Бенкет круків (Джордж Мартін)

Стівену Баучеру,
ворожбиту «Winaows» і дракону DOS,
без якого ця книжка, певно, писалася б олівцем

Пролог

– Дракони,– зронив Моландер. Підхопивши з землі побабчене яблучко, він перекидав його з руки в руку.

– Ану метни,– попросив Аллерас Сфінкс. Висмикнувши з сагайдака стрілу, він припасував її до тятиви.

– Хотів би я побачити дракона,– мовив Рун – наймолодший з присутніх, опецькуватий хлопчина, якому до повноліття ще лишалося два роки.– Ех як хотів би!

«А я б хотів заснути в обіймах Розі»,– подумав Пейт. Він неспокійно посовався на лавці. Вже завтра дівчина може належати йому. «Я б забрав її подалі від Старгорода, аж за вузьке море, в одне з вільних міст». Мейстрів там немає, отож і звинувачень йому ніхто не зможе висунути.

З-за віконниць над головою долинав Еммин сміх, до якого домішувався низький голос – він належав чоловікові, якого вона розважала. Емма була найстарша з подавальниць «Пера й кухля» – щонайменше сорок років, але досі мила, хіба що занадто кругленька. А Розі – її п’ятнадцятирічна дочка, щойно розквітла дівчина. Емма заявила, що за цноту її охочий має сплатити золотий дракон. Пейт накопичив дев’ять срібних оленів і цілий горщик мідяних зірок і пенні, тільки який з того хосен! У Пейта радше справжній дракон вилупиться, ніж назбирається грошей на золотого.

– Запізно ти народився для драконів, хлопче,– мовив до Руна Армен Підмейстер. На шиї Армен мав шкіряну шворку, на якій уже красувалися ланки з посудної цини, олова, свинцю й міді, і, як більшість підмейстрів, щиро вірив, що у новаків на плечах замість голови ріпа росте.– Останній дракон здох ще за правління короля Ейгона Третього.

– Останній у Вестеросі,– заперечив Моландер.

– Метни яблуко,– знов попросив Аллерас. Милий він був юнак, цей Сфінкс. Усі подавальниці просто дух за ним ронили. Навіть Розі, приносячи йому вино, часом торкалася його руки, аж Пейт зуби зціплював, удаючи, що не бачить.

– Останній дракон у Вестеросі й був останнім драконом,– уперто мовив Армен.– Це ж усі знають.

– Яблуко,– повторив Аллерас.– Не їсти ж ти його зібрався?

– Ось.

Тягнучи криву ногу, Моландер підстрибнув, крутнувся й метнув яблуко сприбока в імлу, що висіла над річкою Медовинною. Якби не нога, він би став лицарем, як батько. Мав у дебелих руках і широких плечах неабияку силу. Ген-ген шугнуло швидко яблучко…

…та не так швидко, як стріла, яка зі свистом метнулася навздогін – стрижень золотого дерева завдовжки з ярд, з шарлатним оперенням. Пейт не бачив, як стріла уп’ялася в яблуко, зате почув це. Неголосне «чвяк» прокотилося луною понад річкою, а за ним долинув сплеск.

– Поцілив! – присвиснув Моландер.– Мило.

Мило, але з Розі було б миліше. Пейт обожнював її горіхові очі й набубнявілі перса, і як вона щоразу до нього всміхалася. Обожнював ямочки в неї на щоках. Іноді подавати вона виходила босоніж, щоб відчувати під підошвами траву. Це він у ній теж обожнював. Обожнював, як від неї пахло чистотою, і як за вушками у неї кучерявилося волосся. Навіть пальчики на її ногах обожнював. Одного вечора вона дозволила йому розтерти їй підошви, побавитися з ними, і Пейт вигадав про кожен пальчик цілу історію, тож Розі хихотіла безперестанку.

Мабуть, ліпше йому все-таки лишатися з цього боку вузького моря. На скопичені гроші купить собі віслюка, і тоді вони з Розі вирушать у мандри Вестеросом, по черзі їдучи верхи. Може, Еброз і вважає, що Пейт не заслужив ще срібної ланки, але він уже вміє вправити кості й лікувати лихоманку. Простолюд вдячно прийме його допомогу. А якщо він навчиться стригти волосся й голити бороди, може навіть цируликом стати. «І цього досить,– запевняв себе Пейт,– якщо в мене буде Розі». Розі – це все, чого він хотів на світі.

Але так було не завжди. Колись він мріяв бути мейстром у замку, служити якомусь щедрому лордові, який шануватиме Пейта за мудрість і винагородить за службу справним білим конем. І Пейт шляхетно їздитиме на ньому, високо сидячи у сідлі й усміхаючись згори вниз на людей, яких проминатиме на дорозі…

Одного вечора у залі «Пера й кухля», після другого кухля страхітливо міцного яблучника, Пейт похвалявся, що не завжди йому бути новаком. «Щира правда,– гукнув на це Лео Лінюх.– Станеш свинопасом – колишнім новаком».

Пейт перехилив останні краплі з денця. Осяяна смолоскипами веранда «Пера й кухля» здавалася острівцем світла в морі туману. Вниз по річці в нічній мряці зависнув, наче тьмавий жовтогарячий місяць, далекий сигнальний вогонь Високої Вежі, але світло не розігнало Пейту маркоти.

Алхімік уже мав би з’явитися. Чи то був просто лихий жарт – чи, може, щось трапилося? Оце не вперше добра нагода вислизала від Пейта. Коли йому доручили допомагати архімейстру Волгрейву з круками, він гадав, йому пощастило, та не встиг спам’ятатися, як уже носив йому їсти, замітав у покоях і щоранку вдягав старого. Про Волгрейва казали, що він з крукознавства забув уже більше, ніж більшість мейстрів за все життя вивчить, тож Пейт вирішив, що чавунна ланка йому забезпечена, от тільки Волгрейв не міг його нею наділити. Архімейстром старий лишався тільки з пошани до нього. Хай яким великим мейстром був він колись, та нині його мантія частенько ховала закаляну білизну, а півтора року тому підмейстри знайшли його в бібліотеці – він плакав, бо не міг знайти дорогу назад до себе в покої. Тепер попід чавунною машкарою на місці Волгрейва засідав мейстер Гормон – той самий Гормон, який колись звинуватив Пейта в крадіжці.

Біля води, на яблуні, заспівав соловейко. Солодкі звуки – приємний перепочинок від пронизливого вереску й безнастанного крякання круків, біля яких Пейт ходив цілий день. Білі круки вивчили його ім’я і тепер, щойно побачивши його, перегукувалися між собою: «Пейт, Пейт, Пейт»,– аж йому заверещати хотілося. Великі білі птахи були гордістю архімейстра Волгрейва. Старий хотів, щоб його по смерті склювали круки, але Пейт підозрював, що ті круки й самого Пейта б залюбки задзьобали.

Мабуть, в усьому винен страхітливо міцний яблучник (Пейт сюди не пити прийшов, однак Аллерас пригощав – святкував мідну ланку, а в Пейта від докорів сумління в горлі пересохло), та Пейтові у співі соловейка чулося «чавун на злото, чавун на злото, чавун на злото». Це було дуже дивно, адже саме це і сказав незнайомець того вечора, коли їх двох познайомила Розі. «Хто ви?» – поцікавився Пейт, і чоловік відповів: «Алхімік. Чавун на злото вмію перетворювати». І тут у його долоні з’явилася монета, затанцювала по кісточках, зблиснула м’яким жовтавим золотом у світлі свічки. З одного боку виднівся триголовий дракон, а з другого – парсуна якогось давно мертвого короля. «Чавун на злото,– пригадалося Пейту,– кращого шансу не буде. Хочеш її? Кохаєш її?» – «Я не злодюжка,– сказав Пейт чоловікові, який назвався алхіміком.– Я – новак у Цитаделі». Алхімік, кивнувши, озвався: «Якщо раптом передумаєш, то я ще сюди за три дні повернуся – з оцим драконом».

Минуло три дні. Пейт знов завітав у «Перо й кухоль», і досі не певен свого рішення, але замість алхіміка побачив Моландера з Арменом і Сфінксом, за якими ще й Рун прив’язався. Підозріло було б, якби Пейт до них не підсів.

Шинок «Перо й кухоль» ніколи не зачинявся. Шістсот років стояв уже він на острові на Медовинній, і жодного разу його двері не замикалися. І хоча висока дерев’яна будівля похилилася на південь, як ото новаки часом хиляться після зайвого кухля, Пейт був певен, що шинок простоїть ще шістсот років, продаючи вино, ель і страхітливо міцний яблучник корабельникам, ковалям і князям, співцям і святенникам, а головне – новакам і підмейстрам Цитаделі.

– Старгород – це не весь світ,– занадто голосно заявив Моландер. Він-бо був лицарським сином, ще й п’яним як чіп. Відтоді як йому повідомили, що його батько загинув на Чорноводді, він напивався майже щовечора. Навіть у Старгороді, далеко від боїв, під захистом мурів, Війна п’ятьох королів торкнулася всіх… тільки от архімейстер Бенедикт наполягав, що війною п’ятьох королів вона так і не стала, оскільки Ренлі Баратеон був убитий ще до того, як Балон Грейджой коронувався.

– Батько завжди казав, що світ трохи більший, ніж замок лорда,– провадив Моландер.– І дракони – це ще далеко не все, що може виявитися в Карті, Ашаї чи Ї-Ті. Перекази мореплавців…

– …то просто перекази мореплавців,– перебив його Армен.– Мореплавців, мій любий Моландере. Он спустися в доки – і будуть там тобі мореплавці, які розкажуть, як кохалися з русалками а чи як рік просиділи в череві риби.

– А звідки тобі знати, що це неправда? – Моландер у траві шукав ще яблука.– Хіба що сам у череві риби опинишся – тільки тоді можеш стверджувати, що ніхто там не сидить. Так, одного мореплавця з його казочками люди можуть і на глум підняти, та коли гребці з чотирьох різних кораблів переповідають однакові історії чотирма різними мовами…

– Історії не однакові,– заперечив Армен.– Дракони в Ашаї, дракони в Карті, дракони в Міріні, дотрацькі дракони, дракони звільнюють рабів… ці перекази всі відрізняються.

– Тільки деталями,– сказав Моландер, який, хильнувши, робився тільки упертіший, а він-бо і тверезий був упертий як віслюк.– Усі розповідають про драконів і про прегарну юну королеву.

Пейта цікавив тільки один дракон – золотий. Незрозуміло, думав він, що ж трапилося з алхіміком? «Сьогодні третій день. Він казав, що прийде».

– Он у тебе під ногою ще одне яблуко,– гукнув Аллерас до Моландера,– а в мене в сагайдаку ще дві стріли.

– До сраки твій сагайдак,– Моландер підхопив падалицю.– Червиве,– поскаржився він, та все одно метнув яблуко. Стріла поцілила в нього, коли те вже летіло вниз, й розтяла рівно навпіл. Одна половинка впала на башточку, з неї з’їхала на дах, підстрибнула й приземлилася за якийсь фут від Армена.

– Якщо розтяти черв’яка на два, стане два черв’яки,– повідомив підмейстер.

– Якби і з яблуками це працювало, люди б ніколи не голодували,– мовив Аллерас, усміхнувшися своєю м’якою усмішкою. Сфінкс завжди усміхався, мов пригадав якийсь жарт. Це надавало йому лукавого вигляду, який добре пасував до гострого підборіддя, і мисика волосся на лобі, і густої кучми коротко підстрижених смоляних кучерів.

Аллерас точно стане мейстром. Він у Цитаделі всього рік, а вже викував три ланки мейстерського ланцюга. В Армена ланок, може, й більше, проте кожна з них у нього забрала цілий рік. Однак і він теж стане мейстром. Рун і Моландер – голошиї новаки, але ж Рун зовсім хлопчик, а Моландеру пиячити миліше, ніж читати.

А от Пейт…

Він уже п’ять років у Цитаделі – приїхав ще тринадцятирічним, а шия в нього й досі гола та рожева, як у перший день прибуття з західних країв. Двічі вже йому здавалося, що він готовий. Першого разу перед архімейстром Вейліном він мав продемонструвати свої знання в царині небесної сфери, а натомість зміг дізнатися, звідки у В’їдливого Вейліна таке прізвисько. Два роки Пейт збирався на мужності, щоб зробити ще одну спробу. Цього разу він постав перед лагідним Еброзом, стареньким архімейстром з тихим голосом і ніжними руками, але чомусь Еброзові зітхання витримати було не легше, ніж Вейлінові шпички.

– Ще останнє яблуко,– пообіцяв Аллерас,– і я вам розповім, які в мене підозри щодо цих драконів.

– Що такого можеш знати ти, чого не знаю я? – пробурчав Моландер. Помітивши на гілці яблуко, він підстрибнув, зірвав його – і жбурнув. Аллерас, відтягнувши тятиву аж до вуха, зробив граційний розворот, слідкуючи за своєю ціллю. Пустив стрілу, тільки-тільки яблуко почало падати.

– Останнім пострілом ти завжди промахуєшся,– сказав Рун.

Яблуко, ціле-цілісіньке, плюснулося в ріку.

– Що я казав? – мовив Рун.

– Хто не промахується, той не розвивається,– Аллерас відчепив тятиву й заховав довгий лук у шкіряний чохол. Лук був різьблений зі златосерця – рідкісного легендарного дерева з Літніх островів. Одного разу Пейт спробував його зігнути – і не зміг. «На вигляд Сфінкс, може, і тендітний, але в його тонких руках є міць»,– подумав Пейт, коли Аллерас, перекинувши ногу через лавку, потягнувся до свого кубка з вином.– Три голови у дракона,– проспівав Аллерас, на дорнський манір розтягуючи слова.

– Це що – загадка? – хотів знати Рун.– У казках сфінкси завжди розмовляють загадками.

– Ніяка це не загадка,– Аллерас сьорбнув вина. Решта хлопців кружеляли з кухлів страхітливо міцний яблучник, яким був знаменитий шинок «Перо й кухоль», а от Аллерас надавав перевагу дивним солодким винам країв, де вродилася його матір. Навіть у Старгороді коштували ці вина чимало.

Прізвисько «Сфінкс» Аллерасу дав Лео Лінюх. Сфінкс – то такий собі покруч: голова людська, тіло лев’яче, а крила яструбині. Такий був і напівкровка Аллерас: батько дорнянин, а мати – чорношкіра уродженка Літніх островів. У самого Аллераса шкіра темна як тик. А очі оніксові, як у тих зелених мармурових сфінксів, що застигли обабіч центральної брами Цитаделі.

– Триголових драконів ніколи не існувало, хіба що на щитах і прапорах,– твердо мовив Армен Підмейстер.– А вони – геральдичні фігури, не більше. І крім того, всі Таргарієни давно мертві.

– Не всі,– сказав Аллерас.– Король-жебрак мав сестру.

– Здається, їй голову об стіну розтовкли,– мовив Рун.

– Не їй,– заперечив Аллерас.– Це маленькому синові королевича Рейгара – Ейгону – хоробрі вояки Лева Ланістера розтрощили голову об стіну. А ми говоримо про Рейгарову сестру, яка народилася на Драконстоні напередодні його падіння. Яку звали Данерис.

– Штормороджена! Тепер пригадую,– зронив Моландер і високо підніс свого кухля, розхлюпуючи залишки яблучника.– За неї! – він душком перехилив кухоль до дна, з гуркотом опустив його на стіл, відригнув і зворотом долоні обтер вуста.– Де Розі? Наша законна королева заслуговує ще на один тост, вам не здається?

Армен Підмейстер перестрашився.

– Не галасуй, дурню! Про таке навіть жартувати не вільно. Ніколи не знати, хто може підслухати. В Павука вуха всюди.

– Тільки в штанці не напудь, Армене. Я тост хотів підняти, а не повстання.

До Пейта долинув смішок. Ззаду почувся тихий лукавий голос:

– Я завжди знав, що ти зрадник, Стриб-Скок.

До підніжжя старого дощаного мосту прихилився Лео Лінюх, вдягнений у смугастий зелено-золотий атлас і в чорну шовкову пелерину, застебнуту на плечі на нефритову ружу. Якщо судити з кольору плям на грудях, він пив червоне міцне. На око йому спадав попільно-білявий локон.

Побачивши Лео, Моландер наїжачився.

– До біса. Забирайся. Тобі тут не раді.

Аллерас спробував його заспокоїти, поклавши долоню йому на руку, в той час як Армен насупився.

– Лео. Мілорде. Наскільки я зрозумів, ви під домашнім арештом у Цитаделі…

– …ще на три дні,– здвигнув плечима Лео Лінюх.– Перестан каже, що світові вже сорок тисяч років. А Молос – що п’ятсот тисяч. Що таке три дні, питаю я вас? – зронив Лео і, хоча на веранді була ще дюжина вільних столів, присів до хлопців.– Постав мені арборське золоте, й тоді я, можливо, не перекажу батькові про твій тост. Підвели мене сьогодні кості в «Мінливих іграх», а останнього оленя я змарнував на вечерю. Молочне порося в сливовому соусі, з начинкою з каштанів і білих трюфелів. Людині треба їсти. А ви що тут їли, хлопці?

– Баранину,– буркнув Моландер. У голосі його не вчувалося задоволення.– Взяли на всіх варену баранячу ногу.

– Добряче, певно, наїлися,– мовив Лео і розвернувся до Аллераса.– Нащадок лорда має бути щедрим, Сфінксе. Я так розумію, ти мідну ланку заробив. Я за це вип’ю.

Аллерас у відповідь посміхнувся.

– Я пригощаю тільки друзів. І я не з лордів, скільки разів тобі казати? Мати моя була купчицею.

Горіхові очі Лео блищали від вина та злостивості.

– Мати твоя була мавпою з Літніх островів. Дорнянин злягатиметься з ким завгодно, аби дірка між ніг. Без образ. Ти, звісно, брунатний як горіх, але ти бодай миєшся. На відміну від нашого Брудного Баняка,– він махнув на Пейта.

«Якщо я заціджу йому кухлем, половину зубів повибиваю»,– подумав Пейт. Свинопас Пейт на прізвисько Брудний Баняк був героєм тисяч сороміцьких оповідок: добросердий дурноверхий неотеса, якому завжди вдавалося перемудрувати лордійчуків, зарозумілих лицарів і пихатих септонів, які напосідалися на нього. Дивним чином його дурість завжди виявлялася такою собі немудрою хитрістю; усі оповідки закінчувалися тим, що Пейт Брудний Баняк опинявся на престолі лорда або в ліжку лицарської дочки. Але то в казках. У реальному світі свинопасам так не щастить. Пейту іноді спадало на думку, що мати, мабуть, ненавиділа його, якщо дала таке ім’я.

Аллерас уже не посміхався.

– А за це ти вибачишся.

– Я? – зронив Лео.– Та куди мені, так горло пересохло…

– Кожним своїм словом ти ганьбиш свій дім,– мовив до нього Аллерас.– І Цитадель ганьбиш самою своєю присутністю.

– Та знаю. Пригости мене, щоб я втопив у випивці свою ганьбу.

– Я б тобі язика під корінь втнув,– сказав Моландер.

– Справді? І як я тоді розповім вам про драконів? – Лео знову здвигнув плечима.– Напівкровка має рацію. Донька Божевільного Короля жива, ще й висиділа собі трьох драконів.

– Трьох? – вражено перепитав Рун.

Лео поплескав його по руці.

– Більш як двох і менш як чотирьох. На твоєму місці я б зараз ще не намагався скласти іспит на золоту ланку.

– Відчепися від нього,– застеріг Моландер.

– Який шляхетний Стриб-Скок! Як скажеш. Про цих драконів торочать геть усі моряки, чиї кораблі пропливали бодай за сто льє від Карта. А кількоро з них навіть кажуть, що бачили драконів на власні очі. І Маг схильний їм вірити.

Армен несхвально скривив вуста.

– Марвин хворий на голову. Архімейстер Перестан сам вам перший це скаже.

– Архімейстер Ріям теж так каже,– сказав Рун.

– Море мокре,– позіхнув Лео,– сонце світить, а в звіринці всі ненавидять сторожового пса.

«Усім він приліпив глузливі прізвиська»,– подумав Пейт, але важко було заперечити, що Марвин і справді більше схожий на сторожового пса, ніж на мейстра. «Так наче кусатися готовий». Маг був геть не схожий на інших мейстрів. Подейкували, він водить товариство з повіями і чаклунами-бурлаками, розмовляє з волохатими ібенцями й чорношкірими мешканцями Літніх островів їхніми рідними мовами та приносить офіри облудним богам у маленьких моряцьких храмах біля пристані. Казали люди, що бачили його в підгородді, в щурячих ямах і брудних борделях, він знався з лицедіями, співцями, перекупними мечами й навіть жебраками. А пошепки переказували, що він кулаками затовк людину до смерті.

Коли Марвин повернувся у Старгород, провівши вісім років на сході, де складав карти далеких країв, шукав утрачені книжки й навчався разом з ворожбитами й повелителями тіней, В’їдливий Вейлін дав йому прізвисько Марвин Маг. І зовсім скоро ціле місто, на біду Вейліна, підхопило це прізвисько. «Заклинання й молитви лиши жерцям і септонам, а собі в голову вкладай істини, яким можна довіряти»,– порадив колись Пейту архімейстер Ріям, але в Ріяма і перстень, і берло, і маска були золоті, а на мейстерському ланцюзі не мав він ланки з валірійської криці.

Армен відвернув носа від Лео Лінюха. А ніс у нього був неабиякий: довгий, тонкий і гострий.

– Архімейстер Марвин у різні дивні речі вірить,– сказав він,– але доказів існування драконів у нього не більше, ніж у Моландера. Тільки моряцькі оповідки.

– Помиляєшся,– мовив Лео.– У покоях Мага горить скляна свічка.

Над освітленою смолоскипами верандою повисла тиша. Армен, зітхнувши, похитав головою. Моландер засміявся. Сфінкс роздивлявся Лео великими чорними очима. Рун мав геть розгублений вигляд.

Пейт чув про скляні свічки, тільки ніколи не бачив, як вони горять. Цю таємницю в Цитаделі берегли найпильніше. Переказували, що їх у Старгород привезли з Валірії за тисячу років до Руїни. Пейт чув, свічок чотири: одна зелена та три чорні, і всі вони високі й покручені.

– Що це за скляні свічки? – поцікавився Рун.

Армен Підмейстер прочистив горло.

– Перш ніж скласти обітницю, підмейстер має вистояти всенощну в підземеллі. Не дозволяється брати з собою ні ліхтаря, ні смолоскипа, ні лампи, ні воскової свічки… лише обсидіанову свічу. Якщо не зможеш запалити цю свічу, всю ніч доведеться просидіти в темряві. І дехто намагається її запалити. Дурні та впертюхи, які вивчали оті так звані вищі містерії. Іноді пальці собі ріжуть, бо ребра свічок, подейкують, гострі як лезо. Й отак, із закривавленими долонями, вони чекають світанку, міркуючи над своєю невдачею. А мудріші просто спати лягають або моляться, але щороку знаходиться кілька таких, які хочуть спробувати.

– Так,– підтвердив Пейт: він чув схожі оповідки.– Але яка користь од свічки, що не дає світла?

– Це урок,– пояснив Армен,– останній урок перед тим, як вдягнемо мейстерський ланцюг. Скляна свіча уособлює істину та вченість – речі рідкісні, прекрасні й делікатні. Скло має форму свічки як нагадування, що мейстер, хай де служитиме, має проливати світло, а гострі краї – що знання може бути небезпечним. Мудрі можуть занадто запишатися у своїй мудрості, але мейстер має лишатися скромним. Скляна свіча і про це нам нагадує. Навіть склавши обітницю, вдягнувши ланцюг і заступивши на службу, мейстер пам’ятатиме свою проведену в темряві всенощну – пам’ятатиме, як не зміг запалити свічу… бо деякі речі лишаються неможливими, навіть коли маєш знання.

Лео Лінюх розреготався.

– Неможливими для тебе, ти хотів сказати. А я на власні очі бачив, як горіла свіча.

– Якась свічка горіла, не маю сумнівів,– сказав Армен.– Либонь, з чорного воску.

– Я знаю, що я бачив. Світло було дивне, яскраве – набагато яскравіше за воскові чи лойові свічки. Воно створювало чудернацькі тіні й не тріпотіло – не ворухнулося, навіть коли позаду мене з відчинених дверей війнуло протягом.

– Обсидіан не горить,– схрестив руки Армен.

– Драконове скло,– сказав Пейт.– Простолюд називає його драконовим склом.

Чомусь йому здалося це дуже важливим.

– Щира правда,– задумливо мовив Аллерас Сфінкс,– і якщо на світі знову з’явилися дракони…

– І дракони, і сили темніші,– сказав Лео.– Сірі вівці заплющили очі, але сторожовий пес бачить правду. Прокидаються давні сили. Збудилися тіні. Наближається доба чудес і жахів, доба богів і героїв,– він потягнувся, лінькувато посміхнувшись.– За це варто випити, здається мені.

– Ми вже доволі випили,– мовив Армен.– Ранок прийде – ми і спам’ятатися не встигнемо, а зранку архімейстер Еброз має читати лекцію про властивості сечі. Тому, хто хоче викувати срібну ланку, не варто пропускати його урок.

– Ну, йдіть покуштуйте сечі, не відволікатиму,– зронив Лео.– Я ж особисто надаю перевагу смаку арборського золотого.

– Якщо обирати між сечею і тобою, я ліпше сечі нап’юся,– Моландер підвівся з-за столу.– Ходімо, Руне.

Сфінкс теж потягнувся до чохла з луком.

– Мені також час у ліжко. Сподіваюся, мені насняться дракони і скляні свічки.

– Всі йдете? – Лео знизав плечима.– Ну, Розі лишається. Либонь, піду розбуджу нашу маленьку цукерочку та зроблю з неї жінку.

Аллерас, зауваживши вираз Пейтового обличчя, мовив:

– Якщо в нього немає мідяка на кубок вина, на дівчину дракона в нього точно не знайдеться.

– Ага,– підтвердив Моландер.– Крім того, щоб робити жінку, потрібен чоловік. Ходімо, Пейте. Старий Волгрейв прокинеться зі сходом сонця. Йому у виходку знадобиться твоя допомога.

«Якщо він сьогодні взагалі пам’ятатиме, хто я такий». Архімейстер Волгрейв без проблем розрізняв круків, а от з людьми в нього виходило значно гірше. Іноді він плутав Пейта з кимось на ім’я Кресен.

– Я ще не йду,– мовив Пейт.– Побуду ще трішки.

Світло ще не замріло, ще ні. Алхімік може ще прийти, і Пейт хотів бути тут, коли це станеться.

– Ну, як хочеш,– мовив Армен. Аллерас затримав на Пейті погляд, тоді закинув на худеньке плече лук і рушив за іншими до мосту.

Моландер так напився, що йому довелося триматися рукою за Рунове плече, щоб не впасти. Якби полетіти вороном, то Цитадель наче й недалечко, але ж хлопці не ворони, а Старгород – справжнісінький лабіринт, самі завулки й перехресні проїзди й вузькі покручені вулички.

– Обережніше,– долинув до Пейта Арменів голос, у той час як туман над рікою вже поглинув четвірку,– ніч вільгла, і на бруківці можна послизнутися.

Коли хлопці пішли, Лео Лінюх через стіл кинув на Пейта квасний погляд.

– Як сумно! Сфінкс утік з усім своїм сріблом, покинувши мене на Брудного Баняка, свинопаса,– він, позіхнувши, потягнувся.– Цікаво, як там наша гарненька Розі?

– Спить,– відтяв Пейт.

– Голяка, не сумніваюся,– вишкірився Лео.– Ти справді вважаєш, що вона варта дракона? Одного дня, гадаю, я точно це дізнаюся.

Пейтові вистало клепки не відповідати на це.

А Лео й не потребував відповіді.

– А коли я дівчинку зіпсую, ціна її впаде, і навіть свинопаси зможуть її собі дозволити. Ти мав би мені подякувати.

«Я мав би тебе прибити»,– подумав Пейт, але він ще не стільки випив, щоб розкидатися власним життям. Лео добре навчений військового мистецтва, бравське лезо й кинджал – смертельна зброя в його руках. А якби Пейту і вдалося дивом його прикінчити, він би теж голови позбувся. У Лео ім’я подвійне, а в Пейта – одне, і друга половина імені в Лео – Тайрел. Батько Лео – сер Морин Тайрел, командувач міської варти Старгорода. Мейс Тайрел, лорд Небосаду і хранитель Півдня, родич Лео. А Старгородський Старий, лорд Лейтон Гайтавер, який серед інших носить титул оборонця Цитаделі,– присяжний прапороносець дому Тайрелів. «Облиш,– сказав собі Пейт.– Він просто хоче зачепити мене за живе».

На сході туман уже розсіювався. «Світанок,– збагнув Пейт.– Світанок прийшов, а алхімік – ні». Пейт не знав, сміятися йому чи плакати. «Чи вважатимусь я злодієм, якщо покладу все назад і ніхто про це не дізнається?» На це питання в нього теж не було відповіді, як і на ті, що їх йому ставили Еброз із Вейліном.

Щойно він, відштовхнувшись від столу, зіп’явся на ноги, страхітливо міцний яблучник миттю шугнув йому в голову. Довелося, щоб утримати рівновагу, зіпертися рукою на стіл.

– Відчепися від Розі,– мовив він на прощання.– Просто відчепися, бо я тебе вб’ю.

Лео Тайрел відкинув пасмо з ока.

– Я зі свинопасами на дуелях не б’юся. Забирайся.

Розвернувшись, Пейт перетнув веранду. Підбори лунко вистукували на побитих негодою дошках старого мосту. Заки Пейт перейшов на той бік, небо на сході вже рожевіло. «Світ широкий,– казав собі Пейт.– Якщо куплю-таки віслюка, зможу мандрувати шляхами й дорогами Сімох Королівств, лікуючи простих людей і вичісуючи у них гнид. Можу записатися на корабель, стати веслярем і виплисти Нефритовою Брамою в Карт, щоб на власні очі поглянути на тих клятих драконів. Я зовсім не мушу повертатися до старого Волгрейва з його круками».

Але чомусь ноги самі понесли його в Цитадель.

Коли крізь хмари на сході пробилося перше сонячне проміння, з Моряцького септу в порту долинули дзвони. За мить до них приєдналися дзвони з Царевого септу, потім із Сімох Святинь у садку на тому боці Медовинної і нарешті з Зоряного септу, що тисячу років був престолом верховного септона, поки на Королівському Причалі не висадився Ейгон. Могутня музика! «А все одно не така солодка, як спів маленького соловейка».

Крізь дзвони чути було і співи. Щоранку на зорі червоні жерці збиралися перед своїм скромним собором на вантажній пристані, щоб вітати сонце. Ніч-бо темна і повна жахіть… Пейт сто разів чув, як викрикують вони ці слова, молячи свого бога Р’глора врятувати їх від темряви. Пейт за своїх богів вважав Сімох, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться біля священних вогнищ. Навіть поставив собі на прапор вогненне серце Р’глора замість вінценосного оленя. «Якщо Залізний трон здобуде він, нам усім доведеться вивчити слова, які співають червоні жерці»,– подумав Пейт, але це навряд чи станеться. На Чорноводді Тайвін Ланістер розбив Станіса разом зі Р’глором, а незабаром покінчить з ними остаточно й нахромить голову Баратеона-претендента на кілок понад Королівським Причалом.

Нічний туман танув, і Старгород навколо набував чіткіших обрисів, виступаючи з передсвітанкової мряки, як привид. Пейт ніколи не бачив Королівського Причалу, але знав, що це здебільшого мазане місто, безладно забудоване – немощені вулички, солом’яні стріхи й дерев’яні халупи. Старгород же збудований був з каменю, всі вулиці мав бруковані, до останнього провулка. На світанку це місто було найчарівнішим. На захід від Медовинної вздовж берега вишикувалися Цехи, наче палаци. Вгору за течією височіли бані й вежі Цитаделі обабіч річки, береги якої, з’єднані кам’яними мостами, були щільно забудовані хоромами й хатами. Вниз за течією, попід чорними мармуровими стінами й арочними вікнами Зоряного септу, тулилися будинки святенників, наче діти під ногами літньої вдовиці.

А далі, де Медовинна вливалася в Шепітну протоку, стриміла Висока Вежа, і її сигнальні вогні аж горіли на тлі світанку. Стоячи на обриві Ратного острова, вона тінню своєю розтинає місто, мов мечем. Подейкують, з її верхівки видно все аж до самої Стіни. Либонь, саме тому лорд Лейтон ось уже понад десять років не спускається звідти, воліючи керувати містом з-попід хмар.

Річковою дорогою попри Пейта проїхав різницький віз, на якому розпачливо верещало п’ятеро поросят. Відстрибнувши, Пейт заледве уникнув відра помиїв, що його якась городянка після ночі вивернула просто з вікна. «Коли стану мейстром у замку, їздитиму на коні»,– вирішив він. А тоді, перечепившись через камінь, подумав: «Кого я дурю?» Не отримає він ані ланцюга, ані місця за столом лорда, ані рослявого білого коня. Дні свої він змарнує, слухаючи крякання круків і відмиваючи лайно з майток архімейстра Волгрейва.

Він саме опустився на одне коліно, намагаючись відчистити з мантії грязюку, коли почувся голос:

– Доброго ранку, Пейте.

Над ним стояв алхімік.

Пейт звівся.

– Третій день… ви казали, що будете в «Пері й кухлі».

– Ти був з друзями. Я не хотів вам заважати.

Алхімік був одягнений у дорожній плащ із каптуром, коричневий і непримітний. За плечима в нього з-за дахів піднімалося сонце, тож під каптуром неможливо було роздивитися обличчя.

– То ти вже вирішив, хто ти такий?

«Обов’язково змушувати мене казати це вголос?»

– Злодій, мабуть.

– Я так і думав.

Найважче було, опустившись цапки, дістати скриню з-під ліжка архімейстра Волгрейва. Хай яка міцна була скриня, окута залізом, а замок мала поламаний. Мейстер Гормон запідозрив у цьому Пейта, але то неправда. Волгрейв сам зламав замок, коли загубив до нього ключа.

У скрині Пейт побачив торбинку срібних оленів, перев’язаний стрічкою жовтувато-рудий локон, мальовану мініатюру жінки, що зовні нагадувала Волгрейва (аж до вусиків), і лицарську латну рукавицю з гофрованої криці. Рукавиця, наполягав Волгрейв, належала королевичу, тільки він не пригадував уже, якому саме. Щойно Пейт потрусив її, з неї на підлогу випав ключ.

«Якщо я його підніму, стану злодієм»,– пригадується, подумав тоді Пейт. Ключ був старий і важкий, чавунний; він буцімто відмикав усі двері в Цитаделі. Тільки архімейстри мали такі ключі. Вони носили їх при собі або десь ховали, але якби Волгрейв заховав свого, того ключа уже б ніхто більше не побачив. Пейт підібрав ключа й уже був на півдорозі до дверей, коли вирішив повернутися і прихопити ще й срібло. Злодій є злодій, мало він украде чи багато. «Пейт,– закричав один з воронів йому навздогін,– Пейт, Пейт, Пейт».

– Принесли мого дракона? – запитав хлопець у алхіміка.

– А ти приніс те, що потрібно мені?

– Давайте сюди. Хочу побачити.

Пейт не дасть себе надурити.

– Річкова дорога не місце для такого. Ходімо.

Пейт не мав часу роздумувати та зважувати свої шанси. Алхімік уже рушив уперед. Або йти за ним – або втратити і Розі, і дракона вже назавжди. Отож Пейт пішов слідком. На ходу він ковзнув долонею в рукав. Намацав ключа, надійно схованого в кишеньку, яку Пейт сам там пришив. У мейстрів мантії мають повно кишень. Він це з самого малечку знає.

Довелося поквапитися, щоб не відставати від алхіміка з його сягнистим кроком. Подолали провулок, завернули за ріг, перетнули старий Злодійський ринок і перейшли Тандитну вуличку. Нарешті чолов’яга завернув у черговий провулок, ще вужчий за перший.

– Досить,– мовив Пейт.– Нікого немає. Обміняймося тут.

– Як скажеш.

– Хочу отримати свого дракона.

– Певна річ.

Показалася монета. Алхімік перекотив її по кісточках пальців, як того дня, коли їх звела Розі. В ранковому світлі рухливий дракон зблискував, а руки алхіміка відсвічували золотом.

Пейт хапнув монету з його долоні. Золото на дотик було тепле. Пейт підніс монету до рота й куснув, як це часто – він бачив – роблять люди. Якщо по щирості, він гадки не мав, яке золото має бути на смак, але не хотів видатися дурнем.

– А ключ? – увічливо поцікавився алхімік.

Щось змусило Пейта завагатися.

– Вам якась книжка потрібна?

Кажуть, деякі зі старих валірійських сувоїв у замкнених підземеллях – єдині вцілілі у світі примірники.

– Що мені потрібно, тебе не обходить.

– Справді.

«Вже все,– мовив до себе Пейт.– Уперед. Біжи назад у „Перо й кухоль“, збуди Розі поцілунком, скажи їй, що вона тепер належить тобі». Але він чомусь завагався.

– Покажіть мені своє обличчя.

– Як зволиш.

Алхімік скинув каптура.

Чоловік як чоловік, обличчя як обличчя. Молоде, пересічне, з круглими щоками й натяком на борідку. На правій щоці ледь-ледь проступав шрам. Ніс чоловік мав гакуватий, на голові – кучму густого чорного волосся, яке кучерявилося над вухами. Пейту обличчя було геть незнайоме.

– Я вас не знаю.

– Я тебе теж.

– Хто ви?

– Чужинець. Ніхто. Правда.

– А…– Пейту забракло слів. Витягнувши ключа, він уклав його невідомцю в долоню, відчуваючи запаморочення, майже одур. Розі, нагадав він собі.– Що ж, тоді все.

Він уже здолав половину провулку, коли бруківка гойднулася під ногами. «Каміння слизьке й вологе»,– подумав він, але справа була не в тому. Пейт відчував, як у грудях гримотить серце.

– Що відбувається? – зронив він. Ноги стали ватяними.– Не розумію.

– І ніколи не зрозумієш,– сумно промовив голос.

Бруківка стрибнула в обличчя. Пейт хотів гукнути на поміч, але й голос не слухався.

Остання його думка була про Розі.

Пророк

Пророк топив людей на Великій Весі, коли до нього прийшли зі звісткою про смерть короля.

Ранок був похмурий і холодний, а море свинцеве, як небо. Перші троє безстрашно віддали свої життя затонулому богу, а от четвертий виявився нетвердим у вірі й почав опиратися, бо легені вимагали повітря. Стоячи по пояс у бурунистих хвилях, Ейрон ухопив голого хлопця за плечі й, поки той хапав ротом повітря, занурив його голову під воду.

– Май мужність,– сказав він.– Ми приходимо з моря й у море маємо повернутися. Розтули рота й напийся божого благословення. Наповни легені водою, щоб померти й народитися знову. Опиратися марно.

Чи то хлопець нічого не чув, адже голова його була під водою, чи то віра остаточно зрадила йому. Він так несамовито почав буцатися й шарпатися, що Ейрону довелося покликати на допомогу. У воду забрело четверо затонулих, аби притримати поганця під водою.

– Пане боже, іже затонув заради нас,– молився жрець глибоким як море голосом,– нехай народиться з моря Емонд, слуга твій, як народився ти. Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею.

Нарешті все закінчилося. З рота хлопця вже не вихоплювалися бульбашки, а руки й ноги полишила міць. Долілиць на мілководді плавав Емонд, блідий і холодний і вмиротворений.

Аж тут Мокрочубий зауважив, що до затонулих на рінистому узбережжі приєдналося троє вершників. Ейрон упізнав Спарра, довговидого старого з водянистими очима, чиїм деренчливим голосом у цій частині Великої Весі промовляв закон. Супроводжував його син Стефаріон, а з ним був ще один юнак в облямованому хутром смагло-червоному плащі, зашпиленому на плечі вишуканою застібкою, на якій виднівся чорний із золотом бойовий ріжок дому Гудбразерів. «Один з Ґорольдових синів»,– вирішив жрець з першого погляду. Трьох рослявих синів народила Гудбразерова жінка вже в похилі літа, після дюжини дочок, і подейкували, схожі вони – не розрізнити. Ейрон Мокрочубий і не намагався. Хай хто це – Ґрейдон, Ґормонд чи Ґран, а в жерця на нього часу немає.

Він рикнув коротку команду, й затонулі підхопили мертвого хлопця за руки-ноги й потягнули з води. Жрець вийшов з моря – голий, якщо не рахувати тюленячої пов’язки на стегнах. З укритої сиротами шкіри крапала вода, а він, прохлюпавши на берег, рушив через холодний мокрий пісок і вигладжену морем рінь. Один із затонулих простягнув йому важку домоткану хламиду – пістряву, синьо-сіро-зелену – в барвах моря й затонулого бога. Загорнувшись у хламиду, Ейрон звільнив з-під неї волосся. Чорне й мокре було те волосся; лезо не торкалося його відтоді, як Ейрона воскресив затонулий бог. Воно спадало на плечі, мов подертий, пошарпаний плащ, сягаючи нижче пояса. Ейрон вплітав у нього водорості, так само як і в свою сплутану нестрижену бороду.

Затонулі стали навколо мертвого хлопця, молячись. Норджен зводив і розводив йому руки, а Рус, стоячи навколішках верхи на ньому, тиснув на груди, але обидва миттю відступили перед Ейроном. А той пальцями розтулив хлопцеві холодні вуста й подарував Емонду цілунок життя, і ще раз, і ще раз, допоки з рота його не вихлюпнулося море. Хлопець почав кашляти й плюватися, й очі його розплющилися, повні страху.

«Ще один повернувся». Люди кажуть, це знак особливої прихильності затонулого бога. Багато хто з жерців час до часу когось і втопить, навіть Тарл Тричі-Затонулий, якого вважали колись настільки святим, аж обрали коронувати короля. А от Ейрон Грейджой – жодного разу. Він-бо Мокрочубий, який бачив водяні палати самого бога й повернувся, щоб розповісти про це.

– Ти потонув і повернувся. Мертве не вмирає.

– А повстає,– хлопець жахливо закашлявся, й далі вивергаючи воду.– Повстає знову…

Кожне слова давалося йому з болем, але так повелося на світі: щоб жити, людина має боротися.

– Повстає знову,– Емонд нетвердо зіп’явся на ноги.– Дужче. Й міцніше.

– Відтепер ти належиш богові,– мовив до нього Ейрон.

Затонулі оточили хлопця, й усі по черзі буцнули його кулаком і поцілували, вітаючи у своєму братстві. Один з них допоміг хлопцю вбратися в пістряву синьо-сіро-зелену хламиду. Інший вручив прибитого водою дрючка.

– Відтепер ти належиш морю, і море тебе озброїло,– сказав Ейрон.– Ми ж молимося за те, щоб ти міцно тримав свого дрючка, здіймаючи його проти всіх ворогів нашого бога.

І лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали за дійством з сідел.

– Ви теж хочете затонути, мілорди?

Спарр прокашлявся.

– Я вже тонув ще хлопчаком,– сказав він,– і мій син також – у день своїх іменин.

Ейрон пирхнув. Те, що Стефаріона та Спарра віддали затонулому богу одразу по народженню, він сумнівів не мав. Але він знав, як це робиться: немовля на мить занурюють у ночви з морською водою, так що й голівка заледве намокне. Не дивно, що залізних звоювали,– тих залізних, які, було, владарювали повсюди, де чути плюскіт хвиль.

– Це не справжнє потоплення,– мовив Ейрон до вершників.– Той, хто не вмирає, не має надії повстати з мертвих. Навіщо ж ви прийшли, як не для того, щоб довести свою віру?

– Вас шукає син лорда Ґорольда,– Спарр указав на юнака в червоному плащі.– Має новини.

На вигляд хлопцеві можна було дати не більш як шістнадцять років.

– Ага, і котрий це? – поцікавився Ейрон.

– Ґормонд. Ґормонд Гудбразер, з ласки мілорда.

– Це ласки затонулого бога маємо ми всі шукати. Ти тонув, Ґормонде Гудбразер?

– На свої іменини, Мокрочубий… Батько послав мене розшукати вас і привести до нього. Хоче вас бачити.

– Ось я стою. Нехай лорд Ґорольд приходить і милується,– Ейрон узяв у Руса шкіряний бурдюк, щойно наповнений водою з моря. Витягнувши корок, жрець зробив ковток.

– Я маю доправити вас у фортецю,– наполягав юний Ґормонд, так і сидячи на коні.

«Боїться злізти, щоб чобіт не замочити».

– Мене божа робота чекає.

Ейрон Грейджой – пророк. І не терпітиме, щоб дрібні лорди командували ним, мов якимсь невільником.

– До Ґорольда прилетів птах,– мовив Спарр.

– Птах від мейстра, з Пайку,– підтвердив Ґормонд.

Чорні слова на чорних крилах.

– Круки літають і над сіллю, і над скелями. Якщо новини стосуються мене, кажіть тут.

– Наші новини призначені тільки для твоїх вух, Мокрочубий,– мовив Спарр.– Про такі справи я в присутності інших не говоритиму.

– Ці інші – мої затонулі, божі слуги, як і я. Від них я секретів не маю, так само як від бога, на березі чийого святого моря я стою.

Вершники обмінялися поглядами.

– Скажіть йому,– велів Спарр, і юнак у червоному плащі зібрався на мужності.

– Король помер,– сказав він прямо. Два коротенькі слова, та щойно він їх зронив, здригнулося море.

У Вестеросі було нині чотири королі, та Ейрону не довелося перепитувати, про якого саме йшлося. Залізними островами правив Балон Грейджой, і ніхто інший. «Король помер. Як таке може бути?» Ейрон бачив старшого брата заледве місяць тому, коли повернувся на Залізні острови після набігу на Скелясте узбережжя. За той час, що жрець був відсутній, Балонове сиве волосся майже побіліло, та й плечі згорбилися ще більше звідтоді, як відпливли довгі лодії. Але хворим король зовсім не здавався.

Ейрон Грейджой будував своє життя на двох могутніх стовпах. Але один з тих стовпів завалили два коротенькі слова. «Мені лишається хіба затонулий бог. Нехай зробить мене міцним і невтомним, як море».

– Розкажіть мені про братову смерть.

– Його світлість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на камінні.

Кріпость Грейджоїв стояла на відокремленому мису – її фортеці й вежі збудовані були на масивних кам’яних стовпах, що стриміли з моря. Єднали Пайк мости – арочні мости з різьбленого каменю та хиткі перегони з дерев’яних дощок, скріплених конопляною линвою.

– Він у шторм упав? – запитав Ейрон.

– Так,– мовив юнак,– у шторм.

– Це бог штормів скинув його вниз,– заявив жрець. Уже тисячу тисяч років море й небо ведуть ненастанну війну. З моря прийшли залізні, з моря вони добували собі на харч рибу – добували навіть посеред зими, та шторми приносили хіба горе та смуток.– Брат мій Балон знову підніс нас, чим і викликав гнів бога штормів. Але нині він бенкетує у водяних палатах затонулого бога, а всі його забаганки виконують русалки. І нам тепер докінчувати його величну справу, бо ми лишаємося на цьому сухому й сумному падолі,– він знову закоркував бурдюк.– Я поговорю з твоїм лордом-батьком. Далеко звідси до Молоторогу?

– Шість льє. Ви можете сісти в сідло до мене.

– Один скаче швидше за двох. Дай мені свого коня, і затонулий бог благословить тебе.

– Візьми мого коня, Мокрочубий,– запропонував Стефаріон Спарр.

– Ні. Його міцніший. Коня, хлопче.

Юнак на мить завагався, але зліз і передав повіддя Мокрочубому. Ейрон поставив у стремено чорну босу ступню та стрибнув у сідло. Він не любив коней: це істоти з царини, які тільки роблять чоловіків слабшими,– але їхати верхи вимагала необхідність. Чорні слова на чорних крилах. У морі вже зароджувався шторм, Ейрон уже чув його у хвилях, а шторми приносять хіба лихо.

– Зустрінемося в Ріннєвищі під вежею лорда Мерліна,– мовив він до своїх затонулих, розвертаючи коня.

Дорога була нерівна – пагорби, ліси та скелясті ущелини, а стежина під копитами – зовсім вузька, та ще й частенько зникала зовсім. Велика Весь – це найбільший із Залізних островів, такий великий, що маєтки деяких лордів не стояли на березі священного моря. Ґорольд Гудбразер був одним з таких. Фортеця його виросла серед Самоцвітних скель, найдальше за всіх від володінь затонулого бога. Ґорольдові піддані гарували в Ґорольдових копальнях, у кам’яній темряві під землею. Були серед них такі, що ціле життя проживали й помирали, так і не побачивши солоної води. Не дивно, що люди ці – дратівливі диваки.

Дорогою Ейрон подумки повертався до своїх братів.

Дев’ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, лорда Залізних островів. Гарлон, Квентон і Донел – від першої дружини лорда Квелона, яка походила з дому Стоунтрі. Балон, Юрон, Віктаріон, Аригон і Ейрон – сини його другої дружини, з дому Сандерлі з Солескелі. За третю дружину собі Квелон узяв дівчину з царини, яка народила йому хворобливого ідіота на ім’я Робін,– про цього брата взагалі краще не згадувати. Жрець не пам’ятав ні Квентона, ні Донела, які померли ще немовлятами. Гарлона він пригадував туманно: як він сидить, сірий з обличчя й непорушний, у башті без вікон, розмовляє пошепки, і шепіт цей щодня слабне, бо сіролуска перетворює його язик і вуста на камінь. «Одного дня ми всі разом зберемося на бенкет у водяних палатах затонулого бога – всі четверо, й Аррі з нами».

Дев’ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, та тільки четверо з них дожили до повноліття. Так ведеться на цьому холодному світі, де чоловіки рибалять у морі, риються в землі й помирають, а жінки з болем народжують у кривавій постелі дітей, які довго не живуть. Ейрон був послідком серед чотирьох кракенів, Балон був первістком – сильний і сміливий хлопець, який жив лише для того, щоб повернути залізнородним стародавню славу. У десять років він Крем’яними скелями видирався до населеної привидами вежі Сліпого Лорда. У тринадцять він сидів на веслах лодії і грав у пальцеруб незгірше за інших чоловіків на островах. У п’ятнадцять він разом з Дагмером Заячою Губою заплив на Східці й ціле літо розбійничав. Тоді ж він уперше зарізав людину й узяв собі перших двох соляних дружин. У сімнадцять Балон став капітаном власного корабля. Він був саме таким, яким і має бути старший брат, але Ейрон ніколи нічого від нього не бачив, окрім презирства. «Я був слабкий і гріховодний, хіба на презирство я й заслуговував. Ліпше вже презирство від Балона Бравого, аніж любов од Юрона Воронячого Ока». І якщо роки й горе робили Балона тільки лихішим, водночас вони робили його ще запеклішим. «Народився він сином лорда й помер королем – його вбив заздрісний бог,– подумав Ейрон,– а тепер летить на нас шторм – такий шторм, якого ці острови ще не бачили».

Вже давно споночіло, заки жрець угледів на зубчастих стінах Молоторогу залізні шпичаки, які дряпали серпик місяця. Ґорольдова фортеця була незграбна й масивна, збудована з брил, що їх рубали зі скелі, яка височіла позаду. Попід мурами роззявилися, мов беззубі чорні роти, входи в печери й старезні копальні. Залізну браму Молоторогу вже зачинили на ніч. Ейрон довго стукав по ній каменюкою, поки гуркіт не збудив вартового.

Юнак, який впустив його, був копією Ґормонда, на чиєму коні приїхав Ейрон.

– Ти як називаєшся? – запитав Ейрон.

– Ґран. Батько чекає на вас.

У вогкій залі гуляли протяги і примари. Котрась із Ґорольдових дочок піднесла жерцю ріг елю. Інша помішувала слабенький вогонь, з якого диму було більше, ніж жару. Сам Ґорольд Гудбразер неголосно перемовлявся з худорлявим чоловіком у добротній сірій мантії, з ланцюгом з різних металів на шиї на посвідчення його належності до мейстрів із Цитаделі.

– Де Ґормонд? – поцікавився Ґорольд, побачивши Ейрона.

– Повертається пішки. Відішліть жінок геть, мілорде. І мейстра також.

Мейстрів він не любив. Їхні круки – творіння бога штормів, і цілительству мейстерському він теж не довіряв – відтоді як помер Аррі. Жоден справжній чоловік не обере неволі, сам собі викувавши на шию рабського ланцюга.

– Ґізелло, Ґвін, ідіть,– коротко кинув Гудбразер.– І ти також, Ґране. Мейстер Мюренмур залишиться.

– Він також піде,– наполягав Ейрон.

– Це мій палац, Мокрочубий. І не тобі вирішувати, кому йти геть, а кому лишатися. Мейстер зостається.

«Задалеко від моря він живе»,– сказав собі Ейрон.

– Тоді піду я,– мовив він до Гудбразера. Розвернувшись, він рушив до дверей, і під його порепаними чорними босими підошвами зашурхотів сухий очерет. Схоже, таку далеку дорогу жрець здолав марно.

Ейрон дійшов уже майже до дверей, коли мейстер, прочистивши горло, сказав:

– На Скелястий престол сів Юрон Вороняче Око.

Мокрочубий розвернувся. В залі зненацька зробилося холодніше.

«Вороняче Око на тому кінці світу. Балон відіслав його геть два роки тому й заприсягся, що Юрон, якщо повернеться, заплатить життям».

– Розповідайте,– хрипко мовив Ейрон.

– Приплив у Лордпорт через день по смерті короля й заявив права на замок і корону як найстарший з Балонових братів,– мовив Ґорольд Гудбразер.– А тепер розсилає круків, скликаючи капітанів і королів з усіх островів на Пайк, щоб вони прихилили коліно та присягнули йому як королю.

– Ні,– вигукнув Ейрон Мокрочубий, не добираючи слів,– посісти Скелястий престол має право людина побожна, а Вороняче Око молиться хіба на власний гонор.

– Ви не так давно були на Пайку й бачилися з королем,– мовив Гудбразер.– Балон нічого не казав вам про те, кого хоче бачити наступником?

«Ще й як казав». Розмовляли вони в Морській вежі, а за вікнами завивав вітер, і невпинно розбивалися внизу хвилі. Балон, почувши від Ейрона новини про свого останнього вцілілого сина, тільки скрушно похитав головою. «Вовки зробили з нього слабака, як я й боявся,– сказав король.– Бога молю, щоб його вбили й він не зміг перейти дорогу Аші». В цьому виявилася Балонова сліпота: у своїй безрозсудній і свавільній дочці він бачив себе й тому вірив, що тільки вона може стати його наступницею. Але він помилявся, й Ейрон спробував його в цьому переконати. «Жодна жінка ніколи не правитиме залізними, навіть така як Аша»,– наполягав він, однак Балон був геть глухий до того, чого не хотів чути.

Проте не встиг жрець відповісти Ґорольду Гудбразеру, як мейстер знову роззявив рота.

– По праву Скелястий престол належить Теону або, якщо королевич мертвий, Аші. Такий закон.

– Закон царини,– презирливо мовив Ейрон.– Який стосунок він має до нас? Ми – залізнородні, сини моря, обранці затонулого бога. Нами не може правити ані жінка, ані безбожний чоловік.

– А Віктаріон? – запитав Ґорольд Гудбразер.– У нього Залізний флот. Віктаріон заявлятиме права на корону, Мокрочубий?

– Юрон старший за нього…– почав був мейстер.

Ейрон одним поглядом змусив його замовкнути. І у маленьких рибацьких містечках, і у великих кам’яних вежах від такого погляду Мокрочубого дівиці непритомніли, а діти з вереском бігли до матерів, і такого погляду виявилося більш ніж достатньо, щоб упокорити невільника з ланцюгом на шиї.

– Юрон старший,– сказав жрець,– але Віктаріон побожний.

– То між ними дійде до війни? – запитав мейстер.

– Залізнородні не повинні проливати кров залізнородних.

– Благочестива думка, Мокрочубий,– сказав Гудбразер,– але навряд чи її поділяє ваш брат. Він Савена Ботлі звелів утопити, коли той сказав, що Скелястий престол по праву належить Теону.

– Якщо його втопили, кров не пролилася,– мовив Ейрон.

Мейстер з лордом обмінялися поглядами.

– Я маю написати відповідь на Пайк, і то швидко,– сказав Ґорольд Гудбразер.– Мокрочубий, прошу вашої поради. Що обрати: присягу чи опір?

Ейрон поміркував, посмикуючи себе за бороду. «Я вже бачив шторм, і його ім’я – Юрон Вороняче Око».

– Поки що хай вашою відповіддю буде мовчання,– мовив він до лорда.– Я маю помолитися щодо цього.

– Моліться, скільки зволите,– заговорив мейстер,– але це не змінить закону. Теон – законний спадкоємець, а після нього – Аша.

– Мовчати! – прогуркотів Ейрон.– Надто довго залізнородні слухали базікання закутих у ланцюги мейстрів про царину з її законами. Час нам знову дослухатися до моря. Час нам дослухатися до голосу бога.

Голос його дзвенів у задимленій залі, повний такої сили, що ні Ґорольд Гудбразер, ні мейстер не наважилися озватися. «Зі мною затонулий бог,– думав Ейрон.– Він вказав мені шлях».

Гудбразер пропонував переночувати в замку з усіма вигодами, але жрець відмовився. Він рідко спав під дахом замку, а тим паче так далеко від моря.

– Вигодами я скористаюся у водяних палатах затонулого бога під товщею хвиль. Ми народжуємося для страждання, і це страждання робить нас сильними. Мені потрібен лише свіжий кінь, щоб доїхати в Ріннєвище.

Гудбразер залюбки надав коня. Ще й послав свого сина Ґрейдона, аби той показав жерцю найкоротшу дорогу крізь гори до моря. Коли виїхали, до світанку лишалася щонайменше година, але коні в них були витривалі й упевнені, тож, незважаючи на темряву, їхали швидко. Ейрон, заплющивши очі, прочитав молитву й за деякий час почав уже куняти в сідлі.

Долинув тихий звук – рипіння іржавих завіс.

– Аррі,– пробурмотів Ейрон і від жаху прокинувся. Але тут не було ні завіс, ні дверей, ні Аррі. Топір у польоті відтяв чотирнадцятирічному Аррі половину долоні, коли той грався в пальцеруб, поки батько зі старшими братами поїхав на війну. Третя дружина лорда Квелона була з Пайперів із замку Ружедіва – дівча з великими м’якими персами й карими очима олениці. Замість зцілити руку Аррі за давнім звичаєм – вогнем і морською вmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmодою, вона віддала хлопця під опіку свого мейстра з царини, який присягався, що зможе пришити назад відрубані пальці. І він пришив, а потім лікував хлопця трунками, припарками й травами, але долоня омертвіла, й в Аррі почалася гарячка. Мейстер відпиляв Аррі всю руку, та було вже запізно.

Лорд Квелон так і не повернувся з останнього походу: затонулий бог у своїй милості дарував йому смерть на морі. Повернувся лорд Балон з братами Юроном і Віктаріоном. Коли Балон почув про те, що сталося з Аррі, він відтяв мейстру три пальці кухонним сікачем і прислав батькову дружину-Пайперівну пришити їх назад. Трунки і трави допомогли мейстру не більше, ніж Аригону. Помер він, марячи, а незабаром по тому – і третя дружина лорда Квелона, коли повитуха витягала з її лона мертвороджену дочку. Ейрон нарешті утішився. Це ж бо його топір відтяв долоню Аррі, коли вони вдвох зійшлися в танці-пальцерубі, як сходяться друзі та брати.

Йому й досі соромно було згадувати роки по смерті Аррі. В шістнадцять Ейрон називався чоловіком, та насправді був він винним бурдюком на ніжках. Він співав, він танцював (тільки не танець-пальцеруб, більше вже ніколи), він жартував, дуркував і брав на глузи. Грав на волинці, жонглював, їздив верхи й міг випити більше за будь-кого з Вінчів і Ботлі й за половину Гарло. Затонулий бог усім дає талант, і навіть йому: ніхто не міг пускати струмінь довше й далі, ніж Ейрон Грейджой, і він це доводив на кожному бенкеті. Одного разу він поставив свою нову лодію проти стада кіз, що зі свого прутня зможе загасити вогонь у коминку. Ейрон рік їв козятину, а лодію назвав «Золотий шторм», хоча Балон погрожував повісити його на щоглі, почувши, який саме таран брат збирався зробити в неї на носі.

Врешті-решт «Золотий шторм», розтятий навпіл височенною бойовою галерою під назвою «Фурія», потонув неподалік Білого острова під час першого Балонового заколоту, коли Станіс Баратеон загнав Віктаріона в пастку й розгромив Залізний флот. Але на той час бог ще не закінчив з Ейроном і викинув його на берег. Якісь рибалки взяли в його в полон і в ланцюгах доправили в Ланіспорт, де він просидів до кінця війни у глибинах Кичери Кастерлі, доводячи, що кракени здатні пускати струмінь дальше й довше за левів, вепрів і курчат.

«Той Ейрон мертвий». Він потонув і відродився з моря і став божим пророком. Він не боявся нікого зі смертних, не боявся і темряви… і спогадів теж, цього кістя душі. Відчиняються двері, риплять іржаві завіси… Юрон повернувся. Але це вже байдуже. Тепер він жрець Мокрочубий, божий пестунчик.

– Дійде до війни? – запитав Ґрейдон Гудбразер, коли сонце почало осявати горби.– Брат на брата?

– Якщо буде воля затонулого бога. Безбожнику не посісти Скелястий престол.

«Вороняче Око боротиметься, це очевидно». І його не зможе перемогти жінка, навіть така як Аша; жінки свою війну ведуть на породільній постелі. А Теон, навіть якщо досі живий, теж хай не сподівається, цей хлопчина, зітканий з принди та посмішок. У Вічнозимі він себе показав (наскільки вже міг), але Вороняче Око – не хлопчик-каліка. Чардак Юронового корабля пофарбований начервоно, щоб краще приховувати кров, якою просяк. «Віктаріон. Королем має стати Віктаріон, бо в іншому разі шторм погубить нас усіх».

Щойно сонце зійшло, Ґрейдон покинув Ейрона – поїхав переказати звістку про Балонову смерть своїм родичам у їхніх вежах – у Закопані, у Воронячому Шпилі, у Труповому Озері. Ейрон далі поїхав сам, видираючись на пагорби та з’їжджаючи в долини кам’янистою стежкою, яка ближче до моря була вже ширша й наїжджена. Він зупинявся і проповідував у кожному селищі й у маєтках маломожних лордів.

– Ми народилися з моря й у море ми всі повернемося,– говорив він. Голос низький, як гул океану, гуркотів, наче хвилі.– Бог штормів у своєму гніві висмикнув Балона з замку та скинув додолу, однак тепер він бенкетує попід товщею хвиль у водяних палатах затонулого бога,– казав він і здіймав руки.– Балон мертвий! Король мертвий! Та король повернеться! Адже мертве не вмирає, а повстає знову, дужче й міцніше! Король повстане!

Дехто зі слухачів кидав свої кирки та кайла, щоб іти за ним, отож коли нарешті долинуло гримотіння хвиль, за Ейроновим конем простувало з дюжину людей, діткнутих богом і готових затонути.

У Ріннєвищі мешкало кілька тисяч рибалок, і їхні халупи тулилися навколо квадратної вежки з башточками на всіх чотирьох рогах. Чотири десятки Ейронових затонулих уже чекали на свого жерця, облаштувавшись на сірому піщаному березі у наметах з тюленячих шкір і в плавникових хижках. Їхні долоні, закоржавілі від ропи, в близнах від мереж і линв, мозолясті від весел і кайл і сокир, тепер стискали тверді як залізо дрючки з прибитого до берега плавнику, бо це бог озброїв їх зі свого підводного арсеналу.

Для жерця збудували хижу біля самої води. Ейрон, після церемонії потоплення нових своїх послідовників, з вдячністю заліз у неї. «Боже,– молився він,– озвися до мене в гуркоті хвиль і скажи, що діяти. Капітани й королі чекають на твоє слово. Хто стане нашим королем замість Балона? Заспівай до мене мовою левіафана, нехай дізнаюсь я його ім’я. Скажи мені, царю підводний: хто має силу збороти шторм на Пайку?»

Хоча дорога до Молоторогу виснажила його, Ейрон Мокрочубий ніяк не міг заспокоїтися в своєму плавниковому пристановищі, накритому чорними гілками, які принесло море. Накотилися хмари, затуляючи місяць і зорі, й темрява важким запиналом лягла і на море, і на Ейронову душу. «Балоновою улюбленицею була Аша, дитя його серця, але жінка не може правити залізнородними. Отож королем має стати Віктаріон». Дев’ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, і Віктаріон був з них найдужчий – справжній бугай, безстрашний і відданий. «У цьому й небезпека». Молодший брат має коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто попливе супроти традицій. «Але Юрона він не любить. Відтоді як померла жінка».

А за стінами хижі, крізь хропіння затонулих і квиління вітру, чулося гуркотіння хвиль: молот бога, що кликав на битву. Ейрон виповз зі свого тісного прихистку в холоднечу ночі. Стояв голий, білошкірий, худий і високий, і так само голий зайшов у чорне солоне море. Вода була крижана, але він і не здригнувся від божих пестощів. Хвиля вдарилася в груди, аж він поточився. Друга накрила з головою. Він відчував на вустах сіль, відчував навкруги свого бога, й у вухах відлунювала велична пісня. «Дев’ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, і був серед них найменший, слабкий і переляканий, як дівча. Але це в минулому Той Ейрон потонув, і бог зробив мене сильним». Холодне солоне море огорнуло його, обійняло, пронизало слабку людську плоть до кісток. «Кістя,– подумав Ейрон.– Кістя душі. Балонове кістя й кістя Аррі. Істина в наших кістках, бо м’ясо гниє, а кістя лишається. А на горі Наґа – кістя палацу Сірого Короля…»

Худий і білошкірий, Ейрон Мокрочубий тремтячи видибав назад на берег мудрішим, ніж коли заходив у море. Бо кістками відчув він відповідь, і тепер йому відкрився шлях. Ніч була така холодна, що тіло його, коли він повертався в хижу, аж парувало, але в грудях палав вогонь, і вперше до Ейрона легко прийшов сон, який не уривався рипінням залізних завіс.

Коли ж Ейрон прокинувся, стояв ясний вітряний день. Жрець поснідав юшкою з молюсків і водоростей, звареній на багатті з плавнику. Не встиг він закінчити, як до нього в оточенні дюжини вартових спустився зі своєї вежки Мелдред Мерлін.

– Король мертвий,– повідомив їм Мокрочубий.

– Так. Уже був один птах. А нині прилетів другий,– озвався Мерлін – круглий опасистий лисань, який іменував себе «лордом» на царинський манір і вдягався в хутро й оксамит.– Один птах кличе мене на Пайк, другий – у Десятивежжя. У вас, у кракенів, забагато мацаків, ви просто роздираєте людину. Що скажете, жерче? Куди мені спрямувати мої лодії?

– Десятивежжя, кажете? – нахмурився Ейрон.– І який же кракен кличе вас туди?

Десятивежжя – престол лорда Гарло.

– Королівна Аша. Вона пливе додому. І Книгогриз розсилає круків, збираючи всіх її друзів до Гарло. Пише, що лорд Балон волів бачити на Скелястому престолі саме її.

– Кому посісти Скелястий престол, вирішить затонулий бог,– сказав жрець.– Клякайте, якщо хочете, щоб я вас благословив.

Лорд Мерлін опустився навколішки, й Ейрон відкоркував свій бурдюк і пустив цівку морської води йому на лисину.

– Пане боже, іже затонув заради нас, нехай Мерлін, слуга твій, народиться вдруге з моря. Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею.

Вода потекла по Мерлінових круглих щоках, промочивши бороду й лисячу накидку.

– Мертве не вмирає,– закінчив Ейрон,– а повстає знову, дужче й міцніше.

Та коли Мерлін підвівся, жрець мовив:

– Лишайтеся й слухайте, щоб ширити слово боже.

За три фути від берега хвилі розбивалися об гранітний кругляк. Саме на ньому і став Ейрон Мокрочубий, щоб його бачили всі його учні й чули кожне слово, яке він має сказати.

– З моря ми народилися й у море ми всі повернемося,– почав він, як починав уже сотні разів.– Бог штормів у своєму гніві висмикнув Балона з замку та скинув додолу, і тепер мій брат бенкетує під товщею хвиль. Залізний король мертвий! Та король повернеться! Адже мертве не вмирає, а повстає знову, дужче й міцніше!

– Король повернеться! – підхопили затонулі.

– Повернеться. Мусить. Але хто? – Мокрочубий якусь мить дослухався, але у відповідь лише плюскотіли хвилі.– Хто буде нашим королем?

Затонулі заходилися гримотіти своїми плавниковими дрючками.

– Мокрочубий! – гукали вони.– Мокрочубий король! Король Ейрон! Хочемо Мокрочубого!

Ейрон похитав головою.

– Якщо батько, маючи двох синів, одному дає топір, а другому – мережу, хто з двох стане вояком?

– Топір для вояка,– крикнув у відповідь Рус,– мережа – для рибалки на морі.

– Саме так,– сказав Ейрон.– Бог забрав мене в глибини моря й утопив там того нікчему, яким я був. А коли знову викинув мене на берег, то дав мені очі, щоб бачити, вуха, щоб чути, і голос, щоб поширювати його слово,– аби я міг стати його пророком і проповідувати його істини тим, хто їх призабув. Я не створений, щоб сидіти на Скелястому престолі… так само як і Юрон Вороняче Око. Бо я чув голос бога, який сказав: безбожнику не посісти Скелястий престол!

Мелдред Мерлін схрести на грудях руки.

– Тоді хто – Аша? Чи Віктаріон? Скажіть нам, жерче!

– Вам скаже затонулий бог, але не тут,– націлив Ейрон пальця у Мерлінове кругле біле обличчя.– Слухайте не мене і не людських законів – слухайте море. Підніміть вітрила та спустіть на воду весла, мілорди, і пливіть на Стару Весь. І ви, і всі капітани й королі. Не пливіть ні на Пайк, щоб присягати безбожнику, ні до Гарло, щоб змовлятися з лукавими жінками. Спрямуйте ніс корабля на Стару Весь, де стояв палац Сірого Короля. Іменем затонулого бога закликаю вас. Закликаю вас усіх! Кидайте свої хороми й халупи, свої замки й фортеці, повертайтеся на гору Наґа та проведіть царезбори!

Мерлін вирячився на нього.

– Царезбори? Але справжні царезбори не проводилися вже…

– …надто довго! – з мукою крикнув Ейрон.– Однак на зорі часів залізородні самі обирали собі королів, підносячи найдостойніших. Час нам повертатися до давнього звичаю, бо тільки він підніме нас знову до величі. Саме царезбори обрали Араса Залізноступа на верховного короля, увінчавши йому голову плавниковою короною. І Сайласа Плосконосого, і Гарага Гора, і Старого Кракена – усіх їх піднесли на царезборах. А на теперішніх царезборах з’явиться чоловік, який довершить справу короля Балона й поверне нам наші вольності.

Не пливіть ні на Пайк, ні до Гардо, а пливіть на Стару Весь, кажу вам знову. Шукайте гору Наґа й кістя палацу Сірого Короля, бо лише на цьому священному місці, коли місяць потоне й випірне знову, ми оберемо собі гідного короля, побожного короля,– він ще раз високо підкинув руки.– Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте бога! Це він до нас промовляє, і він каже: не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах!

По цих словах люди заревіли, а затонулі загрюкали своїми дрючками.

– Царезбори! – кричали всі.– Царезбори, царезбори! Не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах!

Гуркіт, який здійнявся, лунав як грім – його не могли не почути ні Вороняче Око на Пайку, ні бог штормів у своїх хмарних палатах. І Ейрон Мокрочубий переконався, що впорався добре.

Капітан варти

– Криваві апельсини перестигли,– зронив князь утомленим голосом, коли капітан викотив його на терасу.

І замовк на кілька годин.

Щодо апельсинів – то була щира правда. Декілька вже й упало, луснувши на блідо-рожевому мармурі. Щоразу як Гота вдихав, ніздрі наповнювалися їхнім гострим і солодким ароматом. Без сумніву, князь теж відчував цей запах, сидячи під деревами у візочку, змайстрованому для нього мейстром Калеотом,– з подушками з гусячого пуху й торохтючими колесами з чорного дерева й заліза.

Довгий час чути було тільки, як хлюпаються діти у водоймах і фонтанах, а одного разу долинуло тихе «ляп» – ще один апельсин упав і луснув на терасі. А потім з дальнього кінця палацу капітан почув ледь вловимий тупіт чобіт по мармуру.

Обара. Гота впізнав її кроки: сягнисті, квапливі, сердиті. У стайні при брамі її кінь напевно стоїть у милі, з кривавими відмітинами від острогів. Вона завжди їздить тільки на жеребцях і, люди чули, хвалиться, що здатна загнуздати в Дорні будь-якого коня… і будь-якого чоловіка також. Капітан чув й інші кроки – швидке м’яке човгання мейстра Калеота, який силкувався не відставати.

Обара Санд завжди ходила занадто швидко. «Ганяється за тим, чого впіймати не зможе ніколи»,– сказав князь одного разу своїй дочці в присутності капітана.

Коли Обара з’явилася під потрійною аркою, Арео Гота галябардою загородив їй дорогу. Лезо барди трималося на шестифутовому ясеневому ратищі, тож обійти його вона не могла.

– Міледі, вам далі не можна,– басом прогуркотів Гота з сильним норвоським акцентом.– Князь просив його не турбувати.

Ще він не заговорив, її обличчя вже було мов з каменю різьблене, а тепер йому ще додалося твердості.

– Ви мені дорогу перегородили, Гото.

Обара була найстаршою «гадюкою» – ширококоста жінка під тридцять, із близько посадженими очима й рудуватим волоссям, яке дісталося їй на спадок від старгородської повії, що народила її. Під картатим мишасто-золотим плащем з пісочного шовку виднівся костюм для верхової їзди – стара коричнева шкіра, потерта й обвисла. Оце й усе, що було в Обарі м’якого. На боці вона носила скручений батіг, а на спині – круглий щит зі сталі й міді. Спис свій вона лишила надворі. Арео Готу це радувало. Хай яка Обара прудка й дужа, а проти нього не витримає, він це добре усвідомлював… а от вона сама не усвідомлює, і йому зовсім не хотілося пролити її кров на блідо-рожевий мармур.

Мейстер Калеот переступив з ноги на ногу.

– Леді Обаро, я ж вам казав…

– Він знає, що мій батько загинув? – запитала Обара в капітана, звернувши на мейстра не більше уваги, ніж звернула б на муху – якби знайшлася така дурна муха, що підлетіла б їй до голови.

– Знає,– відповів капітан.– Птах приніс звістку.

На кручачих крилах прилетіла в Дорн смерть, написана дрібним почерком і запечатана краплею твердого червоного воску. Калеот, певно, відчув, що там, у тому листі, бо звелів Готі його доставити. Князь подякував йому, але довший час не ламав печатки. Ціле пообіддя сидів він з пергаментом на колінах, дивлячись, як граються діти. Спостерігав за ними, аж поки не сіло сонце й вечірній холод не загнав їх у хату; тоді він довго дивився на зоряні відблиски на воді. Уже й місяць зійшов, коли князь послав Готу по свічку, щоб прочитати листа попід апельсиновими деревами в темряві ночі…

Обара торкнулася батога.

– Тисячі людей пішки перетинають піски й виходять на кістяну дорогу, щоб допомогти Еларії доправити мого батька додому. Септи напхом напхані, а червоні жерці запалили в своїх храмах вогнища. В будинках подушок жінки лягають з усіма, хто зайде, й не беруть з них грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Косі, на берегах Зеленокровиці, в горах і далеко в пустелі – всюди, всюди жінки видирають на собі волосся, а чоловіки ревуть від люті. Й усіма мовами лунає одне питання: як вчинить Доран? Що зробить брат, аби помстити нашого закатрупленого княжича? – вона ближче присунулася до капітана.– А ви кажете, він просив його не турбувати?

– Він просив його не турбувати,– повторив Арео Гота.

Капітан замкової варти добре знав князя, якого охороняв. Одного разу, давним-давно, з Норвоса прийшов сюди зелений юнак – широкоплечий хлопчина з кучмою темного волосся. Нині це волосся побіліло, а на тілі зосталися шрами від багатьох битв… але міць у ньому лишилася, і барду свою він тримає нагостреною, і бородаті жерці добре вишколили його. «Вона не пройде»,– мовив він до себе, а до неї сказав:

– Князь дивиться, як граються діти. Його не можна турбувати, коли він дивиться, як граються діти.

– Гото,– заговорила Обара Санд,– забирайтеся з дороги, бо як вхоплю вашу барду…

– Капітане,– почувся позаду наказ,– пропустіть її. Я побалакаю з нею.

Голос князя звучав хрипко.

Арео Гота рвучко поставив барду рівно й відступив убік. Обара востаннє кинула на нього довгий погляд і широкими кроками пройшла повз, а за нею поквапився мейстер. Калеот, коротун п’ятьох футів на зріст, був голомозий мов яйце. Обличчя мав таке гладеньке і тлусте, що важко було визначити вік, але він тут з’явився ще до капітана – служив ще князевій матері. Попри вік і опасистість, він досі був доволі моторний, а що вже розумний!.. от тільки занадто смиренний. «Він не рівня жодній з гадюк»,– подумав капітан.

У тіні апельсинових дерев сидів князь у своєму візку, підтягнувши подагричні ноги; під очима його залягли мішки… хоча що не давало йому спати – горе чи подагра, Гота не міг сказати. Внизу, у фонтанах і водоймах, досі гралися дітлахи. Найменшій дитині було не більш як п’ять років, найстаршій – дев’ятнадцять. Половина дівчат, половина хлопців. Гота чув, як вони хлюпаються і верещать одне до одного тоненькими пронизливими голосами.

– Ще не так давно ти сама була серед дітей у цих водоймах, Обаро,– мовив князь, коли жінка опустила перед його візком на одне коліно.

– Двадцять років тому,– пирхнула вона,– чи близько до того, це вже не має значення. Та й була я тут недовго. Я ж вилупок від повії, ви забули?

Оскільки князь нічого не відповів, вона підвелася й узялася руками в боки.

– Мого батька вбили.

– Він загинув у поєдинку під час суду через двобій,– сказав князь Доран.– За законом це не вважається вбивством.

– Він був вашим братом.

– Був.

– То що ви робитимете з його смертю?

Князь незграбно розвернув візка, щоб поглянути на неї. Хоча Дорану Мартелу було всього п’ятдесят два роки, на вигляд йому можна було дати значно більше. Під лляним халатом ховалося м’яке й безформне тіло, а на ноги взагалі було важко дивитися. Від подагри суглоби карикатурно набрякли й почервоніли: ліве коліно завбільшки було з яблуко, праве – з диню, а пальці на ногах перетворилися на перестиглі фіолетові виноградини: здається, торкнешся – і луснуть. Навіть від ваги покривала князь здригався від болю, але терпів без нарікань. «Мовчання – найкращий друг князя,– казав він своїй дочці, капітан сам чув.– Слова як стріли, Аріанно. Випустиш – і назад не повернеш».

– Я написав лорду Тайвіну…

– Написали? Якби ви бодай наполовину були таким, як мій батько…

– Я не твій батько.

– Це я добре знаю,– озвалася Обара голосом, хрипким від презирства.

– Ти б хотіла, щоб я пішов на них війною.

– На це я і не сподіваюся. Але вам не доведеться навіть з візка вставати. Дозвольте мені помститися за батька. У вас у княжому коридорі стоїть військо. Друге – в лорда Айронвуда на кістяній дорозі. Одне дайте мені, а друге – Нім. Нехай вона їде на королівський гостинець, а я витягну лордів Прикордоння з їхніх замків і переконаю виступити на Старгород.

– І скільки ти сподіваєшся утримувати Старгород?

– Досить буде просто його сплюндрувати. Багатство Високої Вежі…

– То це золота ти жадаєш?

– Я жадаю крові.

– Лорд Тайвін сам пришле нам голову Гори-на-коні.

– А хто пришле нам голову лорда Тайвіна? Гора завжди був його песиком.

Князь махнув на водойми.

– Обаро, поглянь на дітей, будь така ласкава.

– Не буду я така ласкава. Ласкава я стану, коли проштрикну списом живіт лорду Тайвіну. І змушу його співати «У Кастемері дощ», а сама в цей час копирсатимусь у його нутрощах у пошуках золота.

– Поглянь,– повторив князь,– я наказую.

Деякі зі старших дітей вляглися долілиць на гладенький рожевий мармур, засмагаючи на сонці. Інші в морі плавали у човні. Трійко будували з піску замок з високим шпилем, що нагадував Списовежу Старого Палацу. Зо два десятки зібралися у заводі подивитися битву: менші діти, сидячи на плечах старших, штовхалися на мілині, де вода доходила до пояса, і силкувалися скинути одне одного у воду. Щоразу як пара падала, водночас із хлюпанням вибухав гучний регіт. Брунатна як горіх дівчинка стягнула білявого хлопця з братових плечей, і він сторчголов полетів у заводь.

– Колись у таку саму гру грався твій батько, а перед ним – і я,– мовив князь.– Між нами десять років, тож я вже забув про водойми на той час, коли він доріс до гри, але я завжди спостерігав за ним, коли приїздив до мами в гості. Він уже хлопчиком був такий запеклий! Меткий, як водяна змія. Частенько я бачив, як він скидає у воду хлопчаків, більших за нього. Він нагадав мені про це того дня, коли виїздив на Королівський Причал. Присягнувся, що колись іще разок пограється, бо в іншому разі я б його не відпустив.

– Відпустив? – засміялася Обара.– Так наче ви могли його зупинити. Червоний Гад Дорнський їздив, куди йому заманеться.

– Так, правда. Хотів я чимось утішити те…

– Я прийшла не за тим, щоб мене втішали,– повним презирства голосом озвалася вона.– Того дня, коли батько прийшов по мене, мати не хотіла мене віддавати. «Це ж дівчинка,– казала вона,– та я й не певна, що вона ваша. В мене були тисячі чоловіків». А він, кинувши списа мені під ноги, зворотом долоні ляснув маму по обличчю, аж вона заплакала. «І дівчаток, і хлопчиків – нас усіх чекають свої битви,– сказав він,– але боги дають нам обрати зброю». Він спершу вказав на списа, а потім на материні сльози, і тоді я підняла списа. «Я ж казав тобі, що вона моя»,– мовив батько й забрав мене. За рік мати спилася й померла. Подейкують, перед смертю вона плакала,– Обара наблизилася до князя на візку.– Дозвольте мені скористатися списом; більшого я не прошу.

– Багато ти просиш, Обаро. Мені треба з цим переспати.

– Ви й так уже надто довго проспали.

– Може, твоя правда. Своє слово я пришлю тобі в Сонцеспис.

– Сподіваюся, це буде слово «війна»,– Обара розвернулася на закаблуках і так само сердито, як і прийшла, широким кроком пішла геть – назад у стайню по свіжого коня, в передчутті ще одного карколомного чвалу.

А мейстер Калеот залишився.

– Князю,– заговорив кругленький коротун.– Ноги болять?

Князь слабенько всміхнувся.

– А сонце пече?

– Принести вам трунок від болю?

– Ні. Хочу мати світлу голову.

Мейстер повагався.

– Князю, чи… чи це розважливо – відпускати леді Обару назад у Сонцеспис? Вона, без сумніву, підбурюватиме простолюд. Люди любили вашого брата.

– Ми всі любили,– Доран притис пальці до скронь.– Ні. Ваша правда. Мені теж слід вертатися у Сонцеспис.

Кругленький коротун знову повагався.

– Хіба це мудро?

– Немудро, але необхідно. Пошліть краще гінця до Рикассо – нехай відчинить мої покої у Вежі сонця. Повідомте моїй дочці Аріанні, що я приїду завтра.

«Моя маленька князівна». Капітан страшенно скучив за нею.

– Вас побачать,– застеріг мейстер.

Капітан зрозумів, про що це він. Два роки тому, коли вони поїхали з Сонцеспису, шукаючи миру й відлюддя у Водосаду, подагра князя Дорана ще не настільки розгулялася. В ті дні він ще здатен був сам ходити, хай і повільно, спираючись на ціпок і кривлячись із кожним кроком. Князь не хотів, щоб вороги дізналися, який він тепер слабий, а в Старому Палаці та в місті-тіні повно цікавих очей. «Очей,– подумав капітан,– а ще сходів, на які йому не видертися. На верхівку Вежі сонця він може хіба що злетіти».

– Нехай бачать. Слід трохи вспокоїти збурунені хвилі. Дорну варто нагадати, що в нього досі є князь,– він слабко посміхнувся.– Нехай старий і подагричний.

– Якщо повернетеся в Сонцеспис, доведеться влаштувати аудієнцію для королівни Мірселли,– мовив Калеот.– А з нею буде білий лицар… а ви же знаєте: він шле листи своїй королеві.

– Певно, що шле.

Білий лицар. Капітан спохмурнів. Сер Арис приїхав у Дорн, супроводжуючи свою королівну, як колись приїхав Арео Гота, супроводжуючи свою. Навіть імена у них співзвучні: Арео й Арис. Але на цьому схожість і закінчувалася. Капітан покинув Норвос із його бородатими жерцями, а сер Арис Окгарт і досі служив Залізному трону. Щоразу як князь посилав Готу в Сонцеспис, він, побачивши лицаря в довгому білому плащі, відчував таку собі зажуру. Одного дня, підозрював він, їм двом доведеться зітнутися, і того дня Окгарт загине, бо голову йому знесе капітанова барда. Провівши рукою по довгому ясеневому ратищу, Гота подумав, що день цей, можливо, вже недалечко.

– Уже вечоріє,– казав князь.– Дочекаємося ранку. Потурбуйтеся, щоб мій паланкін був готовий на зорі.

– Як накажете,– Калеот легенько вклонився. Капітан відступив, даючи йому пройти, і мейстрові кроки скоро стихнули.

– Капітане,– стиха озвався князь.

Гота, однією рукою стискаючи барду, рушив до нього. Ясень на дотик здавався гладеньким, як жіноча шкіра. Наблизившись до візка, капітан грюкнув ратищем об підлогу, щоб сповістити про свій прихід, але князь не спускав очей з дітлахів.

– У вас були брати, капітане? – запитав він.– Удома, в Норвосі, замолоду? А сестри?

– Й ті, й ті,– відповів Гота.– Двоє братів, троє сестер. Я був наймолодший.

Наймолодший небажаний син. Ще один зайвий рот, який потрібно годувати, рослявий хлопець, який їв забагато й дуже швидко виростав зі свого одягу. Не дивно, що його продали бородатим жерцям.

– А я був найстарший,– мовив князь,– а лишився останній. Морс і Олівар померли ще в колисці, я вже й не сподівався, що в мене ще будуть брати. Коли народилася Елія, мені було дев’ять, я служив зброєносцем у Соляному Узбережжі. Прилетів крук зі звісткою, що в мами передчасно, за місяць до строку, почалися пологи, а я був уже в такому віці, що розумів: дитина не виживе. Коли лорд Гаргален повідомив мені, що в мене народилася сестричка, я запевнив його, що вона скоро помре. Але вона, милістю Матері, вижила. А за рік з’явився Оберин, пищав і ніжками чеберяв. Коли вони вдвох гралися тут, у водоймах, я був уже дорослий. А тепер я сиджу отут, а їх уже немає.

Арео Гота не знав, що на це відповідати. Він-бо простий капітан замкової варти, навіть після стількох років він і досі чужак у цьому краю з його семиликим богом. «Служити. Коритися. Захищати». Таку обітницю він дав у шістнадцять років – коли взяв собі за жінку свою барду. Прості обітниці для простих людей, ось як казали бородаті жерці. Капітана не вчили втішати згорьованих князів.

Він досі намагався підшукати слова, коли з гучним виляском упав ще один апельсин, буквально за фут від того місця, де сидів князь. Доран здригнувся на звук, так наче йому зробили боляче.

– Досить,– мовив він,– досить уже. Залиште мене, Арео. Нехай подивлюся ще кілька годин на дітей.

Сонце сіло, повітря похолоднішало, діти пішли в палац вечеряти, а князь так і зостався під апельсиновими деревами, поглядаючи на притихлі водойми й море вдалині. Слуга приніс йому мисочку маслин, приніс коржів, сиру і нутового пюре. Доран трохи поїв і випив келих солодкого міцного вина, як любив. Щойно келих спорожнів, князь наповнив його знову. Іноді глибокої чорної ночі князь отак і засинав у візку. Тільки тоді капітан віз його через осяяну місяцем терасу, попри шерегу жолобчатих колон, попід витончену арку до великого ліжка з чистими й прохолодними лляними простирадлами в покоях над морем. Коли капітан укладав його в ліжко, Доран застогнав, але, боги милостиві, не прокинувся.

Капітанова спальня містилася поряд з князевою. Сівши на вузьке ліжко, Гота дістав з ніші точильний камінь і наолієну ганчірку й узявся до роботи. «Тримай барду нагостреною»,– веліли йому бородаті жерці того дня, як його таврували. І він завжди тримав її нагостреною.

Направляючи барду, Гота думав про Норвос – верхнє місто на пагорбі й нижнє місто біля річки. Йому досі пригадувалося бухання трьох дзвонів: від басовитого гуркоту Нума аж кості торохтіли, в Нари голос був сильний і гордовитий, а Наєль розсипався срібним сміхом. В роті знову відчувався смак зимняка – пирога з імбиром, кедровими горішками й шматочками вишні, який запивали назою зі збродженого козиного молока, яку подавали в залізних кухликах, з медом. Внутрішнім зором він побачив маму в сукні з білячим хутром, яку вона вдягала тільки раз на рік – коли родина ходила дивитися на танці ведмедів біля підніжжя Грішницьких сходів. Відчув сморід паленого волосся: це бородатий жрець приклав тавро посередині його грудей. Боліло так, що, здалося, серце зараз зупиниться, та Арео Гота і не здригнувся. На випаленій на грудях сокирі волосся вже так і не відросло.

Й лише коли обидва леза барди зробилися гострі – голитися можна, капітан поклав свою ясенево-залізну жінку на ліжко. Позіхаючи, скинув брудний одяг, пожбурив на підлогу й розтягнувся на солом’янику. На думку про тавро шрам почав свербіти, тож, перш ніж заплющити очі, довелося почухатися. «Слід було мені позбирати апельсини, які попадали»,– подумав капітан і нарешті поринув у сон, уявляючи терпкувато-солодкий їхній смак і беручкий червоний сік на пальцях.

Світанок прийшов надто швидко. Біля стайні вже стояв найменший з трьох запряжених кіньми паланкінів – кедрові ноші з червоними шовковими фіранками. Капітан відібрав у супровід два десятки списників – з тих тридцяти, що були вартовими у Водосаду; решта нехай лишаються чатувати сади й дітлахів, серед яких є сини й доньки знатних лордів і заможних купців.

Хоча князь виїжджати збирався на зорі, Арео Гота знав, що насправді баритися він буде ще довго. Поки мейстер допомагав Дорану Мартелу скупатися й замотати набряклі суглоби лляними бинтами, просякнутими заспокійливим зіллям, капітан, як і належить йому за рангом, вдягнув мідну кольчугу-луску й широчезний плащ із мишасто-золотого пісочного шовку, щоб сонце не так нагрівало мідь. День заповідався спекотний, і капітан давно вже забув про важку накидку з кінського волосу та про шкірянку в заклепках, які носив у Норвосі: в Дорні в такому одязі можна спектися. Залишив тільки залізний напівшолом з гострими шпичаками на гребені, тільки тепер замотував його жовтогарячим шовком, закручуючи тканину навколо шпичаків. Бо в іншому разі сонце б так розжарило метал, що голова б розболілася ще на півдорозі до палацу.

А князь і досі не був готовий до від’їзду. Перед дорогою він вирішив поснідати кривавим апельсином і тарілкою чайчиних яєць, порізаних із шинкою і вогнеперцем. А потім обов’язково ще мав попрощатися з кількома дітлахами, до яких особливо прихилився: з Далтовим хлопчиком, з дітьми леді Блекмонт і з кругловидою сиріткою, чий батько колись торгував тканиною і прянощами, плаваючи Зеленокровицею. Розмовляючи з малими, Доран ноги собі накрив прегарним мирським покривалом, щоб діти не бачили його набряклих забинтованих суглобів.

Коли нарешті виїхали, був уже полудень: князь сидів у паланкіні, мейстер Калеот їхав на віслючку, решта йшли пішки. П’ятеро списників ступали попереду, п’ятеро – позаду, а ще по п’ятеро охороняли паланкін з обох боків. Арео Гота зайняв звичне місце по ліву руч від князя, на марші тримаючи барду на плечі. Дорога з Сонцеспису у Водосад бігла вздовж моря, тож бодай прохолодний бриз освіжав подорожніх, поки вони перетинали голі рудувато-брунатні терени, де тільки каміння, пісок і покручені дерева-недоростки.

На півдорозі до мети валку наздогнала друга гадюка.

Вона раптово виїхала на дюну верхи на золотому степовому скакуні з білою шовковою гривою. Навіть на коні леді Нім сиділа граційно, вдягнена в мерехтливі бузкові шати й широку шовкову накидку, кремово-мідяну, яка здіймалася від кожного повіву вітру, аж видавалося, що леді Нім от-от злетить. Двадцятип’ятирічна Наймірія Санд була гінка як верба. Пряме чорне волосся, заплетене в довгу косу й закручене на маківці дротом з червоного золота, мисиком спускалося на чоло понад темними очима – точно як у батька. Високі вилиці, пухкі вуста, молочно-біла шкіра – леді Нім пишалася вродою, якою не могла похвалитися її старша сестра… але ж і матір’ю Обари була Старгородська шльондра, в той час як Нім народилася від шляхтянки зі стародавнього Волантиса. Позаду Нім їхала дюжина кінних списників, і їхні круглі щити виблискували на сонці. Вершники рушили за нею вниз із дюни.

Князь, щоб насолодитися бризом з моря, відсунув і закріпив фіранки на паланкіні. Леді Нім порівнялася з ним, притримавши гарну золотаву кобилу, щоб їхала з такою самою швидкістю, як і паланкін.

– Яка зустріч, дядьку,– проспівала Нім, так наче опинилася тут цілком випадково.– Можна проїхатися з вами до Сонцеспису?

Капітан ішов з протилежного боку паланкіна, однак чув кожне слово, сказане леді Нім.

– Буду потішений,– озвався князь Доран, хоча в голосі його, здалося капітану, втіхи не відчувалося.– Подагра й печаль – не найкраще товариство в дорозі.

З цих слів капітан збагнув, що кожен камінець мов шпилькою проштрикує князеві розпухлі суглоби.

– З подагрою я нічим заради не можу,– сказала Нім,– а от печаль була батькові чужа. Йому до смаку більше була помста. Це правда, що Грегор Кліган зізнався в убивстві Елії та її дітей?

– Проревів це так, що цілий двір чув,– підтвердив князь.– Лорд Тайвін пообіцяв нам його голову.

– А Ланістер завжди сплачує свої борги,– мовила леді Нім,– тільки, боюся, лорд Тайвін збирається розплатитися з нами нашими ж грошима. Прилетів птах від нашого любого сера Деймона, який присягається, що батько мій полоскотав монстра не раз і не двічі під час двобою. Якщо це так, то сер Грегор, вважайте, мертвий, тому нема за що дякувати Тайвіну Ланістеру.

Князь скривився. Чи то від подагричного болю, чи то від слів племінниці – капітан не міг сказати напевне.

– Може бути.

– Може? Так і є.

– Обара хоче, щоб я війною на них пішов.

– Гак,– розсміялася Нім,– вона мріє підпалити Старгород. Ненавидить місто так само гаряче, як наша менша сестричка його любить.

– А ти?

Нім озирнулася через плече на своїх супутників, які їхали на дюжину кінських корпусів позаду.

– Я ділила ліжко з близнючками Фаулер, коли отримала звістку,– долетіли до капітана її слова.– Знаєте, яке гасло у Фаулерів? «Дай злинути». Оце і все, чого я у вас прошу. Дайте мені злинути, дядечку. Могутнє військо мені не потрібне, досить буде любої сестри.

– Обари?

– Тієни. Від Обари забагато галасу. А Тієна така мила й ніжна, що її жоден чоловік не запідозрить. Обара б зробила зі Старгорода погребальне вогнище для батька, але я не настільки кровожерлива. Мені вистачить і чотирьох життів. Золотих близнюків лорда Тайвіна – відплату за Еліїних дітей. Старого лева – за саму Елію. І нарешті маленького короля – за мого батька.

– Хлопчик нічого нам не зробив.

– Хлопчик – байстрюк, плід зради, інцесту й перелюбу, якщо вірити лорду Станісу,– з голосу її зникла вся грайливість, і капітан піймав себе на тому, що поглядає на неї примруженими очима. Її сестра Обара носить при боці батіг, а в руці – спис, щоб усі могли його бачити. Леді Нім не менше смертоносна, тільки ножі свої добре ховає.– Лише королівською кров’ю можна змити провину за батькове вбивство.

– Оберин загинув у двобої, б’ючись за те, що його взагалі не стосувалося. Тож я це вбивством не називаю.

– Називайте, як схочете. Ми відпровадили до них найкращого чоловіка в Дорні, а вони нам вертають мішок з кістками.

– Він перевищив свої повноваження. «Добре оціни оцього малолітнього короля і його раду, зверни увагу на всі їхні переваги та слабкості,– просив я його, коли ми з ним сиділи на терасі. Їли апельсини.– Знайди нам там друзів, якщо їх узагалі там можна знайти. Дізнайся, що зможеш, про кончину Елії, але не провокуй лорда Тайвіна необгрунтовано». Ось що я йому сказав, а Оберин розсміявся і мовив: «Коли це я кого провокував… необгрунтовано? Ліпше застережи Ланістерів, щоб не провокували мене». Він хотів домогтися справедливості для Елії, але не волів чекати…

– Він сімнадцять років чекав,– урвала його леді Нім.– Були б це ви, батько скликав би прапори й повів військо на північ, ще ваш труп не встигнув би захолонути. Були б це ви, над Прикордонням би зараз сипався дощ зі списів.

– Не маю сумнівів.

– І ще в одному ви не повинні мати сумнівів, князю: ми з сестрами не чекатимемо сімнадцять років, щоб помститися.

Приостроживши кобилу, вона рвонула геть, учвал помчавши в напрямку Сонцеспису, а її почет кинувся їй навздогін.

Князь, відкинувшись на подушки, заплющив очі, але Гота знав, що він не спить. «Йому боляче». На мить капітану здалося, що слід покликати до паланкіна мейстра Калеота, однак якби князю Дорану потрібен був мейстер, він сам би його покликав.

Уже пообідні тіні видовжилися й потемніли, а сонце висіло червоне й роздуте, як князеві суглоби, коли на сході валка угледіла вежі Сонцеспису. Спершу струнку Списовежу, півтори сотні футів заввишки, увінчану позолоченим сталевим списом, який додавав їй ще тридцять футів; потім могутню Вежу сонця з її золотою банею з вітражами; і нарешті мишастої барви Піскобриг, який нагадував викинуту на берег і закам’янілу велику вітрильну галеру.

Усього три льє прибережної дороги відділяли Водосад від Сонцеспису, проте були вони мов два різні світи. Там на сонці гралися голі діти, в мозаїчних дворах награвала музика, а в повітрі витав гострий дух лимонів і кривавих апельсинів. Тут же в повітрі пахло порохами, потом і димом, а ночі оживали від гомону голосів. На відміну від рожевого мармуру Водосаду, Сонцеспис був збудований з глини й соломи, отож і кольору був брунатно-мишастого. Стародавня кріпость дому Мартелів розташувалася на самому сході невеличкої кам’янисто-піщаної коси, з трьох боків оточеної морем. На заході, у тіні масивних мурів Сонцеспису, до замку ліпилися, наче рачки до галери, збудовані з саману майстерні й халупи без вікон. На захід від них виросли стайні, і заїзди, і винарні, і будинки подушок, деякі з них теж оточені мурами, і під цими мурами теж тулилися халупи. «І так далі, і далі, і далі, бородаті жерці сказали б». У порівнянні з Тайрошем, чи Миром, чи Великим Норвосом місто-тінь було просто містечком, але в дорнян воно єдине бодай нагадувало справжнє місто.

Леді Нім прибула на кілька годин раніше за валку, і, без сумніву, вона вже попередила вартових про наближення гостей, адже, коли валка під’їхала, Трояка брама вже була відчинена. Лише в цьому місці ворота йшли одні за одними й гості могли проїхати одразу попід усіма трьома Серпантиновими стінами просто в Старий Палац, не долаючи милі й милі вузьких завулків, внутрішніх двориків і гамірних базарів.

Щойно на очі з’явилася Списовежа, князь Доран засунув фіранки на паланкіні, але простолюд усе одно гукав до князя, коли паланкін проїздив мимо. «Гадюки добре людей підігріли»,– з тривогою подумав капітан. Проминули зовнішнє півколо занехаяних будинків і заїхали у Другу браму. За нею в повітрі відгонило смолою, солоною водою і гнилими водоростями, а юрба з кожним кроком щільнішала.

– Дорогу князю Дорану! – загримотів Арео Гота, грюкаючи ратищем списа по бруківці.– Дорогу князю Дорану!

– Княжич мертвий! – заверещала якась жінка позаду нього.

– До списів! – гаркнув чоловік на балконі.

– Доране! – почувся якийсь шляхетний голос.– До списів!

Гота вже й не шукав, хто говорить: тиснява стояла страшна, і третина людей галасувала.

– До списів! Помстимо Червоного Гада!

Заки дісталися третіх воріт, гвардійці вже криками розганяли людей з дороги, щоб звільнити прохід для князевого паланкіна, а натовп почав жбурлятися абичим. Якийсь обшарпаний хлопчик з напівзогнилим гранатом у руці проскочив повз списника, але, побачивши на дорозі Арео Готу з готовою до бою бардою, впустив гранат на землю та швиденько ретирувався. А з задніх рядів летіли лимони, лайми й апельсини впереміш із криками «Війна! Війна! До списів!».

Одному з гвардійців лимоном поцілили в око, в самого капітана об ногу розквасився апельсин.

А з паланкіна не долинуло ні звуку. Доран Мартел заховався за своїми шовковими мурами, поки всю валку не проковтнули мури товщі, а позаду з торохтінням не опустилися рипучі звідні ґрати. Помалу затихнув удалині галас. На подвір’ї вже зустрічала батька князівна Аріанна з половиною двору: були тут і старий сліпий сенешаль Рикассо, і каштелян сер Манфрей Мартел, і молодий мейстер Майлз у сірій мантії, з шовковистою напахченою бородою, і чотири десятки дорнських лицарів у пливкому льоні сотні відтінків. Маленька Мірселла Баратеон стояла зі своєю септою і сером Арисом з королівської варти, який прів у своїй білій емальованій кольчузі-лусці.

Князівна Аріанна у сандалях зі зміїної шкіри, зашнурованих до самих стегон, сягнистим кроком підійшла до паланкіна. Волосся – ціла грива чорнильних кучерів – спадало до пояса, а чоло було прикрашене биндою з мідяних сонць. «Вона досі така маленька!» – подумав капітан. Гадюки всі були росляві, Аріанна ж пішла в матір, яка на зріст була невисока, трохи більш як п’ять футів. Але під обшитим самоцвітами корсетом і вільними пливкими шатами з пурпурового шовку й жовтої парчі вгадувалося цілком жіноче тіло, пишне й округле.

– Батьку,– промовила Аріанна, коли розсунулися фіранки,– Сонцеспис радіє твоєму поверненню.

– Чув я цю радість,– князь слабко посміхнувся й поклав дочці на щоку почервонілу, набряклу руку.– Гарний вигляд маєш. Капітане, будьте ласкаві, допоможіть мені зійти.

Гота навскоси застромив барду в петлю на спині й підхопив князя на руки, стараючись не робити різких рухів, щоб не зрушити розпухлі суглоби. Та все одно Доран Мартел притлумив болісний зойк.

– Сьогодні на вечір я звеліла кухарям готувати бенкет,– сказала Аріанна,– усі твої улюблені страви.

– Боюся, не зможу я віддати їм належне,– озвався князь і повільно роззирнувся подвір’ям.– Я не бачу Тієни.

– Вона просила про аудієнцію. Я відіслала її у тронну залу, щоб там чекала на твій приїзд.

– Гаразд,– зітхнув князь.– Капітане! Що швидше ми з цим покінчимо, то швидше я зможу відпочити.

Гота поніс його довгими сходами у Вежу сонця – у великий круглий покій зразу попід банею, де останнє пообіднє сонячне проміння, косо вливаючись крізь товсті мозаїчні шибки, помережило ромбики білого мармуру півсотнею кольорів. Тут чекала третя гадюка.

Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці біля підніжжя високого помосту, де стояли престоли, але, щойно князь із капітаном увійшли, одразу ж підвелася, вдягнена у вузьку сукню з блакитної парчі з рукавами з мирського мережива; вигляд у цій сукні вона мала невинний, як сама Діва. В одній руці вона стискала вишивку, над якою працювала, а в другій – пару золотих голок. Коси в неї теж були золоті, а очі – глибокі сині озера… й водночас вони нагадали капітану очі її батька, хоча в Оберина вони були чорні як ніч. «Усі Оберинові доньки мають оті його гадючі очі,– зненацька збагнув Гота,– незалежно від кольору».

– Дядьку,– заговорила Тієна Санд,– я чекала на вас.

– Капітане, допоможіть мені зійти на престол.

На помості було два престоли, схожі майже як викапані, тільки в одного спинка була інкрустована золотим списом Мартелів, а в другого – палючим ройнарським сонцем, яке маяло на щоглах кораблів Наймірії, коли ті вперше припливли в Дорн. Капітан всадовив князя попід списом і відступив.

– Так боляче? – голос у леді Тієни був лагідний, і вигляд вона мала солодкий, як полуниця влітку. Матір її була септою, і Тієна несла ауру майже неземної невинності.– Чи можу я чимось зарадити вашому болю?

– Кажи, що маєш, і дозволь мені відпочити. Я втомився, Тієно.

– Я це гаптую для вас,– Тієна розгорнула вишивку. На ній красувався її батько, княжич Оберин, на степовому скакуні, в червоних обладунках, усміхнений.– Коли закінчу, подарую вам, щоб ви його не забували.

– Навряд чи я забуду твого батька.

– Приємно це знати. Бо багато хто не був певен.

– Лорд Тайвін пообіцяв нам голову Гори-на-коні.

– Який він ласкавий… але меч ката – не гідний кінець для бравого сера Грегора. Ми стільки молилися за його швидку смерть, що тільки справедливо буде, як і він молитиметься за те саме. Я знаю, якою отрутою скористався батько,– повільнішої й боліснішої смерті просто не існує. Зовсім скоро ми почуємо зойки Гори – навіть тут, у Сонцесписі.

Князь Доран зітхнув.

– Обара вимагає від мене йти на них війною. Нім задовольнить і вбивство. А тебе?

– Війна,– сказала Тієна,– але не така, про яку йдеться сестрі. Дорняни найкраще воюють удома, тож я вважаю – слід гострити списи й чекати. Коли Ланістери з Тайрелами прийдуть сюди, ми пустимо їм кров на перевалах і закопаємо їх під дюнами, як уже робили це сотню разів.

– Якщо вони сюди прийдуть.

– Та доведеться, бо в іншому разі королівство знову розвалиться, як до нашого шлюбу з драконами. Батько мені все розповів. Казав, що маємо дякувати Куцю за королівну Мірселлу. Гарненька вона, правда? Були б у мене кучері, як у неї! Вона просто створена, щоб стати королевою, точно як її матір,– у Тієни на щоках розквітли ямочки.– Матиму за честь готувати весілля й замовити корону. Тристан і Мірселла такі невинні, я подумала, мабуть, підійде біле золото… зі смарагдами – вони личитимуть до Мірселлиних очей. Ну, і діаманти з перлами теж зійдуть, головне – одружити й коронувати дітей. А тоді досить буде просто проголосити дівчинку Мірселлою Першою, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, законною спадкоємицею Сімох Королівств Вестеросу,– і чекати на появу левів.

– Законною спадкоємицею? – пирхнув князь.

– Вона старша за брата,– пояснила Тієна, мов якомусь дурнику.– І за законом Залізний трон має перейти до неї.

– За дорнським законом.

– Коли добрий король Дейрон одружився з князівною Міраєю і приєднав нас до свого королівства, було погоджено, що в Дорні завжди пануватиме дорнське право. А Мірселла, як на лихо, нині в Дорні.

– Так і є,– буркітливо мовив князь.– Дай мені трохи подумати над цим.

Тієна розсердилася.

– Ви забагато думаєте, дядьку.

– Справді?

– Батько так казав.

– Оберин думав замало.

– Деякі чоловіки багато думають, адже бояться діяти.

– Є відмінність між страхом і обережністю.

– Молюся, щоб ніколи не побачити вас настрашеним, дядьку. Ще дихати забудете,– махнула вона рукою…

Капітан з гуркотом опустив на мармур ратище барди.

– Міледі, ви забуваєтеся. Зійдіть з помосту, будь ласка.

– Я не мала на думці жодної кривди. Я люблю дядечка, як, я знаю, він любив мого батька,– Тієна опустилася перед князем на одне коліно.– Я висловила все, з чим прийшла, дядьку. Пробачте, якщо образила: моє серце розбите на друзки. Ви не розлюбили мене?

– Звісно, ні.

– То благословіть мене, і я піду.

Доран на мить завагався, а тоді все-таки поклав долоню небозі на голову.

– Кріпися, дитино.

– А як інакше? Я ж бо його дочка.

Не встигла вона піти, як на поміст квапливо піднявся мейстер Калеот.

– Князю, вона не… дайте-но глянути на вашу долоню,– він уважно оглянув спершу внутрішній бік, тоді перевернув і понюхав князеві пальці.– Ні, все добре. Добре. Подряпин немає, отож…

Князь відсмикнув руку.

– Мейстре, ви не потурбуєтеся принести мені макового молочка? Вистачить і наперстка.

– Макового молочка. Певна річ.

– Просто зараз, будь ласка,– лагідно підігнав його Доран Мартел, і Калеот помчав до сходів.

А надворі вже сіло сонце. Під банею світло набуло сутінково-синьої барви, і ромбики на підлозі згасали. Князь сидів на престолі попід списом Мартелів, блідий від болю. Довший час помовчавши, він обернувся до Арео Готи.

– Капітане,– заговорив він,– варта моя віддана мені?

– Віддана.

Капітан не знав, як ще можна відповісти на це питання.

– Вся? Чи тільки частково?

– Це добрі вояки. Гарні дорняни. Діятимуть, як накажу,– він стукнув ратищем барди по підлозі.– Я принесу вам голову будь-кого, хто вас зрадить.

– Голови не потрібні. Хочу послуху.

– Ви його маєте.

Служити. Коритися. Захищати. Прості обітниці для простої людини.

– Скільки людей треба?

– Це ви самі вирішите. Може статися, що кількоро добрих вояків упораються краще, ніж два десятки. Хочу зробити все якнайшвидше і якнайтихіше, без кровопролиття.

– Швидко, тихо і без крові, ага. Що накажете?

– Розшукаєте братових дочок, візьмете під варту й замкнете в камерах нагорі Списовежі.

– Гадюк? – у капітана пересохло в горлі.– Всіх… усіх вісьмох, князю? І найменших теж?

Князь поміркував.

– Доньки Еларії замалі, щоб становити небезпеку, але хтось може схотіти використати їх проти мене. Їх теж варто тримати в безпеці біля себе. Тож найменших замкнете також… але найперше – Тієну, Наймірію й Обару.

– Як накаже князь.

У капітана краялося серце. «Моїй маленькій князівні це не сподобається».

– А що з Сареллою? Вона вже доросла, їй майже двадцять.

– Якщо вона не повернеться в Дорн, нічого я з Сареллою вдіяти не зможу – хіба молитися, щоб вона виявила більше здорового глузду, ніж її сестри. Нехай собі… грається. Зберіть усіх решту. Не зможу заснути, поки не впевнюся, що вони всі в безпеці й під вартою.

– Буде зроблено,– мовив капітан і повагався.– Коли про це дізнаються на вулицях, простолюд вибухне.

– Цілий Дорн вибухне,– озвався Доран Мартел змученим голосом.– Я тільки сподіваюся, що лорд Тайвін почує цей вибух на Королівському Причалі та знатиме, якого відданого друга має у Сонцесписі.

Cepci

Їй наснилося, що вона сидить на Залізному троні, вивищуючись над усіма.

Придворні унизу нагадували кольорових мишей. Можні лорди й гонорові леді стояли перед нею навколішках. Хоробрі юні лицарі складали свої мечі їй до ніг і благали заступництва, а королева згори вниз посміхалася до них. Аж поки невідь-звідки не з’явився карлик, тицяючи в неї пальцем і голосно регочучи. Лорди й леді теж почали хихикати, ховаючи посмішки в долонях. І лише тоді королева усвідомила, що вона гола.

З жаху вона спробувала затулитися руками. Скулилася, ховаючи свій сором, а зубці й зазублини Залізного трону жалили тіло. По ногах цебеніла кров: сталеві ікла вп’ялися в стегна. Коли королева спробувала підвестися, нога провалилася в діру в покрученому металі. Що більше королева борсалася, то більше її затягував трон, віддираючи шматки м’яса з грудей і живота, ріжучи руки й ноги, поки ті не заблищали, мокрі й червоні.

А весь цей час її брат стрибав унизу, регочучи.

Його веселощі й досі відлунювали у вухах, коли Серсі, відчувши легенький дотик на плечі, знагла прокинулася. На коротку мить рука теж здалася привиддям з кошмару, і Серсі скрикнула, але то, як виявилося, прийшла Сенель. Обличчя в служниці було біле й перелякане.

«Ми не самі»,– збагнула королева. Навколо її ліжка нависали тіні – високі постаті в кольчугах, що зблискували під плащами. Озброєним воякам тут було не місце. «Де моя варта?» У спальні було темно, якщо не рахувати ліхтаря, якого високо тримав один з непроханих гостей. «Тільки не показувати, що злякалася». Серсі, відкинувши розкошлані уві сні коси, мовила:

– Що вам треба від мене?

На світло ліхтаря вийшов чоловік, і вона побачила, що плащ у нього білий.

– Джеймі?

«Снився мені один брат, а збудити мене прийшов другий».

– Ваша світлосте,– зазвучав зовсім не братів голос.– Лорд-командувач велів привести вас.

Волосся в нього кучерявилося, як у Джеймі, тільки в брата воно було мов сухозлітка, як у неї, а в цього чоловіка – чорне й наолієне. Вона збентежено витріщилася на нього, а він щось бурмотів про виходок і арбалет, промовив батькове ім’я. «Мені це сниться,– подумала Серсі.– Досі не прокинулася, кошмар не закінчився. І скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене реготати».

Але ж це безглуздо. Її брат-карлик – унизу, в чорних камерах, і вже сьогодні він приречений померти. Серсі поглянула на власні руки, перевернула долоні, щоб пересвідчитися: всі пальці на місці. Провела долонею по руці – шкіра була вкрита сиротами, але не порізана. Не було ран і на стегнах, не було і на підошвах. «Сон, то був просто сон. Забагато вчора випила, і всі ці страхи – це жарт, який зі мною зіграло вино. Прийдуть сутінки – і це я реготатиму. Діти будуть нарешті в безпеці, Томен надійно сидітиме на троні, а мій маленький валонкар-покруч позбудеться голови та гнитиме в землі».

Джоселін Свіфт уже пхала королеві якийсь кухлик. Серсі зробила ковток: вода з вичавленим у неї лимоном, така квасна, що Серсі не змогла проковтнути – виплюнула. Чути було, як нічний вітер шарпає віконниці, й бачилося все з якоюсь дивною чіткістю і ясністю. Джоселін тремтіла як листочок, налякана не менше за Сенель. Над нею височів сер Озмунд Кетлблек. Позаду нього стояв сер Борос Блаунт із ліхтарем. Біля дверей – ланістерівські гвардійці з блискучими левами на гребенях шоломів. У них теж був переляканий вигляд. «Невже? – думала королева.– Невже це правда?»

Вона підвелася й дозволила Сенель накинути їй на плечі халат, щоб прикрити голизну. Застебнула його Серсі сама – негнучкими й незграбними пальцями.

– Мілорд-батько тримає біля себе варту день і ніч,– сказала вона. Язик не слухався. Вона ще набрала в рота води з лимоном і сполоснула зуби, щоб освіжити подих. У ліхтар, якого тримав сер Борос, залетів нічний метелик; чути було, як він дзижчить, і виднілися тіні крилець, що б’ються в скло.

– Варта була на посту, ваша світлосте,– мовив Озмунд Кетлблек.– За коминком ми знайшли таємні дверцята. Секретний прохід. Лорд-командувач пішов перевірити, куди він веде.

– Джеймі? – Серсі охопив жах, раптовий як шторм.– Джеймі має бути з королем…

– Хлопчика ніхто не кривдив. Джеймі послав дюжину вояків наглядати за ним. Його світлість мирно спить.

«Нехай сон йому насниться солодший за мій, і пробудження хай буде приємнішим».

– То хто зараз із королем?

– Цю честь отримав сер Лорас, з вашої ласки.

Однак вона одразу ж змінила ласку на гнів. Тайрели – це дворецькі, яких королі-дракони занадто високо піднесли. Їхнє марнославство перевищували хіба їхні амбіції. Нехай сер Лорас і красень з дівочих мрій, але під своїм білим плащем він – Тайрел до шпику кісток. Може статися, що зерно сьогоднішніх подій посіяли й зростили в Небосаду.

Але такі підозри Серсі озвучувати не наважувалася.

– Дайте мені хвильку вдягнутися. Пане Озмунде, ви проведете мене у Вежу правиці. Пане Боросе, повитягайте з ліжок усіх тюремників і переконайтеся, що карлик сидить у своїй камері.

Вона й імені його не хотіла вимовляти. «Він би в житті не знайшов у собі мужності здійняти руку на батька»,– запевняла вона себе, але в цьому слід пересвідчитися.

– Як зволить її світлість,– Блаунт передав ліхтаря серу Озмунду. Серсі тільки зраділа, коли він розвернувся йти геть. «Батькові не слід було повертати йому білого плаща». Цей чоловік ясно засвідчив, що він – боягуз.

На той час як вийшли з Мейгорової тверджі, небо вже стало кобальтово-синім, хоча зорі ще сяяли. «Крім однієї,– подумалося Серсі.– Закотилася ясна зоря заходу, й відтепер ночі стануть чорнішими». Вона затрималася на підйомному мосту понад сухим ровом, поглядаючи на палі внизу. «Про таке ніхто б мені брехати не наважився».

– Хто його знайшов?

– Один з чатових,– мовив сер Озмунд.– Лам. Йому закортіло у виходок – і там він побачив його милість.

«Ні, це неможливо. Не так помирає лев». Королева почувалася на диво спокійно. Їй пригадалося, як у неї в дитинстві випав перший зуб. Не боліло, але дірка в роті була така незвична, що Серсі не могла втриматися й раз у раз лазила туди язиком. «А тепер у світі на батьковому місці залишилася діра, а діри завжди прагнуть заповнення».

Якщо Тайвін Ланістер і справді помер, ніхто вже не почуватиметься в безпеці… а тим паче її синок на своєму престолі. «Коли гине лев, збігаються менші хижаки: шакали, стерв’ятники, дикі собаки». Вони спробують усунути Серсі, як завжди хотіли. Тож їй доведеться діяти швидко, як було по смерті Роберта. Можливо, все затіяв Станіс Баратеон через когось зі своїх маріонеток. Це може виявитися прелюдією до нової атаки на місто. Серсі на те і сподівалася. «Нехай з’явиться тут. Я його розчавлю, як розчавив батько, і цього разу він точно загине». Станіс її не лякав, так само як і Мейс Тайрел. Ніхто її не лякав. Вона-бо дочка Кичери, левиця. «Більше вже не буде розмов про те, щоб примусити мене одружитися вдруге». Тепер їй належить Кичера Кастерлі та вся міць дому Ланістерів. Ніхто й ніколи більше не викаже їй неповаги. Навіть коли Томену вже непотрібна буде регентша, леді Кичери Кастерлі й далі матиме великий вплив у країні.

Сонце на сході помалювало вершечки веж у ясно-червоний колір, але попід мурами й досі клубочилася темрява. Зовнішній замок так принишк, що можна було подумати – всі люди тут вимерли. «Непогано було б. Негоже Тайвіну Ланістеру помирати самотою. Така людина заслужила на почет, який прислужуватиме йому в пеклі».

При дверях у Вежу правиці стояло на чатах четверо списників у червоних плащах і в шоломах з левом на гребені.

– Без мого дозволу щоб ніхто не заходив і не виходив,– наказала їм Серсі. Наказовий тон легко їй дався. «У батька теж у голосі дзвеніла криця».

У вежі їй від диму зі смолоскипів почало щипати очі, але Серсі не плакала, як не плакав би й батько. «Я – єдиний його справжній син». Підбори шкрябали камінь, коли вона піднімалася сходами, а в ліхтарі сера Озмунда й далі шалено борсався нічний метелик. «Здохни,– роздратовано подумала королева,– підлети до вогню та згори вже!»

Ще двоє вартових у червоних плащах стояли нагорі сходів. Коли Серсі проходила повз них, Рудий Лестер пробурмотів слова співчуття. Королева засапалася, а серце калатало в грудях. «Це все сходи,– запевняла вона себе,– у клятій вежі забагато сходів». Захотілося розвалити цю вежу до біса.

Зала була повна дурнів, які перемовлялися пошепки, так наче лорд Тайвін спить і їм страшно його збудити. І гвардійці, і слуги розступалися перед королевою, плямкаючи губами. Вона бачила рожеві ясна й верткі язики, але слова звучали так само безглуздо, як і дзижчання метелика. «Що вони всі тут роблять? Звідки вони дізналися?» Взагалі-то першій мали доповісти їй. Вона-бо королева-регентша, чи всі про це забули?

Перед входом у спочивальню правиці стояв сер Мірин Трант у своїх білих обладунках і білому плащі. Забороло на шоломі було підняте, й через мішки під очима здавалося, наче Трант і досі не прокинувся до кінця.

– Заберіть звідси людей,– звеліла йому Серсі.– Батько у виходку?

– Його поклали назад у ліжко, м’леді,– сер Мірин відчинив перед нею двері.

Ранкове світло косо падало крізь віконниці, малюючи золоті ґратки на циновках, розстелених на підлозі спочивальні. Біля ліжка навколішках стояв дядько Кеван – силкувався молитися, але не міг вичавити ані слова. Ближче до коминка скупчилися гвардійці. Позаду вогнища зяяли розчинені таємні двері, про які говорив сер Озмунд,– невеликі, як дверцята печі. Нормальній людині довелося б лізти в них рачки. «Але Тиріон – недоросток». Ця думка розсердила королеву. «Ні, карлик замкнений у чорній камері». Не може такого бути, щоб це була його робота. «Станіс,– сказала собі Серсі,– за цим стоїть Станіс. У нього в місті й досі є прихильники. Це або він, або Тайрели…»

Завжди ходили чутки про те, що в Червоній фортеці існують таємні ходи. Мейгор Лютий буцімто стратив усіх, хто будував замок, щоб зберегти ці ходи в секреті. «Скільки ще спочивалень мають потайні двері?» Знагла перед очима Серсі постала картина: карлик з клинком у руках виповзає з-за гобеленів у Томеновій спальні. «Томена дуже добре охороняють»,– сказала собі королева. Проте лорда Тайвіна теж охороняли дуже добре.

Спершу навіть не впізнала мерця. Чуприна в нього була як у батька, так, тільки належала вона комусь зовсім іншому, це точно,– меншому на зріст і набагато старшому. Нічна сорочка задерлася до грудей, оголюючи всю нижню половину від пояса. Арбалетна стріла поцілила в низ живота поміж пупом і пахом і засіла так глибоко, що виднілося хіба оперення. Все волосся внизу живота затвердло від засохлої крові. В пупі теж згорталася кров.

Від смороду Серсі не втрималася – наморщила носа.

– Вийміть з нього стрілу,– наказала вона.– Це ж королівський правиця!

«І мій батько. Мій лорд-батько. Мені слід заверещати й почати дерти на собі волосся?» Подейкували, Кетлін Старк роздряпала собі обличчя на криваве шмаття, коли Фреї закатрупили її дорогоцінного Роба. «А тобі б цього хотілося, батьку? – кортіло запитати Серсі.– Чи тобі ліпше, щоб я була сильною? Сам ти плакав, коли помер твій батько?» Дідусь помер, як Серсі був заледве рік, але вона добре знала цю історію. Лорд Тайтос страшенно розтовстів, й одного дня, коли він сходами піднімався до своєї коханки, у нього розірвалося серце. Коли це сталося, батько був на Королівському Причалі – служив правицею Божевільного Короля. Як Серсі з Джеймі ще були маленькі, лорд Тайвін часто виїжджав на Королівський Причал. Якщо він і плакав, отримавши звістку про батькову смерть, то робив це там, де ніхто не міг побачити його сліз.

Королева відчула, що нігті уп’ялися в долоні.

– Як ви могли залишити його отак? Батько був правицею у трьох королів, у Сімох Королівствах ще не ступала нога людини, величнішої за нього. По ньому подзвін має линути, як по Роберту. Його слід обмити й убрати з гідністю, в горностаєве хутро, золоту тканину й малинові шовки. Де Пайсел? Де Пайсел? – вона обернулася до гвардійців.– Пакензе, приведіть великого мейстра Пайсела. Він має оглянути лорда Тайвіна.

– Він його вже оглянув,– озвався Пакенз.– Прийшов, оглянув і пішов послати по німотних сестер.

«Мені повідомили в останню чергу». Збагнувши це, вона від гніву мало не втратила мову. «І Пайсел, щоб не бруднити своїх м’яких зморшкуватих ручок, сам побіг посилати повідомлення. З цього нікчеми жодної користі».

– Знайдіть мейстра Балабара,– звеліла Серсі.– Або мейстра Френкена. Будь-кого.

Пакенз і Коротковух побігли виконувати.

– Де мій брат?

– Поліз у таємний хід. Там спуск: така собі залізна драбина, вмонтована в камінь. Сер Джеймі пішов поглянути, куди цей спуск веде.

«Та в нього всього одна рука! – кортіло заверещати королеві.– Це хтось із вас мав туди лізти. Нема чого йому лазити по драбинах.

Там, унизу, можуть ховатися ті, хто вбив батька». Брат завжди діяв необдумано, здавалося б, втрата руки мала його навчити бодай трохи обережності. Серсі ладна вже була віддати наказ гвардійцям спускатися вниз і забрати його, коли повернулися Пакенз і Коротковух, ведучи сивого чоловіка.

– Ваша світлосте,– заговорив Коротковух,– ось цей заявляє, що він мейстер.

Чоловік низько уклонився.

– Чим можу прислужитися вашій світлості?

Його обличчя було наче віддалено знайоме Серсі, тільки вона не могла згадати звідки. Літній, але не такий старий, як Пайсел. «Цей ще при силі». Високий, трохи згорблений, навколо зухвалих блакитних очей – сіточка зморщок. Шия гола.

– На вас немає мейстерського ланцюга.

– Мене позбавили його. Я – Кайберн, прошу вашої світлості. Це я лікував вашому брату руку.

– Кикоть, ви хотіли сказати.

Тепер королева його пригадала. Він приїхав разом з Джеймі з Гаренхолу.

– Врятувати п’ясть сера Джеймі я не зміг, це правда. Але моя вправність зберегла йому руку, а може, й життя. Цитадель забрала в мене ланцюг, але знання забрати неможливо.

– Мабуть, ви підійдете,– вирішила Серсі.– Та якщо не впораєтеся, втратите більше ніж ланцюг, це я вам обіцяю. Витягніть з батькового живота стрілу й підготуйте тіло для німотних сестер.

– Як зволить королева,– Кайберн рушив до ліжка, зупинився, озирнувся.– А що мені робити з дівчиною, ваша світлосте?

– З дівчиною? – Серсі й не помітила другого тіла. Підійшовши до ліжка, вона відкинула купу закривавлених покривал – і побачила її, голу, захололу й рожеву… якщо не рахувати обличчя, яке почорніло, як у Джофа на весільному бенкеті. В шию уп’явся ланцюг із золотих долоньок, скручений так туго, що аж шкіру прорізав. Серсі засичала, як сердита кицька.– Вона тут що робить?

– Ми її тут і знайшли, ваша світлосте,– мовив Коротковух.– Це Куцева повія.

Так наче це пояснювало, звідки вона тут узялася.

«Лорду-батькові повії не потрібні були,– подумала Серсі.– Відколи померла мама, він жінки й не торкнувся». Вона кинула на гвардійця холодний погляд.

– Це не… по смерті свого батька лорд Тайвін повернувся в Кичеру Кастерлі й побачив там… отаку жінку… в коштовностях його леді-матері, в одній з її суконь. Він здер з неї те й те, і взагалі все. Два тижні її водили голу вулицями Ланіспорту, й вона мусила посвідчувати всім зустрічним, що вона злодійка й шльондра. Ось як лорд Тайвін обходився з повіями. Він ніколи… ця жінка була тут з якоюсь іншою метою, не для…

– Мабуть, його милість допитував дівчину щодо її господині,– припустив Кайберн.– Я чув, Санса Старк зникла в ту ніч, коли вбили короля.

– Це правда,– Серсі радо вхопилася за цю ідею.– Певна річ, він її допитував. І сумнівів немає.

Перед очима постало хитре обличчя Тиріона, вуста попід спотвореним носом кривилися в мавпячому вищирі. «А чи не найкраще допитувати дівчину, коли вона, гола, розкинула ноги? – прошепотів карлик.– Я і сам залюбки її так допитую».

Королева відвернулася. «Не дивитимусь я на неї». Зненацька їй стало нестерпно навіть в одній кімнаті перебувати з небіжчицею. Відштовхнувши Кайберна, вона вибігла в залу.

До сера Озмунда вже приєдналися брати – Озні та Осфрид.

– У спочивальні правиці якась небіжчиця,– мовила Серсі до трьох Кетлблеків.– Ніхто й ніколи не має дізнатися, що вона там була.

– Ага, м’леді,– озвався сер Озні; на щоці в нього лишилися сліди від нігтів ще однієї Тиріонової повії.– А що з нею робити?

– Згодуйте своїм собакам. Лишіть собі на розвагу. Мені яке діло? Її тут не було. Я втну язика будь-кому, хто наважиться стверджувати, що вона була. Ви мене зрозуміли?

Озні з Осфридом обмінялися поглядами.

– Ага, ваша світлосте.

Королева рушила за ними назад у спальню, де вони в неї на очах загорнули дівчину в батькові закривавлені покривала. «Шей, її звали Шей». Востаннє вони розмовляли напередодні суду через двобій, як вимагав карлик, потому як отой усміхнений дорнський змій зголосився стати його заступником. Шей питала про якісь коштовності, що їх подарував їй Тиріон, і про обіцянки, які мала б їй дати Серсі: особняк у місті та шлюб з лицарем. Однак королева ясно дала зрозуміти, що не буде нічого, поки дівчина не розповість, куди втекла Санса Старк. «Ти була в неї за покоївку. І ти очікуєш, що я повірю, ніби ти нічого не знала про її плани?» – сказала Серсі. Шей пішла від неї в сльозах.

Сер Осфрид завдав загорнуте тіло собі на плече.

– І повернете мені отой ланцюг,– мовила Серсі.– Тільки золота не подряпайте.

Осфрид, кивнувши, рушив до дверей.

– Ні, не через двір,– зупинила його Серсі й махнула на таємний хід.– Там спуск у підземелля. Туди йдіть.

Коли сер Осфрид опустився перед коминком на одне коліно, світло в глибині спалахнуло яскравіше й почувся гомін. З’явився Джеймі, зігнутий як стара бабця, здіймаючи чоботами хмарки попелу з останнього вогнища лорда Тайвіна.

– З дороги,– кинув він Кетлблекам.

Серсі підбігла до нього.

– Ти їх знайшов? Ти розшукав убивць? Скільки їх було?

Певна річ, убивця був не один. Одинак не зміг би вбити батька!

Братове обличчя було геть вимучене.

– Спуск веде в приміщення, з якого розбігається півдюжини ходів. Всі вони заґратовані й замкнені на ланцюги. Треба ключі знайти,– він роззирнувся по спальні.– Той, хто це зробив, і досі може ховатися в стінах. Там цілий темний лабіринт.

Серсі уявила, як Тиріон скрадається в стінах, наче велетенський щур. «Ні. Не дурій. Карлик у себе в камері».

– Звели розбити стіни. Розвали всю вежу, якщо доведеться. Я хочу, щоб їх знайшли. Хай хто це зробив, я хочу, щоб його стратили!

Джеймі обійняв її, пригорнувши за талію здоровою рукою. Пахло від нього попелом, але ранкове сонце сяяло в чуприні, й та зблискувала золотом. Кортіло наблизити до себе братове обличчя й поцілувати. «Пізніше,– запевнила себе Серсі,– пізніше він прийде до мене, щоб його утішили».

– Ми – його спадкоємці, Джеймі,– прошепотіла вона.– І нам закінчувати його справу. Тобі слід посісти батькове місце правиці. Певна, ти це розумієш. Ти будеш потрібен Томену…

Відірвавшись від неї, брат просто їй в обличчя тицьнув кикоть.

– Правиця без правиці? Недолугий жарт, сестро. І не проси мене правити.

Цю перепалку почув дядько. І Кайберн, і Кетлблеки, які намагалися через вогнище запхати свою ношу в отвір. Навіть гвардійці чули – Пакенз, і Гок, і Копито, і Коротковух. «До вечора весь замок пліткуватиме». Серсі відчула, як спалахнули щоки.

– Правити? Про це я і слова не казала. Поки мій син не досягне повноліття, правитиму я.

– Навіть не знаю, кого жаліти більше,– мовив брат,– Томена чи Сім Королівств.

Серсі дала йому ляпас. Рука Джеймі зметнулася, щоб відбити удар, з котячою швидкістю… тільки в цього кота замість правиці був кикоть. Сестрині пальці лишили на щоці червоний відбиток.

Від цього звуку дядько скочив на ноги.

– Ваш батько лежить мертвий! Майте пристойність бодай не сваритися в його спочивальні!

Джеймі присоромлено схилив голову.

– Пробач, дядьку. Сестра не тямить себе від горя. Вона просто забулася.

За таке королеві закортіло дати йому ще одного ляпаса. «Я, певно, збожеволіла, коли думала, що з нього вийде правиця». Та Серсі радше цю посаду взагалі скасує! Коли і який правиця приносив їй щось інше, крім горя? Джон Арин вклав до неї в ліжко Роберта Баратеона, а перед смертю ще й почав рознюхувати про їхні з Джеймі стосунки. Едард Старк підхопив те, що почав Арин: його втручання змусило королеву покінчити з Робертом раніше, ніж хотілося,– коли вона ще не готова була впоратися з його вадливими братами. Тиріон продав Мірселлу дорнянам, одного з її синів зробив своїм заручником, а другого вбив. А коли на Королівський Причал повернувся лорд Тайвін…

«Наступний правиця знатиме своє місце»,– пообіцяла вона собі. Ним має стати сер Кеван. Дядько невтомний, розсудливий, незмінно покірний. Як і батько, вона зможе на нього покластися. Правиця завжди дружить з головою. Серсі доведеться цілим королівством правити, і на допомогу слід узяти нових людей. Пайсел – маразматичний підлабузник, Джеймі разом з рукою втратив мужність, а Мейсу Тайрелу з його друзяками Редвином і Рованом довіряти не можна. Як так подумати, то вони, може, теж до цього всього руку доклали. Лорд Тайрел не міг не знати, що він ніколи не правитиме Сімома Королівствами, допоки Тайвін Ланістер живий.

«Але з ним слід поводитися обережно». У місті повно його вояків, і він навіть примудрився одного зі своїх синів запхати в королівську варту, а свою дочку бажає запхати Томену в ліжко. Серсі досі лютувала, згадуючи, що батько погодився на заручини Томена з Марджері Тайрел. «Дівка вдвічі за нього старша і вже двічі удова». Мейс Тайрел стверджує, що його дочка досі незаймана, але Серсі має сумніви щодо цього. Джофрі не встиг лягти з нею в ліжко – його вбили раніше, але ж перед тим вона була одружена з Ренлі… «Людина може надавати перевагу гіпокрасу, та як постав перед нею кухоль елю, вона його одним махом перекине». Слід веліти лорду Вейрису вивідати все, що зможе…

Серсі стала як стій. Вона геть забула про Вейриса! «Він мав би бути тут. Він завжди тут». Хай що важливе відбувалося в Червоній фортеці, він одразу з’являвся, мов нізвідки. «Джеймі тут, і дядько Кеван, і Пайсел приходив і пішов, а Вейриса немає». У Серсі по спині пробіг холодок. «Він доклав до цього руку. Злякався, напевно, що батько йому голову хоче відрубати, тож вирішив завдати удару перший». Батько ніколи не любив манірного старшого нашіптувача. А якщо хтось і знає таємниці Червоної фортеці, то це точно старший нашіптувач. «Мабуть, змовився з лордом Станісом. Зрештою, вони разом служили в Робертовій раді…»

Серсі широким кроком підійшла до дверей спочивальні, до сера Мірина Транта.

– Транте, приведіть мені лорда Вейриса. Хай пищить і пручається, головне, щоб цілий був.

– Як накаже ваша світлість.

Та не встиг вийти один з лицарів королівської варти, як повернувся інший. Сер Борос був червоний з обличчя й засапаний після стрімкого підйому по сходах.

– Зник,– видихнув він, побачивши королеву. Опустився на одне коліно.– Куць… камера відчинена, ваша світлосте… а його ніде й сліду немає…

Сон в руку.

– Я дала наказ,– мовила Серсі.– Його мали тримати під вартою день і ніч…

Груди Блаунта важко здіймалися.

– Одного тюремника теж немає. Рюген його звали. Решта двоє спали.

Серсі ледве стрималася, щоб не заверещати.

– Сподіваюся, ви не будили їх, пане Боросе. Нехай сплять.

– Сплять? – він глянув на неї, щокатий і збентежений.– Так, ваша світлосте. І довго…

– Вічно. Подбайте, щоб вони поснули навіки, сер. Не терпітиму вартових, які сплять на чатах.

«Він десь у стінах. Він убив батька, як убив матір, як убив Джофа». Карлик прийде і по неї, знала королева, як і накаркала ота стара в сутінках намету. «Я розсміялася їй в обличчя, а вона мала силу. У краплі крові я побачила своє майбутнє. Свій фатум». Ноги підкосилися. Сер Борос хотів підхопити королеву під руку, але вона відсахнулася від його дотику. Звідки їй знати, що він теж не креатура Тиріона?

– Відійдіть від мене,– крикнула вона.– Відійдіть!

Нетвердим кроком вона дійшла до лави.

– Ваша світлосте? – зронив Блаунт.– Принести вам кухлик води?

«Я крові жадаю, а не води. Тиріонової крові, крові мого валонкара». Смолоскипи закружляли навколо неї. Серсі заплющила очі – й перед внутрішнім зором побачила карлика з широкою посмішкою на обличчі. «Ні,– подумала Серсі,– ні, я вже майже тебе позбулася». Та його пальці зімкнулися в неї на шиї і, відчула вона, почали стискатися.

Брієнна

– Я шукаю тринадцятирічну панну,– заговорила вона до сивокосої добродійки біля сільського колодязя.– Високородну панну, дуже вродливу, з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з огрядним сорокарічним лицарем або з блазнем. Ви не бачили?

– Не пригадую, сер,– відказала добродійка, потерши кісточками пальців чоло.– Але матиму на оці, обіцяю.

Не бачив її ні коваль, ні септон у сільському септі, ні свинопас зі своїми свинями, ні дівчина, що смикала цибулю в себе на городі,– взагалі ніхто з простолюду, з ким панна Тартська розмовляла серед мазанок у Розбі. Але Брієнна не здавалася. «Це найкоротша дорога в Сутінь-діл,– сказала вона собі.– Якщо Санса тут проїздила, хтось мусив її побачити». При міській брамі вона поставила таке саме запитання двом списникам, на грудях у яких були три червоні шеврони на тлі горностаєвого хутра – герб дому Розбі.

– Якщо в такі часи вона подорожує, панною вона довго не залишиться,– сказав старший. А молодшому кортіло знати, чи між ногами в панни теж золотисто-каштанове волоссячко.

«Тут на допомогу не варто розраховувати». Знову сідаючи на коня, Брієнна зауважила в кінці села худорлявого хлопчину на рябому коні. «От з ким я ще не поговорила»,– подумала вона, але він зник за септом, не встигла вона до нього й рушити. Брієнна вирішила за ним не ганятися. Швидше за все, він знає не більше за інших. Розбі – крихітне придорожнє містечко, Сансі нема резону тут затримуватися. Повернувшись на дорогу, Брієнна попрямувала на північний схід, проминаючи яблуневі сади та ячмінні ниви, і дуже в скоро і село, і замок залишилися далеко позаду. Сутінь-діл – ось де знайдеться переслідувана, запевнила себе Брієнна. Якщо Санса взагалі проїздила цим шляхом.

«Я знайду дівчину й не дам її скривдити,– пообіцяла Брієнна серу Джеймі на Королівському Причалі.– Заради її леді-матері. І заради вас». Шляхетні слова, тільки слова – це легко. А от діла – це важче. Вона вже й так затрималася в містечку, а дізналася зовсім мало. «Раніше слід було виїжджати… але в який бік?» Санса Старк щезла тої ночі, коли помер король Джофрі, і якщо хтось її відтоді й бачив або мав уявлення про те, куди вона поділася, ніхто не зізнавався. «Принаймні не мені».

Брієнна була переконана, що дівчина виїхала з міста. Якби й досі була на Королівському Причалі, золоті плащі зрештою знайшли б її. Отож вона мала кудись податися… от тільки «кудись» – поняття широке. «На місці панни в розквіті жіночності, самотньої і наляканої, у відчайдушній небезпеці, як би вчинила я? – запитувала себе Брієнна.– Куди б я подалася?» Сама вона легко могла відповісти на це питання: вона б рушила додому на Тарт, до тата. Однак Сансиному батькові відрубали голову в Санси на очах. Леді-матір теж загинула – її закатрупили в Близнючках, а Вічнозим, величну кріпость Старків, сплюндровано та спалено, мешканців його взято на мечі. «Нема в неї домівки, куди тікати, нема ні батька, ні матері, ні братів». Санса може бути як у сусідньому містечку, так і на кораблі по дорозі в Ашай – і те, і те однаково ймовірно.

Та навіть якби Санса Старк хотіла повернутися додому, як би вона туди дісталася? На королівському гостинці небезпечно: це кожна дитина знає. Залізнородні утримують Кейлінський Рів і перегородили Перешийок, у Близнючках засіли Фреї, які вбили Сансиного брата й леді-матір. Маючи гроші, дівчина могла б морем поплисти, але ж гавань Королівського Причалу й досі лежить у руїнах, а річка загачена дошками з розтрощеної набережної і рештками спалених і потоплених галер. Брієнна порозпитувала трохи в доках, але ніхто не міг пригадати, щоб тої ночі, коли помер король Джофрі, відпливав корабель. Кілька торгових кораблів стали на якорі в затоці й розвантажувалися, доправляючи товари човнами, розповів їй один чоловік, та решта здебільшого пливли далі, в Сутінь-діл, де в порту було завізно як ніколи.

Брієннина кобилка милувала око, та й бігла прудко. Подорожніх виявилося більше, ніж можна було подумати. Тягнулися жебручі брати, на шиях у яких на мотузці звисали їхні мисочки. Учвал проскакав молодий септон на ступакові такому гарному, що й лорду пасував би, а трохи згодом трапився гурт німотних сестер, які тільки головами похитали, коли Брієнна поставила їм запитання. Ціла валка запряжених волами возів сунула на південь, навантажена зерном і мішками вовни, а перегодом Брієнна проїхала свинопаса, що поганяв стадо свиней, і якусь літню жінку, що їхала на коні в паланкіні, у супроводі озброєних вершників. Усіх їх Брієнна питала, чи не бачили вони тринадцятирічної високородної панни з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям. Ніхто не бачив. Розпитувала вона і про те, яка далі дорога.

– Звідси до Сутінь-долу безпечно,– розповів їй один чолов’яга,– але далі, за Сутінь-долом, повно беззаконників і дезертирів-зломлених по лісах.

О цій порі року зеленіли тільки сосни-солдати й чатові дерева; листяні дерева вдягнули іржаві й золоті шати або вже й пороздягалися, і тепер на тлі неба чорніло голе віття. Від кожного пориву вітру над поритою коліями дорогою кружляли хмарки опалого листя, яке шурхотіло під копитами великої гнідої кобили, що її подарував Брієнні Джеймі Ланістер. «Легше листок розшукати на вітрі, ніж дівчину, що загубилась у Вестеросі». Цікаво, думала Брієнна, чи не було це завдання від Джеймі якимсь жорстоким жартом? Може, Санса Старк давно мертва, обезголовлена за свою причетність до смерті короля Джофрі, закопана в безіменній могилі. І чи не найлегше приховати її вбивство, пославши на її пошуки оту дурненьку здоров’ячку з Тарту?

«Джеймі б так не вчинив. Він діяв щиро. Він дав мені меча, назвав його Клятвохранителем». Та й, у будь-якому разі, це не мало значення. Брієнна пообіцяла леді Кетлін повернути їй доньок, а немає обіцянки священнішої, ніж дана мерцю. Менша дівчинка давно мертва, запевняв Джеймі: та Арія, яку Ланістери відіслали на північ, щоб віддати за байстрюка Руза Болтона, липова. Отож лишається тільки Санса. І Брієнна мусить її знайти.

Ближче до сутінок вона угледіла біля струмка багаття. Перед ним сиділо двоє чоловіків – смажили пструга, а їхня зброя й обладунки звалені були під деревом. Один був літній уже, другий – трохи молодший, однак далеко не юний. Молодший зіп’явся на ноги, вітаючи Брієнну. На його величенькому череві аж напиналася шнурівка плямистої оленячої шкірянки. Щоки й підборіддя заросли кудлатою бородою кольору старого золота.

– У нас пструга вистане на трьох, сер,– гукнув незнайомець.

Не вперше Брієнну переплутали з чоловіком. Вона стягнула з голови великий шолом, розпускаючи волосся. Воно було русяве, кольору брудної соломи, й майже таке саме ламке. Довге й тонке, воно розлетілося по плечах.

– Дякую, сер.

Лицар-бурлака примружився на неї так відверто, що вона збагнула: мабуть, короткозорий.

– Леді, так? Збройна і збруйна? Іллі, боги праведні, диви, яка здоровенна!

– Я теж її з лицарем переплутав,– сказав старший лицар, перевертаючи пструга.

Була би Брієнна чоловіком, і так вважалася б кремезною, а як на жінку, вона була просто велетенська. «Химера» – ось як її кликали все життя. Брієнна була широка в плечах і ще ширша в стегнах. Ноги мала довгі, а руки – дебелі. Груди – не так перса, як м’язи. Долоні великі, а ступні просто здоровезні. Ще й з лиця бридка: веснянкувате коняче обличчя й зуби такі великі, що заледве в роті поміщаються. Можна було б їй про це й не нагадувати.

– Панове,– мовила Брієнна,– ви не бачили на дорозі тринадцятирічної панни? У неї сині очі й золотисто-каштанові коси, вона може подорожувати в товаристві сорокарічного червонопикого товстуна.

Короткозорий лицар-бурлака почухав голову.

– Не пригадую такої панни. Золотисто-каштанові коси?

– Рудуваті тобто,– мовив старший чоловік.– Ні, ми такої не бачили.

– Ми її не бачили, м’леді,– мовив до Брієнни молодший.– Злазьте з коня, риба майже готова. Ви зголодніли?

Вона таки зголодніла, а ще втомилася. От тільки в лицарів-бурлак лиха репутація. Як-то кажуть: лицар-бурлака й лицар-розбійник – два боки одного меча. Але ці двоє занадто небезпечними не видавалися.

– Можна спитати ваші імена, панове?

– Маю честь називатися сер Крейтон Довгоніг, про якого співці співають,– мовив черевань.– Ви, певно, чули про мої звитяги на Чорноводді. А мій товариш – сер Іліфер-без-гроша.

Якщо про Крейтона Довгонога і склали пісню, то її Брієнна точно не чула. Імена їхні сказали їй не більше, ніж їхні герби. У сера Крейтона на зеленому щиті виднілася тільки коричнева смуга вгорі та глибока зазублина, полишена чиїмсь бойовим топором. Сер Іліфер на гербі мав золоті й горностаєві клинці, от тільки видно було, що в житті він бачив хіба мальоване золото й мальованого горностая. Було йому щонайменше шістдесят, вузьке сухорляве обличчя ховалося під каптуром латаного домотканого плаща. Носив кольчугу, тільки вся вона була обсипана іржею, як ластовинням. Брієнна була на голову вища за них обох, мала кращого коня, та й кращу зброю, як на те пішло. «Якщо боятися таких, як оці, то слід мені міняти меча на пару спиць».

– Дякую, добре панство,– озвалася Брієнна.– Залюбки скуштую вашого пструга.

Зіскочивши з кобилиці, вона розсідлала її і добре напоїла, перш ніж пустити пастися. Зброю, щит і сакви склала попід в’язом. На той час пструг уже засмажився до хрускоту. Сер Крейтон приніс Брієнні рибину, і дівчина, всівшися на землю схрестивши ноги, заходилася їсти.

– Ми прямуємо в Сутінь-діл, м’леді,– заговорив до неї Довгоніг, розламуючи власного пструга.– Вам ліпше їхати з нами. На дорогах небезпечно.

Брієнна могла б розповісти йому про небезпеки на дорогах стільки, скільки йому й не снилося.

– Дякую, сер, але захисту я не потребую.

– Я наполягаю. Справжній лицар має захищати слабшу стать.

– Мене захистить оце, сер,– торкнулася Брієнна руків’я меча.

– Меч добрий лише у вправних руках.

– Руки в мене достатньо вправні.

– Як зволите. Нечемно сперечатися з леді. Ми проведемо вас у Сутінь-діл. Утрьох їхати безпечніше, ніж самотою.

«Нас було троє, коли ми виїхали з Річкорину, от тільки Джеймі руки позбувся, а сер Клеос Фрей – життя».

– Ваші коні відстануть.

Темно-гнідий кінь сера Крейтона був радше старою шкапою з глибокою сідловиною і сльозливими очима, а кінь сера Іліфера мав вигляд заморений і голодний.

– На Чорноводді цей коник не підвів мене,– не здавався сер Крейтон.– Я там улаштував добрячу різанину й отримав з дюжину викупів. М’леді не знає сера Герберта Болінга? Вже й не познайомитеся. Я його зарубав на місці. Там, де стикаються мечі, сер Крейтон Довгоніг ніколи не ховається по затиллях.

Його товариш сухо засміявся.

– Крею, облиш. Таким, як ото вона, такі, як ми, тільки муляють.

– Таким, як я? – Брієнна не була певна, що саме мав він на увазі.

Сер Іліфер тицьнув кістлявим пальцем у її щита. Хоча фарба на ньому полущилася, герб ще виднівся добре: чорний кажан на срібно-зеленому полі, розділеному навскоси.

– У вас чужий щит, на який ви не маєте права. Дід мого діда приклав руку до знищення останнього Лотстона. Відтоді ніхто ще не наважувався виступати під кажаном – чорним, як ті справи, що під ним чинилися.

Щита сер Джеймі взяв у зброярні Гаренхолу. Брієнна знайшла його в стайні разом з кобилою та іншим спорядженням: сідлом і вуздечкою, кольчугою і великим шоломом із заборолом, гаманами золота і срібла та пергаментом, ціннішим і за срібло, і за золото.

– Свого щита я втратила,– пояснила вона.

– Справжній лицар – ось єдиний щит, який потрібен панні,– рішучо заявив сер Крейтон.

Сер Іліфер не звернув на нього уваги.

– Босий шукає собі чоботи, змерзлий шукає плащ. Але хто затулятиметься ганебним щитом? Цього кажана носив лорд Лукас на прізвисько Звідник, а потім Манфрид Чорний Каптур, його син. Як можна їхати під таким гербом, питаю я себе… хіба що власний твій гріх ще гірший… і недавніший,– він висмикнув з піхов кинджал – потворний клинок з дешевого заліза.– Жінка, химерно велика й химерно дужа, свої кольори ховає… Крею, поглянь на панну Тартську, яка розтяла королівське горло Ренлі.

– Це неправда!

Ренлі Баратеон для Брієнни був більш ніж королем. Вона закохалася в нього, ще коли він уперше завітав на Тарт, неквапно подорожуючи своїми володіннями на відзначення отримання титулу лорда й досягнення повноліття. Батько влаштував на його честь гостину й наказав дочці теж бути присутньою, а то Брієнна заховалася б у себе в кімнаті, як поранене звіря. Тоді вона була не старша за Сансу і кпинів боялася більше, ніж клинків. «Усі, певно, вже знають про троянду,– сказала вона лорду Селвину,– вони з мене сміятимуться». Але Селвин Вечірниця був невблаганний.

Ренлі Баратеон повівся з нею дуже чемно, як зі справжньою панною, вродливою панною. Навіть потанцював з нею, і в його руках вона почувалася граційною, а ноги аж літали над підлогою. А згодом, беручи з нього приклад, й інші чоловіки просили в неї танець. З того для їй одного хотілося – бути ближче до Ренлі, служити йому й захищати його. Та врешті-решт вона його підвела. «Ренлі помер у мене на руках, але я його не вбивала»,– подумала вона, от тільки лицарі-бурлаки все одного нічого не зрозуміють.

– Я б життя віддала на короля Ренлі, і то з радістю,– сказала вона.– Я не робила йому кривди. Мечем присягаюся.

– Мечем тільки лицарі присягаються,– мовив сер Крейтон.

– Присягніться Сімома,– звелів сер Іліфер-без-гроша.

– Присягаюся Сімома. Я не зробила кривди королю Ренлі. Присягаюся Матір’ю. Нехай не знатиму більше милості її, якщо збрехала. Присягаюся Отцем, і нехай судить мене справедливо. Присягаюся Дівою і Старицею, Ковалем і Воїном. І присягаюся Невідомцем – нехай забере мене просто зараз, якщо я облудниця.

– Як на панну, присягається вона добре,– визнав сер Крейтон.

– Ага,– сер Іліфер-без-гроша знизав плечима.– Ну, якщо вона збрехала, боги з нею розберуться,– він знову заховав кинджала.– Перша варта – ваша.

Поки лицарі-бурлаки спали, Брієнна невпокійно міряла кроками маленький табір, дослухаючись до потріскування багаття. «Треба їхати далі, поки можна». Людей цих вона не знала, проте не могла примусити себе залишити їх беззахисних. Навіть глупої ночі на дорозі з’являлися вершники, а з лісу линули звуки, зовсім не схожі на ухкання сови чи скрадання лисиць. Отож Брієнна й далі походжала, вивільнивши меч у піхвах.

Загалом чати її минулися легко. Важко стало потім, коли сер Іліфер прокинувся й повідомив, що змінить її. Брієнна розстелила на землі покривало та скрутилася калачиком, готова заплющити очі. «Все одно не засну»,– подумалося їй, хоч яка вона була змучена. Ніколи вона не засинала легко в присутності чоловіків. Навіть у таборах лорда Ренлі завжди був ризик зґвалтування. Цей урок вона добре засвоїла під мурами Небосаду, а вдруге – коли вони з Джеймі потрапили в руки бравих компанійців.

Холод від землі просочувався крізь простирадло і пронизував до самих кісток. Зовсім скоро кожен м’яз у тілі звело і зсудомило – від щелеп аж до пальців на ногах. Цікаво, а Санса Старк – хай де вона є – теж зараз мерзне? Леді Кетлін розповідала, що Санса – виніженочка, яка обожнює лимонні пироги, шовкові сукні й лицарські балади, але ж у неї на очах спершу відрубали голову її батькові, а потім саму її примусили одружитися з одним з його вбивць. Якщо бодай половина пліток правдива, то карлик – найлихіший з Ланістерів. Якщо це справді Санса отруїла короля Джофрі, її рукою водив Куць. При дворі Санса лишилася сама, без друзів. На Королівському Причалі Брієнні вдалося розшукати таку собі Бреллу, яка була однією з Сансиних служниць. Жінка розповіла, що в стосунках Санси з карликом тепла не відчувалося. Можливо, вона втікала не тільки через убивство Джофрі, а й геть від чоловіка.

Хай що снилося Брієнні, а коли її збудив світанок, усі сни розтанули. Ноги після лежання на холодній землі заціпеніли й стали як дерев’яні, однак ніхто Брієнну не скривдив, і речей її ніхто не чіпав. Лицарі-бурлаки вже попіднімалися. Сер Іліфер білував на сніданок білку, а сер Крейтон стояв лицем до дерева, пускаючи добрий такий струмінь. «Лицарі-бурлаки,– подумала Брієнні,– старі, марнославні, гладкі й підсліпуваті, а зате гідні люди». Приємно було знати, що на світі ще зосталися гідні люди.

Поснідали смаженою білкою, жолудевим паштетом і солоними огірками під розпатякування сера Крейтона про його успіхи на Чорноводді, де він зарубав дюжину грізних лицарів, про яких Брієнна й не чула ніколи.

– Ох і знатна битва була, м’леді,– казав він,– знатна й кривава сутичка.

Визнав він, що і сер Іліфер теж бився гідно в цій битві. Сам Іліфер говорив мало.

Коли прийшов час продовжити подорож, лицарі оточили Брієнну обабіч, наче гвардійці, що охороняють можну леді… хоча в порівнянні з цією леді вони здавалися карликами, ще й озброєна вона була краще.

– На ваших чатах хтось проїздив мимо? – поцікавилася Брієнна.

– Хтось такий, як ота тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами? – спитав сер Іліфер-без-гроша.– Ні, міледі. Ніхто не проїздив.

– На моїх чатах проїздило кілька,– втрутився сер Крейтон.– Якийсь сільський хлопчина на рябому коні, а за годину – півдюжини піших з дрючками й косами. Помітили наше вогнище й затрималися роздивитися наших коней, але я продемонстрував їм нашу крицю й порадив іти собі, куди йшли. Суворі хлопці, схоже, і відчайдушні, але не настільки відчайдушні, щоб жартувати з сером Крейтоном Довгоногом.

«Ні,– подумала Брієнна,– не настільки». Вона відвернулася, ховаючи посмішку. На щастя, сер Крейтон занадто захопився, оповідаючи про битву з Лицарем Червоної Курки, щоб зауважити її сміх. Приємно було мати в дорозі товариство, навіть таке товариство, як ці двоє.

Близько опівдня з голого брунатного лісу долинув монотонний спів.

– Що це за звуки? – поцікавився сер Крейтон.

– Голоси, піднесені в молитві.

Брієнна впізнала цей спів. «Молять Воїна заступити, просять Старицю осяяти шлях».

Сер Іліфер-без-гроша, очікуючи наближення незнайомців, оголив пощербленого меча й натягнув повіддя, зупиняючи коня.

Спів гуркотав у лісі, наче праведний грім. І зненацька попереду на дорозі показалося його джерело. Першим ішов гурт жебручих братів з нечесаними бородами, у рясах з грубого полотна, хто босий, а хто в сандаліях. Позаду них рухалося зо шість десятків обшарпаних чоловіків, жінок і дітей, плямиста льоха й кілька овець. Декілька чоловіків у руках мали сокири, але більшість – прості дерев’яні дрючки й дубці. У самій середині юрми котився двоколісний дерев’яний віз, посірілий і пощеплений, навантажений горою черепів і поламаних кісток. Побачивши лицарів-бурлак, жебручі брати зупинилися, і співи стихли.

– Добрі лицарі,– мовив один з братів,– любов Матері з вами.

– Із вами, брате,– відгукнувся сер Іліфер.– Хто ви?

– Бідарі,– мовив кремезний чолов’яга з сокирою. Попри холод осіннього лісу, він був без сорочки, а на грудях мав вирізану семикутну зірку. Такі зорі собі на шкірі вирізало андальське воїнство, коли тільки перетнуло вузьке море, щоб захопити королівства перших людей.

– Ми прямуємо в місто,– мовила рослява жінка, впряжена в посторонок воза,– веземо ці святі кості Бейлору Благословенному, шукаючи помочі й заступництва короля.

– Приєднуйтеся, друзі,– запропонував сухорлявий коротун у потертій септонівській хламиді, на шиї в якого висів на шнурку кристал.– Вестеросу потрібен кожен меч.

– Ми їдемо в Сутінь-діл,– заявив сер Крейтон,– але можемо провести вас на Королівський Причал.

– Якщо маєте чим заплатити за такий супровід,– докинув сер Іліфер, який був хоч і без гроша, та не без практичності.

– Горобцям золото до нічого,– сказав септон.

– Горобцям? – розгубився сер Крейтон.

– Горобець – найскромніша й найпростіша пташка, а ми – найскромніші й найпростіші люди,– сказав септон з худим вилицюватим обличчям і короткою борідкою, каштановою з сивиною. Ріденьке волосся він стягнув на потилиці в Гульку, а його босі ноги були чорні, шишкуваті й загрубілі, як коріння дерева.– Це кості праведників, замордованих за віру. До самої смерті служили вони Сімом. Деякі померли від голоду, а декого закатували. Септи в нас порабовані, дівчата й молодиці поґвалтовані безбожниками й бісопоклонниками. Навіть над німотними сестрами чинили наругу. Матір Небесна плаче від муки. Час усім помазаним лицарям покинути своїх земних володарів і захистити святу Віру. Ходіть з нами до міста, якщо шануєте Сімох.

– Шанувати я їх шаную,– мовив сер Іліфер,– але маю щось їсти.

– Як і всі діти Матері.

– Ми прямуємо в Сутінь-діл,– прямо сказав сер Іліфер.

Один із жебручих братів сплюнув, а якась жінка застогнала.

– Липові ви лицарі,– мовив здоровань з вирізаною на грудях зіркою. Дехто почав вимахувати дубцями.

Босий септон втихомирив їх:

– Не судіть, бо суд належить Отцеві. Нехай ідуть з миром. Вони теж бідарі, які загубилися на землі.

Брієнна пустила кобилу трохи ближче.

– І моя сестра загубилася. Тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами, мила на вроду.

– Всі Материні діти милі на вроду. Нехай Діва стереже бідолашну панну… і вас також,– мовив септон, закидаючи собі на плече один з посторонків воза, щоб тягнути його далі. Жебручі брати знову заспівали. Брієнна разом з лицарями-бурлаками, сидячи верхи, дивилася, як валка повільно проходить повз, рухаючись поритою коліями дорогою Розбі. Помалу співи стихли вдалині.

Сер Крейтон відірвав від сідла зад, щоб почухатися.

– Що за люди здатні вбити святого септона?

Брієнна добре знала, що то за люди. Поблизу Дівоставу, пригадувала вона, браві компанійці за ноги підвісили на дерево септона та вправлялися на цій мішені в стрільбі з лука. Цікаво, подумала Брієнна, чи нема на возі і його кісток серед інших?

– Тільки дурень ґвалтуватиме німотну сестру,– казав сер Крейтон.– Вже торкнутися її… Кажуть, вони – Невідомцеві жони, й жіночі принади в них холодні й мокрі, як лід,– він зиркнув на Брієнну.– Ее-е… перепрошую.

Брієнна приострожила коня, рушаючи в напрямку Сутінь-долу. За мить за нею попрямував сер Іліфер, а замикав вервечку сер Крейтон.

За три години наздогнали ще один гурт, що рухався у Сутінь-діл: купця зі слугами в товаристві ще одного лицаря-бурлаки. Купець їхав на сірій у яблуках кобилі, а слуги по черзі тягнули його фургон. Четверо впряглися в посторонки, а ще двоє йшли біля коліс, однак, зачувши тупотіння коней, оточили фургон, озброєні ясеневими пішнями з залізними гостряками. Купець тримав напоготові арбалет, а лицар-бурлака – клинок.

– Пробачте за таку підозріливість,– гукнув купець,– але часи тривожні, а захистити мене може тільки добрий пан Шадрик. Хто ви?

– Ну,– ображено озвався сер Крейтон,– я – славний сер Крейтон Довгоніг, їду з битви на Чорноводді, а це мій товариш, сер Іліфер-без-гроша.

– Ми не збираємося вас кривдити,– сказала Брієнна.

Купець з сумнівом роздивлявся її.

– Міледі, вам безпечніше було вдома сидіти. Навіщо ви вдяглися так неприродно для жінки?

– Я шукаю сестру,– Брієнна не наважилася згадувати Сансине ім’я, адже дівчину звинувачували у царевбивстві.– Високородну панну, прегарну на вроду, з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям. Може, ви бачили її з огрядним сорокарічним лицарем, або ж із п’яним блазнем.

– На дорогах повно п’яних блазнів і збезчещених панн. Що ж до огрядних лицарів, то в людини чесної недовго черево лишатиметься круглим, коли навколо стільки людей недоїдає… хоча ваш сер Крейтон, схоже, зовсім не голодував.

– У мене кістки широкі,– заперечив сер Крейтон.– Може, проїдемо трохи разом? Не маю сумнівів щодо відваги сера Шадрика, проте він дрібненький, а три мечі завжди кращі, ніж один.

«Чотири мечі»,– подумала Брієнна, але притримала язика.

Купець поглянув на свого охоронця.

– Що скажете, сер?

– Ну, цих трьох нема чого боятися,– мовив сер Шадрик – жилавий чолов’яга з вузьким лисячим обличчям, гострим носом і кучмою яскраво-рудого волосся, який сидів на сухорлявому каштановому рисаку. І хоча на зріст він заледве мав метр шістдесят, тримався дуже самовпевнено.– Один старий, другий тлустий, а ота дебела взагалі жінка. Нехай їдуть.

– Як скажете,– купець опустив арбалет.

Коли знову рушили, лицар-найманець трохи відстав, щоб добре роздивитися Брієнну, так наче то – добрий окіст солоної свинини.

– А ви дівка міцна й здорова, сказав би я.

Насмішки сера Джеймі ранили, а от слова коротуна Брієнну не зачепили.

– Велетка – в порівнянні з деким.

Коротун розсміявся.

– Де треба, в мене все велике, дівко.

– Купець представив вас як Шадрика…

– Сер Шадрик з Тінистої Полонини. Дехто кличе мене Маячливим Мишеням,– він обернув щита, щоб показати свій герб – велику білу мишу з лютими червоними очима, на тлі синьо-брунатних хвиль.– Брунатне – то ті землі, що я перейшов, а синє – то річки, що я переплив. Миша – то я.

– А ви маячливий?

– Ще б пак. Звичайні миші від крові й колотнечі утікають. А маячливе мишеня саме їх шукає.

– Тільки, схоже, рідко знаходить.

– Мені достатньо. Щира правда, я не турнірний лицар. Я свою відвагу приберігаю для справжнього поля бою, жінко.

«Жінка» – то вже трохи краще, ніж «дівка», подумалося Брієнні.

– То у вас із добрим сером Крейтоном багато спільного.

– Ох,– розреготався сер Шадрик,– маю сумніви, а от нам з вами можна було б і разом пуститися на пошуки. Загубилася молодша сестричка, еге ж? З синіми очима й золотисто-каштановими косами? – він знов розреготався.– Ви в цих лісах не єдиний мисливець. Я теж шукаю Сансу Старк.

Брієнна, щоб приховати сум’яття, начепила на обличчя маску байдужості.

– Хто така Санса Старк і навіщо ви її шукаєте?

– Мене веде любов, що ж іще?

– Любов? – нахмурила вона брови.

– Ага, любов до золота. На відміну від доброго сера Крейтона, я таки воював на Чорноводді, тільки не на тому боці. Викуп розорив мене. Ви знаєте, хто такий Вейрис, я сподіваюся? Євнух пропонує тугий гаманець золота за дівчину, про яку ви ніколи не чули. Я не жадібний. Якщо одна здоровезна дівка допоможе мені розшукати нечемну дитину, можу з нею поділитися Павучими грішми.

– Мені здалося, ви в наймах у купця.

– Тільки до Сутінь-долу. Він не менший скнара, ніж боягуз. А боягуз він ще той! То що скажеш, дівко?

– Не знаю я ніякої Санси Старк,– наполягала Брієнна.– Я шукаю сестру, високородну панну…

– …з синіми очима й золотисто-каштановими косами, ага. А скажіть-но, хто цей лицар, що подорожує з вашою сестрою? Ви його ще блазнем називали? – сер Шадрик не чекав на її відповідь, і то добре, бо відповіді Брієнна не мала.– Один відомий блазень зник з Королівського Причалу тої ночі, коли помер король Джофрі,– кремезний чолов’яга з червоним носом, такий собі сер Донтос Червоний, в минулому Сутіньдільський. Дуже сподіваюся, що вашу сестру з її п’яницею-блазнем не переплутають із Сансою Старк і сером Донтосом. Бо може вийти велике лихо,– Шадрик підбив коня п’ятами під боки й клусом вирвався наперед.

Навіть Джеймі Ланістеру нечасто вдавалося виставити Брієнну такою дурепою. «Ви в цих лісах не єдиний мисливець». Ота жінка на ім’я Брелла розповідала, як Джофрі відібрав у сера Донтоса його остроги і як Санса вмолила Джофрі зоставити йому життя. От він і допоміг Сансі втекти, вирішила Брієнна, дізнавшись цю історію. «Знайду сера Донтоса – знайду і Сансу». Слід було здогадатися, що не одна вона подумає так само. І хтось із конкурентів може виявитися не таким шляхетним, як сер Шадрик. Можна тільки сподіватися, що сер Донтос добре заховав Сансу. «Але якщо так, то як мені взагалі її відшукати?»

Згорбившись і нахмурившись, вона їхала далі.

Коли валка нарешті натрапила на заїзд, уже споночіло; високий дерев’яний будинок стояв поблизу злиття двох річок, дорогою до старого кам’яного мосту. Так заїзд і називався: «Старий кам’яний міст», як повідомив сер Крейтон. Власник був його приятелем.

– І куховарить він непогано, і бліх у кімнатах не більше, ніж деінде,– поручився він.– Хто за тепле ліжко сьогодні?

– Не ми, якщо тільки ваш приятель не надає їх безплатно,– мовив сер Іліфер-без-гроша.– На кімнати в нас монет немає.

– За нас трьох заплатити можу я,– сказала Брієнна. Грошей їй не бракувало: про це подбав Джеймі. В саквах знайшовся гаман, повний срібних оленів і мідних зірок, і менший гаманець, набитий золотими драконами, а ще пергамент, у якому наказувалося усім вірнопідданим короля сприяти оказовцю сієї грамоти, Брієнні з дому Тартів, яка подорожує в справах його світлості. Підписано було дитячою ручкою Томена Першого, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств.

Гібальд теж був за те, щоб ночувати, і звелів слугам лишити віз біля стайні. Крізь ромбовидні шибки лилося тепле жовтаве світло, і якийсь огир заіржав, занюхавши Брієннину кобилку. Дівчина саме знімала сідло, коли в дверях стайні з’явився хлопчина й мовив:

– Лишіть мені, сер.

– Я не сер,– озвалася вона,– але кобилу тобі лишаю. Нагодуєш, почистиш і води їй даси.

– Перепрошую, м’леді,– почервонів хлопчина.– Я думав…

– Люди часто мене плутають,– Брієнна передала йому повіддя й рушила за іншими в заїзд, закинувши сакви на плече, а скатку тримаючи під пахвою.

Дощана підлога у вітальні була посилана тирсою, і в повітрі пахло хмелем, димом і м’ясом. Над вогнищем сичала і плювалася печеня, біля якої в цю мить нікого не було. За столом за розмовою сиділо шестеро місцевих, та коли увійшли незнайомці, бесіда вщухла. Брієнна відчувала на собі чужі очі. Попри кольчугу, плащ і шкірянку, вона почувалася мов гола. Й коли один з чоловіків мовив: «Ви тільки погляньте»,– вона знала, що мова йде не про сера Шадрика.

З’явився хазяїн, тримаючи в обох руках по три кухлі та з кожним кроком розплескуючи ель.

– Є у вас вільні кімнати, добрий пане? – звернувся до хазяїна купець.

– Може бути,– відповів той,– якщо маєте гроші.

Сер Крейтон Довгоніг набув ображеного вигляду.

– Наґле, то це так вітаєш ти старого друга? Це ж я, Довгоніг.

– І справді ти. І ти мені сім оленів винен. Покажи мені срібло – і я покажу тобі ліжко,– хазяїн одного по одному поставив кухлі, в процесі розливши ще більше елю на стіл.

– Я заплачу за одну кімнату для себе і за Другу для своїх товаришів,– Брієнна вказала на сера Крейтона і сера Іліфера.

– Я теж візьму кімнату,– мовив купець,– для себе й доброго сера Шадрика. А мої слуги, якщо ви не проти, переночують унизу в стайні.

Хазяїн окинув їх оком.

– Я, може, і проти, але нехай уже, дозволю. Вечеряти будете? Отам на рожні смачна козятина смажиться.

– Особисто я збираюся перевірити її смак,– заявив Гібальд.– А моїм людям вистане і хліба зі смальцем з неї.

Отож сіли вечеряти. Брієнна теж скуштувала козятини – після того як піднялася з хазяїном нагору, вклала йому в руку декілька монет і лишила свої речі в другій з тих двох кімнат, що він показав їй. Серу Крейтону і серу Іліферу вона теж замовила козятини, адже вони поділилися з нею пстругом. Лицарі-бурлаки й купець запивали м’ясо елем, а Брієнна випила кухлик козиного молока. Дослухаючись до застільних розмов, вона без надії сподівалася: а раптом почує щось таке, що виведе її на Сансу.

– Ви їдете з Королівського Причалу,– мовив до Гібальда один з місцевих.– Це правда, що Царевбивця тепер каліка?

– Щира правда,– відповів Гібальд.– Позбувся робочої руки по зап’ясток.

– Ага,– сказав сер Крейтон,– деривовк йому відкусив, я чув, з отих чудовиськ, що приходять з півночі. Нічого доброго з півночі не приходить. Навіть боги в них облудні.

– То був не вовк,– сама незчулася, як втрутилася Брієнна.– Серу Джеймі руку відрубав когорський перекупний меч.

– Нелегко битися лівою рукою,– зауважив Шадрик Маячливе Мишеня.

– Ба,– зронив сер Крейтон Довгоніг,– от я обома руками добре б’юся.

– Ну, щодо цього я сумнівів не маю,– сер Шадрик вітально підніс свого кухля.

Брієнні пригадався її бій з Джеймі Ланістером у лісі. Їй заледве вдавалося відбиватися від його клинка. А він-бо був слабкий після ув’язнення, ще й зап’ястки мав ланцюгом скуті. Жоден лицар у Сімох Королівствах не встояв би проти нього при повній силі, без ланців. Джеймі багато лиха накоїв, але битися він умів! І скалічити його – це було жахливо жорстоко. Одна річ – убити лева, зовсім інша – відтяти йому лапу й покинути його знівеченого і знетямленого.

Зненацька вона відчула, що більше ані миті не витримає галасу вітальні. Пробурмотівши «на добраніч», Брієнна пішла спати. Стеля в її кімнаті нависала низько; заходячи зі свічкою в руках, довелося похилити голову, щоб не розбити лоба. З умеблювання стояло хіба ліжко, на якому вмістилося б шестеро людей, і недогарок лойової свічки на підвіконні. Брієнна запалила його від своєї свічки, замкнула двері на засув і повісила пояс із мечем на стійку ліжка. Піхви вона мала прості, дерев’яні, обтягнуті порепаною коричневою шкірою, а меч – іще простіший. Купила вона його на Королівському Причалі на заміну тому клинку, якого вкрали браві компанійці. «Меч Ренлі…» їй досі було боляче на згадку про те, що вона його втратила.

Але в скатці в неї ховався ще один меч. Сівши на ліжко, Брієнна витягнула його. Золото спалахнуло у сяйві свічки жовтими відблисками, а рубіни червоно зажевріли. Клятвохранитель висковзнув з пишно оздоблених піхов – і в Брієнни аж подих перехопило. Чорно-червоні брижі вгадувалися у глибинах криці. Валірійської криці, чарокованої. Меч, гідний героя. Коли Брієнна була маленька, мамка повні вуха їй натуркала казок про доблесні звитяги, частуючи її оповідками про шляхетні діяння сера Галадона Могилівського, і Флоріяна Фігляра, і королевича Еймона Лицаря-Дракона, й інших звитяжців. Усі вояки мали знамениті мечі, і Клятвохранитель точно належав до їхньої компанії, навіть якщо сама Брієнна і не належить. «Ви захищатимете дочку Неда Старка власним мечем Неда Старка»,– запевнив Джеймі.

Опустившись навколішки між ліжком і стіною, Брієнна, тримаючи меча, прочитала безмовну молитву Стариці, чий золотий світильник вказує людям життєвий шлях. «Веди мене,– молилася Брієнна,– осяй дорогу мою, вкажи мені шлях до Санси». Вона підвела Ренлі, підвела леді Кетлін. І не може підвести Джеймі. «Він довірив мені свого меча. Він довірив мені свою честь».

Опісля вона, як могла, розтягнулася на ліжку. Хай і яке широке, воно було не дуже довге, тож довелося лягати навскоси. Знизу долинало цокання кухлів, угору по сходах летіли голоси. Блохи, про яких згадував Довгоніг, також повилазили. Необхідність чухатися теж допомагала не заснути.

Брієнна чула, як сходами піднявся Гібальд, а трохи перегодом – лицарі.

– …імені його я так і не дізнався,– розповідав сер Крейтон дорогою,– але на щиті в нього був криваво-червоний півень, а з клинка скрапувала кров…

Голос його розтанув, і десь нагорі відчинилися й зачинилися двері.

Свічка перегоріла. Над «Старим кам’яним мостом» запанувала темрява, й у заїзді зробилося так тихо, що чути стало хлюпотіння річки. Лише тоді Брієнна підвелася й позбирала свої речі. Прочинивши двері, вона якусь мить дослухалася, а тоді боса спустилася вниз. Надворі вона взула чоботи й поквапилася в стайню сідлати свою гніду кобилу, а потім, подумки вибачившись перед сером Крейтоном і сером Іліфером, сіла верхи. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли дівчина проїздила повз, але й не ворухнувся зупинити її. Кінські копита цокотіли по камінню старого кам’яного мосту. А тоді її обступили дерева – густа чорнота лісу, повного примар і спогадів. «Я вже їду, леді Сансо,– думала Брієнна, пірнаючи в темряву.– Не бійтеся. Я не зупинюся, доки не відшукаю вас».

Семвел

Сем саме читав про Чужих – й аж тут угледів мишу.

Очі почервоніли й пекли. «Не можна їх стільки терти»,– всякчас говорив собі він, знову їх тручи. Від порохів вони свербіли й сльозилися, а порохи тут внизу були всюди. Маленькі хмарки злітали в повітря щоразу, як перегорталася сторінка, а коли Сем перекладав стос книжок, щоб подивитися, чи не ховається щось цікавеньке на самому споді, здіймалися сірі клуби.

Сем не пам’ятав, коли він востаннє спав, але від товстої лойової свічки, яку він запалив перед тим, як почав переглядати обшарпаний згорток окремих аркушів, зав’язаний шпагатом, залишився заледве дюйм. Сем страшенно втомився, але не міг зупинитися. «Ще одна книжка, і досить. Ще один том, всього один. Ще одна сторінка, й піду нагору перепочину і поїм». Але за однією сторінкою завжди знаходилася друга, а за нею третя, і ще одна, і ще, і нова книжка чекала на самому низу стосу. «Просто гляну одним оком, про що тут»,– думав Сем, але не встигав спам’ятатися, як уже прочитав половину. Востаннє він з’їв миску квасолевого супу з грудинкою ще разом з Пипом і Греном. «Ну, якщо не рахувати хліба з сиром, але це так – на один укус»,– подумав він. Отоді-то він і кинув погляд на порожній таріль – і побачив мишу, яка під’їдала хлібні крихти.

Миша була завбільшки як пів його мізинця, мала чорні очка й м’яке сіре хутро. Сем знав, що її слід прибити. Миші, може, хліб із сиром полюбляють більше, але й папір теж гризуть. На полицях і стелажах Семові траплялося чимало мишачих горошків, а шкіряні шабатурки деяких книжок були обгризені.

«Але ж вона така маленька. І голодна». Хіба шкода Семові для неї кілька крихт? «Однак вона книжки гризе…»

За кілька годин сидіння на стільці спина в Сема геть задерев’яніла, а ноги обважніли. Він розумів, що не такий він прудкий, аби піймати мишу, проте, може, вдасться її прихлопнути. Під рукою в нього лежав товстелезний том у шкіряній палітурці – «Літопис Чорного Кентавра» авторства септона Джорквена, неймовірно детальний опис тих дев’ятьох років, коли лордом-командувачем Нічної варти служив Орберт Касвел. На кожен день з цього строку припадала ціла сторінка, і всі вони, схоже, починалися однаково: «Лорд Орберт прокинувся на світанку й пішов у виходок», окрім хіба останньої, де писалося: «Лорд Орберт уночі помер».

«Жодна миша не встоїть перед септоном Джорквеном». Сем дуже повільно стиснув книжку лівою рукою. Томище був грубий і важезний, і коли Сем спробував підняти його однією рукою, том вислизнув з пальців і гримнувся на стіл. Миша, задріботівши ніжками, щезла водномить. Сем зітхнув з полегшенням. Якби довелося малу бідолаху прихлопнути, йому б кошмари потім снилися.

– А гризти книжки все одно не можна,– промовив він уголос. Може, наступного разу, як піде сюди, слід принести більше хліба з сиром.

Сем здивувався, наскільки вигоріла свічка. Квасолевий суп з грудинкою був сьогодні чи вчора? «Вчора. Напевно, вчора». На цю думку Сем аж позіхнув. Джон, певно, дивується, що з ним могло статися, але мейстер Еймон, без сумніву, все зрозуміє. Поки не осліп, мейстер сам любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він чудово розумів, як іноді просто провалюєшся в текст, так наче кожна сторінка – то лаз в інший світ.

Зіп’явшись на ноги, Сем скривився: затерплі литки аж голочками поколювало. Стілець був страшенно твердий і муляв стегна, коли Сем горбився над книжками. «Треба не забути принести подушку». Було б навіть краще, якби він тут, унизу, міг і спати – у тій комірці, на яку натрапив позаду чотирьох скринь, повних нескріплених аркушів, що повипадали з книжок, але Семові не хотілося так надовго лишати мейстра Еймона самого. Останнім часом він ослабнув і потребував допомоги, особливо з круками. Звісно, в Еймона був Клайдас, але ж Сем молодший і ліпше дає раду з птахами.

Тримаючи стос книжок і сувоїв під лівою пахвою, а свічку в правій руці, Сем рушив тунелями, які братчики називали хробачими ходами. Слабеньке світло вже осявало круті кам’яні сходи, що вели на поверхню, тож Сем здогадався: нагорі вже день. Залишив свічку в стінній ніші, а сам подерся сходами. Вже на п’ятій сходинці він засапався. На десятій зупинився, щоб перекласти книжки під праву пахву.

Випірнувши, він опинився під небом барви свинцевого білила. «Сніжитиме»,– подумав Сем, примружившись. Така перспектива його не втішила. Він пригадав ту ніч на Кулаці Перших Людей, коли водночас зі снігом прийшли блідавці. «Не будь таким боягузом»,– подумав він.– Навколо побратими, вже поминаючи Станіса Баратеона з усіма його лицарями. Довкруж вивищувалися фортеці й вежі Чорного замку, та навіть вони в порівнянні з крижаною неозорістю Стіни здавалися карликовими. На тій кризі, на чверті її висоти, мурашилася ціла маленька армія: там уже дерлися нагору нові маршові сходи назустріч залишкам старих. Відлунювало від криги дзижчання пилок і стукіт молотків. Джон звелів будівничим працювати тут день і ніч. Сем чув, як за вечерею дехто з них скаржився, заявляючи, що лорд Мормонт ніколи їх і наполовину так не завантажував. Але без тих сходів на саму гору Стіни не дістатися, окрім як за допомогою ланцюгового коловорота. І хай як Сем ненавидів сходи, коловорот він ненавидів ще більше. У клітці він завжди заплющував очі, переконаний, що ланцюг от-от обірветься. Щоразу як залізна клітка шкрябала по кризі, в нього серце робило перебій.

«Ще двісті років тому тут були дракони,– зловив себе на думці Сем, спостерігаючи, як повільно спускається клітка.– От вони б легко вилетіли на вершечок Стіни». Королева Алісанна завітала в Чорний замок на своєму драконі, а її чоловік, король Джейгейрис, прилетів за нею на своєму. Може, від Срібнокрилки зосталося яйце? Чи Станіс відшукав яйце на Драконстоні? «Навіть якщо в нього і є яйце, як він сподівається його висидіти?» Бейлор Благословенний на свої яйця молився, а інші Таргарієни намагалися оживити їх чарами. Але все це обернулося на трагіфарс.

– Семвеле,– покликав похмурий голос,– я саме йшов по тебе. Тебе чекають у лорда-командувача.

Семові на ніс приземлилася сніжинка.

– Джон хоче мене бачити?

– Щодо цього точно сказати не можу,– мовив Стражденний Ед Толет.– От я й половини з того, що бачив у житті, насправді бачити не хотів, зате не бачив і половини з того, що хотів би побачити. Але ти все одно краще йди. Лорд Сноу воліє побалакати з тобою, щойно закінчить з Крастеровою жінкою.

– Жиллі.

– Саме так. Якби моя мамка була схожа на неї, я б її цицьки й досі з рота не випускав. Але в моєї була борода.

– Як у всіх кіз,– гукнув Пип: вони з Греном саме випірнули з-за рогу з довгими луками в руках і сагайдаками стріл за спиною.– Де ти був, Смертовбивце? Вчора на вечері нам тебе бракувало. Цілий печений бичок так і лишився неторканий.

– Не називай мене Смертовбивцею,– мовив Сем, ігноруючи жарт про бичка: Пип є Пип.– Я читав. Там була миша…

– Не згадуй про мишей при Грені. Він до смерті боїться мишей.

– Не боюся,– обурено озвався Грен.

– З’їсти мишу ти б точно побоявся.

– Та я б мишей з’їв більше за тебе.

Стражденний Ед зітхнув.

– Як я був малий, мишей ми їли тільки на свято. Я був найменший, тож мені завжди діставався хвостик. А на хвостику ніякого м’яса.

– Де твій лук, Семе? – запитав Грен. Сер Алісер колись дав йому прізвисько Тур, і день у день Грен міцнів і ріс, виправдовуючи своє прізвисько. На Стіну він потрапив рослявим, але дубуватим, товстим і в шиї, і в поясі, рум’яним і незграбним. І хоча шия в нього й досі червоніла, коли Пип учергове підбивав його на якусь дурницю, години вправляння з мечем і щитом допомогли його череву спласнути, рукам – загартуватися, а грудям – поширшати. Грен був і дужий, і волохатий, як справжній тур.– Ульмер чекав на тебе біля мішеней.

– Ульмер,– знітився Сем. Чи не першим, що зробив Джон Сноу на посаді лорда-командувача, було запровадження щоденних стрілецьких навчань для всього гарнізону, навіть для стюардів і кухарів. Варта забагато уваги приділяла мечам і замало лукам, сказав він, це пережиток тих часів, коли серед братів кожен десятий був лицарем, тоді як зараз – хіба кожен сотий. Сем бачив сенс у такому розпорядженні, але стрільбу з лука він ненавидів майже так само, як сходи. В рукавицях він узагалі нікуди не міг поцілити, а без рукавиць на пальцях одразу натирав пухирі. Луки небезпечні. Он Шовк собі тятивою півнігтя на великому пальці відірвав.– Я забув.

– Ти розбив серце дикунській королівні, Смертовбивче,– сказав Пип. Останнім часом Вал узяла за звичку спостерігати за хлопцями з вікна своїх покоїв у Королівській вежі.– Вона тебе виглядала.

– Не виглядала! Не кажи так! – Сем тільки двічі розмовляв з Вал, коли мейстер Еймон викликав її, щоб пересвідчитися – немовлята здорові. Але королівна була така вродлива, аж Сем частенько ловив себе на тому, що в її присутності затинається і пече раків.

– Чому це? – мовив Пип.– Вона від тебе дітей хоче. Може, слід називати тебе Семом Спокусником?

Сем почервонів. Він знав: у короля Станіса на Вал свої плани, вона-бо має стати розчином, який скріпить мир між північанами й вільним народом.

– Нема в мене сьогодні часу на стрільби – мене викликав Джон.

– Джон? Джон? Грене, ми когось знаємо на ім’я Джон?

– Він має на увазі лорда-командувача.

– А-а-а! Великого лорда Сноу! Ну певна річ. Навіщо тобі до нього? Він навіть вухами ворушити не вміє,– Пип поворушив власними, аби довести, що він-то вміє. Вуха у нього були видатні, червоні з морозу.– Він тепер справжній лорд Сноу, такий у біса високородний, що з нами вже не водиться.

– У Джона багато обов’язків,– мовив на його захист Сем.– У його руках тепер Стіна і все, що з нею пов’язано.

– Людина має обов’язки і перед друзями. Якби не ми, може, лордом-командувачем став би Джанос Слінт. А лорд Джанос відіслав би Сноу на розвідку голяка на мулі. «Ану метнися до Крастерової фортеці,– звелів би він,– і принеси мені плащ і чоботи Старого Ведмедя». Ми його від цього врятували, а тепер він має стільки обов’язків, що навіть не може випити біля коминка кухлик глінтвейну?

Грен був з ним згоден.

– Обов’язки не заважають йому тренуватися. Мало не щодня він у дворі з кимось б’ється.

І це таки правда, мусив визнати Сем. Одного разу, коли Джон прийшов по пораду до мейстра Еймона, Сем запитав його, навіщо він стільки часу вправляється з мечем. «Старий Ведмідь, відколи став лордом-командувач, майже не тренувався»,– зауважив Сем. У відповідь на це Джон вклав Семові в руки Довгопазура. Дав йому відчути легкість меча, рівновагу, змусив повертіти клинком, щоб на темно-димчастому металі пробігли брижі. «Валірійська криця,– мовив Джон,– чарокована, гостра як лезо до гоління, майже незнищенна. А мечник має бути не гіршим за свого меча, Семе. Довгопазур зроблений з валірійської криці, а я ні. Піврукий міг прихлопнути мене, як ти – комашку».

Сем віддав йому меча. «Коли я намагаюся прихлопнути комашку, вона завжди встигає втекти. І я просто ляскаю себе по руці. Боляче».

Джон не втримався від сміху. «Ну, нехай так. Кворинові вбити мене було – як тобі миску вівсянки з’їсти». Сем любив вівсянку, особливо підсолоджену медом.

– Нема в мене часу на це,– повторив Сем і, залишивши друзів, рушив до зброярні, притискаючи до грудей книжки. «Я – щит, який боронить людську державу»,– пригадалося йому. Цікаво, думав він, що сказали б ці люди, якби знали, що їхню державу боронять такі, як Грен, Пип і Стражденний Ед.

Вежа лорда-командувача зруйнована була пожежею, а Королівську вежу забрав собі Станіс Баратеон під резиденцію, отож Джон Сноу облаштувався в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. Коли прийшов Сем, Жиллі саме виходила, горнучись у старий плащ, якого Сем віддав їв, коли вони тікали з Крастерової фортеці. Вона хотіла швидко прослизнути повз, але Сем зловив її за руку, аж дві книжки на землю впустив.

– Жиллі!

– Семе,– хрипко озвалася вона. Дівчина була темнокоса й тоненька, з великими карими очима, як в олениці. Вона просто губилася в брижах Семового старого плаща, а обличчя наполовину ховалося під каптуром, однак Жиллі все одно тремтіла. З обличчя дівчина була бліда й перелякана.

– Що трапилося? – запитав Сем.– Як діти?

Жиллі висмикнула руку.

– Все добре, Семе. Все добре.

– Двоє одразу… навіть не знаю, коли ти встигаєш спати,– ласкаво промовив Сем.– Це хто вчора вночі пхинькав? Я думав, він узагалі не замовкне.

– Це Даллин хлопчик. Плаче, коли цицьку хоче. Мій… мій узагалі майже не плаче. Іноді буркотить, але…– на очі їй набігли сльози.– Мені треба йти. Давно час їх годувати. Якщо не побіжу, молоко потече,– вона поквапилася через двір, покинувши спантеличеного Сема.

А Семові довелося опуститися навколішки, щоб позбирати книжки. «Не слід було стільки одразу брати»,– думав він, витираючи болото з «Нефритової збірки» Колокво Вотара, грубого томиська східних казок і легенд, що його звелів відшукати мейстер Еймон.

Книжка начебто лишилася неушкоджена. А от праці під назвою «Дракони, або Історія дому Таргарієнів від вигнання до піднесення, з міркуваннями про життя і смерть драконів» мейстра Томакса так не пощастило. Упавши, книжка розгорнулася, і кілька сторінок забруднилися, включно з тією, де був прегарний малюнок Балеріона на прізвисько Чорних Жах, зроблений кольоровими чорнилами. Сем обізвав себе незграбним йолопом, розправляючи сторінки й витираючи їх. Присутність Жиллі завжди бентежила його і збуджувала в ньому… ну, збудження. Побратиму Нічної варти не личать почуття, які викликає в Сема Жиллі, особливо коли починає говорити про свої груди й…

– Лорд Сноу чекає.

Біля дверей зброярні стояли, спираючись на списи, двоє вартових у чорних плащах і залізних напівшоломах. Говорив Кошлатий Гал, а Маллі допоміг Семові підвестися. Пробурмотівши подяку, Сем, відчайдушно притискаючи до себе стос книжок, поквапився всередину, попри кузню з її ковадлом і міхами. На верстаку лежала наполовину склепана кольчуга. Під ковадлом розтягнувся Привид, розгризаючи бичачу кістку, щоб дістатися до мозку. Коли Сем проминав його, великий білий деривовк звів очі, але не зронив ані звуку.

Джонова світлиця містилася позаду стійок зі списами й щитами. Коли Сем увійшов, Джон читав якийсь пергамент. На плечі в нього сидів крук лорда-командувача Мормонта, схиливши голову так, наче він також читає, але щойно птах угледів Сема, розпростав крила й полетів до нього, крякаючи:

– Зерна, зерна!

Поправивши книжки, Сем застромив руку в мішок біля дверей і дістав жменьку кукурудзяних зерен. Крук приземлився йому на зап’ясток і дзьобнув одну зернину з долоні, і то дзьобнув так боляче, що Сем, скрикнувши, відсмикнув руку. Крук знову злетів у повітря, а жовті й червоні зернятка кукурудзи посипалися навсібіч.

– Зачини двері, Семе,– мовив Джон; на щоці в нього й досі виднілися сліди від пазурів орла, який хотів вийняти йому око.– Цей виродок тебе не поранив?

Сем, поклавши книжки, стягнув рукавицю.

– Поранив,– відповів він, відчуваючи запаморочення.– До крові.

– Всім нам довелося пролити кров за Варту. Носи грубші рукавиці,– Джон ногою підбив до нього крісло.– Сядь і поглянь на це.

Він вручив Семові пергамент.

– Що це? – поцікавився Сем. Крук тим часом почав на підлозі серед очерету визбирувати кукурудзу.

– Паперовий щит.

Сем, читаючи, висмоктував кров з долоні. Він миттю впізнав руку мейстра Еймона. Почерк у того був дрібненький і чіткий, але старий уже не бачив плям, які часом лишало перо, й розмазував їх.

– Це лист до короля Томена?

– У Вічнозимі Томен з моїм братиком Браном билися на дерев’яних мечах. На Томена стільки вдягнули захисної підбивки, що він нагадував начинену гуску. Бран збив його з ніг,– Джон підійшов до вікна.– А тепер Бран мертвий, а пухкий рожевощокий Томен сидить на Залізному троні з короною на золотих кучерях.

«Бран не мертвий,– хотілося сказати Семові.– Він з Холодноруким вирушив за Стіну». Але слова застрягли в горлі. «Я присягався, що нікому не скажу».

– Ти не підписав листа.

– Старий Ведмідь просив Залізний трон про допомогу сотню разів. А йому прислали Джаноса Слінта. Ніякі листи не змусять Ланістерів нас полюбити. Особливо коли вони почують, що ми допомагаємо Станісу.

– Боронити Стіну, в заколоті ми участі не беремо,– Сем швидко ще раз перечитав листа.– Тут так і пишеться.

– Лорд Тайвін може не помітити відмінності,– Джон забрав листа назад.– З якого дива він почне допомагати нам тепер? Раніше ніколи цього не робив.

– Ну,– мовив Сем,– він же не хоче, щоб усі казали, що Станіс вирушив на захист королівства, в той час як король Томен грався в іграшки. Це накличе зневагу на дім Ланістерів.

– Я волію накликати згин і знищення на дім Ланістерів, а не зневагу,– Джон підніс листа до очей.– «Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств,– прочитав він.– Обітницю свою ми даємо державі, а держава нині в страшній небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам боротися з ворогами з-за Стіни, але ми йому не служимо…»

– Ну,– ніяково зіщулився Сем,– ми ж не служимо. Ні?

– Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.

– Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.

– А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого – прірва. Задовольнити одного короля – саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас – неможливе.

– Так, але… якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.

Може, Семові й паморочилося в голові від вигляду крові, але він добре знав, якою ціною здобувається перемога у війнах. Батько про це подбав.

– Чорноводдя – то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ…

«Він намагається сам себе переконати,– збагнув Сем,– але йому не вдається». З Чорного замку у вирі чорних крил полетіли круки, закликаючи лордів Півночі присягнути Станісу Баратеону й приєднати свої війська до його армії. Більшість круків вислав Сем особисто. Але поки що повернувся тільки один птах – з Картверді. А далі запанувала грізна тиша.

Навіть якщо Станісу вдасться якось перетягнути північан на свій бік, Сем не уявляв, як можна назбирати армію, яка б силою дорівнялася до об’єднаних військ Кичери Кастерлі, Небосаду та Близнючок. Але без Півночі Станісова битва приречена. «Приречена, як і Нічна варта – якщо лорд Тайвін звинуватить нас у зраді».

– Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.

– А Станіс – Карстарків,– мовив Джон.– Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань…

– Якщо,– підкреслив Сем.– А якщо ні… мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.

– Можливо,– Джон помахав листом. Зітхнув, а тоді взяв перо й нашкрябав унизу навскоси свій підпис.– Дай мені воску.

Сем над свічкою нагрів паличку чорного воску й накрапав трохи на пергамент, і Джон у нього на очах твердо притиснув калюжку печаткою лорда-командувача.

– Візьмеш це з собою до мейстра Еймона,– наказав він,– і попросиш відіслати пташку на Королівський Причал.

– Обов’язково…– Сем повагався.– Мілорде, можна мені запитати… Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.

– Вал послала її знову просити за Манса.

– А!

Вал була сестрою жінки, яку король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дикунська королівна» – ось як називали її Станіс і його вояки. Її сестра Далла померла під час бою, хоча клинок її не торкнувся: вона згаснула, народжуючи Мансові Рейдеру сина. І Рейдер теж скоро спуститься в могилу, якщо чутки, які долітають до Сема, правдиві.

– І що ти їй сказав?

– Що я побалакаю зі Станісом, але маю сумніви, що мої слова здатні його похитнути. Найперший обов’язок короля – боронити королівство, а Манс напав на нас. Його світлість навряд чи зможе про це забути. Батько мій казав, що Станіс Баратеон – людина справедлива. Але ніхто не назве його людиною великодушною,– Джон, хмурячись, зробив паузу.– Я б і сам зняв Мансові голову з плечей. Колись він був вояком Нічної варти. За законом його життя належить нам.

– Пип каже, леді Мелісандра хоче віддати його вогню для своїх якихось чарів.

– Пипові пора навчитися тримати язика на припоні. Але я таке чув і від інших. Королівська кров має збудити дракона. Тільки ніхто гадки не має, де саме Мелісандра збирається знайти сплячого дракона. І все це дурниці. Мансова кров така сама королівська, як і моя. Не носив він корони, не сидів на престолі. Він – звичайнісінький розбійник. А яка сила в розбійницькій крові?

Крук на підлозі звів погляд.

– Крові,– кракнув він.

Джон не звернув на нього уваги.

– Я відсилаю Жиллі геть.

– О! – Сем кивнув.– Ну, це… це добре, мілорде.

Так буде для неї найкраще: поїхати кудись, де тепло і безпечно, подалі від Стіни й бойовиська.

– Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.

– А поки не знайдете, згодиться й козине молоко. Воно для немовляти краще, ніж коров’яче,– мовив Сем, який десь це вичитав. Він посовався на стільці.– Мілорде, передивляючись літописи, я натрапив ще на одного малолітнього командувача. За чотириста років до Завоювання. Осрику Старку на час обрання було десять років, а прослужив він шістдесят років. Це вже четвертий, мілорде. Ви й близько не наймолодший з усіх обраних. Поки що ви на п’ятому місці.

– І четверо наймолодших усі були синами, братами чи байстрюками короля на Півночі. Розкажи ліпше щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

– Про Чужих,– Сем облизав губи.– Вони згадуються в літописах, але не так часто, як можна було б подумати. Маю на увазі літописи, які я знайшов і передивився. Знаю, їх більше, я ще просто не відшукав усі. Але деякі старі книжки просто розсипаються. Сторінки кришаться, коли я намагаюся їх перегорнути. А по-справжньому давні книжки… вони або вже розсипалися, або лежать десь так, що мені досі не трапилися… а може, таких книжок і не існує зовсім і не існувало ніколи. Найстаріші оповіді, які ми маємо, написані були по тому, як у Вестерос прийшли андали. Від перших людей нам лишилися хіба руни на скелях, отож усе, що ми знаємо про Добу героїв, Зорю віків і Довгу ніч, насправді походить із записів, зроблених септонами за тисячі років по тому. В Цитаделі чимало архімейстрів піддають ці відомості сумнівам. У старих легендах повно королів, які правили по сто років, і лицарів, які подорожували по тисячі років, перш ніж стали лицарями. Ти сам знаєш ці легенди: про Брандона Будівничого, Симеона Зореоокого, Короля Ночі… ми вважаємо, що ти – дев’ятсот дев’яносто восьмий лорд-командувач Нічної варти, однак найдавніший перелік, який мені трапився, містить шістсот сімдесят чотирьох командувачів, а це означає, що складений він був під час…

– Давним-давно,– перебив його Джон.– То що там про Чужих?

– Мені трапилися згадки про драконове скло. Діти пралісу щороку постачали Нічній варті сотню обсидіанових кинджалів, це ще за Доби героїв. Більшість джерел збігаються в тому, що Чужі приходять з холодом. Або ж приносять холод із собою. Іноді вони виринають у заметіль і тануть, коли небо вияснюється. Вони ховаються від сонячного світла й появляються поночі… або ж це ніч опускається, коли вони появляються. В деяких легендах згадується, що вони їздять верхи на тушах дохлих звірів. Отой, який убив Малого Пола, їхав на дохлому коні, тож це, вочевидь, правда. В деяких записах ідеться про велетенських крижаних павуків. Не знаю точно, що це таке. Людей, які загинули в бою з Чужими, слід спалювати, бо в іншому разі вони повстануть з мертвих як їхні раби.

– Все це я й так знаю. Питання в іншому: як з ними боротися?

– Обладунки Чужих непробивні майже для всіх звичайних клинків, якщо вірити легендам,– сказав Сем,– а мечі їхні такі холодні, що від них тріскається криця. Але вони бояться вогню й вразливі до обсидіану…– Семові пригадався Чужий, з яким він віч-на-віч зіткнувся в примарному лісі, і як той Чужий розтанув, коли Сем штрикнув його кинджалом з драконового скла, подарованим Джоном.– Мені трапилася одна оповідь про Довгу ніч, у якій писалося про останнього звитяжця, що зарубав Чужого клинком з драконової криці. Вважається, що проти неї вони встояти не можуть.

– Драконова криця? – нахмурився Джон.– Валірійська криця?

– Я спершу теж так подумав.

– Тож якщо я просто переконаю всіх лордів Сімох Королів віддати нам усі свої валірійські клинки, всі врятовані? Це буде нескладно,– він розсміявся, але в його сміхові не було веселощів.– Ти знайшов, хто такі Чужі, звідки приходять, чого вони хочуть?

– Ще ні, мілорде, але може так статися, що я просто не ті книжки читав. Там ще є сотні, яких я не переглянув. Дайте мені час, і я знайду все, що там можна знайти.

– Нема більше часу,– сумно мовив Джон.– Збери речі, Семе. Ти їдеш разом із Жиллі.

– Їду? – Сем якусь мить нічого не розумів.– Я їду? В Східну варту, мілорде? Чи… куди я…

– У Старгород.

– Старгород? – писнув він. Недалеко від Старгорода – Сурмосхил. Домівка. На цю думку в нього аж голова запаморочилася. Батько.

– І Еймон також.

– Еймон? Мейстер Еймон? Але… йому сто два роки, мілорде, він не… ти відсилаєш і його, і мене? А хто ходитиме коло круків? Якщо вони захворіють чи пораняться, хто…

– Клайдас. Він біля Еймона багато років був.

– Клайдас – простий стюард, та й очі в нього сліпнуть. Тобі потрібен мейстер. А мейстер Еймон такий слабий, морська подорож…– Сем подумав про Арбор і «Королеву Арбору» – і мало язика не проковтнув.– Може статися… він старий, і…

– Так, він ризикує. Я це усвідомлюю, Семе, але тут ризик ще вищий. Станіс знає, хто такий Еймон. Якщо червоній жінці знадобиться для її заклинань королівська кров…

– А! – Сем зблід.

– У Східній варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, що його пісні зваблять до нас трохи вояків на Півдні. «Чорний птах» доправить вас у Браавос. Звідти самі допливете у Старгород. Якщо не передумав прийняти дитину Жиллі як свого байстрюка, відішлеш їх обох у Сурмосхил. В іншому разі Еймон прилаштує дівчину в Старгороді служницею.

– Мого б-б-байстрюка…

Він сам це казав, так, і все-таки… «Стільки води! Я ж можу втопитися. Кораблі тонуть повсякчас, а осінь – штормовий сезон». Але з ним попливе Жиллі. Й тоді малюк виросте в безпеці.

– Так… мама й сестри допоможуть Жиллі з дитиною.

«Можна послати листа, необов’язково їхати у Сурмосхил самому».

– Дареон може відвезти її у Сурмосхил незгірше за мене. А я… Я щодня вправляюся в стрільбі з Ульмером, як ти звелів… ну, крім тих днів, коли сиджу в підземеллях, але ж це ти попросив мене дізнатися все про Чужих. У мене від лука плечі болять і водянки на пальцях,– він показав Джонові тріснуту водянку.– Але я все одно тренуюся. Тепер я в мішень більше влучаю, ніж не влучаю, однак я й досі найгірший лучник на світі. Проте мені подобаються Ульмерові оповідки. Треба б їх записати й зробити з цього книжку.

– От і запишеш. Матимеш пергамент і чорнило в Цитаделі, і луки теж. Сподіваюся, ти продовжиш тренування. Семе, Нічна варта має сотні людей, здатних стріляти, та лише жменьку освічених, які вміють читати й писати. Ти повинен стати мені за нового мейстра.

Від цього слова Сем аж здригнувся. «Ні, батьку, я про це більше й не згадаю, присягаюся Сімома. Відпусти мене. Будь ласка, відпусти мене…»

– Мілорде, я… моя робота тут, книжки…

– …нікуди не подінуться, заки ти до нас повернешся.

Сем схопився рукою за горло. Було враження, наче на шиї ланцюг – душить його.

– Мілорде, Цитадель… там змушують різати трупи.

«Там змушують носити на шиї ланцюг. Якщо тобі потрібен ланцюг, ходи зі мною». Три дні й три ночі проплакав між сном і явою Сем, прикутий за руки й за ноги до стіни. Ланцюг на шиї був такий тугий, що натер шию до крові, а щоразу як Сем уві сні перевертався, йому аж доступ повітря перекривався.

– Я не зможу носити ланцюга.

– Зможеш. І носитимеш. Мейстер Еймон – старий і сліпий. Сили полишають його. Коли він помре, хто його заступить? Мейстер Малін у Тінявій вежі не так грамотій, як вояка, а мейстер Гармун у Східній варті п’яний частіше, ніж тверезий.

– Якщо попросиш у Цитаделі мейстрів…

– І попрошу. Нам усі будуть потрібні. Але Еймона Таргарієна не так легко буде замінити,– мовив Джон, на обличчі якого читалося збентеження.– Я був певен, що ти зрадієш. У Цитаделі стільки книжок, що людина всі й прочитати не здатна. Ти впораєшся, Семе. Я точно знаю.

– Ні. Книжки я читати вмію, але… м-мейстер – це цілитель, а я від вигляду к-к-крові непритомнію,– він простягнув Джонові тремтячу руку, щоб той подивився.– Я – Сем Страхополох, а не Сем Смертовбивця.

– Страхополох? Чого ж ти боїшся? Буркотіння старих? Семе, ти бачив на Кулаці навалу блідавців – море живих мерців з чорними долонями і ясно-блакитними очима. Ти вбив Чужого.

– Д-д-драконове скло вбило, не я.

– Помовч. Ти брехав, плів інтриги та змовлявся, щоб зробити мене лордом-командувачем. А тепер маєш слухатися мене. Поїдеш у Цитадель і викуєш собі ланцюг, і якщо тобі доведеться різати трупи, так і буде. Принаймні у Старгороді трупи не опиратимуться.

«Він не розуміє».

– Мілорде,– мовив Сем,– мій б-б-батько, лорд Рендил, він… він… він… він… він… життя мейстра – це служіння,– белькотів Сем безладно і сам розумів це.– Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Народжені у Сурмосхилі не кланяються і не розшаркуються перед дрібними лордами…– («Якщо тобі потрібен ланцюг, ходи зі мною»).– Джоне, я не можу ослухатися батька.

Він назвав його Джоном, але Джона вже не було. Перед ним зараз стояв лорд Сноу, й сірі очі його були тверді як лід.

– У тебе немає батька,– мовив лорд Сноу.– Є тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній варті, тож іди й позбирай свою білизну в мішок разом з усім, що ще ти хочеш узяти з собою в Старгород. Ви їдете за годину до світанку. Й ось тобі ще один наказ. Відсьогодні ти більше не називатимеш себе боягузом. За останній рік ти витримав стільки, скільки інші люди не бачать за все життя. І ти витримаєш Цитадель – витримаєш як побратим Нічної варти. Я не можу наказати тобі бути хоробрим, але можу наказати тобі ховати свої страхи. Ти дав обітницю, Семе. Не забув?

«Я меч у темряві». Тільки меча він тримати не вміє, а темрява його лякає.

– Я… Я постараюся.

– Ніякого «постараюся». Це наказ.

– Наказ,– Мормонтів крук ляснув своїми великими чорними крилами.

– Як зволить лорд-командувач. А… а мейстер Еймон знає?

– Це була більше його ідея, ніж моя,– Джон відчинив перед Семом двері.– Ні з ким не прощайся. Що менше людей знатиме про це, то краще. За годину до світанку, біля цвинтаря.

Сем не пригадував, як вийшов зі зброярні. Коли спам’ятався, то дибав у покої мейстра Еймона через багнюку й латки старого снігу. «Я міг би сховатися,– думав він.– Сховатися в підземеллях серед книжок. Жив би там, унизу, разом з мишею, і вночі прокрадався нагору, щоб поцупити харчів». Божевільні ідеї, він це розумів, марні й безнадійні. У підземеллях його шукатимуть у першу чергу. Останнє місце, де його шукатимуть,– за Стіною, але туди тікати – ще гірше божевілля. «Дикуни мене піймають і поволі закатують. Може, живцем спалять, як ото червона жінка хоче спалити Манса Рейдера».

Сем знайшов мейстра Еймона в гайвороннику, віддав йому Джонового листа й випалив, як зі стріломета, усі свої страхи.

– Він не розуміє,– Сем почувався так, наче його зараз знудить.– Якщо я вдягну ланцюга, мій батько… він… він… він…

– Мій батько так само заперечував, коли я обрав служіння,– відказав старий.– Це дід відіслав мене у Цитадель. Король Дейрон нажив чотирьох синів, і троє з них мали власних синів. «Забагато драконів – це так само небезпечно, як і замало»,– сказав його світлість моєму батькові того дня, коли мене відсилали на навчання. Ланцюг важкий, Семе,– Еймон підніс руку в старечій гречці до ланцюга з багатьох металів, що вільно висів у нього на шиї,– але мій дід мав рацію. Так само як і ваш лорд Сноу.

– Сноу,– пробурмотів один з круків.

– Сноу,– луною підхопив інший. І всі вони хором закрукали:

– Сноу, Сноу, Сноу, Сноу, Сноу.

Це Сем навчив їх цього слова. Нічого не поробиш, збагнув він. Мейстер Еймон у такій самій пастці, як і він. «На морі він помре,– у відчаї подумав Сем.– Занадто він старий, щоб пережити таку мандрівку. І синочок Жиллі теж може померти. Він не такий великий і міцний, як Даллин хлопчик. Джон що – хоче нас усіх убити?»

Наступного ранку Сем осідлав кобилу, якою приїхав із Сурмосхилу, й повів її до цвинтаря біля східної дороги. Сакви розпирало від сиру, ковбаси і варених яєць, а ще від солоного окосту, якого Трипалий Гоб подарував Сему на іменини. «Ти справжній поціновувач смачної їжі, Смертовбивче,– сказав кухар.– Побільше б нам таких». Окіст пригодиться, це без сумніву. До Східної варти їхати довго й холодно, а в тіні Стіни не виросли ні містечка, ні заїзди.

За годину до світанку було темно й тихо. Чорний замок здавався на диво мовчазним. На цвинтарі вже чекала пара двоколісних фургонів, а біля них – Блекджек Булвер з дюжиною загартованих розвідників, міцних, як гарони під ними. Кедж Білоокий, здоровим оком угледівши Сема, голосно вилаявся.

– Не звертай уваги, Смертовбивче,– сказав Блекджек.– Він програв парі: казав, нам доведеться витягати тебе, зарюмсаного, з-під ліжка.

Мейстер Еймон був занадто слабкий, щоб їхати верхи, тож для нього приготували фургон, устелений хутрами, зі шкіряним верхом, що захистить від дощу та снігу. З мейстром поїдуть Жиллі з дитиною. У другому фургоні їхатимуть одяг і пожитки, а також скриня старих рідкісних книжок, яких, на думку Еймона, немає в Цитаделі. Сем половину ночі їх вишукував, але познаходив тільки одну з чотирьох потрібних. «І добре, бо нам би ще один віз знадобився».

З’явився мейстер, закутаний у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клайдас вів його до фургона, налетів вітер, і старий заточився. Сем кинувся до нього й підхопив за пояс. «Ще один такий порив вітру – і його за Стіну перенесе».

– Тримайтеся за мою руку, мейстре. Вже недалеко.

Сліпець кивнув; вітер зривав з людей каптури.

– У Старгороді завжди тепло. На острівці в Медовинній є шинок, куди я вчащав, ще як був юним новаком. Приємно буде ще раз там посидіти, попиваючи яблучник.

Поки влаштували мейстра, з’явилася Жиллі зі згортком у руках. Очі під каптуром були червоні від сліз. Водночас із нею прийшов і Джон зі Стражденним Едом.

– Лорде Сноу,– покликав його мейстер Еймон,– у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його дня вас.

– Обов’язково прочитаю,– відповів Джон Сноу.

З носа в мейстра Еймона вискочила булька. Він витер її зворотом рукавички.

– Знання – це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.

– Озброюся.

Посипався легенький сніжок – з неба повільно спускалися великі пухкі сніжинки. Джон обернувся до Блекджека Булвера.

– Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.

– А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м’лорде,– попросила Жиллі.– Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик… Даллин хлопчик… маленький королевич тобто… знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.

– Даю слово,– урочисто мовив Джон Сноу.

– І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета – називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.

– Як зволите, міледі.

Обличчя Жиллі зсудомило від гніву.

– Не називайте мене так! Я – матір, а не леді. Я – Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я – матір.

Поки Жиллі залазила у фургон і закутувала ноги затхлими шкурами, Стражденний Ед потримав немовля. На той час небо на сході було вже не так чорне, як сіре. Ліворукому Лу нетерпеливилося вже їхати. Ед подав немовля нагору, і Жиллі притисла його до грудей. «Може, я востаннє бачу Чорний замок»,– подумав Сем, вилазячи на кобилу. Хай як на початку він ненавидів Чорний замок, тепер просто розривався: так не хотілося їхати геть.

– Поїхали,– скомандував Булвер. Ляснув батіг, і фургони повільно заторохтіли поритою коліями дорогою, а навколо падав сніг. Сем затримався з Клайдасом, Стражденним Едом і Джоном Сноу.

– Ну,– сказав він,– бувайте.

– І ти бувай, Семе,– озвався Стражденний Ед.– Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.

Джон проводжав поглядом фургони.

– Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,– худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере… але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?

«Ні, не вовка,– подумав Сем.– Небезпека походила від Крастера, її рідного батька».

– У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується.

– Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної подорожі, і бережи Еймона й дитину,– Джон усміхнувся дивною сумною усмішкою.– І натягни каптур. У тебе в чуприні тануть сніжинки.

Арія

Вдалині горіло слабеньке світло, низько над обрієм, пробиваючись крізь тумани над морем.

– Схоже на зірку,– мовила Арія.

– Зірку, що веде додому,– сказав Деніо.

Його батько громовито роздавав накази. Матроси шастали туди-сюди по трьох високих щоглах і лазили по такелажу, підгортаючи важкі пурпурові вітрила. Унизу сапали й надсаджувалися гребці, гаруючи над двома довгими рядами весел. Палуба з рипінням нахилилася: галеас «Титанова дочка» накренився на правий борт і почав повертати.

«Зірка, що веде додому». Арія стояла на носі, одну руку поклавши на позолочену носову фігуру – панну з мискою фруктів. Якусь мить Арія вдавала, що там, попереду, її рідна домівка.

Але це безглуздо. Домівки більше немає, батьки померли, а всі брати, окрім Джона Сноу на Стіні, загинули. Ось куди б вона хотіла поплисти! Вона так і сказала капітану, але навіть залізна монетка не похитнула його. Схоже, Арія ніколи не може дістатися туди, куди прямує. Йорен присягався доправити її у Вічнозим, але опинилася вона у Гаренхолі, а Йорен – у могилі. З Гаренхолу вона втекла у Річкорин, проте Лим, Ангай і Том Сімка взяли її в полон і натомість притягнули в порожнистий пагорб. Тоді Гончак викрав її і завіз у Близнючки. На березі річки Арія лишила його помирати, а сама вирушила у Варницю, сподіваючись сісти на корабель до Східної-варти-на-морі, однак…

«Може, у Браавосі буде й непогано. Сиріо був з Браавоса, і Джакен, може, нині там». Саме Джакен дав Арії залізну монетку. Він не був справжнім її другом, як-от Сиріо, але яка користь від друзів? «Не потрібні мені друзі, поки в мене є Голка». Арія провела великим пальцем по гладенькій головці руків’я, мріючи, мріючи…

Якщо по правді, Арія і сама не знала, про що мріяти, так само як і не знала, що може очікувати на неї під тим далеким світлом. Капітан узяв її на корабель, але не мав часу на розмови з нею. Дехто з команди уникав її, а дехто носив їй подарунки – срібну виделку, рукавички без пальців, крислатого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один матрос показав їй, як в’язати морські вузли. Інший наливав їй у кухлик-наперсток вогневина. Приязні матроси, ляскаючи себе по грудях, знов і знов повторювали їй свої імена, поки Арія не зможе їх правильно вимовити, але ніхто й не подумав запитати ім’я у неї. Називали її Варною, бо вона зійшла на облавок у Варниці в гирлі Тризуба. Ім’я, не гірше за інші, подумала вона.

Зникли останні нічні зірки… окрім двох прямо попереду.

– Тепер уже дві зірки.

– Два ока,– пояснив Деніо.– Титан уже бачить нас.

«Титан Браавоський». Стара Нан у Вічнозимі розповідала дітям казки про Титана. Це був велет заввишки з гору, і коли Браавосу загрожувала небезпека, він прокидався, полум’яні очі спалахували, і він, скрегочучи кам’яними членами, брів у море, щоб розбити ворогів. «Браавосяни підгодовують його соковитим рожевим м’ясом високородних дівчаток»,– закінчувала казку Нан, і Санса починала пищати, як дурна. Але мейстер Лувін казав, що Титан – це просто статуя, а казки старої Нан – просто казки.

«Вічнозим згорів і пав»,– нагадала собі Арія. І стара Нан, і мейстер Лувін обоє мертві, і Санса, швидше за все, також. Нема чого про них думати. Всі люди помруть. Ось що означали ці слова – слова, яких Джакен Г’ґар навчив Арію, вручаючи їй потерту монетку. Відтоді як відпливли з Варниці, Арія вивчила більше браавоських слів – «дякую», і «море», і «зірка», і «вогневино», але до цього вона прийшла, вже знаючи, що всі люди помруть. Більшість команди «Титанової дочки» трохи знали загальну мову, адже провели чимало ночей на березі в Старгороді, і на Королівському Причалі, і в Дівоставі, та лише капітан і його сини розмовляли нею вільно і могли спілкуватися з Арією. Деніо був серед синів наймолодший – пухкий веселий дванадцятирічний хлопчина, який прибирав у батьковій каюті й допомагав старшим братам з підрахунками.

– Сподіваюся, ваш Титан не голодний,– мовила до хлопця Арія.

– Голодний? – збентежився Деніо.

– Пусте.

Навіть якщо Титан і справді харчується соковитим рожевим м’ясом дівчаток, Арія його боятися не збирається. Вона худа-худюща, велету на один зуб, і їй майже одинадцять – практично доросла жінка. Й до того ж Варна не високородна.

– Титан – це бог Браавоса? – запитала вона.– Чи у вас Семеро?

– У Браавосі шанують усіх богів,– відповів капітанський син, який про місто любив розповідати майже так само, як про батьків корабель.– Твої Семеро мають там храм – Заморський септ, але в ньому моляться тільки вестероські моряки.

«Не мої вони Семеро. Це були мамині боги, але вони дозволили Фреям убити її у Близнючках». Цікаво, думала Арія, чи знайдеться у Браавосі богопраліс із серце-деревом? Може, Деніо і знає, але Арія не наважилася запитати. Варна родом з Варниці, а звідки дівчинці з Варниці знати про богів Півночі? «Давні боги померли,– сказала вона собі,– разом з мамою, і батьком, і Робом, і Браном, і Риконом, усі померли». Колись давно, пригадала вона, батько казав, що коли здіймаються холодні вітри, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Але він усе переплутав. Арія, самотня вовчиця, і досі жива, а вовків з її зграї зловили, забили й оббілували.

– Це місячні співці провели нас у цей прихисток, де нас не могли вистежити дракони Валірії,– розповідав Деніо.– Їхній храм найбільший. Також ми шануємо батька вод, але щоразу, як він бере наречену, його храм відбудовують наново. Решта богів живуть разом на острові в центрі міста. Саме там ти знайдеш свого… багатоликого бога.

Титанові очі пояскравішали, розійшлися ширше. Арія не знала ніякого багатоликого бога, але якщо він відповідає на молитви, може, саме він – той бог, якого вона шукає. «Сер Грегор,– подумала вона,– Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі. Лишилося тільки шестеро». Джофрі мертвий, Гончак зарубав Полівера, Арія власноруч заколола Лоскотуна, і того дурного зброєносця з прищем також. «Я б його не вбивала, якби він мене не хапав». Коли Арія покинула Гончака на березі Тризуба, той помирав – його палила гарячка від рани. «Слід було зробити йому останню милість і проштрикнути йому серце ножем».

– Варно, дивися! – Деніо узяв її під руку й розвернув.– Бачиш? Отам,– вказав він.

Тумани попереду розступилися, як пошарпані сірі фіранки, що розходяться перед носом корабля. «Титанова дочка» розтинала сіро-зелені води на здійнятих пурпурових крилах. Над головою чулися крики морських птахів. А там, куди вказав Деніо, з моря знагла виріс кам’янистий гребінь; його круті схили поросли соснами-солдатами й чорними ялинами. Але прямо попереду море вклинювалося в суходіл, і там, понад широкою водою, височів Титан, і його очі палали, а зелене волосся маяло на вітру.

Стояв він над прірвою, розсунувши ноги, і плечі вивищувалися понад зазубленими гребенями гір обабіч. Були ці ноги вирізьблені з цілого каменя – того-таки чорного граніту, що й гори, на яких стояв Титан, але на стегнах велет мав кольчужну спідницю з зеленкуватої бронзи. Нагрудник теж був бронзовий, а на голові – напівшолом з гребенем. Розмаяне волосся зроблене було з конопляної мотузки, пофарбованої в зелений колір, а в печерах-очницях палали велетенські багаття. Одна рука лежала на гірському гребені ліворуч, обхопивши бронзовими пальцями каменюку, а друга, піднесена в повітря, стискала руків’я поламаного меча.

«Він хіба трішки вищий за статую короля Бейлора на Королівському Причалі»,– думала Арія, коли галеас був ще далеко в морі. Однак з наближенням до берега, де буруни розбивалися об скелі, Титан збільшувався і збільшувався. Чути було, як батько Деніо своїм басом гуркотить команди, а нагорі серед такелажу лазили матроси, прибираючи вітрила. «Між ніг Титана ми пройдемо на веслах». Арія бачила вже стрільниці на велетенському бронзовому нагруднику й ляпки та плямки на Титанових руках і плечах, де гніздилися морські птахи. Дівчинка задерла голову. «Та Бейлор Благословенний йому б і до коліна не дістав. Це Титан міг би спокійно переступити мури Вічнозиму».

А тоді Титан заревів.

Звук був могутній, як і сам велет,– жахливий стогін і скрегіт, такий гучний, що заглушив навіть голос капітана й хлюпотіння хвиль, які билися у порослі соснами скелі. В повітря водночас злетіла тисяча птахів, Арія здригнулася – і тут побачила, що Деніо сміється.

– Він попереджає Арсенал про наше наближення, от і все,– крикнув хлопець.– Не лякайся.

– А я й не лякалася,– крикнула у відповідь Арія.– Просто дуже голосно.

А тим часом «Титанову дочку» підхопили вітер і хвилі, швидко штовхаючи її до каналу. Подвійний ряд весел працював гладко, збиваючи море на білий шум, а Титанова тінь упала на судно. На мить здалося, що воно от-от розіб’ється об скелі під велетовими ногами. Скулившись біля Деніо на носі, Арія відчувала на губах солоні бризки. Аби бачити Титанову голову, доводилося дивитися рівно вгору. «Браавосяни підгодовують його соковитим рожевим м’ясом високородних дівчаток»,– знову причулися їй слова старої Нан, але вона вже ніяке не дівчатко й не збирається боятися якоїсь статуї.

І все одно, поки пропливали попід ногами, Арія тримала руку на Голці. Величезні кам’яні ноги теж були прорізані стрільницями, а коли дівчинка вивернула шию, щоб роздивитися, як під статуєю проходить марс на щоглі – до верху ще ярдів десять лишалося,– то угледіла і душники попід Титановою кольчужною спідницею, а в них – бліді обличчя, які дивилися вниз крізь залізні ґратки.

Але судно вже пропливло статую.

Тінь відступила, порослі соснами скелі обабіч розійшлися, вітер стихнув – і виявилося, що корабель пливе через величезну лагуну. Попереду височіла ще одна морська скеля – камінна брила, що стирчала з води, наче шпичастий кулак, а її кам’яні зубці наїжачилися стрілометами, вогнеметами й метавками.

– Браавоський Арсенал,– повідомив Деніо так гордовито, наче сам його збудував.– Тут військову галеру за один день збудувати можуть.

Арія побачила кількадесят галер, пришвартованих до причалів і піднятих на сліпи. Уздовж кам’янистого берега виднілися фарбовані носи інших – визирали з незчисленних дерев’яних доків, наче пси з псарні, драбинчасті, лихі й голодні, чекаючи на ріжок мисливця. Арія спробувала їх порахувати, але їх було забагато, та й за поворотом берегової лінії відкривалося ще більше доків, укриттів і причалів.

Назустріч випливло дві галери. Вони, здавалося, ковзають над водою, наче бабки, зблискуючи білими веслами. Арія чула, як загукав капітан, і з галер озвалися їхні капітани, але не зрозуміла ані слова. Засурмив великий ріг. Галери пропливли обабіч, зовсім близько, аж чути було приглушений гуркіт барабанів з-поза фіолетових облавків – бум-бум-бум-бум, бум-бум-бум-бум, ніби калатання живих сердець.

Але галери лишилися позаду. І Арсенал також. Попереду тягнулася широка вода горохової барви, брижувата, наче кольорове скло. З її мокрого нутра й росло місто – неозорі розлоги бань, і веж, і мостів – сірих, золотих і червоних. «Браавос на ста островах у морі».

Мейстер Лувін розповідав про Браавос на уроках, але Арія багато з того вже забула. Здалеку видно було, що це цілком пласке місто, геть не схоже на Королівський Причал, збудований на трьох високих пагорбах. Тут пагорби були хіба рукотворні, з цегли та граніту, бронзи й мармуру. І дечого ще бракувало, хоча Арія не одразу збагнула чого. Місто не мало мурів! Та коли вона сказала про це Деніо, він тільки розсміявся.

– Мури наші збудовані з дерева й пофарбовані кармазином,– мовив він до неї.– Наші галери – ось наші мури. Й інших нам не потрібно.

Під ногами зарипіла палуба. Арія, озирнувшись, побачила, що над ними нависнув батько Деніо в довгому капітанському плащі з пурпурової вовни. Шкіпер Тернесіо Терис не носив вусів і коротко підстригав сиву чуприну, яка обрамляла квадратне обвітрене обличчя. Під час подорожі Арія частенько бачила, як він жартує з командою, та коли він хмурився, матроси тікали від нього, як від шторму. Й тепер він хмурився.

– Мандрівка добігла кінця,– мовив він до Арії.– Ми заходимо в Митний порт, де митники володаря моря зійдуть на облавок і оглянуть наш вантаж. Це забере пів дня, завжди стільки забирає, але тобі нема потреби їм на догоду стільки чекати. Збирай речі. Я спущу човна, і Йорко доправить тебе на берег.

На берег. Дівчинка закусила губу. Арія перетнула вузьке море, щоб дістатися сюди, та якби запитати її зараз, вона б відповіла, що воліє зостатися на борту «Титанової дочки». Варна ще надто маленька, щоб сісти на весла, це Арія розуміла, але вона може навчитися зрощувати линви, підгортати вітрила й триматися курсу у великому солоному морі. Одного разу вони з Деніо лазили на марс, й Арія зовсім не боялася, хоча палуба внизу здавалася крихітною. «Я вмію рахувати і можу прибирати в каюті».

Але на галеасі не потрібен другий юнга. Крім того, досить було глянути на обличчя Тернесіо, щоб зрозуміти, як йому вже нетерпеливиться позбутися її. Арія кивнула.

– На берег,– сказала вона, хоча на березі – самі незнайомці.

– Валар догейрис,– шкіпер двома пальцями торкнувся чола.– Прошу, не забувай Тернесіо Териса і як він тобі прислужився.

– Не забуду,– писнула Арія. Вітер шарпав її за плащ, настирливий як примара. Час було забиратися.

«Збирай речі»,– сказав шкіпер, однак речей було зовсім небагато. Одяг той, що на ній, маленький гаманець з грошима, дарунки від команди, кинджал при лівому боці й Голка – при правому.

Човен готовий був ще швидше за Арію, й на веслах сидів Йорко. Він теж був капітанським сином, тільки старшим за Деніо й не таким приязним. «Я не попрощалася з Деніо,– подумала Арія, спускаючись у човен. Цікаво, а вона ще побачить хлопчика? – Слід було попрощатися».

«Титанова дочка» зменшувалася позаду, а місто з кожним помахом весел Йорко збільшувалося. Праворуч виднілася гавань – плетиво пірсів і причалів, де було тісно від череватих китобійних суден з Ібену, лебідок з Літніх островів і такої кількості галер, що жодній дівчинці не полічити. Ще одна гавань виднілася вдалині ліворуч, за напівзатопленим мисом, де над поверхнею витикалися верхівки залитих водою будинків. Арія в житті не бачила такої кількості великих будівель в одному місці. На Королівському Причалі є і Червона фортеця, і Великий септ Бейлора, і Драконяче Лігво, але Браавос, здається, може похвалитися двома десятками храмів, веж і палаців не менших за них, ба й більших. «Знов я стану мишкою,– похмуро подумала Арія,– як була в Гаренхолі, поки не втекла».

З тої точки, де стояв Титан, місто здавалося одним великим островом, та коли Йорко підплив ближче до берега, Арія побачила, що насправді це – скупчення маленьких острівців, з’єднаних кам’яними арочними мостами, перекинутими через незліченні канали. За гаванню вона помітила вулиці, забудовані сірими кам’яницями, які стояли так тісно, щоб аж хилилися одна до одної. Як на Аріїн смак, вигляд вони мали дивакуватий: чотири- та п’ятиповерхові, високі й дуже вузькі, з гострими черепичними дахами, схожими на гостроверхі капелюхи. Соломи не було ніде, виднілося тільки декілька дерев’яних хат, до яких Арія звикла у Вестеросі. «Тут не ростуть дерева,– збагнула вона.– Браавос весь камінний: сіре місто в зеленому морі».

Йорко повернув на північ від доків, у великий канал – широкий зелений фарватер, який біг просто в серце міста. Пропливли попід арками різьбленого кам’яного мосту, орнаментованого півсотнею різновидів риби, крабів і кальмарів. Попереду з’явився ще один міст, цього разу різьблений мереживом густолистої лози, а за ним – третій, який витріщався на подорожніх тисячею намальованих очей. Обабіч відкривалися гирла менших каналів, а від них відходили ще менші. Деякі будинки нависали над фарватером, від чого канали нагадували тунелі. Запливали й випливали вузькі човни у формі морських гадів з розмальованими головами й задертими хвостами. Ці човни не мали весел, побачила Арія, і їх, стоячи при стерні, тичками штовхали чоловіки в плащах сірих, брунатних і зелених як мох. Побачила Арія і велетенські плоскодонні баржі, горами навантажені ящиками й діжками, і їх штовхали тичками одразу по двадцятеро багорників з кожного боку; а ще тут були вигадливі плавучі будинки з кольоровими скляними ліхтарями, оксамитовими завісами і мідними носовими фігурами. А вдалині, високо над каналами й будинками, виднілася якась сіра кам’яна дорога, що трималася на трьох рядах могутніх арок, які ген на півдні губилися в серпанку.

– Що це? – запитала Арія в Йорка, вказуючи туди.

– Це солодка ріка,– пояснив він.– Несе воду з суходолу через солоні мілини й берегові рівнини, що заливаються морем під час припливів. Добру прісну воду для фонтанів.

Арія озирнулася; і гавань, і лагуна вже щезли з очей. Попереду обабіч каналу стояли два ряди велетенських статуй – серйозних камінних чоловіків у довгих бронзових опанчах, заквецяних морськими птахами. Дехто тримав книжки, дехто – кинджали, а ще дехто – молотки. Один у здійнятій руці стискав золоту зірку. Інший перекинув кам’яний глечик, з якого в канал невпинною цівкою бігла вода.

– Це боги? – запитала Арія.

– Володарі моря,– відповів Йорко.– Острів Богів трохи далі. Бачиш? За шостим мостом, з правого берега. Там є храм місячних співців.

Це його Арія бачила з лагуни – велетенський масив білосніжного мармуру, увінчаний здоровезною срібною банею, у вікнах якої на молочних шибках виднілися всі фази місяця. Обабіч брами стояли дві мармурові діви, високі як і володарі моря, підтримуючи півкруглий одвірок.

А позаду цього храму стояв інший – червона кам’яниця, сувора як фортеця. На верхівці її великої квадратної вежі у залізній жаровні двадцять футів завширшки палала величезна ватра, а менші багаття горіли обабіч мідних дверей.

– Червоні жерці обожнюють свої вогнища,– сказав Йорко.– Їхній бог – Цар світла, червоний Р’глор.

«Знаю». Арії пригадався Торос Мирський у своїх розпарованих старих обладунках, які він вдягав на мантію настільки вицвілу, що нагадував не червоного жерця, а рожевого. «І все одно його цілунок повернув лорда Берика з того світу». Арія дивилася, як храм червоного бога пропливає повз, і міркувала, чи здатні браавоські жерці на таке саме.

А далі показалася велетенська цегляна споруда, поросла гірляндами лишайника. Арія була подумала, що це комора, але Йорко сказав:

– Це Святий притулок, де ми поклоняємося малим богам, яких у всьому світі вже позабували. Його ще називають Мурашником.

Поміж височенних, порослих мохом мурів Мурашника біг вузький канал, і саме тут Йорко повернув праворуч. Запливли в тунель і за мить знову випірнули на світло. Обабіч височіли нові й нові святині.

– Гадки не мала, що богів так багато,– мовила Арія.

Йорко пирхнув. Подолали ще один закрут і пропливли ще під одним мостом. Ліворуч показався кам’янистий пагорб, на верхівці якого стояв глухий безвіконний храм. З дверей униз, на критий причал, вели сходи.

Йорко почав табанити, і човен м’яко вдарився об кам’яні стовпи. Хлопець учепився в залізне кільце, щоб утриматися на місці.

– Тут я тебе висаджую.

Причал ховався в тіні; сходи виявилися крутими. Чорний черепичний дах храму закінчувався гострим піком, як у будинків уздовж каналів. Арія закусила губу. Сиріо був з Браавоса. Можливо, бував у цьому храмі. Можливо, піднімався цими сходами. Ухопившись за кільце, Арія видерлася на причал.

– Ти знаєш, як мене звати,– мовив Йорко з човна.

– Йорко Терис.

– Валар догейрис.

Він відштовхнувся веслами, й човен поплив назад на глибоку воду. Арія дивилася, як він вертається туди, звідки приплив, поки він не злився з тінню від мосту. Коли хлюпання весел стихло, Арії здалося, що чути калатання її серця. Зненацька вона мов опинилася в іншому місці… знову в Гаренхолі разом з Гендрі, а може, з Гончаком у лісі на березі Тризуба. «Варна – дурна малеча,– сказала вона собі.– Я – вовчиця і боятися не збираюся». Поплескавши на щастя Голку по руків’ю, дівчинка пірнула в тінь і пострибала нагору, долаючи по дві сходинки за раз, аби ніхто не міг запідозрити, що їй страшно.

Нагорі сходів вона виявила різьблені дерев’яні двері дванадцять футів заввишки. Ліва стулка була з білого як кістка віродерева, а права – з блискучого чорного дерева. По центру виднівся викарбуваний місячний лик – чорний на віродереві, білий на чорному дереві. Він чомусь нагадав Арії серце-дерево у Вічнозимському богопралісі. «Двері спостерігають за мною»,– подумалося їй. Схованими в рукавички долонями вона водночас штовхнула обидві стулки, але ні та, ні та навіть не ворухнулися. «Замкнені на засув».

– Пустіть мене, дурнуваті,– промовила Арія.– Я вузьке море перетнула.

Стиснувши руку в кулак, вона загупала.

– Мене запросив Джакен. У мене залізна монета,– вона витягнула монетку з гаманця й піднесла вгору.– Бачите? Валар моргуліс.

Двері у відповідь відчинилися.

Відчинилися всередину цілком безгучно, без допомоги людської руки. Арія зробила крок уперед, потім ще один. Двері позаду зачинилися, і на мить дівчинка осліпла. Голка опиналася в руці, хоча Арія й не пригадувала, як висмикнула її.

Уздовж стін горіло декілька свічок, але давали вони настільки мало світла, що дівчинка власних ніг не бачила. Хтось шепотів – зовсім тихо, слів не дібрати. Хтось інший плакав. Почулися легкі кроки, шурхіт леза по камінню, відчинилися й зачинилися двері. «І вода, ще чути воду».

Помаленьку очі призвичаїлися. Зсередини храм здавався набагато більшим, ніж знадвору. У Вестеросі септи всі були семигранні, з сімома олтарями для сімох богів, а от тут богів налічувалося більш ніж семеро. Під стінами стояли їхні статуї, великі й застрашливі. Під ногами в них мерехтіли червоні свічки, тьмяні як далекі зорі. Найближче стояла мармурова жінка дванадцять футів заввишки. З її очей котилися справжні сльози, наповнюючи чашу, яку вона тримала в руках. За нею сидів на різьбленому троні з чорного дерева чоловік з лев’ячою головою. Обабіч високих дверей стояли дибки велетенські довгоногі коні з бронзи й заліза. Вдалині можна було розрізнити здоровезний кам’яний лик, біле немовля з мечем, кошлатого чорного цапа завбільшки з тура, чоловіка в каптурі, з патерицею. Решта статуй у півтемряві здавалися нечіткими обрисами. Поміж богів ховалися алькови, де роїлися густі тіні, й де-не-де горіли свічки.

Тиха як тінь, Арія рухалася між рядів довгих кам’яних лавок, стискаючи в руці меча. Під ногами відчувалася кам’яна підлога – не полірований мармур, як у Великому септі Бейлора, а щось шорсткіше. Арія проминула якихось жінок, що перешіптувалися між собою. Повітря було тепле й важке – таке важке, що дівчинка аж позіхнула. Відчувався запах свічок. Аромат був незнайомий, напевно, якийсь чужинський фіміам, та коли вона глибше пройшла всередину храму, здалося, що свічки пахнуть снігом, і сосновою глицею, і гарячим рагу.

«Приємні запахи»,– подумала Арія і почулася трішки сміливіше. Навіть Голку сховала назад у піхви.

У центрі храму дівчинка натрапила на воду, плюскотіння якої чула: басейн завширшки десять футів, чорнильно-чорний, освітлювався тьмяними червоними свічками. Біля нього сидів парубок у сріблястому плащі, стиха плачучи. Арія бачила, як він занурив руку у воду, і поверхнею побігли черлені брижі. Витягнувши руку, він одного по одному обсмоктав пальці. «Мабуть, пити хоче». По краю басейну стояли кам’яні кухлі. Арія, наповнивши один, піднесла його парубку, щоб він міг напитися. Коли вона простягнула йому кухоль, довгу мить парубок витріщався на неї.

– Валар моргуліс,– сказав він нарешті.

– Валар догейрис,– озвалася вона.

Він осушив кухоль і з тихим плюскотом впустив його у басейн. А тоді звівся на ноги, розгойдуючись, тримаючись за живіт. На мить Арії здалося, що зараз парубок упаде. Тільки тоді вона побачила темну пляму в нього нижче пояса. І ця пляма в неї на очах розросталася.

– Ви поранені,– випалила Арія, але парубок не звернув на неї уваги. Хитким кроком він рушив до стіни й заліз у альков, на тверде кам’яне ложе. Роззирнувшись, Арія угледіла ще алькови. В деяких спали якісь старигані.

«Ні,– прошепотів до неї напівзабутий голос,– вони не сплять. Вони мертві або присмертні. Дивись очима».

Чиясь долоня торкнулася її руки.

Арія, крутнувшись, відскочила, але то була просто дівчинка: бліда маленька дівчинка в плащі з каптуром, що наче проковтнув її, чорний з правого боку й білий з лівого. Під каптуром виднілося худе кістляве обличчя, запалі щоки й чорні очі, великі як блюдця.

– Не хапай мене,– застерегла Арія малу приблуду.– Коли мене востаннє схопив один хлопчик, я його вбила.

Дівчинка промовила щось, але Арія таких слів не знала.

Вона похитала головою.

– Ти загальною мовою розмовляєш?

– Я розмовляю,– почувся ззаду голос.

Арії не подобалося, як її всякчас тут заскакують зненацька. Чоловік у каптурі був високий, у такому самому чорно-білому плащі, як і приблуда, тільки більшому. Але під каптуром можна було розрізнити хіба слабеньке червоне мерехтіння свічок, що відбивалися в очах незнайомця.

– Що це за місце? – запитала Арія.

– Місце спокою,– лагідним голосом озвався він.– Тут ти в безпеці. Це Чорно-білий палац, дитинко. Хоча ти ще замала, щоб шукати послуг багатоликого бога.

– Це як південницький бог, що має сім ликів?

– Сім? Ні. Він має незліченну кількість ликів, маленька, стільки ликів, скільки зірок на небі. У Браавосі люди поклоняються кому схочуть… але в кінці шляху їх чекає він, багатоликий. Одного дня він вийде і тобі назустріч, не бійся. Але не варто квапитися в його обійми.

– Я прийшла, бо шукаю Джакена Г’ґара.

– Не знаю такого імені.

У неї впало серце.

– Він був з Лората. Волосся мав біле з одного боку й червоне з другого. Сказав, що навчить мене секретів і дав мені оце.

Залізну монетку вона стискала в кулаці. Коли ж розтиснула пальці, виявилося, що монетка прилипла до спітнілої долоні.

Жрець роздивився монетку, але не торкався її. Приблуда з великими очима теж її роздивлялася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:

– Скажи мені своє ім’я, дитино.

– Варна. Я з Варниці, що на Тризубі.

Хоч Арія й не бачила його обличчя, але відчула, що він усміхається.

– Ні,– мовив чоловік.– Скажи мені своє ім’я.

– Жовторотик,– цього разу відповіла вона.

– Справжнє ім’я, дитинко.

– Мама кликала мене Нан, але всі звали мене Ласкою…

– Твоє ім’я.

Арія ковтнула.

– Арі. Я – Арі.

– Уже ближче. А по правді?

«Страх ранить глибше за меч»,– сказала собі Арія.

– Арія.

Першого разу вона це слово ледве прошепотіла. А другого просто кинула незнайомцю в обличчя:

– Я – Арія з дому Старків.

– Так, правда,– озвався чоловік,– але Чорно-білий палац – не місце для Арії з дому Старків.

– Будь ласка,– мовила Арія,– мені нема куди йти.

– Ти боїшся смерті?

Вона закусила губу.

– Ні.

– Зараз побачимо.

Жрець скинув каптура. Під ним не було обличчя, тільки жовтий череп з кількома останніми клаптями шкіри на щоках, а з порожньої очниці, звиваючись, виповз білий хробак.

– Поцілуй мене, дитинко,– прохрипів чоловік голосом сухим і сиплим, як деренчання смерті.

«Він оцим хоче мене налякати?» Арія поцілувала його туди, де мав би бути його ніс, і витягнула з ока хробака, готова з’їсти, тільки той розтанув у неї в руці, як тінь.

Жовтавий череп теж уже танув, і тепер до неї згори вниз усміхався найдобріший на світі дідусь.

– Ніхто ще не намагався з’їсти мого черв’яка,– сказав він.– Ти зголодніла, дитинко?

«Так,– подумала Арія,– тільки це інший голод».

Cepci

Падав холодний дощ, від якого мури й вали Червоної Фортеці темніли, наче кров. Тримаючи короля за руку, Серсі твердо вела його через розмоклий двір до паланкіна, що чекав разом з почтом.

– Дядько Джеймі дозволив мені їхати верхи й кидати монетки простолюду,– заперечував хлопчик.

– Ти застудитися хочеш? – озвалася королева; ризикувати вона не збиралася: Томен зроду не був такий міцненький, як Джофрі.– Дідусь хотів би, щоб ти на його поминках мав вигляд справжнього короля. Не можемо ми з’явитись у Великому септі Бейлора мокрі й забрьохані.

«Досить того, що мені знов довелося вдягнути жалобу». Чорний колір ніколи їй не личив. З такою білою шкірою в чорному вона сама була наполовину труп. Прокинулася Серсі за годину до світанку, щоб викупатися й зробити зачіску, і не дозволить, щоб дощ звів усі її зусилля на пси.

У паланкіні Томен відхилився на подушки, спостерігаючи за дощем.

– Боги плачуть за дідусем. Леді Джоселін каже, що краплі – то сльозинки.

– Джоселін Свіфт – дурепа. Якби боги могли плакати, вони плакали б за твоїм братом. А дощ – це просто дощ. Засунь фіранки, поки тут усе не позаливало. Це соболевий палантин, ти ж не хочеш його намочити?

Томен послухався. Його сумирність непокоїла Серсі. Король має бути сильним. Джофрі почав би сперечатися. Його завжди важко було приборкати.

– Не розвалюйся отак,– сказала вона до Томена.– Сядь як король. Розпростай плечі й поправ корону. Чи хочеш, щоб вона на очах у лордів скотилася з голови?

– Ні, мамо,– хлопчик вирівнявся і потягнувся до корони, щоб направити. Корона Джофрі була на нього завелика. Томен завжди був пухкенький, але нині його обличчя наче схудло. «А він добре їсть?» Треба не забути запитати стюарда. Не можна ризикувати, щоб Томен захворів, особливо коли Мірселла в руках дорнян. «Він ще доросте до корони Джофрі». А поки не доріс, слід замовити меншу, яка не спадає. Серсі поговорить із золотарями.

Паланкін повільно рухався Ейгоновим пагорбом. Попереду їхало двоє побратимів королівської варти, білі лицарі на білих конях, у мокрих білих плащах, які обвисли з плечей. Позаду їхало п’ятдесят ланістерівських гвардійців у золоті й кармазині.

Томен крізь фіранки визирнув на пустельні вулиці.

– Я думав, людей буде більше. Коли помер тато, усі люди вийшли подивитися на нас.

– Це дощ розігнав народ по хатах.

Королівський Причал ніколи не любив лорда Тайвіна. Але той і не потребував любові. «Любов не можна ані з’їсти, ані купити на неї коня, ані обігріти нею палац холодної ночі»,– одного разу, чула Серсі, сказав батько до Джеймі, коли братові було не більше, ніж ото зараз Томену.

Біля Великого септу Бейлора, цієї мармурової пишноти на верхівці Вісеніїного пагорба, зібралася купка плакальників, яку чисельно переважали золоті плащі, розставлені на площі сером Адамом Марбрандом. «Люди ще прийдуть»,– запевняла себе королева, коли сер Мірин Трант допомагав їй зійти з паланкіна. На відспівування допускалися тільки можновладці з підданими; для міської громади буде ще одна служба по обіді, а ввечері третя – відкрита для всіх. Серсі доведеться ще раз сюди з’явитися на третю службу, аби простолюд побачив, що вона в жалобі. «Юрма отримає свою виставу». Скільки часу доведеться змарнувати! А їй ще нових людей на посади призначати, у війні перемагати, королівством правити… Батько б її зрозумів.

На верхівці сходів уже зустрічав верховний септон. Згорблений старигань з ріденькою сивою бородою, він так похилився під вагою своєї пишно гаптованої хламиди, аж очі опинилися на одному рівні з грудьми королеви… хоча вінець, легкий і витончений, з гранованого кристалу й канителі, додавав септону добрі півтора фута зросту.

Лорд Тайвін подарував йому цей вінець навзамін загубленого тоді, коли натовп убив попереднього верховного септона. Люди витягнули того тлустого дурня з паланкіна й роздерли навпіл – того дня, коли Мірселла відпливла у Дорн. «Той був захланний і слухняний. Цей…» А цей верховний септон – Тиріонова креатура, знагла пригадала Серсі. Ця думка розтривожила її.

Рука старого, що вистромлювалася з рукава, гаптованого золотом і розшитого маленькими кристалами, була вся в старечих плямах і нагадувала курячу лапку. Опустившись навколішки на вологий мармур, Серсі поцілувала йому пальці, і Томен вчинив так само. «Що він знає про мене? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву в септ, верховний септон посміхався. Однак була це погрозлива посмішка, багатозначна – чи просто дурний вищир старечих вуст? Королева не знала напевне.

Стискаючи Томена за руку, вона попід кольоровими кулями з мозаїчного скла перетнула залу світильників. Трант і Кетлблек трималися обабіч, і з їхніх плащів скрапувала вода й лишала на підлозі калюжки. Верховний септон ішов дуже повільно, спираючись на ціпок з віродерева, оздоблений кришталевою кулею. Його оточували семеро найправедніших у мерехтливих сріблотканих мантіях. Томен під соболевим палантином був одягнений у золоту тканину, а королева – у стару сукню з чорного оксамиту, облямовану горностаєм. Не було часу шити нову, але ж Серсі не могла вдягнути ту саму, що й на похорон Джофрі, а тим більше ту, яку вбирала на похорон Роберта.

«Принаймні за Тиріоном мені не доведеться носити жалобу. З такої нагоди я вберуся в малиновий шовк і золоту тканину, а коси прикрашу рубінами». Того, хто принесе їй голову карлика, винагородять титулом лорда, оголосила королева, хай якого скромного походження і положення він буде. Цю обіцянку круки вже понесли в усі куточки Сімох Королівств, а зовсім скоро звістка перетне вузьке море й дістанеться і вільних міст, і далеких країв. «Хай Куць хоч на край світу тікає, а від мене він не втече».

Королівський кортеж зайшов у внутрішні двері, що вели в саме серце Великого септу, й перетнув широкий прохід – один із сімох, що сходилися попід банею. Праворуч і ліворуч перед королем і королевою опускалися навколішки вельможні жалобники. Тут було чимало батькових прапороносців і лицарів, які билися поруч з Тайвіном Ланістером у півсотні битв. Побачивши їх, Серсі почулася впевненіше. «Є ще в мене друзі».

Попід високою банею Великого септу Бейлора, збудованого зі скла, золота й кришталю, лежало на східчастому мармуровому п’єдесталі тіло лорда Тайвіна Ланістера. В узголів’ї стояв на чатах Джеймі, здоровою рукою стискаючи руків’я довгого золотого меча, що кінчиком упирався в підлогу. Плащ із каптуром на Джеймі був білий, як свіжий сніжок, а луска довгої кольчуги сяяла перламутром, інкрустованим золотом. Лорд Тайвін волів би бачити сина в золоті й кармазині, подумалося Серсі. Батька завжди сердив білий колір на Джеймі. Брат знову почав відрощувати бороду. Щетина, яка вкрила підборіддя і щоки, надавала його обличчю грубуватого, брутального вигляду. «Міг би й почекати, поки прах тата поховають під Кичерою».

Серсі допомогла королю подолати три сходинки й опуститися навколішки біля тіла. Томенові на очі набігли сльози.

– Плач беззвучно,– нахилившись ближче, сказала вона.– Ти король, а не пискляве дитинча. На тебе дивляться лорди.

Хлопчик зворотом долоні витер сльози. У нього були її очі – смарагдово-зелені, великі та ясні, як були й у Джеймі у Томеновому віці. Брат був таким вродливим хлопчиком… але й зубастим, точно як Джофрі,– справжнє левеня. Обійнявши Томена, королева поцілувала його в золоті кучері. «Я потрібна йому, щоб навчити його правити, щоб захистити від ворогів». Навіть тут нині присутні вороги, які вдають із себе друзів.

Німотні сестри вдягнули лорда Тайвіна в обладунки, мов на останню битву. Він був у своїй найкращій кірасі з товстої криці, емальованої густим темним кармазином, з золотим інкрустуванням на латних наручах, поножах і нагруднику. За ронделі правили золоті сонця; на плечах застигли, готові до стрибка, дві золоті левиці; на великому шоломі, що лежав біля голови, на гребені красувався гривастий лев. На грудях у батька лежав довгий меч у золочених піхвах, прикрашених рубінами, і руків’я його стискали дві долоні в золочених кольчужних рукавицях. «Навіть у смерті в його обличчі відчувається шляхетність,– подумала Серсі,– от тільки рот…» Куточки вуст трішки закручувалися вгору, надаючи батькові зачудованого вигляду. «Це неправильно». Провину за це Серсі покладала на Пайсела: він мав повідомити німотним сестрам, що лорд Тайвін Ланістер ніколи не усміхався. «Від старого користі, як від пипок на нагруднику». Ця півусмішка чомусь робила лорда Тайвіна не таким грізним. Вона, а ще заплющені очі. Очі в батька завжди в усіх вселяли тривогу: світло-зелені, з золотими цятками, вони наче аж світилися. Ці очі бачили крізь тебе – бачили, який ти в глибині слабкий, нікчемний і потворний. Ти зразу знав, коли лорд Тайвін дивиться на тебе.

Наринули непрохані спогади про бенкет, який влаштував король Ейрис, коли Серсі щойно з’явилася при дворі – дівчиськом зеленим, як трава влітку. Старий Мерівезер торочив про підвищення винних акцизів, коли лорд Рикер мовив: «Якщо нам потрібне золото, його світлість хай попросить лорда Тайвіна посидіти трохи на нічному горщику». Ейрис разом зі своїми підлабузниками гучно розреготався, а батько понад винним кубком довгим поглядом подивився на Рикера. Веселощі давно затихли, а погляд затримався. Рикер відвернувся, обернувся знову, зустрівся з батьком очима, почав уникати його погляду, випив кухоль елю – й нарешті вибіг, весь червоний з обличчя, переможений парою незмигних очей.

«Очі лорда Тайвіна заплющилися назавжди,– подумала Серсі.– І відтепер це мій погляд має тривожити людей, це моєї насупленості хай бояться. Я теж левиця».

З таким сірим небом надворі, й у септі було темнувато. Якби вщухнув дощ, сонце, відбиваючись від розвішених кристалів, розцвітило б небіжчика веселками. Лорд Кичери Кастерлі заслуговував на веселки. Він був людиною величною. «Та я стану величнішою. Через тисячу років, коли мейстри писатимуть про наші часи, тебе пам’ятатимуть лише як батька королеви Серсі».

– Мамо,– потягнув її Томен за рукав.– Що це так смердить?

«Мій лорд-батько».

– Смерть.

Вона теж відчувала сопух: легкий натяк на гнилизну, від якого хотілося наморщити носа. Але Серсі не звертала на нього уваги. Позаду п’єдесталу стояло семеро септонів у сріблястих мантіях, молячи Отця Небесного судити лорда Тайвіна справедливо. Коли вони закінчили, сімдесят сім септ зібралися перед олтарем Матері й заспівали до неї, прохаючи її милості. Томен на той час уже вертівся, та й у самої королеви заболіли коліна. Вона зиркнула на Джеймі. Брат-близнюк стояв непорушно, мов з каменю витесаний, і не дивився в її бік.

На поклінній лавці навколішках стояв дядько Кеван, похиливши плечі, а поруч з ним – його син. «У Ланселя вигляд гірший, ніжу нашого тата». Сімнадцятирічний Лансель нагадував сімдесятирічного: сірий з обличчя, худющий, із запалими щоками, з волоссям білим і крихким, як крейда. «Як це так: Лансель живий, а Тайвін Ланістер мертвий? Чи боги зовсім з глузду з’їхали?»

Лорд Гайлз кашляв більше, ніж зазвичай, і затуляв носа червоним шовковим носовичком. «Він теж занюхав цей запах». Великий мейстер Пайсел заплющив очі. «Якщо він заснув, присягаюся, я накажу його відшмагати». Праворуч від п’єдесталу стояли навколішках Тайрели: лорд Небосаду, його відразлива матір, прісна дружина, син Гарлан і дочка Марджері. «Королева Марджері»,– нагадала собі Серсі,– Джофова удова й Томенова майбутня дружина. Марджері була страшенно схожа на свого брата – Лицаря Квітів. Цікаво, подумала королева, що ще вони мають спільного? «Біля нашої маленької ружі повсякчас крутиться чимало жінок, день і ніч». І нині при ній їх була мало не дюжина. Серсі з цікавістю роздивлялася їхні обличчя. «Хто з них найпереляканіша, найрозпусніша, найспрагліша милостей? У кого найдовший язичок?» Обов’язково слід дізнатися.

Яке прийшло полегшення, коли відспівування нарешті закінчилося! Сморід від батькового тіла, здавалося, посилювався. Більшість жалобників чемно вдавали, що все гаразд, але Серсі бачила, як дві кузини леді Марджері морщать свої тайрелівські носики. А коли Серсі з Томеном ішли проходом назад, королеві здалося, що вона почула слово «виходок» і здавлений сміх, та коли повернула голову поглянути, хто це сказав, на неї витріщалося порожніми очима ціле море урочистих облич. «За життя ніхто б не наважився сміятися з нього. Та він би одним поглядом їм усі нутрощі випатрав».

У залі світильників жалобники підлітали до короля з королевою і дзуміли, як мухи, обсипаючи їх безглуздими співчуттями. Близнюки Редвини обидва поцілували Серсі руку, а їхній батько торкнувся вустами її щоки. Галін Піромант пообіцяв, що того дня, коли прах її батька вирушить на захід, у небі над містом горітиме полум’яна долоня. Поміж кашлем лорд Гайлз повідомив, що найняв уже майстра-різьбяра, щоб різьбити статую лорда Тайвіна, яка вічно тепер чатуватиме Лев’ячу браму. Сер Ламберт Тернбері з’явився з пов’язкою на правому оці й заприсягнувся, що носитиме її, аж поки не принесе королеві голову її брата-карлика.

Не встигла королева вирватися з чіпких рук цього дурня, як її затисла в куток леді Фаліза Соуквортська зі своїм чоловіком, сером Балманом Бірчем.

– Міледі-мама передає свої співчуття, ваша світлосте,– випалила Фаліза.– Лоліс народжує, тож мама мусила зостатися з нею. Вона дуже перепрошує, і я сказала, що запитаю, вас… мама захоплювалася вашим покійним батьком як ніким. Якщо моя сестра народить хлопчика, вона б хотіла назвати його Тайвіном, якщо… якщо ваша ласка.

Серсі приголомшено витріщилася на неї.

– Вашу пришелепувату сестру зґвалтувало пів Королівського Причалу, а Танда хоче пошанувати байстрюка іменем мого батька? Навіть не думайте.

Фаліза відсахнулася, наче її вдарили, але її чоловік лише великим пальцем пригладив свої густі біляві вуса.

– Я леді Танді так і казав. Ми підшукаємо більш… е-е-е… більш відповідне ім’я для Лолісиного байстрюка, даю вам слово.

– Дуже сподіваюся,– Серсі зневажливо відійшла. Томен, побачила вона, попався в руки Марджері Тайрел і її бабусі. Королева колючок на зріст була така маленька, що першої миті Серсі прийняла її за дитину. Але визволити сина від двох руж Серсі не встигла: в натовпі опинилася віч-на-віч з дядьком. Королева нагадала йому про призначену трохи згодом нараду, і сер Кеван змучено кивнув і відкланявся. А от Лансель затримався; він був уособленням приказки про людину, що однією ногою стоїть у могилі. «От тільки спускається він у ту могилу чи вилазить з неї?»

Серсі вичавила посмішку.

– Ланселю, я тішуся, що ти так зміцнів. Мейстер Балабар розповідав нам такі страшні речі, що ми боялися за твоє життя. Але я гадала, ти вже поїхав у Дарі, приймати нові володіння.

Після битви на Чорноводді батько пожалував Ланселю титул лорда – зробив подачку своєму братові Кевану.

– Ще ні. У моєму замку засіли беззаконники,– голос у кузена був тоненький, як вусики над верхньою губою. Хоча чуприна в хлопця побіліла, вуса так і лишилися пісочними. Серсі часто задивлялася на них, коли хлопчина послужливо шургав у неї в лоні прутнем. «Мов чимось вимастився над губою». Колись вона жартома погрожувала стерти ті вуса, послинивши їх.– Батько каже, приріччю потрібна сильна рука.

«Але віддали його, на жаль, у твої руки»,– кортіло сказати Серсі. Натомість вона посміхнулася.

– І ти ж одружуєшся.

Спустошеним обличчям юного лицаря пробіг похмурий вираз.

– З дівчиною з Фреїв, і не я її обирав, І це навіть не панна, а вдова, з роду Дарі. Батько каже, так мені буде легше порозумітися з селянами, але ж селяни всі вже загинули,– він потягнувся до її руки.– Це жорстоко, Серсі. Ваша світлість знає, як я люблю…

– …дім Ланістерів,– закінчила Серсі за нього.– Ніхто не ставить цього під сумнів, Ланселю. Нехай дружина подарує тобі міцних синів…– («Тільки весілля не влаштовуйте у її лорда-дідуся»).– Впевнена, ти ще зробиш багато гідних справ у Дарі.

Лансель жалюгідно кивнув.

– Коли здавалося, що я помру, батько запросив верховного септона помолитися за мене. Він добра людина,– очі в кузена були вологі та блискучі – дитячі очі на старечому обличчя.– Він сказав, що Мати вберегла мене для священної мети, щоб я спокутував свої гріхи.

Цікаво, думала Серсі, а як він спокутуватиме гріх, якого припустився з нею? Висвячувати його в лицарі було помилкою, а спати з ним – ще більшою. Лансель – слабак, і його новоспечене благочестя їй геть не подобалося: коли він старався мавпувати Джеймі, з ним було набагато цікавіше. «І що цей скімливий дурень розповів верховному септонові? І що він розповідатиме своїй маленькій Фреївні, лежачи з нею в темряві?» Якщо він вибовкав, що спав з королевою, це ще можна пережити. Чоловіки повсякчас брешуть про своїх жінок; Серсі скаже, що це хвастощі зеленого хлопчака, закоханого в її красу. «Та якщо він заспіває про Роберта й міцновино…»

– Спокута найкраще дається через молитву,– сказала йому Серсі.– Безмовну молитву.

Залишивши його міркувати над цими словами, вона приготувалася постати перед військом Тайрелів.

Марджері обійняла її, як сестра; королева сприйняла це як безцеремонність, але тут не місце шпетити дівчину. Леді Алері з кузинами задовольнилися, поцілувавши Серсі пальці. Леді Грейсфорд, яка була в тяжі, попросила дозволу назвати немовля Тайвіном, якщо народиться хлопчик, або Даною, якщо буде дівчинка. «Ще одна? – мало не застогнала Серсі.– Королівство потоне в Тайвінах». Вдаючи захват, вона ґречно – наскільки могла – дала згоду.

А от леді Мерівезер потішила.

– Ваша світлосте,– заговорила вона зі своїми хтивими мирськими інтонаціями,– я розіслала листи своїм друзям за вузьке море, попросивши їх схопити Куця, якщо він поткне свою бридку пику у вільні міста.

– А у вас за морем багато друзів?

– У Мирі багато. У Лісі теж чимало, і в Тайроші є. Це можновладці.

Серсі цілком могла в таке повірити. Мирсянка була неймовірно вродлива: довгонога й пишногруда, з гладенькою оливковою шкірою, повними вустами, величезними темними очима й густим чорним волоссям, у якого завжди був такий вигляд, наче жінка щойно вилізла з ліжка. «Від неї навіть пахне гріхом, як від якогось екзотичного лотоса».

– Ми з лордом Мерівезером хочемо лише одного: прислужитися вашій світлості й маленькому королю,– провуркотіла жінка багатообіцяюче.

«А жіночка амбіційна, тільки лорд у неї хоч і гоноровий, а бідний».

– Ми ще поговоримо, міледі. Тейна, так? Ви дуже ласкаві. Певна, ми дуже тісно потоваришуємо.

А тоді на королеву обрушився лорд Небосаду.

Мейс Тайрел був щонайбільше на десять років старший за Серсі, але вона сприймала його не своїм ровесником, а батьковим. На зріст він був не такий високий, як лорд Тайвін, але кремезніший: широкий у грудях і ще ширший у поясі. Чуприну мав каштанову, але і в ній, і в бороді вже майнула сивина. Обличчя дуже часто бувало червоне.

– Лорд Тайвін був великою людиною, видатною,– оголосив Тайрел вагомо, розцілувавши Серсі в обидві щоки.– Такого як він, боюся, нам більше не бачити.

«Ти просто зараз дивишся на таку людину, дурню,– подумала Серсі.– Перед тобою стоїть його дочка». Але їй були потрібні Тайрели й уся міць Небосаду, щоб утримати Томена на престолі, тож вона мовила:

– Нам усім його бракуватиме.

Тайрел поклав їй руку на плече.

– Ніхто з живих не гідний вдягнути лати лорда Тайвіна, це очевидно. Але королівство нікуди не поділося, і ним треба правити. Якщо в цю темну годину я можу щось зробити, вашій світлості достатньо тільки попросити.

«Якщо хочете стати королівським правицею, мілорде, наберіться мужності й так і скажіть». Королева посміхнулася. Нехай витлумачує це, як хоче.

– Мілорд, певно, зараз дуже потрібен у Розлогах…

– Мій син Віллас – кмітливий парубок,– озвався Тайрел, ігноруючи її прозорий натяк.– Нога в нього, може, і крива, але голова світла. Та й Гарлан скоро візьме Ясноводу Фортецю. З ними двома Розлоги опиняться в надійних руках, а я потрібен деінде. Державне управління – на першому місці, часто казав лорд Тайвін. І тут я радий повідомити вашій світлості гарні новини. Мій дядько Гарт погодився служити скарбничим, як і хотів ваш лорд-батько. Він уже прямує в Старгород, щоб там сісти на корабель. З ним їдуть його сини. Лорд Тайвін якось обмовився, що і для них двох знайдуться посади. Може, в міській варті?

Усмішка примерзла до вуст королеви, аж здалося, що зараз зуби потріскаються. «Гарт Грубий у малій раді, а двоє його байстрюків – у золотих плащах… Тайрели гадають, що я їм королівство на золотому тарелі піднесу?» Від такої самовпевненості в Серсі аж подих перехопило.

– Гарт вірно служив мені як лорд-сенешаль, а перед тим – моєму батькові,– провадив Тайрел.– У Мізинчика нюх на золотого, цього не заперечиш, але Гарт…

– Мілорде,– урвала його Серсі,– боюся, тут виникло непорозуміння. Я вже запросила лорда Гайлза Розбі на посаду скарбничого, й він зробив мені честь, прийнявши пропозицію.

Мейс аж рота роззявив.

– Розбі? Цей… кашлюк? Але… справа вже була залагоджена, ваша світлосте. Гарт виїхав у Старгород…

– То чимшвидше пошліть крука лорду Гайтаверу – нехай попередить вашого дядька, щоб не сідав на корабель. Не хотілось би, щоб Гарт марно ризикував, перетинаючи море восени,– вона люб’язно посміхнулася.

Дебелою шиєю Тайрела поповз рум’янець.

– Це… Ваш лорд-батько запевняв мене…– залопотав, бризкаючи слиною, Тайрел.

Аж тут з’явилася його мати, взяла його під руку.

– Схоже, лорд Тайвін не поділився своїми планами з нашою регентшею, навіть не уявляю чому. Хай там як, але це факт, і нема сенсу тиснути на її світлість. Вона має рацію: тобі слід написати лорду Лейтону, поки Гарт не сів на корабель. Ти ж розумієш, на кораблі він зразу заслабне на морську хворобу й пердітиме ще більше,– леді Оленна беззубо посміхнулася до Серсі.– Від лорда Гайлза у вашій нарадчій залі пахнутиме краще, але, даруйте за нахабство, мені особисто той кашель не давав би працювати… Ми всі обожнюємо старого любого дядька Гарта, проте чого вже заперечувати: його повсякчас пучить. А я смороду терпіти не можу,– її зморшкувате обличчя наморщилося ще більше.– Якщо по правді, у святійшому септі я щось занюхала. А ви ні?

– Ні,– холодно озвалася Серсі.– Якийсь запах, ви кажете?

– Радше сопух.

– Мабуть, ви просто скучили за своїми осінніми трояндами. Занадто довго ми вас тут протримали.

Що швидше Серсі позбудеться леді Оленни, то краще. Лорд Тайрел, без сумніву, відішле чимало своїх лицарів проводжати матір, а що менше тайрелівських мечів у місті, то міцніше спатиме королева.

– Так, зізнаюся, я справді скучила за ароматами Небосаду,– мовила літня леді,– але ж не можу я поїхати, поки не побачу весілля моєї любої Марджері з вашим дорогоцінним маленьким Томеном.

– Я теж нетерпляче очікую на цей день,– втулив Тайрел.– Ми з лордом Тайвіном, до речі, саме збиралися призначити дату. Мабуть, тепер слід обговорити це ми з вами, ваша світлосте.

– Найближчим часом.

– Найближчим часом – це чудово,– сказала леді Оленна.– А тепер ходімо, Мейсе, дозволь її світлості… погорювати.

«Я ще в тебе на похороні погорюю, стара»,– пообіцяла собі Серсі, коли королева колючок подріботіла геть між двох височенних вартових, яких вона для власної розваги називала Лівим і Правим. «Побачимо, який з тебе вийде гарненький трупик». Але стара вдвічі розумніша за свого лорда-сина, це ясно.

Врятувавши Томена від Марджері та її кузин, королева рушила до дверей. Надворі нарешті припинився дощ. Осіннє повітря було свіже й солодке. Томен скинув корону.

– Вдягни назад,– звеліла Серсі.

– У мене від неї шия болить,– сказав хлопчик, але послухався.– А я скоро одружуся? Марджері каже, щойно ми поберемося, то зможемо поїхати в Небосад.

– У Небосад ти не поїдеш, але можеш повернутися в замок верхи,– мовила Серсі й жестом підкликала сера Мірина Транта.– Приведіть його світлості коня й запитайте в лорда Гайлза, чи не вшанує він мене, проїхавшись зі мною у паланкіні.

Все закрутилося швидше, ніж очікувала Серсі; тепер не можна гаяти часу.

Томен був щасливий проїхатися верхи, а лорд Гайлз, певна річ, сприйняв за честь її запрошення… та коли Серсі запропонувала йому посаду скарбничого, він так шалено закашлявся, аж вона злякалася: грець його хопить просто тут і зараз. Але Мати милосердна, й лорд Гайлз потроху заспокоївся, так що вже зміг прийняти пропозицію, а згодом навіть почав викашлювати імена людей, яких він би хотів замінити,– митників і факторів, призначених Мізинчиком, і навіть одного ключника.

– Байдуже, як звати корову, поки вона доїться. І, до речі, якщо вас питатимуть, то ви вступили на посаду вчора.

– Вчо…– від нападу кашлю він аж зігнувся.– Вчора. Певна річ.

Лорд Гайлз кашляв у червону шовкову хусточку, мов хотів приховати викашляну кров. Серсі вдавала, що не помічає цього.

«Коли помре, я когось нового знайду». Мабуть, викличе назад Мізинчика. Королева не вірила, що по смерті Лайси Арин Пітиру Бейлішу дозволять довго лишатися хранителем Сходу. Якщо вірити Пайселу, лорди Видолу вже заворушилися. «Коли в лорда Пітира заберуть того нещасного малого, він приповзе назад».

– Ваша світлосте,– кашлянув лорд Гайлз і витер рота.– Можна вас…– (він знов кашлянув),– запитати, хто…– (його струснув новий напад кашлю),– хто стане королівським правицею?

– Мій дядько,– неуважно відповіла Серсі.

З полегшенням вона побачила попереду високу браму Червоної фортеці. Передавши Томена під опіку зброєносців, вона пішла до себе в покої відпочивати.

Та не встигла навіть черевики скинути, як до неї боязко зайшла Джоселін повідомити, що з’явився Кайберн і просить аудієнції.

– Нехай заходить,– звеліла королева. «Володар не має спочинку».

Кайберн був старий уже, проте волосся досі мав радше сиве, ніж біле, а смішливі зморшки навколо рота надавали йому вигляду онуччиного любого дідуся. Тільки дуже вже обшарпаного дідуся. Комір на мантії в нього був геть потертий, а один рукав – розірваний і невміло зашитий.

– Ваша світлосте, перепрошую за візит,– мовив Кайберн.– Я ходив у підземелля й розпитував про обставини втечі Куця, як ви наказували.

– І що ви дізналися?

– Тої ночі, коли зникли лорд Вейрис і ваш брат, щез іще один чоловік.

– Так, наглядач. Що з ним?

– Звали його Рюген. Тюремник, відповідальний за чорні камери. Старший тюремник описав його як дебелого, неголеного, грубуватого. Його призначив ще старий король Ейрис, і він мав право вільно заходити й виходити. Останнім часом чорні камери рідко бували заповнені. Решта ключарів, схоже, боялися Рюгена, але ніхто про нього майже нічого не знає. Не було в нього ані друзів, ані родичів. Він не пив і не вчащав у борделі. Кімната, де він спав, сира й сумна, а солом’яник – весь у цвілі. Нічний горщик аж переливався.

– Я все це знаю.

Джеймі оглянув Рюгенову спальню, а після нього її ще раз оглянули золоті плащі сера Адама.

– Так, ваша світлосте,– сказав Кайберн,– та чи знаєте ви, що під його смердючим горщиком виймався камінь і відкривався невеличкий сховок? Так щоб ховати різні цінності, аби їх не знайшли?

– Цінності? – (Це було щось новеньке).– Гроші, ви маєте на увазі?

Серсі зразу підозрювала, що Тиріону якимось чином вдалося підкупити тюремника.

– Понад усякий сумнів. Певна річ, коли я знайшов діру, вона була вже порожня. Тікаючи, Рюген, звісно, забрав усі свої нечесно зароблені скарби. Та коли я нахилився над сховком зі смолоскипом, щось блиснуло, тож я поколупався в землі, поки дещо не відкопав,– Кайберн розтулив долоню.– Це золотий.

Це і справді було золото, але щойно Серсі взяла монету в руку, миттю побачила, що та якась не така. «Надто вже маленька,– подумала королева,– надто вже тоненька». Золотий був старий і потертий. З одного боку виднівся королівський профіль, а з другого – відбиток руки.

– Це не дракон,– зронила Серсі.

– Ні,– підтвердив Кайберн. Це монета ще з часів до Завоювання, ваша світлосте. Король – Гарт Дванадцятий, а рука – герб дому Гарденерів.

Небосад. Серсі стиснула монету в кулаці. «Знову зрада?» Мейс Тайрел був одним із суддів у процесі над Тиріоном, він найгучніше вимагав Тиріонової смерті. Це якась змова? Може, він від самого початку змовився з Куцем, який замислив убити батька? Тайвін Ланістер у могилі – і лорд Тайрел стає першим претендентом на посаду королівського правиці, але якщо так…

– Нікому про це не кажіть,– звеліла Серсі.

– Ваша світлість може мені довіритися. Людина, яка трохи помандрувала в товаристві перекупних мечів, швидко навчається тримати язика за зубами, щоб його не вкоротили.

– І в моєму товаристві теж,– королева сховала монету. Про неї вона подумає згодом.– А як щодо другої справи?

– Сер Грегор,– Кайберн знизав плечима.– Я його оглянув, як ви й наказували. Отрута на списі Червоного Гада була від мантикори, такі водяться на сході, можу життя на це поставити.

– А Пайсел каже – ні. Він розповідав батькові, що отрута мантикори, досягнувши серця, вбиває миттєво.

– Щира правда. Але цю отруту згустили, щоб відстрочити смерть Гори-на-коні.

– Згустили? Як? З чимось змішали?

– Це можливо, ваша світлосте, хоча в більшості випадків змішування отрут знижує їхню дієвість. Може виявитися, що наш випадок… не зовсім природний, скажімо так. Я думаю, це чари.

«Цей що – такий самий дурень, як і Пайсел?»

– Ви хочете мені сказати, що Гора-на-коні помирає від якоїсь чорної магії?

Кайберн не звернув уваги на її глузливий тон.

– Він помирає від отрути, але повільно та страшенно болісно. Усі мої зусилля полегшити його страждання такі самі марні, як і Пайселові. Боюся, у сера Грегора виробилося звикання до макового молочка. Його зброєносець розповів мені, що він страждав на жахливі мігрені й кружеляв макове молочко, як інші люди – ель. Та хай там як, а вени в нього почорніли з голови до п’ят, у сечі повно гною, а в боці отрута проїла діру завбільшки з кулак. Якщо по правді, це диво, що сер Грегор досі живий.

– Це завдяки його розмірам,– припустила королева, нахмурившись.– Грегор величезний. І страшенно дурний. Настільки дурний, що не розуміє навіть, коли вже час померти,– вона простягнула кубок, і Сенель знову його наповнила.– Його зойки лякають Томена. І мене ночами будять. Давно вже час закликати Іліна Пейна.

– Ваша світлосте,– мовив Кайберн,– може, я переведу сера Грегора в підземелля? Там його зойки вас не турбуватимуть, а мені легше буде ним займатися.

– Займатися? – розсміялася вона.– Нехай ним ліпше займеться сер Ілін.

– Як зволить ваша світлість,– сказав Кайберн,– але ця отрута… корисно було б дізнатися про неї побільше, хіба ні? Щоб убити лицаря, потрібен лицар, а стрільця – стрілець, каже простолюд. А щоб здолати чорну магію…– він не закінчив своєї думки, тільки посміхнувся до Серсі.

«Він не Пайсел, оце точно». Королева зміряла його оцінювальним поглядом.

– Чому Цитадель позбавила вас ланцюга?

– Архімейстри в душі боягузи. Сірі вівці, кличе їх Марвин. Я був не гіршим цілителем за Еброза, але хотів його перевершити. Сотні років мейстри Цитаделі розтинають трупи, щоб зрозуміти природу життя. Але я хотів зрозуміти природу смерті, тому розтинав живих. За цей злочин сірі вівці засудили мене до вигнання… але я розуміюся на природі життя і смерті краще за будь-кого в Старгороді.

– Справді? – Серсі була заінтригована.– Дуже добре. Беріть собі Гору-на-коні. Робіть з ним що заманеться, але досліди свої обмежте чорними камерами. А коли він помре, принесете мені його голову. Батько обіцяв її Дорну. Князь Доран, без сумніву, волів би вбити Грегора власноруч, але в житті нас усіх підстерігають розчарування.

– От і добре, ваша світлосте…– Кайберн прочистив горло.– От тільки я не так добре забезпечений, як Пайсел. Мені треба буде озброїтися деякими…

– Я звелю лорду Гайлзу надати вам кошти. І купіть собі мантію. Таке враження, що ви сюди примандрували з Блошиного Дна,– вона поглянула йому в очі, не певна, наскільки йому можна довіряти.– Чи треба вас попереджати, що вам просто так не минеться, якщо бодай слово про вашу… роботу… вийде за ці стіни?

– Ні, ваша світлосте,– Кайберн заспокійливо посміхнувся.– Зі мною ваші таємниці в безпеці.

Коли він пішов, Серсі налила собі кубок міцновина й біля вікна випила його, спостерігаючи, як видовжуються тіні у дворі, й міркуючи про монету. «Золото з Розлогів. Звідки воно в тюремника на Королівському Причалі, якщо тільки це не плата за допомогу звести нашого батька в могилу?»

Як не намагалася, вона не могла уявити батькового обличчя, щоб перед очима одразу не поставала ота дурна посмішечка й щоб не пригадувався сморід від його тіла. Цікаво, думала Серсі, чи за цим теж не стоїть Тиріон. «Посмішка – жарт дрібний і жорстокий, як він сам». Чи не міг Тиріон завербувати Пайсела? Він колись посадив старого в чорну камеру, а Рюген пильнував саме чорні камери, пригадалося їй. «І верховний септон – теж Тиріонова креатура,– зненацька спам’ятала Серсі,– а батькове тіло було в його руках всю ніч до самого ранку».

Дядько прийшов точно на заході сонця, вдягнений у стьобаний камзол з вугільно-чорної вовни, і такий самий темний з обличчя. Як усі Ланістери, сер Кеван був білошкірий і білявий, от тільки в свої п’ятдесят два роки втратив уже більшість волосся. Гарним його б ніхто не назвав. Череватий, з круглими плечима, з випнутим квадратним підборіддям, якого не могла приховати коротенька рудувата борідка, він нагадував старого пса… але вірний старий пес – саме те, що потрібно Серсі.

Вечеря була проста: буряк, хліб і яловичина з кров’ю під карафу дорнського червоного. Сер Кеван говорив мало й майже не торкався вина. «Забагато він думає,– вирішила Серсі.– Щоб він забув про горе, йому слід дати роботу».

І коли слуги, прибравши зі столу, пішли, вона так і сказала.

– Я знаю, як батько покладався на тебе, дядьку. А тепер маю покладатися я.

– Тобі потрібен правиця,– сказав Кеван,– а Джеймі відмовився.

«Який він прямий. Ну що ж, добре».

– Джеймі… я так розгубилася через батькову смерть… до пуття й не пам’ятаю, що я тоді говорила. Джеймі доблесний, але, будьмо відверті, трохи недалекий. Томену потрібна людина досвідченіша. Старша…

– Мейс Тайрел старший.

У неї аж ніздрі роздулися.

– Ніколи,– Серсі відкинула кучерик з чола.– Тайрели виходять за межі.

– Так, дурна будеш, якщо призначиш Мейса Тайрела правицею,– погодився сер Кеван,– та ще дурніша – якщо наживеш собі такого ворога. Я чув усе, що сталося в залі світильників. Мейсові не варто було починати таку розмову в людному місці, та все одно: немудро з твого боку було ганьбити його перед половиною двору.

– Мудріше, ніж терпіти в раді ще одного Тайрела,– сказала Серсі; дядьків закид роздратував її.– З Розбі буде компетентний скарбничий. Бачив його паланкін? Різьблений, з шовковими фіранками… Коні в нього краще вичищені, ніж у більшості лицарів. Людина таких статків легко дістане скільки треба золота. Що ж до посади правиці… хто краще зможе закінчити батькову роботу, ніж його брат, який був присутній на всіх його нарадах?

– Всі ми хочемо комусь довіряти. У Тайвіна був я, а до мене – твоя мати.

– Він дуже її любив…– Серсі відмовлялася навіть згадувати оту мертву повію у нього в ліжку.– Певна, тепер вони разом.

– Молюся за це,– сер Кеван, перш ніж відповісти, довгу мить дивився їй в обличчя.– Ти багато від мене хочеш, Серсі.

– Не більше, ніж батько.

– Я втомився,– дядько потягнувся до кубка з вином, зробив ковток.– У мене дружина, якої я вже два роки не бачив, і син, якого я ще не оплакав, і другий син, який збирається одружуватися та вступати у володіння новими маєтностями. Замок Дарі має знову стати міцним, його землі потребують захисту, а спалені ниви слід зорати й наново засіяти. Ланселю потрібна моя допомога.

– І Томену теж…– Серсі не очікувала, що Кевана доведеться вмовляти. З батьком він ніколи не комизився.– Ти потрібен королівству.

– Королівству. Ага. І дому Ланістерів,– він знову ковтнув вина.– Гаразд. Я залишуся й послужу його світлості…

– От і добре,– почала була Серсі, але сер Кеван підвищив голос, заглушуючи її слова.

– …у тому разі, якщо ти призначиш мене не тільки правицею, а й регентом, а сама заберешся назад у Кичеру Кастерлі.

Якусь мить Серсі просто витріщалася на нього.

– Регентша – я,– нарешті нагадала вона.

– Була. Тайвін не мав наміру довго тримати тебе в цій ролі. Він розповідав мені про свої плани відіслати тебе назад у Кичеру Кастерлі й підшукати тобі нового чоловіка.

Серсі відчула, як у нутрі збурюється гнів.

– Так, він про таке обмовлявся. А я йому сказала, що заміж більше не піду.

Дядька це не зворушило.

– Якщо ти твердо заперечуєш проти нового заміжжя, я тебе не силуватиму. Що ж до всього іншого… ти тепер леді Кичери Кастерлі. Твоє місце там.

«Та як ти смієш?» – кортіло їй заверещати. Натомість вона мовила:

– А ще я королева-регентша. І моє місце – з сином.

– А батько твій так не думав.

– Батько помер.

– Це горе і для мене, і для всього королівства. Розплющ очі й роззирнися, Серсі. Королівство в руїнах. Тайвінові, може, і вдалося б усе владнати, але…

– Я сама все владнаю! – крикнула Серсі, а тоді пом’якшила тон.– З твоєю допомогою, дядьку. Якщо служитимеш мені вірно, як служив моєму батькові…

– Ти не твій батько. І Тайвін завжди вважав своїм законним спадкоємцем Джеймі.

– Джеймі… Джеймі дав обітницю. Джеймі ніколи не думає, тільки сміється з усього й усіх і бовкає, що на гадку спаде. Джеймі – вродливий дурень.

– А все-таки він був у твоєму переліку першим претендентом на правицю. То хто ж тоді ти, Серсі?

– Кажу ж тобі, я від горя нетямилася, я не думала…

– Ні,– погодився сер Кеван.– Саме тому тобі й слід повертатися в Кичеру Кастерлі, а короля залишити з тими, хто думає.

– Король – мій син! – Серсі скочила на ноги.

– Ага,– мовив дядько,– та якщо судити з Джофрі, матір з тебе така сама погана, як і правителька.

Серсі плеснула йому в обличчя вином з кубка.

Сер Кеван підвівся з незграбною гідністю.

– Ваша світлосте,– зронив він; вино стікало по щоках і скрапувало з коротенької борідки.– Дозвольте відкланятися.

– З якого права ти висуваєш мені умови? Ти був у батька простим придворним лицарем!

– Так, земель я не маю, це правда. Але я отримую деякі прибутки й відклав собі дещо в скриню. Твій дідусь, помираючи, не забув нікого зі своїх дітей, а Тайвін завжди добре винагороджував за гарну службу. Я утримую дві сотні лицарів і за потреби можу це число подвоїти. Під мій прапор стануть вільні вершники, я маю золото, щоб найняти перекупних мечів. Тож з вашого боку мудро буде не ставитися до мене так зневажливо, ваша світлосте… і ще мудріше – не робити з мене ворога.

– Ти мені погрожуєш?

– Даю пораду. Якщо не хочеш передавати мені регентство, признач мене каштеляном Кичери Кастерлі, а королівським правицею – або Матиса Рована, або Рендила Тарлі.

«Це Тайрелові прапороносці, обидва». Від такої пропозиції вона мову втратила. «Його підкупили? – думала королева.– Він узяв золото Тайрела і зрадив дім Ланістерів?»

– Матис Рован – розсудливий, обачливий, до нього добре ставляться,– провадив дядько, нічого не помічаючи.– Рейндил Тарлі – найкращий воїн у цілому королівстві. Для мирного часу такий правиця негодящий, але по смерті Тайвіна не знайти кращої людини, щоб закінчити війну. Лорд Тайрел не образиться, якщо ти за правицю обереш когось із його прапороносців. І Тарлі, і Рован обидва компетентні… і віддані. Признач будь-якого з них – і він стане твоїм. Таким чином ти посилиш свою позицію, ослабивши Небосад, однак Мейс тобі за це навіть подякує,– він стенув плечима.– Ось моя порада, приймай її чи ні. Як на мене, хоч Сновиду правицею зроби. Мій брат мертвий, жінко. І я везу його додому.

«Зрадник,– подумала Серсі.– Перекинчик». Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тайрел?

– Ти покинеш свого короля, коли найбільше йому потрібен,– сказала вона дядькові.– Ти покинеш Томена.

– У Томена є мати,– зелені очі сера Кевана незмигно втупилися в очі Серсі. Під підборіддям у нього затремтіла остання крапля вина, блискуча й червона, і нарешті впала.– А,– по паузі додав дядько стиха,– і батько теж є, здається.

Джеймі

Сер Джеймі Ланістер, весь у білому, стояв біля батькового п’єдесталу, п’ястуком стиснувши руків’я золотого меча.

В сутінках у Великому септі Бейлора стало темно й моторошно. Останнє світло ще просочувалося у високі вікна, заливаючи височенні статуї Сімох темно-червоним сяйвом. Навколо олтарів мерехтіли ароматичні свічки, а в поперечних нефах збиралися тіні й безшумно повзли по мармуровій підлозі. Відлуння вечірньої стихло, й останні жалобники виходили.

Балон Свон і Лорас Тайрел залишилися, хоч всі решта пішли.

– Ніхто не здатен простояти біля небіжчика сім днів і сім ночей,– заговорив сер Балон.– Коли ви спали востаннє, мілорде?

– Коли батько ще був живий,– відповів Джеймі.

– Дозвольте мені сьогодні вночі постояти замість вас,– запропонував сер Лорас.

– Це не ваш батько.

«І не ви його вбили. Це я його вбив. Так, стрілу з арбалета випустив Тиріон, але Тиріона випустив я».

– Облиште мене.

– Як накаже мілорд,– мовив Свон. У сера Лораса був такий вигляд, наче він ще хоче посперечатися, але сер Балон узяв його під руку й потягнув геть. Джеймі чув, як віддаляється й затихає відлуння їхніх кроків. Нарешті він знову залишився наодинці з батьком, серед свічок і кристалів і нудотно-солодкавого запаху смерті. Від ваги обладунків боліла спина, а ноги вже геть позатерпали. Трішки змінивши позу, Джеймі сильніше стиснув пальці на золотому мечі. Рубатися він не може, але тримати його ще здатен. Пульсувала відсутня долоня. Це було майже кумедно. Втрачену руку Джеймі відчував краще, ніж решту живого тіла.

«Моя рука спрагла меча. Я відчуваю потребу когось убити. Для початку Вейриса, та спершу слід розшукати камінець, під яким він причаївся».

– Я звелів євнуху провести його на корабель, а не до тебе в спальню,– мовив Джеймі до небіжчика.– Тож його руки в крові не менше, ніж… ніж Тиріонові.

«Його руки в крові не менше, ніж мої»,– хотів він сказати, але слова застрягли в горлі. «Хай що зробив Вейрис, а звелів це йому я».

Тої ночі, все-таки вирішивши врятувати молодшого брата від смерті, Джеймі чекав у євнухових покоях. Однією рукою він нагострював кинджал, відчуваючи дивне заспокоєння від цього шкряб-шкряб-шкряб криці об камінь. Почувши кроки, став біля дверей. Увійшов Вейрис у вихорі пудри й лаванди. Джеймі, зробивши крок йому за спину, підбив його ззаду під коліна, а тоді навалився зверху й завів ножа під м’яке біле підборіддя, змушуючи євнуха задерти голову. «О, лорде Вейрисе,– люб’язно заговорив Джеймі,– яка чудова зустріч».

«Пане Джеймі? – засапано видихнув Вейрис.– Ви мене налякали».

«Так і було заплановано,– він шарпнув кинджал, і по лезу побігла цівка крові.– Я тут подумав, що ви могли б мені допомогти витягнути брата з чорної камери, поки сер Ілін не відрубав йому голову. Голова потворна, не заперечую, але іншої він не має».

«Так… ну… якщо ви… приберете ножа… так, обережніше, з ласки мілорда, обережніше, ой, я порізався…– євнух помацав шию і вирячився на кров на своїх пальцях.– Терпіти не можу вигляду власної крові».

«Якщо ви мені не допоможете, скоро перелік того, що ви терпіти не можете, збільшиться».

Вейрис спробував сісти. «Ваш брат… якщо Куць непомітно щезне з камери, в-виникнуть питання. Я б-боюся за своє життя».

«Ваше життя в моїх руках. Мені байдуже до тих таємниць, які ви знаєте. Якщо Тиріон помре, ви його надовго не переживете, обіцяю».

«Ах,– євнух злизнув кров з пальців.– Ви просите про страхітливі речі… випустити Куця, який убив нашого прекрасного короля. Чи ви вважаєте його невинним?»

«Винний чи невинний,– мовив Джеймі (от бовдур!),– а Ланістер завжди сплачує борги». Слова вилетіли самі.

Відтоді він не спить. Внутрішнім зором він бачить брата – бачить, як розтягнулися в посмішці губи під обрубком носа, коли обличчям карлика ковзнуло світло смолоскипа. «Ти, жалюгідний дурний сліпий каліка,– злобно прохрипів Тиріон.– Серсі – брехлива шльондра, яка злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою – від неї всього можна сподіватися. А я – чудовисько, як усі й кажуть. Так, це я вбив твого лихого сина»…

«Але звідки мені було знати, що він збирається вбити батька? – подумав Джеймі.– А то я б його зупинив. Тоді кревногубцем був би я, а не він».

Цікаво, де ж переховується Вейрис? Старший нашіптувач вчинив мудро, не повернувшись у свої покої, та й при обшуку Червоної фортеці його ніде не виявили. Може, євнух сів на корабель разом з Тиріоном і вони вже давно в морі – в каюті галери розпивають карафу арборського золотого.

«Хіба що брат убив і Вейриса і лишив його труп гнити в підземеллях». В такому разі може минути кілька років, поки знайдуть його скелет. Джеймі вже спускався в підземелля на чолі дюжини гвардійців, озброєних смолоскипами, мотузками й ліхтарями. Чотири години вони блукали серед заплутаних тунелів, вузеньких лазівок, таємних дверей, секретних сходів і спусків, які пірнають у чорноту. Рідко він так гостро відчував власне каліцтво. Людина, коли в неї дві руки, багато чого сприймає як належне. Наприклад, драбини… Ба навіть повзати незручно: недарма ж кажуть «пересуватися на чотирьох». Не міг Джеймі і лізти по драбині, водночас тримаючи смолоскип, як інші.

І все марно. Знайти вдалося хіба темінь, пилюку й пацюків. І драконів, які зачаїлися в підземеллях. Джеймі пригадав слабеньке помаранчеве мерехтіння жарин у залізній пащі дракона. Приміщення, в яке вів спуск і з якого розбігалася дюжина тунелів, обігрівалося жаровнею. На підлозі виднілася зачовгана мозаїка – триголовий дракон дому Таргарієнів, викладений чорно-червоними кахлями. «А я тебе знаю, Царевбивце,– здавалося, промовляв звір.– Я був тут весь цей час – чекав, коли ти прийдеш до мене». І здалося Джеймі, що він упізнав цей голос, ці залізні нотки, характерні для Рейгара, королевича Драконстонського.

Того дня, коли Джеймі прощався з Рейгаром у дворі Червоної фортеці, було вітряно. Королевич вдягнув свої чорні як ніч обладунки з триголовим драконом на нагруднику, викладеним рубінами. «Ваша високосте,– просив Джеймі,– дозвольте цього разу лишитися охороняти короля або серу Баристану, або Дарі. У них плащі такі самі білі, як і в мене».

Королевич Рейгар похитав головою. «Мій царствений батько боїться не так нашого родича Роберта, як вашого батька, тож і воліє тримати тебе при собі, щоб лорд Тайвін не зміг йому нашкодити. В таку годину я не можу забрати в нього цю підпору».

Джеймі відчув, як у горлі піднімається гнів. «Я не підпорка. Я – лицар королівської варти».

«То вартуй короля,– кинув йому сер Джон Дарі.– Вдягаючи плаща, ти дав обітницю коритися».

Рейгар поклав руку на плече Джеймі. «Після битви я збираюся скликати раду. Прийдуть переміни. Я давно їх намітив, але… ну, нема сенсу варити юшку, як ще й риби не піймали. Поговоримо, коли я повернуся».

Це були останні слова, які Джеймі почув від Рейгара Таргарієна. Під брамою вже зібралася армія, ще одна підходила до Тризуба. Отож королевич Драконстонський сів верхи, вдягнув високого чорного шолома й виїхав назустріч долі.

«Він і гадки не мав, наскільки він був правий». Після битви прийшли переміни.

– Ейрис гадав, нічого з ним не може статися, доки він тримає мене біля себе,– мовив Джеймі до батькового тіла.– Кумедно, правда?

Лорд Тайвін, схоже, теж так думав: усмішка його стала наче ще ширша, ніж була. Так ніби мертвим йому бути навіть подобалося.

Дивна річ, але Джеймі не відчував горя. «Де мої сльози? Де лють?» Чого-чого, а люті Джеймі Ланістеру ніколи не бракувало.

– Батьку,– мовив він до небіжчика,– ти сам казав мені, що сльози для мужчини – ознака слабкості, тож не очікуй, що я плакатиму за тобою.

Вранці прийшло з тисячу лордів і леді, щоб попрощатися, і ще кілька тисяч простолюду – по обіді. Прийшли в темному одязі, з похмурими обличчями, однак Джеймі підозрював, що чимало з них таємно тішилися з падіння великої людини. Навіть на Заході лорда Тайвіна більше поважали, ніж любили. А Королівський Причал ще не забув Сплюндрування.

З усіх жалобників найбільше збентеженим видавався великий мейстер Пайсел. «Я служив шістьом королям,– мовив він до Джеймі після другої служби, підозріливо принюхуючись до трупного смороду,– але сьогодні тут лежить людина, видатнішої за яку я не знав. Лорд Тайвін не носив корони, але він був саме таким, яким має бути король».

Без бороди Пайсел здавався не тільки старим, а й немічним. Поголити його – жорстокішого покарання Тиріон і вигадати не міг, подумав Джеймі, який добре знав, як воно – втратити те, що робило тебе собою. Пайсел мав розкішну бороду – білу як сніг і м’яку як поярок, яка вкривала щоки й підборіддя і спускалася мало не до пояса. Промовляючи, великий мейстер полюбляв погладжувати її. Вона надавала йому якоїсь аури мудрості та приховувала всі недоліки: обвислу шкіру на старечому підборідді, маленький буркітливий рот, якому бракувало зубів, бородавки, зморшки й незчисленні старечі плями. І хоча Пайсел намагався відростити свою втрату наново, нічого не виходило. На зморщених щоках і маленькому підборідді росли якісь ріденькі кущики, що під ними проглядалася плямиста рожева шкіра.

«Пане Джеймі, за свій вік я бачив чимало жахливого,– сказав старий.– Війни, битви, жорстокі вбивства… В дитинстві у Старгороді я пережив сіру чуму, яка забрала половину міста й три чверті Цитаделі. Лорд Гайтавер попалив усі кораблі в порту, зачинив брами й наказав своїм гвардійцям вбивати всіх, хто спробує втекти,– чоловіків, жінок, немовлят. Коли чума вщухла, його прикінчили. Того самого дня, коли він дозволив знову відчинити порт, його стягнули з коня й перерізали горлянку йому, а заодно і його малолітньому сину. І досі у Старгороді неуки плюються на саме його ім’я, однак Квентон Гайтавер вчинив саме так, як було потрібно. І ваш батько був з таких людей. Чинив саме так, як потрібно».

«Саме тому в нього такий задоволений вигляд?»

Від трупного смороду у Пайсела сльозилися очі. «Шкіра… коли шкіра висихає, м’язи скорочуються і підтягують кутики вуст угору. Отож це не посмішка, а просто… всихання плоті,– він покліпав, змахуючи сльози.– Перепрошую. Я страшенно втомився». Важко спираючись на ковіньку, Пайсел помалу подибав із септу. Він теж помирає, збагнув Джеймі. Не дивно, що Серсі вважає його нікчемою.

Схоже, люба сестричка половину двору вважає або нікчемами, або зрадниками: Пайсела, королівську варту, Тайрелів, самого Джеймі… навіть сера Іліна Пейна, мовчазного лицаря, що служить катом. Він – виконавець королівського правосуддя, тож відповідає за підземелля. Насправді без’язикий Пейн передоручив підземелля своїм підлеглим, але Cepci все одно винуватить його у втечі Тиріона. «Це я винен, а не він»,– мало не сказав їй Джеймі. Натомість пообіцяв вичавити все, що можна, зі старшого тюремника – згорбленого старого на ім’я Реніфер Лонгвотерз.

«Бачу, вас цікавить моє прізвище? – прокудкудакав старий, коли Джеймі прийшов його допитати.– Прізвище давнє, це правда. Не мені хвалитися, але в моїх жилах є і королівська кров. В нашому роду була королівна. Батько розповідав мені цю легенду, ще як я під стіл пішки ходив». Якщо судити зі старечих плям на голові й білих волосків на підборідді, було це дуже-дуже давно. «Вона була найбільшим скарбом Дівосклепу. Лорд Дубовий Кулак, великий адмірал, закохався в неї, хоча був одружений з іншою. У них народився син, і королівна дала йому байстрюче прізвище Вотерз; хлопець виріс видатним лицарем, а потім лицарем став і його син, який додав до прізвища префікс „Лонг“, щоб ніхто не подумав, наче він теж байстрюк. Отож у мені є трохи від дракона».

«Так, я мало не переплутав вас з Ейгоном Завойовником,– відповів на це Джеймі. Прізвище „Вотерз“ дають усім байстрюкам у Чорноводій затоці, а старий Лонгвотерз, певно, нащадок якогось маломожного лицаря, й аж ніяк не королівни.– Але справа в тому, що в мене є важливіші турботи, ніж ваш родовід».

Лонгвотерз схилив голову. «Зниклий в’язень».

«І щезлий в’язничник».

«Рюген,– підказав старий.– Тюремник. У його віданні був третій рівень – чорні камери».

«Розкажіть мені про нього». Джеймі не міг не запитати. Клятий фарс! Він давно здогадався, хто такий Рюген, навіть якщо про це не здогадується Лонгвотерз.

«Нечесаний, неголений, говорить малограмотно. Так, зізнаюся, мені він не подобався. Коли я тут з’явився дванадцять років тому, Рюген уже служив. Посаду він отримав ще за короля Ейриса. Мушу зазначити, що він тут нечасто бував. Я у своїх звітах про це доповідав, мілорде. Сумлінно доповідав, слово даю – слово людини королівської крові».

Ще раз згадає про королівську кров – і я її зараз проллю, подумав Джеймі. «Хто читав ці звіти?»

«Деякі з них ідуть скарбничому, деякі – старшому нашіптувачу. Всі проходять через наглядача й через виконавця королівського правосуддя. У підземеллях завжди був такий порядок,– Лонгвотерз почухав носа.– Та коли Рюген був потрібен, він завжди був на місці, нічого не можу йому закинути. Чорні камери мало використовуються. Поки сюди не помістили меншого брата вашої милості, у нас деякий час утримувався великий мейстер Пайсел, а перед ним – зрадник лорд Старк. Було ще троє в’язнів, з простолюду, однак лорд Старк віддав їх Нічній варті. Я вважав неправильним звільняти цих трьох, але всі папери були оформлені належним чином. Про це я теж писав у звіті, запевняю вас».

«Розкажіть мені про тих двох тюремників, які заснули».

«Тюремників? – Лонгвотерз пирхнув.– Ніякі вони не тюремники. Звичайнісінькі ключарі. Корона виділяє жалування двадцятьом ключарям, мілорде, двадцятьом, але за весь час, що я тут працюю, їх ніколи не було більш як дванадцять. А ще нам належиться шестеро тюремників, по двоє на кожному рівні, але насправді їх тільки троє».

«Ви і ще двоє?»

Лонгвотерз знову пирхнув. «Я – старший тюремник, мілорде. Тюремники – мої підлеглі. Я відповідаю за облік. Якщо мілорд воліє, може подивитися мої облікові книги – у мене все збігається,– Лонгвотерз зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним.– На сьогодні у нас четверо в’язнів на першому рівні й один на другому, це без вашого брата,– старий нахмурився.– Бо він утік, ну звісно. Так і є. Я його викреслю». Діставши перо, він заходився його нагострювати.

Шість в’язнів, думав Джеймі, в той час як жалування платиться двадцятьом ключарям, шістьом тюремника, старшому тюремнику, наглядачу й виконавцю королівського правосуддя. «Я хотів би допитати цих двох ключарів».

Реніфер Лонгвотерз, покинувши нагострювати перо, з сумнівом звів очі на Джеймі. «Допитати їх, мілорде?»

«Ви мене чули».

«Чув, мілорде, звісно, чув, але… мілорд має право допитувати, кого схоче, це не моя справа йому щось забороняти. Але, сер, вибачте за нахабство, однак не думаю, що вони зможуть відповісти. Вони мертві».

«Мертві? За чиїм наказом?»

«За вашим власним, я гадав, або… мабуть, за королівським? Я не питав. Це… це не моя справа – ставити під сумнів дії королівської варти».

То було мов сіль на рани: Серсі для своєї кривавої роботи використала підлеглих Джеймі – їх і своїх дорогоцінних Кетлблеків.

«Ви – безголові бовдури,– гарчав пізніше Джеймі на Бороса Блаунта й Озмунда Кетлблека в підземеллі, де смерділо кров’ю і смертю.– Ви що накоїли?»

«Тільки те, що нам наказали, мілорде,– озвався сер Борос; він був нижчий за Джеймі, але кремезніший.– Її світлість наказала. Ваша сестра».

Сер Озмунд зачепився великим пальцем за пояс із мечем. «Вона звеліла, щоб вони заснули навіки. Отож ми з братами про це подбали».

Ну певна річ! Одне тіло лежало долілиць на столі, так наче чоловік задрімав на бенкеті, тільки під головою розтеклася калюжа крові, а не вина. Другий ключар встиг підвестися з лавки й витягнути кинджал, перш ніж хтось протяв йому ребра довгим мечем. Його кінець був не такий швидкий і значно брудніший. «Я просив Вейриса, щоб ця втеча нікому не нашкодила,– подумав Джеймі,– а повинен був просити брата й сестру».

«Це лихий учинок, сер».

Сер Озмунд знизав плечима. «За ними ніхто не заплаче. Майже певен, що вони тут замішані, так само як і той, який пропав».

Ні, кортіло сказати Джеймі. Вейрис підсипав їм у вино снодійне, щоб вони заснули. «Якщо так, то ми б могли витрусити з них правду…» Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою – від неї всього можна сподіватися… «Був би я людиною підозріливою, міг би зацікавитися, чому ви так поквапливо подбали, щоб цих двох уже ніколи не змогли допитати. Ви змусили їх замовкнути навіки, щоб приховати власну участь?»

«Ми? – Кетлблек мало не задихнувся.– Та ми зробили тільки те, що наказала королева. Даю вам слово побратима».

У Джеймі сіпнулися відсутні пальці, й він мовив: «Викличте сюди Озні й Осфрида і приберіть цей безлад, який ви тут лишили. І наступного разу, коли моя сестра накаже вам когось убити, спершу йдіть до мене. А в інший час – не потрапляйте мені на очі, сер».

…У сутінках Великого септу Бейлора ці слова ще відлунювали у Джеймі у вухах. Над головою в нього всі вікна вже почорніли, стало видно слабеньке світло далеких зірок. Сонце давно сіло. Сопух посилювався, незважаючи на ароматичні свічки. Цей запах нагадав Джеймі про перевал під Золотим Зубом, де Джеймі в перші дні війни одержав блискучу перемогу. А на ранок після битви круки бенкетували на тілах і переможців, і переможених, як після Тризуба бенкетували на тілі Рейгара Таргарієна. «То скільки ж вартує корона, якщо короля їсть ворона?»

І просто зараз над сімома вежами й високою банею Великого септу Бейлора кружляють круки, підозрював Джеймі, ляпаючи чорними крилами в нічному повітрі – шукаючи, як потрапити всередину. «Кожна ворона в Сімох Королівствах мала б віддати тобі данину, батьку. Від Кастамеру до Чорноводдя – ти завжди добре їх годував». Ідея ця потішила лорда Тайвіна: посмішка стала ще ширшою. «Кляте пекло, та він усміхається, як молодий на шлюбній постелі!»

Це було так абсурдно, що Джеймі розреготався вголос.

Відлуння полетіло через трансепти, крипту і вівтарі, так наче небіжчики, поховані в цих стінах, зареготали разом з ним. «А чом би й ні? Це все абсурдніше за балаган: я стою на чатах біля батька, якого сам допоміг убити, й посилаю людей ловити брата, якому сам допоміг звільнитися…» Джеймі наказав серу Адаму Марбранду обшукати вулицю Шовкову. «Зазирніть під кожне ліжко – ви добре знаєте, як полюбляв мій брат борделі». Щоправда, золоті плащі охочіше зазиратимуть повіям під спідниці, ніж під ліжка. Цікаво, подумав Джеймі, скільки байстрюків народиться в результаті цих марних пошуків?

Думки його несамохіть перекинулися на Брієнну Тартську. «Дурна уперта потворна дівка!» Цікаво, де вона? «Отче, дай їй сили». Майже молитва… та чи звертався Джеймі до бога, до Отця Небесного, чия височенна золочена подоба зблискувала у світлі свічок на тому кінці септу? Чи ця молитва звернена до тіла, яке лежить перед ним? «Хіба не байдуже? Ніколи вони не слухали мене – ні той, ні той». Відтоді як Джеймі доріс до меча, його богом став Воїн. Інші чоловіки за життя встигнуть побувати синами, чоловіками, батьками, та тільки не Джеймі Ланістер, у якого меч такий самий золотий, як і чуприна. Він – воїн, і лишиться ним назавжди.

«Я маю сказати Серсі правду: зізнатися, що це я звільнив нашого молодшого брата з камери». І Тиріон так добре з цього скористався… Я вбив твого лихого сина, а тепер піду ще й батька вб’ю, В сутінках причувся регіт Куця. Джеймі озирнувся, однак то був його власний сміх, який повернувся відлунням. Джеймі заплющив очі – і тут-таки розплющив. «Не можна спати». Якщо він засне, йому щось може наснитися. Ох, як хихотів Тиріон… Брехлива шльондра… злягалася з Ланселем і Озмундом Кетлблеком…

Опівночі застогнали завіси отчих врат – на молитву зійшлося кількасот септонів. Деякі з них були вдягнені в сріблоткані ризи та кришталеві вінці, які свідчили про їхню належність до найправедніших; їхні скромніші брати носили свої кристали на мотузках на шиї, а вдягалися в тісні білі ряси, підперезані семибарвними плетеними крайками. Крізь материні врата увійшли зі свого монастиря білі септи, по семеро в ряду, стиха співаючи, а невідомцевими сходами спустилися німотні сестри. Служниці смерті вбрані були в м’які сірі мантії з каптурами, а обличчя замотали так, що виднілися тільки очі. З’явилася й ціла армія братів у хламидах брунатних, зеленкуватих, мишастих і навіть у нефарбованій ряднині, підперезаній конопляною мотузкою. У декого на шиях висіли залізні молотки Коваля, а в інших – мисочки на милостиню.

Ніхто з праведних не звертав на Джеймі уваги. У септі вони утворили коло, молячись біля кожного з сімох олтарів на вшанування сімох ликів божества. Кожному з богів вони піднесли офіру, кожному заспівали гімн. Солодко й серйозно лунали їхні голоси. Джеймі заплющив очі, слухаючи, але, хитнувшись, розплющив знову. «Я втомився більше, ніж гадав».

З останніх таких чат минуло вже багато років. «І тоді я був молодший – п’ятнадцятирічний хлопчина». Тоді він стояв без обладунків, у простій білій сорочці. Септ, у якому він провів ніч, був утричі менший від будь-якого з сімох трансептів Великого септу Бейлора. Меча Джеймі поставив на коліна Воїну, обладунки склав йому під ноги, а сам опустився навколішки на шорстку кам’яну підлогу перед олтарем. Заки прийшов світанок, коліна в нього були стерті до крові. «Усі лицарі проливають кров,– сказав сер Артур Дейн, побачивши це.– Кров – це печать нашої відданості». Він поплескав Джеймі Світанком по плечу; біле лезо було таке гостре, що навіть від легенького доторку прорізало сорочку та пролило кров – знову. Але Джеймі цього не відчув. Навколішки ставав хлопчик, а підводився лицар. «Юний Лев, не Царевбивця».

Та було це давно, і той хлопчик помер.

Джеймі й не сказав би точно, коли закінчилися молитви. Мабуть, заснув навстоячки. Коли вірні повиходили, у Великому септі знов запанувала тиша. Свічки здавалися зорями, що сяють у пітьмі, от тільки повітря просякло духом смерті. Джеймі перехопив руків’я золотого меча. Либонь, слід було все-таки дозволити серу Лорасу змінити його на чатах. Але Серсі це не сподобалося б. Лицар Квітів – зовсім ще хлопчисько, гоноровий і марнославний, проте у ньому є поривання стати видатним воїном, здійснити звитяги, гідні Білої книги.

Коли чати закінчаться, на Джеймі чекатиме Біла книга, розгорнута як мовчазний докір на його власній сторінці. «Та ліпше я ту кляту книгу порубаю на кавалки, ніж писатиму в ній брехні». А якщо брехати не можна, що ж іще писати, як не правду?

Перед ним стояла жінка.

«Знову дощить»,– подумав Джеймі, побачивши, яка вона мокра. Вода збігала з її плаща й калюжею збиралася під ногами. «Як вона тут опинилася? Я й не чув, як вона увійшла». Вдягнена вона була як дівка з шинку – у важкий домотканий брунатний плащ, обтріпаний по краях, погано пофарбований і від того строкатий. Обличчя ховалося під каптуром, але видно було, як танцюють свічки в зелених озерах очей, а коли вона ворухнулася, він упізнав цей рух.

– Серсі,– повільно промовив він, як людина, що прокидається зі сну, досі не певна, де вона.– Котра година?

– Година вовка,– опустила сестра каптур і скривилася.– Мокрого вовка, я б сказала,– вона всміхнулася до брата, солодко всміхнулася.– Пам’ятаєш, як я вперше отак прийшла до тебе? Було це в якомусь похмурому заїзді неподалік Ласячого провулку, і я вбралася в одяг служниці, щоб мене не затримали батькові вартові.

– Пам’ятаю. Але це був В’юнкий провулок.

«Їй щось потрібно від мене».

– Чого ти тут у таку годину? Чого тобі від мене треба?

Останнє слово полетіло відлунням через септ – треба-ба-ба-ба-ба, стихаючи до шепоту. На мить Джеймі наважився сподіватися, що їй треба тільки розрада в його обіймах.

– Тихше,– сказала Серсі; голос прозвучав дивно… засапано, майже налякано.– Джеймі, Кеван мені відмовив. Він не служитиме правицею, він… він знає про нас. Він так і сказав.

– Відмовив? – здивувався Джеймі.– А звідки він може знати? Він, безперечно, читав Станісові грамоти, але немає…

– Тиріон теж знав,– нагадала вона йому.– Хтозна, яких пліток лихий карлик міг наговорити й кому! Дядько Кеван – це найменша біда. Верховний септон… Це Тиріон вдягнув йому вінець, коли загинув товстун. Він теж може знати,– вона підійшла ближче.– Томеновим правицею маєш стати ти. Я не довіряю Мейсу Тайрелу. А що як він доклав руку до батькової смерті? Може, він змовився з Тиріоном. Може, Тиріон зараз їде в Небосад…

– Не їде.

– Стань моїм правицею,– почала благати Серсі,– і ми правитимемо Сімома Королівствами разом, як король і королева.

– Ти була Робертовою королевою. А моєю не хочеш бути.

– Я б стала, якби наважилася. Але наш син…

– Томен не мій син, як і Джофрі не був моїм,– твердо мовив Джеймі.– Їх ти теж віддала Роберту.

Сестра здригнулася.

– Ти присягався, що завжди мене кохатимеш. Хіба коханих змушують благати?

Навіть крізь сопух від трупа Джеймі занюхав сестрин страх. Кортіло пригорнути її і поцілувати, сховати обличчя в її золотих кучерях і пообіцяти, що ніхто й ніколи її не скривдить… «Не тут,– подумав він,– не тут перед богами і перед батьком».

– Ні,– сказав він.– Не можу. Не буду.

– Ти мені потрібен. Мене потрібна моя друга половинка.

Чути було, як високо вгорі по шибках дріботить дощ.

– Ти – це я, а я – це ти. Ти потрібен мені тут, зі мною. У мені. Будь ласка, Джеймі. Будь ласка.

Джеймі озирнувся пересвідчитися, що лорд Тайвін у гніві не повстає з п’єдесталу, але батько лежав непорушний і холодний, розкладаючись і далі.

– Я створений для поля бою, а не для нарадчої зали. А тепер виходить, що я не придатний навіть для першого.

Пошарпаним брунатним рукавом Серсі витерла сльози.

– Чудово. Якщо тобі так потрібне поле бою, ти його отримаєш,– вона сердито натягнула каптур.– Дурна я була, що взагалі приходила. Дурна я була, що взагалі кохала тебе.

Кроки її гулко відлунювали в тиші, лишаючи на мармуровій підлозі мокрі сліди.

Світанок заскочив Джеймі зненацька. Коли шибки в склепінні почали ясніти, знагла на стінах, підлозі й колонах замерехтіли веселки, накривши лорда Тайвіна багатобарвним серпанком. На тілі королівського правиці вже чітко виднілися сліди тління. Обличчя набуло зеленкуватого відтінку, глибоко позападали очі – два чорні провалля. Щоки потріскалися, а на підлозі під тілом збиралися калюжі смердючої білої рідини, що скрапувала з отворів пишних малиново-золотих обладунків.

Першими прийшли септони – повернулися на ранішню молитву. Вони співали й молилися й морщили носи, а одному з найправедніших стало так зле, що його довелося виводити з септу. Незабаром по тому з’явилася зграйка послушників, розмахуючи кадилами, й повітря так загусло від фіміаму, що п’єдестал огорнуло димом. У цій духмяній імлі розчинилися веселки, але не зник сопух – солодкавий дух гниття, від якого підступала нудота.

Коли ж відчинили двері, серед перших відвідувачів були Тайрели, як і належиться їм за статусом. Марджері принесла великий букет золотих троянд. Вона показово поклала їх до підніжжя п’єдесталу лорда Тайвіна, тільки одну лишила собі – тримала під носом, сідаючи на своє місце. «А дівчинка розумна, не лише вродлива. Томену могло значно менше пощастити з королевою. Як декому». Її приклад наслідували фрейліни.

Серсі, дочекавшись, поки всі розсядуться, увійшла разом з Томеном. Позаду них ступав сер Озмунд Кетлблек у білій емальованій кірасі й білому вовняному плащі.

…вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою – від неї всього можна сподіватися…

Джеймі бачив голого Кетлблека в лазні – бачив чорне волосся в нього на грудях і густі зарості між ніг. Він уявив, як ці груди притуляються до грудей Серсі, як це волосся кусає м’яку шкіру її персів. «Ні, вона не могла. Куць збрехав». Золота канитель і чорний дріт сплітаються, мокрі від поту… Кетлблекові вузькі щелепи щоразу, як він робить рух уперед, стискаються… Джеймі причулися сестрині стогони. «Ні. Це брехня».

Бліда, з почервонілими очима, Серсі здолала кілька сходинок, щоб стати навколішки перед батьком, і потягнула за собою Томена. Хлопчик аж відсахнувся від такого видовища, але мати стиснула його за зап’ясток, щоб не втік.

– Молися,– шепнула вона, і Томен спробував помолитися. Але ж йому всього вісім років, а лорд Тайвін – це просто жах якийсь. Відчайдушно ковтнувши повітря, король запхинькав.– Припини! – звеліла Серсі. Томен, відвернувшись, зігнувся навпіл і виблював. Корона впала й покотилася по мармуровій підлозі. Мати з огидою відсахнулася, і за мить король уже мчав до дверей з усіх своїх восьмирічних ніг.

– Пане Озмунде, змініть мене,– різко кинув Джеймі, коли Кетлблек погнався за короною. Вручивши йому золотого меча, Джеймі рушив за королем. У залі світильників він піймав хлопчика на очах у двох дюжин здивованих септ.

– Перепрошую,– плакав Томен.– Завтра в мене вийде. Мама каже, король має показувати приклад, але мене знудило.

«Так не піде. Забагато спраглих вух і голодних очей».

– Ходімо ліпше надвір, ваша світлосте,– Джеймі повів хлопчика на свіже повітря – наскільки воно буває свіжим на Королівському Причалі. Чотири десятки золотих плащів стояли по периметру площі, вартуючи коней і паланкіни. Джеймі відвів короля вбік, подалі від людей, і всадовив на мармурові сходи.

– Я не злякався,– запевняв хлопчик.– Просто мене знудило від запаху. Хіба тебе не нудило? Як ти це витримував, дядьку, сер?

«Я витримав гниття власної руки, коли Варго Гоут змусив мене носити її як прикрасу на шиї».

– Людина витримає що завгодно, якщо доведеться,– мовив Джеймі до сина. «Я витримав, коли король Ейрис засмажив людину просто в обладунках».– У світі повно жахіть, Томене. Можна з ними боротися, можна з них насміхатися, а можна просто не бачити… внутрішньо відключитися.

Томен поміркував.

– Я… я іноді відключався,– зізнався він,– коли Джофі…

– Джофрі.

Над ними стояла Серсі, й вітер шарпав її спідниці.

– Твого брата звали Джофрі. Він би ніколи мене так не зганьбив.

– Я не хотів. Я не злякався, мамо. Просто від лорда-дідуся так бридко пахне…

– Ти думаєш, мені він пахне краще? В мене теж є ніс,– вона, схопивши малого за вухо, поставила його на ноги.– У Лорда Тайрела є ніс. А ти бачив, щоб він блював у святому септі? Ти бачив, щоб Марджері рюмсала, як немовля?

– Серсі, досить! – скочив на ноги Джеймі.

У сестри роздулися ніздрі.

– Сер? Як ви тут опинилися? Ви присяглися стояти над батьком на чатах, наскільки я пам’ятаю, аж поки не закінчиться поминання.

– Уже закінчилося. Піди поглянь на нього.

– Ні. Сім днів і сім ночей, сказали ви. Лорд-командувач уміє рахувати до сімох? П’ять пальців на руці, а тоді додайте ще два.

На площу почали виходити люди, тікаючи від отруйного смороду в септі.

– Серсі, тихше,– застеріг Джеймі.– Сюди іде лорд Тайрел.

Тут королева нарешті схаменулася. Потягнула до себе Томена.

Мейс Тайрел уклонився.

– Його світлість не захворів, я сподіваюся?

– Король нездужає від горя,– сказала Серсі.

– Як і ми всі. Якщо я можу щось зробити…

Високо вгорі гучно крякнула ворона. Вона присіла на статую короля Бейлора, щоб лишити ляпку на його праведній голові.

– Ви багато чого може зробити для Томена, мілорде,– сказав Джеймі.– Може, зробите її світлості честь і повечеряєте з нею після вечірньої служби?

Серсі кинула на нього нищівний погляд, але бодай раз їй вистало здорового глузду прикусити язика.

– Повечеряти? – Тайрел, схоже, був приголомшений.– Гадаю… ну звісно, це велика честь для нас. Для мене й моєї леді-дружини.

Королева вичавила усмішку та щось приязно замугикала. Але щойно Тайрел пішов, а Томена відіслали геть з сером Адамом Марбрандом, як вона сердито обернулася до Джеймі.

– Ви п’яні чи марите, сер? З якого дива мені вечеряти з цим захланним дурнем і його недорозвиненою жінкою? – легкий вітерець скуйовдив її золоті кучері.– Я його правицею не призначатиму, якщо саме це…

– Тобі потрібен Тайрел,– урвав її Джеймі,– але не тут. Попросиш його взяти для Томена Штормокрай. Підлести йому, скажи, що хочеш, аби він на полі бою замінив нашого батька. Мейс уявляє себе видатним воїном. Отож він або піднесе тобі Штормокрай – або загрузне там і пошиється в дурні. І так, і так ти у виграші.

– Штормокрай? – Серсі замислилася.– Так, але… Лорд Тайрел особливо наголошував, що не поїде з Королівського Причалу, поки Томен не одружиться з Марджері.

Джеймі зітхнув.

– То нехай одружаться. Мине багато років, поки Томен доросте до консумації шлюбу. А поки цього не сталося, шлюб завжди можна розірвати. Отож нехай Тайрел отримає своє весілля та їде гратись у війну.

На сестрине обличчя наповзла сторожка посмішка.

– Навіть облога може бути небезпечною,– промуркотіла Серсі.– А що, у такій авантюрі лорд Небосаду може й життя втратити.

– Ризик існує,– підтакнув Джеймі.– Особливо якщо йому терпець урветься й він вирішить штурмувати браму.

Серсі кинула на нього довгий погляд.

– Знаєш,– сказала вона,– на мить ти страшенно нагадав мені батька.

Брієнна

Брама Сутінь-долу була зачинена й замкнена на засув. У передсвітанковій млі тьмяно мерехтіли мури міста. На фортечних валах, мов примарні чатові, ворушилися пелехи туману. Під брамою, чекаючи сходу сонця, вже вишикувалося з дюжину возів, запряжених кіньми й волами. Брієнна стала в чергу за ріпою. Литки вже боліли, тож приємно було злізти з коня й випростати ноги. Незабаром з лісу виїхав ще один віз. На той час як небо почало ясніти, черга вже тягнулася на чверть милі.

Простолюд кидав на дівчину цікаві погляди, але ніхто до неї не заговорював. «Це мені їх розпитувати потрібно»,– подумала Брієнна, але їй завжди було важко спілкуватися з незнайомцями. Ще дівчинкою вона була страшенно скутою. Довгі роки кпинів тільки додали їй сором’язливості. «Я маю питати про Сансу. Як іще мені її шукати?» Вона прокашлялася.

– Добродійко,– мовила вона до жінки на возі з ріпою,– може, ви бачили дорогою мою сестру? Юна панна, тринадцять років, гарна з обличчя, з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з лицарем-п’яницею.

Жінка похитала головою, але чоловік її сказав:

– Можу закластися, що ніяка вже вона не панна. У сердешної дівчини є ім’я?

У Брієнни в голові було порожньо. «Я мала вигадати для неї яке-небудь ім’я». Підійшло б яке завгодно, тільки нічого не спадало на думку.

– Безіменна? Що ж, на дорогах повно безіменних дівчат.

– А на цвинтарях їх ще більше,– докинула жінка.

На світанку на парапетах з’явилися вартові. Селяни позалазили на вози й узялися до віжок. Брієнна теж сіла верхи, потім роззирнулася.

Здебільшого в черзі на в’їзд у Сутінь-діл стояли селяни з фруктами й овочами на продаж. Позаду, через дюжину людей, в черзі сиділо двійко заможних городян на вгодованих ступаках, а ще трохи далі Брієнна запримітила худенького хлопчину на рябому коні. Не було знаку ні двох лицарів, ні сера Шадрика, ні Маячливого Мишеняти.

Вози вартові пропускали, навіть не дивлячись, та коли до брами під’їхала Брієнна, їй звеліли зупинитися.

– Стійте, ви! – гукнув капітан. Двоє вояків у кольчугах схрестили списи, перепиняючи їй дорогу.– Мета проїзду?

– Мені до лорда Сутінь-долу або до його мейстра.

Очі капітана затрималися на Брієнниному щиті.

– Чорний кажан Лотстонів. У цього герба погана репутація.

– Це не мій герб. Я збираюся його перемалювати.

– Справді? – капітан потер поросле щетиною підборіддя.– Моя сестра, до речі, таким займається. Будете її шукати – вона в будинку з розмальованими дверима, навпроти «Сімох мечів»,– пояснив він і махнув вартовим.– Пропустіть її, хлопці. Це дівка.

Брама вела на ринкову площу, де вози, які заїхали перед Брієнною, вже розвантажували ріпу, жовту цибулю, мішки ячменю. Інші торгівці продавали тут зброю й обладунки, причому дуже дешево, якщо судити з цін, які вони викрикували, коли Брієнна проїжджала мимо. «Після бою разом з круками-падальниками злітаються і мародери». Брієнна ступою проїхала повз вимащені засохлою кров’ю кольчуги, пом’яті шоломи, пощерблені мечі. Можна було придбати й одяг: шкіряні чоботи, хутряні плащі, брудні сюрко з підозрілими дірками. Брієнна впізнавала чимало гербів. Броньований кулак, лось, біле сонце, двосічна сокира – то все були герби північан. Але загинули тут і вояки Тарлі, і чимало людей зі штормових земель. Дівчина бачила червоні й зелені яблука, щит з трьома блискавками Лейгудів, кінську опону з мурашками Амброзів. На багатьох кокардах, застібках і камзолах траплявся навіть мисливець самого лорда Тарлі. «Друг чи ворог – крукам байдуже».

Можна було за кілька пенні купити соснові або липові щити, але Брієнна проїхала мимо. Вона не збиралася розлучатися з важким дубовим щитом, подарованим Джеймі,– з цим щитом він сам їхав з Гаренхолу на Королівський Причал. Сосновий щит має свої переваги. Він не такий важкий, тож його легше тримати, а в м’якому дереві може застрягнути ворожий топір чи меч. Але якщо вам не бракує сили витримати вагу дубового меча, захист він забезпечить кращий.

Сутінь-діл збудований був навколо гавані. На північ від міста стриміли крейдяні скелі; на південь скелястий мис захищав кораблі на якорі від штормів, що налітали з вузького моря. Замок здіймався над портом, і його квадратна фортеця й великі круглі башти виднілися з усіх куточків міста. На людних брукованих вуличках легше було пройти, ніж проїхати верхи, отож Брієнна лишила кобилу в стайні й далі пішла пішки, закинувши щита на спину, а скатку запхавши попід пахву.

Сестру капітана знайти було нескладно. Заїзд «Сім мечів» виявився найбільшим у місті – чотириповерховою будівлею, яка нависала над своїми сусідами, а двостулкові двері навпроти були прегарно розмальовані: замок в осінньому лісі, серед золотих та іржавих дерев. Стовбурами старезних дубів плівся плющ, і навіть жолуді були виписані з любов’ю. Придивившись, Брієнна серед листя угледіла і тварин: хитру руду лисицю, двох горобців на гілці, а в глибині – обриси вепра.

– У вас дуже гарні двері,– заговорила вона до темнокосої жінки, яка відчинила, коли Брієнна постукала.– Який це замок?

– Усі одразу,– мовила капітанова сестра.– Єдиний замок, що я знаю, це Смеркфорт, що стоїть над гаванню. А решту я вигадала – уявила, який вигляд повинен мати замок. Дракона ж я теж не бачила, ані грифона, ані єдинорога,– говорила вона весело, та коли Брієнна показала їй щита, потемніла з обличчя.– Моя стара мамуся казала: велетенські кажани прилітають з Гаренхолу в безмісячні ночі й забирають неслухняних дітлахів до Божевільної Данель, яка варить з них юшку. Іноді я чую, як вони шкребуться у віконниці,– вона якусь мить замислено облизувала зуби.– А що малювати натомість?

Герб Тартів – поділений на чотири квадрати, рожево-лазуровий, з жовтим сонцем і півмісяцем. Та оскільки люди вважають Брієнну вбивцею, вона не наважилася малювати власний герб.

– Ваші двері нагадали мені старий щит, який я колись бачила в батьковій зброярні.

Вона постаралася якнайкраще описати згаданий герб.

Жінка кивнула.

– Намалювати я можу просто зараз, але фарба має висохнути. Ви можете поки що, якщо схочете, винайняти кімнату в «Сімох мечах». А зранку я принесу вам щита.

Брієнна не планувала ночувати в Сутінь-долі, але, може, так буде й ліпше. Вона не була певна, чи лорд зараз у замку й чи погодиться її прийняти. Подякувавши малярці, вона перетнула бруківку й підійшла до заїзду. Над дверима, на залізній стрілочці, гойдалася вивіска з сімома мечами. Побілка потріскалася й лущилася, але Брієнна знала, що означають ці мечі. Це семеро синів Даркліна, які вдягнули білі плащі королівської варти. Більше жоден дім у всьому королівстві не може похвалитися стількома. Вони уславили свій рід. А тепер перетворилися на вивіску заїзду. Брієнна зайшла у вітальню й попросила кімнату і купіль.

Її розмістили на другому поверсі, і жінка з коричневою родимкою на обличчі принесла дерев’яні ночви, а тоді, цебро по цебру, натягала води.

– А в Сутінь-долі ще лишилися Даркліни? – поцікавилася Брієнна, залазячи в ночви.

– Ну, є Дарки, я сама з Дарків. Чоловік мій каже так: обдарували його боги Даркою,– засміялася вона.– В Сутінь-долі куди камінь не кинь – поцілиш або в Дарка, або в Дарквуда, або в Даргуда, та можних Дарклінів не лишилося. Останнім був лорд Деніс, милий юний дурень. А ви знали, що до андалів Даркліни були королями Сутінь-долу? На мене глянеш – і не скажеш, але в мені теж є королівська кров. Бачите? «Ваша світлосте, ще кухоль елю»,– ось як до мене мають звертатися. «Ваша світлосте, треба винести нічний горщик, і принесіть ще хмизу, ваша клята світлосте, бо коминок погасне»,– вона знову засміялася, витрушуючи з цебра останні краплі води.– Ну ось. Вода не холодна?

– Підійде.

Вода була літепла.

– Я б ще принесла, але вона через край побіжить. Така дівчина, як ви, чимало місця в ночвах забирає.

«Тільки в таких малих ночвах, як ці». У Гаренхолі були величезні купелі, кам’яні. У лазні висіла пара від води, і крізь цю пелену увійшов Джеймі – голий, як на вродини, наполовину труп, а наполовину бог. «І заліз у купіль до мене»,– пригадала Брієнна, спалахнувши. Вона схопила шматок твердого лужного мила й заходилася терти попід пахвами, намагаючись викликати в уяві обличчя Ренлі.

Заки вода зовсім захолола, Брієнна відмилася, наскільки це взагалі можливо. Вбралася вона в той самий одяг, що зняла, туго застебнула на стегнах пояс із мечем, проте кольчугу й шолом не вдягала, щоб не надто лякати людей у Смеркфорті. Приємно було випростати нарешті ноги. Вартові при замковій брамі були в шкірянках, на гербах яких виднілися перехрещені келепи на тлі білого косого хреста.

– Мені б з вашим лордом поговорити,– звернулася до них Брієнна.

– То гучніше кричи,– зареготав один.

– Лорд Рикер виїхав у Дівостав разом з Рендилом Тарлі,– пояснив другий.– Лишив сера Руфуса Ліка за каштеляна, щоб наглядав за леді Рикер і дітьми.

Саме до Ліка й провели Брієнну. Сер Руфус виявився кремезним сивобородим коротуном без однієї ноги.

– Пробачте мене, що не встаю,– мовив він. Брієнна простягнула йому свою грамоту, але читати Лік не вмів, отож відіслав гостю до мейстра, лисаня з розсипом ластовиння на черепі й жорсткими рудими вусами.

Почувши прізвище «Голард», мейстер роздратовано нахмурився.

– Скільки мені співати тої самої пісні? – (Мабуть, Брієнну виказало обличчя).– Ви гадаєте, ви перша тут приїхали шукати Донтоса? Радше двадцять перша. Та золоті плащі тут з’явилися вже за кілька днів по вбивству короля, з дорученням від лорда Тайвіна. А що тут у вас, покажіть?

Брієнна показала грамоту, підписану дитячою рукою і запечатану Томеновою печаткою. Після довгих гм-м-м і хм-м-м мейстер помацав віск і нарешті повернув грамоту.

– Схоже, правдива,– він усівся на стілець і вказав Брієнні на інший.– З сером Донтосом я не знайомий. Він ще хлопчиком поїхав із Сутінь-долу. Колись Голарди були шляхетним домом, це правда. Знаєте, який у них герб? Червіньково-рожеві смуги, а у верхній частині щита – три золоті корони на синьому тлі. За Доби героїв Даркліни були дрібними королями, і троє з них взяли собі жінок з Голардів. Згодом їхню маленьку державу поглинуло більше королівство, але Даркліни не зникли, й Голарди служили їм… навіть за часів смути. Вам це відомо?

– Трохи.

Мейстер на Тарті любив повторювати, що це Сутіньдільська смута довела короля Ейриса до божевілля.

– У Сутінь-долі досі люблять короля Деніса – попри все горе, яке він приніс. Винуватять у всьому леді Сералу, його дружину-мирсянку. Мереживна Змія, ось як її прозивають. Якби ж тільки лорд Дарклін одружився з кимось зі Стонтонів чи Стоуквортів… ну, ви знаєте, як пащекує простолюд. Мереживна Змія налила чоловікові повні вуха мирської отрути, кажуть люди, аж поки лорд Деніс не повстав проти короля й не взяв його в полон. А в цей час його військовий інструктор, сер Саймон Голард, зарубав сера Гвейна Гонта з королівської варти. Півроку утримували Ейриса за цими мурами, а під брамою з великим військом стояв королівський правиця. Лорд Тайвін мав сили досить, щоб штурмувати місто коли схоче, однак лорд Деніс поширив чутки, що тільки-но побачить перші ознаки штурму – уб’є короля.

Брієнна пам’ятала, що було далі.

– Короля врятували,– сказала вона.– Його визволив Баристан Безстрашний.

– Так,– підтвердив мейстер.– І щойно Даркліни втратили заручника, смута закінчилася: лорд Деніс відчинив браму, щоб лорд Тайвін не штурмував міста. Прихилив коліно, благаючи про помилування, але король пробачати не збирався. Відрубав голову і лорду Денісу, і його братам, сестрам, дядькам, кузенам – усім шляхетним Дарклінам. Мереживну Змію спалили живцем, бідолашну, тільки спершу відрізали їй язика й усі жіночі принади, якими, подейкували, вона поневолила свого лорда. І половина Сутінь-долу і нині вам доводитиме, що король Ейрис ще дуже лагідно з нею повівся.

– А Голарди?

– Позбавлені прав і знищені,– сказав мейстер.– Коли це сталося, я кував у Цитаделі ланцюга, але я читав потім звіти про суди над ними й винесені вироки. Сер Джон Голард Стюард був одружений з сестрою лорда Деніса, тож помер разом з дружиною, а з ними і їхніх син, хоч був тільки наполовину Дарклін. Малий Робін Голард був зброєносцем, і коли короля схопили, танцював навколо нього й тягав за бороду. Він помер на дибі. Сер Саймон Голард загинув від руки сера Баристана під час утечі короля. У Голардів забрали землі, замок зруйнували, села попалили. Як і Даркліни, дім Голардів згинув.

– За винятком Донтоса.

– Щира правда. Юний Донтос був сином сера Стефона Голарда, брата-близнюка сера Саймона; Стефон помер від гарячки за кілька років до цього й у смуті участі не брав. Ейрис усе одно відрубав би хлопцю голову, але сер Баристан попросив його зберегти Донтосу життя. Король не міг відмовити людині, яка його врятувала, отож Донтоса забрали на Королівський Причал як зброєносця. Наскільки знаю, в Сутінь-діл він більше не повертався, та й навіщо? Тут у нього немає ні земель, ні родичів, ні замку. Якщо Донтос із тією північанкою і справді допомогли вбити нашого любого короля, мали б тікати від правосуддя світ за очі. Шукайте їх у Старгороді, якщо схочете, та краще – за вузьким морем. Шукайте їх у Дорні або на Стіні. Деінде,– він підвівся.– Чую, круки мої кричать. Прошу вибачення: мушу попрощатися.

Зворотна дорога в заїзд здалася довшою, ніж дорога в Смеркфорт,– мабуть, тому, що Брієнна була геть не в гуморі. Було очевидно: в Сутінь-долі Санси вона не знайде. Якщо сер Донтос забрав її в Старгород або за вузьке море, як вважає мейстер, Брієннині пошуки марні. «Але що її чекає в Старгороді? – запитала себе Брієнна.– Мейстер знає її не краще, ніж Толарда. Вона б не поїхала до чужих».

На Королівському Причалі Брієнна розшукала одну з Сансиних колишніх покоївок, яка тепер улаштувалася пралею у бордель. «До м’леді Санси я служила в лорда Ренлі. І обоє виявилися зрадниками,– гірко жалілася ота Брелла.– Жоден лорд тепер мене не схоче, тож доводиться прати за повіями». Та коли Брієнна запитала про Сансу, жінка мовила: «Я вам скажу так, як сказала лорду Тайвіну. Дівчина повсякчас молилася. Ходила в септ і запалювала свічки, як справжня леді, але майже щовечора ходила ще й у богопраліс. Вона на Північ поїхала, це точно. Туди, де живуть її боги».

Але Північ – величезна, і Брієнна гадки не мала, кому з батькових прапороносців Санса схильна довіритися. Чи, може, подасться шукати кревних? Хоча всі її родичі загинули, Брієнна знала, що в Санси ще є дядько й брат-байстрюк на Стіні, в Нічній варті. Інший дядько, Едмур Таллі, у полоні в Близнючках, а от дядько Едмура, сер Бринден, і досі утримує Річкорин. А молодша сестра леді Кетлін править Видолом. «Поклик крові». Можливо, Санса втекла до когось із них. От тільки до кого?

Стіна дуже далеко, звісно, до того ж місце те сумне й суворе. А щоб дістатися Річкорину, дівчині довелось би перетнути понищене війною приріччя й продертися через ланістерівську облогу. В Соколине Гніздо добитися легше, та й леді Лайса, без сумніву, радо прийме сестрину доньку…

Попереду провулок завертав. Брієнна десь не туди звернула й заїхала в глухий кут: на маленькому земляному дворі, біля круглого колодязя з низькою мурованою цямриною, рилися три свині. Побачивши Брієнну, одна завищала, і жінка, яка тягнула воду, підозріливо обдивилася дівчину з голови до ніг.

– А вам чого тут треба?

– Я шукаю «Сім мечів».

– Ідіть назад, як прийшли. Біля септу повернете ліворуч.

– Дякую.

Брієнна розвернулася – і втелющилася в незнайомця, який знагла вискочив з-за рогу. Від зіткнення він не втримався на ногах і приземлився на дупу просто в болото.

– Перепрошую,– пробурмотіла Брієнна. Це був зовсім хлопчик: кістлявий малий з прямим ріденьким волоссям і ячменем на оці.– Ти не забився?

Вона простягнула йому руку, але хлопець на чотирьох позадкував від неї. Років йому було не більш як десять-дванадцять, але мав він на собі кольчугу, а за спиною – довгий меч у шкіряних піхвах.

– Ми знайомі? – запитала Брієнна. Вона смутно пригадувала його обличчя, тільки не могла сказати звідки.

– Ні. Не знайомі. Ви ніколи…– він зіп’явся на ноги.– Д-д-даруйте. Міледі. Я не дивився. Ну, тобто дивився, тільки вниз. Дивився вниз. Під ноги.

І хлопчак накивав п’ятами, сторчголов помчавши назад, звідки прийшов.

Щось у ньому викликало в Брієнни підозри, проте вона не збиралася ганятися за ним вулицями Сутінь-долу. «Під брамою вранці, ось де я його бачила,– збагнула вона.– Він сидів на рябому коні». І, здається, вона бачила його і раніше, тільки де?

Заки Брієнна врешті розшукала «Сім мечів», у вітальні було вже тісно. Ближче до вогню сиділо четверо септ, вмочаючи хліб у миски з гарячим крабовим рагу. Від запаху в Брієнни забуркотіло в животі, але вільних місць не було. Аж тут позаду почувся голос:

– М’леді, сідайте тут, на моє місце.

Лише коли мовець стрибнув з лавки, Брієнна зрозуміла, що це карлик. Чоловічок навіть до п’ятьох футів не доріс. Ніс-картоплина – у червоних прожилках, зуби – червоні від кислолисту, а вбраний був у брунатну домоткану рясу святого брата; на мотузку на дебелій шиї висів залізний молот Коваля.

– Сидіть-сидіть,– мовила Брієнна.– Я можу і постояти.

– Можете, але ж я головою об стелю не чиркаю,– пожартував карлик грубувато, проте приязно. Брієнна бачила його виголену маківку. Чимало святих братів отак голять собі волосся. Септа Роель колись пояснила, що таким чином вони показують: їм нема чого приховувати від Отця. «А хіба Отець не бачить крізь волосся?» – поцікавилася Брієнна. Дурницю впорола! Кмітливістю вона змалечку не вирізнялася, септа неодноразово їй це казала. І тепер дівчина почувалася мало не так само, як тоді, отож сіла на запропоноване місце в кінці лавки, попросила принести рагу й обернулася, щоб подякувати карлику.

– Ви служите у якійсь божниці в Сутінь-долі, брате?

– Моя була ближче до Дівоставу, м’леді, але вовки її спалили,– озвався чоловік, кусаючи від окрайця хліба.– Ми, як змогли, відбудували її, аж тут з’явилися перекупні мечі. Не знаю, чиї вони були, але позабирали в нас свиней і повбивали братів. Я протиснувся в дупло й заховався, а інші ж не такі маленькі. Довго я потім їх усіх ховав, та Коваль дав мені сили. А коли я закінчив, то викопав кілька монет, які заховав старший брат, і вирушив у мандри самотою.

– Мені дорогою зустрілися брати, які прямували на Королівський Причал.

– Та на дорогах їх сотні. І не тільки братів. І септонів теж, і простолюду. Розлетілися, як горобці. Може, я також горобець. Коваль мене створив маленьким,– хихикнув карлик.– А яка ваша сумна історія, м’леді?

– Я шукаю сестру. Високородну вродливу тринадцятирічну панну з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з чоловіком. З лицарем або з блазнем. Тому, хто допоможе мені її знайти, заплатять золотом.

– Золотом? – брат вищирив червоні зуби.– Для мене досить у винагороду й миски крабового рагу, але, боюся, я вам допомогти не зможу. Блазнів я зустрічав, і чимало, але не так багато вродливих панн,– він, схиливши голову набік, мить поміркував.– Хоча, пригадую, я бачив у Дівоставі блазня. В брудному лахмітті, а от під брудом, наскільки пам’ятаю, прозирав картатий блазенський костюм.

«А Донтос Голард носив блазенський костюм?» Брієнна ще ні від кого не чула, що носив… але й що не носив, теж не чула. Проте чому він такий обдертий? Може, під час утечі з Королівського Причалу з ними з Сансою трапилося лихо? Цілком можливо, адже на дорогах нині дуже небезпечно. А може, це був зовсім і не він.

– А у того блазня ніс був червоний, весь у полусканих капілярах?

– Щодо цього я не певен. Зізнаюся, я не дуже його роздивлявся. В Дівостав я пішов після того, як поховав своїх братів, сподіваючись сісти на корабель до Королівського Причалу. Першого разу я запримітив блазня біля доків. Здавалося, що він ховається і намагається не потрапляти на очі солдатам лорда Тарлі. Пізніше я зустрів його знову – у «Смердючій гусці».

– У «Смердючій гусці»? – невпевнено перепитала Брієнна.

– Неприємне місце,– визнав карлик.– Вояки лорда Тарлі патрулюють порт у Дівоставі, але у «Гусці» завжди повно моряків, а моряки, як відомо, за добру ціну беруть на борт нелегалів. Блазень шукав корабель, який узяв би трьох пасажирів за вузьке море. Потім я чимало разів зустрічав його там – він розмовляв з гребцями галер. Іноді наспівував кумедну пісеньку.

– Трьох людей? Не двох?

– Трьох, м’леді. Можу присягнутися Сімома.

«Троє,– подумала Брієнна.– Санса, сер Донтос… але хто ж третій? Куць?»

– То блазень підшукав собі корабля?

– Не можу сказати напевне,– відповів карлик,– але якось увечері солдати лорда Тарлі приходили в «Гуску» – шукали його, а за декілька днів я чув, як один чолов’яга хвалився, буцімто пошив у блазні блазня, й на підтвердження цього мав при собі золото. Він сам був п’янючий і всім охочим ель виставляв.

– Пошив у блазні блазня,– повторила Брієнна.– Цікаво, що він мав на увазі.

– Оце вже не знаю. Звали його Спритний Дик, оце я пригадую. Боюся,– карлик розвів руками,– оце і все, що я можу для вас зробити, окрім як помолитися.

Дотримавши слова, Брієнна купила йому миску гарячого крабового рагу… а ще свіжого хліба з печі й кубок вина. Він так і їв, стоячи біля Брієнни, а вона в цей час обмірковувала його слова. «Чи міг до них приєднатися Куць?» Якщо за зникненням Санси стоїть Тиріон Ланістер, а не Донтос Голард, цілком резонно, що найкраще їм тікати за вузьке море.

Покінчивши зі своїм рагу, карлик доїв і за Брієнною.

– Вам треба більше їсти,– сказав він.– Така рослява жінка має підтримувати сили. До Дівоставу не так уже й далеко, але на дорогах нині дуже небезпечно.

«Знаю». Саме на цій дорозі загинув сер Клеос Фрей, а їх із Джеймі Ланістером захопили криваві лицедії. «Джеймі мене мало не вбив,– пригадалося їй,– хоч який він худий був і виснажений, ще й зап’ястки мав скуті ланцями». Навіть у такому стані йому це заледве не вдалося, однак було це до того, як Золло відрубав йому долоню. Золло, Рордж і Шагвел зґвалтували б її разів п’ятдесят, якби сер Джеймі не переконав їх, що за Брієнну можна взяти сапфірами стільки, скільки вона важить.

– М’леді? Ви така сумна! Думаєте про сестру? – карлик поплескав її по руці.– Стариця освітить вам дорогу до неї, відкиньте страх. А Діва вбереже її.

– Ваші слова богам у вуха.

– Так і буде,– він уклонився.– Мені вже час. До Королівського Причалу дорога неблизька.

– Маєте коня? Чи мула?

– Двох мулів,– розсміявся карлик.– Ось вони, мої ніженьки. Доправлять мене, куди схочу,– він ще раз уклонився й подибав до дверей, з кожним кроком похитуючись.

А Брієнна лишилася сидіти за столом, затримавшись над кухлем розведеного вина. Вона нечасто пила вино, тільки щоб шлунок заспокоїти. «І куди мені рухатися? – питала вона себе.– У Дівостав, шукати чоловіка на ім’я Спритний Дик у шинку під назвою „Смердюча гуска“?»

Коли вона востаннє була у Дівоставі, містечко перетворилося на пустку: лорд замкнувся у замку, а люди погинули, повтікали або поховалися. Пригадалися спалені хати й порожні вулиці, потрощені й розбиті брами. До коней чіплялися дикі пси, а на поверхні джерельного ставка, який і дав наймення місту, плавали розбухлі трупи, наче велетенське біле латаття. Джеймі співав «Шість панн у ставку» і сміявся, коли Брієнна просила його поводитися тихше. І до того ж у Дівоставі нині облаштувався Рендил Тарлі – ще одна причина уникати міста. Може, ліпше сісти на корабель до Мартингорода чи Білої Гавані. «Але можна встигнути і те, і те. Заскочити в „Смердючу гуску“ й побалакати зі Спритним Диком, а потім у Дівоставі сісти на корабель, який пливе на північ».

Вітальня потихеньку порожніла. Брієнна розламала навпіл скибку хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Здебільшого обговорювали смерть лорда Тайвіна Ланістера.

– Подейкують, його власний син убив,– казав один з місцевих – швець на вигляд,– отой малий лихий карлик.

– А король ще зовсім хлопчик,– мовила найстарша з чотирьох септ.– І хто нами правитиме, доки від досягне повноліття?

– Брат лорда Тайвіна,– сказав якийсь гвардієць.– А може, лорд Тайрел. Або Царевбивця.

– Тільки не він,– заперечив господар заїзду.– Не той клятвопорушник,– сплюнув він у вогонь.

Уночі Брієнна знов уві сні опинилися в шатрі лорда Ренлі. Свічки вже згасали, а холод підступав. У зеленій темряві щось ворухнулося – щось лихе й моторошне напало на її короля. Вона хотіла його захистити, але руки й ноги мов задерев’яніли від холоду, й не було навіть сили підняти руку. А коли тінь меча протяла зелену крицю латного коміра й ринула кров, Брієнна раптом побачила, що присмертний король – то не Ренлі, а Джеймі Ланістер, якого вона теж підвела.

Капітанова сестра розшукала її у вітальні, коли Брієнна снідала кухлем молока, перемішаного з медом і трьома сирими яйцями.

– Яка краса,– зронила Брієнна, коли жінка показала їй помальований щит. Це був не так герб, як справжня картина, й один погляд на неї переніс Брієнну на багато років назад – у темну прохолоду батькової зброярні. Пригадалося, як водила вона пальцями по розтрісканій і вицвілій фарбі, по зеленому листю на дереві, по світляній доріжці, яку лишала, падаючи, зірка.

Брієнна заплатила капітановій сестрі у півтора разу дорожче, ніж вони домовлялися, купила в кухаря трохи сухих плескачів, сиру й борошна в дорогу й, виходячи з заїзду, повісила щита на плече. Місто вона залишила крізь північну браму й поволі поїхала через луки й лани, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутінь-діл напали вовки.

Військом Джофрі, яке складалося з західняків, мешканців штормових земель і лицарів Розлогів, командував лорд Рендил Тарлі. Тих з його вояків, які загинули тут, з почестями занесли назад у місто й поховали, як героїв, попід септами Сутінь-долу. А загиблі північани, яких було набагато більше, опинилися в братській могилі на березі моря. Над купою каміння, яка позначала могилу, переможці поставили грубий дерев’яний знак. «ТУТ СПОЧИЛИ ВОВКИ» – ось і все, що на ньому писалося. Зупинившись біля нього, Брієнна проказала безмовну молитву за полеглих, і за Кетлін Старк, і за її сина Роба, і за всіх, хто загинув разом з ними.

Їй пригадався вечір, коли леді Кетлін дізналася, що загинуло двоє її синів – маленьких хлопчиків, яких вона залишила в безпеці Вічнозиму. Брієнна одразу здогадалася: трапилося щось жахливе. Запитала, чи не було новин про синів. «У мене більше немає синів, лишився тільки Роб»,– відповіла леді Кетлін. Голос її звучав так, наче хтось провертав ножа їй у животі. Брієнна потягнулася до неї через стіл, щоб утішити, але стрималася, так і не торкнувшись: боялася, що старша жінка відсахнеться. А леді Кетлін перевернула руки, показуючи Брієнні глибокі шрами від ножа на долонях і пальцях. І почала розповідати про своїх дочок. «Санса вже в три рочки була справжньою леді,– казала вона,– чемною і запопадливою. Понад усе любила казки про лицарську відвагу. З неї виросте справжня красуня, якою я ніколи не була, це зразу видно. Я частенько сама чесала їй коси. У неї волосся золотисто-каштанове, а яке густе і м’яке!.. У світлі смолоскипів воно сяяло міддю».

Про Арію, молодшу дочку, вона також розповідала, але Арія пропала давно, швидше за все, вже й нежива. А от Санса… «Я розшукаю її, міледі,– присягнулася Брієнна невпокоєній тіні леді Кетлін.– Ніколи не припиню пошуків. Якщо доведеться, свого життя зречуся, своєї честі, усіх своїх мрій, але я її знайду».

Далі за полем бою дорога бігла уздовж берега, посередині між бурхливим сіро-зеленим морем і довгим рядом невисоких вапнякових пагорбів. Брієнна виявилася не єдиною подорожньою. На узбережжі на багато льє тягнулися рибальські села, і рибалки по цій дорозі возили рибу на ринок. Брієнна обігнала рибачиху з доньками, які поверталися додому з порожніми кошиками на плечах. Через лати Брієнну спершу прийняли за лицаря – поки не побачили її обличчя. Дівчата зашепотілися між собою, обмінюючись поглядами.

– Ви не бачили на дорозі тринадцятирічної панни? – запитала Брієнна.– Високородної, з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям?

Після історії з сером Шадриком вона старалася розпитувати обережно, але ж зовсім не запитати не могла.

– Можливо, вона подорожує з блазнем.

Але дівчата тільки похитали головами й захихотіли, затуляючись долонями.

У першому селі, куди вона заїхала, до її коня одразу підбігли босоногі хлопчаки. Ображена смішками рибачих, Брієнна натягнула шолом, тож її прийняли за чоловіка. Один з хлопчаків хотів продати їй молюсків, інший запропонував крабів, а ще інший – свою сестру.

Брієнна купила у другого хлопчика трохи крабів. Заки виїхала з селища, почався дощик і здійнявся вітер. «Насувається шторм»,– подумала вона, поглянувши на море. Дощові краплі дріботіли по криці шолома, аж дзвеніло у вухах, але тут, на дорозі, краще, ніж опинитися зараз у морі в човні.

Далі на північ, за годину їзди, біля купи битого каміння, яка лишилася від маленького зруйнованого замку, дорога розділялася. Правий рукав і далі біг узбережжям, звиваючись у напрямку мису Ломиклішня, гнітючої болотистої місцевості, порослої голими соснами; лівий же рукав через пагорби, поля й луки біг до Дівоставу. На той час дощ посилився. Брієнна, спішившись, завела кобилу між руїн у пошуках прихистку. Між заростів ожини, бур’яну та в’язів ще й досі можна було розрізнити підвалини замкових мурів, але камінні брили, з яких вони були збудовані, зараз валялися розкидані на розвилці, наче дитячі кубики. Однак частина фортеці й досі стояла. Потрійні вежі її були з сірого граніту, як і зруйновані мури, а от зубці нагорі – з жовтого пісковику. «Це три корони,– збагнула Брієнна, роздивляючись їх крізь дощ.– Три золоті корони». Це замок Голардів. Швидше за все, сер Донтос народився саме тут.

Через руїни вона повела кобилу до центрального входу фортеці. Від дверей лишилися хіба іржаві залізні завіси, але дах і досі був міцний, і всередині сухо. Брієнна припнула кобилу до держала на стіні, скинула шолом і труснула волоссям. Вона саме шукала сухого дерева, щоб розпалити багаття, коли почула наближення іншого коня. Інстинктивно вона відступила глибше в тінь, де її не можна було побачити з дороги. Це ж бо саме та дорога, на якій їх схопили з сером Джеймі. Вдруге вона цього не допустить.

Вершник був невеличкий. «Маячливе Мишеня,– подумала Брієнна, кинувши на нього погляд.– Простежив якось за мною». Рука сама потягнулася до руків’я меча, а дівчина подумала: сер Шадрик вважає її легкою здобиччю, бо вона жінка? Одного разу такої помилки припустився каштелян лорда Грандисона. Звали його Гамфрі Вагстаф; це був гордовитий шістдесятип’ятирічний старий з яструбиним носом і черепом у старечих плямах. Того дня, коли вони заручилися, він попередив Брієнну, що по весіллі їй слід буде поводитися, як справжня жінка. «Я не дозволю, щоб моя дружина бігала в чоловічих обладунках. І в цьому ти мені скоришся, бо в іншому разі я змушений буду покарати тебе».

Було їй тоді шістнадцять років, вона добре володіла мечем, хоч і нітилася на тренуваннях, попри свою майстерність. Але в ту мить вона якось набралася мужності й повідомила серу Гамфрі, що прийме покарання лише від людини, яка поборе її. Старий лицар побуряковів, але погодився вдягнути обладунки й показати жінці її місце. Билися тупою турнірною зброєю, тож Брієннина булава не мала шпичаків. Цією булавою Брієнна зламала ключицю серу Гамфрі, два ребра й заручини. Він був третім і останнім її нареченим. Більше батько не наполягав.

Якщо її переслідує сер Шадрик, можливо, Брієнну очікує двобій. Вона не збиралася ні брати його собі в компаньйони, ні виводити його на Сансу. Тримається він зверхньо, як людина, що добре володіє зброєю, подумалося Брієнні, але ж він зовсім дрібненький. «У мене довші руки, та й дужча я, це точно».

Дужа Брієнна була, як більшість лицарів, а старий її військовий інструктор казав, що спритніша вона, ніж можна було б очікувати від жінки її розмірів. А ще боги обдарували її витривалістю, яку сер Гудвін вважав особливим даром. Битися з мечем і щитом у руках – справа не з легких, і часто перемога дістається людині витривалішій. Сер Гудвін учив Брієнну битися з обережністю, берегти сили, дозволяючи ворогу розтрачуватися на люті атаки. «Чоловіки завжди тебе недооцінюватимуть,– казав він,– гонор велітиме їм швидко тебе здолати, щоб ніхто не казав, буцім вони заледве побороли жінку». Мандруючи по світах, Брієнна переконалася у правдивості цих слів. Навіть сер Джеймі Ланістер у лісі біля Дівоставу спершу намагався здолати її з наскоку. З божої ласки Маячливе Мишеня припуститься тої самої помилки. «Може, він і загартований вояк,– подумала Брієнна,– але він не Джеймі Ланістер». Вона висмикнула меча з піхов.

Але до розвилки під’їхав зовсім не каштановий рисак сера Шадрика, а стара ряба шкапа з худим хлопчиною на спині. Побачивши шкапу, Брієнна здивовано відступила. «Це ж дитина,– подумала вона – й аж тут розгледіла обличчя під каптуром.– Хлопчина з Сутінь-долу, з яким я зіштовхнулася. Це він».

Малий і не дивився на руїни замку, а оглянув спершу один рукав дороги, потім другий. Мить повагавшись, він повернув шкапу в напрямку пагорбів і рушив далі. Брієнна спостерігала, як він зникає за стіною дощу, й зненацька до неї дійшло, що саме його вона бачила у Розбі. «Він переслідує мене,– збагнула вона,– але в цю гру можуть гратися і двоє». Відв’язавши кобилу, вона заскочила в сідло й поїхала за хлопчаком.

Малий не відривав очей від дороги, колії якої помалу наливалися водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур на хлопцеві притлумлював звуки. Малий жодного разу й не озирнувся, аж поки Брієнна не під’їхала впритул і не ляснула шкапу плазом меча по крижах.

Шкапа стала дибала, і худенький хлопчина полетів додолу; плащ його розмаявся, як два крила. Малий приземлився в болото, набравши повний рот землі й пожовклої трави, перевернувся на спину – і побачив просто над собою Брієнну. Понад усякий сумнів, то був той самий хлопчина. Вона впізнала ячмінь на оці.

– Хто ти? – запитала вона суворо.

Рот у хлопця беззвучно розтулявся. Вирячені очі були завбільшки з яйця.

– П…– затремтів він, і кольчуга на ньому заторохтіла.– П… П…

– Прошу? – мовила Брієнна.– Ти хотів сказати – прошу? – вона приставила кінчик меча йому до борлака.– Прошу, скажи-но мені, хто ти такий і навіщо їдеш за мною.

– Не п-п-прошу,– запхавши в рота пальця, він виштовхав грудку землі, сплюнув.– П-П-Под. Мене звати. П-П-Подрик. П-Пейн.

Брієнна опустила меча, відчувши приплив співчуття до хлопця. Пригадала один день у Вечірньому палаці, пригадала юного лицаря з трояндою в руці. «Він приніс мені троянду». Як і обіцяла септа. Брієнна просто мала запросити його до батькового замку. Йому було вісімнадцять років, довгі руді кучері спадали йому на плечі. Брієнні було дванадцять, її туго зашнурували в нову сукню, ліф якої ряхтів гранатами. Вони двоє були однакові на зріст, але Брієнна не могла ні очей на юнака підвести, ні вимовити простих слів, яких навчила її септа: «Пане Ронете, сер. Ласкаво прошу до палацу мого лорда-батька. Приємно нарешті вас бачити».

– Навіщо ти за мною їздиш? – поцікавилася вона в хлопчини.– Тобі веліли за мною шпигувати? Хто – Вейрис чи королева?

– Ні. Жодна. Жодний. Ніхто.

Брієнна дала б йому років десять, але вона ніколи не вміла визначати вік дитини. Завжди їй здавалося, що вони молодші, ніж виявлялося насправді, можливо, тому, що сама вона була занадто висока як на свій вік. «Химерно висока,– казала септа Роель,– і мужикувата».

– Така дорога занадто небезпечна для самотнього хлопчика.

– Не для зброєносця. Я зброєносець. Зброєносець правиці.

– Лорда Тайвіна? – Брієнна сховала меча в піхви.

– Ні. Не цього правиці. Колишнього. Його сина. Я з ним разом бився в бою. Кричав: «Недоросток! Недоросток!»

«Зброєносець Куця». Брієнна й не знала, що в того був зброєносець. Тиріон Ланістер не лицар. Мабуть, йому належиться мати одного-двох прислужників, припускала вона, пажів а чи чашників, щоб допомагали йому вдягатися. Але зброєносець?

– Навіщо ти мене переслідуєш? – запитала вона.– Чого ти хочеш?

– Знайти її,– хлопчина зіп’явся на ноги.– Його леді. Ви її шукаєте. Брелла мені сказала. Це ж його дружина. Не Брелла, леді Санса. Я подумав: якщо ви знайдете її…– його обличчя зненацька перекосилося від болю.– Я ж його зброєносець,– повторив хлопець, а дощ стікав йому по обличчю,– а він мене покинув.

Санса

Давним-давно, як вона була ще зовсім дівчинкою, у Вічнозимі півроку мешкав мандрівний співець. Він був уже літній, з білою чуприною і обвітреними щоками, але співав про лицарів, подорожі та красних панн, і коли він поїхав геть, Санса гірко плакала й просила батька, щоб повернув його. «Та він уже всі пісні, що знав, тричі нам переспівав,– лагідно мовив лорд Едард.– Я не можу його тримати проти волі. Але не треба плакати. Приїдуть інші співці, обіцяю».

Однак ніхто не приїздив цілий рік. Санса молилася в септі Сімом, молилася давнім богам перед серце-деревом, благаючи повернути старого, а ще краще прислати нового співця, молодого та вродливого. Боги не почули її, тож у залах Вічнозиму так і панувала тиша.

Але тоді Санса була ще маленька й дурненька. А тепер вона панна, їй тринадцять, і жіночність її вже розквітла. Всі ночі її дзвенять піснями, та вдень вона молиться за тишу.

Якби Соколине Гніздо збудоване було так само, як усі замки, то тільки пацюки й тюремники чули б співи мерця. У підземеллях стіни товсті, вони заглушать і спів, і скрики. Але в небесних камерах замість стін повітря, отож кожен акорд мерця вільно відлунював від кам’яних рамен Велетового Ратища. А пісні, які він обирав… Він співав про Танок драконів, і про красуню Джонкіл та її блазня, і про Дженні Старомурську та комашиного королевича. Він співав про зраду і моторошні вбивства, про повісельників і криваву помсту. Він співав про горе і журбу.

Хай куди Санса піде в замку, ніде не втекти їй від музики. Музика летіла гвинтовими сходами на вежу, знаходила голу Сансу в купелі, у сутінках вечеряла з нею, прокрадалася в її спальню крізь щільно зачинені віконниці. Музика влітала з холодним розрідженим повітрям і, як повітря, холодила. Хоча в Гнізді не падав сніг з того самого дня, коли загинула леді Лайса, ночі стояли дуже зимні.

Голос співця був сильний і солодкий. Сансі здавалося, що співає він краще, ніж раніше,– цей голос став наче глибший: повний болю, і страху, і туги. Санса не розуміла, як боги могли обдарувати таким голосом таку лиху людину. «Він би примусом узяв мене на Пальцях, якби Пітир не лишив сера Лотора наглядати за мною,– нагадувала собі Санса.– І він грав на лірі, щоб заглушити мій плач, коли тітка Лайса намагалася мене вбити».

Але від цього слухати його співи не ставало легше.

– Будь ласка,– благала Санса лорда Пітира,– невже не можна так зробити, щоб він замовкнув?

– Я дав йому слово, люба,– відповів на це Пітир Бейліш, лорд Гаренхолу, верховний лорд Тризуба, лорд-оборонець Соколиного Гнізда й Видолу Аринів, відірвавши очі від листа, якого писав. Відтоді як загинула леді Лайса, він написав уже сотню листів. Санса бачила в гайвороннику, скільки круків літає туди-сюди.– Ліпше хай співає, ніж скиглить.

«Так, ліпше хай співає, але…»

– Невже обов’язково грати цілу ніч, мілорде? Лорд Роберт не може спати. Він плаче…

– …за мамою. Але цьому не зарадити, вона мертва,– Пітир стенув плечима.– Однак триватиме це вже недовго. Завтра до нас підніметься лорд Нестор.

Санса вже зустрічалася з лордом Нестором Ройсом – після Пітирового весілля з тіткою. Ройс – доглядач Місячної брами, великого замку, який стоїть біля підніжжя гір і захищає підйом на Соколине Гніздо. Весільна процесія, перш ніж почати підйом, одну ніч провела в Ройса в гостях. Лорд Нестор і не дивився на Сансу, але його приїзд страшенно її лякав. Він-бо до всього ще й великий стюард Видолу, довірений васал Джона Арина й леді Лайси.

– Він не… ви ж не дозволите лорду Нестору допитувати Марильйона, ні?

На обличчі в неї, певно, відбився переляк, оскільки Пітир відклав перо.

– Навпаки. Я на цьому наполягатиму,– від жестом запросив її присісти поряд.– Ми з Марильйоном уклали угоду. Морд уміє переконувати. Та навіть якщо співець розчарує нас і заспіває пісеньку, яка нам не сподобається, ми з тобою просто скажемо, що він бреше. І кому, як ти гадаєш, повірить лорд Нестор?

– Нам?

Хотіла б Санса мати в цьому певність!

– Звісна річ. Бо з нашої брехні йому тільки вигода.

У світлиці було тепло, весело потріскував вогонь, але Санса все одно тремтіла.

– Так, але… але що як…

– Що як лорд Нестор ставить честь вище за вигоду? – Пітир обійняв її.– Що як він хоче домогтися правди й справедливості для своєї покійної леді? – посміхнувся він.– Я добре знаю лорда Нестора, люба. Невже гадаєш, я дозволю йому скривдити мою дочку?

«Я вам не дочка,– подумала Санса.– Я – Санса Старк, дочка лорда Едарда й леді Кетлін, спадкоємиця Вічнозиму». Але вголос вона цього не промовила. Якби не Пітир Бейліш, це б Санса, а не Лайса Арин, вилетіла в холодне блакитне небо й на смерть розбилася на камінні за шістсот футів унизу. «Він такий сміливий!» Сансі б його мужність. Натомість їй кортіло заповзти назад у ліжко й заховатися під ковдрою – і спати, спати. З самої смерті Лайси Арин вона ще жодної ночі не спала безпробудним сном.

– А ви не могли б сказати лорду Нестору, що я… нездужаю або…

– Він захоче вислухати твої свідчення про Лайсину смерть.

– Мілорде, якщо… якщо Марильйон розповість, як усе було насправді…

– Якщо він почне брехати, ти хотіла сказати?

– Брехати? Так… якщо почне брехати, якщо його слова суперечитимуть моїм, лорд Нестор зазирне мені в очі – й побачить, яка я налякана…

– А ти і маєш бути трохи налякана, Алейн. У тебе на очах таке жахіття трапилося! Нестор буде зворушений…– Пітир роздивлявся її очі, так наче вперше їх бачить.– У тебе материні очі. Щирі й невинні. Сині, як море на сонці. Трошки підростеш – і чимало чоловіків схочуть потонути в цих очах.

Санса не знала, як на таке відповідати.

– Тобі просто слід розповісти те саме, що ти розповіла лорду Роберту,– провадив Пітир.

«Роберт – хворобливий хлопчик,– подумала Санса,– а лорд Нестор – дорослий, прискіпливий і підозріливий». Роберт слабенький, він потребує захисту, навіть від правди. «Є лжа, до якої вдаються з любові»,– запевняв Сансу Пітир. І вона йому про це нагадала.

– Лорду Роберту ми збрехали, просто щоб не травмувати його,– сказала вона.

– А тепер збрешемо, щоб не травмуватися самим. Бо в іншому разі нам доведеться покинути Гніздо через ті самі двері, що й Лайса,– Пітир знову взявся до пера.– Але ми згодуємо Ройсу брехню, дамо запити арборським золотим, і він радо прийме все і проситиме добавки, запевняю тебе.

«Мені він теж згодовує брехню»,– збагнула Санса. Проте брехня ця була заспокійливою, і робилося це, здається, з добрими намірами. «Брехні не такі вже й погані, якщо за ними стоять добрі наміри». Якби ж тільки Санса в це вірила!..

Те, що наговорила тітка перед смертю, й досі страшенно непокоїло Сансу. «Маячня,– сказав на це Пітир.– Моя дружина збожеволіла, ти ж сама бачила». Схоже, так і було. «Я ж просто будувала сніговий замок, а вона хотіла виштовхати мене крізь Місячні двері. Пітир мене врятував. Він любив мою маму і…»

І Сансу теж любить? Як вона може в цьому сумніватися? Він же врятував її!

«Він урятував Алейн, свою дочку»,– прошепотів якийсь голос у голові. Але ж Алейн водночас і Санса… й іноді їй здавалося, що і лорд-оборонець – то теж двоє людей водночас. Пітир, її захисник, добрий, кумедний і лагідний… але воднораз і Мізинчик – лорд, якого вона пам’ятала з Королівського Причалу, який лукаво посміхався й погладжував бороду, нашіптуючи щось на вухо королеві Серсі. А Мізинчик Сансі не друг. Коли роз’юшена юрма хотіла її зґвалтувати, це Гончак її витягнув і врятував, а не Мізинчик. Коли Ланістери проти її волі віддали її за Тиріона, це сер Гарлан Галантний утішав її, а не Мізинчик. Мізинчик навіть мізинчиком заради неї не поворухнув…

«Він витягнув мене з міста». Бо це зробив саме він. «Я думала, це сер Донтос, мій бідолашний старий п’яниця Флоріян, але ж насправді це все влаштував Пітир. І Мізинчик – то просто маска, яку йому довелося носити». От тільки іноді важко було сказати, де кінчається він сам і починається маска. Мізинчик і лорд Пітир насправді були дуже схожі. Санса, мабуть, радо втекла б від обох, нема лише куди тікати. Вічнозим спалений і спустошений, Бран і Рикон – мертві й холодні. Роба зрадили й закатрупили у Близнючках разом з леді-матір’ю. Тиріона засудили на смерть за вбивство Джофрі, а якщо Санса колись повернеться на Королівський Причал, королева і їй голову відрубає. Тітка, яка, Санса сподівалася, захистить її, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур в полоні у Фреїв, а двоюрідний дідусь Чорнопструг – в облозі в Річкорині. «Нема в мене іншої домівки, крім цього замку,– подумала нещасна Санса,– нема в мене інших друзів, крім Пітира».

Уночі мрець заспівав «Висів там Чорний Робін», і «Материні сльози», і «У Кастамері дощ». Далі він ненадовго замовк, та щойно Санса почала дрімати, заграв знову. Заспівав «Шість жалів», і «Опале листя», і «Алісанну». «Які сумні пісні»,– подумалося Сансі. Вона заплющила очі – й мов навіч побачила його в небесній камері: як він скулився в куті, подалі від холодного чорного неба, горнучись у хутро та притискаючи до грудей свою ліру. «Я не повинна його жаліти,– сказала собі Санса.– Він був марнославний і жорстокий, і скоро він помре». Врятувати його вона не може. Та й навіщо їй це? Марильйон хотів її зґвалтувати, отож Пітир урятував їй життя не одного разу, а двічі. «Є вимушена лжа». Лжа – ось що зберегло Сансі життя на Королівському Причалі. Якби дівчина не брехала Джофрі, його королівська варта повсякчас лупила б її до крові.

Після «Алісанни» співець знову замовкнув і мовчав доволі довго: Сансі вдалося годинку перепочити. Та щойно перше світанкове проміння пробилося у щілини віконниць, знизу почулися тихі ноти «Туманного ранку» – і Санса миттю прокинулася. Пісня була жіноча – материнський плач на світанку після бою, під час пошуків серед полеглих тіла її єдиного синочка. «Мати побивається за своїм загиблим сином,– подумала Санса,– а Марильйон побивається за своїми пальцями й очима». Слова злітали, наче стріли, прошиваючи її в темряві.

Не бачили синочка, сер,

Каштанчика мого?

Повернете мені тепер

У Вендгород його?

Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути, але нічого не допомагало. А потім прийшов день, вона прокинулася, і на гору вже піднімається лорд Нестор Ройс.

Великий стюард з почтом з’явився в Соколиному Гнізді ближче до вечора, коли внизу долина вже забарвилася в золотисто-червоні тони і здіймався вітер. З собою він привіз сина – сера Альбара, а ще дюжину лицарів і два десятки солдатів. «Скільки чужих!» Санса стривожено зазирала їм в обличчя, не певна, друзі це чи вороги.

Пітир приймав гостей у чорному оксамитовому камзолі з сірими рукавами, які пасували до вовняних бриджів і трохи притемнили його сіро-зелені очі. Поряд з ним стояв мейстер Колмон; на довгій худій шиї в нього висів ланцюг з багатьох металів. І хоча мейстер був набагато вищий у цій парі, привертав око саме лорд-оборонець. Схоже, він забув про свою звичну посмішку. Серйозно вислухав, як Ройс представляв своїх лицарів, і мовив:

– Ласкаво просимо мілордів. Ви, звісно, знайомі з мейстром Колмоном. Лорде Несторе, пригадуєте Алейн, мою позашлюбну дочку?

– Певна річ,– озвався лорд Нестор Ройс – лисань з дебелою шиєю, грудьми як діжка, сивуватою борідкою і суворим поглядом. Він привітально схилив голову на півдюйма.

Санса присіла в реверансі, боячись і слово вимовити, щоб не бовкнути зайвого. Пітир підняв її на ноги.

– Люба, зроби ласку і приведи лорда Роберта у високу залу, де він прийме гостей.

– Так, тату,– озвалася вона тоненьким напруженим голоском. «В цьому голосі чути брехню,– думала вона, квапливо піднімаючися сходами й перетинаючи галерею, що вела в Місячну вежу.– В цьому голосі чути провину».

Коли Санса увійшла до спальні, Гретчел і Мадді допомагали Роберту Арину натягнути бриджі. Лорд Соколиного Гнізда знову рюмсав. Очі в нього почервоніли, вії закисли, а з розпухлого носа текло. З однієї ніздрі тягнулася блискуча доріжка шмарклів, а нижня губа кривавилася – так він закусив її. «Не можна показувати його лорду Нестору в такому вигляді»,– розпачливо подумала Санса.

– Гретчел, принесіть миску води,– попросила Санса, беручи хлопчика за руку й ведучи до ліжка.– Мій Славний Робін добре виспався вночі?

– Ні,– шморгнув малюк носом.– Я навіть не заснув, Алейн. Він знову співав, а в мене були зачинені двері. Я гукав, просив мене випустити, але ніхто не прийшов. Хтось замкнув мене в кімнаті.

– Які лихі люди! – Санса, вмокнувши м’яку хусточку в теплу воду, почала обтирати йому обличчя… ніжно, дуже ніжно. Якщо терти Роберта занадто сильно, він почне тіпатися. Хлопчина зовсім слабенький, і малий як на свій вік. Йому вже вісім, але Санса бачила п’ятирічних, більших за нього.

У Роберта затремтіла губа.

– Я хотів піти спати до тебе.

«Ще б пак». Славний Робін звик спати з матір’ю, поки та не одружилася з лордом Пітиром. А по смерті леді Лайси він почав блукати Гніздом, шукаючи, до кого іншого прилягти в ліжко. Понад усе він любив спати з Сансою… і саме тому вона й попросила сера Лотора Бруна вчора ввечері замкнути його кімнату. Вона б не заперечувала, якби він просто спав, але ж він намагався присмоктатися їй до грудей, а коли в нього починалися напади трясці, міг намочити ліжко.

– З Місячної брами приїхав лорд Нестор Ройс побачитися з тобою,– сказала Санса, витираючи в нього під носом.

– А я не хочу з ним бачитися,– озвався Роберт.– Я хочу казку. Казку про крилатого лицаря.

– Пізніше,– мовила Санса.– Спочатку треба зустрітися з лордом Нестором.

– У лорда Нестора бородавка,– почав викручуватися хлопчик. Роберт боявся людей з бородавками.– Мама казала, він страхітливий.

– Мій бідолашний Славний Робін,– Санса пригладила йому волосся.– Знаю, ти скучив за нею. І лорд Пітир скучив за нею. Він любив її, як і ти.

Це була брехня, але сказана з добрими намірами. Єдина жінка, яку любив за все життя Пітир, це Сансина убита матір. Він сам у цьому зізнався леді Лайсі, перш ніж виштовхати її у Місячні двері. «Вона була божевільна й небезпечна. Вбила власного лорда-чоловіка; вбила б і мене, якби не з’явився Пітир і не врятував мене».

Але Робертові цього знати непотрібно. Він просто маленький хворобливий хлопчик, який любив свою маму.

– Ось,– сказала Санса,– тепер у тебе вигляд, як у справжнього лорда. Мадді, принесіть його плаща.

Плащ був поярковий, м’який і теплий, приємного небесно-блакитного кольору, який відтінив його кремову сорочку. Санса застебнула плащ на плечах срібною застібкою у вигляді півмісяця й узяла хлопчика за руку. Бодай цього разу Роберт не вередував.

Висока зала була зачинена з самого падіння леді Лайси, й Санса аж похолола, що доведеться туди заходити. Зала була довга, пишна й прегарна, це правда, але Сансі вона не подобалася. Вона і в ліпші часи здавалася білою і холодною. Стрункі колони нагадували кості, а блакитні прожилки в білому мармурі були наче вени на старечих ногах. І хоча вдовж стін вишикувалося п’ятдесят срібних держал, горіло менше дюжини смолоскипів, отож тіні танцювали на підлозі й збиралися по кутках. Кроки відлунювали від мармуру, і чути було, як шарпає вітер Місячні двері. «Не можна на них дивитися,– сказала собі Санса,– бо сама почну тіпатися, як Роберт».

За допомогою Мадді вона всадовила Роберта на престол з віродерева, підклавши стос подушок, і веліла переказати, що його милість готовий до прийому гостей. Двоє вартових у небесно-блакитних плащах відчинили двері в кінці зали, і Пітир повів гостей довгим блакитним килимом, простеленим між білих як кості колон.

Хлопчик привітав лорда Нестора пискляво, але чемно, й ані слова не сказав про бородавку. Коли ж великий стюард почав розпитувати його про леді-маму, в Роберта легенько затремтіли руки.

– Маму скривдив Марильйон. Викинув у Місячні двері.

– А ваша милість самі це бачили? – запитав сер Марвин Белмор, рудий довготелесий лицар, який служив у Лайси капітаном замкової варти, поки Пітир не замінив його на сера Лотора Бруна.

– Алейн бачила,– сказав хлопчик.– І мій лорд-вітчим.

Лорд Нестор перевів погляд на Сансу. На неї подивилися всі: сер Альбар, сер Марвин, мейстер Колмон. «Вона моя тітка, але ж вона хотіла мене вбити,– подумала Санса.– Потягнула мене до Місячних дверей і спробувала виштовхати. А я не хотіла того цілунку, я просто будувала замок у снігу». Вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти.

– Даруйте їй, мілорди,– стиха мовив Пітир Бейліш.– Їй і досі сняться кошмари про той день. Не дивно, що вона не в змозі про це говорити,– він підійшов до неї ззаду й лагідно поклав долоні їй на плечі.– Знаю, це важко, Алейн, але наші друзі хочуть почути правду.

– Так,– озвалася вона; в горлі так пересохло, що говорити було мало не боляче.– Я бачила… Я була з леді Лайсою, коли…– по щоці їй покотилася сльоза. «От і добре. Сльоза – це добре».– Коли Марильйон… штовхнув її.

І вона вдруге переказала вигадку, заледве сама себе чуючи.

Ще Санса й до половини не дійшла, як заплакав Роберт, і під ним небезпечно заходили ходором подушки.

– Він убив маму! Нехай політає!

Долоні в нього затрусилися дужче, а скоро вже й усі руки шарпалися. Сіпнулася голова, зацокотіли зуби.

– Нехай політає! – вереснув хлопчик.– Політає, політає!

У нього вже тіпалися руки й ноги. Лотор Брун саме вчасно підійшов до помосту, бо хлопчик вже зіслизнув з престолу. Водночас підбіг і мейстер Колмон, хоча насправді він нічого не міг вдіяти.

Така сама безпомічна, як і решта, Санса стояла й дивилася, поки минеться напад трясці. Однією ніжкою Роберт зацідив серу Лотору просто в обличчя. Брун вилаявся, але й далі тримав хлопчика, який звивайся, буцався й урешті впісявся. Гості не промовили ні слова; лорд Нестор точно бачив уже ці напади. Спливло чимало часу, перш ніж Робертові судоми почали стишуватися, а здалося, що минуло ще більше. Врешті-решт маленький лордійчук так ослабнув, що не міг самостійно стояти.

– Віднесіть-но його милість у ліжко й пустіть йому кров,– сказав лорд Пітир. Брун, узявши хлопця на руки, поніс його геть із зали. Мейстер Колмон з похмурим обличчям рушив слідком.

Їхні кроки стихли вдалині, й у високій залі Соколиного Гнізда запала цілковита тиша. Санса чула, як стогне вечірній вітер, шкребеться в Місячні двері. Вона змерзла й утомилася. «Мені ще раз усе переповідати?» – думала вона.

Але, мабуть, говорила вона достатньо переконливо. Лорд Нестор прочистив горло.

– Мені той співець від самого початку не сподобався,– пробуркотів він.– Я казав леді Лайсі відіслати його геть. Багато разів казав.

– Ви завжди давали їй добрі поради, мілорде,– мовив Пітир.

– Але вона їх не слухала,– поскаржився Ройс.– Точніше, слухала неохоче й ніколи не виконувала.

– Міледі була занадто довірлива,– заговорив Пітир так ніжно, що Санса могла б і повірити, наче він кохав свою дружину.– Лайса не бачила в людях лихого, тільки добре. Марильйон співав солодких пісень, і вона прийняла це за щирість.

– Нас він кнурами обзивав,– сказав сер Альбар Ройс. Грубуватий широкоплечий лицар, який голив підборіддя, проте плекав густі чорні бакенбарди, що облямовували його простувате обличчя, нагадуючи живопліт, сер Альбар був викапаний батько, тільки молодший.– Склав пісеньку про двох кнурів, які риються попід горою в пошуках соколиних покидьків. Це він про нас, та коли я обурився, він лише зареготався. «Та що ви, сер, це просто пісенька про кнурів»,– сказав він.

– Із мене він теж глузував,– мовив сер Марвин Белмор.– Сер Бом-Бом – ось як він мене обізвав. А коли я присягнувся йому язика вирвати, він утік і заховався леді Лайсі під спідницю.

– І повсякчас так робив,– сказав лорд Нестор.– Він звичайний боягуз, який занадто запишався через Лайсину прихильність. Лайса його вдягала, наче лорда, підносила йому золоті перстеники, подарувала пояс із місячного каміння…

– Ба навіть улюбленого сокола лорда Джона йому віддала,– мовив лицар, у якого на камзолі виднілося шість білих свічок дому Векслі.– Його милість дуже любив того птаха. Йому подарував його король Роберт.

Пітир Бейліш зітхнув.

– Так, це було недоречно,– погодився він,– і я хотів покласти цьому край. Лайса вже погодилася відіслати співця геть. Саме тому вона того дня з ним тут і зустрілася. Я мав би піти з нею, але я й уявити не міг… якби я не наполіг… виходить, це я її вбив.

«Ні,– подумала Санса,– не кажіть так, не кажіть їм, не кажіть». Однак Альбар Ройс уже хитав головою.

– Ні, мілорде, не звинувачуйте себе,– мовив він.

– Це співцева робота,– погодився його батько.– Приведіть його, лорде Пітире. Поставимо крапку в цій сумній справі.

Пітир Бейліш, заспокоївшись, мовив:

– Як зволите, мілорди.

Обернувшись до гвардійців, він зронив наказ, і співця привели з в’язниці. З ним прийшов тюремник Морд, велетенський чолов’яга з маленькими чорними очицями й перекошеним, пошрамованим обличчям. Одне вухо й частину щоки йому відрубали в якомусь бою, однак і без них у ньому залишалося ще вісім пудів мертвотно-блідого тіла. Одяг сидів на ньому жахливо, ще й смердів тухлятиною.

На відміну від Морда, Марильйон вигляд мав майже елегантний. Хтось його викупав і вбрав у небесно-блакитні бриджі й вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим поясом – дарунком від леді Лайси. На руках були білі рукавички, а біла шовкова пов’язка затуляла порожні очниці, щоб не лякати лордів.

Морд став позаду нього з батогом у руці. Коли тюремник штурхнув співця в спину, той опустився на одне коліно.

– Ласкаві лорди, благаю вашої милості.

– Ти зізнаєшся у скоєному? – нахмурився лорд Нестор.

– Мав би я очі – я б заплакав,– голос співця, такий сильний і впевнений поночі, тепер звучав тихо й надтріснуто.– Я так її кохав, я не міг бачити її в обіймах іншого, не міг витримати, що вона до нього лягає в ліжко. Я не хотів кривдити свою любу леді, присягаюся. Я замкнув двері, щоб ніхто не турбував нас, поки я їй освідчуватимуся, та леді Лайса була така холодна… а коли вона сказала, що в тяжі від лорда Пітира… мене охопило якесь божевілля…

Поки він говорив, Санса не підводила голови. Тлуста Мадді казала, що Морд відтяв співцю три пальці – обидва мізинці й один підмізинний. Мізинці рукавичок і справді дивно стирчали порівняно з іншими пальцями, але сказати напевне було важко. Може, це просто плітки. Звідки Мадді знати?

– Лорд Пітир зласкавився й дозволив зоставити мені ліру,– мовив сліпий співець.– Ліру… і язик… щоб я і далі міг співати своїх пісень. Леді Лайса так любила, коли я співаю…

– Заберіть це жалюгідне створіння, бо я сам його зараз уб’ю,– прогарчав лорд Нестор.– Мене нудить від самого погляду на нього.

– Морде, забери його назад у небесну камеру,– сказав Пітир.

– Так, м’лорде,– Морд ухопив Марильйона за комір.– Досить балачок.

Коли він заговорив, Санса з подивом зауважила, що в нього всі зуби золоті. Присутні провели поглядами тюремника, який напівтягнув-напівштовхав співця до дверей.

– Слід його стратити,– заявив сер Марвин Белмор, коли вони вийшли.– Нехай летить за леді Лайсою у місячні двері.

– Язика б йому втнути,– докинув сер Альбар Ройс.– Того брехливого, глузливого язика.

– Знаю, я був до нього надто поблажливий,– вибачливо мовив Пітир Бейліш.– Якщо по правді, мені його шкода. Він убив з кохання.

– З кохання чи з ненависті,– сказав Белмор,– а він заслуговує на смерть.

– І скоро вона прийде,– різко мовив лорд Нестор.– У небесних камерах ніхто надовго не затримується. Блакить покличе і його.

– Можливо,– озвався Пітир Бейліш,– та чи відповість Марильйон на її поклик, знає тільки він сам.

Пітир махнув рукою, і вартові відчинили двері в кінці зали.

– Панове, ви, певно, втомилися з дороги. Вам усім на ніч приготували кімнати, а в нижній залі вас очікує вечеря й вино. Освеле, проведіть їх і потурбуйтеся, щоб їм нічого не бракувало,– звелів він і обернувся до Нестора Ройса.– Мілорде, не приєднаєтеся до мене у світлиці – вип’ємо по кубку вина? Алейн, люба, ходи з нами – наливатимеш.

У світлиці, де вже чекала карафа вина, слабко горів коминок. Стояло арборське золоте. Поки Пітир залізною коцюбою помішував дрова, Санса налила лорду Нестору кубок, з яким той сів біля вогню.

– Але це ще не кінець,– заговорив він до Пітира, так наче Санса й не присутня.– Мій кузен планує допитати співця особисто.

– Бронзовий Йон мені не довіряє,– Пітир відсунув убік поліно.

– Він приїде не сам. До нього приєднається Саймонд Темплтон, можете не сумніватися. І леді Вейнвуд також, боюся.

– І лорд Белмор, і молодий лорд Гантер, і Гортон Редфорт. І вони привезуть з собою Сильного Сема Стоуна, і Толетів, і Шетів, і Колдвотерів, і декого з Корбреїв.

– А ви добре поінформовані. А кого з Корбреїв? Не лорда Лайонела?

– Ні, його брата. Сер Лін мене чогось недолюблює.

– Лін Корбрей – людина небезпечна,– твердо мовив лорд Нестор.– І що ви маєте намір робити?

– А що мені робити, окрім як прийняти їх, якщо вони приїдуть? – Пітир ще раз поворушив полум’я і поклав коцюбу.

– Кузен хоче змістити вас із посади лорда-оборонця.

– Якщо так, зупинити його я не зможу. У мене в залозі двадцятеро людей. Лорд Ройс із друзями може підняти двадцять тисяч,– Пітир перейшов до дубової скрині, що стояла під вікном.– Бронзовий Нон вчинить, як схоче,– сказав він, опускаючись навколішки. Відчинивши скриню, він витягнув звідти сувій пергаменту й передав його лорду Нестору.– Мілорде, ось вам знак прихильності міледі.

Санса дивилася, як Ройс розгортає пергамент.

– Це… це неочікувано, мілорде.

Вона вражено угледіла сльози в його очах.

– Неочікувано, але ж не незаслужено. Міледі цінувала вас понад усіх своїх прапороносців. Спиралася на вас, як на валун, і так вас і називала.

– Валун,– почервонів лорд Нестор.– Так і називала?

– Дуже часто. А це,– Пітир вказав на пергамент,– тому доказ.

– Це… приємно знати. Джон Арин цінував мою службу, я знаю, однак леді Лайса… вона зневажила мене, коли я прийшов залицятися, і я боявся…– лорд Нестор нахмурився.– Тут печатка Аринів, я бачу, але підпис…

– Лайсу вбили, вона не встигла підписати грамоту, отож її підписав я, лорд-оборонець. Як вона того й хотіла.

– Зрозуміло,– лорд Нестор згорнув пергамент.– Ви… дуже обов’язковий, мілорде. І мужності вам не бракує. Дехто вважатиме цей дарунок недоречним і звинувачуватиме за це вас. Посада доглядача Місячної брами ніколи не була спадковою. Браму звели Арини ще за тих часів, коли носили соколину корону та правили Видолом як королі. Гніздо було їхньою літньою резиденцією, однак коли випадав сніг, двір спускався вниз. Багато хто вважає Браму королівською, так само як і Гніздо.

– У Видолі уже триста років немає королів,– зауважив Пітир Бейліш.

– Бо з’явилися дракони,– погодився лорд Нестор.– Та навіть по тому Брама лишалася замком Аринів. Джон Арин і сам служив доглядачем Місячної брами, поки живий був його батько. Зійшовши на престол Гнізда, він цю честь передав своєму брату Роннелу, а після нього – своєму родичу Денісу.

– Братів у лорда Роберта немає. А родичі всі далекі.

– Це правда,– лорд Нестор міцно стиснув пергамент.– Не скажу, що зовсім на це не сподівався. Поки лорд Джон правив державою як правиця, саме я правив Видолом від його імені. Робив усе, що від мене вимагалося, але нічого не вимагав для себе. Але ж, боги праведні, я це заслужив!

– Заслужили,– сказав Пітир,– і лорду Роберту спатиметься краще, коли він знатиме, що ви завжди поряд – відданий друг біля підніжжя його гір. Отож…– він підніс кубок,– тост, мілорде. За дім Ройсів, доглядачів Місячної брами… віднині й довіку.

– Віднині й довіку, так!

Срібні кубки брязнули.

Пізніше, набагато пізніше, коли в карафі не залишилося ні краплі арборського золотого, лорд Нестор нарешті повернувся до товариства своїх лицарів. Санса на той час уже засинала навстоячки, мріючи тільки залізти до себе в ліжко, однак Пітир ухопив її за зап’ясток.

– Бачиш, на які дива здатні брехня й арборське золоте?

Чому їй так хочеться розплакатися? Добре, що Нестор Ройс уже пішов.

– То це все брехня?

– Не все. Лайса частенько називала лорда Нестора валуном, тільки навряд чи це був комплімент. Сина його вона кликала брилою. Вона знала, що лорд Нестор мріє одного дня отримати собі Браму, стати справжнім лордом, а не тільки з титулу, однак Лайса сподівалася народити ще синів і хотіла передати замок Робертовому молодшому брату,– він підвівся.– Ти зрозуміла, що тут відбулося, Алейн?

Санса на мить завагалася.

– Ви віддали лорду Нестору Місячну браму, щоб заручитися його підтримкою.

– Так,– підтвердив Пітир,– але ж наш валун – Ройс, а це означає, що він страшенно гоноровий і колючий. Якби я прямо запропонував йому грошей, він за таку зневагу до своєї честі надувся б, як сердита жаба. Але ось таким робом… він не зовсім уже дурень, однак брехня, яку йому піднесли, виявилася солодшою за правду. Йому хочеться вірити, що Лайса цінувала його понад інших прапороносців. Зрештою, одним з цих інших є Бронзовий Йон, і Нестор дуже добре пам’ятає, що сам він походить з молодшої гілки дому Ройсів. Для свого сина він хоче більшого. Гонорові люди заради своїх дітей зроблять таке, чого б ніколи не зробили заради себе.

Санса кивнула.

– А підпис… ви ж могли попросити лорда Роберта поставити свій підпис і печатку, але натомість…

– …підписав сам як лорд-оборонець. А чому?

– Тому що… як вас змістять або… або уб’ють…

– …право лорда Нестора на Браму одразу опиниться під сумнівом. Запевняю тебе, він це усвідомлює. А ти розумниця, що здогадалася. Однак чого ще я міг очікувати від рідної дочки?

– Дякую,– Санса почувалася безглуздо гордою через те, що розгадала загадку, але й збентеженою водночас.– Але ж я не дочка. Не ваша дочка. Не насправді. Ну, тобто я вдаю з себе Алейн, але ж ви знаєте…

Мізинчик приклав пальця до вуст.

– Я знаю, і ти знаєш. Але деякі речі не варто вимовляти вголос, люба.

– Навіть коли ми наодинці?

– Особливо коли ми наодинці. Бо може так статися, що одного дня в кімнату непомітно зайде слуга, або вартовий при дверях підслухає зайве. Ти ж не хочеш більше крові на своїх маленьких гарненьких ручках, дорогенька?

Перед Сансиними очима плавало обличчя Марильйона з білою пов’язкою на очах. А позаду виднівся сер Донтос, з якого так і стриміла арбалетна стріла.

– Ні,– сказала Санса.– Будь ласка.

– Так і кортить сказати, що ми тут не в ігри граємося, донечко, але ж це таки гра. Це гра престолів.

«Я не просила про це. Гра ця занадто небезпечна. Один промах – і я помру».

– Освел… мілорде, коли я втікала з Королівського Причалу, це Освел тої ночі забирав мене човном. Він, певно, знає, хто я така.

– І сер Лотор також знає, якщо він не такий дурний, як овечий кізяк. Але Освел служить мені дуже давно, а Брун мовчун з природи. На моє прохання Кетлблек наглядає за Бруном, а Брун – за Кетлблеком. Нікому не довіряти порадив я колись Едарду Старку, але він не послухався. Ти – Алейн і маєш лишатися Алейн повсякчас. Навіть отут,– він поклав два пальці їй ліворуч на груди.– Навіть у власному серці. Зможеш так? Зможеш стати моєю дочкою в своєму серці?

– Я…

«Я не знаю, мілорде»,– мало не сказала вона, але зовсім не це він хоче почути. «Брехні й арборське золоте».

– Я – Алейн, батьку. Хто ж іще?

Лорд Мізинчик поцілував її в щоку.

– З моїм розумом і з красою Кет ти завоюєш світ, люба. А тепер спати.

Гретчел розпалила у неї в коминку вогонь і підбила перину. Роздягнувшись, Санса пірнула під покривало. «Сьогодні вночі він не співатиме,– подумала вона,– коли в замку лорд Нестор та інші. Він не наважиться». Вона заплющила очі.

Серед ночі вона прокинулася: в ліжко до неї заліз маленький Роберт. «Я забула сказати Лотору, щоб знову його замкнув»,– збагнула вона. Що ж, нічого вже не вдієш, отож вона пригорнула хлопчика.

– Славний Робіне, можеш лишитися, тільки не крутися. Просто заплющуй очка і спи, маленький.

– Добре,– він притулився до неї щільніше й поклав їй голову між грудей.– Алейн! А ти тепер моя мама?

– Мабуть, що так,– озвалася вона. Якщо брехати з добрими намірами, біди в цьому немає.

Кракенова дочка

У залі галасували п’яні Гарло – всі далекі родичі. Кожен лорд над лавкою, де всілися його люди, повісив свій прапор. «Замало їх,– подумала Аша Грейджой, поглядаючи з галереї вниз,– занадто вже їх мало». Лавки на три чверті лишалися порожніми.

Карл-Дівиця так і сказав, коли «Чорний вітер» з моря наближався до берега. Він порахував лодії, що стояли на якорі під вуйковим замком, і стиснув губи. «Не припливли,– зронив він.– Їх зовсім мало». Його правда, але не могла ж Аша побиватися на очах усієї команди. Аша не мала сумнівів у вірності залізнородних, але навіть вони неохоче віддаватимуть життя за справу, програшну від початку.

«Невже в мене так мало друзів?» Серед прапорів вона розгледіла срібну рибу Ботлі, кам’яне дерево Стоунтрі, чорного левіафана Волмарків, зашморги Майрів. На решті були коси Гарло. Бормунд свою косу розмістив на блакитному полі, Гото свою облямував зубчастою стіною, а Лицар поділив свій герб на чотири квадрати, в двох з яких були коси, а в двох – пишний павич дому його матері. Навіть Сигфрід Срібночолий поставив дві коси, які дивилися врізнобіч на поділеному навскоси полі. Тільки лорд Гарло мав просто срібну косу на чорному як ніч полі, як повелося ще на зорі часів,– Родрик на прізвисько Книгогриз, лорд Десятивежжя, лорд Гарло, Гарло з Гарло… Ашин улюблений дядечко.

Престол лорда Родрика стояв порожній. Над ним схрестилися дві коси з битого срібла – такі здоровезні, що навіть велету важко було б розмахнутися, та під косами виднілися самі порожні подушки. Аша не здивувалася. Бенкет давно закінчився. На довгих двоногих столах зосталися хіба кості й масні тарілки. Далі вже пішла пиятика, а вуйко Родрик ніколи не любив товариства сварливих пияків.

Аша обернулася до Тризубої.

– Вуйко знову сидить за книжками?

– А де ж іще? – озвалася жінка така старезна, що септон казав колись: вона, мабуть, няньчила ще Старицю. Казав у ті часи, коли на островах ще не почалися гоніння на Віру. Лорд Родрик тримав септонів у Десятивежжі не заради спасіння душі, а заради своїх книжок.– Сидить за книжками разом з Ботлі. Удвох вони.

У залі висів штандарт Ботлі – косяк сріблястих рибин на світло-зеленому полі, хоча «Прудкого плавця» серед інших лодій Аша не бачила.

– Я чула, старого Савена Ботлі втопив дядько Вороняче Око.

– А це лорд Тристифер Ботлі.

Трис. Цікаво. А що сталося зі старшим Савеновим сином – Гареном? «Скоро, без сумніву, я все дізнаюся. Ніякова буде розмова». Вона не бачилася з Трисом Ботлі, відколи… ні, не варто навіть згадувати.

– А моя леді-мати?

– У ліжку,– повідомила Тризуба,– в Удовиній вежі.

Ну звісно, де ж іще? Умовою, на честь якої назвали вежу, була Ашина тітка. Леді Ґвінесса повернулася додому в жалобі по тому, як чоловік її загинув поблизу Білого острова під час першого заколоту Балона Грейджоя. «Я побуду тут, поки туга не розвіється,– як відомо, сказала вона тоді своєму братові,– хоча по праву Десятивежжя мало б належати мені – я від тебе на сім років старша». Відтоді минуло багато років, а вдова все лишалася, все тужила, час до часу буркочучи, що замок мав би належати їй. «А тепер у лорда Родрика під дахом з’явилася ще й друга напівбожевільна сестра-вдовиця,– подумала Аша.– Не дивно, що втіхи він шукає в книжках».

Ще й досі неможливо було повірити, що слабка, хвороблива леді Аланіс пережила свого чоловіка – лорда Балона, який видавався таким міцним і дужим. Аша відпливала на війну з важким серцем, боячись, що мати може не дожити до її повернення. Жодного разу їй і на думку не спало, що натомість може померти батько. «Затонулий бог лихі жарти з нами витворяє, а люди – ще лихіші». Наглий шторм і порвана линва призвели до того, що Балон Грейджой розбився на смерть. «Принаймні так усі кажуть».

Аша бачилася з матір’ю, коли зупинялася в Десятивежжі набрати прісної води перед дорогою на північ, де готувався напад на Пущанський Насип. Аланіс Гарло ніколи не була вродливицею, яких обожнюють співці, але донька любила її суворе, вольове обличчя та смішинки в очах. А того разу леді Аланіс сиділа на підвіконні, скулившись під горою хутра й задивившись на море. «Це мама чи примара?» – пригадується, подумала вона, цілуючи її в щоку.

Шкіра у матері була тонка як пергамент, а довгі коси геть білі. Ще лишалася горда постава голови, та очі затуманилися, а вуста, коли вона спитала про Теона, затремтіли. «Ти привезла мого хлопчика?» – запитала мати. Коли Теона як заручника забрали у Вічнозим, йому було десять років, і для леді Аланіс, схоже, він назавжди лишатиметься десятирічним. «Теон не зміг приїхати,– довелося казати Аші.– Батько відіслав його чинити набіги на Скелясте узбережжя». Леді Аланіс не відповіла, тільки повільно кивнула, і було добре видно, як глибоко вразили її доччині слова.

«А тепер я маю повідомити їй, що Теон загинув, і засадити їй у серце ще один кинджал». Там-бо вже й так два клинки. На них викарбувані імена «Родрик» і «Марон», і ночами ці клинки частенько болісно провертаються в серці. «Побачуся з нею завтра»,– вирішила Аша. Дорога була далека й виснажлива, просто зараз зустрітися з матір’ю немає сили.

– Я мушу переговорити з лордом Родриком,– мовила Аша до Тризубої.– Подбайте про мою команду, хлопці закінчують розвантажувати «Чорний вітер». З ними в’язні. Прошу приготувати для них теплу постіль і гарячу вечерю.

– На кухні лишилася холодна яловичина. І гірчиця у великому кам’яному горщику, зі Старгорода.

На згадку про гірчицю стара аж усміхнулася. З ясен стирчав одинокий довгий коричневий зуб.

– Цього недосить. Важка була дорога. Страва має бути гаряча,– Аша прошелила великий палець за пояс у заклепках.– Леді Гловер з дітьми слід оселити в теплі, забезпечити дровами. Десь на вежі, не в підземеллі. Немовля хворіє.

– Немовлята часто хворіють. А часто й помирають, на жаль. Я запитаю мілорда, де влаштувати вовків.

Ухопивши жінку за носа, Аша добряче вщипнула.

– Зробиш так, як я тобі велю. А якщо немовля помре, ти пожалієш більше за всіх.

Тризуба, писнувши, пообіцяла слухатися, й лише тоді Аша відпустила її ніс і пішла на пошуки вуйка.

Приємно було знову ходити цими залами. Десятивежжя завжди для Аші було мов рідна домівка, навіть більше за Пайк. «Не просто один замок, а одразу десять замків, зліплених докупи»,– подумала вона, вперше його побачивши. Пригадувалося, як щодуху гасала вона тут сходами, і мурами нагорі, і критими мостами, як рибалила на Довгокам’яному причалі, як дні й ночі просиджувала серед багатющої колекції вуйкових книжок. Замок звів його прапрадід, будівля була на островах найновіша. Лорд Теомор Гарло втратив трьох синів ще в колисці й винуватив у цьому мокрі підвали, вологі сходи й білі від солі стіни старовинного палацу Гарло. У Десятивежжі просторіше, зручніше, і розташування тут краще… однак лорд Теомор був людиною мінливою, як можуть засвідчити всі його жінки. А їх у нього було шестеро, і всі геть несхожі, як і десять веж замку.

Книжкова вежа була найширша – восьмикутна, збудована з великих обтесаних кам’яних брил. Сходи тут розташовані в товщі стін. Аша швидко піднялася на третій поверх, де містилася вуйкова читальня. «Хоча насправді немає таких кімнат, де він би не читав». Лорда Родрика нечасто можна було побачити без книжки в руці – хай у виходку, хай на палубі «Морської музики», хай під час аудієнції. Аша неодноразово бачила, як він читає на престолі попід срібними косами. Вислухає справу, з якою до нього прийшли, винесе присуд… а потім читає, поки капітан замкової варти йде по нового суплікатора.

Вуйко схилився над столом біля вікна, в оточенні пергаментних сувоїв, які, може, в самій Валірії ще до Руїни писалися, і товстих книжок у шкіряних шабатурках із бронзовими й залізними застібками. Обабіч вуйка на вишуканих залізних поставниках горіли воскові свічки, завтовшки й завдовжки з людську руку. Лорд Родрик Гарло був не худий і не товстий, не низький і не високий, не бридкий і не вродливий. Шатен з карими очима, а от коротенька охайна борідка, якій він віддавав перевагу, вже посивіла. Загалом він був цілком пересічним і вирізнявся тільки любов’ю до писаного слова, яка багатьом залізнородним видавалася не гідним мужчини збоченням.

– Вуйку,– Аша причинила по собі двері,– що такого нагального ти читаєш, аж покинув своїх гостей?

– Це «Книга втрачених книг» архімейстра Марвина,– вуйко відірвав погляд від сторінки.– Гото привіз мені примірник зі Старгорода. Він хоче видати за мене свою дочку,– сказав лорд Родрик, а тоді постукав довгим нігтем по книжці.– Бачиш? Марвин заявляє, що розшукав три сторінки зі «Знаків та знамень»: це книга пророцтв юної доньки Ейнара Таргарієна, зроблених ще до Руїни Валірії… А Лані знає, що ти тут?

– Ще ні.

«Лані» – так маму називав тільки Книгогриз.

– Нехай спочиває,– Аша, знявши зі стільця стос книжок, всілася сама.– Тризуба, схоже, ще трохи зубів утратила. Ви тепер кличете її Однозуба?

– Я взагалі її рідко кличу. Ця жінка мене лякає. Котра це година? – лорд Родрик визирнув у вікно, на залите місяцем море.– Так швидко потемніло? Я й не помітив. Пізно ти з’явилася. Ми вже кілька днів як тебе чекаємо.

– Вітер не сприяв, та й мені довелося перейматися через бранців. Це дружина Робета Гловера з дітьми. Наймолодший ще запазушне немовля, а в дорозі у леді Гловер пропало молоко. Отож довелося «Чорному вітру» пристати на Скелястому узбережжі й шукати для дитини мамку. А знайшли натомість козу. Дівчинка від цього не розквітла. У селі є молодиця з молоком? У мене серйозні плани на Пущанський Насип.

– Плани доведеться змінити. Запізнилася ти.

– Запізнилася, ще й зголодніла,– Аша, випроставши під столом довгі ноги, перегорнула кілька сторінок найближчої книжки – трактату якогось септона про війну Мейгора Лютого проти так званих бідарів.– І спрага мене мучить. Від рогу елю я б не відмовилася, вуйку.

Лорд Родрик стиснув губи.

– Сама знаєш, у бібліотеці їжа й питво заборонені. Бо можна…

– …попсувати книжки,– розсміялася Аша.

– Любиш ти мене сердити,– нахмурився вуйко.

– Ой, та не ображайся. Я ще в житті не зустрічала людини, якої б не розсердила,– хто-хто, а ти це добре маєш знати. Але досить про мене. Ти як?

– Та все гаразд,– знизав він плечима.– На очі тільки гірше бачу. Послав у Мир по окуляри до читання.

– А як там моя тітонька?

– І досі на сім років старша за мене,– зітхнув лорд Родрик,– і переконана, що Десятивежжя має належати їй. Ґвінесса стає забудькувата, але цього забути не може ніяк. Побивається за своїм покійним чоловіком так само гірко, як і в день його смерті, хоч не завжди може пригадати, як його звали.

– Не впевнена, що вона взагалі колись знала, як його звали,– Аша з глухим «бух!» згорнула трактат септона.– Батька вбили?

– Так вважає твоя мати.

«Колись вона б сама його радо вбила»,– подумала Аша.

– А як вважає вуйко?

– Балон упав і розбився через те, що під ним обірвався мотузяний міст. Здіймався шторм, і з кожним поривом вітру міст шарпало й крутило,– Родрик знизав плечима.– Принаймні так кажуть. Мати твоя отримала звістку від мейстра Вендамира.

Аша, витягнувши з піхов чингал, заходилася вичищати бруд з-під нігтів.

– Три роки його не було – і раптом Вороняче Око повертається того самого дня, як гине тато.

– Наступного дня. Кажуть, «Тиша» була ще в морі, коли загинув Балон. Та я згоден: Юронове повернення було… дуже вчасним, скажімо так.

– Я б трохи інакше сказала,– Аша всадила кінчик чингала в стіл.– Де кораблі? Я нарахувала чотири десятки пришвартованих лодій, а цього і близько недосить для того, щоб скинути Юрона Вороняче Око з батькового престолу.

– Я розіслав заклик. Розіслав від твого імені – я ж люблю і тебе, і твою маму. Відгукнувся дім Гарло. І Стоунтрі, і Волмарки. Дехто з Майрів…

– Вони всі з острова Гарло… а це один острів із сімох. У залі я бачила одинокий штандарт Ботлі з Пайку. Де кораблі з Солескелі, з Орквуду, з Весей?

– З Чорноплину приїздив Бейлор Блектайд порадитися зі мною, але одразу ж поплив назад,– лорд Родрик згорнув «Книгу втрачених книг».– Зараз він уже на Старій Весі.

– На Старій Весі? – Аша боялася, що він скаже: Блектайд уже на Пайку, присягає на вірність Воронячому Оку.– Чому на Старій Весі?

– Я гадав, ти вже чула. Ейрон Мокрочубий скликав царезбори.

Аша, закинувши голову, розреготалася.

– Затонулий бог, певно, дядьку Ейрону в сраку йоржика запхнув. Царезбори? Це жарт – чи він серйозно?

– Відтоді як затонув, Мокрочубий не жартує. Та й клич його підхопили інші жерці. Безокий Берон Блектайд, Тарл Тричі-затонулий… навіть Старий Мартин покинув скелю, на якій замешкує, щоб по всьому Гарло агітувати за ці царезбори. Просто зараз капітани збираються на Старій Весі.

Аша була приголомшена.

– І Вороняче Око погодився з’явитися на цей священний балаган і підкоритися його рішенню?

– Вороняче Око мені не звіряється. Відтоді як він викликав мене на Пайк, щоб скласти йому присягу, більше я від Юрона не чув.

«Царезбори. Це щось новеньке… точніше, занадто вже стареньке».

– А дядько Віктаріон? Як він поставився до ідеї Мокрочубого?

– Віктаріон отримав звістку про загибель твого батька. І про царезбори теж, не сумніваюся. Але більше я нічого не знаю.

«Ну, царезбори – це краще, ніж війна».

– Мабуть, мені треба цілувати Мокрочубому смердючі ноги й вибирати водорості в нього з-поміж пальців,– Аша висмикнула чингал зі стільниці й заховала у піхви.– Царезбори, щоб їм лихо!

– На Старій Весі,– підтвердив лорд Родрик.– Тільки лиха нам не треба. Я тут передивлявся Гейрегову «Історію залізнородних». Коли востаннє зустрілися на царезборах королі солі й королі каміння, Арон Оркогорський випустив своїх сокирників, і ребра Наґи почервоніли від крові. З тих чорних часів дім Грейайронів правив тисячу років, поки не прийшли андали.

– Дайте мені почитати Гейрегову книжку, вуйку.

Слід побільше дізнатися про царезбори, перш ніж їхати на Стару Весь.

– Тільки читай тут. Вона стара й крихка,– Родрик, нахмурившись, роздивлявся Ашу.– Архімейстер Ригні колись писав, що історія – це колесо, бо природа людей істотно не змінюється. Що було, волею-неволею повториться, писав він. Щоразу, думаючи про Вороняче Око, я згадую ці слова. Моїм старечим вухам заклики Юрона Грейджоя на диво нагадують заклики Арона Грейайрона. Я не попливу на Стару Весь. І тобі не слід туди плисти.

Аша посміхнулася.

– І проґавити перші царезбори, скликані за… коли востаннє вони скликалися, вуйку?

– Чотири тисячі років тому, якщо вірити Гейрегу. Дві тисячі, якщо прийняти доводи Денестана у «Питаннях». Плисти на Стару Весь безглуздо. Наше омріяне королівство – чисте божевілля. Я так і казав твоєму батькові, ще під час першого його повстання, а нині це тим більше божевілля. Нам земля потрібна, а не корона. Поки Станіс Баратеон з Тайвіном Ланістером змагаються за Залізний трон, нам випадає рідкісний шанс покращити свою ситуацію. Слід просто пристати на чийсь бік, допомогти перемозі своїм флотом – і вимагати потім від вдячного короля землі для себе.

– Варто буде поміркувати над цією пропозицією, коли я сяду на Скелястий престол.

Вуйко зітхнув.

– Не хочу тебе розчаровувати, Ашо, але тебе не оберуть. Ще жодна жінка не правила залізнородними. Ґвінесса на сім років старша за мене, та коли помер наш батько, Десятивежжя перейшло мені. І з тобою буде так само. Ти у Балона дочка, а не син. І в тебе троє дядьків.

– Четверо.

– Троє дядьків-кракенів. Я не рахуюся.

– А я тебе рахую. Поки в мене є вуйко в Десятивежжі, в мене є Гарло.

Гарло – не найбільший із Залізних островів, зате найбагатший і найгустіше населений, і силою лорда Родрика не варто нехтувати. На острові Гарло в дому Гарло немає суперників. Волмарки та Стоунтрі мають на острові великі володіння й пишаються видатними капітанами й сильними вояками, але навіть найсильніші схиляються перед косою. Кенінги й Майри, колись запеклі вороги, уже давно понижені до васалів.

– Родичі мої присягали мені на вірність, на війні саме я маю командувати їхніми клинками й кораблями. Але на царезборах…– лорд Родрик похитав головою.– Під ребрами Наґи всі капітани рівні. Хтось викрикне і твоє ім’я, не маю сумнівів. Але таких буде замало. А от коли почнуть викрикувати імена Віктаріона або Воронячого Ока, дехто з отих, що зараз пиячать у мене в залі, приєднаються до решти. Повторюю: не варто тобі плисти назустріч шторму. Твоя битва безнадійна.

– Не може битва бути безнадійною, ще не розпочавшись. У мене прав найбільше. Я – кровна спадкоємиця Балона.

– Ти досі свавільна дитина. Подумай про свою бідолашну матір. У Лані не лишилося нікого, крім тебе. Та я власноруч спалю «Чорний вітер», якщо тільки так тебе втримати тут.

– Як, і змусиш мене діставатися Старої Весі плавом?

– У холодній водичці, заради корони, якої все одно нам не втримати. У батька твого мужності було більше, ніж глузду. Давній звичай добре служив островам, коли ми були маленьким королівством серед багатьох інших, але край цьому поклало Ейгонове Завоювання. Балон відмовлявся бачити очевидне. Давній звичай помер разом з Гареном Чорним і його синами.

– Та знаю,– сказала Аша; вона любила батька, але не збиралася обманюватися. Багато в чому Балон був справжнім сліпцем. «Хоробрий воїн, та поганий лорд».– Це означає, що ми маємо жити й померти невольниками Залізного трону? Якщо з правого борту – скелі, а з лівого – шторм, мудрий капітан обирає третій шлях.

– І що це за третій шлях?

– Я покажу тобі… на власних царезборах. Вуйку, як ти можеш не прийти? Та це жива історія!

– А я надаю перевагу мертвій. Мертва історія пишеться чорнилом, а жива – кров’ю.

– Збираєшся померти старим боягузом у ліжку?

– А як іще? Але не раніше, ніж усе дочитаю,– лорд Родрик підійшов до вікна.– Ти не питаєш про свою леді-матір.

«Боюся питати».

– Як вона?

– Краще. Вона ще, може, переживе нас усіх. А якщо ти не викинеш із голови ці дурниці, тебе переживе так точно. Їсть вона тепер більше, ніж коли тільки приїхала, й частенько спить цілу ніч.

– Добре.

Останні свої роки на Пайку леді Аланіс зовсім не могла спати. Поночі блукала залами зі свічкою, шукаючи синів. «Мароне? – пронизливо гукала вона.– Родрику, де ти? Теоне, маленький, ходи до мамусі». Багато разів бачила Аша, як мейстер зранку виймав скабки з материних підошов, бо вона переходила хиткі дерев’яні мости в Морську вежу босоніж.

– Побачуся з нею вранці.

– Вона питатиме про Теона.

«Королевича Вічнозимського».

– А ти їй розповів?

– Зовсім мало. Не було чого розповідати,– він повагався.– Ти певна, що він мертвий?

– Я ні в чому не певна.

– Тіло ви знайшли?

– Шматки від різних тіл. До нас там уже побували вовки… чотирилапі, але до своїх двоногих родичів вони особливої пошани не виявили. Всюди валялися розгризені кості загиблих – вовки до мозку діставалися. Зізнаюся, важко було судити, що там узагалі сталося. Таке було враження, наче північани між собою воювали.

– Круки теж б’ються за трупи і задзьобують одне одного за очі,– лорд Родрик задивився на море, де місячне світло танцювало на хвилях.– Був у нас один король, а стало п’ятеро. А тепер я бачу лише круків, які скубуться за тіло Вестеросу,– він зачинив віконниці.– Не пливи на Стару Весь, Ашо. Лишайся з матір’ю. Боюся, їй недовго вже бути з нами.

Аша посовалася на стільці.

– Мати ростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то все життя потім питатиму себе: а як би все склалося, якби я поїхала?

– Якщо поїдеш, життя твоє може обірватися так несподівано, що ти не встигнеш нічого запитати.

– Це ліпше, ніж решту днів скаржитися, що Скелястий престол по праву мусив бути мій. Я не Ґвінесса.

Вуйко здригнувся.

– Ашо, двоє моїх синів годують крабів поблизу Білого острова. Одружуся я знову навряд чи. Лишайся тут – і я оголошу тебе спадкоємицею Десятивежжя. Задовольнися цим.

– Десятивежжям? – («Хотіла б я!») – Кузенам твоїм це не сподобається. Лицарю, старому Сигфріду, Гото Горбаню…

– У них є власні землі та престоли.

Таки є. Старому Сигфріду Гарло на прізвисько Срібночолий належить вогкий і занепалий палац Гарло; горбатий Гото Гарло сидить на престолі в Мерехтливій Вежі, на стрімчаку понад західним узбережжям. Лицар, сер Гарас Гарло, тримає двір у Сірому Саду; Бормунд Блакитний править з верхівки гори Гаргари. Але всі вони підлягають лорду Родрику.

– У Бормунда – троє синів, у Сигфріда Срібночолого є онуки, а в Гото – амбіції,– мовила Аша.– І кожен з них сподівається стати твоїм наступником, навіть Сигфрід – він, схоже, намірився жити вічно.

– Після мене лордом Гарло стане Лицар,– мовив вуйко,– але він може правити і з Сірого Саду, не тільки звідси. Присягни йому на вірність в обмін на замок, і сер Гарас захистить тебе.

– Я й сама себе здатна захистити. Вуйку, я – кракен. Я – Аша з дому Грейджоїв,– вона зіп’ялася на ноги.– Я хочу батьків престол, а не твій. Оці твої коси вигляд мають вельми загрозливий. Одна з них колись упаде й голову мені відітне. Ні, я сидітиму на Скелястому престолі.

– Тоді ти теж як ті круки, що кидаються на падло,– Родрик знову всівся за стіл.– Іди. Волію повернутися до архімейстра Марвина з його дослідженням.

– Скажеш мені, якщо він відшукає ще одну сторінку.

Вуйко – це вуйко. Його вже не змінити. «Але він припливе на Стару Весь, хай що зараз каже».

Команда вже має вечеряти в залі. Аша розуміла, що мусить приєднатися, обговорити збори на Старій Весі, поміркувати, що це для них усіх означатиме. Її люди, звісно, підтримають її. Але ж їй потрібні й усі решта: всі родичі Гарло, Волмарки, Стоунтрі. «Маю перетягнути їх на свій бік». Щойно її люди почнуть вихвалятися перемогою в Пущанському Насипі, а вони обов’язково почнуть, це повинно зіграти Аші на користь. Команда «Чорного вітру» відчуває якусь збочену гордість за звитяги своєї капітанші. Половина моряків любить її як доньку, половина мріє залізти їй між ноги, але і ті, і ті радо помруть за неї. «А я за них»,– думала Аша, штовхаючи плечем двері в кінці сходів і виходячи у залитий місяцем двір.

– Ашо? – відділилася від колодязя тінь.

Рука метнулася до чингала… і тут місячне світло перетворило темну постать на чоловіка в котиковій шубі. «Ще один привид».

– Трисе! Гадала, ти в залі.

– Хотів побачити тебе.

– Побачити щось конкретне? – вона посміхнулася.– Ну, ось я стою, цілком доросла. Дивися скільки схочеш.

– Жінка,– він наблизився.– Прегарна.

Тристифер Ботлі погладшав, відколи вони востаннє бачилися, але й досі чуприну мав неслухняну, як Аша пам’ятала, а очі великі й довірливі, як у морського котика. «Милі в нього очі, правда». В тому й проблема бідолашного Тристифера: занадто він милий для Залізних островів. «З обличчя гарний став»,– подумала Аша. Хлопчиком Трис потерпав через прищі. Аша так само, і це, можливо, і зблизило їх.

– Мені страшенно прикро через твого батька,– сказала вона йому.

– А мені – через твого.

«Чого б це?» – мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав хлопця геть з Пайку, годованцем до Бейлора Блектайда.

– То це правда – ти тепер лорд Ботлі?

– Номінально. Гарен загинув під Кейлінським Ровом. Один з бісів болотяних підстрелив його отруйною стрілою. Але як лорд я нічим не володію. Коли батько не підтримав претензій Воронячого Ока на Скелястий престол, той утопив його, а дядьків змусив переприсягнути на вірність йому. І навіть після цього половину батькових земель Юрон передав у Залізний Гай. Лорд Вінч перший прихилив коліно й визнав його королем.

Дім Вінчів мав на Пайку великий вплив, але Аша постаралася, щоб сум’яття не відбилося в неї на обличчі.

– Ніколи Вінч не мав такої мужності, як твій батько.

– Твій дядько його купив,– сказав Трис.– «Тиша» повернулася з повними трюмами скарбів. Срібло й перли, смарагди й рубіни, сапфіри завбільшки з яйця, а мішки натоптані монетами так, що з місця не зрушиш… Вороняче Око повсюди купує собі друзів. Лордом Ботлі назвався мій дядько Гермунд і тепер править у Лордпорті як підданий твого дядька.

– Законний лорд Ботлі – ти,– запевнила його Аша.– Коли я сяду на Скелястий престол, тобі повернуться всі землі твого батька.

– Як скажеш. Мені байдуже. Ти така вродлива в місячному світлі, Ашо! Доросла жінка, а я пригадую тебе худенькою дівчинкою з прищавим обличчям.

«Чого всім завжди кортить нагадати про прищі?»

– Я теж іноді пригадую…

«Тільки не з такою любов’ю, як ти». З п’ятьох хлопців, яких мати привезла на Пайк як годованців після того, як Нед Старк забрав єдиного її зацілілого сина собі в заручники, Трис за віком був до Аші найближчий. Він був не першим хлопцем, з яким вона поцілувалася, зате першим, хто розшнурував на ній шкірянку й ковзнув під низ пітною долонею – помацати її набубнявілі перса.

«Я б йому й більше дозволила, якби йому сміливості стало». Розквіт її жіночності припав на війну та збудив її жадання, але й перед тим Аші було цікаво. «Він був поряд, він був мого віку, він жадав мене, оце і все… ну, і ще місячне». Але вона вважала це коханням, аж поки Трис не почав розводитися про дітей, яких вона йому народить: щонайменше дюжину синів і кількоро дочок на додачу. «Не хочу я дюжину синів,– обурено сказала вона йому.– Я хочу пригод». А незабаром мейстер Кален застукав їх за тою грою, і юного Гристифера Ботлі відіслали у Чорноплин.

– Я писав тобі листи,– сказав Трис,– але мейстер Джозеран не хотів їх відсилати. Одного разу я заплатив оленя гребцю на торговій галері, яка прямувала у Лордпорт, і той пообіцяв мені вручити тобі мого листа.

– Обібрав тебе той гребець, а листа твого викинув у море.

– Цього я й боявся. І твоїх листів мені не віддавали.

«А я й не писала». Якщо по правді, вона зітхнула з полегшенням, коли Триса відіслали геть. На той час його незграбність уже почала їй набридати. Але такого йому чути не варто.

– Ейрон Мокрочубий скликав царезбори. Приїдеш, підтримаєш мене?

– З тобою – куди завгодно, але… лорд Блектайд каже, що царезбори – дурна й небезпечна затія. Вважає, що дядько твій просто нападе на присутніх і всіх повбиває, як колись Арон.

«Ну, цей божевільний може».

– Йому сили забракне.

– Не знаєш ти його сили. Він уже збирає людей на Пайку. Орквуди з Оркогори припливли двадцятьма лодіями, а Вузьколиций Джон Майр привів з собою ще дюжину. З ними і Ліворукий Лукас Код, і Гарен Пів-Гор, і Рудий Весляр, і Кемет Пайк на прізвисько Байстрюк, і Родрик Вільнонароджений, і Торволд Брунатнозуб…

– Ці люди небагато варті,– сказала Аша; вона їх знала всіх до одного.– Сини соляних жінок, онуки невільників. Коди… знаєш їхнє гасло?

– «Нехай усі нас зневажають»,– промовив Трис,– та якщо вони піймають тебе в свої сіті, помреш ти так само, як і в сітях повелителів драконів. Але є й гірші новини. Вороняче Око зі сходу привіз чорних чудовиськ… і чаклунів.

– Стрийко завжди любив диваків і дурнів,– мовила Аша.– Батько з ним вічно через це сварився. Хай чаклуни моляться своїм богам. А Мокрочубий помолиться нашим – і потопить їх усіх. То я отримаю твій голос на царезборах, Трисе?

– Мене всього, не тільки голос. Я твій довіку. Ашо, я хочу з тобою одружитися. Твоя леді-мати дає згоду.

Вона мало не застогнала. «Міг би спершу в мене запитати… от тільки відповідь тобі б не сподобалася».

– Я вже не якийсь там середній син,– провадив він.– Я – законний лорд Ботлі, як ти сама кажеш. А ти…

– А хто я – з’ясується на Старій Весі. Трисе, ми вже не діти, які горнуться одне до одного, не знаючи, що і як робиться. Ти гадаєш, що хочеш зі мною одружитися, та не мене ти хочеш.

– Тебе. Я мрію тільки про тебе. Ашо, присягаюся кістьми Наґи, я в житті не торкався іншої жінки.

– То йди торкнися одної-двох… ба й десятьох. Бо скількох чоловік торкалась я – не полічити. Когось вустами, але більшість топором.

Цноту вона втратила в шістнадцять років з вродливим білявим матросом на торговій галері, що припливла з Ліса. Він знав усього шість слів загальною мовою, і одне з них було «кохатися» – його вона і сподівалася почути. Потому Аші стало клепки піти до полісунки, яка навчила її запарювати місячний узвар, щоб не виріс живіт.

Ботлі заморгав, так наче не до кінця зрозумів її слова.

– Ти… Я гадав, ти чекатимеш. Але чому…– він потер вуста.– Ашо, ти з примусу?

– З такого примусу, що аж сорочку на коханці розірвала. Не потрібна тобі така дружина, повір мені на слові. Ти милий хлопчик, ти завжди таким був, але я зовсім не мила дівчинка. Якщо ми одружимося, дуже скоро ти мене зненавидиш.

– Ніколи! Ашо, я так за тобою тужив!

З неї було досить. Хвора мати, вбитий батько, нашестя дядьків – такого жодна жінка не витримає, а тут ще й закоханий цуцик на додачу.

– Пошукай собі бордель, Трисе. Там розвіють твою тугу.

– Та я ніколи…– він похитав голово.– Ми створені одне для одного, Ашо. Я завжди знав, що ти станеш моєю дружиною, матір’ю моїх синів,– він схопив її за руку.

І вмить чингал опинився в нього на горлі.

– Забери від мене руки, бо ти не доживеш до синів. Ну!

Коли Трис нарешті послухався, вона опустила клинок.

– Тобі потрібна жінка – дуже добре. Я тобі сьогодні в ліжко вкладу жінку. Уяви, що це я, якщо так тобі приємніше, але й не думай більше мене хапати. Я тобі королева, а не дружина. Добре затям.

Сховавши чингал у піхви, вона пішла геть, а Трис так і лишився стояти, і його шиєю помалу сповзала велика крапля крові, чорна у блідому світлі місяця.

Cepci

– Молю Сімох, щоб на королівське весілля не було дощу,– казала Джоселін Свіфт, шнуруючи сукню на королеві.

– Ніхто не хоче дощу,– мовила Серсі. Особисто їй хотілося мокрого снігу, ожеледиці, пронизливого вітру і громовиці, від якої здригнувся б кожен камінь у Червоній фортеці. Хотілося шторму, що пасував до її люті. Але до Джоселін вона мовила: – Тугіше. Тугіше затягуй, мала манірна дурепо.

Звісно, лютувала вона через весілля, але ж тупувата Свіфтова дівчина – безпечніша мішень. Томен не настільки міцно сидить на Залізному троні, щоб Серсі могла ризикувати, ображаючи Небосад. Принаймні поки Драконстон і Штормокрай вірні Станісу Баратеону, Річкорин не здається, а залізні нишпорять на морі, як вовки. Отож Джоселін доводиться пити чашу, яку Серсі залюбки піднесла б Марджері Тайрел та її страхітливій зморшкуватій бабусі.

На сніданок королева замовила на кухні два варені яйця, скибку хліба і горщик меду. Але, розбивши перше яйце, побачила всередині криваве напівсформоване курча – і мало не виблювала.

– Забери це і принеси мені глінтвейну,– звеліла вона Сенель. Холодне повітря пробирало до кісток, а попереду чекав довгий і неприємний день.

І Джеймі не покращив їй гумору, коли з’явився весь у білому й непоголений – повідомити, як саме він збирається вберегти її сина від отруєння.

– Поставлю людей на кухні наглядати, як готується кожна страва,– сказав він.– Золоті плащі сера Адама супроводжуватимуть слуг, коли ті носитимуть їжу на столи, щоб ніхто нічого не підкинув дорогою. Сер Борос куштуватиме кожну страву, перш ніж Томен бодай шматочок покладе до рота. А якщо й це все виявиться марним, у глибині зали сидітиме мейстер Балабар з проносним і антидотами до двадцятьох найпоширеніших отрут. Томен у безпеці, запевняю.

– У безпеці.

Слова ці гіркотою віддавалися в роті. Джеймі не розуміє. Ніхто не розуміє. Тільки Мелара була в наметі й чула каркання старої карги, а Мелара давно мертва.

– Тиріон не вбиватиме двічі в один спосіб. Для цього він занадто хитрий. Може, він просто зараз сидить під підлогою, слухає кожне наше слово та складає плани, як розітнути Томену горлянку.

– Хай так,– сказав Джеймі,– Але хоч які він складатиме плани, підрости не зможе. А Томена оточуватимуть найкращі лицарі у Вестеросі. Королівська варта захистить його.

Серсі глянула на рукав братової сорочки, загорнутий і заколотий над кикотем.

– Пригадую, як вправно вони захистили Джофрі, ці твої блискучі лицарі. Я хочу, щоб ти всю ніч лишався біля Томена, це зрозуміло?

– За дверима в нього стоятиме гвардієць.

Вона схопила його за руку.

– Не гвардієць. Ти. Просто в нього у спальні.

– На той раз, якщо Тиріон виповзе з коминка? Не виповзе.

– Це ти так кажеш. Може, ще скажеш, що вже знайшов у стінах усі таємні ходи? – (Вони обоє знали, що всіх ходів він точно не знайшов).– Я не лишу Томена з Марджері на самоті ані на мить.

– Вони й не лишаться на самоті. З ними-бо будуть її кузини.

– І ти. Наказую іменем короля.

Серсі взагалі не хотіла, щоб Томен спав з дружиною в одному ліжку, але Тайрели наполягли. «Чоловік і дружина мають у ліжку бути разом,– сказала королева колючок,– навіть якщо вони просто спатимуть і не більше. Постіль його світлості, без сумніву, вмістить двох». Леді Алері луною підхопила слова свекрухи: «Нехай діти зігрівають одне одного уночі. Це їх тільки зблизить. Марджері часто спить зі своїми кузинами. Вони співають, граються й, коли погасять свічки, пошепки діляться секретами».

«Як чудово,– сказала на це Серсі.– От хай і продовжують далі. У Дівосклепі».

«Її світлості краще знати,– мовила леді Оленна до леді Алері.– Вона-бо, зрештою, мати хлопчика, цього ми всі певні. Але ж на шлюбну ніч ви можете погодитися? Чоловік не може спати окремо від дружини шлюбної своєї ночі. Це до нещастя в подружньому житті».

Одного дня ти в мене дізнаєшся, що таке справжнє нещастя, подумки присяглася королева. «Одну цю ніч Марджері може поспати в Томеновому ліжку,– вимушено погодилася вона.– Але не більше».

«Ваша світлість така світла людина»,– відповіла на це королева колючок, і всі присутні обмінялися посмішками.

Серсі так вчепилася в руку Джеймі, що, певно, синці від пальців залишаться.

– Мені потрібні очі в спальні,– сказала вона.

– Побачити що? – поцікавився Джеймі.– Консумації не буде точно. Томен для цього ще занадто малий.

– А Осифер Плам був занадто мертвий, але це не завадило йому зробити жінці дитину, правда ж?

Брат мав розгублений вигляд.

– Хто такий Осифер Плам? Це батько лорда Філіпа чи… хто?

«Та він майже такий самий неук, як Роберт. Усі його мізки в тій руці були, що меча тримала».

– До біса Плама, просто запам’ятай те, що я тобі кажу. Присягнися, що стоятимеш біля Томена, аж поки не зійде сонце.

– Як накажеш,– озвався він так, наче всі її страхи – безпідставні.– Ти й далі збираєшся спалити Вежу правиці?

– Після бенкету,– сказала Серсі; на її думку, з усього весілля тільки цей момент зможе трохи її розважити.– У тій вежі вбили нашого лорда-батька. Я на неї дивитися не можу! А якщо боги милостиві, то дим ще й викурить з-під руїн кількох пацюків.

– Тиріона, ти хотіла сказати,– Джеймі закотив очі.

– І його, і Вейриса, і тюремника.

– Якби хтось із них ховався у вежі, ми б їх знайшли. Я ціле військо туди послав з ломами й молотками. Ми ламали стіни, здирали підлоги й відшукали півсотні таємних ходів.

– Звідки вам знати, що там ще півсотні не лишилося?

Деякі з таємних лазівок були такі вузенькі, що Джеймі довелося залучати пажів і малих конюших, щоб їх дослідити. Знайшли хід у чорні камери і якийсь бездонний мурований колодязь. Знайшли приміщення, повне черепів і пожовклих кісток, а ще – чотири мішки почорнілих срібняків з часів правління першого короля Вісериса. Знайшли тисячі пацюків… та не було серед них ні Тиріона, ні Вейриса, і Джеймі врешті-решт поклав пошукам край. Один хлопчина застряг у вузькому проході, почав верещати, і довелося його витягати за ноги. Інший упав у якусь шахту й ноги переламав. А двоє гвардійців, які досліджували бічне відгалуження тунелю, просто щезли. Інші гвардійці стверджували, що десь у глибині чують їхні далекі крики, та коли вояки Джеймі розвалили стіну, з того боку виявили тільки землю й каміння.

– Куць малий і хитрий. Може, він і досі в стінах. Якщо так, вогонь його викурить.

– Навіть якщо Тиріон і досі ховається в замку, він точно не у Вежі правиці. Ми від неї саму шкаралупу залишили.

– Якби ще й решту цього поганого замку отак роздовбати,– сказала Серсі.– По війні я на тому боці річки збудую новий палац.

Позавчора він наснився їй – пишний замок, оточений лісами й садами, за багато льє від смороду й гамору Королівського Причалу.

– Це місто – то просто якась помийна яма. Дай мені волю – я б узагалі перевела двір у Ланіспорт і правила королівством з Кичери Кастерлі.

– Це ще безглуздіше, ніж палити Вежу правиці. Поки Томен сидить на Залізному троні, королівство бачить у ньому законного короля. Сховай його в Кичері – і він стане просто ще одним претендентом на престол, як ото Станіс.

– Це я добре розумію,– гостро відтяла королева.– Я ж кажу: була б моя воля, але я не збираюся переводити двір у Ланіспорт. Ти зажди такий тупий був – чи втрата руки так на тебе діє?

Джеймі не звернув уваги.

– Якщо полум’я з вежі перекинеться далі, ти цілий замок спалити можеш – вмисно чи невмисно. Дикополум’я – штука підступна.

– Лорд Галін запевнив мене, що його піроманти здатні контролювати вогонь,– сказала Серсі. Гільдія алхіміків уже два тижні готує нову порцію дикополум’я.– Нехай весь Королівський Причал бачить вогнисько. Це стане уроком для наших ворогів.

– Ти мені зараз Ейриса нагадуєш.

У неї роздулися ніздрі.

– Тримайте язика на припоні, сер.

– Я теж тебе кохаю, люба сестро.

«А як могла я кохати таке жалюгідне створіння?» – подумала Серсі, коли він пішов. «Він – твій близнюк, твоя тінь, твоя половинка»,– прошепотів інший голос. «Колись був,– подумала вона,– більше – ні. Він став мені чужий».

Порівняно з розкішшю церемонії Джофрі, весілля короля Томена було скромним, ба навіть маленьким. Ще одного бучного свята не хотів ніхто, тим паче королева, платити теж не хотів ніхто, тим паче Тайрели. Отож юний король узяв Марджері Тайрел за дружину в королівському септі Червоної фортеці у присутності менш як сотні гостей, тоді як шлюб його брата з тою самою жінкою відбувався на очах тисячі гостей.

Наречена була гарна – весела та вродлива, а наречений – пухкенький і з дитячим личком. Він промовив обітниці тоненьким дитячим голоском, присягнувши вже двічі овдовілій дочці Мейса Тайрела в коханні й вірності. Марджері вбрала ту саму сукню, що й на весілля з Джофрі,– невагому й витончену, з шовку барви слонової кістки, прикрашену мирським мереживом і дрібненькими перлами. Сама Серсі й досі була в чорному на знак жалоби за своїм убитим первістком. Удова може радіти, пити, танцювати, геть забувши про Джофа, а от мати так легко про нього не забуде.

«Неправильно все це,– думала Серсі.– Занадто вже рано». Рік, два роки можна було й почекати. Небосад мав би вдовольнитися й заручинами. Серсі озирнулася на Мейса Тайрела, який стояв поміж дружиною і матір’ю. «Ви мене примусили терпіти цю пародію на шлюб, мілорде, і я це вам ще пригадаю».

Коли прийшов час обмінюватися плащами, наречена граційно опустилася навколішки, й Томен накрив їй плечі важким злототканим чудовиськом, яким укрив Роберт плечі Серсі на їхнє весілля,– на спині оніксом вишитий був вінценосний олень дому Баратеонів. Серсі хотіла використати тонкий червоний шовковий плащ з весілля Джофрі. «Цього плаща вдягнув мій батько моїй матері в день їхнього весілля»,– пояснила Серсі Тайрелам, але королева колючок і цю пропозицію відхилила. «Оця старинка? – мовила карга.– Трохи він уже потертий і… нещасливий, насмілюся сказати. Та й чи не більше пасує олень законному сину короля Роберта? За моїх часів наречена вдягалася в кольори чоловіка, а не його матері».

Дякуючи Станісу і його брудному листу, щодо Томенового походження тепер переповідали багато пліток. Серсі не наважилася роздмухувати вогонь, наполягаючи, щоб син вбирав наречену в ланістерівський кармазин, отож довелося чемно погодитися. Але сам вигляд отого всього золота й онікса викликав у неї хвилю обурення. «Що більше Тайрели отримують, то більше вимагають».

Коли прозвучали всі обітниці, король і його новоявлена королева вийшли з септу – приймати вітання.

– У Вестеросі тепер дві королеви, і нова не менше вродлива, ніж стара,– прогуркотів Лайл Крейкгол, не лицар, а чистий йолоп, який частенько нагадував Серсі її сумної пам’яті чоловіка. Кортіло дати йому ляпаса. Гайлз Розбі хотів поцілувати їй руку, але тільки пальці обкашляв. Лорд Редвин цьомнув її в щічку, а Мейс Тайрел розцілував у обидві. Великий мейстер Пайсел сказав, що це не сина вона віддала, а ще одну дочку надбала. Бодай вдалося уникнути сльозливих обіймів леді Танди. Не з’явився ніхто зі Стоуквортських пані, й королева за це була їм дуже вдячна.

Одним з останніх підійшов Кеван Ланістер.

– Я так розумію, ти їдеш від нас на інше весілля,– сказала до нього королева.

– Нарешті Глиба викинув зломлених із замку Дарі,– озвався той.– Нас чекає там Ланселева наречена.

– Твоя леді-дружина приїде на весілля?

– У приріччі досі небезпечно. Ще блукають повсюди покидьки Варго Гоута, та й Берик Дондаріон по черзі вішає Фреїв. А це правда, що до нього приєднався Сандор Кліган?

«Він про це звідки знає?»

– Так кажуть. Але повідомлення дуже плутані.

Вчора ввечері прилетів птах із септиря на острові в гирлі Тризуба. Банда беззаконників вчинила жорстокий напад на сусіднє містечко Варниця, і дехто з виживанців запевняє, що серед нальотчиків був галасливий бузувір у шоломі у формі собачої голови. Він начебто вбив дюжину людей і зґвалтував дванадцятирічну дівчинку.

– Без сумніву, Лансель вистежить Клігана й лорда Берика, щоб відновити у приріччі королівський мир,– мовила Серсі.

Сер Кеван кілька секунд дивився їй в очі.

– Мій син не зможе впоратися з Сандором Кліганом.

«Ну, бодай у цьому ми з тобою згодні».

– А його батько?

Дядько стиснув вуста.

– Якщо Кичера Кастерлі не потребує моїх послуг…

«Твої послуги потрібні були тут». Серсі вже призначила каштеляном Кичери кузена Даміона Ланістера, а іншого кузена, сера Давена Ланістера,– хранителем Заходу. «Зневага не минається дарма, дядьку».

– Привезіть нам голову Сандора – і я певна у вдячності його світлості. Джофу, може, й подобався Гончак, а от Томен його завжди боявся… і, схоже, небезпідставно.

– Якщо пес зривається з ланцюга, провина лежить на його господарі,– мовив сер Кеван. А тоді розвернувся й пішов геть.

Джеймі провів сестру в малу залу, де вже готувався бенкет.

– Це ти в усьому винен,– шепотіла вона дорогою.– Нехай одружаться, сказав ти. Марджері мала б оплакувати Джофрі, а не шлюбити його брата. Мала б горювати, як я. Не вірю я, що вона цнотлива. Ренлі мав прутень, хіба ні? Він же Робертів брат, він точно мав прутень. Якщо ота бридка стара гаргара вважає, що я дозволю, аби мій син…

– Зовсім скоро ти позбудешся леді Оленни,– тихо урвав її Джеймі.– Завтра вона повертається у Небосад.

– Це так вона каже.

Серсі не вірила жодним обіцянкам Тайрелів.

– Вона їде,– наполягав брат.– Мейс забирає половину війська у Штормокрай, а друга половина повертається в Розлоги з сером Гарланом, щоб таки підтвердити його право на Ясноводу Фортецю. Ще кілька днів – і з руж на Королівському Причалі залишаться тільки Марджері зі своїми фрейлінами та кілька гвардійців.

– І сер Лорас. Чи ти забув про свого побратима?

– Сер Лорас – лицар королівської варти.

– Сер Лорас настільки Тайрел, що в нього сеча ружами пахне. Йому взагалі не можна було білого плаща давати.

– В цьому я з тобою згоден: свій вибір я б на ньому теж не зупинив. Але зі мною ніхто не радився. Однак Лорас, думаю, служитиме добре. Цей плащ змінює чоловіка.

– Тебе він точно змінив, і не на краще.

– Я теж тебе кохаю, люба сестро,– Джеймі притримав перед нею двері, а тоді провів її до почесного столу, де вона всілася поряд з кріслом короля. З другого боку Томена приготували крісло для Марджері, теж на почесному місці. Коли дівчина увійшла під руку з маленьким королем, то не забула зупинитися біля Серсі, розцілувати її в обидві щоки й обійняти.

– Ваша світлосте,– заговорила Марджері нахабно,– я почуваюся так, наче тепер у мене з’явилася друга мама. Сподіваюся, ми дуже зблизимося – нас поєднає любов до вашого любого синочка.

– Я любила обох синів.

– В молитвах я ніколи не забуваю і про Джофрі,– сказала Марджері.– Я ніжно його кохала, тільки не отримала можливості краще його пізнати.

«От брехуха,– подумала королева.– Якби ти бодай на мить закохалася в нього, то так непристойно не квапилася б одружуватися з його братом. Корона – ось що тобі було потрібно». Вона ледве стрималася, щоб не дати ляпаса цій зарум’яненій нареченій просто на помості, на очах у половини двору.

Як і служба в септі, весільний бенкет теж був скромний. Усі приготування взяла на себе леді Алері: Серсі не витримала б цього страшного завдання ще раз – після того, чим закінчилося весілля Джофрі. Подавали тільки сім страв. Поміж стравами гостей розважали Маслозад і Сновида, а в той час як гості їли, грала музика. Послухали скрипку й волинку, флейту і лютню, арфу. Єдиним співцем був якийсь фаворит Марджері – хвацький життєрадісний юнак, вдягнений у всі відтінки блакиті; назвався він Блакитним Бардом. Заспівавши кілька пісень про кохання, він пішов геть.

– Яке розчарування! – голосно зазначила леді Оленна.– А я сподівалася послухати «У Кастамері дощ».

Скільки б не дивилася Серсі на старуху, а перед очима плавало обличчя Магі Ропухи – зморшкувате, моторошне й мудре. «Та всі літні жінки схожі між собою,– намагалася Серсі вмовити себе,– от і все». Якщо по правді, то горбата чаклунка геть не схожа була на королеву колючок, однак чомусь оця гидка посмішечка леді Оленни мов перенесла Серсі в намет Магі. Вона досі пам’ятала той запах, п’янкий від дивних східних прянощів, пам’ятала м’якість ясен Магі, коли та смоктала кров з пальця Серсі. «Королевою ти будеш,– пообіцяла стара з вустами досі мокрими, червоними й блискучими,– поки не з’явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».

Серсі через Томенову голову глянула на Марджері, яка сміялася, сидячи поряд зі своїм батьком. «Так, вона гарненька,– довелося визнати,– але це лише через молодість. Навіть селючки замолоду гарненькі – поки ще свіжі, невинні й незіпсуті, й багато в кого з них каштанові коси та карі очі, як і в неї. Тільки дурень може сказати, що вона вродливіша за мене». Але на світі повно дурнів. І при дворі її сина теж.

І коли виголосити перший тост підвівся Мейс Тайрел, її гумор не поліпшився. Тайрел високо підніс золотий кубок, усміхаючись до своєї гарненької донечки, і прогуркотів:

– За короля і королеву!

Вівці забекали одностайно з ним.

– За короля і королеву! – кричали вони, цокаючись кубками.– За короля і королеву!

Вибору не було – довелося Серсі випити разом з усіма, тільки дуже хотілося, щоб оті всі гості зліпилися в одне обличчя, й тоді б вона хляпнула вино просто їм в очі, щоб нагадати, що це вона – справжня королева. Єдиний з Тайрелових підлабузників, який ще пам’ятав про неї, Пакстер Редвин, підвівся, похитуючись, щоб теж виголосити тост.

– За обох королев! – проскрекотав він.– Нову і стару!

Серсі випила декілька кухлів вина, а от їжу тільки по золотій тарілці розмащувала. Джеймі їв ще менше і взагалі рідко присідав на своє місце на помості. «Він так само нервується, як і я»,– збагнула королева, спостерігаючи, як він гасає залою, здоровою рукою відсуваючи гобелени, щоб пересвідчитися – за ними ніхто не ховається. Навколо будівлі на чатах розставлені ланістерівські списники, знала Серсі. Сер Озмунд Кетлблек охороняв одні двері, сер Мірин Трант – другі. За кріслом короля стояв Балон Свон, за кріслом королеви – Лорас Тайрел. На бенкеті ніхто не мав мечів, тільки білі лицарі.

«Мій син у безпеці,– запевняла себе Серсі.– Нічого йому не станеться – не тут і не зараз». Та щоразу як вона дивилася на Томена, перед очима поставала картина, як Джофрі хапається руками за горло. А коли Томен закашлявся, у королеви на мить перестало битися серце. Кинувшись до нього, вона збила з ніг служницю.

– Просто вино пішло не в те горло,– запевнила її Марджері, всміхаючись. Узявши Томена за руку, вона поцілувала йому пальчики.– Мій маленький коханий має пити меншими ковточками. Бачите, ви до смерті налякали свою леді-матір.

– Вибач, мамо,– присоромлено мовив Томен.

Серсі більше не витримувала. «Ніхто не повинен бачити, як я плачу»,– подумала вона, відчувши, як на очі накочуються сльози. Проминувши сера Мірина Транта, вона вийшла з чорного ходу. І тільки опинившись на самоті, попід лойовою свічкою, дозволила собі схлипнути – раз, удруге. Жінка має право на сльози, королева – ні.

– Ваша світлосте! – почувся ззаду голос.– Я не заваджу?

Голос був жіночий, зі східним акцентом. На мить Серсі перелякалася, що це до неї з могили заговорила Магі Ропуха. Та була це лише Мерівезерова дружина – чорноока красуня, з якою лорд Ортон побрався у вигнанні та привіз потім додому, в Довгостіл.

– У малій залі надто задушливо,– почула Серсі власні слова.– У мене від диму очі сльозяться.

– І в мене, ваша світлосте,– мовила леді Мерівезер; на зріст вона була висока, як і королева, тільки не білява, а темна: коси як воронове крило й оливкова шкіра, і на десяток років молодша. Жінка простягнула королеві блакитного шовкового носовичка з мереживом.– У мене самої син. Коли він одружуватиметься, боюся, я ріки сліз наплачу.

Серсі витерла щоки, лютуючи, що її сльози хтось побачив.

– Дякую,– сухо мовила вона.

– Ваша світлосте, я…– мирсянка стишила голос.– Ви маєте дещо знати. Ваша служниця підкуплена. Переповідає леді Марджері все, що ви робите.

– Сенель? – у королеви від наглої люті аж у животі замлоїло. Невже вона взагалі нікому не може довіряти? – Ви в цьому впевнені?

– Приставте до неї стеження. Марджері ніколи не зустрічається з нею особисто. Її ворони – кузини, це вони носять повідомлення. Іноді Елінор, іноді Алла, іноді Меґа. Всі вони для Марджері як сестри. Зустрічаються в септі, наче прийшли молитися. Поставте завтра свою людину на галереї – і вона побачить, як біля вівтаря Діви Сенель шепочеться з Меґою.

– Якщо це правда, навіщо ви це розповідаєте мені? Ви ж теж компаньйонка Марджері. Чого ж ви її зраджуєте? – Серсі навчилася підозріливості ще в батька на колінах: це теж може бути пастка – брехня, щоб посварити лева й ружу.

– Довгостіл, може, і присягав Небосаду,– відповіла жінка, мотнувши чорними косами,– але я з Мира, я віддана тільки чоловіку і сину. І роблю, як їм буде найкраще.

– Зрозуміло.

У тісняві коридору королева занюхала парфуми своєї візаві – мускусний аромат, який відгонив мохом, землею і польовими квітами. А крізь нього пробивалося честолюбство. «Вона давала свідчення на Тиріоновому суді,– зненацька пригадала Серсі.– Бачила, як Куць підкинув отруту Джофу в кубок, і не побоялася про це розповісти».

– Я перевірю,– пообіцяла королева.– Якщо ви кажете правду, отримаєте винагороду.

«А якщо брешете, лишитеся без язика, а отой ваш лорд-чоловік – без земель і золота».

– Ваша світлість дуже ласкава. І прегарна,– посміхнулася леді Мерівезер. Зуби вона мала білі, а вуста – повні й темні.

Повернувшись у малу залу, королева побачила, що брат неспокійно ходить туди-сюди.

– Просто ковток вина пішов не в те горло. Але я теж перелякався.

– У мене в нутрі все у вузол скрутилося, я їсти не можу,– загарчала на нього королева.– Вино на смак – наче жовч. Це весілля – то помилка.

– Весілля було необхідне. А хлопчик у безпеці.

– Дурень! Жодна людина, вдягаючи корону, не може бути в безпеці.

Серсі роззирнулася залою. Мейс Тайрел реготав серед своїх лицарів. Лорди Редвин і Рован нишком про щось перемовлялися. Сер Кеван сидів замислено в глибині зали над кубком вина, а Лансель щось шепотів до септона. Сенель рухалася вздовж столу, наповнюючи кухлі кузин королеви вином червоним, наче кров. Великий мейстер Пайсел задрімав. «Не можу я тут ні на кого покластися, навіть на Джеймі,– похмуро подумала королева.– Треба всіх їх вимести геть і оточити короля моїми людьми».

Потому як подали та прибрали солодощі, горіхи й сири, Марджері з Томеном пішли до танцю; кружляючи залою, вигляд вони мали трохи кумедний. Тайрелівна на дві голови вища за свого малолітнього чоловіка, та й Томена не назвеш зграбним танцюристом – нема в ньому природної грації Джофрі. Але він щиро старався і, здається, не помічав, яку влаштував виставу. Причому щойно його покинула панна Марджері, як за нього взялися її кузини, одна по одній, наполягаючи, що його світлість має потанцювати і з ними. «Поки вони натанцюються, він уже почне шпортатися й шаркати, як дурень,– подумала Серсі обурено, спостерігаючи за цим.– Половина двору позаочі сміятиметься з нього».

Поки Алла, Елінор і Меґа по черзі танцювали з Томеном, Марджері кружляла залою спершу зі своїм батьком, а потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був у білих шовках, з поясом із золотих руж і нефритовою ружею на застібці плаща. «Вони майже як близнюки»,– подумала Серсі, роздивляючись їх. Сер Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі карі очі, такі самі густі каштанові кучері, що вільно спадали на плечі, таку саму чисту гладеньку шкіру. «Трохи прищів могли б навчити їх скромності». Лорас був вищий, з ріденьким каштановим пушком на щоках, Марджері мала гарні жіночі форми, та в усьому іншому вони схожі були навіть більше, ніж Серсі з Джеймі. І це її теж дратувало.

Ці міркування урвав її власний близнюк.

– Ваша світлість не пошанує свого білого лицаря танцем?

Серсі кинула на нього спопеляючий погляд.

– Щоб ти по мені тим своїм кикотем возив? Ні. Але я дозволю тобі налити мені вина. Якщо, звісно, зможеш зробити це, не розплескавши.

– Такий калічка, як я? Оце навряд чи,– він пішов геть – робити ще один обхід зали. Довелося наповнювати кубок самій.

Відмовила Серсі й Мейсу Тайрелу, а згодом і Ланселю. Решта вже натяк зрозуміли, тож більше ніхто до неї не підходив. «Наші добрі друзі й лояльні лорди». Та Серсі не може навіть довіряти західнякам, батьковим присяжним мечам і прапороносцям! Особливо якщо її рідний дядько змовляється з ворогами…

Марджері танцювала зі своєю кузиною Аллою, Меґа – з сером Толадом Довганем. Інша кузина, Елінор, пила вино з юним вродливим Дрейфмаркським Байстрюком – Ораном Вотерзом. Це вже не вперше королева звернула увагу на Вотерза – стрункого юнака з сіро-синіми очима й довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли вона вперше його побачила, на якусь мить їй навіть привиділося, що це Рейгар Таргарієн повстав з попелу. «Це все через волосся,– сказала вона собі.– Він і наполовину не такий вродливий, яким був Рейгар. Обличчя занадто вузьке, а ще ота ямочка на підборідді…» Веларіони – нащадки давніх валірійців, деякі з них мають таке саме сріблясте волосся, як колишні королі-дракони.

Томен повернувся в крісло – поїсти яблучного пирога. Дядькове крісло стояло порожнє. Зрештою королева очима відшукала дядька в куті – він розмовляв з сином Мейса Тайрела – Гарланом. «Про що це вони можуть говорити?» У Розлогах сера Гарлана величають Галантним, але йому Серсі довіряла не більше, ніж Марджері чи Лорасу. Вона ще не забула золотий, якого Кайберн відшукав під нічним горщиком у тюремника. «Золота долоня Небосаду. А Марджері шпигує за мною». Коли підійшла Сенель, щоб наповнити їй кубок, королева заледве стрималася, щоб не вчепитися їй у горлянку й не задушити. «Навіть не думай мені всміхатися, мала зрадлива сучко. Ото ти в мене проситимешся, коли я за тебе візьмуся!»

– Думаю, на сьогодні королеві вже досить вина,– почувся голос брата Джеймі.

«Недосить,– подумала королева.– Всього вина на світі не стане, щоб я витерпіла це весілля до кінця». Вона так стрімко скочила на ноги, що мало не впала. Джеймі притримав її, підхопивши під руку. Випручавшись, вона поплескала в долоні. Музика стихла, голоси замовкли.

– Лорди й леді,– гукнула Серсі,– ласкаво прошу вас надвір – запалимо свічку, щоб відсвяткувати союз Небосаду й Кичери Кастерлі, а також нову добу миру й достатку для Сімох Королівств.

Темна й занедбана стояла Вежа правиці, зяючи дірами, де колись були дубові двері й віконниці. Та навіть зруйнована і зневажена, вона мала загрозливий вигляд, нависаючи над зовнішнім двором. Виходячи з малої зали, гості мали пройти в її тіні. Звівши погляд, Серсі побачила, як зубці на її стінах вгризаються в осінній місяць-повню, й чомусь подумала про те, скільки правиць скількох королів мешкали тут за останні три сторіччя.

Ярдів за сто від вежі королева зупинилася, щоб відсапатися й позбутися запаморочення.

– Лорде Галіне! Можете починати.

Галін Піромант, пробурмотівши «гм-м-м», помахав смолоскипом, якого тримав у руці,– й лучники на мурах напнули луки, посилаючи дюжину запалених стріл у порожні вікна.

Вежа зі свистом спалахнула. За мить її нутро ожило від світла – червоного, жовтого, рудого… і зеленого, лиховісного темно-зеленого кольору жовчі, нефритів і посліду піромантів. «Речовина» – ось як її називали алхіміки, а простолюд дав їй назву «дикополум’я». У Вежі правиці його було п’ятдесят горщиків, а ще дрова, діжки смоли й залишки земних скарбів, що належали карлику на ім’я Тиріон Ланістер.

Королева відчувала жар зеленого полум’я. Піроманти кажуть, є тільки три речі, що дають більше жару, ніж речовина: драконове полум’я, вогонь у надрах землі й літнє сонце. Коли перші гарячі язики вилетіли з вікон, облизуючи стіни, деякі леді ахнули. Інші звеселилися, піднімаючи тости.

«Яка краса,– подумала королева,– таким прекрасним був Джофрі, коли його вперше поклали мені на руки». З жодним чоловіком не було їй так добре, як із сином, коли він уперше присмоктався їй до пипки.

Томен розширеними очима дивився на вогонь, водночас зачаровано і злякало, поки Марджері не прошепотіла йому щось на вухо – і він не розсміявся. Деякі з лицарів почали закладатися, як скоро вежа рухне. Лорд Галін, мугикаючи собі під ніс, гойдався на п’ятах.

Серсі пригадалися всі королівські правиці, з якими вона стикалася за ці роки: Оуен Мерівезер, Джон Конінтон, Карлтон Челстед, Джон Арин, Едард Старк, брат Тиріон. І батько, лорд Тайвін Ланістер,– передусім батько. «Всі вони зараз горять,– казала вона собі, смакуючи цю думку.– Всі вони мертві, всі горять з усіма своїми інтригами, змовами та зрадами. Сьогодні мій день. Мій замок і моє королівство».

Зненацька Вежа правиці застогнала, ще й так гучно, що різко урвалися всі розмови. Каміння затріщало й луснуло, і верхня частина зубчастої стіни відвалилася й рухнула з гуркотом, від якого здригнувся пагорб, а вгору злетів стовп пилу й диму. В пролам у кам’яній кладці ввірвалося свіже повітря, і вогонь бухнув угору. Зелене полум’я стрибнуло в небо й закружляло. Томен відсахнувся, але Марджері взяла його за руку й мовила:

– Дивіться, полум’я танцює. Як-от щойно ми з вами танцювали, коханий.

– Танцює,– зачудовано повторив Томен.– Мамо, дивися, полум’я танцює.

– Бачу. Лорде Галіне, скільки горітиме вогонь?

– Усю ніч, ваша світлосте.

– Нічогенька свічечка, тут не заперечиш,– сказала леді Оленна Тайрел, яка стояла поміж Лівого і Правого, спираючись на ковіньку.– Освітить нам дорогу в спальню. Старі кістки вже втомилися, та й молодим досить розваг на один вечір. Час вкладати короля й королеву в ліжко.

– Так,– Серсі жестом підкликала Джеймі.– Лорде-командувачу, прошу, проведіть короля і його маленьку королеву в ліжко.

– Як зволите. І вас також?

– Нема потреби,– сказала Серсі, яка після такого пожвавлення все одно заснути б не змогла. Дикополум’я очищало її, випалювало лють і страх, наповнювало рішучістю.– Вогонь такий чарівний! Хочу трохи помилуватися.

– Не варто тобі лишатися тут самій,– завагався Джеймі.

– Я буду не сама. Сер Озмунд може лишитися зі мною й охороняти. Твій побратим.

– Як забажає ваша світлість,– сказав Кетлблек.

– Вона бажає,– Серсі взяла його під руку, й отак пліч-о-пліч вони дивилися, як лютує вогонь.

Заплямований лицар

Ніч видалася несподівано холодною, навіть як на осінь. Поривчастий вологий вітер кружляв провулками, здіймаючи куряву. «Північний вітер, пронизливий». Сер Арис Окгарт натягнув каптур на обличчя. Недобре буде, якщо його впізнають. Два тижні тому в місті-тіні зарізали купця – безневинного чолов’ягу, який приїхав у Дорн по фініки, та замість сухофруктів знайшов тут смерть. Єдиним його злочином було те, що приїхав він з Королівського Причалу.

«А в мені юрма побачить ще гіршого ворога». Зараз Окгарт би замалим не зрадів нападу. Рука опустилася на руків’я довгого меча, який ховався в брижах двошарового лляного плаща: верхній шар прикрашали бірюзові смуги й рядочки золотих сонць, а нижній – легший – був жовтогарячий. Дорнське вбрання було зручне, але батько, якби дожив, обурився б, що син отак одягнений. Він-бо родом був з Розлогів, і дорняни – відвічні його вороги, як засвідчують гобелени в Старому Дубі. Заплющуючи очі, Арис досі їх бачив мов навіч. Лорд Едгеран Щедрий сидить серед пишноти, а під ногами в нього – ціла гора голів дорнян… Княжий коридор, трилистя пронизане дорнськими списами, а Алестер, востаннє набравши повітря в груди, сурмить у бойовий ріжок… Сер Олівар Зелений Дубок, весь у білому, гине за Юного Дракона… «Дорн не місце для Окгарта».

Ще до смерті княжича Оберина лицар завжди почувався тривожно, коли виходив за межі Сонцеспису – у провулки міста-тіні. Він відчував на собі очі, хай куди йшов,– маленькі чорні дорнські очі, що роздивлялися його з ледь прихованою ворожістю. Крамарі зажди намагалися його надурити, а іноді він підозрював, що шинкарі плюють йому в кухоль. Одного разу зграйка малих голодрабців почала жбурляти в нього каміння, тож довелося розганяти їх, витягнувши меча. Смерть Червоного Гада тільки розпалила дорнян, хоча на вулицях стало трохи спокійніше відтоді, як князь Доран ув’язнив гадюк у вежі. Та все одно: вдягнути відкрито білий плащ у місто-тінь – біду на себе накликати. Тих плащів Арис привіз із собою три: два вовняні – легкий і цупкий, а третій – з тонкого білого шовку. І без одного з тих плащів на плечах він почувався мов голий.

«Ліпше голий, ніж мертвий,– сказав собі Арис.– Я й досі лицар королівської варти, навіть без плаща. І вона має це поважати. Треба, щоб вона це зрозуміла». Він би в житті не дозволив втягнути себе в таке, але ж як співається: кохання з тебе зробить дурня.

Місто-тінь біля підніжжя Сонцеспису часто в спекотні дні здавалося знелюднілим, і тільки мухи дзижчали на курних вулицях, та щойно западав вечір, ті вулиці оживали. Проходячи попід жалюзійними вікнами, сер Арис почув музику, а деінде хтось настукував на пальчикових барабанах швидкий ритм танку списів, і ніч починала пульсувати. На перетині трьох провулків, попід другою з трьох Серпантинових стін, з балкона гукнула повія. З убрання на ній були хіба коштовності й олія на шкірі. Зиркнувши на неї, Арис похилив плечі й рушив далі, в зуби вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі! Тіло зраджує навіть найшляхетніших з нас». Він подумав про Бейлора Благословенного, який голодуванням доводив себе до непритомності, щоб притлумити хіть, яка його ганьбила. Арису теж так робити?

В арці стояв коротун – смажив на жаровні шматки зміїного м’яса, перевертаючи їх дерев’яними щипцями, коли з одного боку з’явиться скоринка. Від пікантного аромату в лицаря аж очі засльозилися. В найкращий зміїний соус завжди дають краплину отрути, чув він, на додачу до гірчичного зерня й драконячого перцю. Мірселла полюбила дорнську кухню так само швидко, як і свого дорнського княжича, і час до часу, щоб потішити її, сер Арис теж міг скуштувати страву-другу. Але від їжі горіло в роті, хотілося ковтнути вина, а коли Арис хотів усе виблювати, пекло ще гірше. А от маленькій королівні подобалося.

Мірселлу він залишив у її покоях: сидячи навпроти княжича Тристана, вона схилилася над гральним столиком, пересуваючи пишно оздоблені фігури по квадратиках з нефриту, сердоліку й лазуриту. Повні губки Мірселла трішки розтулила, а зелені очі зосереджено примружила. Гра називалася сивас. У Дощаницю гру привезли на торговій галері з Волантиса, а зеленокровицькі сироти рознесли її по всій ріці. Дорнський двір просто обожнював цю гру.

А сера Ариса вона доводила до божевілля. Фігур було десять, усі вони ходили по-різному, а дошка щоразу мінялася в залежності від того, як гравці розставлять квадратики на своїй половині. Княжич Тристан на льоту підхопив суть гри, і Мірселла теж навчилася, щоб грати з ним. Їй ще не виповнилося й одинадцяти, а її судженому – вже тринадцять років, однак останнім часом більше вигравала саме вона. Але Тристан, схоже, цим не переймався. Ці двоє дітлахів були геть не схожі: він – з оливковою шкірою і прямим чорним волоссям, вона – біла як молоко та з золотими кучерями,– світла й темний, як королева Серсі й король Роберт. Сер Арис тільки сподівався, що дорнський хлопчина принесе Мірселлі більше радості, ніж приніс її матері лорд штормових земель.

Не хотілося залишати її, хоча в замку їй нічого не загрожувало. В її покої у Вежі сонця вело тільки двоє дверей, і на кожних сер Арис поставив по двоє вартових – гвардійців з ланістерівської замкової варти, які приїхали з ними з Королівського Причалу, перевірених у бою, твердих і відданих до шпику кісток. З Мірселлою були служниці й септа Еглантіна, а з княжичем Тристаном – його присяжний щит, сер Гаскойн Зеленокровицький. «Ніхто її не зачепить,– запевнив себе сер Арис,– а за два тижні ми вже поїдемо».

Так пообіцяв князь Доран. Хоча Ариса вразило, наскільки постарів і ослабнув князь Дорнський, у князевому слові він не сумнівався. «Перепрошую, що не зміг зустрітися з вами раніше й познайомитися з королівною Мірселлою,– сказав йому Мартел, коли Ариса провели до нього у світлицю,– але, маю надію, моя донька Аріанна прийняла вас у Дорні гостинно».

«Так, князю»,– відповів Арис, тільки й сподіваючись, що рум’янець сорому не зрадить його.

«Наші краї суворі й бідні, але й красиві. Шкода, що з усього Дорну ви бачили тільки Сонцеспис, але, боюся, виходити поза мури небезпечно і вам, і вашій королівні. В нас, дорнян, кров гаряча, ми легко гніваємося, але важко пробачаємо. Я б радо запевнив вас, що це тільки гадюки так прагнуть війни, але я не хочу вам брехати, сер. Ви ж чули, як на вулицях простолюд підбурював мене скликати списи. Боюся, половина моїх лордів з цим погоджується».

«А ви, князю?» – наважився запитати лицар.

«Давним-давно матір учила мене, що тільки дурень починає війну, якої йому не виграти,– відповів князь Доран; якщо пряме запитання й образило його, він це добре приховав.– Але мир – штука тендітна… тендітна, як ваша королівна».

«Тільки чудовисько скривдить дівчинку».

«Моя сестра Елія мала таку саму дівчинку. Її звали Рейніс. Вона теж була королівною,– зітхнув князь.– Люди, які застромлять ножа в королівну Мірселлу, не зичать зла особисто їй – так само як Ейморі Лорч не зичив зла Рейніс, убиваючи її,– якщо це він її вбив. Ці люди просто хочуть вимусити мене до війни. Якщо Мірселла загине в Дорні, перебуваючи під моїм захистом, хто повірить моїм запереченням?»

«Поки я живий, Мірселлу ніхто не скривдить».

«Шляхетна обітниця,– відказав Доран Мартел з легенькою посмішкою,– але ж ви один, сер. Я мав надію, що, ув’язнивши своїх упертих племінниць, трохи заспокою збурення, але насправді хіба що загнав тарганів під циновку. Щоночі я чую, як вони перешіптуються, нагострюючи ножі».

А він боїться, збагнув тоді сер Арис. І руки в нього трусяться. Князь Доран переляканий! Арису забракло слів.

«Перепрошую, сер,– провадив князь Доран.– Я змарнілий і знесилений, і буває… Сонцеспис своїм гамором, брудом і смородом утомлює мене. Щойно дозволять обов’язки, я повернуся у Водосад. І тоді я заберу королівну Мірселлу з собою». Не встиг лицар заперечити, як князь підніс руку з червоними й набряклими суглобами. «Ви теж поїдете з нами. І септа, і служниці, і ваші гвардійці. Мури Сонцеспису міцні, але під ними розкинулося місто-тінь. Та й у замок щодня приходять сотні людей. Водосад – це мій рай. Його збудував князь Марон як весільний дарунок своїй таргарієнській нареченій, щоб відзначити союз Дорну з Залізним троном. Осінь там просто чарівна… спекотні дні, прохолодні ночі, солоний бриз із моря, фонтани й водойми. А ще там є інші діти – хлопчики й дівчатка високого шляхетного походження. Мірселла там зможе гратися з однолітками. Там їй не буде самотньо».

«Як скажете». У голові стукотіло від князевих слів. Там вона буде в безпеці. Тільки чому Доран Мартел просив не писати на Королівський Причал про переїзд? Мірселла буде в більшій безпеці, якщо ніхто не знатиме, де вона. Сер Арис погодився, та і який він мав вибір? Він, звісно, лицар королівської варти, але він сам-один, як і сказав князь.

Провулок зненацька вибіг у залитий світлом двір. «За майстернею свічкаря,– написала вона,– хвіртка й ґанок». Штовхнувши хвіртку, Арис піднявся витертими сходинками до непозначених дверей. «Мені слід постукати?» Натомість він штовхнув двері й опинився у великій напівтемній кімнаті з низькою стелею, освітленій парою ароматичних свічок, що тріпотіли в нішах товстих глиняних стін. У себе під сандаліями Арис побачив візерунчастий мирський килим, на стіні – гобелен, а поряд – ліжко.

– Міледі! – гукнув він.– Де ви?

– Тут,– з тіні позаду дверей виступила жінка.

Праву руку її обвивала прегарна змія, і її мідні й золоті лусочки з кожним рухом зблискували. З одягу на жінці більше нічого не було.

«Ні,– хотів крикнути Арис,– я прийшов тільки сказати, що маю їхати геть»,– та побачивши, як вона сяє у світлі свічок, втратив мову. Горло пересохло, як дорнські піски. І він безмовно застиг, упиваючись пишнотою її тіла, ямкою на шиї, круглими повними персами з велетенськими темними пипками, крутими вигинами талії і стегон. А за мить, невідомо як, він уже тримав її в обіймах, а вона зривала з нього одяг. Діставшись нижньої сорочки, схопила її на плечах і роздерла шовк до самого пупа, та Арис цього й не помітив. Він торкався пальцями гладенької шкіри – теплої на дотик, як нагрітий дорнським сонцем пісок. Закинувши голову жінки, Арис відшукав її вуста. Вони розтулилися йому назустріч, а в долоні впали її перса. Арис торкнувся пипок, і ті набрякли під його великими пальцями. Волосся в неї було чорне й густе і пахло орхідеями, і від цього густого земляного запаху прутень у нього затверднув так, що аж заболіло.

– Торкніться мене, сер,– шепнула вона йому на вухо. Його рука ковзнула її округлим животом і відшукала ніжну вологу западину під заростями чорного волосся.– Так, тут,– промуркотіла жінка, коли палець його прослизнув усередину. Застогнавши, вона потягнула Ариса до ліжка та штовхнула вниз.– Ще, ще, так, ніжно, мій лицарю, мій лицарю, мій ніжний білий лицарю, так, ти, ти, я так тебе хочу!

Її руки самі завели його прутень усередину, а тоді обійняли його за спину, притискаючи ближче.

– Глибше,– прошепотіла вона.– Так, о…

Вона обхопила його ногами, міцними як криця. І поки він встромляв і встромляв, нігті її дряпали йому спину, а тоді вона, скрикнувши під ним, вигнула спину. В цей час пальці її відшукали його пипки і стиснули, і тримали так, поки він не вистрелив їй у лоно своїм сіменем. «Можна померти від щастя»,– подумав лицар, і бодай ненадовго – на дюжину ударів серця – відчув умиротворення.

Але він не помер.

Жага його була глибока і безкрая, наче море, та коли хвилі відкотилися, проступили гострі як ніколи скелі сорому й провини. Іноді їх накривали хвилі, та вони все одно лишалися там, під водою, тверді, чорні та слизькі. «Що я кою? – питав себе Арис.– Я ж лицар королівської варти». Він скотився з жінки й розтягнувся, витріщаючись у стелю. Там бігла велика тріщина – від стіни до стіни. Досі він її не помічав, так само як не помічав і картинки на гобелені: Наймірії зі своїми десятьма тисячами кораблів. «Я бачу лише її. Та у вікно міг дракон підглядати, а я б нічого не бачив, окрім її грудей, її обличчя, її усмішки».

– Тут є вино,– провуркотіла жінка йому в шию. Закинула руку йому на груди.– Хочеш випити?

– Ні,– відсунувся він і сів на краю ліжка. В кімнаті стояла задуха, але він тремтів.

– У тебе кров,– сказала жінка.– Сильно я тебе подряпала.

Коли вона торкнулася його спини, він здригнувся так, наче пальці в неї палали вогнем.

– Ні,– підвівся він, голий.– Досить.

– У мене є бальзам. Від подряпин.

«Але не від сорому».

– Подряпини – це дурниця. Пробачте, міледі, я маю йти…

– Вже? – здивувалася вона; у неї був хрипкий голос, і великий рот, створений для шепоту, і повні вуста, спраглі цілунків. Волосся, чорне й густе, впало їй на голі плечі й до самих пишних грудей. Воно кучерявилося великими кільцями. Навіть на горбочку між ніг волосся в неї було м’яке й кучеряве.– Лишіться зі мною на всю ніч, сер. Я ще багато чого можу вас навчити.

– Я вже й так забагато від вас навчився.

– Спершу, здається, ви раділи цим урокам, сер. Ти певен, що тікаєш не в інше ліжко, не до іншої жінки? Скажи мені, хто вона. Ми з нею влаштуємо за тебе поєдинок – голі до пояса, на ножах,– посміхнулася вона.– Якщо, звісно, це не гадюка. Якщо так, то можу й поділитися. Сестричок я теж люблю.

– Ви же знаєте, що ніякої іншої жінки немає. Тільки… служба.

Вона підвелася на лікті й поглянула на нього, сяючи у світлі свічки великими чорними очима.

– Ця пранцювата сучка? Знаю я її. Між ногами в неї сухо, наче порохом припало, а цілує вона до крові. Нехай служба сьогодні разок поспить сама, а ти лишайся на ніч зі мною.

– Моє місце в палаці.

– З твоєю королівною,– зітхнула вона.– Я ревную! Боюся, її ти любиш більше за мене. Але панянка для тебе ще замала. Тобі потрібна жінка, а не дівчинка, однак якщо тебе це так збуджує, можу погратися в цнотливу.

– Не кажіть так.

«Не забувай, вона дорнянка». У Розлогах кажуть, що це від гострої їжі дорняни такі гарячі, а їхні жінки – шалені та хтиві. «Вогнеперець і чудернацькі присмаки розпалюють кров, жінка не може нічого з собою вдіяти».

– Я люблю Мірселлу як дочку,– сказав Арис, якому ніколи не мати власної дочки, так само як і дружини. Натомість він має гарний білий плащ.– Ми їдемо у Водосад.

– Можливо,– мовила вона,– тільки в батька мого все забирає вчетверо більше часу, ніж потрібно. Якщо він каже: виїжджаємо завтра, це означає, що протягом двох тижнів ви таки виїдете. Але у Водосаду тобі буде самотньо, запевняю тебе. І де подівся мій хоробрий кавалер, який казав, що волів би провести в моїх обіймах решту життя?

– Я це сп’яну сказав.

– Та ти три кухлі розведеного вина випив.

– Я сп’янів од вас. Минуло десять років відтоді, як… та я, відколи білого плаща вбрав, не торкався жодної жінки до вас. Я не відав, що таке кохання, а тепер… Я боюся.

– І що могло налякати мого білого лицаря?

– Я боюся за свою честь,– сказав він,– і за вашу.

– Про свою честь я сама подбаю. І про власне задоволення,– вона поклала палець на груди, обвела повільно навколо пипки,– якщо знадобиться. Я доросла жінка.

І це була правда, понад усякий сумнів. Коли вона отак лежить на перині, з лукавою посмішкою на вустах, граючись власним персом… чи є ще на світі жінка з пипками такими великими й чуттєвими? Арис не міг дивитися на них – кортіло вхопити їх губами і смоктати, доки не набрякнуть, вологі та блискучі…

Він відвернувся. Білизна валялася розкидана по підлозі. Лицар нахилився, щоб позбирати її.

– У тебе тремтять руки,– зауважила жінка.– Гадаю, це тому, що їм хочеться пестити мене. Чого ви так квапитеся вдягнутися, сер? Мені ви отак більше подобаєтеся. У ліжку, без одягу, ми справжні, жінка й чоловік, коханці, одна плоть, близькі – ближче не буває. А одяг робить з нас інших людей. Я волію бути з плоті та крові, а не з шовків і самоцвітів, а ви… ви – це не тільки білий плащ, сер.

– Я,– мовив сер Арис,– це мій плащ. А цьому всьому потрібно покласти край – заради вас і заради мене. Якщо нас викриють…

– Люди подумають, що тобі пощастило.

– Люди подумають, що я – кривоприсяжник. А що як хтось прийде до вашого батька й розповість, як я вас зганьбив?

– Батько мій може бути ким завгодно, але ніхто не скаже, що він – дурень. Цноту я втратила з Байстрюком з Богомилості, коли обом нам було по чотирнадцять. І знаєш, що зробив мій батько, дізнавшись про це? – стиснувши простирадло в кулак, вона підтягнула його до підборіддя, затуляючи свою голизну.– Нічого. Мій батько дуже добре це вміє – не робити нічого. Але називає він це «думати». Скажіть-но по правді, сер, ви через мою честь переймаєтеся чи через власну?

– І те, і те,– озвався Арис. Таке звинувачення вкололо його.– Саме тому це й має бути востаннє.

– Ти вже казав так.

«Казав і збирався так вчинити. Але я слабак, бо в іншому разі мене б тут зараз не було». Проте цього він їй сказати не міг: вона була з жінок, які зневажають слабкість, він це відчував. «У ній від дядька більше, ніж від батька». Арис відвернувся, відшукав на кріслі свою смугасту нижню сорочку. Стягуючи її з нього, жінка розірвала її до пупа.

– Подерта,– поскаржився він.– Як її тепер вдягнути?

– Задом наперед,– підказала вона.– Коли накинеш плащ, ніхто нічого не помітить. Може, твоя маленька королівна зашиє її для тебе? Чи мені прислати у Водосад нову сорочку?

– Не треба посилати мені подарунків,– озвався він. Це тільки привертатиме увагу. Стріпнувши сорочку, він вдягнув її задом наперед. Шовк приємно холодив шкіру, тільки на спині, де жінка лишила подряпини, прилипав. Ну, до палацу й так можна буде дійти.– Я просто хочу покласти край цьому… цьому…

– Хіба це по-лицарському, сер? Ви мене ображаєте. Мені вже здається, що всі ваші слова кохання – брехня.

«Вам би я не зміг брехати». Сер Арис почувався так, наче ляпаса отримав.

– Якщо це не кохання, то як я міг зректися власної честі? Коли я з вами, я… я навіть думати заледве можу, ви – все, про що я в житті мріяв, але…

– Словеса – це суховій. Якщо кохаєш мене, то не йди.

– Я дав обітницю…

– …не одружуватися й не мати дітей. Що ж, місячний узвар я випила, а взяти шлюб з тобою, сам знаєш, я не можу,– посміхнулася вона.– Але, якщо переконаєш, можу лишити тебе за коханця.

– Тепер ви глузуєте з мене.

– Можливо – трішки. Чи ти гадаєш, що ти – єдиний лицар королівської варти, який закохався в жінку?

– В усі часи були люди, яким дати обітницю легше, ніж дотримати,– визнав він. Сер Борос Блаунт вчащає на вулицю Шовкову, а сер Престон Грінфілд навідується до одного мануфактурника, якраз коли того мануфактурника немає вдома, але Арис не ганьбитиме своїх побратимів, обговорюючи їхні слабкості.– Сера Теренса Тойна якось застукали в ліжку з наложницею короля,– натомість мовив він.– Це кохання, присягався він, але це коштувало життя і йому, і їй, і потягнуло за собою падіння його дому та смерть найшляхетнішого лицаря всіх часів.

– А як же Лукамор Любас, що мав троє дружин і шістнадцятеро дітей? Як чую ту пісню, завжди регочу.

– Правда про нього не така вже й смішна. За життя ніхто не прозивав його Лукамором Любасом. Звали його сером Лукамором Стронгом, і все життя його було облудою. Коли ж його викрили, побратими оскопили його, а Старий Король відіслав його на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися в сльозах. Липовий він був лицар, як і Теренс Тойн…

– А Лицар-Дракон? – вона, відкинувши простирадло, опустила ноги на підлогу.– Найшляхетніший лицар усіх часів, кажеш ти, а він уклав до себе в ліжко королеву та зробив їй дитину.

– Я в це не вірю,– обурився Арис.– Легенда про зраду королевича Ейриса з королевою Нейрис – легенда і є: цю брехню вигадав його брат, бо хотів спадок передати не законному сину, а байстрюкові. Ейгона прозвали Негідником не без підстав,– піднявши ремінь з мечем, Арис застебнув його на поясі. Хоча ремінь не дуже поєднувався з шовковою дорнською сорочкою, звичний тягар меча й кинджала нагадав Арису, хто він такий.– Я не хочу, щоб мене пам’ятали як сера Ариса Негідника,– заявив він.– Я не плямуватиму свого плаща.

– Атож,– мовила жінка,– гарного білого плаща. Ти забув: мій двоюрідний дідусь також носив такого плаща. Він помер, як я ще маленька була, але я досі його пам’ятаю. Високий був як вежа й любив мене лоскотати, поки я від реготу не засапаюся.

– Я не мав честі знати княжича Левина,– мовив сер Арис,– проте ніхто не заперечить, що це був видатний лицар.

– Видатний лицар, який мав коханку. Вона вже стара, але замолоду, подейкують, була справжня красуня.

Княжич Левин? Цієї історії сер Арис не чув. Його це вразило. Про зраду Теренса Тойна й облудність Лукамора Любаса записано в Білій книзі, але на сторінці княжича Левина немає і натяку на жінку.

– Дядько завжди казав, що чоловіка визначає той меч, що в нього в руці, а не той, що між ногами,– провадила жінка,– отож досить цих благочестивих розмов про заплямований плащ. Не наше кохання ганьбить тебе, а те чудовисько, якому ти служив, і ті звірі, яких ти кличеш побратимами.

Це його вразило в саме серце.

– Роберт не був чудовиськом.

– Він на трон свій видерся по трупах дітей,– сказала вона,– хоча, не заперечую, до Джофрі йому було далеко.

Джофрі. Вродливий був хлопчина, високий і дужий як на свій вік, але нічого більше доброго про нього й не скажеш. Серу Арису соромно було згадувати всі ті рази, коли він за хлопцевим наказом лупив бідолашну Старківну. Коли Тиріон саме його обрав у супровід Мірселлі в Дорн, Арис на знак подяки запалив Воїну свічку.

– Джофрі мертвий, його отруїв Куць,– мовив Арис; він би в житті не подумав, що карлик здатен на такий мерзенний злочин.– Тепер король – Томен, а він на свого брата зовсім не схожий.

– І на сестру теж.

Це таки була правда. Томен – маленький добряк, страшенно старанний, та останній спогад Ариса про нього – як він плаче на причалі. Мірселла не зронила ні сльозинки, хоча це вона полишала рідну оселю й огнище, щоб своєю цнотою скріпити державний союз. Якщо по правді, сестра хоробріша за брата, кмітливіша та впевненіша. Розум у неї меткіший, а манери кращі. Вона ніколи нічого не боялася, навіть Джофрі. «Насправді це жінки – сильна стать». Арис мав на увазі не тільки Мірселлу, а і її матір, і свою власну матір, і королеву колючок, і вродливих та смертоносних гадюк Червоного Гада. І князівну Аріанну Мартел – її понад усе.

– Не заперечуватиму,– хрипко озвався він.

– Ні? Бо не можеш! Мірселла більше пасує, щоб правити…

– Син передує дочці.

– Чому? Який бог це вигадав? Я – батькова спадкоємиця. Чи мені зректися своїх прав на користь брата?

– Ви перекручуєте мої слова. Я не казав… у Дорні все інакше. В Сімох Королівствах ніколи не правила королева.

– Перший Вісерис хотів, щоб престолонаслідницею стала Рейніра, ти не забув? Та коли король помирав, лорд-командувач королівської варти вирішив по-іншому.

Сер Кристон Коул. Кристон Царетворець нацькував брата на сестру й розсварив королівську варту, викликавши жахливу війну, яку співці потім назвали Танком драконів. Дехто каже, що зробив він це через амбіції: королевич Ейгон був зговірливіший, ніж його свавільна старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші мотиви, доводячи, що він просто захищав стародавні андальські звичаї. А дехто взагалі пліткує, що сер Кристон, перш ніж убратися в біле, був коханцем королівни Рейніри, тож хотів помститися жінці, яка його зневажила.

– Царетворець вчинив страшне зло,– сказав сер Арис,– і страшно поплатився за це, але…

– …але Семеро, можливо, послали тебе сюди саме для того, щоб один білий лицар направив те, що зіпсував інший. Ти вже знаєш, що батько мій, коли повертатиметься у Водосад, збирається взяти з собою Мірселлу.

– Щоб захистити від тих, хто може тут її скривдити.

– Ні. Щоб забрати її від тих, хто може її тут коронувати. Княжич Оберин Червоний Гад, якби дожив, сам одягнув би їй на голову корону, а от батькові моєму бракує мужності,– жінка звелася на ноги.– Ти кажеш, що любиш дівчинку, як любив би рідну дочку. А ти б дозволив, щоб твою дочку позбавили прав і замкнули у в’язниці?

– Водосад не в’язниця,– слабко запротестував Арис.

– У в’язниці немає фонтанів і не ростуть фіги, ти про це? Та щойно дівчинка там опиниться, вирватися звідти вже не зможе. Так само, як і ти. Гота про це подбає. Ти не знаєш його так, як я. Він, якщо його збурити, страшна людина.

Сер Арис нахмурився. Поряд з норвоським капітаном-здорованем з пошрамованим обличчям він завжди почувався неймовірно тривожно. «Подейкують, він і спить, поклавши біля себе оту величезну барду».

– Чого ви чекаєте від мене?

– Лише виконання своєї присяги. Захищати Мірселлу навіть ціною власного життя. Обороняти її… і її права. Одягнути корону їй на голову.

– Я дав обітницю!

– Джофрі, а не Томену.

– Так, але Томен – добрий хлопчик. З нього буде кращий король, ніж був Джофрі.

– Однак не кращий, ніж Мірселла. І вона любить хлопчика. Переконана, що вона ніколи не дозволить його скривдити. За законом Штормокрай належить йому, оскільки лорд Ренлі нащадків не залишив, а лорд Станіс позбавлений цивільних і майнових прав. А з часом до хлопчика перейде і Кичера Кастерлі – через його леді-матір. Він стане наймогутнішим лордом у королівстві… проте на Залізному троні по праву повинна сидіти Мірселла.

– Але ж закон… я не знаю…

– Зате знаю я,– підвелася вона, й довге чорне сплутане волосся впало їй аж до пояса.– Ейгон Дракон створив королівську варту з її обітницями, але те, що створив один король, може скасувати – або змінити – інший. Раніше лицарі королівської варти служили пожиттєво, однак Джофрі вигнав сера Баристана, щоб одягнути плаща на свого пса. Мірселла все зробить, щоб ти був щасливий, та й мене вона любить. І якщо ми попросимо, вона дозволить нам одружитися,– Аріанна, огорнувши його руками, обличчям притулилася йому до грудей. Голова її лягла рівно йому під підборіддя.– Тож ти, якщо захочеш, матимеш і мене, і свій білий плащ.

«Вона мене мордує».

– Ви же знаєте, як я цього хочу, але…

– Я – князівна Дорнська,– мовила вона своїм хрипкуватим голосом,– і не годиться змушувати мене благати.

Сер Арис занюхав аромат парфумів у неї у волоссі й почув, як б’ється серце в її грудях, що притислися йому до грудей. Тіло його відгукувалося на її близькість, і він розумів, що вона теж це відчуває. Поклавши руки їй на плечі, він збагнув, що вона тремтить.

– Аріанно? Князівно? Що з вами, кохана?

– Невже я мушу все пояснювати, сер? Мені страшно. Ти мене кохаєш, але відвертаєшся від мене в той час, коли я найбільше тебе потребую. Невже це так ганебно з мого боку – жадати лицаря, який захистить мене?

Він ще ніколи не помічав у її голосі такої вразливості.

– Авжеж, ні,– мовив Арис,– але ж у вас для захисту є батькові гвардійці, то навіщо…

– Батькових гвардійців я і боюся,– поскаржилася вона дитячим голосочком, наче вона молодша від Мірселли.– Саме батькові гвардійці закували моїх любих кузин у ланцюги.

– Які ланцюги? Я чув, вони живуть з усіма вигодами.

Аріанна гірко розсміялася.

– А ти їх бачив? А знаєш, що батько навіть мені не дозволяє їх навідати?

– Вони намовляли людей на зраду, підбурювали до війни…

– Лорезі шість років, а Дорії – вісім. До якої війни й кого вони можуть підбурити? Але батько і їх ув’язнив разом із сестрами. Ти ж його бачив. Від страху навіть сильні чоловіки коять таке, чого в іншому разі в житті б не зробили, а батько ніколи сильним і не був. Арисе, серденько, вислухай мене заради свого кохання до мене. Я ніколи не була такою безстрашною, як кузини, бо зросла зі слабкого сімені, але ми з Тієною однолітки і з самого малечку були близькі, як сестри. Між нами немає секретів. Отож якщо ув’язнити могли її, можуть і мене – і з тої самої причини… через Мірселлу.

– Ваш батько ніколи так не вчинить!

– Ти не знаєш мого батька. Я розчарувала його з першого подиху – коли з’явилася на світ без прутня. Півдюжини разів він намагався пошлюбити мене з беззубими сивобородими дідами, нікчемнішими один за одного. Не силував одружуватися, це правда, але самі вже пропозиції свідчать про те, як низько він мене ставив.

– Хай би й так, але ви – його спадкоємиця.

– Справді?

– Він, поїхавши у Водосад, лишив вас правити Сонцесписом, хіба ні?

– Правити? Ні. Свого кузена сера Манфрея він залишив за каштеляна, старого сліпого Рикассо – за сенешаля, своїх бейліфів – збирати мита й податки, які рахує його скарбнича Аліза Ледібрайт; лишив своїх шерифів – забезпечувати лад у місті-тіні, юстиціарів – засідати в судах, а мейстра Майлза – відповідати на листи, які не потребують втручання самого князя. Над ними всіма він поставив Червоного Гада. Мені ж дісталися гостини й гулянки – я маю розважати особливих гостей. Оберин навідувався у Водосад раз на тиждень. Мене ж батько викликає двічі на рік. Я не та спадкоємиця, про яку татко мріяв, він це ясно дав зрозуміти. Його руки скуті нашими законами, та він би радше віддав спадкоємство моєму братові, я це точно знаю.

– Вашому братові? – сер Арис, поклавши руку їй під підборіддя, зазирнув їй в очі.– Це ж ви не про Тристана – він зовсім хлопчик!

– Я не про Триса, а про Квентина,– очі її, чуттєві й чорні як гріх, дивилися незмигно.– Я знаю правду ще з чотирнадцятьох років – з того самого дня, як прийшла до батька в світлицю поцілувати його на добраніч, але його не було. Згодом я дізналася, що то мама його викликала. Він лишив запалену свічку. Коли я підійшла, щоб її загасити, побачила поруч недописаного листа до мого брата Квентина, в Айронвуд. Батько наказував Квентину виконувати все, що йому велять мейстер і військовий інструктор, бо «одного дня,– писав він,– ти сидітимеш на моєму місці та правитимеш Дорном, а правитель має бути міцний і духом, і тілом»,– по м’якій щічці Аріанни скотилася сльоза.– Це батькові слова, написані власноруч. Вони закарбувалися у мене в пам’яті. Перед сном я довго плакала тої ночі, і в наступні ночі також.

Сер Арис ще не був знайомий за Квентином Мартелом. Княжич змалечку зростав як годованець у лорда Айронвуда, служив у нього пажем, тоді зброєносцем, навіть лицарство прийняв з його рук, а не з рук Червоного Гада. «Був би я батьком, також хотів би зробити своїм спадкоємцем сина»,– подумав Арис, але в Аріанниному голосі звучала така образа, що він усвідомлював: якщо поділиться з нею своїми думками, втратить її назавжди.

– Може, ви неправильно його зрозуміли,– сказав він.– Може, князь писав це, просто щоб спонукати вашого брата краще вчитися.

– Ти думаєш? То скажи мені: а де Квентин нині?

– Княжич нині з військом лорда Айронвуда на кістяній дорозі,– обережно мовив сер Арис. Так сказав йому старезний каштелян Сонцеспису, коли Арис тільки приїхав у Дорн. І мейстер із шовковою бородою повторив те саме.

– Батько хотів би, щоб ми так думали,– заперечила Аріанна,– але в мене є друзі, які кажуть мені зовсім інше. Брат під виглядом звичайного купця таємно перетнув вузьке море. А навіщо?

– Звідки ж мені знати? Підстав може бути сотня.

– Або одна. Тобі відомо, що золотий загін розірвав угоду з Миром?

– Перекупні мечі повсякчас розривають угоди.

– Тільки не золотий загін. «Наше слово на вагу золота» – ось яке гасло в них було ще з часів Гострокрицого. Мир от-от почне війну з лісом і Тайрошем. То для чого розривати угоду, яка гарантувала загону добру платню й багату здобич?

– Може, Ліс їм запропонував вищу платню. Або Тайрош.

– Ні,– сказала вона.– Якби йшлося про будь-який інший загін перекупних мечів, я повірила б. Та більшість із них за срібняк зрадить. Але золотий загін не такий. Це братерство вигнанців і нащадків вигнанців, об’єднане мрією Гострокрицого. Вони прагнуть не так золота, як повернути рідну домівку. І лорд Айронвуд знає це незгірше за мене. Його пращури виступали на боці Гострокрицого в усіх трьох заколотах Чорнопломеня,– Аріанна взяла сера Ариса за руку, і їхні пальці переплелися.– Бачив ти герб дому Толандів з Примарного Пагорба?

Арис на мить замислився.

– Дракон, який пожирає власного хвоста?

– Дракон – це час. Він не має ані початку, ані кінця, отож усі події неминуче повторюються. Андерс Айронвуд – це друге пришестя Кристона Коула. Андерс нашіптує моєму братові, що після батька правити має саме він і що негоже чоловікам колінкувати перед жінками… і що Аріанна, свавільна й розпусна, геть не годиться на правительку,– вона зухвало відкинула волосся.– Отож ми з королівною Мірселлою маємо дещо спільне, сер… наприклад, лицаря, який запевняє, що любить нас обох, але не боротиметься за нас.

– Боротимуся,– опустився сер Арис на одне коліно.– Мірселла і старша за Томена, і більше заслуговує на корону. Хто захистить її права, якщо не її королівський вартовий? Мій меч, моє життя, моя честь – усе це належить їй… і вам, утіхо мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде ваших законних прав, поки я маю силу підняти меча. Я ваш. То чого ви просите?

– Всього,– вона теж опустилася навколішки, щоб поцілувати його у вуста.– Всього, мій коханий, всього, моє справжнє, солодке і вічне кохання. Та спершу я хочу…

– Просіть – і отримаєте.

– …Мірселлу.

Брієнна

Мур був старий і розкришений, та коли Брієнна угледіла його серед ланів, у неї на загривку волосся стало сторч.

«Саме тут ховалися лучники, які вбили бідолашного Клеоса Фрея»,– подумала вона… але через півмилі під’їхала ще до одного муру, дуже схожого на перший, і тепер уже не була певна. Порита коліями дорога зміїлася й звивалася, а голі брунатні дерева зовсім не схожі були на ті зелені, які запам’яталися Брієнні. Це вона щойно проїхала повз те місце, де сер Джеймі вихопив меча з піхов кузена? А де той ліс, у якому вони билися? Струмок, у якому вони брьохалися й борюкалися, поки не привернули увагу бравих компанійців?

– Міледі? Сер? – Подрик так і не вирішив, як до неї звертатися.– Чого ви шукаєте?

«Привидів».

– Мур, який колись проїжджала. Пусте.

Тоді в сера Джеймі було ще дві руки. «Як я його ненавиділа, з усіма його кпинами й посмішками».

– Тихше, Подрику. В цих лісах ще досі можуть водитися беззаконники.

Хлопець обвів поглядом голі брунатні дерева, мокре листя, багнисту дорогу попереду.

– У мене меч. І битися я вмію.

«Але не настільки добре». Брієнна сумнівалася не в хоробрості хлопця, а в його навичках. «Може, він і зброєносець, принаймні таким називається, тільки люди, яким він служив, самі йому прислужилися погано».

Дорогою у Сутінь-діл вона таки спромоглася витягнути з нього всю його історію. Сам хлопець походив з молодшої гілки дому Пейнів – збіднілої гілки, яка почалася від одного з менших синів. Батько Подрика все життя служив зброєносцем у заможніших родичів, а Подрика зачав з донькою свічкаря, яку встиг пошлюбити, перш ніж загинути під час Грейджоєвого заколоту. Мати покинула хлопця на одну зі своїх кузин, коли йому було чотири роки, і втекла з мандрівним співцем, який зробив їй другу дитину. Подрик її навіть не пам’ятає. Виростив хлопчика сер Седрик Пейн, хоча з незв’язної оповіді можна було зробити висновок, що до малого ставилися більше як до служки, ніж до сина. Коли Кичера Кастерлі скликала прапори, лицар узяв Подрика з собою – займатися кіньми й чистити обладунки. А потім сер Седрик загинув у приріччі, воюючи у війську лорда Тайвіна.

Опинившись далеко від домівки, сам-один і без грошей, хлопець пристав до тлустого лицаря-бурлаки на ім’я сер Лорімер Черевань, який належав до загону лорда Лефорда, що мав завдання обороняти обоз. «Хлопці, що чатують харчі, завжди їдять найкраще»,– полюбляв казати сер Лорімер, аж поки його не піймали на крадіжці солонини з особистих запасів лорда Тайвіна. Тайвін Ланістер повісив його, щоб дати урок іншим злодіям. Подрик теж куштував ту солонину й міг би скуштувати й мотузки, але його врятувало прізвище. Його до себе взяв сер Кеван Ланістер, а за деякий час відіслав за зброєносця до свого небожа Тиріона.

Сер Седрик навчив Подрика ходити біля коня й вибирати камінці з копит, а сер Лорімер – красти, але жоден з них так і не навчив його вправлятися з мечем. А от Куць, коли вони опинилися при дворі, відвів його до військового інструктора Червоної фортеці. Проте під час хлібних бунтів сер Арон Сантагар мало не загинув, і на цьому Подрикове тренування закінчилося.

Отож Брієнна вирізала з опалих гілок два дерев’яні «мечі», щоб перевірити Подрикову вправність. І з приємністю довідалася, що хлопець, може, й говорить не до ладу, зате до ладу б’ється. Він був безстрашний і уважний, але надто вже худий і кістлявий, а про силу взагалі не йшлося. Тож якщо він вцілів у Битві на Чорноводді, як заявляє, то це тільки тому, що нікого він там не зацікавив як потенційна жертва. «Можеш зватися зброєносцем,– сказала до нього Брієнна,– але знавала я удвічі молодших пажів, які б тебе до крові віддубасили. Якщо хочеш пристати до мене, спати щовечора лягатимеш з водянками на долонях і синцями на руках, а тіло так болітиме від тренувань, що й заснути, либонь, не зможеш. Воно тобі треба?»

«Треба,– твердо мовив хлопець.– Я саме цього і хочу. Синців і водянок. Ну, тобто не хочу, але хочу. Сер. Міледі».

І поки що він своє слово тримав, а Брієнна тримала своє. Подрик не нарікав. І щоразу, коли в нього на робочій руці вискакувала нова водянка, він гордо її показував Брієнні. Й коней він доглядав дуже добре. «Він і досі ніякий не зброєносець,– нагадала собі Брієнна,– але ж і я не лицар, хай скільки разів він звернеться до мене „сер“». Вона б його відіслала додому, але ж йому нема куди йти. Крім того, хоча Подрик і запевняв, що не знає, куди поділася Санса Старк, може так статися, що знає він більше, ніж сам здогадується. Якесь випадкове зауваження, якийсь спогад можуть стати ключем для Брієнни в її пошуках.

– Сер? Міледі? Он віз попереду,– вказав Подрик.

Брієнна теж його побачила: дерев’яний віз, двоколісний і з високими бортами. Але запряжені в нього були чоловік і жінка, які й тягнули його глибокими коліями, що вели до Дівоставу. З одягу можна було судити, що це селяни.

– Пригальмуй,– мовила Брієнна до хлопця.– Бо ще візьмуть нас за розбійників.

– Так, сер. Я чемний. Міледі.

Проте хлопцеві, схоже, навіть подобалася перспектива, що його можуть узяти за розбійника.

Селяни сторожко спостерігали, як наближаються клусом два вершники, та щойно Брієнна засвідчила, що не збирається їх кривдити, вони дозволили приєднатися до них.

– Колись у нас і віл був,– почав розповідати літній чоловік дорогою, яка тягнулася через зарослі бур’яном лани, заболочені озера й попалені, почорнілі ліси,– але його забрали вовки…– Обличчя його почервоніло від напруги.– Забрали і нашу дочку, щоб побавитися, але після битви під Сутінь-долом вона повернулася. А віл не повернувся. Напевно, вовки його з’їли.

Жінці не було чого додати. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять, але не зронила і слова, тільки поглядала на Брієнну такими очима, як дивилася б на двоголове теля. Панна Тартська вже звикла до таких поглядів. Леді Старк до неї ставилася добре, але інші жінки здебільшого були такі самі жорстокі, як і чоловіки. Важко сказати, що їй здавалося образливішим: гострі язички й ворожі смішки красунь-дівчат чи холодні очі дорослих леді, які ховали за машкарою чемності своє презирство. А простолюдинки часом бували ще гірші.

– Коли востаннє я бачила Дівостав, він лежав у руїнах,– мовила Брієнна.– Брама розбита, а половина міста згоріла.

– Його трохи відбудували. Цей Тарлі, він людина важка, але він сміливіший за Мутона. По лісах і досі ховаються беззаконники, але їх уже не так багато, як перед тим. Тарлі вистежив найгірших і трохи вкоротив їх отим своїм великим мечем,– чоловік, відвернувшись, сплюнув.– Вам на дорозі беззаконники не траплялися?

– Ні.

«Цього разу – ні». Що далі від Сутінь-долу, то менше людей було на дорозі. Якщо не рахувати кремезного бороданя-септона, який пішки чимчикував на південь у гурті чотирьох десятків своїх прибічників зі стертими ногами, всі подорожні зникали в лісі ще до того, як Брієнна з Подриком встигали під’їхати. Заїзди, які вони вдвох проминали, були всі розграбовані, покинуті або перетворені на військові табори. А вчора Брієнна з Подриком наїхали на один з патрулів лорда Рендила, що наїжачився довгими луками й сулицями. Їх оточили вершники, і капітан почав допитувати Брієнну, однак зрештою відпустив. «Стережися, жінко. Можуть вам тут трапитися й інші чоловіки, не такі шляхетні, як мої хлопці. Гончак із сотнею беззаконників перейшов Тризуб, і подейкують, вони на своєму шляху ґвалтують усіх підряд дівок і відрізають їм груди собі на сувеніри».

Брієнна вирішила переказати цю засторогу селянину і його жінці. Поки вона говорила, чоловік кивав, та коли закінчила, він тільки сплюнув і мовив:

– Пси, вовки й леви, Чужі б їх ухопили! Ці розбійники до Дівоставу наближатися не наважаться. Принаймні поки там править лорд Тарлі.

Брієнна пригадувала лорда Рендила Тарлі ще з часів, коли служила у війську короля Ренлі. Хоча він їй і не подобався, але вона ніколи не забувала, чим йому завдячує. «З ласки богів ми проминемо Дівостав, і він і не дізнається, що я тут».

– Щойно закінчаться бої, місто повернуть лорду Мутону,– мовила Брієнна до селянина.– Король дарував прощення його милості.

– Прощення? – засміявся старий.– За що? За те, що сидів на дупі в цьому клятому замку? Послав людей битися в Річкорин, а сам не поїхав. Спершу леви його місто сплюндрували, потім вовки, потім перекупні мечі, а його милість так і сидів у безпеці за своїми мурами. Його брат ніколи б ото так не ховався. Сер Майлз був справжній зух, поки отой Роберт не вбив його.

«Знову привиди»,– подумала Брієнна.

– Я шукаю сестру, гарну тринадцятирічну панну. Ви не бачили?

– Не бачили ми панн, ані гарних, ані гидких.

«Ніхто не бачив». Але розпитувати все одно треба.

– Мутонова донька – панна,– провадив селянин.– Ну, поки що – до шлюбної постелі. Оці яйця – на її весілля. З сином Тарлі. Кухарям потрібні яйця на пироги.

– Потрібні.

«Син лорда Тарлі. Юний Дикон одружується». Брієнна почала пригадувати, скільки йому може бути років. «Вісім-десять»,– подумала вона. Брієнну заручили у сім років з хлопцем, на три роки за неї старшим,– з молодшим сином лорда Карона, сором’язливим, з родимкою над губою. Зустрічалися вони лише раз – на заручинах. А за два роки він помер від тої самої застуди, яка забрала лорда й леді Каронів і всіх їхніх дочок. Якби він не помер, їх би одружили за рік по тому, як Брієнни розквітла, і тоді все її життя було б зовсім іншим. І нині вона б не їхала тут, вдягнена в чоловічу кольчугу, з мечем, шукаючи дитину давно мертвої жінки. Швидше за все, сиділа б вона в Ночеспіві, сповивала власну дитину, а може, й годувала ще одну. Така думка не вперше навідувала Брієнну. І завжди від цього вона відчувала легеньку зажуру – але водночас і полегшення.

Сонце заховалося за хмари; виїхавши з-за почорнілих дерев, подорожні побачили перед собою Дівостав, а за ним – глибоководу затоку. Брієнна одразу помітила, що браму міста відновили й укріпили, а на рожевих мурах знову походжали арбалетники. Понад прибрамною маяв прапор короля Томена: чорний олень і золотий лев зітнулися на ньому на золотисто-малиновому полі. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі, а червоний лосось дому Мутонів майорів тільки на замку на пагорбі.

Біля звідних ґрат стояла дюжина вартових з галябардами. З гербів видно було, що це солдати з війська лорда Тарлі, але не люди Тарлі. Брієнна роздивилася двох кентаврів, блискавку, синього жука й зелену стрілу, але мисливця Сурмосхилу тут не було. Старшина мав на грудях павича, чий яскравий хвіст побляк на сонці. Коли під’їхали селяни, старшина присвиснув.

– Що це тут? Яйця? – від підкинув одне, зловив.– Забираємо.

– Яйця для лорда Мутона,– залементував старий.– На весільні пироги і все таке.

– Ваші кури ще знесуть. А я не їв яєць півроку. Ось тобі, й не кажи, що тобі не заплатили,– він жбурнув під ноги старому жменю мідяків.

Тут втрутилася жінка селянина.

– Цього недосить,– сказала вона.– І близько недосить.

– А я кажу – досить,– мовив старшина.– І за яйця, і за тебе. Ану тягніть її сюди, хлопці. Вона для цього стариганя занадто молода.

Двоє вартових, прихиливши галябарди до муру, потягнули жінку геть від воза, хай як вона пручалася. Селянин дивився на це з посірілим обличчям, але не наважився і ворухнутися.

Брієнна приострожила кобилу.

– Відпустіть її!

Голос її змусив вартових на мить завагатися, і селянка встигла викрутитися з їхніх рук.

– Тебе це не стосується,– мовив один з вартових.– Тримай рота на замку, дівко.

Брієнна у відповідь витягнула меча.

– Ну що ж,– зронив старшина,– оголена криця. Здається мені, я тут беззаконника занюхав. А ти знаєш, як лорд Тарлі чинить із беззаконниками?

Він і досі тримав у руці яйце з воза. Пальці його стиснулися, і між них потік жовток.

– Я добре знаю, як лорд Рендил чинить із беззаконниками,– сказала Брієнна.– А ще знаю, як він чинить із ґвалтівниками.

Вона сподівалася, що це ім’я трохи пристрашить їх, але старшина, струсивши яйце з пальців, дав сигнал своїм воякам розосередитися. Брієнна опинилася в оточенні гострої криці.

– Що це ти там кажеш, дівко? Що там лорд Тарлі робить з…

– Ґвалтівниками,– закінчив за нього інший голос, нижчий.– Він їх оскопляє або відсилає на Стіну. А іноді і те, і те. А злодіям він пальці відрубує.

З-за прибрамної виступив млявий парубок з мечем на поясі. Сюрко, яке прикривало крицю, колись було білим, і цей білий колір досі прозирав де-не-де з-під плям від трави і засохлої крові. На грудях виднівся герб: брунатний олень, забитий і підвішений на жердину.

«Він!» Цей голос був для Брієнни – мов удар у живіт, це обличчя – мов меч у кишках.

– Сер Гайл,– сухо привіталася Брієнна.

– Облиште її, хлопці,– застеріг сер Гайл Гант.– Це Брієнна Краля, панна Тартська, яка зарізала короля Ренлі й половину його веселкової варти. Вона така сама лиха, як і бридка, а бридкіших на світі немає… окрім хіба тебе, Стічник, але ж батько в тебе був з лиця як зад у тура, тож у тебе є виправдання. А її батько – Вечірниця з Тарту.

Вартові розреготалися, однак галябарди прибрали.

– А чи не слід нам її заарештувати, сер? – поцікавився старшина.– За вбивство Ренлі?

– Навіщо? Ренлі був заколотником. Ми всі до ноги були заколотниками, а стали Томеновими відданими служаками,– сказав лицар і помахав селянам, щоб заїжджали в браму.– Стюард його милості порадіє яйцям. Шукайте його на ринку.

Старий уперся кісточками пальців у чоло.

– Дякую, м’лорде. Ви справжній лицар, це видно. Ходімо, жінко,– і вони, підналігши на воза, поторохтіли до брами.

Брієнна клусом поїхала за ними, Подрик насідав їй на п’яти. «Справжній лицар»,– думала Брієнна, хмурячись. Заїхавши в місто, вона зупинила коня. Ліворуч виднілися руїни стайні, яка виходила у брудний провулок. Навпроти неї, на балконі борделю, стояли перешіптуючись три напівголі повії. Одна була дуже схожа на шльондру, яка тягалася за військом і одного разу підійшла до Брієнни й запитала, що там у неї в штанях – піхва чи прутень.

– Такої страхітливої шкапи я ще в житті не бачив,– зронив сер Гайл, роздивляючись Подрикового коня.– Дивно, що це не ви на ній їдете, міледі. То ви збираєтеся подякувати мені за допомогу?

Брієнна зістрибнула з кобилиці – й виявилася на голову вищою за сера Гайла.

– Одного дня в рукопашній обов’язково подякую, сер.

– Як Рудому Ронету? – розреготався Гант. Сміх у нього був глибокий і гарний, а от обличчя – непоказне. Щире обличчя, колись думала Брієнна, поки не обпеклася; а ще кошлатий каштановий чуб, горіхові очі, невеличкий шрам біля лівого вуха. Підборіддя роздвоєне, ніс гакуватий, але сміявся Гайл і справді гарно – і часто.

– Ви б ліпше свою браму вартували.

На це він тільки скривився.

– Мій кузен Алін полює на беззаконників. Без сумніву, тріумфально повернеться з головою Гончака, покривши себе славою. А я тим часом приречений вартувати цю браму, і все через тебе. Сподіваюся, ти задоволена, кралю моя. Що це ти шукаєш?

– Стайню.

– Біля східної брами. Ця спалена.

«Сама бачу».

– Ви сказали цим людям… коли помер король Ренлі, я була з ним, але помер він через якесь чаклунство, сер. Присягаюся своїм мечем,– Брієнна поклала долоню на руків’я, готова битися, якщо Гант просто в лице обізве її брехухою.

– Ага, а веселкову варту порубав Лицар Квітів. Ти б могла, якщо пощастить, подолати хіба сера Емона. Завжди він квапився й тому швидко втомлювався. Але Ройса? Ні. Сер Робар був мечником удвічі кращим за тебе… а ти ж і не мечник, правильно? Є таке слово – «мечниця»? І що привело нашу панну в Дівостав, цікаво?

«Я шукаю сестру, тринадцятирічну дівчину»,– мало не сказала Брієнна, але ж сер Гайл знає, що в неї немає сестер.

– Я шукаю одного чоловіка, він вчащає в забігайлівку під назвою «Смердюча гуска».

– А я гадав, Брієнна Краля чоловіками не цікавиться,– посміхнувся Гант безжалісно.– «Смердюча гуска»! Цілком відповідна назва, ага… особливо «смердюча». Це в гавані. Та спершу ходімо зі мною до його милості.

Брієнна не боялася сера Гайла, але ж це один з капітанів Рендила Тарлі. Тільки свисне – і йому на охорону збіжиться сотня вояків.

– Мене заарештують?

– Що, за Ренлі? А хто він був такий? Ми вже за той час усі перебігли до інших королів, а дехто й двічі. Всім давно байдуже, всі вже й забули,– він легенько поклав долоню їй на руку.– Сюди, будь ласка.

Вона відсахнулася.

– Буду вдячна, якщо не торкатиметеся мене.

– Нарешті вона вдячна,– озвався він з кривою посмішкою.

Коли востаннє Брієнна бачила Дівостав, місто було спустошене – похмура діра з порожніми вулицями й попаленими будинками. А тепер на вулицях тлумилися свині й дітлахи, а більшість згорілих будинків уже розібрали. На місці деяких уже висадили овочі, а на місці інших стояли купецькі намети й лицарські шатра. Брієнна бачила, що й нові будинки потихеньку починають з’являтися: де колись був дерев’яний заїзд, уже виріс мурований, а на міському септі з’явився лупаковий дах. Прохолодне осіння повітря дзвеніло від дзижчання пилок і стукотіння молотків. Робітники на вулицях носили колоди, а рудокопи тягнули багнистими стежками свої вози. У багатьох на грудях красувався мисливець.

– Солдати відбудовують місто,– здивовано зронила Брієнна.

– Без сумніву, вони б залюбки зараз грали в кості, пиячили й злягалися, та лорд Рендил переконаний, що працювати мають усі.

Брієнна очікувала, що її поведуть у замок. Натомість Гант рушив до гамірної гавані. З приємністю Брієнна зауважила, що в Дівостав повернулися торгові кораблі. У порту стояли галера, галеас і великий двощогловий ког, а також два десятки рибальських човнів. У затоці теж плавали рибалки. «Якщо нічого не дізнаюся в „Смердючій гусці“, сяду на корабель»,– подумала Брієнна. Мартингород зовсім недалечко. А звідти можна легко дістатися Соколиного Гнізда.

Лорда Тарлі вони відшукали на рибному ринку – він чинив правосуддя.

Біля води змайстрували підвищення, з висоти якого лорд поглядав на людей, звинувачених у злочинах. Ліворуч од нього звели довгий ряд шибениць, де мотузок вистало б на двадцять людей. Там уже гойдалося четверо страчених. Одне тіло було ще свіже, а от решта три висіли вже довгенько. З одного небіжчика, вже добряче набряклого, ворона висмикувала довгі смужки м’яса. Решта ворон розлетілися, налякавшись натовпу містян, які збіглися в надії, що кого-небудь повісять.

Разом з лордом Рендилом на підвищенні сидів лорд Мутон – блідий, м’якотілий, дебелий чолов’яга у білому камзолі й червоних бриджах, у горностаєвому плащі, застебнутому на плечі брошкою червоного золота у формі лосося. Тарлі був у кольчузі й дубленій шкірі, ще й у кірасі з сірої криці. З-за лівого плеча вистромлювалося руків’я великого меча. Звався він Серцезгуб, гордість дому.

Коли підійшли Брієнна з Гантом, саме слухалася справа якогось підлітка в домотканому плащі й засмальцьованій шкірянці.

– Я нікого не чіпав, м’лорде,– почула Брієнна.– Тільки забрав собі те, що позоставили септони, тікаючи. Якщо мусите відрубати мені за це палець, рубайте.

– Палець заведено рубати у злодюжки,– твердим голосом озвався лорд Тарлі,– а людина, що краде в септі, краде в богів.

Він обернувся до капітана своєї варти.

– Сім пальців. Обидва великі лишіть йому.

– Сім? – пополотнів злодій. Коли гвардійці схопили його, він спробував чинити опір, але слабко, так наче його вже скалічили. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть подумала про сера Джеймі – як він кричав, коли опустився Золлів арах.

Наступним був пекар, якого звинувачували в тому, що він до борошна підмішує трачиння. Лорд Рендил присудив йому штраф у п’ятдесят срібних оленів. Пекар почав божитися, що не має такої величезної кількості срібла, і його милість оголосив, що за кожного срібного оленя, якого не вистане на сплату штрафу, пекар може отримати батога. За пекарем ішла обідрана сіролица повія, звинувачена в тому, що нагородила пранцями чотирьох солдатів Тарлі.

– Помийте їй піхву лугом, а потім киньте її в підземелля,– наказав Тарлі. Коли зарюмсану повію потягли геть, його милість угледів у кінці натовпу Брієнну, яка стояла між Подриком і сером Гайлом. Тарлі нахмурився, але в очах його не змигнула й іскра упізнавання.

Наступним був матрос із галеаса. Обвинувачував його лучник із залоги лорда Мутона, який мав перебинтовану долоню й лосося на гербі.

– З дозволу м’лорда, цей виродок мені руку кинджалом прохромив. Сказав, що я в кості з ним махлював.

Лорд Тарлі перевів погляд з Брієнни на чоловіка, що стояв перед ним.

– А ти махлював?

– Ні, м’лорде. Ніколи.

– За злодійство я рубаю палець. Збрешеш мені – повішу. Можна мені поглянути на кості?

– Кості? – лучник зиркнув на лорда Мутона, однак його милість роздивлявся рибальські човни. Стрілець ковтнув.– Я, здається… ці кості, вони щасливі, правда, але я…

Тарлі цього було досить.

– Відрубайте йому мізинець. Руку хай обере сам. А другому пробийте долоню цвяхом,– він підвівся.– Ми закінчили. Решту ведіть назад у підземелля, візьмуся за них завтра.

Розвернувшись, він підкликав до себе сера Гайла. За ним рушила й Брієнна.

– Мілорде,– привіталася вона, зупинившись перед ним. Почувалася вона так, наче їй знову вісім років.

– Міледі. Чим завдячуємо такій… честі?

– Мене послали на пошуки… на пошуки…– вона завагалася.

– І як ви шукатимете цього когось, якщо не знаєте його імені? Це ви вбили лорда Ренлі?

– Ні.

Тарлі зважив її відповідь. «Він судить мене, як судив оцих усіх людей».

– Ні,– нарешті промовив він,– ви тільки дозволили йому померти.

Ренлі помер у неї на руках, спливши кров’ю… Брієнна здригнулася.

– Це були чари. Я ніколи…

– Ви ніколи? – голос його хльостав її, як батіг.– Атож. Вам ніколи не слід було вдягати кольчуги й пояса з мечем. Вам ніколи не слід було виїжджати з батькового палацу. Це війна, а не бал на жнива. На бога, та я маю відіслати вас назад на Тарт.

– Зробите так – відповідатимете перед престолом,– озвалася вона тоненьким дівчачим голосом, зовсім не безстрашним, як їй би хотілося.– Подрику! Дістань у моїх саквах грамоту. Передай її його милості.

Узявши грамоту, Тарлі, нахмурившись, розгорнув її.

– Королівська справа. Яка саме справа?

«Збрешеш мені – повішу».

– С-Санса Старк.

– Якби Старківна була тут, я б знав це. Закладаюся, вона втекла на північ. Сподівається знайти прихисток в одного з батькових прапороносців. Якщо пощастить потрапити до гідного.

– А може, вона поїхала у Видол,– зненацька випалила Брієнна,– до материної сестри.

Лорд Рендил кинув на неї презирливий погляд.

– Леді Лайса померла. Її скинув з гори якийсь співець. Тепер Гніздо в руках Мізинчика… але ненадовго. Лорди Видолу не з тих, хто прихилить коліно перед якимсь вискочнем, який тільки і вміє мідяки рахувати,– він повернув Брієнні грамоту.– Їдьте, куди збиралися, й робіть, що заманеться… та коли вас зґвалтують, не шукайте правосуддя у мене. Це вам кара за дурість буде.

Він перевів погляд на сера Гайла.

– А ви, сер, маєте стояти при брамі. Я вас туди командувати призначив, хіба ні?

– Так, мілорде,– відповів сер Гайл Гант,– просто я подумав…

– Ви забагато думаєте,– лорд Тарлі широким кроком пішов геть.

«Лайса Тарлі померла». Брієнна так і стояла біля шибениць, тримаючи в руці безцінну грамоту. Натовп розпорошився, і круки повернулися на свій бенкет. «Її скинув з гори якийсь співець». Цікаво, на трупі сестри леді Кетлін круки побенкетували теж?

– Ви згадували «Смердючу гуску», міледі,– мовив сер Гайл.– Якщо хочете, покажу вам…

– Повертайтеся на браму.

На його обличчі промайнуло роздратування. На простому обличчі, але нещирому.

– Як зволите.

– Саме так.

– Це просто гра була, щоб згаяти час. Ми не хотіли вас кривдити,– він повагався.– А Бен загинув, знаєте? Зарубали на Чорноводді. І Фароу теж, і Вілл Чорногуз. А Марк Малендор таку рану отримав, що йому півруки втяли.

«От і добре,– хотілося сказати Брієнні.– Отримав по заслузі». Аж тут їй пригадався Малендор біля шатра: на плечі в нього мавпочка в маленькій кольчужці, й вони двоє одне до одного кривляються… Як того вечора на Буремості назвала їх леді Кетлін? Лицарі літа. А нині прийшла осінь, і вони падають, як листя…

Брієнна відвернулася від Гайла Ганта.

– Подрику, ходімо.

Хлопець рушив за нею, ведучи коней.

– Будемо шукати оте місце? «Смердючу гуску»?

– Я буду. А ти йди у стайню при східній брамі. Спитаєш у конюшого, чи є неподалік заїзд, де ми можемо переночувати.

– Так, сер. Міледі.

Дорогою Подрик не підводив очей від землі, час до часу буцаючи камінчики.

– А ви знаєте, де це? Та «Гуска»? Ну, тобто «Смердюча гуска».

– Ні.

– Він казав, що може показати. Той лицар. Сер Кайл.

– Гайл.

– Гайл. А що він вам зробив, сер? Тобто міледі.

«Хлопчина, може, і тугоязикий, але не тугодум».

– У Небосаду, коли король Ренлі скликав прапори, дехто з вояків хотів пожартувати з мене. Одним з них був сер Гайл. Це був жорстокий жарт, образливий і негідний,– вона зупинилася.– Східна брама сюди. Чекай на мене там.

– Як скажете, міледі. Сер.

Над «Смердючою гускою» не було вивіски. Шукати довелося майже годину, але нарешті забігайлівка знайшлася під шкуродернею, в самому низу дерев’яних сходів. У підвалі з низькою стелею було темно, і Брієнна на вході врубалася головою в бантину. Гусей ніде видно не було. Де-не-де стояли ослінчики, а під однією з земляних стін тулилася лавка. За столи правили старі винні діжки, сірі й поточені шашелем. Обіцяний у назві сморід проникав усюди. Переважно відгонило вином, вогкістю й цвіллю, занюхала Брієнна, але й виходком трохи теж, і навіть дещо цвинтарем.

У кутку випивало троє тайроських моряків, перегиркуючись крізь зелені й фіолетові бороди. На Брієнну вони кинули хіба побіжний погляд, і один зронив щось таке, від чого решта двоє зареготіли. За шинквасом (дошкою, покладеною на дві діжки) стояла хазяйка. Жінка була кругленька, бліда й лисувата, з величезними м’якими грудьми, які гойдалися попід брудним халатом. Вигляд вона мала такий, наче боги виліпили її з сирого тіста.

Брієнна не наважилася тут попросити води. Заплативши за кухоль вина, вона заговорила:

– Я шукаю чоловіка на ім’я Спритний Дик.

– Дик Крабб. Приходить майже щовечора,– жінка роздивлялася Брієннину кольчугу та клинок.– Якщо збираєтеся його зарізати, зробіть це деінде. Не хочемо біди з лордом Тарлі.

– Я тільки хочу з ним побалакати. Чого мені його кривдити?

Жінка знизала плечима.

– Якщо кивнете, коли він прийде, буду вдячна.

– Наскільки вдячна?

Поклавши на дошку, що їх розділяла, мідну зірку, Брієнна відшукала місце в темному куточку, звідки добре видно було сходи.

Скуштувала вино, маслянисте на смак, ще й у кухлі плавала волосина. «Волосинка маленька, як моя надія відшукати Сансу»,– подумала Брієнна, витягаючи її. Пошуки сера Донтоса виявилися марними, а тепер, по смерті леді Лайси, і Видол навряд чи можна розглядати як місце вірогідного притулку. «Де ви, леді Сансо? Втекли додому, у Вічнозим, чи ви нині разом зі своїм чоловіком, як вважає Подрик?» Брієнні не хотілося ганятися за дівчиною за вузьким морем, бо вона й мови тамтешньої не знає. «Там я взагалі буду посміховиськом, коли почну спілкуватися жестами й муканням. З мене реготатимуть, як реготали в Небосаду». На саму згадку про це на щоки їй наповз рум’янець.

Коли Ренлі вдягнув корону, панна Тартська перетнула Розлоги, щоб приєднатися до нього. Король власною персоною чемно привітав її і запросив до себе на службу. А от його лорди й лицарі були не такі чемні. Брієнна й не очікувала теплого прийому. Вона готова була до холоду, кпинів, ворожості. Такого скуштувати їй доводилося не раз. Її бентежила й вражала не зневага багатьох, а доброта небагатьох. Тричі панна Тартська була заручена, та ніколи в житті до неї не залицялися, поки вона не приїхала в Небосад.

Першим був Буйний Бен Буші, один з небагатьох у таборі Ренлі, який на зріст виявився вищим за Брієнну. Він посилав свого зброєносця чистити їй кольчугу, а ще подарував їй срібний ріг. Його перевершив сер Едмунд Амброз, який приносив їй квіти й запрошував на верхові прогулянки. Але обох їх перекрив сер Гайл Гант. Він подарував їй книжку – сотню чудово ілюстрованих оповідок про лицарські звитяги. Приносив коням яблука й моркву, а на шолом Брієнні дістав блаватний плюмаж. Переповідав їй табірні плітки й відпускав меткі й гострі жарти, які змушували її усміхатися. Навіть одного дня тренувався з нею, а це важило більше за все інше.

Брієнна думала, що саме через нього і решта почали поводитися люб’язно. І не просто люб’язно. За столом чоловіки билися за місце біля неї, кидалися долити їй вина й принести найкращі шматочки потрушків. Сер Ричард Фароу під її шатром грав пісень на своїй лютні. Сер Г’ю Бісбері приніс їй горщик меду – «солодкого, як панни з Тарту». Сер Марк Малендор смішив її трюками своєї мавпочки – маленького цікавого чорно-білого створіння з Літніх островів. Лицар-бурлака на ім’я Вілл Чорногуз пропонував пом’яти їй затерплі плечі.

Брієнна йому відмовила. Всім їм відмовила. Коли одного вечора сер Оуен Інчфілд схопив її і силоміць поцілував, вона штовхнула його так, що він задом сів у вогнище. А потім вона довго роздивлялася себе в люстро. Як завжди стирчали зуби, обличчя було кругле й веснянкувате, з товстими губами й квадратним підборіддям,– бридке. Брієнна хотіла одного: стати лицарем і служити Ренлі, а тепер…

Не те щоб вона там була єдиною жінкою. Навіть повії, що тягалися за обозом, були гарніші за неї, а в замку, де щовечора лорд Тайрел пригощав короля Ренлі, високородні панни й чарівні леді танцювали під гру волинок, ріжків і ліри. «Чого ви всі до мене такі добрі? – кортіло Брієнні заверещати щоразу, коли незнайомий лицар робив їй комплімент.– Чого вам треба?»

Одного дня Рендил Тарлі розкрив загадку, приславши по неї двох своїх вояків, щоб запросити до себе в шатро. Його молодший син Дикон підслухав, як реготалися четверо лицарів, сідлаючи коней, і переказав лорду-батькові їхні слова.

Вони побилися об заклад.

Почалося все з трьох молодших лицарів, розповів лорд,– Амброза, Буші й Гайла Ганта, що належали до його власної замкової варти. Та плітки покотилися табором, і до гри долучилися й інші. До змагання можна було приєднатися, заклавши золотий дракон, і в кінці всю суму мав отримати той, кому вдасться позбавити Брієнну цноти.

«Я цьому змаганню поклав край,– сказав їй Тарлі.– Деякі з цих… змагальників… не такі шляхетні, як інші, а ставки щодня зростали. Ще кілька днів – і хтось із них вирішив би домогтися перемоги силою».

«Але ж вони лицарі,– вражено мовила Брієнна,– помазані лицарі».

«І шляхтичі. Ви самі винні».

Від цього звинувачення вона аж скулилася.

«Та я б у житті… мілорде, я ніколи їх не заохочувала».

«Ваша присутність тут їх заохочувала. Якщо жінка поводиться як табірна повія, то нехай не ображається, коли до неї так і ставляться. Військо на війні – не місце для панни. Якщо бодай трішки цінуєте свою дівочу честь чи честь свого дому, скидайте кольчугу, повертайтеся додому й моліть батька знайти вам чоловіка».

«Я приїхала сюди воювати,– не здавалася Брієнна.– Стати лицарем».

«Боги для війни створили чоловіків, а жінок – щоб родили дітей,– сказав на це Рендил Тарлі.– Жіноча війна – на породільній постелі».

…Хтось спускався сходами в пивницю. Коли у «Смердючу гуску» зайшов обдертий, худий і гостролиций чоловік з масним каштановим чубом, Брієнна відставила вино. На тайроських моряків він кинув короткий погляд, на Брієнні затримав очі довше, а тоді пішов до шинквасу.

– Вина,– мовив він,– і не ті твої кінські сцяки, спасибі.

Жінка, глянувши на Брієнну, кивнула.

– Я вам поставлю вино,– гукнула дівчина,– якщо згодитеся перекинутися зі мною слівцем.

Чоловік обвів її сторожким поглядом.

– Слівцем? Я знаю багато слів,– він присів на ослінчик навпроти неї.– Кажіть, які хоче почути м’леді, і Спритний Дик скаже саме їх.

– Я чула, ви пошили в блазні блазня.

Обдертий гість замислено попивав вино.

– Може бути. А може й ні.

Вдягнений він був у вицвілий і подертий камзол, з якого спороли герб.

– А кого то цікавить?

– Короля Роберта,– Брієнна поклала на діжку між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була Робертова парсуна, а з другого – олень.

– Та невже? – поглянувши на монету, чоловік посміхнувся й розкрутив її.– Хочу подивитися, як танцює король, гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей. Може, я і справді бачив того вашого блазня.

– А з ним була дівчина?

– Двоє дівчат,– миттю відповів він.

– Двоє?

«Може, друга – Арія?»

– Ну,– сказав чолов’яга,– я цю солоденьку малечу на власні очі не бачив, зізнаюся, але він шукав перевізника, який візьме трьох.

– А їхати куди збирався?

– За море, наскі’кі пригадую.

– А пам’ятаєте його, описати зможете?

– Блазень,– він хапнув зі столу монетку, яка вже крутилася помаліше, і вона зникла з очей.– Переляканий блазень.

– А чого переляканий?

– Він не розповідав,– знизав чолов’яга плечима,– та старий Спритний Дик страх нюхом чує. Він сюди майже щовечора приходив, купував матросам випивку, жартував і пісеньки співав. Та одного вечора прийшли люди з мисливцем на грудях, то блазень побілів як молоко й мовчав, аж поки вони не пішли,– чолов’яга під’їхав на стільці ближче до Брієнни.– За наказом Тарлі в доках нишпорять солдати, перевіряють усі кораблі, що припливають і відпливають. Хто хоче оленя вполювати, іде в ліс. Хто хоче корабель підшукати, іде в доки. Але блазень ваш не наважився. То я йому запропонував допомогу.

– Яку саме?

– Таку, що варта більше за срібного оленя.

– Скажіть мені – й отримаєте другий.

– Спершу покажіть,– мовив чоловік. Брієнна поклала на діжку ще одного оленя. Чоловік розкрутив його, посміхнувся, тоді підхопив монету.– Якщо людина не може піти до корабля, то корабель має прийти до неї. І я сказав йому, що знаю місце, де таке можливо. Ну, потаємне місце.

У Брієнни аж руки сиротами вкрилися.

– Пачкарська бухта. Ви послали блазня до пачкарів.

– Його з тими двома дівчатами,– він хихикнув.– От тільки біда: туди судна давненько не заходили. Років зо тридцять, я б сказав,– він почухав носа.– А що вам до того блазня?

– Ті двоє дівчат – мої сестри.

– Та невже? Бідолахи. У мене теж колись була сестра. Худенька така, з гострими колінками, та потім у неї цицькі виросли, і їй між ноги заліз лицарський синочок. Востаннє як ми бачилися, вона збиралася на Королівський Причал – заробляти собі на прожиття, влягаючись на спину.

– Куди ви їх послали?

– Ну, щось не пригадую,– знову знизав він плечима.

– Куди? – Брієнна ляпнула ще одного оленя на діжку.

Але чолов’яга вказівним пальцем відбив оленя назад до неї.

– В те місце оленю дороги не знайти… а от дракон зміг би.

Сріблом з нього правди не витягнути, відчувала Брієнна. Золотом, може, так, а може, й ні. Криця була б надійніша. Брієнна торкнулася кинджала, але за мить потягнулася до гаманця. Діставши золотого дракона, поклала його на діжку.

– Куди?

Голодрабець хапнув монету й куснув.

– Солоденька. Нагадала мені про мис Ломиклішня. На північ звідси тягнуться дикі землі – горби й болота, але я, не повірите, там народився і виріс. Дик Крабб, ось як я називаюся, хоча здебільшого мене кличуть Спритний Дик.

Брієнна вирішила не представлятися.

– А де саме на мисі Ломиклішня?

– Замок Шепіт. Ви ж чули про Кларенса Крабба, правда?

– Ні.

Це його, схоже, здивувало.

– Сер Кларенс Крабб, кажу. В моїх жилах його кров тече. Він був височенний, вісім футів на зріст, а такий дужий, що однією рукою сосну міг висмикнути й на півмилі пожбурити. Жоден кінь не витримував його ваги, тож він їздив верхи на турах.

– А він який стосунок має до пачкарської бухти?

– Жінка в нього була полісунка. Коли сер Кларенс вбивав когось, він його голову приносив додому, а жінка цілувала її в губи – і та оживала. То були лорди, і чаклуни, і славетні лицарі, і пірати. Один був королем Сутінь-долу. Давали старому Краббу добрі поради. Та були це самі голови, без тулубів, отож голосно розмовляти не могли, але й ніколи не замовкали. Коли в тебе сама лише голова, чим тобі ще цілі дні займатися? Тому Краббова фортеця й отримала наймення Шепіт. Досі ще стоїть, хоч і зруйнована тисячу років тому. Самотнє це місце, Шепіт,– чолов’яга спритно перекотив монету по кісточках пальців.– Одному дракону теж самотньо. А от десятьом…

– Десять драконів – то цілий статок. Ви мене за блазнювату маєте?

– Ні, але можу до одного такого відвезти,– монетка побігла по пальцях в один бік, потім назад.– У замок Шепіт, м’леді.

Брієнні не подобалося, як спритно його пальці граються з монеткою. Але ж…

– Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два – якщо тільки блазня. Нічого – якщо там не буде нічого.

– Шість – це добре,– стенув плечима Крабб.– Шість буде досить.

«Швидкий який». Брієнна схопила його за зап’ясток, поки чоловік не встиг заховати золото.

– І не намагайтеся мене надурити. З мене легка здобич не вийде.

Крабб потер руку, яку вона врешті відпустила.

– От падло,– пробурмотів він.– Ви мені руку розчавили.

– Перепрошую. Моїй сестрі тринадцять років. І я маю розшукати її, поки…

– Поки який-небудь лицар не заліз їй між ноги. Та зрозумів я! Вважайте, ви її вже врятували. Тепер з вами Спритний Дик. На світанку зустрінемося біля східної брами. Мені треба де з ким за коня домовитися.

Семвел

Семвела Тарлі замучила морська хвороба.

І не через страх потонути, хоча і через це частково також, а більше через погойдування корабля, коли палуба втікала з-під ніг.

– У мене слабкий живіт, мене може знудити,– зізнався Сем Дареону в день відплиття зі Східної-варти-на-морі. Співець, ляснувши його по спині, відповів:

– З таким величеньким животом, як у тебе, Смертовбивче, нудитиме тебе довго.

Сем силкувався триматися хоробро, бодай заради Жиллі. Вона ще в житті не бачила моря. Долаючи сніги після втечі з Крастерової фортеці, вони двоє набрели на кілька озер, і навіть озера стали для неї дивиною. А коли «Чорний птах» відплив від берега, дівчина затремтіла, а по щоках покотилися великі солоні сльози. «Боги праведні»,– долинув до Сема її шепіт. Першою зникла з очей Східна варта, а Стіна маліла й маліла вдалині, поки зовсім не щезла. На той час здійнявся вітер. Вітрила сіріли, як вицвілий від частого прання чорний плащ, а личко Жиллі було біле від страху.

– У нас добрий корабель,– намагався розрадити її Сем.– Не треба боятися.

Але вона тільки зиркнула на нього і, міцніше притиснувши немовля до себе, втекла в трюм.

А Сем, вчепившись у планшир, спостерігав за роботою весел. Прегарне було видовище, коли вони отак одностайно здіймалися, і це приємніше, ніж дивитися на воду. Дивлячись на воду, він тільки й думав, що може потонути. Як він ще був маленький, лорд-батько хотів навчити його плавати, кинувши в ставок біля Сурмосхилу. Вода потрапила йому в ніс, і в рот, і в легені, і потому як сер Гайл витягнув його, Сем іще кілька годин кашляв і чхав. Після того він не наважувався заходити у воду далі як до пояса.

А Тюленяча затока набагато глибша, ніж до пояса, і не така затишна, як ставок біля батькового замку. Хвилі тут сіро-зелені й бурунисті, а лісистий берег, уздовж якого пливе корабель, то самі кручі й нуртовища. Навіть якщо Семові вдалося б стільки протриматися на воді, чеберяючи ногами, хвилі б усе одно жбурнули його на камінь і розтрощили голову.

– Виглядаєш русалок, Смертовбивче? – запитав Дареон, побачивши, як Сем витріщається на затоку. Білявий, з горіховими очима, молоденький вродливий співець, покинувши Східну варту, став більше нагадувати темного князя, ніж чорного брата.

– Ні.

Сем і сам не знав, кого він виглядає чи що взагалі він робить на цьому кораблі. «Я пливу в Цитадель кувати мейстерського ланцюга, щоб краще прислужитися Варті»,– сказав він собі, але на цю думку йому зробилося сумно. Він не хотів ставати мейстром, не хотів носити на шиї важкого ланцюга, який холодить шкіру. Не хотів кидати своїх побратимів – єдиних своїх друзів. І вже точно не хотів стрічатися з батьком, який послав його на Стіну на смерть.

Для решти все було інакше. Для них подорож матиме щасливий кінець. Жиллі опиниться в безпеці Сурмосхилу, й від жахів примарного лісу її відділятимуть простори цілого Вестеросу. Служитиме покоївкою в батьковому замку, завжди буде в теплі й ситості, долучиться до того великого світу, про який і мріяти не могла як Крастерова жінка. В неї на очах виросте великим і дужим синок, стане мисливцем, або конюшим, або ковалем. А якщо в хлопчини буде схильність до зброї, якийсь лицар навіть може взяти його собі за зброєносця.

І мейстрові Еймону на новому місці буде краще. Приємно думати, що час, який йому ще відведено, він проведе в Старгороді, овіяний теплим бризом, за розмовами з колегами-мейстрами, ділячись мудрістю з підмейстрами й новаками.

Навіть Дареон буде там щасливіший. Він завжди наполягав, що не винен у зґвалтуванні, через яке опинився на Стіні, і що звик жити при дворі лорда, за вечерею співаючи йому пісень. Тепер у нього з’явиться шанс знову поспівати. Джон призначив його вербувальником замість такого собі Йорена, який зник і вважається мертвим. Отож завданням Дареона буде їздити Сімома Королівствами, оспівувати звитяги Нічної варти й час до часу вертатися на Стіну з новобранцями.

Мандрівка буде довга й нелегка, ніхто не заперечує, та принаймні для інших вона добре закінчиться. Тільки це і втішало Сема. «Я пливу заради них,– казав він собі,– заради Нічної варти, заради щасливого кінця». Та що довше він дивився на море, то холоднішим і глибшим воно видавалося.

Але не дивитися на воду було ще гірше, як з’ясував Сем у тісній каюті під ютом, у якій тулилися пасажири. Щоб не думати про те, як вирує в животі, він вирішив побалакати з Жиллі.

– На цьому кораблі ми допливемо до Браавоса,– заговорив він.– А там знайдемо собі інший, який доправить нас у Старгород. У дитинстві я читав книжку про Браавос. Ціле місто збудоване в лагуні на сотні маленьких острівців, а ще там стоїть Титан – кам’яна статуя кількасот футів заввишки. За транспорт там правлять не коні, а човни, і лицедії там показують цілі вистави по писаних текстах, а не просто розігрують дурні фарси. І їжа там дуже смачна, особливо риба. Там різні молюски, і вугри, і устриці, яких ловлять у лагуні. Під час пересадки ми там можемо провести кілька днів. Тоді вдасться побувати на лицедійській виставі й покуштувати устриць.

Сем гадав, це зацікавить її. Як він помилявся! Жиллі тільки й глянула на нього порожніми очима крізь пасма немитого волосся.

– Як схочете, м’лорде.

– А ти чого хочеш? – запитав її Сем.

– Нічого,– відвернулася вона й перемістила сина від одного перса до другого.

Від погойдування корабля у Сема в животі збурилися яйця з беконом і підсмаженим хлібом, які він з’їв перед відплиттям. Більше Сем ані секунди не міг залишатися в каюті. Зіп’явшись на ноги, він видерся по драбині, щоб спустити сніданок у море. Нудота накотила так раптово, що він не встиг зміркувати, з якого боку дме вітер, отож перехилився не над тим бортом і добряче обляпався. І все одно після цього йому стало набагато легше… от тільки ненадовго.

Корабель називався «Чорний птах» і був найбільшим серед галер Варти. «Штормокрук» і «Кіготь» швидші, пояснював Котер Пайк мейстру Еймону в Східній-варті-на-морі, але це військові кораблі – гінкі й прудкі хижі птахи, на яких гребці сидять на відкритих палубах. А для неспокійних вод вузького моря поза Скагосом більше годиться «Чорний птах». «Шторми вже почалися,– застерігав Пайк.– Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше».

Перші десять днів, поки «Чорний птах» помалу перетинав Тюленячу затоку, не втрачаючи з поля зору землю, були доволі тихі. Якщо здіймався вітер, він приносив холод, та було щось бадьорливе в солоному запаху повітря. Їсти Сем не міг, а коли примушував себе щось проковтнути, довго воно все одно не затримувалося; та якщо не зважати на це, загалом усе йшло непогано. Сем намагався підбадьорити Жиллі, розрадити її, однак це виявилося нелегкою справою. На палубу вона підніматися не хотіла, хай як він запрошував,– тулилася зі своїм синочком в темряві. Схоже, малюкові на кораблі подобалося не більше, ніж його матусі. Він якщо не верещав, то відригував материне молоко. Його раз у раз проносило, він задристав усі хутра, в які загортала його Жиллі для тепла, і в повітрі висів сморід. І хай скільки лойових свічок палив Сем, сопух від лайна не розвіювався.

На свіжому повітрі було приємніше, особливо під Дареонові співи. Гребці «Чорного птаха» добре знали співця – він частенько грав для них за роботою. Він знав усі їхні улюблені пісні: і сумні – такі як «Висів там Чорний Робін», «Русалчині плачі» й «Моя пора осіння», і наснажливі – такі як «Залізні списи» й «Сім шабель сімох синів», і сальні – такі як «Вечеря міледі», «Квіточка» й «Пеґет – панночка прудка, панночка проворна». Коли він співав «Бурмило і дівиця мила», підспівували всі гребці, і здавалося, що «Чорний птах» летить понад водою. Мечник з Дареона був слабенький, пам’ятав Сем ще з тих днів, коли їх тренував Алісер Торн, зате голос він мав чарівний. «Грім на меду» – якось сказав про нього мейстер Еймон. А ще хлопець грав на лірі й на скрипці й навіть сам писав пісні… хоча Семові вони не дуже подобалися. Та все одно було приємно сидіти й слухати, хай скриня під задом була тверда й пощеплена – Сем навіть радів, що має такий дебелий зад. «Товстуни всюди за собою подушку носять»,– думав він.

Мейстер Еймон теж надавав перевагу палубі: кулився під горою шуб і дивився на воду.

– Що він там бачить? – одного дня зацікавився Дареон.– Море для нього ж таке саме темне, як і каюта внизу.

Старий почув його слова. Хай очі в Еймона затуманилися й осліпли, з вухами все було гаразд.

– Я ж не народився сліпим,– нагадав він хлопцям.– Коли я тут пропливав востаннє, то бачив кожну скелю, кожне дерево й кожен бурун на воді, бачив, як летять позаду корабля сірі мартини. Було мені тоді тридцять п’ять років, мейстерський ланцюг я носив уже шістнадцять років. Бовтун хотів, щоб я поміг йому правити, та я знав, що моє місце тут. То він і відіслав мене на північ на «Золотому драконі», наполігши, що до самої Східної варти мене проведе його приятель сер Дункан. Жоден новобранець не з’являвся на Стіні з такою помпою відтоді, як Наймірія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Бовтун і підземелля заодно почистив, щоб мені не довелося давати обітницю самотою. Почесна варта, ось як він їх назвав. Одним з них був ніхто як Бринден Ріверз. Згодом його обрали лордом-командувачем.

– Кривавий Крук? – зронив Дареон.– Я знаю пісню про нього. «Тисяча й одне око» називається. Але я гадав, він жив сто років тому.

– Як і всі ми. Колись я теж був юний, як ти зараз.

Схоже, спогади засмутили Ейгона. Він закашлявся, заплющив очі й задрімав, хитаючись під своїми шубами щоразу, коли хвиля гойдала корабель.

Довго пливли вони під сірим небом, на схід, на південь і знов на схід, а довкола ширшала Тюленяча затока. Капітан, сивуватий брат з черевом, як пивна діжка, ходив у такому брудному й вицвілому чорному плащі, що команда прозвала його Старий Халамидник. Розмовляв він мало. Надолужував його помічник, який наповнював солоне повітря лайкою щоразу, коли стихав вітер або гребці починали ледарювати. На сніданок давали вівсянку, на обід – розварений горох, а на вечерю – солону яловичину, солону тріску або солону баранину, яку запивали елем. Дареон співав, Сем ригав, Жиллі плакала й няньчила немовля, мейстер Еймон дрімав і дрижав, а вітри день у день ставали холодніші й пронизливіші.

Та все одно ця морська мандрівка була приємнішою для Сема, ніж попередня. Було йому не більш як десять років, коли він вирушив у подорож на галеасі лорда Редвина – на «Королеві Арбору». Уп’ятеро більший за «Чорного птаха», величний, галеас мав трійко бордових вітрил, а ряди весел зблискували на сонці білим і золотим. Сем аж подих затамував, побачивши, як вони піднімаються й опускаються, поки корабель відпливав зі Старгорода… та то був останній приємний спогад про Редвинську протоку. А потім, точно як тепер, у нього почалася морська хвороба, і Сема повсякчас нудило – до батькової відрази.

А коли припливли в Арбор, усе тільки погіршилося. Близнюки лорда Редвина з першого погляду почали зневажати Сема. Щоранку вони вигадували новий спосіб зганьбити його на тренуванні. На третій день Сем верещав, як різана свиня, молячи пощади в Гораса Редвина. На п’ятий день його брат Гобер вдягнув у свої обладунки служницю з кухні, й вона так відгамселила Сема дерев’яним мечем, що той аж розплакався. А коли вона відкрила своє обличчя, всі зброєносці, пажі й конюші мало не луснули зо сміху.

«Хлопця ще треба заправляти до військової науки»,– того вечора виправдовувався батько перед лордом Редвином, але Редвинів блазень, калатаючи своїм брязкальцем, мовив: «Ага, заправляти: перчиком, гвоздичкою, яблуко в рот – і на стіл». Після такого лорд Рендил заборонив Сему їсти яблука, поки вони під дахом Пакстера Редвина. На зворотній дорозі Сем також потерпав на морську хворобу, але відчував таке полегшення, що нарешті повертається, аж зрадів смаку блювотиння в глотці. Лише після повернення в Сурмосхил Сем дізнався від матері, що він мав би залишитися на Арборі. «Замість тебе до нас мав приїхати Горас, а ти мав лишатися лорду Редвину за пажа й чашника. Якби ти йому сподобався, заручився б з його донькою». Сем і досі відчував м’який дотик долонь мамусі, яка, послинивши мереживного носовичка, стирала в нього зі щік сльози. «Бідолашний мій Сем,– бурмотіла мама.– Сердешний мій Сем».

Добре буде з нею знову зустрітися, подумав Сем, учепившись у леєр «Чорного птаха» та спостерігаючи, як б’ються хвилі в кам’янистий берег. «Побачить мене в чорному – може, навіть запишається. Я тепер справжній чоловік, мамо, сказав би я їй, стюард, вояк Нічної варти. Брати іноді кличуть мене Семом Смертовбивцею». А ще Сем зустрінеться з братом Диконом і сестрами. «Бачите, сказав би я їм, бачите: зрештою з мене все-таки вийшли люди».

Та якщо Сем поїде в Сурмосхил, там може бути й батько.

Сама думка про це знову збурила шлунок. Перехилившись через планшир, Сем виблював, але вже не проти вітру. Цього разу він став з правильного боку. Підучився вже блювати.

Принаймні він так думав, поки «Чорний птах», залишивши землю позаду, не поплив на схід через затоку, до узбережжя Скагосу.

Острів лежав у гирлі Тюленячої затоки, грандіозний і гористий,– край голий і грізний, заселений дикунами. Мешкають вони в печерах і похмурих гірських укріпленнях, читав Сем, а на війну виїздять на кошлатих єдинорогах. Скагос давньою мовою означає «скеля». Самоназва скагосян – скелероджені, але їхні брати-північани прозивали їх «скагами» й не дуже любили. Ще буквально століття тому Скагос підняв повстання. Чимало років знадобилося, щоб придушити заворушення, які забрали життя лорда Вічнозимського й кількохсот його присяжних мечів. У деяких піснях співається, що скаги – людожери: буцімто воїни їхні пожирають серця й печінки зарубаних ворогів. За давніх часів скагосяни плавали на сусідній острів Скейн – жінок захоплювали, а чоловіків вбивали і поїдали на рінистому березі, влаштовуючи собі бенкети, які тривали по два тижні. Й тепер Скейн і досі безлюдний.

Дареон також знав ці пісні. Коли з моря показалися гострі вершини Скагосу, суворі й сірі, Дареон, приєднавшись до Сема на носі «Чорного птаха», мовив:

– Можемо і єдинорога побачити, як боги дадуть.

– Капітан не дасть так близько підпливати. Течії навколо Скагосу дуже підступні, та й скелі там такі, що облавок лусне, як яєчна шкаралупа. Тільки Жиллі цього не кажи. Вона й так перелякана.

– І вона, і той її писклявий вилупок. Навіть не знаю, хто з них більше скиглить. Замовкає він лише тоді, як вона йому пипку в рота запхає, але відтак починає хлипати вона.

Сем також звернув на це увагу.

– Може, малий робить їй боляче,– мляво мовив він.– Якщо в нього зубки ростуть…

Дареон одним пальцем торкнувся ліри, видобувши насмішкувату ноту.

– А мене запевняли, що дикуни сміливі.

– Вона смілива,– почав захищати її Сем, хоча мусив визнати, що ніколи ще не бачив Жиллі у такому жалюгідному стані. Хоча вона здебільшого ховала обличчя, та й у каюті було темно, Сем бачив, що очі в неї повсякчас червоні, а щоки мокрі від сліз. Коли ж Сем питав, що сталося, вона лише хитала головою, і йому доводилося самому шукати відповідь на це питання.– Її лякає море, от і все,– мовив він до Дареона.– До приїзду на Стіну вона не знала нічого, крім Крастерової фортеці й навколишніх лісів. Не певен, що вона відходила від рідних місць більш ніж на півльє. Вона добре знає струмки й річки, але в житті не бачила озера, поки ми не набрели на одне, а море… море кого хочеш настрашить.

– Та ми ще від землі й не відпливали – повсякчас берег на очах.

– Скоро відпливемо,– мовив Сем, якого самого така перспектива не тішила.

– Але ж Смертовбивцю трішки водички не лякає?

– Ні,– збрехав Сем,– мене ні. А от Жиллі… може, якби ти заграв їм колискової, це приспало б немовля.

Дареон відразливо скривив рота.

– Тільки якщо вона йому сраку чопиком заткне. Я того смороду витримати не можу.

Назавтра почало дощити, й море збурилося.

– Краще нам спуститися в трюм, там сухо,– запропонував Сем мейстру Еймону, але старий мейстер, усміхнувшись, мовив лише:

– Приємно відчувати дощик на обличчі, Семе. Це як сльози. Дозволь мені ще тут посидіти, будь ласка. Як давно вже я не плакав!

Якщо вже мейстер Еймон, старий і слабкий, вирішив сидіти на палубі, то Семові нічого не зосталося, як сидіти з ним. Отож він лишався біля старого ще майже годину, горнучись у плащ, поки тихий рівний дощик не промочив його до кісток. Еймон, здавалося, того дощу взагалі не помічає. Зітхнувши, він заплющив очі, і Сем присунувся ближче, щоб трохи захистити його од вітру. «Зовсім скоро він попросить мене допомогти йому спуститися в каюту,– сказав він собі.– Обов’язково». Але Еймон так і не попросив, і нарешті вдалині, десь на сході, загуркотів грім.

– Слід нам спуститися в трюм,– мовив Сем, здригаючись. Мейстер Еймон не відповів. Тільки тут Сем збагнув, що старий задрімав.– Мейстре,– потрусив Сем його за плече.– Мейстре Еймоне, прокиньтеся.

Сліпі більмасті Еймонові очі розплющилися.

– Бовтуне? – зронив він, а дощ цебенів йому по щоках.– Бовтуне, мені наснилося, що я старий.

Сем гадки не мав, що ж йому робити. Опустившись навколішки, він підхопив старого на руки, а тоді зніс униз, у трюм. Мейстер Еймон і замолоду не був кремезним, і хоча дощ промочив його чорне вбрання, аж воно стало вдвічі тяжчим, та все одно мейстер важив як дитина.

Ступивши в каюту з Еймоном на руках, Сем побачив, що всі свічки перегоріли, а нових Жиллі не запалювала. Малюк спав, а сама вона, скрутившись клубочком у кутку, тихо плакала в складки великого чорного плаща, якого їй віддав Сем.

– Допоможи,– гукнув Сем тривожно.– Допоможи обсушити його й обігріти.

Жиллі миттю підскочила, й разом вони стягнули мокрий одяг зі старого мейстра, а самого його вкутали горою шуб. Шкіра в нього на дотик була волога й холодна, слизька.

– Залазь до нього,– мовив Сем до Жиллі.– Обійми його. Грій його своїм тілом. Треба обов’язково його зігріти.

Жиллі послухалася, не кажучи ні слова, тільки носом хлюпала.

– Де Дареон? – запитав Сем.– Буде тепліше, якщо ми зберемося всі втрьох. Він теж має долучитися.

Сем побіг нагору в пошуках співця, і тут під ним палуба спершу підстрибнула, а тоді втекла з-під ніг. Жиллі заголосила, а Сем важко гримнувся долі, в той час як малюк прокинувся й заверещав.

Удруге корабель струснуло, коли Сем намагався зіп’ятися на ноги. Жиллі аж кинуло Семові в обійми, й дівчина вчепилася в хлопця так міцно, що він і дихати не міг.

– Не лякайся,– мовив він.– Це просто пригода. Колись ти ще синові про неї розповідатимеш.

У відповідь вона лише вп’ялася нігтями йому в руку. Вона тремтіла, всім тілом сіпаючись від несамовитих ридань. «Хай що я кажу, стає тільки гірше». Сем міцно пригорнув її, зніяковіло відчуваючи, як притискаються до нього її груди. Хай як йому було страшно, але від того дотику в нього аж прутень затверднув. «Вона відчує»,– подумав він, засоромившись, та навіть якщо вона й відчула, то й знаку не подала, тільки дужче в нього вчепилася.

А після того всі дні злилися в один. Сонце навіть не з’являлося. Дні стояли сірі, а ночі – чорні, хіба що над гострими вершинами Скагосу небо осявали блискавки. Всі просто вже вмирали з голоду, але їсти не могли. Капітан відкоркував діжку вогневина, щоб підтримати гребців. Сем теж випив кухоль – і глибоко зітхнув, відчуваючи, як розжарені змії поповзи вниз по горлу в груди. Дареону також напій був до смаку, тож опісля його тверезим майже й не бачили.

Вітрила то піднімали, то опускали, а одне відірвалося зі щогли й полетіло геть, як велика сіра птаха. Коли «Чорний птах» обігнув південне узбережжя Скагосу, на скелях показалася потрощена галера. Декого з команди море викинуло на берег, і тепер віддати їм останню шану збиралося гайвороння та краби.

– Занадто ми близько, чорт забирай,– пробурмотів Старий Халамидник, побачивши це.– Добрячий порив вітру – й розіб’ємося поряд з ними.

Хай які змучені були вже гребці, а знову налягли на весла, й корабель почав помалу посуватися на південь, до вузького моря, поки Скагос не перетворився на далекі темні обриси на тлі неба, які можна було прийняти чи то за грозовий фронт, чи то за високі чорні гори, чи те й те водночас. Наступні вісім днів і сім ночей подорож була спокійна і гладенька.

А тоді здійнялися нові шторми, ще гірші за попередній.

Було це три шторми – чи один, просто з періодами затишшя? Сем гадки не мав, але примушував себе спробувати з’ясувати.

– Та тобі не байдуже? – одного разу розкричався на нього Дареон, коли всі вони тулилися в каюті. «Байдуже,– кортіло Семові відповісти,– та коли мої думки зайняті цим питанням, я не думаю про те, що ми потонемо, і що мене нудить, і що мейстра Еймона лихоманить».

– Не байдуже,– спромігся він писнути, але грім заглушив решту речення, а палуба, стрибнувши, кинула його вбік. Жиллі схлипувала. Немовля верещало. Й на додачу чути було, як горлає на свою команду Старий Халамидник – капітан-голодранець, з якого зазвичай і слова не витягнеш.

«Ненавиджу море,– думав Сем,– ненавиджу море, ненавиджу, ненавиджу». Наступна блискавка спалахнула так яскраво, що освітила каюту крізь щілини в дошках палуби. «Це гарний міцний корабель, гарний міцний корабель, гарний корабель,– запевняв себе Сем.– Він не потоне. Я не боюся».

Під час одного такого затишшя між штормами Сем блював, вчепившись у леєр, аж кісточки побіліли,– і тут почув, як хтось із команди бурмоче: мовляв, це все через те, що на борту жінка, а тим паче дикунка.

– Злягалася з власним батьком,– сказав хтось крізь вітер, який знову здіймався.– Вона гірша за шльондру. Гірша за що завгодно. Якщо не позбудемося її з отим її відразливим вилупком, усі потонемо.

Сем не наважився втручатися. Це ж дорослі чоловіки, дужі й жилаві, руки й плечі в них он які дебелі від років, проведених за веслами. Але він добре нагострив ножа, а коли Жиллі виходила з каюти, бо їй треба було до вітру, він ходив разом з нею.

Навіть Дареон ніколи нічого доброго не сказав про дикунку. Одного разу, на Семове прохання, він заграв колискову, щоб заспокоїти немовля, та вже на першому куплеті Жиллі почала нестримно плакати.

– Чортове сьоме пекло,– гаркнув Дареон,– ти не можеш бодай пісню дослухати, щоб не ревіти?

– Ти просто грай собі,– заблагав його Сем,– просто співай для неї.

– Не співи їй потрібні,– озвався Дареон,– а добряча лупка, а може, добрий прутень. Ану відійди з дороги, Смертовбивче.

Відштовхнувши Сема, він рушив геть з каюти шукати розради в кухлі вогневина в товаристві неотесаних гребців.

Сем на той час мало з глузду не з’їжджав. Він уже майже звик до смороду, але через шторми, через ненастанне рюмсання Жиллі кілька днів майже не спав.

– Ви не могли б їй що-небудь дати? – стиха запитав він у мейстра Еймона, побачивши, що старий не спить.– Якоїсь травки, якогось зілля, щоб вона не так боялася?

– Це не страх,– сказав до нього старий.– Це горе, а від нього зілля немає. Нехай вона виплачеться, Семе. Цих сліз не спинити.

Сем нічого не розумів.

– Вона ж пливе у безпечне місце. Тепле! Чого їй горювати?

– Семе,– прошепотів старий,– у тебе пара зрячих очей – і ти не бачиш? Мати оплакує своє дитинча.

– Та в нього просто морська хвороба. У нас усіх морська хвороба. Коли зайдемо в порт у Браавосі…

– …немовля так і залишиться Даллиним, а не її рідним.

Якусь мить Сем не міг уторопати, про що це каже Еймон.

– Не може бути… та вона б нізащо… та це її дитина! Жиллі в житті б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона його так любить!

– Вона годувала обох і любить обох,– сказав Еймон,– хоч і неоднаково. Немає матері, щоб усіх своїх дітей любила однаково, навіть Матір Небесна. Певен, Жиллі не з власної волі покинула дитину. Чим їй погрожував лорд-командувач, що їй обіцяв, можу тільки здогадуватися… але це точно були погрози й обіцянки.

– Ні. Це неправда. Джон би в житті не…

– Джон – ні. А лорд Сноу – так. Іноді нема з чого робити вдалий вибір, Семе, й тоді робиться кращий з невдалих.

«Нема з чого робити вибір». Сем подумав про всі ті випробування, які вони з Жиллі здолали, про Крастерову фортецю та смерть Старого Ведмедя, про сніг, і лід, і крижані вітри, про нескінченні дні пішого переходу, про блідавців у Білодереві, про Холоднорукого й круків на віродереві, про Стіну, Стіну, нескінченну Стіну, про Чорну браму під землею. То навіщо все це було? Ні вдалого вибору, ні щасливого кінця.

Йому кортіло заверещати. Завити, заплакати, затремтіти, скрутитися калачиком і скиглити. «Він поміняв немовлят,– пояснив собі Сем.– Поміняв немовлят, щоб захистити маленького королевича – щоб Мелісандра не вкинула його у вогонь, не принесла в жертву своєму червоному богові. Якщо вона спалить хлопчика Жиллі, хто заплаче? Ніхто, крім Жиллі. Це ж Крастерів виплодок, народжена з інцесту гидота, це ж не син короля-за-Стіною. Не годиться він ані як заручник, ані як офіра, він узагалі ні на що не годиться, та й навіть імені не має».

Сем без слів подибав на палубу блювати, але в шлунку вже геть нічого не лишилося. Запала ніч – на диво тиха ніч, такої вже багато діб не було. Море чорніло як скло. Гребці на веслах відпочивали. Один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітер напинав вітрила, а на півночі навіть показався розсип зірок, серед яких Сем угледів Червону Вандрівницю, яку вільний народ називав Злодієм. «Це, певно, моя зоря,– жалібно подумав Сем.– Це я допоміг поставити Джона лордом-командувачем, це я привів до нього Жиллі з дитиною. І ніякого щасливого кінця не буде».

– Смертовбивче,– з’явився позаду Дареон, який і не помітив Семових страждань.– Гарна нічка нарешті. Диви, навіть зірки висипали. Ще й місяць визирне. Може, найгірше вже позаду.

– Ні,– Сем витер носа, а тоді товстим пальцем показав на південь, де збиралася чорнота.– Отам,– мовив він. Ще він і не договорив, як спалахнула блискавка – нагла, безшумна й сліпучо-яскрава. На якусь мить засвітилися далекі хмари – гори й гори хмар, фіолетових, червоних і жовтих, більших за цілий світ.– Найгірше не позаду ще. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде.

– Боги милостиві,– зареготав Дареон.– Смертовбивче, ти такий боягуз!

Джеймі

Лорд Тайвін Ланістер в’їхав у місто на огирі, в емальованих кармазинових обладунках, гладеньких і блискучих, які сяяли самоцвітами й золотою інкрустацією. А виїхав з нього у високому катафалку, оздобленому малиновими прапорами, й везли його прах шестеро німотних сестер.

Похоронна процесія залишала Королівський Причал крізь Божу браму, ширшу й пишніше оздоблену, аніж Лев’яча брама. Такий вибір здався Джеймі неправильним. Того, що батько був справжнім левом, ніхто не заперечує, та навіть Тайвін Ланістер ніколи не зараховував себе до богів.

Катафалк з лордом Тайвіном оточувала почесна варта з п’ятдесятьох лицарів, на чиїх сулицях маяли малинові прапорці. Ззаду їхали лорди західних земель. Вітер шарпав їхні штандарти, і від того фігури на них танцювали й тріпотіли. Обганяючи валку, Джеймі проїхав вепрів, борсуків і ведмедів, жуків, золоту стрілу й червоного бика, схрещені галябарди та схрещені списи, лісокота, суницю, рукав жіночої сукні, чотири сонця в різних варіаціях.

Лорд Бракс одягнув світло-сірий камзол зі срібною тканиною в прорізах, з приколотим на серці аметистовим єдинорогом. Лорд Джаст був у чорній криці, інкрустованій на грудях трьома золотими левиними головами. Глянеш на нього – і чутки про його смерть здаються небезпідставними: після поранення й ув’язнення від нього зосталася хіба тінь його колишнього. Лорд Бейнфорт витримав бої значно краще й вигляд мав такий, що просто зараз готовий повернутися на війну. Плам був у фіолетовому вбранні, Престер – у горностаєвому, Морланд – в іржаво-зеленому, але всі вони вдягнули малинові шовкові плащі на честь того, кого супроводжують додому.

За лордами їхала сотня арбалетників �