Гаррі Поттер і Келих Вогню (Джоан Ролінґ)

Будинок Редлів

Мешканці Малого Генґелтона й досі називали його будинком Редлів, хоча відтоді, як там жили Редли, спливло вже багато років. Будинок височів на пагорбі понад селом; декотрі вікна були забиті дошками, на даху бракувало черепиці, а свавільний плющ густо обплітав його фасад. Колись добротна садиба, найбільша і найвеличніша в усій околиці, стояла тепер занедбана, сумна й покинута.

Усі малогенґелтонці сходилися на думці, що то була “моторошна місцина”. Півстоліття тому тут скоїлося щось настільки загадкове й страшне, що літні селяни й досі заводили мову про це, коли бракувало нових пліток. Історію переповідали стільки разів, щоразу прикрашаючи новими подробицями, що ніхто вже не був певен, де правда, а де – вигадка. Проте кожнісінька версія починалася однаково: п’ятдесят років тому, коли редлівський будинок іще вражав своєю красою, одного погожого літнього ранку покоївка увійшла до вітальні й побачила, що всі троє Редлів мертві.

Вона помчала з пагорба в село і своїм лементом розбудила мало не всіх мешканців:

– Лежать з витріщеними очима! Холодні, як льодяки! Так у своїх вечірніх тувалетах і досі…

Викликали поліцію, і весь Малий Генґелтон завирував неприхованим збудженням та зацікавленням. Ніхто навіть про людське око не вдавав, ніби сумує за Редлами, яких тут недолюблювали. Підстаркуваті містер та місіс Редл були багаті, чванливі й нечемні, а Том, їхній дорослий син, навіть перевершував своїх батьків. Людей цікавило одне: хто вбивця? Адже ж не могли троє цілком здорових людей просто так врізати дуба однієї й тієї ж ночі.

У “Повішенику”, сільському шинку, того вечора аж гуло: все село збіглося обговорити вбивства. І ті, хто не полінувався покинути свої затишні оселі, були цілковито винагороджені: несподівано в шинку з’явилася куховарка Редлів і оголосила принишклій юрбі, що заарештовано Френка Брайса.

– Френка?! – вигукнуло кілька голосів. – Не може бути!

Френк Брайс був садівником Редлів і самотньо мешкав у занедбаній хатині неподалік редлівського будинку. Френк повернувся з війни із задерев’янілою ногою і з великою відразою до натовпів та галасу, й відтоді працював у Редлів.

Усі кинулись пригощати куховарку випивкою, щоб вивідати подробиці.

– Я завжди вважала, що він чудик, – сказала вона нетерплячим односельцям після четвертої склянки хересу. – Таке дикувате! Піднесеш йому чаю, та ще й сто разів припросити мусиш, бо не возьме. Нелюдяний, ох нелюдяний…

– Але ж, – озвалася жінка за шинквасом, – Френк пережив тяжку війну, він хотів спокою. Навіщо йому було…

– А в кого ж іще були ключі од задніх дверей? – гаркнула куховарка. – Скіки пам’ятаю, в садівниковій халупі все висів запасний ключ! Ніхто ж не виламав дверей тії ночі! І вікна цілі! Френкові досить було прокрастися в будинок, поки ми всі давали хропака…

Односельці похмуро перезирнулися.

Я завжди підозрював, що з ним щось не те! – пробурмотів якийсь чоловік біля шинквасу.

– Це війна на нього так вплинула, якщо хочете знати, – втрутився шинкар.

– Чи ж я не казала тобі, Дот, що не хотіла б потрапити Френкові під гарячу руку? Казала, чи ні? – схвильовано вигукнула жінка в кутку.

– Жахнючий тип! – запопадливо підтвердила Дот. – Пам’ятаю, ще як він був малим дитям…

До ранку вже мало хто в Малому Генґелтоні й сумнівався, що Редлів убив Френк Брайс.

А в сусідньому містечку Великий Генґелтон, у темному й брудному поліційному відділку Френк уперто повторював, знову й знову, що він ні в чому не винний, але в день смерті Редлів бачив біля їхнього будинку незнайомого підлітка – чорнявого й блідого. Більше ніхто в селі того підлітка не бачив, тож поліція була впевнена, що Френк його просто вигадав.

І от, коли Френкове становище видавалося вже безнадійним, надійшов лікарський висновок про тіла Редлів, який змінив геть усе.

Поліція ще не бачила дивнішого звіту. Медична комісія, дослідивши тіла, дійшла висновку, що жодного з Редлів ані отруєно, ані заколото, ані застрелено, ані задушено, і взагалі – наскільки вони могли судити – їм не було заподіяно ані найменшої шкоди. По суті, йшлося далі в тому звіті, в якому чулася явна розгубленість, усі Редли мали ідеальне здоров’я, якщо не зважати на те, що були мертвісінькі. Єдине лиш зауважили лікарі, які намагалися знайти хоч якусь зачіпку, – це те, що в кожного з Редлів на обличчі лишився вираз жаху. На це розчарована поліція заявила, що відразу трьох дорослих людей не можна нажахати до смерті.

Оскільки не було жодного доказу, що Редлів хтось убив, поліції довелося Френка випустити. Редлів поховали на цвинтарі Малого Генґелтона, та навіть у могилах Редли ще довго збуджували цікавість селян. На загальний подив, Френк Брайс, огорнений хмарою підозр, повернувся до своєї хатини у редлівській садибі.

– А я гадаю, що це він їх закатрупив, і мені байдуже, що каже поліція, – доводила Дот у “Повішенику”. – І якби він мав хоч крихту порядності, то забрався б звідси, розуміючи, що ми все знаємо.

Та Френк не забрався. Він лишився, щоб доглядати за садом для наступної родини, що оселилася в будинку Редлів, а тоді ще для наступної – жодна родина не затримувалася тут надовго. Можливо, якоюсь мірою й через Френка кожен новий власник нарікав на гнітючі відчуття, що їх викликала в нього ця садиба, яка без постійних мешканців почала занепадати.

* * *

Багатій, що володів редлівським будинком тепер, теж у ньому не жив і ніяк його не використовував. У селі подейкували, що він тримає будинок “через податки”, хоч ніхто й не зміг би пояснити, що це означає. Одначе багатій і далі платив Френкові за роботу. Незабаром старому мало виповнитися сімдесят сім, він був майже глухим, його покалічена нога згиналася ще гірше, та за гарної погоди можна було побачити, як він усе ще порпається на клумбах, плутаючись у бур’янах, що виросли вже вищі за нього.

Та не тільки бур’яни докучали Френкові. Сільські хлопчаки взяли собі за звичку жбурляти камінці у вікна редлівського будинку. Вони гасали на велосипедах по газонах, що їх так ревно доглядав Френк. Кілька разів, щоб показати свою відвагу, хлопці вдиралися в старий будинок. Вони добре знали, настільки Френк був відданий цій садибі, тож їх забавляло, коли він шкутильгав до них, погрозливо розмахуючи костуром і хрипко їх лаючи.

Френк не мав сумніву, що хлопці знущаються з нього тому, що так само, як і їхні батьки й діди, вважають його вбивцею. Отож коли він якось у серпні прокинувся серед ночі й побачив, що в старому будинку діється щось дивне, він вирішив, що то чергова зухвала витівка хлопців, які вирішили йому допекти.

Френка збудив біль у хворій нозі. Так сильно на його довгім віку вона ще не боліла. Він устав і пошкандибав на кухню, щоб налити гарячої води в грілку, яку прикладав до хворого коліна. Стоячи біля умивальниці й наповнюючи чайник, він зиркнув на редлівський будинок і побачив у верхніх вікнах мерехтливе світло. Френк одразу збагнув, що там діється: хлопці знову пробралися в дім і, судячи з мерехтіння, розпалили там вогнище.

Френк не мав телефону, та ще й глибоко зневірився в поліції, відколи його затримали й допитували стосовно смерті Редлів. Він негайно поставив чайника на місце, поспіхом пошкутильгав назад до спальні, і невдовзі повернувся на кухню вже одягнений. Знявши іржавого старого ключа з гачка біля дверей, він схопив свого костура, обіпертого до стіни, і вийшов у ніч.

Передні двері будинку Редлів були цілі. Усі вікна – так само. Френк обійшов будинок, дошкандибав до майже цілком зарослого плющем чорного ходу, витяг старого ключа, встромив його в замок і нечутно відімкнув двері.

Він опинився в кухні, більше схожій на печеру. Френк не заходив сюди багато років. Одначе навіть у пітьмі пригадав, де містяться двері в передпокій, і навпомацки рушив до них. Його нюх відчув запах тліну, а слух загострився, щоб почути згори будь які кроки чи голоси. Він зайшов до передпокою, де завдяки великим вікнам обабіч парадних дверей було трохи світліше, й почав підніматися по сходах, утішаючись, що кам’яні східці вкриті товстим шаром пилюки, яка приглушувала його кроки й постукування костура.

Нагорі Френк повернув праворуч і зразу побачив, куди залізли непрохані гості: двері в самому кінці коридору були ледь прочинені, і крізь щілину пробивалося мерехтливе світло, кидаючи на темну підлогу довгу золотаву стежку. Френк підкрадався ближче й ближче, міцно стискаючи костура. Коли до дверей залишилося з півметра, він зміг розгледіти невеличку частину кімнати.

Тепер він бачив, що вогонь палахкотить у каміні. Це неабияк його здивувало. Старий завмер і напружено прислухався: з кімнати долинав чоловічий голос – тихенький і боязкий.

– Мій пане, у пляшці є ще трохи, якщо ви голодні.

– Пізніше, – озвався другий голос, що також належав чоловікові, проте був на диво пронизливий і холодний, немов раптовий порив крижаного вітру. Було в тім голосі щось таке, від чого ріденьке волосся на Френковій потилиці стало дибки.

– Підсунь мене ближче до вогню, Червохвосте. Френк прихилився до дверей правим вухом, яким чув трохи краще. Дзенькнула пляшка, яку поставили на щось тверде, а тоді глухо зарипіло важке крісло, що його поволокли по підлозі. Френк мигцем побачив спину дрібного чоловіка, що штовхав крісло. Одягнений він був у довгу чорну мантію, а на тімені блищала лисина. Потім він знову зник з поля зору.

– А де Наджіні? – поцікавився холодний голос.

– Я… я н не знаю, мій пане, – нервово відповів перший голос. – Либонь, оглядає будинок…

– Подоїш її перед сном, Червохвосте, – звелів другий голос. – Я вночі захочу їсти. Подорож мене страшенно виснажила.

Наморщивши чоло, Френк прихилив ще ближче до дверей своє праве вухо, намагаючись нічого не пропустити. Якусь хвилю панувала мовчанка, а тоді чоловік, якого називали Червохвіст, заговорив знову.

– Мій пане, дозвольте запитати, як довго ми тут пробудемо?

– Тиждень, – озвався холодний голос. – Або й довше. Це місце доволі зручне, а наш план іще не готовий. Безглуздо починати, поки не завершиться Кубок світу з квідичу.

Френк устромив у вухо свого гачкуватого пальця й покрутив ним. У вусі зібралося забагато сірки, тому, мабуть, йому й причулося чудернацьке слово “квідич”.

– Ку… Кубок світу з квідичу, мій пане? – перепитав Червохвіст. (Френк задлубав пальцем у вусі ще енергійніше). – Д даруйте, але… я не розумію… навіщо нам чекати, доки завершиться Кубок світу?

– Тому, бовдуре, що зараз сюди з’їжджаються чарівники з цілого світу, і кожна нишпорка з Міністерства магії буде, як навіжена, винюхувати наймізерніші ознаки чогось незвичайного, перевіряючи всіх по сто разів. Вони просто одержимі манією приховати все від маґлів. Тому нам слід зачекати.

Нарешті Френк перестав длубатись у вусі. Цього разу він виразно почув слова “Міністерство магії” , “чарівники” та “маґли” . Очевидно, кожне з них мало якесь потаємне значення, а Френк знав лише два типи людей, що спілкуються подібним чином – шпигуни та злочинці. Він міцніше стис костура і прислухався ще уважніше.

– То ваша світлість таки не передумали? – тихенько запитав Червохвіст.

– Звісно ж, не передумав, Червохвосте. – У холодному голосі тепер вчувалися погрозливі нотки.

Після короткої паузи Червохвіст заговорив знову. Слова вилітали з нього так поспішно, мовби він примушував себе викласти все до того, як утратить самовладання.

– Це можна зробити й без Гаррі Поттера, мій пане.

Знову пауза, цього разу трохи довша, а тоді…

– Без Гаррі Поттера? – м’яко видихнув другий голос. – Зрозуміло…

– Мій пане, я це кажу не від турботи за хлопця! – вигукнув Червохвіст писклявим голоском. – Він для мене ніхто, абсолютний нуль! Просто, якби ми використали іншого чарівника чи відьму… будь кого… то все можна було б здійснити значно скоріше! Якби ви дозволили мені вас покинути хоч на короткий час – ви ж знаєте, як чудово я вмію маскуватися – я був би тут уже за якихось два дні з відповідною особою.

– Я можу скористатися іншим чарівником, – м’яко вимовив другий голос, – це правда…

– Мій пане, в цьому справді є сенс, – полегшено зітхнув Червохвіст. – Дістатися до Гаррі Поттера буде вкрай важко, його так добре охороняють…

– То ти зголошуєшся знайти йому заміну? Цікаво… може, тобі набридло мене доглядати, Червохвосте? Чи, може, твоя пропозиція відмовитися від мого плану – ніщо інше, як спроба від мене втекти?

– Мій пане! Я… я й гадки не мав від вас тікати, що ви…

– Не бреши мені! – засичав другий голос. – Я завжди все відчуваю, Червохвосте! Ти шкодуєш, що взагалі до мене повернувся. Я тобі бридкий. Я бачу, як ти здригаєшся, коли дивишся на мене, відчуваю, як тебе пересмикує, коли ти торкаєшся до мене…

– Ні! Моя відданість вашій світлості…

– Твоя відданість – це тільки страх. Тебе б тут не було, якби ти мав куди податися. Але як я виживу без тебе, якщо мене щокілька годин потрібно годувати? Хто доїтиме Наджіні?

– Мій пане, вигляд у вас значно здоровіший…

– Брехун, – видихнув другий голос. – Я не здоровіший, а кілька днів на самоті відберуть у мене й ті рештки здоров’я, які я зберіг усупереч твоєму бездарному доглядові. Замовкни!

Червохвіст, котрий щось нерозбірливо бурмотів, одразу замовк. Кілька секунд Френк не чув нічого, окрім потріскування вогню в каміні. А тоді другий голос заговорив пошепки, майже зашипів.

– Я маю вагомі підстави, щоб використати саме цього хлопця. Я це тобі вже пояснював. Нікого іншого я не шукатиму. Я чекав тринадцять років. Ще кілька місяців нічого не важать. А щодо його охорони… я впевнений, що мій план спрацює. Все, чого я потребую від тебе, Червохвосте – це трохи твоєї відваги. І ти цієї відваги нашкребеш, бо інакше відчуєш усю силу гніву Лорда Волдеморта…

– Мій пане, дозвольте сказати! – верескнув панічно Червохвіст. – Усю нашу подорож я прокручував у голові ваш план… Мій пане, зникнення Берти Джоркінз не може довго лишатися непоміченим, а якщо ми продовжимо, якщо я накладу закляття…

– Якщо? – просичав другий голос. – Якщо? Якщо ти діятимеш за планом, Червохвосте, то в міністерстві ніхто й не довідається, що зник іще хтось. Ти діятимеш тихенько й без метушні. Я волів би зробити все сам, але в моєму нинішньому становищі… Червохвосте, ще одну перешкоду усунуто і шлях до Гаррі Поттера чистий. Я ж не кажу, щоб ти робив усе сам. До того часу мій вірний слуга вже буде з нами…

– Я ваш вірний слуга, – понуро буркнув Червохвіст.

– Червохвосте, мені потрібен помічник з головою, у чиїй вірності я ніколи не сумніватимусь, а ти, на жаль, не відповідаєш цим вимогам.

– Це ж я вас знайшов, – з гострою образою в голосі заперечив Червохвіст. – Знайшов і привів Берту Джоркінз.

– Це правда, – вдоволено погодився другий чоловік. – Проблиск розуму, якого я від тебе, Червохвосте, й не сподівався. Хоча, правду кажучи, ти ж, либонь, не підозрював, яка вона буде корисна, коли її ловив.

– Я… я гадав, що вона буде корисна, мій пане…

– Брехло, – озвався знову другий голос, не приховуючи жорстокого вдоволення. – Одначе я не заперечую, що її інформація була неоціненна. Без неї я не створив би свого плану, і тому, Червохвосте, ти одержиш винагороду. Я тобі дозволю виконати моє найголовніше завдання. Багато моїх послідовників віддали б свою праву руку за можливість виконати його…

– С справді, мій пане? Яке?.. – Червохвіст знову говорив перелякано.

– О Червохвосте, ти ж не хочеш, щоб я зіпсував сюрприз. Твоя черга настане в самому кінці… Але я обіцяю, що тобі випаде честь бути таким же корисним, як і Берта Джоркінз.

– Ви… ви… – голос у Червохвоста раптово охрип, наче йому пересохло в горлі. – Ви… хочете… вбити… й мене?

– Червохвосте, Червохвосте, – холодний голос прозвучав шовковисто, – навіщо мені тебе вбивати? Берту я вбити мусив. Після мого допиту вона вже була ні до чого, абсолютно непотрібна. Якби вона повернулася в міністерство й розповіла, що під час відпустки зустріла тебе, до неї б виникло багато зайвих запитань. Чарівникам, яких вважають мертвими, краще не натикатися в придорожніх готелях на відьом з Міністерства магії…

Червохвіст промимрив щось так тихо, що Френк не розчув, але другого чоловіка це розсмішило – його сміх був холодний і зловісний, як і його голос.

– Ми могли змінити їй пам’ять? Але закляття забуття може зняти будь який могутній чарівник, як я це довів, коли її допитував. Червохвосте, це була б образа її пам’яті – не скористатися інформацією, яку я з неї витяг.

Стоячи в темному коридорі, Френк раптом відчув, що долоня, якою він стискав костур, стала липка від поту. Той чоловік з крижаним голосом убив якусь жінку. Він говорив про це без жодного каяття – із задоволенням. Він був небезпечний – шаленець. І він задумав нові вбивства. Цей хлопець, Гаррі Поттер, чи як його там, був у небезпеці…

Френк знав, що треба робити. Якщо бігти в поліцію, то негайно. Він вислизне з будинку і дійде до телефонної будки в селі… проте другий голос заговорив знову, і Френк закляк на місці, вслухаючись з усієї сили.

– Ще одне закляття… мій вірний слуга у Гоґвортсі… Гаррі Поттер в моїх руках, Червохвосте. Це вирішено. Жодних суперечок. Але тихо… здається, я чую Наджіні…

І голос другого чоловіка змінився. Він почав видавати звуки, яких Френк ніколи досі не чув; чоловік сичав, харчав і пирхав, не переводячи подиху. Френк подумав, що в нього якась падучка.

А тоді Френк у темному коридорі почув за собою шурхіт. Він озирнувся й заціпенів від жаху.

Щось повзло до нього по темній підлозі, і коли воно наблизилося до смужки світла, Френк, тіпаючись від жаху, усвідомив, що то була велетенська змія, щонайменше чотири метри завдовжки. Приголомшений, Френк дивився, як її звивисте тіло прорізає в пилюці широкий хвилястий слід. Вона наближалася. Що йому робити? Відступити можна було лише в кімнату позаду, але там були ті двоє, що замислювали вбивство. Якщо ж залишатися на місці, його прикінчить змія…

Та ще перед тим, як Френк устиг щось вирішити, змія підповзла до нього впритул і – неймовірно, дивовижно – його проминула. Вона повзла вперед, підкоряючись шипінню й сичанню холодного голосу за дверима, і за якусь мить кінчик її прикрашеного ромбовидними візерунками хвоста зник у щілині.

На Френковому лобі виступив піт, а рука на костурі тремтіла. Холодний голос і далі сичав у кімнаті. Раптом Френкові сяйнула дивна, неймовірна думка… Цей чоловік уміє розмовляти зі зміями.

Френк не розумів, що діється. Найбільше в світі він хотів би знов опинитися у своїй постелі з грілкою біля коліна. Та на лихо, ноги його не слухалися. Поки він стояв і тремтів, силкуючись заспокоїтися, крижаний голос зненацька знову заговорив людською мовою.

– Червохвосте, Наджіні принесла цікаву вістку, – мовив він.

– С справді, мій пане? – перепитав Червохвіст.

– Справді, – підтвердив голос. – Наджіні каже, що там за дверима стоїть старий маґл і прислухається до кожного нашого слова.

Френк не мав жодного шансу сховатися. Почулися кроки і двері кімнати рвучко розчинилися.

Перед Френком постав низенький лисуватий чоловік із сивіючим волоссям, гострим носом і водянистими очицями. Його лице виказувало суміш страху й тривоги.

– Запроси ж його сюди, Червохвосте. Де твоя вихованість?

Холодний голос лунав зі старовинного крісла перед каміном, але Френк не бачив, хто там сидить. Натомість бачив змію, що скрутилася на зітлілому килимку, наче жахлива пародія на домашнього пса.

Червохвіст кивком запросив Френка в кімнату.

Приголомшений Френк ще міцніше вп’явся в костур і перешкандибав через поріг.

Кімнату освітлював лише камін. Вогонь відкидав на стіни довгі павучисті тіні. Френк пильно вдивлявся у спинку крісла. Чоловік, який сидів там, здавався ще меншим за свого слугу, бо Френк не бачив навіть його потилиці.

– Ти все чув, маґле? – поцікавився холодний голос.

– Як ви мене назвали? – виклично перепитав Френк, бо тепер, коли він потрапив до кімнати, коли настав час для якоїсь дії, він став відважніший. Так завжди бувало на війні.

– Я назвав тебе маґлом, – незворушно відповів голос. – Це означає, що ти не чаклун.

– Не знаю, що по вашому означає “чаклун”, – вів далі Френк, голос якого вже не тремтів. – Але те, що я почув, має зацікавити поліцію. Ви скоїли вбивство й задумали нове! І я вам ще одне скажу, – додав він у пориві раптового натхнення, – моя дружина знає, що я зараз тут, і якщо я не повернуся…

– Ти не маєш дружини, – зовсім тихо заперечив холодний голос. – Ніхто не знає, що ти тут. Ти нікому не казав, куди йдеш. Не бреши Лордові Волдеморту, маґле, бо він знає… він усе знає…

– О, та невже? – зухвало відказав Френк. – Лордові, кажете? Невисокої ж я думки про ваші манери, мілорде. Чому ж ви не повернетесь і не глянете мені у вічі як людина?

– Бо я не людина, маґле, – холодний голос ледве чувся крізь потріскування вогню в каміні. – Я більше, значно більше, ніж людина. Хоча… чом би й ні? Я гляну тобі у вічі… Червохвосте, розверни моє крісло.

Слуга заскімлив.

– Ти чув мене, Червохвосте.

Поволі, зі скривленим обличчям, так, ніби він радо зробив би що завгодно, замість наближатися до свого господаря й до килимка зі змією на ньому, чоловічок ступив уперед і почав розвертати крісло. Змія звела свою потворну трикутну голову й легенько засичала, коли ніжки крісла зачепили її килимок.

І ось крісло повернулося до Френка і він побачив, хто там сидить. Його костур зі стуком упав на підлогу. З горла вирвався крик. Френк кричав так голосно, що не почув слів, які промовляла істота в кріслі, підіймаючи чарівну паличку. Спалахнуло зелене світло, хльоснув різкий звук і Френк Брайс повалився додолу. Він помер ще до того, як його тіло торкнулося підлоги.

За двісті миль звідти, здригнувшись, прокинувся хлопець, якого звали Гаррі Поттер.

Шрам

Гаррі лежав горілиць, важко дихаючи, немов після швидкого бігу. Він щойно бачив дуже яскравий сон і досі ще затуляв руками обличчя. Давній шрам на чолі, що мав форму блискавки, палав під його пальцями, неначе хтось притис до шкіри розпечене залізо.

Він сів, однією рукою й далі тримаючись за шрам, а другою намацав у пітьмі окуляри, що лежали на столику біля ліжка. Надів їх і зміг краще розгледіти кімнату, освітлену слабким оранжевим світлом, що просочувалося крізь фіранки від вуличного ліхтаря за вікном.

Гаррі ще раз торкнувся пальцями шраму. Він і далі болів. Гаррі ввімкнув настільну лампу, виліз із ліжка, перетнув кімнату, відчинив шафу і глянув у дзеркало на внутрішньому боці дверцят. Побачив там худющого чотирнадцятирічного хлопця з ясно зеленими спантеличеними очима під розкуйовдженим чорним чубом. Пильніше придивився до шраму у своєму віддзеркаленні. Усе було нормально, проте й досі пекло.

Гаррі спробував пригадати, що йому снилося. Сон був такий реальний… там було двоє знайомих йому людей і один незнайомий… він насупився, зосереджуючись і намагаючись усе згадати…

Невиразно пригадав темну кімнату… на килимку біля каміна лежала змія… маленький чоловічок на ім’я Пітер і на прізвисько Червохвіст… а ще холодний, пронизливий голос… голос Лорда Волдеморта. При згадці про нього Гаррі похололо у грудях…

Він міцно заплющив очі й спробував пригадати, як виглядав Волдеморт, але не зміг… Згадав єдине – тієї миті, коли розвернулося Волдемортове крісло, і він, Гаррі, побачив, хто там сидить, він відчув неймовірний жах, який його і розбудив… Чи то був біль у шрамі?

І хто був той старий чоловік? Бо там таки був якийсь старий. Гаррі бачив, як той упав додолу. Усе плуталося в його голові, і він затулив обличчя руками, намагаючись зберегти в уяві видиво тьмяно освітленої кімнати. Та це було все одно, що намагатися втримати в пригорщі воду. Що дужче він старався зберегти деталі, то швидше вони зникали… Волдеморт із Червохвостом казали, що вони когось убили, хоч Гаррі не міг пригадати ім’я жертви… і вони змовлялися вбити ще когось… його…

Гаррі опустив руки, розплющив очі й обвів поглядом кімнату, мовби сподівався побачити в ній щось незвичайне. Так і вийшло – в його кімнаті було безліч незвичайних речей. У величезній фанерній валізі, що стояла відкрита в ногах біля ліжка, виднілися казанець, мітла, чорні мантії й підручники замовлянь. На письмовому столі стояла велика порожня клітка, в якій зазвичай сиділа Гарріна біла полярна сова Гедвіґа, а решту стола було завалено сувоями пергаменту. На підлозі біля ліжка лежала розгорнута книжка, яку він читав учора перед сном. Усі малюнки в цій книзі рухалися. Там шугали на мітлах чоловіки в яскраво оранжевих мантіях, кидаючи один одному червоного м’яча.

Гаррі підійшов до книжки, підняв її й побачив, як один чарівник забив красивий гол, вкинувши м’яча в кільце на висоті п’ятнадцяти метрів. Гаррі закрив книжку. Навіть квідич – на його думку, найкращий вид спорту на світі – не міг зараз відвернути Гаррі від тривожних думок. Він поклав книжку “Літаючи з “Гарматами” на столик біля ліжка, підійшов до вікна, розсунув фіранки й глянув на вулицю внизу.

Прівіт драйв мала саме такий вигляд, який годилося мати в суботу на світанку респектабельній вуличці в передмісті. Усі фіранки на вікнах були заслонені. Гаррі не бачив у пітьмі жодної живої душі, навіть кота.

А все ж… а все ж… Стривожений Гаррі повернувся до ліжка й сів, знову проводячи пальцями по шраму. Не біль його турбував. До болю й травм Гаррі звик. Якось він був утратив усі кістки правої руки і потім цілу ніч терпів біль, доки їх йому відрощували. Невдовзі по тому цю ж саму руку простромив величезний – з півметра – отруйний зуб. А торік Гаррі впав з мітли, що ширяла на висоті п’ятнадцяти метрів. Він уже звик до химерних нещасть і травм; їх не уникнеш, якщо навчаєшся в Гоґвортській школі чарів і чаклунства і маєш хист притягувати до себе, мов магнітом, усілякі халепи.

Ні, насправді Гаррі тривожило те, що минулого разу його шрам болів саме тоді, коли неподалік перебував Волдеморт… Але ж він зараз тут бути не міг… Сама думка, що Волдеморт скрадається по Прівіт драйв, була абсурдною, неймовірною…

Гаррі уважно прислухався до навколишньої тиші. Що він сподівався почути – скрип сходів чи шелест мантії? Він аж підскочив, коли в сусідній кімнаті гучно, мов кабанчик, захропів його двоюрідний брат Дадлі.

Гаррі потряс головою. Він даремно хвилювався; у цьому будинку не було нікого, крім дядька Вернона, тітки Петунії та Дадлі. Усі вони й далі сплять, а сни їхні безтурботні й безболісні.

Гаррі найбільше любив Дурслів тоді, коли ті спали. Прокинувшись, вони ніколи й нічого доброго йому не робили. Дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі були його єдиними живими родичами. Вони були маґлами (тобто не чарівниками) й ненавиділи будь які чари, а це означало, що Гаррі був у їхньому домі небажаним гостем. Усім знайомим довгі періоди Гарріної відсутності, коли він навчався в Гоґвортсі, вони пояснювали тим, що він перебуває в Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків. Вони чудово знали, що Гаррі, як неповнолітній чарівник, не має права чарувати поза Гоґвортсом, але все одно полюбляли звинувачувати його в усіх негараздах. Гаррі не міг їм довіритися чи розповісти про своє життя в чаклунському світі. Смішно було й думати, щоб підійти до них, коли вони прокинуться, й розповісти про біль у шрамі та про тривоги, пов’язані з Волдемортом.

А саме через Волдеморта Гаррі мусив мешкати в Дурслів. Якби не Волдеморт, Гаррі не мав би того шраму блискавки на чолі. Якби не Волдеморт, Гаррі не залишився б без батьків…

Гаррі виповнився один рік того вечора, коли Волдеморт – наймогутніший чорний чаклун століття, чаклун, що одинадцять років невпинно накопичував силу, – з’явився в їхньому будинку і вбив його батька й матір. Потім Волдеморт спрямував свою чарівну паличку на Гаррі і наслав закляття, яким позбувався багатьох дорослих чаклунів та відьом на своєму шляху, проте сталося неймовірне – воно не подіяло. Замість убити дитя, закляття вдарило по самому Волдемортові. Гаррі вцілів, відбувшись лише шрамом у формі блискавки на чолі, а от Волдеморт залишився ледь живий. Сила його зникла, життя мало не згасло. Волдеморт утік. Жах, у полоні якого так довго жила таємна громада чаклунів, розвіявся, Волдемортові посіпаки розбіглися хто куди, а Гаррі Поттер став знаменитим.

Гаррі був приголомшений, коли в одинадцять років, якраз у день народження, довідався, що він – чарівник. Ще дужче його збентежило те, що в прихованому чаклунському світі всі знали його ім’я. Коли Гаррі прибув до Гоґвортсу, то виявив, що, хоч би куди він пішов, услід йому поверталися голови й лунав шепіт. Та тепер він до цього звик. Наприкінці літа мав би початися його четвертий рік у Гоґвортсі, і він уже рахував дні до тієї миті, коли знову повернеться в замок.

Однак до початку навчального року ще треба було якось пережити два тижні. Він ще раз безнадійно оглянув кімнату і його погляд зупинився на вітальних листівках, надісланих йому наприкінці липня двома найкращими друзями до дня народження. Що б вони сказали, якби він їм написав і розповів про біль у шрамі?

Миттю в його голові пролунав пронизливий і переляканий голос Герміони Ґрейнджер.

– Твій шрам болить? Гаррі, це дуже серйозно… Напиши професорові Дамблдору! А я піду перегляну “Загальні чаклунські захворювання та недуги”… Може, знайду там щось про заклинання шрамів…

Авжеж, саме так порадила б Герміона: звернутися до директора Гоґвортської школи, а тим часом пошукати відповідь у книжці. Гаррі дивився з вікна на непроникне синьо чорне небо. Він дуже сумнівався, що книжка йому зараз допоможе. Він знав, що, крім нього, ніхто ще не вижив після Волдемортового закляття. Тож вельми сумнівно, що симптоми його хвороби занесено в “Загальні чаклунські захворювання та недуги”. А до директора Гаррі звернутися не міг, бо не знав, куди поїхав Дамблдор на літні канікули. Він усміхнувся, уявивши на мить, як Дамблдор з його довжелезною сріблястою бородою, в чаклунській мантії до п’ят і в гостроверхому капелюсі вилежується на пляжі, намащуючи свій довгий гачкуватий ніс кремом від засмаги. Проте, хоч де б зараз був Дамблдор, Гаррі не сумнівався, що Гедвіґа зуміє його розшукати, адже вона ще ніколи його не підводила – приносила листа кому завгодно, навіть без адреси. Однак що він напише?

“Шановний професоре Дамблдоре, даруйте, що Вас турбую, але в мене зранку болить шрам. Щиро Ваш Гаррі Поттер”.

Навіть подумки ці слова звучали безглуздо.

Отож він спробував уявити реакцію іншого свого найкращого приятеля – Рона Візлі. Його довгоносе веснянкувате обличчя з ошелешеним виразом мовби виринуло перед Гаррі.

– Твій шрам болить? Але ж… але ж Відомо Хто не може зараз бути поблизу тебе. Тобто… ти про це знав би, чи не так? Він би знову намагався тебе закатрупити, ге? Не знаю, Гаррі, може шрами від заклять завжди трохи печуть… Я спитаю в тата…

Містер Візлі, дуже тямущий чарівник, працював у відділі нелегального використання маґлівських речей Міністерства магії. Проте, наскільки Гаррі знав, він не був якимось особливим фахівцем у царині заклять. Та й Гаррі зовсім не прагнув, щоб уся родина Візлів довідалася, що він, Гаррі, нервується через якийсь хвилинний біль. Місіс Візлі метушилася б гірше за Герміону, а Фред і Джордж, шістнадцятирічні брати близнюки, могли б подумати, що Гаррі просто злякався. Візлі були для Гаррі найкращою родиною на світі. Він мав надію, що вони от от запросять його до себе в гості (Рон згадував щось про Кубок світу з квідичу) і зовсім не хотів, щоб розпитування про шрам псувало йому настрій під час візиту.

Гаррі потер чоло кісточками пальців. Як би він хотів (хоч і соромився навіть сам собі в цьому зізнатися) мати когось такого… такого рідного – якогось дорослого чарівника, у кого міг би спитати поради, не почуваючись дурником, хто про нього піклувався б, хто мав би досвід у чорній магії…

І раптом його осяяло. Рішення було таке просте й очевидне, що він не розумів, чому відразу про це не подумав – Сіріус.

Гаррі зіскочив з ліжка, перебіг кімнату й сів за стіл. Підсунув до себе аркуш пергаменту, вмочив орлине перо в чорнило, написав: “Дорогий Сіріусе”. Тоді зупинився, міркуючи, як краще висловити свою біду й дивуючись, що не подумав про Сіріуса відразу. Втім, що тут дивного, адже він довідався, що Сіріус – його хрещений батько, тільки два місяці тому.

Цілковита відсутність Сіріуса в житті Гаррі пояснювалася просто – Сіріус сидів у Азкабані, найжахливішій чаклунській в’язниці, котру охороняли дементори, лиховісні незрячі істоти, що висмоктували душі. Коли Сіріус утік, вони кинулися його шукати в Гоґвортсі. Але Сіріус був невинний – убивства, за які його засудили, насправді скоїв Червохвіст, Волдемортів посіпака, котрого майже всі вважали мертвим. Однак Гаррі, Рон та Герміона знали, що це не так. Торік вони зіткнулися з Червохвостом віч на віч, хоч повірив їм тільки професор Дамблдор.

Цілу дивовижну годину Гаррі був певен, що нарешті покине Дурслів, бо Сіріус запропонував йому мешкати в нього – адже його репутація знову стане чистою. Та скористатися тією нагодою не вдалося – Червохвіст зумів вислизнути перед тим, як його доставили в Міністерство магії, і Сіріус, щоб уникнути певної смерті, мусив рятуватися втечею. Гаррі допоміг йому втекти на спині гіпогрифа Бакбика і відтоді Сіріус переховувався. Дім, у якому міг мешкати Гаррі, якби Червохвіст не втік, марився йому ціле літо. Удвічі важче було повертатися до Дурслів, знаючи, що він ледь ледь не визволився від них навіки.

Та все ж Сіріус спромігся певним чином допомогти Гаррі, хоч і не міг бути з ним поруч. Це завдяки Сіріусові Гаррі тепер мав у себе в кімнаті все своє шкільне приладдя. Раніше Дурслі такого не дозволяли. Вони намагалися тримати Гаррі в залізних рукавицях, та ще й боялися його здібностей, тому щоліта замикали його шкільну валізу в комірчині під сходами. Та їхнє ставлення різко змінилося, коли вони довідалися, що хрещеним батьком Гаррі є небезпечний убивця – бо Гаррі “забув” їм сказати, що Сіріус ні в чому не винний.

Після повернення на Прівіт драйв Гаррі отримав від Сіріуса два листи. Обидва доставили не сови (як це заведено в чарівників), а великі барвисті тропічні птахи. Гедвіґа несхвально поставилася до цих пістрявих самозванців. Вона з великою неохотою дозволила їм перед відльотом напитися води зі своєї тарілочки. А от Гаррі птахи сподобалися: вони навіяли йому думки про пальми та білий пісочок. Він мав надію, що Сіріусові добре там, де він є (Сіріус ніколи про це не писав, остерігаючись, що листа перехоплять). Гаррі знав, що на яскравому сонці дементори довго не витримують. Може, саме тому Сіріус і подався на південь. Сіріусові листи, сховані під напрочуд корисною паркетиною в Гаррі під ліжком, були бадьорими, і в обох Сіріус нагадував про те, щоб у разі потреби Гаррі до нього звертався. Ну, що ж, тепер він мав таку потребу..

Гарріна лампа, здавалося, блякла в холодному передсвітанковому сяєві, що повільно заповзало в кімнату.

Нарешті, коли зійшло сонце, коли стіни кімнати позолотилися й зі спальні дядька Вернона та тітки Петунії почулися звуки, Гаррі прибрав зі столу зіжмакані аркуші пергаменту й перечитав дописаного листа:

Дорогий Сіріусе!

Дякую за Твого попереднього листа, той птах був величезний, він ледве проліз у моє вікно.

Тут усе як завжди. Дадлі не дуже вдається сидіти на дієті. Учора тітка побачила, як він проносив у свою кімнату пампушки. Йому сказали, що даватимуть менше кишенькових грошей, якщо він і далі так чинитиме, тож він розлютився й викинув у вікно свою ігрову приставку. Це така комп’ютерна штука, на якій можна гратися в ігри. Дурний – тепер він навіть не зможе зіграти в “Мегакалічення, частина третя”, щоб не думати про їжу.

Зі мною все гаразд, бо Дурслі бояться, що Ти повернешся і перетвориш їх на кажанів, якщо я попрошу.

Але сьогодні вранці сталося щось дивне. Знову заболів мій шрам. Перед цим він болів, коли у Гоґвортсі був Волдеморт. Та я не думаю, що зараз Волдеморт може бути десь поблизу. Чи буває таке, що шрами від заклять болять через багато років?

Я відішлю цього листа з Гедвіґою, коли вона повернеться з полювання. Передай від мене привіт Бакбикові.

Гаррі.

Непогано, подумав Гаррі. Не було сенсу писати про сон. Він не хотів показати, ніби стривожився. Гаррі згорнув пергамент і поклав збоку на столі, готовий до повернення Гедвіґи. Тоді встав, потягся і ще раз відчинив шафу. Не глянувши на своє відображення, почав одягатися, щоб іти вниз снідати.

Запрошення

Коли Гаррі зійшов до кухні, всі троє Дурслів уже сиділи за столом. Ніхто з них на нього навіть не глянув. Велике червоне обличчя дядька Вернона ховалося за ранковою газетою “Дейлі мейл”, а тітка Петунія різала начетверо грейпфрут, кривлячи губи й виставляючи свої кобилячі зуби.

Дадлі видавався розлюченим і похмурим, а місця займав мовби ще більше, ніж звичайно. Не знати, як це йому вдавалося, бо й так один бік столу завжди належав тільки Дадлі. Коли тітка Петунія поклала йому на тарілку четвертинку непідсолодженого грейпфрута й боязко сказала: “Це тобі, любий Діді”, Дадлі зиркнув на неї люто прелюто. У його житті сталися дуже неприємні зміни, коли він повернувся додому на літні канікули з табелем за минулий рік.

Як завжди, дядько Вернон і тітка Петунія знайшли виправдання його низьким оцінкам. Тітка Петунія запевняла, що Дадлі дуже здібний хлопчик, якого, однак, не розуміють учителі, а дядько Вернон стверджував, що “не хотів би, щоб його син став нікчемним зубрилкою”. Вони також не звернули уваги на записи в табелі про хуліганські витівки Дадлі. “Він рухливий хлопчик, але він і мухи не скривдить!” – розчулено промовила тітка Петунія.

Одначе табель завершувався кількома ретельно дібраними зауваженнями шкільної медсестри, яких навіть дядько Вернон з тіткою Петунією не могли пояснити. Хоч би скільки виправдовувалася тітка Петунія, кажучи, що Дадлі просто ширококостий, що з віком його жирок розсмокчеться, що хлопчина росте й потребує багато їжі, було незаперечно, що на шкільному складі не змогли знайти таких великих штанів, які б на нього налізли. Шкільна медсестра помітила те, що відмовлялися бачити очі Петунії – такі гострі зазвичай, коли йшлося про сліди чиїхось пальців на чистісіньких стінах чи про підглядання за сусідами. Дадлі давно не потребував підгодовування, бо й так уже досяг розмірів і ваги юного гіпопотама.

І от – після численних сварок та суперечок, від яких аж тряслася підлога Гарріної кімнати, після моря сліз, пролитих тіткою Петунією – було запроваджено нову дієту. Список харчів, рекомендованих медсестрою школи “Смелтінґс”, приліпили на холодильнику, з якого викинули геть усе, що Дадлі найдужче любив: шипучі напої та тістечка, шоколадні батончики та пиріжки з м’ясом. Натомість туди поклали фрукти, овочі та інші харчі, які дядько Вернон називав “кроляче їдло”. Щоб Дадлі було легше, тітка Петунія змусила перейти на цю дієту всю родину.

Вона передала четвертинку грейпфрута Гаррі. Він зауважив, що у Дадлі четвертинка була значно більша. Тітка Петунія, мабуть, вважала, що в Дадлі поліпшиться настрій від усвідомлення, що він принаймні їсть більше за Гаррі.

Але тітка Петунія не знала, що сховано нагорі під незакріпленою паркетиною. Вона й не здогадувалася, що Гаррі навіть не думав дотримуватися дієти. Коли він пронюхав, що ціле літо доведеться жити на самій моркві, то відразу послав Гедвіґу до своїх друзів, благаючи про допомогу. І вони не підвели. Гедвіґа повернулася від Герміони з великою коробкою, набитою харчами з малим вмістом цукру (Герміонині батьки були зубними лікарями). Геґрід, гоґвортський лісник, прислав цілий лантух власноруч спеченого печива, твердого, мов каміння (Гаррі до нього й не торкався, бо надто добре знав Геґрідові кулінарні здібності). А от місіс Візлі послала до нього родинну сову Еролу з величезним фруктовим пирогом та всілякими тістечками. Бідолашна Ерола, вже стара й квола, цілих п’ять днів оклигувала від тієї подорожі. А на свій день народження (про який Дурслі навіть не згадали) Гаррі отримав чотири розкішні торти – від Рона, Герміони, Геґріда та Сіріуса. Два з них Гаррі ще не встиг з’їсти, отож, збираючись поснідати по справжньому уже в себе нагорі, він без найменших нарікань почав жувати свій грейпфрут. Дядько Вернон невдоволено відклав газету і глянув на свою пайку грейпфрута.

– І це все? – роздратовано буркнув він тітці Петунії.

Тітка Петунія суворо на нього зиркнула, а тоді кивнула на Дадлі, котрий уже доїв свою порцію грейпфрута і пожирав жадібними поросячими очицями Гарріну.

Дядько Вернон зітхнув так тяжко, що аж настовбурчилися його великі пишні вуса, і взяв у руки ложку.

Дзенькнув дзвінок на дверях. Дядько Вернон ледве підвівся зі стільця і почовгав до коридору. Скориставшись з того, що мати саме була заклопотана чайником, Дадлі миттю поцупив недоїдений грейпфрут дядька Вернона.

Гаррі почув розмову біля дверей, хтось там засміявся, а дядько Вернон щось коротко відповів. Тоді зачинилися двері, і з коридору почулося, як роздирають папір.

Тітка Петунія поставила на стіл чайник і зацікавлено роззирнулася, куди пішов дядько Вернон. Їй не довелося довго чекати, бо за якусь хвилю він повернувся. Дуже злий.

– Ти! – гаркнув він до Гаррі. – У вітальню. Бігом!

Гаррі спантеличено підвівся, не розуміючи, що він такого накоїв, і вийшов услід за дядьком Верноном з кухні в сусідню кімнату. Дядько Вернон різко зачинив за ними двері.

– Ну, – вимовив він, підходячи до каміна, а тоді повернувся до Гаррі так, ніби мав оголосити про його арешт: – Ну.

Гаррі волів би запитати: “Що ну?”, але відчував, що не варто з самого ранку наражатися на дядьків гнів, тим паче, що той і так уже був роздратований браком їжі. Тож він набрав чемно здивованого вигляду.

– Це щойно прийшло, – повідомив дядько Вернон. Він помахав перед Гаррі аркушем пурпурового паперу. – Лист. Про тебе.

Гаррі здивувався ще дужче. Хто б це написав про нього дядькові Вернону? Хто з його знайомих міг пересилати листи звичайною поштою?

Дядько Вернон люто зиркнув на Гаррі, а тоді почав читати листа вголос:

Дорогі містер та місіс Дурслі!

Ми ще не мали змоги познайомитись, але я певна, що ви багато чули від Гаррі про мого сина Рона.

Гаррі, мабуть, уже вам казав, що наступного понеділка відбудеться фінальний матч Кубка світу з квідичу, а мій чоловік Артур якраз зумів дістати чудові квитки завдяки своїм зв’язкам у відділі магічної фізкультури і спорту.

Я маю велику надію, що ви дозволите Гаррі поїхати з нами на цей матч, адже така нагода трапляється раз у житті. Британія востаннє приймала фіналістів Кубка тридцять років тому, і квитки майже неможливо придбати. Ми, звичайно, з радістю готові залишити Гаррі в себе до кінця літніх канікул, а тоді безпечно посадити його на поїзд до школи.

Було б гарно, якби Ви надіслали нам відповідь якомога швидше нормальним шляхом, бо листоноша маґл ніколи ще не доставляв нам пошти, і я навіть не певна, чи він знає, де розміщений наш будинок.

Сподіваюся невдовзі побачити Гаррі,

Щиро ваша

Молі Візлі

P.S. Маю надію, що ми наклеїли достатньо марок.

Дядько Вернон дочитав листа, тоді запхнув руку в нагрудну кишеню й витяг звідти щось іще.

– Глянь, – прогарчав він.

Він показав конверт, у якому був лист від місіс Візлі, й Гаррі ледь не пирснув зі сміху. Марками був заліплений увесь конверт, окрім малесенького квадратика спереду, в який вона ледве втиснула адресу, написану крихітними літерами.

– Марок вистачає, – сказав Гаррі таким тоном, ніби таку помилку міг зробити хто завгодно.

Дядькові очі зблиснули.

– Листоноша це помітив, – процідив він крізь зціплені зуби. – Його дуже зацікавило, звідки прийшов цей лист. Ось чому він подзвонив у двері. Йому здалося, що це кумедно.

Гаррі нічого не сказав. Хтось міг би здивуватися, чого це дядько Вернон здіймає такий галас через якісь там зайві марки, але Гаррі давно вже мешкав у Дурслів і знав, які вони вразливі на все хоч трохи незвичайне. Найбільше їх лякало, що хтось довідається про їхній зв’язок (хоч і дуже віддалений) з такими людьми, як місіс Візлі.

Дядько Вернон і далі не зводив з Гаррі лютого погляду, а той намагався зберегти байдужий вигляд. Якщо він не вчинить або не бовкне якоїсь дурниці, то його очікуватиме нечувана радість. Він чекав, що дядько Вернон нарешті озветься, але той утупився в нього й мовчав. Гаррі вирішив перервати мовчанку.

– То… я зможу поїхати? – спитав він.

Велике бурякове обличчя дядька Вернона аж пересмикнулося. Вуса настовбурчилися. Гаррі, здається, розумів, що діється з тими вусами – в голові у дядька Вернона йшла люта боротьба між двома його найголовнішими принципами. Якщо він відпустить Гаррі, то цим його ощасливить, а дядько Вернон ось уже тринадцять років намагався цього не робити. Але якщо дозволити Гаррі залишитися у Візлів до кінця літа, то він забереться від Дурслів на два тижні раніше, ніж можна було сподіватися, а дядько Вернон терпіти не міг його у своєму домі. Щоб виграти час на роздуми, дядько знову глянув на листа місіс Візлі.

– Хто ця жінка? – поцікавився він, з огидою дивлячись на підпис.

– Ви її бачили, – пояснив Гаррі. – Це мати мого друга Рона, вона зустрічала його з Гоґ… зі шкільного поїзда наприкінці навчального року.

Він ледь не сказав “Гоґвортського експреса”, а це дядька відразу б роздратувало. В родині Дурслів не вимовляли вголос назви Гарріної школи.

Дядько Вернон скривився, мовби пригадав щось украй неприємне.

– Це та товстуха? – врешті прогарчав він. – Зі зграєю рудих дітлахів?

Гаррі насупився. Хто завгодно, але тільки не дядько Вернон, мав би називати когось “товстухою”. Адже його рідний синочок Дадлі нарешті досяг того, чого невпинно домагався ще з трирічного віку – став ширшим, ніж довшим.

Дядько Вернон ще раз переглянув листа.

– Квідич, – ледь чутно буркнув він. – Квідич – що за маразм?

Гаррі знову почав дратуватися.

– Це спортивна гра, – пояснив він. – На мітлах…

– Гаразд, гаразд! – голосно урвав його дядько Вернон. Гаррі задоволено відзначив, що дядько трохи запанікував. Його завжди нервувало, коли у вітальні звучало слово “мітли”. Він знову втупився в листа. Гаррі бачив, як дядькові вуста нечутно повторили слова “надішліть нам відповідь нормальним шляхом”. Дядько спохмурнів.

– Що означає нормальним шляхом? – гаркнув він.

– Нормальним для нас, – відповів Гаррі, а тоді швиденько додав: – Тобто совиною поштою. Для чарівників це нормально.

Дядько Вернон так розлютився, ніби Гаррі щойно вимовив якусь гидоту. Він затрусився зі злості і стурбовано зиркнув у вікно, ніби боявся, що сусіди попритуляли до шибок вуха.

– Скільки тобі казати: не згадуй під цим дахом про все неприродне? – засичав він, а його обличчя стало кольору сливи. – Стоїш тут в одязі, яким ми з Петунією забезпечуємо тебе, невдячного…

– Після того, як Дадлі його зносив, – холодно додав Гаррі. І справді, він був одягнений у такого довжелезного светра, що мусив разів п’ять закочувати рукави, а знизу светр сягав далеко нижче за коліна його неймовірно мішкуватих джинсів.

– Не смій так зі мною говорити! – гарикнув дядько Вернон, тремтячи з люті.

Та Гаррі не мав наміру терпіти. Минулися ті дні, коли він змушений був коритися кожнісінькому дурнуватому правилу родини Дурслів. Він не дотримувався Дадлевої дієти і не збирався чекати від дядька Вернона дозволу поїхати на Кубок світу з квідичу.

Гаррі набрав у груди повітря, щоб заспокоїтись, а тоді сказав:

– Гаразд, я не побачу Кубка світу. Можна вже йти? Бо мені ще треба дописати листа Сіріусові. Моєму хрещеному батькові.

Він зумів. Він промовив чарівні слова!

Блідість миттю витіснила багрянець з обличчя дядька Вернона, але не скрізь, і воно стало схоже на погано перемішане морозиво зі смородиновим варенням.

– Ти… ти пишеш йому? – постарався промовити дядько Вернон якомога спокійніше, але Гаррі помітив, як зіниці його маленьких оченят зненацька звузилися зі страху.

– Ну… так, – недбало відповів Гаррі. – Він уже давненько не отримував від мене листів і може подумати, що зі мною щось трапилося.

Він замовк, щоб насолодитися ефектом, який справили ці слова. Здавалося, було чути, як у дядьковій голові, під густим темним акуратно зачесаним волоссям, клацають якісь зубчики, наче в годинниковому механізмі… Якщо не дозволити Гаррі писати листи Сіріусові, той може подумати, що до Гаррі погано ставляться. Якщо не пускати Гаррі на Кубок світу з квідичу, то Гаррі напише про це Сіріусові, і він тоді знатиме, що до Гаррі ставляться погано. Дядько Вернон міг зробити лише одне. Гаррі майже бачив, як у його мозку формується рішення, немовби це велике вусате обличчя стало прозорим. Гаррі ледве стримався від сміху, намагаючись набрати байдужого вигляду. І тут…

– Ну, то гаразд. Можеш собі їхати на той клятий… той дурний… Кубок світу. Але напиши тим… тим Візлі, нехай по тебе заїдуть. Я не маю часу роз’їжджати з тобою по всій країні. Можеш там залишатися до кінця літа. І можеш сказати своєму… своєму хрещеному батькові… скажи йому… напиши, що ти їдеш.

– Добре, – зрадів Гаррі.

Він повернувся й попрямував до дверей вітальні, ледве стримуючись, щоб не застрибати й не закричати з радості. Він їде… їде до Візлів, їде на Кубок світу з квідичу!

У коридорі він ледь не зіткнувся з Дадлі, що зачаївся під дверима в надії підслухати, як сваритимуть Гаррі. Його приголомшила широка усмішка на Гарріному обличчі.

– Сніданок був чудовий, правда? – вигукнув Гаррі. – Я так наївся! А ти?

Регочучи з очманілого виразу Дадлі, Гаррі, перестрибуючи по три сходинки, побіг угору сходами до своєї кімнати.

Він одразу побачив, що повернулася Гедвіґа. Вона сиділа в клітці, дивилася на Гаррі величезними бурштиновими очима і роздратовано клацала дзьобом.

Гаррі миттю збагнув, що її так дратувало.

– Ой! – вигукнув він.

У Гарріну голову влучило щось схоже на маленький сірий тенісний м’ячик, виготовлений з пір’я. Гаррі почав ошелешено розтирати чоло, роззирнувся, щоб глянути, що його вдарило, і побачив крихітну сову, котра вільно могла б уміститися в долоні. Вона шугала по кімнаті, немов ракета. Тут Гаррі усвідомив, що сова скинула йому під ноги листа. Він нахилився, впізнав Ронів почерк і розірвав конверта. Там була поспіхом нашкрябана цидулка.

Гаррі – ТАТО ДІСТАВ КВИТКИ – “Ірландія–Болгарія”, увечері в понеділок. Мама написала маґлам, запросила тебе до нас. Може, вони вже отримали листа, не знаю, як швидко діє маґлівська пошта. Але я все одно вишлю це Левом.

Гаррі глянув на слово “Левом”, а тоді подивився на малесеньку сову, що виконувала фігури вищого пілотажу навколо абажура на стелі. Кого кого, а лева вона нагадувала якнайменше. Може, він не розібрав Ронів почерк. Почав читати далі:

Ми приїдемо по тебе, подобається це маґлам чи ні, бо не можна, щоб ти пропустив Кубок світу. Але мама й тато вважають, що краще буде хоч для вигляду попросити в них дозволу. Якщо вони погодяться, негайно пришли нам відповідь Левом, і ми заберемо тебе в неділю о п’ятій дня. Якщо ж ні, негайно висилай нам Лева, і ми все одно заберемо тебе в неділю о п’ятій.

Сьогодні приїде Герміона. Персі вже працює у Відділі міжнародної магічної співпраці. Як будеш у нас, не згадуй про інші країни, бо він тебе замучить нудними балачками.

До скорої зустрічі – Рон.

– Та заспокойся! – вигукнув Гаррі, коли сова крихітка з шаленим криком пролетіла над самісінькою його головою. Вона, мабуть, пишалася, що спромоглася доставити листа потрібній особі.

– Лети сюди, треба буде віднести мою відповідь!

Сова перепурхнула на Гедвіжину клітку. Гедвіґа холодно зиркнула на неї, мовби хотіла сказати: “Ану спробуй, підлети ближче”.

Гаррі схопив своє орлине перо, витяг чистий аркуш пергаменту і написав:

Роне, все гаразд, маґли кажуть, що я можу їхати. До зустрічі завтра о п’ятій. Не можу вже дочекатися.

Гаррі.

Він склав цю записку в кілька разів, а тоді з превеликими труднощами спромігся прив’язати її до манюсінької ніжки сови, що аж підстрибувала від збудження. Ледве встиг прив’язати, як сова зірвалася в повітря, стрілою шугнула у вікно і зникла з очей.

Гаррі обернувся до Гедвіґи:

– Готова до довгого перельоту?

Гедвіґа з гідністю ухнула.

– Віднесеш оце Сіріусові? – поцікавився він, беручи в руки листа. – Тільки зачекай… зараз допишу.

Він знову розгорнув пергамент і поспіхом додав постскриптум.

P.S. Якщо захочеш зі мною зв’язатися, я до кінця літа буду в мого друга Рона Візлі. Його тато дістав нам квитки на Кубок світу з квідичу!

Згорнув листа і прив’язав його Гедвізі до ноги. Вона при цьому була незвично спокійна, ніби вирішила продемонструвати, як має поводитися справжня поштова сова.

– Коли повернешся, я вже буду в Рона, – сказав їй Гаррі.

Сова доброзичливо вщипнула його за пальця, розгорнула з м’яким шелестінням свої величезні крила й вилетіла з відчиненого вікна.

Гаррі дивився, доки вона не зникла з очей, а тоді заповз під ліжко, підняв паркетину й витяг великий шматок торта, що залишився з дня народження. Сів на підлозі й почав його їсти, насолоджуючись щастям, що його переповнювало.

Він наминав торт, тоді як Дадлі не їв нічого, крім грейпфрута. Був погожий літній день, завтра він залишить Прівіт драйв, його шрам більше не болів, а незабаром він побачить Кубок світу з квідичу. Тієї миті він забув про всі свої тривоги – навіть про Лорда Волдеморта.

Знову в “Барлозі”

О дванадцятій годині наступного дня Гарріна валіза була вже заповнена необхідними шкільними речами і найдорожчими його скарбами – плащем невидимкою, успадкованим від батька, мітлою, подарованою Сіріусом, та зачарованою картою Гоґвортсу, що її торік передали йому Фред і Джордж Візлі. Він забрав усі харчі зі схованки під паркетиною, зазирнув у кожний закуток своєї кімнати, щоб не забути якоїсь книги заклинань або пера, і зняв зі стіни таблицю, з якої щовечора викреслював дні, що залишалися до першого вересня, до повернення у Гоґвортс.

Атмосфера в будинку номер чотири на Прівіт драйв була вкрай напружена. Знаючи, що до їхнього будинку має прибути ціла зграя чаклунів, Дурслі стали нервові й дратівливі. Дядько Вернон відверто занепокоївся, коли Гаррі повідомив йому, що завтра о п’ятій годині прибудуть Візлі.

– Сподіваюся, вони вберуться по людському, – відразу гаркнув дядько. – Я вже бачив, які ви натягаєте на себе лахи. Нехай одягнуться нормально і пристойно, отак от.

У Гаррі з’явилося лихе передчуття. Він дуже зрідка бачив, щоб містер і місіс Візлі вдягалися хоч у щось, на думку Дурслів, “нормальне”. Їхні діти на канікулах часом ще носили якісь маґлівські речі, а от містер і місіс Візлі зазвичай одягалися в довгі поношені мантії. Гаррі не турбувало, що про них подумають сусіди, але він боявся, що Дурслі зустрінуть Візлів украй нечемно, якщо їхній вигляд співпаде з найгіршими дурслівськими уявленнями про чаклунів.

Дядько Вернон одягнув свій найкращий костюм. Це можна було б розцінити як свідчення гостинності, але Гаррі знав, що дядько Вернон хоче своїм виглядом справити на гостей грізне враження. Дадлі, натомість, здавався якимось дрібнішим, ніж завжди. Причиною цього була аж ніяк не дієта, а страх. Остання зустріч Дадлі з дорослим чарівником закінчилася тим, що в нього нижче спини з’явився закручений свинячий хвостик, і тітці Петунії з дядьком Верноном довелося звертатися в одну платну лондонську лікарню, де хвостика видалили. Тож не дивно, що Дадлі час від часу нервово мацав себе ззаду за штани, а з кімнати до кімнати ходив боком, щоб знову не підставити ворогові ту саму мішень.

Обід минав майже в цілковитому мовчанні. Дадлі навіть не скаржився на меню (сир з тертою селерою). Тітка Петунія взагалі не торкалася їжі. Вона склала на грудях руки, стулила вуста і ніби проковтнула язика, ледве стримуючись, щоб не вибухнути лютою тирадою на адресу Гаррі.

– Вони, звісно ж, приїдуть на машині? – гарикнув через увесь стіл дядько Вернон.

– Е е, – завагався Гаррі.

Він про це й не подумав. Яким чином заберуть його звідси Візлі? Вони вже не мають машини. Старий “Форд Англія”, яким вони колись володіли, здичавів і блукає тепер десь у нетрях Забороненого лісу в Гоґвортсі. Але торік містер Візлі замовляв машину з Міністерства магії. Може, він так само вчинить і сьогодні?

– Думаю, що так, – сказав нарешті Гаррі.

Дядько Вернон пирхнув у свої вуса. Зазвичай він мав би запитати, на якій машині їздить містер Візлі. Дядько Вернон завжди оцінював людей за розміром і вартістю їхніх машин. Але Гаррі сумнівався, що дядько Вернон заповажав би містера Візлі, навіть, якби той приїхав на “Феррарі”.

По обіді Гаррі сидів у своїй кімнаті. Він не міг дивитися, як тітка Петунія щокілька секунд визирає з за тюлевих фіранок, ніби по радіо оголосили про втечу з зоопарку носорога. За чверть п’ята Гаррі нарешті зійшов сходами у вітальню.

Тітка Петунія машинально поправляла подушки на дивані. Дядько Вернон вдавав, що читає газету, але його очі навіть не рухалися. Гаррі не сумнівався, що насправді дядько чимдуж прислухається, чи не під’їжджає до них якась машина. Дадлі зіщулився в кріслі, міцно обхопивши поросячими руками задок. Не в змозі витримати цю напругу, Гаррі вийшов з вітальні, сів на сходах у коридорі і втупився в годинник. Серце в нього калатало від хвилювання.

І ось настала, а тоді й минула п’ята година. Обливаючись потом у своєму костюмі, дядько Вернон відчинив вхідні двері, визирнув на вулицю, а тоді глянув на Гаррі.

– Вони запізнюються! – гаркнув він йому.

– Знаю, – буркнув Гаррі. – Може… е е… дороги забиті абощо.

Десять по п’ятій… чверть по п’ятій… Гаррі уже й сам почав непокоїтися. О пів на шосту він почув, як дядько Вернон і тітка Петунія приглушено перемовляються у вітальні.

– Яка неповага.

– Ми ж могли мати якісь справи.

– Може, вони гадають, що як запізняться, то їх запросять на вечерю?

– Не дочекаються, – гримнув дядько Вернон, а тоді встав і почав крокувати по вітальні туди сюди. – Нехай забирають хлопця і їдуть, нам нема про що говорити. Якщо вони взагалі приїдуть. Може, переплутали день. Мушу сказати, що такі, як вони, ніколи не вирізнялися пунктуальністю. Хіба що вони їдуть якоюсь тарадайкою, яка ламаєть… А А А А А А А А А Й Й Й!

Гаррі аж підскочив. Було чути, як перелякані Дурслі кинулися до дверей вітальні. Наступної миті в коридорі з’явився нажаханий Дадлі.

– Що сталося? – запитав Гаррі. – Що таке?

Але Дадлі, здавалося, втратив дар мови. І далі тримаючись за м’яке місце, він щодуху подріботів до кухні. Гаррі заскочив у вітальню.

Голосні удари і шкряботіння долинали з забитого дошками дурслівського каміна, перед яким стояв увімкнений електрокамін.

– Що це таке? – видушила з себе тітка Петунія. Позадкувавши, вона вперлася в стіну й перелякано дивилася на камін. – Верноне, що це?

Та вже за мить усе з’ясувалося. Із закупореного каміна долинули голоси.

– Ой! Фреде, не треба… вертайся, вертайся, це якась помилка… скажи Джорджеві, щоб не… Ой! Джордж, не треба, тут немає місця, мерщій повертайся й скажи Ронові…

– Тату, може, нас почує Гаррі… може, він зуміє нас випустити…

Було чути, як по дошках за електрокаміном щосили загупали кулаки.

– Гаррі? Гаррі, ти нас чуєш?

Дурслі підступили до Гаррі, мов двійко розлючених росомах.

– Що це таке? – загарчав дядько Вернон. – Що діється?

– Вони,.. вони спробували дістатися сюди з допомогою порошку флу – пояснив Гаррі, ледве стримуючись, щоб не зареготати. – Вони вміють подорожувати камінами… але ви забили камін дошками… стривайте…

Він підійшов до каміна й крикнув крізь дошки.

– Містере Візлі? Ви мене чуєте?

Гупання стихло. Хтось зашипів у димоході: “Цсс!”

– Містере Візлі, це Гаррі… камін забитий дошками. Ви не зможете сюди зайти.

– А хай йому цей та той!.. – пролунав голос містера Візлі. – Якого біса вони забили камін?

– Вони мають електричний камін, – пояснив Гаррі.

– Справді? – схвильовано вигукнув містер Візлі. – Як ти сказав, еклектичний? Зі штепселем? Я мушу його побачити… дайте но подумати… ой, Роне!

Пролунав Ронів голос:

– Чого це ви тут? Щось не те?..

– Та ні, Роне, – саркастично озвався Фредів голос. – Ми просто вирішили тут посидіти.

– Тут розкішне місце для відпочинку, – додав Джордж напруженим голосом – так, ніби його притисли до стіни.

– Хлопці, хлопці… – завагався містер Візлі. – Я думаю, що нам робити… так… єдиний вихід… Гаррі, відійди.

Гаррі позадкував до дивана.

А от дядько Вернон рушив уперед.

– Зачекайте! – заревів він у камін. – Що ви збираєтесь…

БАБАХ!

Електрокамін полетів через усю кімнату, бо вибухнув той камін, що був забитий дошками. У хмарі падаючих трісок та щебеню з’явилися містер Візлі, Фред, Джордж і Рон. Тітка Петунія верескнула й повалилася спиною на столик для кави. Дядько Вернон підхопив її при самій підлозі й безмовно втупився у Візлів, що всі були яскраво руді, а Фред і Джордж ще й схожі між собою до найдрібнішого ластовиння.

– Оце вже краще, – задихано проказав містер Візлі, обтрушуючи свою довгу зелену мантію і поправляючи окуляри. – А ви, мабуть, Гарріні тітка й дядько!

Високий, худий і лисуватий містер Візлі рушив до дядька Вернона, простягаючи руку, але той позадкував на кілька кроків і поволік за собою тітку Петунію. Дядько Вернон цілковито втратив дар мови. Його новий костюм був присипаний білим порохом, що вкривав також його волосся й вуса, від чого здавалося, що він постарів років на тридцять.

– Е е… так… вибачте за це все, – промовив містер Візлі, опускаючи руку і зиркаючи через плече на знищений камін. – Це моя вина, я просто не подумав, що ми не зможемо сюди вийти. Я під’єднав ваш камін до мережі порошку флу, розумієте… тільки на один день, щоб забрати Гаррі. Маґлівські каміни, взагалі то, не можна під’єднувати до мережі… але я маю доброго знайомого в комісії з питань застосування порошку флу, тож він мені все влаштував… Я все зроблю, як було, не журіться. Запалю вогонь, щоб відіслати хлопців, а тоді відремонтую камін і роз’явлюся…

Гаррі не сумнівався, що Дурслі не зрозуміли жодного слова. Вони й далі очманіло дивилися на містера Візлі. Тітка Петунія, похитуючись, звелася на ноги й сховалася за дядьковою спиною.

– Вітаю, Гаррі! – радісно вигукнув містер Візлі. – Зібрав уже валізу?

– Вона нагорі, – усміхнувся у відповідь Гаррі.

– Ми її візьмемо, – миттю озвався Фред. Він підморгнув Гаррі і вийшов з вітальні разом з Джорджем. Вони знали, де Гарріна кімната, бо колись серед ночі вже його звідти визволяли. Гаррі мав підозру, що Фред і Джордж сподівалися бодай на секунду побачити Дадлі. Вони багато про нього чули від Гаррі.

– Ну, – змахнув руками містер Візлі, шукаючи слів, щоб порушити напружену тишу. – Дуже… дуже гарну маєте хату.

Оскільки завжди бездоганно чиста вітальня була тепер засипана пилом і уламками цегли, то ці слова не надто улестили Дурслів. Обличчя в дядька Вернона знову побагряніло, а тітка Петунія стисла губи. Однак Дурслі були такі перелякані, що й досі не могли вимовити ні слова.

Містер Візлі роззирнувся довкола. Він любив усе, пов’язане з маґлами. Гаррі бачив, що йому аж свербіло підійти й оглянути телевізор та відеомагнітофон.

– Вони працюють на еклектиці? – зі знанням справи поцікавився він. – А, так, я ж бачу штепселі. Я збираю штепселі, – додав він, звертаючись до дядька Вернона. – А ще батарейки. Маю величезну колекцію батарейок. Моя дружина думає, що я божевільний, але то нічого.

Дядько Вернон теж явно вважав містера Візлі божевільним. Він ступив крок праворуч, затуляючи тітку Петунію, ніби боявся, що містер Візлі раптом на них нападе.

Зненацька в кімнаті знову з’явився Дадлі. Гаррі почув на сходах гупання своєї валізи і зрозумів, що Дадлі втік з кухні, злякавшись цього шуму. Дадлі прокрався попід стіною, перелякано зиркаючи на містера Візлі, а тоді спробував заховатися за спинами матері й батька. Проте широкої спини дядька Вернона вистачало тільки на те, щоб затулити кістляву тітку Петунію, а от Дадлі зі своїми габаритами аж ніяк не міг там поміститися.

– Гаррі, то це твій двоюрідний брат? – запитав містер Візлі, знову намагаючись зав’язати розмову.

– Так, – підтвердив Гаррі, – це Дадлі.

Вони з Роном обмінялися поглядами, а тоді хутко відвернулися один від одного. Їм нестерпно кортіло розреготатися на повний голос. Дадлі усе ще тримався за заднє місце, ніби боявся, що воно відпаде. А от містера Візлі дуже стурбувала чудернацька поведінка Дадлі. З тону його голосу Гаррі зрозумів, що містер Візлі вважає Дадлі не менш божевільним, ніж Дурслі вважали самого містера Візлі. От тільки він товстунчика не боявся, а радше йому співчував.

– Гарно проводиш канікули, Дадлі? – спитав він лагідно.

Дадлі заскімлив. Гаррі бачив, як він ще міцніше стис руками свою масивну сідницю.

Фред і Джордж повернулись у вітальню з Гарріною валізою і враз… помітили Дадлі. На їхніх обличчях розпливлися однакові капосні посмішки.

– Ну що ж, – мовив містер Візлі. – Час рушати.

Він підтягнув рукави мантії і витяг чарівну паличку. Гаррі побачив, як Дурслі притислися до стіни.

– Інсендіо! – вигукнув містер Візлі, скерувавши чарівну паличку на пролом у стіні за собою.

В каміні відразу спалахнув вогонь. Він весело потріскував, ніби горів там не одну годину. Містер Візлі витяг з кишені невеличку торбинку, розв’язав, узяв з неї жменьку порошку і жбурнув його в полум’я. Від цього воно стало смарагдово зеленим і розгорілося з новою силою.

– Давай, Фреде, – звелів містер Візлі.

– Іду, – сказав Фред. – Ой, ні… хвилиночку..

З Фредової кишені випала торбинка з цукерками. Великі, товсті іриски в барвистих обгортках розлетілися по всій кімнаті.

Фред почав поспіхом їх збирати, запихаючи в кишеню, а тоді бадьоро помахав рукою Дурслям і ступив прямо в полум’я, вигукнувши “Барліг!” Тітка Петунія здригнулася й зойкнула. Щось свиснуло, і Фред зник.

– Зараз ти, Джордже, – розпорядився містер Візлі, – разом з валізою.

Гаррі допоміг Джорджеві затягти валізу в полум’я й перевернути її на бік, щоб легше було втримати. Джордж вигукнув “Барліг!” і теж зі свистом щез.

– Роне, ти наступний, – сказав містер Візлі.

– Бувайте, – весело попрощався Рон з Дурслями. Він широко всміхнувся Гаррі, ступив у полум’я, крикнув “Барліг!” і зник.

Тепер залишилися тільки Гаррі та містер Візлі.

– Ну… то прощавайте, – сказав Дурслям Гаррі.

Вони нічого не відповіли. Гаррі рушив до вогню і вже переступав через край каміна, коли містер Візлі схопив його за плече.

– Гаррі з вами попрощався, – мовив він. – Чи ви не чули?

– Нічого страшного, – сказав Гаррі до містера Візлі. – Якщо чесно, то мені все одно…

Але містер Візлі не забирав руки з Гарріного плеча.

– Ви ж не побачите свого племінника аж до наступного літа, – обурено звернувся він до дядька Вернона. – Невже ви не хочете попрощатися?

Обличчя дядька Вернона люто скривилося. Думка, що його повчає чоловік, який щойно розвалив півстіни його вітальні, завдавала йому невимовних мук.

Проте містер Візлі тримав у руці чарівну паличку, і крихітні очиці дядька Вернона зиркнули на неї, перш ніж він силувано видушив: “До побачення”.

– Бувайте, – відповів Гаррі, стаючи однією ногою в зелене полум’я, яке приємно дихало теплом.

Та тієї миті за його спиною пролунав жахливий здушений стогін, а потім заверещала тітка Петунія.

Гаррі озирнувся. Дадлі вже не ховався за спинами батьків. Він стояв рачки біля столика для кави, душився й випльовував з себе якусь довгу фіолетову слизьку штуку, що стирчала йому з рота. Ще за секунду ошелешений Гаррі зрозумів, що довга штука – то Дадлів язик, а на підлозі біля нього лежала барвиста обгортка з іриски.

Тітка Петунія кинулася до Дадлі, схопилася за кінець розпухлого язика і спробувала видерти його з рота. Не дивно, що Дадлі заверещав і заплювався ще більше, намагаючись її відштовхнути. Дядько Вернон ревів і розмахував руками, а містер Візлі теж мусив закричати – щоб його почули.

– Не бійтеся, я йому допоможу! – заволав він і кинувся до Дадлі, націливши на нього чарівну паличку. Однак тітка Петунія заверещала ще несамовитіше і впала на Дадлі, затуляючи його від містера Візлі.

– Ні, справді! – вигукнув у відчаї містер Візлі. – Це проста процедура… то була іриска… мій син Фред… він такий жартівник… це просте заклинаннярозбухання… принаймні я так гадаю… прошу вас, я все виправлю…

Та Дурслі не лише не заспокоїлися, а ще дужче запанікували. Тітка Петунія істерично ридала, смикаючи Дадлі за язика, ніби вирішила його вирвати. Дадлі задихався, не витримуючи подвійного тиску матері та власного язика. А дядько Вернон, цілком утративши глузд, ухопив порцелянову фігурку, що стояла на серванті, і щосили жбурнув її в містера Візлі. Той пригнувся, і фігурка розлетілася на друзки у знищеному каміні.

– Та ну що ви! – сердито вигукнув містер Візлі, змахнувши чарівною паличкою. – Я ж хочу допомогти!

Ревучи, мов поранений гіпопотам, дядько Вернон схопив іще якусь фігурку.

– Гаррі, тікай! Тікай! – закричав містер Візлі, цілячись чарівною паличкою в дядька Вернона. – Я тут усе владнаю!

Гаррі не хотів пропускати такого кумедного видовища, але кинута дядьком Верноном фігурка просвистіла поруч з його лівим вухом, тож він вирішив, що краще не заважати містерові Візлі.

Він ступив у вогонь, роззирнувся й вигукнув “Барліг!”. Гаррі ще встиг помітити, як містер Візлі своєю чарівною паличкою вирвав у дядька Вернона з рук третю фігурку, як тітка Петунія верещала, лежачи зверху на Дадлі, язик якого звивався великим слизьким пітоном. Наступної миті Гаррі дуже швидко закрутило, й вітальня Дурслів зникла з очей у вирі смарагдового полум’я.

“Відьмацькі витівки Візлів”

Гаррі кружляв дедалі швидше, притискаючи лікті до боків. Навколо миготіли розмиті обриси камінів, а тоді його почало нудити й він заплющив очі. Коли ж відчув, що рух сповільнюється, вчасно виставив уперед руки, щоб не гепнутись обличчям на підлогу, вилітаючи з каміна на кухню Візлів.

– То він її зжер? – нетерпляче спитав Фред, допомагаючи Гаррі звестися на ноги.

– Так, – відповів Гаррі. – А що то було?

– Іриска язикодризка, – весело пояснив Фред. – Це ми з Джорджем винайшли й ціле літо шукали, на кому б її випробувати…

Невеличка кухня вибухла реготом. Гаррі озирнувся й побачив, що Рон і Джордж сиділи за чистим дерев’яним столом разом з двома рудими юнаками, котрих Гаррі ніколи раніше не бачив, хоч одразу здогадався, хто це мав бути: Білл і Чарлі, двоє найстарших Ронових братів.

– Здоров був, Гаррі, – сказав один з них, усміхаючись і подаючи велику руку. Гаррі її потис, відчуваючи під пальцями мозолі й пухирі. Схоже, це був Чарлі, що працював у Румунії з драконами. Чарлі був схожий на своїх братів близнюків, але нижчий і кремезніший за Персі й Рона, що були довготелесі й худі. Чарлі мав широке доброзичливе обличчя, обвітрене й так рясно вкрите ластовинням, що здавалося засмаглим. Руки мав м’язисті, а на одній красувався великий лискучий опік.

Усміхнений Білл звівся на ноги й теж потис Гаррі руку. Білл його дуже здивував. Гаррі знав, що той працює в чаклунському банку “Ґрінґотс”, а в Гоґвортсі був старостою школи, тож завжди уявляв Білла схожим на його молодшого брата Персі – шанувальником усіляких правил та любителем усіх повчати. А виявилось, що Білл – як би це краще сказати – класний. Він був високий на зріст і мав довге волосся, зв’язане на потилиці у хвостик. У вусі мав сережку, з якої звисало щось схоже на ікло. Його одяг не здався б недоречним на будь якому рок концерті, хоч Гаррі помітив, що черевики в нього були виготовлені не зі звичайної, а з драконячої шкіри.

Не встиг ніхто промовити й слова, як щось легенько ляснуло, і біля Джорджа прямо з повітря виник містер Візлі. Гаррі ще не бачив його таким сердитим.

– Фреде, це було не смішно! – закричав він. – Що ти дав тому хлопцеві маґлу?

– Нічого я йому не давав, – відповів Фред, капосно вишкірившись. – Само з рук випало … він сам винен, що зжер, я ж йому нічого не пропонував.

– Не випало! Ти впустив навмисне! – заревів містер Візлі. – Ти знав, що він з’їсть, знав, що він на дієті…

– Дуже виріс у нього язик? – нетерпляче спитав Джордж.

– На півтора метра, поки батьки дозволили мені його зменшити!

Гаррі й брати Візлі знову зареготали.

– Це не смішно! – закричав містер Візлі. – Така поведінка завдає серйозної шкоди взаєминам між чарівниками й маґлами! Я все життя боровся з поганим ставленням до маґлів, а мої власні сини…

– Ми це йому дали не тому, що він маґл! – обурився Фред.

– А тому, що він велика паскудна свиня, – додав Джордж. – Правда, Гаррі?

– Так, містере Візлі, – чесно зізнався Гаррі.

– Не в цьому суть! – лютував містер Візлі. – Ось я ще матері розповім…

– Що саме? – пролунав раптом голос.

До кухні увійшла місіс Візлі. То була низенька й пухкенька жіночка з дуже добрим обличчям, хоч у ту мить її очі підозріло звузилися.

– О, любий Гаррі, здоров був! – помітила вона його і всміхнулася. Тоді знову зиркнула на чоловіка. – То що ти маєш розповісти, Артуре?

Містер Візлі завагався. Гаррі бачив, що, хоч він і сердився на Фреда й Джорджа, однак розповідати місіс Візлі про те, що сталося, не збирався. Запанувала тиша, й містер Візлі розгублено глянув на дружину. І тут у дверях за спиною місіс Візлі з’явилися дві дівчини. Одна, з густим капітановим волоссям і величенькими передніми зубами, була приятелька Гаррі й Рона – Герміона Ґрейнджер. Друга, низенька й руда – молодша Ронова сестра Джіні. Вони обидві всміхнулися Гаррі, який також відповів їм усмішкою. Джіні відразу зашарілася. Гаррі був їй небайдужий ще відтоді, як уперше завітав до них у “Барліг”.

– Що ти маєш розповісти, Артуре? – грізним тоном перепитала місіс Візлі.

– Нічого особливого, Молі, – промимрив містер Візлі, – просто Фред і Джордж… але я вже з ними поговорив…

– Що вони вичворили тепер? – занепокоїлася місіс Візлі. – Якщо це якось пов’язане з “Відьмацькими витівками Візлів”…

– Рон, може, покажеш Гаррі, де він буде спати? – спитала від дверей Герміона.

– Та він уже знає, – відповів Рон. – У моїй кімнаті, там, де й торік…

– Ми всі можемо вже йти, – багатозначно додала Герміона.

– Ага, – дійшло, нарешті, до Рона. – Звичайно.

– То ми теж підемо, – зрадів було Джордж…

– Нікуди ви не підете! – гарикнула місіс Візлі.

Гаррі з Роном вислизнули з кухні і разом з дівчатами майнули вузеньким коридорчиком до хитких сходів, що зиґзаґом здіймалися на верхні поверхи.

– Що то за “Відьмацькі витівки Візлів”? – поцікавився дорогою Гаррі.

Засміялися всі, крім Герміони.

– Коли мама прибирала в кімнаті Фреда й Джорджа, то знайшла там цілий стос бланків замовлень, – спокійно пояснив Рон. – Довжелезні списки цін на винайдені ними речі. Різні жарти, знаєш. Фальшиві чарівні палички й цукерки з усілякими фокусами. Багато всього різного. Класно, я навіть не знав, що вони стільки понавигадували…

– Ми чули, як у їхній кімнаті весь час щось вибухає, але не думали, що вони там щось виготовляють, – додала Джіні, – ми вважали, що вони просто мліють від бабахкання.

– Щоправда, більшість… та всі ті штуки, якщо чесно… були трохи небезпечні, – вів далі Рон, – а вони, знаєш, збиралися продавати їх у Гоґвортсі, щоб заробити трохи грошенят. І мама почала біситися. Заборонила їм те все виготовляти і попалила всі бланки замовлень… вона й так уже була на них зла. Вони отримали менше СОВ, ніж вона сподівалася.

СОВи – то були Середні Оцінки Взірцевих учнів, що виставлялися п’ятикласникам у Гоґвортсі наприкінці навчального року.

– А тоді ще була велика сварка, – сказала Джіні, – бо мама хоче, щоб вони, як і тато, пішли працювати в Міністерство магії, а вони кажуть: “Нас це не цікавить”, і мріють відкрити крамничку жартів.

На цих словах відчинилися двері на третьому поверсі. Звідти визирнуло роздратоване обличчя в рогових окулярах.

– Привіт, Персі, – сказав Гаррі.

– О, Гаррі, здоров, – відповів йому Персі. – А я думаю – хто це тут галасує? Я тут працюю, знаєш… мушу закінчити доповідь… а дуже важко зосередитися, коли на сходах весь час гупають.

– Ми не гупаємо, – роздратувався Рон. – Ми ходимо. Вибач, якщо заважаємо виконувати суперсекретні завдання Міністерства магії.

– А над чим ти працюєш? – поцікавився Гаррі.

– Над доповіддю для відділу міжнародної магічної співпраці, – чванькувато пояснив Персі. – Ми намагаємося встановити стандартну норму товщини казанів. Стінки деяких імпортних казанів затонкі… рівень протікань щороку зростає майже на три відсотки…

– Ця доповідь цілковито змінить світ, – почав глузувати Рон. – Про це напишуть на першій шпальті “Щоденного віщуна”: “Казани, що протікають!..”

Персі почервонів.

– Можеш сміятися, Роне, – збуджено вигукнув він, – але якщо не запровадити відповідні міжнародні закони, то ринок невдовзі буде заповнений крихкою, недосконалою продукцією, що поставить під загрозу..

– Так, так, аякже, – махнув рукою Рон і рушив сходами далі. Персі грюкнув дверима своєї кімнати.

Гаррі, Герміона й Джіні стали підніматися слідом за Роном, а з кухні долинули голосні крики. Мабуть, містер Візлі розповів місіс Візлі про іриски.

Ронова кімната біля самого горища була майже така сама, як і торік, коли в ній жив Гаррі. На стінах і на похилій стелі були ті самі плакати улюбленої Ронової квідичної команди “Гармати з Чадлі”. Її гравці рухалися й махали їм руками. В акваріумі на підвіконні, де раніше було повно жаб’ячої ікри, тепер сиділа одна величезна жаба.

Тут уже не було старого Ройового пацюка Скеберса, але натомість з’явилася крихітна сіра сова, та, що принесла Гаррі на Прівіт драйв Ронового листа. Вона підстрибувала в маленькій клітці, здіймаючи шалений галас.

– Та вгамуйся ти, Леве, – мовив Рон, протискаючись між двома з чотирьох ліжок, що їх ледве втиснули в цю кімнатку. – 3 нами будуть Фред і Джордж, бо в їхній кімнаті поселилися Білл і Чарлі, – пояснив він Гаррі. – Персі ні з ким не хоче ділитися кімнатою, бо він мусить працювати.

– О, до речі, а чому ти називаєш сову Левом? – поцікавився Гаррі.

– Бо Рон дурний, – втрутилася Джіні. – Насправді сову звати Левконія.

– Ніби ця кличка не дурна, – саркастично мовив Рон. – Це Джіні так її назвала, – пояснив він. – Вважає, що їй дуже пасує. Я намагався змінити, але було вже пізно, сова ні на що інше не реагує. То я скоротив, і тепер вона – Лев. Мушу її тримати тут, щоб не дратувати Еролу й Гермесу. Хоча вона й мене самого дратує.

Левконія радісно пурхала в клітці, пронизливо ухкаючи. Гаррі дуже добре знав Рона і тому його слів серйозно не сприймав. Раніше Рон увесь час бурчав на свого пацючка Скеберса, але страшенно засмутився, коли подумав, що його з’їв Герміонин кіт Криволапик.

– А де Криволапик? – спитав Гаррі Герміону.

– Мабуть, десь у саду, – відповіла вона. – Він страшенно любить ганятися за гномами, він ще їх ніколи не бачив.

– То Персі захоплений роботою? – поцікавився Гаррі, сівши на ліжко й дивлячись, як на плакатах на стелі шугали “Гармати з Чадлі”.

– Захоплений? – похмуро перепитав Рон. – Та він би й додому не приїхав, якби не тато. Він якийсь хворий. Тільки не згадуй при ньому його шефа. “На думку містера Кравча… як я казав містерові Кравчу… Містер Кравч вважає… Містер Кравч розповів мені…” Скоро, мабуть, оголосять про їхні заручини.

– Гаррі, а як ти провів літо? – поцікавилася Герміона. – Отримав наші посилки?

– Так, дуже вам дякую, – відповів Гаррі. – Ці тістечка врятували мені життя.

– А чи ти чув щось про?.. – почав було Рон, але зустрівся поглядом з Герміоною й замовк. Гаррі знав, що Ронові кортіло довідатися про Сіріуса. Рон з Герміоною допомагали організувати Сіріусову втечу, тож тепер не менше за Гаррі турбувалися його долею. Проте не варто було говорити про нього в присутності Джіні. Адже, крім них і професора Дамблдора, ніхто не знав, як саме врятувався Сіріус, і ніхто не вірив у його невинність.

– Здається, вони вже не сваряться, – втрутилася Герміона, щоб виправити двозначну ситуацію, бо Джіні вже почала здивовано зиркати то на Рона, то на Гаррі. – Може, допоможемо твоїй мамі готувати вечерю?

– О, звичайно, – погодився Рон. Уся четвірка вийшла з Ронової кімнати і спустилася до кухні, де застала самотню й дуже роздратовану місіс Візлі.

– Будемо їсти в саду, – оголосила вона. – Тут не вистачить місця для одинадцяти осіб. Дівчата, допоможете мені з тарілками? Білл і Чарлі розставляють там столи. А ви візьміть ножі й виделки, – звеліла вона Ронові та Гаррі, а тоді різко спрямувала чарівну паличку на купу картоплі, що лежала в раковині, і та вистрибнула зі свого лушпиння так швидко, що аж зрикошетила від стін та стелі.

– Ой, та що це робиться! – забідкалася вона й націлилася паличкою на совочок для сміття. Той підстрибнув і почав човгати по підлозі, збираючи картоплю. – Ох ця парочка!.. – гнівно кинула вона, виймаючи з буфета банячки й сковорідки, і Гаррі не сумнівався, що місіс Візлі мала на увазі Фреда з Джорджем. – Не знаю, що з них вийде! Їй бо, не знаю. Нічого їм не треба, нічого не хочуть, хіба що встругнути якнайбільше дурниць…

Вона жбурнула на кухонний стіл великий мідний баняк і круговими рухами почала водити в ньому чарівною паличкою. З кінчика палички полився вершковий соус.

– І не скажеш, що вони дурні, – продовжувала вона роздратовано, ставлячи баняк на плиту й розпалюючи сухим кінцем чарівної палички вогонь, – але вони ніяк не виявляють своїх позитивних рис. Якщо найближчим часом не візьмуться за розум, то буде їм лихо. Я отримала з Гоґвортсу сов зі скаргами на них більше, ніж на всіх інших моїх дітей. Якщо вони й далі так поводитимуться, то їх викличуть у відділ боротьби з нелегальним використанням чарів.

Місіс Візлі штрикнула чарівною паличкою шухляду з ножами, й та відразу відчинилася. Гаррі з Роном ледве встигли ухилитися від ножів, що вилетівши із шухляди, перелетіли кухню й почали різати картоплю, яку щойно жбурнув у раковину совочок для сміття.

– Не знаю, де ми помилилися в їхньому вихованні, – скаржилася місіс Візлі, відкладаючи вбік чарівну паличку й витягаючи нові банячки. – Це вже роками триває, – як не те, то те! А вони й слухати не хочуть… ОЙ, ЗНОВУ!!!

Вона взяла зі столу чарівну паличку, яка голосно пискнула й перетворилася на велетенську гумову мишу.

– Знову їхня фальшива чарівна паличка! – закричала вона. – Скільки я їм казала, щоб не розкидали їх по всій хаті!

Місіс Візлі схопила справжню чарівну паличку, обернулася й побачила, що банячок на плиті димить.

– Ходімо, – квапливо сказав Рон до Гаррі, хапаючи з відчиненої шухляди жменю ножів, – допоможемо Біллові й Чарлі.

Вони покинули місіс Візлі саму й вискочили надвір чорним ходом.

Ступили якихось кілька кроків, як із саду, задерши пухнастого хвоста, вилетів рудий Криволапик, що гнався за чимось схожим на картоплину з лапками. Гаррі відразу побачив, що то гном. Гном був заввишки сантиметрів двадцять, він швиденько перебирав своїми мозолястими ніжками, чкуряючи через двір, а тоді сторч головою застрибнув у високий чобіт, що лежав біля дверей. Гаррі чув, як реготав гном, коли Криволапик запхнув у чобіт лапу, намагаючись до нього дотягтися. Тут із за будинку долинув якийсь гуркіт. Вони збагнули, що сталося, коли зайшли в сад і побачили, що Білл і Чарлі повитягали свої чарівні палички й примусили два старі пошарпані столи злетіти високо над газоном. Столи почали в повітрі зіштовхуватись і намагалися один одного збити. Фред із Джорджем підбадьорювали їх вигуками, Джіні реготала, а Герміона стояла біля живоплоту й вагалася – сміятися їй чи обурюватись.

Біллів стіл зумів добряче стукнути стіл Чарлі, аж у того відпала одна ніжка. Щось грюкнуло вгорі, і всі, задерши голови, побачили, що з вікна на третьому поверсі стирчить голова Персі.

– Чи не можна тихіше? – загорлав він.

– Вибач, Персику, – всміхнувся Білл. – Як там справи з казанами?

– Дуже погано, – сердито буркнув Персі і знову зачинив вікно.

Білл з Чарлі засміялись, а тоді безпечно приземлили столи на травичку й зіставили їх докупи. Білл змахнув чарівною паличкою, відновив поламану ніжку й вичаклував прямо з повітря скатертини.

О сьомій годині обидва столи вже вгиналися від незліченних тарілок і тарелів зі стравами й смаколиками, що їх наготувала місіс Візлі. Усі дев’ятеро Візлів, Гаррі й Герміона повсідалися й почали їсти просто неба – безхмарного й синього. Гаррі, котрий ціле літо жив на черствих тістечках, тепер ніби опинився в раю. Тож він більше слухав, аніж говорив, налягаючи на пиріг з курятиною та шинкою, на варену картоплю й салат.

На другому краю столу Персі розповідав батькові про доповідь щодо товщини казанів.

– Я пообіцяв містерові Кравчу закінчити її до вівторка, – пихато повідомляв Персі. – Це навіть раніше, ніж він сподівався, але я завжди мушу бути на висоті. Думаю, він буде задоволений, що я так хутко все зроблю. Особливо тепер, коли в нашому відділі стільки різних справ, пов’язаних з підготовкою до Кубка світу. До речі, ми сподівалися більшої підтримки з боку відділу магічної фізкультури та спорту. Лудо Беґмен…

– Лудо мені подобається, – лагідно сказав містер Візлі. – Це ж він дістав нам такі гарні квитки на Кубок. Я зробив йому невеличку послугу: його брат Отто встряв у одну халепу… мав газонокосарку з надприродними можливостями… але я все владнав.

– Авжеж, Беґмен доволі приємна особа, – неохоче визнав Персі, – але яким чином він став начальником відділу? Його ж не порівняти з містером Кравчем! Я не можу собі уявити, щоб у відділі містера Кравча зникла працівниця, а він би навіть не намагався довідатись, що з нею сталося. Ти знаєш, що від Берти Джоркінз уже місяць немає жодної вістки? Поїхала на канікули в Албанію й досі не повернулася!

– Я розпитував про це Лудо, – спохмурнів містер Візлі. – Він сказав, що Берта губилася вже безліч разів… хоч, мушу зізнатися, якби це був працівник мого відділу, я б уже занепокоївся…

– Берта й справді безнадійна, – сказав Персі. – Я чув, що її кілька років перекидали з відділу у відділ, бо з нею було більше мороки, ніж користі… та все одно, Беґмен мав би хоч спробувати її розшукати. Містер Кравч зацікавився цим особисто – вона колись працювала в нашому відділі, а містер Кравч, мені здається, відчував до неї певну симпатію – але Беґмен знай собі сміється й каже, що вона, мабуть, щось наплутала з картою й опинилася замість Албанії в Австралії. Але, – Персі багатозначно зітхнув і зробив великий ковток бузинового вина, – ми маємо досить клопоту в нашому відділі міжнародної магічної співпраці. Нам не до пошуків працівників інших відділів. Тобі ж відомо, що після Кубка світу ми повинні організувати ще одну велику подію.

Він значуще прокашлявся й глянув на той край столу, де сиділи Гаррі, Рон і Герміона. – Ти знаєш, тату, про що я кажу. – Тут він заговорив дещо голосніше. – Про ту суперсекретну подію.

Рон закотив очі й пробурмотів Гаррі й Герміоні:

– З самого початку роботи в міністерстві він аж зі шкури пнеться, щоб ми його запитали про ту подію. Мабуть, то буде виставка казанів з небачено товстим дном.

Місіс Візлі тим часом сперечалася з Біллом про його сережку, яку він, либонь, купив недавно.

– …та ще й це жахливе ікло! Білл, а що тобі на це кажуть у банку?

– Мамо, та в банку всім начхати, що в мене у вусі, головне, щоб я прибуток їм приносив, – терпляче пояснював Білл.

– Синку, а на твоє волосся просто смішно дивитися,–не заспокоювалася місіс Візлі, погладжуючи пальцями чарівну паличку. – Може, я тобі його підрівняю?

– А мені подобається, – заперечила Джіні, що сиділа поруч з Біллом. – Мамо, ти така старомодна. Та й узагалі, в професора Дамблдора волосся набагато довше…

Фред, Джордж і Чарлі були захоплені розмовою про Кубок світу.

– Переможе Ірландія, – з повним ротом картоплі нерозбірливо проказав Чарлі. – У півфіналі вони розгромили Перу.

– Але ж болгари мають Віктора Крума, – засумнівався Фред.

– Крум добрий гравець, але Ірландія має таких семеро, – не погодився Чарлі. – Шкода тільки, що не пройшла Англія. То була просто ганьба.

– А що сталося? – зацікавився Гаррі, шкодуючи, що, поки мешкав на Прівіт драйв, не мав контакту з чаклунським світом. Квідич – то була його пристрасть. Гаррі став ловцем ґрифіндорської квідичної команди з перших днів навчання у Гоґвортсі. А ще він мав “Вогнеблискавку” – найкращу в світі спортивну мітлу.

– Продули Трансільванії з рахунком 10:390, – понуро буркнув Чарлі. – Жахлива гра. А тоді ще Валлія програла Уґанді, а Люксембург роздовбав Шотландію.

Містер Візлі вичаклував свічки, щоб освітити присмерковий сад, і всі перейшли до десерту – домашнього полуничного морозива. Коли його доїли, над столом уже літали нетлі, а тепле повітря просякло пахощами трави. Відчуваючи ситість і спокій, Гаррі спостерігав за гномами, що гасали в трояндових кущах і реготали мов навіжені, тікаючи від Криволапика.

Рон пересвідчився, що решта родини захоплена розмовою, і тихесенько спитав у Гаррі:

– Ти останнім часом чув щось від Сіріуса?

Герміона озирнулася й прислухалася.

– Так, – ледь чутно відповів Гаррі, – двічі. З ним, здається, все гаразд. Я йому позавчора написав листа. Може, він пришле відповідь, поки я ще тут.

Він раптом пригадав, чому саме вирішив написати Сіріусові. Якусь мить уже готовий був розповісти Ронові й Герміоні, як йому болів шрам, і про сон, через який прокинувся… але не захотів тривожити їх саме зараз, коли відчував таку втіху і спокій.

– Дивіться, котра вже година, – вигукнула зненацька місіс Візлі, зиркнувши на свій годинник. – Вам усім давно вже час спати, адже, щоб устигнути на Кубок, треба буде прокинутися ранесенько. Гаррі, можеш залишити свій список мені, і я завтра на алеї Діаґон усе тобі куплю. Мені вже всі віддали свої списки. Після Кубка світу ви можете не встигнути. Минулого разу матч тривав п’ять днів.

– Ого… може, й тепер так буде! – захопився Гаррі.

– Боронь Боже, – звів очі до неба Персі. – Страшно подумати, що станеться з шухлядою для вхідних листів, якщо мене п’ять днів не буде на роботі.

– А що, Персику? Знову хтось підкине туди драконячих какульок? – вишкірився Фред.

– То був зразок добрива з Норвегії! – густо почервонів Персі. – То було не для образи!

– Для образи, – прошепотів Фред Гаррі, коли вони підводилися з за столу. – То ж ми йому прислали.

Летиключ

Гаррі здалося, що він навіть очей склепити не встиг, а його вже почала будити місіс Візлі.

– Пора вставати, любий Гаррі, – прошепотіла вона й пішла будити Рона.

Гаррі намацав окуляри, надів їх і сів у ліжку. Надворі було ще темно. Коли мати почала торсати Рона, той забурмотів щось нерозбірливе. З під ковдр на сусідніх із Гаррі ліжках вигулькнули дві розкуйовджені голови.

– Що, вже час? – спитав Фред. Язик у нього заплітався.

Вони мовчки одяглися – такі сонні, що й розмовляти не могли. Позіхаючи й потягуючись, рушили вниз, на кухню.

Місіс Візлі щось мішала у великому баняку на плиті, а містер Візлі сидів за столом і ще раз перевіряв купку великих пергаментних квитків. Коли зайшли хлопці, він розвів руки в боки, демонструючи свій одяг. На ньому був джемпер для гри в гольф і старезні джинси, трохи завеликі й тому підперезані широким шкіряним паском.

– Що думаєте? – нетерпляче спитав він. – Нас же не повинні впізнати… Гаррі, чи я схожий на маґла?

– Так, – посміхнувся Гаррі, – цілком.

– А де Білл, Чарлі і Пер… Пер… Персі? – поцікавився Джордж, з усієї сили позіхаючи.

– Вони вирішили туди явитися, – сказала місіс Візлі, ставлячи на стіл великий баняк, з якого почала накладати в миски вівсянку. – Щоб іще трохи поспати.

Гаррі знав, що явлення – дуже складна процедура. Вона означала зникнення в одному місці й майже негайне виникнення в іншому.

– То вони ще й досі в ліжку? – сварливо буркнув Фред, підсовуючи до себе миску з вівсянкою. – А чому нам не можна являтися?

– Бо ви для цього ще замолоді і не склали іспиту, – відрубала місіс Візлі. – А де ж дівчата?

Вона швиденько вийшла з кухні і задріботіла по сходах.

– Треба складати іспит з явлення? – здивувався Гаррі.

– О, так, – відповів містер Візлі, надійно ховаючи квитки в задній кишені джинсів. – Відділ магічного транспортування днями оштрафував одну пару за явлення без ліцензії. Являтися нелегко і, якщо це виконати неналежним чином, то можуть виникнути ускладнення. Скажімо, та пара, про яку я згадав, узяла й половнулася.

Усі здригнулися, крім Гаррі.

– Е е… половнулася? – перепитав він.

– Тобто загубили половину самих себе, – пояснив містер Візлі, додаючи до каші кілька ложок меляси. – Тож зрозуміло, що вони застрягли. Не могли зрушити ні назад ні вперед. Мусили чекати рятунку від групи скасування випадкових чарів. Стільки паперів довелося оформляти, скажу вам! А як же було тим маґлам, що побачили загублені частини тіл…

Гаррі раптом уявив собі пару ніг та око, що лежать, покинуті, на бруківці Прівіт драйв.

– Вони вціліли? – спитав він, здригнувшись.

– А а, так, – буденно відповів містер Візлі. – Проте на них наклали великий штраф, тож навряд чи їм найближчим часом захочеться повторити свої подвиги. З явленням легковажити не можна. Навіть серед дорослих чарівників багато хто не хоче за нього братися. Надають перевагу мітлам – повільніше, зате безпечніше.

– Але Білл, Чарлі й Персі вміють це робити?

– Чарлі мусив складати іспит двічі, – вишкірився Фред. – 3 першої спроби в нього нічого не вийшло – явився на п’ять миль південніше запланованого місця, звалився прямо на голову якійсь бідолашній бабусі, що йшла в магазин.

– Але з другого разу він склав, – втрутилася місіс Візлі, що саме повернулася на кухню, де всі щиро сміялися.

– Персі склав іспит щойно два тижні тому, – додав Джордж. – Відтоді він щоранку являється на кухні – просто так, для перевірки.

У коридорі почулися кроки, й на кухню зайшли Герміона та Джіні, обидві бліді й невиспані.

– Навіщо нас так рано розбудили? – Джіні, потираючи очі, сіла за стіл.

– Нам далеченько йти, – пояснив містер Візлі.

– Йти? – перепитав Гаррі. – Ми що, на Кубок світу підемо пішки?

– Ні ні, то дуже далеко, – усміхнувся містер Візлі. – Але частину дороги доведеться пройти. Просто чарівникам дуже важко збиратися великими групами, не привертаючи маґлівської уваги. Навіть за найсприятливіших умов ми під час подорожей маємо бути вельми обачними, а що вже казати про таку величезну подію, як Кубок світу з квідичу…

– Джордже! – раптом крикнула місіс Візлі, й усі аж підскочили.

– Що? – озвався Джордж невинним тоном, який, однак, нікого не міг обманути.

– Що то в тебе в кишені?

– Нічого!

– Не бреши мені!

Місіс Візлі спрямувала чарівну паличку на Джорджеву кишеню й вигукнула “Акціо!”

Кілька дрібних барвистих предметів вилетіло з кишені. Джордж хотів було їх упіймати, та не встиг, і вони опинилися прямо в простягненій долоні місіс Візлі.

– Ми ж тобі веліли їх знищити! – обурилася місіс Візлі, демонструючи всім іриски язикодризки. – Ми ж тобі казали їх повикидати! Ану, вивертайте кишені! Обидва!

Сцена була не з приємних. Близнюки вочевидь намагалися потай винести з дому якомога більше ірисок, тож місіс Візлі, щоб їх виявити, мусила вдатися до замовляння викликання.

– Акціо! Акціо! Акціо! – вигукувала вона, й іриски вилітали з найнесподіваніших місць, скажімо, з підкладки Джорджевої куртки або з манжетів Фредових штанів.

– Ми цілих півроку їх розробляли! – кричав Фред матері, котра викидала іриски.

– Гарно ж ви змарнували півроку! – верещала у відповідь вона. – Не дивно, що ви отримали так мало СОВ!

Отож, коли вони виходили з дому, атмосфера була далека від доброзичливої. Місіс Візлі все ще була сердита, коли цілувала містера Візлі в щоку, а близнюки взагалі з нею не попрощалися – мовчки натягли на спини наплічники й рушили до дверей.

– Гарно відпочивайте, – побажала всім місіс Візлі, – і будьте чемні, – гукнула вона вслід близнюкам, але ті навіть не озирнулися. – Я відішлю Білла, Чарлі й Персі приблизно опівдні, – сказала місіс Візлі містерові Візлі, що вийшов на темне подвір’я разом з Гаррі, Роном, Герміоною та Джіні.

Було прохолодно, і в небі ще висів місяць. Про наближення світанку свідчила хіба що невиразна зеленава смужка на обрії праворуч від них. Гаррі, уявляючи тисячі чарівників, що поспішають зараз на Кубок світу з квідичу, намагався не відставати від містера Візлі.

– А як же всі добираються туди непомітно для маґлів? – поцікавився він.

– Це великий клопіт для організаторів, – зітхнув містер Візлі. – Біда в тому, що на Кубок світу з’їжджається близько ста тисяч чарівників, і ми, звичайно, не маємо такого великого зачарованого місця, щоб усіх розмістити. Маґли не скрізь можуть проникнути, але ж як запхнути сто тисяч чаклунів, скажімо, на алею Діаґон чи на платформу дев’ять і три чверті? Тому нам треба було знайти велике пустище і вжити якомога більше заходів антимаґлівської безпеки. Все міністерство працювало над цим кілька місяців. Насамперед, зрозуміло, треба було скласти графік прибуття. Ті, що купили найдешевші квитки, мають прибувати за два тижні до початку. Дехто прибуває маґлівським транспортом, але кількість таких осіб обмежена, бо не можна перевантажувати їхні автобуси й поїзди – не забувай, чарівники з’їжджаються з цілого світу. Дехто вдається до процедури явлення, але для них необхідно підготувати безпечні місця якнайдалі від маґлівських очей. Там поблизу є один якраз для цього придатний лісочок. Для тих, хто не хоче чи не вміє являтися, ми використовуємо летиключі. Це предмети, за допомогою яких у заздалегідь домовлений час можна переправити чаклуна з одного місця в друге. Якщо потрібно, можна транспортувати навіть великі групи. У Британії розміщено в певних місцях двісті таких летиключів. Найближчий до нас – на вершині гори Горностаєва Голова. Туди ми, власне, й прямуємо.

Містер Візлі показав уперед, на велику чорну гору, Що здіймалася за селом.

– А які предмети можуть бути летиключами? – поцікавився Гаррі.

– Та які завгодно, – відповів містер Візлі. – Головне, щоб маґлам не кортіло їх підняти й погратися… щоб усі вважали їх за непотріб, за сміття…

Вони пленталися до села темною вогкою стежкою, і тишу порушували тільки їхні кроки. Коли проходили селом, небо почало поволі яснішати, і з чорного стало темно синім. Руки й ноги в Гаррі мерзли. Містер Візлі поглядав на годинник.

Коли почали видиратися на Горностаєву Голову, вже було не до розмов – не вистачало дихання, а ноги часто провалювались у заячі нори й ковзали по густій темній траві. Кожен подих озивався Гаррі болем у грудях, а ноги судомило – аж нарешті вони дісталися верхівки.

– Ух, – захекано видихнув містер Візлі. Він зняв окуляри і витер їх светром. – Ми прийшли досить рано… маємо ще десять хвилин…

Герміона вилізла на гору остання, хапаючись за бік.

– Тепер треба знайти летиключ, – сказав містер Візлі, знову нап’ялюючи окуляри й роззираючись по землі. – То не буде щось велике… шукаймо…

Усі розійшлися шукати. Не минуло й кількох хвилин, як застигле повітря розітнув крик.

– Сюди, Артуре! Сюди, сину, ми знайшли!

З другого боку гори на тлі зоряного неба вимальовувалися дві високі постаті.

– Амосе! – вигукнув містер Візлі, усміхнувся й попростував до того чоловіка, що, власне, й кричав. Усі подалися за ним.

Містер Візлі потис руку рум’янощокому чарівникові з бурою щетинистою бородою. У другій руці той тримав старого запліснявілого черевика.

– Це Амос Діґорі, – відрекомендував його містер Візлі. – Працює у відділі контролю за магічними істотами. Ви, мабуть, знаєте його сина Седрика?

Седрик Діґорі – надзвичайної вроди сімнадцятирічний юнак – у Гоґвортсі був капітаном і ловцем квідичної команди гафелпафського гуртожитку.

– Привіт! – оглянув усіх Седрик.

Усі теж привіталися з ним, окрім Фреда й Джорджа, котрі недбало кивнули головою. Вони ще не забули, як Седрик торік виграв у ґрифіндорців у першому ж матчі.

– Довго йшли, Артуре? – запитав Седриків батько.

– Та не дуже, – відповів містер Візлі. – Ми мешкаємо з того боку села. А ви?

– Мусили вставати о другій, правда, Сед? Скажу чесно – я буду радий, коли він нарешті складе іспит з явлення. Однак… чого нарікати… це ж Кубок світу з квідичу, за нього не шкода й торби ґалеонів – хоч квитки приблизно стільки ж і коштують. Та нічого, я ще непогано викрутився… – Амос Діґорі доброзичливо глянув на братів Візлів, на Гаррі, Герміону і на Джіні. – Це все твої, Артуре?

– Та, ні, мої тільки руді, – показав містер Візлі на своїх дітей. – А це Герміона, Ронова приятелька… і Гаррі, ще один друг…

– Хай мені грець, – округлив очі Амос Діґорі. – Гаррі? Гаррі Поттер?

– Е е… так, – підтвердив Гаррі.

Гаррі вже звик, що люди при зустрічі з цікавістю його розглядали, звик, що їхні очі відразу спинялися на його чолі, де був шрам блискавка, але завжди почувався при цьому трохи незатишно.

– Авжеж, Сед про тебе розповідав, – сказав Амос Діґорі. – Про те, як торік проти тебе грав… я йому тоді сказав… Седе, ти ще онукам своїм розповідатимеш… про те, що ти виграв у самого Гаррі Поттера!

Гаррі не знав, що й казати, тож промовчав. Фред із Джорджем знову насупилися.

Седрик дещо збентежився.

– Тату, Гаррі впав тоді з мітли, – пробурмотів він. – Я ж тобі казав… то був нещасний випадок…

– Так, але ж ти не впав, правда? – весело вигукнув Амос, поплескуючи сина по спині. – Завжди він такий скромний, наш Сед, завжди такий шляхетний… але ж виграє сильніший! Не сумніваюся, що й Гаррі це підтвердить! Хтось падає з мітли, хтось утримується! Не треба бути генієм, щоб визначити, хто краще літає!

– Уже, мабуть, час, – хутко втрутився містер Візлі, витягаючи годинника. – Чи ми, Амосе, повинні ще когось чекати?

– Ні, Лавгуди сидять там уже цілий тиждень, а Фосети не дістали квитків, – пояснив містер Діґорі. – А в цих краях більше нікого з наших немає, правда?

– Та ніби немає, – знизав плечима містер Візлі. – Так, залишилася одна хвилина… треба приготуватися…

Він глянув на Гаррі й Герміону. – Треба торкнутися до летиключа – ось і все. Одним пальцем…

Усі дев’ятеро скупчилися довкола старого черевика в руках Амоса Діґорі, хоч їм і заважали величезні наплічники.

Стояли щільним колом на маківці гори, а прохолодний вітерець обвівав їм обличчя. Усі мовчали. Гаррі раптом подумав, якою химерною здалася б ця сцена випадковому маґлові, якби він сюди піднявся… Дев’ятеро людей, з них двоє дорослих, тримаються в пітьмі за брудний черевик і чогось чекають…

– Три… – пробурмотів містер Візлі, не зводячи ока з годинника, – два… один…

Усе сталося миттєво. Гаррі відчув, ніби хтось різко смикнув його за якийсь гачок у районі пупа. Ноги відірвалися від землі. З обох боків його стискали плечі Рона й Герміони. Усі вони мчали кудись уперед, а довкола вив вітер і мерехтіли барви. Палець Гаррі наче прилип до черевика, що тягнув його за собою, мов магніт. А тоді…

Його ноги гупнули об землю. Рон врізався в нього й повалив додолу. Летиключ важко впав на землю біля його голови.

Гаррі глянув угору. Містер Візлі, містер Діґорі й Седрик стояли на ногах, хоч і хиталися, наче од вітру. Усі інші лежали на землі.

– Сім по п’ятій з гори Горностаєва Голова, – почувся чийсь голос.

Беґмен і Кравч

Гаррі вивільнився з під Рона і звівся на ноги. Вони прибули на якесь порожнє й повите мрякою пустище. Перед ними стояло двоє втомлених і сердитих на вигляд чаклунів. Один тримав великого золотого годинника, а другий – товстий сувій пергаменту і гусяче перо. Обидва були вдягнені під маґлів, хоча й дуже невміло. Той, що з годинником, мав на собі твідовий костюм і височенні чоботи з калошами, а його колега – шотландську спідничку кілт і мексиканське пончо.

– Доброго ранку, Безіле, – привітався містер Візлі й подав чаклунові у кілті черевика. Той жбурнув його у велику коробку для використаних летиключів. Гаррі побачив там стару газету, порожню бляшанку з під пива і пробитого футбольного м’яча.

– Вітаю, Артуре, – втомлено озвався Безіл. – Ти не на службі, ні? Добре декому… а ми тут цілу ніч простовбичили… краще відійдіть, бо о п’ятій п’ятнадцять прибуває велика група з Чорного лісу. Стривайте, покажу вам, де ставити намети… Візлі… Візлі… – Він переглянув пергамент зі списком. – Метрів чотириста звідси, перша ділянка. Там розпорядником містер Робертс. Діґорі… друга ділянка… питати містера Пейна.

– Дякую, Безіле, – промовив містер Візлі й показав усім, щоб ішли за ним.

Вони рушили через пустище, мало що бачачи в тумані. Хвилин через двадцять підійшли до брами, за якою стояла невеличка кам’яниця. А на великому похилому полі за кам’яницею Гаррі розрізнив невиразні обриси багатьох сотень наметів, що тяглися аж до темного лісу на обрії. Компанія містера Візлі попрощалася з родиною Діґорі й підійшла до дверей кам’яниці.

Там стояв якийсь чоловік і розглядав намети. Гаррі відразу збагнув, що це єдиний тут справжній маґл. Почувши кроки, чоловік глянув на них.

– Добрий ранок! – бадьоро привітався містер Візлі.

– Добрий, – відповів йому маґл.

– Це ви містер Робертс?

– Та я, – підтвердив містер Робертс. – А ви хто будете?

– Візлі… два намети, записалися днів зо два тому.

– Ага, – сказав містер Робертс, перевіряючи список, приколотий до дверей. – Маєте місце аж під лісом… Лише на одну ніч?

– На одну, – підтвердив містер Візлі.

– Заплатите зараз? – спитав містер Робертс.

– А… ну, так… аякже… – погодився містер Візлі.

Він відійшов на кілька кроків від кам’яниці й підкликав до себе Гаррі. – Допоможи, Гаррі, – пробурмотів він, витягаючи з кишені пачку маґлівських грошей і відраховуючи з неї банкноти. – Це що… е е… десятка? А, так, я вже бачу на ній дрібненьку цифру… а оце тоді п’ять?

– Двадцять, – упівголоса виправив Гаррі, розуміючи, що містер Робертс прислухається до кожного слова.

– Ну, так, звісно… навіть не знаю. Такі маленькі папірці…

– Ви іноземець? – поцікавився містер Робертс, коли містер Візлі підійшов до нього з потрібною сумою грошей.

– Іноземець? – здивовано перепитав містер Візлі.

– Ви вже не перший, хто має клопіт з грішми, – пояснив містер Робертс, пильно придивляючись до містера Візлі. – Десять хвилин тому одна пара пробувала розрахуватися величезними золотими монетами з півколеса завбільшки.

– Справді? – нервово озвався містер Візлі.

Містер Робертс почав шукати в бляшанці здачу.

– Ніколи ще не було стільки людей, – сказав він, знову глянувши на затуманене поле. – Сотні попередніх замовлень. Хоч зазвичай сюди приїжджають без жодних попереджень…

– Он як? – здивувався містер Візлі, простягаючи руку за здачею, але містер Робертс не поспішав її давати.

– Ага, – задумливо проказав він. – Народ звідусюди. Повно іноземців. І не тільки іноземців. Ще й психів. Один тип тиняється тут у спідниці й пончо.

– А хіба не можна? – стурбувався містер Візлі.

– Це ніби як… не знаю… якийсь з’їзд, чи зліт, – сказав містер Робертс. – Здається, що всі між собою знайомі. Наче зібралися на грандіозну вечірку.

Тієї миті прямо з повітря біля містера Робертса виник якийсь чаклун у штанях для гольфу.

– Забуттятус! – вигукнув він, спрямувавши на містера Робертса чарівну паличку.

Очі в містера Робертса відразу затуманилися, він розправив брови й набрав безжурно замріяного вигляду. Гаррі збагнув, що то ознаки видозміни пам’яті.

– Нате вам карту наметового містечка, – безтурботно сказав містерові Візлі містер Робертс. – А це здача.

– Дуже вам дякую, – відповів містер Візлі.

Чаклун у гольфових штанях довів їх до брами, за якою було наметове містечко. Він мав виснажений вигляд. Підборіддя заросло щетиною, під очима темніли великі кола. Відійшовши на безпечну відстань від містера Робертса, чаклун пробурмотів містерові Візлі:

– З ним стільки мороки! По десять разів на день мушу насилати на нього чари забуття. А Лудо Беґмен анітрохи не допомагає. Ходить тут і на весь голос триндить про бладжери та квафели. Геть не дбає про антимаґлівські заходи безпеки. Господи, я буду на сьомому небі, коли це все скінчиться. До зустрічі, Артуре.

І він роз’явився.

– Я думала, що містер Беґмен керує відділом магічної фізкультури і спорту, – здивувалася Джіні. – Він мав би знати, що не варто говорити про бладжери, коли поблизу є маґли.

– Та мав би, – всміхнувся містер Візлі й повів їх крізь браму до наметового містечка, – але Лудо завжди був трохи… ну… недбалий щодо безпеки. Проте важко було б знайти енергійнішого керівника спортивного відділу. До речі, він колись грав за збірну Англії з квідичу. І був найкращим відбивачем “Ос із Озборна”.

Вони потяглися по вкритому імлою полю поміж довгими рядами наметів, що переважно мали цілком звичайний вигляд. Власники явно намагалися зробити намети якомога подібнішими на маґлівські, хоч іноді помилково додавали димарі, дзвіночки чи флюгери. Та деякі намети були такі відверто чаклунські, що не могли, звісно, не викликати підозр у містера Робертса. Скажімо, серед поля хтось поставив екстравагантний мініатюрний палац зі смугастого шовку, коло входу в який було припнуто пару живих павичів. Трохи далі вони побачили триповерховий намет з багатьма вежами. За ним стояв намет, біля якого був розбитий справжній сад зі ставочком, сонячним годинником та фонтаном.

– Завжди та сама біда, – усміхнувся містер Візлі, – ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом. Ага, ось і наше місце.

На краю поля, біля самого лісу, вони побачили вільний майданчик зі встромленою в землю табличкою, на якій був напис “Вільзі”.

– Чудове місце! – зрадів містер Візлі. – Стадіон якраз отам за лісом, ближче не може й бути. – Він скинув наплічника. – Отже, – сказав збуджено, – чари вживати заборонено, бо нас тут, на цій маґлівській землі, і так забагато. Намети ставимо самі! Це не важко… маґли весь час їх ставлять самі… Гаррі, як ти думаєш, з чого треба почати?

Гаррі ще ні разу в житті не ставив намет. Адже Дурслі ніколи не брали його з собою на пікніки, а залишали в підстаркуватої сусідки місіс Фіґ. Однак удвох з Герміоною вони поступово з’ясували, що треба робити з цими жердинами та кілочками. І хоч містер Візлі більше заважав, ніж допомагав, страшенно хвилюючись, коли треба було забивати кілочки молотком, вони зрештою спромоглися встановити два двомісні намети доволі жалюгідного вигляду.

Усі відійшли трохи назад, щоб порадіти зі своєї вправності. Ніхто й не подумає, що ці намети можуть належати чарівникам, вирішив Гаррі. Але ж, коли прибудуть Білл, Чарлі й Персі, їх стане загалом десятеро. От у чім біда. Герміона, здається, теж звернула на це увагу Вона спантеличено глянула на Гаррі, а містер Візлі тим часом став рачки й заліз у перший намет.

– Буде тіснувато, – гукнув він, – але думаю, що вмістимося всі. Ідіть подивіться.

Гаррі нахилився, зазирнув у намет, і в нього відвисла щелепа. Він опинився в дещо старомодній трикімнатній квартирі, де були навіть ванна та кухня. Дивовижно, але умеблюванням вона дуже скидалася на квартиру місіс Фіґ – на різнокаліберних стільцях лежали плетені гачком покривала, і скрізь чувся різкий котячий запах.

– Це ж не надовго, – виправдовувався містер Візлі, витираючи хустинкою лисину й поглядаючи на два двоярусні ліжка у спальні. – Це я позичив на роботі, в Перкінса. Він уже в походи не ходить, бідолаха, бо має ревматизм.

Містер Візлі підняв запилюженого чайника й зазирнув усередину. – Нам буде потрібна вода…

– На тій карті, що нам дав маґл, позначено кран, – повідомив Рон, що вслід за Гаррі зайшов у намет, але нітрохи не здивувався з його розмірів. – Він аж на тому краю поля.

– Гаррі, то принесіть з Герміоною водички… – передав їм містер Візлі чайника і пару банячків, – … а ми тим часом назбираємо хмизу для вогнища.

– Тут же є плита, – здивувався Рон, – чом би не?..

– Роне, не забувай про антимаґлівську безпеку! – вигукнув містер Візлі. Обличчя його сяяло передчуттям радості. – Маґли у своїх таборах завжди готують їжу на вогнищах, я сам бачив!

Швиденько оглянувши дівочий намет, що був трохи менший за хлопчачий, зате не смердів котами, Гаррі й Рон подалися разом з Герміоною на пошуки води.

Сонце уже зійшло й туман розвіявся, тож вони могли краще оглянути наметове містечко, що розтяглося на всі боки. Поволі йшли вздовж наметових рядів, уважно до всього придивляючись. Гаррі лише тепер усвідомив, як багато на світі чаклунів та відьом. Раніше він якось і не думав, що вони є і в інших країнах.

Усі вже потроху прокидалися. Спочатку родини з маленькими дітками – Гаррі ще не бачив таких юних чаклунів і чарівниць. Крихітний хлопчик, на вигляд до двох років, виліз рачечки з великого пірамідального шатра й весело тицяв чарівною паличкою в слимака, що повзав у траві й помалу збільшувався до розмірів ковбаси. Коли вони проходили повз хлопчика, з намету вискочила його мати.

– Скільки тобі казати, Кевін? Не… чіпай… татової… чарівної… палички! Ой!

Вона наступила на розбухлого слимака, і той вибухнув. Її крики лунали ще довго, разом з обуреними вигуками хлопчика: “Ти розчавила слимака! Розчавила!”

Трохи далі вони побачили двох маленьких чарівниць, не набагато старших за Кевіна. Ті літали на іграшкових мітлах, що ледь ледь підіймалися над росяною травою. Якийсь чаклун з міністерства помітив їх і пробіг повз Гаррі, Рона й Герміону, розгублено бурмочучи: “Серед білого дня! А батьки, мабуть, похропують…”

З наметів тут і там вигулькували дорослі чаклуни й чарівниці і починали готувати сніданок. Дехто з них нишком озирався, а тоді швиденько вичакловував вогонь чарівною паличкою. Інші ж чиркали сірниками, не дуже вірячи, як виказували їхні обличчя, що з цього щось вийде. Троє африканських чаклунів у довгих білих тогах поважно розмовляли, підсмажуючи на яскраво фіолетовому вогні щось схоже на кроля. Група американських відьом середнього віку весело пліткувала під усіяним блискітками полотнищем з написом “Інститут салемських відьом”, що було натягнуте між наметами, з яких до Гаррі долітали уривки розмов дивними мовами, і хоч він не розумів жодного слова, у всіх голосах виразно відчувалося радісне хвилювання.

– Е е… це в мене з очима щось, чи все раптом позеленіло? – здивувався Рон.

З Роновими очима все було гаразд. Просто вони проходили повз намети, які так рясно заросли ірландським трилисником, що скидалися на чудернацькі зелені пагорби. З цих наметів визирали усміхнені обличчя.

І тут вони почули, як хтось їх кличе.

– Гаррі! Роне! Герміоно!

То був Шеймус Фініґан, четвертокласник з Ґрифіндору. Він сидів перед своїм наметом, що теж заріс трилисником, з білявою жінкою, очевидно, його матір’ю, та з Діном Томасом, його найкращим ґрифіндорським товаришем.

– Як вам наші прикраси? – поцікавився усміхнений Шеймус, коли Гаррі, Рон і Герміона з ним привіталися. – У міністерстві, щоправда, нарікають.

– А чого це ми не повинні демонструвати наших кольорів? – обурилася місіс Фініґан. – Подивіться, що понавішували на свої намети болгари. Ви ж Ірландію будете підтримувати? – додала вона, уважно дивлячись на Гаррі, Рона й Герміону.

Вони підтвердили, що вболіватимуть за Ірландію, а як відійшли трохи далі, Рон пробурмотів: – Спробували б ми сказати їм щось інше…

– Цікаво, що там понавішували болгари? – сказала Герміона.

– Ходімо, глянемо, – запропонував Гаррі, показуючи на шатра, над якими розвівався червоно зеленобілий болгарський прапор.

Ці намети не були прикрашені рослинністю, але на кожному висів плакат, що зображав одне й те саме доволі похмуре обличчя з густими чорними бровами. Зображення, звичайно, було рухоме, хоч не робило нічого особливого, а тільки кліпало очима й хмурилося.

– Крум, – неголосно мовив Рон.

– Що? – не зрозуміла Герміона.

– Крум! – повторив Рон. – Віктор Крум, болгарський ловець!

– Вигляд у нього сердитий, – сказала Герміона, дивлячись на численних Крумів, що похмуро кліпали на неї звідусіль.

– Сердитий? – звів очі до неба Рон. – Чи не однаково, який у нього вигляд? Він неперевершений. І дуже юний. Років вісімнадцять, мабуть. Геніальний гравець, увечері самі побачите.

До крана з водою вже вишикувалася невеличка черга. Гаррі, Рон і Герміона примостилися за двома чоловіками, що палко сперечалися. Один – старенький чаклун у довгій квітчастій нічній сорочці. Другий скидався на міністерського службовця. Він тримав у руках смугасті штани і роздратовано кричав:

– Арчі, одягни, не будь дурним, бо той маґл коло брами вже щось запідозрив…

– Я ж цю сорочку купив у маґлівській крамниці, – впирався старий чаклун. – Маґли такі носять.

– Арчі, такі сорочки носять маґелки! Жінки, а не чоловіки, – доводив міністерський службовець, розмахуючи смугастими штаньми.

– Я не вдягну такої гидоти, – обурився старенький Арчі. – Не люблю, коли мені муляє між ногами.

Герміона почала так нестримно реготати, що мусила вибігти з черги й повернулася аж тоді, коли Арчі набрав води й пішов.

Назад ішли набагато повільніше, бо вода була важка. Часто зустрічали знайомих гоґвортських учнів з родинами. Олівер Вуд, колишній капітан квідичної команди Гарріного гуртожитку, котрий цього року закінчив Гоґвортс, затяг Гаррі в намет до своїх батьків, щоб їх з ним познайомити. Він похвалився Гаррі, що його нещодавно запросили до резервного складу команди “Калабаня Юнайтед”. Пізніше з ними привітався четвертокласник з Гафелпафу Ерні Макмілан, а тоді вони побачили Чо Чанґ, дуже вродливу дівчину, що була ловцем рейвенкловської команди. Вона всміхнулася Гаррі й помахала йому рукою, а він, махаючи їй у відповідь, аж розхлюпав на себе воду. Рон почав хихотіти, тож Гаррі, щоб відвернути увагу, поквапцем вказав йому на групу підлітків, яких він досі ніколи не бачив.

– Хто це такі? – поцікавився він. – Вони, здається, не з Гоґвортсу.

– Мабуть, якісь іноземці, – припустив Рон. – Там теж є школи, але їхніх учнів я ще не зустрічав. Білл колись листувався з одним хлопцем, що вчився в Бразилії… це було багато років тому… він хотів його відвідати, але мама з татом не мали грошей на дорогу. Той хлопець дуже тоді образився й прислав йому заклятого капелюха. У Білла після того скоцюрбилися вуха.

Гаррі засміявся, але новина про існування інших чаклунських шкіл його здивувала. Побачивши в таборі стількох іноземців, він зрозумів, який був наївний, вважаючи, що гоґвортська школа – одна єдина. Глянув на Герміону – її ця інформація нітрохи не здивувала. Вона, поза сумнівом, читала про інші чаклунські школи в книжках.

– Де це вас носило? – здивувався Джордж, коли вони нарешті повернулися до намету Візлів.

– Зустріли декого, – пояснив Рон, ставлячи на землю баняки з водою. – А ви ще й досі не розпалили вогнище?

– Тато ніяк не награється сірниками, – скривився Фред.

Містер Візлі так і не зумів розпалити вогонь, незважаючи на безліч невдалих спроб. Уся земля навколо нього була всіяна горілими сірниками, а він, здавалося, тішився, як ніколи в житті.

– Овва! – вигукнув він, коли запалив сірника й одразу його впустив.

– Дивіться, містере Візлі, – лагідно мовила Герміона, забираючи в нього сірникову коробку й показуючи, як треба запалювати правильно.

Нарешті вогнище розпалили, хоч довелося чекати ще з годину, доки воно розгорілося так, щоб можна було щось готувати. Та час цей не пропав, адже їм було на що подивитися. їхній намет стояв якраз коло шляху на стадіон, по якому весь час пробігали туди сюди міністерські працівники. Усі вони люб’язно віталися з містером Візлі. Той розповідав про них Гаррі й Герміоні, бо його власні діти так добре знали все, пов’язане з міністерством, що їм було не цікаво.

– Це був Катберт Мокридж, керівник служби зв’язку з ґоблінами… а це йде Гільберт Вімпл з комітету експериментальних чарів. Ці роги в нього вже давненько… Здоров, Арні… Це Арнольд Горошок, він забувальник, тобто фахівець зі скасування випадкових чарів… А це Боуд і Кроукер… невимовники…

– Хто вони?

– З відділу таємниць. Там усе засекречено, гадки не маю, чим вони займаються…

Нарешті вогнище добре розгорілося, й вони почали смажити яєшню з сосисками. І тут з лісу з’явилися Білл, Чарлі та Персі.

– Щойно явилися, тату, – голосно повідомив Персі. – О, вже обід, чудово!

Усі завзято наминали яєшню з сосисками. Враз містер Візлі схопився на ноги, заусміхався і помахав рукою чоловікові, що прямував до них. – Ага! – вигукнув він. – Саме той, хто нам потрібен! Лудо!

Навряд чи Гаррі доводилося бачити когось примітнішого за Лудо Беґмена. Навіть старий Арчі у квітчастій нічній сорочці йому поступався. Лудо мав довжелезну квідичну мантію в широку горизонтальну смужку – яскраво жовту та чорну. На грудях–величезне зображення оси. Загалом він мав вигляд кремезного чоловіка, що зараз трохи втратив фізичну форму. Мантія щільно облягала його неабияке черево, котре з’явилося, поза сумнівом, після завершення виступів за збірну Англії. Носа Лудо мав приплюснутого (мабуть, бладжером перебило, подумав Гаррі), а через круглі сині очі, коротке біляве волосся та рум’яні щоки він скидався на школяра переростка.

– Вітаю всіх! – весело вигукнув Беґмен. Він був страшенно збуджений і аж підстрибував, ніби мав на ногах пружини. – Артуре, старий! – захекано проказав він, підійшовши до вогнища, – ну що за день, скажи? Що за день! Кращої погоди годі й бажати! Ніч буде безхмарна… жодного організаційного проколу… мені навіть робити нічого!

За його спиною пробігла група замучених міністерських чаклунів, показуючи на чиєсь чарівне вогнище вдалині, від якого злітали вгору метрів на шість величезні фіолетові іскри.

Персі, простягаючи руку, поспішив наперед. Хоч він і не схвалював Пудового підходу до керування відділом, та все одно хотів справити на нього добре враження.

– А… так, так, – усміхнувся містер Візлі, – це мій син Персі, він саме починає працювати в міністерстві… а це Фред… ні, Джордж, перепрошую… оце Фред… Білл, Чарлі, Рон… моя дочка Джіні… а це Ронові друзі, Герміона Ґрейнджер та Гаррі Поттер.

Почувши Гарріне ім’я, Беґмен здивовано підняв брови, а очі його вже звично зиркнули на шрам.

– Увага, всі! – вів далі містер Візлі. – Це Лудо Беґмен, ви знаєте, хто він такий. Завдяки йому ми маємо такі добрі квиточки…

Беґмен засяяв і недбало махнув рукою – мовляв, такі дрібниці.

– А уявляєш, Артуре, які будуть ставки на цей матч? – жваво вимовив він, подзенькуючи добрячою жменею золотих монет у кишенях своєї жовто чорної мантії. – Роді Понтнер уже поставив проти мене, що першими рахунок відкриють болгари… я не пожалів грошей на ставку, бо Ірландія вже давно не мала такого сильного нападу… а мала Аґата Тимз побилась об заклад на половину акцій своєї ферми з розведення вугрів, що матч триватиме цілий тиждень.

– О… тоді стривай, – задумався містер Візлі. – Ставлю… один ґалеон за Ірландію.

– Один ґалеон? – розчаровано перепитав Лудо Беґмен, але зразу ж оговтався. – Дуже добре, дуже добре… ще хтось хоче поставити?

– Вони ще замолоді, щоб грати на гроші, – пояснив містер Візлі. – Жінка моя була б проти…

– Ми ставимо тридцять сім ґалеонів, п’ятнадцять серпиків і три кнати, – втрутився Фред, поспіхом вивертаючи разом з Джорджем усі свої кишені, – що Ірландія виграє… але Віктор Крум упіймає снича. О, і ще додаємо фальшиву чарівну паличку.

– Навіщо показувати містерові Беґмену такий мотлох! – засичав Персі, але Беґмен, здавалося, аж ніяк не вважав цю паличку за мотлох. Якраз навпаки, його хлопчаче обличчя збуджено засяяло, коли він узяв її у Фреда, а після того, як чарівна паличка голосно пискнула й перетворилася на гумове курча, Беґмен аж заревів зі сміху.

– Чудово! Я вже давно такого не бачив! Даю за неї п’ять ґалеонів!

Персі приголомшено завмер, не схвалюючи таких вибриків.

– Хлопці, – впівголоса промовив містер Візлі, – не треба робити ставки… це ж усі ваші гроші… та мама ж…

– Артуре, не псуй розваги! – втрутився Лудо Беґмен, збуджено брязкаючи кишенями. – Вони вже дорослі й самі знають, чого хочуть! Ви вважаєте, що Ірландія виграє, але Крум упіймає снича? Та ніколи, хлопці! Жодного шансу… Я збільшую ставку… додаю п’ять ґалеонів за цю кумедну чарівну паличку…

Містер Візлі безпомічно дивився, як Лудо Беґмен вийняв записник та перо й почав записувати імена близнюків.

– Дякую! – сказав Джордж, беручи в Беґмена смужку пергаменту й ховаючи її за пазуху мантії.

Беґмен бадьоро обернувся до містера Візлі. – Може, завариш чайку? Я тут виглядаю Барті Кравча. Представник болгарського міністерства чогось хоче, а я не розумію жодного його слова. Барті може допомогти. Він знає сто п’ятдесят мов.

– Містер Кравч? – перепитав Персі, кам’яне обличчя якого враз оживилося. – Та він знає понад двісті мов! Русальську, абракадабрську, трольську…

– Трольську знає кожен дурень, – скривився Фред, – подумаєш – лише ставай дибки й гарчи.

Персі люто зиркнув на Фреда і щосили задмухав на вогонь, щоб вода в чайнику закипіла знов.

– Лудо, а чи чути щось від Берти Джоркінз? – запитав містер Візлі, коли Беґмен сів біля них на траву.

– Нічогісінько, – недбало випалив Беґмен. – Та дідько її не вхопить. Біда з тією Бертою… пам’ять дірява, наче казан. Ніколи не знає, куди її занесе. Десь заблукала, можеш мені повірити. Приплентається на службу аж у жовтні, думаючи, що й досі ще липень.

– А ти не вважаєш, що треба когось по неї послати? – невпевнено запитав містер Візлі, а Персі подав Беґмену чай.

– Барті Кравч мені також про це торочить, – невинно округлив очі Беґмен, – але ми зараз просто не маємо вільних людей. О, про вовка промовка! Барті!

Біля їхнього вогнища явився чаклун. Він разюче відрізнявся від Лудо Беґмена, що розвалився на траві у своїй старій мантії з осою на грудях. Барті Кравч був стриманий і підтягнутий чоловік старшого віку, одягнений у бездоганний костюм з краваткою. Проділ у його короткому сивому волоссі був неприродно рівний, а схожі на зубну щітку вузенькі вусики були мовби підрівняні під лінійку. Черевики аж сяяли. Гаррі відразу збагнув, чому Персі його обожнював. Персі вірив у неухильне дотримання правил, а містер Кравч так ретельно виконав настанову про маґлівський одяг, що його можна було сплутати з менеджером банку. Гаррі сумнівався, що навіть дядько Вернон розпізнав би, хто він такий насправді.

– Сідай отут на травичку, Барті, – весело запропонував йому Лудо, поплескуючи долонею по землі.

– Ні, Лудо, дякую, – трохи нетерпляче відповів Кравч. – Я скрізь тебе шукаю. Болгари наполягають, щоб ми поставили у Верхній ложі дванадцять додаткових стільців.

– Ага а! То он чого вони хочуть! – сказав Беґмен. – А я думав, що той тип велить мені “сквацять податкових тільців”. Дикий акцент.

– Містере Кравч! – схвильовано звернувся Персі, схилившись перед ним у поклоні так, що став схожий на горбаня. – Чи не бажаєте чаю?

– О, – дещо здивовано глянув на Персі містер Кравч. – Так… дякую, Везербі.

Фред і Джордж пирхнули зі сміху. У Персі почервоніли вуха, й він заходився порядкувати коло чайника.

– О, Артуре, з тобою я теж хотів би поговорити, – сказав містер Кравч і пильно подивився на містера Візлі. – Алі Башир дуже злий. Хоче розмовляти з тобою про ембарго на летючі килими.

Містер Візлі важко зітхнув. – Я ж на тому тижні надіслав сову. Я ж йому сотні разів пояснював, що реєстром заборонених чаклунських предметів килими визначено, як маґлівські вироби. Та хіба він колись слухає?

– Не слухає, – погодився містер Кравч, беручи в Персі чашку. – Йому аж горить, щоб експортувати їх сюди.

– Але ж вони ніколи не замінять у Британії мітли, чи не так? – здивувався Беґмен.

– Алі вважає, що на ринку існує ніша для родинних засобів пересування, – пояснив містер Кравч. – Пригадую, мій дід мав килим Аксмінстерської фабрики – ручна робота, вміщав дванадцять пасажирів… але то, звісно, було ще до заборони килимів.

Він це сказав так, щоб ні в кого не лишилося сумнівів, що його предки сумлінно виконували закон.

– То як там, Барті, роботи багато? – жваво поцікавився Беґмен.

– Дуже, – сухо відповів містер Кравч. – Розмістити летиключі на всіх п’яти континентах було непросто.

– Ви, мабуть, будете щасливі, коли це все закінчиться? – припустив містер Візлі.

Лудо Беґмен ошелешено глянув на нього. – Щасливі?! Та мені вже давно не було так весело, як зараз… Але ми, Барті, ще не все зробили, правда? Нам ще багато чого треба організувати, ге?

Містер Кравч здивовано підняв брови. – Ми ж домовлялися не робити ніяких оголошень, поки всі деталі…

– Ох, ці деталі! – махнув рукою Беґмен, ніби відганяв комарів. – Вони ж підписали, правда? Вони ж погодилися, скажи? Та ці дітлахи і так незабаром про все довідаються. Це ж відбувається в Гоґвортсі…

– Лудо, нам треба зустрітися з болгарами, – різко урвав Беґмена містер Кравч. – Дякую за чай, Везербі.

Він віддав Персі недопитий чай і зачекав, поки встане Лудо. Беґмен важко звівся на ноги, досьорбуючи останні краплі чаю. В кишенях у нього весело бряжчали монети.

– Бувайте! – попрощався він. – Будете зі мною у Верхній ложі – я коментуватиму матч! – Лудо помахав рукою. Барті Кравч стримано кивнув – і вони роз’явилися.

– Тату, а що відбувається в Гоґвортсі? – відразу запитав Фред. – Про що це вони казали?

– Скоро довідаєшся, – усміхнувся містер Візлі.

– Це таємна інформація – поки в міністерстві не вирішать її оприлюднити, – пихато сказав Персі. – Містер Кравч правильно зробив, що промовчав.

– Ой, Везербі, заткнися, – скривився Фред.

Наближався вечір і над наметовим містечком густою хмарою нависло загальне збудження. Застигле літнє повітря аж мерехтіло від хвилювання й очікування, а коли темрява завісою опустилася над тисячами чарівників, вони перестали прикидатися маґлами. Міністерство змирилося з неминучим і припинило марну боротьбу з відвертими й повсюдними проявами чарів.

На кожному кроці являлися з повітря торгівці, що несли таці або штовхали візочки з дивовижними товарами. Там були світлові стрічки (зелені для Ірландії й червоні для Болгарії), що вигукували імена гравців, гостроверхі зелені капелюхи, оздоблені танцюючими ірландськими трилисниками, болгарські шарфи з левами, що гарчали наче справжні, прапори обох країн, що виконували національні гімни, коли ними розмахувати. Були ще крихітні летючі моделі “Вогнеблискавок” та колекційні фігурки відомих гравців, які самовдоволено походжали по вашій долоні.

– Я ціле літо економив для цього кишенькові гроші, – пояснив Гаррі Рон, коли вони разом з Герміоною ходили поміж торгівцями, купуючи сувеніри. Рон придбав собі не тільки капелюха з танцюючим трилисником та велику зелену стрічку, а й маленьку фігурку Віктора Крума, болгарського ловця. Мініатюрний Крум швендяв туди сюди по Роновій долоні, сердито зиркаючи на зелену стрічку над собою.

– Ого, ви подивіться! – вигукнув Гаррі, підбігаючи до візочка, з горою заповненого штуками, схожими на мідні біноклі з чудернацькими ручками та шкалами.

– Це всеноклі, – завзято пояснив чаклун торгівець. – Показують повтори гри… можна сповільнені… а якщо треба, то дають рухомим рядочком прямий коментар матчу. Дешево… всього по десять ґалеонів.

– Краще б я оце не купував, – показав Рон на капелюха з танцюючим трилисником і жадібно глянув на всеноклі.

– Дайте три штуки, – рішуче звернувся до чаклуна Гаррі.

– Ні… не треба, – зашарівся Рон. Він завжди ніяковів у таких випадках, адже Гаррі, що отримав спадщину від батьків, мав грошей більше, ніж він.

– Зате на Різдво я тобі вже нічого не даруватиму, – сказав йому Гаррі, вкладаючи всеноклі у Ронові й Герміонині долоні. – Причому років десять поспіль.

– Тоді нехай, – усміхнувся Рон.

– Ой, Гаррі, дякую, – знітилася Герміона. – А я зараз дістану програмки, зачекайте…

Коли гаманці відчутно полегшали, друзі повернулися до наметів. Білл, Чарлі та Джіні також почіпляли на груди зелені стрічки, а містер Візлі тримав у руках ірландський прапор. Тільки Фред та Джордж не мали ніяких сувенірів, бо віддали Беґменові всі свої гроші.

І тут десь за лісом пролунав низький і гучний звук ґонґа. Відразу ж на деревах засяяли зелені й червоні ліхтарі, освітлюючи стежку до стадіону.

– Пора! – вигукнув містер Візлі, схвильований так само, як і всі. – Ходімо!

Кубок світу з квідичу

Стискаючи в руках сувеніри, всі на чолі з містером Візлі рушили по освітленій ліхтарями стежці до лісу. Навколо чулися вигуки, співи й сміх тисяч людей. Атмосфера гарячкової веселості мала заразливу дію, і Гаррі безупинно усміхався. Вони йшли лісом хвилин з двадцять, голосно перемовляючись і жартуючи, аж доки вийшли з протилежного краю, опинившись у затінку велетенського стадіону. Гаррі бачив лише частину неосяжних золотистих мурів, що були зведені навколо поля, але не сумнівався, що там би легко вмістилося з десяток великих соборів.

– Розраховано на сто тисяч глядачів, – сказав містер Візлі, помітивши ошелешене обличчя Гаррі. – Спеціальний загін міністерства з п’ятиста працівників трудився тут цілий рік. Кожен сантиметр оброблено маґлонепроникними чарами. Весь цей рік щоразу, як сюди наближалися маґли, вони зненацька згадували про якісь невідкладні справи, через які мусили мерщій повертатися… Та Господь з ними, – лагідно додав він, прямуючи до найближчого входу, де вже юрмилися галасливі чаклуни та чарівниці.

– Чудові місця! – вигукнула чарівниця контролерка з міністерства, перевіряючи їхні квитки. – Верхня ложа! Сходами аж нагору, Артуре.

По сходах, що були встелені багряними килимами, вони посунули вгору разом з юрбою, яка поступово розсмоктувалася праворуч і ліворуч по ярусах. Нарешті опинилися в невеликій ложі у найвищій точці стадіону, якраз посередині між золотистими ворітьми. Зо два десятки позолочених крісел з багряною оббивкою стояло там у два ряди. Гаррі разом з Візлями зайняв передні місця й перед ним відкрилася дивовижна панорама.

Сто тисяч чаклунів і чаклунок займали свої місця на трибунах, що оточували незліченними рядами довге овальне поле. Все було просякнуте загадковим золотистим сяйвом, що його випромінював ніби сам стадіон. Поле згори здавалося гладеньким, мов оксамит. На кожному його краю стояли три стовпи по п’ятнадцять метрів заввишки з кільцями вгорі. Якраз навпроти Гаррі, майже на рівні його очей, височіло велетенське табло у формі класної дошки. Здавалося, ніби невидима велетенська рука писала там золоті літери, а потім їх витирала. Гаррі почав стежити за написами і зрозумів, що то була реклама.

“Волошка” – мітла для всієї родини. Надійна, безпечна, обладнана сигналізацією проти викрадення… Універсальний магічний плямочист “Місіс Шкряберз” – жодної цятки без жодної шматки!.. Останні новинки “Відьмоди” – Лондон, Париж, Гоґсмід…

Гаррі відірвав погляд від табло і глянув через плече, щоб побачити, хто ще сидить у їхній ложі. Поки що там не було нікого, крім них та ще якоїсь крихітної істоти на передостанньому місці ззаду. Істота з коротенькими ніжками загорнулася, мов у тогу, в кухонний рушничок, а обличчя затулила руками. Однак її довжелезні кажанячі вуха були на диво знайомі…

– Добі? – не повірив своїм очам Гаррі.

Крихітне створіння зиркнуло крізь пальці, виставивши величезні карі очі й носа завбільшки як чималий помідор. То був не Добі – хоч теж ельф домовик, як і Гаррін друг. Колись Гаррі був визволив Добі від його попередніх хазяїв – родини Мелфоїв.

– Панич назвав мене Добі? – здивовано пискнув ельф, не приймаючи пальців з лиця. Його голос був ще пронизливіший, ніж у Добі, і Гаррі запідозрив, що ця істота – жіночої статі. Хоч з тими ельфами домовиками ніколи не вгадаєш. Рон і Герміона теж озирнулися. Вони чули від Гаррі про Добі, але ніколи його не бачили. Навіть містер Візлі зацікавлено глянув у той бік.

– Вибачте, – сказав Гаррі ельфові, – я вас переплутав зі знайомим.

– Але я теж знати Добі, паничу! – пискнула ельфиня. Вона затуляла обличчя, ніби її засліплювало світлом, хоч у Верхній ложі було доволі тьмяно. – Мене звати Вінкі, паничу… а ви, паничу… – її темно карі очі стали великі, мов тарілки, бо вона помітила Гаррін шрам, – та ви ж Гаррі Поттер!

– Це так, – зізнався Гаррі.

– Добі весь час про вас говорити, паничу! – приголомшено сказала вона і ледь ледь опустила руки.

– А як він там? – поцікавився Гаррі. – Як йому вільне життя?

– Ой, паничу, – забідкалася Вінкі, хитаючи головою, – ви вже мені пробачити, паничу, але я не бути певна, що ви зробити Добі послугу, паничу, коли давати йому свободу.

– Чого б це? – здивувався Гаррі. – Що з ним сталося?

– Свобода закрутити Добі голову, паничу, – засмутилася Вінкі. – Добі мати дивні думки, паничу. Не може знайти собі роботи, паничу.

– Чому? – не міг зрозуміти Гаррі.

Вінкі на півоктави знизила голос і прошепотіла:

– Він хотіти за роботу платню, паничу.

– Платню? – перепитав Гаррі. – А чом би й ні? Вінкі вжахнулася від цього припущення і знову затулила пальцями обличчя.

– Ельфам домовикам не платити, паничу! – приглушено пискнула вона. – Ні, ні, ні! Я казати Добі, я йому казати, знайти собі гарну родину і влаштуватися там, А він натомість веселитися, що аж ніяк не личити ельфові домовику. Ще трохи таке розгульне життя, казати я Добі, і тебе викликати у відділ нагляду й контролю за магічними істотами, наче звичайного ґобліна.

– Та нехай би вже трохи повеселився, – сказав Гаррі.

– Ельфам домовикам не можна повеселився, паничу, – рішуче заперечила Вінкі, не забираючи рук з обличчя. – Ельфи домовики робити, що їм наказано. Я дуже не любити висоти, паничу Гаррі Поттере… – вона боязко зиркнула на поле внизу, – але мій хазяїн посилати мене у Верхню ложу, і я приходити, паничу.

– А чого це він тебе сюди посилає, якщо ти боїшся висоти? – насупився Гаррі.

– Хазяїн… хазяїн хотіти, щоб я зайняти йому місце, паничу Гаррі Поттере, бо йому дуже ніколи, – пояснила Вінкі. – Вінкі бажати залишатися в наметі хазяїна, паничу, але Вінкі робити, що їй наказано, бо Вінкі чемна ельфиня.

Вона знову перелякано зиркнула вниз, а тоді заплющила очі.

– То це такі ельфи домовики? – пробурмотів Рон, коли Гаррі обернувся до нього. – Дивні вони створіння.

– Бачив би ти Добі! – засміявся Гаррі.

Рон дістав свого всенокля й почав його випробовувати, наводячи на протилежні трибуни.

– Круто! – покрутив він ручкою повтору. – Можна зробити, щоб отой старий пень унизу ще раз поколупався в носі… іще раз… і ще раз…

Герміона тим часом пильно вивчала оздоблену оксамитом і китичками програмку.

“Перед грою відбудеться показ живих талісманів кожної команди”, – прочитала вона вголос.

– На це варто подивитися, – пожвавився містер Візлі. – Національні команди завжди привозять зі своїх країн усіляких істот і роблять з цього ціле шоу.

У наступні півгодини їхня ложа поступово заповнювалася. Містер Візлі тиснув руки чаклунам, судячи з усього, вельми значним і впливовим. Персі при цьому так часто зіскакував з місця, наче сидів на їжаку. Коли прибув сам міністр магії, Корнеліус Фадж, Персі так низько вклонився, що його окуляри впали й розбилися. Страшенно зніяковівши, він полагодив їх чарівною паличкою і заздрісно поглянув зі свого місця на Гаррі, котрого Корнеліус Фадж привітав, наче давнього знайомого. Вони вже колись зустрічалися, тож Фадж привітно потис Гаррі руку, запитав, як йому живеться, й відрекомендував його чарівникам зі свого оточення.

– А це наш Гаррі Поттер, – звернувся він до болгарського міністра, що мав на собі розкішну, оздоблену золотом мантію з чорного оксамиту, і не розумів, здається, ані слова. – Гаррі Поттер… ну, ви ж знаєте, хто це такий… хлопчина, що переміг Відомо Кого… та ви мусите про нього знати…

Болгарський чаклун раптом помітив Гаррін шрам і щось збуджено заторохтів, показуючи на нього пальцем.

– Гаррі, я знав, що він нарешті докумекає, – втомлено зітхнув Фадж. – Я в мовах ні бум бум, мені для перекладу потрібен Барті Кравч. Ага, бачу: його ельф домовик тримає для нього місце… це добре, бо ті пройдисвіти болгари хотіли вже вициганити для себе всі найкращі місця… ага, а ось і Луціус!

Гаррі, Рон і Герміона швидко озирнулися. До вільних місць у другому ряду, що були якраз за спиною містера Візлі, пробиралися не хто інші, як колишні власники Добі–Луціус Мелфой, його син Драко і жінка, мабуть, Дракова мати.

Гаррі і Драко Мелфой ворогували ще з першої поїздки до Гоґвортсу. Драко своїм блідим загостреним обличчям і білявим волоссям дуже нагадував свого батька. Мати в нього теж була білява. Висока й струнка, вона була б доволі симпатична, якби не скривлені губи – так, ніби їй щось постійно смерділо під самісіньким носом.

– О, Фадж, – сказав містер Мелфой, простягаючи руку міністрові магії. – Як ся маєш? Ти, мабуть, ще не знайомий з моєю дружиною Нарцисою? І з моїм сином Драко?

– Дуже радий, дуже радий! – усміхнувся Фадж і вклонився місіс Мелфой. – Дозвольте відрекомендувати вам містера Обланськова… Оболонського… містера… словом, це болгарський міністр магії, який не розуміє ані слова, тому не зважайте. Хто тут у нас іще… о, з Артуром Візлі ви вже, мабуть, знайомі?

Це була напружена мить. Містер Візлі й містер Мелфой зиркнули одне на одного, а Гаррі виразно пригадав останнє їхнє зіткнення. То було в книгарні “Флоріш і Блотс”, де вони зчинили між собою бійку. Холодні сірі очі містера Мелфоя ковзнули з містера Візлі на ряди крісел.

– Господи! Артуре, – м’яко промовив він. – Та ти ж, мабуть, продав усе своє майно, щоб дістати місця у Верхній ложі? Хоч твоя хата стільки б і не коштувала.

Фадж, який не чув цих слів, додав: – Артуре, Луціус нещодавно зробив дуже щедру пожертву лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Тож я й запросив його сюди.

– Дуже… дуже приємно, – силувано всміхнувся містер Візлі.

Погляд містера Мелфоя зупинився на Герміоні. Та почервоніла, але не відвела очей. Гаррі чудово розумів, чому скривилися вуста містера Мелфоя. Мелфої хизувалися своєю чистокровністю. Інакше кажучи, вони вважали всіх осіб маґлівського роду, таких як Герміона, істотами нижчого ґатунку. Проте в присутності міністра магії містер Мелфой не посмів розкрити рота. Він глузливо вклонився містерові Візлі й рушив далі до свого місця. Драко презирливо глянув на Гаррі, Рона й Герміону, а тоді вмостився між батьками.

– Слизняки, – пробурмотів Рон і разом з Гаррі та Герміоною знову повернув лице в бік поля. Наступної миті в ложу заскочив Лудо Беґмен.

– Усі готові? – поцікавився він, а його кругле, мов гарбуз, обличчя схвильовано сяяло. – Пане міністре… починаємо?

– Якщо все готове, Лудо, то давай, – погодився Фадж.

Лудо вихопив чарівну паличку, спрямував її собі на горло і сказав “Сонорус!”, після чого легко перекричав гамір усього стадіону. Його голос залунав скрізь, сягаючи найдальших трибун:

– Пані й панове… вітаю вас! Вітаю у фіналі чотириста двадцять другого Кубка світу з квідичу!

Глядачі закричали й заплескали в долоні. Замайоріли тисячі прапорів, додаючи до загального галасу звуки національних гімнів, що зливалися в суцільну какофонію. На величезному табло навпроти зникла остання реклама (Горошок на кожен смак “Берті Бот” – ану, роззяв скоріше рот!) і з’явився напис: “БОЛГАРІЯ: НУЛЬ – ІРЛАНДІЯ: НУЛЬ”

– А зараз, без зайвих слів, дозвольте мені відрекомендувати: живі талісмани збірної Болгарії!

Трибуни праворуч, забарвлені у яскраво червоні кольори, схвально заревіли.

– Цікаво, що вони покажуть? – нахилився вперед містер Візлі. – А а а! – Він зірвав з носа окуляри й поспіхом почав їх протирати мантією. – Це віїли!

– А що таке вії…?

Та Гаррі не договорив, бо на поле вже випливла сотня віїл. Це були жінки… вродливіших жінок Гаррі ще не бачив… хоч вони й не були… не могли бути… людьми. Гаррі на мить замислився, намагаючись збагнути, хто ж вони такі. Чому їхня шкіра сяє якимось місячним сяйвом, а золотисто біляве волосся розвівається навіть без вітру? Але тут залунала музика, і Гаррі стало байдуже, люди вони чи ні… якщо чесно, то йому стало байдуже все на світі.

Віїли почали танцювати, і Гаррі блаженно завмер. Розум його потьмарився і ніби вимкнувся. Єдине прагнення лишилося в нього – дивитися на віїл, бо якщо вони зупинять свій танець, станеться щось жахливе…

Віїли танцювали дедалі швидше, а в очманілій голові Гаррі виникали якісь шалені, безформні думки. Йому захотілося зробити щось неймовірне, зробити негайно. Вистрибнути з ложі на поле? Добра думка… та чи цього вистачить?

– Гаррі, що ти робиш?! – пролунав здалеку Герміонин голос.

Музика стихла. Гаррі закліпав очима. Він стояв однією ногою на бар’єрі, що відділяв ложу від поля. Біля нього застиг Рон у такій позі, ніби збирався стрибати з трампліна.

Стадіон обурено загув. Юрба не хотіла відпускати віїл. Гаррі також. Авжеж, він уболіватиме за Болгарію. От лишень незрозуміло, чого це до його грудей пришпилений великий зелений трилисник. Рон з відсутнім поглядом уже здирав трилисники зі свого капелюха. Містер Візлі всміхнувся й відібрав у нього капелюха.

– Він тобі ще згодиться, – промовив він, – коли своє слово скаже Ірландія.

– Га? – Рон і далі дивився, роззявивши рота, на віїл, які вишикувалися з одного боку поля.

Герміона незадоволено цмокнула язиком. Тоді затягла Гаррі назад у крісло. – Як так можна! – обурювалася вона.

– А тепер, – прогримів голос Лудо Беґмена, – прошу вас підняти вгору чарівні палички… на честь талісманів національної збірної Ірландії!

Наступної миті на стадіон влетіла велика зелено золота комета. Вона зробила коло, а тоді розділилася на дві менші комети, що помчали до воріт. Зненацька над полем вигнулася дугою веселка, поєднавши своїми кінцями дві кулі світла. Натовп захоплено заохав і заахав, як це буває на показах феєрверків. Далі веселка зблякла й зникла, а кулі світла з’єдналися в одну. Вони утворили великий мерехтливий трилисник, що здійнявся високо в небо й полинув над трибунами. З нього почало падати щось схоже на золотий дощ…

– Класно! – зарепетував Рон, коли трилисник пропливав над їхніми головами, а з нього летіли додолу важкі золоті монети, відскакуючи від голів та крісел. Гаррі примружився й побачив, що трилисник складався з тисяч малесеньких бородатих чоловічків у червоних камізельках. Кожен тримав крихітного золотого чи зеленого ліхтарика.

– Леприкони! – вигукнув містер Візлі, перекрикуючи бурхливі оплески глядачів. Дехто з них і досі нишпорив під кріслами, збираючи золото.

– На, маєш, – радісно заволав Рон, запихаючи Гаррі в долоню цілу жменю золотих монет. – Це за всенокль! Тепер тобі доведеться купувати мені різдвяний дарунок, ги ги!

Великий трилисник розтав у повітрі, леприкони приземлилися на поле з другого боку від віїл, посідали по турецькому й приготувались дивитися матч.

– А зараз, пані й панове, вітаймо національну збірну Болгарії з квідичу! Зустрічайте – Дімітров!

Болгарські вболівальники несамовито заплескали, і на поле кулею вилетіла верхи на мітлі фігура в яскраво червоній формі.

– Іванова!

Промчалася ще одна яскраво червона постать.

– Зоґраф!.. Левський!.. Вулчанов!.. Волков!.. І і і і і і… Крум!

– Це він, це він! – закричав Рон, стежачи за Крумом у всенокль. Гаррі швидко навів різкість на своєму всеноклі.

Віктор Крум був худий, чорнявий, з жовтуватою шкірою, мав великого гачкуватого носа й густі чорні брови. Скидався на великого хижого птаха. Важко було повірити, що йому лише вісімнадцять років.

– А тепер прошу привітати… національну збірну Ірландії! – загорлав Беґмен. – Ось вони… Коннолі!.. Раян!.. Трой!.. Малет!.. Моран!.. Квіґлі! І і і і і і… Линч!

Над полем блискавично промайнули сім зелених плям. Гаррі покрутив на всеноклі трибок і гравці сповільнили свій рух. Тепер він зміг прочитати на їхніх мітлах напис “Вогнеблискавка”, а також розібрати прізвища, вишиті сріблом у них на спинах.

– А зараз – суддя матчу, що прибув аж з Єгипту, достойний чарголова Міжнародної асоціації квідичу Гасан Мустафа!

На поле вийшов невисокий і худорлявий чарівник. Він був геть лисий, зате мав пишні, як у дядька Вернона, вуса та мантію, сліпучо золоту, як і весь стадіон. З під його вусів стирчав срібний свисток. В одній руці суддя тримав мітлу, а в другій – велику дерев’яну коробку. Гаррі знову виставив трибок всенокля на нормальну швидкість і почав дивитися, як Мустафа осідлав мітлу і відкрив коробку. З неї вилетіли чотири м’ячі – яскраво червоний квафел, два чорні бладжери і (Гаррі встиг його побачити тільки на частку секунди) малесенький крилатий Золотий снич. Різко свиснувши у свисток, Мустафа злетів у повітря вслід за м’ячами.

– Почало о о о ося! – заволав Беґмен. – М’ячем володіє Малет! Трой! Моран! Дімітров! Знову Малет! Трой! Левський! Моран!

Гаррі ще ніколи не бачив такої гри в квідич. Він так міцно притискав до очей всенокля, що окуляри аж врізалися в перенісся. Гравці шугали неймовірно швидко. Загоничі так блискавично кидали одне одному квафела, що Беґмен ледве встигав називати їхні прізвища. Гаррі знову покрутив трибок “сповільнення” з правого боку всенокля і натис кнопку “коментар” згори. Гравці негайно сповільнили рух, а впоперек лінз поповзли сліпучі пурпурові літери.

“Бойовий порядок “Голова яструба” – прочитав Гаррі й побачив, як троє ірландських загоничів – Трой у центрі, а загонички Малет та Моран з боків і трохи позаду – нападали на болгар. “Фінт Порскова” – з’явився наступний напис, коли Трой удав, що злітає з квафелом угору, і цим відтяг на себе болгарську загоничку Іванову, а тоді кинув квафела Моран. Болгарський відбивач Волков щосили вдарив бладжера своєю невеличкою биткою і скерував його на Моран. Моран пірнула вниз, щоб ухилитися від бладжера, й випустила квафела, якого мерщій підхопив Левський, що чатував, кружляючи внизу під Моран.

– ТРОЙ ЗАБИВАЄ! – загорлав Беґмен, а стадіон вибухнув шквалом оплесків та криків. – 10:0 на користь Ірландії!

– Що? – крикнув Гаррі, рвучко позираючи всеноклем на всі боки. – Але ж Левський упіймав квафела!

– Гаррі, якщо не будеш дивитися на нормальній швидкості, то пропустиш усе на світі! – крикнула Герміона. Вона підстрибувала й розмахувала руками, поки Трой робив над стадіоном коло пошани. Гаррі швидко зиркнув поверх усенокля й побачив, що леприкони знову знялися в повітря й утворили великий сяючий трилисник. З другого боку поля на все це похмуро позирали віїли.

Гаррі, злий на себе самого, знову поставив трибок на нормальну швидкість, а гра тим часом поновилася.

Гаррі дуже добре відчував тонкощі квідичу: було очевидно, що ірландські загоничі грають блискуче. Вони бездоганно доповнювали одне одного і немовби читали думки партнерів, обираючи найдосконаліші позиції. Стрічка в Гаррі на грудях без упину вигукувала їхні прізвища: “Трой… Малет… Моран!” За наступні десять хвилин Ірландія забила ще двічі, довівши рахунок до 30:0, чим викликала громове ревіння та оплески своїх прихильників у зеленому одязі.

Гра ставала дедалі швидшою, але й брутальнішою. Болгарські відбивачі Волков і Вулчанов люто гатили по бладжерах, цілячись в ірландських загоничів і заважаючи їм виконувати свої найкращі фінти. Двічі вони змусили їх розлетітися навсібіч, а тоді, нарешті, Іванова прорвала ірландську оборону, перехитрила воротаря Раяна й забила Ірландії перший гол.

– Затуліть вуха! – крикнув містер Візлі, бо віїли почали на радощах танцювати. Гаррі ще й очі заплющив – не хотів відволікатися від матчу. Минуло кілька секунд, і він відважився глянути на поле. Віїли вже не танцювали, а болгари знову заволоділи квафелом.

– Дімітров! Левський! Дімітров! Іванова… ох, ви тільки погляньте! – гримів Беґмен.

Сто тисяч чаклунів і чарівниць раптом затамували подих, бо двоє ловців, Крум і Линч, промайнувши повз усіх загоничів, каменем почали падати до землі, немовби вистрибнули з літака без парашутів. Гаррі стежив за ними через усенокль, намагаючись побачити снича…

– Вони зараз розіб’ються! – заверещала Герміона. І майже не помилилася… в останню мить Віктор Крум вийшов з піке й шугонув угору. А от Линч гупнувся об землю з глухим ударом, який було чути по всьому стадіоні. Ірландські вболівальники застогнали.

– Дурень! – у розпачі вигукнув містер Візлі. – Крум прикидався!

– Тайм аут! – заволав Беґмен. – Фахівці чармедики поспішають на поле, щоб оглянути Айдана Линча!

– Усе буде добре! Подумаєш, заорав носом! – заспокоював Чарлі Джіні, що перелякано перехилилася через бар’єр ложі. – Хоч Крум саме цього й добивався…

Гаррі поспіхом натис на всеноклі кнопки “повтор” та “коментар”, покрутив трибок швидкості і приклав усенокль до очей.

Знову дивився в сповільненому темпі, як Крум і Линч пірнули вниз. У лінзах з’явився яскравий пурпуровий напис “Фінт Вронського – небезпечний ловецький прийом”. Він побачив напружене й зосереджене обличчя Крума, котрий вийшов з піке буквально в останню секунду, тоді як Линч вгатився в землю, і зрозумів – Крум не гнався за сничем, він просто обдурив Линча. Гаррі ще ніколи не бачив такого польоту. Здавалося, що Крум узагалі не користується мітлою. Він так легко рухався в повітрі, наче був невагомий. Гаррі переставив усенокль на нормальну швидкість і спрямував його на Крума. Той тепер кружляв високо над Линчем, котрого чармедики приводили до тями якимось зіллям. Гаррі ще пильніше придивився до Крумового обличчя й побачив, як його темні очі зиркали скрізь по полю, що було далеко далеко, метрів з тридцять, унизу. Поки Линч був непритомний, він не гаяв часу і безперешкодно роззирався за сничем.

Нарешті Линч звівся на ноги, осідлав під збадьорливі вигуки зеленого моря прихильників свою “Вогнеблискавку” й злетів у повітря. Після його повернення в команди Ірландії ніби відкрилося друге дихання. Коли знову пролунав свисток Мустафи, загоничі почали діяти так майстерно, що Гаррі аж рота роззявив.

Промайнуло ще п’ятнадцять швидких і шалених хвилин, за які Ірландія забила ще десять голів. Ірландці тепер вели з рахунком 130:10, а гра ставала дедалі бруднішою.

Коли Малет уже вкотре помчала до воріт, затиснувши під рукою квафела, їй назустріч вилетів болгарський воротар Зоґраф. Усе сталося так швидко, що Гаррі нічого не помітив, але обурення ірландських уболівальників і довгий пронизливий свисток Мустафи свідчили про якесь порушення.

– Мустафа робить зауваження болгарському воротареві за удар ліктем! – повідомив Беґмен збуджених глядачів. – І ось… так і є, Ірландія проб’є штрафний удар!

Леприкони, що здійнялися в повітря розлюченим осиним роєм, коли було порушено правила щодо Малет, тепер утворили своїми тілами напис: “ГИ ГИ ГИ!”. Віїли з другого боку поля скочили на ноги, сердито розметали навсібіч волосся і знову почали танцювати.

Брати Візлі й Гаррі позатикали пальцями вуха, але Герміона, що й не думала цього робити, невдовзі вже смикала Гаррі за руку. Він глянув на неї, а вона нетерпляче витягла йому пальці з вух.

– Дивися на суддю! – захихотіла вона.

Гаррі глянув на поле. Гасан Мустафа приземлився прямо перед віїлами танцюристками й поводився дуже дивно. Він вигравав м’язами і збуджено розгладжував вуса.

– Е ні, це вже занадто! – вигукнув Лудо Беґмен, ледве стримуючи сміх. – Та штурхоніть же хто небудь того суддю!

На поле вибіг чармедик, що й сам затуляв вуха пальцями. Він ударив Мустафу ногою по гомілці, і Мустафа, здається, отямився. Гаррі знову подивився у всенокля й побачив, як присоромлений суддя репетує на віїл, які врешті решт неохоче припинили танець і тепер стояли бунтівною зграєю.

– Якщо я не помиляюся, Мустафа робить спробу видалити з поля живих талісманів болгарської збірної! – пролунав Беґменів голос. – Такого ми ще ніколи не бачили… ох, не доведе це до добра…

І справді: болгарські відбивачі Волков та Вулчанов підлетіли до Мустафи й почали йому щось сердито доводити, показуючи на радісних леприконів, які утворили тепер напис: “ГЕ ГЕ ГЕ”. На Мустафу аргументи болгар не справили жодного враження. Він жестом звелів їм летіти геть, а коли вони відмовилися, двічі коротко свиснув.

– Два штрафні проб’є Ірландія! – оголосив Беґмен, а болгарські вболівальники сердито запротестували. – Буде краще, якщо Волков з Вулчановим знову сядуть на мітли… вони так і зробили… а квафел тим часом у Троя…

Напруга у грі зросла до небаченого рівня. Відбивачі обох команд не знали жалю. Волков і Вулчанов особливо люто розмахували своїми битками, не дбаючи, хто потрапить під удар – бладжер чи суперник. Дімітров налетів просто на Моран, що володіла квафелом, і мало не збив її з мітли.

– Штрафний! – закричали в один голос ірландські вболівальники й схопилися на ноги, здійнявши на трибунах велику зелену хвилю.

– Штрафний! – відгукнувся луною посилений чарами голос Лудо Беґмена. – Дімітров порушив правила… він навмисне зіштовхнувся з Моран… має бути ще один штрафний… так і є, ось і свисток!

Леприкони знову злетіли в повітря і цього разу утворили контури велетенської долоні, якою показали дуже непристойний жест віїлам. Тут уже віїли втратили над собою контроль. Вони кинулися на поле й почали жбурляти в леприконів цілі жмені вогню. Гаррі стежив за ними у всенокля й бачив, що зараз вони були аж ніяк не вродливі. Навпаки, їхні обличчя перетворилися на люті й гостродзьобі пташині голови, а з плечей випнулися довгі лускаті крила…

– Бачите, хлопці, – закричав містер Візлі, пересилюючи галас юрби, – тому й кажуть, що зовнішність оманлива!

Чарівники з міністерства кинулися на поле, щоб розборонити віїл та леприконів, але це їм не вдалося. Вгорі розгорталася ще лютіша битва. Гаррі ледве встигав повертати голову зі всеноклем, намагаючись устежити за квафелом, що кулею перелітав з одних рук в інші…

– Левський… Дімітров… Моран… Трой… Малет… Іванова… знову Моран… Моран… МОРАН ЗАБИВАЄ!

Але радісні вигуки ірландських вболівальників потонули у верещанні віїл, у стрілянині чарівних паличок міністерських працівників та в розлюченому ревінні болгар. Матч не припинявся ні на мить. Тепер квафелом заволодів Левський, потім Дімітров…

Ірландський відбивач Квіґлі щосили лупнув бладжера, цілячись у Крума. Той не встиг ухилитись, і бладжер врізався йому в обличчя.

Стадіон обурено загув. Крумові, здається, зламали носа, юшила кров, але суддівський свисток мовчав. Гасан Мустафа не стежив за грою, бо якась віїла підпалила хвіст його мітли, жбурнувши на нього пригорщу вогню.

Гаррі бачив, що Крум травмований, і дивувався, чому цього не помічають. Хоч він і підтримував Ірландію, але ж Крум явно був сьогодні найефектнішим гравцем. Рон, здається, думав так само.

– Треба взяти тайм аут! Він же не може грати, гей!..

– Глянь на Линча! – заволав Гаррі.

Ірландський ловець зненацька пірнув до землі, і Гаррі був переконаний, що це вже не фінт Вронського, а щось справжнє…

– Він побачив снича! – крикнув Гаррі. – Це точно! Дивись на нього!

Півстадіону вже збагнуло, що діється. Вболівальники ірландської збірної зірвалися на ноги, підбадьорюючи свого ловця… але Крум сів йому на хвіст. Як він міг хоч щось бачити, Гаррі собі не уявляв. З Крумового носа бризкала кров, але болгарин уже наздогнав Линча, й вони знову мчали разом до землі…

– Вони розіб’ються! – заверещала Герміона.

– Ні! – крикнув Рон.

– Тільки Линч!!! – заволав Гаррі.

І справді – Линч уже вдруге на повній швидкості врізався в землю, і його відразу ледь не затоптала зграя розлючених віїл.

– Снич, а де снич? – репетував Чарлі.

– Він його впіймав… Крум упіймав… кінець грі! – крикнув Гаррі.

Крум, на червоній мантії якого блищала кров, поволі здіймався вгору. У його випростаній руці виблискував золотий м’ячик. На табло спалахнув напис: “БОЛГАРІЯ: 160 – ІРЛАНДІЯ: 170”. Ніхто ще не збагнув, що сталося. А далі, повільно, ніби заводилися двигуни велетенського реактивного літака, почав наростати гул серед ірландських уболівальників, а невдовзі всі вони вже оглушливо ревіли з захвату.

– ІРЛАНДІЯ ВИГРАЛА! – заволав Беґмен, якого, як і ірландців, ошелешило несподіване закінчення матчу. – КРУМ ПІЙМАВ СНИЧА… АЛЕ ПЕРЕМОГЛА ІРЛАНДІЯ… о, Боже, хто б міг таке подумати!..

– Навіщо він ловив того снича? – дивувався Рон, підстрибуючи й аплодуючи разом з усіма. – Крум закінчив гру, коли Ірландія була попереду на сто шістдесят очок, от ідіот!

– Він знав, що її вже не наздогнати, – крикнув у відповідь Гаррі, також нестямно плескаючи в долоні, – ірландські загоничі були фантастичні… він вирішив принаймні поставити ефектну крапку, от і все…

– Який він відважний, правда? – Герміона нахилилась і стежила, як приземлився Крум, і як до нього кинувся цілий гурт чармедиків, розкидаючи леприконів та віїл, що й далі борюкалися між собою. – Але що з нього зробили…

Гаррі знову приклав до очей всенокля. Важко було побачити, що діється внизу, бо над усім полем ширяли тріумфуючі леприкони, та все ж Гаррі помітив Крума, оточеного чармедиками. Той сердито відганяв їх від себе. Довкола зібралися його товариші по команді, пригнічено похнюпивши голови. Неподалік, під дощем золота, що його сипали леприкони, радісно витанцьовували ірландські гравці. Над стадіоном майоріли прапори і лунав гімн Ірландії. Віїли знову стали чарівними жінками, однак мали тепер жалюгідний і нещасний вигляд.

– Ми боролісса одважно, – пролунав за спиною Гаррі похмурий голос. Він озирнувся – то був болгарський міністр магії.

– То ви розмовляєте по нашому! – обурено вигукнув Фадж. – А я цілий день спілкувався з вами на миґах!

– Але то біло дуже смешно, – знизав плечима болгарський міністр.

– І ось ірландська збірна виконує коло пошани, оточена живими талісманами, а тим часом до Верхньої ложі заносять кубок світу з квідичу! – прогримів Беґмен.

Гаррі ледь не осліп від яскравого світла, що зненацька залило Верхню ложу, щоб її було видно з усіх трибун. Примружившись, він побачив, як двоє засапаних чаклунів занесли в ложу величезний золотий кубок. Вони передали його Корнеліусу Фаджу, котрий ще й досі був роздратований тим, що цілісінький день дарма жестикулював.

– Привітаймо наших відважних невдах – збірну Болгарії! – вигукнув Беґмен.

Сходами до ложі піднялися семеро переможених болгарських гравців. Стадіон загримів вдячними оплесками. Гаррі бачив десятки тисяч всеноклів, що виблискували лінзами в їхньому напрямку.

Болгари один за одним заходили в ложу, а коли Беґмен вигукував їхні імена, обмінювалися потисками рук зі своїм міністром і з Фаджем. Крум, останній у черзі, вигляд мав жахливий. На його закривавленому обличчі світилися синцями два підбиті ока. Він ще й досі стискав у долоні снича. Гаррі помітив, що на землі Крум здавався незграбнішим, ніж у повітрі. Він був клишоногий і сутулий. Та коли оголосили його ім’я, весь стадіон оглушливо заревів.

Потім настала черга збірної Ірландії. Айдана Линча підтримували Моран і Коннолі. Після другого зіткнення з землею він геть очманів і очі в нього дивилися в різні боки. Проте він радісно всміхнувся, коли Трой і Квіґлі підняли над головою кубок, а стадіон захоплено заревів. Гарріні долоні аж заніміли від оплесків.

Нарешті, коли збірна Ірландії пішла з ложі, щоб виконати чергове коло пошани (Айдан Линч сів ззаду на мітлу Коннолі, міцно вхопив його за пояс і далі очманіло шкірився), Беґмен спрямував чарівну паличку собі на горло і пробурмотів: “Квіетус”.

– Про це говоритимуть багато років, – хрипко сказав він, – така несподівана розв’язка… прикро, що так швидко все закінчилося… а… так, так, я ж вам винен… скільки?

Це Фред і Джордж перелізли через спинки крісел і зупинилися перед Лудо Беґменом з простягнутими руками й усмішками від вуха до вуха.

Чорна мітка

– Ви ж лише матері не кажіть, що грали на гроші, – благав Фреда й Джорджа містер Візлі, коли вони поволі спускалися сходами, застеленими багряною килимовою доріжкою.

– Не бійся, тату, – весело сказав Фред, – ми на ці гроші маємо грандіозні плани й не хочемо, щоб їх у нас конфіскували.

Містер Візлі на мить замислився, ніби хотів поцікавитися, що то за плани, але передумав.

Незабаром вони злилися з юрбою, що, мов повінь, ринула зі стадіону до наметових містечок. У нічному повітрі лунали охриплі співи, над головами шугали леприкони, регочучи й розмахуючи ліхтариками, а вони верталися тією ж освітленою стежкою, що й прийшли. Коли нарешті добралися до наметів, ніхто не хотів спати, та й довколишній галас цьому не сприяв, тож містер Візлі погодився, що перед сном усі ще можуть випити по чашці какао. Невдовзі відновилися жваві суперечки про матч. Містера Візлі втягли в палку дискусію з Чарлі, і лише тоді, коли Джіні заснула просто за столиком, розливши по підлозі гаряче какао, містер Візлі припинив словесний герць і звелів усім лягати спати. Герміона й Джіні пішли до сусіднього намету, а Гаррі та решта Візлів переодяглися в піжами й позалазили в ліжка. У наметовому містечку й далі лунали співи та відлунювало дивне бахкання.

– Добре, що я не на службі, – сонно пробурмотів містер Візлі, – бо інакше мусив би йти й казати ірландцям, щоб вони перестали святкувати.

Гаррі лежав на другому ярусі ліжка, якраз над Роном, дивився на брезентову стелю шатра, стежив за мерехтіннями леприконівських ліхтариків, коли ті час від часу пролітали десь поблизу, і згадував найефектніші Крумові фінти. Йому аж свербіло сісти на власну “Вогнеблискавку” і спробувати фінт Вронського… Олівер Вуд чомусь ніколи не показував на своїх схемах, як виконується цей прийом… Гаррі бачив себе в мантії з власним прізвищем на спині й уявляв дивовижне відчуття, коли реве стотисячний стадіон, а над ним лунає голос Лудо Беґмена: “А тепер вітайте… Поттера! “

Гаррі навіть не знав, заснув він чи ні – фантазуючи про політ у Крумовому стилі, він міг і справді непомітно провалитися в сон, – але зненацька закричав містер Візлі.

– Вставайте! Роне… Гаррі… мерщій, уставайте, негайно!

Гаррі рвучко сів на ліжку, зачепивши головою стелю шатра.

– Що трапилося? – запитав він.

Гаррі відчув, що сталася якась біда. В наметовому містечку був інший, ніж досі, шум. Змовкли співи. Лунали крики, люди кудись бігли.

Він зіскочив з ліжка і почав намацувати одяг, але містер Візлі, що натяг джинси прямо на піжаму, крикнув: – Нема коли, Гаррі… хапай куртку й біжи надвір… швидко!

Гаррі зробив, як йому звелено, і вискочив з намету, Рон – услід за ним.

У світлі кількох вогнищ, які ще не встигли згаснути, Гаррі побачив людей, що бігли до лісу, тікаючи від чогось, що рухалося до них полем. Блискали дивні спалахи й чулися звуки, схожі на постріли. До них долинали образливі вигуки, розкоти сміху та п’яні крики. Потім спалахнуло різке зелене світло, що осяяло все навкруги.

Юрба чаклунів, що тісно збилися докупи й скерували вгору свої чарівні палички, повільно рухалася полем. Гаррі примружився, щоб їх роздивитися… Вони ніби не мали облич… він збагнув, що їхні голови ховалися під каптурами, а лиця – під масками. Високо над ними в повітрі пливли чотири постаті, всі химерно викривлені. Виникало враження, що чаклуни в масках були ляльководами, а постаті вгорі – маріонетками, що рухалися завдяки невидимим мотузкам, які тяглися до них з чарівних паличок. Дві постаті з чотирьох були дуже маленькі.

До цієї юрби приєднувалися нові й нові чаклуни, вони реготали й показували на летючі тіла. Намети валилися під натиском розбухлої юрби. Раз чи двічі Гаррі помічав, як хтось із цієї зграї за допомогою чарівної палички вибухом знищував намет, що загороджував йому дорогу. Деякі шатра загорілися. Крики гучнішали.

Коли якийсь палаючий намет освітив постаті, що пливли в повітрі, Гаррі одну впізнав – то був містер Робертс, розпорядник наметового містечка. Інші три постаті були, мабуть, його дружиною й дітьми. Хтось у натовпі перекинув місіс Робертс догори ногами, скерувавши на неї чарівну паличку. Нічна сорочка впала їй на голову, оголивши ноги в широких панталонах. Вона намагалася себе прикрити, а натовп унизу гиготів і улюлюкав.

– Маразм! – пробурмотів Рон, дивлячись, як найменше маґлівське дитинча закружляло дзиґою на величезній висоті. При цьому голова його теліпалася з боку на бік.

– Вони якісь хворі…

До них підбігли Герміона й Джіні, натягуючи куртки на нічні сорочки, а містер Візлі поспішав слідом за ними. Тієї ж миті з хлопчачого намету вискочили уже вдягнені Білл, Чарлі й Персі. Вони засукали рукави й тримали напоготові чарівні палички.

– Ми біжимо на допомогу міністерству – крикнув містер Візлі, теж підкочуючи рукави. – А ви всі тікайте в ліс і тримайтеся разом. Я прийду по вас, коли ми все владнаємо!

Білл, Чарлі й Персі вже мчали назустріч непроханим гостям. Містер Візлі кинувся за ними. Звідусіль збігалися міністерські чаклуни. Юрба, над якою пливла в повітрі родина Робертсів, насувалася все ближче.

– Ходімо, – схопив Фред за руку Джіні й потяг її до лісу. Гаррі, Рон, Герміона і Джордж помчали слідом. Коли добігли до дерев, то озирнулися. Юрба під родиною Робертсів стала ще більша. Міністерські чаклуни намагались пробитися в центр натовпу до відьмаків у каптурах, але це було непросто. Вдатися до чарів вони побоювалися, бо тоді родина Робертсів могла б упасти з висоти на землю.

Кольорові ліхтарі, що освітлювали стежку до стадіону, вже згасли. Між деревами навпомацки блукали темні постаті. Плакали діти. В холодному нічному повітрі довкола них відлунювали тривожні крики й перелякані голоси. Зусібіч Гаррі штовхали люди, чиїх облич він не бачив.

Раптом закричав від болю Рон.

– Що таке? – стривожилася Герміона й так різко зупинилася, що Гаррі на неї наштовхнувся. – Роне, де ти? Яка дурість… Лумос!

Вона засвітила чарівну паличку і спрямувала вузенький промінь на стежку. Рон, простягтись, лежав на землі.

– Зачепився за корінь, – сердито пояснив він, зводячись на ноги.

– Ну, канєшно, з такими лапами важко не зачепитися, – почувся ззаду лінивий голос.

Гаррі, Рон і Герміона різко обернулися. Недалечко від них сперся об стовбур цілком спокійний Драко Мелфой. Він склав на грудях руки і крізь прогалину між деревами поглядав на те, що діялося в наметовому містечку.

Рон порадив Мелфоєві піти в таке місце, про яке б ніколи не сказав у присутності місіс Візлі.

– Фільтруй базар, Візлі, – блиснув безбарвними очима Мелфой. – Краще самі туди валіть. Ви ж не хочете, щоб і її побачили?

Він кивнув на Герміону, і тієї ж миті в наметовому містечку немовби вибухнула бомба, а дерева освітив зелений спалах.

– Що ти маєш на увазі? – з викликом спитала Герміона.

– Карочє, Ґрейнджер, вони ж ловлять маґлів, – пояснив Мелфой. – Може, й ти хочеш освітити небо своїми панталонами? То підожди тут… вони вже близько. Ото буде реготу!

– Герміона – чарівниця, – гаркнув Гаррі.

– Як собі хочеш, Поттер, – лиховісно вишкірився Мелфой. – Карочє, ждіть тут і побачите, чи внюхають вони бруднокровку.

– Заткни свою пащу! – крикнув Рон. Усі вони знали, що “бруднокровка” – то вкрай непристойне слово, яким обзивають чарівниць та чарівників, що мають батьків маґлів.

– Роне, не зважай, – швидко схопила його за руку Герміона, бо Рон уже кинувся був до Мелфоя.

За деревами щось бабахнуло з нечуваною силою. Поблизу закричали люди.

Мелфой тихо реготнув. – Що, налякалися? – ліниво мовив він. – Ваш старий сказав, щоб ви ховалися? І що він там тіпа робить… хоче рятувати маґлів?

– А де твої батьки? – спитав розлючено Гаррі. – Там, у тих масках, мабуть?

Мелфой глузливо глянув на Гаррі.

– Поттер, якби вони там і були, то я б тобі однак не сказав.

– Годі вже, – гидливо глянула на Мелфоя Герміона, – ходімо, пошукаємо інших.

– Карочє, не дуже виставляй свою кучеряву макітру, Ґрейнджер, – далі глузував Мелфой.

– Ходімо, – повторила Герміона й потягла за собою Гаррі з Роном.

– Його батько серед тих, що в масках! Це точно! – люто вигукнув Рон.

– Сподіваюся, що міністерство його впіймає! – палко мовила Герміона. – Ну, що таке, де ж усі наші?

Фреда, Джорджа й Джіні ніде не було видно, зате на дорозі юрмилося багато інших людей, які нервово озиралися на бешкети в наметовому містечку.

Коло стежки галасливо сперечалася зграйка підлітків у піжамах. Коли Гаррі, Рон і Герміона проходили поруч, до них обернулася дівчина з густим кучерявим волоссям і швидко спитала:

– Ou est Madame Maxime? Nous l’avons perdue…

– Е е… що? – не зрозумів Рон.

– О… – дівчина відвернулася, а пізніше вони чітко почули, як вона сказала ‘”Оґвортс”.

– Бобатон, – пробурмотіла Герміона.

– Що? – перепитав Гаррі.

– Вони, мабуть, з Бобатону, – пояснила Герміона. – Не чув? Бобатонська академія магії… Я про неї читала в “Огляді магічних освітніх закладів Європи”.

– А а, ось воно що, – мовив Гаррі.

– Фред із Джорджем не могли зайти так далеко, – здивувався Рон, а тоді витяг чарівну паличку, засвітив її так само, як Герміона, і придивився до стежки. Гаррі понишпорив у кишенях куртки за своєю чарівною паличкою… але не знайшов її. Там не було нічого, крім усенокля.

– Ой ні! Не може бути… Я загубив чарівну паличку!

– Ти що, жартуєш?

Рон і Герміона підняли чарівні палички вище, щоб освітити вузенькими променями землю. Гаррі роззирнувся довкола, але своєї палички ніде не побачив.

– Може, ти забув її в наметі? – припустив Рон.

– Або вона випала з кишені, коли ми бігли? – стривожилася Герміона.

– Так, – промимрив Гаррі, – можливо…

У чаклунському світі він завжди носив чарівну паличку з собою, тож тепер, опинившись без неї в такій прикрій ситуації, відчував себе незахищеним.

Раптом щось зашаруділо, й вони аж підскочили. Поряд з кущів видиралася ельфиня домовичка Вінкі. Вона рухалась якось дивно, зі значними зусиллями, ніби хтось невидимий намагався втримати її на місці.

– Тут бути погані чаклуни! – розгублено пискнула вона, вилазячи з кущів. – Люди вгорі… високо в повітрі! Вінкі мусити тікати!

І вона зникла між деревами з того боку стежки, з писком і хеканням відбиваючись від чогось, що її не пускало.

– Що з нею таке? – здивовано глянув їй услід Рон. – Чому вона не може бігти нормально?

– Мабуть, не попросила дозволу ховатися, – припустив Гаррі. Він згадав Добі – щоразу, як той пробував зробити щось таке, що не сподобалося б Мелфоям, він починав сам себе лупцювати.

– Знаєте, з цими ельфами домовиками поводяться геть несправедливо! – обурилася Герміона. – Це ж просто рабство якесь! Той містер Кравч примусив її видертися на самісінький верх стадіону, хоч вона й боялася, а тепер він її ще й зачарував, і вона не може втекти, коли там нищать намети! Чому ніхто з цим не бореться?

– Але ж ельфи задоволені, – сказав Рон. – Ти ж чула, що Вінкі казала під час матчу… “Ельфам домовикам не можна веселитися”… Їй подобається, коли нею командують…

– Саме такі, як ти, Роне, – палко почала Герміона, – і підтримують прогнилі й несправедливі системи, бо їм просто ліньки…

На узліссі знову щось голосно бабахнуло.

– Може, підемо далі? – запропонував Рон, а Гаррі помітив, як гостро зиркнув він на Герміону. Може, Мелфой казав правду; може, Герміоні й справді загрожувала більша небезпека, ніж їм усім. Вони рушили далі, а Гаррі усе нишпорив по кишенях, хоч добре розумів, що чарівної палички там нема.

Вони йшли темною стежкою глибше в ліс, не перестаючи виглядати Фреда, Джорджа і Джіні. Проминули групу ґоблінів, що хихотіли над мішком золота, яке, вочевидь, виграли, роблячи ставки під час матчу. Ґоблінів явно не турбувало те, що діялося в наметовому містечку. Ще далі стежка вивела їх у смугу сріблястого світла. Вони глянули поміж дерев і побачили трьох високих прекрасних віїл, що стояли на галявині, оточені зграйкою юних чаклунів, які галасливо щось доводили.

– Я щороку заробляю біля сотні мішків з ґалеонами, – кричав один з них. – Я – драконячий кат у Комітеті знешкодження небезпечних істот.

– Не бреши! – заверещав його товариш, – ти миєш посуд у “Дірявому Казані”… а от я – мисливець на упирів, я їх уже кокнув штук дев’яносто…

Третій юний чаклун, чиї прищі було видно навіть у невиразному сріблястому сяйві віїл, теж устряв до розмови: – А я, бляха муха, от от стану наймолодшим міністром магії! Стопудовенько!

Гаррі пирснув зі сміху. Він упізнав прищавого чаклуна. Його звали Стен Шанпайк, і насправді він був кондуктором триповерхового “Лицарського автобуса”.

Він хотів сказати про це Ронові, однак обличчя в того раптом змінилося, й наступної миті Рон заволав: – Чи я вам уже казав, що винайшов мітлу, яка долетить до Юпітера?

– Годі вже! – обурилася Герміона, рішуче схопила Рона за руку й потягла його далі. Голоси віїл та їхніх залицяльників стихли аж тоді, як друзі зайшли в самісіньку гущавину лісу. Здається, вони були тут єдині.

Гаррі озирнувся. – Мабуть, зачекаємо тут… якщо хтось буде наближатися, ми почуємо за милю.

Не встиг це сказати, як із за найближчого дерева вигулькнув Лудо Беґмен.

Навіть у слабенькому світлі чарівних паличок було видно, що з Беґменом відбулася серйозна зміна. Не стало бадьорості й рум’янців, а в ході зникла пружність. Беґмен був дуже блідий і напружений.

– Хто це? – приглядався він, намагаючись розібрати в темряві їхні обличчя. – Що ви тут робите самі?

Вони здивовано перезирнулися.

– Там же ж почалися погроми, – пояснив Рон.

Беґмен втупився в нього. – Де?

– У наметовому містечку… якісь люди захопили родину маґлів…

Беґмен голосно вилаявся. – А хай їм чорт! – і в голосі його чулося збентеження. Далі він, не кажучи ні слова, з легеньким ляском роз’явився.

– Щось містер Беґмен не зовсім у курсі подій, – насупилася Герміона.

– Зате він був класним відбивачем, – сказав Рон, зійшов зі стежки і сів на галявинці під деревом на латку висохлої трави. – Коли він грав за “Ос із Озборну”, вони тричі поспіль вигравали першість ліги.

Рон вийняв з кишені маленьку фігурку Крума, поставив її на землю й дивився, як вона походжала довкола. Як і справжній Крум, модель була клишонога, сутула і на землі справляла значно слабше враження, ніж у повітрі на мітлі. Гаррі прислухався до звуків, що долинали з наметового містечка. Все нібито стихло. Можливо, бешкети припинилися.

– Сподіваюся, що ніхто не постраждав, – мовила після паузи Герміона.

– Усе буде гаразд, – сказав Рон.

– Уяви, якщо твій тато піймає Луціуса Мелфоя, сів біля Рона Гаррі, спостерігаючи за Крумовою фігуркою, що швендяла в опалому листі. – Він завжди хотів застукати його на гарячому.

– Драко тоді надовго перестав би глузувати, – додав Рон.

– Бідолашні ті маґли, – стурбовано сказала Герміона. – Що, як їх не зможуть опустити на землю?

– Зможуть, – заспокоїв її Рон, – щось та придумають.

– Але які психи! Почали таке вичворяти, коли тут зібралося все Міністерство магії! – здивувалася Герміона. – Тобто, як вони тепер збираються викручуватись? Думаєте, вони понапивалися чи просто…

Тут вона раптом змовкла і глянула через плече. Гаррі й Рон також рвучко озирнулися. Хтось ніби підкрадався до їхньої галявини. Вони мовчки прислухалися до непевних кроків за темними деревами. Раптом ці кроки стихли.

– Агов! – гукнув Гаррі.

Тиша. Гаррі звівся на ноги й зазирнув за дерево. Було темно хоч в око стрель, але він відчував, що там хтось стоїть.

– Хто там? – спитав він.

І тут, без жодного попередження, тишу розірвав голос, не схожий на жоден інший з досі чутих у цьому лісі. Ані найменшого переляку не було в ньому. Радше, звучало якесь закляття.

– МОРСМОРДРЕ!

Щось велике, лискуче й зелене вистрілило з темряви перед Гарріними очима. Воно полетіло високо в небо понад верхівками дерев.

– Що за…? – видихнув Рон, зірвався на ноги і втупився в ту штуку, що з’явилася над ними.

На якусь мить Гаррі подумав, що це чергова витівка леприконів. І тут він збагнув, що це – величезний череп, утворений з якихось смарагдових зірок, а з його рота, мов язик, стирчала змія. Череп здіймався дедалі вище, палаючи в мареві зеленуватого диму й вимальовуючись на тлі чорного неба, немовби якесь нове сузір’я.

Зненацька ліс довкола них вибухнув дикими вересками. Гаррі не розумів, чому, але єдиною можливою їх причиною була поява черепа, що освітлював з висоти увесь ліс, неначе жахлива неонова реклама. Гаррі намагався побачити в темряві того, хто вичаклував черепа, але нічого не було видно.

– Хто там? – знову спитав він.

– Гаррі, ворушись! – Герміона схопила його за куртку й почала тягти назад.

– Що таке? – здригнувся Гаррі, побачивши її бліде перелякане обличчя.

– Це Чорна мітка, Гаррі! – простогнала Герміона, щосили тягнучи його до себе. – Знак Відомо Кого!

– Волдеморта?..

– Гаррі, ходімо!

Рон поспіхом схопив свого мініатюрного Крума, і вони втрьох побігли через галявину. Та не встигли зробити й кількох кроків, як прямо з повітря з ляском явилися двадцять чаклунів і їх оточили.

Гаррі закружляв на місці і за частку секунди побачив, що всі ці чаклуни спрямували на нього, Рона, й Герміону свої чарівні палички. Не задумуючись, він крикнув: – ЛЯГАЙТЕ! – схопив друзів і штовхнув їх на землю.

– ЗАКЛЯКТУС! – заревіло двадцять голосів. Блимнули сліпучі спалахи, і Гаррі відчув, як розкуйовдилося його волосся, ніби над галявиною війнув раптовий порив вітру. Ледь ледь підвівши голову, він побачив струмені червоного, як вогонь, світла, що розліталися навсібіч з чарівних паличок чаклунів, перетинаючись, відскакуючи від стовбурів дерев і зникаючи десь у темряві…

– Стійте! – пролунав раптом знайомий голос. – СТІЙТЕ! Це мій син!

Ніщо вже не куйовдило Гарріного волосся. Він ще трохи підвів голову. Чарівник, що стояв перед ним, опустив чарівну паличку. Гаррі повернувся й побачив зляканого містера Візлі, що підбігав до них.

– Роне… Гаррі… – його голос тремтів, – Герміоно… ви цілі?

– Відійди, Артуре, – пролунав холодний різкий голос.

То був містер Кравч. Він насувався на них разом з іншими міністерськими чарівниками. Гаррі звівся на ноги. Містер Кравч був сам не свій з люті.

– Хто з вас це зробив? – гаркнув він, пронизуючи їх своїми гострющими очима. – Хто вичаклував Чорну мітку?

– Це не ми! – заперечив Гаррі, показуючи на череп.

– Ми нічого не робили! – додав Рон, потираючи лікоть і обурено зиркаючи на батька. – Чого ви на нас напосілися?

– Не бреши! – вигукнув містер Кравч. Його чарівна паличка й далі була націлена на Рона, а вирячені очі надавали йому божевільного вигляду. – Вас застукали на місці злочину!

– Барті, – прошепотіла чарівниця в довгому вовняному халаті, – це ж діти, Барті, вони б не змогли…

– А звідки з’явилася Мітка, ви бачили? – швидко спитав містер Візлі.

– Звідти, – боязко відповіла Герміона й показала на те місце, де вони чули голос, – там за деревами хтось був… ми чули слова… якесь закляття…

– Ага, то вони стояли отам? – повернув свої вирячені очі до Герміони містер Кравч. Недовіра була написана в нього на обличчі. – Проказали закляття? Здається, панночко, ти чудово знаєш, як вичаклувати Мітку..

Але жоден з міністерських урядників, окрім самого містера Кравча, здається, навіть не припускав, що Гаррі, Рон і Герміона могли вичаклувати череп. Якраз навпаки, почувши Герміонині слова, вони знову підняли чарівні палички і, вдивляючись поміж темні дерева, скерували їх туди, куди вона показала.

– Ми прийшли запізно, – проказала чарівниця у вовняному халаті, хитаючи головою. – Вони вже роз’явилися.

– Не думаю, – заперечив чаклун з рідкою бурою борідкою. Це був Амос Діґорі, батько Седрика. – Наші приголомшувачі вивели якраз на ці дерева… є шанс, що ми когось упіймаємо…

– Будь обережний, Амосе! – застерегли кілька чаклунів містера Діґорі, котрий розправив плечі, підняв чарівну паличку, перетнув галявину і зник у темряві. Герміона стежила за ним, затуливши долонями рота.

Минуло кілька секунд, і всі почули крик містера Діґорі.

– Є! Ми їх упіймали! Тут хтось є! Непритомний! Це… але… О Господи…

– Ти когось упіймав? – недовірливо вигукнув містер Кравч. – А кого? Хто це?

Усі почули тріск гілок, шарудіння листя, а тоді важкі кроки містера Діґорі, що вийшов з за дерев. На руках він ніс крихітну безвільну фігурку. Гаррі відразу впізнав кухонний рушничок. Це була Вінкі.

Містер Кравч ані ворухнувся, ані пари з уст не випустив, коли містер Діґорі поклав йому до ніг його ельфиню. Усі міністерські чаклуни витріщилися на містера Кравча. Кілька секунд він стояв заціпенілий, втупивши у Вінкі свої палаючі на блідому обличчі очі. А потім отямився.

– Цього… не може… бути, – уривчасто мовив він. – Ні…

Він обійшов містера Діґорі і стрімко покрокував туди, де той знайшов Вінкі.

– Дарма йдете, містере Кравч, – гукнув йому вслід містер Діґорі. – Там більше нікого немає.

Але містер Кравч не збирався брати на віру його слова. Було чути, як він шарудить листям, шукаючи щось у кущах.

– Це ганебно, – похмуро сказав містер Діґорі, дивлячись на непритомну Вінкі. – Домашня ельфиня Барті Кравча… тобто це…

– Та годі тобі, Амосе, – тихенько проказав містер Візлі, – ти ж не припускаєш, що це вона?.. Чорна мітка – то чаклунський знак. Його не зробиш без чарівної палички.

– Власне, – погодився містер Діґорі, – адже вона мала паличку.

– Що! – очманів містер Візлі.

– Ось, подивися. – Містер Діґорі показав містерові Візлі чарівну паличку. – Тримала її в руці. А це ж порушення третьої статті Кодексу користування чарівними паличками. “Жодній нелюдській істоті не дозволяється носити або використовувати чарівну паличку”.

Тієї миті щось ляснуло і біля містера Візлі явився Лудо Беґмен. Він розгублено закружляв на місці, дивлячись угору на смарагдово зелений череп.

– Чорна мітка! – захекано мовив він і, мало не розтоптавши Вінкі, обернувся запитально до колег. – Хто це зробив? Ви їх упіймали? Барті! Що діється?

Містер Кравч повернувся з порожніми руками. Його обличчя було й досі примарно біле, а руки й вусики сіпалися.

– Барті, де ти був? – поцікавився Беґмен. – Чому я не бачив тебе на матчі? Твоя ельфиня тримала для тебе місце… ох, ненаситні Гаргуйлі! – Беґмен аж зараз помітив у себе під ногами Вінкі. – Що з нею?

– Я мав багато справ, Лудо, – нервово пояснив містер Кравч, майже не розтуляючи губ. – А мою ельфиню приголомшили.

– Приголомшили? Хто? Ви всі? За що?..

І тут до Беґмена дійшло. Він глянув на череп, тоді на Вінкі, а тоді на містера Кравча.

– Та ні! – сказав він. – Вінкі? Вичаклувала Чорну мітку? Вона б не змогла! Та ще й без чарівної палички!

– Паличку вона мала, – пояснив містер Діґорі. – Лудо, коли я її знайшов, вона тримала паличку в руках. Якщо ви не заперечуєте, містере Кравч, то варто було б почути, що нам скаже вона сама.

Кравч ніяк не зреагував на ці слова, але містер Діґорі, здається, розцінив цю мовчанку як знак згоди. Він спрямував чарівну паличку на Вінкі й сказав:

– Розсійчари!

Вінкі заворушилася. Її великі карі очі розплющилися й збентежено закліпали. Під поглядами мовчазних чаклунів вона, тремтячи всім тілом, сіла. Побачила ноги містера Діґорі, повільно й боязко глянула в його обличчя, а тоді ще повільніше подивилася на небо. Гаррі побачив у її величезних застиглих очах відображення летючого черепа. Вінкі зойкнула, дико глянула навколо й залилася слізьми.

– Ельфине! – суворо звернувся до неї містер Діґорі. – Ти знаєш, хто я такий? Я службовець відділу контролю за магічними істотами!

Вінкі почала гойдатися туди сюди, дихання в неї стало уривчасте й судомне. Гаррі пригадав, що так поводився Добі в моменти боязкого непослуху.

– Як бачиш, ельфине, тут нещодавно хтось вичаклував Чорну мітку, – вів далі містер Діґорі. – А трохи пізніше саме під нею виявили тебе! Прошу це пояснити!

– Я… я… це не я робити, пане! – мало не задихалася Вінкі. – Я не знати хто, пане!

– Ти тримала в руках чарівну паличку! – гаркнув містер Діґорі, тицьнувши паличку їй під носа. Зелене світло, що сіялося на галявину з черепа, впало на паличку і Гаррі її впізнав.

– Це ж моя! – вигукнув він.

Усі подивилися на нього.

– Вибач, що? – здивувався містер Діґорі.

– Це моя чарівна паличка! – повторив Гаррі. – Я її загубив!

– Загубив? – недовірливо перепитав містер Діґорі. – Ти це визнаєш? Ти її викинув після того, як вичаклував Мітку?

– Амосе, та що ти таке кажеш! – розсердився містер Візлі. – Чи міг би Гаррі Поттер вичаклувати Чорну мітку?

– Е е… авжеж, ні, – прокректав містер Діґорі. – Вибач… мене занесло…

– Але я не тут її загубив, – вів далі Гаррі, показуючи на дерева під черепом. – Коли ми ще тільки забігли в ліс, її вже в мене не було.

– Отож, – знову суворо глянув містер Діґорі на Вінкі, що зіщулилася біля його ніг. – То ти, ельфине, знайшла цю чарівну паличку? І вирішила нею погратися?

– Пане, я нею не чарувати! – пискнула Вінкі, а сльози рясно бризнули на її плескатий, схожий на цибулину ніс. – Я лише… лише… підняти її, пане! Я не робити Чорну мітку, пане, я навіть не знати, як!

– То була не вона! – втрутилася Герміона. Вона помітно нервувала, звертаючись до всіх оцих міністерських чаклунів, однак рішучості їй від цього не забракло. – У Вінкі голосочок писклявий, а той голос, що вимовляв закляття, був набагато нижчий! – Вона глянула на Гаррі й Рона, чекаючи від них підтримки. – Він анітрохи не був схожий на Вінкі, скажіть.

– Не був, – похитав головою Гаррі. – Ельфиню той голос не нагадував аж ніяк.

– То був людський голос, – додав Рон.

– Що ж, скоро довідаємось, – прогарчав містер Діґорі, на якого їхні пояснення не справили враження. – Дуже легко з’ясувати, яке закляття перед цим виконувала чарівна паличка. Ельфине, чи ти про це знала?

Вінкі затрусилася й рішуче закрутила головою, аж вуха заляскали, а містер Діґорі зіставив докупи кінці своєї й Гарріної чарівних паличок.

– Пріор Інкантато! – заревів містер Діґорі.

Гаррі почув, як перелякано зойкнула Герміона, коли з того місця, де з’єдналися чарівні палички, вирвався велетенський змієязикий череп – хоч він і був блідою тінню того зеленого черепа, що висів високо в небі. Здавалося, що він зроблений з густого сірого диму – така собі мара справжнього заклинання.

– Делетріус! – вигукнув містер Діґорі, і цей примарний череп зник, залишивши по собі хмарку диму.

– Ну? – тріумфально прохрипів містер Діґорі, втупившись у Вінкі, що судомно здригалася.

– Я це не робити! – пропищала вона, закотивши від жаху очі. – Я не робити, не знати, не знати, як! Я бути чемна ельфиня, я не вживати чарівна паличка, я навіть не вміти, як!

– Тебе застукали на гарячому, ельфине! – гримів містер Діґорі. – Піймали зі знаряддям злочину в руці!

– Амосе, – втрутився містер Візлі, – подумай сам… лише одиниці серед чаклунів здатні виконати це заклинання… де б вона його навчилася?

– Може, Амос хоче сказати, – холодно додав містер Кравч, сердито акцентуючи кожне слово, – що я тільки тим і займаюся, що навчаю своїх слуг вичакловувати Чорну мітку?

Запала глибока неприємна тиша.

Амос Діґорі перелякався. – Містере Кравч… ні… авжеж, ні…

– Ви хочете звинуватити двох присутніх тут людей, які аж ніяк не могли б вичаклувати цю Мітку! – гаркнув містер Кравч. – Гаррі Поттера… і мене самого! Амосе, сподіваюся, ви знаєте біографію цього хлопця?

– Аякже… хто ж її не знає… – розгублено пробурмотів містер Діґорі.

– І, гадаю, пам’ятаєте, скільки разів за час своєї роботи я доводив мою зневагу й ненависть до Темних мистецтв і тих, хто ними займається? – закричав містер Кравч, знову вирячивши очі.

– Містере Кравч, я… та я ж ніколи й не припускав, що ви маєте з цим щось спільне! – захвилювався Амос Діґорі, почервонівши під своєю бурою бородою.

– Діґорі! Звинувачуючи мою ельфиню, ви звинувачуєте мене! – вигукнув містер Кравч. – Бо як інакше вона могла навчитися вичаклувати Мітку?

– Вона… вона могла б дізнатися про це деінде…

– Саме так, Амосе, – втрутився містер Візлі. – Вона могла б дізнатися про це деінде… Вінкі? – звернувся він лагідно до ельфині, але вона все одно здригнулася, ніби він на неї крикнув. – Де ти знайшла Гарріну чарівну паличку?

Вінкі так несамовито смикала краєчок кухонного рушничка, що з нього аж нитки торочилися.

– Я… я його знайти… знайти отам, пане… – прошепотіла вона, – там… поміж дерев, пане…

– От бачиш, Амосе? – сказав містер Візлі. – Той, хто вичаклував Мітку, міг одразу після того роз’явитися, викинувши Гарріну чарівну паличку. Розумна думка – не користуватися своєю чарівною паличкою, щоб вона не видала власника. А Вінкі, собі на лихо, за якусь мить після цього натрапила на паличку і взяла її в руки.

– Але тоді вона мусила бути зовсім поруч зі справжнім злочинцем! – нетерпляче озвався містер Діґорі. – Ельфине? Чи ти когось бачила?

Вінкі затрусилася ще дужче. Вона зиркала своїми величезними очима то на містера Діґорі, то на Лудо Беґмена, то на містера Кравча. Потім ковтнула слину й промовила: – Я нікого не бачити, пане… нікого…

– Амосе, – коротко сказав містер Кравч, – я чудово розумію, що за нормальних обставин ти волів би забрати Вінкі у свій відділ для допиту. Але я просив би твого дозволу все з’ясувати мені самому.

Видно було, що містер Діґорі анітрохи не зрадів од цієї пропозиції, та Гаррі розумів, що той не посміє заперечити такому важливому працівникові міністерства, як містер Кравч.

– Можеш не сумніватися, її буде покарано, – холодно додав містер Кравч.

– Г г господарю… – затинаючись, глянула на містера Кравча Вінкі, і на віях у неї забриніли сльози. – Г г господарю, б б будь ласка…

Містер Кравч зиркнув на неї, обличчя в нього загострилося, кожна рисочка стала наче викарбувана. У погляді не було ані крихти жалю.

– Вінкі сьогодні поводилася неприпустимо, – повільно проказав він. – Я їй звелів залишатися в наметі. Залишатися, поки я з’ясую, чому зчинився галас. А вона мені не підкорилася. Це означає одяг.

– Ні! – заверещала Вінкі, припавши до Кравчевих ніг. – Ні, хазяїне! Тільки не одяг, не одяг!

Гаррі знав: щоб ельф домовик міг стати вільним, йому треба подарувати відповідну одежину. На Вінкі, що хапалася за свій рушничок і ридала в ногах у містера Кравча, було боляче дивитися.

– Бо вона злякалася! – вибухла Герміона, люто дивлячись на містера Кравча. – Ваша ельфиня боїться висоти, а ті чаклуни в масках піднімали людей угору! Не можна її винуватити за те, що вона від них утекла!

Містер Кравч позадкував, щоб вивільнитися від ельфині, на яку дивився, мов на щось брудне й гниле, що може загидити його лискучі черевики.

– Мені не потрібна ельфиня, яка не підкоряється, – холодно глянув він на Герміону. – Мені не потрібна прислуга, яка забуває про свого хазяїна та про його репутацію.

Вінкіні ридання відлунювали по всій галявині.

Потім запала неприємна тиша, яку перервав містер Візлі, неголосно сказавши:

– Я, мабуть, вернуся з дітьми до шатра, якщо ніхто не проти. Амосе, чарівна паличка розповіла нам усе, що могла… чи міг би Гаррі її забрати?…

Містер Діґорі повернув Гаррі чарівну паличку, і той засунув її в кишеню.

– Ходімо, діти, – тихо покликав містер Візлі. Та Герміона й не думала йти. Її очі були прикуті до ридаючої ельфині. – Герміоно! – покликав голосніше містер Візлі. Вона нарешті зрушила з місця й пішла за Гаррі й Роном до дерев.

– Що тепер буде з Вінкі? – спитала Герміона, щойно вони покинули галявину.

– Не знаю, – відповів містер Візлі.

– Як вони всі до неї ставилися! – обурено вигукнула Герміона. – Містер Діґорі навіть на ім’я її не називав, а тільки “ельфиня”… а містер Кравч! Він же знає, що вона невинна, а однак хоче її вигнати! Йому байдуже, що вона злякалася, що розгубилася… ніби вона не людина!

– Ну, але ж вона таки не людина, – втрутився Рон.

Герміона обернулася до нього. – Це не означає, що в неї нема почуттів! Роне, це огидно… так говорити…

– Герміоно, я з тобою згоден, – швидко урвав її містер Візлі, закликаючи йти далі, – але зараз не час дискутувати про права ельфів. Треба якнайскоріше повернутися до нашого намету. Що сталося з іншими?

– Ми їх загубили в темряві, – пояснив Рон. – Тату, а чого той череп усіх так налякав?

– Усе поясню в наметі, – напружено відповів містер Візлі.

Та на узліссі довелося сповільнити ходу – там зібралася велика юрба переляканих чаклунів і чаклунок. Побачивши містера Візлі, вони кинулися до нього. – Що там відбувається? Хто її вичаклував? Артуре… це ж не… він?

– Авжеж, не він, – нетерпляче відгукнувся містер Візлі. – Ми не знаємо, хто саме, бо схоже на те, що винуватець роз’явився. А зараз, даруйте, я мушу знайти свій намет. – І він повів Гаррі, Рона й Герміону крізь юрбу до наметового містечка.

Там уже все стихло. Не лишилося й сліду від замаскованих чаклунів, хоч деякі спалені намети ще й досі диміли. З їхнього намету висунулася голова Чарлі.

– Тату, що сталося? – гукнув він з темряви. – Фред, Джордж і Джіні повернулися живі й здорові, а більше нікого нема…

– Усі зі мною, – повідомив містер Візлі, а тоді нахилився й заліз у намет. Гаррі, Рон і Герміона полізли за ним.

Білл сидів за кухонним столиком, притискаючи простирадло до закривавленої руки. У Чарлі була подерта сорочка, а Персі тримався за розпухлого носа. Фред, Джордж і Джіні були неушкоджені, але не відійшли від шоку.

– Тату, ти впіймав? – поцікавився відразу Білл. – Того, хто вичаклував Мітку?

– Ні, – зізнався містер Візлі. – Ми знайшли ельфиню Барті Кравча з Гарріною чарівною паличкою, але навіть гадки не маємо, хто саме вичаклував Мітку.

– Що? – вигукнули одночасно Білл, Чарлі і Персі.

– З Гарріною паличкою? – перепитав Фред.

– Ельфиню містера Кравча? – приголомшено вимовив Персі.

Містер Візлі з допомогою Гаррі, Рона й Герміони пояснив, що сталося в лісі. Дослухавши розповідь, Персі переповнився обуренням.

– Містер Кравч правильно робить, що виганяє таку ельфиню! – вигукнув він. – Як можна тікати, якщо він категорично їй заборонив… Зганьбила його перед усім міністерством… Добре було б, якби її викликали у відділ контролю за…

– Вона ж нічого не зробила… просто опинилася не в той час у не тому місці! – накинулася Герміона на Персі, і той отетерів. Адже Герміона завжди доволі приязно ставилася до Персі – набагато краще, ніж усі інші.

– Герміоно, чаклун такого рівня, як містер Кравч, не може допустити, щоб його ельфиня гасала скрізь із чарівною паличкою, мов дурна! – бундючно мовив Персі, опанувавши себе.

– Вона не гасала, мов дурна! – вигукнула Герміона. – Вона знайшла паличку на землі!

– Слухайте, хто небудь може пояснити, що означає той череп? – нетерпляче поцікавився Рон. – Він нікому не робив шкоди… чого всі так розхвилювалися?

– Я ж тобі казала, що це символ Відомо Кого, – перша відповіла Герміона. – Я про це читала в “Злеті й занепаді темних мистецтв”.

– І він не з’являвся ось уже тринадцять років, – додав неголосно містер Візлі. – Зрозуміло, що люди перелякалися… їм здалося, що знову повернувся Відомо Хто.

– Нічого не розумію, – насупився Рон. – Тобто… це ж лише видиво в небі та й годі…

– Роне, Відомо Хто зі своїми посіпаками позначав Чорною міткою чергове вбивство, – пояснив містер Візлі. – Це викликало такий жах… тобі цього не збагнути, ти ще молодий. Уяви, що ти приходиш додому і бачиш над своєю хатою Чорну мітку, і знаєш, про що вона свідчить… – Містер Візлі здригнувся. – Що може бути гірше… це просто жах…

На мить запала тиша.

Тоді Білл зняв з руки простирадло, щоб оглянути рану і сказав: – Не знаю, хто її вичаклував, але сьогодні вона стала нам на заваді. Смертежери побачили її й перелякалися. Роз’явилися, перш ніж ми встигли здерти з них хоч одну маску. Добре, що Робертсів ми встигли вчасно впіймати. Вони не розбилися, і ми вже видозмінили їм пам’ять.

– Смертежери? – перепитав Гаррі. – Хто такі смертежери?

– Так себе називали прибічники Відомо Кого, – пояснив Білл. – Сьогодні ми, здається, бачили рештки їхньої зграї – принаймні тих, хто врятувався від Азкабану.

– Білл, нема доказів, що це були саме вони, – засумнівався містер Візлі. – Хоча й дуже ймовірно, – додав він непевно.

– Я в цьому переконаний! – зненацька вигукнув Рон. – Тату, ми зустріли в лісі Драко Мелфоя, і він фактично зізнався, що серед тих психів у масках був його батько! А ми знаємо, що Мелфої були спільниками Відомо Кого!

– Але навіщо Волдемортові спільники… – почав було Гаррі, і всі здригнулися. Як і більшість чарівників, Візлі уникали називати ім’я Волдеморта. – Вибачте… – миттю виправився Гаррі. – Навіщо спільники Відомо Кого піднімали маґлів у повітря? Тобто, який у цьому сенс?

– Сенс? – перепитав містер Візлі і силувано всміхнувся. – Гаррі, вони вважають, що це кумедно. Коли Відомо Хто був при владі, маґлів убивали просто так, для розваги. Сьогодні вони, мабуть, перепили й вирішили нагадати нам усім, скільки їх ще лишилося на волі. Така собі невинна зустріч давніх друзів, – скривився він з відразою.

– Але ж, якщо це були смертежери, то чому вони роз’явилися, коли побачили Чорну мітку? – здивувався Рон. – Хіба вона їх не втішила?

– Треба ж кумекати, Роне, – озвався Білл. – Смертежери, якщо це справді були вони, доклали чимало зусиль, щоб уникнути Азкабану після того, як Відомо Хто втратив силу. Вони розповідали всілякі побрехеньки про те, як він силував їх убивати людей і піддавати їх тортурам. Я впевнений, що вони бояться його повернення більше, ніж ми. Коли він зазнав краху, вони заперечили будь які зв’язки з ним і повернулися до буденного життя… Сумніваюся, що він дуже цьому зрадів…

– Але тоді виходить, що… хоч би хто вичаклував Чорну мітку… – поволі вимовила Герміона, – він це зробив, щоб підтримати смертежерів, чи щоб їх залякати?

– Ми самі не знаємо, Герміоно, – відповів містер Візлі. – Але скажу тобі таке… ніхто, окрім смертежерів, не зміг би її вичаклувати. Я дуже здивуюся, якщо виявиться, що це зробив не смертежер… Принаймні колишній. Слухайте, вже пізно, а якщо мама почує, що сталося, то занедужає від хвилювання. Години зо дві поспимо, а тоді ранесенько пошукаємо якийсь летиключ звідси.

Гаррі виліз на своє ліжко, а в голові у нього аж гуло. Від виснаження він ніяк не міг заснути, хоч була вже третя ночі.

Три дні тому – хоч здавалося, що минула вічність – він прокинувся, бо йому болів шрам. А сьогодні вперше за тринадцять років у небі з’явилася Мітка Лорда Волдеморта. Що це все означало?

Він згадав про листа, якого написав Сіріусові перед тим, як покинути Прівіт драйв. Чи Сіріус його вже отримав? Коли він відповість?.. Гаррі лежав, дивлячись на брезентову стелю намету, але цього разу йому не уявлялося нічого приємного. І лиш тоді, коли шатро заповнилося хропінням Чарлі, Гаррі нарешті задрімав.

Хаос у міністерстві

Містер Візлі розбудив їх, не давши поспати й кількох годин. Чарами він склав намети, й вони мерщій покинули табір, проминувши містера Робертса, що стояв у дверях своєї хати. Містер Робертс мав доволі дивний, якийсь відсутній, вигляд, і на прощання побажав їм “Веселого Різдва”.

– Нічого, він отямиться, – тихо сказав містер Візлі, коли вони вже вийшли на пустище. – Інколи після видозміни пам’яті люди на якийсь час втрачають орієнтацію… а його примусили викинути з голови доволі серйозні речі.

Підійшовши до галявини з летиключами, вони почули галас, а тоді побачили безліч чаклунів і чарівниць, що оточили ключника Безіла, вимагаючи, щоб їх якнайскоріше випустили з наметового містечка. Містер Візлі поспіхом переговорив з Безілом. Вони стали в чергу і ще до сходу сонця завдяки старій гумовій шині опинилися на горі Горностаєва Голова. Рушили через Отері Сент Кечпол назад до “Барлога”, майже не розмовляючи через утому і думаючи лише про сніданок. Завернули за ріг останньої сільської вулички, побачили “Барліг” – і почули вдалині крик.

– Ой, слава Богу, слава Богу!

Місіс Візлі, що чекала їх на подвір’ї, побігла їм назустріч у домашніх капцях. Обличчя її було бліде й стурбоване, а в руці вона стискала зіжмаканий примірник “Щоденного віщуна”. – Артуре… я так хвилювалася… так хвилювалася…

Вона обвила руками шию містера Візлі, і “Щоденний віщун” упав на землю. Гаррі побачив там заголовок: “ЖАХЛИВІ ПОДІЇ НА КУБКУ СВІТУ З КВІДИЧУ”, а нижче – мерехтливу чорно білу фотографію Чорної мітки високо над деревами.

– Ви живі й здорові, – збентежено бурмотіла місіс Візлі, відірвавшись від містера Візлі й оглядаючи всіх почервонілими очима, – ви живі… ой, дітки мої…

Вона схопила Фреда й Джорджа і так різко притисла їх до себе, що вони аж лобами стукнулися.

– Ой! Мамо… ти нас задушиш…

– Я на вас перед від’їздом накричала! – заридала місіс Візлі. – Я ніяк не могла про це забути! Що, якби на вас напав Відомо Хто? Вийшло б, що я, бачачи вас востаннє, дорікала вам, що ви отримали мало СОВ? Ой, Фредику… Джорджику…

– Та годі, Молі, ми всі живі й здорові, – заспокоював її містер Візлі, а тоді відірвав від близнюків і повів до хати. – Білл, – додав він упівголоса, – візьми газету, я хочу глянути, що там написали…

Коли всі втислися в малесеньку кухню, Герміона налила місіс Візлі міцного чаю, а містер Візлі додав до нього кілька крапель старого вогневіскі “Оґден”. Білл подав батькові газету. Містер Візлі глянув на першу сторінку, а Персі зазирнув йому через плече.

– Я так і знав, – тяжко зітхнув містер Візлі. – “Помилки міністерства… злочинці впали, мов сніг на голову… слабкі заходи безпеки… ніхто не перешкоджав чорним чаклунам… національна ганьба…” І хто це написав? А… звичайно… Ріта Скітер.

– Ця жінка має зуб на Міністерство магії! – розлючено крикнув Персі. – Тиждень тому вона написала, що ми марнуємо час на з’ясування товщини казанів, замість того, щоб винищувати упирів! Таж у дванадцятому параграфі “Директив щодо трактування немагічних недолюдей” дуже конкретно роз’яснюється, що…

– Персі, будь ласкавий, – позіхнув Білл, – заткнися.

– І мене згадують, – повідомив містер Візлі, з широко розплющеними очима дочитуючи статтю в “Щоденному віщунові”.

– Де? – мало не захлинулася чаєм з віскі місіс Візлі. – Якби я це помітила, то знала б, що ви живі!

– Прізвища не назвали, – додав містер Візлі. – Ось послухай: “Перелякані чаклуни й чаклунки, затамувавши подих, чекали на узліссі нових повідомлень і сподівалися почути слова втіхи з боку Міністерства магії, але їх спіткало гірке розчарування. Представник міністерства прийшов через деякий час після появи Чорної мітки і повідомив, що ніхто не постраждав, але відмовився давати будь яку додаткову інформацію. Сумнівно, що ця заява покладе край чуткам про те, що годиною пізніше з лісу вивезли декілька трупів”. Ну, це вже взагалі! – роздратувався містер Візлі, передаючи газету Персі. – Ніхто справді не постраждав, що ж я мав іще казати? “Чутки про те, що з лісу вивезли декілька трупів”… Чутки з’являться тепер, коли вона це надрукувала. Море чуток.

Він важко зітхнув. – Молі, мушу вернутися на службу, треба це все якось владнати.

– Я з тобою, батьку, – значущо сказав Персі. – Містерові Кравчу буде потрібна вся його команда. І я особисто вручу йому свій звіт про казани.

Він вискочив з кухні.

Місіс Візлі була страшенно засмучена. – Артуре, ти ж у відпустці! Твого відділу це не стосується, невже там без тебе не впораються?

– Мушу піти, Молі, – наполягав на своєму містер Візлі, – через мене виникли непорозуміння. Зараз переодягнуся й одразу вирушу…

– Місіс Візлі, – зненацька заговорив Гаррі, не в змозі стриматися, – а Гедвіґа не приносила мені листа?

– Гедвіґа, кажеш? – неуважно перепитала місіс Візлі. – Ні… ні, пошти взагалі не було.

Рон і Герміона зацікавлено подивилися на Гаррі.

Відповівши їм багатозначним поглядом, він спитав:

– Рон, можна залишити речі у твоїй кімнаті?

– Так… я теж, мабуть, залишу там усе зайве, – негайно озвався Рон. – А ти, Герміоно?

– І я, – мерщій додала вона, й вони втрьох піднялися сходами нагору.

– Що таке, Гаррі? – спитав Рон, коли вони зачинили за собою двері його кімнати.

– Хочу вам щось сказати, – почав Гаррі. – У неділю вранці я прокинувся від болю в шрамі.

Рон з Герміоною відреагували майже так само, як уявляв Гаррі у своїй кімнаті на Прівіт драйв. Герміона зойкнула й одразу почала згадувати різні книжки й пропонувати звернутися до вчителів, починаючи від Албуса Дамблдора і закінчуючи мадам Помфрі, шкільною лікаркою Гоґвортсу.

Рон стояв приголомшений. – Але ж… його там не було, правда? Відомо Кого?.. Тобто… раніше, ще минулого разу, коли заболів твій шрам, він же справді був у Гоґвортсі, чи не так?

– Я впевнений, що на Прівіт драйв його не було, – відповів Гаррі. – Але мені наснився про нього сон… про нього і про Пітера… Червохвоста. Я не все запам’ятав, але вони планували вбити… когось.

Він ледь не сказав “мене”, але не захотів, щоб Герміона ще дужче перелякалася.

– То був лише сон, – підбадьорливо мовив Рон. – Страшний сон.

– Дуже страшний, – визирнув Гаррі з вікна на світанкове небо. – Хіба не дивно… мій шрам почав боліти, а через три дні з’явилися смертежери, а в небі знову виник Волдемортів знак?

– Не називай… цього… імені! – просичав Рон крізь зціплені зуби.

– А пам’ятаєте, що сказала професорка Трелоні? – продовжував Гаррі, не зважаючи на Рона. – Наприкінці навчального року? (Професорка Трелоні викладала в Гоґвортсі віщування).

Переляканий вираз сповз із лиця Герміони і вона зневажливо пхикнула. – Гаррі, невже ти звертаєш увагу на те, що наговорила та стара шахрайка?

– Тебе тоді не було, – заперечив Гаррі. – Ти її не чула. Це було щось зовсім інше. Вона була в трансі… у справжньому трансі. І сказала, що Темний Лорд відродиться знову… величніший і жахливіший, ніж коли небудь… бо до нього повернеться його слуга… і тієї ж ночі втік Червохвіст.

Запала тиша, під час якої Рон неуважно копирсався пальцем у дірці на ковдрі з зображенням “Гармат з Чадлі”.

– Гаррі, а чому ти питав про Гедвіґу? – поцікавилася Герміона. – Чекаєш якогось листа?

– Я написав Сіріусові про шрам, – знизав плечима Гаррі. – Чекаю від нього відповіді.

– Правильно! – зрадів Рон. – Сіріус знатиме, що робити!

– Я сподівався, що він от от зі мною зв’яжеться, – сказав Гаррі.

– Але ж ми не знаємо, де зараз Сіріус… може, в Африці або деінде, правда ж? – розсудливо проказала Герміона. – Гедвіґа не подужає подолати таку відстань за кілька днів.

– Та я знаю, – пробурмотів Гаррі, відчуваючи, що в грудях йому ніби висить якийсь камінь. Він ще раз визирнув у вікно, та в небі не було й сліду Гедвіґи.

– Гаррі, пішли пограємо в садку у квідич, – запропонував Рон. – Три на три. Там є Білл, Чарлі, Фред і Джордж… зможеш випробувати фінт Вронського…

– Роне, – докірливо глянула на нього Герміона, – Гаррі зараз не до квідичу… він стривожений і втомлений… нам усім треба виспатися…

– Та чому ж, зіграємо в квідич, – заперечив їй Гаррі. – Чекайте но, зараз візьму “Вогнеблискавку”.

Герміона вийшла з кімнати, бурмочучи щось схоже на “дітвора”.

* * *

Наступного тижня ні містер Візлі, ні Персі майже не бували вдома. Вони виходили, коли всі ще спали, а поверталися пізно після вечері.

– Це щось страшне, – серйозно розповідав Персі у неділю ввечері, коли молодші готувалися до повернення у Гоґвортс. – Цілий тиждень я лише те й робив, що гасив вогонь. Люди постійно присилали ревунів, а ви знаєте, що ревун, якщо його вчасно не відкрити, вибухає. Мій письмовий стіл увесь обпалений, а моє найкраще перо згоріло на попіл.

– А чому вони присилали вам ревунів? – здивувалася Джіні, що сиділа на килимку перед каміном і заклеювала чароскотчем пошарпаний підручник “Тисяча магічних трав і грибів”.

– Скаржилися на слабкі заходи безпеки під час світового кубка, – пояснив Персі. – Вимагали компенсації за знищене майно. Мандангус Флечер виставив претензію на дванадцятикімнатне шатро з сауною. Але зі мною цей номер не пройде. Я достеменно знаю, що він спав під плащем, нап’ятим на дві палиці.

Місіс Візлі глянула на дідівський годинник у кутку. Гаррі подобався цей годинник. З нього не було ніякої користі, якщо ви хотіли довідатися, котра зараз година, зате він мав інші переваги. Там було дев’ять позолочених стрілок, на кожній було викарбуване ім’я когось із родини Візлі. На циферблаті не було цифр, тільки написи, що вказували на можливе місце перебування членів родини. Це були такі написи, як “удома”, “у школі”, “на роботі”, а ще “загубився”, “в лікарні”, “у в’язниці”, а там, де в нормального годинника мала б бути цифра “12”, було написано “смертельна небезпека”.

Вісім стрілок показували зараз на позначку “вдома”, крім найдовшої стрілки, що позначала містера Візлі. Вона зупинилася біля напису “на роботі”. Місіс Візлі зітхнула.

– Ваш батько не ходив у вихідні на службу ще з часів Відомо Кого, – сказала вона. – Його примушують забагато працювати. Якщо він зараз не повернеться, то вечеря захолоне.

– Батько відчуває, що мусить виправити свою помилку, зроблену під час матчу, – проказав Персі. – Правду кажучи, не дуже мудро було виголошувати привселюдно заяву, не узгодивши її спочатку з начальником свого відділу…

– Як ти смієш звинувачувати батька в тому, що понавигадувала та ідіотка Скітер! – розсердилася місіс Візлі.

– Якби тато нічого не сказав, то Ріта написала б, яка це страшенна ганьба, що ніхто з міністерства не прокоментував ситуацію, – втрутився Білл, котрий грав з Роном у шахи. – Ріта Скітер завжди поливає всіх брудом. Пам’ятаєте, як вона брала інтерв’ю у зламувачів заклять з “Ґрінґотсу” й назвала мене “довговолосим бовдуром”?

– Бо волосся в тебе й справді довге, – лагідно промовила місіс Візлі. – Якби ти мені дозволив…

– Ні, мамо.

У вікно вітальні періщив дощ. Герміона захоплено читала “Стандартну книгу заклинань” для четвертого класу. Місіс Візлі купила по такій книзі для неї, Гаррі й Рона на алеї Діаґон. Чарлі латав вогнетривку лижну шапочку. Гаррі натирав свою “Вогнеблискавку”, а біля його ніг лежав розкритий набір для доглядання за мітлою, подарований йому Герміоною на тринадцятиріччя. Фред і Джордж сиділи в найдальшому кутку, схилившись над аркушем пергаменту, і пошепки про щось перемовлялися.

– Що це ви там робите? – гостро зиркнула на близнюків місіс Візлі.

– Домашню роботу, – невпевнено відповів Фред.

– Не мели дурниць, ви ж на канікулах, – сказала місіс Візлі.

– Та це ще з минулого року, – пояснив Джордж.

– Ви часом не складаєте нові бланки замовлень? – проникливо спитала місіс Візлі. – Ви часом не задумали відновлювати “Відьмацькі витівки Візлів?

– Мамо, – глянув на неї знизу вгору Фред, болісно викрививши лице. – Якщо “Гоґвортський експрес” завтра зійде з рейок і ми з Джорджем загинемо, то як тобі буде на душі, коли ти згадаєш, що останніми словами, які ми від тебе чули, було таке безпідставне звинувачення?

Усі засміялися, навіть сама місіс Візлі.

– О, батько вже повертається! – раптом вигукнула вона, ще раз глянувши на годинника.

Стрілка містера Візлі пересунулася з позначки “на роботі” до напису “в дорозі”. Ще за мить вона зупинилася на позначці “вдома”, і всі почули з кухні його голос.

– Іду, Артуре! – гукнула місіс Візлі, поспішаючи з кімнати, і за кілька секунд до затишної вітальні зайшов містер Візлі, тримаючи на таці свою вечерю. Вигляд у нього був виснажений.

– Усе пропало, – сказав він місіс Візлі, сідаючи в крісло біля каміна і неохоче длубаючись у вже трохи прив’ялій цвітній капусті. – Ріта Скітер цілий тиждень щось винюхувала, намагаючись знайти ще якісь міністерські промахи. А тепер вона довідалася про зникнення бідолашної Берти, і це буде на першій шпальті завтрашнього “Віщуна”. А я ж казав Беґменові, що він давно б уже мав послати когось на її розшуки.

– Містер Кравч говорив про це багато тижнів поспіль, – вставив своїх п’ять копійок Персі.

– Кравчеві ще пощастило, що Ріта нічого не рознюхала про Вінкі, – роздратовано сказав містер Візлі. – Вона б тоді цілий тиждень смакувала, що ельфиню домовичку піймали з чарівною паличкою, котрою було вичаклувано Чорну мітку.

– Ми ж усі, здається, дійшли згоди, що ця ельфиня, хоч вона й безвідповідальна, просто не в змозі була вичаклувати Мітку! – палко заперечив Персі.

– На мою думку, містерові Кравчу страшенно пощастило, що в “Щоденному віщуні” ніхто не довідався, як він жахливо поводиться з ельфами! – буркнула Герміона.

– Послухай мене, Герміоно! – сказав Персі. – Такий високопосадовий міністерський службовець, як містер Кравч, заслуговує на цілковитий послух з боку своїх слуг…

– Своїх рабів! – пронизливо вигукнула Герміона. – Він же нічого Вінкі не платив!

– Підіть краще нагору й перевірте, чи все добре спакували! – перервала суперечку місіс Візлі. – Мерщій!

Гаррі зібрав набір для доглядання за мітлою, закинув на плече “Вогнеблискавку” й піднявся нагору вслід за Роном. Дощ тарабанив ще дужче. До нього долучалися завивання вітру та стогін упиря на горищі. Коли вони зайшли до кімнати, у клітці почала галасувати й підстрибувати Левконія. Здавалося, вигляд напівспакованих валіз доводив її до шалу.

– Кинь їй “совлодощів”, – Рон простяг Гаррі невеличкий пакетик, – може, на якийсь час змовкне.

Гаррі просунув у клітку совлодощів і підійшов до своєї валізи. Біля неї стояла порожня Гедвіжина клітка.

– Уже минуло більше тижня, – сказав Гаррі, дивлячись на Гедвіжине сідало. – Рон, ти не думаєш, що Сіріуса зловили?

– Ні, бо про це відразу б написали в “Щоденному віщуні”, – заперечив Рон. – У міністерстві були б раді показати, що вони хоч когось упіймали.

– Мабуть…

– Дивись, це тобі мама накупила на алеї Діаґон. А ще взяла для тебе грошей з твого сейфа… і випрала всі твої шкарпетки.

Він переклав на Гарріне ліжко купу різних пакунків, торбинку з грішми та чисті шкарпетки. Гаррі почав розгортати пакунки. Крім “Стандартної книги заклять” для четвертого класу Міранди Ґошоук, там був пучок нових пер, з десяток сувоїв пергаменту і запасні компоненти для зіллєварного набору – адже в нього якраз закінчувалися хребет риби лева та есенція беладони. Гаррі саме запихав у казан шкарпетки, коли Рон обурено вигукнув у нього за спиною.

– А це що таке?

Він тримав щось схоже на довгу темно бордову оксамитову сукню, оздоблену старомодним мереживним комірцем і манжетами.

У двері постукали, і до кімнати зайшла місіс Візлі з оберемком свіжовипраних гоґвортських мантій.

– Ось, нате, – розділила вони їх на дві купки. – Але гарно поскладайте, щоб не пом’яти.

– Мамо, ти мені поклала нову сукню Джіні, – сказав їй Рон.

– До чого тут Джіні, – заперечила місіс Візлі. – Це для тебе. Вечірня мантія.

– Що? – очманів Рон.

– Вечірня мантія! – повторила вона. – У шкільному списку зазначено, що цього року вам знадобляться вечірні мантії… для різних офіційних оказій.

– Ти, мабуть, жартуєш, – не міг повірити Рон, – Я це не носитиму, і не мрій.

– Роне, та їх же всі носять! – розсердилася місіс Візлі. – Це загальновизнана форма одягу! У батька теж така є – для офіційних прийомів!

– Я краще голий ходитиму, ніж одягну цю гидоту, – вперто вів своєї Рон.

– Не будь дурний, – сказала місіс Візлі, – ти мусиш мати вечірню мантію, вона є у списку! Я й для Гаррі приготувала мантію… покажи йому, Гаррі…

Гаррі боязко розгорнув останній пакунок. Одначе виявилося, що його вечірня мантія не така й погана, принаймні, на ній не було мережив. Зрештою, вона мало чим відрізнялася від його шкільної форми, хіба що була не чорна, а темно зелена.

– Я подумала, що вона пасуватиме до кольору твоїх очей, – лагідно мовила місіс Візлі.

– Але ж вона цілком нормальна! – сердито вигукнув Рон, дивлячись на Гарріну мантію. – Чого мені не можна було таку купити?

– Бо… я її купувала в комісійній крамниці, а там не було з чого вибирати! – почервоніла місіс Візлі.

Гаррі відвернувся. Він був би радий поділитися з Візлями усіма своїми грошима, що лежали в сейфі “Ґрінґотсу”, але знав, що вони нізащо їх не візьмуть.

– Я ніколи її не вдягну, – вперся Рон. – Ніколи.

– Чудово! – спалахнула місіс Візлі. – То ходи голий. Гаррі, не забудь його сфотографувати. Ото вже я насміюся! – Вона вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима.

І відразу Гаррі з Роном почули за спиною якісь дивні звуки. Це Левконія давилася завеликими совлодощами.

– Чому мені завжди дістається тільки непотріб? – розлючено кинув Рон і побіг рятувати Левконію.

На “Гоґвортському експресі”

Коли Гаррі прокинувся вранці, за вікном періщив безперервний рясний дощ. “Навіть природа сумує, що закінчилися канікули”, – подумав Гаррі, натягаючи джинси й светра. У шкільні мантії вони перевдягнуться аж у “Гоґвортському експресі”.

Гаррі, Рон, Фред і Джордж уже збігли згори на другий поверх, поспішаючи на сніданок, коли внизу біля сходів з’явилася стурбована місіс Візлі.

– Артуре! – покликала вона, – Артуре! Термінове повідомлення з міністерства!

Гаррі притиснувся до стіни, пропускаючи містера Візлі, що протупотів повз нього в мантії, одягнутій задом наперед. Коли хлопці зайшли до кухні, то побачили місіс Візлі, що порпалася в шухлядах (“Тут десь мало бути перо!”), і містера Візлі, що, схилившись над каміном, розмовляв з…

Гаррі міцно заплющив очі і знову розплющив, не ймучи віри тому, що побачив.

Посеред полум’я стирчала, схожа на велике бородате яйце, голова Амоса Діґорі. Вона торохкотіла, мов з кулемета, анітрохи не зважаючи на іскри, що шугали довкола, і на язики полум’я, що лизали їй вуха.

– …сусідські маґли почули постріли й крики і викликали тих, як же вони на них кажуть… полі цапів. Артуре, тобі треба бути там…

– Ось! – місіс Візлі подала містерові Візлі аркуш пергаменту, каламар і обскубане перо.

– …велике щастя, що я про це довідався, – вела далі Діґорова голова, – я прийшов на службу рано, бо мусив вислати кілька сов, і виявив, що весь відділ боротьби з неправильним використанням чарів якраз вирушає в дорогу. Артуре, якщо про це пронюхає Ріта Скітер…

– А які пояснення дав Дикозор? – поцікавився містер Візлі, занурюючи перо в чорнильницю.

Голова містера Діґорі закотила очі. – Каже, що на його подвір’я намагалися проникнути якісь зловмисники. Вони вже нібито підкрадалися до будинку, коли на них напали сміттєві бачки.

– І що ті бачки зробили? – спитав містер Візлі, швидко все занотовуючи.

– Як мені відомо, зчинили шалений гуркіт і почали відстрілюватися сміттям, – пояснив містер Діґорі. – Коли з’явилися полі цапи, один бачок, здається, все ще гасав подвір’ям…

Містер Візлі застогнав. – А що зі зловмисниками?

– Артуре, ти ж знаєш Дикозора, – знову закотила очі Діґорова голова. – Хто б ото вночі підкрадався до його будинку? Скоріш за все то був якийсь контужений бродячий кіт, обліплений картопляними лушпайками. Але якщо Дикозор потрапить у руки відділу боротьби з неправильним використанням чарів, то йому гаплик – згадай про його репутацію. Щоб урятувати Дикозора, треба знайти для нього у твоєму відділі якесь менш суворе звинувачення. Що належиться за вибухові сміттєві бачки?

– Мабуть, попередження, – відповів містер Візлі, що й далі хутко писав, насупивши чоло. – А Дикозор не користувався чарівною паличкою? Він сам ні на кого не нападав?

– Не сумніваюся, що він вискочив з ліжка й почав чарувати крізь вікно все, що бачив, – сказав Діґорі, – але їм буде непросто це довести, адже постраждалих немає.

– Що ж, я побіг, – містер Візлі запхнув у кишеню пергамент з нотатками й кинувся з кухні геть.

Голова містера Діґорі глянула на місіс Візлі.

– Вибачай, Молі, – сказала вона, – що потурбував тебе з самого ранку… але тільки Артур може врятувати Дикозора. Дикозор сьогодні мав би починати роботу на новому місці. І що це на нього вночі найшло?

– Не переймайся, Амосе, – озвалася місіс Візлі. – Може, з’їси на дорогу грінку?

– Добре, давай, – погодився містер Діґорі.

Місіс Візлі взяла зі стола довгими щипцями грінку з маслом, просунула крізь язики полум’я і поклала Діґорі в рот.

– …акую, – нерозбірливо проплямкав він, а тоді з тихим ляскотом щез.

Гаррі чув, як містер Візлі поспіхом прощався з дітьми. Через п’ять хвилин він знову опинився в кухні, зачісуючи волосся гребінцем, а його мантія вже була одягнена правильно.

– Мушу поспішати… добре вчіться, хлопці, – звернувся містер Візлі до Гаррі, Рона та близнюків, натягуючи на плечі плаща й готуючись роз’явитися. – Молі, ти зможеш сама завезти дітей на вокзал?

– Авжеж, зможу, – відповіла вона. – Ти думай про Дикозора, а з нами все буде добре.

Містер Візлі зник, а в кухню зайшли Білл та Чарлі.

– Хтось тут говорив про Дикозора? – поцікавився Білл. – 3 ним знову щось сталося?

– Він каже, що вночі хтось намагався вдертися в його будинок, – пояснила місіс Візлі.

– Дикозор Муді? – замислився Джордж, намащуючи грінку варенням. – Це, бува, не той псих, що…

– Твій тато про Дикозора Муді дуже високої думки, – суворо урвала його місіс Візлі.

– Звичайно, адже наш тато збирає штепселі, – тихенько озвався Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. – Два чоботи – пара…

– Муді свого часу був видатним чаклуном, – сказав Білл.

– Він давній друг Дамблдора? – поцікавився Чарлі.

– Дамблдора ти ж також не назвеш нормальним? – додав Фред. – Тобто, я знаю, що він геній і все таке…

– А хто такий Дикозор? – запитав Гаррі.

– Він працював у міністерстві, а зараз на пенсії, – пояснив Чарлі. – Я його один раз бачив, коли тато брав мене з собою на роботу. Він був аврором – одним з найкращих… Тобто, ловцем чорних чаклунів, – додав він, побачивши здивовані очі Гаррі. – Половина камер в Азкабані була заповнена саме завдяки йому. Однак він нажив собі купу ворогів… здебільшого серед родин тих людей, яких упіймав… і я чув, що на старість він став справжнісіньким параноїком. Нікому не довіряє. Скрізь бачить чорних чаклунів.

Білл і Чарлі вирішили провести всіх до вокзалу Кінґс Крос, а от Персі почав перепрошувати й нарікати, що в нього дуже багато роботи.

– Я зараз не можу вирватися ні на хвилинку, – пояснював він. – Містер Кравч покладає на мене великі надії.

– Знаєш що, Персі? – серйозним тоном сказав Джордж. – Ще трохи – і він знатиме твоє прізвище.

Місіс Візлі наважилася скористатися телефоном на сільській пошті, щоб замовити три звичайні маґлівські таксі до Лондона.

– Артур хотів домовитися, щоб по нас прибули міністерські машини, – прошепотіла Гаррі на вухо місіс Візлі, коли вони стояли на вмитому дощем подвір’ї, спостерігаючи, як таксисти запихали в машини шість важелезних гоґвортських валіз. – Але не було жодної вільної… От лихо, ці водії такі сердиті, правда?

Гаррі не хотів казати місіс Візлі, що маґлівські таксисти не звикли перевозити верескливих сов, а Левконія зчинила такий галас, що аж у вухах лящало. Не повеселішали вони й від того, що раптом розкрилася Фредова валіза і там несподівано почали вибухати феєрверки з набору “Легендарної піротехніки від доктора Флібустьєра, що не намокає й не перегрівається”. Водій, котрий ніс цю валізу, заверещав з переляку й болю, коли йому в ногу вчепився пазурами Криволапик.

Поїздка була не дуже комфортабельна, бо всі вони мусили втискатися в таксі разом з валізами, які не вмістилися в багажниках. Минуло чимало часу, поки Криволапик нарешті заспокоївся після феєрверку, тож, під’їжджаючи до Лондона, Гаррі, Рон і Герміона були добряче подряпані. Усі зраділи, нарешті опинившись на вокзалі Кінґс Крос, хоч злива періщила ще лютіше, й вони змокли до нитки, волочачи через дорогу валізи.

Гаррі вже знав, як потрапляти на платформу дев’ять і три чверті. Треба було просто пройти крізь, здавалося б, суцільну перегородку між дев’ятою й десятою платформами. Головне – робити це непомітно, щоб не привертати уваги маґлів. Сьогодні для цього вирішили розділитися на групи. Першими пішли Гаррі, Рон і Герміона, бо вони найбільше впадали в око з Левконією і Криволапиком. Друзі невимушено притулилися до перегородки і, не перестаючи розмовляти, прослизнули крізь неї боком… і відразу перед їхніми очима виникла платформа дев’ять і три чверті.

Там уже стояв “Гоґвортський експрес” із лискучим яскраво червоним паротягом. Паротяг пихкав хмарами пари й диму, в яких численні гоґвортські учні та їхні батьки були схожі на примар. Почувши в цій мряці ухкання сов, Левконія загаласувала ще гучніше. Гаррі, Рон і Герміона почали шукати вільних місць, і незабаром уже запихали свій вантаж у купе посередині поїзда. Потім вони знову повистрибували на платформу, щоб попрощатися з місіс Візлі, Біллом та Чарлі.

– Може, я побачуся з вами раніше, ніж ви думаєте, – всміхнувся Чарлі, обіймаючи Джіні.

– Як це? – відразу зацікавився Фред.

– Побачите, – відповів Чарлі. – Тільки не кажіть нічого Персі… бо це, зрештою, “таємна інформація, поки в міністерстві не буде вирішено її оприлюднити”.

– Я сам би хотів цього року побути в Гоґвортсі, – сказав Білл, тримаючи руки в кишенях і сумовито поглядаючи на поїзд.

– Чому? – нетерпляче спитав Джордж.

– Це буде дуже цікавий рік, – сказав Білл і очі в нього заблищали. – Може, мені вдасться знайти вільний час, щоб приїхати й трохи на це подивитися…

– На що на це? – не втерпів Рон.

Але тут пролунав свисток, і місіс Візлі підштовхнула їх до дверей вагона.

– Дякуємо вам за гостинність, місіс Візлі, – сказала Герміона, і всі вони зайшли в купе, зачинили за собою двері й повисовувалися з вікна.

– Дякуємо за все, місіс Візлі! – додав Гаррі.

– Немає за що, діти, – озвалася місіс Візлі. – Я б запросила вас на Різдво, але… ви ж, мабуть, захочете лишитися в Гоґвортсі через… через те чи те.

– Мамо! – почав дратуватися Рон. – Чого це ви всі говорите загадками?

– Сподіваюся, ввечері ви про все довідаєтесь, – усміхнулася місіс Візлі. – Має бути дуже цікаво… до речі, я рада, що змінили правила…

– Які правила? – спитали в один голос Гаррі, Рон, Фред і Джордж.

– Вам усе розповість професор Дамблдор… усе, будьте чемні. Чуєш, Фреде? І ти, Джордже?

Зашипіла пара, й поїзд рушив з місця.

– Скажіть, що там має статися в Гоґвортсі? – закричав з вікна Фред, але місіс Візлі, Білл і Чарлі вже були далеко. – Які правила змінюють?

Та місіс Візлі лише всміхалася й махала рукою. Потяг ще не завернув за поворот, а вона вже роз’явилася разом з Біллом та Чарлі.

Гаррі, Рон і Герміона вернулися у своє купе. Злива періщила у вікна, і крізь них нічого не було видно. Рон відкрив свою валізу, витяг бордову вечірню мантію й накрив нею клітку Левконії, щоб заглушити її ухкання.

– Беґмен хотів нам сказати, що станеться в Гоґвортсі, – сердито буркнув він, сідаючи біля Гаррі. – Пам’ятаєте, на Кубку світу? А моя рідна матінка нічого не каже. Цікаво, що там…

– Цсс! – приклала пальця до вуст Герміона і кивнула на сусіднє купе. Гаррі й Рон прислухалися й почули крізь прочинені двері знайомий лінивий голосок.

– …карочє, старий хотів послати мене замість Гоґвортсу в Дурмстренґ. Він там знайомий з директором… Ви ж знаєте, якої він думки про Дамблдора маґлолюба, а от у Дурмстренґ усіляких злиднів не беруть. Але стара не схотіла, щоб я так далеко їздив до школи. Старий каже, що в Дурмстрензі нормально ставляться до темних мистецтв – не те, що в Гоґвортсі. Там учні їх вивчають конкретно, а не граються в ідіотський захист від них, як ми…

Герміона підійшла навшпиньки до дверей купе і зачинила їх, після чого голосу Мелфоя не стало чути.

– То він вважає, що йому більше підійшов би Дурмстренґ? – сердито сказала вона. – Краще б він справді туди вступив. У нас було б менше з ним мороки.

– Дурмстренґ – це ще одна чаклунська школа? – поцікавився Гаррі.

– Так, – пирхнула Герміона, – але вона має жахливу репутацію. В “Огляді магічних освітніх закладів Європи” написано, що там посилено вивчають темні мистецтва.

– Здається, я щось про неї чув, – невпевнено сказав Рон. – Де вона? В якій країні?

– Цього ніхто не знає, – вигнула брови Герміона.

– Як то… а чому? – спитав Гаррі.

– Кожна чаклунська школа хоче бути найкращою. Дурмстренґ і Бобатон приховують місце свого розташування, щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць, – пояснила буденним голосом Герміона.

– Не кажи дурниць, – засміявся Рон. – Дурмстренґ, мабуть, не менший за Гоґвортс, як можна приховати такий величезний замок?

– Але ж Гоґвортс теж прихований, – здивовано глянула на Рона Герміона, – всі про це знають… принаймні ті, хто прочитав “Історію Гоґвортсу”.

– Тобто, лише ти, – скривився Рон. – Ну, розказуй… як можна сховати таку величезну споруду, як Гоґвортс?

– Він зачарований, – пояснила Герміона. – Якщо на нього дивиться маґл, то бачить лише старі руїни з написом коло входу: “ОБЕРЕЖНО, НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО”.

– То чужим Дурмстренґ теж здаватиметься руїною?

– Мабуть, – знизала плечима Герміона, – або на нього наслано маґлонепроникні чари, як на той стадіон, де відбувався Кубок світу. А щоб не знайшли чужоземні чаклуни, замок могли зробити знекартним…

– Яким?

– Зачарувати будівлю так, щоб її неможливо було знайти на карті. Ти ж також так можеш зробити?

– Е е… мабуть, – промимрив Гаррі.

– Але чомусь мені здається, що Дурмстренґ розміщений десь далеко на півночі, – замислилася Герміона. – Там має бути дуже холодно, бо у їхню шкільну форму входить хутряна пелерина.

– Там можна було б таке вичворяти! – замріявся Рон. – Наприклад, зіштовхнути Мелфоя з льодовика і сказати, що то був нещасний випадок… шкода, що мати його туди не відпустила…

Поїзд мчав на північ, а злива усе лютішала. Небо геть затягло чорними хмарами, а вікна запітніли, тож уже пополудні довелося вмикати світло. У коридорі вагона заторохкотів візочок з харчами, і Гаррі купив для всіх цілу гору тістечок.

По обіді до них завітали їхні друзі. Прийшли Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом, круглолиций забудькуватий хлопець, якого виховувала грізна бабуся відьма. Шеймус і досі був прикрашений ірландською стрічкою. Її чари давно ослабли. Вона ще пищала: “Трой! Малет! Моран!”, однак уже ледве чутно й знесилено. За півгодини безперервного обговорення квідичу Герміона втомилася, знову розгорнула “Стандартну книгу заклинань для четвертого класу” і почала вивчати замовляння викликання.

Невіл заздрісно слухав хлопців, що вкотре вже переповідали всі перипетії фінального кубкового поєдинку.

– Бабуся не захотіла їхати, – пробелькотів він, ледь не плачучи. – Навіть не поцікавилася, чи є квитки. А там же, мабуть, було так класно.

– Ще й як, – підтвердив Рон. – На, подивись…

Він понишпорив у своїй валізі на верхній полиці й дістав з неї крихітну фігурку, Віктора Крума.

– Ого! – заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.

– Ми його бачили прямо перед собою, – додав Рон. – Ми сиділи у Верхній ложі…

– Канєшно, вперше і востаннє в житті, Візлі…

У дверях вигулькнула постать Драко Мелфоя. За ним височіли його кремезні дружки Креб і Ґойл, які за літо повиростали сантиметрів на тридцять. Було ясно, що вони стояли й підслуховували під дверима, які погано зачинили Дін і Шеймус.

– Мелфою, я тебе, здається, сюди не запрошував, – холодно озвався Гаррі.

– Візлі… а що це, блін, таке? – показав Мелфой на клітку Левконії. З неї звисав, похитуючись у ритмі руху поїзда, рукав Ронової вечірньої мантії зі старомодним мереживним манжетом.

Рон хотів було заховати мантію, але Мелфой виявився спритнішим і смикнув за рукав.

– Нє, карочє, ви гляньте! – захоплено вигукнув Мелфой, показуючи Кребові й Ґойлові Ронову мантію. – Ти що, Візлі, оце носитимеш? Ну да… ці ж мантії були дуже модні десь так, тіпа, у 1890 році…

– Заткнися, Мелфою, не тринди! – крикнув Рон, що став такого ж кольору, що й мантія, яку він вихопив з Мелфоєвих рук. Мелфой аж зайшовся зневажливим реготом. Креб і Ґойл дурнувато підгигикували.

– Карочє, Візлі… ти візьмеш участь? Може, хоч трохи прославиш сімейку. Там же світять такі бабки! Якщо виграєш, купиш собі нарешті пристойні лахи.

– Що ти таке верзеш? – огризнувся Рон.

– Питаю, чи ти братимеш участь? – повторив Мелфой. – Ти, мабуть, теж, Поттер? Ти ж ніколи не втратиш нагоди похизуватися.

– Або поясни, Мелфою, що ти маєш на увазі, або вимітайся, – буркнула Герміона, роздратовано відірвавшись від “Стандартної книги заклинань”.

Бліде Мелфоєве обличчя викривилося радістю.

– Ви що, тіпа, не знаєте? – вишкірився він. – Твій старий і братан працюють у міністерстві, а ви нічого не знаєте? О Господи, мій батько розповів мені про це ще хтозна коли… а йому сказав Корнеліус Фадж, адже мій батько пов’язаний з керівництвом міністерства, не те, що твій… він там, мабуть, надто дрібний пішак, щоб йому про це казати… при ньому, мабуть, ніхто про серйозні речі не говорить…

Мелфой знов зареготав, а тоді дав знак Кребові й Ґойлові, і вся трійця зникла.

Рон підбіг до дверей і з такою силою ними грюкнув, аж розлетілася шибка.

– Роне! – докірливо вигукнула Герміона, а тоді витягла чарівну паличку пробурмотіла “Репаро” – і зі скалок знов утворилася цілісінька шибка.

– Він придурюється, ніби знає все, а ми – нічого… – огризнувся Рон. – “Батько пов’язаний з керівництвом міністерства”… Та мого тата давно б уже підвищили… але йому подобається нинішня робота…

– Ми знаємо, – лагідно мовила Герміона. – Не слухай того Мелфоя, Роне…

– Я? Його? Дуже мені треба! – Рон схопив тістечко й люто його розчавив.

Рон сидів набурмосений аж до кінця поїздки. Майже не розмовляючи, вони перевдягалися в шкільні мантії. “Гоґвортський експрес” сповільнив рух і нарешті зупинився на темній станції “Гоґсмід”.

Коли двері поїзда відчинилися, в небі загуркотів грім. Герміона загорнула Криволапика в плащ, а Рон залишив вечірню мантію на клітці з Левконією. Вони зійшли з поїзда, ховаючи голови – періщила шалена злива, ніби їм на голови хтось виливав цілі відра крижаної води.

– Геґріде, привіт! – закричав Гаррі, побачивши наприкінці платформи величезну постать.

– Гаррі, всьо файно? – заревів у відповідь Геґрід, махаючи рукою. – Побачимось на бенкеті, якщо я си не втоплю!

Першокласники за традицією перепливали озеро до Гоґвортського замку в човні з Геґрідом.

– Ой, мені б не хотілося перепливати озеро в таку погоду, – здригнулася Герміона, коли вони поволі просувалися тьмяною платформою в учнівському натовпі. На них чекали з сотня диліжансів без коней. Гаррі, Рон, Герміона і Невіл полегшено залізли в один з них. Клацнули, зачиняючись, двері, і довжелезна процесія диліжансів заторохкотіла, похитуючись і розбризкуючи калюжі, по дорозі до Гоґвортського замку.

Тричаклунський турнір

Диліжанси вкотилися у ворота з крилатими вепрами обабіч і рушили по широкій під’їзній дорозі, небезпечно хитаючись від поривів штормового вітру. Притулившись до вікна, Гаррі бачив, як наближається Гоґвортс, безліч освітлених вікон якого мерехтіли й поблимували за густою завісою дощу. Коли їхній диліжанс зупинився перед величезними дубовими дверима, до яких вели кам’яні сходи, небо прорізала блискавка. Учні з перших диліжансів уже бігли сходами до замку. Гаррі, Рон, Герміона й Невіл зіскочили з диліжанса й теж помчали вгору по східцях. Голови підняли аж тоді, як опинилися у схожому на печеру й освітленому смолоскипами парадному вестибюлі з розкішними мармуровими сходами.

– Ну й періщить! – зітхнув Рон, трусячи головою і розбризкуючи скрізь воду, – якщо злива не вщухне, то озеро вийде з берегів. Я мокрий як хлющ… ОЙ!

Зненацька зі стелі на Ронову голову впала і луснула велика червона повітряна кулька з водою. Мокрий з голови до ніг Рон заточився на Гаррі – і в цю мить упала друга водяна бомба. Ледь не зачепивши Герміону, вона вибухла в Гаррі під ногами, заливши холоднючою водою його кросівки й шкарпетки. Учні заверещали й заштовхалися, намагаючись утекти з лінії обстрілу. Гаррі глянув угору й побачив завислого над ними Півза Полтерґейста, маленького чоловічка в капелюсі з дзвіночками та в оранжевім “метелику”. Його широке зловтішне обличчя скривилося в гримасі зосередженості, адже він цілився в наступну жертву.

– ПІВЗЕ! – пролунав сердитий голос. – Півзе, спускайся! НЕГАЙНО!

З Великої зали вибігла професорка Макґонеґел, заступниця директора й вихователька ґрифіндорців. Вона послизнулася на мокрій підлозі й ухопила за шию Герміону, щоб не впасти. – Ой… вибач, міс Ґрейнджер.

– Нічого, пані професорко! – простогнала Герміона, розтираючи собі горло.

– Півзе, НЕГАЙНО спускайся! – гримнула професорка Макґонеґел, поправляючи свого гостроверхого капелюха й зиркаючи вгору крізь квадратні окуляри.

– Та я ж нічого не роблю! – захихотів Півз, жбурляючи водяну бомбу на дівчат п’ятикласниць, які заверещали й кинулися до Великої зали. – Вони й так мокрі, правда ж? Задрипанки малі! Ой ой ой ой ой! – І він скерував наступну бомбу на гурт щойно прибулих другокласників.

– Я покличу директора! – крикнула професорка Макґонеґел. – Попереджаю тебе, Півзе…

Півз висолопив язика, жбурнув на дітей решту водяних бомб і шугонув угору понад мармуровими сходами, регочучи мов божевільний.

– Можете йти! – різко кинула професорка Макґонеґел забризканим водою учням. – До Великої зали, швидко!

Послизаючись і ковзаючи, Гаррі, Рон та Герміона рушили через вестибюль до подвійних дверей праворуч. Рон розлючено бурмотів собі щось під ніс, відкидаючи з лоба мокре волосся.

Велика зала була, як і завжди, розкішно прикрашена до першого шкільного бенкету. Золоті тарілки й келихи виблискували в сяйві сотень свічок, що висіли в повітрі над столами. Учні перемовлялися, сидячи за чотирма довгими столами, а за п’ятим столом, обличчям до учнів, розташувалися викладачі. Гаррі, Рон і Герміона проминули столи слизеринців, рейвенкловців та гафелпафців і сіли з ґрифіндорцями наприкінці зали, неподалік від ґрифіндорського привида Майже Безголового Ніка. Перламутрово білий і напівпрозорий, Нік був одягнений у звичний каптан з високим стоячим коміром. Комір не лише надавав Нікові святкового вигляду, але й утримував на місці його майже відтяту голову.

– Добрий вечір, – радісно привітався він з учнями.

– Що в ньому доброго? – буркнув Гаррі, знімаючи кросівки й виливаючи з них воду. – Скоріше б уже починали Сортування, бо я вмираю з голоду.

Сортування учнів по різних гуртожитках відбувалося на початку кожного навчального року, але так сталося, що Гаррі не бачив жодної з цих церемоній, крім своєї власної. Було б цікаво побачити ще хоч одну.

І тут його хтось покликав схвильованим голосом: – Привіт, Гаррі!

Це був Колін Кріві, третьокласник, для якого Гаррі був справжнім героєм.

– Привіт, Коліне, – стримано озвався Гаррі.

– Гаррі, знаєш, що? Знаєш? Мій брат теж сюди вступив! Мій брат Дені!

– Е е… це добре, – відповів Гаррі.

– Він такий радий! – аж підскакував на стільці Колін. – Хоч би він потрапив у Ґрифіндор! Гаррі, тримай за нього кулаки, добре?

– Ну у… добре, – погодився Гаррі. Він знов обернувся до Герміони, Рона й Майже Безголового Ніка. – Зазвичай брати й сестри потрапляють у ті самі гуртожитки, правда? – поцікавився він. Адже всіх сімох Візлів було розподілено в Ґрифіндор.

– Та ні, не завжди, – заперечила Герміона. – У Парваті Патіл сестру близнючку, схожу на неї, мов дві краплі води, направили до Рейвенклову.

Гаррі глянув на стіл викладачів. Там було більше порожніх місць, ніж завжди. Геґрід, зрозуміло, ще й досі перевозив через озеро першокласників. Професорка Макґонеґел, скоріше за все, стежила, чи добре витруть підлогу у вестибюлі. Але був порожній ще один стілець, і Гаррі не міг збагнути, хто саме відсутній.

– А де новий учитель захисту від темних мистецтв? – запитала Герміона, яка теж дивилася на викладацький стіл.

Жоден їхній колишній викладач захисту від темних мистецтв не протримався на своїй посаді більше року. Гаррі найдужче полюбив професора Люпина, котрий звільнився торік. Він ще раз оглянув усіх учителів, та не помітив там жодного нового обличчя.

– Мабуть, нікого не знайшли! – стурбовано вигукнула Герміона.

Гаррі придивився пильніше. Крихітний професор Флитвік, учитель замовлянь, сидів на купі подушок поруч з професоркою Спраут, учителькою гербалогії, з під капелюшка в котрої вибивалося сиве волосся. Вона розмовляла з професоркою Сіністрою з кафедри астрономії. З другого боку від професорки Сіністри сидів гачконосий, з масним волоссям і жовтуватим лицем майстер зілля й настійок Снейп. Цього професора Гаррі найдужче не любив. Снейп відповідав йому взаємністю, і його ненависть ще дужче зросла торік, коли Гаррі допоміг Сіріусові втекти з під самісінького довжелезного Снейпового носа. Снейп і Сіріус ворогували ще зі шкільних років.

Біля Снейпа стояв порожній стілець. Там, мабуть, мала сидіти професорка Макґонеґел. Далі, в самому центрі столу, височів професор Дамблдор, директор школи. Його густе сріблясте волосся й така сама борода іскрилися в світлі свічок, а розкішна темно зелена мантія була розшита численними зірками та місяцями. Дамблдор сперся підборіддям на довжелезні тонкі пальці й замислено розглядав стелю крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці. Гаррі теж глянув на стелю. Ця зачарована стеля завжди відтворювала справжнє небо, що ніколи досі ще не було таке розбурхане. По ньому мчали чорні й фіолетові хмари, а коли знадвору долинав гуркіт грому, на стелі спалахувала блискавка.

– Скоріше б, – простогнав біля Гаррі Рон. – Я з’їв би й гіпогрифа.

Не встиг він це сказати, як відчинилися двері Великої зали й запанувала тиша. За професоркою Макґонеґел у залу зайшла довга вервечка першокласників. Гаррі, Рон і Герміона сиділи мокрі, але це було ніщо супроти першачків! Виникало враження, що вони перепливали озеро вплав, а не на човні. Усі тремтіли від холоду й хвилювання, вишикувавшись перед учительським столом обличчями до решти учнів – усі, крім найменшого хлопчика з волоссям мишачого кольору, загорнутого в Геґрідів плащ з кротячого хутра. Плащ був такий величезний, що здавалося, ніби хлопчина загорнувся в чорне хутряне шатро. Його дрібне личко збуджено визирало з коміра плаща. Коли він зустрівся поглядом з Коліном Кріві, то виставив великого пальця руки й прошепотів: – Я впав у озеро! – Він явно цим пишався.

Професорка Макґонеґел поставила перед першокласниками триногий ослінчик, на якому лежав старезний, брудний і полатаний чаклунський капелюх. Першачки на нього витріщилися. Усі інші – теж. Якусь мить панувала тиша. Далі біля крисів капелюха з’явився отвір, що нагадував роззявлений рот, і залунала пісня:

Років з тисячу тому, як мене пошили,

тут четверо чаклунів школу учворили.

Був то мужній Ґрифіндор зі степів широких,

чарівниця Рейвенклов з поміж скель високих,

солоденька Гафелпаф з вибалків квітучих,

й честолюбний Слизерин із боліт смердючих.

Закортіло дуже їм школу відкривати,

щоб у ній чарівників юних научати.

Гоґвортс створено було в ті часи прадавні,

й свій гуртожиток завів кожен предок славний.

Різні вартості вони вклали нам у руки,

тож нам треба обирати стрижень для науки.

В Ґрифіндорі споконвік мужніх шанували,

в Рейвенклов з усіх усюд мудрих набирали.

В Гафелпаф приймали тих, хто був працьовитий,

а до Слизерену – тих, хто гоноровитий.

Всі чотири чаклуни учнів добирали,

та вони не вічні теж – що робити мали?

Мусив Ґрифіндор мене з голови знімати…

Тож відтоді мушу я вас розподіляти.

Надягніть мене мерщій, сядьте в нашім колі,

знайду місце я для всіх у Гоґвортській школі!

Сортувальний Капелюх доспівав свою пісню, і Велика зала аж задзвеніла від оплесків.

– Коли відбирали нас, він співав іншу пісеньку, – зауважив Гаррі, аплодуючи разом з усіма.

– Щороку він співає щось інше, – пояснив Рон. – Капелюхове життя, мабуть, страшенно нудне. Думаю, він цілісінький рік тільки те й робить, що складає собі нову пісню.

Професорка Макґонеґел розгорнула великий сувій пергаменту.

– Коли я називатиму чиєсь ім’я, ви маєте сідати на ослінчик і надягати капелюха, – оголосила вона першокласникам. – Тоді капелюх скерує вас до певного гуртожитку, і ви сядете за відповідний стіл.

– Стюарт Екерлі!

Хлопчина, що тремтів з голови до ніг, підійшов до ослінчика, сів на нього й надів Сортувального Капелюха.

– Рейвенклов! – вигукнув Капелюх.

Стюарт Екерлі зняв Капелюха й побіг до рейвенкловського столу, де його зустріли оплесками. Гаррі помітив там рейвенкловського ловця Чо Чанґ, яка радісно привітала Стюарта Екерлі. На якусь мить Гаррі відчув дивне бажання теж опинитися за рейвенкловським столом.

– Малкольм Беддок!

– Слизерин!

Захоплено заревіли учні з протилежного боку зали. Гаррі побачив Мелфоя, що оплесками вітав за слизеринським столом Беддока. “Цікаво, чи знає Беддок, скільки вийшло зі Слизерину темних чаклунів і відьом?” – подумав Гаррі. Фред і Джордж зневажливо засичали в спину Малкольмові Беддоку.

– Елеонора Бренстоун!

– Гафелпаф!

– Оувен Колдвел!

– Гафелпаф!

– Ден Кріві!

Малюк Ден Кріві вийшов наперед, хитаючись і плутаючись у Геґрідовому кротячому плащі, а сам Геґрід тієї миті нишком прокрався до вчительського столу через бокові двері. Удвічі вищий і принаймні втричі ширший за нормального чоловіка, Геґрід зі своїм довжелезним кудлатим чорним волоссям і бородою мав доволі лютий вигляд. Але це враження було оманливе, адже Гаррі, Рон і Герміона знали, що серце в Геґріда добре. Він підморгнув їм, сідаючи скраєчку за вчительський стіл, і глянув на Деніса Кріві, що натягував на голову Сортувального Капелюха. Капелюх роззявив свого “рота” й вигукнув:

“Ґрифіндор!”

Геґрід заплескав разом з ґрифіндорцями, а усміхнений Дені зняв Капелюха й побіг до свого брата.

– Колін, я випав з човна! – заторохтів він, падаючи з розгону на вільний стілець. – С супер! А мене там щось у воді підхопило й випхнуло назад у човен!

– Круто! – захоплено сказав Колін. – Мабуть, Дені, то був велетенський кальмар!

– Ого! – роззявив рота Ден, ніби тільки й мріяв про таке щастя: впасти в розбурхане глибочезне озеро й бути врятованим велетенським морським чудовиськом.

– Дені! Дені! Бачиш отого хлопця? Чорнявого, в окулярах? Бачиш? А знаєш, Дені, хто це?

Гаррі відвернувся й глянув на Сортувальний Капелюх, що обирав гуртожиток для Емми Добз.

Сортування тривало. Перелякані хлопці й дівчата підходили по черзі до триногого ослінчика, і їх залишалося дедалі менше.

– Чого так довго? – простогнав Рон, потираючи живіт.

– Роне, Сортування важливіше за їжу, – докірливо мовив Майже Безголовий Нік, а тим часом до Гафелпафу вибрали Лауру Медлі.

– Авжеж, особливо, якщо ти мертвий, – пирхнув Рон.

– Сподіваюся, нові ґрифіндорці будуть на висоті, – заплескав Майже Безголовий Нік Наталі Макдональд, яку скерували до Ґрифіндору. – Ми ж не хочемо, щоб перервалася смуга наших перемог?

Ґрифіндор ось уже третій рік поспіль вигравав чемпіонат гуртожитків.

– Ґрем Прічард!

– Слизерин!

– Орла Кверк!

– Рейвенклов!

І ось, після того, як Кевіна Вітбі направили до Гафелпафу, церемонія Сортування закінчилася.

Професорка Макґонеґел взяла ослінчик з Капелюхом і винесла із зали.

– Нарешті, – зрадів Рон, хапаючи ножа з виделкою й очікувально зиркаючи на золотий таріль.

Професор Дамблдор звівся на ноги і всміхнувся учням, широко розвівши руки.

– Я хочу вам сказати всього два слова, – пролунав у залі його низький голос. – Напихайте кендюхи!

– Мудрі слова! – погодилися Рон і Гаррі, а тарелі в них на очах наповнилися їжею.

Майже Безголовий Нік сумно поглядав на Гаррі, Рона й Герміону, що накладали собі всіляких наїдків.

– ‘овний ‘айф, – тішився Рон, набивши рота картопляним пюре.

– Вам іще пощастило з бенкетом, – озвався Майже Безголовий Нік. – Бо сьогодні на кухні зчинився такий гармидер!

– А ‘о ‘ам с’алося? – поцікавився Гаррі, пережовуючи великий кусень м’яса.

– Та знову Півз, – пояснив Майже Безголовий Нік, хитнувши головою так, що вона ледве втрималася йому на плечах. Він поправив коміра й вів далі. – Сварка, як завжди. Півз хотів відвідати бенкет, але про це не може бути й мови. Ви ж його знаєте – ніякого виховання, не може минути тарілки з їжею, щоб її не перекинути. Ми, привиди, зібралися на нараду. Гладкий Чернець запропонував дати йому останній шанс виправитися, але Кривавий Барон, на щастя, був категорично проти.

Кривавий Барон – слизеринський привид, був кощавий, неговіркий і вкритий плямами сріблястої крові. У всьому Гоґвортсі Півз побоювався лише його.

– Півз і справді здавався чимось роздратованим, – похмуро буркнув Рон. – А що він накоїв на кухні?

– Та як завжди, – знизав плечима Майже Безголовий Нік. – Зчинив гармидер і розгардіяш. Порозкидав баняки й горщики. Залив усе супом. До смерті налякав ельфів домовиків…

Дзинь! – Герміона перекинула золотого келиха. Гарбузовий сік вилився на скатертину, та Герміона навіть не помітила.

– Ельфів домовиків? – ошелешено втупилася вона в Майже Безголового Ніка. – Вони є тут, у Гоґвортсі?

– Аякже, – здивовано глянув на неї Майже Безголовий Нік. – Їх тут повно. Понад сто.

– Але я жодного не бачила! – вигукнула Герміона.

– Вони ж серед білого дня не виходять з кухні, – пояснив Майже Безголовий Нік. – Тільки вночі, щоб поприбирати в замку… почистити каміни і все таке… тобто, ви й не повинні їх бачити. Ельф домовик тоді гарний, коли його ніхто не помічає, правда?

Герміона не зводила з нього очей.

– Але ж їм за це платять? – спитала вона. – Вони ж не працюють у вихідні? Мають відпустки у зв’язку з хворобою, отримують пенсії і так далі?

Майже Безголовий Нік так зареготав, що аж комір збився набік, голова впала донизу й повисла на клаптику шкіри та м’язів, що з’єднували її з шиєю.

– Пенсії й відпустки? – він поставив голову на місце і знову підпер її коміром. – Та ельфам домовикам не потрібні пенсії й відпустки!

Герміона відштовхнула від себе тарілку з їжею, до якої майже не торкалася.

– Та ‘осить тобі, ‘ерміоно, – пирхнув Рон, обсипавши Гаррі крихтами пирога з м’ясом. – Ой, ‘аррі, ‘ибач… – Він проковтнув шматок. – Голодуванням ти їм пенсії не здобудеш!

– Рабська праця! – люто засопіла носом Герміона. – Ось звідки взялася ця вечеря. Завдяки рабській праці

І вона відмовилася з’їсти бодай шматочок.

Дощ і далі періщив у темні високі вікна. Шибки забряжчали від чергового розкоту грому, а на захмареній стелі спалахнула блискавка, освітивши золоті тарелі, на яких з’явилися нові страви.

– Герміоно, домашній торт з мелясою! – спокушав її Рон. – Смородиновий пиріг, дивись! Шоколадне печиво!

Але Герміона глянула на нього поглядом професорки Макґонеґел, і Рон замовк.

Коли з тарелів пощезали навіть крихти від тортів, Албус Дамблдор знову звівся на ноги. Усі розмови відразу стихли, було чути лише завивання вітру та барабанний дріб дощу.

– Отже, – всміхнувся до учнів Дамблдор, – ми вже наїлися й напилися (тут Герміона обурено пирхнула), тож прошу вашої уваги для деяких оголошень.

Наш сторож, містер Філч, попросив мене повідомити, що цього року до списку заборонених у замку предметів долучено верескливі йо йо, пазуристі літальні тарілки та навіжені бумеранги. Повний список складається, якщо не помиляюся, з чотирьохсот тридцяти семи пунктів. Усі, кого це зацікавить, можуть прочитати його в кабінеті містера Філча.

Куточки Дамблдорових вуст смикнулися.

– Як завжди, – далі вів він, – хочу нагадати, що всім учням заборонено доступ до лісу на території школи, а село Гоґсмід можна відвідувати тільки старшокласникам, починаючи з третього класу. З превеликим жалем мушу також повідомити, що цього року не розігруватиметься кубок гуртожитків з квідичу.

– Що?! – вигукнув Гаррі. Він зиркнув на Фреда і Джорджа, своїх товаришів по квідичній команді. Вони приголомшено хапали ротом повітря.

Дамблдор провадив далі:

– Річ у тім, що в жовтні почнуться змагання, які триватимуть цілий навчальний рік, і вчителі будуть присвячувати їм майже весь свій час і майже всю енергію – я впевнений, що ви отримаєте від цього неабияке задоволення. З великою приємністю хочу оголосити, що цього року в Гоґвортсі…

Але тут оглушливо прогуркотів грім, а двері Великої зали раптом розчахнулися.

У них з’явився чоловік, закутаний у чорну дорожню мантію, який спирався на довгий ціпок. Усі присутні в залі повернулися до незнайомця, котрого раптом освітила блискавка, що яскраво спалахнула на стелі. Він відкинув з голови каптур, струснув довжелезною гривою сивого волосся й рушив до вчительського столу.

Кожен його крок глухо відлунював у Великій Залі. Він наблизився до вчительського столу, повернув праворуч і важко пошкутильгав до Дамблдора. На стелі знову спалахнула блискавка. Герміона зойкнула.

Блискавка осяяла гострі риси обличчя прибульця, схожого на яке Гаррі ще не бачив. Воно, здавалося, було вирізьблене зі старого дерева кимось таким, хто ледве уявляв, які на вигляд людські обличчя, та ще й не дуже вправно володів різцем. Шкіра була вкрита шрамами. Рот нагадував глибоку навскісну рану, а значної частини носа не було взагалі. Та найжахливіші в чоловіка були очі.

Одне – маленьке, чорне й блискуче, мов намистина. Друге – велике й кругле, мов монета, сірувато голубе. Це голубе око безперестанку й не кліпаючи рухалося на всі боки, цілком незалежно від нормального ока. А тоді закотилося кудись углиб черепа, залишивши на виду лише більмо.

Незнайомець підійшов до Дамблдора. Він простяг руку, вкриту, як і обличчя, суцільними шрамами, і Дамблдор потис її, пробурмотівши ледь чутно якісь слова. Він ніби спитав про щось у чужинця, а той похмуро похитав головою і впівголоса щось відповів. Дамблдор запросив його жестом до вільного стільця праворуч від себе.

Чужинець сів, відкинув з обличчя гриву сивого волосся, підсунув до себе таріль із сосисками, підняв її до залишків носа й принюхався. Тоді витяг з кишені маленького ножика, проштрикнув ним сосиску й почав їсти. Його нормальне око втупилося в сосиску, а от голубе й далі безперервно крутилося на всі боки, озираючи залу й учнів у ній.

– Дозвольте відрекомендувати вам нового вчителя захисту від темних мистецтв, – весело пролунали в тиші Дамблдорові слова. – Це професор Муді.

Зазвичай нових учителів вітали оплесками, та цього разу не заплескав ніхто, крім Дамблдора та Геґріда. Проте й вони досить швидко зупинилися, бо їхні оплески серед гнітючої тиглі прозвучали неприродно. Усі інші були так приголомшені химерним виглядом Муді, що просто вп’ялися в нього очима.

– Муді? – пробурмотів Ронові Гаррі. – Дикозор Муді? Це той, кого твій тато з самого ранку помчав рятувати?

– Та ніби так, – очманіло пробелькотів Рон.

– А що з ним сталося? – прошепотіла Герміона. – Що з його обличчям?

– Не знаю, – відповів пошепки Рон, зацікавлено розглядаючи Муді.

Муді, здавалося, анітрохи не збентежив цей не дуже теплий прийом. Навіть не глянувши на глек з гарбузовим соком перед собою, він вийняв зі своєї дорожньої мантії невеличку баклажку й добряче до неї приклався. Коли він підносив руку, його мантія відхилилась, і Гаррі побачив під столом частину дерев’яної ноги, що завершувалася кігтистою стопою.

Дамблдор знову прокашлявся.

– Як я вже казав, – усміхнувся він учням, що й далі очманіло розглядали Дикозора Муці, – ми удостоєні честі в наступні місяці провести тут змагання, які не відбувалися вже понад сторіччя. З превеликим задоволенням доводжу до вашого відома, що цього року в Гоґвортсі проходитиме Тричаклунський турнір.

– ЖАРТУЄТЕ! – вигукнув уголос Фред Візлі.

Напруженість, що охопила було залу, коли тут з’явився Муді, зненацька розвіялася. Майже всі розреготались, а Дамблдор доброзичливо усміхнувся.

– Я не жартую, містере Візлі, – додав він, – але… до речі, цього літа я почув чудовий жарт про троля, відьму й гнома, що пішли разом до бару…

Професорка Макґонеґел голосно закашлялася.

– Е е… але, мабуть, іншим разом… так… – затнувся Дамблдор. – То на чому я зупинився? Ага, Тричаклунський турнір… Не всі з вас знають, що на ньому діється, тож ті, хто знає, не будуть, сподіваюся, проти, якщо я коротенько все поясню.

Отож Тричаклунський турнір було започатковано років сімсот тому як товариське змагання між трьома найбільшими в Європі чаклунськими школами – Гоґвортсом, Бобатоном та Дурмстренґом. Кожна школа визначала свого чемпіона, і ці три чемпіони змагалися у виконанні трьох магічних завдань. Щоп’ять років кожна школа почергово приймала в себе учасників турніру, і це вважалося найкращим засобом налагодження контактів між юними чаклунами й чарівницями різних національностей… аж доки смертність не зросла аж так, що турнір було зупинено.

– Смертність? – стурбовано прошепотіла Герміона. Проте більшість учнів не поділяли її тривоги. Вони збуджено перешіптувалися, та й Гаррі самому було цікавіше більше довідатися про турнір, аніж перейматися смертями, що сталися сотні років тому.

– За минулі століття було кілька спроб відновити турнір, – вів далі Дамблдор, – та жодна з них не здобулася на успіх. Однак наші відділи міжнародної магічної співпраці, а також магічної фізкультури і спорту вирішили, що настав час для нової спроби. Цього літа ми ретельно попрацювали над тим, щоб жоден чемпіон або чемпіонка не зазнали смертельної небезпеки.

Директори Бобатону і Дурмстренґу прибудуть сюди в жовтні з остаточними переліками претендентів, а відбір трьох чемпіонів відбуватиметься під час Гелловіну. Непідкупний суддя вирішить, хто з учнів найдостойніший змагатися за Тричаклунський кубок, за честь своєї школи і за персональний приз – тисячу ґалеонів.

– Це мій шанс! – прошепотів Фред Візлі, і обличчя в нього аж засяяло від перспективи такої нечуваної слави й багатства. Та не він один уявив себе чемпіоном Гоґвортсу. Гаррі бачив, як за столами учні пожирали поглядами Дамблдора або гарячково перешіптувалися з сусідами. Та ось Дамблдор заговорив знову, і в залі відразу запанувала тиша.

– Я знаю, що кожен з вас прагнув би завоювати для Гоґвортсу Тричаклунський кубок, – сказав він, – але директори шкіл учасниць та Міністерство магії узгодили певні вікові обмеження щодо цьогорічних претендентів. Отже, учасниками конкурсу зможуть стати лише повнолітні учні, яким виповнилися не менше сімнадцяти років. Ми, – Дамблдор заговорив трохи голосніше, бо дехто з учнів заобурювався, а близнюки Візлі взагалі оскаженіли, – вважаємо це необхідною умовою, адже турнірні завдання залишаються складними й небезпечними попри всі запобіжні заходи, тож малоймовірно, щоб з ними могли впоратися учні молодших класів. Я особисто подбаю, щоб жоден неповнолітній учень не зміг замилити очі нашому непідкупному судді й хитрощами стати чемпіоном Гоґвортсу. – Він зиркнув на протестуючі обличчя Фреда й Джорджа, а його ясно сині очі зблиснули. – Тому я прошу: якщо вам не виповнилося сімнадцяти років, на конкурс не зголошуйтесь.

У жовтні сюди прибудуть делегації Бобатону і Дурмстренґу. Вони залишаться з нами на більшу частину року. Я знаю, що ви гостинно приймете наших закордонних гостей, а також щиро підтримаєте обраного чемпіона або чемпіонку Гоґвортсу. Однак уже пізня година, а завтра зранку вам треба прийти на уроки бадьорими й виспаними. Спати! Мерщій!

Дамблдор сів на місце й почав розмовляти з Дикозором Муді. Учні галасливо повставали з за столів і попрямували до дверей у вестибюль.

– Так не можна! – обурився Джордж Візлі, що не приєднався до юрби, а скочив на ноги і гнівно вп’явся очима у Дамблдора. – Нам буде сімнадцять у квітні, невже нам не можна буде хоч спробувати?

– Мене вони не зупинять, – затявся Фред, люто зиркаючи на вчительський стіл. – Чемпіони зможуть робити те, чого нам ніколи тут не дозволяють. А ще ж і приз – тисяча ґалеонів!

– Ага, – повторив Рон з відсутнім виразом обличчя. – Тисяча ґалеонів…

– Ходімо вже, – гукнула Герміона, – ми тут залишимося самі, якщо ви не зрушите з місця.

Гаррі, Рон, Герміона, Фред і Джордж пішли до вестибюлю. Фред з Джорджем намагалися вгадати, як саме Дамблдор не допустить до участі в турнірі тих, кому не виповнилося сімнадцяти.

– А що то за непідкупний суддя, котрий вирішуватиме, хто стане чемпіоном? – поцікавився Гаррі.

– Не знаю, – відповів Фред, – але ми мусимо якось його обдурити. Думаю, Джорджику що нам вистачить кількох крапель старечого зілля…

– Але ж Дамблдор знає, що ви неповнолітні, – засумнівався Рон.

– Знає, але хто стане чемпіоном, вирішуватиме не він, – розсудливо мовив Фред. – Мені здається, що суддя просто обере найкращого з тих, хто записався на конкурс, і не зважатиме, скільки кому років. Просто Дамблдор не хоче, щоб ми подавали свої кандидатури.

–Але ж бували смертельні випадки! – стривожено нагадала Герміона, коли вони зайшли у двері, сховані за гобеленом, і вузенькими сходами рушили вгору.

– Так, – відмахнувся Фред, – але ж то було хтозна коли! Та й узагалі – хто не ризикує, той не п’є шуму панського! Рон, а що, коли ми придумаємо, як обкрутити Дамблдора? Візьмеш участь у конкурсі?

– Як гадаєш? – спитав у Гаррі Рон. – Було б класно, ге? Хоч вони, мабуть, захочуть когось старшого… не знаю, чи ми готові…

– Я точно не готовий, – похмуро озвався за спинами у Фреда й Джорджа Невіл. – Але моя бабуся, мабуть, хотіла б, щоб я спробував. Вона завжди каже, що я повинен підтримувати родинну честь. Мені лише треба… ой!… – Невілова нога провалилася між сходинками. У Гоґвортсі було безліч таких сходів з пастками. Старші учні саме про цю підступну сходинку давно вже знали й перестрибували її автоматично, але Невіл, як завжди, знову про неї забув. Гаррі й Рон схопили його під пахви й витягли назад, а лицар в обладунках нагорі аж забрязкав і зарипів зі сміху.

– Замовкни, ти, – гаркнув йому Рон, грюкнувши по заборолу.

Вони підійшли до входу у ґрифіндорську вежу, що ховався за великим портретом Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні.

– Пароль? – спитала вона.

– Бридня, – озвався Джордж.

Портрет відхилився, відкривши отвір у стіні, крізь який вони всі пролізли. У каміні потріскував вогонь, обігріваючи круглу вітальню, де було багато столів та м’яких крісел. Герміона похмуро зиркнула на мерехтливе полум’я, і Гаррі виразно почув, як вона пробурмотіла “рабська праця”, перш ніж сказала їм “на добраніч” і попрямувала до дівчачої спальні.

Гаррі, Рон і Невіл піднялися гвинтовими сходами у свою спальню, що містилася на верхньому поверсі вежі. Під стінами височіло п’ять ліжок зі стовпчиками й темно червоними запонами, а біля них стояли валізи їхніх власників. Дін і Шеймус уже готувалися до сну. Шеймус причепив до узголів’я ліжка ірландську стрічку, а Дін повісив над тумбочкою плакат Віктора Крума. Поряд висів його старий плакат Вестгемської футбольної команди.

– Маразм, – зітхнув Рон, киваючи на нерухомих футболістів.

Гаррі, Рон і Невіл перевдяглися в піжами й полягали. Хтось, очевидно, ельф домовик, уже поклав під простирадла грілки. Було неймовірно затишно лежати в ліжку, прислухаючись до бурі, що лютувала надворі.

– Мабуть, я теж запишуся, – сонно пробурмотів у темряві Рон, – якщо Фред і Джордж придумають, як… Такий турнір… усе ж може бути, правда?

– Ага… – Гаррі перевернувся на другий бік, а в голові у нього промайнули яскраві картинки… він переконав непідкупного суддю, що йому сімнадцять років… він став чемпіоном Гоґвортсу… стояв на полі, тріумфально піднявши вгору руки, а всі учні плескали й кричали… він щойно переміг у Тричаклунському турнірі… серед натовпу вирізнялося обличчя Чо Чанґ, яке аж сяяло від захвату..

Гаррі розплився в усмішці, радий, що Рон не міг цього бачити.

Дикозор Муді

До ранку гроза вщухла, але стеля у Великій залі була й досі похмура. Важкі свинцево сірі хмари вирували над головами Гаррі, Рона й Герміони, коли ті вивчали за сніданком розклад уроків. Неподалік від них Фред, Джордж і Лі Джордан обговорювали магічні засоби старіння – для того, щоб хитрощами проникнути на Тричаклунський турнір.

– Сьогодні непогано… цілий ранок будемо надворі, – зрадів Рон, проводячи пальцем по понеділковій колонці розкладу, – гербалогія з гафелпафцями і догляд за магічними істотами… от чорт, і знову зі слизеринцями…

– Після обіду – подвійне віщування, – простогнав Гаррі. Крім зілля й настійок, він найбільше не любив віщування. Професорка Трелоні постійно провіщала Гаррі смерть, а це його страшенно дратувало.

– А чого ж ти його не покинув, як я? – жваво озвалася Герміона, намащуючи грінку маслом. – Вивчав би тоді щось нормальне, скажімо, числомагію.

– Бачу, ти знов почала їсти, – зауважив Рон, дивлячись, як Герміона щедро намащує варенням грінку з маслом.

– Я вирішила, що є кращі методи боротьби за права ельфів, – набундючилася Герміона.

– Аякже. А ще ти голодна, – хихикнув Рон.

Зненацька щось зашелестіло над їхніми головами, й у відчинені вікна влетіло біля сотні сов з ранковою поштою. Гаррі машинально глянув угору, але серед безлічі сірих та рудих птахів не проглядалося білого кольору. Сови закружляли над столами, шукаючи своїх адресатів. Велика сіра сова підлетіла до Невіла Лонґботома й кинула йому на коліна пакунок – Невіл майже завжди забував щось удома. З другого боку зали пугач Драко Мелфоя сів йому на плече, доставивши звичний набір домашніх тістечок та цукерок. Намагаючись приховати розчарування, Гаррі знову взявся за кашу. Невже з Гедвіґою щось сталося, і Сіріус не отримав його листа?

Ці думки гризли Гаррі, доки він ішов стежкою між мокрої рослинності до третьої оранжереї. Там його увагу відволікла професорка Спраут, що продемонструвала класові небачено гидкі рослини. Вони були схожі на величезних чорних слимаків, що стирчали вгору з землі. Рослини легенько звивалися й мали на собі великі лискучі пухлини, заповнені якоюсь рідиною.

– Буботруби, – весело пояснила їм професорка Спраут. – Їх треба притиснути й вичавити гній…

– Що? – перепитав з огидою Шеймус Фініґан.

– Гній, Фініґане, гній, – повторила професорка Спраут. – Він дуже цінний, тож старайтеся його не розливати. Збирайте гній в оці пляшки. Надіньте рукавиці з драконячої шкури, бо нерозведений буботрубний гній може дуже кумедно подіяти на руки.

Вичавлювати гній з буботрубів було водночас і гидко й цікаво. З кожної луснутої пухлини бризкала густа жовто зелена рідина, що мала різкий запах бензину. Учні наповнювали нею пляшки, і до кінця уроку назбирали кілька літрів гною.

– Ото вже зрадіє Мадам Помфрі, – мовила професорка Спраут, закорковуючи останню пляшку. – Буботрубний гній – чудові ліки від найстійкіших форм прищавості. Тепер учням не доведеться від розпачу робити різні дурниці, щоб позбутися юнацьких прищів.

– Бідна Луїза Міджен, – тихенько проказала гафелпафка Анна Ебот. – Вона наслала на свої прищі прокляття.

– Дурне дівчисько, – похитала головою професорка Спраут. – Але мадам Помфрі врешті решт повернула їй носа на місце.

У замку глухо пробамкав дзвін, сигналізуючи про кінець уроку, і учні розділилися на дві групи. Гафелпафці кам’яними сходами подибали на урок трансфігурації, а ґрифіндорці попрямували в інший бік, до дерев’яної хатинки Геґріда, що стояла на узліссі Забороненого лісу.

Геґрід чекав біля хатинки, тримаючи за нашийник свого величезного чорного пса Ікланя. На землі коло його ніг стояло кілька відкритих дерев’яних ящиків, а Іклань скавучав і натягував нашийника, намагаючись дослідити вміст ящиків зблизька. Коли учні наблизилися, вони почули чудернацьке тарахкотіння, що періодично переривалося якимись мовби вибухами.

– Добрий ранок! – привітався Геґрід, усміхаючись Гаррі, Ронові й Герміоні. – Зачекаймо ще слизеринців, бо вони ж си не схочуть таке пропустити – це ж вибухозаді скрути.

– Що що? – перепитав Рон.

Геґрід показав на ящики.

– Бе е! – скривилася Лаванда Браун і відсахнулася від них.

Гаррі також вважав, що про вибухозадих скрутів тільки й можна було сказати, що “бе е”. Вони скидалися на безформних і безголових омарів без шкаралупи, були огидно бліді й слизькі, а лапи в них стирчали з найнесподіваніших місць. У кожному ящику їх було близько сотні, кожен завдовжки сантиметрів з п’ятнадцять, і всі вони повзали один по одному, сліпо наштовхуючись на стінки. Від них відгонив стійкий сморід гнилої риби. Раз у раз із скрутячих задів вилітали іскри, що вибухали й кидали істот на кілька сантиметрів уперед.

– Допіру си вилупили, – гордо повідомив Геґрід, – тож ви зможете самі їх виростити! Думаю, шо то буде файна робота!

– А чого це ми повинні їх, тіпа, вирощувати? – пролунав холодний голос.

То саме надійшли слизеринці. А говорив Драко Мелфой. Креб і Ґойл схвально загиготіли.

Геґрід не знав, що й відповісти.

– Карочє, що вони роблять? – допитувався Мелфой. – Яка з них користь?

Геґрід роззявив рота, і з усієї сили щось обмірковував. Запала тиша, а тоді він пробурмотів:

– Мелфой, то є тема наступного уроку. Нині ви їх просто погодуйте. Спробуєте давати різні харчі – я ще не мав з ними справи і точно не знаю, що їм си смакує – маю тут мурашині яйка і жаб’ячу печінку, а ще кавальчик вужика… просто давайте їм усього потрошку.

– Як не гній, то ще якась гидота, – пробурмотів Шеймус.

Якби не глибока симпатія до Геґріда, ніщо б не змусило Гаррі, Рона й Герміону набирати повні жмені слизької жаб’ячої печінки і класти її в ящики, спокушаючи вибухозадих скрутів. Гаррі не міг позбутися підозри, що все це безглуздо, бо скидалося на те, що скрути не мають ротів.

– Ой! – заверещав Дін Томас, коли минуло хвилин з десять. – Пече!

Геґрід стурбовано підбіг до нього.

– У нього ззаду вибухло! – сердито пояснив Дін, показуючи Геґрідові опік на руці.

– Авжеж, бува, шо вони си стрілєют, – погодився Геґрід.

– Бе е! – знову скривилася Лаванда Браун. – Геґріде, а що то в нього стирчить?

– Деякі з них мают жала, – радісно відповів Геґрід, а Лаванда мерщій висмикнула з ящика руку. – Думаю, шо то самці… бо самиці мают на животах такі собі прицмоки… мабуть, аби кров смоктати.

– Карочє, мені тепер ясно, чого ми їх годуємо, – саркастично скривився Мелфой. – Тіпа, хто ж не захоче мати домашню худібку, що одночасно палить, жалить і кусає?

– Хоч вони й не дуже гарні, та це ще не означає, що від них немає користі, – не витримала Герміона. – Драконяча кров має дивовижні магічні властивості, але ж драконів дома не заводять!

Гаррі й Рон підсміхнулися до Геґріда, і він теж непомітно відповів їм усмішкою з під густої бороди. Геґрід завжди мріяв завести вдома дракончика, і Гаррі, Рон та Герміона чудово про це знали. Коли вони ще навчалися в першому класі, він навіть якийсь час тримав у своїй хатинці лютого норвезького хребтоспина на ім’я Норберт. Геґрід дуже любив усіляких потвор – що небезпечніші вони були, то краще.

– Добре хоч, що ті скрути маленькі, – сказав Рон, коли вони через годину верталися в замок на обід.

– Це поки що, – роздратовано буркнула Герміона, – а от Геґрід з’ясує, чим їх годувати, і вони повиростають метрів по два.

– Але ж це не матиме значення, якщо, наприклад, виявиться, що вони лікують морську хворобу? – підступно усміхнувся до неї Рон.

– Ти ж прекрасно знаєш, що я про їхню користь сказала тільки, щоб заткнути рота Мелфоєві, – відповіла Герміона. – Хоч він, якщо чесно, мав рацію. Найкраще було б усіх їх почавити, поки вони не почали на нас нападати.

Друзі вмостилися за ґрифіндорським столом, де їх уже чекала картопля з баранячою відбивною. Герміона почала їсти так швидко, що Гаррі з Роном на неї аж витріщилися.

– Це що, новий метод боротьби за права ельфів? – поцікавився Рон. – Ти хочеш, щоб тебе знудило?

– Ні, – бундючно відповіла Герміона (це було нелегко зробити з повнісіньким ротом). – Просто мені треба в бібліотеку.

– Що? – здивувався Рон. – Герміоно, це ж лише перший день навчання! Нам ще нічого не завдавали!

Герміона знизала плечима й далі поглинала їжу, ніби кілька днів не їла. Тоді зіскочила на ноги і швидко вибігла зі словами: “Побачимося за вечерею!”

Коли дзвінок сповістив про початок післяобідніх уроків, Гаррі й Рон по гвинтових сходах піднялися у Північну вежу, звідки срібна драбина вела до круглого люка в стелі – входу в кабінет професорки Трелоні.

Вони вилізли по драбині і їхні ніздрі одразу вловили знайомий солодкий запах, що долинав з каміна. Як завжди, вікна були завішені шторами. Округла кімната була залита тьмяно червоним світлом численних ламп, задрапірованих шарфами та шалями. Друзі проминули безліч уже зайнятих кріселець із ситцевою оббивкою та пуфиків, що тіснилися в кімнатці, і вмостилися за невеличким круглим столиком.

– Добрий день, – пролунав за спиною в Гаррі потойбічний голос професорки Трелоні. Гаррі аж підскочив.

Страшенно худа жінка у величезних окулярах, що робили її очі непропорційно великими, професорка Трелоні дивилася на Гаррі з трагічним виразом, що завжди з’являвся в неї на обличчі за його присутності. Численні разки намиста, ланцюжки та браслети виблискували на ній у відблисках вогню з каміна.

– Ти стурбований, хлопчику, – скорботно звернулася вона до Гаррі. – Моє внутрішнє око проникає крізь твоє вродливе обличчя аж до глибин стривоженої душі. З жалем мушу сказати, що твої тривоги небезпідставні. Бачу, що тебе чекають тяжкі часи… неймовірно тяжкі… прикро, але станеться те, чого ти так боїшся… причому раніше, ніж ти очікуєш…

Вона говорила мало не пошепки. Рон скосив очі на Гаррі. Той сидів з кам’яним лицем. Професорка Трелоні прошелестіла повз них і вмостилася у великому кріслі біля каміна, обличчям до класу. На пуфиках коло неї сиділи Лаванда Браун та Парваті Патіл, які просто обожнювали професорку Трелоні.

– Дорогенькі, настав час вивчати зірки, – проголосила вона. – Рухи планет і таємничі остороги, що розкриваються лише тим, хто збагне фігури космічного танцю. Можна розшифрувати людську долю завдяки планетарному промінню, що переплітається…

Але Гаррі відлетів думками кудись далеко. Ці пахощі з каміна завжди робили його сонним і тупим, а безладні балачки професорки про передбачення ніколи його особливо не захоплювали – однак він не міг викинути з голови щойно промовлених нею слів: “Прикро, але станеться те, чого ти так боїшся…”

“Герміона мала рацію”, – роздратовано подумав Гаррі. – “Ця професорка Трелоні – просто стара шахрайка”. Він же зараз нічого не боявся… ну, якщо не брати до уваги побоювань, що Сіріуса могли впіймати… але як про це могла знати професорка Трелоні? Гаррі вже давно дійшов висновку, що всі її пророцтва були не більше, ніж випадковим угадуванням та напусканням туману.

Окрім, звісно, того випадку наприкінці минулого семестру, коли вона напророкувала поновлення Волдемортової могутності… і сам Дамблдор, коли Гаррі все йому описав, визнав, що цей її транс міг бути справжнім.

– Гаррі! – процідив Рон.

– Що?

Гаррі озирнувся – на нього дивився весь клас. Він випростався; щойно мало не задрімав під дією цієї задухи та власних думок.

– Я казала, дорогенький, що ти вочевидь народився під лиховісним впливом Сатурна, – повторила професорка Трелоні, і в голосі в неї відчувалося невдоволення тим, що він не стежив за ходом її думок.

– Під впливом… вибачте, чого? – перепитав Гаррі.

– Сатурна, дорогенький! Планети Сатурн! – виразно роздратувалася професорка Трелоні. – Я казала, що в мить твого народження у небесах явно правив Сатурн… твоє чорняве волосся… невисокий зріст… трагічні втрати ще в юному віці… Я, мабуть, не помилюся, дорогенький, якщо скажу, що ти народився взимку?

– Та ні, – заперечив Гаррі. – Я народився в липні.

Рон аж закашлявся, щоб приховати сміх.

Через півгодини кожен з них отримав по заплутаній зоряній карті, де мав визначити позиції планет у мить свого народження. Це було страшенно нудне заняття, що вимагало постійного звіряння з графіками та обчислення кутів.

– У мене тут два Нептуни, – озвався трохи згодом Гаррі, похмуро розглядаючи свій аркуш пергаменту, – такого ж не може бути, правда?

– Ага а а, – сказав Рон, наслідуючи таємничий шепіт професорки Трелоні, – коли в небі з’являються два Нептуни, то це явно означає, Гаррі, що народився малючок в окулярах…

Шеймус і Дін, що сиділи поблизу, голосно захихотіли, хоч їх одразу заглушив схвильований писк Лаванди Браун: – Ой, пані професорко, дивіться! Здається, я знайшла нову планету! Пані професорко, що це?

– Це Уран, дорогенька, – сказала професорка Трелоні, глянувши на карту.

– Лавандо, а можна й мені подивитися на новий Уран? – реготнув Рон.

На лихо, професорка Трелоні це почула, і саме тому, мабуть, дала їм так багато домашніх завдань.

– З урахуванням ваших особистих зоряних карт зробити детальний аналіз, як наступного місяця впливатиме на вас рух планет, – вона заговорила, наче професорка Макґонеґел – геть не схоже на свій образ безтілесної феї. – У понеділок здасте мені роботи! Жодних виправдань слухати не буду!

– От стара карга! – обурювався Рон, коли вони спускалися сходами до Великої зали на вечерю. – Це ж, вважай, пропали вихідні!

– Що, багато домашніх завдань? – весело поцікавилася Герміона, наздоганяючи їх. – А нам професорка Вектор не завдала взагалі нічого!

– То й тішся собі з професорки Вектор, – сумно огризнувся Рон.

Вони зайшли у вестибюль, заповнений учнями, що стояли в черзі за вечерею. Щойно примостилися скраю черги, як за ними прогримів голос.

– Візлі! Чуєш, Візлі!

Гаррі, Рон і Герміона озирнулися. Там стояли вельми вдоволені собою Мелфой, Креб та Ґойл.

– Що? – коротко кинув Рон.

– Візлі, про твого старого написали в газеті! – Мелфой розмахував примірником “Щоденного віщуна” і говорив дуже голосно, щоб почули всі у вестибюлі. – Карочє, слухай!

ЧЕРГОВІ ПОМИЛКИ МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ

Здається, Міністерство магії й далі переслідують халепи, пише наша спеціальна кореспондентка Ріта Скітер. Перебуваючи останнім часом під вогнем критики через неспроможність утримати під контролем юрбу на Кубку світу з квідичу, а також досі не пояснивши зникнення однієї зі своїх працівниць, міністерство вчора знову зганьбилося – через витівки Арнольда Візлі з відділу боротьби з нелегальним використанням маґлівських речей.

Мелфой підняв голову.

– Візлі, вони навіть перекрутили його ім’я – тіпа він цілковитий нуль, га? – каркнув він.

У вестибюлі всі затихли, прислухаючись. Мелфой розправив газету й читав далі:

Арнольд Візлі, котрого два роки тому звинувачували у володінні летючою машиною, вчора зчепився з кількома маґлівськими правоохоронцями (“поліцаями”) з приводу вельми агресивних сміттєвих бачків. Схоже, містер Візлі намагався врятувати “Дикозора” Муді, старезного колишнього аврора, котрий звільнився з міністерства, коли перестав бачити різницю між потиском руки та спробою вбивства. Не дивно, отже, що містер Візлі, прибувши до будинку містера Муді, який, до речі, має надійну систему охорони, виявив, що містер Муді вкотре здійняв фальшиву тривогу. Містер Візлі, щоб утекти від поліцаїв, змушений був декому з них видозмінити пам’ять, проте він відмовився відповісти на запитання “Щоденного віщуна”, чому він втяг міністерство у таку негідну й ганебну витівку.

– Візлі, тут є ще й фотографія! – вигукнув Мелфой, піднімаючи газету. – Фотка твоїх старих перед вашим будинком – якщо це можна назвати будинком! Твоїй старій не завадило б трохи скинути жирку!

Рон аж затрусився з люті. Усі погляди зупинилися на ньому.

– Замовкни, Мелфою, – сказав Гаррі. – Рон, пішли.

– Поттер, ти ж у них, тіпа, літував, га? – вишкірився Мелфой. – Карочє, його стара справді така жирна, чи тільки на фотці?

– Мелфой, а ти бачив свою стару? – спитав Гаррі, тримаючи за мантію Рона, що рвався до Мелфоя. – Отой її вираз, наче в неї лайно під носом? Вона завжди така, чи то їй від тебе смердить?

Бліде Мелфоєве обличчя дещо порожевіло.

– Поттер, не смій ображати мою матір.

– То стули свою слиняву пельку, – відвернувся від нього Гаррі.

БАХ!

Хтось із учнів заверещав… Гаррі відчув, як щось біле й гаряче черкнуло його по щоці… він потягся по чарівну паличку, та не встиг до неї й доторкнутися, як почувся другий голосний БАХ! Ревіння прокотилося вестибюлем.

– НЕ СМІЙ, ХЛОПЧИСЬКО!

Гаррі обернувся. Мармуровими сходами шкутильгав професор Муді. Його чарівна паличка цілилася в білосніжного тхора, що тремтів на вимощеній кам’яними плитами підлозі саме там, де щойно стояв Мелфой.

У вестибюлі запала моторошна тиша. Ніхто, крім Муді, не ворушився. Муці повернувся, щоб глянути на Гаррі – принаймні його нормальне око глянуло на Гаррі, бо друге закотилося кудись назад.

– Він тебе не зачепив? – прогарчав Муді. Голос мав низький і скрипучий.

– Ні, – відповів Гаррі, – не влучив.

– АНУ НЕ ЗАЙМАЙ! – заревів Муді.

– Що не займати? – спитав спантеличено Гаррі.

– Не ти! Він! – проскрипів Муді, махнувши пальцем через плече на Креба, що збирався було підняти з підлоги тхора, але відразу завмер. Скидалося на те, що друге око Муді було магічне й бачило все, що діялося в нього за спиною.

Муді пошкутильгав до Креба, Ґойла й тхора, що нажахано пискнув і чкурнув до підвалів.

– Так буде неправильно! – прогримів Муді, знову спрямовуючи чарівну паличку на тхора. Той злетів на три метри вгору, тоді гепнувся об підлогу і знову від неї відскочив.

– Не люблю, коли на суперника нападають з за спини, – загарчав Муді, а тхір підскакував дедалі вище й верещав від болю. – Так чинять лише смердючі підлі боягузи…

Тхір підлітав угору а його лапи й хвіст безпомічно теліпалися.

– Ніколи… більше… так… не роби… – примовляв Муді, а тхір з кожним словом гепався об кам’яну підлогу і знову від неї відскакував.

– Професоре Муді! – пролунав приголомшений голос.

Мармуровими сходами спускалася професорка Макґонеґел, тримаючи в руках цілий оберемок книжок.

– Вітаю вас, професорко Макґонеґел, – сказав незворушно Муді, ще вище підкидаючи тхора.

– Що… що це ви робите? – здивувалася професорка Макґонеґел, а її очі намагалися встежити за рухами тхора в повітрі.

– Даю урок, – пояснив Муді.

– Урок… Муді, це що, учень? – верескнула професорка Макґонеґел, і книжки посипалися з її рук.

– Еге ж, – підтвердив Муді.

– Ні! – крикнула професорка Макґонеґел, збігаючи по сходах і витягаючи чарівну паличку. За мить щось ляснуло, і на підлозі знову з’явився Драко Мелфой. Він лежав безформною купою, а його завжди прилизане біляве волосся розсипалося по яскраво червоному обличчю. Кривлячись від болю, він звівся на ноги.

– Муді, ми ніколи не використовуємо трансфігурацію як засіб покарання! – ледве видихнула професорка Макґонеґел. – Невже професор Дамблдор вам про це не казав?

– Здається, щось таке згадував, – непевно почухав підборіддя Муді, – але я думав, що добрячий прочухан…

– Муді, ми призначаємо відповідні покарання! Або повідомляємо вихователеві гуртожитку!

– То я так і зроблю, – погодився Муді, дивлячись на Мелфоя з неприхованою антипатією.

Мелфой, чиї вицвілі оченята ще й досі були мокрі від болю й приниження, лиховісно зиркнув на Муді й пробурмотів якісь слова, серед яких можна було розібрати “мій батько”.

– Он як? – тихо сказав Муді, прошкутильгавши кілька кроків, від чого у вестибюлі луною розійшовся цокіт його дерев’яної ноги. – Я твого батька знаю давненько… скажи йому, що Муді пильно стежитиме за його синочком… передай йому таке від мене… А вихователь у твоєму гуртожитку, здається, Снейп?

– Так, – обурено буркнув Мелфой.

– Ще один давній знайомий, – прогарчав Муді. – Я вже давно хотів побалакати з друзякою Снейпом… ану, ходімо… – Він схопив Мелфоя за руку і поволік до підвалів.

Професорка Макґонеґел кілька секунд стурбовано дивилася їм услід, а тоді спрямувала чарівну паличку на розкидані по підлозі книжки, і вони стрибнули прямо їй у руки.

– Не говоріть зі мною, – тихенько сказав Рон Гаррі й Герміоні, коли через кілька хвилин вони вмостилися за ґрифіндорським столом, а звідусіль лунали збуджені розмови про те, що допіру сталося.

– Чому? – здивувалася Герміона.

– Бо я хочу назавжди зафіксувати це в пам’яті, – пояснив Рон із заплющеними очима і піднесеним виразом обличчя. – Драко Мелфой – дивовижний стрибучий тхір…

Гаррі й Герміона розреготалися, а Герміона почала накладати їм на тарілки м’ясної запіканки. – Але ж він міг дуже Мелфоя покалічити, – сказала вона. – Добре, що професорка Макґонеґел вчасно його зупинила…

– Герміоно! – розлючено вигукнув Рон, знову розплющивши очі. – Ти псуєш найкращу мить мого життя!

Герміона нетерпляче щось буркнула і почала їсти з неймовірною швидкістю.

– Тільки не кажи, що тобі знову треба йти в бібліотеку, – здивовано глянув на неї Гаррі.

– Треба, – невиразно промовила Герміона. – Багато роботи.

– Ти ж сама казала, що професорка Вектор…

– Це не пов’язано з домашніми завданнями, – пояснила вона. За якихось п’ять хвилин Герміона спорожнила свою тарілку й побігла.

Не встигла вона піти, як її місце зайняв Фред Візлі. – Муді! – сказав він. – Він що, крутий?

– Немає слів, – додав Джордж, сідаючи навпроти.

– Крутіший за всіх крутих, – вигукнув найкращий друг близнюків Лі Джордан, умощуючись на стілець біля Джорджа. – Сьогодні ми були в нього на уроці, – повідомив він Гаррі й Ронові.

– І що? – поцікавився Гаррі.

Хлопці обмінялися багатозначними поглядами.

– Ми ще на таких уроках не бували! – сказав Фред.

– Він знає, – додав Лі.

– Що знає? – спитав, нахиляючись до нього, Рон.

– Знає, як це робити, – з притиском мовив Джордж.

– Робити що? – не зрозумів Гаррі.

– Боротися з темними мистецтвами, – розтлумачив йому Фред.

– Він усе в житті бачив, – підтвердив Джордж.

– Дивовижно, – сказав Лі.

Рон витяг з портфеля розклад уроків.

– Його урок буде аж у четвер! – розчаровано зітхнув він.

Непрощенні закляття

Наступні два дні минули без особливих інцидентів, якщо не брати до уваги, що Невіл на уроці зілля й настійок розплавив уже свій шостий казанець. Професор Снейп, котрий за це літо став іще мстивішим, ніж звичайно, призначив Невілові кару, і Невіл після неї перебував на межі нервового зриву, бо мусив випотрошити цілу діжку рогатих жаб ропух.

– Знаєш, чого Снейп має такий гидомирний настрій? – запитав у Гаррі Рон, дивлячись, як Герміона навчає Невіла очисних чарів, щоб видобути з під нігтів жаб’ячі кишки.

– Так, – відповів Гаррі. – Через Муді.

Усі знали, що Снейп дуже хотів здобути посаду викладача захисту від темних мистецтв, та вже четвертий рік поспіль йому це ніяк не вдавалося. Снейпові не подобався жоден попередній викладач темних мистецтв, і він цього не приховував, одначе відверто виявляти свою ворожість до Дикозора Муді остерігався. Коли Гаррі траплялося побачити їх удвох у коридорі чи під час обіду, він помічав, що Снейп уникає погляду Муді – і його магічного, і нормального ока. .

– Мені здається, що Снейп його побоюється, – задумливо сказав Гаррі.

– От якби Муді перетворив Снейпа на рогату ропуху, – розмріявся Рон, – і почав жбурляти ним об підлогу в його ж підвалі…

Ґрифіндорські четвертокласники так чекали першого уроку Муді, що по обіді в четвер зібралися під його кабінетом задовго до дзвінка.

Бракувало тільки Герміони. Вона з’явилася аж перед самісіньким початком уроку.

– Я була в…

– … бібліотеці, – договорив за неї Гаррі. – Заходь швиденько, бо не залишиться гарних місць.

Вони поспішили до трьох стільців перед викладацьким столом, повитягали підручники ‘Темні сили: посібник із самозахисту” і принишкли. Невдовзі почули в коридорі знайомий цокіт, і ось до класу увійшов Муді, як завжди, химерний і страхітливий на вигляд. З під його мантії стирчала дерев’яна пазуриста нога.

– Можете заховати, – прогарчав він, шкутильгаючи до свого стола і вмощуючись за ним, – ці ваші книжки. Вони вам не знадобляться.

Учні позапихали книжки в портфелі. Рон від збудження мало не підскакував.

Муді розгорнув класний журнал, відкинув зі свого покрученого й пошрамованого обличчя довгу гриву сивого волосся й почав називати прізвища учнів, позираючи на них своїм магічним оком, тоді як нормальне й далі було прикуте до журналу.

– Ну гаразд, – вимовив він, перевіривши присутність учнів, – професор Люпин прислав мені листа про ваш клас. Схоже, що основи боротьби з темними істотами ви засвоїли непогано – ви пройшли ховчиків, червоних каптуриків, ліхтарників, ґринділів, капів і вовкулак. Правильно?

Учні ствердно загули.

– Але ви відстаєте… серйозно відстаєте… у захисті від заклять, – вів далі Муді. – Тож я хочу стисло показати вам, як можуть напаскудити один одному чаклуни. За один рік мушу навчити вас, як боротися з темними…

– А що, на більше ви з нами не залишитесь? – не стримався Рон.

Магічне око Муді втупилося в Рона. Рон завмер, але Муді раптом усміхнувся – вперше за весь час, що Гаррі його бачив. Його страхітливе обличчя ще дужче викривилось, однак було приємно знати, що він здатний на доброзичливу усмішку. Рон полегшено зітхнув.

– То це ти син Артура Візлі? – спитав Муді. – Твій батько пару днів тому витяг мене з великої халепи… Так, я пробуду тут тільки рік. І то лише заради Дамблдора… один рік, а потім знову на пенсію.

Він хрипко реготнув і склав докупи свої вузлуваті долоні.

– Отже… до теми. Закляття. Вони бувають різні за силою і формою. Відповідно до вказівок Міністерства магії, я маю вас навчити протизаклять і на цьому зупинитися. Я не повинен ознайомлювати вас із забороненими темними закляттями – їх ви будете вивчати не раніше шостого класу. Вважається, що ви для цього ще надто юні. Але професор Дамблдор ліпшої думки про вас: він вважає, що ви цю тему здолаєте, бо й справді – що раніше ви довідаєтеся про ймовірні загрози, то краще. Бо ж як ви маєте оборонятися від того, чого ніколи не бачили? Чаклун, який захоче накласти на вас заборонене закляття, не стане вам пояснювати, що саме він задумав. Він не буде перед вами вибачатися. Тож вам треба приготуватися. Ви маєте бути пильними й уважними. І маєте мене слухати, міс Браун, коли я говорю.

Лаванда підскочила й зашарілася. Вона під столом показувала Парваті свій завершений гороскоп. Мабуть, магічне око Муді бачило не тільки те, що в нього за спиною, але й просвічувало крізь дерево.

– Отож… чи хтось із вас знає, за які закляття чаклунський закон накладає найбільшу кару?

Несміливо піднялося кілька рук, серед них Ронова й Герміонина. Муді вказав на Рона, хоч його магічне око й далі дивилося на Лаванду.

– Е е, – невпевнено почав Рон, – тато мені якось казав… це, здається, закляття “Імперіус”?

– Так, – схвально підтвердив Муді. – Твій батько добре його знав. Закляття “Імперіус” завдало колись міністерству багато клопоту.

Муді важко звівся на свої неоднакові ноги, висунув зі стола шухляду й витяг з неї скляну банку. Там металися три великі чорні павуки. Гаррі відчув, як поруч з ним сахнувся Рон, який терпіти не міг павуків.

Муді запхнув руку в банку, упіймав одного павука і, тримаючи його на долоні, показав усім. Тоді спрямував на нього чарівну паличку й пробурмотів: “Імперіо!”

Павук зіскочив з долоні Муді й почав розгойдуватися, мов на трапеції, на тонесенькій шовковій павутинці. Потім лапки в нього заціпеніли, він зробив заднє сальто, обірвав павутинку, впав на стіл і закружляв на ньому перекидом. Муді махнув паличкою – павук звівся на задні лапки і почав вибивати чечітку.

Усі зареготали – усі, крім Муді.

– Ви думаєте, що це смішно? – прогарчав він. – А якби я це зробив з вами? Вам би сподобалось?

Регіт миттю вщух.

– Він під моїм цілковитим контролем, – спокійно вів далі Муді, а павук почав кумедно перекочуватися на столі. – Можу примусити його вистрибнути з вікна, втопитися, кинутися комусь із вас у горло…

Рон мимоволі здригнувся.

– Були роки, коли закляттям “Імперіус” контролювали багатьох чаклунів і відьом, – сказав Муді, і Гаррі зрозумів, що він має на увазі часи Волдемортової всемогутності. – Міністерству було нелегко розрізнити, кого до певних дій змушували, а хто чинив їх із власної волі.

Закляття “Імперіус” можна здолати, і я вас навчу як, але треба мати сильний характер, а він є не в кожного. Найкраще – уникати “Імперіуса”, якщо є така змога. ПОСТІЙНА ПИЛЬНІСТЬ! – гаркнув він, і учні аж підскочили.

Муді схопив стрибучого павука і жбурнув його назад у банку. – Знаєте ще якісь незаконні закляття?

Угору знову злетіла Герміонина рука і, на подив Гаррі, Невілова. Досі Невіл наважувався щось говорити лише на уроках своєї улюбленої гербалогії. Невіла й самого здивувала власна відвага.

– Так? – сказав Муді, а його магічне око перекрутилось і вп’ялося в Невіла.

– Це… закляття “Круціатус”, – проказав Невіл неголосно, але виразно.

Муді пильно глянув на Невіла – тепер обома очима.

– Твоє прізвище Лонґботом? – перевірив він, зиркнувши магічним оком у журнал.

Невіл нервово кивнув, але Муді більше нічого не спитав. Повернувся до класу, видобув з банки наступного павука й поклав його на стіл, де той завмер – мабуть, зі страху.

– Закляття “Круціатус”, – сказав Муді. – Щоб ви все збагнули, павука треба збільшити, – додав він і спрямував на того чарівну паличку. – Енґорджіо!

Павук почав розбухати. Він став більшим за тарантула. Рон не витримав і відсунувся разом зі стільцем якомога далі від стола Муді.

Муді ще раз підняв чарівну паличку, націлив її на павука й пробурмотів: “Круціо!”

Павукові лапки відразу зігнулися й притислися до тіла. Він перекрутився й почав жахливо смикатися з боку на бік. Від нього не чулося ані звуку, але Гаррі не сумнівався – якби павук мав голос, він би зараз кричав, мов різаний. Муді не відводив чарівної палички, і павук затрясся ще несамовитіше…

– Перестаньте! – пронизливо скрикнула Герміона.

Гаррі озирнувся на неї. Вона дивилася не на павука, а на Невіла. Гаррі простежив за її поглядом і побачив, що Невіл вчепився руками за парту, аж йому побіліли суглоби. Його широко розплющені очі світилися жахом.

Муді підняв паличку вгору. Павукові лапи розслабилися, але він і далі сіпався.

– Редуціо, – пробурмотів Муді, і павук зменшився до природного розміру. Муді кинув його в банку.

– Біль, – неголосно мовив Муді. – Вам не потрібні ножі чи лещата для тортур, якщо ви володієте закляттям “Круціатус”… Воно теж колись було дуже популярне. Ще якісь закляття знаєте?

Гаррі озирнувся. Судячи з виразів облич, усі намагалися вгадати, що станеться з останнім павуком. Герміонина рука трохи тремтіла, коли вона, вже втретє, піднімала її вгору.

– Так? – глянув на неї Муді.

– Авада Кедавра, – прошепотіла Герміона.

Рон і ще кілька учнів стривожено зиркнули на неї.

– Ага, – вимовив Муді, і ще одна ледве помітна усмішка викривила його спотворене обличчя. – Останнє і найгірше. Авада Кедавра… Смертельне закляття.

Він запхав руку в скляну банку, і третій павук, немовби відчуваючи, що саме йому загрожує, несамовито заметався по дну, уникаючи пальців Муді, але той його таки впіймав і поклав на стіл. Павук, мов скажений, кинувся тікати.

Муді підняв чарівну паличку, і Гаррі зненацька охопило погане передчуття.

– Авада Кедавра! – заревів Муді.

Спалахнуло сліпуче зелене сяйво, і щось велике й невидиме прошипіло крізь повітря. Павук миттєво перевернувся на спину і здох, не зазнавши жодного явного ушкодження. Деякі дівчата ледве стримали крик. Рон відсахнувся й мало не впав зі стільця, коли застигле павуче тільце ковзнуло по столу до нього.

Муді змів дохлого павука зі столу на підлогу.

– Нічого доброго, – сказав він спокійно. – Нічого приємного. І не існує протизакляття. Його нічим не здолати. Відома лише одна особа, що вижила після цього закляття, і ось вона сидить переді мною.

Гаррі відчув, що червоніє, коли очі Муді (обидва!) вп’ялися в його очі. Усі учні теж повернулися до нього. Гаррі втупився в порожню класну дошку, ніби там було щось цікаве, хоч насправді її навіть не бачив…

То он як загинули його батьки… точнісінько, як оцей павук. Вони теж не зазнали жодних ушкоджень? Теж побачили тільки спалах зеленого сяйва й почули шипіння стрімкої смерті перед тим, як життя вислизнуло з їхніх тіл?

Гаррі постійно уявляв собі смерть батьків ось уже три роки, відколи довідався, що їх убили, відколи дізнався, що сталося тієї ночі – як Червохвіст зрадив батьків, підказавши Волдемортові, де вони переховуються, і як той прибув до їхнього будинку. Як Волдеморт спочатку вбив Гарріного батька. Як Джеймс Поттер намагався його затримати, гукаючи дружині, щоб хапала Гаррі й мерщій тікала… як Волдеморт нахилився до Лілі Поттер і наказав їй відсунутися, щоб він міг убити Гаррі… як вона благала вбити замість сина її саму, і затуляла його своїм тілом… отож Волдеморт убив її теж, а тоді націлив чарівну паличку на Гаррі…

Гаррі знав усі ці деталі, бо чув голоси батьків, коли змагався торік з дементорами – адже дементори змушували своїх жертв переживати наяву найгірші спогади їхнього життя і безсило тонути у власному відчаї…

Муді заговорив знову, його голос долинав до Гаррі ніби здалеку. Довелося зробити велике зусилля, щоб повернутися в реальний світ і слухати, що говорить Муці.

– Авада Кедавра – це закляття, яке мусить спиратися на могутню магію. Ви можете скласти докупи всі свої чарівні палички, спрямувати їх на мене і промовити ці слова, але мені нічого не станеться, хіба що кров з носа потече. Та це не має значення. Я тут не для того, щоб навчати вас, як виконувати це закляття.

Але якщо до нього не існує протизакляття, то навіщо я вам його показав? Бо ви повинні знати. Повинні розуміти, що може статися найгірше. І розуміти, що краще не потрапляти в ситуації, коли це закляття може пролунати. ПОСТІЙНА ПИЛЬНІСТЬ! – заревів він, і учні знову аж підскочили.

– Отож… ці три закляття – Авада Кедавра, Імперіус та Круціатус – називаються непрощенними. Достатньо накласти бодай одне з них на будь яку людську істоту – і вас довічно ув’язнять в Азкабані. Ось що вам може загрожувати. Ось із чим я повинен навчити вас боротися. Ви маєте бути напоготові. Маєте бути у всеозброєнні. Та найголовніше – ви маєте виробити повсякчасну, щосекундну пильність. Приготуйте пера… записуйте…

Решту уроку вони занотовували все, що стосувалося непрощенних заклять. До самого дзвінка ніхто не промовив ні слова. Та коли Муді їх відпустив, і всі вийшли з класу, розмови ринули, мов злива. Більшість учнів про закляття говорили з трепетом: “Ти бачив, як він засмикався?”; “…а тоді він його прикінчив… раз – і нема!”

Гаррі бачив, що вони обговорюють урок, ніби якесь захоплююче видовище. Він же не знаходив у ньому нічого привабливого. Герміона, здавалося, теж.

– Швидше! – напружено кинула вона Гаррі й Ронові.

– Що, знов у ту кляту бібліотеку? – запротестував Рон.

– Ні, – коротко відказала Герміона, показуючи на бічний коридор. – До Невіла.

Невіл пройшов половину коридору і став, широко розплющеними очима втупившись у кам’яну стіну. Він мав той самий нажаханий вигляд, що з’явився в нього, коли Муді продемонстрував закляття “Круціатус”.

– Невіле, – лагідно покликала Герміона.

Невіл озирнувся.

– А, це ви, – озвався він значно вищим, ніж завжди, голосом. – Цікавий урок, правда? Хто знає, що буде на вечерю? Я… я вмираю з голоду. А ви?

– Невіле, все гаразд? – спитала Герміона.

– Так, так, звичайно, – пробурмотів Невіл неприродно високим голосом. – Дуже цікава вечеря… тобто урок… Що нам дадуть їсти?

Рон здивовано зиркнув на Гаррі.

– Невіле, що?..

Але тут за їхніми спинами пролунав дивний цокіт, і вони побачили професора Муді, що шкутильгав до них. Вони відразу змовкли, боязко на нього поглядаючи. Та коли професор заговорив, його гарчання прозвучало значно спокійніше й лагідніше, ніж досі.

– Усе гаразд, синку, – заспокоїв він Невіла. – Може, зайдеш у мій кабінет? Ходімо… вип’ємо чаю…

Перспектива чаювання з Муді ще дужче налякала Невіла. Він заціпенів.

Муді повернув до Гаррі своє магічне око. – 3 тобою все гаразд, Поттере?

– Так, – мало не з викликом озвався Гаррі. Синє око Муді легенько затремтіло в очниці, оглядаючи Гаррі. А тоді він сказав:

– Ви повинні знати. Мабуть, це неприємно, але ви мусите знати. Немає сенсу прикидатися, що… Ходімо, Лонґботоме, покажу тобі деякі цікаві книги.

Невіл кинув благальний погляд на Гаррі, Рона й Герміону, але ті змовчали, тож Невілові нічого не лишалося, як піти з Муді, що поклав йому на плече свою вузлувату руку.

– Що б це мало означати? – здивувався Рон, спостерігаючи, як Невіл і Муді завернули за ріг.

– Не знаю, – задумливо відповіла Герміона.

– Оце урочок, ге? – глянув на Гаррі Рон, і вони рушили до Великої зали. – Фред і Джордж казали правду. Муді добре знає свій предмет, скажи? Коли він виконав Аваду Кедавру, павук сконав і навіть лапкою не дриґнув…

Але, раптом побачивши вираз Гарріного обличчя, Рон замовк і вже не озивався аж до самої Великої зали. Там він запропонував раніше засісти за домашнє завдання професорки Трелоні, бо на нього могла піти не одна година.

Герміона за вечерею не приєдналася до розмови між Гаррі й Роном, зате умлівіч проковтнула свою порцію і, як завжди, побігла в бібліотеку. Гаррі з Роном попрямували до ґрифіндорської вежі, і Гаррі, що за вечерею увесь час думав про непрощенні закляття, знову заговорив на цю тему.

– Цікаво, чи Муді з Дамблдором не матимуть неприємностей з міністерством, якщо там довідаються, що ми побачили ці закляття? – спитав Гаррі, коли вони наближалися до Гладкої Пані.

– Це можливо, – припустив Рон. – Але ж Дамблдор завжди чинив так, як вважав за потрібне, а Муді, здається, роками тільки те й робив, що потрапляв у різні халепи. Він спочатку нападає, а потім питає – згадай його сміттєві бачки… “Бридня”.

Гладка Пані відхилилася вбік, і вони пролізли крізь отвір у ґрифіндорську вітальню, де було людно й гамірно.

– То що, беремося за віщування? – спитав Гаррі.

– Мабуть, – простогнав Рон.

Вони піднялися в спальню по підручники й таблиці і побачили Невіла, що самотньо сидів на ліжку й читав. Був він значно спокійніший, ніж наприкінці уроку Муді, хоча й досі ще не цілком нормальний. Очі в нього були червоні.

– Усе гаразд, Невіле? – спитав його Гаррі.

– Так, – відповів Невіл, – усе гаразд, дякую. Читаю оце книжку, яку мені дав професор Муді…

Він показав книжку. “Магічні середземноморські водорості та їхні властивості”.

– Очевидно, професорка Спраут розповіла професорові Муді про мої успіхи в гербалогії, – сказав Невіл. У його голосі звучала гордість, яку Гаррі досі в нього не помічав. – Він подумав, що ця книжка мені сподобається.

Це був вельми тактовний спосіб підбадьорити Невіла – натякнути йому на слова професорки Спраут, адже Невіла хвалили доволі рідко. Так міг би вчинити хіба що професор Люпин.

Гаррі й Рон взяли підручники “Розтуманення майбутнього”, повернулися у вітальню, знайшли там вільний стіл і почали працювати над пророцтвами на наступний місяць. Минула година, а вони мало чого досягли, хоч стіл був уже захаращений клаптями пергаменту з цифрами та символами, а Гарріна голова залилася туманом, що мовби проник у неї з каміна професорки Трелоні.

– Не маю зеленого поняття, що це все має означати, – пробурмотів він, дивлячись на довжелезні колонки розрахунків.

– Знаєш, що, – запропонував Рон, чиє волосся стирчало навсібіч – так часто він розгублено чухав собі потилицю, – мені здається, треба вдатися до запасного варіанту.

– Тобто… наплести сім мішків гречаної вовни?

– Ага, – підтвердив Рон, змахнув зі стола списані аркуші, вмочив перо в чорнильницю і знову почав писати.

– У понеділок, – переповідав він те, що пише, – я маю підхопити кашель через несприятливе поєднання Марса та Юпітера. – Він глянув на Гаррі. – Ти ж її знаєш – що більше буде нещасть, то скоріше вона проковтне.

– Точно, – погодився Гаррі, а тоді зіжмакав аркуш з попередніми спробами і понад головами невгамовних першокласників жбурнув його в камін. – Так… у понеділок мені будуть загрожувати… е е… опіки.

– Саме так, – похмуро пожартував Рон, – бо в понеділок ми знову працюємо зі скрутами. А у вівторок я… гм…

– Загубиш щось цінне, – підказав Гаррі, гортаючи “Розтуманення майбутнього” в пошуках ідей.

– Чудово! – зрадів Рон, записуючи підказку. – Через… гм… вплив Меркурія. А чого б тобі не отримати від друга підступний удар у спину?

– Так… круто… – записав Гаррі, – бо… Венера буде в дванадцятому секторі.

– А в середу мене, здається, добряче відлупцюють.

– Ой, це ж я збирався устрягти в бійку. Добре, нехай я програю парі.

– Так, бо ти закладешся, що переможу в тій бійці я…

Вони вигадували нові пророцтва, дедалі трагічніші, цілу годину, а вітальня тим часом порожніла, бо всі потроху розходилися по спальнях. До них підійшов Криволапик, нечутно стрибнув на вільний стілець і докірливо глянув на Гаррі. Точнісінько так би подивилася Герміона, якби довідалася про їхнє безвідповідальне ставлення до домашніх завдань.

Роззираючись по кімнаті й намагаючись придумати ще якесь досі не згадане нещастя, Гаррі побачив Фреда й Джорджа, що сиділи під протилежною стіною, схиливши докупи голови й записуючи щось на аркуші пергаменту. Було дуже незвично бачити, як Фред і Джордж мовчки працюють над чимось у куточку. Зазвичай вони любили гамір і завжди намагалися бути в центрі уваги. Вони, здається, приховували від інших якусь таємницю, і Гаррі відразу пригадав, як вони колись у “Барлозі” щось удвох писали. Він навіть було подумав, що то черговий бланк замовлень на “Відьмацькі витівки Візлів”, але ж ні – бо тоді вони обов’язково поділилися б цим задумом з Лі Джорданом. Може, це якось стосується Тричаклунського турніру?

Поки Гаррі спостерігав за ними, Джордж похитав головою, закреслив щось і дуже тихенько сказав Фредові, хоч його слова в майже порожній вітальні все одно було чути: – Ні… бо скидається, ніби ми його звинувачуємо. Треба обережніше…

Тут Джордж озирнувся й побачив, що Гаррі на них дивиться. Гаррі всміхнувся і знову взявся до пророцтв – він не хотів, щоб Джордж подумав, ніби він їх підслуховує. Невдовзі близнюки скрутили свій пергамент, попрощалися й пішли спати.

Хвилин за десять після того, як пішли Фред із Джорджем, відкрився отвір у портреті, й до вітальні залізла Герміона. Вона тримала в одній руці сувій пергаменту, а в другій – ящик, у якому щось торохтіло. Криволапик вигнув спину і завуркотів.

– Привіт, – сказала вона, – я щойно закінчила.

– Я теж! – переможно кинув перо Рон.

Герміона поклала речі на вільне крісло, а сама сіла біля Рона й підсунула до себе його пророцтва. – Бачу, в тебе буде не дуже добрий місяць, – глузливо мовила вона, а Криволапик згорнувся в неї на колінах.

– Принаймні я про це попереджений, – позіхнув Рон.

– Ти, здається, двічі втопишся, – зауважила Герміона.

– Справді? – зазирнув у власні пророцтва Рон. – Зараз поміняю – я не втоплюся, бо мене розчавить дикий гіпогриф.

– А ти не думаєш, що все це шито білими нитками й видно, що ти все вигадав? – спитала Герміона.

– Та як ти смієш! – удавано розсердився Рон. – Та ми тут вколювали, як ельфи домовики!

Герміона підняла брови.

– Це просто такий вислів, – поспіхом додав Рон. Гаррі теж відклав перо, щойно напророчивши собі смерть через відрубування голови.

– А що у тебе в ящику? – спитав він.

– Дивно, що вас це цікавить, – сказала Герміона, криво глянувши на Рона. Вона підняла накривку й показала їм, що там було.

Всередині лежало з п’ятдесят різнокольорових значків з однаковими написами на них: ССЕЧА.

– Сеча? – здивувався Гаррі, розглядаючи один зі значків. – Що це таке?

– Та не сеча, – нетерпляче пояснила Герміона, – а С.С.Е.Ч.А. Тобто Спілка Сприяння Ельфам Чорноробам Англії.

– Ніколи про таку не чув, – знизав плечима Рон.

– Авжеж не чув, – жваво відказала Герміона, – бо я її щойно створила.

– Так? – здивувався Рон. – І скільки в ній членів?

– Ну… якщо ви вступите… то буде троє, – відповіла Герміона.

– І ти думаєш, що ми будемо швендяти зі значками, на яких написано “сеча”? – запитав Рон.

– ССЕЧА! – обурилася Герміона. – Я хотіла дописати “Годі знущатися над нашими побратимами чарівниками, борімося за зміну їхнього правового статусу”, але це не вмістилося на значку. Тож це буде назва нашого маніфесту.

Вона показала їм сувій пергаменту.

– Я ретельно дослідила все в бібліотеці. Ельфи вже багато століть перебувають у рабстві. Аж не віриться, що досі ніхто не звертав на це уваги.

– Герміоно, послухай, нарешті! – голосно крикнув Рон. – Їм… Це… Подобається… Їм подобається бути в рабстві!

– Наша програма мінімум, – ще голосніше крикнула Герміона, вдаючи, що нічого не почула, – полягає в забезпеченні ельфам домовикам справедливої платні й задовільних умов праці. Програма максимум передбачає внесення змін у закон про заборону використання чарівної палички та спробу залучити когось із ельфів до роботи у відділі контролю за магічними істотами, адже вони там зовсім не представлені.

– А як нам це зробити? – здивувався Гаррі.

– Спочатку навербуємо нових членів, – жваво пояснила Герміона. – Їм для цього треба буде купити значок – він коштує два серпики, – а на виручені кошти виготовимо листівки. Роне, ти будеш скарбником… у мене нагорі є бляшанка для збирання грошей… а ти, Гаррі – секретарем, тож можеш записувати мої слова для протоколу наших перших зборів.

Герміона на мить замовкла, радісно поглядаючи на хлопців, а Гаррі не знав, що йому робити: чи перечити Герміоні, чи реготати, дивлячись на Ронів вираз обличчя. Цю тишу порушив не Рон, який ніби заціпенів, а легеньке постукування в шибку. Гаррі зиркнув туди й побачив у місячному сяйві білу полярну сову, що сиділа на карнизі під вікном спорожнілої вже вітальні.

– Гедвіґо! – крикнув він і кинувся до вікна, рвучко його відчиняючи.

Гедвіґа пурхнула в кімнату, підлетіла до столу й приземлилася на сувій з Гарріним гороскопом.

– Нарешті! – зрадів Гаррі, кинувшись до сови.

– Вона принесла відповідь! – захвилювався Рон, показуючи на брудний аркуш пергаменту, прив’язаний до Гедвіжиної лапи.

Гаррі поспіхом його відв’язав і почав читати, а Гедвіґа вмостилася йому на коліна, тихенько ухкаючи.

– Що він пише? – затамувала подих Герміона.

Лист був коротесенький, і його явно було нашкрябано у великому поспіху. Гаррі почав читати вголос:

Гаррі!

Негайно вилітаю на північ. До мене вже доходили різні дивні чутки, тож новина про твій шрам стала останньою краплею. Якщо він знову заболить, іди прямо до Дамблдора – кажуть, він запросив на роботу Дикозора, котрий уже був на пенсії, а це означає, що Дамблдор добре читає знаки, навіть якщо ніхто інший їх не читає.

Скоро сконтактуємось. Мої вітання Ронові й Герміоні. Будь пильний, Гаррі.

Сіріус.

Гаррі глянув на Рона з Герміоною, а ті витріщилися на нього.

– Він вилітає на північ? – прошепотіла Герміона. – Тобто, повертається?

– Які знаки читає Дамблдор? – перепитав спантеличено Рон. – Гаррі… що сталося?

Бо Гаррі раптом гупнув себе по лобі кулаком, аж Гедвіґа впала йому з колін.

– Я не повинен був йому говорити! – люто вигукнув Гаррі.

– Що ти верзеш? – нічого не розумів Рон.

– Він подумав, що мусить вертатися! – Гаррі вдарив кулаком по столі, а Гедвіґа злетіла на спинку Ронового стільця, обурено ухкаючи. – Бо він вирішив, що я потрапив у біду! А зі мною все гаразд!.. Нема в мене для тебе нічого, – роздратовано кинув Гаррі Гедвідзі, що вичікувально клацала дзьобом, – якщо хочеш їсти, то лети в соварню.

Гедвіґа зиркнула на Гаррі з величезною образою і пурхнула до відчиненого вікна, ляпнувши його по голові крилом.

– Гаррі, – заспокійливо почала було Герміона.

– Я йду спати, – урвав її Гаррі. – Побачимося вранці.

Нагорі в спальні він натяг піжаму й заліз у ліжко, хоч анітрохи не почувався втомленим.

Якщо Сіріус повернеться, і його впіймають, то це станеться через Гаррі. Навіщо він усе розпатякав? Заболіло на якусь секунду, а він… якби ж то йому вистачило розуму тримати язика за зубами…

Він чув, як у спальню зайшов Рон, але не озвався до нього. Гаррі ще довго лежав і дивився на темну запону свого ліжка. У спальні панувала цілковита тиша, і якби Гаррі не був такий задуманий, то усвідомив би, що не чути звичного Невілового хропіння, а отже, не спалося не тільки йому.

Бобатон і Дурмстренґ

Наступного ранку Гаррі прокинувся, маючи в голові повністю готовий план, немовби його мозок безперервно працював навіть уві сні. Він устав, у напівтемряві одягся, вийшов зі спальні, не розбудивши Рона, і зійшов у порожню вітальню. Там узяв зі столу, на якому й досі лежала його домашня робота з віщування, аркуш пергаменту й написав такого листа:

Дорогий Сіріусе!

Думаю, мені просто здалося, що шрам заболів, я був напівсонний, коли тоді писав. Тобі немає сенсу повертатися, тут усе гаразд. Не журися, бо з моєю головою все нормально.

Гаррі.

Тоді він виліз крізь отвір у портреті, рушив угору по сходах мовчазного замку (там його ненадовго затримав Півз, що намагався скинути на нього величеньку вазу в коридорі на п’ятому поверсі), і нарешті дістався до соварні, розташованої на самій верхівці Західної вежі.

В соварні, округлій кам’яній кімнаті, панували холод і протяги – там не було жодної шибки. Підлогу вкривав шар соломи, перемішаний з совиним послідом та мишачими кістками. На сідалах, що здіймалися аж під самісінький гострий дах вежі, сиділи сотні сов найрізноманітніших порід та видів. Майже всі вони спали, хоч то тут, то там на Гаррі глипало кругле бурштинове око. Гедвіґа сиділа між совою сипухою та сірою совою. Гаррі поспішив до неї, ковзаючи по вкритій послідом підлозі.

Минув якийсь час, поки він переконав її прокинутися й глянути на нього, бо вона весь час крутилася на своєму сідалі, повертаючись до нього хвостом. Видно було, що вона й досі сердиться за його вчорашню невдячність. Урешті решт Гаррі вголос припустив, що вона дуже втомилася, тож він краще позичить у Рона його Левконію – і аж тоді Гедвіґа виставила вбік лапу й дала йому змогу прив’язати до неї листа.

– Тільки знайди його, добре? – погладив її Гаррі, підносячи до отвору в стіні. – Раніше за дементорів.

Вона вщипнула його за пальця дужче, ніж завжди, але ухнула лагідно й заспокійливо. Тоді розправила крила й злетіла назустріч ранковому сонцю, що саме з’являлося з за обрію. Гаррі стежив, як вона зникає з очей, і відчував тривожну млість. Він же був упевнений, що Сіріусова відповідь його заспокоїть, а не стурбує ще більше.

* * *

– Гаррі, це ж неправда, – обурилася за сніданком Герміона, коли він розповів їй та Ронові про свого листа. – Тобі не здавалося, що заболів шрам. Ти добре знаєш, що він таки болів.

– Ну то й що? – озвався Гаррі. – Я не хочу, щоб він через мене повернувся в Азкабан.

– Та припини, – зупинив Рон Герміону, яка вже й рота відкрила, готова сперечатися. І чи не вперше вона його послухалася й замовкла.

Гаррі старався як міг, щоб не переживати за Сіріуса. Він, звісно, щоранку з тривогою очікував прибуття совиної пошти, а вночі перед сном ніяк не міг позбутися жахливих видінь – йому ввижався Сіріус, оточений дементорами в якійсь темній лондонській вуличці. Та поза тим Гаррі намагався якомога менше думати про свого хрещеного батька. Шкода, що не було квідичу адже ніщо так добре не відганяло тривожних думок, як виснажливі тренування. Щоправда, уроки ставали дедалі складнішими й вимогливішими, особливо захист від темних мистецтв.

На їхній подив, професор Муді оголосив, що випробовуватиме на кожному з них закляття “Імперіус”, щоб продемонструвати його силу й побачити, чи зможуть вони опиратися його закляттю.

– Але ж… пане професоре, ви казали, що закляття незаконне, – засумнівалася Герміона, а Муді тим часом помахом чарівної палички розсунув парти, звільнивши від них середину кімнати. – Ви казали… що насилати його на інших людей не…

– Дамблдор воліє, щоб ви відчули його на собі, – урвав її Муді. Його магічне око крутнулося й, не кліпаючи, моторошно втупилося в Герміону. – Та якщо ви бажаєте випробувати це по справжньому… коли хтось вирішить вас підкорити… то що ж. Як собі хочете. Ваша воля.

Він вузлуватим пальцем показав на двері. Герміона зашарілася й пробелькотіла щось про те, що вона й не думала нікуди йти. Гаррі й Рон обмінялися посмішками. Вони знали, що Герміона краще ковтне буботрубського гною, аніж пропустить такий важливий урок.

Муді почав по черзі викликати учнів, насилаючи на них закляття “Імперіус”. Гаррі спостерігав, як однокласники під дією закляття виробляли найнеймовірніші трюки. Дін Томас тричі прострибав довкола кімнати, співаючи національний гімн. Лаванда Браун імітувала білку. Невіл виконав цілу серію дивовижних гімнастичних вправ, на які ніколи не був би здатен у нормальному стані. Ніхто не міг опиратися закляттю, поки Муді його не знімав.

– Поттер, – прогарчав Муді, – твоя черга.

Гаррі вийшов на середину класу, туди, де було порозсовано всі парти. Муді підняв чарівну паличку, спрямував її на Гаррі і промовив: “Імпєріо”.

Це було дивовижне відчуття. Гаррі раптом усвідомив, що в його голові не залишилося жодних думок чи тривог, натомість його заповнила невловима й легка радість. Він стояв цілком розслаблений, майже не відчуваючи, що на нього всі дивляться.

І тут він почув голос Дикозора Муді, що відлунював у якомусь далекому закапелку його спорожнілого мозку: “Вистрибни на парту… вистрибни на парту…”

Гаррі слухняно зігнув коліна, приготувавшись до стрибка.

“Вистрибни на парту…”

А навіщо?

Десь у глибині мозку озвався інший голос. “Це ж дурість, справді”, – сказав той голос.

“Вистрибни на парту…”

“Ні, дякую, я не стрибатиму, – рішучіше сказав той другий голос, – …я не хочу…”

“Стрибай! НЕГАЙНО!”

І тут Гаррі відчув сильний біль. Він водночас і стрибнув, і намагався опиратися цьому стрибкові. В результаті налетів з розгону на стіл, перекинув його й, судячи з болю, розбив собі коліна.

– Оце вже на щось схоже! – прогарчав голос Муді, і Гаррі зненацька відчув, що в голові зникла лунка порожнеча. Він чітко пригадав усе, що сталося, а біль у колінах ніби подвоївся.

– Дивіться всі… Поттер боровся! Він боровся й ледве не переміг! Поттере, спробуємо ще раз. Всі уважно дивіться… стежте за його очима, ви там усе побачите… дуже добре, Поттер! Дуже добре! Тебе їм складно буде підкорити!

– Він так говорить, – пробурмотів Гаррі, коли вони через годину виходили з класу захисту від темних мистецтв, – наче на нас щомиті можуть напасти. (Муді примусив Гаррі пройти перевірку чотири рази поспіль, аж поки закляття цілком перестало діяти на нього).

– Справді, – погодився Рон, підстрибуючи через крок. На нього закляття вплинуло значно сильніше, ніж на Гаррі, хоча Муді й запевнив, що до обіду всі негативні прояви зникнуть. – Це вже параноя… – Рон нервово озирнувся, чи не чує його Муді, й заговорив знову, – не дивно, що в міністерстві були раді його позбутися. Ти чув, як він розповідав Шеймусові про ту горопашну відьму, яка першого квітня здумала, на свою голову, його жартома налякати?.. І коли нам читати про ту боротьбу з закляттям “Імперіус”, якщо нас і так завалили роботою?

Усі четвертокласники помітили, що цього року кількість домашніх завдань значно зросла. Професорка Макґонеґел дала цьому пояснення, коли учні аж застогнали, почувши, скільки їм треба буде виконати домашніх завдань з трансфігурації.

– Зараз починається найважливіший етап вашої магічної освіти! – сказала вона, зловісно поблискуючи очима з за своїх квадратних окулярів. – Невдовзі ви маєте отримувати Середні Оцінки Взірцевих учнів.

– Але ж СОВи дають аж у п’ятому класі! – обурився Дін Томас.

– Може, й так, Томасе, але повір, що вам треба старанно підготуватися! Міс Ґрейнджер єдина з класу спромоглася перетворити їжака на нормальну подушечку для шпильок. Мушу нагадати, що твоя подушечка, Томасе, й досі скручується зі страху в клубок, коли до неї піднести шпильку!

Герміона, що знову зашарілася, намагалася не виказувати свого самовдоволення.

Гаррі з Роном ледь не луснули зі сміху, коли професорка Трелоні оголосила, що за домашню роботу з віщування вони отримали найкращі оцінки. Вона зачитала вголос великі уривки їхніх пророцтв, похваливши хлопців за відвагу і стійкість щодо жахіть, які на них очікують. Та друзям стало не до сміху, коли професорка попросила їх зробити те саме й на наступний місяць – адже в них вичерпався запас ідей для можливих катастроф.

Професор Бінс, привид, який викладав історію магії, примушував їх щотижня писати реферати про бунти ґоблінів у XVIII столітті. А професор Снейп звелів виготовити протиотруту. Учні поставилися до цього якнайсерйозніше, бо він натякнув, що напередодні Різдва спробує когось із них отруїти, щоб перевірити дію протиотрути. Професор Флитвік дав їм прочитати три додаткові підручники, щоб підготуватися до заліку із замовлянь.

Навіть Геґрід не давав їм перепочинку. Вибухозаді скрути росли з дивовижною швидкістю – а ще ж ніхто не з’ясував, чим саме вони харчуються. Геґрід був у захваті й запропонував їм щодругого вечора приходити до його хижі, щоб спостерігати за дивовижною поведінкою скрутів і робити нотатки до їхнього спільного “проекту”.

– Карочє, тільки не я, – рішуче заперечив Драко Мелфой, коли Геґрід повідомив про це з виглядом Діда Мороза, який витягає зі свого лантуха ще одну величезну іграшку. – Я на цю гидоту й на уроках надивився, дуже дякую.

Усмішка на Геґрідовім обличчі зів’яла.

– Ти меш робити те, шо я тобі мовив, – гаркнув він, – бо я, бігме, вчиню так, як професор Муді… Чув, шо з тебе вийшов файний тхорик, Мелфою.

Ґрифіндорці аж покотилися з реготу. Мелфой почервонів зі злості, але згадка про покарання, яке вчинив Муді, була ще, мабуть, дуже болюча, тож він мовчки проковтнув образу. Після уроку Гаррі, Рон і Герміона поверталися до замку в чудовому настрої. Дуже приємно було бачити, як Геґрід поставив на місце Мелфоя – особливо тому, що торік Мелфой аж зі шкури пнувся, щоб Геґріда звільнили.

Коли вони зайшли у вестибюль, шлях їм загородила велетенська юрба учнів, які зібралися там довкола великої дошки оголошень, що височіла біля підніжжя мармурових сходів. Рон, найвищий з них трьох, звівся навшпиньки й прочитав уголос оголошення.

ТРИЧАКЛУНСЬКИЙ ТУРНІР

У п’ятницю, ЗО жовтня, о 18 годині прибудуть делегації з Бобатону і Дурмстренґу. Уроки закінчаться на півгодини раніше…

– Класно! – зрадів Гаррі. – У п’ятницю останній урок – зілля й настійки! Отже, Снейп не встигне нас усіх потруїти!

Всі учні повинні занести в гуртожитки свої портфелі й підручники, а тоді зібратися біля замку для зустрічі наших гостей перед Вітальним бенкетом.

– Лишився тільки тиждень! – сказав Ерні Макмілан з Гафелпафу з сяючими очима вибираючись з юрби. – Цікаво, чи знає Седрик? Піду йому скажу…

– Який Седрик? – тупо перепитав Рон, коли Ерні відійшов.

– Діґорі, – пояснив Гаррі. – Напевне, він візьме участь у турнірі.

– Щоб цього ідіота обрали чемпіоном Гоґвортсу? – обурився Рон, коли вони проштовхувалися крізь галасливу юрбу до сходів.

– Він не ідіот, просто ти його не любиш, бо він переміг Ґрифіндор у квідичі, – втрутилася Герміона. – Я чула, що він дуже добре вчиться… а ще він староста.

Вона це сказала тоном, що не припускав заперечень.

– Тобі він подобається лише тому, що дуже вродливий, – саркастично скривився Рон.

– Вибач, але я не оцінюю людей тільки за вродою! – обурилася Герміона.

Рон роблено закашлявся, але в цьому кашлі явно вчувалося слово “Локарт!”

Поява оголошення у вестибюлі справила помітний ефект на мешканців замку. Наступного тижня, хоч би куди Гаррі пішов, він чув розмови лише про одне – Тричаклунський турнір. Чутки ширилися між учнів, наче вірус: хто стане чемпіоном Гоґвортсу, що діятиметься під час турніру, чи дуже будуть відрізнятися від них учні Бобатону й Дурмстренґу.

А ще Гаррі помітив, що в замку прибирали, як ніколи досі. Ретельно зішкрібали бруд і стирали порох з деяких портретів, чим викликали явне невдоволення зображених там суб’єктів, які щулилися в куточках, похмуро щось бурмочучи й мацаючи з огидою свої відчищені рожеві обличчя. Лицарські обладунки раптом аж засяяли й перестали рипіти, а сторож Арґус Філч з такою люттю нападав на кожного учня, котрий забув почистити взуття, що довів кількох першокласниць до істерики.

Інші викладачі також були на диво напружені.

– Лонґботоме, дуже тебе прошу нікому з Дурмстренґу не показувати, що ти не вмієш виконати навіть найпростіше обмінне закляття! – гаркнула професорка Макґонеґел наприкінці дуже складного уроку, під час якого Невіл випадково пересадив власні вуха на кактус.

Зійшовши тридцятого жовтня на сніданок, учні побачили, що Велику залу за ніч дуже гарно прикрасили. Зі стін звисали велетенські шовкові полотнища. Кожне представляло певний гоґвортський гуртожиток: червоне з золотим левом – Ґрифіндор, синє з бронзовим орлом – Рейвенклов, жовте з чорним борсуком – Гафелпаф, а зелене зі срібною змією – Слизерин. Над учительським столом висіло найбільше полотнище з Гоґвортським гербом: лев, орел, борсук і змія, що сплелися навколо великої літери “Г”.

Гаррі, Рон і Герміона помітили за ґрифіндорським столом Фреда й Джорджа. Ті, хоч як це й було незвично, знову сиділи окремо від усіх і про щось упівголоса розмовляли. Рон з друзями попрямував до них.

– Ясно, що це лажово, – похмуро казав Фредові Джордж. – Але якщо він не поговорить з нами особисто, то доведеться послати йому листа. Або тицьнути йому в руки. Він же не зможе уникати нас вічно.

– А хто вас уникає? – поцікавився Рон, сідаючи поруч з ними.

– На жаль, не ти, – роздратувався втручанням Фред.

– А що лажово? – спитав Рон у Джорджа.

– Лажово мати брата нишпорку, – відрубав Джордж.

– Ви вже маєте якісь ідеї щодо Тричаклунського турніру? – звернувся до близнюків Гаррі. – Придумали, як туди потрапити?

– Я спитав Макґонеґелку, як обирають чемпіонів, але вона нічого не відповіла, – сердито буркнув Джордж. – Сказала тільки, щоб я замовк і продовжував трансфігурацію єнота.

– Цікаво, які будуть завдання? – замислився Рон. – Гаррі, я впевнений, що ми з ними впоралися б. Ми вже ж мали справи з небезпечними речами…

– А хто судді? – поцікавився Гаррі.

– Ну, по перше, туди завжди входять директори шкіл учасниць, – сказала Герміона, і всі здивовано глипнули на неї, – бо всіх трьох директорів було поранено під час турніру 1792 року, коли василіск, якого мали впіймати чемпіони, взяв і ошалів.

Герміона помітила, що на неї дивляться, і пояснила, виразно демонструючи своє “фе” стосовно того, що й досі ніхто не прочитав усіх тих книжок, що й вона: – Це є в “Історії Гоґвортсу”. Хоч ця книжка, звісно, не надто достовірна. Точніше було б її назвати “Виправлена історія Гоґвортсу”. Або ж “Вельми упереджена й вибіркова історія Гоґвортсу, що замовчує найприкріші шкільні проблеми”.

– Про що це ти? – здивувався Рон, хоч Гаррі вже здогадувався, до чого йдеться.

– Про ельфів домовиків! – голосно сказала Герміона, підтвердивши Гарріні підозри. – На жодній з понад тисячі сторінок “Історії Гоґвортсу” навіть не згадується, що ми всі беремо співучасть у гнобленні сотень рабів!

Гаррі похитав головою й зосередився на яєшні. Хоч ні він, ні Рон не виявили жодного завзяття, це анітрохи не вплинуло на Герміонину рішучість вибороти справедливість для ельфів домовиків. Щоправда, вони заплатили по два серпики за значки “ССЕЧА”, хоч і пішли на це, щоб тільки її заспокоїти. Однак їхні серпики були, мабуть, викинуті на вітер, бо Герміона стала ще настирливіша. Вона остаточно замучила Гаррі й Рона, спочатку вимагаючи, щоб вони самі носили значки, а тоді примушуючи їх переконувати інших робити те саме. А ще вона щовечора бродила по ґрифіндорській вітальні, зупиняла учнів і торохкотіла їм під носом бляшанкою для збору грошей.

– Чи ви усвідомлюєте, що вам міняють простирадла, розпалюють камін, прибирають у кімнатах і готують їжу пригноблені магічні істоти, яким за це анічогісінько не платять? – люто перепитувала вона.

Деякі учні, скажімо, Невіл, платили їй, аби вона тільки відчепилася. Дехто мляво цікавився її промовами, але відмовлявся брати активнішу участь у цій кампанії. Більшість сприймали все як жарт.

Отож Рон звів очі до стелі, залитої сяйвом осіннього сонця, а Фред надзвичайно зацікавився шинкою (обидва близнюки відмовилися купувати значки “ССЕЧА”). А от Джордж підсунувся до Герміони.

– Слухай, Герміоно, а чи ти бувала на кухні?

– Авжеж, ні, – відказала Герміона, – бо учням, здається, не можна…

– А ми бували, – показав на Фреда Джордж, – багато разів. Харчі крали. І ми їх бачили, і вони були щасливі. Вони вважають, що їхня робота – найкраща в світі…

– Це тому, що вони неосвічені й затуркані! – палко заперечила Герміона, але її слова потонули в шелестінні крил, яке свідчило про прибуття совиної пошти. Гаррі відразу побачив Гедвіґу, що підлітала до нього. Герміона миттю замовкла. Разом з Роном вона стурбовано стежила за Гедвіґою, яка спурхнула на Гарріне плече, склала крила і втомлено простягла йому лапу.

Гаррі схопив Сіріусову відповідь і запропонував Гедвізі шкірку з шинки, яку вона вдячно ковтнула. Тоді, переконавшись, що Фред і Джордж знову захопилися обговоренням Тричаклунського турніру, Гаррі пошепки прочитав листа Ронові й Герміоні.

Дякую за турботу, Гаррі.

Я вже повернувся й надійно переховуюсь. Прошу тримати мене в курсі всього, що відбувається у Гоґвортсі. Не використовуй для цього Гедвіґу, весь час міняй сов, за мене не турбуйся, думай про себе. Не забувай, що я тобі казав про шрам.

Сіріус.

– Чого це ти мусиш міняти сов? – тихенько спитав Рон.

– На Гедвігу всі звертатимуть увагу, – відразу озвалася Герміона. – Вона дуже впадає у вічі. Біла полярна сова, що постійно вертається до його схованки. .. адже такі види птахів тут не водяться, правда?

Гаррі склав листа і заховав його в мантію. Він уже й не знав, заспокоїв його лист чи ще дужче стривожив. Поза сумнівом, Сіріусові непросто було повернутися непоміченим. Однак думка про те, що Сіріус перебуватиме десь поблизу, додавала надії. Тепер принаймні не доведеться так довго чекати відповідей на листи.

– Дякую, Гедвіґо, – погладив він сову, що сонно ухнула, встромила дзьоба в його склянку з помаранчевим соком, а тоді знову знялася в повітря з помітним бажанням добряче виспатися в соварні.

Цього дня в повітрі витало приємне передчуття. На уроках ніхто не відзначався увагою, бо всіх значно більше цікавило прибуття делегацій з Бобатону та з Дурмстренгу. Навіть урок зілля й настійок здавався не таким уже й нестерпним, адже він тривав на півгодини менше. Коли задзвонив дзвінок, Гаррі, Рон і Герміона помчали до ґрифіндорської вежі, залишили свої портфелі й підручники, одягли плащі й побігли до вестибюлю.

Вихователі гуртожитків вишикували своїх учнів рядочками.

– Візлі, поправ капелюха, – гримнула на Рона професорка Макґонеґел. – Міс Патіл, прошу забрати з волосся оце казна що.

Парваті спохмурніла й витягла з коси великого декоративного метелика.

– Прошу йти за мною, – звеліла професорка Макґонеґел, – спочатку першокласники… і не штовхайтесь…

Вони зійшли сходами і зупинилися перед замком. Вечір був холодний і безхмарний. Сутеніло. Над Забороненим лісом уже сяяв блідий, напівпрозорий місяць. Гаррі стояв між Роном та Герміоною в четвертому ряду й бачив серед першокласників Дена Кріві, що аж тремтів від хвилювання.

– Майже шоста, – повідомив Рон, зиркнувши на годинника, а тоді глянув на дорогу, що вела до вхідних воріт. – Цікаво, як вони прибудуть? Поїздом?

– Навряд, – засумнівалася Герміона.

– Тоді як? На мітлах? – припустив Гаррі, поглянувши на зоряне небо.

– Не думаю… це ж дуже далеко…

– Скористаються летиключами? – намагався вгадати Рон. – Або являтимуться… може, в їхніх краях дозволяють являтися до сімнадцяти років?

– На території Гоґвортсу заборонено являтися, скільки тобі торочити? – нетерпляче відмахнулася Герміона.

Вони схвильовано вглядалися в сутінки, але не помічали й найменшого руху. Довкола було тихо й спокійно. Гаррі почав мерзнути. Скоріше б… може, ті закордонні учні задумали якусь ефектну появу.. йому пригадалося, як містер Візлі глузував у наметовому містечку перед початком Кубка світу з квідичу: “Завжди та сама біда – ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом…”

І тут ззаду долинув голос Дамблдора, що стояв там разом з іншими вчителями: – Ага! Якщо я не помиляюся, прибуває делегація з Бобатону!

– Де? – закрутили головами учні.

– Отам! – закричав якийсь шестикласник, показуючи на ліс.

Щось велике, значно більше за мітлу… та що там казати, більше за сто мітел… летіло в темно синьому небі, наближаючись до замку і щомиті збільшувалося у розмірах.

– Це дракон! – перелякано заверещала одна першокласниця.

– Не мели дурниць… це летючий будинок! – вигукнув Ден Кріві.

Ден був ближчий до істини… Коли ця чорна дивовижа проминула верхівки дерев Забороненого лісу і світло з вікон замку її осяяло, всі побачили велетенську зеленаво блакитну карету, запряжену дванадцятьма крилатими кіньми. Кожен кінь був рябий, з білою гривою і завбільшки як слон.

Передні три ряди учнів сахнулися назад, коли карета з шаленою швидкістю почала знижуватися… і ось, могутньо гупнувши, від чого Невіл аж підскочив і наступив на ногу якомусь п’ятикласникові слизеринцю, кінські копита, завбільшки як великі тарелі, торкнулися землі. Ще за секунду приземлилася й сама карета, підстрибнувши на своїх здоровецьких колесах, а золоті коні засмикали своїми головищами й заблискали лютими червоними очиськами.

Не встиг Гаррі й глянути на дверцята карети з гербом (дві перехрещені золоті чарівні палички, і з кожної вилітає по три зорі], як вони відчинилися.

З карети зіскочив хлопець у блідо голубій мантії. Він нахилився, понишпорив по підлозі карети, а тоді розклав золоту драбину й шанобливо відскочив убік. Тут Гаррі побачив, як з карети з’явився блискучий чорний черевичок на високому каблуці… черевичок завбільшки, як дитячі санчата… а далі, майже відразу – величезна жінка. Більшої він ще не бачив ніколи в житті. Тепер уже нікого не дивували розміри карети та коней.

Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці – Геґріда. Але чомусь – може, тому що до Геґріда він просто звик – ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п’ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.

Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб’язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.

– Дорога мадам Максім, – усміхнувся він, – вітаю вас у Гоґвортсі.

– Дамбелі дорр, – промовила низьким голосом мадам Максім. – Надьїюся, у вас усе допрре?

– Усе чудово, дякую, – відповів Дамблдор.

– Мої учні, – мадам Максім недбало махнула назад своєю велетенською рукою.

Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат – судячи з вигляду, старшокласників, – що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.

– А чи прибуф уже Каркароф? – поцікавилася мадам Максім.

– Чекаємо з хвилини на хвилину, – відповів Дамблдор. – Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?

– Мабуть, з’їгрітисья, – сказала мадам Максім. – Але к’оні…

– Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, – сказав Дамблдор, – тільки но владнає невеличкий клопіт, пов’язаний з деякими… е е… створіннями.

– Зі скрутами, – вишкірився до Гаррі Рон.

– Мої к’оникі звикли до п’ефної… е е… суворр’ості, – сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. – Вони дьюже сильні…

– Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, – усміхнувся Дамблдор.

– Дьюже допрре, – кивнула головою мадам Максім, – але прошю переказати ‘Еґррідофі, що ці к’оні п’ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.

– Усе буде зроблено, – також легенько кивнув Дамблдор.

– Ходьїмо, – владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.

– Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? – звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.

– Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, – відповів Гаррі. – Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?

– Може, повтікали, – з надією сказав Рон.

– Ой, не кажи так, – здригнулася Герміона. – Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити…

Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось…

– Чуєш? – запитав зненацька Рон.

Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум – ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос…

– Озеро! – заволав Лі Джордан, показуючи туди. – Гляньте на озеро!

Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води… хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з’явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі… і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку…

З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина… а тоді Гаррі побачив там снасті…

– Це щогла! – гукнув він Ронові й Герміоні.

Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.

Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла… але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра – гладенького й сріблястого, немов його волосся.

– Дамблдор! – радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. – Як ся маєш, друже, як справи?

– Чудово, професоре Каркароф, дякую, – відповів Дамблдор.

Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.

– Любий старий Гоґвортс, – проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. – Як це добре – опинитися тут. Як це гарно… Вікторе, підходь до тепла… ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить…

Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.

– Гаррі – це Крум!

Келих Вогню

– Не може бути! – приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. – Гаррі, це Крум! Віктор Крум!

– Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, – стенула плечима Герміона.

– Лише квідичист? – Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. – Герміоно… та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!

У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: “Ой ні, не може бути, навіть пера немає…”, “Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?”

– Аякже, – зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.

– Я спробую взяти в нього автограф, – озвався Рон, – Гаррі, маєш перо?

– Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.

Вони підійшли до ґрифіндорського столу й посідали за ним. Рон вибрав собі місце навпроти дверей, бо там і досі стояв Крум зі своїми товаришами з Дурмстренґу – вони не знали, де їм сідати. Учні з Бобатону зайняли місця за рейвенкловським столом. Вони похмуро розглядали Велику залу. Троє з них так і не зняли з голів шарфики й хустки.

– Тут не холодно, – роздратовано сказала Герміона, дивлячись на них. – Вони б іще плащі нап’яли!

– Сюди! Сідайте тут! – прошепотів Рон. – Сюди! Герміоно, посунься, звільни місце…

– Що?

– Та пізно вже, – розчаровано буркнув Рон.

Віктор Крум і його друзі з Дурмстренґу сіли за слизеринський стіл. Гаррі бачив, що Мелфой, Креб і Ґойл неймовірно зраділи. Мелфой нахилився до Крума і щось йому сказав.

– Правильно, Мелфою, попідлизуйся до нього, – саркастично кинув Рон. – Гарантію даю, що Крум бачить його наскрізь… до нього ж постійно хтось підлабузнюється… А де вони спатимуть, як ви гадаєте? Гаррі, ми можемо запросити його до нашої спальні… я віддам йому своє ліжко, а сам і на розкладачці посплю.

Герміона пирхнула.

– Вони нібито веселіші, ніж ті бобатонці, – сказав Гаррі.

Дурмстренґці поскидали свої важкі хутра й зацікавлено розглядали темну зоряну стелю. Дехто взяв у руки золоті тарілки й келихи і вражено їх вивчав.

Сторож Філч приставляв додаткові стільці до викладацького стола. З нагоди такої оказії він одягнув свій старий запліснявілий фрак. Гаррі з подивом помітив, що Філч поставив аж чотири стільці, по два з кожного боку від Дамблдора.

– Але ж гостей лише двоє, – здивувався Гаррі. – Чого це Філч притяг чотири стільці? Хто ще має прибути?

– Га? – неуважно озвався Рон. Він і досі не міг відірвати очей від Крума.

Коли вже всі учні зайшли в залу й порозсідалися за своїми столами, з’явилися викладачі. Вони попрямували до головного столу й розмістилися там. Останніми підійшли професор Дамблдор, професор Каркароф та мадам Максім. Учні з Бобатону зірвалися на ноги, коли побачили свою директорку. Дехто з гоґвортців розреготався. Бобатонці й вухом не повели і далі собі стояли, аж доки мадам Максім не сіла ліворуч від Дамблдора. А от Дамблдор не поспішав сідати. У Великій залі запанувала тиша.

– Добрий вечір, пані, панове, привиди та наші новоприбулі гості, – привітався Дамблдор, сяючи усмішкою до закордонних учнів. – 3 великою радістю вітаю вас у Гоґвортсі. Сподіваюся й вірю, що ваше перебування тут буде приємним і радісним.

Серед бобатонських дівчат, що й досі щулилися з холоду, хтось зневажливо пирхнув.

– Тебе ніхто не змушує залишатися! – розлючено прошипіла Герміона.

– Після бенкету відбудеться офіційне відкриття турніру, – повідомив Дамблдор. – А тепер прошу вас їсти, пити й почуватися як удома!

Він сів, і Гаррі побачив, що до нього відразу нахилився Каркароф і почав щось говорити.

Тарелі перед ними звично заповнилися їжею. Було помітно, що ельфи домовики на кухні дуже старалися, бо Гаррі ще ніколи не бачив такого розмаїття страв. Деякі з них були чужоземного походження.

– Що це таке? – спитав Рон, показуючи на великий таріль біля м’ясної запіканки, на якому лежало щось схоже на тушковані устриці чи краби.

– Булєбез, – відповіла Герміона.

– Що що? – перепитав Рон.

– Це така французька страва, – пояснила Герміона. – Я її куштувала позаторік на канікулах. Дуже смачна.

– Що ж, повіримо тобі й перевіряти не будемо, – сказав Рон, накладаючи собі запіканки.

Здавалося, що Велика зала переповнена, хоч насправді чужоземців додалося не більше двадцяти. Можливо, таке враження виникало тому, що їхня шкільна форма вирізнялася кольором на тлі чорних гоґвортських мантій. Коли дурмстренґці познімали свої хутра, то виявилося, що вони одягнуті в червоні, наче кров, мантії.

Через двадцять хвилин після початку бенкету крізь двері за викладацьким столом прокрався Геґрід. Він сів на краєчок стільця й помахав Гаррі, Ронові й Герміоні товсто забинтованою рукою.

– Геґріде, як скрути? – гукнув йому Гаррі.

– Ростут, – весело відповів Геґрід.

– Нічого дивного, – сказав упівголоса Рон. – Здається, вони нарешті знайшли собі харч до смаку: Геґрідові пальці.

Тут пролунав чийсь голос: – Пегепгошюю, чі не моглі б ви подати булєбез?

Це була та дівчина з Бобатону, що пирхала під час Дамблдорової промови. Вона нарешті зняла з голови хустку. Її довге біляво сріблясте волосся сягало аж до пояса. Вона мала великі темно сині очі та рівні білосніжні зуби.

Рон почервонів як рак. Витріщився на неї, роззявив рота, але слів із себе видобути не зміг – тільки якесь булькотіння.

– Беріть, – підштовхнув Гаррі таріль до дівчини.

– А ві вжє закінчьили?

– Так, – видушив з себе Рон. – Дуже смачно.

Дівчина взяла таріль і обережно понесла його до рейвенкловського столу. Рон і далі не міг відвести від неї очей, ніби ніколи не бачив дівчат. Гаррі розреготався. Цей сміх примусив Рона отямитися.

– Вона віїла! – хрипко сказав він Гаррі.

– Не вигадуй! – втрутилася Герміона. – Більше ніхто не витріщається на неї мов ідіот!

Та це було не зовсім так. Коли дівчина перетинала залу, їй услід поверталися голови багатьох хлопців, і дехто з них так само, як і Рон, на якийсь час втрачав дар мови.

– А я вам кажу, що це не звичайна дівчина! – тримався свого Рон, схиляючись набік, щоб краще її роздивитися. – У Гоґвортсі таких немає!

– Тут ще й не такі є, – миттю заперечив Гаррі, бо всього за кілька місць від дівчини зі сріблястим волоссям сиділа Чо Чанґ.

– Коли ви нарешті отямитеся, – скривилася Герміона, – то, може, помітите, хто щойно прибув.

Вона показала на викладацький стіл. Там уже були зайняті всі вільні стільці. Біля професора Каркарофа сидів Лудо Беґмен, а поруч з мадам Максім примостився Персів шеф містер Кравч.

– А вони чого тут? – здивувався Гаррі.

– Це ж вони організатори Тричаклунського турніру! – відповіла Герміона. – Мабуть, вирішили побачити його початок.

Коли настала черга десерту, вони помітили декілька незвичних пудингів. Рон пильно оглянув якесь дивне бланманже, а тоді акуратно відсунув його на кілька сантиметрів праворуч від себе, щоб його добре було видно з рейвенкловського столу. Проте дівчина, схожа на віїлу, мабуть, уже наїлася досхочу, бо більше не підійшла.

Коли золоті тарелі спорожніли, Дамблдор підвівся знову. Залу наповнила якась приємна напруга. Гаррі відчував легке хвилювання, очікуючи, що ж буде далі. Неподалік від них Фред і Джордж нахилилися вперед, уп’явшись очима в Дамблдора.

– Час настав, – промовив Дамблдор, усміхаючись до цілого моря звернених на нього облич. – От от почнеться Тричаклунський турнір. Хочу вам дещо пояснити, перш ніж ми внесемо скриньку…

– Яку скриньку? – пробурмотів Гаррі.

Рон знизав плечима.

– …щоб уточнити процедуру, якої ми маємо дотримуватися цього року. Але спочатку дозвольте відрекомендувати тим, хто їх досі не знає: містера Бартеміуса Кравча, начальника відділу міжнародної магічної співпраці, – пролунали ріденькі ввічливі оплески, – та містера Лудо Беґмена, начальника відділу магічної фізкультури і спорту.

Беґменові аплодували значно голосніше, ніж Кравчеві. Можливо, завдяки його славі відбивача, або просто тому, що він був набагато симпатичніший. Беґмен подякував за оплески веселим помахом руки. А от Бартеміус Кравч ніяк не прореагував, навіть не всміхнувся, коли назвали його ім’я. Пригадуючи його в елегантному костюмі на Кубку світу з квідичу, Гаррі подумав, що чаклунська мантія не надто пасує Кравчеві. Його вузенькі вусики та рівнесенький проділ видавалися вельми недоречними поруч з довжелезним сивим волоссям та бородою Дамблдора.

– Містер Беґмен та містер Кравч кілька попередніх місяців працювали не покладаючи рук над підготовкою Тричаклунського турніру, – вів далі Дамблдор, – а тепер вони разом зі мною, професором Каркарофим та мадам Максім увійдуть до складу комісії, що оцінюватиме здобутки чемпіонів.

Почувши слово “чемпіонів”, усі учні затамували подих і почали прислухатися до Дамблдора з подвоєною увагою.

Він це помітив, усміхнувся й звелів:

– Попрошу скриньку, містере Філч.

Філч, який непомітно принишк у куточку зали, підійшов до Дамблдора з великою дерев’яною скринькою, інкрустованою коштовним камінням. Видно було, що вона неймовірна стара. Учні схвильовано загули, а Деніс Кріві аж на стільця виліз, щоб краще бачити. Та він був такий дрібний, що й тепер його голова ледь ледь вивищувалася над іншими.

– Містер Кравч та містер Беґмен уже ознайомилися з завданнями, які цього року будуть поставлені перед чемпіонами, – сказав Дамблдор, – і все належним чином підготували. Упродовж навчального року чемпіонам доведеться виконати три завдання, і для цього потрібні будуть усі їхні здібності… уся чаклунська майстерність… відвага… вміння робити логічні висновки… і, звичайно, здатність долати небезпеку.

На цих останніх словах у залі запанувала цілковита тиша, немовби всі перестали дихати.

– Як вам відомо, в турнірі змагатимуться три чемпіони, – спокійно вів далі Дамблдор, – по одному з кожної школи учасниці. Оцінюватиметься виконання ними кожного турнірного завдання, і чемпіон, який після третього завдання отримає найвищу загальну оцінку, здобуде Тричаклунський кубок. А добиратиме чемпіонів об’єктивний і неупереджений… Келих Вогню.

Дамблдор витяг чарівну паличку й тричі постукав по скриньці. Вона поволі й зі скрипом відкрилася. Дамблдор запхнув туди руку й добув велику, грубо обтесану дерев’яну чашу. Вона була б зовсім непоказна, якби не мерехтливі язики біло синього полум’я, що наповнювало її по вінця.

Дамблдор закрив скриньку і обережно поставив на неї Келих, щоб його було видно всім у залі.

– Кожен, хто бажає зголоситися на чемпіона, повинен розбірливо написати на стрічці пергаменту своє ім’я, прізвище та школу, а тоді кинути цю стрічку в Келих, – пояснив Дамблдор. – На це дається двадцять чотири години. Завтра ввечері, якраз на Гелловін, Келих назве імена тих трьох, котрих він вважатиме найгіднішими представляти свої школи. Келих стоятиме у вестибюлі, доступний для всіх, хто забажає взяти участь у змаганнях.

Щоб утримати від спокуси неповнолітніх учнів, – додав Дамблдор, – я накреслю у вестибюлі навколо Келиха лінію вікової межі. Жоден учень, якому ще не виповнилося сімнадцяти, не зможе переступити цієї лінії.

І нарешті – я хотів би наголосити, щоб ті, хто хоче взяти участь у турнірі, не ставилися до цього легковажно. Чемпіон, обраний Келихом Вогню, повинен або повинна пройти турнір до самого кінця. Поклавши стрічку зі своїм ім’ям та прізвищем у Келих, ви пов’язуєтеся нерозривною магічною угодою. Коли вас обрано чемпіоном, ви вже не маєте права відступати. Тому, перш ніж кидати в Келих свою стрічку пергаменту, ще раз спитайте себе, чи ви всім серцем налаштовані на гру. А тепер – час уже спати. Усім на добраніч.

– Вікова межа! – вигукнув Фред Візлі, блискаючи очима, коли вони йшли до виходу у вестибюль. – Але ж його можна обдурити настійною для старіння, правда? А коли твоє ім’я потрапить у Келих, можна радіти – хіба він знає, сімнадцять тобі чи ні?

– Не думаю, що той, кому менше сімнадцяти, має якісь шанси, – засумнівалася Герміона, – ми ще так мало всього вивчили…

– За всіх не розписуйся, – урвав її Джордж. – Гаррі, ти ж спробуєш, ге?

Гаррі на мить пригадав Дамблдорове застереження, щоб учні, яким нема сімнадцяти років, не зголошувалися до участі, але потім уявив себе з чудовим Тричаклунським кубком у руках… Цікаво, чи дуже розгнівається Дамблдор, якщо хтось молодший за сімнадцять років зуміє перетнути вікову межу..

– Де він зник? – розхвилювався Рон, що не прислухався до розмови, а шукав у натовпі Крума. – Чи Дамблдор казав, де спатимуть учні з Дурмстренгу?

Та відповідь на це запитання прийшла майже миттєво. Вони саме проходили повз слизеринський стіл, де Каркароф підганяв своїх учнів.

– Назад на корабель, – казав він. – Вікторе, як самопочуття? Ти наївся? Може, послати когось на кухню по гаряче вино?

Гаррі бачив, як Крум похитав головою, знову натягуючи на себе хутро.

– Пане професоре, я випів бі віна, – сказав з надією один зі старших дурмстрензьких хлопців.

– Поляков, тобі я, здається, не пропонував, – гаркнув Каркароф без жодної нотки теплого батьківського тону. – Ти, бачу, знову заляпав їжею всю свою мантію. От нестерпний хлопчисько…

Каркароф відвернувся й повів своїх учнів до дверей, підійшовши туди майже одночасно з Гаррі, Роном та Герміоною. Гаррі зупинився, щоб пропустити їх першими.

– Дякую, – кинув Каркароф, байдуже зиркнувши на нього.

І тут Каркароф завмер на місці. Він утупився в Гаррі, ніби не вірив своїм очам. Дурмстрензькі учні теж зупинилися разом зі своїм директором. Очі Каркарофа повільно оглянули Гарріне лице й завмерли на його шрамі. Усі дурмстренґці теж зацікавлено поглядали на Гаррі. Краєм ока він бачив, як обличчя в декого з них засяяло від захвату. Хлопець, уся мантія в якого була заляпана їжею, штурхнув дівчину, що стояла біля нього, і показав, не криючись, на Гарріне чоло.

– Так так, це Гаррі Поттер, – пролунав за їхніми спинами рипучий голос.

Професор Каркароф озирнувся. Там, важко спираючись на ковіньку, стояв Дикозор Муді. Його чаклунське око, не кліпаючи, втупилося в директора Дурмстренґу.

Гаррі бачив, як зблідло обличчя Каркарофа і як на ньому з’явилася суміш страху й люті.

– Ти! – вигукнув він, дивлячись на Муді так, ніби не вірив, що бачить його насправді.

– Я, – похмуро озвався Муді. – А тобі, Каркароф, краще йти далі, якщо не маєш що сказати Поттеру. Ти загородив двері.

І справді, за ними вже згромадилися учні, зазираючи один одному через плече, щоб зрозуміти, що там сталося.

Не кажучи й слова, професор Каркароф повів своїх вихованців далі. Муді дивився йому вслід, не відводячи магічного ока від Каркарофої спини, а на його понівеченому обличчі з’явився вираз крайнього несхвалення.

* * *

Наступного дня була субота, а в суботу багато учнів приходило снідати пізніше. Проте виявилося, що не лише Гаррі, Рон та Герміона прокинулися значно раніше, ніж завжди прокидалися у вихідні. Коли вони зійшли у вестибюль, то побачили там з двадцять учнів, які тинялися туди сюди, жували грінки й оглядали Келих Вогню. Він стояв посеред зали на ослінчику, на якому зазвичай лежав Сортувальний Капелюх. Тоненька золота лінія на підлозі оточувала Келих колом, що мало в діаметрі метрів із шість.

– Чи вже хтось поклав туди свої прізвища? – напружено поцікавився Рон в однієї третьокласниці.

– Усі дурмстренґці, – відповіла вона. – А з Гоґвортсу я ще нікого не бачила.

– Не сумніваюся, що дехто поклав ще вчора, коли ми всі пішли спати, – припустив Гаррі. – Скажімо, я так би й зробив… не захотів би, щоб на мене всі ззиралися. Бо що, якби Келих узяв та й виплюнув мене назад?

Хтось зареготав у Гаррі за спиною. Він озирнувся й побачив Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що збігали по сходах. Усі троє мали страшенно схвильований вигляд.

– Готово! – переможно прошепотів Фред Ронові, Гаррі й Герміоні. – Щойно її випили.

– Кого її? – не зрозумів Рон.

– Настійку для старіння, йолопе, – пояснив Фред.

– Кожен по краплині, – радісно потирав руки Джордж. – Нам вистачить подорослішати на один два місяці.

– Ми вирішили, що як хтось із нас виграє, то розділимо тисячу ґалеонів порівну, – всміхнувся Лі від вуха до вуха.

– Я не впевнена, що вам це вдасться, – застерегла їх Герміона. – Дамблдор, мабуть, таке передбачив.

Фред, Джордж та Лі не звернули уваги на її застереження.

– Готові? – перепитав Фред, тремтячи від збудження. – Ну, тоді… я піду першим…

Гаррі з цікавістю дивився, як Фред витяг з кишені стрічку пергаменту з написом “Фред Візлі – Гоґвортс”. Фред підійшов до лінії й зупинився, похитуючись на кінчиках пальців, ніби стрибун у воду, що готується пірнути з десятиметрової вишки. Усі, хто був у вестибюлі, вп’ялися в нього очима, а він глибоко вдихнув і перетнув лінію.

На частку секунди Гаррі здалося, що все пройшло добре – Джордж явно теж так подумав, бо з переможним криком стрибнув услід за Фредом, – але наступної миті щось гучно зашипіло, й обидва близнюки вилетіли за межі золотого кола, ніби пожбурені невидимим штовхачем ядра. Вони пролетіли метрів зо три й боляче гепнулися об холодну кам’яну підлогу. На додачу, ніби для ще більшого приниження, щось вистрілило – і в них обох з’явилися довжелезні білі бороди. Вестибюль аж затрясся з реготу. Навіть Фред із Джорджем не могли стриматися, коли звелися на ноги й глянули на свої бороди.

– Я ж вас попереджав, – пролунав густий веселий голос, і всі побачили професора Дамблдора, що виходив з Великої зали. Він подивився на Фреда й Джорджа, і очі в нього хитро заблискали, – пропоную вам піти до мадам Помфрі. Вона вже лікує міс Фосет з Рейвенклову та містера Самерса з Гафелпафу котрі теж вирішили трохи подорослішати. Хоч мушу визнати, що за красою їхнім бородам далеко до ваших.

Фред і Джордж пішли до шкільної лікарні в супроводі Лі, що аж заходився з реготу, а Гаррі, Рон та Герміона, теж пирхаючи зі сміху, рушили на сніданок.

Цього ранку оздоблення Великої зали змінилося. Був Гелловін, отож під зачарованою стелею пурхала ціла хмара живих кажанчиків, а в кожному закутку шкірилися сотні гарбузів з вирізьбленими очима, носами та ротами. Гаррі підійшов до Діна й Шеймуса, котрі вгадували, хто з сімнадцятирічних або ще старших учнів Гоґвортсу міг подати на конкурс свої прізвища.

– Я чув, що Ворінґтон прокинувся для цього ще вдосвіта, – сказав Дін. – Це той телепень зі Слизерину, що схожий на корову.

Гаррі, котрий якось грав проти Ворінґтона у квідич, несхвально похитав головою. – Не можна, щоб чемпіон був зі Слизерину!

– А всі гафелпафці тільки й торочать, що про Діґорі, – презирливо кинув Шеймус. – Хоч я сумніваюся, що він наважиться ризикувати своєю вродою.

– Послухайте! – озвалася раптом Герміона.

У вестибюлі почулися підбадьорливі вигуки. Усі озирнулися й побачили Анжеліну Джонсон, що заходила в залу, сором’язливо усміхаючись. Анжеліна, висока чорнявка, що була загоничем ґрифіндорської квідичної команди, підійшла до них, сіла й сказала:

– Вдалося! Я щойно записалася!

– Жартуєш! – вражено вигукнув Рон.

– А хіба тобі вже сімнадцять? – поцікавився Гаррі.

– Ясно, що так. Бороди ж у неї немає, правда? – мовив Рон.

– Тиждень тому був мій день народження, – пояснила Анжеліна.

– Я рада, що хоч хтось із Ґрифіндору став кандидатом, – сказала Герміона. – Анжеліно, я щиро сподіваюся, що ти переможеш!

– Дякую, Герміоно, – всміхнулася їй Анжеліна.

– Краще ти, ніж красунчик Діґорі, – додав Шеймус, а кілька гафелпафців, що проходили повз їхній стіл, сердито на нього зиркнули.

– То що робимо сьогодні? – спитав Рон у Гаррі й Герміони, коли вони поснідали й виходили з Великої зали.

– Ми вже давненько не провідували Геґріда, – сказав Гаррі.

– Гаразд, – погодився Рон, – аби він тільки не почав просити, щоб ми пожертвували для скрутів по кілька пальців.

Герміонине обличчя раптом засвітилося радістю.

– До мене щойно дійшло… я ще й досі не пропонувала Геґрідові вступити в ССЕЧА! – пожвавилася вона. – Зачекайте мене, я збігаю нагору по значки!

– Ну, як так можна? – роздратовано буркнув Рон, коли Герміона побігла мармуровими сходами вгору.

– Роне, – раптом сказав Гаррі. – Он твоя симпатія…

У вхідні двері заходили учні з Бобатону, а серед них – дівчина віїла. Всі, хто зібрався довкола Келиха вогню, розступилися, щоб дати їм дорогу, і при цьому уважно їх розглядали.

Мадам Максім зайшла до зали останньою й вишикувала своїх учнів у чергу. Один за одним бобатонці перетинали вікову лінію й кидали у біло синє полум’я стрічки пергаменту. Після кожної стрічки вогонь на якусь мить спалахував червоним і сипав іскрами.

– Що буде з тими, кого не оберуть, як ти думаєш? – пробурмотів Рон на вухо Гаррі, коли в Келих Вогню кинула свою стрічку дівчина віїла. – Повернуться до своєї школи чи залишаться стежити за турніром?

– Хтозна, – відповів Гаррі. – Може, й залишаться… Мадам Максім буде, здається, суддею, так?

Коли всі бобатонці покидали свої стрічки, мадам Максім знову випровадила їх надвір.

– Цікаво, а де сплять вони? – подумав уголос Рон, ідучи до вхідних дверей і проводжаючи їх поглядом.

Гучне торохкотіння за їхніми спинами свідчило про повернення Герміони з коробкою, повною значків ССЕЧА.

– О, добре. Біжімо, – заметушився Рон, долаючи кам’яні східці й не відводячи очей від спини дівчини віїли, що віддалялася разом з мадам Максім.

Коли вони підходили до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, їм відкрилася таємниця бобатонського нічлігу. Велетенська зеленаво блакитна карета, в якій вони прибули, розташувалася за якихось двісті метрів від Геґрідової хатини, й учні якраз у ту карету залазили. Летючі коні завбільшки зі слонів, які її притягли, поскубували собі травичку в тимчасовій загороді неподалік.

Гаррі постукав у Геґрідові двері, і негайно почувся Ікланів гавкіт.

– Нарешті! – зрадів Геґрід, коли відчинив двері й побачив, хто то стукає. – Бо я вже гадав, шо ви си забули, де я мешкаю!

– Нам було ніколи, Геґ… – почала було Герміона, але враз замовкла, дивлячись на Геґріда й не знаходячи слів.

Геґрід мав на собі найкращий (і найжахливіший) ворсистий бурий костюм та картату жовтогарячу краватку. Але це ще не було найгірше. Він явно намагався приборкати своє волосся, використавши для цього неймовірну кількість якогось колісного шмаровидла. Тепер його волосся було розділене на два лискучі жмути – може, він хотів зробити собі хвостик, як у Білла, але виявив, що має для цього загусті патли. Новий вигляд не личив Геґрідові анітрохи. Якусь мить Герміона сторопіло дивилася на нього, а тоді, мабуть, вирішила не робити зайвих коментарів і просто спитала: – Гм… а де скрути?

– На гарбузяній грядці, – радісно повідомив Геґрід. – Вони вже такі великі! Майже з метр. Біда тілько в тому, шо вони зачєли одне одного вбивати.

– Ой, справді? – Герміона зиркнула нищівним поглядом на Рона, що втупився в химерну Геґрідову зачіску і вже було роззявив рота, щоб з цього приводу щось бовкнути.

– Так, – сумно підтвердив Геґрід. – Але всьо файно, бо я їх поклав у окремі ящики. Ще десь зо двадцять си лишило.

– Яка радість, – вишкірився Рон.

Геґрід не звернув уваги на сарказм у його голосі. Геґрідова хатина мала єдину кімнату, в кутку якої стояло велетенське ліжко, накрите ковдрою з різнобарвних клаптиків. Перед каміном, над яким звисали зі стелі копчені шинки та пташині тушки, стояв здоровенний дерев’яний стіл та стільці. Вони вмостилися за цим столом, поки Геґрід заварював чай, і знову почали обговорювати Тричаклунський турнір. Геґріда це захоплювало не менше за них.

– Заждіть, – усміхнувся він. – Тілько заждіть, і ви си вздрите таке, чого ще ніколи не виділи. Перше завдання… але ж мені не вільно говорити.

– Скажи, Геґріде! – наполягали Гаррі, Рон і Герміона, однак Геґрід лише хитав головою і всміхався.

– Не хтів би псувати вам перше вражіннє, – пояснив він. – Але то буде таке видовисько, що ого го! Ті чемпіони будут мати багацько роботи. Я й не думав, що си доживу до тих часів, коли відновлять Тричаклунський турнір!

Друзі пообідали разом з Геґрідом, хоча з’їли й небагато. Геґрід приготував, за його словами, смаженину з яловичини, але після того, як Герміона знайшла у своїй тарілці величезного пазура, у них у всіх пропав апетит. Вони намагалися вивідати в Геґріда хоч якусь інформацію про турнірні завдання, вгадували, кого з кандидатів буде обрано чемпіоном, і цікавилися, чи Фред із Джорджем знову безбороді.

Пополудні почав сіятися дощик. Дуже затишно було сидіти біля каміна, прислухатися до легенького постукування краплинок об шибку й дивитися, як Геґрід зашиває собі шкарпетки і сперечається з Герміоною про ельфів домовиків: він навідріз відмовився вступити в ССЕЧА, побачивши її значки.

– Герміоно, то не піде їм на добро, – обурено сказав він, засилюючи у вушко величезної костяної голки грубу жовту нитку. – То в них природа така – помагати людям. Вони від того си тішать, розумієш? Їм буде сумно, як ти позбавиш їх роботи, вони си образять, як ти спробуєш їм за то платити.

– Але ж Гаррі звільнив Добі, і той стрибав аж до сьомого неба! – заперечила Герміона. – І ми самі чули, що він тепер домагається платні!

– У кожній родині бувають виродки. Я ж не кажу, що не буває окремих ельфів, які прагнуть волі, але ти ніколи не переконаєш у тому більшість із них… нє, Герміоно, навіть і не пробуй.

Герміону це дуже розсердило, й вона сховала коробку зі значками назад у кишеню.

О пів на шосту почало сутеніти, тож Рон, Гаррі й Герміона вирішили, що вже пора вертатися до замку на гелловінський бенкет і, що найголовніше – на церемонію оголошення шкільних чемпіонів.

– Я піду з вами, – сказав Геґрід, відкладаючи шкарпетки. – Зачекайте нас хвильку.

Геґрід устав, підійшов до скрині біля ліжка й почав там щось шукати. Вони не звертали на це уваги, аж доки до них не донісся жахливий сморід.

Рон закашлявся й спитав: – Геґріде, що то таке?

– Га? – повернувся до них Геґрід, тримаючи в руках великий флакон. – Вам си не подобає?

– Це лосьйон після гоління? – проказала, задихаючись, Герміона.

– Е е… то одекольонська вода, – пробурмотів Геґрід. Він почервонів. – Певно, трохи забагато, – сказав хрипким голосом. – Піду змию. Я зараз…

Він пошкандибав з хатини, й вони побачили крізь вікно, як він люто вмивається у діжці з водою.

– Одеколон? – ошелешено перепитала Герміона. – І це Геґрід?

– А костюм і зачіска? – додав упівголоса Гаррі.

– Гляньте! – вигукнув раптом Рон, показуючи на вікно.

Геґрід саме випростався й озирнувся. Якщо раніше він червонів, то тепер аж палахкотів. Обережно звівшись на ноги, щоб Геґрід їх не помітив, друзі визирнули з вікна й побачили мадам Максім та бобатонських учнів, що виходили зі своєї карети, теж збираючись іти на бенкет. Геґрідових слів не було чути, але він щось казав мадам Максім з таким захопленим і розчуленим виразом обличчя, який Гаррі бачив у нього лише один єдиний раз – коли Геґрід дивився на свого дракончика Норберта.

– Він піде в замок з нею! – обурилася Герміона. – А я думала, що він чекає нас!

Геґрід навіть не озирнувся на свою хижу й пошкандибав через галявину разом з мадам Максім. За ними дріботіли бобатонські учні, намагаючись устигати за їхніми широчезними кроками.

– Він у неї втріскався! – не вірив своїм очам Рон. – Якщо вони надумають мати дітей, то встановлять світовий рекорд – можу закластися, що їхні діти важитимуть не менше тонни.

Друзі вийшли з хатини й замкнули за собою двері. Надворі вже поночіло. Щільніше загорнувшись у плащі, вони рушили галявиною під гору.

– Ой, це вони, дивіться! – прошепотіла Герміона.

Від озера до замку піднімався гурт дурмстренґців. Віктор Крум крокував поруч з Каркарофим, а решта учнів Дурмстренґу йшли за ними. Рон захоплено спостерігав за Крумом, але той, коли підійшов до вхідних дверей трохи раніше за Герміону, Рона й Гаррі, не озирнувся, а швидко зайшов усередину.

Коли вони увійшли до освітленої свічками Великої зали, вона вже була повнісінька. Келих Вогню тепер стояв на викладацькому столі перед порожнім Дамблдоровим кріслом. Фред і Джордж – знову ретельно виголені – нікому не виказували свого розчарування.

– Сподіваюся, що переможе Анжеліна, – сказав Фред, коли Гаррі, Рон і Герміона посідали за стіл.

– Я теж! – погодилася Герміона. – Та скоро вже довідаємось!

Бенкет на честь Гелловіну тривав, здавалося, значно довше, ніж завжди. Можливо, тому що це вже був другий бенкет за два дні, Гаррі не дуже захопився екстравагантними стравами – як і всі в залі, судячи з постійних озирань, нетерплячих виразів облич, метушні та намагань побачити, коли нарешті Дамблдор закінчить їсти. Гаррі волів би, щоб тарелі спорожніли якомога скоріше, і тоді можна було б почути імена обраних чемпіонів.

Нарешті золоті тарелі знову стали бездоганно чисті. Зала збуджено загула, але майже відразу стихла, коли Дамблдор підвівся. Професор Каркароф і мадам Максім стояли обабіч нього. Видно було, що вони не менш напружені й схвильовані, ніж усі в залі. Лудо Беґмен сяяв і підморгував учням. Тільки містер Кравч мав такий вигляд, ніби йому нудно й нецікаво.

– Келих майже готовий оголосити рішення, – промовив Дамблдор. – Гадаю, йому потрібно ще не більше хвилини. Коли назвуть прізвища чемпіонів, я їх попрошу зайти в оцю кімнату, – він показав на двері за викладацьким столом, – де вони отримають перші вказівки.

Він витяг чарівну паличку і зробив нею широкий помах. Одразу згасли всі свічки, окрім тих, що були всередині гарбузів. Усе довкола занурилося в напівтемряву. Серед зали тепер найяскравіше світився Келих Вогню, а його іскристе біло синє полум’я аж різало очі. Усі дивилися на нього й чекали… дехто позирав на годинники.

– Ось ось, – прошепотів Лі Джордан, що сидів недалечко від Гаррі.

Полум’я в Келиху раптом знову почервоніло і звідти посипалися іскри. Наступної миті вогонь шугнув угору, і з нього вилетів обвуглений клаптик пергаменту. Усі в залі охнули. Дамблдор упіймав цей клаптик і тримав його у витягнутій руці – щоб краще бачити при світлі вогню, що знову став біло синім.

– Чемпіоном Дурмстренґу – прочитав він голосно й виразно, – став Віктор Крум.

– Нічого дивного! – закричав Рон, коли в залі вибухли оплески та підбадьорливі вигуки. Гаррі бачив, як Віктор Крум устав із за слизеринського столу й попрямував до Дамблдора. Там він повернув праворуч, обійшов викладацький стіл і зник у сусідній кімнаті.

– Браво, Вікторе! – так голосно гукнув Каркароф, що перекричав навіть оплески. – Я знав, що ти на це здатен!

Оплески й вигуки вщухли. Тепер усі знову втупилися в Келих, що за якусь мить почав червоніти. І ось з нього вистрілило полум’я й вилетів другий клаптик пергаменту.

– Чемпіонкою Бобатону, – проголосив Дамблдор, – стала Флер Делякур!

– Це вона, Роне! – закричав Гаррі, коли дівчина, така схожа на віїлу, граціозно підвелася, відкинула назад своє довге сріблясте волосся й рушила між рейвенкловським та гафелпафським столами.

– Ой, гляньте, вони всі розчаровані, – перекрикуючи галас, Герміона кивнула на решту бобатонців. “Розчаровані” – ще м’яко сказано, подумав Гаррі. Дві дівчини, яких не обрали, обхопивши руками голови, заридали.

Коли Флер Делякур також зникла в бічній кімнаті, знову запала тиша, тільки тепер ця тиша була така напружена, що, здавалося, її можна було помацати. Зараз має визначитися чемпіон Гоґвортсу…

І ось знову почервонів Келих Вогню. З нього посипалися іскри. Вгору здійнявся язик полум’я, і Дамблдор вихопив з нього третій клаптик пергаменту.

– Чемпіоном Гоґвортсу, – оголосив він, – став Седрик Діґорі!

– Ні! – вигукнув Рон, але його не почув ніхто, крім Гаррі – настільки гучним було ревіння, що долинуло з за сусіднього столу. Всі гафелпафці зірвалися на ноги, стали кричати й тупати по підлозі, а Седрик тим часом проминув їх з широкою усмішкою і попрямував до кімнати за вчительським столом. Оплески на честь Седрика не вщухали так довго, що минув певний час, поки Дамблдор зумів заговорити знову.

– Чудово! – радісно вигукнув Дамблдор, коли нарешті запанувала тиша. – Ось ми й маємо трьох наших чемпіонів. Я впевнений, що ви всі, зокрема й решта учнів Бобатону та Дурмстренґу, будете з усієї сили підтримувати своїх чемпіонів. Підбадьорюючи чемпіонів, ви зробите гідний внесок у…

Але Дамблдор зненацька зупинився, і всі побачили, що саме перебило його промову.

Вогонь у Келиху знову почервонів. З нього сипонули іскри. Вгору раптом шугонув довжелезний язик полум’я, який виніс іще один клапоть пергаменту.

Дамблдор автоматично простяг руку й схопив пергамент. Витяг його перед собою і глянув на ім’я, що було в ньому. Запала тривала тиша. Дамблдор дивився на аркуш у своїх руках, а всі в залі дивилися на Дамблдора. Аж ось він прокашлявся і прочитав:

– Гаррі Поттер.

Чотири чемпіони

Гаррі сидів і розумів, що на нього дивляться всі присутні у Великій залі. Він був приголомшений. Він просто занімів. Це явно був сон. Він щось не те почув.

Оплесків не було. Залу поступово заповнювало гудіння, ніби туди залетіли розлючені бджоли. Деякі учні повставали, щоб краще бачити Гаррі, який завмер на своєму стільці.

За вчительським столом зірвалася на ноги професорка Макґонеґел. Вона проскочила повз Лудо Беґмена та професора Каркарофа й наполегливо зашепотіла щось на вухо професорові Дамблдору, що слухав її трохи насупившись.

Гаррі обернувся до Рона з Герміоною. За їхніми спинами він побачив решту ґрифіндорців, що стежили за ним з роззявленими ротами.

– Я не подавав свого прізвища, – безпорадно сказав Гаррі. – Ви ж самі знаєте.

Рон з Герміоною дивилися на нього не менш безпорадно.

Професор Дамблдор випростався за вчительським столом, киваючи професорці Макґонеґел.

– Гаррі Поттер! – вигукнув він знову. – Гаррі! Прошу підійти сюди!

– Іди! – прошепотіла Герміона й легенько підштовхнула Гаррі.

Гаррі звівся на ноги, наступив на краєчок мантії і мало не впав. Тоді рушив між ґрифіндорським та гафелпафським столами. Ця дорога видавалася нескінченною. Учительський стіл ніяк не наближався, і Гаррі відчував на собі сотні очей, що пронизували його наскрізь. Гудіння в залі дедалі сильнішало. Йому здавалося, що минула година, доки він нарешті опинився перед Дамблдором. Погляди всіх учителів були спрямовані на нього.

– Ну… заходь у двері, Гаррі, – сказав Дамблдор. Він не всміхався.

Гаррі рушив повз учительський стіл. Скраю сидів Геґрід. Він не підморгнув Гаррі, не помахав рукою, і взагалі не привітав його, як звично. Він лише приголомшено дивився на нього, як і решта присутніх. Гаррі зайшов у бічні двері й опинився у меншій кімнаті, прикрашеній портретами чарівників та чарівниць. У каміні навпроти затишно гуло полум’я.

Коли Гаррі зайшов, усі обличчя на портретах повернулися до нього. Він навіть побачив, як одна суха й зморшкувата відьма перестрибнула зі свого портрета в сусідній, де був зображений чаклун з вусами, наче в моржа. Зморшкувата відьма щось зашепотіла йому на вухо.

Віктор Крум, Седрик Діґорі та Флер Делякур зібралися біля каміна. Їхні силуети на диво ефектно вимальовувалися на тлі вогню. Згорблений Крум замислено притулився до каміна трохи осторонь від інших. Седрик стояв, заклавши руки за спину, і поглядав на вогонь. Флер Делякур озирнулася, коли зайшов Гаррі, й відкинула з чола своє довжелезне сріблясте волосся.

– Шчо т’аке? – спитала вона. – Нам т’репа п’овертатисья в Залю?

Вона подумала, що він приніс якесь повідомлення. Гаррі не знав, як і пояснити те, що сталося. Він просто стояв і дивився на трьох чемпіонів. Його вразило, які вони всі високі.

Ззаду затупотіли чиїсь кроки, і до кімнати забіг Беґмен. Він узяв Гаррі за лікоть і провів далі вперед.

– Неймовірно! – пробурмотів він, стискаючи Гарріну руку. – Просто надзвичайно! Панове… панночко, – додав він, підходячи до каміна й звертаючись до трьох чемпіонів. – Дозвольте відрекомендувати. .. хоч як це й химерно звучить… четвертого Тричаклунського чемпіона!

Віктор Крум випростався. Його насуплене обличчя ще більше спохмурніло, коли він глянув на Гаррі. Седрик напружено міркував, поглядаючи то на Беґмена, то на Гаррі, ніби не був певний, що правильно почув. А от Флер Делякур змахнула волоссям, усміхнулася й сказала:

– Дьюже смішьний жагт, містеге Б’еґмен.

– Жарт? – повторив збентежено Беґмен. – Та ні, аж ніяк! Келих Вогню щойно викинув Гарріне ім’я!

Крум трохи насупив свої густі брови. Седрик і далі мав чемно розгублений вигляд.

Флер насупилася. – Алє ж тут явна п’омилька, – зневажливо кинула вона Беґменові. – Він не може змагатисья. Він є дьюжє мольодий.

– Так… це дивовижно, – зізнався Беґмен, потираючи своє гладеньке підборіддя й усміхаючись до Гаррі. – Але ж ви знаєте, що вікові обмеження були запроваджені щойно цього року, як додатковий захід безпеки. А якщо його ім’я вилетіло з Келиха… то я гадаю, що на цьому етапі вже не можна відмовлятися… такі правила, ви вже зобов’язані… Гаррі просто мусить докласти всіх зусиль, щоб…

Знову відчинилися двері за їхніми спинами, і зайшла велика група людей: професор Дамблдор, містер Кравч, професор Каркароф, мадам Максім, професорка Макґонеґел та професор Снейп. Перед тим, як професорка Макґонеґел зачинила за собою двері, Гаррі почув з за них гудіння сотень голосів.

– Мадам Максім! – одразу вигукнула Флер, кинувшись до своєї директорки. – Вони кажють, шчьо цей маленькій хлопчік тежь буде змагатисья!

Хоч Гаррі й далі був немов очманілий, проте відчув роздратування. Маленький хлопчик?

Мадам Максім випросталася на весь свій вражаючий зріст. Головою вона зачепила люстру зі свічками, а її велетенські груди високо здійнялися під чорним єдвабом.

– Шчьо це все озьнач’ає, Дамбельдорр? – владно спитала вона.

– Я також хотів би це знати, Дамблдор, – додав професор Каркароф. Він холодно посміхався, а його блакитні очі скидалися на крижинки. – Два гоґвортські чемпіони? Я не пригадую, щоб школі господареві дозволялося виставляти двох чемпіонів – чи я не дуже уважно перечитав правила?

Він коротко й гидко реготнув.

– C’est impossible, цє неможліво, – обурилася мадам Максім, тримаючи на плечі Флер свою велетенську руку з розкішними опалами на пальцях. – ‘Оґвортс не може м’ати два ч’емпіони. Це н’есправедливо.

– Дамблдор, нам здавалося, що твоя вікова лінія не допускатиме до участі надто юних кандидатів, – сказав Каркароф з тією ж холодною посмішкою, а його очі стали ще крижанішими. – Інакше ми зі своїх шкіл теж би привезли значно більше кандидатів.

– Каркароф, тут, окрім Поттера, не винен ніхто, – м’яко втрутився Снейп. Його чорні очі лиховісно поблискували. – Дамблдор не винен, що Поттер надумав порушити правила. Він це робить постійно, відколи сюди прибув…

– Дякую, Северусе, – рішуче відказав Дамблдор, і Снейп замовк, хоч його очі й далі зловісно світилися з під масного чорного волосся.

Професор Дамблдор подивився на Гаррі, а той глянув на нього, намагаючись угадати вираз його очей за окулярами, що скидалися на півмісяці.

– Гаррі, ти клав своє прізвище у Келих Вогню? – спокійно спитав Дамблдор.

– Ні, – відповів Гаррі. Він добре відчував, як пильно всі за ним стежать. Снейп буркнув щось недовірливе.

– Може, ти попросив когось зі старших учнів покласти його в Келих Вогню замість тебе? – допитувався Дамблдор, не звертаючи уваги на Снейпа.

– Ні, – палко заперечив Гаррі.

– Алє ж ясно, шчьо він брешє! – вигукнула мадам Максім. Снейп похитав головою, скрививши губи.

– Він не міг перетнути вікову лінію, – категорично сказала професорка Макґонеґел. – Я впевнена, що ніхто цього не заперечить…

– Дамбельдорр міг якось п’омілітися з тієї лінією, – знизала плечима мадам Максім.

– Це цілком можливо, – ввічливо погодився Дамблдор.

– Дамблдоре, ти ж чудово знаєш, що не помилився! – розсердилася професорка Макґонеґел. – Ну що за нісенітниця! Гаррі не міг перетнути лінію сам! Професор Дамблдор вважає, що він не вмовляв нікого зі старших учнів кинути пергамент за нього. На мою думку, це мало б вас усіх переконати!

Вона розлючено зиркнула на професора Снейпа.

– Містере Кравч… містере Беґмен, – сказав Каркароф, і голос у нього знову звучав єлейно, – ви наші… е е… неупереджені судді. Ви, звичайно, погодитесь, що все це вкрай незаконно?

Беґмен витер хустинкою своє кругле хлопчаче обличчя й зиркнув на містера Кравча, що стояв збоку від каміна; його обличчя ховалося в тіні. Вигляд він мав трохи моторошний, бо напівтемрява робила його значно старшим та ще й схожим на череп. Але заговорив він своїм звичним різким голосом. – Ми мусимо виконувати правила, а правила чітко визначають, що учні, чиї імена вилетіли з Келиха Вогню, зобов’язані брати участь у турнірі.

– Барті знає всі правила напам’ять, – засяяв Беґмен і обернувся до Каркарофа та до мадам Максім, промовляючи своїм виглядом, що справу вирішено.

– Я наполягаю, щоб інші мої учні ще раз могли подати свої кандидатури, – поставив вимогу Каркароф. Від його усмішки та єлейного голосу не лишилося й сліду, а обличчя огидно скривилося. – Ви знову поставите Келих Вогню, і будемо вкидати прізвища, поки кожна школа не матиме двох чемпіонів. Так буде справедливо, Дамблдор.

– Містере Каркароф, з цього нічого не вийде, – заперечив Беґмен. – Келих Вогню вже згас… він не загориться аж до початку наступного турніру…

– …в якому Дурмстренґ участі не братиме! – вибухнув Каркароф. – Після всіх наших зустрічей, переговорів та компромісів я такого не сподівався! Я навіть думаю, чи не поїхати нам додому!

– Порожні погрози, Каркароф! – прогарчав біля дверей чийсь голос. – Ти вже свого чемпіона не покинеш. Він повинен змагатися. Усі вони повинні змагатися. Нерозривна магічна угода, як казав Дамблдор. Доречно, правда?

Це говорив Муді, який щойно зайшов у кімнату. Він пошкутильгав до каміна, і кожен другий його крок супроводжувався голосним цоканням.

– Доречно? – перепитав Каркароф. – Муді, щось я тебе не зрозумів.

Гаррі бачив, що він намагався сказати це бундючно, ніби слова Муді його анітрохи не стосувалися, однак його видали руки, що мимоволі стислися в кулаки.

– Невже? – неголосно мовив Муді. – Каркороф, це ж так просто. Хтось опустив у Келих Поттерове прізвище, знаючи, що він буде змушений змагатися, якщо воно звідти вилетить.

– Очевідно, хтось т’акий, хто хотів д’ати ‘Оґвортсу подвійню п’еревагу! – втрутилася мадам Максім.

– Цілком з вами згоден, мадам Максім, – вклонився їй Каркароф. – Я скаржитимусь у Міністерство магії та в Міжнародну конфедерацію чаклунів…

– Якщо хтось і має підстави скаржитися, то лише Поттер, – прогарчав Муді, – але… хоч це й дивно… я ще не почув від нього ні слова…

– Чього йому скагжітись? – тупнула ногою Флер Делякур. – Він отгимав можьлівість позмагат’ися. Ось ми місьяцьями чекали, чи нас обегуть! Чєсть нашіх шкіл! Пгиз тисьячя ґалєонів – та інші за це зальюбкі віддалі б жітя!

– Можливо, дехто якраз і хоче, щоб Поттер віддав своє життя, – сказав несподівано тихо Муді.

Після цих слів запанувала напружена тиша.

Лудо Беґмен, що мав доволі стривожений вигляд, нервово похитався на ногах і сказав: – Муді, друже. .. та що ти таке говориш!

– Ми всі знаємо, що професор Муді вважає день змарнованим, якщо до обіду не розкриє шість змов з метою його вбивства, – голосно сказав Каркароф. – А тепер він, мабуть, навчає цього і своїх учнів. Дивна риса для учителя захисту від темних мистецтв. Але у вас, містере Дамблдор, очевидно, були свої причини взяти його на роботу.

– Кажете, це мені ввижається? – прохрипів Муді. – Мариться? Покласти в Келих прізвище цього хлопця могли тільки кваліфіковані чаклун чи відьма…

– А які ць’ому є д’окази? – скинула вгору величезні руки мадам Максім.

– А те, що було обдурено дуже потужний магічний предмет! – сказав Муді. – Потрібні були надзвичайно сильні чари забуття, щоб примусити Келих забути, що в турнірі беруть участь лише три школи… Я припускаю, що Поттерове прізвище вкинули під маркою якоїсь четвертої школи, для певності, що він опиниться в цій категорії один єдиний…

– Здається, Муді, що ти багато про це думав, – холодно зауважив Каркароф, – і ця теорія дуже дотепна… хоч я колись чув, як тобі примарилося, що серед подарунків на твій день народження є підступно замасковане яйце василіска, і ти розтрощив його на друзки, перш ніж зрозумів, що то був настільний годинник. Тож ти нам вибач, якщо ми не дуже серйозно поставимося до твоїх слів…

– Є такі, що вміють обертати невинні ситуації собі на користь, – відрубав Муді погрозливим тоном. – Каркароф, мій обов’язок – розгадувати думки чорних чаклунів… і ти про це повинен пам’ятати…

– Аласторе! – сказав застережливо Дамблдор.

Гаррі на мить здивувався, до кого це він звертається, а тоді збагнув, що “Дикозор” – навряд чи справжнє ім’я Муді, який замовк, задоволено спостерігаючи за Каркарофим, чиє обличчя аж пашіло.

– Ми не знаємо, як виникла ця ситуація, – звернувся Дамблдор до всіх присутніх у кімнаті. – Але мені здається, що ми не маємо іншого вибору, як з нею змиритися. Для участі в турнірі було обрано і Седрика, і Гаррі. Отже, так воно й буде…

– Алє ж, Дамбельдорр…

– Дорога мадам Максім, якщо ви запропонуєте інший вихід, то я із задоволенням вислухаю.

Дамблдор чекав, але мадам Максім не говорила, а лиш обурено на нього дивилася. І вона була така не одна. Снейп лютував, Каркароф аж посинів зі злості. А от Беґмен був скоріше схвильований.

– То, може, почнемо? – усміхнено запропонував він, потираючи руки. – Треба ж проінструктувати наших чемпіонів. Барті, візьмеш на себе таку честь?

Містер Кравч ніби отямився з глибокої задуми.

– Так, – промовив він, – інструкції. Так… перше завдання…

Він вийшов до каміна. Зблизька він здався Гаррі хворим. Під очима мав темні кола, а його зморшкувата шкіра скидалася на тонесенький папір, чого не було під час Кубку світу з квідичу.

– Перше завдання має випробувати вашу відвагу, – сказав він Гаррі, Седрикові, Флер та Крумові, – тож ми не розкриємо вам його змісту. Сміливість перед лицем небезпеки – важлива риса чарівника… дуже важлива…

Перше завдання буде поставлене перед вами двадцять четвертого листопада за присутності всіх учнів та членів суддівської ради.

Чемпіонам не дозволяється просити й отримувати від учителів допомогу для виконання турнірних завдань. Беручись виконувати перше завдання, чемпіони будуть озброєні лише своїми чарівними паличками. Інформацію про друге завдання вони отримають після завершення першого. Враховуючи високі вимоги турніру та час, необхідний для виконання завдань, чемпіони звільняються від річних іспитів.

Містер Кравч подивився на Дамблдора. – Здається, Албусе, це все?

– Начебто, – відповів Дамблдор, трохи стурбовано поглядаючи на містера Кравча. – Барті, може, все ж переночуєш у Гоґвортсі?

– Ні, Дамблдоре, дякую, мушу повертатися в міністерство, – відмовився містер Кравч. – Зараз там дуже багато роботи, непрості часи… Я залишив замість себе молодого Везербі… він дуже захоплений роботою… аж занадто захоплений, чесно кажучи…

– То хоч зайдеш перед від’їздом на чарчину? – запропонував Дамблдор.

– Та чого ти, Барті! От я ж – лишаюся! – радісно вигукнув Беґмен. – Тут, у Гоґвортсі, таке діятиметься! Значно цікавіше, ніж у тебе на службі!

– Лудо, я так не думаю, – відказав Кравч з ноткою нетерпіння в голосі.

– Професоре Каркароф… мадам Максім… по чарочці? – запитав Дамблдор.

Але мадам Максім уже поспіхом виводила Флер з кімнати. Гаррі чув, як ідучи до Великої зали, вони поспіхом перемовлялися французькою. Каркароф кивнув головою Крумові, й вони теж вийшли, тільки мовчки.

– Гаррі, Седрику, вам уже пора до своїх спалень, – усміхнувся до них Дамблдор. – Не сумніваюся, що Ґрифіндор і Гафелпаф хочуть відсвяткувати з вами цю подію, і було б прикро позбавити їх такої чудової нагоди здійняти справжню бучу.

Гаррі зиркнув на Седрика, той кивнув, і вони вийшли. Велика зала була вже порожня. Свічки догоряли, від чого зазубрені посмішки гарбузів стали мерехтливі й моторошні.

– Виходить, – ледь усміхнувся Седрик, – ми знову будемо суперниками!

– Виходить, що так, – погодився Гаррі. Він не знав, що й казати. У голові в нього панувало цілковите безладдя, ніби там понишпорили грабіжники.

– А скажи… – промовив Седрик, коли вони зайшли у вестибюль, освітлений тепер лише смолоскипами. – Як ти поклав туди свою записку?

– Ніяк, – відповів Гаррі, дивлячись на нього. – Я нічого нікуди не клав. Це правда.

– Ага… добре, – пробелькотів Седрик. Гаррі бачив, що він йому не повірив. – Ну… до зустрічі.

Седрик не піднявся мармуровими сходами, а попрямував до дверей праворуч. Гаррі прислухався, як віддаляються його кроки, а тоді пішов угору.

Чи ще хтось, крім Рона з Герміоною, повірить йому, чи всі вважатимуть, що він сам зголосився виступати в турнірі? Та невже таке можна припускати, коли його суперники мають на три роки більшу магічну освіту, коли завдання, що стоять перед ним, не лише дуже небезпечні, а ще й виконувати їх треба буде на очах у сотень людей? Так, він мріяв про турнір… фантазував… але то був тільки жарт, звичайна безтурботна мрія… він ніколи по справжньому, серйозно не планував цього робити…

Але хтось запланував це за нього… хтось захотів, щоб він узяв участь у турнірі, і той хтось зробив усе, щоб так і сталося. Навіщо? Щоб порозважатися? Чомусь Гаррі так не думав…

А може, хтось вирішив пошити його в дурні? Так воно, мабуть, і вийде…

Але щоб його вбити? Чи не була це типова Мудівська параноя? Хіба не міг хтось просто пожартувати, підкинувши Гарріне ім’я в Келих? Невже комусь насправді захотілося його смерті?

Гаррі міг відповісти на це запитання відразу. Так, комусь дуже кортіло, щоб він помер, хтось бажав його смерті ще відтоді, як йому виповнився один рочок… Лорд Волдеморт. Але як міг Волдеморт зробити, щоб ім’я Гаррі опинилося в Келисі Вогню? Адже Волдеморт мав би бути хтозна де, в якійсь далекій країні, у схованці, на самоті… слабкий і безсилий…

Але в тому сні, якраз перед тим, як Гаррі прокинувся від болю в шрамі, Волдеморт був не самотній… він розмовляв з Червохвостом… задумував, як убити Гаррі.

Гаррі аж здригнувся, збагнувши, що опинився перед Гладкою Пані. Він навіть не усвідомлював, куди несуть його ноги. На диво, вона була у своїй рамі не сама. Зморшкувата відьма, що перескочила в сусідню картину, тепер самовдоволено сиділа біля Гладкої Пані. Вона мусила пробігти крізь усі картини, що висіли на цих семи поверхах, щоб дістатися сюди раніше за нього. Тепер вони обидві розглядали його з величезною цікавістю.

– Ну ну ну, – промовила Гладка Пані, – Віолетта щойно все мені розповіла. То хто ж це в нас став шкільним чемпіоном?

– Бридня, – хмуро буркнув Гаррі.

– Аж ніяк! – відказала бліда відьма обурено.

– Ні, ні, Віолю, це пароль, – заспокоїла її Гладка Пані, а тоді відхилилася на своїх завісах і впустила Гаррі у вітальню.

Галас, що там здійнявся, мало не збив його з ніг. Наступної миті десятки рук затягли Гаррі у вітальню, і він побачив учнів з ґрифіндорського гуртожитку – всі вони кричали, плескали в долоні й свистіли.

– Ти мусив нам сказати, що подав свою кандидатуру! – загорлав Фред. Видно було, що він роздратований і водночас глибоко вражений.

– Як це ти так зумів, що й борода не виросла? Класно! – ревів Джордж.

– Та я ж нічого, – виправдовувався Гаррі. – Я й сам не знаю як…

Але тут до нього підлетіла Анжеліна. – Якщо вже не я, то добре, що хоч ґрифіндорець…

– Гаррі, тепер ти відплатиш Діґорі за той останній матч! – верескнула Кеті Бел, ще одна загоничка ґрифіндорських квідичистів.

– Гаррі, у нас є що їсти. Хочеш?

– Я не голодний. На бенкеті наївся…

Та ніхто й чути не хотів, що він не голодний. Ніхто й чути не хотів, що він не підкидав свого імені в Келих. Ніхто не помічав, що він зовсім не мав настрою святкувати… Лі Джордан видобув звідкілясь ґрифіндорський прапор і наполягав, щоб Гаррі загорнувся в нього, мов у плащ. Гаррі ніяк не міг вислизнути. Щоразу, коли він наближався до сходів у спальню, його оточувала юрба, примушуючи випити ще маслопива, пхаючи йому в руки хрустики й горішки… Усім кортіло довідатись, як він це зробив, як перехитрував лінію вікової межі і спромігся підкинути в Келих своє прізвище…

– Та ні ж, – повторював він знову й знову, – я не знаю, як це сталося.

Але ніхто не звертав на це уваги, тож він міг узагалі нічого не говорити.

– Я страшенно втомлений! – почав він благати, коли минуло майже півгодини. – Ні, Джордж, серйозно … я йду спати…

Понад усе він хотів знайти Рона й Герміону, тобто людей зі здоровим глуздом. Проте їх у вітальні не було видно. Наполягаючи, що йому треба йти спати, і ледь не збивши з ніг малих братів Кріві, що підстерігали його біля підніжжя сходів, Гаррі нарешті вирвався й помчав до спальні.

На його превелику втіху, Рон був там. Він лежав на своєму ліжку в порожній спальні, навіть не роздягнувшись. Коли Гаррі грюкнув за собою дверима, Рон підняв голову.

– Де ти був? – спитав Гаррі.

– А а, це ти, – озвався Рон.

Він усміхався, але дуже дивно й напружено. Гаррі раптом усвідомив, що й досі обгорнутий яскраво червоним ґрифіндорським прапором, що ним обв’язав його Лі. Поспіхом почав його стягати, але той був прив’язаний дуже міцно. Рон лежав на ліжку нерухомо й стежив, як Гаррі намагається вивільнитись.

– Ну, – сказав він, коли Гаррі нарешті позбувся прапора й кинув його в куток. – Вітаю.

– З чим вітаєш? – глянув Гаррі на Рона.

З Роновою усмішкою було щось відверто не те – вона більше скидалася на гримасу.

– Більше ж ніхто не перетнув вікової межі, – мовив Рон. – Навіть Фред із Джорджем не зуміли. Чим ти скористався – плащем невидимкою?

– Плащ невидимка мені б не допоміг, – поволі відповів Гаррі.

– Справді, – погодився Рон. – Якби то був плащ, ти б мені, мабуть, сказав… бо ми б обидва могли під ним сховатися, правда? Але ти знайшов інший шлях, так?

– Послухай, – промовив Гаррі, – я не підкидав свого прізвища в Келих. Це зробив хтось інший.

Рон здивовано звів брови.

– Але навіщо?

– Не знаю, – знизав плечима Гаррі. Він відчував, що відповідь “щоб мене вбити” прозвучала б дуже театрально.

Ронові брови піднялися так високо, що ледь не сховалися під чубом.

– Усе гаразд, мені ти можеш сказати правду, – промовив він. – Якщо не хочеш, щоб знали всі інші, то нехай, але я не розумію, навіщо тобі брехати? У тебе ж через це чемпіонство неприємностей не було! Ота подруга Гладкої Пані, Віолетта, вже всім розстрекотала, що Дамблдор дозволив тобі брати участь у турнірі. Приз – тисяча ґалеонів! І ще тебе звільнили від річних іспитів…

– Я не підкидав свого прізвища в той Келих! – почав уже сердитися Гаррі.

– Ага, нехай, – проказав Рон не менш скептично, ніж Седрик. – Хоч зранку ти казав, що зробив би це вночі, щоб ніхто не побачив… Я не дурень.

– Але добре ним прикидаєшся, – буркнув Гаррі.

– Так? – перепитав Рон, і на його обличчі не залишилося й сліду усмішки. – Лягай спати, Гаррі, бо завтра доведеться вставати вдосвіта – фотографуватися чи інтерв’ю давати.

Він засунув запонами своє ліжко, а Гаррі так і залишився стояти коло дверей, втупившись у темно червоний оксамит, за яким лежав один з небагатьох, хто мав би йому повірити.

Звірка чарівних паличок

Коли Гаррі прокинувся в неділю вранці, то не зразу пригадав, чого йому так прикро й неспокійно. А тоді на нього накотилися спогади вчорашнього дня. Він сів на ліжку й відхилив запону, збираючись поговорити з Роном, щоб примусити Рона йому повірити – але Ронове ліжко було порожнє. Він, мабуть, уже пішов снідати.

Гаррі вдягнувся й зійшов гвинтовими сходами у вітальню. Щойно він там з’явився, як ті учні, що вже поснідали, заплескали в долоні. Йому відразу розхотілося йти до Великої зали й зустрічатися з рештою ґрифіндорців, що ставилися до нього як до героя. Але інакше він мав би залишатися тут у товаристві братів Кріві, що вже розмахували руками й кликали його до себе. Тож Гаррі рішуче попрямував до портрета, відхилив його, заліз у отвір і наштовхнувся на Герміону.

– Привіт, – сказала вона, тримаючи загорнеш в серветку грінки. – Це тобі… Хочеш прогулятися?

– Гарна думка, – вдячно відповів Гаррі.

Вони зійшли по сходах, швидко перетнули вестибюль, навіть не зазираючи до Великої зали, і незабаром уже простували галявиною до озера, де, віддзеркалюючись у темній воді, стояв на якорі дурмстрензький корабель. Ранок був прохолодний, вони йшли, не зупиняючись, і Гаррі переповів Герміоні все, що було, коли він учора вийшов з за ґрифіндорського столу. На його превелику радість, Герміона сприйняла цю розповідь без недовіри.

– Авжеж, я й знала, що ти не подавав своєї кандидатури, – сказала вона, коли він описав сцену, що відбулася в бічній від зали кімнаті. – Барто було глянути на твоє обличчя, коли Дамблдор прочитав твоє прізвище! Але питання в тому, хто підкинув записку? Бо Муді має рацію, Гаррі… не думаю, що це міг зробити хтось із учнів… вони б нізащо не зуміли перехитрити Келих, або переступити Дамблдорову лінію…

– Ти Рона не бачила? – перебив її Гаррі.

Герміона завагалася.

– Е е… так… він був на сніданку, – зізналася вона.

– Він і далі вважає, що я подав кандидатуру сам?

– Не думаю… не дуже, – почала плутатися Герміона.

– Що означає – “не дуже”?

– Ой, Гаррі, невже тобі не зрозуміло? – розпачливо вигукнула Герміона. – Він заздрить!

– Заздрить? – недовірливо перепитав Гаррі. – Чому заздрить? Йому що, закортіло перед цілою школою мати ідіотський вигляд?

– Слухай, – терпляче пояснила Герміона, – ти ж добре знаєш, що загальна увага постійно прикута до тебе. Я розумію, що твоєї вини тут немає, – швиденько додала вона, бо Гаррі вже розлючено відкрив рота, – знаю, що ти цього не просипі… але ж… Рон удома весь час мусить рівнятися на братів, а ти його найкращий друг, і ти дуже відомий… він завжди залишається збоку, коли тебе хтось бачить, і він з цим мириться, ніколи нічого не каже, але вчорашнє – то, мабуть, була остання крапля…

– Чудово, – з гіркотою сказав Гаррі. – Просто чудово. Передай йому, що я був би радий хоч зараз з ним помінятися. Скажи, що я готовий… Хоч куди б я пішов, усі витріщаються на мого лоба…

– Нічого я йому не казатиму, – відмовилася Герміона. – Сам скажи, так буде найкраще.

– Я за ним бігати не буду. Нехай нарешті подорослішає! – так голосно крикнув Гаррі, що з сусіднього дерева тривожно знялося кілька сов. – Може, він повірить, що мені з цього мало радості, коли я скручу собі в’язи або…

– Це не смішно, – тихенько сказала Герміона. – Анітрохи не смішно. – Видно було, що вона надзвичайно стривожена. – Гаррі, я подумала… знаєш, що нам треба зробити? Негайно, відразу, як повернемося до замку?

– Знаю. Дати Ронові доброго копняка нижче спини…

– Написати Сіріусові. Мусиш розповісти йому про все, що сталося. Він просив, щоб ти тримав його в курсі всіх подій у Гоґвортсі… він ніби передбачав, що станеться щось подібне. Я маю з собою перо й пергамент. ..

– Перестань, – заперечив Гаррі, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. Але довкола було безлюдно. – Він повернувся, бо заболів мій шрам. Якщо ж я йому скажу, що хтось подав мою кандидатуру на Тричаклунський турнір – він одразу примчить прямо в замок.

– Він волів би, щоб ти сам йому сказав, – суворо обірвала Герміона. – Бо він і так про все довідається…

– Як?

– Гаррі, такого не приховаєш, – дуже серйозно сказала Герміона. – Це відомий турнір, і ти відомий. Я здивуюся, якщо в “Щоденному віщуні” й досі нічого не з’явилося про твою участь у змаганні… про тебе написано майже в усіх книжках про Відомо Кого… а Сіріус хотів би почути про це від тебе, я в цьому переконана.

– Добре, добре, я йому напишу, – погодився Гаррі, кидаючи в озеро недоїдену грінку. Вони дивилися, як з води вигулькнуло велике щупальце і затягло її вглиб. Тоді повернулися до замку.

– А чию послати сову? – спитав Гаррі, коли вони піднімалися по сходах. – Він радив Гедвігу більше не використовувати.

– Попроси Рона, хай позичить…

– Нічого я в Рона не проситиму, – категорично заперечив Гаррі.

– То позич якусь шкільну сову, їх можуть використовувати всі, – сказала Герміона.

Вони пішли в соварню. Герміона дала Гаррі аркуш пергаменту, перо й каламар, а сама пішла вздовж довжелезних рядів із жердинами, розглядаючи сов. Гаррі тим часом сів біля стіни й написав листа.

Дорогий Сіріусе!

Ти просив повідомляти про все, що діється в Гоґвортсі. Так ось – не знаю, чи ти вже чув, але цього року проводиться Тричаклунський турнір, і в суботу мене обрали четвертим чемпіоном. Не знаю, хто підклав моє прізвище в Келих Вогню, бо я не клав. Іншим гоґвортським чемпіоном став Седрик Діґорі з Гафелпафу.

Тут він замислився. Хотів було розповісти про величезний тягар тривоги, що тиснув на нього з учорашнього вечора, але не знав, як усе це описати словами, тож просто вмочив перо в каламар і написав:

Сподіваюся, з тобою і з Бакбиком все гаразд.

Гаррі.

– Написав, – сказав він Герміоні, встаючи й струшуючи з мантії солому. Тієї миті Гедвіґа пурхнула йому на плече й наставила лапу.

– Я не можу послати це тобою, – пояснив їй Гаррі, розглядаючи шкільних сов. – Мушу скористатися однією з них…

Гедвіґа голосно ухнула й так різко злетіла, що ледь не подряпала йому пазурями плече. Вона відвернулася від Гаррі, поки він прив’язував листа до ноги великої сови сипухи. Коли сипуха полетіла, Гаррі хотів погладити Гедвігу, але та люто клацнула дзьобом і полетіла на найдальшу балку.

– Спочатку Рон, тепер ти, – сердито буркнув Гаррі. – Я жне винний.

* * *

Якщо Гаррі думав, що ситуація поліпшиться, коли всі звикнуть до думки про його чемпіонство, то наступний день показав, як він помилявся. Він уже не міг ховатися від усієї школи, бо почалися заняття. Ніхто в школі не сумнівався, що Гаррі сам зголосився на турнір. І ніхто, крім ґрифіндорців, не був від цього в захваті.

Гафелпафці, що завжди були в напрочуд добрих стосунках з ґрифіндорцями, стали холодні й стримані. Їм вистачило одного уроку з гербалогії, щоб це продемонструвати. Гафелпафці явно відчували, що Гаррі позбавив їхнього чемпіона належної йому слави. Їхню образу загострювало, мабуть, і те, що гафелпафський гуртожиток дуже рідко на щось здобувався, а Седрик був один з тих небагатьох, що зуміли хоч якось прославити гафелпафців. Адже саме завдяки йому вони одного разу перемогли Ґрифіндор у матчі з квідичу. Ерні Макмілан та Джастін Фінч Флечлі, з якими Гаррі завжди мав дуже добрі стосунки, тепер з ним не розмовляли, навіть коли вони разом пересаджували в один лоток стрибучі цибулини. Зате вони зловтішно реготали, коли одна стрибуча цибулина вискочила у Гаррі з рук і боляче вгатила його в лице. Рон також не розмовляв з Гаррі. Герміона сиділа між ними, змушуючи їх до розмови, і хоч вони відповідали їй нормально, проте дивитися один одному у вічі не хотіли. Гаррі здалося, що навіть професорка Спраут трималася від нього на віддалі – зрештою, вона була вихователькою гафелпафського гуртожитку.

За нормальних обставин він би прагнув зустрічі з Геґрідом, однак урок догляду за магічними істотами означав також зустріч зі слизеринцями – вперше, відколи він став чемпіоном.

Зрозуміло, що Мелфой з’явився біля Геґрідової хижі з коронною глузливою посмішкою.

– Карочє, пацани, дивіться на чемпіона, – сказав він Кребові й Ґойлу, щойно наблизився до Гаррі. – Маєте блокноти для автографів? Нехай швиденько підписує, бо йому небагато лишилося… половина Тричаклунських чемпіонів ґиґнулася… а ти, Поттер, скільки збираєшся протягти? Карочє, споримо, що не більше десяти хвилин на першому ж завданні.

Креб і Ґойл улесливо загигикали, проте Мелфой мусив замовкнути, бо з хижі вийшов Геґрід, тримаючи в руках цілу вежу хитких ящиків. У кожному сидів величезний вибухозадий скрут. Учні вжахнулися, а Геґрід пояснив їм, що скрути вбивають один одного через надлишок стримуваної енергії, і тому кожен учень має взяти одного скрута на повідець і вивести його на прогулянку. Єдине позитивне в цьому задумі було те, що Мелфой миттю забув про Гаррі.

– Вивести оце на прогулянку? – перепитав він з огидою, зазираючи в ящик. – А до чого ми маємо, в натурі, прив’язувати той повідець? До жала, до вибухового заду чи до присоски?

– Довкола тулуба, – показав Геґрід. – Е е… мабуть, варто натягти рукавиці з драконячої шкури, так, про всєк випадок. Гаррі, ходи сюди – поможеш мені з оцим найбільшеньким…

Насправді Геґрід хотів переговорити з Гаррі віч на віч. Він зачекав, коли всі зі своїми скрутами відійдуть, а тоді промовив дуже серйозним тоном:

– То ти, Гаррі… будеш си змагати. У турнірі… Шкільний чемпіон.

– Один з двох, – виправив його Гаррі.

Геґрідові чорні очі жучки стурбовано зиркнули з під кошлатих брів. – Не відаєш, Гаррі, хто подав твоє ім’я?

– То ти віриш, що це зробив не я? – із вдячності Гаррі Геґріда ледь не обійняв.

– Певне, шо так, – буркнув Геґрід. – Ти си сказав, що то не ти, і я тобі вірю… і Дамблдор тобі вірить, і всьо таке інше.

– Хотів би я знати, хто це зробив, – з гіркотою озвався Гаррі.

Вони обидва глянули на галявину. Учні розбрелися по ній, долаючи значні труднощі. Скрути повиростали майже по метру завдовжки і стали страшенно сильні. Колись безбарвні й безборонні, тепер вони мали товсті, сірі й лискучі панцирі і схожі були на гібрид велетенських скорпіонів з видовженими крабами, проте без виразних голів та очей. Вони були такі сильні, що втримувати їх було дуже важко.

– Вони си файно бавлять, правда? – радісно спитав Геґрід. Гаррі припустив, що він мав на увазі скрутів, бо його однокласникам було не до забав. Час від часу в задній частині якогось скрута лунав страхітливий вибух, скрут летів на кілька метрів, і не один учень волочився по землі на животі, відчайдушно намагаючись зіп’ястися на ноги.

– Йой, Гаррі, навіть не знаю, – раптом зітхнув Геґрід, стурбовано глянувши на нього. – Шкільний чемпіон… стілько з тобов усього діється…

Гаррі не відповів. Так, з ним стільки всього діється. .. приблизно те саме казала йому й Герміона, коли вони блукали біля озера, і саме тому, за її словами, Рон не хотів з ним розмовляти.

* * *

Наступні кілька днів були для Гаррі чи не найгірші за весь час його перебування у Гоґвортсі. Щось подібне було тоді, як він іще навчався в другому класі, і багато хто у школі підозрював його в нападах на інших школярів. Але ж Рон тоді його підтримував. Він міг би змиритися з поведінкою всіх інших, якби Рон залишався його другом. Але він не збирався просити Рона, щоб той з ним заговорив, якщо Рон сам цього не бажав. Проте він був дуже самотній і звідусіль відчував неприязнь.

Він ще міг би зрозуміти ставлення до нього з боку Гафелпафу, хоч воно йому й не подобалося – вони мусили підтримувати власного чемпіона. І від слизеринців він не сподівався нічого іншого, окрім прикрих образ. Його завжди там не любили – надто часто він допомагав Ґрифіндору їх перемагати – і в квідичі, і в чемпіонаті гуртожитків. Але він сподівався, що хоч рейвенкловці підтримають його не менше, як Седрика. Та він помилявся. Більшість рейвенкловців, здається, вважали, що він прагне здобути ще більшої слави і хитрощами примусив Келих прийняти власне ім’я.

Крім того, Седрик набагато краще за нього підходив на роль чемпіона. Надзвичайно вродливий, чорнявий і сіроокий, він викликав цими днями загальне захоплення, склавши цим конкуренцію самому Вікторові Круму. Гаррі навіть бачив, як ті самі шестикласниці, котрі так прагнули отримати Крумів автограф, благали Седрика, щоб той розписався на їхніх портфелях.

Тим часом від Сіріуса й далі не було відповіді, Гедвіґа відмовлялася до нього навіть наближатися, професорка Трелоні провіщала його смерть з дедалі більшою впевненістю, до того ж, він так невдало виконав замовляння викликання на уроці професора Флитвіка, що отримав додаткове домашнє завдання – єдиний на весь клас, не рахуючи Невіла.

– Гаррі, це ж нескладно, – заспокоювала його Герміона, коли вони виходили з Флитвікового кабінету. Адже до неї під час уроку літали найрізноманітніші предмети, ніби вона була чудернацьким магнітом для ганчірок, кошиків смітничків та лунаскопів. – Ти просто недостатньо зосередився…

– Цікаво, чому б це? – похмуро буркнув Гаррі, коли повз нього пройшов Седрик Діґорі в оточенні великого реготливого гурту дівчат, які подивилися на Гаррі наче на особливо великого вибухозадого скрута. – Але… то ще півбіди. Попереду – подвійний урок зілля й настійок…

Зілля й настійки завжди проходили жахливо, та останніми днями цей предмет перетворився на справжнісінькі тортури. Гаррі не міг собі уявити нічого гіршого, ніж сидіти півтори години в підвалі зі Снейпом та зі слизеринцями, які аж зі шкури пнулися, щоб якнайдошкульніше підкуснути Гаррі за те, що він посмів стати шкільним чемпіоном. Він уже пережив один такий урок у п’ятницю, коли Герміона весь час бурмотіла йому ледве чутно: “Не звертай на них уваги, не звертай на них уваги”, і не сподівався, що сьогодні буде хоч трохи краще.

Коли вони з Герміоною після обіду зайшли у Снейпів підвал, то побачили під його дверима слизеринців, кожен з яких почепив собі на груди великого значка. На якусь дивну мить Гаррі здалося, що то значки ССЕЧА – але тоді він побачив на них яскраві червоні літери, що виразно сяяли у тьмяному підземному коридорі:

Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ –

СПРАВЖНЬОГО чемпіона Гоґвортсу!

– Кльово, Поттер? – голосно спитав Мелфой, коли Гаррі підійшов ближче. – І це ще не все… дивися!

Він притис значок до грудей – напис зник, а замість нього з’явився інший, що сяяв зеленим:

ПОТТЕР СМЕРДОТТЕР

Слизеринці аж завили з реготу. Всі вони теж понатискали на свої значки, і написи “ПОТТЕР СМЕРДОТТЕР” яскраво засвітилися довкола Гаррі. Він відчував, як серце вискакує йому з грудей.

– Ой, дуже смішно, – саркастично звернулася Герміона до Пенсі Паркінсон та зграйки слизеринських дівчат, що реготали дужче за інших, – дуже дотепно.

Рон стояв під стіною з Діном та Шеймусом. Він не сміявся, але й не заступався за Гаррі.

– Може, візьмеш, Ґрейнджер? – простяг Мелфой один значок Герміоні. – У мене їх повно. Тільки не торкнися до моїх рук. Я їх якраз помив… Карочє, не хочу загидитись об бруднокровку.

Лють, яка цими днями нагромаджувалася в Гаррі у грудях, нарешті прорвала загату. Він вихопив чарівну паличку, навіть не подумавши, що чинить. Учні кинулися врозтіч.

– Гаррі! – застережливо крикнула Герміона.

– Ну давай, Поттер, – спокійно сказав Мелфой, витягаючи і свою чарівну паличку. – Муді тут нема, щоб за тебе заступитися… давай, якщо насмілишся…

На коротку частку секунди вони глянули один одному у вічі й одночасно почали діяти.

– Фурункулус! – крикнув Гаррі.

– Денсоґіо! – зарепетував Мелфой.

З чарівних паличок вистрілили струмені світла, зіштовхнулися в повітрі й зрикошетили вбік: Гаррін струмінь ударив у обличчя Ґойла, а Мелфоїв поцілив у Герміону. Ґойл заревів і схопився руками за носа, де повискакували великі бридкі фурункули, а Герміона, перелякано скімлячи, затуляла долонями рота.

– Герміоно! – кинувся до неї Рон, придивляючись, що сталося.

Гаррі озирнувся й побачив, як Рон відтягує Герміонину руку від обличчя. Видовище було не найприємніше. Передні зуби в Герміони – і так завеликі – почали рости з шаленою швидкістю. Вона дедалі більше уподібнювалася до бобра, а її зуби усе довшали й довшали і сягали вже підборіддя. Герміона панічно їх помацала й заридала від жаху.

– Що тут за галас? – пролунав тихий і суворий голос. Це прибув Снейп.

Слизеринці почали галасливо пояснювати. Снейп показав довгим жовтим пальцем на Мелфоя і сказав:

– Поясни.

– Поттер напав на мене, пане професоре…

– Ми напали одночасно! – крикнув Гаррі.

– … але він поцілив у Ґойла… дивіться…

Снейп подивився на Ґойла, чиє обличчя нагадувало тепер ілюстрацію до книжки про отруйні гриби.

– До шкільної лікарні, Ґойле, – спокійно розпорядився Снейп.

– Мелфой зачепив Герміону! – вигукнув Рон. – Дивіться!

Він примусив Герміону показати Снейпу зуби. Вона відчайдушно намагалася затулити їх долонями, та це було нелегко, бо зуби вже сягали до комірця. Пенсі Паркінсон та інші слизеринські дівчата аж згиналися від тамованого сміху, тицяючи на Герміону з за Снейпової спини.

Снейп холодно зиркнув на Герміону й сказав:

– Не бачу ніякої різниці.

Герміона схлипнула. Її очі налилися слізьми, вона крутнулася на підборах і побігла коридором геть.

Гаррі з Роном пощастило, що вони почали кричати на Снейпа водночас. Їм пощастило, бо їхні голоси так сильно відлунювали в кам’яному коридорі, що в тому гулі неможливо було розібрати, якими саме словами вони його обзивали. Але загальну суть він зрозумів.

– Отже, так, – промовив він шовковим голосом. – Знімаю п’ятдесят очок з Ґрифіндору і призначаю покарання Поттеру та Візлі. А тепер – всі до класу, якщо не хочете бути покараними на цілий тиждень.

Гаррі дзвеніло у вухах. Від такої несправедливості йому закортіло перетворити Снейпа на тисячу шматочків гидкого слизу. Він обминув Снейпа, зайшов з Роном у найдальший куток підвалу й кинув на стіл портфеля. Рон теж аж тремтів з люті. На якусь мить здалося, що між ними поновилися колишні стосунки, але тут Рон розвернувся й сів коло Діна та Шеймуса, покинувши Гаррі самого. З другого краю підвалу Мелфой повернувся спиною до Снейпа, самовдоволено вишкірився й натис на значок. У приміщенні ще раз блиснув напис “ПОТТЕР СМЕРДОТТЕР”.

Почався урок, а Гаррі сидів, дивився на Снейпа і уявляв усілякі страхіття, що з тим стаються… якби ж то він володів закляттям “Круціатус”… Снейп лежав би на спині, мов той павук, смикаючись і здригаючись…

– Протиотрути! – сказав Снейп, оглядаючи клас. Його холодні чорні очі при цьому неприємно поблискували. – Ви всі мали приготувати свої рецепти. Ретельно заваріть своє зілля, а тоді когось виберемо й випробуємо те, що вийшло…

Снейпів погляд зустрівся з Гарріним, і Гаррі зрозумів, що зараз буде. Снейп збирається отруїти його. Гаррі уявив, як він хапає свій казанець, підбігає до Снейпа і лупить його по немитій голові…

І тут Гарріні фантазії урвало грюкання у двері підвалу. То був Колін Кріві.

Він прослизнув у клас, сяючи усмішкою до Гаррі, і підійшов до Снейпового столу.

– Так? – коротко спитав Снейп.

– Даруйте, пане професоре, але я маю забрати Гаррі Поттера нагору.

Снейп націлився своїм гачкуватим носом на Коліна, й усмішка сповзла з бадьорого обличчя хлопця.

– Поттер ще цілу годину має бути на уроці зілля й настійок, – холодно відказав Снейп. – Після цього він і піде нагору.

Колін порожевів.

– Пане… пане професоре, його хоче бачити містер Беґмен, – сказав він нервово. – Збирають усіх чемпіонів, думаю, їх мають фотографувати…

Гаррі віддав би що завгодно, аби тільки Колін не говорив цих останніх слів. Він зиркнув на Рона, але той невідривно дивився в стелю.

– Дуже добре, – гаркнув Снейп. – Поттере, залиш речі тут і повернешся випробувати свою протиотруту.

– Вибачте, пане професоре… але він повинен узяти речі з собою, – пискнув Колін. – Усі чемпіони…

– Дуже добре! – гаркнув Снейп. – Поттере… бери свого портфеля і йди геть, щоб я тебе не бачив!

Гаррі закинув портфель на плече, встав і пішов до дверей. Коли він минав слизеринців, звідусіль сяяв напис “ПОТТЕР СМЕРДОТТЕР”.

– Дивовижно, Гаррі, правда? – заговорив Колін, щойно Гаррі зачинив за собою двері підвалу. – Правда ж? Те, що ти чемпіон?

– Так, дивовижно, – зітхнув Гаррі, коли вони йшли сходами до вестибюлю. – А навіщо їм ці фото, Коліне?

– Мабуть, для “Щоденного віщуна”!

– Чудово, – пробелькотів Гаррі. – Саме те, що мені треба. Зайва реклама.

– Щасти тобі! – побажав Колін, коли вони підійшли до потрібної кімнати. Гаррі постукав у двері і зайшов.

Він опинився в невеличкому класі. Майже всі парти були зсунуті до задньої стіни, залишивши посередині вільне місце. А ще три столи стояли рядочком біля класної дошки, вкриті довгим відрізом оксамиту. Ще там стояло п’ять стільців. На одному сидів Лудо Беґмен, розмовляючи з незнайомою відьмою у червоній мантії.

Віктор Крум, як завжди, похмуро стояв у кутку і ні з ким не спілкувався. Седрик і Флер про щось розмовляли. Гаррі ще не бачив Флер такою веселою. Вона весь час розмахувала головою, розвіваючи своїм довгим сріблястим волоссям, що виблискувало під світлом. Пузатий чоловік з великим чорним фотоапаратом спідлоба розглядав Флер.

Беґмен раптом помітив Гаррі, швидко встав і кинувся до нього. – Ага, ось і він! Чемпіон номер чотири! Заходь, Гаррі, заходь… нічого турбуватися, це просто церемонія звірки чарівних паличок. Зараз підійдуть усі судді…

– Звірка паличок? – нервово перепитав Гаррі.

– Мусимо перевірити, чи ваші палички нормально функціонують, чи з ними все гаразд. Це ж будуть ваші найважливіші знаряддя для виконання майбутніх завдань, – пояснив Беґмен. – Експерти зараз нагорі у Дамблдора. А потім відбудеться фотографування. Це Ріта Скітер, – додав він, показуючи на відьму в червоній мантії, – вона напише для “Щоденного віщуна” невеличку статтю про турнір…

– Може, не таку вже й невеличку, – втрутилася Ріта Скітер, дивлячись на Гаррі.

Волосся в неї було ретельно закручене дрібно цупкими кучерями, що дивно контрастували з її важкою нижньою щелепою. На носі в Ріти стриміли прикрашені коштовним камінням окуляри. Опецькуваті пальці, що стискали сумочку з крокодилячої шкіри, закінчувалися п’ятисантиметровими яскраво червоними нігтями.

– Чи не могла б я перемовитися з Гаррі, перш ніж ми почнемо? – спитала вона в Беґмена, і далі зосереджено придивляючись до Гаррі. – Самі розумієте – наймолодший чемпіон… додати до статті трохи перчику..

– Аякже! – вигукнув Беґмен. – Тобто… якщо Гаррі не заперечує.

– Е е… – пробелькотів Гаррі.

– Гарнісінько, – зраділа Ріта Скітер, і вже за мить її пальці з червоними пазурями несподівано міцно вхопили Гаррі за руку вище ліктя й потягли з кімнати в найближчі двері.

– Щоб нам не заважав той галас, – пояснила вона. – Подивимось… так, тут гарно й затишно.

Це була комірчина для мітел. Гаррі витріщився на Ріту.

– Ходи но, серденько… отак… гарнісінько, – знову повторила Ріта Скітер, вмостившись на хитке відерце, що стояло догори дном, а тоді підштовхнула Гаррі до якоїсь картонної коробки й зачинила двері, після чого вони опинилися в темряві. – Подивимось…

Вона розкрила сумочку з крокодилячої шкіри, витягла звідти пучечок свічок, запалила їх помахом чарівної палички й повісила прямо в повітрі. У комірчині стало видно.

– Гаррі, ти не будеш проти, якщо я скористаюся самописним пером? Я тоді матиму змогу розмовляти з тобою нормально…

– Яким пером? – перепитав Гаррі.

Ріта Скітер розплилася в усмішці. Гаррі нарахував три золоті зуби. Вона знову понишпорила у своїй крокодилячій сумочці, витягла звідти ядучо зелене перо та сувій пергаменту й розклала все те на картонній коробці з під магічного плямочисту “Місіс Шкряберз”. Запхнула в рот кінчик зеленого пера, посмоктала його з помітним задоволенням, а тоді поставила сторч на пергамент, де воно й залишилося, балансуючи на вістрі й легенько тремтячи.

– Перевірка… я Ріта Скітер, кореспондент “Щоденного віщуна”.

Гаррі зиркнув на перо. Не встигла Ріта Скітер заговорити, як воно почало харамулькати, пересуваючись по пергаменті:

Приваблива сорокатрирічна блондинка Ріта Скітер, чиє грізне перо проштрикнуло не одну дуту репутацію…

– Гарнісінько, – ще раз повторила Ріта Скітер, відірвала верхній край пергаменту, зіжмакала й запхнула в торбинку. Тоді нахилилася до Гаррі й запитала: – То чому ти, Гаррі… чому ти вирішив брати участь у Тричаклунському турнірі?

– Е е… – знову пробелькотав Гаррі, бо його увагу відвертало перо. Хоч він і не мовив жодного слова, воно гасало пергаментом, і ось Гаррі вже міг прочитати перше речення:

Потворний шрам, згадка про трагічне минуле, псує привабливе обличчя Гаррі Поттера, чиї очі…

– Гаррі, не звертай на перо уваги, – твердо сказала Ріта Скітер. Гаррі неохоче звів погляд на неї. – Отож, Гаррі… чому ти вирішив брати участь у турнірі?

– Я не вирішував, – відповів Гаррі. – Я не знаю, як моє прізвище опинилося в Келисі вогню. Я його туди не клав.

Ріта Скітер підняла густо мальовану брову. – Гаррі, ти не бійся, що встрягнеш у халепу. Ми всі розуміємо, що ти не повинен був брати участі взагалі. Але ти про це не турбуйся. Нашим читачам подобаються бунтівники.

– Але я не подавав свого прізвища, – повторив Гаррі. – Я не знаю, хто…

– Що ти відчуваєш, думаючи про завдання, які очікують на тебе? – спитала Ріта Скітер. – Ти схвильований? Нервуєшся?

– Я ще про це не думав… так, мабуть, хвилююся, – відповів Гаррі. На цих словах йому неприємно стислося в грудях.

– Як відомо, чемпіони в минулому часто гинули, – пожвавішала Ріта Скітер. – Про це ти думав?

– Ну… кажуть, що цього року буде значно безпечніше, – пробелькотав Гаррі.

Перо шугало пергаментом туди й сюди, ніби на ковзанах.

– Авжеж, ти й раніше дивився смерті у вічі, – пильно глянула на нього Ріта Скітер. – Як це на тебе вплинуло?

– Е е… – вже вкотре пробелькотав Гаррі.

– Ти вважаєш, що колишня травма спонукає тебе довести всім, чого ти вартий? Підтримати честь свого імені? Чи ти не гадаєш, що спокусився на участь у Тричаклунському турнірі, тому що…

– Я не подавав заявки, – почав дратуватися Гаррі.

– Чи ти хоч трохи пригадуєш своїх батьків? – правила своєї Ріта Скітер.

– Ні, – відповів Гаррі.

– Що б вони, на твою думку, відчували, якби довідалися, що ти змагатимешся в Тричаклунському турнірі? Гордість? Тривогу? Гнів?

Гаррі вже був доволі роздратований. Як він може знати, що відчували б його батьки, якби були живі? Він усвідомлював, що Ріта Скітер дуже пильно за ним стежить. Спохмурнівши, Гаррі уник її погляду і глянув на щойно написані пером слова.

Ці приголомшливо зелені очі заповнилися слізьми, коли в розмові ми згадали про батьків, яких він майже не пам’ятає.

– У моїх очах НЕМАЄ сліз! – обурився Гаррі.

Не встигла Ріта Скітер вимовити й півслова, як двері комірчини для мітел рвучко розчинилися. Гаррі озирнувся, засліплений яскравим світлом. Там стояв Албус Дамблдор, дивлячись на них обох, затиснутих у комірчині.

– Дамблдор! – вигукнула Ріта Скітер, вкладаючи у свій вигук усю можливу радість. Гаррі помітив, що її перо й пергамент раптово зникли з коробки з магічним плямочистом, а Рітині пазуристі пальці миттю застібнули пряжку на її сумочці з крокодилячої шкіри. – Як ся маєш? – спитала вона, встаючи й простягаючи Дамблдорові свою велику чоловічу долоню. – Сподіваюся, ти влітку читав мою статтю про з’їзд Міжнародної конфедерації чаклунів?

– Чарівна гидота, – сказав Дамблдор, а його очі замерехтіли. – Особливо мені сподобалось, коли ти обізвала мене старим одороблом.

Це анітрохи не збентежило Ріту Скітер. – Дамблдоре, то я просто наголосила на тому, що деякі твої ідеї старомодні, і багато хто з чарівників…

– Ріто, я з задоволенням вислухав би аргументи, якими ти пояснюєш цю брутальність, – Дамблдор усміхнувся й галантно їй уклонився, – але, на жаль, доведеться відкласти це на потім. Зараз починається церемонія звірки чарівних паличок, а вона не зможе відбутися, якщо один з чемпіонів сидітиме в комірчині для мітел.

Радісінький, що може вирватися від Ріти Скітер, Гаррі щодуху повернувся в кімнату. Інші чемпіони сиділи на стільцях біля дверей, і він швидко вмостився біля Седрика, дивлячись на вкритий оксамитом стіл, за яким розташувалося четверо з п’яти суддів – професор Каркароф, мадам Максім, містер Кравч та Лудо Беґмен. Ріта Скітер знайшла собі місце в куточку. Гаррі побачив, як вона витягла з торбинки пергамент, розклала його на колінах, посмоктала кінчик свого пера й знову прилаштувала його на пергаменті.

– Дозвольте відрекомендувати вам містера Олівандера, – звернувся до чемпіонів Дамблдор, сідаючи за суддівський стіл. – Перед турніром він має перевірити стан ваших чарівних паличок.

Гаррі озирнувся й здивовано побачив старенького чарівника з великими вицвілими очима, що тихенько стояв біля вікна. Гаррі вже зустрічався з містером Олівандером – майстром чарівних паличок, у якого три роки тому на Алеї Діаґон він купив свою.

– Мадемуазель Делякур, чи не могли б ви підійти до мене? – сказав містер Олівандер, вийшовши на середину кімнати.

Флер Делякур підійшла до містера Олівандера і вручила йому свою чарівну паличку.

– Г м м м… – мугикнув він.

Покрутив паличку довгими пальцями, мов диригент оркестру, і з неї вистрілило кілька рожевих та золотистих іскор. Тоді підніс її до самих очей і пильно розглянув.

– Так, – неголосно мовив він, – дев’ять з половиною дюймів… негнучка… з палісандрового дерева… і містить у собі… невже?

– Вольосіну з гольови віїли, – сказала Флер. – Моєї пгабабусьї.

Отже, Флер, хоча й частково, таки має віїльське походження, подумав Гаррі й вирішив сказати про це Ронові… але пригадав, що Рон з ним не розмовляє.

– Так, – сказав містер Олівандер, – так, хоч я, звісно, ніколи не використовував волосся віїл. На мою думку, від цього чарівні палички стають занадто бурхливі.. . але кожному своє, і якщо вона вам підходить…

Містер Олівандер провів пальцями вздовж палички, мабуть, перевіряючи, чи немає подряпин або гульок, пробурмотів: “Орхідеус!” – і з кінчика палички вирвався цілий букет квітів.

– Дуже добре, дуже добре, вона в прекрасному робочому стані, – сказав містер Олівандер, а тоді зібрав квіти й передав їх Флер разом з паличкою. – Тепер містер Діґорі.

Флер, мов хмаринка, попливла до свого місця, усміхаючись Седрикові.

– Ага, це вже моя продукція, – значно веселіше вигукнув містер Олівандер, коли Седрик подав йому свою чарівну паличку. – Так, я її добре пам’ятаю. Містить єдину волосинку з хвоста особливого єдинорога… мав, здається, сімнадцять лап… ледь не проштрикнув мене своїм рогом, коли я смикнув його за хвіст. Дванадцять з чвертю дюймів… ясен… приємно пружна. У доброму стані… ти регулярно її доглядаєш?

– Щойно вчора натирав, – усміхнувся Седрик.

Гаррі глянув на свою паличку. Вся вона була вкрита слідами пальців. Він спробував нишком витерти паличку мантією. З її кінчика шугонуло кілька золотистих іскор. Флер Делякур кинула на нього зверхній погляд, і Гаррі перестав її терти.

Містер Олівандер випустив з кінчика Седрикової палички струмінь сріблястих димових кілець, задоволено мугикнув і сказав:

– Містере Крум, якщо ваша ласка.

Віктор Крум підвівся й сутуло та клишоного почалапав до містера Олівандера. Віддав чарівну паличку й насупився, запхавши руки в кишені.

– Г мм, – озвався містер Олівандер, – якщо не помиляюся, це витвір Ґреґоровича? Відомий майстер чарівних паличок, хоч це й не зовсім у моєму стилі… та нехай…

Він підняв чарівну паличку і почав скрупульозно її вивчати, крутячи навсібіч перед очима.

– Так… граб і серцева струна дракона? – зиркнув він на Крума, і той кивнув головою. – Товстіша, ніж звично… доволі тверда… десять дюймів з чвертю… Авіс!

Грабова паличка вистрілила, мов рушниця, з її кінця випурхнула зграйка дрібних пташечок, вилетіла крізь розчинене вікно й зникла в блідому сонячному світлі.

– Добре, – сказав містер Олівандер, вертаючи Крумові чарівну паличку. – Ну, а тепер… містер Поттер.

Гаррі звівся на ноги й рушив повз Крума до містера Олівандера. Подав йому чарівну паличку.

– Ага а а, ну так, – зблиснули раптом вицвілі очі містера Олівандера. – Так так так. Я добре пам’ятаю.

Гаррі теж пам’ятав. Пам’ятав, ніби це було вчора…

Чотири роки тому, коли йому виповнилося одинадцять, він разом з Геґрідом завітав до крамниці містера Олівандера, щоб купити чарівну паличку. Містер Олівандер усе виміряв, і почав давати йому різні палички. Гаррі перепробував майже всі, що були в крамниці, поки знайшов ту, що пасувала йому найкраще – саме цю, з гостролиста, завдовжки одинадцять дюймів, що мала в собі пір’їну з феніксового хвоста. Містер Олівандер був неабияк здивований, що ця чарівна паличка так добре пасувала Гаррі. – Дивно, – тільки й повторював він, – дивно… – і липі тоді, коли Гаррі запитав, що ж тут такого дивного, містер Олівандер пояснив, що феніксова пір’їна з Гарріної чарівної палички належала тому самому птахові, чия друга пір’їна містилася в паличці Лорда Волдеморта.

Гаррі ні з ким не поділився тією інформацією. Він дуже любив свою чарівну паличку і нічого не міг вдіяти з тим, що вона мала якийсь стосунок до Волдемортової палички – так само, як не міг змінити того, що Петунія була його рідною тіткою. Він лише сподівався, що містер Олівандер не розкаже про це всім присутнім у кімнаті. Бо тоді, передчував він, самописне перо Ріти Скітер просто ошаліє від захоплення.

Містер Олівандер оглядав Гарріну паличку значно довше за інші. Та врешті решт він примусив її вихлюпнути з себе цілісінький фонтан вина і віддав назад Гаррі, підтвердивши, що вона й далі в бездоганному стані.

– Дякую всім, – підвівся з за суддівського столу Дамблдор. – Можете повертатися на уроки… хоч, мабуть, вам краще відразу йти на обід, бо уроки ось ось закінчаться…

Зрадівши, що нарешті хоч щось пішло на краще, Гаррі збирався вже виходити, коли раптом чоловік з чорним фотоапаратом зіскочив з місця й прокашлявся.

– Фото, Дамблдоре, фото! – збуджено вигукнув Беґмен. – Усі судді й чемпіони. Що скажеш, Ріто?

– Е е… так, почнемо з цього, – погодилася Ріта Скітер, знову втупившись у Гаррі. – А тоді, мабуть, зробимо кілька індивідуальних знімків.

Фотографування тривало досить довго. Де б не ставала мадам Максім, вона обов’язково затуляла всіх інших, та ще й сама ніяк не вміщалася в кадрі. Зрештою їй довелося сісти, а всі інші розташувалися довкола неї. Каркароф усе підкручував пальцями цапину борідку. Крум, якому, на Гарріну думку, до фотографування було не звикати, чомусь ховався за спинами інших. Фотограф хотів, щоб на першому плані була Флер, але Ріта Скітер підбігла й витягла наперед Гаррі. Далі вона наполягла, щоб кожного чемпіона зняли окремо. Аж тоді, нарешті, всіх відпустили.

Гаррі пішов на обід. Герміони там не було – він вирішив, що вона ще й досі в лікарні приводить до ладу зуби. Він самотньо пообідав і повернувся до ґрифіндорської вежі, уявляючи, скільки йому ще треба зробити додаткової домашньої роботи з замовляння викликання. Та в спальні він наштовхнувся на Рона.

– Маєш сову, – буркнув йому Рон. Він показав на Гарріну подушку. Там на нього вже чекала шкільна сипуха.

– О… добре, – сказав Гаррі.

– І ще ввечері мусимо відбути кару в Снейповому підвалі, – додав Рон.

Після цього він одразу вийшов з кімнати, не дивлячись на Гаррі. На якусь мить Гаррі захотілося вибігти за ним – щоб поговорити, чи щоб відлупцювати, він точно не знав, – але бажання прочитати Сіріусового листа виявилося сильнішим. Гаррі підійшов до сови сипухи, зняв з її лапи листа й розгорнув.

Гаррі!

Не можу все написати в листі, це дуже ризиковано, якщо сову перехоплять. Нам треба поговорити віч на віч. Чи не зміг би ти залишитися на самоті біля каміна у ґрифіндорській вежі о першій годині ночі 22 листопада?

Я добре знаю, що ти зможеш за себе постояти, а доки поряд з тобою Дамблдор та Муді, навряд, чи хтось зуміє заподіяти тобі шкоду. Проте хтось дуже цього хоче. Вписати тебе в учасники турніру – то був дуже ризикований крок, особливо під самим носом у Дамблдора.

Будь пильний, Гаррі. Пиши й далі про всі незвичні події. Якомога скоріше дай мені знати про 22 листопада.

Сіріус.

Угорська рогохвістка

Наступні два тижні очікувана розмова з Сіріусом була для Гаррі єдиним промінчиком світла на дедалі темнішому обрії. Шок від того, що його обрано шкільним чемпіоном, трохи минув, і тепер його заполонив страх перед майбутнім. Наближався термін першого завдання. Йому ввижалося, що це завдання причаїлося попереду, наче жахлива потвора, від якої ніде не сховаєшся. Він ще ніколи так не переживав. Це було значно гірше за хвилювання перед квідичним матчем, навіть перед тією останньою грою проти Слизерину, коли вирішувалася доля кубка. Гаррі не міг думати ні про що інше, так, ніби все життя тільки й робив, що готувався до першого завдання, на якому його життя й закінчиться…

Він не задумувався, як саме Сіріус зможе поліпшити йому настрій перед виконанням не лише невідомих, але й складних та небезпечних чарів на очах у сотень глядачів, але точно знав одне: самий лише вигляд доброзичливого обличчя дуже йому допоміг би. Гаррі написав у відповідь Сіріусові, що він буде біля каміна у вітальні в запропонований Сіріусом час, а тоді разом з Герміоною довго обговорював, як зробити так, щоб того вечора ніхто там не засидівся. У крайньому випадку вони збиралися жбурнути туди торбинку з какобомбами, та сподівалися, що цього робити не доведеться – адже Філч позривав би їм за це голови.

Тим часом життя в замку стало для Гаррі просто нестерпним, бо Ріта Скітер опублікувала свою статтю про Тричаклунський турнір. Стаття виявилася не так репортажем про турнір, як надміру барвистим описом Гарріного життя. На всю першу сторінку красувалася величезна фотографія Гаррі. Стаття, що продовжувалася на другій, шостій і сьомій сторінках, була цілком присвячена Гаррі, переплутані імена чемпіонів Бобатону та Дурмстренґу згадувалися аж в останньому рядочку, а про Седрика взагалі забули написати.

Стаття з’явилася десять днів тому, але Гаррі й досі відчував пекучий сором щоразу, як про неї згадував. Ріта Скітер уклала йому в вуста такі жахливі слова, яких він не промовляв узагалі ніколи в житті, не те що в тій комірчині для мітел.

“Думаю, я отримав свою силу від батьків. Я знаю, що вони б дуже мною пишалися, якби могли мене побачити… так, інколи ночами я й досі за ними плачу і не соромлюся в цьому зізнатися… я вірю, що під час турніру анітрохи не постраждаю, бо вони незримо стежитимуть за мною…”

Але Ріта Скітер не тільки перетворила його бурмотіння “е е…” на довжелезні надумані речення. Вона ще й узяла про нього інтерв’ю в інших.

Гаррі нарешті знайшов у Гоґвортсі любов. Його близький друг Колін Кріві каже, що найчастіше Гаррі з’являється в компанії неймовірної красуні Герміони Ґрейнджер, дівчини маґлівського роду, що, як і Гаррі, є однією з найкращих учениць школи.

Після появи статті Гаррі, проходячи повз учнів – особливо слизеринців, – постійно мусив вислуховувати цитати та глузливі коментарі.

– О, візьми хусточку, Поттере, бо ще почнеш нюняти під час трансфігурації…

– Поттере, коли це ти став одним з найкращих учнів школи? Чи то якась інша школа, яку заснували ви з Лонґботомом?

– Гей, Гаррі!

– Так, справді! – раптом обернувся Гаррі в коридорі й закричав, бо йому вже урвався терпець. – Я щойно виплакав усі очі за мамою і збираюся поплакати ще…

– Ні… просто… ти загубив перо.

Це була Чо Чанґ. Гаррі відчув, що червоніє.

– Ой… дякую… вибач, – пробурмотів він, забираючи перо.

– Е е… щасти тобі у вівторок, – побажала вона. – Я справді сподіваюся, що в тебе все піде добре.

Після цього Гаррі відчув себе цілковитим ідіотом.

Герміона теж пережила чимало неприємних хвилин, але принаймні ще не почала кидатися на безневинних перехожих. Якщо чесно, то Гаррі був захоплений її поведінкою в цій ситуації.

– Неймовірна красуня? Вона? – почала глузувати Пенсі Паркінсон, коли вперше побачила Герміону після появи Рітиної статті. – Цікаво, з ким вона її порівнювала – з бурундуком?

– Не звертай уваги, – гордо мовила Герміона, проминаючи з високо піднятою головою глузливих слизеринських дівчат, ніби їхнє існувало. – Гаррі, просто не звертай уваги.

Та Гаррі це не вдавалося. Рон з ним так і не заговорив, хоч повідомив про Снейпову кару. Гаррі мав невеличку надію, що вони помиряться за ті дві години, коли їм доведеться у Снейповім підвалі маринувати щурячі мізки, але саме того дня з’явилася Рітина стаття, і це лише додало Ронові певності, що Гаррі насправді насолоджується всією цією увагою.

Герміона була люта на них обох. Вона ходила від одного до другого, намагаючись примусити їх розмовляти між собою, але Гаррі був невблаганний: він заговорить з Роном тільки після того, як Рон визнає, що Гаррі не підкидав свого прізвища в Келих Вогню, і попросить вибачення за те, що обізвав його брехуном.

– Не я це все почав, – уперто повторював Гаррі. – Це він винен.

– Тобі ж без нього погано! – нетерпеливилася Герміона. – І я знаю, що йому без тебе теж погано…

– Мені без нього погано? – перепитав Гаррі. – Ні без кого мені не погано…

Але це була відверта брехня. Гаррі дуже любив бувати з Герміоною, але вона не могла йому замінити Рона. З Герміоною значно менше було веселих жартів, зате більше доводилося стовбичити в бібліотеці. У Гаррі ніяк не виходили ті замовляння викликання, щось йому весь час заважало, а Герміона наполягала, що йому допоможе вивчення теорії. В результаті вони тільки те й робили, що весь вільний час сиділи за книжками.

Віктор Крум теж багато часу проводив у бібліотеці, і Гаррі було цікаво, чим він займається. Просто вчиться, чи вишукує щось таке, що допоможе йому виконати перше завдання? Герміона часто скаржилася на Крума – не тому, що він їй заважав, а тому, що з за книжкових полиць за ним постійно підглядали дівчата. Вони хихотіли й заважали Герміоні.

– Він же навіть не вродливий! – сердито бурмотіла вона, зиркаючи на гострий Крумів профіль. – Він їм подобається лише тому, що знаменитий! Вони б на нього й не глянули, якби він не робив свій фунт Дурського…

– Фінт Вронського, – процідив крізь зуби Гаррі. Його покоробила Герміонина обмовка. Він уявив вираз Ронового обличчя, якби той почув, як Герміона патякає про якісь там фунти Дурського.

* * *

Дивно, але коли ви чогось боїтеся і віддали б усе на світі, щоб сповільнити час, він, навпаки, починає прискорюватися. Дні, що залишалися до першого завдання, минали так стрімко, наче хтось примусив годинникові стрілки рухатися удвічі швидше. Ледве стримувана паніка переслідувала Гаррі хоч би куди він пішов – разом з дошкульними коментарями про статтю в “Щоденному віщуні”.

В останню суботу перед першим завданням усім старшокласникам, починаючи з третього класу, було дозволено відвідати село Гоґсмід. Герміона сказала Гаррі, що йому непогано було б на якийсь час покинути замок. Гаррі не треба було довго переконувати.

– А як Рон? – поцікавився Гаррі. – Може, ти б хотіла піти з ним?

– Ой… ну.. – почервоніла Герміона. – Я думала, що ми з ним зустрінемося в “Трьох мітлах”…

– Ні, – рішуче заперечив Гаррі.

– Ой, Гаррі, це ж так безглуздо…

– Я піду, але не зустрічатимуся з Роном і вдягну плаща невидимку.

– Ну, нехай… – буркнула Герміона, – хоч я так не люблю з тобою говорити, коли ти в тому плащі. Ніколи не знаю – на тебе я дивлюсь, чи ні.

Отож Гаррі вдягнув у спальні плащ невидимку, зійшов сходами вниз і рушив з Герміоною до Гоґсміда.

Під плащем Гаррі почувся значно вільніше. Він бачив, як дорогою до села їх минали інші учні. У багатьох на грудях були значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”, проте ніхто тепер не кидав у його бік колючих коментарів і не цитував тієї ідіотської статті.

– Тепер усі витріщаються на мене, – сердито буркнула Герміона, коли вони вийшли з цукерні “Медові руці”, ласуючи великими шоколадками з кремом. – Думають, що я розмовляю сама з собою.

– То не воруши так сильно губами.

– Краще зніми плаща. Ніхто тебе тут не зачепить.

– Он як? – зіронізував Гаррі. – А ти озирнися.

З шинку “Три мітли” щойно вийшли Ріта Скітер та її фотограф. Тихенько перемовляючись, вони проминули Герміону, навіть на неї не глянувши. Гаррі притиснувся до стіни “Медових руць”, щоб Ріта не зачепила його своєю сумочкою з крокодилячої шкіри.

Коли газетярі відійшли, Гаррі сказав: – Вона зупинилася в селі. Напевно приїхала зробити репортаж про перше завдання.

Щойно він це сказав, як його знову охопила тривога, але Гаррі промовчав. Вони з Герміоною ще не обговорювали, яким може бути перше завдання. Йому здавалося, що їй і думати про це не хочеться.

– Вона вже пішла, – сказала Герміона, дивлячись прямо крізь Гаррі в кінець Високої вулиці. – Може, сходимо в “Три мітли” на маслопиво? Холоднувато, правда? Ти ж не зобов’язаний розмовляти з Роном! – роздратовано додала вона, правильно зрозумівши його мовчанку.

“Три мітли” були забиті переважно гоґвортськими учнями, які раділи вихідному дневі, але було там також чимало чаклунської публіки, яку Гаррі рідко коли й бачив. Гаррі розумів, що Гоґсмід, як єдине цілковито чаклунське село в Британії, здавалося справжнісіньким раєм для різних фурій та ворожбитів, що не вміли маскуватися як справжні чарівники.

У плащі невидимці було нелегко пробиратися крізь натовп, бо варто було випадково когось штовхнути, як одразу виникали непорозуміння. Гаррі поволі протискався до вільного столика в куточку, а Герміона тим часом пішла по напої. Гаррі помітив у шинку Рона, що сидів з Фредом, Джорджем та Лі Джорданом. Ледве стримавшись від бажання добряче луснути Рона по потилиці, Гаррі нарешті добрався до столика і вмостився за ним.

Незабаром підійшла Герміона й крадькома тицьнула йому під плащ маслопиво.

– Сиджу тут сама, як ідіотка, – буркнула вона. – Добре, хоч узяла з собою роботу.

І вона витягла блокнот, у який записувала нових членів ССЕЧА. Гаррі побачив на чолі коротенького списку своє та Ронове прізвища. Здавалося, що минуло дуже багато часу від того вечора, коли вони з Роном вигадували різні передбачення, а Герміона підійшла й призначила їх секретарем та скарбником.

– Може, я спробую залучити в ССЕЧА когось із місцевих селян, – замислилася Герміона, озираючи шинок.

– Ага, якраз, – скривився Гаррі. Він ковтнув під плащем маслопива. – Герміоно, коли ти вже покинеш цю свою вигадку з ССЕЧА?

– Коли ельфи домовики матимуть пристойну платню та умови для праці! – просичала вона у відповідь. – Знаєш, я починаю думати, що треба вдаватися до серйозніших дій. Цікаво, як потрапити на шкільну кухню?

– Уявлення не маю. Спитай у Фреда й Джорджа, – відказав Гаррі.

Герміона заглибилася у роздуми, а Гаррі потягував маслопиво, розглядаючи публіку в шинку. Усі були бадьорі й безтурботні. За сусіднім столиком обмінювалися картками з шоколадних жабок Ерні Макмілан та Анна Ебот. На грудях у них красувалися значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”. Біля самісіньких дверей він помітив Чо з її рейвенкловськими подругами. Вона, до речі, не носила значка на підтрику Седрика… Це трохи втішило Гаррі…

Він би чимало віддав, щоб бути одним з тих учнів, що регочуть і розмовляють, не переймаючись нічим, окрім домашніх завдань. Гаррі уявив, як би він тут розважався, коли б його прізвище не вилетіло з Келиха Вогню. Насамперед, не довелося б надягати плащ невидимку. Рон сидів би поруч з ним. Вони втрьох, мабуть, весело б уявляли, яке небезпечне завдання постане у вівторок перед шкільними чемпіонами. О, як би він цього чекав, щоб спостерігати за їхніми діями… щоб підбадьорювати Седрика разом з усіма, сидячи собі безпечно на трибуні…

Цікаво, як почуваються інші чемпіони? Останнім часом щоразу, як він бачив Седрика, той був оточений шанувальниками, здавався нервовим, але настрій мав піднесений. Зрідка Гаррі помічав у коридорі Флер Делякур. Вона, як завжди, була пихата й незворушна. А Крум просто сидів у бібліотеці, зарившись у книжки.

Гаррі подумав про Сіріуса, і йому стало легше. За якихось дванадцять годин він з ним розмовлятиме, адже сьогодні вночі вони мають зустрітися у вітальні біля каміна – якщо лиш не станеться якоїсь халепи, до чого він останнім часом уже й звик…

– Дивися, Геґрід! – зраділа Герміона.

Над юрбою височіла величезна й кошлата Геґрідова потилиця – на щастя, він уже перестав її прилизувати. Гаррі здивувався, що не помітив його відразу, адже Геґрід був такий здоровило. Та коли обережно встав, то побачив, що Геґрід низенько нахилився, розмовляючи з професором Муді. Перед собою Геґрід мав звичного велетенського кухля, а от Муді пив зі своєї особистої баклажки. Мадам Розмерта, вродлива шинкарка, явно не була від цього в захваті. Збираючи зі столів склянки, вона скоса позирала на Муді. Можливо, вона сприймала це як зневагу до її медовухи, але Гаррі все розумів. Муді розповів їм на останньому уроці захисту від темних мистецтв, що воліє завжди сам готувати собі їжу й напої, бо темні чаклуни дуже легко можуть підсипати отрути в будь яку посудину, за якою ніхто не стежить.

Гаррі побачив, що Геґрід і Муді збираються вже йти. Він помахав рукою, але згадав, що Геґрід не може його бачити. А от Муді затримався, втупившись магічним оком у той кут, де стояв Гаррі. Він поплескав Геґріда по спині (бо не діставав до плеча), щось йому пробурмотів, а тоді вони вдвох рушили через весь шинок до столика Гаррі та Герміони.

– Всьо файно, Герміоно? – голосно привітався Геґрід.

– Привіт, – усміхнулася йому Герміона.

Муді пошкутильгав довкола столу й нахилився. Гаррі думав, що він читає блокнот ССЕЧА, але Муді пробурмотів: – Гарний плащик, Поттере.

Гаррі ошелешено втупився в нього. Зблизька особливо впадало у вічі, що Муді бракувало великої частини носа. Муді всміхнувся,

– Що, ваше око… тобто ви можете?..

– Так, я бачу крізь плащі невидимки, – спокійно підтвердив Муді. – І мушу сказати, що це інколи дуже й дуже корисно.

Геґрід теж усміхався до Гаррі. Гаррі знав, що Геґрід не може його бачити, але Муді, очевидно, сказав Геґрідові про нього.

Геґрід теж нахилився, нібито переглянути блокнот ССЕЧА, і тихесенько прошепотів, щоб почути його міг лише Гаррі: – Гаррі, зайди опівночі до моєї хижі. У цему плащі.

Геґрід випростався й голосно сказав: – Був єм радий тебе видіти, Герміоно, – а тоді підморгнув і пішов. Муді пошкутильгав за ним.

– Чого це йому заманулося зустрітися зі мною опівночі? – здивовано спитав Гаррі.

– Опівночі? – стурбувалася Герміона. – Цікаво, що він задумав? Навіть не знаю, Гаррі, чи варто тобі йти… – Вона нервово озирнулася й зашепотіла: – Ти можеш спізнитися до Сіріуса.

І справді, якщо опівночі вибиратися до Геґріда, то до зустрічі з Сіріусом залишалося б обмаль часу. Герміона запропонувала послати до Геґріда Гедвігу з повідомленням, що він не зможе прийти – якщо сова, звісно, погодиться віднести записку. Але Гаррі подумав, що краще буде швиденько збігати до Геґріда. Йому було дуже цікаво, що там могло статися, бо Геґрід ще ніколи не просив Гаррі провідати його так пізно вночі.

* * *

О пів на дванадцяту ночі Гаррі зробив вигляд, що лягає спати, а тоді накинув плаща невидимку і нишком повернувся до вітальні. Там ще було доволі людно. Брати Кріві десь роздобули цілу купу значків “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ” і намагалися їх зачаклувати, щоб там світилося “Підтримуйте ГАРРІ ПОТТЕРА”. Але поки що їм нічого не вдавалося, бо значки застрягли на написі “ПОТТЕР СМЕРДОТТЕР”. Гаррі прокрався повз них до отвору під портретом і зачекав там якусь хвилину, стежачи за годинником. Далі, як і було заплановано, Герміона відхилила йому Гладку Пані з зовнішнього боку. Він прослизнув повз неї, пошепки подякував і попрямував замком.

Надворі було темно темнісінько. Гаррі пішов через галявину на світло з Геґрідової хатини. Величезна бобатонська карета теж світилася зсередини. Гаррі почув у ній голос мадам Максім, коли стукав у Геґрідові двері.

– То ти, Гаррі? – прошепотів Геґрід, відмикаючи й озираючись довкола.

– Так, – підтвердив Гаррі, заходячи в хатину і скидаючи через голову плаща.

– Маю си тобі шось показати, – мовив Геґрід.

Геґрід був страшенно збуджений. Він мав у петельці квітку, що нагадувала невеличку капустину. Він уже, здається, не користувався шмаровидлом, але явно намагався зачесати волосся – Гаррі бачив, що там скрізь позастрягали поламані зубчики від гребінця.

– Що саме? – обережно поцікавився Гаррі, не знаючи, чи то скрути відклали яйця, чи то Геґрідові вдалося купити ще одного триголового пса в якогось незнайомця в шинку.

– Ходи за мнов, не роби галасу і накрий си тим плащем, – сказав Геґрід. – Ікланя не візьмемо, йому то си не сподобає…

– Геґріде, в мене зовсім обмаль часу… я мушу до першої години повернутися в замок…

Та Геґрід його не слухав. Він уже відчинив двері і вийшов кудись у ніч. Гаррі побіг за ним і виявив, на превеликий подив, що Геґрід веде його до бобатонської карети.

– Геґріде, що?..

– Цсс! – просичав Геґрід і тричі постукав у дверцята з перехрещеними золотими чарівними паличками.

Відчинила мадам Максім. На її масивних плечах була накинута срібляста шаль. Побачивши Геґріда, вона всміхнулася. – О, ‘Еґрріде… вже п’ора?

– Бон абажур, – привітався сяючий Геґрід і подав їй руку, допомагаючи зійти золотими східцями.

Мадам Максім зачинила за собою дверцята, Геґрід запропонував їй узяти його під руку й вони пішли довкола загороди, в якій стояли велетенські крилаті коні мадам Максім. Спантеличений Гаррі намагався від них не відставати. Невже Геґрід хотів показати йому мадам Максім? Та він же її бачив постійно… Її важко було не помітити…

Схоже, для мадам Максім це також була не менша несподіванка, ніж для Гаррі, бо за якийсь час вона грайливо поцікавилася: – К’уди це ти мене в’едеш, ‘Еґрріде?

– Ти си файно втішиш, – хрипко озвався Геґрід. – То варто видіти, повір. Тілько… не кажи нікому, шо я тобі показав. Ти си не маєш того знати.

– Авжеж, не скажу, – погодилася мадам Максім, затріпотівши довгими чорними віями.

Вони йшли далі, а Гаррі все більше дратувався, дрібочучи за ними й постійно поглядаючи на годинник. Через Геґріда, що задумав якусь там дурницю, він може розминутися з Сіріусом. Якщо вони не прийдуть, куди треба, то він просто розвернеться й побіжить до замку, а Геґрід нехай собі насолоджується прогулянкою під місяцем з мадам Максім…

Але тут – коли вони вже так довго йшли узліссям, що замок і озеро зникли з очей – Гаррі щось почув. Попереду кричали якісь чоловіки… тоді пролунало оглушливе, пронизливе ревіння…

Геґрід обвів мадам Максім довкола якихось дерев і зупинився. Гаррі підбіг до них – на якусь мить він подумав, що бачить вогнища й чоловіків, що стрибають довкола них, – і тут йому відвисла щелепа.

Дракони.

Четверо величезних, дорослих, страхітливих драконів ставали дибки на задніх лапах у загороді з грубезних дощок. Вони ревіли й чмихали вогнем, що шугав у темне небо з їхніх роззявлених ікластих пащек, якими на висоті метрів з п’ятнадцять над землею увінчувалися довгі витягнуті шиї. Один, синьо сріблястий з довжелезними загостреними рогами, гарчав і намагався кусьнути чаклунів на землі. Другий мав гладеньку зелену луску, звивався й гупав Щосили своїми лаписьками. Третій був червоний, мав на морді чудернацьку оторочку з малесеньких золотих шпичаків і стріляв у небо грибоподібними вогняними хмарками. Четвертий, найближчий, був велетенський, чорний і дуже схожий на ящірку.

Не менше тридцяти чаклунів, по сім вісім на кожного дракона, намагалися втримати їх на місці, тягнучи за ланцюги, прикріплені до важких шкіряних пасків довкола їхніх ший та лап. Гаррі, мов загіпнотизований, глянув високо вгору й побачив вибалушені очі чорного дракона з вертикальними, мов у кота, зіницями, налитими чи то страхом, чи люттю. Гаррі не міг розрізнити… Дракон жахливо й зловісно рикав.

– Не підходь сюди, Геґріде! – крикнув якийсь чарівник, що стояв біля паркана, ледве втримуючи в руках ланцюг. – Вони можуть стрілити вогнем на шість метрів! А ця рогохвістка стріляє й на десять, я сам бачив!

– Йой, яка вона файна, – ласкаво промовив Геґрід.

– Нічого не виходить! – крикнув інший чарівник. – Паралітичне закляття, на рахунок три!

Гаррі побачив, як усі драконярі витягли чарівні палички.

– Закляктус! – вигукнули вони хором, і паралітичні закляття шугонули в темряві, наче вогняні ракети, вибухаючи зливами зірок на лускатій шкурі драконів.

Гаррі побачив, як найближчий до них дракон небезпечно захитався на задніх лапах. Його щелепи широко роззявились у беззвучному витті. У ніздрях зненацька щез вогонь, хоч вони й далі диміли… А тоді, дуже поволі, він упав… Кілька тонн м’язів, жил та луски чорного дракона так гримнули об землю, що в Гаррі за спиною аж затряслися дерева.

Драконярі опустили чарівні палички й підійшли до своїх поснулих підопічних, кожен з яких був завбільшки як пагорб. Чаклуни хутко підтягли ланцюги й надійно поприв’язували їх до залізних кілків, позабиваних глибоко в землю за допомогою чарівних паличок.

– Хочеш си глипнути зблизька? – збуджено запитав мадам Максім Геґрід. Вони удвох підійшли до загороди, а Гаррі пішов за ними. Чарівник, який попереджав Геґріда не підходити близько, озирнувся, і Гаррі його впізнав. Це був Чарлі Візлі.

– Усе гаразд, Геґріде? – задихано спитав він, підійшовши до них. – Зараз вони в порядку… По дорозі сюди ми їх приспали снодійною мікстурою, думали, що для них буде краще прокинутися в тиші й темряві, але, як бачиш, вони не зраділи. Аж ніяк не зраділи…

– Чарлі, а які ви породи сюди привезли? – поцікавився Геґрід, майже благоговійно поглядаючи на найближчого, чорного дракона, очиська якого й досі були розплющені. Під зморшкуватою чорною повікою Гаррі побачив жовту палаючу смужку.

– Це угорська рогохвістка, – пояснив Чарлі. – Там ще є звичайна зелена валлійка – ота найменша. Сіро голуба – то шведська короткорилка, а червона – китайська метеорка.

Чарлі озирнувся. Мадам Максім пішла до краю загороди подивитися на закляклих драконів.

– Геґріде, я не знав, що ти її сюди приведеш, – спохмурнів Чарлі. – Чемпіони не повинні знати, що їх чекає… вона ж тепер усе розповість своїм учням.

– Я си просто подумав, що їй то буде цікаво, – знизав плечима Геґрід, і далі захоплено дивлячись на драконів.

– Дуже романтичне побачення, Геґріде, – похитав головою Чарлі.

– Штири… – вимовив Геґрід, – по їдненькому для кожного чемпіона. А шо вони мають робити – битися з ними?

– Думаю, просто повз них проскочити, – припустив Чарлі. – Якщо в когось не вийде, ми будемо поруч, з гасильними чарами напоготові. Нас попросили привезти самиць, що висиджують яйця, не знаю чому. .. але мушу сказати, що не заздрю тому, кому дістанеться рогохвістка. Страшна тварюка. Ззаду не менш небезпечна, ніж спереду, ось поглянь.

Чарлі показав на її хвіст, і Гаррі побачив, що з нього через кожні тридцять сантиметрів стирчать довжелезні шпичаки мідного кольору.

П’ятеро колег Чарлі якраз наближалися до рогохвістки, несучи на ковдрі гніздо з велетенськими сірими яйцями. Вони обережно поклали їх збоку біля драконки. Геґрід аж застогнав, облизуючись.

– Геґріде, я їх порахував, – суворо попередив Чарлі. Тоді поцікавився: – А як там Гаррі?

– Файно, – відповів Геґрід, що не міг відвести погляду від яєць.

– Сподіваюся, він не перелякається, коли це все побачить, – похмуро мовив Чарлі, дивлячись на загороду з драконами. – Я не наважився розповісти мамі, яке буде його перше завдання, вона й так місця собі не знаходить… – Чарлі почав наслідувати стурбований материн голос: “Як це йому дозволили стати учасником турніру? Він же геть іще дитина! Я думала, він у безпеці, думала, що мають бути якісь вікові обмеження!” – Вона трохи не збожеволіла після тієї статті про нього у “Щоденному віщуні”. – “Він ще й досі плаче за батьками! О Господи, я ж і не знала!..”

Гаррі цього вже було досить. Сподіваючись, що Геґрідові, захопленому чотирма драконами та мадам Максім, не до нього, він мовчки повернувся й рушив назад до замку.

Він не знав, радіти тому, що побачив, чи навпаки. Мабуть, усе таки краще. Перший шок уже позаду. Можливо, якби він у вівторок побачив драконів уперше, то зомлів би на очах у цілої школи… хоч невідомо, чи він і так не зомліє… Адже він буде озброєний лише чарівною паличкою, котра йому зараз здавалася простою дерев’яною трісочкою супроти п’ятнадцятиметрової лускатої, вкритої шпичаками й вогнедихої драконки. І він буде змушений повз неї пройти. А всі дивитимуться. Як це зробити?

Гаррі побіг уздовж краю лісу. Йому залишалося, може, з п’ятнадцять хвилин, щоб повернутися до каміна й поговорити з Сіріусом. Він ще ніколи й ні з ким не прагнув так розмовляти! І тут, без жодного попередження, він наштовхнувся на щось дуже тверде.

Гаррі впав на спину, окуляри з’їхали набік, і він ледве встиг прикритися плащем. Поруч пролунав голос:

– Ой! Хто тут?

Гаррі похапцем перевірив, чи плащ прикриває його всього, й принишк на землі, дивлячись на темний силует чарівника, на котрого він наскочив. Упізнав цапину борідку… це був Каркароф.

– Хто тут? – підозріливо повторив Каркароф, роззираючись у темряві. Гаррі мовчав і не ворушився. Минула хвилина, і Каркароф, мабуть, вирішив, що наштовхнувся на якусь тварину. Він нахилився, придивляючись, мовби шукав якогось пса. Тоді знову сховався під деревами й почав пробиратися в напрямку загороди з драконами.

Дуже повільно та обережно Гаррі звівся на ноги і якомога тихіше рушив у темряві назад до Гоґвортсу.

Він анітрохи не сумнівався в намірах Каркарофа. Той крадькома зійшов зі свого корабля, щоб з’ясувати, яким буде перше завдання. Можливо, він побачив Геґріда і мадам Максім, що удвох ішли до лісу – їх було важко не помітити навіть на відстані… і ось тепер Каркарофу залишалося тільки йти на звук голосів. І він, як і мадам Максім, знатиме, яка несподіванка готується для чемпіонів. Виглядало, що єдиним чемпіоном, який у вівторок нічого не знатиме, буде Седрик.

Гаррі підійшов до замку, прослизнув у передні двері й побіг мармуровими сходами. Він задихався, але не наважувався сповільнити біг… залишалося менше п’яти хвилин, щоб добігти до каміна…

– Бридня! – захекано гукнув він Гладкій Пані, що дрімала у своїй портретній рамі перед отвором.

– Як скажеш, – сонно пробурмотіла та, не розплющуючи очей, і картина відхилилася вбік. Гаррі заліз усередину. Вітальня була порожня. Судячи з нормального запаху, Герміоні не довелося вдаватися до какобомб, щоб дати змогу йому з Сіріусом побути сам на сам.

Гаррі зняв плаща невидимку і впав у крісло біля каміна. Вітальня була огорнута напівтемрявою. Єдиним джерелом світла було полум’я в каміні. Поряд, на столі, поблискували значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”, що їх намагалися вдосконалити брати Кріві. Там тепер світився напис “ПОТТЕР–СУПЕРСМЕРДОТТЕР”. Гаррі глянув на камін і аж підскочив.

Прямо з вогню стирчала Сіріусова голова. Якби Гаррі не бачив, як містер Діґорі точнісінько те саме робив на кухні у Візлів, то він би до смерті перелякався. Натомість на його обличчі розцвіла перша за багато днів усмішка, він зіскочив з крісла, присів навпочіпки біля каміна й вигукнув: – Сіріусе… як справи?

Сіріус дуже сильно змінився з часу їхньої зустрічі. Тоді, коли вони прощалися, Сіріус мав виснажене й запале обличчя, облямоване довгим чорним сплутаним волоссям. Тепер волосся в нього було коротке й чисте, обличчя пашіло здоров’ям, і сам Сіріус здавався значно молодшим – майже таким, як на тій єдиній фотографії з весілля Поттерів, що її мав Гаррі.

– Про мене не турбуйся. А от як ти? – занепокоєно спитав Сіріус.

– Зі мною все… – Гаррі хотів було сказати “гаразд”, та не зумів. Не встиг він отямитися, як уже розповідав про те, як ніхто не повірив, що він не з власної волі потрапив до числа учасників турніру, про те, як Ріта Скітер понаписувала про нього сім мішків гречаної вовни у “Щоденному віщуні”, про те, що він і кроку ніде не може ступити, щоб з нього хтось не знущався… і про Рона, який йому не вірить, який йому заздрить,..

– …а тепер ось Геґрід показав, що мене чекає під час першого завдання. А це, Сіріусе, дракони, і мені гаплик, – у відчаї завершив він розповідь.

Сіріус дивився на нього стурбованими очима, які ще не позбулися погляду, набутого в Азкабані – заціпенілого й зацькованого. Він не перебивав Гаррі, поки той не виговорився, але тепер сказав:

– Гаррі, з драконами ми ще впораємося, але про це за хвилину – в мене небагато часу.. Я вдерся в будинок одних чаклунів, щоб скористатися їхнім каміном, але вони щомиті можуть повернутися. Я мушу тебе про щось попередити.

– Про що саме? – спитав Гаррі, відчуваючи, що настрій у нього знову погіршується… але хіба може бути щось страшніше за драконів?

– Гаррі, – почав Сіріус, – Каркароф був смертежером. Ти знаєш, хто такі смертежери, правда?

– Так… він… як це?

– Його впіймали, він сидів зі мною в Азкабані, але його випустили. Я можу закластися на що завгодно, але Дамблдор саме тому й запросив цього року до Гоґвортсу аврора – щоб за ним пильнувати. Каркарофа впіймав Муді. Він і посадив його в Азкабан.

– Каркарофа випустили? – поволі перепитав Гаррі. Його мозок відмовлявся сприймати чергову порцію шокуючої інформації. – Але чому?

– Він пішов на певну угоду з Міністерством магії, – промовив з гіркотою Сіріус. – Сказав, що визнає свої помилки, а тоді почав називати імена… замість нього в Азкабані опинилося багато інших людей… він там не дуже популярний, мушу тобі сказати. А вийшовши на волю, він, наскільки мені відомо, навчив темних мистецтв не одного учня в тій своїй школі. Тож остерігайся також і дурмстрензького чемпіона.

– Гаразд, – поволі вимовив Гаррі. – Але… ти що, хочеш сказати, що це Каркароф підкинув у Келих моє прізвище? В такому випадку він прекрасний актор. Видно було, що він дуже розлючений. Хотів заборонити мені брати участь у змаганні.

– Ми знаємо, що він добрий актор, – підтвердив Сіріус, – він же переконав Міністерство магії його звільнити. Гаррі, я уважно читаю “Щоденний віщун”…

– Не ти один, – озвався з гіркотою Гаррі.

– …і, судячи зі статті тієї Скітер, що з’явилася минулого місяця, на Муді таки нападали в ніч напередодні його прибуття у Гоґвортс. Так, я знаю, що вона вважає це черговою фальшивою тривогою, – поспіхом додав Сіріус, побачивши, що Гаррі вже роззявив рота, – але я чомусь так не вважаю. Мені здається, що хтось хотів завадити йому приїхати в Гоґвортс. На мою думку, дехто розумів, що їм буде значно важче досягти свого, коли Муді опиниться тут. Ніхто цього не стане ретельно перевіряти, бо Дико зорові дуже часто ввижалися нападники. Але це не означає, що він не зуміє помітити справжню небезпеку. Муді був найкращим аврором міністерства.

– То… що ти хочеш сказати? – повільно запитав Гаррі. – Каркароф намагається мене вбити? Але… навіщо?

Сіріус завагався.

– До мене долинали дуже дивні чутки, – нарешті промовив він. – Останнім часом смертежери стали активніші. Вони з’явилися на Кубку світу з квідичу. Хтось вичаклував Чорну мітку… а потім… чи ти чув про ту відьму з Міністерства магії, котра десь зникла?

– Про Берту Джоркінз?

– Саме так… вона зникла в Албанії, тобто там, де, за чутками, останнім часом перебував Волдеморт… а вона ж мала знати про те, що готується Тричаклунський турнір.

– Так, але… малоймовірно, щоб вона просто так наштовхнулася на Волдеморта, – засумнівався Гаррі.

– Я знав Берту Джоркінз, – похмуро буркнув Сіріус. – Ми разом навчалися в Гоґвортсі, вона була на кілька років старша за твого батька і за мене. І була дурна як валянок. Скрізь пхала свого носа, а в голові ж – порожнісінько. Це, Гаррі, не найкраще поєднання. Мушу сказати, що заманити її в пастку було б дуже легко.

– То… то Волдеморт міг довідатися про турнір? – запитав Гаррі. – Ти це маєш на увазі? Думаєш, що Каркароф опинився тут за його наказом?

– Не знаю, – поволі вимовив Сіріус, – справді не знаю… Каркароф не повернувся б до Волдеморта без певності, що Волдеморт став достатньо могутній, щоб його захистити. Але, хоч би хто підкинув твоє прізвище в Келих, він це зробив не просто так. Тож я переконаний, що турнір виявиться доброю нагодою на тебе напасти під виглядом нещасного випадку.

– Мушу зізнатися, що це дуже вдалий задум, – похмуро підтвердив Гаррі. – Нічого не треба робити, тільки стояти осторонь і чекати, коли все зроблять дракони.

– О, дракони, – заговорив дуже швидко Сіріус. – Є один спосіб, Гаррі. Навіть не намагайся виконати паралітичне закляття – дракони дуже сильні, їх одинєдиний заклинач не подужає. Для цього треба з півдесятка чаклунів одночасно…

– Та я знаю, щойно сам бачив, – погодився Гаррі.

– Але ти можеш упоратися й сам, – вів далі Сіріус. – Є один спосіб, і для цього досить простого закляття. Треба…

Але Гаррі дав знак рукою, щоб Сіріус замовк. Серце в грудях несамовито закалатало. Він почув, як хтось спускається гвинтовими сходами у нього за спиною.

– Тікай! – прошипів він Сіріусові. – Тікай! Сюди хтось іде!

Гаррі скочив на ноги, затуляючи камін. Якби хтось побачив у стінах Гоґвортсу Сіріусове обличчя – зчинився б неймовірний галас… втрутилося б міністерство. .. його, Гаррі, допитували б, де перебуває Сіріус…

Гаррі почув легенький ляскіт у каміні за спиною і зрозумів, що Сіріус зник. Глянув на підніжжя гвинтових сходів. Хто це вирішив прогулятися о першій ночі і не дав Сіріусові договорити, як проскочити повз дракона?

Це був Рон. Одягнутий у свою темно бордову піжаму він зупинився, побачивши в кімнаті Гаррі, і роззирнувся довкола.

– З ким це ти розмовляв? – поцікавився він.

– А тобі що до того? – огризнувся Гаррі. – Чого ти тут бродиш так пізно?

– Просто хотів знати, де ти… – знизав плечима Рон. – Нічого. Вже йду назад.

– Захотів тут повинюхувати? – крикнув Гаррі. Він розумів, що Рон не мав жодного уявлення, що тут було, що він прийшов не зумисно, але Гаррі було байдуже – в цю мить він ненавидів усе, пов’язане з Роном, разом з його босими ногами під короткими холошами піжами.

– Пробач, – почервонів зі злості Рон. – Як це я не подумав, що тобі не можна заважати? Можеш і далі собі готуватися до наступного інтерв’ю.

Гаррі схопив значок “ПОТТЕР–СУПЕРСМЕРДОТТЕР” і з усієї сили кинув його через кімнату. Значок влучив Ронові в чоло й відлетів.

– Так тобі й треба! – вигукнув Гаррі. – Начепиш собі у вівторок. Якщо пощастить, то й шрам на лобі матимеш! Ти ж би хотів, так?

І він пішов до сходів. Він чекав, що Рон його зупинить, волів навіть, щоб Рон його вдарив, але Рон мовчки стояв у своїй короткуватій піжамі. Гаррі вилетів сходами нагору, а тоді ще довго лежав на ліжку й не спав, киплячи зі злості, і не чув, коли Рон повернувся до спальні.

Перше завдання

У неділю вранці Гаррі прокинувся й почав одягатися так неуважно, що не зразу помітив, що замість шкарпетки намагається натягти на ногу мантію. Коли він нарешті прилаштував свій одяг до відповідних частин тіла, то побіг на пошуки Герміони. Знайшов її у Великій залі за ґрифіндорським столом, де вона снідала разом з Джіні. Від їжі Гаррі нудило, тож він зачекав, коли Герміона проковтне останню ложку каші, а тоді потягнув її за собою надвір прогулятися. Поки вони гуляли понад озером, він розповів їй про драконів і про розмову з Сіріусом.

Хоч Герміону й стривожило Сіріусове попередження щодо Каркарофа, проте вона вважала, що дракони значно небезпечніші.

– Головне, щоб до вечора у вівторок ти лишився живий, – сказала вона розпачливо, – а вже тоді візьмемося за Каркарофа.

Вони тричі обійшли довкола озера, намагаючись угадати, яке ж таке просте закляття може вгамувати дракона. Нічого їм не спало на думку, тож вони подалися до бібліотеки. Гаррі зібрав там усі можливі книжки про драконів, і вони разом почали переглядати цілий стос цих томів.

– Обтинання пазурів чарами… лікування лускової гнилі… це не для нас, це для геґрідоподібних психів, що переживають за їхнє здоров’я…

– Драконів надзвичайно важко вбити – через стародавні чари, якими просякнута їхня груба шкура. Крізь цей подвійний захист можуть пробитися лише найпотужніші закляття… але ж Сіріус казав, що вистачить і простого…

– То пошукаємо в книжках з простими закляттями, – вирішив Гаррі, пожбуривши вбік “Чоловіків, які занадто любили драконів”.

Він повернувся до стола зі стосом книжок заклять і почав їх гортати, а Герміона безперестанку йому торочила на вухо: – Є обмінні закляття… але що там міняти? Хіба що замінити драконові ікла на карамельки, щоб був не такий небезпечний… та біда в тому, як пише та книжка, що крізь драконячу шкуру не пробитися… я б запропонувала трансфігурацію, але ж воно таке велике – нема на що й надіятися. Сумніваюся, що навіть професорка Макґонеґел… хіба що ти накладеш закляття на себе самого. Щоб мати додаткову силу. Але ці закляття дуже непрості. Тобто, ми їх ще навіть не проходили. Я про них знаю лише тому, що для СОВ переглядала протоколи практичних робіт…

– Герміоно, – процідив Гаррі крізь зуби, – будь ласка, помовч хоч хвилину. Я пробую зосередитись.

Та коли Герміона замовкла, голова в Гаррі заповнилася якимось суцільним дзижчанням, і це аж ніяк не сприяло зосередженню. Він безнадійно втупився в перелік “Загальних заклять для заклопотаних і закомплексованих”: миттєве зняття скальпу… але ж дракони не мають волосся… перчений подих… це, мабуть, лише посилить вогонь з драконячої пащі… ороговілий язик… ще чого! – додати ворогові зброї…

– Ой, він знову тут! Невже він не може читати на своєму дурнуватому кораблі? – роздратовано буркнула Герміона, коли з’явився Віктор Крум. Болгарин похмуро глянув на них, ще дужче згорбився й зі стосом книжок почвалав у найдальший кут. – Гаррі, ходімо краще до вітальні… зараз сюди припруться всі його шанувальниці…

І справді, коли вони виходили з бібліотеки, повз них промайнула зграйка дівчат. Талія однієї з них була обмотана болгарським шарфом.

* * *

У ніч на понеділок Гаррі майже не спав. А коли вранці прокинувся, то вперше серйозно замислився, чи не втекти йому з Гоґвортсу. Але за сніданком, окинувши поглядом Велику залу, він зрозумів, що означатиме його втеча, і передумав. Це ж єдине місце, де він був щасливий… З батьками теж, мабуть, був щасливий, але він того не пам’ятав.

Принаймні Гаррі розумів, що краще залишитися тут і зітнутися з драконом, аніж повертатися до Дадлі на Прівіт драйв. Ця думка його трохи заспокоїла. Він ледве доїв свою шинку (нічого не лізло в горло), а як підвівся разом з Герміоною, то побачив Седрика Діґорі, що виходив з за гафелпафського столу.

Седрик усе ще не знав про драконів… єдиний чемпіон, який цього не знав. Якщо Гаррі не помилявся, то і Максім, і Каркароф уже розповіли про них Флер та Круму…

– Герміоно, побачимося в оранжереях, – сказав Гаррі. Дивлячись, як Седрик виходить із зали, він дещо задумав. – Біжи, я дожену.

– Гаррі, ти запізнишся, зараз буде дзвінок…

– Я тебе дожену, добре?

Коли Гаррі підбіг до підніжжя мармурових сходів, Седрик уже був нагорі. З ним ішли його друзі шестикласники. Гаррі не хотів говорити з Седриком при них, бо щоразу, як він повз них проходив, вони цитували йому статтю Ріти Скітер. Тому він пішов за Седриком на певній відстані й побачив, що всі йдуть до кабінету замовлянь. Це й підказало йому ідею. Він зупинився, витяг чарівну паличку і добре прицілився.

– Діфіндо!

Седриків портфель роздерся навпіл. Пергамент, пера й книжки посипалися на підлогу. Розбилося кілька пляшечок з чорнилом.

– Не турбуйтеся, – роздратовано буркнув Седрик своїм друзям, що кинулися допомагати, – скажіть Флитвіку що я зараз буду. Йдіть…

Гаррі саме на це й сподівався. Він запхнув чарівну паличку в мантію, зачекав, доки Седрикові друзі зникнуть у класній кімнаті, а тоді квапливо рушив коридором, де зараз не було нікого, крім нього та Седрика.

– Здоров, – привітався Седрик, піднімаючи заляпаний чорнилом “Посібник з вищої трансфігурації”. – Портфель порвався… новісінький…

– Седрику, – сказав Гаррі, – перше завдання – дракони.

– Що? – глянув на нього Седрик.

– Дракони, – швидко повторив Гаррі, бо професор Флитвік міг щомиті визирнути з класу – подивитися, де Седрик. – Їх четверо, по одному на кожного з нас, і ми повинні повз них проскочити.

Седрик не зводив з нього погляду. Гаррі побачив у сірих Седрикових очах переляк – такий самий, як і той, що після суботньої ночі охопив і його.

– Це точно? – неголосно перепитав Седрик.

– Абсолютно, – підтвердив Гаррі. – Я сам їх бачив.

– А як ти довідався? Ми ж не повинні були знати…

– Не має значення, – квапливо відповів Гаррі. Він знав, що Геґрідові буде непереливки, якщо сказати правду. – Але я це знаю не один. Флер із Крумом також знають, бо Максім і Каркароф теж бачили драконів.

Седрик випростався, тримаючи в руках заляпані чорнилом пера, пергамент та книжки, а роздертий портфель звисав у нього з плеча. Він глянув на Гаррі, і в очах його з’явився подив, ба навіть підозра.

– Чому ти мені це розповів? – спитав він.

Гаррі спантеличено глянув на нього. Він був певний, що Седрик такого б не питав, якби сам побачив драконів. Гаррі не побажав би й найгіршому ворогу зустрітися з тими потворами без підготовки… ну, хіба що Мелфоєві та Снейпу..

– Бо так буде справедливо, – відповів він Седрикові. – Тепер ми всі знаємо… Ми всі в рівних умовах.

Седрик і далі поглядав на нього з деякою підозрою. І тут Гаррі почув за спиною знайомий цокіт. Озирнувся й побачив Дикозора Муді, що виходив з сусіднього класу.

– Іди за мною, Поттере, – прохрипів він. – Діґорі, йди на урок.

Гаррі стривожено глянув на Муді. Невже він їх почув? – Е е… пане професоре, я маю бути на гербалогії…

– Нічого страшного, Поттере. У мій кабінет, будь ласка…

Гаррі рушив за ним, не знаючи, що на нього чекає. А якщо Муді захоче знати, як саме він довідався про драконів? Чи Муді піде до Дамблдора й розповість про Геґріда, чи просто перетворить Гаррі на тхора? Мабуть, у личині тхора легше буде проскочити повз дракона, – тупо подумав Гаррі, – він буде такий маленький, такий непомітний з висоти п’ятнадцяти метрів…

Гаррі зайшов услід за Муді в його кабінет. Муді зачинив двері й повернувся до Гаррі, втупившись у нього і нормальним, і магічним оком.

– Поттере, ти щойно вчинив дуже шляхетно, – тихо сказав Муді.

Гаррі не знав, що й казати. Такої реакції він не сподівався.

– Сідай, – звелів Муді, і Гаррі сів, озираючись довкола.

Він бував у цьому кабінеті двічі, ще за попередніх його господарів. За часів професора Локарта стіни були обклеєні променисто усміхненими фотографіями самого Локарта, що підморгували відвідувачам. Коли ж тут господарював Люпин, то найімовірніше було побачити тут екземпляр якоїсь дивовижної темної істоти, яку він роздобув для вивчення на своїх уроках. А тепер у кабінеті було безліч надзвичайно дивних предметів, що їх, на думку Гаррі, Муді використовував ще тоді, як був аврором.

На письмовому столі стояло щось подібне до великої надтріснутої скляної дзиґи. Гаррі відразу розпізнав, що то стервоскоп, бо в нього самого була така штучка, хоч і значно менша. В куточку на маленькому столику стояв якийсь предмет, схожий на страшенно покручену золоту телеантену. Вона ледь чутно гула. На протилежній від Гаррі стіні висіло нібито дзеркало, хоч у ньому нічого й не відображалося. Натомість там рухалися якісь темні й розмиті постаті.

– Що, подобаються мої детектори темряви? – спитав Муді, який пильно стежив за Гаррі.

– А що це таке? – поцікавився Гаррі, вказуючи на покручену золоту антену.

– Сенсор таємниць. Вібрує, коли вловлює якусь брехню або приховування… хоч тут він, звісно, непридатний – забагато перешкод: учні тільки те й роблять, що прибріхують, чому вони не виконали домашні завдання… Гуде постійно, відколи я тут. Я й стервоскоп мусив одімкнути, бо він свистів, не стихаючи. Він надзвичайно чутливий, уловлює сигнали в радіусі півтора кілометра. Зрозуміло, прилад повідомляв не тільки про учнівські витівки, – додав він з гарчанням.

– А дзеркало навіщо?

– О, це Зловороже Люстерко. Бачиш, як вони там підкрадаються? Я в безпеці, поки бачу білки їхніх очей. А після того вже я відкриваю свою скриню.

Він шорстко реготнув і показав на велику скриню під вікном. Там було сім замкових шпарин у ряд. Гаррі зацікавився, що ж там усередині, але наступне питання Муді негайно змусило його про це забути.

– То що… довідався вже про драконів?

Гаррі завагався. Йому стало боязко – але ж він не сказав Седрикові, то й Муді не скаже, що Геґрід порушив правила.

– Усе гаразд, – обізвався Муді, сідаючи й зі стогоном простягаючи свою дерев’яну ногу. – Тричаклунський турнір завжди був пов’язаний з шахрайством.

– Я не шахрував, – різко заперечив Гаррі. – Я довідався про це випадково.

Муді посміхнувся. – Хлопче, я ж тебе не звинувачував. Я з самого початку сказав Дамблдорові, що хоч яким би шляхетним він був, ті старі пройдисвіти Каркароф та Максім не віддячать йому взаємністю. Вони розкажуть своїм чемпіонам усе, що пронюхають. Вони прагнуть перемоги. Хочуть подолати Дамблдора. Бажають довести, що він звичайна людина.

Муді хрипко зареготав, а його магічне око так стрімко закрутилося, що Гаррі аж у голові замакітрилось.

– То ти вже маєш якісь ідеї, як пройти повз дракона? – поцікавився Муді.

– Не маю, – зізнався Гаррі.

– Я тобі нічого казати не збираюся, – хрипко мовив Муді. – В мене улюбленців нема. Дам тобі лише одну добру загальну пораду. Насамперед – використовуй свої переваги.

– Я не маю жодних переваг, – вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг себе зупинити.

– Перепрошую, – прогарчав Муді, – якщо я згадав про твої переваги, то ти їх маєш. Подумай. Що тобі вдається найкраще?

Гаррі спробував зосередитися. Що йому вдається найкраще? Ну, це легко…

– Квідич, – невесело буркнув він, – та що це допоможе…

– Правильно, – погодився Муді, дуже пильно на нього дивлячись. Його магічне око було майже незворушне. – Як я чув, ти дуже добре літаєш.

– Так, але… – Гаррі глянув на нього. – Мітлу мати не дозволено, тільки чарівну паличку…

– Друга частина моєї загальної поради, – голосно перебив Муді, – це використання простенького закляття, яке дасть тобі те, що потрібно.

Гаррі глянув на нього, не розуміючи. Що ж йому потрібно?

– Давай, хлопче… – прошепотів Муді. – Склади все докупи… це ж нескладно…

І тут до нього дійшло. Він дуже добре літав. Треба проскочити повз дракона в повітрі. Для цього буде потрібна його “Вогнеблискавка”. А щоб здобути “Вогнеблискавку”, треба…

– Герміоно, – прошепотів Гаррі за десять хвилин, коли прибіг у третю оранжерею й попросив у професорки Спраут пробачення за спізнення. – Герміоно… мені потрібна твоя допомога.

– Гаррі, а що ж я весь час намагаюся робити? – прошепотіла вона у відповідь, стурбовано округливши очі з за куща трясучки, який підрізала.

– Герміоно, до завтра я мушу навчитися вживати замовляння викликання.

* * *

Отож вони взялися за роботу. Замість обіду пішли У вільний клас, де Гаррі з усієї сили намагався примусити різні предмети летіти до нього через усю кімнату. Йому це ніяк не вдавалося. Книжки й пера зупинялися на півдорозі й каменем падали на підлогу.

– Зосередься, Гаррі, зосередься…

– А що ж я роблю? – розсердився Гаррі. – Але в моїй голові весь час вигулькує той чортів дракон… Ну добре, ще одна спроба…

Він хотів пропустити урок віщування, щоб і далі тренуватися, однак Герміона навідріз відмовилася пожертвувати заради цього своєю числомагією, а залишатися тут без неї не було сенсу. Тому Гаррі мусив витримати цілу годину пророцтв професорки Трелоні, котра півуроку розповідала, що теперішня позиція Марса щодо Сатурна загрожує раптовою насильницькою смертю людям, народженим у липні.

– Ну, принаймні добре, – не стримався й сказав на весь голос Гаррі, – що все відбудеться швидко, бо я не люблю мучитися.

Якусь мить здавалося, що Рон от от розрегочеться. Уперше за багато днів він навіть глянув Гаррі у вічі, але Гаррі ще й досі був надто на нього ображений і не відреагував. Решту уроку він під столом намагався заманювати чарівною паличкою до себе різні маленькі предмети. Один раз прямо в долоню йому залетіла муха, хоч він точно й не знав, чи це сталося завдяки його чарам, чи через дурість мухи.

Після віщування він над силу повечеряв, а тоді знову пішов з Герміоною в порожній клас, одягши плаща невидимку, щоб не потрапити на очі вчителям. Вони тренувалися аж до півночі. Залишилися б і на довше, але тут з’явився Півз і, вдаючи, що Гаррі жбурляє в нього різні предмети, почав кидатися стільцями. Гаррі й Герміона поспіхом вискочили з класу, поки грюкання й галас не привернули уваги Філча, й побігли назад до ґрифіндорської вітальні, що була вже, на щастя, порожня.

О другій ночі Гаррі стояв біля каміна, а біля нього чого лише не було: книжки, пера, кілька перекинутих стільців, старий комплект плюй камінців та Невілова жабка Тревор. Лише тепер Гаррі нарешті оволодів замовляннями викликаннями.

– Гаррі, це вже краще. Набагато краще, – зраділа втомлена, але щаслива Герміона.

– Тепер ми знаємо, що робити, коли наступного разу мені не вдаватимуться чари, – сказав Гаррі, кидаючи Герміоні словник стародавніх рун і готуючись до нової спроби, – треба налякати мене драконом. Та а ак… – він уже вкотре підняв чарівну паличку. – Акціо словник!

Важка книга вирвалася з Герміониних рук, перелетіла через усю кімнату, і Гаррі її впіймав.

– Гаррі, ти навчився! – захоплено вигукнула Герміона.

– Головне, щоб мені це вдалося завтра, – сказав Гаррі. – “Вогнеблискавка” буде набагато далі, ніж оці всі речі. Вона – в замку, а я – надворі…

– Це не має значення, – запевнила Герміона. – Якщо ти по справжньому, щосили зосередишся, то все буде гаразд. Але, Гаррі, час уже спати… тобі треба добре виспатись…

* * *

Гаррі того вечора так зосередився на вивченні замовлянь викликань, що навіть забув про свій пекельний страх. Але на ранок його знову охопила паніка. У школі панувала атмосфера страшенної напруги і хвилювання. Уроки мали закінчитися опівдні, щоб учні мали час посхолитися до загороди з драконами – хоч вони, зрозуміло, ще не знали, що їх там чекає.

Гаррі мав дивне відчуття відірваності від усіх, хто був довкола, незалежно, чи бажали йому успіху, чи сичали вслід: “Поттере, ось візьми, золотко, носову хустинку”. Нерви в нього були на грані зриву, і він не був певний, чи зуміє себе опанувати, коли його приведуть до драконів…

Час поводився дуже химерно, не плинучи, а мовби стрибаючи великими стрибками. Однієї миті Гаррі сидів на першому уроці з історії магії, а наступної – вже йшов на обід… і ось… (а де ж подівся цілий ранок? де поділися останні години без драконів?). До нього у Великій залі наближалася професорка Макґонеґел. Усі дивилися на них.

– Поттере, чемпіонам пора вже виходити… вам треба готуватися до першого завдання.

– Добре, – пробелькотав, устаючи, Гаррі. Його виделка з брязкотом упала на тарілку.

– Гаррі, щасливо! – прошепотіла Герміона. – Все буде гаразд!

– Так, – відповів Гаррі якимось чужим голосом.

Він вийшов з Великої зали разом з професоркою Макґонеґел. Вона також була сама не своя. Правду кажучи, виглядала вона не менш стривожено, аніж Герміона. Вивівши Гаррі кам’яними сходами на холодне листопадове повітря, професорка поклала йому на плече руку.

– Головне – не боятися, – порадила вона. – Головне – не розгубитися… Поруч будуть чарівники, вони втрутяться, коли щось піде не так… Намагайся показати все, на що здатний, і ніхто тобі нічого не закине… З тобою все гаразд?

– Так, – почув Гаррі свою відповідь ніби збоку. – Так, усе гаразд.

Вона вела його узліссям до того місця, де стояли дракони, проте, коли вони підійшли до дерев, за якими мала б уже виднітися загорода, Гаррі побачив, що за деревами, приховуючи драконів, стоїть шатро.

– Поттере, ти маєш зайти в шатро разом з іншими чемпіонами, – сказала дещо тремтячим голосом професорка Макґонеґел, – і чекати своєї черги. Там уже є містер Беґмен… він ознайомить вас із… із процедурою… Бажаю успіху.

– Дякую, – озвався Гаррі безбарвним, відсутнім голосом. Вона залишила його біля входу в шатро. Гаррі зайшов усередину.

В кутку на низенькому дерев’яному ослінчику сиділа Флер Делякур. Від її звичної незворушності не лишилося й сліду: вона була бліда і вкрита холодним потом. Віктор Крум здавався ще похмурішим, ніж завжди. Гаррі припустив, що таким чином він демонструє свої міцні нерви. Седрик міряв кроками шатро. Коли увійшов Гаррі, Седрик йому ледь ледь усміхнувся, і Гаррі всміхнувся у відповідь, хоч це було й нелегко, бо м’язи його обличчя мовби забули, як це робити.

– Гаррі! Ти вже тут! – радісно вигукнув Беґмен, побачивши його. – Заходь, заходь! Будь як удома!

Беґмен в оточенні блідих чемпіонів здавався якимось неприродно роздутим карикатурним персонажем. Він знову був одягнутий у стару свою форму команди “Оси з Озборна”.

– От ми всі й зібралися… можна починати! – весело промовив Беґмен. – Коли зійдуться глядачі, я кожному з вас даватиму оцю торбинку, – він потрусив перед ними невеличким мішечком з багряного шовку, – з якої ви дістанете маленьку модель тієї істоти, з якою маєте зустрітися! Там є всілякі… е е… різновиди, розумієте. Ще я мушу вам сказати… ну, так… ваше завдання – здобути золоте яйце!

Гаррі озирнувся. Седрик кивнув головою, показуючи, що зрозумів Беґменові слова, і знову почав міряти кроками шатро. Обличчя в нього було зеленкувате. Флер Делякур і Крум узагалі ніяк не відреагували. Може, вони боялися, що їх знудить, якщо відкриють рота, бо Гаррі відчував себе саме так. Але ж вони принаймні пішли на це добровільно…

І ось уже було чути, як повз шатро тупотять сотні ніг, лунають збуджені розмови, сміх і жарти… Гаррі почувався таким відірваним від цієї юрби, ніби він був з іншої планети. Аж тут – Гаррі здалося, що не минуло й частки секунди – Беґмен розв’язав багряну шовкову торбинку.

– Спочатку дами, – подав він її Флер Делякур.

Флер засунула тремтячу руку в торбинку й витягла крихітну, але досконалу модель дракона – зелену валлійку. На шиї в неї висів номерок “два”. Судячи з того, що Флер анітрохи не здивувалася й була налаштована цілком рішуче, Гаррі зрозумів, що не помилився: мадам Максім про все її попередила.

Те саме стосувалося й Крума. Він витяг яскраво червону китайську метеорку. Та мала на шиї номер “три”. Крум навіть не зморгнув, а тільки втупився в землю.

Седрик запхав руку в торбинку й добув сіро голубу шведську короткорилку з номером “один” на шиї. Знаючи вже, що там залишилося, Гаррі засунув руку в торбинку і витяг звідти угорську рогохвістку – номер “чотири”. Драконка розправила крила й вищирила до Гаррі свої манісінькі ікла.

– Ну, от і все! – вигукнув Беґмен. – Кожен з вас дістав собі свого дракона, а також порядковий номер, згідно з яким ви рушатимете на зустріч з ним, зрозуміло? За мить я вас покину, бо маю коментувати змагання. Містер Діґорі, ваш номер перший. Після свистка йдіть у загороду. Ясно? І ще… Гаррі… можна з тобою перекинутися словом? Надворі?

– Е е… так, – безбарвно вимовив Гаррі, підвівся і вийшов з шатра за Беґменом. Той одвів його вбік до дерев, а тоді глянув на нього по батьківському.

– Гаррі, ти добре почуваєшся? Я можу тобі чимось допомогти?

– Що? – перепитав Гаррі. – Я… ні, нічого не треба.

– Маєш якийсь план? – неголосно й змовницьки спитав Беґмен. – Бо, якщо хочеш, можу тебі дещо підказати. Тобто, – ще тихіше пробурмотів Беґмен, – ти ж тут у гіршому за них становищі… а я міг би посприяти…

– Ні, – так різко заперечив Гаррі, що це, мабуть, прозвучало дуже нечемно. – Ні… я… я вирішив, що маю робити. Дякую.

– Гаррі, ніхто ж не довідається, – підморгнув Беґмен.

– Не треба, все гаразд, – відмовився Гаррі, дивуючись, чому він таке говорить, якщо насправді йому було погано, як ніколи. – Я розробив план, я…

Звідкілясь пролунав свисток.

– О, Господи, мушу бігти! – тривожно вигукнув Беґмен і побіг.

Гаррі пішов до шатра й побачив, як з нього виходить Седрик, ще зеленіший, ніж був. Гаррі хотів побажати йому успіху, але спромігся видобути з себе лиш якесь хрипке мугикання.

Він зайшов усередину до Флер і Крума. За якусь мить вони почули, як заревіла юрба, а це означало, що Седрик зайшов у загороду й опинився там віч на віч з живим двійником своєї моделі…

Сидіти тут і прислухатися було гірше, ніж Гаррі міг собі уявити. Юрба закричала… заверещала… затамувала дихання, мов якась велика багатоголова істота, реагуючи на дії Седрика, що намагався пройти повз шведську короткорилку. Крум і далі не підводив погляду з землі. Тепер уже Флер почала крокувати в шатрі, як це робив раніше Седрик. А Беґменові коментарі створювали ще гірше, набагато гірше враження… У Гарріній голові виникали жахливі картини, коли він чув: – О о ой, ще б трохи – і все! Ще б трішечки… Це занадто ризиковано! Ого!… Розумний хід – шкода тільки, що не вдався!

Минуло хвилин з п’ятнадцять, і Гаррі почув оглушливе ревіння, що могло означати лише одне: Седрик проминув свою драконку й заволодів золотим яйцем.

– Дуже добре! – заверещав Беґмен. – А тепер – оцінки суддів!

Проте він не оголосив їх. Мабуть, подумав Гаррі, судді просто підняли вгору таблички з оцінками і показали їх глядачам.

– Один уже закінчив, попереду ще троє! – заревів Беґмен, коли знову пролунав свисток. – Прошу вас, міс Делякур!

Флер тремтіла з голови до ніг. Гаррі відчув до неї більшу симпатію, ніж досі, дивлячись, як вона виходить з шатра, високо піднявши голову й стискаючи в руках чарівну паличку. Вони лишилися з Крумом удвох. Стояли в протилежних кінцях шатра і не дивилися один на одного.

І почалося знов те саме… – Ой, не думаю, що це було мудро! – чулися радісні вигуки Беґмена. – Ой… ще б трохи! Тепер обережно… О Боже, а я вже подумав, що це все!

Минуло десять хвилин, і Гаррі почув, як знову в юрбі вибухли оплески… Флер, мабуть, також досягла успіху. Все стихло, коли показували оцінки… Нові оплески… І ось свисток пролунав утретє.

– А тепер зустрічайте містера Крума! – вигукнув Беґмен, і Крум почалапав назовні, залишивши Гаррі на самоті.

Гаррі набагато сильніше, ніж досі, відчував власне тіло. Чітко усвідомлював, як калатає в грудях серце, як тремтять зі страху пальці… і водночас йому здавалося, що він дивиться на себе збоку, бачить стіни шатра, чує, ніби здалеку, ревіння юрби…

– Дуже сміливо! – закричав Беґмен, а Гаррі почув, як жахливо й пронизливо закричала китайська метеорка, а глядачі як один затамували подих. – Він демонструє велику відвагу… і… так, яйце у нього в руках!

Оплески струснули морозне повітря, неначе хтось розбив скло. Крум закінчив – зараз настане черга Гаррі.

Він устав, відзначивши мимохіть, що ноги в нього мовби зроблені з зефіру. Зачекав. А тоді почув свисток. Вийшов з шатра, а страх здіймався в ньому дев’ятим валом. І ось він уже крокував повз дерева до прогалини в загороді.

Бачив усе перед собою, ніби в кольоровому сні. Сотні облич дивилися на нього з трибун, вичаклуваних на тому самому місці, де зовсім недавно він стояв. А в самій загороді сиділа на гнізді з яйцями угорська рогохвістка. Крила її були напівскладені, а лиховісні жовті очі втупилися в нього. Монстровидна луската чорна ящірка гупала своїм шпичастим хвостом, залишаючи на землі глибокі вибоїни. Юрба оглушливо галасувала, та чи доброзичливо, чи ні, Гаррі не знав і не хотів знати. Треба було робити те, що він мусив зробити… цілком і повністю зосередитися на своєму єдиному шансі…

Гаррі підняв чарівну паличку.

– Акціо Вогнеблискавка! – закричав він.

Він чекав, благаючи про допомогу усіма фібрами свого тіла… якщо не вийде… якщо вона не з’явиться… Здавалося, що він дивиться на все крізь мерехтливу прозору пелену, мовби крізь спекотне марево, від якого загорода й сотні облич навколо химерно розпливалися…

І тут він почув, як вона розтинає повітря за ним. Озирнувся й побачив свою “Вогнеблискавку”, що мчала до нього від узлісся, а тоді влетіла в загороду й зависла в повітрі, чекаючи, щоб він її осідлав. Юрба ще дужче загаласувала… Беґмен щось кричав… але Гаррі вже нічого не сприймав… Слухати було необов’язково…

Він закинув ногу на мітлу й відштовхнувся від землі. А за мить сталося щось дивовижне…

Він здіймався вгору, вітер куйовдив йому волосся, обличчя в натовпі перетворилися на цяточки, а угорська рогохвістка зменшилася до розмірів собаки… І тут Гаррі збагнув, що залишив позаду не тільки землю, а й страх… він знову був у своїй стихії…

Це ще один квідичний матч та й годі… просто ще один квідичний матч, а рогохвістка – звичайний, хоч і бридкий, гравець з команди суперників…

Гаррі глянув на гніздо й помітив там золоте яйце, що виблискувало на тлі інших, сірих, яєць між драконячими лапами. – Ну що ж, – сказав сам собі Гаррі, – обманний маневр… уперед…

Він пішов у піке. Голова рогохвістки націлилася на нього. Гаррі знав, що зараз буде і вчасно вийшов з піке. Вогняний струмінь влучив якраз туди, де мав би бути Гаррі, якби не відхилився вбік… але Гаррі цим не переймався… це було те саме, що вивертатися від бладжера…

– Ох батечку мій, але ж як він літає! – кричав Беґмен, а глядачі то горлали, то затамовували подих. – Містере Крум, чи ви це бачите?

Гаррі колами злітав угору. Рогохвістка й далі не полишала його, а її голова вертілася на довжелезній шиї. Якщо так продовжувати, то можна відчути приємне запаморочення… але краще зупинитися, бо зараз з пащеки знову вистрілить вогонь.

Гаррі шугонув униз саме тоді, як рогохвістка роззявила рота, але цього разу йому пощастило менше: він вивернувся від вогню, але рогохвістка махнула хвостом і зачепила довгим шпичаком Гарріне плече, роздерши мантію…

Він відчув, як йому запекло, до нього долинули крики й стогін юрби, але рана, здається, була неглибока… він уже опинився в рогохвістки за спиною, і тут йому сяйнула одна думка…

Драконка начебто не виявляла бажання злітати в повітря, вона дбала тільки про захист яєць. Вона звивалася й крутилася, то розправляючи то згортаючи крила, і не зводила з Гаррі своїх страхітливих жовтих очиськ, та все ж не наважувалася покинути гніздо. .. Але її треба було примусити це зробити, бо інакше він до золотого яйця не підбереться ніколи… Головне, треба діяти обережно і вперто…

Він почав шугати то в один, то в другий бік, не дуже близько, щоб не обпектися її вогненним віддихом, але доволі цілеспрямовано, щоб вона ні на мить не могла відвести від нього погляду. Рогохвістка крутила головою туди й сюди, стежила за ним своїми вертикальними зіницями й вишкіряла ікла…

Він злетів вище. Голова рогохвістки піднялася за ним, шия витяглася на всю довжину, так само погойдуючись, мов змія перед заклиначем…

Гаррі здійнявся ще на кілька метрів, і рогохвістка роздратовано заревіла. Він був для неї, наче муха, яку вона прагнула хляснути. Знову махнула своїм хвостом, але Гаррі був надто високо… вона випустила струмінь вогню, але він ухилився… широко роззявила пащу…

– Ану, – зашипів Гаррі, дратівливо кружляючи над нею, – ану, спробуй мене дістати… підлітай, підлітай догори…

І тут вона стала дибки, розгорнувши свої шкірясті чорні крила, немов літак, що готується до старту, а Гаррі пірнув униз. Драконка навіть не встигла й зрозуміти, що він зробив, або куди зник, а він уже щодуху мчав до землі, до яйця, не захищеного її кігтистими передніми лапами… він випустив з рук “Вогнеблискавку”… вхопив золоте яйце …

І ось, зробивши шалений ривок угору, він злетів над трибунами, надійно стискаючи важке яйце під неушкодженою рукою. Здавалося, що хтось знову ввімкнув звук – він уперше почув галас юрби, що горлала й аплодувала йому не гірш е за ірландських уболівальників на Кубку світу..

– Ви подивіться! – кричав Беґмен. – Ви тільки гляньте! Наш наймолодший чемпіон найспритніше оволодів яйцем! Тепер шанси містера Поттера значно зростають!

Гаррі бачив, як драконярі кинулися вгамовувати рогохвістку, а до входу в загороду вже бігли йому назустріч професорка Макґонеґел, професор Муді та Геґрід. Вони махали йому руками й сяяли усмішками, добре помітними навіть на відстані. Гаррі пролетів над трибунами, і від ревіння юрби йому аж заклало вуха. А тоді гладенько приземлився. На душі в нього було легко, як ніколи… він виконав перше завдання, він залишився живий…

– Поттере, це було пречудово! – вигукнула професорка Макґонеґел, коли він злізав з “Вогнеблискавки”. То була нечувана похвала з її вуст. Гаррі помітив, що її рука тремтіла, вказуючи на його плече. – Підійди до мадам Помфрі, поки судді оголосять твою оцінку… вона отам, щойно приводила до тями Діґорі…

– Гаррі, тобі вдалоси! – хрипко сказав Геґрід. – Ти си прорвав! Ти здолав рогохвістку! А пам’єтаєш, як Чарлі казав, що то є найгір…

– Дякую, Геґріде, – урвав його Гаррі, побоюючись, щоб Геґрід випадково не розпатякав, що він заздалегідь показав Гаррі драконів.

Професор Муді теж був дуже радий. Його магічне око аж танцювало в очниці.

– Поттере, трюк виконано в гарному стилі, – прогарчав він.

– Поттере, негайно в шатро швидкої допомоги… – нагадала професорка Макґонеґел.

Гаррі, і досі захеканий, вийшов із загороди і побачив біля входу в друге шатро мадам Помфрі. Вигляд у неї був стурбований.

– Дракони! – обурено сказала вона, затягаючи Гаррі всередину. Шатро було розділене на окремі відсіки палати. Гаррі впізнав крізь брезент Седрикову тінь, але Седрик, здається, поранений був не важко, бо принаймні міг сидіти. Мадам Помфрі оглянула Гарріне плече, й на секунду не перестаючи сердито бурчати. – Торік дементори, тепер дракони, що вони вигадають ще? Тобі дуже пощастило… ранка неглибока… але її треба промити, перш ніж гоїти…

Вона промила поріз краплинкою якоїсь фіолетової рідини, що диміла й пекла, а тоді штрикнула Гаррі в плече чарівною паличкою, і ранка миттю загоїлася.

– Тепер посидь хвилиночку спокійно… Посидь! Потім підеш і довідаєшся свій результат.

Вона вибігла з його відсіку, й за мить він почув її голос уже з сусіднього: – Ну, як ти тут, Діґорі?

Гаррі не міг сидіти спокійно. У його крові й досі було забагато адреналіну. Він звівся на ноги, щоб побачити, що діється надворі, але не встиг підійти До виходу, як у шатро ввірвалися Герміона з Роном.

– Гаррі, ти був чудовий! – запищала Герміона. На обличчі в неї виднілися сліди від нігтів. Переживаючи за Гаррі, вона дряпала сама себе. – Ти був просто класний! Чесно!

Але Гаррі дивився на Рона, що був неймовірно блідий і витріщився на Гаррі, мов на привида.

– Гаррі, – мовив Рон дуже серйозно, – той, хто підкинув твоє ім’я в Келих… думаю, він хотів тебе вбити!

Ніби нічого й не сталося за ці кілька тижнів, ніби Гаррі оце вперше зустрівся з Роном після того, як його було обрано чемпіоном.

– Дійшло нарешті? – холодно відповів Гаррі. – Довго ж доходило. Як до жирафи.

Герміона стояла поміж ними, нервово поглядаючи то на одного, то на другого. Рон невпевнено завмер з привідкритим ротом. Видно було, що зараз він почне вибачатися. І тут Гаррі раптом зрозумів, що він цього чути не хоче.

– Усе нормально, – сказав він, випередивши Рона. – Забудь.

– Ні, – заперечив Рон. – Мені не треба було…

– Забудь, – повторив Гаррі.

Рон нервово усміхнувся, а Гаррі всміхнувся йому у відповідь. Герміона раптом розридалася.

– Чого це ти плачеш? – спантеличено спитав Гаррі.

– Ви обидва такі дурні! – крикнула Герміона, заливаючись сльозами й тупаючи об землю ногою. А тоді, перш ніж вони встигли її зупинити, пригорнула обох і вибігла з шатра, голосно ридаючи.

– Ну й виє, – похитав головою Рон. – Гаррі, швиденько, зараз оголосять твої бали…

Гаррі схопив золоте яйце й “Вогнеблискавку”, а тоді, охоплений таким піднесенням, про яке й мріяти не міг годину тому, вискочив з шатра разом з Роном, що торохтів, мов кулемет.

– Ти був найкращий, усі проти тебе – вихідні. Седрик зробив таку дурість… трансфігурував якийсь камінь на землі… перетворив його на пса… хотів, щоб дракон замість нього кинувся на пса. То була крута трансфігурація, і йому майже все вдалося, бо він таки схопив яйце, але заодно й обпікся. Дракон на півдорозі передумав і вирішив таки напасти на нього замість якогось там цуцика – Седрик ледве втік. А Флер пробувала дракона загіпнотизувати закляттям… це теж подіяло, бо дракон почав засинати – захропів і стрельнув уві сні струменем вогню. У Флер загорілася мантія… вона мусила гасити її водою зі своєї чарівної палички. А Крум… ти не повіриш, але він і не думав літати! Та він, мабуть, був найкращий після тебе. Поцілив драконку просто в око якимось закляттям. Єдине, що та почала в агонії тупати лапами й розчавила половину своїх справжніх яєць – за це Крумові зняли бали, бо нищити їх він не мав права.

Рон перевів дух, коли вони з Гаррі наблизилися до краю загороди. Тепер, коли рогохвістку вже забрали, Гаррі побачив, де сиділи судді: з протилежного боку на високих стільцях, накритих золотою тканиною.

– Найвищий бал – це десятка, – повідомив Рон, і Гаррі, примружившись, побачив, як перша суддя – мадам Максім – підняла вгору чарівну паличку. З неї вистрілила довга срібна стрічка, що закрутилася у велику цифру “вісім”.

– Непогано! – вигукнув Рон, а глядачі заплескали в долоні. – Вона, мабуть, зняла бали за твоє плече…

Наступним був містер Кравч. Він вистрілив у повітря цифрою “дев’ять”.

– Це добре! – галаснув Рон, гупаючи Гаррі по спині.

Тепер Дамблдор. Він теж показав дев’ятку. Юрба галасувала дедалі голосніше.

Лудо Беґмен – десять.

– Десять? – здивувався Гаррі. – Але ж… мене поранили… навіщо він це робить?

– Гаррі, перестань! – збуджено заверещав Рон.

І тут свою чарівну паличку підняв Каркароф. Він на мить завмер, а тоді з його палички вистрілила цифра “чотири”.

– Що?! – розлючено крикнув Рон. – Четвірка? Ти вошива безчесна падлюко! Ти ж виставив Крумові десятку!

Але Гаррі було начхати, хай би Каркароф виставив йому хоч “нуль”. Ронове обурення було йому дорожче за сотню балів. Він, зрозуміло, не сказав про це Ронові, та коли вони виходили з загороди, на душі в нього було легко, як ніколи. І річ не тільки в Ронові… навіть не тільки в ґрифіндорцях, бо не вони одні підтримували його. Більшість учнів їхньої школи почали його підтримувати так само, як і Седрика, коли побачили, що діється і з ким йому довелося зітнутися… І плювати йому було на слизеринців. Тепер він узагалі міг не звертати на них уваги.

– Гаррі, ти вийшов на перше місце! Разом з Крумом! – підбіг до нього Чарлі Візлі, коли вони вже йшли назад до школи. – Слухай, я мушу бігти, мушу вислати мамі сову, я обіцяв їй про все написати… але це було неймовірно! Ага… мене ще просили переказати, щоб ти на кілька хвилин тут затримався… З тобою хоче поговорити Беґмен. Він у чемпіонському шатрі.

Рон сказав, що зачекає, і Гаррі знову зайшов у шатро, яке тепер було цілком інакше – гостинне й доброзичливе. Він згадав, що відчував, ухиляючись від рогохвістки, і порівняв це з довгим чеканням безпосередньої зустрічі з нею… Це аж ніяк не можна було порівняти. Чекання було набагато гірше.

Флер, Седрик і Крум зайшли в шатро разом.

Седрикова щока була вкрита густою помаранчевою пастою, яка, либонь, мала гоїти опік. Побачивши Гаррі, Седрик йому всміхнувся. – Гаррі, ти молодець.

– Ти теж, – усміхнувся у відповідь Гаррі.

– Ви всі молодці! – влетів у шатро Лудо Беґмен з таким задоволеним виглядом, ніби сам щойно проскочив повз дракона. – Так, швиденько кілька слів. У вас буде досить велика перерва перед другим завданням, що почнеться о дев’ятій тридцять ранку двадцять четвертого лютого… Але тепер вам буде над чим поміркувати! Якщо глянете на золоті яйця, які ви тримаєте в руках, то побачите, що вони відкриваються… Там є завіски, видно? Мусите знайти там ключ для розгадки – він вам підкаже, яким буде друге завдання, і дасть змогу до нього підготуватися! Все ясно? Питань немає? Ну, тоді можете йти!

Гаррі вийшов з шатра, покликав Рона, й вони рушили попід лісом, не припиняючи розмови. Гаррі хотів якомога детальніше розпитати, що робили інші чемпіони. Та коли вони проходили повз дерева, біля яких Гаррі вперше почув драконяче ревіння, до них вистрибнула відьма.

Це була Ріта Скітер. Сьогодні на ній красувалася ядучо зелена мантія, до якої страшенно пасувало самописне перо у неї в руці.

– Мої вітання, Гаррі! – сяяла вона усмішкою. – Чи не міг би ти сказати мені два слова? Що ти відчув, побачивши дракона? Що ти думаєш про справедливість суддівства?

– Так, я можу сказати два слова, – люто відповів Гаррі. – До побачення.

І пішов з Роном до замку.

Фронт визволення ельфів домовиків

Того ж вечора Гаррі, Рон та Герміона пішли до соварні, щоб знайти Левконію, якою Гаррі мав відіслати листа Сіріусові – повідомити, що він таки впорався зі своїм драконом і залишився живий та неушкоджений. Дорогою Гаррі переповів Ронові свою розмову з Сіріусом. Заходячи в соварню, Рон, спершу шокований почутим, зауважив, що Каркарофа вже віддавна можна було підозрювати в причетності до смертежерів.

– Усе сходиться! – гарячкував він. – Пам’ятаєте, як Мелфой казав у поїзді, що його тато й Каркароф – друзі? Тепер нам відомо, звідки вони один одного знають. Можливо, на Кубку світу вони в масках ішли пліч о пліч. .. Ось що я тобі, Гаррі, скажу: навіть якщо це справді Каркароф укинув твоє прізвище в Келих, то тепер він почувається дурнем! У нього нічого не вийшло. Ти відбувся подряпиною!.. Ходи сюди, Левчику..

Передчуваючи подорож, схвильована Левконія колами літала над головою в Гаррі, безперервно ухкаючи. Рон хапнув її в повітрі й міцно тримав, доки Гаррі прив’язував до совиної лапки листа.

– Наступні завдання не будуть такі небезпечні, як перше – так не буває, – вів далі Рон, несучи Левконію до вікна. – Знаєш що? Я вважаю, що ти можеш виграти цей турнір. Гаррі, я серйозно.

Гаррі розумів, що Рон так каже, бо відчуває провину за свою поведінку минулих кількох тижнів, та йому однак було приємно. Натомість Герміона, прихилившись до стіни соварні й схрестивши на грудях руки, дивилася на Рона похмуро й несхвально.

– До закінчення турніру ще далеченько, – серйозно сказала вона. – Якщо перше завдання було таке складне, то страшно й подумати, що буде далі.

– Невже нема жодного проблиску надії? – запитав Рон. – Тобі було б про що порозмовляти з Трелоні.

Він випустив Левконію з вікна. Сова спочатку каменем упала вниз, але за мить спромоглася злетіти догори. Прив’язаний до її ноги лист був набагато довший і важчий, ніж звичайно, бо Гаррі не зміг утриматися, щоб не описати Сіріусові в найдрібніших деталях, як він кружляв довкола рогохвістки, як ухилявся, і як нарешті її перехитрував.

Коли Левконія зникла в темряві, Рон сказав:

– Гаррі, треба йти вниз, там тебе чекає маленьке свято. Фред і Джордж уже, мабуть, устигли натягати з кухні їжі.

Коли друзі увійшли до ґрифіндорської вітальні, вибухли радісні крики та поздоровлення. На кожній рівній поверхні височіли гори тортів і стояли батареї пляшок з гарбузовим соком та маслопивом. Лі Джордан стріляв “Легендарною піротехнікою від доктора Флібустьєра”, тому в повітрі аж не вміщалися всі можливі зірочки та іскри. Дін Томас, який мав хист до малювання, зробив нові красиві плакати. Вони переважно зображали Гаррі, що літав над головою рогохвістки на своїй “Вогнеблискавці”. Лише на двох трьох можна було побачити оповиту полум’ям голову Седрика.

Гаррі набрав собі їжі й сів біля Рона та Герміони. Він уже й забув, як це – добряче зголодніти. Йому й досі не вірилось у своє щастя: вони з Роном помирилися, він виконав перше завдання, а наступне буде аж за три місяці.

– Ти ба, яке важке, – сказав Лі Джордан, піднімаючи й зважуючи в руці золоте яйце, що його Гаррі залишив на столі. – Гаррі, відкрий яєчко! Подивимось, що там усередині!

– Гаррі сам повинен розгадати загадку, – швиденько сказала Герміона. – Такі правила турніру…

– Як обійти рогохвістку, я теж мусив придумати сам, – пробурмотів Гаррі так, щоб його почула тільки Герміона, і дівчина винувато всміхнулася.

– Гаррі, чого ти! Відкривай! – підхопило декілька голосів.

Лі передав Гаррі яйце, Гаррі зачепив нігтями рівчачок, що оперізував яйце, й, підваживши, розкрив.

Воно було порожнє – але тієї ж миті, коли Гаррі його розкрив, приміщення наповнилося жахливим верескливим воланням. Щось схоже Гаррі чув хіба що на смертенинах Майже Безголового Ніка, коли оркестр привидів грав на музичних пилках.

– Закрий! – проревів Фред, затуливши вуха.

– Що це було? – спитав Шеймус Фініґан, не зводячи погляду з яйця, після того, як Гаррі різко його закрив. – Вило, як ірландська відьма бенші – та, що віщує смерть… Гаррі, може, в наступному завданні тобі доведеться прослизати повз них!

– Так кричать ті, кого катують! – сказав Невіл, що побілів і перекинув на підлогу пиріжки з сосисками. – Тобі доведеться здолати закляття “Круціатус”!

– Невіле, не мели дурниць, “Круціатус” – це протизаконно, – сказав Джордж. – Це закляття проти чемпіона не використають. Мені це волання нагадало, як співає наш Персі… Мабуть, тобі, Гаррі, доведеться його атакувати, коли він буде приймати душ.

– Герміоно, хочеш пирога з варенням? – запропонував Фред.

Герміона підозріло подивилася на тарілку, яку він простягав.

Фред вишкірився. – Усе нормально, – сказав він. – Я нічого з ним не зробив. Стерегтися треба заварних тістечок…

Невіл, котрий щойно надкусив заварне, вдавився ним і виплюнув.

– Невіле, та я пожартував, – зареготав Фред.

Герміона взяла шматочок пирога. А тоді спитала:

– Фреде, ти всі ці харчі приніс з кухні?

– Ага, – відповів Фред, вишкіряючи зуби. Він перейшов на пронизливий писк, імітуючи ельфа домовика. – “Все, що завгодно, паничу, все, що забажаєте!” Вони з біса запобігливі… Навіть смаженого буйвола дістали б, якби я сказав, що голодний.

– Як ти туди пробираєшся? – поцікавилася Герміона безневинним тоном.

– Дуже просто, – відповів Фред. – За картиною вази з фруктами є таємні двері. Треба полоскотати грушу, вона захихоче і… – Він раптом зупинився і з підозрою глянув на неї. – А що?..

– Нічого, – швидко відказала Герміона.

– Збираєшся вивести ельфів на страйк? – спитав Джордж. – Вирішила викинути свої листівки й брошури і підняти їх на повстання?

Дехто неголосно засміявся. Герміона не відповіла.

– І не подумай збивати їх з пантелику балачками, що вони повинні мати одяг і зарплатню! – застережливо сказав Фред. – Вони тоді перестануть куховарити!

Тієї миті Невіл перебив розмову, бо раптом перетворився на велику канарку.

– Ой, Невіле, вибач! – вигукнув Фред, перекрикуючи сміх. – Я й забув – ми таки справді зачарували заварні тістечка…

Однак менш ніж за хвилину Невіл облиняв, пір’я з нього опало на підлогу, а сам він став такий, як був. Навіть почав сміятися разом з усіма.

– Канаркові заварні! – крикнув Фред до захопленої юрби. – Наше з Джорджем заварне – за сім серпиків одне!

Була майже перша ночі, коли Гаррі з Роном, Невілом, Шеймусом та Діном піднялися до спальні. Перед тим, як запнути запони довкола ліжка, Гаррі поклав крихітну модель угорської рогохвістки на свій столик. Модель позіхнула, скрутилася калачиком і заплющила очі. Справді, подумав Гаррі, ховаючись за запонами, Геґрід знає, що каже… вони таки нічого… ці дракони…

* * *

Початок грудня приніс у Гоґвортс вітер та сніг з дощем. Узимку замок завжди обдувало вітрами. Гаррі радів його камінам та масивним стінам щоразу, як проминав дурмстрензький корабель, що гойдався на озері від різких подувів вітру, а його чорні вітрила тріпотіли на тлі похмурого темного неба. Бобатонський дім на колесах також видавався йому доволі холодним. Він помітив, як Геґрід старанно дбає, щоб коні мадам Максім завжди мали їхній улюблений напій – ячмінне віскі. Випарів з напувачки в дальньому кутку загороди вистачало, щоб на уроці догляду за магічними істотами весь клас злегка п’янів. Радості з цього було мало, адже вони й далі доглядали жахливих вибухозадих скрутів, а для цього потрібен був незатьмарений розум.

– Я геть не певен – впадають тоті скрути в зимову сплєчку чи нє, – сказав Геґрід, вивівши на гарбузову грядку учнів, що дрижали від холоду. – Гадаю, треба вкласти їх у ящики – може, й поснуть…

Скрутів лишилося всього десять. Очевидно, від прогулянок їхнє бажання убивати одне одного не зникало. Кожен скрут сягав тепер мало не двох метрів завдовжки. Твердий сірий панцир, сильні, швидкі лапи, задні частини тіл, що вибухали вогнем, жала й присоски – Гаррі ніколи в житті не бачив огидніших істот. Клас похнюплено дивився на здоровенні ящики, які приніс Геґрід. Всі вони були вистелені подушками й пухкими ковдрами.

– Ми тілько си вкладемо їх тут во, – сказав Геґрід, – закриємо накривками та й увидимо, що буде.

Але, як виявилося, скрути не впадали в зимову сплячку, і їм не подобалося, що їх запихають у викладені подушками ящики, та ще й наглухо там закривають. Незабаром Геґрід уже вигукував: “Йой, не кричіть, не бійте си!”, поки скрути несамовито гасали по гарбузовій грядці, всіяній тліючими уламками ящиків. Більшість учнів – на чолі з Мелфоєм, Кребом та Ґойлом – втекли у Геґрідову халупу й там забарикадувалися. Натомість Гаррі, Рон та Герміона були серед тих, хто намагався допомогти Геґрідові. Разом – хоч і ціною численних опіків та порізів – вони змогли зловити й зв’язати дев’ятьох скрутів. Урешті решт лиш один скрут залишився на волі.

– Не страхайте єго! – заволав Геґрід, коли Рон та Гаррі почали стріляти в скрута струменями вогняних іскор зі своїх чарівних паличок. Скрут зловісно посунув на них, трясучи над власною спиною вигнутим дугою жалом. – Вловіть його тим шнуром за жало, аби він не зранив інших!

– Авжеж, нам би цього дуже не хотілося! – зі злістю крикнув Рон, припертий разом з Гаррі до стіни Геґрідової халупи. Струмені іскор ледве стримували скрута.

– Так так так… Гарнісінька забава.

Ріта Скітер прихилилася до тиночка, розглядаючи всі завдані збитки. Сьогодні вона була вбрана у вишневий плащ з хутряним фіолетовим коміром. Сумочка з крокодилячої шкіри висіла в неї на руці.

Геґрід осідлав скрута, який припер до стіни Гаррі й Рона, і намагався його вгамувати; спалах вогню вирвався з задньої частини потвори, спопеливши цілу латку гарбузового бадилля.

– Хто ви є? – спитав Геґрід Ріту Скітер, накинувши на жало скрута мотузяний зашморг і міцно його затягши.

– Ріта Скітер, кореспондент “Щоденного віщуна”, – відповіла Ріта з осяйною усмішкою. Її золоті зуби яскраво блиснули.

– Мені си здавало, Дамблдор мовив, що вам уже не вільно бувати в школі, – пробурчав Геґрід, злізаючи з дещо потовченого скрута й тягнучи його до інших.

Ріта вдала, ніби не почула Геґрідових слів.

– Як називаються ці гарнісінькі істоти? – запитала вона, всміхнувшись іще ширше.

– Вибухозаді скрути, – буркнув Геґрід.

– Та невже? – сказала Ріта, вочевидь, дуже зацікавлена. – Ніколи про них не чула. Звідки вони?

Гаррі помітив, як Геґрідове лице – від буйної чорної бороди і вище – заливається червоною барвою, і серце в нього закалатало. Де ж Геґрід їх узяв?

Герміона, яка, здається, думала про те саме, поспіхом промовила:

– Вони страшенно цікаві, правда ж? Правда, Гаррі?

– Що? О, так… Ой!.. Цікаві цікаві… – сказав Гаррі, коли вона наступила йому на ногу.

– Ох, і ти тут, Гаррі! – здивувалася Ріта Скітер, озирнувшись. – То ти любиш доглядати за магічними істотами? Це твій улюблений урок?

– Так, – рішуче відповів Гаррі. Геґрід радісно йому всміхнувся.

– Гарнісінько – сказала Ріта. – Просто гарнісінько. Ви давно вчителюєте? – запитала вона Геґріда.

Гаррі помітив, що погляд її у цей час перескакував з Діна, що мав страшний поріз на щоці, – до Лаванди в обпаленій мантії – до Шеймуса, котрий дмухав на попечені пальці. Нарешті Рітині очі спинилися на вікнах халупи, в якій заховалася більшість класу. Учні попритискалися носами до шибок, приглядаючись, чи небезпека вже минула.

– Тілько другий рік, – сказав Геґрід.

– Гарнісінько… Ви, мабуть, не проти дати інтерв’ю? Поділитися своїм досвідом догляду за магічними істотами? “Віщун” щосереди дає зоологічну колонку – ви це, напевно, знаєте. Ми можемо надрукувати про цих… е е е… висохлозадих скутерів.

– Вибухозадих скрутів, – нетерпляче виправив Геґрід. – Та можна, чому нє?

Гаррі мав погане передчуття, але поговорити з Геґрідом так, щоб не помітила Ріта Скітер, було неможливо, тож він тихо стояв і дивився, як Ріта домовляється з Геґрідом про зустріч десь на цьому тижні в ‘Трьох мітлах”, щоб зробити хороше велике інтерв’ю. І тут у замку продзвенів дзвінок, сповіщаючи про завершення уроку.

– Гаррі, до побачення! – радісно вигукнула Ріта Скітер, коли Гаррі з Роном та Герміоною зібралися йти. – Геґріде, отже, до п’ятниці, до вечора!

– Вона перекрутить кожне його слово, – прошепотів Гаррі.

– Аби він лише не завіз сюди скрутів незаконно, – з безнадією промовила Герміона. Вони перезирнулися – якраз на таке Геґрід був здатний.

– Він уже не раз потрапляв у різні халепи, але Дамблдор однак його не вигнав, – намагався їх втішати Рон. – Найгірше, що може статися – Геґріда примусять позбутися скрутів. Даруйте… невже я сказав, що це найгірше? Я мав на увазі – найкраще, що може статися…

Гаррі з Герміоною засміялися і з трохи легшим серцем пішли на обід.

Цього вечора Гаррі з подвійною насолодою узявся за пророцтва. Вони продовжували складати зоряні карти й передбачення, але тепер, знову удвох з Роном, усе це вкотре було страшенно смішно. Професорка Трелоні, спершу так приємно вражена їхніми пророцтвами власних жахливих смертей, дуже скоро стала дратуватися, бо Рон і Гаррі не могли стримати хихикання, коли вона пояснювала численні способи, якими Плутон може вплинути на людину.

– Мені здається, – прошепотіла вона містично, однак свого очевидного роздратування приховати не зуміла, – що деякі з нас, – професорка багатозначно подивилася на Гаррі, – не були б такі легковажні, якби побачили те, що вчора у своїй кришталевій кулі бачила я. Я сиділа тут, поглинута вишиванням, і раптом мене переповнила потреба порадитися з кулею. Я підвелася, сіла перед нею і задивилася в її кришталеві глибини… і як ви думаєте, що дивилося на мене звідти?

– Потворна стара кажаниха в завеликих окулярах? – ледве чутно прошепотів Рон.

Гаррі над силу зберіг серйозний вираз обличчя.

– Смерть, мої дорогі.

Перелякані Парваті й Лаванда одночасно затулили долонями роти.

– Так, – професорка Трелоні гаряче закивала головою, – вона наближається, вона все ближче й ближче, вона кружляє над нашими головами, мов стерв’ятник, дедалі нижче… дедалі нижче над замком…

Вона багатозначно глянула на Гаррі, котрий відверто позіхнув.

– Це було б трохи ефектніше, якби вона разів з вісімдесят не робила так раніше, – сказав Гаррі, коли вони нарешті знову вдихнули свіжого повітря на сходах під кабінетом професорки Трелоні. – Якби я вмирав щоразу, як вона мені це пророкує, то вже став би дивом медицини!

– Ти був би наче дуже концентрований привид, – Рон притлумив сміх, бо тієї миті, зловісно витріщаючи очі, з ними розминувся Кривавий Барон. – Зате нам не завдали домашнього завдання. От якби професорка Вектор добряче завантажила Герміону! Я так люблю бити байдики, коли вона працює…

Але Герміона на обід не прийшла. У бібліотеці хлопці теж її не знайшли. Там сидів лише Віктор Крум. Рон покрутився за книжковими полицями, спостерігаючи за Крумом і пошепки сперечаючись з Гаррі, чи не попросити в нього автограф. Але раптом помітив, що за дальшими стелажами ховається шестеро чи семеро дівчат, обговорюючи те ж саме, і втратив увесь свій запал.

– Цікаво, де вона поділася? – сказав Рон, коли вони з Гаррі поверталися до ґрифіндорської вежі.

– Не знаю… Бридня!

Гладка Пані саме почала повертатися, коли звук швидких кроків за спинами звістив їм, що йде Герміона.

– Гаррі! – засапавшись, вона різко зупинилася біля нього (Гладка Пані дивилася на неї згори вниз, здивовано звівши брови). – Гаррі, ти повинен прийти, ти обов’язково мусиш прийти – сталася така дивовижа!.. Будь ласочка…

Вона схопила Гаррі за руку й потягла коридором.

– Що сталося? – спитав Гаррі.

– Покажу, як прийдемо… ну давай, швидше…

Гаррі озирнувся на Рона. Той відповів заінтригованим поглядом.

– Гаразд, – сказав Гаррі, йдучи за Герміоною. Рон намагався не відставати.

– Ох, не звертайте на мене уваги! – роздратовано крикнула їм услід Гладка Пані. – Не просіть вибачення, що потурбували! Я собі висітиму отут, навстіж розчинена, аж доки ви повернетеся, добре?

– Дякуємо, – закричав Рон через плече.

– Герміоно, куди ми? – спитав Гаррі, коли вона провела їх на шість поверхів униз й потягла у вестибюль.

– Самі побачите! Ще хвильку! – схвильовано відповіла Герміона.

Зійшовши зі сходів, вона повернула ліворуч і поспішила до дверей, у яких зник Седрик Діґорі того вечора, коли Келих Вогню викинув їхні з Гаррі імена. Гаррі ще ніколи сюди не заходив. Хлопці збігли за Герміоною на ще один проліт кам’яних сходів, та, замість опинитися в похмурому підземному переході, такому, як той, що веде до підвалу Снейпа, перейшли в широкий кам’яний коридор, яскраво освітлений смолоскипами і прикрашений веселими картинами, на яких була зображена переважно їжа.

– Стривай… – проказав Гаррі посеред коридору. – Зупинися на хвильку, Герміоно…

– Що таке? – вона обернулася й глянула на нього з очікуванням.

– Я вже знаю, що й до чого, – сказав Гаррі.

Він штурхнув Рона ліктем і вказав на картину якраз за спиною в Герміони. На ній була намальована велетенська срібна ваза з фруктами.

– Герміоно! – вигукнув Рон, усе збагнувши. – Ти знову хочеш затягти нас у ту свою сечу!

– Ні, ні, не хочу! – поспіхом сказала вона. – І це не сеча, Роне…

– Ти змінила назву? – сказав Рон, несхвально глянувши на неї. – Як тепер називається наша організація – Фронт визволення ельфів домовиків? Я не піду на ту кухню і не буду їх переконувати покинути працю. Нізащо! …

– А я тебе й не прошу! – відрубала Герміона. – Я спустилася сюди, щоб просто з ними порозмовляти, і виявила… Гаррі, я хочу тобі показати!

Вона знову вхопила його за руку, підштовхнула до картини зі здоровенною вазою фруктів і вказівним пальцем полоскотала величезну зелену грушу. Груша захихотіла, почала корчитися, й раптом перетворилася на чималу зелену дверну ручку. Герміона взялася за неї, відчинила двері й сильно штовхнула Гаррі в спину, примушуючи зайти досередини.

Він окинув поглядом величезне, з високою стелею, приміщення, не менше за Велику залу, під якою й містилася кухня. Під кам’яними стінами височіли гори блискучих мідних горщиків та сковорід, а навпроти входу стояв великий цегляний камін. Тієї миті щось маленьке метнулося до нього з середини приміщення, пронизливо повискуючи: “Гаррі Поттер! Паничу Гаррі Поттере!”

Наступної секунди Гаррі забило дух – пискучий ельф щосили вгатив його в груди головою, кинувшись обіймати так міцно, що ледь не переламав усі ребра.

– Д добі? – задихаючись, упізнав Гаррі.

– Так, паничу! Добі! – запищав голосочок десь у районі пупа. – Добі дуже сподівався побачити Гаррі Поттера, паничу, і нарешті Гаррі Поттер прийшов зустрітися з Добі!

Добі перестав обійматися й відступив на кілька кроків, сяючи усмішкою від вуха до вуха. Його зелені очі, завбільшки як тенісні м’ячики, наповнилися сльозами щастя. Був ельф майже такий самий, як Гаррі його запам’ятав: схожий на олівець ніс, кажанячі вуха, довгі пальці рук і довгі стопи – все лишилося таке саме, крім одягу, що був тепер зовсім інший.

Коли Добі працював у Мелфоїв, то завжди мав на собі одну й ту саму брудну стару наволочку. Але такого вбрання, як ельф носив зараз, Гаррі бачити ще не доводилось. Одягся він ще невміліше й безглуздіше, ніж чарівники на Кубку світу. Замість капелюха крихітний ельф нап’яв на голову чохол для чайника, на нього понаприколював яскравих значків; на голих грудях красувалася поцяткована візерунком з підківками краватка, а завершували костюм щось на зразок дитячих шортів та розпаровані шкарпетки. Гаррі помітив, що одна з них була та сама чорна, яку він зняв колись із власної ноги й обманом змусив містера Мелфоя віддати її Добі, що з тієї миті став вільним. Друга була в рожеву та в руду смужку.

– Добі, ти чого тут? – вражено спитав Гаррі.

– Добі прийшов працювати у Гоґвортсі, паничу! – радісно запищав Добі. – Професор Дамблдор дав Добі й Вінкі роботу!

– Вінкі? – здивувався Гаррі. – Вона теж тут?

– Так, паничу, так! – відповів Добі, схопив Гаррі за руку й потягнув його поміж чотирма довгими столами. Гаррі помітив, що ці столи стояли якраз під чотирма столами нагорі, у Великій залі. Зараз вони були порожні, адже обід уже закінчився, але Гаррі припустив, що годину тому столи аж вгиналися від наїдків, які пересилали крізь стелю на їхні горішні копії.

На кухні було не менше сотні дрібних ельфиків. Вони променисто всміхалися, робили реверансики й кланялися Гаррі, коли Добі проводив його повз них. Усі ельфи були вбрані в однакову уніформу: чайний рушничок з гербом Гоґвортсу, замотаний, наче тоґа.

Добі зупинився навпроти цегляного каміна і тицьнув пальцем:

– А ось і Вінкі, паничу!

Вінкі сиділа на табуреті біля каміна. Вбрання на ній було набагато простіше, ніж у Добі. Маленька, гарно пошита спідничка та блузка, що пасувала до блакитного капелюшка зі спеціальними прорізами для її великих вух. Та якщо дивний “костюм” Добі був чистий і охайний, а тому здавався новеньким, то Вінкі про свій гардероб геть не дбала. На блузці лисніли плями від супу, а спідничка зяяла пропаленими дірками.

– Привіт, Вінкі, – сказав Гаррі.

У Вінкі затремтіла губа. За мить вона вибухла плачем, рясні сльози бризнули з її прекрасних карих очей і потекли обличчям, точнісінько так само, як і на Кубку світу з квідичу.

– От лихо, – обізвалася Герміона. Вони з Роном щойно підійшли. – Вінкі, будь ласка, тільки не плач.

Але Вінкі заридала ще нестримніше. Тим часом Добі всміхався до Гаррі осяйною усмішкою.

– Чи Гаррі Поттер бажає чаю? – запищав він голосно, щоб перекричати рюмсання Вінкі.

– Е е е… так, добре, – сказав Гаррі.

Негайно ж шестеро ельфів домовиків риссю кинулися до нього, несучи велику срібну тацю, на якій стояв чайник і чашки для всіх трьох гостей, глечик з молоком і чималий таріль з печивом.

– Непогане обслуговування! – вражено похвалив Рон. Герміона кинула на нього несхвальний погляд, зате ельфи всі як один мали задоволений вигляд; низенько вклонившись, вони відійшли.

– Добі, давно ти тут? – запитав Гаррі, поки Добі роздавав чашки з чаєм.

– Всього тиждень, паничу Гаррі Поттер! – щасливо відповів він. – Добі прийшов, щоб побачитися з професором Дамблдором, паничу. Ви ж розумієте, паничу, як складно для звільненого ельфа домовика знайти нове місце. Дуже складно…

На це Вінкі завила ще гучніше, а з її носа, схожого на розчавлений помідор, потекло, але вона не робила й найменшої спроби приборкати потік.

– Паничу, Добі цілих два роки подорожував країною у пошуках роботи! – запищав Добі. – Але Добі її не знайшов, паничу, бо Добі хоче, щоб йому платили!

Ельфи домовики по всій кухні, що з цікавістю слухали й спостерігали, після цих слів умить повідводили очі – так, ніби Добі сказав щось брутальне й ганебне. Герміона, одначе, не змовчала:

– Молодець, Добі!

– Дякую, панночко! – сказав Добі, вишкіривши до неї зуби. – Але чарівники переважно не хочуть мати ельфа домовика, який вимагає платні, панночко. “Ельфові так не годиться!”, – кажуть вони й грюкають дверима перед носом у Добі. Добі любить працювати, але він хоче гарно вдягатися і хоче мати платню, паничу Гаррі Поттер… Добі подобається бути вільним!

Гоґвортські ельфи домовики почали відсуватися від Добі, ніби він був заразний. Вінкі тим часом пригадала собі, де вона перебуває, і від цього заридала ще голосніше.

– І тоді, паничу Гаррі Поттер, Добі йде провідати Вінкі, і виявляється, що Вінкі теж звільнена! – радісно закінчив Добі.

Почувши це, Вінкі кинулася з табуретки додолу, впала обличчям на викладену плиткою підлогу й почала гамселити по ній своїми крихітними кулачками, заходячись криком від страждання. Герміона квапливо опустилася поряд з нею на коліна, намагаючись заспокоїти бідолашку, але жодне її слово нічого не змінило.

Добі заговорив знову, пронизливо перекрикуючи ридання Вінкі:

– І тоді в Добі з’явилася ідея, паничу Гаррі Поттер! “Чом би Добі й Вінкі не знайти собі роботу разом?”, – запитав Добі. “Де ж нам знайти таку роботу, щоб вистачило аж для двох ельфів домовиків?”, – сказала Вінкі. І тоді Добі міркує, і чудова думка приходить до нього, паничу! Гоґвортс! Отож Добі та Вінкі прийшли зустрітися з професором Дамблдором, і професор Дамблдор узяв їх на роботу!

Добі променисто всміхнувся, і сльози щастя знову бризнули з його очей.

– І професор Дамблдор каже, що платитиме Добі, паничу, якщо Добі хоче платні за свою працю! І тепер Добі – вільний ельф, паничу, і Добі отримує за тиждень цілий ґалеон, і один день на місяць має вихідний!

– Це не так і багато, – обурено вигукнула з підлоги Герміона, сидячи над Вінкі, що й далі кричала й била кулачками.

– Професор Дамблдор пропонував Добі десять ґалеонів і два вихідні на тиждень, – сказав Добі, раптом здригнувшись, ніби перспектива такого тривалого неробства й такого шаленого багатства його лякала, – але Добі збив платню, панночко… Добі любить свободу, панночко, але він не хоче забагато, він більше любить роботу, панночко.

– А тобі, Вінкі, скільки платить професор Дамблдор? – лагідно спитала Герміона.

Якщо вона думала, що ці слова підбадьорять Вінкі, то страшенно помилялася. Вінкі перестала ридати, й сіл�