Г’ю Фортнум прокинувся під звуки суботньої колотнечі і тепер лежав у ліжку із заплющеними очима, смакуючи все по черзі.
Унизу на сковорідці шкварчить грудинка, і Сінтія будить його не криками, а кулінарними витребеньками.
Через коридор Том і справді приймає душ.
А чий це-но голос в ранковому тремкому світлі вже ганить погоду, час і припливи? Пані Ґудбоді? Так. Саме ця велетка-християнка під шість футів заввишки, боса доглядачка вертограду, бабця-дієтодотримувальниця і вулична філософка.
Він підвівся, підняв ширму і подалі вихилився з вікна, аби краще розчути її крики:
– Ось вам! Нате, вдавіться! Зараз ми побачимо, хто кого! Ха!
– Доброї вам суботи, пані Ґудбоді!
Стара завмерла в хмарах отрути, якою вона поливала все навколо з велетенського розприскувача.
– Де там «доброї»! – обурилася вона у відповідь. – Тільки й ухоркаєшся з усіма цими паразитами!
– Хто в нас завівся цього разу? – поцікавився Фортнум.
– Тут кругом вуха, того не хотілось би мені про це волати, – вона підозріло озирнулася навсібіч, – але що б ви сказали, якби я вам заявила, ніби стою на першому рубежі оборони проти летючих тарілок?
– Та, власне, нічого такого, – обізвався Фортнум. – Хоча будь-якої пори року без ракет між нашими світами не обійшлося б.
– Але ж вони вже тут! – Вона завзято обприскувала траву під парканом: – Ось вам! Нате, вдавіться!
Чоловік пірнув назад у кімнату зі свіжого повітря, трохи розчарований подальшим розвитком подій здавалось би оптимістично розпочатого дня. Сердешна пані Ґудбоді. Раніше справжній оплот здорового глузду. А тепер? Невже це просто старість?
У двері подзвонили.
Він схопив свій халат і вже наполовину спустився сходами на перший поверх, коли почув голос:
– Спецдоставка. Фортнум?
У дверях Г’ю побачив Сінтію з бандеролькою в руках.
– Спецдоставка авіапоштою. Для твого сина.
Том багатоніжкою спустився по сходах.
– Ух-ти! Це ж має бути від «Новаторської оранжереї „Великий Байю“»!
– Чого б це я так радів через банальну посилку? – хмикнув Фортнум.
– Банальну?! – перезбуджений Том розірвав шпагат і паперову обгортку. – Ти взагалі читаєш матеріали на звороті «Популярної механіки»[20]? От вони і приїхали!
Усі поглянули всередину розпакованої бандерольки.
– Та хто ж це «вони»? – спитав Фортнум.
– «Диво-велетні гриби з „Лісової Галявини“» для підвального вирощування в домашніх умовах. Прибуток гарантовано!
– Ну, звісно, – гмикнув Фортнум. – Який же я дурний…
– Ось ці дрібні штучки? – примружилася Сінтія.
– «Нечувана швидкість росту, і вже за добу ви не повірите своїм очам, – по пам’яті цитував Том. – Посадіть їх у підвалі…»
Фортнум із дружиною перезирнулися.
– Що ж, – погодилася вона. – Краще вже це, ніж якісь там жаби чи зелені гадюки.
– Хто б сумнівався! – на бігу крикнув Том.
– Агов, Томе! – неголосно гукнув Фортнум.
Малий пригальмував на порозі підвалу.
– Наступного разу замовляй поштове відправлення четвертого класу. Теж доволі пристойне.
– Гадство, – погодився хлопець. – Певно, там хтось помилився і подумав, Що я з якоїсь багатої компанії. А то хто б інший міг собі замовити спецдоставку авіапоштою?
Грюкнули двері до підвалу.
Із замисленим виглядом Фортнум покрутив уруках шпагат і зрештою викинув його в сміттєве відро. Дорогою на кухню прочинив двері до підвалу і зазирнув усередину.
Том уже скоцюбився на колінах і маленькими садовими грабельками порпався у землі.
Поряд він почув тихеньке дихання дружини, яка теж заглядала в прохолодні сутінки внизу.
– Я сподіваюся, це справжні гриби. Не які-небудь же поганки?..
– Доброго тобі врожаю, землеробе! – розсміявся Фортнум.
Том зиркнув угору і помахав рукою.
У пречудовому гуморі Фортнум зачинив двері і, взявши попід руку дружину, прогулявся з нею до кухні.
Їдучи машиною до найближчого універмагу, побачив Роджера Вілліса, ротаріанця[21], як і сам Фортнум, учителя біології в старших класах місцевої школи, що енергійно махав йому рукою з тротуару.
Фортнум пригальмував, звернув до хідника і відчинив двері.
– Привіт, Роджере, тебе підкинути?
Вілліс не чекав повторного запрошення, а миттю застрибнув до салону і аж ляснув дверцятами за собою.
– Добре, що я тебе зустрів. Я вже кілька днів не можу наважитись і подзвонити тобі. З Божою поміччю побудеш моїм психіатром якісь п’ять хвилин, гаразд?
Зрушивши з місця, Фортнум певний час уважно й мовчки дивився на друга.
– З Божою поміччю побуду. Шквар!
– Давай так, ти веди собі, – почав був Вілліс, відкинувшись назад і вивчаючи свої нігті, – а я тобі щось розкажу. Зі світом коїться щось дивне.
– Мені здавалося, це його перманентний стан, – розсміявся Фортнум.
– Hi-ні-ні, я про інше… Відбувається щось таке химерне… невидиме, знаєш…
– Пані Ґудбоді, – промовив собі під носа Фортнум і зупинився.
– Пані Ґудбоді?
– Сьогодні вранці прочитала мені лекцію про летючі тарілки.
– Та ні, – Вілліс нервово закусив указівний палець. – Які там тарілки? По-моєму, ні краплинки не схоже. От скажи, наприклад, чим, на твою думку, є інтуїція?
– Ну, це усвідомлення та визнання чогось, що тривалий час бентежило твою підсвідомість. Але не думаю, що варто де-небудь цитувати таке аматорське визначення! – знову розсміявся Фортнум.
– Добре, добре! – розвернувся до нього Вілліс із просвітлілим обличчям. Він зручніше вмостився у сидінні. – Так воно і є! Речі накопичуються тривалий час, правда? Раз – і все як на долоні. Ти ж не усвідомлюєш процес того, як збирається в роті слина, коли тобі вже припекло сплюнути. Або от у тебе замурзані руки, але ти не помічав, як поступово вони бруднилися. Ти припадаєш пилюкою щодня, та чи звертаєш на це увагу? Та коли вже цей порох назбирається, не помітити його неможливо, і ти вже називаєш речі своїми іменами. Ось що таке інтуїція в моєму скромному розумінні. То якою ж такою «пилюкою» припадав був я? Пара метеорів у нічному небі? Витребеньки погоди вдосвіта? Не знаю. Певні кольори, запахи, рипіння стін будинку о третій ранку? Настовбурчені волосини на руках? Усе, що мені відомо, так це те, що ця бісова пилюка вже назбиралася. І дуже несподівано, мушу визнати.
– Так, – спантеличено відказав Фортнум, – але що ж саме ти знаєш?
– Мені страшно, – промовив Вілліс, дивлячись на свої руки, складені на колінах. – Мені не страшно. Потім мені знову страшно. Отак посеред білого дня. Ходив на медогляд. У мене ідеальне здоров’я. Жодних сімейних проблем. Джо – чудовий хлопчик, прекрасний син. Дороті? Дивовижна. Поруч із нею я не боюся ні старості, ні смерті.
– Щасливчик.
– Як виявилося, не дуже. Я страшенно боюся за себе, за сім’ю, навіть зараз за тебе.
– За мене? – здивувався Фортнум.
Вони припаркувалися неподалік пустиря поруч із універмагом. На якусь мить запанувала гробова тиша. Фортнум мовчки дивився на свого друга, від чийого голосу його раптом пройняв холодок.
– Та за всіх. За твоїх друзів, за своїх, за друзів наших друзів, за все, що не бачу. Ідіотизм, еге ж?
Вілліс відчинив дверцята, виліз із машини і прикипів поглядом до Фортнума, який зрозумів, що має щось сказати:
– І що ж тепер нам робити?
– Пильнувати, – повільно промовив Вілліс, поглянувши на сліпуче сонце. – Стежити буквально за всім кілька наступних днів.
– За всім?
– Господь щедро наділив нас чуттями, навіть половина з яких не використовується на повну силу. Хоч би десять відсотків нашого часу. Нам треба більше чути, більше відчувати, ловити запахи, смаки. Можливо, щось негаразд із тим, як вітер шелестить у бур’яні на пустирі. Можливо, сонце якось химерно відблискує на телефонних дротах чи цикади співають на бересті інакше. Якби ж просто зупинитися, придивитися, прислухатися, на пару днів, на пару ночей, і порівняти всі ці нотки. Просто скажи мені заткнути рота, і я помовчу.
– Домовилися, – відповів Фортнум із куди легковажнішим тоном, аніж він почувався насправді. – Я буду пильним. Але як мені впізнати те, що я маю шукати?
– Сам зрозумієш, – щиро пояснив Вілліс, вглядаючись у Фортнума. – Маєш зрозуміти. А то буде нам амба. Всім, – тихо закінчив він.
Фортнум зачинив двері за Віллісом і не знайшов, що відповісти. Йому було ніяково, і через це він починав шарітися. Вілліс усе зрозумів.
– Г’ю, ти ж не думаєш, нібито в мене… стріха посунулася?
– Ні, ти що! – поспіхом заперечив Фортнум. – Просто нервуєшся, от і все. Може, візьмеш тижневий відгул?
Вілліс кивнув.
– То що, до вечора понеділка?
– Чого ж? Забігай, коли схочеш.
– Сподіваюсь, якось і справді навідаюся до тебе в гості, Г’ю. Принаймні, хочеться в це вірити.
Провівши Роджера поглядом, Фортнуму раптом схотілося завмерти. Несподівано для себе він усвідомив, що дихає дуже глибоко, зважуючи тишу навколо. Він облизав губи і відчув на них сіль. Подивився на руку, що лежала на вікні, і на гру сонячних зайчиків по золотистих волосинках. На пустирі тільки вітер шелестів. Фортнум вихилився подалі назовні, щоб поглянути на сонце, та воно так люто обпекло його обличчя, що довелося знову ховатися в затінку салону. Чоловік видихнув, а потім розсміявся і рушив зі стоянки.
Від склянки з лимонадом ширилася прохолода, яка відгонила присмаком поту. В ній мелодійно дзеленькали кубики льоду, а сам напій рівною мірою будив кислі і солодкі рецептори на язику. Фортнум відсьорбнув, посмакував і, заплющивши очі, відкинувся назад у плетеному кріслі-гойдалці на ґанку, який тонув у надвечірньому присмерку. Десь у моріжку газону стрекотіли цвіркуни. Навпроти нього клацала спицями Сінтія і з цікавістю вивчала чоловіка, і він не міг не помітити її уваги до нього.
– Що ти надумав? – нарешті спитала вона.
– Слухай, Сінтіє, – відповів Фортнум, – у тебе все гаразд із інтуїцією? Ця погода віщує нам землетруси? Ми провалимося під землю? Чи хтось оголосить Америці війну? Чи, може, просто наш дельфіній[22]усохне від якоїсь тлі?
– Зараз, зажди, тільки налаштую п’яту точку.
Г’ю розплющив очі і поглянув на Сінтію, котра в свою чергу примружилася і завмерла наче вкопана, склавши руки на колінах. Зрештою вона похитала головою і всміхнулася:
– Ні, війни нам ніхто не оголошував. Під землю ніхто не провалюється, і в нашому саду навіть немає тлі. А що?..
– Та нічого. Просто в мене було забагато апокаліптичних розмов сьогодні. Щонайменше, дві, і…
Аж раптом настіж розчахнулися двері-сітка, і Фортнум аж підскочив, ніби його хтось ужалив.
– Що за?!.
На терасу вийшов Том із дерев’яним піддоном садівника в руках.
– Пробач, – перепросив він. – Що сталося, тату?
– Нічого, – Фортнум підвівся з радістю, що має нагоду розворушити кінцівки. – Це твій врожай?
– Його частина, – Том охоче підійшов із піддоном ближче. – Господи, але ж як швидко вони ростуть! Щедрий полив, і тільки подивися, як вони вимахали всього за сім годин! – Хлопець примостив піддон на столику між батьками.
Гриби і справді неабияк вродили. Сотні дрібних сірувато-коричневих шапок повитикалися з вологого субстрату.
– Хай мені грець, – вражено проказав Фортнум.
Сінтія була простягла руку, щоб торкнутися піддону, але все-таки збентежено її відсмикнула.
– Терпіти не можу всяких скигліїв, але ж… це справді звичайні їстівні гриби?
– А ти думала, чим я тебе годуватиму? – ображено відказав Том. – Отруйними?
– Ну, знаєш… – хутко відповіла Сінтія. – А як ти їх відрізняєш?
– Їм, – відповів Том. – Якщо після цього лишаєшся живий, то це їстівний гриб. Якщо ж падаєш замертво долі, то…
Том загоготів на всі груди, чим повеселив батька, але змусив матір скривитися. Вона сіла назад у своє крісло.
– Вони… вони мені не подобаються, – резюмувала вона.
– Горе та й годі, – сердито схопив свій піддон Том. – У цьому домі управляють самі зануди. – І похмуро почовгав геть.
– Томе… – був гукнув його Фортнум.
– Забудь, – перебив його Том. – Усі чогось напоумилися, що їх розорить один підприємливий хлопець. Ну, то й до біса!
Фортнум повернувся у будинок, Том саме спускав піддон із грибами в підвал, після чого грюкнув дверима і вибіг надвір через чорний хід.
Г’ю повернувся до дружини, яка, приголомшена, відвернулася вбік.
– Пробач, – сказала вона. – Не знаю чого, але я просто мусила це сказати Томові. Я…
Задзвенів телефон. Фортнум протягнув дріт на ґанок і аж потім підняв слухавку.
– Г’ю? – Це була Дороті Вілліс. Її голос несподівано здався дуже старим і переляканим. – Г’ю, а мій Роджер не в тебе ж, правда?
– Дороті? Ні, не в мене.
– Він зник! – пролунав голос у слухавці. – У шафі немає всіх його речей! – Вона почала ридати.
– Дороті, тримайся; За хвилину я буду в тебе.
– Поможи! Ти повинен помогти. З ним щось сталося. Я впевнена, – голосила вона в слухавці. – Якщо ти нічого не зробиш, ми його більше ніколи не побачимо.
Дуже повільно Г’ю поклав слухавку, в якій і надалі чувся плач Дороті. Нічні цвіркуни раптом аж наддали в гучності. Фортнум відчув, як одна за одною волосинки на його карку ставали дибки.
Звідки ж волоссю знати, думав він. Дурниці! Дурниці! Звідки? Тільки не в реальному житті!
Але волосся на шиї мало-помалу нашорошувалося і далі.
На дротяних плечиках у шафі і справді не лишилося жодного одягу. Торохтячи ними, Фортнум пересовував їх туди-сюди по поперечці в гардеробі, а потім розвернувся і поглянув на Дороті і її сина Джо.
– Я просто проходив повз, – розповідав Джо, – і помітив, що шафа порожня, а татів одяг кудись подівся!
– Усе в нас було гаразд, – пояснювала Дороті. – Ми чудово ладнали. Я нічого не розумію, не розумію, і все! – Вона знову розридалася, затуливши обличчя руками.
Фортнум виліз із гардероба.
– Ви не чули, як він поїхав з дому?
– Ми кидали м’яча перед будинком, потім тато сказав, що має зайти на хвилинку, я пішов на задній двір. А потім він зник!
– Він мусив спакуватися дуже швидко і піти геть від нас пішки, бо в іншому разі ми могли почути, як до нашого будинку під’їжджає таксі.
Вони всі йшли тепер по залу.
– Я перевірю на залізничному вокзалі і в аеропорту, – вагався Фортнум. – Слухай, Дороті, а в Роджерової рідні нічого такого…
– Він не збожеволів. – В її голосі прозвучала непевність: – У мене таке враження, нібито його викрали.
– Це безглуздо, – похитав головою Фортнум. – Хочеш сказати, він спакувався, вийшов із будинку і рушив на зустріч із викрадачами?
Дороті відчинила вхідні двері, так ніби збиралася впустити ніч або нічний вітер погуляти у вітальні, поки вона окинула прискіпливим оком кімнати і протяжно проказала:
– Ні. Це вони якимось чином потрапили всередину. Його вкрали у мене попід носом. – І згодом додала: – Сталася жахлива річ.
Фортнум вийшов надвір у ніч, сповнену стрекотіння цвіркунів та шелесту дерев. Апокаліпсис настигає апокаліптичних співрозмовників. Пані Ґудбоді, Роджер, тепер от Роджерова дружина. Сталося щось жахливе. Але ЩО, прости Господи? І як?
Він перевів погляд із Дороті на її сина. Джо закліпав частіше, намагаючись не розплакатися, поволі розвернувся, рушив геть коридором і зупинився перед підвалом, намацавши круглу ручку на його дверях.
Фортнум відчув, як смикнулися його повіки і натяглися райдужки, начебто він намагався запам’ятати і вихопити цю картинку навколишньої дійсності.
Джо широко розчинив двері і зник на підвальних сходах, грюкнувши за собою дверима.
Фортнум розкрив був рота, щоби кинути якусь фразу, але Дороті взяла його за руку і він мусив звернути на неї погляд.
– Будь ласка, – заблагала вона. – Знайди його для мене.
– Усе, що в моїх людських силах, – проказав він і цьомкнув її в щоку.
«Усе, що в моїх людських силах». Пресвятий Боже, звідки взялися ці слова?
Він рушив геть у літню ніч.
Сопіння. Видих. Сопіння. Видих. Астматичний свист. Мокрий чих. Хтось у темряві вмирає? Та ж ні.
Це просто невидима за парканом пані Ґудбоді запрацювалася допізна, влучно цілячись зі свого розприскувача та наполегливо працюючи кощавою рукою. Поки Фортнум дістався свого будинку, його огорнула до запаморочення солодка хмара садової отрути.
– Пані Ґудбоді, досі пораєтеся?
– Так, чорти б їх усіх побрали! – скочив з-за чорного паркану її голос. – Тля, клопи, всяка шашіль, а тепер ще й Marasmius oreades. Боже, як же швидко він росте!
– Хто росте?
– Marasmius oreades, а хто ж іще? Це моя війна проти нього, і я її збираюся виграти! На тобі! На тобі! На тобі!
Фортнум плюнув на паркан, захеканий розприскувач, сиплий голос і відправився до дружини, яка чекала на нього біля ґанку, ніби намагалася перейняти від Дороті естафетну паличку в тому стані, в якому її покинув Г’ю пару хвилин тому.
Він уже хотів був заговорити до неї, коли всередині будинку ворухнулася якась тінь. Щось зарипіло, і клацнула дверна ручка.
У підвалі зник Том.
У Фортнума ніби перед самим обличчям прогримів вибух. Він заточився. Все відбувалося наче у якомусь сні наяву, коли ти пам’ятаєш кожен рух іще до того, як він станеться, кожен діалог – іще до того, як він зірветься з чиїхось вуст.
Прийшовши до тями, Г’ю зрозумів, що витріщається на двері підвалу. Сінтія весело завела його до будинку.
– Що? Том? Та я вже здалася. Ці кляті гриби так багато для нього значать. Крім того, там, у підвалі, вони нікому не заважають, сидять собі в субстраті та й годі…
– Справді? – ніби зі сторони почув свій голос Фортнум.
– А що там Роджер? – взяла його попід руку Сінтія.
– Він і справді десь подівся.
– Чоловіки, чоловіки, чоловіки.
– Ти не права. Останні років десять я бачився із Роджером практично щодня. Коли ти настільки добре знаєш чоловіка, то добре бачиш, як у нього справи вдома, працює зараз духовка чи дирчить кухонний комбайн. Смерть іще не поставила своєї печатки в нього на чолі, і він не ганявся за вічною молодістю, визбируючи персики в чужих садках. Ні-ні, я присягаюся, що поставив би свій останній долар на те, що Роджер…
За спиною теленькнув вхідний дзвінок. На терасу тихо піднявся хлопчик-посильний, затиснувши телеграму в руці.
– Фортнум?
Сінтія клацнула вимикачем у залі, поки він гарячково розривав пакет і розгладжував аркуш паперу.
«ЇДУ НОВИЙ ОРЛЕАН. ЦЯ ТЕЛЕГРАМА МОЖЕ ПРИЙТИ НЕЗРУЧНИЙ МОМЕНТ. НЕ ПРИЙМАЙТЕ ПОВТОРЮЮ НЕ ПРИЙМАЙТЕ ЖОДНУ БАНДЕРОЛЬ СПЕЦДОСТАВКОЮ».
Сінтія відірвала погляд від папірця.
– Я нічого не розумію. Про що він?
Але Фортнум, не гаючи жодної миті, вже набирав номер телефону:
– Операторе? З’єднайте мене з поліцією, і швидше!
О десятій п’ятнадцять телефон ушосте продзвенів того вечора. Слухавку підняв Фортнум і роззявив рота з подиву:
– Роджере? Де ти?
– Де я, побий тебе грім? – легко відгукнувся Роджер, що нібито навіть був у піднесеному настрої. – Ти чудово знаєш, де я, бо несеш за це відповідальність. Я мав би сердитися на тебе!
Сінтія, побачивши кивок Фортнума, поквапилася до паралельного телефону в кухні, і коли в слухавці пролунало тихеньке клацання, чоловік продовжив:
– Роджере, присягаюся, я не знаю. Я отримав від тебе цю телеграму…
– Яку ще телеграму? – весело перепитав Роджер. – Ніяких телеграм я не відправляв. Зате до мене в купе як грім із ясного неба вдирається поліція, знімає з потягу, що іде на південь, висаджує десь у чорта на запічку, і тепер я мушу дзвонити тобі, щоби спекатися їх. Г’ю, якщо це такий розіграш…
– Але ж, Роджере, куди ти був заподівся?!
– Поїхав у відрядження, а не «заподівся». Дороті з Джо в курсі.
– Щось я геть заплутався, Роджере. То ти в безпеці? Тебе ніхто не шантажує? Не змушує розказувати мені це по телефону?
– Та все в мене гаразд. Я здоровий, вільний і безстрашний.
– А як же твої погані передчуття?
– Нісенітниці! А тепер послухай, я ж добре поводився?
– Звісно, Роджере…
– То будь слухняним хлопчиком і дай мені поїхати. Подзвони Дороті і перекажи їй, що я повернуся за п’ять днів. Як вона могла про це забути?
– Не знаю, Роджере, але забула. То що, побачимося за п’ять днів?
– П’ять днів. Клянуся.
Голос і справді звучав переможно і тепло. Це був добрий старий Роджер. Фортнум помахав головою.
– Роджере, – знову звернувся він до друга, – це був найскаженіший день у моєму житті. Ти ж не тікаєш від Дороті? Господи, мені-то можна сказати.
– Я її кохаю всім серцем. Тут уже прибув лейтенант Паркер із поліції Ридж-тауна, так що мушу йти. Бувай, Г’ю.
– Бу…
Але на лінії вже звучав розгніваний голос лейтенанта. Що собі думав Фортнум, коли втягнув їх у цю авантюру? Що взагалі відбувається? За кого він себе має? Хотів він урешті-решт чи не хотів, щоб його так званого друга заарештували?
– Не хотів, – видушив із себе десь посередині цієї тиради Фортнум і поклав слухавку, уявляючи, як у цю мить чужий голос оголошує «Посадку завершено!» і поїзд із страшенним гуркотінням рушає від перону станції за двісті миль на південь щохвилини темнішого вечора.
До вітальні дуже повільно зайшла Сінтія.
– Я почуваюся такою дурепою, – сказала вона.
– Думаєш, мені зараз краще?
– Але хто ж тоді надіслав телеграму і чому?
Фортнум налив собі чарку віскі, але так і завмер посеред кімнати, розглядаючи трунок.
– Я рада, що в Роджера все гаразд, – нарешті проказала його дружина.
– У нього не все гаразд, – заперечив її чоловік.
– Але ж ти щойно сам сказав…
– Нічого я не сказав. А ти гадаєш, ми справді могли силоміць ізсадити його з потягу і закувати кайданки, якщо він сам стверджував, що в нього все добре?! Ні. Телеграму відправляв він, але пізніше передумав. Чого, чого, чого? – Фортнум міряв кімнату кроками, посьорбуючи із чарки. – Навіщо попереджати нас про ці бандеролі і спецдоставку? Єдину посилку за весь рік, що підпадає під його опис, сьогодні вранці отримав Том… – кінець речення повис у повітрі.
Г’ю не встиг поворухнутися, як Сінтія вже виймала зі сміттєвого відра зіжмакану обгортку з-під бандеролі.
На поштовому штемпелі красувався – напис «НОВИЙ ОРЛЕАН. ЛУЇЗІАНА».
Сінтія підвела погляд:
– Новий Орлеан. Хіба не туди зараз прямує Роджер?
Клацнула ручка. Двері відчинилися і зачинилися в думках у Фортнума. Клацнула інша ручка, ще одні двері розчинилися навстіж і потім зачинилися. У повітрі стояв запах сирої землі.
За якусь мить він набирав номер на телефоні. Слухавку довго ніхто не брав, аж поки на протилежному кінці дроту не відгукнулася Дороті Вілліс. Він так собі й уявив, як вона одиноко сидить у надмір освітленому будинку. Тихо з нею поговорив, а потім прокашлявся і спитав:
– Слухай, Дороті. Я розумію, що питання може здатися дурнуватим, але чи не отримували ви ніяких бандеролей спецдоставкою за останні пару днів?
– Ні, – слабким голосом відповіла вона, а потім додала: – А ні, зажди. Три дні тому. Проте я гадала, ти в курсі. Цим займаються всі хлопці в нашому районі.
Фортнум обережно зважував її слова.
– Чим займаються?
– А чого ти цікавишся? – відказала вона. – У вирощуванні грибів немає нічого протизаконного, правда ж?
Фортнум заплющив очі.
– Г’ю? Куди ти пропав? Повторю, у вирощуванні грибів…
Він повільно поклав слухавку.
Вітер колихав штори, напнуті місячним серпанком. Клацав годинник. Спальню накривала хвиля зі світу опівнічників. З тої вранішньої миті, коли він вслухався в голос пані Ґудбоді, що ясно бринів у повітрі, здавалося, минув мільйон років. Опівдні розповідь Роджера нагнала хмари на сонечко. Потім телефоном наслухався лайки від поліцейських із південних штатів. Згодом, під усе дужчий гуркіт локомотива, він знову розмовляв із Роджером, що їхав кудись світ за очі. І врешті-решт повторна бесіда із пані Ґудбоді через паркан.
– Боже, як же швидко він росте!
– Хто росте?
– Marasmius oreades.
Фортнум різко розплющив очі і скочив на ноги.
За хвилину він уже гортав на першому поверсі біологічний довідник. Його палець втупився у слова: «Marasmius oreades – опеньок луговий, росте на відкритих трав’яних місцях улітку та ранньої осені»…
Книга випала з його рук.
Надворі він мовчки запалив сигарету. Стояла глупа літня ніч.
У небі чиркнув метеор. Тихо шелестіло листя на деревах.
Хлопнули парадні двері.
До нього в халаті підійшла Сінтія.
– Не спиться?
– Мабуть, занадто спекотно.
– Геть не спекотно.
– Hi, – погодився він і потер плечі. – Я б сказав, насправді холодно.
Він двічі затягнувся і, не дивлячись на Сінтію, промовив:
– Сінтіє, а що як… Раптом Роджер сьогодні вранці мав рацію? – Він пхикнув і правив далі: – А пані Ґудбоді? Раптом і вона права? Відбувається щось жахливе. Наприклад, е-е… вторгнення на Землю із космосу, га? – він кивнув у небо з його мільйонами зірок.
– Г’ю…
– Ні, дай-но я вже виллю душу.
– Це ж цілком очевидно. Про яке вторгнення ти говориш? Ми б уже давно щось помітили. Та і як воно взагалі може відбуватися?
Сінтія і собі задерла голову, намагаючись виголосити якийсь аргумент, але чоловік її перебив:
– Ні, мова не про метеори і не про летючі тарілки – їх ми бачимо. Раптом це які-небудь бактерії? Космічного походження? Такі ж і справді існують.
– Ну, я колись про таке читала.
– Спори, насіння, пилок, віруси мільярдами потрапляють у нашу атмосферу щосекунди, і це відбувається не один мільйон років. Зараз ми сидимо з тобою під невидимим дощем. І він іде над усією країною, над усіма містами й містечками. Навіть зараз над нашим газоном.
– Нашим газоном?
– І над двором пані Ґудбоді також. Але такі люди, як вона, постійно сапають бур’ян, кроплять рослини отрутою, нищать поганки в траві. У місті будь-якій чужій формі життя складно буде існувати. Ще й клімат часто непереливки. Найліпше осоння в нас на півдні: в Алабамі, Джорджії, Луїзіані. Там у вологих болотах їм просто рай – рости собі на здоров’я.
Але Сінтія вже не могла стримувати сміх.
– Невже ти справді віриш, що в якійсь там «Лісовій галявині» чи іншій новоствореній компанії з оранжереями директорують шестифутові гриби з іншої планети?
– Ну, якщо це формулювати таким чином, то і справді звучить кумедно.
– Кумедно? Та живота можна надірвати зо сміху! – І, закинувши голову, вона вволю розреготілася.
– Та святі ж небеса! – раптом роздратувався Фортнум. – Щось тут відбувається! Пані Ґудбоді корчує гриби і бореться з ними! У ту саму мить, яку ти, звісно ж, назвеш збігом обставин, ми спецдоставкою отримуємо бандероль. А що в тій бандеролі? Гриби для Тома! Що ж іще трапилося? Роджер боїться невідворотного кінця! За пару годин зникає, а потім відправляє нам телеграму із пересторогою не брати чого? Правильно! Спецдоставки з грибами для Тома! А чи не отримував часом подібної посилочки і син Роджера за останні пару днів? Отримував! Звідки ж їх відправник? З Нового Орлеана! А куди відправився Роджер після того, як був зник? У Новий Орлеан! Розумієш, Сінтіє, ти розумієш? Я анітрохи не розчарувався б, якби між усіма цими подіями і справді не існувало жодного зв’язку! Роджер, Том, Джо, гриби, пані Ґудбоді, бандеролі, адресати і відправники. Всі вони вкладаються в одну-єдину схему!
Дружина дивилася йому в очі і хоч уже й не реготала, але все ще всміхалася:
– Не гнівайся так.
– А я і не гніваюся! – заволав Фортнум. Аж раптом він просто вже не міг продовжувати. Йому стало страшно, що в якусь мить просто зайдеться несамовитим криком або реготінням. А це вже було б занадто. Чоловік поглянув на будинки їхнього кварталу навколо й уявив темні підвали, сусідських хлопчиків за читанням «Популярної механіки» і мільйони невидимих передплатників, готових відправити гроші на купівлю грибів. Так само і він у своєму дитинстві замовляв поштою хімікати, насіння, черепах, незліченні бальзами та мазі. Цікаво, в скількох мільйонах американських осель зараз плодилися мільярди грибів під пильним наглядом невинних?
– Г’ю? – торкнулася його руки дружина. – Гриби, якими б великими вони не виростали, не мислять, не рухаються, не мають ані рук, ані ніг. Як вони можуть заправляти поштою і «завойовувати» цілий світ? Любий, давай-но сходимо вниз і подивимося на твоїх жахливих демонів і потвор!
Вона потягла його до дверей. В будинку жінка уже було попрямувала до підвалу, однак Фортнум похитав головою і з дурнуватою посмішкою заявив:
– Ні-ні. Я знаю, що ми там побачимо. Ти права. Це все дурниці. Наступного тижня повернеться Роджер, і ми всі разом нап’ємося. Піднімайся у спальню, а я собі наллю склянку теплого молока і підійду через якусь хвильку.
– Отак уже ліпше! – Вона цьомкнула його в обидві щоки, міцно притисла до себе і гайнула вгору по сходах.
На кухні Г’ю взяв склянку, відчинив дверцята холодильника і вже наливав собі молока, як раптом його аж пересмикнуло. Скраю верхньої полиці стояло жовтеньке блюдечко, але зацікавило його не воно, а те, що на ньому лежало.
Свіжі нарізані гриби.
Фортнум простояв так, напевно, зо півхвилини, дихаючи паром у морозному повітрі. Потім він простягнув руку, узяв тарілочку, понюхав її, торкнувся пальцем грибів і вийшов разом із блюдцем у коридор. Поглянув угору, понад сходами, почув, як у спальні ходить Сінтія, і вже був ладний гукнути до неї: «Сінтіє, це ти їх поставила у холодильник?» – але змовчав. Її відповідь йому була відома. Не вона.
Г’ю поставив тарілочку на пласку маківку балясини і витріщився на неї. Він уявляв, як лежить у ліжку, дивиться на стіни, відчинені вікна, спостерігає за малишками, що їх креслить місячне сяйво на стелі. А потім спитає в Сінтії, чи вона його чує. Та ствердно відгукнеться. І тоді він скаже, мовляв, є спосіб, завдяки якому гриби здатні виростити собі руки-ноги. Який же, поцікавиться вона, мій дурненький-предурненький чоловіче. Він збереться з відвагою, ладний знову зустрітися з її реготом, і заявить, мовляв, що би сталося, якби якась людина простувала собі болотами, натрапила на гриби і скуштувала їх?..
У відповідь із боку Сінтії – мовчання.
Потрапивши в організм, гриби розпорошуються через кров, заволодівають кожною клітинкою і перетворюють людину на… марсіанина? Згідно з цією теорією, хіба потрібні грибам руки і ноги? Ні, адже людину можна просто позичити, а потім жити в ній, перетворюватися на неї. Роджер скуштував грибів, якими його нагодував рідний син. І перетворився на «щось інше». Викрав сам себе. І під час останнього просвітління, коли до нього вернувся здоровий глузд, він відправив нам телеграму, спробував нас попередити, не дати нам отримати жодну спецдоставку з грибами. А «той» Роджер, котрий нам телефонував, уже був не власне Роджером, а тим, що він з’їв! Сінтіє, хіба ж не вимальовується повна картина того, що відбувається, га, Сінтіє?
Ні, відповіла уявна Сінтія. Не вимальовується, ні, ні, ні і ще раз ні…
Із підвалу долинуло ледве чутне шепотіння, шурхіт, якесь шелестіння. Відірвавши очі від блюдечка, Фортнум підійшов до дверей униз і приклав до них вухо.
– Томе?
Ніхто не відповів.
– Томе, де ти там?
Жодної відповіді.
Через певний час голос Тома долинув знизу:
– Що, тату?
– Уже далеко за північ, – проказав Фортнум, намагаючись не переходити на високі тони. – Що ти там робиш?
Жодної відповіді.
– Я кажу…
– Пораюся із врожаєм, – холодним і слабким голосом нарешті відповів хлопець.
– Чорти б тебе забрали, піднімайся давай! Чуєш?
Тиша.
– Томе, послухай! Це ти сьогодні поклав трохи грибів у холодильник? Якщо ти, то навіщо?
Мабуть, спливло секунд десять, поки знизу відповіли:
– Звісно, щоби почастувати тебе і маму.
Фортнум відчув, як прискорюється його пульс, і мусив тричі глибоко вдихнути, перш ніж зміг продовжувати.
– Томе, ти ж не?.. Тобто я хотів спитати, ти часом не скуштував уже їх сам, правда ж?
– Дивно, що ти запитав, – відказав Том. – Спробував. Сьогодні ввечері. Зробив собі бутерброд після вечері. А що?
Фортнум схопився за дверну ручку. Тепер настала його черга відповідати. У нього підломлювалися ноги, і він намагався боротися з усім цим дурним безглуздям. Для цього немає жодних причин, намагався пояснити самому собі, але вуста не ворушилися.
– Батьку? – неголосно гукнув його Том із підвалу. – Спускайся вниз. – І після паузи додав: – Я хочу, щоб ти поглянув на цей врожай.
Ручка вислизала зі спітнілої долоні Фортнума. Вона затремтіла. Г’ю глибоко зітхнув.
– Батьку? – тихо повторив Том.
Фортнум відчинив двері.
У підвалі стояла цілковита темрява.
Він простягнув руку до вимикача.
Нібито відчувши цей порух, Том попросив:
– Не треба. Світло шкодить грибам.
Г’ю забрав із рубильника руку.
Чоловік важко ковтнув. Озирнувся на сходи, що вели вгору до дружини. Гадаю, подумав він, варто сходити попрощатися із Сінтією. Але чому я маю думати про це?! Господи Всемогутній, чого я взагалі маю про це думати? Жодних причин, чи все-таки є?
Жоднісіньких.
– Томе? – безтурботно гукнув він. – Готовий ти чи ні, але ось я вже йду!
І ступивши вниз у темряву, він зачинив за собою двері.
Переклад: Богдан Стасюк
