Але що справді сильно налякало мене, навіть мурашки по спині забігали, – у самому центрі його черепа була одна-єдина очна ямка.

– Циклоп, – констатувала Аннабет. І швидко додала: – Він дуже давній. І… не того, кого ми знаємо.

Вона хотіла сказати, що це скелет не Тайсона, але мені легше не стало. Я був майже впевнений, що його залишили тут не просто так, а нібито для попередження про небезпеку. Хто б не вбив такого величезного циклопа, я не хотів би з ним зустрітися.

Рейчел насилу ковтнула і запитала:

– У тебе є друг, і він ось такий самий циклоп?

– Тайсон, – кивнув я. – Ми з ним наполовину брати.

– Наполовину брати? – ахнула вона.

– Дуже сподіваюся, що ми його тут розшукаємо, – продовжував я. – І Гроувера теж. Гроувер – це сатир.

– Ой… – Голос у Рейчел став тонкий-претонкий. – Зрозуміло. У такому разі нам час рухатися.

Вона зробила крок уперед і, хоч опинилася просто під лівою рукою циклопа, продовжувала йти далі, ніби нічого не сталося. Ми з Аннабет переглянулися, вона знизала плечима, і ми пішли за Рейчел у глиб лабіринту.

Футів за п’ятдесят ми опинилися на перехресті. Попереду зяяло темрявою продовження тунелю, викладеного цеглою. Праворуч виднівся інший, стіни якого були облицьовані мармуром, а ліворуч – третій. Стіни його формувалися із землі, і в них то тут, то там проступало коріння дерев.

Я вказав на нього.

– Цей схожий на тунель, яким пішли Тайсон і Гроувер.

– Ти маєш рацію. – Аннабет насупилася. – Але тунель із правого боку – подивися на ці старовинні мармурові плити – скоріше приведе нас у найдавнішу частину лабіринту, а значить, у майстерню Дедала.

– А я вважаю, що нам потрібно йти прямо, – внесла пропозицію Рейчел, і ми обидва втупилися на неї.

– Найнеймовірніший вибір, – сказала Аннабет.

– Хіба ви не бачите? Подивіться на підлогу.

Особисто я на підлозі нічого особливого не бачив, окрім сильно стертих цеглин і бруду.

– У цьому тунелі вона світліша, – стояла на своєму Рейчел, – хоч і дуже ненабагато. Нам потрібно сюди. Тому що в тунелі ліворуч, там, далі, коріння дерев ворушиться, немов щупальця, і мені це зовсім не подобається. А в тунелі праворуч, футів через двадцять, буде пастка. І отвори в нього в стінах, може, для списів або ще чогось такого. Не думаю, що нам слід так ризикувати.

Я не бачив нічого з того, про що вона тут розповідала, але кивнув:

– Гаразд. Вперед так вперед.

– Ти віриш їй? – запитала Аннабет.

– Так, – сказав я. – А ти що, ні?

Аннабет, здавалося, хотіла щось заперечити, але промовчала і тільки махнула рукою Рейчел, щоб та йшла вперед. Тримаючись ближче один до одного, ми стали просуватися тунелем, складеним із цегли. Він петляв, повертав то туди, то сюди, але бічних відгалужень не було. Мені до того ж стало здаватися, що підлога тунелю має доволі відчутний нахил донизу і, йдучи ним, ми поступово спускаємося все глибше і глибше.

– Пасток немає? – із занепокоєнням запитав я.

– Схоже на те. – Рейчел звела брови в ниточку. – Далі теж буде так легко?

– Не знаю, – засумнівався я. – Такого раніше не бувало.

– Скажи, Рейчел, – втрутилася Аннабет, – а звідки ти, власне, родом? Можна дізнатися точніше?

Вона вимовила це точно таким же тоном, яким сказала б: «З місяця ти звалилася, чи що?», але Рейчел не виявила образи.

– Із Брукліна.

– А твої батьки не турбуватимуться через те, що ти пізно повернешся?

– Не особливо, – зітхнула Рейчел. – Мене може й тиждень удома не бути, а вони не помітять.

– Чому? – Тепер у голосі Аннабет не було й тіні сарказму.

Звісно, проблеми з батьками – це цілком по її частині.

Не встигла Рейчел відповісти, як попереду щось на мить заскрипіло й одразу стихло. Звук, що пролунав, був схожий на те, ніби відчинилися величезні двері.

– Що це? – вигукнула Аннабет.

– Не знаю. Але незмащені дверні петлі скриплять приблизно так само.

– Дуже цінна інфа. Я питаю, що це?

У цю хвилину я почув важкі кроки, що наближалися, і від них весь коридор затрясся. Хтось ішов прямо на нас.

– Біжимо? – запитав я.

– Ага, – кивнула Рейчел, і ми кинулися навтьоки.

Ми кинулися бігти в один із тунелів, звернули за ріг і раптом опинилися в тому самому проході, звідки прийшли. Але не пробігли й двадцяти футів, як натрапили на старих знайомих. Дві дракониці – жінки-змії в грецькому озброєнні – стояли, загороджуючи прохід, і цілилися клинками прямо нам у груди. Між ними я побачив емпусу Келлі.

– Так, так, так, так… – глузливо протягнула вона. Я вихопив Анаклузмос, а Аннабет кинджал, але не встигла ще моя кулькова ручка перетворитися на меч, як Келлі кинулася на Рейчел. Її рука в одну мить перетворилася на клешню, якою вона обхопила дівчинку за шию і стиснула її кігтями.

– Надумав вирушити з подружкою на невеличку прогулянку? – знущально поцікавилася вона в мене. – Даремно. Смертні в нас такі ніжні, не забув про це? Мені рівно нічого не варто зламати твоїй милашці шию.

Кроки позаду нас стали виразнішими. І майже одразу з темряви виступила величезна істота, в якій я впізнав лестригона, гіганта-людожера восьми футів заввишки, з червоними очима і ротом, повним іклів.

Побачивши нас, він почав м’ясоїдно облизуватися.

– Можу приступити до їжі?

– Ні, вони потрібні господареві, – відрізала Келлі. – Йому захотілося потішитися. – Вона посміхнулася мені. – А тепер марш уперед, напівкровки. А то помрете просто на місці разом зі своєю смертною подружкою.

Усе це дуже скидалося на один із моїх нічних кошмарів. Повірте мені, я їх чимало побачив. Ми крокували тунелем, з обох боків під охороною дракониць, а Келлі і велетень-лестригон йшли позаду, відрізавши нам про всяк випадок шлях до втечі. Їм вочевидь і в голову не могло спасти, що ми надумаємо втекти від них, кинувшись уперед.

Через деякий час ми опинилися перед бронзовими дверима заввишки футів десять, зі стулками, прикрашеними двома схрещеними мечами. З протилежного боку долинав приглушений гуркіт, який може створити лише великий натовп народу.

– Не сумніваюся, – прошипіла жінка-змія ліворуч від мене, – нашому володареві ви з-з-здорово припадете до смаку.

Я раніше ніколи не бачив дракониць так близько і, чесно кажучи, не особливо домагався такої можливості. Обличчя її можна було назвати гарним, якби тільки язик на кінці не роздвоювався… і очі не такого огидного жовтого кольору з чорними прорізами зіниць. Вона носила короткий бронзовий обладунок, що закінчувався на талії. Ноги замінювали два масивні зміїні тіла, колір яких переливався від жовтого до зеленого. Пересуваючись, вона то повзла, то ковзала таким чином, ніби йшла на лижах.

– А хто ваш господар? – запитав я в неї.

Вона знову зашипіла, тільки тепер голосніше, напевно, це мало означати сміх.

– Уз-з-знаєш, друже. Ви з-з-з ним напевно порозумієтеся. Він твій братик, уяви собі.

– Мій хто?! – Я був вражений так, що навіть подумав про Тайсона.

Про кого ж вона говорить?

У цю хвилину лестригон обігнав нас і відчинив двері. Потім відступив на крок, схопив Аннабет за футболку і притримав, сказавши:

– А ти почекай тут.

– Гей, руки прибери! – запротестувала вона, але цей тип був удвічі здоровішим за неї і вже непогано озброївся, відібравши в мене меч, а в неї кинджал.

Келлі розсміялася, її кігті все ще стискали шию Рейчел.

– Ну, ну, Персі, крокуй! Давай потіш нас. Ми з цими красунями почекаємо тут твого повернення, щоб ти не надумав утекти.

Я глянув на Рейчел.

– Вибач. Я тебе витягну звідси.

Вона кивнула, наскільки могла це зробити через лапу емпуси, що тримала її за горло.

– Було б непогано.

Дракониця підштовхнула мене до дверей, я зробив крок, інший і несподівано опинився на арені.

Напевно, це була не найбільша арена, яку я коли-небудь бачив, але вона здавалася величезною через те, що перебувала під землею. Круглої форми, вона мала такі розміри, що ви могли б об’їхати її по периметру на машині, якщо, звісно, вмієте гарно водити. У самому центрі арени зараз вирував бій між якимось гігантом і кентавром. Останній виглядав сильно наляканим, він, озброєний мечем і щитом, галопом скакав довкола свого супротивника, в той час як гігант спокійно стояв на місці й лише розмахував кривим клинком. Щоправда, той був розміром із телеграфний стовп. Натовп глядачів сказився від захвату.

Перший ряд місць розташовувався футах у дванадцяти над ареною. Плоскі кам’яні лави описували повне коло, і всі місця були зайняті. Тут сиділи і велетні, і дракониці, і напівбоги, і тельхіни, і зовсім незнайомі мені істоти: демони з крилами кажана і всякі наполовину люди – наполовину хто завгодно: птахи, рептилії, комахи, ссавці.

Але найдивовижніше з того, що я побачив, – черепи. Вони були скрізь. З нанизаних один за одним черепів складалися поручні проходів. Цілі купи їх, не менш як три фути заввишки, нагромаджувалися між лавами. Вони стирчали на піках наприкінці рядів і звисали зі стелі на ланцюгах подібно до жахливих люстр. Деякі з черепів виглядали по-справжньому старими – побілілі від часу кістки. Інші здавалися свіжішими. Ні, я просто не можу їх описувати. І повірте, якби ви на них глянули хоч краєм ока, ви б теж не захотіли цього робити.

І в самій середині всієї цієї гидоти, на зверненій у бік глядачів стіні, гордовито красувався зелений прапор із тризубом Посейдона в центрі. Я спочатку навіть не зрозумів, що я бачу. Як він міг опинитися в такому огидному місці?

Над прапором розташовувалося найпочесніше місце, і там сидів старий мій ворог.

– Лука! – окликнув його я.

Не впевнений, що він мене розчув у такому галасі й ревіння натовпу, але він обернувся в мій бік і холодно посміхнувся. Камуфляжні штани, біла футболка і бронзовий нагрудник – одягнений так само, як я бачив уві сні. Тільки меча в нього зараз не було, і це мені здалося дуже дивним. Поруч із ним сиділа найбільша на світі істота – навіть більша за того гіганта, який зараз бився на арені проти кентавра. Той, що перебував поруч із Лукою, мав футів п’ятнадцять зросту і таку товщину, що займав цілих три сидіння. З одягу він носив тільки пов’язку на стегнах, у яких зазвичай виступають борці сумо. Шкіра в нього була темно-червона, і все тіло вкривало татуювання у вигляді синього кольору хвиль. Я вирішив, що це, напевно, новий охоронець Луки.

У цей час на арені пролунав крик, і я ледь не звалився з ніг, різко відстрибнувши назад. Кентавр, учасник поєдинку, впав на брудну підлогу поруч зі мною, я побачив його благальні очі.

– Допоможи! – прошепотів він.

Я потягнувся було за мечем, але вчасно згадав, що його в мене відібрали й Анаклузмос ще не встиг повернутися на місце.

Кентавр постарався піднятися на ноги, але велетень уже насідав на нього, замахуючись кривим клинком.

Кігтиста лапа стиснула моє плече.

– Не з-з-здумай ліз-з-ть, якщо тобі дороге життя твоїх друзів, – прошипіла одна дракониця. – Це не твоя сутичка. Твоя попереду.

Кентавр так і не зумів піднятися, одна з його ніг була зламана. Гігант опустив величезний чобіт прямо йому на груди і заніс клинок над головою поваленого супротивника. Потім підняв очі на Луку. Натовп сказився від захвату і вигукував:

– Смерть! Смерть!

Лук не ворухнувся, зате татуйований боєць сумо випростався на весь зріст і посміхнувся, дивлячись на поваленого кентавра. Той благально стогнав:

– Будь ласка! Ні!

А цей виродок витягнув уперед лапу і показав великим пальцем униз. Це означало смерть.

Я заплющив очі, гладіатор замахнувся. Коли я розплющив очі, кентавра вже не було, його тіло розсипалося на порох. Залишилося тільки ліве копито, яке гігант підняв як трофей і показав натовпу. Він знову захоплено заревів.

Ворота на протилежному боці арени відчинилися, і велетень, торжествуючи, попрямував через них до виходу.

На трибуні борець сумо підняв руки, закликаючи глядачів до мовчання.

– Славний бій! – проревів він. – Однак нічого новенького ми не побачили. Що ще ти можеш нам показати, Луко, сину Гермеса?

Щелепи Луки стиснулися. Я знав, що він не любить, коли його називають сином Гермеса. Але він спокійно піднявся на ноги. Судячи з того, як заблищали в нього очі, можна було подумати, що настрій у нього найпрекрасніший.

– Повелитель Антей, – загримів над натовпом голос Луки, – ви надали нам привітну гостинність! І ми були б щасливі, якби нам вдалося повеселити вас у відповідь на дозвіл пройти через вашу територію!

– Але цього дозволу ви ще не отримали! – проричав Антей. – Я чекаю обіцяних мені видовищ.

Лука з гідністю вклонився.

– Думаю, той, хто зараз з’явиться на арені, вам сподобається більше за кентавра. Перед вами виступить ваш власний брат. – І тут він вказав прямо на мене. – Персі Джексон, син Посейдона.

З натовпу почулися глузування на мою адресу, деякі з глядачів почали кидати в мене камінням. Я ухилявся як міг, але один із них усе-таки боляче вдарив мені в щоку і залишив глибоку подряпину.

Очі Антея загорілися задоволенням.

– Син Посейдона? У такому разі на нас чекає славний бій! Нехай б’ється як годиться. Або помре гідно!

– Якщо його смерть потішить вас, – запитав Лука, – ви дозволите нашій армії пройти через вашу територію?

– Можливо.

Лука, здається, був не надто втішений цим «можливо». Він подивився на мене, наче попереджаючи, що я маю померти якомога ефектніше, інакше в мене будуть великі неприємності.

– Лука! – почув я голос Аннабет. – Припини! Відпусти нас!

Лука, здавалося, тільки зараз помітив її і навіть завмер від здивування.

– Аннабет?

– Черга жіночих боїв ще не настала, – перервав його Антей. – Гей, ти там, Персі Джексоне! Яку зброю обираєш?

Дракониця вже виштовхнула мене на середину арени. Я з цікавістю втупився на Антея:

– Хіба ви син Посейдона?

Він розреготався, і весь натовп глядачів теж загудів від радості.

– Я його улюбленець! – пророкотав Антей. – Дивись, ось храм, присвячений мною великому богу, що стрясає Землю, храм, вибудуваний із черепів тих, кого я вбив на його честь! Твій череп теж скоро опиниться серед них.

Я з жахом перевів погляд на черепи – їх були сотні й сотні, – потім на тризуб Посейдона. І це, виявляється, храм на честь мого батька?! Але ж мій батько добрий і щедрий. Він навіть листівки вітальної у мене жодного разу не попросив, не те що черепа.

– Персі! – знову пролунав крик Аннабет. – Його мати Гея! ГЕЯ!

Лестригон затиснув їй рот своєю величезною лапою. Отже, Гея. Богиня землі. Якщо Аннабет у таку хвилину прокричала мені про це, значить, ця інформація дуже важлива, але чому? Я нічого не розумів. Може, тому що в цього хлопця обоє батьків є богами? Це означає, впоратися з ним буде важче, ніж з іншими.

– Ви божевільний, – сказав я Антею. – Якщо вам спало на думку, що такі дари можуть припасти до смаку Посейдону, ви його просто не знаєте.

З натовпу понеслися образливі вигуки, але Антей підняв руку, і все стихло.

– Вибирай зброю! – рявкнув він. – І тоді ми побачимо, як ти зумієш померти. Бойові сокири? Щити? Сітки? Вогнемет?

– Тільки мій меч.

Лавами глядачів прокотився сміх, але Анаклузмос тієї ж секунди опинився в мене в руках, і натовп трохи вщух. У тьмяному світлі лезо блиснуло бронзою.

– Перший поєдинок! – оголосив Антей.

Ворота стадіону відчинилися, і з них виповзла дракониця. В одній лапі вона стискала тризуб, а іншою тримала важку сітку, класичне озброєння гладіатора. У нас у таборі хлопці кілька років тренуються, відпрацьовуючи прийоми на ураження противника з таким озброєнням.

Випробовуючи мої сили, вона спробувала завдати удару тризубом. Я відскочив. Тоді вона кинула в мене сітку, намагаючись захопити нею мою руку з мечем, але я знову вислизнув убік. Перейшовши в наступ, я одним ударом меча розсік її тризуб на два уламки, а іншим пронизав броню чудовиська. З жалібним виттям воно розсипалося в пил, і натовп тут же стих.

– Не за правилами! – заволав Антей. – Занадто швидко! Ти маєш запитати дозволу! Тільки коли я дам його, ти маєш право вразити суперника на смерть!

Скориставшись паузою, я озирнувся на Рейчел і Аннабет. Необхідно знайти спосіб звільнити їх, може, для цього мені постаратися відвернути увагу їхньої охорони?

– Гарний бій, Персі, – посміхнувся мені Лука. – Ти навчився краще діяти мечем. Хвалю.

– Поєдинок другий! – оголосив Антей. – І цього разу повільніше. Ти повинен нас потішити! Чекай мого дозволу, перш ніж убити кого-небудь, ЗРОЗУМІЛ?

Ворота знову відчинилися, і цього разу з них з’явився молодий воїн. Не набагато старший за мене, років приблизно шістнадцяти. Цей юнак із блискучим чорним волоссям і прикритим пов’язкою лівим оком був такий худорлявий і невисокий, що грецькі обладунки бовталися на ньому як на вішалці. Він зупинився, встромив меч у землю арени, поправив перев’язь щита і насунув глибше сплетений із кінського волоса шолом.

– Хто ти? – запитав я.

– Ефан Накамура. Я прийшов убити тебе.

– Чому ти хочеш це зробити?

– Гей! – пролунало з трибун. – А ну припиніть базікати і починайте битися.

– Мені необхідно довести їм мою силу! – швидко сказав Ефан. – А для цього є тільки один шлях.

І з цими словами він кинувся в атаку. Наші мечі схрестилися в повітрі, пролунав дзвін, натовп заволав. Мені ця справа зовсім не подобалася, не хотів я битися заради того, щоб розважити купу ідіотів. Але Ефан Накамура не давав мені часу на роздуми.

Він продовжував насідати. І робив це, треба визнати, дуже вміло. Хлопця з таким ім’ям, наскільки мені відомо, ніколи не було в таборі напівкровок, але школу він пройшов хорошу. Він парирував мої удари й одночасно тіснив мене щитом. У якийсь момент Накамура ледь не збив мене з ніг, і мені довелося відскочити назад, рятуючись. Він завдав нового удару, я перемістився вбік. Ми обмінювалися ударами і відбивали їх, намагаючись з’ясувати техніку бою і можливості противника. Я спробував триматися зліва, з боку перев’язаного ока, але легше не стало. Тоді я здогадався, що Ефан давно вже б’ється, маючи цей дефект, і тому чудово справляється з нападом зліва.

– Крові! – вимагали монстри.

Противник кинув побіжний погляд на трибуни.

І тут я зрозумів, у чому криється його слабке місце. Йому необхідно привернути симпатії глядачів, але мені-то ні!

Він вигукнув лютий бойовий клич і стрибнув на мене із занесеним мечем, але я парирував удар і ретирувався, змусивши його переслідувати мене.

– Гей, ви! – закричав Антей. – Бийтеся, а не танцюйте!

Ефан насідав, але оборона давалася мені без зусиль, я навіть щитом майже не користувався. Мій противник був споряджений для захисту – важкі обладунки, величезний щит, – і атаки вдавалися йому важко. Я ж, зі свого боку, міг здатися простою здобиччю, але зате рухався швидше і легше. Натовп лютував, глядачі вигукували образливі натяки, кидали на арену каміння. Ми билися вже майже п’ять хвилин, але без жодного результату.

І тут нарешті Ефан припустився промаху. Він спробував завдати прямого удару мечем у ділянку живота, але я захопив кінчик його леза ефесом Анаклузмоса, крутнув, і клинок мого супротивника відлетів далеко вбік. Не встиг він збагнути, що сталося, як я вдарив плазом по його шолому, і Ефан звалився на землю. Його важкі обладунки допомогли мені більше, ніж моє вміння фехтувати. Я приставив вістря Анаклузмоса до його горла.

– Закінчуй із цим, – простогнав він.

Я підняв погляд на Антея. Його червона пика скам’яніла від злості, і він, витягнувши вперед руку, опустив униз великий палець.

– І не мрій про це! – Я вклав меч у піхви.

– Не будь дурнем, – прошипів Ефан. – Вони прикінчать нас обох.

Але я мовчки подав йому руку і допоміг піднятися на ноги. Він зробив це неохоче.

– Ніхто не сміє ганьбити гладіаторський бій! – бушував Антей. – Обидві ваші голови будуть принесені в жертву Посейдону!

Я обернувся до Ефана.

– Щойно знайдеш слушну мить, змотуйся. – Сказавши це, я повернувся до Антея: – Чому б тобі самому зі мною не битися? Якщо ти так хочеш піднести татові сюрприз, спускайся сюди і сам добудь мій череп йому в подарунок!

Серед глядачів почулися схвальні вигуки. Антей озирнувся і зрозумів, що вибору в нього немає. Хоч би що він сказав, все одно виглядатиме боягузом.

– Хто? Я? Та я найбільший боєць у світі, шмаркач! – обурився він. – Я бився ще за часів першого панкратіону!

– Чого-чого? – не зрозумів я.

– Він має на увазі битви зі смертельними наслідками, – пояснив мені Ефан. – Без правил. З усіма дозволеними захопленнями. Як було на перших олімпіадах.

– Дякую за підказку, – буркнув я.

– Нема за що.

Рейчел дивилася на мене розширеними від жаху очима. Аннабет могла лише співчутливо похитати головою, оскільки її рот усе ще затискала лапа лестригона.

Я витягнув руку з мечем у бік Антея й оголосив:

– Переможець отримує все! Якщо виграю я, ми безперешкодно йдемо. Якщо ти – можеш нас убити. Присягайся водами Стіксу!

Антей розреготався.

– Згоден! Я з тобою швидко впораюся!

Він перескочив через огорожу і вмить опинився на арені.

– Удачі, – прошепотів Ефан. – Тобі вона знадобиться.

І швидко відступивши, зник з очей.

Антей розминав суглоби і посміхався від вуха до вуха. Коли я побачив його зблизька, то помітив, що зуби в мого братика сточені нерівним зигзагом. Як же йому, напевно, боляче чистити їх після їжі!

– Зброя? – запитав він лаконічно.

– У мене мій меч. А в тебе?

Він витягнув уперед свої лапи й поворушив пальцями.

– Крім цього, мені нічого не потрібно! Містере Лука, будьте суддею цього змагання.

– Із задоволенням. – Лука посміхнувся, дивлячись на мене.

Антей зайшовся гучним реготом. Але я в ту ж хвилину прокотився в нього під ногами і, опинившись позаду, ткнув мечем у гомілку.

– Грррр! – скажено заричав він.

З рани, там, де мала потекти кров, хльснула цівка піску, ніби я розбив пісочний годинник. Піщинки сипалися на арену, і шар брудної землі з неї став обліплювати його ногу, як відливка обліплює модель. Коли ця земляна оболонка відвалилася, рана зникла.

Антей знову кинувся на мене. На щастя, певний досвід боїв з велетнями в мене вже був. Цього разу я зробив низку обманних рухів і, підібравшись ближче, вдарив противника збоку. Анаклузмос по рукоятку занурився між його ребер. Це була хороша новина. Погана новина полягала в тому, що меч вислизнув у мене з руки, коли велетень повернувся, і я відлетів на інший кінець арени беззбройний.

Антей заревів від болю. Я на секунду застиг, думаючи, що зараз він розсиплеться на порох. Жоден з монстрів не може вижити після прямого удару такої зброї, як мій Анаклузмос, оскільки небесна бронза під час удару руйнує основи його істоти. Але Антей на моїх очах вхопився за рукоятку меча, висмикнув його з рани і жбурнув за спину. З місця поранення знову посипався пісок, а шар брудної землі з арени знову став рости, покриваючи тіло велетня. Він обліпив його майже до пахв, а коли бруд відпав, Антей стояв переді мною цілий і неушкоджений.

– Тепер ти бачиш, чому я ніколи не програю, напівкровка! – осклабився він. – Іди сюди, і я зітру тебе в порошок! І зроблю це швидко!

Меч мій знаходився позаду Антея. У розпачі я глянув на Аннабет і зловив її палаючий, спрямований на мене погляд.

«Земля», – промайнула думка. Що Аннабет намагалася сказати мені? Матір’ю Антея була Гея, богиня землі, та й взагалі найдавніша з богів. Може, його батько і Посейдон, але зараз життя в ньому підтримує Гея. Мені з ним нічого не зробити, поки він стоїть на землі.

Я спробував обійти суперника, але він передбачав мій маневр. І заблокував його, продовжуючи насміхатися. Тепер він просто грався зі мною. Моє становище здавалося безвихідним.

Але тут на очі мені потрапили ланцюги, що звисали на гаках зі стелі, на яких бовталися черепи ворогів Антея. І раптом у мене народилася думка!

Я моторно кинувся в протилежний бік. Антей знову перегородив мені шлях, заважаючи маневру. Натовп кричав і верещав, закликаючи його покінчити зі мною, але він не хотів так швидко позбавлятися рідкісного задоволення.

– Ах ти, мозгляк, – прошипів Антей. – Недостойний відщепенець великого бога Посейдона!

Тієї ж миті я відчув, що повернутий Анаклузмос знову у мене в кишені. Я знав, що Антей не здогадується про це. Звісно, він упевнений, що мій меч так і валяється позаду нього в багнюці арени. І думає, що зараз єдиною моєю метою буде знову заволодіти зброєю. На моєму боці з’явилася деяка перевага, хоч не бозна-яка.

Я низько пригнувся і кинувся вперед, просто на Антея, щоб він подумав, ніби я знову хочу пробратися в нього між ніг. І поки він нагинався, щоб схопити мене, як хапають м’ячик, що котиться по землі, я високо підстрибнув, стукнув його що було сил по передпліччю, вистрибнув йому на плече, як на сходинку, і поставив ногу в черевику йому на голову. Антей зробив саме те, чого вимагала ситуація! Він видав обурений крик і розпрямився.

Я ж відштовхнувся, скориставшись його рухом для поштовху, і мене наче катапультою підкинуло вгору. Я спіймав кінець ланцюга, і черепи та гаки лавиною посипалися з нього вниз. Я ж обхопив ногою ланку ланцюга, як, бувало, робив на тренуваннях з гімнастики, зачепився, потім вихопив меч і став швидко пиляти найближчий до мене інший ланцюг.

– Спускайся вниз, боягуз! – шаленів Антей.

Він підстрибнув, спробував схопити мене, але не дістав. Тримаючись щосили за ланцюг, я крикнув йому:

– Краще ти лізь сюди і спробуй зловити мене! Але ти, здається, занадто жирний для цього!

Він заревів і зробив ще одну спробу схопити мене. Коли вона не вдалася, Антей вчепився в ланцюг руками і спробував сам піднятися нагору. Поки він працював, я став опускати на арену майже перепиляний мною ланцюг гаком вниз. Мені знадобилося дві спроби, але все-таки я нарешті підчепив гаком пов’язку на стегнах Антея.

– А-а-а-а-а! – пролунав його оглушливий крик.

Я швидко пропустив вільний ланцюг через ланку того, за який тримався сам, підтягнув сильніше і як міг закріпив. Антей спробував зісковзнути на землю, але його не пускав гак, що зачепив його за пов’язку. Йому доводилося триматися за сусідні ланцюги, щоб не повиснути вниз головою. Я благав, щоб і пов’язка його, і ланцюги протрималися ще хоч кілька секунд.

Поки Антей у підвішеному стані біснувався і крутився нагорі, я скакав серед цих ланцюгів, як божевільний павіан, плутаючи і сплітаючи їх один з одним, зачіпаючи за допомогою гаків і металевих ланок. Сам не знаю, як мені це вдалося. Мама завжди каже, що в мене здатність заплутувати все, до чого я тільки доторкнуся. До того ж мені треба рятувати своїх друзів! Одним словом, за кілька хвилин велетень Антей був як слід підвішений над землею серед безнадійно скручених ланцюгів і гаків.

А я, спітнілий і задихаючийся, зістрибнув на підлогу. Шкіра на долонях у мене добряче обдерлася.

– А ну опусти мене зараз же! – волав зверху Антей.

– Звільни його! – наказав Лука. – Він тут господар!

– Зараз звільню!

Я витягнув меч. І ткнув ним Антея в живіт. Той заревів, з нього знову посипався пісок, але тепер велетень перебував занадто високо над землею, і вона не могла дотягнутися до нього, щоб залікувати його рану. Антей просто танув на очах, виливаючись потроху піском через рану, поки від нього не залишилося нічого, окрім ланцюгів, що розгойдуються, величезної пов’язки на стегнах, яка повисла на них, і зв’язки черепів, які танцюють над моєю головою, наче в припадку веселощів.

– Джексон! – закричав Лука. – Мені давно треба було прикінчити тебе!

– Ти вже пробував, – нагадав я. – Лука, ти повинен відпустити нас. У нас з Антеєм був договір. Я здобув перемогу!

Він зробив саме те, що я від нього очікував.

– Антей мертвий, – сказав Лука. – І його клятва померла разом із ним! А тепер я вб’ю тебе. І оскільки в мене сьогодні гарний настрій, то зроблю це просто зараз.

Він вказав пальцем на Аннабет.

– Дівчину не чіпати. Мені з нею треба поговорити… – його голос на хвилину здригнувся, – до своєї вирішальної перемоги.

Усі чудовиська схопилися за зброю і випустили кігті. Ми опинилися в пастці. І в безнадійній чисельній меншості.

І тут я відчув у себе в кишені якийсь предмет, холод його в цю хвилину обпік мене льодом. Собачий свисток! Мої пальці зімкнулися. Багато разів я не наважувався скористатися подарунком Квінтуса, але тепер… Вибору в мене немає. Я вихопив свисток із кишені джинсів і щосили дмухнув у нього. Ніякого звуку не було, тільки осколки льоду розлетілися в різні боки.

– Ти, здається, ще на щось сподіваєшся? – розреготався Лука.

Але тут позаду мене пролунав здивований рев. Велетень-лестригон, що утримував досі Аннабет, раптом пролетів повз мене просто в повітрі і врізався в стіну.

– Ар-ру-уфф!

Емпуса Келлі заволала, коли величезний чорний мастиф, фунтів десь фунтів на п’ятсот, підкинув її, наче плюшеву іграшку, і жбурнув просто на Луку. Місіс О’Лірі загарчала, клацнула зубами, і дві дракониці миттю зникли з очей геть. Монстри за межами арени застигли в повному подиві.

– Біжимо! – крикнув я друзям. – До ноги, місіс О’Лірі!

– Он у той вихід! – Рейчел показувала рукою в дальній кінець. – Нам треба туди!

Ефан Накамура швидко зметикував, що йому робити. Разом із ним ми промчали через арену і вискочили в ті двері, на які вказувала Рейчел. Місіс О’Лірі кинулася слідом за нами. Уже на бігу я чув, як збентежений натовп підхоплюється з місць, і розгнівані глядачі всі разом намагаються протиснутися у двері, щоб наздогнати нас.

Глава п’ятнадцята. Викрадення вживаних крил

– Сюди! Біжимо сюди! – закричала нам Рейчел.

– Чому ми маємо тебе слухати? – заперечила Аннабет. – Ти вже завела нас в одну смертельну пастку!

– Але ви й повинні йти саме таким шляхом, – пояснила Рейчел. – І ця дорога така сама. Ходімо!

Аннабет не надто зраділа цій заяві, але від решти не відставала. Рейчел немов на стінках читала, куди їй нас вести. Вона впевнено обирала повороти і ні хвилини не вагалася на розвилках. Одного разу вона крикнула нам: «Пригніться!» – і ледь ми встигли нахилити голови, як над нами просвистіла величезна сокира. Після цього ми продовжили наш шлях як ні в чому не бувало.

Ми бігли без перепочинку, долали поворот за поворотом, і врешті-решт я зовсім втратив орієнтування. Ми жодного разу не зупинилися, щоб перевести подих, доки не опинилися в якомусь приміщенні розміром не меншому від спортивного залу. Дах його спочивав на численних старовинних колонах із мармуру. Я зупинився і став прислухатися, чи немає погоні, але нічого не почув. Очевидно, десь у хитросплетіннях лабіринту ми зуміли відірватися від Луки та його посіпак.

Тоді я пошукав очима Місіс О’Лірі, але її теж ніде не було видно. Пекельний гончак зник, а я навіть не помітив, коли це сталося, не знав, загубився він чи на нього напали чудовиська. Я страшенно засмутився: усе-таки Місіс О’Лірі врятувала нам життя, а я навіть не спромігся почекати, щоб упевнитися, що вона слідує за нами.

Ефан без сил звалився на підлогу і стогнав:

– Ви просто скажені якісь…

Він стягнув із голови шолом, і я побачив, що все його обличчя залите потом.

– Ой, а я тебе знаю! – вигукнула Аннабет. – Ти один із невизнаних напівкровок. Ти був у будиночку Гермеса кілька років тому!

– І я тебе згадав, – глянув на неї Ефан. – Тебе звати Аннабет.

– А що… що в тебе з оком?

Ефан відвів погляд убік, і я здогадався, що на цю тему він говорити не стане.

– Ти, напевно, той напівкровка, якого я бачив уві сні, – заговорив я. – Тебе переслідували воїни Луки. Я думав, що вони зловили Ніко, але виявилося, це не так.

– А хто такий Ніко? – запитав Ефан.

– Не важливо, – швидко перебила Аннабет. – Але скажи, чому ти б’єшся на боці ворогів?

– Яких ще ворогів? – пирхнув Ефан. – Богам немає жодної справи до нас. Чому в такому разі мені не стати на бік тих, хто бореться з ними?

– Вступити в армію чудовиськ, які змусили тебе битися на смерть тільки заради того, щоб зайвий раз потішитися? – Аннабет знизала плечима. – Не розумію.

– Не збираюся сперечатися з тобою. – Ефан насилу піднявся на ноги. – Дякую за допомогу, але я йду.

– Ми маємо намір відшукати Дедала, – пояснив йому я. – Підемо з нами, Ефане. А щойно впораємося з цією справою, можемо разом повернутися в табір.

– Ви й справді звихнулися, якщо думаєте, що Дедал стане вам допомагати.

– Йому доведеться це зробити, – заперечила Аннабет. – Ми змусимо його нас вислухати.

– Ти так думаєш? – Ефан презирливо фиркнув. – Ну-ну. Бажаю удачі!

Я схопив його за руку.

– Ти що, збираєшся один бродити лабіринтом? Але це ж просто самогубство!

Ефан подивився на мене з ледь стримуваним гнівом. Я помітив, що краї пов’язки, яка прикриває його око, обпалені, а чорний одяг пошарпаний так, ніби він носить його вже дуже довго.

– Тобі не слід було щадити мене на поєдинку, Джексоне, – сказав він. – На війні немає місця жалості.

І з цими словами зник у темному провалі лабіринту, звідки ми щойно вибігли.

Аннабет, Рейчел і я так втомилися, що влаштували привал просто в цій же величезній печері. Я розшукав кілька полін, ми розвели багаття, і тіні затанцювали на колонах, що здіймалися навколо нас, як дерева.

– З Лукою щось сталося, – пробурмотіла Аннабет, ворушачи кинджалом вугілля багаття. – Ти помітив, як дивно він поводився?

– Мені особисто він здався цілком задоволеним собою, – заперечив я. – Ніби провів славний день, вколовши пару-трійку героїв.

– Неправда! З ним щось сталося. Він ніби… ніби чогось боїться. Пам’ятаєш, він велів своїм охоронцям не вбивати мене? Він, напевно, хотів мені щось сказати.

– Може, просто: «Привіт, Аннабет! Сідай поруч і давай помилуємося, як твоїх друзів стануть розривати на частини. Потішимося!»

– Ти абсолютно нестерпний! – сердито буркнула Аннабет, поклала кинджал у піхви й повернулася до Рейчел: – Ну а тепер куди, Сакаджавія? [16]

Рейчел відповіла не відразу. Взагалі, після того як ми залишили арену гладіаторських боїв, вона стала більш спокійною і впевненою в собі. І тепер Рейчел просто проігнорувала саркастичне зауваження Аннабет. Вона обпалила на вогні кінчик знайденої палички і тепер виводила на підлозі якісь фігури, схожі на тих монстрів, яких ми щойно бачили. Кількома штрихами їй вдалося з чудовою схожістю зобразити істоту, схожу на драконицю.

– Потрібно йти стежкою, – спокійно відповіла Рейчел. – Тією, яка світліша.

– Ця світла стежка нас, здається, вже привела прямо в лігво ворогів? – знову завелася Аннабет.

– Відчепись від неї, – сказав я. – Рейчел робить що може.

Аннабет встала на ноги.

– Багаття догорає. Сходжу пошукаю ще дров, поки ви будете тут розробляти стратегію. – І вона зникла в темряві.

Рейчел у цей час займалася тим, що виводила паличкою контури іншої фігури – і ось уже серед звисаючих ланцюгів розгойдується туша Антея.

– Аннабет не завжди така, – тихо сказав я. – Не можу зрозуміти, що з нею сталося.

– Упевнений, що не знаєш? – Рейчел демонстративно підняла тоненькі брови.

– Що ти маєш на увазі?

– Хлопчаки, – процідила вона. – У себе під носом нічого не бачать.

– Слухай, не треба. Я вже майже шкодую, що вирішив включити тебе в пошук.

– Ні, це ти вирішив правильно, – безтурботно відгукнулася Рейчел. – Я бачу шлях, яким треба йти. Не можу пояснити чому, але впевнена, що веду вас правильно.

Вона махнула рукою, показуючи в протилежний кінець печери, туди, де сутінки згущувалися.

– Майстерня Дедала розташована там, у самому серці лабіринту. Ми вже близько. Я не знаю, чому стежка привела нас до тієї арени. Мені… мені страшенно шкода, що так вийшло. Я боялася, що ти загинеш.

Голос Рейчел зазвучав так, ніби вона ось-ось заплаче.

– Гаразд, я все життя ходжу на краю смерті, – намагався заспокоїти її я. – Не переживай.

Хвилину вона пильно дивилася мені в обличчя, потім запитала:

– Отже, ти щоліта займаєшся подібними справами? Б’єшся з усякими там чудовиськами? Рятуєш світ? Ти нічого не робиш просто так… ну заради забави?

Я про це навіть не замислювався. Востаннє, коли я щось робив просто так… е-е, коли ж це було? Здається, такого взагалі ніколи не було.

– Напівкровки всі такі, я думаю. Ми звикли. А може, й не звикли, не знаю. – Я зніяковіло совався на місці. – А що ти робиш? Ти займаєшся чимось просто так?

Рейчел знизала плечима.

– Малюю. І я багато читаю.

«Непогано, – подумав я. – Скоро список наших спільних інтересів зведеться до нуля».

– А твоя сім’я? – поцікавився я.

І одразу відчув, як між нами подумки виросла стіна. Ця тема явно була небезпечною.

– Ну, просто… сім’я.

– Ти казала, що вони навіть не помітять, якщо ти не повернешся?

Рейчел відклала свою паличку вбік.

– Ох, як я втомилася! Можна, я трохи посплю, а, Персі?

– Звичайно відпочивай. Вибач, якщо…

Але вона вже згорнулася клубком, поклавши голову на власний рюкзак замість подушки, і заплющила очі. Рейчел лежала тихо-тихо, але я все одно був упевнений, що вона не спить.

Незабаром повернулася Аннабет. Кинула в багаття кілька полін, кинула погляд на Рейчел, потім на мене.

– Перша вахта моя, – сказала вона. – Можеш теж поспати.

– Ти не повинна так поводитися.

– А як я поводжуся?

– Як… Гаразд, не важливо.

Я влігся, почуваючись просто огидно. До того ж я так втомився, що заснув тієї самої хвилини, щойно заплющив очі.

Уві сні мені почувся сміх – злий, глузливий, хрипкий сміх, який більше був схожий на скрегіт заточуваних ножів.

Я стояв на краю ями, що йде в глибини Тартара, і морок під моїми ногами був схожий на чорнильний суп.

– Твоя загибель бродить зовсім поруч, маленький герой, – пролунав голос Кроноса. – А ти все ще не бачиш її.

Голос його звучав зовсім не так, як раніше. Він був майже відчутний, ніби говорила справжня жива істота, а не те… що перебуває в розчленованому стані.

– Я маю подякувати тобі, – продовжував він. – Ти чимало зробив для того, щоб я ожив.

Тіні в ямі стали густішими й щільнішими. Я спробував відсунутися від її краю, але це було все одно, що плисти в морі нафти. Час майже не рухався. Я ледь міг дихати.

– І тому я зроблю для тебе дещо. Повелитель титанів завжди платить свої борги. Можливо, погляд на друзів, яких ти покинув, втішить тебе…

Темрява, що оточувала мене, підірвалася брижами, і я побачив, що тепер перебуваю в іншій печері.

– Швидше! – пролунав голос Тайсона.

Він швидкими кроками увійшов у печеру, за ним шкандибав Гроувер. У коридорі, з якого вони щойно вийшли, почулося шурхіт, і слідом за ними з’явилася голова величезної змії. Вона була настільки здоровенною, що ледь поміщалася в тунелі. Тіло змії вкривала мідна луска, голова її через ромбоподібну форму була схожа на голову гримучої змії, жовті очі горіли ненавистю. Коли це величезне чудовисько відчинило пащу, ікла її виявилися розміром з Тайсона.

Вона зашипіла і кинулася на Гроувера, але той швидко відскочив, і змія захопила лише жменю землі. Тайсон підібрав із землі камінь і жбурнув ним у чудовисько, цілячись між очей, але змія лише згорнулася кільцями й зашипіла.

– Вона хоче зжерти тебе! – крикнув Гроувер.

– З чого ти взяв?

– Вона зараз так сказала. Біжи!

Тайсон метнувся вбік, але змія витягнула шию і, діючи головою, немов палицею, відкинула його назад. Він упав.

– Ні! – закричав Гроувер.

Перш ніж мій брат встиг піднятися на ноги, змія обвилася навколо нього і почала душити.

Тайсон напружився, намагаючись послабити хватку, але кільця змії стискалися все тісніше. Гроувер вдарив змію по голові сопілкою, але з таким же успіхом міг би бити нею по кам’яній стіні.

Печера затряслася, коли змія напружинила м’язи, щоб подолати опір Тайсона.

І в цей момент Гроувер здогадався прикласти сопілку до рота і заграти. Потекли мелодійні звуки, зі стелі дощем, один за одним стали падати сталактити, вся печера прийшла в рух…

Я прокинувся від того, що Аннабет трясла мене за плече.

– Персі, прокинься! Прокинься ж, будь ласка!

Я миттєво сів.

– Тайсон у небезпеці! – видихнув я. – Потрібно його рятувати!

– Спочатку найважливіше. У нас землетрус!

Дійсно, печера, в якій ми зупинилися на відпочинок, тремтіла і тряслася.

– Рейчел! – закричав я.

Вона в ту саму мить розплющила очі, схопилася, схопила рюкзак, і ми всі втрьох стрімголов кинулися бігти. Ми майже дісталися до входу в дальній тунель, коли найближча до нас колона заскрипіла, застогнала і впала. Сотня тонн мармуру обрушилася на підлогу позаду нас, але ми продовжували бігти, не озираючись.

І тільки опинившись у самому переході, ми на мить призупинилися й озирнулися – якраз вчасно, щоб побачити, як захиталися інші колони. Хмара білого пилу застелила повітря, і ми помчали далі.

– Знаєте що? – задихаючись, на бігу крикнула Аннабет. – Мені теж більше подобається той тунель, який вона вибрала.

Незабаром попереду замаячило світло, ніби хтось запалив звичайний електричний ліхтарик.

– Туди! – кинула Рейчел.

Пройшовши за нею, ми опинилися в переході, стіни якого були облицьовані нержавіючою сталлю, немов ми потрапили на космічний корабель. Зі стелі струменіло світло люмінесцентних ламп. Підлога являла собою металеву решітку.

Мої очі до того звикли до темряви, що зараз мені доводилося мружитися. Аннабет і Рейчел при такому різкому освітленні здавалися дуже блідими.

– Сюди! – Рейчел знову перейшла на біг. – Ми вже близько!

– Не може бути! – почув я голос Аннабет. – Майстерня має бути в найстарішій частині лабіринту. Значить, це не вона!

Але коли ми опинилися перед подвійними металевими дверима, вона притихла. На рівні наших очей була намальована синьою фарбою велика грецька літера Δ.

– Ми прийшли! – вигукнула Рейчел. – Ось і майстерня Дедала!

Аннабет притиснула долоню до знака, і двері, ледь чутно скрипнувши, почали автоматично відчинятися.

– Чи не занадто для античної архітектури? – засумнівався я.

Аннабет насупилася, і ми увійшли всередину.

Перше, що вразило мене, – це велика кількість денного світла, сонячні промені щедро лилися крізь величезні вікна. Не зовсім те, чого очікуєш, входячи в темницю. Майстерня більше нагадувала студію художника з тридцятифутовою висотою стель, яскравими лампами, полірованою кам’яною підлогою і робочими верстаками вздовж вікон. Виті сходи вели на другий поверх. Півдюжини мольбертів являли оку начерки будівель і креслення механізмів, ці аркуші трохи нагадували малюнки Леонардо да Вінчі. На столах стояло кілька комп’ютерів. Скляні посудини із зеленою олією – я впізнав у ній грецький вогонь – вишикувалися на одній із полиць. У майстерні були й різні нововинайдені пристрої, я бачив дивні металеві прилади, призначення яких не міг зрозуміти. Наприклад, один із них являв собою бронзовий стілець з електричними дротами, він був схожий на середньовічний тортурний механізм. В одному кутку стояло велетенське металеве яйце розміром з людину, в іншому височів старовинний годинник, який був немов цілком зроблений зі скла, оскільки я бачив, як оберталися всі його шестерінки. На стінах висіло кілька пар бронзових і срібних крил.

– Di immortals [17], – пробурмотіла Аннабет, потім підбігла до найближчого мольберта і почала розглядати встановлений на ньому малюнок. – Він – геній! Ви тільки подивіться на склепіння цієї будівлі.

– І справжній художник, – здивовано тихо промовила Рейчел. – Ці крила чудові.

Справді, крила на стінах були більш досконалими, ніж ті, що я бачив уві сні. Пір’я їхнє з’єднувалося між собою набагато щільніше, замість воскових печаток уздовж країв тягнулися липучки.

Рука моя мимоволі торкнулася Анаклузмоса. Вочевидь, Дедала не було вдома, але майстерня мала такий вигляд, ніби її щойно хтось покинув. Комп’ютери залишалися увімкненими, на одному зі столів поруч із недоїденим чорничним кексом стояла чашка з іще теплою кавою.

Я підійшов до вікна. Звідти відкривався вражаючий за красою краєвид. Вдалині виднілися Скелясті гори [18], я впізнав їх. Ми перебували на пагорбі футів п’ятсот заввишки, під нами простягалася рівнина, поверхнею якої були розкидані валуни, червоніли плоскими гранями величезні кам’яні плити, виблискували гострі ребра кругляків. Уся рівнина мала такий вигляд, ніби якийсь гігант-дитина будував на ній іграшкове місто з кубиків розміром із хмарочос, а потім вирішив усе розкидати.

– Де ми? – здивувався я.

– У Колорадо-Спрінгс [19], – пролунав позаду нас чийсь голос. – Ви в Садах богів.

На гвинтових сходах з оголеним клинком у руці стояв інструктор мечевого бою Квінтус, який втік із табору.

– Це ви, – видихнула Аннабет. – Що ви зробили з Дедалом?

Квінтус недбало посміхнувся.

– Повірте мені, люба, вам із ним краще не зустрічатися.

– Знаєте, містере Зрадник, – розлютилася вона, – я не для того билася з драконицею, божевільним сфінксом і велетнем із трьома тілами, щоб побачити вас! Де Дедал, я питаю?

Квінтус зійшов зі сходів, як і раніше, не прибираючи меча в піхви. На ньому були джинси, черевики і фірмова футболка, які носили наші табірні вчителі. Зараз, коли з’ясувалося, що він справді шпигував за нами, мені це здалося дуже образливим. Я трохи сумнівався, що зумію взяти гору в поєдинку, адже Квінтус усе-таки крутий боєць, але спробувати, гадаю, варто.

– Бачу, ви впевнені, що я агент Кроноса, – почувся його спокійний голос. – І думаєте, що я працював на Луку.

– Ну так, – підтвердила Аннабет.

– Ви дівчина, звісно, недурна, але тут ви не маєте рації. Я працював тільки на самого себе.

– Але Лука говорив про вас, – втрутився я. – І Геріон теж вас знає. Ви бували на його ранчо.

– Не одного разу, – погодився Квінтус. – Я побував майже скрізь. Навіть тут.

Він пройшов повз мене так спокійно, немов я не становив для нього жодної небезпеки, і підійшов до вікна.

– Щодня вид звідси змінюється, – знову заговорив Квінтус. – Але завжди залишається враження, що ти стоїш нагорі. Учора мені здалося, ніби я дивлюся з даху хмарочоса на Мангеттен. Днем раніше відкривався прекрасний вид на озеро Мічиган. І це змушує знову і знову повертатися в Сади богів. Напевно, лабіринт і сам полюбив це місце. До того ж яка вдала назва!

– Отже, ви приходили сюди раніше? – припустив я.

– О так.

– Вид звідси – це ілюзія? – запитав я. – Свого роду проекція якоїсь місцевості?

– Ні, – тихо подала голос Рейчел. – Це по-справжньому. Ми й справді в Колорадо.

Квінтус з цікавістю глянув на неї.

– Володієте даром ясновидіння? Ви нагадуєте мені одну смертну дівчину, яку я знав колись. Ще одна царівна із сумною долею.

– Досить прикидатися. Що ви зробили з Дедалом?

Квінтус перевів спокійний погляд на мене.

– Мій юний друже, вам би не завадило повчитися ясновидіння у вашої супутниці. Я і є Дедал.

На цю заяву я міг би дати цілу купу відповідей, на кшталт «так я і знав», або «нахабний обманщик», або «ха, тоді я Зевс!».

Але все, на що я виявився здатний, це безпорадно пробурмотіти:

– Ви ж не винахідник! Ви просто мечник!

– Я і мечник, і винахідник, – відповів Квінтус. – І архітектор. І вчений. До того ж я непогано граю в баскетбол, особливо для людини, яка дізналася про цю гру у віці двох тисяч років. Справжній артист має вміти багато чого.

– Це правда, – кивнула Рейчел і додала: – Я, наприклад, можу малювати ногами так само добре, як руками.

– Бачите? – обернувся до мене Квінтус. – Дуже обдарована молода особа.

– Але ви навіть не схожі на Дедала, – заперечив я. – Я бачив його уві сні, і він… – Тут жахлива думка пронизала мою свідомість, і я замовк.

– Ось тепер ви маєте рацію. Нарешті ви здогадалися.

– Ви автоматон! Ви створили для себе нове тіло.

– Персі, – із зусиллям вимовила Аннабет, яка досі мовчала, – це неможливо. Він… він не автоматон.

Квінтус хмикнув.

– Ви знаєте, що означає ім’я Квінтус, мила панночко?

– П’ятий, латиною. Але…

– Так, це моє п’яте втілення.

Тут просто на наших очах мечник витягнув уперед руку, натиснув пальцями на лікоть, і частина зап’ястя відчинилася, як дверцята. Ми побачили, як під шкірою оберталися бронзові шестерінки, поблискували добре змащені коліщатка.

– Вражаюче! – вигукнула Рейчел.

– Дивно, – пробурчав я.

– Ви винайшли спосіб переселити вашу душу в механізм? – запитала Аннабет.

– Запевняю вас, це справжнісінький я. Я саме і є Дедал. Наша мати, Афіна, подбала про те, щоб я ніколи цього не забував.

Він відтягнув донизу комір сорочки і в западинці біля основи шиї з’явилася позначка, яку я бачив раніше, – темний силует птаха, витатуйований на шкірі.

– Клеймо вбивці, – сказала Аннабет.

– Це через вашого племінника, Пердікса, – здогадався я. – Той хлопчик, якого ви зіштовхнули з вежі.

– Я не штовхав його. – Обличчя Квінтуса потемніло від гніву. – Я всього лише…

– Звісно. Ви всього лише змусили його втратити рівновагу. Допомогли йому померти.

Квінтус спрямував погляд на багряні гори, що здіймаються вдалині за вікном.

– Мені дуже шкода, що я так вчинив. Але, бачиш, Персі, я був страшенно злий і засмучений. На жаль, виправити нічого не можна, і Афіна подбала про те, щоб я ніколи не забув про це. Коли Пердікс загинув, вона перетворила його на маленьку пташку, куріпку. А потім випалила її силует на моєму тілі. І який би вигляд я не приймав, цей знак завжди зі мною.

Я подивився в його очі і зрозумів: це та сама людина, яку я бачив у своїх снах. Обличчя його стало зовсім іншим, але душа залишилася колишньою – той самий розум і та сама печаль.

– Так, ви і справді Дедал. Але навіщо ви з’явилися в наш табір? Чому шпигували за нами?

– Мені потрібно було вирішити, чи варто рятувати Табір напівкровок. Від Луки я дізнався одну версію того, що відбувається, але мені хотілося прийняти власне незалежне рішення.

– Отже, ви розмовляли з Лукою?

– Звісно. Не один раз. Він уміє бути переконливим.

– Але ви ж бачили табір! – гаряче заговорила Аннабет. – Отже, ви вже знаєте, як сильно ми потребуємо допомоги. Ви не повинні дозволити Луці пройти через лабіринт!

Дедал поклав меч на верстак.

– Лабіринт більше не підпорядковується мені, Аннабет. Створив його я, це так. І насправді він, як і раніше, пов’язаний з моїм життям. Але я дозволив йому рости й розвиватися самостійно. Такою ціною я заплатив за власну незалежність.

– Незалежність від чого?

– Від богів. Від смерті. Адже я живу вже понад дві тисячі років, дорогі мої. І весь цей час ховаюся від смерті.

– Але хіба можна сховатися від Аїда? – запитав я. – Адже в нього є фурії.

– Фуріям відомо далеко не все, – пояснив Дедал. – І вони не все бачать. Адже ти зустрічався з ними, Персі, і знаєш, що я кажу правду. Розумній людині під силу ховатися від них досить довгий час, і мені вдалося добре замаскуватися. Лише один найлютіший ворог напав на мій слід, але навіть його я зумів обвести навколо пальця.

– Ви говорите про Міноса, – здогадався я.

– Він невпинно переслідує мене. Зараз він суддя в Царстві мертвих, і його найпотаємніше бажання – покарати мене за мої злочини. Після того як дочки Кокала вбили його, привид Міноса став терзати мене ночами, у снах. Він обіцяв, що так чи інакше наздожене мене. І тоді я зробив те єдине, що міг. Я зник зі світу. Спустився у свій лабіринт і вирішив, що це буде моїм порятунком. Що так я зумію обдурити смерть.

– І перебуваєте тут уже не одну тисячу років, – промовила Аннабет.

Здавалося, розказане Дедалом справило на неї велике враження, незважаючи на скоєні ним жахливі діяння.

У цю хвилину з коридору почувся приголомшливий гавкіт, гучний стукіт важких лап – «бум-бум-бум» – і в майстерню влетіла місіс О’Лірі. Насамперед вона облизала мені обличчя, а потім кинулася до Дедала і в припадку ентузіазму мало не перекинула його на підлогу.

– Ось він, мій старий друг! – сказав він, чухаючи її за вухами. – Мій єдиний супутник у ці довгі самотні роки.

– Знаєте, але ж вона врятувала мене, – сказав я Дедалу. – Той свисток, який ви мені дали, він спрацював.

– Він і повинен був спрацювати, Персі. Я відразу відчув, що в тебе добре серце і що Місіс О’Лірі прив’язалася до тебе. Можливо, мною керувало й деяке почуття провини, хтозна.

– Вини? Але в чому?

– У тому, що ваш пошук не досягне мети.

– Як не досягне? – скипіла Аннабет. – Ви можете допомогти нам. Дайте нитку Аріадни нам, нехай вона не дістається Луці.

– Гмм… нитка. Я сказав Луці, що очі смертних – це найкращий провідник у лабіринті, але він ніби не повірив мені. Надто вже він поглинений ідеєю мати магічний інструмент. До того ж нитка не втратила своєї чарівної сили. Хоча, можливо, і не така точна, як погляд твоєї смертної подружки, але все ж вона діє. Діє досить добре.

– Де вона? – запитала Аннабет.

– У Луки, – сумно відповів Дедал. – Дуже шкодую, моя люба, але це так. Ви запізнилися на кілька годин.

Похолодівши, я зрозумів, чому Лука перебував у такому благодушному настрої, коли я побачив, як він сидить на трибунах. Він уже отримав від Дедала чарівну нитку, і єдиною перешкодою для нього був господар арени гладіаторських боїв. Тут якраз дуже вдало втрутився я і власноруч усунув з його шляху головну перешкоду, убивши Антея.

– Кронос пообіцяв мені свободу, – продовжував Дедал. – Щойно Аїд буде скинутий, він поставить на чолі Царства мертвих мене. Я знову зможу зустрітися зі своїм загиблим сином Ікаром. Я виправлю те нещастя, яке сталося з Пердіксом. Побачу, як душа Міноса буде кинута в Тартар і перестане докучати мені. Мені більше не знадобиться ховатися від смерті.

– Так ось у чому ваша чудова думка?! – закричала Аннабет. – Ви збираєтеся дозволити Луці знищити наш табір, убити сотні напівкровок і атакувати Олімп? Ви готові перевернути весь світ з ніг на голову заради того, щоб отримати те, чого потребуєте?

– Ваша затія приречена, моя люба. Я зрозумів це одразу, щойно розпочав роботу в таборі. Ви не зможете протистояти Кроносу.

– Це не так!

– Я роблю те, до чого зобов’язує мене договір із Лукою. Занадто великою була спокуса, щоб відмовитися від його пропозиції. Повторюю ще раз, я шкодую про вашу невдачу.

Спалахнувши, Аннабет перевернула найближчий кульман. Креслення, начерки, інструменти лавиною хлинули на підлогу.

– Я раніше поважала вас! Ви здавалися мені героєм! Ви… вам вдалося створити так багато прекрасних речей. Вирішити завдання, непосильні для інших. Діти Афіни й мають бути такими – мудрими, а не просто кмітливими. А ви… ви справжнісінький автоматон! Краще б ви померли дві тисячі років тому.

Замість того щоб розлютитися, Дедал опустив голову. Потім тихо сказав:

– Вам варто було б попередити про небезпеку, що загрожує своїм… там, у таборі. Тепер, коли нитка в руках у Луки…

Раптом Місіс О’Лірі нашорошила вуха і забурчала.

– Сюди хтось іде, – попередила Рейчел.

Двері майстерні відчинилися, і в неї увірвався Ніко, руки його були скуті за спиною. Слідом за ним швидким кроком увійшли Келлі і два лестригони, за ними по п’ятах слідував привид Міноса. На свій жах, я побачив, що він став чи не повноцінною реальною істотою – переді мною був той самий цар Криту, якого я бачив уві сні, з вузькою бородою, блідим обличчям, холодними очима. Клаптями Туману обвивали його мантію.

Він уперся поглядом у Дедала.

– Ось і ви, мій старий друже.

Щелепи Дедала судорожно стиснулися, він кинув запитальний погляд на Келлі:

– Що тут відбувається?

– Лука передає вам привіт і найкращі побажання, – сказала та. – Він вирішив, що вам буде приємно побачитися зі своїм колишнім господарем Міносом.

– Але ми так не домовлялися!

– Справді не домовлялися, – кивнула Келлі. – Але те, що було потрібно від вас, уже перебуває в наших руках. І тепер нам час приступати до виконання інших зобов’язань. Наприклад, виконати вимогу Міноса для того, щоб роздобути ось цього юного напівкровку. – І вона пальцем полоскотала Ніко під підборіддям. – Він може знадобитися Луці. А Мінос попросив в обмін на його голову вас, старий Дедал.

– Зрада. – Дедал зблід.

– Пора б вам до цього звикнути.

– Ніко, – звернувся я до хлопця, – ти як?

– Я… мені дуже шкода, Персі. Мінос сказав, що ви в небезпеці. І переконав у тому, що мені слід повернутися в лабіринт.

– То ти намагався допомогти нам?

– Мене зловили в пастку, – понуро сказав Ніко. – Він усіх нас упіймав у пастку.

Я глянула на Келлі:

– Де Лука? Чому його немає тут?

Емпуса грайливо усміхнулася, ніби ми з нею заодно, і сказала:

– Бачиш, він зараз ніби як зайнятий. Готується до нападу. Але ти не турбуйся, на підході інші наші спільні знайомі. А поки що, я впевнена, на мене чекає славний сніданок!

На її пальцях в одну мить виросли кігті, волосся охопило полум’ям, а ноги набули справжньої форми: одна стала задньою ногою віслюка, інша – бронзовою підпорою.

– Персі, крила, – почув я тихий шепіт Рейчел. – Не забудь про них.

– Давай до них, – ледь чутно шепнув я у відповідь, – а я спробую потягнути час.

Але в цей момент усе прийшло в рух. Ми з Аннабет кинулися на Келлі, лестригони стрибнули до Дедала, але навперейми їм, захищаючи господаря, кинулася місіс О’Лірі. Ніко впав на підлогу і почав кататися, намагаючись розірвати ланцюги, що сковували його, а дух Міноса сказився і кричав: «Убийте Дедала! Смерть йому!»

Рейчел тихенько зняла крила зі стіни. Ніхто з учасників сутички цього навіть не помітив. Келлі в цей час стрибнула на Аннабет, я спробував утримати емпусу, але її рухи були блискавичними і смертельними. Вона перевертала столи, розкидала по підлозі механізми і прилади, не даючи нам наблизитися до неї. Куточком ока я помітив, що Місіс О’Лірі встромила ікла в руку лестригона, він завив від болю і почав кидатися, намагаючись скинути пекельного гончака. Дедал потягнувся за своїм мечем, але тут другий лестригон вдарив величезним кулаком по верстату, і меч із дзвоном скотився на підлогу. Скляна посудина з давнім грецьким вогнем упала з полиці й розбилася, полум’я почало швидко поширюватися майстернею.

– До мене! – надривався Мінос. – До мене, духи мертвих!

Він підняв руки догори, і в повітрі навколо нього щось засвистіло і заухало.

– Ні! – пролунав крик Ніко.

Він схопився на ноги, зумівши за цей час якимось чином скинути з себе кайдани.

– Я більше не підкоряюся тобі, дурне щеня! – з насмішкою проричав Мінос. – Так, весь цей час я водив тебе за ніс, недоумок. Душа за душу, так, це так. Але це не твоїй сестрі доведеться повернутися з Царства мертвих, а мені самому! Варто мені розправитися з цим старим, і я повернуся на землю.

Навколо Міноса стали з’являтися примари – тріпотливі неясні контури повільно множилися, перетворюючись на критських воїнів.

– Я син Аїда, – вимогливо повторив Ніко. – Забирайтеся геть!

– У тебе немає влади наді мною. – Мінос розреготався. – Я повелитель привидів! Я цар-привид!

– Ні! – Ніко схопився за меч. – Повелитель духів я!

Він встромив лезо свого чорного меча в підлогу, і воно пройшло крізь камінь, немов ніж у масло.

– Ніколи!.. – Тут вигляд Міноса захитався і став втрачати твердість обрисів.

Земля затремтіла, шибки стали розколюватися, і їхні осколки з гуркотом посипалися на підлогу. У майстерню увірвався порив сильного вітру. У кам’яній підлозі одна за одною розверзалися тріщини, і Міноса з усіма його примарами-солдатами зі страшним виттям засмоктало в порожнечу, що утворилася.

Однак не все було так уже й добре. Битва навколо кипіла, і мені загрожувала серйозна небезпека. Келлі накинулася на мене, та так швидко, що я не встиг захиститися. Мій меч з гуркотом випав з руки, я втратив рівновагу і став валитися кудись убік. Несподівано я вдарився головою об кут верстата, перед очима все закрутилося, руки раптово ослабли. Я не міг навіть поворухнутися.

– Ось таку мертвечину я і люблю! – Келлі оглушливо розреготалася.

Ікла її оголилися, але раптом червоні очі різко розширилися, а по тілу пробігла судома.

– Ні, – задихнулася вона. – Ні… школа… парфуми…

Коли Аннабет висмикнула свій кинджал зі спини емпуси, та з жахливим виттям і скреготом перетворилася на отруйно-жовту пару.

Аннабет допомогла мені піднятися на ноги. Голова в мене ще паморочилася, але не можна було втрачати ні хвилини. Місіс О’Лірі та Дедал боролися з гігантами-лестригонами, і я чув, що з тунелю лунає гуркіт, що наближається. У майстерню поспішали полчища монстрів.

– Потрібно виручати Дедала!

– Немає часу, – кинула Рейчел. – Сюди мчать сотні ворогів!

Вона вже одягла на себе пару крил і тепер поралася навколо Ніко. Після сутички з Міносом він залишився майже без сил, піт заливав його обличчя, він не міг поворухнутися, але крила ніби самі прилипли до його спини й рук.

– Тепер ти! – веліла мені Рейчел.

Через якісь секунди всі ми – Ніко, Аннабет, Рейчел і я – обзавелися потужними бронзовими крилами. Мені здалося, що вітер, який увірвався в розбиті вікна майстерні, підхоплює мене і я вже підіймаюся в повітря. Грецький вогонь палав, пожираючи меблі, папери, піднімаючись крученими дерев’яними сходами.

– Дедал! – закричав я. – Біжіть сюди!

Я побачив на його тілі сотні порізів, але з них текла не кров, а золотиста олія. Він зумів підхопити з підлоги меч і, прикриваючись уламком столу як щитом, бився з лестригонами.

– Не можу залишити місіс О’Лірі! – прокричав він у відповідь. – Ідіть!

Часу на суперечки не було. Навіть якби ми залишилися з ним, сумніваюся, що ми зуміли б допомогти йому.

– Але ми не вміємо літати! – вигукнув Ніко.

– Саме час навчитися!

І ми вчотирьох вистрибнули з вікна просто у відкрите небо.

Глава шістнадцята. Я відкриваю саркофаг

Стрибок із вікна, розташованого на висоті п’яти сотень футів над землею, – це не зовсім те, що можна назвати простою забавою. Особливо якщо при цьому в тебе до рук прив’язані бронзові крила і доводиться розмахувати ними, як якась качка.

Загалом, я з пристойною швидкістю падав донизу, просто на рівнину з великим червоним камінням. І був майже впевнений, що зараз мене розплющить на корж, коли Аннабет крикнула звідкись зверху:

– Розкинь руки в сторони! Нехай крила тебе тримають!

Якась мікроскопічна частина мого мозку, що не піддалася паніці, почула її, і руки підкорилися. Щойно я розвів їх у сторони, крила тієї ж миті набули пружності, зловили вітер і падіння моє припинилося. Я ще продовжував знижуватися, але вже під потрібним кутом, як паперовий змій у польоті.

Заради експерименту я разок змахнув крилами і тут же злетів прямо в небо, і тільки вітер засвистів у мене у вухах.

– Ух ти! – Я заволав від щастя.

Небувалий захват охопив мене. Трохи призвичаївшись до крил, я став відчувати їх частиною свого тіла, я міг ширяти і злітати вгору, міг пірнати вниз, у сторони і взагалі куди завгодно.

Обернувшись, я побачив друзів – Рейчел, Аннабет, Ніко, – вони кружляли наді мною, і крила їхні виблискували в сонячних променях. А позаду небо застилали величезні чорні клуби диму, що виривалися з вікон майстерні Дедала.

– До землі! – почувся крик Аннабет. – Ці крила довго не протримаються!

– І скоро вони зламаються? – поцікавилася Рейчел.

– Мені не хочеться це з’ясовувати!

Ми почали знижуватися, тримаючи курс на Сади богів. Я зробив повне коло над одним зі скелястих відрогів, налякавши при цьому пару альпіністів, що дерлися на нього. Потім наша четвірка перемахнула через долину, трохи пролетіла над дорогою і приземлилася на терасі туристичного центру. Стояла пізня післяобідня година, і навколо було безлюдно, але ми все одно поквапилися позбутися крил якомога швидше. Розгледівши їх уважніше, я зрозумів, що Аннабет мала рацію. Липучки, що кріпили крила до спини, вже почали підтавати, і перші бронзові пір’я зовсім скоро випали б. Як не шкода з ними розлучатися, але полагодити крила ми не могли, а залишити їх просто так, на очах у смертних, ми теж не наважилися, тож вирішили просто поглибше запхати їх у відра для сміття біля дверей кафетерію.

Я став вивчати околиці в телескоп для туристів, встановлений на майданчику, і коли навів окуляр на скелю з майстернею Дедала, то побачив, що вона вже зникла. Не було навіть диму над нею. Лише пустельна вершина пагорба.

– Напевно, майстерня може переміщатися, – припустила Аннабет. – У невідомому напрямку.

– Що ж нам робити? – запитав я. – Як ми тепер проберемося в лабіринт?

Погляд Аннабет ковзнув до Пайкс Пік [20], вершина якої знаходилася вдалині.

– Може, ми взагалі не зможемо пробратися туди. Якщо Дедал загинув… Адже він казав, що його життєва сила пов’язана з лабіринтом. Тож якщо він загинув, весь лабіринт може виявитися зруйнованим. Але в такому разі і вторгнення війська Луки не відбудеться!

Я згадав про Гроувера і Тайсона, які все ще перебували десь у надрах лабіринту. А сам Дедал? Навіть якщо він робив погані вчинки, навіть якщо через нього весь наш табір наразився на небезпеку… якою жахливою смертю йому довелося загинути!

– Ні, – заперечив Ніко, – Дедал не помер.

– Звідки ти знаєш?

– Я знаю, коли люди вмирають. У мене відразу з’являється особливе відчуття… ну, ніби у вухах дзижчить.

– А як щодо Гроувера з Тайсоном?

Ніко повільно похитав головою.

– Таке мені важче дається. Адже вони і не звичайні смертні, і не напівкровки. У них немає душі.

– Потрібно йти в місто, – вирішила Аннабет. – Наше становище трішки проясниться, якщо ми знайдемо вхід у лабіринт. Тоді ми могли б встигнути повернутися в табір до вторгнення Луки і його армії.

– Можна полетіти літаком, – запропонувала Рейчел.

– Мені не можна літати на літаках, – швидко сказав я.

– Але ти щойно літав!

– Ну і що? Це я низько літав, і то був великий ризик. А літати на великій висоті мені не можна, бо там територія Зевса. Я не маю права це робити. Крім того, на літак у нас часу немає. Лабіринт – це найшвидший шлях до табору.

Мені не хотілося зізнаватися, але я все-таки сподівався, що в лабіринті ми зуміємо розшукати Тайсона з Гроувером.

– Отже, потрібно найняти машину і попросити, щоб нас підкинули в місто, – підсумувала Аннабет.

Рейчел подивилася вниз, туди, де стояли припарковані автомобілі. Обличчя її набуло похмурого виразу, ніби те, що вона там побачила, їй не сподобалося.

– Цим займуся я.

– Як? – запитала Аннабет.

– Сама розберуся, повір.

– Гаразд. – Аннабет неохоче кивнула. – Я піду куплю скляну призму в сувенірній крамниці і спробую влаштувати веселку, щоб надіслати послання в табір через Іриду.

– Я з тобою, – сказав Ніко. – Мені їсти хочеться.

– Тоді я піду з Рейчел, – констатував я. – Зустрічаємося на стоянці.

Рейчел насупилася, їй явно не хотілося, щоб я йшов із нею. Мені стало неприємно, але я все одно потопав слідом.

Вона одразу ж попрямувала до великої чорної машини на краю стоянки. Це був «лексус» з особистим водієм, на кшталт тих, які раз у раз проносяться повз на Мангеттені. Водій, одягнений у темний костюм і краватку, нудьгував на передньому сидінні, читаючи газету.

– Що ти збираєшся робити? – запитав я в Рейчел.

– Почекай тут і почекай мене, – попросила вона. – Ну, будь ласка.

Рейчел підійшла прямо до водія і почала розмову. Він насупився. А коли вона сказала ще щось, то він узагалі зблід і почав квапливо складати свою газетку. Потім закивав і поліз у кишеню за мобільним телефоном. Зателефонував комусь і коротко кинув кілька слів, потім широким жестом відчинив перед Рейчел задні дверцята. Вона недбало мотнула головою, вказуючи на мене, і водій ще раз вклонився, ніби кажучи: «Так, мем. Як накажете, мем».

З чого це він так розшаркується?!

Рейчел повернулася до мене. Одночасно з іншого боку підійшли Ніко та Аннабет.

– Я розмовляла з Хіроном, – тут же почала розповідати Аннабет. – Вони намагаються якнайкраще підготуватися до бою, але хочуть, щоб ми якнайшвидше повернулися. Кажуть, що зараз кожен напівкровка на рахунку. Ви знайшли попутку?

– Он той відвезе нас куди потрібно, – махнула в бік водія рукою Рейчел.

Тепер водій розмовляв із якимось хлопцем у штанах-хакі та сорочці з відкритим коміром, можливо, це був клієнт, який орендував машину. Здається, у нього виникли претензії, але до мене донеслася відповідь водія:

– Вибачте, сер. Терміновий наказ. Я цієї ж хвилини викличу для вас іншу машину.

– Ходімо, – покликала нас Рейчел.

Вона підійшла до машини, сіла, навіть не глянувши на розсердженого клієнта, і за хвилину ми вже мчали дорогою в шикарній машині. Сидіння шкіряні. Салон просторий. Заднє сидіння обладнане плоским телеекраном, вбудованим у підголівники передніх. Міні-холодильник набитий мінералкою, содовою і всякою закускою.

Ми одразу накинулися на цю смакоту.

– Куди їдемо, міс Дер? – запитав водій.

– Поки що не знаю, Роберте. Нам би проїхатися містом, розглянути, що там і як… гхм. – І вона зніяковіло відкашлялася.

– Як скажете, міс.

Я втупився на Рейчел.

– Ти що, знайома з цим хлопцем?

– Ні.

– Але він просто зі шкіри лізе, так вислужується перед тобою. З чого це?

– Давай-но краще дивись по сторонах. Допоможи мені зорієнтуватися.

Коротше, на моє запитання вона не відповіла.

Ми їхали Колорадо-Спрінгс уже приблизно з півгодини і все ще не побачили нічого такого, що могло б бути схожим на вхід у лабіринт. Рейчел привалилася до мого плеча, а я все намагався зрозуміти, хто ж вона така і як це вона наважилася підійти до першого-ліпшого водія і взяти напрокат тачку.

Так минуло ще не менше години. Потім ми вирішили їхати на північ у напрямку Денвера, бо подумали, що там, у відносно великому місті, скоріше знайдеться вхід у лабіринт. Ми страшенно нервували. Час летів так швидко!

І раптом, якраз коли ми виїжджали з Колорадо-Спрінгс, Рейчел раптово випрямилася.

– З’їжджайте з траси! – кинула вона водієві.

Той нерозумно озирнувся:

– Не зрозумів, міс.

– Я помітила дещо важливе. З’їжджайте.

Водій перетнув зустрічну смугу і з’їхав з дороги.

– Що ти побачила? – запитав я.

Я здивувався тому, що ми вже опинилися доволі далеко від міста і навколо не було нічого, окрім пагорбів, лугів і то тут, то там розкиданих будиночків. Рейчел веліла водієві звернути на путівець, і майже одразу нам на очі потрапив дорожній покажчик. Ясно, що напис на ньому я не встиг прочитати.

– «Західний музей гірничодобувної промисловості», – озвучила Рейчел.

Для музею все це виглядало не дуже солідно – маленький будиночок, схожий на старомодний напівверстат, кілька бурових установок, насоси і пара стародавніх екскаваторів на виставковому майданчику перед ним.

– Сюди, – кинула Рейчел, показуючи на лаз у схилі найближчого пагорба. Отвір у тунелі було забито дошками і замкнено. – Тут раніше був прохід у стару шахту.

– І ти вирішила, що це вхід у лабіринт? – недовірливо запитала Аннабет. – З чого ти взяла?

– Сама подивися! Тобто я хотіла сказати, що… що я можу це бачити. Розумієш?

Вона подякувала водієві, і всі ми вийшли. Він чомусь не став вимагати з нас грошей.

– Ви впевнені, що все гаразд, міс Дер? Я із задоволенням відвезу вас у будь-яке інше місце…

– Ні, не треба. Дякую, Роберте. Ми приїхали куди хотіли.

Музей здавався закритим, навколо було безлюдно, тож ніхто не бачив, як ми почали підійматися на пагорб поруч із будиночком. Коли ми дісталися до забитого дошками й обплутаного ланцюгом входу в шахту, перед моїми очима опинилася… як ви думаєте що? Мітка Дедала! Цього разу її було вигравірувано на висячому замку. Але як Рейчел зуміла розгледіти такий крихітний значок ще з шосе, я й гадки не мав. Неймовірно! Я доторкнувся пальцями до мітки, і ланцюги впали на землю, потім ми збили кілька дощок і увійшли всередину. Добре це чи погано, але ми знову опинилися в лабіринті.

Земляний тунель змінився кам’яним. Переходи слідували один за одним, загортали, розгалужувалися і старанно намагалися збити нас зі шляху, але Рейчел йшла вперед, не відчуваючи жодних сумнівів. Ми сказали, що нам потрібно назад у Нью-Йорк, і вона навіть не зупинялася на роздоріжжі, щоб подумати, який шлях обрати.

На мій подив, поки ми йшли, дівчата раптом почали спілкуватися. Аннабет запитала Рейчел про її рідних, та відповіла ухильно, і тоді вони почали базікати про архітектуру. Виявилося, що Рейчел дещо про неї знає, оскільки вивчає історію мистецтв. Вони говорили про фасади різних будівель у Нью-Йорку і таке інше… Загалом, понеслося: «А ти бачила це?», «Так, а це?» і знову різні ла-ла-ла-ла, тож я швидко занудьгував і відстав, щоб зрівнятися з Ніко. Якийсь час ми тупали в незручному мовчанні.

– Спасибі, що прийшов по нас, – нарешті видавив я із себе.

Очі Ніко звузилися. Хоча він не здавався зараз таким сердитим, як зазвичай, але якась підозрілість у ньому все одно залишалася.

– Я почувався у боргу перед тобою після того випадку на ранчо, Персі. До того ж… Я й сам хотів побачити Дедала. Зрештою, Мінос мав рацію, Дедалу слід було померти. Нікому не належить так довго уникати смерті. Це ненормально.

– Так ось про що ти мріяв, – протягнув я. – Хотів обміняти душу Дедала на душу твоєї сестри.

Ми пройшли не менше п’ятдесяти ярдів, перш ніж Ніко відгукнувся:

– Мені було не так просто зважитися на це, розумієш? Навколо мене були одні мерці. Адже я знав, що ніколи не буду прийнятий живими. Тільки мертві відчували до мене повагу. Хоча вони швидше просто боялися мене.

– Чому ти думаєш, що ніколи не будеш прийнятий живими? У тебе може бути повно друзів у таборі.

– Ти справді так думаєш, Персі? – Ніко пильно подивився на мене.

Я не відповів, бо не був точно в цьому впевнений. Усе-таки Ніко трохи не такий, як ми всі. Він завжди відрізнявся від нас, а після смерті Б’янки став… майже страшним. Погляд Ніко став схожим на погляд його батька, пильний, свердлувальний і сповнений такого вогню, що одразу починаєш думати, що це або геній, або псих який-небудь. І те, як він переміг Міноса, мені теж не дуже-то припало до душі. Оголосив себе повелителем привидів… це, звісно, було грандіозно, але все-таки…

Я не встиг вирішити, що мені сказати Ніко, оскільки ледь не налетів на Рейчел, яка раптово зупинилася наче вкопана. Ми опинилися на перехресті. Тунель біг уперед, але бічне відгалуження праворуч закінчувалося круглою шахтою, вибитою в чорному вулканічному камені.

– Що це? – запитав я.

Рейчел обережно зазирнула в темний тунель, у слабкому світлі ліхтарика її обличчя дуже було схоже на обличчя привидів, яких викликав Ніко.

– Нам сюди? – запитала Аннабет.

– Ні, – швидко відповіла Рейчел. – Зовсім ні.

– Тоді чому ми тут зупинилися?

– Прислухайтеся. – І Ніко підняв руку, закликаючи до мовчання.

Я почув завивання вітру в тунелі, ніби вихід із нього був поруч. Раптово на мене нахлинув дуже знайомий запах, невизначений, але добре відомий, а з ним нахлинули й похмурі спогади.

– Евкаліпти, – вголос вимовив я. – Як ті, що в Каліфорнії.

Минулої зими, коли на вершині Тамалпаїс ми зіткнулися з Лукою і титаном Атласом, повітря там пахло… ну точно як зараз.

– У цьому тунелі зачаїлося якесь зло, – пробурмотіла Рейчел. – І воно таке потужне!

– Тут пахне смертю, – додав Ніко, і мені стало зовсім недобре.

Ми з Аннабет переглянулися.

– Це той вхід, яким користувався Лука, – висловила вона своє припущення. – Той, що на горі Отріс, де розташований палац титанів.

– Я маю це перевірити, – вирішив я.

– Персі, не треба.

– Лука й справді може бути тут. Або… або, наприклад, Кронос. Ми повинні дізнатися, що відбувається в їхньому лігві.

Аннабет мить вагалася.

– Тоді ми всі підемо з тобою, – сказала вона.

– Ні. Занадто велика небезпека. Якщо вороги захоплять Ніко або, наприклад, Рейчел, то можуть використати їх. Ти повинна залишитися тут і охороняти хлопців.

Я не став говорити Аннабет про те, що турбуюся і за неї теж. Я не був упевнений, як вона вчинить, якщо ще раз зустрінеться з Лукою. Йому вже стільки разів вдавалося обманювати її і змушувати діяти за своєю вказівкою.

– Персі, не ходи туди, – приєдналася Рейчел. – Не можна йти туди одному.

– Я швидко. Обіцяю не робити ніяких дурниць.

Аннабет вийняла з кишені бейсболку-невидимку і простягнула мені.

– Принаймні, візьми це. І справді, будь обережніше.

– Дякую.

Минулого разу, коли ми з нею розлучалися, це було біля гори Сент-Геленс, і вона поцілувала мене на прощання. Ну що ж, цього разу мені хоч шапка-невидимка дісталася.

Я надів її на голову і пожартував:

– У дорогу рушило ніщо.

Потім розсміявся і, невидимий, ковзнув у темряву тунелю.

Не встиг я навіть дістатися до лазу в тунель, як до мене долинули чиїсь голоси, точніше, це були ті гаркітливі й гавкаючі звуки, які видавали підводні ковалі, тельхіни.

– Добре хоч лезо нам вдалося зберегти, – сказав один із них. – Господар ще нагородить нас за це.

– Так! Так! – прогавкав інший. – Нагорода перевершить наші очікування.

Третій голос, він більше був схожий на людський, продовжив:

– Гм, так, славно вийшло. А тепер, якщо я вам більше не потрібен, я…

– Ні, напівкровка! – завив тельхін. – Ти маєш допомогти нам піднести це господареві. Велика честь!

– Ні вже, дякую, – відмовився його співрозмовник, і в цю хвилину я впізнав голос Ефана Накамури, хлопця, який утік від нас після того, як я врятував його жалюгідне життя на арені Антея.

Я, пригнувшись, рушив до входу в тунель. Потім згадав, що я невидимка, і встав.

Різкий порив холодного повітря так рішуче накинувся на мене, що мало з ніг не звалив. Насилу втримавшись, я озирнувся і зрозумів, що перебуваю на вершині гори Тамалпаїс. Далеко внизу простягався Тихий океан, під затягнутими хмарами небом його безмежні води здавалися сірими і похмурими. Приблизно за двадцять футів від мене, вниз по схилу, двоє тельхінів укладали на великий уламок скелі якийсь довгий і вузький предмет, загорнутий у чорну тканину. Ефан допомагав розгортати обгортку.

– Обережніше, дурень, – огризнувся один із тельхінів. – Один дотик, і твоя душа розпрощається з тілом.

Ефан здригнувся і відсмикнув руки.

– Тоді краще займайтеся цим самі, без мене.

Я підняв очі вгору. На вершині гори височіла фортеця, збудована з чорного мармуру, точно така, якою я бачив її у своїх снах. Вона нагадувала надзвичайно великий мавзолей, зі стінами в п’ятдесят футів заввишки. Поняття не маю, як смертні примудряються не помічати її тут. Але все, що знаходилося нижче вершини, здавалося мені якимось примарним, ніби між мною і підошвою гори натягнули щільну вуаль. Тут працювала магія – справжній потужний Туман. Над моєю головою хмари швидко мчали й закручувалися, утворюючи величезну воронку. Я не бачив Атласа, але до мене долинали його гучні стогони, далеко у височині він згинався під вагою небесного склепіння, тримаючи його на плечах просто над самою фортецею.

– Готово! – вигукнув тельхін.

З великою обережністю він підняв край тканини, і від видовища, що постало перед моїми очима, кров застигла у мене в жилах.

Це була коса – її шестифутове лезо згиналося на кшталт півмісяця, її довге дерев’яне руків’я щільно облягало шкіряне обплетення. Лезо виблискувало двома відтінками – кольорами сталі та небесної бронзи. Це і була зброя Кроноса, та сама, якою він простромив свого батька Урану, перш ніж боги захопили в полон його самого, обеззброїли і кинули в Тартар. Зараз цю страшну зброю викували заново.

– Лезо потрібно освятити в крові, – сказав тельхін. – Тоді ти, напівкровка, зможеш піднести цю косу повелителю під час його пробудження.

Не роздумуючи, я кинувся бігти до фортеці з такою швидкістю, що в мене навіть у вухах засвистіло. Найбільше в житті я не хотів наближатися до цього мерзенного чорного мавзолею, але я знав, що повинен це зробити. Не можна дозволити Кроносу прокинутися, і перешкодити цьому можу зараз тільки я. Може, це мій останній шанс!

Я увірвався в напівтемний вестибюль, помчав далі й опинився в головному парадному залі. Підлога тут вся виблискувала, наче рояль із чорного дерева, – вона була по-справжньому чорною, але водночас повною світла. Чорні мармурові статуї рядами вишикувалися вздовж стін. Обличчя їхні мені були незнайомі, але я не сумнівався, що статуї зображують титанів, які правили світом до приходу богів. У кінці залу між двома бронзовими жаровнями над підлогою височів невисокий круглий поміст. І на ньому стояв золотий саркофаг.

У залі панувала повна тиша, тільки вогонь потріскував у жаровнях. Ні Луки, ні охорони. Нікого.

Підозріло якось, зметикував я, але все-таки рушив до помосту.

Саркофаг був саме таким, яким я запам’ятав зі свого сну, довжина його – футів десять – набагато перевищувала людський зріст. На стінках саркофага зображували сцени смерті і руйнування, фігури богів, розтоптаних власними кіньми і розчавлених колісницями, найзнаменитіші світові пам’ятки, але тільки зруйновані або спалені. І цей саркофаг явно мав власну ауру, від нього виходив такий потужний струмінь крижаного повітря, ніби я заліз у холодильник. У мене навіть пара з рота повалила.

Я витягнув Анаклузмос і, відчувши в руці знайому важкість, відчув себе трішки впевненіше.

Раніше, коли я опинявся поблизу від Кроноса, його злісний голос одразу ж починав звучати в мене в голові. Так чому ж я не чую його зараз? Повелителя титанів було колись розрубано на тисячу шматків, з ним розправилися його власною косою. Що я побачу, якщо відкину кришку цієї труни? Невже для Кроноса вже встигли створити нове тіло?

Відповіді я не знав. Мені було відомо тільки, що він збирається повстати з мертвих і що я повинен убити його до того, як він це зробить.

Я застиг, стоячи над саркофагом. Кришку його прикрашали ще жорстокіші й виразніші малюнки, ніж на стінці – на ній зображувалися сцени різанини й поневолення. У самому центрі йшов напис стародавньою мовою, якою говорили тоді, коли ще не було грецької. Це була магічна мова. Звісно, точно я не міг прочитати напис, але приблизно знав його зміст: «КРОНОС, ВОЛШЕБНИК ЧАСУ».

Я торкнувся рукою кришки саркофага, і кінчики пальців відразу аж посиніли від холоду. Мороз пройняв мене до кісток.

У цю хвилину почулися голоси, що наближалися, – сюди хтось ішов! Тепер або ніколи! Я наліг на позолочену кришку, і з гучним «бабах» вона звалилася на підлогу.

Рука моя стиснула меч. Готуючись відбити напад, я з побоюванням зазирнув усередину труни. І навіть не одразу збагнув, що перебуває в мене перед очима… Звичайні людські ноги в сірих штанях. Біла футболка, руки, акуратно складені на животі. Але одна частина тіла була відсутня. У тому місці, де знаходиться серце, зяяла акуратна чорна наскрізна діра. Очі щільно закриті, бліда шкіра, світле волосся… і шрам через ліву половину обличчя.

Тіло в саркофазі належало Луці!

Мені слід було прямо в цей момент вразити його мечем. З усієї сили встромити в це тіло Анаклузмос.

Але я буквально закам’янів. Я нічого не розумів. Хоч я ненавидів Луку, оскільки він мене зрадив, я ніяк не міг збагнути, чому він перебуває в цій труні і чому він має такий жахливий, такий непоправно мертвий вигляд.

Голоси тельхінів уже чулися прямо за моєю спиною.

– Що тут сталося? – вигукнув один із них, побачивши кришку саркофага, що валялася на помості.

Я, забувши про те, що на мені бейсболка-невидимка, відскочив від саркофага і сховався за однією з колон.

– Обережно! – попередив його інший. – Раптом він заворушиться. Потрібно негайно піднести йому дари. Зараз же!

Обидва тельхіни ковзнули вперед і схилили коліна. Продовжуючи тримати в руках чорну тканину, вони підняли косу, що лежала на ній, вище.

– Повелитель, – заговорив перший, – символ вашої влади відроджено.

Мовчання. Із саркофага не чулося ні звуку.

– Дурень, – напівголосно пробурмотів його товариш. – Він спочатку вимагає напівкровку.

– Гей, ви там про що? – Ефан відступив. – Йому що, я потрібен?

– Не будь боягузом! – прошипів тельхін. – Він не смерті твоєї вимагає, а всього лише покори. Запропонуй йому свої послуги. Зречися богів. Ось і все.

– Ні! – закричав я і, скинувши бейсболку, кинувся до них. Більшої дурості я не міг придумати. – Ефане, не роби цього!

– Тут сторонній! – заволали тельхіни, і їхні сталеві зуби ощерилися. – Гей ти, господар із тобою зараз розправиться! Давай поквапся, напівкровка!

– Ефане, – попросив я, – не слухай їх. Допоможи краще мені з ними розправитися.

Він обернувся до мене, пов’язка, що прикривала його очі, зливалася з тінями на обличчі. Мені здалося, що обличчя його виражає щось схоже на жалість.

– Я ж просив тебе не щадити мене, Персі. «Око за око», тобі відома ця стара приказка? Я дорого заплатив за це знання, саме тоді я дізнався про своє божественне походження. Моя мати – Немезида, богиня помсти. І вона народила мене саме для того, що мені зараз належить зробити.

Ефан обернувся до саркофага.

– Я відрікаюся від богів! Хіба вони що-небудь зробили для мене? Я хочу побачити їхню загибель! Хочу служити Кроносу!

Будівля захиталася. Синє світло виникло на підлозі біля самих ніг Ефана Накамури, потім переповзло до саркофага і засяяло там, як згусток чистої енергії. І за частку секунди ковзнуло в саркофаг.

Лука миттєво сів і випростався. Його очі відчинилися. Тепер вони були не синіми, як раніше, вони стали золотистими, того ж кольору, що й саркофаг. Діра в грудях затягнулася, зараз усе тіло стало цілим. Одним стрибком він вискочив із труни, і там, де його ноги торкнулися підлоги, миттєво виросла ціла брила льоду.

Він дивився на Ефана й тельхінів своїми лякаючими золотими очима, а вираз обличчя в нього був наче в новонародженої дитини, яка не розуміє, що бачить. Потім його погляд ковзнув до мене, і по обличчю його розтеклася усмішка впізнавання.

– Славне тіло для мене приготували, – сказав він.

Слова ці різанули мене немов лезо бритви. Цей голос належав Луці й водночас не належав йому. Обертонами в ньому були інші, жахливі звуки – звуки стародавнього крижаного голосу, наче металом шкребли по каменю.

– Ти не очікував цього, Персі Джексоне?

Я не міг поворухнутися. Не міг відповісти.

Кронос відкинув голову назад і зареготав. Шрам на його обличчі засмикався.

– Лука боявся тебе, – загримів голос титана. – Його заздрість і ненависть виявилися потужним інструментом у моїй боротьбі. Бо вони гарантували його слухняність. За це я вдячний тобі!

Ефан скорчився в жаху і закрив обличчя обома долонями. Тельхіни тремтіли, і коса в їхніх руках тонко дзвеніла.

Але тут мені вдалося знайти самовладання. Я кинувся на того, хто колись був Лукою, спрямував меч прямо йому в груди і завдав удару. Але меч відскочив! Шкіра бога, що відродився, відбила мій випад з такою легкістю, немов була зроблена зі сталі. Кронос здивовано подивився на мене, потім ледь помітно ворухнув долонею і тієї самої миті я, перекидаючись, відлетів в інший кінець зали.

І там вдарився об колону з такою силою, що в мене іскри з очей посипалися. Насилу став я підніматися на ноги, а коли глянув на Кроноса, побачив, що він уже поклав долоню на рукоять коси.

– А-а, – протягнув він задоволеним тоном. – Навіть краще стало. «Підступне лезо» – так колись казав Лука. Відповідне ім’я. Тепер, викуване заново, воно по-справжньому смертоносне.

– Що ти зробив із Лукою? – простогнав я.

Кронос із задоволенням змахнув косою в повітрі, перш ніж дав мені відповідь.

– Він вірно і віддано служить мені, як я від нього і вимагав. По суті, між мною і ним лише невелика різниця, Персі Джексон. Він боїться тебе, а я ні.

І тоді я кинувся бігти. Ні, не думайте, що я заздалегідь обдумав цю втечу. Думки про те, щоб вступити з ним у бій, у мене взагалі не виникало. Я хотів просто втекти від нього.

Але ноги в мене немов оніміли. Час тек ледь помітно, так, ніби я пірнув у густе желе. Одного разу в мене вже виникало подібне відчуття, і тепер я розумів, що саме так проявляється влада Кроноса. Його сила була настільки велика, що вона закручувала час у спіраль.

– Біжи, маленький герой! – розреготався він. – Рятуйся!

Я озирнувся і побачив, що Кронос ліниво прямує до мене, розмахуючи косою з таким виглядом, ніби тримати її в руках було найбільшим із задоволень. Немає у світі зброї, здатної зупинити його хід! І немає такої небесної бронзи!

Він був уже футах за десять від мене, коли я почув крик:

– ПЕРСІ-І!

Голос Рейчел.

У цю мить якийсь дивний предмет пролетів повз мене, і блакитний пластмасовий гребінець влучив Кроносу прямо в око.

– У-у-у-у! – завив він.

Зараз це стогнав від болю Лука, його голос був сповнений здивування й образи. Мої руки і ноги звільнилися, і я одним стрибком опинився поруч з Аннабет, Рейчел і Ніко, що стояли у вестибюлі. Обличчя їх виражали повне нерозуміння того, що відбувається.

– Лука! – окликнула Аннабет. – Що це означає?

Я схопив її за футболку і потягнув за собою. Ми кинулися бігти щодуху і нарешті вирвалися з фортеці. Наша четвірка була вже майже біля входу в лабіринт, коли позаду прогримів найоглушливіший крик, який коли-небудь лунав у світі:

– ЗА НИМИ!

Це кричав Кронос, який нарешті отримав контроль над собою.

– Ні! – вигукнув у відповідь Ніко.

Він склав долоні разом, і з землі вирвався зубчастий кам’яний пік завбільшки з танк і став перед фортецею. Струс, викликаний його появою, був таким сильним, що передні колони будівлі захиталися і з гуркотом стали розсипатися. Почулися приглушені крики тельхінів. У повітря зметнулася хмара пилу.

Ми пірнули в лабіринт і помчали, а крик повелителя титанів стрясав світ, що залишився позаду.

Глава сімнадцята. Говорить зниклий бог

Ми бігли, поки зовсім не вибилися з сил. Рейчел вдало провела нас повз усі пастки, але куди ми прямуємо, жоден із нас і гадки не мав. Ми бігли не куди, а звідкись – подалі від похмурої гори і несамовитого гарчання Кроноса.

Остаточно знесилені, ми зупинилися. Нас оточував тунель зі стінами з вологого білого каменю, схожий на відгалуження якоїсь природної печери. Шуму погоні чути не було, але я не міг повірити, що ми перебуваємо в безпеці. У моїй пам’яті все ще стояли золоті очі на обличчі Луки, а руки й ноги зберігали відчуття повільного перетворення на камінь.

– Я так більше не можу, – задихнулася Рейчел, притискаючи руки до грудей.

Увесь цей час Аннабет на бігу беззвучно ковтала сльози. Зараз же вона з розмаху сіла на землю й уткнулася головою в коліна, її плач луною відгукнувся в переходах. Ми з Ніко майже впали на підлогу поруч один з одним. Він упустив із руки меч, той упав поруч з Анаклузмосом. Ніко ледь дихав.

– Ну ми й вляпалися! – видихнув він, і я подумав, що, мабуть, йому вдалося досить точно висловити ситуацію, що склалася.

– Ти врятував нам життя, – сказав я йому.

Ніко витер з обличчя пил.

– Це дівчата мало не силоміць потягли мене у фортецю. Єдина річ, щодо якої вони не сперечалися. Тебе потрібно було виручати, а то ти б там напартачив.

– Дякую, що ви так у мене вірите. – Я увімкнув ліхтарик і обвів його променем печеру, в якій ми сиділи. Крапельки води, подібні до дрібного неквапливого дощику, скочувалися зі сталактитів на підлогу. – Ніко, а ти… ти ж видав себе.

– Як це?

– Ну, тією скелею з чорного каменю. Це відразу справило враження. Якщо Кронос не знав раніше, хто ти, то тепер уже може не сумніватися – син повелителя Царства мертвих.

Ніко насупився, але з удаваною недбалістю впустив:

– Подумаєш, велика справа.

Я промовчав. По-моєму, він щосили намагався не подавати виду, до чого переляканий, але хіба я міг звинувачувати його за це?

Аннабет підняла голову, очі в неї стали зовсім червоними від сліз.

– Що… що ж сталося з Лукою? Що з ним зробили?

Я розповів їй, що побачив у саркофазі, розповів про те, як останній уламок душі Кроноса влетів у тіло Луки, коли Ефан Накамура зрікся богів і приніс йому клятву вірності.

– Ні! – вигукувала вона. – Це неправда. Лука не міг…

– Він підкорився Кроносу. Вибач, Аннабет, але така правда. Луку можна вважати загиблим.

– Не можна, – продовжувала наполягати вона. – Ти сам бачив, що сталося, коли гребінець Рейчел потрапив йому в око.

Я кивнув і подивився на Рейчел із повагою.

– Ти ледь не розтрощила повелителя часу своєю блакитною пластмасовою гребінкою.

– Просто в мене нічого іншого під руками не виявилося. – Рейчел явно зніяковіла.

– Ні, я не про це, – продовжувала Аннабет. – Ти ж сам бачив – коли його стукнуло гребінцем, він став якимось іншим. Ніби прийшов до тями.

– Може, звісно, Кронос ще не повністю оселився в нього в тілі, але це ще не означає, що Лука його контролює.

– Ти просто хочеш, щоб Лука був лиходієм! – закричала Аннабет. – Ти не знав його раніше, Персі, а я знала!

– І що з того? – огризнувся я. – Чому ти продовжуєш захищати його?

– Гей, досить, – спробувала урезонити нас Рейчел. – Не гризіться.

Аннабет обернулася до неї.

– А ти, смертна, взагалі не лізь не у свої справи. Якби не ти…

Що вона збиралася сказати Рейчел, так і залишилося невідомим, бо Аннабет знову опустила голову на коліна й заридала. Мені хотілося втішити її, але я не знав як. Я знову почувався скутим, немов вплив Кроноса на хід часу продовжував діяти. Я ще не усвідомив толком значення того, що бачив. Кронос живий. Він озброєний. І можливо, настає кінець світу.

– Нам час рухатися, – заговорив Ніко. – Він неодмінно вишле за нами погоню.

Ні в кого з нас не залишилося й краплі сил для того, щоб продовжувати втечу, але Ніко мав рацію. Я насилу змусив себе встати, допоміг Рейчел.

– Здорово ти кидаєшся гребінцями, – примудрився пожартувати я.

– Ага, добре вийшло. – Вона видавила слабку посмішку. – Мені страшенно не хотілося, щоб ти загинув. – Рейчел раптом почервоніла. – Ні, просто тому що… пам’ятаєш, ти обіцяв зробити для мене дещо. Як би ти виконав свою обіцянку, якби помер?

Я присів на землю поруч з Аннабет.

– Гей, Аннабет, не сердься. Вибач мене, якщо можеш. Нам час іти.

– Знаю. Усе нормально, я добре почуваюся.

Звичайно ж, вона не почувалася добре, це ясно. Але зуміла піднятися, і ми знову покрокували лабіринтом.

– Нам потрібно назад у Нью-Йорк, – почав я. – Скажи, Рейчел, ти могла б…

І тут я застиг із відкритим ротом. За кілька футів попереду нас промінь мого ліхтарика вихопив із темряви грудку якоїсь пом’ятої червоної матерії. Це була растаманська шапка Гроувера!

У мене руки тряслися, коли я кинувся підбирати її. Схоже, що вона побувала під чиїмось величезним брудним черевиком. Після всього, що мені сьогодні довелося пережити, думка про те, що з Гроувером сталося щось жахливе, була нестерпна.

Потім я помітив ще дещо. Оскільки підлога тут, у печері, була вологою і глинистою через воду, що постійно капала зі сталактитів, на ній чудово зберігалися всі сліди. І скрізь виднілися відбитки великих ніг Тайсона та інші, менші, схожі на козячі копита. Усі вони вели наліво.

– Потрібно піти слідами, – сказав я. – Вони ведуть у тому напрямку. І сліди ці зовсім свіжі.

– А як же Табір напівкровок? – запитав Ніко. – Часу в нас майже немає.

– Спочатку ми повинні знайти хлопців, – погодилася зі мною Аннабет. – Адже це наші друзі.

Вона підібрала з землі шапку Гроувера і рішуче покрокувала вперед.

Я слідував за нею, внутрішньо намагаючись приготуватися до найгіршого. Цей тунель був схожий на справжню пастку, стіни його нависали над нами під найдивнішими кутами, ноги роз’їжджалися на слизькій землі. Майже весь час доводилося повзти або дертися, замість того щоб просто крокувати.

Нарешті ми дісталися кінця цього жахливого переходу й опинилися у великій печері, майже весь простір якої займали високі колони зі сталагмітів. У середині її протікала підземна річка, на березі сидів Тайсон і тримав на колінах голову Гроувера. Очі лежачого сатира були закриті. Він не ворушився.

– Тайсон! – закричав я.

– Персі! Сюди, швидко!

Ми кинулися до нього. Гроувер не помер, слава богам, але він так тремтів, кожна клітинка його тіла так тряслася, немов він замерз мало не до смерті.

– Що з вами сталося? – швидко запитав я.

– Багато всякого різного, – пробурмотів Тайсон. – Спочатку була величезна змія. Потім якісь здоровенні собаки. Люди з мечами. А потім… потім ми, сам не знаю як, опинилися поблизу звідси. Гроувер чомусь розхвилювався і кинувся бігти. Так ми добігли до цієї печери. А щойно добігли, він раптом упав. Відтоді так і лежить.

– Він говорив що-небудь?

– Говорив. Сказав, що ми вже близько. Потім ка-а-ак впаде і вдариться головою об каміння.

Я опустився на коліна поруч із Гроувером. Один раз у житті мені вже довелося бачити свого друга-сатира у відключці, це сталося в Нью-Мехіко, коли він відчув близьку присутність Пана.

Променем ліхтарика я освітив приміщення, в якому ми опинилися. У дальньому його кінці темнів прохід, який, мабуть, веде в іншу печеру, з боків його стояли гігантські колони з кристалів, що блищали і сяяли точнісінько як справжнісінькі діаманти. А за цим проходом…

– Гроувер, – попросив я, – прокинься, будь ласка.

– Агрггггг.

Аннабет теж присіла поруч і хлюпнула в обличчя Гроуверу холодною річковою водою.

– Тьху! – Сатир фиркнув, і очі його розплющилися. – Персі, це ти? Аннабет? Звідки ви взялися?

– Усе нормально, – сказав я. – Ти на хвилинку відключився. Враження виявилося занадто сильним.

– Так, я пам’ятаю. Це через Пана.

– Ну так, – кивнув я. – За цим порогом знаходиться надзвичайно потужна сила.

Я швидко познайомив своїх друзів із Рейчел, оскільки ні Тайсон, ні Гроувер ніколи її не бачили. Тайсон галантно сказав, що вона «гарненька», і від цих слів ніздрі Аннабет заворушилися так, ніби вона збиралася негайно роздмухати багаття.

– Ось так, загалом, – підсумував я. – Покрокували, Гровер. Спирайся на мене.

Аннабет і я допомогли нашому другові встати на ноги, і всі разом ми попрямували до підземної річки. Течія в ній була сильною, а дно таким глибоким, що вже через кілька кроків вода дійшла нам до пояса. Подумки я побажав собі залишитися сухим, так воно і вийшло, але це анітрохи не допомогло моїм друзям. До того ж мені все одно було до того холодно, ніби навколо вирувала снігова пурга.

– Гадаю, ми в печерах Карлсбада, – стукаючи зубами, вимовила Аннабет. – Може, у ще нерозвіданій їхній частині.

– Звідки ти знаєш?

– Тому що Карлсбад – це в Нью-Мехіко, не розумієш, чи що? Минулої зими ми це вже проходили.

Я кивнув. Гроувер зомлів, коли ми йшли через Нью-Мехіко, саме там він відчув близьку присутність Пана.

Нарешті ми вибралися з річки і продовжили наш подальший шлях сушею. Коли до колон із кристалами-діамантами стало рукою подати, на мене почали накочувати хвилі енергії, що виливалася з печери за ними. Я вже й раніше бував у товаристві богів, але це відчувалося по-іншому. Зараз мою шкіру ніби пощипувало від потужного потоку енергії, втома моя випарувалася, як після гарного нічного сну. З кожним кроком я немов ставав сильнішим, як ті рослини, що показують у рекламних роликах. Запах, що долинав із сусіднього приміщення, був не чим іншим, як запахом злежалого і вологого дерну. Так іноді в теплий літній день пахнуть дерева і квіти.

Гроувер просто весь зівівів від переживань. Говорити мені не хотілося, і навіть Ніко мовчав.

Ще один крок – і ми опинилися в царських палатах. У Рейчел вирвалося здивоване: «Ой!»

Кришталеві стіни сяяли різнокольоровими переливчастими вогнями – червоними, зеленими, синіми. У цьому дивному примарному світлі цвіли чудові рослини – гігантські орхідеї і бліді зірки якихось невідомих кольорів, вилися ліани, обвішані помаранчевими і пурпуровими ягодами. Підлога була вкрита найм’якішим зеленим мохом. Стеля над головою йшла вгору далі, ніж у якомусь соборі, і на ній мерехтіли цілі галактики зірок. У центрі печери стояло римське овальне ложе з позолоченого дерева, вкрите численними оксамитовими подушками, а навколо нього розсілося безліч найрізноманітніших чудових звірів. Але це були не звичайні звірі, я побачив тут птаха додо і якогось невідомого хижака, схожого на гібрид вовка з тигром. Потім я помітив такого величезного гризуна, що він міг би вважатися праматір’ю всіх морських свинок на світі. З-за ліжка долинало бурчання величезного волохатого мамонта, який об’їдав ягоди з кучерявої лози.

На ложі лежав, розкинувшись, старий сатир. Його очі небесно-блакитного кольору уважно стежили за кожним нашим кроком. Кучеряве волосся було зовсім сивим, і такою ж сивою була його гостра борідка. Навіть шерсть на козлиних ногах біліла сивиною. Голову сатира прикрашали величезні роги, блискучі, коричневі й розлогі. Так, такі ріжки не сховаєш під шапку, як це частенько робив мій друг Гроувер. Шию старого сатира обвивав шнур, на якому висіла сопілка.

Гроувер упав на коліна перед ліжком.

– Повелитель Пан!

Бог поблажливо посміхнувся, але смуток у його очах не розтанув.

– Гроувер, мій дорогий, хоробрий сатир! Довго ж мені довелося тебе чекати.

– Я… я заблукав, – зніяковіло пролепетав мій друг.

Пан розреготався. Що за чудовий сміх! Це було схоже на те, як шумить перший весняний вітерець, від цих звуків уся печера немов наповнилася свіжістю. Тигроволк зітхнув і поклав голову на коліна богові, птах додо довірливо возився біля самих його копит, смішно клекочучи. Я міг би заприсягтися, що він тихенько насвистував «It’s a Small World» [21].

Але сам бог Пан здавався якимось стомленим, вся його постать була неясною, немов виліплена з Туману.

Озирнувшись, я побачив, що всі мої супутники схилили коліна, в очах їхніх чітко читався шанобливий страх. Тоді я теж опустився на коліна і, зніяковівши, нерозумно пробурмотів:

– Ваш птах додо вміє свистіти.

– Уміє. – Очі бога лукаво блиснули. – Її звуть Діді, це моя маленька артистка.

Діді з скривдженим виглядом підняла голівку, легенько клюнула коліно Пана і почала насвистувати щось, що явно нагадувало траурний марш.

– Це найпрекрасніше місце на світі! – вигукнула Аннабет. – Жодному архітекторові ще не вдавалося створити такої чудової споруди.

– Мені приємні ваші слова, люба, – відгукнувся Пан. – Це один з останніх на землі безлюдних куточків. Боюся, моєму царству там, нагорі, прийшли останні дні. Залишилися лише ці крихти, мініатюрні острівці, де гніздиться життя. Наприклад, цей. Але він теж недовго протягне. На жаль.

– О мій повелитель, – заговорив Гроувер, – прошу вас, повертайтеся зі мною на землю, інакше копитні старійшини ніколи не повірять, що я вас зустрів. Побачивши ж вас, вони будуть у нестямі від радості! Ви можете врятувати незаймані куточки дикої природи!

Пан опустив долоню на голову сатира, скуйовдив його кучеряве волосся.

– Ти ще такий молодий, мій сатир. Такий добрий і такий правдивий, наївне дитя. Але я вже зробив вибір.

– Вибір? – здивувався Гроувер. – Я… я щось не розумію.

Не встиг він договорити, як силует Пана став розпливатися і за мить перетворився на дим. Морська свинка з переляканим писком стрибнула під ліжко і там притихла. Волохатий мамонт неспокійно забурчав. Птах додо сховав голівку під крило. І тут же Пан знову прийняв свій колишній вигляд.

– Ціла вічність минула, поки я спав, – відчужено зазвучав його голос. – Сни мої були сумні. Я прокидався знову і знову, і з кожним разом моє неспання було все коротшим і коротшим. Тепер кінець уже близький.

– Кінець? – недовірливо вигукнув Гроувер. – Ні, повелитель! Ви з нами!

– Мій дорогий сатир, я багато разів намагався сказати світові правду. Ще дві тисячі років тому я оголосив її Лісасу, він був так схожий на тебе, мій хлопчику. Він жив в Ефесі й хотів донести до світу правду.

Очі Аннабет здивовано розплющилися.

– Але це давно відомо. Один моряк, що плив морем уздовж узбережжя Ефеса, почув з берега голос: «Скажіть усім, що великий бог Пан помер!»

– Але це ж неправда! – вигукнув Гроувер.

– Твої побратими ніколи цьому не вірили, – кивнув Пан. – Милі впертюхи-сатири відмовлялися повірити в те, що мене більше немає у світі. І я люблю вас за це, хоча своєю впертістю ви лише відтермінували неминуче. Тільки продовжили мій повільний болісний відхід, довгі сутінки мого сну. Але і йому прийшов кінець.

– Ні! – Голос Гроувера затремтів.

– Так! І ти повинен змиритися з правдою. Твій товариш, Ніко, вже зумів зробити це.

Ніко сумно опустив голову і тихо пояснив:

– Він помирає. Взагалі-то це сталося вже давно, те, що ви бачите, це як… ну, ніби спогади.

– Боги не можуть померти!

– Але вони можуть зникнути, – заперечив Гроуверу Пан. – Вони зникають, коли зі світу зникає все, що було їм дорого, чим вони жили. Незаймана природа, її майже не залишилося на землі, мій дорогий Гроувер. А ті крихітні містечка, де вона вціліла, такі малі і вразливі, що мені не під силу врятувати їх. Моє царювання підійшло до кінця. Ось чому мені знадобився ти, щоб я міг передати через тебе послання світу. Тобі слід повернутися на Раду старійшин і розповісти сатирам, дріадам та іншим духам природи, що великий бог Пан справді помер. Розкажи їм про мій відхід, щоб вони перестали чекати від мене порятунку. Я не в силах дати його їм. Ваш порятунок залежить від кожного з вас. Кожен повинен…

Він замовк і похмуро глянув на птаха Діді, який у цей момент почав щось насвистувати.

– Діді, що ти робиш? – звернувся до неї Пан. – Ти знову співаєш «Kumbaya»? [22]

Діді прийняла невинний вигляд і прикрила свої жовті очі.

Пан випустив тяжкий зітхання.

– Кожна з істот по-своєму цинічна. Але, як я вже сказав, Гроувер, усі ви маєте передати світові мій заклик.

– О ні, – прошепотів мій друг.

– Будь сильним, сатир. Ти зумів розшукати мене, але тепер тобі належить попрощатися зі мною. Ти повинен відпустити мене і передати світлу моє дихання, дух Пана. Богу Пану більше не під силу його нести. Це повинні робити ви, всі разом.

Я спіймав погляд блакитних очей Пана, він був спрямований прямо на мене, і здогадався, що зараз він говорить не тільки про сатирів. Але і про напівкровок, і про смертних теж. Він говорив про всіх.

– Персі Джексон, ось що я скажу тобі. Мені відомо, що тобі сьогодні довелося побачити. Відомі твої сумніви. Але ти маєш знати головне: коли настане час, страху не вдасться зломити тебе.

Потім Пан обернувся до Аннабет і заговорив з нею:

– Дочка Афіни, приходить твій час. Тобі належить виконати велику роль, хоч, може, це і не та роль, про яку ти мріяла.

Потім він глянув на Тайсона.

– Маленький циклоп, тобі не слід впадати у відчай. Герої рідко відповідають нашим уявленням про них. Але з тобою цього не станеться, Тайсоне, твоє ім’я стане відоме багатьом поколінням циклопів. Як і ім’я міс Рейчел Дер.

Рейчел мало не підстрибнула, коли почула таке. І тут же сховалася за наші спини, ніби відчувала себе в чомусь винною. Пан тільки посміхнувся і підняв руку, ніби благословляючи її.

– Знаю, ти думаєш, що нездатна поліпшити цей світ, – м’яко звернувся він до неї. – Але скажу тобі, ти володієш силою не меншою, ніж у твого батька.

– Я… – Не договоривши, вона змішалася.

І раптом я побачив, як по щоці Рейчел покотилася сльоза.

– Поки що тобі це видається неможливим. Але продовжуй шукати, і можливості самі прийдуть до тебе. Обов’язково прийдуть.

І знову він звернувся до Гроувера.

– Мій дорогий сатир, ти обіцяєш, що передаси моє послання?

– Не… ні, я не можу.

– Можеш. – Пан говорив так само м’яко. – Ти хоробрий і сильний. Найхоробріший і найсильніший з усіх. І в твоєму серці живе правда. Ти вірив у мене більше, ніж будь-хто, саме тому ти й маєш передати всім послання від мене. Стати першим, хто звільнить мене від тяжкої ноші.

– Я не хочу.

– Розумію. Моє ім’я Пан колись означало «сільський», ти чув про це? З часом перше значення зникло, і в наші дні воно означає «все». Дух дикої природи тепер буде мешкати у всіх вас. Кожен, кого ти зустрінеш, повинен навчитися у тебе духу пошуку. Того, як ти шукав бога Пана. Намагайтеся покращувати світ, кожен із вас і в кожному його куточку. І для цього не треба нікого чекати, навіть бога Пана. Робіть це самі.

Гроувер потер очі. Потім став повільно підніматися на ноги, випростався.

– Я все своє життя вас шукав. А зараз… так, зараз я звільняю вас.

Пан усміхнувся.

– Я вдячний тобі, сатир. І тепер мій відхід став благословенним.

Очі бога закрилися, він перетворився на білий туман і розтанув. Потім ця біла хмара розпалася на завитки, що випромінювали частинки енергії, але ці частинки були не схожі на ті сині згустки, які я бачив, що виходили від тіла Кроноса. Скоро вони заповнили все палац бога. Раптом один із цих невагомих завитків ковзнув до мого обличчя і пірнув мені в рот. Я озирнувся і побачив, що те саме відбувається з моїми супутниками. Завиток, що дістався Гроуверу, був найбільшим.

І тут кристали на стінах замерехтіли і померкли. Звірі, що сиділи в залі, сумно дивилися на нас. Птах додо сумно зітхнув. Лози зів’яли й безсило поникли. Усе довкілля стало безбарвним і вмить розсипалося на пил. У потемнілій печері залишилися тільки ми.

Я увімкнув ліхтарик. На ложі нікого не було. Гроувер глибоко зітхнув.

– Ти… не переживай, будь ласка, – попросив я його.

Гроувер на очах старів і ставав дедалі сумнішим і сумнішим. Потім раптом рішуче забрав із рук Аннабет свою шапку, обтрусив її від пилу й насунув на кучеряву голову.

– Пора, – сказав він. – Нам пора. Треба йти, щоб принести всім у світі звістку. Великий бог Пан помер.

Глава вісімнадцята. Гроувер сіє паніку серед ворогів

Усі шляхи в лабіринті короткі. Проте, коли Рейчел вивела нас на Медісон-сквер, я почувався так, ніби бігом пробіг від самого Нью-Мехіко. Ми вилізли з-під землі біля готелю «Маріотт» і тепер стояли на тротуарі, розгубившись від яскравого денного світла, безлічі автомобілів і натовпу людей.

Якісь миті було навіть не зрозуміти, що мені здається менш реальним – Нью-Йорк чи ті кришталеві палаци, в яких нещодавно на моїх очах помер бог Пан.

Я повів усіх у бічну алею, де мало бути непогане відлуння. Потім свиснув, як міг голосніше, п’ять разів.

Через хвилину Рейчел захоплено вигукнула:

– Які вони прекрасні!

Табунок летючих коней-пегасів спускався з неба, кружляючи над хмарочосами. Мій вороний Пірат мчав попереду четвірки своїх білих товаришів.

«Іго-го, босе! – почулося в моїй свідомості його іржання. – Ти живий!»

«Живий, живий, – так само подумки відповідав я йому. – Сміливо можу сказати, мені пощастило. Зараз нам потрібно в табір, і якомога швидше. Розумієш, про що я?»

«Ще як розумію, босе. Це по мені! Ох, а це ще що? Циклоп! Іго-го, Гвідо, твоя спина витримає здоровенного циклопа?»

Пегас на ім’я Гвідо одразу взявся кректати і скаржитися на життя, але було ясно, що він згоден везти Тайсона. Ми почали розсаджуватися. Усі, крім Рейчел.

– Гей, – сказала вона мені, – по-моєму, моя подорож закінчена.

Я зніяковіло кивнув. Ми обидва знали, що вона не зуміє увійти в табір. Я кинув швидкий погляд на Аннабет, вона старанно вдавала, що не дивиться на нас.

– Дякую тобі, Рейчел. Без тебе в нас нічого б не вийшло.

– Мені дуже сподобалися наші пригоди. Звісно, я не маю на увазі те, що ми всі мало не загинули. І ще бог Пан…

– Слухай, а що він говорив про твого батька? – несподівано згадав я.

Рейчел почала зніяковіло смикати лямку рюкзака.

– Тато… Ну, це про роботу мого батька. Він… бачиш, мій тато великий бізнесмен.

– Тобто ти хочеш сказати, що ви багаті?

– Ну, типу, так.

– І тому той водій одразу нас підвіз. Ти назвала ім’я твого батька, і все одразу владналося.

– Ага. – Рейчел раптом гаряче заговорила: – Персі, розумієш, мій батько займається розробкою земельних ділянок. Він здійснює авіаперельоти по всьому світу, вишукуючи території, ще не освоєні людьми. – У неї з грудей вирвався судомний зітхання. – Незаймані землі, розумієш? І він скуповує їх, а потім влаштовує так, щоб різні компанії почали проводити їх освоєння. Я терпіти не можу, коли на таких землях починають будувати всілякі потворні будинки і торгові центри. А вже тепер, після того як я бачила Пана, дізналася про його смерть…

– Рейчел, ти ж не звинувачуєш у цьому себе?

– Зачекай. Ти ще не знаєш найгіршого. Я не люблю розповідати про свою сім’ю. Не хочу, щоб ти дізнався про нас усе. Вибач, але більше я нічого не скажу.

– І не треба, – погодився я. – Це круто! Слухай, Рейчел, адже те, що ти зробила, це приголомшливо! Ти провела нас крізь лабіринт. Була такою хороброю. Саме про це я завжди і буду пам’ятати. І мені немає діла до того, чим займається твій батько.

В очах Рейчел засвітилася вдячність.

– Дякую. Знаєш… якщо тобі знову коли-небудь спаде на думку провести час із якоюсь смертною дівчиною… можеш зателефонувати мені.

– Добре. Подзвоню.

Її тонкі брови насупилися. Напевно, мій голос пролунав не зовсім упевнено, але це вийшло не навмисне. Просто я толком не знав, що їй сказати зараз, коли нас оточували мої друзі. Та й стільки різного сталося зі мною за останні кілька днів. Усе дуже заплуталося.

– Я хочу сказати, що справді був би радий ще раз із тобою зустрітися.

– Номера мого телефону немає в довіднику.

– Я його знаю.

– Він усе ще записаний у тебе на долоні? Оце так!

– Ось і ні. Я, типу… ну запам’ятав його, чи що.

На обличчі її повільно проявився вираз, схожий на посмішку, і Рейчел трохи повеселішала.

– Побачимося, Персі Джексон. А тепер бувай. Постарайся зберегти для мене шматочок дикої природи, гаразд?

Вона махнула мені рукою і побігла в бік Сьомої авеню. За мить Рейчел зникла в натовпі.

Коли я повернувся до своїх, то одразу зрозумів, що в Ніко виникли труднощі. Його кінь вперто шарахався від нього, скалив зуби і явно відмовлявся дати себе осідлати.

«Від нього пахне мерцями», – скаржився пегас.

«А ти не принюхуйся, Поркі, – умовляв його мій вороний. – Ці напівкровки майже всі пахнуть по-дурному. Вони тут ні до чого. Ох… Іго-го, вибачте, хазяїне, я не про вас».

– Поїдьте без мене, – кинув Ніко. – Я все одно не так уже й хотів повертатися в табір.

– Ніко, – сказав я, – нам потрібна твоя допомога.

Він схрестив на грудях руки й усміхнувся. Тоді Аннабет поклала долоню йому на плече і попросила:

– Ніко, будь ласка. Не відмовляйся.

Поступово вираз його обличчя пом’якшився.

– Так і бути, поїду, – неохоче буркнув Ніко. – Тільки заради тебе. Але я там не залишуся.

Я зробив Аннабет глузливу гримасу, ніби кажучи: «З чого це Ніко для тебе щось робить?» Вона у відповідь висунула язика.

Нарешті ми всі розсілися, пегаси злетіли в повітря, і за хвилину ми вже летіли над Іст-Рівером, а внизу під нами розстелявся Лонг-Айленд.

Пегаси приземлилися на центральному майданчику між будиночками, і до нас одразу ж підбігли Хірон, пузатий сатир Сілен і пара хлопців із будиночка Аполлона. На обличчі Хірона промайнуло здивування, побачивши Ніко, але якщо я очікував, що звістка про Квінтуса-Дедаля і воскресіння Кроноса вразить його ще більше, я сильно помилився.

– Цього я й побоювався, – похмуро відповів кентавр. – Нам треба поспішати. На щастя, вам вдалося сповільнити воскресіння володаря титанів, але його авангард уже рухається сюди. І вони жадають крові. Більшість наших хлопців уже зайняли позиції. Ходімо!

– Одну хвилинку, – зупинив нас Сілен, – а який результат пошуків Пана? Ви затрималися майже на три тижні, сатир Гроувер Ундервуд. Вашу ліцензію анульовано!

Гроувер схвильовано запіхтів, але опанував себе, з гідністю випростався і подивився Силену прямо в очі.

– Ліцензія на проведення пошуку більше не має сили, член Ради. Великий бог Пан помер! Він помер і заповів нам зберігати його дух.

– Що ви таке говорите? – Сілен почервонів. – Це богохульство і запекла брехня! Містере Гроувер Ундервуд, я відправлю вас у вигнання за такі слова!

– Але це правда, – втрутився я. – Ми були там, у печері, коли бог Пан помер. І самі все це бачили.

– Дурниці які! Ви всі огидні брехуни! Руйнівники природи!

Хірон уважно вивчав обличчя Гроувера, потім, помовчавши, вирішив:

– Поговоримо про це пізніше.

– Ні, це потрібно зробити зараз! – розлютився Сілен. – Треба покласти край подібному…

– Силен, – обірвав його Хірон, – над нашим табором нависла загроза нападу. Питання про смерть Пана залишалося невирішеним понад два тисячоліття. Думаю, з його вирішенням можна ще трохи почекати. Хоча б до нинішнього вечора.

І на цій радісній ноті він відважив уклін і стрімко поскакав у бік лісу, дозволивши нам слідувати за ним, хто як може.

Починалася найсерйозніша військова операція, яку я бачив за весь час, проведений у таборі. Усі хлопці в повному бойовому озброєнні зібралися на галявині. Цього разу йшлося не про гру в захоплення табірного прапора.

Діти Гефеста подбали про те, щоб біля входу в табір було розставлено численні пастки – протягнуто колючий дріт, вирито ями, споруджено огорожу з гострих кілків, підготовлено та наповнено грецьким вогнем глиняні горщики. Бекендорф зайнявся установкою на горі Кулак Зевса двох катапульт, кожна завбільшки з хорошу вантажівку. Усі ці заходи мали допомогти відбити атаку.

Нащадки Ареса зайняли передову лінію, вони вишикувалися у фаланги, і тепер з того боку долинали накази, які вигукувала Кларисса.

Діти Аполлона і Гермеса, озброєні луками і стрілами, розосередилися по всій території лісу. Багато з них примудрилися прилаштуватися навіть у кронах дерев. Дріади й ті були озброєні луками, а сатири ходили, хизуючись дерев’яними палицями і щитами, вирізаними з товстої деревної кори.

Аннабет побігла до своїх побратимів з дому Афіни, які влаштувалися в наметі командувача і звідти керували підготовкою до битви. Над наметом тріпотів за вітром сірого кольору стяг із зображеною на ньому совою; шеф служби безпеки Арґус стояв біля входу наввитяжку, охороняючи штаб. Нащадки Афродіти метушилися і снували по всьому табору, наводячи красу: одному вони поправляли перекошений нагрудник, іншому причісували сплутане пір’я плюмажа. Навіть плем’я Діоніса не залишалося бездіяльним. Самого бога давно ніде не було видно, але два його сини-близнюки взяли на себе забезпечення воїнів водою в пляшках і соками в пакетах.

Усе це справляло непогане враження, але Хірон напівголосно зауважив, що вважає становище незадовільним.

Мені згадалося те, що я бачив у лабіринті: численні монстри, які зібралися на стадіоні Антея, сила, що виходить від тіла Кроноса, яку я відчув на горі Тамалпаїс. І серце моє впало. Хірон правий, цього недостатньо, але нам нізвідки чекати підмоги. На якусь мить я побажав, щоб тут опинився Діоніс, але навіть якщо б він зараз був із нами, сумніваюся, що йому вдалося б зробити щось корисне. Коли йдеться про військові дії, богам забороняється надавати пряму допомогу смертним. Але очевидно, титани не вірять у силу таких обмежень.

На узліссі стояв Гроувер і розмовляв із Ялівцем. Слухаючи розповідь про наші пригоди, вона так розхвилювалася, що раз у раз хапала його за руку. Зелені сльози покотилися в неї по щоках, коли черга дійшла до звістки про смерть Пана.

Тайсон допомагав хлопцям із намету Гефеста зводити оборонні укріплення. Він хапав із землі величезні валуни, носив їх до катапульт і там акуратно складав гіркою.

– Побудь зі мною, Персі, – звернувся до мене Хірон. – Коли почнуться бойові дії, ми постараємося намацати найвразливіше місце і я попрошу тебе туди вирушити.

– Я бачив Кроноса, – повідомив я йому. Думка про це видовище ніяк не полишала мене. – Дивився йому просто в очі. Це був Лука… і водночас не він.

Хірон пробіг пальцями по тятиві лука.

– Очі, про які ти говориш, були, я думаю, золотого кольору. І час, проведений у його присутності, здався тобі сповільненим.

Я кивнув і запитав:

– А як він примудряється захопити владу над тілом смертного?

– Не знаю, Персі. Боги завжди могли прийняти вигляд звичайного смертного, але при цьому зберігали свою божественну сутність. Я не можу зрозуміти, як це відбувається. А тим більше мені не зрозуміло, чому тіло Луки не перетворилося при цьому на прах і попіл.

– Кронос сказав, що це тіло було приготовлено для нього.

– Мене тремтіння пробирає при думці про те, що можуть означати його слова. Але цілком можливо, що існування в подібній формі дещо обмежить можливості Кроноса, принаймні, поки він перебуватиме в людському тілі. Воно ніби зв’яже його й утримуватиме в певних рамках.

– Хіроне, а раптом він вирішить очолити атаку?

– Не думаю, що це станеться, мій хлопчику. Я б відчув його наближення. Немає сумнівів, що в його план входила подібна міра, але думаю, це рішення похитнулося, коли ти обрушив на нього його тронний зал. Ти і твій приятель Ніко, син Аїда.

Кентавр глянув на мене з докором, і в мене від сорому немов клубок у горлі застряг.

– Мені так соромно, Хірон. Звичайно, слід було розповісти вам про це. Але все вийшло так несподівано…

– Персі, не треба довгих вибачень. – Хірон підняв руку, зупиняючи мене. – Я чудово розумію, чому ти так вчинив. Тому що відчув на своїх плечах тягар відповідальності. Відчув необхідність вжити захисних заходів. Але, бачиш, Персі, якщо ми хочемо вижити в цьому житті, ми повинні більше довіряти одне одному. Просто зобов’язані.

Він раптово замовк. Земля під нами здригнулася.

Усі, хто був на узліссі, завмерли. Тишу прорізав командний голос Кларисси:

– Щити зі-омкнути!

І тут армія повелителя титанів, вирвавшись із лабіринту, обрушилася на табір.

Мені доводилося бувати і в інших битвах, але ця, можете мені повірити, була найграндіознішою. Спочатку я побачив, як дюжина велетнів-лестригонів вимахнула з-під землі з таким ревінням, що в мене заклало вуха. Щитами їм слугували старі автомобілі зі сміттєзвалища, сплющені в коржик, а бойовими кийками – стовбури дерев, встромлені в іржаві піки із зазубреними кінцями. Один із лестригонів кинувся на фалангу Ареса і почав орудувати своїм кийком. Бійці падали під її ударами, наче ганчіркові ляльки.

– Вогонь! – заревів Бекендорф.

У дію прийшли катапульти. Два величезні валуни полетіли в лестригонів. Перший влучив в автомобіль-щит і залишив на ньому лише ледь помітну вм’ятину, зате другий вдарив лестригона в груди і змусив впасти на землю. Тут лучники Ареса дали залп, і дюжини стріл встромилися в товсті обладунки гігантів. Броня, що прикривала лестригонів, одразу наїжачилася охвістям стріл, як голками дикобраза. Деякі стріли встромилися в щілини обладунків, і кілька велетнів на очах випарувалися від впливу небесної бронзи.

Але коли стало здаватися, що лестригонів ми долаємо, з лабіринту ринула наступна хвиля. Три, а то й чотири десятки дракониць у повному бойовому озброєнні, потрясаючи списами й сітками, розсіялися в усіх напрямках. Деякі з них потрапили в пастки, розставлені хлопцями з намету Гефеста, деякі повисли на гострих кілках огорожі й одразу перетворилися на мішень для стріл, треті зачепилися за колючий дріт. Горщики з грецьким вогнем вибухали зеленим полум’ям, і його язики охопили кількох дракониць.

Але більша їхня частина продовжувала наступати. Аргус і воїни племені Афіни кинулися їм навперейми. Просто на моїх очах Аннабет, вихопивши меч, вбила одну з дракониць. Неподалік від неї Тайсон бився з велетнем. Наступної хвилини я побачив, що він, опинившись якимось чином у лестригона на спині, з оглушливим «Бум! Бум! Бум! Бум!» б’є ворога по голові.

Хірон незворушно випускав стрілу за стрілою, кожна з них знаходила свою жертву. Але з лабіринту виповзали все нові й нові вороги. І ось пекельний гончак – зовсім не Місіс О’Лірі – вистрибнув із жерла підземелля і кинувся на сатирів.

– Туди! – закричав мені Хірон.

Я вихопив Анаклузмос і кинувся до них.

Пролітаючи полем битви, я бачив, як там творилися жахливі речі. Ворожий нам напівкровка бився з сином Діоніса, і їхній поєдинок не був довгим. Шалений ворожий натиск – і зброя випала з руки мого товариша. Потім противник, ефесом меча вдаривши по голові, оглушив його, і син Діоніса впав на землю, обливаючись кров’ю. Інший боєць із війська супротивника посилав одну за одною палаючі стріли, і наші лучники та дріади змушені були в паніці тікати.

Дюжина дракониць вирвалася з сум’яття бою і, ковзаючи стежкою, стала пробиратися до табору. Вони рухалися з такою впевненістю, ніби заздалегідь отримали це завдання. Якщо їм вдасться безперешкодно досягти території табору, вони зможуть випалити його повністю, не зустрівши жодного опору.

Єдиним, хто опинився поблизу, був Ніко ді Анджело. Він щойно прикінчив одного тельхіна, і його меч із чорної стігійської сталі пив силу ворога, доки від тельхіна не залишилася лише жменька пилу.

– Ніко! – закричав я.

Він глянув туди, куди вказувала моя рука, побачив жінок-змій і миттєво зрозумів, у чому річ.

Ніко зробив глибокий подих і викинув меч уперед.

– Служи мені! – звернувся він до зброї.

Землю здригнулася. Перед драконицями розверзлася тріщина, і десяток неупокоєних мерців-воїнів виріс з-під землі. Цей загін становили жахливі трупи у військових мундирах найрізноманітніших часів, тут були і римські центуріони, і солдати армії конфедератів періоду Громадянської війни в США, і наполеонівська кавалерія, що скакала на остовах давно згнилих коней. Усі як один ці воїни оголили зброю й атакували дракониць. Я побачив, як Ніко безсило опустився на коліна, але переконатися, що з ним усе гаразд, у мене вже не було часу.

Я кинувся на пекельного гончака, який, напавши на сатирів, тіснив їх тепер у напрямку лісу. Чудовисько спробувало схопити зубами одного з них, той швидко відскочив, тоді воно кинулося на іншого. Цей сатир виявився не таким моторним, щит із деревної кори тріснув як шкаралупа, коли він упав на землю.

– Гей ти! – заревів я.

Пекельний гончак обернувся, оскалився і стрибнув уперед. Якби я потрапив їй у пазурі, вона розірвала б мене на шматки в одну мить, але я ухилився, упав на спину, перекотився і схопив пальцями один із заготовлених глиняних горщиків із грецьким вогнем. Кидок, і горщик влучив просто в пащу чудовиська! Воно в ту ж хвилину впало на землю, охоплене язиками полум’я. Я відкотився вбік, задихаючись.

Сатир, який став жертвою пекельного гончака за хвилину до моєї появи, лежав не рухаючись. Я кинувся до нього, але тієї ж хвилини почув попереджувальний крик Гроувера:

– Персі-і!

Займалася лісова пожежа. Вогонь, тріщачи, охопив кущ ялівцю, і Можжевелка з Гроувером кинулися гасити його. Гроувер підніс до губ сопілку й заграв пісню дощу, Ялівець відчайдушно намагався збити полум’я своєю зеленою шаллю, але нічого не допомагало.

Я побіг до них, огинаючи тих, хто бився, проповзаючи між ногами гігантів. Найближчим джерелом води був лісовий струмочок, що протікав приблизно за половину милі звідси, але я задумав інше. Я сконцентрувався на цій думці, і в животі в мене щось смикалося, у вухах почувся шум, і негайно стіна води обрушилася на палаючі дерева. В одну мить вона залила язики полум’я, Ялівцю, Гроувера, сопілку і всіх, хто перебував поблизу.

Гроувер пустив із рота фонтанчик води і задоволеним тоном пробулькав:

– Дякую тобі, Персі.

– Не варто подяки! – І я кинувся назад у бійку.

Гроувер і Ялівець пішли за мною. У нього в руках опинилася дубина, а в Ялівця – палиця, схожа на старомодний хлист. Дріада виглядала жахливо розсердженою, і було зрозуміло, що вона не забариться пустити його в справу.

Коли результат битви, здавалося, було видно – і в нас з’явився шанс на перемогу, – з лабіринту раптом пролунав огидний крик. Одного разу я вже чув його.

З-під землі вистрибнула і злетіла в небо Кампе, розкривши на всю міць свої крила кажана. Вона приземлилася на вершині кручі, яку ми звали Кулак Зевса, й оглянула місце сутички. Обличчя монстра виражало злісну радість, голови звірів, що щербилися з її пояса, гарчали, змії шипіли і звивалися навколо її ніг. У правій руці вона стискала блискучий клубок – це була нитка Аріадни, – потім швидко запхала його в пащу лева на поясі й вихопила криві клинки. Леза їхні, наскрізь просочені отрутою, відливали зеленим. Кампе видала переможний крик, і багато хто з наших мимоволі скрикнули від страху. Деякі вдарилися до втечі, але були перехоплені лестригонами або пекельними гончими.

– Di immortales! – пролунав клич Хірона.

Він швидко прицілився і випустив стрілу, але Кампе, здавалося, передчувала його рух. З нелюдською швидкістю вона злетіла, і стріла просвистіла повз.

Тайсон нарешті відірвався від гіганта, якого лупцював по голові, і той звалився у безпам’ятстві. А мій брат кинувся в гущу битви з криком:

– Стояти! Не можна відступати! Бийте її!

Але тут на нього стрибнув пекельний гончак, і вони разом покотилися на землю.

Кампе приземлилася на даху будиночка Афіни, і він тієї ж хвилини обвалився. Я кинувся до чудовиська і виявив поруч із собою Аннабет, яка мчала туди ж, стискаючи в руці меч.

– Може, і вийде, – кинула вона мені на бігу.

– Може.

– Рада битися поруч, Риб’ячі Мізки.

– Взаємно.

Удвох ми стрибнули навперейми Кампі. Вона зашипіла і кинулася на нас. Я пірнув униз, намагаючись відволікти її увагу, поки Аннабет займала бойову позицію, але це чудовисько, здавалося, було готове битися з двома супротивниками одночасно. Миттєве захоплення – і меч Аннабет опинився в лещатах. А їй самій довелося відскочити вбік, щоб уберегтися від хмари отрути, що вивергнулася на неї. Навіть стоячи осторонь, виникало відчуття, ніби ти потрапив під кислотний викид. Очі мої сльозилися, легеням не вистачало повітря. Я знав, що більше кількох секунд у таких умовах нам не витримати.

– Біжимо! – закричав я. – Потрібна підмога!

Але звідки їй узятися? Наші друзі були або повалені, або билися, рятуючи своє життя, або були занадто перелякані, щоб прийти на допомогу. За цей час три стріли Хірона встромилися в грудну клітку Кампе, але вона лише ще більше розлютилася.

– Давай! – вигукнула Аннабет.

Ми кинулися в напад одночасно, одночасно ухилилися від могутніх ударів Кампе, майже зуміли завдати їй ударів у відповідь. Але тільки лише «майже». Велика ведмежа голова кинулася на нас із пояса монстра, і нам довелося поспіхом відступити, щоб не опинитися покусаними.

БАБАХ!

В очах у мене потемніло. Наступне, що я побачив, – ми з Аннабет лежимо на землі, Кампе вперлася в нас передніми лапами, утримуючи в такому положенні, і сотні змій звиваються наді мною, шиплячи від радості. Чудовисько замахнулося позеленілими клинками, і я зрозумів, що настав мій останній час.

Аж раптом позаду мене пролунав рик, чийсь величезний темний силует накинувся на Кампе, і вона відлетіла геть. Замість неї перед нами опинилася Місіс О’Лірі, гарчачи й скалячи ікла на Кампе.

– Гарна дівчинка! – вимовив знайомий голос.

З лабіринту з’явився Дедал, торуючи шлях до нас і одночасно розбиваючи ворогів ліворуч і праворуч. Поруч із ним крокував ще хтось, і істота ця мені була знайома. Десь я бачив цього велетня, на зріст вищого за лестригонів, сотня рук якого зараз безупинно билася, стискаючи по величезному стовбуру дерева в кожній.

– Бріарей! – у захваті заволав Тайсон.

– Привіт, братику! – заревів той. – А ну не здаватися!

Здогадлива Місіс О’Лірі забралася вбік, і град каміння обрушився на Кампе. Зриваючись із пальців Бріарея, ці камінці немов збільшувалися в розмірах, множилися, вони летіли в такій кількості, ніби половина земних гір розсипалася й злетіла в повітря.

БУУУУХ!

Там, де щойно стояла Кампе, тепер громоздилася гора заввишки майже з Кулак Зевса. А єдиною ознакою того, що чудовисько тут узагалі було, стали кінчики двох клинків, що стирчали між каменів.

Радісний клич пролунав з боку захисників табору, але наші вороги ще не були повалені. Одна з дракониць оглушливо голосно прошипіла:

– Усіх рез-з-зать! Прикінчити їх усіх, а інакше Кронос живцем зірве з вас-с-с-с шкіру!

Погроза налякала загарбників сильніше, ніж перспектива загинути від нашої руки. Лестригони кинулися в напад немов у нападі відчаю. Один із них блискавичним ударом підрубав задні ноги Хірона, і той захитався і впав. Шістка гігантів зареготала від захвату і кинулася до нього.

– Ні! – це кричав я, але допомогти не міг, бо перебував занадто далеко.

І тут сталося найдивовижніше. Гроувер раптом щосили відчинив рот і видав такий рик – страшніше я нічого в житті не чув. Найбільше цей крик нагадував посилене в тисячу разів виття мідної труби.

Наші вороги як один покидали зброю і стрімголов кинулися навтьоки. Велетні-лестригони, відштовхуючи дракониць, намагалися першими сховатися в лабіринті. Тельхіни і пекельні гончаки, вороги-напівкровки мчали за ними. Миттєве звалище біля входу, тунель зачинився – і це означало, що битва закінчилася. На галявині, де щойно кипіла битва, запанувала тиша, лише долинало з лісу тріскотіння багаття, що догоряло, і стогони поранених.

Я допоміг Аннабет піднятися на ноги, і ми кинулися до Хірона.

– Ви не поранені? – тривожно запитав я.

Він лежав на боці, намагаючись піднятися на ноги.

– Як прикро, – бурмотів кентавр ледве чутно. – Думаю, що одужаю. На щастя, у нас немає звички пристрілювати кентаврів зі зламаними… ох, зі зламаними ногами.

– Вам потрібна допомога, – втрутилася Аннабет. – Зараз я викличу когось із дітей Аполлона.

– Не треба, – твердо відмовився Хірон. – Є поранені, які більше за мене потребують допомоги. Ідіть до них. Але послухай, Гроувер… Гаразд, потім. Ми з тобою ще поговоримо про те, як ти це зробив.

– Ага, приголомшливо вийшло, – закивав я.

– Поняття не маю, як це вийшло. – Гроувер зніяковіло почервонів.

Ялівець радісно обійняла його і вигукнула:

– Зате я знаю!

Не встигла вона продовжити, як почувся поклик Тайсона:

– Персі! Іди сюди скоріше! Ніко!

Від його чорних лахміття струменів струменів дим, трава навколо тіла Ніко пожовкла і зів’яла. Пальці обох рук були стиснуті так, що їх було неможливо розтиснути.

Я як міг дбайливо перевернув його на спину і приклав руку до грудей. Серце Ніко ледь билося.

– Принесіть нектар! – крикнув я.

Хтось із дому Ареса підбіг і простягнув мені фляжку. Чарівний напій окропив рот Ніко, він подавився, закашлявся, але очі його відкрилися.

– Ніко, що з тобою? – запитав я. – Ти можеш говорити?

Він слабко кивнув.

– Розумієш, раніше я ніколи не закликав стількох… Це… я одужаю.

Ми допомогли Ніко сісти, і я знову підніс фляжку до його губ. Він, моргаючи, мружився на нас так, ніби намагався згадати, хто ми такі. Потім його погляд сфокусувався на комусь, хто стояв позаду мене.

– Дедал, – хрипло вимовив Ніко.

– Так, юначе, – почувся голос винахідника. – Я припустився величезної помилки. І я з’явився сюди, щоб її виправити.

У Дедала було кілька подряпин, що сочилися темно-золотистою олією, але загалом він мав кращий вигляд, ніж більшість із нас. Очевидно, його тіло автоматона мало здатність до самолікування. Місіс О’Лірі маячила позаду нього, облизуючи голову господаря, через що його волосся смішно стовбурчилося. Поруч стояв Бріарей, оточений захопленими напівкровкамі й сатирами. Він виглядав збентеженим, але охоче роздавав автографи, надписуючи комусь футболку, комусь щит чи обладунок.

– Я зустрів Сторукого, коли прямував до вас через лабіринт, – пояснив Дедал. – Здається, йому в голову прийшла та сама думка, але він заблукав. Тому ми і з’явилися тут одночасно. Так, нам обом було що виправити.

– Ура! – Тайсон із криками радості носився навколо свого героя. – Я так і знав, що ти прийдеш.

– А я от не знав, – відповідав Сторукий. – Дякую тобі, ти нагадав мені про те, ким я маю бути. Ти справжній герой, Тайсоне.

Мій брат почервонів, але я підбадьорливо ляснув його по спині.

– Точно, ти герой, я давно знаю. Але, Дедал, послухайте, армія титана все ще в лабіринті. І вони можуть повернутися і напасти на нас знову, навіть не маючи нитки Аріадни. Рано чи пізно вони обов’язково нагрянуть сюди на чолі з Кроносом.

Дедал вклав меч у піхви.

– Ти маєш рацію. Поки лабіринт тут, ним можуть скористатися ваші вороги. А отже, він має зникнути.

Аннабет в усі очі втупилася на нього.

– Але ви ж казали, що лабіринт пов’язаний із вашою життєвою енергією? І що, поки ви живі, має існувати й лабіринт.

– Так воно і є, мій юний архітекторе, – усміхнувся Дедал. – Коли я помру, одночасно зі мною помре і лабіринт. І тому в мене є для вас подарунок.

Він зняв зі спини шкіряний рюкзак, розстебнув блискавку і вийняв із нього тонкий сріблястий ноутбук, один із тих, що я бачив у його майстерні. На кришці сяяв синій знак Δ, грецька літера «дельта».

– Записи про багато моїх розробок внесені сюди, – пояснив він. – Принаймні, ті, що я зумів урятувати від вогню. Тут є намітки до проектів, які я не встиг почати. Деякі з моїх найулюбленіших програм. Ті, до яких я не приступав уже тисячу років. Я б не наважився запропонувати ці розробки світу смертних. Але ви, можливо, знайдете їх не позбавленими інтересу.

Він простягнув ноутбук Аннабет, яка дивилася на комп’ютер так, ніби перед нею була річ із чистого золота.

– Ви даєте це мені?! Але їм же немає ціни, вашим проєктам! Вони ж коштують… Я навіть не знаю, скільки вони можуть коштувати.

– Дрібниці. Невелика компенсація за мої минулі гріхи, – усміхнувся Дедал. – Ви мали рацію в тому, що говорили про дітей Афіни. Ми повинні чинити мудро, а я цього не вмів. Коли-небудь ви станете кращим винахідником, ніж був я. Тож беріть мої проєкти і працюйте над ними. Це найменше з того, що я маю зробити перед відходом.

– Це як? – втрутився я. – Перед яким ще відходом? Ви ж не можете накласти на себе руки. Це буде неправильно!

– Не набагато неправильніше, ніж гра в хованки зі смертю. Геній не повинен творити зла, Персі. Мій час настав. Мені доведеться понести покарання.

– Але суд над вами не буде справедливим, – заперечила Аннабет. – Дух Міноса, який чекає на вас…

– Хай буде що буде, – відмахнувся Дедал. – Я вірю в справедливість суду в Царстві мертвих. Хіба ми всі не повинні вірити в неї?

З цими словами він глянув на Ніко, і обличчя хлопця потемніло.

– Д-так, – запинаючись, пробурмотів він.

– У такому разі, може, спробуєш обміняти мою душу на душу твоєї сестри? – запитав Дедал. – Отримати викуп, так би мовити.

– Ні, – похитав головою Ніко. – Я краще допоможу вам звільнитися звідти. Моя сестра Б’янка добровільно покинула світ живих і нехай залишається там, де хоче.

– Добре сказано, сину Аїда, – кивнув Дедал. – Ти стаєш мудрішим. – Потім він повернувся до мене. – Ще одна послуга, Персі. Я не хотів би залишити місіс О’Лірі на самоті. А вона вочевидь не відчуває бажання спускатися в Царство мертвих. Може, візьмеш на себе турботи про неї?

Я подивився на величезного чорного собаку, який раптом жалібно заскулив і почав облизувати свого господаря. Подумав, що мамина квартирка в Нью-Йорку не зовсім підходить для того, щоб тримати тварин, особливо таких габаритів. Місіс О’Лірі була трішки більшою, ніж усе наше житло. І бадьоро сказав:

– Звісно візьму.

– У такому разі я, мабуть, готовий вирушити на зустріч зі своїм сином і… Пердіксом. Я повинен сказати їм, як жорстоко каюся у скоєному.

У Аннабет в очах стояли сльози.

Дедал повернувся до Ніко, і той раптом витягнув меч із піхов. Я на хвилину подумав, що зараз Ніко повинен буде вбити старого Дедала, але він просто сказав:

– Ваш час давно настав. Будьте вільні. Спочивайте з миром!

Посмішка полегшення проступила на обличчі Дедала. Він застиг наче статуя, шкіра його раптово стала прозорою, оголилися якісь бронзові шестерінки, коліщатка, що обертаються. Мить… і раптом статуя перетворилася на прах і тлін. І розсипалася.

Місіс О’Лірі завила. Я погладив її по голові, намагаючись втішити.

Земля здригнулася – напевно, цей землетрус був відзначений у всіх великих містах Америки, – і стародавній лабіринт завалився. Я дуже сподівався, що десь у його надрах загинула разом із ним і вся армія титана.

Я озирнувся на поле бою, на втомлені обличчя моїх друзів.

– Ходімо, хлопці, – сказав я. – У нас роботи невпроворот.

Глава дев’ятнадцята. Раду старійшин розпущено

Потім настав час прощання. Багато наших хлопців загинуло в цьому бою.

Тієї ночі в таборі я вперше бачив, як вбирають у савани тіла мертвих, і, повірте, це було зовсім не те видовище, яке я хотів би побачити знову.

Серед загиблих був Лі Флетчер з будиночка Аполлона, його вбила палиця лестригона. Його поховали в золотистому савані без жодних прикрас. Сина Діоніса, який загинув у двобої з супротивником-напівкровкою, обгорнули саваном темно-пурпурного кольору з вишитими на ньому кучерявими виноградними лозами. Його звали Кастор, і мені стало соромно, що я провів у таборі вже три літа і досі не знав його імені. Йому ледь виповнилося сімнадцять. Його брат-близнюк на ім’я Поллукс, намагався вимовити кілька слів, прощаючись із ним, але не зміг. Захлинувшись сльозами, він замовк і взяв до рук факел. Йому доручили запалити похоронне багаття, розкладене в центрі арени. Поллукс підніс факел до піраміди – стовп диму, іскри, що зметнулися до неба, спалах полум’я. І за кілька секунд шеренга обгорнутих саванами тіл запалала.

Наступний день присвятили догляду за пораненими, до яких міг зарахувати себе майже кожен. Сатири і дріади намагалися заповнити шкоду, заподіяну лісу.

Опівдні у священному гаю на термінове засідання зібралася Рада копитних старійшин. Раду складали троє старших сатирів і Хірон. Наш керівник прибув у своєму візку на коліщатках, оскільки на його зламану ногу довелося накласти лубки. Кентавру належало ще довгий час пересуватися таким чином, поки нога не зміцніє достатньо, щоб служити його сильному тілу. Гай був повний сатирів і дріад, і сотні наяд вибралися з води, палаючи нетерпінням дізнатися, що станеться на Раді. Ялівець, Аннабет і я стояли поруч із Гроувером.

Силен, звісно, став наполягати на тому, щоб негайно відправити мого друга у вигнання, але Хірон зажадав, щоб спочатку було вислухано свідчення Гроувера і його супутників. Тому кожен із нас виступив і повідомив Раді про те, що відбувалося в кришталевій печері, передав слова, сказані Паном. Потім кілька очевидців розповіли про надприродний крик Гроувера під час битви, що й вирішило її результат. Усі бачили, що, щойно він пролунав, уся армія титана врозтіч кинулася назад у лабіринт.

– Ними оволоділа паніка, – наполегливо повторювала Ялівець. – Гроувер закликав на допомогу владу бога Пана.

– Паніка? – перепитав я.

– Колись, Персі, – почав пояснювати мені Хірон, – під час першої битви богів і титанів, богу Пану трапилося видати неймовірної сили крик, що й призвів до втечі армію ворога. Це… це була демонстрація його могутності, і хвиля страху, що затопила ворогів, допомогла богам здобути перемогу. Відтоді в лексиконі з’явилося слово «паніка», і походить воно від імені бога. Гроувер видав такий самий крик і так само кинув ворогів у паніку.

– Вищий ступінь нахабства! – заволав Сілен. – Святотатство! Цілком можливо, що наш добрий бог послав нам таким чином своє благословення. Або, припустімо, сопілка Гроувера видала такі звуки, що вороги визнали їх нестерпними.

– Це було не так, сер. – Гроувер говорив спокійніше, ніж говорив би на його місці я сам. – Бог Пан дозволив своєму духу зійти на кожного з тих, хто був присутній при його смерті. І тепер ми повинні діяти. Ми повинні працювати, щоб оновити світ природи і захистити те, що залишилося в ньому найкращого. Ми повинні нести світові звістку Пана. Бог дикої природи мертвий, і, крім нас, нікому це зробити.

– Від початку пошуків зниклого бога минуло дві тисячі років, і тепер ви хочете змусити нас повірити у ваші слова?! – Силен ледь не верещав від обурення. – Ніколи в житті! Ми будемо продовжувати пошуки великого бога, а вас, зрадника і ренегата, ми відправляємо у вигнання!

Дехто зі старих сатирів щось забубнив, висловлюючи згоду.

– Отже, голосуємо, – бадьоро продовжував Силен. – Хто з присутніх повірив сміховинним заявам цього юного сатира?

– Я повірив їм, – пролунав знайомий голос.

Усі обернулися. У гай входив Діоніс. Я насилу впізнав бога виноробства в цьому чоловікові, одягненому в строгий чорний костюм з темно-пурпуровою краваткою і фіолетову сорочку. Хоча його кучеряве темне волосся було ретельно зачесане, очі, як зазвичай, налилися кров’ю, а обличчя побагровело. Але загалом, сьогодні він виглядав радше пригніченим горем, ніж нетверезим.

Сатири шанобливо розступилися і стали відважувати йому поклони. Ставши поруч із членами ради, він злегка повів рукою, і з землі біля нього виріс стілець, точніше, трон, увесь оповитий виноградними гронами.

Діоніс сів на нього, схрестив товстенькі ніжки, потім приклацнув пальцями. Одразу ж один із сатирів кинувся до нього, несучи у витягнутих руках тацю з сиром, крекерами і пляшкою дієтичної кока-коли.

Бог вина оглянув натовп, що зібрався.

– Сумували без мене, дітки?

Сатири разом впали ниць і почали волати:

– Сумували, о, як же ми сумували без вас!

– Ну а я ось анітрохи! – обірвав він їх. – І я приніс вам погані вісті, друзі мої, дуже погані! Молодші боги переметнулися на бік ворога. Морфей зрадив нас першим. Його приклад наслідували Геката, Янус, Немезида. І тільки один Зевс знає, хто ще.

На віддалі гримнуло.

– Розрази мене грім! – вигукнув Діоніс. – Виявляється, і він цього не знає. Гаразд, ну їх. А тепер я хочу ще раз вислухати розповідь Гроувера. Причому з самого початку.

– Але, повелителю! – вигукнув Сілен. – Це ж запекла нісенітниця!

Очі Діоніса блиснули пурпуровим вогнем.

– Я щойно дізнався, що мій син Кастор загинув, Силен. І повір, настрій у мене не найкращий. Тож не дратуй мене.

Сілен тихо охнув і подав Гроуверу знак говорити.

Коли розповідь було закінчено, містер Д. задумливо похитав головою.

– Схоже, дуже схоже на Пана. Гроувер має рацію. Пошук виявився виснажливим, і тепер ви повинні самі подбати про себе. – Він повернувся до сатира і велів принести йому виноградних грон.

Той миттєво рвонувся з місця виконувати наказ.

– Але ми повинні покарати зрадника! – наполягав Сілен.

– Заперечую, – вагомо відповів Діоніс. – І голосую проти вашої пропозиції.

– Я теж, – втрутився Хірон.

Силен вперто висунув уперед щелепу.

– Тих, хто за вигнання зрадника, попрошу підняти руки. – Він і двоє інших членів Ради підняли руки. – Двоє проти трьох.

– Пфу, – усміхнувся Діоніс. – До вашого відома, голос бога вважається за два. Тож голоси розділилися порівну.

Силен в обуренні схопився на ноги й заволав:

– Це обурливе порушення правил! Ви ставите Раду копитних у безвихідне становище!

– Тоді розпустіть її, – усміхнувся Діоніс. – І всі справи.

З кам’яною фізіономією Сілен відважив уклін і в супроводі двох інших членів Ради пішов геть із гаю. Приблизно два десятки сатирів пішли за ними. Решта, скупчившись навколо нас, тривожно перемовлялися між собою.

– Не турбуйтеся, – сказав їм Гроувер. – Ніякої Ради не потрібно, щоб вчити нас, що треба робити. Ми й самі з цим розберемося.

І він повторив заповіт Пана – захищати і берегти дику природу. Потім розбив сатирів на групи і дав їм різні доручення. Першу відправили в національні парки, іншій він доручив розшук останніх неосвоєних людиною просторів, третій – наведення порядку на міських територіях.

– Поглянь-но. – Аннабет усміхнулася, киваючи мені. – Справи в нашого Гроувера пішли в гору!

Того ж дня я розшукав свого братика циклопа на пляжі, де він розмовляв із Бріареєм. Півсотні рук героя були зайняті будівництвом пісочного замку. Він працював неуважно, майже не звертаючи уваги на те, що робить, але руки зі спритністю зводили арки укріплених стін, насипали рів, навішували над ним міст.

Тайсон у цей час викреслював на піску якусь карту і давав Бріарею пояснення:

– Спочатку тримайте в напрямку рифа, він лежить ліворуч. Потім прямо, поки не упретеся в затонулий корабель. Після цього повертаєте на схід, а коли пройдете одну милю й минете цвинтар русалок, то побачите розпалені багаття.

– Ти розповідаєш, як дістатися до кузень? – запитав я.

– Ну так. Бріарей хоче нам допомогти. Він може навчити циклопів давно втраченої майстерності. Наша зброя стане кращою і міцнішою. Як і наші обладунки.

– Так, – кивнув Бріарей, – мені хотілося б відвідати циклопів. Не хочу більше жити на самоті.

– У підводному світі ви не будете самотні. – Взагалі-то я сказав це трохи навмання, сам-то я ніколи не бував у царстві Посейдона. – Там для вас знайдеться робота.

– Робота! – Фізіономія Бріарея набула щасливого виразу. – Звучить добре. Я б тільки хотів, щоб зі мною пішов і Тайсон.

– Ні, мені потрібно залишитися з братом. – Циклоп почервонів і засмутився. – У вас усе вийде, Бріарей, точно кажу. І спасибі за допомогу.

Сторукий почав прощатися зі мною і, самі розумієте, рукостискань вийшло не менше сотні.

– Ми зустрінемося ще, Персі Джексоне. Я в цьому впевнений!

Потім обійняв Тайсона всіма своїми руками, відпустив і пошльопав до океану. Ми проводжали його очима і бачили, як величезна голова Сторукого зникала під водою.

Я ляснув брата по спині.

– Ти здорово допоміг йому.

– Чим це? Я ж із ним тільки поговорив.

– Ти повірив у нього. А без Бріарея нам би ніколи не здолати Кампе.

– Так, він мастак кидатися камінням. – Обличчя Тайсона освітилося задоволеною усмішкою.

– Це точно, – розреготався я. – Та й каміння він вибирає не маленьке. Ходімо, брате. Час обідати.

Як чудово, що всі ми знову зібралися в їдальні, ніби нічого не сталося. Ми сиділи разом із Тайсоном за столом Посейдона і дивилися у вікно на те, як над Лонг-Айлендом догорав прекрасний захід сонця. Ще довго нас долатимуть труднощі, але коли настала моя черга підійти до бронзової жаровні, щоб кинути скибочку м’яса в полум’я в якості дару Посейдону, я відчув, що й справді багато чим йому зобов’язаний. Я залишився в живих. Усі мої друзі теж. Табір зараз перебуває в безпеці. Атаку Кроноса відбито, принаймні на деякий час.

Єдине, що турбувало мене, – це доля Ніко. Зараз він тримався в тіні, на самоті сидячи в дальньому куточку обіднього павільйону. Хлопці запросили його за столик Гермеса, навіть Хірон запропонував йому сісти за головний стіл поруч із ним, але Ніко відмовився.

Після обіду всі ми вирушили на стадіон, діти Аполлона обіцяли влаштувати виставу, щоб підняти всім настрій. Але коли я побачив, що Ніко відокремився від усіх, звернув убік і попрямував до лісу, я вирішив, що найкраще піти слідом за ним. Ми заглибилися досить далеко в гущавину, тіні стали згущуватися навколо нас, і мене охопило тривожне почуття. Раніше я ніколи не боявся гуляти лісом, хоча, звісно, чудово знав, яка нечисть там водиться. Але зараз голова моя була сповнена вражень від вчорашньої битви, і я мимоволі ставив собі питання, скільки часу мені знадобиться на те, щоб ходити в цей ліс без страху і щоб мене залишили спогади про жорстоку битву з армією Кроноса.

У темряві, що настала, я не бачив Ніко, але кілька хвилин ходьби – і попереду замерехтів якийсь вогник. Спочатку я вирішив, що це Ніко увімкнув ліхтарик, але коли підійшов ближче, то побачив, що світло струменіло від примари. На галявині стояла, мерехтячи, примарна фігура Б’янки ді Анджело. Вона посміхнулася братові, потім щось тихо сказала йому, зовсім-зовсім обережно торкнулася його обличчя. І ось уже її образ розтанув.

Ніко повернувся, і я опинився просто перед ним. Як не дивно, він зовсім не розлютився.

– Попрощатися приходив, – хриплувато вимовив він.

– Ми тільки про тебе й говорили за обідом. Ти міг би сісти за наш стіл.

– Ні.

– Ніко, не можеш же ти не ходити на обід. Якщо не хочеш жити в будиночку Гермеса, тоді нехай зроблять для тебе виняток і помістять у Великий будинок. Там безліч кімнат.

– Я не залишуся в таборі, Персі.

– Але як же так? Ти не можеш просто взяти й піти. Для напівкровки залишатися на самоті занадто небезпечно. І тобі необхідно тренуватися.

– Я тренуюся з мертвими, – байдуже відповів він. – Ваш табір не для мене. Є причини, через які тут ніколи не поставлять будиночок для дітей Аїда, ти сам це розумієш. Нас не чекає привітний прийом і тут, і на Олімпі. Я чужий для вас, і тому мені краще піти.

Звичайно, мені спало на думку ціла купа заперечень, але водночас я не міг прогнати думку про те, що він має рацію. Мені було дуже прикро через це, але й справді Ніко має шукати свій шлях, нехай небезпечний, але зате свій власний. Я згадав печеру, де ми бачили Пана, згадав, як він звертався до кожного з нас. До всіх, крім одного. І цим «одним» був Ніко.

– Коли ти йдеш?

– Прямо зараз. У мене купа запитань. Хто моя мати? Хто платив за наше – моє і Бьянкі – навчання в школі? Ким був той адвокат, який витягнув нас із готелю «Лотос»? Я нічого не знаю про своє минуле, а отже, мені доведеться знайти відповіді на всі запитання.

– Розумно, – визнав я. – Тільки я хотів би бути впевненим, що ми не розлучаємося ворогами.

Ніко опустив голову, очі його втупилися в землю.

– Мені соромно, що я поводився бридко. Мені б слід було вчинити так, як ти радив. Ну, щодо Б’янки…

– Ой, мало не забув. – З цими словами я вийняв із кишені одну річ. – Цю штуку знайшов Тайсон, коли ми наводили лад у нашому будиночку. Ми подумали, що тобі хотілося б мати її.

Я простягнув йому зроблену зі свинцю статуетку Аїда, ту маленьку фігурку з «Міфів і магії», яку Ніко забув, коли минулої зими тікав із табору.

– Я більше не вожуся з такими іграми. Це для маленьких.

– У неї потужність – чотири тисячі атак, – спокушав його я.

– Не чотири, а п’ять, – поправив мене Ніко. – Але тільки в тому разі, якщо противник нападає першим.

Я посміхнувся.

– Візьми, зовсім непогано іноді побути дитиною. – Я кинув йому фігурку.

Він спіймав її, хвилину розглядав, тримаючи на долоні, потім опустив у кишеню.

– Дякую.

Я простягнув йому руку, і Ніко неохоче потиснув її. Його долоня була холодною як лід.

– Мені багато чого треба дізнатися. І дещо з цього може виявитися… Коротше, якщо я дізнаюся що-небудь корисне для табору, я дам тобі знати.

– Добре. – Я не зовсім зрозумів, про що він, але кивнув. – Не пропадай надовго, Ніко.

Він швидко відвернувся і покрокував у ліс. Тіні, згинаючись, тягнулися за ним слідом, ніби хотіли привернути його увагу.

Несподівано позаду мене почувся чийсь голос:

– Дуже важковихований молодий чоловік.

Здригнувшись, я озирнувся і побачив Діоніса. Він був усе в тому ж парадному костюмі.

– Ходімо зі мною, – несподівано запросив він мене.

– Куди? – підозріло поцікавився я.

– Усього лише до табірного багаття. Моє самопочуття стало трішки кращим, і я вирішив, що непогано було б поговорити з тобою. Ти завжди примудряєшся якимось чином розлютити мене.

– Ну дякую.

Ми йшли в мовчанні. Скоса поглядаючи на Діоніса, я помітив, що під час ходьби він не ступає по землі, його чорні лаковані черевики ширяли приблизно в дюймі над нею. Я відразу здогадався чому – просто йому не хотілося потім їх чистити.

– Багато відступників, – несподівано заговорив він, – дуже багато. Для Олімпу обстановка складається аж ніяк не блискуче. Але вам з Аннабет вдалося відстояти і врятувати табір. Не впевнений, що слід дякувати вам за це.

– Це заслуга всіх хлопців.

Діоніс знизав плечима.

– Проте те, що ви двоє зробили, можна назвати вельми компетентними діями. Можна навіть сказати, успішними.

Ми підійшли до стадіону, і Діоніс вказав на багаття, що горіло. Біля нього, пліч-о-пліч із Кларисою, сидів високий, схожий на іспанця хлопець і розповідав їй щось смішне. Я впізнав у ньому Кріса Родрігеса, напівкровку, який звихнувся після того, як побував у лабіринті.

Я обернувся до Діоніса.

– Ви вилікували його?

– Душевні хвороби – це моя спеціальність. Цей випадок був нескладним.

– Але… Але ж це був добрий вчинок. То чому ви його зробили?

Бог іронічно підняв брову.

– А я і є добрий, хіба ти не знав? З мене просто виливаються потоки доброти, Перрі Джонсон.

– Я не Джонсон.

– Можливо, такий вихід знайшло моє батьківське горе. Або мені спало на думку надати цьому Крісу ще один шанс. Між іншим, настрій у Клариси різко покращився.

– Навіщо ви мені це розповідаєте?

– Забери мене Аїд, якщо я знаю. – Бог вина зітхнув. – Тільки запам’ятай одне, юначе, – добрий вчинок, трапляється, має таку ж силу, як і меч. У вигляді смертного я нічого особливого собою не являв: не герой, не великий атлет або там поет. Я просто навчився давити виноград і гнати з нього вино. Люди в моєму селі потішалися наді мною. Казали, що я ні на що не годжуся. А подивилися б вони на мене зараз! Так-так, іноді найменше стає найбільшим.

Він залишив мене роздумувати над цими словами. Я думав і іноді посміхався, спостерігаючи за Клариссою і Крісом, які сиділи біля багаття і, співаючи смішну табірну пісню, трималися за руки, вважаючи, що цього ніхто не бачить.

Глава двадцята. Вечірка набирає поганого оберту

Далі літо покотилося без жодних колотнеч, і це здавалося мені дуже дивним. Дні проходили у звичних табірних заняттях: стрільба з лука, лазіння по стіні, уроки верхової їзди на пегасах. Грали в захоплення прапора (хоча, не змовляючись, намагалися не ховатися біля Кулака Зевса). Вечорами приходили до табірного багаття, щоб співати пісні, влаштовували змагання на колісницях і розігрували хлопців із сусідніх будиночків. Я багато часу проводив із Тайсоном, ми возилися з Місіс О’Лірі, яка іноді починала ночами скиглити, бо нудьгувала без свого колишнього господаря. З Аннабет ми намагалися якомога більше уникати одне одного. Звісно, мені було приємно перебувати поруч із нею, але й трохи прикро. Хоча й без неї теж було погано.

Мені хотілося поговорити з нею про Кроноса, але я не знав, як торкнутися цієї теми без того, щоб розмова торкнулася Луки. А про це мені розмовляти не хотілося. Та й Аннабет обривала мене щоразу, коли я згадував його ім’я.

Так минув весь липень. Четвертого липня ми, звісно, влаштували урочисте свято на березі. Серпень обернувся такою спекою, що полуниця на грядках сохла просто на очах. Нарешті настав і останній день табірного життя. Повернувшись у наш будиночок після сніданку, я виявив на своєму ліжку лист, який у стандартній формі сповіщав мене про те, що кожного, хто залишиться в таборі після полудня, зжеруть гарпії-чистильниці.

О десятій годині я вже стояв на вершині Пагорба напівкровок, чекаючи на автобус, який мав підкинути мене до міста. Ми з Хіроном домовилися, що я залишу Місіс О’Лірі в таборі, він обіцяв про неї подбати, а Тайсон і я по черзі будемо відвідувати її взимку.

Я сподівався, що ми з Аннабет разом доїдемо бодай до Мангеттена, але вона лише недбало помахала мені на прощання і байдужим тоном повідомила, що хоче ще трохи затриматися в таборі. Доглядатиме за Хіроном, поки його нога зовсім не загоїться, і продовжить потроху працювати з нотатками Дедала, вивчати залишені на дисках записи, чим і займалася останні два місяці літа. А потім поїде до батьків у Сан-Франциско.

– Там є одна приватна школа… напевно, я в ній навчатимуся, – пояснила вона. – Майже впевнена, що там виявиться жахливо, але що поробиш. – Аннабет знизала плечима.

– Ага, ну зрозуміло… Загалом, ти мені телефонуй.

– Звичайно подзвоню, – нещиро пообіцяла вона. – А якщо зустріну…

І Аннабет замовкла. Ну ось, знову. Лука. Коли б вона не згадувала його, перед нею розгортався цілий список прикрощів, образ і нерозуміння.

– Аннабет, – попросив я, – розкажи мені, будь ласка, про останні рядки пророцтва.

Її погляд ковзнув у бік лісу, і вона не відповіла.

– «Будеш блукати в нескінченній темряві лабіринту, – став пригадувати я самостійно. – Мертвий, зрадник і раніше зниклий повстануть». Усе так і було. Ми бачили купу воскреслих мерців. Ми врятували Ефана Накамуру, але він виявився зрадником. Ми розшукали Пана, якого доти вважали зниклим.

Аннабет похитала головою, немов не хотіла мене слухати.

– «Від руки царя-примари впаде чи підніметься він», – наполегливо продовжував я. – Раніше я думав, що тут ідеться про Міноса, але ні, це не про нього. Звичайно, це про Ніко. Прийнявши наш бік, він усіх нас урятував. А те місце, де про «чадо останньої надії Афіни», це про Дедала.

– Персі, прошу тебе, перестань.

– А слова «впаде з героя останнім подихом» тепер теж стають зрозумілими. Дедал помер, щоб зруйнувати лабіринт. Ось тільки самого останнього речення я не знаю.

– «Звалиться з останнім подихом героя»… – Аннабет ледь змінила рядок, в очах її стояли сльози: – «І ти втратиш кохання, що гірше за смерть подекуди»… Ось такий був останній рядок. Що, тепер ти задоволений?

Промені сонця немов стали холоднішими, ніж були хвилину тому.

– Ох, – пробурмотів я, – виходить, Лука…

– Персі, я не знала, що означали ці слова. Я подумала, що… – Аннабет на хвилину безпорадно замовкла, потім продовжила: – Довгі роки Лука був єдиним, кому було до мене хоч якесь діло, тому я й думала…

Не встигла вона договорити, як перед нами, зовсім поруч, раптом спалахнуло яскраве світло, ніби чиясь невидима рука підняла в повітрі золоту завісу.

– Тобі нема за що вибачатися, моя люба.

На пагорбі стояла висока жінка в білосніжному вбранні, її темне волосся було заплетене в коси.

– Гера, – видихнула Аннабет.

– Ти знайшла відповіді, як я й очікувала. – Богиня посміхнулася. – Твій пошук закінчився успішно.

– Успішно? – слабким голосом перепитала Аннабет. – Лука зник. Дедал мертвий. Пан помер. І це ви називаєте успіхом?

– Зате наша сім’я в безпеці, – заперечила їй Гера. – Тим, хто пішов, там краще, моя люба. Я пишаюся тобою.

У мене стиснулися кулаки. Я не вірив тому, що чув.

– То це ви заплатили Геріону за те, щоб він пропустив нас через своє ранчо?

Богиня знизала плечима. Сукня на ній переливалася всіма кольорами веселки.

– Ні до чого вам було там затримуватися.

– Але Ніко вас не цікавив. Ви, напевно, навіть раділи, що він переметнувся до титанів.

– Не треба говорити про це. – Вона зробила руками відсторонюючий жест. – Син Аїда сам виявив таке бажання. Та й ніхто не хоче, щоб він крутився серед нас. Він не з нашої родини.

– Виходить, Гефест мав рацію. – Тут я розлютився. – Вам немає діла до живих людей, вас цікавить тільки вигадана вами ідеальна сім’я.

– Обережніше зі словами, сину Посейдона. – Очі Гери небезпечно блиснули. – Там, у лабіринті, я зробила для вас більше, ніж ти думаєш. Я підтримувала тебе, коли ти зустрівся з Геріоном. Це я направила твою стрілу так, щоб вона пронизала три його серця. Я відіслала тебе на острів Каліпсо. Показала тобі шлях до гори титанів. Аннабет, люба, ви самі бачите, якою великою була моя допомога. І я з радістю прийму принесені вами пожертви. На мою честь.

Аннабет стояла нерухомо як статуя. Вона могла подякувати богині. Могла пообіцяти викласти на жаровню цілу страву барбекю і потім забути це зробити. Але вона вперто стиснула зуби й мовчала. Саме так вона виглядала, коли сперечалася зі сфінксом, не бажаючи відповідати на надто легкі запитання, хоч це й могло поставити її в скрутне становище. Я зрозумів, що саме це мені подобається в Аннабет найбільше.

– Персі має рацію. – Вона повернулася спиною до богині. – Це ви не належите до нашої сім’ї, володарка Гера. Тож, спасибі, звісно… Хоч за що мені казати вам спасибі?

Крик, який видала Гера, був страшніше за крик усіх емпус, разом узятих. Силует її затремтів і завібрував у повітрі.

– Ти ще пошкодуєш про образу, яку завдала мені, Аннабет! І дуже сильно пошкодуєш!

Я поквапився опустити очі, бо богиня прийняла свій справжній вигляд і зникла.

На вершині пагорба знову запанував мир. Пелей, дракон, що охороняв золоте руно, дрімав під сосною з тією самою безтурботністю, що й колись, ніби нічого не сталося.

– Гаразд, бувай, – заквапилася Аннабет. – Мені пора.

– Послухай, Аннабет… – почав я.

Я згадав про гору Сент-Геленс, острів Каліпсо, Луку, Рейчел Елізабет Дер, подумав про те, як складно все стало. Мені потрібно було сказати Аннабет, що я зовсім не хотів уникати її.

Але тут з дороги протрубив у ріг Аргус, і момент було втрачено.

– Тебе кличуть. Будь обережний, Риб’ячі Мізки.

І Аннабет підстрибом побігла схилом пагорба. Я не зводив з неї очей, поки вона не опинилася біля будиночків. Але Аннабет жодного разу не озирнулася.

Через два дні в мене був день народження. Я не особливо люблю його святкувати, оскільки цей день завжди був одним із перших після повернення з табору, тож ніхто з хлопців не міг прийти до мене в гості. До того ж чи багато радості додавалося з кожним таким днем, якщо в пророцтві ясно було сказано, що в шістнадцять років мені належить або врятувати світ, або його зруйнувати. А сьогодні мені якраз виповнювалося п’ятнадцять. Часу залишалося обмаль.

Мама влаштувала у нас вдома справжню вечірку. Вона запросила в гості Пола Блофіса, і я був йому радий. Тим паче влітку Хірон напустив стільки Туману в школу Гуді, що тепер ніхто там навіть не підозрював про мою участь у вибуху в музичному класі. Усі вони, і Пол Блофіс зокрема, були переконані, що маніячкою-запальничкою виявилася Келлі, а я – всього лише безневинний школяр, який втік з місця події, оскільки відчайдушно перелякався. Тож наступного місяця мені належало розпочати заняття, і якщо я хочу зберегти за собою свій особистий рекорд – нагадаю, щороку мене виганяють із чергової школи, – то мені слід добре постаратися.

Тайсон теж, звісно, прийшов мене привітати, і мама спекла спеціально для нього два особливі сині торти. Коли вони, влаштувавшись у вітальні, почали надувати повітряні кульки, Пол Блофіс попросив мене допомогти йому на кухні.

Щойно ми з ним почали розливати пунш, як він раптом повідомив:

– Я чув, що твоя мама записала тебе на водійські курси. Будеш із цієї осені їх відвідувати.

– Ух ти! Чудово. Скоріше б.

Серйозно, мені страшенно хотілося отримати водійські права, але думки мої зараз були зовсім не про це, і мені здавалося, Пол розуміє мене. Дивно, але іноді він мені здорово нагадував Хірона, наче він теж міг подивитися на тебе і зрозуміти, про що ти думаєш. Може, у всіх справжніх учителів так буває?

– У тебе було складне літо, – продовжував він. – Мені здається, що тобі довелося розлучитися з чимось для тебе дуже важливим. Були проблеми з дівчатками?

Я втупився на нього.

– Звідки ви знаєте? Мама наябедничала?

Пол жартівливо підняв руки вгору.

– Твоя мама не сказала мені ні слова. І я нічого не винюхував. Але я відчуваю в тобі щось, що робить тебе не схожим на інших дітей, – таке, що буквально ставить мене в глухий кут, Персі. Але мені самому колись було п’ятнадцять, і з виразу твого обличчя я бачу, що тобі нелегко довелося цього літа.

Я кивнув. Я пообіцяв мамі розповісти Полу всю правду про себе, але зараз був явно невідповідний момент. Ні, поки що рано.

– У таборі, де я був, загинуло кілька хлопців, – почав пояснювати я, намагаючись якось лавірувати між правдою і брехнею. – Вони не те щоб були моїми близькими друзями, але на кшталт того.

– Я тобі співчуваю.

– Ось. А щодо дівчат…

– Візьми. – Пол простягнув мені паперовий стаканчик із пуншем. – За твій день народження! І за те, щоб майбутній рік був для тебе кращим.

Ми цокнулися і випили.

– Персі, не хотілося б ускладнювати тобі життя, – продовжував він, – але хочу дещо про щось у тебе запитати…

– Це ви про що?

– Про дівчат.

– Не зрозумів, про що ви? – Я насупився.

– Про твою маму. Я збираюся зробити їй пропозицію.

Я мало весь свій пунш не розлив!

– Ви що, збираєтеся одружитися? Ви з нею?!

– Ну, загалом, хід думок приблизно такий… А що? Ти проти?

– Ви в мене, типу, дозволу питаєте?

Пол пошкрябав бороду.

– Не знаю, дозвіл там чи ні, але вона все-таки твоя мати. До того ж ти багато встиг пережити в житті. Тому, мені здається, буде правильно, якщо ми з тобою спочатку обміркуємо це питання як чоловік із чоловіком.

– Як чоловік із чоловіком… – повторив я.

Дивно це прозвучало. Я подумав про Полю і маму, про те, як вона завжди радіє і посміхається, коли він приходить. І про те, як він старався, щоб мене взяли в його школу. Тож я навіть не здивувався, коли раптом почув власний голос:

– Якщо як чоловік із чоловіком, то я вважаю це чудовою думкою. Голосую за.

Ось тоді Пол широко посміхнувся.

– За тебе, Персі! – Він підняв свій паперовий стаканчик. – А тепер пішли до гостей.

Щойно я набрав у груди побільше повітря, щоб задути разом усі свічки на торті, як задзвонив дверний дзвінок.

Мама насупилася і здивовано запитала:

– Хто б це міг бути?

Дивно, що дзвонили прямо до нас у квартиру, оскільки в будинку був швейцар і він не попередив нас про відвідувача. Мама відчинила двері й ахнула.

Прийшов мій тато! Як завжди, шорти-бермуди, гавайська сорочка і сандалі від Біркенштока. Його звичайне вбрання. Чорна борода акуратно підстрижена, синьо-зелені очі сяють, а на капелюсі вишито черв’яків, що приманюють рибу, та великий напис: «Вдалої риболовлі з Нептуном».

– Посейд… – ахнула мама і тут же обірвала себе. Вона почервоніла просто до самого волосся. – Е-е, здрастуйте.

– Привіт, Саллі, – привітався він. – Ти, як завжди, чарівна. Не запросиш?

Мама видала якийсь дивний писк, водночас схожий на «так, входьте» і на «ой, врятуйте». Посейдон витлумачив цей писк у сприятливому для себе сенсі й увійшов до кімнати, де ми сиділи.

Пол дивився то на мене, то на маму, намагаючись зрозуміти, що відбувається, потім зробив крок уперед і вимовив:

– Добрий день, мене звати Пол Блофіс.

Посейдон підняв брову, і вони обмінялися рукостисканням.

– Бло… як? Бло-фіш? [23]

– Ні-ні. Блофіс.

– А, розумію. Вибачте. Чомусь подумав про рибу. А мене Посейдон.

– Посейдон? Яке цікаве ім’я.

– Так? Дякую. Мені воно теж дуже подобається. Мене, бувало, називали і по-іншому, але я вважаю за краще зватися Посейдоном.

– Треба ж! Так звали бога морів.

– Саме так. Дуже схоже.

– Ну гаразд, – втрутилася мама. – Ми дуже раді, що ви до нас завітали. Поле, познайомтеся, це батько Персі.

– А-а… дуже приємно. – Але з вигляду Пола зовсім не було схоже, що йому хоч скільки-небудь приємно. – Розумію.

– Привіт, мій хлопчику. – Посейдон усміхнувся мені. – І Тайсон тут. Привіт, синку!

Тайсон через усю кімнату кинувся батькові на шию і взявся з такою силою його обіймати, що з голови Посейдона ледь не злетів капелюх.

У Пола щелепа відпала від подиву. Він перевів розгублений погляд на маму.

– Тайсон… він теж?

– Ні. Тайсон не моя дитина.

– Нізащо не міг пропустити п’ятнадцятий день народження Персі, – оголосив Посейдон. – Розумієте, якби ми жили в Спарті, то від нинішнього дня мій син вважався б уже дорослим чоловіком.

– Це справді так, – підтвердив Пол. Він поступово приходив до тями. – Я, бачте, знаю це, бо викладаю історію Стародавнього світу.

Очі Посейдона лукаво блиснули.

– Історію? Так там якраз про мене. Майже вся давня історія про мене. Саллі, Поле, Тайсоне, ви не будете заперечувати, якщо я на хвилинку викраду у вас Персі?

Він поклав руку мені на плечі й вивів на кухню.

Щойно ми залишилися з ним наодинці, його усмішка одразу згасла.

– Як ти, мій хлопчику? Здоровий? Усе гаразд?

– Ну так, а чого? Усе нормально.

– До мене дійшли деякі чутки, – продовжував Посейдон, – але хотілося все дізнатися безпосередньо від тебе самого. Розкажи мені все з самого початку.

Я так і зробив. Хоча мене трішки бентежила та неослабна увага, з якою слухав мене батько. Він не зводив з мене очей, але вираз його обличчя жодного разу не змінився за весь час, поки я продовжував розповідь. Коли я нарешті замовк, він багатозначно кивнув головою.

– Отже, Кронос повертається. Недовго, виходить, нам чекати нової війни.

– А що з Лукою? Він справді загинув?

– Не знаю, Персі. І це мене дуже турбує.

– Але тіло його смертне. Хіба ви не можете зруйнувати його?

– Смертне, тут ти маєш рацію. – Посейдон і справді виглядав стурбованим. – Але з Лукою все далеко не так просто. Не маю поняття, як саме його підготували для прийняття душі титана, але вбити цього юнака буде не так легко, можеш не сумніватися, мій хлопчику. І все-таки, гадаю, йому доведеться померти, якщо ми знову зішлемо Кроноса в Тартар. Треба мені все це як слід обміркувати. На жаль, у мене з’явилися і свої особисті проблеми.

Я відразу згадав те, що мені на самому початку літа розповідав Тайсон.

– Старі морські божества, які правили океаном ще до тебе, батьку?

– Точно. Першим, на кого обрушиться війна, буду я. І можу тобі сказати відверто, мені довго не протриматися. Навіть зараз підводний світ вирує від гарячих битв. Моїх сил вистачає тільки на те, щоб стримувати урагани і тайфуни, щоб вони не зруйнували ваш, верхній, світ. Так, в океанських глибинах іде боротьба не на життя, а на смерть.

– Дозволь мені спуститися до тебе, батьку. Дозволь допомогти тобі!

У куточках очей Посейдона побігли зморшки-промінчики, коли він усміхнувся.

– Поки що не час, синку. Тут ти зараз ще потрібніший. До речі, слово «зараз» нагадало мені про те, з чим я сюди з’явився. – Він дістав із кишені шортів пісочний долар [24], поклав його мені на долоню і міцно стиснув мої пальці. – Це тобі подарунок на день народження. Тільки не витрачай ці гроші занадто безрозсудно.

– Хіба можна взагалі витратити пісочний долар?

– О, з легкістю. У мій час на одного морського їжака можна було накупити купу найрізноманітніших речей. Думаю, тебе він теж не розчарує, якщо ти ним скористаєшся в потрібний час.

– В потрібний час? – як відлуння, знову повторив я.

– Так, коли прийде час. Думаю, ти сам зрозумієш.

Я стиснув пальці, у кулаці в мене був пісочний долар, але думки мої блукали далеко.

– Тату, знаєш, коли я був у лабіринті, то зустрів там Антея. І він сказав… ну, загалом, він сказав, що він твій улюблений син. А сам прикрасив усю арену якимись черепами, та ще й…

– Знаю. Він присвятив їх мені, – сказав Посейдон. – І ти, звісно, дивуєшся, як можна робити такі жахливі речі на мою честь.

Я зніяковіло кивнув.

Батько обійняв мене за плечі.

– Персі, слабкі створіння часом творять страшні речі, прикриваючись ім’ям богів. Але це зовсім не означає, що ми, боги, схвалюємо їх. Те, як наші сини й дочки діють на нашу честь, не робить честі їм самим. І говорить погано про них, а не про нас. – Тут він усміхнувся і додав: – І ти, Персі Джексон, мій улюблений син.

Цей момент, коли ми з батьком удвох стояли в нашій маленькій кухоньці, був найкращим подарунком на день народження.

– Персі, святкові свічки майже догоріли, – почувся з кімнати мамин голос.

– Тобі пора, синку, – сказав Посейдон. – Але, Персі, є ще одна річ, яку тобі слід було б знати. Подія на горі Сент-Геленс…

У мене промайнула думка, що він говорить про поцілунок, яким нагородила мене Аннабет, і я почервонів, але в наступну хвилину зрозумів, що Посейдон має на увазі щось інше, набагато важливіше.

– Виверження тривають, – говорив батько. – Тифон рве й метає. І дуже схоже, що зовсім скоро, буквально через кілька місяців, щонайбільше через рік, він скине свої кайдани.

– Пробач мене, тату, – пробурмотів я. – Я зовсім не хотів…

Посейдон підняв долоню, зупиняючи мене.

– У цьому немає твоєї провини, Персі. Це обов’язково сталося б, рано чи пізно, раз Кронос зумів розбудити старих богів. Але треба бути напоготові. Май на увазі, якщо Тифон остаточно скине кайдани, то почнеться таке, чого ти навіть уявити не можеш! Такого ти ще не бачив. Коли з ним билися вперше, сил усіх богів Олімпу ледь вистачило на те, щоб упоратися. Якщо подібне станеться знову, він з’явиться сюди, до вас, у Нью-Йорк. З’явиться, тому що йому потрібен Олімп!

Зрозуміло, саме такого роду чудові новини я й мріяв почути у свій п’ятнадцятий день народження! Тато знову поплескав мене по плечу, мовляв, тепер усе буде гаразд.

– Мені пора, синку. Не забудь віддати належне святковому торту.

Рівно тієї самої секунди він перетворився на клаптик туману, і теплий морський бриз підхопив його і виніс за віконце.

Не дуже-то легко було переконати Пола Блофіса, що наш гість вважав за краще спуститися пожежною драбиною. Але оскільки люди зазвичай не мають звички розчинятися в повітрі, йому нічого не залишалося, як повірити цій казочці.

Ми ласували синім тортом і морозивом доти, доки не відчули, що більше нам не подужати. Потім почали розважатися, грали в різні безглузді ігри, в «Монополію» і в шаради. Тайсон й гадки не мав про шаради, він вважав за краще вигукувати відповідь, а не зображати її всякою там мімікою. Але зате в «Монополію» він грав як бог. Мене він вибив на п’ятому раунді й одразу ж взявся банкрутити маму і Пола. Я залишив їх битися і пішов до себе в спальню.

Поставив тарілку з недоїденим шматком торта на тумбочку, зняв намисто, яке отримав у Таборі напівкровок, і поклав його на підвіконня. Зараз на нитку було нанизано три намистини, це означало, що я провів у таборі три літа. Також ці намистини були символами тризуба, золотого руна і ще однієї речі – вибагливо прорізані в третій намистині переходи означали «Битву за лабіринт», так стали називати хлопці нашу битву. Цікаво, що трапиться в таборі наступного літа, став уявляти я, і чи зможу я туди приїхати? І чи доживе до наступного літа сам табір?

Погляд мій упав на телефон, що стояв поруч із ліжком. Що, якщо я зателефоную Рейчел Елізабет Дер просто зараз? Мама запитувала мене, чи не хочу я запросити ще когось до нас на свято, і я ще тоді подумав про Рейчел. Ні, я все-таки не став їй дзвонити. Не знаю чому. Думка про це лякала мене нітрохи не менше, ніж вхід у лабіринт.

Я поплескав себе по кишенях і почав викладати свої скарби. Анаклузмос, пакетик паперових носових хусток, ключ від дверей. Потім підійшла черга нагрудної кишені, і я раптом відчув, що там щось лежить. На мені якраз була та біла бавовняна сорочка, яку Каліпсо дала мені на острові Огігія. Я дістав маленький клаптик тканини, розгорнув його і побачив паросток «місячного мережива»! Він був зовсім крихітний, майже зів’ялий за ці два місяці. Коли моїх ніздрів торкнувся запах зачарованого саду, мені стало дуже сумно.

Я згадав останнє прохання Каліпсо, коли вона попросила мене посадити заради неї садок на Мангеттені. Я відчинив вікно і ступив на пожежну драбину.

На одному з майданчиків мама тримала квітковий горщик, у який зазвичай висаджувала навесні квіти. Зараз, у серпні, у ньому, звісно, нічого не росло.

На Нью-Йорк уже опустилася ніч. У ясному небі стояв повний місяць, і потоки його світла падали прямо на нашу 82-у вулицю. Я акуратно вирив у горщику невелику ямку, опустив у неї засохлий паросток, закидав землею і полив нектаром зі своєї табірної фляжки.

Спочатку рівно нічого не сталося.

Але я продовжував уважно дивитися на горщик і раптом побачив, як вирвалося із землі крихітне сріблясте стеблинка – дитинча «місячного мережива» – і засяяло в місячному світлі.

– Красива рослина! – вимовив поруч зі мною чийсь голос.

Я мало не підстрибнув від несподіванки. А коли озирнувся, то побачив, що на сходинці поруч зі мною стоїть Ніко ді Анджело. Звідки він узявся – поняття не маю.

– Вибач, не хотів тебе так налякати, – усміхнувся він.

– Чого вже, гаразд. А що… що ти тут робиш?

За той час, що ми не бачилися, Ніко підріс приблизно на дюйм. В іншому він мав майже такий самий вигляд, як раніше: скуйовджене волосся, чорна футболка, джинси теж чорні, на боці, як і раніше, висів меч стігійської сталі. Тільки ось на руці його я побачив нову срібну каблучку з черепом.

– Я дещо розвідав, – сказав Ніко, – і подумав, що тобі буде цікаво про це знати. Дедал отримав своє покарання.

– Ти його бачив?

Він ствердно кивнув.

– Мінос запропонував прокип’ятити старого разом із сиром у каструльці для фондю, але мій батько висунув іншу думку. Дедалу доручили зводити віадуки і запасні виходи на Полях асфоделей. Це допоможе розвантажити рух на дорогах. Чесно кажучи, по-моєму, від цього завдання старий щасливий, як ніколи в житті. У нього є можливість будувати. Щось винаходити. До того ж у вихідні він може бачитися із сином і Пердіксом.

– Здорово вийшло.

Ніко покрутив каблучку на пальці.

– Але я не тільки про це хотів тобі розповісти. Мені ще дещо стало відомо. І я хочу запропонувати тобі одну справу.

– Яку справу?

– Мені здається, я знайшов спосіб перемогти Луку, – незворушно продовжував він. – Якщо тільки я не помилився. Це єдина можливість упоратися з ним.

Я перевів дух.

– Давай викладай.

Ніко кинув погляд у мою кімнату і тут же зацікавлено запитав:

– А що це в тебе синє лежить на тумбочці? Торт? На день народження?

Він здавався таким голодним, навіть, скоріше, не просто голодним, а по-справжньому самотнім. Я запитав себе, чи святкував Ніко хоч раз у житті день народження. Тим паче з синім іменинним тортом.

– Ходімо, – сказав я. – Пригощаю синім тортом і морозивом. Схоже, у нас із тобою буде довга розмова.

Примітки

1. Дислексія – термін, що означає нездатність навчитися читання. (Тут і далі, крім особливо обумовлених, прим. перекл.).
2. Бонго – невеликий здвоєний барабан.
3. Емпус – у давньогрецькій міфології чудовисько з оточення Гекати. Заманює свої жертви, набуваючи вигляду прекрасної діви або страшної примари. Одна нога в нього бронзова.
4. Міська магістраль імені Франкліна Делано Рузвельта.
5. 120° за Фаренгейтом дорівнює 49° за Цельсієм.
6. «Happy Meal» (для тих, хто не знає) – це такий набір для дітей, який продають у «Макдоналдсах». До нього входить їжа і якась іграшка. (Прим. ред.).
7. Дідусь Час – високий бородатийдідусь, якого зазвичай зображують із косою та пісочним годинником.
8. Орф – двоголовий пес, породження Тифона і Єхидни, брат Цербера.
9. Еврітіон – пастух велетня Геріона, обидва були вбиті Гераклом під час здійснення 10-го подвигу.
10. Рутбір – шипучий напій або пиво з коренеплодів із приправами з мускатної олії та інших прянощів.
11. Гірський масив біля міста Сіетл, штат Вашингтон.
12. Тельхіни – демонічні істоти, що мешкали на острові Родос, прекрасні ковалі.
13. Гра, в якій кілька учасників стають у коло і ногами відбивають матерчатий мішечок, наповнений бобами; грають без допомоги рук. (Прим. ред.)
14. Гаррієт Табмен створила «Підземну залізницю», якою втікачі-невільники перебиралися з південних штатів США на північ країни і в Канаду під час Громадянської війни в Америці. (Прим. ред.)
15. Кокал – цар сиканів, який після загибелі циклопів опанував Сицилію. Переховував у себе Дедала, коли за ним прибув Мінос.
16. Знаменита індіанська жінка-провідник із племені шошонів, що пройшла тисячі миль із першою трансамериканською експедицією від Західного до Східного узбережжя Америки і назад. (Прим. ред.)
17. Безсмертні боги (лат.).
18. Гори в системі Кордильєр на заході Канади і США.
19. Місто на заході США.
20. Одна з вершин Скелястих гір.
21. «It’s a Small World» – знаменита пісня з мультфільму Волта Діснея, що стала візитною карткою Діснейленду. (Прим. ред.)
22. «Kumbaya» – пісня американської фолк-співачки Джоан Баез. (Прим. ред.)
23. Fish (англ.) – риба.
24. Так в англомовних країнах називають морського їжака.

Авторський переклад ЛітАрхіву

Обкладинка: вид. Ранок