Битва королів (Джордж Мартін)

Пролог

Хвіст комети простягнувся у світанковій високості, як червоний розтин, що кривавився понад стрімчаками Драконстону, наче рана в рожево-багряному небі.

Мейстер стояв на незахищеному од вітру балконі в своїх покоях. Саме сюди після довгої подорожі зліталися круки. Обабіч мейстра стриміли загиджені круками химери – дебелі, дванадцять футів заввишки,– триголовий пес і крилатий дракон, двійко з цілої тисячі, що нависали над стінами стародавньої кріпості. Коли мейстер уперше прибув на Драконстон, це військо кам’яних обмар викликало у нього тривогу, але з плином років він звик до них. Тепер він бачив у них старих друзів. І зараз усі троє з поганими передчуттями вдивлялися в небо.

Мейстер не вірив у прикмети. А проте… хай який уже Кресен старий, а зроду ще не бачив комети і вполовину такої яскравої, а тим паче такого кольору – жахливої барви крові, полум’я й сонячного заходу. Цікаво, думав він, чи бачили таку комету химери? Вони стояли тут задовго до нього і стоятимуть іще стільки ж, коли його не стане. Якби ж то кам’яні язики знали мову…

«Які дурниці! – прихилився він до зубчастої стіни, пальцями торкнувшись шорсткого чорного каменю; унизу в мури билося море.– Балакучі химери й небесні пророцтва! Я – стара здитиніла руїна». Невже так важко надбана життєва мудрість полишила його разом зі здоров’ям і міццю? Він-бо мейстер, навчений і окований у Цитаделі Старгорода. До чого ж він дожився, що забобони опосіли його, так наче він – неосвічений наймит?

Та однак… однак… комета вже палає навіть удень, коли позаду замку з гарячих джерел Драконстону здіймається світло-сіра пара, а вчора зранку білий крук приніс звістку з самої Цитаделі – давноочікувану, але від того не менш застрашливу звістку про кінець літа. Знаки, знаки. Забагато їх, щоб відмахнутися. «Що все це означає?» – хотілося крикнути Кресену.

– Мейстре Кресене, у нас гості,– тихо мовив Пілос, несамохіть утручаючись у похмурі роздуми колеги. Знав би він, які нісенітниці у Кресена в голові, він би голосу не стишував.– Королівна хоче подивитися на білого крука…– (Чемний Пілос вживав титул «королівна», адже тепер її лорд-батько – король. Король димної скелі у велетенському солоному морі, а проте король).– З нею блазень.

Тримаючи руку на крилатому драконі, щоб не заточитися, старий відвернувся од світанкового неба.

– Допоможи мені сісти в крісло та проведи їх до мене.

Узявши його за руку, Пілос завів його в кімнату. Замолоду Кресен був моторний, але зараз уже близилися його вісімдесяті іменини, тож у ногах не лишилося ні моці, ні твердості. Два роки тому він упав і зламав стегно, яке так до кінця і не зрослося. Минулоріч, коли він захворів, Цитадель прислала зі Старгорода Пілоса (буквально за кілька днів до того, як лорд Станіс закрив в’їзд на острів), щоб той, як було сказано, допомагав йому в трудах, але Кресен розумів, що до чого. Пілос заступить його, коли він помре. Він був і не від того. Хтось має посісти його місце, і це станеться раніше, ніж йому б хотілося…

Він дозволив парубкові всадовити себе за книжки й папери.

– Ходи приведи її. Нечемно змушувати леді чекати,– помахав він рукою у кволому вияві поспіху людини, давно не здатної на поспіх. Шкіра в Кресена була зморшкувата й плямиста, і така тонка, що під нею проступало павутиння вен і обриси кісток. А як вони тремтять тепер, оці руки, що колись були впевнені та спритні!..

Коли Пілос повернувся, з ним увійшла дівчинка, як завжди сором’язлива. За нею, причовгом і підстрибом, на свій чудернацький манір ходити боком, ступав блазень. На голові він мав пародію на шолом, змайстровану зі старого бляшаного відра, на верхівці якого красувалися оленячі роги, обвішані бубонцями. З кожним хистким кроком бубонці брязкотіли, кожен на свій лад: дзень-дзелень-бім-бам-бом-брязь-брязь-брязь.

– Хто завітав до нас так раненько, Пілосе? – запитав Кресен.

– Це ми з Картатим,– кліпнули до нього безхитрісні блакитні очі. На жаль, обличчя було не з вродливих. Дитина мала батькове квадратне підборіддя і материні кумедні вуха, це якщо не зважати на її власні вади – наслідки сіролуски, яка мало не забрала її ще в колисці. Половина щоки і шия в дівчинки були ригідні й мертві, а шкіра – потріскана і злущена, в чорних і сірих цятках, на дотик холодна як камінь.– Пілос каже, нам можна подивитися на білого крука.

– Звісно, можна,– озвався Кресен. Так наче він міг би їй відмовити! Свого часу їй відмовляли занадто часто. Звали її Ширін. Наступних іменин їй має виповнитися всього десять років, але з усіх дітей, що бачив на своєму віку мейстер Кресен, ця – найсумніша. «її сум – то моя ганьба,– подумав старий,– ще одне свідчення мого провалу».– Мейстре Пілосе, зробіть мені ласку і принесіть з гайворонника пташку для леді Ширін.

– Залюбки.

Пілос, увічливий юнак років двадцяти п’ятьох, не більше, був серйозний, як шістдесятирічний. Якби ж то він мав веселу вдачу, мав у собі трохи життя! Ось чого тут бракує найбільше. Похмурі місця вимагають веселощів, а не серйозності, а Драконстон похмурий безперечно – самотня цитадель серед вільготного відлюддя, оточена штормами й сіллю, в тіні курної гори. Мейстер їде туди, куди його посилають, тож дванадцять років тому Кресен приїхав сюди зі своїм лордом і відтоді служив тут, і служив чесно. Але він так і не полюбив Драконстону, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, збудившись від бентежних снів, у яких його тривожила червона жінка, часто він не міг згадати, де ж він є.

Обернувши картато-строкате обличчя, блазень дивився, як Пілос подерся крутими залізними східцями в гайворонник. Цей рух Картатого відізвався дзвоном.

– На дні морському у птахів замість пір’я – луска,– зронив він, брязкаючи бубонцями.– Знаю, знаю, о-о-о!

Навіть як на блазня, Картатий був жалюгідний. Мабуть, колись його дотепи й викликали вибухи реготу, але море забрало в нього цей дар, і з ним – половину розуму, а пам’ять – так і цілком. Огрядний і тихий, він часто сіпався і тремтів, а балакав здебільшого незв’язно. Тепер з його жартів сміялася тільки дівчинка, і лише їй було небайдуже, живий він чи мертвий.

Бридка дівчинка, зажурений блазень і мейстер – отака трійця… кого таке не розчулить!

– Посидь зі мною, дитино,– кивнув Кресен, прикликаючи дівчинку.– Рано ти прийшла в гості, щойно благословилося на світ. Ти б іще мала ніжитись у ліжку.

– Мені наснився поганий сон,– пояснила Ширін.– Про драконів. Вони злетілися й хотіли мене з’їсти.

Скільки мейстер Кресен пам’ятав, дівчинку мучили кошмари.

– Ми про це вже говорили,– мовив він м’яко.– Дракони не можуть ожити. Вони вирізьблені з каменю, дитино. За давніх часів наш острів був найзахіднішою заставою великого фрігольду Валірії. Саме валірійці збудували цитадель – вони знали секрети різьбярства, втрачені в наші часи. У замках на розі, де сходяться дві стіни, для захисту будуються вежі. От валірійці й звели їх у вигляді драконів, щоб здавалися застрашливішими, а на мурах замість простих зубців вирізьбили тисячі химер,– узяв мейстер маленьку рожеву ручку своєю кволою плямистою долонею і лагідно стиснув.– Отож, як бачиш, нема чого боятися.

Але Ширін це не переконало.

– А як же ота штука в небі? Далла з Матрісою розмовляли біля джерела, і Далла сказала, що чула, як червона жінка говорила мамі, що це подих дракона. А якщо дракони дихають, хіба це не значить, що вони оживають?

«Червона жінка,– зітхнув мейстер Кресен.– Хіба не досить, що вона своїми нісенітницями задурила голову матері, то ще потрібно отруювати сон дочки?» Слід буде суворо побалакати з Даллою, щоб таких пліток не поширювала.

– Ота штука в небі – це комета, люба дитино. Хвостата зірка, загублена в небесах. Скоро вона щезне, і за нашого життя ніхто її більше не побачить. Ось почекай.

Ширін хоробро кивнула.

– Мама каже, що білий крук означає: літу кінець.

– Так і є, міледі. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі,– Кресен торкнувся пальцями ланцюга на шиї, всі ланки на якому були викувані з різного металу, символізуючи різні науки; це був мейстерський ланцюг, знак його ордену. В гордині юності Кресен легко носив його, а от зараз він здавався важким, а метал холодив шкіру.– Вони більші за інших і розумніші – їх розводять для того, щоб розносити найважливіші звістки. Цей крук прилетів повідомити, що збирався конклав, він розглянув зведення, підготовлені мейстрами по всьому королівству, й оголосив, що довге літо врешті закінчилося. Тривало воно десять років, два місяці й шістнадцять днів, це найдовше літо на нашій пам’яті.

– То тепер стане холодно? – Ширін була літньою дитиною, яка не спізнала справжнього холоду.

– З часом,– озвався Кресен.– Якщо боги будуть милостиві, вони дарують нам теплу осінь і рясні врожаї, щоб підготуватися до прийдешньої зими.

Серед простолюду подейкують, що довге літо означає ще довшу зиму, але мейстер не бачив сенсу залякувати дитину цими байками.

Тут брязнув своїми дзвіночками Картатий.

– Під водою завжди літо,– співучо мовив він.– Моряниці носять у косах плакун-зілля і плетуть собі сукні зі сріблястих водоростей. Знаю, знаю, о-о-о!

– Я б теж хотіла сукню зі сріблястих водоростей,– хихикнула Ширін.

– На дні морському сніг падає вгору,– сказав блазень,– а дощ сухий, як порох. Знаю, знаю, о-о-о!

– І що, справді піде сніг? – запитала дитина.

– Так,– підтвердив Кресен. «Але, сподіваюся, лише за кілька років, і ненадовго».– А ось і Пілос із птахом!

Ширін у захваті скрикнула. Навіть Кресен мав визнати, що птах справляв враження: білий як сніг і більший за яструба, з блискучими чорними очима, які свідчили про те, що він не якийсь там альбінос, а чистопородний білий крук з Цитаделі.

– Сюди,– покликав мейстер. Крук розпростав крила, здійнявся в повітря та з ляпанням перелетів кімнату, щоб приземлитися на стіл поряд з мейстром.

– Займуся вашим сніданком,– оголосив Пілос. Кресен кивнув.

– Це леді Ширін,– сказав він круку. Птах покивав білою головою, так наче кланявся.

– Леді,– крякнув він,– леді.

Дитя роззявило рота.

– Він розмовляє!

– Знає кілька слів. Я ж казав, що вони мудрі, ці птахи.

– Мудрий птах, мудрий муж, мудрий-мудрий блазень,– зронив Картатий, дзоркаючи бубонцями.– Мудрий-мудрий блазень,– повторив він і заспівав.– Підуть тіні у танок, у танок, у танок! – перестрибував він з ноги на ногу.– І не зникнуть все одно, все одно, все одно!

З кожним словом він сіпав головою, і дзвіночки на рогах бриньчали.

Білий крук крякнув і, ляпаючи крилами, злетів і всівся на залізне бильце сходів, що вели в гайворонник. Ширін, здавалося, змаліла.

– Картатий співає і співає. Я просила його не співати, але він не слухається. Він мене лякає. Хай він уже припинить!

«І як це мені зробити? – подумав старий.– Колись я б заткав йому рота назавжди, але тепер…»

Картатий з’явився у них хлопчаком. Це світлої пам’яті лорд Стефон знайшов його у Волантисі, на тому боці вузького моря. Король (колишній король, Ейрис II Таргарієн, який у ті дні ще не був божевільним) відіслав його світлість на пошуки нареченої для королевича Рейгара, у якого не було сестер, отож і одружуватися не було з ким. «Ми знайшли чудового блазня,– написав лорд Стефон Кресену за два тижні до того, як мав повернутися додому після безплідних пошуків.– Ще хлопчак, а вже спритний, як мавпа, і дотепний, як дюжина придворних. Уміє жонглювати, загадує загадки та знається на чарах, а ще він гарно співає чотирма мовами. Ми заплатили за його звільнення і сподіваємося привезти його з собою додому. Роберту він сподобається, а з часом, можливо, він і Станіса навчить сміятися».

На згадку про той лист Кресен засумував. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, і юний Картатий – не виняток. Бо з моря, завиваючи, раптово налетів шторм, і Кораблетрощильна затока виправдала своє наймення. Лордова двощоглова галера «Вітропава» розбилася зовсім поруч – з замку видно було. Двоє синів лорда Стефона спостерігали з парапетів, як море, розтрощивши корабель об скелі, поглинуло їхнього батька. З лордом Стефоном Баратеоном і його леді-дружиною пішла на дно сотня гребців і матросів, і ще багато днів потому кожен приплив лишав на прибережній смузі попід Штормокраєм свіжий урожай набряклих трупів.

Хлопця винесло на берег на третій день. Мейстер Кресен спустився до моря разом з усіма, щоб допомогти упізнати тіла. Блазня знайшли голим, з білою побабченою шкірою, всього в мокрому піску. Кресен був певен, що він теж мертвий, та щойно Джомі схопив його за ноги, щоб затягти на труповіз, хлопець сів на піску, викашлюючи воду. Джомі до самої смерті присягався, що тіло Картатого було холодне як лід.

Ніхто так і не зміг пояснити, як блазню вдалося перебути два дні в морі. Рибалки переказували одне одному, що це русалка навчила його дихати під водою, навзамін отримавши його сім’я. Сам Картатий не казав нічого. Той дотепний розумака, про якого писав лорд Стефон, так і не доплив до Штормокраю; хлопець, якого знайшли на березі, був зовсім інший: розбитий тілом і душею, він не те що сипати дотепами – розмовляти заледве міг. Однак його блазенське обличчя не полишало жодних сумнівів щодо його життєвого призначення. У вільному місті Волантисі було заведено робити татуювання на обличчях рабів і прислужників, отож від самої шиї і до лінії волосся лице у хлопця було картате – червоно-зелене, як блазенський костюм.

«Бідолаха божевільний і зболений, ніякого з нього зиску, навіть йому самому,– оголосив старий сер Герберт, тодішній каштелян Штормокраю.– Зробіть йому ласку й налийте йому макового молочка. Сон угамує біль, і все закінчиться. Він би вас на це благословив, якби в нього бодай клепка лишилася». Але Кресен відмовився, і зрештою переміг саме він. Та чи радів Картатий тій перемозі, ніхто не зміг би сказати і сьогодні, по стількох роках.

– Підуть тіні у танок, у танок, у танок,– співав блазень, хитаючи головою, від чого дзвіночки бренькали і бряжчали. Дзинь-дінь-бім-бом-бом-дзинь-дінь.

– Танок,– крякнув крук.– Танок, танок, танок.

– Блазень співає, що йому заманеться,– мовив мейстер до стривоженої королівни.– Не беріть його слів близько до серця. Завтра він пригадає інакшу пісню, а цієї вже ніхто ніколи не почує.

«Гарно співає чотирма мовами»,– писав лорд Стефон…

– Перепрошую, мейстре,– переступив поріг Пілос.

– Ти забув вівсянку,– здивовано зауважив Кресен. Це було геть не схоже на Пілоса.

– Мейстре, вчора ввечері повернувся сер Давос. На кухні щойно казали. Я подумав, вам буде цікаво.

– Давос… учора ввечері, кажеш? І де він тепер?

– З королем. Просиділи разом майже всю ніч.

Були часи, коли лорд Станіс збудив би мейстра, незважаючи на пізню годину, щоб запросити на пораду.

– Слід було мені повідомити,– поскаржився Кресен.– Слід було мене збудити.

Він відпустив руку Ширін.

– Перепрошую, міледі, але мені потрібно побалакати з вашим лордом-батьком. Пілосе, дай мені руку. У замку забагато сходів, і таке враження, наче їх щоночі додається – щоб мене подратувати.

Ширін з Картатим вийшли за ними, але дуже швидко дитині набридло повзти за старим, тож вона помчала вперед, а за нею нетвердо подибав блазень, божевільно вибрязкуючи бубонцями.

Замки будуються не для немічних, укотре пересвідчився Кресен, спускаючись гвинтовими сходами з Вежі морського дракона. Лорд Станіс, швидше за все, у Палаті мальованого столу, нагорі у Кам’яному барабані – центральній фортеці Драконстону, названій так за те, що в шторми її старовинні мури стугонять і гуркотять. Щоб дійти туди, слід перетнути галерею, проминути середній і внутрішній мури, де на варті стоять химери, пройти крізь чавунну браму та знову підніматися східцями, кількість яких Кресен і рахувати не хотів. Юнаки долають їх по дві сходинки за раз, а от для старого з хворими стегнами кожна сходинка – тортури. Однак лорд Станіс не схотів спускатися до мейстра, тож йому самому доведеться мучитися. Принаймні є Пілос йому в поміч, і на тому спасибі.

Човгаючи, вони перетнули галерею і проминули шерегу високих арочних вікон з краєвидом на зовнішній двір, мури між вежами й рибальське селище вдалині. У дворі тренувалися стрільці – ціляли в мішені за командою «в гніздо – дотяг – стріль». Стріли злітали в повітря з виляском, наче пташина зграя. Мурами поміж химер походжали вартові, поглядаючи на табір, який розгорнувся за стіною. У ранішньому повітрі серпанком повис дим від багать: це під прапорами свого лорда сіли снідати три тисячі вояків. А ген за табором на якірній стоянці було тісно від кораблів. Жодне судно, що за останній рік опинилося в полі зору Драконстону, не отримало дозволу відплисти геть. «Фурія» лорда Станіса, трипалубна військова галера на три сотні гребців, наче змаліла поряд з череватими караками й когами, які оточили її.

Вартовий біля Кам’яного барабану знав мейстра в лице, тож одразу пропустив усередину.

– Почекай тут,– мовив Кресен до Пілоса, переступивши поріг.– Ліпше я побачуся з ним сам-на-сам.

– Сходи високі, мейстре.

– Думаєш, я забув? – посміхнувся Кресен.– Я стільки разів ними піднімався, що кожну сходинку знаю на ім’я.

Але на півдорозі він пошкодував про своє рішення. Зупинившись, щоб перевести дух і перечекати біль у стегні, він почув гупання черевиків по каменю – й опинився віч-на-віч з Давосом Сівортом, який спускався згори. Сер Давос був сухорлявий, з простацьким обличчям, на якому написане було його низьке походження. Вузькі плечі огортав поношений зелений плащ, весь у плямах від солі та бризок і вигорілий на сонці; коричневий камзол і бриджі якнайкраще личили цьому шатену з карими очима. На шиї в Давоса на ремінці висіла торбинка з потертої шкіри. У короткій борідці давно майнула сивина, а на лівій – покаліченій – руці Давос завжди носив рукавичку. Побачивши Кресена, він загальмував.

– Пане Давосе! – мовив мейстер.– Коли ви повернулися?

– Ще затемна. Це найкращий час.

Подейкували, що ніхто не вміє і вполовину так ловко вести вночі корабель, як Давос Короткопалий. До того як лорд Станіс висвятив його в лицарі, він був найгорезвіснішим і найневловимішим контрабандистом на всі Сім Королівств.

– І?

– Все, як ви й попереджали,– похитав головою Давос.– Ніхто не підніметься, мейстре. Принаймні не за нього. Його не люблять.

«Ні,– подумав Кресен.– Ніхто й ніколи. Він сильний, здібний, справедливий… ох, справедливий за межею мудрості… але цього недосить. Ніколи не було досить».

– Ви зі всіма поговорили?

– Зі всіма? Ні! Тільки з тими, хто згодився мене прийняти. Мене вони теж не люблять, ці великоможні пани. Для них я так і лишуся цибулевим лицарем,– стиснув він у кулак обрубки пальців на лівій руці; це Станіс відтяв йому останню фалангу на всіх пальцях, окрім великого.– Я переломив хліб з Гуліаном Своном і старим Пенроузом, а Тарти погодилися зустрітися зі мною опівночі в гаю. Решта… ну, Берик Дондаріон зник безвісти, кажуть, його серед живих немає, а лорд Карон зараз із Ренлі. Він тепер Брайс Жовтогарячий з веселкової варти.

– Веселкової варти?

– Ренлі створив власну королівську варту,– пояснив колишній контрабандист,– але ці семеро не вбираються в біле. Кожен має свій колір. Лорд-командувач у них – Лорас Тайрел.

Вигадливість у стилі Ренлі Баратеона: створити новий чудовий лицарський орден, який би заявив про себе пишним убранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві кольори й багаті тканини, а ще обожнював гратися. «Дивіться на мене! – кричав він, зо сміхом гасаючи коридорами Штормокраю.– Дивіться на мене, я дракон!» Або ж: «Дивіться на мене, я чарівник!» Або: «Дивіться на мене, дивіться на мене, я бог дощу!»

Сміливий хлопчак з буйною чорною чуприною і смішливими очима уже виріс, йому двадцять один рік, але й далі грається. «Дивіться на мене, я король,– сумно подумав Кресен.– Ох, Ренлі, Ренлі, любий хлопчику, чи розумієш ти, що коїш? А якщо так, невже тобі байдуже? Невже всім до нього байдуже, окрім мене?»

– На якій підставі лорди відмовилися? – запитав він сера Давоса.

– Ну, хтось відмовлявся м’яко, а хтось грубо, хтось вибачався, хтось вигадував виправдання, хтось давав обіцянки, а дехто просто брехав,– знизав він плечима.– Зрештою, що таке слова? Суховій, і нічого більше.

– Тож надії нема?

– Хіба що облудна, але це не до мене,– мовив Давос.– Від мене він почув правду.

Мейстер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили в лицарі – після облоги Штормокраю. Близько року лорд Станіс з маленьким гарнізоном боронив замок від величезного війська лордів Тайрела і Редвина. Навіть з моря вони були в облозі: день і ніч ляпали на редвинських галерах бордові прапори Арбору. У Штормокраї вже давно поїли всіх коней, собак і котів, залога перебивалася з остюків на пацюків. А тоді прийшла ніч молодого місяця, коли зорі сховалися за чорними хмарами. Під покровом темряви контрабандист Давос наважився прорвати оборону Редвинів і прибережних скель Кораблетрощильної затоки. Трюм його кораблика з чорним облавком, чорними вітрилами і чорними веслами був забитий цибулею і солоною рибою. Невелика пожива, але її вистачило для того, щоб гарнізон протримався до появи в Штормокраї лорда Едарда, який зняв облогу.

Лорд Станіс винагородив Давоса добірними землями на мисі Гніву, невеличкою фортецею і лицарством… однак водночас постановив відтяти йому по фаланзі на пальцях лівої руки за ті роки, що він промишляв пачкарством. Давос скорився, але з умовою, що ніж у руках триматиме сам Станіс: з рук нижчого він покари не терпітиме. Лорд скористався різницьким сікачем, щоб рубати чисто й напевно. Після цього Давос для свого новоствореного шляхетного дому обрав прізвище Сіворт, а за прапор узяв собі чорний корабель на сірому полі – чорний корабель з цибулиною на вітрилах. Колишній контрабандист любив повторювати, що лорд Станіс зробив йому ласку, адже тепер йому стригти й чистити на чотири нігті менше.

Ні, подумав Кресен, така людина не даватиме облудних надій і не пом’якшуватиме жорстокої правди.

– Пане Давосе, іноді правда – гіркий трунок навіть для такого чоловіка, як лорд Станіс. Він мріє повернутися на Королівський Причал у всій своїй можновладності, розгромити ворогів і вимагати того, що належить йому по праву. Але тепер…

– Якщо він поведе на Королівський Причал це вбоге військо, то хіба що на смерть. Йому бракує вояків. Я йому так і сказав, але ж ви знаєте, який він гоноровий,– мовив Давос і підніс руку в рукавичці.– Цей чоловік дослухається здорового глузду, коли в мене пальці відростуть.

Старий зітхнув.

– Ви зробили, що могли. А тепер мені слід додати свій голос до вашого.

І він стомлено продовжив свій шлях нагору.

За прихисток лорду Станісу Баратеону правила велетенська кругла зала з голими чорними кам’яними стінами й чотирма вузькими вікнами, які виходили на чотири сторони світу. В центрі зали стояв стіл, який і дав їй назву,– велика різьблена дерев’яна стільниця, оздоблена під наглядом Ейгона Таргарієна в далекі дні ще до Завоювання. Мальований стіл був понад п’ятдесят футів завдовжки й уполовину такий в найширшому своєму місці, однак у найвужчому місці – менш як чотири фути. Ейгонові теслі витесали його у формі Вестеросу, випилюючи затоки й півострови, аж поки на стільниці не лишилося жодної прямої ділянки. На поверхні, за триста років потемнілій і витертій до блиску, красувалася карта Сімох Королівств, якими вони були в Ейгонові часи: річки і гори, замки й міста, озера й ліси.

В залі було єдине крісло, розташоване точно в тому місці, де на карті Вестеросу до суходолу мав би прилягати острів Драконстон; з високого крісла-престолу добре видно було всю стільницю. На престолі ж сидів чоловік у короткій, туго шнурованій шкірянці й коричневих бриджах з грубої вовни. Коли увійшов мейстер Кресен, він підвів погляд.

– Я знав, що ви прийдете, старий, кликав я вас чи ні.

У голосі його, як майже завжди, не було й натяку на теплоту.

Станіс Баратеон, лорд Драконстону і божою милістю законний наступник Залізного трону Сімох Королівств Вестеросу, був широкоплечий і жилавий; і тіло, і обличчя мав грубі, як шкура, що довго дубилася на сонці, аж поки не стала твердою як криця. Суворим словом поминали люди Станіса, і суворим він і був. Хоча йому ще не виповнилося тридцяти п’ятьох років, від його чуприни лишилася хіба що чорна крайка, яка темніла за вухами, мов тінь корони. Наприкінці життя його брат, покійний король Роберт, відростив собі бороду. Мейстер Кресен її ніколи не бачив, але подейкували, що була вона буйною, густою і жорсткою. Наче на противагу, Станіс коротко підстригав бакенбарди. Вони нагадували синяво-чорні тіні на квадратних щелепах і на кістлявих западинах щік. Під густими бровами очі здавалися зяючими ранами – сині, аж чорні, як море вночі. Рот відбирав надію навіть у найкумедніших блазнів; цей рот був створений, щоб супитися і хмуритися і кидати різкі накази: вузькі безбарвні вуста, завше стиснуті, які вже й забули, як це – усміхатися, а сміятися ніколи й не вміли. Іноді, коли вночі все затихало й завмирало, мейстру Кресену здавалося, що з того кінця замку чути, як лорд Станіс скреготить зубами.

– Давніше ви б мене збудили,– сказав старий.

– Давніше ви були молодий. А зараз ви старий і немічний, вам потрібно спати,– озвався Станіс, який ніколи не вмів ні пом’якшувати своїх слів, ні прикидатися, ні лестити; він казав, що думає, а як комусь це не до шмиги, хай ідуть під три чорти.– Ви б усе одно скоро довідалися, що говорив Давос. Завжди все знаєте, хіба ні?

– Якби я чогось не знав, яка була б з мене користь? – мовив Кресен.– Я зустрів Давоса на сходах.

– І він усе вам розповів, я так розумію? Слід було разом з пальцями вкоротити йому язика.

– Поганий посланець тоді б з нього вийшов.

– З нього і так вийшов поганий посланець. Лорди штормових земель не підуть зі мною. Схоже, я їм не подобаюся, і справедливість моїх вимог їх не обходить. Боягузи сидітимуть за мурами, чекаючи, куди подме вітер і на чиєму боці буде перемога. Сміливці вже визнали Ренлі. Ренлі! – виплюнув він це ім’я, як отруту на язиці.

– Останні тринадцять років ваш брат був лордом Штормокраю. І ці лорди – його присяжні прапороносці…

– Його,– перебив Станіс,– а по праву повинні бути моїми. Я не просив віддавати мені Драконстон. Ніколи не хотів його. Згодився на нього тільки тому, що тут засіли Робертові вороги й брат послав мене повисмикувати їх з корінням. Я будував йому флот і працював для нього – сумлінно працював, як і має молодший брат служити старшому… як Ренлі мав би служити мені! І якою ж була Робертова подяка? Він проголошує мене лордом Драконстону, а Штормокрай з усіма прибутками віддає Ренлі. Штормокрай належав дому Баратеонів триста років, і коли Роберт посів Залізний трон, замок по закону мав би перейти мені.

Давня рана так і не загоїлася, а тут розболілася ще дужче. Ось у чому слабкість його світлості: Драконстону, нехай старому і неприступному, підлягає лише жменька незаможних лордів, на чиїх кам’янистих острівних володіннях тулиться замало людей, щоб зібрати військо, потрібне Станісу. Навіть з перекупними мечами, яких він привіз через вузьке море з вільних міст Мира й Ліса, армія, яка отаборилася попід мурами замку, не зможе самотужки скинути владу дому Ланістерів.

– Роберт учинив з вами несправедливо,– обережно озвався мейстер Кресен,– однак у нього були на те вагомі підстави. Драконстон довгий час був престолом дому Таргарієнів. Таким місцем мав керувати сильний чоловік, а Ренлі на той час був іще дитиною.

– Він і досі дитина,– заявив Станіс, і гнів у нього в голосі аж задзвенів у порожній залі,– злодійкувата дитина, яка зібралася поцупити корону в мене з голови. Що такого зробив Ренлі, щоб заслужити престол? Сидить у раді й перекидається жартами з Мізинчиком, вдягає на турніри пишні обладунки, та при цьому дозволяє скинути себе з сідла. Ось який у підсумку мій брат Ренлі, який вважає, що має стати королем. За що боги покарали мене братами, питаю я вас?

– За богів я не відповідаю.

– Та ви останнім часом ні за що не відповідаєте, ось що мені здається. Хто там у Ренлі за мейстра? Може, мені варто послати по нього – раптом його поради більше мені сподобаються? Як гадаєте, що сказав цей мейстер, коли брат вирішив украсти у мене корону? Яку пораду дав ваш колега отому моєму єдинокровному зраднику?

– Я б здивувався, якби дізнався, що лорд Ренлі шукав чиїхось порад, ваша світлосте.

Наймолодший з трьох синів лорда Стефона виріс чоловіком хоробрим, але необачним, який діяв імпульсивно, довго не роздумуючи. В цьому, як і багато в чому іншому, Ренлі був викапаний Роберт і геть не схожий на Станіса.

– «Ваша світлосте»,– гірко повторив Станіс.– Ви глузуєте з мене, бо який з мене король? Драконстон і дещиця скель у вузькому морі – ось моє королівство.

Здолавши кілька сходинок униз зі свого престолу, він зупинився перед стільницею, і його тінь упала на гирло Чорноводого Бурчака й мальованого лісу, на місці якого нині розкинувся Королівський Причал. Станіс довго стояв, нависаючи над королівством, на яке збирався заявити свої права,– таким близьким і водночас таким далеким.

– Сьогодні я вечерятиму зі своїми лордами-прапороносцями, хай які вони є. З Сельтигаром, Веларіоном, Бар-Емоном, з усією цією дрібнотою. Небагатий врожай, якщо по правді, але це все, що лишили мені брати. Цей пірат-лісянець, Саладор Саан, знову виставить мені черговий рахунок; Морош Мирсянин застерігатиме мене, щоб я не забував про підводні течії та осінні шторми, а лорд Санглас набожно бурмотітиме про волю Сімох. Сельтигар захоче знати, хто з лордів штормових земель приєднається до нас. Веларіон пригрозить забрати додому своїх рекрутів, якщо ми не виступимо просто зараз. І що я їм скажу? Що мені тепер робити?

– Ваші справжні вороги – Ланістери, мілорде,– відгукнувся мейстер Кресен.– Якби ви з братом виступили проти них спільними силами…

– Я не вестиму переговорів з Ренлі,– відповів Станіс тоном, який не допускав заперечень.– Принаймні поки він називає себе королем.

– Тоді не з Ренлі,– поступився мейстер. Його лорд – упертий і гоноровий; якщо вже він на чомусь застановився, його не переконати.– Вам можуть прислужитися й інші. Сина Едарда Старка проголосили королем на Півночі, за ним стоїть сила Вічнозиму й Річкорину.

– Зелений хлопчак,– сказав Станіс,– ще один самозваний король. Мені прийняти пошматоване королівство?

– Півкоролівства – краще, ніж нічого,– мовив Кресен,– а якщо ви допоможете хлопцю помститися за страту батька…

– З якого дива мені мститися за Едарда Старка? Він мені був ніхто. Так, його любив Роберт, це безперечно. Любив як брата, скільки разів я це чув? Це я був його братом, а не Нед Старк, але з того, як він зі мною обходився, ви про це б і не здогадалися. Для нього я тримався в Штормокраї, щодня бачачи, як помирають найкращі вояки, поки Мейс Тайрел і Пакстер Редвин бенкетують під мурами. А Роберт мені подякував? Ні. Він подякував Старку – що зняв облогу, коли ми вже перебивалися з пацюків на полин. На Робертове веління я збудував флот, в його ім’я здобув Драконстон. Чи взяв він мене за руку, чи сказав мені: «Молодець, брате, що я без тебе робив би?» Ні, він звинуватив мене в тому, що я дозволив Віллему Дарі вивезти Вісериса з немовлям, так наче я міг його зупинити! П’ятнадцять років я сидів у нього в раді, допомагаючи Джону Арину правити королівством, поки сам Роберт пив і гуляв, та коли Джон помер, чи оголосив брат мене правицею? Ні, він помчав до любого друзяки Неда Старка й запропонував цю честь йому. Для жодного з них це на добро не вийшло.

– Хай так, мілорде,– лагідно мовив мейстер Кресен.– З вами вчинили несправедливо, але вчора – це порох. Та якщо ви об’єднаєтеся зі Старком, можна буде говорити про завтра. Є й інші, яких можна спробувати переконати. Як щодо леді Арин? Якщо це королева закатрупила її чоловіка, вона, безперечно, захоче відновити справедливість. У неї маленький син, спадкоємець Джона Арина. Якби ви засватали за нього Ширін…

– Хлопець – кволий і хворобливий,– заперечив лорд Станіс.– Навіть його батько це розумів: він просив мене взяти його за годованця на Драконстон. Обов’язки пажа, може, пішли б йому на користь, але ця клята Ланістерка отруїла лорда Арина до того, як усе влаштувалося, а тепер Лайса ховає його в Соколиному Гнізді. Вона з хлопцем у житті не розлучиться, кажу вам точно.

– Тоді слід відіслати Ширін у Гніздо,– запропонував мейстер.– Драконстон – похмуре місце для дитини. Нехай з нею їде блазень, аби поряд було знайоме обличчя.

– Знайоме і бридке,– замислено нахмурив брови Станіс.– Однак… може, і варто спробувати.

– Невже законний володар Сімох Королівств має благати про допомогу вдовиць і узурпаторів? – почувся різкий жіночий голос.

Обернувшись, мейстер Кресен схилив голову.

– Міледі,– привітався він, з прикрістю відзначивши, що не почув кроків.

– Я не благаю,– насупився лорд Станіс.– Нікого. Прошу про це пам’ятати, жінко.

– Приємно чути це, мілорде.

На зріст леді Селіза була висока, як і чоловік, струнка й вузьколиця, з великими вухами, гострим носом і легеньким натяком на вуса на верхній губі. Щодня вона їх вискубувала й частенько проклинала, але вони все одно відростали. Очі в неї були безбарвні, вуста суворі, а голос хльостав, як батіг. І зараз вона тріскотливо мовила:

– Леді Арин – ваша піддана, так само як Старки, ваш брат Ренлі й усі решта. Ви – єдиний їхній справжній король. І молити їх і торгуватися з ними про те, що належить вам по праву з ласки бога, не годиться.

«Бога», сказала вона, а не «богів». Червона жінка таки схилила її на свій бік, серцем і душею, і Селіза відвернулася від богів Сімох Королівств, давніх і нових, щоб поклонятися богу, якого вони кличуть Царем світла.

– Божа ласка хай лишається у твого бога,– озвався лорд Станіс, який не поділяв жінчиного гарячого неофітства.– Мені потрібні мечі, а не благословення. Чи не ховаєш ти десь війська, про яке забула мені розповісти?

У голосі його не було ніжності. Станіс завжди ніяково почувався в присутності жінок, навіть коли йшлося про власну дружину. Коли він виїхав на Королівський Причал, щоб приєднатися до Робертової ради, Селізу з дочкою він лишив у Драконстоні. Писав він рідко, приїздив іще рідше; подружній обов’язок виконував раз чи двічі на рік, не отримуючи задоволення, отож сини, про яких він колись мріяв, так і не народилися.

– Війська є у моїх братів, дядьків і кузенів,– сказала Селіза.– Дім Флорентів збереться під вашим прапором.

– Дім Флорентів здатен виставити заледве дві тисячі мечів,– мовив Станіс. Подейкували, що він знає потугу кожного з домів у Сімох королівствах.– Та й ви вірите у своїх братів і дядьків значно більше, ніж я, міледі. Землі Флорентів надто близько до Небосаду, щоб ваш лорд-дядько ризикнув накликати гнів Мейса Тайрела.

– Є й інший вихід,– наблизилася леді Селіза.– Визирніть у вікно, мілорде. Ось знак, якого ви так чекали: горить у небі. Червоний, як вогонь, червоний, як полум’яне серце єдиного бога. Ось його прапор – і ваш теж! Погляньте, як він розгортається в небесах, наче подих дракона, а ви ж бо лорд Драконстону! А це означає, що ваш час прийшов, ваша світлосте. З усією певністю. Вам судилося відплисти від цих безлюдних скель, як колись – Ейгон Завойовник, і змести всіх на своєму шляху. Скажіть тільки слово – і прийміть силу Царя світла.

– І скільки мечів віддасть під мою оруду Цар світла? – знов поцікавився Станіс.

– Стільки, скільки потрібно,– пообіцяла дружина.– Для початку – всіх мечників Штормокраю і Небосаду, а також їхніх лордів-прапороносців.

– Давос би вам пояснив, що це не так,– мовив Станіс.– Ці мечі присяглися Ренлі. Вони обожнюють мого чарівного молодшого братика, як колись обожнювали Роберта… і як ніколи не любили мене.

– Так,– мовила вона,– але якщо Ренлі помре…

Станіс, примруживши очі, так довго дивився на дружину, що Кресен не втримався і заговорив:

– Про це і думати не можна. Ваша світлосте, хай на яке безрозсудство він…

– Безрозсудство? А я називаю це зрадою,– мовив Станіс і знов обернувся до дружини.– Брат мій молодий і дужий, оточений величезним військом, а ще отими своїми веселковими лицарями.

– Мелісандра зазирала в полум’я і побачила його там мертвим.

Кресен жахнувся.

– Братовбивство… мілорде, це злочинно, немислимо… будь ласка, послухайте мене!

Леді Селіза зміряла його поглядом.

– І що ви йому скажете, мейстре? Що він може отримати половину королівства, якщо навколішках приповзе до Старків, а свою дочку продасть Лайсі Арин?

– Я вислухав вашу раду, Кресене,– сказав лорд Станіс.– А тепер послухаю дружину. Ви вільні.

Мейстер Кресен важко прихилив коліно. Повільно човгаючи через залу, він спиною відчував очі леді Селізи. Поки він спустився сходами, то вже заледве тримався на ногах.

– Допоможи мені,– попросив він Пілоса.

Нарешті щасливо повернувшись до себе в покої, Кресен відіслав парубка геть і знову покульгав на балкон – постояти поміж химер, задивившись на море. Повз замок пропливав один з військових кораблів Саладора Саана, розтинаючи сіро-зелені води строкатим корпусом, по боках якого піднімалися й опускалися весла. Кресен спостерігав за ним, аж поки корабель не зник за мисом. «Якби ж то і мої страхи зникли так легко!» Невже він дожив до таких років заради цього?

Вдягаючи ланцюг, мейстер усвідомлює, що йому ніколи не мати дітей, однак Кресен часто все одно почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… Трьох синів виростив він, коли сердите море забрало лорда Станіса. Невже він так погано їх виховав, що тепер вони в нього на очах повбивають один одного? Він не може цього допустити, і не допустить.

А в усьому винна жінка. Ні, не Селіза, інша. Червона жінка, як кличуть її слуги, боячись вимовляти її ім’я.

– А я назву її ім’я,– сказав Кресен до кам’яного триголового пса.– Мелісандра. Вона.

Мелісандра Ашайська, чаклунка, повелителька тіней і жриця Р’глора, Царя світла, Серця вогню, Бога полум’я й тіні. Мелісандра, якій не можна дозволити поширити свій безум за межі Драконстону.

Порівняно з ясним світанком, у кімнаті, здавалося, було темно й похмуро. Тремтячими руками старий запалив свічку й поніс у кабінет, який містився під гайворонником; тут на полицях були охайно розставлені мазі, зілля й ліки. На нижній полиці, за рядком мастей у приземкуватих глиняних горщиках, він розшукав темно-синій скляний флакон завбільшки з мізинчик. Коли мейстер потрусив його, усередині заторохтіло. Здмухнувши шар пороху, Кресен відніс його до столу. Важко опустившись у крісло, витягнув корок і висипав уміст флакона. На пергамент, який він перед тим читав, висипалася дюжина кристалів. У світлі свічки вони блищали, як самоцвіти,– такі багряно-фіолетові, що мейстер подумав: як це він раніше не звернув уваги на їхній колір?

Ланцюг на шиї раптом здався йому страшенно важким. Пучкою мізинного пальця мейстер торкнувся одного з кристалів. Така рісочка – а має владу над життям і смертю! Кристали були з якоїсь рослини, що росте лише на островах у Нефритовому морі, на тому кінці світу. Листя слід висушити, а тоді настоювати на воді, в яку додається лайм з цукром і ще рідкісні прянощі з Літніх островів. Потому листя слід викинути, а в настоянку додати золи й витримати, щоб кристалізувалася. Процес повільний і непростий, інгредієнти – дорогі й не завжди доступні. Але на таких речах добре знаються і алхіміки Ліса, і безликі з Браавоса… і мейстри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі про таке стараються не патякати. Всі знають, що мейстер кує срібну ланку на своєму ланцюгу, опановуючи мистецтво зцілення, але світ не любить згадувати про те, що людина, яка знає, як лікувати, добре знає і як убивати.

Кресен давно забув, як це листя називають в Ашаї чи яку назву кристалам дали отруйники з Ліса. В Цитаделі це зілля просто звалося «душитель». Якщо його розчинити у вині й випити, всі м’язи на шиї напружуються, так наче горло в кулаці стиснули, перекриваючи дихальні шляхи. Подейкують, обличчя жертви стає точно таким самим фіолетовим, як і самі зернятка кристалів, з яких зріс паросток смерті,– але так само буряковіє людина і якщо їжею вдавиться.

Сьогодні ввечері лорд Станіс частуватиме своїх прапороносців разом з леді-дружиною… і червоною жінкою, Мелісандрою Ашайською.

«Мені слід відпочити,– сказав собі мейстер Кресен.– До ночі я маю набратися сил. Рука в мене не здригнеться, і мужність мені не зрадить. Те, що я замислив, жахливо, але зробити це треба. Якщо боги є, вони мені пробачать». Останнім часом він погано спить. Слід здрімнути, це має додати йому снаги для важкої справи, що чекає на нього. Він стомлено пошкандибав до ліжка. Та коли склепив повіки, перед очима й далі стояла яскрава комета, червона й полум’яна, і напрочуд яра в темряві його сновидінь. «Можливо, ця комета – знак мені,– сонно подумав мейстер, поринаючи в сон.– Кривава провісниця, що пророкує смерть… так…»

Прокинувшись у темряві, він виявив, що в покоях чорно, а все тіло болить. Кресен важко сів у ліжку; у голові пульсувало від болю. Стиснувши ковіньку, він невпевнено звівся на ноги. «Як пізно вже,– подумав він.– А мене не покликали». Його завжди запрошували на бенкет, за столом садовили, де сіль, поряд з лордом Станісом… Перед очима спливло обличчя лорда – не теперішнього мужа, а того хлопчика, яким він був колись: мерзнув у затінку, поки сонце світило його братові. Хай що він робив, а Роберт устигав зробити це швидше і краще. Бідолашний хлопчина… мейстер має поквапитися – заради нього.

Кристали були, де мейстер і лишив їх, тож він зібрав їх з пергаменту. Кресен не має персня з тайником, що їх, подейкують, носять отруйники-лісянці, однак у просторих рукавах його мантії таїться цілий розсип кишеньок малих і великих. Заховавши зернята «душителя» в одній з них, він розчахнув двері й погукав:

– Пілосе! Де ти?

Не почувши відповіді, він крикнув голосніше:

– Пілосе, мені потрібна допомога!

Але ніхто так і не відгукнувся. Це було дивно: келія молодого мейстра містилася всього на півпрогону вниз по сходах, звідтам усе завжди чути.

Врешті-решт Кресену довелося гукати слуг.

– Покваптеся,– звелів він їм.– Я проспав. Усі вже на гостині… п’ють… Мене мали б збудити!

Куди подівся мейстер Пілос? Кресен нічого не розумів.

Знов йому довелося перетинати довгу галерею. У високих вікнах шепотів нічний вітерець, доносячи гострий дух моря. Вздовж стін Драконстону мерехтіли смолоскипи, а в таборі за його мурами видно було сотні розпалених багать, так наче на землю впало зоряне небо. Угорі пломеніла комета – чорна й зловісна. «Я надто старий і мудрий, щоб лякатися таких дурниць»,– сказав собі мейстер.

Двері у велику залу містились у пащі кам’яного дракона. Мейстер звелів слугам лишатися за порогом. Ліпше увійти самому: не можна показувати свою неміч. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав кілька останніх сходинок і прошкандибав попід зубами на вході. Двійко вартових розчинили перед ним важкі червоні двері – й зала вибухнула гамором і світлом. Кресен ступив у пащу дракона.

Крізь брязкіт ножів і тарілок та неголосні розмови за столом чути було, як під акомпанемент своїх дзвіночків співає Картатий: «…у танок, у танок». Та сама жахлива пісня, що він співав і зранку. «І не зникнуть все одно, все одно, все одно». За нижніми столами сиділо повно лицарів, лучників і капітанів перекупних мечів; ламаючи буханці чорного хліба, вони вмочали їх у риб’ячу юшку. Тут не сміялися голосно і не кричали пронизливо, чим, буває, грішать інші бенкети: лорд Станіс такого не дозволяв.

Кресен рушив до підвищення, на якому всадовили лордів з королем. По широкому колу він хотів обійти Картатого. Блазень, витанцьовуючи і видзвонюючи бубонцями, не чув його наближення. Перестрибуючи з ноги на ногу, він втелющився у Кресена, вибивши з його руки ковіньку. Обидва полетіли на притрушену очеретом долівку, зчепившись руками й ногами; навколо вибухнув сміх. Без сумніву, видовище було кумедне.

Картатий наполовину лежав на мейстрі, і його розфарбоване блазенське обличчя притислося до обличчя Кресена. При падінні Картатий загубив свій бляшаний шолом з рогами та дзвіночками.

– На дні морському падають угору,– оголосив він.– Знаю, знаю, о-о-о!

Хихикаючи, блазень відкотився геть, скочив на ноги та пройшовся в танку.

Стараючись триматися, мейстер слабко всміхнувся та спробував підвестися, але в стегні так боліло, що він на мить злякався, чи не зламав кістку знову. Він відчув, як його попід пахви підхопили дужі руки й поставили на ноги.

– Дякую, сер,– пробурмотів він, обертаючись, аби поглянути, який це лицар прийшов йому на допомогу…

– Мейстре,– озвалася леді Мелісандра, в чиєму низькому голосі вчувалася мелодійність мови Нефритового моря,– вам слід бути обачнішим.

Як завжди, вона вбрана була в червоне з ніг до голови: довга вільна сукня з пливкого шовку, з довжелезними рукавами з розтрубом, горіла вогнем, а у глибоких прорізах ліфу прозирала темніша, криваво-червона тканина. На шиї жінка мала кольє з червоного золота, тугіше за будь-який мейстерський ланцюг, оздоблене єдиним великим рубіном.

Волосся в неї було не іржаве й не рудувато-русяве, як зазвичай у рудих, а насичено-мідне, блискуче, воно світилося в сяйві смолоскипів. Навіть очі вона мала червоні… однак шкіру – гладеньку й чисту, білу як молоко. Мелісандра була струнка, граційна, вища на зріст за багатьох лицарів, з пишними грудьми й вузькою талією, з обличчям-сердечком. Коли на ній зупинялося чоловіче око, то ще довго не могло відірвати погляду, навіть якщо йшлося про мейстра. Чимало хто вважав її вродливою. Але ні, вона не вродлива. Вона червона й страшна, і перш за все червона.

– Я… дякую вам, міледі.

– У вашому віці слід кожен крок розраховувати,– мовила Мелісандра ввічливо.– Ніч темна й повна жахіть.

Він упізнав цю фразу: це з якоїсь із їхніх молитов. «Байдуже, у мене своя віра».

– Тільки діти лякаються темряви,– мовив мейстер. Коли він промовляв ці слова, Картатий знов завів свою пісеньку.

– Підуть тіні у танок, у танок, у танок…

– Ось вам загадка,– сказала Мелісандра.– Мудрий блазень і блазнюватий мудрець,– уклонившись, вона підняла з підлоги шолом Картатого й одягнула на голову Кресену. Бляшане відро з’їхало на самі вуха, й бубонці неголосно бренькнули.– Корона до вашого ланцюга, мейстре,– оголосила жінка. Навколо них усі зареготали.

Стиснувши губи, Кресен силкувався опанувати лють. Жінка вважає його старим і немічним, але ще до кінця вечора вона дізнається, що це не так. Може, він і старий, але він і досі мейстер з Цитаделі.

– Не потрібна мені жодна корона, крім істини,– сказав він, знімаючи з голови блазенський шолом.

– На світі є істини, яких не вчать у Старгороді,– зметнувши червоним шовком, Мелісандра розвернулася й попрямувала до столу на підвищенні, де сидів король Станіс із королевою. Віддавши прикрашене рогами відро назад Картатому, Кресен рушив за нею.

На його місці сидів мейстер Пілос.

Зупинившись, старий витріщився на нього.

– Мейстре Пілосе,– нарешті мовив він.– Ви… ви мене не збудили.

– Його світлість звелів мені дати вам відпочити,– почервонів Пілос.– Сказав, що вам тут бути необов’язково.

Кресен поглянув на лицарів, капітанів і лордів, які припинили перемовлятися. Лорд Сельтигар, старий і похмурий, вбраний був у плащ, оздоблений червоними гранатовими крабами. Вродливий лорд Веларіон обрав шовк барви морської хвилі, а морекінь з білого золота в нього на шиї пасував до його довгого білявого волосся. Лорд Бар-Емон, чотирнадцятирічний товстун, горнувся у пурпуровий оксамит, облямований хутром з тюленя-біляка; сер Аксель Флорент навіть у брунатному плащі з лисячим хутром лишався простакуватим; набожний лорд Санглас носив на шиї, пальцях і зап’ястках місячне каміння; а капітан-лісянець Саладор Саан горів, як сонце, у своєму кумачевому атласному плащі, весь у золоті й коштовностях. Тільки сер Давос одягнений був просто – у коричневий камзол і зелений вовняний плащ, і тільки Давос зустрівся поглядом з мейстром, і в очах його стояв жаль.

– Ви вже старий і все плутаєте, тож яка мені з вас користь? – прозвучав голос лорда Станіса, але то не міг бути Станіс, не міг! – Відтепер моїм радником буде Пілос. Він і так уже займається круками, оскільки ви не здатні підійматись у гайворонник. Не хочу, щоб ви уморилися в мене на службі.

Мейстер Кресен кліпнув. «Станісе, мілорде, мій сумний відлюдькуватий хлопчику, сину мій, якого в мене ніколи не було, як ти можеш так чинити зі мною, невже ти не розумієш, що я дбав про тебе, жив для тебе, любив тебе попри все? Так, любив, навіть дужче за Роберта чи за Ренлі, бо тебе єдиного більш не любив ніхто, тож ти мене потребував найдужче». Але вголос він тільки сказав:

– Як зволите, мілорде, але… але я зголоднів. Може, мені знайдеться місце у вас за столом?

«Біля тебе, бо саме там моє місце».

Сер Давос підвівся з лавки.

– Матиму за честь, якщо мейстер сяде біля мене, ваша світлосте.

– Як хочете,– відвернувся лорд Станіс і щось мовив до Мелісандри, яка сиділа по праву руч од нього, на почесному місці. Леді Селіза сиділа ліворуч, і посмішка її була такою ж сяйливою і холодною, як і камінці в неї шиї.

«Задалеко,– подумав Кресен, поглянувши в кінець лавки, де сидів сер Давос. Поміж контрабандистом і почесним підвищенням розмістилася половина лордів-прапороносців.– Якщо я збираюся підсипати „душителя“ їй у кубок, маю сісти ближче, але як?»

Мейстер помалу рушив до Давоса Сіворта, а Картатий у цей час викидав колінця.

– Тут ми їмо рибу,– щасливо оголосив він, вимахуючи тріскою, наче скіпетром,– а на дні морському риба їсть нас. Знаю, знаю, о-о-о!

Сер Давос посунувся, щоб звільнити місце на лавці.

– Ми всі сьогодні мали б одягнути блазенські костюми,– сказав він похмуро, поки Кресен усідався,– бо те, що ми затіяли, личить хіба блазням. Червона жінка побачила в полум’ї перемогу – і Станіс вирішив заявити права на престол, незважаючи на те, що йому бракує вояків. Боюся, перш ніж вона заспокоїться, ми всі опинимося там, де каже Картатий: на дні морському.

Кресен запхав руки в рукави, так наче намагався зігрітися. Пальці його намацали тверду гульку – сховані у вовні кристали.

– Лорде Станісе!

Станіс відвернувся був від червоної жінки, аж тут втрутилася леді Селіза:

– Король Станіс! Ви забуваєтеся, мейстре.

– Він старий і забудькуватий,– грубо кинув король.– Що таке, Кресене? Кажіть.

– Якщо збираєтеся виступати, життєво важливо об’єднати сили з лордом Старком і леді Арин…

– Ні з ким я не об’єднуватимуся,– сказав Станіс Баратеон.

– Світло не об’єднується з темрявою,– взяла його за руку леді Селіза.

Станіс кивнув.

– Старки хочуть украсти половину мого королівства, як Ланістери украли мій престол, а мій любий братик – мечі, війська і кріпості, що належать мені по праву. Вони всі узурпатори, а отже, вороги.

«Більше він мене не слухатиме»,– у відчаї подумав Кресен. Якби ж то можна було непомітно підкрастися до Мелісандри… потрібно всього на мить опинитися біля її кубка.

– Ви – законний наступник свого брата Роберта, справжній володар Сімох Королівств, король андалів, і ройнарів, і перших людей,– відчайдушно заговорив він,– але навіть так марно сподіватися перемогти без союзників.

– У нього є союзник,– сказала леді Селіза.– Р’глор, Цар світла, Серце вогню, Бог полум’я і тіні.

– З богів союзники ненадійні,– не здавався старий,– і ніхто не має над ними влади.

– Гадаєте, ні? – обернула голову Мелісандра, і рубін у неї на шиї зблиснув на світлі й на мить, здавалося, запалав ясно, немов комета.– Якщо ви верзете такі нісенітниці, то вам, либонь, таки слід вдягнути назад оту корону.

– Так,– погодилася леді Селіза,– шолом Картатого. Він вам до лиця, старий. Вдягніть його, я вам велю!

– На дні морському ніхто не носить шоломів,– мовив Картатий.– Знаю, знаю, о-о-о!

Очі лорда Станіса ховалися в тіні широких брів, вуста були міцно стиснуті, а під вилицями ходили жовна. Сердячись, він завжди скреготав зубами.

– Блазню,– нарешті проричав він,– роби, як велить моя леді-дружина. Віддай Кресену свій шолом.

«Ні,– подумав старий мейстер,– це не ти, це на тебе не схоже, ти завжди був справедливий; жорсткий, але не жорстокий, ніколи; ти не розумів глузів – так само як і сміху не розумів».

Картатий танцюючи підступив ближче, видзвонюючи бубонцями: дзинь-дінь, дон-дон, брязь-брязь-брязь. Мейстер сидів мовчки, поки блазень надівав йому на голову рогате відро. Під його вагою Кресен похилив голову. Дзвоники бренькнули.

– Либонь, відсьогодні хай свої поради виспівує,– зронила леді Селіза.

– Ти заходиш задалеко, жінко,– озвався лорд Станіс.– Він уже старий, і він добре мені послужив.

«І служитиму тобі до останнього, мій любий лорде, мій бідолашний самотній сину»,– подумав Кресен, бо зненацька збагнув, як усе можна зробити. Перед ним стояв кубок сера Давоса, наполовину повний кислого червоного. Кресен відшукав тверду гульку кристалів у себе в рукаві й, затискаючи її великим і вказівним пальцями, потягнувся до кубка. «Плавно і спритно, зараз не можна схибити»,– про себе молився він, і боги зглянулися на нього. Не встиг ніхто й оком зморгнути, як у пальцях у нього вже нічого не було. Вже багато років його рука не діяла так твердо і так вправно. Давос усе бачив, мейстер був певен, але більше ніхто. Узявши кубок у руки, Кресен підвівся.

– Може, я й справді поводився, як блазень. Леді Мелісандро, ви не розділите зі мною кубок вина? Кубок на честь вашого бога – Царя світла? Кубок на пошану його влади?

Червона жінка пильно подивилася на нього.

– Як скажете.

Кресен відчував, що за ними всі спостерігають. Коли він підводився з лавки, Давос учепився йому в рукав пальцями, яких йому вкоротив лорд Станіс.

– Що ви коїте? – прошепотів він.

– Те, що маю,– відповів мейстер Кресен,– і заради королівства, і задля порятунку душі мого лорда.

І він струсив Давосову руку, проливши кілька крапель на очерет.

Коли Кресен підійшов до жінки за високим столом, усі очі були прикуті до них. Але він бачив лише її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на шиї, червоні вуста вигнулись у подобі усмішки… Жінка поклала руку на мейстрову долоню, що тримала кубок. Шкіра в неї палала, як у гарячці.

– Ніколи не пізно перекинути келих, мейстре,– зронила жінка.

– Ні,– хрипко прошепотів він,– ні.

– Як зволите,– узяла Мелісандра Ашайська кубок з його рук і зробила великий ковток. Коли вона простягнула кубок йому назад, у тому лишалося заледве півковтка.– А тепер ви.

Руки в нього тремтіли, але він зібрався на силі. Мейстер з Цитаделі не має права на страх. Вино лишило кислий смак на язиці. Кресен випустив з пальців порожній кубок, і той розлетівся на підлозі на друзки.

– Він має силу й тут, мілорде,– сказала жінка.– А вогонь очищує.

На шиї в неї червоно замерехтів рубін.

Кресен хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Силкуючись вдихнути повітря, він жахливо, зі свистом закашлявся. Горло йому стисли залізні пальці. Падаючи навколішки, він і досі хитав головою, не визнаючи цієї жінки, не визнаючи її сили, не визнаючи її чарів, не визнаючи її бога. А з рогів у нього сипалися дзвіночки, виспівуючи «блазень-блазень-блазень», у той час як червона жінка з жалем дивилася на нього згори вниз, а в її ясно-червоних очах танцювало полум’я свічок.

Арія

У Вічнозимі її дражнили Кобилою, і вона гадала, що гірше не буває, поки сирота Ломі Зеленорукий не обізвав її Ковтюхом.

Голова її і справді була як після ковтуна. Коли Йорен затягнув Арію у провулок, вона була певна, зараз він її вб’є, але смердючий старий, міцно її тримаючи, просто обтяв кинджалом сплутане волосся в неї на голові. Вона добре пам’ятала, як вітер підхоплював з бруківки жмені брудного каштанового волосся, відносячи до септу, де помер її батько. «Я везу з міста чоловіків і хлопців,– гарчав Йорен, а гостре лезо шкребло їй череп.– Отож стій тихо, хлопче». Коли він закінчив, на голові в неї лишилася сама щетина з поодинокими жмутками.

Потому Йорен повідомив їй, що відтепер і аж до Вічнозиму вона – хлопчик-сирота на ім’я Арі. «Пройти браму нескладно, а от дорога – зовсім інша справа. Їхати тобі довго, і в кепському товаристві. Цього разу я везу на Стіну тридцятьох хлопців, і не уявляй, що вони схожі на отого твого брата-байстрюка,– трусонув він її.– Лорд Едард дозволив мені пошукати в темницях, і лордійчуків там не знайшлося. Цей набрід… половині з них видати тебе королеві раз плюнути – в надії на прощення і ще, може, кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки спершу тебе зґвалтує. Отож тримайся осторонь, до вітру бігай подалі в ліс, щоб ніхто не бачив. З цим буде найважче, отож не пий забагато».

Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на ім’я – і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою чуприною. Арія й не озирнулася назад. Вона б воліла, щоб Чорноводий Бурчак вийшов з берегів, змиваючи все місто – з Блошиним Дном, і Червоною фортецею, і Великим септом, з усім та усіма, особливо королевичем Джофрі і його матір’ю. Але Арія знала, що цього не станеться, та й Санса досі в місті, тож річка змила б і її. Згадавши про це, Арія вирішила, що ліпше мріятиме про Вічнозим.

Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче – найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди,– сказав він їм перед від’їздом,– але й ви придастеся».

У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків – злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.

З Королівського Причалу новобранці везли п’ять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, в’язку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк – це краще, ніж їхати на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.

– Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха,– одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся – ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали.– І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?

Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.

– Може, це маленький зброєносець? – втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» – Маленький зброєносець пишного лорда, атож.

– Який з нього зброєносець, глянь на нього! Кажу тобі, меч несправжній. Олов’яний іграшковий мечик, ага.

Арія терпіти не могла, коли вони кпили з Голки.

– Це криця замкової роботи, ти, дурню! – кинула вона, розвертаючись у сідлі й обпікаючи хлопців сердитим поглядом.– Тож ліпше стуліть писки.

Сироти заулюлюкали.

– Де ти тільки взяв отого клинка, Ковтяче? – не припиняв розпитувати Пиріжок.

– Він не Ковтяк, а Ковтюх,– виправив Ломі.– А клинок, певно, крадений.

– Не крадений! – крикнула Арія. Голку їй подарував Джон Сноу. Може, вона й дозволяє хлопцям обзивати її Ковтюхом, але не дозволить вважати Джона злодієм.

– Якщо крадений, то ми можемо його забрати,– сказав Пиріжок.– Усе одно ж він не його. А мені б такий меч придався.

– Ну-бо, відбери його,– під’юджував приятеля Ломі.

Буцнувши віслюка п’ятами, Пиріжок під’їхав ближче.

– Гей, Ковтяче, ану давай меч. Усе одно не вмієш ним махати.

Чуприна в нього була кольору соломи, а згоріле на сонці обличчя лупилося.

«Ще й як умію,– могла б відповісти Арія.– Я вбила хлопця, такого ж товстуна як ти, штрикнула його в живіт, і він помер, і я вб’ю тебе, якщо не відчепишся». Однак вона не наважилася. Йорен не знав про конюшого, і вона боялася й думати, як він учинить, якщо дізнається. Арія була певна, що серед присутніх є й душогубці (оті троє в ланцях так точно), але їх королева не шукає, тож це різні речі.

– Дивіться на нього,– засміявся-заревів Ломі Зеленорукий.– Кажу вам, зараз він зарюмсає. Поплачеш, га, Ковтюше?

Уночі Арія плакала уві сні, бо їй наснився батько. Але зранку, коли вона прокинулася, очі виявилися червоними й сухими, і зараз вона б не змогла зронити ні сльозинки, навіть якби від цього залежало її життя.

– Зараз він штанці обмочить,– кинув Пиріжок.

– Лишіть його,– сказав чорнявий кучматий хлопець, який їхав позаду. Ломі дав йому прізвисько Бугай – за його рогатий шолом, якого він весь час начищав, але ніколи не носив. З Бугая глузувати Ломі не наважувався. Хлопець був старший, та ще й рослявий як на свій вік, широкоплечий, з дужими на вигляд руками.

– Віддай ліпше меча Пиріжку, Арі,– сказав Ломі.– Пиріжок страх як його хоче. Він уже забив одного хлопця до смерті. І з тобою так само вчинить, кажу тобі.

– Я його на землю кинув, та й хвицнув по яйцях, і хвицав, і хвицав, поки він не здох,– вихвалявся Пиріжок.– Потовк його на м’ясо. Яйця в нього луснули й стікали кров’ю, а прутень почорнів. Тож ліпше віддай меча.

Арія витягнула з-за пояса свого тренувального меча.

– Можеш оцей собі взяти,– сказала вона Пиріжку, бо битися їй не хотілося.

– Та це якась палиця! – під’їхав він ближче й потягнувся до руків’я Голки.

Зі свистом дерев’яний меч ляснув віслюка по заду. Ревнувши, віслюк брикнув, скидаючи Пиріжка на землю. А Арія стрибнула з власного коня та штрикнула хлопця, що спробував був звестися, в живіт; зі стогоном Пиріжок знов осів на землю. А тоді вона гепнула його по лицю, і ніс у нього хруснув, як гілка. З ніздрів зацебеніла кров. Пиріжок запхинькав, а Арія розвернулася до Ломі Зеленорукого, який з роззявленим ротом сидів на віслюкові.

– Тобі теж меч потрібен? – гаркнула вона. Ломі, затуливши обличчя руками, заверещав: забирайся!

– Позаду! – крикнув Бугай, і Арія крутнулася. Пиріжок стояв навколішках, тримаючи в кулаці величенький гострий камінь. Арія дозволила йому жбурнути той камінь, але вчасно пригнула голову, і каменюка просвистіла повз. А потім Арія кинулася на хлопця. Той підніс руку, і Арія вдарила по ній, тоді по щоці, тоді по коліну. Пиріжок хотів її схопити, але вона танцюючи ухилилася й гупнула його дерев’яним мечем ззаду по голові. Хлопець упав, але звівся на ноги й покульгав за нею – червоний з обличчя, весь у патьоках бруду та крові. Завмерши в позі водяного танцюриста, Арія чекала. Щойно він наблизився, вона вцілила йому поміж ніг – з такою силою, що якби її дерев’яний меч був гострий, він би вистромився з його заду.

Коли Йорен відтягнув її від хлопця, Пиріжок уже простерся на землі в закаляних і смердючих бриджах, зарюмсаний, а Арія знай дубасила його.

– Досить,– проревів чорний брат, висмикуючи в неї з пальців дерев’яного меча,– ти що, убити хочеш дурня?

Тут Ломі та ще дехто з хлопців заверещали, і старий розвернувся до них.

– Стуліть пельки, бо я вам їх зараз сам постулюю. Ще раз таке побачу – поприв’язую ззаду до возів і так і тягтиму до самої Стіни,– сплюнув він.– А тебе це двічі стосується, Арі. Пішли зі мною, хлопче. Швидко!

Всі дивилися на Арію, навіть троє в ланцях у фургоні. Опасистий, клацнувши гострими зубами, засичав, але вона проігнорувала його.

Старий потягнув її подалі від дороги, за дерева, раз у раз лаючись і бурмочучи:

– Була б у мене бодай краплина глузду, я б лишив тебе на Королівському Причалі. Чуєш мене, хлопче? – прогарчав він останнє слово – він завжди вимовляв його з притиском, щоб вона добре його затямила.– Розв’язуй штани і знімай. Давай, ніхто тебе тут не побачить. Ну!

Арія похмуро скорилася.

– А тепер сюди, до дуба. Ага, отак.

Притиснувши її руки до стовбура, він вчавив її обличчя в шорстке дерево.

– А тепер кричи. Голосно кричи!

«Не буду»,– вперто подумала Арія, та коли Йорен вперіщив її по голому заду дерев’яним мечем, вона не змогла стримати зойку.

– Ну як, боляче? – питав Йорен.– А тепер оцього скуштуй.

Дерев’яний меч свиснув. Арія знову зойкнула, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

– І ще разок.

Вона трималася міцно, закусивши губу, здригаючись щоразу в передчутті удару. Від ударів вона підстрибувала й вила. «Я не плакатиму,– думала вона,– не плакатиму. Я Старківна з Вічнозиму, у нас на гербі деривовк, а деривовки не плачуть». Вона відчувала, що по лівій нозі цебенить тонка цівка крові. І зад, і стегна палали від болю.

– Може, отепер нарешті ти мене почуєш,– сказав Йорен.– Ще раз піднімеш оцю палицю на одного зі своїх братів – отримаєш удвічі більше, ясно тобі? А тепер одягайся.

«Вони мені не брати»,– думала Арія, нахилившись, щоб підтягнути штани, але вголос цього не промовила. Тремтячими руками вона застібала пояс і зав’язувала мотузки.

Йорен спостерігав за нею.

– Боляче було?

«Спокійна як стояча вода»,– сказала собі Арія, як учив її Сиріо Форел.

– Трохи.

Старий сплюнув.

– А тому пекарчуку було ще гірше. Це не він убив твого батька, дівчинко, і не той злодюжка Ломі. Дубасячи їх, ти батька не повернеш.

– Знаю,– похмуро пробурмотіла Арія.

– Ти дечого не знаєш. Усе не мало статися так. Я вже готовий був до від’їзду, купив вози й завантажив їх, аж тут до мене приходить чоловік з хлопцем і з калиткою монет, приносить повідомлення… неважливо від кого. Лорд Едард вбирається в чорне, каже він мені, тож почекайте, він поїде з вами. А гадаєш, чого я затримався? Тільки щось там пішло не так.

– Це Джофрі,– видихнула Арія.– От кого треба вбити!

– Його колись і вб’ють, тільки не я і не ти,– Йорен кинув їй дерев’яного меча.– Візьми собі у фургоні трохи кислолиста,– мовив він, прямуючи назад до дороги.– Пожуєш – і не так болітиме.

І справді трохи допомогло, хоча на смак було огидно, та й слина стала мов кривава. І все одно довелося йти пішки до кінця дня, і завтра, і позавтра, бо на віслюка вона сісти не могла. Пиріжку було ще гірше: Йорену довелося посунути якісь діжки, щоб він міг влягтися У фургоні на мішках з ячменем, і щоразу, коли колесо натрапляло на камінець, хлопець скиглив. Ломі Зеленорукого ніхто й пальцем не чіпав, але він усе одно тримався подалі від Арії.

– Щоразу як ти на нього дивишся, він здригається,– мовив Бугай до Арії, яка йшла поряд з його віслюком. Вона не озвалася. Здається, безпечніше було взагалі ні з ким не розмовляти.

Уночі вона лежала на своєму тоненькому покривалі на твердій землі, втупивши очі у велетенську червону комету. Та була чарівна й застрашлива водночас. «Червоний меч» – ось як називав її Бугай; казав, що вона схожа на меч, коли лезо ще гаряче з горна. Якщо примружитися, Арія теж могла роздивитися меч, от тільки був це не щойно викуваний клинок – це був батьків Лід: брижата валірійська криця, червона від крові лорда Едарда Старка, потому як сер Ілін Пейн, виконавець королівського правосуддя, відтяв тим клинком йому голову. Коли це сталося, Йорен змусив Арію відвернутися, але їй усе одно здавалося, що комета схожа, мабуть, на Лід у ту мить.

Нарешті вона заснула, і їй наснилася домівка. Королівський гостинець звивався до Стіни попри Вічнозим, і Йорен пообіцяв залишити її там, щоб ніхто так і не дізнався, хто вона така. Їй кортіло знову побачити матір, і Роба, і Брана, і Рикона… але найбільше вона думала про Джона Сноу. Хотілося спершу якось побувати на Стіні, щоб Джон скуйовдив їй волосся й назвав її сестричкою. А вона б йому сказала: «Я скучила за тобою»,– а він би відповів, що теж скучив, водночас із нею – як вони завжди все казали разом. Як їй цього хотілося! Понад усе.

Санса

В день іменин короля Джофрі світанок видався ясним і вітряним, і крізь високі дірчасті хмари виднівся довгий хвіст велетенської комети. Санса саме роздивлялася її, коли прибув сер Ейрис Окгарт, щоб провести її вниз на турнірне поле.

– Як ви гадаєте, що вона віщує? – запитала вона його.

– Славу твоєму судженому,– миттю озвався сер Ейрис.– Тільки поглянь, як вона палає в небі сьогодні, на іменини його світлості, так наче самі боги підняли прапор на його честь. Простолюд кличе її кометою короля Джофрі.

Без сумніву, саме так і кажуть Джофрі, але Санса не була впевнена щодо комети.

– Я чула, слуги кличуть її драконячим хвостом.

– Король Джофрі сидить на престолі, на якому колись сидів Ейгон Дракон, у замку, збудованому його сином,– сказав сер Ейрис.– Він – наступник дракона; до того ж малиновий – колір дому Ланістерів, а це ще один знак. Комета послана провістити сходження Джофрі на престол, це понад усякий сумнів. Вона означає, що він переможе всіх своїх ворогів.

«Невже це правда? – міркувала Санса.– Невже боги такі жорстокі?» Її власна матір стала ворогом Джофрі, і брат Роб також. Батька стратили за наказом короля. То невже Роб і її леді-матір мають померти наступні? Так, комета червона, але Джофрі наполовину Ланістер, а наполовину Баратеон, а у них на гербі чорний олень на золотому полі. То, може, боги мали б послати Джофу золоту комету?

Зачинивши віконниці, Санса рвучко відвернулася од вікна.

– Маєте сьогодні чарівний вигляд, міледі,– мовив сер Ейрис.

– Дякую, сер.

Санса знала, що Джофрі захоче бачити її на турнірі на його честь, тож з особливою ретельністю поставилася і до свого обличчя, і до вбрання. Вона вдягнула світло-лілову шовкову сукню, а волосся оздобила сіточкою з місячним камінням – то був подарунок від Джофрі. Сукня мала довгі рукави – щоб заховати синці на руках. Теж подарунок від Джофрі. Коли йому повідомили, що Роба проголосили королем на Півночі, він розлютився до нестями й послав сера Бороса відлупцювати Сансу.

– Ходімо? – подав їй руку сер Ейрис, і вона дозволила вивести себе з кімнати. Якщо комусь із королівської варти потрібно ходити за нею слід у слід, то хай це буде він. Сер Борос був запальний, сер Мірин – холодний, мертві очі сера Мандона змушували її почуватися ніяково, а сер Престон ставився до неї, як до недоумкуватої дитини. Ейрис Окгарт, натомість, був люб’язний і розмовляв з нею душевно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі звелів йому вдарити її. Врешті він таки її вдарив, але не так сильно, як зробив би це сер Мірин чи сер Борос, і до того ж він засперечався! Решта слухняно все виконували… окрім хіба Гончака, але Джоф ніколи не просив Гончака карати її. Для цього в нього було п’ятеро інших.

У сера Ейриса була світло-каштанова чуприна й досить приємне обличчя. А сьогодні він узагалі мав ефектний вигляд у білому шовковому плащі, застебнутому на плечі золотим листком, з вигаптуваним сяйливими золотими нитками на грудях сорочки розкидистим дубом.

– Як гадаєте, хто переможе сьогодні? – запитала Санса, поки вони під руку спускалися вниз.

– Я,– усміхнувся у відповідь сер Ейрис.– Однак, боюся, в цій перемозі не буде гостроти. Сьогодні слабкий турнірний день, ставки невисокі. На арену виїде не більш як чотири десятки людей, включно зі зброєносцями й вільними вершниками. Невелика честь – скидати з коня зелених хлопчаків.

Минулий турнір був геть інакший, подумалося Сансі. Його проводив король Роберт на честь її батька. З усього королівства з’їхалися позмагатися високі лорди й легендарні переможці, і все місто висипало на вулиці, щоб подивитися на них. Вона пригадувала, як усе було пишно: шатра на турнірному полі вздовж річки, біля входів у які висіли лицарські щити; довгі шереги шовковистих прапорців, що маяли на вітру; блиск золота на криці й золочених списах… Дні дзвеніли від музики сурем і тупання копит, а ночі заповнювали бенкети й співи. То були найчарівніші дні Сансиного життя, але сьогодні вони здавалися спогадом з іншого століття. Роберт Баратеон помер, і батько теж – обезголовлений як зрадник на сходах Великого септу Бейлора. Тепер у країні три королі, за Тризубом вирує війна, і місто затоплюють доведені до розпачу люди. Отож і не дивно, що турнір на честь Джофрі доводиться проводити за товстими мурами Червоної фортеці.

– Як гадаєте, королева буде? – Санса завжди почувалася краще, коли королева була поруч і стримувала свого сина.

– Боюся, ні, міледі. Зібралася рада з якогось нагального питання,– стишив голос сер Ейрис.– Лорд Тайвін засів у Гаренхолі замість вести військо сюди, в місто, як звеліла королева. Її величність лютує.

Він замовк, пропускаючи кавалькаду ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Сер Ейрис обожнював пліткувати, та тільки якщо був певен, що ніхто не чує.

У зовнішньому дворі теслі звели галерею й арену. Жалюгідне це було видовище: глядацькі місця заповнилися хіба наполовину. Переважно серед глядачів виднілися золоті плащі міської варти й малинові плащі дому Ланістерів; лордів і леді була жменька – бо їх при дворі й лишилася жменька. Сіролиций лорд Гайлз Розбі кашляв у рожевий шовковий носовичок. Леді Танда сиділа в оточенні дочок – сумирної млявої Лоліс і гострої на язик Фалізи. А ще були чорношкірий Джалабар Ксо – вигнанець, який ніде не мав притулку, і леді Ермісанда – немовля на колінах у мамки. Подейкували, що скоро її видадуть за одного з кузенів королеви, бо Ланістери хочуть отримати її землі.

Король розсівся у затінку малинового балдахіна, недбало закинувши ногу на різьблене дерев’яне бильце свого крісла. За ним сиділи королівна Мірселла і королевич Томен. Позаду королівської ложі на чатах стояв Сандор Кліган, поклавши руки на пояс з мечем. На широкі плечі він накинув білий плащ королівської варти, застебнутий золотою коштовною брошкою, і білосніжна тканина неприродно поєднувалася з коричневою сорочкою з грубого полотна та шкірянкою з заклепками.

– Леді Санса,– коротко оголосив Гончак, побачивши Сансу. Голос у нього рипів, наче пила по дереву. Через шрами від опіків на обличчі та шиї рот у нього при розмові сіпався.

Почувши Сансине ім’я, королівна Мірселла сором’язливо привітала її кивком, а от маленький пухкенький Томен нетерпляче підстрибнув.

– Сансо, ти чула? Сьогодні я виступатиму на турнірі. Мама дозволила.

Томену виповнилося вісім. Він нагадав Сансі її власного братика – Брана. Хлопчаки були однолітки. Бран лишився у Вічнозимі; так, він каліка, зате він у безпеці.

Санса б усе віддала, щоб опинитися поряд з ним!

– Я хвилююся за життя твого суперника,– урочисто сказала вона Томену.

– Його суперник буде набитий соломою,– підводячись, мовив Джофрі. Король був закутий у позолочену кірасу з вигравіюваним на грудях ревучим левом, так наче очікував, що з хвилину на хвилину вони опиняться в полум’ї війни. Йому сьогодні виповнювалося тринадцять; як на свій вік, він був високий, мав зелені очі й золоту чуприну, як у всіх Ланістерів.

– Ваша світлосте,– мовила Санса, присідаючи у реверансі.

Сер Ейрис уклонився.

– Перепрошую, ваша світлосте. Маю перевдягнутися перед виступом.

Джофрі коротко махнув рукою, відпускаючи його, й окинув Сансу поглядом з голови до ніг.

– Я втішений, що ти вдягнула мій дарунок.

Отож сьогодні король вирішив гратись у галантність. Санса відчула полегшення.

– Дякую вам за нього… і за ваші ласкаві слова. Зичу вам щасливих іменин, ваша світлосте.

– Сядь,– звелів Джофрі, вказуючи на порожнє крісло поряд зі своїм.– Ти чула? Король-жебрак мертвий.

– Хто?

На мить Санса перелякалася, що він мав на увазі Роба.

– Вісерис. Останній син божевільного короля Ейриса. Він ще до мого народження волочився по вільних містах, називаючись королем. Ну, мама каже, що дотраки нарешті його коронували. Розплавленим золотом,– розсміявся він.– Кумедно, хіба ні? У них на гербі був дракон. Це приблизно як твого зрадника-брата загриз би вовк. Може, коли я його піймаю, згодую вовкам. Я тобі не казав, що збираюся кинути йому виклик – хай стане проти мене сам-на-сам.

– Хотіла б я на це поглянути, ваша світлосте.

«І більше, ніж ви собі уявляєте». Санса говорила спокійно й увічливо, однак Джофрі звузив очі, вирішуючи, чи не кепкує вона з нього.

– Ви сьогодні виїжджатимете на арену? – швидко запитала вона.

– Леді-мати каже,– нахмурився король,– що це недоречно, оскільки турнір на мою честь. В іншому разі переможцем був би я. Хіба не так, псе?

Рот Гончака сіпнувся.

– Проти оцих? Чом би й ні?

На турнірі на честь її батька переможцем був Гончак, згадала Санса.

– Ви сьогодні братимете участь у двобої, мілорде? – поцікавилася вона.

– Не довелося б і озброюватися,– саркастично озвався Кліган.– Це комариний турнір.

Король розреготався.

– Як люто гавкає мій пес! Може, слід наказати йому позмагатися з сьогоднішнім переможцем. До смерті.

Джофрі обожнював бої до смерті.

– На одного лицаря стане менше,– відгукнувся Гончак. Він так і не прийняв лицарської присяги. Його брат був лицарем, а брата він ненавидів.

Засурмили сурми. Сівши назад у крісло, король узяв Сансу за руку. Колись від такого жесту в неї б закалатало серце, але це було до того, як він відповів на Сансину мольбу про помилування, піднісши їй голову її батька. Тепер його дотик сповнював її відрази, але в неї вистачало глузду не показувати цього. Вона змусила себе сидіти непорушно.

– Сер Мірин Трант з королівської варти,– оголосив герольд.

Сер Мірин, закутий у блискучу білу кірасу з золотим гравіюванням, виїхав у двір із західних воріт на молочно-білому бахматі з шовковистою сірою гривою. Його плащ простерся, як засніжене поле. В руках сер Мірин тримав дванадцятифутовий спис.

– Сер Гобер з дому Редвинів, з Арбору,– проспівав герольд. Сер Гобер в’їхав зі сходу на вороному огирі в бордово-синій попоні. Спис у нього був смугастий, у таких самих кольорах, а на щиті красувалося виноградне гроно його дому. Редвини були невільними «гостями» королеви, точно як і Санса. Цікаво, подумала вона, а хто напоумив їх битися на турнірі Джофрі? Вони точно не самі це вигадали…

За сигналом розпорядника свята суперники взяли напереваги свої списи та приострожили коней. Гвардійці з глядачів, лорди й леді на галереї загукали. Лицарі з гуркотом зіткнулися в центрі арени; дерево вдарилось об дерево, метал об метал. З секундним розривом розламалися на тріски і білий спис, і смугастий. Гобер Редвин хитнувся від удару, однак примудрився втриматись у сідлі. Розвернувши коней і пустивши їх у протилежні кінці арени, лицарі пожбурили на землю поламані списи й узяли від зброєносців нові. Щось підбадьорливо закричав сер Горас Редвин, Гоберів брат-близнюк.

Але на другому проїзді сер Мірин крутнув гостряк свого списа, поціливши сера Гобера в груди та з гуркотом скинувши його на землю. Вилаявшись, сер Горас вибіг на арену, щоб допомогти побитому братові піти з поля бою.

– Слабкий був виїзд,– оголосив король Джофрі.

– Сер Балон Свон зі Скелешолома, з Червоної варти,– почувся крик герольда. Великий шолом сера Балона був оздоблений широкими білими крилами, а на щиті билися два лебеді – чорний і білий.– Морос із дому Слінтів, спадкоємець лорда Джаноса з Гаренхолу.

– Тільки глянь на цього новопіднесеного йолопа! – заулюлюкав Джофрі, та так гучно, що півдвору почуло. Морос, простий зброєносець, і при цьому зброєносець новоспечений, заледве давав раду спису та щиту. Санса знала: спис – це лицарська зброя, а Слінт – низького походження. Поки Джофрі не підвищив лорда Джаноса, віддавши йому Гаренхол і посадивши в раду, той був звичайним командувачем міської варти.

«Сподіваюся, він упаде і зганьбиться,– гірко подумала Санса.– Сподіваюся, сер Балон уб’є його». Коли Джофрі оголосив, що Сансин батько мертвий, саме Джанос Слінт схопив відтяту голову лорда Едарда за волосся і, хай як плакала та кричала Санса, високо підніс перед королем і натовпом, щоб усі добре бачили.

На чорні обладунки, інкрустовані золотими завитками, Морос одягнув картатий чорно-золотий плащ. На щиті в нього красувався закривавлений спис, якого його батько обрав за герб для свого новоствореного дому. Але сам Морос, посилаючи коня вперед, здавалося, не знав, що з цим щитом робити, і гостряк на списі сера Балона поцілив просто у квадрат герба. Морос випустив списа, спробував утримати рівновагу, але не зміг. Падаючи, однією ногою він заплутався в стремені, і бахмат потягнув вершника в сам кінець арени, бахкаючи головою по землі. Джофрі насмішкувато заулюлюкав. Санса була вражена: невже боги почули її мстиву молитву? Та коли Мороса Слінта вивільнили зі стремен, він був закривавлений, але живий.

– Томене, ми тобі не того суперника підібрали,– звернувся король до свого брата.– Навіть солом’яний лицар б’ється краще за цього.

Тоді прийшла черга сера Гораса Редвина. Він проїхав краще за свого брата, перемігши літнього лицаря, чий кінь на попоні мав срібних грифонів на смугастому біло-блакитному полі. Хай який лицар був пишний, а змагався кепсько. Джофрі скривив губи.

– Ганебне видовище.

– Я вас попереджав,– мовив Гончак.– Комариний турнір.

Король занудьгував. Сансу це непокоїло. Опустивши очі, вона вирішила сидіти тихо, хай там що. Коли у Джофрі Баратеона псувався настрій, будь-яке випадкове слово могло викликати напад люті.

– Лотор Брун, вільний вершник на службі лорда Бейліша,– гукнув герольд.– Сер Донтос Червоний з дому Голардів.

Тут-таки в західному кінці арени з’явився вільний вершник, невеличкий чоловік у пом’ятій кірасі без емблеми, але його суперника не було й знаку. Нарешті в поле зору виїхав гнідий жеребець у вирі малинових і шарлатних шовків, але сера Донтоса на ньому не було. Лицар з’явився за мить, лаючись і спотикаючись, вдягнений у кірасу й шолом з плюмажем – і все. Ноги в нього були білі й худі, а чоловічі причандали ганебно бовталися в повітрі, поки він ганявся за своїм конем. Глядачі заревіли, посипалися образи. Схопивши коня за вуздечку, сер Донтос спробував сісти на нього, але тварина не хотіла стояти спокійно, а сам лицар був такий п’янючий, що не міг утрапити в стремено.

На той час у натовпі всі вже вили від сміху… всі, окрім Джофрі, в чиїх очах спалахнув вогник, який Санса пам’ятала дуже добре: точно такий самий погляд був у нього у Великому септі Бейлора, коли Джофрі виніс лорду Едарду смертний вирок. Нарешті сер Донтос здався, всівся в пилюку та скинув свій шолом з плюмажем.

– Я здаюся! – загорлав він.– Принесіть мені вина.

Тут підвівся король.

– Барило з королівських підвалів! Хочу побачити, як він втопиться у вині.

Сансі перехопило подих.

– Ні, так не можна!

– Що ти сказала? – обернув до неї голову Джофрі.

Санса не могла повірити, що розтулила рота. Вона збожеволіла? Перед усім двором сказати королю «не можна»? Та вона нічого такого не мала на увазі, просто… хай п’яний, дурний і ні на що не здатний, сер Донтос не хотів нікому завдавати зла.

– Ти сказала «не можна»? Ти так сказала?

– Будь ласка,– мовила Санса,– я просто хотіла… Це ж погана прикмета, ваша світлосте… е-е-е… стратити людину на іменини.

– Брешеш,– сказав Джофрі.– Треба й тебе втопити разом з ним, якщо ти так через нього переймаєшся.

– Я не переймаюся, ваша світлосте,– відчайдушно забелькотіла Санса.– Втопіть його чи відрубайте йому голову, але… стратьте його завтра, якщо ваша ласка, будь ласка… не сьогодні, не на ваші іменини. Я не витримаю, якщо справдиться погана прикмета… жахлива прикмета, навіть для королів, усі співці так кажуть…

Джофрі нахмурив брови. Він здогадувався, що вона бреше: це було видно. За це вона ще заплаче кривавими слізьми.

– Дівчина правду каже,– рипуче мовив Гончак.– Що людина посіє на свої іменини, те й пожне в новому році.

Голос у нього був байдужий, так наче йому й діла немає, повірив йому король чи ні. А раптом це таки правда? Санса не знала. Вона просто бовкнула це, щоб відвернути покарання.

Джофрі розчаровано посовався в кріслі, а тоді клацнув пальцями в бік сера Донтоса.

– Заберіть його. Стратимо цього дурня завтра.

– Він і справді дурень,– сказала Санса.– А ви мудрий, що це розумієте. З нього блазень вийшов би кращий, ніж лицар. Одягніть його у блазенський костюм, хай розважає вас. Він не заслужив на таке милосердя, як легка смерть.

Якусь мить король роздивлявся її.

– Може, ти й не така тупа, як мама каже. Ти чув міледі, Донтосе? – підвищив він голос.– Відсьогодні ти – мій блазень. Спатимеш разом зі Сновидою і носитимеш блазенський костюм.

Сер Донтос, який протверезів од того, що був на волосину від смерті, звівся навколішки.

– Дякую вам, ваша світлосте. І вам, міледі. Дякую.

Кілька ланістерівських гвардійців повели його геть, до ложі підійшов розпорядник свята.

– Ваша світлосте,– звернувся він,– мені викликати для Бруна іншого суперника чи переходити до наступного раунду?

– Ні те, ні те. Комарі, а не лицарі. Я їх усіх страчу, тільки не сьогодні, не на іменини. Турнір закінчено. Заберіть їх усіх геть з моїх очей.

Розпорядник свята уклонився, а от королевич Томен такої слухняності не виявив.

– Я сьогодні мав битися з солом’яним лицарем.

– Не сьогодні.

– А я хочу!

– Мені байдуже, чого ти хочеш.

– Мама сказала, я зможу виступити.

– Так,– підтвердила королівна Мірселла.

– «Мама сказала»,– передражнив король.– Ви як діти.

– А ми і є діти,– гордовито заявила Мірселла.– І поводитися маємо як діти.

– Як вона вас? – зареготав Гончак.

– Гаразд,– здався Джофрі.– Навіть мій брат не зможе виступити гірше за цей набрід. Розпоряднику, винесіть мішень, Томен теж хоче долучитися до тих комарів.

Радісно зойкнувши, Томен помчав готуватися, тупаючи дебелими ніжками.

– Щасти тобі! – гукнула йому навздогін Санса.

В дальньому кінці арени поставили мішень, а королевичевого поні осідлали. Суперником Томена був шкіряний вояк завбільшки з дитину, набитий соломою й насаджений на стрижень; в одній руці він тримав щит, а в другій – ганчір’яну булаву. На голову лицаря хтось прикріпив пару оленячих рогів. Батько Джофрі, король Роберт, носив такі роги на шоломі, пригадалося Сансі… а ще його дядько лорд Ренлі, Робертів брат, зрадник, який проголосив себе королем.

Двійко зброєносців застебнули на королевичі ошатні сріблясто-малинові обладунки. З гребеня його шолома стирчав високий плюмаж із червоного пір’я, а на щиті наскакували один на одного лев Ланістерів і коронований олень Баратеонів. Зброєносці допомогли королевичу сісти в сідло, і сер Арон Сантагар, військовий інструктор Червоної фортеці, подав Томену тупий срібний меч з листоподібним клинком, викуваний по руці восьмирічного хлопчика.

Томен високо заніс клинок.

– Кичера Кастерлі! – закричав він тонким хлоп’ячим голоском і, вдаривши поні п’ятками в боки, погнав по твердій землі до мішені. Леді Танда з лордом Гайлзом незграйно підбадьорювали його, і Санса долучила до їхніх голосів і свій. Король задумливо мовчав.

Томен пустив поні жвавим клусом, рішучо замахнувся мечем і, проїжджаючи повз мішень, засадив клинок у лицарів щит. Мішень крутнулася, і ганчір’яна булава, пролітаючи, добряче піддала королевичу по голові. Томен гепнувся з сідла, і його нові обладунки, вдарившись об землю, заторохтіли, як мішок старих каструль. Меч вилетів з руки, поні легким галопом погнав через двір, а над ареною вибухнув регіт. Голосніше й довше за всіх реготав король Джофрі.

– Ой,– скрикнула королівна Мірселла. Вискочивши з ложі, вона побігла до братика.

Санса відчула напад дивної запаморочливої відваги.

– А ви чому не йдете? – звернулася вона до короля.– Раптом ваш брат забився?

– Навіть якщо так? – знизав плечима Джофрі.

– Допоможіть йому підвестися й запевніть, що він проїхався чудово,– не могла зупинитися Санса.

– Він звалився з коня й гепнувся на землю,– зауважив король.– Де тут чудовий виїзд?

– Ви тільки погляньте,– втрутився Гончак,– а хлопчина хоробрий! Збирається спробувати вдруге.

Томену саме допомагали вилізти на поні. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі! – подумала Санса.– Я не проти вийти за Томена».

Зненацька почувся шум у прибрамній. Забряжчавши ланцюгами, поїхали вгору ґрати, а велика брама розчинилася, пориплюючи залізними завісами.

– Хто дозволив відчинити браму? – обурився Джоф. Через безлад у місті брама Червоної фортеці була зачинена вже багато днів.

У брязкоті криці й тупоті копит з-під ґрат з’явилася кавалькада вершників. Поклавши руку на руків’я довгого меча, Кліган підступив ближче до короля. Гості були пом’яті, пошарпані й запилюжені, але на штандарті в них красувався лев Ланістерів – золотий на малиновому полі. Деякі вбрані були у червоні плащі й кольчуги ланістерівської важкої кінноти, але здебільшого кавалькада, що наїжачилася гострою крицею, складалася з різношерсто вдягнутих вільних вершників і перекупних мечів. Але їхали там й інші: дикі чудовиська з казок старої Нан – з тих страшних казок, які так любив Бран. Ці були в потертих шкурах і в дубленій шкірі, з довгими патлами й буйними бородами. У декого на голові або на руках виднілися закривавлені пов’язки, а в інших бракувало очей, вух, пальців…

Серед вершників на високому рудому коні, у дивному високому сідлі, як у колисці, підпертий ззаду й спереду, їхав карлик – брат королеви Тиріон Ланістер на прізвисько Куць. Він відростив собі борідку, яка ховала приплюснуте обличчя,– колючу та сплутану, рудувату з чорним, і жорстку як дріт. З плечей у нього звисав плащ зі шкури тінь-кота – чорне хутро з білими смугами. Віжки він тримав лівою рукою, а права покоїлася на білій шовковій перев’язі, та загалом вигляд він мав такий самий гротескний, як і того разу, коли навідувався у Вічнозим. Зі своїм випнутим чолом і різнобарвними очима цей чоловік і далі був потворою, якої Санса в житті не бачила.

Однак Томен, радісно заверещавши, приострожив поні та стрімголов помчав через двір. Один з дикунів, незграбний велетень, такий волохатий, що з-під бакенбардів не видно було обличчя, підхопив хлопця з сідла разом з усіма обладунками й поставив на землю поряд з дядьком. Тиріон ляснув малого по кірасі, й задиханий Томенів сміх луною відбився від мурів, а Санса з подивом зауважила, що ці двоє – однакові на зріст. За братом побігла Мірселла, і карлик, загукавши й підхопивши її за пояс, закружляв її.

Поставивши її назад на землю, коротун легенько поцілував її в чоло й пошкандибав через двір до Джофрі. За ним слід у слід ішло двоє чоловіків – чорноокий перекупний меч, який рухався, наче кіт на полюванні, та юний велетень з порожньою очницею, де колись було око. За ними тягнулися Томен з Мірселлою.

Карлик став на одне коліно перед королем.

– Ваша світлосте!

– Ти,– мовив Джофрі.

– Я,– погодився Куць.– Мені здалося, дядька, тим паче старшу людину, належить вітати люб’язніше.

– Казали, ви померли,– мовив Гончак.

Коротун кинув на здорованя погляд. Одне око в нього було зелене, а друге каре, але обидва цілком спокійні.

– Я розмовляв з королем, а не з його дворняжкою.

– Я рада, що ти не помер,– сказала королівна Мірселла.

– В цьому питанні ми з тобою сходимося, люба,– озвався Тиріон і обернувся до Санси.– Міледі, мені страшенно шкода через вашу втрату. Правду кажуть: боги жорстокі.

Санса не могла здобутися на слово. Як він може шкодувати через її втрату? Чи він з неї глузує? Це ж бо не боги жорстокі, а Джофрі.

– І через твою втрату мені теж шкода, Джофрі,– сказав карлик.

– Яку втрату?

– А як же твій король-батько? Кремезний ярий чолов’яга з чорною бородою… напруж пам’ять, і ти його згадаєш. Був королем перед тобою.

– А, він! Так, це дуже сумно, його убив вепр.

– Оце так кажуть, ваша світлосте?

Джофрі нахмурився. Санса відчула, що слід щось сказати. Чого її завжди вчила септа Мордейн? Зброя леді – манери, ось чого. Отож вона приготувала свою зброю й мовила:

– Мені дуже прикро, що моя леді-мати захопила вас у полон.

– Багато кому нині прикро через це,– відгукнувся Тиріон,– а коли я закінчу, комусь буде ще прикріше… однак дякую вам за співчуття. Джофрі, де мені шукати твою матір?

– Вона на раді,– відповів король.– Ваш брат Джеймі раз у раз програє битви,– сказав він і кинув на Сансу сердитий погляд, так наче це була її провина.– Його захопили Старки, отож ми втратили Річкорин, а тепер от її дурнуватий брат проголосив себе королем.

Карлик криво посміхнувся.

– Останнім часом багато хто проголошує себе королем.

Джоф не знав, як це зрозуміти, однак вигляд він мав підозріливий і кислий.

– Так. Що ж. Я радий, що ти не помер, дядьку. Ти привіз мені подарунок на іменини?

– Атож. Свою голову.

– Ліпше б ти привіз голову Роба Старка,– мовив Джоф, кинувши лукавий погляд на Сансу.– Томене, Мірселло, ходімо.

Сандор Кліган на мить затримався.

– Тримали б ви ліпше язика на припоні, коротуне,– зронив він, перш ніж рушити за своїм сюзереном.

Санса лишилася з карликом і його чудовиськами. Вона силкувалася вигадати, що б іще сказати.

– Ви поранили руку,– нарешті спромоглася вона.

– Один з ваших північан приклав мене моргенштерном у битві на Зеленому Зубці. Але я врятувався, звалившись із коня,– поглянув він їй в обличчя, і його усмішка пом’якшала.– Ти така зажурена, бо сумуєш за батьком?

– Мій батько був зрадником,– миттю мовила Санса. Цей рефлекс у неї виробився дуже швидко.– І мати, і брат теж зрадники. А я віддана моєму любому Джофрі.

– Понад усякий сумнів. Віддана, як олениця, оточена вовками.

– Левами,– не подумавши, прошепотіла вона. І нервово роззирнулася, але нікого поряд не було, щоб це почути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку й потиснув.

– Я зовсім маленький лев, дитино, і я присягаюся: тебе я не скривджу,– мовив він і уклонився.– А тепер перепрошую. У мене нагальна справа до королеви й ради.

Санса дивилася, як він іде геть, з кожним кроком важко перевалюючись із боку на бік, наче гротескна потвора. «Розмовляє він лагідніше, ніж Джофрі,– думала вона,– але й королева лагідно до мене говорила. Він усе одно Ланістер, брат королеви й дядько Джофа, тож ніякий він не друг». Колись вона всім серцем любила Джофрі, захоплювалася його матір’ю-королевою й довіряла їй. А вони відплатили їй за любов і довіру батьковою головою. Санса більше не повторить такої помилки.

Тиріон

У білосніжному вбранні королівської варти сер Мандон Мур схожий був на труп у савані.

– Її світлість лишила твердий наказ: засідання ради не можна переривати.

– Перерва буде зовсім невеличка,– витягнув Тиріон пергамент з рукава.– У мене лист від її батька, лорда Тайвіна Ланістера, правиці короля. Ось його печатка.

– Її світлість не хоче, щоб її турбували,– повільно повторив сер Мандон, так наче Тиріон – тупак, який не розчув з першого разу.

Колись Джеймі сказав йому, що Мур – найнебезпечніший з усієї королівської варти, окрім хіба самого Джеймі, оскільки на його обличчі ніколи не прочитаєш підказки, що він утне наступної миті. А Тиріон від підказки б не відмовився. Якщо дійде до бійки, Брон з Тиметом, швидше за все, впораються з лицарем, але навряд чи варто починати свою службу, зарубавши одного з захисників Джофрі. Та якщо Тиріон дозволить цьому чоловіку не пустити його, як же його авторитет? Отож він силувано посміхнувся.

– Пане Мандоне, ви ще не знайомі з моїми товаришами. Це Тимет, син Тимета, червона рука клану обпечених. А це Брон. Може, ви пригадуєте сера Вардиса Ігена, капітана замкової варти лорда Арина?

– Так, я його знаю,– озвався сер Мандон. Очі в нього були світло-сірі, на диво порожні й неживі.

– Знали,– виправив Брон з легенькою посмішкою.

Сер Мандон не зволив відреагувати.

– Хай там як,– безтурботно мовив Тиріон,– але мені справді потрібно побачитися з сестрою й передати листа, сер. Будьте такі ласкаві, відчиніть нам двері.

Білий лицар не відповів. Тиріон уже готовий був пробиватися повз сера Мандона, коли той знагла відійшов убік.

– Ви можете увійти. А вони – ні.

«Маленька перемога,– подумав Тиріон,– але приємна». Перший іспит він склав. Почуваючись мало не велетнем, Тиріон Ланістер штовхнув плечем двері. П’ятеро членів малої ради раптово обірвали обговорення.

– Ти,– зронила сестриця Серсі тоном, у якому в однакових пропорціях змішалися недовіра й відраза.

– Тепер зрозуміло, у кого Джофрі вчився манер.

Тиріон призупинився, милуючись парою валірійських сфінксів на варті при дверях, щоб далі рушити з недбалою впевненістю. Серсі здатна занюхати слабкість, як собаки – страх.

– Що ти тут робиш?

Сестрині чарівні зелені очі втупилися в нього без натяку на приязнь.

– Привіз тобі листа від лорда-батька,– лінькувато рушив він до столу й поклав на нього туго скручений пергамент.

Підхопивши листа, євнух Вейрис покрутив його в делікатних напудрених долонях.

– Як мило з боку лорда Тайвіна! А віск на печатці такої приємної золотавої барви! – Вейрис придивився до печатки.– Дуже схожа на справжню.

– Звісно, вона справжня,– вихопила Серсі листа в нього з рук. Зламавши печатку, вона розгорнула пергамент.

Тиріон спостерігав за нею під час читання. Сестра сиділа в королівському кріслі (він так зрозумів, що Джофрі нечасто робив над собою зусилля та з’являвся на зібраннях ради – не частіше за Роберта), тож Тиріон видерся на крісло правиці. І це було навіть доречно.

– Що за дурниці,– нарешті мовила королева.– Лорд-батько посилає мого брата, щоб той посів його місце в раді. Просить нас прийняти Тиріона як правицю короля, поки він сам не зможе до нас приєднатися.

Великий мейстер Пайсел погладив шовковисту білу бороду й вайлувато кивнув.

– Думаю, час привітати гостя.

– Слушна думка,– мовив Джанос Слінт, лисань з подвійним підборіддям, схожий на жабу – надуту жабу, яка зі шкіри пнеться.– Ви нам дуже потрібні, мілорде. Всюди заворушення, і цей зловісний знак у небі, і колотнеча на вулицях міста…

– І чия ж це провина, лорде Джаносе? – мов батогом хльоснула Серсі.– Забезпеченням порядку займаються ваші золоті плащі. Що ж до тебе, Тиріоне, ти більше прислужився б нам на полі бою.

– О ні,– розсміявся він,– досить з мене поля бою, дякую. У кріслі я сиджу краще, ніж на коні, й ліпше вже я триматиму в руці кубок вина, ніж бойовий топір. А що ж до гуркоту барабанів, блиску обладунків на сонці, іржання й гарцювання величних дестрієрів… Ну, від барабанів у мене голова боліла, на сонці я в тих обладунках смажився, як гуска на святі врожаю, а ці величні дестрієри загидили все довкруж. Ні, я не скаржуся. Якщо порівнювати з гостинністю Видолу Аринів, то я просто обожнюю барабани, кізяки й кусючих мух.

– Гарно сказано, Ланістере,– засміявся Мізинчик.– Ось чоловік мені до серця!

Тиріон посміхнувся, пригадавши такий собі кинджал – клинок з валірійської криці з руків’ям з драконової кістки. «Слід буде про це побалакати, і то чимшвидше». Цікаво було, чи лорда Пітира ця розмова теж потішить.

– Прошу,– звернувся він до присутніх,– дозволити мені прислужитися, наскільки це мені до снаги.

Серсі знову перечитала листа.

– Скільки вояків ти привіз із собою?

– Кількасот. Переважно це мої люди. Батькові геть не хотілося розлучатися з власними. Зрештою, він же воює.

– Яка користь буде від твоїх кількох сотень, якщо на місто виступить Ренлі, або якщо Станіс відпливе з Драконстону? Я просила про військо, а батько посилає мені карлика. За погодженням ради правицю призначає король. Джофрі призначив нашого лорда-батька.

– А наш лорд-батько призначив мене.

– Він не має права. Принаймні без згоди Джофрі.

– Хочеш посперечатися з лордом Тайвіном – він зі своїм військом у Гаренхолі,– увічливо зронив Тиріон.– Мілорди, ви не дозволите мені перемовитися з сестрою наодинці?

Вейрис ковзнув з крісла, як завше, вкрадливо посміхаючись.

– Як мріяли ви, мабуть, знов почути солодкий голос любої сестри! Мілорди, будь ласка, лишімо їх на кілька хвилин на самоті. А печалі нашого розтривоженого королівства зачекають.

Джанос Слінт підвівся нерішуче, великий мейстер Пайсел – вайлувато, однак вони таки підвелися. Лишився Мізинчик.

– Мені розпорядитися стюарду, щоб приготував вам покої у Мейгоровій тверджі?

– Щиро дякую, лорде Пітире, але я займу колишні покої лорда Старка у Вежі правиці.

– Ви хоробріший за мене, Ланістере,– розсміявся Мізинчик.– Ви хіба не знаєте, яка доля спіткала обох правиць?

– Обох? Якщо вже хочете мене налякати, чому не скажете «чотирьох»?

– Чотирьох? – звів брову Мізинчик.– Невже перед лордом Арином хтось із правиць у тій Вежі теж закінчив сумно?

– Останній правиця Ейриса Таргарієна був убитий під час сплюндрування Королівського Причалу, хоча, боюся, він навіть не встиг облаштуватись у Вежі. Правицею він побув заледве два тижні. А правицю перед ним спалили на вогні. А ще двоє перед ними померли без мідяка в кишені у вигнанні, вважаючи, що їм страшенно пощастило. Думаю, мій лорд-батько – останній правиця, який виїхав з Королівського Причалу, зберігши і ім’я, і маєтності, і всі частини тіла.

– Неймовірно,– сказав Мізинчик.– І тому я тим більше волів би, щоб мені постелили в підземеллях.

«Може, твоє бажання і справдиться»,– подумав Тиріон, але вголос сказав:

– Відвага й дурість – рідні сестри, принаймні так кажуть. Хай яке прокляття висить над Вежею правиці, сподіваюся, я такий крихітний, що мене воно не помітить.

Джанос Слінт розсміявся, а Мізинчик усміхнувся; великий мейстер Пайсел, не втрачаючи серйозності, уклонився й рушив за ними до дверей.

– Маю надію, батько послав тебе в таку далеч не для того, щоб ти замучив нас уроками історії,– зронила сестра, коли вони лишилися самі.

– Як мріяв я знов почути твій солодкий голос,– зітхнув Тиріон.

– Як мрію я вирвати тому євнуху язик розпеченими кліщами,– озвалася Серсі.– Батько що – з глузду з’їхав? Чи ти підробив листа?

Вона знов його перечитала, дедалі більше дратуючись.

– З якого дива він нав’язав мені тебе? Я хотіла, щоб приїхав він сам! – зібгала вона лист лорда Тайвіна в кулаці.– Я регентша при Джофрі, і я послала йому королівське веління!

– А він тебе проігнорував,– зауважив Тиріон.– Знаєш, у нього доволі велике військо, він собі може це дозволити. Та й він не перший. Хіба ні?

Серсі стиснула вуста. Тиріон бачив, як у неї червоніють щоки.

– Якщо я оголошу листа підробкою і звелю кинути тебе в підземелля, цього веління ніхто не проігнорує, запевняю тебе.

Тиріон знав: він ступив на тонкий лід. Один невірний крок – і він провалиться.

– Ніхто,– люб’язно погодився він,– а тим паче батько. Той, у якого військо. Але навіщо тобі кидати мене в підземелля, люба сестро, якщо я здолав такий неблизький шлях, щоб допомогти тобі?

– Не потрібна мені твоя допомога. Я веліла, щоб приїхав батько.

– Так,– неголосно відгукнувся він,– але насправді тобі потрібен Джеймі.

Сестра вважала себе проникливою, але Тиріон з нею виріс. І читав з її обличчя, як з улюбленої книжки, й зараз там прочитувалася лють, і страх, і відчай.

– Джеймі…

– …мій брат, так само як і твій,– урвав її Тиріон.– Підтримаєш мене – і я обіцяю, що Джеймі звільниться й повернеться неушкоджений.

– Як? – спитала Серсі.– Старки – і хлопець, і його матір – навряд чи забудуть, що ми відрубали голову лорду Едарду.

– Щира правда,– погодився Тиріон,– але ж у вас у заручниках його доньки, хіба ні? Старшу я бачив разом із Джофрі у дворі.

– Це Санса,– мовила королева.– Я поширила чутку, нібито тримаю в заручницях і меншу, та це неправда. Коли помер Роберт, я послала по неї Мірина Транта, але втрутився отой її клятий учитель танців, і вона втекла. Відтоді її ніхто не бачив. Швидше за все, вона мертва. Того дня загинуло чимало людей.

Тиріон сподівався, що в замку обидві дівчини, але й одної буде досить.

– Розкажи мені про наших друзів у раді.

– Що саме? – зиркнула сестра на двері.

– Мені здалося, батькові вони не подобаються. Коли я їхав, він саме уявляв, який вигляд мали б їхні голови на мурах поряд з головою лорда Старка,– нахилився він уперед через стіл.– Ти впевнена в їхній відданості? Ти їм довіряєш?

– Я нікому не довіряю,– відтяла Серсі.– Але вони мені потрібні. А батько гадає, що вони ведуть нечесну гру?

– Радше підозрює.

– Але чому? Що він знає?

Тиріон знизав плечима.

– Він знає, що коротке правління твого сина – це довга шерега безумства й катастроф. А це означає, що хтось дає Джофрі дуже погані поради.

Серсі окинула його допитливим поглядом.

– Джофу не бракує мудрих порад. Але він завжди був вольовий. Тепер же він став королем і вважає, що може чинити на свій розсуд, а не так, як йому радять.

– Корона дивним чином впливає на голову, на яку надіта,– погодився Тиріон.– А ця справа з Едардом Старком… робота Джофрі?

– Він отримав настанову пробачити Старка,– скривилася королева,– дозволити йому вбратися в чорне. Таким чином я прибрала б цього чоловіка зі свого шляху назавжди, й тоді, можливо, вдалося б замиритися з його сином, але Джофові заманулося влаштувати виставу для юрми. І що я могла вдіяти? Він вимагав голову лорда Едарда на очах у половини міста. Джанос Слінт із сером Іліном радо кинулися виконувати й укоротили людині віку, не спитавшись мене! – вона стиснула руку в кулак.– Верховний септон заявив, що ми заплямували септ Бейлора кров’ю, збрехавши самому септону про наші наміри.

– І він, схоже, має рацію,– сказав Тиріон.– Отож, цей лорд Слінт брав у цьому участь, так? Скажи-но мені, кому спала ця мудра думка – дарувати йому Гаренхол і призначити його в раду?

– Усе влаштував Мізинчик. Нам потрібні були Слінтові золоті плащі. Едард Старк змовлявся з Ренлі й написав листа лорду Станісу, пропонуючи трон йому. Ми могли втратити все. І так усе висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса й не розповіла про батькові плани…

– Справді? – здивувався Тиріон.– Його власна дочка?

Санса завжди здавалася милою дитиною, ніжною і чемною.

– Дівчинка була закохана до нестями й готова на все заради Джофрі – аж поки той не відтяв її батькові голову, оголосивши це милістю. Тут кохання й закінчилося.

– У його світлості дивні методи завойовувати серця підданих,– мовив Тиріон, криво посміхнувшись.– А викинути сера Баристана Селмі з королівської варти теж Джофрі вирішив?

Серсі зітхнула.

– Джофрі потрібно було звинуватити когось у смерті Роберта. Вейрис запропонував сера Баристана. А чом би й ні? Таким чином Джеймі отримав командування королівською вартою й місце в малій раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму псові. Він дуже прихильний до Сандора Клігана. Ми готові були запропонувати Селмі землі й вежку – більше, ніж заслуговував той старий нікчемний дурень.

– Я чув, цей старий нікчемний дурень поклав парочку Слінтових золотих плащів, коли ті спробували його схопити коло Брудної брами.

У сестри був нещасний вигляд.

– Джаносу слід було послати більше людей. Не такий він компетентний, як хотілося б.

– Сер Баристан був лордом-командувачем королівської варти Роберта Баратеона,– багатозначно нагадав їй Тиріон.– Вони з Джеймі тільки вдвох уціліли з сімки Ейриса Таргарієна. Простолюд переказує про нього такі самі легенди, як про Сервіна Дзеркального Щита чи про королевича Еймона Лицаря-Дракона. І що, скажи мені, подумають люди, побачивши Баристана Безстрашного поряд з Робом Старком чи Станісом Баратеоном?

– Про це я не подумала,– відвела погляд Серсі.

– А от батько подумав,– сказав Тиріон.– Саме тому й прислав мене. Щоб припинити це божевілля та приструнити твого сина.

– Тебе він не слухатиметься так само, як і мене.

– А може, й послухається.

– Чого б це?

– Бо знає, що ти його ніколи не скривдиш.

Серсі примружила очі.

– Якщо гадаєш, я дозволю тобі скривдити мого сина, у тебе гарячка.

Тиріон зітхнув. Вона знову, як завжди, нічого не зрозуміла.

– Мене Джофрі нема чого боятися, так само як і тебе,– запевнив він її,– та якщо хлопець відчуватиме загрозу, він буде слухняніший,– узяв він її за руку.– Я твій брат, сама розумієш. Я тобі потрібен, визнаєш ти це чи ні. Я потрібен твоєму синові, якщо він сподівається втриматися на тому потворному залізному кріслі.

Здавалося, сестра вражена, що він її торкнувся.

– А ти завжди був хитрий.

– Хіба що трошки,– посміхнувся він.

– Може, і справді варто спробувати… але не обманюйся, Тиріоне. Якщо я погоджуся на твою присутність, ти називатимешся правицею короля, але по правді моїм правицею не будеш. Перш ніж діяти, ти ділитимешся всіма своїми планами й намірами зі мною й не робитимеш нічого без моєї згоди. Ти зрозумів?

– О так.

– Ти згоден?

– Безперечно,– збрехав він.– Я твій, сестричко.

«Стільки, скільки доведеться».

– А тепер, коли в нас спільна мета, не можна нам більше тримати секрети одне від одного. Ти кажеш, що стратити лорда Едарда наказав Джофрі, сера Баристана звільнив Вейрис, а Мізинчик підніс нам у дарунок лорда Слінта. А хто ж убив Джона Арина?

– Звідки мені знати? – висмикнула Серсі руку.

– Невтішна вдова у Соколиному Гнізді, схоже, гадає, що це був я. Цікаво, хто їй підказав цю думку?

– Кажу тобі, я не знаю. Цей дурень Старк звинувачував мене в тому самому. Натякнув, що лорд Арин підозрював… точніше, гадав…

– Що ти спиш зі своїм любим Джеймі?

Вона дала йому ляпас.

– Ти що – думаєш, я такий самий сліпий, як батько? – потер Тиріон щоку.– З ким ти спиш, мене не обходить… хоча й не зовсім справедливо, що перед одним братом ти ноги розкидаєш, а перед другим – ні.

Вона знов дала йому ляпас.

– Що за грубощі, Серсі, я ж просто жартую. Якщо по правді, я й сам надам перевагу гарненькій повії. Ніколи не розумів, що в тобі бачить Джеймі – окрім власного віддзеркалення.

Вона втретє дала йому ляпас.

Щоки в нього вже були червоні й палали, однак він посміхнувся.

– Якщо не зупинишся, я можу розсердитися.

Це її таки зупинило.

– Навіть коли й так, мені яке діло?

– У мене з’явилися нові друзі,– зізнався Тиріон.– Тобі вони не сподобаються. До речі, як ти вбила Роберта?

– Він сам себе вбив. А ми просто допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт вийшов на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого кислого червоного, утричі міцнішого, ніж він звик. Тому смердючому дурню страшенно сподобалося. Якби мав клепку, міг би вчасно зупинитися, але ж ні, він видудлив один бурдюк і звелів Ланселю принести ще. Решту зробив вепр. Шкода, що тебе не було на тризні, Тиріоне. Такого смачного вепра я ще не куштувала. Його запекли з грибами та яблуками, і це був смак перемоги.

– Сестро, ти просто народилася бути вдовою! – Тиріону навіть подобався Роберт Баратеон, хай який він був хвалькуватий дурень… без сумніву, подобався частково саме тому, що сестра його терпіти не могла.– А тепер, якщо ти вже закінчила мене бити, мені час іти,– вивернувши ноги, він незграбно зліз зі стільця.

– Я тебе не відпускала,– нахмурилася Серсі.– Хочу знати, як ти збираєшся звільнити Джеймі.

– Скажу тобі, коли сам знатиму. Плани – як плоди: мають достигнути. А зараз я хотів би проїхатися вулицями й оцінити місто,– поклав Тиріон руку на сфінкса поряд з дверима.– Ще одне прохання на прощання. Будь ласка, потурбуйся, щоб із Сансою нічого не сталося. Кепсько буде, якщо ми втратимо обох дочок Старка.

Переступивши поріг зали нарад, Тиріон кивнув серу Мандону й рушив довгим склепінчастим коридором. До нього приєднався Брон. А от Тимета, сина Тимета, й знаку не було.

– А де ж то червона рука? – поцікавився Тиріон.

– Вирішив дослідити замок. Такі, як він, не звикли чекати в коридорах.

– Сподіваюся, він не заріже якого-небудь вельможу.

Горяни, яких Тиріон привів із собою з укріплень у Місячних горах, по-своєму були люто віддані, та водночас гонорові й задерикуваті, схильні на справжні чи уявні образи відповідати крицею.

– Постарайся знайти його. А поки шукатимеш, переконайся, що всіх його друзів розмістили й нагодували. Хай їх поселять у касарнях у Вежі правиці, але потурбуйся, щоб стюард не розмістив кам’яних воронів поряд з місячними братам, а для обпечених хай він виділить окрему залу.

– А ви куди?

– А я повертаюсь у «Зламане ковадло».

– Супровід не потрібен? – зухвало посміхнувся Брон.– Подейкують, на вулицях небезпечно.

– Покличу капітана сестриної замкової варти й нагадаю йому, що я Ланістер не меншою мірою, ніж вона. Йому варто пам’ятати, що він присягав Кичері Кастерлі, а не Серсі чи Джофрі.

За годину Тиріон виїхав з Червоної фортеці в супроводі дюжини ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Проїжджаючи попід ґратами, він зауважив на мурах відрубані голови. Напівзотлілі, чорні від смоли, вони заледве були впізнавані.

– Капітане Вайлар,– гукнув Тиріон,– прошу завтра це познімати. Нехай німотні сестри обмиють їх.

Непросто, мабуть, буде з’ясувати, яка голова від якого тіла, але зробити це потрібно. Навіть у вирі війни слід дотримуватися певних правил пристойності.

Вайлар завагався.

– Його світлість волів, щоб голови зрадників стирчали на мурах, поки він не заповнить оті три порожні кілки в кінці.

– Дайте-но я вгадаю. Один для Роба Старка, а два інші – для лордів Станіса й Ренлі. Правда?

– Так, мілорде.

– Сьогодні моєму племіннику виповнилося тринадцять, Вайларе. Постарайтеся не забувати про це. Або ці голови завтра знімуть, або один з отих порожніх кілків отримає іншого пожильця. Розумієте, про що я, капітане?

– Я власноруч їх познімаю, мілорде.

– От і добре,– ударив Тиріон коня п’ятками в боки й подався геть, лишаючи вояків у малинових плащах наздоганяти його.

Він сказав Серсі, що хоче оцінити місто. І не збрехав. Здебільшого Тиріона Ланістера не радувало те, що він побачив. На вулицях Королівського Причалу завжди було завізно й гамірно, однак зараз тут відгонило небезпекою, чого він не пригадував у минулі свої приїзди сюди. У стічній канаві на вулиці Ткацькій валявся голий труп, і його дерла зграя диких псів, але нікому, схоже, до цього не було діла. Повсюди виднілася сторожа: вартові парами патрулювали провулки у своїх золотих плащах і чорних кольчугах, тримаючи під рукою залізні дрюки. На ринках було повно обідранців, які розпродували все, що лишилося вдома, за скільки дадуть… однак і близько не було селян, які торгують харчами. А якщо десь щось їстівне і продавалося, то втричі дорожче, ніж рік тому. Якийсь коробейник галасливо пропонував щурів, засмажених на рожні. «Свіжі щурі,– гучно викрикував він,– свіжі щурі». Безперечно, свіжі щурі ліпші за старих і тухлих. Що страшніше, щурі мали вигляд апетитніший, ніж те, чим переважно торгували різники. На вулиці Борошняній Тиріон помітив, що вартові стоять чи не попід кожними дверима. В чорні часи, подумалося йому, навіть для пекарів перекупні мечі дешевші за хліб.

– Харчі в місто не надходять, так? – спитав він Вайлара.

– Дуже мало,– визнав той.– У приріччі точиться війна, лорд Ренлі збурив повстання у Небосаду, тож дороги закриті і на південь, і на захід.

– А що з цього приводу робить моя добра сестриця?

– Вживає заходів для поновлення королівського миру,– запевнив його Вайлар.– Лорд Слінт потроїв міську варту, а королева розпорядилася, щоб на зміцнення захисту виділили тисячу ремісників. Каменярі укріплюють мури, теслі сотнями майструють стріломети й катапульти, майстри-лучники виготовляють стріли, ковалі кують клинки, а гільдія алхіміків пообіцяла надати десять тисяч глечиків дикополум’я.

Тиріон тривожно посовався в кріслі. Він радів, що Серсі не сидить згорнувши руки, однак дикополум’я – небезпечна штука, а десять тисяч глечиків здатні спалити дотла весь Королівський Причал.

– І де моя сестра взяла гроші, щоб усе це оплатити?

Ні для кого не було таємницею, що після короля Роберта корона лишилася в боргах, а алхіміків навряд чи можна сплутати з альтруїстами.

– Лорд Мізинчик завжди щось вигадає, мілорде. Він для всіх, хто в’їжджає в місто, увів податок.

– Ну, це точно спрацює,– мовив Тиріон, подумавши: «Кмітливо. Кмітливо й безсердечно». Десятки тисяч людей тікають з насиджених місць, сподіваючись на уявну безпеку Королівського Причалу. Він їх бачив на королівському гостинці: матерів, дітей і стурбованих батьків, які пожирали жадібними очима його коней і фургони. Діставшись міста, вони, без сумніву, все віддадуть, щоб заховатися од війни за цими затишними мурами… от тільки якби вони знали про дикополум’я, то спершу б двічі подумали.

Заїзд, де на вивісці було зламане ковадло, містився недалечко від цих мурів, поблизу Божої брами, крізь яку Тиріон заїхав у місто сьогодні зранку. Щойно вони опинились у дворі, до Тиріона підбіг хлопчина, щоб допомогти йому злізти з коня.

– Забирайте своїх людей у замок,– сказав Тиріон Вайлару.– Я ночуватиму тут.

– А це точно безпечно, мілорде? – з сумнівом запитав капітан.

– Ну, коли я зранку виїжджав із заїзду, там ще зоставалося повно чорних вух. А поряд із Челлою, дочкою Чейка, про безпеку не йдеться,– пошкандибав Тиріон до дверей, залишивши Вайлара міркувати, що ж це могло значити.

Коли Тиріон, штовхнувши двері, зайшов у вітальню заїзду, то опинився у вирі веселощів. Він упізнав гортанне гоготіння Челли й мелодійний сміх Шей. Дівчина сиділа біля коминка, за круглим дерев’яним столом, посьорбуючи вино разом з трьома горянами з клану чорних вух, яких Тиріон лишив охороняти її, і опасистим чоловіком, який сидів спиною. Мабуть, хазяїн заїзду, вирішив Тиріон… поки Шей не привітала Тиріона й незнайомець не підвівся.

– Мій добрий лорде, страшенно радий вас бачити,– вигукнув він, і на його напудреному обличчі заграла м’яка євнуська посмішка.

Тиріон загнувся.

– Лорде Вейрисе! Не сподівався вас тут побачити.

«Чужі б його вхопили, як він міг так швидко їх знайти?»

– Вибачте, якщо завадив,– мовив Вейрис.– Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді.

– Юною леді,– повторила Шей, насолоджуючись звучанням цих слів.– Наполовину ви праві, мілорде. Я юна.

«Вісімнадцять років,– подумав Тиріон.– Вісімнадцять років, і вже повія, однак кмітлива, на простирадлах спритна як кішка, а ще ж великі темні очі, шовковисті чорні коси й солодкий, м’який і спраглий ротик… і головне, вона моя! Іди до біса, євнуше».

– Боюся, це я завадив, лорде Вейрисе,– мовив він з силуваною люб’язністю.– Коли я увійшов, ви так веселилися!

– Мілорд Вейрис зробив Челлі комплімент: сказав, що вона, либонь, чимало людей зарізала, щоб зібрати таке чудове намисто з вух,– пояснила Шей. Тиріона ще більше роздратувало, що вона таким тоном називає Вейриса мілордом: саме так вона називала Тиріона під час постільних забавлянь.– А Челла сказала йому, що тільки боягузи страчують переможених.

– Хоробріше лишити ворога в живих, щоб той мав нагоду обілити своє ім’я, виборовши назад своє вухо,– пояснила Челла – маленька темнокоса жіночка, в якої на отому жахливому намисті звисало аж сорок шість сухих зморщених вух. Тиріон їх одного разу перерахував.– Тільки так ти можеш довести, що не боїшся ворогів.

Шей підбадьорливо заулюлюкала.

– А тоді мілорд сказав, якби він був з чорних вух, то не зміг би заснути, бо йому би снилися одновухі люди.

– З такою проблемою я точно не зіткнуся,– сказав Тиріон.– Я так боюся своїх ворогів, що просто всіх їх убиваю.

Вейрис захихотів.

– Вип’єте з нами вина, мілорде?

– Так, вип’ю вина,– усівся Тиріон поряд із Шей. Він-то добре розумів, що тут відбувається, хай цього й не розуміли ні Челла, ні дівчина. Вейрис хотів цим дещо йому сказати. За словами «Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді» ховалися насправді інші: «Ти хотів її сховати, але я дізнався і де вона, і хто вона, і ось я тут». Цікаво, подумав Тиріон, хто його зрадив? Хазяїн заїзду, чи конюший у стайні, чи вартовий при брамі… чи хтось із його власних людей?

– Завжди любив повертатися в місто з Божої брами,– мовив Вейрис до Шей, наливаючи всім вина.– Там на прибрамній вишукане різьблення – щоразу як я його бачу, аж сльози навертаються. Ті очі… такі виразні, вам не здається? Коли проїжджаєш попід ґратами, здається, вони тебе проводжають.

– Я не помітила, мілорде,– озвалася Шей.– Якщо ваша ласка, погляну завтра.

«Не переймайся, сонечко,– подумав Тиріон, покрутивши вино в кубку.– Йому байдуже до того різьблення. Хвалить він зовсім інші очі – свої. Він хоче сказати, що спостерігав за нами, що знав про нас тої-таки миті, як ми проїхали попід ґратами».

– Але обережно, дитино,– застеріг Вейрис.– Останнім часом на Королівському Причалі неспокійно. Я ці вулиці знаю добре, та навіть я сьогодні побоювався приходити сюди сам, без зброї. В ці чорні часи кругом самі беззаконники, так-так. У них холодна криця та ще холодніші серця.

Насправді ж він хотів сказати: «Я прийшов без зброї, але інші можуть прийти з мечем у кулаці».

Але Шей засміялася.

– Якщо хтось спробує мене потурбувати, позбудеться вуха – його відрубає Челла.

Вейрис загоготів, так наче нічого смішнішого в житті не чув, та коли він повернувся до Тиріона, в очах його не було й натяку на сміх.

– Ваша юна леді дуже приємна. На вашому місці я б добре про неї дбав.

– Саме так я і збираюся вчинити. Якщо хтось спробує її скривдити… я маленький, мені до чорних вух далеко, і я ніколи не казав, що страшенно відважний.

«Бачиш? Я теж умію розмовляти твоєю мовою, євнуше. Скривдь її – і накладеш головою».

– Я вже піду,– підвівся Вейрис.– Уявляю, як ви потомилися. Я просто хотів привітати вас, мілорде, і сказати, як я зрадів вашому приїзду. Ви нам дуже потрібні в раді. Ви бачили комету?

– Я коротун, а не сліпець,– мовив Тиріон. З королівського гостинцю здавалося, що вона затуляє половину неба, затьмарюючи місячний серпик.

– На вулицях її кличуть Червоною Вістункою,– сказав Тиріон.– Кажуть, як герольд оголошує вихід короля, вона попереджає про вогонь і кров,– потер євнух напудрені руки.– Можна загадати вам невеличку загадку, мілорде? – запитав він, але не чекав на дозвіл.– У кімнаті троє панів: король, жрець і багатій зі своїм золотом. Між ними стоїть перекупний меч – маленький чоловік простого роду й не надто глибокого розуму. Кожен з панів велить йому зарізати двох інших. «Роби, як я велю,– каже король,– бо я законний правитель». «Роби, як я велю,– каже жрець,– бо я переказую волю богів». «Роби, як я велю,– каже багатій,– і отримаєш он скільки золота». То скажіть мені – хто житиме, а хто помре?

Низько вклонившись, євнух у своїх м’яких капцях поквапився геть із вітальні.

Коли він пішов, Челла пирхнула, а Шей скривила гарненьке личко.

– Житиме багатій, хіба ні?

Тиріон замислено сьорбав вино.

– Мабуть. А може, й ні. Все залежатиме від перекупного меча,– поставив він кубок на стіл.– Гаразд, ходімо нагору.

Шей довелося чекати його на сходах, бо в неї ноги були стрункі та спритні, а в нього – короткі, кволі, та ще й боліли. Та коли він наздогнав її, вона усміхалася.

– Ви за мною скучили? – піддражнила вона, беручи його за руку.

– Страшенно,– визнав Тиріон. Шей була зовсім невисока, і все одно йому доводилося дивитися на неї знизу вгору… але у випадку з нею він з подивом відзначив, що й не не від того. На неї приємно було дивитися знизу.

– Від’їжджаючи в Червону фортецю, ви завжди за мною скучатимете,– сказала вона, ведучи його в свою кімнату.– Спатимете там самотою в холодному ліжку у Вежі правиці.

– Щира правда.

Тиріон залюбки тримав би її при собі, от тільки лорд-батько заборонив. «Повію до двору ти не повезеш»,– ось як висловився лорд Тайвін. Уже те, що Тиріон привіз її в місто, було зухвальством. Його авторитет залежав від батька, і дівчина має це зрозуміти.

– Ти будеш недалечко,– пообіцяв він.– Матимеш будинок з вартовими і слугами, а я навідуватимуся, коли тільки зможу.

Шей ногою зачинила двері. Крізь каламутні шибки вузьких вікон Тиріон розрізнив Великий септ Бейлора на вершечку Вісеніїного пагорба, але його увагу привернуло дещо інше. Шей, нахилившись, ухопила сукню за поділ, стягнула через голову й відкинула вбік. Білизни вона не носила.

– Спати ви більше не будете,– мовила вона, зупиняючись перед ним, рожева, гола й мила, поклавши руку на стегно.– Думатимете про мене щоразу, лягаючи в ліжко. Між ніг у вас затвердне, та не буде кому вас потішити, тож ви не зможете заснути, хіба що…– розтягнула вона губи в отій лукавій посмішці, яка так подобалася Тиріону,– чи не звідси взялася назва – Вежа правиці, мілорде?

– Помовч і поцілуй мене,– звелів він.

Її вуста смакували вином, маленькі тверді груди притискалися до нього, і пальці його потягнулися до зав’язок на штанях.

– Мій лев,– прошепотіла вона, коли Тиріон урвав поцілунок, щоб роздягнутися.– Мій любий лорд, мій велет Ланістер.

Тиріон штовхнув її до ліжка. Коли він увійшов у неї, від її скрику міг би збудитися сам Бейлор Благословенний у своїй могилі, а її нігті лишили в Тиріона на спині доріжки. Ще ніколи біль не приносив йому і вполовину такого задоволення.

«Дурень,– пізніше думав він, лежачи в центрі провислого матраца серед пожмаканих простирадл.– Ти так нічого й не навчився, карлику? Вона повія, чорт забирай, вона обожнює твоє золото, а не твій прутень. Пригадуєш Тишу?» Та коли його пальці легенько обвели її пипку, від дотику та затвердла, а на грудях видно було слід, який лишили його зуби в пориві пристрасті.

– То що ви тепер робитимете, мілорде, на посаді правиці короля? – запитала його Шей, коли він стиснув долонею м’яку солодку плоть.

– Те, чого Серсі очікує найменше,– неголосно пробурмотів Тиріон їй у тонку шийку.– Я вершитиму… правосуддя.

Бран

Твердий камінь підвіконня Бран любив більше за зручну перину й покривала. В ліжку здавалося, що стіни тиснуть, а стеля нависає; в ліжку кімната перетворювалася на камеру, а Вічнозим – на в’язницю. А за вікном його й досі кликав широкий світ.

Так, він не міг більше ні ходити, ні лазити, ні полювати, ні битися з дерев’яним мечем у руці, як колись, але й досі міг бачити. Він любив спостерігати, як по всьому Вічнозиму загоряються вікна, коли за ромбовидними шибками у вежах і переходах запалювали свічки й коминки, а ще він любив слухати, як виспівують до зірок деривовки.

Останнім часом йому часто снилися деривовки. «Вони розмовляють зі мною, як брати»,– казав він собі, коли вони починали вити. Здавалося, він їх розуміє… не зовсім, не насправжки, але… так наче вони перемовляються мовою, яку він колись знав, але чомусь забув. Хай Волдери їх бояться, а у Старків у жилах біжить вовча кров. Так каже стара Нан. Щоправда, з одним застереженням: «Тільки в одних її більше, ніж в інших».

Літо завив протяжно й сумно, в голосі його чулися смуток і туга. У Кошлая голосина був грубіший. Виття луною летіло через двори й переходи, поки від нього не задзвенів увесь замок, так наче Вічнозим населяє ціла зграя деривовків, а не двійко… двійко, а колись було шестеро! «Цікаво,– думав Бран,– чи сумують вони за своїми братами й сестрами? Чи кличуть Сіровія і Привида, Наймірію і тінь Леді? Хочуть, щоб вони повернулись і знову стали зграєю?»

– Хто зазирне в голову деривовка? – сказав сер Родрик Кассель, коли Бран запитав його, чому вони виють. На час своєї відсутності Бранова леді-мати зробила його каштеляном Вічнозиму, тож за обов’язками в нього залишалося небагато часу на пустопорожні балачки.

– Вони виють, бо хочуть на волю,– заявив Фарлен, псар, який деривовків любив не більше, ніж його хорти.– Їм не подобається в чотирьох стінах, і як їх можна в цьому винуватити? Дикий звір має жити в дикій природі, а не в замку.

– Їм кортить полювати,– погодився кухар Гейдж, вкидаючи у величезний казан рагу кубики сала.– Нюх у вовка кращий, ніж у людини. Подобається вам чи ні, а вони і звідси відчувають дух здобичі.

Але мейстер Лувін так не думав.

– Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава, Бране? Може, їм здається, це місяць.

Коли Бран переказав це Оші, та голосно розреготалася.

– У деривовків глузду більше, ніж у вашого мейстра,– сказала дикунка.– Їм відомі істини, які забув старий у сірому.

Від того, як вона це сказала, у Брана дрижаки пішли, а коли він запитав, що ж віщує комета, вона відповіла:

– Кров і вогонь, хлопче, нічого доброго.

Бран запитав про комету септона Чейла, поки вони перебирали сувої, які вдалося винести під час пожежі з бібліотеки.

– Це меч, який відрубує сезон,– озвався той, і невдовзі потому зі Старгорода прилетів білий крук, сповіщаючи про осінь, тож септон, без сумніву, мав рацію.

А от стара Нан так не думала, а вона-бо прожила довше за всіх.

– Дракони,– сказала вона, підвівши голову та втягуючи ніздрями повітря. Очі в неї майже посліпли, тож бачити комету вона не могла, але запевняла, що чує її на нюх.– Це дракони, хлопче,– наполягала вона. Стара Нан, як і раніше, не називала його королевичем.

А Годор, як завжди, сказав: «Годор». Ось і все, що він умів казати.

А деривовки все вили. Вартові на мурах бурмотіли прокляття, хорти на псарні люто брехали, коні брикалися в стійлах, Волдери тремтіли біля вогню, і навіть мейстер Лувін скаржився, що не спить ночами. Тільки Брана це не дратувало. Потому як Кошлай покусав Малого Волдера, сер Родрик тримав вовків у богопралісі, але кам’яні стіни Вічнозиму виробляли зі звуком дивні речі, тож іноді здавалося, що вовки у дворі просто у Брана під вікном. А іноді він міг би присягнутися, що вони на мурах між вежами – стоять там на чатах. Хотів би він їх побачити!

Та бачив він тільки комету, що зависла над вартівнею і над дзвіницею, а трохи далі – Першу фортецю, круглу та приземкувату, на чиїх мурах химери здавалися чорними сильветками у фіолетових сутінках. Колись Бран знав у тих будівлях кожен камінчик, зовні та всередині; він облазив їх усі, видираючись на стіни так само легко, як інші хлопчаки збігають сходами. Їхні дахи були його схованками, а ворони нагорі зруйнованої вежі – найкращими друзями.

А потім він упав.

Падіння Бран не пам’ятав, але всі так казали, тож, швидше за все, це правда. Він мало не загинув. Коли він дивився на побиті негодою химери нагорі Першої фортеці, в нутрі у нього стискався дивний клубок. Більше він не може ні лазити, ні ходити, ні бігати, ні битися на мечах, а мрія про лицарство так і лишиться мрією.

Літо вив і того дня, коли Бран упав, і ще довго по тому, поки він, весь понівечений, лежав у ліжку,– так сказав Роб, коли йшов на війну. Літо оплакував Брана, і його горе розділили Кошлай і Сіровій. Того дня, коли клятий крук приніс звістку про батькову смерть, вовки це теж знали наперед. Тоді Бран разом з Риконом сидів у мейстра в башточці, вони розмовляли про дітей пралісу, але Літо з Кошлаєм своїм виттям заглушили голос Лувіна.

«Кого оплакують вони тепер?» Може, ворог убив короля на Півночі, отого, що був колись Брановим братом Робом? Чи його брат-байстрюк Джон Сноу впав зі Стіни? Може, померла мати чи хтось із сестер? Чи це щось зовсім інше, як гадають і мейстер, і септон, і стара Нан?

«Був би я і справді деривовком, я б розумів їхні пісні»,– мрійливо подумав Бран. У снах про вовків він легко видирався на гори – зазублені крижані гори, вищі за будь-яку вежу, і там стояв на самій вершині під місяцем-повнею, а світ, як колись, лишався внизу.

– У-у-у! – нерішуче крикнув Бран. Приклавши долоні до рота, він підвів голову до комети.– У-у-у-у-у-у! А-у-у-у-у-у! – завив він. Прозвучало це кволо: тоненько й тремтливо,– це було хлоп’яче виття, а не вовче. Однак йому відповів Літо, заглушивши своїм глибоким басом Бранів високий голосок, а до нього долучився Кошлай. Бран знову завив. Й отак вони вили разом – останні зі зграї.

На шум прибіг вартовий – Патлач з великим жировиком на носі. Зазирнувши, він побачив, як Бран виє у вікно, й запитав:

– Що сталося, королевичу?

Коли його називали «королевичем», Бран почувався дивно, але ж він тепер наступник Роба, а Роб – король на Півночі. Обернувши голову, Бран завив на вартового:

– У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!

– Припиніть,– скривився Патлач.

– У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!

Вартовий вийшов. Повернувся він разом з мейстром Лувіном, вдягненим у все сіре, з тугим ланцюгом на шиї.

– Бране, ці звірі й без тебе здіймають багато галасу,– перетнув мейстер кімнату й поклав руку хлопцю на чоло.– Вже пізно, тобі давно час спати.

– Я розмовляю з вовками,– відкинув Бран його руку.

– Сказати Патлачу, щоб відніс тебе в ліжко?

– Я сам можу дістатися ліжка.

Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, тож Бран міг на руках пересуватися кімнатою. Пересуватися важко й повільно, і від цього боліли плечі, але він терпіти не міг, коли його носять.

– І взагалі, я не мушу спати, якщо не хочу.

– Всі люди сплять, Бране. Навіть королевичі.

– Уві сні я перетворююся на вовка,– відвернувся Бран і знову задивився в ніч.– А вовкам сняться сни?

– Всім тваринам, думаю, сняться, тільки не такі, як людям.

– А мертвим сняться? – запитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Вічнозимом каменяр різьбив з граніту батькову подобу.

– Одним – так, іншим – ні,– відповів мейстер.– Самі мертві про це мовчать.

– А деревам сняться?

– Деревам? Ні…

– Сняться,– мовив Бран з раптовою упевненістю.– Їм сняться деревні сні. Іноді мені сниться дерево. Віродерево, як у богопралісі. Воно кличе мене. Вовчі сни кращі. Я чую різні запахи, а іноді смакую кров.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав шию.

– Якби ти більше часу проводив з іншими дітьми…

– Терпіти не можу інших дітей,– вигукнув Бран, маючи на увазі Волдерів.– Наказую вам відіслати їх геть.

Лувін посуворішав.

– Фреї – годованці твоєї матері, їх прислали сюди на виховання за її чітким наказом. І не тобі їх виганяти, тим паче що це неввічливо. Якщо ми їх відішлемо назад, куди їм податися?

– Додому. Це через них мене розлучили з Літом.

– Малий Фрей не просив, щоб його покусали,– сказав мейстер,– і я теж.

– Це зробив Кошлай! – Риконів величезний чорний вовк був такий дикий, що навіть Брана часом лякав.– А Літо ніколи нікого не кусав.

– Літо перегриз людині горлянку просто в цій кімнаті, чи ти забув? Якщо поглянути правді у вічі, треба визнати: милі вовченятка, яких ви з братами знайшли у снігу, повиростали у небезпечних звірів. І малі Фреї мудро чинять, остерігаючись їх.

– Треба Волдерів тримати в богопралісі. Можуть скільки завгодно гратися там у лорда переправи, а Літо знову тоді спатиме зі мною. Якщо я королевич, чому зі мною не рахуються? Я хотів покататися на Танцівниці, але Пиворіз не випустив мене з брами.

– І правильно вчинив. У вовчому лісі повно небезпек – остання твоя мандрівка туди мала тебе дечому навчити. Хочеш, щоб тебе взяв у полон який-небудь розбійник і продав Ланістерам?

– Літо мене врятував би! – уперто мовив Бран.– Хіба королевичам не дозволено плавати по морях, полювати на вепрів у вовчому лісі та змагатися на списах?

– Бране, дитинко, не муч себе! Колись, може, ти й до цього доростеш, але поки що ти просто восьмирічний хлопчик!

– Ліпше б я став вовком. Можна жити в лісі та спати де захочеш, а ще розшукати Арію й Сансу. Я б занюхав, де вони, й урятував, а ще міг би з Робом виходити на поле бою, як Сіровій. Зубами перегриз би горлянку Царевбивці, і тоді війна б закінчилась і всі повернулися б у Вічнозим. Якби я був вовком…– не договоривши, він завив,– у-у-у-у-у!

– Справжній королевич,– підвищив голос Лувін,– гостинно зустрів би…

– А-у-у-у-у-у! – голосніше завив Бран.– А-у-у-у-у-у!

Мейстер здався.

– Як хочеш, дитино.

І вийшов зі спальні, кинувши на Брана погляд наполовину зажурений, а наполовину обурений.

Та коли Бран лишився сам, виття вже не приносило такої втіхи. За деякий час він замовк. «Я гостинно їх прийняв,– ображено думав Бран.– Я поводився, як лорд Вічнозиму, справжній лорд, як він може це заперечити?» Коли з Близнючок приїхали Волдери, це Рикон хотів, щоб вони забиралися геть. Чотирирічний малюк верещав, що хоче маму, тата й Роба, а не цих чужинців. Саме Бранові довелося втішати Рикона й вітати Фреїв. Саме він запропонував їм мед і м’ясо та крісло біля вогню, і навіть мейстер Лувін опісля казав, що він повівся дуже гарно.

Але це було до гри.

Для гри потрібні були колода, дрючок, водойма й побільше галасу. Водойма – це головне, запевнили Брана Волдер і Волдер. Замість колоди можна взяти дошку або кілька камінців-кругляків, а дрючок – це звичайна гілляка. Можна взагалі не галасувати. Але без водойми гри не буде. Та оскільки мейстер Лувін і сер Родрик не збиралися відпускати дітей у вовчий ліс у пошуках струмка, довелося обійтися одним з каламутних ставків у богопралісі. Волдер і Волдер ще в житті не бачили, щоб із землі била ключем гаряча вода, однак обидва погодилися, що так гра буде ще цікавішою.

Обох звали «Волдер Фрей». Великий Волдер пояснив, що в Близнючках купа Волдерів, усі названі на честь їхнього дідуся лорда Волдера Фрея.

– А у Вічнозимі в нас у всіх свої імена,– пихато мовив Рикон.

У гру гралося так: колоду слід було перекинути через водойму, на середині неї ставав один з гравців із дрючком. Він був лордом переправи, і коли до нього підходив хтось із гравців, він мав казати: «Я – лорд переправи, хто тут іде?» І другий гравець мав оголосити, хто він такий і чому хоче переправитися на той бік. Лорд ставив запитання і вимагав давати різні обітниці. На питання необов’язково було відповідати правдиво, а от обітниці слід було виконувати, якщо не скажеш «ачей», але заковика була в тому, щоб втулити це «ачей» так, аби лорд переправив не помітив. Тоді можна було спробувати скинути лорда у воду й самому стати лордом переправи,– але тільки якщо ти сказав «ачей». А в іншому разі ти вилітав із гри. А от лорд міг скидати у воду, кого захоче й коли захоче, причому в нього єдиного був дрючок.

На практиці гра переважно зводилася до штовханини, колотнечі й падінь у воду, а ще галасливих сварок, сказав хтось «ачей» чи ні. Найчастіше лордом переправи був Малий Волдер.

Називався він Малий Волдер, але був рослявий і кремезний, з червоною пикою і великим круглим черевом. Великий Волдер був гостролиций, худоребрий і на голову нижчий.

– Він на п’ятдесят два дні старший за мене,– пояснив Малий Волдер,– і спершу був більший за мене, але я швидше росту.

– Ми зведенюки, а не рідні брати,– додав Великий Волдер, насправді маленький.– Я – Волдер, син Джамоса. Мій батько – син лорда Волдера від четвертої дружини. А він – Волдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною лорда Волдера, вона з Крейкголу. Тому він по лінії наступництва йде переді мною, хоч я й старший.

– Всього на п’ятдесят два дні,– заперечив Малий Волдер.– Та й нікому з нас Близнючки ніколи не дістануться, ти, дурню.

– Мені дістануться,– оголосив Великий Волдер.– Але ми не єдині Волдери. У сера Стеврона є онук, Чорний Волдер, він четвертий по лінії наступництва, а ще є Рудий Волдер, син сера Емона, і Байстрюк Волдер, який узагалі ніякий не наступник. Його прізвище Ріверз, а не Фрей. А ще є дівчинка на ім’я Волда.

– І Тир. Ти завжди забуваєш про Тира.

– Він Волтир, а не Волдер,– безтурботно мовив Великий Волдер.– І він іде після нас, тож не рахується. І взагалі, він мені ніколи не подобався.

Сер Родрик постановив, що вони житимуть у колишній спальні Джона Сноу, адже Джон – у Нічній варті й уже не повернеться. Бранові це страшенно не сподобалося: було таке враження, наче Фреї намагаються посісти Джонове місце.

Він заздрісно спостерігав, як Волдери змагаються з кухарчучкою Ріпкою та з Джозетовими дівчатами Банді й Шайрою. Волдери оголосили, що Бран буде суддею й вирішуватиме, казав хтось «ачей» чи не казав, та щойно почалася гра, про нього цілком забули.

Галас і хлюпання скоро привабили й інших дітей: Паллу, яка працювала на псарні, і Кейнового сина Калона, і Томку, чий батько Товстун Том загинув на Королівському Причалі разом з Брановим татом. Незабаром усі вони були мокрі та брудні. Палла, в грязюці з ніг до голови та з мохом у волоссі, задихалася від сміху. Відтоді як прилетів клятий крук, Бран іще не чув стільки сміху. «Були б у мене знову ноги, я б їх усіх поскидав у воду,– думав він гірко.– Ніхто більше не став би лордом переправи, тільки я».

Нарешті у богопраліс прибіг Рикон у супроводі Кошлая. Довго чекав, поки Малий Волдер з Ріпкою боролися за дрючок, аж Ріпка послизнулася й полетіла у воду, гучно хлюпнувши й розмахуючи руками.

– Я! Тепер я! Я хочу погратися! – заверещав тут Рикон. Малий Волдер кивком запросив його до гри, і за Риконом рушив Кошлай.– Кошлайчику, ні,– скомандував брат.– Вовки не граються. Ти лишаєшся з Браном.

І Кошлай лишався…

…аж поки Малий Волдер не ляснув Рикона дрючком просто по животу. Бран і оком не встиг кліпнути, як чорний вовк перелетів через дошку, вода почервоніла від крові, обидва Волдери заверещали як різані, Рикон, сидячи у грязюці, зареготав, а до ставка прибіг незграба Годор, викрикуючи: «Годор! Годор! Годор!»

Дивна річ, але після цього Рикон чомусь полюбив Волдерів. У лорда переправи вони більше не гралися, зате з’явилися інші ігри – «красуня й чудовисько», «кішки-мишки», «приходь до мене в замок» тощо. Разом з Риконом Волдери робили набіги на кухню по пиріжки й медові стільники, ганялися навколо мурів, на псарні кидали кісточки цуценятам і вправлялися на дерев’яних мечах під пильним оком сера Родрика. Рикон навіть показав їм глибокі печери під Вічнозимом, де каменяр різьбив батькову гробницю. «Ти не мав права! – заверещав на брата Бран, дізнавшись про це.– Це було наше місце – місце Старків!» Але Рикон не зважав…

Відчинилися двері в Бранову спальню. Це мейстер Лувін приніс зелений глечик, і з ним прийшли Оша з Патлачем.

– Я запарив тобі снодійне зілля, Бране.

Кістлявими руками Оша підхопила Брана. Як на жінку, вона була дуже висока, і руки мала жилаві. Без зусиль вона віднесла його в ліжко.

– Після нього прийде сон без сновидінь,– сказав мейстер Лувін, витягаючи з глечика затичку.– Солодкий сон без сновидінь.

– Справді? – перепитав Бран, якому хотілося в це вірити.

– Так. Пий.

Бран випив. Зілля було густе, наче розведена крейда, але в нього додали меду, тож пішло легко.

– Зранку ти почуватимешся краще,– усміхнувся до Брана Лувін і, виходячи, поплескав його по плечу.

Але Оша затрималася.

– Знову вовчі сни?

Бран кивнув.

– Не треба так опиратися, хлопче. Я чула, як ти розмовляєш із серцедеревом. Може, це тобі відповідають боги?

– Боги? – пробурмотів він уже сонно. Обличчя Оші посіріло й розпливлося. «Солодкий сон без сновидінь»,– подумав Бран.

Та коли його огорнула темрява, він опинився в богопралісі – безшумно рухався попід сіро-зеленими чатовими деревами та старими як світ покрученими дубами. «Я ходжу!» – тішився Бран. Підсвідомо він наче знав, що спить, проте ходити уві сні було краще, ніж сидіти в чотирьох стінах у своїй спальні.

Між дерев було темно, однак дорогу йому освітлювала комета, а ноги ступали твердо. Він біг на чотирьох здорових лапах, міцних і прудких, і відчував під подушечками землю – сухе листя, що стиха потріскувало, і товсте коріння, і тверді камінці, а в під низом – шари м’якого ґрунту. Відчуття було приємне.

Ніздрі наповнювали аромати, живі та п’янкі: болотяний дух гарячих ставків, насичений пах перегною під лапами, запах білок у дубах. Від запаху білок йому пригадався смак гарячої крові та хрускіт, з яким кістки тріщать на зубах. Рот його наповнився слиною. Пів дня минуло, як він поїв, але мертвечина, навіть якщо це олень, не принесла втіхи. Він чув, як над головою цокотять і шурхотять білки, але вони не такі дурні, щоб спускатися вниз, де нишпорять вони з братом.

Брата він чуяв теж – знайомий дух, міцний і земляний, чорний, як і його хутро. Брат розлючено гасав попід мурами. Коло за колом, день і ніч, невтомно винюхуючи… дичину, вихід, матір, братів і сестер, свою зграю… шукаючи, шукаючи – і не знаходячи.

За деревами росла стіна – гори мертвих людських скель, які вивищувалися понад крапочкою цього живого лісу. Сірі й поцятковані, у плямах моху, вони були товсті, міцні й такі високі, що жодному вовку не доскочити. Всі щілини в тих горах, які затиснули їх із братом, були забиті холодним залізом і потрощеним деревом. Перед кожною щілиною брат зупинявся й люто вищиряв зуби, але дорога не звільнялася.

Першої ночі він сам теж так робив, але швидко збагнув, що з цього не буде зиску. Гарчанням дороги тут не пробити. Кружляючи, цих мурів не відсунути. Якщо задерти ногу й відзначитися під деревом, людей це не відлякає. Світ насувався на них, а за стіною дерев стояли величезні сірі печери людських скель. «Вічнозим»,– зненацька пригадалося йому. А з-за високих – до неба – людських стрімчаків його кликав справжній світ, і він знав: якщо не озветься, помре.

Арія

Їхали від світанку до сутінок, проминаючи ліси, сади й охайні лани, проїжджаючи крізь маленькі села, людні торгові містечка га приземкуваті тверджі. Затемна ставали табором і вечеряли у світлі Червоного Меча. Чоловіки по черзі стояли на чатах. Час від часу Арія помічала між дерев мерехтіння багать з таборів інших подорожніх. Щоночі, здавалося, стає дедалі більше таборів, а вдень – більше руху на королівському гостинці.

Зранку, в обід і ввечері приходили люди – старі й малі, високі й коротуни, босоногі дівчата й жінки з немовлятами на грудях. Хтось їхав у сільських фургонах, а хтось трусився на возах, запряжених волами. Ще більше людей їхало верхи: на тяглових конях, на поні, на мулах, на віслюках – на всьому, що тільки здатне йти, бігти чи переставляти ноги. Якась жінка вела дійну корову, в якої на спині сиділа дівчинка. Арія бачила коваля, який штовхав тачку зі своїми знаряддями – молотами, кліщами й навіть ковадлом, а трохи згодом – іншого чоловіка з іншою тачкою, в якій лежало двоє сповитих немовлят. Але більшість рухалася пішки, зі страшенно змученими обличчями, завдавши на плечі свої пожитки. Всі тяглися на південь, до Королівського Причалу, і заледве один із сотні бодай словом перемовився з Йореном та його підопічними, які прямували на північ. Арія не могла зрозуміти, чому ніхто не їде в тому ж напрямку, що й вони.

Чимало подорожніх були озброєні; Арія бачила кинджали й чингали, коси й сокири, а коли-не-коли траплявся й меч. Дехто виламував собі товсті гілки, а інші вирізали вузлуваті дрючки. Стискаючи зброю в пальцях, вони проводжали Йоренові фургони очима, однак зрештою не займали валку. Тридцятеро при фургонах – це забагато, не подужати, хай що там везуть.

«Бач очима,– учив Арію Сиріо.– Чуй вухами».

Одного дня на них з узбіччя заверещала якась причинна:

– Дурні! Вас повбивають, дурні!

Вона була худа як опудало, з запалими очима та стертими до крові ногами.

Наступного ранку з Йореном порівнявся гладкий купець на сірій кобилі й запропонував придбати фургони з усім добром за чверть вартості.

– Це війна, у вас усе заберуть, тож ліпше продайте мені, друже.

Сіпнувши горбатими плечима, Йорен відвернувся і сплюнув.

Того-таки дня Арія запримітила першу могилу – невеличкий насип на узбіччі, явно дитячий. У м’яку землю вставили кристал, і Ломі хотів його забрати, але Бугай звелів йому дати мертвим спокій. А ще за кілька льє Прейд показав і інші могили – свіжовикопані, цілий рядок. Потому могили траплялися майже щодня.

Одного разу Арія прокинулася в темряві страшенно злякана, хоча не могла сказати чому. У небі серед тисячі зірок висів Червоний Меч. Ніч здавалася на диво тихою, хоча чути було невиразне хропіння Йорена, потріскування багаття, навіть приглушене вовтузіння віслюків. Та все одно ввижалося, що світ наче затамував подих, і від тиші в Арії аж сироти пробігли по тілу. Стискаючи Голку, вона знову заснула.

А зранку, коли Прейд не прокинувся, Арія збагнула, що їй бракувало вночі його кашлю. І тоді вони й самі викопали могилу, поховавши перекупного меча там, де він заснув. Перш ніж закидати його землею, Йорен познімав з нього все цінне. Хтось узяв собі його черевики, хтось – кинджал. Його кольчугу й шолом розділили. А його меч Йорен вручив Бугаю.

– Ти з такими руками, може, й навчишся ним орудувати,– сказав він. Хлопчик на ім’я Тарбер кинув на тіло Прейда жменю жолудів – може, виросте дуб і позначить могилу.

Увечері вони зупинилися в селі, в обвитому плющем заїзді. Порахувавши монети в гаманці, Йорен вирішив, що на гарячу вечерю вистачить.

– Спатимемо надворі, як і зазвичай, але тут є лазня – на той раз, якщо хтось скучив за гарячою водою й милом.

Арія митися не наважилася, хоча на той час від неї смерділо так само, як і від Йорена,– огидною кислятиною. Комашня, якою кишів її одяг, мандрувала з нею від самого Блошиного Дна, тож здавалося якось несправедливо потопити її. Тарбер, Пиріжок і Бугай стали в чергу до купелі. Інші порозсідалися перед лазнею. Решта з’юрмились у вітальні. Йорен навіть відіслав Ломі з пивними кухлями до тих трьох у кайданах, які так і сиділи прикуті в своєму фургоні.

І миті, і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою й печеними яблуками. Хазяїн заїзду коштом закладу пригостив їх пивом.

– Багато років тому мій брат убрався в чорне. Він був служкою, дуже кмітливий, але одного разу хтось помітив, як він поцупив перець зі столу мілорда. А він просто любив його смак. Лише щіпка перцю, та сер Малком мав крутий норов. А на Стіні дають перець?

Коли Йорен похитав головою, чоловік зітхнув.

– Шкода. Лінк обожнював перець.

Арія обережно посьорбувала з кухля, раз у раз набираючи ложкою пирога – ще теплого, з печі. Вона пригадувала, що батько іноді дозволяв дітям випити кухлик пива. Санса зазвичай кривилася й казала, що вино набагато смачніше, але Арії пиво подобалося. На згадку про Сансу й батька їй стало сумно.

В заїзді було повно людей, які прямували на південь, і вітальня вибухнула презирством, коли Йорен зронив, що вони їдуть в іншому напрямку.

– Скоро знову побачимося,– пообіцяв хазяїн заїзду.– На північ дороги немає. Половина ланів попалена, а люди, що ще лишилися, позамикались у тверджах. На світанку в нас одні від’їжджають, та до сутінок уже з’являються інші.

– Нам це байдуже,– уперто заперечив Йорен.– Таллі чи Ланістер – усе одно. Варта в цьому участі не бере.

«Лорд Таллі – мій дідусь»,– подумала Арія. Їй було небайдуже, але вона тільки закусила губу й мовчки слухала.

– Ідеться не про Ланістерів і не про Таллі,– сказав хазяїн заїзду.– З місячних гір спустилися дикуни – їм поясніть, що ви в цьому участі не берете. І Старки теж долучилися, сюди виступив юний лорд, син мертвого правиці…

Арія виструнчилася, нашорошивши вуха. Це він про Роба?!

– Я чув, хлопець у бій виїжджає на вовкові,– сказав рудий з кухлем у руках.

– Маячня,– виплюнув Йорен.

– Той чоловік, який сказав це, на власні очі бачив. Вовк завбільшки з коняку, присягався він.

– Ну, присягався, але це ще не значить, що то правда, Годе,– мовив хазяїн заїзду.– От ти раз у раз присягаєшся повернути мені все, що заборгував, але я ще й мідяка не бачив.

Вітальня вибухнула сміхом, і рудий почервонів.

– Вовчий був рік,– озвався хворобливий на вигляд чоловік у забрьоханому зеленому плащі.– Біля Божого Ока зграї знахабніли як ніколи. Овець, корів, собак, усіх підряд ріжуть, як їм заманеться, і людей геть не бояться. Уночі зайдеш у ліс – прощайся з життям.

– Теж казки, не правдивіші за інші.

– Я чула таке від сестри, а вона не з брехливих,– мовила якась стара.– Каже, зграя величезна, сотні вовків, і всі людожери. А вожаком у них вовчиця, сука з сьомого пекла.

«Вовчиця!» Арія розхлюпала пиво. А Боже Око неподалік Тризуба? Була б у неї карта! Наймірію вона лишила поблизу Тризуба. Вона не хотіла, але Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться разом з ними, її уб’ють за те, що покусала Джофрі, хай навіть її провини в цьому й немає. Тож довелося кричати на Наймірію та жбурлятися камінням, і поки Арія кількома камінцями не поцілила в неї, деривовчиця все йшла за ними. «Вона мене, мабуть, уже й забула,– подумала Арія.– А навіть якщо й ні, то вже певно зненавиділа».

– Я чув,– заговорив чоловік у зеленому плащі,– як ця пекельна сука одного разу з’явилася в селі… в базарний день, кругом люди, а вона сміливо собі підходить і видирає дитину просто в матері з рук. Коли це дійшло до вух лорда Мутона та його синів, вони присяглися, що покінчать з нею. З вовкодавами вистежили її до самого лігва – і ледве шкури свої врятували! З вовкодавів ніхто не вернувся, жоден!

– Це все казки,– випалила Арія, не встигнувши прикусити язика.– Вовки дітей не їдять.

– А тобі звідки знати, хлопче? – запитав чоловік у зеленому плащі.

Поки вона думала, що відповісти, Йорен узяв її за руку.

– Нажлуктився пива, точно вам кажу.

– А от і ні. Вовки не їдять дітей…

– Ану геть звідси, хлопче… і сиди там, поки не навчишся тримати рот на замку, коли дорослі розмовляють,– добряче підштовхнув її Йорен до чорного ходу, який вів у стайню.– Іди. Перевір, чи добре напоїв конюший наших коней.

Арія, киплячи від люті, вийшла надвір.

– Не їдять,– пробурмотіла вона, дорогою буцнувши ногою камінець. Той закотився під фургон.

– Хлопче! – погукав чоловічий голос.– Милий хлопче!

До неї говорив один з чоловіків у ланцях. Арія обережно наблизилася до фургона, поклавши руку на руків’я Голки.

Брякнувши ланцями, в’язень підніс порожній кухоль.

– Дехто не від того, щоб іще сьорбнути пива. Після таких браслетів декого мучить спрага.

Цей був наймолодший із трьох – стрункий, з гарними рисами, завжди усміхнений. З одного боку його чуприна, скуйовджена та брудна після в’язниці й довгої дороги, була червона, а з другого – біла.

– А ще було б незле скупатися,– сказав він, побачивши, що Арія дивиться на нього.– І тоді у хлопчика з’явиться друг.

– У мене є друзі,– мовила Арія.

– Щось я не бачу,– втрутився безносий. Він був приземкуватий і кремезний, з величезними ручищами. Всі руки, ноги, груди, навіть спина в нього поросли чорним волоссям. Він нагадав Арії картинку, яку вона бачила в книжці: мавпу з Літніх островів. Ота дірка в нього на обличчі змушувала її весь час відводити очі.

Тут розтулив рота лисань і засичав, як велетенська ящірка. Коли Арія злякано позадкувала, він іще ширше розтулив рота й помахав язиком, хоча то радше був обрубок, ніж язик.

– Припиніть,– випалила вона.

– У чорних підземеллях дехто не сам обирає собі співмешканців,– мовив красунчик з червоно-білою чуприною. Щось у його мові нагадало їй Сиріо; все було наче так, а наче й не так.– Оці двоє геть не знають манер. Дехто мусить перепросити. Тебе звати Арі, правда ж?

– Ковтюх,– проспівав безносий.– Ковтяк з дерев’яним мечем. Обережно, лоратянине, а то вдарить і тебе.

– Декому соромно за своє товариство, Арі,– сказав красунчик.– Дехто має честь називатися Джакен Г’ґар з вільного міста Лората. Хотів би він знов опинитися вдома! А його товариші по неволі називаються Рордж,– він махнув кухлем на безносого,– і Куслій.

Куслій знов засичав, вищиривши повний рот жовтих загострених зубів.

– Людина повинна мати ім’я, правда ж? Куслій не вміє ні говорити, ні писати, але зуби в нього дуже гострі, тож дехто кличе його Куслієм, і він у відповідь усміхається. Тобі приємно?

Арія позадкувала від фургона.

– Ні.

«Скривдити мене вони не можуть,– сказала вона собі,– вони всі в ланцюгах».

– Дехто зараз заплаче,– перевернув красунчик свій кухоль догори дриґом.

Безносий Рордж, вилаявшись, кинув у неї свій кухоль. У кайданках він рухався незграбно, і все одно, якби Арія не відстрибнула вбік, важкий олов’яний кухоль втелющився б їй у голову.

– Ану принеси нам пива, нікчемо! Хутчіш!

– Стули пельку! – Арія спробувала уявити, як повівся б Сиріо. І витягнула свій дерев’яний меч.

– Підійди-но,– сказав Рордж,– застромлю цього дрючка тобі в зад і віддрочу тебе до крові.

«Страх ранить глибше за меч». Арія примусила себе наблизитися до фургона. Кожен наступний крок зробити було важче, ніж попередній. «Люта як росомаха. Спокійна як стояча вода»,– бриніли у голові слова. Сиріо б не боявся. Вона була вже так близько, що змогла б торкнутися колеса, аж тут Куслій метнувся на ноги та спробував її схопити, забряжчавши й загримотівши ланцями. Але кайданки не дозволили його рукам випростатися, й він не дотягнувся до неї на якийсь фут. Куслій засичав.

І тут вона його вдарила. Влупила щосили рівно між маленьких очисьок.

Заверещавши, Куслій позадкував, а тоді всією вагою наліг на ланцюги. Ланці ковзнули, крутнулися й нап’ялися, й Арія почула рип старого сухого дерева: це величезні залізні кільця силкувалися випорснути з дощок на підлозі фургона. Жили на руках у Куслія набрякли, велетенські бліді долоні тягнулися до Арії, але пута тримали міцно, й нарешті чоловік упав навзнак. З виразок у нього на щоках зацебеніла кров.

– У хлопчика хоробрості більше, ніж глузду,– зауважив чоловік, що назвався Джакеном Г’ґаром.

Арія позадкувала від фургона. Відчувши, як їй на плече лягла рука, вона крутнулася, знов підносячи дерев’яний меч, але то був Бугай.

– Що ти тут робиш?

– Йорен сказав,– підняв він руки у захисному жесті,– що нам до цих трьох підходити не можна.

– Мене вони не лякають,– мовила Арія.

– Ну й дурне! От мене вони лякають,– поклав Бугай руку на руків’я меча, і Рордж зареготав.– Ходімо від них.

Човгаючи ногами, Арія дозволила Бугаю відвести себе до дверей заїзду. Вслід їм лунав сміх Рорджа й сичання Куслія.

– Хочеш позмагатися? – спитала вона Бугая. Їй кортіло з кимось побитися.

Бугай здивовано кліпнув. На темно-сині очі впали густі чорні пасма, досі вологі після лазні.

– Я ж тебе поб’ю.

– Не поб’єш.

– Ти не уявляєш моєї сили.

– А ти не уявляєш моєї спритності.

– Арі, ти напрошуєшся,– витягнув він Прейдів довгий меч.– Криця дешева, але це справжній меч.

Арія дістала з піхов Голку.

– А ця криця гарна, отож мій меч справжніший за твій.

Бугай похитав головою.

– Обіцяєш не плакати, якщо я тебе пораню?

– Обіцяю, якщо пораниш,– стала вона боком, у звичну стійку водяного танцюриста, але Бугай і не ворухнувся. Він задивився на щось у неї за спиною.– Що таке?

– Золоті плащі,– сказав він, і його обличчя напружилося.

«Не може бути»,– подумала Арія, але, озирнувшись, побачила на королівському гостинці шістьох у чорних кольчугах і золотих плащах міської варти. Серед них виднівся командир – на ньому була чорна емальована кіраса, оздоблена чотирма золотими кружалами. Золоті плащі зупинилися біля заїзду. «Бач очима»,– здавалося, прошепотів до Арії голос Сиріо. Її очі побачили під сідлами біле мило: коні їхали довго та швидко. «Спокійна як стояча вода». Арія узяла Бугая за руку й потягнула за високий квітучий живопліт.

– Що таке? – запитав він.– Що ти робиш? Пусти.

– Тихі як тінь,– шепнула вона, смикнувши його вниз.

Перед лазнею сиділо кілька з Йоренових підопічних, чекаючи своєї черги.

– Ви, там,– гаркнув один із золотих плащів,– це ви маєте вбратися в чорне?

– Можливо,– почулася обережна відповідь.

– Ми б радше приєдналися до вас, хлопці,– мовив Рейсен.– Ми чули, на Стіні холодно.

Командир золотих плащів зліз із коня.

– У мене ордер на одного хлопця…

З заїзду випірнув Йорен, пальцями розчісуючи сплутану бороду.

– І кому цей хлопець знадобився?

Решта золотих плащів теж почала злазити, стаючи поряд з кіньми.

– Чого ми ховаємося? – прошепотів Бугай.

– Це я їм треба,– шепнула у відповідь Арія. Вухо Бугая пахло милом.– Сиди тихо.

– Він потрібен королеві, старий, хоча це й не твоя справа,– сказав командир, витягаючи з-за пояса тасьму.– Ось печатка її світлості й ордер.

Бугай, сидячи за живоплотом, з сумнівом похитав головою.

– Навіщо ти королеві, Арі?

– Тихо,– штовхнула вона його кулаком у плече.

Йорен помацав тасьму ордеру з балабушкою золотого воску.

– Гарненька,– сплюнув він.– Та справа в тому, хай що він там накоїв у місті, це вже до дупи.

– Королеві не цікава твоя думка, старий, і мені теж,– сказав командир.– Хлопця я отримаю.

Арія подумала про втечу, але вона розуміла, що на своєму віслюкові далеко не втече від золотих плащів на конях. Та й вона страшенно втомилася тікати. Вона втекла, коли по неї прийшов сер Мірин, а потім – коли стратили батька. Якби вона була справжньою водяною танцюристкою, то зараз би вийшла вперед з Голкою в руках і всіх повбивала – й більше ніколи б ні від кого не тікала.

– Нікого ви не отримаєте,– уперто мовив Йорен.– Є закони.

– Ось твій закон,– витягнув золотий плащ короткого меча.

– Це не закон,– поглянув Йорен на клинок,– а просто меч. У мене, знаєте, теж такий є.

– Старий дурень,– посміхнувся командир.– Зі мною п’ятеро людей.

– А в мене, знаєте,– сплюнув Йорен,– тридцятеро.

Золотий плащ розреготався.

– Оцих? – сказав здоровань-неотеса з перебитим носом.– Хто перший? – гаркнув він, розмахуючи мечем.

– Я,– висмикнув Тарбер вила з копиці сіна.

– Ні, я,– гукнув Клепач, дебелий каменяр, дістаючи молоток з фартуха, з яким не розлучався.

– Я,– звівся з землі Курц, стискаючи в руці білувального ножа.

– І ми з ним,– натягнув Кос великий лук.

– Усі ми,– сказав Рейсен, підносячи вгору важку й довгу дорожню патерицю, з якою ходив.

З лазні вийшов Довбень з вузликом одягу в руках, побачив, що коїться, й кинув на землю все, крім кинджала.

– Бійка? – зацікавився він.

– Схоже,– зронив Пиріжок, зіп’явшись навколішки, щоб дотягнутися до величенької каменюки. Арія не вірила своїм очам. Вона ж бо ненавиділа Пиріжка! Чого ж він ризикує заради неї?

Золотому плащу з перебитим носом і досі було смішно.

– Дівчатка, ану повикидайте свої дрючки й камінчики, поки вас не відшльопали. Та ви ж не знаєте, з якого боку за меч узятися!

– Я знаю! – гукнула Арія; вона не дозволить їм померти за неї, як помер Сиріо. Не дозволить! Протиснувшись крізь живопліт з Голкою в руках, вона завмерла в позі водяного танцюриста.

Перебитий Ніс гоготнув. Командир зміряв її поглядом з голови до ніг.

– Сховай клинок, дівчинко, ніхто тебе не скривдить.

– Я вам не дівчинка! – люто заверещала вона. Що з ними таке? Вони здолали такий шлях заради неї, ось вона врешті перед ними – і вони просто посміхаються? – Це я вам треба.

– Ні, це він нам треба,– штрикнув командувач коротким мечем у Бугая, який вийшов наперед і став поряд з нею, стискаючи в руці дешевий Прейдів меч.

Однак дарма він відвів очі від Йорена, нехай і на мить. Бо вістря меча чорного брата вже притиснулося до борлака на шиї командувача.

– Ви не отримаєте ні того, ні того, якщо не хочете, щоб я вам борлак проштрикнув. У мене в заїзді ще десять, п’ятнадцять братів, якщо це вас і досі не переконало. На вашому місці я б кинув отой різак, завдав зад на оту товсту коняку й учвал тікав до міста,– сплюнув він, дужче натискаючи кінчиком меча.– Вже!

Командир розчепірив пальці. Його меч упав у пилюку.

– А це ми лишаємо собі,– сказав Йорен.– На Стіні гарна криця завжди знадобиться.

– Як скажете – поки що. Гвардійці!

Золоті плащі сховали мечі в піхви й посідали на коней.

– А ви ліпше покваптеся на Стіну, старий. Наступного разу піймаю тебе – і твоя голова опиниться там само, де й байстрюкова.

– Кращі за вас намагалися,– ляснув Йорен плазом меча командирового коня – і той помчав до королівського гостинцю. Вояки рушили за ним.

Коли вони зникли з очей, Пиріжок войовничо заулюлюкав, але Йорен розлютився як ніколи.

– Бовдуре! Гадаєш, уже все? Наступного разу він не церемонитиметься й не вручатиме мені тої клятої тасьми. Гукай усіх з лазні. Нам треба забиратися. Якщо їхати всю ніч, може, трохи їх випередимо,– від підхопив короткого меча, якого кинув командир.– Хто хоче собі меча?

– Я! – зверещав Пиріжок.

– Тільки на Арі не тренуйся,– вручив Йорен хлопцеві клинок руків’ям уперед і підійшов до Арії, однак заговорив до Бугая.– Щось ти дуже потрібен королеві, хлопче.

Арія геть розгубилася.

– Навіщо їй він?

– А навіщо їй ти? – похмуро зиркнув на неї Бугай.– Ти ж просто маленький помийний пацюк!

– А ти просто байстрюк! – (А може, він тільки вдає з себе байстрюка?) – Як тебе по-справжньому звати?

– Гендрі,– озвався хлопець, так наче не був певен.

– Не думаю я, що ви двоє комусь потрібні,– сказав Йорен,– але в будь-якому разі вони вас не отримають. Ви їхатимете на двох рисаках. Щойно угледите золоті плащі – мчіть до Стіни, наче у вас дракон на хвості. А на нас їм усе одно плювати.

– Тільки не на вас,– зауважила Арія.– Отой плащ попередив, де наступного разу опиниться ваша голова.

– Що ж до цього,– мовив Йорен,– хай спробує спершу зняти її з моїх плечей.

Джон

– Семе! – стиха гукнув Джон.

У повітрі висів запах паперу, пилюки і років. Попереду тягнулися вгору, гублячись у півтемряві, дерев’яні полиці, натоптані книжками у шкіряних шабатурках, і кошики зі старовинними сувоями. Поміж стелажів просочувалося ледь означене жовтувате розсіяне світло невидимого ліхтаря. Джон задув тонку воскову свічку, яку тримав у руці, не ризикуючи ходити з відкритим вогнем поміж такої кількості висохлого паперу. Натомість він попрямував на світло, рухаючись вузьким проходом попід склепінчастою стелею. Весь у чорному, він здавався тінню поміж тіней – темночубий, довговидий, сіроокий. Руки його ховалися в чорних молескінових рукавичках: права – бо попечена, а ліва – бо який дурень ходить тільки в одній рукавичці?

Семвел Тарлі сидів згорбившись за столом у ніші, видовбаній у мурі. Світло падало з лампи, яка висіла в нього над головою. Почувши Джонові кроки, він підвів голову.

– Ти тут усю ніч просидів?

– Справді? – збентежено мовив Сем.

– Ти з нами не снідав, і на ліжку своєму не спав.

Раст вирішив, що Сем дезертирував, але Джон у таке повірити не міг. Щоб зважитися на дезертирство, теж потрібна мужність, а в Сема її немає.

– Вже ранок? Тут унизу ніколи не вгадаєш.

– Ох і дурний ти, Семе! – сказав Джон.– Ти ще скучатимеш за тим ліжком, коли нам доведеться спати на твердій холодній землі, точно тобі кажу.

– Мейстер Еймон,– позіхнув Сем,– звелів мені пошукати карти для лорда-командувача. Я й не думав… Джоне, поглянь на ці книги, ти колись таке бачив? Їх же тисячі!

Джон глянув поверх його голови.

– У Вічнозимській збірні понад сотню книг… То ти знайшов карти?

– Так, так,– обвів Сем жестом стіл, завалений томами й сувоями; пальці в нього були товсті, як сардельки.– Щонайменше дюжину.

Він розгорнув квадратний пергамент.

– Фарба вицвіла, але можна розрізнити, де на карту нанесені поселення дикунів, а є ще книжка… де ж це вона? Я ж читав її мить тому! – він відсунув убік кілька сувоїв, і під ними знайшовся запилюжений том у гнилій шкіряній шабатурці.– Ось,– мовив Сем благоговійно,– щоденник мандрівки з Тінявої вежі аж до Лункої Коси на Замерзлому Узбережжі, писаний розвідником на ім’я Редвин. Щоденник не датований, але тут згадується такий собі Дорен Старк, король на Півночі, тож ідеться, схоже, про часи ще до Завоювання. Джоне, вони там воювали з велетами! Редвин навіть вів торгівлю з дітьми пралісу, тут так написано,– Сем дуже делікатно, одним пальчиком гортав сторінки.– І карти він малював теж, бачиш…

– Може, ти напишеш щоденник наших розвідок, Семе.

Джон хотів його підбадьорити, але не слід було такого казати. Найменше Семові зараз було потрібно нагадувати про те, що чекає їх узавтра. Він безцільно шурхотів сувоями.

– Тут іще є карти. Якби був час добре пошукати… але у збірні страшний безлад. Я б міг навести лад, я певен, але на це потрібен час… роки, якщо по правді.

– А Мормонтові знадобилися ці карти трохи раніше,– Джон висмикнув з полиці сувій і здмухнув з нього товстий шар пилу. Коли він його розгортав, кутик сувою просто розсипався у нього в пальцях.– Бачиш, цей узагалі розлазиться,– нахмурився Джон над вицвілим манускриптом.

– Лагідніше треба,– обігнувши стіл, Сем забрав у нього сувій з такою обережністю, наче у нього в руках – поранена тварина.– З важливих книг у разі потреби робили списки. Найдавніші переписувалися сотню разів, либонь.

– Ну, з цього робити список немає потреби. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глечиків риб’ячого жиру, барильце солі…

– Спис запасів,– мовив Сем,– а може, купча грамота.

– Кому цікаво, скільки солоної тріски з’їли шістсот років тому? – здивувався Джон.

– Мені,– Сем обережно поклав сувій у клітку на полиці, звідки її висмикнув Джон.– З таких облікових книг можна чимало дізнатися, щира правда. Наприклад, скільки вояків було у Нічній варті в ті часи, як вони жили, що їли…

– Харчі вони їли,– мовив Джон,– а жили так само, як і ми.

– Ти б дуже здивувався. У цьому сховищі – справжні скарби, Джоне.

– Ну, якщо ти так кажеш…– з сумнівом озвався Джон. Скарби – це золото, срібло, коштовності, а не порохи, павуки та гнила шкіра.

– Кажу,– випалив товстун. Він був старший за Джона, дорослий за всіма законами, але всі у ньому бачили хлопчака.– Я тут знайшов малюнки – обличчя серед дерев, а ще книжку про мову дітей пралісу… таких праць навіть у Цитаделі немає! І сувої з давньої Валірії, і облік сезонів, який вели мейстри, що вже тисячу років у землі…

– Коли ми повернемося, книги нікуди не подінуться.

– Якщо ми повернемося…

– Старий Ведмідь бере з собою дві сотні загартованих вояків, з яких три чверті – розвідники. А Кворин Піврукий приведе з Тінявої вежі ще сотню братів. Ти будеш у безпеці, наче знов повернувся в батьків замок у Сурмосхилі.

Семвел Тарлі вичавив сумну посмішку.

– У батьковому замку я ніколи не почувався в безпеці.

«У богів жорстокі жарти»,– подумав Джон. Пип і Жаба, які аж булькали – так хотіли взяти участь у такій далекій розвідці, залишаються в Чорному замку. А от Семвел Тарлі, який сам себе вважає боягузом, тлустий, сором’язливий, на коні такий самий невправний, як і з мечем, має їхати у примарний ліс. Старий Ведмідь бере з собою дві клітки круків, щоб дорогою посилати про себе звістки. Мейстер Еймон уже сліпий, та й він надто слабий, щоб кудись їхати, тож замість нього має їхати його стюард.

– Семе, ти займатимешся круками. І хтось же має допомагати мені тримати Грена в руках.

Семове подвійне підборіддя затрусилося.

– Ти б і сам міг подбати про круків, або Грен… та хто завгодно! – мовив він з ледве вловимим розпачем у голосі.– Я б тебе навчив. І письма ти вмієш, тож Мормонтові листи зміг би писати незгірш за мене.

– Я – стюард Старого Ведмедя. Маю виконувати обов’язки його зброєносця, пильнувати коней, ставити йому намет; у мене часу не буде ще й за пташками наглядати. Семе, ти склав обітницю. Тепер ти – брат Нічної варти.

– Брат Нічної варти не повинен бути такий перестрашений.

– Ми всі перестрашені. Тільки дурні не бояться.

За два останні роки зникло забагато розвідників, серед них і Бенджен Старк, Джонів дядько. Двоє з дядькових вояків знайшлися зарізані в лісі, але одної холодної ночі їхні тіла повстали з мертвих… На згадку про це у Джона сіпнулися попечені пальці. У снах до нього досі приходила страшна істота – мертвий Отор з палючими блакитними очима й холодними чорними руками, але зараз про це Джонові ліпше було не згадувати.

– У страху немає нічого ганебного, казав мені батько, важить те, як ми з ним боремося… Давай я допоможу тобі зібрати карти.

Сем зажурено кивнув. Між полицями був такий вузький прохід, що протиснутися вдавалося тільки по одному. За сховищем починався один з тих коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами» – кручені підземні галереї, які з’єднують фортеці й вежі Чорного замку. Влітку хробачими ходами користувалися рідко (хіба що щурі та інші шкідники), а от узимку – зовсім інша справа. Коли намітало тридцять-сорок футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітали крижані вітри, тільки завдяки цим тунелям Чорний замок тримався як одне ціле.

«Вже скоро»,– подумав Джон, поки вони дерлися нагору. Він бачив гінця, який приніс мейстру Еймону звістку про кінець літа; бачив і великого крука з Цитаделі, білого й безшумного, як Привид. Одну зиму Джон уже пережив, коли був зовсім маленький, але всі погоджувалися, що та зима була коротка і м’яка. А ця буде геть інакша. Він це кістками відчував.

Заки вони вилізли нагору крутими кам’яними сходами, Сем уже пихтів, як ковальські міхи. Вони випірнули на шпаркий вітер, і Джонів плащ завирував і затріпотів. Привид спав, розтягнувшись попід стіною мазаної комори, але з появою Джона прокинувся й побіг до них, високо задерши пухнастого білого хвоста.

Сем, примружившись, поглянув на Стіну, яка нависала над ними, мов крижаний стрімчак сімсот футів заввишки. Іноді вона здавалася Джонові живою, могла бути в гуморі й не в гуморі. Колір криги зазвичай мінявся в залежності від того, як падало світло. То він був насичено-блакитний, як замерзлі річки, то сірувато-білий, як підталий сніг, а коли сонце затуляла хмара, він ставав світло-сірим, як пошерхлий камінь. Стіна тягнулася на схід і на захід, скільки сягало око, й була такою величезною, що порівняно з нею маліли дерев’яні фортеці й муровані вежі замку. Це був край світу.

«А ми їдемо за край».

Ранкове небо перерізували вузькі сірі хмари, але за ними виднілася блідо-червона смуга. Чорні брати називали цю мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом, кажучи (лише напівжартома), що боги, либонь, запалили її, щоб освітити старому шлях через примарний ліс.

– Комета настільки яскрава, що її вже й удень видно,– мовив Сем, затуляючи очі книжками, які стискав у руці.

– Не думай про комету, Старому Ведмедю потрібні карти.

Великими стрибками Привид мчав попереду. Сьогодні зранку вгіддя здавалося знелюднілим: чимало розвідників сиділо зараз у борделі у Кротівці, полюючи на «підземні скарби» й напиваючись як чопок. З ними пішов і Грен. Пип з Гальдером і Жабою запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відзначити першу розвідку. Хотіли, щоб і Джон із Семом пішли з ними, але Сем боявся повій майже так само, як примарного лісу, а Джон у цьому брати участі не хотів. «Роби як знаєш,– сказав він Жабі,– а я дав обітницю».

Проходячи повз септ, він зачув голосні співи. «В переддень битви комусь із вояків потрібні повії, а комусь – боги». Цікаво, подумав Джон, хто з них почувається потім краще? Його особисто септ вабив не більше за бордель; його боги збудували собі храми у пралісі, де розкинули біле віття віродерева. «За Стіною Семеро не мають сили,– подумав Джон,– а от мої боги чекатимуть на мене».

Перед зброярнею сер Ендрю Тарт тренував новобранців. Вони приїхали вчора разом з Конві, одним з «перелітних воронів», які збирають людей на Стіну по всіх Сімох Королівствах. Серед новеньких був сивобородий старий, який спирався на ціпок, двоє білявих хлопців (з вигляду – брати), чепуристий юнак у брудних шовках, нечесаний клишоногий дядько і якийсь усміхнений телепень, що забрав собі в голову, наче він вояк. Сер Ендрю саме збивав з нього пиху. Як військовий інструктор, він був лагідніший, ніж сер Алісер Торн, однак і його уроки лишали синці. Сем кулився при кожному ударі, а от Джон Сноу пильно придивлявся до шермицерії.

– Що скажеш про них, Сноу?

У дверях зброярні стояв Донал Ной у шкіряному фартусі на голі груди; уперше обрубок його лівої руки був нічим не замотаний. Широкий у грудях, череватий, з приплюснутим носом і колючою щетиною на щоках, Ной мав не надто привабливий вигляд, але бачити його все одно було приємно. Зброяр довів, що з нього гарний товариш.

– З них не вивітрився дух літа,– озвався Джон, а сер Ендрю в цей час наскочив на свого супротивника, як бик, і той розтягнувся на землі.– Де їх Конві назбирав?

– У підземеллях якогось лорда поблизу Мартингорода,– відповів коваль.– Розбійник, цирулик, старець, двійко сиріт і блудник. Ось хто в нас захищає людську державу.

– Вони впораються,– Джон ледь помітно всміхнувся до Сема.– Ми ж упоралися.

Ной підкликав його ближче.

– Чув новини про свого брата?

– Вчора ввечері.

Це Конві з підопічними принесли на північ звістки, тож у їдальні говорили тільки про це. Джон і досі не був певен, як почувається з цього приводу. Роб – король? Брат, з яким він грався, бився, з яким розділив свій перший келих вина. Тільки молока вони не ділили, ні. «Тепер Роб потягуватиме літнє вино з коштовних кубків, а я в цей час стоятиму навколішках біля струмка, сьорбаючи з долонь талий сніг».

– З Роба вийде добрий король,– сказав він голосно.

– Справді? – відверто поцікавився коваль.– Сподіваюся, хлопче, та колись я так само міг би сказати про Роберта.

– Подейкують, це ви кували для нього келеп,– пригадав Джон.

– Ага. Я був його вояком, солдатом Баратеонів, ковалем і зброярем Штормокраю, поки не втратив руки. Мені багато років, я пам’ятаю ще лорда Стефона, якого забрало море, а всіх його трьох синів знаю з самих їхніх іменин. І скажу тобі так: надівши корону, Роберт перемінився. Є такі чоловіки – вони як мечі: викувані для борні. Повісьте їх на стіну – і вони заіржавіють.

– А його брати? – запитав Джон.

Зброяр якусь хвильку поміркував.

– Роберт був зі щирої криці. Станіс – це сутий чавун – чорний, твердий і міцний, але крихкий, як усяке залізо. Він зламається, а не зігнеться. А Ренлі… той – мідь, ясна та блискуча, гарна на вигляд, але на повірку не така вже й вартісна.

А з якого металу Роб? Цього Джон не запитав. Ной – солдат Баратеонів, і він, швидше за все, законним королем вважає Джофрі, а Роба – зрадником. Братство Нічної варти уклало негласний пакт – ніколи не заглиблюватися в ці питання. На Стіну стікалися чоловіки з усіх Сімох Королівств, а давніх уз важко позбутися, хай скільки обітниць даси… Джон сам це дуже добре відчував. От хоч би Сем… його дім присягався Небосаду, а лорд Тайрел підтримує короля Ренлі. Тож ліпше про це взагалі не говорити. Нічна варта не стає ні на чий бік.

– Нас чекає лорд Мормонт,– сказав Джон.

– Якщо Старий Ведмідь чекає, не затримуватиму,– поплескав його Ной по плечу й усміхнувся.– І хай завтра з тобою будуть боги, Сноу. І приведіть нам отого твого дядька, чув мене?

– Обов’язково,– пообіцяв йому Джон.

Потому як вогонь зжер його палати, лорд-командувач Мормонт оселився в Королівській вежі. Джон лишив Привида надворі, з вартовими.

– Знову сходи,– нещасно зронив Сем, коли вони рушили нагору.– Терпіти не можу сходів.

– Ну, в лісі їх точно не буде.

Крук помітив їх зразу – щойно вони увійшли у світлицю.

– Сноу! – кракнув птах. Мормонт урвав розмову.

– Довгенько ти шукав карти,– відсунув він од себе залишки сніданку, щоб звільнити місце на столі.– Клади їх сюди. Гляну пізніше.

Торен Смолвуд, жилавий розвідник з маленьким підборіддям і ще меншим ротиком, який ховався у ріденькій борідці, окинув Джона й Сема холодним поглядом. Торен був прибічником Алісера Торна, тож не любив ні Джона, ні Сема.

– Місце лорда-командувача – у Чорному замку, бо його завдання – керувати й командувати,– сказав він до Мормонта, не звертаючи уваги на прибульців.– Так здається мені.

Крук почав ляпати великими чорними крилами.

– Мені, мені, мені!

– Якщо станеш лордом-командувачем, чинитимеш як заманеться,– мовив Мормонт до розвідника,– однак здається мені, що я ще не помер, та й чорні брати ще не поставили тебе на моє місце.

– Бен Старк зник, сер Джеремі загинув, і тепер я – головний розвідник,– уперто сказав Смолвуд.– Отож очолити похід маю я.

Мормонт навіть слухати не хотів.

– Я посилав і Бена Старка, і сера Веймара перед ним. І не збираюся посилати тебе, а тоді невідомо скільки сидіти й чекати, коли й ти щезнеш,– зауважив він.– А головним розвідником лишається Старк, поки ми не знатимемо напевно, що він мертвий. І коли такий день прийде, його наступника призначатиму я, а не ти. І все, досить марнувати мій час. Виїжджаємо на світанку, чи ти забув?

Смолвуд рвучко звівся на ноги.

– Як зволить лорд-командувач.

Виходячи, він так нахмурився до Джона, наче то все його провина.

– Головний розвідник! – пирхнув Мормон, та коли він перевів очі на Сема, його погляд пом’якшився.– Я радше тебе зроблю головним розвідником. Він має нахабство казати мені в обличчя, що я застарий, аби їхати разом з ним. Невже я здаюся тобі старим, хлопче?

Волосся, яке давно повилазило з його плямистого черепа, все зібралося на підборідді. Мормонт ударив себе кулаком у груди, які майже затуляла кошлата сива борода.

– Невже я здаюся немічним?

Сем щось тихо пискнув. Старий Ведмідь жахав його.

– Ні, мілорде,– швидко втрутився Джон.– Ви дужий, як… як…

– Не треба мені брехати, Сноу, знаєш же, що я цього не терплю. А зараз дай-но я гляну на ці карти,– Мормонт заходився грубо їх перебирати, вдостоюючи кожну хіба одного погляду й буркочучи.– Оце і все, що ти знайшов?

– Я… м-м-мілорде,– затинаючись, мовив Сем,– там… там ще є, але… без… безлад…

– Ці всі старі,– почав нарікав Мормонт, і його крук крякнув відлунням:

– Старі, старі!

– Поселення з’являються та зникають, але гори й річки нікуди не поділися,– зауважив Джон.

– Щира правда. Ви вже обрали круків, Тарлі?

– М-м-мейстер Еймон х-х-хоче зробити це увечері, після годівлі.

– Мені потрібні найкращі. Тямущі й міцні.

– Міцні,– підхопив його птах, чистячи пір’ячко,– міцні, міцні.

– Якщо нас усіх там порубають, хочу, щоб мій наступник знав, де і як ми загинули.

Щойно зайшла мова про рубанину, Семвел Тарлі втратив голос. Мормонт нахилився вперед.

– Тарлі, коли я був хлопчаком, удвічі молодшим за тебе, леді-мати якось сказала мені: якщо я стоятиму з роззявленим ротом, то ласка може переплутати його зі своєю норою й забіжить просто у глотку. Маєш що сказати – кажи. А ні – то стережися ласки,– він грубо відмахнувся від хлопців.– Забирайтеся, у мене забагато справ, нема часу на дурниці. Маю надію, мейстер знайшов тобі роботу, яку ти здатен виконати.

Сем ковтнув, відступив, а тоді так прудко вискочив за двері, що мало не перечепився через циновку.

– Хлопець і справді такий дурний, яким видається? – поцікавився лорд-командувач, коли він зник.

– Дурний,– забідкався крук.

Мормонт не чекав на Джонову відповідь.

– Його лорд-батько займає високу посаду в раді короля Ренлі, і якби мені захотілося позбутися його… Ні, ліпше не треба. Ренлі навряд чи слухатиме тремтячого товстуна. Ліпше пошлю сера Арнела. Він набагато врівноваженіший, та й мати його з Фосовеїв зеленого яблука.

– Скажіть, мілорде, якщо ваша ласка, що вам потрібно від короля Ренлі?

– Те саме, що й від усіх інших, хлопче. Вояки, коні, мечі, лати, зерно, сир, вино, вовна, цвяхи… Нічна варта не гордує, бере все, що дають,– він потарабанив пальцями по грубо обтесаних дошках стільниці.– Якщо вітри сприятимуть, сер Алісер має до нового місяця дістатися Королівського Причалу, та чи прийме його цей хлопчак Джофрі, я не знаю. Дім Ланістерів ніколи не був прихильний до Нічної варти.

– Торн може їм показати руку тої істоти.

Жахливий безбарвний обрубок з чорними пальцями, який, наче й досі живий, сам по собі сіпався й корчився.

– Була б у нас друга рука, щоб відіслати її Ренлі!

– Дайвен каже, за Стіною можна що завгодно знайти.

– Ага, Дайвен каже. Коли він востаннє пішов у розвідку, він бачив ведмедя п’ятнадцять футів заввишки,– пирхнув Мормонт.– А ще кажуть, моя сестра взяла собі ведмедя за коханця. У це я повірю швидше, ніж у те, що ведмеді бувають п’ятнадцять футів заввишки. Хоча в світі, де повстають мертві… та навіть і так, вірити можна тільки своїм очам. Повсталих мерців я бачив. А велетенських ведмедів – ні,– він подивився на Джона довгим і проникливим поглядом.– До речі про руки. Як твоя?

– Ліпше,– скинув Джон молескінову рукавичку й показав йому. Шрами вкривали руку мало не до ліктя, а поцяткована рожева шкіра й досі була тугою і ніжною, але рука гоїлася.– От тільки свербить. Мейстер Еймон каже, це добре. Дав мені з собою масті в дорогу.

– Зможеш, попри біль, орудувати Довгопазуром?

– Та зможу,– Джон поворушив пальцями, стиснув і розтиснув кулак, як його вчив мейстер Еймон.– Мейстер Еймон каже, я мушу щодня тренувати пальці, щоб повернути їм спритність.

– Може, Еймон і сліпий, але свою справу він знає добре. Молю богів, щоб він лишався з нами ще двадцять років… А ти знаєш, що він міг стати королем?

Джона це заскочило зненацька.

– Він казав, що батько його був королем, але… Я думав, що він, либонь, молодший син.

– Так і є. Його дід – Дейрон Другий Таргарієн, який приєднав до корони Дорн. Одною з умов пакту було те, що він одружиться з дорнською князівною. Вона народила йому чотирьох синів. Еймонів батько Мейкар був наймолодший з чотирьох, а Еймон був його третім сином. Не забувай, усе це відбувалося ще до мого народження, історія ця така давня, яким мене намагається представити Смолвуд.

– Мейстра Еймона нарекли на честь Лицаря-Дракона.

– Щира правда. Подейкують, справжнім батьком короля Дейрона був королевич Еймон, а не Ейгон Негідник. Та хай там як, а нашому Еймону бракувало войовничості Лицаря-Дракона. Як він любить казати, меч у нього ледачий, зате розум меткий. От і не дивно, що дідо відіслав його в Цитадель. Йому було дев’ять чи десять, здається… та й по лінії наступництва він – дев’ятий чи десятий.

Джон знав: мейстер Еймон відзначив уже понад сотню іменин. Його, немічного, всохлого, зморщеного і сліпого, важко було уявити хлопчиком, не старшим за Арію.

– Еймон сидів за своїми книжками,– провадив Мормонт,– коли через нещасний випадок на турнірі загинув найстарший з його дядьків, престолонаслідник. У нього залишилося двоє синів, але й вони незабаром зійшли в могилу – під час Великовесняної моровиці. Короля Дейрона теж забрала пошесть, тож корона перейшла до його другого сина – Ейриса.

– Божевільного Короля?

Джон геть заплутався. Ейрис був королем перед Робертом, тобто не так уже й давно.

– Ні, до Ейриса Першого. А той, якого скинув Роберт, був Другим.

– Коли ж це було?

– Вісімдесят років тому, десь так,– сказав Старий Мормонт,– і ні, я ще тоді не народився, хоча Еймон на той час уже викував з дюжину ланок свого мейстерського ланцюга. Ейрис одружився зі своєю сестрою, як зазвичай чинили Таргарієни, й панував десять чи дванадцять років. Еймон склав обітницю й поїхав з Цитаделі – найнявся на службу при дворі якогось лордійчука… аж тут помер його бездітний король-дядько. Залізний трон перейшов до останнього з чотирьох синів короля Дейрона. А це і був Мейкар, Еймонів батько. Новий король викликав усіх своїх синів до двору й хотів зробити Еймона одним з радників, але той відмовився, бо таким чином узурпує місце, яке по праву належить великому мейстру. Натомість він пішов на службу у фортецю свого найстаршого брата, ще одного Дейрона. Цей теж помер, лишивши по собі за спадкоємицю недоумкувату дочку. Здається, він од якоїсь повії підчепив пранці Наступним братом був Ейріон.

– Ейріон Жахливий? – згадав Джон це ім’я. «Королевич-який-вважав-себе-драконом» фігурував здебільшого у страшних казках старої Нан. Менший братик Бран їх просто обожнював.

– Атож, хоча сам він звав себе Ейріоном Полум’яним. Одного разу – під чаркою – він вижлуктив глек дикополум’я, запевняючи своїх приятелів, що це оберне його на дракона, але боги милостиві, і він обернувся на труп. А ще й року не минуло, як король Мейкар загинув у сутичці з одним лордом-відступником.

У питаннях історії королівства Джон не був уже геть чистим аркушем – про це подбав його мейстер.

– Це було в рік, коли вперше зібралася велика рада,– сказав він.– Обминувши немовляту-сина королевича Ейріона й дочку королевича Дейрона, лорди віддали корону Ейгону.

– І так, і ні. Спершу її, не розголошуючи цього, запропонували Еймону. Але він, так само не розголошуючи цього, відмовився. Його божественне призначення – служити, а не правити, пояснив він. Він дав обітницю й не порушить її, хай навіть сам верховний септон запевнив, що дарує йому відпущення. Що ж, ніхто при здоровому глузді не волів, щоб на престолі опинився хтось із Ейріонових нащадків, а Дейронова дочка, мало того що дівчинка, була ще й несповна розуму, отож вибору не лишалося – довелося звернутися до Еймонового молодшого брата – Ейгона П’ятого. Ейгон Маловірогідний – ось як його називали, адже народився він четвертим сином четвертого сина. Еймон усвідомлював, і не без підстав, що всі незадоволені братовим правлінням спробують тиснути на нього, отож він виїхав на Стіну. Тут він і лишався, покіль і брат його, і братів син, і синів син один по одному правили та вмирали, допоки від руки Джеймі Ланістера не загинув останній король-дракон.

– Король,– каркнув крук. Ляпаючи крилами, птах перетнув світлицю й опустився Мормонтові на плече.– Король,– повторив він, бундючно походжаючи туди-сюди.

– Любить він це слово,– усміхнувся Джон.

– Його легко вимовити. І полюбити теж легко.

– Король,– повторив птах.

– Схоже, він хоче, щоб корона дісталася вам.

– У державі вже й так три королі – а це забагато, як на мене,– Мормонт пальцем почухав крука попід дзьобом, але очей не спускав з Джона Сноу.

Від цього Джонові стало ніяково.

– Мілорде, навіщо ви розповіли мені все це – про мейстра Еймона?

– А має бути підстава? – Мормонт, нахмурившись, посовався у кріслі.– Твій брат Роберт коронований як король на Півночі. Ось що у вас з Еймоном спільного – брат-король.

– І ще дещо,– зронив Джон,– обітниця.

Старий Ведмідь голосно пирхнув, і крук, ляснувши крилами, злетів у повітря і зробив коло кімнатою.

– Якби за кожну зламану обітницю, що я бачив за своє життя, мені присилали вояка, Стіні б ніколи не бракувало захисників.

– Я завжди знав, що Роб стане лордом Вічнозиму.

Мормонт свиснув, і птах знову підлетів до нього й усівся йому на руку.

– Лорд – це одне, а король – зовсім інше,– дістав він з кишені жменьку зерна для крука.– Поки твого брата Роба виряджатимуть у шовки, атласи й оксамити сотні барв і відтінків, ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якою-небудь прегарною королівною, яка народить йому синів. А у тебе ніколи не буде жони, та й кревного сина тобі на руках не потримати. Роб правитиме, а ти служитимеш. Люди обзиватимуть тебе вороном. А до нього казатимуть «ваша світлість». Співці прославлятимуть найменші його діяння, а твоїх найбільших чинів не оспіває ніхто. Скажи мені, Джоне, що ти цим геть не переймаєшся… і я назву тебе брехуном, і я знаю, що матиму рацію.

Джон виструнчився, як напнута тятива.

– Навіть якби я й переймався, що лишається робити мені, байстрюкові?

– А що тобі лишається? – запитав Мормонт.– Тобі, байстрюкові?

– Перейматися далі,– озвався Джон,– і дотримуватися обітниць.

Кетлін

Синова корона була щойно з горна, і Кетлін Старк здавалося, що вага її тяжко тисне на Робове чоло.

Стародавня корона королів зими вже три століття як утрачена – відступлена Ейгону Завойовнику, коли Торен Старк прихилив перед ним коліно. Як з нею вчинив Ейгон, ніхто не може сказати. Але коваль лорда Гостера знав свою справу добре, тож Робова корона мало відрізнялася від тої, що описана в легендах про давніх королів Старків: незімкнуте кружало з кованої бронзи з вигравіруваними на ньому рунами перших людей, яке вінчають дев’ять чорних залізних зубців, викуваних у формі довгих мечів. Про золото, срібло й коштовне каміння не було й мови; бронза й залізо – ось зимові метали, темні й міцні, здатні протистояти холоду.

Чекаючи у великій залі Річкорину, поки до них приведуть в’язня, Кетлін дивилася, як Роб посуває корону на маківку, на свою густу золотисто-каштанову чуприну; за мить він знов пересунув її наперед; ще за деякий час повернув на чверть оберту, наче так вона легше сидітиме на чолі. «Корону носити нелегко,– подумала Кетлін, спостерігаючи за ним,– особливо для п’ятнадцятирічного хлопчака».

Коли вартові ввели бранця, Роб звелів подати йому меч. Олівар Фрей простягнув його руків’ям уперед, і син, оголивши клинок, поклав його собі на коліна – на видноті, як відверту погрозу.

– Ваша світлосте, ось чоловік, якого ви звеліли привести,– оголосив сер Робін Райгер, капітан замкової варти Таллі.

– Навколішки перед королем, Ланістере! – гаркнув Теон Грейджой. Сер Робін штовхнув бранця на коліна.

Не схожий він на лева, подумала Кетлін. Цей сер Клеос Фрей був сином леді Дженни, сестри лорда Тайвіна Ланістера, але в ньому і краплі не було легендарної ланістерівської вроди – ні білявого волосся, ні зелених очей. Натомість він успадкував тонкі каштанові кучері, маленьке підборіддя й вузьке обличчя свого батька – сера Емона Фрея, другого сина старого лорда Волдера. Очі в нього були безбарвні й водянисті, він безперестанку кліпав – однак у цьому, мабуть, винне світло. В’язниця у підземеллях Річкорину темна й вогка… а останнім часом ще й переповнена.

– Підведіться, пане Клеосе.

Синів голос був не такий крижаний, як у його батька за таких обставин, але не схожий на голос п’ятнадцятирічного хлопчака. Війна дочасно зробила з Роба чоловіка. Ранкове світло слабко мерехтіло на пругах криці в нього на колінах.

Однак не через меч так розхвилювався сер Клеос Фрей, а через звіра. Сіровій – ось як назвав його син. Деривовк завбільшки з гончака, яким заганяють лося, сухорлявий, темний як дим, з очима як розплавлене золото. Коли звір на м’яких лапах підійшов і обнюхав полоненого лицаря, всі присутні в залі відчули запах страху. Сера Клеоса захопили під час бою в Лопотючому лісі, де Сіровій перегриз горлянки півдюжини вояків.

Лицар, важко підвівшись, так жваво позадкував, що дехто зі спостерігачів розреготався вголос.

– Дякую, мілорде.

– «Ваша світлосте»,– рикнув лорд Амбер, Великий Джон, найгаласливіший з Робових прапороносців-північан… а ще найвірніший і найзапекліший, принаймні сам він завжди на цьому наполягав. Він перший оголосив сина Кетлін королем на Півночі, тож не потерпить зневаги до свого новоспеченого суверена.

– Ваша світлосте,– хутенько виправився сер Клеос,– даруйте.

«А цей не з хоробрих»,– подумала Кетлін. Якщо по правді, від Фрея в нього більше, ніж від Ланістера. Його кузен Царевбивця поводився б геть інакше. Жодним примусом не вирвати з бездоганних зубів Джеймі Ланістера цього шанобливого звертання.

– Я забрав вас із камери, щоб ви доправили моє повідомлення своїй кузині Серсі Ланістер на Королівський Причал. Їхатимете ви під прапором миру в супроводі найкращих моїх вояків.

Сер Клеос просто на очах розслабився.

– Тоді я залюбки доправлю послання його світлості королеві Серсі.

– Ви маєте зрозуміти,– сказав Роб,– що я не повертаю вам свободи. Ваш дід лорд Волдер урочисто обіцяв мені свою підтримку й підтримку дому Фреїв. Чимало з ваших кузенів і дядьків у Лопотючому лісі воювали на нашому боці, однак ви обрали прапор лева. Це робить з вас Ланістера, а не Фрея. Тому прошу вас присягнутися своєю лицарською честю, що ви доправите моє повідомлення й повернетеся з відповіддю королеви назад у полон.

– Присягаюся,– миттю озвався сер Клеос.

– Усі присутні в залі чули вас,– попередив брат Кетлін – сер Едмур Таллі, який від імені Річкорину й лордів Тризуба виступав замість свого батька, що лежав на смертному одрі.– Якщо ви не повернетеся, все королівство стане свідком, що ви зламали присягу.

– Я вчиню, як обіцяв,– холодно озвався сер Клеос.– Яке буде повідомлення?

– Пропозиція замиритися,– звівся Роб з мечем у руці. Сіровій перемістився до нього. Зала притихла.– Перекажіть королеві-регентші: якщо вона погодиться на мої умови, як сховаю меча в піхви й покладу край війні між нами.

У глибині зали Кетлін запримітила високу кощаву постать: лорд Рикард Карстарк, розштовхавши шерегу вартових, вийшов геть. Ніхто більше не ворухнувся. Роб не звернув уваги на розкол у своїх лавах.

– Оліваре, грамоту,– звелів він. Зброєносець забрав у нього меч, а натомість вручив згорнутий пергамент.

Роб розгорнув його.

– По-перше, королева мусить звільнити моїх сестер і забезпечити їх транспортом для морської мандрівки з Королівського Причалу до Білої Гавані. Слід розуміти, що заручини Санси з Джофрі Баратеоном розриваються. Щойно я отримаю підтвердження від свого каштеляна, що сестри, цілі й неушкоджені, повернулись у Вічнозим, я звільню кузенів королеви – зброєносця Віллема Ланістера й вашого брата Тайона Фрея, й надам їм супровід до Кичери Кастерлі, чи хай куди вона скаже.

Хотілось би Кетлін прочитати думки, які приховували обличчя навколо – оті нахмурені брови і стиснуті губи.

– По-друге, нам мусять повернути прах мого лорда-батька, щоб він міг спочити поряд зі своїм братом і сестрою у крипті під Вічнозимом, як він би й волів. Повернутися до нас мають і останки вояків його замкової варти, які загинули за нього на Королівському Причалі.

На південь виїхали живі, а повернуться холодні кості. «Нед мав рацію,– подумала Кетлін.– Його місце було у Вічнозимі, він так і казав, та чи хто його слухав? Ні. Їдь, порадила йому я, ти станеш правицею короля на благо нашого дому, заради наших дітей… моя провина, моя, нічия більше…»

– По-третє, батьків довгий меч Лід мусять віддати мені в руки – доправити сюди, у Річкорин.

Вона спостерігала за своїм братом сером Едмуром Таллі, який, заклавши великі пальці за пояс меча, стояв із закам’янілим обличчям.

– По-четверте, королева має примусити свого батька лорда Тайвіна звільнити всіх моїх лицарів і лордів-прапороносців, яких він узяв у полон у битві на Зеленому Зубці Тризуба. Щойно він це зробить, я звільню своїх бранців, узятих у полон у Лопотючому лісі та в Табірній битві, окрім Джеймі Ланістера, який залишиться моїм заручником, що гарантує належне поводження його батька.

Кетлін довго роздивлялася хитру посмішку Теона Грейджоя, намагаючись зрозуміти, що ж вона означає. Парубок завжди мав такий вигляд, наче підсміюється з якогось жарту, відомого лише йому; Кетлін це ніколи не подобалося.

– І останнє. Король Джофрі й королева-регентша мають зректися всіх претензій на панування на Півночі. Віднині ми не належимо до їхньої корони, але проголошуємося вільним і самостійним королівством, як за старих часів. Наші володіння включають усі землі Старків на північ від Перешийку, а крім того, землі, які омиваються річкою Тризуб та її притоками, що на заході закінчуються Золотим Зубцем, а на сході – Місячними горами.

– КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ! – зарокотав Великий Джон Амбер, потрясаючи в повітрі кулаком завбільшки з гарний окіст.– Старк! Старк! Король на Півночі!

Роб згорнув пергамент.

– Мейстер Вайман накреслив карту кордонів, на які ми претендуємо. Вам дадуть її копію для королеви. Лорд Тайвін має відійти за ці кордони, припинивши набіги, підпали та грабунки. Королева-регентша з сином не висуватимуть жодних претензій на податки, прибутки чи військову службу моїх підданих, а я звільню підлеглих мені лордів од усіх присяг на вірність, від обітниць, клятв, боргів і зобов’язань перед Залізним троном, а також перед домами Баратеонів і Ланістерів. На додачу, Ланістери як запоруку миру мають передати нам десять високородних заручників, обраних за взаємною згодою. З ними обходитимуться, як з почесними гістьми, відповідно до їхнього положення. За умови дотримання пропонованого пакту, я звільнятиму щороку двох заручників, доправляючи їх безпечно додому,– Роб пожбурив пергамент лицареві під ноги.– Ось такі умови. Якщо вона їх прийме, я піду на замирення. Якщо ж ні,– він свиснув, і Сіровій з гарчанням метнувся вперед,– отримає ще один Лопотючий ліс.

– Старк! – знов заревів Великий Джон, і тепер його крик підхопили й інші голоси.– Старк, Старк, король на Півночі!

Закинувши голову, деривовк завив.

Обличчя сера Клеоса набуло барви зсілого молока.

– Я перекажу королеві ваше повідомлення, мі… ваша світлосте.

– От і добре,– мовив Роб.– Пане Робіне, подбайте, щоб його добре погодували й чисто вдягнули. Він виїжджає на зорі.

– Як зволите, ваша світлосте,– озвався сер Робін Райгер.

– Тоді все.

Присутні лицарі й лорди-прапороносці прихилили коліна, а Роб у супроводі Сіровія повернувся до виходу. Олівар Фрей поквапився вперед, щоб відчинити двері. Кетлін з братом рушили за ними.

– Ти добре впорався,– сказала вона синові, коли вони з дальнього кінця зали вийшли на галерею,– хоча ота витівка з вовком більше пасує хлопчаку, ніж королю.

Роб почухав Сіровія за вухом.

– Ти бачила його вираз, мамо? – запитав він, посміхаючись.

– Я бачила, як лорд Карстарк вийшов геть.

– Я теж,– Роб обіруч зняв корону й передав її Олівару.– Забери це в мої покої.

– Буде зроблено, ваша світлосте,– зброєносець помчав геть.

– Закладаюся, не тільки лорд Карстарк так почувався,– заявив Едмур Таллі.– Як можна говорити про замирення, коли Ланістери впали, мов чума, на батькові володіння, грабуючи врожаї і мордуючи його підданих? Повторюю, нам слід виступити на Гаренхол.

– Нам бракує потуги,– нещасним голосом озвався Роб.

Але Едмур не вступався.

– А сидячи тут, ми набираємо потуги? Наше військо скорочується з кожним днем.

– А хто в цьому винен? – кинула Кетлін братові. Саме Едмур наполіг, щоб Роб після коронації дозволив лордам приріччя їхати геть – захищати свої землі. Сер Марк Пайпер і лорд Карил Ванс поїхали перші. За ними – лорд Джонос Бракен, присягнувшись відбити обгорілий остов свого замку й поховати мертвих, а тепер ще й лорд Джейсон Малістер оголосив про свій намір повернутися до себе в Стражморе, яке бойовисько милостиво обминуло.

– Не можна вимагати у лордів приріччя сидіти згорнувши руки, поки розграбовують їхні лани, а підданих нищать огнем і мечем,– сказав сер Едмур,– а от лорд Карстарк – північанин. Кепсько буде, якщо він нас полишить.

– Я з ним побалакаю,– мовив Роб.– У Лопотючому лісі він втратив двох синів. Хто може винити його за те, що він не воліє замирятися з їхніми вбивцями… з батьковими вбивцями…

– Хай скільки ще крові проллється, це не поверне ні батька тобі, ні синів лорду Рикаду,– сказала Кетлін.– Ми мали зробити пропозицію – хоча людина мудріша запропонувала би м’якші умови.

– Ще м’якші – і з них можна хіба що віск топити.

Синова підросла борідка була рудішою за золотисто-каштанову чуприну. Роб, схоже, думав, що з нею він здається безпощаднішим, величнішим… старшим. Та з бородою чи ні, він і досі був п’ятнадцятирічним юнаком, який помсти жадав не менше за Рикарда Карстарка. Нелегко було переконати його зробити бодай таку, хай і нікчемну, пропозицію.

– Серсі Ланістер ніколи не погодиться обміняти твоїх сестер на пару кузенів. Ти добре знаєш, що їй потрібен брат.

Кетлін уже це йому казала, однак останнім часом вона пересвідчувалася, що королі не слухають і вполовину так уважно, як сини.

– Не можу я звільнити Царевбивцю, навіть якби й захотів. Лорди на це ніколи не підуть.

– Ці лорди посадили тебе на престол.

– Із легкістю знімуть.

– Якщо твоя корона – це ціна за безпечне повернення Санси з Арією, ми радо її сплатимо. Половина з твоїх лордів закатрупила б Ланістера в камері. Якщо він помре у твоєму полоні, люди скажуть…

– …що він на це заслуговує,– закінчив за неї Роб.

– А як же твої сестри? – різко поцікавилася Кетлін.– Вони теж заслуговують на смерть? Запевняю тебе, коли щось станеться з її братом, Серсі відплатить нам кров’ю за кров…

– Ланістер не помре,– сказав Роб.– Ніхто до нього й заговорити не може без мого дозволу. У нього є і вода, і їжа, і чиста солома, а він і на таке права не має. Але я не звільню його, навіть в обмін на Арію й Сансу.

Син поглядав на неї згори вниз, збагнула Кетлін. «Це війна змусила його так швидко подорослішати,– подумала Кетлін,– чи корона на голові?»

– Якщо по правді, ти боїшся, що Джеймі Ланістер знов опиниться на полі бою?

Наче відчувши Робову лють, Сіровій загарчав, а Едмур Таллі братерським жестом поклав долоню Кетлін на плече.

– Кет, не треба. Хлопець має рацію.

– Не називайте мене «хлопцем»! – круто розвернувся до дядька Роб, виливаючи всю свою лють на бідолашного Едмура, який хотів лише його підтримати.– Я майже дорослий, і я король… ваш король, сер! І я не боюся Джеймі Ланістера. Я зборов його раз, зборю і вдруге, якщо доведеться, от тільки…– відкинув він з очей пасмо волосся й похитав головою.– Я міг би обміняти Царевбивцю на батька, але…

– …але не на дівчат? – крижаним тоном тихо поцікавилася Кетлін.– Дівчата не настільки цінні, авжеж?

Роб нічого не відповів, але в його очах майнула образа. У синіх очах, очах Таллі, тих очах, які він отримав у спадок від неї. Вона ранила його, але він – істинний син свого батька, тож ніколи цього не визнає.

«Негідно я вчинила,– сказала вона собі.– Боги милостиві, що зі мною коїться? Він старається, що є сили, я знаю, і все-таки… Я втратила Неда, цю скелю, що лежала в підвалинах мого життя, і я не витримаю втрати ще й дівчаток…»

– Я зроблю для сестер, що зможу,– сказав Роб.– Якщо королева має бодай трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Коли ж ні, я змушу її пожалкувати про той день, коли вона мені відмовила.

Було видно, що йому вже набридла ця тема.

– Мамо, ти й досі не згодна повернутися у Близнючки? Будеш подалі од військових дій, та й зможеш познайомитися з дочками лорда Фрея, щоб по війні допомогти мені обрати наречену.

«Він хоче мене спекатися,– втомлено подумала Кетлін.– Схоже, королям не потрібні матері, а я кажу йому речі, яких він слухати не бажає».

– Ти вже дорослий і сам, без материної допомоги, здатен вирішити, котра з дочок лорда Волдера подобається тобі більше, Робе.

– Тоді їдь з Теоном. Він вирушає завтра. Разом з Малістерами супроводжуватиме частину бранців у Стражморе, а тоді сяде на корабель до Залізних островів. Ти теж там зможеш найняти корабель, і якщо вітри сприятимуть, уже за місяць будеш у Вічнозимі. Ти потрібна Брану з Риконом.

«А тобі – ні, ти це хочеш сказати?»

– Моєму лорду-батькові лишилося небагато часу. Та поки твій дід живий, моє місце в Річкорині, з ним.

– Я можу звеліти тобі поїхати. Я король, маю право.

Кетлін проігнорувала цю заяву.

– Повторюю, ліпше б ти на Пайк вислав когось іншого, а Теона тримав при собі.

– Хто краще проведе переговори з Балоном Грейджоєм, ніж його власний син?

– Джейсон Малістер,– запропонувала Кетлін.– Тайтос Блеквуд. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… тільки не Теон.

Син присів біля Сіровія, куйовдячи вовче хутро й несамохіть уникаючи материних очей.

– Теон мужньо бився за нас. І я ж розповідав тобі, як він урятував Брана від отих дикунів у вовчому лісі. Якщо Ланістери не замиряться, мені знадобляться довгі лодії лорда Грейджоя.

– Триматимеш його сина в заручниках – швидше їх отримаєш.

– Він і так уже півжиття в заручниках.

– І на те були серйозні підстави,– сказала Кетлін.– Балону Грейджою довіряти не можна. Не забувай, він теж носив корону, хай і недовго. Йому може знову закортіти її приміряти.

Роб підвівся.

– Зла за це я на нього не триматиму. Якщо я – король на Півночі, то хай він стане королем Залізних островів, коли забажає. Я радо віддам йому цю корону, якщо він допоможе нам повалити Ланістерів.

– Робе…

– Я посилаю Теона. Гарного тобі дня, мамо. Сіровію, ходім,– Роб швидко пішов геть, а поруч з ним м’яко ступав деривовк.

Кетлін лишалося хіба дивитися йому вслід. Услід синові, а тепер ще й королеві. Яке дивне відчуття! «Командуй»,– ось що вона порадила синові в Кейлінському Рову. Так він і вчинив.

– Піду навідаю батька,– зненацька сказала вона.– Ходімо зі мною, Едмуре.

– Мені слід перекинутися слівцем з отими новими лучниками, яких тренує сер Дезмонд. Батька я навідаю пізніше.

«Якщо він ще буде живий»,– подумала Кетлін, але вголос нічого не сказала. Між бойовищем і спальнею хворого брат радше обере бойовище.

Найкоротший шлях до центральної фортеці, де помирав батько, пролягав крізь богопраліс, зарослий травами, польовими квітами й товстими стовбурами бересту й червоного сандалу. Шапки шурхітливого листя ще трималися на гіллі дерев, гадки не маючи про звістку, яку два тижні тому приніс у Річкорин білий крук. Прийшла осінь, оголосив конклав, але боги ще не повідомили про це ні вітри, ні ліси. Кетлін була їм за це вдячна. Осінь вселяє страх, бо попереду вже маячить привид зими. Навіть наймудріші мужі ніколи не можуть бути певні, чи цьогорічний урожай не буде останнім.

Лорд Річкорину Гостер Таллі лежав у ліжку у своїй світлиці, з якої відкривався краєвид на річки Ріннєкрут і Червоний Зубець, що зливалися в одну поза мурами замку. Коли увійшла Кетлін, він спав; і волосся, і борода в нього були білі як перина, а колись огрядне тіло змаліло та знесиліло, підточуване зсередини смертю.

Коло ліжка сидів батьків брат Чорнопструг, досі вдягнений у кольчугу та брудний після довгої подорожі плащ. Чоботи у батькового брата були запорошені й заляпані засохлим багном.

– Роб уже знає, що ти повернувся, дядечку?

Останнім часом сер Бринден був Робовими очима й вухами – він командував визнавчиками й розвідниками.

– Ні. Я піднявся сюди просто зі стайні, бо мені сказали, що король зібрав придворних. Думаю, мої новини його світлість захоче спершу вислухати віч-на-віч.

Чорнопструг був високий і сухорлявий, сивий, з чіткими рухами, з чисто поголеним зморшкуватим і обвітреним обличчям.

– Як він? – запитав він, і Кетлін одразу збагнула, що йдеться не про Роба.

– Без змін. Від болю мейстер поїть його сновійним вином і маковим молочком, тож він переважно спить, а їсть зовсім мало. День у день він, здається, слабшає.

– А він розмовляє?

– Так… але в тому, що каже, дедалі менше сенсу. Всі його розмови – про каяття й незакінчені справи, про давно мертвих людей і минулі часи. Іноді він не пригадує ні пори року за вікном, ні мене. Одного разу він назвав мене материним ім’ям.

– Він досі за нею сумує,– озвався сер Бринден.– Ти дуже на неї схожа. Бачу це і в твоїх вилицях, і в овалі лиця…

– Ти її пам’ятаєш краще за мене. Давно це було,– присіла Кетлін на ліжко й відкинула з батькового чола одиноке пасмо волосся, яке впало на обличчя.

– Щоразу, виїжджаючи, я думаю: коли повернуся, застану його живим чи ні?

Попри всі сутички, між батьком і братом, якого він колись зрікся, був глибокий зв’язок.

– Принаймні ти з ним помирився.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підвела голову.

– Ти казав про новини, які має почути Роб…

Лорд Гостер, застогнавши, перекотився на бік, так наче почув її.

– Вийдімо,– підвівся Бринден.– Ліпше його не будити.

Кетлін рушила за ним на кам’яний балкон світлиці, який випинався трикутником, мов ніс корабля. Підвівши погляд, дядько нахмурився.

– Тепер її видно вже і вдень. Мої хлопці кличуть її Червоною Вістункою… але яку вістку вона несе?

Кетлін звела очі до ледь означеної червоної смужки: шлях, який комета прокреслила в синьому небі, схожий був на подряпину на божому обличчі.

– Великий Джон сказав Робу, що давні боги на знак помсти за Неда розгорнули червоний прапор. Едмур вважає, що комета – добра прикмета, що вістує перемогу Ричкорину: в ній він бачить рибу з довгим хвостом, у кольорах Таллі – червону на синьому полі,– сказала вона і зітхнула.– Хотіла б і я в це вірити. Але малиновий – колір Ланістерів.

– Комета не малинова,– сказав сер Бринден.– Не така червона, як колір Таллі – як річкова каламуть. Там, нагорі, в небі розмазана кров, дитинко.

– Наша кров чи чужа?

– Чи буває така війна, щоб лилася кров лише з одного боку? – похитав дядько Бринден головою.– Довкруж Божого Ока все приріччя залите кров’ю й вогнем. Бої поширилися на південь до Чорноводдя й на північ аж за Тризуб, майже до Близнючок. Марк Пайпер з Карилом Вансом здобули кілька незначних перемог, а той південець-лордійчук Берик Дондаріон громить погромників, наскакуючи на фуражирів лорда Тайвіна та знову щезаючи в лісах. Подейкують, сер Бертон Крейкгол нахвалявся, начебто вбив Дондаріона, аж поки сам не завів своє військо в одну з пасток лорда Берика, де всі вояки загинули до ноги.

– Дехто з Недових гвардійців, яких він брав на Королівський Причал, приєднався до лорда Берика,– пригадала Кетлін.– Хай боги бережуть їх.

– Якщо не брешуть плітки, Дондаріон і ще той червоний жрець, що їздить разом з ним, мають досить кмети, щоб і самим берегтися,– сказав дядько,– а от з прапороносцями твого батька історія набагато сумніша. Робові не слід було дозволяти їм роз’їжджатися. Вони розлетілись, як куріпки; кожен намагається оборонити своє, а це недобре, Кет, недобре. Джонос Бракен отримав поранення в сутичці на руїнах свого замку, а його племінник Хендрі загинув. Тайтос Блеквуд відкинув Ланістерів зі своїх земель, але вони забрали всіх корів, свиней і все зерно, тож обороняти йому лишилося хіба що Крукодерево й випалену пустку. Вояки Дарі відбили фортецю свого лорда, але змогли втримати її заледве два тижні: на них налетів Грегор Кліган і підняв на мечі весь гарнізон, включно з самим лордом.

– Дарі був зовсім хлопчак! – вжахнулася Кетлін.

– Отож-бо, до того ж останній у роду. За хлопця могли дати чималий викуп, але що важить золото для такого собаки, як Грегор Кліган? Присягаюся, хто зніме з пліч голову цієї звірюки, зробить шляхетний дарунок усьому королівству.

Кетлін знала про недобру славу сера Грегора, та все ж…

– Не кажи мені про голови, дядьку. Серсі вже нахромила Недову голову на кілок понад мурами Червоної фортеці, лишивши її на поталу крукам і мухам.

Навіть знаючи це, Кетлін досі не могла повірити, що Неда вже справді немає. Іноді вночі вона прокидалася в темряві в напівдрімоті, і на мить їй здавалося, що він тут, поряд.

– Кліган – не більш як знаряддя в руках лорда Тайвіна.

Вона була переконана, що справжня загроза – це Тайвін Ланістер, лорд Кичери Кастерлі, хранитель Заходу, батько королеви Серсі, сера Джеймі Царевбивці й Тиріона Куця, а ще дідусь Джофрі Баратеона, нещодавно коронованого малолітнього короля.

– Твоя правда,– визнав сер Бринден.– А Тайвін Ланістер не дурень. Сидить собі в безпеці за мурами Гаренхолу, згодовуючи своєму військові наш урожай і спалюючи те, що не може відібрати. Грегор – не єдиний собака, котрого він спустив з ланцюга. Сер Ейморі Лорч теж приєднався до бойовиська, а ще якийсь перекупний меч з Когора, що радше скалічить людину, ніж уб’є. Бачив я, що вони залишають по собі. Палять цілі села, жінок ґвалтують і нівечать, зарубаних дітей, не ховаючи, кидають на поталу вовкам і диким собакам… навіть мертвим зробилось би зле від такого видовища.

– Коли Едмур про це почує, він розлютиться.

– А саме цього і прагне лорд Тайвін. Навіть терор має свою мету, Кет. Ланістери хочуть спровокувати нас на битву.

– І Роб не проти вдовольнити їхнє бажання,– сказала Кетлін, лякаючись цього.– Він тут як кіт у клітці, а Едмур, Великий Джон та решта тільки під’юджують його.

Син здобув дві великі перемоги – здолав Джеймі Ланістера в Лопотючому лісі, а потім у Табірній битві вщент розгромив під мурами Річкорину його військо, що лишилося без очільника, і з того, як про нього говорить дехто з його прапороносців, він просто новий Ейгон Завойовник.

Бринден Чорнопструг звів густу сиву брову.

– От і дурні. Моє перше правило на війні, Кет,– ніколи не давай ворогу того, чого він хоче. Лорд Тайвін хоче битися на тому полі, яке обере сам. Він хоче, щоб ми виступили до Гаренхолу.

«Гаренхол». Кожен малюк в околицях Тризуба знає перекази про Гаренхол – велетенську кріпость, яку король Гарен Чорний звів понад водами Божого Ока триста років тому, коли Сім Королівств були ще сімома королівствами, а у приріччі правили залізні з Островів. Гоноровий Гарен хотів звести найбільші палати й найвищі вежі у Вестеросі. Сорок років ріс замок, мов величезна тінь на березі озера, а в цей час Гаренові війська грабували сусідів, бо йому потрібні були каміння, ліс, золото й робітники. В його каменярнях і на будівництві п’ятьох височенних веж загинули тисячі бранців. Вони замерзали взимку та знемагали від спеки влітку. На крокви й бантини порубали віродерева, яким було по три тисячі років. Щоб утілити свою мрію, Гарен пустив з торбами приріччя й Залізні острови. Та коли нарешті будівництво Гаренхолу завершилося, того самого дня, коли король Гарен розмістився у своїх палатах, на Королівський Причал висадився Ейгон Завойовник.

Кетлін пам’ятала, як стара Нан розповідала ці казки у Вічнозимі її власним дітям. «Король Гарен швидко пересвідчився, що товсті мури й високі вежі – слабкий захист від драконів,– ось як зазвичай закінчувалися ці казки,– бо дракони уміють літати». Гарен з усіма своїми нащадками загинув у вогні, який охопив велетенську кріпость, а всі знатні доми, що володіли Гаренхолом потому, зійшли на пси. Може, це була й міцна фортеця, та тільки збудована в місці темному та проклятому.

– Не хотіла б я, щоб Роб виїжджав на поле бою, на яке падає тінь тої фортеці,– визнала Кетлін.– Однак потрібно щось робити, дядечку.

– І то швидко,– погодився дядько.– Я тобі не розповів ще найгіршого. Розвідники, яких я вислав на захід, принесли звістки, що в Кичері Кастерлі збирається нове військо.

«Ще одна армія Ланістерів». На саму думку про це Кетлін стало недобре.

– Роб має чимшвидше про це дізнатися. Хто очолить ту армію?

– Кажуть, сер Стафорд Ланістер,– дядько відвернувся до річок; його червоно-синій плащ напинався на вітру.

– Ще один племінник?

Ланістери з Кичери Кастерлі були до біса великим і плодючим домом.

– Кузен,– озвався сер Бринден,– брат покійної дружини лорда Тайвіна, отож двічі родич. Він уже старий і не дуже кмітливий, однак у нього є син, сер Давен, оцей набагато грізніший.

– Тоді сподіватимемося, що військо в бій поведе батько, а не син.

– Ще маємо трохи часу до зустрічі з ними. Переважно ту армію формують з перекупних мечів, вільних вершників і зелених хлопчаків, яких назбирали по кублах Ланіспорту. Перш ніж сер Стафорд ризикне повести їх у бій, він має їх озброїти й навчити… і не забувай, лорд Тайвін – це не Царевбивця. Сам він не кинеться наосліп у бій. Він терпляче дочекається, поки виступить сер Стафорд, а тоді вже виткнеться з-за мурів Гаренхолу.

– Якщо тільки…– мовила Кетлін.

– Так? – зацікавився сер Бринден.

– Якщо тільки його не змусять залишити Гаренхол,– сказала вона,– через якусь іншу загрозу.

Дядько задумливо подивився на неї.

– Лорд Ренлі?

– Король Ренлі.

Якщо вона проситиме в нього допомоги, має величати його так, як він себе нарік.

– Можливо,– на вустах Чорнопструга заграла небезпечна посмішка.– Але він захоче чогось навзамін.

– Він захоче того, чого завжди хочуть королі,– озвалася вона.– Щоб перед ним прихилили коліно.

Тиріон

Джанос Слінт був сином різника, і реготав він так, наче м’ясо рубає.

– Ще вина? – запитав у нього Тиріон.

– Не заперечуватиму,– сказав лорд Джанос, простягаючи кубок. Лорд був круглий як діжка, і вміщалося в нього стільки ж само.– Зовсім не заперечуватиму. Гарне червоне. З Арбору?

– Це дорнське,– Тиріон махнув рукою, і прислужник налив вина. Якщо не рахувати слуг, вони з лордом Джаносом були самі в малій залі, за невеличким, освітленим свічками столом, в оточенні темряви.– Непогане. Дорнські вина нечасто мають такий багатий букет.

– Багатий,– сказав здоровань з жаб’ячим обличчям, роблячи чималий ковток. Він не звик посьорбувати вино, цей Джанос Слінт. Тиріон одразу ж це зрозумів.– Так, багатий, саме це слово я підшукував, саме це. У вас дар до влучних слів, лорде Тиріоне, скажу я вам. І оповідки ваші кумедні. Кумедні, так.

– Приємно, що ви так думаєте… але я не лорд, на відміну від вас. Мені досить і просто Тиріона, лорде Джаносе.

– Як зволите,– зробив він іще ковток, проливши вино на вилоги свого чорного атласного камзола. Вдягнений він був у злототканий напівплащ, застібнутий на мініатюрний спис, кінчик якого був укритий темно-червоною емаллю. А ще Джанос був цілком і повністю п’яний.

Затуливши долонею рота, Тиріон неголосно відригнув. На відміну від лорда Джаноса, на вино він не налягав, але живіт натоптав. Не встиг він оселитись у Вежі правиці, як найперше розпитав, хто в місті найкраща кухарка, і взяв її до себе на службу. Сьогодні на вечерю їм подавали суп з бичачих хвостів; літню зелень з горіхами, виноградом, червоним солодким кропом і покришеним сиром; гарячий крабовий пиріг, пряний гарбуз і куріпку в маслі. До кожної страви подавалося своє вино. Лорд Джанос зізнався, що в житті не їв і вполовину так смачно.

– Без сумніву, все зміниться, коли ви сядете на престолі в Гаренхолі,– зронив Тиріон.

– Безперечно. Як скажете, може, мені запросити на службу оту вашу кухарку?

– І за менше спалахували війни,– сказав Тиріон, і вони обидва довго й голосно реготали.– А ви сміливий, коли згодилися взяти собі Гаренхол. Похмуре місце, а яке велетенське… дорого воно обходиться. А ще, подейкують, воно прокляте.

– Що мені – боятися купи каміння? – Джанос пирхнув на саму думку про це.– Кажете, я сміливий. І треба бути сміливим, щоб вивищитися. От як я. Аж до Гаренхолу, так! І чом би й ні? Ви ж розумієте. Ви теж, здається мені, сміливий. Може, і малий, а сміливий.

– Ви надто добрий до мене. Ще вина?

– Ні. Ні, справді, я… о боги милі, так! Чом би й ні? Сміливець п’є досхочу.

– Щира правда,– наповнив Тиріон кубок лорда Слінта по вінця.– Я переглядав список вояків, яких ви пропонуєте замість себе на пост командувача міської варти.

– Гарні хлопці. Добірні. Підійде будь-який з шістьох, але я б обрав Алара Діма. Він – моя права рука. Чудова людина. Віддана. Оберіть його – і не пошкодуєте. Якщо він сподобається королю.

– Певна річ,– Тиріон сьорбнув трохи вина.– Я думав про кандидатуру сера Джейсліна Байвотера. Він три роки був капітаном Брудної брами, і під час заколоту Балона Грейджоя виявив мужність. Король Роберт висвятив його в лицарі на Пайку. Але його чомусь немає у вашому переліку.

Зробивши великий ковток вина, Джанос Слінт якусь мить побовтав його в роті, перш ніж проковтнути.

– Байвотер. Ну… Хоробрий чолов’яга, понад усякий сумнів, однак… непохитний. Химерний він. Вояки його не люблять. А ще він каліка: втратив на Пайку руку, за що й отримав лицарство. Нерівноцінний обмін, скажу я вам,– руку на титул сера,– розсміявся він.– Сер Джейслін зависоко несе себе і свій гонор, ось що мені здається. Ліпше вам його лишити, де він є, міло… Тиріоне. А от Алар Дім – саме для вас.

– Мені казали, Діма на вулицях не люблять.

– Його бояться. А це краще.

– Щось я таке про нього чув… Якась прикрість у борделі?

– А, це! Не його провина, мілор… Тиріоне. Ні. Не хотів він ту жінку вбивати, вона сама. Казав же він їй відійти вбік, щоб він зміг виконати свій обов’язок.

– Та все ж… матері й діти… невже він не очікував, що вона спробує врятувати немовля? – усміхнувся Тиріон.– Скуштуйте сиру, чудово йде до вина. Скажіть мені, чому для такого прикрого завдання ви обрали саме Діма?

– Гарний командувач знає своїх людей, Тиріоне. У декого виходить ліпше одне, в декого – інше. А коли йдеться про немовля, яке ще за мамину цицю тримається, для такого потрібна особлива людина. Не кожен таке зможе. Навіть якщо мова про якусь повію та її виплодка.

– Можу собі уявити,– сказав Тиріон; з усього сказаного він почув тільки «якусь повію» й подумав про Шей, і ще про Тишу багато років тому, і про всіх жінок, яких усі роки він винагороджував своїм золотом і своїм сіменем.

Але Слінт, нічого не помічаючи, провадив.

– Жорстока людина для жорстокої справи – ось який Дім. Робить, як йому скажуть, і ніколи не нарікає,– вкраяв він собі скибку сиру.– Смачний. Гострий. Дайте мені гострий ніж і гострий сир – і я вже щасливий.

– Тіштеся, поки є змога,– знизав плечима Тиріон.– Приріччя в огні, король Ренлі в Небосаду… скоро доброго сиру й не знайдеш. То хто нацькував вас на байстрючку тої повії?

Лорд Джанос кинув на Тиріона підозрілий погляд, але зрештою розсміявся, змахнувши трикутничком сиру.

– А ви хитрун, Тиріоне. Гадали, мене можна обдурити? Вина й сиру замало, щоб розговорити Джаноса Слінта. Я пишаюся своєю стриманістю. Ніколи не питаю і ніколи потім не нарікаю, тільки не я.

– Як і Дім.

– Точно так. Зробіть його командувачем, коли я виїду в Гаренхол, і не пошкодуєте.

Тиріон відламав шматочок сиру. Той і справді був гострий, з бордовими прожилками,– добірний сир.

– Хай кого король нарече командувачем, я певен: нелегко йому буде вдягнути ваші лати. Лорд Мормонт зараз має таку саму біду.

Лорд Джанос здавався спантеличеним.

– Я думав, то леді. Леді Мормонт. Яка спить з ведмедями, ви ж про неї?

– Ні, я говорив про її брата. Про Джіора Мормонта, лорда-командувача Нічної варти. Коли я відвідав його на Стіні, він якось поскаржився, що непокоїться, чи вдасться йому знайти гарну людину на своє місце. Останнім часом Варта отримує дуже мало гідних вояків,– широко всміхнувся Тиріон.– Думаю, він би спав спокійніше, якби в нього був хтось на кшталт вас. Або ж мужнього Алара Діма.

– Ото вже ні! – розреготався лорд Джанос.

– Ми всі так думаємо,– сказав Тиріон,– та іноді життя робить неочікувані повороти. Згадайте Едарда Старка, мілорде. Не думаю, що він колись міг уявити, що його життя закінчиться на сходах Бейлорового септу.

– Атож, таке мало хто припускав,– хихикнув лорд Джанос.

Тиріон теж хихикнув.

– Шкода, що мене не було і я цього не бачив. Подейкують, навіть Вейрис здивувався.

Лорд Джанос так зареготав, що тельбухи затрусилися.

– Павук,– мовив він.– Кажуть, він усе знає. Ну що ж, цього він точно не знав.

– Та й звідки? – у Тиріоновому голосі з’явилися перші холодні нотки.– Це ж Вейрис переконував мою сестру, що Старка слід помилувати, якщо він згодиться вбратися в чорне.

– Га? – Джанос Слінт невпевнено кліпнув очима.

– Мою сестру Серсі,– повторив Тиріон з притиском – на той раз, якщо дурень мав якісь сумніви щодо того, про кого йдеться.– Королеву-регентшу.

– Так,– ковтнув Слінт.– Ви про це… ну, король наказав, мілорде. Сам король.

– Королю тринадцять років,– нагадав йому Тиріон.

– Все одно. Він король,– нахмурився він, і його щелепа затремтіла.– Владика Сімох Королівств.

– Ну, щонайменше одного-двох з них,– сказав Тиріон з кислою посмішкою.– Можна мені глянути на ваш спис?

– Мій спис? – розгублено кліпнув лорд Джанос.

– Застібку у вас на плащі,– вказав Тиріон.

Лорд Джанос, повагавшись, зняв прикрасу та вручив її Тиріону.

– У Ланіспорту золотарі набагато вправніші,– заявив той.– Не хочу вас образити, але червона емаль, що імітує кров, занадто яскрава. Скажіть мені, мілорде, ви самі застромили списа чоловікові в спину, чи ви тільки віддали наказ?

– Я віддав наказ, і зробив би це вдруге. Лорд Старк був зрадником,– лисина в центі Слінтової голови побуряковіла, а злототканий плащ сповз на підлогу.– Він хотів мене підкупити.

– Бо навіть не уявляв, що ви вже продалися.

Слінт з гуркотом опустив кубок на стіл.

– Ви п’яний? Якщо гадаєте, я тут мовчки сидітиму, коли ставлять під сумнів мою честь і гідність…

– Про яку честь ідеться? Визнаю, порівняно з сером Джейсліном, ви здійснили кращий обмін. Титул лорда і замок в обмін на спис у спину, причому вам навіть самому не довелося його встромляти,– кинув Тиріон прикрасу назад Джаносу Слінту. Відскочивши від грудей Слінта, який уже почав підводитися, вона з брязкотом упала на підлогу.

– Мені не подобається цей тон, міло… Куцю. Я – лорд Гаренхолу та член королівської ради, а ти хто такий, щоб мене ганити?

Тиріон схилив голову набік.

– Та, думаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки у вас синів?

– Що тобі до моїх синів, карлику?

– «Карлику»? – спалахнув Тиріон.– Слід тобі було зупинитися на Куці. Я – Тиріон з дому Ланістерів, і одного дня, якщо боги дали тобі бодай стільки глузду, скільки слимакові, ти переді мною навколішках повзатимеш, що це зі мною тобі пощастило мати справу, а не з моїм лордом-батьком. А тепер, повторюю, скільки в тебе синів?

Тиріон добре бачив, як в очах Джаноса Слінта зненацька спалахнув страх.

– Т-три, мілорде. І дочка. Будь ласка, мілорде…

– Не благай, немає потреби,– ковзнув він зі стільця.– Даю слово, їх не скривдять. Молодших хлопців заберуть на виховання – будуть зброєносцями. Якщо служитимуть вірою і правдою, можуть з часом стати лицарями. Щоб ніхто не казав, що дім Ланістерів не винагороджує тих, хто йому служить. Найстарший син успадкує титул лорда Слінта й отой ваш страхітливий герб,– буцнув він ногою маленький золотий спис, і той покотився по підлозі.– Йому підшукають землі, й він зможе збудувати собі резиденцію. Це, звісно, буде на Гаренхол, але теж якесь пристойне місце. Дівчину до вінця хай підшукає собі сам.

Обличчя Джаноса Слінта з бурякового зробилося геть білим.

– Щ-що… що ви?..– його підборіддя затрусилося, як гора сала.

– Що я збираюся зробити з тобою? – Тиріон відповів не одразу – змусив йолопа трохи потремтіти від страху.– Карака «Літній сон» вирушає в путь з ранковим припливом. Капітан сказав мені, вона зупинятиметься в Мартингороді, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, у Східній-варті-на-морі. Коли зустрінешся з лордом-командувачем Мормонтом, переказуй йому мої щирі вітання й передай, що я не забув про потреби Нічної варти. Зичу вам довгого життя й гарної служби, мілорде.

Щойно Джанос Слінт зрозумів, що негайна страта йому не загрожує, на його обличчя повернувся колір. Він випнув уперед щелепу.

– Ще побачимо, Куцю. Карлику. Може, це ти попливеш на тому вітрильнику, про таке не подумав? Може, це ти опинишся на Стіні,– він нервово реготнув.– Ти зі своїми погрозами… ну, ми це ще побачимо! Я друг короля, сам знаєш. Послухаємо, що Джофрі скаже з цього приводу. А ще Мізинчик і королева, так-так. У Джаноса Слінта багато добрих друзів. Ми ще побачимо, хто куди попливе, обіцяю. Побачимо.

Розвернувшись на закаблуках, як вартовий, яким він і був колись, він, відлунюючи чоботами по кам’яній підлозі, великими кроками перетнув малу залу. З цокотом збіг сходами, розчахнув двері – й опинився віч-на-віч з рослявим довговидим чоловіком у чорній кірасі й золотому плащі. До культі на правій руці кріпилася залізна долоня.

– Джаносе,– сказав чоловік, зблиснувши глибоко посадженими очима з-під випнутого чола й кучми чорного волосся, в якому вже майнула сивина. За чоловіком у малу залу безшумно увійшло ще шестеро золотих плащів, а Джанос Слінт позадкував.

– Лорде Слінт,– гукнув Тиріон,– певен, ви знайомі з сером Джейсліном Байвотером, нашим новим командувачем міської варти.

– На вас уже чекає паланкін, мілорде,– мовив Джейслін до Слінта.– Причал далеко, а на темних вулицях поночі небезпечно. Вартові!

Поки золоті плащі виводили свого колишнього командувача, Тиріон підкликав сера Джейсліна до себе та простягнув йому сувій пергаменту.

– Мандрівка далека, і лордові Слінту потрібне товариство. Прошу, потурбуйтеся, щоб оці шестеро приєдналися до нього на «Літньому сні».

Проглянувши імена, Байвотер посміхнувся.

– Як зволите.

– Серед них є один,– стиха мовив Тиріон.– Такий собі Дім. Скажіть капітану, що ніхто не образиться, якщо дорогою до Східної варти цього пасажира випадково змиє хвилею за борт.

– Я чув, море на півночі повсякчас штормить, мілорде,– уклонився сер Джейслін і вийшов, і його плащ затріпотів. По дорозі Джейслін пройшовся по Слінтовому злототканому плащу.

Тиріон лишився сам; він сидів, посьорбуючи залишки доброго дорнського вина. Слуги заходили й виходили, прибираючи зі столу. Тиріон попросив їх залишити вино. Коли вони закінчили, у залу ковзнув Вейрис, одягнений у розмаяну лавандову мантію; пахло від нього теж лавандою.

– Як ви солодко співали, мій добрий лорде!

– То чого в мене такий гіркий присмак у роті? – Тиріон притиснув пальці до скронь.– Я звелів викинути Алара Діма в море. І зараз мене аж підмиває вчинити так само з вами.

– Вислід цього вчинку може вас розчарувати,– відгукнувся Вейрис.– Шторми налітають і вщухають, хвилі накривають когось із головою, велика риба пожирає малу, а я собі все топчу світ. Якщо ваша ласка, можна й мені скуштувати вина, яке так сподобалося лорду Слінту?

Тиріон, нахмурившись, махнув на карафу.

Вейрис наповнив кубок.

– А-ах! Солодке як літо,– він зробив іще ковточок.– Виноград аж співає у мене в роті.

– Цікаво, що то за звук… Скажіть винограду, що вже досить співати: у мене голова зараз лусне… То зробила моя сестра. Ось чого не схотів розповісти наш вірний і відданий лорд Джанос. То Серсі відпровадила золотих плащів у бордель.

Вейрис нервово хихикнув. Отже, він усе знав.

– Але ви це оминули,– звинувачувально кинув Тиріон.

– Ваша люба сестричка,– сказав Вейрис так зажурено, мовби от-от розплачеться.– Про такі речі важко розповідати, мілорде. Я боявся вашої реакції. Ви мене пробачите?

– Ні,– відтяв Тиріон.– Чорти б вас ухопили! Чорти б її ухопили!

Він знав, що Серсі йому чіпати не можна. Поки що ні, навіть якщо дуже хочеться, а йому не дуже-то й хотілося. Однак було нестерпно сидіти отут і влаштовувати з правосуддя балаган, караючи таких бідолах, як Джанос Слінт і Алар Дім, поки сестра продовжує свої дикунські ігри.

– Затямте на майбутнє: ви розповідатимете мені те, що знаєте, лорде Вейрисе. Все, що знаєте.

У євнуха на вустах майнула хитра посмішка.

– Це забере чимало часу, мій добрий лорде. Бо знаю я багато.

– Але, схоже, замало, щоб урятувати ту дитину.

– На жаль, це так. Був іще один байстрюк, хлопець, він старший. Мені довелося вжити деяких заходів, щоб відіслати його подалі від небезпеки… але, зізнаюся, я й подумати не міг, що оте немовля теж ризикує. Народжена повією незаконна дівчинка, якій ще й року не було! Яку загрозу могла становити вона?

– Це Робертова дитина,– гірко мовив Тиріон.– Схоже, для Серсі цього було досить.

– Так. Страшенно прикро. Я маю винити себе і за немовля, і за матір – зовсім юну дівчину, яка так кохала короля!

– Кохала? – Тиріон не бачив убитої дівчини, але в його уяві її обличчя було схожим водночас і на Шей, і на Тишу.– От не знаю: чи здатна повія по-справжньому кохати? Ні, не відповідайте. Є речі, яких я знати не хочу.

Він улаштував Шей у просторому особняку з каміння й дерева; тут був і колодязь, і стайня, і садок; Тиріон дав їй слуг, щоб дбали про неї, і білого пташка з Літніх островів, щоб вона не сумувала; дав їй шовки, і срібло, і коштовні прикраси, забезпечив їй вартових. Але вона ніяк не могла заспокоїтися. Казала, що хоче більше часу бути з ним – служити йому й допомагати. «Найбільше ти допомагаєш мені тут, у ліжку»,– сказав він їй однієї ночі, після палкого кохання лежачи поряд з нею; голова його покоїлася в неї на грудях, а внизу живота відчувався солодкий біль. Вона нічого не відповіла, тільки глянула на нього. І він в її очах побачив, що не таку відповідь вона хотіла почути.

Зітхнувши, Тиріон знов потягнувся по вино, але, згадавши лорда Джаноса, відсунув карафу.

– Схоже, сестра правду казала про те, як загинув Старк. За це божевілля слід подякувати моєму племіннику.

– Король Джофрі віддав наказ. Джанос Слінт і сер Ілін Пейн поквапилися його виконати, не вагаючись…

– …так наче очікували цього. Так, у цю калюжу ми вже вступали. Яке безумство!

– Тримаючи міську варту в руках, мілорде, ви зможете бути певні, що його світлість більше не вчинить ніякого… безумства? Звісно, слід зважати й на замкову варту королеви…

– Ви про червоні плащі? – стенув плечима Тиріон.– Вайлар присягав Кичері Кастерлі. Він знає, що я тут від батькового імені. Серсі важко буде використати його людей проти мене… крім того, їх усього сотня. А в мене своїх півтори сотні. І ще шість тисяч золотих плащів, якщо Байвотер саме такий, як ви заявляєте.

– Ось побачите, сер Джейслін хоробрий, чесний, слухняний… і дуже вдячний.

– Цікаво кому? – Тиріон не довіряв Вейрису, хоча цінності його він не заперечував. Вейрис, понад усякий сумнів, знав дуже багато.– Чого це ви так мені допомагаєте, лорде Вейрисе? – запитав він, роздивляючись його ніжні руки, безбороде припудрене обличчя, ледь означену липку посмішку.

– Ви – правиця. Я служу короні, королю й вам.

– Як служили Джону Арину й Едарду Старку?

– Лорду Арину й Едарду Старку я служив, як міг. Їхня передчасна смерть зажурила та вжахнула мене.

– Уявіть, як почуваюсь я. Адже я, швидше за все, наступний.

– О, не думаю,– мовив Вейрис, покрутивши вино в своєму кубку.– Влада – цікава річ, мілорде. Випадково ви не міркували над загадкою, яку я загадав вам у заїзді?

– Раз чи двічі вона зринала в мене в пам’яті,– визнав Тиріон.– Король, жрець, багатій – хто житиме, а хто помре? Кого послухається перекупний меч? Це загадка без розгадки чи, радше, з багатьма розгадками. Все залежатиме від людини, в якої меч.

– А вона при цьому ніхто,– сказав Вейрис.– Не має ні корони, ні золота, ні благословення богів – лише шматок гострої криці.

– Але цей шматок криці – влада над життям і смертю.

– Атож… та якщо насправді нами керують ті, в кого мечі, навіщо вдавати, що владу тримають королі? Навіщо дужому чоловікові з мечем підкорятися такому хлопчаку-королю, як Джофрі, чи його отупілому від пияцтва батькові?

– Бо хлопчаки-королі й отупілі пияки можуть гукнути інших дужих чоловіків з мечами в руках.

– Тоді влада в руках цих інших дужих чоловіків з мечами. Чи ні? Звідки у них мечі? Кому вони підкоряються? – посміхнувся Вейрис.– Дехто каже, що знання – це влада. Дехто каже, що владу дарують боги. А ще дехто – що влада в законі. Однак того дня на сходах Бейлорового септу і наш благочестивий верховний септон, і наша законна королева-регентша, і ваш так-добре-обізнаний покірний слуга були безсилі, як бондар чи чоботар у юрмі. Хто, ви гадаєте, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Сер Ілін Пейн, який здійняв меч? Чи… хтось інший?

Тиріон схилив голову набік.

– То ви збиралися розкрити мені відгадку – чи хотіли, щоб у мене голова тільки дужче розболілася?

– Що ж, гаразд,– усміхнувся Вейрис.– Владу має той, хто її має на думку людей. Не більше й не менше.

– Отож влада – це балаганні трюки?

– Тінь на стіні,– пробурмотів Вейрис,– але тінь, здатна вбити. Часто зовсім маленька людина може відкидати дуже довгу тінь.

– Лорде Вейрисе,– усміхнувся Тиріон,– ви починаєте мені на диво подобатися. Я ще й досі подумую вас убити, але ваша смерть мене засмутить.

– Вважатиму це за високу похвалу.

– Хто ви, Вейрисе? – Тиріон і справді хотів би це знати.– Кажуть, ви павук.

– Шпигунів та інформаторів ніхто не любить, мілорде. Але я – відданий слуга корони.

– І євнух. Про це теж не слід забувати.

– Я про це рідко забуваю.

– Мене люди кличуть недоростком, але я вважаю, що боги до мене були ласкавіші. Я коротун, ноги в мене криві, і жінки не кидають на мене жагучих поглядів… але я чоловік. Шей не перша, хто пошанував мене, лягаючи зі мною в ліжко, а одного дня, можливо, я візьму собі дружину й народжу з нею синів. Якщо боги милостиві, вони успадкують вроду від свого дядька й розум від свого батька. А от у вас немає надії лишити по собі слід. Карлик – це жарт богів… а от євнухів роблять люди. Хто кастрував вас, Вейрисе? Коли й чому? Хто ви насправді?

Євнухова посмішка і не здригнулася, але очі спалахнули зовсім не сміхом.

– Як мило з вашого боку було це запитати, мілорде, але історія моя довга й сумна, а ми ще не всі державні злочини обговорили,– він витягнув з рукава мантії пергамент.– Капітан королівської галери «Білий олень» замислив за три дні знятися з якоря й віддати і свій меч, і свій корабель на службу лорду Станісу.

Тиріон зітхнув.

– Я так розумію, на його прикладі слід дати всім кривавий урок?

– Сер Джейслін може просто влаштувати його зникнення, але королівський суд спонукав би до вірності інших капітанів.

«А ще трохи розважив би мого племінника».

– Як скажете. Хай отримає дозу правосуддя від Джофрі.

Вейрис зробив позначку на пергаменті.

– Сер Горас і сер Гобер Редвини підкупили вартового, щоб випустив їх післязавтра вночі з бічної брами. Вже все влаштовано, щоб вони під виглядом гребців відпливли на пентоській галері «Місяцехід».

– Може, хай кілька років посидять на тій галері, побачать, чи їм сподобається? – посміхнувся Тиріон.– Ні, сестра збожеволіє, втративши таких цінних гостей. Повідомте сера Джейсліна. Хай вояка, якого вони підкупили, схоплять і добре йому втовкмачать, яка це честь – стати братом Нічної варти. А навколо «Місяцеходу» най розставлять пости – на той раз, якщо Редвини знайдуть ще когось без монетки в кишені.

– Як зволите,– Вейрис зробив ще одну позначку на пергаменті.– Сьогодні ввечері ваш приятель Тимет зарізав сина якогось виноторговця у гральному кублі на вулиці Срібній. Бо той буцімто шахраював з гральними костями.

– А він шахраював?

– Без сумніву.

– То чесні містяни мають подякувати Тимету. А я потурбуюся, щоб він отримав подяку від короля.

Нервово гигикнувши, Вейрис зробив чергову позначку.

– А ще в нас нашестя святош. Схоже, комета привабила цілий букет диваків-жерців, проповідників і пророків. Жебрають у винарнях і харчівнях, а хто зупиниться їх послухати, тому провіщають згубу й занепад.

Тиріон стенув плечима.

– Наближається трьохсотліття з дня висадки Ейгона, то чого ще очікувати? Хай варнякають.

– Але вони сіють страх, мілорде.

– Мені здавалося, це ваша робота.

Вейрис затулив рота долонею.

– Як жорстоко з вашого боку казати таке! І останнє. Леді Танда вчора давала невеличку вечірку. Маю меню й перелік гостей вам на перегляд. Коли розлили вино, лорд Гайлз підняв кубок за короля, а Балон Свон, кажуть, зауважив: «Треба три кубки». Багато хто сміявся…

– Досить,– підніс руку Тиріон.– Сер Балон пожартував. Мене застільні зради не цікавлять, лорде Вейрисе.

– Ви і мудрий, і добрий, мілорде,– пергамент зник у євнуха в рукаві.– В нас обох повно справ. То я піду?

Євнух вийшов, а Тиріон довгий час сидів, дивлячись на свічку й міркуючи, як сприйме сестра звістку про звільнення Джаноса Слінта. Якщо він бодай трохи на цьому розуміється, вона не зрадіє, та навряд чи Серсі може щось із цим вдіяти, окрім як послати гнівний протест лорду Тайвіну в Гаренхол. Зараз у Тиріона в руках міська варта, плюс півтори сотні горян, а ще Брон набирає перекупних мечів. Схоже, він непогано захищений.

«Без сумніву, Едард Старк думав так само».

Коли Тиріон покинув малу залу, в Червоній фортеці було темно й тихо. Брон чекав у світлиці.

– Слінт? – запитав він.

– Лорд Джанос вирушає на Стіну з ранішнім припливом. Вейрис гадає, ніби я повірив, що поміняв одного зі ставлеників Джофрі на власного. Насправді ж я поміняв людину Мізинчика на людину Вейриса, та то нехай уже.

– Вам дещо варто знати: Тимет зарізав одного…

– Вейрис мені розповів.

Перекупний меч, схоже, не здивувався.

– Йолоп гадав, що одноокого легше буде надурити. Тимет ножем приштрикнув його зап’ясток до столу, а тоді голіруч видер йому горлянку. Він знає такий трюк: слід напружити пальці…

– Не треба мені цих моторошних подробиць, у мене й так вечеря вирує у шлунку,– мовив Тиріон.– Як іде набір?

– Непогано. Сьогодні записалося ще троє.

– Як ти обираєш людей?

– Оглядаю. Розпитую – щоб дізнатися, де вони билися й де вчилися брехати,– посміхнувся Брон.– А тоді даю їм шанс убити мене, а собі – убити їх.

– Когось убив уже?

– Нікого вартісного.

– А якщо хтось із них уб’є тебе?

– Найміть його обов’язково.

Тиріон був напідпитку, та й дуже втомився.

– Скажи мені, Броне. Якби я звелів тобі вбити немовля… дівчинку-перволітка, скажімо, яка ще в матері на грудях лежить… ти б це зробив? Без питань?

– Без питань? Ні,– перекупний меч потер великим і вказівним пальцем.– Я б запитав: скільки?

«Навіщо мені ваш Алар Дім, лорде Слінт? – подумав Тиріон.– У мене свої такі є». Він хотів розреготатися й водночас розплакатися, та понад усе він хотів Шей.

Арія

Дорога являла собою дві колії у траві.

Що краще, подорожніх тут не траплялося, тож не буде кому тицьнути пальцем і сказати, в який бік вони пішли. З людського потоку, який наводнював королівський гостинець, тут лишилася хіба цівочка.

Що гірше, дорога крутилася як змія, переплітаючись зі стежками й іноді, здавалося, геть щезаючи, а потім, коли вони вже втрачали надію, раптом знову з’являючись. Арію це дратувало. Ландшафт був досить пологий: горби й лани на схилах, помережані луками й лісами й невеличкими долинами, де над мілкими струмками купчилися верби. Та однак дорога була настільки вузька й покручена, що доводилося не йти, а повзти.

Найбільше сповільнювали рух фургони, що з гуркотом тягнулися вперед, порипуючи осями під вагою тяжкого вантажу. Дюжину разів на день доводилося ставати й вивільняти колесо, яке застрягло в колії, або подвоювати запряг, щоби здолати багнистий схил. Одного разу, просто серед густої діброви, їм трапилося троє чоловіків, які тягнули дрова на запряженому волом возі, й обійти їх не було ніякої змоги. Довелося чекати, поки лісовики випряжуть вола, проведуть його між дерев, розвернуть воза, знову впряжуть вола й рушать назад туди, звідки прийшли. Віл тягнувся навіть повільніше, ніж фургони, тож того дня вони взагалі майже ніскільки не пройшли.

Арія не могла стриматися, щоб раз у раз не озиратися, міркуючи, коли ж їх нарешті схоплять золоті плащі. Вночі вона прокидалася від найменшого шурхоту й хапалася за руків’я Голки. Вони не ставали табором, не виставивши чатових, але Арія їм не довіряла, особливо хлопцям-сиротам. Може, вони й давали собі раду у провулках Королівського Причалу, але тут вони геть розгубилися. Тиха як тінь, вона легко прокрадалася повз них, тікаючи зоряної ночі в ліс, щоб сходити до вітру так, аби ніхто не бачив. Одного разу, коли на чатах стояв Ломі Зеленорукий, вона видерлася на дуб і перестрибувала з дерево на дерево просто в нього над головою, а він нічого не помітив. Могла б скочити йому на голову, але знала, що він заверещить і перебудить весь табір, і тоді Йорен знову дасть їй дубця.

Ломі та інші сироти тепер ставилися до Бугая по-особливому, адже самій королеві потрібна його голова, хоча сам він про це і чути не хотів. «Я нічого не зробив ніякій королеві,– казав він сердито.– Я просто працював. Міхи й кліщі, подай-принеси. Я мав стати зброярем, а тут якось майстер Мот каже, що я маю вступити в Нічну варту, а більше я нічого не знаю». А тоді починав натирати свій шолом. Гарний був шолом, скруглений і вигнутий, на заборолі – проріз для очей, а обабіч – велетенські металеві бичачі роги. Арія часто спостерігала, як Бугай начищає метал наолієною ганчіркою до такого блиску, що на криці танцюють відблиски полум’я з багаття. Проте ніколи він не вдягав шолом на голову.

– Кажу вам, він – байстрюк отого зрадника,– однієї ночі мовив Ломі пошепки, щоб Гендрі не почув.– Отого вовчого лорда, якому на Бейлорових сходах голову відчикали.

– Ні,– заявила Арія. «У мого батька лише один байстрюк – Джон». І швидко пішла в ліс, понад усе воліючи зараз мати змогу осідлати свого коня й податися додому. Добра в неї була кобилиця, гніда з білою плямою на чолі. Арія ж завжди була гарною вершницею. Могла б пустити коня вчвал – і нікого більше ніколи не бачити, хіба що самій заманеться. От тільки в такому разі ніхто б не виїхав уперед на розвідку, ніхто б не прикривав їй затилля, ніхто б не постояв на чатах, поки вона спить, тож коли б її схопили золоті плащі, вона б опинилася сама-самісінька. Безпечніше було триматися Йорена й решти.

– Ми вже неподалік Божого Ока,– одного ранку сказав чорний брат.– На королівському гостинці буде небезпечно, аж поки ми не перетнемо Тризуб. Отож ми обійдемо озеро по західному узбережжю – там нас навряд чи шукатимуть.

На наступному перехресті, де перетиналися дві колії, він повернув фургони на захід.

Тут лани поступилися лісу, села й тверджі були менші й віддаленіші одні від одних, пагорби вищі, а долини глибші. Добувати харчі стало важче. В місті Йорен навантажив фургони солоною рибою, сухими плескачами, смальцем, ріпою, мішками бобів і ячменю, а ще кружалами жовтого сиру, але все це вже з’їли до крихти. Змушений добувати харчі самотужки, Йорен звернувся до Коса й Курца, яких ув’язнили за браконьєрство. Він висилав їх наперед валки, далеко в ліс, а поночі вони поверталися з оленем, якого тягнули удвох на жердині, або ж із в’язками перепілок, що звисали з поясів. Молодші хлопці збирали дорогою ожину, а якщо проминали садок, перелазили через огорожу, щоб нарвати мішок яблук.

Арія і лазила добре, і яблука збирала швидко, але любила робити це сама-одна. Одного дня їй – цілком випадково – трапився кролик. Брунатний і товстий вухань повсякчас сіпав носом. Кролики бігають швидше за котів, зате не вміють лазити по деревах. Поціливши в кролика своїм дерев’яним мечем, вона за вуха принесла його в табір, і Йорен стушкував його з грибами й дикою цибулею. А що це був Аріїн кролик, то їй дісталася ціла ніжка. Дівчинка поділилася нею з Гендрі. Решті перепало по ложці, навіть трійці в кайданах. Джакен Г’ґар увічливо подякував їй за частунок, а Куслій облизував масні пальці з блаженним виглядом, от тільки безносий Рордж лише розсміявся й мовив: «У нас мисливець з’явився. Ковтякуватий зайцелов».

За тверджею Біловерес, у кукурудзяному полі, їх оточили батраки, вимагаючи плати за качани, що вони собі наламали. Йорен, поглянувши на їхні коси, кинув їм кілька мідяків.

– Були часи, коли людей у чорному годували-поїли від Дорну до Вічнозиму, і навіть високі лорди вважали за честь прихистити їх під своїм дахом,– гірко сказав він.– А тепер боягузи типу вас вимагають платню за червиве яблуко,– сплюнув він.

– Ця солодка кукурудза надто добра для такого старого смердючого ворона, як ти,– грубо озвався один з батраків.– А тепер забирайся з поля, і цих злодіїв і зарізяк з собою бери, бо зробимо з тебе опудало й поставимо серед поля, щоб відганяти інших ворон.

Поночі вони запекли кукурудзу на вогні, час від часу перевертаючи довгими гілками-рогачиками, а тоді з’їли гарячою, кусаючи просто від качанів. Арії страва страшенно засмакувала, а от Йорен був такий злий, що навіть їсти не міг. Над ним наче хмара нависла – чорна і рвана, як його плащ. Бурмочучи собі під ніс, він невгамовно міряв кроками табір.

Наступного дня примчав з розвідки Кос, щоб попередити: неподалік якийсь табір.

– Вояків двадцятеро-тридцятеро, всі в кольчугах і напівшоломах,– сказав він.– Багато тяжко поранених, а один узагалі помирає – так стогне. Від нього було стільки галасу, що я підкрався зовсім близько. У них є списи і щити, але тільки один кінь, та й той кульгавий. Судячи зі смороду, вони вже там довгенько сидять.

– Прапор бачив?

– Плямистий лісокіт, жовтий з чорним, на брунатному полі.

Запхнувши в рота кислолист, Йорен пожував.

– Не знаю такого,– зізнався він.– Чи на тому вони боці, чи не на тому… Та якщо вони такі побиті, точно відберуть у нас коней, хай на чиєму вони боці. А може, й не тільки коней. Ліпше обійти їх манівцями.

До їхнього шляху додалося дві милі, й забрало це щонайменше два дні, але старий запевнив, що то – невисока ціла.

– На Стіні у вас іще буде доволі часу. Швидше за все, до кінця життя. Як на мене, квапитися нема куди.

Коли знов повернули на північ, Арія зауважила, що поля дедалі частіше охороняються. Іноді оборонці просто стояли на узбіччі дороги, проводжаючи проїжджих холодними поглядами. Де-не-де об’їздили свої межі верхи, з прикріпленими до сідел сокирами. В одному місці вона угледіла чоловіка на всохлому дереві; в руках у нього був лук, а на гілці поруч висів сагайдак. Щойно помітивши їх, він приладнав до тятиви стрілу й не зводив з подорожніх очей, доки останній фургон не зник удалині. Весь цей час Йорен сипав прокльонами.

– А той на дереві, ще побачимо, як йому там буде, коли сюди заявляться Чужі. Отоді він кинеться до Варти, точно вам кажу.

Ще за день Довбень запримітив на вечірньому небі червоне сяйво.

– Чи дорога повернула, чи сонце вже на півночі сідає!

Йорен, аби краще роздивитися, видерся на пагорб.

– Пожежа,– оголосив він. Тоді лизнув великий палець і підняв угору.– Але вітер однесе її від нас. Та стерегтися не завадить.

І вони стереглися. Світ навколо сутенів, а полум’я, здавалося, розгоралося, і зрештою вже вся північ палала. Час від часу долітав запах диму, хоча вітер не мінявся, й сам вогонь не наблизився. До світанку полум’я вигоріло саме, однак тої ночі ніхто з них не виспався.

Опівдні вони досягли місця, де колись було село. На милі навкруги лани перетворилися на обвуглену пустку, а будинки – на почорнілі коробки. Земля була всіяна кістяками обгорілого й забитого скота під покривалом ворон-стерв’ятників, які, потривожені, зірвалися вгору, люто кракаючи. Тверджа досі курилася. Міцний на вигляд частокіл на ділі виявився недостатньо міцним.

Обігнавши фургони на своєму коні, Арія побачила спалені тіла, посаджені на стінах на палі; руки людей застигли перед обличчями, наче вони силкувалися відбитися від полум’я, що пожирало їх. Йорен зупинив валку подалі та звелів Арії з хлопцями стерегти фургони, поки вони з Мерчем і Клепачем пішки вирушили на розвідку. Коли вони протиснулись у розбиту браму, з-за стін злетіла зграя вороння, і круки в клітках у фургонах озвалися до них карканням і пронизливим криком.

– Може, мені за ними піти? – запитала Арія в Гендрі, оскільки Йорен з товаришами довгенько не поверталися.

– Йорен сказав чекати,– глухо озвався Гендрі. Арія озирнулася на нього – й побачила, що на голові в нього шолом – блискуча криця з вигнутими рогами.

Коли вони врешті повернулися, Йорен тримав на руках маленьку дівчинку, а Мерч із Клепачем несли жінку на старій подертій ковдрі. Дівчинці було не більш як два рочки й вона повсякчас скиглила, так наче в неї в горлі щось застрягло. Може, вона ще не говорила, а може, просто розучилася. Замість правої руки в жінки зостався закривавлений обрубок до ліктя, а очі, хай куди вона переводила погляд, лишалися невидющі.

– Будь ласка,– раз у раз скрикувала вона.– Будь ласка, будь ласка…

Рорджеві це видалося кумедним. Крізь дірку, де колись був його ніс, він розреготався, і Куслій приєднався до нього, але Мерч, вилаявшись, звелів їм стулити пельки.

Йорен розпорядився облаштувати для жінки місце у фургоні.

– Хутчій,– сказав він.– Споночіє, і сюди збіжаться вовки, а то й гірше.

– Мені лячно,– пробурмотів Пиріжок, коли побачив, як жінка кидається у фургоні.

– Мені теж,– зізналася Арія.

Він стиснув її за плече.

– Ніякого хлопця я до смерті не забивав, Арі. Просто торгував маминими пиріжками, і все.

Арія обігнала фургони, наскільки наважилася, аби тільки не чути плачу дівчинки й не слухати, як жінка шепоче: «Будь ласка». Їй пригадалася казка, яку вона колись чула від старої Нан,– про чоловіка, полоненого в темному замку лихими велетами. Він був хоробрий та кмітливий і, обвівши велетів навколо пальця, втік… але щойно він опинився за мурами замку, як його ухопили Чужі й випили з нього гарячу кров. Тепер Арія уявляла, як він, мабуть, почувався.

На вечірній зорі однорука жінка померла. Гендрі з Клепачем викопали їй могилу на схилі пагорба, попід плакучою вербою. Коли зірвався вітер, Арії вчувся шепіт довгого обвислого віття: «Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка». Дрібне волосся в неї на загривку стало сторч, і вона стрімголов утекла від могили.

– Сьогодні багаття не палитимемо,– сказав Йорен. Повечеряли пучком дикої редиски, якої накопав Кос, і ринкою сухих бобів, запиваючи водою з джерела. Вода мала дивний присмак, і Ломі сказав, це тому, що десь угору за течією у струмку розкладаються трупи. Пиріжок мало не вбив його – якби старий Рейсен не розборонив.

Арія нажлуктилася води, щоб чимось заповнити порожнечу в животі. Вона й не сподівалася заснути, але якось таки задрімала. Коли ж прокинулася, довкруж було темно, як у льосі, а міхур просто лускав. Навколо неї тулилися уві сні товариші, горнучись у покривала й плащі. Намацавши Голку, Арія підвелася й дослухалася. Її попутники неспокійно вертілись уві сні, чулися тихі кроки чатових, і громовите хропіння Рорджа, і кумедний свист, з яким уві сні дихав Куслій. З іншого фургона долинало розмірене шкряботіння – це Йорен, жуючи кислолист, нагострював лезо свого чингала.

Пиріжок стояв на чатах.

– Куди ти? – поцікавився він, побачивши, що Арія попрямувала до дерев.

Арія невиразно махнула в бік лісу.

– Ти нікуди не підеш,– сказав Пиріжок. Меч за поясом додав йому хоробрості, хай і був це короткий меч, якого він тримав так, наче то сікач.– Старий сказав, щоб сьогодні всі трималися табору.

– Мені відлити треба,– пояснила Арія.

– Ось тобі дерево,– вказав він.– Ніхто не знає, що там, у темряві, Арі. Я сьогодні чув вовків.

Йорен не схвалив би, якби вона почала сперечатися. Отож вона вдала переляк.

– Вовків? Справді?

– Я їх чув,– запевнив її хлопець.

– Напевно, не ходитиму я зовсім,– повернулася вона до свого покривала і вдала, що спить, допоки не почула, що Пиріжкові кроки віддаляються. Тоді вона перекотилася й, тиха як тінь, вислизнула в ліс з другого боку табору. Тут теж були чатові, але Арія легко їх обминула. Про всяк випадок вона відійшла удвічі далі, ніж зазвичай. Пересвідчившись, що нікого поблизу немає, вона спустила штанці та присіла.

Вона саме робила свою справу зі спущеними до кісточок штанцями, коли почула під деревами шурхіт. «Це Пиріжок,– запанікувала вона,– простежив за мною». А тоді між дерев яскраво спалахнули очі, відбиваючи місячне світло. У неї стиснулося в животі, вона вхопила Голку, не переймаючись, що зараз обмочить одяг, й почала рахувати очі: два, чотири, вісім, дванадцять, ціла зграя…

Один зі звірів вийшов з-за дерев. Втупився в неї, вищиривши зуби, а в неї в голові тільки й крутилося, яка вона дурна і як зловтішатиметься Пиріжок, коли на ранок вони натраплять на її пошматоване тіло. Але вовк розвернувся й помчав у темряву, й тут-таки зникли й усі очі. Тремтячи, Арія обтерлася, зашнурувала штанці й рушила на звук шкряботіння назад у табір, до Порена. Вся трусячись, вона залізла до нього у фургон.

– Вовки,– прохрипіла вона.– В лісі.

– Ага. А де їм ще бути? – сказав він, не дивлячись на неї.

– Вони мене налякали.

– Справді,– сплюнув він.– А мені здавалося, що твоїм родичам вони до шмиги.

– Наймірія – деривовчиця,– обійняла вона себе за плечі.– А це різні речі. Та й усе одно вона втекла. Ми з Джорі жбурляли в неї камінням, поки вона не побігла геть, бо королева точно б її убила,– з сумом оповіла вона.– Якби вона була в місті, кажу вам, ніколи б не дала відрубати батькові голову.

– У сиріт немає батьків,– сказав Йорен,– пам’ятаєш про це?

Від кислолисту слина в нього в роті почервоніла, і було таке враження, ніби рот у нього закривавлений.

– А нам треба боятися вовків у людській шкурі, як оті, що спалили село.

– Хочу додому,– жалібно мовила Арія. Вона силкувалася бути хороброю, лютою як росомаха й усе таке, але іноді почувалася звичайною маленькою дівчинкою, якою, власне, й була.

Чорний брат насмикав свіжого кислолисту з оберемку, що лежав у фургоні, й запхав собі до рота.

– Слід було лишити тебе там, де знайшов, хлопче. Всіх вас. У місті безпечніше, ні?

– Мені байдуже. Я хочу додому.

– Вже скоро тридцять років, як я збираю хлопців на Стіну,– на Йоренових вустах спінилася слина, нагадуючи криваві бульки.– За весь час я втратив лише трьох. Один старий помер від гарячки, міщука вкусила змія, коли той сів срати, а третій дурень спробував зарізати мене уві сні, за що й заплатив кривавою посмішкою,– він чиркнув по горлу ножем.– Троє за тридцять років,– виплюнув він кислолист.– Може, морем було б мудріше. Ніхто дорогою не трапиться, це точно, але… розумний поплив би кораблем, а я… тридцять років уже я топчу королівський гостинець,– сховав він чингал у піхви.– Йди спати, хлопче. Чуєш мене?

Вона постаралася заснути. Однак, лежачи під тоненьким покривалом, чула вовче виття… і ще якийсь звук, слабший, тихий як шепіт вітру, в якому вчувалися зойки.

Давос

Ранкове повітря почорніло від диму охоплених полум’ям богів.

Горіли вже всі – Діва і Матір, Воїн і Коваль, Стариця з перлинами замість очей і Отець із позолоченою бородою; навіть Невідомець, якого різьбярі зробили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево, вкрите незліченними шарами фарби й лаку, палало лютим голодним вогнем. У прохолодному повітрі з мерехтінням здіймався жар, а поза ним, на мурах замку, химери й кам’яні дракони здавалися розмитими, так наче Давос бачив їх крізь запону сліз. Так наче звірі тремтіли й ворушилися…

– Лихе діяння,– заявив Алард, однак йому вистало глузду зробити це впівголоса. Дейл щось буркнув на згоду.

– Тихо,– сказав Давос.– Не забувай, де ти.

Його сини були гарні хлопці, але надто юні, Алард же – особливо необачний. «Якби я лишився контрабандистом, Алард би закінчив на Стіні. Його від такого кінця врятував Станіс, і цим я також йому завдячую…»

Сотні людей зібралися під брамою замку, щоб подивитися, як горять Семеро. В повітрі бридко смерділо. Навіть солдатам важко було витримати таку наругу над богами, яким вони поклонялися все життя.

Червона жінка тричі обійшла вогнище, помолившись спершу по-ашайському, потім – по-валірійському і наостанок – загальною мовою. Давос розумів тільки загальну.

– Р’глоре, прийди до нас, темних,– гукала вона.– Царю світла, тобі ми підносимо цих бовванів – цю седмицю єдину й нероздільну, цього ворога твого. Прийми і пролий на нас своє світло, ніч-бо темна й повна жахіть.

Королева Селіза відлунням повторювала її слова. Поряд з нею Станіс байдуже спостерігав, і підборіддя під чорною тінню коротенької борідки здавалося кам’яним. Убрався він пишніше, ніж зазвичай,– наче до септу.

Драконстонський септ стояв на тому місці, де прихилив у молитві коліна Ейгон Завойовник напередодні свого відплиття. Але це не врятувало септ від вояків королеви. Вони поперевертали олтарі, поскидали статуї, келепами потрощили вітражні шибки. Септон Бері нічого не міг вдіяти – лише проклинав їх, а от Габард Рембтон привів у септ трьох своїх синів – захищати своїх богів. Рембтони встигли зарубати чотирьох вояків королеви, але сили були нерівні. Згодом Гансер Санглас, найтихіший і найпобожніший серед лордів, сказав Станісу, що більше не може підтримувати його претензії на престол. І тепер сидить у задушливій камері разом із септоном і двома зацілілими синами сера Габарда. Інші лорди швидко затямили урок.

Боги ніколи не важили багато для Давоса-контрабандиста, хоча він, як і більшість людей, теж приносив жертви: Воїну – перед боєм, Ковалю – коли спускав на воду корабель, Матері – коли дізнавався, що його жінка в тяжі. Дивлячись на пойнятих полум’ям богів, він почувався недобре, і не тільки через дим.

«Мейстер Кресен зупинив би це». Старий кинув виклик Царю світла й поплатився за свою нечестивість – принаймні таке переказували пліткарі. Але Давос знав правду. Він бачив, як мейстер потихеньку опустив щось у кубок з вином. «Отруту. А що ж іще? Він сам випив смертельний трунок, аби звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог оборонив її». За це Давос сам радо убив би червону жінку, та які в нього шанси, коли навіть мейстрові з Цитаделі це не вдалося? Він звичайний контрабандист, вивищений з низів, Давос із Блошиного Дна, цибулевий лицар.

Охоплені вогнем боги, повиті мантіями мінливого полум’я – червоними й жовтогарячими, розливали чарівне світло. Якось септон Бері розповів Давосу, що ці боги були вирізьблені зі щогл кораблів, на яких перші Таргарієни припливли з Валірії. Минали століття, їх фарбували й перефарбовували, золотили, сріблили, оздоблювали коштовним камінням. «їхня краса тільки більше потішить Р’глора»,– казала Мелісандра, напоумляючи Станіса поскидати богів і викинути за браму замку.

Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче обіймає його. Коли вогненні язики лизнули обличчя Матері, вона, здалося, здригнулася. Серце її було пробите мечем, на чиєму шкіряному руків’ї танцювало полум’я. Отець лежав на самому низу – він упав перший. У Давоса на очах рука Невідомця скорчилась і зморхла – пальці почорніли й один по одному повідпадали, перетворившись на жарини. Поряд з Давосом судомно кашляв лорд Сельтигар, затуляючи зморшкувате обличчя лляною хустинкою, вишитою червоними крабами. Мирсяни перекидалися жартами, гріючись біля вогню, та обличчя юного лорда Бар-Емона посіріло й пішло плямами, а лорд Веларіон дивився не так на розбурхану пожежу, як на короля.

Багато віддав би Давос, аби дізнатися, про що він думає, але такий, як Веларіон, йому не звірятиметься. У жилах лорда водоплину тече кров давньої Валірії, його дім тричі оддавав дочок за Таргарієнських королевичів, а от Давос Сіворт смердить рибою і цибулею. З іншими лордійчуками була та сама історія. Нікому з них він не довіряв, та й вони його на свою раду не кликали. Синів його вони зневажали теж. «Та одного дня мої онуки битимуться з ними на турнірах, а може, одружаться з кимось їхньої крові. З часом мій чорний кораблик піднесеться так само високо, як морекінь Веларіона чи червоні краби Сельтигара».

Звісно, якщо Станіс завоює престол. Та якщо він програє…

«Всім, чого я досяг, я завдячую йому». Станіс висвятив його в лицарі. Дарував йому почесне місце за своїм столом і військову галеру замість контрабандистського ялика. Дейл з Алардом теж стали капітанами галер, Марик – веслярським зверхником на «Фурії», Маттос служив батькові на «Чорній чайці», а Девана король узяв собі за королівського зброєносця. Одного дня його висвятять у лицарі, і двох малих теж. Марія – господиня невеличкої фортеці на мису Гніву, слуги кличуть її «міледі», а Давос може полювати на рудого оленя у власних лісах. Усе це він отримав від Станіса Баратеона, заплативши кількома фалангами пальців. «Він справедливо вчинив зі мною. Все життя я зневажав королівський закон. Станіс заслужив на мою відданість». Давос торкнувся маленької торбинки, яка на шкіряному ремінці звисала в нього на шиї. Його пальці – ось його талан, а трохи талану йому зараз не завадить. «Як і нам усім. А більше за всіх – лорду Станісу».

Бліді язики полум’я лизали сіре небо. Звивався й клубочився темний дим. Коли вітер здував його на людей, вони кліпали й терли очі, на які набігали сльози. Алард, кашляючи й лаючись, відвернувся. «Ось вам смак прийдешнього»,– подумав Давос. Ще не одне постане згарище, поки закінчиться ця війна.

Мелісандра з ніг до голови була вбрана в черлені шовки та криваві оксамити, а очі в неї були такі ж червоні, як і великий рубін, що горів на шиї, наче теж пойнятий вогнем.

– Пишуть старовинні книги Ашаю: прийде день по довгому літу, коли зорі спливатимуть кров’ю, а на світ упаде холодний подих темряви. І в цей жахливий час витягне воїн з полум’я вогненний меч. І буде це Світлоносець, червоний меч героїв, а той, хто триматиме його в руках, стане новим Азором Агаєм, і розступиться перед ним пітьма,– вона підвищила голос, і той покотився над військом.– Азоре Агаю, обранцю Р’глора! Воїне світла, сину вогню! Прийди, твій меч чекає на тебе! Прийди й візьми його в руки!

Станіс Баратеон рушив уперед, як солдат марширує на битву. Від нього не відставали зброєносці. Давос спостерігав, як його син Деван натягає на руку короля довгу підбиту рукавицю. Вдягнений хлопець був у кремовий камзол з вогненним серцем на грудях. Браєн Фаринг, який застібав на шиї його світлості жорсткий шкіряний плащ із каптуром, вдягнений був дуже схоже. Позаду вчулося неголосне бомкання і бренькіт бубонців.

– На дні морському бульки диму піднімаються, а полум’я горить зелене, синє й чорне,– звідкись проспівав Картатий.– Знаю, знаю, о-о-о!

Король стрибнув у вогонь зі зціпленими зубами, тримаючи перед собою шкіряний плащ, щоб захиститися від жару. Він кинувся просто до Матері, схопив меч рукою в рукавиці й, дужо рвонувши, висмикнув його з палаючого дерева. Й ось він уже відступає, високо піднісши меч, а навколо вишневої криці кружляє нефритове полум’я. Гвардійці метнулися до нього, щоб позбивати з королівського одягу іскри.

– Вогненний меч! – крикнула королева Селіза. Її крик підхопив сер Аксель Флорент з рештою людей королеви.– Вогненний меч! Він горить! Горить! Вогненний меч!

Мелісандра закинула руки над головою.

– Зріть! Знак був провіщений, і знак ми бачимо! Зріть Світлоносця! Азор Агай повернувся! Віншуйте сина вогню!

Їй у відповідь злетів нестройний хор вітальних вигуків, і в цей час Станісова рукавиця зажевріла. Лаючись, король застромив кінчик меча у вологий пісок й почав об ногу збивати полум’я.

– Царю, пролий на нас своє світло! – гукнула Мелісандра.

– Ніч-бо темна й повна жахіть,– відповіла королева Селіза разом зі своїми прибічниками. «Мені теж слід це проказати? – міркував Давос.– Мій обов’язок перед Станісом заходить так далеко? Він і справді прийняв вогненного бога?»

Стягнувши рукавицю, Станіс впустив її на землю. Богів у погребальному багатті неможливо вже було розрізнити. У Коваля відвалилася голова, піднявши стовп іскор. Мелісандра співала ашайською мовою, і голос її здіймався й стихав, як хвилі на морі. Розстебнувши обгорілий плащ, Станіс мовчки слухав. А Світлоносець, застромлений у землю, й досі жеврів рудим жаром, та язики полум’я, які охоплювали меч, маліли і меркли.

Коли ж відлунала пісня, від богів зосталися самі вуглини, а терпець короля урвався. Узявши королеву за лікоть, він повів її назад у Драконстон, залишивши Світлоносця там, де й був. Червона жінка пригальмувала, спостерігаючи, як стають навколішки Деван з Браєном Фарином, щоб загорнути обгорілий, очорнілий меч у шкіряний плащ короля. «Червоний меч героїв вигляд має не дуже»,– подумав Давос.

Дехто з лордів затримався, щоб перемовитися тихими словами, ставши по вітру до кострища. Побачивши, що Давос дивиться на них, вони замовкли. «Впаде Станіс – і вони вмить скинуть і мене». Не належав він і до людей королеви – честолюбних лицарів і маломожних лордійчуків, які віддалися Царю світла й таким чином отримали прихильність леді – ні, королеви, не забувайте! – Селізи.

На той час як Мелісандра і зброєносці з дорогоцінним мечем пішли, полум’я вже почало пригасати. Давос з синами приєднався до людей, які простували до берега, де чекали кораблі.

– Деван гідно тримався,– сказав він.

– Атож, приніс рукавицю, жодного разу не впустивши,– зронив Дейл.

Алард кивнув.

– А ота емблема на камзолі у Девана, оте вогненне серце, що це? Герб Баратеонів – коронований орел.

– Лорд має право на більш як одну емблему,– сказав Давос.

– На чорний корабель і цибулину, батьку? – посміхнувся Дейл.

Алард буцнув камінець.

– Чужі б узяли нашу цибулину… і це полум’яне серце теж. Лихе це було діяння – палити Сімох.

– Відколи це ти такий набожний? – мовив Давос.– Що знати синові контрабандиста про чини богів?

– Я син лицаря, батьку. Якщо ти цього не пам’ятаєш, то навіщо пам’ятати їм усім?

– Син лицаря, але ще не лицар,– сказав Давос.– І ніколи не станеш, якщо втручатимешся у справи, які тебе не стосуються. Станіс – наш законний король, тож не нам його судити. Ми водимо його кораблі й виконуємо його веління. От і все.

– До речі, батьку,– мовив Дейл,– не подобаються мені діжки для води, які мені видали для «Примари». Сира сосна. Вода в них не витримає найкоротшої подорожі – зіпсується.

– Для «Леді Марії» я отримав такі самі,– сказав Алард.– Сухе дерево собі забрали люди королеви.

– Я поговорю з королем про це,– пообіцяв Давос. Ліпше хай про це скаже він, аніж Алард. Сини, звісно, краще і б’ються, і кораблі водять, та з лордами розмовляти не вміють. «Народилися вони хлопами, як і я, хай і не хочуть про це згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать лише високий чорний корабель, розмаяний на вітру. На цибулину вони очі заплющують».

Стільки народу в порту Давос іще не бачив. Усі причали мурашилися матросами, які вантажили провізію, а всі заїзди були натоптані солдатами, які танцювали, випивали й шукали собі повію… і марно шукали, бо Станіс заборонив борделі в себе на острові. Вздовж узбережжя вишикувалися судна – військові галери й рибальські човни, міцні караки й череваті коги. Найкращі причали зайняли найбільші кораблі: Станісів флагман «Фурія», який погойдувався поміж «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем»; посріблена «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона з трьома своїми посестрами; пишно оздоблена «Червона клішня» лорда Сельтигара; громіздка «Меч-риба» з довгим залізним носом. Далі в морі стояла на якорі величезна «Валірійка» Саладора Саана поміж смугастих облавків двох дюжин менших лісянських галер.

Маленький обшарпаний заїзд тулився в кінці мурованого пірсу, де пришвартувалися «Чорна чайка», «Примара» і «Леді Марія» разом з півдюжиною інших стовесельних і менших галер. Давосу кортіло випити. Залишивши синів, він повернув до заїзду. Перед входом розчепірилася химера – невисока, до пояса, й така побита дощем і сіллю, що всі її риси давно стерлися. Але вони з Давосом були старі друзі. Заходячи в заїзд, він поплескав кам’яну голову.

– На щастя,– пробурмотів він.

У дальньому кінці шумної вітальні сидів Саладор Саан і їв виноград з дерев’яної миски. Угледівши Давоса, він підкликав його.

– Пане лицарю, присядьте зі мною! З’їжте виноградинку. Або дві. Неймовірно солодкі!

Це був лискучий усміхнений лісянець, чия пещеність стала притчею во язицех обабіч вузького моря. Сьогодні він убрався у блискучу срібну тканину; прорізні рукави були такі довгі, що кінці їхні затопили підлогу. Замість ґудзиків – різьблені нефритові мавпи, а на тонких білих кучерях хвацько сидів зелений капелюх, оздоблений віялом павичевого пір’я.

Давос протиснувся поміж столиків до свого стільця. До висвячення в лицарі він частенько купував у Саладора Саана крам. Лісянець і сам був контрабандистом, а ще купцем, лихварем, горезвісним піратом і самопроголошеним королем вузького моря. «Коли пірат забагатіє, його коронують». Саме Давос сплавав до Ліса, щоб найняти старого шахрая на службу до Станіса.

– Не бачили, як горіли боги, мілорде? – запитав він.

– У Лісі червоні жерці мають пишний храм. Палять там то те, то се, викрикуючи до свого Р’глора. Набридли мені своїми вогнищами. Королю Станісу вони теж дуже швидко набриднуть, сподіваюся,– мовив Саан, схоже, геть не переймаючись тим, що його можуть підслухати: їв собі виноград і спльовував зернятка на стіл, а тоді збивав їх пальцем.– Вчора прийшла моя «Тисячобарвна пташка», добрий сер. Це не військовий корабель, а торговий, і вона запливала на Королівський Причал… Ви точно не хочете винограду? Подейкують, діти в місті голодують,– погойдав він виноградне гроно перед Давосом і всміхнувся.

– Ні, я хочу елю, а ще почути новини.

– У Вестеросі люди завжди поспішають,– пожалівся Саладор Саан.– А що в цьому доброго, питаю я вас? Людина, що квапиться жити, квапиться в могилу,– відригнув він.– Лорд Кичери Кастерлі відправив свого карлика покерувати на Королівському Причалі. Либонь, сподівається, що його бридка мармиза відлякає напасників, га? Чи що ми луснемо від сміху, коли Куць стрибатиме на зубчастих стінах? Карлик уже викинув ціпов’яза, який орудував золотими плащами, а на його місце поставив лицаря з залізною рукою,– відщипнувши виноградину, він стиснув її між великим і вказівним пальцями, аж шкірка луснула. По пальцях побіг сік.

До них протиснулася подавальниця, дорогою відбиваючись від рук, які лапали її. Давос замовив кухоль елю й, повернувшись до Саана, сказав:

– Місто добре захищене?

Його співрозмовник знизав плечима.

– Мури високі й міцні, от лише скільки людей на них виставлять? Зараз там будують стріломети й вогнемети, атож, але хлопці в золотих плащах нечисленні й зовсім зелені, а інших немає. Швидкий напад – як ото яструб падає на зайця – і місто наше. Буде нашим вітрилам попутний вітер – і ваш король сидітиме на своєму Залізному троні вже завтра ввечері. Вдягнемо на карлика блазенський костюм і штрикатимемо йому в щічки списами, щоб танцював для нас, а ваш добрий король, може, зробить мені подарунок – віддасть на одну нічку красуню королеву Серсі, щоб зігріла мені постіль. Он скільки вже я в нього на службі, вдалині від своїх жінок!

– Пірате,– мовив Давос,– у тебе немає жінок, самі наложниці, і до того ж тобі добре платять за кожен день і кожен корабель.

– Обіцянками,– зажурено сказав Саладор Саан.– Добрий сер, я жадаю золота, а не слів на папері,– кинув він до рота виноградину.

– Отримаєш своє золото, коли ми захопимо скарбницю на Королівському Причалі. У Сімох Королівствах не знайдеться чеснішої людини, ніж Станіс Баратеон. Він своє слово стримає.

Але, говорячи це, Давос подумав: «Світ наш перевернувся догори дриґом, коли низькородні перемитники мусять ручатися за чесне слово королів».

– Він так тільки каже й каже. А я кажу, починаймо вже. Місто дозріло, як цей виноград, мій старий друже.

Подавальниця повернулася з елем. Давос кинув їй мідяка.

– Може, ми і справді візьмемо Королівський Причал, як ти кажеш,– мовив він, піднімаючи кухоль,– та скільки ми його утримаємо? Усі знають, що у Гаренхолі засів Тайвін Ланістер з великим військом, а лорд Ренлі…

– А, так-так, молодший братик! – сказав Саладор Саан.– Тут не все так райдужно, мій друже. Король Ренлі готовий діяти. Ой, забув, у вас же він – лорд Ренлі, перепрошую. Стільки королів, у мене вже язик заплутався. Брат Ренлі вирушив з Небосаду разом зі своєю прегарною юною королевою, заквітчаними лордами та блискучими лицарями, а ще з величеньким військом піхоти. Марширує рожевим гостинцем саме до того міста, про яке ми говоримо.

– Він узяв з собою наречену?!

Співрозмовник знизав плечима.

– Мені він не сказав навіщо. Мабуть, і на одну ніч не воліє розлучатися з теплим кубельцем у неї між стегон. А може, настільки певен своєї перемоги.

– Слід повідомити короля.

– Я вже про це подбав, добрий сер. Хоча його світлість так хмуриться щоразу, як бачить мене, що я тремчу перед ним. Як гадаєте, я б йому більше сподобався, якби носив волосяницю й ніколи не всміхався? Не дочекається. Я людина щира, хай терпить мене в шовках і парчі. Бо відведу кораблі туди, де до мене ставляться приязніше… А меч був не Світлоносець, мій друже.

Несподіваний поворот у розмові збентежив Давоса.

– Меч?

– Меч, який витягнули з вогню, так. Люди люблять побалакати зі мною, їм моя усмішка подобається. Чим може обгорілий меч прислужитися Станісу?

– Горющий меч! – виправив його Давос.

– Обгорілий,– мовив Саладор Саан,– і радійте з того, мій друже. Знаєте переказ про те, як викували Світлоносця? Я вам розповім. Було це в часи, коли темрява причавила світ. А щоб її побороти, звитяжцю потрібен був звитяжний меч, ага, якого ще ніхто не мав. Тридцять днів і тридцять ночей без сну трудився у храмі Азор Агай, кував меч на священному вогні. Розжарював, клепав і нагортав, розжарював, клепав і нагортав, ага, заки меч був готовий. Та коли опустив його у воду, щоб загартувати, криця розлетілася на друзки.

Але він був героєм, отож не збирався все кинути й піти їсти виноград, як от цей, тож він почав спочатку. На другий раз це забрало в нього п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і був цей меч навіть кращий за попередній. Азор Агай упіймав лева, щоб загартувати свій меч, протявши ним серце звіра, та знову криця тріснула й розлетілася на друзки. Зажурився й опечалився він, бо вже знав, як має вчинити.

Сто днів і сто ночей трудився він над третім клинком, і коли той розжарився до білого на священному вогні, він прикликав свою дружину. «Нісо-Нісо,– звернувся він до неї, бо так її звали,– оголи свої груди і знай, що я кохаю тебе понад усе на світі». Вона так і вчинила, не знаю чому, і тоді Азор Агай застромив розпечений меч у її живе серце. Кажуть, від її стражденного й самозабутнього крику тріснуло місячне обличчя, та кров її, і душа, і сила, і мужність перетекли у крицю. Ось як, розповідають, був викутий червоний меч героїв.

Тепер розумієте, про що я? Радійте, що його світлість витягнув з вогню простий обгорілий меч. Забагато світла обпікає очі, мій друже, а вогонь палить,– Саладор Саан з’їв останню виноградину й прицмокнув губами.– Як гадаєте, коли король віддасть наказ відпливати?

– Думаю, скоро,– сказав Давос,– з божої волі.

– З волі його бога, пане-друже? Не ваших богів? Кого визнає за бога сер Давос Сіворт, лицар цибулевого корабля?

Давос сьорбнув елю, щоб не відповідати одразу. «В заїзді завізно, а ти не Саладор Саан,– нагадав він собі.– Вважай, що кажеш».

– Мій бог – король Станіс. Це він мене створив і поблагословив своєю довірою.

– Пам’ятатиму про це,– звівся Саладор Саан на ноги.– Даруйте. Від винограду в мене розігрався апетит, а на «Валірійці» чекає вечеря. Рублена ягнятина з перцем і запечений мартин з начинкою з грибів, солодкого кропу й цибулі. Скоро ми вже почастуємося разом на Королівському Причалі, авжеж? У Червоній фортеці влаштуємо бенкет, а карлик співатиме нам веселих пісень. З вашої ласки, коли говоритимете до короля Станіса, нагадайте йому, що на молодик він буде винен мені ще тридцять тисяч драконів. Слід було йому віддати тих богів мені. Не варто було таку красу палити, у Пентосі чи Мирі за них могли дати непогану ціну. Що ж, якщо він дарує мені на одну ніч королеву Серсі, я йому пробачу,– ляснув лісянець Давоса по спині й так поважно рушив до виходу, наче він тут господар.

А сер Давос Сіворт довгий час сидів над своїм кухлем, міркуючи. Рік тому він разом зі Станісом був на Королівському Причалі, коли король Роберт улаштував турнір на відзнаку іменин Джофрі. Він пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його запаленим мечем, яким він орудував у рукопашній. Барвисте це було видовище: червона мантія розмаялася, а навколо клинка звивалося блідо-зелене полум’я, але всі знали, що ніяких чарів тут немає, і зрештою полум’я вигоріло, а Бронзовий Нон Ройс розбив жерцю голову звичайнісінькою булавою.

«А справжній вогненний меч – ото було б диво. Але такою ціною…» Думаючи про Нісу-Нісу, він уявляв свою Марію, добросерду пухкеньку жіночку з обвислими грудьми й лагідною усмішкою,– найкращу жінку на світі. Він спробував уявити, як протинає їй серце мечем, і здригнувся. «Я зліплений не з того тіста, що звитяжці»,– вирішив він. Якщо таку ціну слід сплатити за чарівний меч, для нього це задорого.

Давос допив ель, відсунув од себе кухоль і вийшов із заїзду. На виході він знов поплескав химеру по голові та пробурмотів:

– На щастя.

Бо трохи щастя нікому з них зараз не завадить.

Уже добре споночіло, коли до «Чорної чайки» повернувся Деван, ведучи за вуздечку білосніжного ступака.

– Мілорде батьку,– оголосив він,– його світлість велить вам з’явитися до нього в Палату мальованого столу. Сідайте на коня й вирушайте просто зараз.

Приємно було дивитися на сина у пишному вбранні зброєносця, але виклик збентежив Давоса. «Накаже нам відпливати? – думав він. Саладор Саан не єдиний вважає, що Королівський Причал уже дозрів для нападу, але головна чеснота контрабандиста – терплячість.– На перемогу сподіватися марно. Я так і сказав мейстру Кресену, коли повернувся у Драконстон, і відтоді нічого не змінилося. Нас замало, а ворогів забагато. Вмочимо весла – загинемо». Але він усе одно заліз на коня.

Коли Давос прибув до Кам’яного Барабану, звідти саме виходила дюжина високородних лицарів і можних прапороносців. Лорди Сельтигар і Веларіон коротко кивнули Давосу й рушили далі, а решта взагалі його проігнорували, тільки сер Аксель Флорент зупинився перекинутися з ним слівцем.

Дядько королеви Селізи був круглий як діжка, кривоногий, з дебелими руками. Як і всі Флоренти, вуха він мав величезні – більші навіть, ніж у племінниці. Жорстка рослинність, яка в них кучерявилася, не заважала йому чути все, що відбувається в замку. Десять років служив сер Аксель каштеляном у Драконстоні, поки Станіс сидів у Робертовій раді на Королівському Причалі, а тепер раптом зробився першим серед людей королеви.

– Пане Давосе, приємно вас бачити, як завжди,– привітався він.

– І вас, мілорде.

– Сьогодні зранку ви теж були. Весело горіли олживі боги, хіба ні?

– Яскраво.

Давос не довіряв йому, попри всю його люб’язність. Дім Флорентів присягав на вірність Ренлі.

– Леді Мелісандра каже, іноді Р’глор дозволяє своїм вірним слугам прозирнути в полум’ї майбутнє. Сьогодні, коли я дивився на вогонь, мені здалося, я бачу дюжину прегарних танцівниць – вбраних у жовті шовки юнок, що кружляють і колують перед великим королем. Гадаю, це мені було видіння, сер. Проблиск майбутньої слави, що чекає на його світлість, коли ми здобудемо і Королівський Причал, і престол, який належить йому по праву.

«Не любить Станіс таких танців»,– подумав Давос, але не наважився образити дядька королеви.

– Я бачив лише полум’я,– сказав натомість він,– бо від диму сльозилися очі. Перепрошую, сер, король чекає.

Він полишив Флорента, міркуючи, з якого дива сер Аксель звернув на нього увагу. «Він – людина королеви, а я – короля».

Станіс сидів за мальованим столом; з-за плеча йому визирав мейстер Пілос, а на столі розкидана була купа паперів.

– Сер,– мовив король, щойно Давос увійшов,– ходіть глянете на ці грамоти.

Давос слухняно обрав навмання одного листа.

– Чудова грамота, ваша світлосте, але, боюся, слів я не вчитаю.

На картах і схемах Давос розумівся незгірш за інших, але опанувати письмо так і не зміг. «Але і Деван письмо вивчив, і малі Стефон зі Станісом також».

– Я забув,– король роздратовано нахмурив брови.– Пілосе, прочитайте йому.

– Ваша світлосте,– узяв мейстер один з пергаментів і прокашлявся.– «Відомо всім, що я – законний син Стефона Баратеона, лорда Штормокраю, від його леді-дружини Касани з дому Естермонтів. Заприсягаюся честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш почилий король, не лишив законних нащадків, а хлопчак Джофрі, хлопчак Томен і дівчинка Мірселла – мерзенний наслідок інцесту між Серсі Ланістер і її братом Джеймі Царевбивцею. По праву крові й роду висуваю я претензію на Залізний трон Сімох Королівств Вестеросу. Всі вірнопіддані мають засвідчити мені свою відданість. Складено у світлі Царя, за підписом і печаткою Станіса Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств»,– з тихим шурхотом поклав Пілос грамоту на стіл.

– Виправте на «сером Джеймі Царевбивцею»,– нахмурився Станіс.– Хай що там він зробив, але він і досі лицар. І я не певен, що варто називати Роберта «любим братом». Він не любив мене, хіба вдавав, і я його теж не любив.

– Це невинна люб’язність, ваша світлосте,– сказав Пілос.

– Це брехня. Викресліть,– мовив Станіс і обернувся до Давоса.– Мейстер каже, у нас зараз є сто сімнадцять круків. Я збираюся використати всіх. Сто сімнадцять круків рознесуть сто сімнадцять листів у всі куточки держави, від Арбору до Стіни. З них крізь шторми, яструбів і стріли проб’ється, може, сотня. Якщо так, то сотня мейстрів прочитає мої слова такій самій кількості лордів у їхніх світлицях і спальнях… а тоді листи, швидше за все, згорять у вогні, а вуста заприсягнуться мовчати. Великі лорди надають перевагу Джофрі, або Ренлі, або Робу Старку. Я – їхній законний король, але вони це заперечуватимуть, скільки зможуть. Тому-то ви мені й потрібні.

– Я до ваших послуг, мій королю. Як завше.

Станіс кивнув.

– Хочу, щоб ви на «Чорній чайці» вирушили на північ, у Мартингород, на Пальці, на Три Сестри, навіть у Білу Гавань. Ваш син Дейл попливе на південь на мис Гніву й далі, проминаючи Зламану Косу, уздовж усього Дорнського узбережжя аж до самого Арбору. У вас з собою буде скриня таких грамот, й ви доправите їх у кожен порт, кожну тверджу й кожне рибальське селище. Розвішуйте їх на дверях септів і заїздів, щоб їх міг прочитати кожен, хто вміє письма.

– Таких небагато,– зронив Давос.

– Сер Давос правду каже, ваша світлосте,– мовив мейстер Пілос.– Ліпше прочитати грамоту вголос.

– Ліпше, але небезпечніше,– сказав Станіс.– Бо слова мої мало кого потішать.

– Хай зі мною попливуть лицарі, які й прочитають грамоту,– мовив Давос.– Їхні слова матимуть більшу вагу, ніж мої.

Схоже, Станіс був задоволений.

– Таких людей я вам дам, так. У мене є сотня лицарів, які радше почитають, ніж помахають мечем. Де зможете, виходьте відкрито, де ні – ховайтеся. Скористайтеся своїми контрабандистськими штучками: чорні вітрила, таємні бухти… все, що треба. Якщо закінчаться грамоти, схопите парочку септонів – хай перепишуть більше примірників. Другий ваш син мені теж знадобиться. Він попливе на «Леді Марії» через вузьке море, до Браавоса й інших вільних міст, щоб доправити листи їхнім правителям. Весь світ знатиме про мої домагання та про ганьбу Серсі.

«Ви можете їм розповісти,– подумав Станіс,– та чи вони повірять?» Він замислено глянув на мейстра Пілоса. Король упіймав цей погляд.

– Мейстре, вам час узятися до переписування. Грамот нам треба багато, і то швидко.

– Як зволите,– уклонився Пілос і вийшов.

Король дочекався, поки він зникне за дверима, й мовив:

– Чого ви не хотіли казати у присутності мейстра, Давосе?

– Мій сюзерене, Пілос – милий юнак, але я не можу дивитися на ланцюг у нього на шиї, не згадуючи щоразу мейстра Кресена.

– Хіба я винен у тому, що старий помер? – перевів Станіс погляд на вогонь.– Я не запрошував Кресена на той бенкет. Він мене розлютив, так, давав мені безглузді поради, але я не хотів його смерті. Сподівався, що поживе ще кілька років необтяжливо й догідно. Він заслужив щонайменше на це, але,– він скреготнув зубами,– але він помер. А Пілос вмілий у своїй службі.

– Пілос – найменша з моїх турбот. Ця грамота… Цікаво, як її сприйняли ваші лорди?

Станіс пирхнув.

– Сельтигар оголосив, що він у захваті. Якби я йому вміст своєї вбиральні показав, він теж заявив би, що в захваті. Решта кивали головами, як гуси,– всі, окрім Веларіона, який сказав, що справу вирішить криця, а не слова на папері. Так наче я про це не підозрював. Чужі б ухопили моїх лордів, хочу вислухати вашу думку.

– Слова ваші прямі й гострі.

– І правдиві.

– І правдиві. Але у вас немає доказів. Доказів інцесту. Як і рік тому.

– У Штормокраї є доказ, якщо можна так сказати. Робертів байстрюк. Той, якого він зачав у ніч мого весілля, на шлюбній постелі, приготованій для мене й моєї нареченої. Деліна була з Флорентів, і до того ж цнотлива, тож Роберт визнав немовля. Едрик Шторм – ось як його назвали. Подейкують, він – викапаний брат. Якщо люди побачать його, а тоді поглянуть на Джофрі й Томена, доведеться їм замислитися, ось що я думаю.

– Та як його люди побачать, коли він у Штормокраї?

Станіс побарабанив пальцями по мальованому столу.

– Заковика. І не єдина,– підвів він очі.– Але ви не все сказали про грамоту. Продовжуйте. Я не для того підвищив вас до лицаря, щоб ви училися сипати порожніми люб’язностями. Для цього в мене є мої лорди. Кажіть, що хотіли, Давосе.

Давос схилив голову.

– В кінці була одна фраза. Як там воно? Складено у світлі Царя…

– Так,– стиснув щелепи король.

– Людям ці слова не сподобаються.

– Як не сподобалися вам? – різко запитав Станіс.

– Якби натомість ви написали «Складено перед очима богів і людей», або «Волею богів давніх і нових»…

– Що це ти таким побожним став, контрабанднику?

– Я те ж саме у вас можу спитати, сюзерене.

– І хочеш спитати? Схоже на те, що мій новий бог тобі подобається не більше за мого нового мейстра.

– Я цього Царя світла не знаю,– визнав Давос,– зате знав богів, спалених сьогодні вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Матір дарувала мені семеро дужих синів.

– Це жінка твоя подарувала тобі семеро дужих синів. Їй ти теж молишся? Сьогодні зранку ми просто дерево спалили.

– Може, й так,– сказав Давос,– та коли я хлопчаком старцював на Блошиному Дні, іноді мене підгодовували септони.

– А тепер тебе годую я.

– Ви пошанували мене місцем за своїм столом. А я взамін пошаную вас правдою. Люди незлюблять вас, якщо ви заберете в них богів, яким вони все життя поклонялися, а натомість підсунете їм бога, чиє ім’я вони й вимовити не зможуть.

Станіс різко звівся.

– Р’глор. Невже так важко? Вони незлюблять мене, кажеш? А коли вони мене любили? Як можна втратити те, чого ніколи не мав? – перейшовши до південного вікна, він задивився на осяяне місяцем море.– Я не вірю в богів відтоді, як на моїх очах у затоці розбилася «Вітропава». Жорстокі боги, які втопили моїх батьків, не почують моїх молитов, заприсягнувся тоді я. На Королівському Причалі верховний септон базікав про справедливість і великодушність Сімох, та і справедливість, і великодушність, які я бачив у житті, були від людей.

– Якщо ви не вірите в богів…

– …навіщо обтяжувати себе новим? – перебив його Станіс.– Я теж себе про це запитував. Я мало знаю про богів і ще менше переймаюся ними, але червона жриця має силу.

«Так, але яка то сила?»

– А Кресен мав мудрість.

– Я покладався на його мудрість і твою хитрість, але яка мені з них була користь, контрабанднику? Лорди штормових земель тебе й на поріг не пустили. А коли до них, мов жебрак, прийшов я, вони висміяли мене. Але і жебри, і посміх у минулому. Залізний трон мій по праву, тільки як я зможу його посісти? В королівстві четверо королів, й у трьох з них і вояків, і золота більше, ніж у мене. У мене тільки кораблі… й вона. Червона жінка. Знаєш, половина моїх лицарів бояться вголос вимовити її ім’я. Навіть якщо ні на що більше вона не здатна, чаклунку, яка сіє в серцях дорослих чоловіків такий страх, не можна зневажати. Наляканий чоловік, вважай, поборений. А вона, либонь, здатна на більше. І я хочу дізнатися на що.

Хлопчаком я знайшов поранену кострубицю й виходив її. Назвав пташку Пишнокрила. Вона сідала мені на плече, пурхала за мною з кімнати в кімнату, брала їжу в мене з руки, але не хотіла злітати в небо. Раз у раз брав я її з собою на полювання, але вона ніколи не злітала вище за верхівки дерев. Роберт звав її Вислокрилою. У нього самого був кречет – птаха на прізвисько Громовиця, яка здобичі не впустила ні разу. Роберт казав, що я з тою Пишнокрилою тільки дурня з себе роблю, і він мав рацію,– відвернувся Станіс Баратеон од вікна й од привидів, які ковзали південним морем.– Семеро мені й горобця не принесли. Прийшов час мені випробувати інакшу яструбицю, Давосе. Червону.

Теон

Біля Пайку ніде було безпечно стати на якорі, але Теону Грейджою кортіло поглянути на батьків замок з моря – побачити його таким, яким він його бачив десять років тому, коли військова галера Роберта Баратеона забрала його, щоб віддати за годованця Едарду Старку. Того дня він стояв біля поруччя, дослухаючись до хлюпання весел і бумкання барабану, що задає ритм гребцям, а вдалині малів Пайк. А тепер хотів побачити, як він збільшуватиметься – як ростиме в нього на очах з моря.

Скоряючись його бажанню, «Міраям», виляскуючи вітрилами, проминула мис; шкіпер проклинав вітер, і свою команду, і забаганки високородних лордійчуків. Затуляючись од бризок, Теон накинув каптур, виглядаючи свою домівку.

Узбережжя наїжачилося гострими скелями й ворожими стрімчаками, і на їхньому тлі не вирізнявся замок з його вежами, мурами й мостами, збудованими з такого самого сіро-чорного каміння, облитого тою самою солоною піною, порослого тим самим розкидистим темно-зеленим лишайником, заквецяного тими самими морськими птахами. Острівець суходолу, на якому Грейджої звели свою кріпость, колись був цілою косою, що мечем врізалася в нутрощі океану, та її день і ніч били хвилі, й нарешті, тисячі років тому, вона розсипалася на друзки, лишивши по собі три голі й безплідні острови й дюжину стрімких скель, що піднімалися з води, наче стовпи храму морського бога, а навколо них пінилися й розбивалися хвилі.

Похмурий, темний, непривітний, вивищувався над островами й стовпами Пайк, майже невіддільний від них, і його мур відгороджував мис біля підніжжя велетенського кам’яного мосту, який з’єднував верхівку скелі з найбільшим острівцем, де панувала масивна будівля Великої фортеці. Далі виднілися Кухонна фортеця й Кривава фортеця – кожна на своєму острові. Вежі й надвірні будівлі ліпилися до скель, з’єднані між собою критими переходами – якщо «стовпи» були близько, якщо ж ні – довгими підвісними мостами – дерев’яними, скріпленими линвою.

Морська вежа, найстаріша в замку, кругла й висока, виросла на крайньому острові, на кінчику зламаного «меча»; прямовисну скелю, на якій вона стояла, давно вже підточили хвилі, що билися в неї нескінченним потоком. Підвалини вежі побілілі від солі, яка століттями омивала їх; верхні поверхи позеленіли від лишайнику, що вкрив їх товстою ковдрою, а зубчаста верхівка почорніла від кіптяви нічних сторожових багать.

Понад Морською вежею ляскав на вітрі батьків прапор. З далечини, де стояла «Міраям», Теон бачив хіба полотнище, але добре знав герб на ньому: золотий кракен, морське чудовисько дому Грейджоїв, чиї мацаки розповзлися по чорному полю. Прапор розмаявся на залізній щоглі, тріпочучи та звиваючись на вітрі, наче пташка, яка силкується злетіти. Принаймні тут над ним не майорів деривовк Старків, кидаючи тінь на кракена Грейджоїв.

Ніколи ще Теон не почувався таким схвильованим. Понад замком, поміж пірчастих хмар, що стрімко пливли по небу, виднівся тонкий червоний хвіст комети. Всю дорогу від Річкорину до Стражморя Малістери сперечалися, що ж це означає. «Це моя комета»,– сказав собі Теон, ковзнувши рукою в опушений хутром плащ, щоб намацати шкіряну непромокальну торбинку, яка зручно лежала в нього в кишені У торбинці була грамота, вручена Робом Старком,– папір, вартий цілої корони.

– Замок такий, яким ви його пам’ятаєте, мілорде? – запитала шкіперова дочка, тулячись до Теонової руки.

– Він здається меншим,– зізнався Теон,– хоча в цьому, мабуть, винна відстань.

«Міраям», черевата південська купецька галера зі Старгорода, везла вино, тканину й насіння, щоб виторгувати за них залізну руду. Шкіпером її був такий самий череватий південець-купець, у якого від погляду на кам’янисте морське узбережжя, що пінилося біля підніжжя замку, тремтіли пухкі губи, тож зупинився він на пристойній віддалі, набагато далі, ніж хотілося б Теону. Народжений на Залізних островах капітан провів би їх уздовж скель аж попід високий міст, який з’єднував прибрамну з Великою фортецею, але цей пухкий старгородець не мав ні навичок, ні тренованої команди, ні мужності бодай спробувати таке. Отож вони пропливли повз замок на безпечній відстані, і Теону тепер доводиться вдовольнятися, роздивляючись Пайк здалеку. Та навіть тут «Міраям» насилу трималася, щоб не наскочити на каміння.

– Вітряно там, либонь,– зауважила шкіперова дочка.

Теон розсміявся.

– Вітряно, холодно й вогко. Якщо по правді, жалюгідне й суворе місце… та лорд-батько колись сказав мені, що суворі краєвиди виховують суворих чоловіків, а суворі чоловіки правлять світом.

Шкіпер, зелений з лиця, як море навколо, підійшов до Теона й, уклонившись, запитав:

– Можна вже заходити в порт, мілорде?

– Можна,– озвався Теон, на чиїх вустах блукала легка посмішка. Обіцяна винагорода золотом перетворила старгородця на безсоромного підлабузника. Мандрівка була б геть іншою, якби на Теона, як він сподівався, чекала біля Стражморя довга лодія. Але залізнородні капітани горді й норовливі, вони не трепечуть перед вельможами. Острови тут маленькі, а лодії – ще менші. Якщо кожен капітан – король на своєму кораблі, як кажуть у народі, не дивно, що Островам дали наймення «землі десяти тисяч королів». А коли у вас на очах королі через леєр ходять до вітру й у шторм зеленіють, важко вдавати, що вони – боги. «Людей сотворив затонулий бог,– сказав якось давній король Арон Червонорукий,– а корону творять самі люди».

Довга лодія допливла б наполовину швидше. Якщо по правді, «Міраям» – це неповороткі ночви, і Теон не хотів би опинитися в неї на борту в шторм. Та все ж нещасним Теон не почувався. Він доплив, не потонув, і подорож провів не без приємності. Він обхопив шкіперову дочку за плечі.

– Покличте мене, коли зайдемо в Лордпорт,– звернувся він до її батька.– А ми побудемо внизу, в моїй каюті.

Він повів дівчину на корму, а її батько похмуро дивився їм услід.

По правді каюта була капітанська, але по відплитті зі Стражморя її віддали Теону. Капітанську дочку йому не віддавали, але вона охоче сама приходила до нього в ліжко. Келих вина, кілька пошепки сказаних слів – і ось вона вже тут. Як на його смак, дівчина була занадто пухкенька, з рябою шкірою, мов посиланою вівсяним борошном, але її перса приємно лягали в долоні, а коли він уперше взяв її, вона виявилася цнотливою. В її віці це було неочікувано, а Теона потішило. Він був певен, що її батько-шкіпер цього не схвалює, і це теж розважало – спостерігати, як він силкується притлумити обурення, догоджаючи високому лордові, пам’ятаючи про обіцяний йому гаман золота.

Коли Теон скинув з плечей вологий плащ, дівчина мовила:

– Мабуть, ви зраділи, знов побачивши домівку, мілорде. Скільки років вас не було?

– Майже десять,– відгукнувся він.– Я був десятирічним хлопчаком, коли мене забрали у Вічнозим за годованця до Едарда Старка.

Він тільки називався годованцем, а насправді був заручником. Півжиття в заручниках… але доста вже. Тепер він знов господар власного життя, й поблизу не видно жодного Старка. Притягнувши до себе шкіперову дочку, він поцілував її у вухо.

– Зніми плащ.

Вона опустила очі, зненацька засоромившись, але вволила його бажання. Коли важке вбрання, вогке від бризок, упало з її плечей долі, вона легенько вклонилася та схвильовано усміхнулася. Всміхаючись, вигляд вона мала дурненький, але Теон ніколи не вимагав від жінки особливого розуму.

– Ходи сюди,– мовив він до неї.

Вона підійшла.

– Я ще не бачила Залізних островів.

– Тоді вважай, що тобі пощастило,– погладив він її коси, темні та блискучі, хай і сплутані од вітру.– Острови – суворі й скелясті, непривітні й безрадісні. Тут смерть завжди кружляє неподалік, а життя – важке і вбоге. Чоловіки з вечора до ранку п’ють ель і сперечаються, кому ведеться гірше – рибалкам, які воюють з морем, чи землеробам, які намагаються витиснути з бідних ґрунтів урожай. Якщо по правді, найгірше ведеться рудокопам – гнуть спину в темряві, і за що? Залізо, свинець, олово – ось наші скарби. Не дивно, що за старих часів залізні не гребували набігами.

Але дурна дівчина, схоже, не слухала.

– Я б могла зійти на берег з вами,– сказала вона,– якщо ваша ласка…

– Ти б могла зійти на берег,– погодився Теон, стискаючи її за груди,– але, боюся, не зі мною.

– Я б у вас у замку працювала, мілорде. Я вмію рибу чистити, хліб пекти й масло сколочувати. Батько каже, що кращого за моє рагу з перцекраба не куштував ніде. Знайдете мені місце на кухні, і я варитиму вам перцекрабове рагу.

– А вночі – зігріватимеш мене в ліжку? – потягнувся він до шнурівки в неї на корсеті й почав її розплітати спритними й досвідченими пальцями.– За старих часів я привіз би тебе, як трофей, і взяв би собі за жінку з твоєї волі чи проти неї. В давнину залізні саме так і вчиняли. Вони мали камінних дружин, справжніх своїх наречених, таких самих залізнородних, але брали собі й соляних дружин – жінок, захоплених у набігах.

Очі дівчини розширилися, й не тому, що він оголив її груди.

– Я стану вам за соляну дружину, мілорде.

– Боюся, ті часи давно минули,– Теон обвів пальцем важке персо, спіраллю наближаючись до набряклої темної пипки.– Не летіти нам більше на крилах вітру з вогнем і мечем, силою беручи все, що заманеться. Тепер ми бабраємося в землі й закидаємо в море сіті, як усі люди, і вважаємо, що нам пощастило, коли взимку маємо доволі солоної тріски й каші.

Він узяв її пипку в рот, покусуючи, поки дівчина не зітхнула рвучко.

– З вашої ласки, можете мені знову застромити,– прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав її персо.

Коли він нарешті відірвав обличчя від її грудей, його вуста лишили на шкірі темно-червоний слід.

– З моєї ласки, ми навчимо тебе дечого новенького. Розв’яжи мені штани й задовольни мене своїми вустами.

– Вустами?

Він легенько провів великим пальцем по її повних вустах.

– Саме для цього ці губки й призначені, солоденька. Якби ти була моєю соляною дружиною, то вчинила б, як я велю.

Спершу вона соромилася, але, як на таку дурненьку дівчину, вчилася швидко, і його це потішило. Вуста її були такі ж вологі й солодкі, як і піхва, і до того ж не доводилося слухати її базікання. «За старих часів я і справді взяв би її за жінку,– подумав він, запускаючи пальці в її сплутане волосся.– За старих часів. Коли ми ще трималися давнього звичаю, жили з бойового топора, а не з кайла, силою здобуваючи все, що можна: багатство, жінок, славу». В ті дні залізнородні не гарували на рудниках: то була робота для бранців, яких вони привозили з війни; так само не займалися вони ні жалюгідним землеробством, ні скотарством. За фах собі залізні обрали війну. Затонулий бог створив їх для грабунку і ґвалту – їхнє призначення було гарбати королівства і карбувати свої імена вогнем, кров’ю й піснями.

Але Ейгон Дракон, спаливши Гарена Чорного, відібрав у них давній звичай, а Гаренове королівство віддав слабакам з приріччя, умаливши Залізні острови до задвірків великої держави. Та навколо димних коминків і багать, що палилися з прибитого до берегів дерева, і навіть за високими вежами Пайку і досі розповідалися старі красні байки. Теонів батько серед своїх титулів не забував додавати «лорд-жнець», а за гасло Грейджої взяли собі слова «Ми не сіємо».

І заколот лорда Балона більше був спробою повернути старий звичай, ніж марнославну корону. Але надії цій поклав кривавий край Роберт Баратеон за допомогою свого друга Едарда Старка, а зараз вони обидва мертві. Замість них тепер правлять хлопчаки, а держава, викувана Ейгоном Завойовником, розкололася й розсипалася. «Прийшла пора,– думав Теон, поки шкіперова дочка водила вустами по всьому його тілу,– прийшла пора, прийшов рік, прийшов день, і я – той, хто мав прийти». Він криво посміхнувся, уявивши, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що він, послідок, шмаркач і заручник, домігся того, чого не зміг сам Балон Грейджой.

Оргазм був наглий як шторм, і Теон наповнив рот дівчини своїм сіменем. Вона хотіла злякано відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Згодом вона підповзла навколішках до його обличчя.

– Я потішила мілорда?

– Непогано,– відповів він.

– Смак був солоний,– пробурмотіла вона.

– Як море?

Вона кивнула.

– Я завжди любила море, мілорде.

– І я,– сказав він, крутячи її пипку між пальців. І це була правда. Для чоловіків з Залізних островів море означало свободу. Він забув це, поки «Міраям» не підняла вітрило у Стражморі. Знайомі звуки викликали забуті відчуття; рипіння дерева й линви, гуркітливі команди капітана, виляск вітрил, наповнених вітром, були рідні, як калатання його власного серця, і такі ж втішні. «Я це пам’ятатиму,– заприсягнувся Теон.– Ніколи більше мені не можна віддалятися від моря».

– Візьміть мене з собою, мілорде,– благала шкіперова дочка.– Мені не потрібно навіть їхати у ваш замок. Можу лишитись у якому-небудь місті й бути вам там за соляну дружину.

Вона потягнулася, щоб погладити його по щоці.

Відштовхнувши її руку, Теон Грейджой зліз із койки.

– Моє місце на Пайку, а твоє – на кораблі.

– Я більше не можу тут лишатися.

– Чого це ні? – запитав він, зашнуровуючи бриджі.

– Через батька,– сказала вона.– Коли ви поїдете, він покарає мене, мілорде. Обзиватиметься й битиме.

Зірвавши плащ із кілка, Теон накинув його на плечі.

– Батьки всі такі,– визнав він, застібаючи плащ на срібну застібку.– Скажеш йому, що він має радіти. Я брав тебе стільки разів, що ти вже напевно в тяжі. Не кожному випадає честь ростити королівського байстрюка.

Вона тупо глянула на нього, тож він просто вийшов.

«Міраям» огинала лісистий мис. Попід порослими соснами кручами з дюжину рибальських човнів витягували з води сіті. Оддалік повертав на інший галс великий ког. Теон перейшов на бак, щоб мати кращий огляд. Спершу він побачив замок – кріпость дому Ботлі. Коли він був хлопчаком, цей замок був з колод і лози, та Роберт Баратеон зрівняв його з землею. Лорд Савен відбудував його з каменю: тепер пагорб увінчувала маленька квадратна фортеця. З приземкуватих нарізних веж звисали світло-зелені прапори, оздоблені косяками сріблястих рибок.

Під сумнівним захистом невеличкого рибного замку розташувалося селище Лордпорт, де в гавані мурашилося від кораблів. Коли Теон востаннє бачив Лордпорт, це була курна пустка; кістяки спалених лодій і потрощених галер всівали кам’янисте узбережжя, як кості дохлих морських чудовиськ, а від будинків лишилися хіба розбиті стіни й вихололий попіл. Та за десять років слідів війни майже не лишилося. Простолюд збудував собі нові халупи з каміння старих, а на дахи нарізав свіжого дерну. Поряд з пристанню виріс новий заїзд – удвічі більший за старий; нижній поверх був з тесаного каменю, а два верхні – дерев’яні. Септ, що стояв трохи далі, так і не відбудували – від нього лишилися хіба семигранні підвалини. Схоже, лють Роберта Баратеона відбила в залізних охоту до нових богів.

Але Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незчисленних рибальських човнів він угледів тайроську торгову галеру, яка розвантажувалася поряд з неповоротким ібенським когом з чорним просмоленим облавком. І в морі, і на рінистому узбережжі на північ виднілося чимало довгих лодій – щонайменше п’ятдесят-шістдесят. На вітрилах у деяких можна було розгледіти герби інших островів: кривавий місяць Вінчів, чорну облямовану сурму лорда Гудбразера, срібну косу дому Гарло. Теон пошукав очима «Тишу» свого дядька Юрона. Але не було й знаку гінкого й застрашливого червоного корабля, зате знайшовся батьків «Великий кракен», з сірим залізним тараном у формі його тезки – кракена – на носу.

Може, лорд Балон очікував на сина і скликав прапори Грейджоїв? Теонова рука знов полізла за пазуху, до непромокальної торбинки. Про цю грамоту не знав ніхто, хіба сам Роб Старк; вони двоє не дурні, щоб довіряти свої таємниці птахам. Але і лорд Балон не дурень. Либонь, що вгадав, чому син нарешті повертається додому, тож і діяв відповідно.

Думка про це не потішила Теона. Батькова війна давно закінчилася, і закінчилася поразкою. А тепер прийшов час Теона – це його план, його слава, а з часом – і його корона. Та якщо довгі лодії вийшли на війну…

Але поміркувавши, він вирішив, що це може бути просто попередження. Захисний жест – на той раз, якщо війна перекинеться і на море. Старі з натури обережні. А батько вже старий, і дядько Віктаріон, що командує Залізним флотом, теж. От дядько Юрон – зовсім інша пісня, це точно, от тільки «Тиші», схоже, в порту немає. «Усе на краще,– запевнив себе Теон.– У такому разі я тільки швидше завдам удару».

Поки «Міраям» підпливала до узбережжя, Теон міряв кроками палубу, очима прочісуючи берег. Він не сподівався побачити на молу самого лорда Балона, але ж батько напевно вислав когось йому назустріч! Свого стюарда Сайласа Кислоротого, лорда Ботлі, може, навіть Дагмера Заячу Губу. Приємно було би знову поглянути на Дагмерове бридке й рідне обличчя. Вони-бо знають про його приїзд. Роб посилав круків з Річкорину, та коли у Стражморі виявилося, що довга лодія не чекає, Джейсон Малістер вислав на Пайк і своїх птахів, порахувавши, що Робові просто не долетіли.

Але Теон не бачив ні знайомих облич, ні почесних вартових, які б доправили його з Лордпорту до Пайку,– лише простолюд, заклопотаний простими справами. Портові вантажники котили з тайроської торгової галери діжки з вином, кричали рибалки, розпродуючи денний улов, бігали, граючись, діти. Жрець у морській мантії затонулого бога вів рінистим узбережжям двійко коней, а в нього над головою з вікна заїзду визирав якийсь замазура, гукаючи до ібенських матросів, що проходили мимо.

Назустріч кораблю вийшла жменька лордпортських купців. Поки «Міраям» швартувалася, вони галасливо розпитували шкіпера.

– Ми зі Старгорода,– гукнув до них шкіпер,– привезли яблука й апельсини, вина з Арбору, пір’я з Літніх островів. У мене тут є перець, шкіряна плетінка, сувій мирського мережива, люстерка для міледі, пара старгородських лір – солодшого співу ви не чували! – (З рипінням і гуркотом опустився трап).– А ще ми привезли вам назад спадкоємця.

Лордпортяни роздивлялися Теона порожніми й тупими поглядами, і він збагнув, що вони гадки не мають, хто він такий. Це його розізлило. Він пхнув шкіперові в руку золотого дракона.

– Звеліть своїм матросам принести мої речі.

Не чекаючи на відповідь, він широкими кроками спустився трапом.

– Хазяїне,– гаркнув він до господаря заїзду,– мені потрібен кінь.

– Як зволите, мілорде,– озвався чоловік, навіть не уклонившись. Теон уже й забув, які горді ці залізнородні.– У мене саме є один, що може вам згодитися. Куди їхатимете, мілорде?

– До Пайку.

Але дурень і далі не здогадувався, хто він такий. Слід було вдягнути вихідний камзол з вишитим на грудях кракеном.

– Якщо хочете дістатися Пайку дотемна, виїжджати слід чимшвидше,– сказав господар заїзду.– Я пошлю з вами свого хлопця – покаже вам дорогу.

– Нема потреби ні в хлопці,– залунав тут низький голос,– ні в коні. Я сам проведу племінника до отчого дому.

Говорив жрець, який вів коней узбережжям. Поки він ішов, простолюд прихиляв перед ним коліно, а господар заїзду пробурмотів:

– Мокрочубий.

Високий і стрункий, з гарячими чорними очима й гакуватим носом, жрець вбрався в пістряву сіро-зелено-блакитну мантію: то був вир кольорів затонулого бога. Під рукою в нього на шкіряному ремінці висів бурдюк з водою, а в довгі – до пояса – чорні коси й нестрижену бороду були вплетені стрічки морських водоростей.

У Теона спливло в пам’яті, як в одному зі своїх нечастих і коротких листів лорд Балон писав, що його наймолодший брат мало не потонув у шторм, а коли його цілого й неушкодженого викинуло на берег, він раптом праведником зробився.

– Дядьку Ейроне? – з сумнівом запитав Теон.

– Небоже Теоне,– привітався жрець.– Твій лорд-батько попросив мене привезти тебе. Ходімо.

– Хвилинку, дядьку,– обернувся Теон до «Міраям».– Мої речі,– скомандував він шкіперу.

Матрос приніс йому довгий тисовий лук і сагайдак зі стрілами, а от тюк з одягом винесла шкіперова дочка.

– Мілорде…

Очі в неї були червоні. Коли Теон забрав у неї тюк, вона спробувала його пригорнути – просто на очах у власного батька, Теонового дядька-жерця й половини острова.

Теон швидко відвернувся.

– Дуже тобі дякую.

– Будь ласка,– сказала вона,– я ж так вас кохаю, мілорде!

– Мушу йти,– поквапився він за дядьком, який уже відійшов пірсом далеченько. Дюжина довгих кроків – і Теон наздогнав його.– Тебе я не чекав, дядьку. Після десятьох років розлуки я думав, може, лорд-батько й леді-матір самі приїдуть, або ж вишлють Дагмера з почесним вартовим.

– Не тобі ставити під питання веління лорда-женця Пайку,– холодно озвався дядько; не таким його пам’ятав Теон. Ейрон Грейджой був найдоброзичливішим з його дядьків, легковажним і смішливим, він полюбляв співи, ель і жінок.– Що ж до Дагмера Заячої Губи, то він на вимогу твого батька поїхав на Стару Весь – піднімати Стоунгавзів і Драмів.

– Навіщо? І чому тут готується до походу стільки лодій?

– А навіщо лодії зазвичай готуються до походу?

Коней дядько лишив припнутими перед прибережним заїздом. Підійшовши до них, він обернувся до Теона.

– Скажи мені правду, небоже. Тепер ти молишся вовчим богам?

Теон узагалі рідко молився, але в такому не зізнаєшся жерцеві, навіть якщо це батьків рідний брат.

– Нед Старк молився дереву. Ні, мені байдужі Старкові боги.

– Це добре. Ставай навколішки.

Під ногами було кам’янисте болото.

– Дядьку, я…

– Ставай навколішки. Чи ти запишався перед нами, лордійчуку царин?

Теон опустився навколішки. Він приїхав сюди з певною метою, і йому для її досягнення може знадобитися Ейронова допомога. Корона варта трохи болота й кінських кізяків на штанях, так він гадав.

– Схили голову.

Піднявши бурдюк, дядько відкоркував його й пустив струмінь морської води Теонові на голову. Намочивши чуба, вона полилася на чоло та в очі. Широкі потоки потекли по щоках, а тонка цівка проникла під плащ і камзол, на спину, холодним струмком збігаючи по хребту. Від солі очі пекло, і Теон заледве стримувався, щоб не скрикнути. На вустах він відчував присмак океану.

– Най слуга твій Теон народиться знову з моря, як ти колись,– співучо промовляв Ейрон.– Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею… Небоже, ти ще пам’ятаєш слова?

– Мертве не вмирає,– мовив Теон, пригадуючи.

– Мертве не вмирає,– луною повторив дядько,– а повстає, дужче й міцніше. Підводься.

Теон підвівся, кліпаючи, щоб від солі в очах не пролилися сльози. Без жодного слова дядько закоркував бурдюк, відв’язав коня й сів верхи. Теон вчинив так само. І вони удвох рушили вперед, лишаючи позаду і заїзд, і гавань, і, проминувши замок лорда Ботлі, виїхали на кам’янисті пагорби. Жрець більше не промовляв ні слова.

– Півжиття я провів удалині від дому,– нарешті заговорив Теон.– Острови змінилися за це час?

– Чоловіки рибалять у морі, длубаються в землі й помирають. Жінки з болем і кров’ю народжують дітей і помирають. За днем приходить ніч. Незмінними лишаються вітри й припливи. Острови такі, якими їх створив наш бог.

«О боги, а він посуворішав!» – подумав Теон.

– А моя сестра й леді-мати в Пайку?

– Ні. Твоя мати мешкає зі своєю сестрою в Гарло. Там не так вогко, а їй допікає кашель. Твоя сестра на «Чорному вітрі» попливла на Велику Весь – повезла повідомлення від батька. Скоро повернеться, не сумнівайся.

Теону не треба було розтлумачувати, що «Чорний вітер» – це Ашина довга лодія. Десять років не бачив він сестру, але дещо про неї знав. Кумедно: вона назвала корабель на честь вітру, і Роб Старк назвав свого вовка на честь вітру – Сіровієм.

– Колір Старків – сірий, а Грейджоїв – чорний,– пробурмотів він,– але вітер, схоже, ми любимо однаково.

Жрець на це не сказав нічого.

– А як ти, дядьку? – запитав Теон.– Коли мене забрали з Пайку, ти не був жерцем. Пам’ятаю, як ти співав давніх розбійницьких пісень, стоячи на столі з рогом елю в руках.

– Я був юний і марнославний,– мовив Ейрон Грейджой,– але море змило з мене і дурість, і марнославство. Той я потонув. Його легені затопила морська вода, а риба об’їла луску з очей. Коли я повстав, мій зір прояснів.

«А він не тільки прикрий, а й причинний». Теону більше подобався давній Ейрон, якого він пам’ятав.

– Дядьку, навіщо батько скликав прапори і мечі?

– Він тобі все розповість у Пайку.

– Хотілося б заздалегідь знати його плани.

– Від мене ти цього не дізнаєшся. Нам не дозволено про це розмовляти аби з ким.

– Навіть зі мною? – спалахнув люттю Теон. Він водив солдатів на війну, полював з королем, здобував перемоги в турнірній рукопашній, виїздив з Бринденом Чорнопстругом і Великим Джоном Амбером, бився в Лопотючому лісі, спав зі стількома дівчатами, що й на ім’я їх усіх не пам’ятає, а дядько й досі обходиться з ним, як з десятирічним хлопчаком.– Якщо батько готується до війни, я маю про це знати. Я не «абихто», я спадкоємець Пайку й Залізних островів.

– Це ми ще побачимо,– сказав дядько.

Ці слова були мов ляпас.

– Побачимо? Обидва мої брати мертві. Я єдиний батьків живущий син.

– Сестра твоя теж жива.

«Аша»,– приголомшено подумав Теон. Вона на три роки старша за нього, але ж…

– Жінка має право на спадок тільки в тому разі, якщо немає нащадків чоловічої статі,– голосно мовив він.– Мої права я не дозволю відібрати, попереджаю.

Дядько пирхнув.

– Попереджаєш слугу затонулого бога, хлопче? Ти забув більше, ніж знав. Дурень ти, якщо гадаєш, що твій батько віддасть наші святі острови якомусь Старку. А тепер помовч. Дорога й так довга, щоб ще й вислуховувати твоє базікання.

Теон припнув язика, хоча було й нелегко. «То ось воно як»,– подумав він. Так наче десять років у Вічнозимі могли зробити з нього Старка. Лорд Едард виростив його разом зі своїми дітьми, але Теон ніколи не був серед них своїм. Весь замок, від леді Старк до найменшого кухарчука, знав, що він – заручник, завдяки якому його батька тримають у руках, тож поводилися з ним відповідно. Навіть до байстрюка Джона Сноу ставилися з більшою пошаною.

Час від часу лорд Едард намагався вдавати батька, але для Теона він назавжди лишився чоловіком, який приніс на Пайк кров і вогонь і силоміць забрав Теона з отчого дому. Хлопчаком він боявся Старкового суворого обличчя й велетенського темного меча. А його дружина була навіть підозріливішою й холоднішою.

Що ж до їхніх дітей, то більшу частину років, проведених Теоном у Вічнозимі, наймолодші були шмаркатими малюками. Тільки Роб і його незаконний брат-зведенюк Джон Сноу були вже в такому віці, щоб звертати на них увагу. Байстрюк був хлопцем похмурим, відчував найменший натяк на погорду, заздрив Теоновому знатному походженню й Робовій повазі до нього. Що ж до самого Роба, то Теон і справді прихилився до нього, як до молодшого брата… але цього ліпше в розмові не згадувати. У Пайку, схоже, й досі тривають давні війни. Чого дивуватися? Залізні острови живуть минулим, теперішнє-бо надто тяжке й терпке. Крім того, і батько, і дядьки вже немолоді, а немолодим лордам це притаманно: вони тягнуть за собою в могилу свої порохняві родові ворожнечі, нічого не забуваючи і ще менше прощаючи.

З Малістерами, з якими Теон подорожував з Річкорину до Стражморя, було так само. Патрек Малістер був хлопець непоганий, теж любив дівок, вино і яструбине полювання. Та щойно лорд Джейсон помітив, що його спадкоємець занадто заприязнився з Теоном, він відкликав Патрека вбік і нагадав, що Стражморе колись збудували для захисту узбережжя від розбійників із Залізних островів, серед них і Грейджоїв з Пайку. А їхня Бомка вежа отримала свою назву через велетенський бронзовий дзвін, у який за давніх часів калатали, щоб скликати містян і селян у замок, якщо на західному обрії показалися лодії.

«Байдуже, що той дзвін за триста років бомкав лише раз»,– сказав на другий день Патрек Теону, за кухлем зелен-яблучного вина поділившись із ним батьковими засторогами.

«Бомкав тоді, коли мій брат штурмував Стражморе,– озвався Теон. Лорд Джейсон зарубав Родрика Грейджоя під мурами замку, а залізних відкинув назад у затоку.– Якщо твій батько гадає, що я через це ставлюся до нього вороже, то він просто не знав Родрика».

З цього жарту вони добре посміялися дорогою до юної і влюбливої мірошнички, Патрекової знайомої. «Був би зі мною зараз Патрек!» Хай він і Малістер, а з ним подорожувати було приємніше, ніж зі старим сердитим жерцем, на якого перетворився дядько Ейрон.

Стежка звивалася вгору та вгору – у голе кам’янисте передгір’я. Скоро море зникло з очей, але у вологому повітрі й досі висів запах солі. Їхали рівною ступою; проминули вівчарню й покинуту рудню. Новий – святий – Ейрон Грейджой виявився небалакучим. Тому трималися в похмурому мовчанні. Довго витерпіти цього Теон не міг.

– Тепер лордом Вічнозиму став Роб Старк,– сказав він.

Ейрон знай собі їхав далі.

– Що один вовк, що інший…

– Роб зламав присягу Залізному трону й коронувався як король на Півночі. Іде війна.

– Мейстерські круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини старі як світ.

– Прийшла нова доба, дядьку.

– Щоранку приходить нова доба, але вона мало чим відрізняється від попередньої.

– А у Річкорині кажуть інакше. Кажуть, червона комета – провісниця нової доби. Божа посланниця.

– Так, комета – і справді знак,– погодився жрець,– але нашого бога, а не їхнього. Це жарина з тих, які в давнину носили з собою наші люди. Це видобутий з моря вогонь затонулого бога, і провіщає він приплив. Час піднімати вітрила й вирушати у світ з вогнем і мечем, як колись сам затонулий бог.

– Не можу не погодитися,– посміхнувся Теон.

– Людина не питає бога, точно як крапля не питає дощу.

«Ця крапля одного дня стане королем, старий». З Теона було досить дядькової хмурості. Усміхнувшись, він приострожив коня й вихопився вперед.

Сонце вже сідало, коли вони досягли мурів Пайку – півмісяця темного каміння поміж двох скель, з прибрамною посередині й трьома квадратними вежами обабіч. І досі можна було розрізнити шрами, які лишило каміння з катапульт Роберта Баратеона. На місці старої зруйнованої південної вежі виросла нова – теж сіра, але світліша й не заплямована латками лишайнику. Саме тут прорвався Роберт, перескакуючи через гори каміння і тіл, з келепом у руці, у супроводі Неда Старка. Теон спостерігав за цим з безпечної Морської вежі, й досі йому ночами іноді снилися смолоскипи та глухий гуркіт обвалу…

Брама була відчинена, а іржаві залізні ґрати підняті. Байдужими очима спостерігали вартові на зубчастих стінах за тим, як Теон Грейджой нарешті повернувся додому.

За муром лежало пів-акру мису, що впирався в небо й у море. Тут були стайні, псарні та дрібка інших надвірних будівель. У загонах тулилися вівці та свині, а замкові пси бігали на волі. На півдні тяглися скелі, а на заході кам’яний міст вів у Велику вежу. Зістрибуючи з сідла, Теон чув хлюпотіння хвиль. Підійшов конюший, щоб забрати коня. На Теона витріщалися худоребрі діти і якийсь бранець, але не було й знаку ні лорда-батька, ні когось знайомого з дитинства. «Терпкий і тоскний поворот додому»,– подумав парубок.

Жрець не злазив з коня.

– Ти не залишишся на ніч, дядьку, не розділиш з нами мед і м’ясо?

– Мені велено було привезти тебе. Ось ти тут. А мені час повертатися до божих справ.

Ейрон Грейджой розвернув коня й попід брудними шпичаками звідних ґрат повільно рушив геть.

До Теона обережно наблизилася горбата стара у мішкуватій сірій сукні.

– Мілорде, велено показати вам покої.

– Хто велів?

– Ваш лорд-батько, мілорде.

Теон стягнув рукавиці.

– Тож вам відомо, хто я такий. Чого батько не вийшов мене привітати?

– Він чекає на вас у Морській вежі, мілорде. Коли ви перепочинете з дороги.

«А я вважав холодним Неда Старка!»

– А ви хто така?

– Гелія, економка в замку вашого батька.

– Тут стюардом був Сайлас. Його ще прозивали Кислоротим.

Навіть зараз Теонові пригадувався запах винного перегару з його рота.

– П’ять років як помер, мілорде.

– А мейстер Кален – де він?

– Спочив у морі. Зараз круками займається Вендамир.

«Я тут як чужинець,– подумав Теон.– Нічого не змінилося, й водночас змінилось усе».

– Проведіть мене до моїх покоїв, жінко,– звелів він. Важко вклонившись, вона повела його до мосту. Цей відтинок шляху він пам’ятав: стародавнє каміння, слизьке від бризок і поплямоване лишайником, піняве море під ногами, що реве, наче велетенський дикий звір, і сіль, якою просякає одяг.

Уявляючи повернення додому, Теон завжди малював в уяві затишну спальню в Морській вежі, в якій спав змалечку. Але стара натомість повела його у Криваву вежу. Коридори тут були ширші й пишніше вмебльовані, хай і такі самі холодні й вогкі. Теону надали декілька прохолодних кімнат з такими високими стелями, що вони губилися в темряві. Може, він і зрадів би, якби не знав, що саме через ці покої Кривава вежа отримала свою назву. Тисячу років тому тут загинули сини короля приріччя – порубані на шматки просто в ліжку, і ці шматки потім відіслали їхньому батькові на суходіл.

Але Грейджоїв у Пайку не вбивали, хіба дуже зрідка у братовбивчих сутичках, а Теонові брати обидва мертві. Не страх привидів викликав у нього огиду. Просто шпалери на стінах були цвілі, матрац – продавлений і смердючий, а циновки розсипалися від старості. Минули роки й роки, відколи ці покої востаннє відчиняли. Вогкість пробирала до кісток.

– Принесіть миску гарячої води і розпаліть вогонь у коминку,– мовив Теон до старої.– Скажіть, щоб і в інших кімнатах запалили жаровні: тут надто холодно. І, на богів, пришліть когось негайно, щоб замінити циновки!

– Так, мілорде. Як зволите,– поквапилася геть стара.

За деякий час йому принесли гарячої води. Щоправда, була вона ледве тепла, а скоро й геть вихолола, до того ж виявилася морською, але змила куряву довгої подорожі з обличчя, волосся й рук. Поки двоє бранців-рабів запалювали жаровні, Теон скинув брудний з дороги одяг і перевдягнувся до зустрічі з батьком. Обрав чоботи з м’якої чорної шкіри, сріблясто-сірі бриджі з ніжної ягнячої вовни, чорний оксамитовий камзол з вишитим на грудях золотим кракеном Грейджоїв. На шию собі почепив тоненький золотий ланцюжок, а на пояс – ремінь з вибіленої шкіри. З одного боку повісив чингал, а з другого – довгий меч у чорно-золотих смугастих піхвах. Витягнувши чингал, він великим пальцем помацав лезо, а тоді з торбинки на поясі дістав точильний камінь і кілька разів провів ним по лезу. Він завжди пишався тим, що тримає зброю нагостреною.

– Коли повернуся, сподіваюся, в кімнаті буде тепло, а циновки – чисті,– попередив він бранців, натягаючи пару чорних рукавичок – шовкових, гаптованих витонченими золотими завитками.

До Великої вежі Теон повернувся критим мурованим переходом, і луна від його кроків змішувалася з невпинним гуркотінням моря внизу. Щоб дістатися Морської вежі, яка сиділа на своєму кривому «стовпі», треба було перетнути ще три мости – кожен наступний вужчий за попередній. Останній був дерев’яний, скріплений линвою, і від солоного вітру крутився під ногами, як живий. Теон іще до середини не дійшов, а серце вже вискакувало з грудей. Далеко внизу хвилі, вдаряючись об каміння, розбризкували віяла піни. Хлопчаком Теон навіть глупої ночі бігав цими мостами. «Хлопчаки вірять, що з ними нічого не станеться,– прошепотіла до нього осторога.– А дорослі не такі дурні».

Сірі дерев’яні двері, окуті залізом, виявилися зачиненими на засув зсередини. Теон погрюкав кулаком – і вилаявся, бо рукавичку продерла скіпка. Дерево було вогким і цвілим, а залізна окова – іржавою.

За хвильку двері зсередини відчинив вартовий у чавунній кірасі й циліндричному шоломі.

– Це ви – син?

– З дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Чоловік відступив. Теон виткими сходами подерся у світлицю. Батька він побачив біля жаровні; з ніг до голови той був закутаний у несвіжу котикову шубу. Почувши стукіт чобіт по камінню, лорд Залізних островів звів очі на свого останнього живущого сина. Він був наче менший, ніж його пам’ятав Теон. А який худий! Балон Грейджой завше був стрункий, але зараз складалося таке враження, наче боги вкинули його в казан і виварили з кісток усе м’ясо, не лишивши нічого, крім шкіри й волосся. Худий як кістяк і жорсткий як кістяк – ось яким він став, а обличчя було мов з кременю витесане. Очі в нього теж були мов з кременю – чорні й гострі, але роки й солоні вітри пофарбували його чуприну у сіру барву зимового моря, в якому піняться білі гребені. Незібране волосся спускалося до пояса.

– Дев’ять років, еге ж? – нарешті заговорив лорд Балон.

– Десять,– озвався Теон, знімаючи порвані рукавички.

– Забрали тебе хлопчаком,– сказав батько.– А ким ти виріс?

– Чоловіком,– відповів Теон.– Вашим сином і спадкоємцем.

– Побачимо,– пирхнув лорд Балон.

– Побачите,– пообіцяв Теон.

– Десять років, кажеш. У Старка ти прожив стільки ж, як у мене. І приїхав як його посланець.

– Не його,– сказав Теон.– Лорд Едард мертвий: йому голову Ланістерка-королева відрубала.

– Вони обидва мертві – і Старк, і той Роберт, який своїм камінням мені мури пробив. Я присягнувся, що побачу їх у могилі, і так і сталося,– скривився батько.– Але суглоби в мене болять від холоду й вільгості, як і тоді, коли вони двоє були живі. І в чому зиск?

– Є зиск,– наблизився Теон.– Я привіз грамоту…

– Це Нед Старк тебе так виряджав? – перебив його батько, скоса поглядаючи зі своєї шуби.– Любив убирати тебе в оксамити й шовки, хотів собі зробити з тебе милу донечку?

Теон відчув, що в лице йому шугнула кров.

– Ніяку не донечку! Не подобається моє вбрання – я перевдягнуся.

– Атож,– відкинувши шубу, лорд Балон звівся на ноги. Він виявився не таким високим, як пам’ятався Теону.– Оте брязкальце в тебе на шиї – ти сплатив за нього золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він цілком забув! Скільки років минуло… На Старій Весі жінки могли носити прикраси, куплені за гроші, але воїн носив лише ті коштовності, які зняв з тіла ворога, убитого власноруч. «Сплатити залізну ціну» – ось як це називалося.

– Паленієш, як дівча, Теоне. Ти чув запитання. Ти сплатив золоту ціну чи залізну?

– Золоту,– визнав Теон.

Запустивши пальці попід ланцюжок, батько смикнув з такою силою, що й голову Теону зірвав би, якби ланцюжок не луснув.

– Моя дочка взяла собі в коханці бойовий топір,– сказав лорд Балон.– Не дозволю своєму синові виряджатися, як повія! – жбурнув він ланцюжок у жаровню, де той зник між вугілля.– Цього я і боявся. Царина зробила з тебе м’якотілого, а Старки зробили з тебе свого.

– Ви помиляєтеся. Нед Старк був моїм тюремником, але в крові у мене й досі сіль і залізо.

Лорд Балон відвернувся, щоб погріти кістляві руки над жаровнею.

– Але Старкове вовченя посилає тебе до мене, як ученого крука з недолугим повідомленням у дзьобику.

– Грамоту, яку я привіз, недолугою не назвеш,– сказав Теон,– а пропозицію, яку робить Роб, я сам йому підказав.

– Вовчий король зважає на твої поради, справді?

Схоже, сама ідея розвеселила лорда Балона.

– Так, зважає. Я з ним полював, навчався, ділив мед і м’ясо й воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він бачить у мені старшого брата, він…

– Ні! – тицьнув йому батько пальцем в обличчя.– Не тут, не в Пайку, не в моїй присутності ти називатимеш його братом – сина чоловіка, від чийого меча полягли твої справжні брати. Чи забув Родрика й Марона, своїх кревних братів?

– Нічого я не забув.

Якщо по правді, Нед Старк не вбивав його братів. Родрик поліг од руки лорда Джейсона Малістера у Стражморі, а Марон загинув, коли обвалилася південна вежа… але так само легко міг це зробити і Старк, якби доля зіштовхнула їх у битві.

– Я дуже добре пам’ятаю братів,– твердо мовив Теон. Здебільшого він пригадував Родрикові п’яні побої і Маронові жорстокі жарти й нескінченні брехні.– А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем,– витягнув він Робову грамоту й простягнув уперед.– Ось. Прочитайте… ваша світлосте.

Зламавши печатку, лорд Балон розгорнув пергамент. Його чорні очі забігали по рядках.

– То хлопець поверне мені корону,– сказав він,– а мені всього-на-всього слід знищити його ворогів.

– Зараз Роб уже має бути під Золотим Зубом,– мовив Теон.– Коли тверджа впаде, він за день здолає гори. Військо лорда Тайвіна у Гаренхолі відрізане з заходу. Царевбивця в полоні у Річкорині. Лишається лише сер Стафорд Ланістер, який зі своїми зеленими новобранцями збирається протистояти Робові на заході. Сер Стафорд опиниться між Робовим військом і Ланіспортом, а це значить, що місто не буде кому захищати, коли ми нападемо з моря. Якщо боги сприятимуть, Ланістери і кліпнути не встигнуть, як ми візьмемо Кичеру Кастерлі.

– Кичеру Кастерлі ще не брав ніхто,– пирхнув лорд Балон.

– Досі,– посміхнувся Теон. «І як це буде приємно!»

Але батько у відповідь не всміхнувся.

– То ось чому Роб Старк по стількох роках відіслав тебе назад до мене? Щоб ти переконав мене погодитися на його план?

– Це мій план, а не Робів,– гордо сказав Теон. «Мій, і моєю буде перемога, а з часом і корона».– Якщо ваша ласка, я сам поведу атаку. А в нагороду прошу вас дарувати мені за престол Кичеру Кастерлі, коли ми відберемо її в Ланістерів.

Маючи Кичеру Кастерлі, він зможе отримати і Ланіспорт, і золоті землі на заході. А це принесе таке багатство та владу, про які дім Грейджоїв і мріяти не міг.

– Непогана винагорода за ідею і кілька писаних рядків,– батько перечитав грамоту.– Але вовченя про винагороду не каже нічого. Тільки що ти говориш від його імені, а я маю слухати: надати йому мечі й вітрила, а він навзамін дарує мені корону,– звів батько крем’янисті очі, щоб зустрітися поглядом з сином.– Він дарує мені корону! – повторив він різко.

– Невдалий вибір слів, ішлося про…

– Що написано, про те і йшлося. Хлопчак дарує мені корону. А те, що дарують, можуть і відібрати назад,– лорд Балон пожбурив грамоту в жаровню, до ланцюжка. Пергамент скрутився, почорнів і спалахнув.

Теон був приголомшений.

– Ти збожеволів?

Батько зворотом долоні дав йому добрячого ляпаса.

– Тримай язик на припоні! Ти не у Вічнозимі, а я не хлопчак Роб, щоб зі мною розмовляти в такому тоні. Я – Грейджой, лорд-жнець з Пайку, король солі й каміння, син морського вітру, й ніхто мені корону не «дарує». Я плачу залізну ціну! Я сам візьму корону, як зробив це Арон Червонорукий п’ять тисяч років тому.

– То візьміть її,– виплюнув Теон, у якого сіпалася щока.– Називайтеся королем Залізних островів, ніхто не заперечуватиме… поки війна не закінчиться і котрийсь із переможців не роззирнеться й не побачить старого дурня, який усівся на березі з залізною короною на голові.

Лорд Балон розреготався.

– Ну, принаймні ти не боягуз! Як і я не дурень. Гадаєш, я кораблі зібрав, щоб помилуватися ними на якорі? Я здобуду собі королівство вогнем і мечем… але не на заході, і не з волі короля-хлопчака Роба. Кичера Кастерлі надто неприступна, а лорд Тайвін надто хитрий. Так, Ланіспорт ми, може, й візьмемо, але не втримаємо його. Ні. Мене вабить інший плід… не такий солодкий, це точно, зате достиглий і доступний.

«Де?» – міг би запитати Теон, але він і так уже здогадався.

Данерис

Дотраки називали комету «шірак кія» – Закривавлена Зірка. Старі бурмотіли, що це поганий знак, але Данерис Таргарієн вперше побачила її в небі тої ночі, коли віддала вогню хала Дрого,– тої ночі, коли прокинулися дракони. «Це провісниця мого повернення,– казала вона собі, задивляючись у нічне небо з трепетом у серці.– Її послали боги, щоб показати мені шлях».

Та коли вона висловила свою думку, її служниця Дорея жахнулася.

– В тій стороні – червоні землі, халесі. Місце похмуре та страшне, кажуть комонники.

– Нам слід рухатися туди, куди вказує комета,– наполягала Дані… хоча, правду кажучи, це була єдина відкрита їй дорога.

Вона не наважувалася повернути на північ – у безмежний океан, який називався Дотрацьким морем. Перший же халасар, що їм трапиться, проковтне її пошарпаний гурт, порубає вояків і поневолить решту. Землі ягнят на південь від річки так само для них закриті. Їх замало, щоб захиститися навіть од мирного люду, а лазарянам нема за що їх любити. Можна було б рушити на південь до портів Мірін, Юнкай і Астапор, але Рахаро застеріг, що в той бік попрямував халасар Поно, женучи поперед себе тисячі бранців, щоб продати їх на невільницьких базарах, які вкривали узбережжя Невільничої бухти, мов гнояки.

– А чого мені боятися Поно? – заперечила Дані.– Він був ко Дрого й завжди лагідно говорив зі мною.

– Ко Поно говорив з вами лагідно,– сказав сер Джора Мормонт,– а от хал Поно вас уб’є. Він першим кинув Дрого. З ним пішло десять тисяч воїнів. А у вас – сотня.

«Ні,– подумала Дані.– У мене четверо. Решта – жінки, хворі старі та хлопчаки, які ще не голили бороди».

– У мене дракони,– зауважила вона.

– Драконенята,– сказав сер Джора.– Один помах араха – та й по всьому, хоча Поно скоріш захоче забрати їх собі. Драконові яйця були цінніші за рубіни. А живий дракон узагалі безцінний. Їх троє на весь світ. Кожен, хто їх побачить, захоче їх собі, королево.

– Вони мої,– яро мовила вона. Вони вродилися з її віри й біди, отримали життя ціною смерті її чоловіка, ненародженого сина і мейгі Міррі Маз-Дуур. Дані ступила їм назустріч у полум’я, і вони напилися молока з її набряклих грудей.– Ніхто не забере їх у мене, поки я жива.

– Якщо зустрінешся з халом Поно, довго не проживеш. І з халом Джако, і з рештою. Йти треба у протилежний від них бік.

Дані нарекла сера Джору першим гвардійцем своєї королівської варти… і коли узгоджуються Мормонтові сердиті поради й небесні знаки, дорога, вважай, чиста. Скликавши людей, вона сіла на сріблясту кобилицю. Коси Дані вигоріли на погребальному вогнищі Дрого, тож служниці убрали її в хутро гракара – білого лева з Дотрацького моря, якого вполював Дрого. Його застрашлива голова, мов каптуром, покривала її лису голову, а шкура, наче мантія, падала на плечі й на спину. Кремовий дракон, уп’явши гострі чорні кігті в лев’ячу гриву, обкрутив руку Дані хвостом, а сер Джора зайняв звичне місце обіч неї.

– Ми прямуємо за кометою,– оголосила Дані халасару. Ніхто не заперечив і словом. Колись ці люди належали Дрого, та зараз вони належали їй. Неопалима, ось як її прозвали, мати драконів. Її слово для них – закон.

Їхали вночі, а вдень ховалися від сонця в наметах. Дуже швидко Дані переконалася, що Дорея мала рацію. Земля була непривітна. Дорогою вони лишили по собі шлейф дохлих коней, адже Поно, Джако й решта позабирали найкращі табуни Дрого, зоставивши Дані старих і худоребрих, хворих і кульгавих, слабих і норовливих. З людьми було так само. «У них не лишилося сил,– сказала собі Дані,– тож сили їм давати маю я. Не виявляти ні страху, ні слабкості, ні сумнівів. Хай як мені лячно в душі, вони, зазирнувши мені в обличчя, мають бачити лише королеву Дрого». Вона почувалася старшою за свої чотирнадцять років. Якщо вона колись і була дівчинкою, ті часи вже точно минулися.

На третій день переходу померла перша людина. Беззубий старий з затуманеними блакитними очима впав од виснаження з сідла й уже не зміг підвестися. За годину його не стало. Над його тілом кружляли криваві мухи, переносячи його злощастя на живих.

– Давно було пора,– оголосила Іррі.– Людина не має пережити власні зуби.

Всі решта погодилися. Дані звеліла зарізати найслабшого з їхніх пропащих коней, аби померлий зміг поїхати в нічні землі верхи.

Ще за дві ночі померла дівчинка-немовля. Страдницькі ридання матері не вщухали цілісінький день, але що було вдіяти? Дитинка, бідолаха, була замала, щоб посадити її верхи. Тож їй не виїхати на безмежні чорні луки нічних земель, доведеться прийти на світ удруге.

У червоній пустелі харчів було мало, а води – ще менше. Краєвид був пустельний – зів’ялі пагорби й безплідні рівнини, що продувалися всіма вітрами. Річки, що траплялися на шляху, повсихали, мов кості мерця. Коні трималися на жорсткій брунатній біс-траві, жмутки якої росли з-під каміння й навколо всохлих дерев. Дані вислала перед валкою розвідників, але ті не знайшли ні колодязів, ні джерел, лише мілкі ставки зі згірклою стоячою водою, які на пекучому сонці дедалі меншали. Що далі валка заглиблювалась у пустелю, то меншими робилися ставки, а віддаль між ними зростала. Якщо в цій глушині, де немає доріг, а є лише каміння, і пісок, і червона глина, і є боги, то боги ці жорстокі й сухі, глухі до молитов за дощ.

Першим закінчилося вино, а за ним і зсілий кумис, який комонники любили більше за мед. Далі вичерпалися запаси плескачів і в’яленого м’яса. Мисливцям не траплялося жодної здобичі, тож черево можна було натоптати хіба що м’ясом палих коней. Люди помирали одні за одними. Кволі діти, зморшкуваті старі, хворі, дурні й необережні – жорстока земля забирала всіх. Дорея схудла, очі в неї запали, а її м’які золоті коси зробилися ламкими, як солома.

Дані терпіла голод і спрагу разом з усіма. Молоко в неї у грудях всохло, пипки потріскались і кривавилися, а тіло її тоншало день у день, поки не схудло так, аж стало дерев’янистим, але Дані більше хвилювалася за драконів. Батько її загинув ще до її народження, і її красень-брат Рейгар теж. Мати померла, під завивання шторму приводячи на світ її. Лагідний сер Віллєм Дарі, який, мабуть, по-своєму любив Дані, помер од виснажливої хвороби, коли вона була ще зовсім маленька. І брата Вісериса, і хала Дрого – її сонце-й-місяць, і навіть її ненародженого сина – усіх їх забрали боги. «Але драконів вони не заберуть,– заприсяглася Дані.– Не заберуть».

Дракони були завбільшки з кощавих котів, яких вона якось бачила на мурах особняка магістра Іліріо в Пентосі… поки не розгортали крил. Розмах крил був утричі більший за них самих, а самі крила нагадували витончене віяло пишнобарвної напівпрозорої шкіри, що напиналася поміж довгих тонких кісток. Якщо придивитися, видно було, що всього тіла – шия, хвіст і крила. «Які маленькі»,– думала Дані, годуючи їх з руки – точніше, намагаючись годувати, бо дракони їсти відмовлялися. Вони шипіли та плювалися на криваві кавалки конини, пускали з ніздрів дим, але брати їжу не хотіли… допоки Дані не пригадалося дещо з того, що їй розповідав Вісерис, як вони ще були дітьми.

«Лише люди і дракони їдять печене м’ясо»,– сказав тоді він.

Коли Дані звеліла служницям засмажити конину до чорноти, дракони радо почали роздирати м’ясо, нападаючи на нього, наче змії. Якщо м’ясо було припечене, вони за день проковтували в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати й міцніти. Дані тішилася їхньою гладенькою лускою і тим жаром, який аж валив від них, тож холодної ночі здавалося, що все тіло їхнє парує.

Щоразу, перш ніж вирушити разом з халасаром, Дані обирала собі дракона, який подорожуватиме в неї на плечах. Інших Іррі з Джикі везли у плетеній з лози клітці, яку вішали поміж своїх коней, і їхали вони завжди зразу за Дані, щоб дракони ніколи не випускали її з поля зору. Тільки так можна було змусити їх не галасувати.

– Ейгонові дракони отримали свої ймення на честь богів давньої Валірії,– одного ранку сказала Дані своїм кровним вершникам після довгого нічного переходу.– Дракон Вісенії звався Вагар, дракон Рейніс – Мераксис, а Ейгон літав на Балеріоні на прізвисько Чорний Жах. Казали, що полум’я з пащі Вагара могло розтопити лицареві обладунки й засмажити людину живцем, що Мераксис ковтав коней цілими, а Балеріон… полум’я він вивергав таке ж чорне, як його луска, а крила мав такі широкі, що коли він пролітав у небі, тінь могла накрити ціле місто.

Дотраки тривожно поглядали на її драконенят. Найбільший з трьох був чорний і блискучий, з прожилками на лусці ясно-черленими, як його крила й роги.

– Халесі,– пробурмотів Аґо,– це Балеріон, який удруге прийшов на світ.

– Може, так і є, крове од крові моєї,– суворо відповіла Дані,– але в новому житті він отримає нове ім’я. Я назву їх на честь тих трьох, кого забрали боги. Зелений зватиметься Рейгал на честь мого доблесного брата, який загинув на зелених берегах Тризуба. Кремово-золотий буде Вісеріон. Вісерис був жорстокий, слабкий і наляканий, але він – мій брат. Його дракон надолужить те, чого не зміг він.

– А чорний звір? – запитав сер Джора Мормонт.

– Чорний,– відгукнулася Дані,– зветься Дрогон.

Дракони процвітали, а от халасар марнів і малів. Землі довкруж стали ще пустельнішими. Навіть біс-трава майже не траплялася, і коні падали на ходу, тож декому з халасару довелося тягнутися пішки. Дорея підхопила лихоманку, і з кожним льє їй ставало тільки гірше. На вустах і руках у неї набрякли криваві пухирі, волосся вилазило жмутками, й одного вечора їй забракло сили, щоб сісти на коня. Джого сказав, що її слід або лишити, або прив’язати до сідла, але Дані добре пам’ятала ту ніч у Дотрацькому морі, коли лісянка навчила її секретів, як зробити так, щоб Дрого кохав її ще більше. Дані поїла Дорею водою з власного бурдюка, охолоджувала їй чоло вологою ганчіркою і не відпускала її руки, аж поки дівчина, тремтячи, не померла. Тільки тоді вона дозволила халасару рушати.

Інших подорожніх не було і знаку. Дотраки перелякано бурмотіли, що комета завела їх у пекло. Одного ранку, поки вони ладнали табір серед розсипу чорного, поточеного вітром каміння, Дані підійшла до сера Джори.

– Ми загубилися? – запитала вона.– Невже ця пустка нескінченна?

– Ні, вона кінчається,– стомлено відповів він.– Я бачив карти, складені купцями, королево. Небагато караванів заходять сюди, це правда, але на сході лежать величезні королівства й повні див міста. Ї-Ті, Карт, Ашай у Тіні…

– Чи доживемо ми, щоб їх узріти?

– Я вам не брехатиму. Шлях виявився важчим, ніж я міг уявити,– озвався лицар; обличчя його було сіре й виснажене. Рана на стегні, яку він отримав у сутичці з кровними вершниками хала Дрого, так і не загоїлася цілком; Дані бачила, як він кривиться щоразу, як сідає на коня, а дорогою нижче й нижче сповзає з сідла.– Може, ми й приречені, якщо рухатимемося вперед… але я знаю напевно, що ми приречені, якщо повернемо назад.

Дані легенько поцілувала його в щоку. Він усміхнувся, і в неї відлягло від серця. «І заради нього я маю бути сильною теж,– подумала вона похмуро.– Може, він і лицар, але я – кров од крові дракона».

Наступний ставок, який їм трапився, був гарячий, аж парував, і відгонив сіркою, але бурдюки майже спорожніли. Дотраки охолоджували воду в глеках і горщиках і пили її літеплою. На смак вона виявилася бридкою, але вода є вода, а пити хотіли всі. Дані розпачливо поглядала на обрій. Вони вже втратили третину людей, а попереду й далі тягнулася пустка – відкрита, червона й нескінченна. «Комета поглузувала з моїх надій,– подумала Дані, зводячи очі до неба, де виднілася червона риска.– Невже я перетнула півсвіту й побачила народження драконів тільки для того, щоб померти разом з ними у цій жорстокій гарячій пустелі?» Вона в це відмовлялася вірити.

Наступного ранку вдосвіта халасар переходив потріскану й порепану рівнину – тверду та червону. Дані саме збиралася розпорядитися, щоб люди ставали вже табором, аж тут чвалом повернулися розвідники.

– Місто, халесі! – кричали вони.– Місто біле, як місяць, і прегарне, як дівчина. За годину їзди, не більше.

– Покажіть мені,– звеліла вона.

Коли перед нею розгорнулося місто, чиї мури і вежі мерехтіли білим сяйвом за пеленою розжареного повітря, воно здалося Дані таким чарівним, що вона була певна: це міраж.

– Ви не знаєте, що це за місце, пане Джоро?

Лицар-вигнанець втомлено похитав головою.

– Ні, королево. Так далеко на схід я не заїжджав ніколи.

Далекі білі мури обіцяли спочинок і безпеку, можливість загоїти рани й відновити сили, і Дані понад усе кортіло помчати туди. Але натомість вона повернулася до своїх кровних вершників.

– Крове од крові моєї, їдьте вперед і дізнайтеся, як називається місто та як нас там приймуть.

– Так, халесі,– озвався Аґо.

Повернулися вершники швидко. Рахаро зістрибнув з сідла. З його пояса, зробленого з бляшок, звисав великий кривий арах, якого йому дарувала Дані того дня, коли нарекла своїм кровним вершником.

– Це мертве місто, халесі. Нема в нього ні ймення, ні бога, брама розбита, а на вулицях – тільки вітер і мухи.

Джикі здригнулася.

– Коли місто покидають боги, вночі в ньому бенкетують злі духи. Таких місць ліпше уникати. Усі знають.

– Усі знають,– погодилася Іррі.

– А я не знаю,– приострожила Дані коня й повела халасар за собою, попід потрісканою аркою старовинної брами в’їхавши на мовчазну вулицю. За нею рушили сер Джора і кровні вершники, а за ними, повільніше, решта дотраків.

Дані гадки не мала, як давно місто покинуте, але білі мури, такі прегарні здалеку, зблизька виявилися порепаними й обсипалися. За ними лежав лабіринт вузеньких провулків. Тісно тулилися будинки з порожніми крейдяними фасадами без вікон. Все було біле, так наче мешканці міста ніколи не бачили кольорів. Вершники проїжджали купи умитого сонцем каміння на місці завалених будинків, а подекуди виднілися сліди пожарища. В місці, де сходилося шість вуличок, Дані проминула порожній мармуровий постамент. Схоже, дотраки сюди таки навідувалися. Може, зараз статуя, яка зникла звідси, стоїть поміж решти крадених богів у Ваїс-Дотраку. Може, Дані, не підозрюючи, проїжджала повз неї сто разів. У неї на плечі засичав Вісеріон.

Табором стали перед пограбованим палацом, на спустошеному вітром майдані, де поміж бруківки проросла біс-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Деякі йшли неохоче, але йшли… і незабаром підстрибом, з усмішкою на вустах, повернувся пошрамований старий, несучи повні жмені інжиру. Плоди були малі й поморхлі, але люди жадібно до них потягнулися, сварячись і штовхаючись, запихаючи за щоки та блаженно жуючи.

Інші розвідачі, повернувшись, розповіли, що в таємних садах за зачиненими дверима ростуть іще плодові дерева. Аґо показав Дані двір, зарослий переплетеними лозами з дрібненьким зеленим виноградом, а Джого знайшов колодязь із чистою й холодною водою. Але траплялися розвідачам і кості – черепи непохованих мерців, вибілені й потріскані.

– Привиди,– пробурмотіла Іррі.– Моторошні привиди. Не можна тут лишатися, халесі, це їхнє місто.

– Я привидів не боюся. Дракони сильніші за привидів…– («А інжир – важливіший»).– Ходи з Джикі пошукай мені чистого піску для купелі й більше не набридай мені дурними балачками.

У прохолоді намету Дані смажила над жаровнею конину, міркуючи, який у неї вибір. У місті є харч і вода для людей, ще й доволі трави, щоб набралися сили коні. Як приємно буде щоранку прокидатися в тому самому місці, блукати у затінку садка, куштувати інжир, пити прохолодну воду, скільки душа забажає…

Коли Іррі з Джикі повернулися з горщиками білого піску, Дані розібралася, щоб вони добре відтерли їй тіло.

– У вас відростає волосся, халесі,– мовила Джикі, тручи їй піском спину. Дані провела рукою по голові й відчула під пальцями поріст. Чоловіки-дотраки заплітали волосся у довгі наолієні коси, які обтинали тільки в разі поразки. «Може, й мені так варто чинити,– подумала Дані,– щоб нагадувати всім, що тепер у моєму тілі живе міць Дрого». Хал Дрого помер, жодного разу не обітнувши волосся, а таким могло похвалитися небагато вояків.

У протилежному кутку намету Рейгал розгорнув зелені крила: ляскаючи ними, він пролетів з півфута, а тоді гримнувся на килим. Приземлившись, він забив люто хвостом і, задерши голову, заверещав. «Якби я мала крила, мені б теж кортіло злетіти»,– подумала Дані. За давніх часів Таргарієни, вирушаючи на війну, летіли на спинах своїх драконів. Вона спробувала уявити, як це – осідлавши шию дракона, ширяти в повітрі. «Це як стояти на вершечку гори, тільки краще. Під ногами простиратиметься цілий світ. А якщо злетіти високо-високо, можна побачити Сім Королівств і навіть торкнутися комети».

Її мрії урвала Іррі: повідомила, що знадвору чекає її наказів сер Джора Мормонт.

– Хай заходить,– звеліла Дані, у якої ще посіпувалася натерта піском шкіра, і загорнулась у лев’ячу шкуру. Гракар був набагато більший за саму Дані, тож хутро затулило все, що слід було затулити.

– Я приніс вам персик,– опустився навколішки сер Джора. Плід був такий маленький, що майже ховався у Дані в долоні, та коли вона відкусила, м’якоть виявилася такою солодкою, що Дані мало не скрикнула. Вона їла повільно, смакуючи кожен шматочок, а сер Джора розповідав їй про дерево, з якого зірвав персик, у садку побіля західного муру.

– Фрукти, вода й затінок,– зронила Дані, чиї щоки зробилися липкими від соку.– Боги були милостиві, що привели нас у це місце.

– Слід відпочити тут, щоб відновити сили,– запропонував лицар.– Червоні землі немилосердні до слабких.

– Служниці кажуть, тут привиди.

– Привиди всюди,– тихо озвався сер Джора.– Хай куди ми йдемо, ми беремо їх з собою.

«Так,– подумала вона.– Вісерис, хал Дрого, мій син Рейго – вони завжди зі мною».

– А як звати ваших привидів, Джоро? Всіх моїх ви знаєте.

Його обличчя закам’яніло.

– Її звали Лінесса.

– Ваша дружина?

– Друга.

«Йому боляче про неї говорити». Дані це бачила, але хотіла знати правду.

– Це все, що ви про неї розповісте? – поправила вона лев’ячу шкуру, яка сповзла з плеча.– Вона була гарна?

– Прегарна,– сер Джора перевів очі з її плеча на обличчя.– Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона – богиня, яка зійшла на землю, Діва во плоті. За походженням вона стояла набагато вище за мене. Вона була наймолодшою дочкою лорда Лейтона Гайтавера зі Старгорода. Білий Бик, що очолював королівську варту вашого батька, був її двоюрідним дідусем. Гайтавери – давній рід, вельми багатий і вельми гоноровий.

– І відданий,– мовила Дані.– Пригадую, Вісерис казав, Гайтавери серед інших лишилися вірними моєму батькові.

– Щира правда,– погодився він.

– Це ваші батьки залагодили шлюб?

– Ні,– озвався він.– Наше весілля… історія довга й нецікава, ваша світлосте. Не хочу вас нею обтяжувати.

– Я нікуди не поспішаю,– сказала Дані.– Будь ласка!

– Як зволить моя королева,– нахмурився сер Джора.– Моя домівка… вам слід зрозуміти дещо про неї, щоб збагнути й решту. Ведмежий острів – чарівний, але віддалений. Уявіть старі покручені дуби й високі сосни, квітучий терен, поросле мохом сіре каміння, маленькі крижані струмочки, що стікають з крутих пагорбів. Престол Мормонтів збудований з велетенських колод і оточений обмазаним глиною частоколом. Якщо не рахувати жменьки фермерів, люди живуть на узбережжях і рибалять на морі. Острів розташований далеко на півночі, й зими там жахливіші, ніж ви можете уявити, халесі…

Але острів мені подобався, і жінок мені не бракувало. Були в мене і рибачихи, і фермерські доньки – і до, і після весілля. Одружився я замолоду, наречену мені обрав батько – з Гловерів з Пущанського Насипу. Ми були одружені років десять, десь так, то не має значення. З лиця вона була негарна, але добра. Мабуть, я зрештою по-своєму її полюбив, хоча тримав нас разом обов’язок, а не пристрасть. Тричі намагалася вона подарувати мені нащадка – і тричі у неї був викидень. Після останнього разу вона так і не оговталася. А незабаром померла…

Поклавши руку йому на долоню, Дані потиснула його пальці.

– Мені дуже прикро, щиро.

Сер Джора кивнув.

– На той час батько вже вбрався в чорне, тож я став повноправним лордом Ведмежого острова. Шлюбних пропозицій мав удосталь, та не встиг я нічого вирішити, як лорд Балон Грейджой підняв заколот проти Узурпатора, і Нед Старк скликав прапори, щоб допомогти своєму другові Роберту. Остаточна битва відбулася на Пайку. Коли Робертові каменомети зробили пробоїну в мурі короля Балона, першим крізь неї прорвався жрець з Мира, але і я не відставав од нього. Саме за це я й отримав лицарство.

Щоб відсвяткувати перемогу, Роберт призначив турнір поблизу Ланіспорту. Саме там я вперше побачив Лінессу – уполовину молодшу за мене дівчину. Вона приїхали зі Старгорода з батьком, щоб подивитися на поєдинки своїх братів. Я не міг відвести від неї очей. У нападі божевілля я попросив у неї стрічку, щоб одягнути на турнір, навіть не мріючи, що вона погодиться… а вона погодилася.

Б’юсь я незгірше за інших, халесі, але ніколи не брав участі в лицарському турнірі. Однак Лінессина стрічка на рукаві зробила з мене іншу людину. Я перемагав у поєдинку за поєдинком. Від моєї руки впали і лорд Джейсон Малістер, і Бронзовий Нон Ройс. Сер Райман Фрей, його брат сер Гостін, лорд Вент, Дужий Вепр, навіть сер Борос Блаунт з королівської варти – усіх я скинув з коня. В останньому двобої я зламав дев’ять списів проти Джеймі Ланістера – внічию, і король Роберт віддав лаври переможця мені. Тоді я коронував Лінессу королевою кохання і краси, і того ж таки вечора пішов до її батька й попросив її руки. Я був п’яний – і від перемоги, і від вина. Взагалі-то я мав отримати презирливу відмову, та лорд Лейтон прийняв мою пропозицію. Одружилися ми в Ланіспорті, й цілі два тижні я був найщасливішою людиною на світі…

– Лише два тижні? – поцікавилася Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з Дрого, моїм сонцем-і-місяцем».

– Саме два тижні ми пливли з Ланіспорту на Ведмежий острів. Моя домівка страшенно розчарувала Лінессу. Мій дерев’яний замок, більше схожий на довгу залу, був надто холодний, надто вогкий і надто віддалений. Ні маскарадів, ні балаганів, ні балів, ні ярмарків. Бувало, минав цілий сезон, а до нас так і не завітає жоден співець, і на острові немає золотарів. Навіть обіди стали випробуванням. Мій кухар не вмів нічого, крім своєї смаженини й печені, а Лінессі дуже швидко набридли і риба, і дичина.

Я жив заради її усмішок, тож послав у Старгород по нового кухаря і привіз із Ланіспорту менестреля. Золотарі, сріблярі, кравці – хай що вона просила, все отримувала, але цього завжди було недосить. Ведмежий острів багатий на ведмедів і дерева, от тільки на все інше бідний. Я збудував для дружини чудовий корабель, і ми плавали в Ланіспорт на святкування і ярмарки, а одного разу дісталися навіть Браавоса, де мені довелося взяти велику позику. Саме на турнірі я здобув жінчине серце й руку, тож я брав участь у турнірах, але чари розвіялися. Я більше нічим не відзначився, а кожна поразка – це втрата бахмата й лицарських обладунків, які слід викуповувати або заміняти новими. Такі витрати були мені не по кишені. Нарешті я наполіг, що час повертатися додому, але тут ситуація ще погіршилася. Я більше не міг оплачувати послуги ні кухаря, ні менестреля, а коли я сказав, що доведеться закласти коштовності, Лінесса мов збожеволіла.

А далі… я чинив таке, про що соромно навіть згадувати. За золото. Щоб Лінесса не втратила ні своїх коштовностей, ні свого менестреля, ні свого кухаря. І зрештою за це поплатився. Коли я дізнався, що на Ведмежий острів їде Едард Старк, я впав уже так низько, що не схотів лишитися й постати перед його судом, а забрав Лінессу з собою у вигнання. Не важить нічого, крім нашого кохання, казав я собі. Ми втекли до Ліса, де я продав корабель, щоб нам було на що жити…

Голос у нього охрип від зажури, і Дані не хотілося на нього й далі тиснути, однак вона мала знати, чим усе закінчилося.

– Вона померла? – лагідно запитала вона.

– Для мене – так,– озвався сер Джора.– За півроку золото в мене закінчилося, тож довелося найнятися перекупним мечем. Поки я на Ройні бився з браавосянами, Лінесса переїхала в особняк купецького короля на ім’я Трегар Ормолен. Подейкують, зараз вона – старша наложниця, і навіть законна дружина її боїться.

Дані жахнулася.

– Ви її ненавидите?

– Майже так само, як і кохаю,– відповів сер Джора.– Даруйте, королево. Я дуже змучився.

Вона дозволила йому йти, та коли він відкидав запинало намету, вона не втрималася й навздогін поставила йому останнє запитання:

– А яка вона була з себе, ваша леді Лінесса?

Сер Джора сумно всміхнувся.

– Ну, вона трохи була схожа на тебе, Данерис,– низько уклонився він.– Солодких снів, королево.

Дані здригнулася й щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру. «Схожа на мене». Це багато що пояснювало. «Він мене хоче,– збагнула вона.– Він кохає мене, як кохав її. Не як лицар любить свою королеву, а як чоловік кохає жінку». Вона спробувала уявити себе в обіймах сера Джори, уявити, як цілує його, як задовольняє його жагу, як пускає його в себе… Нічого не допомагало. Щойно вона заплющувала очі, його обличчя перетворювалося на обличчя Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-і-місяцем, її першим чоловіком і, мабуть, має лишитися й останнім. Мейгі Міррі Маз-Дуур заприсяглася, що Дані більше не зможе народити живу дитину, а якому чоловікові потрібна безплідна дружина? Та й який чоловік може сподіватися посперечатися з Дрого, що помер з необтятою косою і зараз скаче нічними землями в оточенні нового свого халасару – зірок?

У голосі сера Джори, коли він розповідав про Ведмежий острів, відчувалася туга. «Мене йому не отримати, та одного дня я можу повернути йому домівку й честь. Це я для нього зможу зробити».

Тої ночі привиди не зіпсували їй сну. Їй наснився перший її спільний виїзд із Дрого – в ніч їхнього весілля. Уві сні вони осідлали не коней, а драконів.

Наступного ранку вона скликала своїх кровних вершників.

– Крове од крові моєї,– звернулася вона до трьох чоловіків,– ви мені потрібні. Оберіть собі по трьох коней – найвитриваліших і найміцніших з тих, що лишилися. Навантажте їх водою і харчами – скільки витримають, і скачіть уперед заради мене. Аґо най рушає на південний захід, Рахаро – на південь. А ти, Джого, попрямуєш за шірак кія на південний схід.

– Чого шукати нам, халесі? – запитав Джого.

– Хай що там буде,– відповіла Дані.– Шукайте інші міста, живі й мертві. Шукайте каравани й людей. Шукайте річки, озера й велике солоне море. Дізнайтеся, як далеко ще тягнеться пустеля й що починається за нею. Коли я вирішу залишити місто, не хочу знов блукати навмання. Хочу знати, куди прямую і як туди найкраще дістатися.

Отож вони поїхали, тихо побренькуючи дзвіночками в косах, а Дані з невеликим гуртом виживанців осіла в місті, яке вони назвали Ваїс-Толоро – «місто костей». За днем приходила ніч, а за ніччю – день. Жінки збирали фрукти в садах померлих. Чоловіки чистили коней і ладнали сідла, стремена й черевики. Дітлахи блукали крученими провулками, де їм траплялися тільки бронзові монетки, шматочки пурпурового скла й кам’яні карафи з ручками у вигляді змій. Одну жінку вжалив червоний скорпіон, але це була єдина смерть. Коні почали набирати вагу. Дані власноруч перев’язувала рану серу Джорі, й та почала гоїтися.

Першим повернувся Рахаро. На південь червона пустка тягнулася й тягнулася, звітував він, поки не закінчилася похмурим берегом, де починається отруйна вода. Аж до самого узбережжя нема нічого, крім піщаних барханів, обвітреного каміння й колючої рослинності. Рахаро присягався, що проїздив кістяк дракона – такий велетенський, що кінь пройшов крізь його великі чорні щелепи. А більше Рахаро не бачив нічого.

Дані дала йому дюжину найміцніших чоловіків і доручила звільнити від каміння майдан, щоб дістатися землі. Якщо поміж бруківки росте біс-трава, то, коли прибрати каміння, проростуть і інші трави. Колодязів тут удосталь, води не бракує. Якщо знайдеться зерно, майдан забуяє зелом.

Наступним повернувся Аґо. На південь земля безплідна й випалена, присягався він. Аґо натрапив на руїни ще двох міст – менших за Ваїс-Толоро, але дуже схожих. Одне з них охороняло коло черепів на іржавих залізних палях, тож він не наважився увійти, а от друге досліджував, скільки зміг. Він показав Дані знайдену там залізну бранзолетку, оздоблену неограненим вогненним опалом завбільшки з її великий палець. Були там і сувої, але вони кришилися від старості, тож Аґо залишив їх там, де лежали.

Подякувавши йому, Дані звеліла зайнятися ремонтом брами. Якщо за давніх часів ворог уже перетинав пустелю, щоб зруйнувати місто, він може повернутися.

– Маємо підготуватися,– оголосила вона.

Джого не повертався так довго, аж Дані вже злякалася, що втратила його, та коли всі вже й припинили його виглядати, він приїхав з південного сходу. Першим його побачив один з вартових, виставлених Аґо, й почав гукати, і Дані поквапилася на мури, щоб переконатися на власні очі. Це таки була правда. Повернувся Джого, і не сам. За ним їхали трійко дивно вбраних незнайомців на горбатих потворах, поряд з якими будь-який кінь здавався карликовим.

Перед брамою вони натягнули повіддя й поглянули на Дані, що стояла на мурах у них над головою.

– Крове од крові моєї,– гукнув Джого,– я доїхав до великого міста Карта й повернувся з цими трьома, бо вони хотіли побачити тебе на власні очі.

Дані поглянула вниз на чужинців.

– Ось я. Дивіться, скільки душа забажає… але спершу назвіться.

Блідий чоловік з синіми вустами гортанно озвався по-дотрацькому:

– Я – Піят Прі, великий чаклун.

Лисань з сережкою в носі відповів валірійською вільних міст:

– А я – Заро Зоан Даксос з Тринадцятьох, купецький король з Карта.

Жінка в лакованій дерев’яній машкарі заговорила загальною мовою Сімох Королівств:

– А я – Квейт з Тіні. Ми шукаємо драконів.

– Більше не шукайте,– сказала до них Данерис Таргарієн.– Ви їх знайшли.

Джон

Білодерево – ось як значилося селище на Семових картах. Як на Джона, селищем це назвати було важко. Чотири однокімнатні розвалюхи з нескріпленого розчином каміння навколо порожньої кошари, і ще колодязь. Криті хати були дерниною, а вікна затуляли напнуті шкіри. А понад хатами нависало біле гілля й червоне листя велетенського віродерева.

Такого великого дерева Джон у житті не бачив: стовбур – вісім футів завтовшки, а віття розкинулося так широко, що під його шатром цілком сховалося селище. Але вражали не так розміри дерева, як лик на ньому… особливо рот – не простий викарбуваний проріз, а зазублена пелька, здатна заковтнути вівцю.

«Але кості тут не овечі. Й у попелі – не овечий череп».

– Старе дерево,– нахмурився на своєму коні Мормонт.

– Старе,– погодився крук у нього з плеча.– Старе, старе, старе.

– І могутнє! – Джон відчував його силу.

Поряд зі стовбуром спішився Торен Смолвуд, чорний у своїй кірасі й кольчузі.

– Погляньте на лик. Чого дивуватися, що люди, коли вперше висадились у Вестеросі, злякалися тих ликів. Мені самому кортить прикластися до цієї бісової пики сокирою.

– Мій лорд-батько вірив,– заговорив Джон,– що перед серцедеревом жодна людина не зможе збрехати. Давні боги знають, коли людина бреше.

– Мій батько теж у це вірив,– сказав Старий Ведмідь.– Дайте-но мені глянути на череп.

Джон зліз із коня. За спиною в нього у чорних шкіряних піхвах висів Довгопазур, байстрючий меч-півторак, якого йому подарував Старий Ведмідь за врятоване життя. «Байстрюк для байстрюка»,– жартували хлопці. Руків’я для Джона зробили нове, оздоблене головкою з білого каменя у формі вовчого писка, а от сам клинок був з валірійської криці – старий, легкий і смертельно гострий.

Ставши навколішки, Джон застромив у пащу руку в рукавичці. Усередині все почервоніло від засохлої живиці й почорніло від вогню. Попід верхнім черепом Джон угледів іще один – менший, з відламаною щелепою. Він наполовину ховався в золі та шматочках костей.

Коли Джон передав череп Мормонту, Старий Ведмідь підніс його в обох руках і зазирнув у порожні очниці.

– Дикуни палять своїх мерців. Ми це завжди знали. Шкода, що я не запитав навіщо, коли було ще в кого питати.

Джон Сноу пригадав повсталого мерця, на блідому обличчі якого горіли блакитні очі. І зрозумів, навіщо палити померлих.

– Якби ж то кості говорили! – пробурмотів Старий Ведмідь.– Цей приятель міг би нам чимало розповісти. Як він помер. Хто спалив його і навіщо. Куди пішли дикуни,– зітхнув він.– Подейкують, діти пралісу розмовляли з мертвими. А я не вмію,– пожбурив він череп назад у пащеку дерева, де той приземлився, здійнявши хмарку попелу.– Обійдіть усі будинки. Велете, залізь на дерево й роздивися. А ще треба привести хортів. Може, цього разу слід буде свіжіший.

Але з тону його було зрозуміло, що він на це мало сподівається.

Будинки обходили по двоє – переконатися, що нічого не проґавили. Джона поставили в пару до Едисона Толета, сивого й худого як спис зброєносця, якого брати прозивали Стражденним Едом.

– Кепські справи, коли мерці повстають,– говорив Ед, коли вони з Джоном перетинали селище,– а Старий Ведмідь хоче, щоб вони ще й розмовляли? З цього точно нічого доброго не вийде, гарантую. І хто сказав, що кості не збрешуть? З якого дива по смерті людині ставати чесною… або розумною? Швидше за все, мерці – ще ті нудотники, які тільки й нарікають: земля холодна, могила має бути ширша, а чому он у того червів більше, ніж у мене…

Щоб зайти у низенькі двері, Джонові довелося пригнутися. Долівка всередині була земляна. Ні натяку на меблі, ні знаку того, що тут мешкали люди,– хіба що трохи золи попід димовим отвором У даху.

– Яке гнітюче це житло! – зронив Джон.

– Я народився у схожій хаті,– оголосив Стражденний Ед.– Чарівні були роки! А потім настали скрутні часи.

Куток кімнати займала ліжниця з сухої соломи. Ед кинув на неї тоскний погляд.

– Усе золото Кичери Кастерлі віддав би за те, щоб поспати на такому ліжку!

– Ви це називаєте ліжком?

– Якщо постіль м’якша, ніж земля, а над нею ще й дах є, то це ліжко,– озвався Стражденний Ед і понюхав повітря.– Гноєм смердить.

Запах заледве відчувався.

– Старим гноєм,– мовив Джон. Складалося враження, що хата порожня вже тривалий час. Опустившись навколішки, від помацав під соломою, чи нічого там не сховано, а тоді обійшов стіни. Багато часу це не забрало.– Нічого тут немає.

Нічого він і не очікував; Білодерево – четверте селище, яке вони проминули, й нічим воно не відрізнялося від попередніх. Люди пішли – зникли разом з усіма скупими пожитками й з усією худобою, якщо мали таку. Не схоже було, що бодай одне селище піддалося нападу. Вони просто… спорожніли.

– Як гадаєте, що з ними всіма сталося? – запитав Джон.

– Дещо гірше, ніж ми уявити можемо,– припустив Стражденний Ед.– Ну, я міг би уявити, але не хочу. Досить знаття, що кінець нас чекає жахливий, тож нема чого думати про це завчасно.

Коли вони вийшли з хати, двері саме обнюхувало двійко хортів. Решта собак досліджували селище. Їх на всі заставки лаяв Чет – як завше хрипким від люті голосом. У червонуватому світлі, що просочувалося крізь крону віродерева, чиряки в нього на обличчі здавалися ще більше запаленими, ніж зазвичай. Побачивши Джона, він звузив очі: теплі стосунки цих двох не пов’язували.

Огляд решти хат теж нічого не приніс.

– Пішли,– кричав Мормонтів крук, злітаючи на верхівку віродерева.– Пішли, пішли, пішли.

– Ще рік тому в Білодереві жили дикуни,– зронив Торен Смолвуд, який у чорній блискучій кольчузі й рельєфній кірасі сера Джеремі Рикера нагадував лорда більше, ніж Мормонт. Важкий плащ його був опушений соболем і застебнутий на срібні перехрещені молоточки Рикерів. Так, колись це був плащ сера Джеремі… але сера Джеремі забрали Чужі, а в Нічній варті не марнували нічого.

– Рік тому королем був Роберт, а в королівстві панував мир, оголосив Джармен Баквел, кремезний рахманний чолов’яга, що головував над розвідачами.– За рік багато чого змінитися може.

– Одне тільки не змінилося,– заперечив сер Маладор Лок.– Менше дикунів – менше проблем. Хай що з ними сталося, я їх не оплакуватиму. Всі вони – нальотчики й зарізяки.

В червоному листі над головою щось зашелестіло. Віття розійшлось, і Джон зауважив невеличкого чоловіка, що перестрибував з гілки на гілку легко, наче білка. Бедвик на зріст був заледве п’ять футів, але сивина в чубі зраджувала його вік. Розвідники прозвали його Велетом. Усівшись на розвилці двох гілок, він мовив:

– На північ вода. Мабуть, озеро. На захід – крем’янисті пагорби, невисокі. Більше нічого не видно, мілорди.

– Можна сьогодні заночувати тут,– запропонував Смолвуд.

Старий Ведмідь підвів погляд у надії побачити небо крізь біле віття й червоне листя віродерева.

– Ні,– заявив він.– Велете, скільки ще часу до темряви?

– Три години, мілорде.

– Тоді йдемо далі на північ,– вирішив Мормонт.– Якщо дістанемось озера, отаборимося на березі; може, й риби вдасться наловити. Джоне, принеси паперу: я вже давно мав написати мейстру Еймону.

Джон видобув з саков пергамент, перо й чорнило та приніс їх лорду-командувачу. «Ми у Білодереві,– нашкрябав Мормонт.– Це четверте селище. Всі порожні. Дикуни пішли».

– Розшукай Тарлі й переконайся, що він це відіслав,– сказав він, вручаючи Джонові листа. Тоді свиснув, і крук, ляпаючи крилами, опустився на голову коня.

– Жита,– крякнув крук, киваючи головою. Кінь форкнув.

Джон виліз на свого низькорослого гарона й, розвернувшись, поїхав геть. Там, куди не сягала тінь велетенського віродерева, попід меншими деревами зупинилися вояки Нічної варти – хто кіньми займався, хто жував смужки солонини, хто пішов до вітру, а хто, почісуючись, перемовлявся. Щойно вони отримували команду рушати далі, розмови вщухали, а вояки лізли в сідла. Першими їхали розвідачі Джармена Баквела; далі – авангард на чолі з Тореном Смолвудом. За ними – Старий Ведмідь з основними силами, сер Маладор Лок з обозом і в’ючними кіньми, а наостанок – сер Отин Вайзерс з ар’єргардом. Загалом двісті вояків і ще на сотню більше коней.

Удень прямували стежками, протоптаними звіриною, і руслами струмків – «розвідницькими тропами», які заводили дедалі глибше в пущу, де тільки листя та коріння. Уночі ставали табором під зоряним небом і споглядали комету. З Чорного замку чорні брати виїхали в гарному гуморі, з жартами та приповідками, але останнім часом усіх, здавалося, трохи протверезило задумливе мовчання лісу. Жарти звучали рідше, а от самовладання зраджувало частіше. Ніхто б не зізнався, що боїться,– зрештою, вони ж бо вояки Нічної варти,– але Джон відчував загальну тривогу. Чотири порожні селища, ніде ні знаку дикунів, і навіть звірина, схоже, повтікала. Примарний ліс іще ніколи не здавався таким примарним, і з цим погоджувалися навіть досвідчені розвідники.

Дорогою Джон стягнув рукавичку, щоб провітрити попечені пальці. «Які бридкі!» Йому зненацька пригадалося, як він куйовдив Аріїне волосся. Його маленька сестричка-тичка. Цікаво, як їй ведеться? На думку про те, що, може, більше ніколи вже не скуйовдить їй коси, він засумував. Заходився розробляти долоню, стискаючи й розтискаючи пальці. Він усвідомлював: якщо оця негнучка й незграбна рука такою й лишиться, це кінець. За Стіною чоловік не може без меча.

Семвела Тарлі Джон розшукав з іншими стюардами – вони напували коней. У Сема було троє: його власний і ще двійко в’ючних, які везли великі клітки з лози та дроту, повні круків. Щойно Джон наблизився, птахи, виляскуючи крилами, закрякали на нього крізь пруття. Деякі крики підозріло нагадували слова.

– Ти їх учиш розмовляти? – поцікавився він у Сема.

– Кільком словам. Троє вже вміють вимовляти «snow».

– Мало було одного балакучого крука! – сказав Джон.– Та й чорні брати не люблять, коли їм нагадують про сніг.

На півночі сніг часто тотожний смерті.

– Знайшли щось у Білодереві?

– Кості, попіл і порожні хати,– озвався Джон, вручаючи Семові сувій пергаменту.– Старий Ведмідь хоче відіслати це Еймону.

Діставши з одної клітки крука, Джон погладив йому пір’я, прикріпив листа й мовив:

– Лети додому, сміливцю. Додому.

Крук щось нерозбірливо каркнув у відповідь, і Сем підкинув його в повітря. Ляпаючи крилами, птах між дерев полетів до неба.

– Як мені хочеться, щоб він забрав мене з собою!

– Досі?

– Ну,– мовив Сем,– так, але… Насправді мені вже не так страшно, як було. Першої ночі, коли хтось підводився, щоб сходити до вітру, мені ввижалося: це скрадаються дикуни, щоб перерізати мені горлянку. Я боявся – якщо заплющу очі, то вже більше їх не розплющу, от тільки… ну… зрештою прийшов світанок,– він слабко посміхнувся.– Може, я й боягуз, але не дурень. Я змучився, та й спина болить від цілоденної їзди і спання на голій землі, але останнім часом мені майже не страшно. Поглянь,– простягнув він руку, щоб Джон пересвідчився: та не тремтить.– І я працюю над картами.

«Дивний цей світ»,– подумав Джон. Зі Стіни виїхало двісті хоробрих вояків, і лише одному з них не стає дедалі лячніше – Семові, який сам зізнавався, що боягуз.

– Час із тебе розвідника робити,– пожартував він.– А далі ти ще й у пластуни захочеш, як Грен. Може, мені поговорити зі Старим Ведмедем?

– Не здумай! – Сем, натягнувши на голову каптур свого широчезного чорного плаща, незграбно видряпався назад на коня. Кінь був тягловик, повільний і неповороткий, але тільки він, на відміну від маленьких розвідницьких гаронів, міг витримати Семову вагу.– Я сподівався, ми заночуємо в селищі,– з жалем у голосі мовив Сем.– Приємно було би знов поспати з дахом над головою.

– На всіх дахів не вистане,– стрибнув Джон на коня, усміхнувся Семові на прощання й від’їхав. Валка вже рушила, тож він обігнув селище по великому колу, щоб не потрапити в затор. З нього вже було досить Білодерева.

Привид вистрибнув з підліску так нагло, аж гарон сполохався і став дибки. Білий вовк полював далеченько від валки, але йому щастило не більше, ніж фуражирам, яких Смолвуд посилав полювати на дичину.

«Ліси так само спорожніли, як села»,– одного вечора біля багаття зронив Дайвен.

«У нас чималий загін,– сказав на це Джон.– Мабуть, розполохали всю звірину своїм галасом».

«Щось її точно розполохало»,– мовив Дайвен з притиском.

Коли кінь заспокоївся, Привид легкими кроками побіг поряд. Мормонта Джон наздогнав, коли той об’їздив зарості глоду.

– Птах уже вилетів? – запитав Старий Ведмідь.

– Так, мілорде. Сем учить їх розмовляти.

Старий Ведмідь пирхнув.

– Він ще про це пошкодує. Кляті дурні тільки галасують, а нічого путнього не скажуть.

Деякий час їхали мовчки, допоки Джон не заговорив:

– Якщо дядько теж побачив, що всі селища спорожніли…

– …то поставив собі за мету дізнатися чому,– закінчив за нього лорд Мормонт,– а хтось чи щось, певно, не хотіли, щоб він це дізнався. Що ж, коли до нас приєднається Кворин, нас уже буде три сотні. Хай який ворог тут зачаївся, легко він нас не візьме. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас»,– подумав Джон.

Арія

Річка, що вилискувала на ранковому сонці, здавалася зеленкувато-блакитною стрічкою. На мілині вздовж берегів усе заросло очеретом, а ще Арія запримітила, як поверхнею води ковзає водяна змія, попускаючи брижі. Над головою ліниво кружляв яструб.

Місце здавалося зовсім спокійним… аж поки Кос не угледів мерця.

– Он, в очереті,– тицьнув він, і Арія побачила тіло солдата, набрякле й безформне. Намоклий зелений плащ зачепився за трухляву колоду, а обличчя вояка об’їдала зграйка сріблястих рибок.

– Я ж казав, що вгору за течією лежать мертвяки,– оголосив Ломі.– Чути смак у воді.

Угледівши тіло, Йорен сплюнув.

– Довбню, поглянь, чи нема чого з нього взяти. Кольчугу, ніж, монети – бери все, що побачиш,– розвернувши мерина, він заїхав у ріку, але кінь застряг у болоті, та й за очеретами починалося глибоководдя. Йорен роздратовано виїхав на берег; ноги коня по самі коліна були у брунатному мулі.– Тут річку не перейти. Косе, поїдеш зі мною вгору проти течії, шукатимемо броду. Воте, Герене, ви поїдете вниз за течією. Решта чекають тут. Виставте чатового.

На поясі в мерця Довбень знайшов шкіряний гаман, у якому лежало чотири мідяки й пасмо білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломі з Тарбером, роздягнувшись догола, забрели в ріку, і Ломі, набираючи жмені мулу, зачав жбурляти ними в Пиріжка, гукаючи:

– Пасочка! Пасочка!

У глибині фургона лаявся Рордж, сиплючи погрозами й вимагаючи розкувати його, поки немає Йорена, але ніхто не звертав на нього уваги. Курд голіруч упіймав рибину. Арія бачила, як він це зробив: стоячи на мілині, спокійний як стояча вода, він швидко, як змія, викидав руку, коли повз пропливала риба. Здавалося, це не так складно, як ловити котів: риба не має кігтів.

Коли повернулися розвідники, був уже полудень. Вот повідомив, що на півмилі вниз за течією є спалений дерев’яний міст. Йорен відірвав від оберемку трохи кислолисту.

– З кіньми можна було би переплисти, навіть з віслюками, а от фургони ми не переправимо. На північ і на захід всюди дим, там теж пожежі, мабуть, нам ліпше лишатися на цьому боці річки,– сказав він і намалював патичком на землі коло, від якого відходила риска.– Ось Боже Око, річка з нього тече на південь. Ми отут,– він зробив у землі дірку поряд з рискою, що позначала річку.– Як я й гадав, обійти озеро з заходу не вдасться. А на схід – це назад до королівського гостинцю. Отут, – він перевів патичок трохи вище, де сходилися коло й риска,– є містечко, як я пригадую. Кам’яна тверджа якогось лордійчука; звичайна вежка, але варта точно є і, може, один-два лицарі. Підемо вздовж річки на північ, маємо дістатися туди дотемна. У них є човни; продам їм усе, що маю, в обмін на човен,– сказав він і повів патичок крізь коло озера, знизу вгору.– Якщо боги милостиві, з попутним вітром ми перепливемо озеро аж до Гарентона,– застромив він кінчик патичка на верхівці кола.– Там можна купити нових коней, або й перебути в Гаренхолі. Це престол леді Вент, а вона завжди приязно ставилася до Варти.

У Пиріжка округлились очі.

– У Гаренхолі привиди…

– Ось де я мав привидів,– сплюнув Йорен і пожбурив патичка в болото.– На коней!

Арії пригадалися легенди, які стара Нан розповідала про Гаренхол. Про те, як злий король Гарен зачинився за мурами, тож Ейгон спустив з припони драконів і перетворив замок на погребальне багаття. Нан казала, що вогняні духи досі населяють почорнілі вежі. Бувало, люди спокійно лягали в ліжко, а вранці їх знаходили мертвими – цілком обгорілими. Арія насправді в це не надто вірила, та й усе одно було це давним-давно. «Дурний Пиріжок! У Гаренхолі не привиди, а лицарі». Арія може признатися до леді Вент, і тоді лицарі захистять її і доправлять додому. Саме так лицарі й чинять: захищають, особливо жінок. А може, леді Вент зможе допомогти й дівчинці, яка всякчас плаче.

Стежка вздовж ріки мало нагадувала королівський гостинець, однак виявилася не такою вже й поганою, бо нею легко котили фургони. За годину до сутінок трапився перший будинок – затишна хатка під очеретяним дахом, оточена пшеничними полями. Йорен, гукаючи, виїхав наперед, але відповіді не було.

– Мертві, либонь. Або ховаються. Довбню, Рейсене, зі мною.

Вони втрьох увійшли в хату.

– Ні начиння, ні монет,– бурмотів Йорен, коли вони повернулися.– Худоби немає. Певно, повтікали. Може, були серед тих, хто нам трапився на королівському гостинці.

Принаймні ні будинок, ні поля не згоріли, й навколо не валялися трупи. Тарбер запримітив за хатою город, тож, перш ніж рушати далі, майбутні братчики накопали цибулі й редиски і запасли мішок капусти.

Дорогою їм трапилася лісницька хижа, оточена старими деревами й охайно складеними колодами, що чекали сокири, а ще далі, понад рікою, напіврозвалена хатина на палях десять футів заввишки; обидва житла були покинуті. Валка проїжджала поля: на сонці наливалися пшениця, жито і ячмінь, але тут ніхто не чатував на деревах і не ходив у міжряддях з косами в руках. Нарешті перед очима постало містечко: купка білих будиночків попід стінами тверджі, великий септ, покритий дранкою, а на заході на невисокому пагорбі – лордійчукова вежка… але ніде ні сліду людей.

Йорен сидів на коні, й обличчя його, заросле сплутаною бородою, хмурилося.

– Не подобається мені це,– мовив він,– але що поробиш. Треба роздивитися. Добре роздивитися. Може, хтось десь поховався. Може, кинули тут який човен, або ж зброю – нам вона згодиться.

Чорний брат залишив десятьох хлопців стерегти фургони й дівчинку-плаксійку, а решту розділив на чотири гурти по п’ятеро, щоб обшукати містечко.

– І пильнуйте! – застеріг їх Йорен, від’їжджаючи до вежки – поглянути, чи немає там знаку лордійчука чи гвардійців.

Арія опинилася в товаристві Гендрі, Пиріжка й Ломі. Кремезний череватий Вот колись крутив весла на галері, тож його можна було вважати моряком, і Йорен звелів йому спуститися з хлопцями на берег озера пошукати човен. Вони їхали поміж мовчазних білих будиночків, і в Арії руки вкрилися сиротами. Порожнє містечко лякало її майже так само, як спалена тверджа, де вони знайшли сплакану дівчинку й одноруку жінку. Чого люди повтікали, покинувши домівки й усе добро? Що могло їх так налякати?

Сонце скотилося низько на захід, і хати відкидали довгі темні тіні. Якийсь несподіваний виляск змусив Арію потягнутися до Голки, але то, виявилося, віконниця гримотить на вітрі. Після відкритого берега ріки в обмеженому просторі містечка Арія почувалася незатишно.

Угледівши попереду між будинків і дерев озеро, Арія п’ятками буцнула коня під боки й, обігнавши Вота і Гендрі, рвонула учвал. І вилетіла на травостій поряд з рінистим берегом. У призахідному сонці спокійна гладінь води мерехтіла, як лист мідної фольги. Такого великого озера Арія в житті не бачила – протилежного берега й натяку не було. Ліворуч вона зауважила розкидані будівлі заїзду, зведеного над водою на дерев’яних палях. Праворуч в озеро вгризався довгий хвилелом, а ще далі на схід виднілися й інші пристані – дерев’яні пальці, які простягло до води місто. Але єдиним човном у полі зору виявилася гребна шлюпка з прогнилим дном, яка валялася догори дриґом на камінні перед заїздом.

– Нікого немає,– пригнічено зронила Арія. Що ж їм тепер?

– Он заїзд,– сказав Ломі, коли хлопці її наздогнали.– Як думаєш, може, щось поїсти лишили? Або елю?

– Ходім глянемо,– запропонував Пиріжок.

– Забудьте про заїзд,– відтяв Вот.– Йорен звелів шукати човен.

– Але човни всі забрали,– сказала Арія. Вона була певна, що так і є; можна прочесати все містечко, але нічого, крім перевернутої шлюпки, вони так і не знайдуть. Вона поникло злізла з коня й опустилася навколішки біля озера. Вода м’яко вдарялася в ноги. Вже з’являлися світляки – миготіли, як ліхтарики. Зелена вода була тепла як сльози, тільки несолона. Смак літа, мулу й розвою. Арія занурила в неї обличчя, щоб змити порохи, болото й піт цілоденної мандрівки. Коли вона знов відхилилася, по шиї попід комір побігли струмочки. Це було приємно. Добре було би скинути одяг і поплавати, розтинаючи теплу воду, наче безшерста рожева видра. Може, й до самого Вічнозиму можна допливти.

Вот крикнув, щоб вона допомогла з пошуками, і вона послухалася: пустивши коня пастися на березі, вона разом з усіма заходилася зазирати в човниці й під навіси. Їм трапилися вітрила, трохи цвяхів, відра з засохлою смолою, а ще кицька з новонародженими кошенятами. Але жодних човнів.

Коли з’явився Йорен і решта дослідників, в місті було темно, як у лісі.

– Вежка порожня,– сказав Йорен.– Лорд, певно, виїхав на війну, а може, хотів відвести простолюд у безпечне місце – хтозна! В місті не лишилося ні коней, ні свиней, але поїсти нам буде що. Ми бачили гусей і кілька курей, а в Божому Оці добра риба.

– Човнів теж немає,– доповіла Арія.

– Можна залатати дно отої шлюпки,– мовив Кос.

– Може, четверо в неї й помістяться,– зронив Йорен.

– Є цвяхи,– зауважив Ломі.– А кругом повно дерев. Можемо самі човни збудувати.

– Що ти знаєш про човнярство, фарбарський сину? – сплюнув Йорен.

Ломі дивився на нього порожніми очима.

– А пліт? – запропонував Гендрі.– Хто завгодно збудує пліт і витеше довгі жердини, щоб відштовхуватися від дна.

Йорен замислився.

– Озеро заглибоке, щоб плисти навпростець, але якщо ми триматимемося на мілині при березі… але тоді доведеться кинути фургони. Може, так і краще. Треба з цією думкою переспати.

– Може, заночуємо в заїзді? – запитав Ломі.

– Заночуємо у тверджі, замкнувши браму на засув,– сказав старий.– Люблю уві сні відчувати навколо мури.

Арія не змогла стриматися.

– Не можна тут лишатися,– випалила вона.– Люди ж не лишилися. Всі повтікали, навіть лорд.

– Арі лячно,– оголосив Ломі, заіржавши.

– Мені – ні,– відтяла Арія,– а от їм було!

– Кмітливий хлопець,– мовив Йорен.– Та справа в тому, що люди, що тут жили, брали участь у війні – з волі чи проти волі. А ми не беремо. Нічна варта ні на чиєму боці, тож ми нікому не вороги.

«А нам ніхто не друг»,– подумки закінчила Арія, але цього разу прикусила язика. На неї дивилися Ломі й решта, тож їй не хотілося здатися в їхніх очах боягузкою.

Брама тверджі була оббита залізними нютами, а зсередини оснащена парою залізних засувів завбільшки з деревце, для яких призначалися отвори в землі, й металевими скобами. Коли засуви пропхали в скоби, вийшло кріплення у вигляді величезної букви «X». Це вам не Червона фортеця, оголосив Йорен, дослідивши тверджу згори донизу, але краще, ніж нічого, й на одну ніч згодиться. Десятифутові мури тут були з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, з прокладеним на зубчастих стінах дерев’яним хідником. З північного боку відчинялася бічна брама, а ще Герен знайшов попід соломою у старому дерев’яному хліву таємний хід, який вів у вузький кручений тунель. Прогулявшись під землею, Герен вийшов до озера. Йорен звелів викотити згори на таємний хід воза, щоб тут ніхто не пробрався. Людей він розділив на три варти, а Тарбера, Курца й Клепача послав у покинуту вежку, щоб вони наглядали згори. У разі небезпеки Курц мав сурмити в мисливський ріжок.

Завівши фургони і коней у тверджу, майбутні братчики засунули засуви. У напіврозваленому хліву помістилася б половина худоби в місті. Притулок, де в неспокійні часи могли заховатися містяни, був навіть більший – низький і довгий, мурований, з очеретяним дахом. Вийшовши крізь бічну браму, Кос приніс гусей і двох курей, тож Йорен дозволив розпалити багаття. Тверджа мала велику кухню, от тільки не лишилося ні горщиків, ні казанків. Гендрі з Довбнем і Арією взялися куховарити. Поки Гендрі рубав дрова, Довбень з Арією общипували птицю.

– А чому мені не можна рубати дрова? – поцікавилась Арія, але її ніхто не слухав. Надувшись, вона заходилася общипувати курку, поки Йорен, сидячи на краю лавки, нагострював свій чингал точильним каменем.

Коли птиця зготувалася, Арія з’їла курячу ніжку з цибулею. Розмовляли мало, навіть Ломі. Після вечері Гендрі сів самотою, начищаючи свій шолом з таким виглядом, наче він узагалі не тут. Зарюмсана дівчинка скиглила і скімлила, та коли Пиріжок простягнув їй шматочок гуски, вона махом його проковтнула й видивлялася добавку.

На жеребкуванні Арія витягнула другі чати, отож знайшла собі сінник, але сон не йшов. Тоді вона, позичивши в Порена точильний камінь, заходилася нагострювати Голку. Сиріо Форел казав, що тупий клинок – наче кульгавий кінь. Поряд з нею на сінник присів навпочіпки Пиріжок, спостерігаючи за її роботою.

– Як тобі дістався такий добрий меч? – поцікавився він. Але, побачивши, який вона кинула на нього погляд, підніс догори руки, мов захищаючись.– Я ж не кажу, що він крадений, просто хочу знати, звідки він у тебе.

– Мені брат подарував,– пробурмотіла вона.

– Не знав я, що в тебе є брат.

Арія відповіла не одразу, спершу почухалася під сорочкою. У сіннику було повно вошей, та яка різниця – кількома більше, кількома менше…

– У мене багато братів.

– Справді? А вони старші чи менші?

«Не можна нічого розповідати. Йорен звелів тримати язика за зубами».

– Старші,– збрехала вона.– У них теж є мечі, довгі мечі, і вони мене навчили, як убити того, хто до мене чіплятиметься.

– Я не чіплявся, я просто хотів поговорити,– мовив Пиріжок і відійшов, лишивши Арію саму, тож вона скрутилася калачиком на сіннику. З дальнього кінця притулку долинав плач дівчинки. «Коли вже вона замовкне? Чого вона всякчас плаче?»

Арія, мабуть, таки заснула, хоча й не пам’ятала, як заплющила очі. Їй наснилося вовче виття, і звук цей був такий жахливий, що Арія миттю прокинулася. Вона рвучко сіла на сінникові, серце калатало.

– Пиріжку, прокинься,– важко звелася вона на ноги.– Воте, Гендрі, ви не чули? – натягнула вона чобіт.

Навколо неї вовтузилися та сповзали зі своїх сінників хлопці й чоловіки.

– Що таке? – запитав Пиріжок.

– Що ми мали чути? – хотів знати Гендрі.

– Арі страшний сон наснився,– сказав хтось.

– Ні, я чула,– не відступалася Арія.– Це вовк!

– У Арі самі вовки в голові,– насмішкувато зронив Ломі.

– Нехай собі виють,– озвався Герен,– вони знадвору, а ми тут.

– В житті не бачив,– погодився Вот,– щоб вовки нападали на тверджу.

– А я взагалі нічого не чув,– казав тим часом Пиріжок.

– Це був вовк! – крикнула Арія, рвучко натягаючи другий чобіт.– Щось не так, хтось наближається, підводьтеся!

Не встигли вони затюкати її вдруге, як ніч розітнув звук – от тільки було це не вовче виття, а Курц, який сурмив у мисливський ріжок, попереджаючи про небезпеку. І вмить усі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яка в кого була. Ріжок залунав знову, й Арія помчала до брами. Коли вона пробігала повз хлів, Куслій люто сіпнув свої ланці, а Джакен Г’ґар гукнув з фургона:

– Хлопче! Милий хлопче! Це війна, червона війна? Хлопче, звільни нас. Дехто вміє битися. Хлопче!

Не зважаючи на нього, Арія кинулася далі. Звідси вже було чути кінський тупіт і крики за мурами.

Вона видерлася на хідник на мурі. Зубчасті стіни були трохи зависокі, а сама Арія трохи замала, тож довелося дряпатися по стіні, щоб визирнути надвір. На мить їй здалося, що в містечку нашестя світлячків. А тоді вона збагнула, що це люди зі смолоскипами, які учвал літають між хатами. На її очах вибухнув дах: зайнявся очерет, і полум’я лизнуло черево ночі жовтогарячими язиками. За першим дахом – іще один, і ще, і скоро вже вогні палали всюди.

Гендрі у своєму шоломі видерся поряд з дівчиною.

– Скільки їх?

Арія спробувала порахувати, але їхали вони надто швидко, розмахуючи смолоскипами.

– Сотня,– сказала вона.– Дві… Не знаю.

Крізь ревище полум’я пробивалися крики.

– Скоро вони будуть тут.

– Гляди,– вказав Гендрі.

Поміж пойнятих полум’ям хат до тверджі їхала кавалькада. Відблиски вогню грали на металевих шоломах і розбризкували на кольчуги жовтогарячі плями. Один з вершників віз прапор на довгому списі. Арії здалося, що він червоний, але в нічній темряві, серед розбурханого полум’я, важко було сказати напевне. Все задавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь перекидався з однієї хати на іншу. В Арії на очах загорілося дерево: полум’я поповзло по гілках, доки дерево не вдягнулося на тлі ночі в розмаяну рудаву мантію. На цей час прокинулись уже всі – заповнили хідники на мурах або ж силкувалися втихомирити переляканих коней унизу. Йорен викрикував команди. Щось ударилось Арії в ногу, й вона, опустивши очі, побачила, що в неї вчепилася мала плаксійка.

– Тікай звідси! – Арія вивільнила ногу.– Ти що тут робиш? Тікай і ховайся, дурне дівча! – відштовхнула вона дівчинку геть.

Перед брамою вершники зупинилися.

– Ви, там, у тверджі! – гаркнув лицар у високому шоломі зі шпичастим гребенем.– Відчиніть, іменем короля!

– Ага, і який же це король? – гукнув униз Рейсен, але Вот буцнув його кулаком, щоб мовчав.

На зубчасту стіну поряд з брамою видерся Йорен, який прив’язав свій вицвілий чорний плащ до дерев’яної жердини.

– Ви, там, заспокойтеся! – крикнув він.– Містяни всі повтікали.

– А ви хто такі, старий? Боягузи лорда Берика? – гукнув лицар у шпичастому шоломі.– Якщо серед вас той тлустий дурень Торос, спитайте його, як йому подобається наш вогонь.

– Серед нас таких немає,– гаркнув на це Йорен.– Лише хлопці з Варти. Нам до війни діла немає,– підніс він жердину вгору, щоб усі побачили колір його плаща.– Дивіться. Чорний колір Нічної варти.

– Або чорний колір дому Дондаріонів,– крикнув чоловік з ворожим прапором. Зараз, у сяйві спаленого містечка, Арія краще роздивилася його кольори: золотий лев на червоному полі.– Герб лорда Берика – фіолетова блискавка на чорному полі.

Зненацька Арії пригадався ранок, коли вона жбурнула Сансі в обличчя апельсин, заляпавши соком всю її дурнувату шовкову сукню барви слонової кості. Тоді на турнірі був якийсь лордійчук-південець, у якого закохалася сестрина дурнувата подружка Джейн. У нього на щиті була блискавка; це його Аріїн батько послав обезголовити Гончакового брата. Зараз здавалося, що все це було тисячу років тому сталося з іншою людиною в іншому житті… з Арією Старк, дочкою правиці, а не з Арі, хлопчиком-сиротою. Звідки Арі знати лордів та іже з ними?

– Ти осліп, чоловіче? – помахав Йорен жердиною, розмаявши на вітрі плащ.– Де ти бачив чортову блискавку?

– Вночі всі прапори здаються чорними,– зауважив лицар у шпичастому шоломі.– Відчиняйте, бо ми вважатимемо вас беззаконниками у змові з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

– Хто ваш командувач?

– Я,– почувся голос, і вояки розступилися, даючи дорогу вершникові; відблиски пожарища танцювали на збруї його румака. Чоловік був кремезний, з мантикорою на щиті й витким орнаментом на сталевій кірасі. З-під здійнятого заборола його шолома прозирало бліде поросяче обличчя.– Сер Ейморі Лорч, прапороносець лорда Тайвіна Ланістера з Кичери Кастерлі, правиці короля. Законного короля Джофрі,– сказав він високим тонким голосом.– Його іменем я наказую вам відчинити браму.

Навколо палало містечко. Нічне повітря курилося димом, а рухливих червоних іскор було більше, ніж зірок. Йорен нахмурився.

– Не бачу потреби. Робіть у місті, що хочете, мене це не обходить, а нас облиште. Ми вам не вороги.

«Бачте очима»,– кортіло Арії крикнути до вояків унизу.

– Невже вони не бачать, що ми не лорди й не лицарі? – прошепотіла вона.

– А їм до цього байдуже,– шепнув у відповідь Гендрі.

І вона зазирнула в обличчя сера Ейморі так, як її учив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

– Якщо ви не зрадники, відчиніть браму,– гукнув сер Ейморі.– Ми переконаємося, що ви кажете правду, й поїдемо собі.

Йорен пожував кислолист.

– Кажу вам, тут нікого, крім нас. Даю вам слово.

Лицар у шпичастому шоломі розреготався.

– Ворон дає нам слово!

– Ви загубилися, старий? – глузливо кинув якийсь зі списників.– Стіна звідси далеченько на північ.

– Ще раз наказую вам іменем короля Джофрі довести свою відданість і відчинити браму,– сказав сер Ейморі.

Деякий час Йорен міркував, жуючи. Тоді сплюнув.

– Не маю бажання.

– Що ж, гаразд. Ви проігнорували наказ короля, таким чином засвідчивши, що ви заколотники, в чорних плащах чи ні.

– У мене тут хлопчаки,– гукнув униз Йорен.

– Хлопчаки й старі помирають однаково,– сер Ейморі мляво здійняв кулак, і з підсвіченої полум’ям темряви в нього за спиною вилетів спис. Мабуть, цілилися в Йорена, але влучили у Вота, який стояв поряд. Вістря списа, прохромивши горло, вистромилося ззаду з шиї вже темне й мокре. Вот ухопився за держак – і, обм’якнувши, звалився з хідника.

– Штурмуйте мури і вбивайте всіх! – знудьговано скомандував сер Ейморі. Полетіли ще списи. Арія смикнула Пиріжка вниз за сорочку. Потойбіч зачулося гримотіння лат, шурхіт витягнутих з піхов мечів, стукіт списів об щити впереміш із лайкою і тупотінням копит коней, яких погнали вперед. Понад головами майбутніх братчиків пролетів смолоскип і, розкидаючи вогонь, приземлився у дворі.

– До мечів! – гаркнув Йорен.– Захищайте мури, де треба. Косе, Арегу, тримайте бічну браму. Ломі, витягни списа з шиї Вота й займай його місце тут, нагорі.

Намагаючись дістати свій короткий меч з піхов, Пиріжок впустив його. Арія вклала клинок назад йому в руку.

– Я не вмію битися на мечах,– прошепотів він з розширеними очима.

– Все просто,– сказала Арія, але ця брехня завмерла в неї на вустах, коли за верх парапету вхопилася рука. Арія бачила її у світлі охопленого вогнем містечка так чітко, ніби час зупинився. Пальці були короткі, мозолясті, порослі між кісточок густим чорним волоссям; під нігтем великого пальця чорнів бруд. «Страх ранить глибше за меч»,– пригадала Арія, в той час як за рукою з’явилася голова в циліндричному шоломі.

Арія щосили махнула вниз мечем, і замкової роботи криця Голки вгризлась у пальці між кісточок.

– Вічнозим! – заверещала Арія. Бризнула кров, пальці розлетілися, й голова в шоломі зникла так само несподівано, як і з’явилася.

– Ззаду,– заверещав Пиріжок. Арія розвернулася. Другий вояк був бородатий і без шолома; він затиснув чингал між зубами, щоб руки лишалися вільними. Щойно він заніс ногу над парапетом, Арія штрикнула йому кінчиком меча в очі. Голка і не зачепила чоловіка, але він, відсахнувшись, полетів униз. «Сподіваюся, він впаде долілиць і втне собі язика».

– На них дивись, не на мене! – гримнула вона на Пиріжка. Наступного разу, коли якийсь вояк спробував видертися на мур у цьому місці, Пиріжок рубав по його руках мечем, поки вояк не звалився.

Сер Ейморі не мав драбин, але мурами тверджі, збудованими з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, дертися виявилося легко, тож складалося враження, що ворогу не буде кінця. Хай скільки Арія рубала, штрикала або штовхала, а зразу з’являвся новий ворог. Лицар у шпичастому шоломі теж виліз на вал, та Йорен намотав йому на шпичак свій чорний «прапор» і, поки лицар воював з тканиною, загнав йому крізь лати чингал. Щоразу як Арія зводила очі, з’являлися нові смолоскипи, і довгі язики їхнього полум’я стояли в неї в очах. Поглянувши на золотого лева на червоному полі, Арія подумала про Джофрі: був би він зараз тут, вона проштрикнула б Голкою оту його глумливу пику. Четверо вояків кинулися з сокирами на браму, але Кос одного по одному пристрелив їх з лука. Довбень повалив якогось вояка на хідник, і Ломі, поки той не підвівся знову, розтрощив йому голову каменюкою і заулюлюкав – аж поки не побачив у Довбня в животі ніж і не збагнув, що він теж уже більше не підведеться. Арія перестрибнула через мертвого хлопця з відрубаною рукою,– хлопця, не старшого за Джона. Здається, це не її робота, але напевне вона сказати не могла. Вона чула, як благає про помилування Кайл, та лицар з осою на щиті загилив йому в обличчя шпичастою булавою. Все відгонило кров’ю, димом, залізом і сечею, але за деякий час цей запах припинив дратувати. Арія й не бачила, як через мур переліз худорлявий чоловік, але вмить вони з Гендрі й Пиріжком накинулися на нього. Гендрі так гепнув йому мечем по шолому, що той злетів з голови, а меч тріснув. Під шоломом вояк виявився голомозим і наляканим, йому бракувало кількох зубів, а борода рябіла сивиною, але Арія, навіть відчуваючи до нього жалість, добила його, волаючи «Вічнозим!», у той час як Пиріжок поряд з нею верещав «Пиріжок!», рубаючи воякову кощаву шию.

Щойно худорлявий помер, Гендрі забрав його меча собі й зістрибнув у двір – битися далі. Ковзнувши повз нього поглядом, Арія побачила, як тверджу наводнюють сталеві тіні у сяйві заграви, що відблискує від їхніх кольчуг і мечів, і зразу збагнула, що вони або перелізли-таки десь через мури, або ж прорвалися крізь бічну браму. Арія стрибнула до Гендрі, приземляючись так, як учив її Сиріо. Ніч виспівувала крицею, а ще криками поранених і присмертних. На мить Арія невпевнено застигла, не знаючи, в який бік бігти. Навколо неї всюди була смерть.

І раптом з’явився Йорен – зарепетував просто їй в обличчя.

– Хлопче! – загорлав він точно так само, як завжди.– Забирайся звідси, це кінець, ми програли! Збирай усіх, кого зможеш,– його й усіх решта, всіх хлопців, і виводь їх. Бігом!

– Як? – спитала Арія.

– Таємний хід! – гаркнув він.– У хліву!

І за мить він уже знову кинувся в бій з мечем у руці. Арія схопила Гендрі за руку.

– Він звелів тікати,– крикнула вона,– через хлів, у підземний хід!

У прорізі шолома в очах Бугая відбивалося світло полум’я. Хлопець кивнув. З муру вони забрали Пиріжка, а тоді розшукали Ломі Зеленорукого, який лежав, спливаючи кров’ю з пробитої списом литки. Герена вони теж знайшли, але з такою тяжкою раною, що він і рухатися не міг. Коли бігли до хліва, Арія запримітила плаксійку, яка сиділа на землі просто в центрі хаосу, посеред куряви та крові. Схопивши дівчинку за руку, Арія потягнула її за собою, бо хлопці вже помчали вперед. Але дівчинка не хотіла переставляти ноги, навіть коли Арія добряче ляснула її. Довелося тягти її правою рукою, тримаючи Голку в лівій. Попереду зловісно червоніла ніч. «Хлів горить»,– подумала Арія. Знизу, де на солому впав смолоскип, боки хліва вже лизало полум’я, й чулося іржання коней, які опинились у пастці. Зсередини з’явився Пиріжок.

– Арі, бігом! Кинь її, якщо йти не хоче.

Але Арія тільки вперто смикнула плаксійку, тягнучи її за собою. Пиріжок знов пірнув усередину, покинувши їх удвох… але натомість з’явився Гендрі; його шолом так висвічував у відблисках вогню, що роги, здавалося, розжарені до червоного. Підскочивши, він перекинув плаксійку через плече.

– Біжімо!

Стрибнути у двері хліва – наче кинутися в піч. Повітря крутилося від диму; дальня стіна була в огні від землі до стелі. Коні й віслюки брикалися, ставали дибки й іржали. «Бідолашні»,– подумала Арія. І тут побачила фургон з трьома прикутими в ньому чоловіками. Куслій бився в ланцюгах, по його руках, де кайдани уп’ялися в зап’ястки, вже цебеніла кров. Рордж голосно лаявся, копаючи дерев’яну стіну.

– Хлопче! – покликав Джакен Г’ґар.– Милий хлопче!

До відчиненого ходу лишалося кілька футів, але вогонь поширювався швидко, пожираючи трухляве дерево й суху солому,– швидше, ніж можна було уявити. Арія пригадала Гончакове жахливо попечене обличчя.

– Тунель вузький,– крикнув Гендрі,– як ми її там проведемо?

– Тягнутимемо,– озвалася Арія.– Штовхатимемо.

– Любі хлопчики, добрі хлопчики,– гукав Джакен Г’ґар, кашляючи.

– Зніміть ці кляті ланці! – верещав Рордж.

Але Гендрі не зважав на них.

– Ти перша, потім вона, тоді я. Хутчій, тунель довгий.

– Коли ти рубав дрова,– пригадала Арія,– де лишив сокиру?

– Надворі, біля притулку,– він кинув погляд на прикутих.– Я б радше віслюків рятував. Але часу немає.

– Хапай малу! – заверещала Арія.– Виведи її! Виведи!

Полум’я билося їй у спину гарячими червоними крилами, а вона летіла крізь пойнятий вогнем хлів. Прохолода надворі здалася благословенною, якби тільки навколо не вмирали люди. В Арії на очах Кос кинув клинок, здаючись, але його все одно вбили на місці. Кругом витав дим. Ніде ні знаку Йорена, але сокира знайшлася там, де її лишив Гендрі,– коло дров біля притулку. Арія висмикнула її, і тут її за руку схопила долоня в кольчужній рукавиці. Круто розвернувшись, Арія щосили махнула сокирою в чоловіка між ніг. Його обличчя вона так і не побачила – лише кров, що зацебеніла між ланок кольчуги. Промкнутися назад у хлів виявилося найскладнішим завданням у її житті. Чорною змією з дверей виповзав, звиваючись, дим, а всередині чулося іржання бідолах – віслюків, коней і людей. Закусивши губу, Арія при землі, де дим був не такий густий, кинулась у двері.

Полонений у кільці вогню віслюк верещав від жаху й болю. Відгонило паленою шерстю. Дах уже теж спалахнув, кругом усе валилося – шматки жерявого дерева, оберемки соломи й сіна. Арія затулила рот і ніс долонею. У димі вона фургона й не бачила, але чула вереск Куслія. І поповзла на звук.

Тут просто перед нею постало колесо. Куслій знову сіпнувся в ланцюгах, і фургон, підстрибнувши, на півфута від’їхав. Джакен бачив її, але в такій спеці не те що говорити – дихати було неможливо. Арія кинула сокиру в фургон. Її упіймав Рордж і зразу заніс над головою; його безносим обличчям стікали рівчаки чорного від кіптяви поту. А Арія, кашляючи, вже бігла. До неї долинав гуркіт криці об старе дерево. За мить почувся гучний, як грім, лускіт – і дно фургона, вибухнувши трісками, відвалилося.

Арія головою вперед пірнула в тунель – і впала з п’ятифутової висоти. В рот понабивалося бруду, але вона не зважала: це був приємний смак – смак землі, води, черв’яків і життя. Під землею повітря виявилося прохолодним і темним. А нагорі – нічого, крім крові, червоного ревища, задушливого диму й іржання помираючих коней. Перевернувши пояс, щоб Голка не заважала, Арія поповзла. Коли вона проповзла вже дюжину футів, зачувся звук – немов ревіння якогось велетенського звіра, і позаду вибухнула хмара гарячого диму й чорної куряви. Затамувавши подих, Арія притулилася губами до багнюки на дні тунелю й заплакала. За ким – вона не могла сказати.

Тиріон

Королева не була настроєна чекати на Вейриса.

– Досить нам зради,– оголосила вона розлючено,– а це взагалі голий неприкритий злочин, і я обійдуся без підказок того манірного євнуха, що робити зі злочинцями.

Забравши грамоти з руки сестри, Тиріон порівняв їх. Грамот було дві, з ідентичним текстом, але писаних різною рукою.

– Перше послання отримав мейстер Френкен із замку Стоукворт,– пояснив великий мейстер Пайсел.– Другий примірник нам дістався через лорда Гайлза.

Мізинчик прочесав пальцями борідку.

– Якщо вже Станіс до цього взявся, понад усякий сумнів, листа отримав кожен лорд Сімох Королівств.

– Я вимагаю спалити ці листи, всі до останнього,– заявила Серсі.– Навіть натяк на це не повинен долетіти до вух ні мого сина, ні тим паче батька.

– Підозрюю, до батька вже долетів не тільки натяк,– сухо зронив Тиріон.– Без сумніву, Станіс послав птаха в Кичеру Кастерлі, і ще одного в Гаренхол. Що ж до паління листів, то який сенс? Пісня проспівана, келих перекинувся, дівиця завагітніла. І якщо по правді, не все так погано.

Серсі розвернулася до нього, мов зеленоока фурія.

– Ти геть з глузду з’їхав? Ти читав, що там написано? «Хлопчак Джофрі» – ось як він його назвав. І він наважився звинуватити мене в інцесті, перелюбстві та зраді!

«Бо ти і справді винна». Дивина, як Серсі роздратувалася через звинувачення, які – вона чудово знала – цілком справедливі. «Якщо у війні програємо, їй слід до балагану приєднатися – у неї талант». Дочекавшись, поки вона виговориться, Тиріон мовив:

– Станісу потрібен привід, щоб виправдати заколот. А що, ти очікувала, він напише? «Джофрі – законний син і спадкоємець мого брата, але я все одно відберу в нього престол»?

– Я не дозволю, щоб мене повією обзивали!

«Чому повією, сестро? Він же не пише, що Джеймі тобі платив». Тиріон показово ще раз переглянув грамоту. Була там одна кручена фраза…

– «Складено у світлі Царя»,– прочитав він.– Дивне якесь формулювання.

Пайсел прочистив горло.

– Ця фраза часто вживається в листах і документах з вільних міст. Означає, скажімо так, «бог свідок». Бог червоних жерців. Це вони так висловлюються, я певен.

– Кілька років тому Вейрис розповідав, що леді Селіза зв’язалася з якоюсь червоною жрицею,– нагадав їм Мізинчик.

Тиріон постукав по аркушу.

– А зараз, схоже, і її чоловік зробив те саме. Можемо це використати проти нього. Нехай верховний септон викриє Станіса, який пішов проти богів і проти свого законного короля…

– Так, так,– нетерпляче кинула королева,– але спершу слід зупинити поширення брудних пліток. Рада має видати указ. Всякий, хто згадає про інцест чи назве Джофа байстрюком, залишиться без язика.

– Це розсудливо,– сказав великий мейстер Пайсел, киваючи головою й подзвякуючи ланцюгом – знаком свого сану.

– Дурниці,– зітхнув Тиріон.– Вирвавши людині язика, ви цим не доведете, що вона бреше, зате повідомите на весь світ, що боїтеся її слів.

– То що ти пропонуєш нам робити? – вимогливо запитала сестра.

– Небагато. Нехай перешіптуються, скоро їм ця історія набридне. Якщо в людини є бодай крихта здорового глузду, вона зразу ж розпізнає незграбну спробу виправдати узурпацію влади. Які докази надає Станіс? Та і як він може надати докази того, чого не було? – Тиріон мило посміхнувся до сестри.

– Це так,– змушена вона була сказати,– але…

– Ваша світлосте, ваш брат має рацію,– мовив Пітир Бейліш.– Якщо спробуємо затерти ці розмови, то тільки розпалимо довіру до них. Ліпше ставитися до них з презирством, як до брехні, бо це ж і є брехня. А тим часом вогонь бороти вогнем.

Серсі зміряла його поглядом.

– Яким це вогнем?

– Вигадати щось у такому ж дусі Тільки щоб у це легше було повірити. Лорд Станіс більшість своїх подружніх років провів окремо від дружини. Я його не виню, якби я був одружений з леді Селізою, вчинив би так само. Хай там як, а якщо ми пустимо плітку, що його дочка незаконнонароджена, а сам Станіс – рогоносець, ну… простолюд завше охоче вірить у найгірше, коли йдеться про лордів, особливо про лордів суворих, похмурих і колючо-гонорових, як Станіс Баратеон.

– Його ніколи не любили, щира правда,– Серсі хвильку поміркувала.– Що ж, відплатимо йому його ж монетою. Так, план мені подобається. Кого запишемо в коханці леді Селізи? У неї двоє братів, здається. До того ж з нею на Драконстоні весь час був один з її дядьків…

– Сер Аксель Флорент – її каштелян,– мовив Тиріон; хай як йому неприємно було це визнавати, але Мізинчиків план багатонадійний. Станіс ніколи дружину не кохав, але наїжачувався щоразу, коли йшлося про його честь, до того ж був з натури недовірливий. Якщо вдасться посіяти незгоду між ним і його послідовниками, це тільки допоможе справі.– Я чув, у дитини Флорентівські вуха.

Мізинчик мляво махнув рукою.

– Лісянський купецький представник якось сказав мені, що лорд Станіс, либонь, дуже любить дочку, якщо на мурах Драконстону встановив сотні її статуй. «Мілорде,– змушений я був його розчарувати,– це химери»,– хихикнув він.– Сер Аксель, звісно теж може зійти за батька Ширін, але, з мого досвіду, що фантастичніша та приголомшливіша чутка, то радше її переказуватимуть. Станіс при дворі тримає просто карикатурного блазня – дурника з розцяцькованим обличчям.

Великий мейстер Пайсел вражено роззявив рота.

– Ви ж не збираєтеся пустити поголос, що леді Селіза вклала в ліжко блазня?

– А хто, крім блазня, згодиться лягти в ліжко з Селізою Флорент? – зронив Мізинчик.– Без сумніву, Картатий нагадував їй Станіса. До того ж найкраща брехня завжди містить крихту правди, яка змусить слухача замислитися. От, наприклад, блазень страшенно прихилився до дівчинки – ходить за нею всюди. Вони навіть трохи схожі. У Ширін таке саме плямисте обличчя, наполовину нерухоме.

Пайсел нічого не міг зрозуміти.

– Але ж у неї це від сіролуски, яка мало не звела бідолаху в могилу!

– А моя історія мені подобається більше, – сказав Мізинчик, – та й простолюд її вподобає. Люди он вірять, що як вагітна жінка їстиме кролятину, дитина народиться з довгими вухами.

Серсі всміхнулася усмішкою, яку зазвичай приберігала для Джеймі.

– Лорде Пітире, недобра ви людина.

– Дякую, ваша світлосте.

– І закінчений брехун,– не так тепло промовив Тиріон. «А він небезпечніший, ніж я гадав»,– подумав він.

Мізинчикові зеленкувато-сірі очі без натяку на ніяковість зустрілися з різнобарвними очима карлика.

– У нас усіх свої таланти, мілорде.

Королева, надто зайнята своєю помстою, не помітила цього обміну поглядами.

– Щоб роги наставив недоумкуватий блазень! Та зі Станіса потішатимуться по всіх винарнях поцейбіч вузького моря!

– Але плітки мають іти не від нас,– сказав Тиріон,– бо сприймуться як своєкорислива брехня.

«Бо це брехня і є».

І знову відповів Мізинчик.

– Повії просто обожнюють пліткувати, а я, так уже сталося, маю два-три борделі. А Вейрис, без сумніву, здатен посіяти зерна пліток у пивницях і харчівнях.

– Вейрис…– зронила Серсі, спохмурнівши.– А де Вейрис?

– Сам не можу зрозуміти, ваша світлосте.

– Павук плете своє таємне павутиння день і ніч,– зловісно промовив великий мейстер Пайсел.– Не довіряю я йому, мілорди.

– А він так гарно про вас говорить! – Тиріон підвівся з крісла. Він-бо знав, чим саме зайнятий євнух, але іншим радникам чути це зовсім не обов’язково.– Перепрошую, мілорди, але в мене справи.

– Королівські справи? – миттєво щось запідозрила Серсі.

– Тобі нема чого хвилюватися.

– Я сама вирішу.

– І зіпсуєш мені сюрприз? – мовив Тиріон.– Я готую подарунок для Джофрі. Ланцюжок.

– Навіщо йому ще один ланцюжок? У нього є і золоті, і срібні – він їх за все життя не зносить. Якщо ти бодай на мить уявив, що подарунками можеш купити любов Джофрі…

– Та чого, король і так мене любить, як і я його. А цей ланцюжок, думаю, одного дня він поцінує вище за всі інші.

Уклонившись, коротун поканделяв до дверей.

За дверима зали нарад чекав Брон, щоб провести його назад у Вежу правиці.

– Ковалі до ваших послуг, чекають у залі аудієнцій,– сказав він, перетинаючи внутрішній двір замку.

– До моїх послуг. Мені подобається таке формулювання. Ти вже висловлюєшся, як справжній придворний. Далі ще й коліно прихилятимеш.

– А щоб вам рачки лазити, карлику!

– Рачки – це до Шей.

З верхівки гвинтових сходів до Тиріона весело звернулася леді Танда. Вдаючи, що не помітив її, він пошкандибав швидше.

– Розпорядися, щоб підготували мій паланкін: щойно закінчу тут, зразу маю їхати з замку.

Біля дверей вартували двійко місячних братів. Тиріон люб’язно привітався з ними і, ступаючи на сходи, скривився. Після сходження в спальню завжди боліли ноги.

У кімнаті стелив постіль дванадцятирічний хлопчик – який-не-який, а зброєносець. Подрик Пейн був такий сором’язливий, що старався триматися непомітно. Тиріон і досі підозрював, що батько нав’язав йому хлопця, аби покепкувати.

– Ваше вбрання, мілорде,– пробурмотів хлопець, втупившись у власні черевики, коли ввійшов Тиріон. Навіть наважуючись заговорити, Подрик не міг підвести очей.– Для аудієнції. І ваш ланцюг. Ланцюг правиці.

– Дуже добре. Допоможи мені вдягнутися.

Камзол був з чорного оксамиту, з золотими запонками у формі лев’ячої голови; ланцюг – намисто щирозлотних долонь, кожна з яких пальцями стискала зап’ястя своєї попередниці. Подрик приніс малиновий шовковий плащ із золотою облямівкою, підшитий знизу під Тиріонів зріст. На звичайній людині це був би напівплащ.

Правицина особиста зала для аудієнцій була не така велика, як королівська, а з велетенською тронною залою і зрівнятися не могла, однак Тиріону подобалися і мирські килими, і шпалери, і відчуття інтимності. Коли Тиріон увійшов, його стюард оголосив:

– Тиріон Ланістер, правиця короля.

Це йому теж сподобалося. Гурт ковалів, зброярів і залізняків, яких зібрав Брон, опустився навколішки.

Видершись на престол попід круглим золотим вікном, Тиріон дозволив усім підвестися.

– Добродії, я знаю, що всі ви маєте справи, тож говоритиму стисло. Поде, будь ласка.

Хлопець подав йому полотняний мішок. Ослабивши мотузку, Тиріон перевернув мішок. Уміст його вивалився на вовняний килим з приглушеним металевим брязкотом.

– Оце я звелів викувати у замковій кузні. Мені потрібна ще тисяча таких.

Один з ковалів опустився навколішки, щоб роздивитися предмет зблизька: три велетенські сталеві ланки, скріплені між собою.

– Міцний ланцюг.

– Міцний, але короткий,– озвався карлик.– Як от я. А мені б хотілося набагато довшого… Тебе як звати?

– Мене кличуть Залізним Черевом, мілорде.

Коваль був кремезний і широкоплечий, вдягнений просто – у вовну та шкіру, але руки мав грубі, як бичача шия.

– Нехай усі кузні Королівського Причалу, відклавши всю роботу, починають кувати такі ж ланки та з’єднувати їх. Нехай до справи береться кожен, хто вміє працювати з металом,– всі майстри, ремісники й підмайстри. Щоб на вулиці Сталевій і вдень, і вночі чулося брязкання молотів. І щоб за цим наглядав хтось сильний і суворий. Чи ти такий, добродію Залізне Черево?

– Може бути, мілорде. А як же бути з кольчугами й мечами, які замовила королева?

Заговорив іще один коваль.

– Її світлість веліла нам виробляти кольчуги й панцирі, мечі, кинджали й топори, і все це у великих кількостях. Щоб озброїти золоті плащі, мілорде.

– Це може почекати,– сказав Тиріон.– Спершу – ланцюг.

– Мілорде, даруйте, її світлість попередила, що як не вкладемося в строк, нам руки розчавлять,– не вступався схвильований Коваль.– На наших власних ковадлах, сказала вона.

«Мила Серсі всіма силами дбає про любов простолюду».

– Нікому рук не чавитимуть. Даю вам слово.

– Залізо подорожчало,– оголосив Залізне Черево,– а на ланцюг його знадобиться чимало, а ще кокс на горна.

– Лорд Бейліш видасть вам кошти на потреби,– пообіцяв Тиріон. Він сподівався, що бодай у цьому може розраховувати на Мізинчика.– Я розпоряджуся, щоб міська варта допомогла вам із залізом. Якщо доведеться, розплавте всі до єдиної підкови в місті.

Наперед виступив літній чоловік, вдягнений у пишну дамастову сорочку зі срібними застібками та в опушений лисицею плащ. Опустившись навколішки, він роздивився величезні сталеві ланки, які Тиріон кинув на підлогу.

– Мілорде,– серйозно заявив він,– це проста груба робота. Це не мистецтво. Годяща робота для звичайного коваля, немає сумнівів, для тих, то гне підкови й виробляє казанки, але я – майстер-зброяр, якщо ваша ласка, мілорде. Така робота не для мене і не для моїх колег. Ми куємо лункі як пісня мечі, а обладунки такі, що й боги б не посоромились одягнути. А не отаке.

Схиливши голову набік, Тиріон утупився в чоловіка своїми різними очима.

– Як вас звати, майстре-зброяре?

– Салореон, якщо ваша ласка, мілорде. З дозволу королівського правиці, я мав би за честь викувати для нього лати, гідні його дому й високого чину.

Двоє інших пирхнули, але Салореон, не зважаючи на них, провадив:

– Кірасу й кольчугу-луску, мабуть. Луска золочена як сонце, а кіраса – емальована, темно-малинова, в кольорах Ланістерів. На шолом пропоную чортову голову, увінчану довгими золотими рогами. Побачивши вас у битві, вороги малітимуть від страху.

«Чортову голову? – подумав Тиріон.– Доброї ж вони про мене думки!»

– Майстре Салореоне, всі свої подальші битви я планую вести з цього крісла. Мені потрібні ланки до ланцюга, а не бісові роги. От що я вам скажу. Куйте ланці – чи самі їх одягнете. Вибір за вами.

Звівшись на ноги, він вийшов, не озираючись.

Біля брами вже чекав Брон з паланкіном і верховим ескортом з чорних вух.

– Ти знаєш, куди нам їхати,– сказав йому Тиріон. Залазячи в паланкін, він не відмовився від допомоги. Він уже зробив усе, що міг, щоб нагодувати голодне місто: кількасот тесль замість катапульт будували рибальські човни; усі ліси були відкриті для мисливців, які наважаться перетнути річку; Тиріон навіть вислав золоті плащі на захід і на південь – добувати харчі,– але, хай куди їхав, наражався на звинувачувальні погляди. Фіранки паланкіна захищали його від цього, та ще й давали можливість поміркувати.

Повільно спускаючись звивистим Сутемним провулком до підніжжя Ейгонового пагорба, Тиріон кмітував над ранішніми подіями. Гнів засліпив сестру, й вона не помітила в грамоті Станіса Баратеона головного. Без доказів його звинувачення не мали ваги; важило те, що він нарік себе королем. І як до цього поставиться Ренлі? Удвох їм на Залізному троні не всидіти.

Тиріон ліниво відсунув на кілька дюймів фіранку, щоб визирнути на вулицю. Обабіч нього верхи їхали чорні вуха з отими їхніми моторошними намистами на шиї, а Брон попереду прокладав дорогу. Спостерігаючи за перехожими, які спостерігали за Тиріоном, він сам з собою грався в гру, намагаючись вирізнити інформаторів серед решти людей. «Найпідозріліші на вигляд, швидше за все, невинні,– вирішив він.– Остерігатися слід невинних на вигляд».

Шлях його пролягав аж за Рейнісин пагорб, а вулиці були запруджені. Майже година минула, поки паланкін нарешті зупинився. Тиріон куняв, але, щойно рух припинився, миттю прокинувся й, протерши очі, з Броновою допомогою зліз на землю.

Будинок був триповерховий – знизу кам’яний, а вгорі дерев’яний, і з одного рогу мав круглу башточку. Вікна – переважно вітражні. Понад дверима розгойдувався витіюватий ліхтар – золочена металева куля з багряними скельцями.

– Бордель,– оголосив Брон.– І що ви там збираєтеся робити?

– Що чоловіки зазвичай роблять у борделях?

– А Шей недосить? – розсміявся перекупний меч.

– Для табірного життя вона годилася, але ж я вже не в таборі. У маленьких чоловіків великі апетити, а я чув, що дівчата тут до пари королю.

– А хлопець уже доріс?

– До пари не Джофрі – Роберту. Полюбляв він цей бордель…– («Хоча і хлопець, може, теж уже доріс»).– Якщо тобі або комусь із чорних вух закортить розважитися, вперед, але дівчата в Чатаї недешеві. Та на вулиці знайдуться й дешевші борделі. І лишіть тут когось, хто знатиме, де вас шукати, коли я вийду.

– Як скажете,– кивнув Брон. Чорні вуха розпливлись у посмішках.

За дверима на Тиріона чекала рослява жінка у плинних шовках. Шкіра в неї була мов з чорного дерева, а очі – з сандалу.

– Мене звати Чатая,– низько вклонилася вона.– А ви…

– Не варто звикати до імен. Імена небезпечні.

У повітрі пахло якимись екзотичними прянощами, а на мозаїчній підлозі під ногами сплелися у пристрасті двоє жінок.

– Приємний у тебе заклад.

– Я чимало над ним попрацювала. Мені втішно, що правиці сподобалося,– проспівала вона голосом пливким, як розтоплений бурштин, з ледь уловимим акцентом Літніх островів.

– Титули такі ж небезпечні, як і ймення,– застеріг Тиріон.– Покажи мені кількох своїх дівчат.

– Залюбки. От побачите, вони не тільки вродливі, а й милі, і навчені мистецтва кохання,– вона граційно рушила вперед, і Тиріону лишалося тільки щодуху шкутильгати за нею на ногах, уполовину коротших за її.

З-за пишно оздобленої мирської ширми, різьбленої квітами, химерними візерунками і дівами, вони, ніким не помічені, зазирнули в кімнату, де якийсь старий весело награвав на волинці. В заваленому подушками алькові п’яний тайросянин гойдав у себе на колінах пишногруду дівку. Він розшнурував на ній корсет і перехилив свій кубок, виливаючи їй на груди тоненьку цівку вина, а тоді злизуючи її. Біля вітражного вікна сиділо ще двійко дівчат за гральними костями. Веснянкувата у медовому волоссі мала віночок з синіх квітів. У другої шкіра була чорна та гладенька, мов полірований гагат, очі темні й великі, а груденята маленькі й гострі. Вбрані обидві були у плинні шовки, зібрані на поясі розшитими бісером пасками. Крізь кольорові шибки вливалося світло, відтіняючи милі дівочі тіла, й Тиріон відчув у паху ворушіння.

– Насмілюся запропонувати вам темношкіру,– зронила Чатая.

– Вона молоденька.

– Їй уже шістнадцять, мілорде.

«Якраз для Джофрі»,– подумав він, пригадуючи Бронові слова. Його перша дівчина була навіть молодша. Тиріон пригадав, як вона соромилася, коли він уперше стягнув їй через голову сукню. Довгі темні коси та блакитні очі, в яких можна потонути,– і він потонув. Як давно це було!.. «Ну й дурень ти, карлику».

– А ця дівчина, вона з твоїх країв?

– У неї в жилах тече кров літа, мілорде, але моя дочка народилася тут, на Королівському Причалі.

Мабуть, у нього на обличчі відбився подив, бо Чатая провадила:

– У мого народу вважається, що немає ганьби працювати в будинку подушок. На Літніх островах дуже цінують тих, хто вміє добре потішити. Часто високородні юнаки та юнки після свого розквіту кілька років служать на честь богів.

– А до чого тут боги?

– Боги створили наше тіло, не тільки душу, хіба ні? Дали нам голос, щоб ми могли співами прославляти їх. Дали нам руки, щоб ми будували для них храми. Дали нам жадання, щоб ми могли паруватися й таким чином поклонятися їм.

– Нагадаєте мені, я це верховному септону перекажу,– сказав Тиріон.– Якби я своїм прутнем навчився молитися, був би набагато релігійніший,– махнув він рукою.– Радо приймаю твою пропозицію.

– Я покличу дочку. Ходімо.

Дівчина зустріла його біля підніжжя сходів. Вища за Шей, хай і не така висока, як матір, вона змушена була стати навколішки, щоб Тиріон її поцілував.

– Мене звати Алаяя,– представилася вона з ледь помітним натяком на материн акцент.– Ходімо, мілорде,– взяла вона його за руку та, здолавши два прогони сходів, повела довгим коридором. З-за одних із зачинених дверей долинали зітхання й задоволені скрики, з-за інших – смішки й перешіптування. Тиріонів прутень вперся в шнурівку на бриджах. «Хоч би не зганьбитися»,– подумав Тиріон, прямуючи за дівчиною ще одними сходами в кімнату в башточці. Тут були тільки одні двері. Завівши гостя всередину, дівчина зачинила їх. У кімнаті стояло велике ліжко з балдахіном, високий гардероб з еротичними візерунками й вузьке вітражне вікно – узор з червоних і жовтих ромбиків.

– Ти чарівна, Алаяє,– мовив до дівчини Тиріон, коли вони лишилися самі.– З голови до п’ят усе в тобі прегарне. Але зараз мене понад усе цікавить твій язик.

– Мілорде, язик у мене дуже вправний. Ще дівчинкою я навчилася, коли ним слід користуватись, а коли ні.

– Це мене тішить,– посміхнувся Тиріон.– То з чого почнемо? Може, в тебе є пропозиції?

– Так,– озвалася вона.– Якщо мілорд відчинить гардероб, знайде там те, що шукає.

Поцілувавши їй руку, Тиріон заліз у порожній гардероб. Алаяя зачинила по ньому двері. Він намацав задню панель і відчув, як та ковзнула під пальцями, тож він до упору відсунув її. У порожнечі за стіною було чорно, хоч в око стрель, але він лапав рукою, доки не відчув метал. Долоня стисла щабель драбини. Намацавши ногою наступний, він почав помалу спускатися. Опустившись нижче рівня землі, драбина вивела у похилий підземний тунель, де на Тиріона чекав Вейрис зі свічкою в руці.

Вейрис був геть на себе не схожий. Під сталевою шапкою прозирало пошрамоване обличчя, заросле темною щетиною, а вдягнений він був у кольчугу поверх дублених шкір і мав на поясі короткий меч і чингал.

– Чатая потішила вас, мілорде?

– Аж занадто,– зізнався Тиріон.– Ви впевнені, що на цю жінку можна покластися?

– Я ні в чому не впевнений у цьому непостійному та зрадливому світі, мілорде. Однак у Чатаї немає причин любити королеву, до того ж вона добре знає, що за звільнення від Алара Діма має дякувати вам… Ходімо? – рушив він у тунель.

«Навіть хода в нього змінилася»,– зауважив Тиріон. Замість лаванди до Вейриса прилип дух винного перегару й часнику.

– Гарне у вас вбрання,– дорогою мовив він.

– Моя робота не дозволяє мені виїздити на вулиці з кавалькадою лицарів. Отож, виходячи з замку, я відповідно маскуюся й таким чином продовжую собі життя на службу вам.

– Вам личить шкірянка. Приходьте отак на наступне зібрання ради.

– Вашій сестрі не сподобається, мілорде.

– Моя сестра штанці собі обмочить,– в темряві посміхнувся Тиріон.– Я сьогодні не побачив за собою її нишпорок.

– Приємно це чути, мілорде. Дехто з її найманців і мені служить теж, хоча вона про це й не здогадується. Прикро було б, якби вони так пустилися берега, аж на очі потрапляли.

– Ну, мені прикро було б, якби я марно лазив крізь гардероби, терплячи невдоволену жагу.

– Не марно,– запевнив його Вейрис.– Вони знають, що ви тут. Чи наважиться хтось із них проникнути до Чатаї під виглядом відвідувачів, сказати не можу, але вважаю за краще перепильнувати.

– І звідки це в борделі таємний хід?

– Тунель прорили для іншого правиці, якому гордість не дозволяла заходити в такий заклад відкрито. Чатая дбайливо оберігає таємницю.

– Але ви про нього знаєте.

– Пташечки залітають і в темні тунелі. Обережно, тут круті сходи.

Подолавши близько трьох кварталів попід Рейнісиним пагорбом, вони крізь люк випірнули в глибині якоїсь стайні. Коли по Тиріону захряснулися дверцята, у стійлі заіржав кінь. Задмухнувши свічку, Вейрис поставив її на бантину, а Тиріон тим часом роззирнувся. У стійлах стояв мул і трійко коней. Обійшовши рябого мерина, Тиріон зазирнув йому в зуби.

– Старий,– мовив він,– і запах мені не подобається.

– На битву такий не вивезе, щира правда,– відгукнувся Вейрис,– але нам послужить, не привертаючи до себе уваги. Як і решта. А конюші тут бачать і чують лише тварин,– євнух зняв з кілочка плащ. Груботканий, вицвілий на сонці й потертий, зате просторий.– Якщо дозволите…

Коли він накинув плаща Тиріонові на плечі, той загорнув карлика з голови до п’ят; на голову можна було натягнути каптур, щоб затінити обличчя.

– Люди бачать те, що очікують,– мовив Вейрис, заметушившись, обсмикуючи плащ.– Карлики трапляються рідше, ніж діти, тож усі побачать у вас дитину. Хлопчака в старому плащі на батьковому коні, якого батько послав у справах. Хоча краще буде, якщо ви приїздитимете здебільшого поночі.

– Так і робитиму… відсьогодні. Але зараз Шей чекає на мене.

Він улаштував її в особняку за високими стінами на околиці Королівського Причалу, неподалік моря, але не наважувався її відвідувати, бо за ним могли простежити.

– Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

– Оцей підійде.

– Я осідлаю його для вас,– зняв з кілочка Вейрис упряж і сідло.

Поправивши на собі важкий плащ, Тиріон нетерпляче походжав стайнею.

– Ви проґавили веселеньку раду. Схоже, Станіс коронувався.

– Знаю.

– Звинувачує моїх брата й сестру в інцесті. Цікаво, звідки в нього зродилася така підозра.

– Може, книжку одну прочитав, а тоді побачив колір волосся байстрюка, як-от учинив Нед Старк, а до нього – Джон Арин. А може, хтось йому на вухо шепнув,– розсміявся євнух глибоким гортанним сміхом, далеким від свого звичного хихотіння.

– Чи не ви часом?

– Я під підозрою? Ні, це був не я.

– А якби таки ви, зізналися б у цьому?

– Ні. Але навіщо мені зраджувати таємницю, яку я беріг так довго? Одна справа – дурити короля, зовсім інша – сховатися від цвіркуна в циновці чи від пташечки в комині. Крім того, байстрюки були в усіх на очах.

– Робертові байстрюки? А що з ними не так?

– Наскільки знаю, у нього їх було восьмеро,– сказав Вейрис, вовтузячись із сідлом.– У матерів коси були мідні й медові, каштанові й біляві, та всі малюки народилися чорні як круки… і, схоже, знедолені. Тож коли Джофрі, Мірселла і Томен вислизнули поміж ніг вашої сестри, усі троє золоті як сонечко, правду неважко було зауважити.

Тиріон похитав головою. Якби сестра бодай одну дитину чоловікові народила, цього було б досить, щоб відвести підозри… але тоді Серсі не була б Серсі.

– Якщо не ви шепнули, тоді хто?

– Без сумніву, зрадник,– підтягнув Вейрис попругу.

– Мізинчик?

– Імен я не називав.

Тиріон дозволив євнуху допомогти йому вилізти на коня.

– Лорде Вейрисе,– мовив він з сідла,– іноді мені здається, що ви – найкращий мій друг на Королівському Причалі, а іноді – найгірший мій ворог.

– Як дивно! Бо про вас я думаю так само.

Бран

Ще перший білий палець світла не проліз у віконниці, а Бран уже розплющив очі.

У Вічнозим приїхали гості – на свято врожаю. Сьогодні вранці вони у дворі збиватимуть мішені. Колись така перспектива Брана потішила б, але це було раніше.

А не тепер. Волдери трощитимуть списи разом зі зброєносцями з ескорту лорда Мандерлі, але Бран у тому участі не братиме. Він у батьковій світлиці має зображати королевича.

– Добре слухай – і, може, трохи втямиш, що означає бути лордом,– сказав йому мейстер Лувін.

Але Бран не просив, щоб його робили королевичем. Він завжди мріяв про лицарство – про ясні обладунки й розмаяні прапори, про спис і меч, про румака між ногами. Чого він має марнувати свої дні, слухаючи старечу балаканину, з якої розуміє хіба половину? «Бо ти каліка»,– нагадав йому внутрішній голос. Лорд на своєму м’якому кріслі може бути й калікою (Волдери казали, що дідусь їхній такий немічний, аж його всюди доводиться носити в паланкіні), а от лицар на дестрієрі не може. Крім того, це його обов’язок.

– Ти – братів спадкоємець і Старк у Вічнозимі,– сказав сер Родрик, нагадавши, як Роб завжди сидів з лордом-батьком, коли сюди навідувалися прапороносці.

Два дні тому з Білої Гавані прибув лорд Вайман Мандерлі, який подорожував баркою і паланкіном, бо був такий грубий, що не міг всидіти на коні. З ним приїхав довгий хвіст підданих: лицарі, зброєносці, підлеглі лорди й леді, герольди, музики, навіть штукар,– усі у блиску прапорів і в сюрко сотні різних барв. Бран вітав їх у Вічнозимі з батькового кам’яного престолу з викарбуваними на підлокітниках деривовками, і пізніше сер Родрик сказав, що впорався він добре. Якби й по всьому, він був би не проти. Але це, як виявилося, тільки початок.

– Свято – це приємний привід,– пояснив сер Родрик,– та людина не долатиме сотню льє за шматок качки й ковток вина. В цю подорож вирушать лише ті, хто має до нас важливі справи.

Бран підвів очі до шерехатої кам’яної стелі над головою. Він знав, Роб сказав би: не будь дитиною. Він просто чув його слова, і батькові теж. «Зима на підході, Бране, а ти майже дорослий. У тебе є обов’язки».

Коли в кімнату увірвався усміхнений Годор, щось мугикаючи мимо нот, хлопчик уже скорився своїй долі. Разом вони вмилися й зачесалися.

– Сьогодні – білий вовняний камзол,– скомандував Бран.– І срібну брошку. Сер Родрик хоче, щоб я був схожий на справжнього лорда.

Наскільки міг, Бран старався одягатися сам, але були деякі завдання – як-от натягнути штани або зашнурувати чоботи,– з якими він досі мучився. З Годоровою допомогою все робилося швидше. Якщо Годора чогось навчити, далі він це робить дуже спритно. Руки він має лагідні, хоча й на диво дужі.

– Закладаюся, з тебе б теж вийшов лицар,– мовив до нього Бран.– Якби боги не відібрали в тебе розум, з тебе був би видатний лицар.

– Годор? – закліпав до нього Годор нехитрими карими очима – очима, позбавленими тями.

– Так,– сказав Бран.– Годор.

Він тицьнув пальцем.

На стіні біля дверей висів міцний кошик, змайстрований з лози та шкіри, з прорізами для Бранових ніг. Пропхавши руки в лямки, Годор затягнув на грудях широкий пояс, а тоді опустився біля ліжка навколішки. Тримаючись за скоби, вмонтовані в стіну, Бран перекинув мертвий вантаж власних ніг у кошик і запхав у прорізи.

– Годор,– повторив Годор, підводячись. Конюший сам був на зріст близько сімох футів, тож Бран, сидячи в нього за спиною, головою мало не торкався стелі. Коли вони удвох заходили у двері, довелося низько схилити голову. Одного разу Годор, занюхавши свіжий хліб, ринувся на кухню, і Бран так дістав по лобі, що мейстру Лувіну довелося зашивати йому голову. Отож Мікен знайшов йому у зброярні старий іржавий шолом без заборола, але Бран рідко його вдягав. Бо Волдери, побачивши шолом у нього на голові, щоразу реготали.

Годор почав спускатися крученими сходами, і Бран поклав йому руки на плечі. Двір уже дзвенів од співу мечів, щитів і коней. Яка солодка музика! «Просто гляну,– подумав Бран,– одним оком, і все».

Лордійчуки Білої Гавані з’являться пізніше, разом з лицарями й важкою кіннотою. А доти двір належить зброєносцям віком від десятьох до сорока років. Бранові так кортіло бути серед них, що в нього від бажання живіт крутило.

У дворі поставили дві мішені – широкі стовпи, на яких трималося обертальне коромисло, з одного боку якого кріпився щит, а з другого – солом’яна палиця. Щити розмалювали в червоно-золоті кольори, однак леви Ланістерів були недоладні й потворні, а до всього ще й добряче пощерблені першими хлопцями, які прийшли з ними змагатися.

Бран у своєму кошику зразу прикував погляди тих, хто його ще не бачив, але він уже навчився на ці погляди не зважати. Принаймні йому добре все видно з Годорової спини: він вивищується над усіма. Він бачив, як Волдери сідають на коней. Вони привезли з Близнючок чудові лати – блискучі срібні кіраси з блакитним гравіюванням. Гребінь на шоломі Великого Волдера мав форму замку, а у Малого Волдера на шоломі маяли блакитні й сірі шовкові стрічки. Своїми щитами й сюрко вони теж відрізнялися. У Малого Волдера на чвертях геральдичного щита красувалися вежі-близнючки Фреїв, плямистий кабан бабусиного дому й ратай материнських домів – Крейкголів і Дарі. На чвертях щита у Великого Волдера було дерево з круками дому Блеквудів і переплетені змії Пейджів. «Слави жадають,– подумав Бран, спостерігаючи, як хлопці беруть списи.– А от Старкові достатньо деривовка».

Їхні сірі в яблуках рисаки були прудкі, міцні й чудово навчені. Біч-о-біч рвонули вони до мішеней. Обидва чисто поцілили в щити, й на той час, коли розвернулися солом’яні палиці, від’їхали вже далеченько. У Малого Волдера був дужчий удар, але, здалося Бранові, Великий Волдер краще сидів на коні. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за шанс виїхати проти будь-кого з хлопців.

Відкинувши потрощений спис, Малий Волдер зауважив Брана й зупинив коня.

– Потворна конячка,– сказав він на Годора.

– Годор не конячка,– мовив Бран.

– Годор,– мовив Годор.

Великий Волдер клусом порівнявся з кузеном.

– Ну, він не такий кмітливий, як коняка, це точно.

Кілька інших хлопців з Білої Гавані почали тицяти одне в одного кулаками й реготати.

– Годор,– щиро всміхаючись, переводив Годор погляд з одного Фрея на іншого, не помічаючи їхніх клинів.– Годор годор?

Кінь під Малим Волдером заіржав.

– Бачиш, вони між собою перемовляються. Може, конячою мовою «годор» означає «я тебе люблю».

– Стули пельку, Фрею,– Бран відчув, як у нього червоніють щоки.

Малий Волдер пришпорив коня й так врізався в Годора, що той відступив назад.

– А що ти зробиш, як не стулю?

– Він на тебе вовка спустить, кузене,– застеріг Великий Волдер.

– То й нехай. Я завжди хотів вовчу шубу.

– Літо твою жирну голову відкусить,– сказав Бран.

Малий Волдер ляснув себе закутим у кольчужну рукавицю кулаком у груди.

– А у твого вовка сталеві зуби, щоб прокусити кірасу й кольчугу?

– Досить! – прорвався крізь громовитий брязкіт у дворі голос мейстра Лувіна. Скільки почув мейстер, Бран сказати не міг… але й того було досить, щоб його розсердити.– Не хочу більше чути цих негідних погроз. Це так ти поводишся у Близнючках, Волдере Фрей?

– Якщо схочу.

Сидячи на своєму рисакові, Малий Фрей похмуро зиркнув на Лувіна, мов промовляючи: «Хто ти такий, простий мейстре, щоб дорікати Фрею з Переправи?»

– Але у Вічнозимі годованці леді Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? – мейстер по черзі глянув на хлопців.– Або хтось із вас розкаже, або…

– Ми кепкували з Годора,– зізнався Великий Волдер.– Перепрошую, якщо ми образили королевича Брана. Ми просто хотіли його розважити.

Принаймні вигляд у нього був сконфужений.

А от Малий Волдер здавався лише роздратованим.

– Я теж,– мовив він,– я теж тільки хотів розважити.

Бран бачив, що лисина в мейстра на голові почервоніла: Лувін розсердився ще більше.

– Порядний лорд втішає і захищає слабких і безпомічних,– сказав він до Фреїв.– Не дозволю робити з Годора мішень для злих жартів, ви мене чули? У нього чуйне серце, він відповідальний і слухняний, чого про вас двох не скажеш А ти,– мейстер помахав пальцем на Малого Волдера,– тримайся подалі від вовчого лісу й від вовків, бо поплатишся.

Ляпаючи рукавами мантії, він розвернувся на п’ятах, зробив кілька кроків і озирнувся.

– Бране, ходімо. Лорд Вайман чекає.

– Годоре, ходи з мейстром,– звелів Бран.

– Годор,– озвався Годор. І довгими кроками швидко наздогнав мейстра, який люто тупотів сходами Великої фортеці. Мейстер Лувін притримав двері, і Бран, обійнявши Годора за шию, схилив низько голову, коли вони удвох переступали поріг.

– Волдери…– почав був він.

– Не хочу про це більше чути, все,– мейстер Лувін наче вмить змучився і постарів.– Ти правильно захищав Годора, але тебе там узагалі не мало бути. Сер Родрик і лорд Вайман уже поснідали, чекаючи на тебе. Невже я сам мушу тебе приводити, як малу дитину?

– Ні,– присоромлено сказав Бран.– Вибачте. Я просто хотів…

– Знаю я, що ти хотів,– лагідніше вже мовив мейстер Лувін.– Якби ж це було можливо, Бране! Поки не почалася аудієнція, не хочеш нічого запитати?

– А ми про війну говоритимемо?

– Ти ні про що не говоритимеш,– у голос Лувіна повернулася різкість.– Ти й досі восьмирічний хлопчак…

– Мені майже дев’ять!

– Вісім,– твердо повторив мейстер.– Обміняєшся люб’язностями, а в іншому мовчатимеш, доки сер Родрик чи лорд Вайман не поставлять тобі запитання.

– Запам’ятав,– кивнув Бран.

– Я серу Родрику не розповідатиму, що там сталося між тобою і Фреями.

– Дякую.

Брана всадовили за довгий дощаний стіл, у батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками. По праву руч сів сер Родрик, а по ліву – мейстер Лувін, озброєний перами, каламарями та стосом білого пергаменту, щоб записувати все, що відбуватиметься. Провівши рукою по шерехатій стільниці, Бран вибачився перед лордом Вайманом за запізнення.

– Королевичі не запізнюються,– привітно озвався Вайман Мандерлі, лорд Білої Гавані.– Це інші приходять зарано, от і все,– гучно розреготався він. Не дивно, що він не всидить у сідлі: на вигляд він важив більше за будь-якого коня. Такий самий багатослівний, як і товстий, він почав з прохання до Вічнозиму затвердити нових митників, яких він призначив у Білу Гавань. Бо старі притримували срібло для Королівського Причалу, замість віддавати його королю на Півночі.– Король Роб теж потребує коштів,– оголосив він,– а Біла Гавань – найкраще їхнє джерело.

Він запропонував, з ласки короля, узяти цю справу на себе, а далі заходився розповідати, як укріпив захист порту, в подробицях розписавши, що у скільки обійшлося.

На додачу до коштів з Білої Гавані, лорд Мандерлі запропонував збудувати для Роба військовий флот.

– Сотні років не мали ми потуги на морі – відтоді як Брандон Палій підніс смолоскип до батькових кораблів. Видайте мені золото – і за рік я спущу на воду достатньо галер, щоб узята і Драконстон, і Королівський Причал на додачу.

Щойно заговорили про бойові кораблі, як у Брана прокинувся інтерес. Ніхто його не питав, але йому Вайманова ідея здалася чудовою. В уяві він уже бачив їх. Цікаво, думав він, а чи бували капітанами бойових кораблів каліки? Однак сер Родрик тільки пообіцяв надіслати цю пропозицію Робові на розгляд, а мейстер Лувін старанно писав на своєму пергаменті.

Прийшов полудень. Мейстер Лувін відіслав Рябого Тима вниз, на кухню, і їм у світлицю принесли обід – сир, курятину й темний вівсяний хліб. Ламаючи товстими пальцями птицю, лорд Вайман увічливо розпитував про леді Горнвуд, свою кузину.

– Вона, знаєте, з родини Мандерлі. Можливо, коли вона віджуриться, знов стане Мандерлі, га? – відкусивши від крильця, він широко посміхнувся.– Так сталося, що останні вісім років я – вдівець. Давно вже пора мені взяти нову дружину, як гадаєте, мілорди? Людина одна почувається самотньою…– відкинувши кості вбік, він потягнувся по ніжку.– А якщо леді подобаються молоденькі, ну, то мій син Вендель теж парубкує. Зараз він на півдні, у варті леді Кетлін, але, повернувшись, не відмовиться від нареченої. Він доблесний хлопчина, і веселий – якраз щоб навчити жінку знов усміхатися, ні? – рукавом сорочки він стер з вуст сало.

Крізь вікна чувся віддалений брязкіт зброї. Бранові було байдуже до шлюбів. «От би зараз у двір!»

Його милість дочекався, поки приберуть зі столу, й аж тоді заговорив про листа, що його отримав від лорда Тайвіна Ланістера, який тримав у полоні його старшого сина, сера Вайліса, захопленого на Зеленому Зубці.

– Він пропонує повернути його без викупу, якщо я заберу в його світлості своїх призовників і заприсягнуся більше не воювати.

– Але ви, звісно, відмовитеся,– сказав сер Радрик.

– З цього приводу можете не хвилюватися,– запевнив їх лорд.– У короля Роба немає відданішого слуги, ніж Вайман Мандерлі. Однак не хотів би я, щоб мій син хирів у Гаренхолі довше, ніж треба. Погане це місце. Подейкують, прокляте. Я, звісно, не з тих, хто купується на ці байки, та все ж… погляньте, що сталося з Джаносом Слінтом! Королева підвищила його до лорда Гаренхолу, а її брат знову його понизив. І тепер, кажуть, він пливе на Стіну. Благаю вас влаштувати обмін бранцями, поки не запізно. Знаю, Вайліс не хотів би решту війни просидіти сиднем. Він хоробрий, мій синок, і лютий як пес.

Поки аудієнція добігла кінця, у Брана плечі затерпли від сидіння в кріслі. А ввечері, коли він саме сідав вечеряти, герольд провістив прибуття ще одного відвідувача. Леді Донелла Горнвуд не привезла з собою шлейфу лицарів і підданих – вона приїхала сама з шістьма стомленими вершниками, в яких на запорошених жовтогарячих лівреях красувалася лосяча голова.

– Нам дуже прикро через ваше горе, міледі,– промовив Бран, коли вона підійшла до нього привітатися. Лорд Горнвуд загинув у битві на Зеленому Зубці, а їхній єдиний син – у Лопотючому лісі.– Вічнозим пам’ятатиме.

– Приємно це чути,– відповіла вона – бліда й висохла, кожна зморшка на обличчі карбована горем.– Я дуже стомилася, мілорде. Буду вдячна, якщо дозволите відпочити.

– Певна річ,– сказав сер Родрик.– Завтра буде доволі часу, щоб поспілкуватися.

А коли прийшло завтра, майже весь ранок присвятили розмовам про зерно, зелень і солонину. Коли мейстри в Цитаделі оголошують перший день осені, мудрі люди починають запасати частину врожаю… однак яку саме частину, схоже, треба довго домовлятися. Леді Горнвуд відкладала одну п’яту врожаю. На пораду мейстра Лувіна пообіцяла відкладати одну четверту.

– Болтонів Байстрюк збирає у Страхфорту вояків,– попередила вона присутніх.– Сподіваюся, він поведе їх на південь, щоб приєднатися до батька біля Близнючок, та коли я послала людей розпитати про його наміри, він відповів, що перед жінкою Болтон не звітуватиме. Так наче він законний син і має право на це ім’я.

– Наскільки я знаю, лорд Болтон не визнав хлопця,– сказав сер Родрик.– Зізнаюся, я навіть його не бачив ніколи.

– Мало хто бачив,– відповіла вона.– Ще два роки тому він жив з матір’ю, а потім помер юний Домерик і лишив Болтона без спадкоємця. Отоді-то він і привіз байстрюка у Страхфорт. Усі кажуть, що хлопець підступний, а слуга його жорстокіший за нього. Смердюк, ось як його обзивають. Кажуть, він ніколи не миється. Вони полюють разом, Байстрюк і цей Смердюк, і не на оленів. Я чула різні байки, в які й повірити важко, навіть коли йдеться про Болтона. А тепер, коли мій лорд-чоловік і мій любий синочок відійшли на той світ, Байстрюк жадібно позирає на мої землі.

Бран хотів би дати леді сотню вояків, щоб захистити її права, але сер Родрик лише сказав:

– Хай собі позирає, та коли наважиться на більше, обіцяю, дорого за це заплатить. Ви будете в безпеці, міледі… хоча, можливо, з часом, коли мине жалоба, ви розсудите, що варто одружитися вдруге.

– Дітей мені вже не народити, а краса моя змарніла,– відгукнулася вона зі слабкою і змученою усмішкою,– однак чоловіки так і липнуть до мене, чого навіть замолоду зі мною не було.

– Вам не подобаються ваші залицяльники? – поцікавився Лувін.

– Якщо його світлість звелить, я одружуся знову,– відповіла леді Горнвуд,– але Морс Крукохарч – брутальний п’яниця, до того ж старший за мого батька. Що ж до мого шляхетного кузена Мандерлі, ліжко мого лорда не витримає його милості, та і я замала і заслабка, щоб лягати під нього.

Бран знав, що в одному ліжку чоловіки лягають на жінок. Він подумав, що спати під лордом Мандерлі – як опинитися під конем. Сер Родрик співчутливо покивав.

– У вас з’являться й інші залицяльники, міледі. Постараємося знайти вам когось до вподоби.

– Либонь, доведеться шукати у далеких краях, сер.

Коли вона пішла, мейстер Лувін посміхнувся.

– Пане Родрику, мені здається, ви їй подобаєтеся.

Сер Родрик зніяковіло прокашлявся.

– Вона дуже засмучена,– сказав Бран.

– Засмучена й ніжна,– кивнув сер Родрик,– і, як на жінку її років, дуже навіть приваблива, при всій її скромності. Та однак – загроза для миру в королівстві твого брата.

– Вона? – приголомшено перепитав Бран.

Відповів йому мейстер Лувін.

– Оскільки немає прямого нащадка, безперечно, буде чимало претендентів на землі Горнвудів. І Толгарти, і Флінти, і Карстарки – всі мають зв’язки з домом Горнвудів по жіночій лінії, а Гловери в Пущанському Насипі тримають за годованця байстрюка лорда Гариса. Страхфорт претензій не висуває, наскільки я знаю, але землі межують, а Руз Болтон – не з тих, хто проґавить такий шанс.

Сер Родрик посмикав себе за бакенбарди.

– В такому разі її сюзерен має знайти їй гідну партію.

– А чого не можете з нею одружитися ви? – запитав Бран.– Ви ж кажете, що вона приваблива, й тоді у Бет буде мама.

Старий лицар поклав долоню Бранові на руку.

– Люб’язно з вашого боку так подумати, королевичу, але я – простий лицар, та й застарий до всього. Може, кілька років мені й удасться втримувати її землі, та щойно я помру, леді Горнвуд знов опиниться в тому самому болоті, та й майбутнє Бет може виявитися під загрозою.

– То нехай спадкоємцем буде байстрюк лорда Горнвуда,– мовив Бран, пригадавши свого зведеного брата Джона.

– Це потішить Гловерів,– сказав сер Родрик,– а може, і душу покійного лорда Горнвуда, але навряд чи цим ми здобудемо прихильність леді Горнвуд. Хлопець їй не рідний.

– І все ж,– сказав мейстер Лувін,– варіант слід розглянути. Леді Донелла вже не зможе народити, вона сама сказала. Якщо не байстрюк, тоді хто?

– Можна мені йти? – Бран чув у дворі дзвін мечів – це зброєносці брязкали крицею об крицю.

– Як зволите, королевичу,– озвався сер Родрик.– Ви добре впоралися.

Бран зашарівся від задоволення. Вдавати лорда виявилося не так нудно, як він боявся, а що леді Горнвуд забрала значно менше часу, ніж лорд Мандерлі, то ще лишилося кілька годин до сутінок і можна провідати Літо. Якби сер Родрик і мейстер дозволяли, він би щодня проводив час з вовком.

Не встигли вони з Годором зануритись у богопраліс, як з-під дуба випірнув Літо – наче знав, що вони прийдуть. А ще Бран запримітив струнку чорну постать, яка визирала з заростів.

– Кошлаю! – покликав він.– Кошлаю, до мене!

Але Риконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.

Годор добре знав Бранове улюблене місце, отож відніс його на берег ставка під широким шатром серцедерева, де завжди прихиляв у молитві коліна лорд Едард. Поверхнею води розходилися брижі, й віддзеркалення віродерева мерехтіло і танцювало. Однак вітру не було. Якусь мить Бран почувався збитим з пантелику.

І тут з гучним плюском посеред ставка випірнула Оша – так раптово, аж Літо, загарчавши, відстрибнув. Годор теж відскочив, перелякано скиглячи «Годор, годор», поки Бран заспокійливо не поплескав його по плечу.

– Як ти тут можеш плавати? – запитав він Ошу.– Хіба не холодно?

– Я змалечку бурульки смоктала, хлопче. Люблю холод,– Оша підпливла до каміння та, стікаючи водою, звелася на повен зріст. Вона була гола, і шкіра вкрилася сиротами. Підповзши ближче, Літо обнюхав її.– Я хотіла торкнутися дна.

– Я й не знав, що там є дно.

– Може, й нема,– широко всміхнулася вона.– Ти чого витріщився, хлопче? Ніколи жінки не бачив?

– Бачив! – Бран сотні разів купався зі своїми сестрами, а ще бачив служниць у гарячих джерелах. Однак Оша була зовсім інша: жилава й клинцювата, а не м’яка й округла. Руки – самі м’язи, а груди пласкі, мов два порожні гамани.– У тебе чимало шрамів.

– Наслідки запеклих сутичок,– підняла вона коричневу сукню без пояса, струсила з неї листя й натягнула через голову.

– З велетами?

Оша запевняла, що за Стіною і досі мешкають велети. «Може, одного дня і я їх побачу…»

– З людьми,– підперезалася вона мотузкою.– Найчастіше з чорними воронами. Одного ворона я навіть убила,– сказала вона, струшуючи волоссям. Відтоді як вона з’явилась у Вічнозимі, воно відросло вже поза вуха. Тепер Оша здавалася ніжнішою, аніж та жінка, що якось у вовчому лісі хотіла пограбувати й убити Брана.– На кухні сьогодні базікали про тебе й тих Фреїв.

– Хто? Що казали?

Вона кисло всміхнулася.

– Що тільки дурний хлопчак глузує з велета і що світ здурів, коли захищати його доводиться каліці.

– Годор не зрозумів, що вони з нього глузують,– сказав Бран.– І взагалі він ніколи не б’ється.

Йому пригадалося, як одного разу він маленьким ще ходив на ринкову площу з мамою і септою Мордейн. З собою за носія вони взяли Годора, але той кудись поблукав, а коли вони його нарешті розшукали, виявилося, що якісь хлопчаки дубцями загнали його у провулок. «Годор!» – кричав і кричав він, кулячись і затуляючись, але так і не підняв руки на своїх мучителів.

– Септон Чейл каже, що в нього ніжна душа.

– Ага,– озвалася вона,– а руки такі міцні, що він, як захоче, людині голову з в’язів скрутить. І все ж ліпше він хай стережеться того Волдера. І він, і ти – обидва. Великого, якого кличуть Малим,– як на мене, то влучне прізвисько. Великий зовні, а всередині малий, і підлий до шпику кісток.

– Мене він образити не наважиться. Хай що він там каже, а Літа він боїться.

– То він, схоже, не такий дурний, яким здається…– Оша теж завжди остерігалася деривовків. У день її полонення Літо з Сіровієм роздерли на криваві кавалки трьох дикунів.– А може, і такий. А з цього біда може вийти,– вона зав’язала волосся.– Тобі ще сняться вовчі сни?

– Ні.

Бран не любив розмов про сни.

– Королевичу слід навчитися краще брехати,– розсміялася Оша.– Що ж, твої сни – твоя справа. А моя справа – кухня, тож пора мені вже вертатися, поки Гейдж не почав репетувати й розмахувати отою своєю дерев’яною ложкою. З вашого дозволу, королевичу.

«Не варто було їй згадувати про вовчі сни»,– подумав Бран, поки Годор ніс його нагору в спальню. У ліжку він, скільки міг, боровся зі сном, але врешті-решт, як завжди, піддався. Вночі йому наснилося віродерево. Вдивлялося в нього своїми червоними очима, промовляло до нього своїми кривими дерев’яними вустами, а з білого гілля, ляпаючи крилами, злетів триокий ворон і, дзьобаючи Брана в обличчя, викрякував його ім’я голосом пронизливим і гострим, як меч.

Прокинувся Бран від сурмління ріжків. Удячний за тимчасове полегшення, він звівся на лікті. Чулося іржання коней і гучні крики. «Ще гості приїхали, і якщо судити з галасу, всі вже п’яненькі». Схопившись за скоби, Бран переліз із ліжка на підвіконня. На прапорі виднівся велет у розірваних ланцях, тобто з північних земель за Останньою рікою прибули Амберові люди.

Наступного дня на аудієнцію прийшли двоє з них – галасливі дядьки Великого Джона, що вже вступили в зиму життя свого: бороди їхні були такі ж білі, як і ведмежі шуби на плечах. Один називався Морс; якось крук, прийнявши його за мертвого, видзьобав йому око, тож тепер в очниці чоловік мав шматочок драконового скла. У казці старої Нан він, схопивши крука, відкусив йому голову, після чого й отримав прізвисько Крукохарч. А от розповідати, чому його кощавий брат Готер прозивається Хвойдозгуб, стара Нан не схотіла.

Не встигли вони розсістися, як Морс попросив дозволу одружитися з леді Горнвуд.

– Великий Джон – міцна правиця Юного Вовка, всі це знають. Хто краще від Амбера захистить удовині володіння, і хто з Амберів кращий за мене?

– Леді Донелла ще в жалобі,– сказав мейстер Лувін.

– Під шубою в мене гарні ліки від жалоби,– розреготався Морс. Сер Родрик люб’язно йому подякував, пообіцявши обговорити це питання і з самою леді, і з королем.

Готеру потрібні були кораблі.

– З півночі скрадаються дикуни – я ще стільки їх у житті не бачив. Перетинають Тюленячу затоку на човниках і висаджуються на наших берегах. Ворони у Східній варті надто нечисленні, щоб зупинити їх, а вони розбігаються прудко, як ласки. Нам потрібні довгі лодії, ага, і міцні моряки. Великий Джон забрав з собою забагато людей. Половина нашого врожаю пішла на пси через те, що бракує рук з серпами.

Сер Родрик посмикав себе за бакенбарди.

– У ваших лісах ростуть і високі сосни, і старі дуби. У лорда Мандерлі доволі корабельників і матросів. Разом ви здатні спустити на воду стільки лодій, скільки потрібно для захисту і вашої частини узбережжя, і їхньої.

– Мандерлі? – пирхнув Морс Амбер.– Отой незграбний мішок лою? Я чув, його власні піддані глузливо прозивають лордом Ластоногим. Та він ходити заледве може! Якщо йому в живіт устромити меча, звідти виповзе тисяча вугрів.

– Він товстий,– погодився сер Родрик,– але не дурний. Або ви співпрацюєте з ним, або я все розповім королю.

На Бранів подив, натисливі Амбери, побуркотівши, згодилися на пропозицію.

Поки тривала аудієнція, з Пущанського Насипу прибули люди Гловерів, а ще великий гурт Толгартів з Торенового Квадрату. Галбарт і Робет Гловери лишили свою Пущу на Робетову дружину, однак у Вічнозим замість неї приїхав їхній стюард.

– Леді перепрошує за відсутність. Діти ще замалі для такої мандрівки, а лишати їх самих вона не хотіла.

Дуже швидко Бран збагнув, що Пущанським Насипом насправді керує не леді Гловер, а стюард, який повідомив, що зараз відкладає про запас лише десяту частину врожаю. Чаклун-бурлака, заявив він, запевнив, що перед настанням холодів ще прийде щедре примарне літо. Мейстер Лувін міг би дещо сказати про чаклунів-бурлак. А сер Родрик звелів стюарду відтепер відкладати п’яту частину врожаю, а тоді детально розпитав його про байстрюка лорда Горнвуда – хлопця на ім’я Ларенс Сноу. «На Півночі всім вискородним байстрюкам дають прізвище Сноу». Хлопцеві було років дванадцять, і стюард хвалив його і за розум, і за мужність.

– Твоя ідея щодо байстрюка заслуговує на розгляд, Бране,– згодом сказав мейстер Лувін.– Думаю, з роками з тебе вийде добрий лорд Вічнозиму.

– Не вийде…– Бран знав, що ніколи не стане лордом – так само як і лицарем.– Роб має одружитися з дівчиною з Фреїв, ви самі казали, і Волдери так кажуть. У нього народяться сини, от вони й будуть лордами Вічнозиму після нього, а зовсім не я.

– Може, й так, Бране,– мовив сер Родрик,– але от я одружувався тричі, а жінки народжували мені самих дочок. А тепер у мене лишилася одна Бет. У мого брата Мартина було четверо міцних синів, але до повноліття доріс лише Джорі. А коли він загинув, з ним урвався і Мартинів рід. Коли йдеться про майбутнє, нічого з певністю сказати не можна.

Наступного дня прийшла черга Леобальда Толгарта. Він довго розводився про погодні прикмети й дурість простолюду, а ще заявив, що його племінник просто рветься в бій.

– Бенфред сам зібрав списників. Усі ще хлопчаки, максимум дев’ятнадцять років, але кожен вірить, що він – наступний юний вовк. А коли я сказав їм, що вони – юні кролики, вони тільки посміялися з мене. Тепер вони звуться Дикими зайцями й об’їздять свої володіння з кролячими шкурками на списах, виспівуючи лицарських пісень.

Бранові це страшенно сподобалося. Він пригадував Бенфреда Толгарта – кремезного, грубувато-добродушного й галасливого хлопця, який часто навідувався у Вічнозим разом з батьком – сером Гелманом – і подружився з Робом і Теоном Грейджоєм. Але серові Родрику почуте, вочевидь, було не до душі.

– Якби королю знадобилися вояки, він послав би по них,– сказав він.– Перекажіть своєму племіннику, щоб лишався в Тореновому Квадраті, як велів його батько.

– Так, сер,– мовив Леобальд – і аж тоді заговорив про леді Горнвуд. Бідолаха, ні чоловіка, щоб захищати землі, ні сина, щоб їх успадкувати… Його власна леді-дружина була з Горнвудів, сестра покійного лорда Гейліса, якщо вони пам’ятають.– Порожня зала – сумне видовище. Я подумав, що можна було б віддати леді Донеллі мого молодшого сина за годованця. Берену майже десять, гарний хлопчик, до того ж її племінник. Певен, він її розрадить, а може, візьме собі і прізвище Горнвуд…

– Якщо його оголосять спадкоємцем? – підказав мейстер Лувін.

– …щоб продовжився родовід дому Горнвудів,– закінчив Леобальд.

Тут Бран знав, що казати.

– Дякуємо за пропозицію, мілорде,– випалив він, не встиг сер Родрик розтулити рота.– Ми обговоримо це питання з братом Робом. А, і з леді Горнвуд.

Леобальд, схоже, здивувався, коли він заговорив.

– Вельми вдячний, королевичу,– мовив він, але в його очах Бран прочитав жалість упереміш із дрібкою радості від того, що цей калічка, зрештою, не його син. Якусь мить Бран його просто ненавидів.

А от мейстру Лувін ідея сподобалася.

– Може, Берен Толгарт і справді відповідь на наші проблеми,– сказав він, коли Леобальд пішов.– У ньому тече половина крові Горнвудів. Якщо він візьме дядькове прізвище…

– …то все одно лишиться хлопчиком,– мовив сер Родрик,– якому доведеться відбивати землі від таких, як Морс Амбер і отой байстрюк Руза Болтона. Над цим слід добре поміркувати. Роб, перш ніж приймати рішення, має вислухати розумні поради.

– Може, все зведеться до практичних питань,– сказав мейстер Лувін.– Якого лорда слід улещувати найбільше. Приріччя – частина його королівства, і він може вирішити закріпити союз, віддавши леді Горнвуд за одного з лордів Тризуба. За Блеквуда, можливо, або за Фрея…

– Леді Горнвуд може взяти одного з наших Фреїв,– мовив Бран.– Якщо захоче, може забирати обох.

– Недобрий ви, королевичу,– лагідно дорікнув йому сер Родрик.

«Волдери теж». Нахмурившись, Бран, нічого не кажучи, втупився в стіл.

У наступні дні прилітали круки з інших шляхетних домів – приносили перепрошення. Байстрюк зі Страхфорту до них не приєднається, Мормонти й Карстарки усі поїхали на південь з Робом, лорд Лок застарий для таких подорожей, леді Флінт у тяжі, на Удовиній Сторожі – моровиця. Зрештою прилетіли звістки від усіх основних васалів дому Старків, окрім хіба краножанина Гауленда Ріда, який уже багато років не потикався за межі своєї трясовини, і Сервинів, до чийого замку можна за півдня доїхати з Вічнозиму. Сам лорд Сервин був у полоні в Ланістерів, а от його чотирнадцятирічний син одного ясного вітряного ранку з’явився на чолі двох дюжин списників. Коли вони в’їхали у браму, Бран саме катався у дворі на Танцівниці. Він під’їхав, щоб привітати їх. Клей Сервин завжди приятелював з Браном і його братами.

– Доброго ранку, Бране,– бадьоро гукнув він.– Чи, може, тепер вас королевичем Браном називати?

– Тільки якщо хочеш.

– А чом би й ні? – розсміявся Клей.– Сьогодні куди не глянь – кругом або король, або королевич. Станіс свою грамоту у Вічнозим теж прислав?

– Станіс? Не знаю.

– Він тепер також король,– по секрету шепнув Клей.– Пише, що Серсі спала з рідним братом, тому Джофрі – байстрюк.

– Джофрі Приблуда,– прогуркотів один із сервинівських лицарів.– Не дивно, що він віроломний: мати Царевбивцю за батька!

– Атож,– сказав інший,– богам інцести не до шмиги. Ви подивіться, як вони обійшлися з Таргарієнами.

Якусь мить Бранові бракувало повітря. Груди йому стискала велетенська рука. Йому здалося, що він падає, тож він у розпачі вчепився у повіддя Танцівниці.

Мабуть, на його обличчі проступив жах.

– Бране? – обернувся до нього Клей Сервин.– Тобі зле? Це всього-на-всього ще один король!

– Роб і його поборе,– розвернув Бран Танцівницю в напрямку стайні, не зважаючи на спантеличені погляди Сервинів. У вухах стугоніла кров, і якби його не прив’язали до сідла, то він точно б гримнувся додолу.

Уночі Бран молився батьковим богам, щоб послали йому сон без сновидінь. Якщо боги й почули його, то поглузували з його надій, бо сьогоднішній кошмар був гірший за вовчі сни.

«Злітай, бо помреш!» – крукав до Брана триокий ворон, дзьобаючи його. Бран плакав і благав, але ворон не змилостивився. Він вийняв Бранові спершу ліве око, а тоді праве, і коли осліплий Бран занурився в темряву, ворон своїм жахливим гострим дзьобом заходився довбати йому чоло, вгризаючись аж до черепа. Бран так верещав, що, здавалося, зараз легені луснуть. Від болю голова розколювалася, мов під сокирою, та коли ворон витягнув свого дзьоба – слизького, з налиплими шматочками кістки й мозку,– до Брана повернувся зір. Але те, що він побачив, змусило його від страху затамувати подих. Він чіплявся за височенну вежу – кілька миль заввишки; пальці зісковзували, нігті дряпали камінь, а ноги тягнули його вниз – дурні й нікчемні мертві ноги. «Рятуйте!» – скрикнув Бран. У небі перед ним постав золотий чоловік і смикнув його вгору. «Чого тільки не зробиш заради кохання»,– стиха пробурмотів він, штовхаючи Брана, і той, заборсавшись, полетів у порожнечу.

Тиріон

– Зараз мені вже не спиться так, як замолоду,– мовив великий мейстер Пайсел, наче вибачаючись за призначену на світанок нараду.– Ліпше вже піднятися затемна, ніж крутитися в ліжку, хвилюючись через неперероблені справи.

Та хай що він казав, очі з важкими повіками надавали йому напівсонного вигляду.

У просторих покоях попід гайворонником служниця годувала Тиріона вареними яйцями, тушкованими сливами і кашею, а Пайсел – напушистими промовами.

– За цих сумних часів, коли стільки людей голодує, пишний стіл – не для мене.

– Похвально,– мовив Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, яке невчасно нагадало йому плямистий лисий череп великого мейстра.– Але я тримаюся іншої думки. Є їжа – я їм, бо завтра може й не бути,– посміхнувся він.– Скажіть, а ваші круки теж раненько прокидаються?

Пайсел погладив білосніжну бороду, що спускалася аж на груди.

– Безперечно. Коли поїмо, мені послати по перо й чорнило?

– Нема потреби,– Тиріон поклав на стіл поряд з кашею листи – два однакові пергаменти, щільно скручені та з обох кінців запечатані воском.– Відішліть служницю, і поговоримо.

– Іди вже, дитинко,– звелів Пайсел. Служниця поквапилася з кімнати.– А ці листи…

– Призначені для очей Дорана Мартела, князя дорнського,– Тиріон обчистив потріскану шкаралупу й відкусив од яйця. Бракувало солі.– Той самий лист у двох примірниках. Відішліть найпрудкіших своїх птахів. Питання великої ваги.

– Відішлю птахів одразу по сніданку.

– Ні, просто зараз. З тушкованими сливами нічого не станеться. А з королівством може. Лорд Ренлі вже веде своєї військо рожевим гостинцем, і ніхто не може сказати, коли лорд Станіс відпливе з Драконстону.

– Якщо така мілордова воля…– кліпнув Пайсел.

– Саме така.

– Я до ваших послуг,– Пайсел важко звівся на ноги, і ланцюг – знак його сану – стиха забряжчав. Масивна плетениця – дюжина мейстерських ланцюжків, скручених між собою і оздоблених коштовним камінням. Тиріону здалося, що золотих, срібних і платинових ланок було набагато більше, ніж з простих металів.

Пайсел рухався так повільно, що Тиріон встиг і яйце доїсти, і скуштувати сливи – як на його смак, перетримані й водянисті,– й тільки тоді зачув ляпання крил. Побачивши крука – чорного на світанковому небі, Тиріон швидко підійшов до лабіринту полиць у дальньому кінці кімнати.

Зібрані тут мейстром ліки справляли враження: десятки залитих воском горщиків, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок з молочного скла, незчисленні глечики засушених трав – і всі дбайливо підписані Пайселовою рукою. «А він організований»,– подумав Тиріон; і справді: якщо зрозуміти логіку розстановки, зразу ставало видно, що кожне зілля – на своєму місці. «А який цікавий набір!» Тиріон помітив солод-сон і красуху, макове молочко, сльози Ліса, порошок сірогорошку, вовкозгуб і бісів танок, отруту василіска, окосліп, удовину кров…

Звівшись навшпиньки та випроставши руку, він спромігся стягнути з високої полиці запорошену пляшечку. Прочитавши етикетку, він усміхнувся та сховав пляшечку собі в рукав.

Коли сходами повільно спустився великий мейстер Пайсел, Тиріон уже сидів за столом і обчищав друге яйце.

– Все зроблено, мілорде,– старий сів за стіл.– Така справа… дійсно, ліпше не зволікати… великої ваги, кажете?

– О так.

Як на Тиріона, каша була загуста, до того ж їй бракувало масла й меду. Звісна річ, останнім часом мед і масло на Королівському Причалі бачили нечасто, але в замку лорд Гайлз мав пристойний запас. Половина харчів цими днями постачалася з його земель або з володінь леді Танди. Замків Розбі та Стоукворт, розташованих неподалік, на північ від міста, ще не зачепила війна.

– Сам князь дорнський! Можна запитати…

– Ліпше не треба.

– Як скажете,– мовив Пайсел, від якого аж пашіло цікавістю.– Можливо… королівська рада…

Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.

– Рада існує для того, щоб давати королю поради, мейстре.

– Атож,– сказав Пайсел,– а король…

– …тринадцятирічний хлопчак. Від його імені говорю я.

– Щира правда. Королівський правиця… Але… ваша найлюб’язніша сестриця, наша королева-регентша, вона…

– …завдала на свої милі білі плічка важкий тягар. І додавати їй клопоту я не збираюся. А ви? – Тиріон, схиливши голову набік, кинув на великого мейстра допитливий погляд.

Пайсел утупився у свою тарілку. Щось у Тиріонових різнобарвних очах – чорному й зеленому – змушувало людей ніяково щулитися, і Тиріон завжди цим користався.

– Ох,– пробурмотів старий собі в долоні.– Ви маєте рацію, мілорде, не сумніваюся. Як тактовно з вашого боку… позбавити її цього… тягаря.

– Ось такий я,– Тиріон повернувся до несмачної каші.– Тактовний. Зрештою, Серсі – моя люба рідна сестричка.

– А ще вона жінка,– сказав великий мейстер Пайсел.– Надзвичайна жінка, а все ж… нелегка це справа – забезпечувати потреби королівства, коли ти слабкої статі…

«О так, вона – слабка голубка, спитайте Едарда Старка».

– Мені приємно, що ви мене розумієте. Дякую вам за гостинність. Але нас чекає довгий день,– перекинувши ноги набік, Тиріон незграбно зліз із крісла.– Дуже прошу вас повідомити, коли ми отримаємо відповідь з Дорну.

– Яка скажете, мілорде.

– Повідомити лише мене…

– А… ну звісна річ,– Пайсел вчепився плямистою рукою в бороду, як потопельник хапається за мотузку. Від цього в Тиріона стало приємно на душі. «Перший»,– подумав він.

І подибав у нижній двір; короткі ноги повставали проти сходів. Сонце вже підбилося високо, й у замку все заворушилося. На мурах походжали вартові, а лицарі й солдати тренувалися з тупою зброєю в руках. Неподалік сидів на цямрині колодязя Брон. Повз нього неквапливо пройшли двійко гарненьких служниць, удвох несучи плетений кошик з очеретом, але перекупний меч навіть не глянув.

– Броне, щось ти мені не подобаєшся,– Тиріон указав на дівчат.– Перед тобою така мила картина, а ти дивишся на телепнів, що брязкають зброєю.

– У місті сотні борделів, де за обкусаний мідяк я куплю собі хоч яку піхву,– озвався Брон,– а от життя моє одного дня може залежати від того, чи добре я придивляюся до цих телепнів,– він підвівся.– Що це за хлопець у синьому картатому сюрко з трьома очима на щиті?

– Якийсь лицар-бурлака. Назвався Толадом. А що?

Брон відкинув з очей пасмо.

– Він тут найкращий. Але погляньте, він входить у ритм і щоразу, як атакує, завдає однакових ударів у тому самому порядку,– широко посміхнувся він.– Якщо зітнеться зі мною – тут йому й смерть.

– Він присягнув Джофрі, тож з тобою не зіткнеться.

Вони рушили через двір, причому Брон підганяв свою розмашисту ходу під Тиріонові дрібненькі крочки. Останнім часом перекупний меч мав, можна сказати, поважний вигляд. Чорний чуб він вимив і зачесав, щетину поголив, а на себе вдягнув чорний нагрудник командира міської варти. З плечей його струменів малиновий ланістерівський плащ, помережаний золотими долонями. Це Тиріон йому подарував, коли підвищив до капітана своєї особистої варти.

– Багато в нас сьогодні прохачів? – запитав Тиріон.

– Понад тридцять,– відповів Брон.– Переважно зі скаргами, і всі чогось хочуть, як завше. І ще ваша улюблениця…

– Приходила леді Танда? – застогнав Тиріон.

– Її паж. Вона знов запрошує вас на вечерю. Буде, каже, оленячий окіст, начинені гуси під шовковичним соусом і…

– …її дочка,– кисло закінчив за нього Тиріон. З тої миті, як він приїхав у Червону фортецю, його переслідувала леді Танда, озброєна невичерпним арсеналом пирогів з міногами, диких вепрів і апетитних супів-пюре. Чогось вона забрала собі в голову, що куций лордійчук – найкраща пара для її дочки Лоліс – дебелої і простакуватої дівиці, про яку пліткували, що вона в свої тридцять три ще досі цнотлива.– Перекажи їй мої вибачення.

– Не любите гуски з начинкою? – недобре посміхнувся Брон.

– Може, ти і гуску з’їси, і дівицю пошлюбиш? А ліпше Шага.

– Шага радше з’їсть дівицю й пошлюбить гуску,– зауважив Брон.– До того ж Лоліс переважить його.

– І те правда,– визнав Тиріон, пірнаючи у тінь критої галереї між двох веж.– Кому ще я потрібен?

Перекупний меч посерйознішав.

– Лихвар з Браавоса привіз розцяцьковані папери й вимагає аудієнції у короля щодо сплати якоїсь позики.

– Джофрі хіба що до двадцятьох рахувати вміє. Відішліть лихваря до Мізинчика, він знатиме, як від нього відкараскатися. Далі?

– Лордійчук з Тризуба каже, що вояки вашого батька спалили його фортецю, зґвалтували його дружину й повбивали селян.

– А це називається війна,– сказав Тиріон. Він здогадувався, що це чин рук Грегора Клігана, або сера Ейморі Лорча, або того батькового ручного цапа з Когора.– А що йому треба від Джофрі?

– Селяни,– сказав Брон.– Він здолав довгу дорогу, щоб засвідчити свою відданість і вимолити компенсацію.

– Завтра знайду для нього час.

І справді цей лордійчук відданий, чи просто в розпачі, а з догідливого лорда приріччя може бути користь.

– Хай його оселять у зручну кімнату й подадуть гарячий обід. А ще пошли йому пару нових чобіт – гарних чобіт! – у подарунок від короля Джофрі.

Показний вияв щедрості ніколи не завадить.

Брон коротко кивнув.

– А ще прийшов великий гурт пекарів, різників і зеленярів – вимагають, щоб їх вислухали.

– Я ще минулого разу їм сказав – дати їм я нічого не можу.

На Королівський Причал харчі прибували тоненьким струмочком, і здебільшого тавровані для замку й гарнізону. На зелень, коренеплоди, борошно і фрукти ціни підскочили до небес, і Тиріон навіть думати не хотів, яке м’ясо кидають у казани в харчевнях на Блошиному Дні. Він сподівався – рибу. Бо і ріка, і море досі в їхніх руках… принаймні поки не приплив лорд Станіс.

– Їм потрібен захист. Учора вночі якогось пекаря засмажили у власній печі. Натовп кричав, що він забагато править за хліб.

– І це правда?

– Ну, він уже не відповість.

– Його не з’їли, ні?

– Такого я не чув.

– Наступного разу з’їдять,– похмуро мовив Тиріон.– Я забезпечую їм захист, який можу. Золоті плащі…

– Прохачі заявляють, що в натовпі були й золоті плащі,– сказав Брон.– І вимагають аудієнції у самого короля.

– От дурні! – Тиріон виставив їх з вибаченнями, а його племінник виставить батогами та списами. Його так і підмивало дозволити це… але ні, він не наважився. Рано чи пізно на Королівському Причалі з’явиться ворог, і останнє, що потрібно, це добровільні зрадники з цього боку мурів міста.– Перекажи їм, що король Джофрі розділяє їхні побоювання і зробить для них усе, що зможе.

– Їм потрібен хліб, а не обіцянки.

– Видам їм сьогодні хліба – завтра в мене під брамою стоятиме вдвічі більше… Хто ще?

– Чорний брат зі Стіни. Стюард каже, привіз у глечику якусь зотлілу руку.

Тиріон зажурено всміхнувся.

– Дивно, що її ніхто ще досі не з’їв. Я так розумію, з ним потрібно зустрітися. Це випадково не Йорен?

– Ні. Якийсь лицар. Торн.

– Сер Алісер Торн?

З усіх чорних братів, які стрілися Тиріону Ланістеру на Стіні, сер Алісер Торн сподобався йому найменше. Лихий і ниций, зате з завищеною самооцінкою.

– Якщо так подумати, зустрічатися з сером Алісером просто зараз мені щось не хочеться. Знайди йому затишну келію, де ніхто вже рік не міняв циновок, і хай ота його рука ще трохи потліє.

Пирхнувши, Брон пішов собі, а Тиріон почав важко дертися гвинтовими сходами. Човгаючи через зовнішній двір, він чув, як з брязкотом поїхали вгору звідні ґрати. Біля головної брами чекала сестра з великим почтом.

Сидячи на білому ступаку, Серсі вивищувалася над Тиріоном, наче богиня в зеленому.

– Брате,– привіталася вона без нотки тепла в голосі. Королева лишилася незадоволена з того, як він учинив із Джаносом Слінтом.

– Ваша світлосте,– ввічливо уклонився Тиріон.– Ви сьогодні прегарна.

Корона в неї була золота, а мантія – горностаєва. Позаду неї виднівся її верховий кортеж: сер Борос Блаунт з королівської варти, у білій кольчузі на плечах і з хмурим виразом на обличчі; сер Балон Свон, у якого з інкрустованого сріблом сідла звисав лук; лорд Гайлз Розбі, що хрипко кашляв – ще гірше, ніж зазвичай; піромант Галін з гільдії алхіміків, а ще новий фаворит королеви – кузен сер Лансель Ланістер, колишній зброєносець її покійного чоловіка, квапливо висвячений у лицарі на вимогу удови. В ескорті їхав Вайлар з двадцятьма гвардійцями.

– Куди сьогодні, сестро? – поцікавився Тиріон.

– Об’їжджаю брами, інспектуючи нові стріломети й вогнемети. Я й подумати не могла, що можна бути настільки байдужим до захисту міста, як ти,– Серсі втупилася в нього своїми ясними зеленими очима, прегарними навіть у своєму презирстві.– Мені повідомили, що з Небосаду виступив Ренлі Баратеон. Він з усіма силами прямує рожевим гостинцем.

– Вейрис мені теж про це доповів.

– Він може з’явитися тут ще до повні.

– Не такою неквапливою ходою,– запевнив її Тиріон.– Щовечора в різних замках він бенкетує, а на всіх перехрестях здійснює правосуддя.

– І щодня під його прапори стають нові вояки. Подейкують, зараз у нього сто тисяч війська.

– Багатенько.

– За ним стоїть Штормокрай і Небосад, дурнику,– кинула згори вниз Серсі.– Всі прапороносці Тайрелів, крім Редвинів, за яких ти маєш подякувати мені. Поки я тримаю в себе отих його рябих близнюків, лорд Пакстер сидітиме в Арборі й радітиме, що не доводиться втручатися.

– Шкода, що отой лицар квітів вислизнув з твоїх чарівних пальчиків. А вже у Ренлі й окрім нас повно турбот. Наш батько в Гаренхолі, Роб Старк у Річкорині… на його місці я б саме так і чинив: рухався потихеньку, виставляючи напоказ усьому королівству своє військо, спостерігав і чекав. Хай вороги воюють, поки сам я вичікую… Якщо Старк нас переможе, весь південь упаде Ренлі в руки, як манна з неба, а сам він не втратить ні вояка. А якщо піде не так, він зможе атакувати, поки наші сили будуть ослаблені.

Але Серсі це не задовольнило.

– Змусь батька привести на Королівський Причал своє військо.

«Де з нього не буде ніякої користі, окрім як заспокоювати тебе».

– Відколи це я здатен змусити до чогось батька?

Вона проігнорувала запитання.

– І коли ти плануєш звільнити Джеймі? Він вартий сотні таких, як ти.

Тиріон криво посміхнувся.

– Тільки, благаю, не каже це леді Старк. У нас не буде сотні таких, як я, на обмін.

– Батько, певно, збожеволів, що послав тебе. Ти ні на що не здатний.

Смикнувши повіддя, королева розвернула коня. З брами вона виїхали швидким клусом, розмаявши горностаєву мантію. Почет поквапився за нею.

Якщо по правді, не так лякав Тиріона Ренлі Баратеон, як його брат Станіс. Ренлі – пестунчик простолюду, але він ще ніколи не водив солдатів на війну. А Станіс – навпаки: він жорсткий, холодний, непохитний. Якби ж то знати, що відбувається на Драконстоні!.. але не повернувся ще ніхто з рибалок, яким Тиріон платив, щоб пошпигували за островом, і навіть євнухові вивідачі, які – як він заявляв – сидять у Станісовому замку, зловісно мовчать. При цьому неподалік узбережжя бачили смугасті облавки лісянських військових галер, а Вейрис отримав з Мира звістки, що перекупні капітани стають на службу Драконстону. Якщо Станіс нападе з моря, в той час як його брат Ренлі штурмуватиме браму, дуже швидко голова Джофрі опиниться на палі. «Що гірше, моя красуватиметься поруч». Гнітюча думка. Слід поміркувати, як найкраще вивезти Шей із замку, на той раз якщо станеться найгірше.

Під дверима світлиці стояв Подрик Пейн, втупившись у підлогу.

– Він там,– оголосив він пряжці на Тиріоновому поясі.– У світлиці. Мілорде… перепрошую.

Тиріон зітхнув.

– Поглянь на мене, Поде. Я нервую, коли ти балакаєш до моєї матні, особливо коли там гульфіка немає. Хто у мене у світлиці?

– Лорд Мізинчик,– Подрик спромігся швидко зиркнути йому в обличчя, а тоді квапливо опустив очі.– Тобто лорд Пітир. Лорд Бейліш. Скарбничий.

– Тебе послухати, то там цілий натовп.

Хлопець так згорбився, наче його вдарили, і Тиріон відчув безглузду провину.

Лорд Пітир, поклавши на коліно руку в рукавичці, сидів на підвіконні, апатичний і елегантний у своєму сливовому плюшевому камзолі й жовтому атласному плащі.

– Король з арбалетом у руках воює з зайцями,– сказав він.– Поки що перемагають зайці. Ходіть погляньте.

Щоб поглянути, Тиріону довелося стати навшпиньки. Внизу на землі лежав забитий заєць, а другий, стрижучи довгими вухами, подихав від арбалетної стріли в боці. На витоптаній землі валявся розсип використаних стріл, наче розвіяна бурею солома.

– Давай! – крикнув Джоф.

Ловець випустив зайця, якого тримав, і той помчав через двір. Джофрі спустив гачок арбалета. Стріла промазала на два фути. Заєць звівся на задні лапи, сіпаючи носиком у бік короля. Лаючись, Джофрі крутнув баранець, щоб натягнути тятиву, та не встиг він вкласти стрілу, як по зайцю вже й слід запав.

– Ще одного!

Ловець потягнувся в клітку. Заєць метнувся, прокресливши на тлі каміння брунатну риску, в той час як Джофрі поспішним пострілом мало не поцілив серу Престону в пахвину.

Мізинчик відвернувся.

– Хлопче, любиш зайчатину в горщиках? – запитав він Подрика Пейна.

Под утупився в чоботи гостя – прегарне взуття з червоної шкіри, помережаної чорними завитками.

– Їсти, мілорде?

– Вкладай гроші у горщики. Бо скоро зайці розбіжаться по всьому замку. Доведеться їсти зайчатину тричі на день.

– Усе ліпше, ніж щури на рожнах,– сказав Тиріон.– Поде, можеш іти. Хіба що лорд Пітир захоче щось випити?

– Ні, дякую,– Мізинчик глузливо посміхнувся.– Кажуть, тільки випий з карликом – і прокинешся на Стіні. А чорне підкреслює мою нездорову блідість.

«Не бійтеся, мілорде,– подумав Тиріон,– для вас я готую не Стіну». Усівшись на високому кріслі з подушками, він мовив:

– Ви сьогодні надзвичайно елегантний, мілорде.

– Ви мене ображаєте! Я стараюся мати елегантний вигляд щодня.

– Камзол новий?

– Так. Ви спостережливі.

– Сливове і жовте. Це кольори вашого дому?

– Ні. Просто я зрозумів, що людині набридає щодня вбиратися в однакові барви.

– І кинджал у вас гарний.

– Справді? – перепитав Мізинчик, глянувши збитошно. Витягнувши кинджал, він мимохідь його роздивився, наче вперше бачить.– Валірійська криця, руків’я з драконової кістки. Але занадто простий. Хочете – він ваш.

– Мій? – Тиріон затримав на ньому погляд.– Ні. Не думаю. Не мій.

«Він усе знає, пихатий виродок. Знає сам, і знає, що я знаю, і певен, що мені його не дістати».

Якщо хтось і носить золоті обладунки, то це Пітир Бейліш, а не Джеймі Ланістер. Знамениті лати Джеймі – всього-на-всього золочена криця, а от Мізинчик… Тиріон про любого Пітира дещо дізнався, і тривога його тільки зростала.

Десять років тому Джон Арин дав лорду Пітиру синекуру на митниці, на якій той швидко відзначився, збираючи втричі більше за всіх попередніх королівських митників. Король Роберт умів тринькати гроші. Тож людина на взірець Пітира Бейліша, з даром потерти два золоті дракони один об одного – й отримати третій, виявилася безцінною для правиці. Мізинчик злетів угору швидко, як стріла. За три роки від його появи при дворі він уже став скарбничим і членом малої ради, і сьогодні прибутки корони були вдесятеро більшими, ніж за його бідолашного попередника… хоча й борги корони теж непомірно зросли. Майстерним штукарем був Пітир Бейліш.

О, він розумний! І не просто збирає гроші й замикає у скарбниці, ні. Королівські борги він сплачує обіцянками, а гроші пускає в оборот. Купує фургони, крамниці, кораблі, будинки. Купує зерно, коли того вдосталь, і продає хліб, коли того бракує. Купує на півночі вовну, на півдні – льон, у Лісі – мереживо, складає, перевозить, фарбує, перепродує. Золоті дракони множаться, а Мізинчик позичає їх і повертає з драконенятами.

А у процесі розставляє своїх людей на потрібних місцях. Ключники – його прихвосні, всі четверо. Королівського рахівничого і королівського вагаря теж призначив він. І начальників усіх трьох монетних дворів. І портові доглядачі, і відкупники, і митні старшини, і скупники вовни, і стягачі довозового, і скарбники, і скупники вин – з десятьох дев’ятеро були Мізинчикові. Походили вони здебільшого з середнячків: купецькі діти, маломожні лордійчуки, іноді навіть чужоземці, та якщо судити з їхньої діяльності, набагато вправніші за своїх вискородних попередників.

Ніхто ніколи не ставив під сумнів ці призначення, та й чого б це? Мізинчик нікому не здавався загрозою. Розумний, усміхнений, привітний, з усіма він приятелював, завжди роздобував золото, коли потрібно королю або правиці, а що був він незнатного походження, хіба на сходинку вищий за лицаря-бурлаку, то чого його боятися? У нього немає ні прапороносців, ні підданих, ні міцної тверджі, ні значних статків, ні перспектив вдалого шлюбу…

«Та чи наважусь я його зачепити? – думав Тиріон.– Навіть якщо він зрадник?» Він не мав певності, що зможе це зробити, тим паче зараз, коли вирує війна. З часом можна замінити Мізинчикових людей на ключових посадах на своїх, але…

З двору зачувся галас.

– О, його світлість поцілив зайця! – зауважив лорд Бейліш.

– Ледачого, певно,– сказав Тиріон.– Мілорде, ви зростали в Річкорині. Мені казали, ви зблизилися з Таллі.

– Можна і так сказати. Особливо з дівчатами.

– Наскільки?

– Украв їхню цноту. Хіба це не близькість?

Брехня (а Тиріон був певен, що це брехня) прозвучала так безтурботно, що можна було навіть повірити в неї. Чи, може, збрехала Кетлін Старк? І про свою цноту, і про кинджал? Що довше жив Тиріон, то ясніше усвідомлював, що все не так просто і мало що правда.

– Доньки лорда Гостера не люблять мене,– зізнався він.– Не думаю, що вони дослухаються до моєї пропозиції. Та якщо її зробите ви, ті самі слова можуть запасти їм у душу.

– Все залежатиме від слів. Якщо хочете запропонувати Сансу в обмін на брата, не марнуйте мого часу. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а леді Кетлін не така дурна, щоб обміняти Царевбивцю на дівчисько.

– Арію я скоро теж отримаю. Зараз її шукають.

– Шукати не значить знайти.

– Пам’ятатиму про це, мілорде. В будь-якому разі, йшлося не про них, а про леді Лайсу. Для неї в мене є чудова пропозиція.

– Лайса згідливіша, ніж Кетлін, це правда… але й боязкіша і, як я розумію, ненавидить вас.

– Вважає, що має на те підстави. Коли я гостював у неї в Соколиному Гнізді, вона чогось наполягала, буцімто я убив її чоловіка, й жодних заперечень слухати не хотіла,– він гойднувся вперед.– Та якщо вона отримає справжнього вбивцю Джона Арина, можливо, поставиться до мене приязніше.

Мізинчик аж випростався.

– Справжнього вбивцю? Зізнаюся, ви мене зацікавили. Кого пропонуєте на цю роль?

Прийшла Тиріонова черга посміхатися.

– Друзям я роздаю щедрі подарунки. Лайсі Арин слід це зрозуміти.

– Вам потрібна її дружба чи її мечі?

– І те, і те.

Мізинчик погладив гострий кінчик охайної борідки.

– У Лайси свої скорботи. З Місячних гір наскакують горяни, їх більше, ніж зазвичай… і вони краще озброєні.

– Яка прикрість,– мовив Тиріон Ланістер, який їх і озброїв.– З цим я можу допомогти. Одне моє слово…

– І скільки це слово їй коштуватиме?

– Хочу, щоб леді Лайса з сином визнали Джофрі за короля, присягнули йому на вірність і…

– …вступили у війну зі Старками й Таллі? – Мізинчик похитав головою.– Крапля дьогтю у вашій діжці меду, Ланістере. Лайса ніколи не виставить лицарів проти Річкорину.

– Я цього й не проситиму. Ворогів нам не бракує. Її сили я використаю для протистояння з лордом Ренлі… або лордом Станісом, якщо той відпливе з Драконстону. А навзамін я обіцяю їй правосуддя у справі Джона Арина й мир у Видолі. Я навіть наречу отого її потворного сина хранителем Сходу – поверну йому батьків титул.

«Я хочу подивитися, як він летить»,– прозвучав у його пам’яті хлоп’ячий шепіт.

– А щоб закріпити угоду, віддам йому свою племінницю.

Він задоволено піймав у сіро-зелених очах Пітира Бейліша здивований погляд.

– Мірселлу?

– Коли виросте, одружиться з малим лордом Робертом. А доти буде у Гнізді за годованку леді Лайси.

– А що про цей тактичний хід думає її світлість королева?

Коли Тиріон знизав плечима, Мізинчик розреготався.

– Я так і знав. А ви небезпечна людина, Ланістере, хай і така маленька. Так, цю пісню я можу Лайсі заспівати,– на вустах його знов промайнула хитра посмішка, а очі збитошно зблиснули.– Якщо захочу.

Тиріон вичікувально кивнув, знаючи, що Мізинчик не витримає довгої мовчанки.

– Отож,– провадив лорд Пітир по паузі геть безсоромно,– що ви приберегли для мене?

– Гаренхол.

Цікаво було спостерігати за його обличчям. Батько лорда Пітира був меншим з найменших лордів, а дід – безземельним лицарем-бурлакою: по народженні він отримав хіба кілька кам’янистих акрів спустошеного вітром узбережжя на Пальцях. А Гаренхол – ласий шматок у Сімох королівствах, з розлогими, багатими й родючими землями, з найвеличнішим у королівстві замком… і таким просторим, що поряд з ним просто карликовим здається Річкорин, у якому Пітир Бейліш зростав як годованець дому Таллі і з якого його швидко викинули, щойно він наважився звести погляд на дочку лорда Гостера.

Мізинчик якусь хвильку поправляв брижі на своєму плащі, але Тиріон помітив голодний блиск у цих котячих очах. «Ось ти і в моїх руках»,– здогадався він.

– Гаренхол проклятий,– за мить мовив лорд Пітир знудьгованим голосом.

– То розваліть його до тла та збудуйте наново на свій смак. Коштів вам не бракуватиме. Я збираюся наректи вас сюзереном Тризуба. Бо цим лордам приріччя, як бачите, довіряти не можна. То хай присягнуть вам на вірність, якщо не хочуть земель позбутися.

– І Таллі теж?

– Якщо на той час іще залишаться Таллі.

Мізинчик у цю мить був схожий на хлопчика, що крадькома відкусив від стільника. Наче і бджіл треба в полі зору тримати, та мед такий солодкий!

– Гаренхол з усіма землями і прибутками,– замислився він.– Одним штрихом ви поставите мене в ряд найзаможніших лордів королівства. Не сприйміть це за вияв невдячності, але… чому?

– Ви добре прислужилися моїй сестрі у справі спадкоємства.

– Джанос Слінт також. Йому теж нещодавно дарували Гаренхол – і тут-таки забрали, бо вже не потребували його послуг.

– Ви мене впіймали, мілорде,– розсміявся Тиріон.– Що я можу сказати? Ви мені потрібні, щоб завоювати леді Лайсу, а от Джанос Слінт – ні,– він криво знизав плечима.– Ліпше ви сядете на престол Гаренхолу, ніж Ренлі – на Залізний трон. Невже не ясно?

– Все ясно. Ви ж розумієте, що мені, можливо, знов доведеться спати з леді Лайсою, щоб вона згодилася на цей шлюб?

– Не маю сумніву, що завдання вам до снаги.

– Колись я так сказав Неду Старку: опинившись у ліжку з потворною жінкою, найліпше заплющити очі й не зупинятися,– з’єднавши кінчики пальців, він утупився в Тиріонові різнобарвні очі.– Дайте мені тиждень – уладнати справи й домовитися за корабель, що доправить мене в Мартингород.

– Чудово.

Гість підвівся.

– Ранок видався на диво приємний, Ланістере. І плідний… для нас обох, сподіваюся,– уклонився він і, розмаявши приполи жовтого плаща, рушив до дверей.

«Другий»,– подумав Тиріон.

І піднявся до себе в спальню, де збирався дочекатися Вейриса, який мав незабаром з’явитися. Під вечір, як він гадав. А може, коли місяць зійде, хоча ліпше не так пізно. Сьогодні Тиріон сподівався навідати Шей. Та коли за годину Голт з кам’яних воронів оголосив, що напудрений гість уже під дверима, це стало приємним сюрпризом.

– Жорстока ви людина – так мучити великого мейстра,– дорікнув Тиріону євнух.– Він не вміє тримати таємниць.

– Обзивали ворони крука чорним… Чи ви не хочете знати, що я запропонував Дорану Мартелу?

– А може,– хихикнув Вейрис,– пташечки вже повідали мені.

– Справді? – Тиріон хотів це почути.– Кажіть.

– Дорняни у цій війні поки що трималися осторонь. Доран Мартел скликав прапори, але не більше. Всі знають, як він ненавидить дім Ланістерів, і всі гадають, що він приєднається до лорда Ренлі. Та ви хочете його відмовити.

– Це все очевидно,– мовив Тиріон.

– Єдина загадка – що ви запропонували за його вірність. Князь – людина сентиментальна, він і досі оплакує свою сестру Елію та її любе немовля.

– Колись батько сказав мені, що лорд ніколи не дозволить сентиментам перемогти амбіції… До того ж так сталося, що в нас звільнилося місце в малій раді, оскільки лорд Джанос убрався в чорне.

– Зневажати місце в раді не варто,– погодився Вейрис,– та невже цього буде досить, щоб гоноровий чоловік забув про вбивство рідної сестри?

– Навіщо ж забувати? – посміхнувся Тиріон.– Я пообіцяв йому віддати сестриних убивць, живих чи мертвих – як йому краще. Звісно, коли війна закінчиться.

Вейрис проникливо глянув на нього.

– Пташечки переказували мені, що князівна Елія вигукнула… одне ім’я… коли по неї прийшли.

– Хіба можна щось вважати секретом, коли всі це знають?

У Кичері Кастерлі всі знали, що Елію Дорнську з немовлям убив Грегор Кліган. Подейкували, він зґвалтував князівну, коли в нього на руках ще не просохли кров і мозок її сина.

– Цей секрет – підданий вашого батька.

– Батько перший скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнян варті одного скаженого пса.

Вейрис погладив припудрену щоку.

– А якщо князь Доран вимагатиме не тільки лицаря, який вчинив це, а й лорда, який віддав наказ?..

– Повстання очолив Роберт Баратеон. Зрештою, всі накази виходили від нього.

– Роберта на Королівському Причалі не було.

– Як і Дорана Мартела.

– Отож. Кров на догоду його самолюбству, місце в раді – на догоду амбіціям. А ще золото й землі, це зрозуміло. Ласий шматок… але і ласощі можуть бути отруйні. На місці князя я би, перш ніж потягнутися до цього солодкого дарунку, попросив би ще дечого. Якогось знаку доброї волі, надійної гарантії, що мене не зрадять,– посміхнувся Вейрис найслизькішою своєю посмішкою.– І що ви йому пообіцяєте?

– Ви ж знаєте, хіба ні? – зітхнув Тиріон.

– Коли вже ви це кажете… так. Томена. Навряд чи ви можете пообіцяти Мірселлу і Дорану Мартелу, і Лайсі Арин водночас.

– Нагадаєте мені, щоб я більше не грався з вами в розгадайки. Ви махлюєте.

– Королевич Томен – гідний хлопчик.

– А якщо я заберу його від Серсі та Джеймі в юному віці, з нього може вирости гідний чоловік.

– А гідний король?

– Король – Джофрі.

– А Томен – наступник, якщо раптом його світлість спіткає лихо. Томен, такий милий і винятково… згідливий.

– Усіх ви підозрюєте, Вейрисе.

– Вважатиму це за похвалу, мілорде. В будь-якому разі, князь Доран навряд чи лишиться байдужим до честі, що ви йому робите. Майстерно ви все владнали, сказав би я… якби не маленьке «але».

– На ім’я Серсі? – розсміявся карлик.

– Хіба політична прозорливість здатна переважити материнську любов до плоду її лона? Можливо, заради слави свого дому й безпеки королівства королеву й удасться переконати віддати Томена або Мірселлу. Але обох? У жодному разі.

– Те, чого не знає Серсі, на мені не окотиться.

– А якщо її світлість дізнається про ваші плани до їхнього здійснення?

– Ну,– мовив Тиріон,– тоді я знатиму: той, хто їй розповів, мій справжній ворог.

Вейрис на це захихикав, а Тиріон подумав: «Третій».

Санса

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Прочитані всоте, слова лишилися незмінні, як і першого разу, коли Санса виявила згорнутий аркуш пергаменту в себе під подушкою. Вона гадки не мала, як він там опинився і хто його прислав. Записка була без підпису, незапечатана, а рука незнайома. Зібгавши аркуш у кулаці, Санса пошепки повторила слова. «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс»,– легенько видихнула вона.

Що це може значити? Може, віднести це королеві, щоб довести, яка Санса чемна? Вона нервово потерла живіт. Фіолетовий синець, залишений сером Мірином, огидно пожовтів, але досі болів. Рука, що вдарила її, була в кольчужній рукавиці. Санса сама винна. Треба вчитися краще приховувати почуття, щоб не сердити Джофрі. Почувши, що Куць відіслав лорда Слінта на Стіну, вона забулася й бовкнула: «Щоб його там Чужі забрали». Королю це вельми не сподобалося.

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Санса так наполегливо молилася! Може, боги на неї нарешті зглянулися й послали лицаря, який її врятує? Мабуть, це хтось із близнюків Редвинів, або ж хоробрий сер Балон Свон… або навіть сам Берик Дондаріон, юний лорд, у якого була закохана її подружка Джейн Пул,– з чуприною мов червоне золото, з розсипом зірок на чорному плащі…

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

А що як це жорстокий жарт Джофрі – як того дня, коли її повели на мури й показали батькову голову? А може, хитромудра пастка, щоб підважити її лояльність? Якщо Санса таки піде в богопраліс, чи не чекатиме там на неї сер Ілін Пейн, тихо сидячи під віродеревом з Льодом у руці, спостерігаючи за її наближенням своїми безбарвними очима?

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Коли відчинилися двері, Санса квапливо запхала записку під простирадло й сіла згори. Прийшла її покоївка – боязка дівчина з обвислим каштановим волоссям.

– Чого тобі? – кинула Санса.

– Міледі ввечері купатиметься?

– Ні, тільки коминок розпали… я застудилася.

Санса тремтіла, хоча день був спекотний.

– Як зволите.

Санса підозріливо спостерігала за дівчиною. Чи бачила вона записку? Чи сама й поклала її під подушку? Не схоже, бо дівчина була на вигляд дурненька – такій таємну записку не доручиш, але Санса її зовсім не знала. Що два тижні королева міняє їй служниць, щоб вона ні з ким не подружилася.

Коли в жаровні спалахнув вогонь, Санса коротко подякувала покоївці та звеліла йти геть. Дівчина, як завжди, радо скорилася, але Сансі здалося, що в її очах було лукавство. Без сумніву, помчить зараз звітувати королеві або, може, Вейрису. Вона була певна: всі служниці шпигують за нею.

Залишившись сама, Санса вкинула записку в полум’я й довго дивилася, як пергамент скручується й чорніє. «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс». Санса перемістилася до вікна. Внизу якийсь коротун-лицар у місячно-білих обладунках і важкому білому плащі міряв кроками підйомний міст. З його зростом це міг бути лише сер Престон Грінфілд. Королева дозволила Сансі вільно ходити замком, та все одно: якщо вона вночі вирішить вийти з Мейгорової тверджі, він захоче знати, куди вона зібралася. І що вона йому скаже? Вона зраділа, що спалила записку.

Розплівши шнурівку на сукні, вона скрутилася в ліжку, але не могла заснути. «Він і досі там? – думала вона.– Скільки він чекатиме?» Як це жорстоко: послати їй записку й нічого не пояснити! Ця думка крутилася й крутилася в голові.

Якби ж то хтось міг їй підказати, як чинити! Їй бракувало септи Мордейн, а ще більше – Джейн Пул, її найщирішої подружки. Септі відтяли голову разом з усіма іншими за тяжкий «злочин» – за те, що служила дому Старків. Санса гадки не мала, що сталося з Джейн, яка незабаром по тому зникла з її покоїв і про яку більше не згадували. Санса старалася надто часто про них не думати, та іноді наринали непрохані спогади, і тоді важко було стримати сльози. Час до часу Санса навіть відчувала, що скучила за сестрою. Зараз Арія вже у безпеці, у Вічнозимі, танцює і шиє, грається з Браном і маленьким Риконом, а може, якщо їй хочеться, і виїжджає у зимове поселення. Сансі теж дозволено їздити верхи, та лише у дворі, а цілий день крутитися по колу набридає.

Коли зачувся галас, Санса й близько не спала. Спершу він лунав удалині, тоді погучнішав. Багато голосів водночас щось викрикували. Санса не могла розрізнити слів. А ще чулося тупотіння коней, і гупання чобіт, і гучні накази. Підкравшись до вікна, вона побачила, як на мурах бігають вояки зі списами та смолоскипами в руках. «Повертайся в ліжко,– сказала собі Санса,– тебе це не стосується, просто чергове заворушення в місті». Люди натоптали місто, рятуючись од війни, й багато хто здобував собі на прожиття, убиваючи та грабуючи одне одного. «Повертайся в ліжко».

Та коли вона глянула вниз, білий лицар щез, і міст через рів лишився без вартового.

Не роздумуючи, Санса розвернулася й побігла до гардеробу. «Що я кою? – питала вона себе, вдягаючись.– Це божевілля». На мурах між вежами танцювало полум’я смолоскипів. Невже нарешті прийшли Станіс або Ренлі, щоб убити Джофрі й заявити права на братів престол? Якщо так, вартові піднімуть міст, відрізаючи Мейгорову тверджу від зовнішнього замку. Накинувши на плечі простий сірий плащ, Санса взяла собі ніж, яким зазвичай різала м’ясо. «Якщо це пастка, ліпше вже померти, щоб мене більше не кривдили»,– сказала вона собі, ховаючи ніж під плащем.

Коли вона вислизнула в ніч, повз неї пробігла колона мечників у червоних плащах. Дочекавшись, поки вони віддаляться, вона метнулася через безборонний міст. У дворі вояки застібали пояси з мечами й підтягували попруги на сідлах. Санса помітила біля стайні сера Престона з трьома іншими лицарями королівської варти: вони, у ясних як місяць плащах, допомагали Джофрі вдягнути обладунки. Коли Санса побачила короля, у неї перехопило подих. На щастя, він її не зауважив. Він саме кричав, щоб йому подали меч і арбалет.

Шум поступово стихав: Санса пірнула глибше в закапелки замку, не наважуючись озирнутися – раптом Джофрі спостерігає… або, ще гірше, переслідує! Попереду звивалися гвинтові сходи, помережані смужками мерехтливого світла, що падало з вузьких вікон угорі. Поки вибігла нагору, Санса вже захекалася. Промчавши вздовж тінявої колонади, вона притулилася до стіни, щоб відсапатися. Коли щось торкнулося її ноги, вона мало з власної шкіри не вистрибнула, але то був усього-на-всього кіт – чорний пошарпаний котяра з обгризеним вухом. Засичавши, звір чкурнув геть.

Поки вона домчала до богопралісу, гамір стихнув до ледь уловимого брязкоту криці й віддалених криків. Санса щільніше загорнулась у плащ. Повітря було насичене духом землі й листя. «Леді б тут сподобалося»,– подумала Санса. Богопраліс здавався диким: навіть тут, у серці замку, що в серці міста, відчувалося, як спостерігають за тобою боги тисячею невидимих очей.

Санса віддавала перевагу материним богам перед батьковими. Їй подобалися статуї, ікони з вітражного скла, аромат з кадильниць, септони з їхніми філонами й кристалами, чарівний розсип веселки, що грає над олтарями, інкрустованими перламутром і оніксом і лазуритом. Але Санса не могла заперечити, що й богопраліс випромінює силу. Особливо поночі. «Допоможіть мені,– почала вона молитися,– пошліть мені друга – справжнього лицаря-заступника…»

Вона переходила від дерева до дерева, відчуваючи під пальцями шерехату кору. Її щік легко торкалося листя. Невже вона запізнилася? Він би не пішов так швидко, правда? Та чи приходив він узагалі? Може, ризикнути й погукати? Але тут так тихо…

– Я боявся, ти не прийдеш, дитинко.

Санса круто розвернулася. З тіні виступив чоловік – кремезний, з дебелою шиєю, незграбний. Каптур темно-сірого плаща він натягнув на голову, та коли тонкий місячний промінь впав йому на обличчя, Санса миттю впізнала його за прищавою шкірою з мереживом капілярів.

– Сер Донтос,– видихнула Санса розчаровано.– То це були ви?

– Так, міледі,– наблизився він, і вона відчула запах винного перегару в нього з рота.– Я,– простягнув Донтос руку.

Санса відсахнулася.

– Ні! – вона ковзнула рукою попід плащ, де заховала ніж.– Що… що вам від мене треба?

– Просто хочу допомогти,– сказав Донтос,– як ти допомогла мені.

– Ви п’яні.

– Перехилив один кубок – для хоробрості. Якщо мене впіймають, то злуплять з мене шкуру.

«А що зроблять зі мною?» Санса знову пригадала Леді. Деривовчиця нюхом чуяла брехню, так-так, але вона мертва – її вбив батько, і все через Арію. Санса витягнула ніж і, тримаючи обіруч, виставила перед собою.

– Ти мене заріжеш? – запитав Донтос.

– Так,– озвалася вона.– Кажіть, хто вас послав.

– Ніхто, люба леді. Присягаюся своєю лицарською честю.

– Лицарською?

Джофрі оголосив, що сер Донтос більше не лицар, а блазень, нижчий за Сновиду.

– Я благала богів, щоб прийшов лицар і врятував мене,– сказала вона.– Як я молилася! Чого ж вони послали мені старого п’яного блазня?

– Я заслужив на такі слова, однак… знаю, це прозвучить дивно… всі ті роки, що я був лицарем, я поводився як блазень, а тепер, опущений до рівня блазня, думаю… думаю, я знову зможу згадати, що значить бути лицарем, люба леді. І все через вас… вашу милість, вашу мужність. Ви врятували мене не лише від Джофрі, а й від себе самого,– він стишив голос.– Співці співають про іншого блазня, що був найповажнішим лицарем…

– Це Флоріян,– прошепотіла Санса. Її прошив дрож.

– Люба леді, я буду вашим Флоріяном,– сором’язливо мовив Донтос, опускаючись перед нею навколішки.

Санса повільно опустила ножа. В голові паморочилося. «Це божевілля – довіритися цьому п’яниці, та якщо я зараз відвернуся, чи випаде мені ще одна нагода?»

– Як… як ви це зробите? Як мене звільните?

Сер Донтос звів до неї обличчя.

– Найважче буде забрати вас із замку. Та щойно ви опинитеся за мурами, на вас уже чекатиме корабель, який і доправить додому. Мені лишається знайти гроші та про все домовитися, от і все.

– А можна втекти просто зараз? – запитала вона, без надії сподіваючись.

– Сьогодні вночі? Ні, міледі, боюся, ні. Спершу, коли все буде готово, я маю знайти надійний спосіб вивести вас із замку. Буде це нелегко й нешвидко. За мною теж стежать,– він нервово облизав губи.– Ви не заберете ножа?

Санса сховала клинок під плащем.

– Підведіться, сер.

– Дякую, люба леді,– сер Донтос незграбно зіп’явся на ноги й обтрусив з колін землю та листя.– Не було в королівстві кращого чоловіка за вашого батька, а я… стояв собі осторонь, дозволив його стратити. Нічого не сказав і не зробив… а коли Джофрі хотів мене закатрупити, ви заступилися. Леді, я ніколи не був героєм, я не Ріям Редвин і не Баристан Безстрашний. Я не вигравав турнірів і не відзначився на війні… та колись я був лицарем, а ви допомогли мені згадати, що це таке. Моє життя вартує небагато, але воно належить вам,– сер Донтос поклав долоню на порепаний стовбур серцедерева. Санса бачила, як Донтос тремтить.– Присягаюся, і хай будуть мені за свідків боги вашого батька, що я доправлю вас додому.

«Він присягнувся». Дав урочисту обітницю перед ликом богів.

– Тоді… Моя доля у ваших руках, сер. Та як я дізнаюся, коли прийде час? Ви знов пошлете мені записку?

Сер Донтос стурбовано роззирнувся.

– Ризик завеликий. Приходьте сюди, у богопраліс. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше місце. Єдине місце, де безпечно. Більше ніде. Ні у ваших покоях, ні в моїх, ні на сходах, ні у дворі – навіть коли здається, що ми самі. У Червоній фортеці каміння має вуха, й лише тут можна говорити вільно.

– Тільки тут,– мовила Санса.– Я запам’ятаю.

– А якщо на людях я поводитимуся жорстоко, глузливо чи байдуже, пробач мене, дитинко. Я маю грати свою роль, а ти – свою. Бо один хибний крок – і наші голови прикрасять мури, як це сталося з твоїм батьком.

– Розумію,– кивнула вона.

– Ти маєш бути хоробра і сильна… і понад усе терпляча.

– Обіцяю,– запевнила вона,– але… будь ласка… не зволікайте. Боюся…

– Я теж,– сказав сер Донтос, слабко всміхнувшись.– А тепер іди, поки тебе не зшукалися.

– Ви зі мною не підете?

– Ліпше, щоб нас разом не бачили.

Кивнувши, Санса зробила крок… а тоді рвучко розвернулася і, схвильована, легко поцілувала його в щоку, заплющивши очі.

– Мій Флоріяне,– прошепотіла вона.– Боги почули мої молитви.

Вона помчала стежкою уздовж ріки, повз маленьку кухню, тоді через свинарню, і її квапливі кроки заглушувало рохкання свиней у загородах. «Додому,– думала Санса,– додому, він забере мене додому, він мене захистить, мій Флоріян». Балади про Флоріяна і Джонкіл були її улюблені. «Флоріян теж був не красень, от тільки не такий старий».

Вона саме на злам голови спускалася гвинтовими сходами, коли з таємних дверей випірнув якийсь чоловік. Санса, втелющившись у нього, заточилася. Але не впала: зап’ясток їй стиснули залізні пальці, а низький голос прохрипів:

– Униз котитися далеченько, пташечко. Хочеш смерті нам обом? – чоловік різко засміявся, наче пилкою по каменю чесонув.– Може, так і є.

«Гончак!»

– Ні, мілорде, даруйте, я ніколи…– Санса відвела очі, але запізно: він побачив її обличчя.– Будь ласка, мені боляче! – вона спробувала вивільнитися.

– І куди ж це Джофова пташечка вирішила глупої ночі злітати цими сходами? – Санса не відповіла, тож він потрусив її.– Де ти була?

– У б-б-богопралісі, мілорде,– відповіла вона, не наважившись збрехати.– Молилася… молилася за батька і… за короля, щоб з ним нічого не сталося.

– Гадаєш, я такий п’янючий, що повірю? – він, похитуючись, відпустив її руку, і на його жахливе обгоріле обличчя упали смужки світла й темряви.– На вигляд ти майже доросла жінка… обличчя, цицьки, і ти висока, майже… та ти досі дурненька пташечка, ні? Співаєш пісень, яких тебе навчили… заспівай і мені, ну ж бо! Вперед. Заспівай мені. Баладу про лицарів і чарівних панянок. Ти ж любиш лицарів, ні?

Він лякав її.

– С-справжніх лицарів, мілорде.

– «Справжніх лицарів»,– передражнив він.– Я тобі не лорд, і не лицар теж. Може, вбити тобі це в голову? – Кліган, хитнувшись, мало не грьопнувся.– Чорт,– вилаявся він,– вина було забагато. А ти любиш вино, пташечко? Справжнє вино? Карафа кислого червоного, темного як кров,– ось що чоловікові потрібно. Назад у клітку, пташечко! Я тебе проведу. Побережу тебе для короля,– Гончак штурхнув її – на диво лагідно – й рушив за нею сходами. Заки вони досягли підніжжя, до нього повернулася його звична замисленість, наче він і забув про Сансину присутність.

Біля Мейгорової тверджі Санса злякано побачила, що тепер міст охороняє сер Борос Блаунт. На звук кроків його високий білий шолом помалу повернувся. Санса відсахнулася від погляду сера Бороса. Цей лицар був найгірший у королівській варті – потворний зовні, вічно сердитий, хмурий-понурий.

– А його якраз нема чого боятися, дівчино,– поклав Гончак їй на плече важку руку.– Намалюй жабі смужки – тигра все одно з неї не зробиш.

Сер Борос підняв забороло.

– Сер…

– До біса ваших серів, Боросе. Це ви лицар, а не я. Я – королівський пес, чи ви забули?

– Король шукав свого пса.

– А пес випивав. Сьогодні його мали захищати ви, пане. З іншими братами.

Сер Борос повернувся до Санси.

– Чому ви в таку годину не у своїх покоях, леді?

– Ходила в богопраліс молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня прозвучала впевненіше – майже як правда.

– А ви гадали, що в цьому галасі вона спатиме? – мовив Кліган.– Що там сталося?

– Дурні під брамою зібралися,– пояснив сер Борос.– Хтось поширив казку, буцімто для Тайрека готується весільний бенкет, і ці вилупки вирішили, що їх теж мають почастувати. Але його світлість зробив вилазку й розігнав їх.

– Хоробрий хлопчина,– мовив Кліган, кривлячи рота.

«Побачимо, який він хоробрий, коли зіткнеться з моїм братом»,– подумала Санса. Гончак перевів її через міст. Коли вони піднімалися виткими сходами, вона запитала:

– Навіщо ви дозволяєте людям називати вас псом? І нікому не даєте називати вас лицарем.

– Собак я люблю більше за лицарів. Дід у мене був псарем у Кичері. Однієї осені лорд Тайтос опинився між левицею і її здобиччю. Левиця мала в дупі, що вона в Ланістерів на гербі. Вчепилася в лордового коня, і самого лорда б не пожаліла, якби не наспів мій дід з хортами. Троє псів загинуло, відганяючи її. А дід лишився без ноги, тож Ланістер дарував йому землі й вежку, а його сина взяв собі за зброєносця. Троє псів на жовтому полі осінньої трави у нас на гербі – це ті, що загинули. Пес помре за тебе, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься тобі прямо в обличчя,– він узяв її за підборіддя й боляче стиснув, задираючи їй голову.– Але для пташечок це заскладне завдання, ні? Щось я так і не почув своєї пісні.

– Я… я знаю баладу про Флоріяна і Джонкіл.

– Про Флоріяна і Джонкіл? Про блазня і його піхву? Боже збав. Та одного дня ти у мене заспіваєш – з власної волі чи проти неї.

– Радо заспіваю для вас.

Сандор Кліган пирхнув.

– Така гарненька – і зовсім брехати не вмієш. А пес брехню нюхом чує, сама знаєш. Роззирнися й потягни носом. Усі тут брехуни… значно вправніші за тебе.

Арія

Видершись на найвищу гілку, Арія крізь віття угледіла димарі. Солом’яні стріхи тулилися до озера й річечки, що впадала в нього, а поряд з довгою будівлею з лупаковим дахом у воду ввігнався дерев’яний пірс.

Арія поповзла по гілці, поки та не прогнулася під її вагою. На причалі не було човнів, але з деяких димарів здіймалися тоненькі цівки диму, а з-за стайні стирчав хвіст фургона.

«Там хтось є». Арія закусила губу. Всі інші місця, які вони проїжджали, виявлялися порожніми й покинутими. Хутори, села, замки, септи, токи – байдуже. Все, що горіло, Ланістери спалили, все, що вмирало, вони повбивали. Навіть, коли змога, підпалювали ліси, хоча листя й досі було зелене й вологе після недавніх дощів, тож пожежі не поширювалися.

– Вони б і озеро спалили, якби змогли,– сказав Гендрі, й Арія була з ним згодна. Тої ночі, коли їм вдалося втекти, вогонь підпаленого міста горів так ясно, відбиваючись у воді, аж здавалося, що й озеро палає.

Наступної ночі, набравшись хоробрості, вони прокралися на руїни, але там уже нічого не лишилося, крім почорнілого каміння, порожніх кістяків будинків і трупів. Де-не-де від золи ще здіймалися цівки світло-сірого диму. Пиріжок умовляв не повертатися, а Ломі обізвав їх бовдурами й запевнив, що сер Ейморі обов’язково їх упіймає і теж повбиває, та коли вони дісталися тверджі, Лорч зі своїми вояками давно вже поїхав. Брама була розбита, стіни частково зруйновані, а всередині напхом напхано непохованими мерцями. Гендрі досить було одного погляду.

– Убиті, всі до ноги,– мовив він.– І собаки теж попрацювали, поглянь.

– Або вовки.

– Собаки, вовки – хіба не байдуже? Тут уже по всьому.

Та Арія не хотіла йти, поки не знайдуть Йорена. Його не могли вбити, запевняла вона себе, він міцний і витривалий, і до того ж брат Нічної варти. Вона так і сказала Гендрі, коли вони обшукували тіла.

Від удару бойового топора Йоренова голова тріснула навпіл, але велика розкошлана борода не могла належати нікому, крім нього, так само як і вбрання, латане і непране і таке вицвіле, що вже здавалося не чорним, а сірим. Сер Ейморі й не подумав ховати ні своїх, ні чужих, тож поряд з Йореном лежало купою четверо ланістерівських солдатів. Цікаво, думала Арія, скільки людей знадобилося, щоб упоратися з ним?

«А він хотів відвезти мене додому»,– думала вона, копаючи старому яму. Мерців було забагато, щоб поховати їх усіх, але принаймні Йорен, наполягла Арія, повинен мати могилу. «Він збирався безпечно доправити мене додому у Вічнозим, він обіцяв». Їй хотілося плакати. Й водночас кортіло хвицонути його ногою.

Це Гендрі згадав про лордійчукову вежку і про трьох хлопців, яких Йорен послав її обороняти. Її теж атакували, але кругла вежа мала тільки один вхід – двері на другому поверсі, до яких вела драбина. Коли драбину затягнули всередину, вояки сера Ейморі не могли туди потрапити. Ланістери обклали вежу хмизом і підпалили, але камінь не горів, а Лорчеві забракло терпцю тримати її в облозі. На поклик Гендрі двері відчинив Клепач, а коли Курц сказав, що ліпше й далі рухатися на північ, ніж вертатися, в Арії прокинулася надія все-таки дійти до Вічнозиму.

Ну, селище – не Вічнозим, але солом’яні стріхи обіцяли тепло, прихисток, а може, навіть і харч – якщо, звісно, хлопці ризикнуть туди поткнутися. Хіба що там Лорч. «У нього коні, він рухається швидше за нас».

Довгий час Арія з дерева спостерігала, сподіваючись щось побачити: людину, коня, прапор,– аби тільки дізнатися, хто тут. Кілька разів вона нібито зауважила рух, але хати були так далеко, що вона не мала певності. Одного разу дуже чітко долинуло іржання коня.

У повітрі було повно птахів – здебільшого ворон. Здалеку вони, кружляючи над солом’яними стріхами, здавалися не більшими за мух. На сході лежало Боже Око – гладенька блакить, яка заповнювала півсвіту. Були дні, коли Арія, простуючи мулистим берегом (Гендрі й чути не хотів про дороги, й навіть Пиріжок з Ломі з ним погоджувалися), відчувала, наче озеро кличе її. Кортіло стрибнути в ці спокійні блакитні води, знову почутися чистою, плавати, хлюпатися та грітися на сонечку. Але вона не наважувалася в усіх на очах скинути одяг, навіть щоб випрати. Наприкінці дня вона часто всідалася на валуні, опустивши ноги у прохолодну воду. Вона зрештою викинула свої порепані й зотлілі черевики. На початку йти босоніж було важко, але водянки нарешті полускали, порізи загоїлися, а шкіра на підошвах загрубіла. Мул між пальцями створював славне відчуття, а ступати по землі було приємно.

З верхівки дерева Арія бачила лісистий острівець на північному сході. За тридцять ярдів од берега на поверхні ковзало трійко чорних лебедів, таких безтурботних… ніхто не повідомив їм про війну, і їм було байдуже до підпалених міст і замордованих людей. Арія тужливо спостерігала за ними. Їй хотілося перекинутися на лебедя. Й водночас хотілося лебедя з’їсти. Поснідала вона жолудями і жменькою комах. Коли звикнеш, комахи вже не здаються такими бридкими. Черв’яки бридкіші, але не гірші за біль у вже кілька днів порожньому животі. Добувати комах було легко: досить просто перевернути каміння. Колись маленькою Арія з’їла комаху, щоб Санса запищала, тож з’їсти другу вже не боялася. Ласка теж не бридилася – їла, а от Пиріжок виблював жука, якого спробував проковтнути, а Ломі з Гендрі навіть куштувати не хотіли. Вчора Гендрі зловив жабу й поділився нею з Ломі, а кілька днів перед тим Пиріжок натрапив на ожину й начисто обдер кущ, хоча здебільшого вони перебивалися на воді й жолудях. Курц навчив їх товкти жолуді камінням. Смак був жахливий.

Шкода, що браконьєр помер. Він знав про ліси більше, ніж усі вони разом узяті, та коли він затягав драбину у вежку, йому в плече поцілила стріла. Тарбер заліпив рану мохом і мулом з ріки, й день-два Курц казав, що рана – проста подряпина, хоча шкіра в нього на шиї посиніла, а на підборіддя й на груди поповзли червоні смуги. Одного ранку він просто не зміг підвестися, а до наступного помер.

Його поховали під кам’яним насипом; меч і мисливський ріжок узяв собі Клепач, а лук, чоботи й ніж – Тарбер. Коли вони зникли, то забрали це все з собою. Спершу хлопці думали, що ці двоє просто пішли на полювання, що вони скоро повернуться й нагодують усіх дичиною. Але вони чекали й чекали, а ті не поверталися, і зрештою Гендрі звелів рушати далі. Може, Тарбер з Клепачем вирішили, що мають вищі шанси на виживання, якщо не доведеться пасти череду сиріток. Може, так і є, тільки Арія все одно ненавиділа їх за те, що покинули хлопців.

Пиріжок під деревом загавкав по-собачому. Це Курц навчив умовні сигнали подавати звіриною мовою. Старий браконьєрський трюк, казав він, от тільки Курц помер, так і не навчивши їх ці сигнали подавати правильно. По-пташиному Пиріжок цвірінькав жахливо. Собачий гавкіт звучав переконливіше, але не набагато.

Розчепіривши руки для рівноваги, Арія перестрибнула з верхньої гілки на одну нижче. «Водяний танцюрист ніколи не падає». Обхопивши пальцями ніг галузку, легконога Арія пройшла кілька футів, тоді скочила вниз на більшу гілку й потягнулася крізь плутанину листя, намацуючи стовбур. Під пальцями на руках і ногах відчувалася шерехатість кори. Арія швидко спустилася, в кінці стрибнувши з шестифутової висоти й по приземленні перекотившись.

Гендрі подав їй руку, допомагаючи підвестися.

– Довго тебе не було. Що там видно?

– Рибальське селище на узбережжі, зовсім маленьке, на північ від нас. За моїми підрахунками, двадцять шість солом’яних стріх і один лупаковий дах. Ще виднівся хвіст фургона. Хтось там є.

Почувши її голос, з кущів виповзла Ласка. Це Ломі так її назвав. Казав, вона схожа на ласочку, і хоча це було не так, не можна ж і далі називати її плаксійкою, тим паче що дівчинка нарешті припинила плакати. Рот у неї був весь у бруді. Арія сподівалася, що вона не їла знов мулу.

– А людей там видно? – запитав Гендрі.

– Переважно дахи,– мовила Арія,– але з деяких димарів здіймався дим, а ще чулося іржання коня.

Ласка вчепилася їй у ногу, міцно обхопивши руками. Останнім часом вона так іноді робила.

– Якщо там люди, є й харчі,– вигукнув Пиріжок надто голосно. Гендрі раз у раз попереджав його, щоб поводився тихо, але це не діяло.– Може, і з нами поділяться.

– А може, повбивають нас,– сказав Гендрі.

– Не повбивають, якщо ми здамося,– з надією зронив Пиріжок.

– Ти просто як Ломі!

Ломі Зеленорукий сидів поміж двох товстих дубових коренів. Під час битви за тверджу йому стрілою пробило литку. Під кінець наступного дня він заледве стрибав на одній нозі, тримаючись за Гендрі, а зараз уже й стрибати не міг. Відчахнувши з дерев кілька гілок, вони змайстрували для нього ноші, але носити його в ношах було важко, просувалися повільно, до того ж щоразу, як ноші підстрибували, він зойкав.

– Треба нам здатися,– товкмачив він.– І Йорену слід було так учинити. Відчинити двері, як йому наказали.

Арії вже набридло слухати скигління Ломі, що Йорену треба було здатися. Коли його несли, він тільки про це й торочив, а ще про свою ногу й порожній живіт.

Пиріжок був з ним згоден.

– Йорену звеліли відчинити браму. Звеліли іменем короля. Слід робити те, що наказують іменем короля. В усьому винен той смердючий старий! Здався б – і нам би дали спокій.

– Лицарі й лордійчуки,– нахмурився Гендрі,– вони беруть одне одного в полон і платять викуп, але до таких, як ти, їм байдуже,– відтяв він і обернувся до Арії.– Що там ще видно?

– Якщо це рибальське селище, нам би продали рибу, точно кажу,– мовив Пиріжок. Озеро кишіло рибою, але вони не мали чим її ловити. Арія спробувала лапати руками, як це на її очах робив Кос, але риба прудкіша за голубів, а вода грає жарти з зором.

– Рибу… ну, не знаю,– Арія посмикала Ласку за сплутане волосся, міркуючи, чи не краще просто його обтяти.– Трохи далі біля води багато ворон. Там якесь падло.

– Риба, яку вимило на берег,– сказав Пиріжок.– Якщо ворони їдять її, і ми зможемо.

– Ліпше кілька ворон піймати та з’їсти,– мовив Ломі.– Розпалити вогонь і засмажити їх, як курей.

Коли Гендрі хмурився, то вигляд мав лютий. Його чорна борода розрослася, як зарості вересу.

– Я сказав: ніяких багать!

– Ломі голодний,– заскиглив Пиріжок,– і я теж.

– Ми всі голодні,– мовила Арія.

– Ти – ні,– сплюнув, сидячи на землі, Ломі.– Хробачий дух!

Арії кортіло зацідити йому просто в рану.

– Кажу, якщо хочеш, можу й тобі черв’яків накопати.

Ломі бридливо скривився.

– Якби не нога, я б нам вепра вполював.

– Вепра,– передражнила Арія.– Для полювання на вепра потрібні спеціальні списи, коні й собаки, а ще люди, які сполохають вепра з його лігва.

У вовчому лісі батько полював на вепра разом з Робом і Джоном. Одного разу навіть Брана з собою взяв, а от Арію не брав ніколи, хоч вона й була старша. Септа Мордейн казала, що полювання на вепра не для леді, а мама лише пообіцяла, що коли Арія подорослішає, у неї буде свій сокіл. Вона вже подорослішала, але якби в неї зараз був сокіл, вона б його з’їла.

– Скільки ти там знаєш про полювання на вепра? – підкусив Пиріжок.

– Більше за тебе.

Гендрі був не в гуморі, щоб це слухати.

– Ану замовкніть, ви двоє, мені треба поміркувати, що нам робити.

Коли треба було поміркувати, у нього завжди робився страдницький вигляд, так наче це йому завдавало скаженого болю.

– Здаймося,– сказав Ломі.

– Кажу тобі: заткайся зі здаванням. Ми навіть не знаємо, хто там. Може, вдасться трохи харчів поцупити.

– Ломі поцупив би, якби не нога,– мовив Пиріжок.– У місті він був злодієм.

– Поганим злодієм,– відтяла Арія,– якщо зловився.

Гендрі примружив очі на сонце.

– Найкраще підкрастися надвечір. У сутінках піду на розвідку.

– Ні, я піду,– заперечила Арія,– бо від тебе забагато шуму.

Гендрі знову розлютився.

– Разом підемо.

– Хай іде Арі,– сказав Ломі.– Скрадається він краще за тебе.

– Кажу, підемо разом!

– А що як ви не повернетеся? Пиріжок сам мене не потягне, ви ж розумієте…

– А ще тут вовки,– втрутився Пиріжок.– Я їх чув учора вночі, стоячи на чатах. Вили зовсім близько.

Арія теж їх чула. Вона спала у вітті береста, але виття збудило її. Добру годину сиділа вона без сну, дослухаючись, і по спині їй повзли сироти.

– А ти навіть не дозволяєш нам запалити багаття, щоб їх відганяти,– сказав Пиріжок.– Так нечесно – лишати нас на поталу вовкам.

– Ніхто вас не лишає,– обурено мовив Гендрі.– Якщо з’являться вовки, у Ломі є спис, і до того ж із ним будеш ти. Ми просто сходимо роздивимося, і все, і зразу повернемося.

– Хай хто там буде, здайтеся їм,– заскиглив Ломі.– Мені ліки потрібні – нога так болить!

– Якщо там будуть ліки, я принесу,– сказав Гендрі.– Арі, ходімо, треба підкрастися ближче, поки сонце не сіло. Пиріжок, притримай Ласку, не хочу, щоб вона причепилася.

– Минулого разу вона мене хвицнула.

– Я сам тебе хвицну, якщо не втримаєш її тут.

Не чекаючи відповіді, Гендрі натягнув на голову свого сталевого шолома й рушив уперед.

Арії довелося бігти підтюпцем, щоб не відставати. Гендрі був на п’ять років старший за неї і на фут вищий, а до того ж довгоногий. Деякий час він мовчав, шумно пробираючись крізь дерева з сердитим виразом на обличчі. Та нарешті, зупинившись, мовив:

– Думаю, Ломі помре.

Арія не здивувалася. Курц помер від рани, а він був набагато міцніший за Ломі. Щоразу як приходила черга Арії тягнути Ломі, вона відчувала, як пашить його шкіра, який сморід іде від ноги.

– Може, знайдемо мейстра…

– Мейстри бувають тільки в замках, та навіть якби ми і знайшли мейстра, він об таких, як Ломі, рук не паскудитиме,– Гендрі пірнув під низько навислу гілку.

– Неправда! – Арія була певна: якби вони звернулися до мейстра Лувіна, він би допоміг.

– Він усе одно помре, і що швидше, то краще для нас усіх. Слід його просто кинути, як він просить. Якби поранений був я чи ти, він би нас кинув, ти ж розумієш.

Чіпляючись за коріння, вони круто спустились у ярок, а тоді видерлися з другого його боку.

– Мені набридло його тягнути і набридло слухати: здаймося, здаймося! Якби він був ходячий, я б йому всі зуби повибивав. З Ломі жодної користі. І з плаксійки теж.

– Відчепися від Ласки, вона просто налякана й голодна,– Арія озирнулася, але дівчинка вперше до них не прив’язалася. Мабуть, Пиріжок її тримає, як велів Гендрі.

– Вона – теліпайло,– уперто повторив Гендрі.– І вона, і Пиріжок. І Ломі, вони тільки вповільнюють нас, через них ми загинемо. Ти єдина з усіх, хто на щось годиться. Хоч ти й дівчина.

Арія закам’яніла.

– Я не дівчина!

– Дівчина. Невже гадаєш, я такий самий дурний, як вони?

– Ні, ти ще дурніший. У Нічну варту не беруть дівчат, усі це знають.

– Щира правда. Не знаю, навіщо Йорен узяв тебе, в нього мали бути якісь причини. Та все одно ти дівчина.

– Ні!

– То витягни свій прутик і відлий. Давай.

– Мені не хочеться. Якби хотілося, я б зараз…

– Брехуха. Ти не можеш нічого витягнути, бо не маєш. Коли нас було тридцятеро, я на це уваги не звертав, але ти завжди бігаєш у ліс, щоб відлити. Так не робить ніхто – ні Пиріжок, ні я. Якщо ти не дівчина, то якийсь євнух.

– Сам ти євнух!

– Сама знаєш, що це не так,– посміхнувся Гендрі.– Хочеш, дістану прутень і доведу? Мені нема чого приховувати.

– Ні, є! – випалила Арія, відчайдушно намагаючись зіскочити з теми про прутень, якого в неї нема.– У заїзді золоті плащі шукали тебе, а ти не кажеш чому.

– Хотів би я сам це знати. Думаю, Йорен знав, але мені він не сказав. А чому ти вирішила, що вони прийшли по тебе?

Арія закусила губу. Вона пам’ятала Йоренові слова того дня, коли він обтяв їй коси. «Цей набрід… половині з них видати тебе королеві раз плюнути – в надії на прощення і, може, ще кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки от спершу тебе зґвалтує». Тільки Гендрі не такий, і його теж шукає королева.

– Скажу, якщо скажеш ти,– мовила вона обережно.

– Я б сказав, якби знав, Арі… тебе так справді кличуть, чи в тебе дівчаче ім’я?

Арія сердито втупилась у покорчений корінь у себе під ногами. Вона збагнула, що далі прикидатися не вийде. Гендрі здогадався, і в неї в штанах немає того, що могло б його переконати. Лишається витягти Голку й убити його – або довіритися йому. Вона не була певна, що зможе його вбити: у нього теж є меч, і сам він набагато дужчий. Тож зоставалося казати правду.

– Ломі й Пиріжок не мають дізнатися,– сказала вона.

– І не дізнаються,– пообіцяв він.– Не від мене.

– Арія,– звела вона на нього очі.– Мене звати Арія. З дому Старків.

– З дому…– зробив він паузу, а тоді мовив,– королівський правиця звався Старком. Той, якого стратили як зрадника.

– Не був він зрадником. Він був моїм батьком.

У Гендрі розширилися очі.

– То от чому ти думала…

Вона кивнула.

– Йорен віз мене додому у Вічнозим.

– Я… то ти високого роду, ти… ти будеш леді…

Арія опустила погляд на свій подертий одяг і босі ноги, порепані й мозолясті. Під нігтями зібрався бруд, лікті були в струпах, долоні в подряпинах. «Навіть септа Мордейн мене б не впізнала, це точно. Санса, мабуть, упізнала б, але вдала, що не впізнає».

– Моя мама – леді, і сестра, а от я ніколи такою не була.

– Ні, була. Ти була дочкою лорда й мешкала в замку, хіба ні? І ти… боги праві, я б і не…– Гендрі зненацька зніяковів, чи й навіть злякався.– Ці розмови про прутень, не слід було мені казати… Я ж у тебе на очах відливав і все таке, я… я перепрошую, міледі.

– Припини! – засичала Арія. Він що – глузує?

– Я пам’ятаю про гарні манери, міледі,– як завжди, уперто сказав Гендрі.– Коли до нас у кузню приходили високородні дівчата з батьками, майстер казав, що я маю прихиляти коліно й говорити тільки тоді, коли до мене звернуться, а ще називати їх «міледі».

– Якщо ти почнеш називати мене «міледі», навіть Пиріжок про все здогадається. І відливай, будь ласка, як і раніше.

– Я зволить міледі.

Арія ляснула його в груди обома руками. Перечепившись через камінець, він гепнувся на п’яту точку.

– Яка з тебе дочка лорда! – розсміявся він.

– Отака,– копнула вона його в бік, але він тільки гучніше зареготав.– Регочи скільки влізе. А я піду подивлюся, хто в селищі.

Сонце вже опустилося за верхівки дерев; зовсім скоро западуть сутінки. Цього разу Гендрі вперше довелося її наздоганяти.

– Запах чуєш? – спитала вона.

Він втягнув повітря.

– Тухла риба?

– Сам знаєш, що ні.

– Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема там дороги. Має бути, якщо ти бачила фургон. А ти йди берегом. Якщо буде потрібна допомога, гавкай.

– Дурниці! Якщо буде потрібна допомога, я й крикну «допоможіть».

І вона помчала геть, безшумно ступаючи у траві босими ногами. Коли вона озирнулася через плече, Генрі дивився їй услід зі страдницьким виразом на обличчі, який означав, що він міркує. «Мабуть, думає, що не можна дозволяти міледі красти харчі». Арія зрозуміла: тепер чекай від нього дурниць.

Що ближче вона підходила до селища, то гострішим ставав сморід, їй він зовсім не нагадував тухлу рибу. Цей дух був бридкіший, гірший. Вона зморщила носа.

Дерева тут росли рідше, Арія скрадалася по кущах, тихо як тінь перебігаючи від одного до іншого. Що кілька кроків зупинялася, дослухаючись. На третій раз почулося іржання коней і чоловічий голос. Сморід став нестерпніший. «Трупний дух, ось це що». Вони разом з Йореном і хлопцями вже чули цей запах.

На південь од селища кущилися густі зарості ожини. Поки Арія досягла їх, довгі призахідні тіні вже почали блякнути й повилазили світлячки. За живоплотом виднілися солом’яні стріхи. Арія скрадалася вздовж кущів, поки не знайшла лазівку й на животі не втиснулася в неї, добре заховавшись, щоб нарешті роздивитися, що ж це так смердить.

Там, де лагідно хлюпали води Божого Ока, поставили довгу свіжотесану шибеницю, на якій бовталися рештки того, що колись було людьми, підвішеними на ланцях за ноги, і круки перелітали від трупа до трупа, видзьобуючи м’ясо. На кожну ворону зібралася сотня мух. Коли вітер віяв з озера, найближче тіло легенько крутилося на своїх ланцюгах. Круки вже майже об’їли обличчя, і щось іще його пообгризало. Щось крупніше. Бо горлянка та груди були роздерті, з розтятого живота звішувалися блискучі зелені кишки та смужки подертої шкіри. Одна рука була відірвана по плече; за кілька футів далі Арія побачила обгризені й поламані кістки без натяку на м’ясо.

Арія змусила себе подивитися на наступне тіло, і наступне, і наступне, повторюючи про себе, що вона – тверда як камінь. Усі тіла були такі покусані й зотлілі, що тільки за деякий час вона збагнула: перш ніж повісити, людей роздягнули догола. Але вони не схожі були на голих людей – вони взагалі на людей не були схожі. Ворони повиймали їм очі, а деяким цілковито видзьобали обличчя. Від шостого тіла в ряду не лишилося нічого, крім єдиної ноги, яка й досі, заплутавшись у ланцях, гойдалася з кожним повівом вітру.

«Страх ранить глибше за меч». Мертві не можуть зашкодити – може той, хто їх повбивав. Вдалині за шибеницею, біля довгої прибережної будівлі (тої, що з лупаковим дахом), стояли, зіпершись на списи, двоє вояків у кольчугах. Перед будівлею у багнисту землю застромили довгі жердини, з яких звисали прапори. Один червоний, другий світліший – мабуть, білий або жовтий, але обидва обвисли, тож у сутінках Арія не могла напевне роздивитися, що червоне полотнище – то малиновий прапор Ланістерів. «Навіщо мені бачити лева – я бачу навколо трупи, то хто ще це може бути, крім Ланістерів?»

І тут долинув крик.

Двоє списників озирнулися на зойк, і в поле зору потрапив третій – він штовхав перед собою бранця. Було вже занадто темно, щоб розрізнити обличчя, але полонений на голові мав сталевий шолом, і Арія, побачивши роги, одразу збагнула: це Гендрі. «Дурень, дурень, дурень, ДУРЕНЬ!» – подумала вона. Якби він був поряд, вона б його вдруге копнула.

Гвардійці голосно перемовлялися, але здалеку слів неможливо було розібрати, особливо коли поряд крячали й ляпали крилами ворони. Один зі списників, стягнувши з Гендрі шолом, щось запитав, але відповідь йому, схоже, не сподобалася, бо він ляснув Гендрі по обличчю держаком списа, збивши з ніг. Той, який схопив Гендрі, хвицнув його чоботом, а другий списник у цей час приміряв на себе шолом. Нарешті вони поставили хлопця на ноги й повели до комори. Коли вони відчинили важкі двері, звідти чкурнув хлопчак, але один із гвардійців піймав його за руку й запхав назад. Зсередини будівлі Арія чула схлипи, а тоді долинув зойк такий гучний і болісний, що вона закусила губу.

Гвардійці заштовхали Гендрі в будівлю разом із хлопчаком і замкнули двері на засув. З озера повіяв вітер, і прапори, затріпотівши, розмаялися. На тому прапорі, що на довшій жердині, красувався лев, як Арія й боялася. На другому виднілися обриси трьох чорних пещених звірів, що бігли на тлі жовтого як масло поля. Собаки, подумала Арія. Вона вже бачила цих собак, але де?

Байдуже. Важливо було те, що впіймали Гендрі. Хай він дурний і впертий, вона має його визволити. Цікаво, подумала вона, а ці люди знають, що його шукає королева?

Один з гвардійців зняв свій шолом, а натомість натягнув шолом Гендрі. Арія розсердилася, побачивши це, але як вона їх зупинить? Тут їй здалося, що зсередини комори без вікон вчувся ще один зойк, приглушений мурованими стінами, але певності вона не мала.

Вона стояла там так довго, що встигли змінитися вартові, і не тільки вони. Люди з’являлися й ішли. Вони приводили коней напувати у струмку. З лісу повернувся гурт мисливців, несучи на жердині оленячу тушу. Арія бачила, як вони оббілували й випатрали оленя та в дальньому кінці струмка розклали багаття, й запах смаженини дивно змішався зі смородом тухлятини. В животі у Арії вирувало; здавалося, зараз вона виблює. Обіцянка вечері виманила з будинків інших вояків; усі вони мали на собі кольчуги або дублену шкіру. Коли олень засмажився, ласі шматки понесли в один з будинків.

Арія думала, що в темряві зможе підкрастися та звільнити Гендрі, але вартові запалили від багаття смолоскипи. Зброєносець приніс м’яса та хліба тим двом, що чатували біля комори, а згодом до них приєдналися ще двоє – пили вино, передаючи з рук у руки бурдюк. Коли він спорожнів, ці двоє пішли, а вартові лишилися стояти, спираючись на списи.

У Арії затерпли руки й ноги, тож вона врешті вилізла з ожинового куща в темряву лісу. В чорноті ночі тонесенький місячний серпик то виринав з-за хмар, то знов ховався в них. «Тиха як тінь»,– звеліла собі Арія, скрадаючись між дерев. У темряві вона не наважувалася бігти, боячись спіткнутися об невидимий корінь чи заблукати. Ліворуч стиха билися об берег хвилі Божого Ока. Праворуч у вітті зітхав вітер, і листя шурхотіло й тріпотіло. Вдалині зачулося вовче виття.

Коли вона випірнула з-за дерев позаду Ломі й Пиріжка, хлопці мало не наклали в штани.

– Тихо,– звеліла вона їм, обіймаючи Ласку, яка підбігла до неї.

Пиріжок витріщився на неї розширеними очима.

– Ми думали, ви нас кинули,– сказав він. У руці він тримав короткий меч – той, якого Йорен забрав у золотого плаща.– Я думав, це вовк підкрадається.

– Де Бугай? – запитав Ломі.

– Його піймали,– прошепотіла Арія.– Треба його визволити. Пиріжок, допоможеш. Підкрадємося, повбиваємо вартових, а тоді я відчиню двері.

Пиріжок з Ломі обмінялися поглядами.

– Скільки їх?

– Я не порахувала,– зізналася Арія.– Щонайменше двадцять, але біля дверей тільки двоє.

Пиріжок скривився, наче от-от розплачеться.

– Як можна битися з двадцятьма?

– Тобі доведеться битися лише з одним. Другого я беру на себе, а тоді ми звільнимо Гендрі й утечемо.

– Треба здатися,– сказав Ломі.– Піти і здатися.

Арія вперто похитала головою.

– Тоді лиши його, Арі,– змолився Ломі.– Про нас вони не знають. Якщо ми сховаємося, вони собі підуть, ти ж знаєш, що підуть. Ми ж не винні, що Гендрі зловився.

– Дурний ти, Ломі,– сердито кинула Арія.– Якщо не звільнимо Гендрі, ти помреш. Хто тебе нестиме?

– Ви з Пиріжком.

– Весь час, без переміни? Ми не зможемо. Це Гендрі був дужий. І взагалі, мені байдуже, що ти тут кажеш, а я повертаюся по нього,– вона перевела погляд на Пиріжка.– Ти зі мною?

Пиріжок зиркнув на Ломі, на Арію, знов на Ломі.

– З тобою,– неохоче мовив він.

– Ломі, тримай Ласку.

Ухопивши малу за руку, він підтягнув її до себе.

– А що як вовки наскочать?

– Здавайся,– підказала Арія.

Ввижалося, години минули, поки вони знайшли дорогу назад у селище. Пиріжок раз у раз спотикався в темряві та збивався зі шляху, тож Арії доводилося чекати або повертатися по нього. Нарешті вона взяла його за руку й повела між дерев.

– Тихо будь і йди за мною.

Коли вдалині показалися перші слабкі відблиски багать у селищі, вона мовила:

– З того боку повісельники на шибениці, але їх нема чого боятися; пам’ятай: страх ранить глибше за меч. Треба йти зовсім повільно й тихо.

Пиріжок кивнув.

Вона першою пірнула в ожиновий кущ і, низько пригнувшись, чекала на Пиріжка з того боку. Нарешті з куща винирнув і він, блідий і засапаний, з довгими кривавими подряпинами на щоках і руках. Він щось почав белькотіти, але Арія приклала палець до вуст. Навкарачках вони поповзли уздовж шибениці – попід мертвяками, що гойдалися вгорі. Пиріжок жодного разу не глянув угору й не зронив ні звуку.

Аж поки на спину йому не сіла ворона й він глухо не зойкнув.

– Хто там? – зненацька гаркнув з темряви голос.

Пиріжок підскочив на ноги.

– Здаюся!

Він відкинув убік свій меч, і десятки ворон, каркаючи й нарікаючи, злетіли над трупами. Ухопивши його за ногу, Арія спробувала потягнути його вниз, але він, викрутившись, рвонув уперед, розмахуючи руками.

– Я здаюся, здаюся!

Арія підстрибнула й витягнула Голку, та на той час її зусібіч оточили вояки. Арія махнула мечем на найближчого з них, але він відбив удар рукою в кольчужній рукавиці; хтось інший пхнув дівчинку, збиваючи на землю, а третій висмикнув з її руки меча. Вона спробувала кусатися, але зуби клацнули об холодну і брудну кольчугу.

– Ого, яке люте! – засміявся вояк. Удар його кольчужної рукавиці мало не відірвав Арії голову.

Побита Арія лежала на землі, а чоловіки перемовлялися понад нею, проте вона, здається, не розуміла ні слова. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, під нею гойднулася земля. «Вони забрали Голку». Сором дошкуляв гірше за біль, а біль був дошкульний. Це Джон подарував їй меча. А Сиріо навчив ним користуватися.

Нарешті хтось схопив її за барки та рвучко поставив навколішки. Пиріжок теж стояв навколішках перед здорованем, вищого за якого Арія в житті не бачила,– це було чудовисько з казок старої Нан. Арія навіть не помітила, звідки з’явився велет. На грудях його вицвілого жовтого сюрко бігло троє псів, а обличчя він мав таке тверде, наче вирізьблене з каменю. Зненацька Арія згадала, де вже бачила цих собак. Уночі на турнірі на Королівському Причалі лицарі вивішували біля шатер свої прапори. «А це герб Гончакового брата,– поділилася з нею Санса, коли вони проходили повз чорних псів на жовтому полі.– Той навіть вищий за Годора, ось побачиш. Його прозивають Гора-на-коні».

Арія звісила голову, майже не усвідомлюючи того, що відбувається довкола. Пиріжок раз по раз кричав, що здається. Гора-на-коні мовив:

– Проведеш нас до решти,– і рушив уперед. І вже за мить Арія шкутильгала повз мерців на шибениці, а Пиріжок запевняв своїх полонителів, що напече їм пирогів і соложеників, якщо його не битимуть. З ними пішло четверо вояків: один зі смолоскипом, другий з довгим мечем і ще двоє зі списами.

Ломі знайшли там, де й лишили: під дубом.

– Здаюся,– миттю зарепетував він, побачивши їх. Відкинувши списа, він підніс над головою руки, зелені від давньої фарби.– Здаюся! Будь ласка!

Чоловік зі смолоскипом пошукав під деревами.

– Ти останній? Пекарчук казав, була ще мала.

– Вона втекла, коли почула ваші кроки,– сказав Ломі.– Ви дуже шуміли.

«Тікай, Ласко,– подумала Арія,– тікай щодуху, тікай і ховайся і не повертайся».

– Кажіть, де ховається клятий вилупок Дондаріон, і ми вас нагодуємо гарячою смажениною.

– Хто? – тупо перепитав Ломі.

– Казав я вам, вони знають не більше за тих хвойд у селищі. Тільки час марнуємо.

Один зі списників підійшов до Ломі.

– Щось із ногою, хлопче?

– Я поранився.

– Ходити можеш? – стурбовано запитав вояк.

– Ні,– озвався Ломі,– вам доведеться мене нести.

– Думаєш?

Вояк недбало підняв списа й застромив гостряка хлопцеві в ніжну шию. Ломі не встиг навіть ще раз здатися. Він тільки сіпнувся, і все. Коли вояк висмикнув списа, темна кров бризнула фонтаном.

– Нести його, ви чули? – буркнув він, гигикнувши.

Тиріон

Його попередили: вдягайся тепло. Тиріон Ланістер повірив на слові й одягнувся у важкі стьобані бриджі й вовняний камзол, а на плечі накинув шкуру тінь-кота, яку привіз із Місячних гір. Накидка була довжелезна, зроблена на людину вдвічі вищу. Коли Тиріон не сидів верхи, доводилося обгортатися нею кілька разів, і тоді він нагадував смугасту пухнасту кулю.

І все одно він радів, що послухався. У довгому вологому сховищі холод пронизував до кісток. Тільки нюхнувши цього студню, Тимет швиденько повернувся назад у підвал. Зараз вони були десь попід Рейнісиним пагорбом, за цехом гільдії алхіміків. На вологих стінах проступила сіль, а єдиним джерелом світла був засклений залізний олійний ліхтар, який обережно ніс піромант Галін.

«Бачно-обачно… бо тут, бач, цікаві речі». Тиріон підняв один з горщичків, щоб роздивитися. Круглий і червоний, він був схожий на величенький порцеляновий грейпфрут. Як на Тиріонову руку, то трохи завеликий, а от нормальній людині тримати його було б дуже зручно. Посудинка була такою тонкостінною, такою крихкою, що навіть Тиріона попередили, щоб надто не стикав, бо ще розчавить. Порцеляна здавалася шерехатою, наче посипаною. Галін пояснив, що це робиться навмисно.

– Гладенька посудина легко висковзне в людини з руки.

Коли Тиріон трошки нахилив горщик, аби зазирнути всередину, дикополум’я повільно поповзло до вінець. Зеленкувате, як він знав, хоча за такого поганого освітлення роздивитися було неможливо.

– Густе,– зауважив Тиріон.

– Це від холоду, мілорде,– пояснив Галін – бліда істота з м’якими вологими долонями й улесливими манерами. Вбраний він був у смугасту чорно-черлену мантію, облямовану соболем, але хутро здавалося добряче облізлим і побитим міллю.– Коли нагріється, речовина стане текучою, як олія.

«Речовиною» піроманти називали дикополум’я. Одне одного вони кликали «велемудрими», і Тиріона це дратувало не менше, ніж їхня звичка повсякчас натякати на незмірні сховища таємного знання, що ними – хотіли вони його переконати – вони володіють. Колись їхня гільдія і справді була могутньою, але за останні століття мейстри з Цитаделі майже цілковито витіснили алхіміків. Тепер зі старовинного ордену лишилося всього кілька представників, і вони вже й не прикидалися, що здатні перетворювати метали…

…але дикополумя робити вони вміли.

– Кажуть, водою цей вогонь не загасити.

– Так і є. Загорівшись, речовина палатиме, поки не вигорить дощенту. Ба більше, вона просочується в тканину, дерево, шкіру, навіть у метал, і їх також охоплює полум’я.

Тиріон пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його вогненним мечем. Навіть тоненький шар дикополум’я може горіти годину. Після рукопашної Торосу завжди доводилося міняти меч, але Роберт так любив чолов’ягу, що радо видавав йому новий.

– А чому в порцеляну не просочується?

– Ще й як,– мовив Галін.– Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі запаси. Ще з часів короля Ейриса. Це він любив горщики у формі різних фруктів. Небезпечні фрукти, мілорде правице, а зараз… м-м-м… перезрілі, якщо ви мене розумієте. Ми їх запечатали воском, а нижнє сховище залили водою, але… взагалі-то їх давно слід було знищити, але під час сплюндрування Королівського Причалу загинуло забагато майстрів, а підмайстри, що полишалися, для такого завдання не годяться. А ще чималий запас, який робився для Ейриса, загубився. Лише минулоріч знайшлося дві сотні горщиків попід Великим септом Бейлора. Ніхто вже не пригадував, як вони там опинилися, але, гадаю, зайве казати, що верховний септон перелякався до смерті. Я особисто розпорядився, щоб їх обережно перемістили. Ми наповнили воза піском, і я послав найкмітливіших підмайстрів. Працювали ми тільки вночі, і…

– …впоралися чудово, не маю сумніву,– Тиріон поставив горщик, якого тримав, до його братів. Вони рівненько вишикувалися на столі в чотири ряди, маршируючи в підземні сутінки. А це був не єдиний стіл – їх тут стояло чимало.– А ці… е-е-е… фрукти покійного короля Ейриса… Їх і досі можна використати?

– От так, безперечно… але обережно, мілорде, дуже обережно. З роками речовина робиться ще більше… м-м-м… нестійкою, скажімо так. Один пломінчик – і загориться. Одна іскра. А якщо горщики перегріються, й самі можуть спалахнути. Тому не варто тримати їх на сонці, навіть недовго. Якщо всередині спалахне вогонь, від температури речовина значно розшириться – й горщики просто вибухнуть. А якщо поруч зберігаються інші горщики, вони теж миттю спалахнуть, і тоді…

– Скільки у вас запасів зараз?

– Сьогодні вранці велемудрий Манцитер доповів: сім тисяч вісімсот сорок. Сюди, безперечно, включені чотири тисячі горщиків з часів короля Ейриса.

– Наші перезрілі фрукти?

Галін покивав головою.

– Велемудрий Маліярд вважає, що ми зможемо забезпечити всі десять тисяч, як веліла королева. Я з ним згоден,– піромант, здавалося, був з цього страшенно задоволений.

«Якщо наші вороги дадуть тобі час». Піроманти зберігали рецепт дикополум’я у страшній таємниці, але Тиріон знав, що процес то довгий, небезпечний і тривалий. Раніше він гадав, що десять тисяч горщиків – хвальковите перебільшення, як-от прапороносці обіцяють лорду виставити тисячу мечів, а в день битви приводять сто двох вояків. «Та якщо піроманти і справді здатні постачити нам десять тисяч…»

Він не знав – радіти чи жахатися. Мабуть, і те, і те.

– Сподіваюся, братчики гільдії не виявлятимуть непотрібного поспіху, велемудрий. Нам не треба десять тисяч горщиків бракованого дикополум’я – навіть одного не треба… а головне, не треба нещасних випадків.

– Нещасних випадків не буде, мілорде правице. Речовину готують навчені підмайстри в порожніх кам’яних келіях, а підсобники зразу виносять горщики сюди, щойно вони готові. Понад кожною келією міститься кімната, заповнена піском. На перекриття накладене захисне закляття… м-м-м… дуже могутнє. Якщо десь загориться, перекриття зразу падає, і пісок миттю гасить вогонь.

– Тільки б не було недбалих підмайстрів.

Тиріон так розумів, що під «закляттям» Галін мав на увазі який-небудь мудрований механізм. Непогано було б завітати й подивитися, як влаштовані ці келії з перекриттями, але нині не час. Може, коли війна закінчиться.

– Серед братів недбалих немає,– запевнив Галін.– Якщо дозволите… м-м-м… відвертість…

– Певна річ.

– Речовина у мене в крові, вона живе в серці кожного піроманта. Ми поважаємо її силу. А от звичайний солдат… м-м-м… у команді королівських вогнеметів, скажімо, в бездумному шалі битви… одна маленька помилка може призвести до катастрофи. Що частіше про це нагадувати, то краще. Батько завжди про це нагадував королю Ейрису, а його батько – королю Джейгейрису.

– Вони, певно, дослухалися,– сказав Тиріон.– Бо якби місто спалили, я б знав про це. Отож ви радите поводитися обережно?

– Дуже обережно,– підтвердив Галін.– Дуже-дуже обережно.

– А самі горщики… багато їх у вас у наявності?

– Так, мілорде, дякую, що запитали.

– Тоді ви не заперечуватимете, якщо я трохи візьму собі. Кілька тисяч.

– Кілька тисяч?!

– Чи скільки ваша гільдія зможе виділити, щоб не зашкодити виробництву. Зрозумійте, я прошу порожні горщики. Надішліть їх капітанам варти на всіх міських брамах.

– Зроблю, мілорде, але навіщо?..

Тиріон посміхнувся до нього.

– Коли ви кажете мені тепло вдягнутися, я вдягаюся. Коли ви кажете мені поводитися обережно, я…– він знизав плечима.– Я побачив усе, що треба. Якщо ваша ласка, проведіть мене назад до паланкіна.

– З великим… м-м-м… задоволенням, мілорде,– Галін підняв ліхтар і повів Тиріона назад до сходів.– Добре, що ви до нас завітали. Це велика честь, м-м-м… Давно вже не пошановував нас своєю присутністю королівський правиця. Ще від лорда Росарта, а він був з нашого ордену. Було це ще за часів короля Ейриса. Король Ейрис дуже цікавився нашою роботою.

«Король Ейрис палив своїх ворогів живцем». Брат Джеймі розповідав кілька історій про Божевільного Короля та його піромантів.

– Джофрі теж зацікавиться, без сумніву.

«Тому ліпше я триматиму його подалі від вас».

– Ми дуже сподіваємося, що його світлість вшанує наш цех своєю королівською присутністю. Я вже поговорив з вашою царственою сестрою. Велика учта…

Що вище сходами, то ставало тепліше.

– Його світлість заборонив будь-які святкування, поки ми не переможемо у війні…– («За моїм наполяганням»).– Король не вважає гідним бенкетувати, коли його народ голодує без хліба.

– Дуже… м-м-м… люб’язний жест, мілорде. Тоді, може, хтось із нас навідає короля в Червоній фортеці? Невеличка презентація наших можливостей, так би мовити, щоб на один вечір відірвати його світлість від численних клопотів. Дикополум’я – лише одна зі страшних таємниць нашого старовинного ордену. Чимало див можемо ми вам показати.

– Я пораджуся з сестрою.

Тиріон не заперечував проти кількох магічних трюків, але досить того, що Джоф обожнює смертельні двобої, бо як він ще дізнається, що можна палити людей живцем…

Діставшись нарешті верхівки сходів, Тиріон скинув тінь-котячу шкуру й повісив на руку. Цех алхіміків вражав своїм чорним кам’яним лабіринтом, але Галін не затримався тут, а провів його звивистими коридорами в Галерею залізних смолоскипів – довгу лунку залу, де навколо двадцятифутових чорних металевих колон танцювало зелене полум’я. Примарне полум’я відбивалося від гладенького чорного мармуру стін і підлоги, занурюючи залу в смарагдове свічення. Тиріон був би під більшим враженням, якби не знав, що велетенські залізні смолоскипи запалили сьогодні вранці на честь його візиту, а щойно по ньому зачиняться двері, їх миттю загасять. Дикополум’я надто коштовне, щоб його марнувати.

Широкі виткі сходи вивели їх на вулицю Сестер, неподалік підніжжя Вісеніїного пагорба. Попрощавшись із Галіном, Тиріон подибав до Тимета, сина Тимета, який чекав на нього з ескортом обпечених. Зважаючи на сьогоднішню мету, такий вибір варти видавався напрочуд вдалим. Крім того, їхні шрами викликали пострах у серцях міського наброду. А цими днями це й на краще. Три ночі тому знову попід брамою Червоної фортеці зібрався натовп, вимагаючи їжі. Джоф засипав його стрілами, убивши чотирьох, а тоді гаркнув згори, що дозволяє людям з’їсти забитих. «Прихиливши до нас іще більше друзів».

Тиріон здивовано зауважив Брона, який теж стояв біля паланкіна.

– А ти що тут робиш?

– Передаю повідомлення,– мовив Брон.– Залізнорукий просить вас негайно підійти до Брудної брами. Не каже навіщо. І в Мейгорову тверджу вас також викликають.

– Викликають?! – Тиріон здогадувався: лише одна особа наважилася б використати це слово.– І чого від мене треба Серсі?

Брон знизав плечима.

– Королева наказує вам негайно повертатися в замок і зайти до неї в покої. Отой ваш малий кузен приніс листа. Має на губі чотири волосини – і вже гадає, що він дорослий чоловік.

– Чотири волосини й лицарство. Тепер він сер Лансель, не забувай! Слід з’ясувати, чого хоче Байвотер…– Тиріон знав, що сер Джейслін не послав би по нього, якби питання не було надзвичайно важливим.– Повідомте сестрі, що до неї я зайду, коли повернуся.

– Їй це не сподобається,– застеріг Брон.

– От і добре. Що довше Серсі почекає, то більше розізлиться, а коли вона злиться, то дурнішає. Надаю перевагу злим і дурним перед врівноваженими та кмітливими,– Тиріон кинув шкуру тінь-кота в паланкін, і Тимет допоміг йому піднятися слідом.

Ринкова площа під Божою брамою, яка в нормальні дні була б запруджена селянами, що торгують овочами, сьогодні була майже безлюдна. Біля брами Тиріона зустрів сер Джейслін: у вітальному жесті він підніс свою залізну руку.

– Мілорде! Прибув ваш кузен Клеос Фрей – приїхав з Річкорину під прапором миру з листом від Роба Старка.

– З умовами замирення?

– Так він каже.

– Любий мій кузен! Ведіть мене до нього.

Золоті плащі тримали сера Клеоса у прибрамній, у вартівні без вікон. Коли чоловіки увійшли, Клеос підвівся.

– Тиріоне, як приємно тебе бачити!

– Нечасто я таке чую, кузене.

– Серсі теж з тобою?

– Сестра зайнята. Це лист від Старка? – він підхопив папір зі столу.– Пане Джейсліне, можете йти.

Уклонившись, Байвотер вийшов.

– Мені велено доправити пропозицію королеві-регентші,– мовив сер Клеос, коли двері зачинилися.

– Я сам доправлю,– Тиріон переглянув карту, яку Роб Старк надіслав разом з листом.– Усе у свій час, кузене. Сідай. Відпочинь. Щось ти схуд, і одяг обтріпався.

Якщо по правді, вигляд він мав набагато гірший.

– Так,– опустився на лавку сер Клеос.– Погані справи у приріччі, Тиріоне. Особливо навколо Божого Ока й на королівському гостинці. Лорди приріччя палять власні поля, щоб нам довелося голодувати, а фуражири вашого батька палять захоплені села й беруть на мечі простолюд.

На війні завжди так. Простолюд мордують, а високородних полонять, щоб отримати викуп. «Слід не забути подякувати богам, що я народився Ланістером».

Сер Клеос розчесав п’ятірнею ріденьке каштанове волосся.

– Навіть нас, під прапором миру, двічі атакували. Вовки в кольчугах, готові роздерти слабшого. Самим богам відомо, з ким вони були на початку, але зараз вони самі по собі. Ми втратили трьох вояків, а поранених – удвічі більше.

– А які новини від нашого ворога? – Тиріон знов повернувся до Старкових умов. Хоче хлопець небагато. Половину королівства, звільнення бранців, а ще повернути заручників, батьків меч… ах, так, і своїх сестер.

– Хлопець сидить без діла у Річкорині,– мовив Клеос.– Думаю, зітнутися з вашим батьком у полі він боїться. День у день сили його тануть. Річкові лорди покинули його – поїхали обороняти свої землі.

Хіба не цього домагався батько? Тиріон скрутив Старкову карту.

– Таких умов ніхто не прийме.

– Може, ви принаймні погодитеся обміняти Старкових дівчат на Тайона і Віллема? – жалібно спитав сер Клеос.

Тиріон пригадав, що Тайон Фрей – його молодший брат.

– Ні,– лагідно мовив він,– але ми запропонуємо свій варіант обміну заручниками. Дай мені порадитися з Серсі й радою. Ми відішлемо тебе назад у Річкорин зі своїми умовами.

Така перспектива його, вочевидь, не порадувала.

– Мілорде, не вірю я, що Роб Старк легко здасться. Це леді Кетлін хоче миру, а не хлопець.

– Леді Кетлін потрібні дочки,– Тиріон, стискаючи листа й карту в руці, зліз із лавки.– Сер Джейслін подбає, щоб тебе нагодували й обігріли. Й тобі точно слід виспатися. Коли знатиму більше, пошлю по тебе.

Сера Джейсліна він побачив на валу: той спостерігав, як кількасот новобранців тренуються унизу. На Королівському Причалі було стільки біженців, що не відчувалося браку охочих приєднатися до міської варти, щоб забезпечити собі повний живіт і сінник у касарні, але Тиріон не мав ілюзій щодо вправності цих обідраних захисників, якщо дійде до бою.

– Добре, що ви по мене послали,– сказав Тиріон.– Лишаю сера Клеоса у ваших руках. Прийміть його гостинно.

– А його супровід? – хотів знати командувач.

– Нагодуйте й видайте чистий одяг, і хай який-небудь мейстер подивиться їхні рани. Але щоб у місто не потикалися, зрозуміло?

Не можна, щоб Роб Старк у Річкорині дізнався, що насправді коїться на Королівському Причалі.

– Зрозуміло, мілорде.

– А, і ще одне! Алхіміки пришлють велику партію порцелянових горщиків на всі міські брами. Нехай вогнеметальники на них тренуються. Налийте в горщики зеленої фарби, й хай учаться заряджати та стріляти. Якщо хтось розляпує фарбу, заміняйте його. Коли навчаться метати горщики з фарбою, налийте замість неї лампадної олії, і хай вогнеметальники вчаться підпалювати й метати запалені горщики. Коли зможуть це робити, не лишаючи на собі опіків, будуть готові до дикополум’я.

Сер Джейслін своєю залізною рукою почухав щоку.

– Мудрі заходи. Хоча не люблю я тих алхімічних штучок.

– Я теж, але це все, що я маю.

Повернувшись у паланкін, Тиріон Ланістер засунув завіски й підклав собі під лікоть подушку. Серсі не втішить, що він перехопив Старкового листа, але батько послав його сюди правити, а не тішити Серсі.

Здавалося, що Роб Старк дає їм золотий шанс. Нехай хлопець сидить у Річкорині, мріючи про легкий мир. Тиріон відповість своїми умовами, пообіцявши королю на Півночі дещицю з того, що він хоче, аби не втрачав надії. Нехай сер Клеос набиває свою кістляву дупу, їздячи туди-сюди з пропозиціями і контрпропозиціями. А тим часом дядько Стафорд навчить і озброїть новобранців, яких збирає в Кичері Кастерлі. Щойно в нього все буде готово, вони з лордом Тайвіном затиснуть і розчавлять Таллі та Старків.

«От якби ще Робертові брати були такими ж послужливими». Хай як помалу рухається Ренлі Баратеон, а все одно він просувається на північний схід зі своїм величезним військом південців, і ще ночі не було, щоб Тиріон не лягав спати, боячись, що його збудять звісткою: лорд Станіс зі своїм флотом уже пливе вгору Чорноводим Бурчаком. «Ну, запаси дикополум’я в мене незлецькі, але…»

Від клопотів його відірвав гамір на вулиці. Тиріон обережно визирнув у щілину між завісками. Паланкін саме проїжджав Швецький майдан, де під великими шкіряними навісами зібрався чималий натовп, щоб послухати тираду чергового пророка. Судячи з мантії з нефарбованої вовни, підперезаної конопляною мотузкою, це був один з жебручих братів.

– Занепад! – пронизливо кричав чоловік.– Ось вам засторога! Дивіться на Отчий батіг! – він указав на розмиту червону рану в небі. З цього ракурсу точно позаду нього опинився далекий замок на Ейгоновому пагорбі, над чиїми вежами зловісно нависала комета. Мудро обрав декорації, подумав Тиріон.– Ми стали пихаті, обрезклі, нечисті. Брат парується з сестрою в королівській постелі, і плід їхнього інцесту витинає колінця під дудочку куцого біснуватого покруча. Високородні леді блудять з блазнями й народжують чудовиськ! Навіть верховний септон забув богів! Ніжиться в напахченій купелі й жирує на марципанах і міногах, коли народ голодує! Марнославство торжествує над молитвою, нашими замками правлять вередуни, а золото – це все… Але доста! Гниле літо добігло кінця, і розпусний король нарешті згинув! Коли вепр розтяв його нутро, до неба злетів страшенний сморід і випорснули тисячі змій, сичачи й кусаючись! – крикнув він і націлив кістлявий палець на комету й на замок.– Явилася Провісниця! Очистіться, волають боги, бо вас очистять! Скупайтесь у вині праведності, бо вас скупає вогонь! Вогонь!

– Вогонь! – підхопили інші голоси, але їх майже заглушило глузливе улюлюкання. Тиріона це втішило. Він наказав рушати далі, й паланкін загойдався, мов корабель у розбурханому морі, а обпечені розчищали дорогу. «І справді куций біснуватий покруч». І щодо верховного септона, безперечно, негідник мав рацію. Як там про нього днями сказав Сновида? «Такий побожний і так палко поклоняється Сімом, аж щоразу, як сідає за стіл, з’їдає по страві за кожного з них». На згадку про жарт блазня Тиріон посміхнувся.

Більше дорогою до Червоної фортеці інцидентів не траплялося, й це радувало. Долаючи сходи у свої покої, Тиріон відчував, на відміну від сьогоднішнього ранку, деяку надію. «Час – ось що насправді мені потрібно; час, аби все довести до ладу. Тільки-но ланцюг буде готовий…» Він відчинив двері до себе у світлицю.

Серсі, яка стояла біля вікна, розвернулась, і її спідниці завирували навколо стрункого стану.

– Як смієш ти ігнорувати мій виклик!

– Хто пустив тебе у мою вежу?

– Твою вежу?! Це королівський палац мого сина!

– Так справді кажуть,– озвався Тиріон незадоволено. А Крон буде задоволений ще менше, адже сьогодні чатують його місячні брати.– Взагалі-то я саме збирався до тебе.

– Отакої?

– А ти мені не віриш? – Тиріон захряснув двері.

– Ніколи, і не без підстав.

– Я ображений! – Тиріон дошкандибав до буфета, щоб налити собі келих вина. Розмова з Серсі – найкращий спосіб викликати спрагу.– Якби я тебе скривдив, то помітив би це.

– От малий бридкий хробак! Мірселла – моя єдина дочка. Невже ти справді уявив, що я дозволю тобі продати її, як мішок вівса?

«Мірселла,– подумав Тиріон.– Ну що ж, яєчко наклюнулося. Побачимо, що за курчатко всередині».

– Навряд чи як мішок вівса. Мірселла – королівна. Багато хто скаже, що саме для цього вона і вродилася. Чи ти гадаєш одружити її з Томеном?

Її рука зметнулася, вибиваючи келих з його долоні, й вино розлилося на підлогу.

– Брат ти мені чи ні, але тобі за це слід вирвати язик. Я – регентша Джофрі, не ти, і я кажу, що ніхто не відішле Мірселлу до дорнян, як мене відіслали до Роберта Баратеона.

Струсивши краплі вина з пальців, Тиріон зітхнув.

– А чом би й ні? В Дорні б їй було безпечніше, ніж тут.

– Ти справді такий непоінформований, чи просто впертий? Ти знаєш незгірше за мене, що у Мартелів немає підстав нас любити.

– У Мартелів є всі підстави нас ненавидіти. І все одно я вважаю, що вони погодяться. Невдоволення князя Дорана домом Ланістерів триває всього одне покоління, а зі Штормокраєм і Небосадом дорняни воюють уже тисячі років, до того ж Ренлі навіть не бере під сумнів відданість Дорну. Мірселлі дев’ять, Тристану Мартелу одинадцять. Я озвучив пропозицію одружити їх, коли їй виповниться чотирнадцять. А доти вона буде почесною гостею в Сонцесписі під протекцією князя Дорана.

– Заручницею,– мовила Серсі та стиснула вуста.

– Почесною гостею,– повторив Тиріон,– і я підозрюю, Мартел ставитиметься до Мірселли краще, ніж Джофрі – до Санси Старк. Я думав послати з нею Ариса Окгарта. Якщо з нею за присяжного меча буде лицар королівської варти, ніхто не наважиться забути, хто вона така.

– Не допоможе їй сер Арис, якщо Доран Мартел вирішить кров’ю моєї доньки змити кров своєї сестри.

– Мартелові честь не дозволить убити дев’ятирічну дівчинку, особливо таку милу й безневинну, як Мірселла. Поки вона буде в нього, він матиме – не без підстав – певність, що ми зі свого боку теж дотримуватимемося обіцянок, а пропоновані умови занадто ласі, щоб не погодитися на них. Мірселла – найменша з них. Ми пропонуємо йому сестриного вбивцю, місце в раді, кілька замків у Прикордонні…

– Забагато всього,– Серсі, невгамовна як левиця, зачала ходити у вихорі спідниць.– Ти запропонував забагато, до того ж без мого дозволу і згоди.

– Ми зараз говоримо про князя дорнського. Якби я запропонував менше, він би мені в обличчя плюнув.

– Забагато! – не вступалася Серсі, розвертаючись назад.

– А що б йому запропонувала ти – дірку в себе між ніг? – мовив Тиріон, теж розпалюючись.

Цього разу він чекав ляпасу. Голова його крутнулася, аж хребці хруснули.

– Люба-люба сестро,– мовив він,– запевняю, це ти востаннє мене вдарила.

Сестра засміялася.

– Не лякай мене, малюче. Гадаєш, батькові листи тебе убезпечать? В Едарда Старка теж був папірець – допоміг він йому?

«Едард Старк не мав міської варти,– подумав Тиріон,– ні горян, ні перекупних мечів, яких найняв Брон. А я маю». Принаймні він на це сподівався. Довірившись Вейрису, серу Джейсліну Байвотеру, Брону. В лорда Старка теж, мабуть, були ілюзії.

Але Тиріон нічого не сказав. Мудра людина не поливає жаровню дикополум’ям. Натомість він налив собі ще один келих вина.

– Як гадаєш, чи буде в безпеці Мірселла, якщо Королівський Причал впаде? Ренлі зі Станісом нахромлять її голову на палю поряд з твоєю.

І тут Серсі розплакалася.

Тиріон Ланістер був би приголомшений не більше, якби в кімнату верхи на драконі, жонглюючи лимонними пирогами, увірвався Ейгон Завойовник власною персоною. Тиріон не бачив, щоб сестра плакала, ще відтоді, як вони були дітьми в Кичері Кастерлі. Він ніяково зробив до неї крок. Коли плаче сестра, належиться її втішати… але ж це Серсі! Він нерішуче потягнувся рукою до її плеча.

– Не торкайся мене! – відтяла вона, відсахнувшись. Така реакція не мала б завдати йому болю, але чомусь завдала – гіршого болю, ніж будь-який ляпас. А Серсі, червона з обличчя й розлючена не менше, ніж згорьована, важко дихала.– Не дивись на мене, не… не в такому вигляді… не ти!

Тиріон увічливо відвернувся.

– Я не хотів тебе лякати. Обіцяю, нічого з Мірселлою не трапиться.

– Брехун,– мовила вона позаду нього.– Я не дитина, щоб заспокоювати мене порожніми обіцянками. Ти вже казав, що звільниш Джеймі. Ну, і де ж він?

– У Річкорині, я так розумію. В безпеці й під вартою – поки я не придумаю, як його звільнити.

Серсі шморгнула носом.

– Мені слід було народитися чоловіком. Тоді ніхто з вас мені б не був потрібен. Нічого цього не сталося б. Як міг Джеймі датися в полон якомусь хлопчаку? А батько, я йому довіряла, а де ж він, коли потрібен? Що він робить?

– Воює.

– З-за мурів Гаренхолу? – презирливо кинула вона.– Цікавий метод боротьби. І підозріло виглядає як хованки.

– Глянь іще раз.

– А як це ще називати? Батько засів у одному замку, Роб Старк – в іншому, і посиденьки справляють.

– Посиденьки бувають різні,– мовив Тиріон.– Ці двоє чекають, хто перший зробить випад, от тільки лев завмер перед стрибком, посіпуючи хвостом, а вовченя закам’яніло від жаху, й ноги в нього підкошуються. Хай куди воно кинеться, лев ухопить його, і воно добре це знає.

– А ти певен, що лев – це батько?

– Лев у нас на прапорах,– широко всміхнувся Тиріон.

Серсі проігнорувала його дотеп.

– Якби в полон взяли батька, Джеймі не сидів би сиднем, гарантую.

«Джеймі добивав би залишки свого війська об мури Річкорину, пославши до Чужих свої шанси. Він ніколи не вирізнявся терплячістю – не більше, ніж ти, люба сестро».

– Не всі такі хоробрі, як Джеймі, але довести війну до переможного кінця можна і в інші способи. Гаренхол міцний і добре розташований.

– А Королівський Причал – ні, і ми обоє це чудово знаємо. Поки батько з малим Старком граються у лева і здобич, Ренлі марширує рожевим гостинцем. І може от-от з’явитися під нашими брамами!

– Місто за день не впаде. Від Гаренхолу сюди королівським гостинцем прямий перехід. Ренлі навряд чи встановлюватиме свої облогові гармати, коли батько напиратиме з тилу. Батькове військо буде молотом, а мури міста – ковадлом. Чудова картинка виходить!

Серсі втупила в нього зелені очі – сторожко, але пожадливо ковтаючи Тиріонову заспокійливу мову.

– А якщо виступить Роб Старк?

– Гаренхол занадто близько від бродів через Тризуб, тож Рузові Болтону не вдасться переправити північне військо на той бік, щоб приєднатися до кінноти Юного Вовка. Старк не може марширувати на Королівський Причал, поки не візьме Гаренхолу, а це проблематично навіть з Болтоновими силами,– Тиріон вичавив найприязнішу усмішку.– Поки батько жирує на багатствах приріччя, дядько Стафорд збирає біля Кичери свіжі сили.

Серсі підозріливо глянула на нього.

– Звідки ти це знаєш? Батько, посилаючи тебе сюди, розповів тобі про свої наміри?

– Ні. Я на карті подивився.

У погляді її майнула зневага.

– То все, що ти кажеш, зродилось у твоїй потворній голові, так, Куцю?

Тиріон поцокав язиком.

– Люба сестро, я тебе питаю: якби ми не перемагали, хіба Старки просили б миру? – він витягнув листа, якого привіз сер Клеос Фрей.– Бачиш, Юний Вовк вислав нам умови. Неприйнятні умови, звісна річ, але це вже початок. Не хочеш подивитися?

– Хочу,– вона вмить знов перетворилася на королеву.– Звідки вони в тебе? Це б мали передати мені.

– А для чого правиця, як не для того, щоб з рук у руки передавати? – Тиріон вручив їй листа. Щока, на якій долоня Серсі лишила знак, і досі сіпалася. «Хай і шкуру мені зі щоки здере, аби тільки це допомогло умовити її на дорнський шлюб». Зараз він отримає бажане, він це відчував.

А головне, тепер точно знатиме, хто в неї за шептуна… ну, а це справжня родзинка.

Бран

На білосніжній вовняній попоні Танцівниці красувався сірий деривовк дому Старків, а Бран був одягнений у сірі бриджі й білий камзол, на манжетах і комірі облямований білячим хутром. Зліва, де серце, кріпилася брошка – вовча голова з блискучого гагату в срібній оправі. Він би надав перевагу Літу перед срібним вовком на грудях, але сер Родрик був непохитний.

Невисокі кам’яні сходинки затримали Танцівницю лише на мить. Коли Бран підстьобнув її, вона легко здолала сходи. За широкими дубовими дверима, окутими залізом, у великій залі Вічнозиму тягнулося вісім довгих рядів двоногих столів – по чотири ряди обабіч центрального проходу. На лавках тіснилися плече до плеча вояки.

– Старк! – гукали вони, зводячись на ноги, коли Бран проїжджав повз.– Вічнозим! Вічнозим!

Бран був уже не такий малий, щоб не розуміти, що не його вони вітають: вони радіють врожаю і Робовим перемогам, вони віншують Бранового лорда-батька, і діда, і всіх Старків, що жили тут останні вісім тисяч років. А все ж Бран наприндився. На той час, поки перетинав залу, він геть забув про своє каліцтво. Та коли він під поглядами присутніх опинився біля помосту, Оша з Годором розв’язали на ньому ремінці й розстебнули застібки, зняли його зі спини Танцівниці й посадили на престол його пращурів.

Ліворуч від Брана сидів сер Родрик, а поряд з ним – його дочка Бет. Праворуч сидів Рикон; його розкошлана золотисто-каштанова чуприна так відросла, що торкалася горностаєвої мантії. Відтоді як поїхала мама, він нікому не дозволяв обтинати волосся. Останню служницю, яка спробувала це зробити, він просто вкусив.

– Я теж хотів виїхати верхи,– мовив Рикон, коли Годор повів Танцівницю геть.– Я на коні сиджу краще за тебе.

– А от і ні, тож мовчи,– мовив братові Бран. Сер Родрик закликав присутніх до тиші. Бран підвищив голос. Іменем свого брата, короля на Півночі, він гостинно привітав усіх і попросив подякувати богам давнім і новим за Робові перемоги й за багатий урожай.– І хай примножаться вони сторицею! – завершив він, піднімаючи батьків кубок.

– Сторицею! – задзвеніли олов’яні гальби, глиняні кухлі й оправлені залізом роги. Вино Бранові підсолодили медом і присмачили корицею і гвоздикою, але було воно міцнішим, ніж зазвичай. Ковтнувши, Бран відчув, як цівка вина, зазмившись, полилась у живіт. Поки він відставив кубок, голова вже обертом ішла.

– Добре впорався, Бране,– мовив до нього сер Родрик.– Лорд Едард пишався б тобою.

Мейстер Лувін, який сидів трохи далі, кивнув на згоду, а подавальники почали виносити страви.

Такого ще Бран не бачив: одна страва змінювала іншу, і було їх так багато, що з кожного тареля він міг відщипнути хіба по шматочку. Подавали велетенські турячі окости, засмажені з пражем; оленячі пироги, начинені морквою, грудинкою і грибами; перченого вепра, гусей; голубів і каплунів на рожнах; ячмінний суп з яловичиною; охолоджене фруктове пюре. Лорд Вайман привіз із Білої Гавані двадцять скринь солоних дарів моря з водоростями: білу рибу й берегових равликів, крабів і мідій, молюсків і оселедця, тріску й лосося, омарів і міног. Був чорний хліб, медові коржики й вівсяне печиво; ріпа, горох і буряк; боби, гарбузи й величезна червона цибуля; печені яблука, ягідні пироги та груші, настояні на міцновинах. На кожному столі обабіч солі стояли кружала білого сиру, а карафи з глінтвейном і осіннім елем на льоду передавалися з одного кінця столу на інший.

Сміло й гарно вигравали музики лорда Ваймана, та дуже скоро ліри, скрипки й ріжки потонули у хвилях балачок і сміху, брязкоті кухлів і тарілок, гарчанні собак, що билися за об’їдки зі столу. Співець виводив чудові балади: «Залізні списи», і «Палають кораблі», і «Бурмило і дівиця мила», але його слухав, здається, лише Годор. Він стояв поряд з волинщиком, перестрибуючи з ноги на ногу.

Гамір перетворився на невпинний гул – гучну й гарячу мішанину звуків. Сер Родрик розмовляв з мейстром Лувіном через кучеряву голову Бет, а Рикон щасливо верещав щось до Волдерів. Бран не хотів садовити Фреїв за почесний стіл, але мейстер нагадав, що скоро вони породичаються. Роб має одружитися з кимось із їхніх тіток, а Арія – з кимось із їхніх дядьків. «Ніколи вона не одружиться,– мовив Бран,– не Арія». Але мейстер Лувін був непохитний, тож Волдери опинилися біля Рикона.

Подавальники кожну страву спершу приносили Бранові, щоб він обрав собі те, що смакує лордові. Поки дійшли до качок, він уже не міг їсти. Після цього він просто щоразу кивав і відсилав страву далі. Якщо пахло особливо апетитно, він відсилав таріль комусь із лордів на помості – то був жест прихильності, якого його навчив мейстер Лувін. Лосося він відіслав бідолашній зажуреній леді Горнвуд, вепра – галасливим Амберам, таріль гуски в ягодах – Клею Сервину, а величезного омара – стайничому Джозету, що не був ані лордом, ані гостем, зате тренував Танцівницю, щоби Бран зміг їздити верхи. Ще Бран послав солодощі Годору і старій Нан – просто так, бо любив їх. Сер Родрик нагадав йому послати щось своїм братам-годованцям, отож Бран передав Малому Волдеру варених буряків, а Великому Волдеру – ріпу в маслі.

На нижніх лавках сиділи мешканці Вічнозиму впереміш з простолюдом із зимового поселення, друзями з поблизьких твердж і почтом можних гостей. Деякі обличчя він у житті не бачив, інші знав як власне, однак тепер і ті, і ті здавалися однаково чужими. Він дивився на них ніби здалеку, так наче й зараз сидів у вікні своєї спальні, споглядаючи двір унизу, все бачачи й ні в чому не беручи участі.

Між столиків походжала Оша, наливаючи ель. Один з вояків Леобальда Толгарта ковзнув рукою їй під спідницю – і Оша, під вибух реготу, розбила карафу йому об голову. А от Мікен запхав якійсь жінці руку під корсет – і вона, схоже, не мала нічого проти. Бран дивився, як Фарлен під’юджує свою руду сучку випрошувати кісточки і як стара Нан колупає зморшкуватими пальцями шкуринку гарячого пирога. На помості лорд Вайман нападав на паруючий таріль міног, наче на вороже військо. Він був такий товстий, що сер Родрик розпорядився, аби для нього змайстрували спеціальне широке крісло, але сміявся Вайман часто й гучно, тож Бран вирішив, що він йому подобається. Поряд з ним сиділа сердешна леді Горнвуд; Готер з Морсом гралися у «хто кого переп’є», буцаючись винними рогами, як лицарі на поєдинку.

«Тут надто жарко, надто гамірно, і всі вже напилися». У Брана все свербіло попід сіро-білим вовняним убранням, і зненацька закортіло опинитися будь-де, тільки не тут. «Зараз у богопралісі прохолодно. З гарячих ставків піднімається пара, і шурхотить червоне листя віродерев. Пахне там краще, ніж тут, а скоро зійде місяць, і до нього завиє мій брат».

– Бране? – звернувся до нього сер Родрик.– Ти не їси.

Сон наяву був такий яскравий, що якусь мить Бран не міг зорієнтуватися, де він.

– Пізніше ще поїм,– мовив він.– У мене живіт зараз лусне.

Білі лицареві бакенбарди були рожеві од вина.

– Ти добре впорався, Бране. І тут, і на аудієнціях. Одного дня, гадаю, з тебе вийде чудовий лорд.

«А я хочу бути лицарем». Бран ковтнув ще вина з медом і прянощами з батькового кубка, радий, що є чим зайняти руки. Збоку на кубку випиналася голова деривовка, що гарчав, мов живий. Бран відчув, як йому в долоню тицьнувся срібний писок, і згадав той останній раз, коли бачив, як з цього кубка п’є батько.

Було це того вечора, коли влаштували вітальний бенкет з нагоди приїзду короля Роберта з двором у Вічнозим. Тоді ще владарювало літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом і його королевою, поряд з якою сиділи її брати. Присутній був і дядько Бенджен, весь у чорному. Бран з братами й сестрами сидів поруч з королівськими дітьми – Джофрі, Томеном і королівною Мірселлою, яка всю вечерю захоплено витріщалася на Роба. Коли ніхто не дивився, Арія кривлялася через стіл, Санса у захваті слухала королівського лірника, який співав балади про лицарів, а Рикон раз у раз допитувався, чому Джон сидить не з ними. «Бо він байстрюк»,– нарешті довелося Брану шепнути.

«А тепер вони всі деінде». Так наче якийсь лихий бог спустив з небес велику руку й розкидав їх усіх: дівчата опинилися в полоні, Джон – на Стіні, Роб і мама – на війні, король Роберт і батько – в могилах, а мабуть, і дядько Бенджен теж…

Навіть на лавках за столами серед своїх сиділи нові люди. Джорі мертвий, і Товстун Том, і Портер, і Алін, і Дезмонд, і Галлен, що був раніше стайничим, і його син Гарвін… усі ті, хто поїхав на південь з батьком,– навіть септа Мордейн і Вейон Пул. Решта виїхали на війну з Робом, і Бран не здивується, якщо й вони скоро всі будуть мертві. Йому подобалися і Патлач, і Рябий Тим, і Дотепник, але він сумував за давніми друзями.

Роздивляючись щасливі й зажурені обличчя вздовж столів, він думав, кого ж не стане за рік, і ще за рік по тому. Він би й розплакався, але не мав права. Він Старк з Вічнозиму, батьків син і братів спадкоємець, і він майже дорослий.

У кінці зали відчинилися двері, й від повіву холодного вітру на мить ясніше спалахнули смолоскипи. Це Пиворіз привів нових гостей на бенкет.

– Леді Міра з дому Рідів,– перекрикуючи шум, оголосив кругленький гвардієць.– З братом Джодженом, зі Сторожі Сіроводдя.

Присутні відірвали очі від кухлів і хлібних мисок, щоб зиркнути на прибулих. Бран чув, як Малий Волдер пробурмотів до Великого: «Жабоїди».

Сер Родрик зіп’явся на ноги.

– Ласкаво просимо, друзі, розділіть з нами це свято врожаю.

Слуги поквапилися подовжити почесне місце на помості, підтягнувши ще один стіл і крісла.

– Хто вони такі? – поцікавився Рикон.

– Мокляки,– презирливо відповів Малий Волдер.– Злодії і боягузи, а ще вони їдять жаб, і тому в них зелені зуби.

Мейстер Лувін присів навпочіпки біля Бранового крісла, щоб шепнути йому на вухо пораду:

– Привітай цих гостей тепло. Не думав я їх тут побачити, але… Ти знаєш, хто вони?

– Краножани,– кивнув Бран.– З Перешийку.

– Гауленд Рід був щирим другом твого батька,– сказав сер Родрик.– А ці двоє, схоже, його діти.

Поки прибульці перетинали довгу залу, Бран роздивився, що одна з двох і справді дівчина, хоча з її вбрання цього ніхто б не вгадав. На ній були бриджі з овчини, затерті від довгого носіння, й безрукава шкірянка, броньована бронзовою лускою. Віком дівчина була приблизно як Роб, але худенька як хлопчак, з довгими каштановими косами, закрученими на потилиці, й ледь помітним натяком на груди. На струнких стегнах з одного боку висіла сіть, а з другого – бронзовий ніж; під пахвою вона несла старий залізний шолом, побитий іржею, а за спиною на ремені трималися остень і круглий шкіряний щит.

Брат був на кілька років молодший і зброї не мав. Вбрання на ньому було цілком зелене, навіть шкіра на чоботах, а коли він наблизився, Бран підмітив, що навіть очі в нього кольору моху, хоча зуби – такі самі білі, як в усіх людей. Ріди обоє були стрункі, як мечі, а на зріст не вищі за самого Брана. Перед помостом вони опустилися на одне коліно.

– Мілорди Старки,– заговорила дівчина.– Минули сотні, тисячі років відтоді, як мій народ уперше присягнув на вірність королю на Півночі. Лорд-батько послав нас сюди, щоб ми повторили обітницю від імені всього нашого народу.

«Вона дивиться на мене»,– усвідомив Бран. Треба було щось відповідати.

– Мій брат Роб воює на півдні,– мовив він,– але ви, якщо волієте, можете проказати обітницю переді мною.

– Вічнозиму обіцяє Сіроводдя служити вірою і правдою,– разом заговорили дівчина та хлопець.– Наші душі, домівки і долі вручаємо вам, мілорде. Наші мечі, списи та стріли до ваших послуг. Згляньтеся на слабких, допоможіть безпомічним, будьте справедливі до всіх – і ми ніколи вас не зрадимо.

– Присягаюся землею і водою,– сказав хлопець у зеленому.

– Присягаюся бронзою і залізом,– мовила його сестра.

– Присягаємося льодом і полум’ям,– закінчили вони разом.

Бран підшукував слова. Може, йому теж слід дати якусь обітницю у відповідь? Таких присяг його не вчили.

– Хай короткими будуть ваші зими і щедрими – літа,– сказав він. Ця фраза ніколи не завадить.– Підведіться. Я – Брандон Старк.

Дівчина, Міра, зіп’ялася на ноги й допомогла встати братові. Весь цей час хлопець не відривав од Брана очей.

– Ми привезли вам дари з риби, ропух і розмаю.

– Дякую,– мовив Бран, міркуючи, чи не доведеться з увічливості з’їсти ропуху.– Пригостіться медом і м’ясом Вічнозиму.

Він силкувався пригадати все, що знав про краножан, які замешкали серед боліт Перешийку й рідко коли полишали свої мочарі. Народ це був небагатий, який переважно рибалив і ловив жаб і жив у хатках з лози й очерету, збудованих на плавучих острівцях, що ховаються в болотяній глушині. Подейкували, що люди це боягузливі, вони б’ються отруйною зброєю і радше сховаються від ворога, ніж відкрито зустрінуться в бою. Однак Гауленд Рід був найстійкішим батьковим товаришем у війні за корону для короля Роберта, коли Бран ще й не народився.

Хлопчик, Джоджен, сівши на своє місце, з цікавістю роздивлявся залу.

– А де деривовки?

– У богопралісі,– озвався Рикон.– Кошлай був нечемний.

– Брат хотів би їх побачити.

Тут голосно заговорив Малий Волдер.

– Тільки хай стережеться, щоб вони його не побачили, бо ще відкусять шмат.

– Якщо там буду я, нічого вони не відкусять,– мовив Бран, якого потішило, що гості хотіли побачити деривовків.– Літо точно не вкусить, а Кошлая я потримаю.

Його цікавили ці мокляки. Він не пригадував, щоб колись кого з них бачив. У минулі роки батько часто посилав листи лорду Сіроводдя, але ніхто з краножан ще не приїздив у Вічнозим. Брану хотілося б з ними трохи поговорити, але у великій залі було так гамірно, що чути лише того, хто сидить поруч.

А поруч з Браном сидів сер Родрик.

– А вони і справді їдять жаб? – запитав Бран у старого лицаря.

– Ага,– підтвердив сер Родрик.– Жаб, і рибу, і ящірколевів, і різну птицю.

«Напевно, в них немає ні овець, ні великої рогатої худоби»,– подумав Бран. І звелів подавальникам принести їм баранячі відбивні та шматок тура, а ще наповнити їм хлібні миски ячмінним супом з яловичиною. Здається, їм це сподобалося. Дівчина піймала Бранів погляд і всміхнулася. Спаленівши, Бран відвів очі.

Згодом, потому як подали солодощі й запили їх відрами літнього вина, столи прибрали й відсунули до стін, щоб звільнити місце для танців. Музики заграли швидше, до них долучилися барабанщики, і Готер Амбер виніс велетенську вигнуту сурму в срібній оправі. Коли співець доспівав «Скінчилася ніч» до того місця, де нічна варта виїздить навперейми Чужим у Битві за світанок, Амбер так дмухнув у сурму, що всі собаки забрехали.

Двійко з гловерівських челядників завели на волинці й на лірі нескінченну пронизливу пісню. Морс Амбер першим скочив на ноги. Схопивши за руку подавальницю, яка проходила повз, він вибив у неї з руки карафу вина, й та розлетілася на підлозі на друзки. Серед очерету, кісток і крихт хліба, якими всіяна була кам’яна долівка, він зачав крутити, вертіти й підкидати дівчину в повітря. Вона пищала від сміху й червоніла, коли спідниці, кружляючи, задиралися.

Скоро до них приєдналися інші. Годор танцював сам з собою, а лорд Вайман запросив собі до пари маленьку Бет Кассель. Попри свої розміри, рухався він граційно. Коли ж він утомився, дитину до танцю повів Клей Сервин. Сер Родрик підійшов до леді Горнвуд, але вона, вибачившись, вийшла з зали. Бран деякий час спостерігав за танцюристами, щоб не здатися неввічливим, а тоді покликав Годора. Йому було гаряче, він утомився, розчервонівся од вина, а дивлячись на танці, зажурився. Ось іще одне, чого йому ніколи не робити.

– Я вже піду.

– Годор,– гаркнув Годор, стаючи навколішки. Мейстер Лувін з Патлачем підняли хлопчика в кошик. Мешканці Вічнозиму спостерігали це видовище з півсотні разів, а от для гостей, безперечно, бачити це було дивно, і дехто з них виявляв цікавості більше, ніж увічливості. Бран відчував на собі чужі погляди.

Вийшли з чорного ходу, щоб не перетинати всю залу, і Бран прихилив голову, коли вони з Годором виходили з лордівських дверей. У тьмяно освітленому коридорі, що вів з великої зали, вони наскочили на стайничого Джозета, який теж, так би мовити, їхав верхи. Він притиснув до стіни не знайому Бранові жінку, задерши їй спідниці до пояса. Вона хихотіла – поки Годор не зупинився подивитися. Тоді вона зойкнула.

– Лиши їх, Годоре,– довелося сказати Брану.– Віднеси мене в спальню.

Піднявшись виткими сходами у вежу, Годор став навколішки біля одної з залізних скоб, які Мікен умонтував у стіни. Бран користувався ними, щоб залізти в ліжко, тож Годор стягнув з нього чоботи та бриджі.

– Повертайся на бенкет, але не заважай Джозету з тою жінкою,– мовив Бран.

– Годор,– озвався Годор, киваючи.

Коли Бран задмухав свічку біля ліжка, його м’яким і звичним покривалом огорнула темрява. Крізь віконниці пробивалася ледь чутна музика.

Зненацька Бранові пригадалося те, що батько сказав йому, як він ще був маленький. Бран тоді запитав лорда Едарда, чи королівська варта – і справді найкращі лицарі в Сімох Королівствах. «Уже ні,– відповів той,– та колись вони були дивовижні – справжній взірець для світу».

«А був серед них найкращий?»

«Найкращий лицар, що траплявся мені в житті, то сер Артур Дейн, який бився мечем, названим Світанок і викуваним у серці впалої зірки. Його кликали Ранковим Мечем; він мало не вбив мене – якби не Гауленд Рід». Батько зажурився й більше нічого не схотів розповідати. Шкода, що Бран не запитав тоді, що ж батько мав на увазі.

Засинаючи, він марив про лицарів у блискучих обладунках і з мечами, які сяяли, мов зорі, та коли поринув у сон, знов опинився в богопралісі. Запахи з кухні та з великої зали були такі міцні, наче він і досі сидів на бенкеті. Він скрадався попід деревами, а позаду, зовсім близько, біг брат. Ніч була на диво лункою од виття людської зграї, що гралася в лісі. Ці звуки роз’ятрили його. Йому кортіло бігати, полювати, кортіло…

Від брязкоту заліза він нашорошив вуха. Брат теж це чув. Вони помчали крізь кущі на звук. Перестрибуючи калюжу попід старим білим віродеревом, він занюхав чужака – людський дух, змішаний з запахом шкіри, землі й заліза.

Коли він наскочив на незваних гостей, вони вже зайшли на кілька кроків у ліс – дівчина і юний хлопець, від яких і не пахло страхом, хоча він вищирив на них білі зуби. Брат гортанно загарчав, але вони не тікали.

«Ось і вони,– мовила дівчина. Міра, мов шепнув хтось – якийсь спогад про хлопчака, що загубився у вовчому сновидінні.– Хто б подумав, що вони такі великі».

«Будуть ще більші, коли підростуть,– сказав хлопчак, роздивляючись їх великими зеленими безстрашними очима.– Отой чорний – розлючений і переляканий, а от сірий – сильний… сильніший, ніж гадає… відчуваєш його, сестро?»

«Ні,– озвалася вона, кладучи руку на довгий брунатний ніж, що був у неї при боці.– Обережніше, Джоджене».

«Він мені не зашкодить. Не прийшов ще день мені помирати». Хлопець рушив до них, зовсім не боячись, і торкнувся його морди – легенько, наче літній вітерець. Однак від дотику цих пальців ліс наче розчинився, земля під лапами перетворилася на дим і зо сміхом попливла геть, а він, кружляючи, почав падати, падати, падати…

Кетлін

Кетлін, яка спала серед пагористих пасовищ, снилося, що Бран знову здоровий, що Арія з Сансою тримаються за руки, що Рикон – немовля в неї на грудях, а некоронований Роб б’ється дерев’яним мечем. Коли ж діти повкладалися спати, у своєму ліжку Кетлін виявила усміхненого Неда…

Солодкий був сон, солодкий – і дуже швидко закінчився. Прийшов жорстокий світанок – світляний кинджал. Прокинулася Кетлін зболена, самотня та змучена – змучена від їзди, змучена від болю, змучена від обов’язків. «Кортить розплакатися,– подумала вона.– Щоб мене втішали. Як я втомилася бути сильною! Хочеться бодай трохи побути дурненькою і боязкою. Недовго… день… годинку…»

Ззовні намету заворушилися вояки. Чулося іржання коней, Шад жалівся, що в нього спина затерпла; сер Вендель гукав, щоб йому подали лук. Кетлін хотілося, щоб вони забралися геть. Люди це були надійні й віддані, але вона втомилася від них усіх. Душею вона тягнулася до дітей. Одного дня, пообіцяла вона собі, лежачи на постелі, одного дня вона дозволить собі розслабитися й не бути сильною.

Але не сьогодні. Тільки не сьогодні.

Коли вона вовтузилася з одягом, пальці здавалися незграбнішими, ніж зазвичай. Мабуть, подумала Кетлін, вона мала би бути вдячна за те, що руки взагалі її слухаються. Адже кинджал був з валірійської криці, а валірійська криця гостра й ранить глибоко. Досить було тільки глянути на шрами, щоб згадати це.

Знадвору Шад помішував у казанку вівсянку, а сер Вендель Мандерлі підтягував тятиву на луці.

– Міледі,– мовив він, коли з’явилася Кетлін,– у траві водяться птахи. Не хочете сьогодні на сніданок смажену куріпку?

– Вівсянки з хлібом буде досить… для всіх, гадаю. Нам ще багато льє їхати, пане Венделю.

– Як зволите, міледі,– кругле обличчя лицаря посумнішало, а кінчики довжезних обвислих вусів закрутилися від розчарування.– Вівсянка з хлібом, що може бути краще?

Таких товстунів, як він, Кетлін рідко в житті зустрічала, та хай як він любив поїсти, своєю честю він дорожив більше.

– Я тут кропиву знайшов і чаю запарив,– оголосив Шад.– Міледі вип’є горнятко?

– Так, дякую.

Стиснувши чай у пошрамованих долонях, вона подмухала на нього, щоб охолодити. Шад був з Вічнозиму. Роб послав двадцятеро найкращих своїх бійців, щоб доправити її безпечно до Ренлі. Ще він послав з нею п’ятьох лордійчуків, чиї імена й родовитість мали надати її місії більшої ваги й почесності. Прямуючи на південь, тримаючись подалі від містечок і твердж, неодноразово вони бачили гурти одягнених у лати вояків, а на сході на обрії зауважили дим, але напасти на них ніхто не наважився. Їх було замало, щоб становити загрозу, однак забагато, щоб стати легкою здобиччю. Коли перетнули Чорноводдя, найгірше лишилося позаду. За останні чотири дні не видно було і знаку війни.

Кетлін не хотіла їхати. Вона так і сказала Робові в Річкорині. «Коли я востаннє бачила Ренлі, він був хлопчаком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Виряди когось іншого. Моє місце тут, з батьком, хай скільки йому залишилося».

Але син невесело подивився на неї. «Більше нема кого. Сам я поїхати не можу. Твій батько заслабий. Чорнопструг мені за очі й за вуха, його я втратити не можу. А твій брат має утримувати Річкорин, коли ми виступимо…»

«Виступите?» Ніхто і слова не сказав їй про виступ.

«Не можу ж я сидіти в Річкорині, чекаючи миру. Так наче я боюся виїхати знов на поле бою. Коли не треба йти на битву, люди згадують про своє житло і жито, ось як казав мені батько. Навіть мої північани виявляють нетерплячку».

Мої північани, подумала Кетлін. Він уже й говорити починає, як король.

«Від нетерплячки ще ніхто не вмер, а от необачність – це зовсім інша справа. Ми посіяли зерна, то нехай зійде парость».

Роб уперто похитав головою. «Ми кинули кілька зерен на вітер, ось і все. Якби твоя сестра Лайса збиралася нам на поміч, ми б уже отримали від неї звістку. Скільки пташок відіслали ми в Гніздо – чотири? Я теж хочу миру, але навіщо Ланістерам у чомусь мені поступатися, якщо я просто сиджу сиднем, поки армія моя тане, як сніг улітку?»

«То ти, щоб не здатися боягузом, танцюватимеш під дудку лорда Тайвіна? – кинула вона у відповідь.– Він хоче, аби ти виступив на Гаренхол, запитай дядька Бриндена, якщо…»

«Я не казав про Гаренхол,– мовив Роб.– То як, ти поїдеш від мого імені до Ренлі – чи мені посилати Великого Джона?»

На згадку про це Кетлін слабко всміхнулася. Тактика очевидна, однак як на п’ятнадцятирічного хлопчака – майстерно використана. Роб чудово розумів, що така людина, як Великий Джон Амбер, геть не пасує для переговорів з такою людиною, як Ренлі Баратеон, а ще він добре знав, що і вона це розуміє. Як вона могла не погодитися? Молилася тільки за те, що, коли повернеться, ще застане батька живого. Якби лорд Гостер не слабував, то сам би поїхав, вона це знала. Однак їхати все одно було важко, важко. Батько навіть не впізнав її, коли вона прийшла попрощатися. «Мінайсо,– звернувся він до неї,– де діти? Моя маленька Кет, моя люба Лайса…» Кетлін, поцілувавши його в чоло, запевнила, що з діточками все гаразд. «Дочекайтеся мене, мілорде,– сказала вона, коли його очі заплющилися.– Як я вас чекала – багато-багато разів. А тепер ви дочекайтеся мене».

«Доля все тягне і тягне мене на південь,– думала Кетлін, посьорбуючи в’язкий чай,– коли я мала б їхати на північ – на північ, додому». Останнього вечора у Річкорині вона написала Брану й Рикону. «Я вас не забула, мої любі, повірте мені. Просто вашому братові я зараз потрібна більше».

– Маємо ще сьогодні дійти до верхів’їв річки Мандер, міледі,– оголосив сер Вендель, поки Шад насипав кашу.– Якщо плітки не брешуть, лорд Ренлі має бути неподалік.

«І що я йому скажу, коли нарешті знайду його? Що мій син не вважає його законним королем?» Майбутня зустріч не тішила Кетлін. Їм потрібні друзі, а не вороги, однак Роб ніколи в житті не прихилить коліна перед людиною, яку не вважає законним претендентом на трон.

Її миска спорожніла, хоча вона й пригадати не могла смаку каші. Кетлін відставила миску.

– Час їхати.

Що швидше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе повернутися додому. Вона перша сіла в сідло й задала ритм усій валці. Поряд з нею їхав Галліс Моллен, тримаючи в руках прапор дому Старків – сірого деривовка на білосніжному полі.

Коли їх схопили, до табору Ренлі лишалося ще півдня переходу. Робін Флінт виїхав наперед на розвідку й за деякий час повернувся чвалом, щоб повідомити, що на даху млина вдалині сидить чатовий. Поки валка доїхала до млина, чатовий давно зник. Вони рушили вперед, але не встигли здолати і милю, як їм навперейми виїхали розвідники Ренлі – двадцятеро вершників у кольчугах на чолі з сивочубим і сивобородим лицарем, на чиєму сюрко красувалися блакитні сойки.

Побачивши прапори, лицар сам-один під’їхав до Кетлін.

– Міледі,– гукнув він,– дозвольте представитися, сер Колен Зеленопрудський. Ви проїжджаєте небезпечні краї.

– У нас нагальна справа,– озвалася вона.– Я – посланець від мого сина Роба Старка, короля на Півночі, їду на переговори з Ренлі Баратеоном, королем на Півдні.

– Король Ренлі – коронований і помазаний володар усіх Сімох Королівств, міледі,– виправив її сер Колен, хоча й досить увічливо.– Його світлість зі своїм військом стоїть табором біля Буремосту, де рожевий гостинець перетинає річку Мандер. Матиму за честь провести вас до нього,– лицар підняв руку в латній рукавиці, і його вояки вишикувалися в дві шереги обабіч Кетлін з її вартою. «Проводир чи полонитель?» – думала Кетлін. Але нічого не поробиш – лишалося звіритися на честь сера Колена і лорда Ренлі.

Ще за годину їзди від ріки вже було видно дим з багать у таборі. А незабаром ланами, полями й горбистими пасовищами покотився звук: невиразний, наче буркотіння далекого моря, він наростав і наростав. Коли вже можна було розрізнити каламутні води річки Мандер, що зблискували на сонці, стало чути людські голоси, брязкіт криці, іржання коней. Але ні звуки, ні дим не підготували їх до того, що вони побачили.

Тисячі багать напоювали повітря білою димкою. Самі конов’язі тягнулися на кілька льє. Мабуть, цілий ліс довелося вирубати на високі жердини, на яких маяли прапори. Вздовж трав’янистого узбіччя вишикувалися великі облогові гармати: пращі, метавки й тарани на колесах, вищих за вершника. Сталеві гостряки пік зблискували червоним у сонячних променях, так наче вже в крові, а шатра лицарів і можних лордів випиналися з трави, мов шовкові гриби. Перед очима Кетлін мелькали вояки зі списами і вояки з мечами; вояки у сталевих шапках і кольчугах; хвойди, що тягалися за військом, виставляючи напоказ свої принади; лучники, що оперяли стріли; візники з їхніми возами і свинарі з їхніми гуртами; пажі, що бігали з повідомленнями; зброєносці, що гострили мечі; лицарі на конях і груми, що вели норовливих дестрієрів.

– Грізне військо,– зауважив сер Вендель Мандерлі, перетинаючи старовинне кам’яне мостище, яке дало назву Буремосту.

– Щира правда,– погодилася Кетлін.

Схоже, на заклик Ренлі з’їхалося майже все лицарство Півдня. Всюди виднілися золоті ружі Небосаду: вишиті з правого боку на грудях зброєносців і слуг; розмаяні й розметані на зелених шовкових прапорцях, що прикрашали списи й піки; змальовані на щитах, розвішаних перед шатрами синів, братів, кузенів і дядьків дому Тайрелів. А ще Кетлін впали в око заквітчаний лис дому Флорентів, червоні й зелені яблука Фосовеїв, мисливець лорда Тарлі, дубове листя Окгартів, журавлі Крейнів, хмара чорно-оранжевих метеликів Малендорів.

На тому боці Мандера підняли свої штандарти лорди штормових земель – прапороносці лорда Ренлі, які присягнули дому Баратеонів і Штормокраю. Кетлін упізнала солов’їв Брайса Карона, схрещені пера Пенроузів, морську черепаху лорда Естермонта, зелену на зеленому полі. Та на кожен знайомий щит була дюжина незнайомих, належних маломожним лордам, що присягли прапороносцям Баратеонів, а ще незчисленним лицарям-бурлакам і вільним вершникам, які з’їхалися звідусіль, щоб зробити Ренлі Баратеона королем не лише номінально, а й фактично.

Понад усіма іншими розмаявся штандарт самого Ренлі. З найвищої рухомої облогової башти – дубового, оббитого сиром’ятною шкірою велетня на колесах – стриміло таке велике військове знамено, яких Кетлін у житті не бачила: на мерехтливому золотому полотні, яким можна було б застелити не одну залу, гордо виступав високий чорний олень Баратеонів.

– Міледі, чуєте гамір? – поцікавився Галліс Моллен, під’їжджаючи ближче.– Що це?

Вона дослухалася. Крики, іржання коней, брязкіт криці та…

– Оплески й улюлюкання,– мовила Кетлін. Вони саме долали невисокий пагорб, наближаючись до рядка різнобарвних шатер на його верхівці. Тут юрма стала щільнішою, а галас посилився. Й ось Кетлін побачила джерело шуму.

Внизу, попід муровано-дерев’яними зубчастими стінами невеличкого замку, саме відбувалася рукопашна.

Для неї розчистили ціле поле, на якому звели загорожі, галереї і похилі бар’єри. Глядачів зібралися сотні, а може, й тисячі. Якщо судити з вигляду поля – поритого, багнистого, засипаного уламками погнутих обладунків і потрощених списів, турнір тривав не один день, але вже добігав кінця. Верхи ще лишалося два десятки лицарів, не більше,– наскакували один на одного й рубалися під схвальні вигуки глядачів і вже вибулих бійців. На очах у Кетлін двоє дестрієрів у повній збруї зіткнулися і гримнулися додолу, перетворившись на купу криці й копит.

– Турнір,– оголосив Галліс Моллен. Він мав схильність уголос констатувати очевидне.

– О, яка краса,– мовив сер Вендель Мандерлі, коли лицар у смугастому веселковому плащі з лівої руки навідліг ударив довгим топором вояка, що переслідував його, розтрощивши переслідувачу щита, а самого скинувши з коня, аж той заплутався в стременах.

Через натовп, у який вони вперлися, рухатися далі було важкувато.

– Леді Старк,– мовив сер Колен,– якщо ваші гвардійці люб’язно згодяться почекати тут, я проведу вас до короля.

– Як скажете.

Вона віддала наказ – довелося підвищити голос, щоб перекричати гуркіт турніру. Сер Колен помалу спрямовував коня крізь юрму, і Кетлін їхала у нього на хвості. Натовп заревів: це рудобородого вояка без шолома, з грифоном на щиті, скинув на землю дебелий лицар у синіх обладунках. І криця на ньому була насиченої кобальтової барви, і навіть тупий моргенштерн, яким він розмахував зі смертельною вправністю, а збрую коня прикрашав поділений на чотири квадрати сонячно-місячний герб дому Тартів.

– Чорт забирай, Рудий Ронет на землі! – вилаявся якийсь чоловік.

– Лорас відплатить цій синій…– озвався його товариш, але кінець фрази заглушив рев.

Упав ще один вояк, причавлений пораненим конем; обоє верещали від болю. Їм на поміч кинулися зброєносці.

«Божевілля,– подумала Кетлін.– Ворог зусібіч, півкоролівства у вогні, а Ренлі грається у війнушку, як хлопчак зі своїм першим дерев’яним мечем».

Лорди й леді на галереї були поглинуті рукопашною не менше за простолюд на землі. Кетлін добре орієнтувалася. Батько часто вів переговори з південними лордами, і багато хто з них гостював у Річкорині. Вона впізнала лорда Матиса Рована, ще дебелішого й червонішого з обличчя, ніж раніше, з розкидистим золотим деревом свого дому на білому камзолі. Трохи нижче сиділа леді Окгарт, мініатюрна й витончена, а ліворуч од неї – лорд Рендил Тарлі з Сурмосхилу; його великий меч Серцезгуб стояв, притулений до спинки крісла. Інших Кетлін знала по гербах, але декого не впізнавала зовсім.

У центрі, в товаристві юної королеви, сидів, зі сміхом спостерігаючи за колотнечею, привид у золотій короні.

«Не дивно, чому навколо нього з таким завзяттям гуртуються лорди,– подумала Ренлі,– він-бо Робертова реінкарнація». Ренлі був уродливий, як колись Роберт, довгоногий і широкоплечий, з таким самим чудовим волоссям – вугільно-чорним і прямим, з такими самими синіми очима, такою самою невимушеною усмішкою. Тонкий вінець у нього на чолі, схоже, чудово йому пасував. Кружало щирозлотних витончених руж, а спереду – оленяча голова з темно-зеленого нефриту з золотими очима й золотими рогами.

Коронований олень, гаптований золотою ниткою, прикрашав на грудях і зелену оксамитову сорочку короля; це був герб Баратеонів у кольорах Небосаду. Дівчина, яка ділила з королем престол, теж була з Небосаду: юна королева Марджері, дочка лорда Мейса Тайрела. Кетлін знала: на їхньому шлюбі, як на будівельному розчині, тримається цей великий союз південців. Королю Ренлі був двадцять один рік, а дівчині – не більше за Роба; дуже вродлива, з лагідними очима голубиці та гривою каштанових кучерів, що спадали на плечі великими завитками, королева всміхалася сором’язливо й мило.

А тим часом на полі ще одного вояка скинув з сідла лицар у веселково-смугастому плащі, і король разом з усіма загукав на його підтримку.

– Лорас! – кричав він.– Лорас! Небосад!

Королева збуджено заплескала в долоні.

Кетлін обернулася до поля, щоб поглянути, чим усе закінчиться. В рукопашній лишалося тільки четверо вояків, і було очевидно, до кого прихильні і король, і простолюд. Кетлін не зустрічалася з сером Лорасом Тайрелом, але навіть далеко на півночі всі чули перекази про майстерність лицаря квітів. Сер Лорас сидів на високому білому огирі в срібній збруї, а бився топором на довгому держалні. Гребінь його шолома прикрашали золоті троянди.

Решта двоє вцілілих вирішили об’єднати зусилля. Приостроживши коней, вони метнулися до лицаря в кобальтових латах. Коли вони з двох боків затиснули його, синій лицар сильно смикнув повіддя, і його чорний дестрієр підкованим крицею копитом хвицьнув одного, а другого сам лицар штовхнув в обличчя розбитим щитом. І за мить один з бійців злетів з коня, а другий закружляв на місці. Синій лицар кинув розтрощеного щита на землю, щоб звільнити ліву руку,– і тут на нього наскочив лицар квітів. Здавалося, вага криці зовсім не применшувала грації і спритності, з якими рухався сер Лорас у вирі веселкового плаща.

Білий і чорний коні танцювали, як закохані в танку на святі врожаю, от тільки вершники дотикалися не вустами в цілунку, а крицею. Зблискувала барда і вертівся моргенштерн. Зброя в обох була затуплена, але брязкоту зчинила чимало. Синьому лицарю, який лишився без щита, було непереливки. Під крики «Небосад!», які лунали з натовпу, сер Лорас обсипав його ударами по голові та плечах. Той відбивався моргенштерном, та щоразу, як з силою опускалася куля, сер Лорас підставляв потовченого зеленого щита, прикрашеного золотими ружами. Коли ж барда опустилася на замахнуту руку синього лицаря, вибивши з долоні моргенштерн, юрма заверещала, як звір на гонах. Лицар квітів підняв топір для останнього удару.

Синій лицар кинувся на нього. Жеребці зіткнулися, тупий топір врізався в пощерблений синій нагрудник… але синьому лицарю якимсь чином вдалося затиснути держак закутими в крицю пальцями. Він викрутив топір з долоні сера Лораса – й от уже ці двоє зчепилися разом з кіньми, а за мить полетіли на землю. Їхні коні розступилися, і вояки грьопнулися додолу так, що ще трохи – і кісток би не позбирали. Основну силу удару прийняв Лорас Тайрел, який опинився під низом. Висмикнувши довгий чингал, синій лицар рвучко відкрив забороло на Тайреловому шоломі. У реві натовпу Кетлін не розчула слів сера Лораса, але його розбиті й закривавлені губи склалися в одне слово: «Здаюся».

Синій лицар нетвердо зіп’явся на ноги і, обернувшись до Ренлі Баратеона, підніс свій чингал – переможець вітав свого короля. На поле вибігли зброєносці, щоб допомогти підвестися переможеному лицарю. Коли з нього зняли шолом, Кетлін вражено зауважила, який він юний. Роки на два старший за Роба, не більше. Може, хлопець на вроду був не гірший за сестру, але через розбиту губу, розсіяний погляд і просочену кров’ю скуйовджену чуприну важко було сказати напевно.

– Підійдіть,– гукнув переможця король Ренлі.

Той покульгав до галереї. Зблизька осяйні сині обладунки вже не здавалися такими пишними: кругом виднілися подряпини і щербини від булав і келепів, довгі рівчаки, залишені мечами, сколи на емальованому нагруднику й на шоломі. Плащ висів, як подерта ганчірка. А з того, як рухався вояк, ставало ясно, що і сам він потовчений не менше. Кілька голосів привітали його криками «Тарт!» і – дивна річ – «Краля! Краля!», але переважно юрба мовчала. Синій лицар став навколішки перед королем.

– Ваша світлосте,– мовив він голосом, приглушеним пом’ятим шоломом.

– Ваш батько не збрехав щодо вас,– залунав над полем голос Ренлі.– Бачив я раз чи двічі, як сера Лораса скидали з коня… але не так.

– Хто ж так скидає? – пожалівся неподалік п’яний лучник з ружею Тайрелів на шкірянці.– Підлий трюк – перекинути хлопця на землю.

Стовпище почало потроху розходитися.

– Пане Колене,– звернулася Кетлін до свого провідника,– хто ж цей чоловік, що всі його так не люблять?

Сер Колен нахмурився.

– Просто це не чоловік. Це Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина на прізвисько Вечірниця.

– Дочка? – жахнулася Кетлін.

– Брієнна Краля, так її називають… лише позаочі, щоб не поплатитися за свої слова.

Кетлін чула, як король Ренлі оголосив леді Брієнну Тартську переможницею великої рукопашної при Буремості – останньою вцілілою зі ста шістнадцяти лицарів.

– Як переможниця, ви маєте право на одне прохання. Якщо це в моїй владі, я його задовольню.

– Ваша світлосте,– озвалася Брієнна,– прошу честі приєднатися до лав вашої веселкової варти. Хочу стати однією з сімох і присвятити своє життя вам, всюди прямувати за вами пішки і верхи й берегти вас від ран і рахуб.

– Згода,– відповів він.– Підведіться і скиньте шолом.

Вона так і вчинила. І тільки коли вона зняла шолом, Кетлін зрозуміла слова сера Колена.

Краля, ось як її називали… глузливо. Волосся під заборолом нагадувало брудне солом’яне гніздо, а обличчя… Очі Брієнна мала великі й сині, очі юної дівчини, довірливі й нехитрі, а от решта… широке обличчя з грубими рисами, довгі криві зуби, завеликий рот, а губи такі пухкі, наче набряклі. Цілий розсип ластовиння вкривав щоки й чоло, а ніс Брієнна ламала не раз і не двічі. Серце Кетлін сповнилося жалю. Чи є на землі істота нещасніша, ніж бридка жінка?

Однак, коли Ренлі розрізав її подертий плащ і на його місці закріпив веселку, Брієнна Тартська геть не схожа була на нещасну. Усмішка осяяла її обличчя, а коли вона заговорила, голос звучав твердо і гордо:

– Моє життя належить вам, ваша світлосте. Відсьогодні я буду вашим мечем, присягаюся богами давніми й новими.

Було боляче бачити, як вона дивиться на короля – дивиться згори вниз, бо вища за нього принаймні на долоню, хоча Ренлі був майже такий самий високий, як і його покійний брат.

– Ваша світлосте! – зіскочив з коня сер Колен Зеленопрудський і рушив до галереї.– Перепрошую,– опустився він на одне коліно.– Маю честь доправити до вас леді Кетлін Старк, посланницю від її сина Роба, лорда Вічнозиму.

– Лорда Вічнозиму й короля на Півночі, сер,– виправила його Кетлін. Злізши з коня, вона стала поруч з сером Коленом.

Король Ренлі мав здивований вигляд.

– Леді Кетлін? Яка приємність! – він обернувся до своєї юної королеви.– Марджері, люба, це леді Кетлін Старк з Вічнозиму.

– Ласкаво просимо, леді Старк,– мовила дівчина м’яко й чемно.– Співчуваю вашій утраті.

– Дякую за вашу доброту,– озвалася Кетлін.

– Міледі, присягаюся, я потурбуюся, щоб Ланістери відповіли за вбивство вашого чоловіка,– заявив король.– Коли я візьму Королівський Причал, то пошлю вам голову Серсі.

«А це поверне мені Неда?» – подумала вона.

– Мені досить буде знати, що справедливість перемогла, мілорде.

– Ваша світлосте,– виправила її Брієнна різко.– І перед королем слід прихиляти коліно.

– Лорда від короля відділяє один крок, міледі,– сказала Кетлін.– Лорд Ренлі має на голові корону, як і мій син. Можна, звісно, стояти тут у болоті, сперечаючись, кому які почесті й титули належаться, але мені здається, що перед нами зараз постали важливіші питання.

Дехто з лордів Ренлі на такі слова наїжачився, а от король лише розсміявся.

– Добре сказано, міледі. Ще буде час на «вашу світлість», коли війна закінчиться. Скажіть мені, коли ваш син виступає на Гаренхол?

Але Кетлін не збиралася і словом обмовитися про синову диспозицію, поки не впевниться, ворог цей король їм чи друг.

– Мілорде, син не запрошує мене на військову раду.

– Гаразд, я не нарікаю – хай тільки він лишить мені парочку Ланістерів. Що він зробив з Царевбивцею?

– Джеймі Ланістер ув’язнений у Річкорині.

– Досі живий? – розчаровано зронив лорд Матис Рован.

Ренлі вражено мовив:

– Бачу, деривовк добріший за лева.

– Я б сказав, слабший,– сказав лорд Рендил Тарлі, який вирізнявся короткою сивою борідкою і прямолінійністю.– Не ображайтеся, леді Старк, але лорду Робу належало самому приїхати й віддати шану королеві, а не ховатися за материними спідницями.

– Король Роб воює, мілорде,– з крижаною ввічливістю відповіла Кетлін,– а не розважається на турнірах.

Ренлі широко посміхнувся.

– Обережніше, лорде Рендиле, боюся, тут вас перевершили,– зронив він і покликав стюарда в лівреї Штормокраю.– Розмісти почет леді й подбай, щоб у них були всі вигоди. А леді Кетлін зупиниться в моєму шатрі. Оскільки лорд Касвел люб’язно надав до наших послуг свій замок, мені зараз шатро не потрібне. Міледі, коли перепочинете, прошу вшанувати мене й розділити з нами мед і м’ясо на бенкеті, який на нашу честь сьогодні ввечері влаштовує лорд Касвел. Це прощальний бенкет. Боюся, його милість тільки й марить, коли вже моя голодна орда накиває п’ятами.

– Неправда, ваша світлосте,– запротестував худенький молодик – певно, Касвел.– Усе моє – ваше.

– Коли хтось так казав братові Роберту, він ловив його на слові,– відповів Ренлі.– У вас дочки є?

– Так, ваша світлосте. Дві.

– То дякуйте богам, що я не Роберт. Єдина жінка, яку я жадаю,– моя люба королева,– Ренлі простягнув руку, щоб допомогти Марджері підвестися.– Поговоримо згодом, коли ви перепочинете, леді Кетлін.

Ренлі повів свою дружину назад у замок, а його стюард супроводив Кетлін до королівського шовкового шатра.

– Щось буде потрібно – тільки попросіть, міледі.

Кетлін не могла уявити, що ж їй може знадобитися такого, чого їй досі не надали. Шатро виявилося просторішим за вітальні більшості заїздів, а обставлене усіма вигодами: периною і хутрами; мідною, обшитою деревом купільницею, де помістилося б двоє людей; жаровнями, щоб розганяти нічну прохолоду; похідними шкіряними кріслами; письмовим столом з перами й каламарем; мисками персиків, слив і груш; карафою вина та срібними келихами, що пасували до неї; кедровими скринями, повними одягу Ренлі; книжками, картами, гральними дошками, арфою, великим луком з сагайдаком стріл, парою червонохвостих мисливських соколів, цілою зброярнею найкращої зброї. «А він себе ні в чому не обмежує, цей Ренлі,– подумала Кетлін.– Не дивно, що його військо просувається так помалу».

Біля входу на чатах стояли королівські обладунки – темно-зелена кіраса, інкрустована золотом, і шолом, увінчаний розкидистими оленячими рогами. Крицю відшліфували до такого блиску, що в нагруднику Кетлін бачила власне віддзеркалення, яке подивлялося на неї мов із глибин зеленого ставу. «Обличчя потопельниці»,– подумала Кетлін. А можна втонути у журбі? Вона рвучко відвернулася, розізлившись на власну слабкість. Нема часу на таку розкіш – жаліти себе. Слід змити куряву з волосся й перевдягнутися в сукню, в якій не соромно з’явитися на учту до короля.

До замку вона їхала в супроводі сера Венделя Мандерлі, Лукаса Блеквуда, сера Первина Фрея і решти родовитого товариства. Велика зала фортеці лорда Касвела великою насправді не була, але на заповнених лавках, серед лицарства Ренлі, знайшлося місце для супроводу Кетлін. Самій же Кетлін лишили крісло на помості між червонощоким Матисом Рованом і добродушним сером Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Сер Джон заходився жартувати, а лорд Матис увічливо розпитав її про здоров’я батька, брата й дітей.

Брієнна Тартська сиділа в найдальшому кінці високого столу. Вдягнулася вона не як леді, а натомість обрала лицарський убір: оксамитовий камзол з поділеним на чотири квадрати рожево-блакитним гербом на грудях, бриджі, чоботи й добре вичинений мечний пояс, а з пліч у неї струменів новий веселковий плащ. Але ніякі шати не могли її підкрасити – ні її великих веснянкуватих рук, ні широкого плаского обличчя, ні випнутих зубів. Без лат її тіло здавалося незграбним; широка в стегнах, вона мала дебелі руки й ноги, сутулі м’язисті плечі й ані натяку на груди. І з усього видно було, що сама Брієнна добре це знає і тому страждає. Говорила вона, лише коли до неї зверталися, й рідко підводила очі від тарілки.

А їжі було вдосталь. Війна не торкнулася легендарної щедрості Небосаду. Поки співали співці й витинали акробати, бенкет почався з вимочених у вині груш, за якими подали крихітних пікантних рибок, обкачаних у солі й засмажених до хрусткої шкуринки, і каплунів, фаршированих грибами з цибулею. На столах лежали велетенські буханці хліба, гори ріпи й цукрової кукурудзи й гороху, велетенські окости, смажені гуси; стояли повні, аж сік крапає, миски з олениною, тушкованою в пиві з ячменем. На солодке слуги лорда Касвела принесли з замкової кухні таці здоби, кремових лебедів і єдинорогів з цукрової вати, лимонні тістечка-трояндочки, пряне медове печиво й ожинові пироги, яблучні хрусти й кружала вершкового сиру.

Смаколики викликали в Кетлін нудоту, але не можна було виявляти слабкість, коли стільки залежало від її сили. Їла вона мало, здебільшого спостерігаючи за людиною, яка називалася королем. Ренлі сидів зі своєю юною нареченою по ліву руч і з її братом – по праву. Якщо не зважати на білу пов’язку в нього на чолі, сер Лорас, попри сьогоднішню халепу, здавалося, зовсім не постраждав. Він і справді виявився вродливим, як Кетлін і підозрювала. Без звичного лоску, але очі в нього були жвавими й мудрими, а чуприна – «мистецький безлад» каштанових кучерів, яким позаздрила б не одна красуня. Пошарпаний турнірний плащ він замінив на новий – такий самий чарівний смугастий шовк веселкової варти Ренлі, застебнутий золотою ружею Небосаду.

Час до часу король Ренлі з кінчика свого кинджала згодовував Марджері особливо ласий шматочок або ж перехилявся, щоб легенько поцілувати її в щічку, але жартами й секретами він обмінювався з сером Лорасом. Король тішився їжею й питвом, це було очевидно, але не здавався ні зажерою, ні пияком. Він часто й гарно сміявся, і розмовляв однаково приязно і з високородними лордами, і зі служницями.

Але дехто з гостей такої помірності не виявляв. Як на думку Кетлін, пили забагато, вихвалялися заголосно. Сини лорда Віллума – Джошуа і Еліяс – гаряче сперечалися, хто першим подолає мури Королівського Причалу. Лорд Варнер гойдав на колінах дівчину-подавальницю, вустами тицьнувшись їй у шию, в той час як долоня його досліджувала її корсет. Гіяр Зелений, який забрав собі в голову, що він співець, шарпав ліру, мугикаючи римовану пісеньку про те, як зав’язати вузлом левові хвоста. Сер Марк Малендор приніс із собою чорно-біле мавпеня й годував з власної тарілки, а сер Тантон з Фосовеїв червоного яблука виліз на стіл і нахвалявся подолати у двобої Сандора Клігана. Може, цю обіцянку хтось і сприйняв би всерйоз, якби сер Тантон у цей час не стояв однією ногою в соусниці.

Це божевілля досягло апогею, коли з’явився, витинаючи колінця, вгодований блазень у позолоченій жерстянці, прикрашеній матер’яною лев’ячою головою, і заходився ганяти поміж столів карлика, ляскаючи його по голові надутим міхуром. Нарешті король Ренлі поцікавився, чого той б’є свого брата.

– Аякже, ваша світлосте, я – Цабевбивця, а він – велике цабе! – озвався блазень.

– Правильно – Царевбивця, дурню ти! – виправив Ренлі, й зала покотилася од сміху.

Лорд Рован, який сидів поруч з Кетлін, не приєднався до веселощів.

– Які вони всі ще юні! – зронив він.

І то була правда. Коли від Робертової руки на Тризубі загинув королевич Рейгар, лицар квітів, мабуть, ще й другі свої іменини не відсвяткував. Мало було тут людей поважного віку. Під час сплюндрування Королівського Причалу всі вони були ще немовлятами, і хлопчаками – коли Балон Грейджой підняв повстання на Залізних островах. «Вони ще крові не нюхали»,– подумала Кетлін, спостерігаючи, як лорд Брайс підбурює сера Робара пожонглювати набором кинджалів. «Для них це досі просто гра, такий собі великий турнір, і бачать вони лише шанс отримати славу, почесті та трофеї. Ці хлопчаки п’яні від балад і легенд і, як усі хлопчаки, вважають себе безсмертними».

– На війні швидко постаріють,– сказала Кетлін,– як постаріли ми.

Коли Роберт з Недом і Джоном Арином підняли прапори проти Ейриса Таргарієна, вона ще була дівчиськом, але до кінця війни вже перетворилася на зрілу жінку.

– Мені їх шкода.

– Чому? – запитав лорд Рован.– Погляньте на них. Вони молоді й міцні, повні життя й радості. І хоті, ага, хоті, з якою вони не знають що робити. Сьогодні вночі зачнуть не одного байстрюка, точно вам кажу. То чому вам їх шкода?

– Бо це не триватиме довго,– сумно відповіла Кетлін.– Бо вони – лицарі літа, а зима на підході.

– Леді Кетлін, ви помиляєтеся,– підвела на неї Брієнна свої очі – сині, як її обладунки.– Для таких, як ми, зима не прийде ніколи. Якщо ми поляжемо в битві, про нас складуть пісні, а в піснях завжди літо. У піснях усі лицарі доблесні, а дівчата чарівні, і завжди світить сонце.

«Зима приходить для всіх,– подумала Кетлін.– Для мене вона прийшла зі смертю Неда. І для тебе вона прийде, дитинко, і то раніше, ніж тобі хочеться». Але вголос цього сказати вона не наважилася.

Її врятував король.

– Леді Кетлін,– гукнув Ренлі.– Мені треба подихати повітрям. Прогуляєтеся зі мною?

Кетлін миттю підвелася.

– Матиму за честь.

Брієнна теж скочила на ноги.

– Ваша світлосте, дайте мені хвильку – вдягну лати. Вам не можна лишатися без охорони.

Король Ренлі посміхнувся.

– Якщо я не в безпеці в серці замку лорда Касвела, серед свого війська, один меч нічого не змінить… навіть твій меч, Брієнно. Сідай і їж. Якщо ти мені знадобишся, я пошлю по тебе.

Здавалося, ці слова ранили дівчину глибше, ніж той удар, якого вона сьогодні отримала.

– Як зволите, ваша світлосте,– сіла Брієнна, опустивши очі. А Ренлі узяв Кетлін попід руку й повів із зали, повз розслабленого вартового, який виструнчився так квапливо, що мало списа не впустив. Поплескавши чоловіка по плечу, Ренлі все звів на жарт.

– Сюди, міледі,– повів її король крізь низенькі двері у сходову вежу. Коли вони ступили на сходи, він заговорив: – А сер Баристан Селмі випадково не з вашим сином у Річкорині?

– Ні,– здивовано відповіла вона.– А він хіба вже не з Джофрі? Він же був лордом-командувачем королівської варти.

Ренлі похитав головою.

– Ланістери повідомили йому, що він застарий, і віддали його плащ Гончаку. Я чув, він виїхав з Королівського Причалу, бо має намір стати до послуг законного короля. Плащ, який сьогодні отримала Брієнна, я приберігав для Селмі в надії, що він запропонує свій меч мені. Та оскільки він не з’явився в Небосаду, я вирішив, що він, либонь, подався в Річкорин.

– Ми його не бачили.

– Так, він старий, але досі нівроку. Сподіваюся, з ним нічого не трапилося. Ланістери – просто дурні,– він здолав ще кілька сходинок.– Тої ночі, коли помер Роберт, я хотів надати вашому чоловікові в допомогу сотню мечів, щоб узяти Джофрі під свою владу. Якби він мене послухався, сьогодні він був би регентом, а мені б не було потреби претендувати на трон.

– Нед відмовився,– зронила Кетлін. Вона й не сумнівалася.

– Він присягався оберігати Робертових дітей,– сказав Ренлі.– А мені забракло сили, щоб діяти самотужки, тож коли лорд Едард відмовив мені, довелося тікати. Якби я лишився, певен, королева потурбувалась би, щоб я ненадовго пережив брата.

«Якби ти лишився й допоміг Неду, може, він досі був би живий»,– гірко подумала Кетлін.

– Мені подобався ваш чоловік, міледі. Знаю, він був відданим другом Робертові… але він нікого не слухав і ніколи не корився. А зараз я хочу вам дещо показати.

Вони вже дійшли до верхівки сходів. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, і Кетлін вийшла на дах.

Невисоку фортецю лорда Касвела навряд чи можна було назвати вежею, але довкруж неї простяглися рівнини й низини, тож краєвид відкривався на кілька льє в усіх напрямках. Кетлін побачила вогні. Вони вкривали землю, як опалі зірки, і не було їм ні кінця, ні краю.

– Порахуйте, якщо хочете, міледі,– тихо мовив Ренлі.– Коли на сході зажевріє світанок, ви й досі рахуватимете. Цікаво, а скільки багать горить сьогодні довкруж Річкорину?

З великої зали долинала слабенька музика, що висотувалась у ніч. Кетлін не наважилася рахувати.

– Мені доповіли, що ваш син перетнув Перешийок з двома тисячами мечів,– провадив Ренлі.– Тепер, коли до нього приєдналися лорди приріччя, під його орудою, мабуть, тисяч сорок.

«Ні,– подумала Кетлін,– і близько немає стільки: одні полягли в бою, інші рятують урожай».

– А в мене тут удвічі більше,– сказав Ренлі,– і це лише частина моєї потуги. У Небосаду лишився Мейс Тайрел ще з десятьма тисячами, міцний гарнізон захищає Штормокрай, а зовсім скоро всі сили дорнян приєднаються до мене. А ще ж не забувайте про мого брата Станіса, який тримає Драконстон і орудує лордами вузького моря.

– Здається, саме ви забули про Станіса,– сказала Кетлін різкіше, ніж збиралася.

– Про його претензії, маєте на увазі? – розсміявся Ренлі.– Дозвольте прямоту, міледі. Зі Станіса вийде жахливий король. Та він королем і не стане. Люди поважають Станіса, навіть бояться, але мало хто колись його любив.

– Але він усе одно ваш старший брат. Якщо хтось із вас і має право на Залізний трон, то це лорд Станіс.

Він знизав плечима.

– Скажіть мені, а які права на Залізний трон мав мій брат Роберт? – Ренлі не чекав на відповідь.– Так, ходять чутки про кревний зв’язок між Баратеонами й Таргарієнами, про шлюби, укладені сотні років тому, про середніх синів і старших дочок. Але нікому, крім мейстрів, немає до цього діла. Роберт завоював престол своїм келепом,– мовив Ренлі й обвів рукою багаття від обрію до обрію.– Мої претензії на престол не гірші, ніж були в Роберта свого часу. Якщо ваш син підтримає мене, як його батько підтримав Роберта, я не лишуся невдячним. Радо закріплю за ним усі його землі, титули й почесті. Може владарювати у Вічнозимі, скільки схоче. Може навіть називатися королем на Півночі, якщо прихилить переді мною коліно й визнає мене своїм зверхником. Король – це просто слово, а мені потрібні обітниця, відданість і служба.

– А якщо він на це не погодиться, мілорде?

– Я стану королем, міледі, і не розваленого королівства. Я зрозуміло кажу? Триста років тому король зі Старків прихилив коліно перед Ейгоном Драконом, коли збагнув, що надії перемогти не має. І мудро вчинив. Нехай ваш син теж учинить мудро. Щойно він приєднається до мене, війні, вважайте, кінець. Ми…– Ренлі зненацька урвав мову, бо щось відвернуло його увагу.– А це що там?

Брязкіт ланцюгів свідчив про те, що піднімаються ґрати. Внизу, у дворі, вершник у крилатому шоломі острожив покритого милом коня, який в’їздив під гостряки звідних ґрат.

– Покличте короля! – гукнув він.

Ренлі визирнув у амбразуру.

– Я тут, сер.

– Ваша світлосте,– вершник під’їхав ближче.– Я гнав, як міг. Зі Штормокраю. Ми в облозі, ваша світлосте, сер Кортні тримається, але…

– Але… це неможливо! Якби лорд Тайвін виступив з Гаренхолу, мені повідомили б!

– Це не Ланістери, сюзерене. Під брамою лорд Станіс. Король Станіс, як він зараз кличе себе.

Джон

Проливень хлистав Джона в обличчя, коли той поганяв коня через бурхливий струмок. Лорд-командувач Мормонт, який їхав поряд, смикнув каптур плаща, неголосно проклинаючи негоду. На плечі в нього, настовбурчивши пір’я, сидів крук – такий самий промоклий і роздратований, як і Старий Ведмідь. Вітер ганяв мокре листя, як зграю мертвих птахів. «Примарний ліс,– сумно подумав Джон.– Радше затоплений ліс».

Він сподівався, що Сем, який їхав у хвості валки, не відстає. Навіть за гарної погоди вершник з нього був поганенький, а шість днів хлющі підступно розквасили землю, перетворивши на болото з прихованими камінцями. Коли здіймався вітер, він забивав водою очі. Стіна пливла на південь: талий лід, змішуючись із теплим дощем, широкими рівчаками вливався в річки. А Пип із Жабою, либонь, сидять зараз біля вогню у їдальні, попивають собі перед вечерею глінтвейн. Джон заздрив їм. Мокрий вовняний одяг лип до тіла й коловся, шия та плечі вже боліли від ваги кольчуги й меча, а ще Джону вже зле було від солоної тріски, солоної яловичини й солоного сиру.

Попереду тремтливо засурмив мисливський ріжок, майже заглушений дріботінням дощу.

– Ріжок Баквела,– оголосив Старий Ведмідь.– Боги милостиві: Крастер досі тут.

Його крук, коротко ляснувши великими крилами, каркнув:

– Зерна! – і знов настовбурчив пір’я.

Джон неодноразово чув від чорних братів оповідки про Крастера і його фортецю. А тепер він побачить це на власні очі. Проминувши сім покинутих селищ, усі вже боялися, що і Крастерове житло виявиться таким самим порожнім і покинутим, як і решта, але, схоже, пощастило. «Може, нарешті Старий Ведмідь отримає відповіді на свої питання,– подумав Джон.– Принаймні сховаємося від дощу».

Торен Смолвуд запевняв, що Крастер, попри свою сумнівну репутацію, приязно ставиться до Варти. «Клепки йому бракує, це правда,– сказав він Старому Ведмедю,– але й ви б таким стали, якби провели все життя у проклятому лісі. А все одно він жодного разу не відмовився зігріти розвідника біля свого багаття, та й Манса Рейдера він не жалує. Він дасть нам гарну раду».

«Мені досить буде, якщо він дасть нам чогось гарячого на вечерю й можливість просушити одяг». Дайвен казав, що Крастер – братовбивця, брехун, ґвалтівник і боягуз, а ще натякав, що той знається з работоргівцями й чортами. «Ба гірше,– додавав старий лісовик, клацаючи дерев’яними зубами.– Від нього тхне холодом, точно кажу».

– Джоне,– наказав лорд Мормонт,– їдь у кінець валки і всім перекажи новину. І нагадай командирам, що мені не потрібні проблеми з Крастеровими жінками. Хай хлопці тримають руки при собі й поменше говорять до тих жінок.

– Так, мілорде.

Джон розвернув коня туди, звідки вони приїхали. Приємно було, що дощ уже не хлище в обличчя, навіть якщо це ненадовго. Всі люди, яких він проїздив, здавалося, плачуть. Валка розтягнулася в лісі на півмилі.

В середині обозу Джон натрапив на Семвела Тарлі, який криво сидів у сідлі, ховаючись під капелюхом з широкими обвислими крисами. На одному возовику він їхав, а інших вів за повіддя. Круки, розтривожені дріботінням дощу об верх кліток, скрикували й ляпали крилами.

– Ти що там – лиса до них підсадив? – гукнув Джон.

Сем підвів голову, і з крисів його капелюха побігла вода.

– О, привіт, Джоне! Ні, просто вони, як і ми, терпіти не можуть дощу.

– Ну, як тобі подорожується, Семе?

– Мокро,– товстун вичавив усмішку.– Але, як бачиш, я ще живий.

– Добре. Попереду вже Крастерова фортеця. З ласки божої він дозволить нам виспатися біля вогню.

Сем із сумнівом глянув на нього.

– Стражденний Ед каже, Крастер – жахливий дикун. Бере собі за жінок власних дочок і не кориться жодним законам, окрім своїх. А Дайвен казав Грену, що в нього у жилах тече чорна кров. Мати-бо його була дикункою, яка переспала з розвідником, тож він – байс…

Він знагла збагнув, що каже.

– Байстрюк,– зі сміхом закінчив Джон.– Кажи вже, Семе. Я це слово чую не вперше,– він приострожив маленького стійкого гарона.– Маю розшукати сера Отина. А ти обережніше там з Крастеровими жінками! – (Так наче Семвелу Тарлі потрібне було це застереження).– Побачимося пізніше, коли станемо табором.

Джон передав новину в кінець валки, серу Отину Вайзерсу, що плівся з ар’єргардом. Маленький, з обличчям як печене яблуко, віком такий як Мормонт, сер Отин завжди видавався стомленим, навіть у Чорному замку, а дощ узагалі безжально прибив його.

– Приємні новини,– мовив він.– Я промок до кісток, від сідла в мене вже водянки на водянках.

Дорогою назад Джон відхилився від курсу – з’їхав на коротку стежку, що вела крізь гущавину. Гамір людей і коней притих – його заковтнули вологі зелені хащі, і зовсім скоро чулося вже тільки туркотіння дощу об листя, дерева й каміння. Було вже за полудень, та ліс стояв темний, мов надвечір. Джон пробирався поміж калюж і каміння, проїжджаючи великі дуби, сіро-зелені чатові дерева, чорнокоре залізодрево. Місцями крони дерев спліталися шатрами над головою, на мить рятуючи Джона від дріботіння дощу по голові. Проїжджаючи повз спалений блискавкою каштан, зарослий білою шипшиною, Джон почув у кущах шурхотіння.

– Привиде! – гукнув він.– Привиде, до мене!

Але з зелені випірнув Дайвен, сидячи на кошлатому сірому гароні, а поряд з ним їхав верхи Грен. Старий Ведмідь вислав пластунів з обох боків валки, щоб прикривати її просування й попереджати про наближення ворога; він і тут не ризикував: посилав вояків парами.

– А, це ви, лорде Сноу,– Дайвен вишкірив різьблені з дерева, погано підігнані зуби.– А я вже думав, нам з малим доведеться мати справу з Чужими. Вовчика загубив?

– Він полює.

Привид не любив бігати за валкою, але й далеко не відходив. Коли вони стануть табором на ніч, він знайде дорогу до Джона, який спить у наметі лорда-командувача.

– У цій хлющі, я б сказав, рибалить,– мовив Дайвен.

– Мати завжди казала, що дощ корисний для врожаю,– з надією втрутився Грен.

– Ага, буде гарний врожай цвілі,– мовив Дайвен.– Одне тільки добре в такому дощі: митися не доводиться,– він поклацав дерев’яними зубами.

– Баквел знайшов Крастера,– повідомив Джон.

– А він його губив? – хихикнув Дайвен.– А ви, жеребчики, дивіться: і не наближайтеся до Крастерових жінок.

– Хочете їх усіх для себе, Дайвене? – посміхнувся Джон.

Дайвен знов поцокав зубами.

– Може, й так. У Крастера десять пальців і один прутень, тож більш як до одинадцятьох він рахувати не вміє. Зникнення парочки й не помітить.

– А скільки насправді в нього жінок? – поцікавився Грен.

– Більше, ніж ти за все життя матимеш, брате. Ну, це й не так важко, коли сам собі їх плодиш… А ось і твій звір, Сноу.

Поряд із Джоновим конем, високо задерши хвоста, біг Привид, здибивши шерсть проти дощу. Рухався він так безшумно, що Джон і певності не мав, коли він з’явився. Гренів кінь, занюхавши вовка, позадкував: і досі, хоч уже понад рік минув, у присутності деривовка коні хвилювалися.

– За мною, Привиде! – Джон спрямував коня до Крастерової фортеці.

Він не сподівався, що далеко за Стіною стоїть мурований замок, але уявляв насип, оточений частоколом, за яким ховається дерев’яна вежа. Натомість він побачив купу гною, свинарник, порожню кошару й мазаний будинок, який і будинком язик не повернеться назвати. Низький і довгий, він був склепаний з дерева й покритий дереном. Стояло це все на підвищенні, яке й пагорбом не назвеш, оточене канавою. Дощ вимив у захисному насипі ями, і схилами стікали брунатні рівчаки, зливаючись у бурхливий потік брудної води, який, огинаючи пагорб, біг на північ.

На південному заході Джон виявив відчинені ворота, обабіч яких стриміла на тичках пара звіриних морд: з одного боку – ведмідь, а з другого – баран. На ведмежій морді ще трималися залишки м’яса, зауважив Джон, проїжджаючи повз. За воротами пластуни Джармена Баквела й передові вояки Торена Смолвуда робили конов’язі й силкувалися встановити намети. До трьох свиноматок у хліву присмокталося ціле військо поросят. Неподалік якась дівчинка, гола під дощем, смикала в городі моркву, а двоє жінок прив’язували свиню на забій. Тварина тонко й тоскно верещала – нещасно, як людина. У відповідь забрехали хорти, завили й завалували попри Четові прокльони, і до них приєдналася парочка Крастерових собак. Побачивши Привида, частина собак розбіглася, а решта зачали з гавкотом і гарчанням кидатися на нього. Деривовк не звертав на них уваги, точно як і Джон.

«Ну, тридцятеро, може, і справді погріються й обсушаться,– подумав Джон, побачивши будинок.– Либонь, навіть п’ятдесятеро». Двохсот людей тут не розмістити, тож більшості доведеться лишатися надворі. Й де ці решта подінуться? Дощ перетворив половину двору на багнисті калюжі, в які ноги провалювалися по кісточки, а другу половину – на чваковину. Отож попереду ще одна гнітюча ніч.

Лорд-командувач довірив свого коня Стражденному Еду. Коли Джон зістрибнув на землю, він саме зчищав грязюку з копит.

– Лорд Мормонт у будинку,– оголосив він.– Велів тобі приєднатися до нього. Вовка ліпше лиши надворі, бо в нього такий голодний погляд, що зжере ще котрогось із Крастерових дітлахів – якщо його, звісно, подадуть гаряченьким. Ну ж бо, за коня я подбаю. Якщо всередині тепло й сухо, мені не розказуй, бо мене не запрошували,– він відбив з копита коня цілу брилу болота.– Тобі ця грязюка не нагадує гівно? Може, весь цей пагорб – з Крастерового гівна?

– Ну,– посміхнувся Джон,– подейкують, Крастер тут давно вже.

– Не втішив ти мене. Іди до Старого Ведмедя.

– Привиде, лишайся,– скомандував Джон. За двері у Крастеровій фортеці правила розрізана навпіл оленяча запона. Джон пірнув у проріз, пригинаючи голову попід низьким одвірком. Перед ним сюди ввійшло вже дві дюжини розвідницької старшини, стовпившись навколо кострища в земляній долівці; навколо їхніх чобіт уже понатікали калюжі. У будинку відгонило кіптявою, гноєм і мокрою псятиною. У повітрі висів дим, і все одно тут було якось вогко. У димовий отвір у стелі протікав дощ. Будинок складався з єдиної кімнати, на горищі якої була облаштована спальня, куди вела пара нетесаних драбин.

Джон пригадав, як він почувався того дня, коли виїхав зі Стіни: хвилювався як дівча, і водночас мріяв побачити загадки й дива, що ховалися за обрієм. «Ось тобі одне з див»,– сказав він собі, роздивляючись злиденний і смердючий будинок. Від ядучого диму сльозилися очі. «Шкода, що Пип з Жабою не бачать, що вони втратили».

Над багаттям сидів Крастер – у нього єдиного було крісло. Навіть лорду-командувачу Мормонту довелося всідатися на спільну лавицю разом з круком, який буркотів у нього на плечі. Позаду нього, поряд з Тореном Смолвудом у важкому нагруднику й облямованому соболем плащі покійного сера Джеремі, стояв Джармен Баквел, і з його кострубатої кольчуги та блискучої від води шкірянки крапала вода.

Крастерів потертий овечий кожух і пошитий зі шкур плащ невигідно вирізнялися на загальному тлі, однак тяжкий браслет у нього на широкому зап’ястку зблискував золотом. Дужий на вигляд, Крастер давно вже вступив у зиму свого життя, і його грива сивого волосся стрімко біліла. Широкий ніс і рот з опущеними кутиками надавали йому лютого вигляду, а одного вуха йому бракувало. «Це ж дикун». Джонові пригадалися казки старої Нан про варварський народ, що п’є кров з людських черепів. Але Крастер, здається, пив ріденьке жовтувате пиво з надщербленого кам’яного кухля. Мабуть, казок цих не чув.

– Я вже три роки не бачив Бенджена Старка,– розповідав він Мормонту.– І, якщо по щирості, не сумував за ним.

Між лавок скрадалося півдюжини чорних цуценят, а час від часу забрідали й свині; жінки в потертих оленячих шкірянках передавали роги з пивом, помішували вогонь у кострищі, кришили в казан моркву й цибулю.

– Минулого року він мав тут проїздити,– сказав Торен Смолвуд. З-за ноги йому виринув, принюхуючись, собака. Але Торен хвицьнув собаку, й той, заскавчавши, полетів геть.

– Бен шукав сера Веймара Ройса,– пояснив лорд Мормонт,– який пропав разом з Гаредом і юним Віллом.

– А, цих трьох я пригадую. Лордійчук був не старший за оцих цуценят. Погордував він спати під моїм дахом – отой ваш у соболевому плащі й чорній криці. Та мої жінки все’дно витріщалися на нього вологими очима, як корови,– він кинув зизим оком на жінок неподалік.– Гаред сказав: ловимо нальотчиків. А я йому на це: з таким зеленим командувачем ліпше буде, як нікого не піймаєте. Як на ворона, Гаред був непоганий. Вух, правда, у нього було ще менше, ніж у мене. Відморозив, як і я,– розреготався Крастер.– А тепер, я чув, і голови позбувся. Теж відморозив?

Джонові пригадалися бризки червоної крові на білому снігу, а ще – як Теон Грейджой пнув ногою мертву голову. «Бо він був дезертиром». Дорогою назад, у Вічнозим, Джон з Робом улаштували перегони – і натрапили в снігу на шістьох деривовків. Тисячу років тому.

– Коли сер Веймар поїхав од вас, куди він прямував?

Крастер знизав плечима.

– Більше я справ не маю – за воронами стежити,– він сьорбнув пива й відставив кухоль.– Давненько я в ці ведмежі ночі не пив доброго південського вина. Мені б вина, і ще нову сокиру. Моя затупилася, а так не мо’на: мені тут жінок захищати,– він роззирнувся на своїх дружин, що метушилися навкруги.

– Вас тут мало, а місце віддалене,– мовив Мормонт.– Якщо хочете, дам вам кількоро людей, щоб доправили вас на південь – там Стіна.

Круку, схоже, ідея сподобалася.

– Стіна! – закрякав він, розпроставши чорні крила, що нагадували високий комір навколо Мормонтової голови.

Господар неприємно посміхнувся, вищиривши повний рот поламаних коричневих зубів.

– І що нам там робити? Вечерю вам подавати? Ми – вільний народ. Крастер нікому не служить.

– У такі часи не можна самому жити в глушині. Здіймаються холодні вітри.

– Хай собі. У мене глибоке коріння,– Крастер ухопив за зап’ясток жінку, яка проходила повз.– Скажи їм, жінко. Скажи лорду Ворону, що нам тут нічого не бракує.

Жінка лизнула тонкі вуста.

– Наше місце тут. З Крастером ми в безпеці. Ліпше померти вільними, ніж жити, як раби.

– Раби,– буркнув крук.

Мормонт гойднувся вперед.

– Усі села, що ми проїздили, покинуті. Від самої Стіни ви – єдині живі люди, що нам трапилися. Людей нема… ніхто не може сказати, повмирали вони, повтікали чи взяті в полон. І звіра теж нема. Нічого не лишилося. А перед тим ми всього за кілька льє від Стіни знайшли тіла двох розвідників Бенджена Старка. Бліді й холодні, з чорними долонями й підошвами, а головне, у них з ран кров не бігла! А коли ми забрали їх у Чорний замок, уночі вони повстали з мертвих і почали убивати. Один зарізав сера Джеремі Рикера, а другий замірився на мене, а це свідчить про те, що вони дещо пам’ятали зі свого попереднього життя, от тільки в них не лишилося людського прощення.

Жінка роззявила рота, що нагадував вологу рожеву печеру, а от Крастер лише пирхнув.

– Тут у нас такої біди немає… і буду вдячний, якщо під моїм дахом ви цих жахіть не розказуватимете. Я людина побожна, і боги бережуть мене. А якщо і з’являться блідавці, я їх швидко назад у могилу відправлю. Але нова гостра сокира мені придалася б.

Він ляснув дружину по стегну, прикрикнувши: «Ще пива, і хутко»,– і та поквапилася геть.

– Мертві вас поки що не турбують,– мовив Джармен Баквел,– а як щодо живих, мілорде? Як там ваш король?

– Король! – закракав Мормонтів крук.– Король, король, король!

– Отой Манс Рейдер? – Крастер сплюнув у вогонь.– Король-за-Стіною. А яке діло вільному народу до королів? – він обернув прищулене око на Мормонта.– Чимало міг би я вам розповісти про Рейдера і його звитяги, якби хтів. А оті порожні села – то його робота. І в цьому будинку б зараз нікого не було, якби я почав перед ним розшаркуватися. Він до мене вершника прислав, мовляв: кидай свою фортецю і бігом повзи до короля. Я того вершника назад відправив, тільки язик його собі лишив. Он він там до стіни прибитий,– вказав Крастер.– Міг би я вам сказати, де шукати Манса Рейдера. Якби хтів,– знов сяйнула коричнева посмішка.– Та на це в нас буде ще час. Ви, либонь, хочете виспатися під моїм дахом і поїсти трохи моєї свинини.

– За дах над головою були би вдячні, мілорде,– сказав Мормонт.– Дорога була важка, й дощ безперестанку.

– То погостюйте тут нічку. Але не більше, аж так воронів я не люблю. Стрих для мене й моїх жінок, а ви, як хочете, лягайте на підлозі. М’яса й пива в мене на двадцятьох, не більше. А решта ваших чорних воронів хай своє зерно дзьобають.

– Ми маємо з собою припаси, мілорде,– мовив Старий Ведмідь.– І залюбки поділимося своїм харчем і вином.

Зворотом волохатої руки Крастер витер рота з опущеними кутиками.

– Вина вашого скуштую, лорде Вороне, тут я не проти. І ще одне. Хтось із ваших покладе руку на мою жінку – і лишиться без тої руки.

– Ваша покрівля, ваші порядки,– мовив Торен Смолвуд, а лорд Мормонт сухо кивнув, хоча задоволеним не здавався.

– Тоді домовлено,– буркнув Крастер.– Хтось у вас тут карти малювати вміє?

– Сем Тарлі вміє,– ступив наперед Джон.– Сем обожнює карти.

Мормонт прикликав його ближче.

– Поїсть – і хай підходить сюди. І нехай прихопить перо й пергамент. А ще розшукай Толета. Най принесе мій топір. Дарунок хазяїну від гостей.

– А це хто такий тут? – поцікавився Крастер, коли Джон ще й не пішов.– Схожий на Старків.

– Мій стюард і зброєносець Джон Сноу.

– Байстрюк, так? – Крастер зміряв Джона поглядом.– Хоче чоловік спати з жінкою – хай бере її собі. Я так і чиню,– мовив він і махнув Джонові.– Ну, біжи служи, байстрюче, і щоб топір був гарний і гострий, мені тупої криці не треба.

Холодно уклонившись, Джон Сноу вийшов. На порозі, біля оленячого запинала, він мало не зіткнувся з сером Отином Вайзерсом, який саме заходив. Дощ наче поменшав. По всьому подвір’ї поставали намети, верхівки наметів виднілися й під деревами.

Стражденний Ед годував коней.

– Віддай дикуну топір, чом би й ні? – вказав він на Мормонтову зброю – бойовий топір з коротким держаком і золотою інкрустацією на чорній криці.– Він його поверне, точно кажу. Застромить Старому Ведмедю в голову, так і буде. Може, всі топори йому віддати, а заодно і всі мечі? Вони в дорозі так противно брязкотять! Без них і подорожувати швидше – прямцем до пекла. Цікаво, а в пеклі дощ паде? Може, Крастер ліпше взяв би гарного капелюха?

– Він хотів сокиру,– усміхнувся Джон.– І вина.

– А Старий Ведмідь не дурний. Якщо дикуна добряче напоїти, він, коли спробує нас повбивати, тим топором хіба що вухо комусь відітне. Вух у мене двоє, а голова одна.

– Смолвуд казав, Крастер – друг Варти.

– Знаєш різницю між дикуном – другом Варти, і дикуном – недругом? – спитав похмурий зброєносець.– Недруги лишають наші трупи воронам і вовкам. А друзі прикопують, де ніхто не знає. Цікаво, скільки часу на брамі стирчить ота ведмежа голова і що там було до неї, поки Крастер не зачув наш галас? – Ед з сумнівом поглянув на топір; по обличчю йому біг дощ.– А там сухо?

– Сухіше, ніж тут.

– Якщо я там десь заховаюся, подалі від вогню, ніхто до ранку, думаю, і не помітить мене. Першими Крастер повбиває тих, хто ночуватиме під його дахом, але так ми хоч сухі помремо.

Джон не втримався – розсміявся.

– Крастер сам-один. А нас двісті. Сумніваюся, що він когось зможе вбити.

– Ти мене втішив,– сказав Ед геть не втішено.– І, крім того, гарний топір – це гарний топір. Не хотів би я, щоб мене обушком забили. Колись бачив, як одному влучили обушком межи очі. Навіть шкіру не пробили, а голова – в кашу, і набрякла як гарбуз, тільки фіолетовий. Вродливий був чолов’яга, а помер потворно. Добре, що ми обушки їм не даруємо,– рушив Ед геть, хитаючи головою, і з його промоклого чорного плаща скрапував дощ.

Джон нагодував коней, а тоді вже замислився про власну вечерю. Він саме блукав, розшукуючи Сема, коли до нього долинув переляканий зойк:

– Вовк!

Джон метнувся на звук за ріг будинку, ледве виборсуючи чоботи з багнюки. Одна з Крастерових жінок тулилася до забризканої брудом стіни фортеці.

– Забирайся! – кричала вона до Привида.– Ти, забирайся!

Деривовк тримав у зубах кролика, а ще один, дохлий і закривавлений, валявся в нього під ногами.

– Заберіть його, мілорде,– заблагала жінка, побачивши Джона.

– Він вас не чіпатиме,– запевнив Джон. Він одразу здогадався, що тут сталося: збоку в мокрій траві лежала розбита кроляча клітка.– Він, мабуть, зголоднів. Нам дичина зовсім не траплялися…– Джон свиснув. Деривовк квапливо ковтнув кролика, хруснувши дрібненькими кістками, й підійшов до хазяїна.

Схвильована жінка не спускала з них очей. Вона виявилася молодшою, ніж Джонові спершу здалося: дівча п’ятнадцятьох або шістнадцятьох років, прикинув він на око, з темним волоссям, яке від дощу прилипло до худорлявого обличчя, з брудними до кісточок босими ногами. Під шкіряним убранням уже трохи видно було, що дівчина – вагітна.

– Ти з Крастерових дочок? – запитав Джон.

– Уже з дружин,– поклала вона собі руку на живіт. Бокуючи від деривовка, вона сумовито опустилася навколішки поряд з розбитою кліткою.– Хотіла розводити кролів. Овець геть не лишилося.

– Варта за них розплатиться…– Джон власних грошей не мав, бо в іншому разі сам би віддав… хоча який сенс у кількох мідяках, ба навіть і срібняках, тут, за Стіною? – Завтра переговорю з лордом Мормонтом.

Вона витерла руки об спідницю.

– Мілорде…

– Я не лорд.

Але вже набігли інші братчики – їх привернули жіночі зойки та гуркіт розбитої клітки.

– Не вір йому, дівчино,– гукнув Ларк Сестринець, злий як собака розвідник.– Це ж сам лорд Сноу.

– Байстрюк з Вічнозиму, королівський брат,– підкусив Чет, який навіть хортів покинув, аби погледіти, що ж там за рух.

– А вовк на тебе голодними очима позирає, дівчино,– мовив Ларк.– Може, подумки смакує отой ласий шматочок у тебе в животі.

Джона такі розмови не забавляли.

– Ви її лякаєте.

– Радше застерігаємо! – Четова посмішка була така сама бридка, як і чиряки на обличчі.

– Нам не можна з вами розмовляти,– зненацька пригадала дівчина.

– Стривай! – крикнув Джон, але запізно: дівчина втекла.

Ларк хотів підхопити другого кролика, але його випередив Привид. Коли вовк ощирив зуби, Сестринець, послизнувшись у багнюці, гепнувся просто на кощавий зад. Усі зареготали. Цапнувши кролика, Привид приніс його Джонові.

– Для чого було дівчину лякати? – мовив Джон до хлопців.

– Ще тут нас байстрюк повчати буде! – Чет винив Джона в тому, що втратив приємну службу в мейстра Еймона, і винив не без підстав. Якби Джон не пішов до Еймона через Сема Тарлі, Чет і досі піклувавсь би про сліпого старого, а не про зграю злих хортів.– Ти, може, й мазунчик лорда-командувача, але не лорд-командувач… і так сміливо тут би не розводився, чорт забирай, якби не оте твоє чудовисько.

– За Стіною я з братом не битимуся,– відповів на це Джон холодніше, ніж збирався.

Ларк став на одне коліно.

– Він тебе боїться, Чете. Знаєш, як ми таких на Сестрах називаємо?

– Все я знаю. Можеш не трудитися,– Джон рушив геть у супроводі Привида. Поки від досяг воріт, дощ перетворився на легку мжичку. Скоро прийде темрява, а за нею – ще одна темна та гнітюча ніч. Хмари заховають і місяць, і зорі, і Мормонтів Смолоскип, зачорнивши ліси. Кожен похід до вітру перетвориться на цілу пригоду, але не такі пригоди уявлялися колись Джону Сноу.

За воротами, під деревами, дехто з розвідників назбирав трохи хмизу й сухостою, щоб розпалити багаття попід похилим сланцевим виступом. Інші поставили намети або змайстрували примітивні укриття, розтягнувши на низьких гілках свої плащі. Велет заліз у дупло всохлого дуба.

– Як тобі мій замок, лорде Сноу?

– Затишний. Не знаєте, де Сем?

– Отак і йди, як ішов. Але якщо дійдеш до шатра сера Отина, вертайся: зайшов задалеко,– усміхнувся Велет.– Хіба що Сем теж собі дерево знайшов. Уявляю, яке воно має бути!

Але врешті-решт Сема розшукав Привид. Деривовк метнувся вперед, як стріла з арбалета. Попід виступом валуна, який трохи захищав од негоди, Сем годував круків. При ходьбі у нього в чоботах чвякало.

– Ноги промокли геть,– повідомив він жалісливо.– Злазив з коня – і вступив у калюжу, де води було по коліно.

– Зніми чоботи й висуши панчохи. А я пошукаю сухої деревини. Якщо тут, під скелею, земля не дуже мокра, може, вдасться багаття розкласти,– мовив Джон і показав Семові кроля.– Побенкетуємо.

– А хіба ти не в будинку будеш, при лорді Мормонтові?

– Я – ні, а от ти будеш. Старий Ведмідь хоче, щоб ти йому карту намалював. Крастер каже, що допоможе нам у пошуках Манса Рейдера.

– О! – Сем, схоже, не зрадів майбутній зустрічі з Крастером, навіть якщо вона відбудеться біля теплого вогню.

– Але тобі велено спершу поїсти. І висушити ноги.

Джон пішов збирати хмиз: розкопував опале листя, щоб добитися до сухої деревини, й відкидав шари промоклої глиці в пошуках трісок на розпал. І все одно на те, щоб викресати іскру, пішло бозна-скільки часу. Свого плаща Джон повісив на валун, щоб загородити вогонь від дощу, й таким чином вони з Семом опинились у маленькому затишному закапелку.

Поки Джон, стоячи навколішках, білував кролика, Сем стягнув чоботи.

– У мене вже, здається, мох між пальців проріс,– зажурено мовив він, ворушачи згаданими пальцями.– А от кролика смачно буде з’їсти. Я навіть не зважаю вже на кров і все таке,– він одвів погляд.– Ну, хіба що трошки…

Джон настромив тушку на рожен, поставив обабіч кострища два камені й повісив м’ясо між ними. Кріль був худоребрий, але запах від нього йшов королівський. Інші розвідники кидали на них заздрісні погляди. Навіть Привид принюхувався і поглядав на кроля голодними червоними очима, в яких танцювало полум’я.

– Ти вже свого з’їв,– нагадав йому Джон.

– А Крастер і справді такий варвар, як про нього розвідники кажуть? – запитав Сем. Кріль був трохи недопечений, але смакував чудово.– На що схожий його замок?

– На помийну яму з дахом і кострищем.

Джон розповів Семові про все, що бачив і чув у Крастеровій фортеці.

Коли він закінчив оповідь, уже посутеніло, а Сем облизував пальці.

– Смачно було, а тепер би я з’їв ягнячу ніжку. Цілу ногу, сам-один, і щоб вона була присмачена м’ятою, медом і гвоздикою. Ти тут ягнят не бачив?

– Кошара тут є, тільки без овець.

– То як він своїх хлопців годує?

– Жодних хлопців я тут не бачив. Лише Крастера, його жінок і кількоро малих дівчат. Цікаво, як йому вдається утримувати це місце. Ніяких оборонних споруд, лише брудна канава довкруж… А тобі вже час у будинок – карту малювати. Сам дорогу знайдеш?

– Якщо в багнюку не провалюся,– Сем заледве натягнув назад чоботи, прихопив перо й пергамент і, плечем відкинувши запинало, ступив у ніч, під дощ, який зразу заторохкотів йому по плащу й по капелюху.

Поклавши голову на лапи, Привид задрімав біля вогню. Джон, радіючи теплу, розтягнувся поряд з ним. Йому було холодно й мокро, але вже не так холодно й мокро, як перед тим. «Може, сьогодні Старий Ведмідь дізнається щось таке, що приведе нас до дядька Бенджена».

Пробудившись, він побачив, що з його вуст у холодне ранкове повітря зривається пара. Він ворухнувся – всі кості боліли. Привид утік, а багаття догоріло. Джон потягнувся, щоб відкинути плащ, якого повісив на валун, але тканина замерзла і задерев’яніла. Пролізши попід запиналом, Джон зіп’явся на рівні ноги у кришталевому лісі.

Блідо-рожевий світанок іскрився на гіллі, листі й камінні. Кожна травинка була наче зі смарагду вирізьблена, кожна краплина води перетворилася на діамант. І квіти, і гриби мов у скло вдягнулися. Навіть брудні коричневі калюжі заблищали. Крізь мерехтливу зелень прозирали намети чорних братів, покриті тонкою крижаною глазур’ю.

«А ось і обіцяна магія за Стіною». Джон пригадав сестер – либонь, тому, що вони йому наснилися. Санса назвала б це дивом і просльозилася, а от Арія зі сміхом і вереском вибігла б у ліс, щоб помацати все руками.

– Лорде Сноу,– долинув чийсь голос. Джон озирнувся.

На валуні, який дав йому вночі притулок, сиділа навпочіпки кролівниця, загорнута в чорний плащ – такий широкий, що вона в ньому потопала. «Це Семів плащ,– одразу здогадався Джон.– А чого це вона в Семовому плащі?»

– Товстун сказав, де вас шукати, мілорде,– мовила дівчина.

– Ми з’їли кроля, якщо ти тут через нього.

Від цього зізнання йому стало чомусь соромно.

– Старий лорд Ворон, отой, з балакучим птахом, він подарував Крастеру арбалет, вартий сотню кролів,– вона обхопила руками круглий животик.– А це правда, мілорде? Ви – брат короля?

– Зведенюк,– зізнався Джон.– Я – байстрюк Неда Старка. Мій брат Роб – король на Півночі… А ти чого прийшла?

– Товстун, отой Сем, сказав іти до вас. І дав мені плаща, щоб я не вирізнялася.

– А Крастер не розгнівається?

– Батько вчора ввечері перепив вина лорда Ворона. І спатиме весь день,– часто й нервово дихала дівчина, випускаючи хмарки пари в морозне повітря.– Кажуть, король чинить правосуддя й захищає слабких,– вона почала незграбно злазити з валуна, але той був слизький від криги, і її нога ковзнула. Джон устиг підхопити дівчину, поки не впала, й допоміг спуститися на землю. Крастерова жінка опустилася навколішки на примерзлу землю.– Мілорде, благаю…

– Ні про що мене не благай. Повертайся в будинок, тобі тут не можна бути. Нам заборонили розмовляти з Крастеровими жінками.

– Вам не треба зі мною розмовляти, мілорде. Просто заберіть мене з собою, коли поїдете, я більшого не прошу.

«Вона більшого не просить,– подумав Джон.– Так наче це дрібничка».

– Я… я буду вам за жінку, якщо схочете. У батька їх уже дев’ятнадцять, на одну більше, на одну менше…

– Чорні брати дають обітницю не брати жінок, хіба не знаєш? І, крім того, ми ж гості в домі твого батька.

– Не ви,– сказала вона.– Я все бачила. Ви за його стільницею не їли й біля його вогню не спали. Своїм гостеправом ви не користувалися, тож нічим йому не зобов’язані. А я мушу тікати – заради дитини.

– Я навіть імені твого не знаю.

– Він назвав мене Жиллі. На честь жимолості.

– Гарно…– Джонові пригадалося, як його вчила Санса: кажи так щоразу, коли дівчина представиться. Дівчині він допомогти не міг, та, може, його люб’язність утішить її.– Ти Крастера боїшся, Жиллі?

– Це не через мене, а через дитину. Якби народилася дівчинка – нічого страшного, трохи підросте – й він візьме її собі за жону. Та Нелла каже, що народиться хлопчик, а вона розуміється на цьому – в самої їх було шестеро. Хлопчиків він підносить богам. Робить це, коли приходить білий холод, а він останнім часом почастішав. Тому й овець почав підносити, хоча любить баранину. От тільки всі вівці вже закінчилися. Далі підуть собаки, а потім…– опустивши очі, вона погладила себе по животу.

– Яким богам? – Джон пригадав, що в Крастеровій фортеці їм не траплялися ні хлопчики, ні дорослі чоловіки, якщо не рахувати самого Крастера.

– Холодним богам,– пояснила вона.– Нічним. Білим тіням.

І знагла Джон мов повернувся у Вежу лорда-командувача. По литці йому дерлася відтята рука, та коли він скинув її вістрям меча, вона продовжувала звиватися на землі, стискаючи й розтискаючи пальці. А мертвяк звівся на ноги, і на його посіченому й набряклому обличчі загорілися блакитні очі. З величезної рани на животі звисали нутрощі, мов мотузки, але крові не було.

– Якого кольору в них очі? – запитав Джон.

– Блакитні. Ясні, як блакитні зорі, й такі ж холодні.

«То вона їх бачила,– подумав він.– Крастер збрехав».

– То ви візьмете мене з собою? Тільки до Стіни…

– Ми не повертаємося на Стіну. Ми прямуємо на північ – за Мансом Рейдером і Чужими, оцими білими тінями і їхніми блідавцями. Ми їх шукаємо, Жиллі. З нами твоя дитина не буде в безпеці.

На її обличчі ясно читався страх.

– Але ж ви повернетеся! Коли відвоюєте, ви знов проїжджатимете цією дорогою.

– Можливо…– («Якщо хтось із нас виживе»).– Це вирішить Старий Ведмідь, якого ви кличете лордом Вороном. А я – просто його зброєносець. Не я обираю, як їхати.

– Ні,– в її голосі вчувалася поразка.– Вибачте за турботу, мілорде. Я тільки… кажуть, король захищає народ, і я подумала…– вона в розпачі побігла геть, і Семів плащ розмаявся в неї за плечима, як велетенські чорні крила.

Джон дивився їй услід; захват від крихкої ранішньої краси розвіявся. «Чорти б її вхопили,– подумав він ображено,– і двічі ухопили б Сема за те, що послав її до мене. Що, він думав, я зможу для неї зробити? Ми дикунів шукаємо, а не рятуємо».

З-під навісів виповзали вже інші чоловіки, позіхаючи й потягуючись. Магія танула, перетворюючись на звичайнісіньку росу в променях сонця, що сходило над обрієм. Хтось розпалив багаття; до Джона крізь дерева долинав запах диму й димний дух грудинки. Знявши з валуна плаща, Джон обтріпав його об камінь, збиваючи тонку крижану шкуринку, що наросла за ніч, а тоді, пошукавши Довгопазур, прошелив руку в наплічний ремінь. До вітру він сходив за кілька кроків од валуна, просто в замерзлі кущі, і від сечі піднімалася в холодному повітрі пара, а крига під нею танула. Зашнурувавши чорні вовняні бриджі, Джон рушив на запахи.

Грен з Дайвеном сиділи між братів, що зібралися навколо вогню. Гейк вручив Джону окраєць хліба з вийнятим м’якушем, наповнений підгорілою грудинкою та шматочками солоної риби, нагрітої в смальці з грудинки. Джон миттю заковтав усе, слухаючи, як вихваляється Дайвен: мовляв, за ніч у нього побувало троє Крастерових жінок.

– Не побувало,– нахмурився Грен.– Я б побачив.

Дайвен зворотом долоні ляснув його по вуху.

– Ти? Побачив? Та ти сліпий, як мейстер Еймон. Ти навіть ведмедя не побачив.

– Ведмедя? Був ще й ведмідь?

– Завжди є ведмідь,– оголосив Стражденний Ед з виглядом звичної похмурої смиренності.– Коли я був малий, мого брата ведмідь задушив. А тоді носив на шиї його зуби на шкіряній мотузці. А зуби гарні були, кращі, ніж у мене. У мене з зубами сам клопіт.

– А Сем спав у будинку? – запитав Джон.

– Якщо це можна назвати спанням. Долівка тверда, циновки смердючі, а брати так хропіли, аж страшно. До речі про ведмедів: голосніше за всіх хропів Бурий Бернар. Уночі на мене вилізла парочка собак. Плащ на мені майже висох, і тут один з них насцяв на нього. А може, то був Бурий Бернар. А ви замітили, що тільки-но в мене над головою з’явився дах, як дощ припинився? Але я вже надворі, тож він знов почнеться. На мене однаково люблять сцяти і боги, і доги.

– Піду я краще до лорда Мормонта,– мовив Джон.

Може, дощ і припинився, але двір і далі нагадував трясовину з мілкими озерцями та слизьким болотом. Чорні брати згортали намети, годували коней, жували смужки солонини. Розвідачі Джармена Баквела підтягували перед дорогою попруги на сідлах.

– Джоне,– привітався Баквел, що вже сидів верхи.– Добре нагостри отой свій байстрючий клинок. Нам він скоро знадобиться.

Після ясного дня Крастерів будинок здавався сутінковим. Тут ще з ночі слабко горіли смолоскипи, і важко було здогадатися, що сонце вже зійшло. Першим Джона запримітив Мормонтів крук. Тричі ліниво змахнувши широкими чорними крилами, він опинився на руків’ї Довгопазура.

– Жита! – дзьобнув він Джона в пасмо волосся.

– Не зважай на цього клятого канюку, Джоне, він щойно з’їв половину моєї грудинки.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом, разом з командирами снідаючи підсмаженим хлібом, грудинкою і ковбасою з овечих тельбухів. На стільниці лежав Крастерів новий топір, і його золота інкрустація злегка відсвічувала у світлі смолоскипів. Власник топора ще спав безтямно на своєму спальному горищі, але жінки вже всі повставали – крутилися по хаті та прислужували.

– Який сьогодні буде день?

– Холодний, але дощ ущух.

– Дуже добре. Підготуй і осідлай мого коня. Виїжджаємо за годину. Ти вже поїв? Крастер подає до столу харч простий, але поживний.

«Не їстиму я Крастерового харчу»,– зненацька вирішив для себе Джон.

– Я поснідав з братами, мілорде,– Джон зігнав крука з Довгопазура. Птах перелетів Мормонту на плече, де зразу й наклав купу.

– Міг би наробити це на Джоні, а не приберігати для мене,– буркнув Старий Ведмідь. Крук каркнув.

Сем разом з Жиллі стояв позаду будинку, поряд з розбитою кролячою кліткою. Жиллі допомагала йому вдягнути плащ, та, побачивши Джона, втекла. Сем кинув на нього ображено-докірливий погляд.

– Я гадав, ти їй допоможеш.

– І чим саме? – різко озвався Джон.– Заберу з собою, загорнувши у твій плащ? Нам веліли не…

– Знаю,– винувато мовив Сем,– але вона така налякана! А я добре знаю, що таке страх. Я їй сказав…– він ковтнув.

– Що ти їй сказав? Що ми візьмемо її з собою?

Семове кругле обличчя побуряковіло.

– На зворотній дорозі,– він не дивився Джонові в очі.– В неї буде дитина.

– Семе, ти геть із глузду з’їхав? Може, ми цією дорогою навіть не вертатимемося. А якщо й так, невже гадаєш, що Старий Ведмідь дозволить тобі прихопити з собою одну з Крастерових жінок?

– Я думав… може, доти я щось вигадаю…

– У мене на це немає часу, мені ще коней чистити й сідлати,– Джон рушив геть, збентежений не менше, ніж сердитий. Великий Сем мав велике серце, але, попри всі прочитані книжки, іноді він коїв такі дурниці, як Грен. Те, чого він просив зараз, зробити неможливо, і до того ж це безчесно. «То чого мені так соромно?»

Коли Нічна варта вервечкою виїжджала за обрамлені звіриними головами Крастерові ворота, Джон зайняв звичне місце поряд з Мормонтом. Кривою звіриною стежкою вони рушили на північний захід. На голови їм з дерев скрапував талий лід – наче слабенький дощ зі своєю власною музикою. На північ від фортеці розлився струмок, загачений листям і поламаним гіллям, але розвідачі знайшли брід, тож валка змогла перейти на той бік. Вода доходила коням до живота. Привид переплив струмок і випірнув на тому боці; з його білого хутра стікала брунатна вода. Коли він обтрусився, розбризкавши навсібіч краплі води та бруду, Мормонт промовчав, а от крук на його плечі хрипко закракав.

– Мілорде,– стиха заговорив Джон, коли ліс знов зімкнувся навколо них.– У Крастера немає ні овець, ні синів.

Мормонт не озвався.

– У Вічнозимі одна служниця розповідала нам перекази,– провадив Джон,– буцімто є такі дикуни, які злягаються з Чужими й народжують напівлюдей.

– Казки біля коминка. Чи Крастер здався тобі не зовсім людиною?

«З півсотні різних причин».

– Він своїх синів виносить у ліс.

Запала довга мовчанка. А тоді прозвучало:

– Атож.

– Атож,– підхопив крук, походжаючи по плечу.– Атож, атож, атож.

– Ви знали?

– Мені розповів Смолвуд. Давно вже. Всі розвідники це знають, хоча й не воліють про це говорити.

– А мій дядько знав?

– Усі розвідники знають,– повторив Мормонт.– Ти вважаєш, мені слід його зупинити. А якщо доведеться, й убити,– зітхнув Старий Ведмідь.– Якби ж то він просто хотів позбутися зайвих ротів, я б радо присилав до нього Йорена або Конві, щоб ті забирали хлопчаків. Ми б ростили з них чорних братів, і Нічна варта від того б тільки зміцніла. Але дикуни служать жорстокішим богам, ніж ти чи я. І ці хлопчаки – то Крастерова пожертва. Його молитва, якщо так можна сказати.

«А його жінки, певно, возсилають інакші молитви»,– подумав Джон.

– А ти звідки про це дізнався? – запитав його Старий Ведмідь.– Від котроїсь із Крастерових жінок?

– Так, мілорде,– зізнався Джон.– Але я не хотів би казати, від котрої саме. Вона була налякана і просила допомоги.

– На світі повно людей, яким потрібна допомога, Джоне. Непогано було б, якби дехто з них набрався мужності й допоміг собі сам. Он Крастер і досі безтямно валяється на своєму горищі, відгонячи перегаром. А на столі внизу лежить новенький гострий топір. На їхньому місці я б назвав це «відповіддю на молитву» й поклав нарешті всьому край.

«Так». Джон подумав про Жиллі. Про неї та її сестер. Їх дев’ятнадцятеро, а Крастер один, однак…

– Погано нам буде, якщо Крастер помре. Твій дядько міг би тобі розповісти, що інколи Крастерова фортеця рятувала наших розвідників від смерті.

– Мій батько…– почав був Джон і завагався.

– Кажи, Джоне, що там хотів казати.

– Батько якось зауважив, що є люди, яких не варто тримати,– провадив Джон.– Брутальний або несправедливий прапороносець безчестить і себе, і свого сюзерена.

– Крастер сам собі господар. Він нікому не давав обітниць. І під дію наших законів він теж не підпадає. У тебе благородне серце, Джоне, але ось тобі урок. Ми не можемо направити світ. Наша мета не в цьому. Нічна варта веде інакшу війну.

«Інакшу війну. Так. Не слід цього забувати».

– Джармен Баквел казав, що скоро мені може знадобитися мій меч.

– Справді? – Мормонт, схоже, не зрадів.– Учора Крастер багато чого наговорив, підтвердивши мої страхи та прирікши мене на безсонну ніч під його дахом. На Льодоіклах збирає свої сили Манс Рейдер. Ось чому всі селища спорожніли. Саме це розповідали й дикуни, яких перехопив сер Деніс Малістер у Прірві, але Крастер повідомив, де це відбувається, ось у чому відмінність.

– Він збирає місто чи військо?

– Гарне питання. Скільки там дикунів? Скільки з них чоловіків армійського віку? Ніхто не знає напевне. Льодоікла – жорстока, негостинна пустка, саме каміння та крига. Там великій кількості людей довго не протриматися. Тож я бачу лише одну підставу для такого зібрання. Манс Рейдер збирається виступити на південь – на Сім Королівств.

– Дикуни вже нападали на нашу державу.

Джон чув перекази від старої Нан і від мейстра Лувіна у Вічнозимі.– За часів діда мого діда Реймун Рудобородий повів їх на південь, а до нього ще був король на ім’я Баїл Бард.

– Ага, а перед ними спроби робили Рогатий Володар і королі-брати Гендель і Горн, а за давніх часів – Джорамун, який засурмив у Ріжок зими й збудив із землі велетів. Але всі вони розбилися зі своїми силами об Стіну, а якщо ні – то були розбиті під Вічнозимом… от тільки Нічна варта сьогодні – лише тінь колишньої, а хто ще, крім нас, може дати відсіч дикунам? Лорд Вічнозиму страчений, а його нащадок з усією потугою виступив на південь воювати Ланістерів. Може, дикунам уже ніколи більше не випаде такого шансу. Я знав Манса Рейдера, Джоне. Так, він клятвопорушник… але він має очі, й ніхто ніколи не наважиться обізвати його легкодухом.

– То що нам робити? – запитав Джон.

– Знайти його,– відповів Мормонт.– Битися з ним. Зупинити його.

«Три сотні,– подумав Джон,– проти роз’ятрених дикунів». Він розтиснув і стиснув пальці.

Теон

Не заперечиш: вона була прегарна. «Втім, твоя перша лодія завжди гарна»,– подумав Теон Грейджой.

– Які витрішки-усмішки! – пролунав позаду жіночий голос.– Схоже, лордійчуку вона до шмиги, га?

Теон обернувся, щоб оцінити жінку поглядом. Йому сподобалося те, що він побачив. З першого погляду він знав: залізнородна; тонка й довгонога, з чорним, коротко підстриженим волоссям, з обвітреною шкірою, міцними впевненими руками, з чингалом за поясом. На вузькому обличчі її ніс здавався завеликим і занадто гострим, але це компенсувала усмішка. На око жінка була на кілька років старша за Теона – двадцять п’ять років щонайбільше. Рухалася вона так, наче звикла, що під ногами в неї палуба.

– Так, вона мила,– сказав він,– але й уполовину не така мила, як ти.

– Ого,– широко посміхнулася вона.– Мені треба стерегтися! У цього лордійчука медовий язик.

– А ти покуштуй і пересвідчись.

– Ото аж так? – мовила вона, сміливо роздивляючись його. На Залізних островах траплялися жінки (небагато, але й не поодинокі), які служили на лодіях разом зі своїми чоловіками, і подейкували, що сіль і море міняють їх – апетити в них стають, як у чоловіків.– Ви так довго пробули в морі, лордійчуку? Чи там, звідки ви припливли, немає жінок?

– Жінок вистачає, тільки не таких, як ти.

– А звідки вам знати, яка я?

– Мої очі бачать твоє обличчя. Вуха чують твій сміх. А прутень піднявся на тебе, як щогла.

Наблизившись, жінка притисла йому руку до матні бриджів.

– Не брешете,– сказала вона, потиснувши крізь тканину.– Боляче?

– Страшенно.

– Бідолашний лордійчук,– відпустила вона його і відступила.– Біда в тому, що я одружена й вагітна.

– Боги милостиві,– відповів Теон.– Значить, я не зроблю тобі байстрюка.

– Якщо й так, мій чоловік вам не подякує.

– Ні, а от ти могла б.

– З чого б це? У мене вже були лорди. Вони зроблені з того ж тіста, що й інші чоловіки.

– А королевич у тебе був? – запитав він.– От будеш зморшкувата й сива, з обвислими нижче живота цицьками, й розповідатимеш онукам, як одного разу кохалася з королем.

– То ми вже й про кохання мову ведемо? А я-то гадала, що про прутень і піхву.

– А ти мрієш про кохання? – Теону дедалі більше подобалася ця дівка, хай хто вона така; її гострий язичок – приємна розрада на цьому мокрому й похмурому Пайку.– То мені назвати лодію на твою честь, заграти тобі на арфі, а потім оселити тебе на вежі в своєму замку, вбрану в самі коштовності, як королівну з балади?

– Корабель назвіть на мою честь,– мовила вона, проігнорувавши решту,– бо я його збудувала.

– Його збудував Сигрін, батьків корабельник.

– А я – Есгред, дочка Амброда і дружина Сигріна.

Він гадки не мав, що в Амброда є дочка, а в Сигріна – дружина… але молодого корабельника він бачив хіба раз, а старого взагалі не пригадував.

– Змарнували тебе, віддавши Сигріну.

– Ого! А Сигрін казав, це чудову лодію змарнували, віддавши вам.

Теон наїжачився.

– Ти взагалі знаєш, хто я такий?

– Королевич Теон з дому Грейджоїв. А хто ж іще? Скажіть по правді, мілорде, чи любитимете ви її, свою нову кралю? Сигріну буде цікаво.

Лодія була новенька – ще пахла дьогтем і смолою. Завтра дядько Ейрон благословить її, але Теон приїхав з Пайку, щоб поглянути на неї до того, як її спустять на воду. Не така простора, як «Великий кракен» самого лорда Балона чи дядькова «Залізна перемога», але на вигляд прудка та привабна, навіть коли стоїть на спусковому полозі: стрункий чорний облавок сто футів завдовжки, єдина висока щогла, п’ятдесят довгих весел, палуба, що вмістить сотню вояків… а на носі – залізний таран у формі гостряка стріли.

– Сигрін добре мені послужив,– визнав Теон.– Вона і справді така швидка, якою здається?

– Швидша – якщо капітан уміє до неї підійти.

– Давно вже я не плавав на кораблі…– («А якщо по правді, капітаном узагалі ніколи не був»).– Але я – Грейджой, і я залізний. Море у мене в крові.

– Ваша кров опиниться в морі, якщо плаватимете так, як варнякаєте,– мовила жінка.

– Гріх погано обходитися з такою чарівною кралею.

– Чарівною кралею? – розсміялася вона.– Та ця лодія – морська сука.

– О, то ти й назву їй дала – «Морська сука».

Це її забавило: Теон запримітив іскру в її чорних очах.

– А казали, що назвете її на мою честь,– мовила вона ображено-докірливим тоном.

– А я так і зробив,– він піймав її за руку.– Допоможіть мені, міледі. На царині вірять: якщо чоловік переспить із жінкою в тяжі, йому щаститиме.

– А що вони на тій царині знають про кораблі? Чи про жінок? До того ж я певна, ви все вигадали.

– Якщо визнаю це, ти мене розлюбиш?

– Розлюблю? А що – я вас колись любила?

– Ніколи,– погодився він,– але я намагаюся це виправити, люба моя Есгред. Вітер холодний. Піднімайся на мій корабель, дай-но я тебе зігрію. Завтра дядько Ейрон обіллє його ніс морською водою і пробурмоче молитву до затонулого бога, та я радше благословлю його молоком мого і твого лона.

– Затонулому богу це може не сподобатися.

– До біса затонулого бога. Якщо заважатиме, втоплю його знову. За два тижні ми вирушаємо на війну. Невже ти пошлеш на битву людину, що втратила сон від жаги?

– Залюбки.

– Жорстока ти! Справедливо я назвав свій корабель. Якщо я від збудження скерую його на скелі, в цьому будеш винна ти.

– А ви кермуватимете оцим? – вона знов провела рукою по матні його бриджів і посміхнулася: палець обвів залізний обрис його чоловічого багатства.

– Повертайся зі мною на Пайк,– мовив Теон зненацька, подумавши: «А що скаже на це лорд Балон? Та хіба мені не байдуже? Я дорослий чоловік, і якщо я хочу вкласти в ліжко дівку, це моя справа».

– І що ж я робитиму на Пайку? – вона так і не прибрала руки.

– Сьогодні ввечері батько влаштовує бенкет для капітанів.

Насправді батько, чекаючи на останні запізнілі судна, влаштовував бенкет щодня, але для чого це уточнювати?

– То ви зробите мене на одну ніч своїм капітаном, мілорде королевичу? – мовила Есгред з найлукавішою посмішкою, яку тільки він бачив у жінки.

– Можливо. Якщо безпечно заведеш мене в порт.

– Ну, я добре знаю, який кінець весла занурювати в море, та й з линвами і вузлами дам собі раду,– однією рукою вона розшнурувала його бриджі, а тоді, широко посміхнувшись, відступила.– Шкода, що я одружена й вагітна.

Збуджений Теон знов зашнурував штани.

– Мені час повертатися в замок. Якщо ти не поїдеш зі мною, я з горя можу заблукати, й тоді острови багато втратять.

– Не можна цього допустити… от тільки я не маю коня, мілорде.

– Візьмеш коня в мого зброєносця.

– А бідолаха нехай до Пайку пішки дибає?

– То сідай на коня разом зі мною.

– Ага, ось чого вам треба! – вона знов посміхнулася.– А сідати ззаду чи спереду?

– Де захочеш.

– Люблю бути згори.

«І де ця дівка була все моє життя?»

– У батьковому палаці сіро й сиро. Потрібна Есгред, щоб запалити вогонь.

– У лордійчука медовий язик.

– Хіба не з цього ми почали?

Вона підкинула вгору руки.

– Тут ми й закінчимо. Есгред ваша, любий королевичу. Везіть мене в свій замок. Покажіть мені свої пишні вежі, що ростуть з моря.

– Я лишив коня в заїзді. Ходімо.

Вздовж берега вони рушили разом, і коли Теон узяв її за руку, вона не пручалася. Йому подобалося, як вона ходить: поважно, гойдаючи стегнами,– бо це означало, що під покривалами вона така сама зухвала.

У Лордпорті було завізно як ніколи: всюди юрмилися команди довгих лодій, що вишикувалися вздовж рінявого узбережжя чи стояли на якорі ген за хвилеломом. Залізні рідко й не так легко прихиляли коліно, але Теон зауважив, що коли вони з Есгред проходили повз, і веслярі, і городяни затихали й вітали його шанобливо схиленими головами. «Нарешті вони дізналися, хто я,– думав він.– Давно пора».

Лорд Гудбразер зі Старої Весі минулої ночі підтягнувся з головними силами, а це майже сорок довгих лодій. Його вояків видно було всюди – вони впадали в око в своїх смугастих крайках з козиної вовни. У заїзді подейкували, що повій Отера Кутерногого так попорали безбороді хлопчаки в крайках, що у них тепер ноги не сходяться. Як на Теона – нехай. Пранцюватішого кишла нечупар він у житті не бачив і сподівався, що й не побачить. Теперішня його компаньйонка була йому більше до душі. А що вона одружена з батьковим корабельником і до того ж вагітна, то так навіть цікавіше.

– Мілорд королевич уже почав підбирати команду? – запитала Есгред, поки вони йшли до стайні.– Гей, Синьозубий! – гукнула вона до моряка, що проходив повз: рослявого чолов’яги у ведмежій жилетці й шоломі з воронячими крилами.– Як там твоя наречена?

– В тяжі, й каже, що буде двійня.

– Так швидко? – Есгред лукаво посміхнулася.– Швидко ти весло у воду вмочив.

– Ага, і гріб, і гріб, і гріб,– заревів чолов’яга.

– Здоровий легінь,– зауважив Теон.– Синьозубий, так? То взяти його на «Морську суку»?

– Тільки образиш. Бо в нього є і свій корабель.

– Мене так довго не було, що я нікого не знаю,– зізнався Теон. Він шукав приятелів, з якими грався змалечку, але де там: хто давно помер, а хто став геть чужий.– Дядько Віктаріон позичив мені свого керманича.

– Раймольфа Штормоп’яного? Гарний чоловік – коли тверезий.

Вона ще запримітила знайомих і гукнула до якоїсь трійці:

– Улере, Карле! А де твій братик, Скайте?

– Затонулому богу, боюся, знадобився гарний гребець,– озвався кремезний чолов’яга зі шпакуватою бородою.

– Він хотів сказати, що Елдис так вина хильнув, аж його гладке черево луснуло,– пояснив рожевощокий юнак, який ішов поряд.

– Мертве не вмирає,– сказала Есгред.

– Мертве не вмирає.

Теон пробурмотів ці слова разом з ними.

– А тебе всі знають,– мовив він до жінки, коли чоловіки пройшли.

– Усі люблять жінку корабельника. Так і треба, якщо не хочуть, щоб їхній корабель потонув. Якщо вам потрібні веслярі, то ці троє – непоганий вибір.

– У Лордпорті дужих рук не бракує.

Теон над цим ще й не думав. Йому потрібні вояки, до того ж віддані йому, а не його лорду-батькові чи дядькам. Поки що він грає роль слухняного юного королевича, чекаючи, щоб лорд Балон розкрив усі свої плани. Якщо ж йому ці плани не сподобаються або не схочеться брати в них участь, тоді…

– Дужих рук недосить. Гребці на лодії мають рухатися як один, щоб досягти потрібної швидкості. Мудрий капітан обирає гребців, що вже веслували разом.

– Путня порада. Може, ти мені й допоможеш обрати.

«Нехай думає, що мені потрібні її поради, жінки це люблять».

– Може. Якщо добре до мене ставитиметеся.

– А як же ще?

Ближче до порожньої «Міраям», що гойдалася високо на хвилях біля причалу, Теон прискорив ходу. Її шкіпер хотів відплисти ще два тижні тому, але лорд Балон не дозволив. Нікому з купців, які зайшли в Лордпорт, не дозволялося з нього виходити: батько не хотів, щоб великої землі досягли чутки про його військо, поки він не готовий буде з ним виступити.

– Мілорде,– зачувся жалібний голос з баку купецької галери. Через облавок перехилилася шкіперова дочка, проводжаючи Теона поглядом. Батько заборонив їй сходити на берег, та щоразу, приїжджаючи в Лордпорт, Теон бачив, як вона сумно блукає палубою.– Мілорде, хвилинку! – гукнула вона йому навздогін.– Будьте ласкаві, мілорде…

– А вона? – запитала Есгред Теона, який квапливо проминав ког.– Була вона ласкава до мілорда?

Лукавити з цією жінкою Теон не бачив сенсу.

– Певний час. А тепер хоче бути мені соляною дружиною.

– Ого! Ну, трохи солі їй не завадить. Щось вона м’якенька й покірненька. Чи я помиляюся?

– Не помиляєшся.

М’якенька й покірненька. Це точно. Як вона здогадалася?

Вексу він звелів чекати в заїзді. У вітальні було так завізно, що довелося проштовхуватися в двері. Вільних місць не лишилося ні на лавках, ні за столом. І зброєносця теж ніде видно не було.

– Вексе! – гаркнув Теон, перекрикуючи шум і брязкіт. «Якщо він нагорі з котроюсь із цих пранцюватих повій, я з нього шкуру злуплю»,– подумав він – і тут нарешті запримітив хлопця, який біля коминка грав у кості, і вигравав, якщо судити з гори монет біля нього.

– Час їхати,– оголосив Теон. Хлопець не звернув на нього уваги, тож довелося схопити його за вухо й відірвати від гри. Векс загріб жменю мідяків і без слова рушив за ним. Оце в ньому Теонові подобалося найбільше. Переважно у зброєносців довгі язики, а от Векс з народження німий… хоча це, здається, не завадило йому вирости таким самим кмітливим, як і будь-який інший дванадцятирічний хлопчак. Він був незаконним сином одного зі зведенюків лорда Ботлі. Взяти його за зброєносця – ось половина ціни, яку Теон заплатив за свого коня.

Коли Векс побачив Есгред, очі в нього округлилися. «Можна подумати, він жінки не бачив»,– майнуло в Теона в голові.

– Есгред поїде зі мною до Пайку. Сідлай коней, і швиденько.

Хлопець приїхав на кощавому малому гароні зі стайні лорда Балона, а от Теонів скакун був геть іншої породи.

– Де ти роздобув цього пекельного коня? – зронила Есгред, побачивши його, але з того, як вона це вимовила, ясно було, що вона під враженням.

– Минулого року його в Ланіспорті купив лорд Ботлі, але йому на такому коні не всидіти, тож він радо його продав.

Залізні острови надто вбогі й кам’янисті, щоб розводити гарних коней. Переважно острів’яни – посередні вершники й упевненіше почуваються на палубі лодії, ніж у сідлі. Навіть лорди їздять на гаронах або кошлатих поні з Гарло, а вози, запряжені волами, зустрінеш частіше, ніж підводи. А сірома-простолюд, що не має грошей ні на те, ні на те, сам тягне плуга по бідній кам’янистій землі.

Але Теон десять років прожив у Вічнозимі й не збирався виступати на війну без гарного скакуна. Хибна думка лорда Ботлі про власного коня зіграла йому тільки на руку: він отримав огира з норовом чорним, як його масть, більшого за рисака – мало не такого, як дестрієри. А що сам Теон був не такий дебелий, як більшість лицарів, то це й на краще. Очі жеребця палали вогнем. Побачивши нового господаря, він вищирився і спробував укусити його просто за щоку.

– А кличка в нього є? – запитала Есгред, коли Теон сів верхи.

– Сміхун,– Теон подав їй руку й підсадив попереду себе, щоб дорогою пригортати її до себе.– Знав я одного пана, який мені казав, що я забагато усміхаюся.

– А це правда? – спитала вона.

– Так вважають ті, хто сам ніколи не всміхається.

Теон згадав батька й дядька Ейрона.

– А зараз ви всміхаєтеся, мілорде королевичу?

– О так! – Теон потягнувся через неї, щоб підхопити повіддя. На зріст вона була майже така сама, як і він. Коси, звісно, можна було б і помити, а на гарненькій шийці виднівся старий рожевий шрам, але Теону подобалося, як вона пахне – сіллю, потом і жінкою.

Дорога назад на Пайк, схоже, буде набагато приємніша, ніж дорога сюди.

Виїхавши за Лордпорт, Теон поклав руку жінці на груди. Але Есгред скинула її.

– На вашому місці я б тримала повіддя обіруч, бо цей ваш вороний зараз скине нас обох на землю й затопче до смерті.

– Від цього я його вже відучив.

Зачудований Теон якийсь час поводився чемно, приязно теревенячи про погоду (сіру й похмуру, як і весь час, що він тут пробув, з частими зливами) і розповідаючи про вояків, яких він здолав у Лопотючому лісі. Коли ж дійшов до тою, як опинився зовсім близько від Царевбивці, то ковзнув рукою туди ж, де й перше. Перса в жінки були маленькі, але тугі, і йому це подобалося.

– Не варто цього робити, мілорде королевичу.

– Варто-варто! – Теон стиснув пальці.

– Зброєносець витріщається.

– І нехай. Він про це нікому не скаже, обіцяю.

Есгред прибрала його пальці зі своїх грудей. І твердо їх тримала. У неї були дужі руки.

– Люблю жінок з міцними руками.

– Ніколи б не подумала,– пирхнула вона,– після тої дівки на набережній.

– Не суди про мене по ній. То була єдина жінка на кораблі.

– Розкажіть мені про свого батька. Він радо привітає мене у своєму замку?

– З чого б це? Він заледве привітав мене, свою кров і плоть, спадкоємця Пайку й Залізних островів.

– А ви спадкоємець? – спокійно запитала вона.– Кажуть, у вас дядьки, брати, сестра…

– Брати давно померли, а сестра… ну, подейкують, Ашина улюблена сукня – кольчуга нижче колін, а під низом замість білизни – дублена шкіра. Але чоловіче вбрання не зробить з неї чоловіка. Коли переможемо в цій війні, підшукаю для неї гарну шлюбну партію – якщо, звісно, вдасться знайти чоловіка, що згодиться взяти її. Наскільки пригадую, ніс у неї – як дзьоб у стерв’ятника, купа прищів, а груди пласкі, як у хлопця.

– Сестру можна видати заміж,– зауважила Есгред,– але не дядьків.

– Мої дядьки…– Теон мав першочергове право на спадок, на відміну від трьох батькових братів, але тема, яку зачепила жінка, повсякчас йому муляла. На Островах нерідко траплялося, коли сильний і честолюбний дядько відбирав у слабкого племінника всі права, а заодно й убивав цього самого племінника. «Але я не слабкий, а заки батько помре, я ще зміцнію».– Дядьки мені не загроза,– заявив він.– Ейрон п’яний від морської води й молитви. Живе заради свого бога…

– Свого бога? Не вашого?

– І мого теж. Мертве не вмирає,– він слабко посміхнувся.– Якщо я набожно щось бурмотатиму, як від мене вимагається, Мокрочубий не рушить мене. А дядько Віктаріон…

– Лорд-капітан Залізного флоту, грізний вояк. Про нього співають по пивницях.

– Під час батькового заколоту він разом з дядьком Юроном підплив до Ланіспорту й попалив увесь ланістерівський флот, що стояв на якорі,– пригадав Теон.– Однак план це був Юронів. Віктаріон – мов той велетенський сірий віл: дужий, невтомний і старанний, але в перегонах йому не перемогти. Без сумніву, мені він служитиме так само віддано, як служить моєму батькові. У нього ні клепки, ні честолюбства не вистане на змову та зраду.

– А от Юрону Воронячому Оку хитрості не бракує. Про нього люди переказують страшні речі.

Теон посовався в сідлі.

– Дядька Юрона не бачили на Залізних островах уже майже два роки. Може, він і мертвий давно.

Якщо так, то, може, це й на краще. Старший брат лорда Балона і на день не відмовлявся від давніх звичаїв. Подейкують, його горезвісну «Тишу», з її чорними вітрилами й темно-червоним облавком, добре знають в усіх портах від Ібену до Ашаю.

– Може, й мертвий,– погодилася Есгред,– а якщо живий… що ж, він стільки часу провів на морі, що тут почуватиметься чужинцем. А залізні ніколи не посадять на Скелястий престол чужинця.

– Я теж так гадаю,– озвався Теон перш, ніж йому спало на думку, що він і сам тут чужинець. Він нахмурився. «Десять років – довгий строк, але я повернувся, і батько й не збирається помирати. У мене є час самоствердитися».

Він подумав, чи не покласти руку знов Есгред на груди, однак вона точно її скине, та й розмова про дядьків трохи охолодила його запал. Буде доволі часу на ігри в замку, в затишку його покоїв.

– Коли приїдемо в Пайк, побалакаю з Гелією, щоб тебе на бенкеті всадовили на почесне місце,– мовив він.– Я мушу сісти на помості, по праву руч од батька, та коли він піде геть, я спущуся до тебе. Він рідко сидить за столом довго. Останнім часом його шлунок уже не приймає випивки.

– Гірко, коли видатна людина старіє.

– Лорд Балон – лише батько видатної людини.

– Який скромний лордійчук!

– Тільки дурень недооцінює себе, коли на світі повно людей, ладних зробити це за нього,– він легенько поцілував її ззаду в шию.

– А що мені одягти на цю учту? – вона потягнулася назад й відтрутила його обличчя.

– Попрошу Гелію тебе вбрати. Може, підійде щось із суконь моєї леді-матері. Вона зараз у Гарло й навряд чи повернеться.

– Я чула, вона змарніла од холодних вітрів. Ви її не навідаєте? До Гарло плисти один день, а леді Грейджой, безперечно, радо б кинула останній погляд на сина.

– Я б не проти. Але тут справ забагато. Оскільки я повернувся, батько покладається на мене. Може, коли настане мир…

– Якщо ви приїдете, може, для неї настане мир.

– Зараз ти говориш, як справжня жінка,– невдоволено мовив Теон.

– Зізнаюся, я і є жінка… до того ж вагітна.

На думку про це він чомусь відчув збудження.

– Це ти так кажеш, але по тобі не видно. Як доведеш? Не повірю тобі, поки не побачу твої налиті груди й не скуштую з них материнського молока.

– А що ж на це скаже мій чоловік? Присяжник і слуга вашого рідного батька?

– Він у нас кораблів стільки будуватиме, що й не помітить, що ти його покинула.

– Жорстокий лордійчук захопив мене! – розсміялася вона.– Якщо я пообіцяю, що одного дня дозволю поглянути, як я годую свого малюка, ви розповісте мені ще про свою війну, Теоне з дому Грейджоїв? Попереду ще милі й милі, й мені хочеться послухати про того короля-вовка, якому ви служили, і про золотих левів, з якими він воює.

Завжди радий її потішити, Теон скорився. Решта шляху пролетіла, поки він забивав її гарну голівку переказами про Вічнозим і війну. Іноді сам дивувався з того, скільки всього розповідає. «А з нею легко розмовляти, благословіть її боги,– подумав він.– Таке враження, наче я знаю її багато років. Якщо на подушках вона така ж метка, як і гостра на язик, не відпущу її…» Тут він подумав про Сигріна Корабельника – дебелого й дубоголового, з солом’яною чуприною, що вже поріділа над прищавим чолом,– і похитав головою. «Яке марнотратство! Яке злочинне марнотратство!»

Здалося, й часу зовсім не минуло, як перед очима постав велетенський мур Пайку.

Брама була відчинена. Вдаривши Сміхуна п’ятками під боки, Теон проїхав її труськом. Коли він допомагав Есгред спішитися, шалено розбрехалися собаки, а декілька, помахуючи хвостами, навіть підбігли. Проскочивши повз Теона, вони замалим не перекинули жінку, стрибаючи навколо неї, дзявкочучи й облизуючи її.

– Геть! – гаркнув Теон, копнувши – без жодних наслідків – велику коричневу суку, але Есгред тільки засміялася, борюкаючись із ними.

За псами вибіг конюший.

– Візьми коня,– звелів йому Теон,– і забери цих клятих псів…

Але неотеса й уваги не звернув. Широко всміхнувшись беззубим ротом, він мовив:

– Леді Ашо! Ви повернулися.

– Вчора ввечері,– озвалася вона.– Припливла з Великої Весі з лордом Гудбразером, ніч провела в заїзді. А сьогодні менший братик люб’язно привіз мене з Лордпорту,– цьомкнувши одного з псів у ніс, вона широко посміхнулася Теону.

Теон стояв, роззявивши рота. Аша. Ні! Це не може бути Аша. Знагла він збагнув, що в його свідомості існує дві Аші. Одна – маленька дівчинка, яку він знав. Друга, уявлена, чимось нагадувала матір. Але жодна з них не схожа була на цю… цю… цю…

– Прищі зникли, коли груди з’явилися,– пояснила вона, вовтузячись із псом,– але ніс, як у стерв’ятника, на місці.

Теон нарешті здобувся на слово.

– Чому ти мені не призналася?

Відпустивши пса, Аша виструнчилася.

– Спершу хотіла побачити, який ти. І побачила,– вона глузливо напівуклонилася йому.– А тепер, менший братику, перепрошую. Маю перед учтою помитися й перевдягнутися. Цікаво, ще десь є кольчужна сукня, яку я так люблю носити на білизну з дубленої шкіри? – вона зловтішно посміхнулася йому й перетнула міст отою своєю ходою, яка йому так сподобалася: повагом, гойдаючи стегнами.

Коли Теон відвернувся, до нього хитро посміхнувся Векс. Теон зацідив хлопцю у вухо.

– Щоб не так радів,– мовив він і зацідив удруге, дужче.– А це за те, що не попередив мене. Наступного разу відрости собі язика.

«Ні,– аж тут подумав він.– Це вона мене дурнем виставила. Шкодлива сука, певно, тішилася моментом. А як вона раз у раз тяглася до мого прутня…»

Узявши кухоль, він сів на підвіконня, задивившись на море, а над Пайком згасало сонце. «Тут нема для мене місця,– думав він,– і винна в цьому Аша, взяли б її Чужі!» Вода внизу з зеленої зробилася спершу сірою, а тоді чорною. На той час уже чулася оддалік музика, і Теон збагнув, що час перевдягатися до бенкету.

Теон обрав прості чоботи і ще простіше вбрання похмурих чорних і сірих кольорів, що пасували до його настрою. Жодних прикрас: не було нічого, за що б він сплатив залізом. «Можна було би щось зняти з того дикуна, від якого я врятував Брана Старка, та хіба було на ньому щось вартісне? Лиха моя доля: від моєї руки гинуть тільки сіромахи».

Коли Теон увійшов у довгу димну залу, там уже з’юрмилося близько сотні батькових лордів і капітанів. Дагмер Заяча Губа ще не повернувся зі Старої Весі зі Стоунгавзами і Драмами, але решта всі зібралися – дім Гарло з Гарло, Блектайди з Чорноплину, Спарри, Мерліни і Гудбразери з Великої Весі, Солткліфи й Сандерлі з Солескелі, Ботлі й Вінчі з того боку Пайку. Невільники розливали ель, грала музика – скрипки, волинки, барабани. Трійко огрядних чоловіків танцювали «пальцеруб», жбурляючи один в одного бойові топірці з короткими держалами. Ідея гри була в тому, щоб, не уриваючи танку, впіймати топірець або перестрибнути через нього. А звався цей танок «пальцеруб» тому, що зазвичай закінчувався, коли один із танцюристів лишався без пальця… або двох, або п’ятьох.

Ні танцюристи, ні пияки не звернули особливої уваги на Теона Грейджоя, який широким кроком рушив до помосту. Лорд Балон сидів на Скелястому престолі, викарбуваному у формі велетенського кракена зі здоровезної чорної лискучої брили. За легендою, перші люди, які припливли на Залізні острови, знайшли його на березі Старої Весі. Ліворуч престолу сиділи Теонові дядьки. А праворуч, на почесному місці, Аша.

– Ти спізнився, Теоне,– зауважив лорд Балон.

– Перепрошую,– Теон зайняв порожнє місце поряд з Ашею. Нахилившись до неї, він просичав їй у вухо: – Ти сидиш на моєму місці.

Вона обернула до нього невинні очі.

– Брате, ти помиляєшся. Твоє місце у Вічнозимі,– її посмішка різонула його.– А де ж твоє прегарне вбрання? Я чула, ти полюбляєш загортати тіло в шовки й оксамити.

Сама вона була вдягнена в просту зелену вовняну сукню; тканина м’яко обтягувала її струнке тіло.

– Мабуть, у тебе кольчуга проіржавіла, сестро,– відбив він.– Як шкода! Хотів би я побачити тебе в криці.

На це Аша тільки розсміялася.

– Може, ще й побачиш, менший братику… якщо певен, що твоя «Морська сука» уженеться за «Чорним вітром».

Тут підійшов один з батькових невільників, тримаючи в руках карафу вина.

– Ти сьогодні ель чи вино питимеш, Теоне? – Аша нахилилася ближче.– Чи ти й досі мрієш скуштувати мого материнського молока?

Він спалахнув.

– Вина,– кинув він невільнику. Аша відвернулася та грюкнула по столу, вимагаючи елю.

Теон розрізав навпіл буханець хліба, вибрав серединку й закликав кухаря, щоб наповнив йому половинку хліба риб’ячою юшкою. Від запаху густої юшки йому зробилося недобре, але він примусив себе поїсти. Вина він випив стільки, що на два обіди вистачить. «Якщо знудить, блюватиму на неї».

– А батько знає про те, що ти одружена з його корабельником? – запитав Теон сестру.

– Не більше, ніж сам Сигрін,– знизала вона плечима.– Перший корабель, що він збудував, називався «Есгред». Назвав його на честь своєї матері. Важко сказати, кого з них він любить більше.

– То все, що ти казала, брехня.

– Не все. Пригадуєш, як я сказала, що люблю бути згори? – широко посміхнулася Аша.

Він цього він тільки більше розлютився.

– А про те, що ти одружена жінка, і про дитину…

– О, то була щира правда,– Аша підскочила на ноги.– Гей, Рольфе! – гукнула вона одному з танцюристів-пальцерубів, піднісши руку. Побачивши її, він крутнувся – і знагла з його руки вилетів топірець, і лезо зблиснуло у світлі смолоскипа. Не встиг Теон і подих затамувати, як Аша вже перехопила топірець і вгатила його в стіл, розітнувши Теонову хлібну миску, аж підливка ляпнула на його накидку.– Ось мій лорд-чоловік,– сказала сестра й, потягнувшись під ліф сукні, висмикнула з-поміж грудей чингал.– А ось моє любе немовлятко.

Теон Грейджой навіть уявити не міг, на кого він зараз схожий, але зненацька збагнув, що велика зала дзвенить од сміху, і сміються всі з нього. Навіть батько посміхався, чорт забирай, а дядько Віктаріон голосно реготав. Теон заледве спромігся вичавити у відповідь нудотну посмішку. «Побачимо, хто сміятиметься останнім, суко».

Під свист і гучне улюлюкання Аша вивільнила топірець зі стільниці й пожбурила його назад танцюристам.

– Ліпше тобі дослухатися моєї поради щодо підбору команди.

Невільник підніс їй дерев’яний таріль, і вона, наколовши солону рибу, з’їла її просто з кінчика свого чингала.

– Якби ти дав собі труду бодай щось дізнатися про Сигріна, мені б не вдалося тебе обдурити. Ти десять років був вовком, а тоді причалюєш сюди, вважаючи себе королевичем над Островами, і при цьому не знаєш нічого й нікого. З якого дива вояки воюватимуть і помиратимуть за тебе?

– Бо я – їхній законний королевич,– холодно мовив Теон.

– За законами царини – може бути. Але тут у нас свої закони, не забув?

Нахмурившись, Теон звернув погляд на хлібну миску перед собою, з якої підтікала підливка. Скоро й на коліна йому натече. Він гукнув невольника все прибрати. «Півжиття я чекав повернення додому, і що отримав? Кпини та зневагу?» Не таким він запам’ятав Пайк. Чи просто не запам’ятав? У заручники-бо його забрали в такому юному віці!

Бенкет був убогий: кілька риб’ячих юшок, чорний хліб, нічим не присмачена козятина. Найсмачнішим з-поміж наїдків виявився цибулевий пиріг. Коли прибрали останні страви, ель і вино й далі лилися рікою.

Зі Скелястого престолу звівся лорд Балон Грейджой.

– Кінчайте пити й піднімайтеся до мене у світлицю,– звелів він товариству на помості.– Нам іще плани розробляти.

Не кажучи більше ні слова, він вийшов у оточенні двох гвардійців. Незабаром за ним рушили обидва брати. Теон звівся, щоб і собі йти.

– Менший братик квапиться втекти,– Аша піднесла ріг, вимагаючи ще елю.

– Лорд-батько чекає.

– Він чекав не один рік. Нічого з ним не станеться, якщо почекає ще трішки… та якщо боїшся його гніву, біжи бігом за ним. Ще дядьків наздоженеш,– вона посміхнулася.– Один-бо впився морської води, а другий – такий тупий сірий віл, що, либонь, і заблукає.

Теон роздратовано сів.

– Ні за ким я не бігатиму.

– Навіть за жінками?

– Це ж не я тебе за прутень хапав.

– Нема в мене прутня, ти не забув? А ти мене за що тільки не хапав!

Теон відчував, як паленіють щоки.

– Я чоловік, з чоловічими бажаннями. А ти що за дивне створіння?

– Скромна дівиця, от і все,– Аша під столом швидко потиснула йому прутень. Теон мало не зіскочив з крісла.– Що, вже не хочеш, аби я завела тебе в порт, братику?

– Шлюб не для тебе,– вирішив Теон.– Стану володарем – відішлю тебе до німотних сестер.

Він зіп’явся на ноги й нетвердим кроком рушив на пошуки батька.

Коли він підходив до ланцюгового мосту Морської вежі, почався дощ. Шлунок вирував, як море під ногами, а від вина відібрало ноги. Перетинаючи міст, Теон зціпив зуби і вчепився в линву, уявляючи, що це Ашине горло.

У світлиці, як завжди, було вогко й гуляли протяги. Батько, закутаний у котикову шубу, сидів перед жаровнею; обабіч нього вмостилися брати. Коли Теон увійшов, Віктаріон саме говорив про припливи й вітри, але лорд Балон жестом звелів йому замовкнути.

– Маю план. І вам час його почути.

– У мене є кілька пропозицій…– почав був Теон.

– Коли мені знадобиться твоя порада, я до тебе звернуся,– мовив батько.– Зі Старої Весі прилетів птах. Дагмер веде Драмів і Стоунгавзів. Якщо боги пошлють нам попутні вітри, ми відпливемо, щойно вони прибудуть… тобто ти відпливеш. Хочу, щоб ти був перший, Теоне. Візьмеш на північ вісім довгих лодій…

– Вісім? – він побуряковів.– І чого я досягну, маючи лише вісім лодій?

– А тобі просто треба здійснювати набіги на Скелясте узбережжя, на рибальські селища, й топити всі судна, які тільки трапляться. Може статися, що витягнеш кількох північних лордів з-поза їхніх мурів. З тобою попливуть Ейрон і Дагмер Заяча Губа.

– Нехай благословить затонулий бог наші мечі,– сказав жрець.

Теон почувався так, наче йому дали ляпас. То він має стати розбійником, палити рибалок у їхніх халупах і ґвалтувати їхніх бридких дочок? І навіть з таким завданням, на думку лорда Балона, він може не впоратися. Досить того, що доведеться терпіти похмурі погляди й дорікання Мокрочубого. А якщо з ними попливе ще й Дагмер Заяча Губа, Теонове керівництво буде чисто номінальним.

– Ашо, донечко,– провадив лорд Балон, і Теон, обернувшись, побачив, що сестра непомітно прослизнула у світлицю,– а ти з тридцятьма лодіями добірних вояків обігнеш мис Морського Дракона. Причалиш на приливній відмілині на північ від Пущанського Насипу. Якщо виступиш швидко, замок впаде, так і не зрозумівши, хто на нього напав.

Аша посміхнулася, як кіт на сметану.

– Завжди хотіла собі замок,– мовила вона солодко.

– То візьми його.

Теон прикусив язика. Пущанський Насип – кріпость Гловерів. Оскільки і Робет, і Галбарт зараз воюють на півдні, оборона буде слабенькою, і щойно замок впаде, залізні отримають надійний плацдарм у самому серці Півночі. «Це мене мали вирядити в Пущу!» Він добре знав Пущанський Насип – кілька разів відвідував Гловерів з Едардом Старком.

– Віктаріоне,– звернувся лорд Балон до брата,– а головного удару завдаси ти. Коли мої діти зроблять свою справу, Вічнозим змушений буде відповісти. Ні в Солесписі, ні на річці Гарячці особливого опору ти не зустрінеш. Верхів’я ріки – менш як за двадцять миль від Кенійського Рову. Перешийок – ключ до королівства. Ми вже пануємо в західних морях. Коли ж отримаємо Кейлінський Рів, вовченяті вже не відвоювати свою Північ… а якщо з дурної голови спробує, вороги відріжуть усі підступи на південь, і хлопчак Роб впіймається, як щур у пляшку.

Теон більше не міг мовчати.

– Сміливий план, батьку, але лорди в своїх замках…

– Лорди поїхали на південь з вовченям,– перебив його лорд Балон.– Лишилися самі боягузи, старі діди й зелені хлопчаки. Один по одному вони або здадуться, або падуть. Може, Вічнозим протримається з рік, але що з того? Решта дістанеться нам – ліси, лани і лігва, а людей візьмемо собі за невільників і соляних дружин.

Ейрон Мокрочубий підніс руки.

– Здіймуться високо води гніву, і поширить затонулий бог своє царство на всю царину!

– Мертве не вмирає,– співочо підхопив Віктаріон. Його слова луною повторили лорд Балон з Ашею, і Теону нічого не лишалося, як бурмотіти разом з ними. Отак усе й закінчилося.

Надворі дощ уперіщив як ніколи. Під ногами крутився і звивався ланцюговий міст. На середині Теон Грейджой зупинився й задивився на каміння внизу. Об нього з гуркотом билися хвилі, і Теон відчував на губах солоні бризки. Несподіваний порив вітру збив його з ніг, і парубок гримнувся навколішки.

Підвестися йому допомогла Аша.

– Вина ти теж пити не вмієш, брате.

Схилившись їй на плече, Теон дозволив їй перевести його через мокрий від дощу дерев’яний міст.

– Як Есгред ти мені подобалася більше,– кинув він осудливо.

– Все по справедливості,– розсміялася вона.– Ти мені теж більше подобався, як був дев’ятирічним.

Тиріон

Крізь двері пробився тихий спів арфи, що вплітався у переливи волинки. Голос співця заглушували товсті стіни, але Тиріон знав слова… «Кохав як літо гарну діву,– пригадав він,– із сонцем у волоссі…»

Сьогодні двері в покої королеви вартував сер Мірин Трант. Кинуте ним «мілорде» видалося Тиріону трохи невдоволеним, але він усе одно відчинив двері. Щойно Тиріон увійшов у сестрину спальню, пісня нагло урвалася.

Серсі напівлежала на горі подушок. Босонога, золоте волосся художньо розкуйовджене; коли вона підвела голову, її золотисто-зелена парчева сукня замерехтіла у сяйві свічок.

– Люба сестро,– заговорив Тиріон,– яка ти сьогодні гарна! – він обернувся до співця.– І ти, кузене. Гадки не мав, що в тебе такий милий голос.

На цей комплімент сер Лансель тільки спохмурнів: мабуть, подумав, що з нього кепкують. Тиріону здалося, що хлопець на три дюйми підріс відтоді, як його висвятили в лицарі. У Ланселя була густа пісочна чуприна, зелені очі Ланістерів, м’який білявий пушок на верхній губі. В шістнадцять років його не обминуло прокляття юнацької самовпевненості, не пом’якшеної і натяком на почуття гумору чи невіру у власні сили; не обминула і печать пихи, такої природної для всіх, хто вродився білявим, дужим і вродливим. Підвищення тільки зіпсувало його.

– Її світлість посилала по вас? – вимогливо поцікавився хлопець.

– Не пригадую такого,– зізнався Тиріон.– Страшенно прикро уривати ваші гульки, Ланселю, але так уже сталося, що мені потрібно обговорити з сестрою важливі справи.

Cepci зважила його підозріливим поглядом.

– Якщо ти сюди прийшов через отих жебручих братів, Тиріоне, можеш не трудитися. На моїх вулицях вони свою погану зраду не поширюватимуть. Можуть проповідувати одне одному в підземеллях.

– І їм іще пощастило, що в них така добра королева,– докинув Лансель.– Я б їм язики вирвав.

– Один з них мав нахабство заявити, що боги карають нас, бо Джеймі убив законного короля,– виголосила Серсі.– Я цього не потерплю, Тиріоне. Ти мав чимало можливостей зайнятися цими гнидами, але ви з сером Джейсліном нічого не зробили, тож я наказала взятися до цієї справи Вайлару.

– І він узявся.

Тиріона роздратувало те, що червоні плащі кинули півдюжини скандальних пророків у підземелля, не порадившись із ним, але не такі вже ці пророки значущі, щоб через них сваритися.

– Безперечно, всім нам буде краще, якщо на вулицях поменшає галасу. Я прийшов не через це. Маю вельми цікаві для тебе новини, люба сестро, але про них говорити ліпше приватно.

– Дуже добре.

Арфіст із волинщиком поквапилися геть, а Серсі цнотливо поцілувала кузена в щоку.

– Залиш нас, Ланселю. Сам-один брат загрози не становить. А якби він привів своїх цуциків, ми б давно їхній сморід занюхали.

Юний лицар кинув на кузена злобний погляд і з силою захряснув по собі двері.

– Хочу, щоб ти знала: я примушую Шагу митися раз на два тижні,– мовив Тиріон, коли той пішов.

– Щось ти дуже задоволений собою. Чого б це?

– А чом би й ні? – сказав Тиріон. Щодня, щоночі на вулиці Сталевій виспівували молотки, і великий ланцюг довшав. Тиріон стрибнув на велетенське ліжко з балдахіном.– Це на цьому ліжку Роберт помер? Дивно, що ти його не викинула.

– Мені на ньому солодкі сни сняться,– озвалася Серсі.– А тепер кажи, що маєш, і кульгай собі геть, Куцю.

Тиріон посміхнувся.

– Лорд Станіс відплив з Драконстону.

Серсі підхопилася на ноги.

– А ти сидиш тут щиришся, як гарбуз на святі врожаю? Байвотер уже скликав міську варту? Слід негайно послати птаха в Гаренхол.

Тиріон уже не просто посміхався – сміявся. Серсі схопила його за плечі й потрусила.

– Припини! Ти дурний чи п’яний? Припини!

Він заледве зміг вичавити:

– Не можу… Яка це… боги, яка ж це кумедія… Станіс…

– Що?!

– Він не проти нас виступив,– спромігся Тиріон.– Він узяв у облогу Штормокрай. Ренлі зараз їде йому назустріч.

Сестрині нігті боляче вп’ялися йому в руки. На мить вона, не вірячи, витріщалася на нього, так наче він белькотів невідомою мовою.

– Станіс із Ренлі воюють один проти одного?

Коли він кивнув, Серсі захихикала.

– Боги праві,– видихнула вона,– скоро я повірю, що Роберт з них був найрозумніший.

Закинувши голову, Тиріон зареготав. Вони сміялися разом. Стягнувши його з ліжка, Серсі покружляла брата й навіть обійняла, на мить перетворившись на легковажну дівчинку. Заки вона його відпустила, у засапаного Тиріона паморочилось у голові. Докульгавши до серванта, він вчепився в нього однією рукою, щоб не впасти.

– Як думаєш, між ними і справді до бійки йдеться? Якщо вони дійдуть якоїсь згоди…

– Не дійдуть,– сказав Тиріон.– Вони надто різні й водночас надто схожі, й до того ж терпіти не можуть один одного.

– І Станіс завжди вважав, що в нього підступом відібрали Штормокрай,– замислено мовила Серсі.– Родовий престол дому Баратеонів, належний йому по праву… знав би ти, скільки разів він приходив до Роберта й заводив цю нудну пісню своїм вічно ображеним голосом! Коли Роберт віддав престол Ренлі, Станіс так зціпив зуби, що я думала, вони зараз потріскаються.

– Він вбачав у цьому зневагу.

– А це й була зневага,– мовила Серсі.

– Піднімемо келихи за братню любов?

– Так,– задихано озвалася вона.– О боги, так!

Наповнюючи два келихи арборським солодким червоним, Тиріон стояв до сестри спиною. Найлегше на світі було вкинули щопту дрібного порошку в її келих.

– За Станіса! – вигукнув він, вручаючи їй вино. «Сам-один я не становлю загрози, еге?»

– За Ренлі! – озвалася сестра, сміючись.– Най воюють вони довго й тяжко, і най ухоплять їх Чужі!

«Оце таку Серсі бачить перед собою Джеймі?» Коли вона усміхалася, зразу видно ставало, яка вона вродлива. «Кохав як літо гарну діву // із сонцем у волоссі…» Навіть шкода було її труїти.

Наступного ранку, коли Тиріон саме снідав, від Серсі прибув гонець. Королева нездужає і не зможе залишити свої покої. «Радше вбиральню свою не зможе залишити». Тиріон, як належиться, співчутливо посопів і попросив переказати Серсі, щоб спокійно відпочивала, а з сером Клеосом він поговорить, як вони і планували.

Залізний трон Ейгона Завойовника являв собою плутанину небезпечних гостряків і залізних зубів, що так і чигали на всякого, хто спробує всістися в ньому зручненько, а високі сходинки, які Тиріону довелося долати, болісно нагадали, які в нього куці ноги і яке, мабуть, кумедне з нього зараз видовище. Проте одного в цього трону не забрати. Це таки високий престол.

Безмовно стояли ланістерівські гвардійці в своїх малинових плащах і з лев’ячими головами на півшоломах. Навпроти них у залі розташувалися золоті плащі сера Джейсліна. Обабіч сходів на престол застигли Брон і сер Престон з королівської варти. Придворні заповнили галерею, а прохачі скупчилися біля високих дубових дверей, окутих бронзою. Сьогодні зранку Санса Старк була особливо гарна, хай і бліда як молоко. Стояв покашлюючи лорд Гайлз, а бідолашний кузен Тайрек горнувся у свою весільну оксамитову мантію, опушену горностаєм. Три дні тому він одружився з маленькою леді Ермісандою, і відтоді інші зброєносці обзивали його «мамкою» й цікавилися, в якій льолі була наречена першої шлюбної ночі.

Тиріон дивився на всіх згори вниз – і йому це подобалося.

– Кличте сера Клеоса Фрея!

Голос його відлунював від мурів і котився залою. Це йому теж подобалося. «Шкода, що Шей цього не бачить»,– подумав він. Вона просилася прийти, але хіба це можливо?

Сер Клеос здолав довгий прохід між золотими й малиновими плащами, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Коли він став навколішки, Тиріон зауважив, що кузен почав лисіти.

– Пане Клеосе,– мовив з-за нарадчого столу Мізинчик,– прийміть подяку за те, що доправили нам мирну пропозицію від лорда Старка.

Великий мейстер Пайсел прочистив горло.

– Королева-регентша, королівський правиця й мала рада обміркували умови, запропоновані самозваним королем на Півночі. З сумом повідомляємо, що вони неприйнятні, й саме так ви маєте і переказати північанам, сер.

– А ось наші умови,– сказав Тиріон.– Роб Старк має скласти зброю, присягнути на вірність і повернутись у Вічнозим. Він має звільнити мого брата цілим і неушкодженим та віддати своє військо під командування Джеймі, який виступить з ним проти заколотників Ренлі та Станіса Баратеонів. Кожен зі Старкових прапороносців має відіслати до нас свого сина як заручника. Якщо ж немає сина, нас задовольнить і дочка. Вони можуть розраховувати на лагідне поводження й високе місце при дворі в тому разі, якщо їхні батьки не замислять нової змови.

Клеос Фрей мав кепський вигляд.

– Мілорде правице,– мовив він,– лорд Старк ніколи не погодиться на такі умови.

«А ми на це й не розраховували, Клеосе».

– Перекажіть йому, що ми в Кичері Кастерлі зібрали нове велике військо, яке незабаром виступить проти нього з заходу, а батько в цей час атакуватиме зі сходу. Перекажіть, що він сам-один, і надії на союзників немає. Станіс і Ренлі Баратеони воюють між собою, а князь дорнський погодився на шлюб свого сина Тристана з королівною Мірселлою.

З дальнього кінця зали і з галереї зірвалося водночас і захоплене, і перелякане бурмотіння.

– Що ж до кузенів,– провадив Тиріон,– ми пропонуємо Гаріона Карстарка й сера Вайліса Мандерлі в обмін на Віллема Ланістера, і лорда Сервина й сера Донела Лока в обмін на вашого брата Тайона. Перекажіть Старку, що двоє Ланістерів варті чотирьох північан за будь-якої погоди,– зронив він і почекав, поки стихне сміх.– І ще він отримає батьків прах як знак доброї волі від Джофрі.

– Лорд Старк іще хотів отримати своїх сестер і батьків меч,– нагадав сер Клеос.

Руків’я великого меча Едарда Старка стирчало з-за плеча без’язикого сера Іліна Пейна.

– Лід? – мовив Тиріон.– Його він отримає, коли замириться з нами, не раніше.

– Як скажете. А сестри?

Тиріон зиркнув на Сансу і, мовлячи наступні слова, відчув укол жалощів:

– Доки він не звільнить мого брата Джеймі цілим і неушкодженим, вони залишаться тут заручницями. А як до них ставитимуться, залежатиме від нього.

«Якщо боги милостиві, Байвотер розшукає Арію живою раніше, ніж Роб дізнається, що вона зникла».

– Я перекажу ваше повідомлення, мілорде.

Тиріон посмикав одне з покручених лез, що випиналися на підлокітниках трону. «А тепер – головний удар».

– Вайларе,– гукнув він.

– Так, мілорде.

– Вояків, яких вислав Старк, досить, щоб оборонити прах лорда Едарда, а от Ланістер заслуговує на відповідний ескорт,– оголосив Тиріон.– Сер Клеос – кузен королеви, і мій теж. Нам слатиметься спокійніше, якщо у Річкорин його безпечно доправите ви.

– Як зволите. Скільки вояків мені взяти?

– Як скільки? Всіх.

Вайлар стояв непорушно, мов з каменю вирізьблений. Зате зірвався на ноги, хапаючи ротом повітря, великий мейстер Пайсел.

– Мілорде правице, це неможливо… ваш батько, сам лорд Тайвін, прислав цих доблесних вояків у місто, щоб захищати королеву Серсі та її дітей…

– Її чудово захистить королівська варта, й міська теж. Най боги пришвидшать ваш шлях, Вайларе.

За нарадчим столом втаємничено посміхався Вейрис, Мізинчик вдавав нудьгу, а Пайсел, блідий і збентежений, зіпав ротом, мов риба. Тут ступив уперед герольд.

– Якщо у присутніх є справи до королівського правиці, нехай говорять зараз або мовчать і надалі.

– Мене нарешті вислухають! – виступив з-поміж близнюків Редвинів стрункий чоловік у чорному.

– Сер Алісер! – вигукнув Тиріон.– Я й гадки не мав, що ви з’явитеся до двору. Слід було послати мені звісточку.

– Я посилав, і ви це знаєте,– колючо мовив Торн – худий п’ятдесятирічний чолов’яга з гострими рисами, твердим поглядом і твердими руками, з сивиною у чорній чуприні.– Мене уникали, ігнорували та змусили чекати, як якогось низькорідного служку.

– Справді? Броне, недобре ти вчинив. Ми з сером Алісером давні приятелі. Разом патрулювали Стіну.

– Любий пане Алісере,– провуркотів Вейрис,– не думайте на нас лихого. В ці буремні й бурхливі часи стільки людей просять милості нашого Джофрі!

– Часи буремніші, ніж ти собі уявляєш, євнуше.

– В очі ми кличемо його лордом Євнухом,– зронив Мізинчик.

– Чим можемо прислужитися, добрий брате? – заспокійливим тоном поцікавився великий мейстер Пайсел.

– Лорд-командувач відрядив мене до його світлості короля,– відповів Торн.– Справа надто важлива, щоб доручати її слугам.

– Король грається своїм новим арбалетом,– сказав Тиріон. Щоб позбутися Джофрі, досить було громіздкого мирського арбалета, який випускав три стріли воднораз, бо Джофрі конче хотів випробувати його просто зараз.– Можете говорити до слуг або мовчати й надалі.

– Як зволите,– мовив сер Алісер, і в кожному слові відчувалося незадоволення.– Мене прислали повідомити вас, що ми знайшли двох розвідників, які зникли тривалий час тому. Знайшли неживими, та коли привезли тіла на Стіну, вночі вони повстали з мертвих. Один зарубав сера Джеремі Рикера, а другий здійснив спробу вбити лорда-командувача.

Вдалині хтось хихикнув. «Чи він з мене глузує, розповідаючи такі дурниці?» Тиріон неспокійно посовався в кріслі й зиркнув униз на Вейриса, Мізинчика і Пайсела, міркуючи, хто з них причетний до цього. Карликова гідність і так висить на волосині. Якщо двір і держава почнуть з нього сміятися, він приречений. І все ж, і все ж…

Тиріон пригадав холодну зоряну ніч: з хлопцем на ім’я Джон і великим білим вовком він стояв на верхівці Стіни на краю світу, позираючи в нескінченну темряву, що залягла за нею. Тоді він відчув… що?.. щось, безперечно, відчув – страх, який пронизував, наче зимний північний вітер. Вовк завивав у ніч, і від цього звуку Тиріона аж дрож пойняв.

«Не будь дурнем»,– сказав він собі. Вовк, вітер, темний праліс – нічого це не значить. І все ж… Побувши в Чорному замку, він заприязнився зі старим Джіором Мормонтом.

– Сподіваюся, Старий Ведмідь лишився цілий після нападу?

– Так.

– А брати знищили цих… е-е-е… мерців?

– Так.

– А ви впевнені, що цього разу вони таки мертві? – стиха поцікавився Тиріон. Брон мало не вдавився сміхом, і Тиріон знав, що казати далі.– Зовсім-зовсім мертві?

– Вони й першого разу були мертві,– відтяв сер Алісер.– Бліді й холодні, з чорними долонями та ступнями. Я привіз Джаредову руку, яку відкусив отой байстрючий вовк.

Мізинчик ворухнувся.

– І де ж цей чарівний сувенір?

Сер Алісер нахмурився.

– Вона… розклалася, поки я чекав, щоб мене вислухали. Нема чого показувати, самі кістки.

Залою прокотилися смішки.

– Лорде Бейліш,– гукнув Тиріон униз до Мізинчика,– придбайте для нашого хороброго сера Алісера сотню лопат, щоб він забрав їх з собою на Стіну.

– Лопат? – підозріливо звузив очі сер Алісер.

– Якщо ховатимете мерців, вони не повставатимуть,– мовив до нього Тиріон, і двір відверто зареготав.– Лопати покладуть край вашим проблемам, якщо, звісно, у вас є дужі руки, що вміють з ними обходитися. Пане Джейсліне, подбайте, щоб добрий брат вибрав у підземеллях, кого схоче.

– Як зволите, мілорде,– мовив сер Джейслін Байвотер,– але камери майже порожні. Майже всіх забрав Йорен.

– То арештуйте когось,– мовив до нього Тиріон.– Або поширте чутку, що на Стіні є і хліб, і ріпа,– люди самі туди потягнуться.

У місті було забагато голодних ротів, а Стіні вічно бракувало людей. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець зібрання, і зала почала порожніти.

Але позбутися сера Алісера Торна виявилося не так легко. Коли Тиріон спустився, той чекав біля підніжжя Залізного трону.

– Ви гадаєте, я плив аж зі Східної-варти-на-морі, щоб із мене глузували такі, як ви? – гнівно зафурчав він, перегороджуючи дорогу.– Це не жарти. Я бачив це на власні очі. Кажу вам, мертві повстали.

– То треба їх краще вбивати,– відштовхнув його Тиріон.

Сер Алісер спробував ухопити його за рукав, але його відкинув Престон Грінфілд.

– Не наближайтеся, сер.

Торн не наважився кидати виклик лицарю королівської варти.

– Дурень ти, Куцю,– гаркнув він Тиріону в спину.

Карлик обернувся до нього.

– Я? Справді? То чого всі сміялися з вас, цікаво? – він слабко посміхнувся.– Ви приїхали, бо вам потрібні люди, хіба ні?

– Здіймаються холодні вітри. Ми маємо втримати Стіну.

– А щоб її втримати, потрібні люди, і я вам їх даю… як ви могли помітити, якщо ваші вуха почули бодай щось іще, крім образ. Беріть їх, подякуйте мені й забирайтеся, поки мені не довелося знову підняти на вас виделку. Передайте від мене теплі вітання лорду Мормонту… і Джону Сноу теж.

Тут Брон стиснув сера Алісера за лікоть і силоміць вивів із зали.

Великий мейстер Пайсел уже втік, а от Вейрис із Мізинчиком спостерігали всю сцену від початку до кінця.

– Дедалі більше захоплююся вами, мілорде,– зізнався євнух.– Одним пострілом ви втихомирили Старкового хлопця, віддавши йому батьків прах, і позбавили сестру її захисників. Видаєте чорному братові людей, яких він потребує, і звільняєте місто від голодних ротів, і при цьому все це під таким глузливим соусом, що ніхто й не подумає, буцім карлики бояться бабаїв і змікул. Спритно ви!

Мізинчик погладив борідку.

– Ви і справді зібралися відіслати геть усіх своїх гвардійців, Ланістере?

– Ні, я зібрався відіслати геть усіх сестриних гвардійців.

– Королева цього не дозволить.

– Думаю, дозволить. Я ж її брат, та й коли ви пізнаєте мене ближче, переконаєтеся: якщо я щось кажу, то це всерйоз.

– Навіть якщо це брехня?

– Особливо якщо це брехня. Лорде Пітире, бачу, я вас не порадував.

– Та ні, я вас обожнюю, як і перше, мілорде. Просто мене не радує, коли з мене дурника роблять. Якщо Мірселла візьме шлюб з Тристаном Мартелом, то навряд чи зможе одружитися з Робертом Арином, авжеж?

– Якщо не хоче спричинити страшний скандал,– визнав Тиріон.– Перепрошую за маленьку хитрість, лорде Пітире, та коли ми розмовляли, звідки мені було знати, що дорняни приймуть мою пропозицію?

Але Мізинчика це не заспокоїло.

– І ще я не люблю, коли мені брешуть, мілорде. Наступного разу не втягуйте мене в свої шахрайські схеми.

«Тільки якщо й ти не втягуватимеш мене у свої»,– подумав Тиріон, поглядаючи на кинджал, що висів у Мізинчика при боці.

– Якщо я вас образив, прийміть мої вибачення. Всі знають, як ми вас любимо, мілорде. І як ви нам потрібні.

– Постарайтеся про це не забувати.

Сказавши це, Мізинчик вийшов.

– Ходіть зі мною, Вейрисе,– мовив Тиріон. Вони вийшли крізь королівські двері позаду трону, і євнухові капці легко шурхали по камінній підлозі.

– Ви знаєте, а лорд Бейліш правду сказав. Королева не дозволить відіслати геть свою варту.

– Дозволить. І про це подбаєте ви.

На Вейрисових пухких вустах заграла посмішка.

– Я?

– Понад усякий сумнів. Скажете їй, що це – частина мого плану зі звільнення Джеймі.

Вейрис погладив напудрену щоку.

– Що, певно, включає і чотирьох добродіїв, яких ваш Брон так ретельно розшукує по кублах Королівського Причалу. Злодія, трутника, лицедія і вбивцю.

– Вдягніть їх у малинові плащі й шоломи з левами – і вони геть не відрізнятимуться від інших гвардійців. Я вже давно мудрував, як їх доправити у Річкорин, поки не здогадався сховати їх на видноті. Вони в’їдуть крізь центральну браму під прапорами Ланістерів, супроводжуючи прах лорда Едарда,– він криво посміхнувся.– За чотирма людьми стежили б дуже пильно. Серед сотні четверо просто розчиняться. Отож мені доведеться послати не тільки фальшивих гвардійців, а й справжніх… Ви так і перекажіть моїй сестрі.

– І заради коханого брата вона погодиться попри всі погані передчуття…– Вони саме проходили безлюдною колонадою.– Однак без червоних плащів їй буде незатишно.

– Я люблю, коли їй незатишно,– мовив Тиріон.

Сер Клеос Фрей виїхав уже по обіді в супроводі Вайлара і сотні червоних плащів – гвардійців Ланістерів. Перед довгою дорогою на захід до них біля Королівської брами приєдналися вояки Роба Старка.

Тимета Тиріон розшукав у касарні – той грав у кості зі своїми обпеченими.

– Опівночі приходь до мене у світлицю.

Втупившись у нього єдиним оком, Тимет коротко кивнув. Він був не з тих, хто багато розводиться.

Увечері Тиріон бенкетував з кам’яними воронами й місячними братами в малій залі, от тільки цього разу він вирішив вина не пити. Волів, щоб голова лишалася ясною.

– Шаґо, який зараз місяць?

Шага люто нахмурився.

– Здається, молодий.

– На заході його кличуть місяцем зрадників. Постарайся сьогодні надто не напиватися, і добре нагостри сокиру.

– Сокири кам’яних воронів завжди нагострені, а сокири Шаґи – найгостріші з-поміж усіх. Одного разу я декому відтяв голову. А він і не знав, поки не захотів зачесатися. Голова взяла й відпала.

– То це тому ти ніколи не зачісуєшся? – розреготалися кам’яні ворони, тупаючи ногами, й Шага улюлюкав голосніше за всіх.

До полуночі в замку все затихло й потемніло. Безперечно, кілька золотих плащів на мурах бачили, як вони виходили з Вежі правиці, але ніхто не здійняв галасу. Тиріон-бо королівський правиця, і це його особиста справа, куди ходити.

Шага так загилив закаблуком у тонкі дерев’яні двері, що ті з гуркотом тріснули. Усередину полетіли тріски, і Тиріон почув, як перелякано ахнула жінка. Трьома потужними ударами сокири Шага доламав двері й розчистив собі дорогу. За ним увійшов Тимет, а далі й Тиріон, обережно переступаючи уламки. Вогонь майже догорів, і в спальні залягли густі тіні. Коли Тимет зірвав з ліжка важку завісу, у прибулих розширеними очима втупилася гола служниця.

– Будь ласка, мілорди,– заблагала вона,– не чіпайте мене.

Зашаріла і злякана, вона позадкувала від Шаґи, силкуючись затулити свої принади руками, от тільки третьої руки бракувало.

– Забирайся,– мовив Тиріон.– Нам потрібна не ти.

– Шага хоче цю жінку.

– Шага хоче кожну повію в цьому місті повій,– поскаржився Тимет, син Тимета.

– Так,– сказав Шага безсоромно.– Шага подарує їй дужого малюка.

– Якщо вона захоче собі дужого малюка, вона знатиме, кого шукати,– сказав Тиріон.– Тимете, проведи її геть… лагідно, будь ласка.

Обпечений стягнув дівчину з ліжка й чи то повів, чи то поволочив зі спальні. Шага проводжав їх сумними, як у цуцика, очима. Від дужого поштовху Тимета дівчина, спотикаючись, перестрибнула через поламані двері й вилетіла в коридор. Угорі над головами крякали круки.

Тиріон стягнув з ліжка м’яке покривало, під яким ховався великий мейстер Пайсел.

– Скажіть-но, мейстре, а в Цитаделі не проти, що ви спите зі служницями?

Старий виявився голий-голісінький, як і служниця, от тільки видовище це було не таке привабливе. Вперше в житті його очі під важкими повіками широко розплющилися.

– Ш-що все це означає? Я – ваш старий відданий слуга…

Тиріон, підважившись, опинився на ліжку.

– Такий відданий, що надіслав Дорану Мартелу лише одного мого листа. А другого віддав моїй сестрі.

– Н-ні,– пискнув Пайсел.– Ні, неправда, присягаюся, це не я! Вейрис, це все Вейрис, Павук, я вас застерігав…

– З усіх мейстрів такі кепські брехуни? Вейрису я сказав, що хочу віддати князю Дорану мого небожа Томена в годованці. Мізинчику повідомив, що планую пошлюбити Мірселлу з лордом Робертом з Соколиного Гнізда. Але нікому я не казав, що запропонував Мірселлу дорнянам… мої правдиві плани були тільки в листі, якого я доручив вам.

Пайсел учепився в край покривала.

– Птахи губляться, листи викрадають і продають… це був Вейрис, я вам таке можу розповісти про цього євнуха, що у вас кров застигне в жилах…

– Моїй леді більше подобається, що в мене кров гаряча.

– Не робіть помилки: на кожну таємницю, яку євнух шепне вам на вухо, він ще сім приховає. А Мізинчик, той…

– Усе я знаю про лорда Пітира. Йому не можна вірити майже так само, як і вам. Шаґо, відітни йому чоловіче багатство і згодуй козам.

Шага підніс велетенську двосічну сокиру.

– Тут кіз немає, Недоростку.

– І так зійде.

Загарчавши, Шаґа стрибнув уперед. Заверещавши, Пайсел намочив усе ліжко: сеча летіла на всі боки, коли він силкувався вивернутися від удару. Дикун ухопив його за кінець пишної білої бороди й одним ударом відтяв від неї три чверті.

– Тимете, як гадаєш, наш друг стане привітнішим, коли не ховатиметься за тими своїми бакенбардами? – Тиріон краєм простирадла стер сечу зі своїх чобіт.

– Скоро він вам скаже правду,– в порожній очниці Тиметового випаленого ока вирувала темрява.– Чую сморід його страху.

Шага кинув жменю волосся на циновку й ухопив те, що лишилося від бороди.

– Сидіть сумирно, мейстре,– попередив Тиріон.– Бо в Шаґи, коли він сердитий, руки трусяться.

– У Шаґи руки ніколи не трусяться,– обурено мовив здоровань, притискаючи велетенське півкругле лезо під тремке Пайселове підборіддя і відпилюючи ще жмут бороди.

– Скільки вже ви шпигуєте для моєї сестри? – запитав Тиріон.

Пайсел дихав часто й уривчасто.

– Все, що я робив, було на користь дому Ланістерів.

Широке склепіння стариганевого чола зросилося потом, і жмутки білого волосся приклеїлися до зморшкуватої шкіри.

– Завжди… багато років… ваш лорд-батько… запитайте його, я завжди був його вірним слугою… саме я порадив Ейрису відчинити браму…

Тиріон здивувався. Коли впало місто, сам він був іще бридким хлопчиськом у Кичері Кастерлі.

– То сплюндрування Королівського Причалу й ваших рук справа також?

– Це все заради королівства! Коли Рейгар загинув, війна закінчилася. Ейрис був геть божевільний, Вісерис – замалий, королевич Ейгон – зовсім немовля, але королівству потрібен був король… Я сподівався, ним стане ваш добрий батечко, але Роберт виявився надто сильним, а лорд Старк рухався з військом надто швидко…

– Цікаво, скількох ви зрадили? Ейриса, Едарда Старка, мене… короля Роберта теж? Лорда Арина, королевича Рейгара? Коли це почалося, Пайселе?

Тиріон знав, коли це закінчиться.

Сокира, дряпнувши борлак на Пайселовому горлі, мазнула по м’якій тремкій шкірі під підборіддям, стинаючи останні волосини.

– Вас… тут не було,– видихнув Пайсел, коли сокира поповзла по його щоці.– Роберт… оті рани… якби ви їх бачили, якби чули їхній сморід, ви б і не сумнівалися…

– А, та я знаю, що всю роботу за вас виконав вепр… але якби щось трохи недовиконав, ви би власноруч доробили.

– Лихий з нього був король… марнославний, вічно п’яний, розпусний… він би вашу сестру скоро звідси викинув, свою королеву… будь ласка… Ренлі замишляв привезти до двору панянку з Небосаду, щоб звабити брата… це ж божа правда…

– А що замишляв лорд Арин?

– Він знав,– мовив Пайсел,– про… про…

– Знаю я, про що він знав,– гавкнув Тиріон, який не волів би, щоб те саме дізналися й Шага з Тиметом.

– Він хотів відіслати дружину назад у Гніздо, а сина – за годованця на Драконстон… збирався діяти…

– Але ви встигли його отруїти.

– Ні! – Пайсел мляво опирався. Заричавши, Шаґа вчепився йому в голову. У горянина була така велетенська долоня, що якби він трохи стиснув – розтрощив би мейстрові череп, мов яєчну шкаралупу.

Тиріон поцокав язиком.

– Серед отрут у вас я бачив сльози Ліса. А ще ви відіслали геть Аринового власного мейстра, щоб самому доглядати лорда і зробити все для того, щоб він уже напевно помер.

– Це неправда!

– Поголи його краще,– попросив Тиріон,– отам на шиї.

Сокира поповзла вниз, шкрябаючи шкіру. У Пайсела затремтіли вуста, і з рота вихопилася булька слини.

– Я намагався врятувати лорда Арина. Присягаюся…

– Обережно, Шаґо, ти його порізав.

Шага заричав.

– Дольф родив воїнів, а не голярів!

Відчувши, як по шиї на груди стікає кров, старий затремтів, і його покинули останні сили. Здавалося, що він зморхнув – змалів і підупав порівняно з тим, коли гості вломилися до нього.

– Так,– заскиглив він,– так, Колмон прочищав йому шлунок, тож я відіслав його геть. Королева хотіла, щоб лорд Арин помер, вона не казала цього прямо, не могла, бо Вейрис усе чує, завжди чує, та я з одного погляду на неї все зрозумів. Але не я дав йому отруту, присягаюся,– старий заплакав.– Вейрис вам скаже, то був малий, його зброєносець, звався Г’ю, це точно він зробив, запитайте сестру, запитайте її.

Тиріон відчув відразу.

– Зв’яжіть його й заберіть звідси,– звелів він.– І вкиньте в одну з чорних камер.

Пайсела витягнули крізь розтрощені двері.

– Ланістере,– стогнав він,– я все робив для Ланістерів…

Лишившись сам, Тиріон неквапом обшукав приміщення й забрав собі ще кілька слоїчків з полиць. А тим часом над головою в нього бурмотіли круки, і цей звук діяв на диво заспокійливо. Треба пошукати людину, щоб подбала про круків, поки з Цитаделі не пришлють когось на заміну Пайселу.

«А саме йому я хотів довіритися». Вейрис і Мізинчик навряд чи відданіші, підозрював він… однак діють криткома, й тому навіть небезпечніші. Мабуть, батькова порада була найкраща: закликати Іліна Пейна, нахромити над брамою трійко голів – і все. «Чудова була б картинка»,– подумав Тиріон.

Арія

«Страх ранить глибше за меч»,– раз у раз повторювала про себе Арія, але страх нікуди не дівався. Він став частиною її життя, як черствий хліб і водянки на підошвах від щоденних довгих переходів битою колією.

Вона гадала, що знає, як це – боятися, поки не посиділа в тій коморі на Божому Оці. Вісім днів перебула вона там, поки Гора-на-коні не віддав наказу вирушати далі, і щодня бачила, як хто-небудь помирає.

Гора зазвичай приходив у комору по сніданку й обирав собі бранця для допиту. Селяни не підводили на нього очей. Може, думали, якщо не помічатимуть його, він не помітить їх… але він усіх бачив і обирав, кого хотів. Ні сховатися, ні схитрувати, ні вборонитися.

Одна дівчина три ночі підряд лягала в ліжко до солдата; на четвертий день Гора вибрав її, і солдат не зронив ні слова.

Усміхнений старий латав їм одяг і розводився про свого сина, який служить у золотих плащах на Королівському Причалі. «Королівський вояк, атож,– казав, бувало, він,– гарний королівський вояк, як і я, все для Джофрі». Він повторював це так часто, що інші полонені почали прозивати його Все-для-Джофрі, коли вартові не чули. Старого на прізвисько Все-для-Джофрі обрали на п’ятий день.

Юна матір з побитим віспою обличчям запевняла, що розповість усе, що знає, якщо не чіпатимуть її донечку. Гора вислухав її; наступного дня він вибрав доньку – пересвідчитися, що матір нічого не втаїла.

Обраних допитували на очах у решти полонених, щоб ті бачили долю заколотників і зрадників. Ставив питання чолов’яга, якого всі називали Лоскотун. Простий і з лиця, і з одягу – якби Арія не бачила його за роботою, могла б подумати, що він із селян. «У Лоскотуна вони так усі виють, що аж обсцикаються»,– пояснив старий сутулий Чизік. Це його вона хотіла вкусити, а він обізвав її «лютою» й зацідив броньованим кулаком по голові. Іноді він допомагав Лоскотуну. Сам сер Грегор Кліган стояв зазвичай без руху, спостерігаючи і слухаючи, поки жертва не помирала.

Питання завжди були одні й ті самі. Де у селі сховане золото? Срібло, самоцвіти? Чи є ще харчі? Де лорд Берик Дондаріон? Хто з селян йому допомагав? У якому напрямку він поїхав? Скільки людей з ним було? Скільки лицарів, скільки лучників, скільки солдатів? Як вони озброєні? Скільки кінноти? Скільки вояків поранено? Яких іще ворогів вони бачили? Скільки? Коли? Під якими прапорами? Куди вони поїхали? У селі десь заховане золото? Срібло, самоцвіти? Де лорд Берик Дондаріон? Скільки з ним було людей? На третій день Арія й сама могла б ставити ці питання.

Таким чином знайшли трохи золота, трохи срібла, великий мішок мідних монет і пощерблений кубок, оздоблений гранатами, через який двоє солдатів мало не побилися. Дізналися, що з лордом Бериком було десять голодрабців, а іншим разом – сотня лицарів на конях; що він поїхав на захід, чи на північ, чи на південь; що він перетнув озеро на човні; що він дужий як тур чи що слабує на різачку. Ніхто не пережив Лоскотунового допиту – ні чоловіки, ні жінки, ні діти. Найміцніші трималися до вечора. Їхні тіла вішали ген за багаттями для вовків.

Поки загін знову виступив, Арія втямила, що ніяка вона не водяна танцюристка. Сиріо Форел у житті б не дозволив, щоб його збили з ніг і відібрали меч, і тим більше не стояв би осторонь, коли вбивали Ломі Зеленорукого. Сиріо ніколи б не сидів мовчки в тій коморі й не волочив смиренно ноги разом з іншими бранцями. На гербі у Старків деривовк, але Арія почувалася ягням в оточенні отари овець. Вона ненавиділа селян за їхню малодушність майже так само, як ненавиділа себе.

Ланістери відібрали в неї все: батька, друзів, домівку, надію, мужність. Один витяг у неї Голку, а інший розламав об коліно її дерев’яного меча. Але ніхто з них не витягнув у неї оту її дурну таємницю. Комора виявилася такою величезною, що можна було легко сховатися в якомусь куточку й сходити до вітру, коли ніхто не бачить; а от у дорозі все було інакше. Вона терпіла, скільки могла, однак нарешті довелося присісти в кущах і спустити бриджі в усіх на очах. Або так, або обмочитися. Пиріжок вирячився на неї круглими, як два місяці, очима, та ніхто більше навіть уваги не звернув. Отара дівчат, отара хлопців – серу Грегору та його воякам, здавалося, було байдуже.

Полонителі не дозволяли перемовлятися. Розбита губа навчила Арію тримати язика на припоні. Але інших життя нічого не вчило. Якийсь трирічний хлопчик усе кликав і кликав батька, поки йому не розтовкли обличчя шпичастою булавою. Тоді заверещала хлопчикова мати, і Раф Солоденький убив і її.

Арія дивилася, як вони помирають, і нічого не робила. Яка користь від хоробрості? Одна допитувана жінка намагалася триматися хоробро, але померла з вереском, як і всі решта. У цьому переході не було хоробрих, тільки залякані й голодні. Переважно жінки й діти. Кількоро чоловіків – зовсім старі або зовсім юні; решту прикували до шибениці й лишили на поталу вовкам і воронам. Гендрі лишився живий тільки тому, що зізнався: це він власноруч викував рогатого шолома; ковалі, навіть підмайстри, надто високо цінуються, щоб їх убивати.

Їх усіх забирають на службу до лорда Тайвіна Ланістера в Гаренхол, пояснив Гора. «Ви зрадники й заколотники, тож дякуйте богам, що лорд Тайвін дає вам таку можливість. Від беззаконників ви б і такого шансу не отримали. Отож коріться, служіть і живіть».

– Це несправедливо, несправедливо,– жалілася якась всохла стара іншій, коли вони готувалися до сну.– Ми нікого не зраджували, а ті другі прийшли й забрали, що схотіли, так само як і ці.

– Однак лорд Берик нікого не скривдив,– прошепотіла її подруга.– А отой червоний жрець, що був з ним, заплатив за все, що вони взяли.

– Заплатив? Він узяв у мене двійко курей, а навзамін дав папірчик з позначкою. І як мені їсти старий подертий папір, питаю я тебе? Чи він мені яйця нестиме? – вона роззирнулася, чи нема поблизу вартових, і тричі сплюнула.– Тьху на Таллі, на Ланістерів і на Старків.

– Це гріх і ганьба,– засичав якийсь старигань.– Був би старий король живий, він би цього не допустив.

– Король Роберт? – спитала Арія, забувшись.

– Король Ейрис, боги благословіть його,– мовив старигань занадто голосно. До них неквапом наблизився вартовий – стулити їм рота. Старигань лишився без двох зубів, і більше тої ночі ніхто не розмовляв.

Крім бранців, сер Грегор прихопив дюжину свиней, кліть курей, худоребру корову і дев’ять возів солоної риби. Гора і його вояки їхали на конях, а от полонені всі йшли пішки, і тих, хто не міг іти, зразу ж убивали – так само як і дурнів, які намагалися втекти. Ночами вартові відводили жінок у ліс, і більшість, здавалося, чекали цього і смиренно йшли за вояками. Одна дівчина, симпатичніша за інших, щоночі мала ходити з чотирма чи п’ятьма різними чоловіками, аж поки не вдарила одного каменем. Сер Грегор змусив усіх дивитися, як він рубає їй голову одним ударом свого велетенського дворучного меча.

– Тіло лишіть вовкам,– звелів він, зробивши свою справу, і передав меча зброєносцю, щоб той почистив.

Арія краємо ока позирала на Голку, яка висіла при боці в чорнобородого лисаня на ім’я Полівер. «Добре, що її забрали»,– думала вона. Бо в іншому разі спробувала б заколоти сера Грегора, а він би її навпіл розтяв, і тоді б вовки зжерли і її.

Полівер, хоч і вкрав Голку, був не такий лихий, як дехто з інших. Тої ночі, коли Арію схопили, ланістерівські вояки в шоломах з наносниками всі були для неї чужаками на одне обличчя, але скоро вона вивчила їх усіх. Треба знати, хто лінивий, а хто жорстокий, хто кмітливий, а хто тупий. Треба розуміти: нехай чолов’яга на прізвисько Чорноротий лається так, як вона в житті не чула, зате, якщо попросиш, він дасть тобі зайвий кусник хліба, в той час як старий веселий Чизік і солодкомовний Раф тобі тільки потиличника дадуть.

Арія дивилася, слухала й шліфувала свою ненависть, як колись Гендрі шліфував свій рогатий шолом. Тепер бугаєві роги носив Дансен, і Арія за це його ненавиділа. Ненавиділа Полівера за Голку, і ненавиділа старого Чизіка, який вважав себе веселуном. А Рафа Солоденького, який протяв своїм списом горло Ломі, ненавиділа ще більше. Вона ненавиділа сера Ейморі Лорча за Морена, і сера Мірина Транта за Сиріо, і Гончака за те, що вбив різницького хлопчика Майку, і сера Іліна, і королевича Джофрі, і королеву за батька, за Товстуна Тома, за Дезмонда і за решту, і навіть за Леді, Сансину вовчицю. А Лоскотуна було навіть страшно ненавидіти. Іноді Арія забувала, що він тут: коли він не допитував, то був як звичайний вояк, мовчазніший за інших, з обличчям, що не відрізнялося від тисяч інших облич.

Щоночі Арія промовляла їхні імена. «Сер Грегор,– шепотіла вона до своєї кам’яної подушки.– Дансен, Полівер, Чизік, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». У Вічнозимі Арія молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у богопралісі, але в дорозі до Гаренхолу не було богів, і ці імена – ось єдина молитва, яку вона добре затямила.

Щодня вони здійснювали перехід, і щоночі вона повторювала імена, поки нарешті дерева не порідшали й не поступилися строкатому ландшафту – пологим пагорбам, звивистим струмкам, залитим сонцем ланам, де стриміли, мов почорнілі зуби, кістяки спалених твердж. Ще один довгий перехід – і вдалині майнули вежі Гаренхолу, що чітко вирізнялися на тлі блакитних вод озера.

У Гаренхолі буде краще, запевняли одне одного бранці, але Арія такої певності не мала. Вона пам’ятала казки старої Нан про замок, збудований на страху. Гарен Чорний замішував розчин на крові, казала стара Нан, так стишуючи голос, що дітям доводилося нахилятися ближче, щоб розчути, але Ейгонові дракони підсмажили Гарена і всіх його синів просто за тими велетенськими мурами… Арія, закусивши губу, переставляла ноги, на яких загрубіли мозолі. Вже недовго лишилося, казала вона собі: вежі не більш як за кілька миль звідси.

Однак довелося йти цілий день і ще більшу частину наступного, поки нарешті вони досягли підступів до війська лорда Тайвіна, яке стояло табором на захід від замку серед обгорілих залишків містечка. Здалеку Гаренхол справляв оманливе враження, бо він виявився велетенським. Його височенні мури здіймалися побіля озера, стрімкі й прямовисні як скелі, а нагорі зубчастих стін ряди стрілометів-скорпіонів з дерева й заліза здавалися крихітними, як і створіння, що дали їм назву.

Сморід від ланістерівського війська Арія занюхала набагато раніше, ніж роздивилася герби на прапорах, що розтягнулися вздовж берега озера над шатрами західняків. З цього запаху Арія могла напевно сказати, що лорд Тайвін стоїть тут уже довгенько. Вбиральні по околицях табору були переповнені й роїлися мухами, а на частоколі, що оточував периметр, місцями вже виднівся зелений мох.

Прибрамна Гаренхолу, сама-одна завбільшки з Велику фортецю у Вічнозимі, була не лише велетенська, а й пощерблена, а її вицвілі мури виявилися всі в тріщинах. Знадвору видно було за мурами верхівки п’ятьох здоровенних веж. Найкоротша з них була в півтора разу вища за найвищу вежу у Вічнозимі, однак вони не стриміли так, як мала б стриміти нормальна вежа. Арія подумала, що вони схожі на вузлуваті старечі пальці, що тицяють у хмарку, яка пропливає повз. Арія пригадала, як стара Нан розповідала: каміння оплавилося й, червоно жевріючи, потекло, наче віск, на сходи й у вікна, шукаючи Гарена у його сховку. Арія могла в це повірити: вежі були одна гротескніша й потворніша за іншу – збрижені, пориті канавами, порепані.

– Не хочу я туди йти,– пискнув Пиріжок, коли Гаренхол відчинив перед ними свої брами.– Там привиди.

Його почув Чизік, але цього разу лише посміхнувся.

– Пекарчуку, в тебе є вибір: заходь сюди до привидів чи сам станеш привидом.

І Пиріжок зайшов з усіма.

У лункій мурованій лазні з дерев’яним верхом бранців роздягнули та змусили в паруючій купелі терти й дерти себе до живого. Наглядали за цим дві люті старі, обговорюючи новеньких так відкрито, наче то щойно куплені віслюки. Коли прийшла Аріїна черга, добродійка Амабель перелякано втупилася в її ноги, а добродійка Гарра помацала її мозолі на долонях, що лишилися від довгих годин вправляння з Голкою.

– Мабуть, масло збивала,– сказала вона.– Ти селючка, так? Ну, це байдуже, дівко, якщо тяжко працюватимеш, маєш шанс заробити собі краще місце в житті. А як не працюватимеш тяжко, будеш бита. І як тебе кличуть?

Арія не наважилася представитися справжнім іменем, але й «Арі» теж не годилося, бо це було ім’я хлопчаче, а всі-бо бачили, що вона не хлопчик.

– Ласка,– сказала вона, бовкнувши перше-ліпше, що спало на думку.– Ломі кликав мене Ласкою.

– І це не дивно,– пирхнула добродійка Амабель.– А ця жахлива кучма – розплідник для вошей. Зголимо її, і тоді допомагатимеш на кухні.

– Я б ліпше коло коней ходила.

Арія любила коней, та й якщо бути в стайнях, може, вдасться викрасти коня і втекти.

Добродійка Гарра так її ляснула, що набрякла губа знов луснула до крові.

– Тримай язика за зубами, бо ще гірше буде. Ніхто тебе не питає.

Кров у роті мала солонуватий металевий присмак. Опустивши очі, Арія промовчала. «Якби в мене досі була Голка, тітка не посміла б мене вдарити»,– похмуро подумала вона.

– У лорда Тайвіна й у лицарів є груми та зброєносці, щоб ходити коло коней; таких, як ти, їм не треба,– сказала добродійка Амабель.– А в кухнях затишно й тепло, і завжди можна поспати біля вогню й удосталь поїсти. Тобі б там добре велося, але я бачу, ти дівчинка нерозумна. Гарро, віддаймо її Вісу.

– Як скажеш, Амабель.

Арії видали грубу сіру вовняну сукню і пару черевиків не по нозі й випхали її геть.

Віс, кремезний чолов’яга з м’ясистим носом-карбункулом і розсипом червоних чиряків у куточку товстих губ, був молодшим стюардом у Скиглявій вежі. Арію послали туди серед шістьох інших бранців. Він довго свердлив прибулих очима.

– Ланістери щедрі до тих, хто добре їм служить, і хоча цієї честі ніхто з вас не заслуговує, на війні доводиться вдовольнятися тим, що маєш. Тяжко працюйте, не вистромлюйтеся – й одного дня зможете підвищитись, як я. Та якщо зловживатимете добротою його світлості, не забувайте: його милість піде, а я лишуся,– говорив він, походжаючи перед ними й наказуючи: не дивитись у вічі можним лордам, не розтуляти рота, поки до тебе не заговорять, не ставати його милості на дорозі.– Мій ніс ніколи не бреше,– хвалився він.– Я легко занюхаю зухвалість, гонор, непослух. Тільки зачую, що цим пахне, ви за це відповісте. Від вас має відгонити лише переляком.

Данерис

На мурах Карта одні били в гонги, звіщаючи її прихід, а інші сурмили в чудернацькі роги, що обвивалися довкола тіла, як велетенські бронзові змії. З міста на верблюдах виїхали почесні вартові. Вершники в лускатих мідних кольчугах і носатих шоломах з мідними бивнями й довгими чорними шовковими плюмажами сиділи у високих сідлах, оздоблених рубінами та гранатами. Попони на верблюдах мерехтіли сотнею різних барв.

– Карт – найвеличніше місто всіх часів,– повідомив Піят Прі ще серед кісток Ваїс-Толоро.– Тут центр світу, брама між північчю й півднем, міст між сходом і заходом; місто, постале за незапам’ятних часів, таке пишне, що сам Саатос Мудрий вийняв собі очі, вперше побачивши Карт, бо знав, що все, побачене опісля, буде в порівнянні з ним жалюгідним і потворним.

Дані розуміла, що ворожбит перебільшує, але пишноту величного міста неможливо було заперечити. Оточували Карт товсті потрійні мури з вишуканим різьбленням. Зовнішній мур з червоного пісковику був тридцять футів заввишки, зі звіриним орнаментом з повзучих зміїв, шулік у небі, риб у воді, червонопустельних вовків, смугастих зоней і велетенських слонів. Сірий граніт середнього муру, сорока футів заввишки, оживлювали військові сценки: стикалися мечі, щити і списи, літали стріли, билися звитяжці й гинули немовлята, височіли гори трупів. Чорний мармур внутрішнього муру, п’ятдесятьох футів заввишки, прикрашало різьблення, побачивши яке, Дані спаленіла, але зразу ж сказала собі: не будь дурною. Вона давно вже не дівчина; якщо вона, не відводячи очей, роздивляється сцени бійні, то чому має відвертатися від картин, на яких чоловіки й жінки тішать одне одного?

Зовнішня брама була окута міддю, середня – залізом, а внутрішня всіяна золотими вічками. Всі три відчинилися з наближенням Дані. Вона в’їхала на своїй сріблястій у місто, і дорогу їй простеляли квітами дітки. З одягу на них були хіба золоті сандалі та яскрава фарба.

Всі кольори, яких так бракувало Ваїс-Толоро, забарвили Карт: навколо Дані тісно стояли фантастичні, мов гарячкове марення, будинки всіх відтінків рожевого, фіолетового та брунатного. Вона проїхала попід бронзовою аркою у формі двох сплетених у паруванні змій, і їхня витончена луска вся була з леліток нефриту, обсидіану і лазуриту. Таких високих струнких веж Дані в житті не бачила, а всі площі прикрашали вишукані фонтани у формі грифонів, і драконів, і мантикор.

Картяни запрудили вулиці й заповнили витончені балкони, які, здавалося, не витримають їхньої ваги. Люди були високі й білошкірі, вбрані в льон, парчу й тигрове хутро, і, як на око Дані, всі видавалися лордами й леді. Жінки вдягалися в сукні, що лишали одне персо оголеним, а чоловіки віддавали перевагу вишитим бісером шовковим спідницям. Проїжджаючи повз них у своїй лев’ячій шкурі, з чорним Дрогоном на плечі, Дані почувалася варваркою-голодранкою. Дотраки називали картян «молочними» за білу шкіру, а хал Дрого мріяв про той день, коли йому випаде нагода сплюндрувати великі міста сходу. Дані глянула на своїх кровних вершників, на їхні чорні очі-мигдалини, з яких неможливо було прочитати, про що вони думають. «А вони що тут бачать – тільки здобич? – думала вона.– Якими дикунами ми маємо видаватися цим картянам!»

Піят Прі провів її маленький халасар великою аркадою, де на білих і зелених мармурових колонах застигли стародавні звитяжці, втричі більші натуральної величини. Проїхали через базар, що розташувався у схожій на печеру будівлі, в чиїй ґратчастій стелі гніздилися тисячі яскравих пташок. На терасованих стінах понад ятками цвіли дерева і квіти, а внизу продавалося, здається, все, що тільки створили на світі боги.

Назустріч виїхав купецький король Заро Зоан Даксос, і срібляста стала дибки: Дані вже зрозуміла, що коні не терплять близької присутності верблюдів.

– Якщо побачите тут щось вам до смаку, о найвродливіша серед жінок, скажіть слово – і воно ваше,– гукнув Заро з висоти свого пишно оздобленого рогатого сідла.

– Сам Карт уже її, тож брязкальця їй не потрібні,– проспівав синьогубий Піят Прі, що їхав поряд з нею.– Все буде, як я й обіцяв, халесі. Ходіть зі мною в Дім Невмирущих, там зіп’єте ви правди й мудрості.

– Для чого їй твій Палац праху, коли я пропоную їй сонце, і солодку воду, і шовкові простирадла? – мовив Заро до ворожбита.– Тринадцятеро увінчають її гарну голівку короною з чорного нефриту й вогненних опалів.

– Єдиний палац, який потрібен мені, це червоний замок на Королівському Причалі, мілорде Піяте,– мовила Дані. Вона побоювалася ворожбита: після мейгі Міррі Маз-Дуур вона розчарувалася в тих, хто грався у чаклунів.– І якщо цвіт Карта схоче піднести мені дари, Заро, то нехай це будуть кораблі й мечі, щоб я змогла відвоювати те, що належить мені по праву.

Піятові сині губи розтягнулись у люб’язній усмішці.

– Як зволите, халесі.

Він від’їхав, гойднувшись разом з верблюдом, і за ним шлейфом потягнулася довга, розшита бісером мантія.

– Юна королева мудра не по роках,– пробурмотів зі свого високого сідла Заро Зоан Даксос.– У Карті є така приказка: «Дім ворожбита збудовано на кістках і брехнях».

– То чому ж люди стишують голос, коли говорять про картських ворожбитів? На всьому Сході глибоко шанують їхню силу й мудрість.

– Колись вони були могутні,– погодився Заро,– та нині вони такі самі сміховинні, як старі немічні солдати, що похваляються власною відвагою, коли їхня міць і навички давно лишилися в минулому. Вони читають свої крихкі сувої, п’ють «нічну імлу», поки губи не посиніють, і натякають на свою моторошну владу, та вони – порожня шкаралупа порівняно з тими, хто був до них. Застерігаю, дари Піята Прі розсиплються у ваших руках на порох,– вбатоживши верблюда, він від’їхав.

– Обзивали ворони крука чорним,– пробурмотів сер Джора загальною мовою Вестеросу. Лицар-вигнанець, як завжди, їхав по праву руч Дані. Перед в’їздом у Карт він зняв своє дотрацьке вбрання та знов одягнув кірасу, кольчугу й вовняне плаття Сімох Королівств, хай і відділяли його від них півсвіту.– Вам ліпше триматися подалі від цих обох, ваша світлосте.

– Ці двоє допоможуть мені повернути корону,– сказала вона.– У Заро – незмірні багатства, а у Піята Прі…

– …вдавана сила,– грубо кинув лицар. На його темно-зеленому сюрко стояв на задніх лапах чорний і лютий ведмідь дому Мормонтів. І сам Джора мав не менш лютий вигляд, коли хмурився на юрму на базарі.– Я б тут надовго не затримувався, халесі. Мені тут навіть запах не подобається.

Дані посміхнулася.

– Мабуть, це через верблюдів. А від самих картян, як на мій ніс, пахне дуже солодко.

– Солодкими пахощами часто перебивають сморід.

«Мій великий ведмідь! – подумала Дані.– Так, я – його королева, але для нього я завжди буду ведмежам, і він завше мене захищатиме». Від цього вона зразу почулася в безпеці, але водночас їй стало сумно. Хотіла б вона покохати його, а не просто любити!

Поки Дані в місті, Заро Зоан Даксос гостинно розчинив перед нею свої двері. Вона очікувала побачити величні хороми. Але ніяк не могла чекати, що палац виявиться більшим за торгове містечко. «Порівняно з ним особняк магістра Іліріо в Пентосі здається свинарнею»,– подумала вона. Заро присягався, що в його домівці зручно розмістяться всі її люди разом з кіньми; насправді будинок просто ковтнув їх. Їй вділили ціле крило. Тепер у неї був власний садок, мармуровий басейн, башта магічного кристала й ворожбитський лабіринт. Усі її потреби задовольняли раби. В особистих покоях підлога була з зеленого мармуру, а стіни оздоблені барвистими шовковими шпалерами, які мерехтіли від кожного подуву вітерцю.

– Ви надто щедрі,– мовила Дані до Заро Зоана Даксоса.

– Для матері драконів жоден подарунок не може бути надто щедрим,– озвався Заро – томний елегантний чоловік, голомозий, з великим гакуватим носом, оздобленим рубінами, опалами й лелітками нефриту.– Завтра на бенкеті ви скуштуєте павича і жайворових язичків під музику, гідну найвродливішої жінки. Віддати вам шану зберуться Тринадцятеро та весь цвіт Карта.

«Весь цвіт Карта збереться поглянути на моїх драконів»,– подумала Дані, але, перш ніж відпустити його, подякувала Заро за його доброту. Піят Прі також пішов, пообіцявши поклопотатися перед Невмирущими щодо аудієнції.

– Честь рідкісна, як сніг улітку.

Перед виходом він поцілував босу ніжку Дані своїми синіми вустами та силоміць вручив дарунок – глечик мазі, від якої, він божився, вона узріє духів повітря. Останньою з трьох шукачів пішла повелителька тіней Квейт. Від неї Дані отримала тільки попередження.

– Стережися,– сказала жінка в червоній лакованій масці.

– Кого?

– Всіх. Вони приходитимуть удень і вночі, щоб поглянути на диво, яке знов народилось на світі, а побачивши, зажадають його. Бо дракони – вогонь во плоті, а вогонь – це влада.

Коли і Квейт пішла, сер Джора мовив:

– Правду вона каже, королево… хоча мені вона подобається не більше за інших.

– Я її не розумію.

Піят із Заро засипали Дані обіцянками з тої самої миті, як уперше побачили драконів, заявляючи, що відтепер вони – вірні її слуги в усьому, однак від Квейт вона чула хіба одиноке загадкове слово. А ще її непокоїло, що вона так і не побачила обличчя жінки. «Пам’ятай про Міррі Маз-Дуур,– сказала вона собі.– Пам’ятай про зраду». Вона обернулася до своїх кровних вершників.

– Поки ми тут, виставлятимемо власних чатових. Нехай у це крило ніхто не заходить без мого дозволу, і подбайте, щоб драконів добре стерегли.

– Буде зроблено, халесі,– сказав Аго.

– Ми бачили в Карті лише те, що схотів нам показати Піят Прі,– провадила вона.– Рахаро, іди оглянь решту, а тоді розповіси мені, що бачив. Візьми з собою добрих мужів… і жінок теж – щоб заходили туди, куди чоловікам зась.

– Як скажеш, так і вчиню, крове од крові моєї,– одповів Рахаро.

– Пане Джоро, розшукайте доки й подивіться, які там на якорі стоять кораблі. Вже півроку минуло відтоді, як я отримувала новини з Сімох Королівств. Може, боги прибили сюди для нас із Вестеросу корабель з гарним капітаном, що відвезе нас додому.

Лицар нахмурився.

– Недобре це. Узурпатор уб’є вас, це певно, як схід сонця,– Мормонт запхав великі пальці за пояс із мечем.– Моє місце тут, біля вас.

– Джого мене оборонить не гірше. Ви знаєте більше мов, ніж мої кровні вершники, й до того ж дотраки не довіряють ні морю, ні морякам. У цьому лише ви можете мені прислужитися. Походіть між кораблів і поспілкуйтеся з командами, дізнайтеся, звідки вони, куди прямують і хто ними орудує.

Вигнанець неохоче кивнув.

– Як скажете, королево.

Коли чоловіки пішли, служниці зняли з Дані брудні з дороги шовки, й вона рушила до мармурового басейна в тіні портика. Вода була приємно прохолодна, а в басейні плавали золоті рибки, які з цікавістю тицялися їй у шкіру, викликаючи сміх. Втішно було заплющити очі й полежати на воді, знаючи, що можна відпочивати скільки заманеться. Цікаво, думала вона, а в Ейгоновій Червоній фортеці є такий басейн і запашні квітники лаванди й м’яти? «Точно мають бути. Вісерис завжди казав, що Сім Королівств – найпрекрасніші в усьому світі».

Але думка про домівку розхвилювала її. Якби живий був її сонце-й-місяць, він повів би свій халасар через отруйні води та змів на шляху всіх ворогів, але його сила пішла зі світу. Лишилися кровні вершники, вони присягли їй на все життя, вони вправно вбивають, та лише так, як заведено у комонників. Дотраки спустошували міста та плюндрували королівства, але ніколи не правили ними. Дані не мала охоти перетворити Королівський Причал на почорнілу руїну, населену духами. Вона вже напилася сліз. «Моє королівство буде чарівне, населене товстунами-чоловіками, вродливими дівчатами та смішливими дітьми. Хочу, щоб мої люди всміхалися, коли я проїжджаю повз, як усміхалися, якщо вірити Вісерису, моєму батькові».

Але спочатку це королівство слід завоювати.

«Узурпатор уб’є вас, це певно, як схід сонця»,– сказав Мормонт. Роберт убив її доблесного брата Рейгара, а людина, яка стала знаряддям у його руках, перетнула Дотрацьке море, щоб отруїти і її саму, і її ненародженого сина. Кажуть, Роберт Баратеон дужий як бик і безстрашний у бою, і він понад усе любить війну. А за ним стоять великі лорди, яких брат обзивав Узурпаторовими псами: холодноокий Едард Старк із замерзлим серцем, а ще золоті Ланістери, батько й син, страшенно багаті, могутні – та зрадливі.

Хіба може вона сподіватися здолати таких людей? Коли живий був хал Дрого, люди трепетали перед ним і підносили дари, щоби втишити його гнів. А коли не підносили, він відбирав у них міста, багатство і жінок – усе. Але в нього халасар був незліченний, а в неї – вбогий. Коли вона, переслідуючи свою комету, перетинала червону пустелю, її люди попрямували за нею, і через отруйні води попрямують теж, але їх недосить. Навіть драконів, можливо, недосить. Вісерис вірив, що держава повстане на підтримку законного короля… але ж Вісерис був дурнем, а дурні вірять у дурниці.

Від цих сумнівів Дані поїжилася. Зненацька вода видалася їй холодною, а маленькі рибки, що щипали за шкіру, почали дратувати. Підвівшись, Дані вилізла з басейна.

– Іррі! – гукнула вона.– Джикі!

Поки служниці насухо витирали її рушниками й загортали в халат з пісочного шовку, думками Дані полинула до тих трьох, що розшукали її в місті кісток. «Закривавлена Зірка привела мене в Карт не просто так. Тут я знайду те, що мені потрібно, якщо в мене стане сили взяти пропоноване й мудрості уникнути пасток і лабетів. Якщо боги поклали на мене місію завоювання, вони всім мене забезпечать, вони дадуть мені знак, а якщо ні… якщо ні…»

Був майже вечір, Дані саме годувала драконів, коли з-поза шовкового запинала випірнула Іррі – повідомити, що з доків повернувся сер Джора… і не сам.

– Нехай заходить разом з тим, кого привів,– мовила вона зацікавлено.

Коли вони увійшли, вона в оточенні драконів засіла на горі подушок. Чоловік, якого сер Джора привів з собою, був у мантії з зеленого й жовтого пір’я, а шкіру мав чорну, як полірований чорний бурштин.

– Ваша світлосте,– заговорив лицар,– я привів вам Кугуру Мо, шкіпера «Цинамонового вітру» з Гінкодревного Городка.

Чорношкірий опустився навколішки.

– Це велика честь, королево,– мовив він – не мовою Літніх островів, якої Дані не знала, а пливкою валірійською дев’ятьох вільних міст.

– Це честь для мене, Кугуру Мо,– відповіла Дані тою ж мовою.– Ви припливли з Літніх островів?

– Так, ваша світлосте, але перед тим – ще й півроку не минуло – ми завітали в Старгород. І звідти я привіз вам дивовижний дарунок.

– Дарунок?

– Новини в дарунок. Матінко драконів, Штормороджена, істинно глаголю: Роберт Баратеон мертвий.

Надворі на Карт опускалися сутінки, але в серці Дані зійшло сонце.

– Мертвий? – перепитала вона. В неї на колінах засичав чорний Дрогон, і обличчя їй, мов серпанком, повив сірий дим.– Ви певні? Узурпатор мертвий?

– Так кажуть у Старгороді, і Дорні, і Лісі, і всіх інших портах, куди ми заходили.

«Він підіслав мені отруйне вино, але я жива, а він – мертвий».

– Як він помер?

На плечі в неї почав ляпати кремовими крилами Вісеріон, збурюючи повітря.

– На полюванні у королівському лісі його роздер велетенський вепр, принаймні таке я чув у Старгороді. Інші казали, що його зрадила королева, чи власний брат, чи лорд Старк – його правиця. Однак усі погоджуються в одному: король Роберт мертвий і покоїться в могилі.

Дані жодного разу не бачила обличчя Узурпатора, однак і дня не минало, щоб не подумала про нього. Його величезна тінь нависала над нею з самого її народження, коли вона з крові та шторму з’явилася на світ, на якому для неї вже не було місця. А зараз цей ебеновий чужоземець зірвав з неї цю тінь.

– На Залізному троні тепер сидить хлопчак,– мовив сер Джора.

– Царює король Джофрі,– погодився Кугуру Мо,– але правлять Ланістери. Робертові брати втекли з Королівського Причалу. Подейкують, вони збираються претендувати на корону. І правицю теж скинули – лорда Старка, друга короля Роберта. Його ув’язнили за зраду.

– Нед Старк – зрадник? – пирхнув сер Джора.– Ой і сумнівно! Швидше знов настане Довге літо, ніж отой заплямує свою дорогоцінну честь.

– Яка в нього може бути честь? – мовила Дані.– Він зрадив свого законного короля, як і ті Ланістери.

Чути, що Узурпаторові пси воюють між собою, було приємно, хоча й не дивно. Так само сталося, коли помер Дрого і його могутній халасар розвалився.

– Мій брат Вісерис, який був законним королем, теж мертвий,– мовила вона прибульцю з Літніх островів.– Хал Дрого, мій лорд-чоловік, увінчав його короною з розплавленого золота.

Чи поводився би брат розважливіше, якби знав, що помста, за яку він так молився, вже зовсім близько?

– Я горюю разом з вами, матінко драконів, і з Вестеросом, що спливає кров’ю без свого законного короля.

Під лагідними пальцями Дані зелений Рейгал утупився в чужоземця очима з розплавленого золота. Коли він розтулив рота, зблиснули зуби, схожі на чорні голки.

– Коли ваш корабель повертається у Вестерос, капітане?

– Боюся, за рік, а може, і більше. Звідси «Цинамоновий вітер» попливе на схід – зробить купецьке коло Нефритовим морем.

– Зрозуміло,– розчаровано зронила Дані.– Тоді зичу вам попутного вітру й гарної торгівлі. Ви піднесли мені дорогоцінний дарунок.

– Мені за це сплачено сторицею, велична королево.

Це її збило з пантелику.

– Як так?

У нього засяяли очі.

– Я побачив драконів!

– І одного дня, сподіваюся, ще їх побачите,– розсміялася Дані.– Приїздіть до мене на Королівський Причал, коли я сидітиму на батьковому престолі, й отримаєте велику винагороду.

Прибулець з Літніх островів пообіцяв так і вчинити й, виходячи, легенько поцілував їй руку. Його провела Джикі, а сер Джора лишився.

– Халесі,– заговорив лицар, коли вони лишилися самі,– на вашому місці я б так вільно не говорив про свої плани. Тепер хай куди цей капітан попливе, всюди поширюватиме плітки.

– Нехай,– озвалася вона.– Нехай весь світ знає про мої наміри. Узурпатор мертвий, то хіба не байдуже?

– Не всяка моряцька байка – правда,– застеріг її сер Джора,– та й навіть якщо Роберт і дійсно мертвий, на його місці править його син. А це насправді нічого не міняє.

– Це міняє все,– Дані рвучко підвелася. Хрипко скрикуючи, дракони розгорнули хвости й розпростали крила. Дрогон злетів і зачепився над аркою. Двоє інших ковзнули підлогою, кінчиками крил шкрябаючи мармур.– Раніше Сім Королівств були як халасар Дрого – сто тисяч, силою зібрані в одне. А тепер вони розлетілися на друзки, точно як і халасар, коли помер мій хал.

– Високі лорди завжди воювали. Скажи мені, хто переміг, і я скажу, що це означатиме. Халесі, Сім Королівств не впадуть вам до рук, як стиглі персики. Вам знадобиться флот, золото, армія, союзники…

– Все це я знаю,– вона взяла його руки в свої і зазирнула йому в темні підозріливі очі. «Іноді він бачить у мені дитину, яку слід захищати, а іноді – жінку, з якою радо розділив би ліжко, та чи насправді бачить він у мені королеву?» – Я вже не те перелякане дівчисько, з яким ви познайомились у Пентосі. Мені виповнилося лише п’ятнадцять років, це правда… але я стара, як старухи дош-халіну, і юна, як мої дракони, Джоро. Я народила дитину, спалила хала й перетнула червону пустелю і Дотрацьке море. Я кров од крові дракона.

– Як і ваш брат,– затято мовив він.

– Я не Вісерис.

– Ні,– визнав він.– У вас більше від Рейгара, думаю, та навіть Рейгара можна було вбити. Це довів Роберт на Тризубі – самим лише келепом. Навіть дракони смертні.

– Дракони смертні,– вона звелася навшпиньки й легенько поцілувала його в неголену щоку.– Але й драконовбивці – теж.

Бран

Міра зробила сторожке коло; з лівої руки в неї звисала мережа, а в правій дівчина тримала зазублений остень. Її золотими очима проводжав Літо, помалу розвертаючись, високо задерши наструнченого хвоста.

– А! – крикнула дівчина, метнувши остень. Вовк ковзнув ліворуч – і стрибнув, ще не встигла вона вдруге взяти напереваги остень. Міра кинула мережу, і сіть розгорнулася в повітрі. Літо у стрибку потрапив просто в неї. Тягнучи кімлю за собою, він ударив дівчину лапами в груди, перекинувши навзнак. Остень полетів геть. Волога трава пом’якшила удар, але Мірі все одно аж дух забило. Вовк застиг зверху.

– Програла! – заулюлюкав Бран.

– Перемогла! – заперечив її брат Джоджен.– Літо попався.

Бран бачив, що він має рацію. Борсаючись і порикуючи на мережу, силкуючись звільнитися, Літо тільки гірше заплутувався. Прокусити сітку він теж не міг.

– Випустіть його.

Сміючись, Міра Рід обхопила зв’язаного вовка руками, й вони удвох покотилися по землі. Літо жалібно заскавчав, дриґаючи ногами, що заплуталися в сітці. Ставши навколішки, Міра розплутала вузол, потягнула за кінчик, спритно посмикала тут і там – і зненацька деривовк опинився на волі.

– Літо, до мене! – розкинув Бран руки.– Обережно! – гукнув він, але вовк уже втелющився в нього. Потягнув його по нерівній землі, і Бран щосили вхопився за нього. Чіпляючись одне за одного, вовк і хлопчик борюкались і качалися, один – гарчачи та дзявкаючи, а другий – регочучи. Нарешті Бран опинився згори, а брудний деривовк – під ним.– Гарний вовчик! – засапано видихнув Бран. Літо лизнув його у вухо.

Міра похитала головою.

– А буває, що він злиться?

– Тільки не зі мною,– Бран ухопив вовка за вуха, і той люто клацнув зубами – та то була просто гра.– Іноді порве одяг, але крові жодного разу не пускав.

– Маєш на увазі – твоєї крові. Якби він не попався в мою мережу…

– Тебе б він не скривдив. Він знає, що ви мені подобаєтеся.

Решта лордів і леді поїхали за день або два по святі врожаю, але Ріди лишилися – і стали для Брана постійними компаньйонами. Джоджен був такий серйозний, що стара Нан прозвала його «маленьким дідусем», а от Міра нагадувала Брану його сестру Арію. Вона не боялася забруднитися, а ще вміла бігати, битися й метати остень незгірш за хлопця. От тільки вона була старша за Арію – майже шістнадцятирічна, доросла жінка. Обоє – і сестра, і брат – були старші за Брана, але ніколи не поводилися з ним, як з малюком.

– Були б ви нашими годованцями замість Волдерів! – Бран поповз до найближчого дерева. Важко було дивитися, як він звивається і волочить ноги, та коли Міра хотіла його підняти, він мовив: – Ні, не допомагай мені.

Незграбно перевернувшись, він підважився на руках і поліз задки, поки не опинився навсидьки, спиною до стовбура високого ясеня.

– Бачите, я ж вам казав,– мовив він. Літо ліг, поклавши голову йому на коліна.– Я ще не бачив, щоб мережу використовували як зброю,– сказав Бран до Міри, чухаючи деривовка між вухами.– Це тебе ваш військовий інструктор навчив?

– Ні, це батько навчив. У Сіроводді в нас немає лицарів. Ні військових інструкторів, ні мейстрів.

– А хто ж розводить круків?

Вона всміхнулася.

– Крукам не дістатися до Сторожі Сіроводдя, так само як і ворогам.

– А чому ні?

– Бо вона завжди в русі,– пояснила вона.

Бран у житті ще не чув про рухливий замок. Він невпевнено поглянув на дівчину, але не міг угадати, дражниться вона чи ні.

– Хотів би я це побачити! Як гадаєш, твій лорд-батько дозволить мені приїхати в гості, коли війна закінчиться?

– Ласкаво просимо, королевичу. І потім, і зараз.

– Зараз?! – Бран усе життя прожив у Вічнозимі. Він мріяв побачити далекі місцевості.– Можу спитати сера Родрика, коли він повернеться.

Старий лицар поїхав на схід, щоб утихомирити тамтешні заворушення. Почалося все з того, що байстрюк Руза Болтона полонив леді Горнвуд, коли та повернулася зі свята врожаю, і тої ж ночі одружився з нею, хоча й годився їй у сини. Тоді її замок захопив лорд Мандерлі. «Щоб захистити маєтності Горнвудів від Болтонів»,– написав він, але сер Родрик розсердився на нього майже так само, як і на Байстрюка.

– Сер Родрик може мене відпустити. А мейстер Лувін ніколи не відпустить.

Сидячи схрестивши ноги під віродеревом, Джоджен Рід утупився в нього серйозним поглядом.

– Добре було б, якби ти поїхав з Вічнозиму, Бране.

– Справді?

– Так. І що швидше, то краще.

– Мій брат – зеленвидець,– пояснила Міра.– Йому сниться те, чого ще не було, і часом це збувається.

– Не часом, Міро.

Вони обмінялися поглядами: він глянув сумно, а вона – виклично.

– Скажи мені, що буде,– попросив Бран.

– Скажу,– мовив Джоджен,– якщо розповіси мені про свої сни.

У богопралісі все затихло. Бран чув, як шурхотить листя і як удалині Годор плюскається у гарячому ставку. Він подумав про золотого чоловіка і про триокого ворона, пригадав хрускіт кісток на зубах і мідний присмак крові.

– Нічого мені не сниться. Мейстер Лувін дає мені снодійне зілля.

– І воно допомагає?

– Іноді.

– Всі у Вічнозимі знають,– сказала Міра,– що вночі ти, спітнілий, прокидаєшся з вереском, Бране. Про це пліткують жінки біля джерела і гвардійці у своїй вартівні.

– Скажи нам, що тебе так лякає,– попросив Джоджен.

– Не хочу. І взагалі, це просто сни. Мейстер Лувін каже, що сни можуть значити що завгодно або не значити нічого.

– Моєму братові, як усім, теж сняться сни, і ці сни можуть значити що завгодно,– мовила Міра,– але зелені сни зовсім інші.

Очі у Джоджена були кольору моху, й іноді, коли він дивився на тебе, здавалося, що він бачить щось геть інше. Як от зараз.

– Мені снився крилатий вовк, прикутий до землі сірими кам’яними ланцями,– сказав він.– Це був зелений сон, тож я знаю, що це правда. Ворон намагався роздовбати ланці, але дзьобом твердий камінь вдавалося хіба пощербити.

– А ворон мав три ока?

Джоджен кивнув.

Підвівши голову з Бранових колін, Літо глянув на мокляка темно-золотими очима.

– Маленьким я мало не помер від сіроводої гарячки. Тоді-то мені і явився ворон.

– А мені він явився, коли я впав,– випалив Бран.– Довгий час я пролежав без тями. А ворон сказав: лети, бо помреш, і я прокинувся – але калікою, який, зрештою, літати не може.

– Може, якщо схоче,– підхопивши мережу, Міра труснула її, розплутуючи останні вузли, і почала вільно згортати.

– Це ти – крилатий вовк, Бране,– сказав Джоджен.– Коли ми тільки приїхали, я не був певен, але зараз переконався. Ворон прислав нас сюди розламати твої ланці.

– А ворон у Сіроводді?

– Ні. Ворон на півночі.

– На Стіні? – Бран завжди мріяв побачити Стіну. Зараз там його брат-байстрюк Джон, воїн Нічної варти.

– За Стіною,– Міра повісила мережу на пояс.– Коли Джоджен розповів батькові, що йому наснилося, той послав нас у Вічнозим.

– Як же мені розірвати ланці, Джоджене? – запитав Бран.

– Розплющ око.

– Очі розплющені. Хіба не бачиш?

– Два ока розплющені,– вказав Джоджен.– Одне, друге.

– У мене їх і є тільки два.

– Ні, три. Ворон дав тобі третє, але ти не хочеш його розплющити,– говорив він у своїй манері – повільно й тихо.– Двома очима ти бачиш моє обличчя. А третім оком зможеш зазирнути в серце. Двома очима ти бачиш отой дуб. А третім оком зможеш побачити жолудь, з якого він виріс, і пень, на який він перетвориться. Двома очима ти бачиш не далі своїх мурів. А третім оком зможеш зазирнути на південь аж до Літнього моря й на північ аж поза Стіну.

Літо звівся на ноги.

– Мені так далеко не треба зазирати,– Бран нервово всміхнувся.– Я втомився розмовляти про ворон. Поговорімо про вовків. Або про ящірколевів. Ти колись на такого полювала, Міро? У нас вони не водяться.

Міра висмикнула з кущів остень.

– Вони живуть у воді. У повільних струмках і глибокій трясовині…

Але брат урвав її.

– А тобі снилися ящірколеви?

– Ні,– відповів Бран.– Кажу ж, я не хочу…

– А вовк тобі снився?

Бран уже сердився.

– Я не мушу розповідати тобі свої сни. Я королевич! Я – Старк із Вічнозиму!

– Це був Літо?

– Замовкни!

– Того вечора, коли був святковий бенкет, тобі снилося, що ти Літо і що ти у богопралісі, правда ж?

– Припини! – крикнув Бран. Літо, вищиривши білі зуби, ковзнув до віродерева.

Але Джоджен Рід не зважав.

– Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе в ньому. Ти і зараз у ньому.

– Цього не може бути! Я був у ліжку. Спав.

– Ти був у богопралісі, в сірому хутрі.

– То був просто кошмар…

Джоджен підвівся.

– Я відчув тебе. І відчув, коли ти впав. Ось що тебе лякає – падіння?

«Падіння,– подумав Бран,– і золотий чоловік, брат королеви, він теж мене лякає, але понад усе – падіння». Однак він не сказав цього вголос. Та і як він міг? Він не зміг сказати цього серу Родрику чи мейстру Лувіну, не зможе і Рідам. Якщо про це не говорити, може, все забудеться. Йому не хотілося про це згадувати. Може, цей його спогад – узагалі неправда.

– Ти щоночі падаєш, Бране? – тихо запитав Джоджен.

З горла Літа піднялося тихе грудне ричання, і цього разу про гру не йшлося. Вовк кинувся вперед – самі зуби й палючі очі. Міра з остенем у руці заступила брата від вовка.

– Притримай його, Бране.

– Джоджен злить його.

Міра розгорнула мережу.

– Це твоя злість, Бране,– мовив її брат.– І твій страх.

– Ні. Я не вовк.

Однак у вовчих снах він уночі вив з вовками й відчував на губах кров.

– Часточка тебе є в Літі, і часточка Літа є в тобі. Ти знаєш це, Бране.

Літо кинувся вперед, але Міра відтрутила його, виставивши тризубий остень. Вовк крутнувся вбік, обходячи по колу, підкрадаючись. Міра обернулася до нього обличчям.

– Відклич його, Бране.

– Літо! – гукнув Бран.– До мене, Літо!

Він ляснув себе долонею по стегну. Стегно аж затремтіло, але оніміла нога нічого не відчула.

Деривовк знову стрибнув, і Міра знову викинула вперед остень. Літо ухилився, почав по колу обходити її. Тут зашурхотіли кущі, і з-за віродерева випірнула струнка чорна тінь з вищиреними зубами. Видко, міцний був запах, коли брат занюхав лють. Бран відчув, як на загривку в нього здиблюється шерсть. Міра стояла поряд з братом, а з двох боків наступали вовки.

– Бране, відклич їх.

– Я не можу!

– Джоджене, на дерево!

– Немає потреби. Мені судилося померти не сьогодні.

– Лізь! – заверещала вона, і її брат подерся по стовбуру віродерева, використавши лик на ньому як опору. Деривовки наблизилися. Міра, кинувши мережу й остень, підстрибнула й ухопилася за гілку над головою. Заки вона виконала підйом з переворотом, Кошлаєві зуби клацнули за волосину від її кісточок. Сівши, Літо завив, а Кошлай заходився терзати зубами мережу.

Тільки тоді Бран пригадав, що вони не самі. Він приклав долоні до рота.

– Годоре! – загукав він.– Годоре! Годоре!

Йому було дуже лячно і трохи соромно.

– Годора вони не зачеплять,– запевнив він своїх полонених на дереві друзів.

Минуло кілька митей, перш ніж почулося немелодійне мугикання. З’явився Годор – напівголий і брудний після відвідин гарячого ставка, але Бран іще ніколи так не радів його приходу.

– Годоре, допоможи! Віджени вовків! Віджени!

Годор весело взявся до справи, розмахуючи руками і тупотячи ножиськами, волаючи «Годор» і бігаючи то за одним вовком, то за другим. Першим утік Кошлай, з останнім риком пірнаючи в листя. Коли Літові теж набридло, він підійшов до Брана і влігся поруч.

Не встигла Міра приземлитися, як підхопила свій остень і мережу. Джоджен не зводив погляду з Літа.

– Ми ще побалакаємо,– пообіцяв він Брану.

«Це не я, це вовки». Бран не розумів, чого вони так роз’ятрилися. «Може, мейстер Лувін правильно зачинив їх у богопралісі».

– Годоре,– звернувся він,– віднеси мене до мейстра Лувіна.

Мейстрова башточка під гайворонником була одним з Бранових улюблених місць. Лувін був безнадійним нечупарою, але його завали книжок, сувоїв і пляшечок були такі самі рідні й заспокійливі, як і лисина в нього на голові й ляпання рукавів його просторої сірої мантії. І круків він любив теж.

Лувін тулився на високому стільці та щось писав. Коли поїхав сер Родрик, управління замком лягло на його плечі.

– Королевичу,– мовив він, коли Годор увійшов,– сьогодні ви рано прийшли на урок.

Кожного пообіддя мейстер навчав Брана, Рикона й Волдерів Фреїв.

– Годоре, стій спокійно.

Бран обіруч вхопився за стінний канделябр і виліз із кошика. На мить він повиснув на руках, а тоді Годор відніс його в крісло.

– Міра каже, що її брат – зеленвидець.

Мейстер Лувін пером до письма почухав ніс.

– Справді?

Бран кивнув.

– Ви казали, що зеленвиддя знали діти пралісу. Я пам’ятаю.

– Дехто з них буцімто мав такий дар. Зеленвидцями називалися їхні мудреці.

– Це були чари?

– Можна й так сказати. Але насправді це просто відмінне від звичайного знання.

– То що це було?

Лувін опустив перо.

– Ніхто насправді не знає, Бране. Дітей пралісу нема на світі, і з ними зникла і їхня мудрість. Ми думаємо, що то було якось пов’язано з ликами на деревах. Перші люди вірили, що зеленвидці бачать очима віродерев. Саме тому, воюючи з дітьми пралісу, вони спилювали віродерева. А ще зеленвидці буцімто мали владу над лісовою звіриною і над птахами на деревах. І навіть над рибою. Той малий Рід претендує на такий дар?

– Ні. Не думаю. Але, Міра каже, його сни іноді збуваються.

– У нас усіх іноді збуваються сни. Пригадуєш, як тобі наснився батько в крипті, коли ми ще не знали, що він помер?

– І Рикону теж. Нам наснився однаковий сон.

– Можеш це зеленвиддям називати… але не забувай про решту десятків тисяч снів, які наснилися вам з Риконом і які не справдилися. Ти часом не пам’ятаєш, чого я тебе вчив про ланцюг, що його носить кожен мейстер?

Бран на мить замислився, силкуючись пригадати.

– Мейстер кує свій ланцюг у Цитаделі в Старгороді. Саме ланцюг, бо мейстер присягається служити, а зроблений він з багатьох металів, бо мейстер служить королівству, а в королівстві живуть дуже різні люди. Щоразу як мейстер чогось навчається, він додає до ланцюга ланку. Чавунну – за крукознавство, срібну – за науку зцілення, золоту – за числа й лічбу. Я всіх не пам’ятаю.

Запхавши пальця під власний ланцюг, Лувін почав його дюйм по дюйму повертати. Як на такого невеличкого чоловіка, шия в нього була груба, а ланцюг – тісний, але за кілька смиків ланцюг зробив оберт.

– Оце валірійська криця,– мовив Лувін, коли навпроти борлака опинилася ланка з темно-сірого металу.– Таку ланку має один мейстер із сотні. Це означає, що я вивчав науку, яку в Цитаделі називають вищими містеріями,– іншими словами, чари. Захопливе заняття, от тільки не надто корисне, саме тому так мало мейстрів обтяжують себе ним.

Усі, хто вивчає вищі містерії, рано чи пізно пробують себе в чародійстві. Мушу зізнатися, я теж піддався спокусі. Що ж, я тоді був зовсім хлопчиськом, а який хлопчисько не мріє відчути в собі приховані сили? Але досяг я не більшого, ніж тисячі хлопчаків до мене й тисячі хлопчаків після мене. Хай як це сумно, але чари не діють.

– Іноді діють,– запротестував Бран.– Мені наснився той сон, і Рикону теж. А на сході є чаклуни й ворожбити…

– Є люди, що називаються чаклунами й ворожбитами,– мовив мейстер Лувін.– У Цитаделі в мене був приятель, здатний витягнути у тебе з-за вуха троянду, але чаклуном він був не більше за мене. О, певна річ, існує чимало такого, чого ми не розуміємо. Спливають сотні й тисячі років, а скільки бачить за життя людина – декілька літ, декілька зим? Дивлячись на гори, ми називаємо їх вічними, вони-бо такими і здаються… але з плином часу гори постають і зникають, річки міняють русло, з неба падають зірки, великі міста опиняються на дні морському. Навіть боги помирають, ось що я думаю. Все змінюється.

Можливо, колись чари на світі мали велику силу, але це вже в минулому. Те, що лишилося, можна порівняти з тоненькою цівкою диму, що куриться в повітрі по тому, як згорить велике багаття, а згодом і вона розсіюється. Останньою жариною була Валірія, а Валірії більше нема. Немає драконів, вимерли велети, пішли в небуття діти пралісу з їхніми знаннями і звичаями.

Ні, королевичу. Може, Джоджену Ріду й наснилися один-два сни, які справдилися, але в нього не може бути зеленвиддя. Ніхто з нині живущих не має цього дару.

…Саме це Бран і переказав Мірі, коли вона прийшла до нього в сутінках, а він сидів на підвіконні, спостерігаючи, як запалюються вогні.

– Мені прикро за те, як сталося з вовками. Літові не можна було чіпати Джоджена, але й Джоджену не слід було казати таке про мої сни. Ворон збрехав, заявивши, що я можу літати, і твій брат збрехав також.

– А може, це твій мейстер помиляється.

– Не помиляється. Навіть мій батько покладався на його поради.

– Твій батько слухав його, це понад усякий сумнів. Але врешті-решт чинив по-своєму. Бране, можна мені розповісти тобі сон, який наснився Джоджену про тебе і твоїх братів-годованців?

– Волдери мені не брати.

Вона не зважала.

– Ти сидів за вечерею, але замість слуги їжу тобі виніс мейстер Лувін. Подав тобі королівський кусень смаженини – непросмажений, з кров’ю, але такий запахущий, що в усіх слинки потекли. А м’ясо, подане Фреям, виявилося старим, сірим і тухлим. Однак їм вечеря засмакувала краще, ніж тобі.

– Нічого не розумію.

– Зрозумієш, каже брат. А коли це станеться, ми знов поговоримо.

Увечері Бран з острахом сідав до вечері, але сьогодні перед ним поставили голубиний пиріг. І всім іншим подали те саме, тож у Волдерів їжа була анітрохи не гірша. «Мейстер Лувін мав рацію»,– сказав собі Бран. Нічого поганого на Вічнозим не насувається, хай що там каже Джоджен. Бран відчув полегшення… і водночас розчарування. Якщо на світі є чари, будь-що може статися. Там привиди блукають, дерева розмовляють, а хлопчики-каліки виростають у лицарів.

– Але чарів немає,– сказав він у темряву свого ліжка.– Чарів немає, а казки – то просто казки.

І він ніколи не зможе ні ходити, ні літати, ні стати лицарем.

Тиріон

Циновка дряпала підошви босих ніг.

– Кузен обрав дивний час для візиту,– мовив Тиріон до заспаного Подрика Пейна, який, без сумніву, очікував, що його зараз підсмажать за те, що збудив Тиріона.– Проведи його у світлицю і скажи, що я скоро спущуся.

Вже було далеко за полуніч, судячи з чорноти за вікном. «Чи Лансель задумав у таку годину заскочити мене сонним і тугодумним? – міркував він.– Та ні, Лансель узагалі не думає, це прерогатива Серсі». Але сестра буде розчарована. Навіть уже лежачи в ліжку, Тиріон запрацювався допізна – читав при мерехтливій свічці, ретельно вивчаючи звіти Вейрисових нашіптувачів, і перевіряв Мізинчикові облікові книги, аж поки колонки цифр не почали розпливатися й очі не заболіли.

Плеснувши собі літеплої води в обличчя з мідниці біля ліжка, Тиріон пішов у вбиральню; він нікуди не квапився, і нічне повітря холодило йому шкіру. Серу Ланселю шістнадцять, він терплячістю не вирізняється. Нехай почекає і за цей час добряче розхвилюється. Випорожнивши шлунок, Тиріон накинув халат і пальцями розкуйовдив тонке солом’яне волосся, щоб здавалося, наче він зі сну.

Лансель походжав перед догорілим вогнищем, вбраний у червоний оксамит із прорізами, в яких проглядалися нижні шовкові рукави; на поясі висіли оздоблений самоцвітами кинджал і золочені піхви.

– Кузене,– привітався до нього Тиріон.– Ти так рідко до мене заходиш! Чому я завдячую такою незаслуженою приємністю?

– Її світлість королева-регентша прислала мене до вас із наказом звільнити великого мейстра Пайсела,– сер Лансель показав Тиріону малинову стрічку, на якій на золотому воску виднівся відбиток лева – особистої печатки Серсі.– Ось грамота.

– Атож, атож,– Тиріон відмахнувся.– Сподіваюся, сестра не перенапружується після нездужання? Буде страшенно прикро, якщо станеться рецидив.

– Її світлість цілком одужала,– коротко мовив сер Лансель.

– Твої слова – музика для моїх вух.

«От тільки мелодія ця мені не подобається. Слід було дати їй більшу дозу». Тиріон сподівався, що бодай ще кілька днів Серсі не втручатиметься, але він не здивувався, що вона так швидко одужала. Зрештою, вона ж близнючка Джеймі. Він змусив себе приязно усміхнутися.

– Поде, розпали вогонь, тут надто холодно, як на мій смак. Вип’єш зі мною, Ланселю? Після глінтвейну мені краще спиться.

Отримавши лицарство, хлопець знахабнів, зауважив Тиріон… а ще й після тої горезвісної ролі, яку він зіграв у смерті короля Роберта.

– Вино і справді чаїть у собі небезпеку,– посміхнувся він, наливаючи келих.– А що ж до великого мейстра Пайсела… якщо моя люба сестра так переймається через нього, чого ж вона не прийде сама? Натомість посилає тебе. І як мені це розуміти?

– Як хочете, так і розумійте, але звільніть ув’язненого. Великий мейстер – вірний друг королеви-регентші, він перебуває під її особистим захистом,– мовив Лансель. На вустах у нього грала ледь помітна глузлива посмішка: йому подобалася ця ситуація. «А він уроки бере у Серсі».– Її світлість ніколи не дасть згоди на це неподобство. Вона хоче вам нагадати, що це вона – регентша Джофрі.

– А я – правиця Джофрі.

– Правиця служить,– безтурботно повідомив юний лицар.– А регент править, поки король не досягне повноліття.

– Запиши це, щоб я краще запам’ятав.

Вогонь уже весело потріскував.

– Можеш іти, Поде,– звернувся Тиріон до свого зброєносця. Й лише коли хлопець вийшов, знов повернувся до Ланселя.– Щось іще?

– Так. Її світлість просила повідомити, що сер Джейслін Байвотер знехтував наказом, даним від імені самого короля.

«Тобто Серсі вже наказувала Байвотеру звільнити Пайсела, але отримала відмову».

– Зрозуміло.

– Вона наполягає, щоб його звільнили з посади й помістили під варту за зраду. Попереджаю вас…

Тиріон відставив келих з вином.

– Ти мене ще будеш попереджати, хлопчак!

– Сер,– сухо виправив Лансель. Він торкнувся меча – либонь, нагадати Тиріону, що в нього є меч.– Не смій зі мною так розмовляти, Куцю!

Він сподівався, що це прозвучить погрозливо, але пушок на верхній губі все зіпсував.

– Ой, облиш свого меча! Одне моє слово – і сюди влетить Шага і прикінчить тебе. І помреш ти від топора, а не від вина.

Лансель почервонів; то він такий дурень, що вважав, ніби його участь у смерті Роберта минула непоміченою?

– Я лицар…

– Та я бачу. Скажи-но мені: Серсі висвятила тебе в лицарі до чи після того, як вклала до себе в ліжко?

Вогника в Ланселевих зелених очах для Тиріона було досить. Отже, Вейрис казав правду. «Що ж, ніхто ніколи не зможе сказати, що сестра не любить своєї родини».

– Що, мовчиш? Більше не попереджаєш мене, сер?

– Заберіть назад ці брудні звинувачення, а то…

– Ой будь ласка! А ти не подумав, як вчинить Джофрі, коли я розповім йому, що ти вбив його батька, щоб лягти в ліжко до його матері?

– Все було не так! – нажахано запротестував Лансель.

– Ні? А як же?

– Це королева дала мені міцновина! Ваш батько, лорд Тайвін, коли мене зробили королівським зброєносцем, велів у всьому слухатися її.

– А спати з нею теж велів?

«Ви тільки погляньте на нього! Не такий високий, не з такими витонченими рисами, чуприна пісочна, а не як золота канитель, і все ж… навіть бліда копія Джеймі приємніша, ніж порожнє ліжко, гадаю».

– От уже не думаю! – закінчив Тиріон.

– Я не збирався… Мені звеліли, мені…

– …кожна мить була нестерпна – ти хочеш, щоб я в це повірив? Високе місце при дворі, лицарство, моя сестра щоночі розсуває ноги – о так, либонь, це було жахливо! – Тиріон зіп’явся на ноги.– Чекай тут. Його світлість захоче це почути.

Уся зухвалість миттю вивітрилася з Ланселя. Замість юного лицаря навколішки бухнувся переляканий хлопчик.

– Помилуйте, мілорде, благаю!

– Прибережи це для Джофрі. Він любить, коли його благають.

– Мілорде, це був наказ вашої сестри, королеви, як ви й казали, але його світлість… він ніколи не зрозуміє…

– То ти хочеш, аби я приховав правду від короля?

– Заради мого батька! Я поїду з міста, все буде так, наче нічого ніколи й не було! Присягаюся, все закінчиться…

Важко було не розсміятися.

– Не думаю.

Хлопець цілком розгубився.

– Мілорде?

– Ти мене чув. Батько наказав слухатися мою сестру? От і добре, слухайся. Тримайся ближче до неї, підтримуй її довіру, втішай її стільки, скільки вона схоче. І ніхто ніколи про це не дізнається… якщо ти не зрадиш мене. Я хочу знати, чим займається Серсі. Куди ходить, з ким бачиться, про що вони розмовляють, які плани будують. Усе. І саме ти мені це переказуватимеш, так?

– Так, мілорде,– ні миті не вагаючись, підтвердив Лансель. Тиріона це порадувало.– Я переказуватиму. Присягаюся. Як зволите.

– Підведися,– Тиріон наповнив другий келих і силоміць вручив хлопцю.– Випий за наше порозуміння. Запевняю, в цьому замку немає вепрів, про яких би я не знав.

Лансель силувано підняв келих і випив.

– Усміхнися, кузене. Моя сестра – вродлива жінка, і все це на благо держави. Ти на цьому можеш добре піднятися. Лицарство – це дурниці. Якщо виявиш кмітливість, отримаєш від мене титул лорда,– Тиріон покрутив вино в келиху.– Нам треба, щоб Серсі тобі неподільно довіряла. То повертайся до неї і запевни, що я прошу в неї пробачення. Скажи, що ти мене залякав, і що я не хочу сваритися, і що відтепер усе робитиму тільки з її згоди.

– Але… її вимога…

– Ой, та віддам я їй Пайсела!

– Справді? – Лансель був приголомшений.

Тиріон посміхнувся.

– Звільню його завтра. Я міг би присягнутися, що в нього з голови й волосини не впало, та це буде неправда. В будь-якому разі, з ним усе гаразд, може, хіба трохи на бадьорості втратив. Чорні камери – місце нездорове для людини його віку. Серсі може лишити його собі як пестунчика або відіслати на Стіну, мені байдуже, але в раді він більше не сидітиме.

– А сер Джейслін?

– Перекажи сестрі, що з часом ти зможеш перетягнути його на свій бік. Це має на деякий час її заспокоїти.

– Як скажете,– Лансель допив вино.

– І останнє. Оскільки король Роберт мертвий, якщо його невтішна вдова знов завагітніє, сорому не збудешся.

– Мілорде, я… ми… королева наказала мені не…– вуха його стали кольору прапора Ланістерів.– Я спускаю сім’я їй на живіт, мілорде.

– На прегарний животик, без сумніву. Зволожуй його, скільки заманеться… але дивися, щоб твоя роса ще де не впала. Більше мені племінників не треба, ясно?

Холодно вклонившись, сер Лансель вийшов.

Тиріон дозволив собі на мить пожаліти хлопця. «Ще один дурень, до того ж слабак, але він не заслуговує на те, що з ним робимо ми з Серсі». Велике щастя, що в дядька Кевана є ще двоє синів, бо цей навряд чи переживе цей рік. Серсі миттю його знищить, якщо дізнається, що він їй зраджує, а якщо милістю богів і не зробить цього, Лансель не переживе дня, коли Джеймі Ланістер повернеться на Королівський Причал. Питання тільки в одному: це Джеймі зарубає його в пориві ревнощів чи Серсі встигне його вбити раніше, щоб Джеймі ні про що не довідався. Свого срібняка Тиріон поставив би на Серсі.

Тиріона опанувало збудження, і він зрозумів, що сьогодні вже не засне. «В усякому разі, не тут». Подрик Пейн спав у кріслі під дверима світлиці, і Тиріон поторсав його за плече.

– Поклич Брона, а тоді біжи в стайню сідлай двох коней.

Зброєносцеві очі були затуманені сном.

– Коней.

– Великих гнідих тварин, що полюбляють яблука – я певен, ти їх бачив. Чотири ноги і хвіст. Але спершу – Брон.

На перекупного меча чекати довелося недовго.

– Хто вам у юшку насцяв? – поцікавився він.

– Серсі – як завжди. Можна було б подумати, що час уже звикнути до смаку, але менше з тим. Моя ніжна сестричка, схоже, переплутала мене з Недом Старком.

– Я чув, він був трохи вищий.

– Доки Джоф не зітнув йому голову. Слід було тобі вдягнутися тепліше, ніч холодна.

– Ми кудись їдемо?

– А всі перекупні мечі такі меткі?

На вулицях міста було небезпечно, але поряд з Броном Тиріон почувався доволі затишно. Вартові випустили їх крізь бічні двері в північному мурі, й вони рушили Сутемним провулком до підніжжя Ейгонового пагорба, а звідти – Свинячим провулком повз зачинені віконниці й високі муровані будинки з дерев’яними верхніми поверхами, які так нависали над вулицею, що мало не цілувалися. Дорогою їх проводжав місяць, граючись у хованки поміж димарів. Ніхто не зустрівся їм на шляху, крім одинокої старої, яка тягнула за хвіст дохлого кота. Вона з острахом зиркнула на вершників, так наче боялася, що вони спробують поцупити її обід, і без жодного слова розчинилась у темряві.

Тиріон якийсь час думав про тих, хто служив правицею до нього, хто в крутійстві і зрівнятися не міг з його сестрою. «Та і як вони могли? Такі люди… надто чесні, щоб жити, надто шляхетні, щоб срати, Серсі щоранку таких на сніданок їсть. Єдиний спосіб здолати сестру – грати за її правилами, а цього лорди Старк і Арин дозволити собі не могли». Тож не дивно, що обидва в могилі, а Тиріон ще ніколи не почувався таким живим. Може, на балу на святі врожаю він на своїх куцих ногах мав би кумедний вигляд, а от цей танок він знає дуже добре.

Незважаючи на пізню годину, у борделі було повно народу. Чатая люб’язно привіталася і провела їх у вітальню. Брон пішов нагору з кароокою дорнянкою, але Алаяя була зайнята – саме когось розважала.

– Вона зрадіє, дізнавшись, що ви прийшли,– мовила Чатая.– Я звелю приготувати для вас кімнату в башточці. Мілорд поки зачекає за кубком вина?

– Так,– озвався Тиріон.

Вино було поганеньким порівняно з тими арборськими напоями, що їх зазвичай тут подавали.

– Даруйте, мілорде,– сказала Чатая.– Останнім часом не можу знайти доброго вина – незалежно від ціни.

– Не ти одна, боюся.

Якусь мить Чатая пожурилася разом з ним, а тоді вибачилась і відійшла. «Вродлива жінка»,– подумав Тиріон, проводжаючи її поглядом. Рідко коли побачиш у повії таку елегантність і гідність. Але вона, безперечно, тримає себе за якусь жрицю. «Може, в цьому й секрет. Не те, що ми робимо, а навіщо ми це робимо». І чомусь ця думка втішила його.

Дехто з гостей зизив на нього оком. Востаннє як він тут був, один чоловік на нього плюнув… ну, принаймні спробував. Натомість поцілив у Брона, і наступного разу плюватиметься вже без зубів.

– Мілорд не почувається нелюбим? – йому на коліна ковзнула Тансі.– Маю від цього ліки.

Усміхнувшись, Тиріон похитав головою.

– Ти гарна – слів бракує, любочко, але я звик до ліків Алаяї.

– Моїх ви ще не куштували. Мілорд ніколи не бере нікого, крім Яї. Вона гарна, а я краща, не хочете пересвідчитися?

– Може, наступного разу.

Тиріон не мав сумнівів, що Тансі – жвава крихітка. Вона була кирпатенька й усякчас підтанцьовувала, веснянкувата, з гривою густого рудого волосся, що спускалося нижче пояса. Але на Тиріона в особнячку чекала Шей.

Хихочучи, дівчина поклала руку йому між ноги й потиснула крізь бриджі.

– Не думаю, що от він хоче ждати наступного разу,– оголосила вона.– Думаю, він хоче вискочити й порахувати всі мої веснянки.

– Тансі! – Алаяя, смаглява та спокійна в зелених прозорих шовках, стояла в дверях.– Його милість прийшов провідати мене.

Тиріон лагідно вивільнився з обіймів іншої дівчини й підвівся. Тансі, схоже, не заперечувала.

– Наступного разу,– нагадала вона йому. І, поклавши пальчика в рот, посмоктала його.

Ведучи Тиріона нагору, чорношкіра дівчина мовила:

– Бідолашна Тансі! Має всього два тижні, щоб звабити мілорда, а в іншому разі програє свої чорні перли Марі.

Марі, спокійну й чемну білошкіру дівчину, Тиріон бачив раз чи двічі. Зелені очі й порцелянова шкіра, довге пряме сріблясте волосся – дуже вродлива, але надто серйозна.

– Шкода буде, якщо сердешна дитина втратить через мене перли.

– То візьміть наступного разу нагору її.

– Може, й візьму.

– Не думаю, мілорде,– посміхнулася Алаяя.

«Її правда,– подумав Тиріон,– не візьму. Може, Шей і повія, але я по-своєму вірний їй».

У кімнаті на башточці, відчиняючи двері в гардероб, він з цікавістю глянув на Алаяю.

– А чим ти займаєшся, поки мене немає?

Закинувши руки, вона потягнулася, як лискуча чорна кицька.

– Сплю. Відтоді як ви почали приходити, мілорде, я висипляюся набагато краще. А ще Марі учить нас читати, тож скоро я зможу проводити цей час за книжкою.

– Сон – це добре,– сказав він.– Але книжки – краще.

Він легенько поцілував її в щоку. А тоді – шахтою вниз і в тунель.

Виїжджаючи зі стайні на рябому мерині, Тиріон чув, як понад дахами пливе музика. Приємно було думати, що люди й досі співають, попри різанину навколо й голод. У голові його зазвучали знайомі ноти, і на мить йому причувся спів Тиші – як вона співала йому півжиття тому. Він притримав коня, щоб послухати. Але мелодія була інша, та й занадто далека – не розчути. Значить, це не та пісня, то й що з того? Мила цнотлива Тиша – брехня від початку й до кінця: повія, яку брат Джеймі найняв, щоб зробити з Тиріона чоловіка.

«Я звільнився від Тиші,– подумав він.– Вона переслідувала мене півжиття, але вона мені вже не потрібна – не більше, ніж Алаяя, чи Тансі, чи Марі, чи сотні таких як вони, що з ними я переспав за ці роки. Тепер я кохаю Шей. Шей».

Ворота особнячка були зачинені й замкнені на засув. Тиріон погрюкав кулаком, поки, клацнувши, не відчинилося узорне бронзове вічко.

– Це я.

Чоловік, що впустив його,– браавоський кинджальник із заячою губою і лінивим поглядом,– був не найвідразливішою з Вейрисових знахідок. Тиріон не хотів, щоб день у день біля Шей крутилися юні красені-охоронці. «Знайди мені старих, потворних, пошрамованих дядьків, бажано імпотентів,– наставляв він євнуха.– Чи охочих до хлопчиків. Чи до овець, коли вже так». Любителів овець Вейрис знайти не зміг, однак підшукав євнуха-душителя і пару смердючих ібенців, що кохались лише в бойових топорах і один в одному. Решта ж виявилися добірними найманцями, які тільки можуть вшанувати темниці, один потворніший за іншого. Коли Вейрис виставив їх напоказ, Тиріон подумав, чи не заходить задалеко, але Шей і не думала жалітися. Та й чого б це? «На мене вона ніколи не жалілася, а я страшніший за всіх цих охоронців разом узятих. Може, вона й не бачить потворності».

І все одно в охороні особнячка Тиріон віддав би перевагу своїм горянам – наприклад, Челлі з чорних вух, або місячним братам. Він більше довіряв їхній залізній відданості й почуттю гідності, ніж захланності перекупних мечів. Однак ризик був завеликий. На Королівському Причалі всі знали, що дикуни – його люди. Якщо він пришле сюди чорновухих, незабаром увесь Королівський Причал знатиме, що в нього утриманка.

Один з ібенців забрав у нього коня.

– Ви її збудили? – запитав його Тиріон.

– Ні, мілорде.

– От і добре.

Вогонь у спальні вже перегорів, але в кімнаті зберігалося тепло. Шей уві сні відкинула покривало і простирадла. Тепер вона голяка лежала на перині, й м’які округлості її юного тіла ясніли в слабенькому жеврінні коминка. Стоячи в дверях, Тиріон впивався цим видовищем. «Молодша за Марі, миліша за Тансі, вродливіша за Алаяю, вона – все, що мені потрібно, й навіть більше». Як може повія здаватися такою чистою, милою і невинною?

Він не збирався турбувати її, але одного її вигляду досить було, щоб він відчув ерекцію. Скинувши одяг на підлогу, він заліз у ліжко й, лагідно розсунувши їй ноги, поцілував її між стегон. Шей забурмотіла уві сні. Він знов поцілував її, лизнув потаємну розкіш – і лизав, і лизав, поки і борода його, і піхва Шей не промокли наскрізь. А коли Шей, стиха застогнавши, здригнулася, він миттю опинився всередині – й майже відразу вибухнув сіменем.

Вона розплющила очі. Усміхнувшись і погладивши його по голові, вона прошепотіла:

– Який солодкий мені сон наснився, мілорде!

Тиріон стиснув губами маленьку тверду пипку, а тоді поклав голову Шей на плече. Він так і не вийшов із неї: хотів би він так і лишитися в ній назавжди!

– Це не сон,– запевнив він її.

«Усе взаправду, все,– подумав він,– війни, інтриги, велика кривава гра, і я в самому її центрі… я, карлик, чудовисько, з якого глузували і сміялися, а я тримаю в руках владу, місто й дівчину. Ось для чого я народився, і, боги простіть мені, як мені любо все це!

І вона. І вона».

Арія

Хай які назви збирався дати Гарен Чорний своїм вежам, це вже давно забулося. Тепер вони звалися Вежа страху, Удовина вежа, Скиглява вежа, Вежа привидів і Погребальна вежа. Арія спала в неглибокій ніші у схожому на печеру підвалі під Скиглявою вежею, на соломі. Вона отримала воду й кусень мила і могла митися, коли схоче. Робота була тяжка, але не тяжча, ніж милі й милі піших переходів щодня. Ласці вже не доводилося їсти черв’яків і комах, як Арі: щодня був хліб і ячмінний суп з морквою і ріпою, а раз на два тижні навіть давали кусник м’яса.

Пиріжок харчувався навіть краще: він опинився там, де звик,– на кухні – у круглій мурованій будівлі зі склепінчастим дахом, що була окремим світом. Арія їла за довгим столом у льоху разом з Вісом та іншими його підопічними, але іноді їй доручали подавати їм їжу, й тоді вона могла перекинутися словом з Пиріжком. Він ніяк не міг запам’ятати, що тепер вона Ласка, й далі кликав її Арі, хай і знав уже, що вона – дівчинка. Одного разу він спробував тицьнути їй яблучного пирога, але зробив це так незграбно, що двоє кухарів бачили. Відібравши пиріг, вони побили його дерев’яною ложкою.

Гендрі відіслали на кузню, тож Арія рідко з ним бачилася. Що ж до тих, з ким вона зараз служила, то вона й імен їхніх знати не хотіла. Бо коли вони вмирали, від цього було ще болячіше. Більшість із них були старші за Арію, тож не чіплялися до неї.

Гаренхол був величезний, але здебільшого на ньому лежала печатка занепаду. Леді Вент володіла замком як прапороносець дому Таллі, але вона користувалася хіба нижньою третиною п’ятьох веж, решта ж просто руйнувалися. А тепер, коли вона втекла, її нечисленна прислуга і близько не могла обслужити всіх лицарів, лордів і високородних в’язнів, яких привіз лорд Тайвін, тож Ланістерам довелося добувати прислугу, так само як припаси і провізію. Подейкували, що лорд Тайвін збирається повернути Гаренхолу колишню славу, а коли війна закінчиться, зробити його своїм новим престолом.

Віс доручав Арії бігати з повідомленнями, тягати воду, приносити їжу, а іноді прислужувати за столом у касарні понад зброярнею, де їли вояки. Але здебільшого вона прибирала. Нижній поверх у Скиглявій вежі віддали під склади й комори, а на двох наступних поверхах розмістилася частина гарнізону, однак верхніми поверхами не користувалися вже років вісімдесят. А тепер лорд Тайвін віддав наказ, щоб їх знову привели до ладу. Тож доводилося мити підлоги, драїти вікна, виносити трухляві крісла й ліжка. Найвищий поверх весь був усіяний гніздами величезних чорних кажанів, які прикрашають герб дому Вентів, а в підвалі водилися щурі… і привиди, як подейкували, духи Гарена Чорного і його синів.

Арія вважала це дурницями. Гарен із синами загинув у Погребальній вежі, звідси вона й отримала свою назву, то для чого їм ходити через двір і лякати Арію? Скиглява вежа скиглила тільки тоді, коли віяв північний вітер, і звук цей був наслідком того, що у тріщинах, які лишилися після пожежі, гуляли протяги. Якщо у Гаренхолі й водилися привиди, Арію вони ніколи не чіпали. Боялася вона живих людей – Віса, і сера Грегора Клігана, і лорда Тайвіна, який оселився в Погребальній вежі, що й досі лишалася найвищою й найбільшою з усіх, хай і похилилася під вагою вигорілого каміння й від цього нагадувала велетенську напіврозплавлену чорну свічку.

Цікаво, думала Арія Старк, а як учинив би лорд Тайвін, якби вона прийшла до нього та призналася? Однак вона чудово розуміла, що ніколи їй не опинитися так близько до нього, щоб заговорити, та й усе одно він не повірить їй, а потому Віс віддубасить її до крові.

Малий пихатий Віс по-своєму був не менш застрашливий, ніж сер Грегор. Гора-на-коні бив людей, як мух, але він здебільшого й не помічав, що навколо нього крутяться мухи. А Віс ніколи не забував про тебе: він знав, чим ти займаєшся, а іноді навіть – про що ти думаєш. І бив тебе з найменшого приводу, а ще тримав майже таку саму лиху, як сам, собаку – бридку плямисту сучку, від якої страшенно тхнуло псятиною. Одного разу Арія бачила, як Віс нацькував сучку на хлопчика, що прибирав у нужнику і чимось роздратував його. Вона відцюкнула йому шмат м’яса з литки, а Віс тільки реготав.

Знадобилося всього три дні, щоб він заслужив собі почесне місце в її вечірніх молитвах. «Віс,– першим шепотіла вона його ім’я.– Дансен, Чизік, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Грегор, сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». Якщо вона дозволить собі когось із них забути, як вона потім розшукає його, щоб убити?

Дорогою Арія почувалася вівцею, але Гаренхол перетворив її на мишу. У своїй сірій колькій вовняній сукні вона стала сірою, як миша, і, як миша, трималася шпарок і щілинок і темних нірок у замку, тікаючи з-під ніг можних.

Іноді їй здавалося, що всі люди – миші за цими товстими мурами, навіть лицарі й великі лорди. Порівняно з незмірністю замку навіть сер Грегор Кліган видавався маленьким. Гаренхол за площею був утричі більший за Вічнозим, а його будівлі настільки просторіші, що й порівнювати не можна. У стайнях поміщалася тисяча коней, богопраліс займав двадцять акрів, кухня була завбільшки з велику залу у Вічнозимі, а його власна велика зала, пишно названа «залою сотні вогнищ», хоча насправді їх там було тридцять з гаком (Арія двічі намагалася їх порахувати, але одного разу в неї вийшло тридцять три, а другого – тридцять п’ять), була настільки простора, що лорд Тайвін міг би в ній влаштувати бенкет для всього свого війська, однак ніколи так не робив. Мури, двері, коридори, сходи – все було збудовано в нелюдських масштабах, які нагадували Арії казки старої Нан про велетів, що колись жили за Стіною.

А оскільки лорди й леді ніколи не помічають маленьких сірих мишей у себе під ногами, Арія, нашорошуючи вуха за роботою, чула найрізноманітніші секрети. Пригожа Пія зі спіжарні була повією, що переспала мало не з усіма лицаря в замку. Жінка тюремного наглядача чекала на дитину, але батьком був або сер Алін Стакспір, або співець на ім’я Усміхнений Уот. Лорд Лефорд за столом глузував з привидів, але біля ліжка ніколи не гасив свічки. Джодж, зброєносець сера Данавера, уві сні ходив під себе. Кухарі зневажали сера Свіфта і плювали йому в їжу. А одного разу Арія навіть підслухала, як служниця мейстра Тотмура по секрету розповіла братові про листа, в якому писалося, що Джофрі – байстрюк, а не законний король. «Лорд Тайвін велів йому спалити листа й ніколи більше не згадувати цих брудних пліток»,– шепотіла дівчина.

Арія почула, що брати короля Роберта – Станіс і Ренлі – теж вступили у війну. «Й обоє зробилися королями,– сказав Віс.– У королівстві тепер королів більше, ніж щурів у хаті». Навіть ланістерівські вояки не були певні, скільки протримається на Залізному троні Джофрі. «У хлопця немає війська, хіба золоті плащі, а керують ним євнух, карлик і баба,– почула вона, як бурмоче якийсь лордійчук собі в кубок.– А коли дійде до битви, який з них зиск?» Повсякчас точилися розмови про Берика Дондаріона. Одного разу товстун-лучник сказав, що Берика зарізали криваві лицедії, але решта тільки посміялися. «Його вже зарубав Лорч на Бурхоспаді, і люди Гори вбивали двічі. Можу срібного оленя поставити, що й цього разу він не помер».

Хто такі криваві лицедії, Арія дізналася за два тижні: в Гаренхолі з’явилися диваки, яких вона ще в житті не бачила. Під штандартом, на якому красувався чорний цап з закривавленими рогами, їхали верхи мідношкірі вояки з дзвіночками у косах, лансьєри на смугастих чорно-білих конях, лучники з напудреними щоками, приземкуваті волохані з кудлатими щитами, брунатношкірі вояки в мантіях з пір’я, лисуватий блазень у картатому зелено-рожевому вбранні, мечники з чудернацькими роздвоєними борідками – зеленими, фіолетовими та срібними, списники з розфарбованими шрамами на щоках, стрункий чоловік у мантії септона, батечко в сірому мейстерському вбранні, а ще якийсь хворобливого вигляду чоловік у шкіряному плащі, облямованому довгим білявим волоссям.

На чолі їхав худий як тріска, височенний чолов’яга з довгим виснаженим обличчям, яке здавалося ще довшим через чорну мотузкувату бороду, що росла з кінчика гострого підборіддя мало не до пояса. З ріжка на сідлі звисав чорний сталевий шолом у формі цапиної голови. На шиї чолов’яга мав намисто зі з’єднаних монеток найрізноманітніших розмірів, форм і металів, а їхав він на отакому чудернацькому чорно-білому коні.

– З цими ліпше не знайомся, Ласко,– мовив Віс, побачивши, як Арія роздивляється чоловіка з цапиним шоломом. З ним було двоє його товаришів по чарці – вояків на службі лорда Лефорда.

– А хто це? – поцікавилася вона.

Один із солдатів розсміявся.

– Підніжки, дівчинко. Цапині копита. Криваві лицедії лорда Тайвіна.

– Дурна голова! Як її через тебе оббілують, сам митимеш ті кляті сходи,– сказав Віс.– Вони перекупні мечі, Ласко. Називають себе бравими компанійцями. Не дайте боги, почують від тебе оті інші свої прізвиська – кісток не позбираєш. Цапиний шолом – то їхній капітан, лорд Варго Гоут.

– Ніякий він у біса не лорд,– мовив другий солдат.– Сам сер Ейморі так сказав. Простий собі перекупний меч, що від пихи аж слиною бризкає.

– Ага,– підтвердив Віс,– та якщо вона не хоче позбутися руки чи ноги, ліпше хай називає його лордом.

Арія знов глянула на Варго Гоута. Скільки ще чудовиськ у лорда Тайвіна?

Бравих компанійців розмістили в Удовиній вежі, тож Арії не довелося їм прислуговувати. Вона тільки й рада була: того ж таки вечора, як вони прибули, зчинилася бійка між перекупними мечами й ланістерівськими вояками. В результаті зарізали зброєносця сера Гариса Свіфта, а двох кривавих лицедіїв поранили. Наступного ранку лорд Тайвін повісив їх обох на мурі прибрамної – разом з одним з лучників лорда Лідена. Віс казав, що спровокував бійку оцей лучник, глузуючи з перекупних мечів через Берика Дондаріона. Щойно повісельники припинили корчитися, Варго Гоут і сер Гарис обійнялися й поцілувалися, й відтоді щоразу на очах у лорда Тайвіна присягалися один одному у вічній приязні. Арії кумедно було дивитися, як Варго Гоут шепелявив і бризкав слиною, але їй вистало глузду не сміятися.

Криваві лицедії довго не затрималися в Гаренхолі, та Арія встигла почути, як один з них розповідав, що військо північан на чолі з Рузом Болтоном зайняло рубіновий брід на Тризубі. «Якщо Болтон перейде ріку, лорд Тайвін розіб’є його вдруге, як на Зеленому Зубці»,– сказав ланістерівський лучник, але його товариші затюкали його. «Болтон і не збирається переходити, поки Юний Вовк не виступить з Річкорину зі своїми дикунами-північанами й усіма отими вовками».

Арія й не знала, що брат зовсім поруч. Річкорин набагато ближче, ніж Вічнозим, от тільки Арія не була певна, в якому він напрямку від Гаренхолу. «Це б я вже якось дізналася, обов’язково дізналася, тільки б утекти!» Подумавши про те, що знов побачить Робове обличчя, Арія змушена була закусити губу. «І Джона я теж хочу побачити, і Брана з Риконом, і маму. Навіть Сансу… Я її поцілую і перепрошу, як справжня леді,– їй це сподобається».

З розмов у дворі Арія дізналася, що у верхніх покоях Вежі страху тримають три дюжини бранців, яких узяли під час згаданої битви на Зеленому Зубці Тризуба. Більшості дарували право вільно пересуватися замком: вони дали слово, що не спробують утекти. «Вони присягалися не тікати самі,– сказала собі Арія,– та не присягалися не допомагати втекти мені».

Їли бранці за власним столом у залі сотні вогнищ, і їх часто можна було побачити то там, то там. У Натічному дворі щодня тренувалися четверо братів – вправлялися з палицями й дерев’яними щитами. Троє з них були Фреями з Переправи, а четвертий – їхній зведенюк-байстрюк. Однак пробули вони недовго: одного ранку з’явилися ще двоє братів під прапором миру, привезли скриньку золота й викупили їх у лицарів, які захопили їх у полон. Шестеро Фреїв усі поїхали разом.

Однак ніхто не викуповував північан. Пиріжок розповідав, що один товстун-лордійчук весь час вештається на кухні, шукаючи, чого б ухопити. Вуса він має такі густі, що й рота не видно, а плащ його застібається на срібний тризуб з сапфірами. Він належить лорду Тайвіну, а от лютого бородатого юнака, який любить гуляти самотою на зубчастій стіні у своєму чорному плащі з білими сонцями, взяв у полон якийсь лицар-бурлака, що збирався на ньому розбагатіти. Санса зразу б упізнала і його, і товстуна-лордійчука, але Арію ніколи не цікавили титули й герби. Щоразу як септа Мордейн заходилася розповідати історію того або того дому, Арія поринала у мрії, тільки й чекаючи, коли урок закінчиться.

Однак лорда Сервина вона пам’ятала. Його землі розташовані неподалік Вічнозиму, тож вони з сином Клеєм часто приїздили в гості. Однак доля так розпорядилася, що з усіх бранців його ніколи не було видно: він лежав, прикутий до ліжка у камері, видужуючи після поранення. День у день Арія думала, як їй прокрастися повз чатових на дверях, щоб побачитися з ним. Якщо він її впізнає, то, щоб не збезчестити себе, просто змушений буде їй допомогти. А в лорда точно є гроші – в них усіх є; може, він заплатить дещицю перекупним мечам лорда Тайвіна, щоб доправили її до Річкорину. Батько завжди казав: якщо не жаліти золота, перекупний меч будь-кого продасть.

Та одного ранку вона помітила, як три жінки в сірих сутанах з каптурами, що їх носять німотні сестри, кладуть тіло у свій фургон. Тіло загорнули у плащ із найтоншого шовку з бойовим топором на гербі. Коли Арія запитала, хто це, один з чатових пояснив, що лорд Сервин помер. Цими словами їй мов під дихало дали. «Він усе одно б тобі не допоміг,– думала вона, коли сестри вивозили фургон крізь браму.– Він навіть собі допомогти не зміг, ти, дурне мишеня!»

І знов лишилося одне: метушня, миття підлог, підслухування під дверима. Лорд Тайвін скоро виступить на Річкорин, чула вона в одному місці, а в іншому – що він рушить на південь на Небосад, бо цього ніхто не чекає. Ні, він має захищати Королівський Причал, бо найбільша загроза – це Станіс. Він відрядив Грегора Клігана з Варго Гоутом знищити Руза Болтона, бо той йому – як ніж у спину. Він послав круків у Соколине Гніздо, бо хоче одружитися з леді Лайсою Арин і отримати Видол. Він придбав тону срібла – кувати чарівні мечі, щоб повбивати Старків – цих варгів-вовкунів. Він написав леді Старк, бажаючи замиритися, і скоро Царевбивцю звільнять…

Хоча круки прилітали й відлітали щодня, сам лорд Тайвін здебільшого проводив час за зачиненими дверима зі своєю військовою радою. Арія часом бачила його, але тільки здалеку: одного разу він походжав на мурах у товаристві трьох мейстрів і тлустого бранця з кущистою бородою, іншого разу виїжджав зі своїми лордами-прапороносцями на огляд табору, але здебільшого він стояв під аркою у критій галереї, спостерігаючи, як у дворі унизу тренуються вояки. Стояв він, поклавши обидві руки на руків’я свого довгого меча. Подейкували, лорд Тайвін понад усе любить золото: одного разу якийсь зброєносець пожартував, що він і сере золотом. Немолодий лорд Ланістер був дужий на вигляд, голомозий, з жорсткими золотистими бакенбардами. Щось у його обличчі нагадало Арії власного батька, хоча вони й близько не були схожі. «Просто в нього обличчя лорда, ось і все»,– сказала вона собі. Їй пригадалося, як мама казала батькові, коли виникала проблема: вдягай обличчя лорда й іди вирішуй питання. Батько на це тільки сміявся. А от щоб сміявся лорд Тайвін, Арія уявити не могла.

Одного пообіддя вона, чекаючи своєї черги тягти з колодязя цебро води, почула, як зарипіли завіси на східній брамі. Під звідними ґратами проїхав ступою гурт вершників. Коли Арія угледіла мантикору, що скрадалася на щиті очільника, її прошила ненависть.

За білого дня сер Ейморі Лорч не здавався таким застрашливим, як у світлі смолоскипів, але поросячі очиці, які вона запам’ятала, нікуди не поділися. Хтось із жінок казав, що його люди об’їхали довкола цілого озера, переслідуючи Берика Дондаріона й рубаючи бунтівників. «Ніякі ми були не бунтівники,– подумала Арія.– Ми були з Нічної варти, а Нічна варта ні на чиєму боці». Однак тепер у сера Ейморі людей поменшало, і серед них було багато поранених. «Щоб у них рани загноїлися! І всі вони поздихали».

А тоді вона побачила трьох у кінці валки.

Рордж одягнув чорний напівшолом з широким залізним наносником, під яким не видно було, що носа-то в нього й немає. Поряд з ним їхав неповороткий Куслій на дестрієрі, що мав такий вигляд, наче от-от просто рухне під його вагою. Все тіло Куслія вкривали напівзагоєні опіки, від яких він здавався ще моторошнім, ніж перше.

А от Джакен Г’ґар і досі посміхався. Вбрання на ньому й далі було старе, подерте та брудне, але він помився й зачесався. Волосся струменіло по плечах – біло-червоне та блискуче, і Арія чула, як у захваті захихотіли якісь дівчата.

«Хай би лишилися згоряти. Гендрі так і сказав, і мені слід було послухатися». Якби вона не кинула їм сокиру, вони б усі загинули. На мить вона страшенно перелякалася, але вони проїхали повз, не виказавши до неї і краплі інтересу. Тільки Джакен кинув у її бік погляд, але очі на ній і не затримав. «Він мене не впізнає,– подумала вона.– Арі був маленьким лютим хлопчаком з мечем, а я – проста сіренька мишка з цебром».

Решту дня вона відтирала сходи у Скиглявій вежі. До вечора руки вже вкрилися кривавими мозолями й так боліли, що аж тремтіли, коли вона волочила цебро назад у підвал. «Віс,– позіхала вона,– Дансен, Чизік, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Грегор, сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». Вона подумала, що до молитви варто б додати ще трійко імен, але так змучилася, що вирішила відкласти на завтра.

Наснилися Арії вовки – вони саме невгамовно бігли через ліс, коли на вуста їй, наче гладенький теплий камінь, лягла долоня, важка й непіддатлива. Арія миттю прокинулася, вовтузячись і борюкаючись.

– Дівчинка мовчить,– прошепотів їй на вухо голос.– Дівчинка не розтуляє рота, ніхто нічого не чує, і друзі можуть посекретничати. Так?

В Арії калатало серце, але вона спромоглася на легесенький кивок.

Джакен Г’ґар прибрав руку. У підвалі темно було, хоч в око стрель, і Арія вже за кілька дюймів від себе не бачила Джакенового обличчя. Однак вона відчувала його дух: від шкіри віяло чистотою і милом, і він напахтив чуприну.

– Хлопчик стає дівчинкою,– пробурмотів він.

– Я завжди була дівчинкою. Я гадала, ви мене не бачили.

– Дехто бачить. Дехто знає.

Тут Арія пригадала, що ненавидить його.

– Ви мене налякали. Ви тепер з ними, слід було дати вам згоріти. Що ви тут робите? Забирайтеся, бо покличу Віса.

– Дехто сплачує борги. Дехто заборгував трьох.

– Трьох?

– Червоний бог отримує те, що йому належить, люба дівчинко, й лише смертю можна сплатити за життя. Дівчинка забрала трьох, що належали йому. І дівчинка має віддати йому трьох навзамін. Назви імена, й дехто зробить решту.

«Він хоче мені допомогти»,– зненацька збагнула Арія, і надія закрутила їй голову.

– Відвезіть мене в Річкорин, це недалеко, якщо вкрасти коней, можна…

Він поклав палець їй на вуста.

– Від мене ти отримаєш три життя. Не більше й не менше. Три життя – і ми квити. Отож хай дівчинка поміркує,– він легенько поцілував її у волосся.– Але недовго.

Заки Арія запалила недогарок свічки, про Джакена нагадував хіба слабенький запах – аромат імбиру та гвоздики, що висів у повітрі. Жінка в сусідній ніші перевернулася на соломі, поскаржившись на світло, й Арія задмухнула свічку. Вона заплющила очі, й перед внутрішнім зором попливли обличчя… Джофрі та його матір, Ілін Пейн і Мірин Трант, Сандор Кліган… але ж вони на Королівському Причалі, за тридцять миль звідси, а сер Грегор затримався лише на кілька днів, а тоді знову вирушив шукати провіанту, забравши з собою Рафа, Чізика й Лоскотуна. Однак лишився сер Ейморі Лорч, а його вона ненавиділа майже так само. Чи ні? Вона вже не була певна. І завжди ж є Віс.

Про нього вона подумала знову наступного ранку, коли позіхала через недосип.

– Ласко,– промуркотів Віс,– ще раз побачу твій рот роззявленим – висмикну язика і згодую своїй сучці.

Він накрутив їй вухо, аби пересвідчитися, що вона добре розчула, та звелів повертатися до сходів – мають до вечора блищати до третього майданчика.

За роботою Арія думала про людей, яким зичила смерті. Уявляла, що бачить на сходах їхні обличчя, й починала терти дужче, намагаючись їх змити. Старки воюють з Ланістерами, а вона зі Старків, тож має вбити побільше Ланістерів – саме так і чинять на війні. Однак вона не вірила, що може довіряти Джакену. «їх я мушу вбивати власноруч». Коли батько присуджував людину до смертної кари, то виконував вирок власноруч – Льодом, своїм великим мечем. «Якщо ти відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова»,– казав він Робу та Джону.

І завтра, й позавтра вона уникала Джакена Г’ґара. Було неважко: вона ж бо зовсім маленька, а Гаренхол великий, повний місць, де мишка легко сховається.

Аж тут повернувся сер Грегор – раніше, ніж очікувався, і цього разу привів отару кіз замість отари бранців. Казали, через нічний наліт лорда Берика він утратив чотирьох людей, але ті, кого ненавиділа Арія, лишилися неушкоджені й оселилися на другому поверсі Скиглявої вежі. Віс потурбувався, щоб їм не бракувало випивки.

– Оцих завжди спрага мучить,– буркотів він.– Ласко, ходи попитай, чи не треба їм одяг позашивати, то я посаджу жінок.

Арія побігла нагору добре вимитими сходами. Коли вона увійшла, ніхто не звернув на неї уваги. Чизік сидів біля вікна, тримаючи в руках ріг елю й розповідаючи одну зі своїх кумедних байок. Перебивати Арія не наважилася, щоб знову не ходити з розбитою губою.

– Було це після правициного турніру, але ще перед війною,– саме казав Чизік.– Ми вже вертали назад на захід – нас семеро разом з сером Грегором. Зі мною були Раф і малий Джос Стілвуд – він підносив серу зброю на арені. Ну, і підходимо ми до тої річки-смердючки, а вона після дощів добряче розлилася. Вбрід не перейдеш, але поряд пивниця, отам ми й вирішили перепочити. Сер гукнув броваря та звелів наливати нам повні роги, поки дощ не вщухне, і бачили б ви, як у того засяяли поросячі очиці, зобачивши срібло! Отож вони тягнуть нам ель, він і його дочка, але такий ріденький – ну чисто підфарбована сеча, тож ні я, ні сер не зраділи. А бровар знай собі торочить, який він радий, що ми завітали: через дощі гостей поменшало. Дурень ніяк не заткає пельку, тільки не він, хоча сер Грегор не каже ні слова – міркує про того лицаря незабудок і про трюк цього покидька. Видно ж, як міцно стяті його вуста, і ми з хлопцями й не писнемо, а от бровар лопотить і лопотить, і навіть питає в мілорда, як йому велося на турнірі. Сер тільки погляд на нього кинув,– Чизік закудкудакав, залпом випив ель і зворотом долоні витер з вуст піну.– А тим часом ота його дочка тягає й наливає, маленька товстуля, років вісімнадцять абощо…

– Радше тринадцять,– протяжно мовив Раф Солоденький.

– Ну, хай там як, усе одно нема на що дивитися, та Еґон уже впився й почав її лапати, може, і я її раз-другий лапнув, а Раф каже малому Стілвуду, щоб тягнув дівку нагору й нарешті став чоловіком, під’юджує його, ну, розумієте. Нарешті Джос лізе їй під спідницю, а вона як заверещить і, впустивши карафу, як побіжить на кухню! Ну, все могло б на тому й закінчитися, якби старий дурень не підійшов до сера й не попросив, щоб той звелів нам облишити дівчину, він-бо помазаний лицар і все таке.

Сер Грегор, який на наші забавки взагалі не зважав, нарешті кидає погляд… ну, ви знаєте, як він це робить, і велить, щоб до нього привели дівчину. І старому доводиться витягнути її з кухні. А що? Сам винен. Змірявши її поглядом, сер каже: «То ти через цю повію переймаєшся?» А цей дурень каже: «Моя Лейна не повія, сер»,– просто Грегору в обличчя. Сер, і не моргнувши, каже: «Уже повія»,– і жбурляє старому ще один срібняк, здирає з дівки сукню й бере її просто на столі на очах у татуся, а вона б’ється і звивається, як кролик, і верещить. Треба було бачити обличчя старого, я так реготав, що в мене ель з носа потік! Аж тут вереск зачув хлопчак – я так розумію, синок, і прибіг з льоху, тож Рафу довелося застромити йому в живіт чингал. А сер Грегор уже кінчив і знову взявся до елю, тож і наша черга прийшла. Тобот, ви його знаєте, перевертає її і заходить ззаду. Коли прийшла моя черга, дівка вже й не опиралася, може, їй врешті сподобалося, хоча, якщо по правді, я б не від того, щоб вона трохи покрутилася. А далі найцікавіше… Коли все було позаду, сер каже старому, щоб віддав йому решту зі срібняка, дівчина-бо не варта була цілого срібняка, каже він… і, чорт забирай, якщо старий не приніс жменю мідяків, перепрошуючи мілорда й дякуючи, що завітав!..

Чоловіки зареготали, а Чизік найголосніше з усіх – він зі своєї байки реготав так, що з носа булька вилетіла й упала просто в кошлату сиву бороду. Стоячи в тіні сходів, Арія спостерігала за ним. А тоді, не кажучи ні слова, прокралася назад у підвал. Коли Віс дізнався, що вона так і не спитала про одяг, то стягнув з неї штанці й дубасив її, поки кров не пустив, але Арія, заплющивши очі, повторювала те, чому навчив її Сиріо Форел, тож нічого не відчувала.

Ще через вечір Віс послав її в касарню прислужувати за столом. Вона саме несла карафу вина, коли через ряд запримітила Джакена Г’ґара над хлібною мискою. Закусивши губу, Арія роззирнулася – пересвідчитися, що Віса поблизу немає. «Страх ранить глибше за меч»,– сказала вона собі.

Вона зробила крок, другий, і з кожним кроком дедалі менше почувалася мишкою. Вона рушила вздовж лавок, наповнюючи винні кубки. Праворуч від Джакена сидів п’янючий Рордж, який не звернув на неї уваги. Нахилившись низько, Арія прошепотіла: «Чизік»,– просто Джакену на вухо. Лоратянин і знаку не подав, що розчув.

Щойно карафа спорожніла, Арія поквапилась у підвал, наповнила її з барила і знову взялася наливати всім. За той час, що її не було, ніхто від спраги не помер, та й узагалі ніхто не зауважив її недовгої відсутності.

Ні завтра, ні позавтра нічого не відбувалося, але на третій день Арія з Вісом пішла на кухню забрати обід.

– Учора вночі один з вояків Гори впав з муру та скрутив собі, дурень, в’язи,– чула вона, як сказав Віс кухарці.

– П’яний? – поцікавилася жінка.

– Як завжди, не більше. Кажуть, це його скинув дух Гарена,– пирхнув він, усім виглядом показуючи, що він думає про такі дурниці.

«То не Гарен,– хотілося сказати Арії,– то я зробила». Це вона вбила Чизіка, шепнувши його ім’я, і вона не закінчила – на черзі ще двоє. «Це я – привид Гаренхолу»,– думала вона. Того вечора на одне ненависне ім’я стало менше.

Кетлін

Для зустрічі вибрали травостій, поцяткований світло-сірими грабами та свіжими пеньками зрубаних дерев.

– Ми перші, міледі,– мовив Галліс Моллен, коли вони, самі-одні між двох армій, зупинилися серед пеньків. На списі в його руках ляпав і лопотів прапор з деривовком дому Старків. Звідси Кетлін не бачила моря, але відчувала його близькість. Шквальний вітер зі сходу приносив гострий дух солі.

Фуражири Станіса Баратеона порубали дерева на свої рухомі облогові башти й на катапульти. Кетлін подумала: а скільки тут ріс цей гайок? Чи не спочивав тут Нед Старк, коли вів своє військо на південь – на останню облогу Штормокраю? Того дня він здобув звитяжну перемогу – то більше звитяжну, що безкровну.

«Дайте боги, щоб і я здобула таку саму»,– молилася Кетлін. Її васали вважали її божевільною вже тому, що вона зважилася сюди з’явитися. «Це не наша війна, міледі,– казав їй сер Вендель Мандерлі.– Знаю, король не волів би, щоб його мати ризикувала».

«Ми всі ризикуємо,– відповіла вона, либонь, зарізко.– Чи ви гадаєте, мені тут хочеться бути, сер? – („Моє місце у Річкорині, біля батька, й у Вічнозимі, з синами…“).– Роб вислав мене на південь вести перемовини від його імені, і так я і вчиню». Кетлін знала: укласти перемир’я між цими братами буде нелегко, але заради королівства слід спробувати.

Вдалині за зрошеними дощем нивами й гірськими кряжами вона бачила на тлі неба величний замок Штормокраю, що стояв задом до невидимого моря. Поряд з цим масивом світло-сірого каменю військо лорда Станіса Баратеона, що оточувало його, здавалося мізерною дрібнотою – мишами з прапорами.

У баладах співалося, що Штормокрай постав у прадавні дні Дюрана, першого короля штормових земель, який домігся кохання прекрасної Елени, дочки морського бога й богині вітру. Їхньої шлюбної ночі Елена пожертвувала своє дівоцтво за кохання смертного, прирікаючи себе на людську смерть, і її згорьовані батьки дали волю гніву й наслали вітри та хвилі, щоб зруйнувати Дюранову твердиню. І його друзів, і братів, і всіх весільних гостей завалило, коли впали стіни, або змило в море, та Елена затулила Дюрана власними руками й захистила, а коли прийшов світанок, він оголосив богам війну та присягнув усе відбудувати.

Ще п’ять замків збудував він, один більший і міцніший за попередній, але всі вони в нього на очах були потрощені штормовими вітрами, що з завиванням прилітали з Кораблетрощильної затоки, котячи перед собою велетенські хвилі. Лорди благали Дюрана будувати далі від води, вглиб суходолу; жерці казали, що він має втихомирити богів, віддавши Елену назад морю; і навіть простолюд молив, щоб він відступився. Але Дюран і слухати не хотів. Він звів сьомий замок, найбільший з усіх. Одні казали, що будувати йому допомагали діти пралісу, зводячи мури своїми чарами, інші ж заявляли: його навчив, що робити, маленький хлопчик – хлопчик, який згодом виріс у Брана Будівничого. Та хай яку оповідали легенду, кінець в усіх був один. Розлючені боги насилали шторм по шторму, але сьомий замок тримався, і Дюран Божегоре з прекрасною Еленою відтоді жили там разом до кінця своїх днів.

Але боги нічого не забувають, і досі з вузького моря раз у раз налітали люті шторми. Та Штормокрай – замок, якому не було рівних,– тримався уже багато – десятки – століть. У його величному мурі – сто футів заввишки – не було ні бійниць, ні потерн: він був округлий і гладенький – каміння підігнали так хитро, що не лишилося ні тріщин, ні рогів, ні прогалин, за які б зачепився вітер. Подейкували, що в найтоншому місці цей мур сорок футів завтовшки, а там, де виходить у море, всі вісімдесят: подвійний ряд кладки, всередині засипаний піском і кругляком. За цим могутнім бастіоном знайшли надійний захист од вітру й води і кухні, і стайні, і двори. Вежа була всього одна – колосальна кругла башта без вікон, яка виходила до моря,– така велетенська, що правила водночас і за комору, і за касарні, і за бенкетну залу, і за лордові покої, а увінчувала її масивна зубчаста стіна, схожа здалеку на шпичастий кулак на здійнятій руці.

– Міледі,– гукнув Галліс Моллен. З невеликого охайного табору біля підніжжя замку вигулькнуло двійко вершників і рушили назустріч тихою ступою.– Це, певно, король Станіс.

– Без сумніву.

Кетлін дивилася, як вони під’їжджають. «Так, це точно король Станіс, але прапор не Баратеонів!» Знамено було ясно-жовте, а не насичено-золоте, як на штандартах Ренлі, а герб на ньому – червоний, от тільки який саме – не розрізнити.

Ренлі прибуде останнім. Він так і сказав, коли вона від’їжджала. Він не збирався сідати на коня, поки не побачить, що брат уже на півдорозі. Перші завжди чекають решту, а Ренлі нікого не чекатиме. «Королі вічно граються в такі ігри»,– сказала собі Кетлін. Що ж, вона не король, тож їй у це гратися не потрібно. Кетлін добре навчилася чекати.

Коли Станіс наблизився, вона роздивилася в нього на голові корону червоного золота з жовтим топазом, а руків’я меча в нього на поясі прикрашав великий квадратний рубін. Та в цілому Станісове вбрання було простим: стьобана жилетка, згори – всіяна заклепками шкірянка, поношені чоботи, грубі коричневі бриджі. На гербі на сонячно-жовтому знамені виявилося червоне серце в ореолі жовтогарячого полум’я. Коронований олень теж був… змалілий, вписаний у серце. Та ще дивнішим виявився штандарт-юнкер: жінка вся в червоному, чиє обличчя затіняв глибокий каптур пурпурового плаща. «Червона жриця»,– зацікавлено подумала Кетлін. Їхня секта була численною і могутньою у вільних містах, але мало відомою в Сімох Королівствах.

– Леді Старк,– привітався Станіс Баратеон з холодною ввічливістю, натягаючи повіддя. Він кивнув, і Кетлін виявила, що голова в нього ще полисіла.

– Лорде Станісе,– у відповідь зронила вона.

Порослі коротко підстриженою борідкою щелепи міцно стиснулися, але Станіс не визвірився на неї через титул, яким вона до нього звернулася. І за це вона була йому вдячна.

– Не сподівався зустріти вас у Штормокраї.

– А я не сподівалася тут опинитися.

Його глибоко посаджені очі окинули її тривожним поглядом. Станіс не створений був для світських люб’язностей.

– Мені прикро за смерть вашого чоловіка,– мовив він,– хоча Едард Старк ніколи не був мені другом.

– Але він ніколи не був і вашим ворогом, мілорде. Коли лорди Тайрел і Редвин полонили вас у тому замку й морили голодом, саме Едард Старк зняв облогу.

– За наказом мого брата, а не з любові до мене,– відповів Станіс.– Лорд Едард виконав свій обов’язок, не заперечуватиму. Та невже я зробив менше? Це я мав бути Робертовим правицею.

– То була воля вашого брата. Нед не хотів цієї посади.

– Однак не відмовився від неї. А вона мала дістатися мені. Однак я даю вам слово, що за його вбивство буде справедливе покарання.

«Як вони люблять роздавати голови, ці самозвані королі!»

– Ваш брат пообіцяв мені те саме. Та якщо по правді, я б воліла отримати назад своїх дочок, а справедливість хай вершать боги. Серсі й досі тримає в себе Сансу, а про Арію не було звісток з того самого дня, як загинув Роберт.

– Якщо ваші діти знайдуться, коли я візьму місто, їх відішлють до вас…

«…живих або мертвих»,– ось що читалося в його тоні.

– А коли це станеться, лорде Станісе? Королівський Причал не так далеко від вашого Драконстону, а я чомусь зустрічаю вас тут.

– А ви відверта, леді Старк. Що ж, і я відповім вам відверто. Щоб узяти місто, мені потрібна потуга отих лордів-південців, що отаборилися на тому кінці поля. Зараз вони служать моєму братові. А я мушу їх у нього забрати.

– Васали присягають на вірність з власної волі, мілорде. Ці лорди присягли Роберту і дому Баратеонів. Якби ви з братом припинили сваритися…

– Я не збираюся сваритися з Ренлі, якщо він скориться. Я старший з нас двох, це я – король. Я хочу отримати лише те, що належить мені по праву. Від Ренлі я очікую лояльності й покори. І я їх отримаю. Не тільки від нього, а й від отих лордів,– мовив Станіс й уважно подивився їй в обличчя.– А яка справа привела на це поле вас, міледі? Дім Старків підтримав мого брата, оце так?

«Цей ніколи не відступиться»,– подумала Кетлін. Але вона все одно має спробувати. Забагато всього стоїть на кону.

– Волею своїх васалів і свого народу мій син править як король на Півночі. Ні перед ким він не прихилить коліна, але всім простягає руку дружби.

– У королів не буває друзів,– прямо мовив Станіс,– тільки підлеглі й вороги.

– І брати,– долинув веселий голос з-позаду Кетлін. Вона озирнулася через плече: ступак лорда Ренлі саме пробирався між пеньків. Найменший Баратеон був просто чарівний у своєму зеленому оксамитовому камзолі й атласному плащі, облямованому горностаєм. Скроні йому оперізувала корона з золотих руж, з-під якої струменіло довге чорне волосся, а над чолом здіймалася нефритова оленяча голова. Пояс був поцяткований уламками чорних алмазів, а на шиї висів золотий ланцюжок зі смарагдами.

Ренлі собі за штандарт-юнкера теж обрав жінку, хоча ні з обличчя Брієнни, ні з фігури, що ховалася під кірасою, вгадати її стать було неможливо. На вершечку її дванадцятифутового списа, на розмаяному вітром полотнищі, гарцював чорний коронований олень на золотому полі.

– Лорде Ренлі,– коротко привітався брат.

– Король Ренлі. Невже це і справді ти, Станісе?

– А хто ще це може бути? – нахмурився Станіс.

Ренлі легковажно знизав плечима.

– Побачивши отой штандарт, я не мав певності. Під чиїм це ти прапором?

– Під власним.

Тут заговорила червона жриця.

– Король узяв собі за герб вогненне сонце Царя світла.

Здавалося, Ренлі це потішило.

– От і добре. Бо якщо ми обоє виїдемо під однаковими прапорами, на полі бою зчиниться гармидер.

– Сподіваймося,– мовила Кетлін,– що ніякого бою не буде. У нас трьох спільний ворог, який прагне знищити нас усіх.

Станіс без усмішки втупився в неї.

– Залізний трон належить мені по праву. Всі, хто це заперечує, мої вороги.

– Усеньке королівство це заперечує, брате,– сказав Ренлі.– Заперечують старі у смертних корчах і ненароджені в материнському лоні. Заперечують у Дорні й на Стіні. Ніхто не хоче тебе за короля. Вибач.

Станіс зціпив зуби, обличчя його закам’яніло.

– Я дав собі слово не вести з тобою переговорів, поки ти, зраднику, не знімеш своєї корони. Слід було цього слова дотримати.

– Що за безглуздя! – вигукнула Кетлін різко.– Лорд Тайвін засів у Гаренхолі з двадцятьма тисячами мечів. Залишки Царевбивцевого війська перегрупувалися на Золотому Зубі; біля Кичери Кастерлі Ланістери зібрали ще одне військо, а Серсі з сином захопили Королівський Причал і ваш дорогоцінний Золотий трон. Усі сьогодні називаються королями, та королівство спливає кров’ю, а ніхто на його захист і меча не здійме, окрім мого сина.

– Ваш син переміг у кількох битвах,– знизав плечима Ренлі.– А я переможу у війні. Хай Ланістери трохи почекають на мене.

– Якщо у вас є пропозиції, робіть їх,– різко кинув Станіс,– бо я зараз поїду геть.

– Дуже добре,– мовив Ренлі.– Пропоную тобі злізти з коня, прихилити коліно та присягнути мені на вірність.

Станіс мало не вдавився люттю.

– Цього ти не дочекаєшся.

– Ти ж служив Роберту, то чому не послужити мені?

– Роберт був моїм старшим братом. А ти – молодший.

– Молодший, хоробріший і набагато миліший…

– …а ще на додачу – злодій і узурпатор.

Ренлі знизав плечима.

– Таргарієни кликали Роберта узурпатором. І він якось змирився з цією ганьбою. Тож і я змирюся.

«Так не піде».

– Та послухайте себе! Якби ви були моїми синами, я б стукнула вас лобами й замкнула разом у спальні, поки ви не пригадаєте, що ви – рідні брати.

Станіс нахмурився до Кетлін.

– Ви забагато на себе берете, леді Старк. Я – законний король, а ваш син – такий самий зрадник, як і оцей мій брат. Його день теж настане.

Неприхована погроза розпалила в ній лють.

– Ви вільні обзивати інших зрадниками й узурпаторами, от тільки чим ви відрізняєтеся? Ви вважаєте себе й лише себе законним королем, от тільки мені здається, що в короля Роберта – двоє синів. За всіма законами Сімох Королівств його повноправним наступником є королевич Джофрі, а після нього – Томен… тож ми всі зрадники, хай які поважні в нас причини.

Ренлі розреготався.

– Маєш пробачити леді Старк, Станісе. Вона аж з Річкорину їхала, і всю дорогу верхи. Боюся, твою грамоту вона просто не отримала.

– Джофрі моєму братові не син,– прямо мовив Станіс.– Так само як і Томен. Вони обоє байстрюки. Усі троє дітей – виродки, народжені від інцесту.

«Серсі геть з глузду з’їхала!» Кетлін втратила мову.

– Ну, не миленька історія, міледі? – зронив Ренлі.– Я саме отаборився в Сурмосхилі, коли лорд Тарлі отримав листа, і мушу зізнатися, мені аж подих перехопило,– він посміхнувся до брата.– Навіть не підозрював, що ти такий розумний, Станісе. Якби це було правдою, ти й дійсно став би Робертовим правонаступником.

– Якби? Ти мене брехуном щойно обізвав?

– А ти бодай слово з цієї казочки можеш підтвердити?

Станіс скреготнув зубами.

«Роберт і знати не знав,– подумала Кетлін,– бо Серсі б умить позбулася голови».

– Лорде Станісе,– запитала вона,– якщо ви знали, що королева винна в такому жахливому злочині, то чому мовчали?

– Я не мовчав,– заявив Станіс.– Свої підозри я висловив Джону Арину.

– А не рідному братові?

– Брат завжди ставився до мене вельми прохолодно,– сказав Станіс.– З моїх вуст такі звинувачення прозвучали б як своєкорисливе буркотіння – спроба вибити собі перше місце в лінії наступництва. Я вважав, що Роберт швидше дослухається, якщо звинувачення озвучить лорд Арин, якого він любив.

– А! – вигукнув Ренлі.– То ми маємо вірити на слові мерцю.

– Ти гадаєш, його смерть була випадковою, ти, короткозорий дурню? Його отруїла Серсі, щоб він її не викрив. Лорд Джон збирав невідпорні докази…

– …які, безсумнівно, померли разом з ним. Яке утруднення!

Кетлін почала пригадувати справу, складаючи шматочки докупи.

– Моя сестра Лайса прислала мені у Вічнозим листа, в якому звинувачувала королеву в убивстві її чоловіка,– зізналася вона.– А згодом, у Гнізді, вона перекинула це вбивство на брата королеви Тиріона.

Станіс пирхнув.

– Коли наступиш на зміїне кубло, хіба не байдуже, яка з них першою тебе вжалила?

– Вся ця історія про змій та інцест дуже цікава, але вона нічого не змінює. Може, ти і справді маєш більше прав на престол, а от я маю більшу армію,– Ренлі ковзнув рукою під плащ; Станіс, помітивши це, миттю потягнувся до руків’я меча, але не встиг він витягнути клинок, як брат дістав… персик.– Не хочеш, брате? – поцікавився Ренлі, посміхаючись.– З Небосаду. Запевняю, такого солодкого ти зроду не куштував,– він відкусив од персика. З куточка рота побіг сік.

– Я сюди не фрукти їсти приїхав,– скипів Станіс.

– Мілорди! – вигукнула Кетлін.– Ми зараз мали б узгоджувати умови союзу, а не обмінюватися шпичками!

– Ніколи не варто відмовлятися від персика,– мовив Ренлі, викидаючи кісточку.– Бо може так статися, що другого шансу вже не буде. Життя коротке, Станісе. Пам’ятай, як кажуть Старки. Зима на підході,– він витер рота зворотом долоні.

– І не для того я сюди приїхав, щоб мене тут залякували.

– А тебе ніхто й не залякує,– різко кинув Ренлі.– Ти безпомильно знатимеш, коли я почну тобі погрожувати. Якщо по правді, Станісе, я ніколи не любив тебе, але ми з тобою однієї крові, тож я не маю охоти тебе вбивати. Якщо тобі потрібен Штормокрай – бери його… як дарунок від брата. Колись мені його подарував Роберт, а я передаровую тобі.

– Він тобі не належить, щоб ти міг його дарувати. Він мій по праву.

Зітхнувши, Ренлі напіврозвернувся у сідлі.

– От що мені робити з таким братом, Брієнно? Не бере з моїх рук ні персика, ні замку, навіть весілля моє проігнорував…

– Ми обидва знаємо, що твоє весілля – чистий балаган. Рік тому ти планував підкласти дівчину під Роберта.

– Рік тому я планував посадити дівчину поряд з Робертом на престол,– сказав Ренлі,– та хіба не однаково? Роберта дістав вепр, а я дістав Марджері. Якщо тебе це втішить, то знай: я її отримав цнотливою.

– У тебе в ліжку вона цнотливою і помре.

– О, а я сподіваюся за рік мати від неї сина. А скількох синів маєш ти, Станісе? А, так – жодного,– Ренлі невинно посміхнувся.– А дочка… що ж, я все розумію. Якби моя дружина з лиця була як твоя, я б теж замість себе підсилав до неї блазня.

– Досить! – заревів Станіс.– Не дозволю сміятися мені в обличчя, чув мене? Не дозволю! – він висмикнув меча з піхов. У сіренькому світлі криця зблискувала на диво яскраво – то червоним, то жовтим, то ясно-білим. А повітря навколо неї мерехтіло, мов од жару.

Кінь Кетлін, заіржавши, позадкував, а от Брієнна з мечем у руці в’їхала поміж братів.

– Сховайте зброю! – гаркнула вона до Станіса.

«Серсі Ланістер лусне зо сміху»,– втомлено подумала Кетлін.

Станіс націлив свого блискучого меча в брата.

– Я не без краплі милосердя,– загуркотав Станіс, сумнозвісний якраз тим, що милосердя не має ані краплі.– І не хочу заплямувати Світлоносця братовою кров’ю. Заради матері, що нас породила, я дарую тобі одну ніч, щоб схаменутися, Ренлі. Якщо до світанку спустиш прапори та прийдеш до мене, я дарую тобі твій Штормокрай і колишнє місце в раді – й навіть оголошу тебе своїм спадкоємцем на той час, поки в мене не народиться син. В іншому разі я тебе знищу.

Ренлі розсміявся.

– Станісе, меч, звісно, гарненький, цього не заперечиш, але здається мені, що його сяйво засліпило тобі очі. Поглянь на той край поля, брате. Бачиш усі ті прапори?

– Невже гадаєш, що кілька ганчірок зроблять з тебе короля?

– Короля з мене зроблять мечі Тайрела. І Рована, і Тарлі, і Карона, а ще їхні топори, булави й келепи. А ще стріли Тарта й списи Пенроуза, і Фосовея, і Кая, і Малендора, і Естермонта, і Селмі, і Гайтавера, і Окгарта, і Крейна, і Касвела, і Блекбара, і Моригена, і Бісбері, і Шермера, і Дана, і Футлі… навіть дім Флорентів, брати й дядьки твоєї рідної дружини, зроблять з мене короля. Зі мною виїхало все лицарство Півдня, а це – найменша часточка моєї сили. За мною марширує піхота – сто тисяч мечів, списів і пік. А ти мене знищиш? Скажи-но чим! Отою мізерною купкою наброду, що тулиться під стінами замку? Їх тисяч п’ять, і це ще дуже щедра оцінка,– риб’ячі лорди, цибулеві лицарі й перекупні мечі. Та половина з них ще до початку бою перебіжить на мій бік. Від розвідників я знаю, що кавалерії у тебе менш як чотири сотні – вільні вершники в дублених шкірах, що й миті не вистоять проти латних списників. Мені байдуже, яким досвідченим вояком ти себе вважаєш, Станісе, але оте твоє військо не витримає першого удару мого авангарду.

– Побачимо, брате,– Станіс заховав у піхви меча, і здалося, на світі ще потемніло.– Прийде світанок – і ми побачимо.

– Сподіваюся, твій новий бог виявить милосердя, брате.

Презирливо пирхнувши, Станіс учвал погнав геть. А червона жриця на мить затрималася.

– Турбуйтеся через власні гріхи, лорде Ренлі,– сказала вона, розвертаючи коня.

Кетлін з Ренлі разом поїхали в табір, де на їхнє повернення очікували його тисячі і її одиниці.

– Весела була зустріч, хай і не така корисна, як хотілося б,– коментував Ренлі.– Цікаво, де можна дістати такий меч, як у нього? Ну, після бою мені його Лорас усе одно подарує. Як сумно, що дійде до такого!

– Весело ви сумуєте,– сказала Кетлін, чий розпач був зовсім не вдаваний.

– Справді? – знизав плечима Ренлі.– Хай так. Зізнаюся, Станіс був не найлюбішим з моїх братів. Як гадаєте, ота його казочка правдива? Якщо Джофрі – синок Царевбивці…

– …то ваш брат – законний спадкоємець.

– Поки живий,– визнав Ренлі.– Хоча закон дурнуватий, вам не здається? Чому спадкоємцем має бути найстарший син, а не найкращий? Корона пасуватиме мені, як ніколи не пасувала Роберту й ніколи не пасуватиме Станісу. В мені є все, щоб стати видатним королем: сильним і водночас великодушним, розумним, справедливим, турботливим, лояльним до друзів і нещадним до ворогів, однак здатним прощати, терплячим…

– …скромним? – підказала Кетлін.

Ренлі розсміявся.

– Пробачте вже королю якісь вади, міледі.

Кетлін почувалася страшенно змученою. Нічого в неї не вийшло. Брати Баратеони втоплять одне одного у крові, а її син лишиться з Ланістерами сам-на-сам, і жодні її слова, жодні дії цього не зупинять. «Давно час повертатися в Річкорин – склепити батькові повіки,– подумала вона.– Бодай це я здатна зробити. Може, посол з мене й нікчемний, а от жалібниця – чудова, боги бороніть мене!»

Табір зручно розташувався на пологому гірському гребені, що тягся з півночі на південь. Він займав усього чверть території порівняно з розкидистим табором на річці Мандерлі, однак був значно впорядкованіший. Дізнавшись про братів замах на Штормокрай, Ренлі розділив свої сили, як Роб зробив це біля Близнючок. Велике піше військо він лишив позаду в Буремості разом зі своєю юною королевою, а ще всіма фургонами, возами, ломовиками та всією громіздкою облоговою машинерією, а сам Ренлі стрімко повів на схід своїх лицарів і вільних вершників.

Він був страшенно схожий на свого брата Роберта – навіть у цьому… от тільки Роберт завжди мав поряд Едарда Старка, який своєю обережністю стримував його запал. Нед би точно переконав Роберта підтягнути все військо, оточити Станіса й узяти обложника в облогу. А от Ренлі, який страшенно квапився зійтися врукопаш із братом, позбавлений такого шансу. Він значно випередив свій обоз, тож уся провізія, весь фураж разом з фургонами, мулами й рогатою худобою відстали на кілька днів. Доведеться або негайно битися – або подихати з голоду.

Кетлін звеліла Галлісу Моллену зайнятися кіньми, а сама пішла з Ренлі в королівське шатро в самому серці табору. За зеленими шовковими стінками вже зібралися капітани й лорди-прапороносці, чекаючи на новини щодо переговорів.

– Брат геть не змінився,– оголосив юний король, коли Брієнна розстебнула на ньому плащ і зняла йому з голови золоту корону з нефритом.– Ні замки, ні знаки уваги не заспокоять його – він прагне крові. Що ж, я схиляюся до того, щоб задовольнити його бажання.

– Ваша світлосте, нема потреби воювати,– заговорив лорд Матис Рован.– У замку міцний гарнізон і вдосталь провізії, а сер Кортні Пенроуз – досвідчений командувач, та й не збудована ще метавка, здатна розтрощити мури Штормокраю. Нехай Станіс грається в облогу. Йому тут навряд чи буде весело, а поки він тут сидітиме холодний і голодний, ми візьмемо Королівський Причал.

– І щоб люди потім казали, буцім я злякався стати віч-на-віч зі Станісом?

– Тільки дурні таке казатимуть,– заперечив лорд Матис.

Ренлі обвів поглядом інших.

– А що на це скажете ви?

– Я скажу, що Станіс становить для вас загрозу,– оголосив лорд Рендил Тарлі.– Якщо йому не пустити кров, він тільки наростить потугу, а ваші власні сили після бою будуть підточені. Ланістерів за день не перемогти. Заки ви з ними покінчите, лорд Станіс може зібрати таке саме військо… ба й більше!

Решта хором його підтримали. Король мав задоволений вигляд.

– Тоді дамо бій.

«Роба я підвела так само, як і Неда»,– подумала Кетлін.

– Мілорде,– заговорила вона,– якщо ви плануєте дати бій, моя місія тут вичерпана. Прошу дозволити мені повернутися в Річкорин.

– Не дозволяю,– Ренлі присів на похідний стілець.

Вона закам’яніла.

– Я сподівалася допомогти вам укласти мир. Але не допомагатиму вам розпалювати війну.

Ренлі знизав плечима.

– Смію припустити, що ми обійдемося без ваших двадцяти п’ятьох вояків, міледі. Я не прошу вас брати участі в битві, а тільки поспостерігати за її перебігом.

– Я була в Лопотючому лісі, мілорде. Я вже досить надивилася різанини. Я приїхала сюди як посол…

– І як посол поїдете,– сказав Ренлі,– тільки мудрішою, ніж приїхали сюди. Ви на власні очі побачите, що буває з заколотниками, щоб ваш син почув усе з ваших вуст. Не бійтеся: ви будете в безпеці,– мовив він і перейшов до обговорення розташування військ.– Лорде Матисе, ви поведете центр головних сил. Брайсе, ти будеш з лівого краю. Правий край я беру на себе. Лорде Естермонт, ви командуватимете другим ешелоном.

– Я вас не підведу, ваша світлосте,– озвався лорд Естермонт.

Тут заговорив лорд Матис Рован.

– А хто поведе авангард?

– Ваша світлосте,– мовив сер Джон Фосовей,– прошу для себе цієї честі.

– Просіть, скільки схочете,– сказав сер Гіяр Зелений,– але по праву першого удару має завдати хтось із сімох.

– Аби пробити стіну щитів, самого барвистого плащика замало,– заявив Рендил Тарлі.– Ти ще мамину цицьку смоктав, Гіяре, коли я вів авангард Мейса Тайрела.

Шатро переповнив галас – усі вояки заходилися гучно висувати свої претензії. «Лицарі літа»,– подумала Кетлін. Ренлі підніс руку.

– Досить, мілорди. Якби в мене було дванадцять авангардів, кожен з вас отримав би по одному, але найбільша слава по праву дістанеться найвидатнішому лицарю. Першого удару завдасть сер Лорас.

– Залюбки, ваша світлосте,– лицар квітів опустився перед королем навколішки.– Дайте мені своє благословення і лицаря, який поїде поряд зі мною з прапором у руці. Нехай олень і ружа виїдуть на поле бою біч-о-біч.

Ренлі роззирнувся.

– Брієнно!

– Ваша світлосте?

Вона й досі була вбрана у свою синю крицю, хоча зняла з голови шолом. У натоптаному людьми шатрі було задушливо, й обвислі жовті пасма волосся прилипли від поту їй до круглого негарного обличчя.

– Моє місце біля вас. Я – ваш присяжний щит…

– Один із сімох,– нагадав їй король.– Не бійся, під час бою поруч зі мною завжди будуть четверо твоїх товаришів.

Брієнна опустилася навколішки.

– Якщо мені доведеться розлучитися з вашою світлістю, принаймні вшануйте мене честю озброїти вас перед боєм.

Хтось позаду Кетлін виразно хихикнув. «Сердешна в нього закохана! – сумно подумала вона.– Грається у зброєносця, просто щоб мати змогу торкнутися його, і їй байдуже, якою дурепою вважають її всі навкруг».

– Вшановую,– сказав Ренлі.– А тепер прошу всіх залишити мене. Навіть королям перед боєм слід відпочити.

– Мілорде,– сказала Кетлін, у селищі, яке ми проїжджали, був невеличкий септ. Якщо забороняєте мені повернутися в Річкорин, дозвольте з’їздити туди й помолитися.

– Як зволите. Пане Робаре, організуйте для леді Старк супровід до того септу… і подбайте, щоб до світанку вона повернулася.

– Вам би теж помолитися не завадило,– додала Кетлін.

– За перемогу?

– За розважливість.

Ренлі розсміявся.

– Лорасе, лишися: допоможеш мені молитися. Я так давно цього не робив, що вже й призабув. Що ж до решти, то прошу всіх удосвіта вже бути на місцях – озброєних і верхи. Цей світанок Станіс нескоро забуде.

Коли Кетлін вийшла з шатра, вже западали сутінки. Поряд з нею прилаштувався сер Робар Ройс. Вона трохи знала його – сина Бронзового Нона, з грубуватим, але приємним обличчям, досить відомого турнірного бійця. Ренлі дарував йому веселковий плащ і криваво-червоні обладунки та проголосив його одним із сімох.

– Далеко ви від Роздолу заїхали, мілорде,– заговорила Кетлін до нього.

– А ви – од Вічнозиму, міледі.

– Як тут опинилась я, мені зрозуміло, а от що привело сюди вас? Це не ваша війна, як і не моя.

– Я визнав Ренлі своїм королем, тож тепер ця війна моя.

– Ройси – прапороносці дому Аринів.

– Леді Лайсі мають зберігати вірність мій батько та його спадкоємець, а другий син шукає собі слави, де може,– знизав плечима сер Робар.– Турніри з часом набридають.

Йому не більш як двадцять один рік, подумала Кетлін, він одного віку зі своїм королем… однак її король, її Роб у свої п’ятнадцять мудрості має більше, ніж ці юнаки. В усякому разі, саме за це вона молилася.

У закутку табору, виділеному для Кетлін, Шад нарізав у казанок моркву, Гал Моллен грав у кості з трьома своїми підлеглими з Вічнозиму, а Лукас Блеквуд сидів і нагострював кинджал.

– Леді Старк,– мовив Лукас, побачивши її,– Моллен каже, на світанку буде бій.

– Гал має рацію,– відгукнулася вона. «І довгий язик, схоже».

– А нам битися чи миритися?

– Молитися, Лукасе,– озвалася вона.– Нам – молитися.

Санса

– Що довше ти змушуєш його чекати, то гірше для тебе,– застеріг її Сандор Кліган.

Санса квапилася, але пальці тільки плутались у ґудзиках і вузлах. Гончак завжди був грубуватий, однак сьогодні він дивився на неї так, що їй стало моторошно. Невже Джофрі дізнався про те, що вона зустрічалася з сером Донтосом? «Будь ласка, тільки не це,– подумала вона, розчісуючи коси. Сер Донтос – єдина її надія.– Я повинна мати гарний вигляд, Джоф любить, щоб у мене був гарний вигляд, я завжди подобалася йому в цій сукні, в цьому кольорі». Вона розгладила тканину, яка щільно облягала груди.

Коли вона врешті вийшла, то пристроїлася по ліву руч від Гончака, подалі від попеченої половини його обличчя.

– Що я зробила не так?

– Не ти, а твій королівський брат.

– Роб – зрадник,– видала Санса завчені слова.– Хай що він зробив, я до цього не причетна.

«Боги милостиві, тільки не Царевбивця!» Якщо Роб скривдив Джеймі Ланістера, у неї відберуть життя. Вона пригадала сера Іліна – його жахливі безбарвні очі, що безжалісно застигли на сухорлявому віспуватому обличчі.

– Добре тебе вишколили, пташечко,– пирхнув Гончак. Він провів її в нижній двір, де навколо стрілецьких мішеней зібрався натовп. Люди розступилися, щоб дати дорогу. Санса чула, як покашлює лорд Гайлз. Ледарі-конюші нахабно роздивлялися її, а от сер Горас Редвин відвів погляд, коли вона проходила повз, і його брат Гобер вдав, що не бачить її. На землі, жалісно нявкаючи, помирав рудий кіт з арбалетною стрілою в ребрах. Почуваючись зле, Санса обійшла його.

Прискакав сер Донтос на своїй паличці: відтоді як на турнірі він напився й не зміг сісти на дестрієра, король видав наказ, що тепер він всюди має їздити «верхи».

– Кріпися,– шепнув він, потиснувши Сансі руку.

В центрі юрби стояв Джофрі, накручуючи розцяцькований арбалет. З ним були сер Борос і сер Мірин. Одного погляду на них було досить, щоб у неї в животі все скрутилось у вузол.

– Ваша світлосте,– опустилася вона навколішки.

– Колінкування тебе вже не врятує,– сказав король.– Підведися. Зараз ти відповіси за братову нову зразу.

– Ваша світлосте, хай що зробив мій брат, я до цього не причетна. Ви знаєте це, благаю, будь ласка…

– Підведіть її!

Гончак досить лагідно поставив її на ноги.

– Пане Ланселю,– мовив Джоф,– розкажіть їй про оте зухвальство.

Санса завжди вважала Ланселя Ланістера милим і люб’язним, але в погляді, яким він нагородив її, не було ні жалості, ні доброти.

– За допомогою дикунських чарів ваш брат з військом варгів напав на сера Стафорда Ланістера за три дні переходу від Ланіспорту. Зарізав тисячі добрих вояків уві сні – вони й меча не встигли витягнути. А після різанини північани засмажили полеглих і влаштували бенкет.

Горло Сансі стиснули холодні руки жаху.

– Нема чого сказати? – поцікавився Джофрі.

– Ваша світлосте, бідолашна дитина приголомшена й не тямить себе,– пробурмотів сер Донтос.

– Мовчи, блазню,– Джофрі підняв арбалет і націлив їй в обличчя.– Ви, Старки, такі самі виродки, як і ті ваші вовки. Я ще не забув, як твоє чудовисько пошматувало мене.

– То була Аріїна вовчиця,– сказала Санса.– Леді вас не чіпала, а ви її все одно вбили.

– Не я убив, а твій батько,– мовив Джофрі,– а я убив твого батька. Шкода, що не власноруч. Учора ввечері я вбив чолов’ягу, більшого за твого батька. Прийшли тут під браму, вимагаючи хліба, так наче я їм пекар, але я їх добре провчив. Прострілив найгаласливішому горлянку.

– І він помер?

Важко було здобутися на щось мудріше, коли тобі в обличчя дивиться бридкий залізний гостряк стріли.

– Звісно, помер: у нього ж моя стріла з горла стирчала! Якась жінка жбурляла каміння, в неї я теж поцілив, тільки в руку,– нахмурившись, він опустив арбалет.– Тебе б я теж пристрелив, тільки мама каже, що тоді одразу вб’ють мого дядька Джеймі. Тож натомість ми тебе просто покараємо, а твоєму братові пошлемо звісточку, що станеться, якщо він не скориться. Псе, ану заціди їй.

– Дозвольте мені її побити! – проштовхався вперед сер Донтос, брязкаючи бляшаними обладунками. Озброєний він був «моргенштерном» з кавунцем замість шпичастої головки. «Мій Флоріян!» Вона б його зараз розцілувала – оті всі плями на шкірі, полускані судини й усе. А він скакав навколо неї на своєму «конику» й репетував «Зрадниця! Зрадниця!», ляскаючи її по голові кавунцем. Санса затулялася руками, втрачаючи рівновагу від кожного струсу, а коси в неї позлипалися вже після другого удару. Люди реготали. Кавун розлетівся на друзки. «Посмійся, Джофрі,– молила подумки Санса, а по обличчю їй, просто на блакитну шовкову сукню, стікав сік.– Посмійся – і досить».

Але Джофрі й не хихикнув.

– Боросе. Мірине.

Сер Мірин Трант, ухопивши Донтоса за руку, рвучко смикнув його вбік. Червонопикий блазень розпластався на землі разом зі своїм «коником» і кавуном. А сер Борос тим часом стиснув Сансу.

– Тільки обличчя не чіпайте,– звелів Джофрі.– Люблю, коли вона гарна.

Борос зацідив Сансі кулаком у живіт, мало не випустивши з неї дух. Вона зігнулася навпіл, а лицар вчепився їй у волосся й оголив свого меча, і на якусь моторошну мить вона була певна, що він їй зараз горло розітне. Але він плазом меча ляснув її по стегнах, ледь не переламавши їй ноги. Санса заверещала. В очах набрякли сльози. «Скоро все закінчиться». Дуже швидко вона втратила лік ударам.

– Досить,– долинув до неї хрипкий голос Гончака.

– Ні, недосить,– озвався король.– Боросе, роздягни її.

Застромивши м’ясисту руку Сансі за пазуху корсету, Борос щосили рвонув. Шовк розійшовся, лишаючи дівчину голою до пояса. Санса затулила груди руками. Ніби зоддалік чулися жорстокі смішки.

– Бий до крові,– сказав Джофрі,– побачимо, як її брату сподобається…

– Що це все означає?!

Голос Куця прозвучав, мов виляск батога, і знагла Сансу відпустили. Вона заточилась і впала навколішки, схрестивши руки на грудях і важко відсапуючись.

– То таке у вас уявлення про лицарство, пане Боросе? – люто поцікавився Тиріон Ланістер. Поряд з ним стояв його улюблений перекупний меч і ще один з дикунів – той, що з випеченим оком.– Це які лицарі б’ють беззахисних дівчат?

– Ті, що служать своєму королеві, Куцю,– сер Борос підніс меча, й поряд з ним, висмикуючи клинок з піхов, ступив сер Мірин.

– Ви там обережніше з іграшками,– застеріг карликів перекупний меч.– Ви ж не хочете заляпати кров’ю свої гарненькі білі плащики.

– Дайте хтось дівчині щось прикритися,– мовив Куць. Сандор Кліган розстебнув плащ і жбурнув його Сансі. Вона притисла плащ до грудей, учепившись кулачками в білу вовну. Грубе прядиво кусало шкіру, але ніякий оксамит не здавався їй зроду таким ніжним.

– Ця дівчина – твоя майбутня королева,– мовив Куць до Джофрі.– А тобі байдуже до її честі?

– Це їй покара.

– За які такі злочини? Вона поряд з братом не воювала.

– У неї вовча кров!

– А в тебе – курячі мізки.

– Не смій так зі мною розмовляти! Король чинить, як схоче.

– Ейрис Таргарієн чинив, як схоче. Тобі мати не розповідала, чим це закінчилося?

Сер Борос Блаунт форкнув.

– Ніхто не сміє погрожувати його світлості в присутності королівської варти.

Тиріон Ланістер звів брову.

– А я не погрожую королю, сер, я даю урок своєму племіннику. Броне, Тимете, хай тільки сер Борос іще раз розтулить рота – убийте його,– карлик посміхнувся.– А оце була погроза. Відчуваєте відмінність?

Сер Борос побуряковів.

– Про це дізнається королева!

– Певна річ. До речі, навіщо чекати? Джофрі, послати по твою матір?

Король спаленів.

– Нема чого сказати, ваша світлосте? – провадив його дядько.– От і добре. Навчися більше користуватися вухами, а менше – вустами, бо буде твоє правління ще куцішим за мене. Примхливість і брутальність не допоможуть тобі завоювати ні любов народу… ні любов своєї королеви.

– Мама каже: страх кращий за любов,– мовив Джофрі та вказав на Сансу.– Он вона мене боїться.

– Все ясно,– зітхнув Куць.– Шкода тільки, що Станіс із Ренлі не дванадцятирічні дівчатка. Броне, Тимете, забирайте її.

Санса йшла, як уві сні. Вона гадала, її відведуть у спальню в Мейгоровій тверджі, але натомість її повели у Вежу правиці. Вона тут не була з того самого дня, коли батько впав у немилість, і тепер, знову долаючи ці сходи, відчувала запаморочення.

Нею зайнялися якісь служниці, бурмочучи безглузді слова втіхи, щоб вона припинила тремтіти. Одна з них зняла з неї подерту, сукню й білизну, а інша викупала її і вимила з обличчя й волосся липкий сік. Сансу натирали милом і поливали їй на голову теплу водичку, а в неї перед очима стояли обличчя, що оточували її у дворі. «Лицарі присягаються захищати слабких, обороняти жінок, боротися за праве діло, але ніхто з них і пальцем не ворухнув!» Тільки сер Донтос намагався їй допомогти, а він більше не лицар, і Куць не лицар, і Гончак… Гончак ненавидить лицарів… «І я їх теж ненавиджу,– подумала Санса.– Нема серед них справжніх лицарів, жодного».

Коли вона викупалася, її навідав рудий і тлустий мейстер Френкен. Він попросив її лягти на матрац долілиць і заходився натирати маззю червоні рубці, якими вкрилися ззаду її стегна. Потім наколотив їй сновійного вина з медом, щоб легше пилося.

– Поспи, дитино. А коли прокинешся, все це здаватиметься тобі поганим сном.

«Ні, не здаватиметься, дурню»,– подумала Санса, але все одно випила сновійного вина й заснула.

Було вже темно, коли вона знову прокинулася, не до кінця розуміючи, де вона і що це за чужа й водночас на диво знайома кімната. Коли Санса підвелася з ліжка, ноги їй прошив гострий біль, повернувши її в минуле. На очі набігли сльози. Хтось поклав для неї поряд з ліжком сукню. Накинувши її, Санса відчинила двері. Під дверима стояла жінка з суворим обличчям і смаглявою обвітреною шкірою; на худій шиї в неї висіло три разки намиста – один срібний, другий золотий, а третій – з людських вух.

– І куди це вона зібралася? – поцікавилася жінка, спираючись на довгий спис.

– У богопраліс.

Санса хотіла розшукати сера Донтоса й попросити відвезти її додому, поки ще не запізно.

– Недоросток велів тебе не випускати,– сказала жінка.– Молися тут, боги почують.

Смиренно опустивши очі, Санса повернулася в кімнату. І знагла збагнула, чому це місце здалося їй таким знайомим. «Мене оселили в спальні, де жила Арія, коли батько був правицею короля. Тут більше нема її речей, і меблі попереставляли, та все одно…»

Незабаром служниця принесла таріль сиру, хліба й оливок, а ще карафу холодної води.

– Забери це,– наказала Санса, але дівчина лишила їжу на столі. Санса збагнула, що хоче пити. Від кожного кроку стегна їй мов ножем пронизувало, але вона примусила себе перетнути кімнату. Вона випила два кухлі води й саме дзьобала оливки, коли у двері постукали.

Санса схвильовано обернулася до дверей і розправила брижі на сукні.

– Так?

Відчинилися двері, й поріг переступив Тиріон Ланістер.

– Міледі, сподіваюся, я не завадив?

– Я ваша полонена?

– Моя гостя,– пояснив він. Тиріон мав на шиї ланцюжок, що засвідчував його посаду: намисто зі з’єднаних долонь.– Я подумав, що нам варто поговорити.

– Як зволить мілорд,– озвалася Санса; вона заледве стримувалася, щоб не витріщатися: він був такий бридкий з лиця, що це викликало якийсь дивний захват.

– Їжа і вбрання тобі сподобалися? – запитав він.– Якщо потрібно ще щось, тільки попроси.

– Ви дуже ласкаві. І вранці… ви такий добрий, допомогли мені!

– Ти маєш право знати, чому Джофрі так розлютився. Шість днів тому твій брат наскочив на мого дядька Стафорда, який отаборився з військом у селі під назвою Волобрід менш як за три дні їзди від Кичери Кастерлі. Ваші північани отримали розгромну перемогу. Звістка прийшла лише сьогодні вранці.

«Роб вас усіх переб’є»,– піднесено подумала Санса.

– Це… жахливо, мілорде. Мій брат – підлий зрадник.

Карлик слабко посміхнувся.

– Ну, він не якесь там цуценя, він це довів.

– Сер Лансель сказав, що Роб вів за собою військо варгів…

Карлик глузливо зареготав-загавкав.

– Сер Лансель воює бурдюками й не відрізнить варга від варгана. Твій брат привів з собою свого деривовка, але, підозрюю, оце і все. Північани прокралися в дядьків табір і відрізали конов’язь, а тоді лорд Старк пустив поміж коней свого вовка. Навіть бойові дестрієри подуріли. Лицарів затоптали на смерть просто в шатрах, а новобранці попрокидались і з переляку повтікали, кинувши зброю, щоб не заважала бігти. Сера Стафорда убили, поки він ганявся за конем. Груди йому протяв списом лорд Рикард Карстарк. Сер Руперт Бракс теж мертвий, а з ним і Лаймонд Байкарі, і лорд Крейкгол, і лорд Джаст. Ще з півсотні взяли в полон, включно з Джастовими синами й моїм племінником Мартином Ланістером. А хто вцілів, поширюють нісенітниці, присягаючись, що з твоїм братом на війну вийшли давні боги Півночі.

– То… ніякого чаклунства не було?

– Чаклунство,– пирхнув Ланістер,– соус, яким дурні поливають свою поразку, щоб приховати смак власної некомпетентності. Схоже, мій дубоголовий дядечко навіть не виставив чатових. Військо в нього було недосвідчене – хлопчаки-підмайстри, рудокопи, батраки, рибалки, всілякі покидьки з Ланіспорту. Єдина загадка – як твій брат підкрався. Наші сили досі утримують тверджу на Золотому Зубі, і вони присягаються, що там він не проходив,– карлик роздратовано стенув плечима.– Роб Старк – просто згуба для мого батька. Як Джофрі – для мене. Скажи-но мені, що ти відчуваєш до мого царственого небожа?

– Я люблю його всім серцем,– миттю мовила Санса.

– Справді? – перепитав він, явно не переконаний.– І досі?

– Моя любов до його світлості тільки зростає.

Куць голосно розреготався.

– Що ж, хтось тебе добре навчив брехати. Може, одного дня ти будеш за це вдячна, дитино. Ти ж бо ще дитина, так? Чи твоя жіночність уже розквітла?

Санса спалахнула. Запитання було неввічливе, але в порівнянні з роздяганням перед половиною замку це було ніщо.

– Ні, мілорде.

– Так і на краще. Якщо тебе це втішить, я не збираюся видавати тебе за Джофрі. Боюся, після того, що сталося, ніякий шлюб уже не замирить Старків і Ланістерів. А шкода. Ця угода була однією з небагатьох гарних ідей короля Роберта, якби тільки Джофрі все не споганив.

Санса розуміла, що має щось сказати, але слова застрягли в горлі.

– Щось ти притихла,– зауважив Тиріон Ланістер.– Ти саме цього й хочеш? Розірвання заручин?

– Я…– Санса не знала, що казати. «Це якийсь підступ? Куць покарає мене, якщо я скажу правду?» Вона витріщилася на карликове потворне випнуте чоло, на тверде чорне око й хитре зелене, на криві зуби й жорстку бороду.– Я хочу тільки засвідчити свою відданість.

– Відданість,– повторив карлик,– але подалі від Ланістерів. Не можу тебе за це винити. У твоєму віці я бажав того самого,– він посміхнувся.– Подейкують, ти щодня ходиш у богопраліс. За що ти молишся, Сансо?

«За Робову перемогу та смерть Джофрі… і за повернення додому. За Вічнозим».

– Я молюся за те, щоб війна скінчилася.

– Ну, це скоро станеться. Ще одна битва – між твоїм братом і моїм лордом-батьком – і справа владнається.

«Роб його переможе,– подумала Санса.– Переміг вашого дядька і брата Джеймі – переможе й батька теж».

Наче з розгорнутої книги, карлик вільно читав усі її надії.

– Не беріть Волобрід надто близько до серця, міледі,– сказав він не без тепла в голосі.– Битва – це ще не війна, а мій батько – запевно не дядько Стафорд. Наступного разу підеш у богопраліс, помолися за те, щоб твій брат прихилив коліно. Щойно Північ пристане на королівський мир, я відішлю тебе додому,– сказав він, зістрибнув з підвіконня й додав: – Сьогодні можеш переночувати тут. Виставлю біля тебе когось зі своєї варти, може, когось із кам’яних воронів…

– Ні,– перестрашено випалила Санса. Якщо її зачинять у Вежі правиці під охороною карликових людей, як зможе сер Донтос таємно визволити її?

– Тоді краще когось із чорних вух? Поставлю Челлу, якщо з жінкою тобі легше.

– Будь ласка, не треба, мілорде, дикуни мене лякають.

– Мене теж,– широко посміхнувся він.– Та що важливіше, вони лякають Джофрі й усе кубло отих підступних гадюк і улесливих псів, яких він кличе королівською вартою. Якщо біля тебе будуть Челла чи Тимет, ніхто не наважиться тебе скривдити.

– Я б ліпше повернулась у своє ліжко,– мовила вона. Тут їй на думку спала брехлива відмовка, яка здавалася настільки правдоподібною, що Санса миттю її випалила.– В цій вежі загинули батькові вояки. Їхні привиди являтимуться мені в кошмарах, і я всюди бачитиму кров.

Тиріон Ланістер задивився їй в обличчя.

– Нічні кошмари… це мені знайомо. Можливо, ти мудріша, ніж я гадав. Дозволь принаймні провести тебе до спальні.

Кетлін

Поки розшукали село, вже запанувала темрява. Кетлін цікаво було, чи мало воно назву. Бо якщо й так, то пам’ять про цю назву забрали з собою мешканці, тікаючи разом з усім своїм скарбом – включно зі свічками з септу. Запаливши смолоскип, сер Вендель завів Кетлін у низькі двері.

Сім стін усередині виявилися потрісканими й покрученими. «Бог єдиний,– учив її септон Озминд, як вона була ще дівчинкою,– у сімох іпостасях, як і септ єдиний з сімома стінами». У містах багаті септи могли похизуватися статуями Сімох, біля кожної з яких містився олтар. У Вічнозимі септон Чейл повісив на кожну стіну різьблені машкари. А тут Кетлін виявила тільки грубі вугільні малюнки. Сер Вендель застромив смолоскип у держало біля дверей, а сам з Робаром Ройсом лишився чекати знадвору.

Кетлін роздивилася лики. Отець мав бороду, як завжди. Матір усміхалася, готова любити й захищати. Під ликом Воїна виднівся малюнок меча, а під ликом Коваля – молота. Діва була прегарна, а Стариця – морщава й мудра.

А сьомий лик… Невідомець, не чоловік і не жінка, який водночас поєднує в собі обидва начала; вічний вигнанець, мандрівник з далеких країв, у якому людського воднораз менше й більше, непізнаний і незбагненний… А тут замість лику – чорний овал: тінь з очима-зорями. Кетлін одразу зробилося неспокійно. У нього вона заледве знайде розраду.

Вона опустилася навколішки перед Матір’ю.

– Моя пані, поглянь на бій материними очима. Всі солдати – сини, всі до одного. Вбережи їх, якщо зможеш, і моїх синів бережи теж. Охорони Роба, Брана й Рикона. Хотіла б я зараз бути з ними!

По лівому оку Матері бігла тріщина. Від цього здавалося, ніби вона плаче. До Кетлін долинав гуркітливий голос сера Венделя, а подеколи – тихі одповіді сера Робара: ці двоє розмовляли про прийдешню битву. А так ніч була зовсім тиха. Не співали цвіркуни, німували й боги. «Чи давні боги відповідали тобі, Неде? – думала Кетлін.– Коли ти опускався навколішки перед своїм серцедеревом, чи вони чули тебе?»

На стінах танцювало миготливе світло смолоскипа, і від цього лики здавалися напівживими – вони кривилися й мінилися. Статуї з великих септів мали обличчя, які подарували їм каменярі, а от ці вугільні карлючки були настільки примітивні, що могли належати будь-кому. Лик Отця нагадав Кетлін її власного батька, що лежить на смертному одрі в Річкорині. А Воїн міг бути і Ренлі чи Станісом, і Робом чи Робертом, і Джеймі Ланістером чи Джоном Сноу. На якусь мить у його рисах, здалося, прозирнула навіть Арія. А тоді від протягу з дверей смолоскип затріпотів – і схожість розтанула, змита жовтогарячим сяйвом.

Від диму вже пекли очі. Кетлін потерла їх подушечками пошрамованих долонь. Коли ж вона знову поглянула на Матір, то побачила власну маму. Леді Мінайса Таллі померла з родива, намагаючись подарувати лорду Гостеру другого сина. Дитина загинула разом з нею, і з батька це висмоктало трішки життя. «Вона завжди була така спокійна! – думала Кетлін, пригадуючи материні м’які руки й теплу усмішку.– Якби вона не померла, наскільки інакшим було б наше життя?» Цікаво, що леді Мінайса подумала би про свою старшу дочку, яка зараз стоїть навколішках перед нею? «Я проїхала тисячі льє – і навіщо? Кому я прислужилася? Я втратила дочок, Робові я більше не потрібна, а Бран з Риконом, без сумніву, вважають мене холодною і безсердечною. Мене навіть з Недом поруч не було, коли він помирав…»

Голова в неї йшла обертом, і септ, здавалося, теж обертався. Тіні маяли й мінилися – як скрадливі звірі на білих порепаних стінах. Кетлін сьогодні ще не їла. Мабуть, немудро вчинила. Вона запевняла себе, що не мала часу, та насправді у світі без Неда їжа втратила смак. «Знявши йому голову, вони й мене убили теж…»

За спиною в неї смолоскип плюнув іскрами, і зненацька їй примарилося, що на стіні – сестрине обличчя, от тільки очі суворіші, ніж вона пам’ятала,– не Лайсині очі, а Серсі. «Серсі теж мати. Хай хто був батьком тих дітей, вона відчувала, як вони товчуться в неї в лоні, вона вродила їх з болем і кров’ю, годувала їх з грудей. Якщо вони таки діти Джеймі…»

– А Серсі молиться тобі, моя пані? – запитала Кетлін у Матері. Їй привиділися гордовиті, холодні та прегарні риси Ланістерки-королеви, викарбувані на стіні. Тріщина нікуди не поділася: навіть Серсі здатна плакати за своїх дітей. «Кожен з Сімох втілює усіх Сімох»,– казав їй колись септон Озминд. Матір може бути запеклішою за Воїна, коли діти її в небезпеці. «Так…»

Кетлін надивилася на Роберта Баратеона у Вічнозимі, аби здогадатися, що король не ставиться до Джофрі з особливою теплотою. Якщо хлопець і справді з сімені Джеймі, Роберт стратив би його разом з матір’ю, і мало хто його б за це засудив. Байстрюків на світі чимало, а от інцест – жахливий злочин в очах богів і давніх, і нових, а діти, народжені від такого гріха, вважаються виродками і в септі, і в богопралісі. У королів-драконів брати одружувалися з сестрами, але ж у їхніх жилах бігла кров давньої Валірії, а там це широко практикувалося; до того ж Таргарієни, як і їхні дракони, не відповідали ні перед богами, ні перед людьми.

Нед, либонь, усе знав, як і Джон Арин перед ним. Не дивно, що королева убила їх обох. «А хіба я не вчинила б так само заради своїх рідних?» Кетлін стиснула кулаки, відчуваючи супротив пошрамованих пальців у тих місцях, де клинок найманого вбивці, з яким Кетлін боролася за життя свого сина, розтяв тіло до кістки.

– І Бран теж знає,– прошепотіла Кетлін, похиливши голову. «Боги милостиві, він, мабуть, щось таке бачив або чув, ось чому його хотіли зарізати в ліжку».

Розгублена й утомлена, Кетлін Старк віддалася богам. Ставши навколішки перед Ковалем, який направляє побите й поламане, вона попросила в нього захисту для її любого Брана. Тоді перейшла до Діви, благаючи її дати мужності Арії та Сансі, оборонити їх у їхній невинності. Отцю вона помолилася за справедливість – аби дав він сили завжди шукати її і мудрості пізнати її, а Воїну – щоб зміцнив Роба й заступив у бою. Наостанок вона обернулася до Стариці, чию статую часто зображали з ліхтарем у руці.

– Скеруй мене, мудра пані,– молилася вона.– Вкажи мені шлях, не дай спіткнутися в темряві, що лежить попереду.

Нарешті позаду неї зачулися кроки й шум під дверима.

– Міледі,– лагідно покликав сер Робар,– даруйте, але наш час вийшов. Ми маємо повернутися до світанку.

Заклякла Кетлін підвелася. Коліна боліли, і вона б зараз багато віддала за перину й подушку.

– Дякую, сер. Я готова.

Вони мовчки їхали рідколіссям; дерева, наче напідпитку, хилилися геть від моря. Назад у табір Ренлі їх привело схвильоване іржання коней і брязкіт криці. Довгі шереги людей і коней були закуті в темряву, чорну-пречорну, так наче сам Коваль склепав із ночі крицю. Прапори майоріли праворуч і ліворуч, ряди й ряди прапорів маяли просто перед нею, але в передсвітанковій сутіні неможливо було розрізнити ні кольорів, ні гербів. «Сіра армія,– подумала Кетлін.– Сірі вояки на сірих конях під сірими знаменами». Очікувально сидячи на конях, тіняві лицарі Ренлі націлили списи в небо, і Кетлін наче їхала крізь ліс високих голих дерев, позбавлених і листя, і життя. А сам Штормокрай ховався ще в чорнішій темряві: то була чорна стіна, крізь яку не прозирало ні зірки, а от на тому боці поля, де отаборився лорд Станіс, видно було, як рухаються смолоскипи.

Від свічок у шатрі Ренлі здавалося, що мерехтливі шовкові стінки світяться, перетворюючи величезний намет на чарівний замок, повний смарагдового світла. На вході в королівське шатро стояли на чатах двоє веселкових вартових. Зелене світло дивно підсвічувало фіолетові сливи на сюрко сера Пармена й надавало якогось хворобливого відтінку соняшникам, які заквітчали кожен дюйм жовтої емальованої кіраси сера Емона. З шоломів у них звисали довгі шовкові плюмажі, а плечі були закутані веселковими плащами.

У шатрі Брієнна одягала й озброювала короля перед битвою, а лорди Тарлі й Рован обговорювали диспозицію і тактику бою. Всередині було тепло і приємно: в дюжині маленьких жаровень з грані піднімався мерехтливий пал.

– Маю поговорити з вами, ваша світлосте,– мовила до короля Кетлін, уперше використавши це звертання, аби тільки він її вислухав.

– Хвилинку, леді Кетлін,– відповів Ренлі. Брієнна саме припасовувала наспинник до нагрудника поверх стьобаної сорочки. Королівські лати були темно-зелені: зелені як листя літнього лісу й такі темні, що аж випили світло свічок. Інкрустація і застібки зблискували золотом, наче далекі вогнища в лісі, блимаючи щоразу, як Ренлі робив рух.– Продовжуйте, будь ласка, лорде Матисе.

– Ваша світлосте,– заговорив Матис Рован, кинувши скоса погляд на Кетлін.– Як я й казав, наші війська вже добре вишикувалися. Навіщо чекати світанку? Сурміть виступ.

– Щоб потім казали, що я переміг підступом, не по-лицарському напавши на ворога? Для початку битви обрали світанок.

– Станіс обрав,– зауважив Рендил Тарлі.– Хоче, щоб ми кинулися просто в зуби першим сонячним променям. Та воно нас засліпить!

– Тільки в першу мить,– упевнено заперечив Ренлі.– Сер Лорас зламає їхні шереги, а після цього почнеться хаос…– (Брієнна саме затягувала зелені шкіряні ремені й застібала золоті защіпки).– Коли мій брат впаде на полі бою, потурбуйтеся, будь ласка, щоб ніхто не поглумився з тіла. Він-бо моєї крові все-таки, не хочу, щоб його голову виставила напоказ на списі.

– А якщо він здасться? – запитав лорд Тарлі.

– Здасться? – розсміявся лорд Рован.– Коли Мейс Тайрел узяв Штормокрай в облогу, Станіс щурів жер, а брами не відчинив.

– Це я пам’ятаю,– Ренлі задер підборіддя, щоб Брієнна припасувала на місце латний комір.– Під кінець сер Гавен Вайлд із трьома лицарями спробували прокрастися крізь потерну, щоб здатися. Але Станіс піймав їх і звелів вистрілити ними з мурів з катапульти. Досі бачу Гавенове обличчя, коли його прив’язували. Він був у нас військовим інструктором.

Лорд Рован мав збентежений вигляд.

– Ніким з мурів не стріляли. Таке б я точно запам’ятав.

– Мейстер Кресен сказав Станісу, що нам скоро доведеться мертвих жерти, тож безглуздо просто викидати м’ясо,– Ренлі відкинув волосся. Брієнна перев’язала його оксамитовою стрічкою і натягнула королю на вуха підбиту шапочку, щоб шолом не так тиснув.– Дякуючи цибулевому лицарю, нам не довелося їсти мерців, але до цього вже йшлося. Особливо для сера Гавена, який помер у камері.

– Ваша світлосте,– мовила Кетлін. Вона чекала терпляче, але часу лишалося зовсім мало.– Ви обіцяли поговорити зі мною.

Ренлі кивнув.

– Ідіть на свої позиції, мілорди… а, і якщо на боці Станіса воюватиме Баристан Селмі, його не вбивайте.

– Від сера Баристана не було звістки відтоді, як Джофрі вигнав його,– сказав лорд Рован.

– Я знаю старого. Йому потрібно захищати короля, бо хто ж він тоді? Але до мене він не з’явився, і леді Кетлін каже, що він не з Робом Старком у Вічнозимі. Де ще йому бути, як не зі Станісом?

– Як скажете, ваша світлосте. Його ніхто не чіпатиме.

Низько вклонившись, лорди вийшли.

– Кажіть, що хотіли, леді Старк,– мовив Ренлі. Брієнна накинула йому на широкі плечі плаща. Він був злототканий, важкий, з коронованим оленем Баратеонів, викладеним з чорного бурштину.

– Ланістери намагалися вбити мого сина Брана. Тисячі разів я запитувала себе чому. Відповідь дав ваш брат. Того дня, коли Бран упав, саме влаштували полювання. Роберт з Недом і більшістю гостей ганялися за вепром, але Джеймі Ланістер лишився у Вічнозимі, і королева також.

Ренлі швидко вловив натяк.

– То ви гадаєте, що хлопець заскочив їх за інцестом…

– Благаю, мілорде, дозвольте мені поїхати до Станіса й розповісти про свої підозри.

– Навіщо?

– Роб відмовиться від корони, якщо так само вчините ви з братом,– сказала вона, сподіваючись, що так і буде. Якщо доведеться, вона його примусить: Роб її послухає, навіть якщо не схочуть слухати його лорди.– Зберіть утрьох велику раду, якої в королівстві не збирали вже сто років. Ми пошлемо у Вічнозим, аби Бран усе розповів і люди дізналися, що справжні узурпатори – Ланістери. І нехай лорди Сімох Королівств, які зберуться на раду, вирішать, хто ними правитиме.

– Скажіть-но, міледі,– розсміявся Ренлі,– а деривовки теж голосують, кому стати вожаком зграї? – (Брієнна принесла королю латні рукавиці й шолом, увінчаний золотими рогами, які додали Ренлі півтора фута зросту).– Час на розмови вичерпано. Тепер побачимо, хто сильніший.

Ренлі натягнув на ліву руку зелену з золотом гофровану рукавицю, а Брієнна в цей час, ставши навколішки, застібала на ньому пояс, який відтягували довгий меч і кинджал.

– Молю вас іменем Матері,– почала була Кетлін, та наглий порив вітру відкинув запону шатра. Кетлін здалося, що вона вловила якийсь рух, та коли обернула голову, побачила тільки королівську тінь, що танцювала на шовкових стінках. Ренлі хотів щось пожартувати, але його тінь ворухнулася, піднесла меча – чорного на зеленому, свічки затріпотіли, спливаючи воском; щось було в цьому дивне, неправильне, і тут Кетлін побачила, що меч Ренлі й досі в піхвах, надійно зачохлений, а от тінявий меч…

– Холодно,– зронив Ренлі тихим збентеженим голосом, а за мить його латний комір розпанахало, як марлю, тінню клинка, якого насправді не було. Ренлі ще встиг хапнути ротом повітря – і тут з його горлянки ринула кров.

– Ваша сві… Ні! – перелякано, як маленька дівчинка, скрикнула Брієнна Блакитна, угледівши цей жахливий потік. Король заточився їй на руки, а на груди йому проллялася кров – темно-червона хвиля, яка затопила і зелень, і золото. Згасло ще кілька свічок. Ренлі хотів щось сказати, але давився власною кров’ю. Ноги в нього підкосилися, і лише сила Брієнни не давала йому впасти. А вона, відкинувши голову, заверещала, від пекельного горя забувши всі слова.

Тінь. Тут побувало щось чорне й лихе, зрозуміла Кетлін, щось геть незбагненне. «Не Ренлі відкидав ту тінь. У шатро увійшла смерть і загасила його життя, як вітер загасив свічки».

Минуло заледве кілька секунд, коли в шатро увірвалися Робар Ройс і Емон Кай, а здавалося, наче спливло півночі. За ними протиснулися двоє солдатів зі смолоскипами. Побачивши Ренлі на руках у Брієнни, яка вся просякла королевою кров’ю, сер Робар нажахано скрикнув.

– Підступна жінко! – заверещав сер Емон – отой, що був у прикрашеній соняшниками криці.– Відійди від нього, ти, підла потворо!

– Боги милостиві, Брієнно, чому?! – скрикнув сер Робар.

Брієнна підвела очі від тіла короля. Веселковий плащ, що звисав у неї з плеча, почервонів, просякнутий кров’ю короля.

– Я… я… я…

– Ти за це смертю відповіси,– з купи зброї біля виходу сер Емон вихопив бойовий топір на довгому держаку.– Заплатиш за життя короля власним!

– Ні!!! – зойкнула Кетлін Старк, нарешті здобувшись на голос, але було запізно: від крові вони мов побожеволіли й кинулися вперед з галасом, який заглушив усі слова.

Кетлін не могла повірити, як швидко рухається Брієнна. Оскільки в неї не було меча, вона висмикнула клинок з піхов Ренлі й устигла відбити удар Емонового топора. Криця вдарилась об крицю з оглушливим брязкотом, викресавши біло-блакитні іскри, і Брієнна скочила на ноги, грубо відкинувши вбік мертвого короля. Сер Емон, який метнувся до неї, перечепився через тіло, і Брієнна розрубала дерев’яне руків’я, що аж головка топора відлетіла геть. Один із солдатів тицьнув Брієнну смолоскипом у спину, але просочена кров’ю веселкова тканина не горіла. Рвучко розвернувшись, Брієнна рубонула мечем – і рука разом зі смолоскипом полетіли геть. По килиму поповзли язики полум’я. Каліка заверещав. Виронивши топір, сер Емон намагався витягнути меча. Другий солдат замахнувся, але Брієнна відбила удар, і їхні мечі, брязкаючи, затанцювали. Тут у боротьбу знову вступив Емон Кай, тож Брієнні довелося відступати, але водночас їй дивом вдавалося протистояти обом. А на землі лежав Ренлі: голова його перекотилася набік, роззявляючи другий рот, з якого повільними товчками спливала кров.

Сер Робар невпевнено тримався позаду, але вже і він потягнувся до руків’я меча.

– Робаре, ні, послухай! – Кетлін ухопила його за руку.– Ти помиляєшся, це не вона. Допоможи їй! Послухай мене, це був Станіс!

Це ім’я саме зірвалося з вуст, вона й не встигла зрозуміти як, але, вимовивши, збагнула, що так і було.

– Присягаюся, ти ж мене знаєш, його убив Станіс!

Юний веселковий лицар втупився в неї, як у причинну, світлими переляканими очима.

– Станіс? Як?!

– Я не знаю. Чаклунство, якась чорна магія, бо тут була тінь, тінь,– її голос навіть для власних вух звучав дико й божевільно, але слова лилися потоком, у той час як позаду не припиняли стикатися мечі.– Тінь з мечем, присягаюся, я бачила. Ти що, осліп, та дівчина закохана в нього! Допоможи їй! – Кетлін озирнулася, побачила, як упав другий вартовий, випустивши з обм’яклих пальців клинок. Знадвору кричали. За мить, збагнула Кетлін, сюди увірветься розлючена підмога.– Вона не винна, Робаре! Даю тобі слово, присягаюся могилою мого чоловіка й честю Старків!

Це його переконало.

– Я їх затримаю,– сказав сер Робар.– Заберіть її.

Розвернувшись, він вийшов.

А вогонь уже добіг до стінки й поповз по намету. Сер Емон у своїй жовтій емальованій криці дужче насідав на Брієнну, яка була у вовняному вбранні. Він і забув про Кетлін, та тут йому в голову полетіла залізна жаровня. Оскільки він був у шоломі, удар не завдав значних пошкоджень, але збив його з ніг.

– Брієнно, за мною,– звеліла Кетлін. Дівчина не проґавила свого шансу. Змах меча – і зелений шовк розійшовся. Вони удвох ступили в темряву та світанкову прохолоду. З другого боку шатра лунали гучні голоси.– Сюди,– потягнула її Кетлін,– але не квапся. Нам не можна бігти, бо поцікавляться, чого це ми біжимо. Іди спокійно, так наче нічого не сталося.

Застромивши меча за пояс, Брієнна прилаштувалася поряд з Кетлін. Нічне повітря пахло дощем. Позаду вже палахкотіло королівське шатро, і в темряві здіймалися високі язики полум’я. Ніхто й не намагався зупинити жінок. Повз них поспішали вояки, волаючи: пожежа! вбивство! чаклунство! Інші стояли гуртами, стиха перемовляючись. Дехто молився, а один юний зброєносець упав навколішки, відкрито схлипуючи.

Бойові шереги Ренлі розпадалися: чутки вже розповзлися. Нічні багаття догоряли; на сході почало прояснюватися громаддя Штормокраю, виринаючи, немов кам’яна мара, а над полем кружляв блідий серпанок туману, від сонця злітаючи на крилах вітру. «Ранішні примари»,– колись казала стара Нан; духи, що повертаються в свої могили. А тепер до них долучився і Ренлі – пішов, як і його брат Роберт, як і її любий Нед.

– Я так ні разу й не обійняла його, тільки по смерті,– тихо зронила Брієнна, поки вони пробиралися крізь хаос, що розповзався табором. Голос її був слабкий, наче вона от-от розплачеться.– Ось він сміється – а ось уже всюди кров… міледі, я не розумію! Ви бачили, ви…

– Я бачила тінь. Спочатку подумала, що вона належить Ренлі, а виявилося – його брату.

– Лорду Станісу?

– Я його відчула. Так, звучить безглуздо, знаю…

Але Брієнні це не здалося безглуздим.

– Я його вб’ю,– заявила рослява негарна дівчина.– Уб’ю його мечем мого мілорда. Присягаюся. Присягаюся. Присягаюся.

Гал Моллен з рештою ескорту вже чекали, осідлавши коней. Сер Вендель Мандерлі аж пінився, так хотів дізнатися, що ж відбувається.

– Міледі, в таборі повний розгардіяш,– випалив він, щойно побачивши їх.– Лорд Ренлі, він…– він затнувся, витріщившись на Брієнну, всю просяклу кров’ю.

– Він помер, але не від нашої руки.

– А бій…– почав був Гал Моллен.

– Не буде ніякого бою,– Кетлін сіла верхи, й навколо неї розташувався почет: сер Вендель – ліворуч, а сер Первин Фрей – праворуч.– Брієнно, у нас з собою коней удвічі більше, ніж потрібно, тож вибери собі – і їдьмо з нами.

– У мене є власний кінь, міледі. Й обладунки…

– Облиш. Нам слід від’їхати подалі, поки нас не кинулися шукати. Ми обидві були з королем, коли його вбили. Про це не забудуть.

Брієнна без жодного слова розвернулася і зробила те, що їй порадили.

– Їдьмо,– скомандувала Кетлін, щойно весь ескорт осідлав коней.– Якщо хтось намагатиметься нас зупинити, просто вбивайте.

Коли полями потягнулися довгі пальці ранкової зорі, у світ почав повертатися колір. Там, де на сірих конях сиділи сірі вояки, озброєні сірими тінями-списами, тепер зблискували сріберним холодом гостряки десятка тисяч сулиць, а на міріадах розмаяних прапорів Кетлін бачила сполохи червоного, рожевого й жовтогарячого, насиченість синього й коричневого, сяйво золотого й жовтого. Вся потуга Штормокраю і Небосаду, вся ця сила ще годину тому належала Ренлі… «Тепер усі вони належать Станісу,– збагнула Кетлін,– нехай самі цього поки що й не усвідомлюють. До кого ще їм прибитися, як не до останнього Баратеона? Станіс переміг, завдавши єдиного підступного удару».

«Я – законний король,– оголосив він, стиснувши тверді, як залізо, щелепи,– а ваш син – такий самий зрадник, як і оцей мій брат. Його день теж настане».

Кетлін прошив холодок.

Джон

З-за густого пралісу вистромлювався пагорб, одинокий і несподіваний; його відкрита всім вітрам верхівка видна була вже за кілька миль. За словами розвідників, дикуни називали його Кулаком Перших Людей. Він і справді був схожий на кулак, подумав Джон,– кулак, що пробився крізь землю й ліс, і з його голих брунатних схилів випиналися кам’яні кісточки.

Джон виїхав на верхівку разом з лордом Мормонтом і рештою командирів, лишивши Привида під деревами. Поки вони видиралися на пагорб, деривовк тричі тікав і тричі неохоче повертався на Джонів посвист. На третій раз лорду-командувачу урвався терпець і він різко кинув:

– Облиш його, хлопче. Ми маємо виїхати на кряж до сутінок, а вовка пошукаєш потім.

Підйом був крутий і кам’янистий, а вершечок – увінчаний стіною наваленого каміння, що доходила людині до грудей. Довелося зробити добрячий гак на захід, поки знайшовся просвіток, крізь який змогли проїхати коні.

– Добра місцина, Торене,– вирішив Старий Ведмідь, коли вони врешті-решт опинилися нагорі.– Кращої годі сподіватися. Станемо табором тут і дочекаємося Піврукого.

Лорд-командувач зістрибнув з сідла, скинувши з плеча крука. Голосно скаржачись, птах злетів у повітря.

Краєвид з пагорба приголомшував, але Джонів погляд притягувало городище – сірий, побитий дощами й вітрами мур з білими латками лишайника й довгими бородами зеленого моху. Подейкували, що Кулак був городищем перших людей на Зорі віків.

– Старе укріплення, і дуже міцне,– сказав Торен Смолвуд.

– Старе,– закракав ворон, шумно кружляючи в них над головами.– Старе, старе, старе!

– Цить,– рикнув на птаха Мормонт. Старий Ведмідь був занадто гоноровий, щоб визнати за собою якусь слабкість, але Джона не обдуриш. Йому вже важко було тягатися з молодими.

– У разі потреби оборонитися на пагорбі буде легко,– зауважив Торен, пускаючи коня уздовж круглого муру, і його облямований соболем плащ розмаявся на вітрі.

– Так, годяще місце,– погодився Старий Ведмідь і підніс руку, на яку миттю приземлився крук, дряпаючи кігтями чорну кольчугу.

– А як тут з водою, мілорде? – поцікавився Джон.

– Біля підніжжя пагорба ми переїхали струмок.

– Задовгий спуск, щоб води попити,– зронив Джон,– і до того ж за межами мурів.

– Лінуєшся видертися на пагорб, хлопче? – спитав Торен.

– Навряд чи знайдеться ще одне таке ж укріплення. Води наносимо; і пересвідчись, що її вдосталь,– сказав лорд Мормонт, і Джон і не думав з ним сперечатися. Отож було віддано наказ, і брати Нічної варти почали ладнати табір за мурами городища, збудованого першими людьми. Виросли чорні намети, як гриби після дощу, і голу землю встелили ковдри та скатки. Стюарди довгими рядами в’язали гаронів, напували їх і годували. Лісовики у слабкому пообідньому сонячному світлі замахали сокирами, щоб дров вистало на всю ніч. Два десятки будівничих заходилися вирубувати підлісок, копати виходки, розв’язувати оберемки загартованих у вогні паль.– І щоб усі щілини в мурі були зміцнені й забиті частоколом,– наказав Старий Ведмідь.

Поставивши намет лорда-командувача і подбавши про коней, Джон Сноу в пошуках Привида спустився з пагорба. Деривовк вийшов до нього миттєво й безшумно. Ось Джон блукає попід деревами, посвистуючи і покрикуючи, сам-один серед зелені, де під ногами простелилися шишки й опале листя,– а ось уже поряд з ним ступає деривовк, білий як ранковий туман.

Та щойно вони дійшли до городища, як Привид знову закомизився. Він сторожко наблизився до прогалини між каміння, принюхуючись, а тоді відступив, так наче запах йому не сподобався. Джон спробував ухопити його за загривок і силоміць заштовхати за мур, але це виявилося нелегко: вовк важив стільки само, як хлопець, і був набагато дужчий.

– Привиде, що з тобою?

Вовк був занадто знервований, а на нього це не схоже. Врешті-решт Джон здався.

– Як хочеш,– мовив він до вовка.– Біжи полюй.

Коли він протискався назад між порослого мохом каміння, його проводжали червоні очі.

Тут має бути безпечно. З гори добре проглядається місцевість, а схили на півночі й заході доволі стрімкі, й тільки на сході – пологіші. Та що сильніше згущувалися сутінки, що більше темрява просочувалася між стовбурів дерев, то гірше напосідалися на Джона погані передчуття. «Це примарний ліс,– сказав собі Джон.– Може, в ньому і справді живуть примари – привиди перших людей. Колись-бо це було їхнє місце».

– Припини поводитися, як хлопчисько,– звелів він собі. Видряпавшись на купу наваленого каміння, Джон звернув очі на призахідне сонце. Мов золота чеканка, мерехтіло світло на поверхні ріки Молочноводої, яка завертала кудись на південь. Угору за течією місцевість була скеляста, і густолісся поступалося рядочку голих кам’янистих пагорбів, які на півночі й на заході здіймалися дедалі вище й небезпечніше. На обрії велетенською тінню вивищувалися гори – кряж по кряжу спускався в сіро-синю далечінь, чиї зазублені піки навіки скував сніг. Навіть здалеку вони здавалися безмежними, холодними й негостинними.

Але ближче сюди владарювали дерева. На південь і на схід ліс тягнувся, скільки сягало око,– безмежна плутанина коріння й віття, забарвлена в тисячу відтінків зеленого, з поодинокими вкрапленнями червоного, де крізь сосни і чатові дерева пробивалося віродерево, або з відблисками золотого, де широколисті породи вже почали жовкнути. Коли здіймався вітер, до Джона долітало порипування і стугоніння гілля, старшого за нього самого. Тисячі листочків затріпотіли, і на мить ліс видався глибоким зеленим морем, штормовим і збуреним, вічним і незбагненним.

«Привид навряд чи сам-один там, унизу,– подумав Джон.– На дні цього моря що завгодно може скрадатися в темряві лісу, ховаючись під деревами. Що завгодно». Звідки їм знати? Довгу мить він стояв, поки за зазубленими горами не сховалося сонце і лісом не поповзла темрява.

– Джоне! – гукнув Семвел Тарлі.– Я так і думав, що це ти. З тобою все гаразд?

– Так,– Джон зістрибнув униз.– Як тобі сьогодні їхалося?

– Добре. Добре їхалося. Справді.

Джон не збирався ділитися з другом своїми побоюваннями – не тоді, коли Семвел Тарлі нарешті почав збиратися на мужності.

– Старий Ведмідь хоче тут дочекатися Кворина Піврукого і вояків з Тінявої вежі.

– Дивне тут місце,– сказав Сем.– Городище перших людей. Як гадаєш, тут розгорталися битви?

– Безперечно. Готуй краще пташку. Мормонт точно захоче послати додому звістку.

– Я б їх усіх відіслав назад. Вони терпіти не можуть сидіти в клітках.

– Я б теж терпіти не міг, якби умів літати.

– Якби я вмів літати, я б уже в Чорному замку їв свинячий пиріг,– мовив Сем.

Джон попеченою рукою ляснув його по плечу. Крізь табір вони верталися разом. Навколо вже почали запалювати багаття. Над головою з’являлися зорі. Довгий хвіст Мормонтового Смолоскипа горів ясно, як місяць. Круків Джон зачув раніше, ніж побачив. Деякі каркали його ім’я. Коли йшлося про галас, птахи не соромилися.

«Вони теж це відчувають».

– Піду я ліпше займуся Старим Ведмедем,– сказав Джон.– Він теж галасує, якщо його вчасно не нагодувати.

Мормонта він заскочив за розмовою з Тореном Смолвудом і півдюжиною інших командирів.

– Ось ти де,– буркнув старий.– Принеси нам, будь ласка, глінтвейну. Ніч холодна.

– Так, мілорде.

Джон розпалив багаття, приніс з обозу діжечку улюбленого Мормонтового міцного червоного й налив його в казанок. Повісив казанок над вогнем, а сам заходився збирати інші складові. Старий Ведмідь був перебірливий у питаннях глінтвейну. Цинамону мало бути стільки-то, мускатного горіху – стільки-то, а меду – стільки-то і ні краплини більше. Родзинки, горіхи й сухі ягоди, але ніякого лимону, бо це жахлива південницька єресь, і це було дуже дивно, адже до пива зранку він завжди додавав лимон. Напій має бути гарячий, щоб зігріти людину, наполягав лорд-командувач, але в жодному разі вину не можна закипіти. Джон не спускав казанок з ока.

Працюючи, він дослухався до голосів у наметі. Джармен Баквел сказав:

– Найлегший шлях на Льодоікла – рухатися вздовж Молочноводої до її витоків. Та якщо ми підемо цією дорогою, Рейдер дізнається про наше наближення – це точно, як сонце сходить.

– Можна піти Велетовими Сходами,– мовив сер Маладор Лок,– або Скімливим перевалом, якщо там чисто.

Вино парувало. Джон зняв казанок з вогню, наповнив вісім кухлів і заніс їх у намет. Старий Ведмідь роздивлявся приблизну карту, яку минулої ночі накреслив у Крастеровій фортеці Сем. Узявши кухлик з Джонової руки, він скуштував і коротко схвально кивнув. По руці йому стрибав крук.

– Зерна,– крякав він.– Зерна, зерна!

Сер Отин Вайзерс відмахнувся від вина.

– Я б у гори не потикався,– мовив він тонким стомленим голосом.– Льодоікла кусаються навіть улітку, а зараз… якщо потрапимо в хурделицю…

– Я не збираюся ризикувати і пхатися на Льодоікла, хіба що припече,– сказав Мормонт.– Дикунам так само не прожити на снігу та скелях, як і нам. Скоро вони спустяться з вершин, а для війська, навіть невеличкого, єдина дорога – вздовж Молочноводої. Якщо так, то у нас тут гарна диспозиція. Їм попри нас не прокрастися.

– Може, і не схочуть. Їх тисячі, а нас, разом з Півруким, буде три сотні,– сер Маладор узяв кухлика з Джонової руки.

– Якщо дійде до бою, кращого місця нам не знайти,– заявив Мормонт.– Ми укріпимо захист. Ями й частокіл, на пагорбах розкидаємо триболи, заткаємо всі прогалини. Джармене, на чатах постав найзіркіших. Колом, довкруж усього табору, і вдовж річки, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Копатимемо водойми: і люди будуть зайняті, і згодом може придатися.

– А мої розвідники…– почав був Торен Смолвуд.

– А твої розвідники обмежаться вилазками на річку, поки до нас не приєднається Піврукий. А потім побачимо. Більше людей я втрачати не збираюся.

– Може, Манс Рейдер збирає військо всього за день переходу звідси, а ми про це й не знатимемо,– поскаржився Смолвуд.

– Ми вже знаємо, де збираються дикуни,– відповів на це Мормонт.– Від Крастера. Я його не люблю, але не думаю, що він збрехав нам.

– Як скажете,– Смолвуд, нахмурившись, вийшов. Решта, допивши вино, теж почали виходити, але ввічливо.

– Принести вам вечерю, мілорде? – запитав Джон.

– Зерна! – крикнув крук. А Мормонт відгукнувся не одразу. Коли ж заговорив, сказав тільки одне:

– Твій вовк сьогодні щось уполював?

– Він іще не повернувся.

– Непогано було би поїсти свіжини,– Мормонт застромив руку в мішок і простягнув круку жменьку кукурудзи.– Гадаєш, я неправий, що не відпускаю розвідників далеко?

– Не мені про це судити, мілорде.

– Тобі, якщо тебе про це спитали.

– Якщо розвідникам не можна відходити далеко він Кулака, навіть не уявляю, як вони можуть знайти мого дядька,– визнав Джон.

– І не зможуть,– сказав Старий Ведмідь; крук дзьобав зерна в нього на долоні.– Хай їх двісті, хай десять тисяч – цей край занадто великий.

Кукурудза скінчилася, і Мормонт перевернув долоню.

– Але ж ви не припините пошуків?

– Мейстер Еймон вважає тебе метикованим,– Мормонт пересадив крука на плече. Птах, поблискуючи очицями, схилив голову набік.

Відповідь була очевидна.

– То… Здається мені, що легше одному знайти двохсот, ніж двомстам знайти одного.

Крук ґелґотнув, а Старий Ведмідь тільки посміхнувся в сиву бороду.

– Така велика кількість вершників лишає по собі слід, якого навіть Еймон не загубить. Наші багаття з цього пагорба, либонь, видно біля підніжжя Льодоіклів. Якщо Бен Старк живий і вільний, він сам до нас прийде, я навіть не сумніваюся.

– Так,– мовив Джон,– але… що як…

– …він помер? – з добротою в голосі закінчив його думку Мормонт.

Джон неохоче кивнув.

– Помер,– вереснув крук.– Помер. Помер.

– Усе одно він може тут з’явитися,– сказав Старий Ведмідь.– Як Отор, як Джафер Флаверс. Мене це лякає не менше, ніж тебе, але ми маємо визнати, що таке можливо.

– Помер,– каркнув крук, ляскаючи крилами, каркнув голосніше та пронизливіше.– Помер.

Мормонт погладив чорне пір’я птаха та притлумив невчасне позіхання зворотом долоні.

– Від вечері я ліпше відмовлюся. Відпочити мені потрібніше. Збуди мене на зорі.

– Добраніч, мілорде.

Джон, зібравши порожні кухлі, вийшов. Далині чувся сміх і жалібне скигління волинки. В центрі табору потріскувало величезне кострище, долинав запах каші. Може, Старий Ведмідь і не зголоднів, а от Джон – дуже. Він попрямував до вогню.

Дайвен з ложкою в руці просторікував:

– Я знаю ці ліси незгірше за всіх нині живущих, і кажу вам, сам-один я б уночі туди не потикався. Відчуваєте, чим смердить?

Грен витріщався на нього розширеними очима, а от Стражденний Ед мовив:

– Мені смердить кізяками від двохсот коней. І кашею. Яка, якщо так подумати, на запах мало чим відрізняється.

– Зараз я тобі дам «мало чим відрізняється»! – Гейк поплескав свій чингал. А тоді з буркотінням наповнив з казана Джонову миску.

Вариво було густе від ячменю, моркви й цибулі, де-не-де траплявся шматочок розвареної яловичої солонини.

– А чим смердить вам, Дайвене? – запитав Грен.

Лісовик якусь мить посмоктав ложку. Зуби свої він зняв. Обличчя в нього було обвітрене та зморшкувате, а на руках жили – як старе коріння.

– Мені смердить… ну… холодом.

– У тебе макітра дерев’яна, як твої зуби,– мовив до нього Гейк.– Холод не пахне.

«Пахне,– подумав Джон, пригадуючи ніч у покоях лорда-командувача.– Він пахне смертю». І знагла йому перехотілося їсти. Він віддав свою кашу Грену, в якого був такий вигляд, наче йому, щоб не замерзнути вночі, потрібна додаткова порція.

Дув поривчастий вітер. До ранку на землю впаде приморозок, і мотузки, на яких натягнуті намети, задерев’яніють. На денці казанка плескалося десь на два пальці глінтвейну. Підкинувши дров у багаття, Джон повісив казанок над вогнем, щоб підігріти. Чекаючи, він стискав і розтискав пальці, поки руку не почало сіпати. Перші чатові вже займали свої пости навколо табору. По всьому периметру городища мерехтіли смолоскипи. Ніч була безмісячна, але над головою сяяли тисячі зірок.

У темряві зачувся звук – слабкий і далекий, однак це безпомильно було вовче виття. Голоси наростали й затихали, виспівуючи моторошну й самотню пісню. У Джона волосся на потилиці стало сторч. З того боку багаття на нього з темряви поглядала пара червоних очей. У світлі полум’я вони аж світилися.

– Привиде! – здивовано видихнув Джон.– То ти все-таки зайшов усередину, еге ж?

Білий вовк частенько полював усю ніч; Джон не сподівався побачити його до самого ранку.

– З полюванням не склалося? – запитав він.– Ось. До мене, Привиде!

Деривовк обійшов багаття по колу, неспокійно понюхав Джона, понюхав вітер. Враження було, що зараз йому не до м’яса. «Привид відчув, коли мертві повстали. Він мене збудив, попередив». Стривожений Джон скочив на ноги.

– Там щось є? Привиде, ти щось занюхав?

Дайвен сказав, що тут смердить холодом.

Деривовк стрибнув уперед, зупинився, озирнувся. «Кличе мене за собою». Натягнувши на голову каптур плаща, Джон рушив геть від наметів, геть від тепла багаття, проминаючи конов’язь маленьких кошлатих гаронів. Один з коників нервово заіржав, коли повз нього пробіг Привид. Джон шепнув щось заспокійливе, зупинився погладити по морді. На підході до муру чути було, як у тріщинах висвистує вітер. Гукнув чатовий. Джон вийшов на світло смолоскипа.

– Маю принести води лорду-командувачу.

– То йди,– дозволив чатовий.– Тільки швидко.

Кутаючись у чорний плащ і ховаючись під каптуром од вітру, чолов’яга навіть не побачив, що у Джона немає відра.

Джон боком прослизнув між двох загострених паль, а Привид ковзнув під ними. У тріщину був застромлений смолоскип, і з кожним поривом протягу язики полум’я маяли, наче жовтогарячі прапори. Протискуючись у прогалину між каміння, Джон забрав його. А Привид уже мчав униз із пагорба. Джон рушив за ним повільніше, тримаючи смолоскип перед собою. Позаду танув шум табору. Ніч була чорна, а схил крутий, кам’янистий і нерівний… Миттєва неуважність – і зломиш собі ногу… або шию. «Що я роблю?» – запитував себе Джон, спускаючись.

Унизу виструнчилися дерева, як вояки, закуті в кору й озброєні листям, розгорнувши свої мовчазні шереги в очікуванні команди штурмувати пагорб. Вони здавалися чорними… й лише коли стовбурами ковзало світло смолоскипа, Джон бачив зелені відблиски. Вдалині почувся плюскіт води серед каміння. Привид зник у підліску. Джон продирався за ним, дослухаючись до поклику струмка, до зітхання листя на вітру. Гілки чіплялися йому за плащ, а над головою спліталося віття, затуляючи зорі.

Коли він урешті побачив Привида, той хлебтав воду зі струмка.

– Привиде,– покликав Джон,– до мене. Бігом.

Деривовк підняв голову, його червоні очі похмуро засяяли, а з писка, наче слина, скрапувала вода. Тої миті було щось у ньому люте й моторошне. І тут він стрибнув уперед, проминув Джона й погнав у гущавину дерев.

– Привиде, ні, стій! – гаркнув Джон, але вовк і вухом не повів. Темрява проковтнула струнку білу постать, тож у Джона лишалося дві можливості – самотою повертатися на пагорб чи рушити за вовком.

І він рушив за вовком, сердитий, якнайнижче опустивши смолоскип, аби бачити камінці, що чигали на кожному кроці, і ямки, в яких запросто можна ногу підвернути. Що кілька кроків він гукав Привида, але між дерев кружляв нічний вітер, заглушуючи слова. «Я здурів»,– думав Джон, занурюючись глибше в ліс. Він уже збирався повернути назад, коли попереду праворуч, в напрямку пагорба, щось забіліло. Стиха лаючись, Джон кинувся туди.

За чверть дороги довкола Кулака він нарешті наздогнав Привида, а тоді знову згубив з очей. Нарешті він зупинився відсапатися серед чагарників, колючок і каміння біля підніжжя пагорба. Там, куди не сягало світло смолоскипа, чорніла темрява.

Неголосний шурхіт змусив його рвучко розвернутися. Джон рушив на звук, обережно ступаючи між валунів і колючих чагарів. За поваленим деревом він знову натрапив на Привида. Деривовк люто копав, розкидаючи землю.

– Що ти там знайшов? – Джон опустив смолоскип, освітлюючи округлу гірку свіжої землі. «Могила»,– подумав він. От тільки чия?

Опустившись навколішки, він застромив смолоскип у землю. Ґрунт був легкий, піщаний. Джон черпав його долонею. Не траплялося ні камінців, ні коріння. Хай що там ховається, його тут закопали нещодавно. На глибині двох футів його пальці намацали тканину. Джон очікував – і боявся! – що наткнеться на труп, але тут було щось інше. Помацавши крізь тканину, він відчув під пальцями щось маленьке і тверде. Не відчувалося ні смороду, ні сліду могильних червів. Привид позадкував і сів, спостерігаючи.

Розчистивши пухку землю, Джон виявив округлий згорток, мабуть, два фути завширшки. Застромив під нього пальці, вивільняючи з землі. Коли Джон його витягав, те, що всередині, заворушилось і задзеленчало. «Скарб»,– подумав Джон, от тільки шматочки всередині не нагадували монети, а дзвін був не металевий.

Зав’язали пакунок обтріпаною мотузкою. Витягнувши з піхов чингал, Джон розрізав її, ухопився за кінчики тканини й потягнув. Пакунок розгорнувся – і з нього висипалося щось темне і блискуче. Дюжина ножів, листоподібні гостряки на списи, чимало вістер на стріли. Джон узяв у руку лезо чингала – легке як пір’їна, чорне і лискуче, без руків’я. Світло смолоскипа побігло по пругу: тонесенька жовтогаряча смужка свідчила про те, що клинок гострий як лезо. Драконове скло. «Мейстри називають його обсидіаном». Невже Привид розшукав схованку дітей пралісу, закопану тисячу років тому? Кулак Перших Людей – старовинне городище, от тільки…

Під драконовим склом ховалася стара військова сурма, змайстрована з рогу тура й облямована бронзою. Джон витрусив зсередини трохи бруду, а з ним посипались і вістря на стріли. Не звернувши на них уваги, він потягнув за кінчик тканини, в яку була загорнута зброя, помацав. «Гарна вовна, цупка, подвійного плетення, волога, але не зотліла». Він наблизив тканину до смолоскипа. «І не просто темна. Чорна».

Підводячись, щоб, труснувши, розгорнути тканину до кінця, Джон і так уже знав, що це: чорний плащ побратима Нічної варти.

Бран

Пиворіз розшукав його у кузні: Бран роздував міхи для Мікена.

– Мілорде королевичу, мейстер чекає на вас у башточці. Прилетів птах від короля.

– Від Роба?

Не чекаючи Годора, збуджений Бран дозволив Пиворізу винести себе сходами нагору. Пиворіз теж був дебелий, хай і не такий величезний, як Годор, і тим більше не такий дужий. Заки дісталися мейстрової башточки, він уже засапався і почервонів з обличчя. Тут уже сиділи і Рикон, і обидва Волдери Фреї.

Відіславши Пиворіза геть, мейстер Еймон зачинив двері.

– Мілорди,– серйозно заговорив він,– ми отримали листа від його світлості, з новинами гарними й поганими. Роб здобув на заході значну перемогу: розгромив ланістерівське військо біля селища під назвою Волобрід, і ще захопив кілька замків. Цього листа він написав з Ясенмежжя, колишньої кріпості дому Марбрандів.

Рикон посмикав мейстра за мантію.

– Роб повертається додому?

– Боюся, поки що ні. Це не остання битва.

– Він переміг лорда Тайвіна? – запитав Бран.

– Ні,– відповів мейстер.– Ворожим військом командував сер Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран і не чув ніколи про сера Стафорда Ланістера. І тому погодився з Великим Волдером, коли той сказав:

– Лорд Тайвін – ось хто важить.

– Напишіть Робу, щоб вертався додому,– сказав Рикон.– І хай свого вовка забирає з собою додому, і маму, і тата.

Рикон начебто знав, що лорд Едард помер, але іноді забував про це… Бран підозрював, що навмисно. У свої чотири роки менший братик був іще той упертюх.

Бран радів Робовій перемозі, але водночас і тривожився. Він пам’ятав, як сказала Оша того дня, коли брат виїжджав з військом з Вічнозиму. «Він веде військо не в той бік»,– наполягала дикунка.

– На жаль, кожна перемога має свою ціну,– обернувся мейстер Лувін до Волдерів.– Мілорди, під Волобродом серед інших поклав життя ваш дядько – сер Стеврон Фрей. Роб пише, що його поранили в бою. Спершу думали, що рана несерйозна, та за три дні він помер у своєму наметі, уві сні.

– Та він старий був,– знизав плечима Великий Волдер.– Думаю, йому було років шістдесят п’ять. Застарий для бою. І завжди казав, що втомився.

На це Малий Волдер заулюлюкав.

– Утомився чекати, коли дідусь помре, ти хотів сказати? То тепер спадкоємець – сер Емон?

– Не дурій,– мовив його кузен.– Сини першого сина йдуть попереду другого сина. Тож наступний – сер Райман, а тоді Едвін, і Чорний Волдер, і Пітир Прищик. А тоді Ейгон з усіма своїми синами.

– Райман застарий,– сказав Малий Волдер.– Йому за сорок уже, точно кажу. І в нього слабкий шлунок. Думаєш, він стане лордом?

– Лордом стану я. І мені байдуже, чи стане він.

– Посоромтеся, мілорди,– різко втрутився мейстер Еймон.– Щось я горя не бачу. У вас дядько помер!

– Так,– мовив Малий Волдер,– нам дуже сумно.

Але насправді сумно їм не було. Бранові замлоїло в животі. «їм страва засмакувала більше, ніж мені». Він попросив у мейстра Еймона дозволу піти.

– Гаразд,– мейстер покалатав у дзвіночок. Годор, мабуть, клопотався у стайні. На виклик прийшла Оша. Але вона була дужчою за Пиворіза, тож легко взяла Брана на руки і знесла сходами вниз.

– Ошо,– заговорив до неї Бран, коли вони перетинали двір.– Ти знаєш дорогу на північ. На Стіну і… і далі?

– Дорогу запам’ятати нескладно. Знайди в небі Крижаного Дракона – і їдь на блакитну зірку в оці вершника,– вона задом штовхнула двері й почала підніматися гвинтовими сходами.

– А там і досі є велети і… всі інші… Чужі, і діти пралісу теж?

– Велетів я бачила, про дітей пралісу чула перекази, а що ж до білих блукальців… навіщо тобі це знати?

– А ти колись бачила триоокого ворона?

– Ні,– розсміялася вона.– І не хочу.

Оша ногою відчинила двері в Бранову спальню та всадовила його на підвіконня, звідки він міг спостерігати за тим, що діється у дворі.

Минуло всього кілька секунд, як вона пішла, і двері знову відчинилися: у кімнату без дозволу увійшов Джоджен Рід, а за ним – його сестра Міра.

– Чули про птаха? – запитав Бран. Хлопець кивнув.– То була не вечеря, як ти казав, а лист від Роба. Ми не їли, а…

– Зелені сни іноді набувають дивного втілення,– визнав Джоджен.– І зерно правди з них вилущити не завжди легко.

– Розкажи мені той поганий сон, що тобі наснився,– попросив Бран.– Про те, що станеться з Вічнозимом.

– То мілорд королевич мені тепер вірить? І дослухається до моїх слів, хай як дивно вони звучатимуть?

Бран кивнув.

– Сюди прийде море.

– Море?

– Мені наснилося, що довкола Вічнозиму хлюпоче море. Чорні хвилі билися у брами й вежі, а тоді солона вода перелилася через мур і затопила весь замок. У дворі плавали потопельники. Коли мені цей сон наснився вперше, ще у Сіроводді, я не впізнавав їхніх облич. А тепер упізнаю. Один з них – Пиворіз, вартовий, що на бенкеті оголосив наші імена. Другий – ваш септон. І ваш коваль теж.

– Мікен? – Бран був водночас і збентежений, і стривожений.– Але ж море за сотні й сотні льє звідси, а мури Вічнозиму такі високі, що море, якби й підступило, зроду б через них не перелилося.

– У темряві ночі море переллється через мури,– сказав Джоджен.– Я бачив потопельників, роздутих і мертвих.

– Треба їм сказати,– мовив Бран.– Пиворізу, і Мікену, і септону Чейлу. Я попрошу їх не тонути.

– Це їх не врятує,– озвався хлопець у зеленому.

До підвіконня підійшла Міра й поклала Бранові руку на плече.

– Вони не повірять, Бране. Як і ти не повірив.

– Розкажи мені свої сни,– присів Джоджен на Бранове ліжко.

Йому було страшно, ще й досі, але він пообіцяв довіряти їм, а Старки з Вічнозиму завжди дотримуються слова.

– Вони різні,– почав він повільно.– Є вовчі сни, вони серед інших не найгірші. Я бігаю, полюю, вбиваю білок. А ще бувають сни, в яких до мене приходить ворон і наказує летіти. Іноді мені сняться дерева, які кличуть мене на ім’я. Це мене лякає. Та найгірші сни – коли я падаю,– він жалібно задивився у двір.– Раніше я ніколи не падав. Я лазив де заманеться – по дахах і мурах, я годував ворон на Згорілій вежі. Мама боялася, що я впаду, а я точно знав, що не можу. Але впав, і тепер мені повсякчас сниться, як я падаю.

Міра потиснула йому плече.

– І все?

– Здається.

– Варг,– сказав Джоджен Рід.

– Що? – круглими очима глянув на нього Бран.

– Варг. Перевертень. Бестія. Ось як тебе називатимуть, якщо дізнаються про твої вовчі сни.

Зачувши ці слова, Бран знов перелякався.

– Хто називатиме?

– Твої ж таки люди. Зі страху. Дехто, дізнавшись, хто ти насправді, зненавидить тебе. А дехто навіть спробує вбити.

Іноді стара Нан розповідала казки про бестій і перевертнів. У казках вони завжди були лихі.

– Я не такий,– заперечив Бран,– не такий! Це просто сни!

– Вовчі сни – не справжні сни. Поки ти не спиш, твоє око міцно заплющене, та щойно задрімаєш, воно розплющується – і твоя душа летить шукати свою половинку. В тобі це начало дуже сильне.

– Не хочу я його! Я хочу бути лицарем.

– Можеш хотіти далі. Але ти – варг. І тобі цього не змінити, Бране, не заперечити й не відкинути. Ти – крилатий вовк, який ніколи не злетить,– Джоджен підвівся й підійшов до підвіконня.– Якщо ти не розплющиш око,– він, стуливши пальці, з силою постукав Брана по чолу.

Та Бран, піднісши руку до того місця, відчув лише гладеньку й цілу шкіру. Не було там ока, навіть заплющеного.

– Як я можу його розплющити, якщо його там немає?

– Пальцями це око тобі не намацати, Бране. Шукай його серцем,– Джоджен утупився Брану в обличчя своїми дивними зеленими очима.– Чи ти боїшся?

– Мейстер Лувін каже, що у снах нема нічого такого, чого б варто було боятися.

– Є.

– Що?

– Минуле. Майбутнє. Істина.

Коли вони пішли, Бран почувався тільки ще більше спантеличеним. Залишившись сам, він спробував розплющити третє око, але не знав як. Хай скільки він морщив лоба й тицяв у нього, нічого не відбувалося. В наступні дні він намагався попередити людей про те, що бачив Джоджен, але нічого не вийшло. Мікена він тільки насмішив.

– Море, справді? Завжди хотів море побачити. От тільки куди мені до нього їхати? А тепер воно вирішило саме прийти до мене, так? Боги праві, стільки в них клопоту через бідного коваля!

– Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне,– тихо сказав септон Чейл,– хоча я не думаю, що можу потонути, Бране. Знаєш, я виріс на березі Білою Ножа. І плаваю непогано.

Пиворіз єдиний дослухався до застереження. Він сам пішов поговорити з Джодженом, після чого припинив митися й відмовлявся навіть підходити до колодязя. Зрештою він так засмердівся, що шестеро інших гвардійців силоміць запхали його в гарячущу купіль і мили-терли до крові, а він верещав, що вони його втоплять, як і попереджав отой малий жабоїд. Відтоді щоразу, побачивши в замку Брана або Джоджена, він хмурився і щось бурмотів собі під ніс.

За кілька днів по Пиворізовій купелі у Вічнозим повернувся сер Родрик зі своїм бранцем – дебелим юнаком з товстими вологими губами й довгим волоссям, від якого тхнуло лайном – гірше, ніж, було, від Пиворіза.

– Його прозивають Смердюком,– сказав Патлач, коли Бран запитав, хто це такий.– Справжнього його імені я й не чув. Подейкують, він служив Болтоновому Байстрюку й допоміг йому закатрупити леді Горнвуд.

А сам Байстрюк, як дізнався Бран за вечерею, мертвий. Вояки сера Родрика піймали його на землях Горнвудів, коли він виробляв щось жахливе (Бран не зовсім зрозумів, що саме, але це, схоже, робиться без одягу) й підстрелили, коли він хотів утекти. Проте бідолашну леді Горнвуд урятувати не вдалося. По весіллі Байстрюк зачинив її у вежі й не давав їсти. Бран чув, як вояки переповідали, що коли сер Родрик вибив двері, рот у неї був увесь у крові, а пальці обгризені.

– Це чудовисько накрутило добрячий вузол,– сказав старий лицар мейстру Лувіну.– Подобається нам чи ні, а леді Горнвуд була його дружиною. Він змусив її дати обітницю перед септоном і серцедеревом, і тої ж таки ночі на очах у свідків переспав з нею. Вона підписала заповіт, оголосивши його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

– Обітниці, які даються під страхом меча, не дійсні,– заперечив мейстер.

– Руз Болтон може з цим не погодитися. Особливо коли йдеться про землю,– з нещасним виглядом мовив сер Родрик.– Шкода, що не можу і цьому служці відрубати голову – він не кращий за свого господаря. Але, боюся, доведеться зберегти йому життя, поки не повернеться з війни Роб. Він – єдиний свідок найгірших Байстрюкових злочинів. Може, коли лорд Болтон усе почує на власні вуха, він сам відмовиться від своїх претензій, та поки що лицарі Мандерлі й вояки Страхфорту вбивають одні одних у лісах Горнвудів, а мені бракує потуги, щоб їх зупинити,– мовив старий лицар, розвернувся у кріслі й кинув на Брана суворий погляд.– А ви чим займалися, поки я був у від’їзді, мілорде королевичу? Наказували гвардійцям не митися? Хочете, щоб від них тхнуло, як від Смердюка, так?

– Сюди йде море,– сказав Бран.– Джоджен бачив його в зелених снах. Пиворіз потоне.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг на шиї – знак свого ордену.

– Пане Родрику, малий Рід вірить, що бачить у снах майбутнє. Я вже казав Бранові, наскільки непевні ці пророцтва, та якщо по правді, на Скелястому узбережжі й справді неспокійно. Нальотчики на лодіях спустошують рибальські селища. Ґвалтують і палять. Леобальд Толгарт послав свого небожа Бенфреда розібратися, але, боюся, угледівши озброєних вояків, вони всі миттю посідають на свої кораблі й повтікають.

– Ага, і нападуть деінде. Чужі б узяли цих боягузів! Хіба б вони на щось наважилися, точно як Болтонів Байстрюк, якби наші основні сили зараз не зосередилися на півдні, за тисячу льє звідси? – сер Родрик поглянув на Брана.– Що ще тобі сказав хлопець?

– Сказав, що вода переллється через мури. Він бачив потопельників – Пиворіза, і Мікена, і септона Чейла теж.

– Ну,– нахмурився сер Родрик,– якщо мені таки доведеться виїхати проти нальотчиків, Пиворіза з собою не братиму. Мене він серед потопельників не бачив, ні? От і добре.

Брана це підбадьорило. «Може, вони, врешті-решт, і не потонуть,– подумав він.– Якщо триматимуться подалі від моря».

Міра теж так думала: вона сказала це ввечері, коли вони з Джодженом прийшли до Брана в кімнату, щоб утрьох пограти в кості, але її брат похитав головою.

– Те, що я бачу в зелених снах, змінити неможливо.

Його сестра розсердилася.

– Навіщо богам посилати застереження, якщо не можна його врахувати і змінити майбутнє?

– Не знаю,– сумно озвався Джоджен.

– На місці Пиворіза ти б, либонь, стрибнув у колодязь – та й по всьому! А він має боротися, і Бран теж.

– Я? – Бран зненацька перелякався.– Чого мені боротися? Я що – теж потону?

– Не слід було казати…– винувато глянула на нього Міра.

Видно було, що вона щось приховує.

– Ти й мене бачив у зеленому сні? – схвильовано запитав Бран у Джоджена.– Я теж потонув?

– Не потонув,– озвався Джоджен так, наче кожне слово завдавало йому болю.– Мені снився чоловік, який з’явився сьогодні: отой, що називається Смердюком. Ви з братом мертві лежали в нього під ногами, а він довгим червоним клинком лупив вам з облич шкіру.

Міра звелася на ноги.

– Якщо я зараз спущуся в підземелля, то можу йому серце списом протяти. І як він уб’є Брана, коли сам буде мертвий?

– Тебе тюремники зупинять,– сказав Джоджен.– Вартові. А якщо ти розповіси їм, чого вирішила його вбити, вони тобі не повірять.

– У мене теж є вартові,– нагадав їм Бран.– Пиворіз, і Рябий Тим, і Патлач, і решта.

У зелених як мох Джодженових очах читалася жалість.

– Їм його не зупинити, Бране. Я не бачу чому – бачу тільки кінець. Я бачив вас із Риконом у крипті, в темряві, разом з померлими королями та їхніми кам’яними вовками.

«Ні,– подумав Бран,– ні».

– А якщо я поїду… до Сіроводдя, чи до ворона – кудись далеко, де мене ніхто не знайде…

– Нічого не вийде, Бране. То був зелений сон, Бране, а зелені сни не брешуть.

Тиріон

Вейрис стояв над жаровнею, гріючи свої м’які руки.

– Схоже, Ренлі спіткала моторошна смерть просто в серці власного війська. Клинок, який від вуха до вуха розтяв йому горло, різав крицю й кістку легко, наче сир.

– Смерть від чиєї руки? – поцікавилася Серсі.

– Вам ніколи не здавалося, що забагато відповідей – гірше, ніж зовсім ніякої? Мої інформатори не завжди мають доступ у такі високі кола, як їм хотілося б. Коли помирає король, вигадки множаться, як гриби в темряві. Грум каже, що Ренлі зарізав лицар з його власної веселкової варти. Праля каже, що в серце братової армії прокрався Станіс зі своїм чарівним мечем. Дехто з солдатів вважає, що справу зробила жінка, тільки не можуть погодитися між собою, яка саме. Один каже – дівчина, яку зневажив Ренлі. Другий каже – повія, яка після бою мала розважати Ренлі. А третій припускає, що це могла бути і леді Кетлін Старк.

Королева була незадоволена.

– А вам обов’язково витрачати час на всі плітки, які переказують дурні?

– Ви гарно платите мені за ці плітки, моя добра королево.

– Ми вам платимо за правду, лорде Вейрисе. Пам’ятайте про це, бо мала рада ще поменшає.

Вейрис нервово захихикав.

– Якщо так піде далі, ви зі своїм шляхетним братом лишите його світлість зовсім без ради.

– Смію припустити, що без кількох радників королівство не розвалиться,– з посмішкою втрутився Мізинчик.

– Любий-любий Пітире,– сказав Вейрис,– невже вас не турбує, що наступним у правициному переліку може опинитися ваше ім’я?

– Перед вашим, Вейрисе? Про таке я навіть не мрію.

– Може так статися, що ми з вами будемо братами на Стіні – ви і я,– знов гигикнув Вейрис.

– І то швидше, ніж ви думаєте, євнуше, якщо не скажете нарешті чогось корисного.

З того, як Серсі з цими словами подивилася на Вейриса, можна було подумати, що вона залюбки каструвала б його ще раз.

– А це не трюк який-небудь? – запитав Мізинчик.

– Якщо так, то надто вже розумний,– мовив Вейрис.– Я купився.

Тиріон почув усе, що хотів.

– Яке розчарування для Джофа! – сказав він.– Він-бо приберігав для голови Ренлі найкращий кілок. Але хай хто зробив справу, можемо припустити, що за цим стояв Станіс. Бо у виграші саме він.

Новина Тиріона не порадувала: він сподівався, що брати Баратеони у кривавій битві на порядок скоротять чисельність своїх армій. Він відчував, як пульсує в лікті, куди поцілив моргенштерн. За вологої погоди так бувало. Стиснувши лікоть пальцями, Тиріон запитав:

– І що тепер з військом Ренлі?

– Більша частина піхоти лишилася під Буремостом,– Вейрис відійшов від жаровні й зайняв своє місце за столом.– А майже всі лорди, які виїхали з Ренлі, перейшли на бік Станіса – разом з прапорами, мечами і всім лицарством.

– Я б заклався, що першими перекинулися Флоренти,– мовив Мізинчик.

Вейрис манірно посміхнувся до нього.

– І виграли б, мілорде. Лорд Алестер і справді першим прихилив коліно. Багато хто наслідував його приклад.

– Багато,– підкреслено поцікавився Тиріон,– але не всі?

– Не всі,– погодився євнух.– Ні Лорас Тайрел, ні Рендил Тарлі, ні Матис Рован. І сам Штормокрай не здався. Сер Кортні Пенроуз утримує замок в ім’я Ренлі й не хоче вірити, що його сюзерен мертвий. І вимагає показати йому тіло, перш ніж він відчинить браму, але схоже на те, що тіло Ренлі безслідно зникло. Швидше за все, його просто забрали. П’ята частина лицарства Ренлі виїхала разом з сером Лорасом, щоб не прихиляти коліна перед Станісом. Подейкують, лицар квітів мало з глузду не з’їхав, коли побачив мертвого короля, від люті зарубав трьох вартових Ренлі, серед них і Емона Кая з Робаром Ройсом.

«Шкода, що на трьох зупинився»,– подумав Тиріон.

– Сер Лорас, певно, прямує до Буремосту,– провадив Вейрис.– Там лишилася його сестра, королева-дружина Ренлі, а ще чимало солдатів, які неждано-негадано зосталися без короля. На чий бік вони тепер стануть? Делікатне питання. Чимало з них служать лордам, які лишилися під Штормокраєм, а ці лорди зараз підлягають Станісу.

– Здається мені,– гойднувся вперед Тиріон,– що в нас є шанс. Переманити Лораса Тайрела на свій бік, а ще до нас можуть приєднатися лорд Мейс Тайрел зі своїми прапороносцями. Може, вони і присягнули зараз Станісу, але вони його любити не можуть, бо від початку б до нього приєдналися.

– А нас вони люблять більше? – поцікавилася Серсі.

– Навряд чи,– сказав Тиріон.– Вони любили Ренлі, це очевидно, але Ренлі загинув. Може, нам вдасться переконати їх віддати перевагу Джофрі перед Станісом… якщо ми не баритимемося.

– Переконати чим?

– Золотом,– миттю припустив Мізинчик.

Вейрис поцикав язиком.

– Любий Пітире, ви ж не хочете сказати, що могутніх лордів і лицарів можна купити, як курчат на ринку?

– Ви давно ходили на ринок, лорде Вейрисе? – поцікавився Мізинчик.– Боюся, лорда зараз купити легше, ніж курча. Звісно, лорди квокчуть гоноровіше, ніж кури, й ображаються, коли ви, як купець, пропонуєте їм гроші, але рідко відмовляються від подарунків… почестей, земель, замків…

– Підкуп спрацює з маломожними лордами,– сказав Тиріон,– а з Небосадом – ні.

– Щира правда,– визнав Мізинчик.– Ключ тут – лицар квітів. У Мейса Тайрела є двійко старших синів, але Лорас завжди був мазунчиком. Переманіть його – і Небосад ваш.

«Так»,– подумав Тиріон.

– Схоже, нам варто засвоїти урок, який дав нам покійний лорд Ренлі. Зробити з Мейса Тайрела союзника так, як це зробив він. Через шлюб.

Вейрис усе зрозумів першим.

– Ви хочете одружити короля Джофрі з Марджері Тайрел.

– Атож.

Юній дружині короля Ренлі років п’ятнадцять-шістнадцять, наскільки він пригадував… так, вона старша за Джофрі, але кілька років – то ніщо, і все складається так чудово, що ліпше й не вигадаєш.

– Джофрі заручений з Сансою Старк,– заперечила Серсі.

– Шлюбні угоди можна розривати. Який сенс одружувати короля з дочкою мертвого зрадника?

Тут заговорив Мізинчик.

– А його світлості можна пояснити, що Тайрели набагато заможніші за Старків, а Марджері, подейкують, дуже вродлива… і вже доросла й доступна.

– Так,– сказав Тиріон,– Джофу це точно сподобається.

– Мій син замалий, щоб думати про таке.

– Ти так гадаєш? – мовив Тиріон.– Йому тринадцять, Серсі. В такому віці я одружився.

– Ти нас усіх зганьбив отою дурною вихваткою. Джофрі спечений з кращого тіста.

– Настільки кращого, що примусив сера Бороса здерти з Санси сукню.

– Він розсердився на дівчину.

– І на малого кухарчука, який вчора ввечері розлив суп, він теж розсердився, але його роздягати не велів.

– Тут не йшлося про якийсь там розлитий суп…

«Ні, тут ішлося про гарненькі груденята». Після інциденту у дворі Тиріон поговорив з Вейрисом, чи не можна влаштувати Джофрі візит до Чатаї. Він сподівався, що трошки меду підсолодить хлопцеву вдачу. Може, він, боги збавте, навіть буде вдячний, а Тиріон не відмовився б отримати бодай дрібку вдячності від свого суверена. Звісно, робити все потрібно таємно. Найважче буде розлучити його з Гончаком. «Пес вічно крутиться під ногами в господаря,– зауважив він Вейрису,– але ж усі люди колись сплять. А деякі ще грають у кості й навідуються до повій».

«Гончак має всі три звички, якщо ви про це питаєте».

«Ні,– мовив Тиріон,– я питаю коли».

Вейрис, загадково посміхаючись, поклав палець на щоку.

«Мілорде, людина підозрілива могла б подумати, що ви хочете довідатися, коли Сандор Кліган не охороняє короля Джофрі, та скривдити його».

«Ну, ви ж цього не подумаєте, лорде Вейрисе,– сказав Тиріон.– Я-бо всього-на-всього хочу трішки любові від Джофрі».

Євнух пообіцяв поклопотатися цим питанням. Але війна вимагала свого, тож Джофрі доведеться почекати з переходом у статус дорослого чоловіка.

– Ти, звісно, знаєш свого сина краще за мене,– змусив себе Тиріон мовити до Серсі,– але все одно про шлюбну угоду з Тайрелами варто поміркувати. Можливо, це єдиний шанс продовжити Джофрі життя, щоб він таки дожив до шлюбної ночі.

Мізинчик був з ним згоден.

– Що може Старківна дати Джофрі, крім свого тіла, хай якого звабливого? А з Марджері Тайрел він отримає п’ятдесят тисяч мечів і всю потугу Небосаду.

– Так і є,– поклав Вейрис м’яку долоню королеві на рукав.– У вас материнське серце, і я знаю, що його світлість кохає свою любку. Та королі мають навчитися ставити потреби королівства вище за свої бажання. Я вважаю, що цю пропозицію варто зробити.

Королева вивільнилася від євнухової руки.

– Були б ви жінками, так би не говорили. Кажіть, що хочете, але Джофрі гордість не дозволить задовольнитися недоїдками Ренлі. Він не погодиться.

Тиріон знизав плечима.

– Коли за три роки король досягне повноліття, зможе погоджуватися або не погоджуватися, скільки заманеться. А доти у нього є ти – його регентша, і я – його правиця, і він візьме шлюб з тим, з ким ми скажемо. Недоїдки це чи ні.

У Серсі в сагайдаку стріл більше не лишилося.

– Що ж, робіть свою пропозицію, але боги бороніть нас, якщо Джофу не сподобається дівчина.

– Я втішений, що ми нарешті дійшли згоди,– сказав Тиріон.– Так, і хто з нас поїде до Буремосту? Встигнути передати серу Лорасу нашу пропозицію слід до того, як він охолоне.

– Ви хочете послати на переговори когось із ради?

– Навряд чи можна очікувати, що лицар квітів захоче спілкуватися з Броном чи Шаґою, правда? Тайрели гонорові!

Сестричка Серсі не гаяла часу – зразу спробувала повернути ситуацію собі на користь.

– Сер Джейслін Байвотер шляхетного походження. Пошли його.

Тиріон похитав головою.

– Нам потрібен хтось такий, хто не просто перекаже наші слова та привезе назад відповідь. Наш посол має сам говорити від імені короля і ради та швидко залагодити справу.

– Волю короля озвучує правиця,– в очах Серсі дикополум’ям зблиснуло світло смолоскипів.– Якщо поїдеш ти, Тиріоне, то це наче сам Джофрі поїхав. І чи є хто кращий? Ти володієш словом, як Джеймі – мечем.

«А ти квапишся виперти мене з міста, Серсі?»

– Ти надто добра, сестро, але мені здається, що залагодити шлюб для хлопця краще його матері, ніж дядькові. До того ж ти легко завойовуєш друзів, про що я і мріяти не смію.

– Я потрібна Джофу тут,– примружилася вона.

– Ваша світлосте, мілорде правице,– втрутився Мізинчик,– ви обоє потрібні Джофу тут. Дозвольте поїхати замість вас мені.

– Вам?

«Цікаво, яка з цього користь йому?» – подумав Тиріон.

– Я в раді короля, але я не королівської крові, тож у заручники мене навряд чи варто брати. Я заприязнився з сером Лорасом, ще як він був при дворі, й не давав йому приводу незлюбити мене. Наскільки я знаю, Мейс Тайрел не вважає мене за ворога, і ще я тішуся надією, що маю деякий хист до переговорів.

«Ось ми і попалися». Тиріон не довіряв Пітиру Бейлішу й не хотів спускати його з ока, однак який вибір він йому лишив? Їхати має Мізинчик або сам Тиріон, а він-бо добре тямив: залишить Королівський Причал бодай на деякий час – і все, чого він домігся, розсиплеться.

– Дорога до Буремосту пролягає через лінію вогню,– обережно заговорив Тиріон.– Та й лорд Станіс, понад усякий сумнів, уже вирядив своїх вівчарів збирати блудних овець.

– Вівчарів я ніколи не боявся. Мене більше хвилюють вівці. Але, гадаю, добрий ескорт вирішить справу.

– Можу дати вам сотню золотих плащів,– сказав Тиріон.

– П’ятсот.

– Триста.

– І ще сорок людей: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо приїду без шлейфа лицарів, Тайрел мене всерйоз не сприйме.

І то правда.

– Згода.

– А ще я візьму з собою Горе і Гобліна, а потім відішлю до батька. Як жест доброї волі. І нам потрібен Пакстер Редвин, він старовинний друг Мейса Тайрела і сам по собі впливова фігура.

– І зрадник,– вперлася королева.– Арбор теж присягнув би Ренлі разом з усіма, якби Редвин не знав, що за це постраждають його виплодки.

– Ренлі мертвий, ваша світлосте,– зауважив Мізинчик,– а ні Станіс, ні лорд Пакстер не забудуть, як галери Редвинів перекривали море під час облоги Штормокраю. Поверніть батькові близнюків – і це, можливо, прихилить до нас Редвина.

Але Серсі це не переконало.

– Чужі б забрали його прихильність: мені потрібні його мечі й вітрила. А отримаємо ми їх тільки в тому разі, якщо міцно триматимемо близнюків.

На це у Тиріон була відповідь.

– Тоді відішлімо сера Гобера назад в Арбор, а сера Гораса лишімо тут. Лорд Пакстер має досить лою в голові, аби правильно розтлумачити послання, я так думаю.

Ця пропозиція не викликала заперечень, але Мізинчик ще не закінчив.

– Нам потрібні будуть коні. Прудкі й витривалі. Кругом ідуть бої, тож міняти коней навряд чи вдасться. А ще знадобиться чимало золота – на ті дарунки, що про них ми вже говорили.

– Беріть, скільки потрібно. Якщо місто впаде, Станіс і так і так усе розграбує.

– Моє доручення має бути в письмовому вигляді. Щоб Мейс Тайрел не мав сумнівів у моїх повноваженнях, потрібна грамота, яка підтверджує мої повні права вести переговори щодо шлюбу й залагоджувати інші справи, якщо доведеться, а головне, брати на себе зобов’язання від імені короля. Грамота має бути підписана Джофрі та всіма членами ради, з усіма печатками.

Тиріон тривожно посовався в кріслі.

– Гаразд. Це все? Нагадую вам, звідси до Буремосту – неблизький світ.

– Я виїжджаю вдосвіта,– Мізинчик підвівся.– Сподіваюся, по моєму поверненню король подбає, щоб мої героїчні зусилля були гідно винагородженні?

– Джофрі напрочуд вдячний суверен,– хихикнув Вейрис,– я певен, вам не буде чого жалітися, добрий мій хоробрий лорде.

Але королева любила прямоту.

– Чого ви хочете, Пітире?

Мізинчик з хитрою посмішкою зиркнув на Тиріона.

– Про це я ще маю поміркувати. Безсумнівно, я щось надумаю,– він граційно уклонився й вийшов – недбало, наче прямує в один зі своїх борделів.

Тиріон задивився у вікно. Стояв такий густий туман, що не видно було муру на тому кінці двору. Крізь сіру пелену ледве пробивалося кілька нечітких вогників. «Не найкращий день для подорожі»,– подумав Тиріон. Він не заздрив Пітиру Бейлішу.

– А тепер час братися до грамоти. Лорде Вейрисе, пошліть по пергамент і перо. І ще комусь треба збудити Джофрі.

Коли нарада врешті скінчилася, було так само сіро й темно. Вейрис кудись поквапився сам-один, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ланістери на мить затрималися в дверях.

– Як там просувається твій ланцюг, брате? – поцікавилася королева, поки сер Престон застібав у неї на плечах злототканий плащ, облямований горностаєм.

– Ланка по ланці росте. Дякувати богам, сер Кортні Пенроуз – людина вперта. Станіс ніколи не вирушить на північ, поки в нього в тилу залишається невзятий Штормокрай.

– Тиріоне, знаю, ми не завжди погоджуємося в політичних питаннях, але здається мені, що я помилялася щодо тебе. Ти не такий дурень, як я уявляла. Якщо по правді, я щойно збагнула, як сильно ти допоміг. Ти мусиш мені вибачити за те, що я, було, розмовляла з тобою надто різко.

– Мушу? – він знизав плечима, а тоді посміхнувся.– Люба сестро, ти не сказала нічого такого, що потрібно вибачати.

– Маєш на увазі – сьогодні?

Вони обоє розсміялися… і Серсі, нахилившись уперед, лишила в нього на чолі швидкий м’який поцілунок.

Втративши мову, Тиріон проводжав її очима; поряд з нею ішов сер Престон.

– Я геть з глузду з’їхав – чи сестра і справді тільки-но мене поцілувала? – запитав Тиріон у Брона, коли ці двоє зникли з очей.

– Було так приємно?

– Було… неочікувано.

Останнім часом Серсі поводилася дивно. Тиріона це нервувало.

– Силкуюся пригадати, коли вона цілувала мене востаннє. Мені було років шість-сім, не більше. Вони з Джеймі побилися об заклад.

– Жінка нарешті звернула увагу на ваші принади.

– Ні,– мовив Тиріон.– Ні, жінка щось замислила. І найкраще буде це розвідати, Броне. Ти же знаєш, що я терпіти не можу сюрпризів.

Теон

Теон зворотом долоні витер плювок з підборіддя.

– Роб тебе випотрошить, Грейджою! – верещав Бенфред Толгарт.– І згодує твоє зрадливе серце вовку, сучий ти потрух!

Голос Ейрона Мокрочубого розітнув образи, як меч розтинає сир.

– Тепер ти мусиш його вбити.

– Спершу маю до нього питання,– сказав Теон.

– До біса твої питання,– закривавлений безпомічний Бенфред висів між Стиґом і Верлагом.– Вдавися ними, а від мене ти відповідей не дочекаєшся, боягузе! Перекинчик!

Дядько Ейрон був невблаганний.

– Плюючи на тебе, він плює на всіх нас. Плює на затонулого бога. І мусить померти.

– Батько доручив командування мені, дядьку.

– І поставив мене твоїм радником.

«І наглядачем». Теон не наважувався у справах з дядьком заходити задалеко. Так, йому доручили командування, але затонулому богу його люди вірили більше, ніж йому, а Ейрона Мокрочубого просто жахалися. «Не можу їх за це винити».

– Ти за це головою накладеш, Грейджою. Тобі ворони очі повиїдають,– Бенфред знову хотів плюнути, та тільки кров’ю бризнув.– Чужі б ухопили вашого мокрого бога!

«Толгарте, ти своє життя виплюнув»,– подумав Теон.

– Стиґу, хай він замовкне,– сказав він.

Бенфреда силоміць поставили навколішки. Відірвавши з пояса кролячу шкурку, Верлаг пхнув йому її в рота, аби припинив репетувати. Стиґ наготував топір.

– Ні,– втрутився Ейрон Мокрочубий.– Його слід віддати богові За старою традицією.

«Хіба не байдуже? Смерть є смерть».

– То забирайте його.

– Ти підеш зі мною. Ти тут командуєш. І жертву приносити маєш ти.

Цього вже Теон не витримав.

– Ви жрець, дядьку, і бога я залишаю вам. А мені, будьте такі ласкаві, залиште військові дії,– він помахав рукою, і Верлаг зі Стиґом потягнули бранця до узбережжя. Ейрон Мокрочубий кинув на небожа осудливий погляд, а тоді рушив за ними. Вони прямували на рінистий берег – топити Бенфреда Толгарта в солоній воді. За давнім звичаєм.

«Може, це й милосердніше»,– сказав собі Теон, розвертаючись у протилежному напрямку. Який зі Стиґа кат? А у Бенфреда шия грубезна, як у ведмедя, жилава й тлуста. «Колись я його цим дражнив, щоб трішки позлити»,– пригадалося Теону. Коли це було – років зо три тому? Коли Нед Старк їздив у Торенів Квадрат побачитися з сером Гелманом, Теон супроводжував його і провів два тижні в Бенфредовім товаристві.

Здалеку летіли переможні крики – з-за повороту дороги, де відбулася битва… якщо це можна битвою назвати. Якщо по правді, то було більше схоже на забій овець. «Овець у сталевій шкурі, та все одно овець».

Видершись на купу каміння, Тиріон поглянув на мертвих вояків і поранених коней. Коні на таке не заслужили. Тимор з братами збирали тих, що в битві не постраждали, а решту, яких уже було не врятувати, добивали Урцен з Чорним Лореном. Решта ж грабували полеглих. Гевін Гарло стояв навколішках на грудях у померлого й відпилював йому палець, щоб зняти каблучку. Платив залізну ціну. «Лорд-батько пишався б». Теон подумав, чи не пошукати тих двох, яких він зарубав власноруч,– може, в них якісь коштовності знайдуться,– але на саму ідею про це у нього стало гірко в роті. Він уявляв, що сказав би на це Едард Старк. Але й ця думка його теж розсердила. «Мертвий Старк гниє в могилі, він мені ніхто»,– нагадав собі Теон.

Старий Ботлі, якого прозивали Рибовус, сидів, нахмурившись, над горою награбованого, а три його сини навалювали ще і ще. Один з них штовхався з тлустим чолов’ягою на ім’я Тодрик, який котився між полеглих з рогом елю в одній руці й топором у другій, загорнувшись у білу лисячу шубу, хіба трошки забруднену кров’ю попереднього власника. «П’яний»,– вирішив Теон, слухаючи, як той реве. Кажуть, за старих часів залізні під час бою були п’яні від крові – у нестямі вони не відчували болю й не боялися ворога, та цей воїн був просто п’яний від елю.

– Вексе, мій лук і сагайдак.

Хлопець метнувся і приніс, що сказали. Теон саме зігнув лук і напнув тятиву на виїмках, коли Тодрик перекинув малого Ботлі на землю й хляпнув йому пива в очі. Рибовус, лаючись, скочив на ноги, але Теон його випередив. Він прицілився в руку, яка тримала ріг, щоб показати цим двом, як треба стріляти, але Тодрик усе зіпсував, метнувшись убік саме в ту мить, коли Теон відпустив тятиву. Стріла прошила йому живіт.

Мародери роззявили роти. Теон опустив лук.

– Ніяких пияків, я сказав, і ніяких бійок за награбоване.

Тодрик, помираючи навколішках, голосно стогнав.

– Ботлі, хай він замовкне.

Рибовус із синами не забарилися виконати наказ. Тодрик мляво борсався, але йому розтяли горлянку й почали здирати з нього шубу, каблучки та зброю ще до того, як він помер.

«Тепер вони знатимуть, що мої слова слід сприймати всерйоз». Може, лорд Балон і віддав командування йому, але Теон знав, що дехто з вояків бачить у ньому лише зеленого хлопчака з царини.

– Когось тут ще спрага мучить? – (Ніхто не озвався).– От і добре.

Він буцнув ногою Бенфредове знамено, що впало на землю разом зі зброєносцем, який затискав його в руці. Під стягом прив’язана була кроляча шкурка. «Навіщо тут кроляча шкурка?» – хотів він розпитати, та коли в нього плюнули, геть про це забув. Жбурнувши лук назад Вексу, він широкими кроками рушив геть, пригадуючи, яке піднесення він відчував після Лопотючого лісу, й не розуміючи, чому сьогоднішня перемога має зовсім інший присмак. «Толгарте, чортів гоноровий йолоп, ти ж навіть розвідників не вислав!»

Маршируючи, вони жартували й навіть співали, над ними майоріли на прапорі три чатові дерева, а з гостряків списів звисали дурнуваті кролячі шкурки. Стрільці, що заховалися за колючим дроком, зливою стріл зіпсували їм співи, а тоді Теон особисто повів солдатів докінчити криваву справу кинджалами, топорами й келепами. Командира він наказав не чіпати, щоб допитати його.

От тільки він не очікував, що ним виявиться Бенфред Толгарт.

Коли Теон повернувся до «Морської суки», його обм’якле тіло саме витягали з води. На тлі неба вирізнялися щогли довгих лодій, які стояли вздовж рінистого берега. Від рибальського селища не лишилося нічого, крім попелу, що смердів під дощем. Чоловіків усіх узяли на мечі – окрім хіба жменьки, яким Теон дозволив утекти, щоб вони донесли новину до Торенового Квадрату. Жінок і дочок нальотчики взяли собі за соляних дружин – тих, що молодші й гарніші. Старих і бридких зґвалтували й повбивали, а тих, які щось уміли й навряд чи могли завдати клопоту, поневолили.

Теон добре спланував напад: у гнітючій передсвітанковій темряві причаливши кораблі до берега й вистрибнувши на сухе з бардою в руці, він повів вояків на сонне селище. Йому це було неприємно, та що лишалося робити?

Тричі клята сестричка зараз веде «Чорний вітер» на північ, сподіваючись відвоювати замок і для себе. Лорд Балон потурбувався, аби про те, що на Залізних островах збирається військо, не дізналася жодна жива душа за їхніми межами, і Теонові криваві наскоки на Скелясте узбережжя спишуть на морських розбійників. Північани й гадки не матимуть про небезпеку, аж поки на Пущанський Насип і Кейлінський Рів не опустяться келепи. «А коли вже буде по всьому, менестрелі складатимуть пісні про цю суку Ашу, а про моє існування забудуть начисто». Звісно, якщо він це допустить.

Дагмер Заяча Губа стояв собі на високому різьбленому носі своєї довгої лодії – «Шумопивці». Теон доручив йому вартувати кораблі, бо якби не це, люди вважали б цю перемогу Дагмеровою, а не Теоновою. Людина запальна могла б це сприйняти за вияв неповаги, а от Дагмер тільки розреготався.

– День приніс нам перемогу,– гукнув униз Дагмер.– А ти не всміхаєшся, хлопче. Живі мають усміхатися, бо мертві вже цього не можуть,– усміхнувся він, показуючи приклад. Видовище було моторошне. Під білосніжною гривою у Дагмера Заячої Губи ховався такий жахливий шрам, якого Теон зроду не бачив: пам’ять про барду, яка в дитинстві мало не позбавила його життя. Удар зламав йому щелепу, вибив передні зуби й ущедрив чотирма губами замість двох. Кошлата борода ховала щоки й шию, але на шрамі волосся не росло, тож блискучий кривий і зморшкуватий шрам розтинав обличчя, як розколина – засніжену рівнину.– Чув, як вони співали? – мовив старий вояк.– Гарна була пісня, і співали вони хоробро.

– Співали вони краще, ніж билися. Їм би з лір було користі більше, ніж зі списів.

– Скільки людей полягло?

– З наших? – Теон знизав плечима.– Тодрик. Це я його застрелив – за пиятику й шарпанину.

– Комусь на роду написано загинути.

Чоловік скромніший побоявся б щоразу світити своєю страхолюдною посмішкою, але Дагмер усміхався частіше й ширше, ніж сам лорд Балон.

Та хай яка потворна була його усмішка, вона викликала тисячі спогадів. Теон змалечку надивився на неї – коли перестрибував на коні замшілу стіну чи, жбурляючи топір, ціляв у мішень. Коли блокував удар Дагмерового меча, на льоту протинав стрілою мартина, брав у руки румпель і безпечно проводив лодію крізь клубок запінених скель. «Він усміхався мені більше, ніж батько й Едард Старк разом узяті». Навіть Роб… Теон мав би заслужити його усмішку того дня, коли врятував Брана від дикуна, а натомість отримав прочухана, наче якийсь кухарчук, що спалив кашу.

– Дядьку, нам треба поговорити,– сказав Теон. Дагмер насправді не був йому дядьком, а простим присяжним з краплею Грейджойської крові в четвертому чи п’ятому коліні, причому крові явно не з того боку простирадла. Але Теон завжди кликав його «дядьком».

– То піднімайся до мене на облавок.

Від Дагмера ніяких «мілордів» не дочекаєшся, особливо коли він у себе на кораблі. На Залізних островах кожен капітан – король на своєму судні.

Чотири широкі кроки – і Теон видерся по трапу на «Шумопивцю»; Дагмер повів його в тісний кормовий салон, де старий налив собі ріг квасного елю й запропонував Теону випити теж. Але той відмовився.

– Коней ми захопили недосить. Так, є кілька, але… що ж, доведеться обмежитися тим, що маю, мабуть. Менше людей – більше слави.

– Для чого нам коні? – Дагмер, як і більшість залізних, звик битися на своїх двох, з палуби корабля.– Тільки загидять палубу та плутатимуться під ногами.

– Це якби ми вирішили плисти,– мовив Теон.– А в мене інший план.

Він уважно глянув на співрозмовника, щоб оцінити його реакцію. Без Заячої Губи на успіх нема чого й сподіватися. Хай Теон і командує, та вояки ніколи за ним не підуть, якщо проти нього будуть і Ейрон, і Дагмер, а переманити на свій бік кислолицого жерця і сподіватися не варто.

– Набіги на узбережжя – ось для чого послав нас твій лорд-батько, і все.

З-під кошлатих білих брів Теона роздивлялися очі світлі, як морське шумовиння. Що це за вираз на обличчі – несхвалення чи іскра зацікавленості? Останнє, подумав Теон… з надією.

– Ти – батьків служивий.

– Найкращий служивий – і був, і є.

«Гонор,– подумав Теон.– Він гоноровий, і це слід використати: гонор його стане ключем до нього».

– Немає на Залізних островах людини й наполовину такої вправної з мечем чи списом.

– Довго ти був відсутній, хлопче. Коли ти поїхав, усе так і було, але я постарів на службі в лорда Грейджоя. Тепер співці найкращим називають Андрика. Кличуть його Андриком Несміяном. Велет – не чоловік. Служивий лорда Драма зі Старої Весі. А ще Чорний Лорен і Карл-Дівиця – майже такі ж застрашливі.

– Може, той Андрик і видатний боєць, але ніхто його так не боїться, як тебе.

– Правду мовиш,– сказав Дагмер. Його пальці, що тримали ріг, були обвішані перснями – золотими, срібними, бронзовими, оздобленими дебелими сапфірами, гранатами й драконовим склом. Теон знав: за кожен з них він заплатив залізну ціну.

– Якби в мене на службі була така людина, як ти, я б не марнував її здібностей, посилаючи палити й грабувати. Така робота не для найкращого вояка лорда Балона…

Дагмер у посмішці розтулив покручені губи, вищиривши коричневі уламки зубів.

– І не для його законного сина? – він присвиснув.– Я бачу тебе наскрізь, Теоне. На моїх очах ти зробив перший крок, це я допомагав тобі згинати твій перший лук. Не я почуваюся змарнованим, не я.

– Я по праву мав би отримати сестрине місце,– не приховував Теон, ніяковіючи від того, наскільки буркотливо це звучить.

– Ти занадто близько береш усе до серця, хлопче. Просто твій лорд-батько ще зовсім тебе не знає. Брати твої загинули, тебе забрали вовки, йому на втіху лишилася одна твоя сестра. Він навчився на неї покладатися, й вона жодного разу його не підвела.

– Я теж. Старки знають мені ціну. Я був одним з обраних розвідників Бриндена Чорнопструга, я був у передніх лавах у Лопотючому лісі. Та мені от стілечки не вистало,– Теон показав руками два фути,– щоб схрестити мечі з Царевбивцею. Між нами став Дарин Горнвуд – і загинув за це.

– Навіщо ти мені це кажеш? – поцікавився Дагмер.– Я перший уклав меча тобі в руку. Я добре знаю, що ти не страхополох.

– А батько знає?

Старий сивий воїн мав такий вигляд, наче одкусив од чогось гидкого.

– Просто… Теоне, ти здружився з юним Вовком, Старки тримали тебе десять років.

– Я не Старк! – («Про це подбав лорд Едард»).– Я – Грейджой, і це я буду батьковим спадкоємцем. А як цього домогтися, коли не звитягою?

– Ти ще юний. Ще прийдуть війни, ще будуть тобі звитяги. А поки що нам наказали плюндрувати Скелясте узбережжя.

– Нехай цим займається дядько Ейрон. Я віддам йому шість кораблів – усі, крім «Шумопивці» й «Морської суки», і він може палити й топити, поки його бог не уп’ється крові.

– Командування доручили тобі, а не Ейрону Мокрочубому.

– Якщо плюндрування не припиниться, хіба не байдуже? А те, що збираюся зробити з твоєю допомогою я, жодному жерцеві не до снаги. Моє завдання зможе виконати тільки Дагмер Заяча Губа.

Дагмер зробив з рогу великий ковток.

– Розповідай.

«А він спокусився,– подумав Теон.– Бо розбій йому до шмиги не більше, ніж мені».

– Якщо сестра збирається захопити замок, я теж можу.

– В Аші людей більше вчетверо чи й уп’ятеро, ніж у нас.

Теон дозволив собі лукаво посміхнутися.

– А в нас учетверо більше кмети і вп’ятеро більше мужності.

– Твій батько…

– …ще подякує мені, коли ми вручимо йому ціле королівство. Бо про мою звитягу менестрелі співатимуть ще тисячу років.

Він добре тямив, що це змусить Дагмера замислитися. Співець якось склав баладу про ту барду, що розтяла йому щелепу навпіл, і старий любив її слухати. За чаркою він завжди просив заспівати розбійницьких пісень – гучних і шалених, про давно померлих звитяжців і безрозсудну відвагу. Волосся в нього посивіло, а зуби зогнили, та він і досі мав смак до слави.

– І яка ж роль відводиться в твоєму таємному замірі мені, хлопче? – запитав Дагмер Заяча Губа по довгій паузі, й Теон уже знав, що переміг.

– Посіяти страх у самому серці ворога, як умієш тільки ти. Візьмеш більшу частину війська й виступиш на Торенів Квадрат. Гелман Толгарт найкращих вояків забрав на південь, а Бенфред з усіма їхніми синами загинув тут. Тож там лишається його дядько Леобальд з маленькою залогою…– («А якби у мене була змога допитати Бенфреда, я б довідався, наскільки маленькою»).– Не роби зі свого наближення таємниці. Співай бойових маршів, скільки душі заманеться. Треба, щоб у замку зачинили браму.

– А цей Торенів Квадрат – міцна фортеця?

– Доволі міцна. Мурована, стіни – тридцять футів заввишки, з квадратними вежами на кожному розі та з квадратною фортецею по центру.

– Мурів не спалиш. Як ми їх візьмемо? З нашою чисельністю нам і маленький замок не штурмувати.

– Станете табором під стінами та почнете збирати катапульти й облогові гармати.

– Це проти давнього звичаю. Хіба ти забув? Залізні воюють мечами й топорами, каміння вони не метають. Немає слави в тому, щоб заморити ворога голодом.

– Леобальд про це не знає. Побачить ця стара вівця, як ви зводите облогові гармати, у нього кров захолоне – почне мекати про допомогу. А ти притримай лучників, дядьку: нехай крук летить. Каштелян у Вічнозимі хоробрий, але від старості розум йому задубів, як тіло. Дізнається, що на одного з прапороносців його короля напав жахливий Дагмер Заяча Губа – збере всі сили й поквапиться Толгарту на допомогу. Це ж його обов’язок. А для сера Родрика обов’язок – понад усе.

– Його військо точно буде більшим за моє,– сказав Дагмер,– та й ці старі лицарі мудріші, ніж ти гадаєш, а то б до сивини не дожили. Ти готуєш битву, в якій нам зроду не перемогти, Теоне. Торенів Квадрат ніколи не впаде.

– А я,– посміхнувся Теон,– не Торенів Квадрат зібрався захопити.

Арія

В замку панували грім і гармидер. Вояки вантажили у фургони діжки вина, мішки борошна, в’язки щойно оперених стріл. Ковалі рівняли мечі, загладжували вм’ятини на кірасах, підковували дестрієрів і мулів-в’юнаків. Укидали кольчуги в барила з піском і качали горбкуватим Натічним двором, щоб добре вичистити. Вісовим жінкам треба було двадцять плащів зашити, а ще сотню випрати. У септі стовпилися на молитву можні й мізерні. За мурами розбирали намети й шатра. Зброєносці заливали з відер вогнища, а солдати повитягували наолієні бруски, щоб востаннє підгострити клинки. Шум накочувався, як прибій: коні форкали й іржали, лорди горлали накази, кіннотники лаялися, повії гризлися.

Нарешті лорд Тайвін виступав у похід.

Першим з капітанів виїхав сер Адам Марбранд – за день до решти. Він зробив з цього цілу виставу, гарцюючи на гарячому гнідому рисакові з гривою мідною, як і волосся самого сера Адама, що спускалося нижче плечей. Кінь був під бронзовою попоною, пофарбованою під колір вершникового плаща та прикрашеною вогненним деревом. Деякі з жінок у замку, проводжаючи сера Адама, схлипували. Віс сказав, що він чудовий вершник і мечник – найвідважніший з командирів лорда Тайвіна.

«От би він загинув,– подумала Арія, спостерігаючи, як він виїжджає за браму на чолі подвійної колони вершників.– От би вони всі загинули». Вона знала, що вони їдуть воювати з Робом. За роботою дослухаючись до розмов, Арія дізналася, що Роб здобув видатну перемогу на заході. Казали, що він спалив Ланіспорт чи то збирався його спалити. Чи то захопив Кичеру Кастерлі й узяв усіх на мечі, чи то обложив Золотий Зуб… але щось-таки сталося, це точно.

Віс змушував Арію бігати з повідомленнями зі світанку до сутінок. З деякими навіть доводилося виходити за межі замку, в болото й божевілля табору. «Можна втекти,– думала вона, коли повз неї гуркотів фургон.– Заскочити у фургон і зачаїтися, або ж затесатися серед повій – ніхто б мене й не зупинив». Може, вона б так і вчинила, якби не Віс. Він не раз і не два пояснив, що саме зробить з тим, хто спробує від нього втекти.

– Бити я вас не збираюся, ні. І пальцем не зачеплю. Прибережу вас для когорянина, атож, притримаю вас для Калічника. Звати його Варго Гоут, і коли він повернеться, він вам ноги повідрубує.

«Здох би той Віс!» – подумала Арія, бо поки він поряд, нічого не вдасться. Він тільки гляне на тебе – і вже занюхав, що в тебе на думці,– він сам так каже.

Але Віс і уявити не міг, що вона вміє читати, тож записок своїх ніколи не запечатував. Арія всі їх проглядала, але толку з них не було: то він посилає віз у комору, то у зброярню. В одній вимагалося виплатити гральний борг, от тільки лицар, якому вона передала записку, не зміг її прочитати. Коли вона переказала йому, що там написано, він хотів її вдарити, та Арія ухилилася, зірвала в нього з сідла пивний ріг у золотій оправі й утекла. Заричавши, лицар кинувся за нею, але вона ковзнула між двох запряжених кіньми возів, протиснулася крізь юрму лучників і стрибнула в стічну канаву. Лицар у своїй кольчузі не міг за нею вгнатися. Коли Арія віддала Вісу ріг, той сказав, що маленька кмітлива Ласка заслуговує на винагороду.

– Я собі на вечерю нагледів жирненького каплуна з хрусткою скоринкою. Ми з тобою поділимося. Тобі сподобається.

Хай куди бігала Арія, всюди шукала Джакена Г’ґара, щоб шепнути ще одне ім’я, поки ненависні їй люди не опинилися за межами досяжності, але серед рейваху й розгардіяшу знайти лоратянського перекупного меча було неможливо. Він був їй винен ще дві смерті, і Арія боялася, що він так і не розрахується з нею, якщо виїде на війну разом з іншими. Нарешті вона зібралася на мужності й запитала одного з вартових при брамі, чи він ще не поїхав.

– Він з Лорчевих людей, так? – перепитав чоловік.– Він нікуди не їде. Його милість зробив сера Ейморі каштеляном Гаренхолу. Тож вони всі лишаються тут – утримувати замок. Криваві лицедії теж зостаються – за фуражирів. Той варвар Варго Гоут плюватиметься – вони з Лорчем завжди терпіти один одного не могли.

А от Гора-на-коні їхав разом з лордом Тайвіном. У бою він командуватиме авангардом, а це означає, що Дансен, Полівер і Раф вислизнуть в Арії між пальців, якщо вона не знайде Джакена й не звелить йому вбити когось із трьох, поки вони не поїхали.

– Ласко,– звернувся до неї того пообіддя Віс.– Збігай у зброярню і перекажи Лукану, що сер Лайонел на тренуванні зазублив меча, тож йому потрібен новий. Ось його мірка,– він вручив їй аркуш паперу.– І хутко, бо він виїздить з сером Кеваном Ланістером.

Підхопивши аркушик, Арія побігла. Зброярня ліпилася до замкової кузні – довгої будівлі, схожої на тунель з високою стелею, де в стінах було двадцять горн і довгі кам’яні жолоби з водою для гартування криці. Коли Арія увійшла, робота кипіла біля половини горн. Стіни дзвеніли від брязкоту молотків, а дебелі чоловіки в шкіряних фартухах пітніли у гнітючій спеці над міхами й ковадлами. У Гендрі голі груди теж блищали від поту, але блакитні очі під густою чорною чуприною не втратили впертого погляду, який так запам’ятався Арії. Вона не знала, чи хотіла б перемовитися з хлопцем. Це ж бо з його вини їх схопили.

– Хто з вас Лукан? – вона простягнула папірець.– Маю отримати новий меч для сера Лайонела.

– Забудь про сера Лайонела,– потягнув її за руку Гендрі.– Вчора ввечері Пиріжок запитав мене, чи чув я, як ти кричала «Вічнозим» там, у тверджі, коли ми билися на мурах.

– Не кричала!

– Кричала. Я теж тебе чув.

– Усі щось кричали,– оборонялася Арія.– Пиріжок кричав «пиріжок». Мабуть, сотню разів викрикнув.

– Важить те, що ти кричиш. Я сказав Пиріжку, щоб вуха помив, бо ти кричала «дідько з ним». Тож якщо він тебе запитає, тобі ліпше це підтвердити.

– Звісно,– мовила Арія, хоча що це за дурниця – «дідько з ним»? З ким – з ним? Пиріжку вона так і не наважилася признатися, хто вона така насправді. «Може, мені шепнути Джакену Пиріжкове ім’я?»

– Покличу Лукана,– сказав Гендрі.

Лукан побуркотів над запискою (хоча Арії здалося, що прочитати її він не зміг) і витягнув важкий довгий меч.

– Для того йолопа такий меч захороший, так і перекажи йому мої слова,– мовив він, передаючи їй меч.

– Добре,– збрехала вона. Якби вона таке переказала, Віс побив би її до крові. Лукан хай свої образи сам переказує.

Меч був набагато тяжчий за Голку, але Арії подобалося його тримати. Від ваги криці в долонях аж наче ставали дужчими руки. «Може, я ще й не водяна танцюристка, але й не мишка. Мишка не вміє орудувати мечем, а я вмію». Брама була відчинена, солдати заходили й виходили, закочувалися порожні підводи, а викочувалися, порипуючи й розгойдуючись під вагою вантажів. Арія подумала, чи не піти у стайню й не сказати, що серу Лайонелу потрібен новий кінь. У неї-бо є папірець, а конюші все одно читати не вміють, як і Лукан. «Візьму собі меча й коня і просто поїду геть. Якщо вартові спробують мене зупинити, покажу їм папір і скажу, що везу все це серу Лайонелу». От тільки вона гадки не мала, який з себе той сер Лайонел і де його шукати. Якщо її почнуть розпитувати, то про все здогадаються, і тоді Віс… Віс…

Вона кусала губу, намагаючись не думати, як воно – позбутися обох ніг, і тут повз неї пройшов гурт лучників у шкірянках і залізних шоломах, з луками через плече. До Арії долинули уривки розмови.

– …кажу тобі, велети, він зібрав за Стіною велетів двадцять футів заввишки, вони бігають за ним, як собаки…

– …так не буває – щоб напасти так швидко, серед ночі… Він вовк, а не людина, всі Старки такі…

– …до біса ваших велетів і вовків, та хлопча штанці обмочить, коли дізнається, що ми вже вийшли в похід. Забракло йому мужності виступити на Гаренхол, ні? Побіг в інший бік, ні? Хай зараз тікає, якщо має клепку в голові.

– Це ти так кажеш, а хлопець, може, знає таке, що нам і невтямки, може, це нам треба тікати…

«Так,– подумала Арія.– Так, це вам тікати треба, вам усім, і лорду Тайвіну, і Горі, і серу Адаму, і тому дурному Лайонелу, хай хто він такий, тікайте бігом, бо брат вас усіх повбиває, він Старк, він вовк, а не людина, і я теж».

– Ласко,– голос Віса ляснув її, мов батогом. Вона й не помітила, звідки Віс з’явився, але стояв просто перед нею.– Давай сюди. Щось ти забарилася,– він висмикнув меча в неї з пальців і добряче ляснув її по щоці зворотом долоні.– Наступного разу бігатимеш швидше.

На якусь мить Арія знову перетворилася на вовчицю, але Вісів ляпас повернув її з небес на землю, лишивши в роті хіба присмак її власної крові: коли Віс її вдарив, вона прикусила язика. Як вона його за це ненавиділа!

– Тобі додати? – поцікавився Віс.– Зараз отримаєш. Я твоїх зухвалих поглядів не терпітиму. Біжи у броварню й перекажи Тафлбері, що в мене для нього є дві дюжини діжок, тільки хай пришле мерщій своїх хлопців, бо знайду когось, кому вони більше потрібні.

Арія помчала, але, як на Віса, не надто прудко.

– Бігом, якщо хочеш сьогодні повечеряти,– гаркнув він, геть забувши про обіцяного жирного каплуна зі скоринкою.– І не загубися знов, бо я тебе до крові відмолочу.

«Не відмолотиш,– думала Арія.– Більше такого не буде». Але вона все одно бігла. Мабуть, її вели давні боги Півночі. На півдорозі до броварні, коли вона пробігала під мурованим мостом, що з’єднував Новину вежу з Погребальною, до неї долинув різкий гримучий регіт. З-за рогу випірнув Рордж у супроводі трьох вояків, у яких на грудях була вишита мантикора з герба сера Ейморі. Побачивши Арію, Рордж зупинився й вищирився, виставивши напоказ повний рот кривих коричневих зубів, що зазвичай ховалися під шкіряним клапаном, якого він вдягав, щоб затулити дірку в себе на обличчі.

– Йоренова мандрьоха,– гукнув він.– Тепер зрозуміло, для чого ти була потрібна тому чорному бовдуру на Стіні, ага? – розреготався він, а з ним і решта.– І де ж твій дрючок? – зненацька поцікавився Рордж, і його посмішка зникла так само швидко, як і набігла.– Пригадую, я обіцяв тебе ним віддрочити,– зробив він до неї крок. Арія позадкувала.– Куди й поділася твоя сміливість, коли з мене ланцюги зняли!

– Я вас урятувала,– мовила Арія, тримаючись на добрий ярд від нього, щоб висковзнути, як змія, якщо він спробує її схопити.

– Можу тебе за це зайвий раз віддрочити. Йорен тобі куди засаджував – у дірку, чи йому твій тугий задочок більше був до вподоби?

– Я шукаю Джакена,– сказала вона.– Маю для нього повідомлення.

Рордж загнувся. В його очах майнуло щось таке… невже він боїться Джакена Г’ґара?

– Він у лазні. Забирайся з моєї дороги.

Круто розвернувшись, Арія метнулася геть, прудка як олень, і всю дорогу до лазні її ноги летіли понад бруківкою. Коли вона розшукала Джакена, той саме лежав у купелі, весь у клубах пари, а служниця поливала йому голову гарячою водою. Довге волосся, з одного боку червоне, а з другого – біле, спадало на плечі, мокре й важке.

Арія підкралася тихо як тінь, але він усе одно розплющив очі.

– Вона підкрадається на мишиних лапках, але дехто все чує,– сказав він. «Як він міг мене почути?» – подумала Арія, а він, здавалося, почув і це.– Для людини, що має вуха, шурхіт шкіряних підошов по камінню звучить голосно, як сурма. Кмітливі дівчата ходять босі.

– У мене повідомлення,– Арія невпевнено дивилася на служницю. Та оскільки та не збиралася нікуди йти, вона схилилася так низько, що вуста торкнулися його вуха.– Віс,– шепнула вона.

Джакен Г’ґар, знов заплющивши очі, лежав собі розслаблено, півсонно.

– Перекажи його милості, дехто завітає до нього у вільний час.

Рука його зненацька ворухнулася, плеснувши в Арію гарячою водою, і їй довелося відстрибнути, щоб не промокнути.

Коли Арія повідомила Тафлбері те, що сказав Віс, бровар голосно вилаявся.

– Перекажи Вісу, в моїх хлопців повно роботи, а ще скажи тому клятому пранцюватому мерзотнику, що пекло раніше замерзне, ніж він отримає від мене ще бодай ріг елю. Мені потрібні діжки за годину, бо лорд Тайвін про все дізнається, от побачите.

Коли Арія принесла відповідь, Віс теж вилаявся, хоч вона і викинула згадку про «клятого пранцюватого мерзотника», але зрештою зібрав шістьох чолов’яг і з буркотінням послав їх перетягувати діжки у броварню.

На вечерю того дня був ріденький ячмінний суп з морквою і цибулею, а до нього – окраєць черствого чорного хліба. Одна з жінок тепер спала у Вісовому ліжку, то вона отримала шматочок блакитного сиру та крильце з того каплуна, про якого Віс казав зранку. Решту він з’їв сам, і чиряки в нього в кутику рота аж блищали від сала. Від птаха вже майже нічого не лишилося, коли Віс одірвав очі від хлібної миски й побачив, що Арія витріщається на нього.

– Ласко, ходи сюди.

На одній ніжці ще лишилося темного м’яса на кілька укусів. «Він забув, а тепер згадав»,– подумала Арія. Їй чомусь стало прикро за те, що вона звеліла Джакену його вбити. Злізши з лавки, вона пішла в голову столу.

– Бачу, ти дивилася на мене,– Віс витер пальці об сорочку. Тоді однією рукою схопив Арію за горло, а другою добряче ляснув.– А що я тобі казав? – він знов ляснув її навідліг.– Тримай очі долу, бо іншим разом я тобі око ложкою виберу і згодую своїй сучці,– він штовхнув її на підлогу. Поділ сукні зачепився за цвяшок, що стирчав зі скабкуватої дерев’яної лавки, й тріснув.– І щоб усе зашила перед сном,– звелів Віс, обгризаючи залишки м’яса з каплуна. Закінчивши, він шумно обсмоктав пальці й кинув кістки своїй бридкій плямистій собаці.

– Віс,– шепотіла того вечора Арія, згорбившись над розпіркою в сукні.– Дансен, Полівер, Раф Солоденький,– примовляла вона імена, штрикаючи кістяною голкою нефарбовану вовну.– Лоскотун і Гончак. Сер Грегор, сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі.

Цікаво, думала вона, скільки ще їй доведеться включати Віса в свою молитву, й, засинаючи, мріяла про те, як зранку вона прокинеться – а він уже мертвий.

Але збудив її, як завжди, грубий копняк од Віса. Сьогодні виїздять головні сили війська лорда Тайвіна, повідомив Віс, поки вони снідали вівсяними коржиками.

– І не думайте, що вам легше стане, коли мілорда Ланістера не буде,– застеріг він.– Замок від цього не зменшиться, не сподівайтеся, а от робучих рук стане мало. І ви, сонюги, швидко дізнаєтеся, що таке справжня робота, ага.

«Не від тебе». Арія дзьобала вівсяний коржик. Віс нахмурився, наче рознюхав її секрет. Вона миттю опустила очі й уже не наважувалася підвести.

Коли лорд Тайвін Ланістер виїжджав з Гаренхолу, двір виповнювало сіреньке світло. Арія визирала з арочного вікна десь посередині Скиглявої вежі. На лордового бахмута вдягнули лускату емальовану малинову попону й позолочені намордник і нашийник, а сам лорд Тайвін убрався в пухнастий горностаєвий плащ. Його брат Кевін вдягнувся майже так само пишно. Перед ними їхало аж четверо штандарт-юнкерів, тримаючи в руках велетенські малинові прапори, оздоблені золотим левом. За Ланістерами їхали можні лорди й капітани. Літали й ляскали різнобарвні прапори: червоний бик і золота гора, фіолетовий єдиноріг і півень, плямистий кабан і борсук, срібний тхір і жонглер у блазенському костюмі, зорі і променисті сонця, павич і пантера, шеврон з кинджалом і чорний каптур, синій жук і зелена стріла.

Останнім їхав сер Грегор Кліган у сірій сталевій кірасі, верхи на огирі такому ж норовливому, як і їздець. Поряд з ним тримався Полівер з чорним собакою на штандарті й рогатим шоломом Гендрі на голові. Чолов’яга він був рослявий, та в тіні свого хазяїна він здавався хлопчаком-недоростком.

Арія не відривала очей од війська, що проїздило попід звідними ґратами, й по спині їй пробіг морозець. Зненацька вона збагнула, що скоїла страшну помилку. «Яка я дурепа!» – подумала вона. Віс – ніхто, як і Чизік. А ось їдуть ті, хто важить, ось кого їй слід було повбивати. Вчора ввечері вона могла шепнути будь-чиє ім’я, якби не розлютилася так на Віса за те, що вдарив її і надурив з каплуном. «Лорд Тайвін… Чому я не сказала – лорд Тайвін?»

Може, ще не пізно передумати. Віс іще не помер. Якщо вона розшукає Джакена і скаже йому…

Арія погнала крученими сходами, забувши про роботу. Долинуло рипіння ґрат, які поволі опускалися, занурюючи свої гостряки глибоко в землю… а тоді інший звук – зойк болю і страху.

Коли вона добігла, уже зібралося з дюжину людей, та ніхто не підходив близько. Арія протиснулася між них. На бруківці розпластався Віс; замість шиї в нього було червоне місиво, а невидющі очі втупилися в навислі сірі хмари. На грудях у нього стояла бридка плямиста сучка, хлебчучи кров просто з шиї і раз по раз віддираючи собі кавалок м’яса з обличчя мертвяка.

Нарешті хтось приніс арбалет і пристрелив плямисту сучку, яка вже відгризала Вісові вухо.

– Прокляття,– сказав якийсь чоловік.– Він цю сучку з цуценяти виростив.

– Окаянне місце,– мовив чолов’яга з арбалетом.

– Це Гаренів привид, ось що це,– сказала добродійка Амабель.– Я тут і ночі більше не пересплю, присягаюся.

Арія підвела очі від мерця і його собаки. До муру Скиглявої вежі прихилився Джакен Г’ґар. Побачивши, що вона на нього дивиться, він недбало підніс два пальці й поклав собі на щоку.

Кетлін

За два дні їзди від Річкорину їх запримітив розвідач, коли вони напували коней у каламутному струмку. Кетлін ще зроду так не раділа, побачивши на гербі вежі-близнючки дому Фреїв.

Коли ж вона попросила розвідача провести їх до її дядька, він одповів:

– Чорнопструг поїхав на захід з королем, міледі. Замість нього розвідниками командує Мартин Ріверз.

– Зрозуміло.

Вона зустрічалася з Ріверзом у Близнючках: то був незаконний син лорда Волдера Фрея, зведенюк сера Первина. Її не здивувало, що Роб вирішив ударити в саме серце ланістерівської потуги: про це він і думав, відсилаючи її геть на перемовини з Ренлі.

– І де зараз Ріверз?

– Стоїть табором за дві години їзди звідси, міледі.

– Веди нас до нього,– звеліла Кетлін. Брієнна допомогла їй знову сісти в сідло, і вони рушили вперед.

– Ви ідете з Буремосту, міледі? – запитав розвідач.

– Ні.

Туди вона заїхати не наважилася. По смерті Ренлі Кетлін не була певна, як зустрінуть її юна вдовиця та її заступники. Натомість вона пірнула у вир війни – проїхала родючими землями приріччя, які лють Ланістерів перетворила на випалену пустку, і щоночі розвідники приносили їй звістки, від яких їй ставало зле.

– Лорд Ренлі убитий,– сказала вона.

– А ми сподівалися, що це чергова побрехенька від Ланістерів або…

– Добре було б. У Річкорині керує мій брат?

– Так, міледі. Його світлість лишив сера Едмура утримувати Річкорин і захищати тили.

«Дайте боги йому сили на це,– подумала Кетлін.– І мудрості».

– А з заходу звістки від Роба вже були?

– А ви не чули? – здивувався вояк.– Його світлість здобув видатну перемогу на Волоброді. Сер Стафорд Ланістер загинув, а його військо розпорошене.

Сер Вендель Мандерлі втішено скрикнув, але Кетлін лише кивнула. Завтрашній спиток хвилював її більше, ніж учорашня слава.

Мартин Ріверз отаборився за стінами розбитої тверджі, поряд зі стайнею без даху й сотнею свіжих могил. Коли Кетлін злізла з коня, він опустився на одне коліно.

– Ми добре зустрілися, міледі. Ваш брат просив нас виглядати ваш загін, а коли ви під’їдете, чимшвидше допровадити назад у Річкорин.

Кетлін це не сподобалося.

– Це через батька?

– Ні, міледі. Стан лорда Гостера не змінився,– відповів Ріверз – червонощокий чолов’яга, мало подібний до своїх зведених братів.– Просто ми боялися, що ви натрапите на ланістерівських розвідачів. Лорд Тайвін залишив Гаренхол і з усіма силами марширує на захід.

– Підведися,– звеліла Кетлін Ріверзу. Скоро і Станіс Баратеон буде на марші, боги поможіть нам усім.– Коли тут буде лорд Тайвін?

– За три дні, може, чотири – важко сказати. Ми виставили чатових на всіх дорогах, але нам ліпше не баритися.

І вони не барилися. Ріверз хутко зібрав табір і скочив у сідло, і вони рушили далі, тільки тепер їх було близько п’ятдесятьох, і їхали вони під деривовком, пстругом і вежами-близнючками.

Почет Кетлін хотів знати більше про Робову перемогу на Волоброді, і Ріверз почав розповідати.

– У Річкорин завітав співець, зветься Раймундом Римачем, то він склав баладу про цю битву. Ви її сьогодні ввечері обов’язково почуєте, міледі. «Вовк у ночі», ось як він її назвав.

Далі він розповів, як залишки війська сера Стафорда відступили назад до Ланіспорту. Без облогових гармат про взяття Кичери Кастерлі не було і мови, тож Юний Вовк вирішив відплатити Ланістерам їхньою монетою за розор, який вони зчинили у приріччі. Лорди Карстарк і Гловер робили наскоки на узбережжя, леді Мормонт відбила тисячі голів товару й жене в Річкорин, а Великий Джон захопив золоті копальні Кастамеру, Нанову Падь і Пендрицьке узгір’я.

Сер Вендель розсміявся.

– Ось коли Ланістер прибіжить – коли в нього золото відбирають.

– А як королю вдалося взяти Золотий Зуб? – запитав сер Первин Фрей у свого брата-байстрюка.– Це ж міцна фортеця, та й стоїть на гірській дорозі.

– А він його не брав. Він уночі обігнув його. Подейкують, дорогу йому показав деривовк, отой його Сіровій. Винюхав козину стежку, яка спускалася в ущелину, а тоді піднімалася вздовж кряжу, стежку покручену й кам’янисту, та цілком придатну для вершників, якщо їхати по одному. Ланістери у своїх сторожових баштах нічого й не помітили,– Ріверз понизив голос.– Пліткують, що після бою король вирізав серце Стафорда Ланістера і згодував вовчиську.

– У такі казочки вірити не варто,– різко мовила Кетлін.– Мій син не дикун який-небудь.

– Як скажете, міледі. Але звір на це тільки заслуговував. Непростий це вовк, ой непростий. Люди чули, Великий Джон казав, що тих деривовків вашим дітям послали давні боги Півночі.

Кетлін пригадала день, коли її хлопці знайшли вовченят у снігу пізнього літа. Їх було п’ятеро – три цуцики і дві сучки – для п’ятьох законних дітей дому Старків… і ще шостий, з білим хутром і червоними очима, для Недового байстрюка Джона Сноу. «Непрості вовки,– подумала вона.– Справді непрості».

Уночі, коли вони стали табором, до неї в намет завітала Брієнна.

– Міледі, ви в безпеці, серед своїх, за день їзди від братового замку. Дозвольте мені вже їхати.

Кетлін це не мало б здивувати. Ця негарна дівчина всю дорогу трималася осторонь, переважно пораючись із кіньми – чистячи їх і вибираючи камінці з копит. Ще вона допомагала Шаду куховарити й білувати здобич, і дуже швидко довела, що з неї вправний мисливець. Хай що їй доручала Кетлін, Брієнна все робила спритно й без нарікань, а коли до неї говорили, відповідала ввічливо, але ніколи не теревенила, не плакала й не сміялася. День у день вона їхала з ними й ніч у ніч спала серед них, але так і не стала по-справжньому своєю.

«Так само їй було і з Ренлі,– подумала Кетлін.– На бенкеті, в рукопашній, навіть у шатрі Ренлі з братами веселкової варти. Вона звела навколо себе мури вищі, ніж у Вічнозимі».

– Куди ти поїдеш? – поцікавилася Кетлін.

– Назад,– сказала Брієнна.– У Штормокрай.

– Сама.– Це було не питання.

На широкому обличчі ні м’яз не здригнувся – воно було як стояча вода, яка не зраджує своєї глибини.

– Так.

– Хочеш убити Станіса.

Товстими мозолястими пальцями Брієнна стиснула руків’я меча.

Меча, що належав йому.

– Я дала обітницю. Тричі присягнулася. Ви мене чули.

– Чула,– визнала Кетлін. І знала, що дівчина, викинувши весь свій залитий кров’ю одяг, зберегла веселкового плаща. Тікаючи, Брієнні довелося залишити всі свої пожитки, тож вона була змушена вдягнути запасні речі сера Венделя – більше нічий одяг на неї не налазив.– Обітниці слід дотримувати, я згодна, але зі Станісом велика сила, і його вартові теж давали обітницю – обороняти його.

– Не боюся я його вартових. Я не гірша за них. Не слід мені було тікати.

– То ось що тебе турбує – що якийсь дурень назве тебе боягузкою? – зітхнула Кетлін.– Ти не винна у смерті Ренлі. Ти відважно йому служила, та якщо ти підеш за ним у сиру землю, нікому від цього краще не стане,– вона простягнула руку, щоб лагідним доторком бодай якось утішити дівчину.– Я знаю, як це важко…

– Ніхто не знає,– скинула Брієнна її руку.

– Помиляєшся,– гостро мовила Кетлін.– Щоранку, прокидаючись, я згадую, що Неда більше немає. Я не вмію тримати меча, але це не означає, що я не мрію опинитися на Королівському Причалі й, обхопивши Серсі Ланістер за білу шийку руками, тиснути доти, доки в неї обличчя не почорніє.

Краля підвела очі – єдине, що в неї було по-справжньому гарне.

– Якщо ви мрієте про таке, то чого зупиняєте мене? Чи не через те, що Станіс сказав на переговорах?

Чи справді так? Кетлін окинула поглядом табір. Двоє вояків зі списами в руках стояли на чатах.

– Мене вчили, що добрі люди мають боротися в цьому світі зі злом, а Ренлі, понад усякий сумнів, загинув злою смертю. Та ще мене вчили, що королів підносять боги, а не людські мечі. І якщо Станіс – наш законний король…

– Не законний. Роберт теж не був ніколи законним королем, навіть Ренлі так казав. Законного короля убив Джеймі Ланістер, а його повноправного спадкоємця – Роберт на Тризубі. І де ж тоді були боги? Богам нема діла до людей, точно як королям – до селян.

– Гарному королю є діло.

– Лорд Ренлі… його світлість, він… він був би найкращим королем, міледі, він був такий добрий, він…

– Його більше немає, Брієнно,– сказала Кетлін якомога лагідніше.– Лишаються Станіс і Джофрі… і мій син.

– Він же не… ви ж ніколи не замиритеся зі Станісом, ні? Не прихилите коліна? Ви не…

– Скажу тобі правду, Брієнно. Я не знаю. Може, мій син і король, от тільки я не королева… а проста мати, яка намагається всіма силами захистити своїх дітей.

– Я не створена для материнства. Моє – це борня.

– То борися… але за живих, а не за мертвих. Вороги Ренлі так само й Робові вороги.

Втупившись у землю, Брієнна переминалася з ноги на ногу.

– Вашого сина я зовсім не знаю, міледі,– вона підвела очі.– Я могла б служити вам. Якщо ви не проти.

Кетлін була вражена.

– Мені?

Це питання, схоже, давно турбувало Брієнну.

– Ви мені допомогли. Тоді, в шатрі… коли всі подумали, що я… що я…

– Ти не була ні в чому винна.

– Хай так, але вам чого було мене захищати? Могли просто дозволити мене вбити. Я ж бо вам – ніхто.

«Либонь, мені просто не хотілося лишитися єдиною хоронителькою чорної таємниці того, що там сталося»,– подумала Кетлін.

– Брієнно, за роки на службі в мене побувало чимало благородних пані, але такої, як ти, серед них не траплялося. Я-бо не військовий командувач.

– Ні, але ви – мужня жінка. Це не військова мужність, мабуть, але… я не знаю… така собі жіноча мужність. І мені здається, коли прийде час, ви не відмовлятимете мене. Обіцяйте мені! Що не відмовлятимете мене од відплати Станісу.

Рослява дівчина ніяково опустилася навколішки, витягла з піхов меча Ренлі й поклала його Кетлін до ніг.

Кетлін і досі дзвеніли у вухах Станісові слова про те, що Робів час теж прийде. Мов холодний вітерець пробіг їй по спині.

– Коли прийде час, я не стримуватиму тебе.

– Тоді я ваша, міледі. Ваш васал… чи ким ви схочете мене зробити. Я прикриватиму вам спину, триматиму в таємниці ваші плани і, якщо потрібно, віддам за вас життя. Присягаюся богами давніми й новими.

– А я клянуся, що в тебе завжди буде місце біля мого вогнища й тарілка за моїм столом, і обіцяю, що не вимагатиму від тебе служби, яка може тебе збезчестити. Присягаюся богами давніми й новими. Підведися.

Стиснувши руки дівчини у своїх долонях, Кетлін не стрималася від усмішки. «Скільки разів у мене на очах Нед приймав такі обітниці?» Цікаво було б знати, що він подумав би зараз про свою дружину.

Ближче до вечора наступного дня вони вбрід перейшли Червоний Зубець угорі за течією від Річкорину, де річка робила широкий закрут і вода була каламутна й мілка. Переправу стерегли мішані сили лучників і пікінерів з орлом Малістерів на гербах. Побачивши прапори Кетлін, вони випірнули з-за частоколу й послали на той бік річки вояка, щоб показав брід.

– Ви вважайте, міледі,– застеріг він, беручи її коня за вуздечку.– Ми, знаєте, під водою натикали залізних гостряків, а ще тута між каміння розсипані триболи. Так на всіх бродах, за наказом вашого брата.

«Едмур збирається прийняти тут бій». Від усвідомлення цього їй замлоїло в животі, але вона промовчала.

Між Червоним Зубцем і Ріннєкрутом їхній загін приєднався до потоку простолюду, який ішов шукати захисту в Річкорині. Дехто гнав перед собою худобу, ще хтось тягнув вози, але всі вони поступалися Кетлін дорогою й вітали її вигуками «Таллі!» або «Старк!». За півмилі від замку вона проїхала великий табір, де над шатром лорда майорів черлений прапор Блеквудів. Тут Лукас залишив її – пішов шукати свого батька, лорда Тайтоса. Решта поїхали далі.

Кетлін запримітила ще один табір – на березі річки на північ від Ріннєкруту; на вітрі виляскували знайомі штандарти – танцюристка Марка Пайпера, ратай Дарі та переплетені змії – червона й біла – Пейджів. То все були батькові прапороносці, лорди Тризуба. Багато хто з них виїхав з Річкорину ще до неї – захищати власні землі. Якщо вони повернулися, це означає, що Едмур знову їх скликав. «Боги бережіть нас, то це таки правда: він хоче битися з лордом Тайвіном».

Здалеку Кетлін побачила, що на мурах Річкорину висить щось темне. Під’їхавши ближче, вона роздивилася на зубчастих стінах повісельників, що бовталися на довгих прядив’яних мотузках із зашморгами на шиях, з набряклими й почорнілими обличчями. Їх уже обдзьобали круки, але малинові плащі ясно горіли на тлі пісковикових стін.

– Кількох Ланістерів повісили,– зауважив Гал Моллен.

– Мила картинка,– весело докинув сер Вендель Мандерлі.

– Друзі почали без нас,– пожартував Первин Фрей. Усі засміялися, окрім Брієнни, яка незмигним поглядом роздивлялася шерегу мерців, не зронивши ні слова й не посміхнувшись.

«Якщо повісили Царевбивцю, моїм дочкам кінець». Кетлін пустила коня легким галопом. Її учвал обігнали Гал Моллен з Робіном Флінтом, гукаючи до вартових у прибрамній. Гвардійці на мурах, безперечно, помітили її прапори давно, бо ґрати вже були підняті.

Назустріч із замку виїхав Едмур в оточенні батькових присяжних вояків – череватого сера Дезмонда Грелла, військового інструктора; Атерайдиса Вейна, стюарда; сера Робіна Райгера, лисого здорованя-капітана варти Річкорину. Всі троє були одного віку з лордом Гостером – усе життя вони провели на батьковій службі. «А вони вже старі»,– зненацька усвідомила Кетлін.

Едмур вдягнув синьо-червоний плащ на сорочку з вигаптуваною срібною рибкою. Вигляд він мав такий, наче не голився відтоді, як Кетлін виїхала на південь: борода його нагадувала вогненний чагарник.

– Кет, як добре, що ти безпечно повернулася додому! Коли ми почули про смерть Ренлі, то злякалися за твоє життя. Та ще й лорд Тайвін на марші.

– Я вже чула. Як батько?

– Одного дня наче ліпше, другого…– він похитав головою.– Він питав про тебе. Я не знав, що йому казати.

– Завітаю до нього дуже скоро,– пообіцяла вона.– Зі Штормокраю по смерті Ренлі не було більше звісток? Чи з Буремосту?

В дорозі до тебе крук не прилетить, а Кетлін нетерпеливилося дізнатися, що відбувалося по її від’їзді.

– З Буремосту нічого. А зі Штормокраю було три пташки від каштеляна, сера Кортні Пенроуза, і всі три з проханнями. Станіс обложив його і з моря, і з суходолу. Тож він пропонує союз будь-якому королю, який зніме облогу. Боїться за хлопця, каже. Про якого хлопця мова, ти не знаєш?

– Про Едрика Шторма,– пояснила Брієнна.– Робертового сина-байстрюка.

Едмур з цікавістю глянув на неї.

– Станіс присягнувся, що відпустить гарнізон цілим і неушкодженим, якщо замок здасться протягом двох тижнів і видасть Станісу хлопця, але сер Кортні не пристав на цю умову.

«Він ризикнув усім заради незаконнонародженого хлопця, який навіть не рідня йому»,– подумала Кетлін.

– Ти вже йому відповів?

Едмур похитав головою.

– Навіщо? У нас нема для нього ні помочі, ні поради. Та й Станіс нам не ворог.

Тут заговорив Робін Райгер.

– Міледі, не розповісте нам, як помер лорд Ренлі? Бо до нас долітали дуже дивні чутки.

– Кет,– мовив брат,– дехто каже, що це ти вбила Ренлі. А інші – наче це якась жінка-південка,– його погляд затримався на Брієнні.

– Мого короля убили,– стиха мовила дівчина,– та леді Кетлін тут ні до чого. Присягаюся своїм мечем і богами давніми й новими.

– Це Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина Вечірниці, яка служила у веселковій варті Ренлі,– пояснила Кетлін.– Брієнно, маю честь познайомити тебе з моїм братом – сером Едмуром Таллі, спадкоємцем Річкорину. Це його стюард Атерайдис Вейн. А це – сер Робін Райгер і сер Дезмонд Грелл.

– Це велика честь,– мовив сер Дезмонд. Решта луною підхопили його слова. Дівчина спаленіла, зніяковівши від вияву цієї простої люб’язності. Якщо Едмуру ця леді і здалася дивачкою, йому вистало такту і словом про це не прохопитися.

– Брієнна теж була з Ренлі, коли його вбили, як і я,– сказала Кетлін,– але ми до його смерті не причетні.

Вона не збиралася розповідати про тінь просто тут, коли слухає стільки людей, тож махнула рукою на тіла на мурі:

– Кого це ви повісили?

Едмур ніяково метнув туди погляд.

– Вони приїхали з сером Клеосом, який привіз від королеви відповідь на нашу мирну пропозицію.

– Ви вбили посланців? – вражено скрикнула Кетлін.

– Лжепосланців,– заявив Едмур.– Вони пообіцяли поводитися мирно й здали всю зброю, тож я дозволив їм вільно пересуватися замком, і три вечори поспіль вони їли м’ясо й пили мед за моїм столом, поки я вів переговори з сером Клеосом. А на четвертий день вони спробували звільнити Царевбивцю,– сказав він і вказав угору.– Оцей здоровань убив двох гвардійців голими руками, точніше, ручищами: схопив за горло й стукнув головами, а отой худорлявий, який висить поряд, уже відчиняв камеру Ланістера шматочком дроту, чорти б його взяли. А отой у самому кінці був якийсь клятий лицедій. Він моїм голосом наказав відчинити Річкову браму. Гвардійці присягалися, що то був мій голос,– Енгер, Делп і Ладний Лу, всі троє. Як на мене, навіть схоже не було, але ці йолопи все одно кинулися піднімати ґрати.

Кетлін підозрювала, що це Куцевих рук справа: відгонило тим самим крутійством, яке врятувало його в Соколиному Гнізді. Колись вона вважала Тиріона найменш небезпечним серед Ланістерів. Тепер вона вже не мала такої певності.

– Як вам вдалося їх піймати?

– Ну, так сталося, що мене в замку не було. Я поплив на той бік Ріннєкруту до… е-е-е…

– Зрозуміло, по дівках і дзьохах бігав. Давай далі.

Едмурові щоки спалахнули, барвою зрівнявшись із бородою.

– Була передсвітанкова година, я саме повертався. Коли Ладний Лу побачив мій човен і впізнав мене, він здивувався: хто ж тоді стоїть унизу й роздає накази? От він і здійняв галас.

– Будь ласка, скажи, що Царевбивцю знов схопили.

– Схопили, але не так легко. Джеймі роздобув меча, зарубав Пула Пернфорда і Дезмондового зброєносця Майлза, і так поранив Делпа, що мейстер Вайман боїться: йому теж уже недовго лишилося. Та тут була кривава різанина! На брязкіт криці збіглися інші червоні плащі – хто голіруч, а хто зі зброєю. Їх я повісив поряд з тими чотирма, що звільнили Царевбивцю, а решту кинув у темницю. Разом з Джеймі. Більше йому втекти не вдасться. Тепер він сидить у пітьмі, прикутий до стіни по руках і ногах.

– А Клеос Фрей?

– Божиться, що й гадки не мав про змову. Хтозна! Він наполовину Ланістер, наполовину Фрей, а брехуни і ті, і ті. Його я помістив у колишню камеру Джеймі у вежі.

– Кажеш, він привіз умови?

– Якщо їх можна так назвати. Гарантую, тобі вони сподобаються не більше, ніж мені.

– Леді Старк, допомоги з півдня сподіватися не варто? – запитав Атерайдис Вейн, батьків стюард.– Оте звинувачення в інцесті… Таку образу лорд Тайвін не попустить. І захоче змити з доччиного імені пляму кров’ю її обвинувача – лорд Станіс має це усвідомлювати. У нього вибору немає – тільки вступити в спілку з нами.

«Станіс уже вступив у спілку з силою страшнішою і темнішою».

– Поговорімо про це пізніше.

Кетлін клусом переїхала підйомний міст, залишивши позаду моторошну шерегу мертвих Ланістерів. Брат не відставав. Коли вони заїхали у метушню верхнього двору Річкорину, навперейми коням кинувся голопузий малюк. Кетлін шарпнула повіддя, щоб не наїхати на нього, й перелякано роззирнулася. У замок впустили сотні простолюду й дозволили звести попід мурами хижі. Діти бігали під ногами, а у дворі стало тісно від корів, овець і курей.

– Що це за народ?

– Мій народ,– озвався Едмур.– Люди бояться.

«Тільки мій любий братик міг натоптати всіма цими дармоїдами замок, який, можливо, скоро опиниться в облозі». Кетлін знала, що Едмур м’якосердий, та іноді їй здавалося, що і мозок у нього розм’як. Вона любила його за доброту, та все ж…

– Робові можна послати крука?

– Він уже на полі бою, міледі,– відповів сер Дезмонд.– Птах його не знайде.

Атерайдис Вейн кахикнув.

– Перед від’їздом юний король звелів нам, леді Старк, відправити вас до Близнючок, щойно ви приїдете. Хоче, щоб ви дізналися більше про дочок лорда Волдера, аби потім, коли він повернеться, допомогти йому обрати дружину.

– Ми вам дамо свіжих коней і провізію,– пообіцяв брат.– Ти, звісно, відпочинеш перед…

– Я, звісно, залишуся,– сказала Кетлін, злізаючи з коня. Вона й на думці не мала з Річкорину, де зараз лежить на смертному одрі її батько, кудись їхати, щоб обирати Робові дружину. «Роб хоче відіслати мене в безпечне місце, і я не можу його за це винити, тільки хай би вже вигадав щось новеньке».– Конюший! – гукнула вона, і зі стайні вибіг малий шибеник, щоб узяти в неї повіддя.

Едмур зістрибнув з сідла. Він був на голову вищий за Кетлін, але назавжди лишиться її меншим братиком.

– Кет,– понуро мовив він,– лорд Тайвін на підступах…

– Він іде на захід, щоб захищати власні володіння. Якщо зачинимо брами й заховаємося за мурами, з безпечної віддалі подивимося, як він промарширує повз.

– Це землі Таллі,– заявив Едмур.– Якщо Тайвін Ланістер вважає, що може їх безкарно перетинати, то я дам йому гарний урок.

«Такий самий урок, як ти дав його синові?» Брат був упертий, як річковий валун, коли йшлося про його гонор, але ні він, ні вона нескоро ще забудуть, як сер Джеймі Ланістер пошаткував Едмурове військо на криваву капусту, коли той останнього разу пішов на нього боєм.

– Зустрівшись із лордом Тайвіном на полі бою, ми нічого не виграємо, зате втратити можемо все,– тактовно мовила Кетлін.

– Двір – не місце для обговорення моїх військових планів.

– Як зволиш. То куди підемо?

Брат потемнів з обличчя. На мить їй здалося, що він зараз зірветься, але врешті він тільки кинув:

– У богопраліс. Якщо ти наполягаєш.

Кетлін рушила за ним галереєю до брами, що вела в богопраліс. У гніві Едмур завжди смурнів і супився. Кетлін було прикро, що вона його образила, але справа занадто вагома, щоб перейматися через братову гордість. Опинившись наодинці з Кетлін серед дерев, Едмур повернувся до неї лицем.

– У тебе немає такої потуги, щоб зійтися з Ланістерами на полі бою,– прямо сказала вона.

– Коли зберуться всі мої сили, у мене буде вісім тисяч піших і три тисячі кінних,– сказав Едмур.

– А це означає, що військо лорда Тайвіна перевершуватиме твоє майже вдвічі.

– Роб перемагав за гіршого розкладу,– відповів на це Едмур,– і в мене є план. Ти забула про Руза Болтона. Лорд Тайвін розбив його на Зеленому Зубці, але не зміг вдатися до переслідування. Щойно лорд Тайвін відійшов у Гаренхол, Болтон захопив рубіновий брід і роздоріжжя. У нього десять тисяч війська. Я послав Гелману Толгарту наказ приєднатися до нього з залогою, яку Роб лишив у Близнючках…

– Едмуре, Роб лишив цих людей, щоб утримувати Близнючок і не дати лорду Волдеру зрадити нас!

– Він і не зрадить,– уперто мовив Едмур.– Фреї мужньо билися в Лопотючому лісі, а сер Стеврон, ми чули, загинув на Волоброді. Сер Райман і Чорний Волдер і всі решта зараз із Робом на заході, Мартин чудово прислужився нам як розвідник, а сер Первин супроводжував тебе до Ренлі. Боги праві, чи можна від них вимагати більшого? Роб заручився з однією з дочок лорда Волдера, а Руз Болтон, казали, одружився з іншою. І хіба ти не забрала двох його онуків за годованців у Вічнозим?

– Годованець за потреби легко перетворюється на заручника.

Кетлін не знала ні про смерть сера Стеврона, ні про одруження Болтона.

– Якщо у нас на двох заручників більше, то тим паче лорд Волдер не наважиться дурити нас. Болтону потрібні і Фреєві вояки, і Гелманові теж. Я наказав йому знову взяти Гаренхол.

– Кривава буде справа.

– Так, та щойно замок впаде, лорду Тайвіну не буде куди безпечно відступати. Мої рекрути оборонятимуть броди на Червоному Зубці, щоб він не міг перейти Тризуб. А він, якщо затримається, опиниться затиснутим поміж Річкорином й Гаренхолом, і коли Роб повернеться з заходу, ми покінчимо з Ланістером раз і назавжди.

У братовому голосі звучала безцеремонна впевненість, та Кетлін пожаліла, що Роб забрав з собою на захід дядька Бриндена. Чорнопструг мав за плечима півсотні битв, а Едмур – одну, і ту програну.

– Це гарний план,– підсумував він.– Так каже лорд Тайтос, і лорд Джонос також. Коли це Блеквуд і Бракен погоджувалися, якщо справа була непевна, питаю я тебе?

– Хай так,– сказала вона, зненацька відчувши втому. Мабуть, неправильно було йому суперечити. Мабуть, план чудовий, а її побоювання – це просто жіночі страхи. Був би тут Нед, чи дядько Бринден, чи…– А ти радився з батьком?

– Батько не в тому стані, щоб зважувати стратегію. Два дні тому він складав плани щодо твого шлюбу з Брандоном Старком! Якщо не віриш, сама до нього сходи. Мій план спрацює, Кет, от побачиш.

– Сподіваюся, Едмуре. Я справді на це сподіваюся,– вона поцілувала його в щоку на підтвердження своїх слів і пішла шукати батька.

Лорд Гостер мало змінився відтоді, як вона поїхала,– він лежав у ліжку, виснажений, блідий і спітнілий. У кімнаті пахло хворістю – тут стояв набридливий запах задавненого поту й ліків. Коли Кетлін відгорнула запинало, батько стиха застогнав, і його повіки, затріпотівши, розплющилися. Він утупився в неї так, наче гадки не мав, хто вона така й чого хоче.

– Батьку,– поцілувала вона його.– Я повернулася.

Тоді він, здається, її упізнав.

– Ти приїхала,– слабко прошепотів він, заледве ворушачи губами.

– Так,– мовила вона.– Роб послав мене на південь, але я швидко повернулася.

– На південь… де… а Гніздо на півдні, люба? Не пригадую… ох серденько, а я вже боявся… ти пробачила мене, дитинко?

По щоках у нього котилися сльози.

– Ви нічого не зробили такого, за що вас треба пробачати, батьку,– вона погладила його обвислу побілілу чуприну й помацала чоло. Попри мейстрові трунки, його зсередини палила гарячка.

– Так було краще,– прошепотів батько.– Джон – гарна людина, гарна… дужа, добра… він про тебе дбатиме… так… і він високого роду, послухай мене, ти повинна, я – твій батько… твій батько… ти одружишся разом з Кет, так, одружишся…

«Він думає, що я – Лайса,– втямила Кетлін.– Боги праві, він так каже, наче ми й досі не одружені».

Батько ухопився за неї руками, які тремтіли, як дві налякані білі пташки.

– А той малий… покидьок… і не кажи при мені його імені! Твій обов’язок… твоя мати, вона б…– лорд Гостер скрикнув – його прошив спазм болю.– Ох, хай боги простять мене, простять! Мої ліки…

Тут біля ліжка з’явився мейстер Вайман і підніс йому до вуст кухлик. Лорд Гостер припав до густого білого трунку пожадливо, як немовля до грудей, і на очах у Кетлін його знов огорнув спокій.

– Тепер він поспить, міледі,– сказав мейстер, коли кухлик спорожнів. Макове молочко лишило навколо батькового рота білу плівку. Мейстер Вайман витер її рукавом.

Кетлін більше не могла цього бачити. Гостер Таллі був чоловіком дужим і гордим. Їй боляче було дивитися на нього зараз. Вона вийшла на терасу. У дворі внизу юрмилися й галасували біженці, але за мурами бігли прозорі, чисті й нескінченні річки. «Це його ріки, і скоро він повернеться до них, щоб здійснити свою останню мандрівку».

Мейстер Вайман вийшов разом з нею.

– Міледі,– стиха мовив він,– я не зможу довго відтягувати неминучий кінець. Слід послати когось по його брата. Сер Бринден захоче бути присутнім.

– Так,– мовила Кетлін хрипким від горя голосом.

– І, мабуть, леді Лайса теж?

– Лайса не приїде.

– Якби ви самі їй написали, може…

– Можу черкнути кілька слів, якщо ви так хочете.

Цікаво, думала вона, хто ж цей Лайсин «покидьок» такий. Швидше за все, який-небудь зброєносець або лицар-бурлака… хоча, якщо судити з гарячності, з якою говорив лорд Гостер, він може виявитися і яким-небудь сином купця чи байстрюком-підмайстром, чи навіть співцем. Лайса завжди надто прихильно ставилася до співців. «Не варто її за це винити. Джон Арин, хай який благородний, був на двадцять років старший за батька».

Брат віддав їй ту саму вежу, в якій вони з Лайсою жили замолоду. Приємно буде знову виспатись на перині, і щоб у коминку горів вогонь, а коли вона добре відпочине, світ уже не здаватиметься таким похмурим.

Але під дверима своїх покоїв вона натрапила на Атерайдиса Вейна, який чекав на неї разом з двома жінками, замотаними по самі очі в сірі чернецькі ряси. Кетлін миттю здогадалася, хто вони такі.

– Нед?

– Так,– мовив Атерайдис,– сер Клеос привіз його з Королівського Причалу.

– Ведіть мене до нього,– звеліла вона.

Його поклали на довгому столі й накрили знаменом – білим прапором дому Старків з сірим деривовком на гербі.

– Я хочу на нього поглянути,– сказала Кетлін.

– Самі кістки лишилися, міледі.

– Я хочу на нього поглянути,– повторила вона.

Одна з німотних сестер стягнула з нього знамено.

«Кістяк,– подумала Кетлін.– Це не Нед, не той чоловік, якого я кохала, не батько моїх дітей». Його складені на грудях руки, його кістяві пальці стискали руків’я якогось меча, та це були не Недові руки – дужі й повні життя. Кістяк одягнули в Недове сюрко – у вишуканий білий оксамит з деривовком на грудях, от тільки нічого не лишилося від теплої плоті, на яку стільки разів Кетлін клала щоку, як на подушку, і від рук, що пригортали її. Голову прикріпили назад до тіла тонким срібним дротом, але всі черепи схожі між собою, і в порожніх очницях не було і сліду темно-сірих очей її любого лорда – очей, що бували м’які як туман і тверді як камінь. «Очі йому видзьобали круки»,– пригадала вона.

Кетлін відвернулася.

– Це не його меч.

– Лід нам не повернули, міледі,– мовив Атерайдис.– Лише рештки лорда Едарда.

– Я так розумію, я маю подякувати королеві бодай за це.

– Дякуйте Куцю, міледі. Це він зробив.

«Прийде день – я їм усім подякую».

– Спасибі вам за послугу, сестри,– сказала Кетлін,– та я мушу доручити вам ще одну справу. Лорд Едард був з роду Старків, тож його кості мають упокоїтись у Вічнозимі.

«Там викарбують його статую – кам’яну подобу, що сидітиме в темряві з деривовком біля ніг і мечем на колінах».

– Забезпечте сестер свіжими кіньми й усім, що їм знадобиться для подорожі,– мовила вона до Атерайдиса Вейна.– У Вічнозим їх супроводжуватиме Гал Моллен – він капітан замкової варти, його місце там,– сказала вона й опустила погляд на кістяк, який зостався від її любого лорда.– А тепер залиште мене всі. Сьогодні я проведу ніч наодинці з Недом.

Жінки в сірому уклонилися. «Німотні сестри не говорять до живих,– тупо подумала Кетлін.– Але подейкують, вони розмовляють з мертвими». Як вона їм заздрила!..

Данерис

Завіси стримували вуличну куряву і спеку, та не могли стримати розчарування. Дані стомлено залізла в паланкін, рада, що тут можна сховатися від моря очей картян.

– Дорогу! – гаркнув до натовпу Джого, сидячи на коні й ляскаючи батогом.– Дорогу, дорогу матері драконів!

Відкинувшись на прохолодні атласні подушки, Заро Зоан Даксос впевненими руками, не зважаючи на погойдування паланкіна, налив рубінового вина в однакові золоті кубки, оздоблені нефритом.

– На обличчі твоєму читається глибокий смуток, лелітко любові моєї,– він простягнув їй кубок.– Це печаль за втраченою мрією?

– Відстроченою мрією, не більше.

Тісне срібне кольє натирало Дані шию. Розстебнувши, вона відкинула його вбік. Кольє було прикрашене чарівним аметистом, який, божився Заро, захистить її від будь-якої отрути. Чистородні були горезвісні тим, що частують отруєним вином усіх, від кого відчувають загрозу, але Дані вони й кухля води не піднесли. «Вони не бачать у мені королеву,– гірко подумала вона.– Я для них – вечірня розвага, комонниця з дивним ручним звіром».

Дані простягнула руку по вино, і Рейгал, засичавши, уп’яв гострі чорні пазурі їй у голе плече. Здригнувшись, вона перемістила його на друге плече, щоб він устромлював кігті в тканину, а не їй у шкіру. Вдягнена вона була за картянською модою. Заро попередив її, що інтронізовані й не слухатимуть дотрачку, тож вона явилася перед ними у пливкій зеленій парчі, що лишала оголеним одне персо, у посріблених сандалях на ногах і з паском з білих і червоних перлин на поясі. «Як на ту допомогу, що вони мені запропонували, то можна було і голою до них прийти. Мабуть, і слід було». Вона зробила великий ковток.

Нащадки давніх царів і цариць Карта, чистородні очолювали цивільну варту і флотилію пишно оздоблених галер, які стерегли протоки між морями. Данерис Таргарієн потрібна була ця флотилія, принаймні якась її частина, і ще солдати. Вона принесла традиційну жертву в Храмі пам’яті, заплатила традиційну мзду хранителю довгого списку, надіслала традиційну хурму дверникові й нарешті отримала традиційні блакитні шовкові капці – запрошення у Палац тисячі тронів.

Чистородні вислуховували її прохання, сидячи на великих дерев’яних престолах своїх пращурів, що різьбленими ярусами тягнулися з мармурової підлоги до високого склепіння, розмальованого сценами колишньої слави Карта. Велетенські трони з вигадливими орнаментами сяяли позолотою й були всіяні бурштином, оніксом, лазуритом і нефритом, і не було серед них і двох однакових, і всі змагалися за те, щоб перевершити сусідів своєю пишнотою. Однак люди, що сиділи на них, здавалися такими млявими й пересиченими, наче спали з розплющеними очима. «Вони слухали, але не чули й не цікавилися,– подумала Дані.– І справді молочні – з молоком замість крові в жилах. Вони й не думали мені допомагати. Зібралися просто з цікавості. Зібралися з нудьги, і дракон у мене на плечі обходив їх більше, ніж я».

– Перекажи мені слова чистородних,– попросив Заро Зоан Даксос.– Що такого сказали вони, щоб так засмутити царицю серця мого?

– Вони відмовили мені,– відповіла вона. У вині вчувався смак гранатів і спекотних літніх днів.– Сказали це дуже чемно, безсумнівно, але за їхніми чарівними словами все одно крилася відмова.

– А ти їм лестила?

– Безсоромно.

– А ти плакала?

– Кров од крові дракона не плаче,– роздратовано зронила вона.

– Слід було поплакати,– зітхнув Заро. Картяни плачуть часто й легко: це вважається характерною рисою культурної людини.– А ті, кого ми підкупили, що сказали?

– Матос не сказав нічого. Венделло похвалив мою манеру говорити. Елегантний теж відмовив мені, як і всі, а потім розплакався.

– Якими ж картяни виявилися віроломними,– сказав Заро, який сам до чистородних не належав, але підказав Дані, кому давати хабара та скільки пропонувати.– Поплачмо над зрадливістю людською!

Дані б радше поплакала над своїм золотом. На ті гроші, що вона віддала на підкуп Матоса Маларавана, Венделло Кар-Діта й Егона Емероса Елегантного, вона могла б купити корабель або найняти два десятки перекупних мечів.

– Думаєш, мені послати сера Джору з вимогою повернути подарунки? – поцікавилася вона.

– Думаю, тоді до мене в палац одної ночі заявиться жалісливець і вб’є тебе уві сні,– мовив Заро. «Жалісливці» – то була давня гільдія найманих убивць, які отримали своє наймення через те, що завжди, перш ніж убити жертву, не забували шепнути: «Мені так жаль!» Чого-чого, а ввічливості картянам не бракувало.– Мудро кажуть: легше надоїти молока з кам’яної корови Фароса, ніж вичавити золото з чистородних.

Дані гадки не мала, де той Фарос, та, схоже, і в Карті повно кам’яних корів. Купецькі королі, що надбали свої незмірні статки торгівлею між морями, ділилися на три ревниві угруповання: на Стародавню гільдію присмачників, Турмалінове братство і Тринадцятьох, до яких належав Заро. Вони змагалися між собою за першість, а всі втрьох – з чистородними, і кінця-краю тому видно не було. А над ними всіма вивищувалися ворожбити зі своїми синіми вустами й моторошною силою, свідчення якої мало хто бачив на власні очі, але всі її боялися.

Без Заро Дані б геть розгубилася. Золото, яке вона розтринькала на те, щоб відчинити двері Палацу тисячі тронів, опинилося в неї переважно завдяки купцевій щедрості та кмітливості. Що більше поширювалися на схід перекази про живих драконів, то більше людей стікалося пересвідчитися, чи це правда, і Заро Зоан Даксос подбав, щоб і можні, і сірома піднесли матері драконів що-небудь у дарунок.

Почалося все зі струмочка, але дуже швидко переросло в ріку. Шкіпери торгових галер привозили мереживо з Мира, скрині шафрану з Ї-Ті, бурштин і драконове скло з Ашаю. Купці підносили гамани монет, сріблярські персні й ланцюжки. Музики для неї музичили, стрибуни стрибали, жонглери жонглювали, а фарбарі фарбували її вбрання в кольори, про існування яких вона і не здогадувалася. Пара джогос-наїв подарувала їй отого смугастого зоня – чорно-білого й норовливого. Якась удова принесла мумію свого чоловіка, покриту шаром посрібленого листя: люди вірили, що такі мумії мають велику силу, особливо якщо покійник був чаклуном, як оцей. А Турмалінове братство змусило її прийняти корону в формі триголового дракона: кільцювате тіло було золоте, крила – срібні, а голова вирізьблена з нефриту, слонової кості й онікса.

Корона – єдиний дарунок, який Дані лишила собі. Решту продала, щоб повернути гроші, які змарнувала на чистородних. Заро і корону би продав (він присягався, що Тринадцятеро подарують їй набагато вишуканішу), але Дані заборонила. «Вісерис продав материну корону, і люди дали йому прізвисько король-жебрак. Цю корону я лишу собі, щоб люди називали мене королевою». І так вона і вчинила, хоча від ваги цього вінця у неї шия боліла.

«Коронована жебрачка,– думала Дані.– Найвеличніша жебрачка на світі, та все одно жебрачка». Її це дратувало так само, як, мабуть, дратувало колись брата. «Усі ті роки, що ми тікали з міста до міста, на крок випереджаючи Узурпаторові ножі, благаючи допомоги в архонтів, царевичів і магістрів, купуючи собі харч лестощами… Мабуть, він добре знав, як вони з нього глузують. Не дивно, що він зробився таким злим і прикрим. Врешті-решт це збило його з розуму. І зі мною так буде, якщо я попущу». В душі вона воліла б відвести своїх людей назад у Ваїс-Толоро, щоб давнє місто знов розквітло. «Ні, це поразка. У мене є те, чого не мав Вісерис. У мене є дракони. Дракони все міняють».

Дані погладила Рейгала. Зелений дракон затиснув зубами шкіру в неї на руці, добряче вщипнувши. За завісками паланкіна гомоніло, гуділо й вирувало величне місто, і міріади голосів змішувалися в єдиний приглушений шум, що нагадував хлюпотіння хвиль.

– Дорогу, ви, молочні, дорогу матері драконів! – кричав Джого, і картяни розступалися, хоча, либонь, лякалися вони не так його голосу, як волів. Час до часу його видно було у щілину між завісками: він їхав на великому сірому жеребці. Раз у раз він ляскав одного з волів батогом зі срібним руків’ям, який Дані йому подарувала. Аґо охороняв її збоку, а Рахаро замикав процесію, вдивляючись в обличчя в натовпі, щоб не проґавити перших ознак небезпеки. Сера Джору вона сьогодні лишила вдома – стерегти решту драконів: лицар-вигнанець з самого початку був проти цієї авантюри. «Він нікому не вірить,– подумала Дані,– і, певно, не без підстав».

Дані піднесла кубок до вуст, і Рейгал, занюхавши вино, закинув голову й засичав.

– У дракона гарний нюх,– витер Заро вуста.– Вино ординарне. Подейкують, за Нефритовим морем можна купити вино золотого врожаю – воно таке витончене, що будь-кому, хто скуштує бодай ковток, усі решта вина здаватимуться оцтом. Берімо мій прогулянковий баркас і їдьмо на його пошуки – ти і я.

– Найкращі на світі вина роблять в Арборі,– заявила Дані. Лорд Редвин на боці її батька воював проти Узурпатора, пам’ятала вона, він був одним з небагатьох, хто лишився вірним до кінця. «А за мене він повоює?» По стількох роках такої певності вже не було.– Їдьмо зі мною в Арбор, Заро, і там питимеш таке витончене вино, якого ти зроду не куштував. Тільки туди плисти доведеться на військовому кораблі, а не на прогулянковому баркасі.

– Нема у мене військових кораблів. Війна не сприяє торгівлі. Скільки разів казав я тобі, що Заро Зоан Даксос сповідує мир?

«Заро Зоан Даксос сповідує золото,– подумала вона,– а на золото можна купити потрібні мені кораблі й мечі».

– Я ж не просила тебе взяти в руки меча – тільки позичити мені свої кораблі.

Він скромно всміхнувся.

– Торгові кораблі в мене є, це правда. От лише скільки? Може, якийсь із них тоне просто зараз, потрапивши у шторм на Літньому морі. А завтра на інший нападуть корсари. А ще позавтра один з моїх капітанів, окинувши поглядом багатства, що має на борту, вирішить собі: «Все це має належати мені». Такі загрози купецького ремесла. А, що довше ми теревенимо, то менше в мене лишається кораблів. Я біднію щомиті.

– Дай мені кораблі – і я знову зроблю тебе багатієм.

– Одружися зі мною, світе ясний, пливи на кораблі мого серця. Я вночі спати не можу – думаю про твою вроду.

Дані посміхнулася. Її тішили барвисті та пристрасні зізнання Заро, але його поведінка розбігалася зі словами. Сер Джора, коли допомагав їй сісти в паланкін, очей не міг відвести від її оголеного перса, а Заро не зволив і глянути, навіть тут, в обмеженому просторі паланкіна. Навколо купецького короля вона бачила здебільшого вродливих хлопчиків, що літали палацом у тоненьких шовках.

– Солодка в тебе мова, Заро, та в твоїх словах мені вчувається чергове «ні».

– Залізний трон, про який ти торочиш, здається, жахливо холодний і твердий. Не можу навіть уявити, щоб зазублені гостряки врізалися в твою ніжну шкіру,– озвався Заро; коштовні камінці у нього в носі робили з нього якогось дивного блискучого птаха. Його довгі витончені пальці тріпнули, відмахуючись від Дані.– Нехай наш край стане твоїм королівством, о найдосконаліша з королев, і я стану твоїм королем. Якщо схочеш, я подарую тобі золотий трон. А коли тобі набридне Карт, можемо помандрувати ген за Ї-Ті в пошуках мрійного міста поетів і напитися меду мудрості з черепа мерця.

– Я маю намір помандрувати у Вестерос і там напитися меду мсти з черепа Узурпатора,– вона почухала Рейгала під оком, і на мить його нефритово-зелені крила розгорнулися, й у паланкіні війнув вітерець.

По щоці Заро Зоана Даксоса скотилася одна ідеальна сльоза.

– І ніщо не відверне тебе від цього божевілля?

– Ніщо,– сказала Дані упевнено, хоча насправді такої певності не мала.– Якби кожен з Тринадцятьох позичив мені по десять кораблів…

– Ти б отримала сто тридцять кораблів без команди, яка виведе їх у море. Твоя праведна мета нічого не важить для простолюду Карта. Яке діло моїм морякам до того, хто сидить на престолі королівства на краю світу?

– Я їм заплачу.

– Якою монетою, золота зоре мого небокраю?

– Тою, що її приносять пілігрими.

– Може бути,– погодився Заро,– але коштуватиме це недешево. Тобі доведеться заплатити їм більше, ніж плачу я, а весь Карт потішається з моєї згубної щедрості.

– Якщо Тринадцятеро не хочуть мені допомагати, може, мені варто звернутися до Турмалінового братства чи Гільдії присмачників?

Заро мляво знизав плечима.

– Від них не дочекаєшся нічого, крім лестощів і лжі. Присмачники – ошуканці та хвальки, а у братстві повно піратів.

– То доведеться звернутися до Піята Прі й піти до ворожбитів.

Купецький король рвучко випростався.

– У Піята Прі сині губи, а правду кажуть, що з синіх губ злітають тільки брехні. Дослухайся до того, хто любить тебе, він мудро каже. Ворожбити – лихі створіння, що з праху їдять і з тіні п’ють. Вони тобі нічого не запропонують. Бо в них нічого немає.

– Я б не шукала чаклунської помочі, якби мій друг Заро Зоан Даксос дав мені те, що я прошу.

– Ти отримала моє серце й селитьбу – вони щось для тебе важать? Ти отримала парфуми й помаранчі, мавпочок-стрибунців і змій-плювачів, сувої з загубленої Валірії, голову боввана й ногу дракона. Ти отримала цей паланкін з чорного дерева й золота, а ще пару волів до нього – одного білого, як слонова кістка, а другого чорного, як гагат, і з інкрустованими коштовним камінням рогами.

– Так,– мовила Дані.– Але хотіла я кораблі й кольчужників.

– Хіба не дав я тобі військо, о найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучих обладунках.

Обладунки були срібні й золоті, а лицарі – з нефриту, берилу, оніксу й турмаліну, з бурштину, опалу й аметисту, і всі завбільшки з мізинчик.

– Тисячу прегарних лицарів,– сказала вона,– от тільки ворогів такими не злякаєш. А воли не можуть перенести мене через море, я… А чого ми зупиняємося?

Рух волів помітно вповільнився.

– Халесі,– гукнув Аґо крізь запнуті завіски, в той час як паланкін різко став. Дані зіперлася на лікоть, щоб визирнути у вікно. Вони саме опинилися на околицях базару, а дорогу їм загородила людська стіна.

– На що це вони дивляться?

– На вогнечарника, халесі,– повернувся до неї Джого.

– І я хочу поглянути.

– То погляньте,– дотрак простягнув їй руку. Щойно Дані вхопилася за неї, він усадовив її перед собою на сідло, звідки вона могла все-все роздивитися понад головами натовпу. Вогнечарник вичаклував у повітрі драбину – жовтогарячу драбину з кипучого й тріскучого полум’я, що тягнулася з підлоги до високої ґратчастої стелі базару.

Глядачі, зауважила Дані, переважно були немісцеві: вона бачила матросів торгових галер, купців з каравану, запорошених подорожніх з червоної пустелі, мандрівних вояків, ремісників, работоргівців. Обхопивши її рукою за пояс, Джого нахилився ближче.

– Молочні його уникають. Халесі, бачиш дівчину в повстяному капелюшку? Отам, позаду череватого жерця. Вона…

– …гаманниця,– закінчила за нього Дані. Вона не якась там зніжена пані, сліпа до таких речей. На вулицях вільних міст вона бачила чимало злодіїв за ті роки, що вони з братом тікали від Узурпаторових найманих ножів.

Вогнечарник широкими жестами підбивав полум’я вище й вище. Глядачі закидали голови, а в юрмищі в цей час снували гаманники, ховаючи в долонях леза. Однією рукою вони тицяли вгору разом з усіма, а другою звільняли заможних від грошенят.

Коли вогненна драбина виросла вже на сорок футів, вогнечарник застрибнув на неї і почав дертися нагору, перебираючи руками спритно, як мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, танув позаду нього, лишаючи хіба цівку сріблястого диму. Коли він виліз нагору, драбина зникла – і він разом з нею.

– Гарний фокус,– у захваті зронив Джого.

– Це не фокус,– сказала якась жінка загальною мовою.

Дані не зауважила в юрмі Квейт, аж ось жінка стоїть просто перед нею, і очі її волого зблискують за непроникною червоною лакованою маскою.

– Що ви маєте на увазі, міледі?

– Півроку тому цей чолов’яга заледве міг видобути вогонь з драконового скла. Трохи знався на поросі й дикополум’ї – цілком досить, щоб заворожити публіку, поки працювали його злодії. Він ходив босий по розпеченому вугіллю й малював у повітрі квітучі вогненні ружі, та він і не сподівався, що колись гулятиме вогненною драбиною, як пересічний рибалка і думки не має піймати в сіті кракена.

Дані схвильовано подивилася туди, де колись була драбина. Від неї не лишилося вже й диму, юрма розходилася – всі подались у своїх справах. За мить чимало з них збагнуть, що в гаманах у них – ані монетки.

– А тепер?

– А тепер його сила росте, халесі. І причина у вас.

– У мені? – вона розсміялася.– Хіба таке може бути?

Підступивши ближче, жінка поклала два пальці Дані на зап’ясток.

– Ви – матір драконів, так?

– Так, і темному поріддю чіпати її не дозволено! – Джого руків’ям батога скинув жінчині пальці.

Квейт на крок відступила.

– Вам треба чимшвидше їхати з цього міста, Данерис Таргарієн, бо в іншому разі вам не вдасться з нього виїхати вже ніколи.

В тому місці, де Квейт поклала пальці, зап’ясток Дані ще сіпався.

– І куди б ви радили мені їхати? – спитала вона.

– Щоб дістатися півночі, маєте прямувати на південь. Щоб дістатися заходу, маєте прямувати на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла – пройти попід тінню.

«Ашай,– подумала Дані,– вона радить мені помандрувати в Ашай».

– А в Ашаї мені дадуть військо? – поцікавилася вона.– Дадуть мені золото в Ашаї? І кораблі? Що такого є в Ашаї, чого нема в Карті?

– Істина,– сказала жінка в масці. Й, уклонившись, вона знов розчинилась у натовпі.

Рахаро зневажливо пирхнув у свої чорні обвислі вуса.

– Халесі, ліпше людині скорпіонів ковтати, ніж вірити темному поріддю, що боїться підставити обличчя під сонячні промені. Всі це знають.

– Всі це знають,– погодився Аґо.

Заро Зоан Даксос спостерігав за розмовою зі своїх подушок. Коли Дані сіла поряд з ним у паланкіні, він мовив:

– Твої дикуни мудріші, ніж здогадуються. Ті істини, які приховують ашайці, навряд чи когось порадують.

А тоді він вручив їй ще один кубок вина й усю дорогу додому говорив про кохання, жадання й інші дурниці.

У тиші своїх покоїв Дані скинула вишукане вбрання й одягнула просторий халат з лілового шовку. Дракони зголодніли, тож вона покраяла змію і підсмажила над жаровнею. «Вони ростуть,– збагнула вона, спостерігаючи, як вони тузяться й товчуться через підгоріле м’ясо.– Вони вже, певно, важать удвічі більше, ніж у Ваїс-Толоро». Та все одно минуть ще роки й роки, поки вони доростуть до того, щоб узяти участь у війні. «І ще їх треба добре вивчити, бо спалять мені все королівство». Попри свою Таргарієнську кров, Дані гадки не мала, як дресирують драконів.

Коли сонце покотилося вниз, до неї прийшов сер Джора.

– Чистородні вам відмовили?

– Як ви й казали. Ходіть до мене, сідайте, дайте мені пораду,– Дані потягнула його на подушки біля себе, і Джикі принесла їм миску маслин і замоченої у вині цибулі.

– У місті вам не отримати допомоги, халесі,– сер Джора затиснув цибулину великим і вказівним пальцями.– Щодня я тільки більше в цьому переконуюся. Чистородні не бачать далі мурів міста, а Заро…

– Він знову кликав мене заміж.

– Зрозуміло, і я знаю чому,– лицар нахмурився, і його чорні кущисті брови зійшлися над глибоко посадженими очима.

– Він про мене мріє день і ніч,– засміялася вона.

– Даруйте, моя королево, та мріє він про ваших драконів.

– Заро запевняє, що у Карті чоловік і жінка по весіллі зберігають кожен за собою право на свою власність. А дракони мої,– всміхнулася вона, в той час як Дрогон, підстрибом і підлітом перетнувши мармурову підлогу, видряпався на подушку поряд з нею.

– Загалом так і є, от тільки він забув дещо принагідно згадати. У картян химериста шлюбна церемонія, королево. В день весілля наречена може попросити в чоловіка дарунок на знак кохання. Хай що вона попросить з його статків, усе отримає. І він може попросити в неї те саме. Одну-єдину річ, та хай що це буде, відмовити йому не можна.

– Одну-єдину річ,– луною повторила Дані,– а відмовити не можна?

– З одним-єдиним драконом Заро Зоан Даксос отримає владу в місті, а от один-єдиний корабель просуне нашу справу хіба на крок.

Кусаючи цибулинку, Дані міркувала над віроломством чоловіків.

– З Палацу тисячі тронів ми верталися через базар,– сказала вона серу Джорі.– І там була Квейт.

Вона розповіла йому про вогнечарника і вогненну драбину й переказала слова, які почула від жінки в червоній масці.

– Якщо по правді, я б залюбки поїхав з цього міста,– мовив лицар, коли вона договорила.– Але не в Ашай.

– Тоді куди?

– На схід.

– Я вже й так за півсвіту від свого королівства. А якщо поїду ще далі на схід, можу вже ніколи не знайти дороги додому, у Вестерос.

– На захід підеш – життям ризикуєш.

– У вільних містах у дому Таргарієнів лишилися друзі,– нагадала вона йому.– Щиріші друзі, ніж Заро або чистородні.

– Ти не про Іліріо Мопатиса, цікаво? За добру ціну Іліріо продасть тебе швидше, ніж рабиню.

– Ми з братом гостювали з півроку в особняку Іліріо. Якби хотів нас продати, міг би давно це зробити.

– А він тебе і продав,– сказав сер Джора.– Халу Дрого.

Дані спалахнула. Він мав рацію, але їй не сподобалося таке різке формулювання.

– Іліріо оберігав нас від Узурпаторові ножів, а ще вірив у братову справу.

– Іліріо не вірить у жодні справи, окрім своїх. Ненажери зазвичай захланні, а магістри – нещирі. Іліріо Мопатис належить до обох категорій. Що ти взагалі знаєш про нього?

– Я знаю, що це він подарував мені драконові яйця.

Він пирхнув.

– Якби він тільки знав, що з них може хтось вилупитися, він би сам їх висиджував.

Вона не змогла стримати усмішки.

– О, в цьому я сумнівів не маю, сер. Я знаю Іліріо краще, ніж ви гадаєте. Коли я виїхала з його особняка, щоб одружитися з моїм сонцем-і-місяцем, я була дитиною, але ж не глухою й не сліпою. А зараз я вже не дитина.

– Навіть якщо Іліріо тобі друг, як ти думаєш,– уперто мовив лицар,– він не такий впливовий і не зможе самотужки піднести тебе на престол, як не зміг твого брата.

– Він багатий,– сказала вона.– Не такий багатий, мабуть, як Заро, але в нього вистане грошей найняти для мене і кораблі, і вояків.

– З перекупних мечів може бути користь,– визнав сер Джора,– але з покидьками з вільних міст тобі батьків престол не відвоювати. Ніщо не об’єднає розвалене королівство швидше, ніж військове вторгнення на його терени.

– Я – законна королева,– запротестувала Дані.

– Ти – чужинка, яка збирається висадитися до них на берег з армією беззаконників, які навіть загальної мови не знають. Лорди Вестеросу не знають тебе, у них є всі підстави боятися тебе й не довіряти. Перш ніж плисти туди з військом, слід перетягнути їх на свій бік. Принаймні кількох.

– І як мені це зробити, якщо на вашу пораду я вирушу на схід?

Він з’їв маслину й виплюнув кісточку собі в долоню.

– Не знаю, ваша світлосте,– визнав він,– та я добре знаю: що довше ви сидите на одному місці, то легше вашим ворогам розшукати вас. Ім’я «Таргарієн» і досі їх лякає, і то так лякає, що до вас підіслали вбивцю, дізнавшись, що ви в тяжі. А як вони вчинять, коли почують про ваших драконів?

Дрогон згорнувся клубочком під її рукою – гарячий як камінь, що цілісінький день пролежав під палючим сонцем. Рейгал з Вісеріоном чубилися за шматочок м’яса, ляскаючи один одного крилами й пускаючи дим з ніздрів. «Мої люті діточки,– подумала Дані.– Нікому не дам їх скривдити».

– Комета привела мене в Карт не без причини. Тут я сподівалася зібрати військо, але, схоже, цього не станеться. І що лишається, питаю я себе?

«Мені лячно,– зненацька збагнула вона,– але я мушу бути відважною».

– Завтра ви підете до Піята Прі.

Тиріон

Дівчинка не плакала. Хоч і зовсім ще маленька, Мірселла Баратеон була з королівського роду. «Із Ланістерів, незважаючи на прізвище,– нагадав собі Тиріон,– у її жилах стільки ж крові Джеймі, скільки й Серсі».

Звісна річ, її усміхнені вуста трошки тремтіли, коли брати покинули її на палубі «Мореспритниці», але дівчинка добре вивчила потрібні слова та промовила їх з мужністю і гідністю. Коли прийшов час розставатися, це королевич Томен розплакався, а Мірселла його втішала.

Тиріон спостерігав за прощанням з високої палуби «Келепа короля Роберта» – великої військової галери на чотириста весел. «Робів келеп», як називали галеру гребці, буде основною силою Мірселлиного ескорту. А ще з нею попливуть «Зорелев», «Дужий вітер» і «Леді Ліанна».

Тиріону буде дуже неприємно віддавати таку велику частину й так змалілого флоту, знекровленого відтоді, як лорд Станіс відплив на Драконстон і так і не повернувся назад, але Серсі нічого й чути не хотіла. Мабуть, це було мудро з її боку. Якщо дівчину візьмуть у полон і вона не допливе до Сонцеспису, союз із дорнянами розлетиться на друзки. Поки що Доран Мартел не зробив нічого – тільки прапори скликав. Коли ж Мірселла безпечно допливе до Браавоса, він обіцяв вивести свої сили на перевали, і тоді військова загроза може змусити деяких лордів Прикордоння передумати, на чий бік ставати, і призупинити марш Станіса на північ. Однак це лише відтяжний маневр. Бо Мартели ніколи не вступлять у справжню битву, поки хтось не нападе власне на Дорн, а Станіс не такий дурень. «Але дехто з його прапороносців – може бути,– подумав Тиріон.– Над цим слід поміркувати».

Він прочистив горло.

– Вам відомий наказ, капітане.

– Так, мілорде. Ми пливемо вздовж узбережжя, тримаючи землю в полі зору, поки не досягнемо мису Ломиклішня. Звідти повертаємо через вузьке море на Браавос. У жодному разі не підпливати близько до Драконстону.

– А якщо ви все одно наскочите на ворога?

– Якщо це один корабель, маємо втекти або знищити його. Якщо їх більше, «Дужий вітер» підпливає до «Мореспритниці», щоб її захищати, а решта вступають у бій.

Тиріон кивнув. Якщо трапиться найгірше, прудка «Мореспритниця» має втекти від погоні. Цей маленький корабель з великими вітрилами швидший за будь-яку військову галеру, принаймні так запевняє капітан. Щойно Мірселла дістанеться Браавоса, вона буде в безпеці. З нею за присяжного щита Тиріон посилає сера Ариса Окгарта, а з Браавоса на Сонцеспис її супроводжуватимуть браавосяни. Навіть лорд Станіс не наважиться розпалити гнів найбільшого і найвпливовішого з вільних міст. Плисти з Королівського Причалу в Дорн через Браавос – це, звісно, не зовсім по прямій, але це безпечно… в усякому разі, Тиріон сподівався.

«Якби Станіс дізнався про цю подорож, він би не зміг обрати кращого моменту, щоб виставити проти нас свій флот». Тиріон озирнувся на Бурчак, де той впадав у Чорноводу затоку, і йому стало легше: на широкому зеленому видноколі не було й знаку вітрил. Якщо вірити останнім звісткам, флот Баратеонів і досі стоїть на якорі під Штормокраєм, де сер Кортні Пенроуз чинить опір обложникам в ім’я мертвого Ренлі. Тим часом Тиріонові коловоротні башти вже на три чверті готові. Просто зараз робочі тягають важкі кам’яні брили, безперечно, лаючи при цьому Тиріона на всі заставки, бо змусив працювати на свято. «Нехай лають. Ще два тижні, Станісе, більше мені й не треба. Ще два тижні – і я закінчу».

Тиріон дивився, як його небога стає навколішки перед верховним септоном, щоб отримати благословення перед дорогою. На його кришталевий вінець упало сонце й розсипало веселку Мірселлі на закинуте до неба лице. З-за галасу на березі розчути молитви було неможливо. Тиріон мав надію, що в богів слух гостріший. Верховний септон був дебелий як домисько, і ще пихатіший і велемовніший за Пайсела. «Досить уже, старий, закінчуй,– роздратовано подумав Тиріон.– У богів є важливіші справи, ніж тебе вислуховувати, і в мене також».

Коли нарешті стихло бубоніння й мурмотіння, Тиріон попрощався з капітаном «Робового келепа».

– Доправите мою небогу цілою і неушкодженою у Браавос – і по поверненні на вас уже чекатиме лицарство,– пообіцяв він.

Спускаючись крутим трапом на причал, Тиріон відчував на собі недобрі очі. Галера м’яко погойдувалася, і від цього невпинного руху під ногами він тільки більше шпортався. «Закладаюся, всім так і кортить похихикати». Але ніхто не наважився – не відверто, хоча до нього крізь рипіння дерева й линви і рокіт води навколо паль долинало бурмотіння. «Не люблять вони мене,– подумав Тиріон.– Що ж, і не дивно. Я вгодований і бридкий, а вони голодують».

Брон провів його крізь натовп туди, де стояла сестра з синами. Серсі його проігнорувала, обдаровуючи усмішками кузена. Тиріон поглядав на її чарівного Ланселя з очами зеленими, як низка смарагдів у неї на тонкій білій шиї, і сам до себе легенько й лукаво посміхався. «Я знаю твою таємницю, Серсі». Останнім часом сестра почала вчащати до верховного септона, прохаючи благословення божого на прийдешню борню з лордом Станісом… принаймні вона хотіла, щоб Тиріон у це повірив. Насправді ж, ненадовго завітавши у Великий септ Бейлора, Серсі вдягала простий коричневий подорожній плащ і потихеньку зустрічалася з таким собі лицарем-бурлакою з немилозвучним іменням Озмунд Кетлблек і з його не менш відразливими братами Озні й Осфридом. Лансель усе про них Тиріону розповів. Серсі з їхньою допомогою хотіла найняти собі перекупних мечів.

Що ж, хай тішиться з цієї змови. Вона поводиться набагато ласкавіше, думаючи, що перехитрувала брата. Кетлблеки причарують її, візьмуть гроші й пообіцяють усе, що вона скаже,– і чом би й ні, якщо Брон сплачує їм рівно стільки ж – до мідяка, монету за монету? Ці троє братів, ці славні шахраї в дійсності знаються значно краще на ошуканстві, ніж на кровопролитті. Серсі примудрилася собі купити три порожні барабани: вони гримітимуть їй на догоду, от тільки толку від цього жодного. Тиріона це неймовірно забавляло.

Зазвучали фанфари: «Зорелев» і «Леді Ліанна» відпливли від берега й рушили вниз за течією, щоб звільнити дорогу для «Мореспритниці». У тисняві на березі зачулося кілька вітальних вигуків – скупих і незграйних, як хмарки над головою. Мірселла, усміхнувшись, помахала з облавку. Позаду неї стояв Арис Окгарт у розмаяному білому плащі. Капітан наказав віддати швартови, і весла штовхнули «Мореспритницю» в дужу течію Чорноводого Бурчака, де від бризу розквітли її вітрила – звичайні білі вітрила, як наполіг Тиріон, а не малинові полотнища Ланістерів. Королевич Томен схлипував.

– Ти нявчиш, як немовля,– засичав на нього брат.– Королевичі не плачуть.

– Королевич Еймон Лицар-Дракон плакав того дня, коли королівна Нейрис одружилася з його братом Ейгоном,– сказала Санса Старк,– а близнюки сер Арик і сер Ерик померли зі сльозами на щоках, завдавши одне одному смертельних ран.

– Тихо, бо зараз тобі сер Мірин завдасть смертельної рани,– сказав Джофрі до своєї судженої. Тиріон зиркнув на сестру, та Серсі була цілком захоплена тим, що розповідав їй сер Балон Свон. Цікаво, подумав Тиріон, невже вона і справді така сліпа й не бачить, який він?

А на ріці «Дужий вітер» уже прибрав весла й ковзнув униз за течією в кільватері «Мореспритниці». Останнім відплив «Келеп короля Роберта» – сила королівського флоту… в усякому разі, тої його частини, яка не втекла минулого року на Драконстон разом зі Станісом. Тиріон обачно обирав кораблі, уникаючи капітанів, чия вірність – за словами Вейриса – була під сумнівом… але вірність самого Вейриса теж була під сумнівом, тож побоювання все одно його не полишали. «Я занадто покладаюся на Вейриса,– подумав Тиріон.– Мені потрібні власні інформатори. Хоча і їм я теж не йнятиму віри». Бо за віру можна головою накласти.

Тиріон знову подумав про Мізинчика. Від Пітера Бейліша не приходило звісток відтоді, як він поїхав на Буреміст. Це може не означати нічого – а може означати все. Навіть Вейрис не міг сказати напевне. Євнух припустив, що з Мізинчиком у дорозі сталося лихо. Можливо, він загинув. Тиріон глузливо пирхнув. «Якщо Мізинчик – покійник, то я – велет». Швидше Тайрели комизяться прийняти шлюбну пропозицію. Навряд чи їх можна за це винити. «На місці Мейса Тайрела я б так сказав: краще хай голова Джофрі опиниться на кілку, ніж його прутень – у моїй дочці».

Коли маленька флотилія вийшла в затоку, Серсі зауважила, що час уже йти. Брон привів Тиріону коня й допоміг сісти в сідло. Це входило в обов’язки Подрика Пейна, але Пода вони залишили в Червоній фортеці. У товаристві сухорлявого перекупного меча було набагато затишніше, ніж удвох з хлопцем.

Уздовж вузьких вулиць вишикувалися вояки міської варти, які ратищами списів стримували натовп. Сер Джейслін Байвотер рушив перший, на чолі клину кінних списників у чорних кольчугах і золотих плащах. За ним їхали Арон Сантагар і сер Балон Свон з королівськими прапорами в руках – левом Ланістерів і коронованим оленем Баратеонів.

Далі їхав король Джофрі на високому сірому ступакові, в золотій короні на золотих кучерях. Поряд з ним – Санса Старк на гнідій кобилі, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч; її густі золотисто-каштанові коси під сіточкою, оздобленою місячним камінням, спадали їй на плечі. З флангів пару оточували двоє гвардійців з королівської варти: по праву руч короля – Гончак, а по ліву руч панни Старк – сер Мандон Мур.

За ними, хлюпаючи носом, їхав Томен з сером Престоном Грінфілдом у білих обладунках і плащі, потім Серсі в товаристві сера Ланселя й під захистом Мірина Транта і Бороса Блаунта. Тиріон прилаштувався позаду сестри. За ними рушили верховний септон у своєму паланкіні й довгий хвіст почту – сер Горас Редвин, леді Танда з дочкою, Джалабар Ксо, лорд Гайлз Розбі й решта. Замикала валку подвійна колона гвардійців.

З-поза частоколу списів неголені й немиті роззяви витріщалися на вершників з млявим обуренням. «Щось мені це зовсім не подобається»,– подумав Тиріон. Брон розпорошив у натовпі два десятки перекупних мечів з наказом гамувати заворушення ще до того, як вони почалися. Мабуть, Серсі так само веліла своїм Кетлблекам. Але Тиріон чомусь думав, що це не допоможе. На великому вогні пудинг не вбережеш від підгоряння, вкинувши в нього жменьку родзинок.

Вони перетнули площу Риботорговців і проїхали Багнистою дорогою, а тоді звернули на вузький покручений Гак, з якого починався підйом на Ейгонів пагорб. Кілька голосів викрикнуло «Джофрі! Хай живе король!», коли повз проїжджав юний король, та на кожного, хто підхоплював вітання, була ще сотня тих, що глухо мовчали. Ланістери пливли у морі обдертих чоловіків і голодних жінок, вдаряючись у хвилю сердитих очей. Серсі, що їхала попереду Тиріона, сміялася на якісь Ланселеві слова, але Тиріон мав підозри, що ці веселощі – награні. Сестра не могла не помічати навколишнього неспокою, але вона щиро вірила в силу вдаваної хоробрості.

На півдорозі крізь двох чатових протиснулася заплакана жінка й вибігла на вулицю просто перед королем і його почтом, тримаючи над головою тільце свого мертвого немовляти. Дитинча було синє й набрякле, потворне, але в очах матері читався справжній жах. Джофрі на мить задивився на неї, так наче збирався просто її переїхати, але тут до нього схилилася Санса Старк і щось шепнула. Король заліз у гаманець і шпурнув жінці срібного оленя. Монетка, вдарившись об мертву дитину, відскочила й покотилася під ноги золотим плащам і далі в натовп, де за неї одразу зчинили бійку з дюжину присутніх. Але мати навіть оком не кліпнула. Її кощаві руки тремтіли від мертвої синової ваги.

– Облиште її, ваша світлосте,– гукнула Серсі до короля,– їй, сердешній, ми вже не допоможемо.

Мати почула її. Голос королеви якимсь чином пробився в її затуманений мозок. Зів’яле обличчя скривилось у гримасі ненависті.

– Шльондра! – вереснула жінка.– Царевбивцина шльондра! Підстилка! – націлила вона палець на Серсі, і мертве немовля гепнулося з її рук, як мішок борошна.– Рідного брата підстилка!

Тиріон і не помітив, хто кинув лайно. Тільки почув, як хапнула ротом повітря Санса і як Джофрі гучно вилаявся, а коли обернув голову, король стирав зі щоки щось коричневе. Таке саме коричневе ляпнуло йому в золоте волосся й Сансі на ноги.

– Хто це кинув? – зойкнув Джофрі. Він запустив пальці у волосся й з лютим обличчям відкинув ще жменю лайна.– Ану давайте сюди того, хто це кинув! – горлав він.– Сто золотих драконів тому, хто приведе мені його!

– Він був отут нагорі! – крикнув хтось із натовпу. Король по колу розвернув коня, обстежуючи дахи й відкриті балкони в себе над головою. В юрмі штовхалися, тицяли пальцями, проклинали одне одного й короля.

– Будь ласка, ваша світлосте, не треба,– заблагала Санса.

Король не звернув на неї уваги.

– Приведіть мені того, хто кинув цю бридоту! – звелів Джофрі.– Він її з мене зараз злизуватиме – чи без голови лишиться. Псе, ану веди його сюди!

Сандор Кліган слухняно зістрибнув з сідла, але пробитися крізь стіну тіл не було жодної можливості, а дістатися на дах – тим паче. Люди, що опинилися поблизу Гончака, штовхаючись, відступали, в той час як інші пробивалися вперед, щоб побачити все зблизька. Тиріон відчув наближення катастрофи.

– Клігане, облиште, той чоловік давно вже втік.

– Давайте його сюди! – Джофрі тицьнув на дах.– Він був отам! Псе, прорубай собі дорогу і принеси…

Останні його слова потонули в галасі – у гуркотливій хвилі люті, страху й ненависті, що накотила зусібіч.

– Байстрюк! – крикнув хтось до Джофрі.– Байстрюк і покруч!

Зачулися крики «хвойда», «братова підстилка», звернені до королеви, а Тиріона обсипали вересками «виродок» і «недоросток». Серед лайки чулися інші крики – «Розплата!», і «Роб, король Роб, Юний Вовк!», і «Станіс!», і навіть «Ренлі!». З обох боків вулиці юрма тиснула на частокіл зі списів, а золоті плащі силкувалися її стримати. Над головами засвистіло каміння й лайно й дещо гірше.

– Нагодуй нас! – вереснула якась жінка.

– Хліба! – крикнув чоловік поряд з нею.– Хліба, байстрюче!

Умить його крик підхопили тисячі голосів. Про короля Джофрі, короля Роба й короля Станіса всі забули – тепер владарював король Хліб.

– Хліба! – скандували люди.– Хліба, хліба!

Тиріон, приостроживши коня, порівнявся з сестрою і гаркнув:

– Назад у замок! Хутчій!

Серсі коротко кивнула, а сер Лансель висмикнув меча з піхов. На чолі кавалькади Джейслін Байвотер гуркотів команди. Вершники, опустивши списи, клином рушили вперед. Король нервово кружляв на своєму ступакові, а в цей час до нього з-за шереги золотих плащів тягнулися руки. Хтось навіть примудрився вхопити його за ногу – лише на мить. Майнув меч сера Мандона – і долоня відділилася від зап’ястка.

– Жени! – крикнув Тиріон до небожа, добряче ляснувши коня по крижах. Тварина, заіржавши, стала дибки – і рвонула вперед, розганяючи натовп.

Тиріон, насідаючи королю на п’яти, в’їхав у пролом. Від нього з мечем у руці не відставав Брон. Над головою в нього пролетіла гостра каменюка, а в щит сера Мандона вдарилася гнила капустина. Ліворуч під натиском впало троє золотих плащів – і юрма кинулася вперед, затоптуючи їх. Гончак зник день позаду, але його кінь, лишившись без вершника, досі скакав поряд з ними. У Тиріона на очах Арона Сантагара стягнули з сідла й видерли з рук чорного з золотом оленя Баратеонів. Сер Балон сам викинув лева Ланістерів, щоб звільнити руки для меча. Він рубав направо й наліво, а кинуті прапори, подерті на клапті, розліталися тисячами обривків, як підхоплене бурею малинове листя. За мить вони зникли. Хтось, хитаючись, випірнув просто перед Джофрі – і заверещав, затоптаний королівським конем. Чоловік це був, жінка чи дитина – Тиріон навіть сказати не міг. Поряд з ним мчав учвал білий з обличчя Джофрі, а по ліву руч од нього білою тінню рухався сер Мандон Мур.

І зненацька веремія лишилася позаду, а вони вже цокотіли через брукований майдан, що прилягав до замкового барбакану. Браму утримувала шерега списників. Сер Джейслін розвертав свої сулиці, готуючись до нової атаки. Списи розступилися, пропускаючи короля з почтом під звідні ґрати. Попереду височіли світло-червоні мури, надійно високі й заповнені арбалетниками.

Тиріон не пам’ятав, як опинився на землі. Сер Мандон саме допомагав тремтючому королю злізти з коня, коли у браму заїхали Серсі, Томен і Лансель, а зразу за ними – сер Мірин і сер Борос. Боросів клинок був заляпаний кров’ю, а з Мірина зірвали його білий плащ. В’їхав сер Балон Свон без шолома; кінь був у милі, рот закривавлений. Горас Редвин привів леді Танду, що просто божеволіла від страху за свою дочку Лоліс, яку скинули з сідла, тож вона лишилася в натовпі. Лорд Гайлз, сіріший з обличчя, ніж зазвичай, затинаючись, розповів, як на його очах верховного септона витрусили з паланкіна: він верещав свої молитви, але юрма просто змела його. Джалабар Ксо сказав, що, здається, бачив, як сер Престон Грінфілд з королівської варти повернувся до перекинутого паланкіна верховного септона, але певності не мав.

Тиріон крізь пелену почув, як мейстер запитує, чи він не поранений. А тоді рішучо рушив через двір туди, де стояв його небіж у перекошеній і заляпаній лайном короні.

– Зрадники,– нервово белькотів Джофрі,– я їм усім голови постинаю, я…

Карлик ляснув його по розчервонілій щоці з такою силою, що з голови Джофрі злетіла корона. А тоді штурхнув його обіруч, так що король полетів на землю.

– Ти – клятий сліпий бовдур!

– Вони всі зрадники,– заскиглив на землі Джофрі.– Обзивали мене, напали на мене!

– Це ти нацькував на них свого пса! А що, ти думав, вони робитимуть – покірливо опустяться навколішки, поки Гончак їм кінцівки рубатиме? Ти, дурний зіпсутий хлопчисько, це ти вбив Клігана і тільки боги знають скількох іще, а сам вийшов без подряпинки! Чорти б тебе вхопили! – копнув він його. Це було так приємно, що він би й повторив, якби сер Мандон Мур не відтягнув його від Джофрі, який вив на землі, й тут-таки Тиріона перехопив Брон. Серсі впала біля сина навколішки, поки сер Балон Свон стримував Ланселя. Тиріон вивільнився з Бронових рук.– Скільки ще лишилося на вулиці? – крикнув він ні до кого й до всіх водночас.

– Моя дочка,– схлипнула леді Танда.– Будь ласка, хто-небудь, з’їздіть по Лоліс…

– Не повернулися ні сер Престон,– звітував сер Борос Блаунт,– ні Арон Сантагар.

– Ні Мамка,– сказав сер Горас Редвин. Це глузливе прізвисько інші зброєносці приліпили юному Тайреку Ланістеру.

Тиріон окинув поглядом двір.

– Де панна Старк?

Якусь мить усі мовчали. Нарешті Джофрі мовив:

– Вона їхала поряд зі мною. Не знаю, куди вона поділася.

Тиріон притиснув короткі пальці до скронь, у яких пульсувала кров. Якщо з Сансою щось сталося, можна вважати, що Джеймі вже покійник.

– Пане Мандоне, ви – її щит…

Сер Мандон Мур не збентежився.

– Коли юрба накинулася на Гончака, я в першу чергу думав про короля.

– І правильно робили,– втрутилася Серсі.– Боросе, Мірине, повертайтеся й розшукайте дівчину.

– І мою дочку,– схлипувала леді Танда,– будь ласка, панове…

Серу Боросу не сподобалася перспектива знов полишати безпечні мури замку.

– Ваша світлосте,– мовив він до королеви,– побачивши наші білі плащі, натовп може розлютитися.

Тиріон уже наслухався під зав’язку.

– Чужі б забрали ваші кляті плащі! То поскидайте їх, якщо боїтеся їх носити, клятий йолопе!.. Але знайдіть мені Сансу Старк, бо, присягаюся, Шага твою потворну довбешку надвоє розколе – тоді й побачимо, що там усередині – мозок чи чорна каша!

Сер Борос од люті зробився буряковий.

– Це ти називаєш мене потворним, ти?! – він уже почав підносити закривавленого меча, якого так і стискав у броньованому кулаці. Брон безцеремонно штовхнув Тиріона собі за спину.

– Припиніть! – гаркнула Серсі.– Боросе, ви зробите, як вам велено, або ваш плащ носитиме хтось інший. Ваші обітниці…

– Ось вона! – крикнув Джофрі, тицяючи пальцем.

Крізь браму майже вчвал в’їхав Сандор Кліган верхи на Сансиному гнідому рисакові. За спиною в нього сиділа дівчина, обіруч міцно стискаючи Гончака за груди.

– Ви поранені, леді Сансо? – гукнув до неї Тиріон.

З глибокого порізу на голові на Сансине чоло збігала цівка крові.

– Люди… люди жбурляли… каміння, грязюку, яйця… Я намагалася їм пояснити, що не маю хліба. А якийсь чоловік спробував стягнути мене з сідла. Гончак убив його, здається… його рука…– раптом очі її розширилися, й вона притиснула долоню до вуст.– Він відрубав йому руку!

Кліган зняв її з сідла й опустив на землю. Його білий плащ був подертий і брудний, а з проріхи на лівому рукаві цебеніла кров.

– Пташечка спливає кров’ю. Заберіть її хтось назад у клітку та зробіть щось із тою раною.

Мейстер Френкен поквапився виконати прохання.

– Сантагара прикінчили,– провадив Гончак.– Його тримали четверо й по черзі били по голові булижником. Одному я живіт розпоров, але серу Арону це вже не допомогло.

– А моя дочка…– підійшла до нього леді Танда.

– Її я не бачив,– сказав Гончак і, нахмурившись, роззирнувся.– А де мій кінь? Якщо з тим конем щось трапилося, хтось за це поплатиться.

– Якийсь час він біг поряд з нами,– мовив Тиріон,– але що з ним сталося потім – не знаю.

– Горить! – знагла вереснув голос з барбакану.– Мілорди, над містом дим! Блошине Дно горить!

Тиріон невимовно змучився, але впадати в розпач не було часу.

– Броне, бери скільки треба людей і не дай нікому й пальцем торкнутися фургонів з водою…– («Боги милостиві, дикополум’я! Хай хоч один пломінчик досягне…»).– Якщо доведеться, пожертвуємо Блошиним Дном, але в жодному разі вогонь не повинен поширитися на гільдію алхіміків, зрозуміло? Клігане, підете з ним.

На мить Тиріону здалося, що в темних Гончакових очах майнув страх. «Вогонь,– збагнув він.– Чужі б мене взяли, звісно ж, він ненавидить вогонь – він його доволі скуштував». Та вже знов у Гончаковому погляді страху мов і не було, а натомість Кліган звично нахмурився.

– Я поїду,– сказав він,– але не з вашого наказу. Маю ту коняку розшукати.

Тиріон обернувся до решти трьох лицарів королівської варти.

– А ви троє супроводжуватимете герольдів. Розганятимете людей по домівках. Якщо хтось залишиться на вулиці з останнім ударом вечірнього дзвону, його чекає смерть.

– Наше місце поряд з королем,– люб’язно мовив сер Мірин.

Серсі підкинула голову, як змія.

– Ваше місце там, де брат скаже,– виплюнула вона.– Правиця говорить від імені короля, і непослух йому прирівнюється до зради.

Борос і Мірин обмінялися поглядами.

– Нам вдягати плащі, ваша світлосте? – поцікавився сер Борос.

– Та хоч голі їдьте – мені байдуже. Може, це нагадає людям, що ви мужчини. Бо вони, певно, й забули, побачивши, як ви там, на вулиці, поводилися.

Тиріон не заважав сестрі лютувати. В голові у нього пульсувало від болю. Йому здавалося, що він уже занюхав дим, хоче це, мабуть, у нього нерви плавляться.

На дверях у Вежу правиці чатувало двоє кам’яних воронів.

– Знайдіть мені Тимета, сина Тимета.

– Кам’яні ворони не бігають за обпеченими,– гаряче заперечив один з дикунів.

Тиріон призабув, з ким має справу.

– То знайдіть мені Шагу.

– Шага спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати.

– Збудіть його!

– Нелегка справа – будити Шагу, сина Дольфа,– поскаржився чолов’яга.– У гніві він страшний.

З буркотінням він подався геть.

За деякий час з’явився горянин, позіхаючи й почухуючись.

– Половина міста бунтує, друга половина горить, а Шага собі хропе,– сказав Тиріон.

– Шага бридиться вашою тут каламутною водою – мусить пити слабкий ель і кисле вино, а тоді в нього болить голова.

– Я лишив Шей в особняку поблизу Залізної брами. Іди туди і захищай її, хай що станеться.

Здоровань посміхнувся, і в щілині, що утворилася в його кошлатій і первозданній бороді, прозирнули жовті зуби.

– Просто потурбуйся, щоб її ніхто не скривдив. Перекажи їй, що я її навідаю, коли тільки зможу. Може, ще сьогодні вночі, а вже завтра – так точно.

Та надвечір місто й досі вирувало, хоча Брон доповів, що пожежу переважно загасили, а юрма переважно розсмокталася. І хай як Тиріонові кортіло знайти розраду в обіймах Шей, він розумів, що сьогодні вночі точно нікуди не піде.

Коли він у півтемряві своєї світлиці вечеряв холодним каплуном з чорним хлібом, сер Джейслін Байвотер приніс йому перелік загиблих. На той час на зміну сутінкам прийшла темрява, та коли слуги прийшли запалити свічки й вогонь у коминку, Тиріон так гаркнув на них, що вони тікали бігом. На душі в нього було чорно, як у світлиці, а від Байвотерових новин світліше не стало.

На чолі переліку стояв верховний септон, якого люди просто роздерли, поки він верескливо благав богів змилостивитися. «Голодним важко дивитися на жерців, які так роз’їлися, що ледве ходять»,– подумалося Тиріону.

Тіло сера Престона спершу проґавили: золоті плащі шукали лицаря в білих обладунках, але його порізали ножами й побили сокирами так, що він з ніг до голови став брунатний від засохлої крові.

Сера Арона Сантагара знайшли в стічній канаві; голова його під розбитим шоломом являла собою криваве місиво.

Дочка леді Танди віддала свою цноту за чинбарською крамничкою півсотні горластих хлопів. Золоті плащі розшукали її на вулиці Сальній – вона блукала там гола.

Тайрека так і не знайшли, як і кришталеву діадему верховного септона. Дев’ятеро золотих плащів загинули, ще два десятки отримали поранення. Скільки загинуло простолюду, ніхто й не рахував.

– Розшукайте мені Тайрека, живого чи мертвого,– коротко сказав Тиріон, коли Байвотер закінчив доповідь.– Він же зовсім хлопчик. Син мого дядька Тайгета. Його батько завжди був до мене лагідний.

– Його ми знайдемо. І септонову діадему теж.

– Як на мене, то хай хоч тою діадемою Чужі одне одного дрочать.

– Призначаючи мене командувати міською вартою, ви сказали, що хочете чути від мене тільки правду – завжди.

– У мене таке відчуття, що наступні ваші слова мені не сподобаються,– пригнічено мовив Тиріон.

– Сьогодні ми ще місто втримуємо, але на завтра цього обіцяти я не можу. Казан от-от закипить. Стільки злодіїв і вбивць повилазило, що й удома не заховаєшся, у Стічному куті поширюється червінка, а поїсти не купиш ні за мідяк, ні за срібняк. Якщо недавно ще чулося хіба буркотіння з канав, то тепер уже в цехах і на ринках ведуться відкриті розмови про зраду.

– Вам потрібні ще люди?

– Половині людей, що в мене зараз, я не довіряю. Слінт утричі збільшив чисельність варти, але золотий плащ іще не робить з людини гвардійця. Серед новобранців є хлопці чесні й віддані, та звірів, п’яниць, боягузів і зрадників більше, ніж ви собі уявляєте. Вони погано навчені й недисципліновані, а віддані хіба що власній шкурі. Боюся, якщо дійде до сутичок, вони не протримаються.

– Я цього від них і не очікував,– мовив Тиріон.– Якщо нам проб’ють мури – це кінець, я знав це з самого початку.

– Моїх вояків набирали здебільшого з простолюду. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих винарнях і хлебчуть з мисок у тих самих харчівнях. Євнух, мабуть, казав вам: на Королівському Причалі Ланістерів недолюблюють. Багато хто ще пам’ятає, як ваш батько сплюндрував місто, коли Ейрис відчинив йому браму. Люди пошепки переповідають одне одному, що це боги карають нас за гріхи вашого дому – за вбивство короля Ейриса вашим братом, за пролиту кров Рейгарових дітей, за страту Едарда Старка і за варварське правосуддя Джофрі. Дехто відкрито говорить, наскільки краще було за часів короля Роберта, натякаючи, що знову стане ліпше, коли на престол сяде Станіс. Таке можна почути в харчівнях, винарнях і борделях – і в касарнях і вартівнях, боюся, теж.

– Мою родину ненавидять – ви це мені хочете сказати?

– Так… і підуть проти неї, якщо випаде нагода.

– І мене теж ненавидять?

– Запитайте свого євнуха.

– Я вас питаю.

Байвотер глибоко посадженими очима зустрівся з різнобарвними зіницями Тиріона – й не моргнув.

– Вас – понад усіх.

– Понад усіх? – Тиріон мало не задихнувся від такої несправедливості.– Це Джофрі сказав людям жерти мерців, це Джофрі нацькував на них свого пса. Як можуть вони звинувачувати мене?

– Його світлість іще хлопчак. На вулицях кажуть, що в нього злі радники. Королева ніколи до друзів простолюду не належала, та й лорда Вейриса прозвали Павуком не з любові до нього… але більше за них в усьому винуватять вас. За кращих часів короля Роберта і ваша сестра, і євнух були тут, а ви – ні. Люди кажуть, що ви натоптали місто нахабними перекупними мечами й немитими дикунами – зарізяками, які беруть, що хочуть, і не підкоряються жодним законам, окрім власних. Кажуть, що ви вислали Джаноса Слінта, бо вам не сподобалося, що він надто крутий і чесний. Кажуть, що вкинули мудрого й лагідного Пайсела в підземелля, коли той наважився підняти проти вас голос. Дехто навіть заявляє, що у ваших планах – самому захопити Залізний трон.

– Так, а ще я чудовисько – жахливе й потворне, про це не забувайте,– його долоня стислася в кулак.– Я почув достатньо. У нас обох багато справ. Можете йти.

«Мабуть, лорд-батько не просто так зневажав мене всі ці роки, якщо оце й усе, чого я домігся»,– подумав Тиріон, лишившись на самоті. Він утупився в залишки своєї вечері, але на сам вигляд холодної масної курятини в нього закрутило в животі. Він з відразою відсунув тарілку, гукнув Пода й послав його бігом по Вейриса і Брона. «Мої довірені радники – євнух і перекупний меч, а моя жінка – повія. І що це про мене говорить?»

Брон, переступивши поріг, зразу почав нарікати на темряву й наполіг, щоб у коминку розпалили вогонь. Коли з’явився Вейрис, полум’я уже палахкотіло.

– Де ти був? – суворо запитав Тиріон.

– Займався королівськими справами, любий лорде.

– А, так, король! – пробурмотів Тиріон.– Моєму небожеві в нужнику не всидіти – не те що на Залізному троні.

Вейрис знизав плечима.

– Підмайстра слід учити ремеслу.

– Та у Смердючому провулку половина підмайстрів змогла би правити краще, ніж той ваш король,– усівся Брон з того боку столу й відірвав од каплуна ніжку.

Тиріон уже звик не зважати на постійне зухвальство перекупного меча, але сьогодні воно його обурило.

– Щось не пригадую, аби давав тобі дозвіл доїсти мою вечерю.

– Ну, не схоже було, що ви це їстимете,– сказав Брон з повним ротом м’яса.– Місто голодує, це злочин – марнувати харч. Вина немає?

«Далі він захоче, щоб я йому сам наливав»,– закралася Тиріону чорна думка.

– Ти заходиш задалеко,– застеріг він.

– А ви – недостатньо далеко,– кинув Брон кістку під ноги.– Ніколи не думали, наскільки б легше жилося, якби той другий народився першим? – запустивши пальці в каплуна, він оддер собі жменю м’яса від грудки.– Отой плаксій, Томен. Він, схоже, робив би, що йому скажуть, як і має порядний король.

У Тиріона по спині пробіг холодок – він збагнув, на що натякає перекупний меч. Ні, про це він і думати не міг. Джофрі з ним однієї крові, він – син Джеймі, так само як і син Серсі.

– За такі слова я б тобі голову міг відрубати,– сказав він Брону, але перекупний меч лише розсміявся.

– Друзі,– мовив Вейрис,– сварки нам не допоможуть. Благаю вас обох, згнітіть серце.

– Чиє? – в’їдливо спитав Тиріон. Бо міг подати кілька спокусливих пропозицій.

Давос

Сер Кортні Пероуз був без обладунків. Він сидів на гнідому жеребці, а штандарт-юнкер – на сірому в яблуках. Над головами в них майорів коронований олень Баратеонів і схрещені пера Пенроузів, білі на іржавому полі. Лопатиста борода сера Кортні теж була іржава, та на голові не лишилося ні волосинки. Якщо його і вразили розмір і розкіш королівського почту, на його обвітреному обличчі це не відбилося.

Вони під’їхали, гучно дзвякаючи ланцюгами та брязкаючи кірасами. Навіть Давос одягнув кольчугу, хоч сам не міг сказати навіщо: плечі й поперек ломило від незвичного тягаря. Від цього він почувався незграбним дурнем, і знову зринула думка: навіщо він тут? «Не мені ставити під сумнів королівські накази, та все ж…»

Усі й кожен у почті були кращого роду й вищого становища, ніж Давос Сіворт, тож великі лорди просто блищали на ранковому сонечку. Посрібленою крицею й золотою інкрустацією ясніли їхні лати, а на гребенях бойових шоломів вирували шовкові плюмажі, султани й майстерно викувані геральдичні звірі з самоцвітними очима. У цьому багатому й бучному товаристві навіть Станіс здавався чужим. Як і Давос, він був одягнений просто – у вовну й дублену шкіру, і тільки кружальце з червоного золота додавало йому величі. Коли Станіс поводив головою, на зубцях у вигляді язиків полум’я спалахувало сонце.

За ті вісім днів, відколи «Чорна чайка» приєдналася до решти флоту під Штормокраєм, так близько до його світлості Давос іще не опинявся. Він просив аудієнції за годину по прибутті, тільки щоб почути: король не приймає. Король часто не приймав, як дізнався Давос від свого сина Девана – одного з королівських зброєносців. Станіс Баратеон прийшов до влади – і лордійчуки тепер юрмилися навколо нього, як мухи навколо трупа. «Він і сам уже наполовину труп – відтоді як я поїхав з Драконстону, він постарів на роки». Деван казав, що останнім часом король майже не спить.

– По смерті лорда Ренлі його мучать кошмари,– мовив хлопець до батька.– І мейстрове зілля не допомагає. Тільки леді Мелісандрі вдається його приспати.

«То ось чого вона тепер живе в його шатрі? – подумав Давос.– Щоб разом молитися? Чи, може, вона знає інший спосіб його приспати?» Такі питання ставити підло – та він би і не наважився, навіть власному синові. Деван – гарний хлопчина, але він гордо носить на камзолі вогненне серце, а ще батько бачив його вночі біля вогнища, де молилися Царю світла, щоб наблизив світанок. «Він – королівський зброєносець,– сказав собі Давос,– і цілком очікувано, що він прийме королівського бога».

Давос уже і призабув, якими високими й товстими здаються мури Штормокраю зблизька. Під’їхавши до них, король Станіс зупинився – за кілька футів од сера Кортні та його штандарт-юнкера.

– Сер,– зронив він сухо, але ввічливо. Злазити з коня він не збирався.

– Мілорде,– прозвучало у відповідь не так увічливо – а чого ще чекати?

– Традиційне звертання до короля – «ваша світлість»,– оголосив лорд Флорент. На його кірасі з кола лазуритових квітів вистромив писок золотий лис. Дуже високий, дуже люб’язний і дуже заможний, лорд Ясноводої Фортеці виявився першим з прапороносців Ренлі, хто присягнув Станісу, і першим він забув про своїх богів і прийняв Царя світла. Королеву Станіс лишив на Драконстоні разом з її дядьком Акселем, але люди її були ще чисельніші та впливовіші, ніж раніше, а перед у них вів Алестер Флорент.

Сер Кортні проігнорував його, звертаючись лише до Станіса:

– Видатне товариство. Великі лорди Естермонт, Ерол і Варнер. Сер Джон з Фосовеїв зеленого яблука і сер Браян – з червоного. Лорд Карон і сер Гіяр з веселкової варти короля Ренлі… а ще, певна річ, могутній лорд Алестер Флорент Ясноводський. А отам, позаду, чи то не ваш цибулевий лицар? Мої вітання, пане Давосе! А з цією леді, боюся ми не знайомі…

– Моє ім’я – Мелісандра, сер,– сказала жінка, що єдина була не в латах, а у своїй просторій червоній мантії. На шиї в неї пив ранкове світло великий рубін.– Я служу вашому королю й Царю світла.

– Радий за вас, міледі,– озвався сер Кортні,– але я поклоняюся іншим богам та іншому королю.

– Істинний король – один, як і істинний бог – один,– оголосив лорд Флорент.

– Ми тут зібралися на теологічний диспут, мілорде? Якби знаття, я привіз би з собою септона.

– Ви дуже добре знаєте, для чого ми зібралися,– сказав Станіс.– У вас було два тижні, щоб розглянути мою пропозицію. Ви розіслали птахів. Але допомога не прийшла. І не прийде. Штормокрай лишився сам-один, а мені урвався терпець. Востаннє, сер, наказую вам відчинити браму й передати мені те, що належить мені по праву.

– На яких умовах? – запитав сер Кортні.

– Умови не змінилися,– мовив Станіс.– Я пробачу вам зраду, як пробачив лордів, яких ви бачите біля мене. Вояки з вашого гарнізону отримають вибір: стати на службу до мене чи повернутися додому – цілі й неушкоджені. Вам залишається ваша зброя і особисті речі. Однак коней і в’ючаків я забираю собі.

– А що буде з Едриком Штормом?

– Братового байстрюка ви передаєте мені.

– Тоді моя відповідь – ні, мілорде.

Король зціпив зуби і промовчав.

Натомість заговорила Мелісандра.

– Хай береже вас Цар світла у вашій темноті, пане Кортні.

– Хай Чужі засадять в дупу вашому Царю світла,– виплюнув Пенроуз,– а тоді підітруть отою ганчіркою, під якою ви приїхали.

Лорд Аксель Флорент прочистив горло.

– Пане Кортні, язика не розпускайте! Його світлість не скривдить хлопця. Малий з ним однієї крові, і зі мною теж. Усім відомо, що його мати – моя сестра Деліна. Якщо не довіряєте королю, довіртеся мені. Ви знаєте мене як людину честі…

– Я знаю вас як людину честолюбну,– перебив мову сер Кортні.– Людину, що королів і богів міняє, як чоботи. Це стосується і решти перекинчиків, що я тут бачу.

В королівському почті здійнявся обурений галас. «А він не дуже й помиляється»,– подумав Давос. Ще не так давно Фосовеї, Гіяр Мориген і лорди Карон, Варнер, Ерол і Естермонт були душею і серцем з Ренлі. Сиділи в нього у шатрі, допомагали планувати битви, змовлялися, як скинути Станіса. І з ними був лорд Флорент – може, він і рідний дядько королеви Селізи, але це не завадило лорду Ясноводдя, коли сходила зірка Ренлі, прихилити перед ним коліно.

На кілька кроків уперед виїхав Брайс Карон – його довгий веселковий плащ розмаявся на вітрі з затоки.

– Немає тут перекинчиків, сер. Я присягав Штормокраю, а король Станіс – його законний лорд… і мій справжній король. Він останній з дому Баратеонів, спадкоємець Роберта й Ренлі.

– Якщо так, то чого ж серед вас немає лицаря квітів? І де Матис Рован? Рендил Тарлі? Леді Окгарт? Чого ж вони не опинились у цьому товаристві, вони ж бо любили Ренлі найбільше! Де Брієнна Тартська, питаю я вас?

– Вона? – грубо засміявся сер Гіяр Мориген.– Та втекла. Бо як іще? Це ж від її руки загинув король.

– Це брехня,– сказав сер Кортні.– Я знав Брієнну, коли вона дівчиськом ще гралася в батька під ногами у Вечірньому палаці, та ще краще я її пізнав, коли Вечірниця відіслав її сюди, у Штормокрай. Вона закохалася в Ренлі Баратеона з першого погляду – це б і сліпий побачив.

– Не заперечую,– легко погодився лорд Флорент,– вона-бо не перша панна, готова вбити коханого, що відштовхнув її. Хоча я, зі свого боку, вважаю, що це леді Старк убила короля. Вона їхала аж із Річкорину, сподіваючись укласти союз, а Ренлі їй відмовив. Безперечно, вона вирішила, що він становить загрозу для її сина – й усунула його.

– Ні, це зробила Брієнна,– наполягав лорд Карон.– Сер Емон Кай присягнувся в цьому перед смертю. Клянуся вам, пане Кортні.

В голосі сера Кортні бриніло презирство.

– А чого варта ваша клятьба? Бачу, ви й досі в барвистому плащі. В тому плащі, що вдягнув на вас Ренлі, коли ви дали обітницю захищати його. Й ось він мертвий, а ви живі…– Кортні переніс свою зневагу на Гіяра Моригена.– У вас я міг би те саме запитати. Гіяр Зелений, так? З веселкової варти? Присягався віддати життя за короля? Та якби в мене був такий плащ, я б посоромився його вдягнути.

Мориген наїжачився.

– Радійте, що у нас тут переговори, Пенроузе, бо я б вам за такі слова язика втнув.

– І вкинули в той сам вогонь, у якому згоріла ваша мужність?

– Досить! – відрубав Станіс.– Цар світла зволив забрати життя мого брата за зраду. Хто це зробив, уже не важить.

– Звісно, не для вас,– сказав сер Кортні.– Я вислухав вашу пропозицію, лорде Станісе. А тепер вислухайте мою,– він стягнув рукавицю та шпурнув її королю в обличчя.– Двобій. Меч, спис – будь-яка зброя на ваш розсуд. А якщо боїтеся ризикувати своїм чарівним мечем і королівською шкурою в поєдинку з літньою людиною, виберіть собі заступника, а я виберу собі,– сказав він і кинув нищівний погляд на Гіяра Моригена та Брайса Карона.– Гадаю, будь-хто з цих цуценят підійде.

Сер Гіяр Мориген потемнів од люті.

– Якщо королівська ласка, я прийму виклик!

– І я! – Брайс Карон поглянув на Станіса.

Король скреготнув зубами.

– Ні.

Сер Кортні, здавалося, не здивувався.

– Ви засумнівались у справедливості своїх претензій, мілорде, чи в моці власних рук? Чи боїтеся, що я насцю вам на вогненний меч – і загашу його?

– Ви вже зовсім мене за дурня маєте, сер? – поцікавився Станіс.– У мене двадцять тисяч вояків. Ви оточені з моря та з суходолу. Навіщо мені той двобій, якщо я певен своєї перемоги? – король націлив на нього пальця.– Хочу вас чесно попередити. Якщо змусите мене брати мій власний замок штурмом, на прощення не сподівайтеся. Я вас усіх перевішаю, як зрадників.

– З божої волі. Штурмуйте, мілорде… але не забудьте, як цей замок називається.

Сер Кортні смикнув повіддя й рушив назад до брами.

Станіс, не мовивши ні слова, розвернув коня й попрямував назад у табір. Решта не відставали.

– Якщо вирішимо брати ці мури штурмом, загинуть тисячі,– перелякався старезний лорд Естермонт – дідусь короля по материнській лінії.– Хіба не ліпше ризикнути лише одним життям? Наше діло праведне, і боги, понад усякий сумнів, благословлять руку нашого заступника на перемогу.

«Бог, старий,– подумав Давос.– Ти забув: у нас він тепер один – Мелісандрин Цар світла».

– Я б і сам радо прийняв цей виклик,– сказав сер Джон Фосовей,– хоча я й уполовину так управно не володію мечем, як лорд Карон чи сер Гіяр. Ренлі не лишив у Штормокраї видатних лицарів. Бо гарнізон – це для старих і для зелених хлопчаків.

– Легка перемога, точно-точно,– погодився з ним лорд Карон.– А яка слава – взяти Штормокрай одним ударом!

Станіс обвів їх поглядом.

– Ви балакучі, як сороки, і все не по ділу. Я вимагаю тиші.

Король перевів погляд на Давоса.

– Сер! Їдьмо зі мною.

Він пришпорив коня й відірвався від почту. Не відставала тільки Мелісандра, тримаючи в руках величезний штандарт з вогненним серцем, у яке був уписаний коронований олень. «Його мов цілком проковтнуло».

Проїжджаючи повз лордійчуків, щоб приєднатися до короля, Давос помітив, якими поглядами ті обмінялися. То були не якісь там цибулеві лицарі, а гонорове панство з домів давніх і шанованих. Він здогадувався, що Ренлі з ними так ніколи не обходився. У наймолодшого з Баратеонів було вроджене почуття такту, якого так бракує його братові.

Наздогнавши короля, Давос перейшов на нешвидкий клус.

– Ваша світлосте!

Зблизька Станіс мав вигляд ще гірший, ніж Давос оцінив здалеку. Обличчя його змарніло, а під очима залягли темні кола.

– Контрабандист має добре розумітися на людях,– сказав король.– Що ви скажете про цього сера Кортні Пенроуза?

– Упертий чолов’яга,– обережно мовив Давос.

– Смерті шукає, от що скажу я. Жбурнув моє прощення мені в обличчя. А заодно й своє життя, а ще життя усіх людей за тими мурами. Двобій? – король глузливо пирхнув.– Він, либонь, мене з Робертом переплутав.

– Та це радше від розпачу. Бо які в нього надії?

– Ніяких. Замок впаде. Але як це зробити швидко? – Станіс якусь хвильку поміркував. Навіть крізь невпинний тупіт копит чути було, як король скрегоче зубами.– Лорд Алестер підбиває мене, щоб я привіз сюди старого лорда Пенроуза. Батька сера Кортні. Здається, ви його знаєте?

– Коли я приїхав як ваш посланець, він прийняв мене найлюб’язніше з усіх,– сказав Давос.– Але він уже немічний старий, сір. Хворий і слабий.

– Флорент хоче, щоб він ослаб остаточно. На очах у сина, з зашморгом на шиї.

Небезпечно було виступати проти людей королеви, але Давос присягався завжди казати королю правду.

– Лиха це справа, мій суверене. Сер Кортні дивитиметься, як помирає його батько, але не зрадить його довіри. Нам це користі не принесе, тільки ганьбу нашій справі.

– Яку ганьбу? – наїжачився Станіс.– Ти б хотів, щоб я зберіг життя зрадникам?

– Ви ж зберегли життя отим, що їдуть позаду.

– Ти мені докоряєш, пачкарю?

– Не мені вам докоряти,– мовив Давос, побоюючись, що наговорив зайвого.

Та король не вступався.

– Ти цінуєш Пенроуза вище, ніж моїх лордів-прапороносців. Чому?

– Бо він додержує вірність.

– Недоречну вірність мертвому узурпатору.

– Так,– визнав Давос,– та все одно додержує вірність.

– А оті, що їдуть позаду, ні?

Давос зайшов зі Станісом задалеко, щоб тепер відступати.

– Ще рік тому вони були з Робертом. Місяць тому – з Ренлі. Сьогодні вранці вони вже з вами. А з ким вони будуть завтра?

Станіс розсміявся. Сміх був наглий, хрипкий і презирливий.

– Казав я тобі, Мелісандро,– мовив він до червоної жінки,– цибулевий лицар каже мені правду.

– Бачу, ви добре його знаєте, ваша світлосте,– озвалася червона жінка.

– Давосе, мені страшенно тебе бракувало,– сказав король.– Так, ніс тебе не підвів: за мною тягнеться шлейф зрадників. Мілорди-прапороносці непостійні навіть у зраді. Вони мені потрібні, але я хочу, щоб ти знав, як прикро мені пробачати таких, як вони, коли я карав людей кращих за злочини значно менші. Ви маєте всі підстави ганити мене, пане Давосе.

– Ви самі себе ганите більше, ніж я, ваша світлосте. Вам потрібні ці можні лорди, щоб завоювати престол…

– З усіма їхніми пальцями, схоже,– похмуро всміхнувся Станіс.

Давос несвідомо підніс покалічену руку до торбинки на шиї і намацав усередині висохлі кісточки. «Мій талісман».

Король зауважив цей рух.

– Вони ще там, цибулевий лицарю? Не загубив їх?

– Ні.

– Навіщо ти їх зберігаєш? Мені завжди було цікаво.

– Це нагадування про те, ким я був. Звідки вийшов. Нагадування про ваш правий суд, мій суверене.

– А він і був правий,– сказав Станіс.– Гарний вчинок не відміняє поганого, як і поганий не відміняє гарного. І за той, і за той належиться своя плата. Ти був героєм і контрабандистом,– мовив він і озирнувся на решту почту – на веселкових лицарів і перекинчиків, що їхали оддалік.– Непогано було б, щоб ці лорди, отримавши прощення, поміркували про це. Добрі й чесні люди воюватимуть і за Джофрі, помилково вважаючи його справжнім королем. А північани те саме скажуть про Роба Старка. Але лорди, що злетілися під прапори мого брата, добре знали, що він – узурпатор. Вони відвернулися від свого законного короля, мріючи про владу й славу, і я так їх і оцінюю. Я дарував їм прощення. Пробачив їх. Але не забув,– на мить він замовк, міркуючи про те, як чинитиме правосуддя. А тоді зненацька мовив: – А що серед простолюду кажуть про смерть Ренлі?

– Люди горюють. Вашого брата всі любили.

– Дурні любили дурня,– буркнув Станіс,– але я теж за ним горюю. За тим хлопчаком, яким він був, а не за чоловіком, яким виріс…– Станіс знов помовчав, а тоді запитав: – А як простолюд прийняв новину про Серсі з її інцестом?

– Поки ми були серед них, вони славили короля Станіса. Та не можу сказати, що там далі, відтоді як ми попливли геть.

– То вони повірили, як гадаєш?

– Займаючись пачкарством, я зрозумів, що є люди, які вірять усьому, а є такі, що не вірять нічому. Нам зустрічались і такі, і такі. А зараз-бо поширюється ще одна плітка…

– Так,– рубонув Станіс.– Селіза наставила мені роги й до кожного прив’язала по блазенському дзвіночку. Батько моєї дочки – недоумкуватий фігляр! Плітка така ж підла, як і абсурдна. Коли ми зустрілися на переговорах, Ренлі жбурнув її мені в зуби. Та треба самому бути таким божевільним, як Картатий, щоб у це повірити.

– Може, й так, мій суверене… та вірять люди в це чи ні, а переказують залюбки.

Багато куди ця плітка долетіла раніше, отруївши джерело їхньої власної правдивої оповіді.

– Роберт міг насцяти в кубок – і люди б це вином назвали, а я підношу їм чисту прохолодну воду – а вони підозріливо мружаться й буркочуть, який дивний у неї смак,– Станіс скреготнув зубами.– Якби хтось бовкнув, що це я перекинувся на вепра, щоб убити Роберта, вони б і в це, швидше за все, повірили.

– Не можна зупинити балачки, суверене,– сказав Давос,– та коли ви помститеся справжнім убивцям ваших братів, королівство зрозуміє, що всі плітки – брехливі.

Станіс, здавалося, слухав його впіввуха.

– Сумнівів не маю, що до смерті Роберта доклала руку Серсі. Я доможуся для нього правосуддя. І для Неда Старка й Джона Арина також.

– А для Ренлі? – вихопилося в Давоса, перш ніж він устиг прищикнути язика.

Довгий час король мовчав. А тоді дуже тихо мовив:

– Іноді мені це сниться. Як помирає Ренлі. Зелене шатро, свічки, жінка верещить… І ще кров,– Станіс поглянув на власні руки.– Та коли він помер, я лежав у ліжку. Твій Деван тобі підтвердить. Він прийшов мене будити. Вже благословлялося на світ, перелякані лорди чекали мене. Я б уже мав сидіти озброєний на коні. Я-бо знав, що на світанку Ренлі почне атаку. Деван каже, що я бився й кричав, та хіба не байдуже? То був просто сон. Я спав у власному наметі, коли помер Ренлі, і прокинувся з чистими руками.

Сер Давос відчув, як у нього засвербіли відтяті пучки пальців. «Щось тут не так»,– подумав колишній пачкар. Але натомість, кивнувши, мовив:

– Розумію.

– Ренлі запропонував мені персик. Під час перемовин. Глузував з мене, кидав виклик, залякував – і хотів дати персик. Я думав, він меча зараз видобуде, й потягнувся по свій. Може, це й було в нього на меті: щоб я виказав страх? А може, як завжди, просто безглуздо жартував? Коли він похвалився, який персик солодкий, що ховалося за його словами? – король сіпнув головою, як сіпає собака, щоб зламати шию зайцю, якого тримає в зубах.– Тільки Ренлі міг так мене роздратувати якимсь там персиком. Він своєю зрадою сам накликав на себе свою долю, але я любив його, Давосе. Тепер я це розумію. Присягаюся, і в могилу спускаючись, я згадуватиму про братів персик.

На той час вони вже в’їхали в табір і проїжджали ряди наметів, розмаяні знамена, гори списів і щитів. У повітрі висів сморід кінського гною, до якого домішувався дим з багать і запах смаженини. Станіс на мить затримався, щоб відпустити лорда Флорента й решту, наказавши їм за годину зібратися в його шатрі на військову нараду. Вони, вклонившись, розпорошилися, а Давос із Мелісандрою заїхали до короля в шатро.

Намет довелося зробити великим, бо в ньому збиралися на раду лорди-прапороносці, але без пишнот. То був солдатський намет з цупкого полотна, пофарбований у темно-жовтий колір, який міг сяк-так зійти за золотий. Тільки королівський прапор, що майорів у центрі на жердині, свідчив, що тут живе король. Це, а ще вартові біля входу: люди королеви, які спиралися на довгі списи; на грудях у них поверх їхніх власних гербів нашите було вогненне серце.

Підійшли груми – допомогти їм злізти з коней. Один з гвардійців нарешті звільнив Мелісандру від її обтяжливого штандарта й застромив ратище глибоко в землю. Збоку від виходу стояв Деван, готовий відхилити перед королем запону. Поряд з ним чекав зброєносець трохи старший. Знявши корону, Станіс вручив її Девану.

– Холодної води, кухлі на двох. Давосе, лишися зі мною. Міледі, я пошлю по вас, коли виникне потреба.

– Як зволить король,– уклонилася Мелісандра.

Після сяйва ранку шатро здавалося прохолодним і темним. Станіс усівся на простий дерев’яний похідний стілець і махнув Давосу на інший.

– Може, одною дня я піднесу тебе до лорда, пачкарю. Може, просто щоб подратувати Селтигара і Флорента. Але ти мені за це не подякуєш. Бо тобі доведеться висиджувати на цих радах і вдавати цікавість до того, що там верзуть ці віслюки.

– Навіщо ви їх тримаєте біля себе, якщо з них немає користі?

– Бо віслюки страшенно люблять слухати власний крик, навіщо ж іще? І щоб тягнути мій віз. Та ні, звісно, час від часу зрине і слушна думка. Але не сьогодні… а ось і твій син з водою.

Деван поставив на стіл тацю й наповнив два глиняні кухлики. Король, перш ніж зробити ковток, сипнув у кухоль щіпку солі; Давос випив воду просто так, шкодуючи, що це не вино.

– Ви розповідали про раду…

– Я розкажу тобі, як усе буде. Лорд Веларіон переконуватиме мене вже на світанку почати штурм замку, виставивши «кішки» та штурмові драбини проти стріл і киплячої олії. Молоді віслюки вирішать, що це – чудова ідея. Естермонт віддасть перевагу довгій облозі, щоб заморити їх голодом, як одного разу спробували зробити зі мною Тайрел і Редвин. Може, на це рік піде, але старі віслюки – терплячі. А лорд Карон і всі решта, які люблять побуцатися, виступлять за те, щоб підняти рукавицю сера Кортні й ризикнути в поєдинку. Кожен з них уявлятиме себе моїм заступником, що заживе собі невмирущої слави,– король допив воду.– А ти що мені порадиш, пачкарю?

Давос, перш ніж відповісти, хвильку поміркував.

– Просто зараз рушайте на Королівський Причал.

– Так і не взявши Штормокраю? – пирхнув король.

– Сер Кортні вам зашкодити не може. А Ланістери можуть. Облога відніме забагато часу, двобій – надто ризиковано, а штурм забере тисячі життів, не гарантуючи при цьому успіху. Та й немає в цьому потреби. Щойно ви скинете з престолу Джофрі, цей замок перейде до вас з усіма іншими. У таборі пліткують, що лорд Тайвін Ланістер зараз мчить на захід, щоб урятувати Ланіспорт від помсти північан…

– Надзвичайно мудрий у тебе батько, Деване,– сказав король до хлопця, що тримався біля його ліктя.– Іноді мені хочеться, щоб на службі в мене було побільше контрабандистів. І поменше лордів. Але в одному ти помиляєшся, Давосе. Потреба є. Якщо я не візьму Штормокраю, усі скажуть, що я тут зазнав поразки. А цього я дозволити не можу. Народ не любить мене, як любив моїх братів. Люди йдуть за мною, тому що бояться… а поразка – смерть для страху. Замок має упасти,– король поводив нижньою щелепою з боку в бік.– Так, і то швидко. Доран Мартел скликав прапори й укріпив гірські переходи. Дорняни вже готові спуститися у Прикордоння. Та й Небосад не можна скидати з рахунків. Брат лишив більшу частину свого війська під Буремостом – майже шістдесят тисяч піхоти. Я послав жінчиного брата, сера Ерола, разом з сером Парменом Крейном, щоб узяли її під своє командування, але вони досі не повернулися. Боюся, що сер Лорас Тайрел опинився під Бурмостом раніше за моїх посланців і сам очолив це військо.

– І тим більше варто якнайшвидше узяти Королівський Причал. Саладор Саан казав мені…

– Саладору Саану тільки золото на умі! – вибухнув Станіс.– Голова в нього забита мріями про скарби, що ховаються попід Червоною фортецею, тож я більше й чути не хочу про Саладора Саана. Того дня, коли мені знадобиться порада від лісянського розбійника, можна буде знімати корону й одягатися в чорне,– король стиснув руку в кулак.– Ти тут для того, щоб мені служити, пачкарю? Чи дратувати й сперечатися?

– Я до ваших послуг,– сказав Давос.

– Тоді слухай. Лейтенант сера Кортні – кузен Фосовеїв. Лорд Медоуз, зелений двадцятирічний хлопчак. Станеться щось із Пенроузом – командування Штормокраєм перейде до цього юнака, а його кузени певні: він прийме мої умова і здасть замок.

– Пригадую я іншого юнака, який отримав командування Штормокраєм. Він був не набагато старший.

– Лорд Медоуз не такий упертюх, яким був я.

– Упертюх чи боягуз – хіба не байдуже? Мені сер Кортні Пенроуз видався кріпким і квітучим.

– Як і мій брат за день до смерті. Ніч темна й повна жахіть, Давосе.

Давос Сіворт відчув, як у нього на потилиці стає сторч волосся.

– Мілорде, я вас не розумію.

– Мені від тебе не розуміння потрібне, а служба. Сер Кортні за день помре. Мелісандра побачила це у полум’ї прийдешнього. І те, що він помре, і як це станеться. Нема потреби казати, що помре він не у двобої,– Станіс простягнув кухля, і Деван знов наповнив його з карафи.– Її полум’я не бреше. Долю Ренлі вона теж бачила. Ще на Драконстоні, і розповіла Селізі. Лорд Веларіон і твій приятель Саладор Саан радили мені плисти з військом проти Джофрі, а от Мелісандра сказала: якщо я піду на Штормокрай, отримаю найкращу частину братової армії,– і вона не помилилася.

– Т-та,– затинаючись, вичавив Давос,– лорд Ренлі опинився тут лише тому, що ви взяли в облогу його замок. Спочатку він марширував на Королівський Причал, проти Ланістерів, він би…

Станіс, спохмурнівши, посовався на стільці.

– Якби та якби! Він зробив те, що зробив. Прийшов сюди зі своїми прапорами й персиками, зустрів свою долю… і це зіграло мені на руку. Мелісандра ще один день бачила в полум’ї. Ранок, Ренлі виїжджає з півдня в своїх зелених обладунках, завдає поразки моєму війську під мурами Королівського Причалу. Якби я зустрівся з братом там, то, може, загинув би не він, а я.

– А може, ви б об’єднали зусилля, щоб скинути Ланістерів,– заперечив Давос.– Чому ні? Якщо вона бачила два варіанти майбутнього, ну… обидва ж не можуть справдитися.

Король Станіс націлив у нього пальця.

– Отут ти помиляєшся, цибулевий лицарю. Є світло, що породжує більш як одну тінь. Стань перед вогнищем – і сам побачиш. Язики полум’я стрибають і танцюють, не завмирають ні на мить. Тіні збільшуються і зменшуються, і кожна людина відкидає дюжину тіней. Просто деякі світліші за інші, і все. Отож, люди кидають свою тінь і в майбутнє. Чи одну, чи багато – Мелісандра всі їх бачить.

Знаю, Давосе, ти цю жінку не любиш, я не сліпий. Мої лорди теж її недолюблюють. Естермонт вважає, що даремно ми обрали вогненне серце, і благає мене битися під давнім нашим коронованим оленем. Сер Гіяр каже, що жінка не може бути штандарт-юнкером. Інші перешіптуються, що їй не місце на моїх військових нарадах, що мені слід відіслати її назад в Ашай, що це гріх – лишати її на ніч у моєму шатрі. Вони перешіптуються… а вона служить.

– Як вона служить? – запитав Давос, боячись почути відповідь.

– Як треба,– глянув на нього король.– А ти?

– Я…– Давос облизав вуста.– Я до ваших послуг. Що я маю зробити?

– Нічого такого, чого не робив раніше. Глупої ночі треба непомітно пристати на човні до замку. Зможеш?

– Так. Сьогодні?

Король коротко кивнув.

– Судно знадобиться невелике. Не «Чорна чайка». І ніхто про це не має знати.

Давос хотів запротестувати. Тепер він лицар, а не колишній контрабандист, і ніколи не був він найманим убивцею. Та коли він розтулив вуста, слова так і не зірвалися з них. Це ж бо Станісу його справедливий лорд, якому він завдячує всім, що має. А ще ж не слід забувати про синів. Боги праведні, що ж вона з ним зробила?

– Щось ти замовк,– зауважив Станіс.

«І далі мовчи»,– сказав собі Давос, але натомість заговорив:

– Суверене, тепер я розумію, що замок узяти слід обов’язково, але, я певен, є й інші шляхи. Чесніші. Нехай сер Кортні лишить собі хлопця – тоді він здасться.

– Я мушу отримати хлопця, Давосе. Мушу. Мелісандра і це бачила в полум’ї.

Давос поміркував, чи не буде іншого виходу.

– У Штормокраї немає лицарів, здатних протистояти серу Гіяру чи лорду Карону… та й жодному з сотні присяжних мечів у вас на службі. Цей поєдинок… може, сер Кортні шукає можливості здатися, не втрачаючи гідності? Навіть якщо це коштуватиме йому життя?

На обличчя короля, мов хмарка, набігла тривога.

– Радше планує якесь віроломство. Ніякого двобою заступників не буде. Сер Кортні, навіть не кинувши ще рукавиці, вже був мертвий. Полум’я не бреше, Давосе.

«Але потрібен я, щоб напророковане справдилося»,– подумав він. Давно вже Давосу Сіворту не було так сумно.

Отак і сталося, що він знову перетинав Кораблетрощильну затоку глупої ночі, кермуючи човном з чорним вітрилом. Таке саме було небо, й таке саме море. Той самий запах солі в повітрі, і так само форкала вода, вдаряючись в облавок. Навколо замку палахкотіли тисячі багать, як горіли шістнадцять років тому багаття Тайрелів і Редвинів. Але все інше змінилося.

«Минулого разу я віз життя – хай і під виглядом цибулі. Цього ж разу я везу смерть – і вона має вигляд Мелісандри Ашайської». Шістнадцять років тому вітрила з кожним повівом вітру порипували й виляскували, поки Давос не спустив їх і не взявся за безшумні весла. І все одно серце в нього падало у п’яти. Але Редвинські вояки за стільки часу втратили пильність, тож він прошмигнув крізь кордон гладко, як чорний шовк. Цього ж разу всі кораблі навколо замку належали Станісу, а небезпеку могли становити лише чатові на мурах. І все одно Давос почувався, як напнута тятива.

Мелісандра скулилася на лавці, загубившись у брижах темно-червоного плаща, що окутав її з голови до ніг; під каптуром ховалося її бліде обличчя. Давос любив воду. Найкраще йому спалося, коли під ним гойдалася палуба, а посвист вітру в снастях був йому миліший за музику, яку співець добуває зі струн ліри. Та сьогодні вночі навіть море не могло заспокоїти його.

– Я відчуваю ваш страх, лицарю,– стиха заговорила червона жінка.

– Хтось мені сказав якось, що ніч темна й повна жахіть. І сьогодні я ніякий не лицар. Сьогодні я знову – Давос-контрабандист. Шкода, що ви не цибуля.

– То це мене ти боїшся? – засміялася вона.– Чи нашої справи?

– Вашої справи. Я до неї стосунку не маю.

– Це твоя рука підняла вітрило. Твоя рука тримає румпель.

Давос мовчки робив свою роботу. Узбережжя являло собою скелясту пастку, тож він вивів човна подалі в затоку. Тут він дочекається припливу. Позаду малів Штормокрай, але червону жінку це, здається, не хвилювало.

– Ви – добрий чоловік, Давосе Сіворте? – спитала вона.

«Хіба добрий чоловік робив би таке?»

– Я – чоловік,– озвався він.– Я лагідний до своєї жінки, але бував з іншими. Хотів бути справжнім батьком своїм синам – допомогти їм знайти своє місце в цьому світі. Так, я порушував закони, але ніколи до сьогодні не відчував провини. Я б сказав, що в мені всього намішано, міледі. Гарного й поганого.

– Сіренький чоловік,– сказала вона.– Ні білий, ні чорний – суміш двох кольорів. То це такий ви, пане Давосе?

– І що з того? Як на мене, більшість людей – сірі.

– Якщо половина цибулини почорніла, то вся цибуля – гнила. Чоловік або добрий, або лихий.

Багаття позаду перетворилися на єдине слабеньке світіння на тлі чорного неба, а земля майже зникла з очей. Час було повертати.

– Побережіть голову, міледі.

Давос штовхнув румпель, і човен, розвертаючись, здійняв хвилю чорної води. Мелісандра, спокійна як завжди, пригнулася під розгойданою реєю, однією рукою тримаючись за планшир. Дерево рипіло, полотнище репало, а вода хлюпотіла так гучно, що можна було заприсягтися – в замку все чути. Але Давос знав, що це не так. Нескінченний гуркіт хвиль, які б’ються в скелі,– ось і всі звуки, що проникають крізь товсті мури Штормокраю, та й то ледве-ледве.

Вони рушили до берега, і позаду човна зарябів кільватер.

– Ви тут говорили про чоловіків і цибулю,– мовив Давос до Мелісандри.– А як щодо жінок? Хіба не так само з ними? Ви добра чи лиха, міледі?

Вона хихикнула.

– О, добра! Я й сама певною мірою лицарка, любий сер. Заступниця світла і життя.

– Але сьогодні ви збираєтесь убити людину,– сказав він.– Як убили мейстра Кресена.

– Ваш мейстер сам отруївся. Хотів мені отрути дати, але мене захищає велика сила, а його – ні.

– А як щодо Ренлі Баратеона? Хто вбив його?

Вона обернула голову. З темряви каптура очі її горіли, як два червоні вогники свічки.

– Не я.

– Не брешіть.

Тепер Давос упевнився остаточно.

Мелісандра знову розсміялася.

– Ви блукаєте в темряві, пане Давосе.

– От і добре,– озвався Давос і вказав на далекі вогні, що мерехтіли вздовж мурів Штормокраю.– Відчуваєте, який вітер холодний? Чатові триматимуться ближче до смолоскипів. Трошки тепла, трошки світла тільки й здатні розрадити такої ночі, як сьогодні. Але світло сліпитиме очі, тож ніхто нас не побачить…– («Сподіваюся»).– Зараз нас береже цар темряви, міледі. Навіть вас.

Тут вогники її очей, здалося, спалахнули ясніше.

– Не вимовляйте цього імені, сер. Якщо не хочете накликати на нас його чорного ока. Нікого він не захищає, запевняю вас. Він – ворог усьому живущому. Нас приховають смолоскипи, ви самі сказали. Вогонь. Ясний дарунок Царя світла.

– Як скажете.

– Радше як він скаже.

Вітер мінявся, Давос це відчував, бачив з того, як брижилося чорне полотнище. Він потягнувся до фала.

– Допоможіть мені спустити вітрило. Далі я сяду на весла.

Під погойдування човна вони разом закріпили вітрила. Занурюючи весла у брижувату чорну воду, Давос мовив:

– А хто доправив вас до Ренлі?

– Не було потреби,– сказала жінка.– Він не мав захисту. А от тут… Штормокрай – стародавнє місце. У це каміння вплетені замовляння. Додаткові темні стіни, які тіням не здолати,– давні, забуті, але вони досі тут.

– Тіням? – Давос відчув, як шкіра сиротами взялася.– Тінь – породження темряви.

– Ви такий невіглас – гірш як мала дитина, пане лицарю. У темряві немає тіней. Тіні – слуги світла, діти вогню. Найтемніші тіні постають з найяснішого полум’я.

Нахмурившись, Давос жестом звелів їй мовчати. Вони вже знов підпливали до берега, і голоси добре розносилися над водою. Давос гріб, і легенький плюскіт весел губився в хлюпотінні хвиль. Мури Штормокраю, обернені до моря, стриміли на білій скелі – вапнистий стрімчак був у півтора разу вищий за сам мур. У скелі проглядався отвір, мов роззявлений позіханням рот, і Давос, як шістнадцять років тому, спрямував човен туди. Тунель вів у печеру під замком, де за давніх часів збудували собі домівку лорди штормових земель.

Здолати прохід можна було тільки в часи припливу, і все одно він був підступний, але пачкар іще не втратив своїх навичок. Давос спритно лавірував між гострих скель, поки перед ним не постала роззявлена паща печери. Він дозволив хвилям внести човен усередину. Вони билися навколо, кидаючи човен в різні боки, промочуючи людей до кісток. З темряви вигулькнула схожа на палець скеля, навколо якої вирувала піна,– і Давос ледве встиг відштовхнутися від неї веслом.

Та ось вони проминули скелю – і їх поглинула темрява, а вода заспокоїлася.

Човен стишив хід і закружляв. Шумне дихання відбивалося луною, оточуючи їх зусібіч. Давос не очікував такої темряви. Минулого разу по всьому тунелю горіли смолоскипи, а з душників у склепінні визирали голодні очі… Давос знав, що попереду – звідні ґрати. Він веслами ще стишив хід, бо човен мало не вдарився в них.

– Далі ми проплисти не зможемо – хіба що ви знаєте когось, хто відчинить нам браму,– сказав Давос; його шепіт покотився понад хвилями, як зграйка мишей на м’яких рожевих лапках.

– А ми вже проминули мури?

– Так. Під низом. Але далі дороги немає. Ґрати сягають самого дна. А між штабами й дитина не пролізе.

У відповідь почулося лише тихе шурхотіння. І раптом у темряві спалахнуло світло.

Давос підніс руку до очей, затуляючись, і йому перехопило подих. Мелісандра відкинула каптур і струсила з себе задушливий плащ. Під ним вона виявилася гола-голісінька, з величезним животом. Набряклі груди обвисли, а живіт випинався так, ніби от-от лусне.

– Боги бороніть нас,– прошепотів Давос, а у відповідь почув сміх – низький і гортанний. Очі жінки горіли жаринами, а піт, що вкривав шкіру, мов світився зсередини. Мелісандра сяяла.

Задихано, вона присіла навпочіпки й розвела ноги. По стегнах у неї побігла кров – чорна як чорнило. Крик її був криком чи то болю, чи то екстазу, чи того й того водночас. Давос побачив тім’я дитини, що вивільнялася з лона. Випірнули дві руки, хапаючись чорними пальцями за Мелісандрині напружені стегна, штовхаючись, поки вся тінь не вислизнула на світ і не підвелася – вища за Давоса, головою до склепіння тунелю, вона нависала над човном. Давос мав лише мить, щоб роздивитися її, поки вона не зникла, прослизнувши крізь штаби ґрат і промчавши поверхнею води, але й миті виявилося досить.

Він упізнав цю тінь. Упізнав людину, що відкинула цю тінь.

Джон

З чорноти ночі долинув клич ріжка. Джон зіп’явся на лікоть, за звичкою потягнувшись рукою по Довгопазур, а табір заворушився. «Сурма, яка будить сонних»,– подумав він.

Вухо ледь розрізняло довгий низький звук. Чатові городища завмерли, і біля їхніх облич, обернених на захід, замерзала пара. Коли замовкла сурма, навіть вітер стихнув. Вояки скочувалися зі своїх постелей, тягнучись по свої списи й пояси з мечами, рухаючись нечутно, дослухаючись. Заіржав кінь, але його зацитьнули. На мить здалося, що цілий ліс затамував подих. Брати Нічної варти чекали на другий клич, молячись, щоб він не почувся, і трепечучи, що все-таки почується.

Коли тиша нестерпно затягнулася і люди зрозуміли нарешті, що ріжок більше не засурмить, вони почали боязко перезиратися й усміхатися, наче силкувалися приховати, як розхвилювалися. Джон Сноу вкинув кілька гілок у вогонь, застебнув на собі пояс, натягнув чоботи, струсив з плаща землю й росу і накинув його на плечі. Поки він одягався, поряд палахкотів вогонь, і хвилі жару приємно билися в обличчя. Джон чув, як у шатрі ходить лорд-командувач. За мить Мормонт підняв запинало.

– Один клич?

На плечі в нього, настовбурчивши пір’я, мовчки сидів крук, нещасний на вигляд.

– Один, мілорде,– підтвердив Джон.– Брати повертаються.

Мормонт підійшов до вогню.

– Піврукий. Давно пора.

З кожним днем чекання його дедалі більше охоплював неспокій; ще трохи – і на людей кидатиметься.

– Подбай, щоб люди отримали гарячу страву, а коні – фураж. Кворина я прийму просто зараз.

– Я його приведу, мілорде.

Братів з Тінявої вежі очікували багато днів тому. Коли вони не з’явилися, всі захвилювалися. Джон чув гнітючі розмови біля багать, і не тільки від Стражденного Еда. Сер Отин Вайзерс пропонував чимшвидше повертатися в Чорний замок. Сер Маладор Лок виступав за те, щоб рушати в напрямку Тінявої вежі в надії натрапити на слід Кворина й довідатися, що ж із ним сталося. А Торен Смолвуд хотів пробиватися в гори. «Манс Рейдер знає, що йому доведеться битися з Нічною вартою,– заявив Торен,– але так далеко на північ він нас не шукатиме. Якщо поїдемо вгору за течією Молочноводої, можемо заскочити його зненацька й порубати його військо на січку – він і оком змигнути не встигне».

«Чисельна перевага не на нашому боці,– заперечив сер Отин.– Крастер казав, що він збирає велику армію. Багатотисячну. А без Кворина нас усього дві сотні».

«Виставте дві сотні вовків проти десяти тисяч овець, сер,– і побачите, що буде»,– упевнено сказав Смолвуд.

«Серед тих овець трапляються цапи, Торене,– застеріг його Джармен Баквел.– А, і ще, може, кілька левів. Тарарах, Гарма Песиголова, Альфин Круковбивця…»

«Я знаю їх незгірше за тебе, Баквеле,– відрізав Торен Смолвуд.– І збираюся стяти їм голови – всім. Це дикуни. А не вояки. Кількасот героїв, найпевніше п’яних, в отарі жінок, дітей і невольників. Ми зметемо їх, і вони, виючи, помчать ховатися у свої халупи».

Вони сперечалися ще багато годин, але так ні до чого й не дійшли. Старий Мормонт був надто упертий, щоб відступити, але й на злам голови бігти на Молочноводу та провокувати бій не збирався. Врешті-решт вирішили ще кілька днів почекати на братів з Тінявої вежі, а якщо не з’являться, порадитися ще раз.

Й от нарешті вони з’явилися, а це означало, що рішення відтягувати більше не можна. Джон радів бодай цьому. Якщо доведеться битися з Мансом Рейдером, то ліпше чимшвидше.

Стражденний Ед сидів біля багаття, нарікаючи, як погано йому спиться, коли в лісі хтось там у ріжки сурмить. Джон дав йому нові підстави нарікати. Разом вони збудили Гейка, який зустрів наказ лорда-командувача потоком лайки, але все одно підвівся й дуже швидко поставив дюжину братів різати корінці на суп.

Коли Джон переходив табір, його наздогнав засапаний Сем. Під чорним каптуром обличчя його було бліде і кругле, як місяць.

– Я чув ріжок. Повернувся твій дядько?

– Це брати з Тінявої вежі.

Дедалі важче ставало чіплятися за надію, що Бенджен Старк повернеться цілий і неушкоджений. Плащ, що його Джон знайшов біля підніжжя Кулака, міг належати і дядькові, і комусь із його вояків – навіть Старий Ведмідь з цим погодився, хоча навіщо було його там ховати, загорнувши в нього цілий склад зброї з драконового скла, ніхто сказати не міг.

– Семе, я маю йти.

Біля мурів городища Джон побачив, як вартові витягають з замерзлої землі палі, щоб звільнити проїзд. Незабаром схилом почав підніматися перший брат з Тінявої вежі. Всі вони були в шкірі та хутрі, тільки тут і там зблискувала криця чи бронза; суворі худорляві обличчя поросли густими бородами, і люди здавалися через це кошлатими, як їхні коники-гарони. Джон здивувався, скільки з них їдуть по двоє на одному коні. Коли ж він придивився, стало ясно, що серед них чимало поранених. «Сутичка в дорозі».

Джон упізнав Кворина Піврукого, щойно побачив, хоча вони й не були знайомі. Здоровань-розвідник був майже легендою у Варті: скупий на слово, та скорий на дію, високий і стрункий як спис, довготелесий і серйозний. На відміну від братчиків, він був чисто поголений. З-під шолома спадала важка коса, вкрита памороззю, а чорне брання так вицвіло, що здавалося сірим. На руці, яка тримала повіддя, лишилися тільки великий і вказівний пальці: решти пальців Кворин позбувся, коли підставив руку під дикунську сокиру, яка мало не рознесла йому голову. Подейкували, що він тицьнув покаліченою долонею в обличчя нападника, щоб кров залила йому очі, й убив його, засліпленого. З того дня дикуни за Стіною не знали ворога безжаліснішого.

Джон привітався.

– Лорд-командувач Мормонт прийме вас просто зараз. Я проведу вас у його намет.

Кворин зістрибнув з сідла.

– Вояки голодні, та й кіньми слід зайнятися.

– Все буде зроблено.

Розвідник передав коня одному зі своїх братів і рушив за Джоном.

– Ти – Джон Сноу. Ти схожий на батька.

– Ви його знали, мілорде?

– Я тобі не лордійчук. А простий брат Нічної варти. І так, я знав лорда Едарда. І його батька теж.

Джонові довелося швидше переставляти ноги, щоб не відстати від Кворинового широкого кроку.

– Лорд Рикард помер ще до мого народження.

– Він був Нічній варті другом,– Кворин озирнувся.– Подейкують, за тобою бігає деривовк.

– Привид повернеться на світанку. Вночі він полює.

Стражденний Ед саме смажив кришеники шинки й варив дюжину яєць у казанку над багаттям Старого Ведмедя. Мормонт сидів на похідному кріслі з дерева й шкіри.

– Я вже почав за вас боятися. Неприємності трапилися?

– Нам трапився Альфин Круковбивця. Манс вислав його на розвідку уздовж Стіни, а ми наскочили на нього, як він уже вертався,– Кворин зняв шолом.– Альфин більше неприємностей короні не завдасть, але декому з його людей пощастило втекти. Ми за ними ганялися й, скільки змогли, переловили, але дуже може бути, що кільком удасться повернутися в гори.

– І якою ціною?

– Загинуло четверо братів. Дюжина поранені. У ворога втрати втричі більше. А ще ми взяли заручників. Один з них дуже швидко помер від ран, але інші до допиту дожили.

– Про це ліпше погорімо всередині. Джон принесе тобі ріг елю. Чи, може, краще глінтвейну?

– Досить буде й окропу. А ще яйце і кусник шинки.

– Як скажеш,– Мормонт підняв запинало намету, і Кворин, пригнувшись, увійшов.

Ед стояв над казанком, ложкою розмішуючи яйця.

– Заздрю я цим яйцям,– сказав він.– Зараз я б і сам не проти підваритися. Був би казанок побільше – я б у нього стрибнув. Та краще б там було вино, а не вода. Не найгірший спосіб померти – в теплі та п’яненьким. Я колись знав братчика, що втопився у вині. Воно, правда, було поганеньке, а труп його смаку не покращив.

– Ви потім випили це вино?

– Жахлива річ – знайти мертвим брата. Ти б і сам випити не відмовився, лорде Сноу,– Ед помішав у казанку і додав ще щіпку мускатного горіху.

Розтривожений Джон присів біля вогню й тицьнув у нього патичком. З намету чувся голос Старого Ведмедя, раз у раз перемежований карканням крука й тихшою мовою Кворина Піврукого, але слів було не розібрати. «Альфин Круковбивця помер – і добре». Бо був він одним з найкривавіших нальотчиків, і своє ім’я отримав за те, скількох чорних братів закатрупив. То чому ж після такої перемоги у Кворина похмурий голос?

Джон сподівався, що прибуття братів з Тінявої вежі поліпшить гумор у таборі. Буквально вчора він ходив уночі до вітру, а коли повертався, почув біля пригаслого вогню приглушені голоси п’ятьох чи шістьох братчиків. Коли Чет пробурмотів, що давно вже час вертатися, він зупинився послухати. «Це старечий маразм, ця розвідка,– долинуло до Джона.– Ми в цих горах нічого не знайдемо, крім могил собі».

«На Льодоіклах водяться велети і варги, якщо не гірше»,– сказав Ларк Сестринець.

«Я туди не піду, точно вам кажу».

«Старий Ведмідь навряд чи тебе питатиме».

«Може, це ми його не спитаємо»,– сказав Чет.

Цієї миті один із собак підняв голову й загарчав, і Джон швидко ковзнув геть, поки його не помітили. «Це для моїх вух не призначалося»,– подумав він. Поміркував, чи не переказати розмову Мормонту, але на братів доносити не міг – навіть на таких братів, як Чет і Сестринець. «Це все пустопорожні балачки,– сказав він собі.– Їм холодно й лячно, як нам усім». Важко було сидіти тут і чекати на вершечку кам’яного узгір’я понад лісом, не знаючи, що принесе ранок. «Невидимий ворог завжди найстрашніший».

Джон витягнув з піхов свій новий кинджал і довго дивився на язики полум’я, що танцювали на чорному блискучому склі. Дерев’яне руків’я він вирізьбив власноруч, тоді обмотав конопляною мотузкою, щоб краще було тримати. Не надто красиво, зате зручно. Стражденний Ед заявив, що зі скляних ножів користі приблизно стільки ж, скільки з пипок на лицарському нагруднику, але Джон такої певності не мав. Клинок з драконового скла був гостріший за крицю, хай і набагато крихкіший.

«І закопали його не просто так».

Джон і для Грена зробив кинджал, і ще один для лорда-командувача. Військовий ріжок він віддав Сему. Зблизька виявилося, що ріжок тріснутий, і навіть по тому, як Джон добре його відчистив, жодного звуку видобути з нього так і не вдалося. Ще й край був надщерблений, але Сем любив старовинні речі, навіть нічого не варті. «Зроби собі ріг для напоїв,– сказав Джон,– і щоразу як питимеш з нього, пригадуватимеш, як ходив у розвідку за Стіну аж до самого Кулака Перших Людей». Ще він дав Семові гостряк списа і дюжину вістер на стріли, а решту роздав на щастя іншим друзям.

Старого Ведмедя, схоже, кинджал потішив, але він усе одно віддавав перевагу сталевому ножу на поясі, зауважив Джон. Мормонт не прояснив, хто б це міг закопати плащ і що це має означати. «Може, Кворин знатиме». Піврукий заходив на територію дикунів далі, ніж будь-хто з нині живущих.

– Хочеш сам подавати, чи краще я?

Джон сховав кинджал у піхви.

– Я все зроблю.

Він хотів почути розмову.

Ед вкраяв три товсті скибки від черствої круглої вівсяної хлібини, стосом поклав їх на дерев’яний таріль, накрив шинкою з підливою, а ще наповнив миску звареними накруто яйцями. Джон узяв миску в одну руку, таріль – у другу й задом увійшов у намет лорда-командувача.

Кворин, схрестивши ноги, сидів на підлозі з прямою як спис спиною. Він говорив, і світло свічок тріпотіло на його твердих вилицях.

– …Тарарах, Плаксій, та й усі решта ватажки – малі й великі,– казав він.– У них там і варги є, і мамонти, а сили стільки, що нам і не снилося. Принаймні так він запевняє. Я не поручуся, що це правда. Ебен вважає, що чолов’яга казки розказував, аби тільки прожити трохи довше.

– Правда це чи ні, а Стіну попередити слід,– мовив Старий Мормонт, коли Джон поставив між ними таріль.– І короля теж.

– Котрого короля?

– Та всіх. І законних, і самозваних. Якщо вже висувають претензії на королівство, то нехай захищають його.

Піврукий узяв яйце і розтовк об край миски.

– Королі зроблять, що їм заманеться,– мовив він, обчищаючи шкаралупу.– І навряд чи багато. Найбільше надії на Вічнозим. Старки мусять об’єднати Північ.

– Так. Певна річ,– Мормонт розгорнув карту, нахмурився над нею, тоді відкинув її вбік, розгорнув іншу. Джон бачив: він міркує, куди впаде молот. Колись Варта займала сімнадцять замків уздовж сотні льє Стіни, але вони один по одному порожніли, бо чисельність братства скорочувалася. Зараз залогу мали тільки три – і цей факт був добре відомий Мансу Рейдеру.– Будемо сподіватися, що сер Алісер Торн привезе новобранців з Королівського Причалу. Якщо переведемо частину людей з Тінявої вежі на Сіроварту, а зі Східної варти – на Довгий Курган…

– Сіроварта майже завалилася. Якщо знайдуться люди, ліпше тоді вже перевести їх у Скеледвері. А ще, може, на Крижаний Кордон і Глибоке Озеро. А між ними на мурах пустити щоденні патрулі.

– Так, патрулі. Якщо зможемо, навіть двічі на день. Сама Стіна – серйозна перешкода. Без захисту вона, звісно, їх не зупинить, але затримати зможе. Що більше військо, то більше часу йому знадобиться. Судячи з того, яку вони по собі лишили пустку, вони, либонь, взяли з собою і жінок. І дітей також, і худобу… ніколи не бачив, щоб цап видирався по драбині? Чи мотузці? Доведеться їм будувати або сходи, або рампу… а це займе щонайменше оберт місяця, а може, й довше. Та Манс знає, що найкраще пройти попід Стіною. Крізь браму або…

– Пролам.

Мормонт рвучко підкинув голову.

– Що?

– Вони не збираються ні дертися на Стіну, ні рити під нею нору. Вони планують її розбити.

– Стіна сімсот футів заввишки, а в основі така широка, що сотні людей знадобиться рік, аби розбити її льодорубами й сокирами.

– Ну то й що.

Мормонт, нахмурившись, посмикав себе за бороду.

– Тоді як?

– Як же ще? Чарами,– Кворин відкусив половину яйця.– Бо чого б іще Манс вирішив збирати свої сили на Льодоіклах? Землі це похмурі й суворі, та й далеченько від Стіни.

– Я гадав, він обрав гори, щоб заховати своє військо від очей розвідників.

– Можливо,– сказав Кворин, доїдаючи яйце,– але це не єдина причина. Він там щось шукає, у тій холодній високості. Шукає щось потрібне.

– Що?

Мормонтів крук задер голову і кракнув. Звук розітнув тісняву намету, як ніж.

– Якусь силу. Яку саме, бранець сказати не міг. Може, його допитували надто суворо, бо він помер, так майже нічого й не розповівши. Хоча я сумніваюся, що він щось знав.

Джон чув, як надворі виє вітер. З тонким свистом проникаючи крізь мури городища, він шарпав линви намету. Мормонт замислено потер вуста.

– Якусь силу,– повторив він.– Я маю знати яку.

– Тоді слід вислати розвідачів у гори.

– Не хочеться ризикувати людьми.

– Всі колись помремо. Та й для чого було вдягати ці чорні плащі, як не для того, щоб померти на захист держави? Я б радив вислати п’ятнадцятеро людей – три гурти по п’ятеро. Один гурт на Молочноводу, один – на Скімливий перевал, ще один – на Велетові Сходи. Джармен Баквел, Торен Смолвуд і я станемо на чолі. Дізнаємося, що ж на нас у тих горах чека.

– Чека,– крукнув ворон,– чека!

Лорд-командувач Мормонт глибоко зітхнув.

– Бачу, іншого вибору немає,– відступив він,– та якщо ви не повернетеся…

– Хтось та спуститься з Льодоіклів, мілорде,– сказав розвідник.– Якщо ми, це чудово. Якщо ж ні, це буде Манс Рейдер, а ви засядете в нього на дорозі. Він не може виступити на південь, лишивши вас у тилу, щоб ви насідали йому на п’яти. Йому доведеться напасти. А тут місце укріплене.

– Не настільки укріплене,– сказав Мормонт.

– Тоді ми всі, вважайте, мертві. Але наша смерть забезпечить трішки часу для братів на Стіні. Часу, щоб ввести гарнізони в порожні замки й заморозити брами; часу, щоб скликати їм на допомогу лордів і королів; часу, щоб нагострити топори й полагодити катапульти. Тоді не будуть марними наші смерті.

– Смерті,– забурмотів крук, походжаючи в Мормонта на плечах.– Смерті, смерті, смерті, смерті.

Старий Ведмідь згорбився й мовчав, так наче не міг уже винести ваги мови. Та нарешті він сказав:

– Хай пробачать мені боги. Обирайте собі людей.

Кворин Піврукий обернув голову. Зустрівшись очима з Джоном, він на довгу мить затримав на ньому погляд.

– Дуже добре. Я обираю Джона Сноу.

Мормонт кліпнув.

– Та він ще зовсім хлопчик! І до того ж мій стюард. Навіть не розвідник.

– Толет подбає про вас не гірше, мілорде,– Кворин підніс свою покалічену руку з двома останніми пальцями.– За Стіною і досі мають силу давні боги. Боги перших людей… і Старків.

Мормонт поглянув на Джона.

– А що на це скажеш ти?

– Я піду,– миттю відказав той.

– Я так і думав,– сумно всміхнувся старий.

Коли Джон вийшов з намету поряд з Кворином Півруким, займалося на світ. Навколо кружляв вітер, розмаюючи чорні плащі й розсипаючи червоні іскри з багаття.

– Виїжджаємо опівдні,– сказав розвідник.– Тому ліпше йди пошукай того свого вовка.

Тиріон

– Королева має намір відіслати королевича Томена геть.

Вони стояли навколішках у тихих сутінках септу, оточені тінями й мерехтливими свічками, та Лансель усе одно говорив неголосно.

– Лорд Гайлз забере його в Розбі й заховає там під виглядом пажа. Планують пофарбувати йому чуприну в темний колір і всім казати, що він – син лицаря-бурлаки.

– Вона юрби боїться? Чи мене?

– І того, і того,– сказав Лансель.

– А! – Тиріон і гадки не мав про цю хитрість. Невже Вейрисові пташечки вперше його підвели? Навіть павуки, мабуть, іноді щось і проґавлять… Чи євнух веде складнішу гру, ніж він собі уявляв? – Дуже вам дякую, мілорде.

– Ви зможете задовольнити моє прохання?

– Мабуть.

Лансель хотів у наступній битві отримати під командування власний загін. Чудовий спосіб не дожити до справжніх вусів, але ж юні лицарі завжди вважають себе непереможними.

Кузен вислизнув геть, а Тиріон затримався. Біля олтаря Воїну він від однієї свічки підпалив іншу. «Бережи мого брата, ти, клятий вилупку, він же один з ваших». Другу свічку він запалив Невідомцю – за себе.

Уночі, коли в Червоній фортеці стемніло, до Тиріона, який саме запечатував листа, увійшов Брон.

– Віднеси це серу Джейсліну Байвотеру,– карлик накрапав на пергамент гарячого золотого воску.

– Що там пишеться? – Брон читати не вмів, тож ставив зухвалі запитання.

– Що він має взяти півсотні своїх найкращих розвідників і прочесати рожевий гостинець,– Тиріон притиснув до воску свою печатку.

– Станіс радше з’явиться на королівському гостинці.

– О, та я знаю. Скажи Байвотеру, щоб не зважав на те, що написано в листі, й вів своїх людей на північ. Нехай зробить засідку на дорозі Розбі. За день чи два лорд Гайлз поїде до себе в замок з дюжиною солдатів, кількома слугами й моїм небожем. Королевич Томен, можливо, буде перевдягнений у пажа.

– Хочете повернути хлопця, так?

– Ні. Хочу, щоб він доїхав до замку.

Забрати хлопця з міста – одна з сестриних найкращих ідей, вирішив Тиріон. У Розбі Томену не загрожуватиме натовп, а те, що його розділять з братом, трохи ускладнить життя Станісу: навіть якщо він захопить Королівський Причал і стратить Джофрі, все одно йому доведеться змагатися за престол з претендентом від Ланістерів.

– Лорд Гайлз надто хворий, щоб наважитися на втечу, й надто боягузливий, щоб вступити у бій. Він звелить каштеляну відчинити браму. Опинившись усередині за мурами, Байвотер має вигнати гарнізон за поріг й обороняти Томена самостійно. Спитаєш його, чи подобається йому, як звучить «лорд Байвотер».

– «Лорд Брон» звучало б краще. Я так само можу зайнятися хлопцем. Гойдатиму на коліні та співатиму колискових, якщо в цьому полягає завдання лорда.

– Ти мені потрібен тут,– сказав Тиріон. «Небожа я б тобі не довірив». Станеться щось із Джофрі – претензії Ланістерів на престол ляжуть на юні плечі Томена. Золоті плащі сера Джейсліна захищатимуть хлопця, а Бронові перекупні мечі радше продадуть його ворогу.

– А що новому лордові зробити зі старим?

– Що схоче, тільки щоб не забував його годувати. Не хочу, щоб він помер,– Тиріон відсунувся від столу.– Сестра пошле з королевичем когось із королівської варти.

Брона це не схвилювало.

– Гончак – собака Джофрі, він його не кине. А з рештою золоті плащі Залізнорукого мають легко впоратися.

– Якщо дійде до вбивства, перекажи серу Джейсліну, щоб не робив цього на очах у Томена,– Тиріон накинув на себе важкий темно-коричневий вовняний плащ.– Мій небіж дуже м’якосердий.

– А ви певні, що він Ланістер?

– Нічого я не певен, крім скорої зими й битви,– озвався Тиріон.– Ходімо. Нам по дорозі.

– Ви до Чатаї?

– Ти мене чудово вивчив.

Виїхали крізь бічні двері в північному мурі. Тиріон буцнув каблуками коня в боки й зацокотів Сутемним провулком. Зачувши стукіт копит об бруківку, кілька скрадливих тіней пірнули у завулки, але ніхто не наважився причепитися до вершників. Рада продовжила комендантську годину, і тепер смерть загрожує будь-кому, кого схоплять на вулиці по тому, як відлунає вечірній дзвін. Цей захід до певної міри відновив мир і спокій на Королівському Причалі та на три чверті зменшив кількість трупів, які знаходили на вулицях зранку, але Вейрис казав, що люди його за це проклинають. «Мають бути вдячні, що досі живі, щоб проклинати». Коли вони з Броном їхали Мідницьким провулком, дорогу їм перепинила пара золотих плащів, та зрозумівши, на кого наскочили, плащі миттю попросили в правиці пробачення і пропустили. Брон повернув на південь до Брудної брами, і вони з Тиріоном розсталися.

Тиріон рушив далі до Чатаї, та зненацька йому урвався терпець. Він крутнувся в сідлі, щоб оглянути вулицю позаду. Ознак переслідування не було. Всі вікна темні, наглухо зачинені віконницями. На вулицях тільки вітер завиває. «Якщо Серсі сьогодні приставила до мене шпигуна, мабуть, він замаскований під щура».

– Та до біса,– пробурмотів Тиріон. Його вже нудило від постійної обережності. Розвернувши коня, він добряче його приострожив. «Якщо хтось мене переслідує, зараз побачимо, як прудко він їздить». Він полетів осяяними місяцем вулицями, цокаючи копитами по бруківці, долаючи вузькі закапелки й покручені завулки, кваплячись до коханої.

Коли він стукав молоточком у ворота, з-понад увінчаних піками мурів долинула слабенька музика. Усередину його пустив один з ібенців. Тиріон передав йому свого коня й запитав:

– Хто це?

Ромбовидні шибки у вікнах довгої зали світилися жовтим світлом, і чути було, як там співає чоловічий голос.

– Череватий співець,– знизав плечима ібенець.

Поки Тиріон долав відстань од стайні до будинку, звук наростав. Тиріон ніколи не любив співців, а цього вже позаочі не любив більше, ніж усю їхню породу. Коли він штовхнув двері, чоловік урвав спів.

– Мілорде правице,– опустився навколішки лисань із круглим, мов казанок, черевом, бурмочучи,– яка честь, яка честь!

– Мілорде,– усміхнулася Шей, побачивши Тиріона. Йому подобалася ця усмішка – як вона легко й без задньої думки з’являлася на її гарненькому личку. Дівчина була вбрана в лілові шовки, підперезана сріблотканим поясом. Кольори чудово відтіняли її темні коси та гладеньку кремову шкіру.

– Любонько,– звернувся до неї Тиріон.– А це хто?

Співець підвів очі.

– Мене звати Саймон Срібноязикий, мілорде. Я музика, співець, казкар…

– І дурень до всього,– закінчив за нього Тиріон.– Ти як мене назвав, коли я увійшов?

– Назвав? Я лише…– срібло Саймонового язика, здавалося, перетворилося на свинець.– Мілорде правице, я сказав, яка честь…

– Хтось мудріший вдав би, що не впізнає мене. Звісно, мене не обдуриш, але спробувати слід було. І що мені тепер з тобою робити? Ти знаєш про мою солоденьку Шей, знаєш її помешкання, знаєш про мої нічні самотні візити до неї.

– Присягаюся, я нікому не скажу…

– Принаймні в цьому ми згодні. Добраніч,– Тиріон повів Шей сходами нагору.

– Тепер мій співець більше не співатиме,– піддражнила його вона.– Від страху він голос утратить.

– Трохи страху тільки поможе йому брати високі ноти.

Вона зачинила двері в спальню.

– Ви ж його не скривдите, ні? – запалила вона ароматну свічку й опустилася навколішки, щоб зняти з нього чоботи.– Його співи – розрада мені в ті ночі, коли вас немає.

– Хотів би я приходити до тебе щоночі,– сказав Тиріон, поки Шей розтирала йому босі ноги.– І добре він співає?

– Краще за одних, гірше за інших.

Тиріон розхристав її халат і сховав обличчя в неї між грудей. Вона завжди йому пахла чистотою – навіть у цьому смердючому місті-свинарнику.

– Можеш його собі лишити, якщо хочеш, але тримай на припоні. Не хочу, щоб він вештався містом, розпускаючи плітки по харчівнях.

– Він не буде…– почала була вона.

Але Тиріон затулив їй рота своїми вустами. Він уже досить наговорився й тепер потребував солодкої простоти й розкоші, що ховалася в Шей між стегон. Принаймні тут йому були раді.

По всьому він вивільнив руку в неї з-під голови, накинув сорочку й вийшов униз у сад. Півмісяць посріблив листя фруктових дерев і відсвічував од поверхні кам’яного басейну. Тиріон присів біля води. Десь праворуч од нього сюркотав цвіркун, і звук цей був на диво домашній. «Як тут затишно,– подумав Тиріон,– та чи надовго це?»

Звідкись війнуло смородом, змусивши його обернути голову. Позаду в дверях стояла Шей, вдягнена в сріблястий халат, що Тиріон подарував їй. «Кохав як зиму білу діву із місяцем у косах…» Позаду неї стояв один із жебручих братів – дебелий чолов’яга в брудному полатаному вбранні, з обліпленими брудом босими ногами, з мискою на шкіряній мотузці на грудях, де септони носять свій кристал. Від смороду і щура б знудило.

– До вас прийшов лорд Вейрис,– оголосила Шей.

Жебручий брат вражено кліпнув на неї. Тиріон розсміявся.

– Ну певна річ! Як ти його впізнала, коли навіть я не впізнав?

– Це ж він,– знизала вона плечима.– Просто вдягнений інакше.

– Інакше вдягнений, інакше пахне, інакше ходить,– мовив Тиріон.– Більшість людей зроду б не здогадалися.

– Більшість чоловіків, ба навіть і жінок, цілком можливо. Але не повій. Повія або навчається бачити під одягом людину, або її труп знаходять у провулку.

Вейрис кривився, наче йому боліло, але не від струпів на підошвах. Тиріон хихикнув.

– Шей, не принесеш нам вина?

Може, доведеться хильнути. Якщо вже євнух приніс новини глупої ночі, добра не чекайте.

– Мені лячно й розповідати вам мілорде, чому я прийшов,– заговорив Вейрис, коли Шей пішла.– Новини жахливі.

– Слід було вбратися в чорне пір’я, Вейрисе, бо ваша поява – лихий знак, як поява крука,– Тиріон незграбно звівся на ноги, в душі боячись ставити питання.– Це щодо Джеймі?

«Як йому щось заподіяли, ніщо їх не врятує».

– Ні, мілорде. Я в іншій справі. Сер Кортні Пенроуз помер. Штормокрай відчинив браму Станісу Баратеону.

Сум’яття витіснило з голови Тиріона всі інші думки. Коли повернулася Шей з вином, він зробив ковток – і жбурнув кухлик об стіну будинку, аж той розлетівся на друзки. Шей затулилася руками від уламків, а вино довгими струмочками побігло по камінню, чорне в місячному світлі.

– Чорти б його вхопили! – вилаявся Тиріон.

Вейрис усміхнувся повним ротом гнилих зубів.

– Кого, мілорде? Сера Кортні чи лорда Станіса?

– Обох! – Штормокрай – міцна фортеця, вона мала би протриматися півроку чи й більше… цього часу батькові вистало б на те, щоб покінчити з Робом Старком.– Як це сталося?

Вейрис зиркнув на Шей.

– Мілорде, чи варто псувати вашій чарівній леді сон цією похмурою і кривавою розмовою?

– Може, леді б і злякалася,– сказала Шей,– а я не боюся.

– А варто,– сказав до неї Тиріон.– Штормокрай упав, і Станіс дуже скоро зверне свою увагу на Королівський Причал…– Він пожалів, що розбив кухоль з вином.– Лорде Вейрисе, дайте мені хвильку, і я разом з вами поїду в замок.

– Я чекатиму в стайні,– уклонився Вейрис і потупав геть.

Тиріон притягнув до себе Шей.

– Тут ти в небезпеці.

– Я за мурами, зі мною ваші вартові.

– Перекупні мечі,– сказав Тиріон.– Так, золото моє вони люблять, та чи помруть вони за тебе? А що ж до мурів, то досить одному зловмиснику стати на плечі іншому – й за мить він уже буде у дворі. Під час заколоту згорів схожий особняк. А золотаря, який жив там, убили за страшний «злочин» – за те, що в нього була повна комора; верховного септона роздерли на шматки, Лоліс зґвалтували з півсотні разів, і серу Арону розтрощили голову. А що, ти думаєш, зроблять люди, якщо до рук їм потрапить правицина леді?

– Правицина повія, хотіли ви сказати? – подивилася вона на нього своїми зухвалими очима.– Хоча для вас я б могла бути й леді, мілорде. Вдягалася б у гарні речі, що ви мені подарували, в атлас і парчу і золоту тканину, надівала б ваші коштовності й, тримаючи вас за руку, сиділа б поряд на ваших учтах. Я ще я могла б вам народити синів, я точно знаю… і присягаюся, я б вас ніколи не осоромила.

«Я вже осоромився – тим, що закохався в тебе».

– Які солодкі мрії, Шей. Забудь про них, прошу. Цього все одно ніколи не буде.

– Через королеву? Її я теж не боюся.

– А я боюся.

– То вбийте її – і по всьому. Ви ж так і так одне одного не любите.

Тиріон зітхнув.

– Вона – моя сестра. Людина, що вбиває рідну кров, проклята у віках в очах богів і людей. Ба більше, хай що ми з тобою можемо думати про Серсі, а мій батько з братом її люблять. Я можу з ким завгодно змовитись у Сімох Королівствах, але боги не нагородили мене силами стрітися віч-на-віч з Джеймі з мечем у руці.

– І в Юного Вовка, і в лорда Станіса теж є мечі, але вони вас не лякають.

«Як мало ти знаєш, любонько».

– Їм я можу протиставити всю потугу дому Ланістерів. А що я протиставлю батькові чи Джеймі, крім своєї горбатої спини й пари куцих ніг?

– У вас є я,– поцілувала його Шей, обхопивши руками за шию і притискаючись до нього всім тілом.

Один поцілунок – і він відчув збудження, як завжди було від поцілунків, але цього разу Тиріон вивільнився.

– Не зараз. Любонько, я маю… ну, назвім це зерном задуму. Можливо, мені вдасться влаштувати тебе в замку на кухні.

У неї закам’яніло обличчя.

– На кухні?

– Так. Якщо діятиму через Вейриса, ніхто й не здогадається.

– Мілорде,– хихикнула вона,– я ж вас отрую. Всі чоловіки, які спробували мого куховарства, підтверджували, що з мене – чудова повія.

– У Червоній фортеці кухарів не бракує. Різників і пекарів теж. Тобі доведеться вдавати посудницю.

– Помийницю,– сказала вона,– в колючій коричневій сукні. Це такою мілорд хоче мене бачити?

– Мілорд хоче тебе живою бачити,– сказав Тиріон.– А в шовках і оксамитах горщики не митимеш.

– Мілорд від мене втомився? – вона потягнулася рукою йому під сорочку й відшукала прутень. Двічі швидко погладила – і він уже набряк.– Ні, він і досі мене хоче,– засміялася вона.– Хочете попорати кухарку, мілорде? Можете обсипати мене борошном і злизувати підливку в мене з цицьок, якщо схо…

– Припини.

Її поведінка нагадала йому Тансі, яка так хотіла виграти своє парі. Він висмикнув її руку з-під сорочки, щоб більше не бавилася.

– Не час для постільних ігор, Шей. На кону, можливо, твоє життя.

Вона припинила всміхатися.

– Якщо я розсердила мілорда, я не хотіла, я тільки… Може, просто збільшите мою варту?

Тиріон глибоко зітхнув. «Не забувай, яка вона юна»,– сказав він собі. Він узяв її за руку.

– Коштовності можна купити нові, а сукні пошити вдвічі кращі, ніж колишні. Для мене ти за цими мурами – найцінніша річ. У Червоній фортеці теж не надто безпечно, але безпечніше, ніж тут. Тому я хочу перевести тебе туди.

– На кухню,– сухо мовила вона,– драїти горщики.

– Ненадовго.

– Батько зробив з мене свою кухарку,– сказала вона, скрививши губи,– тому я і втекла.

– Ти мені казала, що втекла, бо батько зробив з тебе свою повію,– нагадав він їй.

– І це теж. Драїти горщики я любила не більше, ніж пускати його прутень у себе,– вона закинула голову.– А чому не можна тримати мене у вашій вежі? Половина лордів при дворі мають жінок, що їм постіль гріють.

– Я маю чітку заборону брати тебе до двору.

– Від вашого дурного батечка,– надула вона губки.– Ви вже дорослий і можете тримати стільки повій, скільки схочете. Чи він має вас за безбородого хлопчиська? Що він може вам зробити – відшльопати?

Тиріон ляснув її по обличчю. Не сильно, але відчутно.

– Чорт забирай! – вигукнув він.– Чорт забирай! Не смій з мене глузувати! Не ти!

На якусь мить Шей відібрало мову. Чути було тільки, як сюркоче й сюркоче цвіркун.

– Даруйте, мілорде,– нарешті сказала вона неслухняним дерев’яним голосом.– Перепрошую за зухвальство.

«А я перепрошую за ляпас. Боги праведні, невже я перетворююся на Серсі?»

– Неправильно це було,– сказав він.– І з мого, і з твого боку. Шей, ти не розумієш,– почав він – із його язика посипалися, мов лицедії з порожнистого коня, слова, які він не збирався казати вголос.– Коли мені було тринадцять, я одружився з селючкою. Ну, так я думав. Мене засліпило кохання до неї, і я гадав, що вона відчуває до мене те саме, але батько тицьнув мене носом у правду. Моя дружина виявилася повією, яку Джеймі найняв, щоб зробити з мене мужчину…– («А я й повірив, от дурень»).– Щоб я добре затямив урок, лорд Тайвін віддав мою дружину на втіху цілій касарні своїх гвардійців, а мені звелів на це дивитися…– («А ще взяти її востаннє – після всіх. Востаннє, коли вже не лишилося сліду ні кохання, ні ніжності. „Щоб ти запам’ятав її тою, ким вона є насправді“,– ось як він сказав, і мені не слід було йому коритися, але мене підвів прутень, тож я вчинив, як велено»).– Розправившись із нею, батько скасував шлюб. Так наче ми ніколи й не були одружені, так септон сказав,– він стиснув її долоню.– Прошу тебе, не говорімо більше про Вежу правиці. Ти зовсім трошки побудеш на кухні. А коли ми покінчимо зі Станісом, у тебе буде і новий особняк, і нові шовки – гладенькі, як твої ручки.

Очі в Шей розширилися, але неможливо було сказати, що за ними ховається.

– Ручки мої не лишаться гладенькими, якщо я щодня чиститиму печі й відтиратиму тарілки. Чи захочете ви їх торкатися, коли вони почервоніють і потріскаються від гарячої води й мила?

– Більше, ніж досі,– сказав він.– Коли я їх бачитиму, то завжди згадуватиму, яка ти хоробра.

Він не міг точно сказати, чи повірила вона йому. Вона опустила очі.

– Я до ваших послуг, мілорде.

Він ясно бачив, що сьогодні він більшого розуміння від неї не доможеться. Він поцілував її в щічку, в яку вдарив, щоб трохи пом’якшити слід від ляпасу.

– Я пошлю по тебе.

Вейрис, як і обіцяв, чекав у стайні. Кінь у нього був кульгавий і на вигляд напівмертвий. Тиріон сів у сідло; один з вартових відчинив ворота. Виїхали мовчки. «Навіщо я розповів їй про Тишу, боги поможіть?» – спитав Тиріон себе, зненацька злякавшись. Є таємниці, які ніколи не слід вимовляти вголос, є ганьба, яку людина мусить забрати з собою в могилу. Що він хотів од неї – прощення? А те, як вона на нього дивилася,– що це означало? Їй так бридко було на саму думку про те, що доведеться мити горщики, чи це через його зізнання? «Як міг я їй про це розповісти – і сподіватися, що я й далі буду їй любий? – промовляло щось у ньому, а щось глузувало: – Дурний карлику, повіям любі тільки золото й коштовності».

Пошрамований лікоть пульсував і сіпався щоразу, як кінь ставив копито. Іноді Тиріону здавалося, що він чує, як під шкірою труться одна об одну кістки. Мабуть, слід порадитися з мейстром, отримати зілля від болю… та відтоді як Пайсел показав, хто він такий насправді, Тиріон Ланістер більше не довіряв мейстрам. Тільки богам відомо, з ким вони змовляються чи що вони підмішують у те зілля, яке дають тобі.

– Вейрисе,– мовив Тиріон.– Мені треба перевезти Шей у замок так, щоб про це не дізналася Серсі.

І він коротко виклав свій план щодо кухні.

Коли він договорив, євнух поцокав язиком.

– Я, звісно, зроблю, як мілорд велить… але мушу вас застерегти, що на кухні повно очей і вух. Навіть якщо на дівчину не впаде особливих підозр, їй ставитимуть тисячі запитань. Де народилася? Хто батьки? Як опинилася на Королівському Причалі? Правда не підійде, тож доведеться брехати… і брехати, і брехати,– він глянув згори вниз на Тиріона.– А ще така гарненька кухарка викликатиме погляди не лише цікаві, а й хтиві. Її лапатимуть, щипатимуть, гладитимуть і пеститимуть. Уночі під ковдру до неї лізтимуть кухарчуки. Якийсь самотній кухар, може, схоче з нею одружитися. Пекарі м’ятимуть їй груди вимащеними борошном руками…

– Ліпше хай пестять, ніж заріжуть,– сказав Тиріон.

Вейрис проїхав кілька кроків, а тоді мовив:

– Можливо, є інакший вихід. Виявилося, що служниця, яка доглядає дочку леді Танди, цупить у неї коштовності. Якщо я повідомлю про це леді Танду, та викине дівчину вмить. І її дочці знадобиться нова покоївка.

– Зрозуміло.

Тиріон зразу збагнув, що це непогана можливість. Покоївка при леді вдягається краще, ніж посудниця, може навіть і коштовності якісь носити. Шей це припаде до душі. А до того ж Серсі вважає леді Танду нудною істеричкою, а Лоліс – тупою нетямою. Тому навряд чи зайде до них із дружнім візитом.

– Лоліс – сором’язлива й довірлива,– сказав Вейрис.– І повірить у все, що їй скажеш. Відтоді як її в юрбі позбавили цноти, вона боїться виходити з покоїв, тож Шей нікому не потраплятиме на очі… й водночас буде в зручній до вас близькості, якщо вам захочеться розради.

– За Вежею правиці наглядають, ви це знаєте незгірше за мене. Серсі точно щось запідозрить, якщо покоївка Лоліс почне до мене навідуватися.

– Може, мені вдасться провести це дитя до вас у покої непомітно. Будинок Чатаї не єдиний, який може похвалитися потайними дверима.

– Секретний хід? У мої покої? – Тиріон був більше роздратований, аніж здивований. А навіщо б іще Мейгору Лютому було страчувати всіх будівничих, що зводили замок, як не для того, щоб зберегти його таємниці? – Я так і думав. І де ці двері? У мене в світлиці? У спальні?

– Друже, ви ж не змушуватимете мене звіряти вам усі свої маленькі секрети, ні?

– Відтепер вважайте їх нашими маленькими секретами, Вейрисе,– Тиріон звів погляд на євнуха в його смердючому лицедійському вбранні.– Я так розумію, ви на моєму боці…

– У вас є підстави для сумнівів?

– Таж ні, я довіряю вам беззастережно,– гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць.– Якщо ж по правді, я довіряю вам, як рідному. А тепер розкажіть-но мені, як помер Кортні Пенроуз.

– Подейкують, викинувся з вежі.

– Викинувся? Нізащо не повірю!

– Його вартові не бачили, щоб хтось заходив до нього в покої, і потім нікого там не знайшли.

– Значить, убивця зайшов раніше й заховався під ліжком,– припустив Тиріон,– чи спустився з даху по мотузці. А може, вартові брешуть. Як знати, чи не зробили це вони самі?

– Мабуть, ваша правда, мілорде.

Його самовдоволений тон свідчив про зворотне.

– Але ви так не думаєте? То як тоді все було?

Довгу мить Вейрис мовчав. Чулося тільки мірне цокання копит по бруківці. Нарешті євнух прокашлявся.

– Мілорде, ви вірите в давню силу?

– В чари, ви хотіли сказати? – перепитав Тиріон нетерпляче.– У кровошептіїв, і пристріт, і перевертнів – у такі речі? – пирхнув він.– Хочете сказати, що сера Кортні зачарували на смерть?

– Уранці того дня, коли він помер, сер Кортні викликав лорда Станіса на двобій. Чи так чинить людина, чужа розпачу, питаю я вас? А тоді ще це загадкове й неймовірно вчасне вбивство лорда Ренлі, в той час як його військо вже готувалося змести братових вояків з поля бою,– євнух мить помовчав.– Мілорде, колись ви запитали мене, як мене вивалашали.

– Пригадую,– мовив Тиріон.– Ви не хотіли про це розмовляти.

– І далі не хочу, але…– Вейрис цього разу замовк на довше, а коли знов заговорив, голос його змінився.– Я ріс сиротою, мене взяли в науку мандрівні лицедії. У хазяїна нашого був невеличкий, але широкий ког, і ми плавали вузьким морем, виступаючи у вільних містах і час від часу навідуючись у Старгород і на Королівський Причал.

Одного разу в Мирі до нашої трупи підійшов чоловік. Після виступу він зробив щодо мене спокусливу пропозицію, від якої мій хазяїн не зміг відмовитися. Я був нажаханий. Боявся, що чоловік цей вчинить зі мною, як, я чув, чоловіки часто чинять з маленькими хлопчиками, та, як виявилося, йому потрібне було тільки моє чоловіче багатство. Він дав мені зілля, яке відібрало в мене сили й мову, але не притлумило чуттів. А тоді довгим кривим клинком він під замовляння обрізав мене під корінь. У мене на очах він спалив моє чоловіче багатство на жаровні. Полум’я посиніло, і я почув, як на його заклик озвався голос, от тільки я не зрозумів промовлених слів.

На той час, коли цей чоловік закінчив зі мною, лицедії вже відпливли геть. А оскільки він уже зробив свою справу і більше мене не потребував, то виставив мене за двері. Коли я запитав його, що ж мені тепер робити, він сказав, що я, мабуть, помру. Але я на зло йому вирішив вижити. Я жебрав, злодіячив, торгував тими частинами тіла, що в мене ще лишалися. Дуже швидко я перетворився на звичайного мирського злодійчука, а коли трохи підріс, зрозумів, що зміст листів, якими обмінюються люди, незрідка цінніший за вміст їхніх гаманців.

Але мені й досі сниться та ніч, мілорде. Не чаклун, не клинок, навіть не те, як зморщувалося моє чоловіче багатство на вогні. Мені сниться голос. Голос із полум’я. Бог то був, демон чи якийсь фокус? Не можу сказати, а фокуси я знаю всі. Єдине можу засвідчити: чоловік покликав, і голос озвався, і з того дня я зненавидів чари та всіх чарівників. І якщо лорд Станіс – один з них, я потурбуюся, щоб він помер.

Вейрис замовк, і далі вони з Тиріоном їхали в тиші. Нарешті Тиріон сказав:

– Жахлива історія. Мені дуже прикро.

– Вам прикро,– зітхнув євнух,– але ви мені не вірите. Ні, мілорде, не потрібно вибачатися. Я був опоєний зіллям, мені боліло, та й сталося це давним-давно й далеко за морем. Без сумніву, мені цей голос наснився. Я сам собі це казав тисячу разів.

– Я вірю у сталеві мечі, золоті монети й людський розум,– мовив Тиріон.– А ще вірю, що колись існували дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.

– Будемо сподіватися, це найгірше з того, що вам доведеться побачити в житті, мілорде.

– Згоден,– усміхнувся Тиріон.– Що ж до смерті сера Кортні, то нам відомо, що Станіс набрав перекупних капітанів з вільних міст. Може, привіз із собою і вправного найманого вбивцю.

– Дуже вправного вбивцю.

– Такі є. Колись я мріяв, що одного дня забагатію і зможу підіслати безликого до своєї любої сестри.

– Хай як там помер сер Кортні,– сказав Вейрис,– але він мертвий, а замок упав. Станіс може рушати далі.

– Є шанси, що ми переконаємо дорнян спуститись у Прикордоння? – запитав Тиріон.

– Жодних.

– Шкода. Що ж, але ця загроза принаймні примусить лордів Прикордоння триматися ближче до своїх замків. Які новини від мого батька?

– Якщо лорд Тайвін і перетнув Червоний Зубець, мені про це ще нічого не відомо. Якщо він не поквапиться, то може опинитися затиснутим між двох ворогів. На північ від Мандера бачили листок Окгартів і дерево Рованів.

– Від Мізинчика новин немає?

– Може, він так і не доїхав до Буремосту. А може, загинув там. Лорд Тарлі захопив обози Ренлі, чимало його вояків узяв на мечі – переважно з Флорентів. Лорд Касвел замкнувся у своєму замку.

Відкинувши голову, Тиріон зареготав.

Вейрис збентежено пригальмував.

– Мілорде?

– Хіба не кумедно, лорде Вейрисе? – Тиріон обвів рукою зачинені віконниці й сонне місто.– Штормокрай упав, і Станіс іде сюди з вогнем і мечем і бозна з якими темними силами, і хто стане на захист добрих людей, коли немає ні Джеймі, ні Роберта, ні Ренлі, ні Рейгара, ні їхнього дорогоцінного лицаря квітів? Лишився тільки я, усім ненависний,– він знову зареготав.– Карлик, лихий радник, малий покруч і біс. Я – оце й усе, що стоїть між ними й хаосом.

Кетлін

– Перекажи батькові, що я їду, аби він міг мною пишатися,– брат стрибнув у сідло – лорд до кінчиків пальців у своїй блискучій кольчузі та струмливому брудно-білому плащі. Гребінь великого шолома прикрашав срібний пструг – брат-близнюк того, що був зображений на щиті.

– Він завжди пишався тобою, Едмуре. І любить тебе безтямно. Повір мені.

– Але я хочу, щоб він мав на це вагоміші підстави, ніж сам факт мого народження,– він розвернувся на своєму румакові й підніс руку. Засурмили сурми, загуркотів барабан, ривками опустився підйомний міст – і сер Едмур Таллі повів своїх людей з Річкорину з піднятими списами й розмаяними прапорами.

«Моє військо більше за твоє, брате,– подумала Кетлін, проводжаючи їх очима.– Військо сумнівів і страхів».

Поряд з нею відчутно мучилася Брієнна. Кетлін замовила пошити на неї вбрання – гарні сукні, що пасували до її походження і статі, та вона все одно віддавала перевагу розрізненим латам і дубленій шкірі, а на поясі – ременю з мечем. Безперечно, вона б охочіше поїхала з Едмуром на війну, та навіть такі міцні мури, як у Річкорині, потребують для свого захисту мечів. Брат забрав на переправи всіх міцних чоловіків, лишивши серу Дезмонду Греллу залогу з поранених, старих і хворих, до яких можна додати ще кількох зброєносців і ненавчених неповнолітніх селюків. І це – щоб захищати замок, напхом напханий жінками й дітьми!

Коли під звідними ґратами прошелестіли кроки останнього з Едмурових піхотинців, Брієнна запитала:

– І що нам робити далі, міледі?

– Виконувати свої обов’язки.

Нахмурившись, Кетлін рушила через двір. «Я завжди виконую свій обов’язок»,– подумала вона. Мабуть, саме тому батько цінував її більше за інших дітей. Двоє найстарших її братів померли ще маленькими, тож, поки не народився Едмур, вона була батькові і дочкою, і сином. А тоді померла мати, і батько пояснив, що тепер Кетлін має стати леді Річкорину, і Кетлін скорилася. А коли лорд Гостер обіцяв її Брандону Старку, вона подякувала йому за таку чудову пару.

«Я віддала Брандону знак своєї прихильності й навіть не втішила Пітира, коли його поранили, та й не попрощалася з ним, коли батько відіслав його геть. А коли Брандон загинув і батько сказав, що тепер я маю вийти за його брата, я радо погодилася, хоча не бачила Неда до самого дня весілля. Я віддала своє дівоцтво цьому суворому незнайомцеві й вирядила його на війну – до короля й до жінки, яка народила йому байстрюка, бо я завжди виконувала свій обов’язок».

Ноги принесли її в септ – семигранний храм з пісковику, розташований у центрі материного садка й по вінця заповнений веселковим світлом. Коли вони з Брієнною увійшли, у храмі виявилося чимало людей: Кетлін не єдина відчувала потребу помолитися. Вона стала навколішки перед образом Воїна й запалила ароматну свічку за Едмура і ще одну за Роба, який зараз десь там, за горами. «Бережи їх і веди до перемоги,– молилася вона,– і даруй мир душам полеглих і розраду тим, кого вони покинули».

Поки вона молилася, увійшов септон зі своїм кадилом і кристалом, тож Кетлін затрималася на службу. Вона не знала цього септона – зовсім молоденького, десь такого як Едмур. Свою справу він знав добре, і голос, коли він виспівував хвалу Сімом, звучав повно та приємно, але Кетлін збагнула, що їй хотілося б почути тонкий деренчливий голос давно покійного септона Озминда. Озминд вислухав би терпляче її оповідь про те, що вона бачила й відчувала в шатрі Ренлі, й, можливо, навіть знайшов би цьому пояснення й навчив її, що робити, аби нарешті втихомирити тіні, які переслідують її уві сні. «Озминд, батько, дядько Бринден, старий мейстер Ким – вони завжди все знали, але я лишилася сама і, здається, не знаю нічого, навіть свого обов’язку. Як можна виконати свій обов’язок, коли не відаєш, у чому він полягає?»

Заки Кетлін підвелася, в неї вже затерпли коліна, але мудрішою вона не почувалася. Можливо, ввечері вона ще сходить у богопраліс і помолиться й Недовим богам. Вони-бо старші за Сімох.

Надворі ж лунала зовсім інша пісня. Під пивницею, у колі слухачів, сидів Раймунд Римач, і його грудний голос дзвенів, виводячи баладу про лорда Деремонда на Кривавій луці.

Стоїть з мечем в руці один –

Останній з десяти…

Брієнна на мить затрималася послухати, похиливши широкі плечі та схрестивши на грудях дебелі руки. Мимо з вереском пробігла зграйка обдертих хлопчаків, молотячи один одного патичками-мечами. «Чому хлопці так люблять бавитись у війну?» – подумки спитала Кетлін, так наче Раймунд мав на це відповідь. Балада добігала кінця, і голос співця наростав.

Червона стелиться трава,

Червоні прапори,

Червоний сонячний захід

Мов полум’я горить.

«Сюди, сюди!» – гукає лорд,

Свого меча гострить,

І з лютим кличем вороги

Злітаються з гори…

– Воювати краще, ніж чекати,– сказала Брієнна.– Коли воюєш, не почуваєшся такою безпомічною. У тебе є меч і кінь, а іноді й топір. Коли на тобі лати, тебе важко ранити.

– У боях лицарі помирають,– нагадала їй Кетлін.

Брієнна подивилася на неї своїми прегарними блакитними очима.

– А леді помирають при пологах. Але про них ніхто пісень не співає.

– Діти – то зовсім інший бій,– Кетлін рушила через двір.– Бій без прапорів і сурм, але не менш важкий. Виносити дитину, привести її на цей світ… мама, певно, оповідала тобі про біль…

– Я не знала матері,– мовила Брієнна.– У батька були леді… щороку інша, але…

– Ніякі то були не леді,– сказала Кетлін.– Хай які важкі будуть пологи, але те, що приходить опісля, ще важче. Іноді мені здається, що я просто розриваюся. Було б мене п’ятеро – по одній на кожну дитину, щоб я могла захистити їх усіх!

– А хто захистить вас, міледі?

Вона слабко та змучено посміхнулася.

– Як хто – чоловіки мого дому. Так навчила мене мати. Лорд-батько, брат, дядько, чоловік – вони мене захистять, та коли їх немає поряд, гадаю, їхнє місце доведеться посісти тобі, Брієнно.

– Я спробую, міледі,– схилила голову дівчина.

Пізніше того дня мейстер Вайман приніс листа. Кетлін зразу його побачила – вона сподівалася на звістку від Роба або від сера Родрика з Вічнозиму, але виявилося, що це повідомлення від лорда Медоуза, який іменував себе каштеляном Штормокраю. Звернене воно було до її батька, брата, сина «чи іншого господаря Річкорину». Там писалося, що сер Кортні Пенроуз помер і Штормокрай відчинив браму Станісу Баратеону – законнородженому та правомірному спадкоємцю. Замкова залога, вся до голови, присягнула йому своїми мечами, й ніхто не постраждав.

– Окрім Кортні Пенроуза,– пробурмотіла Кетлін. Вона з ним знайома не була, але їй прикро було почути про його смерть.– Про це чимшвидше має дізнатися Роб,– сказала вона.– Нам відомо, де він?

– За останніми звістками він прямував до Стрімчака, престолу дому Вестерлінгів,– мовив мейстер Вайман.– Якщо я пошлю крука в Ясенмежжя, може, вони зможуть вислати йому навздогін вершника.

– Так і зробіть.

Коли мейстер пішов, Кетлін перечитала листа.

– Лорд Медоуз нічого не пише про Робертового байстрюка,– звірилася вона Брієнні.– Думаю, хлопця він здав з усіма іншими, хоча, зізнаюся, я не розумію, для чого він Станісу аж так знадобився.

– Либонь, боїться, що той може претендувати на престол.

– Байстрюк? Ні, тут щось інше… а на кого хлопець схожий?

– Йому сім чи вісім, він гарненький, з чорною чуприною і ясно-синіми очима. Всі гості завжди гадали, що то рідний синок Ренлі.

– А Ренлі був схожий на Роберта,– Кетлін усе зрозуміла.– Станіс збирається виставити братового байстрюка напоказ усьому королівству, щоб усі бачили, який він схожий на Роберта, й чудувалися, чому Джофрі геть не схожий.

– Це так важливо?

– Ті, хто на Станісовому боці, вважатимуть це доказом. Ті, хто підтримує Джофрі, скажуть, що це нічого не означає.

Її власні діти взяли більше від Таллі, ніж від Старків. Арія – єдина, в чиїх рисах багато від Неда. «І Джон Сноу, але він не мій». Вона знову подумала про Джонову матір – цю тінь, цю таємничу любов, про яку чоловік відмовлявся говорити. «А вона так само оплакує Неда, як і я? Чи ненавидить його за те, що покинув її постіль заради мене? Чи молиться вона за свого сина так, як я молюся за свого?»

Це були неприємні думки й безплідні. Якщо Джон уродився від Ашри Дейн із Зорепаду, як шепотілися люди, то ця леді давно вже померла; якщо ж ні, Кетлін і гадки не мала, хто його мати чи де вона може бути. Неда більше немає, і всі його любовні таємниці померли разом з ним.

І все-таки вона знов зачудувалася, як дивно поводяться чоловіки, коли йдеться про їхніх байстрюків. Нед завжди яро захищав Джона, а сер Кортні Пенроуз віддав за того Едрика Шторма життя, та водночас для Руза Болтона байстрюк значив не більше, ніж який-небудь пес, якщо судити з дивного й холодного листа, якого Едмур отримав од Болтона три дні тому. Він перетнув Тризуб і прямує, як наказано, до Гаренхолу, писав він. «Це міцна фортеця, з великим гарнізоном, але його світлість отримає її, навіть якщо мені доведеться для цього вбити в замку кожну живу душу». Він сподівався, що це переважить злочини його сина-байстрюка, якого стратив сер Родрик Кассель. «Він сам заслужив на таку долю,– писав Болтон.– Брудна кров – зрадлива, а Ремсі за натурою був хитрий, захланний і жорстокий. Я радий, що позбувся його. За його життя законні сини, яких обіцяє мені дружина, ніколи б не почувалися в безпеці».

Зачувши квапливі кроки, Кетлін викинула з голови меланхолійні думки. В кімнату влетів засапаний зброєносець сера Дезмонда й упав навколішки.

– Міледі… Ланістери… на тому боці річки.

– Віддихайся, хлопче, і починай розповідати.

Він так і вчинив.

– Колона озброєних вояків,– доповів він.– На тому боці Червоного Зубця. Прапори з фіолетовим єдинорогом під левом Ланістерів.

«Хтось із синів лорда Бракса». Якось, коли вона ще дівчинкою була, Бракс приїздив у Річкорин – пропонував одружити одного зі своїх синів з Лайсою. Чи не той самий син, подумала Кетлін, зараз веде атаку?

З’явилися ланістерівці під своїми полум’яними прапорами з південного сходу, пояснив сер Дезмонд, коли Кетлін піднялася до нього на зубчасту стіну.

– Це кілька розвідників, не більше,– запевнив він її.– Головні сили лорда Тайвіна далеко на півдні. Тут нам нема чого боятися.

На південь від Червоного Зубця далеко тягнулася відкрита рівнина. Зі сторожової башти Кетлін бачила на милі вперед. Та навіть звідси найближчий брід заледве проглядався. Захищати його і ще три броди вгору по річці Едмур довірив лорду Джейсону Малістеру. Ланістерівські розвідники невпевнено крутилися біля води, і їхні малиново-сріблясті прапори виляскували на вітру.

– Їх не більш як п’ятдесят, міледі,– прикинув на око сер Дезмонд.

Кетлін спостерігала, як вершники розтягнулися довгою шерегою. На них між каміння, в траві й за горбками вже чекали вояки лорда Джейсона. Засурмила сурма, і вершники важкою ступою з плюскотом увійшли у воду. Якусь мить це було чудове видовище: ясні обладунки й розмаяні прапори, і сонце висяює на гостряках списів…

– Зараз,– пробурмотіла Брієнна.

Важко було зрозуміти, що сталося, але навіть з такої віддалі долинуло гучне іржання коней, а крізь нього пробивався брязкіт криці об крицю. Зненацька впав один з прапорів – вояка, що його тримав, затягнуло у воду, і незабаром попід мурами проплив перший мрець, якого підхопила течія. На той час Ланістери вже збентежено відступили. Кетлін бачила, як вони перегрупувалися, коротко порадилися й учвал помчали в тому напрямку, звідки приїхали. Вояки на мурах улюлюкали, хоча з такої віддалі й вони й не могли цього чути.

Сер Дезмонд поплескав себе по череву.

– Шкода, що лорд Гостер цього не бачить. Він би в танець пустився.

– Боюся, батько вже відтанцювався,– сказала Кетлін,– а битва лише почалася. Ланістери повернуться. У лорда Ланістера війська вдвічі більше, ніж у мого брата.

– Хай би навіть було вдесятеро більше – це байдуже,– мовив сер Дезмонд.– Лівий, західний берег Червоного Зубця вищий за правий, міледі, ще й лісом поріс. Наші лучники мають гарне прикриття, а перед ними розстилається відкрите поле… А якщо навіть хтось і прорветься, в Едмура в резерві є лицарі, готові виїхати туди, де виникне потреба. Ріка затримає ворога.

– Ваші слова – богам у вуха,– серйозно мовила Кетлін.

Уночі вони з’явилися знов. Кетлін звеліла одразу будити її, якщо ворог повернеться, і вже далеко за полуніч служниця легенько торкнула її за плече. Кетлін миттю сіла в ліжку.

– Що таке?

– Знову брід, міледі.

Загорнувшись у нічну сорочку, Кетлін видерлася на дах фортеці. Звідси видно було аж за мури й за осяяну місяцем річку – туди, де точилася битва. Оборонці розпалили вздовж ріки багаття, і Ланістери, мабуть, вирішили, що заскочать засліпленого вогнем і необачного ворога. І помилилися. Темрява – ненадійний союзник. Щойно Ланістери увійшли у воду, як почали з плескотом падати: ноги провалювались у підводні ями та шпорталися за каміння, а іноді й ранилися об сховані під водою триболи. Малістерівські лучники випустили над рікою ураган запалених стріл – здалеку видовище було на диво гарне. Якийсь чолов’яга, пробитий дюжиною стріл, в охопленому полум’ям одязі танцював і кружляв у неглибокій – по коліно – воді, поки нарешті не впав і його не знесло течією. Коли його тіло вигулькнуло біля Річкорину, вже згас і його одяг, і життя.

«Перемога маленька,– подумала Кетлін, коли бій закінчився й зацілілі вороги розчинилися в ночі,– але все одно це перемога». Спускаючись із башточки гвинтовими сходами, Кетлін запитала, що про це думає Брієнна.

– Лорд Тайвін тільки пальчик умочив, міледі,– сказала дівчина.– Він перевіряє обстановку, шукає слабкого місця – шукає незахищеного броду. Якщо не знайде, стисне пальці в кулак і проб’є собі переправу,– Брієнна похилила плечі.– Так би я вчинила. На його місці.

Рука її ковзнула до руків’я меча й поплескала його – так наче перевіряла, чи він іще на місці.

«І тоді поможіть нам боги»,– подумала Кетлін. Вдіяти вона нічого не могла. Отам, на ріці, розгортається Едмурова битва, а її битва – тут, у замку.

Наступного ранку за сніданком Кетлін послала по батькового старенького стюарда – Атерайдиса Вейна.

– Скажіть, щоб серу Клеосу Фрею принесли карафу вина. Я хочу його незабаром допитати, тож треба йому трохи розв’язати язика.

– Як зволите, міледі.

Незадовго по тому з’явився малістерівський вершник з вишитим на грудях орлом – привіз від лорда Джейсона повідомлення про ще одну сутичку та ще одну перемогу. Сер Флемент Бракс спробував переправитися на іншому броді за шість льє на південь. Цього разу Ланістери вкоротили списи й рушили через ріку пішки, затуляючись щитами, але малістерівські лучники стріляли високо, по дузі, тож стріли падали за щити, а з каменометів, які Едмур установив на березі, посипалися булижники, щоб розбити шерегу.

– У воді лишилася дюжина убитих, і тільки двоє добилися до мілини, де ми швидко з ними впоралися,– доповів вершник. Ще він розповів, що була сутичка вище за течією, де броди утримував лорд Карил Ване.– Ці наскоки теж вдалося відбити, і ворог заплатив за них дорогою ціною.

«Може, Едмур мудріший, ніж я гадала,– подумала Кетлін.– Усі його лорди погодилися з його військовими планами – чого я була така сліпа? Брат уже не той маленький хлопчик, якого я пам’ятаю,– так само як і Роб».

Кетлін дочекалася вечора, а тоді подалася до сера Клеоса Фрея, вирішивши: що довше вона зволікає, то гірше він нап’ється. Коли вона увійшла в камеру, сер Клеос важко зіп’явся на ноги.

– Міледі, я гадки не мав про втечу! Куць сказав, що Ланістер мусить мати ланістерівський ескорт, клянуся вам як лицар…

– Підведіться, сер,– Кетлін присіла.– Я знаю, що онук Волдера Фрея обітниці не порушить…– («Без вигоди для себе»).– Брат казав, ви привезли умови миру.

– Так,– сер Клеос стрибнув на ноги. Кетлін потішило, як нетвердо він на них тримається.

– Розповідайте,– звеліла вона, і він так і вчинив.

Коли він закінчив, Кетлін нахмурилася. Едмур мав рацію: ніякі це не умови, хіба що…

– Ланістер обміняє Сансу з Арією на свого брата?

– Так. Він присягнувся, сидячи на Залізному троні.

– У присутності свідків?

– Це чув цілий двір, міледі. І боги теж. Я так і переказав серу Едмуру, але він сказав, що це неможливо, що його світлість Роб ніколи не погодиться.

– Правду сказав.

Кетлін навіть не була певна, що Роб у цьому неправий. Арія з Сансою – діти. А Царевбивця, живий і на свободі,– один з найнебезпечніших людей у королівстві. Тож цей шлях веде в нікуди.

– Ви бачили моїх дівчаток? З ними добре обходяться?

– Я… так, вони…– сер Клеос завагався.

«Він вигадує правдоподібну брехню,– збагнула Кетлін,– але вино затуманює йому мозок».

– Пане Клеосе,– холодно мовила вона,– ви й так позбулися захисту свого мирного прапору, коли ваші люди обдурили нас. Збрешіть мені – й повиснете на мурі поряд з ними. Повірте. Запитаю ще раз: ви бачили моїх дочок?

Чоло в нього зросилося потом.

– Я бачив при дворі Сансу – того дня, коли Тиріон переказав мені свої умови. Вигляд вона мала чарівний. Тільки трішки виснажений. Змарнілий, так би мовити.

«Сансу бачив, Арію – ні». Це може означати що завгодно. Арію завжди було важче приборкати. Може, Серсі не пускає її на люди, боячись, що вона щось бовкне або зробить. Може, її десь замкнули від гріха подалі. «Або вбили». Кетлін відігнала цю думку.

– Свої умови, кажете ви… але ж королева-регентша – Серсі.

– Тиріон говорив від мені їх обох. Королеви не було. Мені сказали, вона нездужає.

– Як цікаво.

Кетлін пригадала жахливу подорож крізь Місячні гори – пригадала, як Тиріону Ланістеру вдалося переманити на свій бік отого перекупного меча. «Надто вже цей карлик метикований». Кетлін уявити не могла, як міг він вижити на високому гостинці, коли Лайса виставила його з Видолу, але сам факт її не здивував. «Принаймні до Недової страти він стосунку не має. А ще він захистив мене, коли на нас напали горяни. Якби можна було вірити його слову…»

Кетлін розтулила долоні й поглянула на шрами на пальцях. «Це сліди його кинджала,– нагадала вона собі.– Його кинджала в руках найманця, якому він заплатив, щоб той розтяв Бранові горло». Хоча, певна річ, карлик це заперечував. Навіть після того, як Лайса замкнула його в небесній камері й лякала своїми Місячними дверима, він усе одно все заперечував.

– Він збрехав,– зронила вона, підхоплюючись.– Ланістери всі брехуни до одного, а карлик серед них найгірший. Найманець був озброєний його власним клинком.

– Я не знаю нічого про…– втупився в неї сер Клеос.

– Ви справді нічого не знаєте,– погодилася вона і вилетіла з камери. Брієнна мовчки рушила за нею. «їй простіше»,– подумала Кетлін, і її кольнула заздрість. У цьому Брієнна схожа на чоловіків. Чоловік знає одну відповідь, і вона завжди на відстані найближчого меча. А для жінки, для матері, шлях завжди кам’янистий і його важче знайти.

Повечеряла вона пізно, у великій залі разом із залогою, щоб хоч трохи підбадьорити людей. Всю вечерю Раймунд Римач співав, тож підтримувати розмову не довелося. Закінчив він баладою, написаною на честь Робової перемоги на Волоброді. «І горіли зірки, наче очі вовків, вітер вовчої пісні співав…» Між куплетів Раймунд вив, закинувши голову, і наприкінці з ним вила вже половина зали, навіть Дезмонд Грелл, який уже добряче почаркувався. Голоси відлунювали від крокв.

«Нехай співають, якщо це додає їм хоробрості»,– подумала Кетлін, граючись срібним кубком.

– Коли я росла, у Вечірньому палаці завжди були співці,– тихо заговорила Брієнна.– Я вивчила всі їхні пісні напам’ять.

– Санса теж, хоча небагато співців наважувалися заїхати так далеко на північ – аж у Вічнозим.

«Але я казала їй, що при дворі співці будуть обов’язково. Казала, що там вона наслухається різної-різної музики і що батько пошукає їй відомого вчителя, який навчить її грати на арфі. Боги, боги, простіть мені…»

– Пригадую жінку,– сказала Брієнна,– вона приїхала звідкись із-за вузького моря. Не знаю навіть, якою мовою вона співала, але голос у неї був чарівний, як вона сама. Очі мала фіалкові, а талію таку тоненьку, що батько міг обхопити її долонями. Долоні в нього майже такі самі великі, як у мене,– вона стиснула довгі й товсті пальці, наче намагаючись приховати.

– А ти співала для батька? – запитала Кетлін.

Брієнна похитала головою, втупившись у свою хлібну миску, так наче шукала відповіді в підливки.

– А для лорда Ренлі?

Дівчина спаленіла.

– Ніколи, я… Той його блазень, він іноді так жорстоко жартував, і я…

– Колись, може, заспіваєш для мене…

– Я… будь ласка, не треба, я не маю дару,– Брієнна відштовхнулася від столу.– Пробачте, міледі. З вашого дозволу, я піду…

Кетлін кивнула. Висока й незграбна дівчина перетнула залу великими кроками, і за гулянкою цього майже ніхто не помітив. «Хай супроводять її боги»,– подумала Кетлін, без апетиту знов беручись до вечері.

За три дні по тому обрушився той молот, який передбачила Брієнна, але дізналися вони про це лише за п’ять днів. Кетлін сиділа з батьком, коли прибув гонець від Едмура. Лати в нього були пощерблені, чоботи в куряві, ще й велика дірка в сюрко, та навколішки він опустився з таким виразом на обличчі, що Кетлін зразу зрозуміла: новини гарні.

– Перемога, міледі,– він вручив їй Едмурового листа. Ламаючи печатку, її рука тремтіла.

Лорд Тайвін спробував перетнути ріку на дюжині бродів, писав брат, але всі його атаки вдалося відбити. Лорд Лефорд потонув, крейкгольський лицар на ім’я Дужий Вепр потрапив у полон, серу А даму Марбранду тричі довелося відступати… але найзапекліша битва відбулася на Камінному Млині, де атаку вів сер Грегор Кліган. Полягло стільки його людей, що трупи коней мало не загатили річку. Врешті-решт Гора-на-коні зі жменькою найкращих вояків таки дістався лівого берега, але Едмур кинув на них свій резерв, і вони, розбиті й закривавлені, відступили. Сер Грегор втратив коня й переправлявся через брід пішки, з дюжини ран у нього на тілі цебеніла кров, а навколо періщив дощ зі стріл і каміння. «Вони не перейдуть, Кет,– писав Едмур,– лорд Тайвін рушив на південний схід. Може, це маневр, може, відступ,– то байдуже. Вони не перейдуть».

Сер Дезмонд Грелл відчув страшенне піднесення.

– Був би я зараз із ними! – вигукнув старий лицар, коли Кетлін прочитала йому листа.– Де цей дурень Раймунд? Ось йому балада, боги праві, таку баладу навіть Едмур послухає! Про Млин, який розмолов Гору,– та я б сам її склав, був би в мене талант!

– Не хочу я чути ніяких пісень, поки війна не закінчиться,– трохи зарізко сказала Кетлін. Але дозволила серу Дезмонду розповісти всім про перемогу й погодилася, коли він запропонував відкрити діжечку вина на честь Камінного Млина. Атмосфера в Річкорині панувала напружена й похмура, тож ковток вина й надії має трохи піднести дух.

Тої ночі замок святково дзвенів. «Річкорин!» – горлав простолюд. «Таллі, Таллі!» Прийшли люди сюди перелякані й безпомічні, а брат пустив їх у замок, хоча більшість лордів просто б зачинила браму. З високих вікон лилися їхні голоси та просочувалися попід важкі двері з червоного дерева. Раймунд грав на лірі під акомпанемент двох барабанів і хлопчини з очеретяною свиріллю. Кетлін дослухалася до дівочого сміху, до збудженого торохтіння зелених хлопчаків, яких їй у залогу лишив брат. Це були милі серцю звуки… але її вони не торкали. Вона не могла розділити загальної радості.

У батьковій світлиці вона знайшла книжку карт у шкіряній палітурці й розгорнула її на приріччі. Очі відшукали річище Червоного Зубця й у мерехтливому світлі свічки простежили його. «Рушив на південний схід»,– подумала вона. Зараз вони вже, мабуть, досягли витоків Чорноводого Бурчака, вирішила вона.

Коли вона згорнула книжку, то почувалася ще тривожніше. Боги дарували їм перемогу за перемогою. На Камінному Млині, на Волоброді, в Табірній битві, в Лопотючому лісі…

«Якщо ми перемагаємо, чому мені так страшно?»

Бран

Брязнуло ледве чутно – наче криця шкрябнула об каміння. Він відірвав голову від лап, дослухаючись, нюхаючи нічне повітря.

Дощ, який пройшов уночі, збудив сотню приспаних запахів, і тепер вони знову були насичені й гострі. Трава й кущі, розчавлена на землі ожина, болото, черв’яки, гниле листя, і щур, що скрадається у підліску… Він уловив кошлатий чорний дух братового хутра й гострий мідний присмак крові од білки, яку зловив. Угорі між гілля шастали ще білки, від них пахло вологим хутром і страхом, а їхні маленькі кігтики дряпали кору. Звук був трохи схожий на цей.

І знову – брязкіт і шкряботіння. Це змусило його звестися на лапи. Він нашорошив вуха й задер хвоста. І завив – протяжно, гортанно, тремко; таке виття будить сонних, але брилля людських скель лежало морочне й мертве. Тиха і вільгла ніч, ніч, що розганяє людей по норах. Дощ ущух, але люди й досі ховаються від мокви, куляться біля вогнищ у своїх печерах з кам’яних брил.

Між дерев прослизнув брат – рухався він майже так само тихо, як інший брат, якого він ледь-ледь пригадував з давно минулих часів,– білий, з очима як кров. А в цього брата очі – темні ставки, а хутро на загривку наїжачилося. Він теж чув звук і здогадався, що означає той небезпеку.

Цього разу за брязкотом і шкряботінням почувся ковзкий шурхіт і м’які швидкі кроки босих ніг по камінню. Вітер приніс слабесенький людський дух – незнайомий запах. «Чужак. Загроза. Смерть».

Він помчав на звук, а поряд з ним біг брат. Перед ними виросли кам’яні лігва зі стінами слизькими й вологими. Він вищирив зуби, але людські скелі цього не помітили. Височіла брама, а довкола штаб і стійок щільно згорнулася чорна чавунна змія. Коли він врізався у браму, та затремтіла, а чорна змія брязнула, зіслизнула, але витримала. Крізь штаби проглядалася довга кам’яна нора, що тяглася між стін до кам’янистого поля, але дістатися туди було годі. Він зміг би протиснути між штаб тільки писок, не більше. Багато разів уже брат силкувався розгризти чорні кості брами, але вони не хотіли ламатися. Вдвох вони пробували прорити підкоп, але під землею й розвіяним листям ховалися великі пласкі каменюки.

З гарчанням він дибав туди-сюди перед брамою, тоді ще раз стрибнув на неї. Вона трохи відхилилася – й тут-таки відкинула його назад. «Замкнено,– прошепотіло щось.– На ланцюг». Нечутний голос, аромат без запаху. Інші входи теж були зачинені. Де в людських скелях відкривався прохід, там його загороджувало товсте й міцне дерево. Виходу не було.

«Є вихід»,– долинув шепіт, і здалося, видніється тінь великого, обсипаного голками, вдесятеро вищого за людину дерева, що похило росте з чорної землі. Та коли він роззирнувся, дерева не виявилося. «На тому боці богопралісу, чатове дерево, хутчій, хутчій…»

Крізь похмуру ніч прорвалося приглушене схлипування – і різко обірвалося.

Швидко-швидко він розвернувся й кинувся назад під дерева; під лапами шелестіло вологе листя, гілля шмагало на бігу. Він чув, що брат не відстає. Удвох вони пірнули під серцедерево й оббігли холодний ставок, продерлися крізь ожинові кущі, минули сплетені гілками дуби, ясені й кущі глоду, домчали до дальнього кінця лісу… й ось воно: незрима тінь – похилене дерево, яке тягнеться до даху. «Чатове дерево»,– зринула думка.

Він пригадав, як колись видирався по ньому. Всюди голки – дряпають голе обличчя й сиплються за комір; на руках – беручка смола, запах гострий і хвойний. На таке перекошене дерево хлопчику видертися було нескладно: воно криве, нахилене до даху, а гілки ростуть так густо, що нагадують щаблі драбини.

Загарчавши, він понюхав під стовбуром, задер ногу й відмітився цівкою сечі Низька гілка черкнула його по морді, й він учепився в неї зубами, почав торсати й тягнути, поки дерево не хруснуло й не відламалося. В роті було повно голок, відчувався гіркий присмак смоли. Потрусивши головою, він загарчав.

Брат у цей час сів на задні лапи та протяжно завив, і ця пісня була чорною від жалоби. І цей вихід – не вихід. Не було тут ні білок, ні людських дитинчат, а вони з братом не могли видертися по стовбурах дерев, чіпляючись незграбними лапами з м’якими рожевими подушечками. Вони ж бо бігуни, ловці, мисливці.

А десь далеко в ночі, поза тісним колом каміння, прокинулися й забрехали собаки. Один, тоді другий, а тоді всі зчинили страшний галас. Вони теж це відчули – цей запах ворогів і страхів.

Наче голод гарячий, опанувала його розпачлива лють. Він відстрибнув од муру, сховався під деревами; на сірому хутрі танцювали тіні від гілля й листя… а тоді розвернувся й помчав назад. Лапи розкидали мокре листя та глицю, й на якусь мить він перетворився на мисливця, від якого втікає рогатий олень; він бачив його, чуяв і летів навздогін. Від запаху страху серце в нього загримотіло, з рота потекла слина; ще стрибок – і він досяг похиленого дерева, плигнув на стовбур; кігті дряпали кору, шукаючи опори. Він стрибав угору, все вгору, два стрибки, три, не зупиняючись, і нарешті опинився між нижнього гілля. Ноги шпортались у вітті, воно шмагало його по очах, розсипалися сіро-зелені голки, коли він, клацаючи зубами, продирався крізь них. Але довелося зупинитися. Щось піймало його за лапу, й він, загарчавши, вивільнився. Стовбур тоншав, його нахил ставав крутіший: вологе дерево тут росло майже прямо. Коли він спробував учепитися за нього кігтями, кора почала облазити, як шкіра. Він уже видерся на третину дерева, на половину, ще вище, вже й до даху можна дотягнутися… і тут він, опустивши лапу, відчув, як вона зіслизнула з вигину мокрого дерева – і знагла він ковзнув і поточився. Він завив од постраху й пересердя, і все падав, падав, крутився в повітрі, а земля летіла назустріч, щоб зламати його…

І тут Бран знов опинився в ліжку в своїй одинокій кімнаті у вежі; заплутавшись у простирадлах, він відсапувався.

– Літо! – крикнув він.– Літо!

Плече боліло, так наче він приземлився на нього, але ж він точно знав, що це – всього-на-всього тінь того, що відчував вовк. Джоджен правду казав. «Я – бестія». Знадвору долинало слабке брехання собак. «Море вже тут. Воно переливається через мури, як і бачив Джоджен». Бран учепився у скобу над головою й підтягнувся, гукаючи на допомогу. Ніхто не прийшов, і за мить він пригадав, що ніхто й не прийде. З його дверей забрали чатового. Серу Родрику потрібні були всі чоловіки, здатні воювати, тож Вічнозиму лишили хіба жменьку гарнізону.

Решта ж покинули замок вісім днів тому – шістсот вояків з Вічнозиму й поблизьких твердж. Дорогою до них мали приєднатися ще три сотні, які зібрав Клей Сервин, а ще мейстер Лувін вислав круків, скликаючи новобранців з Білої Гавані, і з курганів, і навіть з далеких поселень у вовчому лісі. А все тому, що на Торенів Квадрат напав якийсь жахливий ватажок на ім’я Дагмер Заяча Губа. Стара Нан казала, що його неможливо убити: колись давно ворог розітнув йому голову навпіл сокирою, але Дагмер був такий лютий, що просто зліпив дві половини докупи й так тримав, поки не зрослося. А що як Дагмер переможе? Від Теренового Квадрату до Вічнозиму багато днів їзди, а все ж…

Бран виліз із ліжка й, чіпляючись за скоби, добився до вікна. У дворі було порожньо, а всі шибки навколо чорніли. Вічнозим спав.

– Годоре! – загукав Бран униз на повний голос. Годор, певно, спить над стайнею, та якщо Бран верещатиме голосно, може, його й почують – Годор або хтось інший.– Годоре, бігом сюди! Ошо! Міро, Джоджене, хто-небудь! – Бран приклав долоні рупором до рота.– ГО-О-ОДО-О-ОРЕ!

Коли позаду нього розчахнулися двері, Бран не впізнав чоловіка, який переступив поріг. Той був у шкірянці з нашитими згори залізними дисками, що перекривали один одного, в руці тримав чингал, а за спиною в нього висів топір.

– Чого вам треба? – вимогливо запитав переляканий Бран.– Це моя кімната. Забирайтеся звідси.

За чоловіком у спальню увійшов Теон Грейджой.

– Ми тебе не скривдимо, Бране.

– Теоне? – Брану від полегшення аж у голові запаморочилося.– Це Роб тебе послав? Він теж приїхав?

– Роб далеко. Він тобі зараз не допоможе.

– Не допоможе? – не зрозумів Бран.– Не лякай мене, Теоне.

– Тепер я – королевич Теон. Ми обидва королевичі, Бране. Годі було і мріяти про таке! Але я захопив ваш замок, королевичу.

– Вічнозим? – Бран похитав головою.– Ні, ти не міг.

– Залиш нас, Верлаже.

Чоловік з чингалом вийшов. Теон сів на ліжко.

– За моїм наказом четверо вояків з кішками й мотузками перелізли через мур і відчинили нам бічні двері. Мої вояки просто зараз воюють з вашими. Кажу тобі, Вічнозим – мій.

Бран нічого не розумів.

– Але ж ти – батьків годованець.

– А тепер ви з братом – мої годованці. Коли бій закінчиться, мої люди зберуть усіх ваших у великій залі. І ми з тобою перед ними виступимо. Ти скажеш, що здав мені Вічнозим, і звелиш їм служити й коритися новому лорду, як раніше – старому.

– Я такого не казатиму,– мовив Бран.– Ми вас розіб’ємо й викинемо геть. Я не здавався, ти не примусиш мене сказати, що я здався.

– Це не гра, Бране, і не корч зі мною маленького хлопчика, я цього не потерплю. Замок мій, а люди досі твої. Якщо королевич хоче зберегти їм життя, краще хай зробить, як йому сказано,– він підвівся й рушив до дверей.– Хтось зараз прийде вдягне тебе й віднесе у велику залу. Добре подумай, що ти там казатимеш.

Очікування змусило Брана почуватися ще безпомічнішим, ніж зазвичай. Він сидів на підвіконні, втупившись у темні вежі й чорні, як тіні, мури. Одного разу йому здалося, що з вартівні чується крик, а може, і бряжчання мечів, але в нього не було ні таких вух, як у Літа, ні такого носа. «Наяву я й досі каліка, та вві сні, в тілі Літа, я можу бігати, битися, чути звуки й чуяти запахи».

Він сподівався, що по нього прийде Годор або хтось зі служниць, та коли двері знову відчинилися, зайшов мейстер Лувін зі свічкою в руках.

– Бране,– сказав він,– ти… знаєш, що сталося? Тобі сказали?

Над лівим оком у нього виднілася рана, з якої на щоку цебеніла кров.

– Приходив Теон. Сказав, що тепер Вічнозим належить йому.

Мейстер поставив свічку та стер зі щоки кров.

– Вони перепливли рів. Тоді перелізли мури за допомогою кішок і мотузок. З’явилися мокрі як хлющ, з крицею в руках,– він присів у крісло біля дверей, а з рани вже знову текла кров.– Чатував Пиворіз, то вони заскочили його зненацька в башточці й убили. Патлача поранили. Але я, поки вони вдерлися, встиг вислати двох круків. Птах у Білу Гавань прорвався, а другого вони збили стрілою,– мейстер втупився в циновку.– Сер Родрик забрав з собою забагато людей, але я винен не менше за нього. Я не передбачив цього, я не…

«А Джоджен бачив це»,– подумав Бран.

– Допоможіть мені краще вдягнутися.

– Так, авжеж.

У великій, окутій залізом скрині в ногах Бранового ліжка мейстер відшукав білизну, бриджі, сорочку.

– Ти – Старк з Вічнозиму, Робів спадкоємець. І вигляд повинен мати королівський.

Удвох вони вибрали одяг, гідний лорда.

– Теон хоче, щоб я здав замок,– мовив Бран, поки мейстер застібав на ньому плащ його улюбленою застібкою – срібною вовчою головою, оздобленою чорним бурштином.

– Ганьби в цьому немає. Лорд має захищати свій народ. У жорстоких краях виростають жорстокі люди, Бране, пам’ятай про це, коли спілкуватимешся з цими залізними. Твій батько, як міг, намагався пом’якшити Теона, та, боюся, було вже запізно.

Залізний, який прийшов по них, був присадкуватим і дебелим чолов’ягою з чорною як смоль бородою, що спускалася до половини грудей. Він легко поніс хлопця, хоча особливої радості від такого завдання не відчував. Риконова спальня містила на півпрольоту нижче. Чотирирічний хлопчик, якого щойно збудили, капризував.

– Я хочу до мами! Хочу до мами! І до Кошлая!

– Мама далеко, мій королевичу,– натягнув мейстер Лувін хлопчику на голову каптур від нічної сорочки.– А я з тобою, і Бран теж.

Узявши Рикона за руку, він повів його з кімнати.

Внизу вже виходили Міра з Джодженом: їх вивів з кімнати лисань зі списом, утричі більшим за нього самого. Джоджен глянув на Брана – й очі його в цю мить нагадували зелені озера скорботи. Інші залізні піднімали з ліжка Фреїв.

– Твій брат утратив своє королівство,– сказав Малий Волдер до Брана.– Ти більше не королевич, а простий заручник.

– І ти теж,– мовив Джоджен,– і я, і всі ми.

– А з тобою взагалі ніхто не розмовляє, жабоїде.

Один із залізних рушив попереду зі смолоскипом, але знову почався дощ і дуже скоро загасив вогонь. Кваплячись через двір, вони чули, як у богопралісі виють деривовки. «Тільки б Літо не забився, падаючи з дерева».

Теон Грейджой сидів на престолі Старків. Він скинув свого плаща. На тоненьку кольчугу він одягнув чорне сюрко з золотим кракеном свого дому. Руки він поклав на голови деривовків, вирізьблених на кінцях широких кам’яних підлокітників.

– Теон сидить у Робовому кріслі,– мовив Рикон.

– Ш-ш-ш, Риконе.

Бран відчував загрозливу атмосферу навколо, а от брат був ще надто маленький. Запалили кілька смолоскипів і вогонь у великому коминку, але в цілому зала була занурена в темряву. Всі лавки поскладали попід стінами, тож сидіти не було на чому, і мешканці замку тулилися невеличкими гуртами, не наважуючись перемовлятися. Бран побачив стару Нан – її беззубий рот розтулявся і стулявся. Двоє гвардійців вели Патлача з перемотаними бинтами голими грудьми. Рябий Тим невтішно ридав, а Бет Кассель плакала від страху.

– Хто тут у нас? – запитав Теон про Рідів і Фреїв.

– Це годованці леді Кетлін, обидва Волдери,– пояснив мейстер Лувін.– А це Джоджен Рід і його сестра Міра, син і дочка Гауленда Ріда зі Сторожі Сіроводдя, вони приїхали поновити свою присягу Вічнозиму.

– Хтось би сказав – дуже невчасно,– мовив Теон,– тільки не я. Ви тут, тож тут і лишитеся,– він підвівся з престолу.– Принеси сюди королевича, Лорене.

Чорнобородий опустив Брана на камінь, як мішок вівса.

Людей і досі збирали у великій залі, підганяючи криком і ратищами списів. З кухні з’явилися Гейдж з Ошею, всі в борошні, бо саме пекли хліб на ранок. Приволокли Мікена, який лаявся на всі заставки. Кульгаючи, увійшов Фарлен, підтримуючи Паллу. Сукню на ній роздерли навпіл; притримуючи відірваний шматок у стиснутому кулаці, вона йшла так, наче кожен крок віддавався болем. На допомогу їй поквапився септон Чейл, але один із залізних збив його з ніг.

Останнім поріг переступив полонений Смердюк, і про його прихід провістив сопух – різкий і в’їдливий. Від цього запаху Бранові скрутило живіт.

– Цього ми знайшли під замком у камері,– оголосив його конвойний, безбородий юнак з рудою чуприною і у промоклому одязі – безсумнівно, один з тих, кому довелося перепливати рів.– Каже, щоб кликали його Смердюком.

– Навіть не уявляю чому,– посміхнувся Теон.– Ти завжди так смердиш – чи щойно зі свинею злягався?

– Ні з ким не злягався з того самого дня, як мене схопили, мілорде. Насправжки звати мене Гік. Я служив Байстрюкові зі Страхфорту, поки йому Старки не вручили шлюбний даруночок – стрілу між лопаток.

Теона це забавляло.

– Із ким він одружився?

– З удовою з Горнвуду, мілорде.

– З тою гаргарою? Він що – сліпий був? Цицьки в неї – як порожні бурдюки, сухі й поморщені.

– Він не за цицьки її брав, мілорде.

Залізні захряснули високі двері в кінці зали. З престолу Бранові було видно десь двадцять з них. «Мабуть, кількох чатових лишили при брамі й у зброярні». Навіть якщо так, їх не може бути більш як тридцять.

Теон підніс руки, закликаючи всіх до тиші.

– Ви всі мене знаєте…

– Ага, знаємо ми тебе, мішок ти смердючого лайна! – гаркнув Мікен, і лисань штовхнув його зворотним кінцем списа в живіт, а тоді ляснув ратищем по обличчю. Гримнувшись навколішки, коваль виплюнув вибитий зуб.

– Мікене, мовчіть,– мовив Бран, стараючись говорити суворо й велично, як Роб, коли роздавав накази, але голос зрадив його і зірвався на пронизливий писк.

– Слухай свого малого лордійчука, Мікене,– сказав Теон.– У нього глузду більше, ніж у тебе.

«Добрий лорд захищає свій народ»,– нагадав собі Бран.

– Я здав Вічнозим Теону.

– Голосніше, Бране. І називай мене королевичем.

– Я,– підвищив він голос,– здав Вічнозим королевичу Теону. Всі ви маєте віднині слухатися його наказів.

– Та хай мене чорти вхоплять! – загорлав Мікен.

Теон проігнорував цей емоційний вибух.

– Мій батько поклав на себе давню корону солі та каміння й оголосив себе королем Залізних островів. За правом завоювання він висуває претензії і на Північ. Тепер ви всі – його піддані.

– Плювати я хотів,– Мікен витер кров з рота.– Я служу Старкам, а не якомусь крабовому… а-а-а!

Від удару ратищем списа він долілиць полетів на кам’яну підлогу.

– Ковалі на руки дужі, а на голову слабують,– зауважив Теон.– Та якщо всі решта служитимуть мені вірно, як служили Неду Старку, ви побачите, що щедрішого лорда годі й бажати.

Мікен, стоячи на чотирьох, сплюнув кров. «Будь ласка, не треба»,– подумки просив його Бран, але коваль крикнув:

– Ти гадаєш, тобі втримати Північ оцією жалюгідною купкою…

Лисань застромив гостряк списа ззаду Мікенові в шию. Криця протяла плоть і вислизнула з другого боку горла з фонтаном крові. Закричала якась жінка, а Міра пригорнула Рикона. «Він потонув у крові,– тупо подумав Бран.– У власній крові».

– Хто ще має що сказати? – поцікавився Теон Грейджой.

– Годор, годор, годор, годор,– загорлав Годор, розширивши очі.

– Хто-небудь, будь ласка, заткайте тому дурникові рота.

Двоє залізних заходилися дубасити Годора ратищами списів. Конюший упав на землю, затуляючись руками.

– Я буду вам лордом не гіршим, ніж був Едард Старк,– Теон підвищив голос, перекрикуючи виляск від ударів дерева об тіло.– Але зрадьте мене – і дуже про це пошкодуєте. І не думайте, що люди, яких ви тут бачите,– це й усі мої сили. Скоро і Торенів Квадрат, і Пущанський Насип теж опиняться в наших руках, а з Солеспису вже виплив на захоплення Кейлінського Рову мій дядько. Якщо Робу Старку вдасться стримати Ланістерів, може надалі правити як король Тризуба, але Північ тепер належить дому Грейджоїв.

– Проти вас вийдуть Старкові лорди,– гукнув Смердюк.– Отой жирний кабанюга у Білій Гавані, це раз, а ще Амбери й Карстарки. Вам знадобляться люди. Звільніть мене – і я до ваших послуг.

Теон хвильку поміркував.

– Ти кмітливіший, ніж могло б видатися, але смороду я не витримаю.

– Ну,– сказав Смердюк,– можу трохи й помитися. Якщо звільните.

– От людина при здоровому глузді,– усміхнувся Теон.– Прихили коліно.

Один із залізних простягнув Смердюкові меча, й той поклав його Теонові до ніг і присягнув коритися дому Грейджоїв і королю Балону. Бран не міг на це дивитися. Зелений сон справджувався.

– Мілорде Грейджой! – переступила Мікенове тіло Оша.– Я теж тут бранка. Ви були тут того дня, коли мене схопили.

«А я гадав, що ти мені друг»,– вражено подумав Бран.

– Мені потрібні бійці,– заявив Теон,– а не кухонні лярви.

– Це Роб Старк відіслав мене на кухню. Вже понад рік я мушу драїти казани, відшкрібати лій і гріти сінник для оцього,– вона метнула погляд на Гейджа.– Я вже наїлася цього досита. Вкладіть мені назад у руки спис!

– Ось у мене для тебе є спис,– сказав лисань, який убив Мікена. І, вишкірившись, схопив себе за ширінку.

Оша зацідила йому кістлявим коліном між ніг.

– Отого рожевого прутика можеш залишити собі,– вона видерла в нього з рук списа й ратищем збила лисаня на підлогу.– А мені потрібен дерев’яний, із залізним гостряком.

Лисань качався по землі, а решта загарбників дружно вибухнули реготом.

Теон реготав з усіма.

– Ти підійдеш,– сказав він.– Забирай списа собі, Стиґ собі іншого знайде. А тепер прихиляй коліно й давай обітницю.

Оскільки ніхто більше не кинувся присягати на вірність, усіх розпустили, наказавши сумлінно виконувати роботу й не створювати проблем. Годору доручили віднести Брана назад у ліжко. Обличчя в нього все набрякло від побоїв, ніс напух, а одне око запливло.

– Годор,– схлипував він розбитими губами, піднімаючи Брана великими дужими руками, що були всі у крові, й виносячи назад під дощ.

Арія

– Там привиди, точно кажу,– місив тісто Пиріжок, і руки в нього по лікті були в борошні.– Пія щось бачила сьогодні вночі у спіжарні.

Арія пирхнула. Пії завжди щось привидиться у спіжарні. Переважно чоловіки.

– Можна мені тістечко? – запитала вона.– Ти цілу тацю напік.

– Мені й потрібна ціла таця. Сер Ейморі їх полюбляє.

Арія ненавиділа сера Ейморі.

– То давай у них наплюємо.

Пиріжок нервово роззирнувся. Кухня повнилася тінями й відлунням, але решта кухарів і кухарчуків спали на здоровезному, як печера, горищі понад печами.

– Він дізнається.

– Не дізнається,– сказала Арія.– Слина смаку не має.

– А якщо дізнається, відбатожить мене,– Пиріжок припинив місити тісто.– Тобі тут навіть бути не можна. Зараз глупа ніч.

То була щира правда, але Арія не зважала. Навіть глупої ночі на кухні завжди був рух: хтось розкачував тісто на ранішній хліб, мішав у казані великою дерев’яною ложкою або різав кабана серу Ейморі на шинку на сніданок. Сьогодні чергував Пиріжок.

– Якщо Каправий прокинеться й виявить, що мене немає…– мовив Пиріжок.

– Зроду Каправий ще не прокидався…– (Насправді його ім’я було Мебл, та всі звали його каправим за вічно кислі очі).– Не після того, як відключився.

Щоранку він починав з елю. Щовечора засинав п’яний, і рожева від вина слина текла в нього по підборіддю. Арія чекала, доки не долине його хропіння, а тоді босоніж прокрадалася сходами для слуг – тихо як мишка, якою вона, власне, й була. Не брала з собою ні свічки, ні ґноту. Сиріо якось сказав, що темрява – Друг, і він мав рацію. Коли є місяць і зорі, видно досить.

– Закладаюся, якби ми втекли, Каправий і не помітив би, що мене нема,– сказала вона Пиріжкові.

– Не хочу я тікати. Ліпше вже тут, ніж у лісі. Не хочу черв’яків жерти. Ану посип мені дошку борошном.

Арія схилила голову набік.

– Що це було?

– Що? Я нічого…

– Слухай вухами, а не ротом. Це сурма. Два сигнали, невже не чув? А ось зараз – ланцюг на звідних ґратах – хтось виїздить або заїздить. Хочеш поглянути?

Брама Гаренхолу не відчинялася ще від того ранку, коли лорд Тайвін вийшов на марш зі своїм військом.

– Я печу хліб на ранок,– незадоволено буркнув Пиріжок.– І я не люблю темряви, кажу ж тобі.

– А я піду. Потім розповім. Можна мені тістечко?

– Ні.

Але вона таки поцупила одне та з’їла по дорозі. Начинка була з подрібнених горіхів, фруктів і сиру, а тісто листкове, ще тепле з печі. З’їсти тістечко сера Ейморі – це як виклик кинути. «Босонога, прудконога, легконога,– співала Арія собі під ніс.– Я – привид Гаренхолу».

Сурма збудила замок зі сну: люди виходили у двір поглянути, що там за рух. Арія приєдналася до решти. Під ґратами саме проїжджала валка возів, запряжених волами. «Награбоване»,– одразу збагнула Арія. Вершники, що супроводжували вози, ґелґотіли між собою дивними мовами. У ранковому світлі їхні обладунки неясно зблискували, а ще вона побачила двох смугастих чорно-білих зоней. «Криваві лицедії». Відступивши глибше в тінь, Арія дивилася на чорного ведмедя у клітці, який проїздив повз у фургоні. Інші вози ломилися від срібних кірас, зброї, щитів, мішків борошна, кліток з верескливими свинями, худоребрих собак і курей. Арія саме пригадувала, коли востаннє куштувала свинячу смаженину, аж тут побачила першого з бранців.

Якщо судити з постави і з того, як гордовито він тримав голову, він був лордом. Під червоним подертим сюрко зблискувала кольчуга. Спершу Арія прийняла його за Ланістера, та коли він проминав смолоскип, вона роздивилася герб – то був срібний кулак, а не лев. Зап’ястки в чоловіка були міцно зв’язані, а за ногу його припнули до в’язня позаду, а того – до наступного, тож уся шерега мусила, похитуючись, дибати нога в ногу. Чимало полонених були поранені. Якщо хтось із них спотикався, під’їжджав один з вершників і пригощав батогом, щоб не зупинявся. Арія спробувала порахувати, скільки ж тут бранців, але збилася, не дійшовши до п’ятдесятьох. А їх було принаймні вдвічі більше. Одяг – брудний і в крові; у світлі смолоскипів важко було роздивитися герби, але деякі з побачених Арія упізнала. Вежі-близнючки. Променисте сонце. Скривавлений чоловік. Бойовий топір. «Бойовий топір – це Сервини, а біле сонце на чорному полі – Карстарки. Це північани. Батькові піддані, і Робові». Вона старалася не думати, що це може означати.

Криваві лицедії почали спішуватися. З сінників повставали заспані конюші, щоб зайнятися змиленими кіньми. Один з вершників гаркнув, щоб йому принесли елю. На галас вийшов на криту галерею понад двором сер Ейморі Лорч, а обабіч нього – двоє гвардійців зі смолоскипами. Варго Гоут у своєму цапиному шоломі зупинився внизу.

– Міворде каштевяне,– гукнув перекупний меч хрипко й фафраво, так наче у роті в нього завеликий язик.

– Що це таке, Гоуте? – поцікавився сер Ейморі, нахмурившись.

– Бранші. Руш Бовтон хотів перейти ріку, та мої браві компанійші порубави його авангард на кававки. Багато повбивави, Бовтона погнави. Ошь їхній ворд-командуваш Гвовер, а ошей пожаду – шер Ейніш Фрей.

Сер Ейморі Лорч утупився свинячими очицями у полонених. Арії здалося, що він не надто задоволений. Усі в замку знали, що вони з Варго Гоутом терпіти одне одного не можуть.

– Гаразд,– нарешті мовив він.– Пане Кадвине, заберіть цих людей у підземелля.

Тут підвів очі лорд з броньованим кулаком на сюрко.

– Нам обіцяли гідне поводження… – почав був він.

– Шишь! – вереснув на нього Варго Гоут, розбризкуючи слину.

– Що вам пообіцяв Гоут,– звернувся до бранців сер Ейморі,– мене не обходить. Лорд Тайвін призначив каштеляном Гаренхолу мене, і я чинитиму, як забажаю,– підсумував він і махнув своїм гвардійцям.– У великій камері під Удовиною вежею мають поміститися всі. Хто не хоче йти, вільний вмерти просто тут.

Поки вояки підганяли бранців гостряками списів, зі сходів з’явився Каправий, кліпаючи на світло смолоскипів. Якби він дізнався, що Арія не на місці, то довго б репетував, погрожуючи шкуру з неї злупити, але вона не боялася. Він не Віс. Він раз у раз обіцяв шкуру злупити то з того, то з цього, але Арія ще не бачила, щоб він узагалі когось ударив. Проте буде краще, якщо він її не побачить. Вона роззирнулася. Волів розпрягали, вози розвантажували, браві компанійці вимагали випивки, а цікаві зібралися навколо клітки з ведмедем. Під шумок неважко було зникнути непоміченою. Вона повернулася тим самим шляхом, що й пришла, поки хтось її не побачив і не приставив до роботи.

Подалі від брами та стайні у великому замку було переважно безлюдно. Позаду затихали звуки. Закружляв вітер, видобуваючи з тріщин у Скиглявій вежі моторошний принизливий зойк. У богопралісі почало облітати з дерев листя, й чути було, як воно шурхотить знелюднілим двором і поміж порожніх будівель, коли вітер котить його по камінню. Тепер, коли Гаренхол знову спорожнів, звук виробляв тут дивні штуки. Іноді здавалося, що каміння поглинає шум, вкриваючи двори ковдрою тиші. А іншим разом відлуння жило власним життям, і тоді кожен крок видавався ступою примарної армії, а кожен віддалений голос – примарним бенкетом. Дивні звуки дошкуляли Пиріжкові, а от Арії – ні.

Тиха як тінь, вона промайнула середнім двором, обійшла Вежу страху, прокралася порожніми внутрішніми переходами, де, подейкували, збурюють повітря духи мертвих соколів своїми примарними крилами. Вона могла йти, куди схоче. Залога налічувала щонайбільше сотню вояків, і цей невеличкий гурт просто губився в Гаренхолі. Зачинили і залу сотні вогнищ, і багато менших будівель, навіть Скигляву вежу. Сер Ейморі Лорч оселився в каштелянських покоях у Погребальній вежі, що завбільшки були як покої лорда, а Арію з рештою слуг перевели в келії попід нею, щоб вони були напохваті. Поки тут жив лорд Тайвін, завжди який-небудь солдат цікавився, що ти робиш. Та оскільки охороняти тисячу дверей лишилася всього сотня людей, ніхто, схоже, гадки не мав, хто і де має бути, та й не надто цим переймався.

Проходячи зброярню, Арія почула брязкіт молота. Високі вікна ясно світилися жовтогарячим. Арія видерлася на дах і зазирнула всередину. Гендрі саме кував нагрудник. Коли він працював, для нього не існувало нічого, крім металу, міхів і вогню. Молот здавався продовженням його руки. Арія дивилася, як грають м’язи у нього на грудях, і слухала музику криці. «А він дужий»,– подумала вона. Коли він узяв кліщі з довгими ручками, щоб загартувати нагрудник у воді, Арія прослизнула у вікно та приземлилася на підлозі поряд з Гендрі.

Він не здивувався, побачивши її.

– Ти б зараз у ліжку мала бути,– сказав він. Нагрудник, опущений у холодну воду, засичав як кіт.– Що там був за шум?

– Варго Гоут повернувся з полоненими. Я бачила герби. Там є Гловер з Пущанського Насипу, він з людей мого батька. І решта переважно теж,– сказала Арія – і зненацька збагнула, чому ноги принесли її сюди.– Допоможи мені звільнити їх.

– І як ми це зробимо? – засміявся Гендрі.

– Сер Ейморі відправив їх у підземелля. Оте, що під Удовиною вежею, а це – одна велика камера. Ти б розбив двері молотом…

– Поки чатові спостерігали б і робили ставки, за скільки ударів мені це вдасться, мабуть?

Арія закусила губу.

– Чатових доведеться вбити.

– І як нам це зробити?

– Може, їх буде небагато.

– Навіть якщо їх двоє, для нас із тобою це вже забагато. Ти так нічого й не навчилася в тому селищі, дівчинко? Тільки спробуй – і Варго Гоут відітне тобі руки й ноги, як він уміє,– Гендрі знов підхопив кліщі.

– Ти боїшся.

– Облиш мене, дівчинко.

– Гендрі, там сотня північан. А може, й більше – я всіх не порахувала. Це стільки ж, скільки має сер Ейморі. Ну, якщо не рахувати кривавих лицедіїв. Якщо ми їх виведемо, то можемо захопити замок і вибратися звідси.

– Вивести їх ти не зможеш, як я не зміг урятувати Ломі,– Гендрі перевернув кліщами нагрудник, уважно його роздивляючись.– А якби ми й вибралися звідси, куди нам податися?

– У Вічнозим,– миттю сказала вона.– Я розповім мамі, як ти мені допоміг, і ти зможеш лишитися…

– Міледі дозволить? Можна мені вам коня підкувати, вашим братам мечі виклепати?

Іноді він так її сердив!

– Припини!

– Чого мені ризикувати власними ногами, щоб замість Гаренхолу пітніти у Вічнозимі? Знаєш старого Вена Чорнопалого? Він сюди ще хлопчаком потрапив. Ковалював для леді Вент, а до того – для її батька, а ще до того – для його батька, і навіть для лорда Лотстона, який володів Гаренхолом до Вентів. А тепер він ковалює для лорда Тайвіна, і знаєш, що каже? Меч – це меч, а шолом – це шолом, а якщо полізеш у вогонь, обпечешся, хай кому служиш. Лукан – справедливий майстер. Я лишаюся тут.

– Тоді тебе схопить королева. По Бена Чорнопалого вона золотих плащів не посилала!

– Може, це й не я їм був потрібен.

– Ти, ти – сам добре знаєш. Бо ти хтось там.

– Підмайстер коваля, а одного дня, може, стану зброярем… якщо не тікатиму й не втрачу ніг чи, гірше, життя,– він відвернувся, узяв молот і заходився лупити ним.

Арія безпомічно стиснула руки в кулаки.

– Будеш кувати шолома – прироби йому ослячі вуха замість бугаїних рогів!

Вона побігла геть, бо ще мить – і віддубасила б його. «А він би, певно, й не помітив цього. Коли його знайдуть і відрубають його дурну ослячу голову, він пошкодує, що не допоміг». І взагалі, без нього навіть краще. Це ж бо він спіймався в селищі.

Але думка про селище нагадала їй про марш, і комору, і Лоскотуна. Вона подумала про маленького хлопчика, якому зацідили в обличчя булавою, і про старого Все-для-Джофрі, і про Ломі Зеленорукого. «Спершу я була вівцею, потім мишкою – нічого не могла, тільки ховатися». Закусивши губу, Арія спробувала пригадати, коли до неї повернулася мужність. «Це Джакен повернув мені хоробрість. Він з мишки зробив примару».

З самої Вісової смерті вона уникала лоратянина. З Чизіком було легко: будь-хто може зіпхнути людину з муру, але ж Віс виростив оту потворну плямисту суку з цуценяти – тільки чорними чарами можна було нацькувати тварюку на господаря. «Йорен знайшов Джакена в чорній камері, як і Рорджа з Куслієм,– пригадала Арія.– Джакен накоїв щось страшне, і Йорен про це знав – тому й тримав його в ланцях». Якщо лоратянин – чаклун, Рордж із Куслієм, певно, демони, викликані з пекла, а не люди.

Джакен і досі був їй винен одну смерть. У казках старої Нан про людей, яким бабаї дарували чарівні бажання, слід було особливо обережно обміркувати третє бажання – останнє. Чизік з Вісом – люди не надто важливі. «Остання смерть має бути вагомою»,– щоночі повторювала собі Арія, шепочучи імена. Та зараз вона засумнівалася, що вагалася вона саме через це. Якщо можна когось убити одним словом, промовленим пошепки… та щойно вона використає останнє бажання, знов перетвориться на мишку.

Оскільки Каправий прокинувся, Арія не наважилася повернутися в ліжко. Не знаючи, де ще можна сховатися, вона рушила в богопраліс. Їй подобався гострий запах сосон і чатових дерев, відчуття землі й трави між пальцями, шум вітру в листі. Крізь ліс звивався маленький повільний струмок, і було місце, де він попід упалим деревом вимив землю.

Тут, під гнилим стовбуром і поламаним покрученим гіллям, вона розшукала свого захованого меча.

Упертюх Гендрі не захотів їй викувати клинок, тож довелося майструвати самій – обламавши держак від мітли. «Клинок» був надто легкий і не мав руків’я, зате їй подобався гострий зазублений кінець.

Маючи вільну годинку, Арія прокрадалася сюди, щоб повправлятися в рухах, яких навчив її Сиріо: бігаючи босоніж в опалому листі, вона рубала гілки та збивала листя. Іноді навіть видиралася на дерева й танцювала на верхніх гілках, пальцями тримаючись за віття, переступаючи туди-сюди, щодень менше хитаючись, бо звикала тримати рівновагу. Найкраще було вночі: вночі її ніхто не турбував.

Арія вилізла на дерево. У царстві листя вона дістала «меча» й на час забула про всіх – про сера Ейморі, і кривавих лицедіїв, і батькових підданих,– віддавшись дотику шорсткої кори під підошвами та свисту меча в повітрі. Зламана гілка перетворилася на Джофрі. Арія колотила її, поки та не відпала. Королева, і сер Ілін, і сер Мірин, і Гончак були просто листям, та вона і їх усіх повбивала, покришивши на мокрі зелені клапті. Коли втомилися руки, вона всілася вгорі на гілку, щоб відсапатися на прохолодному повітрі, дослухаючись до писку кажанів, що полювали в темряві. Крізь шатро листя виднілися білі мов кістка гілки серцедерева. «Звідси воно зовсім як наше дерево у Вічнозимі». Якби ж тільки… тоді б вона просто злізла вниз і опинилася вдома – і, може, під віродеревом, як завжди, сидів би батько…

Застромивши «меча» за пояс, вона почала перестрибувати з гілки на гілку, поки не спустилася на землю. Світло місяця пофарбувало гілки віродерева, до якого вона наближалася, в сріблясто-білі барви, але п’ятикутні червоні листочки поночі стали чорними. Арія втупилася в лик, вирізьблений на стовбурі. Він був жахливий: рот перекривлений, очі палкі й повні ненависті. Оце такий вигляд має бог? А богів можна скривдити, як і людей? «Треба помолитися»,– зненацька подумала вона.

Арія опустилася навколішки. Вона не була певна, з чого почати. Тоді склала долоні до молитви. «Поможіть мені, давні боги,– подумки молилася вона.– Поможіть вивести людей з підземелля, щоб ми змогли вбити сера Ейморі, а тоді доправте мене у Вічнозим. Зробіть з мене водяну танцюристку й вовчицю, щоб я більше ніколи не боялася, ніколи».

Цього досить? Може, треба молитися вголос, якщо хочеш, щоб давні боги почули? Може, треба молитися довше? Іноді батько молився подовгу, пригадалося їй. Але давні боги так йому й не допомогли. На згадку про це вона розсердилася.

– Ви мали його врятувати,– картала вона дерево.– Він усякчас вам молився. Мені байдуже, допоможете ви мені чи ні. Не думаю, що вам це до снаги, навіть якби ви й захотіли.

– Богів не дражнять, дівчинко.

Голос налякав її. Вона скочила на ноги й витягнула свого дерев’яного меча. Джакен Г’ґар стояв у темряві так непорушно, що сам здавався деревом.

– Дехто прийшов почути ім’я. Один, два, а за ними три. Дехто все зробив би.

Арія опустила розщеплений кінчик «меча» до землі.

– Звідки ви дізналися, що я тут?

– Дехто бачить. Дехто чує. Дехто знає.

Вона підозріливо його роздивлялася. Може, його боги прислали?

– Як ви примусили ту сучку загризти Віса? А Рорджа й Куслія ви з пекла викликали? Джакен Г’ґар – то ваше справжнє ім’я?

– Є люди з багатьма іменами. Ласка. Арі. Арія.

Вона позадкувала від нього, поки не вперлася в серцедерево.

– Це вам Гендрі розповів?

– Дехто знає,– повторив він.– Міледі Старк.

Може, боги послали його у відповідь на її молитви.

– Мені потрібна ваша допомога, щоб випустити людей з підземелля. Цього Гловера і решту – всіх. Треба вбити чатових і якось відчинити камеру…

– Дівчинка забуває,– сказав він тихо.– Двох вона отримала, трьох було обіцяно. Якщо має вмерти чатовий, вона мусить просто шепнути ім’я.

– Але одного чатового недосить: щоб відчинити камеру, треба вбити всіх,– Арія міцно закусила губу, щоб не розплакатися.– Я хочу, щоб ви врятували північан, як я врятувала вас.

Він безжально глянув на неї згори вниз.

– У бога відібрали три життя. Три життя слід віддати йому навзамін. Богів не дражнять,– голос його був водночас і бархат, і булат.

– Нікого я не дражнила,– вона мить поміркувала.– Ім’я… Я можу назвати будь-яке ім’я? І ви цю людину вб’єте?

Джакен Г’ґар нахилив голову.

– Дехто вже казав.

– Будь-яку людину? – повторила вона.– Чоловіка, жінку, немовля, лорда Тайвіна, верховного септона, власного батька?

– Дечий неньо давно помер, та якби жив і ти знала його ім’я, він би помер на твоє веління.

– Присягніться,– сказала Арія.– Присягніться богами.

– Усіма богами моря й повітря, і навіть богом вогню присягаюся,– він уклав руку в рот лика на віродереві.– Сімома новими богами і незчисленними богами давніми присягаюся.

«Він присягнувся».

– Навіть якщо я назву короля…

– Промов ім’я – і смерть прийде. Завтра, за місяць, за рік від сьогодні – вона прийде. Дехто не літає як птах, але переставляє одну ногу, тоді другу, й одного дня опиняється там, де треба, і король помирає,– він опустився перед нею навколішки, так що вони опинилися лицем до лиця.– Дівчинка хай шепне, якщо боїться промовити вголос. Шепни. Це Джофрі?

Арія притулила губи йому до вуха.

– Це Джакен Ґґар.

Навіть в охопленій вогнем коморі, коли навколо нього нависали стіни вогню, а сам він був у ланцюгах, він не здавався таким збентеженим, як зараз.

– Дівчинка… пожартувала.

– Ви присягнулися. І боги це чули.

– Боги і справді чули,– зненацька в його руці з’явився ніж із лезом тоненьким, як пальчик в Арії. Але кому він призначався – йому самому чи їй, Арія сказати не могла.– Дівчинка плакатиме. Дівчинка втратить єдиного друга.

– Ви мені не друг. Друг би допоміг,– вона, балансуючи на пальцях, відступила подалі – на той раз, якщо він схоче метнути ножа.– Я б ніколи не вбила друга.

На Джакенове обличчя набігла усмішка – і знову зникла.

– А дівчинка могла б… назвати інше ім’я, якби друг їй таки допоміг?

– Дівчинка могла б,– сказала вона.– Якби друг таки допоміг.

Ніж щез.

– Ходімо.

– Зараз? – вона й подумати не могла, що це буде так швидко.

– Дехто чує шелест піску у склі. Дехто не зможе спати, поки дівчинка не забрала назад певне ім’я. Зараз, лихе дитя.

«Ніяке я не лихе дитя,– подумала Арія.– Я – деривовчиця та примара Гаренхолу». Вона знов заховала держак від мітли у своєму надійному місці й рушила за Джакеном з богопралісу.

Попри пізню годину, в Гаренхолі кипіло гарячкове життя. Прибуття Варго Гоута перевернуло звичний порядок. Вози, воли, коні – всі зникли з двору, але клітка з ведмедем і досі лишалася там. Вона звисала на важких ланцюгах з арки мосту, що розділяв зовнішній і середній двори, за кілька футів од землі. Кільце смолоскипів купало периметр у світлі. Хлопчаки зі стайні жбурляли у ведмедя камінці, щоб заревів і заричав. На тому боці двору з дверей касарні лилося світло й чулося бряжчання кухлів і гучні вимоги ще вина. Дюжина голосів виводила пісню якоюсь гортанною мовою, що дивно звучала для Аріїних вух.

«Перед сном вони, звісно, мусять поїсти й випити,– збагнула Арія.– Каправий мав би послати по мене, щоб допомогла подавати. Тобто він дізнається, що я не в ліжку». Але, швидше за все, зараз він надто зайнятий, наливаючи бравим компанійцям і воякам гарнізону сера Ейморі, які до них приєдналися. Галас, який вони зчинили, буде гарним прикриттям.

– Якщо дехто зробить, що велено, спраглі боги нап’ються сьогодні крові,– сказав Джакен.– Люба дівчинко, добра й лагідна. Забери назад одне ім’я й назви інакше, викинь божевільну мрію з голови!

– Ні.

– Атож,– схоже, змирився він.– Справа буде зроблена, але дівчинка має слухатися. У декого немає часу на балачки.

– Дівчинка слухатиметься,– мовила Арія.– Що мені робити?

– Сто людей зголодніли, їх слід погодувати, лорд велить наварити юшки. Дівчинка має бігти на кухню й переказати це своєму хлопчику-пиріжку.

– Юшка,– повторила вона.– А ви де будете?

– Дівчинка допомагатиме варити юшку і чекатиме на кухні, поки дехто не прийде по неї. Іди. Біжи.

Коли вона влетіла на кухню, Пиріжок саме виймав буханці з печі, але був він тут уже не сам. Збудили кухарів, щоб нагодувати Варго Гоута і його кривавих лицедіїв. Слуги носили кошики з напеченими Пиріжком хлібинами й тістечками; старший кухар краяв холодну шинку; кухтики крутили на рожнах кролів, поки кухарчата намащували їх медом; жінки різали цибулю й моркву.

– Чого тобі, Ласко? – запитав старший кухар, побачивши Арію.

– Юшки,– заявила вона.– Мілорд просить юшки.

Він тицьнув різницьким ножем у чорні чавунні казани, які висіли над вогнем.

– А це, по-твоєму, що? Хоча я б ліпше насцяв у неї, ніж подавав тому цапу. Не дадуть людині навіть уночі поспати,– сплюнув він.– Ну все, ти не слухай, а біжи перекажи, що казанок швидше не закипить.

– Я маю чекати тут, поки не звариться.

– Тоді не стій на дорозі. Або краще візьмися до роботи. Біжи в спіжарню: його цапина милість захоче масла й сиру. Збуди Пію і перекажи їй: якщо хоче зберегти обидві ноги, хай бодай раз виявить моторність.

Арія щодуху побігла. Пія на горищі вже не спала – стогнала під одним з лицедіїв, але, почувши Арїїні слова, швидко вдягнулася. Наповнила шість кошиків глечиками з маслом і великими трикутниками смердючого сиру, загорнутого в полотно.

– Ану допоможи мені,– сказала вона Арії.

– Не можу. А вам ліпше поквапитися, щоб Варго Гоут вам ноги не відрубав.

І Арія метнулася геть, поки Пія не встигла її зловити. Дорогою назад вона подумала, чому нікому з полонених ще не відтяли рук і ніг. Мабуть, Варго Гоут боїться розсердити Роба. Хоча так і не скажеш, що він бодай когось боїться.

Коли Арія повернулася на кухню, Пиріжок помішував юшку в казанах довгою дерев’яною ложкою. Арія схопила Другу ложку й заходилася допомагати. Якоїсь миті їй подумалося, чи не розповісти Пиріжку, але вона пригадала селище – і передумала. «Знову почне здаватися».

А тоді долинув бридкий Рорджів голос.

– Кухарю,– горлав Рордж,– ми забираємо твою бісову юшку.

Арія з переляку випустила ложку. «Я не просила його приводити їх». Рордж був у залізному шоломі, й наносник приховував дірку від носа. За ним на кухню увійшли Джакен з Куслієм.

– Бісова юшка ще в біса не готова,– сказав кухар.– Їй треба поваритися. Ми щойно вкинули цибулю та…

– Стули пельку, бо я тобі зараз у сраку рожна застромлю, а тоді пару разів покручу над вогнем. Я сказав – юшки! Вже!

Засичавши, Куслій відщипнув недосмаженої кролятини просто з рожна й заходився дерти м’ясо своїми гострими зубами, а між пальців у нього біг мед.

Кухар здався.

– То забирайте свою бісову юшку, та якщо цап запитає, чого вона така рідка, самі йому скажете.

Куслій облизав з пальців лій і мед, а Джакен Г’ґар натягнув пару кухонних рукавиць. Другу пару він вручив Арії.

– Ласка помагатиме.

Юшка вирувала, а казани були важкі. Арія з Джакеном взяли один на двох, Рордж підняв свого казана самотужки, а Куслій підхопив аж два, засичавши від болю, коли дужки обпекли йому долоні. Вчотирьох вони потягнули казани геть з кухні й далі через двір.

Біля дверей Удовиної вежі стояло двоє чатових.

– Що це? – спитав один у Рорджа.

– Казанок киплячої сечі, хочеш скуштувати?

– Бранець теж має їсти,– обеззбройливо посміхнувся Джакен.

– Ніхто нічого не казав…

– Це для них,– урвала його Арія,– не для вас.

– То несіть,– махнув їм другий чатовий.

За дверима гвинтові сходи вели вниз у підземелля. Першим пішов Рордж, а Джакен з Арією замикали тили.

– Дівчинка не плутатиметься під ногами,– сказав він їй.

Сходи виводили у вологий кам’яний льох – довгий, похмурий, без вікон. Кілька смолоскипів горіло у держаках біля входу, навколо пощербленого дерев’яного столу сиділи гвардійці сера Ейморі, перемовляючись і граючи в кості. Важкі залізні ґрати відділяли їх від бранців, які скупчилися в темряві. На запах юшки багато хто з них підійшов до ґрат.

Арія нарахувала вісім гвардійців. Вони теж занюхали юшку.

– Такої бридкої служниці я в житті не бачив,– сказав капітан Рорджу.– Що в казані?

– Твій прутень з яйцями. Їстимеш чи ні?

Один з гвардійців походжав, другий стирчав біля ґрат, третій сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни, але на запах юшки всі троє підтягнулися до столу.

– Давно вже, хай йому грець, пора нас погодувати!

– Це цибулею пахне?

– А де хліб?

– Чорт, нам миски потрібні, кухлі, ложки…

– Не потрібні,– Рордж хлюпнув киплячу юшку через стіл просто їм в обличчя. Джакен Г’ґар зробив те саме. Тут і Куслій жбурнув свої казани, так їх крутнувши, що вони полетіли через підземелля, розхлюпуючи юшку. Один з казанів врізався просто у скроню капітану, який саме намагався підвестися. Капітан рухнув, як мішок піску, й більше не ворушився. Решта гвардійців верещали від болю, молилися, намагалися відповзти подалі.

Арія притулилася до стіни: Рордж кинувся різати горлянки. Куслію більше подобалося затискати голови у себе під підборіддям і одним ривком своїх велетенських білих долонь скручувати в’язи. Лише одному з гвардійців удалося дістати меча. Джакен танцюючи уникнув нападу, вихопив власного меча й вихором ударів загнав чоловіка назад у куток, де й убив, штрикнувши просто в серце. А тоді лоратянин постав перед Арією з гарячим від крові мечем і витер його їй об сукню.

– Дівчинка теж має бути у крові. Це ж бо її робота.

Ключ від камери висів на гачку в стіні понад столом. Знявши його, Рордж відімкнув двері. Першим вийшов лорд з броньованим кулаком на сюрко.

– Чудово впоралися,– похвалив він.– Я – Робет Гловер.

– Мілорде,– уклонився йому Джакен.

Звільнені бранці позабирали у гвардійців їхню зброю та з крицею в руці помчали сходами нагору. Їхні товариші, яким зброї не вистачило, побігли за ними. Рухалися швидко, майже не перемовляючись. Ніхто не мав аж таких важких ран, як здавалося, коли Варто Гоут заводив їх у браму Гаренхолу.

– А з супом – кмітливо було,– казав Гловер.– Я цього не очікував. Лорда Гоута ідея?

Рордж зареготався. І реготав так голосно, що з носової дірки в нього полетіли шмарклі. Куслій усівся на одного з мерців і, тримаючи його за руку, обкушував йому пальці. На зубах у нього хрустіли кості.

– А ви хто? – між брів Робета Гловера залягла зморшка.– Вас не було з Гоутом, коли він з’явився в таборі лорда Болтона. Ви з бравих компанійців?

Рордж зворотом долоні витер шмарклі з підборіддя.

– Уже – так.

– Дехто має честь бути Джакеном Г’гаром з вільного міста Лората. А ці його невиховані товариші називаються Рордж і Куслій. Лорд одразу впізнає, хто з них Куслій,– сказав Джакен і махнув рукою на Арію.– А це…

– Ласка,– випалила Арія, поки він не вибовкав, хто вона насправді. Не хотіла вона, щоб її ім’я прозвучало тут, де його можуть почути і Рордж, і Куслій, і решта вояків, яких вона не знала.

Гловер навіть не глянув.

– Дуже добре,– сказав він.– Час покласти край цій кривавій справі.

Коли вони видерлися нагору гвинтовими сходами, чатові при дверях уже плавали в калюжах власної крові. Північани побігли через двір. До Арії долинали зойки. Розчахнулися двері касарні, і звідти з вереском видибав поранений. За ним вибігли троє і втихомирили його списом і мечем. У вартівні теж точилася бійка. Рордж з Куслієм побігли за Гловером, а от Джакен Г’ґар опустився навколішки поряд з Арією.

– Дівчинка не розуміє?

– Ні, я розумію,– сказала вона, хоча насправді розуміла не зовсім.

Лоратянин, мабуть, прочитав це в неї на обличчі.

– Цап нікому не зберігає вірності. Думаю, скоро тут розмається вовчий прапор. Але спершу дехто почує, як певне ім’я забирають назад.

– Я забираю назад це ім’я,– Арія закусила губу.– То я ще можу просити третю смерть?

– А дівчинка захланна,– Джакен торкнувся одного з мертвих чатових, а тоді показав їй свої закривавлені пальці.– Ось тут три, а там чотири, а внизу ще восьмеро. Борг сплачено.

– Борг сплачено,– неохоче погодилась Арія. Їй стало трошки сумно. Тепер вона знов перетворилася на мишку.

– Бог отримав належне. А зараз дехто має померти,– дивна посмішка набігла Джакену Г’ґару на вуста.

– Померти?! – збентежено перепитала Арія. Про що це він? – Але ж я забрала ім’я назад! Вам уже не треба помирати.

– Треба. Мій час вийшов,– Джакен провів рукою по обличчю з чола до підборіддя – і де він проводив рукою, він мінявся. Щоки округлилися; очі тепер були близько посаджені, а ніс – гачком; з’явився шрам на правій щоці, де на нього й натяку не було. А коли чоловік труснув головою, його довге пряме волосся, наполовину червоне й наполовину біле, просто розчинилося, а на його місці постала шапка дрібних чорних кучерів.

Арія роззявила рота.

– Хто ви? – прошепотіла вона, занадто вражена, щоб перелякатися.– Як ви це зробили? Це важко?

Він посміхнувся, показавши блискучий золотий зуб.

– Не важче, ніж прибрати нове ім’я,– якщо знаєш, як це робиться.

– Покажіть мені як,– випалила вона.– Я теж так хочу.

– Якщо хочеш так навчитися, доведеться поїхати зі мною.

– Куди? – завагалася Арія.

– Далеко-далеко, за вузьке море.

– Я не можу. Маю повернутись додому. У Вічнозим.

– Тоді нам доведеться розлучитися, бо в мене теж є обов’язки,– мовив він і втиснув маленьку монетку їй у долоню.– Ось.

– Що це?

– Дуже цінна монета.

Арія куснула її. Монета була тверда, як залізняк.

– На коня вистане?

– Вона не призначена для купівлі коней.

– То яка з неї користь?

– А яка користь із життя, яка користь зі смерті? Якщо прийде день, коли ти схочеш мене розшукати, віддай цю монету будь-кому у Браавосі, промовляючи отакі слова: «валар моргуліс».

– Валар моргуліс,– повторила Арія. Це було неважко. Пальці міцно стиснули монетку. А на тому кінці двору чутно було, як помирають люди.– Будь ласка, не їдьте, Джакене.

– Джакен помер, точно як Арі,– мовив той сумно,– а я маю ще виконати свої обіцянки. Валар моргуліс, Аріє Старк. Повтори.

– Валар моргуліс,– знов повторила вона, і незнайомець у Джакеновому вбранні уклонився та ступнув у темряву, і його плащ закрутився вихором. Арія лишилася сама з мерцями. «Вони заслужили на смерть»,– сказала вона собі, пригадавши всіх тих, кого сер Ейморі Лорч убив у тверджі біля озера.

Коли вона повернулася до себе на сінник, келії під Погребальною вежею були порожні. Арія прошепотіла в подушку імена, а коли закінчила, тихим голосом додала: «Валар моргуліс»,– міркуючи, що могло б це означати.

На світанку виявилося, що вже повернулися Каправий з рештою – всі, окрім одного хлопчика, якого вбили під час сутички невідомо за що. Каправий сам-один поліз подивитися, що там робиться за білого дня, нарікаючи, що його старі кості терпіти не можуть сходів. Повернувшись, він розповів, що Гаренхол захоплено.

– Оті криваві лицедії повбивали кого в ліжку, кого за столом, теплих і п’яненьких. До вечора прибуде новий лорд з цілим військом. Він з дикої півночі, там, де Стіна, і всі кажуть, що норов має крутий. Цей лорд чи той лорд, а роботу робити слід. І ніякого крутійства, бо я з вас шкуру злуплю,– при цьому він поглянув на Арію, хоча й словом не обмовився про те, де вона була вночі.

Весь ранок Арія спостерігала, як криваві лицедії знімають з померлих цінні речі, а тоді стягують тіла в Натічний двір, де вже розклали вогнище, щоб позбутися їх. Шагвел Блазень відрубав двом мертвим лицарям голови й тепер походжав замком, тримаючи їх за волосся та змушуючи «перемовлятися».

– Від чого ти помер? – питала одна голова.

– Від ласячої юшки,– відповідала друга.

Арію приставили відмивати засохлу кров. Ніхто їй і слова не сказав, але раз у раз вона ловила на собі дивні погляди. Робет Гловер з рештою, мабуть, розповіли, що ж там сталося в підземеллі, а тоді Шагвел зі своїми дурними головами почав торочити про ласячу юшку. Арії кортіло сказати йому, щоб стулив пельку, але вона боялася. Блазень був несповна розуму, а ще вона чула, що одного разу він зарізав якогось чоловіка, який не схотів сміятися на його жарти. «Стулив би він ліпше пельку, бо потрапить до мене в перелік разом з усіма»,– думала Арія, відтираючи червонувато-брунатну пляму. Аж під вечір з’явився новий господар Гаренхолу. Непоказний з обличчя, безбородий і пересічний, він вирізнявся тільки чудними безбарвними очима. Не товстий, не худий і не м’язистий, він носив чорну кольчугу і рожевий плащ у крапельках. На гербі в нього красувався чоловік, якого наче викупали в крові.

– На коліна перед лордом Страхфорту! – гаркнув його зброєносець – хлопчак, не старший за Арію, і весь Гаренхол упав навколішки.

Наперед виступив Варго Гоут.

– Міворде, Гаренхов ваш.

Лорд щось відповів, але надто тихо – Арія не почула. З’явилися щойно викупані й одягнені в новенькі чисті камзоли Робет Гловер і Ейніс Фрей. Після короткої розмови сер Ейніс підвів їх до Рорджа й Куслія. Арія здивувалася, що вони й досі тут: чомусь гадала, що вони щезнуть разом з Джакеном. До неї долинув грубий Рорджів голос, але вона не розрізнила слів. І тут її раптом ухопив Шагвел і потягнув через двір.

– Мілорде, мілорде,– заспівав він, смикаючи її за зап’ясток,– ось ласка, яка заварила юшку!

– Пустіть,– буркнула Арія, силкуючись вивільнитися.

Лорд зміряв її поглядом. Рухалися тільки його очі – зовсім безбарвні, кольору криги.

– Скільки тобі, дитинко?

Арії довелося на мить замислитися, щоб пригадати.

– Десять.

– Десять, мілорде,– нагадав він їй.– Любиш тварин?

– Деяких. Мілорде.

Слабенька посмішка торкнула його вуста.

– Не левів, схоже. І не мантикор.

Вона гадки не мала, що на це відповідати, тому промовчала.

– Кажуть, тебе звати Ласкою. Так не піде. Як тебе назвала мати?

Вона закусила губу, підшукуючи інше ім’я. Ломі називав її Ковтюхом, Санса – Кобилою, а батькові вояки колись прозвали її Арією-під-ногами, але навряд чи якесь із цих імен підійде.

– Наймірія,– сказала нарешті вона.– Тільки мама кликала мене Нан.

– Називай мене мілордом, коли звертаєшся до мене, Нан,– м’яко мовив лорд.– Ти надто маленька, щоб належати до бравих компанійців, гадаю, та й статі не тої. Не боїшся п’явок, дитинко?

– Це ж просто п’явки. Мілорде.

– Схоже, моєму зброєносцю варто повчитися в тебе. Часто прикладати п’явок – ось таємниця довгого життя. Людина має очищатися від дурної крові. Думаю, ти мені підійдеш. Поки я в Гаренхолі, Нан, будеш моєю чашницею – подаватимеш мені за столом і в покоях.

Цього разу вона притримала язика і не сказала, що ліпше пішла б у стайні працювати.

– Так, ваша… Тобто, мілорде.

Лорд помахав рукою.

– Вдягніть її нормально,– сказав він, ні до кого не звертаючись,– і навчіть наливати вино, не розплескуючи…– відвернувшись, він підніс руку й мовив: – Лорде Гоут, подбайте про прапори над вартівнею.

Четверо бравих компанійців видерлися на вал й опустили лева Ланістерів і чорну мантикору сера Ейморі. На їхнє місце вони підняли облупленого чоловіка Страхфорту й деривовка Старків. А ввечері дівчинка-паж на ім’я Нан наливала вино Рузу Болтону й Варго Гоуту, які стояли на веранді, спостерігаючи, як браві компанійці ведуть через двір голого сера Ейморі Лорча. Сер Ейморі благав, схлипував і чіплявся за ноги своїх полонителів, поки Рордж не відтягнув його, а Шагвел не штовхнув ногою у ведмежу яму.

«Ведмідь чорний,– подумала Арія.– Як Йорен». І наповнила кухоль Руза Болтона, не розхлюпавши ні краплі.

Данерис

У цьому місті пишнот Дані очікувала, що Дім Невмирущих виявиться найпишнішим, але, випірнувши з паланкіна, вона угледіла сірі старовинні руїни.

Довгий і приземкуватий, без веж і без вікон, палац камінним змієм звивався крізь гай чорнокорих дерев, з чийого чорнильно-синього листя робився чаклунський напій, який картяни називали «нічна імла». Інших будівель поблизу не було. Дах палацу вкривала чорна черепиця, місцями побита й обвалена; вапняний розчин між каміння пересох і кришився. Тепер Дані збагнула, чому Заро Зоан Даксос називав це місце Палацом праху. Навіть Дрогона, здавалося, занепокоїв його вигляд. Чорний дракон засичав, і крізь його гостренькі зуби прорвався дим.

– Крове од крові моєї,– мовив Джого по-дотрацькому,– це лихе місце, населене примарами й мейгі. Бачиш, як воно висмоктує ранкове сонце? Ходімо, поки воно не засмоктало й нас.

До них підійшов сер Джора Мормонт.

– Яку вони можуть мати силу, якщо живуть отут?

– Ховай свою мудрість від коханих,– сказав Заро Зоан Даксос, відкинувшись на подушки в паланкіні.– Ворожбити – злі створіння, що їдять прах і п’ють тіні. Нічого вони тобі не дадуть. Бо не мають чого давати.

– Халесі,– поклав Аґо руку на арах,– кажуть: багато хто заходить у Палац праху, але мало хто виходить.

– Кажуть,– погодився Джого.

– Ми – кров од крові твоєї,– мовив Аґо,– і присягнули жити з тобою й померти з тобою. Дозволь нам зайти з тобою в це темне місце, щоб уберегти від кривди.

– Є місця, куди навіть хал має заходити сам-один,– сказала Дані.

– То візьміть з собою мене,– наполягав сер Джора.– Ризик…

– Королева Данерис має зайти сама чи не заходити зовсім,– виступив з-під дерев ворожбит Піят Прі. «Він там весь час простояв?» – подумала Дані.– Якщо зараз вона поверне назад, двері мудрості зачиняться для неї назавжди.

– Мій прогулянковий баркас і досі чекає,– гукнув з паланкіна Заро Зоан Даксос.– Забудь про ці дурниці, о найупертіша з королев! Мої флейтисти солодкою музикою втихомирять твою розбуркану душу, а маленькі дівчатка своїми язичками змусять тебе зітхати й танути.

Сер Джора Мормонт кинув на купецького короля кислий погляд.

– Ваша світлосте,– звернувся він до Дані,– пам’ятайте про Міррі Маз-Дуур.

– Я пам’ятаю,– рішучо мовила Дані.– Я пам’ятаю, які вона мала знання. А вона ж бо була проста мейгі.

– Дитина говорить мудро, як старуха,– слабко посміхнувся Піят Прі.– Дай мені руку – я проведу тебе.

– Я не дитина,– мовила Дані, але взяла його за руку.

Під чорними деревами було темніше, ніж здавалося на перший погляд, а дорога виявилася довшою. Хоча стежка, ввижалося, вела прямо з вулиці до дверей палацу, скоро Піят Прі звернув убік. Коли Дані запитала його, ворожбит тільки відказав:

– Крізь центральний вхід можна зайти, але не можна вийти. Спом’яніть мої слова, королево. Дім Невмирущих будувався не для смертних. Якщо вам дорога ваша душа, стережіться і робіть так, як скажу.

– Все робитиму так, як скажете,– пообіцяла Дані.

– Коли увійдете, опинитеся в кімнаті з чотирма дверима: одні – з яких ви зайшли, і ще троє. Ідіть у двері праворуч од вас. Щоразу йдіть у двері праворуч. Якщо трапляться сходи, підіймайтеся. Ніколи не спускайтеся й ніколи не заходьте в жодні інші двері, крім перших дверей праворуч.

– Двері праворуч,– повторила Дані.– Зрозуміла. А коли йтиму назад – усе навпаки?

– Ні в якому разі,– мовив Піят Прі.– Виходити, заходити – це те саме. Завжди вгору. Завжди двері праворуч. Вам відчинятимуться інші двері. За ними ви побачите чимало такого, що може вас схвилювати. Видіння прегарні й видіння моторошні, дива й жахіття. Картини та звуки днів минулих, днів прийдешніх і днів, яких ніколи не було. Дорогою до вас заговорюватимуть мешканці та слуги. Хочете – відповідайте, хочете – не зважайте, але нікуди не заходьте, поки не дійдете до зали аудієнцій.

– Зрозуміла.

– Коли зайдете до палат Невмирущих, виявіть терплячість. Для них наші маленькі життя – не більш як трепіт крильця метелика. Уважно слухайте й закарбуйте в серці кожне слово.

Коли вони підійшли до дверей (високого овального рота, що відкривався у подобі людського обличчя), на порозі вже чекав карлик такий крихітний, яких Дані ще не бачила. Він заледве сягав їй коліна, обличчя мав вузьке, з гострими рисами, з випнутою щелепою, однак одягнений був у вишукану фіолетово-синю ліврею, а в маленьких рожевих долоньках тримав срібну тацю. На ній стояв витончений кришталевий келих з густою синьою рідиною: «нічна імла», вино ворожбитів.

– Беріть і пийте,– підказав Піят Прі.

– А вуста в мене посиніють?

– Один келих тільки відкриє вам вуха та зніме полуду з очей, щоб ви змогли почути й побачити істини, які постануть перед вами.

Дані піднесла келих до вуст. Перший ковток на смак був бридкий, як чорнило й протухле м’ясо, та коли вона глитнула, здалося, наче він оживає в нутрі. Вона відчула, як у грудях повзуть мурашки, ніби пломінці обвивають серце, а на язику вибухнула суміш смаків – меду, ганусу й вершків, материнського молока й сімені Дрого, червоного м’яса й гарячої крові й розплавленого золота. Це був смак усього, що вона в житті коштувала й водночас не куштувала ніколи… і тут келих спорожнів.

– А тепер можете увійти,– сказав ворожбит. Дані поставила келих на тацю слуги та ступила всередину.

Вона опинилась у мурованому притворі з чотирма дверима – по одному в кожній стіні. Не вагаючись, вона рушила до дверей праворуч і переступила поріг. Друга кімната була близнючкою першої. І знову Дані розвернулася до правих дверей. Штовхнувши їх, вона побачила ще один маленький притвор з чотирма дверима. «Я в царстві чарів».

Четверта кімната була не квадратна, а овальна, зі стінами не мурованими, а дерев’яними, поточеними червами. З неї вело не чотири виходи, а шість. Дані обрала крайній правий і вийшла у довгу тьмяну залу з високою стелею. По праву руч горів димним жовтогарячим полум’ям ряд смолоскипів, а от двері були тільки ліворуч. Дрогон розпростав великі чорні крила й махнув ними в затхлому повітрі. Пролетів яких двадцять футів – і ганебно гепнувся додолу. Дані рушила за ним.

Побитий міллю килим у неї під ногами був колись пишний і барвистий, і на тканині ще виднілися золоті завитки, які зблискували між вицвілих сірих і витертих зелених барв. Те, що лишилося від килима, глушило кроки, але це виявилося не на краще. Дані вловлювала якісь звуки в стінах – легеньке шурхотіння та шкряботіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж це чув. Обертав голову на звук, а коли все стихло, сердито верескнув. Та тоді з-за деяких зачинених дверей почулися інші звуки, ще тривожніші. Одні двері затрусилися й застугоніли, так наче хтось хотів звідти вирватися. З-за інших долинав нестройний спів волинок, зачувши який, дракон дико заметляв хвостом. Дані швиденько пробігла повз.

Не всі двері були зачинені. «Не дивитимусь»,– сказала собі Дані, але спокуса виявилася завеликою.

В одній з кімнат розпласталася на підлозі прегарна гола жінка, а по ній повзало четверо маленьких чоловіків. У них були гострі щурячі пички та крихітні рожеві долоньки, як у слуги, що подавав келих з імлою. Один чоловічок гарував між жінчиних ніг. Інший терзав їй груди, вологим червоним ротом заковтнувши її пипки, шарпав і жував.

Далі Дані натрапила на мертвечий бенкет. Закатруплені бенкетарі валялися на перекинутих стільцях і довгих порубаних столах, розпроставшись у калюжах загуслої крові. Декому бракувало кінцівок, а декому й голови. Відрубані руки стискали закривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. А на престолі понад ними сидів мрець із вовчою головою. Він був у залізній короні, в руці тримав баранячу ногу, як король тримає скіпетр, а очі його проводжали Дані з німим благанням.

Вона кинулася від нього геть, та добігла тільки до наступних дверей. «Мені знайома ця кімната»,– подумала вона. Їй пригадалися величезні дерев’яні бантини, прикрашені різьбленими звірячими мордами. А отам, за вікном, лимонне дерево! Від побаченого в неї стислося серце. «Це будинок з червоними дверима, будинок у Браавосі». Не встигла вона так подумати, як у кімнату увійшов старий сер Віллєм, важко спираючись на ціпок. «Королівно, ось ви де! – мовив він хрипким лагідним голосом.– Ходіть, ходіть до мене, міледі, ви вдома, ви в безпеці». До неї потяглася велика зморшкувата рука, м’яка як стара шкіра, і Дані закортіло схопити її й поцілувати – закортіло так, як нічого в житті не кортіло. Нога вже ступила вперед, але зринула думка: «Він помер, він помер, любий старий ведмідь помер давним-давно». Позадкувавши, Дані втекла.

Довга зала тяглася й тяглася, ліворуч виднілися нескінченні двері, а праворуч – смолоскипи. Дані пробігла стільки дверей, що й не злічити,– відчинених і зачинених, дерев’яних і залізних, різьблених і простих, з кільцями, замками й молоточками. У спину їй бився Дрогон, підганяючи вперед, і Дані бігла й бігла, поки бігти вже стало несила.

Нарешті ліворуч постали двостулкові бронзові двері, пишніші за решту. З її наближенням вони розчахнулися, тож вона зупинилася подивитись. За ними простерлася велика як печера зала – такої просторої Дані в житті не бачила. Зі стін дивилися вниз велетенські черепи мертвих драконів. А на височенному зазубленому троні сидів старий у багатому вбранні – старий з темними очима й довгим сріблясто-сивим волоссям. «Нехай стане королем обгорілих кісток і паленого м’яса,– говорив він до чоловіка внизу.– Нехай стане королем попелу». Дрогон вереснув, кігтями протявши шовки та шкіру Дані, але король на престолі нічого не почув, тож Дані рушила далі.

«Вісерис»,– ось яка думка зринула першою, коли Дані зупинилася наступного разу, але з другого погляду ця думка змінилася. У чоловіка було братове волосся, але на зріст він був вищий, та й очі мав темно-сині, а не фіалкові. «Ейгон,– сказав він до жінки, що на великому дерев’яному ліжку годувала грудьми немовля.– Хіба може бути краще ім’я для короля?»

«А ти складеш про нього пісню?» – спитала жінка.

«Про нього вже є пісня,– озвався чоловік.– Він королевич обіцяний, його пісня – це пісня льоду й полум’я». Він звів очі й зустрівся поглядом з Дані, і здалося, наче він побачив її за порогом. «Має бути ще хтось,– мовив він, хоча важко було сказати, звертається він до неї чи до жінки в ліжку.– У дракона три голови». Він рушив до підвіконня, узяв звідти ліру й легенько пробіг пальцями по сріблястих струнах. Кімнату наповнив солодкий сум, а чоловік із жінкою і немовлям розтанули, як ранішній туман, й тільки музика ще висіла в повітрі, підганяючи Дані вперед.

Вона йшла ще, здалося, з годину, поки довга зала нарешті закінчилася крутими кам’яними сходами, які спускалися в темряву. Всі двері, зачинені чи відчинені, були ліворуч. Дані озирнулася. Смолоскипи згасали, раптом перелякано помітила вона. Може, горіло ще зо двадцять. Щонайбільше тридцять. У неї на очах погас іще один, і темрява підступила ще ближче, скрадаючись до Дані. Вона дослухалась, і їй почулося, наче підступає ще щось – повільно шаркаючи, волочиться вицвілим килимом. Дані охопив жах. Повернутися вона не могла, рушити вперед боялася, та й куди йти? Дверей праворуч немає, а сходи ведуть униз, а не вгору.

Поки вона міркувала, ще один смолоскип згас, а звуки легенько наростали. Дрогон змією вигнув довгу шию й, розтуливши рота, крикнув, випустивши пару між зубів. «Він теж це чує». Дані знов обернулася до порожньої стіни, але там нічого так і не було. «А не може там бути таємних дверей, яких я не бачу?» Ще один смолоскип згас. І ще один. «Перші двері праворуч – ось як він сказав. Перші двері праворуч. А перші двері праворуч…»

І зненацька вона збагнула: це ж останні двері ліворуч!

Вона кинулася всередину. Там виявилася невеличка кімнатка з чотирма дверима. Дані рушила праворуч, і знов праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, праворуч, поки в неї, геть засапаної, не запаморочилось у голові.

Зупинившись, вона виявила, що опинилась у ще одних сирих кам’яних покоях… та цього разу двері навпроти були круглі, у формі рота, а за ними в траві попід деревами стояв Піят Прі.

– Невже Невмирущі так швидко з вами закінчили? – недовірливо поцікавився він, побачивши її.

– Так швидко? – збентежено перепитала вона.– Та я блукала кілька годин і так їх і не знайшла.

– Значить, не там повернули. Ходіть, я вас проведу,– Піят Прі простягнув руку.

Дані завагалася. Праворуч од неї були двері, досі зачинені…

– Це не туди,– твердо мовив Піят Прі, несхвально стиснувши губи.– Невмирущі не чекатимуть вічно.

– Для них наші маленькі життя – не більш як трепіт крильця метелика,– нагадала Дані.

– Вперта дитина. Загубишся і не знайдешся.

Але вона пішла не до нього, а до дверей праворуч.

– Ні,– зарипів Піят.– Ні, до мене, ходи до мене, до мене-е-е!

Його обличчя зморщилося і втиснулося всередину, перетворившись на якусь білу подобу хробака.

Лишивши його позаду, Дані ступила на сходи. І подерлася вгору. Дуже скоро ноги в неї заболіли. Вона пригадала, що в Домі Невмирущих начебто не було веж.

Нарешті сходи закінчилися. Праворуч тяглася шерега відчинених дверей. Зроблені вони були з чорного дерева й віродерева, і чорне й біле в них переплелося й перекрутилося дивними плутаними візерунками. Були ці візерунки прегарні – й водночас якісь моторошні. «Кров од крові дракона не має боятися». Дані прочитала коротку молитву, попросивши у Воїна мужності, а в дотрацького бога-коня – сили. І змусила себе рушити вперед.

За дверима відкрилася велика зала, повна величних чаклунів. Деякі вбрані були в розкішні горностаєві мантії, у черлений оксамит і золоту тканину. Інші красувались у мудрованих обладунках, поцяткованих коштовним камінням, чи у високих гостроверхих капелюхах з розсипом зірок. Серед них були й жінки, вдягнені в неймовірно гарні сукні. З вітражних вікон лилося сонячне світло, а повітря бриніло від музики, чарівнішої за яку Дані в житті не чула.

Царствений чоловік у пишній мантії підвівся, побачивши Дані, й усміхнувся.

– Данерис із дому Таргарієнів, ласкаво просимо. Заходь і розділи з нами поживу вічності. Ми – Невмирущі з Карта.

– Довго чекали ми на тебе,– мовила жінка, що сиділа поряд з ним у рожево-сріблястих шатах. Ліве персо, оголене за картянським звичаєм, було прегарне.

– Ми знали, що ти прийдеш,– мовив цар чаклунів.– Тисячу років тому знали й увесь цей час дожидали. Це ми послали комету-дороговказ.

– Ми поділимося своїм знанням,– сказав воїн у лискучих смарагдових обладунках,– і вручимо чарівну зброю. Ти пройшла всі випробування. Тепер ходи сідай з нами, й отримаєш відповіді на всі запитання.

Дані зробила крок уперед. Але тут з її плеча зістрибнув Дрогон. Злетів на верхівку чорно-білих дверей і заходився кусати різьблене дерево.

– Норовливий звір,– засміявся вродливий юнак.– Навчити тебе таємної мови драконів? Ходи, ходи!

Її опосіли сумніви. Великі двері були такі важкі, що їй довелося штовхнути їх щосили, аби зрушити з місця, та нарешті вони піддалися. За ними виявилися ще одні двері – потаємні. Дерев’яні, старі й сірі, потріскані й прості… але були вони праворуч од тих, крізь які вона ввійшла. Чаклуни вабили її голосами, солодшими за музику. Але вона втекла від них, і Дрогон злетів униз до неї. Крізь вузькі двері потрапила вона у покої, залиті темрявою.

У цій кімнаті стояв довгий кам’яний стіл. Над ним плавало в повітрі людське серце, набрякле та гнилісно-синє, але живе. Воно ще билося; це було низьке й важке калатання, і від кожного удару розливалася хвиля темно-синього сяйва. Постаті за столом здавалися не більш як тінями. Коли Дані підійшла до порожнього крісла в ногах столу, вони не ворухнулися, не промовили ні слова, не обернулися до неї. Не чулося жодних інших звуків, окрім низького калатання зотлілого серця.

«…мати драконів»,– почувся голос – чи то шепіт, чи то стогін, «…драконів… драконів… драконів…» – луною покотилися в темряві інші голоси. Були й чоловічі, були й жіночі. А один навіть дитячий. Витаюче серце пульсувало, сутінки перетворюючи на темінь. Важко було зібратись на волі, щоб заговорити – щоб згадати слова, які Дані так ретельно завчала.

– Я – Данерис Штормороджена з дому Таргарієнів, володарка Сімох Королівств Вестеросу…– «А вони мене чують? Чому ж не ворушаться?» Вона сіла, склавши руки на колінах.– Вшануйте мене своєю порадою, відкрийте мені мудрість подужників смерті.

В темно-синьому мороці проглядалися риси всохлого обличчя Невмирущого праворуч од неї – старого-старезного, зморщеного й голомозого. Шкіра в нього була насиченої фіолетово-синьої барви, а вуста й нігті – ще синіші: темні – аж майже чорні. Навіть білки очей були в нього сині. Вони невидющо витріщилися на древню стару з того боку столу, чия світла шовкова сукня зотліла просто на тілі. За картянським звичаєм одне зморщене персо лишалося оголеним, і виднілася синя пипка, тверда як дублена шкіра.

«Вона не дихає». Дані дослухалася до тиші. Ніхто з присутніх не дихав, не ворушився, а оті очі нічого не бачили. Невже Невмирущі – мертві?

У відповідь їй почувся шепіт тоненький, як мишачий писк: «…ми живі… живі… живі…» – ось як це прозвучало. Міріади інших голосів підхопили відлунням: «…і знаємо… знаємо… знаємо…»

– Я прийшла по дарунок істини,– сказала Дані.– У довгому палаці я бачила багато чого… то правдиві були видива чи брехня? З минулого чи з прийдешнього? Що вони означали?

«…обриси тіней… ще не визначене завтра… пий з келиха льоду… пий з келиха полум’я…»

«…мати драконів… дитя трійці…»

– Трійці? – не зрозуміла вона.

«…три голови у дракона…» – задзумів у неї у свідомості примарний хор, а в непорушному синьому повітрі не ворухнулися вуста, не зірвався видих, «…мати драконів… дитя шторму…» Шепіт завирував, як пісня, «…три полум’я слід запалити… одне на життя, друге на смерть, а третє на любов…» її власне серце билося в унісон з тим, що плавало вгорі, синє й зотліле, «…на трьох скакунах скакати… раз на похіть, удруге на пострах, а втретє на любов…» Голоси дужчали, збагнула вона, і здавалося, вповільнюється її власне серце і навіть дихання, «…три зради пережити… одну за кров, другу за золото і третю за любов…»

– Я не…– прошепотіла вона майже так само тихо, як і вони. Що з нею коїться? – Я не розумію,– мовила вона голосніше. Чому тут так важко говорити? – Поможіть мені. Поясніть.

«…поможіть їй,– глузували шепоти,– поясніть…»

І тоді крізь морок прорвалися примари – темно-сині видива. Кричав Вісерис, а розплавлене золото бігло по його щоках і заливало рот. Рослявий лорд з мідною шкірою і сріблясто-золотим волоссям стояв під прапором з вогненним огиром, а за спиною в нього виднілося охоплене полум’ям місто. З грудей помираючого королевича бризнули рубіни, мов краплини крові, а він опустився навколішки у воді й з останнім своїм подихом шепнув жіноче ім’я, «…мати драконів, дочка смерті…» Палаючи як сонячний захід, здійнявся червоний меч в руці синьоокого короля, що не відкидав тіні. Над радісним натовпом гойдався на дибах полотняний дракон. З димної вежі злетів велетенський камінний звір, видихаючи примарний вогонь, «…мати драконів, нищителька лжі…» Срібляста йшла по траві до темного струмка під морем зірок. На носі корабля стояв труп з ясними очима на мертвому обличчі, й вуста його сумно всміхалися. З тріщини у крижаній стіні проросла синя квітка й напоїла повітря солодким ароматом, «…мати драконів, наречена вогню…»

Видива змінювали одне одного дедалі частіше, і вже здавалося, що повітря ожило. У наметі танцювали та кружляли тіні – безкості й моторошні. Маленька дівчинка бігла босоніж до великого будинку з червоними дверима. Міррі Маз-Дуур верещала серед полум’я, а з її чола проривався дракон. За сріблястою кобилою підстрибом волочився голий чоловічий труп. У траві, вищій за людський зріст, мчав білий лев. Від великого озера вервечкою скрадалися до Матері гір голі старухи й опустилися перед нею навколішки, похиливши сиві голови. Десять тисяч рабів піднесли свої закривавлені долоні, побачивши, як Дані, наче вітер, пролітає повз на сріблястій. «Мати! – гукали вони.– Мати, мати!» Тягнулися до неї, торкалися, смикали за плащ, за поділ спідниці, за ногу, за груди. Вони хотіли її, жадали її – вогонь і життя, і Дані, глибоко зітхнувши, розкинула руки й віддалася їм…

Аж тут її почали бити по голові чорні крила, і лютий крик протяв синє повітря – і зненацька видива зникли, обірвалися, і Дані перехопило подих і накотив страх. Навколо неї були Невмирущі – сині й холодні; шепочучи, вони тягнулися до неї, смикали, гладили, сіпали одяг, торкалися своїми холодними долонями, вплітали пальці їй у коси. Її кінцівки зробилися ватяні. Вона не могла поворухнутися. Навіть серце її припинило битися. Вона відчула, як на оголене персо їй лягла рука та крутить пипку. Чиїсь зуби намацали м’яку шкіру в неї на шиї. На одне око опустився чийсь рот і почав лизати, смоктати, кусати…

А тоді синє стало жовтогарячим, а шепіт перетворився на зойки. Серце в Дані калатало, стугоніло, долоні й роти пощезали, шкіру обдало жаром, і Дані закліпала на сліпуче світло. У неї над головою розпростав свої крила дракон і шматував жахливе темне серце, роздираючи зотлілу плоть на смужки, і коли голова його метнулася вперед, з розтулених щелеп вихопився вогонь – ясний і гарячий. Підпалені Невмирущі верещали високими й тонкими голосами, щось викрикуючи давно мертвими мовами. Шкіра в них була мов пожмаканий пергамент, а кістки – наче суха деревина, просочена лоєм. Вони танцювали, а їх пожирало полум’я, вони хиталися, корчилися, крутилися та високо здіймали охоплені полум’ям руки з ясними, як смолоскипи, пальцями.

Скочивши на ноги, Дані почала проштовхуватися між них. Вони були невагомі як повітря – просто лушпайки, й від самого доторку падали. Поки вона добігла до дверей, уся кімната палала.

– Дрогоне,– покликала вона, і дракон прилетів до неї крізь вогонь.

За дверима простягнувся довгий зміїстий коридор, освітлений жовтогарячим сяйвом, що лишилося позаду. Дані побігла, шукаючи двері – двері праворуч, двері ліворуч, будь-які двері, але нічого не було, тільки покручені муровані стіни й підлога, що, здавалося, двигтить під ногами, дибиться, мов хоче скинути її. Але Дані втрималась і помчала швидше – і зненацька попереду постали двері – двері, схожі на розтулений рот.

Коли вона випала надвір, на сонце, від його яскравого світла вона спіткнулася. Піят Прі, бурмочучи щось невідомою мовою, перестрибував з ноги на ногу. Озирнувшись, Дані побачила, що тонкі цівки диму вже просочуються крізь тріщини в старовинних мурованих стінах Дому Невмирущих і піднімаються між чорної черепиці на даху.

Завиваючи прокльони, Піят Прі витягнув ніж і танцюючи почав наближатися до Дані, але в обличчя йому кинувся Дрогон. А тоді почувся виляск батога Джого – ніколи ще не чула вона звуку милішого. Ніж відлетів, і за мить уже Рахаро кинув Піята на землю. Поряд з Дані опустився навколішки у прохолодну зелену траву сер Джора Мормонт і пригорнув її рукою за плечі.

Тиріон

– Якщо з дурної голови загинеш, я твоє тіло козам згодую,– пригрозив Тиріон, коли перший гурт кам’яних воронів відштовхнувся від причалу.

– Немає у Недоростка кіз,– розсміявся Шага.

– Для тебе знайдуться.

Уже займалося на світанок, і бліді брижі світла мерехтіли на поверхні ріки, розбиваючись під жердинами та знову вертаючись, коли пором пропливав. Два дні тому Тимет забрав своїх обпечених у королівський ліс. Вчора прийшла черга чорних вух і місячних братів, а сьогодні – кам’яних воронів.

– Хай що трапиться, постарайся не влазити в бійку,– мовив Тиріон.– Роби наскоки на їхні табори й обоз. Влаштовуй засідки на їхніх розвідників, а потім вішай трупи в них на шляху; підкрадайся з тилу й рубай відсталих. І побільше наглих нападів уночі, щоб вони боялися спати…

Шага поклав руку Тиріону на голову.

– Всього цього я навчився від Дольфа, сина Гольгена, ще до того, як у мене борода виросла. Так ведеться війна у Місячних горах.

– Королівський ліс – не місячні гори, і воювати тобі доведеться не з молочними зміями чи мальованими собаками. І слухайся проводирів, яких я тобі даю: вони знають цей ліс, як ти знаєш свої гори. Враховуй їхні поради, й вони добре тобі прислужаться.

– Шага слухатиме Недоросткових цуциків,– урочисто пообіцяв горянин. Час було йому вже заводити свого коника-гарона на пором. Тиріон дивився, як вони відчалюють і починають жердинами штовхати пором на середину Чорноводого Бурчака. Коли Шаґа розчинився в ранковому тумані, у животі в Тиріона дивно замлоїло. Без своїх горян він почуватиметься голим.

У нього ще лишалися Бронові найманці – вже близько восьмисот, але ж перекупні мечі сумнозвісні своєю непостійністю. Тиріон зробив, що міг, аби купити їхню відданість на довше, пообіцявши Брону й дюжині його найкращих вояків у разі перемоги у війні землі й лицарство. Вони жлуктили його вино, сміялися на його жарти й називали одне одного «сер», поки вже на ногах ледве трималися… всі, окрім самого Брона, який лише посміхався отою своєю презирливою посмішечкою, а тоді казав: «За лицарство вони вбиватимуть, але не сподівайся, що умруть за нього».

Тиріон таких ілюзій і не плекав.

Золоті плащі були майже настільки ж ненадійною зброєю. Завдяки Серсі в міській варті тепер налічувалося шість тисяч людей, та лише на чверть з них можна було покластися. «Справжніх зрадників небагато, хоча й такі є, навіть ваш Павук не всіх розшукав,– застерігав його Байвотер.– Але у війську сотні хлопчаків зелених, як трава, а ще чимало вояків, що приєдналися за обіцяний хліб, ель і безпеку. Ніхто не хоче в очах товаришів здатися боягузом, тож вони, певно, битимуться хоробро на самому початку, поки сурмлять сурми й майорять прапори. Та якщо битва піде не так, вони зламаються, і то зламаються з тріском. За першим, хто кине спис і побіжить, помчать тисячі».

Певна річ, були й досвідчені бійці в міській варті – ядро з двох тисяч, які отримали золоті плащі ще від Роберта, не від Серсі. Та навіть вони… вартовий – не справжній солдат, полюбляв казати Тайвін Ланістер. А от лицарів, зброєносців і солдатів у Тиріона було заледве три сотні. І дуже скоро йому доведеться на собі перевірити ще одну батькову приказку: один вояк на мурі вартий десятьох унизу.

Брон з ескортом чекав біля причалу, серед юрми жебраків, повій і рибачих, які продавали сьогоднішній улов. У рибачих справи йшли краще, ніж у всіх інших разом узятих. Покупці купчилися навколо діжок і яток, торгуючись за равликів, мідій і щук. Оскільки інші харчі в місто не надходили, риба зросла в ціні вдесятеро порівняно з передвоєнним часом, і далі дорожчала. Хто мав гроші, ті ходили на берег щоранку й щовечора в надії повернутися додому з вугром чи горщиком червоних крабів; у кого ж грошей не було, скрадалися між яток в надії щось поцупити або ж стояли попід стінами, кощаві й жалюгідні.

Золоті плащі розчистили в натовпі прохід, відштовхуючи людей з дороги ратищами списів. Тиріон старався не зважати на неголосні прокльони. З юрби вилетіла рибина, гнила й слизувата. Приземлившись йому під ноги, вона розлетілася на шматки. Він обережно її переступив і заліз у сідло. А в цей час за гнилі шматки вже билися діти з розпухлими животами.

Сівши верхи, він оглянув узбережжя. У ранковому повітрі видзвонювали молотки: над Брудною брамою роїлися теслі, майструючи на зубчастих стінах дерев’яні галереї-гурдиції. Тут усе було гаразд. Набагато менше Тиріона радувала хаотична забудова, яка виросла поблизу причалу: до міських мурів, як рачки до облавка корабля, ліпилися перекусні й харчівні, склади, купецькі ятки, пивниці й шинки, де розсували ноги найдешевші повії. «Все слід прибрати, все до останнього». Бо якщо лишити, як зараз, Станісу не знадобляться й штурмові драбини, щоб подолати мури.

Тиріон гукнув до себе Брона.

– Збери сотню людей і спали все, що бачиш, від самої води й до міського муру,– він змахнув короткими пальцями, обводячи весь прибережний гармидер.– Нічого не має лишитися, зрозуміло?

Чорночубий перекупний меч обернув голову, оцінюючи завдання.

– Власникам барахла це не сподобається.

– Я на це й не розраховую. Так і буде: хай нарешті знають, за що проклинаються лихого покруча-демона.

– Битися будуть.

– Аби не перемогли.

– А що робити з тими, хто тут живе?

– Дай їм достатньо часу, щоб зібрати речі, а тоді виганяй геть. Тільки постарайся нікого не вбити, це ж не ворог. І більше ніяких ґвалтувань! Тримай своїх людей в руках, чорт забирай.

– Вони перекупні мечі, а не септони,– сказав Брон.– Далі ви скажете, що вони ще й тверезі всі мають бути.

– Непогано було б.

Тиріон був би не від того, щоб мури міста стали вдвічі вищі й утричі товщі. Хоча, по правді, це байдуже. Товсті мури й високі вежі не врятували ні Штормокраю, ні Гаренхолу, ні навіть Вічнозиму.

Йому пригадався Вічнозим таким, яким він його бачив. Не такий гротесково величезний, як Гаренхол, не такий солідний і неприступний на вигляд, як Штормокрай, але в його камінні вчувалася велика міць – було відчуття, що за цими мурами людина може почуватися в безпеці. Новина про падіння замку шокувала всіх. «Боги однією рукою дають, а другою відбирають»,– пробурмотів Тиріон собі під ніс, коли Вейрис повідомив йому. Віддали Старкам Гаренхол, але забрали Вічнозим,– нерівнозначний обмін!

Безперечно, Тиріон мав би радіти. Робу Старку доведеться повернутися на Північ. Якщо він не здатен захистити власну оселю й огнище, який з нього король? А це дасть перепочинок Заходу, дому Ланістерів, і все ж…

З часу, проведеного зі Старками, Тиріон дуже слабко пригадував Теона Грейджоя. Жовторотий юнак, завжди усміхнений, вправний з луком; важко було уявити його лордом Вічнозиму. Лордом Вічнозиму завжди буде Старк.

Йому пригадався богопраліс – високі чатові дерева, озброєні сіро-зеленою глицею, велетенські дуби, кущі глоду, і ясені, і сосни-солдати, а в самому центрі – серцедерево, що нагадувало якогось білого велета, замороженого в часі. Тиріон навіть запах цього місця відчув – земляний і задуманий, запах віків,– і йому пригадалося, як темно було в тому лісі навіть за білого дня. «Той ліс – ось Вічнозим. Ось Північ. Ніколи я ще не почувався таким чужим, як там,– непроханим самозванцем». Цікаво, подумав він, а Грейджої теж так почуватимуться? Може, замок і буде їхній, а от богопраліс – ніколи. Ні за рік, ні за десять, ні за п’ятдесят.

Тиріон Ланістер помалу пустив коня до Брудної брами. «Що тобі до Вічнозиму? – нагадав він собі.– Радій, що він упав, і придивись до власних мурів». Брама була відчинена. Всередині, на ринковій площі, стояли біч-о-біч три великі метавки, зазираючи за зубчасті стіни, як три величезні пташки. Коромисла їхні були витесані зі стовбурів двох старих дубів і окуті залізом, щоб не тріснули. Золоті плащі дали їм прізвисько «три шльондри», адже це вони, спокусниці, перші вітатимуть Станіса. «Будемо сподіватися».

Тиріон підбив каблуками коня і клусом в’їхав у Брудну браму, вгризаючись у людський потік. Позаду «шльондр» натовп порідшав, а далі відкрилася порожня вулиця.

Дорогою до Червоної фортеці його нічого не затримало, а от у Вежі правиці він виявив дюжину розлючених шкіперів, які чекали в залі аудієнцій: прийшли з протестом проти вилучення їхніх кораблів. Тиріон щиро перед ними вибачився й пообіцяв по війні виплатити компенсацію. Але це їх мало задовольнило.

– А якщо переможемо не ми, мілорде? – запитав один браавосянин.

– Тоді попросите компенсації в короля Станіса.

Заки Тиріон їх спекався, вже дзвонили дзвони, й він збагнув, що запізниться на присягу. Він мало не біг через двір і протиснувся в переповнений замковий септ, коли Джофрі вже застібав білі шовкові плащі на плечах двох нових членів королівської варти. Ритуал вимагав, щоб присутні стояли, тож Тиріону видно було хіба стіну шляхетних задів. З іншого боку, коли новий верховний септон закінчить приймати у двох лицарів урочисту присягу й іменем Сімох помаже їх, Тиріон опиниться у вигідному становищі: зможе забратися звідси першим.

Він схвалював сестрине рішення обрати сера Балона Свона замість загиблого Престона Грінфілда. Свони – лорди Прикордоння, гонорові, могутні й обачні. Пославшись на нездужання, лорд Гуліан Свон сидів у себе в замку, участі у війні не беручи, але його старший син приєднався до Ренлі, а тепер до Станіса, тоді як Балон – молодший – служив на Королівському Причалі. Якби в нього був і третій син, той би, підозрював Тиріон, долучився б до Роба Старка. Може, і не найгідніше поводження, зате мудре: хай хто виборе Залізний трон, а Свони сподіваються вціліти. Крім гарного походження, юний сер Балон міг пишатися відвагою, ввічливістю й непоганим володінням зброєю: він добре вправлявся зі списом, ще краще – з моргенштерном, і неперевершено – з луком. Служитиме він з честю й мужністю.

На жаль, того самого Тиріон не міг сказати про другого обранця Серсі. Сер Озмунд Кетлблек зовні був досить показний. Височенний – шість футів і шість дюймів, жилавий і м’язистий; коли він не усміхався, гакуватий ніс, кущисті брови й каштанова борода лопатою надавали його обличчю лютого виразу. Низькородний, звичайний лицар-бурлака, Кетлблек цілком завдячував своїм підвищенням Серсі, й саме тому, без сумніву, вона його й обрала. «Відданість сера Озмунда дорівнює його хоробрості»,– пояснила вона, називаючи Джофрі його ім’я. На жаль, так і було. «Чесний» сер Озмунд продавав її таємниці Брону з того самого дня, як вона його найняла, але цього, звісно, Тиріон їй розповісти не міг.

Не варто нарікати, вирішив він. Це призначення означало додаткові вуха поблизу короля, про які не відає сестра. І навіть якщо сер Озмунд виявиться останнім боягузом, навряд чи він буде гіршим за сера Бороса Блаунта, який нині замешкав у підземеллях у Розбі. Сер Борос супроводжував Томена й лорда Гайлза, коли на них зненацька наскочив сер Джейслін Байвотер із золотими плащами; сер Борос здав свого підопічного з такою готовністю, що старого сера Баристана Селмі це б розлютило не менше, ніж Серсі: гвардієць королівської варти має ціною власного життя захищати короля й королівську родину. Сестра наполягла, щоб Джофрі за зраду й боягузтво позбавив Блаунта білого плаща. «А тепер вона замінила його людиною такою самою порожньою».

Молитва, присяга й помазання забрали більшу частину ранку. У Тиріона вже й ноги заболіли. Він нетерпляче переміщав вагу з однієї ноги на другу. За кілька рядів попереду стояла леді Танда, але дочки з нею не було. Тиріон у душі сподівався бодай мигцем побачити Шей. Вейрис казав, у неї все гаразд, але він би хотів пересвідчитися в цьому сам.

«Ліпше вже служницею при леді, ніж посудницею,– сказала йому Шей, коли Тиріон переповів їй євнухів план.– А можна мені взяти з собою пояс зі срібних квітів і золоте кольє з чорними діамантами, що, ви казали, точно як мої очі? Я не їх не носитиму, якщо ви не дозволите».

Хай як Тиріону не хотілося її розчаровувати, але довелося пояснити, що леді Танда, звісно, не дуже розумна, але і її може зацікавити, чому це в доччиної покоївки коштовностей більше, ніж у самої дочки. «Візьми з собою дві-три сукні, не більше,– звелів Тиріон.– З доброї вовни, і ніяких шовків, парчі й хутра. А решту я триматиму в себе в покоях, щоб ти могла вдягнути, коли навідуватимешся до мене». Не такої відповіді чекала Шей, та принаймні вона була в безпеці.

Коли церемонія нарешті закінчилася, Джофрі вийшов з септу в супроводі сера Балона й сера Озмунда в новеньких білих плащах, а Тиріон ще затримався перемовитися з новим верховним септоном (якого обрав сам і якому стало розуму збагнути, хто йому хліб медом намащує).

– Я хочу перетягнути богів на наш бік,– прямо сказав Тиріон.– Перекажіть усім, що Станіс присягнувся спалити Великий септ Бейлора.

– Це правда, мілорде? – запитав верховний септон – маленький проникливий чоловік з ріденькою білою борідкою та зморшкуватим обличчям.

– Можливо,– знизав плечима Тиріон.– Станіс спалив богопраліс у Штормокраї в жертву Царю світла. Якщо він образив давніх богів, чого буде церемонитися з новими? Перекажіть це всім. Перекажіть, що будь-яка людина, допомагаючи узурпатору, зраджує і богів, і свого законного короля.

– Гаразд, мілорде. Я звелю всім молитися за здоров’я короля, і його правиці теж.

Коли Тиріон повернувся до себе в світлицю, Галін Піромант уже чекав на нього, а мейстер Френкен приніс листи. Тиріон змусив алхіміка ще трохи зачекати, поки читав, що там круки принесли. Був старий лист від Дорана Мартела з попередженням, що Штормокрай упав, і ще один – набагато цікавіший – від Балона Грейджоя з Пайку, який тепер називався королем Островів і Півночі. Він пропонував королю Джофрі прислати на Залізні острови посланців для демаркації кордонів між двома державами й для обговорення можливого союзу.

Прочитавши листа тричі, Тиріон відклав його. Довгі лодії лорда Балона дуже б допомогли проти флоту, який пливе зі Штормокраю, але вони – за тисячі льє звідси, з протилежного боку Вестеросу, та й Тиріон не був певен, що готовий віддати половину королівства. «Мабуть, цього листа слід кинути Серсі на коліна – або ж принести на раду».

Тільки потому він прийняв Галіна з останнім звітом від алхіміків.

– Не може такого бути,– мовив Тиріон, вивчаючи облікову книгу.– Майже тринадцять тисяч збанків? Ви мене за дурня маєте? Попереджаю, не збираюсь я платити королівське золото за порожні слоїки й горщики багна, запечатані воском.

– Ні, ні,– пискнув Галін,– підрахунок точний, присягаюся. Нам… м-м-м… пощастило, мілорде. Знайшовся ще один запас лорда Росарта – понад три сотні збанків. Під Драконячим Лігвом! У тих руїнах повії розважали своїх клієнтів, і один з них крізь прогнилу дошку в підлозі провалився в підвал. Намацавши збанки, він переплутав їх з вином. Такий п’янючий був, що зламав печатку й трохи відпив.

– Один королевич уже таке пробував,– сухо сказав Тиріон.– Не бачив я, щоб над містом піднімалися дракони, тож, гадаю, і цього разу не спрацювало.

Драконяче Лігво на Рейнісиному пагорбі занедбали ще півтора століття тому. Справді, подумав Тиріон, це місце підійде для зберігання дикополум’я незгірш за будь-яке інше, а може, і краще, але було б непогано, якби лорд Росарт комусь про це розповів.

– Три сотні збанків, кажете? Все одного стільки разом не виходить. Ви на кілька тисяч перевищили власні оцінки, які подали мені останнього разу.

– Так, так, щира правда,– Галін витер бліде чоло рукавом чорно-черленої мантії.– Ми наполегливо працювали, мілорде правице, м-м-м…

– Ну, це пояснює, чому ви почали виробляти настільки більше запальної суміші,– Тиріон, посміхнувшись, утупився в піроманта своїми різнобарвними очима.– Однак постає питання, чому ви досі так наполегливо не працювали.

Галін завжди був блідий, як поганка, тож важко було уявити, що він здатен збліднути ще більше, але він таки примудрився.

– Ми працювали, мілорде правице, ми з братами трудилися день і ніч від самого початку, запевняю вас. Просто… м-м-м… ми вже виробили стільки суміші, що… м-м-м… набили руку, і крім того,– алхімік ніяково посовався,– є ще певні заклинання, давні секрети нашого ордену, дуже делікатні, дуже небезпечні, але необхідні, якщо ми хочемо, щоб суміш… м-м-м… а ми хочемо…

Тиріону вже терпець урвався. Швидше за все, сер Джейслін Байвотер уже тут, а Залізнорукий не любить чекати.

– Так, ваші заклинання – яка краса! То що там з ними?

– Вони… м-м-м… схоже, зараз діють ефективніше, ніж раніше,– Галін слабко всміхнувся.– Ви впевнені, що поблизу немає яких-небудь драконів?

– Якщо ви не знайшли їх під Драконячим Лігвом… А що?

– Даруйте, мені просто пригадалося те, що казав мені старий велемудрий Політор, коли я ще був підмайстром. Я запитав його, чому так багато з наших заклинань не діють… ну… настільки ефективно, як пишеться в сувоях, а він пояснив: це через те, що відтоді, як помер останній дракон, зі світу почала зникати магія.

– Мені шкода вас розчаровувати, але драконів я не бачив. Однак помітив, що неподалік нипає виконавець королівського правосуддя. Тож якщо оті фрукти, які ви мені продаєте, виявляться нашпиговані не дикополум’ям, а чимось іншим, ви його дуже скоро побачите.

Галін утік так поспішливо, що мало не збив з ніг сера Джейсліна… ні, лорда Джейсліна, Тиріону не слід про це забувати. На щастя, Залізнорукий говорив, як завжди, без підхідців. Він повернувся з Розбі, щоб доправити новий набір рекрутів-списників з людей лорда Гайлза й поновити командування міською вартою.

– Як справи у мого небожа? – запитав Тиріон, закінчивши обговорювати оборону міста.

– Королевич Томен кріпкий і квітучий, мілорде. Піклується про оленятко, яке мої люди принесли з полювання. Каже, що в нього вже колись було оленятко, але Джофрі зробив з нього собі шкірянку. Іноді питає про матір, а ще раз у раз починає писати листа Мірселлі, тільки ще жодного не закінчив. А от за братом, схоже, він зовсім не скучив.

– Якщо битва буде програна, у вас усе підготовано?

– Мої люди мають чіткий наказ.

– Який саме?

– Ви веліли нікому не розповідати, мілорде.

Тиріон не втримав посмішки.

– Я втішений, що ви не забули.

Якщо Королівський Причал впаде, Тиріона можуть захопити живцем. Тож йому ліпше не знати, де слід шукати спадкоємця Джофрі.

Невдовзі по тому, як лорд Джейслін пішов, з’явився Вейрис.

– Люди – такі віроломні створіння! – сказав він замість привітання.

– І хто ж у ролі зрадника сьогодні? – зітхнув Тиріон.

Євнух вручив йому сувій.

– Підлі наші часи, й оспівані вони будуть у сумних піснях. Невже честь померла разом з нашими батьками?

– Мій батько ще не помер,– мовив Тиріон, проглядаючи перелік.– Деякі з цих імен мені знайомі. Це заможні люди. Торговці, купці, ремісники. Навіщо їм змовлятися проти нас?

– Схоже, вони вірять, що переможе Станіс, і воліють розділити з ним перемогу. Назвалися «оленерогими» на честь коронованого оленя.

– Хай би їм хтось пояснив, що Станіс поміняв герб. І вони можуть назватися «спраглими серцями».

Однак не час був для жартів: схоже, «оленерогі» озброїли кількасот своїх послідовників, щоб, коли почнеться битва, захопити Стару браму та впустити ворога в місто. Серед імен у переліку був і зброяр майстер Салореон.

– Я так розумію, це означає, що мені вже не отримати застрашливого шолома з чортовими рогами,– нарікав Тиріон, підписуючи наказ про арешт.

Теон

Ось він щойно спав – а ось уже прокинувся.

До нього тулилася Кіра, легенько обхопивши рукою його за руку, а грудьми торкаючись його спини. Він чув її дихання – тихе й рівне. Простирадло зім’ялося. Стояла глупа ніч. У спальні було темно й тихо.

«Що це було? Я почув щось? Чи когось?»

За віконницями слабенько зітхав вітер. Десь далеко зачулося нявкання кота, готового до парування. І все. «Спи, Грейджою,– сказав собі Теон.– У замку все спокійно, та й ти вартових розставив. На дверях, при брамі, у зброярні».

Можна було би списати все на нічний кошмар, але він не пригадував, щоб йому взагалі щось снилося. Кіра його цілком знесилила. Поки Теон не послав по неї, всі свої вісімнадцять років вона прожила в зимовому поселенні, жодного разу не побувавши в замку. До Теона вона потрапила дурненька, охоча й піддатлива, як ласка, а ще ж було щось безперечно пікантне в тому, щоб порати звичайну шинкову повію у ліжку самого лорда Едарда Старка.

Коли Теон висковзнув з-під її руки й зіп’явся на ноги, вона сонно забурмотіла. В коминку ще догоряло кілька жарин. У ногах ліжка на підлозі спав, загорнувшись у плащ, Векс, мертвий для всього світу. Нічого не ворушилося. Теон підійшов до вікна й відчинив віконниці. Ніч торкнулася його холодними пальцями, і гола шкіра вкрилася сиротами. Обіпершись об кам’яне підвіконня, Теон задивився на темні вежі, порожні двори, чорне небо й незліченні зорі, яких людина, доживи вона хай і до ста років, не змогла б порахувати. Над дзвіницею плив півмісяць, відбиваючись у даху скляного саду. Не чулося ні тривожних сигналів, ні голосів, ба навіть кроків.

«Усе гаразд, Грейджою. Чуєш тишу? Маєш упиватися радістю. Ти ж бо взяв Вічнозим з менш як тридцятьма вояками – та про таку звитягу співати треба». Теон пішов назад у ліжко. Зараз він переверне Кіру навзнак і знову її візьме – це має розігнати примар. Її стогони та смішки приємно збурять тишу…

Він зупинився. Він уже настільки звик до виття вовків, що й не чув його більше… однак якимсь мисливським інстинктом відчув його відсутність.

За дверима стояв Урцен – жилавий чолов’яга з круглим щитом за спиною.

– Вовки мовчать,– сказав йому Теон.– Ходи поглянь, що вони роблять, і мерщій вертайся.

На саму думку про те, що деривовки вирвалися на волю, йому зробилося недобре. Він пам’ятав той день у богопралісі, коли дикуни напали на Брана. Літо з Сіровієм роздерли їх на шматки.

Коли він штурхнув Векса носаком черевика, хлопчина сів і потер очі.

– Перевір, чи Бран з меншим братом лежать у своїх ліжках, і швиденько!

– Мілорде? – зронила Кіра сонно.

– Спи, тебе це не стосується.

Теон налив собі кубок вина й осушив до дна. Весь час він дослухався, сподіваючись почути виття. «Людей замало,– подумав він.– Людей у мене замало. Якщо не з’явиться Аша…»

Першим повернувся Векс, хитаючи головою. Сиплючи прокльонами, Теон розшукав сорочку та бриджі на підлозі, куди сам їх і жбурнув, щоб чимшвидше дістатися до Кіри. На сорочку він одягнув шкірянку в заклепках і підперезався поясом, на якому висіли довгий меч і кинджал. Чуприна була розкошлана як ліс, але зараз він переймався нагальнішими питаннями.

На той час уже повернувся Урцен.

– Вовків нема.

Теон сказав собі, що має поводитися холодно й зважено, як робив би в такій ситуації лорд Едард.

– Збуди замок,– сказав він.– Вижени у двір усіх до одного й перевір, кого немає. І нехай Лорен обійде всі брами. Вексе, ти зі мною.

Цікаво, думав він, Стиг уже доїхав до Пущанського Насипу? Як виявилося, він не такий вправний вершник, як заявляв (ніхто з залізних впевнено в сідлі не тримався), але часу він мав достатньо. Можливо, Аша вже в дорозі. «Та якщо вона дізнається, що в мене зникли Старки…» Про таке навіть думати не хотілося.

Бранова спальня стояла порожня, як і Риконова на півпрольоту нижче. Теон лаяв себе. Слід було приставити до хлопців варту, але йому здалося, що набагато важливіше розставити вартових на мурах і охороняти браму, ніж панькатися з дітлахами, ще й коли один з них – каліка.

Знадвору почулися схлипи: це мешканців замку витягали з ліжок і зганяли у двір. «Буде в них зараз причина схлипувати. Я так з ними добре обходився, а вони мені як віддячили?» Він навіть наказав відшмагати до крові двох своїх вояків за те, що зґвалтували дівчинку з псарні: хотів показати, що він поводитиметься справедливо. «Але вони й досі звинувачують мене у зґвалтуванні. І в решті теж». Це нечесно, здавалося йому. Мікен сам собі вирок підписав своїм довгим язиком, точно як і Бенфред. Що ж до Чейла, то треба було щось пожертвувати затонулому богу – справдити очікування своїх людей. «Я на вас лиха не тримаю,– пояснив він септону, перш ніж укинути його в колодязь,– але нині тут немає місця ні вам, ні вашим богам». Інші би вдячні були, що не обрали когось із них, таж ні! Цікаво, думав Теон, і скільки людей брало участь у цій змові проти нього?

Урцен повернувся з Чорним Лореном.

– Мислився брама,– мовив Лорен.– Ходіть краще самі подивитеся.

Мисливська брама зручно розташувалася поблизу псарні й кухні. Виходила вона просто в луки й ліси, дозволяючи вершникам приїздити й виїздити, обминаючи зимове поселення, тож мисливські гурти віддавали перевагу саме їй.

– Хто тут стояв на варті? – запитав Джон суворо.

– Дренан і Зизий.

Дренан був одним з тих, хто зґвалтував Паллу.

– Якщо малі втекли, цього разу я з них не тільки шкуру злуплю, клянуся!

– Нема потреби,– коротко озвався Чорний Лорен.

І справді не було. Зизий лежав долілиць у рову, а навколо нього плавали, мов білі змії, його власні кишки. Роздягнений Дренан простерся у прибрамній – у затишній кімнатці, звідки керували підйомним мостом. Горло йому розтяли від вуха до вуха. Напівзагоєні шрами на спині приховувала подерта сорочка, чоботи валялися на циновці, а бриджі були спущені до кісточок. На маленькому столику біля дверей стояв сир, а поряд – порожня карафа. І два кубки.

Теон підхопив один і понюхав залишки вина на денці.

– Зизий був нагорі, на мурі, так?

– Ага,– підтвердив Лорен.

Теон пожбурив кубок у вогнище.

– Схоже, Дренан саме штанці спускав, щоб якійсь жінці застромити, аж тут вона застромила йому – здається, його власним ножем. Хай хтось візьме багор і виловить того другого дурня з рову.

Другий дурень виявився в гіршому стані, ніж Дренан. Коли Чорний Лорен витягнув його з води, всі побачили, що рука в нього відірвана по лікоть, половини горлянки бракує, а на місці пупа й паху зяє діра. Багор, яким тягнув його Лорен, прошив йому нутрощі. Сморід стояв жахливий.

– Деривовки,– сказав Теон.– Обидва, я так думаю.

Він з огидою рушив назад до підйомного мосту. Вічнозим оточували два товсті гранітні мури з широким ровом між ними. Зовнішня стіна була вісімдесят футів заввишки, внутрішня – понад сотню. Оскільки людей бракувало, Теону довелося забути про зовнішню оборону, а всіх своїх вояків розмістити на внутрішньому, вищому мурі. Він не хотів, щоб вони опинилися не на тому боці рову, якщо в замку почнеться заколот проти нього.

«Їх було двоє або й більше,– вирішив він.– Поки жінка розважала Дренана, інші звільнили вовків».

Теон попросив смолоскип і повів своїх людей сходами на мур. Полум’я він тримав низенько, шукаючи… ось воно! На внутрішньому боці укріплення й у широкій бійниці між двох зубців.

– Кров,– оголосив він,– незграбно затерта. Думаю, жінка вбила Дренана, а тоді опустила міст. Зизий почув брязкіт ланцюгів, підійшов поглянути – але дійшов тільки сюди. А потім тіло зіштовхнули крізь бійницю в рів, щоб на нього не наскочили інші чатові.

Урцен оглянув мури.

– Інші сторожові башти недалеко, видно смолоскипи…

– Смолоскипи видно, а чатових – ні,– роздратовано буркнув Теон.– У Вічнозимі цих башт більше, ніж у мене людей.

– Четверо вартових на головній брамі,– сказав Чорний Лорен,– і ще п’ятеро, якщо не рахувати Зизого, ходять на мурах.

– Якби він засурмив у ріжок…– почав був Урцен.

«Мені служать самі дурні».

– Уяви, що це ти тут нагорі, Урцене. Темно й холодно. Ти вже стоїш на чатах кілька годин, чекаєш на закінчення зміни. Тут ти чуєш шум і повертаєш до брами – і зненацька нагорі, на сходах, бачиш зелені й жовті очі, що сяють у світлі смолоскипа. На тебе кидаються дві тіні – швидше, ніж ти можеш уявити. Ти помічаєш зуби, починаєш піднімати списа – і тут вони врізаються в тебе й розпорюють тобі живіт, роздираючи дублену шкіру, як марлю,– він добряче штурхнув Урцена.– Й ось ти лежиш горілиць, кишки повивалювалися, а одна з тварюк стиснула тобі зубами горлянку,– Теон обхопив чолов’ягу за худу шию, придавив і посміхнувся.– Скажи-но мені, коли саме ти сурмитимеш у ріжок? – він грубо відштовхнув Урцена, і той, заточившись, врізався в зубець муру. Чолов’яга потер шию. «Слід було знищити цих тварюк того самого дня, як ми взяли замок,– сердито подумав Теон.– Я ж бачив, як вони вбивають, я знав, які вони небезпечні».

– Треба за ними вислати погоню,– мовив Чорний Лорен.

– Не затемна,– Теона не тішила ідея ганятися за вовками в лісі поночі: мисливці дуже легко можуть перетворитися на дичину.– Доведеться дочекатися дня. А поки що піду побалакаю зі своїми вірними підданими.

Внизу у дворі до стіни тулилася збентежена юрма чоловіків, жінок і дітей. Багатьом не дали навіть часу вдягнутися: вони горнулись у вовняні коци чи кулилися голі в плащах і нічних сорочках. Їх оточила дюжина залізних зі смолоскипами в одній руці та зброєю в другій. Віяв вітер, і мерехтливе жовтогаряче світло кидало тьмяні відблиски на сталеві шоломи, густі бороди й неусміхнені очі.

Теон походжав перед бранцями, роздивляючись обличчя. Як на нього, всі вони мали винуватий вираз.

– Скількох бракує?

– Шістьох,– підійшов ззаду Смердюк, від якого пахло милом, а довге волосся розмаялося на вітрі.– Обох Старків, отого болотяника з сестрою, дурника зі стайні й вашої дикунки.

Оша! Він підозрював саме її відтоді, як побачив другий кубок. «Слід було здогадатися, що їй не можна довіряти. Це ж таке саме протиприродне створіння, як і Аша. Навіть імена в них схожі».

– У стайнях шукали?

– Аґар каже, що коні не зникли.

– І Танцівниця досі в стійлі?

– Танцівниця? – нахмурився Смердюк.– Аґар каже, що всі коні на місці. Немає тільки дурника.

«Отже, пішли пішки». Це була найкраща новина з тої самої миті, як Теон прокинувся. Без сумніву, Бран їде в кошику в Годора на спині. Оші доведеться нести Рикона: маленькі ніжки його далеко не заведуть. Теон був певен, що дуже швидко поверне втікачів.

– Бран з Риконом утекли,– повідомив він мешканцям замку, зазираючи їм у вічі.– Хто знає, куди вони подалися?

Ніхто не відповів.

– Вони не могли втекти без допомоги,– провадив Теон.– Без харчів, одягу, зброї.

Він замкнув усі мечі й топори Вічнозиму, але, безперечно, щось люди встигли заховати.

– Я отримаю імена всіх тих, хто їм допомагав. І всіх тих, хто заплющив на це очі.

Відповіддю йому було хіба виття вітру.

– На світанні я їх поверну,– він запхав великі пальці за пояс.– Мені потрібні мисливці. Хто собі хоче гарну теплу вовчу шкуру, щоб не мерзнути взимку? Гейдже?

Колись кухар завжди радісно вітав його, як він повертався з полювання, й питав, чи не приніс він чогось особливого на стіл, от тільки нині Гейдж мовчав. Теон розвернувся і пройшовся вздовж ряду назад, шукаючи на обличчях найменшого сліду провини.

– Лісова глушина – не місце для каліки. А Рикон такий маленький, скільки він там протягне? Нан, подумай, як йому страшно!

Стара десять років базікала, розповідаючи Теону свої нескінченні казки, але зараз витріщалася на нього так, наче вперше бачила.

– Я б міг повбивати тут усіх чоловіків, а жінок віддати на утіху своїм солдатам, але натомість я вас захистив. І оце так ви мені віддячуєте?

Джозет, який чистив його коней, Фарлен, який навчив його всього, що знав про мисливських собак, дружина броваря Варта, яка була його першою жінкою,– ніхто з них не дивився йому в очі. «Вони ненавидять мене»,– збагнув він.

Смердюк підійшов ближче.

– Злупи з них шкуру,– порадив він, вилискуючи товстими губами.– лорд Болтон, він завжди казав: у людини голої секретів небагато, а в людини облупленої – немає зовсім.

Теон знав: облуплений чоловік – це герб дому Болтонів; багато століть тому дехто з їхніх лордів заходив так далеко, що робив собі плащі зі шкіри мертвих ворогів. Але Старки з цим покінчили. Все це начебто припинилося ще тисячу років тому, коли Болтони прихилили коліно перед Вічнозимом. «Так кажуть, але я добре знаю, що давні традиції так легко не помирають».

– На Півночі шкуру ні з кого не лупитимуть, поки у Вічнозимі правлю я,– голосно мовив Теон. «Я вас захищаю від таких, як він»,– кортіло йому заволати. Він не міг сказати це так відверто, але ж є тут люди, яким клепки вистачить і самим зрозуміти урок.

Над замковими мурами сіріло небо. Світанок уже незабаром.

– Джозете, осідлай Сміхуна і коня для себе. Мерче, Гарисє, Рябий Тиме, ви також поїдете.

Мерч із Гарисом були найкращими в замку мисливцями, а Тим – гарним стрільцем.

– Аґаре, Червононосий, Гелмаре, Смердюче, Вексе! – Теону потрібні свої, щоб прикривали спину.– Фарлене, мені знадобляться собаки, ними займешся ти.

Сивий псар схрестив руки.

– Із якого дива мені полювати на моїх законних лордів, ще й малолітніх?

Теон підійшов ближче.

– Тепер я – твій законний лорд, і до того ж саме я захищаю Паллу.

Він бачив, як в очах Фарлена згасла зухвалість.

– Так, мілорде.

Зробивши крок назад, Теон оглянув людей – чи хто ще чогось не скаже.

– Мейстре Лувіне,– мовив він.

– Я на полюванні не розуміюся.

«Ні, але я не довіряю вам і не лишу вас у замку за моєї відсутності».

– То вже давно час навчитися.

– Можна й мені поїхати? Хочу собі вовчу шубу,– ступив уперед хлопчик, не старший за Брана. Теон не зразу його пригадав.– Я полював сотні разів,– сказав Волдер Фрей.– На рудого оленя й на лося, і навіть на вепра.

– Він їздив з батьком на вепра, але до самого вепра його й не підпустили,– зареготав його кузен.

Теон з сумнівом поглянув на хлопця.

– Якщо хочеш, їдь, та коли пастимеш задніх, я з тобою не панькатимуся,– мовив він і розвернувся до Чорного Лорена.– На час моєї відчутності Вічнозим твій. Якщо ми не повернемося, роби з ним, що схочеш.

«Після цього вони, чорт забирай, мають молитися, щоб мені пощастило!»

Зібралися біля Мисливської брами, коли перші бліді промені сонця черкнули по верхівці дзвіниці; у холодному ранковому повітрі з рота вихоплювалася пара. Гелмар озброївся бардою, чия довжина дозволить відбити атаку вовків. Лезо було важке – одним ударом убити можна. Аґар вдягнув сталеві поножі. З’явився Смердюк з мисливським ратищем і повнісіньким лантухом з пральні, невідомо чим напханим. Теон узяв свого лука: більше нічого йому не потрібно. Колись він єдиною стрілою врятував Бранові життя. Він сподівався, що не доведеться це життя другою стрілою відбирати, але якщо так складеться, він не зупиниться.

Одинадцять чоловіків, двоє хлопчаків і дюжина собак перетнули рів. За зовнішнім муром на м’якій землі ясно читалися сліди: вовчі лапи, важкі Годорові кроки й не такі глибокі сліди, залишені двома Рідами. Попід деревами, де кам’янистий ґрунт засипало опале листя, стало важче, але Фарленова руда сука взяла слід. Решта собак не відставали від неї: хорти нюхали й гарчали, а велетенські мастифи замикали зграю. Якщо деривовка загнати в глухий кут, розмір і лють мастифів можуть зіграти вирішальну роль.

Теон гадав, що Оша тікатиме на південь до сера Родрика, але слід вів на північний-північний захід, у саме серце вовчого лісу. Це Теону зовсім не сподобалося. Оце буде кумедія, якщо Старки дістануться Пущанського Насипу – й потраплять просто в Ашині руки. «Хай краще помруть,– гірко подумав він.– В очах людей ліпше здатися жорстоким, ніж дурним».

Між дерев тяглися жмутки сірого туману. Тут чатові дерева й сосни-солдати росли густіше, та й немає лісу темнішого й похмурішого за вічнозелений. Земля була нерівна, опала глиця приховувала м’який торф, тож коні спотикалися й доводилося рухатися повільно. «Хоча не так повільно, як рухається людина, що несе каліку, чи кощава гаргара, яка тягне на спині чотирирічного малого». Теон звелів собі зберігати спокій. До кінця дня він їх поверне.

Коли звернули на звірину стежку вздовж яру, до Теона під’їхав мейстер Лувін.

– Поки що полювання нічим не відрізняється від прогулянки в лісі, мілорде.

– Так, подібності є,– посміхнувся Теон.– Але полювання закінчується кров’ю.

– Обов’язково? Звісно, тікати було страшенно безглуздо, та хіба ти не виявиш милосердя? Це ж твоїх братів ми шукаємо – ви в одній родині зростали.

– Ніхто зі Старків, крім Роба, ніколи не мав до мене братніх почуттів, однак Бран з Риконом для мене цінніші живі, ніж мертві.

– Те саме стосується й Рідів. Кейлінський Рів розташований на краю боліт. Лорд Гауленд, якщо схоче, може перетворити життя твого дядька на пекло, та якщо в тебе в заручниках будуть його спадкоємці, йому доведеться тримати себе в руках.

Теон про це не подумав. Якщо по правді, він узагалі про мокляків не думав: раз чи два бачив Міру й зацікавився тільки, чи вона досі цнотлива.

– Може, ви й праві. Якщо зможемо, збережемо їм життя.

– І Годору теж, сподіваюся. Хлопець – дурник, ти сам знаєш. Робить те, що йому скажуть. Скільки разів він чистив тобі коня, мив сідло, драїв кольчугу?

Теону було байдуже до Годора.

– Якщо він не почне битися, нехай живе,– Теон націлив на мейстра пальця.– Але скажіть бодай слово про те, що я маю зберегти життя дикунці, і самі разом з нею помрете. Вона дала присягу – і начхала на неї.

Мейстер схилив голову.

– Для клятвопорушників у мене виправдань немає. Роби, як мусиш. Дякую тобі за милосердя.

«Милосердя,– подумав Теон, коли Лувін відстав.– Чортова пастка! Коли його забагато, тебе вважатимуть слабаком, коли ж замало – чудовиськом». Однак він розумів, що мейстер дав йому гарну пораду. Батько думає лише про завоювання, та тільки який сенс захоплювати королівство, якщо не можеш його втримати? Силою і страхом можна протриматися хіба деякий час. Шкода, що Нед Старк відвіз своїх дочок на південь: можна було б міцніше взяти Вічнозим у руки, одружившись з однією з них. Крім того, Санса – гарненьке дівча, та й уже, певно, дозріла до постелі. Але вона за тисячі льє звідси, в кігтях Ланістерів. От прикрість!

Ліс дедалі густішав. Сосни й чатові дерева поступилися велетенським темним дубам. Зарості глоду приховували підступні лощини й виярки. На шляху поставали кам’янисті пагорби. Мисливці проїхали хутір, покинутий і зарослий, і обійшли затоплений кар’єр, стояча вода в якому була сіра, наче криця. Коли собаки зачали з гавкотом кидатися вперед, Теон вирішив, що втікачі вже недалечко. Він приострожив Сміхуна та клусом рушив за ними, однак наїхав лише на труп молодого лося… точніше, на те, що від нього лишилося.

Теон зліз із коня, щоб глянути зблизька. Труп був свіженький – без сумніву, робота вовків. Собаки жадібно його обнюхували, а один з мастифів навіть застромив зуби в стегно, і Фарлену довелося його відкликати. «М’ясо не відрізали,– збагнув Теон.– Вовки їли, а от люди – ні». Навіть якщо Оша не ризикнула розпалити багаття, вона б мала відрізати для них кілька куснів. Безглуздо лишати стільки гарного м’яса просто гнити.

– Фарлене, ти певен, що ми правильно взяли слід? – запитав Теон.– Може, собаки погналися не за тими вовками?

– Моя сука добре знає запах Літа й Кошлая.

– Дуже сподіваюся. Заради тебе ж.

Менш ніж за годину запах привів до схилу, який спускався до каламутного струмка, що після недавніх дощів розлився. І тут собаки втратили слід. Фарлен з Вексом перебрели струмок разом з собаками, але скоро повернулися, хитаючи головами; хорти бігали вздовж берегів, марно винюхуючи.

– Вони зайшли у воду, мілорде, але не можу зрозуміти, де з неї вийшли,– сказав псар.

Зістрибнувши з сідла, Теон опустився навколішки поряд зі струмком. Занурив у нього руку. Вода була холоднюча.

– Довго лишатися у воді вони не могли,– мовив він.– Візьміть половину собак і йдіть униз за течією, а я піду…

Векс гучно плеснув у долоні.

– Що таке? – поцікавився Теон.

Німий тицьнув пальцем.

Земля біля води була мокра й багниста. І лапи, які лишили вовки, виднілися чітко.

– Сліди лап, так. І що?

Векс опустив каблук у глину й покрутив ногою. Лишився глибокий відбиток.

Джозет усе зрозумів.

– Такий здоровань, як Годор, мав лишити у глині глибокі сліди,– сказав він.– А якщо ще додати вагу хлопця в нього на спині… Але тут відбитки тільки наші. Самі дивіться.

Теон вражено збагнув, що так і є. Вовки зайшли в розлитий каламутний струмок самі.

– Оша, певно, повернула кудись убік раніше. Ще до лося, швидше за все. А вовків послала вперед окремо, сподіваючись, що ми поженемося за ними,– Теон обернувся до своїх мисливців.– Якщо ви двоє жарти вирішили зі мною жартувати…

– Був тільки один слід, мілорде, присягаюся,– почав захищатися Гарис.– Та й деривовки ніколи б не покинули хлопців. Принаймні надовго.

«Так і є»,– подумав Теон. Літо з Кошлаєм могли відбігти, полюючи, але рано чи пізно вони повернуться до Брана з Риконом.

– Гарисє, Мерче, беріть чотирьох псів і вертайтеся по сліду – шукайте, де ми їх загубили. Аґаре, наглядай за ними, жодних штучок я не потерплю. Ми з Фарленом підемо за деривовками. Коли знайдете слід, сурміть у ріжок один раз. Двічі – якщо самі побачите вовків. Коли знайдемо їх, вони приведуть нас до своїх господарів.

Він узяв з собою Векса, малого Фрея і Гініра Червононосого – шукатимуть вгору за течією. Теон з Вексом їхали по цей бік струмка, Червононосий з Волдером Фреєм – по той; і ті, і ті взяли собі по парі хортів. Вовки можуть вибігти на берег з будь-якого боку. Теон придивлявся, шукаючи слідів, зламаних гілок, будь-яких натяків на те, де саме деривовки вийшли з води. Він легко розрізнив відбитки оленя, лося й борсука. Векс шугнув лисицю, яка пила зі струмка, а Волдер сполохав у кущах трьох зайців і навіть примудрився одного підстрелити. Трапилися їм сліди кігтів: це ведмідь подер на клоччя кору високої берези. Але деривовків не було і знаку.

«Трохи далі,– сказав собі Теон.– За отим дубом, через пагорб, за наступним закрутом струмка – там щось обов’язково знайдеться». Він їхав і їхав, хоча розумів, що давно вже час було повернути назад, і в животі в нього дедалі більше млоїло від тривоги. Був уже полудень, коли Теон роздратовано розвернув голову коня і здався.

Якимось чином Оші й тим клятим хлопчакам вдалося вислизнути. А це ж бо неможливо, не пішки, коли у вас на руках каліка й мала дитина. З кожною годиною їхні шанси на втечу тільки зростали. «Якщо вони дістануться якого-небудь села…» Люди на Півночі ніколи не відвернуться від синів Неда Старка, Робових братів. Утікачі отримають коней і харчі. Люди битимуться за честь захищати їх. Та навколо них об’єднається вся бісова Північ!

«Вовки пішли вниз за течією, ось і все,– Теон учепився за цю думку.– Руда сучка занюхає, де вони вибігли з води, і ми знову насядемо їм на п’яти».

Та коли вони приєдналися до Фарленового гурту, одного погляду на псареве обличчя було досить, щоб Теонові надії розлетілися на друзки.

– Та ці пси годяться лише на харч ведмедям,– сердито кинув він.– Шкода, що в мене ведмедя немає.

– Собаки не винні,– Фарлен опустився навколішки поміж мастифом і своєю любою рудою сучкою, поклавши на них руки.– Просто вода змиває запахи, мілорде.

– Вовки мали десь із тої води вийти!

– І вийшли. Або вгору за течією, або вниз. Якщо підемо далі, обов’язково це місце знайдемо, от тільки в який бік рушити?

– Не бачив я, щоб вовк міг кілька миль пробігти по воді,– сказав Смердюк.– Людина може. Якщо знає, що на неї полюють, то може. Але вовк?

Але Теон не був певен. «Ці тварюки не такі, як інші вовки. Треба було з клятих бестій давно шкуру злупити».

Коли вони приєдналися до Гариса, Мерча й Аґара, почули ту саму історію. Мисливці власним слідом здолали півдороги до Вічнозиму, але так і не відшукали, де саме Старки розлучилися з деривовками. Фарленові пси, схоже, були такі самі розчаровані, як і їхні господарі: вони сумно гавкали на дерева й каміння та роздратовано клацали зубами одне на одного.

Теон не наважився визнати поразку.

– Вертаймося до струмка. Пошукаємо ще раз. Цього разу відійдемо настільки, наскільки треба.

– Ми їх не знайдемо,– зненацька мовив малий Фрей.– Принаймні поки з ними ті жабоїди. Мокляки – боягузи, вони не воюють, як чесні люди, вони підкрадаються ззаду та стріляють отруйними стрілами. Ви їх не бачите, зате вони бачать вас. Усі, хто лізе до них у болото, вже звідти не повертаються. У них рухомі хати, ба навіть замки, такі як Сторожа Сіроводдя,– він кинув нервовий погляд на зелень, яка обступила їх зусібіч.– Може, вони й зараз отут – підслуховують, що ми кажемо.

Фарлен розсміявся – показати, що він про це думає.

– Мої хорти в кущах будь-кого б занюхали. Та ти б і перднути не встиг, хлопче, як їх би вже наздогнали.

– Жабоїди не пахнуть, як люди,– не вступався Фрей.– Від них відгонить болотом, як від ропух, дерев і пінявої води. У них під пахвами замість волосся мох росте, а ще вони можуть прожити без їди, на самій рясці, й дихати в драговині.

Теон саме збирався сказати йому, куди йому запхати ці мамчині казки, коли озвався мейстер Лувін.

– Історія оповідає, що краножани зблизилися з дітьми пралісу в ті час, коли зеленвидці збиралися обрушити на Перешийок водяний молот. Може, вони і справді володіють таємними знаннями.

Зненацька ліс видався набагато темнішим, ніж мить тому, так наче на сонце набігла хмара. Одна річ – коли дурниці верзе хлопчак, але ж мейстри начебто дуже мудрі.

– Зараз мене турбують лише одні діти – Бран з Риконом,– мовив Теон.– Назад до струмка. Бігом.

На якусь мить йому здалося, що його не послухаються, однак врешті-решт взяла гору стара звичка. Люди рушили за ним неохоче, але рушили. Малий Фрей стрибав, як ті зайці, що їх він сполохав перед тим. Розділивши людей на два береги, Теон пішов униз за течією. Їхали кілька миль, повільно й обережно, злазили з сідла, щоб перевести коней через небезпечні ділянки, дозволяючи собакам, що «годяться лише на харч ведмедям», обнюхати кожен кущик. У тому місці, де воду загатило впале дерево, мисливцям довелося обігнути глибокий зелений ставок, та якщо деривовки і зробили те саме, вони не лишили ні відбитків, ні сліду. Схоже, тварюки перепливли. «Піймаю – вони в мене поплавають! Обох віддам затонулому богу».

Коли в лісі стемніло, Теон збагнув, що програв. Чи краножани і справді знаються на чарах дітей пралісу, чи Оша обвела всіх круг пальця, як уміють дикуни. Теон змушував рухатися далі й у сутінках, та коли згасло останнє світло, Джозет набрався мужності й мовив:

– Це безглуздо, мілорде. Або кінь підверне ногу, або хтось із нас зламає.

– Джозет має рацію,– мовив мейстер Лувін.– Нічого ми не досягнемо, навпомацки продираючись крізь ліс у світлі смолоскипів.

Теон відчував у роті присмак жовчі, а у шлунку мов змії кублилися й жалилися. Якщо він повернеться у Вічнозим з порожніми руками, може зразу вдягати блазенське вбрання й гостроверхого капелюха: уся Північ матиме його за дурня. «А коли про це почує батько, і Аша…»

– Мілорде королевичу,– під’їхав до нього ближче Смердюк.– А може, Старки й не пішли цією дорогою. На їхньому місці я б рушив на північний схід, певно. До Амберів. Це ж віддані Старкам люди. Тільки землі їхні далеко звідси. Хлопці могли зупинитися на ніч десь ближче. І я, здається, знаю де.

– Кажи,– підозріливо глянув на нього Теон.

– Пам’ятаєте старий млин на Жолудевих Водах? Ми там зупинялися, коли мене полонили й тягнули у Вічнозим. Мірошникова жінка ще продала нам сіна для коней, поки старий лицар квоктав над її шмаркачами. Може, Старки заховалися там.

Теон знав той млин. Раз чи двічі навіть взував мірошничку. Нічого не було особливого ні в млині, ні в ній.

– Чому саме там? Тут неподалік дюжина сіл і твердж.

У безбарвних очах майнуло зачудування.

– Чому? Гадки не маю. Просто в мене таке відчуття: вони там.

Теон уже втомився від цих крутійських відповідей. «Губи в нього такі, наче два хробаки злягаються».

– Про що це ти? Якщо ти від мене щось приховав…

– Мілорде королевичу,– спішився Смердюк і запропонував Теону вчинити так само. Коли вони обидва стояли на землі, він розкрив лантух, який прихопив з Вічнозиму.– Погляньте сюди.

Щось побачити вже було важко. Теон нетерпляче застромив у лантух руку, намацав там м’яке хутро й кусючу вовну. Шкіру йому кольнув якийсь гострий кінчик, і пальці обхопили щось холодне і тверде. Теон витягнув брошку з вовчою головою – срібну, оздоблену чорним бурштином. І зненацька його осінило. Рука стислася в кулак.

– Гелмаре,– мовив він, міркуючи, кому можна довіритися. Нікому.– Аґаре, Червононосий, ви з нами. Решта з собаками можуть повертатися у Вічнозим. Більше вони мені не знадобляться. Тепер я знаю, де ховаються Бран з Риконом.

– Королевичу Теоне,– заблагав мейстер Лувін,– ви не забудете про своє слово? Ви обіцяли милосердя.

– Милосердя було зранку,– сказав Теон. «Ліпше хай бояться, ніж насміхаються».– До тою як мене розсердили.

Джон

У темряві ночі на схилі гори світився вогонь, як упала зірка. Червонів ясніше, ніж інші зорі; не мерехтів, але то спалахував яскравіше, то пригасав, нагадуючи далеку іскру, тьмяну й слабеньку.

«Півмилі вперед і ще тисячу футів угору,– оцінив Джон на око,– ідеальне місце, з якого видно все, що робиться на перевалі внизу».

– Чатові на Скімливому перевалі? – здивувався найстарший з братів. Навесні своєї юності він був королівським зброєносцем, тож чорні брати й досі прозивали його Зброєносцем Долбриджем.– Цікаво, чого це так боїться Манс Рейдер?

– Якби він знав, що вони запалять багаття, він би з цих сіромах шкуру здер,– мовив Ебен – приземкуватий лисань, твердом’язий, як мішок каміння.

– Там, у горах, багаття – це життя,– сказав Кворин Піврукий,– та іноді й смерть.

За його наказом чорні брати, відколи зайшли в гори, не ризикували відкрито розпалювати вогнище. Їли холодну яловичу солонину, черствий хліб і ще черствіший сир, а спали в одязі, тулячись під горами плащів і хутра, зігріваючи одне одного. Джонові пригадалися холодні ночі у Вічнозимі, коли він спав у одному ліжку з братами. Ці люди навколо теж були його братами, от тільки за ліжко правила кам’яниста земля.

– У них точно є ріжок,– мовив Скелезмій.

– У ріжок їм сурмити не можна,– сказав Піврукий.

– Поночі дертися туди довго й небезпечно,– зауважив Ебен, роздивляючись віддалену іскру крізь розколину в скелі, яка дала їм прихисток. Небо було безхмарним, зазублені гори чорніли на чорному тлі до самих верхівок, де у місячному світлі блідо світилися їхні холодні снігові корони.

– А падати ще довше,– мовив Кворин Піврукий.– Думаю, двох людей вистачить. Там, нагорі, теж не більше двох: чатують по черзі.

– Я піду,– визвався розвідник, якого прозивали Скелезмієм: він уже довів, що по горах лазить найкраще з усіх. Тож без нього точно не обійдеться.

– І я,– сказав Джон Сноу.

Кворин Піврукий поглянув на нього. Джон чув голосіння вітру, що трепетав угорі на перевалі. Один з гаронів заіржав і тупнув копитом кам’янисту землю печери, де заховалися братчики.

– Вовк лишиться з нами,– мовив Кворин.– Біле хутро надто добре видно у місячному світлі,– він обернувся до Скелезмія.– Коли закінчите, кинете вниз запалену головню. Побачимо її – підтягнемося до вас.

– Найкраще йти просто зараз,– сказав Скелезмій.

Обидва взяли по бухті мотузки. Скелезмій іще прихопив мішок залізних гостряків і молоточок, головку якого обгорнули товстою повстю. Гаронів лишили внизу, так само як і шоломи, кольчуги та Привида. Перед виходом Джон опустився навколішки й дозволив деривовку себе облизати.

– Лишайся,– звелів він.– Я по тебе повернуся.

Скелезмій вів перед. Це був невисокий жилястий чолов’яга років п’ятдесятьох, сивобородий, але міцніший, ніж здавався на вигляд, і до того ж уночі він бачив краще за всіх, кого знав Джон. Сьогодні його зіркі очі їм дуже знадобляться. За білого дня гори сіро-блакитні, вкриті памороззю, та коли сонце ховається за гострими верхівками, вони робляться чорні-чорнісінькі. А зараз місяць, що викотився на небо, розмалював їх сріблястими візерунками.

Чорні брати рушили крізь чорні тіні, що зачаїлися поміж чорного каміння,– подерлися вгору крутою звивистою стежкою, і в чорному повітрі замерзали клуби пари, яка вихоплювалася в них з рота. Без кольчуги Джон почувався наче голий, та водночас без цього тягаря було краще. Рухалися важко й повільно. Якщо тут поспішити, можна собі гомілку зламати, а то й гірше. Здавалося, Скелезмій інстинктивно знає, куди ставити ногу, а от Джонові доводилося особливо пильнувати на порепаній, нерівній землі.

Скімливий перевал насправді являв собою кілька перевалів – довгу покручену стежку, що вела в обхід цілого ряду обмерзлих і побитих вітром піків, а тоді спускалася крізь сховані від сонця долини. Якщо не рахувати побратимів, Джон не бачив жодної живої людини відтоді, як вони вийшли з лісу й почали підійматися вгору. Мало створили боги таких небезпечних місць, як Льодоікла, ще й настільки ворожих до людей. Нагорі вітер прошивав, як ніж, і голосив у ночі, як оплакує матір порубаних дітей. Кілька дерев, які трапилися дорогою, були опецькуваті й покручені, і росли вони вбік з тріщин і розколин. Над стежкою нерідко нависали перекинуті брили, обліплені бурульками, які здалеку нагадували довгі білі зуби.

Та все одно Джон Сноу не шкодував, що пішов. Тут теж є дива. Він уже бачив спалахи сонця на мілких крижаних водоспадах, що хлянуть із країв прямовисних скель, і гірську долину, порослу осінніми польовими квітами,– синій холодок і ясно-черлений кригопломінь, іржаві й золоті зарості дударевої трави. Зазирав він в ущелини такі глибокі й чорні, що вони, здавалося, закінчуються ген у пеклі; виїжджав на своєму гароні на вивітрені природні скелясті мости, де з обох боків немає нічого – лиш небо. У високості гніздилися орли, що полювати спускалися в долини, легко кружляючи на велетенських синьо-сірих крилах, яких не відрізнити було від неба. Одного разу Джон спостерігав за полюванням тінь-кота на барана: кіт, готуючись до стрибка, ковзав схилом гори, наче рідкий дим.

«І нам прийшов час для стрибка». Хотів би й Джон рухатися так упевнено й тихо, як тінь-коти, і вбивати з такою ж спритністю! За спиною в нього висів у піхвах Довгопазур, але навряд чи місце дозволить ним скористатися. Для такої тісноти Джон мав чингал і кинджал. «Але в них теж буде зброя, а я без кольчуги». Цікаво, думав він, коли ніч добіжить кінця, хто виявиться тінь-котом, а хто – бараном?

Довгий час вони зі Скелезмієм трималися стежки, повторювали всі її завороти й закрути, а вона зміїлася схилом гори все вгору і вгору. Іноді попереду нависали стрімчаки, і тоді вогнище зникало з очей, але раніше чи пізніше знову з’являлося. Стежкою, яку обрав Скелезмій, коні б не пройшли. Час від часу Джонові доводилося спиною притискатися до холодного каміння й дюйм по дюйму просуватися боком, наче краб. Навіть у тих місцях, де стежка ширшала, вона лишалася підступною: траплялися тріщини, куди могла цілком провалитися нога, а ще ж камінці, об які він раз у раз спотикався, і ямки, куди вдень натікала вода й замерзала там поночі. «Крок по кроку,– повторював собі Джон.– Крок по кроку, і я не впаду».

Він не голився відтоді, як виїхав з Кулака Перших Людей, і щетина на верхній губі дуже швидко наїжачилася від паморозі. Вони дерлися вже дві години, коли здійнявся такий лютий вітер, що Джонові тільки лишалося пригнутися, вчепившись у скелю, й молитися, щоб його не здуло з гори. «Крок по кроку,– нагадав він собі, коли вітрюганище вщух.– Крок по кроку, і я не впаду».

Скоро вони видерлися так високо, що вниз уже ліпше й не дивитися. Бо внизу вже була тільки роззявлена пащека чорноти, а над головою – тільки місяць і зорі. «Гора – мати рідна,– сказав Джонові Скелезмій кілька днів тому, під час легшого переходу.– Чіпляйся за неї, тулися обличчям до кам’яних цицьок, і вона тебе не скине». Джон усе перевів на жарт, сказавши, що завжди хотів знати, хто ж його справжня мати, але й гадки не мав розшукати її аж на Льодоіклах. Але зараз це вже не здавалося таким смішним. «Крок по кроку»,– думав Джон, міцно чіпляючись за каміння.

Зненацька вузька стежка обірвалася: на схилі гори тут випинався чорний гранітний виступ. Після ясного місячного сяйва тінь, яку він відкидав, здавалася такою чорною, що відчуття було, наче ступаєш у печеру.

– Звідси просто вгору,– тихим голосом мовив розвідник.– Нам треба опинитися вище за них.

Він зняв рукавиці, запхав за пояс, обв’язався мотузкою, а другим її кінцем обв’язав Джона.

– Коли мотузка напнеться, рушай за мною.

Не чекаючи на відповідь, розвідник подерся нагору, чіпляючись пальцями й упираючись ногами,– швидше, ніж Джон міг собі уявити. Довга мотузка помалу розкручувалася. Джон пильно спостерігав, подумки занотовуючи, як розвідник рухається і де хапається руками, і коли останнє коло мотузки розкрутилося, Джон і собі скинув рукавиці й рушив за ним, тільки набагато повільніше.

Скелезмій закрутив мотузку навколо гострого виступу скелі, на якому розташувався сам, та щойно Джон наблизився, він зняв мотузку й подерся далі. Цього разу, коли мотузка закінчилася, зручного виступу не виявилося, тож він дістав обгорнутий повстю молоток і кількома легенькими ударами забив гостряк глибоко у щілину в камінні. Хай який звук був слабенький, він покотився такою гучною луною, що Джон здригався з кожним ударом, певен, що і дикуни все це чують. Надійно закріпивши гостряк, Скелезмій міцно прив’язав до нього мотузку, і Джон поліз за ним. «Смокчи цицьку гори,– нагадав він собі.– Не дивися вниз. Не спирай всю свою вагу на ноги. Не дивися вниз. Дивись на скелю перед собою. Ось і гарний виступ, за який можна вхопитися рукою. Не дивися вниз. Он на тому уступі можна буде перевести подих, треба тільки його дістатися. Навіть не думай дивитися вниз!»

Одного разу, переносячи вагу з ноги на ногу, він втратив опору – і серце зупинилось у грудях, але – боги милостиві – Джон не впав. Він відчував, як холод каміння просочується йому в пальці, але не наважився вдягнути рукавиці: хай які тісні, вони можуть легко зісковзнути: тканина й хутро не тримаються намертво між тілом і камінням, а тут, нагорі, це – вірна смерть. Обпечена рука задубіла й дуже скоро почала боліти. А ще він десь зірвав собі ніготь на великому пальці, й тепер, хоч куди клав руку, лишав кривавий слід. Джон тільки й сподівався, що до кінця підйому в нього всі пальці ще будуть на місці.

Вони дерлися вгору, вгору, вгору – чорні тіні, що скрадалися підсвіченою місяцем прямовисною стіною скелі. З перевалу їх було видно, як на долоні, однак гора ховала їх від очей дикунів, що сиділи біля вогнища. Вони були вже близько. Джон відчував це. Але все одно думав не про ворога, який чекає попереду, ні про що не здогадуючись, а про своїх братів у Вічнозимі. «Як Бран любив лазити! Хотів би я мати бодай десяту частку його мужності».

Дві третини шляху – і прямовисну скелю перерізала крива розколина, вкрита кригою. Скелезмій простягнув руку, щоб допомогти Джонові видертися на неї. Він уже знову був у рукавицях, тож Джон учинив так само. Розвідник хитнув головою ліворуч, і вдвох вони повзком пролізли по уступу ще з триста ярдів – поки не побачили за рогом скелі тьмяне жовтогаряче сяйво.

Дикуни на чатах розпалили багаття в неглибокій западині на найвужчій ділянці стежки; внизу було прямовисне урвище, а зі спини од вітру затуляла скеля. Оця захисна скеля й дозволила чорним братам плазом підповзти до ворогів, так що до них лишалося кілька футів, і тепер дивитися згори вниз на людей, яких потрібно убити.

Один з дикунів спав, згорнувшись калачиком і заховавшись під горою шкіряних плащів. Джон бачив хіба його волосся – ясно-руде у світлі багаття. Другий сидів ближче до вогню, підкидаючи лозу й гілля та буркітливо нарікаючи на вітер. Третій наглядав за перевалом, хоча що там було бачити, окрім велетенської миски темряви, по вінцях обрамленої засніженими гірськими уступами? Саме у наглядача висів ріжок.

«Троє». На мить Джон почувся невпевнено. «Але ж мало бути лише двоє». Проте один з трьох спить. Та й хай там буде троє чи десятеро, а Джонові все одно доведеться робити те, за чим він сюди прийшов. Тут Скелезмій торкнув його за руку, вказав на дикуна з ріжком. Джон кивнув на того, що сидів біля багаття. Дивно було обирати собі жертву для вбивства. Половину свого життя він провів з мечем і щитом у руках, готуючись саме до цієї миті. Цікаво, а Роб перед першим боєм почувався так само? Не було часу шукати відповіді на це запитання. Скелезмій рухався швидко, як його тезко: він стрибнув на дикунів, і за ним посипався дощ камінців. Висмикнувши Довгопазура з піхов, Джон плигнув навздогін.

Усе, здалось, відбулося за одну мить. Уже згодом, пригадуючи, Джон захоплювався мужністю дикуна, який потягнувся до свого ріжка, а не до меча. Встиг піднести до вуст, але не встиг у нього дмухнути: Скелезмій помахом короткого меча відбив його вбік. Джонів супротивник стрибнув на ноги, цілячись йому в обличчя охопленою полум’ям головнею. Джон смикнувся назад, відчуваючи жар її полум’я. Краєм ока він побачив, що й сонний ворухнувся, і збагнув, що з першим треба чимшвидше кінчати. Коли дикун знову змахнув головнею, Джон посунув на нього, розмахуючи байстрючим клинком, якого тримав обіруч. Валірійська криця протяла дублену шкіру, хутро, вовну й м’ясо, але чоловік, падаючи, перевернувся, й у Джона з рук вилетів меч. А третій, який спав під хутрами, тим часом сів на землі. Джон висмикнув чингал, схопив дикуна за волосся й націлив кінчик ножа просто в горлянку цьому… ні, цій!..

Рука його закам’яніла.

– Дівчина!

– Чатова,– мовив Скелезмій.– Дикунка. Рішай її.

Джон бачив у її очах пострах і полум’я. З того місця, де в шию уп’явся кінчик чингала, цебеніла кров. «Один удар – і все,– сказав собі Джон. Він стояв так близько, що відчував запах цибулі в дівчини з рота.– Вона не старша за мене». Щось у її зовнішності нагадало йому Арію, хоча вони й близько не були схожі.

– Здаєшся? – запитав він, трішки покрутивши чингал. А що як не здасться?

– Здаюся,– з парою вилетіли в холодне повітря її слова.

– Тоді ти – наша полонянка,– Джон прибрав чингал геть від м’якої шкіри в неї на шиї.

– Кворин не казав брати полонених,– мовив Скелезмій.

– І не брати теж не казав.

Джон відпустив волосся дівчини, і та швидко відповзла подалі.

– Вона – списосуджена,– Скелезмій тицьнув у топір з довгим держаком, який лежав поряд з її хутряною постіллю.– Коли ти її схопив, вона саме по нього тяглася. Дай їй найменший шанс – і вона тобі цим топором межи очі зацідить.

– А я їй шансу не дам,– Джон ногою відбуцнув топір подалі від дівчини.– У тебе є ім’я?

– Ігритта,– дівчина потерла поранене горло, і на руці лишилася кров. Дикунка втупилася в мокру долоню.

Сховавши чингал у піхви, Джон витягнув Довгопазура з тіла чоловіка, якого щойно вбив.

– Ти – моя полонянка, Ігритто.

– Я назвала тобі своє ім’я.

– Мене звати Джон Сноу.

– Лихе ім’я! – здригнулася вона.

– Байстрюцьке,– мовив він.– Моїм батьком був лорд Едард Старк з Вічнозиму.

Дівчина сторожко позирала на нього, а от Скелезмій глузливо хихикнув.

– Ти не забув, що це бранці мають відповідати на питання? – розвідник підкинув у багаття довгу гілку.– Але вона все одно нічого не скаже. У мене на очах дикуни собі язики відкушували, щоб не відповідати на питання.

Щойно кінець гілки весело запалав, розвідник зробив два кроки й кинув її вниз, на перевал. Гілка покотилася в темряві ночі, поки не зникла з очей.

– Спаліть тих, що вбили,– сказала Ігритта.

– Для цього знадобиться багаття побільше, а вони надто яскраво горять,– Скелезмій обернувся, шукаючи в чорній далечіні бодай іскри світла.– Тут неподалік ще є дикуни, так?

– Спаліть їх,– уперто повторила дівчина,– бо може так статися, що вам знов мечі знадобляться.

Джон пригадав мертвого Отора з його холодними чорними долонями.

– Може, і справді слід зробити, як вона каже.

– Є й інші варіанти.

Скелезмій опустився навколішки перед своїм убитим, зняв з нього плащ, чоботи, пояс і жилетку, тоді закинув тіло собі на худеньке плече й поніс до урвища. Крекнувши, він перекинув тіло через край. За мить знизу почувся важкий виляск. На той час розвідник уже й другого убитого роздягнув догола й тягнув за руки. Джон узяв мерця за ноги, й удвох вони зі Скелезмієм жбурнули його в темряву ночі.

Ігритта дивилася, але нічого не казала. Вона виявилася старшою, ніж Джонові здалося на перший погляд: може, їй уже й двадцять, просто вона невисока; а ще вона була кривонога, кругловида, з маленькими долонями й кирпатим носиком. Розкошлана кучма рудого волосся стирчала навсібіч. На землі дівчина здавалася кругленькою, але то все було через хутро, вовну та шкіру. А під ними, могло виявитися, вона така сама худенька, як Арія.

– Вас поставили чатувати на нас? – запитав її Джон.

– І на вас, і на інших.

Скелезмій грів руки над вогнем.

– А що там, за перевалом?

– Вільний народ.

– Скільки вас?

– Сотні й тисячі. Ти стільки в житті не бачив, вороне,– посміхнулася вона. Зуби в неї були криві, але білосніжні.

«Вона не знає, скільки їх».

– А навіщо було приходити сюди?

Ігритта замовкла.

– Що на Льодоіклах може бути потрібно вашому королю? Довго ви тут лишатися не можете – тут нема що їсти.

Дівчина відвернулася.

– Ви плануєте піти маршем на Стіну? Коли?

Вона втупилася в полум’я, наче й не чує питання.

– А ти нічого не знаєш про мого дядька – Бенджена Старка?

Ігритта і це проігнорувала. Скелезмій засміявся.

– Якщо вона зараз язик виплюне, потім не кажи, що я тебе не попереджав.

Від каміння луною відбилося басовите гарчання. «Тінь-коти»,– зразу здогадався Джон. І справді, підвівшись, він почув ще одного – зовсім близько. Витягнувши меча, він розвернувся, дослухаючись.

– Нас вони не зачеплять,– мовила Ігритта.– Це вони мерців занюхали. Коти кров чують за шість миль. Триматимуться неподалік трупів, поки не об’їдять м’ясо до нитки й не поперегризають кістки, щоб виїсти мозок.

Від каміння луною відбивалися звуки котячого бенкету. Джонові стало не по собі. Близькість вогню нагадала йому, наскільки він утомився, але спати він не наважувався. Він узяв полонянку й тепер мав її стерегти.

– Це були твої родичі? – запитав він неголосно.– Ці двоє, яких ми вбили?

– Не більше, ніж ти.

– Я? – нахмурився Джон.– Про що це ти?

– Ти ж сказав, що ти – Вічнозимський Байстрюк.

– Так і є.

– Хто твоя мати?

– Жінка, безперечно. Здебільшого це так і є.

Хтось колись сказав йому ці самі слова. Та він уже не пригадував хто.

Вона знов усміхнулася, зблиснувши білими зубами.

– А вона ніколи не співала тобі пісню про зимову ружу?

– Я матері своєї не знаю. І пісні такої теж.

– Її склав Баїл Бард,– мовила Ігритта.– Давним-давно він був королем-за-Стіною. Його пісні знають усі вільні люди, але ви на півдні, мабуть, їх не співаєте.

– Вічнозим не на півдні,– заперечив Джон.

– На півдні. Усе, що за Стіною, для нас на півдні.

Про це він не подумав.

– Мабуть, і справді все залежить від того, з яких позицій дивитися.

– Ага,– погодилася Ігритта.– Завжди.

– Розказуй,– мовив Джон. Минуть години, поки сюди підтягнеться Кворин, а оповідь принаймні не дасть заснути.– Послухаю казку.

– Вона тобі може не сподобатися.

– Все одно хочу її почути.

– Хоробрий чорний ворон,– підкусила дівчина.– Що ж, задовго до того, як стати королем вільного народу, Баїл був видатним нальотчиком.

– Убивцею, грабіжником і ґвалтівником,– пирхнув Скелезмій,– ось що ти хотіла сказати.

– Все залежить від того, з яких позицій дивитися,– мовила Ігритта.– Старк з Вічнозиму хотів отримати Баїлову голову, але схопити його не міг і через це бризкав жовчю. Одного разу він обізвав Баїла боягузом, який полює тільки на слабших. Коли чутки про це докотилися до самого Баїла, той заприсягнувся дати лордові урок. Отож він переліз через Стіну, здолав королівський гостинець і однієї зимової ночі з’явився у Вічнозимі з лірою в руці, назвавшись Сигериком Скагоським. «Сигерик» означає «облудник» давньою мовою, якою говорили перші люди й досі говорять велети.

І на півночі, і на півдні співців завжди стрічають радо, тож Баїл їв за столом самого лорда Старка та грав для лорда на престолі далеко за полуніч. Співав він і старих пісень, і нових, які склав сам, грав і співав так гарно, що, коли закінчив, лорд запропонував йому самому назвати свою винагороду. «Я прошу всього-на-всього квіточку,– відповів Баїл,– найгарнішу квітку, що цвіте в садах Вічнозиму».

А на той час щойно зацвітали зимові ружі, а квітки рідкіснішої й ціннішої просто немає. Отож Старк послав у свої скляні сади наказ зірвати найгарнішу з усіх зимових руж у винагороду співцеві. Так і було зроблено. Та на ранок співець зник… разом з юною цнотливою дочкою лорда Брандона. Ліжко виявилося порожнім – зосталася тільки блакитна ружа, яку лишив Баїл на подушці, де перед тим лежала голова дівчини…

Такої легенди Джон іще не чув.

– І про якого ж це Брандона йдеться? Брандон Будівничий жив у Добу героїв, за тисячі років до Баїла. Був ще Брандон Палій, і його батько Брандон корабельник, але…

– То був Брандон Бездітник,– різко мовила Ігритта.– То ти слухаєш легенду чи ні?

– Давай далі,– нахмурився він.

– Інших дітей у лорда Брандона не було. На його веління чорні ворони сотнями злетілися зі своїх замків, але не змогли знайти і сліду ні Баїла, ні дівчини. Майже рік вони шукали, поки лорд не занепав духом і не захворів, і все велося до того, що рід Старків урветься. Та однієї ночі, лежачи на смертному одрі, лорд Брандон почув плач немовляти. Він пішов на звук – і знайшов свою дочку: вона спала у власній спальні, а біля грудей у неї було немовля.

– Це Баїл привіз її назад?

– Ні. Вони весь цей час були у Вічнозимі – ховалися попід замком серед мертвих. Дівчина так закохалася в Баїла, що народила йому сина, так співається в пісні… хоча, якщо по правді, в усіх тих баладах, що складав Баїл, дівчата в нього закохуються. Хай там як, а Баїл зоставив дитину як плату за квітку, яку зірвав без дозволу, і хлопчик, вирісши, став наступним лордом Старком. Ось як воно: в тобі є кров Баїла, так само як і в мені.

– Та не було такого,– мовив Джон.

– Може, було,– знизала вона плечима,– а може, й не було. Але балада гарна. Мама часто мені її співала. Вона теж була жінкою, Джоне Сноу. Як і твоя,– дівчина потерла шию, на якій Джон лишив ранку.– Пісня закінчується на тому, як знаходиться немовля, та насправді історія має похмурішу кінцівку. Через тридцять років, коли Баїл уже був королем-за-Стіною й одного разу повів вільний народ на південь, на Замерзлому броді його перестрів молодий лорд Старк… і зарубав, бо Баїл, схрестивши мечі з власним сином, не схотів його вбивати.

– Син прикінчив батька,– мовив Джон.

– Ага,– мовила вона,– та боги не люблять кревногубців, навіть тих, що вбивають з незнання. Коли лорд Старк повернувся з поля бою і його мати побачила в нього на списі голову Баїла, вона з горя викинулася з вежі. Син ненадовго пережив її. Один з його синів злупив з нього шкіру та зробив з неї плащ собі.

– Брехун твій Баїл,– упевнено мовив Джон.

– Ні,– заперечила Ігритта,– просто бардова правда відрізняється від твоєї чи моєї. Але то таке. Ти просив розказати легенду, я розказала,– вона відвернулася, заплющила очі й начебто заснула.

Світанок і Кворин Піврукий прийшли одночасно. Коли чорні скелі посіріли, а небо на сході набрало насиченого синього кольору, Скелезмій зауважив унизу розвідників, які рухалися вгору. Джон збудив свою полонянку і, тримаючи її за руку, почав спускатися їм назустріч. На щастя, з гір вела ще одна дорога на північний захід – значно легша, ніж та, якою вони піднімалися сюди. У вузькій ущелині трійця дочекалася братів, які з’явилися, ведучи своїх гаронів. Щойно вловивши знайомий запах, Привид помчав назустріч. Джон присів, дозволяючи деривовку схопити господаря зубами за зап’ястя й посіпати руку туди-сюди. Вони завжди гралися в цю гру. Та коли він звів погляд, виявив, що Ігритта витріщається на нього очима величезними й білими, як курячі яйця.

Побачивши полонянку, Кворин Піврукий нічого не сказав.

– Їх було троє,– повідомив Скелезмій. І більше нічого.

– Ми тут двох проходили,– мовив Ебен.– Тобто те, що від них лишили тінь-коти.

Він кисло роздивлявся дівчину, й на обличчі в нього ясно читалася підозра.

– Вона здалася,– змушений був сказати Джон.

Кворинове обличчя лишалося незворушним.

– Ти знаєш, хто я такий?

– Кворин Піврукий,– озвалася дівчина. Поряд з ним вона здавалася зовсім дитиною, але дивилася на нього сміливо.

– Кажи мені правду. Якби я потрапив до рук ваших людей і здався, що я за це отримав би?

– Повільнішу смерть.

Здоровань-розвідник глянув на Джона.

– Нам нема чим її годувати, нема людей, щоб за нею наглядати.

– Дорога наша й так небезпечна, хлопче,– мовив Зброєносець Долбридж.– Один скрик, коли треба тиша,– і всі ми приречені.

– Сталевий поцілунок змусить її мовчати,– дістав кинджал Ебен.

У Джона пересохло в горлі. Він безпомічно дивився на братчиків.

– Вона здалася мені.

– Тоді саме ти маєш зробити те, що треба,– сказав Кворин Піврукий.– Ти – кров од крові Вічнозиму й побратим Нічної варти…– він перевів погляд на інших.– Ходімо, браття. Лишіть його. Йому буде легше, якщо ми не дивитимемося.

Він повів братів угору крутою звивистою стежкою у напрямку блідо-рожевої сонячної заграви, яка пробивалася в розколині, й зовсім скоро Джон з Привидом лишилися наодинці з дівчиною-дикункою.

Він думав, що вона спробує втекти, але вона просто собі стояла, чекаючи й поглядаючи на нього.

– Ти ще не вбивав жінки, ні?

Джон похитав головою, і вона мовила:

– Ми помираємо так само, як і чоловіки. Але тобі необов’язково це робити. Манс прийме тебе до себе, я точно знаю. Є таємні стежки. Оті ворони нас ніколи не піймають.

– Я такий самий ворон, як і вони,– мовив Джон.

Вона покірливо кивнула.

– А ти мене потім спалиш?

– Я не можу. Дим можуть побачити.

– Правда,– стенула вона плечима.– Ну, можна закінчити й гірше, ніж у шлунку тінь-кота.

Джон через плече витягнув Довгопазура.

– Ти зовсім не боїшся?

– Вночі боялася,– визнала вона.– Але вже зійшло сонце,– вона відкинула коси, оголюючи шию, й опустилася перед ним навколішки.– Бий щосили, вороне, бо я повернуся – переслідувати тебе.

Довгопазур був не такий довгий і важкий, як батьків меч Лід, але все одно це – валірійська криця. Джон помацав лезо, намічаючи, яким місцем бити, й Ігритта поїжилася.

– Холодно,– сказала вона.– Давай швидше вже.

Джон заніс Довгопазура над головою, міцно стиснувши руків’я обома долонями. «Один удар, і вкласти в нього всю свою силу». Принаймні це швидка й чиста смерть. Він син свого батька. Хіба ні? Хіба ні?

– Давай,– підганяла вона.– Байстрюче! Давай! Я не можу триматися хоробро вічно.

Та удару все не було, і дівчина обернула до Джона голову.

Джон опустив меча.

– Іди,– пробурмотів він.

Ігритта витріщилася на нього.

– Бігом,– сказав він,– поки до мене здоровий глузд не повернувся. Іди!

І вона пішла.

Санса

Небо на півдні чорніло від диму. Він клубами здіймався з сотні далеких вогнищ, своїми темними цівками розмиваючи зорі. На тому боці Чорноводого Бурчака щоночі від обрію до обрію палав вогонь, а на цьому боці Куць підпалив увесь берег: доки та склади, домівки та борделі – все, розташоване під мурами міста.

Навіть у Червоній фортеці в повітрі відчувався смак попелу. Коли Санса в тиші богопралісу натрапила на сера Донтоса, той запитав, чи вона не плакала.

– Це від диму,– збрехала вона.– Таке враження, наче горить половина королівства.

– Лорд Станіс хоче викурити Куцевих дикунів,– говорив Донтос, погойдуючись і однією рукою тримаючись за стовбур каштана. Червоно-жовту картату блазенську сорочку забруднила винна пляма.– Бо вони вбивають його розвідників і нападають на обоз. А дикуни теж палять. Куць сказав королеві, що Станісу пора навчити своїх коней їсти попіл, бо вони і травинки ніде не знайдуть. Я сам це чув. Я, блазень, тепер чую такі речі, яких зроду не чув, як був лицарем. Вони між собою розмовляють так, наче мене там немає, а…– він нахилився ближче, дихаючи перегаром просто їй в обличчя,– а Павук за найменшу інформацію платить золотом. Думаю, Сновида служив йому роками.

«Знову він п’яний. Називається моїм жалюгідним Флоріяном, і таким він і є. Та це все, що я маю».

– А це правда, що лорд Станіс спалив богопраліс у Штормокраї?

Донтос кивнув.

– Зробив з дерев височенне багаття в жертву своєму новому богові. Це його червона жриця змусила. Кажуть, це вона тепер ним керує – тілом і душею. Він заприсягнувся спалити і Великий септ Бейлора, якщо візьме місто.

– І нехай. Я не проти, якщо він згорить.

Коли Санса вперше угледіла Великий септ з його мармуровими стінами й сімома кришталевими вежами, то подумала, що це – найгарніша споруда на світі, але це було до того, як Джофрі на сходах септу відрубав її батькові голову.

– Циць, дитино, боги почують.

– З якого дива? Вони ніколи не чують моїх молитов.

– Чують. Вони ж послали тобі мене, так?

Санса колупала кору на дереві. У неї, наче в гарячці, паморочилось у голові.

– Вони послали вас, але що ви зробили? Ви обіцяли, що відвезете мене додому, а я досі тут.

Донтос поплескав її по руці.

– Я де з ким побалакав, це мій добрий друг… і ваш теж, міледі. Він винайме прудкий корабель, який відвезе нас у безпечне місце… коли прийде час.

– Час – саме зараз,– твердо мовила Санса,– поки не почалися бої. Про мене всі забули. Я знаю: якби ми схотіли, змогли б непомітно вислизнути.

– Дитино, дитино,– похитав головою Донтос.– Так, із замку ми б вислизнули, нема питань, але міські брами тепер охороняються пильніше, ніж перед тим, а Куць навіть ріку від міста відрізав.

Це була щира правда. Таким порожнім Санса ще не бачила Чорноводий Бурчак. Усі пороми забрали на лівий, північний берег, а торгові галери або повтікали, або ж захоплені Куцем і переобладнані під бойові. Єдині кораблі тепер тут – це королівські військові галери. Вони безупинно курсують туди-сюди, тримаючись глибоководдя на середині ріки й обмінюючись градом стріл зі Станісовими лучниками, які засіли на правому, південному березі.

Сам лорд Станіс іще був у дорозі, але його передові загони з’явилися два дні тому, якраз перед молодиком. Прокинувшись, Королівський Причал побачив їхні намети й прапори. Санса чула, що їх – п’ять тисяч: майже стільки само, як золотих плащів у місті. На прапорах майоріли червоне й зелене яблуко Фосовеїв, черепаха Естермонтів і заквітчаний лис дому Флорентів, а командував ними сер Гіяр Мориген, славнозвісний лицар-південець, якого люди прозвали Гіяром Зеленим. На штандарті в нього красувався ворон у польоті, який простер свої крила на зеленкуватому штормовому небі. Але місто налякали блідо-жовті прапори. За ними тягнулися довгі рвані хвости, схожі на язики полум’я, а на місці герба лорда мали вони герб божий: вогненне серце Царя світла.

– Коли підійде Станіс, з ним буде вдесятеро більше вояків, ніж у Джофрі, всі так кажуть.

Донтос потиснув Сансі плече.

– Величина його війська значення не має, люба, поки воно на тому боці річки. Станісу не переплисти сюди без кораблів.

– У нього є кораблі. Більше, ніж у Джофрі.

– Зі Штормокраю плисти – неблизький світ, і кораблям доведеться обійти Ріг Масі, пройти Глотку й перетнути Чорноводу затоку. Може, милостиві боги пошлють шторм, який змиє їх у море,– Донтос із надією всміхнувся.– Тобі непросто, я знаю. Але будь терпляча, дитино. Коли мій друг повернеться в місто, буде нам корабель. Май віру в свого Флоріяна й постарайся не боятися.

Санса уп’яла нігті в долоню. Вона відчувала, як у нутрі збирається страх, крутить і шарпає, щодень гірше. Ночами їй і досі снилися кошмари про той день, коли відпливла королівна Мірселла,– темні задушливі сни, з яких вона прокидалася в чорноті ночі, хапаючи ротом повітря. На неї кричали люди – кричали без слів, як тварини. Її оточили, закидали грязюкою, намагалися стягнути з коня,– а могло б і гірше бути, якби до неї з мечем у руці не пробився Гончак. Люди роздерли верховного септона й каменем розтрощили голову серу Арону. «Постарайся не боятися!» – сказав Донтос.

Та все місто боїться! Санса бачила це з замкових мурів. Простолюд ховався за зачиненими віконницями й замикав двері, так наче це когось врятує. Останнього разу, коли впав Королівський Причал, Ланістери грабували та ґвалтували, скільки заманеться, й сотні людей вони підняли на мечі, хоча місто саме відчинило браму. Цього разу Куць збирається воювати, а місту, яке опиралося, взагалі не варто чекати милості.

Донтос тим часом не вгавав.

– Якби я й досі лишався лицарем, мені б довелося вдягнути обладунки й стати на мури з усіма. Мені слід ноги Джофрі цілувати та щиро йому дякувати.

– Якби ви подякували йому за те, що він зробив з вас блазня, він би знову з вас лицаря зробив,– різко мовила Санса.

– А моя Джонкіл – розумненька, ні? – хихикнув Донтос.

– І Джофрі, і його мати кажуть, що я дурна.

– Нехай. Так навіть безпечніше, люба. Королева Серсі, Куць, лорд Вейрис та іже з ними – всі вони, мов яструби, стежать одне за одним і платять направо й наліво шпигунам, щоб дізнатися, хто що робить, але ж ніхто з них не переймається через дочку леді Танди, правда ж? – Донтос затулив рота долонею, щоб приховати відрижку.– Боги бережіть тебе, моя маленька Джонкіл! – він уже перейшов на плаксивий тон. Так завжди було після вина.– А тепер поцілуй свого Флоріяна. Один цілунок на щастя,– він гойднувся до неї.

Санса ухилилася від вологих вуст і, легенько цьомкнувши його в неголену щоку, побажала йому добраніч. Довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не розплакатися. Останнім часом вона плаче забагато. Вона розуміла, що так негоже, але не могла нічого з собою вдіяти: сльози самі накочувалися, іноді через якусь дурничку, і вона вже не могла загнати їх назад.

Підйомний міст у Мейгорову тверджу ніхто не охороняв. Куць перевів основну масу золотих плащів на міські мури, а білі лицарі королівської варти мали важливіші справи, ніж дибати за Сансою назирці. Вона могла тепер ходити, куди схоче, аби не за межі замку, але їй і не було куди йти.

Вона перетнула сухий рів, утиканий лихими залізними палями, й подерлася нагору вузькими гвинтовими сходами, та коли нарешті підійшла до дверей своєї спальні, не змогла в неї зайти. У цих стінах вона почувалась, як у пастці; навіть із широко розчиненим вікном їй бракувало повітря.

Розвернувшись, Санса рушила сходами далі. Дим затулив зорі й тоненький серпик місяця, дах обступили густі тіні, й той поринув у темряву. Але звідси було видно все: високі вежі й наріжні форти Червоної фортеці, а за муром – лабіринт міських вулиць; чорну ріку, що тягнулася на південний захід, затоку на сході, стовпи диму й попелу, і вогонь – вогонь повсюди. Люди зі смолоскипами, як мурахи, повзали на міських мурах і юрмилися на дерев’яних галереях-гурдиціях, що обліпили зубчасті стіни. Внизу біля Брудної брами, як сильветка на тлі рухливого диму, вирізнялися нечіткі обриси трьох небачено великих катапульт, які нависали над мурами на добрі двадцять футів. Однак усе це не могло вилікувати Сансу від страху. Її прошив біль – такий різкий, що вона схлипнула і схопилася за живіт. Вона б, мабуть, упала вниз, якби знагла до неї не метнулася тінь і міцні пальці не вчепилися в руку, утримуючи її на ногах.

Санса схопилася за зубець на мурі, і пальці тернулись об шорсткий камінь.

– Відпустіть мене,– скрикнула вона.– Відпустіть!

– Пташечка вирішила, що в неї виросли крила? Чи хочеш закінчити калікою, як отой твій братик?

Санса викручувалася з дужих рук.

– Я не збиралася кидатися вниз. Просто… ви мене сполохали, от і все.

– Тобто злякав. Я досі тебе лякаю.

Санса глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

– Я думала, я тут сама, я…– вона відвела очі.

– Пташечка й досі боїться поглянути мені в обличчя, так? – Гончак відпустив її.– Але ти зраділа моєму обличчю, коли опинилася в руках натовпу. Пам’ятаєш?

Санса пам’ятала надто добре. Пам’ятала, як лементували люди, і як цебеніла кров у неї по щоці, куди поцілив камінь, і як смерділо часником з рота в чоловіка, який намагався стягнути її з коня. Вона досі відчувала, як їй у зап’ястя мертво вчепилися пальці, як вона заточилася й почала падати…

Тоді вона думала, що помре, але раптом пальці сіпнулися – всі п’ять водночас, і чоловік закричав голосно, як кінь. Його долоня відпала, а інша долоня, дужча, штовхнула Сансу назад у сідло. Чоловік, від якого смерділо часником, валявся на землі, з обрубаної культі струменіла кров, але навколо юрмилися ще люди, й чимало з них тримали в руках дубці. Гончак стрибнув на них, і його сталевий меч замиготів у повітрі, розсіюючи навколо кривавий туман. Коли люди розступилися перед ним і почали розбігатися, він зареготався, і на мить його жахливе обпечене обличчя перемінилося.

Тепер Санса змусила себе глянути в це обличчя – по-справжньому глянути. Це ввічливо, а леді не має забувати про ввічливість. «Найгірше – це не шрам і навіть не перекривлений рот. Найгірше – це очі». Вона в житті не бачила очей, настільки переповнених люттю.

– Я… я мала б до вас підійти,– сказала вона, затинаючись.– Подякувати за… за порятунок… ви вчинили так хоробро!

– Хоробро? – чи то реготнув, чи то рикнув Гончак.– Собаці не потрібна мужність, щоб розігнати щурів. Їх було тридцятеро проти одного, але жоден не наважився стати проти мене.

Їй не подобалося, як він це говорить – різко й сердито.

– Невже ви тішитеся, лякаючи людей?

– Ні, я тішуся, вбиваючи людей,– рот його сіпнувся.– Можеш скільки завгодно морщити лобика, тільки не треба цього фальшивого благочестя. Ти ж вилупок високого лорда. Не кажи мені, що лорд Едард Старк з Вічнозиму ніколи нікого не вбивав.

– Тільки з обов’язку. Він не любив цього.

– Це він так казав? – Кліган знов засміявся.– Твій батько збрехав. Вбивство – найприємніша на світі річ,– він витягнув меча.– Ось де правда. Твій любий батечко дізнався це на Бейлорових сходах. Лорд Вічнозиму, правиця короля, хранитель Півночі, могутній Едард Старк з древнього роду, якому вже вісім тисяч років… а клинок Іліна Пейна усе одно пробив йому шию, ні? Не пригадуєш, як він сіпався, коли з плечей у нього відлетіла голова?

Санса мерзлякувато обхопила себе руками.

– Чому ви всіх ненавидите? Я ж хотіла вам подякувати…

– Так-так, як одному з тих твоїх справжніх лицарів, яких ти так любиш. А для чого, як ти гадаєш, існують лицарі, дівчинко? Думаєш, отримувати від леді знаки уваги та красуватися в золотих латах? Лицарі існують для вбивства,– він притулив край меча їй до шиї, якраз попід вухом. Санса відчувала, яке лезо гостре.– Вперше я вбив людину у дванадцять років. Скількох убив відтоді – не порахувати. Можних лордів зі старовинних фамілій, товстих багатіїв у оксамитах, гордих і надутих як міхур лицарів, так, і жінок з дітьми теж,– усі вони – м’ясо, а я – різник. Хай забирають свої землі, своїх богів і своє золото. Хай забирають своїх серів,– Сандор Кліган сплюнув їй під ноги, чітко показуючи своє до цього ставлення.– Поки в мене є оце,– мовив він, забираючи меча від її горла,– немає на землі людини, якої мені слід боятися.

«Окрім вашого брата,– подумала Санса, але їй вистало клепки не казати цього вголос.– Він пес, як і каже. Напівдикий злий пес, що кусає руку, яка намагається його попестити, й водночас готовий роздерти будь-кого, хто образить його господарів».

– Навіть людей на тому боці річки?

Кліган звернув очі до далекого полум’я.

– Цей вогонь…– він уклав меча в піхви.– Тільки боягузи воюють вогнем.

– Лорд Станіс не боягуз.

– Але й на брата свого не схожий. Роберт ніколи б не дозволив такій маленькій перешкоді, як ріка, зупинити себе.

– А що ви робитимете, коли він перейде ріку?

– Битимуся. Вбиватиму. Може, помру.

– А вам не страшно? За все те зло, яке ви заподіяли, боги можуть запровадити вас у якесь жахливе пекло.

– Яке таке зло? – засміявся він.– Які такі боги?

– Боги, що створили нас усіх.

– Усіх? – глузливо мовив він.– Скажи-но мені, пташечко, який бог міг створити таке чудовисько, як Куць, або таку дурепу, як дочка леді Танди? Якщо боги існують, вони створили овець вовкам на харч і слабких сильним на забаву.

– Справжні лицарі захищають слабких.

– Немає ніяких справжніх лицарів,– пирхнув він,– так само як і богів. Не можеш захиститися сам – умирай і звільни місце для тих, хто може. Нашим світом правлять гостра криця й дужі руки, і не вір, що це не так.

– Ви жахливі! – позадкувала від нього Санса.

– Я чесний. А жахливий світ. А тепер тікай, пташечко, мене вже нудить від того, як ти на мене позираєш.

Не мовлячи більше ні слова, вона втекла. Вона боялася Сандора Клігана… й водночас підсвідомо бажала, щоб у сера Донтоса було бодай трішки Гончакової жорстокості. «Боги існують,– сказала вона собі,– і справжні лицарі теж. Не може бути, щоб усі легенди виявилися брехливими».

Уночі Сансі знову наснився заколот. Навколо неї вирувала юрба, верещала – ошалілий звір з тисячею облич. Хай куди Санса оберталася, всюди натикалася на перекривлені обличчя – потворні нелюдські машкари. Плачучи, вона запевняла їх, що нікому з них не заподіяла лиха, але вони все одно тягнули її з коня. «Ні,– плакала вона,– ні, будь ласка, не треба»,– але ніхто не зважав. Вона гукала сера Донтоса, братів, свого мертвого батька та свою мертву вовчицю, галантного сера Лораса, який одного разу подарував їй червону троянду, але ніхто не прийшов. Вона гукала звитяжців з балад – Флоріяна, сера Ріяма Редвина й королевича Еймона Лицаря-Дракона, але ніхто не чув. Жінки крутилися навколо неї, як ласки, щипаючи за стегна та штурхаючи ногами в живіт, а хтось зацідив їй в обличчя, й вона відчула, як хруснули зуби. Аж тут вона угледіла ясне сяйво криці. В живіт їй застромився ніж – і шарпав, шарпав, шарпав, поки не лишилося нічого, крім блискучого мокрого дрантя.

Коли Санса прокинулася, у вікно косо вливалося бліде ранкове світло, але вона почувалася так зле, наче зовсім не спала. Стегна були якісь липкі. Відкинувши покривало й побачивши кров, вона подумала, що цей нічний кошмар їй не наснився. Їй пригадалося, як у животі в неї прокручувалися ножі. Санса перелякано сіпнулася, відкидаючи ногами покривало, і впала на підлогу – важко дихаючи, гола, закривавлена, перестрашена.

Але поки вона корчилася на чотирьох на підлозі, її осінило.

– Ні, будь ласка! – заплакала Санса.– Будь ласка, тільки не це!

Вона цього не хотіла – не зараз, не тут, не зараз, не зараз, не зараз!

Її опанувало божевілля. Вчепившись у стійку ліжка, вона звелася на ноги, підійшла до миски та змила липку кров між ніг. Коли вона закінчила, вода в мисці була рожева. Служниці побачать – і про все здогадаються. Тоді вона згадала простирадла. Кинувшись до ліжка, вона з жахом утупилася у промовисту червону пляму. Думала тільки про те, що її треба якось змити, бо всі побачать. А Санса цього не може дозволити, бо її видадуть за Джофрі та змусять з ним спати.

Схопивши ножа, Санса вирізала пляму. «А як мене запитають про діру, що я скажу?» По обличчю в неї побігли сльози. Вона рвонула з ліжка порізане простирадло, а тоді й забруднений коц. «Доведеться їх спалити». Скрутивши речові докази вузлом, вона запхала їх у коминок, облила олією з лампи й підпалила. Коли ж збагнула, що кров крізь простирадло просочила й перину, Санса згорнула перину, от тільки збиток був занадто великий і громіздкий, незручний. Санса змогла запхати його в полум’я лише наполовину. Вона саме стояла навколішках, пхаючи перину у вогонь, а навколо неї, заповнюючи кімнату, клубочився густий сірий дим, коли двері розчахнулися – і почулося, як покоївка хапнула ротом повітря.

Знадобилося троє служниць, щоб відтягнути Сансу від коминка. Але всі її зусилля виявилися марними. Постіль згоріла, та поки Сансу волокли, по ногах у неї знов побігла кров. Так наче власне тіло зрадило її Джофрі, розгорнувши малиновий прапор Ланістерів усьому світові напоказ.

Коли вогонь згас, обпалену перину прибрали, дим більш-менш розігнали, а в кімнату принесли купіль. Заходили й виходили жінки, щось бурмочучи й дивно поглядаючи на дівчину. Купіль наповнили гарячущою водою, Сансу викупали, вимили їй волосся й дали тканину, щоб покласти між ніг. Через дим зіпсувалося майже все її вбрання. Одна з жінок вийшла і повернулася з простою зеленою вовняною сукнею, яка майже пасувала Сансі за розміром.

– Не така гарна, як ваші власні, але носити можна,– оголосила жінка, натягаючи сукню їй через голову.– Туфлі не постраждали, тож вам не доведеться йти до королеви босоніж.

Коли Сансу завели в королівську світлицю, Серсі Ланістер саме снідала.

– Можеш присісти,– люб’язно мовила королева.– Ти голодна?

Вона вказала на стіл, на якому стояли каша, мед, молоко, варені яйця і підсмажена риба з хрусткою скоринкою.

Сам вигляд їжі викликав у Санси нудоту. Шлунок був наче у вузол скручений.

– Ні, дякую, ваша світлосте.

– Я тебе розумію. З цими Тиріоном і лордом Станісом, уся їжа мені смакує як попіл. А ще ти тут влаштувала пожежу. І чого ти домагалася?

Санса похилила голову.

– Кров налякала мене.

– Кров – це печатка твоєї жіночої зрілості. Леді Кетлін могла б тебе й підготувати до цього. У тебе перший розквіт, от і все.

Санса геть не почувалася квітучою.

– Леді-мати казала мені, але я… я гадала, все станеться по-іншому.

– Як це – по-іншому?

– Не знаю. Менше… менше бруду, а більше магії.

Королева Серсі засміялася.

– Ще побачиш, як це – дітей родити, Сансо. Життя жінки на дев’ять десятих – це бруд, і тільки на одну десяту – магія, скоро сама переконаєшся… а те, що спершу здається магією, згодом може виявитися найгіршим брудом,– вона сьорбнула молока.– Отож тепер ти жінка. Ти бодай трішки уявляєш, що це означає?

– Це означає, що тепер я готова до шлюбної постелі,– сказала Санса,– готова народжувати дітей королю.

Королева криво посміхнулася.

– Але ця перспектива, бачу, тебе більше не надихає. Не можу тебе за це винити. З Джофрі завжди було непросто. Навіть його народження… щоб родити його на світ, я мучилася півтора дня. Ти уявити не можеш цього болю, Сансо. Я так верещала, що думала, король Роберт почує мене в королівському лісі.

– А його світлість не сидів з вами?

– Роберт? Роберт полював. Це в нього традиція така. Щойно мені приходила пора, мій царствений чоловік тікав у ліс зі своїми хортами й мисливцями. Повертаючись, дарував мені яку-небудь шкурку або оленячі роги, а я йому – немовля.

Та я й не хотіла, щоб він лишався. Зі мною був мейстер Пайсел і ціла армія повитух, а ще зі мною був брат. Коли Джеймі сказали, що йому не можна до мене зайти, він посміхнувся й запитав, хто саме з них збирається його затримати.

Боюся, від Джофрі такої відданості чекати годі. Якби твоя сестра була жива, ти могла б за це подякувати їй. Він так і не зміг забути той день на Тризубі, коли вона принизила його в тебе на очах, тож він натомість принижує тебе. Але ти сильніша, ніж здаєшся. Думаю, трохи приниження ти переживеш. Я ж пережила. Короля, може, ти й не любитимеш, зате любитимеш його дітей.

– Я люблю його світлість усім серцем,– сказала Санса.

Королева зітхнула.

– Ти ліпше щось новеньке вигадай, і то швидко. Бо Станісу це не сподобається, точно тобі кажу.

– Новий верховний септон сказав, боги ніколи не допустять перемоги лорда Станіса, адже законний король – Джофрі.

На обличчі королеви майнула слабка посмішка.

– Робертів законний син і спадкоємець. Хоча коли Роберт брав його на руки, Джоф завжди плакав. Його світлості це не подобалося. Адже байстрюки завжди радісно булькали до нього та смоктали йому пальці, коли він вкладав їх у їхні низькородні ротики. Роберт хотів вітальних усмішок – завжди хотів, отож і бігав туди, де їх отримував,– до своїх друзів і повій. Роберт мріяв, щоб його всі любили. Мій брат Тиріон хворіє на ту саму хворобу. А ти хочеш, щоб тебе любили, Сансо?

– Всі хочуть, аби їх любили.

– Бачу, розквіт жіночності розуму тобі не додав,– мовила Серсі.– Сансо, дозволь мені в цей особливий день поділитися з тобою дрібкою жіночої мудрості. Любов – отрута. Солодка отрута, атож, але так само убивча.

Джон

На Скімливому перевалі було темно. Велетенські скелясті схили гір переважну частину дня затуляли сонце, тож валка їхала в напівтемряві, і в холодному повітрі з ротів людей і коней клубочилася пара. Зі снігової шапки вгорі стікали крижані струмочки, збираючись у маленькі підмерзлі калюжі, що хрустіли й лускали під копитами гаронів. Іноді траплялися поодинокі бур’яни, що тягнулися з тріщин у скелі, або латки світлого лишайника, але трава тут уже не росла, та й дерева лишилися внизу.

Стежка була крута й вузенька – звивалася все вгору та вгору. Де прохід особливо звужувався, розвідникам доводилося рухатися по одному, вервечкою, і тоді перед вів Зброєносець Долбридж, який пильно вдивлявся у вершини, тримаючи напоготові свій довгий лук. Казали, що в нього – найгостріший зір в усій Нічній варті.

Привид нетерпляче крутився біля Джона. Час від часу він зупинявся й розвертався, нашорошивши вуха, так наче позаду щось учув. Джон не думав, що тінь-коти можуть напасти на живих, хіба як з голоду вмиратимуть, однак про всяк випадок розщебнув піхви Довгопазура.

Найвищу точку перевалу позначала вибита вітром арка з сірого каміння. Тут стежка розширилася й почався довгий спуск у долину Молочноводої. Кворин постановив тут відпочити, поки знов не почнуть западати сутінки.

– Сутінки – друзі хлопців у чорному,– сказав він.

І в цьому був сенс. Звісно, приємно було б трохи проїхатися за білого дня, дати плащам набратися ясного гірського сонця та прогріти промерзлі кості, але братчики не наважувалися. Якщо їм уже трапилися три чатові, можуть трапитися й інші, які встигнуть підняти тривогу.

Скелезмій скрутився під своєю потертою шубою й майже відразу заснув. Джон поділився своєю солониною з Привидом, а Ебен зі Зброєносцем Долбриджем нагодували коней. Кворин Піврукий сидів, спиною прихилившись до скелі, довгими повільними рухами нагострюючи свій меч. Якусь хвильку Джон спостерігав за розвідником, а тоді зібрався нарешті на мужності й підійшов до нього.

– Мілорде,– мовив він,– ви так і не спитали мене, як усе пройшло. З дівчиною.

– Я не лорд, Джоне Сноу,– Кворин двопалою долонею м’яко провів каменем по криці.

– Вона казала, якби я втік разом з нею, Манс радо прийняв би мене.

– Правду казала.

– Навіть запевняла, що ми з нею родичі. Розповіла мені легенду…

– …про Баїла Барда і ружу Вічнозиму. Так її називав Скелезмій. Я цю баладу знаю. Колись давно її співав Манс, як ми поверталися з розвідки. Він мав слабкість до дикунських пісень. Ага, і до їхніх жінок також.

– Ви його знали?

– Ми всі його знали,– у голосі його бринів сум.

«Вони були і братами, і друзями,– збагнув Джон,– а тепер вони – закляті вороги».

– Чому він дезертирував?

– Подейкують, через дівчину. Інші кажуть – через корону,– Кворин помацав лезо пучкою великого пальця.– Любив він жінок, цей Манс, ох любив, та й не та це була людина, щоб легко прихилити коліно, щира правда. Але й то ще не все. Свободу він любив більше за Стіну. Це було у нього в крові. Він народився дикуном, його забрали розвідники, коли взяли на мечі кількох нальотчиків. Утеча з Тінявої вежі була для нього поверненням додому.

– А гарний з нього був розвідник?

– Найкращий з нас усіх,– сказав Піврукий,– і водночас найгірший. Тільки дурні, такі як Торен Смолвуд, зневажають дикунів. Вони такі точно доблесні, як і ми, Джоне. Такі точно дужі, спритні та кмітливі. Тільки дисципліни їм бракує. Вони називаються вільним народом, тож кожен з них сам собі голова – кращий за короля й мудріший за мейстра. І Манс такий був. Він так і не навчився коритися.

– Як і я,– тихо мовив Джон.

Кворинові проникливі очі, здавалося, пронизують його.

– То ти її відпустив? – у голосі його не було й тіні подиву.

– Ви все знаєте?

– А тепер скажи-но мені, чому ти дарував їй життя.

Важко було вкласти це у слова.

– У батька ніколи не було ката. Він завжди казав: якщо відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. Коли я зазирнув у вічі Ігритти, я…– Джон безпомічно втупився у власні руки.– Я розумів, що вона – ворог, але зла в ній не було.

– Як і в тих двох.

– Там було або ми, або вони,– мовив Джон.– Якби вони нас побачили, якби засурмили…

– То дикуни б нас вистежили й повбивали, щира правда.

– А тепер їхній ріжок у Скелезмія, а в Ігритти ми забрали і ніж, і топір. Вона далеко позаду, йде пішки, беззбройна…

– І не схоже, що становить загрозу,– погодився Кворин.– Якби я хотів її смерті, лишив би її з Ебеном або вчинив потрібне власноруч.

– То навіщо ви мені це наказали?

– А я і не наказував. Я сказав тобі зробити, що слід, і лишив тебе вирішувати, що саме слід робити,– Кворин підвівся й заховав меча назад у піхви.– Коли мені потрібно видертися на гору, я кличу Скелезмія. Коли потрібно через вітряне поле поцілити ворогу в око, я кличу Зброєносця Долбриджа. А Ебен змусить будь-кого відкрити свої секрети. Очолюєш людей – маєш їх знати, Джоне Сноу. Про тебе я тепер знаю трохи більше, ніж знав іще зранку.

– А якби я її вбив? – запитав Джон.

– Вона б померла, а я б тебе пізнав трохи краще. Але досить балачок. Тобі час спати. У нас попереду багато льє і багато небезпек. Тобі знадобляться сили.

Джон не думав, що зможе легко заснути, але знав, що Піврукий правий. Тож знайшов собі місце під навислою скелею, куди не задував вітер, і скинув плаща, щоб укритися ним.

– Привиде,– погукав він.– Сюди! До мене.

Він завжди спав краще під боком у великого білого вовка: його запах заспокоював, а кошлате світле хутро давало приємне тепло. Але цього разу Привид тільки коротко глянув на нього. А тоді розвернувся й рушив до гаронів – і за мить уже зник. «Хоче пополювати,– подумав Джон.– Мабуть, у цих горах водяться кози. Тінь-коти мають із чогось жити».

– Тільки не здумай кота вполювати,– пробурмотів він. Навіть для деривовка це небезпечно. Натягнувши на себе плащ, Джон простерся попід скелею.

Заплющив очі – і йому наснилися деривовки.

Їх було п’ятеро, хоча мало бути шість, і всі розпорошені, розділені одне з одним. Його мучив біль порожнечі, відчуття неповноти. Ліс був безмірний і холодний, а вони – такі маленькі, такі розгублені! Десь там – його брати, його сестра, але він загубив слід. Тоді він сів на задні лапи й задер морду до неба – і його виття, це протяжне самотнє і журливе голосіння, луною полетіло крізь ліс. Коли воно стихло, він нашорошив вуха, чи не почує відповідь, але долинало тільки зітхання сніговію.

«Джоне!»

Поклик пролунав десь позаду; він був тихий як шепіт – і водночас гучний. Чи може крик бути безмовним? Він обернув голову, виглядаючи брата, виглядаючи струнку сіру постать між дерев, та не було ніякого руху, тільки…

Віродерево.

Здавалося, воно виросло на голій скелі, й біле покручене коріння тягнулося вгору з міріад розколин і тоненьких як волосина тріщин. Дерево було стрункішим за ті віродерева, що він бачив раніше,– наче молодий паросток,– але росло просто на очах, і гілля, яке тягнулося до неба, товстішало. Він сторожко обійшов гладенький білий стовбур, поки не дістався лику. На нього глянули червоні очі. Безжалісні очі, але раді його бачити. Віродерево мало братове обличчя. А в брата завжди було три ока?

«Не завжди,– долинув безмовний крик.– До ворона не було».

Він понюхав кору, відчув дух вовчий, деревний і хлоп’ячий, але під ними ховалися й інші запахи: насичений брунатний пах теплої землі, різкий сірий запах каміння та щось іще – щось жахливе. Це смерть, здогадався він. Це запах смерті. Він позадкував, настовбурчивши шерсть, і вищирив ікла.

«Не бійся, я люблю темряву. Тебе ніхто не бачить, а ти всіх бачиш. Але спершу маєш розплющити очі. Бачиш? Ось так». І дерево, потягнувшись, торкнулося його.

І знагла він знов опинився в горах: лапи глибоко провалились у наметений сніг, а він стояв на краю величезної прірви. Вгорі впирався у вітряну порожнечу Скімливий перевал, а внизу простерлася, наче клаптикова ковдра, довга клиноподібна долина в кольорах осіннього пообіддя.

Безмежна біло-блакитна стіна перегородила один кінець долини, втиснувшись поміж гір, так наче плечима їх розсунула, і на мить йому здалося, що він уві сні перенісся у Чорний замок. Та тут він збагнув, що бачить крижану ріку, яка тече за кілька тисяч футів над землею. Поза холодним блискучим стрімчаком починалося велике озеро, і в його кобальтових водах віддзеркалювалися навколишні засніжені вершини. Тут він побачив, що внизу, у долині, є люди: багато людей, тисячі, велетенське військо. Хтось рив у промерзлій землі великі ями, а хтось тренувався, готуючись до війни. На очах у нього цілий рій вершників наскакував на стіну щитів, і коні здавалися не більшими за мурах. Шум цієї пародії на битву нагадував шерех сталевого листя, що легенько ворушиться од вітру. Табір не мав жодного планування: не було ні ровів, ні частоколу, ні охайних рядів конов’язі. Повсюди безладно стирчали примітивні глиняні хижі й курені, наче віспини на обличчі землі. Він помітив неохайні стіжки сіна, занюхав кіз та овець, коней і свиней, чимало собак. З тисячі багать здіймалися цівки темного диму.

«Це не військо й не селище. Це цілий народ зібрався разом».

На тому боці довгого озера ворухнувся один з горбків. Він придивився – і побачив, що це зовсім не земля, а кошлатий незграбний звір: замість носа – змія, а ікла такі, що в найбільшого вепра таких не буває. А істота, що їхала в нього на спині, теж була величезна, з широкими стегнами й дебелими ногами, яких не буває у людей.

Від наглого холодного повіву хутро в нього стало сторч, а повітря задзвеніло від шуму крил. Не встиг він звести очі до білосніжних гірських вершин, як з неба впала тінь. Повітря протяв пронизливий крик. І тоді він побачив синьо-сірі крила, що розкинулися широко, затуляючи сонце…

– Привиде! – крикнув Джон, рвучко сідаючи. Він і досі відчував на собі кігті, відчував біль.– Привиде, до мене!

Підскочив Ебен, схопив його й добряче потрусив.

– Тихо! Ти хочеш до нас дикунів закликати? Та що з тобою таке, хлопче?

– Мені наснилося,– слабко мовив Джон.– Наче я – це Привид, я був у кінці гір понад замерзлою рікою, і щось на мене напало. Птах… орел, гадаю…

Зброєносець Долбридж посміхнувся.

– А мені завжди сняться гарні жіночки. Частіше б тільки спати!

– Кажеш, замерзла ріка? – підійшов Кворин.

– Молочновода витікає з великого озера біля підніжжя льодовика,– втрутився Скелезмій.

– У сні було дерево з обличчям мого брата. І дикуни… тисячі – я й не думав, що їх стільки. І велети верхи на мамонтах.

З того, як змінилося освітлення, Джон прикинув, що проспав чотири-п’ять годин. Голова боліла, і сіпалася шия ззаду, де його обпекли пазурі. «Але ж це було уві сні!»

– Розказуй все, що пам’ятаєш, від початку до кінця,– звелів Кворин Піврукий.

– Та це був просто сон,– збентежився Джон.

– Вовчий сон,– мовив Піврукий.– Крастер сказав лорду-командувачу, що дикуни гуртуються біля витоків Молочноводої. Може, саме тому тобі це і наснилося. А може, ти побачив, що на нас очікує за кілька годин. Розповідай.

Джон почувався дурнем, розповідаючи такі речі Кворину й іншим розвідникам, але виконав наказ. Однак ніхто з чорних братів з нього не сміявся. Коли він закінчив, навіть Зброєносець Долбридж не посміхався.

– Шкуромін? – похмуро мовив Ебен, поглядаючи на Піврукого. «Це він про орла? – запитував себе Джон.– Чи про мене?» Шкуроміни й варги водилися в казках старої Нан, але не в тому світі, де Джон прожив усе життя. Однак тут, у дивній безбарвній пустелі, де тільки лід і каміння, повірити в них було неважко.

– Здіймаються холодні вітри. Цього Мормонт і боявся. Бенджен Старк теж це відчував. Мерці повстають, а в дерев знову розплющилися очі. То чого нам заперечувати існування варгів і велетів?

– То це означає, що мої сни теж правдиві? – запитав Зброєносець Долбридж.– Хай лорд Сноу забирає собі своїх мамонтів, а мені залишить моїх жіночок.

– З самого малечку служу я у Варті, а на розвідку заїжджав далі за всіх вас,– мовив Ебен.– Я бачив кості велетів, чув чимало чудернацьких історій – і все. Хочу побачити це на власні очі.

– Тільки обережніше, щоб не побачили тебе, Ебене,– сказав Скелезмій.

Коли рушили в дорогу, Привид так і не з’явився. На той час тіні вкрили стежку, а сонце швидко спускалося до гострої подвійної вершини велетенської гори, яку розвідники називали Виделкою. Якщо сон був у руку… Сама думка про це лякала Джона. А раптом орел поранив Привида чи й скинув у прірву? А що то було за віродерево з братовим обличчям, що за дух смерті й сутінок?

Між верхівок Виделки зник останній сонячний промінь. На Скімливий перевал опустився присмерк. Майже миттю похолодало. Валка вже не дерлася нагору. Навпаки: стежка тут почала спускатися вниз, хоч і не дуже круто. Вся вона була засипана уламками, розбитими валунами й горами перекинутого каміння. «Скоро стемніє, а досі й сліду Привида!» Джон розривався, але не наважувався покликати деривовка, хай як йому кортіло. Бо підслухати може хтось інший.

– Кворине,– стиха гукнув Зброєносець Долбридж.– Ось. Гляди.

Далеко вгорі, на гірському хребті, сидів орел – сильветка на тлі потемнілого неба. «Ви вже бачили орлів,– подумав Джон.– Це не обов’язково той, що мені наснився».

І все одно Ебен збирався пустити в нього стрілу, якби Зброєносець не зупинив його.

– Звідси ти птаха з лука не поцілиш.

– Не подобається мені, що він за нами спостерігає.

– Мені теж,– знизав плечима Зброєносець,– але ти йому не заборониш. Тільки гарну стрілу змарнуєш.

Кворин, сидячи в сідлі, довгий час роздивлявся орла.

– Їдьмо далі,– нарешті мовив він. Розвідники продовжили спуск.

«Привиде,– кортіло закричати Джонові,– де ти?»

Він уже збирався рушити за Кворином і рештою, коли між двох валунів майнуло щось біле. «Латка старого снігу»,– подумав він, аж тут це щось ворухнулося. Джон миттю злетів з коня. Коли він опустився навколішки, Привид підвів голову. Шия в нього волого блищала, та коли Джон стягнув рукавичку й торкнувся вовка, той не зронив ні звуку. Пазурі, протявши хутро, лишили на тілі криваві смуги, але зламати вовку карк птахові було не до снаги.

Над Джоном уже стояв Кворин Піврукий.

– Дуже погано?

Наче у відповідь, Привид спробував зіп’ятися на ноги.

– Міцний вовк,– сказав розвідник.– Ебене, води. Скелезмію, твій бурдюк з оковитою. Тримай його, щоб не ворушився, Джоне.

Разом вони змили з деривовчого хутра скипілу кров. Привид пручався та щирив зуби, коли Кворин поливав оковитою пошарпані червоні рани, які лишив орел, але Джон, обхопивши його руками, щось заспокійливо мурмотів, і скоро вовк затих. Тільки розсипом зір відрізнялося чорне небо від чорного каміння.

– Нам обов’язково рухатися далі? – поцікавився Скелезмій.

– Не далі, а назад,– пішов до свого гарона Кворин.

– Назад? – здивувався Джон.

– Очі в орлів зіркіші, ніж у людей. Нас бачили. Тож ми тікаємо,– Піврукий обмотав обличчя довгим чорним шарфом і стрибнув у сідло.

Розвідники обмінялися поглядами, але ніхто й не думав сперечатися. Один по одному вони посідали верхи й розвернули коней у напрямку дому.

– Привиде, ходімо,– гукнув Джон, і деривовк рушив за ним – бліда тінь у темряві ночі.

Їхали всю ніч, намацуючи дорогу вздовж покрученої стежки та через ділянки горбистої землі. Вітер дужчав. Іноді ставало так темно, що доводилося злазити з коней і рухатися пішки, ведучи гаронів. Одного разу Ебен зазначив, що непогано було б запалити смолоскипи, але Кворин мовив: «Ніякого вогню»,– і це поклало край розмові. Дійшли до кам’яного мосту на вершині та знов почали спускатися. Десь у темряві чувся лютий вереск тінь-кота, відлунюючи від скель, аж здавалося, що у відповідь верещить ціла дюжина котів. Одного разу Джонові примарилася вгорі на уступі пара сяйливих очей – великих, як повний місяць на жнива.

Чорної години перед світанням зупинилися понапувати коней і згодувати кожному жменьку вівса та жмуток-другий сіна.

– Ми неподалік того місця, де загинули дикуни,– сказав Кворин.– Звідти одна людина може стримати сотню. Правильна людина,– він поглянув на Зброєносця Долбриджа.

Зброєносець схилив голову.

– Тільки лишіть нам стріл, скільки зможете, браття,– він погладив свій довгий лук.– А коли повернетеся, не забудьте мого гарона яблучком пригостити. Він на це заслужив, бідолашна тваринка.

«Він лишається, щоб тут загинути»,– збагнув Джон.

Долонею, що ховалася в рукавичці, Кворин стиснув Зброєносця за передпліччя.

– Якщо орел злетить нижче, щоб тебе роздивитися…

– …то в нього виросте кілька нових пір’їн.

Востаннє Джон побачив Зброєносця Долбриджа зі спини, коли той дерся вузькою стежкою до вершини.

Коли розвидніло, Джон поглянув на безхмарне небо й зауважив цяточку, яка рухалася на блакитному тлі. Ебен теж її побачив і вилаявся, а Кворин прикрикнув на нього, щоб був тихо.

– Слухайте.

Джон затамував подих – і почув звук. Далеко-далеко позаду від гір луною відбився мисливський ріжок.

– А ось і вони,– сказав Кворин.

Тиріон

Для цієї складної справи Под одягнув його у плюшеву сорочку малинового кольору Ланістерів і приніс йому ланцюг – знак його посади. Тиріон лишив його на тумбочці біля ліжка. Сестра не любила, коли їй нагадували, що брат – королівський правиця, тож це не сприяло потеплінню їхніх стосунків.

Коли Тиріон перетинав двір, його наздогнав Вейрис.

– Мілорде,– мовив він трохи засапано.– Ліпше вам прочитати це просто зараз,– м’яка біла рука простягнула пергамент.– Це рапорт з Півночі.

– Новини гарні чи погані? – поцікавився Тиріон.

– Не мені судити.

Тиріон розгорнув пергамент. У дворі, освітленому смолоскипами, йому довелося мружитися, щоб прочитати слова.

– Боги праведні,– тихо зронив він.– Обидва?

– Боюся, що так, мілорде. Як сумно! Як страшенно сумно. Такі юні й невинні…

Тиріон пригадав, як вили вовки, коли впав малий Старк. «Цікаво, а зараз вони теж виють?»

– Ви комусь уже казали? – запитав він.

– Ще ні, хоча, звісно, мені доведеться.

– Я сам скажу сестрі,– згорнув він листа. Йому хотілося побачити, як вона сприйме новину. Дуже хотілося.

Сьогодні ввечері королева мала особливо чарівний вигляд. Вбрана вона була у темно-зелену оксамитову сукню з глибоким викотом, яка підкреслювала колір її очей. Золоті коси спадали на оголені плечі, а на поясі красувався плетений ремінець, оздоблений смарагдами. Тиріон усівся й дочекався, поки йому подадуть келих вина, й аж тоді вручив їй листа. Не кажучи ні слова. Серсі невинно кліпнула й узяла пергамент у руки.

– Сподіваюся, ти задоволена,– мовив він, поки вона читала.– Ти ж хотіла, здається, щоб малий Старк помер.

Серсі скривилася.

– Це Джеймі скинув його з вікна, а не я. Заради кохання, сказав він, так наче мене це порадує. Це було безглуздо й до того ж небезпечно, та коли наш любий братик спершу думав, а тоді робив?

– Хлопець вас бачив,– зауважив Тиріон.

– Він – зовсім дитина. Я б могла його пристрашити і змусити мовчати,– вона замислено подивилася на листа.– Чого щоразу, як який-небудь Старк собі палець уколе, звинувачують мене? Це робота Грейджоя, я до цього стосунку не маю.

– Сподіваймося, що в це вірить леді Кетлін.

– Вона не…– розширилися в неї очі.

– …уб’є Джеймі? А чом би й ні? Як учинила б ти, якби вбили Джофрі з Томеном?

– У мене й досі Санса! – заявила королева.

– У нас і досі Санса,– виправив він,– і ліпше нам добре про неї піклуватися. А тепер, люба сестро, де та вечеря, яку ти обіцяла?

Серсі, цього не заперечиш, обставила стіл ґустовно. Почали з каштанового крем-супу, гарячого хрусткого хліба й зелені, присмаченої яблуками й кедровими горішками. Далі подавали пиріг з міногами, шинку в меду, моркву в маслі, білу квасолю з грудинкою і смаженого лебедя з начинкою з грибів і устриць. Тиріон поводився надзвичайно люб’язно: пропонував сестрі найласіші шматки з кожної страви і їв тільки те саме, що й вона. І не тому, що боявся отруєння, але ж обережність не завадить.

Він бачив, що новина про Старків зіпсувала їй настрій.

– З Буремосту новин немає? – поцікавилася Серсі тривожно, нахромивши на кінчик кинджала шматок яблука й помаленьку, делікатно від нього кусаючи.

– Немає.

– Ніколи я не довіряла Мізинчику. За добрі гроші він умить переметнеться до Станіса.

– Станіс Баратеон занадто в біса правильний, щоб купувати людей. Та й для такого, як Пітир, з нього не вийде гарного лорда. Ця війна звела чимало дивних компаньйонів, я згоден, але ці двоє? Ні.

Поки він краяв шинку, вона сказала:

– За свинину маємо дякувати леді Танді.

– Знак її любові?

– Хабар. Вона просить дозволу повернутися до себе в замок. І твого дозволу, і мого. Підозрюю, вона боїться, що ти заарештуєш її дорогою, як зробив це з лордом Гайлзом.

– Невже вона збирається поїхати зі спадкоємцем престолу? – Тиріон подав сестрі шматочок шинки, а другий узяв собі.– Як на мене, ліпше б вона лишалася. Якщо хоче почуватися в безпеці, скажи їй, хай випише сюди свій гарнізон зі Стоукворту. Всіх людей, яких має.

– Якщо нам аж так потрібні люди, чого ти відіслав своїх дикунів? – у голос Серсі прокралися буркітливі нотки.

– Так вони прислужаться краще,– сказав Тиріон щиру правду.– Вони – запеклі вояки, але не солдати. А у звичайному бою дисципліна важить більше, ніж мужність. Вони вже принесли нам більше користі у королівському лісі, ніж могли б принести на міських мурах.

Поки подавали лебедя, королева розпитувала Тиріона про змову «оленерогих». Здавалося, вона більше роздратована, ніж налякана.

– Що в нас за пошесть на зраду? Що цим вилупкам зробив дім Ланістерів?

– Нічого,– сказав Тиріон,– але вони гадають, що перебігли на бік переможця… а це означає, що вони не тільки зрадники, а й дурні.

– Ти певен, що знайшов усіх?

– Вейрис так каже.

Як на Тиріона, лебідь був занадто масний.

На блідому чолі Серсі, між чарівних оченят, залягла зморшка.

– Ти занадто довіряєш тому євнуху.

– Він добре мені служить.

– Тобто хоче, щоб ти в це вірив. Гадаєш, ти єдиний, кому він нашіптує таємниці? Кожному з нас він каже рівно стільки, скільки треба, щоб нас переконати: без нього ми безпомічні. Коли я тільки вийшла за Роберта, зі мною він теж у цю гру грався. Багато років поспіль я була переконана, що немає в мене при дворі друга щирішого, але нині…– на якусь мить вона зупинила погляд на його обличчі.– Він каже, ти збираєшся забрати Гончака від Джофрі.

«Чортів Вейрис!»

– Мені потрібен Кліган для важливішої справи.

– Нема нічого важливішого за життя короля.

– Життю короля нічого не загрожує. Його охороняють доблесний сер Озмунд і Мірин Трант…– («Ні на що інше вони не годяться»).– А Балон Свон і Гончак мені потрібні очолювати вилазки – щоб Станіс не зміг зачепитися на цьому боці Чорноводого Бурчака.

– Джеймі б сам очолив вилазки.

– З Річкорину? Ото була б вилазка!

– Джоф іще зовсім хлопчик.

– Хлопчик, який хоче взяти участь у битві, і це його перша твереза думка. Я не збираюся посилати його в саму гущавину, але його мають бачити. Люди затятіше воюють за того короля, який ризикує разом з ними, а не за того, який ховається за мамину спідницю.

– Йому тринадцять, Тиріоне.

– Пам’ятаєш Джеймі в тринадцять? Якщо хочеш, щоб з хлопця виріс справжній син свого батька, нехай зіграє свою роль. У Джофа найкращі обладунки, які тільки можна купити за гроші, а ще навколо нього завжди буде дюжина золотих плащів. Якщо з’явиться найменша загроза того, що місто впаде, я миттю відішлю його назад у Червону фортецю.

Він гадав, її це заспокоїть, але в зелених очах не майнуло і тіні задоволення.

– А місто впаде?

– Ні.

«А якщо впаде, молися, щоб нам вдалося втримати Червону фортецю, поки не підтягнеться нам на визвіл лорд-батько».

– Ти вже брехав мені, Тиріоне.

– Мав на те серйозні підстави, люба сестро. Я мрію про злагоду між нами не менше за тебе. Я вирішив звільнити лорда Гайлза…– (Гайлза він тримав саме для того, щоб зробити цей жест).– Можеш отримати назад і сера Бороса Блаунта.

Королева стиснула вуста.

– Сер Борос хай гниє у Розбі,– сказала вона,– а от Томен…

– …лишається там, де є. Під захистом лорда Джейсліна він у більшій безпеці, ніж був би з лордом Гайлзом.

Слуги прибрали лебедя, якого вони з сестрою ледве торкнулися. Серсі кивнула на солодке.

– Сподіваюся, ти любиш тістечка з ожиною.

– Я будь-які тістечка люблю.

– Ну, це я давно знаю. А чи знаєш ти, чому Вейрис такий небезпечний?

– Ми загадки загадуємо? Ні, не знаю.

– Бо в нього цюцюрки немає.

– В тебе теж.

«Хіба не це тебе дратує, Серсі?»

– Мабуть, я теж небезпечна. Ти, з іншого боку, такий самий дурень, як і всі чоловіки. Отой черв’як у тебе між ніг у половині випадків думає за тебе.

Тиріон облизав крихти з пальців. Не сподобалася йому сестрина посмішечка.

– Так, і зараз мій черв’ячок думає, що мені вже, мабуть, час іти.

– Тобі недобре, брате? – вона схилилася вперед, даючи Тиріону можливість зблизька зазирнути собі в декольте.– Щось ти збуджений.

– Збуджений? – Тиріон зиркнув на двері. Йому здалося, з того боку долинув якийсь шум. Він уже шкодував, що прийшов сюди сам.– Раніше ти моєю цюцюркою не цікавилася.

– Я не твоє цюцюркою цікавлюся, а тою діркою, куди ти її встромляєш. На відміну від тебе, я в усьому на євнуха не покладаюся. Маю власні джерела інформації… особливо такої, яку люди воліють від мене приховати.

– І що ти хочеш сказати?

– Тільки одне: твоя повія у мене в руках.

Тиріон потягнувся до келиха з вином, щоб зібратися на думці.

– Мені здавалося, тобі до душі більше чоловіки.

– Який же ти все-таки блазень! Скажи-но, з цією ти ще не одружився? – Тиріон нічого не відповів, і вона, засміявшись, провадила: – Батькові точно полегшає.

У нього в животі наче вугри зміїлися. Звідки вона дізналася про Шей? Невже Вейрис зрадив? А може, всі його застережні заходи були перекреслені, коли він з нетерплячки вирішив прямцем поїхати в особняк?

– Хіба тобі не байдуже, хто мені постіль гріє?

– Ланістери завжди сплачують свої борги,– сказала вона.– Ти плів інтриги за моєю спиною з того самого дня, як приїхав на Королівський Причал. Ти продав Мірселлу, продав Томена, а тепер змовляєшся убити Джофа. Хочеш, аби він помер, і тоді ти правитимеш через Томена.

«Не скажу, що ця думка не звучить звабливо».

– Це божевілля, Серсі. За кілька днів тут буде Станіс. Я тобі потрібен.

– Чого це? Через твою відвагу в бою?

– Бронові перекупні мечі без мене воювати не будуть,– збрехав він.

– А я думаю, будуть. Їм любе твоє золото, а не твої куці мізки. Але не бійся, без тебе вони не лишаться. Час від часу мені й справді кортить тобі горлянку перерізати, та Джеймі мені цього в житті не пробачить.

– А повія? – Тиріон не хотів називати її на ім’я. «Якщо я зможу її переконати, що Шей для мене нічого не значить, можливо…»

– З нею обходитимуться добре, якщо й моїх синів ніхто не кривдитиме. Та якщо вб’ють Джофа або якщо Томен потрапить у руки ворога, твоя маленька хвойда загине в таких муках, які ти й уявити не можеш.

«Вона і справді вважає, що я збираюся вбити власного небожа».

– Хлопці в безпеці,– обережно запевнив він.– Боги праведні, Серсі, вони ж мені рідні! Ти за кого мене маєш?

– За малого покруча.

Тиріон утупився в залишки вина у своєму келиху. «А як на моєму місці вчинив би Джеймі? Швидше за все, просто вбив би сучку, а потім уже хвилювався через наслідки». Але Тиріон не мав ні золотого меча, ні досвіду з мечем. Йому подобався братів безрозсудний запал, але Тиріону краще в усьому наслідувати лорда-батька. «Камінь, я маю бути як камінь, як Кичера Кастерлі, тверда й непорушна. Якщо я завалю цей іспит, можу собі в найближчому балагані місце шукати».

– Звідки мені знати, що ти досі її не вбила? – мовив він.

– Хочеш з нею побачитися? Я так і думала,– Серсі перетнула кімнату й розчахнула важкі дубові двері.– Приведіть братову повію.

Брати сера Озмунда, Озні та Осфрид, були як боби з одного стручка: росляві, з гакуватими носами, темними чубами й лихими посмішками. Між них висіла дівчина з очима білими й розширеними на темному личку. З розбитої губи цебеніла кров, а під подертим одягом прозирали синці. Руки їй зв’язали мотузкою, а в рота, щоб мовчала, запхали затичку.

– Ти ж казала, її не кривдитимуть.

– Вона опиралася,– мовив Озні Кетлблек. На відміну від братів, він гладенько поголився, тож на щоках ясно виднілися подряпини.– У неї пазурі, як у тінь-кота.

– Синці гояться,– знудженим голосом сказала Серсі.– Житиме. Якщо житиме Джоф.

Тиріону кортіло розреготатися. «Як було б мило, як мило, та це б тільки всю гру зіпсувало. Ти програла, Серсі, а Кетлблеки, як виявилося, ще більші дурні, ніж Брон запевняв». Лишалося тільки промовити слова.

Натомість він зазирнув у обличчя дівчини, а тоді сказав до Серсі:

– Обіцяєш відпустити її після бою?

– Якщо ти відпустиш Томена – так.

Тиріон звівся на ноги.

– Тоді можеш її потримати в себе, тільки в безпечному місці. А якщо ці скоти вирішать нею скористатися… тоді, люба сестро, дозволь тобі нагадати, що у палиці два кінці,– говорив він спокійно, рівно, байдуже: хотів наслідувати батьків голос, і це йому вдалося.– Хай що станеться з нею, станеться і з Томеном, включаючи побиття і зґвалтування.

«Вважає вона мене таким чудовиськом – я їй підіграю».

Серсі такого не очікувала.

– Ти не посмієш!

Тиріон змусив себе холодно й неквапливо посміхнутися. А його очі, зелене й чорне, сміялися з неї.

– Не посмію? Та я сам це зроблю.

Сестрина рука зметнулася йому в обличчя, але він упіймав її за зап’ястя і так заломив за спину, що Серсі аж скрикнула. Осфрид зробив рух їй на допомогу.

– Ще один крок – і я їй руку зламаю,– застеріг його карлик. Чоловік зупинився.– Пригадуєш, я казав тобі, що більше ти не вдариш мене, Серсі? – він штовхнув її на підлогу й обернувся до Кетлблеків.– Розв’яжіть її і вийміть кляп.

Мотузку затягнули так туго, що вона перепинила доступ крові в долоні. Коли почав відновлюватися кровообіг, дівчина заплакала від болю. Тиріон ніжно помасував їй долоні, поки до них не повернулася чутливість.

– Люба,– сказав він,– тримайся. Мені дуже прикро, що тебе скривдили.

– Я знаю, що ви мене звільните, мілорде.

– Звільню,– пообіцяв він, і Алаяя схилилася й поцілувала його в чоло. Розбиті губи лишили на шкірі кривавий відбиток. «Кривавий поцілунок – це більше, ніж я заслуговую,– подумав Тиріон.– Ніхто б її не чіпав, якби не я».

Коли він подивився згори вниз на королеву, кривавий знак так і лишався на чолі.

– Ти ніколи не подобалася мені, Серсі, але ж ти – моя рідна сестра, тож я тебе не кривдив. Ти поклала цьому край. За те, що ти зробила, я тебе скривджу. Поки що не знаю як, але дай мені трохи часу. Прийде день, коли ти радітимеш і тішитимешся в безпеці, але радість твоя згорить на попіл, і тоді ти зрозумієш, що борг сплачено.

На війні, сказав йому колись батько, бій закінчується тоді, коли одна з армій зламається й почне розбігатися. Нехай вона численна, як і перед тим, нехай озброєна, та щойно вона побіжить від тебе – вже не зможе розвернутися й битися. Так і сталося з Cepcі.

– Забирайся! – тільки й спромоглася вона вичавити.– Забирайся з-перед очей.

Тиріон уклонився.

– Тоді добраніч. Солодких снів.

Коли він вертався до Вежі правиці, в голові в нього марширували тисячі броньованих ніг. «Я мав здогадатися, що так буде, ще першого разу, коли вислизнув через Чатаїну шафу». Мабуть, просто не хотів. Заки він видерся по сходах, ноги страшенно боліли. Пославши Пода по карафу вина, Тиріон увійшов до спальні.

Шей, схрестивши ноги, сиділа на ліжку під балдахіном, гола-голісінька, якщо не рахувати важкого золотого ланцюга, що висів на випнутих груденятах: ланцюга зі з’єднаних рук, які послідовно тримаються одна за одну.

Тиріон її не чекав.

– Що ти тут робиш?

Засміявшись, вона погладила ланцюг.

– Хотіла відчути руки в себе на цицьках… але ці маленькі золоті долоньки надто холодні.

Якусь мить він не знав, що і сказати. Як розповісти їй, що замість неї побили іншу жінку, а можуть і вбити, якщо під час бою щось трапиться з Джофрі? Зворотом долоні Тиріон витер з чола кров Алаяї.

– Леді Лоліс…

– Вона спить. Ця корова тільки те й робить, що спить. Спить і їсть. Іноді засинає, коли їсть. Їжа падає під покривало, вона її розмащує, а мені доводиться її мити,– Шей бридливо скривилася.– А її просто попорали.

– Її мати каже, що вона хвора.

– Та в неї дитина в животі, от і все.

Тиріон роззирнувся кімнатою. Все було, схоже, на своїх місяцях.

– Як ти увійшла? Покажи мені таємні двері.

– Лорд Вейрис змусив мене натягнути на очі каптур,– знизала вона плечима.– Я нічого не бачила, тільки… в одному місці я з-під краєчка каптура побачила підлогу. Кахлі, знаєте, з таких картини роблять.

– Мозаїка?

Шей кивнула.

– Червоні й чорні. На картині, здається, був дракон. А взагалі було дуже темно. Ми спускалися сходами та йшли довгими коридорами, поки я геть не заплуталася. Одного разу зупинилися, бо він відчиняв залізну браму. Коли ми заходили в неї, я торкнулася її. Дракон був після брами. Тоді ми піднялися іншими сходами, а нагорі був тунель. Мені довелося пригнути голову, а лорд Вейрис, схоже, ліз навкарачках.

Тиріон обійшов спальню. Один зі свічників, здавалося, прилягав нещільно. Звівшись навшпиньки, Тиріон спробував його покрутити. Той повільно повернувся, шкрябаючи муровану стіну. Коли він перевернувся догори дриґом, з нього випав недогарок свічки. Циновку на підлозі, схоже, ніхто не чіпав.

– Мілорд не хоче зі мною спати? – запитала Шей.

– За мить,– Тиріон розчахнув шафу, відсунув одяг і натиснув на задню стінку. Те, що використовується в борделі, може бути використано і в замку… але ж ні, дерево було суцільне й не піддавалося. Тиріонове око привернув камінь біля підвіконня, але хай скільки він смикав, хай скільки штовхав, усе було марно. Він повернувся до ліжка розчарований і незадоволений.

Розшнурувавши йому ширінку, Шей закинула руки йому на шию.

– У вас плечі тверді, мов камінь,– муркнула вона.– Швидше, хочу відчути вас у собі.

Та щойно вона стиснула його ногами за пояс, чоловіче багатство підвело його. Відчувши, що його прутень обм’як, Шей ковзнула під простирадло й узяла його до рота, але і це не змогло завести Тиріона.

За деякий час він зупинив її.

– Що таке? – поцікавилася вона. В рисах її юного личка читалася вся мила невинність світу.

«Невинність? Дурню, та вона повія, Серсі мала рацію, ти думаєш прутнем, дурню, дурню!»

– Спи, люба,– мовив він, погладивши її по волоссю. Шей скористалася його порадою, але сам Тиріон ще довго лежав без сну, обхопивши долонею її маленьке персо й дослухаючись до її дихання.

Кетлін

Велика зала Річкорину – самотнє місце, якщо вечеряти удвох. Стіни задрапірували темні тіні. Один зі смолоскипів згас, і лишилося тільки три. Кетлін сиділа, втупившись у свій кубок з вином. Добре вино здавалося водянистим і кислим. Навпроти неї сиділа Брієнна. Між ними височів батьків престол – такий самий порожній, як і решта зали. Навіть слуги пішли. Кетлін відпустила їх на святкування.

Стіни фортеця мала товсті, та все одно чувся приглушений шум гулянки у дворі. Сер Дезмонд приніс із підвалів двадцять діжок, і простолюд, піднімаючи роги брунатного пива, святкував Едмурове близьке повернення й захоплення Робом Стрімчака.

«Хіба можу я їх за це винити? – думала Кетлін.– Вони нічого не відають. А коли б і так, яке їм діло? Вони моїх синів не знали. Не спостерігали з трепетним серцем, як лазить Бран, не відчували водночас гордості й жаху, не чули його сміху, не усміхалися, бачачи, як Рикон щосили старається в усьому наслідувати своїх братів». Вона втупилась у вечерю, яку перед нею поставили: загорнуту в грудинку форель, салат з ріпової гички, червоного солодкого кропу й солодцю, горох з цибулею і гарячий хліб. Брієнна їла методично, так наче вечеря – це чергове неприємне завдання, яке слід виконати. «Яка я стала кисла,– подумала Кетлін.– Не радію меду і м’ясу, а пісні та сміх тепер для мене – підозрілі чужинці. Я зроблена з горя, праху й гіркого смутку. А там, де було моє серце, лишилася порожнеча».

Вона більше не могла витримувати, як їсть друга жінка.

– Брієнно, з мене погане товариство. Іди на гулянку, якщо хочеш. Випий ріг елю й потанцюй під звуки Раймундової ліри.

– Я не створена для гулянок, міледі,– великими руками Брієнна розломила навпіл окраєць чорного хліба. А тоді втупилася в кусні, наче геть про них забула.– Якщо ви наказуєте, я…

Кетлін відчувала, як їй некомфортно.

– Просто я подумала, що тобі ліпше буде у веселішому товаристві, ніж моє.

– Мені тут добре,– дівчина хлібом вимочала сало з грудинки, в якій засмажили форель.

– Сьогодні зранку знову прилетіла пташка,– мовила Кетлін, не розуміючи, навіщо це каже.– Мейстер одразу мене збудив. Ним керував обов’язок, та не доброта. Зовсім не доброта.

Вона не збиралася розповідати Брієнні. Не знав ніхто, крім неї та мейстра Ваймана, і вона воліла все так і лишити, поки… поки…

«Поки що? Дурна жінко, невже як приховати таємницю в серці, можна їй не вірити? Якщо нікому не розповідати, ні з ким не обговорювати, чи перетвориться вона на сон, на півзабутий кошмар? Якби ж то боги були такі милостиві!»

– Новини з Королівського Причалу? – запитала Брієнна.

– Якби ж то! Пташка прилетіла з сервинського замку від сера Родрика, мого каштеляна…– («Чорні слова на чорних крилах»).– Він зібрав усі сили, що зміг, і зараз вирушив маршем на Вічнозим – відвойовувати замок…– (Яким неважливим це тепер здавалося!) – А ще він сказав… написав… розповів, що…

– Що таке, міледі? Це щодо ваших синів?

Таке просте питання – якби ж то відповідь на нього була такою самою простою! Кетлін спробувала заговорити, але слова застрягли в горлі.

– У мене більше немає синів, лишився тільки Роб,– спромоглася вичавити вона ці моторошні слова, не схлипнувши, й раділа бодай цьому.

– Міледі? – нажахано дивилася на неї Брієнна.

– Бран з Риконом спробували втекти, але їх схопили на млині під Жолудевими Водами. Теон Грейджой виставив їхні голови на мурах Вічнозиму. Теон Грейджой, який з десятьох років їв за моїм столом!

«Боги милостиві, я це сказала. Я це сказала – і тепер це правда».

Брієннине обличчя наче водою розмилося. Дівчина потягнулася через стіл, але пальці зупинилися, так і не торкнувшись лиця Кетлін, так наче цей доторк може бути невчасний.

– Я… не маю слів, міледі. Моя добра леді! Ваші сини, вони… вони тепер з богами.

– Справді? – різко мовила Кетлін.– Який бог міг таке допустити? Рикон ще зовсім крихітний! Невже він заслужив на таку смерть? А Бран… коли я їхала з Півночі, він ще й очей не розплющив після падіння. Мені довелося поїхати ще до того, як він опритомнів. А тепер я вже не зможу до нього повернутися, вже ніколи не почую його сміху…– Кетлін показала Брієнні свої долоні, свої пальці.– Бачиш ці шрами? Це до непритомного Брана підіслали найманого вбивцю. Він би ще тоді помер, і я разом з ним, якби Бранів вовк не перегриз убивці горлянку,– вона замовкла на мить.– Думаю, Теон і вовків повбивав. Мусив, бо в іншому разі… Я була певна, що хлопці в безпеці, поки з ними деривовки. Як Роб зі своїм Сіровієм. А от у дочок моїх більше немає вовчиць.

Несподівана зміна теми збентежила Брієнну.

– Ваші доньки…

– Санса вже в три роки була справжньою леді, чемною і запопадливою. Понад усе вона любила казки про лицарську відвагу. Казали, вона схожа на мене, але з неї виросте справжня красуня, якою я ніколи не була, це зразу видно. Я частенько відсилала геть її служницю, щоб самій чесати їй коси. У неї волосся золотисто-каштанове, світліше за моє, а яке густе і м’яке!.. у світлі смолоскипів воно сяяло міддю.

А Арія, вона… Недові гості, якщо приїжджали без попередження, часто приймали її за хлопчика-конюшого. Мушу сказати, з Арією було нелегко. Наполовину хлопчисько, наполовину вовченя. Тільки щось їй заборони – і вона без цього жити не зможе. Вона довговида, як Нед, з каштановим волоссям, яке завжди має такий вигляд, наче в ньому пташка гніздиться. Я вже втратила надію зробити з неї леді. Вона струпи на колінах збирала, як інші дівчата збирають ляльок, а ще в неї що в голові, те й на язиці. Мабуть, вона теж мертва,– кажучи це, Кетлін почувалася так, наче велетенська рука стискає їй груди.– Я хочу, щоб вони померли, Брієнно. Першим – Теон Грейджой, потім – Джеймі Ланістер і Куць, всі, всі… А мої дівчатка… мої дівчатка…

– Королева… сама має дівчинку,– ніяково мовила Брієнна.– І синів теж, одного віку з вашими. Коли вона про це почує, можливо, пожаліє вас і…

– Поверне моїх дочок додому? – Кетлін сумно посміхнулася.– Ти така невинна й наївна, дитинко! Я б хотіла… але ні. Роб помститься за своїх братів. Лід здатен вбивати незгірш за полум’я. Лід – так називався Недів меч. Валірійська криця, тисячі брижів узорного булату, а така гостра, що я її торкнутися боялася. Порівняно з Льодом Робів клинок тупий, як дрючок. Боюся, ним нелегко буде стяти Теону голову. Старки не тримають катів. Нед завжди казав, що виконувати вирок має той, хто його ухвалює, хоча йому цей обов’язок задоволення не приносив. А от мені приніс би, так,– вона втупилась у свої пошрамовані руки, розтуляючи і стуляючи долоні, а тоді повільно підвела очі.– Я йому вина послала.

– Вина? – розгубилася Брієнна.– Робу? Чи… Теону Грейджою?

– Царевбивці.

Цей задум непогано спрацював з Клеосом Фреєм. «Сподіваюся, тобі кортить випити, Джеймі. Сподіваюся, в тебе в горлі пересохло».

– Хочу, щоб ти пішла зі мною.

– Як зволите, міледі.

– Добре,– Кетлін рвучко звелася.– Лишайся, спокійно доїдай. А я пізніше пришлю по тебе. Опівночі.

– Так пізно, міледі?

– У підземеллі вікон немає. Там, унизу, години не відрізняються одна від одної, а для мене завжди полуніч.

Коли Кетлін виходила з зали, кроки її гулко відлунювали. Піднімаючись сходами у світлицю лорда Гостера, вона чула надворі вигуки «Таллі» і «Келих! Келих за бравого юного лорда». «Батько ще не помер! – хотілося крикнути їй.– Мої сини померли, але батько живий, чорти б вас усіх ухопили, він і досі ваш лорд».

Лорд Гостер спав глибоким сном.

– Він нещодавно отримав келих сновійного вина, міледі,– пояснив мейстер Вайман.– Від болю. Він не помітить вашої присутності.

– Байдуже,– сказала Кетлін. «Він уже не так живий, як мертвий, але все одно живіший за моїх бідолашних синочків».

– Міледі, я можу щось для вас зробити? Може, вам снодійного?

– Дякую, мейстре, не треба. Не хочу присипляти своє горе. Бран з Риконом на таке не заслуговують. Ходіть на святкування, а я посиджу трохи з батьком.

– Як зволите, міледі,– уклонився Вайман і пішов.

Лорд Гостер лежав горілиць, розтуливши рота, і слабенько з присвистом дихав. Одна рука звисала з матраца – бліда, слабка і висохла, але тепла на дотик. Кетлін переплела його пальці зі своїми. «Хай як міцно я його триматиму, не зможу його тут утримати,– сумно подумала вона.– Відпусти його». Але пальці, здавалося, не в змозі розігнутися.

– Мені нема з ким поговорити, батьку,– сказала вона йому.– Я молюся, але боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала йому руку. Шкіра була тепла, а під блідою прозорою шкірою розгалужувалися, наче ріки, сині вени. А за мурами текли великі ріки – Червоний Зубець і Ріннєкрут, і тектимуть вічно, а от ріки на батьковій руці – ні. Зовсім скоро їхні води зупиняться.

– Сьогодні вночі мені наснилося, як ми з Лайсою загубилися, повертаючись верхи зі Стражморя. Пам’ятаєш? Землю огорнув той дивний туман, і ми відстали від валки. Все було сіре-сіре, вже за фут від носа мого коня не було геть нічого видно. Ми збилися з дороги. Гілля чіплялося за одяг, мов довгі тонкі руки, що хочуть нас схопити. Лайса розплакалася, а коли я почала гукати, здавалося, туман проковтнув усі звуки. Але Пітир здогадався, де ми, повернувся і розшукав нас…

Але зараз нема кому мене розшукати. Цього разу мені самій доведеться шукати дорогу, а це важко, дуже важко.

Мені все пригадується гасло Старків. Зима вже прийшла, батьку. Для мене. Для мене. Тепер Робу доведеться воювати не тільки з Ланістерами, а й з Грейджоями, а за що? За золоту шапку й залізне крісло? Земля вже й так спливає кров’ю. Я хочу повернути собі дочок, хочу, щоб Роб опустив меча, обрав собі гарненьку дочку Волдера Фрея, з якою він буде щасливий і яка народить йому синів. Я хочу повернути собі Брана й Рикона, хочу…– Кетлін повісила голову.– Я хочу,– повторила вона, але їй забракло слів.

За деякий час свічка затріпотіла і згасла. Крізь планки віконниць пробилося місячне світло, впало сріблястими смугами на батькове обличчя. Кетлін чула тихе й важке батькове дихання, нескінченне хлюпотіння хвиль, слабенькі акорди якоїсь любовної пісні, сумної й солодкої, що линула з двору. «Кохав руду як осінь діву,– співав Раймунд,– з загравою у косах».

Кетлін і не помітила, коли співи стихли. Коли поріг переступила Брієнна, минули години, а їй здалося – одна мить.

– Міледі,– тихо оголосила Брієнна,– вже полуніч.

«Прийшла полуніч, батьку,– подумала Кетлін,– і я маю виконати свій обов’язок». Вона відпустила його руку.

Тюремник, злодійкуватий коротун, з носом у червоних прожилках, схилився над кухлем елю й залишками голубиного пирога, п’яний як чіп. Він підозріливо прищурився на гостей.

– Д’руйте, міледі, та лорд Едмур казав нікого не пускати до Царевбивці без записки від нього – записки з печаткою.

– Лорд Едмур? Батько помер, а мені про це не сказали?

– Ні, міледі, наскікі я знаю,– облизав губи тюремник.

– Зараз відчиниш двері – або прогуляєшся зі мною до світлиці лорда Гостера й поясниш йому, як ти смів мені відмовити.

– Як скаже міледі,– він опустив очі. Ключі кріпилися в нього на поясі, на шпичастому шкіряному ремені. Перебираючи їх, він щось бурмотав собі під ніс, поки не знайшов той ключ, який пасував до дверей у камеру Царевбивці.

– Повертайся до свого елю й лиши нас,– звеліла Кетлін. З гака в низькій стелі звисала олійна лампа. Знявши її, Кетлін підкрутила полум’я.– Брієнно, нікого до мене не пускай.

Кивнувши, Брієнна стала на чатах під дверима камери, поклавши долоню на руків’я меча.

– Хай міледі покличе мене, якщо я знадоблюся.

Кетлін штовхнула плечем важкі дерев’яні двері, окуті залізом, і ступила в темряву. То були нутрощі Річкорину, і смерділо тут відповідно. Під ногами хрустіла стара солома. На стінах проступила сіль. Крізь муровані стіни чулося слабеньке хлюпотіння Ріннєкрута. У світлі лампи в кутку проступило відро, з якого аж переливалися нечистоти, а в другому кутку – скоцюблена постать. Біля дверей стояла карафа вина, якої так ніхто й не торкнувся. «Ось і весь мій задум. Мабуть, маю бути вдячна, що вино не випив тюремник».

Джеймі затулив обличчя руками, і ланцюги в нього на зап’ястках брязнули.

– Леді Старк,– заговорив він хрипким після довгого мовчання голосом.– Боюся, я не в тому стані зараз, щоб вас прийняти.

– Погляньте на мене, сер.

– Світло ріже очі. Хвилиночку, якщо ви не проти.

З тої самої ночі, як Джеймі Ланістер опинився в полоні в Лопотючому лісі, йому не давали голитися, тож обличчя, колись таке схоже на личко королеви, заросло кошлатою бородою. Бакенбарди, зблискуючи золотом у світлі лампи, надавали йому вигляду якогось великого рудого звіра, величного навіть у ланцюгах. Немите волосся спадало нечесаними пасмами до плечей, одяг уже трухнів на тілі, а обличчя зблідло і змарніло… та все одно ясно видно було і силу, і вроду цього чоловіка.

– Бачу, вам не сподобалося моє вино.

– Така несподівана щедрість здалася дещо підозрілою.

– Я вам голову щомиті можу відрубати. Навіщо мені вас труїти?

– Смерть від отрути може бути схожа на природну. А от заявити, що в мене голова сама собою відпала, набагато важче,– він сидів на підлозі, мружачись: його зелені котячі очі потроху звикали до світла.– Я б запросив вас присісти, але ваш брат не подбав, щоб мені принесли стільчика.

– Я можу й постояти.

– Справді? Мушу зізнатися, вигляд у вас жахливий. А може, це просто освітлення винне.

Він не міг ні стати, ні лягти нормально, бо був закутий по руках і ногах, а всі кайданки скріплювалися між собою ланцюгами. Ланцюги на ногах були прибиті до стіни.

– Як вам мої браслети – достатньо важкі, чи ви прийшли додати ще трохи? Можу ними для вас красиво побрязкати.

– Ви самі в цьому винні,– нагадала йому Кетлін.– Ми розмістили вас у зручній камері у вежі, як і належить людині вашого походження й становища. А ви відплатили нам спробою втечі.

– Камера – це камера. Під Кичерою Кастерлі є такі, в порівнянні з якими ця видається сонячним садочком. Одного дня, мабуть, я їх вам покажу.

«Якщо він і наляканий, то добре це приховує»,– подумала Кетлін.

– Людина, скута по руках і ногах, могла б трохи стежити за своїм язиком. Я прийшла сюди не погрози слухати.

– Ні? Тоді, певно, хочете скористатися моїми принадами. Подейкують, удовицям швидко набридають їхні порожні ліжка. Ми в королівській варті даємо обітницю не брати шлюбу, але, гадаю, вам я зможу прислужитися, якщо схочете. Налийте-но нам вина, скидайте сукню – і побачимо, як я відреагую.

Кетлін з відразою глянула на нього. Чи є ще на світі людина така вродлива й водночас така ница?

– Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив.

– Тільки якби я досі був у цьому,– Джеймі Ланістер побрязкав кайданами.– Ми обоє знаємо, що хлопчак боїться зустрітися зі мною у двобої.

– Мій син, звісно, зовсім юний, та якщо ви вважаєте його дурним, то дуже помиляєтеся… та й, пригадується мені, ви такими викликами не кидалися, навіть маючи за спиною військо.

– А давні королі зими теж ховалися за материні спідниці?

– Мені вже набридло, сер. Я маю дещо знати.

– Із якого дива мені вам щось розповідати?

– Щоб життя собі врятувати.

– Гадаєте, я смерті боюся?

Здавалося, його це забавляє.

– Мали б. Бо, якщо боги справедливі, ваші злочини вже забезпечили вам вічні муки в глибинах сьомого пекла.

– Про яких це ви богів, леді Кетлін? Про ті дерева, яким молився ваш чоловік? І допомогли вони йому, коли моя сестра відрубала йому голову? – Джеймі хихикнув.– Якщо боги існують, чому на світі стільки болю й несправедливості?

– Через таких людей, як ви.

– Таких людей, як я, більше немає. Я один.

«Нема в ньому нічого, крім пихи й самолюбства, а ще порожньої хоробрості божевільного. Я тільки час свій з ним марную. Якщо й була в ньому колись іскра честі, вона давно вже згасла».

– Не хочете зі мною говорити – не треба. Випийте вино чи наплюйте в нього – мені байдуже.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли він гукнув:

– Леді Старк!

Обернувшись, вона чекала.

– У цій вільготі все ржавіє,– провадив Джеймі.– Навіть людські манери. Залишіться – й отримаєте свої відповіді… не безплатно, звісно.

«У нього сорому немає».

– Бранці не встановлюють плати.

– От побачите, моя плата дуже скромна. Ваш тюремник не каже нічого, тільки підло бреше, ще й забріхується. Одного дня каже, що з Серсі шкуру злупили, а наступного – що з мого батька. Дайте відповідь на мої питання – і я дам на ваші.

– Правдиво?

– А вам потрібна правда? Обережніше, міледі. Тиріон каже: люди часто прагнуть правди, та рідко тішаться з неї, отримавши.

– Я сильна: витерплю все, що ви маєте сказати.

– Тоді як зволите. Та спершу, якщо ваша ласка… вина. В мене в горлі пересохло.

Повісивши лампу на двері, Кетлін переставила кубок і карафу ближче. Джеймі, перш ніж ковтнути, потримав вино в роті.

– Квасне й огидне,– сказав він,– але хай.

Притулившись спиною до стіни, він підтягнув до грудей коліна та втупився в Кетлін.

– Ваше перше питання, леді Кетлін.

Не певна, скільки ця гра триватиме, Кетлін вирішила не марнувати часу.

– Це ви – батько Джофрі?

– Ви б не питали, якби не знали відповіді.

– Хочу почути її з ваших вуст.

– Джофрі – мій,– знизав він плечима.– І решта дітей Серсі, гадаю, також.

– То ви визнаєте, що були полюбовником власної сестри?

– Я завжди любив свою сестру, а ви мені тепер винні дві відповіді. Всі мої родичі ще живі?

– Мені казали, на Волоброді загинув сер Стафорд Ланістер.

Джеймі це не зворушило.

– Дядько Довбень – ось як його кликала Серсі. Мене хвилюють Серсі з Тиріоном. І мій лорд-батько.

– Вони живі, всі троє.

«Та, якщо боги милостиві, ненадовго».

Джеймі випив ще вина.

– Питайте далі.

Кетлін не була певна, чи наважиться він відповісти на її наступне запитання, не збрехавши.

– Як упав мій син Бран?

– Я скинув його з вікна.

Легкість, з якою він це сказав, на мить відібрала в неї мову. «Якби в мене був ніж, я б його просто тут зарізала»,– подумала вона – і тут пригадала своїх дівчаток. У неї стислося горло, коли вона сказала:

– Ви ж лицар, ви присягалися захищати слабких і невинних.

– Він, звісно, слабкий, але не такий уже й невинний. Він шпигував за нами.

– Бран би ніколи ні за ким не шпигував.

– То винуватьте отих своїх богів, що привели хлопця до вікна, де він побачив дещо таке, чого йому не слід було бачити.

– Винуватьте богів?! – недовірливо перепитала вона.– Це ваша рука скинула його з вікна. Ви хотіли заподіяти йому смерть.

Його ланцюги стиха брязнули.

– Я нечасто викидаю дітей з вікна, щоб їхнє здоров’я укріпити. Так, я хотів заподіяти йому смерть.

– А коли він не помер, ви збагнули, що опинилися ще в гіршій небезпеці, й заплатили найманцю гаман срібла, аби Бран так і не отямився.

– Та невже? – Джеймі підняв кубок і зробив великий ковток.– Не заперечую, ми про це говорили, але ж ви сиділи з хлопцем день і ніч, його часто навідували ваш мейстер і лорд Едард, на вході стояли чатові, а ще ж ті кляті деривовки… мені б довелося пробиватися крізь половину Вічнозиму. Та й чого метушитися, коли хлопець і сам мав померти?

– Якщо ви мені брешете, наша розмова закінчена,– Кетлін виставила руки, показуючи йому свої долоні.– Ці шрами мені лишив чоловік, який прийшов, щоб перерізати Бранові горло. Ви присягаєтеся, що не доклали до цього руки?

– Присягаюся честю Ланістерів.

– Та ваша честь Ланістерів варта менше, ніж оце,– вона ногою перекинула цебро з нечистотами. По долівці побігла смердюча коричнева гноївка, просочуючи солому.

Джеймі Ланістер, скільки дозволяли ланцюги, позадкував від розлитої гноївки.

– Може, моя честь – і справді лайно, не заперечую, але я ще ніколи не наймав убивць замість себе. Хочете вірте, хочете – ні, леді Старк, та якби я хотів смерті вашого Брана, я б це зробив власноруч.

«Боги милостиві, він правду каже».

– Якщо то не ви підіслали вбивцю, це зробила ваша сестра.

– Я б знав про це. У Серсі від мене секретів немає.

– Тоді Куць.

– Тиріон невинний, як ваш Бран. І він не лазив за чужими вікнами, шпигуючи за людьми.

– То чому в найманця був його кинджал?

– Який це кинджал?

– Ось такої довжини,– показала вона руками,– простий, але витончений, з клинком з валірійської криці й руків’ям з драконової кістки. Ваш брат виграв його у лорда Бейліша на турнірі на честь іменин королевича Джофрі.

Ланістер налив собі, випив, налив ще й задивився в кубок.

– Що більше п’ю, то смачніше вино. Ви тільки уявіть! Здається, я пригадую кинджал за вашим описом. Виграв, кажете? І як?

– Поставив на вас у поєдинку з лицарем квітів…– Кетлін збагнула, що каже щось не те.– Ні… тобто не поставив?

– Тиріон завжди ставив на арені на мене,– сказав Джеймі,– але того дня сер Лорас скинув мене з сідла. Я сам винен – не сприймав хлопця серйозно, але менше з тим. Хай що там ставив брат, він програв… але кинджал і справді комусь дістався, зараз я пригадую. Того вечора на бенкеті Роберт показував його мені. Його світлість любив сипати мені сіль на рани, особливо як вип’є. А коли він не пив?

Дорогою в Місячні гори Тиріон Ланістер розповів те саме, пригадала Кетлін. Але вона тоді відмовилася йому повірити. Пітир присягався, що все було не так,– Пітир, який був їй майже братом, Пітир, який так кохав її, що за її руку бився на дуелі… та якщо розповіді Джеймі й Тиріона збігаються, що це може означати? Брати не бачилися відтоді, як виїхали з Вічнозиму понад рік тому.

– Ви намагаєтеся ввести мене в оману?

Десь тут прихована пастка.

– Я зізнався, що скинув вашого дорогоцінного шибеника з вікна, то чого мені брехати про кинджал? – він перехилив ще кубок вина.– Хочете вірте, хочете – ні, але мені вже геть байдуже, що кажуть про мене люди. І тепер моя черга. Робертові брати вступили у війну?

– Так.

– Яка скупа відповідь! Розкажіть трохи більше, бо і я вам відповідатиму так само.

– Станіс марширує на Королівський Причал,– неохоче мовила Кетлін.– Ренлі мертвий – загинув на Буремості від братової руки, причому за допомогою якоїсь чорної мати, про яку я й не чула.

– Шкода,– сказав Джеймі.– Ренлі мені подобався, а от Станіс – зовсім інша історія. А Тайрели на чиєму боці?

– Спершу були на боці Ренлі. А нині – не знаю.

– Сину вашому, мабуть, так самотньо!

– Робові кілька днів тому виповнилося шістнадцять… він дорослий мужчина, й до того ж король. Усі його битви були переможні. Остання звістка від нього – що він відвоював у Вестерлінгів Стрімчак.

– А з моїм батьком він ще не стикався, ні?

– Коли це станеться, він завдасть йому поразки. Як завдав вам.

– Він заскочив мене зненацька. До таких трюків вдаються боягузи.

– Ви смієте про трюки казати? Ваш брат Тиріон прислав до нас під прапором миру горлорізів, переодягнених під посланців.

– Якби в камері сидів один з ваших синів, хіба б його брати не вчинили так само?

«У мого сина немає братів»,– подумала Кетлін, але з такою тварюкою, як оця, вона своїм болем не ділитиметься.

Джеймі ще випив вина.

– Що таке життя брата, коли честь на кону, еге ж? – (Ще один ковток).– Тиріону вистачає клепки розуміти, що ваш син ніколи не згодиться взяти за мене викуп.

Цього заперечити Кетлін не могла.

– Робові прапороносці радше смерть вам заподіють. Особливо Рикард Карстарк. У Лопотючому лісі ви зарубали двох його синів.

– Оце тих двох з білим променистим сонцем? – Джеймі стенув плечима.– Якщо по правді, зарубати я намагався вашого сина. Інші просто на дорозі стояли. Але я убив їх у чесному бою, в розпал битви. Будь-який лицар вчинив би так само.

– Як ви можете й досі називатися лицарем, коли зламали всі свої обітниці?

Джеймі потягнувся до карафи, щоб наповнити кубок.

– Стільки обітниць… усе присягаєшся і присягаєшся. Захищай короля. Корися королю. Зберігай його таємниці Виконуй його волю. Віддай своє життя за нього. Й водночас корися батькові. Люби сестру. Борони невинних. Захищай слабких. Поважай богів. Чини по закону… Забагато всього. Хай що ти робиш, обов’язково зламаєш ту або ту обітницю,– він зробив великий ковток вина й на мить заплющив очі, прихилившись головою до плями солі на стіні.– Я був наймолодшим з усіх, хто вдягав білий плащ.

– І наймолодшим зрадили все, що він означає. Царевбивця!

– Царевбивця,– повільно повторив він.– А який же цар був! За Ейриса Першого Таргарієна,– підняв він кубок,– володаря Сімох Королівств і оборонця держави. І за меч, який розітнув йому горлянку. Золотий меч, щоб ви знали. Поки по лезу не побігла кров. Кольори Ланістерів – червоне й золоте.

Коли він зареготав, Кетлін збагнула, що вино зробило свою справу: Джеймі випив майже всю карафу – і впився.

– Тільки така людина, як ви, може цим пишатися.

– Я ж вам казав: таких людей, як я, більше немає. Дайте-но мені відповідь, леді Старк: а Нед ніколи не розповідав вам, як помер його батько? Чи брат?

– Брандона задушили на очах у батька, а тоді й лорда Рикарда убили.

Стара історія, якій уже шістнадцять років. Чого він про це зараз питає?

– Так, убили, але як?

– Мотузка або сокира, гадаю.

Джеймі зробив ковток, витер рота.

– Без сумніву, Нед волів уберегти вас. Свою любу юну наречену, хай і не зовсім цнотливу. Що ж, ви хотіли правди. Питайте. Ми уклали угоду, я не можу відмовитися. Питайте.

– Мертве давно мертве.

«Не хочу я нічого знати».

– Брандон був не такий, як його брат, правда ж? У нього в жила бігла кров, а не холодна водиця. Він був більше схожий на мене.

– Брандон був геть на вас не схожий.

– Як скажете. Ви ж збиралися побратися.

– Він саме їхав до Річкорину, коли…– дивна річ, але стільки років минуло, а в Кетлін і досі стискалося горло, як вона вимовляла ці слова,– коли почув про Ліанну й повернув на Королівський Причал. Поквапився він.

Їй пригадалося, як розлютився її власний батько, коли звістка долетіла в Річкорин. «Галантний дурень»,– ось як він обізвав Брандона.

Джеймі вилив собі останні півкубка вина.

– Він заїхав у Червону фортецю з кількома товаришами, гукаючи: королевичу Рейгаре, виходь, бо тобі смерть! Але Рейгара там не було. Ейрис послав своїх вартових заарештувати прибулих за замах на синове життя. Брандонові товариші, здається, теж були синами відомих лордів.

– Його зброєносцем був Ітан Гловер,– сказала Кетлін.– Він єдиний вижив. Решта – Джефорі Малістер, Кайл Ройс і Елберт Арин – син і спадкоємець Джона Арина…– Дивно було, що Кетлін досі, по стількох роках, пам’ятає їхні імена.– Ейрис звинуватив їх у зраді та, тримаючи їх у заручниках, викликав їхніх батьків до двору – відповісти за це. Коли ж вони приїхали, їх усіх стратили без суду. І батьків, і синів.

– Суди були. Так би мовити. Лорд Рикард вимагав суду через двобій, і король задовольнив його вимогу. Старк озброївся, як до бою, гадаючи, що йому доведеться вступити в поєдинок з кимось із королівської варти. Натомість його завели в тронну залу й підвісили до бантини, а двоє Ейрисових піромантів розпалили під ним полум’я. Король сказав, що заступник дому Таргарієнів – вогонь. Тож лорду Рикарду, щоб довести свою невинуватість у зраді, треба було просто… не згоріти.

Коли вогонь палахкотів, привели Брандона. Руки в нього були скуті за спиною, а навколо шиї обв’язана мокра шкіряна мотузка, прикріплена до пристрою, який король привіз із Тайроша. Ноги, правда, були вільні, а меч опустили так, щоб неможливо було дотягнутися.

Піроманти помалу підсмажували лорда Рикарда, то прикриваючи багаття хмизом, щоб приглушити, то роздмухуючи,– аби горіло гарно й рівномірно. Першим спалахнув плащ, тоді сюрко, й дуже скоро на лорді не лишилося нічого, крім металу й попелу. А далі, пообіцяв Ейрис, підсмажиться він сам… якщо син не звільнить його. Брандон спробував, та що більше він борсався, то тугіше затягувалася мотузка в нього на шиї. І врешті-решт він просто задушився.

Що ж до лорда Рикарда, під кінець криця його нагрудника розжарилася до червоного, а золото острогів розплавилося і скрапувало у вогонь. Я стояв біля підніжжя Залізного трону в своїх білих обладунках і білому плащі, стараючись думати про Серсі. Згодом мене відвів убік сам Герольд Гайтавер і сказав: «Ти присягався короля захищати, а не судити». Отакий був Білий Бик, відданий до кінця й набагато кращий за мене – всі з цим згодні.

– Ейрис…– Кетлін відчувала у горлі жовч. Історія була настільки моторошна, що вона підозрювала: все це правда.– Ейрис збожеволів, усе королівство це знало, та якщо ви хочете, аби я повірила, що ви вбили його, помщаючись за Брандона Старка…

– Такого я не казав. Старки мені ніхто. Мушу зізнатися, мене без міри дивує, що одна людина любить мене за добре діло, якого я не робив, а стільки інших ненавидять за мій найкращий чин. На Робертовій коронації мене змусили стати навколішки разом з мейстром Пайселом і євнухом Вейрисом, щоб Роберт, перш ніж узяти нас до себе на службу, офіційно пробачив нам наші злочини. Що ж до вашого Неда, він мав би цілувати руки, які зарубали Ейриса, але він натомість вирішив образити зад, що всівся на Робертів трон. Гадаю, Нед Старк любив Роберта більше і за брата, і за батька… і навіть за вас, міледі. Роберта він ніколи не зраджував, так? – Джеймі п’яно розреготався.– Гей, леді Старк, хіба вам усе це не здається кумедним?

– Нічого у вас кумедного немає, Царевбивце.

– Знову це прізвисько! Не думаю, що згоджуся спати з вами. Першим вас зіпсував Мізинчик, хіба ні? А я від чужої хлібної миски не кусаю. Крім того, ви і вполовину не така гарна, як моя сестра,– його посмішка ранила Кетлін.– Я ніколи не спав ні з ким, окрім Серсі. В певному розумінні я чесніший за вашого Неда. Бідолашний мертвий Нед! То для кого честь – лайно, питаю я вас? Як там звали його байстрюка?

Кетлін позадкувала.

– Брієнно!

– Не Брієнна, це точно,– Джеймі Ланістер перекинув карафу догори дриґом. На обличчя йому бризнула цівка – ясна як кров.– Сноу, атож. Біле як сніг ім’я… біле як ті чудові плащі, що нам вручають у королівській варті, коли ми даємо свої чудові обітниці.

Штовхнувши двері, Брієнна ступила в камеру.

– Ви кликали, міледі?

– Дай мені свого меча,– простягнула Кетлін руку.

Теон

Небо нахмарилося, замерзлий ліс здавався мертвим. Теон біг, і коріння чіплялося за ноги, голе віття хльоскало в обличчя, лишаючи на щоках криваві смуги. А він, засапаний, рвався вперед, не зважаючи, і перед ним розліталися на друзки бурульки. «Змилуйтеся,– схлипував він. Позаду долинуло моторошне виття, від якого кров стигла в жилах.– Змилуйтеся, змилуйтеся». Озирнувшись через плече, він побачив, як вони наближаються – велетенські, завбільшки з коней вовки з дитячими головами. «Ох, змилуйтеся, змилуйтеся». З пащек скрапувала чорна як смола кров, пропалюючи в снігу дірки. З кожним кроком вони наближалися. Теон хотів пришвидшити біг, але ноги не слухалися. На всіх деревах були лики, і вони реготали з нього, реготали, і тут знову зачулося виття. Він відчував позаду гаряче дихання бестій – сморід сірки та гниття. «Вони мертві, мертві, я бачив, як їх повбивали,– спробував крикнути він,– я бачив, як голови їхні занурили у смолу»,– та коли розтулив рота, з вуст зірвався тільки стогін, а тоді щось його торкнулося, і він, заверещавши, крутнувся…

…навпомацки шукаючи кинджал, який тримав біля ліжка, але натомість скинув його на підлогу. Векс позадкував. Поряд з німим хлопчаком стояв Смердюк, і обличчя його підсвічував вогник свічки, яку він тримав у руках.

– Що таке? – скрикнув Теон. «Змилуйтеся!» – Чого вам треба? Чому ви в моїй спальні? Навіщо?!

– Мілорде королевичу,– сказав Смердюк,– у Вічнозим приїхала ваша сестра. Ви просили повідомити, щойно вона прибуде.

– Давно пора,– пробурмотів Теон, пальцями розчісуючи волосся. Він уже боявся, що Аша лишила його напризволяще. «Змилуйтеся!» Він визирнув у вікно, де веж Вічнозиму торкнулися перші слабенькі промені світанку.– Де вона?

– Вона зі своїми вояками у великій залі – Лорен повів їх на сніданок. Ви з нею зустрінетеся просто зараз?

– Так,– Теон відкинув покривало. Вогонь у коминку перегорів.– Вексе, гарячої води.

Він не міг допустити, щоб Аша побачила його таким розкуйовдженим і спітнілим. Вовки з дитячими обличчями… він поїжився.

– Зачини віконниці.

У спальні було холодно, як у лісі вві сні.

Останнім часом у снах йому завжди було холодно, і всі вони були один моторошніший за інший. Учора йому наснилося, ніби він знову на млині, стоїть навколішках і перевдягає мерців. Члени їхні вже дубіли, тож діти наче мовчки опиралися, поки він замерзлими пальцями намагався надіти на них бриджі й зав’язати шнурки, натягнути облямовані хутром чоботи на непіддатливі ноги, застебнути всипаний заклепками ремінь на поясі, що його Теон міг би долонями обхопити. «Я цієї війни не хотів,– казав він до них, працюючи.– Мені не дали вибору». Мертві тіла не відповідали, тільки робилися дедалі холодніші й важчі.

А минулої ночі йому снилася мірошничка. Теон уже й забув її ім’я, зате пам’ятав її тіло – м’які як подушки груди й розтяжки на животі, і те, як вона дряпала йому спину, коли він її порав. А вчора вночі він знов опинився з нею в ліжку, але в неї всюди були зуби: вона дерла зубами йому горлянку – й водночас намагалася відгризти йому прутень. Це було якесь божевілля! Він же бачив, як вона померла! Вона, плачучи, благала Теона помилувати, але Гелмар зарубав її одним ударом топора. «Облиш мене, жінко. Це він тебе вбив, не я. І він теж мертвий». Бодай Гелмар не переслідував Теона уві сні.

Заки Векс повернувся з водою, кошмар відступив. Теон змив з тіла піт і сон і, не поспішаючи, вдягнувся. Аша примусила його довгенько чекати – тепер її черга. Він вибрав чорно-жовту смугасту оксамитову сорочку й вишукану шкірянку зі срібними заклепками… і лише тоді пригадав, що його клята сестра більше цінує клинки, ніж красу. Чортихаючись, він здер з себе вбрання і перевдягнувся – у валяну чорну вовну й кольчугу. На пояс пристебнув меч і кинджал, пригадуючи той вечір, коли сестра принизила його за батьковим столом. «Її любе немовлятко, так. Що ж, у мене теж є ніж, і я вмію ним користуватися».

Останньою він надів корону – холодний залізний вінець у палець завтовшки, оздоблений чималими чорними діамантами й золотими самородками. Корона була безформна і бридка, але що вже вдієш! Мікен лежить на кладовищі, а новий коваль уміє хіба цвяхів та підків. Теон втішав себе тим, що це ж просто вінець королевича. А от до коронації він собі організує щось краще.

За дверима чекав Смердюк з Урценом і Кромом. Теон приєднався до них. Останнім часом, хай куди він ходив – навіть у вбиральню, брав з собою охорону. Вічнозим бажав йому смерті. Тої ночі, коли вони повернулися з Жолудевих Вод, Гелмар Грізний упав зі сходів і зламав собі хребет. Наступного дня знайшли Аґара з перерізаним од вуха до вуха горлом. Гінір Червононосий став такий підозріливий, що почав цуратися вина, спав тепер у кольчузі, койфі й шоломі й завів собі найбрехливішого собаку в усій псарні, щоб той попереджав, як хто захоче підкрастися до нього, поки він спить. Та все одно якось уранці замок прокинувся від дикого гавкоту собачки. Виявилося, що цуцик бігає навколо колодязя, а в ньому плаває потопельник – Червононосий.

Теон не міг лишити вбивства безкарними. Головним підозрюваним був Фарлен, тож Теон улаштував судилище й засудив його до страти. Та й тут усе пішло не так. Псар, стаючи навколішки перед колодою, мовив: «Мілорд Едард завжди сам виконував вирок». Теону, щоб не видатися слабаком, довелося самому братися за сокиру. Долоні в нього спітніли, тож держак не втримався в руках – і перший удар прийшовся між Фарленових плечей. Тільки з третього чи й четвертого удару вдалося розрубати м’язи та кості й відділити голову від тулуба, й потому Теону стало зле: йому весь час пригадувалося, як вони сиділи з Фарленом за кухлем меду, розмовляючи про псів і полювання. «Я не мав вибору,– хотілося йому крикнути до мерця.– Залізні не вміють зберігати секрети, вони мали померти, і мусив же хтось за це відповісти». Він тільки жалів, що не вбив Фарлена чисто. Нед Старк відтинав людині голову одним ударом.

Після Фарленової смерті вбивства припинилися, та все одно Теонові люди ходили похмурі та стривожені. «У відкритому бою вони не злякаються нікого,– сказав йому Чорний Лорен.– Інша справа – жити серед ворога, не знаючи: праля тебе зараз поцілує чи прикінчить, а служник тобі в кухоль ллє трунок чи труту. Ліпше нам звідси забиратися».

«Я – королевич Вічнозиму! – гаркнув Теон.– Тут мій престол, і ніхто мене з нього не скине! Ні чоловік, ні жінка!»

Аша. Це все вона винна! «Моя люба рідна сестричка, хай Чужі віддрочать її мечем у дупу». Вона хотіла його смерті, щоб замість нього сісти на батьків престол як спадкоємиця. Саме тому вона так довго його тут маринувала, ігноруючи нагальний наказ, який він їй вислав.

Коли Теон увійшов, вона сиділа на престолі Старків, пальцями розриваючи каплуна. Зала дзвеніла від чоловічих голосів: Ашині вояки за випивкою ділилися історіями з Теоновими людьми. Вони так галасували, що його приходу ніхто не помітив.

– Де решта? – поцікавився Теон у Смердюка. За довгими столами сиділо щонайбільше вояків п’ятдесят, і то переважно його. А у великій залі Вічнозиму, бувало, збиралося вдесятеро більше людей.

– Це всі, мілорде королевичу.

– Усі… скількох же вона привела?

– За моїми підрахунками – двадцятьох.

Теон підійшов до престолу, на якому розвалилася сестра. Аша саме сміялася зі слів якогось чоловіка, та з братовим наближенням миттю урвала сміх.

– Ой, та це ж королевич Вічнозиму! – вона жбурнула кістку одному з собак, який ходив винюхував по залі. Під отим яструбиним дзьобом, що вона мала замість носа, її широкий рот скривився у глузливій посмішці.– Чи королевич блазнів?

– Заздрість дівчині не личить.

Аша облизала з пальців жир. На око їй упало чорне пасмо. Її вояки голосно вимагали хліба й хляків. Їх було мало, а от галасу від них – багато.

– Заздрість, Теоне?

– А як це ще назвати? З тридцятьма вояками я за ніч узяв Вічнозим. А тобі знадобилася тисяча людей і цілий місяць, щоб узяти Пущанський Насип.

– Ну, я не такий видатний воїн, як ти, братику,– вона перехилила піврога елю й витерла рот зворотом долоні.– Я бачила голови над ворітьми. Скажи мені правду, хто з тих двох затятіше бився – каліка чи малий?

Теон відчув, як йому в обличчя шугає кров. Він не тішився ні з тих голів, ні з того, що довелося виставити напоказ у замку обезголовлені тіла. Стара Нан тільки розтуляла і стуляла свого м’якого беззубого рота, а Фарлен кинувся на Теона, загарчавши, як оті його пси. Урцену з Кадвилом довелося бити його ратищами списів, поки він не зомлів. «Як я до такого докотився?» – подумав тоді Теон, стоячи над обліпленими мухами тілами.

Тільки мейстер Лувін мав сили наблизитися. З кам’яним обличчям, маленький і сивий, він благав дозволу пришити голови на плечі, щоб тіла можна було поховати в крипті разом з усіма мертвими Старками.

«Ні,– сказав йому Теон.– У крипті – ні».

«Чому, мілорде? Тепер вони вам кривди вже точно не заподіють, їхнє місце там. Прах усіх Старків…»

«Я сказав – ні». Йому потрібні були голови на мурах, а от безголові тіла в усій красі він спалив того-таки дня. А потім, опустившись навколішки серед кісток і попелу, відшукав розплавлене срібло та тріснутий чорний бурштин – усе, що лишилося від брошки з вовчою головою,– брошки, що колись належала Бранові. Вона і досі в нього.

– Я добре обходився з Браном і Риконом,– сказав він сестрі.– Вони самі накликали свою долю.

– Як і всі ми, братику.

Терпець йому урвався.

– Як, ти гадаєш, мені утримати Вічнозим, якщо ти привела мені тільки двадцять людей?

– Десять,– уточнила Аша.– Решта повертаються зі мною. Ти ж не дозволиш, щоб твоя люба рідна сестричка верталася через ліс без супроводу, ні? Там у темряві деривовки шастають,– вона підвелася з великого кам’яного престолу.– Ходімо в тихе місце, там спокійно побалакаємо.

Вона права, він знав це, але не міг позбутися злості за те, що це рішення прийняла вона. «Не слід було мені взагалі в залу приходити,– запізніло збагнув він.– Треба було викликати її до себе».

Однак тепер уже запізно. Теону нічого не лишалося, як повести Ашу в світлицю Неда Старка. Там, стоячи перед попелом у погаслому коминку, він випалив:

– Дагмер програв у битві під Тореновим Квадратом…

– Старий каштелян пробив його стіну щитів, так,– спокійно мовила Аша.– А ти що очікував? Отой сер Родрик чудово знає місцевість, а Заяча Губа – ні, та й у північан було багато кавалерії. А залізнородним бракує дисципліни, щоб витримати наскок збруйного коня. Дагмер живий – і за те дякуй. Він зараз веде вцілілих назад на Скелясте узбережжя.

«Вона знає більше за мене»,– збагнув Теон. І від цього тільки дужче розізлився.

– Перемога додала Леобальду Толгарту хоробрості, й він вийшов з-за мурів і приєднався до сера Родрика. Мені рапортують, що лорд Мандерлі пустив угору по ріці дюжину барок, натоптаних лицарями, румаками й облоговими гарматами. А за Останньою рікою збираються Амбери. До кінця місяця у мене під брамою збереться ціле військо, а ти приводиш мені лише десять людей?

– Я й цих десятьох не мала тобі вести.

– Я тобі наказав…

– Мені батько наказав узяти Пущанський Насип,– відтяла вона.– І ні слова не казав про те, що я маю рятувати братика.

– До біса Пущу,– мовив Теон.– Та це дерев’яні ночви на горбі. А Вічнозим – серце цієї землі, от тільки як мені його втримати без гарнізону?

– Міг би подумати про це, перш ніж його брати. Так, зроблено це було кмітливо, не заперечую. Якби тобі стало клепки зруйнувати замок і забрати двох малих королевичів на Пайк як заручників, ми могли б цю війну виграти одним ударом.

– А ти б тільки тішилася, так? Якби мій трофей лежав у руїнах і попелі?

– Твій трофей тебе погубить. Кракени піднімаються з моря, Теоне, чи ти забув це за ті роки, що провів серед вовків? Наша сила – в довгих лодіях. Мої дерев’яні ночви – близько до моря, тож туди можна підвозити і припаси, і свіжих людей, якщо знадобиться. А от Вічнозим – на сотні льє углиб суходолу, оточений лісами, горами, а ще – ворожими тверджами й замками. Не обманюйся: тепер на тисячі миль усі люди тут – твої вороги. Ти про це потурбувався, виставивши над прибрамною оті голови,– Аша похитала головою.– Ну ти й дурень! Діти…

– Вони мене зневажили! – гаркнув він їй в обличчя.– А крім того, кров за кров: двоє синів Едарда Старка – це відплата за Родрика й Марона,– слова зірвалися несвідомо, але Теон миттю збагнув, що батько це схвалить.– Привиди моїх братів нарешті упокоїлися.

– Наших братів,– нагадала йому Аша з кривою посмішкою, яка ясно свідчила, що цими балачками про помсту сестру не обдуриш.– Їхні привиди ти з Пайку привіз, братику? А я гадала, вони тільки батька переслідують.

– Ніколи жінка не розуміла чоловічої потреби помститися.

Навіть якщо батько не оцінить цього дарунку – Вічнозиму, він має похвалити Теона за те, що помстився за братів!

Аша притлумила смішок.

– Отой сер Родрик теж може відчути цю чоловічу потребу, про це ти не подумав? Ти – кров од крові моєї, Теоне, хай який ти є. Заради матері, яка обох нас породила, повертайся зі мною в Пущанський Насип. Спали Вічнозим – і відступи, поки не пізно.

– Ні,– Теон поправив корону.– Я цей замок узяв – і я його утримаю.

Сестра довгу мить дивилася на нього.

– Тоді тобі доведеться утримувати його до кінця життя,– зітхнула Аша.– Кажу тобі, це попахує божевіллям, та хіба може знатися на таких речах скромна дівиця?

Вже біля дверей вона послала йому ще одну глузливу посмішку.

– Знай: такої бридкої корони я в житті не бачила. Ти сам її склепав?

Лишивши його кипіти від злості, вона затрималася тільки, щоб нагодувати й напоїти коней. Половина вояків, що приїхали з нею, з нею і забралися, як вона й попереджала, виїхавши крізь ту саму Мисливську браму, якою Бран з Риконом скористалися для втечі.

Теон з муру проводжав їх поглядом. Коли сестра розчинилася в тумані вовчого лісу, він подумав: чому ж я не послухався й не забрався разом з нею?

– Поїхала, ага? – наблизився до нього Смердюк.

Теон не чув, як він підійшов, і запаху теж не занюхав. З усіх людей бачити Смердюка йому зараз хотілося найменше. Йому аж зле було, що чоловік, який стільки знає, досі ходить і дихає. «Слід було вбити його по тому, як він повбивав інших»,– подумав Теон, але ідея ця розхвилювала його. Хай як це неймовірно, але Смердюк умів читати й писати, а ще саме він здогадався кмітливо приховати те, що вони зробили.

– Мілорде королевичу, даруйте, але неправа вона була, що кинула вас. Бо десять вояків – і близько недосить.

– Я це чудово усвідомлюю,– сказав Теон. «І Аша усвідомлювала теж».

– Ну, то, може, я вам поможу,– мовив Смердюк.– Дайте мені коня й гаман монет – і я підшукаю вам гарних хлопців.

– Скільки? – примружив очі Теон.

– Може, сотню. Або дві. Може, більше,– він посміхнувся, і його безбарвні очі заблищали.– Я ж тут, на півночі, вродився. Знаю багатьох, і Смердюка багато хто знає.

Дві сотні людей – це не армія, але тисячі й не потрібні, щоб утримати такий міцний замок, як Вічнозим. Якщо ці люди зможуть відрізнити, яким кінцем списа потрібно штрикати, їхня присутність може стати вирішальною.

– Роби, як кажеш, а я віддячу. Нагороду сам собі обереш.

– Що ж, мілорде, я не мав жінки ще звідтоді, як був з лордом Ремсі,– мовив Смердюк.– Я поклав око на оту Паллу, а її, я чув, і так уже зіпсували, тож…

Теон зайшов зі Смердюком задалеко, щоб тепер задкувати.

– Дві сотні вояків – і вона твоя. Та буде на одну людину менше – і можеш далі злягатися зі свинями.

Ще й сонце не сіло, а Смердюк уже пішов, прихопивши з собою мішок старківського срібла й останню Теонову надію. «Швидше за все, я цього покидька більше не побачу»,– гірко подумав Теон, але ж це був шанс – і він ним скористався.

Уночі йому наснився бенкет, який влаштував Нед Старк на честь приїзду короля Роберта у Вічнозим. Зала дзвеніла від музики та сміху, нехай надворі вже здіймалися холодні вітри. Теон насолоджувався вином і смажениною, сипав жартами, витріщався на служниць і розважався… поки не помітив, що в залі потемніло. Музика вже не здавалася веселою: негармонійна, з дивними паузами, мелодія надовго повисала в повітрі. Зненацька вино в роті згіркло, а коли Теон підвів голову від кубка, то побачив, що обідає з мерцями.

Сидів король Роберт, і з великого розтину в нього на животі на стіл висипалися кишки, а поряд з ним сидів безголовий лорд Едард. І на нижніх лавках рядочком розсілися мерці – облазила з кісток сіро-коричнева шкіра, коли вони для тосту піднімали свої кубки, а в порожніх очницях лазили хробаки. Теон знав усіх до одного: Джорі Касселя і Товстуна Тома, Портера, Кейна і стайничого Галлена,– знав усіх, хто поїхав на південь, на Королівський Причал, щоб уже ніколи не повернутися. Мікен з Чейлом сиділи разом – один спливав кров’ю, а другий – водою. Найбільше місця за столом займав Бенфред Толгарт зі своїми Дикими зайцями. Була там і мірошничка, і Фарлен, і навіть дикун, якого Теон убив у вовчому лісі того дня, коли врятував Бранові життя.

Та були й інші обличчя, яких він не знав за життя,– обличчя, що їх він бачив тільки кам’яними. Струнка сумна дівчина з вінцем з блакитних троянд і в білій сукні, забризканій кров’ю,– ніхто як Ліанна. Поряд з нею стояв її брат Брандон, а позаду – їхній батько Рикард. Уздовж стін у присмерку рухалися непримітні постаті – бліді тіні, довговиді й похмурі. Від погляду на них Теона, мов гострий ніж, пронизав страх. А тоді з гуркотом розчахнулися високі двері – і залою полетів холодний протяг, а з ним з темряви ночі увійшов Роб. За ним біг Сіровій, його очі горіли; у обох – і в чоловіка, і у вовка – з півсотні жахливих ран цебеніла кров…

Теон з криком збудився, так налякавши Векса, що хлопець голяка вибіг з кімнати. Коли ввірвалися вартові з мечами напоготові, Теон звелів їм привести мейстра. Заки прийшов Лувін, пом’ятий і сонний, у Теона після келиха вина вже не тремтіли руки, і йому було соромно за свій переляк.

– Просто кошмар наснився,– пробурмотів він,– ось і все. Він нічого не означає.

– Нічого,– урочисто погодився Лувін. Він лишив снодійне зілля, та Теон, щойно мейстер переступив поріг, вилив це зілля в убиральню. Лувін, звісно, мейстер, але він людина і, як людина, любові до Теона не відчуває. «Він не проти, якщо я засну… засну і не прокинусь. Він би цьому зрадів не менше за Ашу».

Прикликавши Кіру, він ногою захряснув двері, виліз на дівку і порав її з такою люттю, якої в собі й не підозрював. Заки він кінчив, вона схлипувала, а груди й шия в неї всі були в синцях і слідах укусів. Теон зіштовхнув її з ліжка і жбурнув їй ковдру.

– Забирайся.

Та навіть потому заснути він не зміг.

На світанку він вдягнувся і вийшов надвір – погуляти по зовнішньому муру. Над зубчастими стінами кружляв різкий осінній вітер. Від нього почервоніли щоки й пекло очі. Теон спостерігав, як унизу починає зеленіти сірий ліс: крізь мовчазні дерева просочувалося сонце. Ліворуч за внутрішніми мурами виднілися верхівки веж із позолоченими сонцем дахами. Червоне листя віродерева здавалося серед зелені гарячим полум’ям. «Дерево Неда Старка,– подумав Теон,– і ліс Старків, і замок Старків, і меч Старків, і боги Старкові. Це їхнє місце, не моє. А я – Грейджой з Пайку, народжений для того, щоб намалювати кракена в себе на щиті та плавати в широкому солоному морі. Слід мені було поїхати з Ашею».

А на залізних гостряках над прибрамною чекали голови.

Теон мовчки дивився на них, а вітер маленькими примарними кулачками сіпав його за плащ. Мірошникові хлопчаки були одного віку з Браном і Риконом, схожі за статурою і кольором волосся, і коли Смердюк злупив шкіру з їхніх облич і занурив голови у смолу, неважко було відшукати знайомі риси в цих безформних ґулях гнилої плоті. «Люди такі дурні! Якби їм сказали, що це баранячі голови, вони б і роги побачили».

Санса

Співали в септі від самого ранку, від першої звістки про те, що ворожі вітрильники досягай замку. Спів голосів змішувався з іржанням коней, брязкотом криці й рипінням завіс велетенської бронзової брами, творячи дивну й лячну музику. «У септі співають, благаючи в Матері милості, а на мурах моляться Воїну, тільки мовчки». Сансі пригадалося, як септа Мордейн казала, що Воїн і Матір – це два лики одного бога. «Та якщо бог один, чиї молитви будуть почуті?»

Сер Мірин Трант тримав вогненно-гнідого коня для Джофрі. І хлопець, і кінь мали однакові золочені кольчуги й малинові нагрудники, а ще однакових золотих левів на головах. Щоразу як Джоф робив рух, бліде сонячне світло спалахувало золотими й малиновими барвами. «Ясний, блискучий – і порожній»,– подумала Санса.

Куць сидів на рудому жеребці, вдягнений у бойові обладунки – не такі пишні, як у короля, і нагадував він маленького хлопчика, вбраного в батьків одяг. Поряд з ним їхав сер Мандон Мур у білій криці, ясній як лід. Побачивши Сансу, Тиріон повернув до неї коня.

– Леді Сансо,– гукнув він з сідла,– моя сестра ж запросила вас приєднатися до решти родовитих леді у Мейгоровій тверджі?

– Так, мілорде, але король Джофрі послав по мене, щоб я провела його. А ще я хочу зайти в септ – помолитися.

– Не питатиму, за кого,– рот його дивно скривився; якщо це була посмішка, то такої дивної Санса в житті не бачила.– Цей день може змінити все. І для вас, і для дому Ланістерів. Отут я подумав, що мені слід було відіслати вас разом з королевичем Томеном. Та в Мейгоровій тверджі ви теж маєте бути в безпеці, якщо тільки…

– Сансо! – почувся з того кінця двору хлоп’ячий голос: це Джофрі її побачив.– Сансо, сюди!

«Він мене кличе, як собаку»,– подумала вона.

– Ви потрібні його світлості,– зауважив Тиріон Ланістер.– З божої волі поговоримо після битви.

Санса пробилася крізь колону списників у малинових плащах, а Джофрі жестом підкликав її ближче.

– Скоро буде битва, всі кажуть.

– Хай боги помилують усіх нас.

– Помилування хай просить мій дядько, тільки від мене він його не отримає,– Джофрі витягнув меча. Головка руків’я була вирізьблена з рубіна у формі серця, яке тримає у зубах лев. Лезо клинка прорізали три глибокі канавки.– Мій новий клинок – Серцеїд.

Колись у нього був меч на ім’я Лев’ячий Зуб, пригадала Санса. Його відібрала Арія і пожбурила в ріку. «Сподіваюся, Станіс зробить те саме і з цим».

– Чудове ковання, ваша світлосте.

– Благослови мою крицю поцілунком,– він простягнув їй униз меча.– Давай, цілуй.

Він сказав це, як дурний малий хлопчак. Санса торкнулася вустами металу, подумавши, що радше б цілувала мечі, ніж Джофрі. Але цей жест, здавалося, його потішив. Джоф з розмаху заховав меча в піхви.

– Поцілуєш знову, коли я повернуся, і скуштуєш крові мого дядька Станіса.

«Тільки якщо його для тебе вб’є хтось із твоєї королівської варти». З Джофрі та його дядьком Тиріоном їхали троє з білих мечів: сер Мірин, сер Мандон і сер Озмунд Кетлблек.

– Ви самі поведете лицарів у бій? – з надією запитала Санса.

– Я б повів, але дядько Куць каже, що дядько Станіс не перетне ріки. Але я зате командуватиму «трьома шльондрами». І зрадниками сам займуся.

Від такої перспективи Джоф аж вищирився. Його пухкі рожеві губи завжди надавали йому такого вигляду, наче він приндиться. Колись це Сансі подобалося, а тепер її від цього нудило.

– Кажуть, мій брат Роб завжди б’ється в самій гущавині битви,– сказала вона одчайдушно.– Але він, звісно, старший за вас, ваша світлосте. Дорослий чоловік.

Джоф нахмурився на це.

– З твоїм братом я з’ясую, коли закінчу зі своїм зрадливим дядьком. Випатраю його Серцеїдом, от побачиш,– він розвернув коня і, приостроживши його, помчав до брами. Сер Мірин з сером Озмундом приєдналися до нього праворуч і ліворуч, а за ними рушили по чотири золоті плащі. Замикали валку Куць і сер Мандон Мур. Гвардійці проводжали їх вітальними криками. Коли зник останній вояк, над двором знагла запанувало безгоміння – затишшя перед бурею.

У цьому безголоссі Сансу потягнуло на спів. Вона розвернулася до септу. За нею попрямували двоє конюших, і ще один з гвардійців, чия варта закінчилася. До нього приєдналися і решта.

Санса ще не бачила в септі стільки людей і стільки світла: крізь кришталь високих мозаїчних вікон лилося веселкове сяйво, з усіх боків горіли свічки, і полум’я їхнє мерехтіло, як зорі. Олтарі перед Матір’ю і Воїном потопали у світлі, але були свої прохачі й у Коваля, Стариці, Діви та Отця, ба навіть на півлюдському лику Невідомця теж танцювало кілька відблисків свічок… бо хто ж іще Станіс Баратеон, як не цей Невідомець, який прийшов їх судити? Санса по черзі підійшла до кожного з Сімох, запалюючи свічку на кожному олтарі, а тоді знайшла собі місце на лавці між зморщеною старою пралею і хлопчаком, не старшим за Рикона, вдягненим у вишукану лляну сорочку королівського сина. Рука в старої була кістлява й мозоляста, а у хлопчика – маленька і м’яка, та все одно приємно було за когось триматися. Повітря було гаряче й густе, просякле ладаном і потом, переломлене кришталем і осяяне свічками,– від нього паморочилось у голові.

Санса знала цей гімн – колись давно, у Вічнозимі, його її навчила мама. Вона приєднала свій голос до решти.

Матір добра, Матір мила,

Молимо тебе в ці дні:

Зупини мечі та стріли,

Од війни врятуй синів.

Матір добра, наша сило,

Загаси шальгу і гнів,

Виведи дочок з горнила,

Доброти навчи в борні.

А на тому кінці міста тисячі людей втиснулись у Великий септ Бейлора на Вісеніїному пагорбі, і зараз вони теж співають, і голоси їхні наповнюють місто, переливаються в ріку й летять у небо. «Боги просто мусять нас почути»,– подумала Санса.

Вона знала більшість гімнів, а тим, яких не знала, старалася підспівувати. Вона співала разом зі старими сивими слугами і схвильованими молодицями, зі служницями й солдатами, з кухарями й сокольничими, з лицарями й лайдаками, зі зброєносцями, кухтиками й матерями з немовлятами. Вона співала з тими, що ховалися за мурами замку, й тими, що лишилися ззовні, співала з цілим містом. Вона благала милості для живих і мертвих – для Брана, Рикона і Роба, для своєї сестри Арії та брата-байстрюка Джона, який зараз далеко, на Стіні. Молилася за матір і за батька, за свого дідуся – лорда Гостера і за дядька – Едмура Таллі, за свою подружку Джейн Пул, за старого пияка короля Роберта, за септу Мордейн, сера Донтоса, Джорі Касселя і мейстра Лувіна, за хоробрих лицарів і солдатів, які сьогодні загинуть, і за дітей та жінок, які їх оплакуватимуть, а наприкінці навіть за Тиріона Куця й за Гончака. «Він не справжній лицар, але це він мене врятував,– казала вона Матері.– Бережи його, якщо зможеш, і вгамуй лють у нього в нутрі».

Та коли септон з’явився на підвищенні, благаючи богів, щоб захистили й оборонили їхнього законного та шляхетного короля, Санса звелася на ноги. Проходи були переповнені людьми. Їй довелося проштовхуватися, а септон молив Коваля дарувати силу й міць мечу та щиту Джофрі, Воїна – дарувати йому мужність, Отця – захистити його. «Хай меч у нього зламається, а щит трісне,– холодно подумала Санса, протискаючись у двері,– хай мужність зрадить йому, а вояки покинуть його».

На зубчастих стінах прибрамної ходило кілька вартових, та загалом замок здавався порожнім. Санса зупинилась і дослухалася. Десь далеко чувся шум битви. Співи майже заглушували його, але хто мав вуха, міг почути басисті стогони бойових ріжків; рип і стукіт катапульт, які жбурляють каміння; виляски й колоття; потріскування горючої смоли і дзенькіт стрілометів, які пускають довгі стріли з залізними гостряками… а на цьому фоні – зойки помираючих.

Це була зовсім інша пісня – моторошна пісня. Санса натягнула на вуха каптур і поквапилася до Мейгорової тверджі – замку в замку, де, пообіцяла королева, всі вони будуть у безпеці. Біля підніжжя підйомного мосту вона наштовхнулася на леді Танду з двома дочками. Фаліза прибула вчора зі Стоукворту з невеличким загоном солдатів. Зараз вона старалася вмовити сестру піднятися на міст, але Лоліс чіплялася за свою служницю, схлипуючи:

– Не хочу, не хочу, не хочу.

– Битва почалася,– уривчастим голосом мовила леді Танда.

– Не хочу, не хочу.

Обминути їх було неможливо. Тому Санса чемно привіталася.

– Допомогти вам?

Леді Танда почервоніла від сорому.

– Ні, міледі, дуже дякую, не треба. Пробачте мою донечку, вона недобре почувається…

– Не хочу,– Лоліс чіплялася за свою служницю – худеньку симпатичну дівчину з коротким темним волоссям, у якої був такий вигляд, наче зараз їй понад усе кортіло пхнути свою господиню в сухий рів, просто на оті гострі палі.– Будь ласка, будь ласка, я не хочу.

– Там, усередині,– лагідно заговорила до Лоліс Санса,– у нас буде потрійний захист, а ще можна буде поїсти, попити й послухати пісні.

Лоліс, роззявивши рота, вилупилася на неї. Тьмяні карі очі її, здавалося, завжди були на мокрому місці.

– Не хочу.

– Треба,– різко сказала її сестра Фаліза,– і край. Шей, допоможи мені.

Удвох вони взяли її за лікті й чи то потягнули, чи то поволочили на міст. Санса з матір’ю Лоліс і Фалізи рушили за ними.

– Вона хвора,– пояснювала леді Танда. «Якщо вагітність можна вважати хворобою»,– подумала Санса. Ходили плітки, що Лоліс у тяжі.

Двоє вартових при дверях були в шоломах з левами на гребенях і в малинових плащах дому Ланістерів, та Санса знала, що це просто перевдягнені перекупні мечі. Ще один сидів на нижній сходинці – справжній гвардієць стояв би, а не сидів, поклавши алебарду на коліна, проте, побачивши жінок, підвівся й розчинив перед ними двері, пропускаючи всередину.

Бальна зала королеви була вдесятеро менша за велику залу замку й уполовину менша за малу залу у Вежі правиці, та все одно вміщала сотню крісел, а малий розмір компенсувала розкіш. Усі настінні держала кріпилися до битих срібних дзеркал, тож горіли смолоскипи вдвічі ясніше; стіни були обшиті пишно різьбленими дерев’яними панелями, а підлога була встелена запашним очеретом. З верхнього балкона вниз лилися веселі наспіви волинок і скрипок. Південна стіна вся була в арочних вікнах, затулених, правда, важкими портьєрами. Товсте оксамитове драпірування не пропускало світла та приглушувало і молитви, і шум війни. «Байдуже,– подумала Санса.– Все одно ми на війні».

За довгими столами сиділи майже всі можні леді міста, а ще жменька стариганів і юних хлопчаків. Ці жінки були дружинами, дочками, матерями, сестрами. Їхні рідні чоловіки пішли воювати проти лорда Станіса. Чимало з них не повернуться. Повітря було важке від усвідомлення цього. Як судженій Джофрі, Сансі виділили почесне місце по праву руч від королеви. Вона саме піднімалася на поміст, коли побачила в тіні під дальньою стіною чоловіка. Він був у довгій чорній змащеній кольчузі, а перед собою тримав меч – великий меч Сансиного батька, меч на ймення Лід, що був йому майже на весь зріст. Кінчик меча впирався в підлогу, а міцні кістляві пальці обхопили з обох боків хрестовину руків’я. Сансі перехопило подих. Сер Ілін Пейн, здавалося, відчув її погляд. Він обернув до неї своє худе рябе обличчя.

– Що він тут робить? – запитала вона в Осфрида Кетлблека. Він був капітаном червоних плащів – новоспеченої варти королеви.

– Її світлість вірить,– посміхнувся Осфрид,– що до світанку ще знадобляться його послуги.

Сер Ілін здійснював королівське правосуддя, тож його послуги могли полягати тільки в одному. Чиї ж голови потрібні королеві?

– Прошу всіх встати перед її світлістю Серсі з дому Ланістерів, королевою-регентшею і оборонницею держави,– оголосив королівський стюард.

На Серсі була білосніжна лляна сукня – біла, як плащі королівської варти. Крізь прорізи в довгих рукавах виднілася золота атласна підкладка. На тоненькій шиї висіла низка діамантів і смарагдів. У білому королева мала на диво невинний вигляд, як цнотлива дівчина, але на щоках червоніли плями.

– Сідайте,– сказала королева, зайнявши своє місце на помості,– ласкаво прошу.

Осфрид Кетлблек притримав для неї крісло, а паж – для Санси.

– Щось ти бліда, Сансо,– зауважила Серсі.– Твоя червона квітка й досі цвіте?

– Так.

– Як доречно. Чоловіки спливатимуть кров’ю там, а ти – тут,– Серсі жестом веліла подавати першу страву.

– А навіщо тут сер Ілін Пейн? – випалила Санса.

Королева кинула погляд на німого ката.

– Щоб скарати зрадників і, якщо знадобиться, захистити нас. До того як стати катом, він був лицарем,– мовила вона і вказала ложкою в кінець зали, на зачинені й замкнуті на засуви високі двері.– Коли топори порубають ці двері, можливо, ти радітимеш його присутності.

«Я б зраділа значно більше, якби тут був Гончак»,– подумала Санса. Хай який він різкий, вона вірила, що Сандор Кліган не дозволить, аби її хтось скривдив.

– А хіба ваші гвардійці нас не захистять?

– А хто захистить нас від наших гвардійців? – Серсі скоса кинула погляд на Осфрида.– Віддані перекупні мечі трапляються так само часто, як цнотливі повії. Якщо ми програємо битву, мої вартові зриватимуть оті червоні плащі, аж падатимуть. Покрадуть, що зможуть, і повтікають разом з пралями й конюшими – тільки щоб свою нікчемну шкуру врятувати. Ти уявляєш, що відбувається, коли плюндрують місто? Ні, ти навіть не уявляєш, правда ж? Усі свої знання про життя ти почерпнула з пісень, а пісень про сплюндрування ой як бракує.

– Справжні лицарі ніколи б не скривдили жінок і дітей,– промовила Санса, але власні слова здалися їй порожніми.

– Справжні лицарі! – королеву це, здавалося, страшенно забавляло.– Твоя правда. Тоді їж собі юшечку й чекай на Симеона Зореоокого чи королевича Еймона Лицаря-Дракона, які тебе врятують, любонько. Думаю, вже недовго лишилося.

Давос

Чорновода затока була сьогодні бурхлива і брижата, повсюди пінилися буруни. «Чорна чайка» летіла з припливною хвилею, і з кожним поривом вітру її вітрило тріскотіло й виляскувало. Поряд з нею йшли під вітрилами «Примара» і «Леді Марія» – між бортами лишалося не більш як двадцять ярдів. Сини вміють тримати лінію. Давос цим пишався.

На тому боці моря загриміли бойові ріжки, і ці гортанні звуки, схожі на сичання велетенських змій, передавалися з корабля на корабель.

– Спустити вітрило,– скомандував Давос.– Щоглу вниз. Гребці на весла.

Його син Маттос передавав команди. Облавок «Чорної чайки» затрусився: це команда побігла виконувати накази, штовхаючись між солдатів, які весь час, здавалося, крутяться під ногами, хай де стануть. Сер Імрі вирішив, що в ріку треба запливати на веслах, щоб не підставляти вітрила під стріломети й вогнемети на мурах Королівського Причалу.

Оддалік, на південному сході, Давос розрізняв обриси «Фурії»: мерехтіли золотом, спускаючись, вітрила, прикрашені коронованим оленем Баратеонів. Шістнадцять років тому з її облавку Станіс Баратеон командував атакою на Драконстон, та цього разу вирішив їхати з військом, передавши «Фурію» та командування флотом братові своєї дружини – серу Імрі, який під Штормокраєм перейшов на його бік разом з лордом Алестером і всіма Флорентами.

«Фурію» Давос знав незгірше за свої кораблі. Понад трьома сотнями весел ціла палуба була відведена під стріломети, а на самій горі на носі й на кормі розмістилися великі катапульти, з яких можна жбурляти цілі діжки запаленої смоли. Це був грізний корабель, і дуже прудкий, хоча сер Імрі й уповільнив його хід, натоптавши з баку до корми озброєними лицарями та важкою кіннотою.

Знов засурмили бойові ріжки, і з «Фурії» долетіли команди. Давос відчув поколювання у відтятих кінчиках пальців.

– Весла на воду,– гаркнув він.– Шикуйсь.

Сотня лопатей занурилась у воду під гуркіт керівного барабану. Цей звук нагадував повільне калатання великого серця, і з кожним його ударом рухалися весла – сотня гребців працювала як один.

У «Примари» та «Леді Марії» теж виросли дерев’яні крила. Три галери пливли одностайно, лопатями весел збурюючи воду.

– Тихий хід,– гукнув Давос. Срібноборта «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона зайняла своє місце з лівого борту «Примари», її швидко наздоганяв «Зухвалий сміх», а от «Гаргара» тільки зараз спускала весла на воду, а «Морекінь» туж-туж опускав щоглу. Давос озирнувся за корму. Так, там, далеко-далеко на південь, пливла ніхто як «Меч-риба», як завше, пасучи задніх. Вона пишалася двома сотнями весел і найбільшим тараном в усьому флоті, а от щодо її капітана Давос мав великі сумніви.

Над водою летіли підбадьорливі крики солдатів. З самого відплиття зі Штормокраю вояки почувалися баластом і тепер, певні перемоги, спішили допастися до ворога. В цьому вони були в повній згоді зі своїм адміралом – верховним капітаном сером Імрі Флорентом.

Три дні тому, поки флот стояв на якорі в гирлі річки Вироводої, він зібрав усіх своїх капітанів на військову раду на борту «Фурії», щоб ознайомити їх з бойовим порядком. Давоса з синами поставили в другий ряд битви, на правий – небезпечний – фланг. «Почесне місце»,– заявив Алард, радий шансу довести свою відвагу. «Радше ризиковане»,– зауважив його батько. Сини, навіть юний Марик, кинули на нього жалісливі погляди. «Цибулевий лицар геть збабився,– вгадував Давос їхні думки,– в душі він і досі пачкар».

Що ж, останнє таки було правда, і він за це виправдовуватися не збирався. Сіворт тепер звучить гордо, але в нутрі він так і лишився Давосом з Блошиного Дна, який вертався додому – до рідного міста на трьох високих пагорбах. Ніхто в Сімох Королівствах не знав більше про воду й вітрила, ніхто з мечем у руці не бився у стількох безнадійних боях на мокрій палубі. Але в цей бій він вступає цнотливим, нервовим і переляканим. Контрабандисти не сурмлять у бойові ріжки й не піднімають прапорів. Занюхавши небезпеку, вони піднімають вітрило й тікають поперед вітру.

Якби адміралом був він, то усе б зробив по-іншому. Для початку він вислав би кілька найпрудкіших кораблів угору по ріці – поглянути, що там як, а не кидався б сторчголов у бій. Та коли він це запропонував серу Імрі, верховний капітан чемно йому подякував, але в очах його чемності не читалося. «Хто такий цей низькородний боягуз? – мовби запитували ці очі.– Чи це не він купив собі лицарство за цибулю?»

Маючи вчетверо більше кораблів, ніж малолітній король, сер Імрі не бачив потреби ні в обережності, ні в підманних маневрах. Він вишикував свій флот у десять бойових шерег – по двадцять кораблів у кожній. Перша шерега увірветься угору по ріці, щоб знищити на радість шляхетним капітанам крихітний флот Джофрі, або, як обзивав його сер Імрі, «хлоп’ячі іграшки». Наступні кораблі висадять під мурами міста стрільців і списників, а тоді приєднаються до бою на ріці. Менші й не такі прудкі кораблі, що пливуть останніми, перевезуть з південного берега основні сили Станісового війська під захистом Саладора Саана з його лісянцями, які лишаться в затоці на той раз, якщо Ланістери вздовж берега поховали кораблі, щоб напасти з тилу.

Коли по справедливості, то підстави для поспіху сер Імрі мав. Вітри не благоволили їм дорогою зі Штормокраю. Два коги вони втратили на скелях Кораблетрощильної затоки ще в день відплиття – поганий був початок. Одна з мирських галер затонула в Тартській протоці, а на вході в Глотку їх заскочив шторм, розкидавши флот мало не по всьому вузькому морю. Коли флот, втративши багато часу, перешикувався під захистом Рогу Масі, у спокійніших водах Чорноводої затоки, йому бракувало ще дванадцять кораблів.

Станіс, певно, вже багато днів тому дістався Бурчака. Королівський гостинець біг від Штормокраю прямцем до Королівського Причалу, тож цей шлях був набагато коротший, ніж морем, та й військо Станісове було здебільшого кінне: майже двадцять тисяч лицарів легкої кінноти й вільні вершники – спадок Ренлі, який проти власної волі дістався його братові. Прибули вони, безперечно, вчасно, але збруйні дестрієри та дванадцятифутові списи мало чим поможуть проти глибин Чорноводого Бурчака і високих мурів міста. Станіс зі своїми лордами стоїть табором на правому, південному березі річки і, без сумніву, кипить від нетерплячки, гадаючи, що з його флотом зробив сер Імрі.

Два дні тому біля Моряникової скелі вони бачили півдюжини рибальських яликів. Рибалки повтікали, але їх одного по одному переловили й узяли на абордаж. «Ложечка перемоги – якраз добре для шлунку перед боєм,– щасливо оголосив сер Імрі.– Вояки зажадають більшої порції». Та Давоса більше цікавило те, що бранці могли розповісти про оборону Королівського Причалу. Карлик заклопотано будував якийсь бон, щоб перегородити гирло ріки, однак рибалки не мали згоди щодо того, чи вже закінчилися роботи, чи ще ні. Давос піймав себе на тому, що зрадів би, якби роботи вже закінчилися. Бо якщо виявиться, що ріка загороджена, серу Імрі не лишиться нічого, як пригальмувати і ще раз подумати.

Море повнилося звуками: криками і погуками, сурмами, барабанами і трелями волинки, ляскотом дерева по воді від тисяч весел, що піднімалися й опускалися.

– Тримати лінію! – крикнув Давос. Порив вітру шарпнув його старий зелений плащ. З обладунків у нього була хіба дублена шкірянка й циліндричний шолом, який валявся під ногами. На морі, вважав він, тяжка криця радше втопить людину, ніж врятує. Сер Імрі та інші високородні капітани не поділяли цього переконання: міряючи кроками свої палуби, вони всі аж блищали.

«Гаргара» і «Морекінь» нарешті зайняли свої місця, а за ними прилаштувалася «Червона клішня» лорда Селтигара. З правого борту від Алардової «Леді Марії» пливло три галери – «Благочестя», «Молитва» і «Побожність», які Станіс забрав у безталанного лорда Сангласа і на чиїх палубах зараз юрмилися лучники. Навіть «Меч-риба» наближалася, хитаючись і гойдаючись у збуреному морі, водночас на веслах і під вітрилом. «Вона тягне таран, завеликий таран, і тому не тримає рівноваги».

Вітер дув з півдня, однак на веслах це значення не мало. Зайдуть на припливній хвилі, а от річкова течія буде на боці Ланістерів: у гирлі Чорноводого Бурчака вона сильна та швидка. Перше зіткнення з нею неминуче забезпечить перевагу ворогу. «Дурні ми, що вирішили зійтися з ними на Чорноводді»,– подумав Давос. У будь-якій сутичці у відкритому морі їхні бойові шереги могли б оточити ворога з обох флангів, заганяючи всередину та знищуючи. А от на ріці кількість важких кораблів сера Імрі мало що вирішуватиме. Неможливо пустити понад двадцять кораблів у ряд, щоб вони між собою не зіткнулися й веслами не сплуталися.

За шерегою бойових кораблів виднілася на Ейгоновому пагорбі Червона фортеця – темна на тлі лимонного неба, а під нею відкривалося гирло Бурчака. Протилежний берег ріки був чорний від людей і коней, які, побачивши наближення кораблів, заворушилися, як сердиті мурахи. Станіс, певно, не тримав вояків без діла: вони будували плоти й оперяли стріли, та все одно чекання витерпіти дуже важко. Почулися мідні звуки сурем – зовсім тоненькі, й дуже швидко їх проковтнуло ревище тисяч голосів. Давос стиснув обрубаною долонею мішечок з фалангами пальців і почав беззвучно молитися.

В центрі першої лінії бою йшла сама «Фурія», оточена з флангів «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем», на двісті весел кожен. Ліворуч і праворуч од них зібралися кораблі стовесельні: «Леді Гарра», «Яснориба», «Веселий володар», «Морський демон», «Срібнорога слава», «Голодранка Дженна», «Тризуба трійця», «Меткий меч», «Королівна Рейніс», «Берло», «Вірна», «Красний крук», «Королева Алісанна», «Кицька», «Сміливиця» і «Бич Драконів». На кожній кормі маяло вогненне серце Царя світла, жовтогаряче з червоним. За Давосом з синами пливла ще одна шерега стовесельників під командуванням лицарів і шляхетних капітанів, а далі менші, повільніші мирські кораблі – не більш як на вісімдесят весел кожен. У самому кінці пливли вітрильники, караки й неповороткі череваті коги, а останнім – Саладор Саан на своїй гордій «Валірійці» – величезній, на три сотні весел,– за якою трималися решта його галер, що вирізнялися смугастими боками. Пишний лісянський «король» не надто потішився, коли йому дісталися тили, але ясно було, що сер Імрі довіряє йому не більше, ніж Станіс. «Забагато скаржиться й торочить про золото, яке йому завинили». Та Давосу все одно було прикро. Саладор Саан – спритний старий пірат, а його команда – природжені моряки, безстрашні в бою. В тилу їхні навички будуть змарновані.

«Ау-у-у-у!» – полетіло понад білими бурунами й колотінням весел з півбаку «Фурії»: це сер Імрі дав наказ атакувати. «Ау-у-у-у! Ау-у-у-у!»

«Меч-риба», досі з піднятим вітрилом, нарешті стала в ряд.

– Повний вперед! – рикнув Давос. Барабан загуркотів швидше, і весла теж пришвидшили рух, розтинаючи лопатями воду: плюсь-шурх, плюсь-шурх, плюсь-шурх. На палубі солдати гримотіли мечами по щитах, а стрільці в цей час напнули тятиви й потягнули перші стріли з сагайдаків у себе на поясах. Галери в першій бойовій шерезі затуляли огляд, тож Давос метався палубою в пошуках кращого місця. Ніякого бона і знаку не було: річкове гирло було мов роззявлена паща, готова їх усіх проковтнути. От тільки…

У дні свого контрабандистського минулого Давос частенько жартував, що знає берегову лінію Королівського Причалу набагато краще за власну долоню, адже більшу частину життя не витратив на те, щоб непомітно прокрастися в долоню або з неї. Приземкуваті башти – новенькі, муровані з грубо тесаного каменю – в гирлі Чорноводого Бурчака, можливо, нічого й не скажуть серу Імрі Флоренту, а от для Давоса вони – як два зайві пальці, що раптом відросли з долоні.

Затулившись від призахідного сонця, він придивився до цих башт. Замалі, щоб розмістити великий гарнізон. Та, що на північному березі, тулилася до стрімкої скелі, а згори на неї хмурилася Червона фортеця; її близнючка на південному березі росла просто з води. Давос зразу збагнув: «Зробили підкоп, вгризаючись у берег». У такому разі атакувати башту буде вельми складно: нападникам доведеться брести по воді або ж кинути місток через невеличкий канал. Унизу Станіс поставив лучників, щоб обстрілювали захисників, якщо хтось необачно вистромить голову з-за бійниць, та більше нічим не переймався.

Біля підніжжя башти в темній воді, на глибині, щось зблиснуло. Це сонячний промінь упав на крицю, розповівши Давосу все, що той хотів знати. «Ланцюговий бон… та вони чомусь не перекрили ріку, побачивши нас. Чому?»

Він би й тут міг здогадатися, тільки не було часу поміркувати. З корабля попереду долинув крик, і знов засурмили бойові ріжки: перед ними був ворог.

Поміж миготінням весел «Скіпетра» й «Вірної» Давос угледів тоненьку риску галер поперек ріки; на їхніх золотих облавках зблискувало сонце. Ці кораблі він знав незгірш за свої. Коли він був ще пачкарем, то завжди почувався краще, знаючи, що означає вітрило на горизонті: прудкий це корабель чи повільний, капітан його молодий, спраглий слави, чи старий, який дослужує свої дні.

«Ау-у-у-у!» – засурмили ріжки.

– Бойовий хід,– гукнув Давос. З лівого і правого бортів почулися такі самі команди Дейла й Аларда. Люто загуркотів барабан, здіймались і падали весла, і «Чорна чайка» рвонула вперед. Коли Давос глянув на «Примару», Дейл вітально підкинув руку. «Меч-риба» знову відставала, гойдаючись у кільватері менших кораблів, що пливли обабіч неї; у цілому ж шерега була рівненька, як стіна щитів.

Здалеку річка задавалася зовсім вузенькою, а тепер розширилася, як море, і місто теж виросло до велетенських розмірів. Сердито позираючи з Ейгонового пагорба, Червона фортеця спостерігала за наступом, як з командного пункту. Увінчані залізом зубчасті стіни, масивні вежі й товсті червоні мури надавали їй вигляду дикого звіра, що причаївся над рікою й над вулицями міста. Кам’янисті стрімчаки, на яких він прищулився, були всіяні лишайником і сучкуватими колючими деревами. Флоту доведеться проплисти попід замком, щоб досягти гавані й міста за нею.

Перший ряд уже зайшов у ріку, а ворожі галери табанили. «Хочуть заманити. Щоб ми збилися в купу й не змогли обійти їх з флангів…. а ще ж цей бон позаду». Давос міряв кроками палубу, витягував шию, аби краще роздивитися флот Джофрі. Серед хлоп’ячих іграшок була і громіздка «Богомилість», бачив він, і старий повільний «Королевич Еймон», «Оксамитова леді» та її сестричка «Осорома леді», «Борвій», «Королівський перевізник», «Білий олень», «Сулиця», «Морецвіт». А де ж «Зорелев»? Де чарівна «Леді Ліанна», що її король Роберт назвав на честь дівчини, яку кохав і втратив? І де «Келеп короля Роберта»? Це ж найбільша військова галера в королівському флоті, на чотириста весел, єдиний бойовий корабель у володінні малолітнього короля, здатний потягатися з «Фурією». Ця галера по праву мала б стати серцем захисту.

Давос відчував пастку, але ж досі позаду не з’явився ворог,– кругом був тільки флот Станіса Баратеона, що рівними рядами тягнувся аж до обрію. «Може, піднімуть ланцюг і розділять нас?» Але він не зовсім розумів, чого цим можна досягти. Кораблі, які лишаться в затоці, все одно зможуть висадити вояків на північ од міста; так, це буде повільніше, але й безпечніше.

З замку вилетіла зграйка мерехтливих жовтогарячих пташок – двадцятеро чи тридцятеро: це полетіли через ріку глечики з запаленою смолою, тягнучи за собою полум’яні хвости. Переважно їх проковтнуло море, але кілька впало на палуби галер у першій бойовій шерезі, розбиваючись на друзки й розсипаючи полум’я. На «Королеві Алісанні» забігали солдати, а ще видно було, як піднімається дим одразу з трьох місць на «Бичі Драконів», що був найближче до берега. На той час уже полетіла нова порція глечиків, і з сичанням посипалися стріли лучників, які всіяли вежі. За планшир «Кицьки» упав солдат, відскочив од весел і пішов під воду. «Перший мрець на сьогодні,– подумав Давос,– але не останній».

На зубчастих стінах Червоної фортеці майорів прапор малолітнього короля: коронований олень Баратеонів на золотому полі й лев Ланістерів – на малиновому. Полетіли ще глечики зі смолою. До Давоса долинули крики: «Сміливицею» поширювалося полум’я. Гребці внизу були в безпеці, під захистом півпалуби, а от солдатам, який юрмилися нагорі, так не пощастило. Як Давос і боявся, головний удар узяв на себе правий фланг. «Скоро наша черга»,– нервово нагадав собі він. «Чорна чайка» чудово потрапляла під обстріл: вона йшла шостою від північного берега. З правого борту від неї була тільки Алардова «Леді Марія», неповоротка «Меч-риба», яка вже так відстала, що опинилася ближче до третього ряду, ніж до другого, а ще «Благочестя», «Молитва» і «Побожність», у яких настільки вразлива позиція, що вони можуть покладатися тільки на боже заступництво.

Коли другий ряд проминув башти-близнючки, Давос придивився до них. Він побачив три ланки велетенського ланцюга, який зміївся з діри завбільшки з голову та зникав під водою. Башти мали тільки одні двері – на добрі двадцять футів од землі. Лучники на даху північної башти зараз обстрілювали «Молитву» й «Побожність». Стрільці на «Побожності» їм відповідали. До Давоса долинув зойк вояка, в якого поцілили стріли.

– Пане капітане,– поряд з ним виник його син Маттос.– Ваш шолом.

Давос узяв його обіруч й опустив на голову. Циліндричний шолом не мав заборола: Давос терпіти не міг, коли щось перешкоджає огляду.

На той час на них уже посипалися глечики зі смолою. На очах у Давоса один розбився на палубі «Леді Марії», та Алардова команда швидко збила полум’я. Ліворуч засурмили бойові ріжки «Гордості Дрейфмарку». З кожним ударом весла розсипали бризки води. Велика, ярд завдовжки, стріла зі стріломета впала менш як за два фути від Маттоса і з дзижчанням уп’ялася в дерев’яну палубу. Перша лінія кораблів уже потрапила в поле обстрілу ворожих лучників: між галерами зі зміїним сичанням сипалися стріли.

На південь від Чорноводого Бурчака Давос помітив людей, які волочили до води грубо сколочені плоти, а під тисячею розмаяних прапорів шикувалися строї і колони. Полум’яне серце було всюди, адже маленького чорного оленя, ув’язненого у вогні, неможливо було розгледіти. «Нам слід було плисти під коронованим оленем,– подумав Давос.– Олень – герб короля Роберта, і місто б возрадувалося, побачивши його. А цей чужинський штандарт тільки відверне народ від нас».

Давос не міг дивитися на вогненне серце, щоб не пригадувати тінь, яку народила Мелісандра в темряві під Штормокраєм. «Принаймні цей бій ми ведемо за білого дня, зі зброєю чесних людей у руках»,– сказав собі Давос. Червона жінка з її чорними дітьми в цьому участі не братиме. Станіс відіслав її морем назад на Драконстон разом зі своїм небожем-байстрюком Едриком Штормом. Капітани та прапороносці наполягали, що поле бою – не місце для жінки. З цим не погоджувалися тільки прихильники королеви, та й ті не надто голосно. І все одно Станіс збирався відмовити, якби лорд Брайс Карон не зауважив: «Ваша світлосте, якщо з нами буде чаклунка, потім люди казатимуть, що перемога належить їй, а не нам. Казатимуть, що короною ви завдячуєте її заклинанням». Це все перемінило. Сам Давос під час суперечки притримував язика, та якщо по правді, він не дуже засмутився з від’їзду чаклунки. Не хотів мати справи ні з Мелісандрою, ні з її богом.

Ліворуч «Побожність» уже приставала до берега й опускала трап. Стрільці топталися на мілині, високо задираючи луки, щоб не замочити тятиви. На берег вони вибралися на вузькій прибережній смузі попід стрімчаками. З замку посипалося каміння, а з ним – стріли та списи, але кут був надто гострий, тож зброя тут завдала мало шкоди.

«Молитва» саме причалила за дві дюжини ярдів угору за течією, а «Благочестя» косо наближалося до берега, коли до ріки з тупотом помчали оборонці; копита їхніх коней розбризкували воду на мілині. Лицарі накинулися на лучників, як вовки на курей, відтісняючи їх назад до кораблів, назад у ріку, ще ті й стріли не встигли приготувати. На допомогу їм поквапилися солдати зі списами й топорами, і за мить сцена перетворилася на кривавий хаос. Давос упізнав шолом у формі собачої голови, який належав Гончаку. Кліган на коні в’їхав по трапу на палубу «Молитви», рубаючи підряд усіх, хто мав необачність опинитися надто близько, а з плечей його струменів білий плащ.

Позаду замку виріс на пагорбах Королівський Причал, окільцьований мурами. Набережна являла собою почорнілу пустку: Ланістери спалили все, що будувалося за Брудною брамою. Мілина була захаращена обвугленими остовами, які не давали підійти до довгих кам’яних причалів. «Тут ми не пристанемо». Давос бачив верхівки трьох велетенських метавок, які ховалися за Брудною брамою. А високо на Вісенїїному пагорбі сонячне світло вигравало на сімох кришталевих вежах Великого септу Бейлора.

Давос не бачив, як зійшлися в бою вороги, але чув це: з неймовірним гуркотом зіткнулися дві галери. Які саме, сказати було неможливо. За мить над водою полетіла луна ще одного зіткнення, а тоді третього. Крізь хрускіт поламаного дерева чулося гортанне «брум-бурум» носової катапульти на «Фурії». «Океанський олень» розбив одну з галер Джофрі точно надвоє, але «Собачий ніс» палав у вогні, а «Королева Алісанна» опинилася затиснутою між «Оксамитовою леді» й «Осоромою леді», і її команда від леєра до леєра билася з абордажниками.

Прямо по курсу Давос побачив ворожого «Королівського перевізника», що заплив між «Вірною» і «Скіпетром». «Вірна» встигла до зіткнення прибрати весла з правого борту, а от на «Скіпетрі» з лівого боку весла хруснули, як хмиз, коли «Королівський перевізник» проїхався вздовж його борту.

– Стріль! – скомандував Давос, і лучники пустили над водою згубний дощ зі стріл. Капітан «Королівського перевізника» упав у нього на очах, і Давос спробував пригадати його ім’я.

На березі піднялися плечі велетенських метавок – одне, друге, третє, і сотні каменюк вилетіли на жовте небо, кожна завбільшки з людську голову; падаючи, вони здіймали високі хвилі, пробивали дерев’яну обшивку, а живих людей перетворювали на криваве місиво. Перша лінія кораблів уже воювала від берега до берега. Летіли гаки, залізні тарани трощили дерев’яні облавки, юрмилися абордажники, у клубах диму зліталися з двох боків хмари стріл, помирали люди… у Давоса, на щастя, ще ніхто не загинув.

«Чорна чайка» піднімалася вище по ріці, й у голові капітана, який шукав придатної цілі для тарана, гуркотів керівний барабан. Оточена «Королева Алісанна» опинилася в пастці між двох ланістерівських бойових кораблів, і всі троє вже були зчеплені гаками й канатами.

– На таран! – гаркнув Давос.

Барабанні удари перетворилися на розмитий гарячковий дріб, і «Чорна чайка» полетіла, розсікаючи носом воду, що бурунилася білою як молоко піною. Перша лінія бою тепер являла собою плутанину окремих сутичок. Попереду розверталися три зчеплені кораблі, і їхні палуби, де рубалися мечами й топорами вояки, нагадували кривавий хаос. «Ще трішки,– молив Давос Воїна,– розверни її ще трішки, щоб я бачив її борт».

Воїн, мабуть, почув його молитву. «Чорна чайка» і «Леді Марія» врізались у бік «Осороми леді» одна за другою, протаранивши їй водночас із носа та з корми з такою силою, що в «Оксамитової леді», яка була на три судна далі, з палуби повилітали в море матроси. Давос так клацнув зубами, що мало язика не відкусив. Він сплюнув кров. «Наступного разу рота не роззявляй, дурню». Сорок років він плавав морями – й оце вперше таранив чужий корабель. Лучники без команди пускали стріли.

– Задній хід,– скомандував Давос. Коли «Чорна чайка» почала табанити, річкова хвиля шугнула в зазублену діру, яку лишив таран, і «Осорома леді» на очах розвалилася, а кілька дюжин людей опинились у воді. Живі плавали, мертві лежали на воді; вояки у важких кольчугах і кірасах – що мертві, що живі – пішли на дно. У вухах дзвеніло від благальних криків потопельників.

Попереду, трохи ліворуч, зблиснуло щось зелене, і з корми «Королеви Алісанни» з сичанням піднялися, звиваючись, смарагдові вогненні змії. А за мить до Давоса долетів перестрашений зойк:

– Дикополум’я!

Він скривився. Запалена смола – це одне, а дикополум’я – зовсім інше. Жахливе, непогасне. Спробуй збити його плащем – і плащ спалахне, лясни по його іскрі рукою – і руку охопить вогонь. «Насци на дикополум’я – в тебе цюцюрка загориться»,– казали старі моряки. Сер Імрі попереджав про жахливу речовину алхіміків. На щастя, небагато лишилося справжніх піромантів. «їхні запаси дуже швидко закінчаться»,– запевняв сер Імрі.

Давос роздавав команди: одна лава весел гребла, а друга табанила, і галера розверталася. «Леді Марія» теж устигла відплисти, і вчасно: вогонь поширювався палубами «Королеви Алісанни» та її супротивників з неймовірною швидкістю. Охоплені зеленим полум’ям люди, завиваючи нелюдськими голосами, стрибали у воду. З мурів Королівського Причалу вергали смерть вогнемети, а велетенські метавки жбурляли каміння з-за Брудної брами. Каменюка завбільшки з бика гримнулася між «Чорною чайкою» і «Примарою», добряче гойднувши обидва кораблі й обливши водою всіх, хто був на палубі. Ще одна каменюка, ненабагато менша, упала на «Зухвалий сміх». Веларіонова галера луснула, як дитяча іграшка, що її скинули з вежі, й посипалися уламки завдовжки з руку.

Крізь чорний дим і вир зеленого вогню Давос помітив ціле юрмище маленьких суден, які рухалися вниз за течією: мішанину напівзотлілих каюків і каяків, поромів, барок, яликів, шлюпок і понтонів, що вже ледве на воді трималися. Здавалося, це розпач: оцей плавник не зупинить атаки, тільки плутатиметься під ногами. Давос бачив, що бойові шереги безнадійно змішалися. Ліворуч од нього «Лорд Стефон», «Голодранка Дженна» і «Меткий меч» уже прорвалися й піднімалися вгору за річковою течією. Але з правого флангу ще точилася запекла битва, а центр просів під градом каміння з метавок: дехто з капітанів розвертався, дехто звертав ліворуч – аби тільки втекти від камінного дощу. «Фурія» розвернула кормові катапульти, щоб мати змогу обстрілювати місто, але відстань була завелика: діжки смоли падали під мурами. «Скіпетр» позбувся майже всіх весел, а «Вірну» протаранили, й вона почала кренитися. Провівши «Чорну чайку» між ними, Давос ударив у пишно різьблений і золочений прогулянковий баркас королеви Серсі, цього разу навантажений солдатами замість цукатів. Від зіткнення дюжина вояків посипалась у річку; вони силкувалися втриматись на плаву, але їх одного по одному діставали з «Чайки» лучники.

Крик Маттоса привернув Давосову увагу до небезпеки з лівого борту: одна з ланістерівських галер йшла на таран.

– Право на борт! – гаркнув Давос. Одні гребці веслами відштовхнулися від баркаса, а другі в цей час розвернули галеру носом до «Білого оленя». Якусь мить Давос боявся, що запізнився, що зараз потоне, але течія допомогла «Чорній чайці», й удар тарана прийшовся по дотичній: кораблі чиркнулися боками, ламаючи весла. Над головою в Давоса пролетів уламок дерева, гострий як спис. Давос здригнувся.– На абордаж! – гукнув він. Кинули гаки. Витягнувши меча, Давос першим перестрибнув леєр.

Команда «Білого оленя» зустріла нападників біля леєра, але солдати «Чорної чайки» своєю залізною хвилею з криком просто змели їх. Давос пробивав собі дорогу, шукаючи ворожого капітана, але не встиг його дістатися: той уже загинув. Поки він стояв над тілом, хтось топором поцілив його ззаду, але врятував шолом: голова тільки загуділа, а могла б і луснути. Напівнепритомний, Давос мало не скотився за борт. Його нападник з криком кинувся вперед. Схопивши меча обіруч, Давос загнав клинок чоловікові в живіт.

Хтось із його команди поставив Давоса на ноги.

– Пане капітане, «Олень» наш.

Так і було, Давос бачив. Більшість ворогів загинуло, помирало чи здалося. Він скинув шолом, стер кров з обличчя й повернувся на свій корабель, обережно ступаючи по дошках, слизьких від людських нутрощів. Маттос подав йому руку, допомагаючи перелізти через леєр.

Ці кілька секунд «Чорна чайка» і «Білий олень» здавалися затишшям у серці бурі. «Королева Алісанна» й «Оксамитова леді», досі зчеплені, горіли в зеленому пеклі, рухаючись вниз за течією і тягнучи за собою уламки «Осороми леді». Одна з мирських галер врізалася в них – і зараз теж була охоплена полум’ям. «Кицька» підбирала на борт людей зі «Сміливиці», яка швидко тонула. Капітан «Бича Драконів» завів корабель між двох причалів, поламавши йому все дно; його команда разом з лучниками й солдатами висипала на берег, щоб приєднатися до атаки на міські мури. Протаранений «Красний крук» повільно тонув. «Океанський олень» боровся і з вогнем, і з абордажниками, а от на «Відданому воякові» Джофрі піднявся прапор з вогненним серцем. «Фурія», гордий ніс якої проломив камінь з метавки, зараз билася з «Богомилістю». На очах у Давоса «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона врізалася між двох ланістерівських річкових суден, перекинувши одне, а друге підпаливши вогненними стрілами. На південному березі лицарі заводили на коги своїх коней, а деякі галери поменше, навантажені солдатами, вже перетинали ріку. Їм доводилося обережно пробиратися між потонулих кораблів і острівців дикополум’я. В ріку вже зайшов увесь флот короля Станіса, окрім Саладора Саана й лісянців. Скоро вони візьмуть під контроль Чорноводдя. «Сер Імрі отримає свою перемогу,– подумав Давос,– і Станіс переведе через ріку свою армію, але, боги милостиві, якою ціною…»

– Пане капітане! – торкнувся його плеча Маттос.

І все через «Меч-рибу», два ряди весел якої здіймалися й опускалися. Вона так і не опустила вітрила, і в такелаж потрапила горюча смола. Вогонь поширювався у Давоса на очах, збігаючи вгору канатами й вітрилами, поки корабель не увінчало жовте полум’я. Громіздкий залізний таран у формі риби, яка й дала назву кораблю, розтинав ріку попереду. Рівно перед «Меч-рибою», являючи собою заманливу черевату мішень, плив за течією, погойдуючись, один з ланістерівських блокшивів. Між дощок повільно витікала зелена кров.

Коли Давос Сіворт це побачив, серце в нього зробило перебій.

– Ні,– сказав він.– Ні. Ні-і-і-і!

У ревищі й гуркоті бою ніхто його не почув, крім Маттоса. І вже точно не почув капітан «Меч-риби», воліючи нарешті бодай щось прошити своїм великим громіздкими мечем. Корабель пришвидшив хід. Давос покаліченою рукою стиснув шкіряну торбинку з обрубками своїх пальців.

З гуркотом, тріском і репанням «Меч-риба» навпіл розтяла півзотлілий блокшив. Той луснув, як перестиглий плід, але жоден плід не може луснути з таким пронизливим хрустом. Зсередини блокшива в Давоса на очах хлюпнула зелень з тисячі розтрощених глечиків, як отрута з нутра присмертного звіра,– блискуча, сяйлива, вона розливалася поверхнею ріки…

– Задній хід! – гаркнув Давос.– Геть! Геть від нього! Назад, назад!

Обрізавши абордажні канати, «Чорна чайка» звільнилася від «Білого оленя», і Давос відчув, як під ногами гойднулася палуба. Весла ковзнули у воду.

А тоді зачулося різке коротке «ух!», так наче хтось дунув йому у вухо. За мить гримнуло. Палуба зникла з-під ніг, вода вдарила в обличчя, забивши ніс і рот. Задихаючись, Давос тонув. Не певен, де верх, а де низ, він сліпо й панічно боровся з рікою – і зненацька випірнув на поверхню. Виплюнувши воду, ковтнув повітря й, ухопившись за найближчий уламок, міцно вчепився.

І «Меч-риба», і блокшив уже пішли на дно, нижче за течією плавали почорнілі тіла, а живі, задихаючись, чіплялися за курні уламки дерева. Над рікою танцював розвихрений демон – зелене полум’я п’ятдесят футів заввишки. В дюжині рук цей демон мав по нагайці, і хай чого вони торкалися, все охоплювало полум’я. Горіла «Чорна чайка», горіли обабіч неї «Білий олень» і «Відданий вояк». «Благочестя», «Кицька», «Сміливиця», «Скіпетр», «Красний крук», «Гаргара», «Вірна», «Фурія» – загорілися всі, а ще «Королівський перевізник» і «Богомилість»: демон пожирав власне військо. Блискуча «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона силкувалася розвернутися, але демон ліниво торкнувся пальцем її срібних весел – і всі вони спалахнули, як свічки. На мить здалося, що вона розтинає ріку двома рядами довгих смолоскипів.

На той час Давоса вже стиснула зубами течія, кидаючи і викручуючи. Він борсався, уникаючи плавучих острівців дикополум’я. «Мої сини»,– подумав Давос, але в цьому ревищі й хаосі годі було їх шукати. Позаду вибухнув ще один блокшив, повний дикополум’я. Здавалося, закипіло саме Чорноводдя, й у повітря полетіли охоплені полум’ям снасті, люди, уламки потрощених кораблів.

«Мене виносить у затоку». Так буде краще; може, вдасться доплисти до берега: Давос – гарний пливець. У затоці будуть галери Саладора Саана: сер Імрі наказав їм триматися позаду…

Але течія знову крутнула його, і Давос побачив, що чекає на нього вниз за течією.

Ланцюг. «Боги бороніть, вони підняли ланцюг!»

Де ріка перетворювалася на Чорноводу затоку, напнувся бон, виступаючи на два чи три фути над водою. В нього вже врізалася дюжина галер, а тепер течія гнала до нього й решту. Майже всі вони були охоплені вогнем, а скоро загоряться й інші. Вдалині Давос розрізнив смугасті облавки кораблів Саладора Саана, але усвідомлював, що не допливе до них. Перед ним простягнулася розпечена до червоного сталева стіна, охоплена виром зеленого полум’я. Гирло Чорноводого Бурчака перетворилося на роззявлену пащу пекла.

Тиріон

Непорушний як химера, Тиріон Ланістер на одному коліні скулився на зубці муру. Оддалік, за Брудною брамою й за тим пустищем, що лишилося від колишнього рибного ринку та причалів, здавалося, палає сама ріка. Половина Станісового флоту горіла, горіла й переважна більшість кораблів Джофрі. Цілунок дикополум’я перетворював горді кораблі на погребальні вогнища, а людей – на живі смолоскипи. Повітря повнилося димом, стрілами й зойками.

Вниз за течією і простолюд, і високородні капітани бачили, як до їхніх плотів, карак і поромів, які жене течія Чорноводого Бурчака, наближається гаряча зелена смерть. Миготіли, наче ноги збожеволілих багатоніжок, довгі білі весла мирських галер, які намагалися відплисти подалі, але їм це не вдавалося. Багатоніжкам не було куди розбігатися.

Під мурами міста вирувала дюжина велетенських багать – у тих місцях, де розбилися діжки з запаленою смолою, але порівняно з дикополум’ям вони здавалися свічками в охопленому вогнем будинку, і їхні жовтогарячі й черлені вимпели слабенько маяли на тлі нефритового всеспалення. Низькі хмари забарвились у кольори підпаленої ріки й накрили небо мінливим зеленим склепінням, моторошно-прегарним. «Жахлива краса. Як вогонь драконів». Цікаво, думав Тиріон, чи почувався так само Ейгон Завойовник, літаючи над Полум’яним полем?

Розжарений вітер шарпав малиновий плащ, бив полами в обличчя, але Тиріон не міг відвернутися. Краєм вуха він чув радісні вигуки золотих плащів з гурдицій. Але він до них приєднуватися не збирався. Це тільки половина перемоги. «Цього недосить».

У нього на очах ще один блокшив, начинений пекельними фруктами короля Ейриса, охопило жадібне полум’я. З ріки піднявся фонтан полум’яного нефриту – вибух був такий яскравий, що довелося затулити очі. Над водою, потріскуючи і плюючись іскрами, танцювали височенні вогненні гриви. На кілька секунд вибух заглушив зойки. У воді плавали сотні людей – горіли, або тонули, або і те, і те.

«Чуєш їхній лемент, Станісе? Бачиш, як вони палають? Це і твоя робота, не тільки моя». Тиріон знав: десь у цій бурхливій тьмі людей на південь від Чорноводого Бурчака стоїть Станіс і теж спостерігає. Він ніколи не відчував жадоби бою, як його брат Роберт. Він командуватиме з задніх рядів, з другого ешелону, як зазвичай це робить Тайвін Ланістер. Швидше за все, зараз він сидить на румакові, вбраний у ясні обладунки, з короною на голові. «Червоного золота корона,– казав Вейрис,– з зубцями у формі язиків полум’я».

– Мої кораблики! – крикнув Джофрі з муру, де разом зі своїми вартовими скулився за зубчастими стінами, і голос його зірвався. Бойовий шолом Джофрі прикрашав золотий королівський вінець.– Мій «Королівський перевізник» горить, і «Королева Серсі», і «Відданий вояк». Глядіть, а от там – «Морецвіт»,– він вказав мечем туди, де зелені язики полум’я облизували золотий облавок «Морецвіту» й повзли по веслах. Капітан розвернув судно угору за течією, але запізно, тож не зміг уникнути дикополум’я.

Тиріон знав, що корабель приречений. Іншого виходу не було. «Якби ми не випливли їм назустріч, Станіс запідозрив би пастку». Можна спрямувати стрілу, спис, навіть каменюку з катапульти, але дикополум’я живе за власними законами. Випусти його – і воно виходить з-під людського контролю.

– А що вдіяти? – мовив Тиріон до свого небожа.– Наш флот у будь-якому разі був приречений.

Навіть з мурованого зубця (коротун не міг просто визирнути у бійницю, тож довелося підсадити його нагору) Тиріон у полум’ї, диму й хаосі битві не міг розрізнити, що ж відбувається під замком, вниз за течією, але внутрішнім зором бачив це вже тисячі разів. Брон хльоснув волів, щойно Станісові флагмани пропливли під Червоною фортецею; ланцюг – громіздкий і важкий, і велетенські коловороти крутяться дуже повільно, з рипінням і гуркотом. Коли під водою прозирнуть перші зблиски металу, вже весь флот узурпатора зайде в ріку. Тоді на поверхню вирине бон, стікаючи водою і тьмяно відблискуючи болотом, ланка по ланці, поки не напнеться міцно весь велетенський ланцюг. Король Станіс завів свій флот у Чорноводий Бурчак, але вивести з нього не зможе.

Та все одно декому вдалося вирватися. Річкова течія – річ ненадійна, а дикополум’я поширювалося не так рівномірно, як сподівався Тиріон. Фарватер горів весь, але чимало мирсян дісталися південного берега і, схоже, зможуть втекти цілі й неушкоджені, а ще щонайменше вісім кораблів причалило під мурами міста. «Причалили чи розбилися – байдуже, бо результат один: вони висадили на берег вояків». Що гірше, заки вибухнули блокшиви, чимала частина правого флангу перших двох шерег ворожого флоту встигла піднятися вгору за течією, далеченько від пекла. На око, Станісові лишилося тридцять-сорок галер, а цього більш ніж досить, щоб, коли до ворога знов повернеться бойовий дух, переправити все військо.

Це трохи забере часу: навіть найхоробріші перелякаються, бачачи, як тисячі їхніх товаришів гинуть у полум’ї. «Галін казав, що іноді речовина горить так сильно, аж м’ясо плавиться, як лій. Та все одно…»

Щодо своїх людей Тиріон ілюзій не мав. «Якщо битва піде не так, вони зламаються, і то зламаються з тріском»,– попереджав його Джейслін Байвотер, тож головне – щоб ця битва від початку до кінця йшла так.

Видно було, як серед почорнілих руїн на набережній рухаються темні постаті. «Час для наступної вилазки»,– подумав Тиріон. Люди найвразливіші, коли тільки видибають на берег. Не можна дозволити ворогу вишикуватися на північному березі.

Тиріон зліз із зубця.

– Перекажіть лорду Джейсліну, що на набережній ворог,– мовив він до одного з гінців, яких приставив до нього Байвотер. Іншому ж сказав: – Передайте мої вітання серу Арнельду й попросіть його повернути Шльондр на тридцять градусів на захід.

З такого кута вони метатимуть далі – може, навіть у воду.

– Мама пообіцяла, що командуватиму Шльондрами я,– заскиглив Джофрі. Тиріон розсердився, побачивши, що король знову підняв забороло шолома. Під тою важкою крицею хлопець, без сумніву, вже зварився… але менше за все Тиріону було потрібно, щоб якась випадкова стріла поцілила його племінникові в око.

Він з брязкотом опустив забороло.

– Тримайте його опущеним, ваша світлосте: ваше життя занадто цінне для нас.

«До того ж ви не хочете зіпсувати своє гарненьке личко».

– Шльондри ваші.

Зараз саме найкращий час: жбурляти запалювальні снаряди в охоплені полум’ям кораблі більше немає сенсу. Внизу, у дворі, вже чекали зв’язані голі «оленерогі» з прибитими до голови рогами. Коли вони постали перед судом Залізного трону, Джоф пообіцяв відіслати їх до Станіса. Людина важить менше, ніж каменюка чи діжка зі смолою, тож і жбурнути її можна далі. Золоті плащі вже закладалися між собою, чи перелетять зрадники Чорноводий Бурчак.

– Покваптеся, ваша світлосте,– мовив Тиріон до Джофрі.– Метавки нам дуже скоро знадобляться для каміння. Навіть вогонь не горить вічно.

Щасливий Джофрі помчав геть у супроводі сера Мірина, а от сера Озмунда Тиріон перехопив за зап’ясток.

– Хай що відбуватиметься, король має бути в безпеці і має лишатися тут, зрозуміло?

– Як зволите,– приязно всміхнувся сер Озмунд.

Тиріон попередив Транта і Кетлблека, що з ними буде, якщо з королем бодай щось трапиться. Та й біля підніжжя сходів на Джофрі чекала дюжина досвідчених золотих плащів. «Я твого клятого байстрюка захищаю, як можу, Серсі,– гірко подумав Тиріон.– Сподіваюся, ти так само бережеш Алаяю».

Тільки-но відбіг Джоф, як сходами піднявся засапаний гонець.

– Мілорде, покваптеся! – впав він на одне коліно.– Вони висадили людей на турнірному полі – сотні людей! Зараз тягнуть таран до Королівської брами.

Вилаявшись, Тиріон перевальцем рушив до сходів. Унизу з кіньми чекав Подрик Пейн. Річковим рядом мчали вчвал: Тиріон – перший, а за ним – Под із сером Мандоном Муром. Наглухо зачинені будинки занурились у зелену темряву, але під ногами ніхто не крутився: Тиріон наказав, щоб на вулиці нікого не було, аби захисники могли легко переміщатися від одних воріт до інших. Та все одно, заки доїхали до Королівської брами, Тиріон уже чув гуркітливі удари дерева об дерево, які свідчили, що стінобитний таран уже вступив у гру. Величезні завіси стогнали, як конаючий велет. Площа біля прибрамної була всіяна пораненими, але були тут і шереги вцілілих коней, і перекупні мечі, і золоті плащі, яких має вистачити, щоб сформувати міцну колону.

– Шикуйсь! – гаркнув Тиріон, стрибаючи на землю. Брама ворухнулася ще від одного удару.– Хто тут командує? Ви виходите.

– Ні,– від стіни відділилася тінь, яка перетворилася на рослявого чолов’ягу в темно-сірих обладунках. Сандор Кліган обіруч стягнув з голови шолом і впустив його на землю. Криця була обпалена й пом’ята, ліве вухо вищиреного собаки відвалилося. З рани над оком у Гончака цебеніла кров, стікаючи старими шрамами від опіків і затуляючи половину обличчя.

– Так,– лицем до лиця став перед ним Тиріон.

Кліган важко віддихував.

– До біса. І вас теж.

З-за його спини виступив перекупний меч.

– Ми вже виходили. Тричі. Половина наших убиті чи поранені. Кругом вибухає дикополум’я, коні верещать як люди, а люди – як коні…

– А ви вважали, вас для турніру найняли? Може, вам молока з льодом принести й мисочку малини? Ні? То залазьте на свого клятого коня. І ти теж, псе!

Кров на обличчі у Клігана зблискувала червоним, але очі були білі. Кліган витягнув меча.

«Він боїться,– вражено збагнув Тиріон.– Гончак наляканий». Він спробував пояснити, що потрібно.

– Вони підтягнули таран до брами, самі чуєте, потрібно їх розпорошити…

– Відчиніть браму. Коли вони кинуться всередину, оточіть їх і повбивайте,– Гончак застромив кінчик меча в землю і став, зіпершись на руків’я і погойдуючись.– Я половину людей втратив. І коня теж. Більше я в той вогонь нікого не поведу.

Біля Тиріона виріс сер Мандон Мур, бездоганний у своїх білих емальованих обладунках.

– Вам наказує королівський правиця!

– До біса королівського правицю,– озвався Гончак. Обличчя його, де не заляпане кров’ю, було біле як молоко.– Принесіть мені хтось горло промочити.

Золотий плащ простягнув йому кубок. Кліган зробив ковток, виплюнув і жбурнув кубок геть.

– Вода? До дідька вашу воду! Принесіть мені вина.

«Та він на ногах не стоїть,– побачив Тиріон.– Рана, вогонь… це кінець, треба шукати когось іншого, але кого? Сера Мандона?» Він поглянув на вояків і збагнув, що толку не буде. Кліганів страх підкосив їх. А без ватажка вони теж іти відмовляться, і цей сер Мандон… він небезпечний, як і казав Джеймі, і за ним не підуть люди.

Вдалині знову зачувся гуркіт. Посутеніле небо понад мурами було залите смугами зеленого і жовтогарячого світла. Скільки ще витримає брама?

«Це божевілля,– подумав Тиріон,– та божевілля краще, ніж поразка. Поразка – це смерть і ганьба».

– Гаразд, вилазку поведу я.

Якщо він гадав, що це присоромить Гончака й додасть йому відваги, то дуже помилявся. Кліган тільки розсміявся.

– Ви?!

Тиріон бачив недовіру на його обличчі.

– Я. Пане Мандоне, ви понесете королівський прапор. Поде, мій шолом.

Хлопець метнувся виконувати наказ. Гончак зіперся на пощерблений і вимащений кров’ю меч і подивився на Тиріона отими своїми білими очима. Сер Мандон допоміг Тиріону знов сісти в сідло.

– Шикуйсь! – гаркнув Тиріон.

Його рудий жеребець був у наморднику й нашийнику. Крижі йому – поверх кольчуги – прикривав малиновий шовк. Високе сідло було позолочене. Подрик Пейн вручив Тиріону шолом і важкий дубовий щит, прикрашений золотою рукою на червоному полі в оточенні маленьких золотих левів. Тиріон провів коня по колу, оглядаючи свій невеличкий загін. Тільки частина вояків відреагувала на його наказ – не більш як двадцятеро. Вони сиділи на конях і дивилися очима такими ж білими, як у Гончака. Тиріон кинув презирливий погляд на решту – на лицарів і перекупних мечів, які були з Кліганом.

– Мене прозивають недоростком, недолюдиною,– сказав він.– То хто ж тоді ви?

Це їх присоромило. Один з лицарів без шолома стрибнув у сідло і долучився до інших. До нього приєдналася пара перекупних мечів. Тоді більше. Королівська брама знов затрусилася. За кілька секунд загін подвоївся. Тиріон загнав їх у глухий кут. «Якщо воюю я, мусять і вони, щоб не видатися дрібнішими за карлика».

– З моїх вуст ви не почуєте імені Джофрі,– сказав Тиріон.– І криків «За Кичеру Кастерлі» теж. Це ваше місто хоче сплюндрувати Станіс, це вашу браму він ламає. Тож за мною – убиймо цього сучого сина!

Тиріон висмикнув свій топір, розвернув жеребця й рушив до потерин. Він вірив, що вояки їдуть за ним, але озирнутися не наважився.

Санса

На тлі битого металу з настінних держал ясно виблискували смолоскипи, наповнюючи бальну залу королеви сріблястим світлом. Але в приміщенні все одно панувала темрява. Санса бачила це в безбарвних очах сера Іліна Пейна, який, мов закам’янілий, непорушно стояв біля чорного ходу, не куштуючи ні їжі, ні вина. Чула це в болісному кашлі лорда Гайлза, і в шепотінні Озні Кетлблека, який прослизнув у залу, щоб доповісти Серсі останні новини.

Коли він з’явився вперше, ввійшовши крізь чорний хід, Санса саме доїдала юшку. Вона бачила, як він перемовився зі своїм братом Осфридом. Тоді піднявся на поміст і опустився навколішки поряд з престолом; від нього відгонило кіньми, на щоці красувалося чотири довгі подряпини, на яких уже запеклася кров, а волосся падало за комір і лізло в очі. Хоч він і шепотів, Санса все одно все чула.

– Флоти зіткнулися в бою. Декому зі стрільців пощастило висадитися на берег, але Гончак порубав їх упень, ваш’світлосте. Ваш брат піднімає отой свій ланцюг, я чув сигнал. Якісь п’яниці на Блошиному Дні ламають двері та б’ють вікна. Лорд Байвотер послав золоті плащі, щоб розібралися. Бейлорів септ напхом напханий, усі моляться.

– А мій син?

– Король сходив у Бейлорів септ отримати благословення верховного септона. Зараз він патрулює мури разом з правицею, закликаючи вояків до хоробрості, так би мовити, підіймаючи бойовий дух.

Серсі попросила в пажа ще один келих золотистого арборського вина, насиченого, з фруктовим ароматом. Королева багато пила, та від вина, здавалося, ставала тільки гарнішою: щоки в неї розчервонілися, а очі, коли вона роззиралася по залі, сяяли гарячковим блиском. «Очі горять дикополум’ям»,– подумала Санса.

Грали музики. Жонглювали жонглери. Сновида совався по залі на дибах, з усіх глузуючи, а сер Донтос ганявся на своєму конику-паличці за служницями. Гості сміялися, та сміх цей був безрадісний – такий сміх умить може перетворитися на схлипи. «Тілом вони тут, але подумки – на мурах міста, і серцем теж».

Після юшки подали яблучний салат з горіхами й родзинками. Іншим разом ця страва, мабуть, усім би засмакувала, та сьогодні вся їжа була присмачена страхом. Санса не єдина в цій залі не мала апетиту. Лорд Гайлз кашляв більше, ніж їв, Лоліс Стоукворт сиділа скулившись і тремтіла, а юна наречена одного з лицарів сера Ланселя ридала ридма. Королева звеліла мейстру Френкену вкласти її в ліжко, давши перед тим келих сновійного вина.

– Сльози,– презирливо мовила вона до Санси, коли дівчину виводили з зали,– жіноча зброя, ось як казала моя мати. А чоловіча зброя – меч. А це багато про що говорить, хіба ні?

– Але чоловікам потрібна ще й хоробрість,– сказала Санса,– щоб виїхати назустріч мечам і топорам, коли кожен так і націляється тебе вбити…

– Якось Джеймі сказав мені, що почувається по-справжньому живим тільки на полі бою чи в постелі,– королева піднесла келих і зробила великий ковток. Салату вона так і не торкнулася.– Як на мене, ліпше постати перед незліченними мечами, ніж сидіти отак безпомічно, вдаючи, що тебе тішить товариство отих переляканих курей.

– Ви самі їх сюди запросили, ваша світлосте.

– Є речі, які очікуються від королеви. І від тебе очікуватимуться, якщо колись вийдеш за Джофрі. Тож учися,– королева поглянула на дружин, дочок і матерів, які заповнили лавки.– Самі по собі ці кури нічого не варті, а от їхні півні щось та й важать, і дехто з них у битві виживе. Отож мені вигідно запропонувати їхнім жінкам свій захист. Якщо мій клятий братик-карлик примудриться перемогти, вони повернуться до своїх чоловіків і батьків, розповідаючи, яка я була хоробра, як моя мужність додавала їм наснаги, як я й на мить не сумнівалась у нашій перемозі.

– А якщо замок впаде?

– А ти б і зраділа, атож? – Серсі не чекала на заперечення.– Якщо мене не зрадять мої ж таки вартові, деякий час я тут протримаюся. А потім можу вийти на мури й особисто здатися лорду Станісу. Так ми уникнемо найгіршого. Та якщо Мейгорова тверджа впаде до того, як тут з’явиться сам Станіс, тоді, гадаю, моїх гостей чекає трохи ґвалту. А ще в такі часи не можна виключати калічення, тортури та вбивства.

Санса вжахнулася.

– Це ж жінки, беззбройні, високого роду!

– Так, рід їх захищає,– погодилася Серсі,– але не так добре, як ти гадаєш. За кожну з них можна отримати чималий викуп, однак після божевілля бою солдати незрідка плоті жадають більше, ніж грошей. Та все одно золотий щит – це краще, ніж ніякого. А от на жінок на вулицях ніхто не зглянеться. І на служниць наших теж. Гарненькі – такі, як покоївка нашої леді Танди,– проведуть веселеньку ніч, але не думай, що це не торкнеться старих, немічних і бридких. Трохи випивки – і сліпі пралі та смердючі свинарки видадуться симпатичними, як ти, любонько.

– Я?!

– Будь ласка, не пищи як мишка, Сансо. Ти ж уже жінка, не забула? І суджена мого первородного сина,– королева ковтнула вина.– Якби під брамою був хтось інший, я б могла ще плекати надії, що його вдасться причарувати. Але ж це – Станіс Баратеон. У мене більше шансів спокусити його коня…– Помітивши вираз Сансиного обличчя, вона розсміялася.– Я вас шокувала, міледі? – гойднулася вона ближче.– Мала дурепа! Сльози – не єдина жіноча зброя. Є ще одна – в тебе між ніг, і ліпше тобі навчитися нею користуватися. Скоро ти дізнаєшся, як вільно чоловіки орудують своїми мечами. І одним, і другим.

Сансі, на щастя, відповідати не довелося: в залу знов увійшли двоє Кетлблеків. Сер Озмунд з братами користувалися в замку великою прихильністю, адже завжди з готовністю всміхалися й жартували, а з грумами й мисливцями знаходили спільну мову не гірше, ніж з лицарями й зброєносцями. Та, пліткували, найкраще вони спільну мову знаходили зі служницями. Останнім часом сер Озмунд посів місце Сандора Клігана біля Джофрі, і Санса чула, як пралі біля джерела казали, що він дужий, як Гончак, та ще й молодший і спритніший. Якщо так, думала Санса, чому ж вона ніколи не чула про цих Кетлблеків, поки сера Озмунда не взяли в королівську варту?

Опускаючись навколішки біля королеви, Озмунд розсипався в усмішках.

– Блокшиви вибухнули, ваш’світлосте. Все Чорноводдя у дикополум’ї. Сотня кораблів палає, а може, й більше.

– А мій син?

– Він на Брудній брамі з правицею та королівською вартою, ваш’світлосте. А перед тим перекинувся слівцем з лучниками на гурдиції, дав їм кілька порад щодо арбалетів, ага. Всі згодні, що він – бравий хлопчина.

– Краще б він лишався живим хлопчиною,– мовила Серсі й обернулася до Озмундового брата Осфрида, що був вищий, суворіший і мав обвислі чорні вуса.– Так?

Осфрид на довге чорне волосся надів сталевий півшолом, а вираз обличчя мав похмурий.

– Ваш’світлосте,– тихо заговорив він,– хлопці піймали грума та двох покоївок, які хотіли втекти через потерну з трьома королівськими кіньми.

– Перші зрадники цієї ночі,– сказала королева,– але, боюся, не останні. Нехай ними займеться сер Ілін, а голови потім виставте на палях під стайнею як пересторогу для інших.

Коли вони вийшли, Серсі повернулася до Санси.

– Ще один урок, який ти маєш затямити, якщо хочеш сидіти поряд з моїм сином. Такої ночі, як сьогодні, вияви доброту душі – і зрада вродить рясно, як гриби після зливи. Єдина можливість домогтися відданості – зробити так, щоб тебе люди боялися більше, ніж ворога.

– Я запам’ятаю, ваша світлосте,– мовила Санса, хоча раніше їй завжди казали, що любов – надійніший шлях до відданості, ніж страх. «Якщо колись я стану королевою, я зроблю так, щоб мене любили».

Після салату принесли крабові пироги. Тоді баранячу смаженину з пражем і морквою, яку подавали в хлібних мисках. Лоліс хапливо наїлася, їй стало зле – й вона заблювала і себе, і сестру. Лорд Гайлз кашляв, пив, кашляв, пив – і врешті вирубався. Королева кинула презирливий погляд на лорда, який лежав обличчям у хлібний мисці, а рукою – в калюжі вина.

– Боги, либонь, здуріли, коли розвели чоловічий рід такими, як ото він, а я, певно, здуріла, коли домагалася його звільнення.

Повернувся Осфрид Кетлблек у розмаяному малиновому плащі.

– На площі збирається люд, ваш’світлосте, просять притулку в замку. Не простолюд – заможні купці тощо.

– Накажи їм розходитися по домівках,– мовила королева.– Якщо не розійдуться, нехай наші лучники підстрелять одного-двох. І ніяких вилазок: браму не відчиняти за жодних умов.

– Як зволите,– уклонився він і пішов.

Обличчя в королеви було тверде й сердите.

– Шкода, сама не можу їм меча до горла приставити,– пробурмотіла вона, ковтаючи слова.– Маленькими ми з Джеймі були такі схожі, що навіть наш лорд-батько нас не розрізняв. Іноді ми жартома мінялися одягом і цілісінький день вдавали одне одного. Та все одно, коли Джеймі отримав свій перший меч, для мене меча не знайшлося. Пам’ятаю, я спитала: «А що дадуть мені?» Ми були такі схожі, що я не розуміла, чому обходяться з нами так по-різному. Джеймі вчили битися мечем, списом і булавою, а мене навчали всміхатися, співати й тішити. Він був спадкоємцем Кичери Кастерлі, а мене мали продати якомусь чужинцю, як коняку, на якій він їздитиме, коли схоче, яку він битиме, коли схоче, а потім викине, замінивши молоденькою кобилкою. Джеймі судилася слава й влада, а мені – пологи й материнство.

– Таж ви були королевою цілих Сімох Королівств! – вигукнула Санса.

– Коли у справу вступають мечі, королева – це, зрештою, просто жінка.

Келих Серсі спорожнів. Паж метнувся наповнити його, але вона перевернула посудину й похитала головою.

– Досить. Мені потрібна ясна голова.

Останнім подавали козячий сир з печеними яблуками. Залу саме наповнив аромат цинамону, коли Озні Кетлблек ковзнув до королеви й опустився навколішки між нею і Сансою.

– Ваш’світлосте,– пробурмотів він.– Станіс уже висадив на турнірному полі солдатів, а тепер сюди пливе ще більше. Зараз штурмують Брудну браму, а під Королівську браму підтягнули таран. Куць виїхав з міста, щоб відігнати їх.

– Ото вони перелякаються! – сухо зронила королева.– Сподіваюся, Джофа він з собою не брав.

– Ні, ваш’світлосте, король з моїм братом біля Шльондр – стріляють «оленерогими» по ріці.

– І це коли штурмується Брудна брама? От дурні! Перекажіть серу Озмунду, щоб негайно звідти забирався, там занадто небезпечно. Заберіть мого сина в замок.

– Куць сказав…

– Ти слухай, що кажу я,– Серсі звузила очі.– Твій брат зробить, як велено, бо сам поведе наступну вилазку, а ви – разом з ним.

Коли столи прибрали, чимало гостей попросило дозволу піти в септ. Серсі люб’язно їх відпустила. Серед утікачів була і леді Танда з доньками. Для тих же, хто лишився, привели співця, який наповнив залу солодкою музикою арфи. Він співав про Джонкіл і Флоріяна, про королевича Еймона Лицаря-Дракона і його кохання до братової дружини-королеви, про десять тисяч кораблів Наймірії. Гарні були пісні, тільки страшенно сумні. Дехто з жінок розплакався, і Санса теж відчувала, що очі в неї на мокрому місці.

– Дуже добре, дорогенька,– нахилилася до неї ближче королева,– попрактикуйся. Поплачеш потім перед королем Станісом.

– Ваша світлосте? – нервово сіпнулася Санса.

– Ой, тільки не треба цих твоїх порожніх люб’язностей! Либонь, справи вже геть безнадійні, якщо карлику доводиться очолювати військо, тож можеш уже скидати маску. Я все знаю про твою зраду в богопралісі.

– В богопралісі?

«Не дивися на сера Донтоса, не дивився, не дивися,– звеліла собі Санса.– Вона не знає, ніхто не знає, Донтос обіцяв, мій Флоріян ніколи не підведе мене».

– Я не зраджувала. Я ходжу в богопраліс молитися.

– За Станіса. Чи за свого брата, хіба не байдуже? Бо для чого ще шукати батькових богів? Ти молишся за нашу поразку. І як це ще назвати, як не зрадою?

– Я молюся за Джофрі,– нервово заперечила Санса.

– Чого б це? Бо він так мило з тобою обходиться? – королева перехопила карафу солодкої слив’янки у служниці, яка проходила повз, і наповнила Сансин келих.– Пий,– холодно наказала вона.– Може, це додасть тобі мужності бодай раз поглянути правді у вічі.

Санса піднесла келих до вуст і зробила ковток. Слив’янка була нудотно-солодка, але міцна.

– Не соромся,– сказала Серсі,– пий до дна, Сансо. Тобі наказує королева.

Мало не вдавившись, Санса спорожнила келих, заковтуючи густу солодку слив’янку, поки голова в неї не попливла.

– Ще? – поцікавилася Серсі.

– Ні. Будь ласка!

Королева мала невдоволений вигляд.

– Коли ти питала про сера Іліна, я тобі збрехала. Хочеш почути правду, Сансо? Хочеш знати, чому він усе-таки тут?

Санса не наважилася відповісти, та це й не мало значення. Королева, не чекаючи відповіді, жестом покликала когось. Санса й не бачила, коли сер Ілін повернувся в залу, та зненацька він безшумно, мов кіт, виступив з тіні позаду помосту. В руках він тримав оголений Лід. Санса пам’ятала, як батько завжди відмивав і очищав меча в богопралісі, коли стинав комусь голову, та сер Ілін був не такий вибагливий. На брижах криці засихала кров, з червоної вже стаючи брунатною.

– Розкажіть леді Сансі, навіщо ви тут, з нами,– сказала Серсі. Розтуливши рота, сер Ілін забелькотів. Його побите віспою обличчя лишалося безвиразним.

– Він тут заради нас, ось що він каже,– переклала королева.– Станіс може взяти місто та престол, але я не терпітиму його суду над собою. Тож не збираюся здавати йому нас живими.

– Нас?!

– Ти мене чула. Тож тобі ліпше ще раз помолитися, Сансо, за інший вислід бою. Запевняю тебе, від падіння дому Ланістерів Старкам радості не буде,– простягнувши руку, вона легенько відкинула волосся з Сансиної шиї.

Тиріон

Проріз у шоломі обмежував видимість, але, обернувши голову, Тиріон побачив три галери, що причалили на турнірному полі, й четверту, більшу, яка зупинилася посеред ріки, з катапульти стріляючи діжками запаленої смоли.

– Клин,– скомандував Тиріон, коли з бічної брами висипали вояки. Вони сформувались у клин, у центрі якого став сам Тиріон. Праворуч від нього зайняв місце сер Мандон Мур; на білій емалі його обладунків мерехтіло полум’я, а крізь проріз у шоломі блищали мертві очі. Їхав він на вороному коні в білій збруї, з білосніжним щитом королівського вартового на руці. Ліворуч Тиріон з подивом помітив Подрика Пейна з мечем у руці.– Ти ще замалий,– миттю сказав Тиріон.– Вертайся.

– Я – ваш зброєносець, мілорде.

Тиріон не мав часу на суперечки.

– Тоді за мною. І тримайся ближче,– він пришпорив коня.

Їхали уздовж високих мурів, коліно до коліна. На ратищі в руках сера Мандона майорів малиновим і золотим штандарт Джофрі – олень і лев, які витанцьовували копито до лапи. Зі ступи перейшли на клус, об’їжджаючи круглу вежу. З мурів міста сипалися стріли, над головою літало каміння, сліпо ціляючи в землю й воду, в крицю й тіло. Попереду виросла Королівська брама й ворушка юрма солдатів, які боролися з величезним тараном – чорною дубовою стрілою з залізною головкою. Навколо них скупчилися лучники з кораблів, пускаючи стріли, коли на мурах прибрамної показувалися оборонці.

– Списи,– скомандував Тиріон. І перейшов на легкий галоп.

Земля була волога та слизька – і від мулу, і від крові. Тиріонів огир перечепився через мерця й посковзнувся, риючи копитами землю, і на мить Тиріону стало страшно, що його командування закінчиться ганебним падінням з сідла, ще він і до ворога не доїхав, та якось і йому, і коневі вдалося втримати рівновагу. Вояки біля брами оберталися, готуючись до зіткнення. Піднісши вгору топір, Тиріон гаркнув:

– За Королівський Причал!

Інші голоси підхопили його крик, і клин рушив – брязкіт криці й шурхіт шовку, тупіт копит і гострі клинки, поціловані вогнем.

В останню мить сер Мандон опустив вістря свого списа – і прошив штандартом Джофрі груди чолов’яги у шкірянці з заклепками, відірвавши його на мить від землі, поки не тріснуло ратище. Перед Тиріоном виріс лицар, на сюрко в якого лис визирав з віночка квітів. Першою думкою було «Флорент!», а от другою, майже водночас, «Без шолома!». Тиріон гепнув чоловіка в обличчя, вклавши в удар всю вагу топора, силу руки та швидкість коня, знісши ворогу половину голови. Від удару в нього аж плече затерпло. «От Шага б з мене посміявся»,– подумав він, не зупиняючись.

Об щит йому гримнувся спис. До Тиріона вчвал підлетів Под, дорогою рубаючи ворогів. Мов у тумані, Тиріон вловлював підбадьорливий галас із мурів. Таран рухнув у багно, миттєво забутий: з солдатів, що керували ним, хто повтікав, хто кинувся в бій. Тиріон збив з ніг лучника, від плеча до пахви рубонув списника, ковзнув топором по шолому з меч-рибою на гребені. Біля тарана його гнідий здоровань-огир став дибала, а от вороний кінь легко перескочив перешкоду, і сер Мандон – смерть у білосніжному шовку – пролетів повз Тиріона. Його меч відтинав кінцівки, розколював голови, розбивав навпіл щити… хоча і так небагато вояків спромоглося переплисти ріку з цілими щитами.

Тиріон понукав коня через таран. Ворог тікав. Тиріон крутив головою праворуч і ліворуч, але ніде не видно було і знаку Подрика Пейна. Біля щоки дзенькнула стріла, буквально на дюйм промахнувшись і не поціливши в проріз для очей. Раптовий напад переляку мало не скинув карлика з коня. «Якщо я тут сидітиму, як пеньок, можу собі ще й мішень на кірасі намалювати».

Приостроживши коня, Тиріон рушив уперед, переїжджаючи розкидані трупи й обминаючи їх. Униз за течією Чорноводий Бурчак цілком перекрили остови охоплених полум’ям галер. На поверхні води й досі плавали латки дикополум’я, вистрілюючи в небо височенними зеленими язиками. Біля тарана вояки розбіглися, але Тиріон бачив, що бій по всьому узбережжю ще триває. Швидше за все, це люди Балона Свона або Ланселя намагаються відкинути назад у воду ворога, який доплив на берега зі згорілих кораблів.

– Ідемо до Брудної брами,– скомандував Тиріон.

– До Брудної брами! – гаркнув сер Мандон Мур – і вони рушили далі.

– Королівський Причал! – нестройно гукали Тиріонові солдати.– Недоросток! Недоросток!

Цікаво, думав Тиріон, і хто їх підучив? Крізь крицю й підбивку шолома до нього долинули болісні крики, голодний тріск полум’я, тремтливі співи бойових ріжків, пронизлива мідь сурем. Кругом палав вогонь. «Боги праведні, не дивно, що Гончак так перестрашився. Він вогню боїться!»

Над Чорноводдям залунав тріск і хрускіт: каменюка завбільшки з коня приземлилася рівно на середину галери. «Наша чи ні?» У клубах диму сказати це було неможливо. Клин давно розпався, і тепер кожен з Тиріонових вояків вів свій маленький бій. «Слід було вернутися назад»,– думав Тиріон, і далі їдучи вперед.

Топір важко лежав у кулаці. За Тиріоном і досі трималася жменька солдатів; решта полягли або розбіглися. З огиром довелося боротися, щоб спрямувати його на схід. Великому дестрієру вогонь подобався не більше, ніж Сандору Клігану, от тільки коня легше приборкати.

З ріки виповзали вояки – обгорілі й закривавлені, відпльовуючись від води; хтось дибав уперед, але більшість тут-таки й помирали. Тиріон спрямував свій загін до них, щоб подарувати тим, хто ще тримався на ногах, легшу та швидшу смерть. Війна зменшилася до розмірів прорізу в шоломі. Від Тиріона тікали лицарі, вдвічі більші за нього, а хто не тікав, помирав. Крізь отвір вони всі здавалися маленькими й наляканими.

– Ланістер! – кричав Тиріон, рубаючи. Рука вже була червона по лікоть, вона зблискувала у світлі, що відбивалося від води. Коли кінь його знову став дибки, Тиріон підкинув топір до зірок і потрусив ним, і у відповідь залунало «Недоросток! Недоросток!». Тиріон почувався сп’янілим.

«Гарячка бою». Не думав він, що й сам колись її спізнає, хоча Джеймі частенько про неї розповідав. Коли час, здається, розмивається, вповільнюється і навіть зупиняється, коли минуле й майбутнє зникають і лишається тільки мить, коли щезає страх, щезають думки, навіть тіло твоє щезає. «Тоді не відчуваєш ні ран, ні болю в спині від ваги обладунків, ні поту, що заливає очі. Ти нічого не відчуваєш, не думаєш, ти вже не ти; існує тільки бій, тільки ворог – один чоловік, другий, третій, і ти знаєш, що всі вони змучені й налякані, а от ти – ні; ти живий, а навколо тебе смерть, але ворожі мечі рухаються так повільно, що ти зі сміхом можеш серед них танцювати».

«Гарячка бою. Я недоросток, п’яний від крові та бійні, й нехай спробують мене вбити, якщо зможуть!»

І спробували. На нього їхав ще один списник. Тиріон, кружляючи навколо нього, відтяв спершу гостряк його списа, тоді долоню, тоді всю руку. Стрілець без лука кинувся на нього, виставивши стрілу, наче ніж. Дестрієр хвицнув чоловіка копитом у стегно, й той полетів на землю, а Тиріон реготнув. Проїжджаючи повз прапор, застромлений у землю, Тиріон махнув топором і розрубав держак надвоє. Нізвідки виїхав лицар, він рубав і рубав дворучним мечем по Тиріоновому щиту, поки хтось не засадив йому під пахву кинджал. Хтось із Тиріонових солдатів, певно. Він і не звернув уваги.

– Здаюся, сер,– гукнув звіддалік інший лицар.– Здаюся! Пане лицарю, я здаюся вам. Ось вам моя порука, ось, ось!

Лежачи в калюжі чорної води, чоловік простягав гофровану латну рукавицю на знак своєї покори. Тиріону довелося нахилитися, щоб узяти її. Саме в цю мить над головою вибухнув глечик дикополум’я, розкидаючи зелений вогонь. У наглому спалаху світла Тиріон побачив, що калюжа не чорна, а червона. А з латної рукавиці й досі стирчить лицарева рука. Тиріон відкинув її.

– Здаюся,– схлипував лицар безнадійно й безпомічно. Тиріон розвернувся й рушив геть.

Якийсь солдат, ухопивши його коня за вуздечку, з кинджалом кинувся йому в обличчя. Відбивши лезо вбік, Тиріон рубонув його топором ззаду по шиї. Вивільняючи топір, він краєм ока помітив щось біле. Тиріон розвернувся, гадаючи, що поряд з ним сер Ман-дон Мур, та це виявився інакший білий лицар. Сер Балон Свон був у таких самих обладунках, тільки на попоні коня билися чорний і білий лебеді його дому. «Заплямував лицар свою білосніжну чистоту»,– зринула в Тиріона безглузда думка. З ніг до голови сер Балон був забризканий кров’ю і вимащений кіптявою. Піднісши булаву, він вказав на ріку. Куля булави вся була в бризках мозку та шматочках кістки.

– Мілорде, погляньте!

Тиріон розвернув коня – подивитися на Чорноводдя. На глибині бігла чорна потужна течія, а от поверхня ріки перетворилася на вир крові й полум’я. Небо забарвилось у червоний, жовтогарячий і сліпучо-зелений кольори.

– Що там? – зронив Тиріон. А тоді побачив.

З розбитої галери, яка врізалась у пірс, виборсувалися закуті в крицю солдати. Як їх багато! Звідки їх стільки взялося? Мружачись від диму та світла, Тиріон перевів погляд на ріку. Там зіткнулося зо двадцять галер, а може, й більше: з’єднані абордажними линвами, насаджені одна одній на тарани, заплутані в павутинні такелажу. Між двох менших кораблів плавав догори дриґом величезний остов. Так, вони розбилися, але настільки близько одне від одного, що можна було легко перестрибнути з палуби на палубу й перетнути Чорноводий Бурчак.

Сотні сміливців Станіса Баратеона саме це зараз і робили. На очах у Тиріона якийсь дурний здоровань-лицар намагався на той бік переїхати, понукуючи нажаханого коня через планшири й весла, через похилі палуби, слизькі від крові й охоплені тріскучим зеленим вогнем. «Та ми їм кривавий міст збудували»,– розгублено подумав Тиріон. Місцями цей міст провалювався під воду, місцями був охоплений вогнем, весь він тріщав і гойдався й щомиті загрожував розлетітися на друзки, але це, схоже, нікого не зупиняло.

– Хоробрі вояки,– у захваті мовив Тиріон до сера Балона.– Ходімо їх вбивати.

І повів своїх людей, а за ними – і людей сера Балона через острівці вогню, сажі й золи на узбережжі, вздовж довгого кам’яного причалу. До них приєднався сер Мандон у розбитому шоломі. У повітрі літав дим і попіл, і ворог не витримав під їхнім натиском і кинувся назад у воду, збиваючи з ніг своїх же у намаганні видертися назад на «міст». За підніжжя цього мосту правила напівзатоплена ворожа галера з написом на носі «Бич Драконів»; дно їй відірвав один із затоплених блокшивів, які Тиріон помістив між причалів. Сер Балон Свон не встиг зістрибнути на землю: списник з червоним крабом дому Сельтигарів на гербі протяв списом груди його коня, і лицар випав з сідла. Тиріон махнув топором, цілячи чоловікові в голову, й запізнився з тим, щоб натягнути повіддя. Огир стрибнув з причалу, перелетів потрощений планшир і з плескотом та іржанням приземлився в мілкій воді. Тиріонів топір полетів геть, а за ним і сам Тиріон, поцілувавшись із мокрою палубою.

Зчинилося божевілля. Кінь зламав ногу й жахливо верещав. Тиріон якось примудрився витягнути кинджал і перерізати бідолашній істоті горло. З неї червоним фонтаном бризнула кров, заляпавши йому руку та груди. Нарешті зіп’явшись на ноги, Тиріон кинувся до леєра – і знову вже бився, з плюскотом дибаючи по перекошеній палубі, залитій водою. На нього кидалися вояки. Когось він убивав, когось ранив, хтось тікав, але вони прибували та прибували. Він загубив кинджал, але здобув поламаного списа – і сам не знав як. Стискаючи його й лаючись, Тиріон штрикав і штрикав. Солдати тікали від нього, він біг навздогін, перелазячи через облавок на наступний корабель, а тоді ще на наступний. Від нього не відставали дві білі тіні – Балон Свон і Мандон Мур, прегарні у своїх білих кірасах. Оточені колом Веларіонових списників, вони билися спина до спини, і битва ця була граційною, як тан.

Сам Тиріон убивав незграбно. Чоловіка, який стояв до нього спиною, він штрикнув у нирку, а другого схопив за ногу й перекинув у ріку. Над головою в нього літали стріли, брязкали об лати, одна встромилася між плечем і нагрудником, але він навіть не відчув. З неба впав голий чолов’яга і приземлився на палубі, луснувши, як кавун, що його скинули з вежі. Кров його бризнула просто в проріз на Тиріоновому шоломі. Згори посипалося каміння, трощачи палубу й чавлячи людей, поки весь міст не здригнувся й не крутнувся шалено під ногами, скидаючи Тиріона вбік.

Зненацька йому в шолом полилася ріка. Зірвавши крицю з голови, Тиріон подерся похиленою палубою туди, де вода була тільки по шию. Повітря застугоніло, наче від передсмертного зойку велетенського звіра. «Корабель,– устиг подумати Тиріон,– корабель зараз розвалиться». Розбиті галери відривалися одна від одної, міст ламався. Не встиг Тиріон це збагнути, як знагла почувся тріск – гучний як грім, палуба накренилася – і Тиріон зіслизнув у воду.

Крен був такий крутий, що вгору дертися довелося, чіпляючись за обірваний канат, дюйм по бісовому дюйму. Краєм ока Тиріон побачив, що остов, на якому вони заплуталися, пливе за течією, повільно обертаючись, а через борт стрибають люди. Хтось зі Станісовим вогненним серцем на обладунках, хтось із оленем і левом Джофрі, хтось із іншими гербами – зараз це не мало значення. І вгору, і за вниз за течією палав вогонь. З одного боку вирував бій – мішанина ясних прапорів, що маяли над морем воюючих людей: формувались і ламалися стіни щитів, верхові лицарі прорубували собі дорогу крізь юрму, куряву, багно, кров і дим. З другого боку височіла на своєму пагорбі Червона фортеця, плюючись вогнем. От тільки була вона не з того боку! На мить Тиріону здалося, що він божеволіє, що Станіс і замок помінялися місцями. Як міг Станіс переправитися на північний берег? Запізніло Тиріон збагнув, що палуба обертається, тож замок і битва помінялися місцями. «Битва? Яка битва, якщо Станіс не переправився? Хто б’ється?» Тиріон надто втомився, щоб щось розуміти. Плече жахливо боліло, а коли він потягнувся потерти його, то побачив стрілу – і згадав. «Треба забиратися з цього корабля». Вниз за течією немає нічого, крім стіни вогню, і якщо розбитий корабель відірветься, течія кине Тиріона просто на цю стіну.

Крізь гримотіння бою хтось слабко гукав Тиріона на ім’я. Він хотів крикнути у відповідь: «Тут! Я тут, сюди, допоможіть!» – але голос звучав так тоненько, що він заледве чув сам себе. Він підтягнувся по перехнябленій палубі й ухопився за леєр. Остов корабля врізався ще в одну галеру й підстрибнув з такою силою, що Тиріон мало не полетів у воду. Куди поділися всі його сили? Тільки й лишалося, що триматися.

– Мілорде! Руку! Мілорде Тиріоне!

На палубі сусіднього корабля, на тому боці чорної протоки, що дедалі ширшала, стояв сер Мандон Мур, тягнучи вперед долоню. На білих обладунках сяяли жовті й зелені відблиски полум’я, гофрована латна рукавиця була липка від крові, але Тиріон усе одно потягнувся до неї, шкодуючи, що в нього не такі довгі руки. Нарешті, коли пальці їхні торкнулися над прірвою, щось Тиріона підсвідомо дряпнуло… Сер Мандон простягав ліву руку, але чому?

Чи не тому Тиріон гойднувся назад – чи, може, все-таки встиг побачити меч? Цього він уже не дізнається. Кінчик меча різонув його під очима, Тиріон відчув його твердий холодний дотик – і вибух болю. Голова сіпнулася, наче від ляпасу. Холодна вода була мов ще один ляпас – дужчий за перший. Тиріон намагався за щось ухопитися, усвідомлюючи: якщо піде під воду, навряд чи вже випірне. Рука намацала розщеплений кінець поламаного весла. Стискаючи його міцно, як розпачливий коханець, Тиріон фут по футу поліз угору. Очі заливала вода, рот заливала кров, а голова жахливо пульсувала від болю. «Боги, дайте сили дістатися палуби…» Не було нічого – тільки весло, вода, палуба.

Нарешті він перевалився через борт і впав горілиць, захеканий і виснажений. Над головою вибухали кулі зеленого й жовтогарячого полум’я, лишаючи смуги між зірок. Як гарно, встиг подумати він, поки сер Мандон Мур не затулив йому огляд. Лицар був наче біла сталева тінь, а з-під шолома горіли темні очі. Сили в Тиріона лишилося не більше, ніж у ганчір’яної ляльки. Сер Мандон торкнувся вістрям меча ямки в Тиріона на шиї і обіруч стиснув руків’я.

І знагла сіпнувся ліворуч, врізавшись у борт. Дерево тріснуло, і сер Мандон Мур з вереском і сплеском зник з очей. А за мить кораблі знову зіткнулися з такою силою, що палуба, здалося, підстрибнула. А тоді хтось опустився навколішки над Тиріоном.

– Джеймі? – каркнув він, мало не вдавившись кров’ю, яка заливала рот. Хто ще може його врятувати, як не рідний брат?

– Не ворушіться, мілорде, ви дуже поранені.

«Хлоп’ячий голос, це якесь безглуздя»,– подумав Тиріон. Бо голос звучав як Подів.

Санса

Коли сер Лансель Ланістер сказав королеві, що битва програна, Серсі покрутила порожній винний келих у руках і мовила:

– Скажіть це моєму братові, сер.

Голос її був далекий, так наче новина її геть не цікавила.

– Ваш брат, швидше за все, загинув.

Сюрко сера Ланселя просякло кров’ю, яка цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився у залі, від його вигляду дехто з гостей не зміг стримати скрику.

– Здається, коли «міст» з кораблів розвалився, він саме був на ньому. Сер Мандон, швидше за все, теж загинув, і ніхто не може знайти Гончака. Чорт забирай, Серсі, навіщо ти звеліла забрати Джофрі назад у замок? Золоті плащі покидали списи й почали розбігатися сотнями. Коли побачили, що король іде геть, втратили всю відвагу. Ціле Чорноводдя було запруджене уламками кораблів, вогнем і трупами, але ми б утрималися, якби…

Повз нього протиснувся Озні Кетлблек.

– Зараз бій іде обабіч річки, ваш’світлосте. Може, деякі зі Станісових лордів уже воюють між собою, ніхто не знає напевне, там страшенна плутанина. Гончак пропав, ніхто не знає де, а сер Балон повернувся в місто. Узбережжя у ворожих руках. Вони знову таранять Королівську браму, і сер Лансель має рацію: ваші люди тікають з мурів, убиваючи власних офіцерів. Під Залізною і Божою брамами зібралися натовпи, які мріють вирватися на волю, а Блошине Дно перетворилося на п’яний заколот.

«Боги праведні,– подумала Санса,– ось воно: Джофрі вже, можна сказати, втратив голову, і я теж». Вона пошукала очима сера Іліна, та його ніде не було видно. «Але я відчуваю його присутність. Він десь поряд, від нього не втекти, він отримає мою голову».

На диво спокійна королева обернулася до його брата Осфрида.

– Підніміть міст і замкніть двері на засуви. Ніхто не вийде з Мейгорової тверджі й не увійде до неї без мого дозволу.

– А як же жінки, які пішли молитися?

– Вони самі вирішили зостатися без мого захисту. Нехай моляться – може, їх захистять боги. Де мій син?

– У замковій прибрамній. Хотів командувати арбалетниками. Під мурами галасує юрба: половина з них – золоті плащі, що прийшли з ним з-під Брудної брами.

– Негайно приведіть його в Мейгорову тверджу.

– Ні! – Лансель так розсердився, що забув стишити голос. До нього почали обертатися голови, та він усе одно кричав: – Буде знов те саме, що на Брудній брамі. Хай лишається там, де є, він – король…

– Він – мій син,– звелася на ноги Серсі Ланістер.– Ти теж начебто Ланістер, кузене, то доведи це. Осфриде, а ти чого стоїш? «Негайно» означає сьогодні!

Осфрид Кетлблек поквапився з зали, а з ним і його брат. Чимало з гостей теж побігли геть. Одні жінки плакали, інші молилися. А хтось просто лишився за столом і попросив ще вина.

– Серсі,– благав сер Лансель,– якщо ми втратимо замок, Джофрі все одно загине, сама знаєш. Нехай лишається, я його триматиму біля себе, присягаюся…

– Забирайся з дороги,– Серсі ляснула його долонею просто по рані. Сер Лансель скрикнув од болю й мало не знепритомнів, а королева вилетіла з кімнати. На Сансу вона й погляду не кинула. «Вона про мене забула. Сер Ілін уб’є мене, а вона про це й не подумає».

– О боги,– тужила якась старенька,– ми зазнали поразки, битва програна, королева тікає.

Плакали діти. «Вони відчувають страх». Санса збагнула, що сидить на помості сама. Що їй робити – лишитися тут чи бігти за королевою і вимолювати собі життя?

Вона й не зрозуміла, чому звелася на ноги.

– Не бійтеся,– голосно мовила вона.– Королева підняла міст. Це найбезпечніше місце в усьому місті. Тут товсті мури, рів, частокіл…

– Що сталося? – вимогливо запитала жінка, яку Санса трохи знала: дружина маломожного лорда.– Що їй сказав Озні? Король поранений, місто впало?

– Розкажіть! – крикнув хтось інший. Якась жінка питала про свого батька, інша – про свого сина.

Санса піднесла руки, закликаючи всіх до тиші.

– Джофрі повернувся в замок. Він не поранений. Вони досі б’ються, це все, що я знаю, і б’ються хоробро. Королева скоро повернеться,– збрехала вона, бо це мало трохи заспокоїти людей. Тут вона помітила під балконом блазнів.– Сновидо, посміши нас.

Сновида зробив «колесо» та приземлився на столі. Підхопивши чотири винні кубки, він почав жонглювати. Раз по раз один з кубків падав, поціляючи блазня по голові. Над залою пролетіло кілька нервових смішків. Санса підійшла до сера Ланселя й опустилася навколішки. Рана, в яку вдарила королева, знову кривавилася.

– Божевілля,– видихнув він.– Боги, Куць мав рацію, мав рацію…

– Допоможіть йому,– звеліла Санса двом слугам. Один просто глянув на неї – і втік разом з карафою. Інші слуги теж вибігали з кімнати, і нічого вона вдіяти не могла. Разом з другим слугою Санса підвела пораненого лицаря на ноги.– Відведіть його до мейстра Френкена.

Лансель був одним з них, але Санса не могла зичити йому смерті. «Я м’яка й дурна, як Джофрі й каже. Я б його вбити мала, а не допомагати йому».

Смолоскипи почали тьмяніти, а два взагалі перегоріли. Та ніхто й не думав їх замінити. Серсі так і не повернулася. Поки всі очі були звернені до іншого блазня, сер Донтос піднявся на поміст.

– Повертайся до себе в спальню, люба Джонкіл,– прошепотів він.– Замкнися зсередини, там ти будеш у безпеці. Коли битва скінчиться, я по тебе прийду.

«Хтось-таки по мене прийде,– подумала Санса,– тільки будете це ви чи сер Ілін?» На одну божевільну мить вона подумала, чи не попросити в сера Донтоса захисту. Зрештою, він був лицарем, він уміє тримати в руках меч і присягався захищати слабких. «Ні. Він не має ні мужності, ні вправності. Тільки сам загине через мене».

Довелося зібрати в кулак усю волю, щоб повільно вийти з бальної зали, коли понад усе хотілося бігти. Дійшовши до сходів, Санса таки побігла – вгору, вгору, по спіралі, поки не засапалася, а в голові не запаморочилося. На сходах у неї врізався один з вартових. З малинового плаща випали оздоблений коштовним камінням винний кубок і пара срібних підсвічників та покотилися по сходах. Вартовий побіг за ними, цілком забувши про Сансу, коли збагнув, що вона його здобич не відбиратиме.

У спальні було темно, як у вусі. Замкнувши двері на засув, Санса в мороці навпомацки пробралася до вікна. Коли вона рвучко відкинула завіси, їй перехопило подих.

Небо на півдні вирувало яскравими мінливими кольорами – то в ньому відбивалися велетенські вогнища, що палали внизу. Попід череватими хмарами вітер гнав зловісні зелені хвилі, й на небесах розливалися озера жовтогарячого світла. Червоні й жовті барви звичайного вогню воювали зі смарагдово-нефритовою барвою дикополум’я, і кольори ці вибухали і вигасали, народжуючи армії нетривких тіней, які за мить помирали. Зелені світанки відступали під натиском жовтогарячих сутінок. Сама атмосфера відгонила згарищем, як буває, коли залишиш надовго казанок на вогні й википить суп. Іскри літали в нічному повітрі, мов рої світлячків.

Санса позадкувала од вікна, шукаючи безпеки в своєму ліжку. «Зараз я засну,– сказала вона собі,– а коли прокинуся, прийде новий день і небо знов буде блакитним. Битва закінчиться, і хтось нарешті мені скаже, житиму я чи помру».

– Леді,– стиха схлипнула вона, не певна, чи зустрінеться знову зі своєю вовчицею, коли помре.

А тоді щось позаду неї ворухнулося, з темряви випірнула рука й ухопила її за зап’ясток.

Санса розтулила була рота, щоб закричати, та друга рука накрила їй обличчя, втихомирюючи. Чоловічі пальці були шорсткі й мозолясті, беручкі від крові.

– Пташечко! Так і знав, що ти прийдеш,– долинув п’яний хрип.

А надворі спис нефритового світла закружляв і поцілив у зорі, виповнивши кімнату зеленим сяйвом. На мить Санса побачила свого гостя: весь чорно-зелений, з чорною як смола кров’ю на обличчі, він світив очима в наглому спалаху, наче пес. Але світло згасло, і лишилася тільки незграбна темрява у білому заплямованому плащі.

– Закричиш – я тебе вб’ю. Повір,– гість забрав долоню від Сансиного рота. Дівчина важко дихала. Гончак мав на тумбочці біля її ліжка карафу вина. Зробив великий ковток.– Не хочеш запитати, хто перемагає, пташечко?

– Хто? – запитала вона, занадто перелякана, щоб чинити опір.

Гончак розреготався.

– Я знаю тільки, хто програв. Я.

«Таким п’яним я його ще не бачила. Він спав на моєму ліжку. Що йому тут потрібно?»

– Що ви програли?

– Все.

Обпечену половину його обличчя ховала машкара з засохлої крові.

– Клятий Куць! Слід було його вбити. Давним-давно.

– Кажуть, він загинув.

– Загинув? Ні. Чорт забирай! Не хочу я, щоб він загинув,– він відкинув порожню карафу.– Я хочу, щоб він згорів! Якщо боги милостиві, вони його спалять, але я цього не побачу. Я забираюся.

– Забираєтеся? – Санса спробувала вивільнитися, та його пальці були мов залізні.

– Пташечка повторює все, що чує. Так, забираюся.

– І куди ж?

– Подалі звідси. Подалі від вогню. Мабуть, вийду крізь Залізну браму. В усякому разі, мені на північ.

– Ви не зможете вийти,– сказала Санса.– Королева звеліла замкнути Мейгорову тверджу, та й усе місто зачинене.

– Не для мене. У мене є білий плащ. А ще в мене є оце,– він поплескав по руків’ю меча.– Схоче хтось мене спинити – загине. Якщо тільки не згорить,– він гірко розсміявся.

– Навіщо ви прийшли сюди?

– Ти обіцяла мені пісню, пташечко. Не забула?

Вона гадки не мала, про що він. Вона ж не могла співати для нього тут і зараз, коли небо вирує вогнем, а люди помирають сотнями й тисячами.

– Я не можу,– мовила вона.– Відпустіть мене, ви мене лякаєте.

– Тебе все лякає. Поглянь на мене. Поглянь на мене!

Кров приховала найгірші шрами, але його очі, білі й розширені, були жахливі. Обгорілий кутик рота сіпався й сіпався. Від Гончака відгонило потом, винним перегаром і задавненою блювотою, але понад усе – кров’ю, кров’ю, кров’ю.

– Можу тебе врятувати,– прохрипів він.– Усі мене бояться. Ніхто тебе більше не скривдить, бо я його вб’ю,– він смикнув її ближче, і на мить їй здалося, що він збирається її поцілувати. Боротися з ним вона не могла – він надто сильний. Вона заплющила очі, понад усе воліючи, щоб усе чимшвидше закінчилося, але нічого не сталося.– І досі не можеш дивитися, ні? – почувся його голос. Гончак добряче сіпнув її за руку, розвертаючи й їси даючи на ліжко.– А пісню я отримаю. Про Флоріяна і Джонкіл, як ти казала,– він витягнув кинджал, приставив їй до горла.– Співай, пташечко. Співай за своє життя.

Горло пересохло та стиснулося від страху, а всі пісні, які вона знала, повилітали з голови. «Будь ласка, не вбивайте мене,– кортіло їй заверещати,– будь ласка, не треба!» Вона відчувала, як Гончак крутить вістря кинджала, притискає шию дужче, і вже хотіла знову заплющити очі – аж тут згадала. І заспівала – не про Флоріяна і Джонкіл, але заспівала. У власних вухах голос її звучав тихо, тонко і тремтливо.

Матір добра, Матір мила,

Молимо тебе в ці дні:

Зупини мечі та стріли,

Од війни врятуй синів.

Матір добра, наша сило,

Загаси шальгу і гнів,

Виведи дочок з горнила,

Доброти навчи в борні.

Решту куплетів вона забула. Коли голос обірвався, вона злякалася, що Гончак її вб’є, але за мить він без слів прибрав лезо від її горла.

Якийсь інстинкт примусив її піднести руку та притиснути пальці йому до щоки. В кімнаті було надто темно, вона не бачила його обличчя, але відчувала липку кров і ще якусь вологу, що була зовсім не кров’ю.

– Пташечко,– повторив він хрипко, наче скреготнув крицею об камінь. А тоді підвівся з ліжка. Почувся такий звук, наче рветься тканина, а потім кроки – вони стихали й віддалялися.

Коли Санса – за довгу-довгу мить – сповзла з ліжка, то була вже сама. На підлозі лежав плащ, міцно скручений і поплямований від крові й вогню. На той час небо за вікном уже потемніло, між зірок танцювало лише кілька світло-зелених відблисків. Віяв холодний вітер, гупав віконницями. Санса змерзла. Розправивши подертий плащ, вона, тремтячи, скулилася під ним на підлозі.

Скільки вона так просиділа, не відомо, але за деякий час почулося калатання дзвону з дальнього кінця міста. То був гортанний бронзовий гуркіт, що з кожним ударом лунав дедалі швидше. Санса саме міркувала, що могло б це означати, коли до першого дзвона долучився другий і третій, і їхні голоси линули над пагорбами й падолами, над вулицями й вежами – в усі куточки Королівського Причалу. Скинувши плащ, Санса підійшла до вікна.

На сході вже означився перший слабенький натяк на світанок, і заспівали дзвони Червоної фортеці, вливаючись у мелодійну ріку, що линула з сімох кришталевих веж Великого септу Бейлора. Санса пам’ятала: коли помер король Роберт, теж лунали дзвони, але сьогоднішній спів був зовсім інакший: не повільний скорботний похоронний дзвін, а радісний гуркіт. На вулицях кричали люди, і крики ці були явно вітальні.

Звістку їй приніс сер Донтос. Він важко переступив поріг відчинених дверей, пригорнув Сансу своїми ослаблими руками й закружляв по кімнаті, таке щось белькочучи, що Санса й слова не могла розібрати. Він був п’янючий, як Гончак перед тим, але це було щасливе сп’яніння. Коли Донтос нарешті відпустив її, у неї паморочилось у голові й не було чим дихати.

– Що таке? – вчепилася вона у стійку ліжка.– Що сталося? Кажіть!

– Все! Все! Все! Місто врятоване. Лорд Станіс загинув, лорд Станіс утік, нікому не відомо, нікому діла немає, його військо розбите, небезпека позаду. Порубане, розпорошене, а хтось, кажуть, і на другий бік перекинувся. Ох, ясні знамена! Знамена, Джонкіл, знамена! Вина немає? Слід відзначити цей день, так. Бо ти в безпеці, розумієш?

– Розкажіть мені, що сталося! – потрусила його Санса.

Засміявшись, сер Донтос почав стрибати з ноги на ногу й мало не впав.

– Вони з’явилися просто з попелу, поки горіла ріка. Станіс по шию в ріці, а вони заскочили його з тилу. Ох, знов побути лицарем, долучитися до такого! Подейкують, його вояки майже й не боролися. Деякі розбіглися, але більшість прихилили коліно й перейшли на другий бік, славлячи лорда Ренлі! І що мав подумати Станіс, коли почув це? Мені розповів Озні Кетлблек, а йому – сер Озмунд, але вже повернувся сер Балон, і його вояки кажуть те саме, і золоті плащі також. Ми врятовані, сонечко! Вони йшли рожевим гостинцем, а тоді берегом ріки, через ті ниви, що попалив Станіс, з-під їхніх чобіт пахкав попіл, фарбуючи обладунки в сірий колір, але знамена… о, знамена, мабуть, були ясні: золота ружа, і золотий лев, і всі решта – Марбрандове дерево, і Рованів герб, і мисливець Тарлі, і Редвинів виноград, і листочок леді Окгарт. Усі західняки, вся сила Небосаду й Кичери Кастерлі! Правий фланг на північному боці ріки вів сам лорд Тайвін, Рендил Тарлі командував центром, а Мейс Тайрел – лівим флангом, але битву вирішив передовий загін. Вони врізалися в Станіса, як спис врізається в гарбуз, і при цьому вили, наче демони в криці. І знаєш, хто вів передовий загін? Знаєш? Знаєш? Знаєш?

– Роб?

Марно на це й сподіватися, але…

– Лорд Ренлі! Лорд Ренлі в зелених обладунках, і полум’я відблискувало від його золотих оленячих рогів! Лорд Ренлі з довгим списом у руці! Кажуть, він сам убив сера Гіяра Моригена у двобої, а потім ще дюжину видатних лицарів. То був Ренлі, то був Ренлі, то був Ренлі! Ох! Знамена, люба Сансо! Ох! Знов побути лицарем!

Данерис

Вона саме снідала мисочкою холодного супу з креветок з хурмою, коли Іррі принесла картянську сукню – невагомий туалет з парчі кольору слонової кістки, оздоблений узорами з дрібненьких перлин.

– Забери,– сказала Дані.– Доки – не місце для жіночої вишуканості.

Якщо молочні вважають її такою вже дикункою, вона і вдягатиметься відповідно. Коли вона вийшла в стайню, то була вбрана у вицвілі штанці з пісочного шовку та плетені трав’яні сандалі. Під фарбованою дотрацькою безрукавкою вільно гуляли її груденята, а з паска, зробленого з бляшок, звисав ятаган. Джикі по-дотрацькому заплела їй косу й до кінчика прикріпила срібний дзвоник.

– Я не здобула ніяких перемог,– спробувала заперечити Дані своїй служниці, коли дзвоник стиха заспівав.

Але Джикі була незгодна.

– Ви спалили мейгі в їхньому Палаці праху й відправили їхні душі до пекла.

«То була Дрогонова перемога, а не моя»,– хотіла сказати Дані, але припнула язика. Якщо в неї у волоссі з’явиться кілька дзвіночків, дотраки більше її цінуватимуть. Вона видзвонювала, сідаючи верхи на свою сріблясту кобилу, але цього наче не помітили ні сер Джора, ні її кровні вершники. Чатувати людей і драконів за її відсутності вона обрала Рахаро. А Джого з Аго поїдуть з нею на набережну.

Лишивши позаду мармурові палаци й запашні сади, вони рушили через бідніші райони міста, де скромні цегляні будинки виходили на вулицю сліпими безвіконними стінами. Тут було менше коней і верблюдів, не траплялося і паланкінів, зате на вулицях мурашилося від дітей, жебраків і худоребрих собак пісочного кольору. В арочних дверях стояли білошкірі люди в запорошених лляних спідницях, проводжаючи проїжджих поглядом. «Вони знають, хто я, і я їм не подобаюся». Дані бачила це з того, як вони дивилися на неї.

Сер Джора б радше запхав її в паланкін, надійно заховавши за шовковими завісками, але вона відмовилася. Задовго вона лежала на атласних подушках, дозволяючи волам возити її туди-сюди. Коли вона їде верхи, то принаймні відчуває, що кудись прямує.

Не з власної волі вона обрала набережну. Просто Дані знову тікала. Схоже, ціле її життя – одна довга втеча, яка почалася ще в материному лоні й так ніколи не закінчилася. Скільки разів вони з Вісерисом щезали глупої ночі, на один крок попереду Узурпаторових найманців? Але тут така справа: або втеча, або смерть. Заро дізнався, що Піят Прі збирає вцілілих ворожбитів, щоб зурочити її.

Коли він це розповів, Дані розсміялася. «Хіба не ти мені казав, що ворожбити – як старі вояки, які марнославно вихваляються забутими звитягами та втраченою майстерністю?»

Заро мав стурбований вигляд. «Тоді так і було. Але тепер… Я вже не маю такої певності. Подейкують, у будинку Аратона Нічного Блукальця горять скляні свічки, які не горіли вже сто років. Мар-трава виросла в Саду Гіянськім, люди бачили примарних черепах, що на Ворожбитській вулиці носять листи від одного безвіконного будинку до іншого, а всі щури в місті відгризають собі хвости. Жінка Матоса Маларавана, яка колись насміхалася з побитої міллю ворожбитської брудної мантії, з’їхала з глузду й тепер узагалі не носить одягу. Навіть у щойно випраних шовках вона почувається так, наче по шкірі їй лазять тисячі комах. А Сліпий Сибасьян Окожер знову бачить, в усякому разі, так божаться його раби. От людина й замислюється,– зітхнув він.– Дивні часи настали в Карті. А дивні часи погані для торгівлі. Мені страшенно прикро, але тобі найкраще виїхати з Карта, і то чимшвидше,– Заро підбадьорливо погладив їй пальці.– Але тобі необов’язково їхати самій. У Палаці праху ти бачила темні видіння, а от Заро наснилися ясніші сни. Я бачив тебе щасливу, в ліжку, з нашою дитиною біля грудей. Пливімо зі мною навколо Нефритового моря, і тоді ці сни справдяться! Ще не пізно. Подаруй мені сина, моя солодка радісна пісне!»

Маєш на увазі, подаруй мені дракона.

«Я не вийду за тебе, Заро».

Його обличчя стало холодним.

«Тоді їдь».

«Але куди?»

«Якнайдалі звідси».

Може, і справді час. Її халасар зрадів, отримавши змогу відновити сили після руйнівної дії червоної пустелі, та нині вони набрали ваги й відпочили, тож стають непокірливими. Дотраки не звикли довго лишатися на одному місці. Це войовничий народ, не створений для міст. Мабуть, Дані засиділася в Карті, зваблена його затишком і красою. Їй здавалося, це місто, яке обіцяє більше, ніж дає, а її перебування в ньому стало неприємним відтоді, як у вирі диму й вогню обрушився Дім Невмирущих. За цю ніч добре затямили картяни, що дракони небезпечні. Вже не суперничали вони між собою, хто їй кращий дарунок піднесе. Натомість Турмалінове братство відкрито закликало до її вигнання, а Стародавня гільдія присмачників – до смерті. Заро тільки вдавалося поки що втримувати Тринадцятьох, щоб не приєдналися до решти.

«Але куди ж мені податися?» Сер Джора пропонував рухатися далі на схід, геть від її ворогів у Сімох Королівствах. Кровні вершники радше повернулися б до свого широкого моря трави, навіть якщо для цього б довелося ще раз перетинати червону пустелю. Сама ж Дані плекала ідею осісти у Ваїс-Толоро, поки не підростуть і не зміцніють дракони. Та в серці в неї оселилися сумніви. Все це здавалося чомусь неправильним… і навіть коли вона вирішила, куди поїде, питання, як вона туди дістанеться, і далі хвилювало її.

Заро Зоан Даксос їй не допоможе, вона вже це зрозуміла. Хай скільки він запевняв її у своїй відданості, він вів свою гру, як і Піят Прі. Того вечора, коли він порадив їй їхати геть, Дані попросила його про останню послугу. «Тобі потрібна армія, ні? – поцікавився Заро.– Казанок золота? Може, галера?»

Дані спалахнула. Вона ненавиділа жебрати. «Так, мені потрібен корабель».

Очі Заро сяяли ясно, як коштовне каміння в нього у носі. «Я – купець, халесі. Тож, мабуть, ліпше поговорімо не про дарунки, а про торгівлю. За одного зі своїх драконів ти отримаєш десять найкращих кораблів у моєму флоті. Одне твоє ласкаве слово…»

«Ні»,– відповіла вона.

«Шкода,– схлипнув Заро,– бо не це слово я мав на увазі».

«А ти б і матір попросив продати одного зі своїх дітей?»

«А чом би й ні? Вони ж завжди можуть народити ще. Та матері продають своїх дітей щодня».

«Тільки не мати драконів».

«Навіть за двадцять кораблів?»

«Навіть за сто».

Він опустив кутики вуст. «У мене ста немає. А от у тебе є три дракони. Подаруй мені одного за всю мою доброту. У тебе лишаться ще два, й до того ж буде тридцять кораблів».

Тридцять кораблів – цілком досить, щоб висадити на берегах Вестеросу невеличку армію. От тільки армії немає, подумала Дані. «Скільки в тебе кораблів, Заро?»

«Вісімдесят три, якщо не рахувати мого прогулянкового баркаса».

«А у твоїх колег з Тринадцятьох?»

«В усіх нас, мабуть, з тисячу кораблів».

«А у присмачників і в Турмаліновому братстві?»

«Їхні дрібні флоти взагалі не рахуються».

«А все-таки? – мовила вона.– Скажи-но».

«Тисячу двісті чи тисячу триста мають присмачники. А братство – не більш як вісімсот».

«А всі ашайці, браавосяни, жителі Літніх островів, ібенці, всі ті народи, що плавають у широкому солоному морі, скільки вони мають кораблів? Усі разом?»

«Дуже багато,– роздратовано сказав він.– До чого це?»

«Намагаюся з’ясувати ціну за трьох живих драконів у цілому світі,– Дані мило йому посміхнулася.– Гадаю, третина кораблів у всьому світі – справедлива ціна».

По щоках Заро, обабіч оздобленого коштовним камінням носа, покотилися сльози.

«Хіба не застерігав я тебе, щоб ти не ходила в Палац праху? Саме цього я і боявся. Від нашіптування ворожбитів ти збожеволіла, як Малараванова жінка. Третина всіх кораблів на світі? Тьху, ось що я скажу. Тьху!»

Відтоді Дані його не бачила. Його сенешаль передавав їй повідомлення – дедалі холодніші. Вона має поїхати з його дому. Він більше не годуватиме ні її, ні її людей. Він вимагає повернення своїх дарунків, які вона віроломно приймала. Єдиною втіхою для неї було те, що їй принаймні стало здорового глузду не вийти за нього заміж.

Ворожбити нашептали їй про три зради… одну за кров, другу за золото і третю за любов. Першою зрадницею була, без сумніву, Міррі Маз-Дуур, що вбила хала Дрого і їхнього ненародженого сина, щоби помститися за свій народ. Може, другий і третій зрадники – Піят Прі та Заро Зоан Даксос? Але Дані так не думала. Те, що зробив Піят Прі, було не через золото, а Заро ніколи насправді не любив її…

Коли проїжджали через район, відданий під похмурі муровані склади, вулиці майже спорожніли. Аґо виїхав попереду Дані, Джого – позаду, а сер Джора Мормонт так і лишився поряд. Дзвіночок стиха бренькав, і Дані відчула, що подумки знову повертається в Палац праху, як язик раз у раз повертається до дірки, яка лишилася після вирваного зуба. «Дитя трійці», ось як її назвали, «нищителька лжі», «наречена вогню». Стільки трійць! Три полум’я, три скакуни, три зради.

– У дракона три голови,– зітхнула вона.– Ви не знаєте, що це означає, пане Джоро?

– Ваша світлосте? Герб дому Таргарієнів – триголовий дракон, червоний на чорному полі.

– Це я знаю. Але ж триголових драконів не буває.

– Три голови – це Ейгон з сестрами.

– Вісенія і Рейніс,– пригадала вона.– Я походжу від Ейгона і Рейніс, від їхнього сина Ейніса й онука Джейгейриса.

– Сині вуста завжди брешуть, хіба не казав тобі Заро? Чого ти переймаєшся тим, що тобі нашептали ворожбити? Вони ж бо хотіли висмоктати з тебе життя, як ти переконалася.

– Можливо,– неохоче мовила вона.– Але те, що я бачила…

– Мерця на носі корабля, блакитну троянду, кривавий бенкет… що все це означає, халесі? Лицедійський дракон, сказала ти. А що таке лицедійський дракон, розтлумач-но мені.

– Полотняний дракон на дибах,– пояснила Дані.– Лицедії використовують його у своїх виставах, щоб звитяжцям було з ким битися.

Сер Джора нахмурився.

Але Дані не могла зупинитися.

– Його пісня – це пісня льоду й полум’я, ось як сказав мій брат. Це точно був мій брат. Не Вісерис, а Рейгар. У нього була ліра зі срібними струнами.

Сер Джора спохмурнів ще більше, аж брови на переніссі зійшлися.

– Королевич Рейгар і справді грав на такій лірі,– визнав він.– Ти його бачила?

Вона кивнула.

– На ліжку лежала жінка з немовлям біля грудей. Брат сказав, що немовля – королевич обіцяний і що його слід назвати Ейгоном.

– Королевич Ейгон був спадкоємцем Рейгара, народженим від Елії Дорнської,– мовив сер Джора.– Але якщо саме він – королевич обіцяний, обіцянка ця луснула разом з його черепом, коли Ланістери гепнули його головою об стіну.

– Я пам’ятаю,– сумно зронила Дані.– І Рейгарову дочку вони теж убили, маленьку королівну. Рейніс її звали, як Ейгонову сестру. Тільки Вісенії не було, а він сказав, що у дракона три голови. А що це за пісня льоду й полум’я?

– Такої пісні я не чув.

– Я пішла до ворожбитів у надії на відповіді, а натомість отримала сотні нових питань.

На той час на вулицях знову з’явилися люди.

– Дорогу! – горлав Аґо, а Джого підозріливо нюхав повітря.

– Вже відчуваю їх, халесі,– гукнув він,– отруйні води.

Дотраки не довіряли морю, не довіряли й тому, що здатне по ньому плавати. І не хотіли мати справи з водою, якої не можуть пити коні. «Вони звикнуть,– вирішила Дані.– З халом Дрого я хоробро перетнула їхнє море. А тепер вони хоробро перетнуть моє».

Карт – один з великих світових портів, а його велетенська крита гавань – вир кольорів, галасу й дивних запахів. Уздовж вулиці вишикувалися винарні, склади та гральні кубла, пліч-о-пліч з дешевими борделями та храмами своєрідних богів. В юрмі шмигали гаманники, горлорізи, чароторговці й міняйли. Набережна являла собою величезний ярмарок, де продавали й купували день і ніч, а якщо не питати, звідки товар, його можна було придбати набагато дешевше, ніж на базарі. Зморшкуваті й горбаті старі торгували ароматизованою водою і козиним молоком з полив’яних глечиків, що висіли в них на спині. Між яток блукали моряки з півсотні країн світу, попиваючи пряну оковиту й перекидаючись жартами на дивних мовах. У повітрі пахло сіллю і смаженою рибою, гарячою смолою і медом, ладаном, миром і сіменем.

Аґо кинув одному з вуличних хлопчаків мідяка за шампур обсмажених у меду мишей і тепер дорогою їв їх. Джого купив жменю великих білих черешень. Далі вони угледіли чудові бронзові кинджали на продаж, сушених головоногих і різьблений онікс, потужний магічний еліксир з молока незайманки і «нічну імлу», навіть драконові яйця, що підозріло нагадували фарбоване каміння.

Проїжджаючи довгі кам’яні причали, зарезервовані для кораблів Тринадцятьох, Дані побачила скрині шафрану, ладану й перцю, що їх вивантажували з пишно оздобленого «Черленого цілунку» Заро. Поряд з кораблем уже лежали діжки з вином, тюки кислолисту, а піддони смугастих шкур закочували по сходнях на «Наречену в лазурі», яка відходила з вечірнім припливом. Трохи далі навпроти присмачницької галери «Сонцежар» зібралася юрма, торгуючись за рабів. Усім відомо, що найдешевше купувати рабів просто з корабля, а знамена, які майоріли на вітрилах, свідчили, що «Сонцежар» тільки-но повернувся з Астапора в Невільничій бухті.

Дані не отримає помочі ні від Тринадцятьох, ні від Турмалінового братства, ні від Стародавньої гільдії присмачників. На сріблястій вона проїхала кілька миль уздовж їхніх причалів, доків і складів, аж до дальнього кінця порту, який нагадував підкову, де дозволялося швартуватися кораблям з Літніх островів, Вестеросу й дев’ятьох вільних міст.

На землю вона зістрибнула поряд з гральним закладом, де під рев матросів василіск шматував великого рудого пса.

– Аґо, Джого, стережіть коней, поки ми з сером Джорою поговоримо з капітанами.

– Як скажеш, халесі. Ми і з вас очей не спускатимемо.

Приємно знову почути валірійську мову, і навіть загальну мову, думала Дані, наближаючись до першого корабля. Матроси, робітники доків і купці – всі розступалися перед нею, не знаючи, що й думати про цю тоненьку дівчинку зі сріблясто-золотими косами, яка вбрана за дотрацьким звичаєм, але йде в товаристві лицаря. Попри спеку, сер Джора вдягнув на кольчугу своє зелене вовняне сюрко з вишитим на грудях великим чорним ведмедем Мормонтів.

Та ні краса Дані, ні зріст і сила сера Джори не допоможуть у переговорах з людьми, чиї кораблі були їм потрібні.

– Вам треба перевезти сотню дотраків, усіх їхніх коней, вас із лицарем і трьох драконів? – перепитав шкіпер великого кога «Щирий друг», а тоді, розреготавшись, просто пішов геть. Коли ж Дані сказала лісянцю на «Сурмачі», що вона – Данерис Штормороджена, королева Сімох Королівств, він кинув на неї порожній погляд і мовив:

– Ага, а я – лорд Тайвін Ланістер і щовечора серу золотом.

Каргомайстер мирської галери «Добрий дух» заявив, що драконів на море брати дуже небезпечно, адже один випадковий вогняний видих – і може загорітися такелаж. Власник «Пуза лорда Фаро» ризикнув би взяти драконів, але не дотраків.

– На своє «Пузо» я таких безбожних дикунів не візьму – нізащо.

Двоє братів – капітанів галер-близнючок «Ртуть» і «Хорт», здається, перейнялися проблемами Дані й запросили їх із сером Джорою в салон на склянку арборського червоного. Поводилися вони так люб’язно, що Дані деякий час плекала надію, але в кінці вони запросили таку ціну, яка перевищувала всі її можливості – і навіть, либонь, можливості Заро. «Повні перса» і «Терноока діва» були замалі для їхніх потреб, «Брав» прямував у Нефритове море, а «Магістр Маноло» на вигляд узагалі був непридатний до плавання.

Коли йшли до наступного причалу, сер Джора поклав долоню Дані на пояс.

– Ваша світлосте, за вами слідкують. Ні, не обертайтеся,– він лагідно спрямував її до будки мідника.– Витончена робота, королево,– гучно оголосив він, показуючи їй великий таріль.– Бачите, як сяє на сонці?

Латунь була відполірована до блиску. Дані бачила в ній власне обличчя… а коли сер Джора трішки повернув таріль праворуч, то угледіла й те, що позаду.

– Бачу смаглявого товстуна і старого з ціпком. Котрий з них?

– Обидва,– мовив сер Джора.– Вони ходять за нами відтоді, як ми відійшли од «Ртуті».

Брижі на латуні дивно розтягували віддзеркалення незнайомців, так що один з них здавався високим і худим, а другий – неймовірно приземкуватим і дебелим.

– Найкраща латунь, пишна леді,– вигукнув купець.– Ясна як сонце! А для матері драконів – усього тридцять онерів.

Насправді таріль коштував не більш як три.

– Де моя охорона? – скрикнула Дані.– Та він мене пограбувати хоче!

А тоді, стишивши голос, заговорила загальною мовою до сера Джори:

– Може, в них на думці нічого поганого. Чоловіки витріщаються на жінок з зорі часів, може, це воно і є.

Мідник не зважав на їхнє перешіптування.

– Тридцять? Я сказав тридцять? Який я дурень! Ціна – двадцять онерів.

– Та вся латунь у цій будці не варта двадцятьох онерів,– заявила Дані, роздивляючись віддзеркалення. Старий був схожий на людину з Вестеросу, а смаглявий важив, либонь, з вісім пудів. «Узурпатор обіцяв тому, хто мене вб’є, титул лорда, а ці двоє забрели далеченько від домівки. А може, вони підіслані ворожбитами – хочуть заскочити мене зненацька?»

– Десять, халесі, за вашу вроду. Користуйтеся ним як дзеркальцем. Тільки така вишукана латунь здатна відтворити таку красу.

– Та в нім тільки нечистоти носити! Коли ви його викинете, може, я і підберу – якщо нахилятися не доведеться. Але платити? – Дані пхнула таріль назад йому в руки.– Та вам хробаки в носа залізли й мозок виїли!

– Вісім онерів,– вигукнув купець.– Мої жінки віддубасять мене, обзиваючи дурнем, але у ваших руках я – безпомічна дитина. Ну ж бо, вісім – це менше собівартості!

– Навіщо мені тьмяна латунь, коли Заро Зоан Даксос годує мене з золотих тарелів? – Дані розвернулася, щоб іти геть, і ковзнула поглядом по незнайомцях. Смаглявий був широкий у плечах мало не так само, як у віддзеркаленні, лиса голова його блищала, а щоки були гладенькі, як у євнуха. З-за жовтого шовкового пояса, всього у плямах поту, стирчав кривий арах. Вище шовкового пояса чоловік був голий, якщо не рахувати абсурдно маленької безрукавки в заклепках. І дебелі як деревця руки, і широкі груди, і чималий живіт навхрест перерізали старі шрами, які здавалися білими на тлі його горіхової шкіри.

Другий чоловік був у дорожньому плащі з нефарбованої вовни, з відкинутим каптуром. Довге біле волосся падало на плечі, а шовковиста біла борода затуляла нижню половину обличчя. Спирався він на дерев’яний ціпок заввишки з нього самого. «Тільки дурні можуть так відверто витріщатися на мене, якщо задумали лихе». Та все одно, мабуть, мудріше вертатися вже до Джого й Аго.

– У старого немає меча,– загальною мовою сказала Дані до сера Джори, тягнучи його геть.

Купець-мідник пострибав їм услід.

– П’ять онерів, за п’ять він ваш, він вам призначався.

– Ціпком з твердого дерева голову можна розтрощити незгірш як булавою,– мовив сер Джора.

– Чотири! Я ж бачу, він вам сподобався! – купець танцював навколо них, задкуючи та простягаючи їм таріль.

– Вони йдуть за нами?

– Піднесіть його трохи вище,– мовив лицар до купця.– Так. Старий вдає, що затримався біля гончарної ятки, а от смаглявий очей з тебе не спускає.

– Два онери! Два! Два! – купець аж засапався, задкуючи бігом.

– Заплатіть йому, поки він не вбився,– попросила Дані сера Джору, гадки не маючи, що вона робитиме з велетенським латунним тарелем. Поки той поліз по гроші, вона розвернулася, готова покласти край цьому балагану. Кров от крові дракона не дозволить, щоб за нею базаром волочилися якийсь старигань і дебелий євнух.

Тут дорогу їй заступив якийсь картянин.

– Мати драконів, це для тебе,– він опустився навколішки й підніс їй до обличчя скриньку на коштовності.

Дані взяла її рефлекторно. Скринька була дерев’яна, різьблена, а перламутрове віко інкрустоване яшмою і халцедоном.

– Ви надто щедрі,– відчинила Дані скриньку. Всередині лежав зелений блискучий скарабей, викарбуваний з онікса і смарагда. «Яка краса. Допоможе заплатити за переїзд». Коли вона потягнулась у скриньку, чоловік мовив:

– Мені так жаль! – але вона вже не чула.

З сичанням скарабей розпростався.

Дані помітила злобну чорну морду, майже людську, й вигнутий хвіст, з якого скрапувала отрута… а тоді скринька вилетіла з її руки, перекидаючись у повітрі й розвалюючись на шматки. Від наглого болю звело пальці. Скрикнувши, Дані схопилася за руку, і купець-мідник зойкнув, за ним заверещала жінка – і за мить картяни, горлаючи, почали штовхатися. Поперед Дані вискочив сер Джора, і вона впала на одне коліно. Знов почулося сичання. Старий застромив у землю свого ціпка; просто через ятку, де торгували яйцями, проїхав Аґо й зістрибнув з сідла; над головою в Дані ляснув батіг Джого; сер Джора гепнув євнуха по голові латунним тарелем, а матроси, повії та купці з криком розбігалися…

– Ваша світлосте, тисяча вибачень,– опустився навколишні старий.– Вона вже здохла. Я вам руки не зламав?

– Не думаю,– Дані, поморщившись, стисла пальці.

– Я змушений був її відбити…– почав був він пояснювати, але не встиг закінчити – на нього наскочили її кровні вершники.

Аґо вибив у нього ціпок, а Джого схопив за плечі, змусив опуститися навколішки та приставив кинджал йому до горла.

– Халесі, ми бачили, як він тебе вдарив. Хочеш поглянути, якого кольору в нього кров?

– Відпусти його,– Дані підвелася на ноги.– Поглянь на кінчик його ціпка, крове од крові моєї.

Тут сера Джору збив з ніг євнух. Зблиснули арах і меч, висмикнуті з піхов, але Дані кинулася між них.

– Опустіть зброю! Припиніть!

– Ваша світлосте? – Мормонт хіба на дюйм опустив меча.– Ці люди на вас напали.

– Ці люди мене захищали,– Дані покладала пальцями, щоб нарешті позбутися поколювання в руці.– Напав інший – картянин,– вона роззирнулася, але того ніде не було.– То був жалісливець. У тій скриньці, що він мені дав, лежала мантикора. А цей чоловік вибив її з моїх рук.

Купець-мідник і досі качався по землі. Дані підійшла до нього й допомогла підвестися.

– Вона вас укусила?

– Ні, добра леді,– озвався він, тремтячи,– бо я б уже був мертвий. Але вона мене торкнулася, у-у-уй, коли випала зі скриньки просто мені на долоню.

Дані побачила, що він обмочився – і не дивно.

Вручивши йому срібняк за клопіт і відіславши геть, вона обернулася до білобородого старого.

– Кому я обов’язана своїм життям?

– Нічим ви мені не обов’язані, ваша світлосте. Звуть мене Аристан, але дорогою сюди Бельвас нарік мене Білобородим.

Хоча Джого й відпустив його, старий так і стояв на одному коліні. Аґо підняв його ціпок, перевернув, стиха вилаявся по-дотрацькому, об камінь зчистив з нього роздушену мантикору, а ціпка знову вручив власнику.

– А хто ж такий Бельвас? – поцікавилася Дані.

Смаглявий здоровань-євнух гойднувся вперед, вкладаючи арах у піхви.

– Бельвас – це я. У бійцівських кублах Міріна мене прозивають Дужим Бельвасом. Я не програвав жодного разу,– він поплескав себе по пошрамованому череву.– Супернику я дозволяю себе разок різонути – а тоді вбиваю. Порахуйте порізи – і знатимете, скількох порішив Дужий Бельвас.

Дані й не треба було рахувати шрами: їх було стільки, що все й так ставало ясно.

– А тут ти як опинився, Дужий Бельвасе?

– З Міріна мене продали в Когор, а тоді в Пентос – товстуну, в якого завжди солодко пахла чуприна. Це він знов послав Дужого Бельваса за море, а Білобородого дав йому на службу.

Товстун, у якого завжди солодко пахне чуприна…

– Іліріо? – вигукнула Дані.– Вас прислав магістр Іліріо?

– Так, ваша світлосте,– озвався Білобородий.– Магістр дуже перепрошує, що послав нас замість приїхати самому, але він уже не може, як замолоду, всидіти на коні, а від морських подорожей у нього нетравлення,– перейшов він на загальну мову, хоча перед тим говорив валірійською вільних міст.– Даруйте, якщо налякали вас. Коли по правді, ми не були певні, ми очікували побачити когось… когось…

– Величнішого? – розсміялася Дані. Драконів з нею немає, а вбрання на ній заледве королівське.– Ви добре знаєте загальну мову, Аристане. Ви з Вестеросу?

– Так. Я народився в Дорнському Прикордонні, ваша світлосте. Замолоду був зброєносцем у лицаря на службі в лорда Свона,– він підніс довгого ціпка, наче ратище, на якому бракувало прапора.– А тепер я – зброєносець Бельваса.

– Не застарий ви для такого? – до Дані підійшов сер Джора, незграбно тримаючи попід пахвою латунний таріль. Від Бельвасової твердої голови той ганебно вигнувся.

– Не застарий служити своєму сюзерену, лорде Мормонт.

– Мене ви також знаєте?

– Раз чи двічі бачив вас у бою. В Ланіспорті, коли ви мало не скинули з коня Царевбивцю. І на Пайку, там теж. Не пригадуєте, лорде Мормонт?

– Обличчя ваше мені наче знайоме,– нахмурився сер Джора,– але в Ланіспорті були сотні людей, а на Пайку – тисячі. І я, до речі, не лорд. У мене забрали Ведмежий Острів. Я просто лицар.

– Лицар моєї королівської варти,– узяла його за руку Дані.– А ще мій добрий друг і вірний радник.

Вона зазирнула Аристану в обличчя. В ньому відчувалася велика гідність, спокійна сила, і це їй сподобалося.

– Підведіться, Аристане Білобородий. Ласкаво просимо, Дужий Бельвасе. Сера Джору ви знаєте. Ко Аґо і ко Джого – кров од крові моєї. Вони зі мною перетнули червону пустелю й бачили народження моїх драконів.

– Комонники,– беззубо посміхнувся Бельвас.– Чимало комонників убив Бельвас у бійцівських кублах. Вони помирають із дзенькотом.

У Аґо в руці опинився арах.

– Ще не вбивав я смаглявого товстуна. Бельвас буде перший.

– Сховай крицю, крове од крові моєї,– мовила Дані,– цей чоловік прийшов на службу до мене. Бельвасе, прошу поваги до моїх людей, бо покинеш мою службу раніше, ніж гадаєш, і з гіршими шрамами, ніж у тебе тепер.

З широкого смаглявого обличчя велетня зникла беззуба посмішка, а натомість наповзло збентеження. Схоже, нечасто люди погрожували Бельвасу, а тим паче такі дрібні дівчатка.

Дані, щоб трохи підсолодити пілюлю, всміхнулася до нього.

– А тепер розкажіть мені, що потрібно від мене магістру Іліріо, якщо послав вас із Пентоса аж у таку далеч.

– Йому потрібні дракони,– похмуро буркнув Бельвас,– і дівчина, яка їх творить. Йому потрібні ви.

– Правду каже Бельвас, ваша світлосте,– мовив Аристан.– Нам велено розшукати вас і привезти назад у Пентос. Ви потрібні Сімом Королівствам. Роберт Узурпатор мертвий, держава потонула у крові. Коли ми відпливали з Пентоса, в краю було четверо королів, але жодних законів.

У серці Дані розквітла радість, але вона постаралася, щоб це не стало знати з її обличчя.

– У мене трійко драконів,– сказала Дані,– а в халасарі – понад сотню людей з пожитками й кіньми.

– Байдуже,– прогуркотів Бельвас.– Ми всіх заберемо. Товстун винайме для своєї срібнокосої королеви три кораблі.

– Атож, ваша світлосте,– мовив Аристан Білобородий.– У кінці причалу пришвартувався великий ког «Садулеон», а за хвилерізом стоять на якорі галери «Літнє сонце» і «Витівки Джозо».

«Три голови у дракона»,– подумала Дані.

– Я накажу своїм людям негайно готуватися до відплиття. Але кораблі, що повезуть мене додому, мають отримати нові назви.

– Як зволите,– мовив Аристан.– Які ви хочете дати їм наймення?

– «Вагар»,– сказала йому Данерис.– «Мераксис». І «Балеріон». Напишіть ці назви трифутовими золотими літерами в них на бортах. Нехай усі, бачачи їх, знають: дракони повернулися.

Арія

Голови вмочили у смолу, щоб не так швидко зогнили. Щоранку як Арія ходила до колодязя по воду на купіль Рузу Болтону, їй доводилося проходити попід ними. Вони дивилися за мури, не у двір, тому самих облич вона не бачила, але їй приємно було мріяти, що одне з них належить Джофрі. Вона силкувалася уявити, який вигляд матиме його гарненьке личко, якщо його занурити у смолу. «Якби я була вороною, то злетіла б і повидзьобала йому оті його дурнуваті надуті губи».

Головам ніколи не бракувало товариства. З пронизливим вереском над прибрамною кружляли ворони-падальники, б’ючись на валах за кожне око, каркаючи й кавкаючи одна на одну та здіймаючись у повітря, коли зубчастою стіною проходили чатові. Іноді до бенкету приєднувались і мейстрові круки, на широких чорних крилах злітаючи вниз із гайворонника. Коли з’являлися круки, ворони кидались урозтіч, та щойно великі птахи відлітали, як вони миттю поверталися.

«Цікаво, а круки пам’ятають мейстра Тотмура? – думала Арія.– Сумують за ним? Кличуть його і дивуються, чому він не відповідає? Мабуть, мертві говорять до них якоюсь таємною мовою, якої не чують живі».

Тотмуру відрубали голову за те, що тої ночі, коли впав Гаренхол, послав птахів у Кичеру Кастерлі й на Королівський Причал; зброяру Лукану – за те, що кував для Ланістерів зброю; добродійці Гаррі – за те, що веліла челяді леді Вент служити їм; стюарду – за те, що віддав лорду Тайвіну ключі від скарбниці. Кухарю зберегли життя (подейкували, за те, що це саме він зварив «ласячу юшку»), а от Пригожу Пію та інших жінок, які заприязнилися з ланістерівськими солдатами, закували в колодки. Нагих і поголених, їх лишили у внутрішньому дворі поряд з ведмежою ямою, і будь-який чоловік за охоти міг скористатися з їхніх принад.

Того ранку, коли Арія йшла по воду, ними саме скористалися троє фрейських солдатів. Вона старалася не дивитися, але чула, як регочуть чоловіки. Повне цебро було страшенно важке. Арія саме зібралася нести його назад у Погребальну вежу, коли її вхопила за руку добродійка Амабель. Вода через край полилася Амабель на ноги.

– Ти це навмисно зробила,– вереснула жінка.

– Чого вам треба? – Арія заборсалася. Відколи Гаррі відрубали голову, Амабель ходила мов причинна.

– Бачиш? – вона через двір вказала на Пію.– Коли той північанин впаде, ти опинишся на її місці.

– Відпустіть! – Арія силкувалася вивільнитися, але Амабель тільки міцніше стиснула пальці.

– А він впаде! Гаренхол кінець кінцем скидає всіх. Лорд Тайвін отримав перемогу, тож з усією своєю потугою повернеться сюди, і тоді прийде його черга карати невірних. І не думай, наче він не дізнається, що ти зробила! – зареготала стара.– Може, і я з тобою побавлюся. В Гарри була стара мітла, я її для тебе прибережу. Держак у неї тріснутий і зазублений…

Арія махнула відром. Важке від води, воно вивернулося рук, тож вона не вцілила в голову, як замірялася, але жінка, облита водою, нарешті її випустила.

– Не смійте мене торкатися,– гаркнула Арія,– бо вб’ю! Забирайтеся!

До нитки мокра добродійка Амабель тицьнула тонким пальцем в облупленого чоловіка в Арії на грудях.

– Думаєш, ти в безпеці, поки в тебе на пазусі оцей кривавий чоловічок, але ти помиляєшся! Ланістери вже йдуть! От побачиш, що буде, коли вони повернуться!

Три чверті води вихлюпнулося на землю, тож Арії довелося повертатися до колодязя. «Якби я переказала лорду Болтону її слова, її голова ще дотемна опинилась би поруч з Гарриною»,– думала вона, знову тягнучи відро. Але вона не перекаже.

Одного разу, коли голів було ще вполовину менше, Гендрі піймав Арію на тому, як вона їх роздивлялася. «Милуєшся справою рук своїх?» – поцікавився він.

Він злився, бо йому, вона знала, подобався Лукан, та все одно з його боку це було несправедливо. «Це справа рук Волтона Сталеві Ноги,– почала захищатися вона.– І лицедіїв, і лорда Болтона».

«А хто їх усіх у їхні руки віддав? Ти зі своєю ласячою юшкою».

Арія вдарила його кулаком по руці. «То був простий гарячий суп! І ти теж ненавидів сера Ейморі».

«Але цих я ненавиджу дужче. Сер Ейморі воював за свого лорда, а лицедії – перекупні мечі й перекинчики. Половина з них навіть загальною мовою не говорить. Септон Ат полюбляє хлопчиків, Кайберн займається чорною магією, а твій друзяка Куслій людей жере».

Найгірше було те, що Арія навіть заперечити не могла. Зараз фуражем для Гаренхолу переважно займалися браві компанійці, а ще Руз Болтон поставив перед ними завдання викорінити Ланістерів. Варго Гоут розділив їх на чотири банди, щоб водночас відвідувати якнайбільше сіл. Найбільший загін він очолив сам, а на чолі решти поставив перевірених капітанів. Арія чула, як реготав Рордж, розповідаючи про метод, яким Варго Гоут шукає зрадників. Він просто повертається у села, де вже був під прапорами лорда Тайвіна, і хапає тих, хто йому допомагав. Багато кого йому тоді вдалося купити за срібло Ланістерів, тож лицедії частенько верталися з повними мішками монет і кошиками голів. «Загадка! – радісно кричав Шагвел.– Якщо цап лорда Болтона жере людей, які годували цапа лорда Ланістера, скільки ж усього цапів?»

«Один»,– відповіла Арія, коли він запитав у неї.

«А ось вам і ласка, мудра як цап!» – пирснув блазень.

Рордж із Куслієм були такі ж огидні, як і решта. Щоразу як лорд Болтон обідав з гарнізоном, Арія бачила цих двох серед решти. Від Куслія смерділо, як від зіпсованого сиру, тож браві компанійці садовили його в кінці столу, де він міг собі буркотіти й сичати, руками й зубами роздираючи м’ясо. Коли Арія проходила повз, він починав її обнюхувати, але Рордж її лякав значно більше. Він сидів поряд з Вірним Урсвиком, але вона, пораючись, відчувала на собі його очі.

Іноді вона шкодувала, що не поїхала через вузьке море з Джакеном Г’ґаром. У неї і досі була та дурнувата монетка, яку він їй дав: шматочок заліза завбільшки з пенні, іржавий по берегу. З одного боку було щось написано – дивні слова, яких Арія не могла вчитати. З другого боку виднілася парсуна якогось чоловіка, але до того затерта, що рис не розгледіти. «Він казав, монета цінна, але, певно, і це облуда – як його ім’я і зовнішність». Арія так розізлилася, що жбурнула монету геть, але за годину в неї виникло таке неприємне відчуття, що вона її відшукала, хай та і не вартує нічого.

Перетинаючи Натічний двір з важезним цебром води в руці, Арія думала про монету.

– Нан! – почувся голос.– Постав відро й ходи мені допоможеш.

Елмар Фрей був не старший за неї, і до того ж низенький як на свій вік. Він котив нерівною бруківкою діжку піску й від натуги аж розчервонівся. Арія підійшла допомогти. Разом вони докотили діжку до стіни й назад, а тоді поставили сторч.

Арія чула, як усередині сиплеться пісок, коли Елмар вибив дно й витягнув кольчугу.

– Почистилась уже, як гадаєш?

У його обов’язки як зброєносця Руза Болтона входило начищати кольчугу до блиску.

– Спершу струси пісок. Он іще іржа лишилася. Бачиш? – вказала Арія.– Ліпше ще раз пройтися.

– От ти і пройдися.

Елмар завжди був приязний, коли потребував допомоги, та потім миттю згадував, що він – зброєносець, а вона – проста служниця. Він любив вихвалятися, що він – син лорда Переправи: не який-небудь небіж, чи байстрюк, чи онук, а законний син, до того ж має одружитися з королівною.

Арії було байдуже до його дорогоцінної королівни, а ще вона терпіти не могла, коли він роздавав їй накази.

– Я маю мілорду води на купіль наносити. Він зараз у спальні лежить із п’явками. І не звичайними маленькими чорними, а великими білими.

Очі в Елмара стали завбільшки з варені яйця. Він страшенно боявся п’явок, особливо великих і білих, які нагадували холодець, поки не нассуться крові.

– Я забув, ти така худа, що й не зрушиш діжки з місця.

– А я забула, що ти дурний,– Арія підхопила цебро.– Може, тебе теж п’явками слід обкласти. На Перешийку п’явки завбільшки з поросят.

І вона кинула його разом з діжкою.

Коли вона увійшла, в спальні лорда було повно людей. Прийшов Кайберн, і суворий Волтон у кольчузі й поножах, плюс дюжина Фреїв – усі брати, зведенюки й кузени. Руз Болтон голяка лежав у ліжку. П’явки обсіли його мертвотно-бліді груди, на внутрішньому боці рук і ніг теж висіли п’явки – довгі та прозорі, які, напиваючись крові, ставали рожевими та блискучими. На них лорд Болтон звертав уваги не більше, ніж на Арію.

– Не можна дозволити лорду Тайвіну піймати нас тут у пастку,– говорив сер Ейніс Фрей, поки Арія наповнювала купіль. Сивий сутулий велет зі сльозливими червоними очима й величезними шишкуватими долонями, сер Ейніс привів на південь у Гаренхол півтори тисячі фрейських мечників, та іноді здавалося, що він і своїми братами не здатен командувати.– Замок настільки великий, що утримати його зможе хіба ціла армія, а якщо нас оточать, цю армію не буде чим годувати. Не варто сподіватися, що нам вдасться запасти достатньо провізії. Край випалений, у селах панують вовки, врожай попалили чи покрали. Насувається осінь, а харчів катма, та й нічого не саджається. Зараз ми живемо з фуражування, та якщо Ланістери перекриють нам цю можливість, нам доведеться за місяць щурів жерти та шкіру з чобіт варити.

– Я не збираюся сидіти тут в облозі,– неголосно заговорив Руз Болтон, аж присутнім довелось напружуватися, щоб його розчути; саме тому в його покоях завжди було так тихо.

– Тоді що? – поцікавився сер Джаред Фрей – худий, лисуватий і рябий.– Може, Едмур Таллі так сп’янів од своєї перемоги, що зібрався дати лорду Тайвіну бій у відкритому полі?

«Якщо він так учинить, він їх здолає,– подумала Арія.– Як здолав на Червоному Зубці, от побачите». Непомітно вона підійшла до Кайберна.

– Лорд Тайвін тепер за багато льє звідси,– спокійно сказав Болтон.– Йому ще чимало справ слід залагодити на Королівському Причалі. Тож деякий час у Гаренхолі його не варто чекати.

Сер Ейніс уперто похитав головою.

– Ви не знаєте Ланістерів, мілорде, а ми знаємо. Король Станіс теж гадав, що лорд Тайвін – за багато льє звідти, і пропав.

– Я не пропаду, сер,– слабко посміхнувся блідий чоловік у ліжку, на чиїй крові розкошували п’явки.

– Навіть якщо Річкорин надішле сюди всі свої сили, а Юний Вовк виступить з заходу, хіба можемо ми сподіватися зібрати таке чисельне військо, яке лорд Тайвін виставить проти нас? Коли він прийде, з ним буде значно більше війська, ніж на Зеленому Зубці. Нагадую, на бік Джофрі перейшов Небосад!

– Я не забув.

– Колись я побував у полоні в лорда Тайвіна,– сказав сер Гостін – здоровань з квадратною щелепою, який, подейкували, був найдужчим серед Фреїв.– І ще раз скористатися з гостинності Ланістерів охоти не маю.

Сер Гарис Гейг, Фрей по матері, енергійно кивнув.

– Якщо лорд Тайвін зміг перемогти такого досвідченого вояка, як Станіс Баратеон, які шанси проти нього в малолітнього короля? – він поглянув на своїх рідних і двоюрідних, шукаючи підтримки, і кілька з них згідливо забурмотіли.

– Хтось має набратися мужності й визнати,– сказав сер Гостін,– війна програна. І король Роб мусить це побачити.

Руз Болтон подивився на нього своїми безбарвними очима.

– Його світлість перемагав Ланістерів у всіх битвах, які мав з ними.

– Він втратив Північ,– не здавався Гостін Фрей.– Він втратив Віннозим! Його брати мертві…

На мить Арії перехопило подих. «Мертві? Бран і Рикон мертві? Про що це він? Що це він каже про Вічнозим, Джофрі не міг узяти Вічнозим, ні, Роб йому б не дозволив!» Тут вона пригадала, що Роба у Вічнозимі немає. Він далеко на заході, Бран – каліка, а Рикону всього чотири рочки. Їй довелося зібрати всю волю в кулак, щоб мовчати й не ворушитися, як учив її Сиріо Форел,– щоб стояти як меблі. Вона відчувала, як на очі накочуються сльози, й загнала їх назад. «Це неправда, не може бути правдою, це чергова брехня Ланістерів».

– Якби переміг Станіс, усе могло би скластися по-іншому,– з жалем мовив Ронел Ріверз. Він був з байстрюків лорда Волдера.

– Станіс програв,– прямо сказав сер Гостін.– І хай би як нам не хотілося, по-іншому вже не складеться. Король Роб має замиритися з Ланістерами. Має зняти корону та прихилити коліно, хоч як йому це прикро.

– І хто ж йому це скаже? – посміхнувся Руз Болтон.– Як приємно мати стільки відважних братів у такі непевні часи! Я поміркую над тим, що ви сказали.

Своєю посмішкою він мовби давав присутнім наказ розходитися. Фреї люб’язно попрощалися й посунули геть, лишилися тільки Кайберн, Волтон Сталеві Ноги й Арія. Лорд Болтон жестом підкликав її ближче.

– Досить з мене вже крові випустили. Нан, можеш збирати п’явок.

– Миттю, мілорде.

Ліпше було не змушувати Руза Болтона щось повторювати. Арії кортіло запитати, що там казав сер Гостін про Вічнозим, але вона не наважилася. «Запитаю Елмара,– подумала вона.– Елмар усе мені розповість». Вона обережно знімала п’явок з лордового тіла, й вони, слизькі на дотик і роздуті від крові, повільно звивалися в її пальцях. «Це просто п’явки,– нагадала вона собі.– Якщо я стисну кулак, можу їх роздушити».

– Вам лист від леді-дружини,– Кайберн витягнув з рукава сувій пергаменту. Хоч він і вбирався в мейстерську мантію, проте ланцюга на шиї не носив: пліткували, що він втратив його за вправи у некромантії.

– Читай,– звелів Болтон.

Леді Волда писала з Близнючок майже щодня, та всі листи були однакові. «Молюся за вас уранці, вдень і ввечері, мій коханий лорде,– писала вона,– і рахую дні, коли ви знов розділите зі мною ліжко. Вертайтеся до мене чимшвидше, і я подарую вам ще багато законних синів, які замінять вам любого Домерика та правитимуть у Стархфорту після вас». Арія уявила в колисці кругленьке рожеве немовля, всіяне кругленькими рожевими п’явками.

Вона принесла лорду Болтону вологого рушника, щоб обтерти м’яке безволосе тіло.

– Я теж хочу послати листа,– сказав лорд колишньому мейстру.

– Леді Волді?

– Серу Гелману Толгарту.

Гонець від сера Гелмана прибув два дні тому. Толгарти захопили замок Дарі, після недовгої облоги прийнявши від ланістерівської залоги капітуляцію.

– Напишіть йому, щоб усіх бранців узяв на мечі, а замок спалив іменем короля. А тоді хай з’єднає сили з Робетом Гловером і виступає на схід, до Сутінь-долу. Це багаті землі, яких майже не торкнулися бої. Час їм уже спробувати війни. Гловер утратив замок, а Толгарт – сина. Нехай помстяться на Сутінь-долі.

– Я підготую листа вам на печатку, мілорде.

Арія зраділа, почувши, що замок Дарі спалять. Саме туди її привели після її сутички з Джофрі, саме там королева змусила її батька вбити Сансину вовчицю. «Він заслуговує на спалення». Проте їй хотілось, аби Робет Гловер і сер Гелман Толгарт повернулись у Гаренхол: вони так поспішно виступили звідси, що вона й не встигла вирішити, чи варто їм довірити свою таємницю.

– Сьогодні я поїду на полювання,– оголосив Руз Болтон, поки Кайберн допомагав йому вдягати підбиту ватою шкірянку.

– А це безпечно, мілорде? – поцікавився Кайберн.– Три дні тому на людей септона Ата напали вовки. Забігли просто в табір, за п’ять ярдів од багаття, і зарізали двох коней.

– Саме на вовків я й полюватиму. Я від цього виття вже ночами спати не можу,– Болтон застебнув ремінь, припасовуючи підвішені на ньому меч і кинджал.– Подейкують, що колись на півночі великими зграями, сотнями, бігали деривовки, які не боялися ні людей, ні мамонтів, та було це давним-давно і в іншім краї. Дивно, що звичайні вовки на півдні так знахабніли.

– Лихі часи породжують лихих істот, мілорде.

Болтон вищирив зуби в подобі посмішки.

– Невже такі лихі часи, мейстре?

– Літо скінчилось, а в королівстві – четверо королів.

– Один король може і справді бути лихим, але четверо? – стенув Болтон плечима.– Нан, неси плащ! – (Арія подала йому плаща).– В покоях до мого повернення щоб було чисто й прибрано,– звелів їй Болтон, застібаючи плаща.– І подбай про листа леді Волди.

– Як зволите, мілорде.

Лорд з мейстром залишили кімнату, навіть не озирнувшись на Арію. Коли вони пішли, вона підхопила листа та вкинула в коминок, помішавши коцюбою дрова, щоб розгорівся вогонь. У неї на очах пергамент скрутився, почорнів і спалахнув. «Якщо Ланістери скривдять Брана чи Рикона, Роб їх усіх повбиває. Він ніколи не прихилить коліна, ніколи, ніколи, ніколи. Він не боїться нікого!» В димар полетіли пелюстки попелу. Арія присіла біля вогню, крізь пелену гарячих сліз спостерігаючи, як вони піднімаються. «Якщо Вічнозиму і справді більше немає, невже оце – тепер моя домівка? Я й досі Арія – чи лишуся простою служницею Нан навіки-віків?»

Кілька наступних годин вона прибирала в покоях лорда. Вимела старий очерет і насипала свіжого, з приємним запахом, розпалила в коминку багаття, поміняла простирадла і збила перину, з убиральні винесла повні горщики й вичистила їх, відволокла пралям оберемок брудного одягу, а з кухні принесла миску хрустких осінніх грушок. Закінчивши в покоях, вона спустилася сходами на півпрольоту, щоб повторити все спочатку у великій світлиці – просторій кімнаті, де завжди гуляли протяги, а місця було стільки, як у залах замків, трохи менших за Гаренхол. Свічки вигоріли дотла, тож Арія їх замінила. Під вікном стояв велетенський дерев’яний стіл, на якому лорд писав свої листи. Вона позбирала книжки, поміняла свічки, охайно порозкладала пера, чорнило й віск до печатки.

Згори на паперах лежав чималий потертий овечий пергамент. Арія хотіла була його згорнути, коли увагу її привернули кольори: синій позначав озера й ріки, червоні крапки – замки та міста, зелений – ліси. Тож вона його натомість розгорнула. «Землі Тризуба» – писалося витіюватим шрифтом унизу карти. На схемі були землі від Перешийку до Чорноводого Бурчака. «Ось Гаренхол на вершечку великого озера,– збагнула вона,– але де ж Річкорин?» І тут вона його побачила. «Не так уже й далеко…»

Коли вона закінчила, було щойно по обіді, тож Арія вирушила у богопраліс. Обов’язки чашниці лорда Болтона були значно легші, ніж у Віса чи Каправого, тільки вимагали вдягатись як паж і митися частіше, ніж їй хотілося. Мисливці ще кілька годин полюватимуть, тож у неї буде трохи часу повправлятися з «голкою».

Арія рубала березове листя, поки розщеплений кінець поламаного держака від мітли не став липкий і зелений.

– Сер Грегор,– видихала Арія.– Дансен, Полівер, Раф Солоденький.

Крутнувшись, вона стрибнула і, балансуючи навшпиньках, розмахувала «мечем», збиваючи в повітря соснові шишки.

– Лоскотун,– викрикувала вона,– Гончак, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.

Перед нею маячів окоренок дуба, і вона зробила випад і штрикнула його, крякаючи:

– Джофрі, Джофрі, Джофрі.

Руки й ноги в неї були поцятковані плямами сонячного світла й тіней від листя. Коли вона врешті зробила паузу, то вся вже зросилася потом. П’ятку на правій нозі Арія обдерла до крові, тож застигла перед серцедеревом на одній нозі, вітально здійнявши «меча».

– Валар моргуліс,– сказала вона до давніх богів Півночі. Їй подобалося звучання цих слів, промовлених уголос.

Перетинаючи двір дорогою в лазню, Арія помітила крука, який, кружляючи, спускався до гайворонника, й подумала: звідки він прилетів і яку звістку приніс? «Може, це від Роба: повідомити, що про Брана й Рикона це все неправда». Вона з надією закусила губу. «Якби я мала крила, то сама полетіла б у Вічнозим і пересвідчилася. І якщо це таки правда, я полетіла б геть, полетіла ген за місяць і осяйні зорі, щоб на власні очі побачити все, про що розповідала в казках стара Нан: драконів, морських чудовиськ і Титана Браавоського, й не верталася назад, поки не схочу».

Мисливці повернулися під вечір з дев’ятьма убитими вовками. Семеро були дорослі – великі сіро-коричневі звірюки, дикі й дужі, що в посмертнім вищирі оголили довгі жовті зуби. Та решта двоє були ще вовченятами. Лорд Болтон наказав зі шкур пошити йому покривало на ліжко.

– У вовченят хутро ще м’якеньке, мілорде,– зауважив один з його гвардійців,– можна зробити пару гарних теплих рукавиць.

Болтон глянув на прапори, які майоріли над вежами прибрамної.

– Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима на підході. Тож нехай.

Побачивши, що на нього дивиться Арія, він додав:

– Нан, принеси карафу глінтвейну – щось я змерз у лісі. І дивися, щоб він не захолов. Повечеряти я збираюся на самоті. Ячмінного хліба мені, масла та свинини.

– Миттю, мілорде.

Саме так відповідати було найкраще.

Коли вона увійшла на кухню, Пиріжок робив вівсяне печиво. Троє інших кухарів знімали рибу з кісток, а кухтик над полум’ям крутив вепра на рожні.

– Мілорд просить вечерю та глінтвейну, щоб запити,– оголосила Арія,– і щоб не захололо!

Один з кухарів вимив руки, дістав казан і налив у нього густого солодкого червоного. Пиріжку звеліли натерти в нього прянощів, поки нагріватиметься. Арія взялася допомагати.

– Сам зроблю,– відказав той похмуро.– Не тобі мене вчити, як глінтвейн робиться.

«Він теж ненавидить мене, а може, боїться». Вона позадкувала – не так сердита, як сумна. Щойно їжа була готова, кухарі накрили її срібною покришкою, а карафу загорнули в товстий рушник, щоб не охолола. Надворі западали сутінки. Навколо голів вилися ворони, як почет навколо короля. Один з вартових притримав двері в Погребальну вежу.

– Сподіваюся, це не ласяча юшка,– пожартував він.

Коли Арія увійшла, Руз Болтон, сидячи біля коминка, читав книгу в шкіряній шабатурці.

– Запали свічки,– наказав він, перегортаючи сторінку.– Починає темніти.

Поставивши біля нього їжу, Арія виконала наказ, наповнюючи кімнату мерехтливим світлом і ароматом гвоздики. Болтон пальцем перевернув іще кілька сторінок, тоді згорнув книжку й обережно поклав у вогонь. Довго дивився, як полум’я пожирає її, і в його безбарвних очах відбивалося світло. Стара пересохла шкіра з сичанням спалахнула, а жовті сторінки, згоряючи, ворушилися, так наче їх читає привид.

– Сьогодні ти мені вже не знадобишся,– сказав Болтон, не дивлячись на дівчинку.

Вона мала б тихо, як мишка, вислизнути, але щось її стримало.

– Мілорде,– запитала вона,– а ви візьмете мене з собою, коли поїдете з Гаренхолу?

Він обернув до неї очі, і з його погляду можна було подумати, що до нього раптом заговорила вечеря.

– Я дозволив тобі ставити мені питання, Нан?

– Ні, мілорде,– опустила Арія очі.

– Тож ти мала мовчати. Так?

– Так. Мілорде.

Якусь мить він зачудовано її роздивлявся.

– Що ж, на цей раз я тобі відповім. Повертаючись на північ, я збираюся передати Гаренхол лорду Варго. Тож ти залишишся тут з ним.

– Але я не…– почала була вона.

– Я не звик, щоб мене допитували слуги, Нан,– обірвав він її.– Може, тобі язика вирвати?

Йому це так само просто, як комусь – собаку хвицнути, знала вона.

– Ні, мілорде.

– Тож більше я від тебе нічого не почую?

– Ні, мілорде.

– Тоді йди. А про це зухвальство я забуду.

Арія пішла, але не в ліжко. Коли вона ступила в темряву двору, вартовий при дверях кивнув їй і мовив:

– Буря насувається. Чуєш, як пахне в повітрі?

Шарпав вітер; на смолоскипах, які стирчали на мурі поряд з рядами голів, завихрювалося полум’я. Дорогою у богопраліс Арія проминула Скигляву вежу, де колись мешкала, залякана Вісом. Щойно Гарехол упав, Фреї забрали її собі. З вікон чулися сердиті голоси – там сперечалися й горлали водночас багацько чоловіків. Надворі на сходах самотою сидів Елмар.

– Що таке? – поцікавилась Арія, побачивши в нього на щоках сльози.

– Моя королівна! – схлипнув він.– Ейніс каже, ми знеславлені. З Близнючок прилетів птах. Лорд-батько пише, що мені доведеться одружитися з кимось іншим або стати септоном.

«Варто було б сльози лити,– подумала Арія,– через якусь дурнувату королівну».

– А мої брати, можливо, мертві,– зізналася вона.

Елмар кинув на неї презирливий погляд.

– Кого обходять брати якоїсь служниці?

Важко було після таких слів не зацідити йому.

– Щоб твоя королівна здохла! – кинула вона й утекла, поки він її не схопив.

У богопралісі вона дістала свій дерев’яний «меч» і понесла до серцедерева. Там вона опустилася навколішки. Шурхотіло червоне листя. В душу їй зазирали червоні очі. Божі очі.

– Скажіть мені, боги, що мені робити,– почала молитися Арія.

Довгу мить не чулося нічого, крім виття вітру, дзюркотіння води й шелесту листя і віття. А потім десь удалині, ген за богопралісом, за населеними примарами вежами і за височезними мурами Гаренхолу, десь у широкому світі, залунало одиноке вовче виття. Шкіра в Арії вкрилася сиротами, на мить запаморочилось у голові. А тоді, здалося, долинув далекий батьків голос. «Коли падає сніг і гуляє метелиця, самотній вовк гине, а от зграя виживає»,– сказав батько.

– Але в мене зграї немає,– прошепотіла вона до віродерева. Бран з Риконом померли, Санса в Ланістерів, Джон поїхав на Стіну.– Я вже навіть не я, а Нан.

«Ти – Арія з Вічнозиму, дочка Півночі. Ти ж сама казала, що сильна. Бо в тобі тече вовча кров».

– Вовча кров,– пригадала Арія.– Я буду сильною, як Роб. Я ж казала, що буду.

Вона зробила глибокий вдих, тоді двома руками підняла свій держак від мітли та плазом щосили опустила на коліно. Він з голосним хрускотом тріснув, і Арія жбурнула уламки геть. «Я – деривовчиця, і досить з мене дерев’яних зубів».

Уночі, лежачи у вузькому ліжку на соломі й чекаючи на схід місяця, вона дослухалася до голосів живих і до шепоту й суперечок мертвих. Тепер вона довіряла тільки цим голосам. Вона чула власне дихання, а ще – вовків, і нині це була велика зграя. «Вони ближче, ніж тоді в богопралісі,– думала вона.– Вони кличуть мене».

Нарешті вона висковзнула з-під ковдри, натягнула сорочку й босоніж спустилася по сходах. Руз Болтон був дуже обережний, Погребальну вежу стерегли день і ніч, тож довелося вилазити крізь вузьке віконце в підвалі. У дворі було тихо, величний замок забувся примарним сном. Нагорі у Скиглявій вежі голосив вітер.

У кузні вогонь уже погас, а двері були зачинені й замкнені на засув. Арія пролізла у вікно, як уже одного разу робила. Гендрі спав на одному матраці з двома іншими ковалями-підмайстрами. Довгий час Арія навприсядки просиділа на горищі, поки призвичаїлися очі й поки вона не впевнилася, що скраю лежить саме він. Тоді, затуливши йому рота рукою, ущипнула його. Гендрі розплющив очі. Мабуть, не дуже міцно спав.

– Будь ласка,– прошепотіла вона. Прибрала руку та жестом вказала на вихід.

Спочатку їй здалося, що він не зрозумів, але потім він висковзнув з-під ковдри. Голяка перетнув кімнату, вдягнув простору груботкану сорочку та слідком за Арією спустився з горища. Решта поснулих і не ворухнулися.

– А тепер що тобі треба? – сердитим голосом стиха поцікавився Гендрі.

– Меч.

– Чорнопалий тримає всі клинки під замком, я тобі вже сто разів казав. Це для лорда П’явки?

– Для мене. Зламай замок молотком.

– А мені зламають руку,– буркнув він.– Або й щось інше.

– Не зламають, якщо втечеш разом зі мною.

– Втечеш – і тебе впіймають і вб’ють.

– Не втечеш – і буде ще гірше. Руз Болтон віддає Гаренхол кривавим лицедіям, він сам сказав.

– І що? – відкинув Гендрі чуб з очей.

Арія безстрашно подивилася просто на нього.

– А те, що коли Варго Гоут стане лордом, він повідрубує ноги всім слугам, щоб не порозбігалися. І ковалям теж.

– Казочки,– презирливо зронив він.

– Ні, це правда, я сама чула, як Варго Гоут це казав,– збрехала вона.– Він збирається всім повідрубувати одну ногу. Ліву. Ходи на кухню і збуди Пиріжка, він тебе послухається. Нам потрібен хліб, вівсяне печиво абощо. Ти роздобудеш мечі, а я займуся кіньми. Зустрічаємося біля потерни у східному мурі, за Вежею привидів. Туди ніхто ніколи не ходить.

– Знаю я цей вихід. Його вартують, як і решту.

– То й що? Мечі не забудеш?

– Я ще не погодився.

– Ні. Але якщо погодишся, мечі не забудеш?

Він нахмурився.

– Ні,– нарешті мовив він.– Гадаю, ні.

Арія повернулась у Погребальну вежу тим самим шляхом, яким вийшла, і, дослухаючись, чи не долинуть кроки, прокралася нагору гвинтовими сходами. У своїй комірці вона догола роздягнулася й ретельно вбралася: натягнула дві пари білизни, теплі панчохи й найчистішу свою сорочку. Сорочка належала лорду Болтону, і з одного боку на грудях був вишитий герб Страхфорту – облуплений чоловік. Арія зашнурувала черевики, накинула на худенькі плечі вовняний плащ і зав’язала під горлом. Тиха як тінь, вона знову спустилася вниз. Під дверима лордової світлиці вона зупинилася, дослухаючись, а коли нічого не почула, обережно прочинила двері.

Пергаментна карта лежала на столі, поряд із залишками вечері лорда Болтона. Арія міцно її скатала й застромила за пояс. На столі Руз Болтон лишив і свій кинджал, тож вона і його прихопила – на той раз, якщо Гендрі забракне мужності.

Коли вона прослизнула в темну стайню, стиха заіржав кінь. Усі груми спали. Арія поштурхала одного носаком черевика, поки хлопець не сів і сонно не мовив:

– Га? Що таке?

– Лорд Болтон звелів осідлати й загнуздати трьох коней.

Хлопець, витрушуючи солому з чуприни, звівся на ноги.

– Що, глупої ночі? Коней, кажеш? – він кліпнув, побачивши в неї на грудях герб.– Навіщо йому коні в таку темінь?

– Лорд Болтон не звик, щоб його допитували слуги,– схрестила вона руки на грудях.

Конюший досі витріщався на облупленого чоловіка. Він знав, що цей герб означає.

– Трьох, кажеш?

– Один, два, три. Мисливські коні. Прудкі та впевнені.

Арія допомогла йому з сідлами й вуздечками, щоб не довелося будити інших конюших. Вона сподівалася, що його не покарають, хоча знала, що, певно, таки покарають.

Найважче було провести коней через замок. Де могла, Арія трималася в тіні муру, щоб чатовим на стінах, аби її побачити, довелося дивитися просто вниз. «А якщо й побачать, що такого? Я ж чашниця лорда!» Осіння ніч була холодна й вогка. З заходу пливли хмари, затуляючи зорі, та з кожним поривом вітру жалібно голосила Скиглява вежа. «Пахне, як перед дощем». Арія не знала, добре це чи погано для втечі.

Ніхто її не бачив, і вона нікого не бачила, тільки сіро-білий кіт скрадався по стіні навколо богопралісу. Зупинившись, він засичав на неї, сколихнувши спогади про Червону фортецю, батька і Сиріо Форела.

– Якби схотіла, я б тебе спіймала,– стиха гукнула Арія,– але мушу йти, котику.

Кіт знову засичав і втік.

З п’ятьох велетенських веж Гаренхолу найбільших руйнувань зазнала Вежа привидів. Темна й занедбана, вона височіла позаду септу, який давно завалився і до якого вже майже три сотні років збираються на молитву хіба щури. Саме тут Арія вирішила дочекатися, чи прийдуть Гендрі з Пиріжком. Чекала вона, здалося, довгенько. Коні щипали травку, яка проросла між потрощеного каміння, а хмари тим часом проковтнули останні зорі. Арія витягнула кинджал і заходилася його гострити, щоб чимось зайняти руки. Довгими м’якими рухами, як учив її Сиріо. Це її заспокоїло.

Хлопців вона почула раніше, ніж побачила. Пиріжок важко сапав і одного разу перечепився в темряві, обдер шкіру на гомілці й вилаявся, мало не перебудивши половину Гаренхолу. Гендрі рухався тихше, та у нього в руках брякали мечі.

– Я тут,– підвелась Арія.– Тихше, бо почують.

Хлопці пробралися до неї через розкидане каміння. Гендрі під плащ натягнув наолієну кольчугу, побачила Арія, а на спині в нього висів ковальський молот. Кругле й червоне обличчя Пиріжка визирало з-під каптура. В правій руці Пиріжок тримав мішок хліба, а під лівою пахвою – велике кружало сиру.

– На потерні стоїть вартовий,– тихо мовив Гендрі.– Я ж тобі казав, що так і буде.

– Ви лишайтеся з кіньми,– звеліла Арія.– А я позбудуся, кого треба. Коли покличу, мерщій біжіть до мене.

Гендрі кивнув. Пиріжок сказав:

– Поухкаєш, як сова.

– Я тобі не сова,– мовила Арія.– Я – вовчиця. Я завию.

Сама-одна вона ковзнула в тінь Вежі привидів. Йшла вона швидко, щоб обігнати страх, і їй здавалося, що поряд з нею ідуть Сиріо Форел, і Йорен, і Джакен Г’ґар, і Джон Сноу. Вона не брала з собою меча, якого приніс їй Гендрі,– ще рано. Для її завдання краще прислужиться кинджал. Добрий і гострий. Ця потерна була найменшою в Гаренхолі – оббиті залізними цвяхами вузькі дубові двері, що містились у куті муру під оборонною вежею. Вартувати її приставили тільки одного чатового, але Арія знала, що нагорі у вежі теж є чатові, а ще неподалік ходять гвардійці на мурах. Хай що трапиться, Арія мусить поводитися тихо як тінь. «Тільки б він не скрикнув». Упало кілька крапель дощу. Одна приземлилася дівчині на чоло й помалу потекла по носі.

Арія й не думала ховатися, підійшла до вартового відкрито, так наче її послав сам лорд Болтон. Він з цікавістю спостерігав за нею: що привело пажа сюди такої глупої ночі? Наблизившись, вона побачила, що це північанин – дуже високий і худий, він кулився в потертому хутряному плащі. Оце вже було недобре. Вона могла б обдурити Фрея чи одного з бравих компанійців, але челядь Страхфорту служила Рузу Болтону все життя, тож знає його краще за неї. «Якщо я скажу йому, що я – Арія Старк, і звелю відійти від дверей…» Ні, на це вона не наважилася. Він був північанин, але не з Вічнозиму. Він був з людей Руза Болтона.

Підійшовши, вона розхристала плащ, аби вартовий побачив облупленого чоловіка в неї на грудях.

– Мене прислав лорд Болтон.

– У таку годину? І навіщо?

Під хутром вона бачила, як зблискує криця, й не була певна, чи стане в неї сил пробити кинджалом кольчугу. «Тільки в горло, тільки в горло, але я туди не дістану». Якусь мить вона не знала, що казати, вона злякалася, а дощ по щоках стікав, наче сльози.

– Звелів мені вручити всім вартовим по срібняку за гарну службу,– самі собою вихопилися слова.

– По срібняку, кажеш? – не повірив їй чоловік, але вірити хотілося: зрештою, срібло є срібло.– То давай.

Арія запхала пальці під сорочку й видобула монету, яку їй дав Джакен. У темноті залізо цілком могло зійти за чорнене срібло. Вона простягнула монету… і «випадково» впустила між пальців.

Стиха вилаявшись, чоловік опустився на одне коліно, шукаючи в поросі монетку, і його шия опинилася просто перед очима. Арія непомітно витягнула кинджал і чиркнула вояка по горлу рухом гладеньким, як літній шовк. Кров бризнула гарячим фонтаном, зросивши їй руки, чоловік хотів скрикнути, але рот залляло кров’ю.

– Валар моргуліс,– прошепотіла Арія до смертника.

Коли він припинив сіпатися, вона підібрала монету. Ген за мурами Гаренхолу протяжно й лунко завив вовк. Арія підняла засув, відставила його й потягнула важкі дубові двері. Заки з’явилися Пиріжок з Гендрі, вперіщив дощ.

– Ти його вбила! – зойкнув Пиріжок.

– А що, ти думав, я мала робити?

Пальці її були беручкі від крові, й кобила сахнулася від запаху. «Байдуже,– подумала Арія, стрибаючи в сідло.– Їх відмиє дощем».

Санса

Тронна зала нагадувала море коштовностей, хутра і яскравих тканин. Лорди й леді заповнили дальній кінець зали й поставали під високими вікнами, штовхаючись, як рибачихи на пірсі.

Придворні Джофрі сьогодні пнулися один поперед одного. Джалабар Ксо весь вбрався в пір’я, і плюмаж його був такий фантастичний і екстравагантний, що здавалося, королевич-вигнанець зараз злетить. Кришталева корона верховного септона розсипала веселки щоразу, як він повертав голову. За нарадчим столом сяяла королева Серсі у злототканій сукні, у прорізах якої прозирав бордовий оксамит, а поряд з нею метушився манірний Вейрис у бузковій парчі. Сновида з сером Донтосом вдягнули новенькі блазенські костюми – чисті, як весняний ранок. Навіть леді Танда та її дочки мали чудовий вигляд у схожих бірюзових шовкових сукнях, облямованих горностаєм, а лорд Гайлз кашляв у жарку шовкову хустинку, обшиту золотим мереживом. А над ними всіма вивищувався король Джофрі між клинків і колючок Залізного трону. Вбраний у малинову парчу та чорну мантію, всіяну рубінами, на голові він мав важку золоту корону.

Протиснувшись крізь юрбу лицарів, зброєносців і заможних містян, Санса дісталася перил балкона саме в ту мить, коли сурми оголосили появу лорда Тайвіна Ланістера.

Він перетнув залу на своєму румакові та спішився перед Залізним троном. Санса в житті не бачила таких обладунків: полірована червона криця була вся інкрустована золотими завитками й оздобами. Ронделі нагадували променисті сонця, ревучий лев на шоломі мав рубінові очі, а на плечах дві застібки-левиці тримали злототканий плащ такий довгий і важкий, що затуляв круп бойового коня. Навіть збруя на коні була позолочена, а на попоні з блискучого малинового шовку був вишитий лев Ланістерів.

Лорд Кичери Кастерлі справляв настільки величне враження, що всі просто вклякли, коли його дестрієр навалив купу гною прямо біля підніжжя трону. Джофу, який спустився обійнятися з дідусем і оголосити його спасителем міста, довелося її обережно обходити. Санса затулила рота, щоб приховати нервову посмішку.

Джофрі влаштував ціле шоу, попрохавши дідуся взяти на себе правління державою, і лорд Тайвін серйозно прийняв відповідальність, «поки його світлість не досягне повноліття». Тоді зброєносці зняли з нього обладунки, і Джоф застебнув у нього на шиї ланцюг правиці. Лорд Тайвін зайняв місце за нарадчим столом поряд з королевою. Коли дестрієра вивели та прибрали за ним, Серсі кивнула, що церемонію можна продовжувати.

Заграли мідні фанфари, вітаючи кожного звитяжця, коли той вступав у масивні дубові двері. Герольди вигукували його ім’я та подвиги, а шляхетні лицарі й високородні леді кричали й улюлюкали, як горлорізи на півнячих боях. Почесне місце віддали Мейсу Тайрелу, лорду Небосаду, колись могутньому, а нині гладкому, хоча й гарному з обличчя. За ним ішли його сини: сер Лорас і його старший брат сер Гарлан Галантний. Усі троє вдягнені були схоже: у зелений оксамит, облямований соболем.

Король знову спустився з трону, щоб їх привітати, виявляючи їм особливу честь. Кожному на шию він почепив жовтий щирозлотний ланцюжок з руж, з якого звисав золотий диск із викладеним рубінами левом Ланістерів.

– Ружі тримають лева, як Небосад тримає корону,– оголосив Джофрі.– Просіть у мене, що хочете, й отримаєте.

«Ось і воно»,– подумала Санса.

– Ваша світлосте,– мовив сер Лорас,– прошу честі служити у вашій королівській варті, щоб захищати вас від ворогів.

Джофрі підняв лицаря квітів на ноги й поцілував у щоку.

– Згода, брате.

Лорд Тайрел схилив голову.

– Немає вищого задоволення, ніж служити вашій королівській світлості. Якщо мене визнають гідним долучитися до королівської ради, вам не знайти людини відданішої і чеснішої.

Джоф поклав руку лорду Тайрелу на плече, а коли той підвівся, поцілував його.

– Ваша воля виконана.

Сер Гарлан Тайрел, на п’ять років старший за сера Лораса, був вищою на зріст бородатою версією свого знаменитого молодшого брата. Дебеліший у грудях і ширший у плечах, він був доволі приємний з обличчя, але йому бракувало невимовної краси сера Лораса.

– Ваша світлосте,– мовив сер Гарлан, коли король підійшов до нього,– я маю юну сестру Марджері, гордість нашого дому. Як ви знаєте, вона була одружена з Ренлі Баратеоном, та лорд Ренлі пішов на війну ще до здійснення свого подружнього обов’язку, тож вона й досі цнотлива. Марджері чула перекази про вашу мудрість, мужність і шляхетність та закохалась у вас. Прошу вас послати по неї, взяти з нею шлюб і навіки-віків поєднати наші доми подружніми узами.

Король Джофрі вдав подив.

– Пане Гарлане, про вроду вашої сестри слава котиться по всіх Сімох Королівствах, але я заручений з іншою. Король має тримати своє слово.

Зашурхотівши спідницями, підвелася королева Серсі.

– Ваша світлосте, на думку малої ради неправильно й немудро брати собі за дружину дочку людини, якій відрубали голову за зраду, дівчину, чий брат влаштував відкритий заколот проти престолу. Сір, ваші радники просять вас задля блага корони розлучитися з Сансою Старк. Леді Марджері набагато гідніша стати королевою.

Як зграя навчених собак, лорди й леді в залі заходилися горлати. «Марджері,– кричали одні.– Хочемо Марджері!» А інші їм вторили: «Ні – зрадливим королевам! Тайрел! Тайрел!»

Джофрі підніс руку.

– Я хотів би вдовольнити бажання свого народу, мамо, але я дав священну обітницю.

Наперед виступив верховний септон.

– Ваша світлосте, боги вважають заручини священними, але ваш блаженної пам’яті батько, король Роберт, уклав цю угоду ще до того, як Старки з Вічнозиму виявили свою нещирість. Їхні злочини проти корони звільняють вас від обіцянок, які ви давали. По Вірі шлюбна угода між вами й Сансою Старк вважається недійсною.

Тронну залу виповнили радісні вигуки, й навколо Санси вибухнули крики «Марджері, Марджері». Санса гойднулася вперед, міцно тримаючись за дерев’яне поруччя балкона. Вона знала, що буде далі, але й досі боялася того, що може сказати Джофрі, боялася, що він не схоче її відпускати і тепер, коли від цього залежало ціле його королівство. Вона почувалася так, наче знов опинилася на мармурових сходах Великого септу Бейлора, чекаючи, що її королевич змилоститься над її батьком, а натомість почула наказ Іліну Пейну відрубати йому голову. «Будь ласка,– молилася вона,– хай тільки скаже, хай тільки скаже».

Лорд Тайвін подивився на свого онука. Джоф кинув на нього похмурий погляд, переступив з ноги на ногу й допоміг серу Гарлану Тайрелу підвестися.

– Боги милостиві. Тепер я вільний вдовольнити бажання свого серця. Я радо одружуся з вашою любою сестрою, сер.

Він поцілував сера Гарлана в зарослу бородою щоку, а навколо залунали вітальні вигуки.

У Санси паморочилось у голові. «Я вільна!» Вона відчувала на собі очі. «Не можна усміхатися»,– нагадала вона собі. Королева попередила її: хай що вона відчуватиме, на обличчі в неї має бути написане горе. «Сина свого принизити не дозволю,– сказала Серсі.– Чула мене?»

«Так. Але якщо мені вже не стати королевою, що зі мною буде?»

«Це ще не вирішено. Поки що ти лишатимешся при дворі під нашою опікою».

«Я хочу додому».

Королева роздратувалася. «Пора вже було зрозуміти: ніхто не отримує в житті того, чого хоче».

«А я отримала,– подумала Санса зараз.– Я звільнилася від Джофрі. Не доведеться ні цілувати його, ні віддавати йому свою цноту, ні народжувати йому дітей. Нехай це робить Марджері Тайрел, бідолаха».

Заки затихли вигуки, лорда Небосаду всадовили за нарадчим столом, а його сини приєдналися до інших лицарів і лордійчуків попід вікнами. Поки викликали решту звитяжців на вручення нагород, Санса напускала на себе вигляд нещасний і покинутий.

Залою промарширував, накульгуючи від бойової рани, Пакстер Редвин, лорд Арбору, обабіч оточений своїми синами-близнюками Горем і Гобліном. За ними йшли лорд Матис Рован у білосніжному камзолі з вигаптуваним золотою ниткою на грудях великим деревом; лорд Рендил Тарлі, худорлявий і лисуватий, з великим мечем у оздоблених коштовним камінням піхвах, що висіли в нього на спині; сер Кеван Ланістер, кремезний лисань з короткою борідкою; сер Адам Марбранд з мідно-рудим волоссям до плечей; вельможні західні лорди Ліден, Крейкгол і Бракс.

Далі йшла четвірка вояків не такого високого роду, які, проте, відзначились у битві: одноокий лицар сер Філіп Фут, який у двобої зарубав лорда Брайса Карона; вільний вершник Лотор Брун, який пробився крізь півсотні фосовейських солдатів, узяв у полон сера Джона зеленого яблука й убив сера Браяна й сера Едвіда червоного яблука, тим самим заробивши собі прізвисько Лотор Ябкожер; Вілліт, сивий латник на службі сера Гариса Свіфта, який витягнув свого господаря з-під смертельно пораненого коня й захистив від дюжини нападників; повнощокий зброєносець на ім’я Джосмин Пеклдон, який убив двох лицарів, поранив третього та ще двох узяв у полон, хоча на вигляд йому заледве можна було дати чотирнадцять років. Вілліта внесли в паланкіні – так серйозно він був поранений.

Сер Кеван зайняв місце поряд зі своїм братом лордом Тайвіном. Коли герольди закінчили оголошувати геройські перемоги, він підвівся.

– З волі його світлості нагороджуються звитяжці за свою відвагу. За його декретом сер Філіп відсьогодні стає лордом Філіпом з дому Футів і йому відходять усі землі, права та прибутки дому Каронів. Лотор Брун висвячується в лицарі, а по війні він отримає землі й фортецю у приріччі. Джосмин Пеклдон нагороджується мечем і латами, конем з королівських стаєнь на його вибір, а коли досягне повноліття, буде висвячений у лицарі. І нарешті, добродій Вілліт нагороджується списом з оздобленим сріблом ратищем, новою кольчугою і шоломом з заборолом. Крім того, добродієвих синів бере на службу дім Ланістерів з Кичери Кастерлі: старшого – як зброєносця, а молодшого – як пажа, з можливістю отримати лицарство, якщо служитимуть чесно й віддано. Королівський правиця й мала рада дають згоду.

Наступними вшанували капітанів королівських бойових кораблів «Борвій», «Королевич Еймон» і «Річкова стріла» разом з молодшими офіцерами з «Богомилості», «Сулиці», «Оксамитової леді» й «Тарана». Наскільки могла судити Санса, головне їхнє досягнення – те, що вціліли в битві на ріці,– цим і справді варто було пишатися. Галін Піромант і майстри з гільдії алхіміків також отримали подяку від короля, хоча, зауважила Санса, до титулів не додавалися ні землі, ні замки, тобто стали ці алхіміки лордами такими самими несправжніми, як лорд Вейрис. А от титул лорда, який отримав сер Лансель Ланістер, важив набагато більше. Джофрі нагородив Ланселя землями, замком і правами дому Дарі, чий останній нащадок загинув у бою у приріччі, «не лишивши законних спадкоємців крові Дарі, тільки двоюрідного байстрюка».

Сер Лансель не з’явився на вручення нагороди: подейкували, поранення може коштувати йому руки або й життя. Казали також, що й Куць помирає від жахливої рани на голові.

Коли герольд оголосив: «Лорд Пітир Бейліш»,– той вийшов наперед, вбраний у рожево-сливові барви та у плащ, розмальований пересмішниками. Санса бачила, як Мізинчик посміхається, опускаючись навколішки перед Залізним троном. «Який він задоволений!» Санса не чула, щоб Мізинчик здійснив щось особливо звитяжне в бою, та йому все одно, схоже, належалася нагорода.

Сер Кеван знову звівся на ноги.

– З волі його світлості нагороджується його відданий радник Пітир Бейліш за свою вірну службі короні й державі. Повідомляємо, що лорду Бейлішу пожалувано замок Гаренхол з усіма землями та прибутками, з престолу якого віднині він правитиме як верховний лорд Тризуба. Згаданий титул переходить Пітиру Бейлішу, його синам і онукам повік-віків, а всі лорди Тризуба мають присягнути на вірність своєму законному сюзерену. Королівський правиця й мала рада дають згоду.

Стоячи навколішках, Мізинчик звів очі на короля Джофрі.

– Смиренно вам дякую, ваша світлосте. Гадаю, це означає, що мені треба завести синів і онуків.

Джофрі розсміявся, а з ним і придворні. «Верховний лорд Тризуба,– подумала Санса,– а ще лорд Гаренхолу». Вона не розуміла, чому він так радіє: винагорода була така ж порожня, як титул, отриманий Галіном Піромантом. Гаренхол проклятий, усі це знають, та й нині він навіть не в руках Ланістерів. Крім того, лорди Тризуба – васали Річкорину й дому Таллі, а ще – короля на Півночі, тож ніколи не визнають Мізинчика як свого сюзерена. «Якщо тільки їх не примусять. Якщо тільки мого брата, дядька й дідуся не скинуть і не вб’ють». Ця думка налякала Сансу, але вона сказала собі не дуріти. «Роб в усіх боях перемагав. І лорда Бейліша теж переможе, якщо доведеться».

Того дня в лицарі висвятили понад шістсот осіб. Напередодні вони відстояли всенощну у Великому септі Бейлора, а на ранок босоніж перетнули місто, щоб довести смирення в серці. Тепер вони стояли, вдягнені в нефарбовану вовну, щоб від королівської варти прийняти посвяту в лицарі. Це забрало чимало часу, адже під рукою виявилося тільки троє з братства білого меча. Мандон Мур загинув у бою, Гончак зник, Ейрис Окгарт був у Дорні з королівною Мірселлою, а Джеймі Ланістер – в полоні у Роба, тож від королівської варти лишилися тільки Балон Свон, Мірин Трант і Озмунд Кетлблек. Отримавши лицарство, чоловіки підводилися, застібали на поясі ремінь з мечем і ставали під вікнами. Дехто натер собі до крові ноги, босоніж перетинаючи місто, але, здавалося Сансі, всі вони гордо виструнчувалися.

Заки всі новоспечені лицарі отримали свій титул сера, зала занудьгувала, і Джофрі теж. Люди на балконі почали непомітно вислизати геть, а от ті, що стояли внизу, втекти без королівського дозволу не могли, тож опинились у пастці. З того, як Джоф товкся на Залізному троні, видно було, що він би радо їм цей дозвіл дав, але день ще не закінчився. Монета перевернулася, і в залу ввели бранців.

У цьому товаристві теж були вельможні лорди та шляхетні лицарі: вічно невдоволений старий лорд Сельтигар на прізвисько Червоний Краб; сер Боніфер Благочестивий; лорд Естермонт, древніший навіть за Сельтигара; лорд Варнер, який через розбите коліно кульгав, перетинаючи залу, але від допомоги відмовився; сіролиций сер Марк Малендор з відтятою по лікоть лівою рукою; лютий Рудий Ронет, лицар з Гнізда Грифона; сер Дермот з дощових лісів; лорд Віллум з синами Джошуа та Еліясом; сер Джон Фосовей; сер Таймон Булат; Оран, Байстрюк Дрейфмарку; лорд Стейдмон на прізвисько Грошолюб і сотні інших.

Ті, хто переметнувся на другий бік ще під час битви, мали тільки дати присягу Джофрі, а от тих, хто бився за Станіса до самого гіркого кінця, змусили висловитися. Від їхніх слів залежала їхня доля. Якщо вони просили пробачення за зраду й обіцяли надалі віддано служити короні, Джофрі пропонував їм королівський мир і повертав усі землі та права. Та жменька бранців так і не скорилася.

– Не думай, що на цьому все скінчилося, хлопче,– попередив один з них, син-байстрюк котрогось із Флорентів.– Віднині й довіку лорда Станіса береже Цар світла. Коли прийде його час, тебе не врятують усі твої клинки й усі твої каверзи.

– А твій час уже прийшов,– мовив Джофрі та звелів серу Іліну Пейну вивести чоловіка надвір і відрубати йому голову.

Але не встигли поволочити геть одного, як якийсь лицар з похмурим виразом обличчя й вогненним серцем на сюрко закричав:

– Справжній король – Станіс! На Залізному троні сидить чудовисько, породжений від інцесту покруч!

– Тихо! – гаркнув Кеван Ланістер.

Та лицар натомість ще підвищив голос.

– Джофрі – чорний черв’як, що виїдає серце королівства! Його батько – темрява, а мати – смерть! Знищте його, поки він не знищив вас усіх! Знищте їх усіх – шльондру-королеву й черв’яка-короля, лихого карлика й нашіптувача-павука, ці квіти зла. Спасайтеся!

Один із золотих плащів збив його з ніг, але він і далі не змовкав:

– Гряде вогонь очищення! Король Станіс повернеться!

Джофрі скочив на ноги.

– Я тут король! Убийте його! Мерщій! Я вам наказую! – і він лютим, роздратованим жестом рубонув повітря рукою… і заверещав від болю, коли долоня черкнула об один з гострих зубців, які стирчали звідусіль. Ясно-малинова парча на рукаві потемніла, просякнувши кров’ю.– Мамо! – заскиглив Джофрі.

Всі очі були звернені до короля, тож чоловік на підлозі висмикнув у одного з золотих плащів спис і з його допомогою зіп’явся на ноги.

– Престол його не визнає! – крикнув він.– Він не король!

Серсі вже бігла до трону, а от лорд Тайвін сидів непорушний, мов камінь. Він тільки підніс пальця – і наперед з оголеним мечем виступив сер Мірин Трант. Кінець був швидкий і брутальний. Золоті плащі схопили лицаря за руки.

– Не король! – знову крикнув лицар, але сер Мірин засадив йому в груди вістря меча.

Джоф упав матері на руки. До нього підбігли три мейстри й вивели крізь королівські двері. Тоді всі заговорили водночас. Золоті плащі поволокли убитого геть, і по ньому на кам’яній долівці лишався кривавий слід. Вейрис щось шепотів лорду Бейлішу на вухо, а той погладжував бороду. «Вони нас нарешті відпустять?» – подумала Санса. Ще своєї черги чекали два десятки полонених, та чи присягати на вірність, чи сипати прокльонами – хтозна.

Лорд Тайвін звівся на ноги.

– Продовжмо,– сказав він чистим дужим голосом, зразу втихомиривши перешіптування.– Прошу вийти тих, хто хоче попросити пробачення за свою зраду. І більше ніяких дурниць.

Він рушив до Залізного трону і присів на сходинку, за якісь три фути над землею.

Коли засідання нарешті закінчилося, за вікнами вже сутеніло. Спускалася з балкона Санса на ватяних від виснаження ногах. Цікаво, думала вона, наскільки серйозно поранився Джофрі? «Подейкують, Залізний трон небезпечний для тих, для кого він не призначався».

Опинившись у безпеці своєї спальні, вона притиснула до обличчя подушку, щоб приглушити радісний писк. «Ох, боги праведні, він відмовився – відмовився від мене в усіх на очах». Коли служниця принесла їй вечерю, Санса мало її не розцілувала. На вечерю був ще теплий хліб і свіжозбите масло, густий яловичий суп, каплун з морквою і персики в меду. «Навіть їжа стала смачніша»,– подумала Санса.

З настанням темряви вона накинула плащ і пішла в богопраліс. Підйомний міст вартував сер Озмунд Кетлблек у своїх білих обладунках. Бажаючи йому доброго вечора, Санса силкувалася підпустити жалібності в голос. Але з того, як він скосив на неї оком, вона б не сказала, що зіграла переконливо.

Серед осяяного місяцем листя на неї чекав Донтос.

– Чого ви такий сумний? – радісно запитала його Санса.– Ви ж там були, ви все чули. Джоф від мене відмовився, все скінчилося, він…

Донтос узяв її за руку.

– Ох Джонкіл, бідолашна моя Джонкіл, ти не розумієш. Усе скінчилося? Та все тільки починається.

У неї впало серце.

– Про що ви?

– Королева ніколи тебе не відпустить, ніколи. Ти надто цінна заручниця. А Джофрі… люба, він – король. Він хоче вкласти тебе до себе в ліжко, і він вкладе, тільки тепер він у твоєму лоні зачне байстрюків, а не законних синів.

– Ні! – зойкнула вражена Санса.– Він мене відпустив, він…

Сер Донтос слиняво поцілував її у вухо.

– Кріпися. Я присягнувся, що доправлю тебе додому, і тепер це здійсниться. Вже призначений день.

– Коли ж? – запитала Санса.– Коли це станеться?

– Увечері по весіллі Джофрі. Після бенкету. Все вже підготовлено. У Червоній фортеці буде повно гостей. Половина гостей уп’ється, а друга половина допомагатиме Джофрі в постелі з нареченою. На деякий час про тебе всі забудуть, метушня нам допоможе.

– До весілля ще місяць. Марджері Тайрел у Небосаду, по неї щойно послали.

– Ти вже стільки чекала, що почекай ще трішки. Ось, дивись, у мене є дещо для тебе.

Сер Донтос порився в своєму гамані, видобув сріблясте павутиння й розтягнув його на своїх товстих пальцях. Це була сіточка до волосся зі срібної канителі, такої тоненької і делікатної, що, коли Санса взяла її в руки, здалася невагомою. На перетині павутинок вставлені були темні коштовні камінці, які аж наче випили місячне світло.

– Що це за камінь?

– Чорний аметист з Ашаю. Вельми рідкісний, за білого дня він фіолетовий.

– Яка краса,– сказала Санса, подумавши: «Мені корабель потрібен, а не сіточка до волосся».

– Краща, ніж ти гадаєш, дитинко. Чарівна, от побачиш. У руках ти тримаєш відплату. Помсту за свого батька,– Донтос нахилився ближче та знов її поцілував.– І перепустку додому.

Теон

Мейстер Лувін прийшов до нього, коли за мурами з’явилися перші розвідники.

– Мілорде,– мовив він,– вам слід здатися.

Теон утупився в таріль вівсяного печива з медом і в кров’янку, які йому принесли на сніданок. Ще одна безсонна ніч – і в нього нерви були напружені так, що сам вигляд їжі викликав нудоту.

– Від дядька звісток не було?

– Не було,– сказав мейстер.– Ні від вашого батька з Пайку.

– Пошліть до них іще птахів.

– Це не допоможе. Заки вони долетять…

– Пошліть птахів! – віджбурнувши рукою таріль з наїдками, Теон відкинув покривало і, голий і сердитий, підвівся з ліжка Неда Старка.– Чи ви мені смерті бажаєте? Так, Лувіне? Правду кажіть!

Але маленький сивий старий не злякався.

– Ми в ордені служимо.

– Так, але кому?

– Королівству,– мовив мейстер Лувін,– і Вічнозиму. Теоне, колись я вчив тебе лічби й письма, історії й воєнного мистецтва. А міг би навчити й більше, якби ти хотів учитися. Не запевнятиму, що ніжно тебе люблю, ні, але й ненавидіти тебе не можу. Та якби й ненавидів, поки ти керуєш у Вічнозимі, я зв’язаний обітницею бути твоїм порадником. От я і раджу тобі здатися.

Теон нахилився підняти плащ, який калюжею розтікся по підлозі, струсити з нього очерет і накинути собі на плечі. «Вогонь, треба розпалити вогонь і перевдягнутися в чисте. Де Векс? Не збираюсь я лягати в могилу в брудному».

– В тебе немає надії тут утриматися,– провадив мейстер.– Якби твій лорд-батько збирався прислати тобі допомогу, він би це вже зробив. Але його більше турбує Перешийок. Битва за Північ відбудеться серед руїн Кейлінського Рову.

– Може, і так,– мовив Теон,– але поки я утримую Вічнозим, сер Родрик і Старкові лорди-прапороносці не зможуть виступити на південь і вдарити дядькові в тил…– («Я не такий безнадійний у воєнному мистецтві, як ти гадаєш, старий»).– Харчів у мене досить, щоб, якщо доведеться, витримати річну облогу.

– Облоги не буде. Може, день-два будуватимуть драбини та кріпитимуть на канати гаки. Та дуже швидко твої мури атакують одразу в сотні місць. Може, тобі й удасться деякий час утримувати фортецю, але замок впаде за годину. Ліпше відчинити браму й попросити…

– …милості? Знаю я, яку до мене виявлять милість.

– Є закон….

– Я – залізнорідний! – нагадав йому Теон.– У мене свій закон. Який вибір мені лишили? Ні, не відповідайте, я вже досить наслухався ваших порад. Ідіть і відішліть птахів, як наказую, і перекажіть Лорену, що я хочу його бачити. І Векса теж. Нехай мою кольчугу почистять, а залога збереться у дворі.

На мить йому здалося, що мейстер не послухається. Та нарешті Лувін сухо уклонився.

– Як зволите.

Зборисько мало жалюгідний вигляд: у великому дворі здавалося, що залізних – крихітна купка.

– Північани будуть тут ще до вечора,– повідомив їм Теон.– Сер Родрик Кассель з усіма лордами, які відгукнулися на його заклик. Я від них не тікатиму. Я взяв цей замок і збираюся його утримати, й жити або померти королевичем Вічнозиму. Якщо хтось хоче виїхати просто зараз, поки не підступили головні сили сера Родрика, у вас іще є шанс прорватися,– мовив він, а тоді витягнув з піхов довгого меча й прокреслив на землі лінію.– Тих, хто лишається битися, прошу вийти сюди.

Всі мовчали. Вояки у своїх кольчугах, хутрах і дубленій шкірі стояли непорушно, мовби витесані з каменю. Деякі перекинулися поглядами. Урцен переступив з ноги на ногу. Дик Гарло відхаркався. Порив вітру підхопив Ендегарове довге біляве волосся.

Теон почувався так, наче тоне. «Чому я дивуюся?» – тупо подумав він. Його кинув батько, кинули дядьки і сестра, навіть той клятий Смердюк. З якого дива воякам тримати йому вірність? Що тут скажеш і що тут зробиш! Тому він просто стояв з мечем у руці під високими сірими мурами й жорстоким білим небом, чекаючи, чекаючи…

Першим перетнув лінію Векс. Три швидкі кроки – і він у вільній позі зупинився поряд з Теоном. Присоромлений хлопчаком, наступним вийшов хмурий-прехмурий Чорний Лорен.

– Хто ще? – запитав Теон.

Наперед виступив Рудий Рольф. Кром. Верлаг. Тимор з братами. Альф Хорий. Гараг Вівцекрад. Четверо Гарло і двоє Ботлі. Останнім вийшов Кенед Кит. Загалом сімнадцятеро.

Серед тих, хто лишився стояти, був Урцен, і Стиг, і всі десятеро, яких привела з Пущанського Насипу Аша.

– Ідіть собі,– мовив до них Теон.– Біжіть до моєї сестрички. Вона вам зрадіє, навіть не сумніваюся.

Стигові принаймні було соромно. Решта пішли без жодного слова. Теон обернувся до сімнадцятьох, які зосталися.

– Повертайтеся на мури. Якщо боги зглянуться на нас, я нікого з вас не забуду.

Усі пішли, та Чорний Лорен лишився.

– Щойно почнеться бій, замкова челядь повстане проти нас.

– Я знаю. І що ти пропонуєш робити?

– Вигнати їх,– сказав Лорен.– Усіх до останнього.

Теон похитав головою.

– Сильце готове?

– Так. Збираєшся скористатися?

– Знаєш кращий вихід?

– Ага. Візьму топір і стану на підйомному мосту – хай повоюють зі мною. По одному, по двоє, по троє – мені байдуже. Ніхто не перетне рову, поки я дихатиму.

«Він готовий до смерті,– подумав Теон.– Йому не перемога потрібна, а кінець, який оспівають у піснях».

– Використаємо сильце.

– Як скажеш,– з презирством в очах озвався Лорен.

Векс допоміг Теону вдягтися до бою. Під чорним сюрко й золотою мантією ховалася добре проолієне кольчуга, а під нею – шар дублених шкір. Озброївшись, Теон, готовий дізнатися, яка доля йому уготована, видерся на сторожову башту на розі, де сходилися східний і південний мури. Північани розосереджувалися, оточуючи замок. Важко було судити, скільки їх. Щонайменше тисяча, а може, і вдвічі більше. «І це проти сімнадцятьох». Вони привезли катапульти і стріломети. На королівському гостинці не видно було рухомих башт, однак у вовчому лісі дерева стільки, що можна збудувати все, що потрібно.

Теон у мирську підзорну трубу мейстра Лувіна роздивлявся прапори. Хай куди він обертався, всюди хоробро ляскав на вітру бойовий топір Сервинів, а були ще дерева Толгартів і тритони Білої Гавані. Рідше траплялися герби Флінтів і Карстарків. То тут, то там навіть виднілися лосі Горнвудів. «Зате нема ні Гловерів – про них подбала Аша,– ні Болтонів зі Страхфорту, та й Амбери вирішили не виходити з тіні Стіни». Не те щоб їхня присутність так уже була потрібна. Незабаром під брамою з’явився хлопчак Клей Сервин, несучи прапор миру на довгому ратищі, щоб оголосити, що сер Родрик Кассель воліє провести переговори з Теоном Перекинчиком.

Перекинчик! Теону стало гірко, як від жовчі. Він пам’ятав, що на Пайк поїхав, аби повести батькові довгі лодії проти Ланістерів.

– Я скоро вийду,– гукнув він униз.– Сам.

Чорний Лорен був проти.

– Тільки кров’ю можна змити кров,– заявив він.– Лицарі, може, і дотримуються перемир’я з іншими лицарями, та коли йдеться про тих, кого вони вважають беззаконниками, вони не так ревно пильнують свою честь.

– Я – королевич Вічнозиму,– наїжачився Теон,– і спадкоємець Залізних островів. А тепер іди знайди дівчину й роби, як я тобі казав.

Чорний Лорен кинув на нього вбивчий погляд.

– Гаразд, королевичу.

«Він теж проти мене,– збагнув Теон. Останнім часом йому здавалося, що навіть каміння Вічнозиму проти нього.– Якщо я помру, то помру без друзів, усіма покинутий». То який у нього лишається вибір, окрім як вижити?

До прибрамної він виїхав з короною на голові. Якась жінка діставала з колодязя воду, а в дверях кухні стояв кухар Гейдж. Вони ховали свою ненависть за похмурими, порожніми обличчями, однак Теон усе одно її відчував.

Коли підйомний міст опустили, над ровом засвистів зимний вітер. Від його дотику Теон здригнувся. «Це просто холод, не більше,– сказав він собі,– це дрижаки, а не трепіт. Навіть хоробрих б’ють дрижаки». І він поїхав вітрові в зуби – попід звідні ґрати й через міст. Перед ним розчахнулася зовнішня брама. Виїжджаючи з-під мурів, він відчував, як хлопчаки спостерігають за ним порожніми очницями, де колись були їхні очі.

Сер Родрик, верхи на сірому в яблуках коні, чекав на нього на ринку. Біля нього на ратищі, яке тримав юний Клей Сервин, майорів деривовк Старків. На площі вони були самі, хоча Теон бачив стрільців на дахах навколишніх будинків, праворуч – списників, а ліворуч – шерегу кінноти під тритоном з тризубом дому Мандерлі. «Всі вони бажають мені смерті». Серед них були хлопці, з якими він пив, грав у кості й навіть ходив по дівках, та якщо він потрапить їм у руки, його це не врятує.

– Пане Родрику,– Теон натягнув повіддя,– мені прикро, що ми зустрілись як вороги.

– А мені прикро, що доведеться ще чекати, щоб тебе повісити,– старий лицар сплюнув на мокру землю,– Теоне Перекинчику.

– Я – Грейджой з Пайку,– нагадав йому Теон.– І герб, під яким зростив мене батько, це кракен, а не деривовк.

– Десять років ти був годованцем у Старка.

– А я б сказав – заручником і в’язнем.

– Тоді, мабуть, лорду Едарду варто було припнути тебе до стіни в підземеллі. Натомість він ростив тебе зі своїми рідними синами, отими милими хлопчиками, яких ти зарізав, а я на свою ганьбу навчив тебе бойових мистецтв. Ліпше б я меча тобі в живіт застромив, ніж у руку вклав!

– Я виїхав на переговори, а не вислуховувати ваші образи. Кажіть, що маєте, старий. Чого вам від мене треба?

– Дві речі,– відповів старий.– Вічнозим і твоє життя. Накажи своїм воякам відчинити браму та скласти зброю. Хто дітей не вбивав, можуть іти собі, але ти лишишся чекати на суд короля Роба. Хай змилостяться над тобою боги, коли він повернеться.

– Роб ніколи більше не побачить Вічнозиму,– пообіцяв Теон.– Він розіб’ється об Кейлінський Рів, як уже тисячі років розбиваються об нього всі південні армії. Тепер ми тримаємо Північ, сер.

– Ви тримаєте три замки,– сказав на це сер Родрик,– до того ж цей замок я у тебе відберу, Перекинчику.

Теон і уваги не звернув.

– Ось мої умови. Маєте час до вечора, щоб забратися. Всі, хто присягне на вірність королю Балону Грейджою і мені, королевичу Вічнозиму, отримають підтвердження своїх прав і маєтностей і не постраждають. Усі, хто виступить проти нас, будуть знищені.

Юний Сервин не вірив своїм вухам.

– Ти божевільний, Грейджою?

Сер Родрик похитав головою.

– Просто марнославний, хлопче. Боюся, Теон завжди був про себе зависокої думки,– старий тицьнув у нього пальцем.– Не думай, що мені потрібно чекати, поки Роб проб’ється через Перешийок, щоб упоратися з таким, як ти. Зі мною майже дві тисячі вояків… а якщо чутки правдиві, то в тебе – не більш як півсотні.

«Насправді сімнадцятеро». Теон змусив себе посміхнутися.

– Я маю дещо краще за вояків,– сказав він і підніс над головою кулак, подаючи сигнал, на який чекав Чорний Лорен.

У Теона мури Вічнозиму були за спиною, а от сер Родрик дивився просто на них, тож не бачити не міг. Теон спостерігав за його обличчям. Коли під жорсткими білими бакенбардами в старого затрусилося підборіддя, Теон знав, що той бачить. «Він не здивований,– сумно подумав Теон,– але злякався».

– Боягуз! – сказав сер Родрик.– Використати дитину… як це мерзенно!

– Та знаю,– мовив Теон.– Я й сам цього наївся, хіба ви забули? Мені було десять, коли мене забрали з батькового дому, щоб він більше не зчиняв ніяких заколотів.

– Це не те саме!

Теонове обличчя лишилося непроникним.

– Сильце, в яке я потрапив, було не мотузяне, це правда, але я все одно його відчував. Воно терло мені шкіру, пане Родрику. Терло до крові.

Досі він цього не усвідомлював, але, вимовивши ці слова, він побачив усю їхню правдивість.

– Тебе ніхто ніколи не кривдив.

– І Бет ніхто не скривдить, якщо ви…

Сер Родрик не дав йому договорити.

– Гадина,– виплюнув лицар, геть червоний під білими бакенбардами.– Я дав тобі шанс урятувати своїх людей і бодай померти з гідністю, Перекинчику. Слід було здогадатися, що від дітовбивці нема чого чекати,– він опустив долоню на руків’я меча.– Я мав би зарізати тебе просто тут і зараз і покласти край твоїм підступам і зрадам. Боги бачать, мав би!

Теон не боявся старого базіки, а от лучники й шерега лицарів – то зовсім інша справа. Якщо мечі будуть оголені, його шанси повернутися в замок живим нікчемні.

– Зламайте свою обітницю і вбийте мене – і побачите, як ваша маленька Бет бовтається на кінці мотузки.

У сера Родрика побіліли кісточки пальців, та за мить він зняв долоню з руків’я меча.

– І справді я зажився на світі.

– Не можу не погодитися, сер. То ви приймаєте мої умови?

– Я маю обов’язки перед леді Кетлін і домом Старків.

– А перед своїм домом? Бет – остання в роду.

Старий лицар виструнчився.

– Бери мене замість дочки. Звільни її і візьми в заручники мене. Каштелян Вічнозиму вже точно вартує більше, ніж дитина.

– Не для мене…– («Геройський вчинок, старий, але я не такий дурень»).– І, закладаюся, не для лорда Мандерлі чи Леобальда Толгарта…– («Твоя стара шкура для них цінності має не більше, ніж будь-яка інша»).– Ні, дівчинку я потримаю… потримаю в безпеці, якщо зробите так, я як вам наказую. Її життя у ваших руках.

– Боги милостиві, Теоне, як ти так можеш? Ти ж розумієш, що мені доведеться атакувати замок, я присягав…

– Якщо до заходу сонця це військо й досі озброєне стоятиме під моєю брамою, Бет повісять,– сказав Теон.– Ще один заручник піде за нею в могилу на зорі, а наступний – на заході сонця. Кожен світанок і кожні сутінки приноситимуть смерть, допоки ви не підете. Заручників мені не бракує.

Не чекаючи на відповідь, він розвернув Сміхуна і поїхав у замок. Спершу повільно, та думка про лучників у нього за спиною змусила його перейти на легкий галоп. Маленькі голівки спостерігали за ним зі своїх паль, і їхні обсмолені й обдзьобані обличчя збільшувалися з кожним кроком; між ними стояла, плачучи, маленька Бет Кассель з сильцем на шиї. Теон буцнув коня п’ятами в боки та рвонув учвал. Дріботіння Сміхунових копит по підйомному мосту нагадувало барабанний бій.

У дворі він спішився й передав повіддя Вексу.

– Може, це їх зупинить,– сказав він Чорному Лорену.– Знатимемо до заходу сонця. А поки що забери малу всередину і тримай у якомусь безпечному місці.

Під шарами шкіри, криці й вовни він був мокрий від поту.

– Треба мені випити келих вина. Ні, краще діжку.

У спальні Неда Старка вже розпалили коминок. Теон присів поряд з ним і налив у кубок насиченого червоного з замкових підвалів,– вина кислого, як його настрій. «Вони все одно нападуть,– подумав він похмуро, втупившись у полум’я.– Сер Родрик любить дочку, але він каштелян, а понад усе – лицар». Теон не мав сумнівів: якби це він стояв з мотузкою на шиї, а під мурами командував військом лорд Балон, бойові ріжки уже б сурмили атаку. Теон має дякувати богам, що сер Родрик не залізнорідний. Мешканці царини м’якшої породи, однак він не був певний, що настільки вже м’якшої.

Якщо ж не м’якшої, якщо старий усе одно дасть команду штурмувати замок, Вічнозим упаде: щодо цього Теон ілюзій не плекав. Його сімнадцятеро вояків можуть убити втричі, вчетверо, вп’ятеро більше людей, та врешті-решт сили ворога переважать.

Понад вінцями кубка Теон витріщався на полум’я, думаючи, як усе несправедливо.

– В Лопотючому лісі я їхав поряд з Робом Старком,– пробурмотів він. Тої ночі йому теж було страшно, але не так, як зараз. Одна річ – виїжджати на битву в оточенні друзів, і зовсім інша – гинути самотнім і зневаженим. «Змилуйтеся»,– жалібно подумав він.

Вино не принесло заспокоєння, і Теон послав Векса по свій лук, а тоді вийшов у внутрішній двір. Там він раз по раз спускав тятиву, стріляючи по манекенах і перериваючись тільки на те, щоб повитягати з мішеней стріли, поки не заболіли плечі й не стерлися до крові пальці. «Цим луком я урятував Бранові життя,– нагадав він собі.– Якби ж то я міг урятувати ним своє!» До колодязя підходили жінки, але не затримувалися: щось у Теоновому обличчі змушувало їх миттю тікати.

Позаду височіла зруйнована вежа, на якій під час пожежі завалилися верхні поверхи; її вершечок тепер був зазублений, як корона. Сонце рухалося, і рухалася тінь від вежі, поступово видовжуючись,– чорна рука, що тяглася до Теона Грейджоя. Коли сонце торкнулося мурів, він уже був у її владі. «Якщо я повішу дівчину, північани одразу ж атакують,– думав він, відпускаючи тятиву.– А якщо не повішу, вони знатимуть, що всі мої погрози – порожні». Він уклав наступну стрілу в лук. «Немає виходу, немає».

– Якби в тебе була сотня таких вправних лучників, як ти, в тебе був би шанс утримати замок,– долинув тихий голос.

Розвернувшись, Теон побачив позаду мейстра Лувіна.

– Забирайтеся,– сказав йому Теон.– Я вже вдосталь наслухався ваших порад.

– А нажився ти теж удосталь, мілорде королевичу?

– Ще одне слово,– підняв Теон лук,– і я вам цією стрілою проткну серце.

– Не проткнеш.

Теон зігнув лук, натягуючи сіре гусяче пір’я до самої щоки.

– Хочете побитись об заклад?

– Я – твоя остання надія, Теоне.

«Нема в мене надії»,– подумав він. Але на півдюйма опустив лук і мовив:

– Я не тікатиму.

– А я не про втечу. Вберися в чорне.

– Нічна варта? – Теон повільно випрямив лук, опустивши кінчик стріли до землі.

– Сер Родрик служив дому Старків усе життя, а дім Старків завжди був другом для Варти. Сер Родрик тобі не відмовить. Відчини браму, опусти зброю, прийми його умови – і він змушений буде дозволити тобі вбратися в чорне.

«Брат Нічної варти». Це означає – ні корони, ні синів, ні дружини… зате це означає життя, і життя гідне. Рідний брат Неда Старка обрав Варту, і Джон Сноу теж.

«Якщо поздирати кракенів, чорного одягу в мене буде повно. Навіть кінь у мене вороний. Можу високо піднестись у Варті – до головного розвідника, може, навіть до лорда-командувача. Нехай Аша забирає собі ті кляті Острови, вони такі ж бридкі, як і вона сама. Якщо служитиму у Східній варті, можу навіть у командування отримати власний корабель, та й за Стіною добре полювати. Що ж до жінок, то яка з дикунок не захоче собі в ліжко королевича? – подумав він, і посмішка повільно наповзла йому на обличчя.– А чорний плащ перекинути на другий бік не можна. І я буду не гіршим за інших…»

– Королевичу Теоне! – знагла розбив його мрії оклик. Через двір мчав Кром.– Північани…

Теона занудило від жаху.

– Атака?

Йому в руку вчепився мейстер Лувін.

– Ще є час. Підніміть прапор миру…

– Вони воюють! – вигукнув Кром.– Підійшли нові люди, сотні їх, і спершу начебто хотіли приєднатися. А потім напали!

– Це Аша?

Невже вона все-таки прийшла його рятувати?

Але Кром похитав головою.

– Ні. Це північани, кажу вам. З кривавим чоловіком на прапорі.

«Облуплений чоловік Страхфорту». Смердюк спершу, до полону, був з Болтоновим Байстрюком, пригадав Теон. Важко було повірити, що така потвора, як він, зможе схилити Болтонів перекинутися на другий бік, але іншого пояснення не було.

– Піду сам гляну,– мовив Теон.

Від нього не відставав мейстер Лувін. Заки вони дісталися зубчастих стін, за брамою на ринковій площі вже валялися трупи людей і коней. Не видно було ніяких бойових шерег – тільки вирував хаос корогов і клинків. У холодному осінньому повітрі дзвеніли крики й зойки. У сера Родрика, здавалось би, була чисельна перевага, зате у вояків Страхфорту було краще командування, та й вони заскочили ворога зненацька. Теон спостерігав, як вони наскакують, розвертаються, знову наскакують, розбиваючи більше військо на криваві кавалки щоразу, як те намагалося вишикуватися по домах. Крізь сполохане іржання покалічених коней чувся грюкіт залізних топорів по дубових щитах. Горів заїзд.

Позаду Теона з’явився Чорний Лорен, деякий час він стояв мовчки. Сонце низько висіло на заході, забарвлюючи лани й будинки багрянцем. Над мурами зірвався тоненький болісний скрик, за підпаленими будинками засурмив бойовий ріжок. У Теона на очах через поле важко повз поранений, заливаючи кров’ю свого життя землю в намаганні дістатися колодязя в центрі ринкової площі. Так і не діставшись туди, він помер. Він був у шкірянці й конічному напівшоломі, але без герба, тож неможливо було сказати, на чиєму він боці.

У синіх сутінках разом із зорями з’явилися ворони.

– Дотраки вірять, що зорі – це духи померлих доблесних воїнів,– сказав Теон. Давним-давно йому про це розповів мейстер Лувін.

– Дотраки?

– Комонники за вузьким морем.

– А, вони! – Чорний Лорен нахмурив заросле бородою обличчя.– Дикуни в усілякі дурниці вірять.

Ніч темнішала, клубочився дим, і дедалі важче ставало розрізняти, що ж там робиться унизу, але брязкання криці поступово вщухло, а крики й бойові ріжки поступилися місцем стогонам і жалібному скигленню. Нарешті з диму виїхала колона вершників. На чолі в них стояв лицар у темних обладунках. Його круглий шолом тьмяно відблискував червоним, а з плечей спадав світло-рожевий плащ. Перед головною брамою він спинився, і один з його вояків крикнув, щоб відчиняли замок.

– Ви друзі чи вороги? – гукнув униз Чорний Лорен.

– Невже вороги приносять такі коштовні дарунки? – Червоний Шолом помахав рукою, і під браму кинули три тіла. Над ними поводили смолоскипом, щоб оборонці на мурах побачили їхні обличчя.

– Старий каштелян,– сказав Чорний Лорен.

– З Леобальдом Толгартом і Клеєм Сервином.

Юний лорд отримав стрілу в око, а сер Родрик втратив ліву руку по лікоть. Мейстер Лувін нажахано скрикнув, відвернувся й безсило впав навколішки.

– Кабанюра Мандерлі побоявся вийти з Білої Гавані, а то б ми і його принесли,– крикнув Червоний Шолом.

«Я врятований»,– подумав Теон. Та чому на душі так порожньо? Це ж перемога, солодка перемога, визволення, за яке він молився. Він глянув на мейстра Лувіна. «Тільки подумати: я мало не здався й не погодився вбратися в чорне…»

– Відчиніть нашим друзям браму.

Можливо, сьогодні Теон спатиме, не боячись власних снів.

Страхфортські вояки перетнули рів і в’їхали у внутрішні ворота. Теон з Чорним Лореном і мейстром Лувіном спустився, щоб зустріти їх у дворі. Блідо-червоні прапорці майоріли на кінцях поодиноких списів, та здебільшого вояки тримали в руках бойові топори, великі мечі й розтрощені щити.

– Скільки ви людей втратили? – спитав Теон у Червоного Шолома, який злазив з коня.

– Двадцятеро чи тридцятеро.

Світло смолоскипа відбивалося від облупленої емалі в нього на заборолі. Шолом і латний комір імітували людську голову і плечі – закривавлені, з обідраною шкірою, з роззявленим у безмовному стражденному зойку ротом.

– Сер Родрик мав чисельну перевагу п’ять до одного. Поширена помилка. Коли старий дурень простягнув мені руку, я йому її по лікоть відтяв. А тоді показав йому своє обличчя,– чоловік обіруч зняв з голови шолом і сховав собі під лікоть.

– Смердюк! – збентежено вигукнув Теон. Звідки в слуги такі вишукані обладунки?

Чоловік зареготів.

– Той покидьок мертвий,– зробив він крок уперед.– А все дівчисько винне. Якби не забігло так далеко, його кінь не підвернув би ногу й ми мали б шанс утекти. Побачивши з гори вершників, я віддав йому свого коня. На той час я її вже попорав, і він квапився й собі на неї скочити, поки вона ще тепла. Довелося його відтягати й насильно запихати йому в руки свій одяг – телячі чоботи, оздоблений сріблом пояс, навіть мій соболиний плащ. «їдь у Стрлхфорт,– сказав я йому,– приведи допомогу. Бери мого коня, він прудкіший, і ось, вдягни каблучку, яку дав мені батько, щоб усі знали, що це тебе послав я». Він уже добре затямив, що мені зайвих питань ставити не можна. На той час як йому в спину влучила стріла, я вже вимастився в болото й одягнувся в його мотлох. Мене все одно могли повісити, та іншого виходу я не бачив,– він потер рота зворотом долоні.– А тепер, мій любий королевичу, ви обіцяли мені жінку, якщо я приведу дві сотні вояків. Що ж, я привів утричі більше, і не зелених хлопчаків і не селюків, а батькову залогу!

Теон дав слово. І зараз не міг відступитися. «Заплати йому тим тілом, а потім видно буде».

– Гараже,– гукнув він,– іди на псарню та приведи сюди Паллу для…

– Ремсі,– на пухкі вуста набігла посмішка, та безбарвні очі не усміхалися,– Ремсі Сноу, ось як називала мене моя жінка, поки я не відгриз їй пальці, та я надаю перевагу прізвищу Болтон,– його посмішка скисла.– То ти мені за службу пропонуєш дівку з псарні, отакої?

У голосі його майнуло щось таке, що Теону не сподобалося, та й не подобалося, як зневажливо поглядали на нього страхфортські вояки.

– Саме вона була обіцяна.

– Від неї собачим лайном тхне. А з мене вже смороду досить. Гадаю, натомість візьму собі ту дівку, що зараз гріє постіль тобі. Як там її кличуть? Кіра?

– Ти здурів? – розсердився Теон.– Та я тебе…

Байстрюк навідліг ляснув його в обличчя, і від гофрованої криці щелепа тріснула з нудотним хрустом. Світ потонув у червоному вирі болю.

За деякий час Теон отямився на землі. Перекотившись на живіт, він проковтнув повний рот крові. «Замкніть браму!» – хотів він крикнути, та було запізно. Страхфортські вояки зарубали Рудого Рольфа й Кенеда, а крізь браму вливалася ціла ріка кольчуг і гострої криці. У Теона дзвеніло у вухах, а навколо був справжній жах. Чорний Лорен вихопив меча, та на нього вже накинулося четверо. Альф, який вибіг з великої зали, упав, отримавши в живіт стрілу з арбалета. До Теона хотів підійти мейстер Лувін, але якийсь лицар засадив йому між лопаток списа, а тоді розвернувся, щоб ще й переїхати. Інший чоловік довго розкручував у повітрі смолоскип – і нарешті жбурнув на солом’яну стріху стайні.

– Лишіть мені Фреїв,– кричав Байстрюк, у той час як полум’я з ревінням рвонуло вгору,– а решту паліть. Паліть, паліть усе!

Останнім перед Теоновими очима промайнув Сміхун з охопленою полум’ям гривою, який, вириваючись зі стайні, дико іржав і ставав дибала.

Тиріон

Йому наснилася потріскана кам’яна стеля, сморід крові й лайна й паленого м’яса. В повітрі висів ядучий дим. Навколо стогнали та скиглили люди, і час від часу повітря розтинав болісний зойк. Коли Тиріон спробував ворухнутися, то виявив, що загидив власну постіль. Від диму сльозилися очі. «Я плачу?» Не можна, щоб це побачив батько. Він-бо Ланістер з Кичери Кастерлі. «Я – лев, і маю поводитися як лев: жити як лев і вмерти як лев». Але все так боліло! Неспроможний навіть застогнати, він, лежачи у власному гівні, заплющив очі. Неподалік хтось нудним монотонним голосом кляв богів. Дослухаючись до такого блюзнірства, Тиріон думав, чи не помирає. За деякий час кімната затьмарилася.

Він опинився за мурами міста: блукав у світі, позбавленому кольорів. У сірому небі на широких чорних крилах ширяли круки, а ворони-падальники, угледівши його, лютими хмарами злітали в небо, кидаючи свій бенкет. Усе турнірне поле було всіяне трупом. Сонце, як розжарена біла монетка, світило на сіру ріку, що омивала обгоріле кістя затонулих кораблів. З погребальних вогнищ, на яких горіли мерці, піднімалися чорні стовпи диму й гарячого білого попелу. «Моя робота,– подумав Тиріон Ланістер.– Вони загинули за моїм наказом».

Спершу в світі не було звуків, та з часом долинули голоси мертвих – тихі й жахливі. Вони плакали та стогнали, вони благали покласти край болю, вони молили про допомогу та кликали своїх матерів. Тиріон не знав матері. Йому потрібна була Шей, але її тут не було. Самотою він блукав серед сірих тіней, силкуючись пригадати…

Німотні сестри знімали з мерців обладунки та одяг. З сюрко загиблих злиняли всі яскраві кольори: вони були вбрані в біле й сіре, а засохла кров здавалася чорною. Тиріон спостерігав, як за руки й ноги піднімають їхні голі тіла й переносять до погребальних багать, де вони приєднаються до своїх товаришів. А метал і тканину вкидають у білий дерев’яний фургон, який тягнуть двоє рослявих вороних коней.

«Як багато мертвих, як багато!» Тіла їхні безвольно звисали, деякі обличчя були розслаблені, деякі – закам’янілі, а деякі – обрезклі,– невпізнанні, заледве людські. Вбрання, яке знімали з них сестри, прикрашене було чорними серцями, сірими левами, мертвими квітами, білими примарними оленями. Кіраси – пощерблені й порізані, а кольчуги – посічені, побиті, розтяті. «Навіщо я всіх їх убив?» Колись він знав відповідь на це запитання, та зараз чомусь забув.

Він хотів був запитати в однієї з німотних сестер, та коли спробував заговорити, виявив, що не має рота. Зуби затуляла гладенька цільна шкіра. Це відкриття нажахало його. Як можна жити без рота? Тиріон побіг. Місто ж недалеко. За мурами, подалі від мерців, він буде в безпеці. Йому не місце серед мерців. Хай він не має рота, але він досі жива людина. «Ні, я – лев, лев, і я живий». Та коли він добіг до міських мурів, брама перед ним зачинилася…

Коли він знову опритомнів, було вже темно. Спершу нічого не було видно, та за деякий час навколо вималювалися обриси ліжка. Завіси були запнуті, але можна було розрізнити різьблені стійки та оксамитове шатро над головою. Тіло ніжила піддатлива м’якість перини, а подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє ліжко, я у власному ліжку, у власній спальні».

За завісами, під цілим стосом хутра й ковдр, було тепло. Тиріон аж упрів. «Гарячка»,– сонно подумав він. Почувався він страшенно слабким, а коли спробував підняти руку, його прошив біль. Він здався. Голова здавалася велетенською, завбільшки з ціле ліжко, і такою важкою, що з подушки не підняти. А от тіла він майже взагалі не відчував. «Як я тут опинився?» Він намагався пригадати. Уривками й уламками в пам’яті зринала битва. Бій уздовж ріки, лицар, який запропонував свою латну рукавицю, міст із кораблів…

«Сер Мандон». Він побачив порожні мертві очі, простягнуту руку, зелений вогонь, що відблискував від білої емальованої кіраси. Холодною хвилею Тиріона накрив страх, і він відчув, як під простирадлами самовільно спорожнився сечовий міхур. Якби в Тиріона був рот, він би закричав. «Ні, це було уві сні,– подумав він, а у голові стукотіло від болю.– Поможіть мені, хто-небудь, поможіть мені. Джеймі, Шей, Мати – хто-небудь… Тишо…»

Ніхто його не почув. Ніхто не прийшов. Сам-один у темряві, він знов поринув у пропахлий сечею сон. Йому наснилося, що над його ліжком стоїть сестра, а поряд з нею хмуриться лорд-батько. Це точно був сон, адже лорд Тайвін зараз за тисячу льє звідси, воює на заході з Робом Старком. Приходили та йшли собі інші. Вейрис, поглянувши на нього, тільки зітхнув, а от Мізинчик кинув жартик. «Клятий зрадливий покидьку,– злісно подумав Тиріон,– ми послали тебе на Буреміст, а ти так і не повернувся». Іноді він чув, як вони між собою перемовляються, але слів не розумів. Голоси гуділи у нього у вухах, як накриті повстю бджоли.

Він хотів запитати, чи перемогли вони в битві. «Мабуть-таки, бо в іншому разі моя голова б уже стирчала десь на палі. Якщо я живий, значить, ми перемогли». Він не був певен, що його потішило більше: сама перемога чи той факт, що він спромігся це збагнути. Хай і повільно, але тяма поверталася до нього. І це було добре. Бо тяма – єдине, що в нього є.

Коли він прокинувся наступного разу, завіси були відсунуті, а над ним зі свічкою стояв Подрик Пейн. Побачивши, що Тиріон розплющив очі, хлопець рвонув геть. «Ні, не тікай, поможи мені, поможи»,– хотів гукнути Тиріон, але спромігся тільки на приглушений стогін. «У мене ж немає рота». Він підніс долоню до обличчя; кожен незграбний рух завдавав йому болю. Там, де мали бути губи, зуби, шкіра, пальці намацали тільки цупку тканину. «Бинти». Нижня частина обличчя виявилася щільно забинтованою – застигла гіпсова маска з отворами, щоб їсти й дихати.

За деякий час повернувся Под. Цього разу з ним був незнайомець – мейстер з ланцюгом і в мантії.

– Мілорде, не ворушіться,– пробурмотів він.– Ви тяжко поранені. Можете собі шкоди завдати. Пити не хочете?

Тиріон незграбно кивнув. Мейстер устромив у годівний отвір вигнуту мідну лійку, й у горло тоненьким струмочком полилася рідина. Тиріон ковтнув, майже не відчуваючи смаку й запізно збагнувши, що рідина – це макове молочко. На той час як мейстер витягнув з його рота лійку, Тиріон уже летів у вир сну.

Цього разу йому наснилося, що він на бенкеті – на переможній учті в якійсь великій залі. Він сидів на помості, на почесному місці, і присутні підносили за нього кубки, прославляючи героя. Там був і Марильйон – співець, разом з яким вони здійснили подорож у Місячні гори. Награючи на лірі, він оспівував Куцеві зухвалі звитяги. Навіть батько схвально усміхався. Коли пісня закінчилася, зі свого місця підвівся Джеймі, звелів Тиріону стати навколішки й золотим мечем торкнувся спершу одного його плеча, потім другого, і Тиріон підвівся вже лицарем. Шей уже чекала, щоб обійняти його. Взяла його за руку, сміючись і дражнячись, називаючи його своїм велетом Ланістером.

Прокинувся він у темряві холодної порожньої кімнати. Завіси знов засунули. Щось було не так, наче перевернуте догори дриґом, але він не міг збагнути, що саме. Він знову лишився сам. Відкинувши покривала, він спробував сісти, але біль був такий нестерпний, що Тиріон дуже швидко здався, важко відсапуючись. Обличчя – то ще були квіточки. Нестерпно щемів увесь правий бік, а коли Тиріон спробував підняти руку, груди прошив біль. «Що зі мною сталося?» Навіть битва, коли він подумки намагався до неї повернутися, здавалася наполовину сном. «А я поранений гірше, ніж гадав. Сер Мандон…»

Спогад налякав його, але Тиріон змусив себе не відключатися, прокрутити його в голові, добре обміркувати. «Мандон хотів мене вбити, помилки бути не може. Це точно не сон. Він би мене навпіл розрубав, якби не Под… Под, де Под?»

Зціпивши зуби, він стиснув у кулаці завіси на ліжку та смикнув. Тканина обірвалася з основи балдахіна й полетіла вниз – половина на підлогу, а половина – на Тиріона. Навіть від такого мізерного зусилля у нього запаморочилось у голові. Кімната закружляла – голі стіни й темні тіні, єдине вузьке віконечко. Тиріон побачив свою скриню, неохайну купу одягу, побиті обладунки. «Це не моя спальня,– збагнув він.– Це навіть не Вежа правиці». Хтось його переселив. Приглушеним стогоном з нього вихлюпнувся гнів. «Мене переселили сюди подихати»,– подумав Тиріон, припиняючи боротись і заплющуючи очі. В кімнаті було вогко й зимно, але він горів.

Наснилося йому місце приємніше – затишна хатина біля призахідного моря. Стіни перехнябилися й потріскалися, долівка була земляна, але тут завжди було тепло, навіть коли загасав вогонь. «А вона мене цим дражнила,– пригадалося йому.– Я все забував підкидати дрова у вогонь, бо ж раніше цим завжди займався слуга». «Ну, слуг у нас немає»,– казала вона йому, а він відповідав: «У тебе я є, я – твій слуга». На це вона казала: «Лінивий слуга. А що роблять з лінивими слугами в Кичері Кастерлі, мілорде?» А він говорив: «Цілують». Тут вона завжди починала хихикати. «А от і ні! Їх б’ють, закладаюся»,– казала вона, та він наполягав: «Ні, їх цілують, ось так,– показував він їй.– Спершу пальчики – кожен окремо, тоді зап’ястя, так, тоді на згині ліктя. Цілують кумедні вушка – в усіх наших слуг кумедні вушка. Припини сміятися! Цілують щічки й цілують носики з маленькою горбинкою, ось так, цілують миле чоло, і коси, і губи… м-м-м… губи… отак.»

Цілі години вони цілувалися, цілі дні проводили в ліжку, дослухаючись до хвиль і пестячи одне одного. Тіло її здавалося йому дивом, і її це, схоже, страшенно тішило. Іноді вона для нього співала. «Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»… «Я тебе кохаю, Тиріоне,– шепотіла вона перед сном.– Кохаю твої вуста. Кохаю твій голос, твої звернені до мене слова, твоє лагідне до мене ставлення. Кохаю твоє обличчя.» – «Моє обличчя?» – «Так. Так. Кохаю твої руки, що пестять мене. І твій прутень, кохаю твій прутень, люблю це відчуття, коли він у мені.» – «А він любить вас, міледі».– «Люблю вимовляти твоє ім’я. Тиріон Ланістер. Воно співзвучне з моїм. Не прізвище, а саме ім’я. Тиріон і Тиша. Тиша й Тиріон. Тиріон. Мій лорд Тиріон.»

«Все лжа,– подумав він,– все облуда, все за золото: вона була повією, яку знайшов Джеймі, подарунком від Джеймі, моя лжива леді», її обличчя блякло, розчиняючись у пелені сліз, та навіть коли воно вже щезло, Тиріон і досі чув її слабкий, далекий голос, що промовляв його ім’я, «…мілорде, ви мене чуєте? Мілорде? Тиріоне! Мілорде! Мілорде!»

Крізь імлу макового сну він побачив нахилене над ним м’яке рожеве обличчя. Тиріон знов був у вогкій кімнаті з обірваними завісами на ліжку, а обличчя було не те – не Тишине, занадто кругле, з каштановою борідкою.

– Пити хочете, мілорде? Я приніс ваше молочко, добре молочко. Не опирайтеся, ні, не ворушіться, вам треба відпочивати.

В одній вологій рожевій руці чоловік тримав мідну лійку, а в другій – пляшку.

Коли він нахилився ближче, Тиріонові пальці ковзнули під ланцюг, викуваний з багатьох металів, стиснули й потягнули. Мейстер впустив пляшку, розхлюпавши макове молочко по всьому покривалу. Тиріон крутив ланцюг, поки не відчув, що ланки уп’ялися в дебелу шию.

– Ні… все…– просипів він таким неслухняним голосом, що й не певен був, чи взагалі щось сказав.

Мабуть, усе-таки сказав, бо мейстер вичавив відповідь.

– Відпустіть, будь ласка, мілорде… Вам потрібне молочко – від болю… Ланцюг… ні, відпустіть, ні…

Коли Тиріон врешті відпустив, рожеве обличчя вже буряковіло. Мейстер позадкував, хапаючи ротом повітря. На почервонілій шиї виднілися білі відмітини, залишені ланками. Очі мейстра теж були білі. Тиріон підніс руку до затвердлої пов’язки й жестом показав, наче здирає її. І ще раз. І ще раз.

– Ви… ви хочете зняти бинти, так? – нарешті мовив мейстер.– Але я не… це ж… це дуже немудро, мілорде. Ви ще не видужали, королева буде…

На згадку про сестру Тиріон заричав. «То тебе вона підіслала?» Він тицьнув у мейстра пальцем, а тоді стиснув пальці в кулак – роздушуючи, розчавлюючи,– це була явна погроза – на той раз, якщо дурень не зробить так, як йому велено.

На щастя, мейстер зрозумів.

– Я… я зроблю, як наказує мілорд, звісно, але… це немудро, ваші рани…

– Ро… би…– вимовив Тиріон, цього разу гучніше.

Уклонившись, чоловік вийшов з кімнати, але зовсім скоро повернувся, тримаючи в руках довгий ніж з маленькими зубчиками, миску води, гору м’якого ганчір’я та кілька пляшок. На той час Тиріон примудрився підповзти на кілька дюймів угору, тож зараз напівсидів, спираючись на подушку. Мейстер звелів йому сидіти цілком непорушно і підсунув кінчик ножа під гіпс знизу під підборіддям. «Один незграбний рух – і Серсі нарешті позбудеться мене»,– подумав Тиріон. Він відчував, як лезо пиляє затвердлі бинти всього за кілька дюймів од його горла.

На щастя, цей м’який рожевий чоловічок серед сестриних прихвоснів був не найсміливішим. За мить Тиріон відчув на щоках прохолодний повів. І біль теж, але він старався його ігнорувати. Мейстер викинув бинти, хрусткі від засохлого зілля.

– А тепер лежіть тихо, маю промити рани.

Мейстрів дотик був лагідний, а тепла вода заспокоювала. «Рана»,– подумав Тиріон, пригадавши наглий спалах яскравого світла, який обпалив його попід очима.

– Зараз трохи пектиме,– попередив мейстер, намочуючи ганчірку в оковитій, що пахла травами. Але ганчірка не просто пекла – вона лишала по собі на Тиріоновому обличчі вогненний слід, а в носі наче хто розжареною коцюбою поколупався. Вчепившись пальцями в простирадло, Тиріон засичав, але примудрився не закричати. Мейстер квоктав, як стара курка.– Було б мудріше лишити гіпс на місці, поки шкіра не зростеться, мілорде. Але рана чиста, дуже добре. Коли ми розшукали вас у тому підвалі між мертвих і присмертних, рани у вас були страшенно брудні. А ще одне ребро зламане, ви не можете не відчувати, мабуть, від удару булавою або від падіння, важко сказати. А ще вам у руку поцілила стріла, в плече. Були ознаки омертвіння, я навіть боявся, що ви втратите кінцівку, та ми обробили її киплячою оковитою і личинками, тож зараз усе начебто чисто й добре гоїться.

– Ім’я,– видихнув Тиріон.– Ім’я.

Мейстер закліпав.

– Що? Ви – Тиріон Ланістер, мілорде. Брат королеви. Ви пам’ятаєте бій? Іноді від ран на голові…

– Ваше ім’я.

В горлі в нього пересохло, а язик забув, як вимовляються слова.

– Я – мейстер Балабар.

– Балабар,– повторив Тиріон.– Принесіть мені… дзеркало.

– Мілорде,– сказав мейстер,– я б не радив… це, мабуть, немудро… ваша рана…

– Несіть! – мовив Тиріон. Вуста не слухались і скеміли, наче розбиті ударом кулака.– І пити. Вина. Не маку.

Почервонівши, мейстер підвівся й поквапився геть. Повернувся він з карафою світло-бурштинового вина й маленьким посрібленим люстерком у вишуканій золотій рамі. Присівши на край ліжка, він налив пів-кухлика вина й підніс Тиріону до набряклих вуст. Вино потекло в горло, приємно холодячи, але він заледве відчував його смак.

– Ще,– попросив Тиріон, коли кухлик спорожнів. Мейстер Балабар налив знову. Допивши другу порцію, Тиріон Ланістер відчув у собі сили поглянути собі в обличчя.

Він перевернув люстерко – і не знав, сміятися йому чи плакати. Поріз виявився довгим і покрученим: починався аж від волосся попід лівим вухом і закінчувався на правій вилиці. Трьох чвертей носа бракувало, бракувало і кавалка губи. Хтось кетгутом пришив відірвану шкіру, і незграбні стібки й досі виднілися по шву свіжої, ще червоної, напівзагоєної рани.

– Чарівно,– прохрипів Тиріон, відкидаючи дзеркало.

Нарешті він усе пригадав. Міст із кораблів, сер Мандон Мур, рука, меч перед обличчям… «Якби я не відсахнувся, мені б тим ударом півголови знесло». Джеймі завжди казав, що сер Мандон у королівській варті найнебезпечніший, бо в його мертвих порожніх очах не прочитаєш і натяку на його наміри. «Не слід було нікому з них довіряти». Він знав, що сер Мірин і сер Борос працюють на сестру, а пізніше – сер Озмунд, але дозволив собі вірити, що решта не розгубили ще залишків честі. «Серсі, певно, заплатила йому, щоб я не повернувся після бою. Бо як іще це пояснити? Не пам’ятаю, щоб я чимось образив сера Мандона». Тиріон помацав обличчя, торкаючись набряклої шкіри короткими тупими пальцями. «Ще один подаруночок від любої сестрички».

Мейстер став біля ліжка, як гуска, що зараз кинеться тікати.

– Мілорде, ось тут і ось тут, можливо, шрам лишиться…

– Можливо? – пирхнув Тиріон – і здригнувся від болю. Шрам лишиться точно. Та й ніс навряд чи найближчим часом відросте. Хоча на його обличчі й так не було на що дивитися.– Це мене… навчить… не гратися… з сокирою…– він натягнуто посміхнувся.– Де… ми? Що це… що це за місце?

Говорити було боляче, але Тиріон мовчав занадто довго.

– Ви у Мейгоровій тверджі, мілорде. Це покої над бальною залою королеви. Її світлість не хотіла вас далеко відпускати, щоб самій за вами наглядати.

«Хто б сумнівався».

– Поверніть мене,– звелів Тиріон,– у моє ліжко. У мої покої.

«Де я буду в оточенні своїх людей, зі своїм мейстром – якщо, звісно, знайду такого, якому можна довіряти».

– Ваші покої… мілорде, це неможливо. У колишніх ваших покоях тепер живе королівський правиця.

– Я – королівський правиця.

Говоріння виснажило його, а від почутого він заплутався.

Мейстер Балабар мав стражденний вигляд.

– Ні, мілорде, я… Вас поранили, ви були при смерті. Тож обов’язки перебрав ваш батько. Лорд Тайвін, він…

– Тут?!

– З дня битви. Це лорд Тайвін нас усіх урятував. Простолюд каже, то був дух короля Ренлі, але розумні знають краще. Це був ваш батько з лордом Тайрелом, з лицарем квітів і лордом Мізинчиком. Вони пройшли крізь попіл і вдарили узурпатора Станіса з тилу. То була видатна перемога, а потім лорд Тайвін заселився у Вежу правиці, щоб допомагати його світлості відновити порядок у королівстві, хвала богам.

– Хвала богам,– тупо повторив Тиріон. Його клятий батечко з клятим Мізинчиком і привидом Ренлі? – Мені потрібно…

«А що мені потрібно?» Він не міг попросити рожевого Балабара привести до нього Шей. Він міг би по неї послати, та кому довіритися? Вейрису? Брону? Серу Джейсліну?

– …побачити мого зброєносця,– закінчив Тиріон.– Пода. Пейна.

«На мості з кораблів був Под, це хлопець урятував мені життя».

– Хлопця? Дивака?

– Дивака. Подрика… Пейна. Ідіть… покличте його.

– Як зволите, мілорде,– мейстер Балабар кивнув і поквапився геть. Тиріон, чекаючи, відчував, як полишають його сили. Цікаво, думав він, скільки ж він тут проспав? «Серсі була б не від того, щоб я заснув навіки, але від мене такої послужливості хай не чекає».

Подрик Пейн прослизнув у спальню боязко, як мишка.

– Мілорде? – підкрався він ближче до ліжка. Цікаво, подумав Тиріон, як може такий хоробрий у бою хлопчина так боятися лікарняної палати? – Я хотів лишитися біля вас, але мейстер відіслав мене геть.

– А ти відішли його. Слухай мене. Важко говорити. Мені потрібне сновійне вино. Вино, а не макове молочко. Іди до Френкена. До Френкена, а не до Балабара. Дивись, як він його робитиме. Принеси сюди.

Под кинув погляд на Тиріонове обличчя, але миттю відвів очі. «Ну, не можу його винити».

– Мені потрібна,– провадив Тиріон,– моя… варта. Брон. Де Брон?

– Його зробили лицарем.

Навіть хмуритися було боляче.

– Знайди його. Приведи сюди.

– Як скажете, мілорде. Брон.

Тиріон стиснув хлопця за зап’ясток.

– А сер Мандон?

Хлопчак здригнувся.

– Я н-не хотів його в-в-в…

– Він мертвий? Точно? Мертвий?

– Потонув,– шаркнув той ногами.

– Добре. Нічого не кажи. Про нього. Про мене. Нічого. Зовсім.

Заки зброєносець пішов, Тиріона полишили останні сили. Відкинувшись на подушку, він заплющив очі. Може, йому знов насниться Тиша. «Цікаво, як би їй тепер сподобалося моє обличчя»,– гірко подумав він.

Джон

Коли Кворин Піврукий звелів йому назбирати хмизу на багаття, Джон зрозумів, що кінець недалеко.

«Приємно буде знову відчути тепло, хай і ненадовго»,– сказав він собі, обрубуючи голе гілля зі стовбура всохлого дерева. Привид сидів, спостерігаючи за ним, мовчазний як завше. «Чи завиє він по мені, коли я помру, як вив Бранів вовк, коли той упав? – думав Джон.– Чи витиме Кошлай у Вічнозимі та Сіровій з Наймірією – хай де вони є?»

З-за однієї гори сходив місяць, а за другу сідало сонце, в той час як Джон викресав іскри, чиркаючи кремінним кресалом об кинджал, поки з багаття врешті не почала підніматися цівка диму. Коли перші язики полум’я, затріпотівши, лизнули шматочки кори та суху глицю, підійшов Кворин і зупинився над Джоном.

– Сором’язливе, як дівчина шлюбної ночі,– стиха мовив здоровань-розвідник,– і майже таке ж чарівне. Іноді людина й забуває, яке все-таке полум’я красиве.

Від такого чоловіка важко було очікувати розмов про дівчат і шлюбні ночі. Наскільки було відомо Джону, Кворин усеньке життя провів у Варті. «Чи закохувався він колись, чи одружувався?» Запитати Джон не міг. Натомість заходився роздмухувати вогонь. Щойно полум’я затріщало, він стягнув задубілі рукавиці, щоб зігріти руки, й зітхнув, подумавши, чи може таким приємним бути цілунок. Тепло потекло пальцями, як розтоплене масло.

Піврукий опустився на землю, схрестивши ноги біля вогнища, і світло затанцювало на його суворому обличчі. З п’ятірки розвідників, які зі Скімливого перевалу повернулися назад у сіро-синю пустелю Льодоіклів, лишилося тільки їх двоє.

Спершу Джон плекав надію, що Зброєносець Долбридж зможе затримати дикунів на перевалі. Та коли зачувся ріжок, усі збагнули, що Зброєносець загинув. Незабаром вони запримітили орла, який ширяв у присмерку на великих сіро-синіх крилах, і Скелезмій дістав лук, але не встиг навіть натягнути його – птах уже відлетів за межі досяжності. Ебен, сплюнувши, похмуро вилаявся, поминаючи варгів і шкуромінів.

Того дня вони ще двічі помічали орла й чули позаду в горах відлуння мисливського ріжка. Щоразу, здавалося, трохи ближче. З приходом ночі Піврукий звелів Ебену брати гаронів – свого та Зброєносцевого – й чимдуж скакати на схід, до Мормонта, тою дорогою, якою вони прийшли. Решта ж відтягнуть переслідування на себе. «Пошли Джона,– переконував Ебен.– Скаче він незгірш за мене».

«Джонові відведена інша роль».

«Він ще зовсім хлопчик».

«Ні,– сказав Кворин,– він – вояк Нічної варти».

Зі сходом місяця Ебен відділився від гурту. Скелезмій трішки провів його на схід, а тоді повернувся, щоб замести сліди, і втрьох вони вирушили на південний захід.

Потому дні й ночі злилися в одне. Спали просто в сідлах і зупинялися тільки для того, щоб нагодувати й напоїти гаронів, а тоді знов сідали верхи. І їхали, долаючи голе каміння, похмурі соснові бори й замети старого снігу, крижані гірські гребені й міленькі річки, що не мали і назв. Іноді Кворин або Скелезмій робили петлю в зворотному напрямі, щоб заплутати сліди, та все надаремно. За ними стежили. Щоранку й щовечора вони бачили, як ширяє між гірських піків орел – просто крапочка в безмежжі неба.

Вони саме дерлися на високий гребінь поміж двох гірських вершин, укритих сніговими шапками, коли ярдів за десять, не більше, угледіли біля лігва ощиреного тінь-кота. Звірюка була вихуділа та зголодніла, але від самого її вигляду Скелезмієва кобилиця запанікувала: ставши дибки, вона понесла, і не встиг розвідник її зупинити, як вона вже спіткнулася на крутому схилі та зламала ногу.

Того дня Привид добряче наївся, а Кворин наполіг, що треба підмішати у вівсянку трохи гаронової крові: це додасть їм сил. Від смаку такої бридкої каші Джона мало не вивернуло, але він примусив себе з’їсти. Кожен з розвідників нарізав собі з дюжину смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі, а решту вони лишили тінь-котам.

І мови не було про те, щоб їхати удвох на одному коні. Скелезмій запропонував залягти в засідці й заскочити переслідувачів зненацька. Мабуть, йому б таки вдалося забрати з собою в пекло кількох з них. Але Кворин відмовився. «Якщо хтось із Нічної варти і здатен пройти через Льодоікла сам-один, пішки, то це ти, брате. Ти можеш перейти через гору, яку коню доведеться об’їжджати. Рушай до Кулака. Перекажи Мормонту, що і як бачив Джон. Перекажи йому, що давні сили прокидаються: хай чекає на велетів, варгів, ба й на гірше. Перекажи йому, що дерева знову мають очі».

Нема в нього жодних шансів, подумав Джон, спостерігаючи, як за притрушеним снігом гребенем зникає Скелезмій – чорний жучок, який повзе збриженим білим безміром.

Затим кожна наступна ніч задавалася холоднішою й самотнішою за попередню. Привид не завжди тримався людей, але й далеко не відбігав. Навіть коли вони були не разом, Джон відчував його близькість. І радів цьому. Піврукий-бо був не надто товариський. Кворинова довга сива коса повільно гойдалася в такт крокам коня. Бувало, братчики кілька годин поспіль їхали, не промовивши ні слова,– чулося тільки неголосне шурхання кінських копит по камінню та скигління вітру, який безугавно продував вершини. Засинав Джон сном без сновидінь: йому не снилися ні вовки, ні брати – нічого. «У цій високості навіть сни не живуть»,– казав він собі…

– Гострий у тебе меч, Джоне Сноу? – запитав Кворин Піврукий, що сидів з того боку мінливого багаття.

– Це валірійська криця. Цього меча мені подарував Старий Ведмідь.

– Пам’ятаєш слова своєї обітниці?

– Так.

Ці слова навряд чи забудеш. Промовиш їх – і вже назад не забереш. Вони змінюють життя назавжди.

– То прокажи їх знову – разом зі мною.

– Як хочете.

Під догірним місяцем їхні голоси злилися в один; їх слухав Привид, а гори були їм за свідків.

– Насувається ніч, і починається моя варта. Вона триватиме до самої моєї смерті. Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей. Не вдягну я корони й не здобуду собі слави. Я житиму й помру на своєму посту. Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу. Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

Коли вони договорили, все затихло, чулося тільки слабеньке потріскування полум’я і далеке зітхання вітру. Джон розтискав і стискав обгорілі пальці, подумки чіпляючись за проказані слова, молячись до батькових богів, щоб дали йому сили, коли прийде його час, померти хоробро. Джон підозрював, що Кворинів кінь і дня ще не протягне.

На той час вогонь уже догоряв, і тепло розсіювалося.

– Багаття скоро згасне,– зронив Кворин,– та якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття.

Що на це міг сказати Джон? Він тільки кивнув.

– Може, ми і втечемо,– мовив розвідник.– А може, ні.

– Я смерті не боюся…– Якщо він і збрехав, то тільки наполовину.

– Все не так просто, Джоне.

– Про що ви? – не зрозумів він.

– Якщо нас схоплять, ти мусиш здатися.

– Здатися? – він недовірливо закліпав. Дикуни не брали в полон людей, яких обзивали воронами. Їх убивали, окрім як…– Вони лишають життя тільки клятвопорушникам. Тим, хто до них приєднується, як Манс Рейдер.

– І ти.

– Ні,– похитав він головою.– Ніколи. Ні.

– Так. Я тобі наказую.

– Наказуєте? Але…

– Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя. Ти – вояк Нічної варти?

– Так, але…

– Немає ніяких «але», Джоне. Ти або вояк, або ні.

– Я – вояк,– виструнчився Джон.

– Тоді слухай мене. Якщо нас схоплять, ти перейдеш на їхній бік, як тобі колись пропонувала ота дикунка, яку ти полонив. Тобі можуть наказати пошматувати свій плащ на клапті, дати обітницю на батьковій могилі, проклясти своїх братів і лорда-командувача. Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Роби, як тобі скажуть… але в серці пам’ятай, хто ти і що ти. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними, скільки треба. І приглядайся.

– До чого? – запитав Джон.

– Якби ж знаття! – мовив Кворин. – Твій вовк знайшов у долині Молочноводої їхні розкопки. Чого вони шукають у такій похмурій глушині? Чи знайшли вже? Ось що ти повинен дізнатися, перш ніж повертатися до лорда Мормонта і своїх братів. Ось який обов’язок я покладаю на тебе, Джоне Сноу.

– Я зроблю, як ви кажете,– неохоче погодився Джон,– але… ви ж розповісте їм, так? Бодай Старому Ведмедю? Ви ж їм скажете, що насправді я не зламав своєї обітниці?

Кворин Піврукий задивився на нього через багаття; його очі губилися серед тіней.

– Коли побачуся з ним. Присягаюся,– мовив він нарешті та махнув рукою на вогонь.– Ще дров. Щоб ватра була ясна й гаряча.

Джон пішов нарубати ще гілок, а потім, розламуючи навпіл, підкинув їх у багаття. Дерево давно вже всохло, але у вогні, здавалося, знову ожило: з кожною цуркою прокидалися полум’яні танцюристи, кружляючи та вируючи у своїх осяйних червоних і жовтогарячих нарядах.

– Досить,– раптом сказав Кворин.– А тепер їдьмо.

– Їдьмо? – За колом світла було геть темно, а ніч опустилася холодна.– Їдьмо куди?

– Назад,– Кворин ще разок заліз на свого виснаженого гарона,– Сподіваюся, багаття відверне їхню увагу. Ходім, брате.

Джон натягнув рукавиці й накинув каптур. Навіть коні, здавалося, не хотіли полишати вогню. Сонце давно закотилося, тільки холодне сріблясте сяйво півмісяця ще освітлювало стежку через підступні терени, які лежали позаду. Джон гадки не мав, що задумав Кворин, але, мабуть, це таки шанс. Він на це сподівався. «Не хочу вдавати клятвопорушника, навіть зі шляхетною метою».

Їхали сторожко, рухаючись тихо, як тільки може рухатися верхівець, прямуючи власним слідом, поки не досягли тіснини, де з-поміж двох гір виринав крижаний струмочок. Джон пам’ятав це місце. Перед заходом сонця вони тут напували коней.

– Вода вже покривається льодом,– зауважив Кворин, повертаючи вбік,– бо можна було б проїхати трохи річищем. Та якщо ми зараз розіб’ємо лід, вони цього не проґавлять. Тримайся ближче до скель. Там далі, за півмилі звідси, буде поворот, і ми заховаємося.

Він в’їхав у тіснину. Джон, кинувши останній тоскний погляд на багаття, рушив за ним.

Що далі вони їхали, то щільніше їх обступали стрімчаки. Вершники прямували за підсвіченою місяцем стрічкою струмка до його витоків. Кам’янисті береги, мов бородою, поросли бурульками, але Джон чув буркотіння води під тоненькою крижаною шкуринкою.

На півдорозі шлях їм перепинив гірський обвал – обрушився цілий уламок скелі, але маленькі гарони, які впевнено стояли на ногах, змогли його подолати. За обвалом стрімчаки різко зійшлися, а струмок вивів вершників до підніжжя високого вигнутого водоспаду. В повітрі, наче подих велетенського холодного звіра, висіла імла. Бурхливі води срібно сяяли у світлі місяця. Джон тривожно роззирнувся. «Звідси немає виходу!» Вони з Кворином, може, і здатні видертися по цих стрімчаках, але не з кіньми. А пішки вони довго не протягнуть.

– А тепер швидко,– звелів Кворин. Здоровань на маленькому конику перетнув слизьке від льоду каміння, заїхав просто під стіну води – і зник. Оскільки він не повернувся, Джон буцнув коня п’ятами й поїхав за ним. Гарон хотів позадкувати. Водоспад гамселив їх крижаними кулаками, і від наглого холоду Джонові перехопило подих.

І тут Джон опинився на тому боці; він весь тремтів, мокрий до нитки, але ж він був на тому боці!

В розколину в скелі заледве могла проїхати людина верхи на коні, але далі стрімчаки розступалися, а ґрунт уже був піщаний. Джон відчував, як у бороді в нього замерзає вода. Привид здолав водоспад єдиним лютим стрибком, струсив краплі з хутра, підозріло принюхався до темряви, а тоді під однією з кам’яних стін задер ногу. Кворин уже зліз із коня. Джон зробив те саме.

– Ви знали про це місце.

– Коли я був не старший за тебе, то чув од брата історію про те, як він через цей водоспад погнався за тінь-котом,– Кворин розпріг коня, зняв сідло, вудила, вуздечку та прочесав пальцями розкуйовджену гриву.– В серці гір існує прохід. На світанку, якщо нас не знайдуть, поїдемо далі. Перша варта – моя.

Кворин всівся на землю, прихилившись спиною до скелі, й у сутінках печери перетворився на розмиту чорну тінь. Крізь хлюпотіння води Джон розчув шурхотіння криці по шкірі, що могло означати тільки одне: Піврукий оголив меча.

Джон скинув мокрого плаща, та було надто холодно й вогко, щоб знімати все. Привид розтягнувся поряд з господарем і, перш ніж скрутитися до сну, облизав йому рукавиці. Джон радів його теплу під боком. Цікаво, думав він, чи палахкотить іще з того боку багаття, а чи вже вигоріло. «Якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття». Крізь завісу водоспаду світив місяць, прокладаючи на піску бліду тріпотливу доріжку, та за деякий час і вона зблякла і згасла.

Нарешті прийшов сон, а з ним і кошмари. Джонові наснилися охоплені полум’ям замки й невпокоєні мерці, які повставали з могил. Коли Кворин збудив його, було ще темно. Поки Піврукий спав, Джон сидів спиною до стіни печери, дослухаючись до води й чекаючи світанку.

Вдосвіта обидва пожували по смужці напівзамерзлої конини, знов осідлали гаронів і застебнули на плечах свої чорні плащі. За свою варту Піврукий наробив півдюжини смолоскипів, просочивши пучки сухого моху олією, яку возив у саквах. Тепер він запалив перший смолоскип і рушив у темряву, тримаючи перед собою бліде полум’я. Джон пішов за ним, ведучи коней. Кам’яниста стежка повзла-повивалася – вниз, угору, знову круто вниз. Місцями настільки вужчала, що важко було переконати коней: вони зможуть протиснутися. «Заки виїдемо назовні, точно відірвемося,– говорив собі дорогою Джон.– Навіть орел не може бачити крізь камінь. Ми відірвемося, тоді помчимо на Кулак і перекажемо Старому Ведмедю все, що дізналися».

Та коли вони за кілька довгих годин знову вийшли на світло, на них уже чигав орел, сидячи на всохлому дереві за три сотні футів угору по схилу. Привид по скелі пострибав до нього, але птах, змахнувши крилами, злетів у повітря.

Кворин, проводжаючи політ очима, стиснув губи.

– Тут найкраще місце для опору,– заявив він.– Печера захищає нас згори, і ззаду не підкрадешся – хіба пройшовши крізь гору. Гострий у тебе меч, Джоне Сноу?

– Так.

– Нагодуймо коней. Вони браво нам служили, бідолахи.

Джон віддав своєму гарону залишки вівса й погладив гриву, а Привид тим часом нетерпляче блукав між каміння. Щільніше натягнувши рукавиці, Джон розім’яв обпечені пальці. «Я – щит, який боронить людську державу».

У горах луною полетіла сурма мисливського ріжка, а за мить долинуло брехання собак.

– Скоро вже будуть тут,– мовив Кворин.– Тримай свого вовка в руках.

– Привиде, до мене,– гукнув Джон. Деривовк, наструнчивши хвоста, неохоче повернувся до нього.

Дикуни випірнули з-за гребеня менш як за півмилі звідси. Перед ними бігли собаки – ощирені сіро-коричневі звірюки з чималою домішкою вовчої крові. Привид, наїжачивши хутро, вискалив зуби.

– Тихо,– пробурмотів Джон.– Стій.

Над головою почувся шурхіт крил. Приземлившись на оголену породу, орел переможно заклекотів.

Мисливці наближалися сторожко, либонь, боячись стріл. Джон нарахував чотирнадцятеро, а з ними – восьмеро собак. Десь половина з них ховали обличчя за грубими дерев’яними або шкіряними шоломами. З обох флангів лучники вже припасовували стріли до тятив маленьких луків з дерева й рогу, але не спускали. Решта були озброєні списами й обушками. В одного була пощерблена кам’яна сокира. Захищали їх розрізнені деталі лат, які вони познімали з убитих розвідників чи награбували під час нальотів. Дикуни не добувають руди й не плавлять заліза, та й на північ від Стіни небагато ковалів і ще менше кузень.

Кворин витягнув меча. Історія про те, як він навчився рубатися лівою рукою, потому як позбувся половини правої долоні, вже стала легендою: подейкували, що зараз він управляється з клинком навіть краще, ніж перед тим. Джон пліч-о-пліч став зі здорованем-розвідником і висмикнув з піхов Довгопазура. Незважаючи на холод, очі йому щипало від поту.

За десять ярдів від печери мисливці зупинилися. Уперед виїхав ватажок верхи на тварині, більше схожій на гірського козла, ніж на коня, якщо судити з того, як упевнено вона дерлася нерівним схилом. Коли чоловік і скакун наблизилися, до Джона долинув брязкіт: на обох була кістяна збруя. Кості коров’ячі, овечі, цапині, кості турів і лосів, костомахи волохатих мамонтів… і людські кості також.

– Тарарах! – з крижаною люб’язністю вигукнув Кворин.

– Для ворон я – кістяний лорд.

Шолом вершника був зроблений з проваленого черепа велета, а по рукавах на дублену шкіру понашивали ведмежих пазурів.

– Щось я лорда тут не бачу,– пирхнув Кворин.– Тільки собаку, обвішаного курячими кістками, який тарахкає під час їзди.

Дикун засичав від люті, і його скакун став дибки. Чоловік і справді тарахкав, Джон це чув: кості нанизані були нещільно, тож від кожного руху гримотіли й гуркотали.

– Скоро тарахкатимуть твої кості, Піврукий. Я твою шкіру зварю, а з ребер зроблю кольчугу. З зубів твоїх руни вирізьблю, а з твого черепа вівсянку їстиму.

– Треба тобі мої кості – їдь ближче.

Але цього Тарараху, схоже, робити не хотілося. Чисельність його гурту давала невелику перевагу в обмеженому просторі скель, де зайняли позицію чорні брати: щоб викурити їх з печери, дикунам довелося б підходити по двоє. Однак позаду ватажка з’явилася вершниця – одна з войовничих жінок, яких прозивали списосуджєними.

– Нас десять і чотири до двох, ворони, і вісім собак проти вашого вовка,– гукнула вона.– Хоч бийтеся, хоч тікайте, а ви в нас у руках.

– Покажи їм,– звелів Тарарах.

Жінка застромила руку в заплямований кров’ю мішок і видобула звідти трофей. Ебен був голомозий як яйце, тож вона тримала голову за вухо.

– Загинув хоробро,– сказала жінка.

– Але загинув,– мовив Тарарах,– як і ви загинете.

Він витягнув бойовий топір і потрусив ним над головою. То була гарна криця, з лихим полиском на обосічному лезі: Ебен не належав до тих, хто занехаює зброю. Позаду ватажка уже з’юрмилася решта дикунів, обсипаючи розвідників кпинами. Кілька з них для глузування обрали Джона.

– Це твій вовчик, хлопче? – гукнув худорлявий парубок, дістаючи молотило з кам’яним бияком.– До заходу сонця він мені на шубу піде.

На тому боці шереги інша списосуджена розхристала пошарпане хутро, оголивши перед Джоном великі білі груди.

– Малюк хоче до мамці? Ходи посмокчи, хлопчику!

Гавкали собаки.

– Глузують, бо хочуть, щоб ми дурниць накоїли,– Кворин зупинив на Джоні довгий погляд.– Пам’ятай мій наказ.

– Час нам зігнати ворон з гніздечка,– гукнув Тарарах, перекрикуючи галас.– Обскубти їх!

– Ні! – зірвалося з Джонових вуст, поки лучники не спустили стріл.– Ми здаємося!

– Мене попереджали, що байстрюча кров – зрадлива,– холодно сказав позаду Кворин Піврукий.– Тепер бачу на власні очі. Біжи до своїх нових хазяїв, боягузе!

Спалахнувши, Джон спустився схилом до Тарараха, який сидів на коні. Поглянувши на нього крізь прорізи в шоломі, дикун мовив:

– Вільному народу боягузи не потрібні.

– Він не боягуз,– стягнув з голови овечий шолом один з лучників і труснув розкошланим рудим волоссям.– Це Вічнозимський Байстрюк, який урятував мені життя. Хай живе.

Джон зустрівся очима з Ігриттою, але йому забракло слів.

– Хай помре,– не вступався кістяний лорд.– Чорний ворон – підступний птах. Я йому не довіряю.

На скелі в них над головами орел, ляснувши крилами, розітнув повітря лютим клекотом.

– Птах тебе ненавидить, Джоне Сноу,– мовила Ігритга.– І недарма. До того як ти його вбив, він був людиною.

– Я не знав,– чесно сказав Джон, силкуючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав на перевалі.– Ти казала, Манс мене прийме.

– І прийме,– запевнила Ігритта.

– Манса тут немає,– мовив Тарарах.– Випусти йому кишки, Рагвіло.

Дебела списосуджена, примруживши очі, сказала:

– Якщо ворон хоче приєднатися до вільного народу, нехай покаже свою майстерність і доведе, що не бреше.

– Зроблю все, що скажете,– силувано вимовив Джон.

Тарарах зареготав, і його кістяний панцир гучно заторохтів.

– То вбий Піврукого, байстрюче.

– Куди йому,– зронив Кворин.– Тільки відступися, Сноу, і помреш!

І тут перед Джоном виник Кворинів меч, і Довгопазур сам стрибнув угору, блокуючи удар. Від зіткнення у Джона з руки мало не вилетів байстрючий клинок, а сам він хитнувся назад. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся». Джон обіруч стиснув меча і сам завдав удару, але здоровань-розвідник відбив його вбік з презирливою легкістю. Вони наскакували й відступали, вирували чорні плащі, юнацька прудкість боролася з дикою міццю Кворинових ліворуких ударів. Довгий меч Піврукого, здавалося, рубає водночас усюди, сиплючи зливу ударів то з одного боку, то з іншого, відтісняючи Джона та збиваючи з рівноваги. Він уже відчував, як німіє рука.

Навіть коли Привидові зуби зімкнулися на литці розвідника, Кворин примудрився втриматися на ногах. Та в той момент, як він здригнувся, він відкрився. І Джон устиг завдати удару і крутнутися. Розвідник уже відхилявся, і якусь мить здавалося, що Джонів меч не досяг мети. Й раптом на шиї здорованя проступила низка кривавих сліз, ясних як рубінове намисто, кров хлянула фонтаном, і Кворин Піврукий упав.

З Привидового писка скрапувала кров, але в байстрючого леза забруднився тільки кінчик – останні півдюйма. Джон відтягнув деривовка й опустився навколішки, обхопивши його однією рукою. У Кворинових очах уже згасало світло.

– …гострий,– зронив він, здіймаючи покалічені пальці. Але рука його впала, і він помер.

«Він знав,– тупо подумав Джон.– Він знав, чого вони від мене вимагатимуть». А тоді йому пригадалися Семвел Тарлі, і Грен, і Стражденний Ед, і Пип з Жабою, які лишилися в Чорному замку. Він і їх усіх втратив, як втратив Брана, Рикона і Роба? Хто він тепер? Хто?

– Підведіть його.

Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався.

– Ім’я в тебе є?

За нього відповіла Ігритта.

– Його звати Джон Сноу. Він од крові Едарда Старка, з Вічнозиму.

– Хто б міг подумати? – розреготалася Рагвіла.– Кворина Піврукого зарубав лордійчуцький підтумок!

– Випусти йому кишки,– повторив Тарарах, який і досі сидів верхи. Орел підлетів до нього і, клекочучи, присів на його кістяний шолом.

– Він здався,– нагадала Ігритта.

– Ага, і брата зарубав,– мовив негарний коротун у побитому ржею залізному напівшоломі.

Тарарах, торохкаючи кістьми, під’їхав ближче.

– Це вовк зробив, а не він. От паскудство! Це я мав убити Піврукого.

– Та бачили ми, як ти радо кинувся його вбивати,– підкусила Рагвіла.

– Він – варг,– мовив кістяний лорд,– і ворон. Мені він не подобається.

– Може, він і варг,– сказала Ігритта,– але ж нас це ніколи не лякало.

Усі згідливо заґелґотали. В западинах пожовклого черепа-шолома зблиснули злобно очі, але Тарарах неохоче здався. «Це і справді вільний народ»,– подумав Джон.

Кворина Піврукого спалили там, де й упав, збудувавши погребальне багаття з глиці, хворосту й обламаного гілля. Дерево ще було зелене, тож горіло слабко й диміло, здіймаючи в тверду блакить неба чорний султан. Потому Тарарах одібрав для себе трохи обгорілих костей, а решта кинули жереб, розігруючи розвідникову збрую. Ігритта виграла його плащ.

– Вертатимемося через Скімливий перевал? – запитав її Джон. Він не був певен, чи зможе знову видертися на ці вершини сам і чи витримає ще один перехід його гарон.

– Ні,– відповіла вона.– Позаду нічого немає,– вона кинула на нього сумний погляд.– Манс уже спустився до гирла Молочноводої і марширує до вашої Стіни.

Бран

Попіл падав, як м’який сірий сніг.

А він по сухій глиці та брунатному листі нечутно біг до узлісся, де розступалися сосни. За широкими полями виднілися велетенські людські скелі, непохитні у вирі полум’я. Віяв гарячий вітер, насичений духом крові й паленого м’яса,– такий міцний, що потекла слина.

Та якщо один запах притягував, інші відштовхували. Він понюхав дим, який приніс вітер. Люди, багато людей, і багато коней, і вогонь, вогонь, вогонь! Немає небезпечнішого запаху – навіть твердий холодних пах заліза не такий, навіть дух людських пазурів і панцирів. Від диму й попелу туманились очі, а в небі виднілася величезна крилата змія, яка з сичанням вивергала вогненну ріку. Він ощирив зуби, але змія вже зникла. Позаду стрімчаків високе полум’я пожирало зорі.

Всю ніч тріскотів вогонь, а одного разу так заревіло та гримнуло, що під лапами стрибнула земля. Брехали та скімлили собаки, іржали перелякані коні. Ніч тремтіла од виття: це вила людська зграя, скиглила від страху й дико кричала, реготала і верещала. Немає звіра, галасливішого за людину… Нашорошивши вуха, він дослухався, а його брат ричав на кожен почутий звук. Удвох вони нишпорили попід деревами, а сосновий вітер гнав по небу попіл та іскри. З часом полум’я почало спадати й нарешті згасло. Того ранку сонце зійшло сіре й димчасте.

Тільки тоді він вийшов з-під дерев, повільно перетнув поля. За ним майнув брат, якого приманював запах крові та смерті. Вони безшумно бігли через лігва, які збудували собі люди з дерева, трави та глини. Багато з них згоріло, багато завалилося, решта ж стояли, як і раніше. Та ніде не було ні знаку, ні запаху живих людей. Трупи обсіли ворони, які з круканням злітали в повітря, коли вони з братом наближалися. Розбігалися перед ними й дикі собаки.

Під велетенськими сірими стрімчаками шумно здихав кінь: силкувався звестися на зламану ногу й, падаючи, іржав. Брат обійшов його, а тоді вчепився зубами йому в горлянку; кінь тільки слабко хвицав ногами, закотивши очі. Коли ж і він хотів наблизитися до трупа, брат клацнув зубами та прищулив вуха, тож він стукнув його передньою лапою і вкусив за ногу. Довго вони борюкалися серед трави, землі, опалого листя й попелу поряд з мертвим конем, поки брат не перекотився на спину, здаючись, підібгавши хвоста. Він іще раз куснув брата за виставлену шию, тоді поїв сам, дозволив поїсти йому й облизав кров з його чорного хутра.

І тут його почала затягувати темрява – дім шепотань, де люди всі незрячі. Він відчував на собі його холодні пальці. В ніс увірвався його кам’яний запах. Він намагався опиратися. Він не любив темряви. Він-бо вовк. Мисливець, ловець і вбивця, їхнє з братами й сестрами місце – в лісовій гущавині, де можна вільно бігати попід зоряним небом. Сівши, він задер голову й завив. «Я не піду,– лементував він.– Я – вовк, я не піду». Але темрява все одно загусала, затуляючи очі, забиваючи ніс і затикаючи вуха, він більше не міг ні бачити, ні нюхати, ні чути, ні бігати; зникли сірі стрімчаки, зник мертвий кінь, зник і брат, і все стало чорне і непорушне, чорне і холодне, чорне і мертве, чорне…

– Бране,– покликав тихий як шепіт голос.– Бране, повертайся. Повертайся, Бране, мерщій. Бране…

Заплющивши трете око, Бран розплющив інші два – старі, сліпі. В темряві всі люди незрячі. Але його хтось обіймав. Він відчував на собі руки, відчував тепло тіла, яке тулилося до нього. Чув, як Годор співає тихенько собі під ніс: «Годор, годор, годор».

– Бране? – долинув Мірин голос.– Ти гак сіпався, так жахливо кричав! Що ти бачив?

– Вічнозим,– неслухняний язик, мов чужий, ледве обертався в роті. «Одного дня, повернувшись, я вже й заговорити не зможу».– Вічнозим. У вогні. Пахло кіньми, і крицею, і кров’ю. Всіх повбивали, Міро.

Він відчув на обличчі дотик її руки, яка відкинула назад волосся.

– Ти весь спітнів,– сказала Міра.– Пити хочеш?

– Хочу,– погодився він. Вона піднесла до вуст йому бурдюк, і Бран так жадібно почав ковтати, аж вода побігла з кутика рота. Повертаючись, він завжди відчував слабкість і спрагу. І голод. Йому пригадався присмертний кінь, смак крові в роті, запах паленого м’яса в ранковому повітрі.– Скільки?..

– Три дні,– відповів Джоджен. Хлопець підійшов нечутно, а може, і був тут весь час: у цьому сліпому чорному світі Бран не мав певності.– Ми вже боялися за тебе.

– Я був з Літом,– пояснив Бран.

– Задовго. Ти себе голодом замориш. Міра потроху вливала тобі воду в горло, а губи ми тобі мастили медом, але цього недосить.

– Я їв,– сказав Бран.– Ми вполювали лося, а тоді довелося відганяти лісокота, який хотів його відібрати.

Кіт був рудувато-коричневий, вполовину менший за деривовків, але затятий. Бран пам’ятав його мускусний запах і те, як він гарчав на них з дубової гілки.

– Це вовк їв,– мовив Джоджен,– а не ти. Обережніше, Бране. Пам’ятай, хто ти.

Він і так добре пам’ятав, хто він: малий Бран, Бран-каліка. «Ліпше вже Бран-бестія». Невже дивно, що йому краще спати й бачити сни Літа – вовчі сни? Тут, у холодній вогкій темряві гробниці, його третє око нарешті розплющилося. З Літом він міг встановити зв’язок, коли схоче, а одного разу навіть торкнувся Привида й поговорив з Джоном. Хоча, можливо, все це йому тільки наснилося. І тепер він не міг збагнути, чому Джоджен завжди намагається витягнути його назад. Спираючись на руки, Бран сів.

– Маю розповісти Оші, що я бачив. Вона тут? Куди вона пішла?

Відповіла сама дикунка.

– Нікуди, мілорде. Я вже наблукалася в темряві.

Долинув шурхіт підошов по камінню, Бран обернув голову на звук, але нічого не побачив. Йому здавалося, він чує її запах, але певності не було. Всі люди смердять однаково, а в нього ніс не такий чутливий, як у Літа, щоб їх розрізняти.

– Вчора ввечері я насцяла на ногу королю,– провадила Оша.– А може, і зранку – хтозна. Я спала, та вже не сплю.

Вони всі тут багато спали, не тільки Бран. Більше не було чого робити. Спати, їсти, знову спати, іноді трохи побалакати… але недовго, і то пошепки – про всяк випадок. Оша була б не від того, щоб усі взагалі мовчали, але як утихомириш Рикона чи змусиш Годора припинити нескінченно бурмотіти собі під ніс «Годор, годор, годор»?

– Ошо,– заговорив Бран,– я бачив Вічнозим у вогні.

Ліворуч чулося тихе Риконове посопування.

– Це сон,– сказала Оша.

– Вовчий сон,– мовив Бран.– Я чув і запахи. Ніщо не зрівняється з духом вогню чи крові.

– Чиєї?

– Крові людей, коней, собак – усіх. Треба піти подивитися.

– У мене тільки одна шкура,– сказала Оша.– А якщо той головоногий королевич мене злапає, то злупить її в мене зі спини батогом.

У темряві Мірина рука знайшла Бранову й потиснула.

– Якщо боїтеся, піду я.

Почувся шурхіт пальців по чомусь шкіряному, тоді скрегіт кремінного кресала об крицю. Ще і ще. Злетіла іскра, запалила пломінчик. Оша легенько дмухнула. Вихопився довгий білий язик полум’я, потягнувся вгору, як дівча навшпиньках. Над ним плавало Ошине обличчя. Вона торкнулася полум’я головкою смолоскипа. Обмазка спалахнула, наповнюючи світ жовтогарячим сяйвом, і Бран змушений був примружитися. Світло збудило Рикона, який, позіхаючи, сів.

Ворухнулися тіні, і на мить здалося, що й мертві теж устають. Ліанна і Брандон, їхній батько лорд Рикард Старк, його батько лорд Едвіл, лорд Віллам і його брат Артос Невблаганний, лорд Донор і лорд Берон і лорд Родвел, одноокий лорд Джонел, лорд Барт і лорд Брандон і лорд Креган, який воював з Лицарем-Драконом. На своїх кам’яних престолах вони сиділи з кам’яними вовками біля ніг. Сюди вони спустилися, коли з їхніх тіл висоталося тепло,– тут була темна зала мертвих, куди боялися ступити живі.

А в печері порожньої гробниці, яка чекала на лорда Едарда Старка, під його величною кам’яною подобою, скулилися довкруж купки хліба, води і м’яса шестеро втікачів.

– Лишилося вже мало,– пробурмотіла Оша, мружачись на їхні запаси.– Все одно скоро треба буде вилазити нагору, аби щось украсти, бо ще доведеться Годора їсти.

– Годор,– мовив Годор, широко до неї усміхаючись.

– Нагорі день чи ніч? – міркувала Оша.– Я вже лік втратила.

– День,– сказав їй Бран,– але темно від диму.

– Мілорд певен?

Навіть не ворухнувши покаліченим тілом, він випірнув назовні – і якусь мить бачив одразу дві картинки. Стояла Оша, тримаючи смолоскип, поряд скулилися Міра з Джодженом і Годором, а довга шерега високих гранітних стовпів, за якими сиділи давно мертві лорди, тягнулася у нескінченність… але видно було і Вічнозим, сірий від диму, з почорнілою і перехнябленою масивною дубовою брамою, окутою залізом;

і опущений підйомний міст, обплетений обірваними ланцюгами, якому бракувало дощок. У рові плавали тіла, мов острівці для ворон…

– Певен,– оголосив Бран.

Оша якусь мить поміркувала.

– Тоді ризикну глянути. А ви тримайтеся поблизу. Міро, принеси Бранів кошик.

– Ми повертаємося додому? – збуджено запитав Рикон.– Хочу свою конячку. А ще хочу яблучного пирога, і масла, і меду, і Кошлая. Ми підемо до Кошлая?

– Так,– пообіцяв Бран,– тільки будь тихо.

Міра повісила плетений кошик Годору на спину й допомогла посадити в нього Брана, просунувши його безпомічні ноги у дірки. Він відчував дивний трепет у животі. Він знав, що на них чекає нагорі, але йому все одно було страшно. Гурт рушив; Бран озирнувся кинути останній погляд на батька, і йому здалося, що в очах лорда Едарда застиг сум, так наче він не хотів їх відпускати. «Ми мусимо йти,– подумав Бран.– Уже час».

В одній руці Оша несла свій довгий дубовий спис, а в другій – смолоскип. На спині в неї висів меч без піхов – один з останніх, на якому ще було Мікенове тавро. Коваль викував цей меч для могили лорда Едарда – щоб його дух упокоївся. Але після загибелі Мікена, відколи зброярню вартували залізні, важко було втриматися й не забрати собі гарну крицю, навіть якщо це означало осквернити могилу. Міра взяла собі клинок лорда Рикарда, хоч і нарікала, що він заважкий. Брандон узяв меча свого тезки – меча, викуваного для дядька, якого він не знав. Він розумів, що в бійці з каліки навряд чи буде користь, але приємно було потримати клинок у руці.

Та то була тільки гра, і Бран це усвідомлював.

У великій, схожій на печеру крипті відлунювали їхні кроки. Тіні позаду проковтнули батька, а тіні попереду відступали, відкриваючи інші статуї – не просто лордів, а давніх королів на Півночі. На чолах вони мали кам’яні корони. Торен Старк, Король-на-колінах. Едвін Весняний Король. Теон Старк на прізвисько Голодний Вовк. Брандон Палій і Брандон Корабельник. Джора і Джонос, Брандон Безпутник, Волтон Місячний Король, Едеріон Наречений, Ейрон, Бенджен Милий і Бенджен Прикрий, король Едрик Снігова Борода. Обличчя їхні були суворі та сміливі, і дехто з них накоїв чимало лиха, та все одно це були Старки, і Бран знав про них усі перекази. Він ніколи не боявся крипти: вона була невід’ємною частиною домівки і частиною його самого, і він завжди знав, що одного дня теж тут лежатиме.

Але зараз його певність похитнулася. «Якщо вийду нагору, чи я ще повернуся вниз? А коли помру, де я опинюся?»

– Чекайте,– звеліла Оша, коли вони підійшли до гвинтових кам’яних сходів, які вели і нагору, і вниз, на глибші поверхи, де на своїх темних престолах сиділи ще древніші королі. Вона передала смолоскип Мірі.– Нагору вилізу навпомацки.

Деякий час іще чулися її кроки, але вони все даленіли й даленіли, поки не стихли остаточно.

– Годор,– занепокоївся Годор.

Брандон сотню разів повторював собі, як йому набридло ховатися в темряві, як хочеться знову побачити сонце, знову крізь вітер і дощ проїхатися на коні. Та коли ця мить прийшла, він злякався. В темряві він почувався в безпеці: коли навіть руки не бачиш у себе під носом, легко повірити, що й ворог тебе не побачить. Та й камінні лорди додавали йому мужності. Навіть не бачачи їх, він знав, що вони там.

Минуло, здалося, чимало часу, заки знов долинули звуки. Бран уже боявся, що з Ошею щось сталося. Братик нетерпляче крутився.

– Хочу додому! – вигукнув він.

– Годор,– покивав головою Годор.

А тоді почулися кроки, і за кілька хвилин у колі світла з’явилася Оша з похмурим виразом на обличчі.

– Щось тримає двері. Не можу зрушити їх з місця.

– Годор зрушить що завгодно,– сказав Бран.

Оша оцінила здорованя-конюшого поглядом.

– Може бути. То ходімо.

Сходи були вузькі, тому йшли по одному. Перед вела Оша. За нею тримався Годор, а в нього за спиною скорчився Бран, щоб головою не чиркати об стелю. Далі йшла Міра зі смолоскипом, а замикав тил Джоджен, ведучи за руку Рикона. По колу й по колу, все вгору і вгору. Бранові здалося, що він занюхав дим, та, мабуть, то був дим від смолоскипа.

Двері до крипти зроблені були з залізодрева. Старі й важкі, вони прилягали до землі під кутом. Підходити до них люди могли тільки поодинці. Оша, опинившись поряд, спробувала знову їх штовхнути, та Бран бачив, що все це марно.

– Нехай Годор спробує.

Довелося спершу витягати з кошика Брана, щоб його не розчавило. Міра присіла біля нього на сходах, обійнявши рукою за плечі, а Оша з Годором помінялися місцями.

– Відчини двері, Годоре,– попросив Бран.

Велетень-конюший поклав обидві руки на двері, штовхнув – і забуркотів:

– Годор?

Він лупонув кулаком по дереву, але двері й не ворухнулися.

– Годор!

– Спиною штурхни,– порадив Бран.– Або ногою.

Розвернувшись, Годор штовхнув двері спиною. І ще. І ще.

– Годор!

Одну ногу поставивши на сходинку вище, щоб зігнутися під тим самим кутом, під яким стояли двері, він спробував підняти їх угору. Цього разу двері застогнали й зарипіли.

– Годор!

Він підняв і другу ногу на сходинку вище, розставив ступні, напружився – і випростався. Обличчя в нього почервоніло від зусиль, а жили на шиї, Бран бачив, нап’ялися.

– Годор, годор, годор, годор, годор, ГОДОР!

Зверху почулося глухе торохтіння. І знагла двері смикнулися вгору, а на Бранове обличчя впало денне світло, на мить засліплюючи його. Ще один поштовх – і долинув гуркіт каміння, а прохід нарешті звільнився. Оша тицьнула в отвір своїм списом, а тоді вилізла й сама, і Рикон тут-таки протиснувся у Міри між ніг, щоб і собі вийти. Годор повністю відчинив двері та вийшов на поверхню. Останні кілька сходинок нести Брана довелося Рідам.

Небо було блідо-сірим, а навколо клубочився дим. Вони стояли в тіні Першої фортеці – тобто того, що від неї лишилося. Ціла стіна будівлі відкололась і завалилася. Двір засипало камінням і уламками химер. «Вони впали там, де і я»,– подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розпалися на стільки шматочків, що можна було тільки дивуватися, як вдалося вижити Брану. Неподалік ворони обдзьобували мерця, якого привалило камінням, але він лежав долілиць, тож Бран не міг угадати, хто це.

Першою фортецею вже не користувалися кількасот років, але зараз вона ще більше, ніж раніше, нагадувала голий кістяк. Вигоріли всі перекриття і всі балки. Там, де відпала стіна, можна було зазирнути в кімнати, навіть у вбиральню. Але позаду неї і досі стояла зруйнована вежа, не більш обгоріла, ніж завжди. Джоджен Рід кашляв від диму.

– Відведіть мене додому! – вимагав Рикон.– Хочу додому!

Годор тупав ногами по колу.

– Годор! – тоненько скиглив він. А вони стояли, тулячись докупи, серед руїни та смерті.

– Ми так шуміли, що можна було дракона збудити,– сказала Оша,– але ніхто не вийшов. Замок – мертвий і спалений, як і наснилося Брану, та нам ліпше…– вона різко урвала мову, зачувши позаду якийсь звук, і рвучко розвернулася зі списом напоготові.

З-поза зруйнованої вежі з’явилися дві темні сухоребрі істоти, які помалу пробиралися через завали каміння. Рикон радісно заверещав: «Кошлай!» – і чорний деривовк кинувся до нього. Літо підійшов повільніше, потерся головою об руку Брана, лизнув у обличчя.

– Треба йти,– мовив Джоджен.– Стільки мерців – це привабить інших вовків, не тільки Літа з Кошлаєм, та й не всі вони будуть чотириногі.

– Ага, і дуже скоро,– погодилась Оша,– але нам потрібні харчі, та й, може, хтось тут і вижив. Тримаймося разом. Міро, підніми щит і затуляй нас із тилу.

На те, щоб помалу обійти замок, пішов весь ранок. Великі гранітні стіни вціліли, де-не-де почорнілі від вогню, та загалом неторкані. Але за цими стінами панували згуба й заглада. Обгорілі двері до великої зали ще димілися, а всередині рухнула стеля: не витримали крокви. Жовто-зелені шибки скляних садів були потрощені на друзки, плоди та квіти обірвані, а дерева полишені просто неба помирати. Від дерев’яної стайні, вкритої соломою, лишився тільки попіл і мертві коні. Бран подумав про Танцівницю, і йому захотілося плакати. Під бібліотечною вежею парувало мілке озерце, а в тріщини в стіні струменіла гаряча вода. Міст поміж дзвіницею і гайвононником рухнув у двір, а з ним і башточка мейстра Лувіна. Крізь вузькі підвальні віконця під Великою фортецею пробивалося тьмяно-червоне світло, а на одному зі складів теж досі не вщух вогонь.

Дорогою Оша тихенько гукала крізь розвіяний дим, але ніхто не озивався. Дорогою трапився собака, що обгризав труп, але, занюхавши деривовків, він миттю втік; решту ж псів забили просто на псарні. Коло одних мерців упадали круки з гайворонника, а коло інших – ворони зі зруйнованої вежі. Бран упізнав Рябого Тима навіть після того, як хтось йому сокирою приклався до обличчя. Якийсь обгорілий труп сидів під спопелілим материним септом, виставивши перед собою руки та стиснувши кулаки, наче готовий відбиватися від будь-кого, хто до нього наблизиться.

– Боги милостиві,– стиха вигукнула розлючена Оша,– Чужі б узяли тих, хто це зробив!

– Це зробив Теон,– сердито сказав Бран.

– Ні. Поглянь,– вона вказала списом на той кінець двору.– Он один з його залізних. І он. А он Грейджоїв румак, бачиш? Вороний, весь прошитий стрілами,– і вона, хмурячись, рушила поміж мертвих.– Ось Чорний Лорен…– Лорена так порубали, що його борода тепер здавалася рудою,– Чимало він з собою людей забрав,– зронила Оша й ногою перевернула інше тіло.– Ось герб. Чоловічок, весь червоний.

– Облуплений чоловік Страхфорту,– сказав Бран.

Літо, загарчавши, метнувся геть.

– Богопраліс! – Міра Рід кинулася за деривовком, піднявши щит і остень. Інші побігли за нею, пробиваючись крізь дим і завали каміння. Попід деревами повітря було солодшим. Вигоріло декілька сосон на узліссі, але в гущавині волога земля й зелень лісу подолали полум’я.

– У живому лісі є сила,– мовив Джоджен Рід, так наче прочитав Бранові думки,– і сила ця не слабша за вогонь.

На березі чорного ставка, у прихистку серцедерева, долілиць лежав у болоті мейстер Лувін. Серед вологого листя, де він повз, тягнувся кривавий слід. Над мейстром застиг Літо, і Бран спершу подумав, що Лувін мертвий, та коли Міра торкнулася його шиї, мейстер застогнав.

– Годор? – жалібно спитав Годор.– Годор?

Вони обережно перевернули Лувіна на спину. Він весь був сірий: сірі очі й сиве волосся, та й мантія колись була сірою, тільки зараз потемніла від крові.

– Бране! – тихо зронив він, побачивши хлопця, який сидів у Годора за спиною.– І Рикон! – він усміхнувся.– Боги милостиві. Я так і знав…

– Знали? – невпевнено перепитав Бран.

– Ноги, я ж бачив… одяг пасував. Але м’язи на ногах… бідолашний хлопчина…– мейстер закашлявся, і з горла хляпнула кров.– Ви зникли… в лісі… як вам це вдалося?

– Ми не ходили в ліс,– пояснив Бран.– Ну, тобто дійшли до узлісся, а тоді повернулися. Вовків я послав, щоб вони лишили слід, а ми заховались у батьковій могилі.

– У крипті,– хихикнув мейстер, і на губах проступила кривава піна. Коли він спробував ворухнутися, то від болю аж подих затамував.

Бранові на очі накотилися сльози. Коли поранять людину, її несуть до мейстра, та що вдієш, коли поранений мейстер?

– Треба зробити ноші, щоб його нести,– сказала Оша.

– Немає сенсу,– озвався Лувін.– Я помираю, жінко.

– Ні, ви не можете,– сердито крикнув Рикон.– Не можете!

Кошлай поряд з ним ощирив зуби й загарчав.

– Тихше, дитинко,– усміхнувся мейстер,– я набагато старший за тебе. І можу… померти, коли схочу.

– Годоре, вниз,– скомандував Бран. Годор опустився поряд з мейстром навколішки.

– Слухай,– звернувся Лувін до Оші,– королевичі… Робові спадкоємці. Їм не можна… не можна разом… чуєш?

– Ага,– дикунка зіперлася на списа.– Нарізно безпечніше. Та куди їх доправити? Я думала, може, до тих Сервинів…

Мейстер Лувін похитав головою, хоча ясно видно було, яких зусиль йому це коштувало.

– Сервинів малий загинув. Сер Родрик, Леобальд Толгарт, леді Горнвуд… усі зарубані. Пущанський Насип упав, і Кейлінський Рів, і скоро впаде Торенів Квадрат. На Скелястому узбережжі залізні. А на сході – Болтонів Байстрюк.

– Тоді куди? – запитала Оша.

– Біла Гавань… до Амберів… не знаю… війна всюди… сусіди воюють між собою, а зима на підході… яке безглуздя, яке чорне божевілля!..– мейстер Лувін, потягнувшись, ухопив Брана за руку, розпачливо стиснув.– Ти маєш бути сильний. Сильний.

– Я буду,– пообіцяв Бран, хоч це буде важко. Убитий сер Родрик, і мейстер Лувін – усі, усі…

– Добре,– сказав мейстер,– Гарний хлопчик. Батьків… батьків син, Бране. А тепер ідіть.

Оша глянула на богопраліс, на червоний лик, вирізьблений на білому стовбурі.

– Лишивши вас богам?

– Будь ласка…– ковтнув мейстер,– ковток води і… і зроби мені останню послугу… якщо твоя ласка…

– Ага,– вона обернулася до Міри.– Забери хлопців.

Джоджен з Мірою взяли за руки Рикона й повели геть. За ними попрямував Годор. Вони пробиралися між дерев, і низькі гілки хльостали Брана по обличчю, а листя стирало сльози. За кілька хвилин Оша приєдналася до них у дворі. Про мейстра Лувіна вона не сказала ні слова.

– Годор лишається з Браном, він – його ноги,– коротко кинула дикунка.– А Рикона я візьму з собою.

– Ми підемо з Браном,– сказав Джоджен Рід.

– Я так і думала, що ви схочете,– мовила Оша.– Мабуть, вийду крізь Східну браму, тоді якийсь час рухатимуся королівським гостинцем.

– Ну, ми вийдемо з Мисливської брами,– сказала Міра.

– Годор,– підтвердив Годор.

Спершу зупинилися біля кухні. Оша розшукала кілька обгорілих хлібин, які, проте, ще можна було назвати їстівними, і навіть холодну смажену птицю, яку розділила навпіл. Міра відкопала горщик меду й великий мішок яблук. Надворі вони попрощалися. Рикон, схлипуючи, чіплявся Годору за ногу, поки Оша не ляснула його ратищем списа. Тоді він слухняно пішов за нею. За ними побіг Кошлай. Останнє, що бачив Бран,– це деривовчий хвіст, який зник за зруйнованою вежею.

Залізні звідні ґрати, які захищали Мисливську браму, так покрутилися від жару, що більш як на фут на піднімалися. Довелося одне по одному протискуватися під гостряками.

– Ми підемо до вашого лорда-батька? – запитав Бран, перетинаючи підйомний міст між мурами.– У Сторожу Сіроводдя?

Міра очікувально глянула на брата.

– Нам дорога на північ,– оголосив Джоджен.

Край вовчого лісу Бран у своєму кошику обернувся, щоб кинути останній погляд на замок, у якому прожив усе своє життя. У сіре небо й досі здіймалися цівки диму, але такі цівки могли б здійматися і з димарів Вічнозиму холодного осіннього пообіддя. Деякі стрільниці були чорні від сажі, й де-не-де в мурі виднілася тріщина чи бракувало зубця, але зоддалік це здавалося несуттєвим. Бо за мурами й досі вивищувалися верхівки фортець і веж, як і сотні років тому, й важко було уявити, що замок сплюндровано та спалено. «Каміння міцне,– сказав собі Бран,– коріння дерев сягає углиб, а під землею сидять на своїх престолах королі зими». Поки тримаються вони, тримається і Вічнозим. Він не помер – він просто скалічений. «Як я,– подумав Бран.– Бо я теж не помер».

Додаток

Королі зі своїми дворами

Король на залізному троні

ДЖОФРІ Перший БАРАТЕОН, тринадцятирічний хлопець, найстарший син короля Роберта І Баратеона і королеви Серсі з дому Ланістерів;

­­­­   ­­­­ ­­­– його мати СЕРСІ, королева-регентша й оборонниця держави;

­­­­   ­­­­ ­­­– його сестра королівна МІРСЕЛЛА, дев’ятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­– його брат королевич ТОМЕН, восьмирічний хлопчик, спадкоємець Залізного трону;

­­­­   ­­­­ ­­­– його дядьки по батьковій лінії:

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– СТАНІС БАРАТЕОН, лорд Драконстону, самопроголошений король Станіс Перший;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– РЕНЛІ БАРАТЕОН, лорд Штормокраю, самопроголошений король Ренлі Перший;

­­­­   ­­­­ ­­­– його дядьки по материній лінії:

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– сер ДЖЕЙМІ ЛАНІСТЕР, Царевбивця, лорд-командувач королівської варти, бранець у Річкорині;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– Тиріон ЛАНІСТЕР, виконавець обов’язків королівського правиці;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– Тиріонів зброєносець ПОДРИК ПЕЙН;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– Тиріонові гвардійці та присяжні мечі:

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– БРОН, перекупний меч, з душею чорною, як його чуприна;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– ШАГА, син Дольфа, з кам’яних воронів;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– ТИМЕТ, син Тимета, з обпечених;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– ЧЕЛЛА, дочка Чейка, з чорних вух;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– КРОН, син Калора, з місячних братів;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– Тиріонова наложниця ШЕЙ, повія, вісімнадцять років;

­­­­   ­­­­ ­­­– його мала рада:

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– великий мейстер ПАЙСЕЛ;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– лорд ПІТИР БЕЙЛІШ на прізвисько Мізинчик, скарбничий;

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– лорд ДЖАНОС СЛІНТ, командувач міської варти Королівського Причалу («золотих плащів»);

­­­­   ­­­­ ­­­­­­­   ­­­­ ­­­– ВЕЙРИС, євнух на прізвисько Павук, старший нашіптувач;

­­­­   ­­­­ – його королівська варта:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖЕЙМІ ЛАНІСТЕР на прізвисько Царевбивця, лорд-командувач, бранець у Річкорині;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – САНДОР КЛІГАН на прізвисько Гончак;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер БОРОС БЛАУНТ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер МІРИН ТРАНТ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕЙРИС ОКГАРТ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ПРЕСТОН ГРІНФІЛД;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер МАНДОН МУР;

­­­­   ­­­­ – його двір і піддані:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ІЛІН ПЕЙН, королівське правосуддя, кат;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВАЙЛАР, капітан ланістерівської варти («червоних плащів») на Королівському Причалі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЛАНСЕЛЬ ЛАНІСТЕР, колишній зброєносець короля Роберта, нещадавно висвячений у лицарі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТАЙРЕК ЛАНІСТЕР, колишній зброєносець короля Роберта;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер АРОН САНТАГАР, військовий інструктор;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер БАЛОН СВОН, другий син лорда Гуліана Свона зі Скелешолома;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді ЕРМІСАНДА ГЕЙФОРД, немовля;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДОНТОС ГОЛАРД на прізвисько Червоний, п’яниця;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖАЛАБАР КСО, королевич-вигнанець з Літніх островів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СНОВИДА, паяц і блазень;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді ТАНДА СТОУКВОРТ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ФАЛІЗА, її старша дочка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛОЛІС, її молодша дочка, тридцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд ГАЙЛЗ РОЗБІ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГОРАС РЕДВИН і його брат-близнюк сер ГОБЕР РЕДВИН, сини лорда Арбору;

­­­­   ­­­­ – мешканці Королівського Причалу:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – міська варта («золоті плащі»):

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖАНОС СЛІНТ, лорд Гаренхолу, лорд-командувач;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МОРОС, його старший син і спадкоємець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АЛАР ДІМ, старший сержант при Слінті;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖЕЙСЛІН БАЙВОТЕР на прізвисько Залізнорукий, капітан на Річковій брамі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАЛІН ПІРОМАНТ, велемудрий з гільдії алхіміків;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЧАТАЯ, власниця дорогого борделю;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АЛАЯЯ, ТАНСІ, МАРІ, дівчата в борделі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТОБО МОТ, майстер-зброяр;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – САЛОРЕОН, майстер-зброяр;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЗАЛІЗНЕ ЧЕРЕВО, коваль;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛОТАР БРУН, вільний вершник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ОЗМУНД КЕТЛБЛЕК, лицар-бурлака сумнівної репутації;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ОСФРИД і ОЗНІ КЕТЛБЛЕКИ, його брати;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – САЙМОН СРІБНОЯЗИКИЙ, співець.

На прапорі короля Джофрі зображено протистояння коронованого оленя Баратеонів, чорного на золотому полі, і лева Ланістерів, золотого на малиновому полі.

Король на вузькому морі

СТАНІС Перший БАРАТЕОН, старший з братів короля Роберта, колишній лорд Драконстону, другий син лорда Стефона Баратеона і леді Касани з дому Естермонтів;

­­­­   ­­­­ – його дружина леді СЕЛІЗА з дому Флорентів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ШИРІН, їхня єдина дитина, десятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ – його дядько й кузени:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЛОМ АС ЕСТЕРМОНТ, дядько;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його син сер ЕНДРЮ ЕСТЕРМОНТ, кузен;

­­­­   ­­­­ – його двір і піддані:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер КРЕСЕН, цілитель і наставник, літнього віку;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ПІЛОС, його юний наступник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер АКСЕЛЬ ФЛОРЕНТ, каштелян Драконстону, дядько королеви Селізи;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КАРТАТИЙ, дурник-блазень;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді МЕЛІСАНДРА АШАЙСЬКА на прізвисько «червона жінка», жриця Р’глора, Серця вогню;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДАВОС СІВОРТ на прізвисько «цибулевий лицар», Короткопалий, колишній контрабандист, капітан «Чорної чайки»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його дружина МАРІЯ, дочка теслі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні семеро синів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЕЙЛ, капітан «Примари»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АЛАРД, капітан «Леді Марії»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАТТОС, помічник капітана на «Чорній чайці»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАРИК, веслярський зверхник на «Фурії»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЕВАН, зброєносець короля Станіса;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СТАНІС, дев’ятирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СТЕФОН, шестирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – БРАЄН ФАРИНГ, зброєносець короля Станіса;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці та присяжні мечі:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АРДРІЯН СЕЛЬТИГАР, лорд острова Клішні, літнього віку;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МОНФОРД ВЕЛАРІОН, лорд водоплину і пан Дрейфмарку;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЮРАМ БАРЕМОН, лорд Гострого мису, чотирнадцятирічний хлопець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАНСЕР САНГЛАС, лорд Прісноводої протоки;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГАБАРД РЕМБТОН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – САЛАДОР СААН з вільного міста Ліса, самопроголошений король вузького моря;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МОРОШ МИРСЯНИН, перекупний адмірал.

Король Станіс за герб узяв собі вогненне серце Царя світла – червоне серце в жовтогарячих язиках полум’я на ясно-жовтому полі. Усередині серця чорним зображено коронованого оленя дому Баратеонів.

Король у небосаду

РЕНЛІ Перший БАРАТЕОН, молодший з братів короля Роберта, колишній лорд Штормокраю, третій син лорда Стефона Баратеона і леді Касани з дому Естермонтів;

­­­­   ­­­­ – його молода дружина леді МАРДЖЕРІ з дому Тайрелів, п’ятнадцятирічна дівчина;

­­­­   ­­­­ – його дядько й кузени:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕЛДОН ЕСТЕРМОНТ, дядько;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син сера Елдона сер ЕЙМОН ЕСТЕРМОНТ, кузен;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син сера Еймона сер АЛІН ЕСТЕРМОНТ;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МЕЙС ТАЙРЕЛ, лорд Небосаду й королівський правиця;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РЕНДИЛ ТАРЛІ, лорд Сурмосхилу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАТИС РОВАН, лорд Златолісу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ШАЙРА ЕРОЛ, леді Скиртовища;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АРВІН ОКГАРТ, леді Старого Дуба;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АЛЕСТЕР ФЛОРЕНТ, лорд Ясноводої Фортеці;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд СЕЛВИН ТАРТСЬКИЙ на прізвисько Вечірниця;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛЕЙТОН ГАЙТАВЕР, голос Старгорода, лорд Порту;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд СТЕФОН ВАРНЕР;

­­­­   ­­­­ – його веселкова варта:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЛОРАС ТАЙРЕЛ, лицар квітів, лорд-командувач;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд БРАЙС КАРОН, Жовтогарячий;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГІЯР МОРИГЕН, Зелений;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ПАРМЕН КРЕЙН, Фіолетовий;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер РОБАР РОЙС, Червоний;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕМОН КАИ, Жовтий;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – БРІЄННА ТАРТСЬКА, Синя, на прізвисько Краля, дочка лорда Селвина Вечірниці;

­­­­   ­­­­ – його лицарі та присяжні мечі:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер КОРТНІ ПЕНРОУЗ, каштелян Штормокраю;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – годованець сера Кортні ЕДРИК ШТОРМ, син-байстрюк короля Роберта від леді Деліни з дому Флорентів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДОНЕЛ СВОН, спадкоємець Скелешолому;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖОН ФОСОВЕЙ, з Фосовеїв зеленого яблука;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер БРАЯН ФОСОВЕЙ, сер ТАНТОН ФОСОВЕЙ і сер ЕДВІД ФОСОВЕЙ з Фосовеїв червоного яблука;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер КОЛЕН ЗЕЛЕНОПРУДСЬКИЙ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер МАРК МАЛЕНДОР;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РУДИЙ РОНЕТ, лицар з Гнізда Грифона;

­­­­   ­­­­ – його челядь:

­­­­   ­­­­ – мейстер ДЖУРН, радник, цілитель і наставник.

На прапорі короля Ренлі зображений коронований олень дому Баратеонів зі Штормокраю, чорний на золотому полі,– такий самий, як був і у його брата короля Роберта.

Король на півночі

РОБ СТАРК, лорд Вічнозиму і король на Півночі, старший син Едарда Старка, лорда Вічнозиму, і леді Кетлін з дому Таллі, чотирнадцятирічний хлопець;

­­­­   ­­­­ – його деривовк СІРОВІЙ;

­­­­   ­­­­ – його мати леді КЕТЛІН з дому Таллі;

­­­­   ­­­­ – його брати й сестри:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – королівна САНСА, дванадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Сансина деривовчиця {ЛЕДІ}, страчена біля замку Дарі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – королівна АРІЯ, десятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Аріїна деривовчиця НАЙМІРІЯ, вигнана рік тому;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – королевич БРАНДОН, званий Браном, спадкоємець Вічнозиму та Півночі, восьмирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­­­­­   ­­­­  – Бранів деривовк ЛІТО;

­­­­   ­­­­­­­­   ­­­­  – королевич РИКОН, чотирирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Риконів деривовк КОШЛАЙ;

­­­­­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його зведений брат ДЖОН СНОУ, п’ятнадцятирічний байстрюк, вояк Нічної варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Джонів деривовк СНІГОВІЙ;

­­­­   ­­­­ – його дядьки й тітки:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {БРАНДОН СТАРК}, старший брат лорда Едарда, страчений за наказом короля Ейриса II Таргарієна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – БЕНДЖЕН СТАРК, молодший брат лорда Едарда, вояк Нічної варти, зник безвісти за Стіною;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛАЙСА АРИН, молодша сестра леді Кетлін, удова лорда {Джона Арина}, леді Соколиного Гнізда;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕДМУР ТАЛЛІ, молодший брат леді Кетлін, спадкоємець Річкорину;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер БРИНДЕН ТАЛЛІ на прізвисько Чорнопструг, дядько леді Кетлін;

­­­­   ­­­­ – його присяжні мечі й бойові товариші:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТЕОН ГРЕЙДЖОЙ, годованець лорда Едарда, спадкоємець Пайку та Залізних островів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­­ – ГАЛЛІС МОЛЛЕН, капітан замкової варти Вічнозиму;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖЕКС, КВЕНТ, ШАД, гвардійці під командуванням Моллена;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ВЕНДЕЛЬ МАНДЕРЛІ, другий син лорда Білої Гавані;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ПАТРЕК МАЛІСТЕР, спадкоємець Стражморя;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЕЙСІ МОРМОНТ, старша дочка леді Мейдж і спадкоємиця Ведмежого острова;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖОН АМБЕР на прізвисько Великий Джон;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РОБІН ФЛІНТ, сер ПЕРВИН ФРЕЙ, ЛУКАС БЛЕКВУД;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його зброєносець ОЛІВАР ФРЕЙ, вісімнадцять років;

­­­­   ­­­­ – його челядь у Річкорині:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ВАЙМАН, радник, цілитель і наставник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЕЗМОНД ГРЕЛЛ, військовий інструктор;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер РОБІН РАЙГЕР, капітан замкової варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АТЕРАЙДИС ВЕЙН, стюард Річкорину;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РАЙМУНД РИМАЧ, співець;

­­­­   ­­­­ – його челядь у Вічнозимі:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ЛУВІН, радник, цілитель і наставник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер РОДРИК КАССЕЛЬ, військовий інструктор;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – БЕТ, його дочка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВОЛДЕР ФРЕЙ на прізвисько Великий Волдер, годованець леді Кетлін, вісім років;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВОЛДЕР ФРЕЙ на прізвисько Малий Волдер, годованець леді Кетлін, вісім років;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – септон ЧЕЙЛ, доглядач замкового септу і бібліотеки;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖОЗЕТ, стайничий;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – БАНДІ та ШАЙРА, його доньки-близнючки;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ФАРЛЕН, псар;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ПАЛЛА, дівчинка-служниця на псарні;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СТАРА НАН, казкарка, колишня мамка, вельми похилого віку;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГОДОР, її правнук, дурник-конюший;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГЕЙДЖ, кухар;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РІПКА, посудниця і кухарчучка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ОША, дикунка, взята в полон у вовчому лісі, кухонна робітниця;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МІКЕН, коваль і зброяр;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ –ПАТЛАЧ, ДОТЕПНИК, РЯБИЙ ТИМ, ПИВОРІЗ, гвардійці;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КАЛОН, ТОМ, діти гвардійців;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці та командири:

­­­­   ­­­­ (з Робом у Річкорині):

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖОН АМБЕР на прізвисько Великий Джон;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РИКАРД КАРСТАРК, лорд Картверді;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАЛБАРТ ГЛОВЕР з Пущанського Насипу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МЕЙДЖ МОРМОНТ, леді Ведмежого острова;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер СТЕВРОН ФРЕЙ, старший син лорда Волдера Фрея та спадкоємець Близнючок;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – старший син сера Стеврона сер РАЙМАН ФРЕЙ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син сера Раймана ЧОРНИЙ ВОЛДЕР ФРЕЙ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАРТИН РІВЕРЗ, син-байстрюк лорда Волдера Фрея;

­­­­   ­­­­ (з залогою Руза Болтона у Близнючках):

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РУЗ БОЛТОН, лорд Страхфорту, командувач більшої частини війська північан;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РОБЕТ ГЛОВЕР з Пущанського Насипу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВОЛДЕР ФРЕЙ, лорд Переправи;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГЕЛМАН ТОЛГАРТ з Торенового Квадрату;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер Ейніс ФРЕЙ;

­­­­   ­­­­ (в полоні у лорда Тайвіна Ланістера):

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд МЕДЖЕР СЕРВИН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАРІОН КАРСТАРК, єдиний уцілілий син лорда Рикарда;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ВАЙЛІС МАН ДЕРЛІ, спадкоємець Білої Гавані;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖАРЕД ФРЕЙ, сер ГОСТІН ФРЕЙ, сер ДАНВЕЛ ФРЕЙ і їхній зведенюк байстрюк РОНЕЛ РІВЕРЗ;

­­­­   ­­­­ (у районах військових сутичок або у власних замках):

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛАЙМАН ДАРІ, восьмирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ШЕЙЛА ВЕНТ, леді Гаренхолу, позбавлена замку лордом Тайвіном Ланістером;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖЕЙСОН МАЛІ СТЕР, лорд Стражморя;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖОНОС БРАКЕН, лорд Стоунгеджу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТАЙТОС БЛЕКВУД, лорд Крукодерева;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд КАРНА ВАНС;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер МАРК ПАЙПЕР;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГАЛМОН ПЕЙДЖ;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці й каштеляни на Півночі:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВАЙМАН МАНДЕРЛІ, лорд Білої Гавані;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАУЛЕНД РІД зі Сторожі Сіроводдя, краножанин;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Гаулендова дочка МІРА, п’ятнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Гаулендів син ДЖОДЖЕН, тринадцятирічний хлопець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді ДОНЕЛЛА ГОРНВУД, удова й безутішна мати;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КЛЕЙ СЕРВИН, спадкоємець лорда Меджера, чотирнадцятирічний хлопець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛЕОБАЛЬД ТОЛГАРТ, молодший син сера Гелмана, каштелян Торенового Квадрату;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Леобальдова дружина БЕРІНА з дому Горнвудів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Леобальдів син БРАНДОН, чотирнадцятирічний хлопець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Леобальдів син БЕРЕН, десятирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – БАНФРЕД, син сера Гелмана, спадкоємець Торенового Квадрату;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЕДАРА, дочка сера Гелмана, дев’ятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді СИБЕЛЛА, дружина Робета Гловера, керує Пущанським Насипом за його відсутності;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Робетів син ГАВЕН, три роки, спадкоємець Пущанського Насипу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Робетова дочка ІРИНА, перволіток;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛАРЕНС СНОУ, син-байстрюк лорда Горнвуда, дванадцять років, годованець Галбарта Гловера;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МОРС КРУКОХАРЧ і ГОТЕР ХВОЙДОЗГУБ з дому Амберів, дядьки Великого Джона;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді ЛІЄСА ФЛІНТ, мати Робіна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ОНДРЮ ЛОК, лорд Старозамчя, літній чоловік.

Прапор короля на Півночі лишився таким, яким він був тисячі років: сірий деривовк Старків з Вічнозиму, який біжить білосніжним полем.

Королева за морем

ДАНЕРИС Перша ТАРГАРІЄН на прізвисько Штормороджена, Неопалима, мати драконів, халесі дотраків, єдина вціліла дитина короля Ейриса II Таргарієна від його сестри/дружини королеви Рейли, чотирнадцятирічна удова;

­­­­   ­­­­ – її новонароджені дракони ДРОГОН, ВІСЕРІОН, РЕЙГАЛ;

­­­­   ­­­­ – її брати:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {РЕЙГАР}, королевич Драконстону і спадкоємець Залізного трону, загинув від руки майбутнього короля Роберта на Тризубі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {РЕЙНІС}, Рейгарова дочка від Елії Дорнської, загинула під час сплюндрування Королівського Причалу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {ЕЙГОН}, Рейгарів син від Елії Дорнської, загинув під час сплюндрування Королівського Причалу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {ВІСЕРИС}, самопроголошений король Вісерис Третій на прізвисько король-жебрак, загинув у Ваїс-Дотраку від руки хала Дрого;

­­­­   ­­­­ – її чоловік {ДРОГО}, дотрацький хал, помер від зараження крові після поранення;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {РЕЙГО}, мертвонароджений син Данерис і хала Дрого, загинув у материнському лоні від руки Міррі Маз-Дуур;

­­­­   ­­­­ – її королівська варта:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖОРА МОРМОНТ, лицар-вигнанець, колишній лорд Ведмежого острова;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖОГО, ко і кровний вершник, батіг;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АҐО, ко і кровний вершник, лук;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РАХАРО, ко і кровний вершник, арах;

­­­­   ­­­­ – її служниці:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ІРРІ, дівчина-дотрачка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖИКІ, дівчина-дотрачка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДОРЕЯ, рабиня-лісянка, колишня повія;

­­­­   ­­­­ – троє шукачів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЗАРО ЗОАН ДАКСОС, купецький король з Карта;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ПІЯТ ПРІ, ворожбит з Карта;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КВЕЙТ, ашайська повелителька тіней, завжди в масці;

­­­­   ­­­­ – ІЛІРІО МОПАТИС, магістр із вільного міста Пентоса, який влаштував шлюб Данерис із халом Дрого та брав участь у змові, щоб повернути Вісерису Залізний трон.

Прапор Таргарієнів – це прапор Ейгона Завойовника, який скорив шість із Сімох Королівств, заснував династію і викував Залізний трон з мечів переможених ворогів: триголовий дракон, червоний на чорному полі.

Інші доми, великі й малі

Дім Аринів

Дім Аринів не пристав ні на чий бік у суперечці претендентів на престол на початку війни, зберігаючи сили для захисту Соколиного Гнізда й Видолу Аринів. Герб Аринів – сокіл на тлі білого місяця, на блакитному полі. Гасло Аринів – «Високий як честь».

РОБЕРТ АРИН, лорд Соколиного Гнізда, сторож Видолу, хранитель Сходу, хворобливий восьмирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ – його мати леді ЛАЙСА з дому Таллі, третя дружина й удова лорда {Джона Арина}, покійного королівського правиці, й сестра леді Кетлін Старк;

­­­­   ­­­­ – його челядь:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер КОЛМОН, радник, цілитель і наставник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер МАРВИН БЕЛМОР, капітан замкової варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд НЕСТОР РОЙС, великий стюард Видолу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син лорда Нестора сер АЛЬБАР;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАЙЯ СТОУН, байстрючка в нього на службі, позашлюбна дочка короля Роберта;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МОРД, брутальний тюремник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАРИЛЬЙОН, юний співець;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці, піддані й материні залицяльники:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд ЙОН РОЙС на прізвисько Бронзовий Йон;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – старший син лорда Йона сер АНДАР;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – середній син лорда Йона сер РОБАР, на службі у короля Ренлі, Робар Червоний з веселкової варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – молодший син сер {ВЕЙМАР}, вояк Нічної варти, зник безвісти за Стіною;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд НЕСТОР РОЙС, брат лорда Йона, великий стюард Видолу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син і спадкоємець лорда Нестора сер АЛЬБАР;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – дочка лорда Нестара МІРАНДА;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЛІН КОРБРЕЙ, залицяльник леді Лайси;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАЙКА РЕДФОРТ, його зброєносець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді АНЯ ВЕЙНВУД;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – старший син і спадкоємець леді Ані сер МОРТОН, залицяльник леді Лайси;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – другий син леді Ані сер ДОНЕЛ, лицар Кривавої брами; ІОН ГАНТЕР, лорд Довголуччя, літній чоловік, залицяльник леді Лайси.

Дім Флорентів

Флоренти з Ясноводої Фортеці є присяжними прапороносцями Небосаду, тож долучилися до Тайрелів у підтримці короля Ренлі. Однак, відмітилися вони і в іншому таборі, оскільки Станісова королева-дружина походить з Флорентів, а її дядько – каштелян Драконстону. Герб дому Флорентів – лисяча голова у віночку квітів.

АЛЕСТЕР ФЛОРЕНТ, лорд Ясноводдя;

­­­­   ­­­­ – його дружина леді МЕЛАРА з дому Крейнів;

­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АЛЕКІН, спадкоємець Ясноводдя;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МЕЛІССА, одружена з лордом Рендилом Тарлі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РЕЯ, одружена з лордом Дейтоном Гайтавером;

­­­­   ­­­­ – його брати й сестри:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер АКСЕЛЬ, каштелян ДРАКОНСТОНУ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер {РІЯМ}, помер від падіння з коня;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його дочка королева СЕЛІЗА, одружена з королем Станісом;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – старший син і спадкоємець сера Ріяма сер ІМРІ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – другий син сера Ріяма сер ЕРЕН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер КОЛІН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Колінова дочка ДЕЛІНА, одружена з сером Госманом Норкросом;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Делінин син ЕДРИК ШТОРМ, син-байстрюк короля Роберта;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Делінин син АЛЕСТЕР НОРКРОС;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Делінин син РЕНЛІ НОРКРОС;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Колінів син мейстер ОМЕР, на службі в Старому Дубі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Колінів син МЕРЕЛ, зброєносець в Арборі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його сестра РАЙЛІНА, одружена з сером Ричердом Крейном.

Дім Фреїв

Могутні, заможні й численні, Фреї є прапороносцями дому Таллі, присяжними мечами на службі в Річкорину, та не завжди вони чесно виконували свої обов’язки. Коли Роберт Баратеон зіткнувся з Рейгаром Таргарієном на Тризубі, Фреї спокійно чекали закінчення битви, після чого лорд Гостер Таллі завжди називав лорда Волдера «покійним лордом Фреєм». Лорд Фрей погодився підтримати боротьбу короля Півночі тільки після того, як Роб Старк пристав на шлюбну угоду, пообіцявши по закінченні війни одружитися з однією з його дочок чи онучок. Лорд Волдер відсвяткував дев’яносто перші іменини, проте нещодавно вкотре одружився, взявши собі восьму дружину – дівчину, більш як на сімдесят років за нього молодшу. Про нього кажуть, що він – єдиний лорд у Сімох Королівствах, здатний витрусити зі своїх штанів ціле військо.

ВОЛДЕР ФРЕЙ, лорд Переправи;

­­­­   ­­­­ – його діти від першої дружини леді {ПЕРРИ} з дому Ройсів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер СТЕВРОН, спадкоємець Близнючок;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його перша дружина {КОРЕННА СВОН}, померла від тяжкої хвороби;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Стевронів старший син сер РАЙМАН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Райманів син ЕДВІН, одружений з Дженіс Гантер;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Едвінова дочка ВОЛДА, восьмирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Райманів син ВОЛДЕР на прізвисько Чорний;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Райманів син ПІТИР на прізвисько Прищик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його дружина МІЛЕНДА КАРОН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Пітирова дочка ПЕРРА, п’ятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його друга дружина {ДЖЕЙН ЛІДЕН}, загинула від падіння з коня;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Стевронів син ЕЙГОН, дурник на прізвисько Бубонець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Стевронова дочка {МЕЙДЖЕЛЛА}, померла при пологах;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – її чоловік сер ДАВІН ВАНС;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Мейджеллина дочка МАРІАННА, панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Мейджеллин син ВОЛДЕР ВАНС, зброєносець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Мейджеллин син ПАТРЕК ВАНС;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його третя дружина {МАРСЕЛЛА ВЕЙНВУД}, померла при пологах;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Стевронів син ВОЛТОН, одружений з Діною Гардинг;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Волтонів син СТЕФОН на прізвисько Солодкий;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Волтонова дочка ВОЛДА на прізвисько Гарна Волда;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Волтонів син БРАЯН, зброєносець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕМОН, одружений з Дженною з дому Ланістерів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Емонів син сер КЛЕОС, одружений з Джейн Дарі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Клеосів син ТАЙВІН, одинадцятирічний зброєносець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Клеосів син ВІЛЛЕМ, паж у Ясенмежжі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Емонів син сер ЛАЙОНЕЛ, одружений з Мелісою Крейкгол;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Емонів син ТАЙОН, зброєносець, полонений у Річкорині;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Емонів син ВОЛДЕР на прізвисько Рудий Волдер, паж у Кичері Кастерлі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕЙНІС, одружений з {Тіаною Вайлд}, померла при пологах;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Ейнісів син ЕЙГОН КРОВОРОДЖЕНИЙ, беззаконник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Ейнісів син РЕЙГАР, одружений з Джейн Бісбері;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Рейгарів син РОБЕРТ, тринадцятирічний хлопець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Рейгарова дочка ВОЛДА, десятирічна дівчинка на прізвисько Біла Волда;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Рейгарів син ДЖОНОС, восьмирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ПЕРІЯНА, одружена з сером Лесліном Гейгом;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Періянин син сер ГАРИС ГЕЙГ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Гарисів син ВОЛДЕР ГЕЙГ, чотирирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Періянин син сер ДОНЕЛ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Періянин син АЛІН ГЕЙГ, зброєносець;

­­­­   ­­­­ – його діти від другої дружини леді {СИРІНИ} з дому Свонів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖАРЕД, їхній старший син, одружений з {Аліс Фрей};

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Джаредів син сер ТАЙТОС, одружений з Жо Блейнтрі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Тайтосова дочка ЗІЯ, чотирнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Тайтосів син ЗАКЕРІ, дванадцятирічний хлопець, вчиться у септі в Старгороді;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Джаредова дочка КІРА, одружена з сером Гарсом Гудбруком;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Кірин син ВОЛДЕР ГУДБРУК, дев’ятирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Кірина дочка ДЖЕЙН ГУДБРУК, шість років;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – септон ЛЮСІОН, на службі у Великому септі Бейлора на Королівському Причалі;

­­­­   ­­­­ – його діти від третьої дружини леді {AMАРІ} з дому Крейкголів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГОСТІН, їхній старший син, одружений з Белліною Гойк;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Гостінів син сер АРВУД, одружений з Рієллою Ройс;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Арвудова дочка Рієлла, п’ятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Арвудові сини-близнята АНДРОУ й АЛІН, три роки;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді ЛІТІНА, одружена з лордом Лусіасом Випреном;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Літінина дочка ЕЛІЯНА, одружена з сером Джоном Вайлдом;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Еліянин син РИКАРД ВАЙЛД, чотири роки;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Літінин син сер ДЕЙМОН ВИПРЕН;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – САЙМОНД, одружений з Бетаріос Браавоською;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Саймондів син АЛЕСАНДЕР, співець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Саймондова дочка АЛІКС, сімнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Саймондів син БРАДАМАР, десятирічний хлопчик, годованець у Браавосі в Оро Тендириса, міського купця;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДАНВЕЛ, одружений з Вайнафрі Вент;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – (численні мертвонароджені діти й викидні);

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МЕРЕТ, одружений з Марією Дарі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Меретова дочка АМЕРІ, звана Амі, шістнадцятирічна удова сера {Пейта} з Блакитного Зубця;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Меретова дочка ВОЛДА на прізвисько Гладка Волда, п’ятнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Меретова дочка МАРИСА, тринадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Меретів син ВОЛДЕР на прізвисько Малий Волдер, восьмирічний хлопчик, годованець леді Кетлін Старк у Вічнозимі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер {ДЖЕРЕМІ}, потопельник, був одружений з Каролі Вейнвуд;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син Джеремі САНДОР, дванадцятирічний хлопець, зброєносець сера Донела Вейнвуда;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – дочка Джеремі СИНТІЯ, дев’ятирічна дівчинка, годованка леді Ані Вейнвуд;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер РЕЙМУНД, одружений з Біоні Бісбері;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Реймундів син РОБЕРТ, шістнадцять років, вчиться у Цитаделі в Старгороді;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Реймундів син МАЛВІН, п’ятнадцять років, учень алхіміка в Аісі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Реймундові доньки-близнючки СЕРРА і САРРА, чотирнадцятирічні панни;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Реймундова дочка СЕРСІ на прізвисько Бджілка, шість років;

­­­­   ­­­­ – його діти від четвертої дружини леді {АЛІСИ} з дому Блеквудів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛОТАР, їхній старший син на прізвисько Лукуватий Лотар, одружений з Ліонеллою Лефорд;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Лотарова дочка ТІЗАН, семирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Лотарова дочка ВОЛДА, чотирирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Лотарова дочка ЕМБЕРЛІ, дворічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖАМОС, одружений з Саллі Пейдж;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Джамосів син ВОЛДЕР на прізвисько Великий Волдер, восьмирічний хлопчик, годованець леді Кетлін Старк у Вічнозимі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Джамосові сини-близнята ДИКОН і МАТИС, п’ять років;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ВЕЙЛЕН, одружений з Сильвою Пейдж;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Вейленів син ГОСТЕР, дванадцятирічний хлопець, зброєносець сера Деймона Пейджа;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Вейленова дочка МЕРІАННА, одинадцятирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – леді МОРІЯ, одружена з сером Флементом Браксом;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Моріїн син РОБЕРТ БРАКС, дев’ять років, годованець і паж у Кичері Кастерлі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Моріїн син ВОЛДЕР БРАКС, шестирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Моріїн син ДЖОН БРАКС, трирічна дитина;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТАЙТА на прізвисько Тайга Панна, двадцятидев’ятирічна панна;

­­­­   ­­­­ – його діти від п’ятої дружини леді {САРН} з дому Вентів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – нащадків немає;

­­­­   ­­­­ – його діти від шостої дружини леді {БЕТАНІ} з дому Розбі:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ПЕРВИН, їхній старший син;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер БЕНФРІ, одружений з Джіянною Фрей, кузиною;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – дочка Бенфрі ДЕЛЛА на прізвисько Глухенька, три роки;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син Бенфрі ОЗМУНД, дворічний малюк;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ВІЛЛАМЕН, на службі в Довголуччі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ОЛІВАР, зброєносець на службі в Роба Старка;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – РОСЛІН, шістнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ – його діти від сьомої дружини леді {АННАРИ} з дому Фарингів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АРВІН, чотирнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВЕНДЕЛЬ, їхній старший син, тринадцятирічний хлопець, годованець і паж у Стражморі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КОЛМАР, Вірі обіцяний, одинадцять років;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВОЛТИР, званий Тир, десятирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЕЛМАР, суджений Арії Старк, дев’ятирічний хлопчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ШИРІ, шестирічна дівчинка;

­­­­   ­­­­ – його діти від восьмої дружини леді ДЖОІЗИ з дому Іренфордів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – поки що немає нащадків;

­­­­   ­­­­ – незаконні діти лорда Волдера від різних матерів:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВОЛДЕР РІВЕРЗ на прізвисько Байстрюк Волдер;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син Байстрюка Волдера сер ЕЙМОН РІВЕРЗ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – дочка Байстрюка Волдера ВОЛДА РІВЕРЗ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер МЕЛВІС, на службі в Розбі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖЕЙН РІВЕРЗ, МАРТИН РІВЕРЗ, РАЙГЕР РІВЕРЗ, РОНЕЛ РІВЕРЗ, МЕЛЛАРА РІВЕРЗ та ін.

Дім Грейджоїв

Балон Грейджой, лорд Залізних островів, у минулому підняв заколот проти Залізного трону, але королю Роберту з лордом Едардом Старком вдалося цей заколот придушити. Попри те, що його син Теон, який виріс у Вічнозимі, був одним з прибічників і найближчих друзів Роба Старка, лорд Балон не приєднався до північан, коли ті виступили у приріччя.

Герб Грейджоїв – золотий кракен на чорному полі. їхнє гасло – «Ми не сіємо».

БАЛОН ГРЕЙДЖОЙ, лорд Залізних островів, король солі й каміння, син морського вітру, лорд-жнець Пайку, капітан «Великого кракена»;

­­­­   ­­­­ – його дружина леді АЛАНІС із дому Гарло;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {РОДРИК}, загинув у Стражморі під час заколоту Грейджоя;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {МАРОН}, загинув на Пайку під час заколоту Грейджоя;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АША, капітан «Чорного вітру»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТЕОН, годованець лорда Едарда Старка у Вічнозимі;

­­­­   ­­­­ – його брати:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЮРОН на прізвисько Вороняче Око, капітан «Тиші», злочинець, пірат і нальотчик;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВІКТАРІОН, лорд-капітан Залізного флоту, капітан «Залізної перемоги»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЕЙРОН на прізвисько Мокрочубий, жрець затонулого бога;

­­­­   ­­­­ – його челядь на Пайку:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДАГМЕР на прізвисько Заяча Губа, військовий інструктор, капітан «Шумопивці»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ВЕНДАМИР, цілитель і радник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГЕЛІЯ, економка в замку;

 ­­­­   ­­­­– мешканці Лордпорту:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СИГРІН, корабельник;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд БОТЛІ з Лордпорту;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд ВІНЧ із Залізного Гаю;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд ГАРЛО з Гарло;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СТОУНГАВЗ зі Старої Весі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДРАМ зі Старої Весі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГУДБРАЗЕР зі Старої Весі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГУДБРАЗЕР з Великої Весі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд МЕРЛІН з Великої Весі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СПАРР із Чорноплину;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд БЛЕКТАЙД із Чорноплину;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд СОЛТКЛІФ із Солескелі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд САНДЕРЛІ з Солескелі.

Дім Ланістерів

Ланістери з Кичери Кастерлі забезпечують основну підтримку королю Джофрі в його претензіях на Залізний трон. Герб дому – золотий лев на малиновому полі. Гасло Ланістерів – «Чуйте мій рик».

ТАИВІН ЛАНІСТЕР, лорд Кичери Кастерлі, хранитель заходу, щит Ланіспорту і правиця короля, командувач ланістерівського війська, зібраного під Гаренхолом;

­­­­   ­­­­ – його дружина леді {ДЖОАННА}, кузина, померла при пологах;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ДЖЕЙМІ на прізвисько Царевбивця, хранитель Сходу і лорд-командувач королівської варти, брат-близнюк королеви Серсі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – королева СЕРСІ, вдова короля Роберта, сестра-близнючка Джеймі, королева-регентша й оборонниця держави;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Тиріон на прізвисько Куць, карлик;

­­­­   ­­­­ – його брати й сестри:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер КЕВАН, середній брат;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – дружина сера Кевана ДОРНА з дому Свіфтів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – батько леді Дорни сер ГАРИС СВІФТ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЛАНСЕЛЬ, колишній зброєносець короля Роберта, висвячений у лицарі по його смерті;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВІЛЛЕМ, близнюк Мартина, зброєносець, потрапив у полон у Лопотючому лісі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАРТИН, близнюк Віллема, зброєносець;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖАНЕЙ, дворічна дитина;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖЕННА, сестра, одружена з сером Емоном Фреєм;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син Дженни сер КЛЕОС ФРЕЙ, потрапив у полон у Лопотючому лісі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син Дженни ТАЙОН ФРЕЙ, зброєносець, потрапив у полон у Лопотючому лісі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер {ТАЙГЕТ}, другий брат, помер од віспи;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Тайгетова вдова ДАРЛЕСА з дому Марбрандів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Тайгетів син ТАЙРЕК, зброєносець короля;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – {ГЕРІОН}, молодший брат, зник безвісти на морі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Геріонова дочка-байстрючка ДЖОЙ, одинадцять років;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його двоюрідний брат сер СТАФОРД ЛАНІСТЕР, брат покійної леді Джоанни;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – доньки сера Стафорда СЕРЕНА і МАЙРІЕЛЬ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – син сера Стафорда сер ДАВЕН;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці, капітани й командири:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер А ДАМ МАРБРАНД, спадкоємець Ясенмежжя, командувач розвідачів і визнавчиків лорда Тайвіна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГРЕГОР КЛІГАН на прізвисько Гора-на-коні;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ПОЛІВЕР, ЧИЗІК, РАФ СОЛОДЕНЬКИЙ, ДАНСЕН і ЛОСКОТУН, солдати в нього на службі;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – лорд ЛЕО ЛЕФОРД;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЕЙМОРІ ЛОРЧ, капітан фуражирів;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛУЇС ЛІДЕН, лорд Глибокої Гаври;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер РОБЕРТ БРАКС і його брат сер ФЛЕМЕНТ БРАКС;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ФОРЛІ ПРЕСТЕР з Золотого Зуба;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВАРГО ГОУТ з вільного міста Когора, капітан гурту перекупних мечів, які називаються бравими компанійцями;

­­­­   ­­­­ – мейстер КРЕЙЛЕН, його радник.

Дім Мартелів

Дорн останнім з Сімох Королівств присягнув на вірність Залізному трону. Кров’ю, звичаями та історією дорняни відрізняються від інших королівств. Коли почалася війна за престол, князь дорнський зберігав мовчанку, нікого не підтримуючи.

Прапор Мартелів – червоне сонце, пронизане золотим списом, їхнє гасло – «Нескорені, незламні, непохитні».

ДОРАН НАЙМЕРОС МАРТЕЛ, лорд Сонцеспису, князь дорнський;

­­­­   ­­­­ – його дружина МЕЛАРІО з вільного міста Норвоса;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – князівна АРІАННА, старша дочка, спадкоємиця Сонцеспису;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – княжич КВЕНТИН, старший син;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – княжич ТРИСТАН, молодший син;

­­­­   ­­­­ – його брати й сестри:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його сестра князівна {ЕЛІЯ}, дружина королевича Рейгара Таргарієна, загинула під час сплюндрування Королівського Причалу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Еліїна дочка королівна {РЕЙНІС}, дівчинка, убита під час сплюндрування Королівського Причалу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Еліїн син королевич {ЕЙГОН}, немовля, убитий під час сплюндрування Королівського Причалу;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – його брат княжич ОБЕРИН, Червоний Гад;

­­­­   ­­­­ – його челядь:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АРЕО ГОТА, норвоський перекупний меч, капітан замкової варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер КАЛЕОТ, радник, цілитель і наставник;

­­­­   ­­­­ – його лорди-прапороносці:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЕДРИК ДЕЙН, лорд Зорепаду.

Головні доми, які присягнули на вірність Сонцеспису: Джордейни, Сантагари, Алиріони, Толанди, Айронвуди, Віли, Фаулери і Дейни.

Дім Тайрелів

Лорд Тайрел з Небосаду оголосив про свою підтримку короля Ренлі у відповідь на шлюб Ренлі з його дочкою Марджері та перетягнув на бік Ренлі більшість своїх основних прапороносців. Герб Тайрелів – золота ружа на зеленому як трава полі. Гасло – «Кріпнемо».

МЕЙС ТАЙРЕЛ, лорд Небосаду, хранитель Півдня, сторож Прикордоння, великий маршал Розлогів, королівський правиця;

­­­­   ­­­­ – його дружина леді АЛЕРІ з дому Гайтаверів зі Старгорода;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ВІЛЛАС, старший син, спадкоємець Небосаду;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГАРЛАН на прізвисько Галантний, середній син;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ЛОРАС, лицар квітів, молодший син, лорд-командувач веселкової варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАРДЖЕРІ, дочка, п’ятнадцятирічна удова Ренлі Баратеона;

­­­­   ­­­­ – його мати-удова леді ОЛЕННА з дому Редвинів, на прізвисько Королева колючок;

­­­­   ­­­­ – його сестри:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МІНА, одружена з лордом Пакстером Редвином, лордом Арбору;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – їхні діти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГОРАС РЕДВИН на прізвисько Горе, близнюк Гобера;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ГОБЕР РЕДВИН на прізвисько Гоблін, близнюк Гораса;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЕЗМЕРА РЕДВИН, шістнадцятирічна панна;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖАННА, одружена з сером Джоном Фосовеєм;

­­­­   ­­­­ – його дядьки:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАРТ на прізвисько Грубий, лорд-сенешаль Небосаду;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Гартові байстрюки, ГАРС і ГАРЕТ ФЛАВЕРСИ;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер МОРИН, лорд-командувач міської варти Старгорода;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ГОРМОН, учений Цитаделі;

­­­­   ­­­­ – його челядь:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – мейстер ЛОМИС, радник, цілитель і наставник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – АЙГОН ВІРВЕЛ, капітан замкової варти;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ВОРТИМЕР КРЕЙН, військовий інструктор;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – МАСЛОЗАД, неймовірно тлустий блазень і дотепник.

Вояки Нічної варти

Нічна варта захищає королівство й тому присяглася не брати участі в громадянських війнах і суперечках за престол. Традиційно в часи заворушень вона шанує всіх королів, але не кориться жодному.

В Чорному замку

ДЖІОР МОРМОНТ на прізвисько Великий Ведмідь, лорд-командувач Нічної варти;

­­­­   ­­­­ – його стюард і зброєносець ДЖОН СНОУ на прізвисько лорд Сноу, Вічнозимський Байстрюк;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – Джонів білий деривовк Привид;

­­­­   ­­­­ – мейстер ЕЙМОН (ТАРГАРІЄН), радник і цілитель;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – СЕМВЕЛ ТАРЛІ та КЛАЙДАС, його стюарди;

­­­­   ­­­­ – БЕНДЖЕН СТАРК, головний розвідник, зник безвісти за Стіною;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТОРЕН СМОЛВУД, старший розвідник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖАРМЕН БАКВЕЛ, старший розвідник;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – сер ОТИН ВАЙЗЕРС, сер АЛАДЕЙЛ ВІНЧ, ГРЕН, ПИПАР, МАТАР, ЕЛРОН, ЛАРК на прізвисько Сестринець, розвідники;

­­­­   ­­­­ – ОТЕЛЯРВИК, головний будівничий;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ГАЛЬДЕР, АЛЬБЕТ, будівничі;

­­­­   ­­­­ – БОВЕН МАРШ, лорд-стюард;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЧЕТ, стюард і псар;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЕДИСОН ТОЛЕТ на прізвисько Стражденний Ед, похмурий зброєносець;

­­­­   ­­­­ – септон СЕЛА ДАР, набожний пияк;

­­­­   ­­­­ – сер ЕНДРЮ ТАРТ, військовий інструктор;

­­­­   ­­­­ – брати в Чорному замку:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДОНАЛ НОЙ, однорукий зброяр і коваль;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ТРИПАЛИЙ ГОБ, кухар;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДЖЕРЕН, PACT, КЮГЕР, новобранці;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КОНВІ, ГВЕРЕН, «перелітні ворони», вербувальники, які збирають для Стіни хлопців-сиріт і злочинців;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЙОРЕН, старший серед «перелітних воронів»;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ПРЕЙД, КЛЕПАЧ, ВОТ, РЕЙСЕН, КАЙЛ, новобранці, що прямують на Стіну;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – КОС, ГЕРБИ, ДОБЕР, КУРЦ, КУСЛІЙ, РОРДЖ, ДЖАКЕН Г’ҐАР, злочинці, що прямують на Стіну;

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ЛОМІ ЗЕЛЕНОРУКИЙ, ГЕНДРІ, ТАРБЕР, ПИРІЖОК, АРІ, сироти, що прямують на Стіну.

У Східній-варті-на-морі

КОТЕР ПАЙК, командувач Східної варти;

­­­­   ­­­­ – сер АЛІСЕР ТОРИ, військовий інструктор;

­­­­   ­­­­ – брати Східної варти:

­­­­   ­­­­ ­­­­   ­­­­ – ДАРЕОН, стюард і співець.

У Тінявій вежі

Сер ДЕНІС МАЛІСТЕР, командувач Тінявої вежі;

­­­­   ­­­­ – КВОРИН на прізвисько Піврукий, старший розвідник;

­­­­   ­­­­ – ДОЛБРИДЖ, літній зброєносець і старший розвідник;

­­­­   ­­­­ – ЕБЕН, СКЕЛЕЗМІЙ, розвідники.

Переклад: Наталія Ігорівна Тисовська