Персі Джексон і Останнє пророцтво (Рік Ріордан)

Глава перша. Круїз із вибухом

Кінець світу почався з того, що на капот моєї машини приземлився пегас.

До цього моменту я чудово проводив час. Взагалі-то я ще не мав сідати за кермо, бо шістнадцять років мені виповнювалося лише за тиждень, але мама і мій вітчим Пол повезли мене і мою подругу Рейчел на приватний пляж на Саут-Шор, і Пол дозволив нам трохи покататися на його «тойоті Пріус».

Ви, напевно, думаєте: «Ну і безвідповідальний тип цей Персі Джексон», і таке інше. Але Пол прекрасно мене знає. Він бачив, як я розрубую навпіл демонів і вистрибую з палаючої будівлі школи, тож він вирішив: якщо я проїду на його тачці дві-три сотні ярдів, то особливої шкоди від цього не буде.

Ну, загалом, сіли ми з Рейчел у машину. Стояв спекотний серпневий день. Руде волосся Рейчел було стягнуте ззаду в хвостик, а поверх купальника вона одягла білу сорочку. Я завжди бачив її тільки в пошарпаних футболках і заляпаних фарбою джинсах, а тепер вона мала вигляд… ну просто на сто мільйонів золотих драхм.

– Зупинися-но он там, – сказала вона.

Ми зупинилися на гребені, звідки відкривався прекрасний вид на Атлантику. Море – одне з наймоїх найулюбленіших місць на світі, але сьогодні тут було особливо чудово: блискуча бірюза, рівна, як скло, немов мій батько вирішив вирівняти для нас океан.

Так, до речі, мого батька звуть Посейдон. І він у таких справах великий умілець.

– Ну, – посміхнулася мені Рейчел. – То як щодо запрошення?

– Ах так…

Я спробував зобразити на обличчі жвавий інтерес. Річ у тім, що вона запросила мене на три дні в заміський будинок їхнього сімейства в Сент-Томасі. Я не часто отримував такі запрошення. У нас у сім’ї на вихідні прийнято знімати якусь розвалюху на Лонг-Айленді, брати напрокат кілька фільмів і купувати дві-три заморожені піци. А тут батьки Рейчел були готові прийняти мене на Карибському морі.

До того ж мені просто необхідно було прийти до тями. Минуле літо було найважчим у моєму житті, і не завадило б відпочити кілька днів.

Але, з іншого боку, тепер у будь-який день могло трапитися що-небудь дуже важливе. Мене могли викликати будь-якої хвилини. Гірше того, наступного тижня був день мого народження, і в мене ніяк не виходило з голови пророцтво, яке стверджувало: у момент, коли мені виповниться шістнадцять років, трапиться щось жахливе.

– Персі, – продовжувала Рейчел, – я знаю, що час не дуже вдалий. Але в тебе відповідного ніколи не буває.

Аргумент був вагомий.

– Ні, правда, я дуже хочу поїхати, – сказав я. – Просто…

– Війна.

Я кивнув. Я не любив про це говорити, але Рейчел усе знала. На відміну від більшості смертних вона могла бачити крізь Туман – ту чарівну завісу, яка спотворює реальність для звичайних людей. Вона бачила монстрів. Вона зустрічалася з іншими напівбогами, які билися проти титанів та їхніх союзників. Вона була присутня в той момент, коли розрубаний на дрібні частини Кронос повстав із труни у своєму жахливому новому обличчі. Тоді вона заслужила мою вічну вдячність, засадивши йому в око синім гребінцем.

Рейчел поклала долоню мені на руку.

– Ти подумай, гаразд? Ми їдемо за кілька днів. Мій тато… – Вона зам’ялася.

– Він що, життя тобі не дає? – запитав я.

– Він намагається бути зі мною добрим, а це ще гірше. – Рейчел з огидою струснула головою. – Він хоче, щоб я восени вступила до жіночої академії Кларіон.

– Це школа, де навчалася твоя мати?

– Це така дурна школа-пансіон для багатих дівчаток аж у самому Нью-Гемпширі. Ти мене уявляєш у школі-пансіоні?

Я погодився, що це і справді дуже безглуздо. Рейчел була задіяна в різних міських мистецьких проєктах, вона годувала безхатченків, брала участь у маршах протесту під гаслом «Врятуймо зникаючого жовточеревого дятла-сосуна» та в усяких подібних заходах. Я ніколи не бачив її в сукні, а уявити її в пансіоні з вихованими дівчатками – взагалі немислимо.

Рейчел зітхнула.

– Він вважає, що якщо буде мене догоджати, то я відчую себе винною і здамся.

– І тому він дозволив запросити мене?

– Так… але, Персі, ти цим самим зробив би мені величезну послугу. Якби ти поїхав з нами, все було б набагато краще. І потім, мені потрібно поговорити з тобою про дещо… – Рейчел раптово замовкла.

– Ти хочеш зі мною про щось поговорити? – запитав я. – Ти хочеш сказати, це настільки серйозно, що ми для цієї розмови маємо їхати в Сент-Томас?

Рейчел надула губи.

– Слухай, забудь про це… поки що. Давай зробимо вигляд, що ми абсолютно нормальні люди. Ми поїхали покататися, ми дивимося на океан, і нам добре разом.

Я бачив, щось її мучить, але Рейчел обдарувала мене хороброю посмішкою. У сонячних променях волосся в неї немов вогнем горіло.

Цього літа ми багато часу проводили разом. Не те щоб це входило до моїх планів, але що більш напруженою ставала обстановка в таборі, то сильніше мені хотілося зателефонувати Рейчел і втекти на якийсь час, щоб зітхнути на повні груди. Мені необхідно було нагадувати собі, що світ смертних залишався тут, поруч, і там не мешкали монстри, які розглядали мене як свою персональну боксерську грушу.

– Добре, – сказав я. – Звичайний день і дві звичайні людини.

Рейчел кивнула.

– І тому… гіпотетично, якщо ці двоє подобаються одне одному, то чого вартує дурному хлопцеві поцілувати дівчину?

– О-о… – Я відчув себе однією зі священних корів Аполлона – неповоротким, тупуватим і пунцовим від збентеження. – Гм…

Не вдаватиму, ніби я не думав про Рейчел. З нею було набагато простіше, ніж… ну, ніж з іншими моїми знайомими дівчатами. Мені не доводилося зі шкіри геть лізти, або стежити за своїми словами, або ламати голову, намагаючись збагнути, що вона думає. Рейчел нічого не приховувала. Вона про все говорила прямо.

Не знаю, що б я зробив… проте я був настільки ошелешений, що навіть не помітив, як із небес звалилася якась чорна громадина і всіма чотирма копитами з оглушливим стуком і скреготом приземлилася на капот «тойоти».

«Привіт, босе, – сказав голос у моїй голові. – Гарна машина».

Пегас Пірат був моїм старим приятелем, а тому я не надто засмутився через вм’ятини, що він залишив на капоті.

«Щоправда, – подумав я, – Пол Блофіс від них у захват не прийде».

– Пірат – зітхнув я, – що ти…

І тут я побачив, хто сидить у нього на спині, і зрозумів, що день у мене буде складнішим, ніж я думав спочатку.

– Привіт, Персі!

Чарльз Бекендорф, староста будиночка Гефеста, був великим фахівцем по монстрах – вони, тільки-но побачивши його, розбігалися з криком: «Ой, матусю!» Бекендорф – здоровенний афроамериканець із величезними м’язами, які він щоліта накачує в кузні. Він на два роки старший за мене і вважається в таборі найкращим фахівцем з виготовлення обладунків. Також він робив і досить серйозні механічні штучки різного роду. Місяцем раніше Бекендорф підкинув бомбу з грецьким вогнем до туалету автобуса, що перевозить монстрів. І щойно перша гарпія спустила воду в унітазі, цілий легіон злісних тварюк злетів у повітря – подаруночок Кроносу.

На Бекендорфі були бойові обладунки – бронзовий нагрудник і шолом, – камуфляжні штани, а на боці – меч. На плечі в нього висів мішок із вибухівкою.

– Час настав? – запитав я.

Він похмуро кивнув.

У горлі в мене утворився клубок. Я знав, що це неминуче. Ми тижнями планували наші дії, але я все ж потай сподівався, що цього не станеться.

– Привіт, – сказала Рейчел, дивлячись на Бекендорфа.

– Здорово! Мене звати Бекендорф. А тебе, напевно, Рейчел. Персі мені розповідав… тобто він згадував про тебе.

Рейчел підняла брову.

– Справді? Чудово. Отже, я так розумію, ви, хлопці, тепер маєте вирушати рятувати світ.

– Саме так, – підтвердив Бекендорф.

Я безпорадно подивився на Рейчел:

– Ти скажеш моїй матері?

– Я їй скажу. Вона напевно звикла до таких справ. І я скажу Полу щодо капота.

Я вдячно кивнув, вважаючи, що більше Пол мені свою машину ніколи не дасть.

– Удачі! – І тут Рейчел поцілувала мене, я й оком не встиг моргнути. – Ну, вирушай у дорогу, напівкровка. Убий для мене кілька монстрів.

Я востаннє подивився на неї: вона сиділа на передньому пасажирському сидінні «тойоти», схрестивши руки і дивлячись на Пірата, що здіймався дедалі вище й вище, забираючи в небеса мене і Бекендорфа. Я запитував себе, про що Рейчел хотіла поговорити зі мною і чи вдасться мені коли-небудь дізнатися про це.

– Ну, – сказав Бекендорф, – я так розумію, ти не хочеш, щоб я описував цю сцену Аннабет.

– О боги, – пробурмотів я. – І думати про це не смій!

Бекендорф фиркнув, і ми понеслися над Атлантикою.

Коли ми побачили нашу мету, вже майже стемніло. «Принцеса Андромеда» сяяла вогнями на горизонті – величезний круїзний лайнер, залитий жовтим і білим світлом. Здалеку можна було подумати, що це звичайний пасажирський корабель, а не штаб повелителя титанів. Але коли ми підлетіли ближче, стала видна гігантська носова фігура – темноволоса діва в грецькому хітоні, закута в ланцюги. На обличчі в неї застиг вираз жаху, немов вона відчувала сморід усіх монстрів, яких змушена була терпіти в себе за спиною.

У мене всередині все похолоділо, коли я знову побачив цей корабель. Двічі я ледь не загинув на «Принцесі Андромеді», а тепер корабель прямував просто в Нью-Йорк.

– Ти пам’ятаєш, що потрібно робити? – перекрикуючи вітер, запитав у мене Бекендорф.

Я кивнув. Ми тренувалися в гавані Нью-Йорка з холостими бомбами, використовуючи як полігон покинуті кораблі. Я знав, як мало часу в нас буде. Але ще я знав, що іншої такої можливості запобігти вторгненню Кроноса нам не випаде.

– Пірат, – велів я, – опусти нас на найнижчу кормову палубу.

«Зрозумів, босе, – відповів Пірат. – Ух, як мені не подобається цей корабель!»

Три роки тому Пірат опинився в рабстві на «Принцесі Андромеді» і втік звідти, тільки коли ми з друзями трохи йому допомогли. Я так думаю, він радше волів би, щоб йому розчесали гриву, як у Мого Маленького Поні, [1] ніж знову опинитися тут.

– Не чекай нас, – сказав я йому.

«Але, босе…»

– Ти вже мені повір – ми самі звідти виберемося.

Пірат склав крила і спікірував на корабель, як чорна комета. Вітер свистів у мене у вухах. Я бачив монстрів, що охороняють верхню палубу корабля: дракониць або жінок-змій, пекельних гончаків, велетнів і людиноподібних морських демонів – наполовину людей, наполовину морських левів, – званих тельхінами. Однак ми так швидко промайнули повз, що ніхто з них не підняв тривогу. Ми наблизилися до корми, Пірат розпростер крила, після чого м’яко приземлився на нижню палубу. Я зістрибнув із нього, придушуючи нудоту, що підступила.

«Удачі, босе, – сказав Пірат. – Дивись, щоб вони не відправили тебе на корм коням!»

Із цими словами мій старий друг зник у ночі. Я витягнув із кишені авторучку, зняв із неї ковпачок, і мій меч Анаклузмос витягнувся до повного розміру – метр смертоносної небесної бронзи.

Бекендорф витягнув із кишені клаптик паперу. Мені здалося, що це карта або що-небудь на кшталт цього, але потім я зрозумів: це фотографія. Він роздивлявся її в напівтемряві – усміхнене обличчя Сілени Боргард, дочки Афродіти. Вони почали зустрічатися з минулого літа, хоча всі вже не один рік їм казали: «Чого ви дурня валяєте – ви ж подобаєтеся одне одному!» Тепер, навіть вирушаючи в небезпечні експедиції, Бекендорф здавався щасливим, як ніколи.

– Ми обов’язково повернемося в табір, – сказав я йому.

У його очах промайнула тривога, але потім він упевнено посміхнувся і прибрав фотографію.

– Хто б сумнівався, – сказав він. – Ну що, йдемо порвемо Кроноса на частини?

Бекендорф ішов попереду. Ми пройшли вузьким коридором до службового трапа – точно як на навчаннях, але, почувши нагорі шум, завмерли.

– Мені байдуже, що там каже твій ніс, – проричав напівлюдський-напівсобачий голос, так говорили тельхіни. – Коли ти востаннє відчув напівкровку, на ділі це виявився м’ясний рулет!

– М’ясні рулети – чудова штука, – верескливим гавкотом відгукнувся другий голос. – Але зараз я чую запах напівкровок. Вони на борту, вже можеш мені повірити.

– Зате в тебе мізки не на борту, це точно.

Вони продовжили сперечання, а Бекендорф тим часом показав униз. Ми спустилися, намагаючись не шуміти. Два поверхи вниз – і голоси тельхінів стали ледь чутні. Нарешті ми опинилися перед металевою кришкою люка. Бекендорф одними губами вимовив: «Машинне відділення».

Люк був замкнений, але Бекендорф витягнув зі свого рюкзака кусачки і перерізав дужку замка, немов та була з масла.

Усередині оберталися і гуділи жовті турбіни розміром з елеватор. Протилежна стіна була втикана манометрами і комп’ютерними моніторами. За однією з консолей, сутулячись, сидів тельхін, але він був так занурений у роботу, що не помітив нас. Примірник зростом метра півтора, на коротких ніжках, усе його тіло вкривало гладке лискуче хутро, як у морського лева. Голова – як у добермана, а ось руки хоч і пазуристі, але цілком людські. Тельхін тукав пальцями по клавіатурі, періодично порикуючи, і щось бурмотів. Може, листувався з дружками в чаті на uglyface.com.

Я зробив крок уперед, і він напружився, ймовірно відчувши щось недобре. Тельхін стрибнув убік до великої червоної тривожної кнопки, але я перегородив йому шлях. Він зашипів і кинувся на мене, але один удар Анаклузмосом – і тельхін, вибухнувши, розсипався на порох.

– Один – нуль, – констатував Бекендорф. – Залишилося ще тисяч п’ять.

Він сунув мені в руки контейнер із густою зеленуватою рідиною – грецьким вогнем, однією з найнебезпечніших чарівних речовин у світі. Потім Бекендорф кинув мені ще один необхідний інвентар героїв-напівбогів – клейку стрічку.

– Закріпи цей на консолі, – сказав він. – А я займуся турбінами.

Ми взялися за зачіпку. У приміщенні було спекотно і волого, і за кілька хвилин ми спітніли так – хоч вичавлюй.

Корабель продовжував плисти вперед. Я, як син Посейдона, чудово орієнтувався в морі. Не питайте мене, як я це визначив, але я точно знав, що ми перебуваємо на 40˚19′ північної широти і 71˚09′ західної довготи і рухаємося зі швидкістю вісімнадцять вузлів, а це означало, що корабель прибуде до Нью-Йорка на світанку. Іншої можливості зупинити ворога нам не випаде.

Не встиг я прикріпити другий контейнер із грецьким вогнем до пульта управління, як пролунав тупіт безлічі ніг металевими сходами – вниз поспішала така кількість монстрів, що я чув їх навіть за ревом двигунів. Погана справа!

Я зловив погляд Бекендорфа.

– Скільки ще?

– Довго. – Він постукав пальцем по своєму годиннику, який слугував дистанційним детонатором. – Мені потрібно ще підключити приймач і встановити запали. Хвилин десять – мінімум.

Судячи з наближення тупоту, у нас залишалося секунд десять.

– Я їх відволічу, – вирішив я. – Зустрінемося в призначеному місці.

– Персі…

– Побажай мені удачі!

Здається, Бекендорф хотів заперечити – адже весь план операції будувався на тому, що ми висаджуємося, робимо справу і йдемо непоміченими. Але тепер доводилося імпровізувати.

– Удачі, – сказав він.

Я кинувся до дверей.

Сходами бігло з півдюжини тельхінів. Я прорубався крізь них Анаклузмосом – вони й пискнути не встигали, перетворюючись на порох. Я помчав нагору, пролетів повз ще одного тельхіна, який так злякався, що навіть упустив свою коробочку з обідом від «Маленького демона». Цього я залишив живим, почасти тому, що обід його вже охолов, почасти – щоб він міг підняти тривогу і, можливо, кинутися разом зі своїми друзями слідом за мною, а не в машинне відділення.

Я вискочив через двері на шосту палубу і понісся нею. Цей встелений килимом коридор напевно колись був шикарнішим за нікуди, але за три роки, що тут господарювали монстри, шпалери, килими і двері до кают набули жахливого вигляду – все подряпане, вкрите слизом, наче ви потрапили до драконівської пазухи (на жаль, це порівняння ґрунтується на особистому досвіді).

Того разу, коли я вперше побував на «Принцесі Андромеді», мій старий ворог Лука для маскування залишив на борту кілька спантеличених туристів, затуманивши їм очі Туманом так, що вони навіть не зрозуміли, що перебувають на кораблі, захопленому монстрами. Але тепер ніяких слідів туристів я не побачив. Мені не хотілося думати про те, що з ними трапилося, але я сильно сумнівався, що їх відпустили додому з виграшами за лотерейними квитками.

Я дістався до прогулянкової палуби з величезним супермаркетом і зупинився як укопаний. У середині внутрішнього двору був фонтан, а у фонтані сидів гігантський краб.

Коли я кажу «гігантський», то не маю на увазі краба, виловленого на Алясці, за 7 доларів 99 центів. Я маю на увазі справді гігантського краба розміром більше за фонтан. Це чудовисько на три метри височіло над водою. У нього були крапчастий синьо-зелений панцир і клішні довші за моє тіло.

Якщо ви коли-небудь бачили краб’ячу пащу, таку пухирчасту, вкриту вусиками, що клацала, то можете собі уявити, що ця паща розміром з рекламний щит мала нітрохи не кращий вигляд. Очі-намистинки краба втупилися на мене, і я вловив у них розум – і ненависть. Те, що я був сином морського бога, не додавало мені очок.

– Ш-ш-ш-ш-ш, – прошипів монстр, з його пащі капала морська піна.

Смерділо від нього, як від сміттєвого бачка з купою рибних паличок, який цілий тиждень витримували на сонці.

Зазвучав сигнал тривоги. Скоро тут з’явиться велика компанія, а тому мені потрібно було змотуватися.

– Гей, ракоподібне! – Я попрямував навколо фонтана по самому краю двору. – Я тут тебе обійду, тож ти…

Краб тут же набув неймовірної швидкості. Він миттю вибрався з фонтану і, клацаючи клешнями, кинувся прямо на мене. Я пірнув у сувенірну крамницю, де ледь не перевернув стійку з футболками, що висять на ній. Краб клешнями розколошматив на дрібні друзки скляну стіну і понісся за мною. Я, важко дихаючи, кинувся назад, але краб розвернувся і погнався за мною.

– Ось він! – пролунав наді мною голос із балкона. – Ворог!

Якщо я хотів відвернути їхню увагу, то мені це вдалося, але ось тільки вступати з ними в сутичку в цьому місці в мене не було бажання. Якщо мене схоплять тут, то краб просто-напросто мною пообідає.

Це диявольське кодло кинулося на мене. Я змахнув Анаклузмосом і відрубав йому кінчик клешні. Він зашипів, бризкаючи піною, але, схоже, покалічив я його не сильно.

Я спробував пригадати що-небудь із колишніх історій – може, допоможе. Аннабет розповідала мені про жахливого краба, щось про те, як Геракл розчавив його ногою. Але тут такий підхід не працював. Цей краб був трішки більшим за мої кросівки.

І тут мені в голову прийшла одна розумна думка. Минулого Різдва ми з мамою повезли Пола Блофіса в наш старий будиночок у Монтауці – ми туди вже цілу вічність їздили. Пол повів мене ловити крабів, і коли ми витягли сітку, повну цих тварюк, він показав мені, де в краба слабке місце в панцирі – точно в центрі його потворного черевця.

Ось тільки як дістатися до цього черевця?!

Я кинув погляд на фонтан, потім – на мармурову підлогу, на якій залишилися оскляклі краб’ячі сліди, потім витягнув руку, зосереджуючись на воді, і фонтан вибухнув. Вода бризнула на всі боки – на висоту трьох поверхів. Окропила ліфти, балкони, вікна магазинів. Краб і вусом не повів. Він любив воду. Він підбирався до мене боком, клацав клешнями і шипів, а я побіг прямо на нього з криком: «А-а-а!»

Перед тим як ми зіткнулися, я на бейсбольний манер шльопнувся на землю і заковзнув мармуровою підлогою прямо йому під черево. Так… це все одно що залізти під семитонний бронетранспортер! Крабу і всього лише потрібно було присісти – від мене б одне мокре місце залишилося, але перш ніж він зрозумів, що відбувається, я встромив Анаклузмос йому в черево, потім відпустив рукоятку меча, відштовхнувся і вислизнув з-під краба ззаду.

Монстр затремтів і зашипів. Його очі розчинилися, панцир почервонів, нутрощі випарувалися… За мить порожній панцир усією своєю масою звалився на підлогу.

У мене не було часу захоплюватися виконаною роботою. Я кинувся до найближчих сходів, навколо лунали командні вигуки, брязкання зброї – з’являлися нові монстри і напівбоги. Руки мої були порожні. Анаклузмос завдяки своїм чарівним властивостям рано чи пізно мав би знову опинитися в мене в кишені, але поки що він спочивав під рештками краба і діставати його мені було ніколи.

На восьмій палубі перед ліфтом шлях мені перегородила пара дракониць. Вище талії вони були жінками із зеленою лускатою шкірою, жовтими очима і роздвоєними язиками. Нижче талії замість ніг були подвійні зміїні тулуби. У руках дракониці тримали тризуби і сітки з грузилами, а я з досвіду знав, що користуватися цими штуками вони вміють.

– Це шшшшто таке? – прошипіла одна. – Подарунок для Кроноссса?

У мене не було жодного бажання грати тут із ними в приборкувача змій. Переді мною стояв стенд із моделлю корабля, на кшталт інформаційних щитів «Ти тут». [2] Я зірвав модель із підставки і жбурнув її в першу драконицю. Кораблик влучив їй у фізіономію, і вона звалилася на палубу. Я перестрибнув через неї, схопився за спис її подружки і крутнув так, що та полетіла в ліфт. А я побіг на ніс корабля.

– Взяти його! – завищала ззаду дракониця.

До мене долинав гавкіт пекельних гончих. В дюймі від мого обличчя просвистіла стріла і встромилася в стінну панель чорного дерева. Але мені було наплювати: я відволікав монстрів від машинного відділення і давав час Бекендорфу зробити свою справу.

Коли я біг угору сходами, назустріч мені трапився хлопчина. Вигляд у нього був такий, ніби він ще толком не прокинувся. Він встиг натягнути на себе тільки половину обладунків. Хлопчина витягнув меч і закричав: «Кронос!» Але в його голосі чувся радше переляк, ніж бойовий кураж. Йому було не більше дванадцяти – приблизно в такому віці я вперше приїхав у Табір напівкровок.

Від цієї думки мені стало недобре на серці. Цьому хлопцеві промили мізки – навчили ненавидіти богів і махати мечем, тому що він народився наполовину олімпійцем. Кронос безцеремонно використовував його у своїх цілях, але хлопчина вважав мене своїм ворогом.

Ні, я в жодному разі не хотів покалічити або поранити його. Зброя в цій ситуації мені не була потрібна. Я наблизився до нього, схопив за зап’ястя і вдарив об стіну, вибиваючи меч з його руки.

А потім я зробив те, що зовсім і не збирався. Напевно, це було нерозумно і явно ставило під загрозу нашу місію, але я нічого не міг із собою вдіяти.

– Якщо хочеш жити, – сказав я йому, – негайно тікай з цього корабля. І скажи іншим напівбогам. – З цими словами я штовхнув його, і він полетів стрімголов вниз.

А я продовжив шлях нагору.

Тут мене охопили погані спогади: коридор проходив через кафетерій. Аннабет, мій єдинокровний брат Тайсон і я побували тут три роки тому під час моїх перших відвідин корабля.

Я вибіг на головну палубу. Ліворуч по борту небеса втрачали багряний відтінок і затягувалися чорнотою. Між двома скляними вежами, на яких виднілися балкони і ресторани, виблискував басейн. Уся верхня частина корабля виглядала страхітливо спорожнілою.

Мені залишалося тільки перебігти до іншого борту і звідти спуститися на вертолітний посадковий майданчик – місце зустрічі, обумовлене на випадок надзвичайних обставин. Якщо пощастить, ми там зустрінемося з Бекендорфом і стрибнемо в море. Моя здатність ладнати з водою захистить нас обох, а відпливши на півмилі, ми дистанційно підірвемо заряди.

Я вже перетнув половину палуби, коли звук чийогось голосу змусив мене завмерти:

– Ти запізнився, Персі.

Наді мною на балконі стояв Лука, на його пересіченому шрамом обличчі грала усмішка. На ньому були джинси, біла футболка, пляжні шльопанці – ні дати ні взяти звичайний студент. Тільки очі, немов би відлиті із золота, видавали його.

– Ми тебе давно чекаємо. – Спочатку він, здавалося, говорив нормально, як Лука. Але потім його обличчя стало сіпатися. Тілом пройшло тремтіння, немов він випив якусь гидоту, голос став густішим, у ньому чулися міць і сива давнина – це був голос владики титанів Кроноса. Його слова ніби ножем різанули мене по спині. – Схилися переді мною!

– Так-так, тримай кишеню ширше, – пробурмотів я.

По обидва боки басейну з’явилися велетні лестригони, вони немов чекали сигналу. Кожен був заввишки два з половиною метри, на руках татуювання, на грудях – шкіряні обладунки, в руках – палиці. На даху над Лукою з’явилися лучники-напівбоги. З протилежного балкона зістрибнули два пекельні гончаки і заричали на мене. За лічені секунди я був оточений. Пастка! Вони не змогли б зібратися всі тут так швидко, якби не чекали мене заздалегідь.

Я подивився на Луку, і гнів закипів у мене в грудях. Я навіть не знав, чи залишилася хоч крапля його колишньої свідомості всередині цього тіла. Можливо, його голос так змінився, а може, просто Кронос пристосовувався до своєї нової форми. Я сказав собі, що це не має значення. Луку охопили заздрість і злість задовго до того, як Кронос заволодів ним.

Голос у мене в голові сказав: «Тобі так чи інакше доведеться битися з ним. То чому не зараз?»

За великим пророцтвом я в шістнадцять років мав зробити вибір, який врятує або погубить світ. До шістнадцятиріччя мені залишався тиждень. То чому не тепер? Якщо в мене й справді така доля, то яке значення може мати один тиждень? Я міг покінчити з цією загрозою просто тут, розправившись із Кроносом. Що, хіба я не бився з монстрами і богами раніше?

Лука, немов прочитавши мої думки, усміхнувся. Ні, це був Кронос. Я повинен пам’ятати це.

– Ну, йди до мене, – сказав він. – Якщо не боїшся.

Натовп монстрів розійшовся. Я рушив угору сходами. Серце в мене калатало. Я чекав удару ножем у спину, але вони дозволили мені пройти. Я засунув руку в кишеню і виявив там мою авторучку, зняв ковпачок – і Анаклузмос перетворився на меч.

У руках у Кроноса з’явилася зброя – двометрова коса наполовину з небесної бронзи, наполовину зі смертоносної сталі. Так, від одного тільки вигляду цієї штуки мої коліна почали підгинатися. А тому, щоб не передумати, я кинувся в атаку.

Час сповільнився. У буквальному сенсі, бо Кронос мав таку здатність – змінювати хід часу. Мені здавалося, ніби я рухаюся в сиропі. Руки в мене стали такими важкими, що я ледве міг утримати меч. Кронос усміхнувся і змахнув косою зі звичайною швидкістю, чекаючи, коли я доповзу до своєї смерті.

Я спробував чинити опір його чаклунству і зосередився на морі навколо мене – адже море було джерелом моєї сили. З роками мені вдавалося робити це все краще й краще, але тепер нічого не виходило.

Я зробив ще один крок уперед. Велетні знущально засміялися. Сміх дракониць був схожий на шипіння.

«Океан, – благав я, – ну що тобі варто?!»

Раптово мене мало не скрутило від болю всередині. Увесь корабель нахилився набік, і монстри попадали з ніг. З басейну вихлюпнулося чотири тисячі галонів солоної води; я, Кронос і всі на палубі вимокли з голови до ніг. Вода повернула мене до життя, зруйнувавши чаклунство часу, і я кинувся вперед.

Я завдав удару Кроносу, але жвавість ще не повернулася до мене повною мірою. Я зробив помилку – подивився в його обличчя, в обличчя Луки, який колись був моїм другом. І хоча я його ненавидів, вбити його мені було важко.

У Кроноса ж жодних сумнівів не було. Він змахнув косою. Я відскочив назад, і небезпечний метал пройшов за міліметр від мене, вирвавши тріску з дошки на палубі між моїх ніг.

Я штовхнув Кроноса в груди. Він подався назад, але виявився важчим, ніж мав би бути Лука. Відчуття – немов я ляснув холодильник.

Кронос знову змахнув косою. Я перехопив її Анаклузмосом, але удар був настільки сильним, що мій клинок зміг тільки змінити його напрямок. Кінчик коси вирвав шматок мого рукава і подряпав передпліччя. Поріз не міг бути серйозним, але вся ця сторона мого тіла вибухнула від болю. Я згадав, що один тельхін якось раз сказав мені про косу Кроноса: «Обережніше, дурнику. Один дотик – і ця сталь відокремить твою душу від тіла». Тепер я зрозумів сенс його слів. Справа була не у втраті крові. Я відчував, як мене покидають сили, воля, як я втрачаю своє власне «я».

Я, спотикаючись, відступив, перекинув меч із правої руки в ліву і відчайдушно кинувся вперед. Мій клинок мав пронизати його наскрізь, але лезо відскочило від живота титана, немов той був із мармуру. Кронос у жодному разі не повинен був залишитися в живих після такого удару. Але Кронос розсміявся.

– Дуже погано, Персі Джексон. Лука каже, що в мистецтві фехтування ти ніколи не міг із ним зрівнятися.

В очах у мене помутніло. Я знав, що часу залишається мало.

– Лука весь час задирав ніс, – сказав я. – Але в нього, принаймні, була власна голова на плечах.

– Шкода тебе вбивати до того, як остаточний план буде реалізовано, – розмірковуючи вголос, сказав Кронос. – Мені б хотілося побачити жах у твоїх очах, коли ти зрозумієш, як я збираюся знищити Олімп.

– Ти ніколи не доберешся на цій посудині до Мангеттена. – Рука моя пульсувала болем, в очах миготіли чорні цятки.

– Це ще чому? – Золоті очі Кроноса виблискували. Його обличчя – обличчя Луки – здавалося схожим на маску, неприродну, підсвічену зсередини якоюсь злісною енергією. – Можливо, ти розраховуєш на свого дружка з вибухівкою?

Він подивився вниз на басейн і покликав:

– Накамура!

Хлопчина в повному грецькому обладунку протиснувся крізь натовп. На лівому оці в нього була пов’язка. Звичайно ж, я знав його: Ефан Накамура, син Немезіди. Минулого літа я врятував йому життя в Лабіринті, а цей маленький мерзотник на знак подяки допоміг Кроносу повернутися до життя.

– Усе гаразд, повелителю, – доповів Ефан. – Ми його знайшли, як ви й веліли.

Він плеснув у долоні, і вперед вийшли два велетні, тягнучи за собою Чарльза Бекендорфа. Серце в мене ледь не зупинилося. Одне око в Бекендорфа розпухло, руки й обличчя в подряпинах. Обладунки його зникли, а сорочка була майже вся розірвана.

– Ні! – вигукнув я.

Бекендорф зустрів мій погляд. Він подивився на свою руку, немов хотів щось мені сказати. Його годинник. Він ще залишався на ньому, а в ньому – детонатор. Чи встиг він встановити детонатори? Але ці монстри напевно мали їх зняти.

– Ми знайшли його в трюмі корабля, – сказав один із велетнів. – Він намагався прослизнути в машинне відділення. Можна, ми його тепер з’їмо?

– Уже скоро, – відгукнувся Кронос, з прищуром подивившись на Ефана. – Ти впевнений, що він не поставив детонатори?

– Він ішов у напрямку машинного відділення, повелитель.

– Звідки тобі це відомо?

– Гм… – Ефан ніяково переминався з ноги на ногу. – Він ішов у тому напрямку. І потім, він сам нам сказав. У нього рюкзак набитий вибухівкою.

Істина повільно стала відкриватися мені. Бекендорф провів їх. Зрозумівши, що його схоплять, він зробив вигляд, що прямує в інший бік. Він переконав їх, що ще не встиг замінувати машинне відділення. Грецький вогонь усе ще можна було привести в дію. Але поки ми залишалися на кораблі, нам це не обіцяло нічого хорошого. Якби нам вдалося забратися з нього – тоді інша справа.

Кронос вагався.

«Ну, купися ти на це!» – мовчки благав я.

Рука в мене так боліла, що я ледь стояв.

– Відкрий рюкзак, – наказав Кронос.

Один із велетнів зірвав мішок із вибухівкою зі спини Бекендорфа. Заглянувши всередину, він загарчав і вивернув мішок назовні. Монстри в паніці відхлинули в сторони. Якби мішок і справді був набитий посудинами з грецьким вогнем, то ми всі злетіли б у повітря. Але звідти вивалився лише десяток банок із персиками.

Я чув, як важко дихає Кронос, намагаючись придушити гнів.

– Можливо, ви схопили цього напівбога біля камбуза?

– Гм… – Ефан зблід.

– І можливо, ви послали кого-небудь перевірити машинне відділення?!

Ефан у жаху подався назад, потім повернувся і кинувся геть.

Я мовчки вилаявся. Тепер до того, як бомби будуть знешкоджені, залишалися лічені хвилини. Я знову зловив погляд Бекендорфа і поставив безмовне запитання, сподіваючись, що він зрозуміє: «Яка затримка?»

Він склав великий і вказівний пальці кружком – нуль. Таймер детонатора було встановлено без затримки. Якщо йому вдасться натиснути кнопку, корабель миттєво злетить у повітря. А піти далеко, до того як буде натиснуто кнопку, ми не зможемо. Монстри спочатку вб’ють нас або знешкодять заряди. Або і те й інше.

Кронос повернувся до мене з кривою посмішкою.

– Тобі доведеться вибачити моїх невмілих помічників, Персі Джексон, але це не має значення. Ти тепер у нас у руках. Нам уже кілька тижнів було відомо, що ти з’явишся тут.

Він простягнув руку і показав маленький срібний браслет із брелоком у вигляді коси – символу повелителя титанів.

Рана в передпліччі позбавляла мене здатності думати, але я пробурмотів:

– Пристрій зв’язку… шпигун у таборі…

Кронос усміхнувся.

– Не можна покладатися на друзів. Вони неодмінно тебе підведуть. Луці важко дався цей урок. А тепер кинь свій меч і здавайся. Інакше твій друг помре.

Я проковтнув слину. Один із велетнів обхопив Бекендорфа рукою за шию. Я був не в змозі його врятувати, але навіть якби спробував, він помер би, перш ніж я дістався до нього. Ми обоє померли б.

Бекендорф одними губами вимовив: «Іди!»

Я похитав головою. Я не міг кинути його.

Другий велетень продовжував перебирати банки з персиками, а це означало, що ліва рука Бекендорфа вільна. Він повільно підняв її, підносячи до годинника на правій руці.

Я хотів закричати: «Ні!»

Потім біля басейну пролунало шипіння однієї з дракониць:

– Шшшшшто він робить? Шшшшшто це в нього на руці?

Бекендорф міцно заплющив очі й накрив долонею годинник.

Вибору в мене не залишалося. Я кинув мій меч у Кроноса, немов це був не меч, а дротик, і той, не заподіявши Кроносу шкоди, відскочив від його грудей. Однак це налякало його. Я миттю протиснувся через натовп чудовиськ і зістрибнув за борт у воду з висоти тридцять футів.

У череві корабля пролунав гуркіт. Монстри щось кричали мені вслід. У стегно вдарила стріла, але в мене навіть не було часу відчути біль. Я пірнув і наказав потокам віднести мене вниз якомога далі – на п’ятдесят метрів, на сто метрів.

Але навіть і на такій відстані я відчув, як світ струсонув вибух. Мою потилицю обпекло. «Принцеса Андромеда» вибухнула з двох боків, у чорне небо вихлюпнулася величезна куля зеленого полум’я, пожираючи все навколо.

«Бекендорф…» – подумав я.

Після цього я вирубився і пішов на дно, як скинутий з корабля якір.

Глава друга. Знайомство з підводною ріднею

Сни напівбогів – це повний відстій.

Річ у тім, що це, загалом-то, і не сни. Це всілякі видіння, ознаки та інша подібна містика – мене від неї просто з душі верне.

Мені снилося, що я перебуваю в якомусь темному палаці на вершині гори. На жаль, я впізнав його: палац титанів на вершині гори Отріс, інакше відомої як гора Тамалпаїс у Каліфорнії. Головний зал, обставлений по периметру чорними грецькими колонами і статуями титанів, не мав стелі, тут панувала вічна ніч. У чорному мармурі, що покривав підлогу, відбивалося світло смолоскипів. У центрі приміщення під вантажем вихристої лійкоподібної хмари горбився титан в обладунках – Атлас, що підтримує небо.

Інші велетні стояли поблизу бронзової жаровні, роздивляючись зображення, що з’являються в полум’ї.

– Нічого собі вибуховик, – сказав один із них.

На ньому були чорні обладунки зі срібними заклепками, що нагадували нічне небо. Обличчя його ховалося під шоломом, з якого стирчали баранячі роги, що згиналися.

– Це не має значення. – На цьому титані були золоті шати, а дивився він золотими, як у Кроноса, очима. Усе його тіло світилося. Він нагадав мені Аполлона, бога сонця, тільки світло, що виходить від титана, було різкішим, а вираз його обличчя жорсткішим. – Боги відповіли на виклик. Скоро їх буде знищено.

На зображення у вогні дивитися було нелегко: шторми, будівлі, що руйнуються, люди, що кричать від жаху…

– Я вирушу на Схід, щоб зібрати наші сили, – сказав золотистий титан. – Кріос, ти залишишся й охоронятимеш гору Отріс.

Детина з рогами хмикнув:

– Мені завжди дістається найдурніша робота. Я, владика Півдня, владика сузір’їв, маю бути нянькою при Атласі, доки ви там веселитиметеся.

– Відпустіть мене, прокляття на ваші голови! – заволав Атлас, що знемагав під вантажем хмар. – Я найвеличніший із воїнів. Зніміть з мене цей вантаж, щоб я міг битися!

– Тихо! – загарчав золотистий титан. – У тебе була можливість, Атласе. Але ти зазнав поразки. Кронос хоче, щоб ти залишався на своєму місці. Що стосується тебе, Кріос, то ти повинен виконувати свій обов’язок.

– А якщо тобі знадобиться більше воїнів? – запитав Кріос. – Від нашого племінника, цього зрадника в смокінгу, під час битви буде мало користі.

Золотистий титан розсміявся.

– Про нього можеш не турбуватися. І потім, боги навряд чи витримають навіть першу нашу атаку. Вони й гадки не мають, скільки в нас у запасі сюрпризів. Згадай мої слова, за кілька днів Олімп лежатиме в руїнах, а ми зустрінемося знову, щоб відсвяткувати схід Шостої епохи!

Золотистий титан вибухнув язиками полум’я і зник.

– Ну звісно, – проворчав Кріос. – Він вибухає язиками полум’я, а я тягаю на собі ці дурні роги.

Потім сцена змінилася. Тепер я перебував поза цією залою, ховався в тіні грецьких колон. Поруч зі мною стояв хлопчик – він підслуховував, про що говорять титани. У нього було темне шовковисте волосся, бліда шкіра й темний одяг – мій друг Ніко ді Анджело, син Аїда.

Він із похмурим виразом подивився на мене.

– Ну, Персі, ти розумієш, що часу в тебе залишається всього нічого? – прошепотів він. – Ти й справді думаєш, що впораєшся з ними без мого плану?

Його слова нахлинули на мене, як крижані океанські течії, і я провалився в нікуди.

– Персі? – промовив низький голос.

Було таке відчуття, наче мою голову загорнули у фольгу і просмажили в мікрохвильовці. Я розплющив очі й побачив над собою велику, нечітко вимальовану фігуру.

– Бекендорф? – з надією запитав я.

– Ні, братику.

Фігура набула чіткості – переді мною був циклоп: потворне обличчя, скуйовджене каштанове волосся, одне велике, сповнене співчуття каре око.

– Тайсон?

– А хто ж іще? – Мій брат вискалив зуби в усмішці. – Слава богам, мізки в тебе працюють.

Я не був так уже в цьому впевнений. Моє замерзле тіло немов парило в невагомості. Голос мене не слухався. Я чув слова Тайсона, але правильніше було б сказати, що я чув вібрації у себе в голові, а не звичайні звуки голосу.

Я сів, і пелена переді мною зникла. Я перебував на ліжку, встеленому сплетеними шовковистими водоростями, у приміщенні, стіни якого були оздоблені крученими раковинами. На стелі висіли світильники – перлини розміром з баскетбольний м’яч. Я був під водою.

Ну так, мені, як синові Посейдона, це нічим не загрожувало. Я цілком можу дихати під водою, і навіть одяг на мені не промокне, якщо я цього не захочу. І все одно в мене ледь волосся не встало дибки, коли у віконце впливла акула-молот, подивилася на мене, а потім так само спокійно випливла з вікна в протилежній стіні.

– Де я?

– У татовому палаці, – відповів Тайсон.

За інших обставин я б зрадів цьому. Я ніколи не відвідував царства Посейдона, хоча багато років мріяв про це. Але тепер голова в мене розколювалася від болю, а сорочка місцями обгоріла після вибуху. Рани на руці й нозі загоїлися (для цього мені достатньо пробути деякий час в океані), але я все ще почувався так, ніби на мені потопталася команда регбістів-лестригонів.

– І як давно?

– Ми знайшли тебе вчора ввечері, – сказав Тайсон. – Ти занурювався на дно.

– А «Принцеса Андромеда»?

– Пішла на дно, – повідомив Тайсон.

– На борту був Бекендорф. Ти його не…

– Жодних слідів Бекендорфа. – Тайсон насупився. – Мені дуже шкода, братику.

Я втупився у вікно на темно-синю воду. Бекендорф навесні збирався вступити до коледжу. У нього була подружка, багато друзів, попереду – ціле життя. Ні, не міг він так ось загинути. Може, йому, як і мені, вдалося зістрибнути з корабля. Але якщо він зістрибнув за борт, то що? Стрибок із тридцятифутової висоти для нього, на відміну від мене, був би смертельним. Він, знову ж таки, не зміг би віддалитися від вибуху на достатню відстань.

У глибині душі я знав, що він мертвий. Він пожертвував собою, щоб знищити «Принцесу Андромеду», а я кинув його.

Я подумав про моє сновидіння: титани розмовляли про вибух так, немов він не мав ні найменшого значення, Ніко ді Анджело попереджав мене, що я ніколи не візьму гору над Кроносом, якщо не скористаюся його планом – доволі небезпечною справою, від якої я ось уже цілий рік відмовлявся.

Далекий вибух потряс приміщення. Зовні спалахнуло зелене світло, через що в морі стало світло як удень.

– Це що ще таке? – запитав я.

На обличчі Тайсона з’явився стурбований вираз.

– Тато все пояснить. Ходімо – він мочить монстрів.

Палац Посейдона міг би бути найдивовижнішим із місць, які мені доводилося бачити, якби не руйнування, що торкнулися його. Ми допливли до кінця довгого коридору і піднялися нагору гейзером. Коли ми здійнялися над дахами, у мене перехопило подих… ну, якщо тільки подих може перехоплювати під водою.

Палац з його широкими дворами, садами і багатоколонними альтанками за розмірами не поступався місту на Олімпі. У садах росли колонії коралів і сяючих морських рослин. Двадцять або тридцять будівель були побудовані з кручених перламутрових мушель – білих, але таких, що переливалися всіма кольорами веселки. Взад-вперед носилися риби і восьминоги. Доріжки усипали блискучі перлини, що нагадували різдвяні вогні.

Основний двір був заповнений воїнами – водяними з риб’ячими хвостами та іншими, з людськими тулубами, щоправда вкритими синьою шкірою, чого я ніколи раніше не бачив. Деякі доглядали за пораненими. Інші заточували списи і мечі. Один із них квапливо проплив повз нас. У нього були яскраво-зелені очі, що сяяли кольором неонових трубочок, і зуби гострі, як у акули. Так, у «Русалоньці» такого не побачиш.

За межами основного подвір’я височіли потужні фортечні споруди – вежі, стіни, стояли протиосадні знаряддя, але здебільшого все це було зруйновано. Частина, що залишилася, відливала дивним зеленуватим світлом. Це світло я прекрасно знав – грецький вогонь, який міг горіти навіть під водою.

Далі морське дно губилося в сутінках. Я бачив сплески енергії, вибухи, спалахи, що супроводжують битву двох армій. Звичайна людина нічого б не розгледіла в цій темряві. Та що казати – звичайну людину просто розчавив би такий тиск води, вона померла б тут від переохолодження. Навіть мої теплочутливі очі не могли точно розібрати, що там відбувається.

На краю палацового комплексу вибухнув храм із червоним дахом, і язики полум’я разом з уламками неквапливо полетіли над зовнішнім садом. Згори з темряви виринуло щось величезне – кальмар розміром з хмарочос. Він був оточений блискучою хмарою пилу… принаймні мені це здалося пилом, поки я не розгледів, що це рій водяних, які намагаються атакувати монстра. Кальмар опустився на палац і, змахнувши щупальцем, зім’яв цілу колону воїнів. Але тут на даху однієї з найвищих будівель блиснула блискавка, що вразила велетенське головоноге, і монстр розчинився у воді, як харчовий барвник.

– Тату. – Тайсон вказав туди, звідки вдарила блискавка.

– Так це він? – Я раптово сповнився надії.

Мій батько був неймовірно сильний. Він був морським богом. Він міг запросто відбити цей напад. Не виключено, що він прийме і мою допомогу.

– Ти брав участь у битві? – з трепетом запитав я в Тайсона. – З твоєю циклопічною силою і кийком ти, напевно, чимало їхніх голів покришив?

Тайсон надувся, і я відразу зрозумів, що поставив погане запитання.

– Я тут… займався лагодженням зброї, – пробурмотів він. – Ходімо. Потрібно знайти тата.

Я розумію, що це може здатися дивним тому, у кого звичайні батьки, але я за своє життя бачив батька лише чотири або п’ять разів і завжди лише по кілька хвилин. Грецькі боги не дуже-то люблять з’являтися на баскетбольних матчах своїх чад.

І все ж я вважав, що якщо побачу Посейдона, то впізнаю його.

Я помилявся.

Дах храму являв собою велику відкриту палубу, на якій був обладнаний командний пункт. Мозаїка на підлозі зображувала точну карту палацу і прилеглого океану. Ось тільки це була рухома мозаїка. Кольорові плитки, що символізували армії і морських чудовиськ, переміщалися в міру того, як змінювалася диспозиція. Будинки, що руйнувалися в реальності, руйнувалися і на мозаїці.

Навколо мозаїки, з похмурим виглядом стежачи за битвою, розташувалося дивне співтовариство воїнів, але жоден з них не був схожий на мого батька. Я шукав велику постать, одягнену в шорти і гавайську сорочку, добре засмаглу і з чорною бородою.

Нікого схожого на батька серед цього збіговиська я не побачив. Був тут один водяний із двома риб’ячими хвостами замість одного, із зеленою шкірою, чорним волоссям, зв’язаним ззаду хвостиком, у нагруднику з перлинами. Виглядав він досить молодо, хоча важко визначати вік, якщо перед тобою не гуманоїд. Поди розбери, скільки йому – чи то три роки, чи то три тисячі. Поруч із ним стояв старий із пишною білою бородою і сивим волоссям. Ноги його, здавалося, підгинаються під вагою обладунків. У нього були зелені очі з веселими зморшками в куточках, хоча зараз він не посміхався. Він роздивлявся карту, спираючись на великий металевий посох. Праворуч від нього стояла прекрасна жінка в зелених обладунках, з волоссям, що спадало на плечі. З голови в неї стирчали дивні маленькі ріжки, схожі на краб’ячі клешні. Був тут і дельфін – звичайний дельфін, але він уважно розглядав карту.

– Дельфін, – сказав старий, – відправ Палемона і його акулячий легіон на західний фронт. Ми повинні нейтралізувати цих левіафанів.

Дельфін говорив стрекотливим голосом, але я його зрозумів.

«Так, владико!» – відповів він і заспішив геть.

Я здивовано подивився на Тайсона, потім знову на старого.

Мені це здавалося неймовірним, але все ж я покликав:

– Тату…

Старий підняв на мене погляд. Я впізнав блиск у його очах, але ось обличчя… вигляд у нього був такий, ніби він постарів на сорок років.

– Привіт, Персі.

– Що… з тобою сталося?

Тайсон штовхнув мене в бік. Він із такою силою затряс головою – я думав, вона в нього відірветься, але Посейдон, схоже, не образився.

– Усе гаразд, Тайсоне, – сказав він. – Ти, Персі, вибач за мій зовнішній вигляд. Війна дається мені нелегко.

– Але ти ж безсмертний, – тихо сказав я. – Ти можеш виглядати як захочеш.

– Я своїм виглядом відображаю стан мого царства, – пояснив він. – А якраз зараз цей стан доволі похмурий. Персі, мушу тебе представити… боюся, ти щойно розминувся з моїм полководцем Дельфіном, богом дельфінів. А це моя… гм… дружина Амфітрита. Моя дорога…

Дама в зелених обладунках холодно подивилася на мене, потім схрестила на грудях руки і сказала:

– Вибач, мій пане, але моя присутність потрібна на полі бою.

Із цими словами вона попливла.

Я почувався досить ніяково, але, напевно, звинувачувати її в цьому було б несправедливо. Я ніколи про це не замислювався, але ж у батька є безсмертна дружина. А що стосується всіх його пригод зі смертними жінками, включно з моєю мамою… що ж, напевно, Амфітрітіті це не дуже подобалося.

Посейдон відкашлявся.

– Так, а це мій син Тритон. Гм… мій інший син.

– Твій син і спадкоємець, – поправив його зелений типчик. Він помахав своїм подвійним хвостом і посміхнувся мені, але його очі зовсім не сяяли приязню. – Привіт, Персею Джексоне. Нарешті прийшов нам допомогти?

Він поводився так, ніби я запізнився або ухилявся. Якщо під водою можна почервоніти, то саме це і сталося зі мною.

– Скажи мені, що я маю робити, – промовив я.

Тритон посміхнувся, ніби я сказав щось таке хитромудре або ніби я був кумедним песиком, який тут прогавкав щось… Він повернувся до Посейдона.

– Я подивлюся, як ідуть справи на передовій, батьку. Можеш не хвилюватися – я тебе не підведу.

Він чемно кивнув Тайсону. Чому ж це я не заслужив жодної поваги? Тритон зірвався з місця і зник у товщі вод.

Посейдон зітхнув, підняв посох, і той миттєво видозмінився на його звичну зброю – тризуб. Зубці відливали синім сяйвом, а вода навколо нього закипіла від надлишку енергії.

– Ти вже вибач, – сказав він мені.

Зверху з’явилася величезна морська змія і, здійснюючи спіральні рухи, попрямувала до даху. Вона була яскраво-оранжевого кольору з ікластою пащею, в якій цілком міг би вміститися цілий спортзал.

Майже не подивившись у її бік, Посейдон підняв тризуб і направив на цю тварюку заряд енергії. Опаньки! Чудовисько розпалося на мільйон золотих рибок, і всі вони в жаху кинулися врозтіч.

– Моя сім’я стривожена, – продовжив Посейдон, немов нічого не сталося. – Битва з Океаном йде далеко не найкращим чином.

Він показав на край мозаїчної карти і руків’ям тризуба постукав по зображенню водяного більшого за решту і з бичачими рогами. Він начебто мчав на колісниці, в яку були впряжені лангусти, а замість меча розмахував живою змією.

– Океан, – сказав я. – Це, здається, морський титан?

Посейдон кивнув.

– Під час першої війни титанів з богами він дотримувався нейтралітету. Але тепер Кронос переконав його брати участь. Це… гм… не дуже добрий знак. Океан нізащо не вплутався б у бійку, якби не був упевнений у тому, що б’ється на боці переможців.

– Вигляд у нього дурнуватий, – заявив я оптимістичним тоном. – Я хочу сказати, хто ж це б’ється змією?

– Тато зав’яже її вузлами, – твердо заявив Тайсон.

– Дякую за вашу віру. – Посейдон усміхнувся, але виглядав він втомленим. – Ми воюємо вже близько року. Моя армія втомилася. А він знаходить дедалі нові сили і кидає їх проти мене – морських монстрів, таких древніх, що я й забув про їхнє існування.

Я почув гуркіт вибуху вдалині. Приблизно за милю від нас коралова гора розвалилася під вагою двох гігантських істот. Я ледь розрізняв їхню форму. Один був омар. Інший – гігантський гуманоїд на зразок циклопа, але тіло його було оточене величезною кількістю кінцівок. Спочатку я подумав, що він тягає на собі безліч гігантських восьминогів, але потім зрозумів, що це його власні руки – сотні рук молотять воду, наносячи удари.

– Бріарей! – вигукнув я.

Я зрадів йому, але, судячи з його вигляду, він бився з останніх сил. Він був останнім у своєму роді – Сторукий, двоюрідний брат циклопів. Ми минулого літа звільнили його з в’язниці Кроноса, і я знав, що він вирушив допомагати Посейдону, але відтоді про нього нічого не чув.

– Він відмінно б’ється, – сказав Посейдон. – Шкода, що в мене немає цілої армії таких, як він.

Я побачив, як Бріарей, заревівши від злості, схопив омара, що розмахував і клацав клешнями, і скинув його з коралової гори – той зник у темряві. Бріарей припустив слідом, його сотня рук працювала, як гвинт моторного човна.

– Персі, я не можу приділити тобі багато часу, – зітхнув батько. – Розкажи мені про свою місію. Ти бачив Кроноса?

Я розповів йому все, хоча голос у мене і зривався, коли я говорив про Бекендорфа. Я подивився на подвір’я внизу і побачив сотні поранених водяних, що лежали на саморобних кушетках. Я побачив ряди коралових горбиків, які, ймовірно, були облаштованими нашвидкуруч могилами. Я зрозумів, що Бекендорф став не першою жертвою – він був одним із багатьох сотень, можливо, тисяч. Я ніколи не почувався таким злим і безпорадним.

– Персі. – Посейдон розгладив бороду. – Бекендорф обрав героїчну смерть. Тобі нема в чому дорікнути. Армія Кроноса буде дезорганізована. Багатьох було знищено.

– Але ж його ми не вбили?

Я розумів, що це наївна надія. Ми могли підірвати корабель і знищити всіх монстрів на ньому, але вбити владику титанів було не так-то легко.

– Ні, не вбили, – відповів Посейдон. – Але з вашою допомогою ми виграли якийсь час.

– На кораблі були напівбоги, – сказав я, згадавши хлопчину, з яким зіткнувся на сходах.

Я чомусь дозволив собі зосередитися на Кроносі й монстрах. Я переконав себе, що знищити корабель – добра справа, тому що на ньому влаштувалося зло, тому що вони збираються напасти на моє місто і до того ж їх неможливо вбити назавжди. Монстри випаровуються, а потім відновлюються в новому обличчі. Але напівбоги…

Посейдон поклав руку мені на плече.

– Персі, на борту цього корабля було всього кілька воїнів-напівбогів, і всі вони добровільно стали на бік Кроноса. Дехто, можливо, дослухався до твого попередження і врятувався. Якщо ні – вони самі обрали свою долю.

– Їм промили мізки! – вигукнув я. – Тепер вони мертві, а Кронос, як і раніше, живий. І це ніяк не поліпшує мій настрій.

Я розглядав мозаїку – маленькі вибухи свідчили про знищення монстрів. На картинці це не становило жодних труднощів.

Тайсон обійняв мене. Якби це спробував зробити хтось інший, я б його відштовхнув, але Тайсон був занадто великий і впертий. Він обіймав мене, хотів я цього чи ні.

– Це не твоя вина, братику. Кронос зроблений з такого матеріалу, який погано вибухає. Наступного разу ми візьмемо великий кийок.

– Персі, – сказав батько, – Бекендорф загинув недаремно. Ви розсіяли сили вторгнення. На якийсь час Нью-Йорку ніщо не загрожує, що дасть змогу решті олімпійців розбиратися поки що з більшою загрозою.

– З більшою загрозою? – Я подумав про те, що говорив золотистий титан у моєму сновидінні: «Боги відповіли на виклик. Скоро їх буде знищено».

Тінь пробігла по обличчю батька.

– Вистачить тобі скорбот на один день. Звернися по роз’яснення до Хірона, коли повернешся в табір.

– Коли повернуся в табір? Але вам тут загрожує небезпека! Я хочу допомогти тобі.

– Тут ти мені нічим не допоможеш. Ти будеш потрібен в іншому місці.

Я не міг повірити своїм вухам і подивився на Тайсона в пошуках підтримки.

– Тату… – Мій брат пожував губу. – Персі добре володіє мечем. Він умілий воїн.

– Мені це відомо, – м’яко промовив Посейдон.

– Тату, дозволь мені допомогти, – попросив я. – Я знаю, що зможу. Ти тут довго не протримаєшся.

З-за ворожих позицій у небо кинулася вогняна куля. Я думав, що Посейдон відіб’є її або зробить ще що-небудь, але та приземлилася в кутку двору і вибухнула, через що водяні шкереберть полетіли по воді. Посейдон поморщився, немов його вкололи.

– Повертайся в табір, – повторив він. – І скажи Хірону: пора.

– Що пора?

– Ти повинен вислухати пророцтво. Цілком.

Мені не потрібно було питати його про те, що це за пророцтво. Я вже кілька років поспіль чув про велике пророцтво, але ніхто ніколи не зачитував мені його. Я знав тільки, що маю ухвалити рішення, яке змінить долю світу, але ухвалити його без жодного тиску з боку.

– А що, якщо це і є рішення? – запитав я. – Залишитися тут і битися? Що, якщо я залишу тебе і ти…

Я не міг сказати «помреш». Вважається, що боги не вмирають, але я бачив щось подібне. Навіть якщо вони не вмирають, вони можуть бути приведені в жалюгідний стан, заслані, ув’язнені в глибинах Тартару, як це було зроблено з Кроносом.

– Персі, ти повинен робити те, що я тобі сказав, – наполягав Посейдон. – Я не знаю, яким буде твоє остаточне рішення, але битися ти повинен у наземному світі. Щонайменше ти повинен попередити твоїх друзів у таборі. Кронос знав твої плани. У вас у таборі шпигун. Ми тут протримаємося. У нас немає іншого вибору.

– Мені буде тебе не вистачати, братику! – Тайсон щосили вхопив мене за руку.

Наш батько, дивлячись на нас, здавалося, постарів ще на десяток років.

– Тайсоне, синку, на тебе теж чекає робота. Давай-но повертайся до збройової майстерні.

Тайсон знову надувся.

– Добре. – Він шмигнув носом і обійняв мене з такою силою, що мало не зламав ребра. – Персі, будь обережний! Не допусти, щоб монстри вбили тебе!

Я постарався впевнено кивнути у відповідь, але для чутливого велетня Тайсона все це було вже занадто – він заридав і поплив у майстерню, де його кузени лагодили списи й мечі.

– Ти маєш дозволити йому битися, – сказав я батькові. – Він ненавидить роботу в майстерні. Хіба ти не бачиш?

Посейдон похитав головою.

– Досить уже й того, що я тебе наражаю на небезпеку. Тайсон занадто юний. Я повинен захистити його.

– Ти повинен йому довіряти, – заперечив я, – а не намагатися його захистити.

Очі Посейдона гнівно блиснули. Я подумав, що занадто багато дозволив собі, але тут він опустив погляд на мозаїку і зсутулився ще більше. На карті водяний у колісниці з лангустами був зовсім поруч із палацом.

– Океан наближається, – промовив батько. – Я повинен битися з ним.

Ніколи раніше я не побоювався за богів, але тепер навіть уявити собі не міг, як батько може битися з цим титаном і перемогти.

– Я вистою, – пообіцяв Посейдон. – Я не віддам мої володіння. Скажи-но мені, Персі, у тебе все ще збереглося те, що я подарував тобі на день народження минулого літа?

Я кивнув і витягнув мій шнурок з намистинами за кількістю літніх канікул, проведених мною в Таборі напівкровок. Але з минулого року я носив на шнурку і піщаний долар – так за їхню форму називали плоских морських їжаків. Батько подарував мені його на п’ятнадцятиріччя. Він сказав: я сам зрозумію, коли його «витратити», але до цього дня я не уявляв, що він мав на увазі. Про цього їжака я знав одне: у шкільний автомат із продажу кока-коли його не засунеш.

– Ну, час, – сказав батько. – Якщо все буде добре, побачимося на твоєму дні народження через тиждень. І відсвяткуємо як слід.

Посейдон усміхнувся, і на мить у його очах промайнуло колишнє світло.

Потім усе море перед нами потемніло, немов налетів чорнильний шторм. Загримів грім, що було неможливо під водою. До нас наближалася якась величезна крижана істота. Я відчув, як хвиля страху затопила армію внизу.

– Я повинен прийняти мою справжню божественну форму, – сказав Посейдон. – Поквапся, синку. І удачі тобі.

Я хотів підбадьорити його, обійняти або що-небудь у такому роді, але розумів, що затримуватися не варто. Коли бог приймає свою справжню форму, виділяється така енергія, що будь-який смертний, який подивився на нього, розщеплюється на молекули.

– До побачення, батьку, – видавив я.

Потім відвернувся і закликав на допомогу морські течії. Вода навколо мене завихрилася, і я понісся на поверхню з такою швидкістю, від якої будь-яка звичайна людина лопнула б, як повітряна кулька.

Коли я озирнувся, то побачив тільки зелені й сині спалахи – мій батько бився з титаном, і саме море розривалося на частини двома арміями.

Глава третя. Я заглядаю в очі власної смерті

Якщо ви хочете бути популярним у Таборі напівкровок, не повертайтеся після завдання з поганими новинами.

Не встиг я вийти з океану, як усі вже знали про моє прибуття. Табір розташований на північному березі Лонг-Айленда, і місце це зачароване, тож більшість людей його навіть не бачать. Люди не з’являються просто так на березі, якщо тільки вони не напівбоги, боги або ж справжнісінькі заблукалі доставщики піци. (Таке траплялося, але це вже інша історія.)

Загалом, того дня чергував Коннор Стоулл із будиночка Гермеса. Побачивши мене, він так збудився, що впав із дерева. Після цього він протрубив у горн із черепашки, даючи сигнал мешканцям табору зібратися і вітати мене.

У Коннора крива посмішка, що відповідає його спотвореному почуттю гумору. Взагалі-то він чудовий хлопець, але коли він поруч, потрібно міцніше триматися за гаманець і в жодному разі не давати йому крем для гоління, якщо не хочете виявити його розмазаним у себе в спальному мішку. У нього кучеряве каштанове волосся, він трохи нижчий за свого брата Тревіса, і тільки за цією ознакою я їх розрізняю. Ці двоє зовсім не схожі на мого старого ворога Луку, і мені навіть не віриться, що всі вони – сини Гермеса.

– Персі? – заволав Коннор. – Що сталося? Де Бекендорф?

Потім він побачив вираз мого обличчя, і посмішка зійшла з його фізіономії.

– Та що ти?! Ось бідолаха Силена! Зевс всемогутній, коли вона дізнається…

Ми вдвох підіймалися на піщані дюни. Мешканці табору вже збиралися і йшли нам назустріч – ми їх бачили за кілька сотень метрів попереду. Вони раділи й усміхалися. «Персі повернувся, – напевно, думали вони. – Вже він-то врятував становище! Може, й сувенірів якихось приніс!»

Я зупинився біля приміщення їдальні, чекаючи на них. Бігти їм назустріч і розповідати, який я невдаха, у мене не було ні найменшого бажання.

Я обнишпорював поглядом простір табору, намагаючись згадати, яким він був, коли я з’явився тут уперше. Здавалося, це було цілу вічність тому.

З їдальні видно майже все. Долину оточують пагорби. На найвищому – Пагорбі напівкровок – росте сосна Талії, а на її гілках висить золоте руно, яке чарівним чином захищає табір від ворогів. Сторожовий дракон Пелей такий велетенський, що я бачу його звідси – он він згорнувся навколо стовбура і, хроплячи уві сні, посилає димові сигнали.

Праворуч від мене тягнеться ліс. Ліворуч виблискує озеро і сяє альпіністська стіна – сяє тому, що по ній тече лава. Дванадцять будиночків (по одному на кожного олімпійського бога) стоять підковою навколо загальної території. Далі на південь лежать полуничні поля, ще далі – збройова і Великий будинок у чотири поверхи, пофарбований у небесну блакить, з бронзовим флюгером у вигляді орла на даху.

До певної міри табір не змінився. Але, дивлячись на поля або будівлі, не здогадаєшся про війну. Її видно на обличчях напівбогів, сатирів і наяд, що підіймаються на пагорб.

Мешканців у таборі було менше, ніж чотири роки тому. Деякі поїхали, щоб ніколи більше не повернутися. Деякі загинули в битві. Треті – ми намагалися про них не говорити – переметнулися до ворога.

Ті, хто залишився, загартувалися в боях, і вигляд у них був втомлений. Тепер у таборі рідко можна почути сміх. Мешканці будиночка Гермеса стали менше приколюватися над хлопцями. Важко розігрувати інших, коли власне життя здається суцільним приколом.

Першим до їдальні прискакав Хірон, що для нього не становило труднощів, тому що нижче попереку він – жеребець білої масті. Борода в нього за літо розрослася, через спину був перекинутий лук, а на футболці красувався напис: «МОЯ ІНША ПОЛОВИНА – КЕНТАВР».

– Персі! – сказав він. – Слава богам. А де…

Тут з’явилася Аннабет, і, мушу зізнатися, варто було мені її побачити, як серце в мене забилося частіше. Справа не в тому, що вона намагалася мати гарний вигляд, навпаки. У нас останнім часом було стільки бойових експедицій, що вона майже не розчісувала своє світле волосся, і її мало хвилювало, який на ній одяг – зазвичай вона з’являлася в помаранчевій табірній футболці та джинсах, а час від часу вдягала бронзові обладунки. Очі в Аннабет були несамовито-сірі. Найчастіше якщо ми починали з нею про щось розмовляти, то без лайки, а то й рукоприкладства справа не обходилася. Але варто було мені її побачити, як я починав мліти. Минулого літа, перед тим як Лука втік до Кроноса і все пішло шкереберть, кілька разів мені на думку спадала думка: можливо… період рукоприкладства в наших стосунках добігає кінця?

– Що сталося? – Вона схопила мене за руку. – Лука…

– Корабель підірвано, – сказав я. – Але Кронос залишився живий. Я не знаю, де…

Крізь натовп протиснулася Сілена Боргард – непричесана, навіть без косметики, що було зовсім на неї не схоже.

– Де Чарлі? – запитала вона, озираючись так, немов він десь тут ховався.

Я подивився на Хірона в пошуках допомоги.

Старий кентавр відкашлявся.

– Силено, люба, давай поговоримо про це у Великому домі…

– Ні, – пробурмотіла вона. – Ні. Ні!

Вона заплакала, а всі стояли навколо, не в силах вимовити ні слова. Ми за це літо вже стількох друзів втратили, але ця втрата була гіршою за всі інші. Зі смертю Бекендорфа табір немов втратив якір.

Нарешті вперед протиснулася Кларисса з будиночка Ареса. Вона обійняла Силену. У них була найнезвичайніша з дружб (це між донькою бога війни і донькою богині кохання!), але тим не менш від того самого дня, як минулого літа Силена дала Кларисі пораду з приводу її першого бойфренда, Кларисса вирішила стати її персональним охоронцем.

Кларисса – велика і м’язиста, як справжній регбіст, – була вдягнена в криваво-червоні обладунки, каштанове волосся заховане під бандану. Вона вічно дивилася похмурим поглядом, але тепер заговорила із Силеною м’яким голосом.

– Ходімо, дівчинко, – сказала вона. – Ходімо у Великий дім. Я тобі приготую гарячий шоколад.

Усі розвернулися й парами чи трійками побрели назад у свої будиночки. Тепер уже нікому не хотілося мене бачити. Ніхто не хотів слухати про підірваний корабель. Залишилися тільки Аннабет і Хірон.

Аннабет змахнула сльозинку зі щоки.

– Я рада, що ти живий, Риб’ячі Мізки.

– Дякую, – відповів я. – Я теж радий.

– Я впевнений, ти зробив усе, що міг, Персі. – Хірон поклав руку мені на плече. – Ти розповіси нам, що трапилося?

Мені не хотілося переживати все це заново, але я їм усе розповів, включно з моїм сном із титанами. Я опустив подробиці про Ніко, який змусив мене пообіцяти, що я нікому не розповім про його план, доки не ухвалю рішення, а план був такий страшний, що розповідати про нього в мене не було жодного бажання.

Хірон дивився кудись у бік долини.

– Ми повинні без зволікання зібрати військову раду і поговорити про цього шпигуна і про все.

– Посейдон говорив ще про одну загрозу, – сказав я. – Про щось серйозніше за «Принцесу Андромеду». Я вирішив, що це може бути той виклик, про який титани говорили в моєму сні.

Хірон і Аннабет подивилися один на одного, немов знали щось таке, про що мені було невідомо. Мені це жах як не сподобалося.

– Ми обговоримо і це, – пообіцяв Гірон.

– І ще одне. – Я набрав у груди побільше повітря. – Посейдон просив передати тобі, що пора. Я повинен знати пророцтво цілком.

Хірон зсутулився, але нітрохи не здивувався.

– Я чекав цього дня і боявся його. Ну що ж. Аннабет, ми покажемо Персі всю правду – від і до. Ходімо на горище.

На горищі Великого будинку я був тільки тричі в житті, що й так утричі більше, ніж мені б того хотілося.

З верхнього сходового майданчика туди вели приставні сходи. Цікаво, подумав я, як туди забереться Хірон – адже він наполовину кінь. Але він і не намагався.

– Ти знаєш, де воно, – сказав він Аннабет. – Неси сюди.

Аннабет кивнула.

– Ходімо, Персі.

Сонце вже сідало, а тому на горищі було навіть темніше і страшніше, ніж зазвичай. Всюди валялися трофеї старих героїв – проломлені щити, заспиртовані голови різних монстрів у глечиках, кілька шахрайських гральних кісток на бронзовій таці з написом «ВИКУПАНО ГУСОМ, СИНОМ ГЕРМЕСА, В 1988 РОЦІ З “ХОНДИ СІВІК” ГРІСАОРА».

Я підняв кривий бронзовий меч, вигнутий так, що він нагадував букву «М». На металі залишилися плями – сліди чарівної отрути, якою колись змастили його поверхню. На бирці стояла дата – минуле літо. Підпис свідчив: «ШАБЛЯ КАМПЕ, ЗНИЩЕНА В БИТВІ БІЛЯ ЛАБІРИНТУ».

– Ти пам’ятаєш, як Бріарей кидав каміння? – запитав я.

– А Гроувер посіяв паніку? – Аннабет проти бажання посміхнулася.

Ми зустрілися поглядами. Я згадав зовсім іншу подію минулого літа під горою Сент-Геленс, коли Аннабет думала, що я ось-ось помру, і поцілувала мене.

Вона відкашлялася і відвернулася.

– Пророцтво, – глухо нагадала Аннабет.

– Ну так. – Я поклав шаблю. – Пророцтво.

Ми підійшли до вікна. На триніжжі сидів оракул – розпатлана мумія жінки в квітчастій сукні. Клапті її волосся прилипли до черепа. З висохлого обличчя дивилися заскленілі очі. У мене від одного її вигляду мурашки побігли по шкірі.

Раніше якщо хтось збирався покинути табір влітку, то мав піднятися сюди і пройти випробування. Нинішнього літа від цього правила відмовилися. Мешканці табору раз у раз вирушали в бойові експедиції. Якщо ми хотіли зупинити Кроноса, вибору в нас не було.

І все ж я прекрасно пам’ятав незвичайний зеленуватий туман – дух оракула, – який мешкав у цій мумії. Зараз вона здавалася млявою, але, щоразу промовляючи пророцтво, вона рухалася. Іноді туман вивергався з її рота, набуваючи дивних форм. Одного разу мумія навіть покинула горище і зробила щось на зразок прогулянки зомбі по гаю, щоб передати послання. Я не дуже розумів, що вона зробить при проголошенні великого пророцтва. І не здивувався б, якби вона почала з чечітки або з чогось на кшталт цього.

Але вона сиділа там наче мертва, утім, вона й була мертва.

– Я цього ніколи не зрозумію, – прошепотів я.

– Чого? – запитала Аннабет.

– Як чого? Адже це ж мумія.

– Персі, вона не завжди була мумією. Тисячі років дух оракула жив у прекрасній дівчині. Цей дух передавався з покоління в покоління. Хірон мені говорив, що вона п’ятдесят років тому була такою ж. – Аннабет показала на мумію. – Але вона була останньою.

– А що сталося?

Аннабет хотіла було щось сказати, але потім передумала.

– Давай-но зробимо те, що мусимо, і заберемося звідси.

– Ну і як ми? – Я з побоюванням подивився на висохлого оракула.

Аннабет наблизилася до мумії і витягнула перед собою долоні.

– О оракул, час настав! Я прошу тебе виректи велике пророцтво.

Я напружився, але мумія не ворухнулася. Аннабет наблизилася і відстебнула одне з намист на мумії. Я ніколи не звертав особливої уваги на ювелірні штучки цієї висохлої старої баби. Я думав, це щось на кшталт намиста братерської любові, які носять хіпі, або щось на кшталт того. Але коли Аннабет повернулася до мене, то в руках у неї була шкіряна сумочка – на кшталт мішечка з лікувальними травами американських індіанців – на шнурку, прикрашеному пір’ям. Вона відкрила сумочку і витягла звідти маленький пергаментний сувій, не товщий за її мізинець.

– Ну й діла! – здивувався я. – Невже ти хочеш сказати, що я стільки років запитував у вас про це безглузде пророцтво, а воно було тут – висіло в неї на шиї?

– Час був невідповідний, – відповіла Аннабет. – Повір мені, Персі, я прочитала його, коли мені було десять, і мене досі переслідують кошмари.

– Чудово, – зітхнув я. – Тепер я можу його прочитати?

– Внизу. На військовій раді. Але не перед… ну, ти розумієш.

Я заглянув у заскленілі очі оракула і вирішив не сперечатися. Ми попрямували вниз до решти. Тоді я цього не знав, але більше на горищі мені не судилося з’явитися ніколи.

Навколо столу для настільного тенісу зібралися старости будиночків. Не питайте мене чому, але рекреаційна зала стала неофіційним місцем засідань військової ради. Але коли Аннабет, Гірон і я увійшли туди, враження було таке, ніби там відбувається змагання на кшталт хто кого перекричить.

Кларисса, як і раніше, хизувалася в повному бойовому оснащенні. До спини в неї був пристебнутий її електричний спис. (Взагалі-то це її другий спис, яким вона озброїлася після того, як я зламав перший. Вона називала цей спис «Паралізатор». Але якщо вона не чула, всі називали його «Паралітик».) Кларисса притискала до боку шолом у формі кабанячої голови, а на поясі в неї висів ніж.

Вона так розлютилася, волаючи на Майкла Ю, нового старосту будиночка Аполлона, що нікого не бачила й не чула. Вигляд у того був доволі безглуздий. Кларисса – дівчина росла і височіла над ним як гора, оскільки Майкл зростом не вище метра, ну плюс ще з півметра амбіцій. Майкл очолив будиночок Аполлона після того, як минулого літа в бою загинув Лі Флетчер. Він нагадував мені тхора з довгим носом і зубами, що стирчали. Може, таке враження виникало через те, що він постійно мружився, прицілюючись із лука.

– Це наші трофеї! – кричав він, стаючи навшпиньки, щоб зазирнути в очі Кларисі. – Якщо тобі це не подобається, можеш поцілувати мій сагайдак!

Народ за столом намагався стримати сміх – брати Стоулл, Поллукс із будиночка Діоніса, Каті Гарднер від Деметри. Навіть Джейк Мейсон, поспіхом призначений новий староста будиночка Гефеста, видавив натягнуту посмішку. Тільки Силена Боргард не звертала уваги на те, що відбувається. Вона сиділа поруч із Кларисою і дивилася порожнім поглядом на тенісну сітку, натягнуту впоперек столу. Очі в неї почервоніли й розпухли. Перед нею стояла недоторкана чашка з гарячим шоколадом. Мені здалося несправедливим, що вона змушена бути присутньою тут. Я вухам своїм не міг повірити – Кларисса і Майкл, стоячи поруч із Силеною, сперечаються про такі дурниці, як трофеї, коли вона щойно втратила Бекендорфа.

– Припиніть! – закричав я. – Чим це ви тут займаєтеся?

Кларисса похмуро подивилася на мене.

– Скажи Майклу, щоб він не був таким дурним егоїстом!

– Вже чия б корова мукала! – відгукнувся Майкл.

– Я тут тільки для того, щоб підтримати Силену! – прокричала Кларисса. – Якби не вона, я сиділа б у себе в будиночку.

– У чому проблема? – запитав я.

Поллукс відкашлявся.

– Кларисса відмовилася розмовляти з ким-небудь із нас, доки не буде вирішено її… гм… питання. Вона три дні мовчала.

– Це було чудово… – задумливо вставив Тревіс Стоулл.

– Яке питання?

Кларисса повернулася до Хірона.

– Ти тут головний? Мій будиночок отримає те, що ми хочемо?

Хірон переступив із копита на копито.

– Моя люба, я вже пояснював, що Майкл має рацію. У будиночка Аполлона більш обґрунтовані претензії. І потім у нас зараз на порядку денному набагато нагальніші проблеми…

– Ну звісно, – відрізала Кларисса. – Завжди знаходяться проблеми більш нагальні, ніж потреби Ареса. А ми тільки повинні йти і битися, коли це потрібно, і ні на що не скаржитися.

– Як це було б мило… – пробурмотів Коннор Стоулл.

Кларисса схопилася за ніж.

– Можливо, мені варто звернутися до містера Д…

– Як вам відомо, – перервав її Гірон (говорив він тепер злегка роздратованим тоном), – наш директор Діоніс зайнятий війною. Його не можна турбувати такими речами.

– Зрозуміло, – сказала Кларисса. – А старости? Хто-небудь із вас підтримає мене?

Тепер уже ніхто не посміхався. Усі уникали зустрічатися з Кларисою поглядом.

– Чудово! – Кларисса повернулася до Сілени. – Вибач. Я не хотіла вплутуватися в це, коли в тебе така втрата… приношу свої вибачення. Але тільки тобі. І більше нікому!

Силена, здавалося, не чула її слів.

Кларисса жбурнула ніж на тенісний стіл.

– Вам усім доведеться вести цю війну без Ареса. Поки я не отримаю задоволення, ніхто з мого будиночка й пальцем не поворухне. Бажаю вам приємної смерті!

Члени ради були надто ошелешені й нічого не відповіли Кларисі, яка вихором вилетіла з приміщення.

Нарешті Майкл Ю промовив:

– Ну і слава богам.

– Ти жартуєш?! – взвилася Каті Гарднер. – Це ж справжній кошмар для нас!

– Та вона це так… порожня балаканина, – сказав Тревіс. – Хіба ні?

– Її образили. – Хірон зітхнув. – Зрештою вона заспокоїться.

Голос його, однак, звучав не дуже переконливо.

Я хотів запитати, з якого це рожна Кларисса так розлютилася, але коли я подивився на Аннабет, вона одними губами сказала: «Я тобі поясню пізніше».

– Ну а тепер, члени ради, прошу вас. Персі приніс дещо, про що, я думаю, ви маєте дізнатися. Персі – велике пророцтво.

Аннабет простягнула мені пергамент. Він був сухий і старий на дотик. Я почав невміло розв’язувати шнурок, потім розгорнув сувій, намагаючись не порвати його, і почав читати:

Напівкровка биків найстарших…

– Гей, Персі, – перервала мене Аннабет. – Там написано богів, а не биків!

– Так-так, – пробурмотів я.

У напівбогів є ця слабкість – вони не вміють до пуття читати, і іноді мене це добряче дістає. Що більше я нервую, то гірше читаю.

Напівкровка найстаріших богів на світі –

Він доживе до шістнадцятиріччя…

Я запнувся, дивлячись на наступні рядки. Пальці в мене похолоділи, немов я тримав лід, а не пергамент.

Світ зануриться в сон, ніби п’яний,

Душу героя візьме клинок окаянний.

Я раптом відчув, що Анаклузмос у моїй кишені наче обважнів. Окаянний клинок? Хірон якось казав мені, що Анаклузмос багатьох людей привів у скорботу. Чи можливо, щоб власний меч мене ж і вбив? І як це світ зануриться в безпробудний сон, якщо тільки цей сон не є смертю?

– Персі, – вивів мене з роздумів Хірон. – Дочитай до кінця.

У мене рот був немов набитий піском, але я дочитав два останні рядки.

І чекає на нього кінець, коли він зробить вибір,

Рятуючи Олімп або обруб…

– Прирікаючи, – м’яко поправила мене Аннабет. – Прирікати – означає призначати для будь-якої долі.

– Знаю я, що таке «прирікати», – проворчав я.

Рятуючи Олімп або прирікаючи на загибель.

Присутні занурилися в мовчання.

– Загибель мені не подобається, – нарешті відгукнувся Коннор Стоулл.

– Загибель… – повторила Силена. Голос її звучав незвично глухо. – Загибель означає «смерть», «знищення».

– Анігіляція, – вступила Аннабет. – Припинення існування. Крах.

– Ясніше ясного. – Серце в мене наче налилося свинцем. – Дякую за пояснення.

Усі дивилися на мене – зі співчуттям, жалістю і, можливо, навіть трохи зі страхом.

Хірон заплющив очі, немов вимовляючи молитву. У своїй кінській іпостасі він був таким високим, що голова його майже торкалася світильників на стелі залу.

– Тепер ти розумієш, Персі, чому ми вирішили зберігати від тебе в таємниці останню частину пророцтва. Ти й без того ніс чималий тягар на своїх плечах…

– Так чи інакше, я врешті-решт мав померти, навіть не знаючи про це? Так, тепер ясно.

Хірон із сумом дивився на мене. Йому було за три тисячі років, він бачив загибель сотень героїв. І нехай йому такі речі не подобалися, але він уже звик до цього. Він, імовірно, розумів, що втішати мене безглуздо.

– Персі, – сказала Аннабет, – ти ж знаєш, що пророцтва можна тлумачити по-різному. Можливо, воно не говорить про те, що ти помреш… у буквальному сенсі.

– Звісно, – усміхнувся я. – «І чекає на нього кінець, коли зробить він вибір». Великий простір для тлумачення.

– Можливо, нам вдасться запобігти цьому, – втрутився раптом Джейк Мейсон. – Там сказано: «Душу героя візьме клинок окаянний». Може, нам вдасться знайти цей окаянний клинок і знищити його. Може, тут ідеться про косу Кроноса?

Я про це не подумав, але яка різниця, про що йшлося – про Анаклузмос чи косу Кроноса. У будь-якому разі, я сильно сумнівався, що ми зможемо не дати цьому пророцтву збутися. Клинок мав забрати мою душу. Взагалі-то я б хотів, щоб моя душа залишалася при мені.

– Напевно, ми повинні дати Персі можливість поміркувати над цими рядками, – запропонував Хірон. – Йому потрібен час…

– Ні. – Я склав пергамент із пророцтвом і засунув його в кишеню. Мені немов віжка під хвіст потрапила, і я злився, хоча на кого – одним богам відомо. – Не потрібно мені часу! Якщо я помру, так тому й бути. Що толку мені про це турбуватися. Хіба ні?

Руки Аннабет трохи тремтіли. Вона не могла підняти на мене очі.

– Давайте продовжувати, – сказав я. – У нас чимало проблем. У таборі шпигун.

Майкл Ю насупився.

– Шпигун?

Я розповів їм про те, що трапилося на «Принцесі Андромеді»: що Кроносу було відомо про нашу експедицію і як він користувався срібним браслетом із брелоком у вигляді коси, щоб виходити на зв’язок із кимось у таборі.

Силена знову почала плакати, і Аннабет обійняла її за плечі.

– Ну що ж, – невпевнено почав Коннор Стоулл, – ми вже давно підозрювали, що в нас завівся шпигун. Так? Хтось постійно передавав інформацію Луці… ось кілька років тому повідомили, де знаходиться золоте руно. Це має бути хтось знайомий із ним близько.

Він подивився на Аннабет. Вона, звісно, знала Луку краще, ніж будь-хто інший, але Коннор одразу ж відвів погляд.

– Ну, тобто я хочу сказати, це може бути хто завгодно.

– Так. – Каті Гарднер насупилася, з підозрою дивлячись на братів Стоулл. Вони їй не подобалися з того самого дня, як прикрасили солом’яний дах будиночка Деметри шоколадними великодніми зайчиками. – Наприклад, хто-небудь із його рідні.

Тревіс і Коннор почали з нею голосно сперечатися.

– Припиніть! – Силена з такою силою стукнула кулаком по столу, що її шоколад у чашці розплескався. – Чарлі загинув… а ви сперечаєтеся, як малі діти! – Вона опустила голову і заплакала.

Струмені гарячого шоколаду стікали зі столу. Усім стало соромно.

– Вона має рацію, – сказав нарешті Поллукс. – Якщо ми звинувачуватимемо одне одного, нічого доброго з цього не вийде. Ми повинні дивитися в обидва – чи не виявиться в когось срібного браслета з брелоком у вигляді коси. Якщо в Кроноса такий, то, може, і в його шпигуна теж.

– Ми повинні знайти цього шпигуна, перш ніж почнемо планувати наступну операцію, – проворчав Майкл Ю. – Хоч «Принцесу Андромеду» і підірвано, але це не зупинить Кроноса назавжди.

– Це точно, – сказав Хірон. – Можу сказати більше: вже підготовлена наступна атака.

– Ти маєш на увазі ту «великузагрозу», про яку говорив Посейдон? – похмуро запитав я.

Хірон з Аннабет переглянулися, немов вирішуючи, чи можна мені дещо сказати. Я вже казав вам, що ненавиджу, коли вони так роблять?!

– Персі, – почав Хірон, – ми не хотіли тобі говорити до твого повернення в табір. Тобі потрібно було перепочити, поспілкуватися зі своїми смертними друзями…

Аннабет кинуло в фарбу. Тут мені спало на думку, що їй відомо про мої зустрічі з Рейчел, і я відчув себе винуватим.

Потім я розлютився – з чого б це? Мені що, заборонено дружити з кимось за межами табору? Це ж не…

– Кажіть, що сталося, – буркнув я.

Хірон узяв з обіднього столика бронзовий кубок, вихлюпнув воду на гарячу плиту, де ми зазвичай плавили сир начо. [3] Над плитою здійнялася пара, і у флюоресцентному світлі утворилася веселка. Хірон витягнув із гаманця золоту драхму, жбурнув її через хмарку, що утворилася, і пробурмотів:

– О Іридо, богиня веселки, покажи нам цю загрозу.

Хмарка замерехтіла. Я побачив знайоме зображення вулкана, що чадить, – гори Сент-Геленс, на моїх очах один схил її розірвало, і звідти полилася лава, посипався попіл. Я почув голос диктора: «…сильніше, ніж виверження минулого року, і геологи попереджають, що, можливо, гора ще заявить про себе».

Про минулорічне виверження мені було відомо все. Я сам став його причиною. Але це було набагато сильніше. Гора розвалилася на частини, обвалилася всередину, а з диму і лави виникла величезна постать, наче б вилізла з люка, відкинувши вбік кришку. Я сподівався, що Туман приховає справжній стан справ від очей людей, бо побачене мною мало б спричинити паніку і заворушення по всій території Штатів.

Розміри цього гіганта перевищували все, що я коли-небудь бачив. Навіть із моїм зором напівбога я не міг точно розгледіти його обриси в попелі й полум’ї, але ясно було, що він має гуманоїдні форми, а розміри такі, що він цілком міг би використати будівлю Крайслер-білдінга як биту для гри в бейсбол. Гора здригалася з нестерпним гуркотом, немов цього монстра долав сміх.

– Це він… – пробурмотів я. – Тифон…

Я щиро сподівався, що Хірон скаже що-небудь обнадійливе, типу: «Ні, це наш величезний друг Лерой! Він прийшов нам на допомогу!» Але Хірон просто кивнув.

– Найстрашніший з усіх монстрів, найбільша із загроз, з якою коли-небудь стикалися боги. Його все ж звільнили з-під гори. Але те, що ти бачиш, сталося два дні тому. А ось що відбувається зараз.

Хірон змахнув рукою – і картинка змінилася. Я побачив гряду штормових хмар, що насувається на долини Середнього Заходу. Блиснула блискавка. Смерчі знищували все на своєму шляху – ламали будинки і трейлери, жбурляли машини, немов сірникові коробки.

«Катастрофічні повені, – говорив диктор. – П’ять штатів оголошено зоною лиха, а жахлива буря продовжує рухатися на схід, руйнуючи все на своєму шляху».

Камери дали великий план – фронт бурі змітав з лиця землі одне з міст Середнього Заходу. Я не зміг розібрати яке. Усередині бурі я розгледів цього гіганта – слабке мерехтіння його істинної форми: туманна рука, темна пазуриста долоня розміром з міський квартал. Його злісне ревіння котилося долинами, як гуркіт ядерного вибуху. Навколо цього монстра метушилися дрібніші форми. Я бачив спалахи світла і розумів, що гігант намагається відігнати їх. Я примружився, і мені здалося, що в чорноту летить золота колісниця. Потім якийсь величезний птах – жахлива сова – пірнув у цю ж темряву, атакуючи гіганта.

– Це що – боги? – запитав я.

– Так, Персі, – відповів Хірон. – Вони ось уже кілька днів борються з ним, щоб уповільнити його просування. Але Тифон просувається все ближче до Нью-Йорка. До Олімпу.

Я обдумав почуте.

– І коли він добереться сюди?

– Якщо боги його не зупинять, то днів за п’ять. Там більшість олімпійців… крім твого батька, який веде власну війну.

– А хто ж тоді охороняє Олімп?

Коннор Стоулл похитав головою.

– Якщо Тифон добереться до Нью-Йорка, то, охороняє хто-небудь Олімп чи не охороняє, не матиме жодного значення.

Я згадав слова Кроноса на кораблі: «Мені б хотілося побачити жах у твоїх очах, коли ти зрозумієш, як я збираюся знищити Олімп».

Отже, він це мав на увазі – атаку Тифона? Так, що казати, це жах так жах. Але Кронос завжди намагався нас провести, спрямувати нашу увагу на що-небудь другорядне. Тут сумнівів бути не могло. До того ж і в моєму сні золотистий титан говорив про те, що насувається кілька нових атак, а отже, можна було припустити, що Тифон – тільки перша з них.

– Це обман, – сказав я. – Ми повинні попередити богів. Тут неодмінно трапиться ще щось.

– Щось гірше Тифона? – Хірон із похмурим виглядом подивився на мене. – Я сподіваюся, нічого такого не станеться.

– Ми повинні захистити Олімп, – наполягав я. – Кронос запланував ще одну атаку.

– Ну так, – нагадав мені Тревіс Стоулл. – Але ви з Бекендорфом потопили його корабель.

Усі дивилися на мене. Вони чекали якихось хороших новин. Вони хотіли вірити, що я хоч трохи додам їм надії.

Я кинув погляд на Аннабет і одразу зрозумів, що в нас одні й ті самі думки: що, якщо «Принцеса Андромеда» була всього лише тактичним ходом? Що, якщо Кронос дозволив нам підірвати корабель, щоб ми після цього розслабилися?

Але в присутності Сілени я не хотів говорити про це. На «Принцесі Андромеді» загинув її хлопець.

– Може, ти й маєш рацію, – сказав я, хоча сам у це ні краплі не вірив.

Я спробував уявити собі, яким чином справи можуть піти набагато гірше. Боги були на Середньому Заході – билися з велетенським монстром, який майже вже переміг їх один раз. Посейдон перебував у блокаді – програвав війну морському титану на ім’я Океан. Кронос перебував невідомо де, і руки в нього були розв’язані. Олімп залишився практично беззахисним. Напівбоги Табору напівкровок були надані самі собі, а в їхні ряди затесався шпигун.

Мало того, відповідно до стародавнього пророцтва я мав загинути, коли мені виповниться шістнадцять років, що станеться за п’ять днів – якраз тоді, коли очікується атака Тифона на Нью-Йорк. Ледь про це не забув!

– Ну, по-моєму, для одного вечора достатньо, – підсумував Хірон.

Він змахнув рукою – і пара зникла. Битва Тифона і богів у бурхливих хмарах зникла.

– А по-моєму, так замало, – пробурмотів я.

І на цьому засідання військової ради завершилося.

Глава четверта. Ми спалюємо металевий саван

Мені снилося, що Рейчел Елізабет Дер кидає дартс у картину, на якій зображений я.

Вона стояла у своїй кімнаті… Ні, не так. Мушу сказати, що в Рейчел немає кімнати. У її розпорядженні верхній поверх батьківського особняка – розкішного перебудованого будинку в Брукліні. Її «кімната» – це величезне горище з прожекторами замість ламп і вікнами від підлоги до стелі. Цей поверх майже вдвічі більший за квартиру моєї матері.

З її заляпаної фарбою дорогущої акустичної системи долинали ревучі звуки альтернативного року. Наскільки я міг судити, єдине правило Рейчел щодо музики полягало в тому, що на її айподі не може бути двох пісень зі схожими мелодіями, і всі вони мають бути незвичайними.

На ній було кімоно, і волосся її стирчало в різні боки, немов вона щойно прокинулася. На ліжку все було перевернуто. З мольбертів звисали простирадла матерії. Брудний одяг і старі обгортки від енергетичних шоколадок валялися на підлозі, але коли в тебе кімната таких розмірів, розгардіяш не дуже помітний. У вікні виднілися обриси Мангеттена у всій їхній нічній красі.

Рейчел кидала дротики в картину, де зображено мене, що стоїть над поваленим гігантом Антеєм. Рейчел намалювала її кілька місяців тому. Я скорчив таку люту (навіть лякаючу) пику, що важко було зрозуміти, добрий я хлопець чи поганий, але Рейчел сказала, що саме такий я й мав вигляд після бою.

– Напівбоги, – пробурмотіла Рейчел, кидаючи в полотно ще один дротик. – І їхні дурні квести…

Більшість дротиків відлітали в нікуди, але кілька влучили в ціль. Один стирчав у мене під нижньою губою, немов козлина борідка.

Хтось постукав у двері її спальні.

– Рейчел! – пролунав чоловічий голос. – Що ти там, чорт забирай, робиш? Вимкни це…

Рейчел схопила пульт дистанційного керування і вимкнула музику.

– Заходь.

Батько увійшов, насупившись і моргаючи від світла. У нього було волосся кольору іржі, трохи темніше, ніж у Рейчел. Воно прилипло на один бік обличчя, немов він завжди спав на одному боці. Кишеню його синьої шовкової піжами прикрашала монограма «ВД». Уявляєте? Хто взагалі робить монограми на піжамі?

– Що тут відбувається? – запитав він. – Третя година ночі.

– Не можу заснути, – відповіла Рейчел.

Дротик, який імітував мою бороду, злетів з картини. Решту Рейчел сховала за спиною, але містер Дер їх помітив.

– Отже… наскільки я розумію, твій друг не повернеться в Сент-Томас?

Містер Дер так мене називав. Ніколи не говорив «Персі». Незмінно «твій друг». Або «молодий чоловік», якщо він звертався до мене, що робив дуже рідко.

– Не знаю. – Рейчел насупилася.

– Уранці ми їдемо. Якщо він ще не прийняв рішення…

– Він, імовірно, не прийде, – з нещасним виглядом сказала Рейчел. – Ти задоволений?

Містер Дер зчепив руки за спиною і почав із суворим виразом на обличчі ходити кімнатою. Я уявив, як він це робить у залі засідань ради директорів своєї девелоперської компанії і як смикаються, спостерігаючи за ним, його підлеглі.

– Тебе все ще мучать кошмари? – запитав він. – Головні болі?

Рейчел жбурнула дротики на підлогу.

– Я шкодую, що сказала тобі про це!

– Я твій батько. Я переживаю за тебе.

– Ти переживаєш за репутацію родини, – пробурмотіла Рейчел.

Її батько ніяк на це не відреагував, може, тому, що вже чув це зауваження раніше, а може, тому, що так воно й було насправді.

– Можна покликати доктора Аркрайта, – запропонував він. – Він допоміг тобі пережити смерть твого хом’ячка.

– Тоді мені було шість років, – сказала Рейчел. – Тепер мені не потрібен психотерапевт. Я всього лише… – Вона безпорадно похитала головою.

Її батько зупинився перед вікнами. Він дивився на горизонт нью-йоркського неба так, наче воно належало йому, що не відповідало дійсності. Він володів тільки його частиною.

– Тобі корисно буде виїхати, – вирішив він. – Тут на тебе чинили нездоровий вплив.

– Я не збираюся ні в яку жіночу академію в Кларіоні, – огризнулася Рейчел. – А мої друзі тебе не стосуються.

Містер Дер усміхнувся, але в цій усмішці не було дружелюбності. Вона радше говорила: «Настане день, коли ти зрозумієш, якою дурною ти була».

– Спробуй заснути, – запропонував він. – Завтра ввечері ми будемо на березі. Розважишся трохи.

– Розважуся, – повторила за ним Рейчел. – Ось це вже точно.

Її батько вийшов із кімнати. Двері за собою він не зачинив.

Рейчел втупилася на мій портрет, потім підійшла до вкритого простирадлом мольберта поруч із ним.

– Сподіваюся, це сни, – сказала вона.

Вона зняла простирадло з мольберта, на якому виявився зроблений швидкими розчерками вугілля начерк. Але Рейчел – хороша художниця. Риси Луки були явно впізнавані – ще зовсім хлопчисько років дев’яти, з широкою посмішкою і в той час без шрамів на обличчі. Я й гадки не мав, звідки Рейчел знала, який він тоді мав вигляд, але схожість була такою великою, що я одразу зрозумів: малювала вона не за здогадкою. Судячи з того, що я знаю про життя Луки (а знаю я не так вже й багато), тут він був зображений якраз перед тим, як йому стало відомо, що він напівкровка, і Лука втік з дому.

Рейчел втупилася на портрет, потім відкрила наступний мольберт. Тут я побачив ще більш тривожну картинку – Емпайр-стейт-білдінг і блискавки навколо нього. Вдалині було видно бурю, що насувається, а з хмар висовувалася величезна рука. Біля основи будівлі зібрався натовп… тільки не звичайний натовп туристів і перехожих. Я бачив списи, дротики і прапори – усі ознаки армії.

– Персі, – пробурмотіла Рейчел голосом, що затухає. – Що відбувається?

Сон згас, і останнє, що я пам’ятаю, це бажання відповісти на запитання Рейчел.

Я хотів зателефонувати їй наступного ранку, але в таборі не було телефонів. Діонісу і Хірону міський телефон не був потрібен. Якщо виникала така потреба, то вони зв’язувалися з Олімпом поштою Іриди. А коли напівбоги користуються стільниковими, то їхні сигнали приводять у бойову готовність усіх монстрів у радіусі ста миль. Це все одно що вистрілити сигнальною ракетою: «Я тут! Прицілься, будь ласка!» Навіть у безпечних межах табору ми не хотіли робити собі таку рекламу.

Більшість напівбогів (крім Аннабет і кількох інших) навіть не мають стільникових телефонів. І я вже точно не міг сказати Аннабет: «Слухай, дай-но мені твою мобілу – треба зателефонувати Рейчел!» Щоб зателефонувати, довелося б залишити табір і пройти кілька миль до найближчого магазинчика. І навіть якби Хірон мене відпустив, на той час, коли я туди дістався б, Рейчел уже летіла б літаком у Сент-Томас.

Я насилу проковтнув сніданок за столиком Посейдона, не зводячи очей із тріщини в мармуровій підлозі, через яку кілька років тому Ніко відправив у підземне царство зграю кровожерливих скелетів. Цей спогад не дуже-то поліпшував мій апетит.

Після сніданку ми з Аннабет вирушили інспектувати будиночки. Взагалі-то черговою була Аннабет. Моє ж ранкове завдання полягало в перегляді доповідей для Хірона. Але оскільки ми обидва ненавиділи ці заняття, то вирішили зайнятися ними на пару, щоб не було так огидно.

Ми почали з будиночка Посейдона, а це практично означало – з мене. Я вранці застелив свою кушетку (ну, типу застелив), поправив ріг Мінотавра на стіні, а тому з п’яти балів поставив собі четвірку.

Аннабет скорчила гримасу:

– Ти занадто щедрий.

Кінчиком олівця вона підняла з підлоги старі спортивні труси.

Я швиденько схопив їх.

– Гей, слухай, припини! Цього літа Тайсон за мною не прибирає.

– Трійка з п’яти балів, – сказала Аннабет.

Я знав, що сперечатися марно, і ми пішли далі.

Я намагався на ходу переглянути доповіді Хірону. Тут були послання від напівбогів, природних духів і сатирів з усієї країни, вони писали про підступи монстрів останнім часом. Повідомлення гнітючі, і мій мозок, що страждає на синдром «дефіцит уваги в поєднанні з гіперактивністю», зовсім не хотів вникати в цю інформацію.

Всюди відбувалися бої місцевого масштабу. Набір новачків до табору звівся до нуля. Сатирам не вдавалося знаходити нових напівкровок і приводити їх на Пагорб напівкровок, бо всією країною бродили монстри. Ми вже кілька місяців не отримували жодних звісток від нашої подруги Талії, яка очолювала мисливців Артеміди, а якщо Артеміда і знала, що з ними сталося, то нам вона нічого не повідомляла.

Ми зайшли в будиночок Афродіти, який, звісно, отримав п’ять із п’яти. Ліжка були застелені ідеально. Одяг у всіх шафках розкладено за кольором. На підвіконні стояли свіжі квіти. Я хотів скинути один бал за те, що весь будиночок провоняв дорогими парфумами, але Аннабет мене не послухала.

– Як завжди, чудова робота, Силена, – сказала вона.

Силена байдуже кивнула. Стіна над її ліжком була прикрашена фотографіями Бекендорфа. Вона сиділа на ліжку з коробочкою з-під шоколаду на колінах, і я згадав, що їй належала шоколадна крамничка у Вілліджі й що саме так вона привернула увагу Афродіти.

– Хочете цукерок? – запитала Силена. – Мій батько надіслав. Він думав… він думав, що це підніме мені настрій.

– Смачні? – запитав я.

Вона похитала головою.

– Як картон.

Я нічого не мав проти картону, а тому спробував одну. Аннабет відмовилася. Ми пообіцяли, що зайдемо до Сілени пізніше, і пішли далі.

Ми перетнули площу і виявили, що будиночок Ареса конфліктує з будиночком Аполлона. Частина мешканців будиночка Аполлона, озброївшись вогняними бомбами, сіла в колісницю з пегасами і злетіла над будиночком Ареса. Я раніше цієї колісниці не бачив, але вона була цілком собі нічого – типова прогулянкова коляска. Скоро дах на будиночку Ареса зайнявся вогнем, і наяди з озера взялися його гасити.

Тоді мешканці будиночка Ареса вимовили заклинання – і всі стріли у дітей Аполлона перетворилися на гуму. Вони стріляли з лука, але гумові стріли просто відскакували від хлопців Ареса.

Повз пробігли два лучники, переслідувані хлопцями Ареса, які на бігу вигукували вірші: «Ти мені заплатиш за прокляття це! Як мені обридли чортові куплети!»

– Кошмар, – зітхнула Аннабет, – знову те саме. Минулого разу, коли хлопці Аполлона прокляли когось, ті цілий тиждень складали куплети, ніяк не могли зупинитися.

Мене пробрало тремтіння. Аполлон був богом поезії та стрільби з лука, і я чув на власні вуха, як він читає вірші. Я б вважав за краще, щоб мене пристрелили.

– А через що в них сир-бор? – запитав я.

Аннабет не відповіла, роблячи позначку у своєму сувої, – обидва будиночки отримали по одиниці.

Я раптом зрозумів, що дивлюся на неї в усі очі… Це було смішно, бо я бачив її мільйон разів. Цього літа я наздогнав її за зростом, що стало для мене полегшенням. І все ж вона здавалася куди більш дорослою. Це мене лякало. Ні, вона, звісно, завжди була нічого, але тепер ставала просто красунею.

Нарешті вона відповіла:

– Через літаючу колісницю.

– Що?

– Ти запитав, через що в них сир-бор.

– Ах так… Запитав.

– Вони захопили її під час рейду у Філадельфії минулого тижня. Там із цією літаючою колісницею були деякі з напівкровок Луки. Будиночок Аполлона захопив її під час битви, але рейд очолював будиночок Ареса. І ось відтоді вони не можуть вирішити, кому належить ця колісниця.

Ми пригнулися, коли колісниця Майкла Ю спікірувала на одного з хлопців Ареса, який у відповідь спробував його заколоти і вилаяти віршами – у нього якраз чудово виходило римувати всякі лайливі слова.

– Ми б’ємося не на життя, а на смерть, а вони посварилися через якусь дурну колісницю! – обурився я.

– Нічого, перебісяться. Кларисса скоро візьметься за розум.

Я не був би в цьому так упевнений. Це зовсім не в дусі Кларисси.

Я переглянув ще кілька доповідей, і ми проінспектували ще кілька будиночків. Деметра отримала четвірку. Гефест – трійку, а слід було б і ще менше, але ми їм дали поблажку за Бекендорфа. Гермес отримав двійку, що не дивно. Усі мешканці табору, які не знають, хто їхні божественні батьки, поміщалися в будиночок Гермеса, а оскільки боги – народ трохи забудькуватий, то в цьому будиночку завжди штовхалося повнісінько народу.

Нарешті ми дісталися до будиночка Афіни, де все було, як завжди, в порядку. Книги рівно стояли на полицях. Обладунки начищені. На стінах висіли карти битв і розклади. Тільки на ліжку Аннабет творився розгардіяш. Воно все було всипане папірцями, а сріблястий ноутбук Аннабет не ввімкнений.

– Влакас! – пробурмотіла Аннабет, тобто обізвала себе ідіоткою по-грецьки.

Її заступник Малькольм ледь зумів приховати посмішку.

– Ну так, гм… ми все інше прибрали. Не знали тільки, чи можна чіпати твої записки.

Це вони завбачливість проявили. Аннабет мала бронзовий ніж, призначений для монстрів і людей, які пхали носа в її речі.

Малькольм подивився на мене.

– Ми почекаємо на вулиці, поки ви закінчите інспекцію.

Хлопці Афіни строєм вийшли з будиночка, а Аннабет почала прибирати своє ліжко.

Я ніяково переминався з ноги на ногу, вдаючи, що вивчаю доповіді. Навіть під час інспектування правила табору забороняли напівкровкам різної статі перебувати… ну, ніби вдвох у будиночку.

Про це правило згадали, коли Сілена і Бекендорф почали зустрічатися. І я знаю, дехто з вас може подумати: а хіба всі напівбоги не є ріднею по божественній лінії? А якщо так, то хіба всякі гулянки-побачення не перебувають під забороною? Але тут річ у тім, що божественна лінія з погляду генетики до уваги не береться, оскільки в богів немає ДНК. Жоден напівбог не стане зустрічатися з кимось, у кого той самий божественний батько. Ну, скажімо, двоє хлопців із будиночка Афіни… Ніколи! Ну а якщо дочка Афродіти і син Гефеста? Вони ж не родичі. Тож тут жодної проблеми немає.

З якоїсь дивної причини я думав про це, дивлячись, як Аннабет наводить лад. Вона закрила ноутбук, який минулого літа отримала в подарунок від винахідника Дедала.

Я відкашлявся.

– То ти… здобула якісь цікаві відомості з цієї коробочки?

– І ще скільки! – вигукнула вона. – У Дедала було стільки ідей, що мені сто років потрібно, щоб усі їх розкласти по поличках.

– Так, – пробурмотів я. – Це буде кумедно.

Аннабет зібрала до купи свої папери – здебільшого замальовки будівель і стос записок. Я знав, що вона хоче стати архітектором, але, раз отримавши гарний урок, більше ніколи не питав у неї, над чим вона працює. Інакше вона пішла б нести всяку нісенітницю про кути і точки опори, доки в мене очі на лоб не повилазили.

– Знаєш… – сказала Аннабет, прибираючи волосся за вухо, що вона зазвичай робить, коли нервує. – Уся ця історія з Бекендорфом і Сіленою. Вона… змушує замислитися. Про те… що важливо. Про втрату людей, які для тебе важливі.

Я кивнув. Мій мозок почав фіксувати всякі випадкові подробиці, як-от те, що вона все ще носить срібні сережки у вигляді сов – їх подарував їй батько. Він у неї такий башковитий мужик – професор військової історії в Сан-Франциско.

– Гм… так, – невпевнено пробурмотів я. – Це… у тебе вдома все гаразд?

Ну так, ну так, зовсім ідіотське запитання, але я ж нервував, чорт мене забирай! Аннабет подивилася на мене розчарованим поглядом, але кивнула.

– Батько хотів взяти мене до Греції цього літа, – задумливо сказала вона. – Я завжди хотіла побачити…

– Парфенон, – згадав я.

– Ну так. – Вона натягнуто посміхнулася.

– Нічого. Адже не останнє літо.

Не встиг я це сказати, як зрозумів, що накоїв дурницю. Я був на порозі загибелі. Через тиждень Олімп може впасти. Якщо епоха богів і справді закінчувалася, то світ, який ми знали, мав зануритися в хаос. На напівкровок буде оголошено полювання доти, доки нас не переб’ють усіх до єдиного. Літніх канікул у нас більше не передбачається.

Аннабет втупилася у свій сувій.

– Три з п’яти балів, – пробурмотіла вона, – через те, що староста – ідіотка. Ходімо. Покінчимо з твоїми доповідями і повернемося до Хірона.

По дорозі до Великого дому ми прочитали останнє повідомлення – воно було написане від руки на кленовому аркуші. Надіслав його сатир із Канади. Хоча настрій у мене й так був гірший нікуди, але, прочитавши написане, я відчув себе ще гірше.

– «Дорогий Гроувер, – прочитав я вголос, – ліси навколо Торонто зазнали нападу злісного гігантського борсука. Спробував діяти за твоєю порадою і закликати на допомогу сили Пана. Без толку. Багато дерев наяд знищено. Відступаємо до Оттави. Чекаємо поради. Де ти? Глісон Гедж, протектор».

Аннабет насупилася.

– Ти отримував від Ґровера хоч якісь звістки? Ну хоч через твій емпатичний зв’язок?

Я негативно похитав головою.

Починаючи з минулого літа, коли помер бог Пан, наш друг Гроувер ішов у дедалі більш далекі походи. Рада козлоногих старійшин оголосила його відщепенцем, але Гроувер продовжував прочісувати Східне узбережжя, намагаючись розповісти про Пана та переконати духів природи захистити їхні власні малі клаптики дикої хащі. Він приходив до табору всього кілька разів, щоб побачитися зі своєю дівчиною Ялівцем.

Остання звістка про нього прийшла з Центрального парку – він там організовував дріад, але ось уже два місяці від нього не надходило жодних звісток. Ми намагалися зв’язатися з ним поштою Іриди, але послання до нього не доходили. У мене з Гроувером був емпатичний зв’язок, і тому я думав, що, якби з ним трапилася біда, мені стало б про це відомо. Гроувер якось раз сказав мені, що якщо він помре, то емпатичний зв’язок може вбити і мене. Але я не був упевнений, чи залишалося це досі чинним, чи ні.

«Можливо, він усе ще на Мангеттені?» – запитував я себе.

Потім я згадав свій сон і про начерк Рейчел – темні хмари змикаються над містом, армія, що зібралася біля Емпайр-Стейт-білдінга…

– Аннабет! – Я зупинив її біля майданчика для гри в тезербол. [4] Я розумів, що напрошуюся на неприємності, але не знав, кому ще можна довіритися. І потім я завжди покладався на її поради. – Слухай, мені наснився такий дивний сон про Рейчел…

Я розповів їй усе, навіть про дивну картинку, що зображає Луку в дитинстві.

Деякий час вона мовчала, потім так щільно скрутила свій сувій з відмітками, що він навіть порвався.

– І що ти хочеш, щоб я тобі сказала?

– Не знаю. Ти найкраща з усіх відомих мені стратегів. Якби ти була Кроносом і планувала цю війну, то яким би був твій наступний крок?

– Я використала б Тифона для відволікаючого маневру. А потім завдала б удару по Олімпу, поки боги перебувають на Заході.

– Точно так, як на картинці Рейчел.

– Персі, – сказала вона дзвінким голосом. – Рейчел усього лише смертна.

– Але що, якщо її сон говорить правду? Адже, судячи зі слів тих інших титанів, і Олімп буде знищений протягом кількох днів. Вони говорили, що в них маса інших варіантів. А що з цією картинкою Луки в дитинстві…

– Ми просто маємо бути готові.

– Яким чином? – запитав я. – Ти подивися на табір. Ми навіть із внутрішніми чварами не можемо покінчити. А тут ще мою дурну душу мають забрати.

Аннабет жбурнула на землю сувій.

– Я знала, що не можна тобі показувати це пророцтво! – Голос у неї був сердитий і уражений. – Воно тебе тільки налякало. А ти, коли наляканий, намагаєшся від усього сховатися.

Я, абсолютно ошелешений, втупився на неї.

– Я? Сховатися?

– Так, ти. – Вона дивилася мені прямо в очі. – Ти – боягуз, Персі Джексон!

Ми стояли ніс до носа. Очі в неї були червоні, і я раптом зрозумів, що, називаючи мене боягузом, вона, можливо, не мала на увазі пророцтво.

– Якщо тобі здається, що наші шанси невеликі, то, може, тобі краще вирушити разом із Рейчел на канікули? – сказала вона.

– Аннабет…

– Якщо тебе не влаштовує наша компанія.

– Це несправедливо!

Вона метнулася повз мене в бік полів полуниці. Дорогою штовхнула тезербол, і він сердито закрутився навколо жердини.

Хотілося б сказати, що з цього моменту настрій у мене почав поліпшуватися. Але цього, звісно, не сталося.

Цього дня в нас намічалися збори біля багаття – ми мали спалити саван Бекендорфа і попрощатися з нашим товаришем. Навіть будиночки Ареса й Аполлона з такої нагоди уклали тимчасове перемир’я.

Саван Бекендорфа був зроблений з металевих ланок на зразок кольчуги. Я не розумів, як він горітиме, але, мабуть, тут нам допомагали парки. Метал розплавився у вогні і, перетворившись на золотистий димок, кинувся в небо. Полум’я багаття завжди відображало настрій мешканців табору, і сьогодні його язики були чорного кольору.

Я сподівався, що дух Бекендорфа опиниться в Елізіумі. Можливо, він навіть вирішить відродитися і проживе три життя, щоб дістатися до Островів блаженних, але ж це в царстві мертвих щось на зразок генерального штабу. Якщо вже хто на це заслужив, то насамперед – Бекендорф.

Аннабет пішла, не сказавши мені ні слова. Більшістьмешканців табору теж розійшлися у своїх справах, а я стояв, втупившись у багаття, що догоряло. Силена сиділа поруч і плакала, а Кларисса зі своїм бойфрендом Крісом Родрігесом намагалися її втішити.

Нарешті я набрався мужності й підійшов до них.

– Привіт, Силено. Я тобі дуже співчуваю.

Вона шмигнула носом. Кларисса сердито подивилася на мене, але вона завжди на всіх дивиться сердито. Кріс навіть не повернувся в мій бік. Він був у команді Луки, доки Кларисса не врятувала його з Лабіринту минулого літа, і я думаю, Кріс досі почувається винним.

Я відкашлявся.

– Силено, знаєш, у Бекендорфа була твоя фотографія. Він дивився на неї перед тим, як у нас там усе почалося. Ти дуже багато для нього значила. Завдяки тобі минулий рік став найкращим у його житті.

Силена заридала.

– Ну ти й розумник, Персі, – пробурмотіла Кларисса.

– Ні, нічого, – прошепотіла Силена. – Спасибі… спасибі тобі, Персі. Я піду.

– Давай я побуду з тобою, – запропонувала Кларисса.

Силена заперечно похитала головою і побігла геть.

– Вона сильніша, ніж здається, – пробурмотіла Кларисса так тихо, немов говорила сама з собою. – Нічого, впорається.

– Ти могла б їй допомогти, – сказав я. – Ти могла б ушанувати пам’ять Бекендорфа, б’ючись разом із нами.

Кларисса схопилася було за ніж, але його на поясі більше не було – вона жбурнула його на стіл для настільного тенісу у Великому домі.

– Це не моя проблема, – проричала вона. – Якщо мої хлопці не отримують того, на що заслуговують, я не б’юся.

Я помітив, що вона не говорить у риму. Можливо, її не було поблизу, коли її одноплемінники зазнали прокляття, а може, вона знала спосіб руйнувати це чаклунство. Мене мороз подрав по шкірі, коли я подумав, що, можливо, Кларисса і є шпигун Кроноса в таборі. Але яку б неприязнь я не відчував до Кларисси, шпигувати на титанів – це було зовсім не в її дусі.

– Ну добре, – зітхнув я. – Я не хотів про це говорити, але за тобою боржок. Якби не я, то ти б тепер гнила в печері циклопів у Море чудовиськ.

Вона стиснула зуби.

– Проси про що завгодно, Персі, тільки не про це. Будиночок Ареса занадто часто зазнавав принижень. І не думай, ніби я не знаю, що люди говорять про мене позаочі.

Я хотів сказати: «Що ж, хіба це не правда?» Але прикусив язик.

– І що ж ти – будеш спокійно дивитися збоку, як Кронос нас знищить? – запитав я.

– Якщо вам так потрібна моя допомога, скажи нащадкам Аполлона – нехай віддадуть нам колісницю.

– Ти прямо як дитина.

Вона кинулася було на мене, але між нами став Кріс.

– Тихо, хлопці, – сказав він. – Кларисо, знаєш, він, може, в чомусь і має рацію.

– І ти туди ж? – Вона презирливо подивилася на нього.

Потім стомлено повернулася і пішла геть – Кріс кинувся слідом.

– Гей, зачекай! Я тільки хотів сказати… Кларисо, почекай!

Я простежив, як останні іскорки Бекендорфового багаття відлітають у західне небо, а потім попрямував на арену для фехтування. Мені потрібно було перепочити, і я хотів побачити старого друга.

Глава п’ята. Я заганяю свого собаку в дерево

Місіс О’Лірі побачила мене раніше, ніж я її; чудова робота, якщо врахувати її розміри – приблизно зі сміттєвоз. Я вийшов на майданчик – і стіна темряви навалилася на мене.

– ГАВ-ГАВ!

Наступне, що я пам’ятаю: я лежу на землі, на грудях у мене стоїть здоровенна лапа, і обличчя мені лиже величезний язик – жорсткий, як терка.

– Ой-ой-ой, – сказав я. – Привіт, дівчинко. Радий тебе бачити.

Місіс О’Лірі знадобилося кілька секунд, щоб заспокоїтися і забратися з мене. На той час я був весь у собачих слюнях. Їй хотілося погратися, і я, підібравши бронзовий щит, жбурнув його в кут майданчика.

До речі, Місіс О’Лірі – єдиний доброзичливий пекельний гончак у світі. Я ніби як отримав її у спадок, коли помер її колишній власник. Вона жила в таборі, і Бекендорф… бідолаха… якщо я був відсутній, то дбав про неї Бекендорф. Це він виплавив бронзову кісточку, яку так полюбила місіс О’Лірі. Він викував для неї нашийник з усміхненою мордочкою та іменну бирку у вигляді схрещених кісток. Після мене найкращим її другом був Бекендорф.

Згадавши про це, я знову засумував, але все ще кілька разів закидав щит подалі, бо Місіс О’Лірі хотілося грати.

Незабаром вона почала гавкати. Гавкіт її був трохи голоснішим за артилерійську канонаду – так вона зазвичай просила її вигуляти. Інші мешканці табору зовсім не вважали кумедним, якщо вона забігала до вбиральні на майданчику. Це, як правило, призводило до численних падінь і ударів. Тому я відчинив хвіртку, і місіс О’Лірі понеслася до лісу.

Я затрусив слідом, не дуже турбуючись про те, що вона втекла далеко вперед. У лісі Місіс О’Лірі нема чого побоюватися. Навіть дракони і гігантські скорпіони тікали при її наближенні.

Коли я нарешті наздогнав її, виявилося, що вона зовсім не користується лісовими зручностями. Вона тупцювала на знайомій мені галявині, де колись Рада козлоногих старійшин піддала випробуванню Гроувера. Вигляд у цього містечка став не дуже привабливий. Трава пожовкла. З трьох тронів із підстрижених кущів опало все листя. Але здивувало мене не це. У середині цієї галявини стояла найнезвичніша трійця, яку мені доводилося бачити: деревна німфа Ялівець, Ніко ді Анджело і дуже старий і дуже товстий сатир.

Здавалося, один Ніко не злякався Місіс О’Лірі. Вигляд у нього був такий самий, яким я бачив його уві сні, – у льотній куртці, чорних джинсах і футболці з скелетами, що танцювали на ній, на кшталт тих, які бачиш на картинках, що зображують День мерців. Меч стігійської сталі висів у нього на боці. Ніко ледь виповнилося дванадцять, але виглядав він набагато старшим і сумнішим, ніж зазвичай виглядають хлопці його віку.

Побачивши мене, він кивнув, а потім знову взявся чухати за вухом у Місіс О’Лірі. Вона обнюхувала його ноги, немов він був найцікавішою стравою на світі після стейків на реберцях. Як син Аїда, він, імовірно, подорожував різними місцями, уподобаними пекельними гончаками.

Щодо старого сатира, то поява Місіс О’Лірі його зовсім не потішила.

– Може, хто-небудь… Що ця істота з Царства мертвих робить у моєму лісі?! – Він змахнув руками і почав перебирати копитами так, немов трава під ним загорілася. – Гей, Персі Джексоне, це твоя звірюка?

– Вибач, Леней, – сказав я. – Тебе ж так звуть?

Сатир закотив очі. Його сірувате хутро все запилилося, а між рогів сплів павутину павук. І взагалі з таким животом він міг би працювати бампером для автомобіля.

– Звісно, мене звати Лєнею! Тільки не кажи мені, що так швидко забув члена ради. А тепер прибери звідси цього пса!

– ГАВ! – задоволено прогавкала Місіс О’Лірі.

Старий сатир судорожно ковтнув.

– Нехай ця тварина забереться звідси, Ялівець! У таких умовах я не буду вам допомагати!

Ялівець повернулася до мене. Вона була вродлива на дріадський манер – у фіолетовій сукні з газової тканини і з личком ельфа, – але хлорофіл заволок її очі зеленувато-болотним кольором, напевно, вона плакала.

– Персі, – шмигнула носом Ялівець, – я якраз запитувала про Гроувера. Я знаю – щось сталося. Він ніколи не пропадав так надовго – я відчуваю, він потрапив у біду. Я сподівалася, що Леней…

– Я тобі сказав! – заперечив сатир. – Без цього зрадника вам же буде краще.

Ялівець тупнула ногою.

– Ніякий він не зрадник! Він найсміливіший із сатирів, і я хочу знати, де він!

– Гав!

Коліна Ленея затряслися.

– Я… я не відповідатиму на запитання, поки цей пекельний собака нюхає мій хвіст!

У Ніко був такий вигляд, ніби він насилу стримується, щоб не розсміятися.

– Я піду вигуляю собачку, – зголосився він.

Він свиснув, і Місіс О’Лірі потрусила за ним у дальній кінець гаю. Леней обурено засопів і струсив гілочки з сорочки.

– Так от, юна пані, я намагався пояснити, що ваш дружок не дає про себе знати, бо ми проголосували за його вигнання.

– Це ти намагався проголосувати за його вигнання, – поправив його я. – Хірон і Діоніс припинили це.

– Ну, вони ж тільки почесні члени ради. Це було неправильне голосування.

– Я повідомлю Діонісу, що ти це сказав.

– Я тільки мав на увазі… – Леней зблід. – Послухай мене, Джексоне, тебе це питання не стосується.

– Гроувер – мій друг. Він не брехав тобі про смерть Пана. Я сам це бачив. Ти був занадто переляканий, щоб прийняти правду.

Губи Ленея затремтіли.

– Ні! Гроувер – брехун, і слава богам, що ми його позбулися. Без нього нам краще.

Я показав на зів’ялі трони.

– Якщо справи йдуть так добре, то де твої друзі? Схоже, твоя рада останнім часом не збиралася.

– Марон і Сілен… Я… я впевнений, що вони повернуться, – сказав він, але в голосі його звучала паніка. – Вони просто взяли паузу, щоб подумати. Рік був дуже тривожний.

– Він буде ще тривожнішим, – пообіцяв я. – Ленею, нам необхідний Гроувер. Напевно ти можеш його знайти за допомогою своїх чар.

Повіки старого сатира засмикалися.

– Я тобі кажу – я нічого не чув. Можливо, він мертвий.

Ялівець ледь стримала ридання.

– Він не мертвий, – сказав я. – Уже це-то я точно відчуваю.

– Емпатичний зв’язок, – з огидою видихнув Леней. – Дуже ненадійна річ.

– Тоді порозпитуй, – наполягав я. – Знайди його. Насувається війна. Гроувер готував духів природи.

– Без мого дозволу! І це не наша війна.

Я схопив його за одвороти сорочки, що було на мене зовсім не схоже, але цей старий козел мене дістав!

– Послухай, Ленею, коли Кронос почне атаку, він спустить із ланцюга цілу зграю пекельних гончаків. Він знищуватиме все, що попадеться на його шляху, – смертних, богів, напівбогів. Ти думаєш, він не зачепить сатирів? Тебе вважають ватажком. Так ВЕДИ! Вийди і подивися, що відбувається. Знайди Гроувера і принеси якісь звістки для Ялівцю. А тепер ІДИ!

Я штовхнув його не дуже сильно, але в нього, здається, змістився центр тяжіння, і він звалився на волохаті сідниці, потім піднявся на копита й припустив геть – його животик підстрибував на бігу.

– Гроувер ніколи не буде прийнятий! Він помре вигнанцем!

Він зник у кущах. Ялівець витерла очі.

– Вибач, Персі, я не хотіла тебе втягувати в це. Леней же все ще владика хащі. Не вистачало тобі в його особі роздобути ворога.

– Ну, це не біда. У мене є вороги й гірші, ніж розтовстілі сатири.

Повернувся Ніко.

– Чудова робота, Персі. Судячи зі сліду козлиних кульок, я б сказав: нагнав ти на нього страху.

Я, на жаль, здогадувався, навіщо тут опинився Ніко, але спробував видавити посмішку.

– З поверненням. Ти заглянув, щоб побачитися з Можжевелкою?

– Гм, ні. – Він зачервонів. – Так випадково вийшло. Я типу… ну, натрапив на них під час розмови.

– Він нас до смерті налякав, – спробувала посміхнутися Ялівець. – Раптом звідки не візьмись. Але, Ніко, ти ж усе-таки син Аїда. Ти впевнений, що нічого не чув про Гроувера?

Ніко переступив з ноги на ногу.

– Ялівець, я тобі намагався пояснити… навіть якщо Гроувер помер, він усе одно б відродився в чомусь живому. Я таких речей не бачу – тільки смертні душі.

– Але якщо ти все ж таки щось почуєш? – благала вона, кладучи пальці на його руку. – Ну хоч що-небудь?

Щоки Ніко зачервоніли ще сильніше.

– Немає запитань. Триматиму вушка на маківці.

– Ми його знайдемо, Ялівець, – пообіцяв я. – Гроувер живий, я нітрохи не сумніваюся. Має бути якесь просте пояснення, чому він не виходить на зв’язок.

Вона сумно кивнула.

– Це жахливо, що я не можу покинути ліс. Він може бути де завгодно, а я не можу зрушити з місця. Чекаю. А що, якщо цей дурний козлик поранений…

Прискакала Місіс О’Лірі та почала виявляти інтерес до сукні Ялівцю. Та вигукнула:

– Ні-ні, не смій! Я знаю, як собаки користуються деревами… я йду!

Вона зникла в зеленому тумані. Вигляд у місіс О’Лірі був розчарований, але вона побігла шукати інший об’єкт, залишивши мене й Ніко віч-на-віч.

Ніко поколупав мечем землю, і звідти з’явився горбок звіриних кісточок. Вони склалися в скелет польової мишки, яка тут же припустила геть.

– Я чув про Бекендорфа… Мені дуже шкода.

– Як ти… – У мене клубок підступив до горла.

– Я говорив із його духом.

– Ах так… – Я ніяк не міг звикнути до того, що цей дванадцятирічний хлопчина більше розмовляє з мерцями, ніж із живими. – Він що-небудь говорив?

– Він тебе не звинувачує. Він вирішив, що ти будеш мучити себе, і просив передати – не варто.

– Він намагатиметься відродитися?

Ніко похитав головою.

– Він залишається в Елізіумі. Сказав, що чекає там декого. Не знаю, що він мав на увазі, але начебто смерть його не надто турбує.

Мене це не дуже втішило, але все ж краще, ніж нічого.

– Мені було видіння – ти на горі Тамалпаїс, – сказав я Ніко. – Ти там був?

– Був, – відгукнувся він. – Я не збирався шпигувати за титанами, але я опинився поблизу.

– І що ти там робив?

– Та так, була там одна наводка… – Ніко поправив пояс. – Ну, ти знаєш, це пов’язано з моєю родиною.

Я кивнув. Мені було відомо, що його минуле – тема болюча. Ще два роки тому він і його сестра Б’янка застрягли в часі в місці під назвою казино «Лотос». Вони там провели років сімдесят. Зрештою їх врятував один таємничий адвокат, який відправив їх у школу-пансіон, але в Ніко не збереглося жодних спогадів про його життя до казино. Він нічого не знав про свою матір. Він не знав, хто цей адвокат, або чому вони були заморожені в часі, або чому їх звільнили. Відтоді як Б’янка померла і Ніко залишився сам, він не знаходив собі спокою – шукав відповідь на ці запитання.

– Ну і як у тебе справи? – запитав я. – Дізнався що-небудь?

– Ні, – пробурмотів він. – Але скоро, можливо, у мене буде нова наводка.

– І що за наводка?

Ніко пожував губу.

– Зараз це не має значення. Ти знаєш, чому я тут.

Неприємний холодок страху стиснув груди. З того самого дня минулого літа, коли Ніко запропонував свій план, як перемогти Кроноса, мене ночами мучили кошмари. Ніко час від часу з’являвся і намагався вичавити з мене рішення, але я завжди примудрявся відбуватися від нього.

– Ніко, я не знаю, – відповів я. – Це здається вже зовсім крайній захід.

– Тут Тифон з’явиться… коли? Через тиждень? Більшість інших титанів теж на волі, і всі вони на боці Кроноса. Може, час уже переходити до крайніх заходів?

Я озирнувся в бік табору. Навіть з такої відстані було чути, що між будиночками Ареса й Аполлона триває сварка, вони сипали прокльонами й вигукували безглузді куплети.

– Проти армії титанів – вони ніщо… ти сам це знаєш. Усе вирішиться в битві між тобою і Лукою. А перемогти Луку ти можеш єдиним способом.

Я згадав сутичку на «Принцесі Андромеді». Я безнадійно програв. Кронос мало не вбив мене однією-єдиною подряпиною, а мені навіть поранити його не вдалося. Анаклузмос відскакував від його шкіри.

– Ми можемо дати тобі таку саму силу, – переконував мене Ніко. – Ти чув велике пророцтво. Якщо ти не хочеш, щоб твою душу забрав окаянний клинок…

«Цікаво, звідки Ніко відомо про це пророцтво, – подумав я. – Можливо, від якогось привида…»

– Пророцтво не можна змінити…

– Але ти можеш боротися з ним. – Очі Ніко горіли якимось дивним хижим світлом. – Ти можеш стати невразливим.

– Може, варто почекати. Спробувати битися без…

– Ні! – відрізав Ніко. – Це потрібно зробити зараз!

Я втупився на нього. Давно я не бачив, щоб він так кип’ятився.

– Слухай, ти як узагалі – у порядку?

Ніко глибоко зітхнув.

– Персі, я тільки хочу сказати… коли почнеться велика бійка, ми не зможемо здійснити цю подорож. Це наш останній шанс. Вибач, якщо я занадто на тебе тисну, але два роки тому моя сестра віддала своє життя, щоб тебе захистити. Я хочу, щоб ти з повагою ставився до цього. Зроби все для того, щоб залишитися живим і перемогти Кроноса.

Мені ця ідея не подобалася. Потім я згадав про Аннабет – як вона назвала мене боягузом – і розсердився.

Ніко важко було відмовити в логіці. Якщо Кронос нападе на Нью-Йорк, то мешканці табору нічого не зможуть йому протиставити. Я повинен прийняти якесь рішення! Пропозиція Ніко була небезпечною, може, навіть смертельно небезпечною. Але вона могла дати мені перевагу в сутичці.

– Ну добре, – зважився я. – То з чого ми почнемо?

Побачивши його холодну, зловісну посмішку, я пошкодував, що погодився.

– Для початку ми повинні простежити кроки Луки. Ми повинні більше дізнатися про його минуле, про його дитинство.

Мене пробрало тремтіння, коли я згадав про картинку Рейчел у моєму сні – усміхнений дев’ятирічний Лука.

– Навіщо нам це потрібно знати?

– Поясню, коли доберемося, – помотав головою Ніко. – Я вже знайшов його матір. Вона живе в Коннектикуті.

Я втупився на нього. Ніколи особливо не замислювався про смертну матір Луки. З його батьком, Гермесом, я зустрічався, але його мати…

– Лука втік, коли був зовсім хлопчиськом, – сказав я. – Я й не знав, що його мати жива.

– Живехонька. – Ніко вимовив це таким тоном, що в мене виникли сумніви: чи все з нею гаразд? Може, вона якась моторошна карга?

– Ну добре… То як нам потрапити в Коннектикут? Я можу покликати Пірата…

– Ні. – Ніко насупився. – Пегаси мене не люблять. І це почуття взаємне. Але летіти туди немає потреби. – Він свиснув, і з лісу прискакала Місіс О’Лірі.

– Ось твоя подружка нам допоможе. – Ніко поплескав її по голові. – Ти ще не здійснював подорожей тінями?

– Подорожей тінями?

Ніко прошепотів щось на вухо Місіс О’Лірі. Вона нахилила голову і раптово насторожилася.

– Давай сідай, – скомандував Ніко.

Я ніколи раніше не розглядав собаку як транспортний засіб, але Місіс О’Лірі була досить велика. Я забрався їй на спину і вхопився за нашийник.

– Для неї це буде дуже виснажливо, – попередив мене Ніко, – тож зловживати цим не можна. І найкраще це діє ночами. Усі тіні – частина однієї й тієї ж субстанції. Є тільки одна темрява, і створіння Царства мертвих можуть використовувати її як дорогу або двері.

– Не розумію.

– Звісно, – відповів Ніко. – Мені самому багато часу знадобилося, щоб зрозуміти. Але місіс О’Лірі знає. Ти їй скажи, куди тобі треба. Скажи їй: «Вестпорт, будинок Мей Кастеллан».

– А ти не зі мною?

– Не хвилюйся. Я тебе там зустріну.

Я трохи нервував, але пригнувся до вуха Місіс О’Лірі.

– Слухай мене, дівчинко. Ти можеш доставити мене у Вестпорт, штат Коннектикут? Дім Мей Кастеллан?

Місіс О’Лірі понюхала повітря, подивилася в темряву лісу, а потім стрибнула вперед – прямо на дуб перед нами.

Але перед тим як ударитися об дерево, ми перейшли в область тіні, холодної, як зворотний бік місяця.

Глава шоста. Підгоріле печиво

Не рекомендую вам подорожей тінями, якщо ви боїтеся:

а) темряви;

б) мурашок на спині;

в) дивних звуків;

г) швидкості, за якої вам здається, що у вас з обличчя облазить шкіра.

Іншими словами, це було жахливо. Цілу хвилину я взагалі нічого не бачив, тільки відчував хутро Місіс О’Лірі та свої пальці, що вчепилися в бронзові колечка нашийника.

Наступної хвилини тіні утворили новий ландшафт. Ми опинилися на кручі в коннектикутській глибинці. Принаймні, це було схоже на Коннектикут за моїми спогадами – я разів зо два був там, – багато дерев, низькі кам’яні стіни, великі будинки. По один бік скелі виднілося шосе, прокладене в ущелині. По інший – чийсь задній двір. Ділянка була величезна і вся дика, недоглянута. Будинок – двоповерховий, білий, у колоніальному стилі. І хоча розташувався він по інший бік пагорба від шосе, відчуття виникало таке, ніби він перебуває чорт знає де. Під старою яблунею стояли заіржавілі залізні гойдалки. Я побачив світло в кухонному вікні.

Я уявити собі не міг, як можна жити в такому будинку, що має справжнє подвір’я і все таке. Особисто я все життя прожив у маленькій квартирці в багатоповерхівці або в шкільному гуртожитку. Якщо це будинок Луки, то незрозуміло, з чого це він надумав дати звідси деру.

Місіс О’Лірі оступилася, і я пригадав, що Ніко попереджав мене: мандрівки тінями для неї виснажливі. Тож я сповз зі спини собаки, а вона позіхнула на всю свою величезну зубасту пащу, що налякала б і тиранозавра, потім повернулася навколо своєї осі та впала на травичку з такою силою, що земля довкола здригнулася.

Поруч зі мною з’явився Ніко – безшумно, немов тіні згустилися і створили його. Він було оступився, але я підхопив його під руку.

– Я нічого, – видавив він, протираючи очі.

– Як ти це зробив?

– Практика. Кілька разів врізався в стіни. Кілька разів випадково потрапив у Китай.

Місіс О’Лірі почала хропіти. Якби по шосе з ревом не мчали машини, то вона тут усіх перебудила б.

– Ти теж збираєшся подрімати? – запитав я в Ніко.

Він похитав головою.

– Після моєї першої подорожі тінями я вирубився на тиждень. А тепер мене тільки трохи хилить у сон… щоправда, я можу робити це не частіше ніж двічі на тиждень. Місіс О’Лірі якийсь час повинна буде тут полежати.

– Отже, нам доведеться приємно проводити час у Коннектикуті. – Я подивився на будинок у колоніальному стилі. – Ну, то що тепер?

– Давай подзвонимо у двері, – запропонував Ніко.

Якби я була матір’ю Луки, я б не відчинила двері вночі двом незнайомим хлопцям. Але, як з’ясувалося, у нас із нею не було нічого спільного.

Я це зрозумів, ще коли ми не встигли дістатися до її ґанку. Уздовж стежки стояли іграшкові фігурки звіряток, які продаються в сувенірних крамницях. Тут були маленькі леви, поросята, дракони, гідри, навіть маленький Мінотавр у маленьких мінотаврських трусиках. Судячи з їхнього жалюгідного вигляду, ці фігурки влаштувалися тут досить давно – ще до танення снігу минулої весни. В однієї з гідр між ший пробивався паросток дерева.

На вхідних дверях висіла сила-силенна таких штук… їх називають «музика вітру». Блискучі скельця й металеві трубочки побрязкували від кожного подиху. Мідні смужки дзюрчали, наче струмочки, і я тут же зрозумів, що мені б не завадило забігти в туалет. І як тільки місіс Кастеллан виносила весь цей шум!

Вхідні двері були пофарбовані в бірюзовий колір. Прізвище Кастеллан було написано англійською, а нижче грецькою: Διοικητής Φρουρίου.

Ніко подивився на мене.

– Ну, готовий?

Він не встиг постукати у двері, як ті відчинилися.

– Лука! – радісно вигукнула жінка.

У неї був вигляд людини, яка любить пхати пальці в електричні розетки. Її сиве волосся стирчало на всі боки, рожевий халат був пропалений у сотні місць і весь засипаний попелом. Коли вона посміхалася, шкіра в неї на обличчі неприродно розтягувалася, а блиск в очах – напруга зашкалювала! – викликав у мене запитання: чи не сліпа вона?

– Ах, мій дорогий хлопчик! – Вона обійняла Ніко. Я намагався збагнути, чому це вона прийняла Ніко за Луку (між ними не було нічого спільного), але тут вона подивилася на мене і сказала: – Лука!

Жінка начисто забула про Ніко і кинулася обіймати мене. Пахло від неї підгорілим печивом. Худа, як ворона, вона, однак, так мене стиснула, що мало не розчавила.

– Заходь! – вигукнула вона. – Сніданок тобі я вже приготувала!

Мати Луки пропустила нас усередину. Вітальня мала ще дивніший вигляд, ніж газон перед вхідними дверима. Всюди дзеркала і свічки. Куди б я не кинув погляд – усюди бачив власне відображення. Над каміном маленький бронзовий Гермес летів над годинниковою стрілкою годинника, що цокав. Я спробував зрозуміти, як це бог-вісник і покровитель мандрівників закохався в таку стару – ні, це було неможливо.

Потім я звернув увагу на фотографію, що стоїть на камінній полиці, і завмер. Вона один до одного повторювала начерк Рейчел – Лука у віці дев’яти років, світле волосся, широка усмішка, двох зубів не вистачає. Відсутність шраму на обличчі робила його зовсім іншим – безтурботним і щасливим. Звідки Рейчел могла дізнатися про цю фотографію?

– Сюди, мій дорогий! – Місіс Кастеллан повела мене в глибину будинку. – Я ж їм казала, що ти повернешся. Я знала!

Вона посадила нас за кухонний стіл. На ньому були навалені сотні – без перебільшення, сотні – пластикових контейнерів із сендвічами: хліб з арахісовим маслом і джемом. Ті, що внизу, позеленіли від цвілі, наче пролежали тут сто років. Такий самий запах стояв у моїй шкільній шафці, коли я вчився в шостому класі, – не найкращий з ароматів.

На плиті лежала ціла стопка листів, і на кожному з десяток підгорілих печенюшок. У раковині – гора порожніх пакетиків з-під розчинного лимонаду. Біля крана, немов охороняючи весь цей розгардіяш, прилаштувалася іграшкова фігурка Медузи.

Місіс Кастеллан почала наспівувати щось собі під ніс, роблячи новий сендвіч з арахісового масла і джему. У духовці щось пригорало. Я зрозумів, що зараз буде готова нова партія печива.

Над раковиною навколо вікна були розклеєні картинки, вирізані з журналів і газетної реклами, – зображення Гермеса на логотипах різних компаній, картинки з жезлом, оповитим зміями, з медичної реклами.

Серце в мене впало. Мені захотілося забратися звідси якомога далі, але Місіс Кастеллан, готуючи сендвіч, продовжувала мені посміхатися, немов для того, щоб я не зірвався з місця і не зник.

Ніко відкашлявся.

– Місіс Кастеллан?

– Мм?

– Нам потрібно запитати у вас дещо про вашого сина.

– Так-так! Вони мені казали, що він ніколи не повернеться. Але я-то краще знала. – Вона ніжно потріпала мене по щоці, арахісовим маслом розфарбувавши мою фізіономію на манер гоночного автомобіля.

– Коли ви його бачили востаннє? – запитав Ніко.

Очі її відразу потьмяніли.

– Він був зовсім маленький, коли пішов, – сказала жінка задумливо. – У третьому класі. Занадто рано, щоб тікати! Він сказав, що повернеться до ланчу. І я чекала. Він любить сендвічі з арахісовим маслом, печиво і розчинний лимонад. Він дуже скоро повернеться до ланчу… – Потім вона подивилася на мене й усміхнулася: – Лука, так адже ти вже тут! Ти такий гарний. У тебе батьківські очі.

Місіс Кастеллан повернулася до зображення Гермеса над раковиною.

– Ось добра людина. Ось уже воістину добра. Адже він мене відвідує.

У сусідній кімнаті цокав годинник. Я стер арахісове масло з обличчя і благальним поглядом подивився на Ніко: «Ну, можемо ми вже забратися звідси?»

– Мем, – сказав Ніко, – що сталося… гм… з вашими очима?

Погляд у неї був якийсь розфокусований, немов вона намагалася побачити Ніко через калейдоскоп.

– Слухай, Луко, ти ж знаєш усю цю історію. Це сталося перед самим твоїм народженням, так я кажу? Я завжди була така… особлива… могла бачити через цей… як вони там його називають.

– Туман? – підказав я.

– Так, любий. – Мати Луки схвально кивнула. – І вони мені запропонували важливу роботу. Ось яка я була незвичайна!

Я кинув погляд на Ніко, але він був збентежений не менше за мене.

– Яку роботу? – запитав я. – І що сталося потім?

Місіс Кастеллан насупилася. Її ніж завмер над арахісовим маслом.

– Нічого з цього не вийшло. Твій батько мене попереджав, щоб я навіть і не пробувала. Він казав, що це надто небезпечно. Але я повинна була! Це була моя доля! А тепер… Я все ще не можу викинути ці сцени з голови. Від них усе навколо стає таким розпливчастим. Хочете печиво?

Жінка витягла деко з духовки і вивалила десяток згорілих до вугілля грудочок на стіл.

– Лука був таким добрим, – пробурмотіла місіс Кастеллан. – Він пішов, щоб мене захистити. Він сказав, що, якщо піде, монстри перестануть мені загрожувати. Але я йому сказала, що монстри мені й не загрожують! Вони сидять весь день біля будинку на доріжці й ніколи до мене не заходять. – Вона взяла маленьку Медузу з підвіконня. – Правильно я кажу, Місіс Медуза. Жодної найменшої загрози – Місіс Кастеллан подивилася на мене, і обличчя її засяяло. – Я так рада, що ти повернувся. Я знаю, ти мене не соромився!

Я совався на місці, уявивши собі, що я дев’ятирічний чи восьмирічний Лука, сиджу за цим столом і починаю розуміти, що в моєї матері в голові кульок не вистачає.

– Місіс Кастеллан… – почав я.

– Мама, – поправила вона мене.

– Гм, ну так. А ви бачили Луку після того, як він пішов із дому?

– Звичайно ж!

Я не зрозумів, чи то вона уявляє це, чи то так воно й було. Але я цілком міг собі уявити, що кожного разу, коли листоноша приходив до її будинку, вона приймала його за Луку. Але Ніко з надією подався вперед.

– Коли? – запитав він. – Коли Лука приходив востаннє?

– Це… це було… ой-ой-ой… – Обличчя її похмурішало. – Востаннє він мав зовсім інший вигляд. Жахливий шрам, і голос сповнений такого болю…

– А очі? – запитав я. – Вони в нього були золоті?

– Золоті? – Вона моргнула. – Ні. Що за дурість? У Луки блакитні очі. Прекрасні блакитні очі.

Отже, Лука був-таки тут, і це сталося до настання минулого літа. До того як він перетворився на Кроноса.

– Місіс Кастеллан? – Ніко доторкнувся до руки бабусі. – Це дуже важливо. Він у вас нічого не просив?

Вона насупилася, немов намагаючись згадати.

– Мого… мого благословення. Як це мило. – Жінка невпевнено подивилася на нас. – Він вирушав на якусь річку і сказав, що йому потрібне моє благословення. І я не відмовила йому. Звичайно не відмовила.

– Дякую, мадам. – Ніко урочисто подивився на мене. – Саме ця інформація нам і була…

Місіс Кастеллан важко зітхнула. Вона зігнулася, і деко з печивом полетіло на підлогу. Ми з Ніко схопилися на ноги.

– Місіс Кастеллан! Що?

– О-о-о-о-о! – Вона з криком випросталася.

Я відскочив і мало не впав на кухонний стіл, бо її очі… її очі світилися зеленим сяйвом.

– Моє дитя, – прохрипіла вона низьким утробним голосом. – Його потрібно захистити! Гермесе, допоможи! Тільки не моє дитя! Тільки не така доля… ні…

Вона вхопила Ніко за плече і почала трясти, немов для того, щоб до нього дійшло.

– Не його доля!

Ніко видав здавлений крик і, відштовхнувши її, схопився за рукоять свого меча.

– Персі, тікаймо!..

Місіс Кастеллан раптом почала осідати на підлогу. Я кинувся вперед, встиг підхопити її, перш ніж вона вдарилася об кут столу, і посадив на стілець.

– Місіс Кастеллан?

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе і похитала головою.

– Ой, біда. Я… я розсипала печиво. Як це нерозумно з мого боку.

Жінка моргнула, і її очі знову стали нормальними… точніше, такими, якими були раніше. Зелене сяйво зникло.

– Як ви почуваєтеся? – запитав я.

– Чудово, мій дорогий. Просто чудово. А чому ти питаєш?

Я кинув погляд на Ніко, і він одними губами сказав: «Йдемо».

– Місіс, ви хотіли нам щось сказати. Щось про вашого сина.

– Хотіла? – мрійливо промовила вона. – Так, про його блакитні очі. Ми говорили про його блакитні очі. Такий гарний хлопчик!

– Нам пора, – схвильованим голосом сказав Ніко. – Ми скажемо Луці… ми передамо йому привіт від вас.

– Але ви не можете піти!

Місіс Кастеллан нетвердо встала на ноги, і я відсахнувся від неї. Звісно, нерозумно було боятися тендітну стару, але з того, як змінився її голос, як вона вхопила за плече Ніко…

– Скоро тут буде Гермес, – пообіцяла вона. – Він захоче побачити свого хлопчика.

– Можливо, іншим разом, – сказав я. – Дякую вам за… – Я опустив погляд на згоріле печиво, розкидане на підлозі. – Дякую за все.

Мати Луки спробувала затримати нас, запропонувати розчинний лимонад, але я дуже хотів скоріше забратися з цього будинку. На ґанку вона стрімко вхопила мене за кисть, і я ледь зі штанів не вистрибнув.

– Лука, ти хоча б не лізь туди, де небезпечно. Обіцяй, що не лізтимеш, де небезпечно!

– Обіцяю… мама.

Почувши це, місіс Кастеллан усміхнулася, відпустила моє зап’ястя, а коли зачиняла двері, я почув, як вона розмовляє зі свічками: «Ви чули? Він буде в безпеці. Я ж вам казала!»

Ми з Ніко припустили бігом, і маленькі фігурки тварин, здавалося, посміхалися, дивлячись на нас.

Повернувшись на скелю, ми виявили, що Місіс О’Лірі знайшла собі приятеля.

У викладеному камінням вогнищі затишно потріскувало багаття. Схрестивши ноги, поруч із Місіс О’Лірі сиділа дівчинка років восьми і чухала пекельного гончака за вухом.

Дівчинка була якась непоказна – тьмяно-коричневого кольору волосся і просте коричневе платтячко. На голові зав’язаний шарф, у якому вона нагадувала дитя першопрохідців, наче привид із серіалу «Будиночок у преріях» [5] або чогось такого. Дівчинка тикала в багаття палицею, і те, здавалося, полум’янило яскравіше, ніж звичайний вогонь.

– Привіт, – привіталася вона.

Перша думка, що спала мені на думку, – чудовисько. Якщо ви напівкровка і зустрічаєте в лісі гарненьку маленьку дівчинку, то зазвичай вам доводиться витягувати меч і готуватися до відбиття атаки. До того ж зустріч із місіс Кастеллан добряче вибила мене з колії.

Але Ніко нахилився до дівчинки і сказав:

– Ще раз здрастуйте, пані.

Вона дивилася на мене такими ж червоними очима, як язики полум’я. Я вирішив, що найбезпечніше буде вклонитися.

– Сідай, Персі Джексоне, – веліла вона. – Обідати будете?

Апетиту в мене після сендвічів з арахісовим маслом і згорілого печива не було зовсім, але дівчинка махнула рукою – і поруч із багаттям з’явився набір для пікніка, багатий усілякою всячиною: тарілки з ростбіфами, печеною картоплею, морквою, смаженою в маслі, свіжим хлібом і ще багато чого, чого я сто років не їв. У животі в мене заурчало. Справжня домашня їжа, яку начебто всі мають їсти, але ніколи не їдять. Дівчинка простягнула Місіс О’Лірі двометрову собачу галету, яку та із задоволенням почала роздирати на частини.

Я сів поруч із Ніко. Ми взяли їжу, і я вже зібрався було приступити до вечері, але тут мене осінило. Я кинув трохи їжі в багаття, як ми це робимо в таборі.

– Підношення богам, – пояснив я.

– Дякую. – Дівчинка посміхнулася. – Я як хранитель вогню отримую свою частку з кожного пожертвування.

– Тепер я тебе впізнав. Коли я вперше з’явився в таборі, ти сиділа біля багаття в центрі загального майданчика.

– Ти тоді не зупинився, щоб поговорити, – кивнула дівчинка. – На жаль, більшість не зупиняються. А ось Ніко зі мною поговорив. Він був першим за довгі роки. Усі біжать повз. У них немає часу відвідати сім’ю.

– Тебе звати Гестія, – згадав я. – Богиня сімейного вогнища.

Вона знову кивнула.

Отже, виглядала вона восьмирічною дівчинкою. Я не став питати чому. Я вже знав, що боги можуть приймати будь-яку зовнішність, яку хочуть.

– Пані, – звернувся до неї Ніко, – чому ти разом з іншими богами не б’єшся проти Тифона?

– У битві від мене мало користі. – Червоні очі Гестії спалахнули.

Я зрозумів, що такий колір у них не тому, що в них відбивається вогонь. Вони спочатку наповнені полум’ям, але не як очі Ареса. Очі Гестії були теплими і дружніми.

– І потім, хтось має підтримувати вогонь у домашньому вогнищі, поки інші боги відсутні.

– Отже, ти охороняєш гору Олімп? – запитав я.

– «Охороняю» – це, можливо, занадто сильно сказано. Але якщо тобі потрібне затишне містечко, щоб відпочити, і домашня їжа, то ласкаво просимо. А тепер їжте.

На тарілці моїй нічого не залишилося – я й оком моргнути не встиг. Ніко вкусив вміст своєї тарілки з не меншою швидкістю.

– Смакота! – похвалив я. – Дякую, Гестіє.

Вона нахилила голову, а потім запитала:

– Як ваш візит до Мей Кастеллан – успішно пройшов?

На кілька хвилин я геть забув про стареньку з її яскравими очима і божевільною посмішкою, забув я і про те, як вона раптом стала немов би одержимою.

– А що з нею таке? – запитав я.

– У неї дар від народження, – пояснила Гестія. – Вона може бачити крізь Туман.

– Як у моєї матері… – сказав я. А ще я подумав, що і як у Рейчел. – Але ось це світіння в очах…

– Деякі переносять прокляття, накладене на зір, краще, ніж інші, – сумно промовила богиня. – У Мей Кастеллан якийсь час було безліч різних талантів. Вона привернула увагу самого Гермеса. У них народився гарненький хлопчик. Вона була щаслива, але недовго. А потім вона зайшла занадто далеко…

Я згадав, що сказала місіс Кастеллан: «Вони мені запропонували важливу роботу. Нічого з цього не вийшло». Що ж це за робота така, запитував я себе.

– То вона була щаслива-прещаслива, – припустив я. – То божеволіла, хвилюючись за сина, немов знала, що він перетворився на Кроноса. Що сталося, чому це з нею відбувається таке роздвоєння?

Обличчя богині похмурішало.

– Я не хочу розповідати цю історію. Але Мей Кастеллан надто багато бачила Якщо ти хочеш зрозуміти твого ворога Луку, то ти маєш зрозуміти його сім’ю.

Я згадав про маленькі сумні зображення Гермеса, розклеєні над раковиною в кухні Мей Кастеллан. А що, подумав я, невже місіс Кастеллан чокнулася, коли Лука був маленький. Такі напади з позеленінням очей могли серйозно налякати дев’ятирічного хлопчика. А якщо Гермес не відвідував цей будинок, якщо Лука всі ці роки був сам на сам зі своєю матір’ю…

– Не дивно, що Лука втік, – сказав я. – Взагалі-то він не повинен був залишати свою маму в такому стані… але ж він був зовсім ще хлопчиськом. Гермес недобре вчинив, кинувши їх.

Гестія пошкрябала за вухом у місіс О’Лірі. Пекельний гончак замахав хвостом від задоволення й ненавмисно зламав дерево.

– Судити інших легко, – застерегла мене Гестія. – А сам ти підеш шляхом Луки? Будеш домагатися такої ж могутності?

Ніко поставив на землю свою тарілку.

– У нас немає вибору, моя пані. Тільки так у Персі з’являється хоч якийсь шанс.

– Так?.. – Гестія розкрила долоню, і вогонь у багатті затріщав сильніше.

Язики полум’я зметнулися вгору метрів на десять. Жар ударив мені в обличчя, але вогонь одразу ж повернувся до попереднього стану.

– Не всяка могутність така ефектна. – Богиня подивилася на мене. – Іноді найважче освоїти мистецтво поступатися. Ти мені віриш?

– Угу, – пробурчав я.

Я на що завгодно був згоден, аби вона більше не демонструвала тут своє вміння керувати вогнем.

Богиня посміхнулася.

– Ти хороший герой, Персі Джексон. Не надто гордий. Мені такі подобаються. Але тобі потрібно багато чого навчитися. Коли Діоніс став богом, я поступилася йому моїм троном. Це був єдиний спосіб уникнути громадянської війни між богами.

– Це порушило співвідношення сил у раді, – згадав я. – Там несподівано виявилося сім хлопців і п’ять дівчат.

– Це було найкращим виходом з положення, але не ідеальним. Тепер я берегиня вогнища. Я потихеньку відходжу на другий план. Ніхто більше не писатиме епічних поем про Гестію. Більшість напівбогів навіть не зупиняються, щоб поговорити зі мною. Але це не має значення. Я підтримую мир. Коли потрібно – я поступаюся. Ти на це здатен?

– Я не розумію, про що ти говориш.

– Можливо, поки що не розумієш. – Богиня уважно подивилася на мене. – Але скоро зрозумієш. Ви продовжите те, що почали?

– Так ти для цього тут – щоб відмовити мене?

Гестія похитала головою.

– Я тут, тому що, коли всі інші засоби будуть вичерпані, коли всі інші могутні боги вирушать битися, залишуся тільки я. Дім. Вогнище. Я – останній олімпієць. Ухвалюючи своє остаточне рішення, ти маєш згадати про мене.

Мені не сподобалося, як вона це сказала – «остаточне».

Я подивився на Ніко, потім знову зазирнув у випромінюючі тепло очі Гестії.

– Я повинен продовжити розпочате, моя пані. Я повинен зупинити Луку… я маю на увазі Кроноса.

– Добре, – кивнула Гестія. – Навряд чи я чимось зможу допомогти тобі… тільки тим, що вже сказала. Але оскільки ти приніс мені жертву, я можу повернути тебе до твого власного вогнища. Ми ще зустрінемося, Персі. На Олімпі.

Ці її слова прозвучали зловісно, немов майбутня зустріч не обіцяла нам жодної радості.

Богиня змахнула рукою – і все зникло.

І раптом я опинився вдома. Ми з Ніко сиділи на дивані у квартирі моєї матері у Верхньому Іст-Сайді. Це була хороша новина. Погана полягала в тому, що іншу частину вітальні займала Місіс О’Лірі.

Зі спальні донісся приглушений крик, потім я почув голос Пола:

– Хто це тут поставив у дверях вовняну стіну?

– Персі? – почув я голос матері. – Ти тут? Ти здоровий?

– Я тут! – прокричав я у відповідь.

– ГАВ! – Місіс О’Лірі спробувала повернутися, щоб побачити мою матір, при цьому вона скинула зі стіни всі фотографії. Маму до цього вона бачила тільки раз (ну, це довга історія), але вона її любить.

Нам знадобилося кілька хвилин, щоб розв’язати цю проблему, але зрештою ми якось усе влаштували. Знищивши більшу частину меблів у вітальні і, ймовірно, розбудивши всіх сусідів, ми витягли моїх предків зі спальні та доправили на кухню, де й сіли за стіл. Місіс О’Лірі, як і раніше, займала всю вітальню, але голову просунула в кухонні двері, щоб бачити нас – це видовище приносило їй радість. Мама кинула їй п’ятикілограмову упаковку яловичого фаршу, який тут же зник у пащі. Пол налив усім іншим лимонад, а я почав розповідати про наші відвідини Коннектикуту.

– Отже, це правда. – Пол уставився на мене, ніби бачив уперше. На ньому був його білий халат, тепер вкритий шерстю пекельного гончака, а його волосся, у якому пробивалася сивина, стирчало в різні боки. – Усі ці розмови про монстрів і про те, що ти напівбог… значить, це правда.

Я кивнув. Минулої осені я розповів Полу, хто я такий. Мама підтвердила мої слова. Але я думаю, до цього моменту він нам так до пуття і не вірив.

– Я прошу вибачення, що місіс О’Лірі розгромила вітальню…

Пол розсміявся, немов це принесло йому задоволення.

– Ти жартуєш? Це приголомшливо! Тобто коли я побачив слід копита на «пріусі», я подумав – ну, буває. Але це!

Він потріпав Місіс О’Лірі по морді. Вітальня здригнулася – бах, бах, бах, і це могло означати одне з двох: або поліцейський спецназ зламував двері, або Місіс О’Лірі виляла хвостиком.

Я не міг стримати посмішку. Пол – класний хлопець, цього в нього не забереш, хоча він водночас ще й мій учитель англійської та за сумісництвом вітчим.

– Спасибі, що не збожеволіли при нашій появі, – сказав я.

– Я якраз у процесі, – відповів Пол, широко розплющивши очі. – Мені здається, це приголомшливо!

– Ну, думаю, ти не будеш так вже радіти, коли дізнаєшся, що відбувається.

Я розповів Полу і мамі про Тифона і богів, про неминучу битву. Потім я поділився з ними планом Ніко.

Мама обхопила пальцями склянку з лимонадом. На ній був її старий блакитний халат, волосся зв’язане ззаду в пучок. Вона нещодавно почала писати роман – сто років уже збиралася, і я бачив, що вона засиділася за ним допізна, бо кола в неї під очима темніли сильніше, ніж зазвичай.

У неї за спиною в ящику для квітів на кухонному вікні світилося сріблом «місячне мереживо». Минулого літа я привіз цю чарівну рослину з острова Каліпсо, і завдяки маминій турботі вона почала цвісти як божевільна. Її запах завжди мене заспокоював, але ще й навіював сумні думки, нагадуючи про втрачених друзів.

Мама глибоко зітхнула, немов збираючись сказати мені «ні».

– Персі, це небезпечно. Навіть для тебе.

– Ма, я знаю, що можу померти. Ніко це пояснив. Але якщо ми не спробуємо…

– …то помремо всі, – закінчив Ніко. Він до свого лимонаду не доторкнувся. – Місіс Джексон, у нас немає жодного шансу – ми безсилі, якщо почнеться вторгнення. А воно почнеться.

– Вторгнення в Нью-Йорк? – запитав Пол. – Невже таке можливо? Як це може бути, що ми навіть не бачимо… цих монстрів?

Він вимовив останнє слово так, немов не вірив, що все це по-справжньому.

– Не знаю, – зітхнув я. – Я не уявляю, як це Кронос міг би взяти і прийти на Мангеттен, але Туман сильний. Тифон у цей самий момент просувається на захід, а смертні думають, що це буря.

– Місіс Джексон, – наполягав Ніко, – Персі потрібне ваше благословення. Процес має розпочатися з вашого благословення. Я не був у цьому впевнений, поки ми не зустрілися з матір’ю Луки, але тепер у мене немає сумнівів. Раніше таке тільки два рази закінчувалося успішно. І в обох випадках матерям доводилося давати благословення. Вона повинна погодитися на те, що її син піддасться ризику.

– Ти хочеш, щоб я благословила це? – Мама похитала головою. – Це безумство. Персі, прошу тебе…

– Мамо, без тебе я не зможу це зробити!

– І якщо ти переживеш цей… цей процес?..

– …то вирушу битися. Я проти Кроноса. І в живих з нас залишиться тільки один.

Я не став розповідати їй про іншу частину пророцтва – про те, що моя душа буде забрана, і про кінець моїх днів. Їй не обов’язково було знати, що я, ймовірно, приречений. Я міг тільки сподіватися, що, перед тим як померти, зупиню Кроноса і врятую решту світу.

– Ти мій син, – з убитим виглядом промовила мама. – Я не можу взяти і…

Я бачив: щоб домогтися її згоди, потрібно натиснути на неї ще, але не хотів цього робити. Я пам’ятав нещасну місіс Кастеллан, яка чекає у себе на кухні повернення сина. І я зрозумів, як мені пощастило. Моя мама завжди була поруч, завжди намагалася полегшити мені життя, незважаючи на всіх богів і чудовиськ. Вона примирилася з моїми нескінченними пригодами, але тепер я просив її благословення на те, що цілком могло мене вбити.

Я зустрівся поглядом із Полом, і між нами проскочила іскра взаєморозуміння.

– Саллі. – Він доторкнувся до руки матері. – Я не можу сказати, ніби знаю, що там відбувалося між тобою і Персі всі ці роки. Але мені здається… здається, що Персі хоче зробити щось благородне. Шкода, що мені не вистачає сміливості на такі речі.

У мене клубок підступив до горла. Не часто доводилося мені чути подібні слова на свою адресу!

Мама втупилася у свою склянку з лимонадом. Вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось заплаче. Я згадав, що говорила Гестія про те, як це важко – поступатися, і подумав: напевно, мама зараз якраз усвідомлює цю істину.

– Персі, – сказала вона, – я даю тобі моє благословення.

Я не відчув жодних змін. Жодне чарівне світло не залило кухню… нічого в цьому роді. Я кинув погляд на Ніко.

Він здавався схвильованим, але кивнув мені сухо:

– Пора.

– Персі… – промовила мама, – останнє, що я хочу сказати тобі на прощання. Якщо ти… якщо ти залишишся живим після сутички з Кроносом – дай мені знати. – Вона порилася в сумочці й витягла свій стільниковий.

– Ма… ну ти ж знаєш, напівкровки і стільникові…

– Я знаю, – перервала вона мене. – Але про всяк випадок. Якщо ти не зможеш зателефонувати… може, подаси знак, який буде видно з будь-якого місця на Мангеттені. Щоб я знала: ти живий.

– Як Тезей, – підказав Пол. – Він мав підняти білі вітрила, коли повертався в Афіни.

– От тільки він забув, – пробурмотів Ніко. – І його батько в розпачі зістрибнув із даху палацу. Але в іншому ідея була непогана.

– А як щодо прапора чи сяйва? – запитала мама. – З Олімпу – з Емпайр-стейт-білдінга.

– Що-небудь синє, – усміхнувся я.

У нас сто років був такий черговий жарт про синю їжу. Синій – мій улюблений колір, і мама щосили намагалася зробити мені приємність. Мій торт на день народження, мій кошик на Великдень, мої цукерки на Різдво – неодмінно були синіми.

– Так, – погодилася мама. – Буду чекати синього сигналу. І постараюся не стрибати з даху палацу.

Вона обійняла мене наостанок. Я намагався прогнати думки про те, що прощаюся з нею назавжди. Потім я потиснув руку Полу, і ми з Ніко підійшли до кухонних дверей і подивилися на Місіс О’Лірі.

– Вибач, дівчинко, – сказав я. – Але на нас чекає ще одна подорож тінями.

Вона заскулила й обхопила лапами ніс.

– Куди тепер? – запитав я в Ніко. – У Лос-Анджелес?

– Ні, – відповів він. – У Царство мертвих є вхід і ближче.

Глава сьома. Мене несе в пазурах моя математичка

Ми виникли з тіней у Центральному парку на північ від ставка. Місіс О’Лірі насилу перестрибнула через купу каміння. Вона почала принюхуватися, і я злякався, як би вона не позначила територію, але Ніко сказав:

– Нічого страшного, вона просто чує зворотний шлях додому.

– Через скелі? – Я насупився.

– У підземне царство є два основні входи. Тобі відомий лише один – у Лос-Анджелесі.

– Човен Харона?

Ніко кивнув.

– Більшість душ прямують тим шляхом, але є доріжка і вужча, і знайти її важче. Двері Орфея.

– Це той, який з арфою?

– Це той, який із лірою, – поправив мене Ніко. – Але це саме він. Він за допомогою музики зачарував землю і відкрив новий шлях у Царство мертвих. За допомогою своїх пісень він пробрався до палацу Аїда і мало не пішов звідти з душею своєї дружини.

Я згадав цю історію. Орфей не мав озиратися, виводячи дружину з царства Аїда, але він не втримався – озирнувся. Це була одна з тих типових історій типу «і тут вони померли – завіса». У нас, напівкровок, коли ми слухаємо такі історії, завжди сльози на очах.

– Отже, ми прямуємо до дверей Орфея. – Я вдав, що вражений, однак переді мною була всього лише купа каміння. – І як же вони відчиняються?

– Нам потрібна музика, – сказав Ніко. – Як у тебе з вокалом?

– Зі співом? О ні, тільки не це! А ти не можеш їй сказати, щоб вона просто відкрилася? Адже ти як-ніяк син Аїда.

– Тут все не так просто. Нам потрібна музика.

Я точно знав: якщо я почну співати, то почнеться землетрус.

– У мене є краща пропозиція. – Я повернувся і покликав: – Гроувер!

Чекати довелося довго. Місіс О’Лірі згорнулася калачиком і задрімала. Я чув коників у лісі й уханье сови. Із Сентрал-Парк-Вест долинав шум машин. Десь неподалік чулося цокання копит – можливо, наряд кінної поліції. Напевно вони зацікавляться двома хлопцями, які ошиваються в парку о першій годині ночі, якщо помітять нас.

– Нічого з цього не вийде, – сказав нарешті Ніко.

Але в мене було передчуття. Уперше за кілька місяців моїм емпатичним зв’язком відчутно чувся якийсь дзвін, а це означало одне з двох: або на природний канал одразу перемкнулося багато людей, або Гроувер перебував поблизу.

Я заплющив очі і зосередився. «Гроувер!»

Я знав, що сатир перебуває десь у парку. Чому я не відчував його емоцій? Я відчував лише слабке гудіння в основі черепа.

«Гроувер!!!» – подумав я ще наполегливіше.

«Хр-р-р-хр-р-р-р», – донеслося у відповідь.

Перед моїм уявним поглядом з’явився образ. Я побачив гігантський в’яз у гущавині, подалі від находжених стежок. Його кострубате коріння пронизувало землю, утворюючи щось на кшталт ліжка, в якому, схрестивши руки і заплющивши очі, лежав сатир. Спочатку я не був упевнений, що це Гроувер. Він був закиданий гілками і листям, немов лежав там уже сто років. Коріння, здавалося, обплело його, повільно затягуючи в землю.

«Гроувер, – покликав я. – Прокинься!»

«Хр-р-р-р-р-р-р-р-р-р».

«Братику, ти весь у землі. Прокинься!»

«Око не роз’яти», – пробурмотів його розум.

«Їжа!» – спало мені на думку. – Млинці!»

Очі його відразу ж відчинилися. Потік думок раптово передався мені, немов у Гроувера почалося перемотування свідомості. Цей образ затремтів, і я ледь не звалився на землю.

– Що сталося? – запитав Ніко.

– Є зв’язок. Він… Він зараз буде тут.

За хвилину дерево поруч із нами затряслося, і з гілок головою донизу звалився Гроувер.

– Ой-ой-ой! – вигукнув сатир.

– Ти як, живий, приятелю?

– Нічого, живий ще. – Він потер голову. Ріжки в нього підросли й тепер стирчали з кучерявого волосся. – Я був в іншому кінці парку. Дріадам спала на думку ця прекрасна думка – перенести мене сюди по гілках дерев. Але в них не дуже правильне уявлення про висоту.

Він усміхнувся і встав на ноги… точніше сказати, на копита. З минулого літа Гроувер перестав вдавати, ніби він людина. Він більше не носив шапки чи псевдоніжки. Він навіть джинси більше не носив, тож від пояса в нього починалися волохаті цапині ноги. На футболці в нього красувалася картинка з книги «Де живуть чудовиська». Вона була заляпана землею і плямами смоли. Цапина борідка Гроувера стала густішою, майже як у дорослих людей, а за зростом він тепер наздогнав мене.

– Радий тебе бачити, друже! Ти пам’ятаєш Ніко?

Гроувер кивнув Ніко, потім міцно обійняв мене. Від нього пахло – як від свіжоскошеного газону.

– Пе-е-ерсі! – проблеяв сатир. – Я за тобою сумував. Сумував за табором. Там, у хащах, не подають хороших млинців.

– Я за тебе хвилювався, – сказав я. – Де ти пропадав останні два місяці?

– Останні два… – Посмішка зійшла з обличчя Гроувера. – Останні два місяці? Ти це про що?

– Ти пропав, – відповів я. – Ялівець турбується. Ми відправляли послання поштою Іриди, але…

– Зачекай. – Він подивився на зірки, немов намагаючись вирахувати щось у розумі. – Зараз який місяць?

– Серпень.

Обличчя його зблідло.

– Це неможливо. Зараз червень. Я тільки приліг подрімати і… – Він схопив мене за руку. – Зачекай-но, я згадав. Він мене вирубив. Персі, ми повинні його зупинити!

– О-па! – Я підняв руки. – Не так швидко, хлопче. Ти розкажи, що сталося.

Сатир глибоко зітхнув.

– Я… я гуляв лісом. І потім раптом земля затремтіла, немов поруч було щось потужне.

– Ти що, відчуваєш такі речі?

– Після смерті Пана я відчуваю, якщо в природі щось не так, – кивнув Гроувер. – Коли я в лісовій гущавині, у мене зір і слух немов загострюються. Ну так от, я пішов у той бік, звідки воно виходило, і побачив, що парком іде чоловік у довгому такому чорному плащі. І ще я помітив, що він не відкидає тіні. Полудень літнього дня, а в нього немає тіні. Він немов мерехтів на ходу.

– Як міраж? – запитав Ніко.

– Так, – відповів Гроувер. – І якщо він проходив повз людей…

– …то вони вирубувалися, – підказав Ніко. – Згорталися калачиком і засинали.

– Саме так! А коли він ішов, вони вставали і йшли далі у своїх справах, ніби нічого й не сталося.

– Ти знаєш цього типа в чорному? – Я втупився на Ніко.

– Боюся, що знаю… Гроувер, що сталося далі?

– Я пішов за ним. А він увесь час піднімав голову й оглядав будівлі навколо парку, немов оцінював щось. Потім з’явилася дама – вона пробігала повз підтюпцем і теж згорнулася калачиком, і захропіла на доріжці. А цей тип у чорному приклав їй руку до чола, немов перевіряв у неї температуру. На той час я вже зрозумів, що це чудовисько, якщо не гірше. Я пішов за ним у цей гай – до стовбура великого в’яза. Я збирався покликати дріад, щоб вони допомогли мені його спіймати, але тут він повернувся і… – Гроувер судорожно ковтнув.

– Персі, його обличчя… я не міг розгледіти його обличчя, тому що воно змінювалося. У мене очі стали змикатися, тому що я дивився на нього. «Гей, що ти робиш?» – запитав я. «Проводжу рекогносцировку, – сказав він. – Перед битвою завжди потрібно оглянути поле бою».

– Я йому сказав щось таке розумне, типу: «Цей ліс перебуває під моїм захистом. Я не допущу тут жодних битв!» А він розсміявся і сказав: «Тобі пощастило, що я бережу енергію для головної події, маленький сатир. Я тобі дарую короткий сон. Приємних сновидінь». І більше я нічого не пам’ятаю.

– Гроувер, ти зіткнувся з Морфеєм, богом сну, – пояснив Ніко. – Тобі пощастило, що ти взагалі прокинувся.

– Два місяці, – простогнав Гроувер. – Він занурив мене в сон на цілих два місяці!

Я спробував зрозуміти, що все це може означати. Тепер ставало зрозуміло, чому ми не могли вийти на зв’язок із Гроувером.

– А чому німфи не спробували тебе розбудити? – запитав я.

Гроувер знизав плечима.

– Більшість німф не в ладу з часом. Для них що два місяці, що три – все одно. Вони, можливо, і не збагнули, що сталося.

– Ми маємо зрозуміти, що потрібно було Морфею в парку, – сказав я. – Не подобається мені ця його «головна подія».

– Він працює на Кроноса, – знизав плечима Ніко. – Нам це вже відомо. Багато хто з малих богів перейшли на його бік. А це доводить, що готується вторгнення. Персі, нам потрібно поспішати з нашим планом.

– Зачекай-но, – стрепенувся Гроувер, – з яким це планом?

Ми йому розповіли, і Гровер почав щипати шерсть у себе на нозі.

– Ви що це – серйозно? – запитав він. – Не можна знову вирушати в Царство мертвих.

– Я тебе з нами не кличу, братику, – усміхнувся я. – Я розумію – ти щойно прокинувся. Але нам потрібна якась музика, щоб відчинити двері. Ти нам допоможеш?

Гроувер витягнув свої сопілки.

– Ну, спробувати можна. Я знаю кілька мелодій «Нірвани» – ними хоч камінь дроби. Але, Персі… ти впевнений, що тобі це потрібно?

– Будь ласка, братику, – попросив я. – Це важливо. Заради наших колишніх днів.

– Пам’ятається мені, що в наші колишні дні ми частенько бували на волосок від смерті… – захлипнув сатир. – Ну добре, подивимося, що вийде.

Він підніс свої дудки до губ і заграв живу пронизливу мелодію. Камені затремтіли. Ще кілька тактів, і вони розійшлися, оголивши трикутний хід.

Я заглянув усередину. У повітрі стояв запах цвілі та смерті. Вниз, у темряву, вели сходинки. Це навіяло мені спогади про мою подорож Лабіринтом торік, але зараз тунель здавався ще небезпечнішим. Він вів прямо в царство Аїда, а це майже завжди подорож в один кінець.

Я повернувся до Гроувера.

– Ну, дякую…

– Пе-е-ер-рсі, невже Кронос і справді готує вторгнення?

– Хотілося б мені сказати тобі що-небудь інше. Але він і справді готує.

Я думав, що Гроувер візьметься гризти свої дудки від хвилювання, але він випростався і обтрусив футболку. «Як же він не схожий на старого жирного Ленея», – мимоволі подумав я.

– Тоді я маю, напевно, скликати духів природи. Може, нам вдасться допомогти. Подивимося, чи зможемо ми знайти Морфея.

– Ти краще скоріше повідом Ялівцю, що ти живий і здоровий.

– Ялівець! – Очі в сатира розширилися. – Вона мене вб’є.

Він припустив геть, але повернувся і ще раз обійняв мене.

– Ти там дивись обережніше. Повертайся живим!

Коли Гроувер зник з поля зору, ми з Ніко розбудили Місіс О’Лірі.

Відчувши запах тунелю, вона захвилювалася і побігла попереду нас сходами. Тунель розміром був не набагато більшим за неї, і мені залишалося тільки сподіватися, що вона в ньому не застрягне. Я й уявити собі не міг, скільки нам знадобиться мастила, щоб вивільнити пекельного гончака, якого заклинило в тунелі, що веде в підземне царство.

– Готовий? – запитав у мене Ніко. – Усе буде гаразд. Можеш не хвилюватися.

Голос у нього звучав так, немов він намагався переконати себе самого.

Я підняв голову і подивився на зірки, запитуючи себе, чи побачу їх знову, а потім ми пірнули в темряву.

У сходів – вузьких, крутих, слизьких, – здавалося, не буде кінця. Якби не світіння, що виходить від мого меча, то темрява тут стояла б повна. Я намагався йти повільно, але в Місіс О’Лірі щодо цього була інша думка. Вона зі щасливим гавкотом мчала вперед. Цей звук розносився тунелем, як артилерійська канонада, і не важко було здогадатися, що наша поява ні для кого там, унизу, не буде несподіванкою.

Ніко плентався позаду, і мені це здавалося дивним.

– Гей, як ти там? – запитав я.

– Чудово. – Що означав цей вираз на його обличчі… сумнів? – Ти давай, не зупиняйся.

Особливого вибору в мене не було. Я йшов у глибини землі за Місіс О’Лірі. Минула ще година, і я почав чути рев річки.

Ми опинилися біля основи скелі в долині, всипаній чорним вулканічним піском. Праворуч від нас, гуркочучи на порогах, несла свої води річка Стікс. Ліворуч, далеко в темряві, на кріпосних валах Ереба – величезній чорній стіні, що оточує царство Аїда, – горіли вогні.

Мене пробрало тремтіння. Уперше я побував тут у дванадцять років, і тільки мої супутники – Аннабет і Гроувер – надавали мені сили, тільки завдяки їм я зміг рухатися далі. Від Ніко в сенсі «сил» нічого чекати не доводилося. У нього самого вигляд був блідий і стурбований.

Тільки Місіс О’Лірі була щаслива. Вона носилася вздовж берега, час від часу підхоплювала якусь людську кістку і мчала до мене. Опустивши кістку біля моїх ніг, вона чекала, що я зараз буду з нею грати.

– Ні, дівчинко, може, пізніше. – Я дивився на чорні води, намагаючись зібрати всю свою мужність.

– Ну, Ніко… і як ми це зробимо?

– Спочатку ми маємо увійти у ворота, – пробурмотів він.

– Але річка перед нами.

– Я маю дістати дещо… Це єдиний спосіб.

І без подальших пояснень Ніко покрокував геть.

Я насупився. Ніко раніше нічого не говорив ні про які ворота. Але тепер, коли ми опинилися тут, мені нічого іншого не залишалося – тільки підкорятися йому. Неохоче я пішов за ним уздовж берега до великих чорних воріт.

Перед воротами стояла черга мерців, які чекали, коли їх впустять. Напевно, цього дня було багато похоронів, бо навіть черга до пропускного пункту «Легка доля» ледве рухалася.

– Гав! – вагомо висловилася Місіс О’Лірі.

Я її не встиг зупинити – вона кинулася в прохід. З темряви з’явився Цербер, собака, що охороняє Царство мертвих, – триголовий ротвейлер такого розміру, що поряд із ним Місіс О’Лірі здавалася карликовим пуделем. Цербер був напівпрозорим, а тому його важко побачити, доки він не наблизиться настільки, що може тебе вбити, але поводився він так, наче йому до нас не було діла. Він прибіг привітатися з місіс О’Лірі.

– Місіс О’Лірі, ні, фу! – закричав я. – Не нюхай… о боже…

Ніко посміхнувся, потім подивився на мене й одразу ж знову посуровів, немов згадав щось неприємне.

– Ходімо. Черга нас не зачепить. Ти зі мною.

Мені це не сподобалося, але ми пройшли повз скелетів-охоронців і опинилися в Полях асфоделів. Місіс О’Лірі залишила Цербера тільки після мого третього свисту і побігла за нами.

Ми брели через поля чорної трави, час від часу на нашому шляху траплялися чорні тополі. Якщо я й справді помру через кілька днів, як про це сказано в пророцтві, то можу опинитися в цих місцях назавжди. Але я намагався не думати про це.

Ніко йшов попереду, і з кожним кроком ми наближалися до палацу Аїда.

– Слухай, – сказав я, – ми вже й без того за воротами. Що ми…

Місіс О’Лірі заричала. Вгорі з’явилася тінь – щось темне, холодне, що пахне смертю. Воно опустилося на крону тополі.

На жаль, я її впізнав. У неї були зморшкувате обличчя, моторошна синя в’язана шапочка і пом’ята оксамитова сукня. Зі спини стирчали шкірясті крила, як у кажана. На ногах – гострі кігті, а в пальцях із мідними нігтями вона тримала палаючий хлист і сумочку з картатої матерії.

– Місіс Доддс, – пробурмотів я.

Фурія оголила ікла.

– Ласкаво просимо назад, зайчику.

Дві її сестри – інші фурії – теж спустилися і розсілися на гілках тополі.

– Ти знаєш Алекто? – запитав мене Ніко.

– Якщо ти говориш про цю каргу в середині, то так – знаю, – сказав я. – Вона була моєю вчителькою математики.

Ніко кивнув, немов його це нітрохи не здивувало. Він подивився на фурій і глибоко зітхнув.

– Я зробив те, про що мене просив батько. Доставте нас до палацу.

– Стривай-но, Ніко. – Я напружився. – Що це ти…

– Мені шкода, Персі… але це моя нова ниточка. Батько обіцяв надати мені відомості про мою сім’ю, але він хоче побачити тебе, перш ніж ми поліземо в річку. Вибач.

– Ти мене обдурив?! – Я від злості навіть міркувати перестав.

Я кинувся на Ніко, але фурії виявилися спритнішими. Дві з них спікірували і підхопили мене під пахви. Меч випав у мене з руки, і я й пискнути не встиг, як уже бовтався в повітрі метрах у двадцяти над землею.

– Не пручайся, зайчику, – проскрипіла мені у вухо моя стара математичка. – Мені б не хотілося тебе впустити.

Місіс О’Лірі сердито загавкала і підстрибнула, намагаючись мене дістати, але ми були занадто високо.

– Гей, скажи Місіс О’Лірі, щоб поводилася пристойно, – крикнув Ніко. Він висів поруч зі мною, піднятий вгору третьою фурією. – Я не хочу, щоб із нею щось трапилося. Мій батько чекає, Персі. Він просто хоче поговорити.

Я хотів сказати місіс О’Лірі «фас», щоб вона кинулася на Ніко, але від цього було б мало користі, та в одному Ніко має рацію: якщо мій собака почне битися з фуріями, це може для нього погано скінчитися.

Я заскреготів зубами.

– Місіс О’Лірі, все гаразд! Заспокойся, дівчинко.

Вона заскулила і почала бігати колами, дивлячись на мене знизу.

– Ну що ж, зрадник, – загарчав я на Ніко. – Ти свого домігся. Давай тягни мене в твій безглуздий палац.

Алекто кинула мене, як мішок із картоплею, в середині палацового саду. Сад був гарний на свій зловісний манер. Скелети білих дерев росли з мармурових басейнів. Клумби рясніли золотими рослинами і дорогоцінним камінням. На балконі, що виходить на Поля асфоделей, стояли два трони – один з кісток, інший зі срібла. Тут було б добре провести суботній ранок, якби не запах сірки і крики мученицьких душ, що лунали здалеку. Єдиний вихід охороняли воїни-скелети. Вони були одягнені в уніформу армії США і озброєні гвинтівками М-16.

Третя фурія опустила Ніко поруч зі мною. Потім уся трійця сіла на спинку трону з кісток. Я насилу стримувався, щоб не придушити Ніко, але розумів, що вони мене зупинять. Доведеться відкласти помсту на потім.

Я дивився на порожні трони, чекаючи, що буде далі. Раптом повітря почало мерехтіти. З’явилися три постаті – Аїда і Персефони на двох крайніх тронах і літньої жінки між ними. Здавалося, вони з’явилися, не закінчивши якоїсь гарячої суперечки.

– …я тобі казала, що він грубіян, – сказала літня жінка.

– Мамо! – вигукнула Персефона.

– У нас гості! – прогавкав Аїд. – Тихо!

Аїд, один із найнеулюбленіших моїх богів, розгладив на собі одяг, на якому були зображені спотворені жахом обличчя проклятих. Його відрізняли бліда шкіра і пронизливий погляд божевільного.

– Персі Джексон! – задоволено оголосив він. – Нарешті.

Цариця Персефона з цікавістю розглядала мене. Я бачив її один раз раніше – взимку, але тепер, влітку, вона виглядала зовсім по-іншому. У неї було розкішне чорне волосся і доброзичливі карі очі. Сукня її переливалася безліччю кольорів – малюнки бутонів на тканині змінювалися, розквітають троянди, тюльпани, жимолость.

Жінка між ними вочевидь доводилася Персефоні матір’ю – з таким самим волоссям і очима, тільки старша і суворіша. На ній була золота сукня кольору пшеничного поля, у волосся вплетені сухі стебла трав, через що мені на думку спало про плетений кошик. Я подумав, що якщо хто-небудь поруч із нею чиркне сірником, то для неї це може погано скінчитися.

– Ага, – сказала літня жінка, – напівкровки. Якраз те, що нам потрібно.

Ніко поруч зі мною опустився на коліно. Шкода, у мене не було мого меча – відрубав би цю дурну голову. Але, на жаль, Анаклузмос усе ще залишався десь у полі.

– Батьку, – сказав Ніко. – Я зробив, як ти просив.

– Довго ж ти збирався, – буркнув Аїд. – Твоя сестра зробила б це швидше.

Ніко опустив голову. Якби я не був так злий на цього маленького мерзотника, то, напевно, пожалів би його.

Подивившись на повелителя Царства мертвих, я запитав:

– Чого тобі треба, Аїде?

– Поговорити, звісно. – Рот бога скривився в жорстокій усмішці. – Хіба Ніко тобі не сказав?

– Значить, уся ця історія вигадана і Ніко заманив мене сюди, щоб убити?

– Н-ні, я думаю, Ніко щиро хотів тобі допомогти. Хлопчисько чесний у такій самій мірі, в якій і некмітливий. Просто я переконав його спочатку зробити невеликий гак і доставити тебе сюди.

– Батьку, – спалахнув Ніко, – ти обіцяв, що з Персі нічого поганого не станеться! Ти сказав, що якщо я приведу його сюди, то ти розповіси мені про моє минуле – про мою матір.

Цариця Персефона театрально зітхнула:

– Можливо, ми все ж не будемо говорити про цю жінку в моїй присутності?

– Я тебе попереджала, донечко, – пирхнула літня жінка. – Від цього негідника Аїда нічого доброго чекати не доводиться. Але ж ти могла вийти заміж за бога лікарів або бога юристів, так ні ж. Тобі захотілося поласувати гранатом.

– Мамо…

– І застрягти в Царстві мертвих.

– Мамо, прошу тебе…

– Зараз уже серпень – ти збираєшся додому, як завжди? Ти коли-небудь згадуєш про свою нещасну самотню матір?

– Деметра! – вигукнув Аїд. – Досить! Ти все ж перебуваєш у моєму домі!

– Ах, невже? – усміхнулася Деметра. – Ти називаєш цю діру домом? Змусив мою дочку жити в цьому темному сирому…

– Я тобі казав, нагорі йде війна. – Аїд заскреготав зубами. – Тобі з Персефоною краще перечекати її тут. Тут безпечніше.

– Прошу вибачення, – втрутився я, – але якщо ти збираєшся мене вбити, то, може, краще не зволікати з цим?

Усі три бога втупилися на мене.

– Подивіться-но на нього, він, виявляється, ще й із характером, – зауважила Деметра.

– І справді, – погодився Аїд. – Мабуть, краще його вбити.

– Батьку! – вигукнув Ніко. – Ти ж обіцяв!

– Аїде, ми з тобою говорили про це, – з докором у голосі сказала Персефона. – Не можеш же ти знищувати всіх героїв одного за одним. І потім, він такий сміливий. Мені це подобається.

– Тобі подобався і цей типчик, Орфей. – Аїд закотив очі. – Ну й подивися, що з цього вийшло. Дозволь мені його вбити. Ну, трошки.

– Тату, ти обіцяв! – вигукнув Ніко. – Ти сказав, що хочеш тільки поговорити з ним. Ти говорив, що, якщо я приведу його, ти все розповіси.

Аїд розгладив складки на своєму вбранні, погляд його метав громи і блискавки.

– Так тому й бути. Твоя мати… що я можу тобі повідомити про неї? Вона була чудовою жінкою. – Він кинув збентежений погляд на Персефону. – Вибач мені, люба. Я маю на увазі, що вона була чудовою для смертних. Її звали Марія ді Анджело. Родом із Венеції, але її батько був дипломатом у Вашингтоні, округ Колумбія. Там я з нею і познайомився. Коли ви з сестрою були зовсім маленькими, дітям Аїда жилося нелегко. Бушувала Друга світова війна. Деякі з моїх… гм… інших дітей стояли на чолі сторони, що програвала, і я вирішив, що краще відправити вас туди, де вам ніщо не загрожуватиме.

– Ти тому нас сховав у казино «Лотос»?

Аїд знизав плечима.

– Ви не дорослішали. Ви не відчували ходу часу. Я чекав слушного моменту, щоб забрати вас звідти.

– Але що сталося з нашою матір’ю? Чому я її не пам’ятаю?

– Це не має значення, – відрізав Аїд.

– Чому? Ще й як має! У тебе ж є інші діти – чому ти відіслав тільки нас, єдиних з усіх? І хто був той адвокат, що нас визволив?

– Ти краще розплющ вуха і затули рота, мій хлопчику! Що стосується адвоката… – Аїд клацнув пальцями.

Фурія Алекто, що сиділа на спинці його трону, почала видозмінюватися, поки не перетворилася на чоловіка середніх років. На ньому був костюм із тканини в тонку смужку, у руці він тримав портфель. Вона… він, сидячи на плечі Аїда, мав досить дивний вигляд.

– Ти! – видихнув Ніко.

– Я дуже непогано вмію зображати адвокатів і вчителів. – Фурія розреготалася.

Ніко затремтів від обурення. Потім знову звернувся до батька.

– Але чому ти звільнив нас із казино?

– Ти знаєш чому, – сказав Аїд. – Не можна дозволити, щоб цей ідіот – синок Посейдона – був дитям пророцтва.

Я зірвав рубін із найближчої рослини і жбурнув його в Аїда. Камінь без жодної шкоди для бога шльопнувся йому на коліна.

– Ти повинен допомагати Олімпу! – крикнув я. – Усі інші боги б’ються з Тифоном, а ти розсівся тут, чекаєш…

– …коли все вляжеться, – закінчив за мене Аїд. – Так, усе правильно. Можливо, ти скажеш мені, напівкровка, коли востаннє Олімп допомагав мені? Коли востаннє комусь із моїх дітей дозволялося стати героєм? З якого це дива я маю їм допомагати? Я залишаюся тут з усіма моїми силами в повному складі.

– А потім Кронос прийде за тобою?!

– Нехай спробує. Він буде ослаблений. І тут при мені мій син – Ніко… – Аїд з огидою подивився на нього. – Так, він поки що не дуже, тут я з тобою згоден. Краще б у живих залишилася Б’янка. Але нехай ще рочки чотири підготується. Ми до цього часу зуміємо протриматися – тут немає питань. Ніко тоді буде шістнадцять, як сказано в пророцтві, і тоді він ухвалить рішення, яке врятує світ. А я стану головним серед богів.

– Ти з глузду з’їхав. Кронос розтрощить тебе, щойно розправиться з Олімпом.

Аїд розвів руками.

– Що ж, напівкровка, у тебе буде можливість побачити, так це чи не так. Тому що ти будеш перечікувати цю війну в моєму казематі.

– Ні! – сказав Ніко. – Тату, ми так не домовлялися. І потім, ти мені ще не все розповів.

– Я розповів усе, що тобі потрібно знати, – відрізав Аїд. – А що до наших домовленостей, то хіба я не поговорив із Джексоном, як обіцяв? І шкоди йому ніякої не заподіяв. Ти отримав свою інформацію. Якщо тобі потрібна була надійніша домовленість, то потрібно було змусити мене заприсягтися водами Стікса. А тепер вирушай у свою кімнату! – Він махнув рукою, і Ніко зник.

– Хлопчику потрібно краще харчуватися, – пробурмотіла Деметра. – А то шкіра та кістки. Йому потрібно більше їсти вівсянки.

– Мамо, досить уже про вівсянку! – Персефона закотила очі. – Мій повелитель Аїд, ти впевнений, що ми не можемо відпустити цього маленького героя? Він страшенно сміливий.

– Ні, моя люба. Я зберіг йому життя. Вистачить з нього і цього.

Я був упевнений, що вона збирається мене захистити. Відважна прекрасна Персефона повинна була мене виручити.

Персефона байдуже знизала плечима.

– Ну й чудово. Що в нас на сніданок? Я страшенно зголодніла.

– Вівсянка, – сказала Деметра.

– Мамо!

Обидві жінки зникли у вихорі квітів і зерна.

– Не засмучуйся, Персі Джексон, – сказав Аїд. – Мої привиди досконально інформують мене про плани Кроноса. Вже ти мені повір: у тебе немає ні найменшого шансу вчасно його зупинити. Сьогодні до вечора з твоєю дорогоцінною горою Олімп уже буде покінчено. Мишоловка захлопнеться.

– Яка ще мишоловка? – запитав я. – Якщо тобі щось відомо, зроби що-небудь! Або, принаймні, дай мені сповістити інших богів!

Аїд усміхнувся.

– А ти з характером. Треба віддати тобі належне. Ну, тепер можеш розважатися в моєму підземеллі. Ми до тебе завітаємо років так… через п’ятдесят – шістдесят.

Глава восьма. Нікому не побажаю так скупатися!

Меч повернувся до мене в кишеню.

Ось уже вчасно – нічого не скажеш. Тепер я можу скільки завгодно кидатися з ним на стіни. У моїй камері не було ґрат на вікнах. Та й вікон не було. І дверей. Стражники-скелети пропхали мене прямо через стіну, і вона зімкнулася за мною. Я не знав – може, це приміщення повітронепроникне. Можливо, каземати Аїда призначалися для мерців, а ті, як відомо, не дихають. Тож про п’ятдесят чи шістдесят років можна забути. Я помру через п’ятдесят – шістдесят хвилин. А поки що, якщо Аїд не бреше, до кінця дня в Нью-Йорку спрацює якась величезна мишоловка, і я ніяк, зовсім ніяк не можу цьому перешкодити.

Я сів на кам’яну підлогу, перебуваючи в цілковитому розпачі.

Не пам’ятаю, щоб я задрімав. Але з іншого боку, можливо, зараз була сьома година ранку земного часу, а я вже з ніг валився від втоми.

Мені снилося, що я на ґанку заміського будинку Рейчел у Сент-Томасі. Над Карибським морем встає сонце. У морі видніються десятки дерев’яних острівців, воду розсікають білі вітрила. Запах солоного повітря змусив мене замислитися – чи побачу коли-небудь ще океан?

Батьки Рейчел сиділи за столом у дворику, а персональний кухар готував їм омлет. Містер Дер у білому полотняному костюмі читав «Волл-стріт джорнал». Навпроти нього за столом сиділа, імовірно, місіс Дер, хоча я й бачив тільки її наманікюрених рожеві нігті та обкладинку журналу «Конде нест тревелер». [6] Чому вона на відпочинку читала журнал про те, де і як відпочивати, – це було вище мого розуміння.

Рейчел стояла біля перил ґанку і зітхала. На ній були шорти і футболка із зображенням Ван Гога. (Так, Рейчел намагалася мене просвітити – розповідала про живопис і таке інше, але на мене це не справило особливого враження. А цього типа я запам’ятав тільки тому, що він відрізав собі вухо.)

Я запитав себе, чи не про мене вона думає і засмучується, що я не поїхав із ними на канікули. Я-то про це періодично думав.

Потім переді мною виникла інша сцена. Я стояв під Аркою в Сент-Луїсі. [7] Я вже бував там. Та я навіть мало там не помер.

Над містом вирувала буря – стіна абсолютного мороку. Небо розсікали блискавки. Неподалік з увімкненими мигалками стояло кілька машин «швидкої допомоги». З гори сміття (наскільки я зрозумів, це був зруйнований хмарочос) здіймався стовп пилу.

Поруч кричала в мікрофон репортерка: «Влада каже, що це дефект конструкції, хоча ніхто, схоже, не знає, чи пов’язано це зі штормом!»

Вітер тріпав її волосся. Температура швидко знижувалася – впала градусів на десять відтоді, як я там з’явився.

«На щастя, у будівлі нікого не було – її призначили до знесення, – продовжувала вона. – Але поліція евакуювала всіх із прилеглих будівель, побоюючись, як би цей обвал не спричинив їх…»

Дівчина замовкла, бо небеса прорізав грізний рев. Блискавка пронизала самий центр темряви. Усе місто здригнулося. Повітря засяяло, і волосся в мене на тілі стало дибки. За потужністю вибуху я здогадався: це не що інше, як удар блискавки Зевса. Вона мала б спопелити того, кому призначалася, але чорна хмара тільки злегка відступила назад, з неї з’явився розмитий кулак, що вдарив ще по одній вежі, і та завалилася, немов будиночок із дитячих кубиків.

Репортерка скрикнула. На вулицях метушилися люди. Я побачив срібну смужку в небесах – колісницю, запряжену оленем. Але це був зовсім не Санта-Клаус. Це була Артеміда – вона скакала назустріч шторму і метала в темряву снопи місячного світла. Вогненно-золотиста комета перетнула її шлях – можливо, це був її брат Аполлон.

Ясно одне: Тифон уже дістався до річки Міссісіпі. Він подолав половину відстані, залишивши руїни на своєму шляху, а богам навіть не вдавалося уповільнити його просування.

Наді мною утворилася гора темряви. Нога розміром зі стадіон «Янкі» загрожувала ось-ось розчавити мене, коли чийсь голос прошепотів:

– Персі!

Я, не розплющуючи очей, метнувся вбік. І ще прокинутися толком не встиг, як уже припечатав до підлоги Ніко, приставивши вістря мого меча до його горла.

– Я хочу… тебе врятувати, – видавив він.

Мене охопила злість.

– Невже?! І чому я повинен тобі вірити?!

– А який у тебе вибір? – прохрипів Ніко.

Щоб він здох зі своєю залізною логікою. Мені довелося прибрати меч.

Ніко згорнувся калачиком, горло його приходило в норму, видаючи блювотні звуки. Нарешті він підвівся на ноги і насторожено подивився на мій меч. Його власний клинок залишався в піхвах. Я так думаю, якби він збирався мене вбити, то зробив би це, поки я спав. І все ж я йому не довіряв.

– Нам потрібно вибратися звідси, – проспівав він.

– Навіщо? – запитав я. – Можливо, твій татко хоче ще раз зі мною поговорити?

Він поморщився.

– Персі, клянуся Стіксом – я не знав, що в нього на думці.

– Ти ж знаєш свого татуся!

– Він мене провів. Він обіцяв… – Ніко підняв руки, пропонуючи змінити тему. – Слухай, зараз у нас одне завдання – вибратися звідси. Охоронців я приспав, але це ненадовго.

Мені знову захотілося його придушити. Але, на жаль, він мав рацію. Часу на суперечки не залишалося, а самому втекти звідси у мене немає жодної можливості. Він показав на стіну – цілий шматок її зник, і ми побачили коридор.

– Ходімо. – Ніко рушив попереду.

Я пошкодував, що не маю з собою кепки-невидимки Аннабет, але, як з’ясувалося, можна обійтися і без неї. Щоразу, коли ми зустрічали стражника-скелета, Ніко показував на нього пальцем, і палаючі очі стража тьмяніли. На жаль, зі зростанням кількості приспаних охоронців Ніко ставав дедалі слабшим. Ми просувалися лабіринтом коридорів, заповнених охоронцями. Коли ми дісталися до кухні, в якій орудували кухарі-скелети і слуги-скелети, мені вже довелося практично нести Ніко. Він приспав майже всіх мерців, але й сам ледь не вирубався. Я витягнув його через службовий вихід у Поля асфоделів.

Тільки я збирався зітхнути з полегшенням, як почув звук бронзових гонгів у замку.

– Тривога! – пробурмотів Ніко сонним голосом.

– І що нам робити?

Він зітхнув, потім насупив брови, немов намагаючись згадати.

– Що, якщо ми… побіжимо?

Бігти з напівсплячим сином Аїда було все одно що скакати в мішку з ганчір’яною лялькою завбільшки з людину. Я тягнув його, тримаючи перед собою меч, і духи мертвих розступалися перед нами, немов небесна бронза була жарким полум’ям.

По полю котився звук гонгів. Попереду виднілися стіни Ереба, але що довше ми йшли, то далі вони здавалися. Я був готовий звалитися на землю від утоми, коли пролунало знайоме:

– Га-а-а-ав!

Місіс О’Лірі з’явилася немов би з нізвідки і почала носитися навколо нас колами – давайте, мовляв, пограємося.

– Гарна дівчинка, – похвалив я. – Не могла б ти підкинути нас до Стікса?

При слові «Стікс» вона ще більше пожвавилася – може, вирішила, що я їй пропоную нову гру. Вона підстрибнула кілька разів і зловила себе за хвіст, щоб показати, хто тут головний, а потім трохи заспокоїлася, і мені вдалося посадити Ніко їй на спину. Я теж застрибнув на хребет пекельного гончака, і він понісся до воріт. Місіс О’Лірі перестрибнула через чергу душ, які очікували на легку долю, – охоронці з переляку розпростерлися на землі, а сигнали тривоги зазвучали ще голосніше. Цербер гавкнув, але, схоже, не від злості. Він начебто теж був не проти погратися з нами.

На щастя, Цербер не кинувся за нами навздогін, і Місіс О’Лірі поскакала далі. Вона зупинилася, тільки коли ми були вже високо у верхів’ях річки і вогні Ереба зникли в серпанку.

Ніко зісковзнув зі спини Місіс О’Лірі й безвольно розтягнувся на чорному піску.

Я витягнув шматочок амброзії – частину недоторканного запасу, який завжди був при мені. Він трохи пом’явся, але Ніко його відразу зажував.

– Угу, – пробурмотів він. – Уже краще.

– Ти втратив багато енергії.

Він сонно кивнув.

– Втрати великих кількостей енергії… викликають велику потребу сну. Розбуди мене пізніше.

– Гей, ти, зомбі! – Я підхопив його, перш ніж він встиг знову вирубитися. – Ми на березі річки. Що нам робити далі?

Я згодував йому залишки амброзії, що було трохи ризиковано. Ця штука виліковує напівбогів, але якщо перебереш із кількістю – вона спалить тебе дотла. Але на щастя, схоже, Ніко отримав нормальну дозу. Він кілька разів струснув головою і, хоча й не без зусиль, встав на ноги.

– Скоро тут з’явиться мій батько, – сказав він. – Нам потрібно поквапитися.

Води річки Стікс несли дивні предмети – зламані іграшки, порвані дипломи про закінчення коледжу, зів’ялі букетики. Усі ті мрії, з якими розлучалися люди, переходячи зі світу живих у світ мертвих. Дивлячись у ці чорні води, я уявляв собі сто мільйонів інших місць, у яких я волів би поплавати.

– То що… мені просто стрибати?

– Ні, спочатку ти маєш підготуватися, – помотав головою Ніко. – Інакше річка тебе знищить. Вона розчинить твоє тіло і душу.

– Звучить кумедно, – пробурмотів я.

– Це не жарт, – попередив Ніко. – Є лише один спосіб зміцнити твоє смертне життя. Для цього ти повинен…

Він подивився мені за спину, і його очі розширилися. Я повернувся і виявив перед собою грецького воїна.

Спочатку мені здалося, що це Арес, бо цей тип точно був схожий на бога війни – високий, м’язистий, з жорстоким, посіченим шрамами обличчям і поголеним чорним волоссям. Вдягнений у білу туніку і бронзові обладунки, під пахвою він тримав бойовий шолом із пір’ям. Але очі у воїна були людські (світло-зелені, як вода в морі на мілководді), а з лівої ноги трохи вище стопи стирчала закривавлена стріла.

Із грецькими іменами в мене поганенько, але навіть я знав найвидатнішого воїна всіх часів, який помер від поранення в п’яту.

– Ахілл! – вигукнув я.

Привид кивнув.

– Я попереджав того, іншого, щоб він не наслідував мій приклад. Тепер я попереджаю тебе.

– Лука? Ти говориш про Луку?

– Не роби цього, – сказав він. – Від цього ти станеш сильним. Але від цього ж ти станеш і слабким. Твоя бойова завзятість перевершуватиме силу і хоробрість будь-якого смертного, але збільшаться також і твої слабкості, твої недоліки.

– Ти хочеш сказати, що в мене з’явиться вразлива п’ята? – запитав я. – Може, мені просто надіти якесь інше взуття – не сандалі? Тільки без образ – нічого особистого.

Ахілл подивився на свою закривавлену стопу.

– Стопа – це всього лише моя фізична слабкість, напівкровка. Моя мати Тетіс, занурюючи мене в Стікс, тримала мене за п’яту. Але насправді мене вбила моя самовпевненість. Стережися! Поверни назад!

Він говорив це цілком серйозно. Я в його голосі чув жаль і гіркоту. Він щиро намагався врятувати мене від страшної долі.

Але ж Лука вже побував тут, і він не повернув назад.

Ось, значить, чому Лука міг вбирати в себе дух Кроноса, не руйнуючись при цьому. Ось, значить, як він підготував себе. Ось, виявляється, чому він справляв таке враження, ніби його не можна вбити. Він скупався в Стіксі і знайшов сили, рівні тим, якими володів найбільший смертний герой Ахілл. Він був невразливий!

– Не можу, – відповів я. – Інакше в мене не буде жодного шансу.

– Нехай боги буду тому свідками – я намагався тебе переконати. – Ахілл опустив голову. – Герой, якщо ти, так чи інакше, маєш намір це зробити, то зосередься на своїй вразливій точці. Уяви єдине місце на своєму тілі, яке залишиться незахищеним. Це та точка, через яку твоя душа буде пов’язувати тіло зі світом. Це буде найбільшою твоєю слабкістю, але ще й твоєю єдиною надією. Жодна людина не може бути невразливою повністю. Забудеш про те, що робить тебе смертним, і річка Стікс розчинить тебе. Ти припиниш існувати.

– Ти навряд чи скажеш мені про слабке місце Луки?

Ахілл насупився.

– Зберися з силами, дурний хлопчисько. Виживеш ти чи ні, ти сам вибрав свою долю!

Вимовивши це дружнє напуття, він зник.

– Персі, – промовив Ніко, – а може, він має рацію?

– Це була твоя ідея.

– Я знаю, але тепер, коли ми тут…

– Почекай на березі. Якщо зі мною що-небудь трапиться… Що ж, можливо, бажання Аїда здійсниться, і ти зрештою станеш дитиною пророцтва.

Його ця думка не потішила, але мені було все одно.

Щоб не встигнути передумати, я зосередився на попереку – на маленькій точці навпроти пупка. Коли я одягав обладунки, вона була добре захищена. Її важко буде вразити випадково, і навряд чи ворог цілитиме туди навмисно. Ідеального вибору в такому разі бути не могло, але цей здавався мені правильним і шляхетнішим, ніж, скажімо, пахва.

Я уявив ланцюжок, таку собі пружину, що тягнеться від мого попереку і з’єднує мене зі світом, а потім зробив крок у річку.

Уявіть собі, що ви стрибаєте в яму, наповнену киплячою кислотою. Тепер збільште той біль, що ви відчуваєте при цьому, разів у п’ятдесят. І все одно ви ще будете далекі від розуміння того, що відчував я, занурюючись у Стікс. Я збирався увійти у воду повільно і відважно, як справжній герой. Але щойно вода торкнулася моїх ніг, мої м’язи перетворилися на холодець, і я впав у річку обличчям уперед.

Я занурився з головою. Уперше в моєму житті я не міг дихати під водою. Тільки тепер мені цілком став зрозумілий страх, який відчувають потопаючі. Кожен нерв мого тіла палав. Я розчинявся у воді. Я бачив обличчя – Рейчел, Гроувер, Тайсон, моя мати, але вони блякли, не встигнувши з’явитися.

– Персі, – сказала мама, – я даю тобі моє благословення.

– Персі, будь обережний, – благальним голосом попросив Тайсон.

– Млинці! – проблеяв Гроувер.

Я не зрозумів, це-то звідки, та й добре, все одно без толку.

Я програвав бій. Біль вбивав мене. Мої ноги і руки розчинялися у воді, душа відривалася від тіла. Я не пам’ятав, хто я такий. Біль від удару косою Кроноса був ніщо в порівнянні з цим.

«Струна, – підказав знайомий голос. – Пам’ятай про нитку свого життя, дурнику».

Раптом хтось немов би смикнув мене ззаду. Потік тягнув мене, але більше вже не ніс геть. Я уявив собі мотузку в мене в спині, яка прив’язує мене до берега.

«Тримайся, Риб’ячі Мізки. – Це був голос Аннабет, тепер він звучав набагато виразніше. – Так просто ти від мене не втечеш».

Бечева натягнулася сильніше.

І тепер я побачив Аннабет – вона, боса, стояла наді мною на пристані на кшталт тієї, що в нас у таборі на озері. Я просто вивалився з човна. Ось у чому справа. Вона простягала руку, щоб витягнути мене, і намагалася не розсміятися. На ній були помаранчева табірна футболка та джинси, волосся заховане під бейсболку «янкі»… Мені це здалося дивним, бо в такому разі вона мала б стати невидимою.

– Ти іноді буваєш таким ідіотом. – Вона посміхнулася. – Ну давай! Хапай мене за руку.

Спогади нахлинули на мене – більш чіткі та барвисті. Я перестав розчинятися. Мене звали Персі Джексон. Я дотягнувся до Аннабет і вхопив її за руку.

Раптово я вискочив з річки і впав на пісок. Ніко здивовано відскочив від мене.

– Як ти? – промовив він. – Твоя шкіра… О боги, що з тобою?!

Руки в мене стали яскраво-червоні. Мене всього немов спалювали на повільному вогні.

Я озирнувся в пошуках Аннабет, хоча й знав, що її тут немає. Але все, що сталося, було таким реальним…

– Нічого страшного… я думаю.

Колір моєї шкіри повернувся до норми, біль вщухав. До мене підбігла Місіс О’Лірі і співчутливо до мене принюхалася. Від мене явно пахло чимось для неї приємним.

– Ти себе почуваєш сильніше? – запитав Ніко.

Я не встиг усвідомити, що саме відчуваю, як, немов грім із небес, пролунав голос:

– Ось вони!

До нас кинулася армія мерців. Попереду йшла сотня скелетів у обладунках римських легіонерів зі щитами і списами. Слідом – таке ж число англійських солдатів, вони були озброєні гвинтівками з примкнутими багнетами. У центрі цього війська їхав сам Аїд на чорній із золотом колісниці, яку тягли моторошні кобили з димлячими очима і гривами.

– Цього разу тобі не втекти, Персі Джексон! – заревів Аїд. – Убийте його!

– Тату, стій! – закричав Ніко, але було занадто пізно.

Римські зомбі з першого ряду опустили піки і пішли в атаку.

Місіс О’Лірі заричала і приготувалася до стрибка. Може, це й привело мене до тями. Я не хотів, щоб вони покалічили мого собаку. До того ж я втомився від Аїда з його вічною зарозумілістю. Якщо мені судилося померти, то краще вже я загину в бою!

Я закричав, і річка Стікс немов би вибухнула. Чорна приливна хвиля нахлинула на легіонерів. Списи і щити попливли на всі боки. Римські зомбі почали розчинятися, з їхніх бронзових шоломів повалив дим.

Англійські солдати опустили багнети, але я не став чекати, що вони робитимуть, – я сам кинувся в атаку.

Нічого дурнішого за це я в житті не робив. Сотня мушкетів вистрілила в мене впритул. І жодна куля не влучила в ціль. Я вломився в шеренгу і почав трощити солдатів своїм мечем. Багнети кололи. Мечі рубали. Рушниці перезаряджалися і стріляли. Я залишався неушкодженим.

Я вихором пройшовся їхніми рядами, перетворюючи солдатів одного за іншим на порох. Мій мозок працював на автопілоті: колоти, ухилятися, рубати, парирувати, робити випад. Анаклузмос перестав бути просто мечем. Він перетворився на вихор чистого руйнування.

Я пробився крізь ряди противника і застрибнув на чорну колісницю. Аїд підняв свій посох. До мене метнувся згусток чорної енергії, але я парирував його клинком і кинувся на Аїда. Ми з богом вивалилися з колісниці.

А потім я раптом зрозумів, що впираюся колінами в груди лежачого Аїда. Я тримав його за воріт царської мантії однією рукою, а вістря мого меча зависло над його обличчям.

Тиша. Армія не зробила жодного кроку, щоб захистити свого господаря. Я озирнувся – і зрозумів чому. Від них нічого не лишилося, крім зброї, що валялася в піску, і купи димлячих порожніх мундирів. Я знищив їх усіх!

Аїд проковтнув слину.

– Слухай, Джексоне, я ось чого…

Він був безсмертний. Я не міг його вбити, але богів можна поранити. Я це знав із самого початку і розумів, що меч перед його фізіономією не приносить йому задоволення.

– Я тебе відпущу з однієї причини – я добрий! – проричав я. – Я тебе відпущу. Але спочатку ти мені скажеш про цю мишоловку… про цю пастку, як ти її називаєш!

Аїд раптово зник. У руках у мене залишилася тільки його чорна мантія.

Я вилаявся і, важко дихаючи, піднявся на ноги. Тепер, коли небезпека минула, я зрозумів, як втомився. Усі м’язи мого тіла стогнали від болю. Я подивився на свій одяг – він був весь роздертий, всюди виднілися дірки від куль, але я залишився цілий. На мені – жодної подряпини!

– Ти… одним мечем… ти… – Ніко ніяк не міг отямитися.

– Я думаю, ця штука з річкою спрацювала, – сказав я.

– Ні фіга собі! – саркастично видихнув він. – Він думає!

Місіс О’Лірі радісно гавкала і махала хвостом. Вона стрибала навколо нас, обнюхувала порожні мундири і вишукувала кісточки. Я підняв мантію Аїда. На мерехтливій тканині все ще кривилися спотворені мукою обличчя.

Я підійшов до кромки води.

– Вільні! – сказав я і кинув мантію у воду.

Вона закрутилася, попливла геть, розчиняючись у потоці.

– Повертайся до батька, – сказав я Ніко. – Скажи йому, що він мій боржник – адже я його відпустив. З’ясуй, що має статися на горі Олімп, і переконай його допомогти нам.

– Я… я не можу. – Ніко дивився на мене широко розкритими очима. – Він тепер мене зненавидів. Я хочу сказати… ще сильніше, ніж раніше.

– Ти зобов’язаний це зробити, – нагадав я. – Адже ти теж мій боржник.

Вуха в нього почервоніли.

– Персі, я тобі казав, що я винен. Будь ласка, дозволь мені піти з тобою. Я хочу битися.

– Від тебе тут буде більше користі.

– Ти хочеш сказати, що більше не довіряєш мені? – з нещасним виглядом промовив він.

Я не відповів. Я не знав, що хочу сказати. Я був надто приголомшений битвою, яка щойно відбулася, а тому думки в мене плуталися.

– Повертайся до свого батька, – повторив я, намагаючись говорити не надто різко. – Працюй на нього. Ти єдиний, кого він хоч якось слухатиме.

– Ось це-то мене і пригнічує, – зітхнув Ніко. – Ну, добре. Я постараюся. І потім, він усе ще щось приховує від мене про мою матір. Може, вдасться з’ясувати – що.

– Удачі. Ну а тепер нам із місіс О’Лірі пора.

– І куди ви? – запитав Ніко.

Я подивився на вхід у печеру й уявив собі довгий підйом назад, у світ живих.

– Потрібно починати війну. Пора мені знайти Луку.

Глава дев’ята. Мене рятують дві змії

Я люблю Нью-Йорк. Ви можете вибратися з Царства мертвих у Центральному парку, узяти таксі, проїхати П’ятою авеню в супроводі велетенського пекельного гончака, який мчить поруч із машиною, і ніхто навіть не подивиться на вас здивованим поглядом.

Ну звісно, і Туман тут допомагає. Можливо, люди просто не бачили Місіс О’Лірі, а може, просто приймали її за велику, галасливу, цілком симпатичну вантажівку.

Я вирішив ризикнути і скористався мобільником мами, щоб вдруге зателефонувати Аннабет. Я вже дзвонив їй – з тунелю, але мені відповіла тільки її голосова пошта. Зв’язок був напрочуд хорошим, якщо врахувати, що я все ж таки перебував у міфологічному центрі світу, але мені не хотілося думати про те, скільки знімуть з маминого рахунку за роумінг.

Цього разу Аннабет відповіла.

– Привіт, – сказав я. – Ти отримала моє повідомлення?

– Персі, де ти пропадаєш? З твого повідомлення майже нічого не зрозуміло! Ми тут від занепокоєння божеволіємо.

– Я тобі все розповім пізніше, – відповів я, хоча й гадки не мав, як мені це вдасться. – Ти зараз де?

– Ми на шляху туди, куди ти й просив, майже біля тунелю Квінс-Мідтаун. Персі, що ти задумав? Ми залишили табір практично беззахисним, і боги не зможуть…

– Покладися на мене! Зустрінемося там.

Я відключився. Руки в мене тремтіли. Я не знав, чи то це наслідки мого плавання в Стіксі, чи то страх перед тим, що я збирався зробити. Якщо мій план не вдасться, то навіть моя невразливість мене не захистить – мене розірвуть на клаптики.

Коли я вийшов із таксі біля Емпайр-Стейт-білдингу, день уже хилився до вечора. Місіс О’Лірі прискакала за мною П’ятою авеню, облизуючи машини й обнюхуючи кіоски з хот-догами. Ніхто її, здавалося, не помічав, хоча люди здивовано і шарахалися вбік, коли вона до них наближалася.

Я, свиснувши, підкликав її, і тут біля тротуару зупинилися три білі фургони. На них було написано «Розвезення полуниці» – це прикриття для Табору напівкровок. Я ніколи раніше не бачив усі три фургони в одному місці, хоча й знав, що вони доставляють наш свіжий продукт по всьому місту.

За кермом першого фургона сидів Аргус, наш багатоокий шеф служби безпеки. За кермом двох інших були гарпії, вони, по суті, демонічний гібрид людини і курки з поганим характером. Ми використовували гарпій переважно для прибирання табору, але вони непогано справлялися і з обов’язками водіїв, коли потрібно було виїжджати в місто.

Двері фургонів відчинилися, і звідти вивалилася ватага мешканців табору, деякі з них злегка позеленіли від довгої поїздки. Я порадів, що приїхало так багато народу – Поллукс, Силена Боргард, брати Стоулл, Майкл Ю, Джейк Мейсон, Каті Гарднер і Аннабет, а з ними майже всі їхні брати і сестри. Останнім із фургона з’явився Хірон. Його кінська частина була трансформована в чарівне крісло-каталку, а тому він скористався інвалідним спускопідйомником. Нікого з будиночка Ареса не було, але я постарався не дуже злитися через це. Чого ще можна очікувати від упертої ідіотки Кларисси? Гаразд, забули.

Я перерахував хлопців по головах.

Сорок душ.

Не надто багато, щоб вести війну, але на моїй пам’яті більшого угруповання напівкровок за межами табору ніколи не збиралося. Усі трохи нервували, і я розумів чому. Навколо нас, імовірно, була така сильна напівбожественна аура, що всі монстри на північному сході Штатів тепер знали, де ми перебуваємо.

Я оглядав знайомі обличчя (усіх цих хлопців і дівчат я знав не один рік), а в голові крутилося: «Один із них – шпигун».

Але я не міг і не хотів довго думати про це. Переді мною – мої друзі, і вони потрібні мені.

Потім я згадав злісну усмішку Кроноса. «Не можна покладатися на друзів. Вони неодмінно тебе підведуть».

До мене підійшла Аннабет. У чорному камуфляжі, ніж небесної бронзи пристебнутий ремінцями до руки, сумка з ноутбуком на плечі – повна бойова готовність: битися або підключатися до Інтернету, що буде потрібно на вибір.

– У чому справа? – насупилася вона.

– У сенсі?

– Ти якось дивно на мене дивишся.

Тут я зрозумів, що думаю про те своє дивне видіння – як Аннабет витягує мене зі Стіксу.

– Та так, дурниця. – Я повернувся до хлопців. – Усім спасибі, що приїхали. Хіроне, ми підемо за тобою.

Мій старий наставник похитав головою.

– Я приїхав побажати тобі удачі, мій хлопчику. Але для себе я вирішив, що ніколи не зійду на Олімп, якщо тільки мене не покличуть.

– Але ти наш вождь!

Він усміхнувся.

– Я ваш тренер. Ваш учитель. А вождь – це інше. Я піду зберу підмогу, яку зможу. Можливо, ще не пізно переконати моїх братів кентаврів допомогти нам. А поки що – ти викликав сюди напівкровок, Персі, ти їх і веди.

Я хотів заперечити, але всі вони вичікувально дивилися на мене. Навіть Аннабет.

Я глибоко зітхнув.

– Ну добре. Я вже сказав Аннабет по телефону, що сьогодні ввечері тут станеться щось жахливе. Тут приготовлена якась пастка. Ми повинні домогтися аудієнції у Зевса і переконати його захистити місто. Пам’ятайте: негативна відповідь нас не влаштовує!

Я попросив Аргуса наглянути за місіс О’Лірі, від чого обидва вони не були в захваті.

– Так тримати, Персі. – Хірон потиснув мені руку. – Пам’ятай про свої сильні сторони і не забувай про слабкі.

Це було лякаюче схоже на те, що сказав мені Ахілл. Потім я згадав, що Хірон виховував Ахілла. Не те щоб це мене дуже підбадьорило, але я кивнув і спробував посміхнутися йому впевненою посмішкою.

– Ну, вперед, – сказав я напівкровкам.

У холі за столом сидів охоронець – читав велику чорну книгу з квіткою на обкладинці. Він підняв на нас очі, коли ми ввалилися всередину, клацаючи зброєю та обладунками.

– Шкільна екскурсія? Ми вже закриваємося.

– Ні, – рішуче промовив я. – Шістсотий поверх.

Він обвів нас поглядом. У нього були світло-блакитні очі й абсолютно лиса голова. Я не міг сказати, людина він чи ні, але він, схоже, помітив нашу зброю, тож, думаю, Туман його не обдурив.

– Шістсотого поверху немає, малюк. – Він вимовив ці слова як пароль, якому він і сам не вірив. – Не товпіться тут.

Я схилився над столом.

– Сорок напівбогів притягують кляту купу монстрів. Ви й справді хочете, щоб ми тинялися тут у вас у холі?

Він задумався на секунду, потім натиснув на кнопку, і турнікет відчинився.

– Тільки швидко.

– Ви ж не хочете, щоб ми проходили через металодетектор, – додав я.

– Ні, не хочу, – погодився охоронець. – Ліфт праворуч. Ну, я думаю, ви самі все знаєте.

Я кинув йому золоту драхму, і ми пройшли всередину.

Ми вирішили, що піднятися ліфтом можна буде в два прийоми. Я вирушив із першою групою. Коли я тут був минулого разу, у ліфті грала інша музика, а тепер я почув пісню «Бі джиз» у стилі диско – «Залишитися в живих». Перед моїм уявним поглядом промайнув жахливий образ: Аполлон у розкльошених штанах і сорочці в обтяжку.

Я зрадів, коли двері ліфта, задзвенівши, нарешті розкрилися. Перед нами опинилася доріжка, викладена камінням, що висить у повітрі, вона вела крізь хмари до гори Олімп, що ширяє на висоті дві тисячі футів над Мангеттеном.

Я кілька разів бував на Олімпі, але варто було мені побачити його, як подих у мене перехопило. На схилах гори ліпилися особняки, що виблискували білизною і золотом. На сотнях терас розквітають сади. На жаровнях, якими були заставлені звивисті вулички, курилися пахощі, піднімаючись догори димками. А на самій вершині, увінчаній сніговою шапкою, стояв головний палац богів. Він здавався таким же величним, як завжди, але щось у ньому начебто змінилося. І тут я зрозумів: гора була занурена в тишу – не грала музика, не звучали голоси і сміх.

Аннабет уважно подивилася на мене.

– Ти тепер якийсь… інший, – підсумувала вона. – Де це ти встиг побувати?

Двері ліфта знову відчинилися, і до нас приєдналася друга група напівкровок.

– Потім розповім. Ходімо.

По небесному мосту ми вийшли на вулиці Олімпу. Магазини тут були закриті, парки порожні. На лавці, перебираючи струни полум’яних лір, сиділи дві музи, але грали вони, здавалося, зовсім без душі. Вулицею протопав самотній циклоп, тягнучи вирваний з коренем дуб. З балкона нас побачив якийсь малий бог і, пірнувши всередину, опустив жалюзі.

Ми пройшли під великою мармуровою аркою зі статуями Зевса і Гери з боків. Аннабет скорчила гримасу цариці богів.

– Ненавиджу її, – пробурмотіла вона.

– Вона що, прокляла тебе чи як? – запитав я.

Минулого року Аннабет чимось допекла Гері, але воліла про це мовчати.

– Та так, всяка дурниця, – сказала Аннабет. – Адже її священна тварина – корова?

– Так.

– Ну ось, вона і насилає на мене корів.

– Корів? У Сан-Франциско? – Я насилу стримав усмішку.

– Ну так. Зазвичай їх самих я не бачу, але вони залишають мені всюди маленькі подаруночки – на нашому задньому дворі, на доріжці, у шкільному коридорі. Весь час доводиться дивитися під ноги, щоб не наступити.

– Дивіться! – вигукнув Поллукс, вказуючи на горизонт. – Це що таке?

Ми завмерли. Вечірнім небом у бік Олімпу, немов комети, летіли сині вогники. Вони, здавалося, летіли з усіх боків, прямуючи точно до гори. Наближаючись, вони немов би розсипалися. Ми дивилися на них кілька хвилин, і вони, здавалося, нікому не завдавали шкоди, але все одно це було дивно.

– Як на приладі нічного бачення, – пробурмотів Майкл Ю. – До нас пристрілюються.

– Йдемо до палацу, – сказав я.

Хол палацу ніхто не охороняв. Двері із золота і срібла виявилися широко відчиненими. Ми увійшли до тронної зали під гучне відлуння власних кроків.

Слово «зал», звісно, не дуже точно описує картину, що відкрилася нам, – приміщення було розміром з Медісон-сквер-гарден. Високо нагорі на стелі виблискували сузір’я. Навколо вогнища гігантською буквою U стояли дванадцять величезних тронів. В одному з кутів у повітрі ширяла водяна куля розміром із будинок, а в ній плавав мій старий приятель Офіотавр – напівкорова-напівзмія.

– Му-у-у-у! – радісно промичав він, розвертаючись.

Незважаючи на всю серйозність ситуації, я не міг стримати посмішки. Два роки тому ми витратили чимало часу, намагаючись врятувати Офіотавра від титанів, і я начебто потоваришував із ним. Він до мене теж начебто прив’язався, хоча я спочатку думав, що він дівчинка, і назвав його Бессі.

– Привіт, друже. – Я помахав рукою. – Як тут із тобою поводяться – не скаржишся?

– Му-у-у-у! – відповів Бессі.

Ми попрямували до тронів, і тут пролунав жіночий голос:

– Здрастуй ще раз, Персі Джексон. Тут раді тобі і твоїм друзям.

Гестія стояла біля вогнища, ворушачи палицею вугілля. На ній була така ж проста коричнева сукня, що й раніше, тільки тепер вона стала дорослою жінкою.

– Пані Гестія. – Я вклонився.

Мої друзі наслідували мій приклад.

Гестія оглянула мене своїми палаючими червоними очима.

– Я бачу, ти втілив свій план у життя. На тобі прокляття Ахілла.

Хлопці почали перешіптуватися напівголосно:

– Що це вона сказала?

– До чого тут Ахілл?

– Ти маєш бути обережним, – попередила вона мене. – Ти багато чого здобув після цієї подорожі, але важливі істини все ще залишаються прихованими від тебе. Доведеться тебе трохи просвітити.

Аннабет штовхнула мене ліктем у бік.

– Гей… про що це вона говорить?

Я втупився в очі Гестії, і перед моїм поглядом раптом виникла картина: я побачив темний провулок між складами червоної цегли. Табличка над одними з дверей свідчила: «Ливарні роботи. Річмонд».

Поблизу, намагаючись бути непомітними, присіли навпочіпки двоє напівкровок – хлопчина років чотирнадцяти і дівчисько років дванадцяти. Я, здригнувшись, зрозумів, що хлопчисько цей – Лука, а дівчисько – Талія, дочка Зевса. Це була сцена з минулого – з тих часів, коли вони були в бігах, перед тим як їх знайшов Гроувер.

У Луки був бронзовий ніж, у Талії – спис і Егіда, щит жаху. [8] Худі й голодні, Лука й Талія озиралися зацькованими очима, немов тільки й чекали нападу.

– Ти впевнений? – запитала Талія.

Лука кивнув.

– Тут щось є. Я його чую.

Провулком рознісся гуркіт, немов хтось ударив у металеву плиту. Напівкровки крадькома стали рухатися вперед.

На навантажувальній естакаді були складовані старі ящики. Талія і Лука наблизилися до них, тримаючи зброю напоготові. Гофрований бляшаний лист тремтів, немов за ним хтось ховався.

Талія кинула погляд на Луку. Він почав одними губами рахувати: «Один, два!…» На рахунок «три» він відкинув аркуш убік, і просто на них вискочила дівчина з молотком.

– О-па! – здивувався Лука.

Дівчинці було не більше семи. Сплутане світле волосся, фланелева піжамка… Однак якби Лука не був таким спритним, вона розтрощила б йому голову.

Він схопив її за кисть, і молоток випав з її руки, вдарився об цементну підлогу.

Дівчинка почала чинити опір і лягатися.

– Досить із мене монстрів! Забирайтеся звідси!

– Та все добре! – Лука насилу утримував її. – Талія, прибери свій щит – ти лякаєш її.

Талія постукала по Егіді – і та згорнулася в срібний браслет.

– Усе гаразд, – підтвердила вона. – Ми тобі нічого не зробимо. Мене звати Талія. А це – Лука.

– Монстри!

– Та ні ж, – усміхнувся Лука. – Але ми знаємо про монстрів усе. Ми теж боремося з ними.

Дівчинка потроху припинила лягатися. Вона уважно подивилася на Луку й Талію великими кмітливими очима.

– То ви такі самі, як я? – підозріло запитала вона.

– Ну так, – відповів Лука. – Ми… розумієш, це не просто пояснити, але ми винищувачі монстрів. А де твоя сім’я?

– Моя сім’я мене ненавидить, – глухо промовила дівчинка. – Я їм не потрібна. Ось я і втекла.

Талія і Лука переглянулися. Я знав: вони обидва чудово зрозуміли, що вона сказала.

– Тебе як звуть, малятко? – запитала Талія.

– Аннабет.

Лука посміхнувся.

– Гарне ім’я. Ось що я тобі скажу, Аннабет… ти така відчайдушна. Ми могли б взяти тебе у винищувачі.

– Справді? – Очі Аннабет розширилися.

– Звичайно. – Лука перехопив ніж і простягнув його дівчинці рукояткою вперед. – Як тобі подобається така штука для знищення монстрів? Це небесна бронза. Набагато надійніша за молоток.

У будь-якій іншій ситуації пропонувати семирічній дівчині ніж навряд чи було б розумно, але якщо ти напівкровка, то загальноприйняті правила іноді можна викидати на смітник.

– Ножами користуються тільки найвідважніші та найспритніші винищувачі, – пояснив Лука. – У них немає ні дальності, ні потужності меча, але їх просто заховати, і вони легко знаходять слабкі місця в обладунках ворога. Для того щоб користуватися ножем, потрібні розумні воїни. У мене таке відчуття, що ти дуже розумна.

– Так! – Аннабет захоплено втупилася на нього.

Талія посміхнулася.

– Ходімо з нами, Аннабет. У нас є укриття на Джеймс-рівер. Ми тобі там знайдемо одяг і дамо поїсти.

– А ви… ви не відвезете мене назад додому? – запитала вона. – Обіцяєте?

Лука поклав руку їй на плече.

– Тепер ти – частина нашої родини. І я тобі обіцяю – нічого поганого з тобою не станеться, я цього не допущу. Я тебе не зраджу, як наші сім’ї зрадили нас. Домовилися?

– Домовилися! – радісно погодилася Аннабет.

– А тепер ідемо, – поквапила її Талія. – Не можемо ж ми стирчати тут цілу вічність.

Потім картина змінилася. Я побачив трьох напівкровок, що бігли лісом. Це було через кілька днів після попередньої сцени. Можливо, навіть через кілька тижнів. Усі вони мали пом’ятий вигляд, немов побували в битві. На Аннабет я побачив новий одяг – джинси й армійську куртку на кілька розмірів більшу, ніж їй було потрібно.

– Ще трохи, – підбадьорливим голосом промовив Лука.

Аннабет спіткнулася, і він схопив її за руку. Талія бігла позаду, розмахуючи щитом, – вона немов відлякувала того, хто гнався за ними. Вона накульгувала на ліву ногу.

Вони піднялися на гряду і подивилися вниз на інший бік – там стояв білий будинок у колоніальному стилі. Володіння місіс Кастеллан.

– Отже, так, – сказав Лука, важко дихаючи. – Я проберуся в будинок, знайду якісь ліки та їжу. А ви чекайте тут.

– Луко, ти впевнений? – запитала Талія. – Ти ж клявся, що ніколи не повернешся додому. Якщо вона тебе зловить…

– У нас немає вибору, – проричав він у відповідь. – Наш найближчий притулок накрився. А тобі потрібно щось робити з раною на нозі.

– Це твій дім? – здивувалася Аннабет.

– Це був мій дім, – пробурмотів Лука. – Повір мені, якби не надзвичайна ситуація…

– А що твоя мама – вона й справді така жахлива? – запитала Аннабет. – Ми не можемо її побачити?

– Ні! – відрізав Лука.

Аннабет відсахнулася від нього, немов здивувавшись його злості.

– Ти… ти вибач, – сказав він. – Чекайте мене тут. Обіцяю – все буде гаразд. Нічого з вами не трапиться. Я повернуся…

Ліс освітлився золотистим спалахом. Напівкровки здригнулися.

Потім пролунав громоподібний голос:

– Тобі не слід було приходити додому!

Бачення померкло.

Мої коліна підігнулися, але Аннабет мене підхопила.

– Персі! Що з тобою?

– Ти що, не бачила?

– Що не бачила?

Я кинув погляд на Гестію. Але обличчя богині було непроникним. Я згадав слова, які вона сказала мені тоді в лісі: «Якщо ти хочеш зрозуміти свого ворога Луку, то ти маєш зрозуміти його сім’ю». Але навіщо вона показала мені ці сцени?

– Скільки я був відсутній? – пробурмотів я.

Аннабет підняла брови.

– Персі, ти зовсім не був відсутній. Ти всього одну секунду дивився на Гестію, а потім мало не впав.

Я відчував, що всі дивляться на мене, а тому не міг дозволити собі здатися слабким. Що б не означали ці видіння, я маю думати тільки про нашу місію.

– Моя пані Гестія, – сказав я. – Ми прийшли у важливій справі. Нам необхідно побачити…

– Ми знаємо, що вам необхідно, – пролунав чоловічий голос.

Я здригнувся, бо саме цей голос я чув у моєму баченні.

Поруч із Гестією, замерехтівши, матеріалізувався бог. На вигляд йому було років двадцять п’ять – кучеряве, ледь зворушене сивиною волосся і витончені риси обличчя. Одягнений у льотний костюм, на шоломі й чорних шкіряних черевиках – крихітні пташині крильця. Рукою він обхоплював жезл, навколо якого обвилися дві живі змії.

– Тепер я вас покину, – сказала Гестія.

Вона вклонилася льотчику і зникла в диму. Я зрозумів, чому вона так поспішала. У Гермеса, бога глашатаїв, вигляд був не дуже радісний.

– Привіт, Персі.

Він насупився, немов був незадоволений мною, і я подумав, чи знає він про видіння, яке щойно було мені явлено. Я хотів запитати, чому він опинився в будинку Мей Кастеллан тієї ночі та що сталося після того, як він упіймав Луку. Я згадав, як познайомився з Лукою в Таборі напівкровок. Я в нього запитав, чи бачив він коли-небудь свого батька, а він гірко подивився на мене і сказав: «Один раз». Я подивився на Гермеса і з виразу його обличчя зрозумів, що зараз краще не ставити йому жодних запитань.

– Мій пане Гермес. – Я невміло вклонився.

«Пане-пане, – прошипіла одна зі змій просто в мене в голові. – А з нами можна не вітатися – ми-то всього лише рептилії».

«Джордж, – брюзгливо сказала інша змія. – Ввічливіше».

– Здрастуй, Джордж, – сказав я. – Привіт, Марто.

«Ти приніс нам щура?» – запитав Джордж.

«Джордж, припини!» – огризнулася Марта. – Ти не бачиш – він зайнятий?»

«Занадто зайнятий для щурів? – з’їхидничав Джордж. – Це сумно».

Я вирішив, що краще не вплутуватися в суперечки з Джорджем.

– Послухай, Гермесе. Нам необхідно поговорити із Зевсом. Це важливо.

Очі Гермеса блиснули сталевим холодом.

– Я – глашатай, посланець. Можу передати послання.

За моєю спиною неспокійно зашепотілися напівкровки. У наші плани це не входило. Можливо, мені слід було поговорити з Гермесом віч-на-віч…

– Хлопці, – попросив я, – ну ж бо пробіжіться містом. Перевірте оборонні споруди. Подивіться, хто залишився на Олімпі. І повертайтеся сюди до мене й Аннабет за тридцять хвилин.

Сілена Боргард насупилася.

– Але…

– Чудова думка, – обірвала її Аннабет. – Коннор і Тревіс, ви – старші.

Стоуллам це начебто сподобалося – як же, їм дали важливе доручення в присутності батька. Зазвичай їх не призначали старшими, хіба що відправляючи в рейди за туалетним папером.

– Буде зроблено, – сказав Тревіс.

Вони виштовхали решту з тронного залу, залишивши мене й Аннабет з Гермесом.

– Мій пане, – почала Аннабет, – Кронос збирається атакувати Нью-Йорк. Ти, ймовірно, про це здогадуєшся. Моя мати, мабуть, це передбачила.

– Твоя мати, – проворчав Гермес.

Він почухав собі спину жезлом, і Джордж із Мартою забурмотіли: «Ах, ах, ах, ах».

– Не змушуй мене згадувати про твою матір, дівчино. Це з її милості я опинився тут. Зевс не хотів, щоб хто-небудь із нас залишав передову. Але твоя мати без кінця морочила йому голову: «Це пастка, це відволікаючий маневр». І так сто двадцять п’ять разів без перепочинку. Вона сама хотіла повернутися, але Зевс не дозволив своєму головному стратегу покинути армію, поки ми б’ємося з Тифоном. І тому він, природно, послав мене поговорити з вами.

– Але це пастка, – гнула своє Аннабет. – Невже Зевс настільки сліпий, що не бачить?

У небі прогримів грім.

– Я б на твоєму місці був обережнішим із такими зауваженнями, дівчинко, – попередив її Гермес. – Зевс не сліпий і не глухий. Він не залишив Олімп зовсім уже беззахисним.

– Але тут ці блакитні вогні…

– Так-так, я їх бачив. Напевно якась нова витівка Гекати, цієї нестерпної богині магії. Але як ви, мабуть, помітили, вони не завдають жодної шкоди. На Олімпі сильна система антимагії. І потім Еол, бог вітрів, послав найпотужніших своїх слуг на охорону цитаделі. З повітря до Олімпу не може наблизитися ніхто, крім богів. Вони просто будуть скинуті з неба.

Я підняв руку.

– А як щодо цієї справи… гм, ну, матеріалізації-телепортації, ви це начебто добре вмієте?

– Це теж один зі способів переміщення повітрям, Джексоне. Дуже швидкий спосіб, Джексоне, але боги вітрів швидші. Ні вже, якщо Кроносу потрібен Олімп, то йому з його армією доведеться пройти через усе місто і захопити ліфти. Ти можеш собі уявити таке?

Судячи зі слів Гермеса, це мало б виглядати смішно – зграї монстрів піднімаються на ліфтах по двадцять штук за раз і слухають «Залишитися в живих». І все ж мені його промови не здалися переконливими.

– Може, все ж таки дехто з вас повернеться? – запропонував я.

– Ти не розумієш, Персі Джексоне. – Гермес нетерпляче похитав головою. – Тифон – наш найголовніший ворог.

– Я думав, найголовніший ворог – Кронос.

Очі бога засяяли.

– Ні, Персі. За старих часів Тифон мало не захопив Олімп. Він чоловік Ехідни…

– Бачив її біля Арки, – пробурмотів я. – Не найприємніше знайомство.

– …і батько всіх монстрів. Ми ніколи не забудемо, що він майже знищив нас усіх… що він нас принизив! А в ті дні ми були потужнішими, ніж нині. Тепер ми не можемо чекати допомоги від Посейдона, бо він веде власну війну. Аїд сидить у своєму царстві й вичікує, а Деметра з Персефоною перебувають при ньому й пискнути не можуть. Всі наші сили, що залишилися, мають бути кинуті проти гігантської бурі. Ми не можемо розкидатися силами або чекати, коли Тифон добереться до Нью-Йорка. Ми повинні боротися з ним зараз. І справи у нас йдуть успішно.

– Успішно? – промовив я. – Та він майже знищив Сент-Луїс!

– Так, – погодився Гермес. – Але він знищив тільки половину Кентуккі. Тепер він сповільнюється. Втрачає сили.

Я не став із ним сперечатися, але мені здавалося, що Гермес намагається вмовити сам себе. У кутку сумно замичав Офіотавр.

– Гермесе, послухай, – сказала Аннабет. – Ти казав, що сюди хотіла вирушити моя мати. Вона тобі для нас нічого не передавала?

– Передавала?.. – пробурмотів він. – А мені колись казали: «Погоджуйся – класна посада. Роботенка не бий лежачого. І сила-силенна залицяльників». І ось, будь ласка… нікого не цікавить, що можу сказати я. Весь час ідеться про послання інших.

«Гризуни, – задумливо промовив Джордж. – Я беру участь у цьому заради гризунів».

«Ш-ш-ш-ш, – спробувала урезонити його Марта. – Нас цікавить, що може сказати Гермес, правда, Джордже?»

«Безумовно. Ну, ми тепер уже можемо повернутися на поле битви? Я хочу знову попрацювати в лазерному режимі. Це так кумедно».

– А ну-ка помовчіть, ви обидва, – проворчав Гермес.

Бог подивився на Аннабет, яка виставила посланцеві богів великі благальні сірі очі.

– Так, – зітхнув Гермес, – твоя мати просила попередити тебе, що ви тут самі по собі. Ви повинні утримувати Мангеттен без допомоги богів. Ніби я цього і без неї не знав! Теж мені – богиня мудрості. За що їй тільки гроші платять – розуму не прикладаю.

– Що-небудь ще?

– Вона сказала, що ви маєте задіяти двадцять третій план. Начебто ти знаєш, про що йдеться.

Аннабет зблідла. Вона явно знала, про що йдеться, і їй це не сподобалося.

– Продовжуй.

– І останнє. – Гермес подивився на мене. – Вона просила передати Персі: «Пам’ятай про річки». І ще… гм… щось про те, щоб ти тримався подалі від її дочки.

Я не знаю, хто почервонів сильніше – Аннабет чи я.

– Дякую, Гермесе, – подякувала Аннабет. – А я… я хотіла сказати… мені шкода, що з Лукою все так вийшло.

Вираз обличчя бога посуровів, немов він перетворився на мармур.

– Не потрібно було тобі порушувати цю тему.

– Вибач. – Аннабет занервувала і зробила крок назад.

– Що толку від твоїх вибачень?!

Джордж і Марта обвилися навколо жезла, який почав мерехтіти і перетворився на щось, що підозріло нагадує електрошокер для домашньої худоби.

– Ти повинна була рятувати його, коли в тебе була така можливість, – забурчав Гермес, дивлячись на Аннабет. – Тільки ти й могла це зробити.

Я спробував втрутитися.

– Про що це ви говорите? Аннабет не…

– Не захищай її, Джексоне! – Гермес направив електрошокер на мене. – Вона прекрасно знає, про що я говорю.

– Може, тобі варто звинувачувати себе самого?! – Краще б мені було тримати рот на замку, але єдине, що мені спало на думку, – треба відволікти його від Аннабет. Поки що він не висловлював свого невдоволення мені, тільки Аннабет. – Можливо, все було б інакше, якби ти не кинув Луку і його матір!

Гермес підняв свій електрошокер і почав рости, аж доки нарешті не сягнув у висоту метрів трьох.

Я подумав: «Ну, ось і все». Але коли він збирався завдати удару, Джордж і Марта наблизилися до вуха бога і щось прошепотіли.

Гермес заскреготів зубами. Він опустив електрошокер, і той знову перетворився на жезл.

– Персі Джексон, – проголосив він, – я маю пощадити тебе, бо ти прийняв прокляття Ахілла. Тепер ти в руках мойр. [9] Але не смій більше говорити зі мною в такому тоні. Ти й гадки не маєш, що я приніс у жертву, щоб…

Голос його зупинився, він зменшився до людських розмірів.

– Мій син, найбільша моя гордість… моя бідна Мей…

Голос його звучав так скрушно – я навіть не знав, що йому сказати. Щойно він був готовий нас знищити, а тепер викликав жалість.

– Послухай, пане Гермесе, я приношу свої вибачення, але я маю знати. Що сталося з Мей? Вона говорила щось про долю Луки, і її очі…

Гермес гнівно подивився на мене, і я зупинився на напівфразі. Вираз його обличчя, однак, був не розсердженим – я побачив біль, глибокий, невимовний біль.

– Тепер я вас покину, – суворо прорік він. – Йде війна – і я маю повернутися в стрій.

Його постать оповилася сяйвом. Я відвернувся і змусив Аннабет зробити те саме, бо вона стояла приголомшена, не в силах зрушити з місця.

«Удачі тобі, Персі», – прошипіла змія Марта.

Гермес засвітився як наднова – і за мить зник.

Аннабет сіла біля підніжжя трону своєї матері й заплакала. Я хотів утішити її, от тільки не знав як.

– Аннабет, це не твоя провина. Я ніколи не бачив, щоб Гермес поводився так. Я думаю, хоча й не впевнений, що він, напевно, почувається винним через Луку. І шукає, на кого б спихнути провину. Не знаю, чого це він напустився на тебе. Ти нічим не заслужила такого ставлення.

Аннабет витерла сльози. Вона дивилася на вогнище, немов це було її власне похоронне багаття.

Я стояв, ніяково переминаючись з ноги на ногу.

– Адже не заслужила ж?

Вона не відповіла.

До руки в неї був пристебнутий ніж небесної бронзи – той самий, що я бачив у видінні Гестії. Адже я тільки тепер дізнався, що це був подарунок Луки. Я не раз у неї запитував, чому вона вважає за краще битися ножем, а не мечем, а вона так толком і не відповіла. Тепер я знав чому.

– Персі, – запитала вона, – що ти мав на увазі, коли говорив про матір Луки? Ти що, бачив її?

Я неохоче кивнув.

– Ми з Ніко заглядали до неї. Вона була… трохи не в собі.

Я описав Мей Кастеллан, розповів про її таємниче перевтілення, про те, що сталося з її очима, коли вони почали світитися і вона заговорила про долю свого сина.

Аннабет насупилася.

– Нісенітниця якась. Але навіщо ви ходили до… – Очі її розширилися. – Гермес сказав, що на тобі прокляття Ахілла. І Гестія про те саме говорила. Невже ти… занурювався в Стікс?

– Не перескакуй з однієї теми на іншу.

– Персі, так чи ні?

– Гм… ну, може бути… трохи.

Я розповів їй історію про Аїда і Ніко, про те, як я бився з армією мерців. Я опустив те місце, в якому вона витягала мене з річки. Мені ця частина так досі і не була зрозуміла, і я ніяковів, думаючи про цей епізод.

Аннабет потрясла головою – все ніяк не могла повірити тому, що почула.

– Ти хоч розумієш, наскільки це було небезпечно?

– У мене не було вибору, – відповів я. – Тільки так у мене є шанси проти Луки.

– Ти, звісно, маєш на увазі… невразливість! Ось чому Лука не помер. Він вирушив до Стікса і… Ах, Лука, Лука. Про що ти думав?

– Ну ось, тепер ти знову почала переживати через Луку, – проворчав я.

– Що? – Вона подивилася на мене так, ніби я щойно звалився з космосу.

– Так, дурниця, – пробурмотів я.

Цікаво, подумав я, що мав на увазі Гермес, коли говорив Аннабет про той шанс врятувати Луку, який вона не використала. Вона явно щось недоговорювала. Але в цей момент я був не налаштований розпитувати її. Найменше мені хотілося слухати про її стосунки з Лукою.

– Річ у тім, що він не помер у Стіксі, – сказав я. – І я теж не помер. Тепер я повинен битися з ним. Ми повинні захистити Олімп.

Аннабет продовжувала вдивлятися в моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, чи змінилося в ньому що-небудь після мого купання в Стіксі.

– Ну, здається, з тобою все гаразд. Моя мати говорила…

– Про двадцять третій план.

Вона порилася в сумочці і витягла звідти ноутбук Дедала. Коли вона завантажила його, на екрані засвітився символ «Дельта». Вона відкрила якісь файли і почала читати.

– Ось він, – сказала вона. – О боги, скільки всього нам потрібно зробити.

– Один із Дедалових винаходів?

– Купа винаходів… і до того ж небезпечних. Якщо моя мати хоче, щоб ми діяли за цим планом, то, ймовірно, вона вважає, що справи йдуть дуже погано. – Аннабет подивилася на мене. – А як щодо її послання тобі: «Пам’ятай про річки»? Це що означає?

Я потряс головою. Я, як водиться, і гадки не мав, у чому сенс божественних послань. Про які річки я мав пам’ятати? Про Стікс? Про Міссісіпі?

У цей момент до тронної зали вбігли брати Стоулл.

– Ви повинні це побачити! – вигукнув Коннор. – Швидше!

Сині вогники зникли з неба, і спочатку я навіть не зрозумів, що мають на увазі Стоулли. Решта мешканців табору зібралися в невеликому парку біля підніжжя гори. Вони скупчилися біля перил, дивлячись на Мангеттен. Біля перил були закріплені такі туристські біноклі – туди можна опустити золоту драхму і подивитися на місто. Жодного вільного бінокля не залишилося – хлопці розхапали всі до єдиного.

Я подивився вниз. З мого місця було видно майже все – Іст-рівер і Гудзон, що огинають Мангеттен, сітка вулиць, вогні хмарочосів, темна стрічка Центрального парку на півночі. Усе здавалося звичайним, але щось було не так. Я це нутром відчув, ще до того як зрозумів, що сталося.

– Я нічого… не чую, – сказала Аннабет.

У цьому-то й річ!

Навіть із такої висоти я мав чути шум: мільйони людей, що поспішають у своїх справах, тисячі автомобілів, що мчать, – гул величезного міста. Живучи в Нью-Йорку, не думаєш про це, але цей гул завжди присутній. Навіть у розпал ночі Нью-Йорк не буває тихим.

Але тепер звідти не долинало жодного звуку!

У мене виникло таке відчуття, ніби оглух мій найкращий друг.

– Що вони зробили? – Голос мій звучав розсерджено й напружено. – Що вони зробили з моїм містом?

Я відштовхнув Майкла Ю від бінокля і приник до окулярів.

На вулицях внизу припинився рух. Пішоходи лежали на тротуарах або, згорнувшись калачиком, біля дверей. Жодних слідів насильства, руйнування – нічого такого. Складалося відчуття, ніби ньюйоркці просто вирішили припинити всі свої заняття і відпочити.

– Вони що, мертві? – здивовано запитала Сілена.

У мене в животі немов утворився шматок льоду. У вухах задзвенів рядок пророцтва: «Світ порине в сон, ніби п’яний». Я згадав історію Гроувера про його зустріч із богом Морфеєм у Центральному парку. «Тобі пощастило, що я бережу енергію для головної події».

– Вони не мертві, – сказав я. – Морфей занурив весь Мангеттен у сон. Вторгнення почалося.

Глава десята. Я купую нових друзів

Одна тільки Місіс О’Лірі почувалася щасливою в сплячому місті.

Ми побачили, як вона вивуджує вміст із кіоску з хот-догами, господар якого згорнувся калачиком і спав поруч, посмоктуючи великий палець.

На нас чекав Арґус, усі його сто очей були широко відкриті. Він не сказав ні слова. Він узагалі завжди мовчить. Я думаю, це тому що в нього і на язиці очне яблуко. Але, судячи з його обличчя, і Аргус перебував у шоці.

Я розповів йому про те, що нам вдалося дізнатися на Олімпі. Що боги не кинуться сюди, нам на виручку. Аргус в огиді закотив очі, набувши вельми екзотичного вигляду, бо все його тіло від цього загорнулося в спіраль.

– Тобі краще повернутися в табір, – сказав я йому. – Охороняй його, скільки вистачить сил.

Він ткнув у мене і запитально підняв брови.

– Я залишаюся.

Арґус кивнув, немов ця відповідь його задовольнила, потім подивився на Аннабет і накреслив пальцем коло в повітрі.

– Так, – погодилася Аннабет. – Я думаю, час настав.

– Для чого? – запитав я.

Арґус витягнув зі свого фургона бронзовий щит і передав його Аннабет. Зовні це був щит звичайного, стандартного виробництва – такі круглі щити ми завжди використовували при захопленні прапора. Але коли Аннабет поклала його на землю, полірована поверхня віддзеркалила не навколишні будівлі й небо, а статую Свободи, якої поруч не було.

– Ух ти! – захопився я. – Відеощит.

– Одна з ідей Дедала, – сказала Аннабет. – Я попросила Бекендорфа – і він зробив його мені деякий час тому… – Вона кинула погляд на Силену. – Загалом, цей щит викривляє сонячне або місячне світло з будь-якої точки світу і створює відображення. Ти в буквальному сенсі можеш побачити будь-яку ціль під сонцем або місяцем, поки на щит падає природне світло. Дивись.

Ми скупчилися навколо Аннабет. Вона зосередилася. Зображення спочатку збільшилося і розвернулося так стрімко, що голова в мене запаморочилася. Ми опинилися в звіринці Центрального парку, потім перемістилися 60-ю Східною вулицею повз Блумінгдейлс, [10] потім звернули на Третю авеню.

– Ні фіга собі! – сповістив Коннор Стоулл. – Дай-но назад. І тепер збільшення.

– Що? – нервово запитала Аннабет. – Ти бачиш сили вторгнення?

– Ні, ось тут – кондитерська Діланс. – Коннор усміхнувся, глянувши на свого брата. – Братику, вона відкрита. І там усі сплять. Тобі спадають на думку ті самі думки, що й мені?

– Коннор! – крикнула Каті Гарднер, насупившись. Вона говорила таким самим тоном, що і її мати Деметра. – Це серйозно. Ти що, збираєшся мародерствувати в кондитерській, коли йде війна?!

– Вибач, – пробурмотів Коннор, але присоромленим він не здавався.

Аннабет провела рукою перед щитом, і на ньому з’явилася інша сцена: ФДР-драйв, [11] вид через річку на Лайтгаус-парк.

– Це дасть нам змогу побачити, що відбувається в місті, – пояснила вона. – Дякую, Арґусе. Сподіваюся, ми ще зустрінемося в таборі… коли-небудь.

Арґус пробурчав щось нерозбірливе, подивився на мене поглядом, у якому явно читалося: «Успіху – він тобі знадобиться», і забрався до фургона. Він і дві гарпії-водійки поїхали, об’їжджаючи застиглі автомобілі, що стояли всюди на дорозі.

Я свиснув Місіс О’Лірі – і та прискакала до мене.

– Привіт, дівчинко! Ти пам’ятаєш Гроувера? Це той сатир, якого ми зустріли в парку.

– Гав!

Я сподівався, що вона мала на увазі: «Звичайно пам’ятаю!», а не «У тебе більше немає хот-догів?»

– Мені потрібно, щоб ти його знайшла, – сказав я. – Переконайся, що він не влігся спати. Нам знадобиться його допомога. Зрозуміла? Знайди Гроувера!

Місіс О’Лірі облизала мене слинявим язиком, а потім понеслася геть.

Поллукс присів поруч зі сплячим поліцейським.

– Не розумію – чому ми теж не заснули? Чому тільки смертні?

– Це занадто великомасштабне чаклунство, – втрутилася Силена Боргард. – Що масштабніша магія, то простіше їй противитися. Якщо ти хочеш приспати мільйони смертних, то тобі потрібно розмазати чари дуже тонким шаром. А ось приспати напівбога набагато важче.

Я втупився на неї.

– Коли це ти стільки встигла дізнатися про магію?

– Не весь же час я проводжу, підбираючи собі гардероб! – Силена зарум’янилася.

– Персі, – почув я голос Аннабет. Вона все ще дивилася на щит. – Поглянь-но сюди.

На бронзовому щиті було зображення протоки Лонг-Айленд у районі аеропорту Ла Ґуардіа. [12] Темною водою до Мангеттена вирушило з десяток швидкохідних катерів, забитих напівкровок у повних грецьких обладунках. На кормі провідного катера тріпотів на вітрі багряний прапор із чорною косою. Я ніколи ще не бачив такого, але збагнути було неважко: бойовий прапор Кроноса.

– Перевір периметр острова, – підказав я. – Швидко!

Аннабет змінила зображення на щиті – тепер він показував частину острова на південь від гавані. Біля Елліс-Айленда розпорював воду стейтен-айлендський пором. Палуба була забита драконицями і цілою зграєю пекельних гончих. Перед поромом пливла зграя морських ссавців. Спочатку я подумав, що це дельфіни, але потім, побачивши їхні собачі фізіономії і мечі, пристебнуті до талій, зрозумів, що це тельхіни.

Картинка на щиті знову змінилася – тепер на ньому було видно берег Джерсі прямо перед в’їздом у тунель Лінкольна. Проїжджою частиною між завмерлими машинами марширувала сотня найрізноманітніших монстрів – велетні з кийками, циклопи, які відкололися від свого роду, кілька вогнедишних драконів, а на довершення колонну замикав танк часів Другої світової війни – «шерман»: в’їжджаючи в тунель, він м’янув машини, що стояли у нього на шляху.

– Що відбувається зі смертними за межами Мангеттена? – запитав я. – Невже приспали весь штат?

Аннабет насупилася.

– Не думаю. Але це дивно. Судячи з цих зображень, Мангеттен цілком занурився в сон. Потім, у радіусі близько п’ятдесяти миль навколо острова час тече дуже-дуже повільно. Що ближче до Мангеттена – то повільніше.

Вона показала мені ще одну сцену – шосе в Нью-Джерсі. Стояв суботній вечір, а тому рух був не таким напруженим, як у будні. Водії начебто не спали, але машини рухалися зі швидкістю близько милі на годину. Над ними повільно пролітали птахи.

– Це Кронос, – сказав я. – Він уповільнює час.

– А йому, напевно, допомагає Геката, – додала Каті Гарднер. – Ви подивіться, як усі машини йдуть від з’їздів на Мангеттен – немов отримують якийсь підсвідомий наказ повертатися.

– Не знаю… – Голос Аннабет звучав розгублено. Вона страшенно не любила всілякі незрозумілі й нелогічні речі. – Ясно тільки, що вони оточили Мангеттен кільцями магії. Зовнішній світ, можливо, навіть не розуміє, що тут коїться щось недобре. Усі смертні, які прямують до Мангеттена, сповільнюються до такої міри, що перестають розуміти, що відбувається.

– Це як мушки в бурштині, – пробурмотів Джейк Мейсон.

– Нам не варто розраховувати на чиюсь допомогу.

Я повернувся до хлопців. Вигляд у них був приголомшений і переляканий, звинувачувати їх у цьому я не міг. Щит показав нам щонайменше три сотні ворогів, які прямували в наш бік. А нас було всього сорок. І ми залишилися на самоті.

– Отже, ми будемо обороняти Мангеттен!

Сілена поправила на собі обладунки.

– Слухай, Персі, – невпевнено протягнула вона, – адже Мангеттен – він такий величезний.

– Ми будемо його обороняти, – повторив я. – У нас немає іншого виходу.

– Він має рацію, – підтримала Аннабет. – Боги вітрів не підпустять сили Кроноса до Олімпу повітрям, тож вороги здійснять атаку з землі. Ми повинні заблокувати всі доступи на острів.

– Але в них же катери, – зауважив Майкл Ю. Мене немов струмом вдарило – я раптом згадав пораду Афіни: «Пам’ятай про річки».

– Про катери подбаю я, – сказав я.

– Яким чином? – насупився Майкл.

– Залиште це мені. Ми повинні охороняти мости й тунелі. Будемо виходити з того, що вони спробують атакувати звідки-небудь із центральної частини міста. Принаймні, такою буде перша спроба. Це найближчий шлях до Емпайр-Стейт-білдінгу. Майкл, бери будиночок Аполлона і йди до мосту Вільямсберг. Каті, ти з будиночком Деметри обороняєш тунель Бруклін-Беттері. Вирости в тунелі колючий чагарник і отруйний плющ. Робіть, що вважаєте за потрібне, тільки затримайте їх там! Коннор, бери половину будиночка Гермеса – будеш прикривати міст Мангеттен. Тревіс, ти з іншою половиною будеш обороняти міст Бруклін. І щоб не заглядати там у кондитерські – ніяких грабежів і мародерства!

– О-о-о-о-о! – в один голос жалібно стогнав будиночок Гермеса.

– Силена, ти береш команду Афродіти і йдеш до тунелю Квінс-Мідтаун.

– О боги, – промовила одна з її сестер, – ми ж будемо проходити П’ятою авеню! Там можна прибарахлитися всякими штучками, а монстри – вони запах «Живанши» просто ненавидять.

– Ніяких затримок! – відрізав я. – Ну а щодопарфумів… якщо ти думаєш, що це допоможе.

Шість дівчат Афродіти, радісно підстрибуючи, почали цілувати мене в щоки.

– Усе! Досить! – Я заплющив очі, намагаючись згадати: чи не забув чого. – Так, тепер тунель Голланд. Джейк, ти ведеш туди будиночок Гефеста. Використовуйте грецький вогонь, розставляйте пастки – все, що є в запасі.

– Із задоволенням, – усміхнувся він. – За нами боржок. За Бекендорфа.

Весь будиночок вибухнув схвальними вигуками.

– Міст на П’ятдесят дев’ятій вулиці, – продовжив я. – Кларисса…

Я запнувся. Клариси з нами не було. Увесь будиночок Ареса, будь вони прокляті, залишився в таборі.

– Туди підемо ми, – втрутилася Аннабет, рятуючи мене від незручної паузи. Вона повернулася до своїх братів і сестер: – Малькольм, бери будиночок Афіни й активуйте двадцять третій план. Як я вам показувала. Обороняйте цю позицію.

– Зрозуміло.

– Я піду з Персі. Потім ми приєднаємося до вас… або попрямуємо туди, де будемо потрібнішими.

Із задніх рядів пролунав чийсь голос:

– Ви тільки там на пару не загуляйте.

Почулися смішки, але я вирішив не звертати на них уваги.

– Ну, все, – підсумував я. – Зв’язок тримаємо по мобільниках.

– Немає в нас мобільників, – заперечила Силена.

Я нахилився, витягнув із сумочки в якоїсь дами, що хропела, її «блекберрі» і кинув Силені.

– Тепер є. Ви всі знаєте номер Аннабет? Якщо ми вам знадобимося, беріть будь-який телефон і телефонуйте. Один дзвінок – і викидайте його. Якщо знадобиться зателефонувати ще раз – беріть інший. Так монстрам буде важче вас засікти.

Усі засміялися – їм ця ідея явно припала до смаку. Тревіс відкашлявся.

– Ну якщо ми знайдемо який-небудь особливо крутий телефон…

– Ні, не смійте собі залишати, – обірвав його я.

– Та облиш ти.

– Стривай-но, Персі, – втрутився Джейк Мейсон, – ти забув про тунель Лінкольна!

Я мало не вилаявся. Він мав рацію. Прямо зараз по ньому марширувала сотня монстрів із танком «шерман» в ар’єргарді, а всі наші сили вже були розподілені.

Раптом з іншого боку вулиці пролунав дівчачий голос:

– Що, якщо ти доручиш це нам?

Ніколи я ще не був таким щасливим! П’яту авеню перетинала група приблизно з тридцяти дівчат. Білі сорочки, сріблясті камуфляжні штани й армійські черевики, у всіх на поясах висіли мечі, на спині сагайдаки, луки напоготові. Біля їхніх ніг миготіли білі вовки, багато хто тримав на руці мисливських соколів.

У дівчини, яка очолювала цю групу, чорне волосся голками стирчало на всі боки. На ній була чорна шкіряна куртка, а на голові, наче діадема принцеси, срібний вінець, який погано пасував до її сережок у формі черепів і футболки «смерть Барбі» – лялечка була зображена зі стрілою, що пронизала голову.

– Талія! – вигукнула Аннабет.

Дочка Зевса усміхнулася.

– Мисливиці Артеміди до бою готові!

Почалися обійми і привітання… у всякому разі, Талія поводилася по-дружньому. Решті мисливиць не подобалося спілкування з мешканцями табору, особливо з хлопчаками, але вони, принаймні, нікого з нас не пристрелили, а вже саме це було теплим прийомом.

– Де ти пропадала цілий рік? – запитав я в Талії. – У тебе, я дивлюся, мисливиць тепер стало вдвічі більше!

Вона розсміялася.

– Ну, це дуже довга історія. Можу посперечатися, мої пригоди були небезпечнішими за твої, Джексоне.

– Нахабна брехня! – обурився я.

– Подивимося, – відповіла Талія. – Коли все це закінчиться, ти, Аннабет і я… зустрічаємося в цьому готелі – як там його? – на П’ятдесят шостій Західній. Чізбургери та картопля фрі.

– «Ле Паркер Мерідьєн» називається. Домовилися. Так, Талія, і ще – дякую…

Вона знизала плечима.

– Ці монстри навіть не зрозуміють, чому вони померли. Мисливиці, вперед!

Вона ляснула по срібному браслету, і щит Егіди збільшився до своїх повних розмірів. Золота голова Медузи в центрі була такою страшною, що всі тут же відвели погляд. Мисливиці рушили вулицею разом із вовками й соколами, і я сповнився впевненості, що за тунель Лінкольна поки що можна не хвилюватися.

– Слава богам! – Аннабет, як завжди, вгадала мої думки. – Але якщо ми не перекриємо доступ на берег тим катерам, то охорона мостів і тунелів стає безглуздою.

– Ти маєш рацію.

Я подивився на хлопців – у них був суворий і рішучий вигляд. Мені не хотілося думати, що я, можливо, востаннє бачу їх усіх разом.

– Ви – найбільші герої цього тисячоліття, – сказав я їм. – Не має значення, скільки монстрів буде вас атакувати. Боріться хоробро – і ми переможемо! – Я підняв Анаклузмос і прокричав: – За Олімп!

– За Олімп! – пролунав у відповідь дружний крик сорока глоток, його відлуння рознеслося безмовним містом.

Мені здалося, що я чую відвагу в цьому крику, але потім він стих – і запанувала тиша, що запанувала над десятьма мільйонами сплячих ньюйоркців.

Ми з Аннабет могли б вибрати собі автомобіль, щоб дістатися місця, але вони стояли щільно – бампер до бампера – і, що дивно, жоден двигун не працював. Здавалося, що у водіїв, перш ніж їх зморив сон, знайшовся час, щоб вимкнути запалювання. А може, Морфей мав здатність присипляти і двигуни? Більшість водіїв, відчувши, що ось-ось вирубаються, вочевидь намагалися припаркуватися біля тротуару, але все ж вулиці були занадто забиті транспортом – не проїхати.

Нарешті ми знайшли сплячого кур’єра, який задрімав біля цегляної стіни на своїй «веспі». Ми стягнули його зі скутера і поклали на тротуар.

– Вибач, братику, – сказав я. – Якщо пощастить, я зможу повернути скутер на місце. Якщо ні, то це не матиме значення, бо від міста залишаться самі руїни.

Я вмостився в сідлі, посадивши позаду Аннабет, вона обхопила мене за талію. Ми петляли Бродвеєм, і наш двигун голосно бурчав у цій феєричній тиші. Єдиними звуками були трелі телефонів, що лунали час від часу, таке враження, немов вони дзвонили один одному, а Нью-Йорк перетворився на гігантський вольєр для електронних пташок.

Просувалися ми повільно. Час від часу нам траплявся пішохід, який заснув просто перед автомобілем. Таких ми відтягували вбік – про всяк випадок. Одного разу нам довелося зупинитися, щоб погасити візок торговця солоними крендельками, що загорівся. Кілька хвилин потому ми кинулися за дитячим візочком, який сам по собі котився вулицею. Виявилося, що дитини в ньому не було – тільки чийсь заснулий пудель. Поди зрозумій, що він там робив. Ми поставили візок біля дверей магазину і рушили далі.

Ми проїжджали Медісон-сквер-парк, коли Аннабет сказала:

– Нумо, пригальмуй.

Я зупинився посеред 23-ї Східної вулиці. Аннабет зістрибнула з сідла і побігла до парку. Коли я наздогнав її, вона розглядала бронзову статую на постаменті з червоного мармуру. Я проходив повз цю статую, напевно, мільйон разів, але так і не спромігся розгледіти її по-справжньому.

На стільці, заклавши ногу на ногу, сидів мужик, одягнений у старомодний костюм на кшталт Авраама Лінкольна – у краватці-метелику і довгополому фраку… ну, всяке таке. Під стільцем лежав стос книжок. В одній руці він тримав гусяче перо, а в іншій – великий металевий аркуш паперу.

– На кой ляд нам… – Я примружився, роздивляючись ім’я на п’єдесталі. – Вільям Стьюард?

– Стьюард, – поправила мене Аннабет. – Він був губернатором Нью-Йорка. Малий напівбог – син Геби, здається. Але це не має значення. Мене цікавить статуя.

Вона піднялася на садову лавку й уважно оглянула основу статуї.

– Тільки не кажи мені, що він автоматон, – сказав я.

Аннабет усміхнулася.

– Як з’ясовується, більшість статуй у місті – автоматони. Дедал посадив їх сюди на той випадок, якщо йому знадобиться армія.

– Щоб атакувати Олімп чи захищати його?

– Яка різниця! – Аннабет знизала плечима. – Це був двадцять третій план. Достатньо активувати одну статую, а та вже почне активувати решту своїх побратимів по всьому місту, доки не збере армію. Але звісно, це небезпечно. Ти ж знаєш, наскільки непередбачувані автоматони.

– Угу, – кивнув я. У нас був невдалий досвід спілкування з автоматонами. – Ти що, серйозно думаєш активувати його?

– У мене є записки Дедала. Я думаю, у мене вийде… Ага, ось вона.

Вона натиснула на носок С’юардового черевика, і статуя встала, тримаючи напоготові перо й аркуш паперу.

– І що він робитиме? – пробурмотів я. – Стенографувати?

– Тихо! – шикнула Аннабет. – Привіт, Вільяме.

– Білл, – підказав я.

– Білл… та замовкни ти! – повернулася до мене Аннабет.

Статуя нахилила голову і втупилася на нас порожніми металевими очима.

Аннабет відкашлялася.

– Здрастуйте, губернатор Сьюард. Послідовність команд: Дедал Двадцять три. Захист Мангеттена. Почати активацію!

Сьюард зістрибнув зі свого п’єдесталу. Він так вдарився об землю, що під його черевиками тріснув асфальт. Важкими кроками він попрямував на схід.

– Імовірно, він збирається розбудити Конфуція, – припустила Аннабет.

– Що? – перепитав я.

– Іншу статую на Дівіжн-стріт. Вони, напевно, стануть будити один одного, поки не будуть активовані всі.

– А потім?

– Сподіваюся, вони захистять Мангеттен.

– А вони знають, хто ворог?

– Хочеться вірити…

– Ти мене втішила…

Я уявив собі всі бронзові статуї в будинках, парках, на площах Нью-Йорка. Їх, напевно, сотні, а може, тисячі.

Потім у вечірньому небі десь над Іст-Рівер спалахнула зелена куля – грецький вогонь.

– Треба поспішати! – вигукнув я, і ми побігли до «Веспе».

Ми пригальмували біля Баттері-парк у нижньому закінченні Мангеттена, де, вливаючись у затоку, зустрічаються Гудзон і Іст-рівер.

– Чекай мене тут, – сказав я Аннабет.

– Персі, ти не повинен іти один.

– Якщо ти можеш дихати під водою – приєднуйся…

– Ти іноді просто нестерпний, – зітхнула вона.

– Іноді – це в тих випадках, коли я маю рацію? Можеш мені повірити – все буде гаразд. Тепер на мені прокляття Ахілла. Я весь невразливий і всяке таке.

Аннабет це зовсім не здалося переконливим.

– Будь обережнішою. Я не хочу, щоб з тобою щось трапилося. Ну, тобто… ти нам ще знадобишся, коли почнеться битва.

Я усміхнувся.

– Повернуся – і оком моргнути не встигнеш.

Я спустився до затоки й увійшов у воду.

Порада всім, хто не має стосунку до морських богів: не купайтеся в нью-йоркській гавані. Може, вода там і не така брудна, як за часів юності моєї матері, але й зараз ще, занурся – і в тебе може прорізатися третє око або, коли виростеш, народжуватимуться діти-мутанти.

Я пірнув у морок і швидко опинився на дні. Спробував знайти точку, де течії двох річок здавалися рівними за силою – де вони зустрічалися, утворюючи затоку. Я вирішив, що це найкраще місце, щоб привернути їхню увагу.

– Егей! – закричав я своїм найкращим підводним голосом. Цей звук гучно рознісся в темряві. – Ходять чутки, хлопці, ніби ви стали такими брудними, що вам соромно показувати свої фізіономії. Це правда?

Холодна течія мчала через затоку, розмітаючи потоки сміття та мулу.

– Я чув, що Іст-Рівер токсичніший, – продовжував я, – але від Гудзона смердить гірше. Чи навпаки?

Вода замерехтіла. Тепер за мною спостерігало щось потужне і розсерджене. Я відчував його присутність… або дві присутності. Я боявся, що неправильно розрахував силу образ. Що, як вони просто розірвуть мене на частини, навіть не показавшись? Але це все ж таки були нью-йоркські річкові боги, і я вирішив, що вони, підкоряючись інстинкту, захочуть подивитися на мене.

І точно – переді мною виникли дві гігантські фігури. Спочатку це були просто темно-коричневі вихори мулу, щільніші, ніж вода навколо них. Потім у них проявилися руки, ноги і незадоволені обличчя.

Істота зліва неприємно нагадувала тельхіна: вовча фізіономія, тіло, що віддалено скидалося на моржеве, – обтічне, чорне з ногами й руками у вигляді ласт. Очі випромінювали зелене світло.

Тип праворуч мав вигляд більш гуманоїдний. На ньому було вдягнене якесь ганчір’я і морські водорості з кольчугою, зробленою з кришечок від пивних пляшок і старих пластикових упаковок. Обличчя затягнуте ряскою, борода виросла до немислимих розмірів, глибоко посаджені сині очі горіли гнівом.

Морж, який, судячи з усього, був богом Іст-Рівер, сказав:

– Тобі що, хлопче, життя набридло? Або ти просто дуже дурний?

– Ну, по дурнях ти в нас головний спец, Іст. – Бородатий дух Гудзона усміхнувся.

– Замовкни, Гудзоне, – проричав Іст. – Залишайся по свій бік острова і не сунь носа в чужі справи!

– А то що? Кинеш у мене ще одну баржу зі сміттям?

Вони попливли назустріч один одному, готові зійтися в сутичці.

– Гей, зачекайте! – закричав я. – Тут у нас проблема серйозніша.

– Цей хлопець має рацію, – пробурчав Іст. – Давай-но прикінчимо його, а потім з’ясовуватимемо стосунки.

– Гарна думка, – погодився Гудзон.

Я й пискнути не встиг, як із дна піднялися дві гори сміття і з обох боків полетіли просто на мене – бите скло, каміння, консервні банки, покришки.

Але я цього й чекав. Вода переді мною згустилася в щит. Сміття відскакувало від нього, не завдаючи мені шкоди. До мене дістався тільки один осколок скла – він ударив мене в груди і, напевно, вбив би, проте зараз просто відскочив від шкіри.

Два річкових бога здивовано втупилися на мене.

– Син Посейдона? – запитав Іст.

Я кивнув.

– Занурювався в Стікс?

– Точно.

Обидва видали звуки, які я не міг витлумачити інакше як огиду.

– Ну й діла, – протягнув Іст. – Як же ми тепер його вб’ємо?

– Може, струмом? – задумливо сказав Гудзон. – Якщо я знайду де-небудь дроти високої напруги…

– Послухайте мене! – закричав я. – Армія Кроноса вторгається на Мангеттен!

– Ти що думаєш – ми цього не знаємо? – запитав Іст. – Я в цей самий момент відчуваю його катери. Вони майже дісталися берега.

– Ну так, – погодився Гудзон. – Я тут теж перехопив кілька брудних монстрів, які перетинали мої води.

– Так зупиніть їх, – попросив я. – Утопіть. Пустіть їхні катери на дно.

– З якого дива? – пробурчав Гудзон. – Ну захоплять вони Олімп? Нам-то що?

– А те, що я вам можу заплатити!

Я витягнув піщаний долар, подарований мені батьком на день народження.

Очі річкового бога розширилися.

– Він мій! – гаркнув Іст. – Дай його мені, хлопче, і я тобі обіцяю, що жоден із кроносівських покидьків не перетне Іст-рівер.

– Забудь про це, – заперечив Гудзон. – Або ти віддаси цього їжака мені, або всі їхні катери перетнуть Гудзон.

– Давайте підемо на компроміс.

Я розламав піщаний долар навпіл. З місця розлому хлинув струмочок чистої свіжої води, немов розчиняючи весь бруд затоки.

– Кожен із вас отримає половинку, – сказав я. – А ви за це не пустіть сили Кроноса на Мангеттен.

– О друже, – застогнав Гудзон, простягаючи руку за морським їжаком. – Я так давно не був чистим.

– Міць Посейдона, – пробурмотів Іст-Рівер. – Він, звісно, клоун, але він знає, як боротися із забрудненням.

Вони подивилися один на одного, а потім сказали в унісон:

– Домовилися!

Я простягнув кожному по половинці морського їжака, вони стрімко вихопили їх у мене.

– Тільки не забудьте про вторгнення, – нагадав я.

Іст зробив рух рукою.

– Вони вже на дні.

Гудзон клацнув пальцями.

– Зграя пекельних гончих уже під водою.

– Дякую. Бажаю вам чистоти і свіжості.

Я почав підніматися на поверхню, коли Іст гукнув мене:

– Гей, хлопче, якщо в тебе з’явиться ще піщаний долар – повертайся. Якщо, звісно, залишишся живим.

– Прокляття Ахілла, – фиркнув Гудзон. – Вони завжди думають, що це їх урятує.

– Якби він тільки знав, – погодився Іст.

Вони, розсміявшись, розчинилися у воді.

Коли я виплив на берег, Аннабет розмовляла телефоном, але варто було їй побачити мене, як вона від’єдналася. Вигляд у неї був абсолютно приголомшений.

– Вийшло, – відрапортував я. – Річками вони не пройдуть.

– Чудово, – сказала вона. – Але в нас є інші проблеми. Щойно телефонував Майкл Ю. Мостом Вільямсберг рухається ще одна армія. Будиночок Аполлона просить допомоги. І знаєш, хто веде цих монстрів? Персі, це Мінотавр.

Глава одинадцята. Ми ламаємо міст

На щастя, Пірат був напоготові. Я засвистів якомога голосніше, немов таксі викликав, і за кілька хвилин із небес колами спустилися дві тіні. Спочатку вони начебто були схожі на шулік, але коли наблизилися, я розрізнив довгі ноги пегасів.

«Іа-а-а, босе! – Пірат приземлився, перебираючи копитами, а слідом за ним сів його друг Поркі. – Ну я тобі скажу, ці боги вітрів ледь не закинули нас до Пенсільванії. Вщухли, тільки коли ми сказали, що ми з тобою!»

– Дякую, що прискакали, – сказав я йому. – Слухай, а чому пегаси навіть у польоті галопують?

Пірат заіржав.

«А чому люди розмахують руками на ходу? Я цього не знаю, босе. Просто так виходить. То ми куди?»

– Нам потрібно на міст Вільямсберг.

Пірат опустив шию.

«Ти маєш рацію, босе, чорт забирай. Ми пролетіли над ним дорогою сюди, і справи там йдуть не дуже. Стрибай!»

Поки ми летіли до мосту, у шлунку в мене поступово утворився крижаний клубок. Мінотавр був одним із перших переможених мною чудовиськ. Чотири роки тому він майже вбив мою матір на Пагорбі напівкровок. Мене ця сцена досі переслідує в нічних кошмарах.

Я сподівався, що він хоч кілька століть пробуде мертвим, однак слід було знати: удача – штука непостійна.

Ми побачили, що триває битва, ще до того як зуміли розгледіти окремі постаті. Час уже перевалив за північ, але на мосту було світло як удень. Палали машини. Вогняні дуги пронизували повітря в обох напрямках – супротивники стріляли один в одного палаючими стрілами або метали вогняні списи.

Коли ми зайшли на бриючому, я побачив, що будиночок Аполлона відступає. Хлопці, ховаючись за автомобілями, стріляли в армію, що наступала, розкидали розривні стріли і встановлювали дротяні загородження, де тільки можна було, зводили вогняні барикади, виволакували з автомобілів сплячих водіїв, щоб ті ненароком не постраждали. Але ворог продовжував їх тіснити. Попереду рухалася ціла фаланга дракониць, вони зімкнули щити, а поверх них виставили списи. Час від часу стріла потрапляла в чийсь зміїний тулуб, або шию, або зазори в обладунках, і тоді невдачлива жінка-змія розсипалася на порох, але більшість стріл Аполлона відскакували від щитів, не завдаючи драконицям жодної шкоди. За ними йшла ще сотня монстрів.

Зрідка вперед вистрибували пекельні гончаки. Більшість із них тут же гинули під градом стріл, але одній вдалося схопити когось із наших і потягти з собою. Я не бачив, що з ним сталося потім, – і думати про це не хотів.

– Дивись! – крикнула Аннабет зі спини свого пегаса.

Які могли бути сумніви – в середині легіону, що наступав, простував сам Яловича Башка.

Коли я востаннє бачив Мінотавра, на ньому були тільки трусики в обтяжку. Не знаю чому. Може, він спав у себе в ліжку, перед тим як кинутися в погоню за мною. Цього разу він підготувався до бою.

Від пояса донизу він вбрався у звичайне грецьке бойове спорядження – шкіряна спідниця на кшталт шотландського кілта, бронзові лати на ногах із застібками і щільно зашнуровані шкіряні сандалі. Верхня половина Мінотавра була абсолютно бичача – волосся, шкура і м’язи аж до голови, такої величезної, що навіть здавалося дивним, чому він не втрачає рівноваги і не падає під однією лише вагою рогів. Схоже, він збільшився в розмірах відтоді, як я бачив його востаннє, – монстр був аж ніяк не меншим за три метри зросту. На спині в нього була пристебнута двостороння сокира, і Мінотавр, мабуть, горів бажанням скористатися цією зброєю. Побачивши, що я кружляю над ним (скоріше, відчувши, бо зір у нього був нікудишній), він заревів і схопив білий лімузин.

– Пірат, пікіруй! – заволав я.

«Що? – здивувався пегас. – Нічого в нього не вийде… о святі кінські сили!»

Ми були на висоті метрів тридцять, але лімузин летів прямо в нас, перевертаючись у повітрі, немов двотонний бумеранг. Аннабет і Поркі з шаленою швидкістю метнулися вбік, а Пірат склав крила і пірнув униз. Лімузин пролетів над моєю головою сантиметрів за п’ять. Він зрізав несучий трос мосту і полетів униз – у води Іст-рівер.

Чудовиська засміялися і закричали, а Мінотавр схопив іншу машину.

– Висади нас за нашою передньою лінією оборони, – велів я Пірату. – Залишайся поблизу, але в безпечному місці.

«Навіть не буду сперечатися, босе!»

Пірат приземлився за перевернутим шкільним автобусом, де ховалася пара наших. Ми з Аннабет скотилися з пегасових спин, щойно їхні копита торкнулися асфальту, а Пірат і Поркі тут же злетіли в нічне небо.

До нас підбіг Майкл Ю. Він був найбільш низькорослим бійцем, яких мені доводилося бачити. Рука перев’язана, гостреньке личко забруднене сажею, а в сагайдаку майже не лишилося стріл – але він усміхався так, наче ніколи в житті так славно не розважався.

– Здорово, що ви з нами! – осклабився він. – А де ще підкріплення?

– Інших поки що не буде! – сказав я.

– Тоді нам кінець, – так само життєрадісно оголосив він.

– Твоя летюча колісниця все ще при тобі? – запитала Аннабет.

– Ні-а, – відповів Майкл. – Залишив її в таборі. Я сказав Кларисі – нехай користується. А що? Я вирішив, досить уже сваритися через неї. Але вона сказала, що занадто пізно. Що її честь ображена, що ця крапля переповнила чашу, і таке інше.

– Ну, принаймні, ти спробував.

Майкл знизав плечима.

– Ну я пообзивав її по-всякому, коли вона сказала, що все одно не буде битися. Навряд чи це допомогло… Ну ось, знову ці виродки!

Він витягнув стрілу і пустив її в супротивника. Стріла в польоті видавала моторошне скреготіння. Ударившись об землю, вона вибухнула, видавши звук, схожий на взятий на електрогітарі акорд, посилений через найпотужніші у світі гучномовці. Вибухнула найближча машина. Монстри покидали зброю і затиснули вуха руками. Деякі пустилися навтьоки. Інші розсипалися на порох на місці.

– Усе. Остання стріла залишилася, – зітхнув Майкл.

– Подарунок батька? – поцікавився я. – Бога музики?

– Гучна музика може приносити відчутну шкоду. – Майкл пустотливо усміхнувся. – На жаль, вбиває вона не завжди.

Більшість монстрів, як і слід було очікувати, оговтавшись від переляку, перебудувалися.

– Ми повинні відійти, – повідомив Майкл. – Я відправив Кайлу й Остіна ставити пастки на мосту трохи далі.

– Ні, – заперечив я. – Веди своїх хлопців уперед – на цю позицію. І чекайте мого сигналу. Ми виженемо ворога назад у Бруклін.

Майкл засміявся.

– І як ти збираєшся це зробити?

Я оголив меч.

– Персі, – запропонувала Аннабет. – Давай я з тобою.

– Занадто небезпечно. І потім мені потрібно, щоб ти допомогла Майклу координувати оборону. Я відволічу чудовиськ. А ви збирайтеся тут в кулак. Приберіть сплячих смертних, щоб не заважали. А потім почнете відстрілювати монстрів, поки вони ганятимуться за мною. Якщо кому це під силу, то тобі одній.

– Ну дякую. – Майкл ображено фиркнув.

Я не зводив погляду з Аннабет.

Вона неохоче кивнула.

– Гаразд. Давай.

Відчуваючи, що мужність покидає мене, я поквапився сказати:

– А як щодо поцілунку на удачу? Це ж нібито традиція.

Я думав, вона з’їздить мені по пиці, але Аннабет витягнула свій кинджал і похмуро озирнулася армію, що наступала на нас.

– Повертайся живим, Риб’ячі Мізки. А там подивимося.

Я вирішив, що більшого мені від неї зараз не добитися (добре хоч так), і вийшов з-за шкільного автобуса. І, не ховаючись, рушив мостом – просто на противника.

Варто було Мінотавру побачити мене, як його очі просто-таки загорілися ненавистю. Він заревів – звук цей був схожий на щось середнє між криком, муканням і дуже гучною відрижкою.

– Гей, Яловича Башка! – прокричав я. – Я ж, здається, тебе вбив один раз!

Він встромив кулак у капот «лексуса», і метал зім’явся, як фольга.

Кілька дракониць запустили в мене вогняні дротики. Я клинком відкинув їх убік. Пекельний гончак кинувся на мене, але я ухилився. Я міг би її вбити, але не став цього робити.

«Це ж не Місіс О’Лірі, – нагадав я собі. – Це звичайний неприручений монстр. Він може вбити мене й інших».

Пекельний гончак стрибнув на мене знову, і цього разу я змахнув Анаклузмосом, описуючи вбивчу дугу. Від пекельного гончака залишилися тільки шерсть та пил. На мене кинулися нові монстри – змії, велетні й тельхіни, але Мінотавр заричав на них, і вони відступили.

– Один на один? – вигукнув я. – Як у старі часи?

Ніздрі Мінотавра затремтіли. Ні, йому явно не завадила б пачка паперових серветок у кишені, бо ніс у нього став мокрий, червоний і сопливий. Він відстебнув сокиру і почав нею розмахувати.

На свій суворий манер типу «я тобі зараз випущу кишки!» – це було, напевно, красиво. Кожне із заточених лез сокири мало форму літери Ω, («омега») – останньої літери грецького алфавіту. Може, тому, що його жертви останнім бачили в житті саме цю сокиру. Топорище було заввишки з Мінотавра – бронза в шкіряному обплетенні. Навколо основи з кожного боку бовталося безліч бус. Я раптом зрозумів, що це намисто з Табору напівкровок – намиста, відібрані в напівкровок, переможених Мінотавром.

Це мене так розлютило, що мої очі заблищали, напевно, не слабкіше, ніж у Мінотавра. Я підняв меч. Армія монстрів криками підбадьорювала Мінотавра, але ці звуки вщухли, коли я парирував його перший удар і розрубав його сокиру навпіл – рівно між топорищами.

– Му-у-у? – замичав він.

– Ха! – Я з розвороту завдав йому удару ногою прямо в морду.

Він похитнувся, спробував утримати рівновагу, потім нахилив голову, готуючись до атаки.

Але такої можливості я йому не надав. Мій меч розсік повітря – Мінотавр позбувся спочатку одного рога, потім іншого. Він спробував схопити мене. Я відскочив, встигнувши підібрати половинку його розрубаної сокири. Решта монстрів, налякані й здивовані, мовчки відступили назад, утворивши для нас коло. Мінотавр заревів від злості. Відверто кажучи, він ніколи не був особливо розумним, але тепер від ненависті став ще й необережним. Він кинувся на мене, а я, прорвавшись через низку дракониць, кинувся до краю мосту.

Мінотавр, мабуть, відчув близькість перемоги. Він вирішив, що я намагаюся дати деру. Його «шістки» пожвавилися. Біля краю мосту я розвернувся і заклинив сокиру в огорожі так, щоб її лезо зустріло Мінотавра. Яловича Башка навіть не зменшив швидкості.

Хрускіт.

Мінотавр здивовано подивився на рукоятку сокири, що стирчала з його нагрудника.

– Дякую за гру, – сказав я.

Я підняв його за ноги і жбурнув униз із мосту. Ще не встигнувши досягти води, він розпався, знову перетворившись на порох, його сутність повернулася в Тартар.

Я повернувся до армії чудовиськ. Співвідношення сил приблизно сто дев’яносто дев’ять до одного. Я зробив те, що було природно в моєму становищі, – кинувся в атаку.

Вам, звісно, цікаво, як діяла ця сама невразливість: чи то я чарівним чином парирував усі удари, чи то удари досягали мети, але не завдавали мені шкоди. Якщо відверто, то я не пам’ятаю. Я тільки знав, що не маю права пропустити цих монстрів у моє місто.

Я розрубував обладунки на ворогах, немов паперові. Жінки-змії вибухали. Пекельні гончаки розчинялися в тіні. Я рубав, колов і різав, раз чи два, здається, навіть розсміявся – сміх божевільного, який налякав мене не менше, ніж моїх ворогів. Я відчував, що хлопці з будиночка Аполлона стріляють із луків у мене за спиною, припиняючи всі спроби ворога перегрупуватися. Зрештою монстри повернулися і кинулися навтьоки – з двох сотень у живих залишилося не більше двадцяти.

Я переслідував їх, а на п’яти мені наступали хлопці Аполлона.

– Так! – волав Майкл Ю. – Отримуйте, гади!

Ми вигнали їх на бруклінську частину мосту. Небо на сході прояснилося. Попереду виднілися будки й турнікети для стягнення плати за проїзд мостом.

– Персі! – пролунав крик Аннабет. – Ти їх уже відігнав! Відходимо! Ми занадто розтягнули наші комунікації.

Якась частина мене розуміла, що вона має рацію, але у мене так все чудово виходило… Мені хотілося знищити всіх монстрів до єдиного!

Але тут я побачив натовп біля в’їзду на міст. Монстри, що відступали, бігли прямо до свого підкріплення. Це була невелика група з тридцяти або сорока напівбогів у бойових обладунках на конях-скелетах. В одного в руках багряніло знамено з чорною косою.

Передній вершник направив коня в мій бік. Він зняв шолом – і я впізнав самого Кроноса, з очима як розплавлене золото. Аннабет і хлопці Аполлона зупинилися. Монстри, за якими ми гналися, досягли групи титана і влилися в неї. Кронос дивився в наш бік. Він був від нас на відстані в чверть милі, але я можу заприсягтися, що бачив його усмішку.

– Тепер відходимо, – сказав я.

Армія титана оголила мечі й кинулася в атаку. Копита їхніх коней-скелетів цокали по асфальту. Наші лучники дали залп, і кілька ворогів звалилися з коней, але решта мчали на нас.

– Відходьте! – крикнув я хлопцям. – Я їх затримаю!

Не минуло й кількох секунд, як вони накинулися на мене.

Майкл і його лучники намагалися відступати, але Аннабет залишилася у мене за спиною, борючись своїм ножем і дзеркальним щитом. Ми повільно відходили по мосту.

Кавалерія Кроноса оточила нас, розмахуючи мечами і вигукуючи образи. Сам титан наступав неквапливо, немов йому нікуди було поспішати. Що ж, якщо ти, як Кронос, владика часу, може, тобі й справді нікуди поспішати.

Я намагався не вбивати його поплічників, а тільки ранити. Це, звісно, ускладнювало моє завдання, але ж вони все ж таки не монстри, а напівкровки, які потрапили під владу Кроноса. Я не бачив їхніх облич під бойовими шоломами, але деякі з них колись, ймовірно, були моїми товаришами. Я рубав ноги їхнім коням, від чого ці скакуни-скелети розпадалися на частини. Після того як кілька перших напівкровок впали на землю, решта вирішили битися зі мною спішившись.

Ми з Аннабет стояли спина до спини, відбиваючи атаки з різних боків. Наді мною з’явилася темна тінь, і я наважився поглянути нагору. З небес спускалися Пірат і Поркі, вони гавкали, розкидаючи в бік наших ворогів у шоломах, а потім злітали вгору, немов гігантські голуби-камікадзе.

Ми пробилися майже до середини мосту, коли сталося щось дивне. У мене мороз по шкірі пройшов, а може, це мурашки побігли – не встиг толком зрозуміти. За спиною закричала від болю Аннабет.

– Аннабет!

Я повернувся в той момент, коли вона впала, тримаючись за руку.

Над нею стояв напівбог із закривавленим ножем.

Я миттєво зрозумів, що сталося. Судячи з положення його клинка, він збирався вдарити мене (можливо, зовсім випадково) саме в поперек – у моє єдине вразливе місце.

Аннабет закрила мене собою!

Але чому? Адже вона не знала про моє слабке місце. Ніхто не знав.

Я подивився в очі ворогові-напівбогу, під його бойовим шоломом я побачив пов’язку на оці: Ефан Накамура, син Немезіди! Йому якимось чином вдалося залишитися в живих після вибуху на «Принцесі Андромеді». Я з такою силою заїхав йому в обличчя ефесом меча, що метал шолома прогнувся.

– Геть! – закричав я, описуючи мечем кола, щоб відігнати інших напівкровок. – Нехай хто-небудь тільки посміє зачепити її!

– Так… цікаво…

Наді мною на коні-скелеті височів Кронос, тримаючи в одній руці косу. Примруживши очі, він роздивлявся поле бою, немов відчувши, що я щойно був на волосину від смерті, – так вовк чує страх жертви.

– Відважна сутичка, Персі Джексон, – сказав він. – Але ти повинен здатися – інакше дівчисько помре.

– Персі, не роби цього, – простогнала Аннабет.

Її сорочка просочилася кров’ю. Її треба забрати звідси.

– Пірат! – вигукнув я.

Швидше за блискавку пегас опустився на землю і вхопив зубами ремінці на обладунках Аннабет. Ворог і оком не встиг моргнути, як вони опинилися далеко на березі річки.

Кронос загарчав.

– Дуже скоро я зварю суп із пегаса. А поки… – Він спішився, його коса сяяла в променях зорі, що займалася. – А поки мене влаштує ще один мертвий напівкровка.

Перший його удар – від якого здригнувся весь міст – я відбив Анаклузмосом і зумів не втратити рівноваги. Усмішка зійшла з обличчя Кроноса.

Заволавши, я збив його з ніг – він упав, і коса випала з його рук на дорогу. Я спробував заколоти його, але він відкотився вбік і схопився на ноги. Коса повернулася йому в руки.

– Так… – Він уважно дивився на мене, вигляд у нього був злегка роздратований. – Отже, тобі вистачило сміливості відвідати Стікс. Луку мені довелося довго вмовляти, перш ніж він зробив це. Якби замість нього в мене був ти, якби ти впустив мене в твоє тіло… але це не має значення. Я, як і раніше, сильніший за тебе. Адже я титан.

Він ударив по мосту руків’ям коси, і мене труснула силова хвиля. Машини підскочили. Напівбоги (і посіпаки Луки теж) потрапили у воду. Несучі троси спружинили, і я відлетів назад мостом, у бік Мангеттена.

Я невпевнено піднявся на ноги. Хлопці Аполлона відійшли до самого початку мосту, тільки Майкл Ю залишився, вхопившись за трос за кілька метрів від мене. Остання стріла з його сагайдака була вставлена в лук.

– Майкл, іди геть! – крикнув я.

– Персі! – заорав він у відповідь. – Міст! Він уже ослаблений.

Спочатку я не зрозумів, але, подивившись униз, побачив тріщини в бетоні. Грецький вогонь розтопив цілі шматки дороги. Мосту неабияк дісталося від дій Кроноса і від стріл, що вибухають.

– Доламай його! – заволав Майкл. – Використовуй свою силу!

Думка була відчайдушна (ні, спрацювати ця ідея не могла), але я все ж встромив Анаклузмос у міст. Чарівний клинок по руків’я пішов у бетон. З тріщини хлинула солона вода, немов я потрапив у гейзер. Я витягнув меч, і тріщина розширилася. Міст затремтів і почав руйнуватися. В Іст-Рівер полетіли уламки розміром з будинок. Напівкровки з армії Кроноса закричали й позадкували. Дехто зсунувся вниз. Ще секунда-друга – і в мосту Вільямсберг між мною і Кроносом відкрилася двадцятиметрова прірва.

Вібрації припинилися. Бійці Кроноса обережно підібралися до її краю і подивилися вниз – до води було метрів сорок.

Але я не почувався в безпеці. Несучі троси ще тримали міст. Якщо комусь вистачить сміливості, то можна перебратися і по них. А може, Кронос знає якісь чарівні способи закрити пробоїну.

Владика титанів оцінював ситуацію. Він озирнувся на сонце, що здіймається, потім усміхнувся мені через прірву, що розділяла нас. І в знущальному вітанні підняв свою косу.

– Зустрінемося ввечері, Джексоне!

Титан схопився на коня, розвернувся і в супроводі своїх воїнів поскакав у Бруклін.

Я повернувся, щоб подякувати Майклу, але слова застрягли у мене в горлі. За п’ять метрів від мене лежав лук, а ось його власника ніде не було.

– Ні! – вирвалося в мене.

Я обстежив уламки з мого боку мосту, вдивився у воду внизу. Нічого!

Я закричав від злості й розчарування, і мій крик довгою луною рознісся в ранковій тиші. Я збирався висвистіти Пірата, щоб він допоміг мені в пошуках, але тут задзвонив мобільник матері. На дисплеї висвітилося – дзвінок від «Фінкельштейн енд ассошіейтс». Імовірно, дзвонив хтось із наших із підібраного телефону.

Я натиснув кнопку «відповідь», сподіваючись почути хороші новини. Звісно ж, я помилявся.

– Персі? – Голос Сілени Боргард звучав так, ніби вона плакала. – Готель «Плаза». Приходь якнайшвидше і краще з цілителем із будиночка Аполлона. Аннабет… їй погано.

Глава дванадцята. Рейчел укладає погану угоду

Я взяв Вілла Соласа з будиночка Аполлона, а його рідні дав наказ шукати Майкла. Ми позичили у сплячого байкера «ямаху» і помчали в готель «Плаза» зі швидкістю, від якої у моєї матері напевно стався б серцевий напад. Я ніколи раніше не їздив на мотоциклах, але це виявилося не складніше, ніж скакати на пегасі.

По дорозі нам траплялися порожні п’єдестали, на яких зазвичай стояли статуї. Схоже, двадцять третій план діяв. Поняття не маю, погано це чи добре.

Нам знадобилося всього п’ять хвилин, щоб доїхати до південно-східного кута Центрального парку, де розташовувалася «Плаза» – старомодний готель із білого каменю з загостреним синім дахом.

З тактичного погляду розміщення штабу в «Плазі» було не найкращим вибором. «Плаза» – далеко не найвища будівля в місті, і розташована вона не в центрі. Але готель збудований у дусі старої школи і за минулі роки привернув увагу багатьох знаменитих напівбогів, таких як, скажімо, «Бітлз» або Альфред Гічкок, тож я вирішив, ми там будемо в хорошій компанії.

Я додав газу, і «ямаха» вискочила через бордюр на тротуар і зупинилася біля фонтану перед готелем.

Ми з Віллом зістрибнули з сідла. Статуя на вершині фонтана промовила:

– О, чудово! Я гадаю, що ви хочете, щоб я і за вашим мотоциклом пригледіла?

Ця бронзова статуя в людський зріст стояла в середині гранітної чаші. На ній було тільки бронзове полотнище навколо стегон, а в руках вона тримала кошик із металевими фруктами. Раніше я на неї не звертав особливої уваги. Але ж і вона теж до цього зі мною не розмовляла.

– Ти начебто Деметра? – запитав я.

У мене над головою просвистіло бронзове яблуко.

– Усі думають, що я Деметра, – поскаржилася вона. – Але я Помона – римська богиня фруктових садів, але тобі-то яка різниця? Малі боги нікого не цікавлять. Якби вас цікавили малі боги, ви б не програвали цю війну! Привіт Морфею і Гекаті.

– Приглянь за мотоциклом, – сказав я їй.

Помона вилаялася латиною і, коли ми побігли до дверей готелю, жбурнула ще одне яблуко у Вілла.

Взагалі-то я ніколи раніше не бував у «Плазі». Хол із кришталевими люстрами і сплячими всюди багатіями справляв значне враження, але я не особливо звертав увагу на все це. Дві мисливиці вказали нам напрямок до ліфтів, і ми піднялися до номерів пентхауса.

Верхні поверхи були повністю зайняті напівкровками. Мисливиці та мешканці табору відпочивали на диванах, вмивалися у ванних кімнатах, зривали штори, щоб перебинтувати рани, підкріплювалися закусками і лимонадом з міні-барів. Два вовки пили воду з унітазів. Я з полегшенням побачив, що чимало моїх друзів пережили цю ніч, але вигляд у всіх був досить плачевний.

– Персі! – Мене ляснув по плечу Джейк Мейсон. – Ми отримуємо повідомлення…

– Потім, – перебив я. – Де Аннабет?

– На терасі. Вона жива, ось тільки…

Я відштовхнув його вбік.

В іншій ситуації я б помилувався видом із тераси. Вона виходила прямо на Центральний парк. Ранок був ясний і свіжий – ідеальний для пікніка або прогулянки. Та для чого завгодно, тільки не для битви з монстрами.

Аннабет лежала на кушетці, обличчя в неї зблідло, на обличчі виступили крапельки поту. Вона тремтіла, хоча й була вкрита ковдрами. Силена Боргард витирала їй чоло вологою серветкою.

Ми з Віллом протиснулися через натовп хлопців Афіни. Вілл зняв бинти з рани Аннабет, і я мало не зомлів. Кровотеча припинилася, але рана була глибокою. Шкіра навколо неї набула моторошного зеленуватого відтінку.

– Аннабет… – Горло в мене перехопило.

Вона захистила мене собою. Як я міг це допустити?

– Отруєний клинок, – пробурмотіла вона. – Як нерозумно з мого боку…

Вілл Солас зітхнув із полегшенням.

– Усе не так погано, Аннабет. Запізнися я на кілька хвилин, і було б набагато гірше. Але поки отрута не встигла поширитися далі плеча. Ти полежи спокійно. Хто-небудь, дайте мені нектар!

Я простягнув йому фляжку. Вілл очистив рану напоєм богів, а я тримав Аннабет за руку.

– Ой, – видихнула вона. – Ой-ой!

Вона так стиснула мої пальці, що вони посиніли, але, як і просив Вілл, не ворухнулася.

Силена бурмотіла їй слова розради. Вілл наклав на рану якусь сріблясту мазь і вимовив кілька давньогрецьких слів – гімн Аполлону. Потім він забинтував рану заново і невпевнено піднявся на ноги.

Лікування, мабуть, забрало в нього багато енергії. Він став майже таким же блідим, як Аннабет.

– Усе буде добре. Але нам знадобляться ще ліки, якими користуються смертні. – Вілл узяв фірмовий аркуш поштового паперу, написав на ньому щось і простягнув одному з дітей Афіни. – Тут на П’ятій є аптека. У звичайній ситуації я б ніколи не став красти…

– А я стану, – сказав Тревіс.

Вілл сердито подивився на нього.

– Залиш у касі долари або драхми, що там у тебе є. Ситуація надзвичайна. У мене таке відчуття, що нам знадобиться ще чимало лікувальних засобів.

Ніхто йому не заперечив. Мабуть, не залишилося жодного напівкровки, який не отримав би те чи інше поранення. Крім мене.

– Ходімо звідси, хлопці, – сказав Тревіс Стоулл. – Аннабет потрібно побільше повітря. А ми ще маємо пограбувати… я хотів сказати «відвідати»… аптеку.

Напівкровки поквапилися в пентхаус. Джейк Мейсон, виходячи, поклав руку мені на плече.

– Ми поговоримо пізніше, але ситуація під контролем. Я взяв щит Аннабет і переглядаю всі позиції. Зі сходом сонця ворог відійшов. У нас на всіх тунелях і мостах блокпости.

– Дякую, друже, – сказав я.

Він кивнув.

– Ти не поспішай.

Він вийшов і зачинив за собою двері, залишивши нас утрьох: мене, Сілену й Аннабет.

Силена притиснула холодну серветку до чола Аннабет.

– Це все моя вина.

– Ні, – слабким голосом промовила Аннабет. – Силено, як це може бути твоя вина?

– У таборі я завжди погано встигала, – пробурмотіла вона. – На відміну від тебе чи Персі. Якби я вміла битися краще…

Губи в неї затремтіли. Після смерті Бекендорфа вона танула з кожним днем, і щоразу, дивлячись на неї, я сповнювався ненависті до ворогів. Вона ставала схожою на скло – така ж крихка, ось-ось розіб’ється. Я заприсягся собі, що якщо коли-небудь знайду шпигуна, на чиїй совісті життя її друга, то згодую його Місіс О’Лірі.

– Ти чудово встигала в таборі, – сказав я Сілені. – Ти найкращий наїзник на пегасах, яких я тільки зустрічав. І ти вмієш ладнати з іншими. Повір мені, той, хто зумів подружитися з Кларисою, – просто геній.

Вона втупилася на мене, немов я підказав їй якусь блискучу думку.

– Саме так. Нам потрібен будиночок Ареса. Я можу поговорити з Кларисою. Я знаю… я зможу її переконати допомогти нам.

– Е-е, Силено, навіть якщо тобі вдасться вибратися з Мангеттена, Клариса жахлива впертюха. Якщо вона на когось розсердиться…

– Будь ласка, – наполягала Сілена. – Я можу взяти пегаса. Я знаю, що зможу дістатися до табору. Дай мені спробувати.

Я зловив погляд Аннабет. Вона ледь помітно кивнула.

Мені ця ідея не подобалася. Я думав, що в Силени немає жодного шансу переконати Кларису. З іншого боку, Силена тепер була в таких розпатланих почуттях, що легко могла загинути в битві. Може, якщо відправити її в табір, вона трохи відволічеться і прийде до тями.

– Ну добре, – сказав я. – Якщо це комусь і вдасться, то тільки тобі.

Силена обійняла мене, потім відскочила, покосившись на Аннабет.

– Вибач… Спасибі, Персі! Я тебе не підведу.

Щойно вона вийшла, я став на коліна поруч з Аннабет і помацав її чоло. Воно ще горіло.

– Ти, коли турбуєшся, такий симпатичний, – пробурмотіла вона. – У тебе брови сходяться разом.

– Слухай мене уважно. Ти не помреш, оскільки в мене перед тобою боржок. Чому ти прийняла на себе цей удар ножем?

– Ти зробив би те саме для мене.

Це так. Ми обидва знали це напевно. І все ж у мене було таке відчуття, ніби хтось терзає моє серце холодним металевим клинком.

– Звідки ти дізналася?

– Що дізналася?

Я озирнувся, щоб упевнитися – нас ніхто не чує. Потім я нахилився до її вуха і прошепотів:

– Звідки ти дізналася про мою ахіллесову п’яту? Якби не ти, він би мене вбив.

В очах у неї був якийсь нетутешній вираз. Дихання її пахло виноградом, можливо, від нектару.

– Не знаю, Персі. У мене просто виникло таке відчуття, що тобі загрожує небезпека. А де… де твоя ахіллесова п’ята?

Я нікому не повинен був про це говорити. Але мене ж питала Аннабет! Якщо не довіряти їй, то кому тоді довіряти?

– У попереку.

Вона підняла руку.

– Де? Тут?

Аннабет поклала руку мені на хребет, і мурашки побігли в мене по шкірі. Я посунув її пальці до тієї єдиної точки, що прив’язувала мене до смертного життя. Мені здалося, що по моєму тілу пройшов струм напругою в тисячу вольт.

– Ти мене врятувала, – видавив я. – Дякую.

Вона прибрала руку, але я її не відпустив.

– Значить, у тебе переді мною боржок? – слабким голосом сказала вона. – Які ще новини?

Вона подивилася на сонце, що вставало над містом. У цей час вулицями мали рухатися мільйони машин, але ми не чули жодного автомобільного гудка, а тротуарами не поспішали натовпи людей.

Здалеку до мене долинуло виття автомобільної сирени. Десь над Гарлемом у небо здіймався стовп чорного вогню.

«Скільки ж плит було ввімкнено, коли людей приспали чари Морфея? – думав я. – Скільки людей заснули, готуючи обід?»

Скоро почнуться ще пожежі. Усі ньюйоркці в небезпеці – і всі вони тепер залежать тільки від нас.

– Ти питав, чому Гермес розлютився на мене, – почала Аннабет.

– Слухай, тобі потрібно відпочити…

– Ні, я хочу тобі сказати. Мене це вже давно турбує. – Вона поворухнула плечем і поморщилася. – Торік у мене в Сан-Франциско з’явився Лука.

– Власною персоною?! – У мене було таке відчуття, ніби мені ляснули молотком по лобі. – Прийшов до тебе додому?

– Це сталося до того, як ми побували в Лабіринті. До того… – Голос у Аннабет зірвався, але я зрозумів, що вона хоче сказати: «До того, як він став Кроносом». – Він прийшов із білим прапором. Сказав, що йому потрібно лише п’ять хвилин – поговорити зі мною, і все. Знаєш, він виглядав таким переляканим. Він сказав, що Кронос із його допомогою збирається завоювати світ. Він сказав, що хоче втекти, як у колишні часи. Він хотів, щоб я втекла разом із ним.

– Але ти йому не повірила.

– Звісно ні. Я вирішила, що це такий виверт. До того ж… багато чого змінилося з колишніх часів. Я сказала Луці «ні». Він розлютився. Сказав… він сказав, що ліпше вже мені прикінчити його просто тут, на місці, тому що іншої нагоди у мене не буде.

На лобі в Аннабет знову виступив піт. Ця історія забирала в неї занадто багато енергії.

– Усе добре. Спробуй трохи відпочити.

– Ти не розумієш, Персі. Гермес мав рацію. Може, якби я пішла з ним, то мені вдалося б його відмовити. Або… або… у мене ж був ніж. А в Луки – нічого. Я могла б…

– Убити його? – запитав я. – Знаєш, це було б недобре.

Аннабет заплющила очі.

– Лука сказав, що Кронос хоче його використати «як інструмент для досягнення мети». Це його слова. Кронос збирався використати його і стати ще сильнішим.

– Він так і зробив, – кивнув я. – Він оволодів тілом Луки.

– Але що, якщо тіло Луки – це тільки щось проміжне? Що, якщо Кронос хоче стати ще більш могутнім? Я могла б його зупинити. Ця війна почалася з моєї вини.

Я слухав її розповідь, і мені здалося, що я знову в Стіксі, намагаюся сповільнити розчинення в чорних водах. Я згадав минуле літо, коли дволикий бог Янус попереджав Аннабет, що їй доведеться зробити серйозний вибір і це станеться після того, як вона зустрінеться з Лукою. Дещо говорив їй і Пан: «Ти зіграєш важливу роль, хоча зараз і уявити собі не можеш яку».

Я хотів запитати її про те видіння, що показала мені Гестія, – про її зустріч із Лукою і Талією. Я знав, це якось пов’язано з моїм пророцтвом, але не розумів цього.

Я ще не встиг зібратися з духом, щоб поставити ці запитання, як двері на терасу відчинилися і увійшов Коннор Стоулл.

– Персі. – Він кинув погляд на Аннабет, немов не хотів повідомляти якісь погані звістки в її присутності, але з його вигляду було зрозуміло, що новини він приніс неважливі. – Повернулася місіс О’Лірі з Гроувером. Я думаю, тобі потрібно з ним поговорити.

Гроувер перекушував у вітальні. Він був у бойовому вбранні – кольчуга з кори дерев і гілочок, а з-за пояса в нього стирчали дерев’яний кийок і сопілки.

Будиночок Деметри спорудив справжній шведський стіл у кухні готелю, де було все – від піци до ананасового морозива. Гроувер, на жаль, їв меблі. Він уже згриз набивку з м’якого стільця, а тепер доїдав підлокітник.

– Братику, – попередив я, – ти щось розійшовся. Ми тут тільки тимчасово.

– Ай-ай-ай! – Усе обличчя в нього було в клаптях оббивки. – Вибач, Персі. Адже це меблі в стилі Людовика Шістнадцятого. Смакота. А потім я завжди їм меблі, коли…

– …коли хвилюєшся, – продовжив я. – Так, я знаю. То що в нас?

Він постукав по підлозі копитцями.

– Мені сказали про Аннабет. Як вона?

– Вона одужає. А зараз відпочиває.

– Це добре. – Гроувер глибоко зітхнув. – Я мобілізував більшість духів природи в місті… ну, принаймні, тих, хто побажав мене слухати. – Він потер лоб. – Я й гадки не мав, що жолудями можна бити так боляче. Як би там не було, ми допомагаємо чим можемо.

Сатир розповів мені про сутички, в яких вони брали участь. Вони здебільшого прикривали ті частини міста, де в нас не вистачало напівбогів. Пекельні гончаки за допомогою руху по тінях з’являлися за нашою передовою, а дріади і сатири проганяли їх. У Гарлемі з’явився молодий дракон, і, перш ніж монстра вдалося перемогти, загинуло з десяток лісових німф.

У цей момент увійшла Талія з двома своїми помічницями. Вона похмуро кивнула мені, вийшла на терасу провідати Аннабет, а потім повернулася. Вона дослухала доповідь Гроувера – подробиці ставали дедалі похмурішими і похмурішими.

– Ми втратили двадцять сатирів проти кількох велетнів у Форт-Вашингтоні, – сказав він тремтячим голосом. – Майже половина з них – моя рідня. Зрештою річкові духи втопили велетнів, але…

Талія закинула на плече лук.

– Персі, сили Кроноса концентруються біля всіх мостів і тунелів. І Кронос там – не єдиний титан. Одна з моїх мисливиць засікла отаку велетню в золотистих обладунках – він збирає армію на березі Джерсі. Я не знаю, хто він такий, але він випромінює енергію, як це притаманно тільки богам або титанам.

Я згадав золотистого титана з мого сну – того, що перетворився на язики полум’я на горі Отріс.

– Ясно. А хороші новини в тебе є?

Талія знизала плечима.

– Ми перекрили тунелі метро, що ведуть на Мангеттен. Там діють мої найкращі слідопити. І ще. Схоже, ворог готує атаку до вечора. Я думаю, що Луці… – вона поправилася, – тобто Кроносу, потрібен час, щоб відновитися після вчорашньої сутички. Він усе ще не освоївся у своїй новій формі. Він витрачає занадто багато енергії, сповільнюючи час у місті.

Гроувер кивнув.

– До того ж більшість його воїнів сильніші вночі. Вони повернуться із заходом сонця.

– Так, ясно. – Я постарався зосередитися. – Від богів є якісь новини?

Талія похитала головою.

– Я знаю, що пані Артеміда з’явиться тут, якщо зможе. І Афіна. Але поки що Зевс наказав їм триматися поблизу від нього. Останнє, що я чула: Тифон знищує долину річки Огайо. До полудня він має дістатися до Аппалачів.

– Тож у нас, – сказав я, – до його прибуття в кращому разі два дні.

Джейк Мейсон відкашлявся. Він стояв так тихо, що я майже забув про його присутність.

– Персі, ще дещо, – сказав він. – Судячи з того, що Кронос з’явився на мосту Вільямсберг, він знав, що зустріне тебе там. І він передислокував свої сили до найслабших наших місць. Не встигли ми розвернутися, як він змінив тактику. Він майже не зробив ніяких дій у тунелі Лінкольна, де мисливиці були сильні. Він спрямував свої сили в наші найвразливіші точки, немов знав.

– Ніби отримував інформацію зсередини, – кивнув я. – Від свого шпигуна.

– Якого шпигуна? – запитала Талія.

Я розповів їй про срібний брелок, що показував мені Кронос. Через нього шпигун зв’язувався з титаном.

– Це погано, дуже погано, – насупилася Талія.

– Це може бути хто завгодно, – додав Джейк. – Ми всі були присутні, коли Персі віддавав накази.

– Але що ж нам робити? – запитав Гроувер. – Обшукати всіх напівкровок і знайти цей брелок у формі коси?

Вони всі дивилися на мене в очікуванні рішення. Навіть якщо наше становище здавалося безнадійним, я не міг показати їм, як я близький до паніки.

– Ми продовжимо битися, – сказав я. – Ми не можемо відволікатися на цього шпигуна. Якщо ми будемо підозрювати один одного, то це не піде нам на користь. Ви, хлопці, здорово билися минулої ночі. Я не міг би побажати собі більш відважної армії. Давайте встановимо час чергувань. Відпочивайте, поки є можливість. У нас попереду довга ніч.

Хлопці згідно закивали. Кожен вирушив займатися своєю справою – поспати, або поїсти, або відремонтувати зброю.

– Тобі теж потрібно відпочити, Персі, – запропонувала Талія. – Ми тут почергуємо. Піди приляж. Нам потрібно, щоб до ночі ти був у хорошій формі.

Я не став із нею сперечатися – знайшов найближчу спальню і впав на ліжко з пологом. Я думав, що занадто збуджений і не зможу заснути, але повіки в мене майже відразу ж зімкнулися.

Уві сні я побачив Ніко ді Анджело – він був один у саду Аїда. Він щойно викопав ямку в одній із клумб Персефони, і я подумав, що цариці це ой як не сподобається. Він налив у лунку вина з кубка і почав читати заклинання: «Нехай знову куштують мертві. Нехай вони повстануть і приймуть це підношення. Маріє ді Анджело, покажися!»

Зібрався білий димок, сформувалася людська фігура, але це була не мати Ніко. Це була темноволоса дівчинка зі смаглявою шкірою і в сріблястому одязі мисливиці.

– Б’янка, – сказав Ніко. – Але…

«Не викликай нашу матір, Ніко, – застерегла його дівчинка. – Вона той єдиний дух, який тобі заборонено бачити».

– Чому? – запитав він. – Що приховує наш батько?

«Біль, – відповіла Б’янка. – І ненависть. Прокляття, яке сходить до великого пророцтва».

– Що ти хочеш цим сказати? Я повинен знати.

«Це знання тільки завдасть тобі болю. Пам’ятай, про що я тобі сказала: фатальна біда дітей Аїда – злопам’ятність».

– Я знаю, – відповів Ніко. – Але я вже не той, що раніше. Не потрібно намагатися захистити мене, Б’янко.

«Брате, ти не розумієш…»

Ніко змахнув рукою, розсіюючи туман, і образ Б’янки зник.

– Маріє ді Анджело, – знову сказав він, – відповідай мені.

Тепер з’явився інший образ. Явище це скоріше нагадувало сцену, а не поодинокого привида. У тумані я побачив Ніко і Б’янку маленькими дітьми, вони бавилися в холі шикарного готелю, ганялися один за одним серед мармурових колон.

На дивані неподалік сиділа жінка в чорній сукні, рукавичках і чорному капелюшку з вуаллю – так одягалися кінозірки у фільмах сорокових років. У неї були усмішка Б’янки й очі Ніко.

У кріслі поруч із нею сидів великий випещений джентльмен у костюмі з тканини в тонку смужку. З подивом я раптом зрозумів, що це Аїд. Він нахилявся до жінки, щось говорив їй і відчайдушно при цьому жестикулював.

– Прошу тебе, моя люба, – сказав він. – Ти повинна вирушити в підземне царство. Мені байдуже, що там скаже Персефона. Там ти будеш у безпеці.

– Ні, любов моя. – Вона говорила з італійським акцентом. – Щоб наші діти росли в Царстві мертвих? Я на це ніколи не піду.

– Маріє, послухай мене. Через війну в Європі інші боги ополчилися на мене. Було виголошено пророцтво. Моїм дітям загрожує небезпека. Посейдон і Зевс втягнули мене в їхню угоду. Тепер ніхто з нас більше не зможе мати дітей-напівкровок.

– Але в тебе вже є Ніко і Б’янка. Що вже…

– Ні! Пророцтво говорить про дитину, якій виповнюється шістнадцять. Зевс проголосив, що дітей, які в мене вже є, мають віддати в Табір напівкровок для належної підготовки, але мені відомо, що це означає. У кращому разі вони будуть під наглядом, в ув’язненні, їх налаштують проти батька. Але ще ймовірніше, він не стане ризикувати. Він не дозволить моїм дітям-напівкровкам досягти шістнадцяти років. Він знайде спосіб їх знищити, а я на такий ризик піти не можу!

– Certamente, [13] – сказала Марія. – Ми залишимося разом. Зевс просто un imbecille. [14]

Я не міг не захопитися її мужністю. Аїд тривожно обнишпорив поглядом стелю.

– Маріє, будь ласка, я тобі вже казав: Зевс дав мені термін – минулого тижня я мав віддати дітей у цей табір. Його гнів буде жахливий. А вічно ховати тебе я не можу. Поки ти з дітьми – ти теж наражаєшся на небезпеку.

Марія посміхнулася, і в мене знову мурашки побігли по шкірі від того, як вона схожа на свою дочку.

– Адже ти бог, коханий. Ти нас захистиш. Але я не візьму Ніко і Б’янку в Царство мертвих.

Аїд у розпачі заломив руки.

– Тоді… тоді є ще один варіант. Я знаю одне місце в пустелі, де час не тече. Я міг би відправити дітей туди на деякий час. Заради їхньої безпеки. А ми могли б залишитися разом. Я побудую тобі золотий палац біля Стікса.

Марія ді Анджело тихенько розсміялася.

– Ти добра людина, мій коханий. Щедра. Якби інші боги знали тебе так, як я, то вони й ставилися б до тебе по-іншому, без страху. Але Ніко і Б’янці потрібна мати. І потім, вони ж тільки діти. Боги не заподіють їм шкоди.

– Ти не знаєш мою сімейку, – похмуро сказав Аїд. – Будь ласка, Маріє, я не можу тебе втратити.

– Ти мене не втратиш. – Вона доторкнулася кінчиками пальців до його губ. – Почекай, я тільки візьму сумку. Приглянь за дітьми.

Марія поцілувала повелителя мертвих і встала з дивана. Аїд провів її поглядом – вона піднімалася сходами, і кожен її крок немов завдавав йому болю.

За мить він напружився. Діти припинили гратися, немов і вони щось відчули.

– Ні! – сказав Аїд.

Але навіть він, бог, був тут безсилий. У нього лише вистачило часу на те, щоб спорудити стіну чорної енергії навколо дітей, – і тут готель вибухнув.

Сила вибуху була така, що вся сцена розпливлася. Коли чіткість зображення знову повернулася, я побачив Аїда серед руїн – він стояв на колінах, обіймаючи понівечене тіло Марії ді Анджело. Навколо нього все ще вирувало полум’я. З небес на землю неслися блискавки, гримів грім.

Маленькі Ніко і Бьянка, нічого не розуміючи, дивилися на матір. За ними з’явилася фурія Алекто, вона шипіла і плескала шкірястими крилами. Діти, схоже, навіть не помітили її.

– Зевс! – Аїд підніс кулак до неба. – Я тебе знищу за це! Я оживлю її!

– Мій повелитель, це вище твоїх сил, – сказала Алекто. – З усіх безсмертних ти понад усе повинен поважати закони смерті.

Аїд від сказу втратив голову. Я боявся, що він проявиться у своїй істинній формі, через що його діти анігілюються, але в останню мить він усе ж узяв себе в руки.

– Візьми їх, – велів він Алекто, ледь стримуючи ридання. – Зітри в Леті їхні спогади і віднеси в готель «Лотос». Там Зевс нічого з ними не зробить.

– Як накажеш, повелителю. А тіло жінки?

– Візьми і її, – гірко сказав він. – Виконай над нею стародавні ритуали.

Алекто, діти й тіло Марії розчинилися в тіні, і на руїнах залишився один Аїд.

– Я тебе попереджала, – пролунав новий голос.

Аїд повернувся. Біля димлячих решток дивана стояла чорнява, коротко обстрижена дівчинка в квітчастій сукні, вона дивилася на нього сумними очима. Їй було років дванадцять, не більше. Я її не знав, але вона здалася мені до дивного знайомою.

– І ти наважилася прийти сюди? – загарчав Аїд. – Та я тебе в пил зітру!

– Не вийде, – сказала дівчинка. – Мене захищає сила Дельф.

Мурашки побігли в мене по шкірі, коли я зрозумів, що переді мною – дельфійський оракул у ті часи, коли вона була живою і юною. Такою вона була чомусь навіть страшнішою, ніж у вигляді мумії.

– Ти вбила жінку, яку я любив! – заревів Аїд. – Ось що зробило твоє пророцтво!

Він грізно насунувся на дівчинку, але вона навіть не ворухнулася.

– Зевс призначав цей вибух для дітей, – сказала вона. – Тому що ти не підкорився його волі. Я до цього не маю жодного стосунку. І я тебе попереджала, що ти маєш сховати їх якомога швидше.

– Я не міг! Марія мені не дозволяла! І потім, вони невинні.

– І тим не менше вони твої діти, а це робить їх небезпечними. Навіть якщо ти сховаєш їх у готелі «Лотос», то лише відкладеш на потім вирішення проблеми. Ніко і Б’янка зможуть повернутися у світ тільки після того, як їм виповниться шістнадцять років.

– Усе через твоє так зване велике пророцтво. І ти змусила мене дати клятву, що в мене не буде інших дітей. Ти залишила мене ні з чим!

– Я передбачаю майбутнє, – зітхнула дівчинка. – Але не можу його змінювати.

В очах бога загорівся чорний вогонь, і я зрозумів – зараз станеться щось жахливе. Я хотів крикнути дівчинці: «Біжи або сховайся!»

– Тоді, оракул, вислухай слова Аїда, – заревів він. – Можливо, не в моїх силах повернути Марію. Можливо, не в моїх силах убити тебе завчасно. Але твоя душа – вона смертна, і я можу проклясти тебе.

Очі дівчинки розширилися.

– Ти цього не…

– Я клянуся, – промовив Аїд, – поки мої діти залишаються ізгоями, поки на мені лежить прокляття твого великого пророцтва, дельфійський оракул ніколи не отримає нового смертного тіла. Ти ніколи не знайдеш спокою. Ніхто інший не займе твого місця. Твоє тіло зів’яне і помре, але дух оракула залишиться замкненим усередині тебе. Ти будеш вимовляти свої гіркі пророцтва, поки не перетворишся на порох. Оракул помре разом із тобою!

Дівчинка скрикнула, і туманний образ розпався. Ніко впав на коліна в саду Персефони, його обличчя побіліло від жаху. Підносячись над ним у своєму чорному вбранні, стояв справжній Аїд і грізно дивився на сина.

– Ну і що ти тут робиш? – запитав він у Ніко.

Моє сновидіння заповнилося чорним вибухом, і сцена змінилася.

Пляжем білого піску йшла Рейчел Елізабет Дер у купальнику і зав’язаній на поясі футболці. На плечах і обличчі в неї були сонячні опіки.

Вона опустилася на коліна і почала щось виводити пальцем на піску в зоні прибою. Я спробував розібрати літери, але в мене нічого не вийшло. Я вирішив, що справа тут у моїй дислексії, але потім зрозумів, що Рейчел пише давньогрецькою. Це було неймовірно. Ні, такого сну просто бути не могло!

Рейчел написала кілька слів і пробурмотіла:

– Що за чорт?

Я вмію читати грецькою, але встиг розпізнати тільки одне слово, перш ніж хвиля змила написане: Περσεύς, тобто моє ім’я – Персей.

Рейчел різко встала і відійшла від води.

– О боги, – зітхнула вона. – Ось що це означає.

Вона розвернулася і, розпушуючи пісок, побігла назад на свою віллу. Важко дихаючи, вона вибігла на ґанок, і її батько, відірвавши очі від «Волл-стріт джорнал», подивився на неї.

– Тату, – сказала Рейчел. – Ми повинні повернутися.

Губи її батька скривилися, немов він намагався пригадати, як посміхнутися.

– Повернутися? Та ми щойно сюди приїхали.

– У Нью-Йорку біда. Персі загрожує небезпека.

– Він тобі що, дзвонив?

– Ну… не зовсім щоб дзвонив. Але я знаю. Відчуваю.

Містер Дер склав газету.

– Ми з твоєю матір’ю так довго чекали на цю відпустку.

– Ні, нічого ви не чекали. Ви обидва ненавидите море! Просто ви занадто вперті, щоб зізнатися в цьому.

– Послухай мене, Рейчел…

– Я тобі кажу, що в Нью-Йорку відбувається бог знає що! Усе місто… я не знаю, що саме, але на нього напали.

Її батько зітхнув.

– Я думаю, ми б дізналися про це з новин.

– Ні, – гнула своє Рейчел. – Це напад зовсім іншого роду. Тобі хто-небудь дзвонив відтоді, як ми приїхали сюди?

– Ні… – Її батько насупився. – Але зараз вихідні, розпал літа.

– Тобі завжди телефонують, – наполягала Рейчел. – Ну визнай, що це незвично.

– Ми не можемо так от узяти й поїхати, – сказав батько Рейчел після деякої паузи. – Ми витратили купу грошей.

– Послухай, тату! Я дуже потрібна Персі. Я повинна доставити послання. Це питання життя і смерті.

– Яке послання? Про що ти говориш?

– Я тобі не можу сказати.

– Значить, і виїхати ти не можеш.

Рейчел заплющила очі, немов набираючись мужності.

– Тату… відпусти мене, і тоді я укладу з тобою угоду.

Містер Дер подався вперед. В угодах він непогано розбирався.

– Я слухаю.

– Ця жіноча академія в Кларіоні… я… я туди поїду вчитися восени. Я навіть скиглити не буду. Але за це ти маєш негайно відправити мене в Нью-Йорк.

Батько Рейчел довго мовчав, потім дістав мобільник і набрав номер.

– Дуґласе? Приготуйте літак. Ми летимо в Нью-Йорк. Так… негайно.

Рейчел обійняла батька, чим неабияк здивувала його, немов такого не траплялося ніколи раніше.

– Я тебе не обдурю, тату! – вигукнула вона.

Він усміхнувся, але вираз його обличчя залишався холодним. Він дивився на неї так, наче перед ним була не дочка, а молода леді – саме такою він і бажав її бачити, коли вона закінчить академію.

– Добре, Рейчел. Я тобі вірю.

Потім ця сцена затягнулася серпанком. Я пробурмотів уві сні: «Ні, Рейчел, не роби цього!»

Я продовжував крутитися і метатися на ліжку, коли мене розбудила Талія.

– Персі! Прокидайся. Уже вечір. У нас гості.

Я сів, не розуміючи, де я. Ліжко було надто зручним, а я терпіти не міг спати в середині дня.

– Гості? – перепитав я.

Талія похмуро кивнула.

– Титан із білим прапором. Хоче переговорити з тобою. У нього послання від Кроноса.

Глава тринадцята. Титан приносить мені подарунок

Білий прапор розміром із футбольне поле було видно з відстані півмилі. Ніс його десятиметровий велетень із яскраво-синьою шкірою і білястим волоссям.

– Гіпербореєць, – сказала Талія. – Велетень півночі. Те, що вони приєдналися до Кроноса, поганий знак. Зазвичай сіверяни миролюбні.

– Ти з ними стикалася? – запитав я.

– Ммм, у них велика колонія в Альберті. У сніжки з цими хлопцями краще не грати.

Велетень підійшов ближче, і я розгледів три постаті людського розміру, які супроводжували його, – напівкровку в обладунках, демона-емпусу з палаючим волоссям у чорному вбранні та високу людину в смокінгу. Емпуса тримала типа в смокінгу під руку, тож вони виглядали як парочка, що зібралася на якесь бродвейське шоу… от тільки її палаюче волосся й ікла руйнували цю ілюзію.

Уся компанія неквапливо рухалася до дитячого майданчика Гекшера. Тенісні корти були порожні. Єдине, що порушувало тишу, – дзюрчання фонтану на Щурячому Камені. [15]

Я запитально глянув на Гроувера.

– Цей тип у смокінгу – титан?

Гроувер нервово кивнув.

– Він схожий на фокусника. Ненавиджу фокусників. Вони зазвичай тягають із собою кроликів.

– Ти що, боїшся зайчиків?

– Ну… Вони такі хулігани. Завжди крадуть вівсянку в беззахисних сатирів!

Талія закашлялася.

– Що таке? – запитав Гроувер.

– Ми займемося твоєю зайцефобією пізніше, – сказав я. – Вони вже поруч.

Уперед вийшов тип у смокінгу. Здоровий, вищий за середній людський зріст – метри два з невеликим. Чорне волосся було сплетене в косичку на потилиці, очі заховані за темними круглими окулярами. Але найбільше мою увагу привернула шкіра на його обличчі, вся подряпана, немов на нього напала якась маленька тварина – ну, якийсь оскаженілий хом’ячок.

– Персі Джексон, – сказав чорнявий оксамитовим голосом. – Яка честь для мене!

Його подружка емпуса зашипіла на мене. Ймовірно, вона знала, що минулого літа я знищив двох її сестер.

– Моя люба, – звернувся до неї тип у смокінгу. – Чому б тобі не влаштуватися тут зручніше, поки ми поговоримо.

Вона відпустила його руку і попрямувала до садової лавки.

Я подивився на озброєного напівбога за типом у смокінгу. У цьому новому шоломі я його не впізнав, але це був мій старий приятель, який любить завдавати ударів ззаду, – Ефан Накамура. Ніс у нього після нашої сутички на мосту Вільямсберг був схожий на розчавлений помідор. Коли я побачив це, настрій у мене покращився.

– Привіт, Ефане, – сказав я. – Чудовий вигляд маєш.

Ефан смерив мене злісним поглядом.

– Давай до справи. – Тип у смокінгу простягнув руку. – Мене звати Прометей.

Я так здивувався, що забув потиснути простягнуту руку.

– Викрадач вогню? Той самий, якого прикували до скелі, щоб до нього прилітала пташка викльовувати печінку?

Прометей поморщився. Він помацав подряпини в себе на обличчі.

– Будь ласка, не треба про пташок. Ну так, я справді викрав вогонь у богів і дав його твоїм предкам. За це незмінно милосердний Зевс прикував мене до скелі й прирік на вічні муки.

– Але…

– Як я звільнився? Мені допоміг Геракл. Це було тисячі років тому. Тому я маю слабкість до героїв. Деякі з вас бувають досить цивілізованими.

– На відміну від тих, з ким тепер водишся ти, – зауважив я.

Я дивився на Ефана, але Прометей явно вирішив, що я маю на увазі емпусу.

– Ну, демони не такі вже й погані. Їх тільки потрібно ситно годувати. А тепер, Персі Джексоне, давай поговоримо серйозно.

Він показав рукою на столик для пікніків, і ми сіли за нього. Талія і Гроувер встали за моєю спиною.

Синій гігант поставив білий прапор біля дерева і з відсутнім виглядом зайнявся майданчиком. Він наступив на шведську стінку і зламав її, але, судячи з його вигляду, зробив це зовсім не зі злості. Він тільки насупився і сказав: «Ой-ой». Потім він увійшов у фонтан і розколов навпіл бетонну чашу. «Ой-ой». Вода під його ногою замерзла. На поясі в нього висіло кілька плюшевих звіряток – величезних іграшок-призів, які вручають у всіляких конкурсах.

Дивлячись на велетня, я згадав Тайсона, і мені стало сумно при думці про те, що доведеться битися з цією великою дитиною.

Прометей подався вперед і сплів пальці рук. Вигляд у нього був серйозний, доброзичливий і мудрий.

– Персі, твої позиції слабкі. Ти знаєш, що не витримаєш ще однієї атаки.

– Подивимося.

На обличчі Прометея з’явився мученицький вираз, наче його справді турбувало, що трапиться зі мною.

– Персі, я з тих титанів, що не позбавлені здатності мислити. Я знаю, що станеться.

– А ще ти – титан, який дає підступні поради, – вставив Гроувер. – Наголос на слові «підступні».

– Не стану сперечатися, сатире. – Прометей знизав плечима. – Але в останній війні я підтримував богів. Я сказав Кроносу: «У тебе мало сил. Ти програєш». І я мав рацію. Тож, як бачиш, я вмію приєднуватися до переможця. Цього разу я підтримую Кроноса.

– Тому що Зевс прикував тебе до скелі, – висловив припущення я.

– Частково так. Не буду заперечувати, що жадаю помсти. Але це не єдина причина, з якої я підтримую Кроноса. Це наймудріший вибір. Я прийшов до тебе, тому що ти, я гадаю, здатен прислухатися до доводів розуму.

Пальцем, який залишав за собою золотистий слід, що виблискував на бетоні, він намалював на столі карту.

– Це Мангеттен. Наші армії стоять тут, тут, тут і тут. Ми знаємо вашу чисельність. Ми перевершуємо вас за складом у двадцять разів.

– Ваш шпигун добре вас інформує, – висловив я ще одне припущення.

На обличчі Прометея з’явилася усмішка, що вибачається.

– У будь-якому разі, наші сили з кожним днем зростають. Сьогодні ввечері Кронос піде в атаку. Ви будете просто розчавлені. Ви хоробро билися, але у вас немає ні найменшого шансу утримати весь Мангеттен. Вам доведеться відступити до Емпайр-стейт-білдінгу. А там вас буде знищено. Я бачив це. Так воно і буде.

Я згадав картину, яку намалювала Рейчел у моєму сні, – армія біля Емпайр-Стейт-білдінга. Я згадав слова дівчинки-оракула там же, уві сні: «Я передбачаю майбутнє. Але не можу його змінювати». Прометей говорив із такою впевненістю, що не повірити йому було важко.

– Я цього не допущу, – сказав я.

Прометей струсив порошинку з лацкана смокінга.

– Ти зрозумій, Персі. Ти тут ведеш нову Троянську війну. В історії часто зустрічаються аналогії. Схожі події відроджуються, як і чудовиська. Велика облога. Дві армії. Єдина відмінність у тому, що ти тепер сторона, що обороняється. Ти – Троя. А ти ж знаєш, що сталося з троянцями?

– Отже, ви збираєтеся заштовхати дерев’яного коня в ліфт Емпайр-Стейт-білдінга? – запитав я. – Удачі вам!

Прометей усміхнувся.

– Троя була зметена з лиця землі. Ти ж не хочеш, щоб це сталося і тут? Здайся – і Нью-Йорк пощадять. Твоїй армії буде даровано прощення. Нехай Кронос захопить Олімп. Яка тобі різниця? Тифон так чи інакше знищить богів.

– Ну-ну, – сказав я. – Отже, ти пропонуєш мені повірити в те, що Кронос пощадить місто?

– Йому потрібен тільки Олімп, – не зніяковів Прометей. – Боги залишаються могутніми, поки вони займають свій центр влади. Ти бачив, що сталося з Посейдоном, коли був атакований його підводний палац.

Я поморщився, згадавши, який постарілий і старезний вигляд мав мій батько.

– Так, – сумно сказав Прометей. – Я знаю, тобі це далося нелегко. Коли Кронос знищить Олімп, влада богів скінчиться. Вони стануть такими слабкими, що перемогти їх не складе труднощів. Кронос хотів би зробити це, поки Тифон відволікає богів на заході. Так набагато простіше. Менше втрат. Тільки не помиляйся з цього приводу: максимум, що ти можеш зробити, це сповільнити наше просування. Післязавтра Тифон буде в Нью-Йорку, і тоді у вас не залишиться жодного шансу. Але це коштуватиме набагато дорожче і тобі, і місту. У будь-якому разі до влади прийдуть титани.

Талія стукнула кулаком по столу.

– Я служу Артеміді. Мисливиці битимуться до останнього подиху. Персі, ти ж не станеш слухати цю купу лайна.

Я думав, Прометей зараз знищить її, але він тільки посміхнувся.

– Твоя мужність робить тобі честь, Талія Грейс.

Талія напружилася.

– Це прізвище моєї матері. Я ним не користуюся.

– Як тобі буде завгодно, – недбало сказав Прометей, але я бачив, що він сильно зачепив Талію. Я ніколи раніше не чув її прізвища. З нею вона чомусь здавалася майже звичайною. Менше таємничості й могутності.

– У будь-якому разі, – сказав титан, – тобі немає потреби бути моїм ворогом. Я завжди був помічником людства.

– Твої слова смердять, як гній Мінотавра, – презирливо впустила Талія. – Коли людство приносило першу жертву богам, ти обманом вивудив у нього найкращу частину. Ти дав нам вогонь, щоб досадити богам, а не тому, що дбав про людей.

Прометей похитав головою.

– Ти не розумієш. Я допоміг сформувати вашу природу.

У його руках з’явилася податлива грудка глини, і Прометей виліпив із неї чоловічка з руками і ногами. У глиняного чоловічка не було очей, але він на дотик поповз по столу, перебираючись через пальці Прометея.

– Я з найперших кроків людства був його вірним порадником. Я уособлював вашу цікавість, вашу тягу до знань, вашу винахідливість. Допоможи мені врятувати вас, Персі. Зроби це – і я піднесу людству ще один подарунок, це буде таке одкровення, яке просуне вас уперед так само, як просунув колись вогонь. Такий прогрес для вас неможливий, поки вами керують боги. Вони цього ніколи не допустять. А я можу привести вас у новий золотий вік. Альтернатива…

Він склав пальці в кулак і зім’яв глиняного чоловічка на млинець.

Синій велетень загготав: «Ох-ох». На садовій лавці емпуса оголила в усмішці ікла.

– Ти ж знаєш, Персі, що титани та їхні нащадки не такі вже й погані, – продовжував Прометей. – Ти знайомий із Каліпсо.

– Це інша справа. – На моєму обличчі спалахнув рум’янець.

– Чому? Вона багато в чому схожа на мене: не вчинила нічого поганого, але була заслана навічно тільки через те, що вона – дочка Атласа. Ми вам не вороги. Не допусти, щоб сталося найгірше, – благальним голосом сказав він. – Ми пропонуємо вам мир.

Я подивився на Ефана Накамуру.

– Тобі, напевно, це не подобається.

– Я не розумію, про що це ти, – спалахнув Ефан.

– Якщо ми підемо на цю угоду, не бачити тобі твоєї помсти. Ти не зможеш повбивати всіх нас. Але ж ти цього хочеш?

Його єдине око злобно блиснуло.

– Я хочу одного, Джексоне, – поваги. Боги ніколи не віддавали мені належного. Ви хотіли, щоб я жив у вашому безглуздому таборі, стирчав у битком набитому будиночку Гермеса, тому що я не маю значення? Тому що мене ніхто не визнає?

Він говорив так само, як Лука чотири роки тому, коли намагався вбити мене в лісі біля табору. Від цього спогаду моя рука засвербіла в тому місці, куди мене вжалив скорпіон.

– Твоя мати – богиня помсти, – сказав я Ефану. – Ми повинні поважати це?

– Немезида потрібна для справедливості. Коли людям надто щастить, Немезида слугує для них чимось на кшталт холодного душу.

– Так ось чому вона забрала твоє око?

– Це було платою, – проричав він. – Вона присягнулася мені, що за це в один прекрасний день я опинюся на вершині влади. Я відновлю повагу до малих богів! Око – мала плата за це.

– У тебе прекрасна матуся.

– Принаймні, вона тримає слово. На відміну від олімпійців. Вона завжди платить за рахунком – добром чи злом.

– Ну так, – усміхнувся я. – Я, значить, врятував твоє життя, а ти мені відплатив, допоміг піднятися Кроносу. Це благородно.

Ефан вхопився за рукоять меча, але Прометей зупинив його.

– Ну-ну, – нагадав титан. – Ми ж тут із дипломатичною місією.

Прометей подивився на мене – схоже, він намагався зрозуміти причини моєї злості, потім кивнув, немов прочитав мою думку.

– Тебе турбує те, що трапилося з Лукою, – вирішив він. – Гестія показала тобі не всю історію. Можливо, якби ти зрозумів…

Титан простягнув руку.

Талія скрикнула, попереджаючи мене про небезпеку, але перш ніж я встиг поворухнутися, вказівний палець Прометея торкнувся мого чола.

Раптово я знову опинився у вітальні Мей Кастеллан. На камінній полиці мерехтіли свічки, відбиваючись у дзеркалах, що висіли на стінах. Через кухонні двері я бачив Талію – вона сиділа за столом, а місіс Кастеллан забинтовувала її поранену ногу. Поруч із нею сиділа семирічна Аннабет – гралася з брязкальцем у вигляді Медузи.

Окремо у вітальні стояли Лука і Гермес.

Обличчя бога в мерехтінні язичків полум’я здавалося прозорим, наче він не був упевнений, яку форму йому прийняти. Одягнений він був у спортивний костюм кольору морської хвилі та кросівки «Рібок» із крильцями.

– Навіщо ти з’явився тепер? – запитав Лука. Плечі його були напружені, немов він збирався битися. – Усі ці роки я кликав тебе, благав з’явитися, а ти – нічого! Ти залишив мене з нею. – Він вказав на кухню, немов не міг змусити себе подивитися на матір, а вже тим більше – вимовити її ім’я.

– Лука, не смій її ображати, – застеріг його Гермес. – Твоя мати старалася як могла. А що до мене, то я не міг втручатися в твоє життя. Діти богів повинні самі знаходити свій шлях.

– Отже, все це було заради мого ж блага – і те, що я ріс на вулиці, і сам себе захищав, і бився з монстрами.

– Ти – мій син. Я знав, що ти зможеш. Коли я був немовлям, я виліз із колиски і вирушив у…

– Я не бог! Хоча б раз ти міг підказати мені що-небудь. Допомогти мені, коли… – Лука уривчасто зітхнув, понизив голос, щоб ніхто на кухні не зміг почути його, – коли в неї був один із цих нападів, коли вона трусила мене й говорила всілякі моторошні речі про мою долю. Коли я ховався в комірчині, щоб вона не знайшла мене і не дивилася своїми… палаючими очима. Невже тебе анітрохи не хвилювало, що мені було страшно? Ти хоч знав, що я зрештою втік від неї?

На кухні місіс Кастеллан базікала без угаву, готуючи розчинний лимонад для Талії та Аннабет, розповідала їм історії про дитинство Луки. Талія нервово потирала забинтовану ногу. Аннабет зазирнула у вітальню, показала Луці підгоріле печиво і вимовила одними губами: «Ну, можемо ми вже піти?»

– Луко, мене дуже хвилює все, що відбувається з тобою, – повільно промовив Гермес. – Але боги не повинні безпосередньо втручатися у справи смертних. Це один із наших давніх законів. Особливо коли твоя доля… – Голос його завмер. Він уставився на свічки, немов згадуючи щось неприємне.

– То що? – дзвінко запитав Лука. – Як щодо моєї долі?

– Ти не повинен був повертатися, – пробурмотів Гермес. – Це тільки засмучує вас обох. Але тепер я бачу, що ти вже досить дорослий, щоб жити в бігах без допомоги. Я поговорю з Хіроном у Таборі напівкровок – попрошу його, щоб він надіслав за тобою сатира.

– Ми прекрасно обходимося і без твоєї допомоги, – проворчав Лука. – То що ти говорив про мою долю?

Крильця на кросівках Гермеса неспокійно затріпотіли. Він вдивлявся в сина, немов намагався запам’ятати його обличчя, і раптово на мене ніби подуло крижаним вітром. Я зрозумів: Гермесу відомо, що означають бурмотіння Мей Кастеллан. Я не знаю чому, але, дивлячись на його обличчя, я абсолютно повірив у це. Гермес передбачав, що трапиться з Лукою, як він стане на бік зла.

– Мій син, – сказав він, – я – бог мандрівників, бог доріг. Якщо я про щось і можу говорити з упевненістю, то це про те, що ти маєш іти своїм шляхом, хоча в мене від цього серце розривається на частини.

– Ти не любиш мене!

– Присягаюся… я тебе люблю. Вирушай у табір. Я зроблю так, щоб тебе якомога швидше відправили в експедицію. Можливо, ти битимешся з гідрою або викрадеш яблука Гесперид. У тебе буде можливість стати великим героєм, перш ніж…

– Перш ніж що? – Голос Луки тепер тремтів. – Що бачила моя мати? Чому вона стала такою? Що станеться зі мною? Якщо ти мене любиш – скажи.

– Не можу. – Обличчя Гермеса набуло суворого виразу.

– Значить, я тобі байдужий! – вигукнув Лука.

Розмова в кухні різко обірвалася.

– Лука? – покликала Мей Кастеллан. – Це ти? Що з моїм хлопчиком – чи все гаразд?

Лука відвернувся, ховаючи обличчя, але я побачив сльози в його очах.

– У мене все добре. У мене тепер нова сім’я. Мені не потрібні ні ти, ні вона.

– Але я – твій батько, – нагадав Гермес.

– Батько має бути поруч із сином. А я тебе вперше бачу. Талія, Аннабет – ми йдемо! Швидко!

– Мій хлопчику, не йди! – крикнула йому вслід Мей Кастеллан. – Я якраз приготувала тобі ланч!

Лука кинувся геть із дому – Талія й Аннабет припустили за ним. Мей Кастеллан спробувала було наздогнати їх, але Гермес утримав її.

Коли зачинилися сітчасті двері, Мей впала на руки Гермеса. Її почало трясти. Очі Мей розплющилися – вони тепер світилися зеленим світлом, і вона в розпачі вхопила Гермеса за плечі.

– Мій син! – прошелестіла вона хрипким голосом. – Небезпека! Страшна доля!

– Я знаю, кохана, – сумно сказав Гермес. – Повір мені: знаю.

Сцена зблякла. Прометей прибрав руку від мого чола.

– Персі? – запитала Талія. – Що… що з тобою було?

Я раптом зрозумів, що весь мокрий від поту.

Прометей співчутливо кивнув.

– Жахливо. Богам відомо майбутнє, але вони нічого не роблять. Навіть для своїх дітей. Скільки їм знадобилося часу, щоб розповісти тобі про твоє пророцтво, Персі Джексоне? Тобі не здається, що твій батько знає твоє майбутнє?

Я був занадто приголомшений, щоб відповісти йому.

– Пе-е-ерсі, – застережливо проблеяв Гроувер, – він грає твоїми почуттями. Намагається викликати в тебе ненависть до богів.

Гроувер умів читати емоції, а тому, напевно, відчував, що Прометей близький до успіху.

– Невже ти й справді в чомусь звинувачуєш свого друга Луку? – запитав титан. – А як щодо тебе самого, Персі? Ти хочеш бути заручником своєї долі? Кронос готовий запропонувати тобі дещо краще.

Я стиснув кулаки. Які б сильні почуття не викликало в мене те, що показав Прометей, Кроноса я ненавидів ще сильніше.

– Я пропоную тобі угоду. Скажи Кроносу, нехай скасовує штурм, нехай покине тіло Луки Кастеллана і повернеться в Тартар. Тоді, можливо, я не знищу його.

Емпуса заричала, її волосся зметнулося новими язиками полум’я, але Прометей тільки зітхнув.

– Якщо ти передумаєш, – сказав він, – у мене є для тебе подарунок.

На столі з’явилася грецька ваза. Вона була заввишки близько метра і завширшки сантиметрів тридцять, шліфована, з чорно-білими геометричними малюнками. Нагорі – керамічна кришка на шкіряних ремінцях.

Побачивши її, Гроувер застогнав.

– Це не… – у Талії перехопило подих.

– Так-так, – сказав Прометей. – Ви її впізнали.

Дивлячись на вазу, я відчув незрозуміле почуття страху.

– Це належало моїй кузині, – сказав Прометей. – Пандорі.

– Так це і є скринька Пандори?

– Не знаю, звідки взялася історія про скриньку, – похитав головою Прометей. – Ніякого ящика ніколи не було. Був піфос – глечик для зберігання всякої всячини. Я так думаю, що піфос Пандори просто звучить інакше, але не в цьому суть. Так, вона й справді відкрила цей глечик, у якому містилися майже всі ті демони, що тепер переслідують людство, – страх, смерть, голод, недуги.

– Не забудь про мене, – проурчала емпуса.

– Ні в якому разі. Перша емпуса теж перебувала в цьому глечику, і її випустила Пандора. Але ось що мені здається кумедним у цій історії: всі завжди звинувачують Пандору. Вона покарана за свою цікавість. Боги навіюють вам думку: урок полягає в тому, що людство нікуди не повинно сунутися. Не повинно ставити запитань. Має тільки робити, що йому кажуть. Взагалі-то цей глечик придумав Зевс та інші боги. Це була помста мені й усьому моєму сімейству – моєму бідному простодушному братові Епіметею і його дружині Пандорі. Боги знали, що вона відкриє глечик. Вони були готові разом із нами покарати і все людство.

Я згадав сон про Аїда і Марію ді Анджело. Зевс знищив цілий готель, щоб усунути двох маленьких напівбогів. Він рятував свою шкуру, бо боявся пророцтва. Він убив невинну жінку і, напевно, за секунду й думати про це забув. Аїд був нічим не кращий. Помститися Зевсу він не міг – сил не вистачало, а тому він прокляв оракула, прирік маленьку дівчинку на жахливу долю. А Гермес… чому він кинув Луку? Чому він хоча б не попередив його, не спробував його краще виховати, щоб той не переметнувся до сил зла?

Напевно, Прометей справді грав моїми почуттями.

«Але що, якщо він має рацію? – думав я. – Чим насправді боги кращі за титанів?»

Прометей постукав по кришці глечика Пандори.

– Там залишився тільки один дух, коли Пандора відкрила кришку.

– Надія, – згадав я.

Прометей задоволено подивився на мене.

– Чудово, Персі. Елпіс, дух надії, він не залишить людство. Надія не йде, не отримавши дозволу. Звільнити її може тільки людське дитя.

Титан по стільниці підштовхнув глечик у мій бік.

– Я даю тобі цей глечик, щоб він нагадував тобі про сутність богів, – сказав Прометей. – Якщо тобі так подобається, тримай у ньому Елпіс. Але якщо ти вирішиш, що вистачить руйнувань, вистачить непотрібних страждань, тоді відкрий кришку. Випусти Елпіс. Розпрощайся з надією, і тоді я знатиму, що ти здався. Я тобі обіцяю: Кронос буде милосердний. Він пощадить тих, хто залишиться в живих.

Я дивився на глечик із нехорошим почуттям. Я зрозумів, що Пандора, як і я, страждала на синдром дефіциту уваги, супроводжуваного гіперактивністю. Я ніщо не можу залишити в спокої. Не подобалася мені ця спокуса. Що, якщо в цьому і полягає мій вибір? Можливо, пророцтво зводиться до того, що я повинен вирішити, відкрити мені цей глечик чи залишити закритим.

– Не потрібна мені ця посудина, – проворчав я.

– Занадто пізно, – сказав Прометей. – Подарунок вручено. Віддати його назад не можна.

Він встав. Емпуса підійшла до нього і взяла під руку.

– Морріан! – окликнув Прометей синього гіганта. – Ми йдемо. Візьми прапор.

– Ой-ой, – сказав гігант.

– Ми скоро зустрінемося, Персі Джексон, – пообіцяв Прометей. – Так чи інакше, але зустрінемося.

Ефан Накамура смерив мене наостанок повним ненависті поглядом. Після цього парламентарії розвернулися і не поспішаючи рушили стежкою Центрального парку, немов здійснювали звичайну прогулянку у звичайний недільний день.

Глава чотирнадцята. Політ свині

Коли ми повернулися в «Плазу», Талія відвела мене вбік.

– Що тобі показував Прометей? – запитала вона.

Я неохоче розповів їй про моє видіння в будинку Мей Кастеллан. Талія потерла стегно, немов дала знати про себе її стара рана.

– Так, моторошна була нічка, – зізналася вона. – Аннабет тоді була зовсім маленька, і я не думаю, ніби вона толком розуміла, що побачила. Вона просто знала, що Лука засмучений.

Я подивився з вікна готелю на Центральний парк. Невеликі багаття все ще горіли на півночі, але в іншому місто здавалося напрочуд спокійним.

– Ти знаєш, що сталося з місіс Кастеллан? Тобто я хочу запитати…

– Я знаю, що ти хочеш запитати. Я ніколи не бачила, щоб у неї був… ну, цей напад, але Лука розповідав, як у неї палають очі, які дивні речі вона говорить. Він змусив мене пообіцяти, що я нікому не скажу. Чому так сталося – поняття не маю. А Лука якщо й знав, то мені він про це не сказав.

– Гермес знав, що Мей з якоїсь причини змогла зазирнути в майбутнє Луки, і Гермес зрозумів, що станеться – як Лука перетвориться на Кроноса.

– Ти не можеш бути в цьому впевнений. – Талія насупилася. – Розумієш, адже Прометей маніпулював тією сценою, що ти бачив. Він показував тобі, що сталося, в найгіршому світлі. Гермес і справді любив Луку. Я бачила це за виразом його обличчя. І Гермес з’явився там тієї ночі, бо відвідував Мей, піклувався про неї. Він поводився дуже порядно.

– І все ж щось там не так, – заперечив я. – Лука був усього лише маленьким хлопчиком. А Гермес жодного разу йому не допоміг, не зупинив його, коли Лука втік із дому.

Талія закинула лук на плече. Мене знову вразило, наскільки вона здавалася сильнішою тепер, коли перестала дорослішати. Навколо неї ледь не виникало срібне сяйво – благословення Артеміди.

– Персі, – сказала вона, – не варто тобі шкодувати Луку. На нас усіх чекають чималі випробування. Усіх напівбогів. Своїх батьків ми майже не бачимо. Але Лука зробив поганий вибір. Ніхто його не змушував це робити. Взагалі-то… – Вона озирнулася коридором, щоб переконатися, що ніхто нас не підслуховує. – Мене турбує Аннабет. Якщо вона зустрінеться з Лукою в битві, то я не знаю, як вона себе поведе. Вона завжди мала до нього слабкість.

Кров прихлинула до мого обличчя.

– Вона чудово себе поведе!

– Не впевнена. Після тієї ночі, коли ми були в будинку його матері, Лука став відтоді зовсім іншим. Якимось відчайдушним і примхливим, немов йому потрібно було щось довести. Коли Гроувер знайшов нас і спробував привести до табору… розумієш, почасти стільки всіляких неприємностей у нас було через те, що Лука ніяк не хотів бути обережним. Він вплутувався в бійку з кожним монстром, які траплялися нам на шляху. Аннабет вважала, що це цілком нормально. Лука був її героєм. Вона знала одне: батьки довели його до ручки, і щойно що – захищала його. І досі захищає. Я тільки хочу сказати… не попадися в ту саму пастку. Лука тепер перейшов на бік Кроноса. Ми не можемо собі дозволити няньчитися з ним.

Я подивився на вогні пожеж у Гарлемі, запитуючи себе, скільком смертним, які заснули, загрожує тепер небезпека через те, що Лука зробив не той вибір.

– Ти маєш рацію, – сказав я.

Талія поплескала мене по плечу.

– Піду подивлюся, як там мисливиці, а потім посплю трохи до вечора. Тобі теж не завадить відпочити.

– Найменше мені тепер потрібні нові сновидіння.

– Вже я-то це знаю, можеш мені повірити. – Похмурий вираз її обличчя змусив мене замислитися: а які сни бачить вона. Це була загальна проблема для напівкровок, і що більшій небезпеці ми наражалися, то гіршими й частішими були наші сни. – Але хто знає, коли наступного разу тобі випаде нагода відпочити. Ніч буде довга… може, це буде наша остання ніч.

Мені ці слова не сподобалися, але я знав, що Талія має рацію. Я втомлено кивнув і вказав їй на глечик Пандори.

– Зроби мені послугу. Замкни це в сейфі готелю. Гаразд? Щось у мене алергія на піфоси.

– Домовилися, – посміхнулася Талія.

Я знайшов найближче ліжко і одразу ж вирубився. Але сон для мене, звичайно ж, означав нові кошмари.

Я побачив підводний палац мого батька. Ворожа армія підійшла ще ближче, окопалася за кілька сотень метрів від нього. Стіни фортеці були повністю знищені. Храм, який мій батько використовував як штаб, тепер горів, підпалений грецьким вогнем.

Я крупним планом оглянув збройову майстерню, де обідали мій брат та інші циклопи – вони їли грудкувату арахісову олію з величезних мисок (тільки не питайте в мене, який у неї смак під водою, – я цього не знаю). На моїх очах зовнішня стіна майстерні вибухнула. Всередину, похитуючись, увійшов воїн-циклоп і впав на обідній стіл. Тайсон кинувся, щоб допомогти йому, але було вже надто пізно. Циклоп розчинився в морському мулі.

До пролому кинулися велетні армії ворогів, і Тайсон підібрав кийок полеглого воїна. Він прокричав щось своїм товаришам-ковалям, можливо: «Ура Посейдону!», але рот у нього був набитий арахісовим маслом, а тому вийшло щось на кшталт «Ара іса ом». Його побратими підібрали молоти і рубила і з криками «Арахісове масло!» кинулися в бій слідом за Тайсоном.

Потім сцена змінилася. Я побачив ворожий табір і Ефана Накамуру. Від цього видовища тремтіння пробрало мене – і армія була величезна, та й місце мені знайоме.

Ми перебували на задвірках Нью-Джерсі – розбита дорога, якісь будівлі-руїнушки і понівечені дорожні покажчики. Покажчик над складом прочитати було нелегко, бо його зробили червоною фарбою і немов курка лапою, але я знав, що на ньому написано: «Кабачок садових гномів тітоньки Ем».

Я кілька років не згадував про це місце. Воно тепер явно було занедбане, статуї поламані й розписані графіті з балончиків із фарбою. Бетонний сатир (дядечко Гроувера – Фердинанд) втратив руку. Частина даху складу обвалилася. Приклеєна до дверей велика жовта табличка свідчила: «Конфісковано».

Навколо розташувалися сотні наметів, палахкотіли сотні багать. Здебільшого я бачив чудовиськ, але були тут і найманці – люди в бойових шатах і напівбоги в обладунках. Перед кабачком висів пурпурно-чорний стяг, біля якого стояли на варті два величезних синіх гіперборейці.

Біля найближчого багаття сидів навпочіпки Ефан. Поруч два інших напівбоги – вони точили свої мечі. Двері складу відчинилися, і звідти вийшов Прометей.

– Накамура, – покликав він. – Господар хоче поговорити з тобою.

Ефан насторожено встав.

– Щось сталося?

– Краще тобі запитати в нього. – Прометей усміхнувся.

Один із напівбогів, що сиділи поруч, посміхнувся:

– Приємно було з тобою познайомитися.

Ефан нервово поправив пояс, на якому висів меч, і покрокував до дверей складу.

Якщо не брати до уваги пролому в даху, то місце це залишилося таким, яким я його пам’ятав. Статуї людей та інших істот застигли в крику жаху. Біля буфета столики були зсунуті вбік. Між автоматом для продажу напоїв і підігрівачем для крендельків стояв золотий трон. На ньому, недбало розвалюючись, з косою на колінах сидів Кронос у джинсах і футболці, і загалом замислений вираз надавав йому схожості з людиною: справжній Лука, тільки помолодшав – немов із видіння в будинку місіс Кастеллан, коли він благав Гермеса відкрити йому майбутнє. Потім Лука побачив Ефана, і його обличчя скривилося в абсолютно нелюдській усмішці. Золоті очі засяяли.

– Ну, Накамура, то що ти думаєш про цю дипломатичну місію?

– Я вважаю, владика Прометей може розповісти про це краще…

– Але я питаю тебе.

Ефан стрельнув туди-сюди своїм єдиним оком, зміряв поглядом охоронців, що оточували Кроноса, потім усе ж таки сказав:

– Я думаю, що Джексон не здасться. Ніколи.

Кронос кивнув.

– Хочеш сказати мені що-небудь ще?

– Н-ні, сер.

– Ти щось нервуєшся, Ефане.

– Ні, сер. Просто… Я чув, що тут раніше жила…

– Медуза? Так. Миленьке містечко. На жаль, Медуза не встигла відродитися, після того як Джексон її вбив, тож можеш не хвилюватися – ти не потрапиш до її колекції. І потім, у цьому приміщенні є куди більш небезпечні істоти.

Кронос кинув погляд на велетня лестригона, який шумно жував картоплю фрі. Кронос махнув рукою – і велетень завмер. Шматочки картоплі повисли в повітрі між його рукою і ротом.

– Навіщо перетворювати їх на камінь? – запитав Кронос. – Якщо можна просто зупинити час?

Його золоті очі свердлили обличчя Ефана.

– А тепер скажи мені дещо ще. Що сталося вночі на мосту Вільямсберг?

Ефан затремтів. На його лобі виступили крапельки поту.

– Н-не знаю, сер.

– Чудово знаєш. – Кронос піднявся з трону. – Щось сталося в той момент, коли ти атакував Джексона. Щось пішло не так. Ця дівчина, Аннабет, завадила тобі.

– Вона хотіла його врятувати.

– Але ж він невразливий, – тихо сказав Кронос. – Ти сам це бачив.

– Не можу це пояснити. Може, вона забула?

– Вона забула, – протягнув Кронос. – Так, можливо. «Ах, біда, я забула, що мій дружок невразливий, і прийняла удар ножа на себе. Опаньки». Скажи-но мені, Ефане, куди ти цілився, коли хотів завдати удару Джексону?

Ефан насупився. Він стиснув пальці, ніби тримав у них клинок, і зобразив удар.

– Я не впевнений, сер. Усе сталося так швидко. Я не цілився ні в яку точку конкретно.

Пальці Кроноса постукали по лезу коси.

– Зрозуміло, – крижаним тоном сказав він. – Якщо пам’ять повернеться до тебе, я чекаю…

Раптом владика титанів поморщився. Велетень у кутку почав рухатися, картопля впала йому в рот. Коліна Кроноса підігнулися, і він звалився на трон.

– Мій пане! – кинувся вперед Ефан.

– Я…

Його голос звучав слабко, але я почув, що протягом кількох миттєвостей він говорив голосом Луки.

Потім вираз обличчя Кроноса посуровів. Він підняв руку і повільно поворушив пальцями, немов змушуючи їх слухатися.

– Нічого страшного. – Голос його знову був сталевим і холодним. – Хвилинна слабкість.

Ефан облизнув губи.

– Він усе ще продовжує опиратися. Лука…

– Нісенітниця. – Кронос сплюнув. – Якщо ти ще раз повториш цю брехню, я відріжу тобі язик. Душу цього хлопчиська повалено. Просто мені потрібно ще пристосуватися до його оболонки.

– Слухаюся і підкоряюся, мій пане.

– Ти! – Кронос вказав косою на драконицю в зеленому панцирі й із зеленою короною. – Цариця Сесс – так, чи що?

– Слуш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-шаю, мій пане.

– Наш маленький сюрприз уже готовий?

Дракониця оголила ікла.

– Конеш-ш-ш-ш-ш-шно, мій пане. Дуже гарний-хо-ш-ш-ш-ш-ший сюрприз.

– Чудово, – кивнув Кронос. – Скажіть моєму братові Гіперіону, що наші головні сили потрібно передислокувати на південь – до Центрального парку. Напівкровки будуть розсіяні – вони не зможуть організувати опір. Можеш іти, Ефане. Працюй над поліпшенням своєї пам’яті. Ми поговоримо ще, коли захопимо Мангеттен.

Ефан вклонився, і сцена дії мого сну перемістилася востаннє. Я побачив Великий будинок у таборі, але в інші часи. Будинок був пофарбований не синьою, а червоною фарбою. У хлопців на волейбольному майданчику були зачіски, які носили на початку дев’яностих років, такими, напевно, добре відлякувати монстрів.

Біля ґанку стояв Хірон, він розмовляв із Гермесом і жінкою, яка тримала на руках немовля. Волосся Хірона було коротшим і темнішим. Гермес хизувався у своєму звичайному спортивному костюмі та кросівках із крильцями. Жінка була висока на зріст і приваблива. З-під світлого волосся дивилися променисті очі і сяяла чарівна усмішка. Немовля в неї на руках волало і ледь не вилазило зі своєї синьої ковдри, немов Табір напівкровок був для нього найгіршим місцем на світі.

– Велика честь бачити тебе тут, – сказав Хірон жінці, щоправда, голос його звучав досить нервово. – Я вже й не пригадаю, коли комусь зі смертних було дозволено прийти сюди.

– Не треба говорити їй компліменти, – проворчав Гермес. – Мей, ти не можеш це зробити.

Я неабияк здивувався, зрозумівши, що бачу Мей Кастеллан – вона була нітрохи не схожа на ту стареньку, з якою я познайомився нещодавно. Життя немов било з неї ключем – вона належала до того типу людей, які своєю посмішкою можуть сіяти гарний настрій серед оточуючих.

– Та не варто так хвилюватися, – усміхнулася Мей, похитуючи дитину. – Тобі потрібен оракул? Колишня померла скільки вже – двадцять років тому?

– Більше, – похмуро сказав Хірон.

Гермес у роздратуванні підняв руки.

– Я тобі розповів цю історію не для того, щоб ти спробувала себе в цій ролі. Це небезпечно. Хіроне, поясни їй ти.

– Так, небезпечно, – підтвердив Хірон. – Я ось уже багато років нікому не дозволяю пробувати. Ми не знаємо точно, що сталося. Схоже, людству більше не потрібен оракул.

– Ми вже обговорювали це, – сказала Мей. – І я знаю, що можу. Гермесе, це мій шанс зробити щось добре. Адже мені не просто так було дано дар передбачення.

Я хотів закричати, попередити Мей Кастеллан, що вона не повинна це робити. Я знав, що зараз станеться. Нарешті я зрозумів, як вона згубила своє життя. Але я не міг ні поворухнутися, ні розкрити рота.

Гермес здавався більше скривдженим, ніж схвильованим.

– Якщо ти станеш оракулом, то не зможеш вийти заміж, – пояснив він. – І ти більше не зможеш побачити мене.

Мей доторкнулася пальцями до його руки.

– Адже я не можу бути з тобою вічно. Ти скоро підеш від мене. Ти безсмертний. – Гермес спробував було заперечити, але вона поклала руку йому на груди. – Ти знаєш, що це правда. Не намагайся щадити мої почуття. І потім у нас із тобою чудова дитина. Адже я, навіть ставши оракулом, все одно зможу виховувати Луку.

Хірон закашлявся.

– Так, але, відверто кажучи, я не знаю, як це вплине на дух оракула. Жінка, у якої вже є дитина… наскільки мені відомо, такого ще не траплялося. Якщо дух не прийме…

– Він прийме, – гнула своє Мей.

«Ні, – хотів закричати я. – Не прийме».

Мей Кастеллан поцілувала немовля і передала його Гермесу.

– Я швидко.

На прощання вона ще раз посміхнулася їм сповненою впевненості посмішкою і піднялася сходами.

Хірон і Гермес почали мовчки міряти кроками майданчик перед будинком. Немовля продовжувало крутитися у своїй ковдрі.

Раптом вікна будинку залило зелене сяйво. Мешканці табору припинили грати у волейбол і втупилися на горище. Полуничними полями пронісся холодний вітер.

Гермес теж відчув це.

– Ні! – закричав він. – Ні!

Він сунув немовля в руки Хірону і побіг на ґанок. Але перш ніж він встиг відчинити двері, сонячний день розколов моторошний крик Мей Кастеллан.

Я так швидко сів, що стукнувся лобом об чийсь щит.

– Ой!

– Вибач, Персі. – Наді мною стояла Аннабет. – Я якраз збиралася тебе розбудити.

Я потер лоб, намагаючись розібратися в тривожних видіннях. Раптово багато чого мені стало ясно. Мей Кастеллан спробувала стати оракулом. Вона не знала про прокляття Аїда, який заборонив дельфійському духу оселятися в іншому тілі. Не знали про це і Хірон з Гермесом. Вони не розуміли, що, зробивши таку спробу, Мей збожеволіє, що їй будуть дошкуляти напади, під час яких її очі стануть сяяти зеленим світлом, і вона буде бачити уривчасті сцени майбутнього життя її дитини.

– Персі, що сталося? – запитала Аннабет.

– Нічого, – збрехав я. – Чому… чому ти в обладунках? Тобі потрібно лежати.

– Ні, я одужала, – сказала вона, хоча блідість так ще й не зійшла з її обличчя. Права рука в неї ледь рухалася. – Нектар і амброзія поставили мене на ноги.

– Бачу, як ти одужала. Ні, ти поки що не можеш битися.

Аннабет простягнула мені здорову руку і допомогла піднятися. У голові в мене стукало. Небо за вікном було багряно-червоним.

– Тобі знадобляться всі, хто є, – сказала вона. – Я щойно подивилася у свій щит. Ціла армія…

– …рухається на південь до Центрального парку, – сказав я. – Так, я знаю.

Я розповів їй частину мого сну, пропустивши історію про Мей Кастеллан, бо аж надто вона була важкою. Промовчав я і про припущення Ефана, що Лука всередині свого тіла опирається Кроносу. Не хотів подавати Аннабет марні надії.

– Як ти думаєш, Ефан знає про твоє слабке місце? – запитала вона.

– Не знаю. Він нічого не сказав Кроносу, але якщо він зрозуміє…

– Ми не повинні цього допустити.

– Наступного разу я шарахну його по голові ще сильніше, – сказав я. – Що ти думаєш – який сюрприз міг приготувати нам Кронос?

Аннабет похитала головою.

– Нічого такого в щиті я не бачила, але сюрпризи мені не подобаються.

– Згоден.

– То що, ти будеш заперечувати проти моєї участі в сутичці?

– Ні. Ти мене переконала.

Аннабет вичавила із себе смішок, а я був радий почути його. Я схопив меч, і ми пішли збирати нашу армію.

Талія і старости будиночків чекали на нас біля озера. З настанням сутінків у місті замерехтіли вогники. Я думаю, що багато з них були автоматичними таймерами. На берегах озера горіли вуличні ліхтарі, від чого вода і дерева здавалися ще більш примарними.

– Вони наступають, – підтвердила Талія, показуючи на північ срібною стрілою. – Один із моїх розвідників щойно доповів, що вони перетнули Гарлем-рівер. Зупинити їх було неможливо. У них армія… – вона знизала плечима, – просто величезна.

– Ми зупинимо їх біля парку, – сказав я. – Гроувер, ти готовий?

– Повна готовність, – кивнув Гроувер. – Якщо духи природи і можуть їх десь зупинити, то тільки тут.

– Так, зупинимо! – вигукнув інший голос.

Дуже старий, товстий сатир протиснувся крізь натовп, перечепившись об власний спис. На ньому була кольчуга з деревної кори, що закривала тільки половину живота.

– Леней? – здивувався я.

– Не треба робити здивоване обличчя, – пробухтів сатир. – Я – голова ради, і хто, як не ти, просив мене знайти Гроувера. Ось я його і знайшов, але я не дозволю якомусь ізгою вести в бій сатирів без моєї допомоги!

Гроувер за спиною Ленея давився від сміху, але старий сатир посміхався так, немов був героєм дня.

– Можеш не сумніватися – ми покажемо цим титанам!

Я не знав – сердитися мені чи сміятися, але все ж зумів зберегти непроникне обличчя.

– Гм… Так. Що ж, Гроувер, ти будеш не один. Аннабет і будиночок Афіни займуть позицію тут. А я і… Талія?

Вона поплескала мене по плечу.

– Більше можеш нічого не говорити. Мисливиці готові.

Я подивився на інших ватажків.

– Що ж, у всіх інших не менш важлива робота. Ви маєте обороняти інші входи на Мангеттен. Ви знаєте, який хитрий Кронос. Він сподівається відволікти нас своєю великою армією, щоб ударний загін прослизнув десь в іншому місці. Від вас залежить, щоб цього не сталося. Усі будиночки знають свій міст або тунель? Хлопці похмуро кивнули.

– Тоді за справу, – сказав я. – Усім гарного полювання!

Армію ворога ми почули раніше, ніж побачили.

Цей звук був схожий на артилерійську канонаду, супроводжувану ревом натовпу на стадіоні, наче вболівальники «Нової Англії» обстрілювали нас із гранатометів.

У північному краю озера авангард супротивника прорвався крізь ліс – воїн у золотих обладунках вів батальйон велетнів лестригонів з величезними бронзовими сокирами. За ними йшли сотні інших монстрів.

– На позиції! – закричала Аннабет.

Її товариші по будиночку кинулися до неї. Тактична ідея полягала в тому, щоб змусити армію ворога обійти озеро. У такому разі вони могли б дістатися до нас, тільки просуваючись стежками, а це означало – вузькими колонами по обидва боки водойми.

Спочатку здавалося, що цей план працює. Армія ворога, розділившись, кинулася до нас двома колонами вздовж берегів. Коли вони пройшли половину шляху, в дію було введено наші оборонні заходи. Петляюча стежка вибухнула грецьким вогнем, миттєво знищивши безліч монстрів. Інші почали метатися, охоплені зеленим полум’ям. Хлопці Афіни закидали найбільших велетнів абордажними кішками і повалили на землю.

У лісі праворуч мисливиці дали залп зі срібних стріл по ворожих порядках, знищивши двадцять чи тридцять дракониць; але за ними йшли інші. З небес гримнув грім і підсмажив до вугілля одного велетня лестригона – я зрозумів, що це Талія демонструє свої здібності дочки Зевса.

Гроувер підніс до губ сопілки і заграв швидку мелодію. З лісу по обидва боки долинав рев – за кожним деревом, за кожним каменем і кущем, здавалося, ховається дух. Дріади і сатири підняли кийки і кинулися в атаку. Дерева обвилися навколо монстрів і почали їх душити. Навколо ніг ворожих лучників виросла трава. Із землі підскакувало каміння, вдаряючи дракониць просто в морди.

Ворог, хоч і з втратами, пробивався вперед. Велетні ламали дерева, і наяди гинули разом зі своїми джерелами життя. Пекельні гончаки кидалися на вовків, відганяли їх убік. Ворожі лучники відстрілювалися, і одна з мисливиць звалилася з високого дерева.

– Персі! – Аннабет схопила мене за руку і показала на озеро.

Титан у золотих обладунках не став чекати, коли його сили пройдуть берегами, – він наступав на нас, крокуючи безпосередньо по воді.

Прямо над ним вибухнула бомба грецького вогню, але він підняв руку і загасив полум’я в повітрі.

– Гіперіон! – в жаху вигукнула Аннабет. – Владика світла. Титан сходу.

– Погано справа? – запитав я.

– Після Атласа він найкращий воїн серед титанів. За старих часів чотири титани керували чотирма сторонами світу. Гіперіону дістався схід – він був найсильніший. Він став батьком Геліоса – першого бога сонця.

– Зараз я йому знайду заняття, – пообіцяв я.

– Персі, навіть ти не зможеш…

– Збери всі наші сили в кулак.

Ми не випадково вибрали позиції біля озера. Я зосередив свої думки на воді й відчув, як її міць побігла по моєму тілу.

Я кинувся на Гіперіона по поверхні озера.

«Привіт, приятелю. У цю гру можна грати й удвох».

Коли між нами залишалося метрів шість, Гіперіон оголив свій меч. Очі в нього були точно такі, якими я бачив їх уві сні, – золоті, як у Кроноса, але яскравіші, немов мініатюрні сонця.

– Так це ти, виродку морського бога, – промовив він. – Це ти обманом змусив Атласа знову підпирати небо?

– Це було не важко, – сказав я. – Ви, титани, такі кмітливі хлопці, мабуть, розумніші за мій черевик.

Гіперіон заричав.

– Хочеш, щоб було гарячіше? Зараз отримаєш!

З його тіла вирвався сніп світла і жару. Я відвернувся, але все ж був засліплений.

Я інстинктивно підняв Анаклузмос – і вчасно. Клинок титана обрушився на мене. Від ударної хвилі по поверхні води побігло триметрове кільце.

Очі в мене все ще пекло. Мені довелося закриватися від його сяйва.

Я зосередився на приливній хвилі і змусив її змінити напрямок. Перед самим ударом я підскочив угору на струмені води.

– А-а-а-ах!

Хвилі вдарили по Гіперіону, і він занурився під воду, а його світло згасло.

Я опустився на поверхню озера в той момент, коли Гіперіон насилу піднімався на ноги. З його золотих обладунків капала вода. Очі його більше не світилися, але в них, як і раніше, горіла жага вбивства.

– Ти згориш, Джексоне! – проричав він.

Наші мечі знову схрестилися, і в повітрі запахло озоном.

Навколо нас тривала битва. На правому фланзі в наступ ішла Аннабет зі своєю ріднею. На лівому фланзі перегруповувалися Гроувер і його духи природи, обплітаючи супротивника кущами і плющами.

– Досить цих іграшок! – скомандував Гіперіон. – Будемо битися на землі.

Я збирався зробити якесь дотепне зауваження, на кшталт «нетушки», але тут титан закричав. Енергетична хвиля жбурнула мене повітрям – такий самий трюк виконав і Кронос на мосту. Я відлетів назад метрів на сто і вдарився об землю. Якби не моя новопридбана невразливість, я б переламав собі всі кістки. Я піднявся зі стогоном.

– Ух, як мені не подобається, коли ви, титани, робите це!

Гіперіон наближався до мене з немислимою швидкістю.

Я зосередився на воді, черпаючи з неї сили.

Титан кинувся в атаку. Він був сильний і моторний, але, схоже, ніяк не міг завдати точного удару. Земля навколо нього весь час вибухала язиками полум’я, але я швиденько їх гасив.

– Зупини його! – загарчав титан. – Зупини цей вітер!

Я не зрозумів, що він має на увазі, – я був занадто зайнятий нашою сутичкою.

Гіперіон спіткнувся, немов його хтось підштовхнув. В обличчя йому бризнула вода, обпалюючи очі. Вітер посилився, і Гіперіон відступив.

– Персі? – здивовано закричав Гроувер. – Як ти це робиш?

«Роблю що?» – подумав я.

Потім я подивився вниз і побачив, що стою в середині свого власного персонального урагану. Хмари водяної пари оточували мене, вітер був такий сильний, що він відкидав Гіперіона і приминав траву в радіусі двадцяти метрів. Воїни противника жбурляли в мене дротики, але поривами вітру їх відносило вбік.

– Дуже мило, – пробурмотів я. – Ще б трохи!

Навколо мене заблискали блискавки, хмари згустилися, накрив дощ. Я підступив до Гіперіона, і той звалився з ніг.

– Персі! – знову гукнув мене Гроувер. – Давай його сюди!

Я рубав і колов навмання, дозволяючи моїм рефлексам робити за мене всю роботу. Гіперіон практично не міг захищатися. Його очі весь час намагалися вивергнути полум’я, але ураган гасив вогонь.

Але я не міг підтримувати такий ураган вічно – я вже відчував, що починаю слабшати. Останнім зусиллям я жбурнув Гіперіона через поле – туди, де чекав Гроувер.

– Я не дозволю із собою гратися! – проричав Гіперіон.

Титан зумів піднятися на ноги, але Гроувер підніс до губ очеретяні сопілки і почав грати. До нього приєднався Леней. Усі сатири в гаю підхопили моторошнувату мелодію, що нагадувала дзюрчання струмочка, який біжить по камінню. Земля вибухнула під ногами Гіперіона. Коряве коріння обвилося навколо його ніг.

– Це що таке? – запротестував він.

Гіперіон намагався вирватися з коріння, але був усе ще слабкий. Коріння потовщувалося, і незабаром у нього на ногах з’явилося щось на кшталт дерев’яних черевиків.

– Припиніть це! – прокричав він. – Ваше лісове чаклунство смішне для титана!

Але що лютіше він намагався звільнитися, то швидше росло коріння. Воно обвивало його тіло, потовщувалося й ущільнювалося. Його золоті обладунки розчинилися в дереві, стали частиною великого стовбура.

Музика тривала. Супутники Гіперіона здивовано почали відступати, побачивши, як зникає їхній ватажок. Він витягнув руки – і вони перетворилися на гілки, з яких дали паростки інші тонші гілочки, а на них розпустилися листочки. Дерево ставало вищим і товщим, і нарешті одне тільки обличчя титана залишилося видимим у середині стовбура.

– Ви не маєте права! – гарчав він. – Я – Гіперіон! Я…

Кора закрила його обличчя.

Гроувер прибрав сопілки від губ.

– Ти – чудова тополя, ось хто ти.

Кілька сатирів знепритомніли від знемоги, але роботу свою вони зробили чудово. Титан виявився повністю ув’язнений у величезну тополю. Діаметр стовбура був не менше восьми метрів, а крона зрівнялася з найвищими кронами в парку. Дереву цілком можна було дати кілька сотень років.

Армія титана почала відступати. Хлопці Афіни видали переможний радісний крик, але нам не судилося довго радіти перемозі. Тому що тут-то Кронос і пустив у хід свій сюрприз.

– І-і-і-і-і!

Цей вереск рознісся верхнім Мангеттеном. І напівбоги, і монстри завмерли від жаху.

Гроувер стрельнув у мене переляканим поглядом.

– Чому цей звук схожий на… ні, це неможливо.

Я знав, що було в нього на думці. Два роки тому ми отримали подаруночок від Пана – величезного кабана, який проніс нас південним заходом (після того як спробував нас убити). Цей кабан видавав такий самий вереск, але той, що ми чули щойно, був вищим, пронизливішим, майже так, наче… у кабана з’явилася злюща подружка.

– І-і-і-і-і!

Величезна рожева істота з’явилася над озером. Моторошна потвора з крилами – ну прямо з параду на День подяки. [16]

– Свиноматка! – закричала Аннабет. – Усім сховатися.

Напівбоги кинулися в різні боки, а ця крилата свиняча дамочка опустилася на землю. У неї були рожеві, як у фламінго, крила, що чудово пасували за кольором до її шкіри, але навряд чи хтось назвав би її красунею – коли вона штовхнулася на землю, хтось із будиночка Аннабет ледве встиг ухилитися від її копит. Свиня потупцювала трохи, повалила дерева на площі в пів-акру, потім вирвала хмару смердючого газу і знову злетіла в повітря, щоб вибрати нове місце для посадки.

– Тільки не кажіть мені, що ця тварюка з грецької міфології, – невдоволено пробурмотів я.

– Вибач, але вона саме звідти, – огризнулася Аннабет. – Клазмонійська свиня. У давнину тероризувала грецькі міста.

– Стривай-но… здається, її переміг Геракл?

– Ні, – похитала головою Аннабет. – Її ще не перемагав жоден герой.

– Чудово, – пробурмотів я.

Армія титана приходила до тями після потрясіння. Мабуть, вони зрозуміли, що ця свиня прилетіла не по їхню душу.

До того як їхня армія підготується до бою, залишалися лічені секунди, а наші сили все ще перебували в паніці. Щоразу, коли свиня ригала, духи природи видавали крики і зникали в деревах.

– З цією свинею пора кінчати. – Я вихопив одну з абордажних кішок у когось із хлопців Аннабет. – Я з нею розберуся, а ви – зупиніть їхню армію. Відженіть її назад!

– Але, Персі… а якщо в нас не вийде? – нерішуче запитав Гровер.

Я бачив, як він втомився. Чаклунство забрало майже всі його сили. Аннабет після сутички теж не стала виглядати краще – це з пораненою рукою. Я не знав, як справи у мисливиць – між нами і ними зараз знаходився правий фланг ворожої армії.

Я не хотів залишати моїх друзів, коли вони перебували в такому жалюгідному стані, але найголовнішою загрозою зараз була ця чортова свиня. Вона може знищити все – будинки, дерева, сплячих смертних. Її необхідно було зупинити.

– Якщо справи підуть погано – відходьте, – сказав я. – Але спробуйте їх затримати. А я вже постараюся скоріше.

Щоб не передумати, я почав розкручувати абордажну кішку, як ласо, і коли свиня опустилася на землю наступного разу, жбурнув кішку щосили. Та впилася в основу свинячого крила. Свиня завищала від злості й злетіла в повітря, потягнувши в небеса канат, а разом із ним і мене.

Якщо ви з Центрального парку прямуєте в ділову частину міста, то моя вам порада – їдьте на метро. На літаючій свині туди можна дістатися швидше, але це набагато небезпечніше.

Свиня минула готель «Плаза» і попрямувала прямо в ущелину П’ятої авеню.

Мій блискучий план полягав у тому, щоб по канату видертися до свині на спину. На жаль, мені весь час доводилося ухилятися від вуличних ліхтарів і фасадів будівель – ні на що інше часу не залишалося.

І ще я зрозумів ось що: підніматися канатом у фізкультурному залі – одне, і зовсім інша річ – підніматися канатом, закріпленим на крилі свині, що летить зі швидкістю сто миль на годину.

Ми обігнули кілька кварталів і продовжили політ на південь у напрямку Парк-авеню.

«Бос! Привіт, босе!»

Краєм ока я побачив Пірата, що мчав поруч із нами. Він здійснював немислимі маневри, щоб не потрапити під свинячі крила.

– Обережніше! – крикнув йому я.

«Стрибай на мене! – заіржав Пірат. – Я тебе зумію зловити. Швидше за все».

Звучало не дуже переконливо. Внизу прямо під нами розташовувався вокзал – Гранд-сентрал-стейшн. Над головним входом стояла велетенська статуя Гермеса, яку не було активізовано, ймовірно, тому, що вона знаходилася занадто високо. Я летів прямо на неї зі швидкістю достатньою, щоб розплющити будь-якого напівкровку вм’ятку.

– Будь напоготові! – попередив я Пірата. – У мене є ідея.

«Ох, не люблю я твої ідеї!»

Я щосили метнувся вбік і не вдарився об статую Гермеса, а пройшов поруч так, що канат опинився в нього під пахвою. Я думав, це зупинить свиню, але недооцінив інерцію тридцятитонного монстра в польоті. Коли свиня зірвала статую з п’єдесталу, я відпустив канат. Гермес вирушив на прогулянку, зайнявши моє місце пасажира на літаючій свині, а я у вільному падінні наближався до асфальту вулиці.

За частки секунди я згадав ті дні, коли моя мама працювала в кондитерській на Гранд-сентрал-стейшн. Я подумав про те, що було б огидно закінчити свої дні мокрим місцем на тротуарі.

Тут якась тінь ковзнула під мене, і – о-па! – я опинився на спині Пірата.

Коли я закричав від болю, голос мій був на октаву вищим, ніж зазвичай.

«Вибач, босе», – пробурмотів Пірат.

– Нічого, – простогнав я. – Давай тисни за свинею!

А ця свиняча відбивна зробила правий поворот на 42-у Східну і тепер летіла назад до П’ятої авеню. Коли вона пролетіла над дахами, я побачив, що в місті тут і там пожежі. Схоже було, що моїм друзям доводиться туго.

Кронос атакував на кількох фронтах. Але в цей момент у мене були свої власні проблеми.

Статуя Гермеса залишалася на повідку. Вона стукалася об будівлі й крутилася в повітрі. Свиня заклала віраж над якимось офісним будинком, і Гермес врізався у водонапірну вежу на даху, одразу на всі боки хлинула вода, полетіли шматки дерева.

І тут мені спала на думку одна думка.

– Підберися до неї ближче, – сказав я Пірату.

Він протестувально заіржав.

– Мені потрібно тільки на відстань крику – я хочу поговорити зі статуєю!

«Так, голівкою ти все-таки вдарився, босе», – сказав Пірат, але все ж зробив, як я просив.

Коли я опинився настільки близько, що мені добре було видно обличчя статуї, я закричав:

– Гей, Гермесе! Послідовність команд: Дедал Двадцять три. Убивати літаючих свиней! Почати активацію.

Статуя тут же ворухнула ногою. Спочатку вона, здавалося, перебуває в подиві – чому це вона більше не на своєму місці на даху Гранд-сентрал-стейшн. Замість цього вона на кінці каната в компанії з величезною крилатою свинею здійснювала прогулянку небесами. Статуя шарахнулася об цегляну стіну будівлі, і, здається, це розлютило її. Вона потрясла головою і почала підійматися по канату.

Я подивився вниз на вулицю. Ми наближалися до головної будівлі публічної бібліотеки з великими мармуровими левами біля входу. Раптово мені спала на думку цікава думка – а чи можуть кам’яні статуї теж бути автоматонами? Імовірність була невелика, але…

– Швидше! – сказав я Пірату. – Зайди до неї спереду. Подразни її!

«Але, босе…»

– Покладися на мене, – сказав я. – У мене вийде… найімовірніше.

«Ну звісно. Знущання над кіньми».

Пірат кинувся вперед. Він, коли хотів, міг літати зі страшною швидкістю. Він випередив свиню, на спині якої тепер сидів металевий Гермес.

Пірат заіржав їй просто в морду: «Гей, ти! Від тебе несе шинкою!»

Він штовхнув свиню в рило задньою ногою і одразу ж різко спікірував, йдучи від неї. Свиня завищала від злості й кинулася за ним. Ми кинулися прямо до входу в бібліотеку. Пірат пригальмував, щоб я зістрибнув із нього, а потім полетів далі до вхідних дверей.

– Леви! – закричав я. – Послідовність команд: Дедал Двадцять три. Убивати літаючих свиней. Почати активацію!

Леви піднялися на лапи і подивилися на мене. Вони, ймовірно, вирішили, що я їх дражню. Але тут пролунало:

– І-і-і-і-і!

Величезний рожевий монстр звалився на тротуар, проломивши асфальт. Леви втупилися на свиню, не вірячи своїй удачі, а потім стрибнули. Треба сказати, у цих левів жахливі кігті. Тієї ж миті неабияк побита статуя Гермеса дісталася до свинячої голови і почала немилосердно молотити її своїм жезлом.

Я витягнув Анаклузмос, але робити мені практично було вже нічого. Свиня на моїх очах розпалася на шматочки. Мені навіть стало трохи шкода її. Я побажав їй зустріти в Тартарі кабана її мрії.

Коли монстр повністю перетворився на порох, леви і статуя Гермеса почали здивовано озиратися.

– Тепер ви можете захищати Мангеттен, – сказав я їм, але вони, схоже, не чули.

Вони кинулися по П’ятій авеню, і я подумав, що тепер вони шукатимуть літаючих свиней, поки хто-небудь не дезактивує їх.

«Ну що, босе, – запропонував Пірат, – може, перепочинемо трохи?»

Я витер піт із чола.

– Я б не проти, друже, але битва ще не закінчилася.

Я навіть чув, що вона наближається. Моїм друзям була потрібна допомога. Я схопився на Пірата, і ми полетіли на північ – туди, звідки долинали звуки вибухів.

Глава п’ятнадцята. Хірон влаштовує вечірку

Частина міста, прилегла до центру, перетворилася на поле бою. Всюди ми бачили дрібні сутички. У Брайант-парку якийсь велетень ламав дерева, а дріади закидали його горіхами. Перед готелем «Волдорф-Асторія» бронзова статуя Бенджаміна Франкліна згорнутою в рулон металевою газетою шмагала по морді пекельного гончака. Посеред Рокфеллерівського центру троє хлопців із будиночка Гефеста билися з цілим взводом дракониць.

Я хотів було зупинитися і допомогти їм, але головні бойові дії, судячи з диму і шуму, перемістилися далі на південь. Наша оборона була прорвана. Ворог дедалі ближче підходив до Емпайр-стейт-білдінгу.

Ми з Піратом швидко облетіли прилеглі райони. Мисливиці тримали оборону на 37-й вулиці – лише за три квартали від Олімпу. Зі сходу на Парк-авеню ворогові протистояли Джейк Мейсон і ще кілька хлопців Гефеста, які очолювали армію статуй. На заході хлопці з будиночка Деметри і духи природи Гроувера перетворили Шосту авеню на джунглі, що сповільнювали просування загону напівкровок Кроноса. Південь був поки що вільний, але фланги ворожої армії загрожували ось-ось зімкнутися на цьому напрямку, і тоді ми потрапимо в оточення.

– Ми повинні приземлитися там, де потрібні найбільше, – пробурмотів я.

«Але це означає скрізь, босе».

Я засік знайомий сріблястий стяг із совою на південно-східному фланзі – 33-тя вулиця біля тунелю Парк-авеню. Там Аннабет і двоє її хлопців відбивали атаку велетня-гіперборейця.

– Туди! – крикнув я Пірату, і він спікірував до місця сутички.

Я зістрибнув з його спини і приземлився на голову велетня. Коли той підняв голову, я зісковзнув по його обличчю, шарахнувши його мимохідь щитом по носі.

Велетень заричав і подався назад, з його ніздрів хлинула синя кров.

Миттю я опинився на землі. Гіпербореєць видихнув хмарку білого туману, і температура впала. Місце, на яке я приземлився, було тепер вкрите крижаною кіркою, і я був весь в інеї, як булочка в цукровій пудрі.

– Гей, потвора! – крикнула Аннабет.

Мені залишалося тільки сподіватися, що звертається вона до велетня, а не до мене.

Синій хлопчина заревів і повернувся до неї, підставляючи мені незахищені ікри. Я кинувся вперед і завдав йому удару під коліно.

– А-а-а-а-а! – заволав гіпербореєць.

Я чекав, що він зараз повернеться, але він закам’янів. Я маю на увазі скам’янів майже в буквальному сенсі – перетворився на брилу льоду. Від точки, куди я всадив меч, по всьому тілу пішли тріщини, вони ставали дедалі більшими й більшими, і врешті велетень звалився на землю, перетворившись на купу синього льоду.

– Дякую. – Аннабет поморщилася, переводячи подих. – А що свиня?

– Пішла на відбивні, – доповів я.

– Чудово. – Вона потерла плече. Рана явно все ще турбувала її, але, побачивши мій вираз, Аннабет підвела брови. – Облиш, Персі, нічого страшного. Ходімо, у нас ще залишилося багато ворогів.

Аннабет мала рацію. Наступна година виявилася суцільним кошмаром. У житті я так не бився – врізався в легіони дракониць, кожним ударом меча анігілював десятки тельхінів, знищував емпус і відправляв у нокаут ворожих напівбогів.

Ми з Аннабет кидалися від кварталу до кварталу, намагаючись залатати дірки в нашій обороні. Безліч наших друзів лежали поранені на вулицях. Багато хто зник.

Ніч згущувалася, місяць піднімався дедалі вище, ми метр за метром відступали і вже за всіма напрямками перебували лише за один квартал від Емпайр-Стейт-білдінга. Якоїсь миті Гроувер був поруч зі мною – бив жінку-змію по голові кийком, потім зник у натовпі, і поруч зі мною опинилася Талія – відганяла монстрів силою свого чарівного меча. Раптом немов із нізвідки з’явилася Місіс О’Лірі, схопила зубами велетня лестригона і жбурнула в повітря, як літаючу тарілочку фрісбі. Аннабет за допомогою кепки-невидимки проникала в ряди наступаючого супротивника, і якщо раптом якийсь монстр зі здивованим виразом на обличчі розпадався на ніщо з незрозумілої причини, я знав: це робота Аннабет.

Але цього всього було недостатньо.

Десь ліворуч від мене пролунав крик Каті Гарднер:

– Тримати оборону! Не відступати!

Біда була тільки в тому, що нас залишалося занадто мало, щоб щось там тримати. Вхід на Олімп був за шість метрів за моєю спиною. Двері обороняли найвідважніші з напівбогів, мисливиць і духів природи. Я рубав і колов, знищуючи все на своєму шляху, але навіть я почав втомлюватися, а встигати всюди я не міг.

За наступаючим ворогом за кілька кварталів на схід з’явилася яскрава лінія. Спочатку я подумав, що це зоря, але потім зрозумів: це Кронос рухається до нас у золотій колісниці. Перед ним ішли з десяток велетнів-лестригонів зі смолоскипами. Два гіперборейці несли чорні з багряним прапори Кроноса. Владика титанів виглядав посвіжілим і відпочилим, сили, здавалося, повністю повернулися до нього. Наступав він без поспіху, розраховуючи, що до його прибуття я зовсім виб’юся з сил.

Поруч зі мною виникла Аннабет.

– Ми повинні відступити до дверей і утримувати їх за всяку ціну!

Вона мала рацію. Я вже збирався дати наказ до відступу, як раптом почув звук мисливського рогу.

Він пролунав у шумі сутички як пожежна сирена. З усіх боків у відповідь йому заспівали інші мисливські роги, луною розносячись Мангеттеном.

Я подивився на Талію, але вона здивовано хмурилася.

– Це не мисливиці, – сказала вона. – Ми всі тут.

– Хто ж тоді?

Звук рогів став ще гучнішим. Через відлуння я не міг сказати, звідки вони насуваються на нас, але відчуття було таке, немов наступає ціла армія.

Я побоювався, що це поповнення поспішає до наших ворогів, але сили Кроноса перебували в не меншому подиві, ніж ми. Велетні опустили кийки, дракониці зашипіли, навіть почесна варта Кроноса, здавалося, почувалася не в своїй тарілці.

Потім ліворуч від нас пролунав одночасний крик сотень монстрів. Весь північний фланг Кроноса ринув уперед. Я вирішив, що ми приречені, але противник не атакував. Вони пронеслися повз нас до своїх союзників на півдні.

Нові звуки мисливських рогів голосно задзвеніли в замерехтливому нічному повітрі. У сум’ятті, що настало, немов із нізвідки виникла кавалерія, ніби принеслася до нас зі швидкістю світла, і раптом усе зупинилося.

– Ура, хлопці! – заволав чийсь голос. – Гуляємо!

Над нашими головами в ряди противника полетів град стріл, знищуючи сотні демонів. Але це були не звичайні стріли. Вони на льоту видавали свистячий звук на кшталт «уі-і-і-і». Деякі були оснащені вертушками.

– Кентаври! – закричала Аннабет.

Армія «Коні для вечірок», з якою я мав задоволення познайомитися кілька років тому, увірвалася до наших лав буйством фарб – розфарбовані вручну футболки, клоунські різнокольорові перуки, величезні протисонячні окуляри, бойове розфарбування облич. У деяких на боках були намальовані гасла на кшталт: «Коні рулять» або «Кронос відстій».

Цілі сотні їх заповнили весь квартал. Мій мозок не встигав обробити все, що я бачив, але я знав: якби я був ворогом, то, побачивши це, точно втік би.

– Персі! – почув я голос Хірона над головами безлічі диких кентаврів. Починаючи від пояса на ньому були обладунки, в руці він тримав лук, а обличчя його сяяло від задоволення. – Вибач, що запізнилися.

– Братик! – прокричав інший кентавр. – Поговориш пізніше. А поки що – мочи монстрів!

Він зарядив двоствольний пейнтбольний маркер, і – ворожий пекельний гончак забарвився в яскраво-рожевий колір. До фарби, певно, було домішано пил небесної бронзи чи чогось такого, бо не встигла фарба торкнутися цієї тварюки, як монстр завизгнув і перетворився на чорно-рожевого пуделя.

– Кінська вечірка! – заорав ще один кентавр. – Південна Флорида з вами, хлопці!

Звідкись з іншої частини поля бою йому відповів дзвінкий голос:

– Привіт із серця Техасу!

– Ваші обличчя належать Гаваям! – прокричав третій голос.

Я в житті не бачив нічого прекраснішого. Уся армія титанів розвернулася і кинулася тікати, переслідувана градом пейнтбольних куль, стріл і бейсбольних біт. Кентаври м’яли все на своєму шляху.

– Припиніть втечу, ви, ідіоти! – заволав Кронос. – Розвернутися і… о-о-ой!

Останній звук вирвався з вуст титана тому, що велетень-гіпербореєць, який запанікував, спіткнувся, відступаючи, і придавив Кроноса. Владика часу зник під гігантськими синіми сідницями.

Ми відігнали ворогів ще на кілька кварталів, і нарешті Хірон закричав:

– Стійте! Не забудьте про вашу обіцянку. Стійте!

Це було непросто, але врешті-решт порядок запанував і в рядах кентаврів, вони стали відходити, припинивши переслідування ворога, що відступав.

– Хірон молодець, – видихнула Аннабет, витираючи піт з обличчя. – Якщо ми продовжимо переслідування, наші порядки розтягнуться. Нам потрібно перегрупуватися.

– Але ворог…

– Він не переможений, – погодилася вона. – Але вже світає. Принаймні, ми виграли якийсь час.

Мені не хотілося відводити наступальні війська, але я знав, що вона має рацію. Я подивився, як останні тельхіни відкотилися до Іст-Рівер, потім неохоче розвернувся і пішов до Емпайр-Стейт-Білдінгу.

Ми зайняли оборону по периметру двох кварталів, обладнавши штаб в Емпайр-Стейт-білдингу. Хірон повідомив, що спілка «Коні для вечірок» надіслала загони майже з усіх відділень, з кожного штату – сорок кентаврів із Каліфорнії, два з Род-Айленда, тридцять з Іллінойсу і так далі. Загалом на його заклик відгукнулися п’ять сотень, але навіть із такою армією ми могли обороняти лише два-три квартали.

– Братику, – сказав кентавр на ім’я Ларрі. З напису на його футболці можна було дізнатися, хто він такий: «Великий вождь, Нью-Мексика». – Це було навіть кумедніше за нашу останню пригоду у Вегасі!

– Так-так, – сказав Оуен із Південної Дакоти. На ньому були чорна шкіряна куртка й армійська каска часів Другої світової війни. – Ми їх усіх замочили!

Хірон поплескав Оуена по спині.

– Ви добре попрацювали, друзі мої, тільки розслаблятися ще рано. Ніколи не слід недооцінювати Кроноса. А тепер вирушайте-но краще в закусочну на Тридцять третій Західній і поснідайте. Я тут чув, що делаверське земляцтво знайшло запаси шипучки з коренеплодів!

– Шипучка!

Кентаври рвонули на 33-тю, ледь не змітаючи на перегонах один одного.

Хірон усміхнувся. Аннабет обійняла його, а Місіс О’Лірі лизнула в обличчя.

– Ну-ну, – забурчав він. – Досить ніжностей, псина. Так, я теж радий тебе бачити.

– Дякую, Хіроне, – сказав я. – Якби не ти – нам кінець.

– Вибач, що так довго. Кентаври швидкі на ноги, ти ж знаєш. Ми можемо викривляти простір. Але при всьому при тому зібрати всіх кентаврів разом – завдання нелегке. «Коні для вечірок» досить погано організовані.

– А як же ви пройшли через чарівні бар’єри навколо міста? – запитала Аннабет.

– Вони нас трохи пригальмували, – визнав Гірон, – але я думаю, вони здебільшого мають на меті не допускати в місто смертних. Кронос не хоче, щоб людишки плуталися під ногами його великої перемоги.

– Значить, можливо, до міста пройдуть і інші підкріплення, – з надією в голосі припустив я.

– Не виключено. – Хірон погладив бороду. – Хоча часу мало. Щойно Кронос перегрупує свої сили, він знову піде в атаку. Без елемента несподіванки з нашого боку…

Я зрозумів, що в нього на думці. Кронос не переможений. Наше торжество було короткочасним. Я мав деяку надію, що велетень гіпербореєць злегка придавив Кроноса, але якою ж слабкою була ця надія. Він повернеться не пізніше, ніж сьогодні ввечері.

– А що Тифон? – запитав я.

Обличчя Хірона похмуріло.

– Боги втомлюються. Учора вийшов з ладу Діоніс. Тифон розбив його колісницю, і бог вина впав десь у районі Аппалачів. Відтоді його ніхто не бачив. Не бере участі в битві й Гефест. Його так жорстко викинули з бою, що при падінні в Західній Віргінії утворилося нове озеро. Він вилікується, але не так скоро – у війні йому вже не брати участь. Решта ще продовжують битися. Їм вдалося уповільнити просування Тифона. Але зупинити цього монстра неможливо. Завтра в цей час він буде в Нью-Йорку. А щойно вони з Кроносом об’єднають сили…

– Тоді які шанси є в нас? – запитав я. – Ще один день ми не протримаємося.

– Маємо протриматися, – вперто сказала Талія. – Я подивлюся, які ще пастки можна встановити по периметру.

Вигляд у неї був виснажений, на куртці розводи від праху та слизу монстрів. Однак вона зуміла піднятися на ноги і, похитуючись, пішла геть.

– Я їй допоможу, – вирішив Хірон. – І потрібно наглянути, щоб мої хлопці не перебрали шипучки.

«Перебрали» – мені здалося, що це слово точно характеризує “Коней для вечірок”. Хірон поскакав геть, залишивши мене удвох з Аннабет.

Вона зчистила слиз монстрів зі свого ножа. Я сотні разів бачив, як вона робить це, але ніколи не замислювався, чому стан клинка так її турбує.

– Добре хоч із твоєю матір’ю нічого не сталося, – сказав я.

– Ну якщо для тебе битва з Тифоном – це «добре»… – Аннабет зустріла мій погляд. – Персі, навіть незважаючи на допомогу кентаврів, я починаю думати…

– Я знаю.

У мене було погане передчуття, що поговорити ще раз у нас не буде можливості, і я зрозумів: я не сказав їй і мільйонної частини того, що хотів сказати.

– Послухай… Гестія показувала мені всякі видіння.

– Ти маєш на увазі – про Луку?

Може, це було просто припущення, що влучило в точку, але в мене виникло таке відчуття, що їй відомо, про що я мовчу. Може, її теж відвідували сни.

– Так, – сказав я. – Про тебе, Талію і Луку. Про вашу першу зустріч. І про те, як ви зустрічалися з Гермесом.

Аннабет повернула ніж у піхви.

– Лука обіцяв, що ніколи не допустить, щоб зі мною сталося щось погане. Він сказав… сказав, що ми будемо новою сім’єю, яка стане кращою, ніж його колишня.

Її очі нагадали мені про ту семирічну дівчинку в провулку – озлоблену, налякану, яка відчайдушно потребує друга.

– Талія нещодавно говорила зі мною. Вона побоюється…

– …що якщо дійде до цього, то я не зможу битися з Лукою, – з нещасним виглядом продовжила Аннабет.

Я кивнув.

– Але тут є ще дещо, що тобі потрібно знати. Ефан Накамура, схоже, думає, що Лука все ще живий у своєму власному тілі і, може, навіть противиться Кроносу.

Аннабет спробувала опанувати себе, але я бачив, що думки її метушаться, перебираючи варіанти, може, в неї навіть з’явилася надія.

– Не хотів тобі говорити, – зізнався я.

Вона подивилася на Емпайр-стейт-білдінг.

– Персі,більшучастину мого життя я відчувала, яким мінливим є все навколо. У мене не було нікого, на кого я могла б покластися.

Я кивнув. Більшості напівкровок це було зрозуміло.

– Я втекла, коли мені було сім, – говорила Аннабет. – Потім, зустрівши Луку й Талію, я подумала, що знайшла сім’ю, але вона розпалася майже одразу ж. Що я хочу сказати… я ненавиджу, коли люди обманюють мене, коли все навколо тимчасове. Я думаю, тому мені й хочеться стати архітектором.

– Щоб побудувати що-небудь постійне, – підказав я. – Пам’ятник минулому тисячоліттю.

Вона не відводила від мене погляду.

– Схоже, знову йдеться про мій фатальний недолік.

Багато років тому в Море чудовиськ Аннабет сказала мені, що найголовніший її недолік – гординя, переконаність, ніби вона може все. Я навіть бачив мигцем її найпотаємніше бажання – показане мені сиренами. Аннабет уявляла своїх батька і матір, вони стояли перед перебудованим Мангеттеном, архітектором якого була Аннабет. Був там і Лука – повернувшись на стезю чесноти, він запрошував її додому.

– Здається, я розумію, що ти відчуваєш, – сказав я. – Але Талія має рацію. Лука стільки разів тебе зраджував. Він і до Кроноса був сповнений злоби. Я не хочу, щоб він знову мучив тебе.

Аннабет склала губи трубочкою – одразу було видно, що вона стримується, щоб не спалахнути.

– І ти зрозумієш, якщо я й далі сподіватимуся, що ти, можливо, помиляєшся.

Я відвернувся. Мені здавалося, я зробив усе можливе, але настрій від цього в мене не покращився.

На іншому боці вулиці хлопці Аполлона влаштували госпіталь, щоб зайнятися пораненими – десятками напівбогів і мисливиць. Я дивився, як працюють лікарі, і думав про те, що наші шанси утримати Олімп незначні…

І раптом я опинився десь зовсім в іншому місці.

Я стояв у подовженому, брудному приміщенні бару з чорними стінами, неоновим рекламним щитом і групою дорослих, які пиячили. Розтяжка від стіни до стіни свідчила: «З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, БОББІ ЕРЛ». З гучномовців долинала музика в стилі кантрі. Бар був заповнений великими людьми в джинсах і грубих сорочках. Офіціантки розносили таці з напоями і перекрикувалися. Це був один із тих закладів, куди моя мама мене нізащо б не відпустила.

Я стояв у дальньому кутку приміщення поруч із туалетами (звідки виходив не найприємніший запах) і стародавніми ігровими автоматами.

– А, ось ти де, – сказав чоловік біля одного з ігрових автоматів. – Я, мабуть, вип’ю дієтичної коли.

Це був вгодований тип у гавайській сорочці з леопардовим забарвленням, у пурпурових шортах, червоних кросівках і чорних шкарпетках – усе разом це вирізняло його серед решти відвідувачів. Ніс у нього відливав яскраво-червоним кольором, а на кучерявій чорнявій голові була пов’язка, немов він приходив до тями після струсу мозку.

Я моргнув.

– Містер Д.?

Він зітхнув, не відриваючись від гри.

– Ах, Пітер Джонсон, коли вже ти навчишся мене впізнавати з першого погляду?

– Коли ти запам’ятаєш моє ім’я, – пробурмотів я. – Де ми?

– Це ж вечірка з нагоди дня народження Боббі Ерла, – сказав Діоніс. – А ми десь у прекрасній сільській Америці.

– А я думав, Тифон скинув тебе з неба. Мені сказали, що в тебе була аварійна посадка.

– Твоя турбота дуже зворушлива. У мене й справді була аварійна посадка. Досить болюча штука. Правду кажучи, я частково все ще перебуваю на глибині п’ятдесят метрів у покинутій шахті. У мене достатньо сил, щоб зцілитися. Але поки що частина моєї свідомості перебуває тут.

– У барі. Грає на автоматі.

– Вечірка, – пояснив Діоніс. – Ти напевно про це чув. Якщо десь вечірка, то моя присутність обов’язкова. Тому я можу перебувати одразу в багатьох місцях. Єдина проблема була в тому, щоб знайти якусь вечірку. Не знаю, чи в курсі ти, наскільки серйозно йдуть справи за межами вашої безпечної маленької бульбашки під назвою Нью-Йорк…

Безпечної маленької бульбашки?!

– …але можеш мені повірити, що смертні там, у глибині країни, перелякані. Тифон нагнав на них страху. Лише далеко не всі влаштовують вечірки. Боббі Ерл і його друзі, хай будуть вони щасливі, трохи тугодуми. Вони ще не зрозуміли, що світ рухається до кінця.

– Значить… насправді мене тут немає?

– Ні. За хвилину я відправлю тебе назад до твого звичайного нікчемного життя, і все буде так, наче нічого й не сталося.

– А навіщо ж ти переніс мене сюди?

– Ну, мені зовсім не був потрібен саме ти. – Діоніс усміхнувся. – Мене влаштував би будь-який із ваших безглуздих героїв. Це дівчисько Анні…

– Аннабет.

– Справа тут ось у чому. Я витягнув тебе на цю вечірку, щоб попередити. Нам усім загрожує небезпека.

– Справді? – не втримався я. – Ніколи б не подумав. Ось спасибі!

Він смерив мене грізним поглядом і тут же забув моє ім’я. Червоний привид на екрані автомата зжер героя його гри.

– Ерре її корракас, [17] Блінкі! – вилаявся Діоніс. – Душу з тебе вийму!

– Ну, це ж усього лише персонаж відеогри, – сказав я.

– Це його не вибачає! Я програв через тебе, Йоргенсоне!

– Джексоне.

– Яка різниця! Так от, слухай мене, ситуація набагато гірша, ніж ти можеш собі уявити. Якщо Олімп впаде, то не тільки скінчиться влада богів, а й уся наша спадщина почне розвалюватися. Сама основа вашої жалюгідної маленької цивілізації…

Ігровий автомат заграв пісню, і містер Д. перейшов на 254-й рівень.

– Ага! – закричав він. – Ось вам, комп’ютерні демони, отримуйте!

– Так що там про основи цивілізації? – нагадав я.

– Так-так. Усе ваше суспільство зникне. Може, не одразу, але пом’яни мої слова, хаос, який несуть із собою титани, знаменуватиме кінець західної цивілізації. Мистецтва, закони, дегустації вин, музика, відеоігри, шовкові сорочки, картини на чорному оксамиті – все те, заради чого варто жити, зникне!

– То чому ж боги не поспішають допомогти нам? – запитав я. – Ми повинні об’єднати наші зусилля на Олімпі. Забути про Тифона.

Діоніс нетерпляче клацнув пальцями.

– Ти забув про мою дієтичну колу.

– О боги, який зануда! – Я покликав офіціантку, замовив йому цю безглузду колу і поставив на підставочку з ім’ям Боббі Ерла.

Містер Д. присмоктався до стаканчика, не відриваючи очей від відеогри.

– Інші боги ніколи цього не визнають, П’єр.

– Персі.

– …але біда в тому, що нам потрібно, щоб Олімп врятували ви, смертні. Розумієш, адже ми продукти вашої культури. Якщо вам самим не потрібно рятувати Олімп…

– Це як із Паном, – зметикував я. – Сам він не може врятувати дику природу – тільки його сатири.

– Саме так. Я, звісно, відпруся, скажу, що ніколи цього не говорив, але богам потрібні герої. Так воно завжди було. Інакше на кой ляд ви нам здалися, противні маленькі негідники.

– Ну, дякую. Я почуваюся таким корисним суспільству.

– Скористайтеся підготовкою, яку я дав вам у таборі.

– Якою підготовкою?

– Сам знаєш. Усі ці геройські прийомчики і… Ні! – Містер Д. шарахнув по монітору. – На парі та ейхі! [18] Останній рівень!

Він подивився на мене, і я побачив у його очах багряний вогонь.

– Пам’ятаю, я якось раз передбачав, що ти виявишся таким же егоїстом, як і всі інші герої людства. У тебе тепер є можливість довести, що я помилявся.

– Ну так, немає в мене інших турбот – тільки зробити що-небудь, щоб ти мною пишався!

– Ти повинен врятувати Олімп, Педро. Віддай Тифона олімпійцям і врятуй символ нашої влади. Це необхідно зробити!

– Чудово. Добре поговорили. А тепер, якщо ти не заперечуєш, мої друзі турбуватимуться…

– Це ще не все, – перервав мене містер Д. – Кронос поки що не досяг максимуму сили. Тіло смертного було всього лише проміжним етапом.

– Ми про це здогадувалися.

– А чи здогадувалися ви про те, що протягом доби – не більше – Кронос спалить це смертне тіло і набуде своєї справжньої форми царя титанів?

– А це означатиме…

Діоніс сунув в автомат ще одну монетку.

– Ти ж знаєш про справжню форму богів.

– Так. Хто їх побачить, той згорить.

– Кронос буде в десятки разів сильнішим. Одна його присутність тебе спопелить. А досягнувши цього стану, він посилить і інших титанів. Поки що вони слабкі, порівняно з тим, чим стануть, якщо ти їх не зупиниш. Світ впаде, боги помруть, а я ніколи не виграю у цієї дурної машини.

Напевно, я мав би впасти в паніку, але, відверто кажучи, я вже й без того був наляканий понад усяку міру.

– Ну, тепер уже я можу йти? – запитав я.

– Останнє. Мій син Поллукс – він живий?

Я заморгав.

– Так… був живий, коли я бачив його востаннє.

– Буду тобі дуже вдячний, якщо ти й надалі збережеш його в такому вигляді. Минулого року я втратив його брата Кастора…

– Я пам’ятаю. – Я дивився на нього, намагаючись уявити собі Діоніса в ролі турботливого батька, і запитував себе, скільки ще інших олімпійців у цей момент думають про своїх дітей-напівбогів. – Постараюся.

– Ти вже постарайся, – пробурмотів Діоніс. – Ну, ти мене заспокоїв. Тепер можеш іти. Тобі ще доведеться зіткнутися з неприємними сюрпризами, а я повинен перемогти цього Блінкі!

– Неприємні сюрпризи?

Він махнув рукою – і бар зник.

Я знову був на П’ятій авеню. Аннабет залишалася на тому самому місці. Судячи з її вигляду, я нікуди й не зникав.

Вона зловила мій погляд і насупилася.

– Що?

– Та ні, так, нічого.

Я подивився вздовж П’ятої авеню, дивуючись, які ще неприємні сюрпризи мав на увазі містер Д. Здавалося, що гірше, ніж є, вже й бути не може.

Мій погляд зупинився на побитій синій машині. На капоті була сильна вм’ятина, немов хтось шарахнув по ній молотом. Мурашки побігли в мене по шкірі. Чому ця машина здалася мені такою знайомою? І тут я зрозумів, що це «пріус».

«Пріус» Пола. Я кинувся до машини.

– Персі! – крикнула Аннабет. – Що ти робиш?

Пол спав на водійському сидінні. Поруч із ним сопіла моя мати. У мене в голові була повна каша. Як же це я не помітив їх раніше? Вони тут перебувають уже цілу добу… навіть більше, навколо них вирує битва, а я їх навіть не помітив!

– Вони… вони, ймовірно, бачили ці сині вогні в небі. – Я смикнув дверцята машини, але вони виявилися замкненими. – Мені потрібно їх витягнути.

– Персі, – тихо покликала мене Аннабет.

– Не можу ж я залишити їх тут! – Я сам собі здавався божевільним. Я постукав по лобовому склу. – Я повинен прибрати їх звідси. Повинен…

– Персі… ти почекай, не поспішай. – Аннабет махнула рукою Гірону, який наприкінці кварталу розмовляв із кентаврами. – Ми можемо заштовхати машину в який-небудь бічний проїзд, хіба ні? Там із ними нічого не трапиться.

Руки в мене тремтіли. Після всього, що я пережив за останні дні, я й без того почувався таким дурним і слабким, але побачивши батьків, зовсім занепав духом.

До нас прискакав Хірон.

– У чому… О боги! Усе ясно.

– Вони намагалися знайти мене, – лепетав я. – Напевно, мама відчула, що відбувається щось недобре.

– Найімовірніше, – сказав Хірон. – Але з ними нічого не трапиться, Персі. Для них найкраще буде, якщо ми добре зробимо нашу роботу.

Тут я помітив щось на задньому сидінні «пріуса», і серце в мене тьохнуло. До сидіння за моєю матір’ю був пристебнутий ременем чорно-білий грецький глечик заввишки близько метра. З кришкою, перетягнутою шкіряними ременями.

– Це неможливо, – пробурмотів я.

Аннабет притиснула руку до скла.

– Як це могло статися?! Мені здавалося, ти залишив його в «Плазі».

– Замкнув у сейфі, – підтвердив я.

Хірон побачив глечик, і очі його розширилися.

– Невже це…

– Глечик Пандори. – Я розповів йому про мою зустріч із Прометеєм.

– Значить, глечик тепер твій, – похмуро підсумував Хірон. – Він переслідуватиме тебе, де б ти не опинився, спокушатиме – відкрий, мовляв, його. Він з’являтиметься в хвилини твоєї найбільшої слабкості.

«Як тепер, наприклад, – подумав я. – Коли я дивлюся на моїх безпорадних батьків».

Я уявив собі усміхненого Прометея, спраглого допомогти нам, бідним смертним. «Розпрощайся з надією, і тоді я знатиму, що ти здався. Я тобі обіцяю: Кронос буде милосердний».

Злість охопила мене. Я витягнув Анаклузмос і пошматував скло у вікні водія, немов це була пластикова обгортка.

– Я поставлю важіль передачі в нейтральне положення. Заберіть машину звідси. А цей ідіотський глечик віднесіть на Олімп.

Хірон кивнув.

– Гарний план. Ось тільки…

Він зупинився на півслові. Здалеку до нас пролунав ритмічний стукіт: чоп-чоп-чоп-чоп – працювали гвинти і мотор вертольота.

Уранці звичайного понеділка в Нью-Йорку це не викликало б ані найменшого здивування, але після двох днів безмовності я найменше очікував почути звук вертольота, створеного руками смертних. У двох кварталах на схід армія монстрів, побачивши гелікоптер, почала волати і улюлюкати. Це була цивільна модель темно-червоного кольору з яскраво-зеленим логотипом «ДЕ» на боці. Слова під логотипом були занадто дрібні – не прочитати, але я знав їх: «Дер ентерпрайзез».

Клубок підступив у мене до горла. Я подивився на Аннабет і зрозумів, що вона теж упізнала логотип. Обличчя в неї стало червоним – під колір вертольота.

– Вона-то що тут робить? – вигукнула Аннабет. – Як вона прорвалася через захист?

– Хто «вона»? – здивовано запитав Хірон. – Якому смертному спала на думку така божевільна думка…

Вертоліт несподівано пірнув униз.

– Чаклунство Морфея! – вигукнув Хірон. – Цей дурний смертний пілот заснув.

Я з жахом дивився, як гелікоптер мотає туди-сюди, як він падає в напрямку офісних будівель. Навіть якщо він не розіб’ється, боги повітря, ймовірно, вилучать його з неба, коли він підійде надто близько до Емпайр-Стейт-Білдінгу.

Я був немов паралізований – не міг поворухнутися, але Аннабет свиснула, і немов із нізвідки з’явився пегас Гвідо.

«Звала красиву конячку?» – запитав він.

– Нумо, Персі, – проворчала Аннабет, – ми маємо врятувати твого друга.

Глава шістнадцята. Нам допомагає злодійство

Хочете знати, що таке «не смішно»? Не смішно – це коли ти летиш на пегасі назустріч некерованому вертольоту. Якби Гвідо виявився не таким асом, то гвинти гелікоптера порубали б нас на конфетті.

Я чув, як кричить у кабіні вертольота Рейчел. Вона чомусь не заснула, а ось пілот – той упав обличчям на пульт управління і погойдувався туди-сюди в міру того, як вертоліт наближався до фасаду офісної будівлі.

– Є пропозиції? – запитав я в Аннабет.

– Отже, так – ти береш Гвідо і відчалюєш! – скомандувала вона.

– А ти?

Замість відповіді вона крикнула «О-па!» – і Гвідо пішов у піке.

– Пригнися! – крикнула Аннабет.

Ми пройшли так близько до гвинтів, що мені здалося, вони зачепили моє волосся. Ми зробили маневр уздовж борту вертольота, і Аннабет вхопилася за двері.

Ось тут-то справа і пішла гірше нікуди.

Крило Гвідо зачепило за борт, і пегас кинувся вниз зі мною на спині, а Аннабет залишилася висіти на дверях вертольота.

Мене охопив такий жах, що всі думки з моєї голови зникли геть, але поки Гвідо колами йшов униз, я все ж таки побачив, як Рейчел затягує Аннабет до гелікоптера.

– Зависни тут! – прокричав я Гвідо.

«Моє крило, – простогнав він. – Воно загинуло».

– Ти зможеш! – Я відчайдушно намагався пригадати, чого навчала нас Силена на заняттях з їзди на пегасах. – Розслаб крило. Витягни його і плануй.

Ми каменем падали просто на бруківку за сто метрів під нами. В останній момент Гвідо витягнув крила. Я побачив обличчя кентаврів, які з розкритими ротами дивилися на нас. Тут ми вибралися з піке, перейшли на планування і метрів через двадцять впали-таки на бруківку.

«О! – простогнав Гвідо. – Мої ноги… Моя голова… Мої крила…».

Прискакав Хірон з аптечкою і зайнявся пегасом.

Я насилу встав на ноги, а коли підняв голову, серце в мене пішло в п’яти. Вертоліт був зовсім поруч із фасадом будівлі – ще дві секунди, і він вріжеться в стіну.

Але тут вертоліт дивовижним чином вирівнявся. Він зробив коло і завис, а потім почав дуже повільно опускатися.

Здавалося, спуск тривав цілу вічність, але нарешті вертоліт сів просто посеред П’ятої авеню. Я подивився через скло ліхтаря й очам своїм не повірив.

На місці пілота сиділа Аннабет.

Я кинувся до вертольота, гвинти, зробивши ще кілька обертів, зупинилися. Рейчел відчинила бічні двері і витягла пілота. На Рейчел усе ще був її пляжний одяг – шорти, футболка і сандалі. Волосся стирчало клаптями, а обличчя позеленіло після польоту. Останньою з вертольота вибралася Аннабет. Я з повагою подивився на неї.

– Не знав, що ти вмієш пілотувати вертоліт.

– Я цього теж не знала, – усміхнулася вона. – Мій батько схиблений на авіації, ти ж знаєш… А потім, у Дедала були деякі записки про літальні машини. Просто довелося попрацювати мізками, щоб здогадатися, що там до чого на пульті управління.

– Ти врятувала мені життя, – сказала Рейчел.

Аннабет поворухнула хворим плечем.

– Ну так, буває… тільки давай не будемо вводити це у звичку. Що ти взагалі тут робиш, Дере? Ти що, не розумієш, що тут зона бойових дій?

– Я… – Рейчел подивилася на мене. – Мені потрібно було потрапити сюди. Я знала, що Персі в біді.

– Усе зрозуміло, – проворчала Аннабет. – Ну ви мене вибачте – у мене поранені друзі. Потрібно за ними доглянути. Рада, що ти до нас завітала, Рейчел.

– Аннабет! – крикнув я слідом за спиною, що віддалялася.

Але вона зникла – я й моргнути не встиг. Рейчел сіла на тротуар і опустила голову на руки.

– Вибач, Персі. Я не хотіла… у мене завжди так – за що не візьмуся, все зіпсую.

Із цим було важко сперечатися, але я радів хоча б тому, що вона жива.

Я подивився в тому напрямку, куди пішла Аннабет. Я не міг повірити в те, що вона зробила – врятувала життя Рейчел, посадила гелікоптер і пішла так, немов це була легка справа.

– Та ні, нічого, – сказав я Рейчел, хоча мої слова прозвучали непереконливо. – То що ти хотіла повідомити?

Вона насупилася.

– Звідки ти дізнався, що я хочу тобі щось повідомити?

– Приснилося.

Рейчел нітрохи не здивувалася. Вона підтягнула на поясі шорти. Вони були всі розмальовані – звичайна для неї справа, – і я впізнав ці символи: грецькі літери, картинки табірних намистин, зображення монстрів і обличчя богів. Незрозуміло, звідки Рейчел у курсі щодо доброї половини всього цього? Адже вона ніколи не була ні на Олімпі, ні в Таборі напівкровок.

– Мені теж були видіння, – пробурмотіла вона. – Але не через Туман. Це інша справа. Я малювала картинки, писала слова…

– …давньогрецькою, – підхопив я. – Ти розумієш, що вони означають?

– Ось про це-то я і хотіла з тобою поговорити. Я сподівалася… розумієш, якби ти полетів із нами відпочивати, то я сподівалася, що ти допоміг би мені розібратися – що ж це зі мною відбувається.

Рейчел прохально подивилася на мене. Обличчя в неї засмагло, ніс облупився. Я все ніяк не міг отямитися від того, що вона тут. Рейчел змусила своє сімейство перервати відпочинок, дала обіцянку піти в цю жахливу школу і полетіла на вертольоті туди, де йшла війна з монстрами, тільки для того, щоб побачити мене. Вона на свій лад була не менш відважна, ніж Аннабет.

Але мене по-справжньому налякало те, що з нею відбувалося, – всі ці її видіння. Може, це траплялося з усіма смертними, які могли бачити крізь Туман. Але моя мама нічого такого мені не говорила. І мені на пам’ять весь час приходили слова Гестії про матір Луки: Мей Кастеллан, мовляв, зайшла надто далеко. Вона намагалася побачити занадто багато.

– Рейчел. – Я глибоко зітхнув. – Хотілося б мені самому все це знати. Може, варто запитати в Хірона…

Вона поморщилася, немов її струмом вдарило.

– Персі, щось має статися. Якийсь обман, який закінчиться смертю.

– Що ти маєш на увазі? Чиєю смертю?

– Не знаю. – Рейчел тривожно озирнулася. – Ти що, не відчуваєш?

– Ти мені про це хотіла повідомити?

– Ні. – Вона забарилася. – Вибач. Я говорю плутано, але мені щойно спала на думку ця думка. Послання, яке я написала на піску на березі, – це про інше. Там було твоє ім’я.

– Персей, – згадав я. – Давньогрецькою.

Рейчел кивнула.

– Я не розумію, що це означає, але я знаю: це важливо. Ти маєш почути його. Воно свідчило: «Персей, ти не той герой».

Я втупився на неї так, ніби вона дала мені ляпаса.

– Ти пройшла шлях у тисячі миль, щоб повідомити мені, що я не той герой?

– Це важливо, – наполягала вона. – Це вплине на те, що ти будеш робити.

– Не герой пророцтва? – запитав я. – Не той герой, який переможе Кроноса? Що ти маєш на увазі?

– Я… вибач, Персі. Я більше нічого не знаю. Я повинна була повідомити тобі це, тому що…

– Ну й ну! – До нас скакав Хірон. – А це, мабуть, міс Дер.

Я хотів закричати на нього, щоб він забрався куди подалі, але, звісно, не міг цього зробити. Я намагався впоратися зі своїми емоціями. У мене було таке відчуття, ніби мене захльостує і забирає ураган раніше незнайомих пристрастей.

– Хіроне, це Рейчел Дер, – крізь зуби видавив я. – Рейчел, це мій учитель Хірон.

– Привіт, – похмуро привіталася Рейчел. Вона анітрохи не здивувалася тому, що Гірон – кентавр.

– Ти не заснула, прибувши сюди, міс Дер, – зауважив Хірон. – І водночас ти – смертна.

– Я смертна, – підтвердила вона так, немов ця думка пригнічувала її. – Льотчик заснув, щойно ми перетнули річку. Я не знаю, чому не заснула я. Я просто знала, що маю потрапити сюди і попередити Персі.

– Попередити Персі?

– У неї були всілякі видіння, – сказав я. – Вона писала різні слова і малювала картинки.

– Так? – Хірон підняв брову. – Ну ж бо, розкажи мені.

Рейчел повторила йому те, про що говорила мені.

Гірон почухав бороду.

– Міс Дер… мабуть, нам потрібно поговорити.

– Хіроне, ти… ти ж допоможеш Рейчел? – випалив я. Мені раптом з’явилося видіння, Табір напівкровок у 1990-х і крик Мей Кастеллан із горища. – Я хочу сказати, ти її попередиш, що з такими речами треба бути обережнішим. Не заходити занадто далеко.

Хвіст кентавра сіпався, як це завжди траплялося, коли він хвилювався.

– Так, Персі, я постараюся зрозуміти, що відбувається, і дати пораду міс Дер, але на це може знадобитися якийсь час. А ти поки відпочинь. Ми перегнали машину з твоїми батьками в безпечне місце. Ворог поки що начебто не наступає. Ми поставили ліжка в Емпайр-стейт-білдингу – можеш там поспати.

– Усі відправляють мене спати, – проворчав я. – Не хочу я спати.

– Ти останнім часом дивився в дзеркало, Персі? – Хірон спробував усміхнутися.

Я глянув на свій одяг – після ночі безперервних боїв він був підпалений, пом’ятий, порваний і забруднений.

– Так, вигляд у мене – гірше не буває, – визнав я. – Але невже ти думаєш, що після всього цього я можу спати?

– Можливо, в бою ти і невразливий, – почав вимовляти мені Хірон, – але від цього твоє тіло тільки швидше втомлюється. Я пам’ятаю Ахілла. Якщо цей хлопець не бився, то спав. Він разів двадцять на день укладався задрімати. Тобі потрібен відпочинок, Персі. Можливо, ти – наша остання надія.

Я хотів сказати, що ніяка я не остання надія. Якщо вірити Рейчел, то я навіть не той герой. Але, судячи з виразу обличчя Хірона, він не бажав чути від мене жодних «ні».

– Гаразд, – проворчав я. – А ти поговори з нею.

Я поплентався до Емпайр-Стейт-білдінгу, а коли озирнувся, Рейчел і Гірон йшли пліч-о-пліч і вели якусь моторошно серйозну розмову, немов обговорювали подробиці майбутнього похорону.

У холі я повалився на найближче порожнє ліжко, будучи впевненим, що нізащо не зможу заснути. Через секунду мої повіки зімкнулися.

Сон переніс мене назад у сад Аїда.

Владика мертвих міряв його кроками, заткнувши долонями вуха. Слідом за ним простував Ніко, розмахуючи руками.

– Ти повинен! – вимагав Ніко.

За столом поблизу сиділи Деметра і Персефона. В обох богинь був нудьгуючий вигляд. Деметра розсипала подрібнене пшоно по чотирьох величезних мисках. Персефона чарівним способом змінювала оздоблення стовбура, перетворюючи бутони квітів з червоних на жовті, з жовтих на строкаті, з візерунком у горошок.

– Я нічого нікому не винен! – Очі Аїда горіли. – Я – бог!

– Батьку! Якщо впаде Олімп, то і твій палац не встоїть. Згодом і ти втратиш владу.

– Я не олімпієць, – проворчав Аїд. – Моя сім’я абсолютно недвозначно дала мені це зрозуміти.

– Ні, ти – олімпієць, – наполягав Ніко. – Подобається тобі це чи ні.

– Ти бачив, що вони зробили з твоєю матір’ю, – нагадав Аїд. – Зевс її вбив. А ти хочеш, щоб я їм допомагав. Вони заслуговують на те, що отримують.

Персефона зітхнула. Вона пробігла пальцями по столу, з відсутнім виглядом перетворюючи срібні прилади на троянди.

– Чи могли б ми не говорити про цю жінку?

– Ти знаєш, що може виправити цього хлопчика? – задумливо сказала Деметра. – Нехай попрацює на землі…

– Мамо!.. – Персефона закотила очі.

– Нехай походить півроку за плугом. Найкращий засіб для виховання характеру.

Ніко став перед батьком, змушуючи його подивитися синові в обличчя.

– Моя мати знала, що таке сім’я. Тому вона й не хотіла нас залишати. Ти не можеш узяти й кинути свою сім’ю, тому що вони зробили щось огидне. Ти щодо них теж робив огидні речі.

– Марія померла!

– Ти не можеш відокремити себе від інших богів!

– Я прекрасно це робив протягом кількох тисяч років.

– І що – стало тобі від цього краще? – різко запитав Ніко. – Чи допомогло тобі, що ти прокляв цього оракула? Ненависть – найгірше із зол! Б’янка попереджала мене про це і була права.

– Права для напівкровок! А я безсмертний! Всесильний! Я не стану допомагати іншим богам, навіть якщо вони благатимуть мене про це, якщо твій Персі Джексон особисто благатиме…

– Ти такий самий ізгой, як і я! – закричав Ніко. – Припини вже злитися через це і зроби хоч раз що-небудь корисне. Тільки тоді вони будуть тебе поважати!

Долоня Аїда наповнилася чорним вогнем.

– Ну, давай, давай! Знищ мене! Саме таких речей інші боги й очікують від тебе. Доведи їм, що вони мають рацію!

– Будь добрий, – роздратовано промовила Деметра, – заткни йому рота.

Персефона зітхнула.

– Не знаю. Я б краще вирушила на війну, ніж з’їла ще одну миску каші. Вона огидна.

Аїд від гніву зашевся в крику. Його вогняна куля вдарила в срібне дерево зовсім поруч із Ніко, і воно розпливлося калюжкою рідкого металу.

Тут мій сон переніс мене в інше місце.

Я стояв біля будівлі Організації Об’єднаних Націй, приблизно за милю на північний схід від Емпайр-Стейт-білдінга. Армія титана розбила табір навколо комплексу ООН. На флагштоках висіли страшні трофеї – шоломи і шматки обладунків наших хлопців. Уздовж усієї Першої авеню розташувалися велетні, заточуючи сокири. Тельхіни в імпровізованих кузнях ремонтували зброю.

Сам Кронос міряв кроками верхню частину площі, помахуючи своєю смертоносною косою, що змушувало дракониць, які стояли на постах, триматися від нього подалі. Поблизу, але поза межами досяжності коси, стояли Ефан Накамура і Прометей. Ефан нервово перебирав ремені щита, але Прометей у франтівському чорному смокінгу був, як завжди, спокійний і зібраний.

– Ненавиджу це місце, – проворчав Кронос. – «Об’єднані нації». Наче людство коли-небудь уміло об’єднуватися. Нагадайте мені знести цю будівлю, коли ми знищимо Олімп.

– Так, повелитель. – Прометей усміхнувся, немов гнів господаря забавляв його. – Стайні в Центральному парку теж зруйнувати? Я знаю, що коні теж сильно тебе дратують.

– Ти припини наді мною підсміюватися, Прометею! Ці кляті кентаври ще пошкодують про те, що втрутилися. Я їх згодую пекельним гончакам, насамперед на корм піде мій власний синок – цей слабак Хірон.

Прометей знизав плечима.

– Цей слабак своїми стрілами знищив цілий легіон тельхінів.

Кронос змахнув косою і перерубав один із флагштоків. Національні кольори Бразилії впали на його армію, придавивши одну з дракониць.

– Ми їх знищимо! – проревів Кронос. – Час випускати змія. Накамура, це зробиш ти.

– Х-добре, владико. Із заходом сонця?

– Ні! – сказав Кронос. – Негайно. Більшість захисників Олімпу важко поранені. Вони не чекають швидкої атаки. І потім ми знаємо, що вони не в силах перемогти цього змія.

– Мій повелитель? – У Ефана на обличчі з’явився здивований вираз.

– Не бери в голову, Накамура. Виконуй мій наказ. Я хочу, щоб на той час, коли Тифон добереться до Нью-Йорка, Олімп уже лежав у руїнах. Ми остаточно розправимося з богами.

– Але мій повелитель, – пробурмотів Ефан, – а як же твоє оновлення?

Кронос вказав пальцем на Ефана, і той завмер.

– Невже комусь здається, – прошипів Кронос, – що мені потрібне оновлення?

Ефан не відповів. Та й як можна відповісти, якщо ти знерухомлений у часі.

Кронос клацнув пальцями, і Ефан впав на землю.

– Скоро, – проричав титан, – у цій формі не буде потреби. Я не бажаю відпочивати, коли перемога так близька. Давай ворушись!

Ефан відповз геть.

– Це небезпечно, мій повелителю, – попередив Кроноса Прометей. – Не варто поспішати.

– Поспішати? Після того як я три тисячі років гнив у глибинах Тартару, ти мені кажеш про поспіх? Я розрубаю Персі Джексона на тисячу шматків.

– Ти вже тричі бився з ним, – зауважив Прометей. – І ще завжди казав, що це нижче твоєї гідності – гідності титана – битися зі звичайним смертним. Можливо, твоя смертна оболонка так впливає на тебе, послаблює розумові здібності?

Кронос звернув золоті очі на Прометея.

– Ти називаєш мене слабким?

– Ні, мій пане, я тільки хочу сказати…

– Чи в тебе роздвоєння особистості? – запитав Кронос. – Можливо, ти сумуєш за своїми колишніми друзями – богами? Хочеш до них приєднатися?

Прометей зблід.

– Просто дурість із язика зірвалася, повелитель. Твої накази буде виконано. – Він повернувся до армії і закричав: – Приготуватися до бою!

Війська прийшли в рух.

Звідкись із-за території ООН пролунав злісний гарк, що струсонув усе місто, – звук чудовиська, що прокидається. Звук цей був настільки жахливий, що я прокинувся і зрозумів: він усе ще доноситься до мене з відстані близько милі.

Поруч зі мною стояв Гроувер.

– Що це було? – злякано запитав він.

– Вони наступають, – відповів я. – І в нас великі неприємності.

У хлопців із будинку Гефеста скінчився грецький вогонь. Хлопці з будиночка Аполлона і мисливиці залишилися майже без стріл. Більшість із нас уже перетравили стільки амброзії й нектару, що не наважувалися приймати ще.

У наших лавах налічувалося шістнадцять хлопців з табору, п’ятнадцять мисливиць і з півдюжини сатирів, здатних тримати зброю. Решта сховалися на Олімпі. «Коні для вечірок» спробували створити фронт, але вони весь час спіткнулися й хихикали, і від них несло шипучкою. Техасці шмагали кентаврів із Колорадо. Бійці штату Міссурі сварилися з представниками Іллінойсу. Вельми великими були шанси, що вся ця армія пересмикнеться всередині себе, а до бою з ворогом справа не дійде.

Прискакав Гірон із Рейчел на спині. Я трохи розлютився, бо Гірон рідко кого підвозив, а вже тим більше смертного.

– У твого друга є деякі корисні прозріння, Персі, – сказав він.

– Просто спало дещо на думку. – Рейчел спалахнула.

– Змій, – сказав Хірон. – Лідійський змій, щоб бути точнішим. Найстаріший із них і найнебезпечніший.

Я втупився на неї.

– Звідки ти це взяла?

– Я не впевнена, – зізналася Рейчел. – Але в цього змія особлива доля. Його вб’є дитя Ареса.

Аннабет схрестила руки на грудях.

– Звідки ти можеш це знати?

– Просто я це бачила. Не можу пояснити.

– Ну, будемо сподіватися, що ти помиляєшся, – сказав я. – Тому що в нас якраз нестача дітей Ареса…

Жахлива думка спала мені на думку, і я вилаявся давньогрецькою.

– Що? – запитала Аннабет.

– Шпигун! Кронос сказав: «Ми знаємо, що вони не в силах перемогти цього змія». Шпигун продовжує його інформувати. Кронос знає, що хлопців із будиночка Ареса немає з нами. Він навмисно вибрав монстра, якого ми не можемо вбити.

– Якщо я колись спіймаю цього шпигуна, він пошкодує, що на світ народився, – похмуро пообіцяла Талія. – Може, послати ще кого-небудь у табір…

– Я це вже зробив, – сказав Хірон. – Пірат уже в дорозі. Але якщо Силені не вдалося переконати Кларису, то я сумніваюся, що Пірату вдасться…

Гуркіт струсонув землю. Судячи зі звуку, його джерело було дуже близько.

– Рейчел, – велів я, – іди всередину, у будівлю.

– Я хочу залишитися.

Якась тінь закрила сонце. По фасаду хмарочоса на іншому боці вулиці на землю зісковзнув змій. Він заревів – і тисячі вікон тріснули.

– Ти знаєш, – сказала Рейчел, – я подумала – і, мабуть, почекаю всередині.

Дозвольте я поясню. Є дракони, а є змії.

Змії на кілька тисячоліть старші за драконів і набагато більші. Вони схожі на величезних ящірок. У більшості немає крил. Багато з них не вогнедишні (хоча деякі так спалахнуть – ого-го-го!). Усі отруйні. Усі жахливо сильні, а луска в них твердіша за титан. Вони можуть паралізувати поглядом – не перетворювати на камінь, як Медуза, а паралізувати страхом, що нітрохи не краще.

У нас у таборі є заняття з боїв зі змієм, але хіба можна підготуватися до сутички з п’ятдесятиметровою змією завтовшки зі шкільний автобус, що сповзає по стіні будівлі. Її жовті очі світять наче прожектори, а паща повна гострих, як бритва, зубів такого розміру, що й слона пережують.

Побачивши змія, я навіть затужив за літаючою свинею.

Армія ворога тим часом наступала П’ятою авеню. Ми постаралися прибрати машини з вулиці, щоб зберегти життя смертним, які сплять усередині, але це тільки полегшило наступ ворогові. Кентаври переминалися на місці, нервово смикаючи хвостами. Хірон скакав уздовж їхніх рядів, закликаючи не відступати, триматися і думати про шипучку. Але я бачив, що вони можуть запанікувати в будь-яку хвилину і пуститися у втечу.

– Я займуся змієм. – Голос мій прозвучав як мишачий писк. І тоді я крикнув голосніше: – Я займуся змієм!

Аннабет стояла поруч зі мною. Вона натягнула нижче свій совиний шолом, але я бачив, що очі в неї почервоніли.

– Ти мені допоможеш? – запитав я.

– Саме цим я завжди і займаюся, – з нещасним виглядом відгукнулася вона. – Допомагаю моїм друзям.

Я почувався повним кретином. Я хотів відвести її вбік і пояснити, що зовсім не бажав, щоб Рейчел прилітала сюди, що це була не моя ідея, але часу зовсім не залишалося.

– Одягни шапку-невидимку, – сказав я. – Шукай слабкі місця в його лусці, а я буду його відволікати. І будь обережна.

Я свиснув.

– Місіс О’Лірі, до ноги.

– Га-а-а-ав!

Мій пекельний гончак перестрибнув через стрій кентаврів і лизнув мене в обличчя. Від неї підозріло пахло піцою.

Я оголив меч, і ми кинулися на чудовисько.

Змій був у трьох поверхах над нами, він боком сповзав по стіні, оцінюючи наші сили. Варто було йому подивитися вниз – і кентаври завмирали від страху.

З півночі в стрій «Коней для вечірок» врубалася армія ворога, і наші ряди здригнулися. Змій метнувся і в один присід проковтнув трьох каліфорнійських кентаврів, а я ще й підійти до нього не встиг.

Місіс О’Лірі стрибнула – убивча чорна тінь, зубаста і пазуриста. Зазвичай пекельний гончак, що стрибає, наводить жах, але поруч зі змієм Місіс О’Лірі була все одно що дитячий пупсик.

Її кігті без жодної шкоди для змія ковзнули по його лусці. Гонча вчепилася в глотку монстра, але від її зубів навіть вм’ятин на шиї змія не залишилося. Однак її ваги виявилося достатньо, щоб змій звалився зі стіни будівлі – він незграбно крутнувся і впав на тротуар, – пекельний гончак і велетенське чудовисько почали звиватися і битися, намагаючись дістати один одного. Змій намагався вкусити Місіс О’Лірі, але вона була занадто близько до його пащі. Ящір усюди розбризкував отруту, від якої кілька кентаврів і чимало монстрів розчинилися на порох, але Місіс О’Лірі моталася разом із головою чудовиська, дряпаючи й кусаючи його.

– Йа-а-а-а!

Я встромив Анаклузмос глибоко в ліве око монстра.

Його прожектор згас. Змій зашипів і відступив, готуючись атакувати, але я відкотився вбік.

Цей монстр викусив із тротуару шматок розміром із плавальний басейн і повернувся до мене оком, що залишилося, а я спрямував погляд на його зуб, щоб він не знерухомив мене. Місіс О’Лірі робила все, що в її силах, щоб відвернути змія. Вона стрибала на його голові, дряпалася і гарчала, як оскаженіла чорна перука.

В іншій частині битва складалася не на нашу користь. Кентаври запанікували і стали відступати під натиском велетнів і демонів. У гущі битви час від часу з’являлася помаранчева табірна футболка, але швидко зникала. У повітрі свистіли стріли. Грецький вогонь вибухав у лавах обох армій, але фронт зміщувався вулицею в напрямку до входу в Емпайр-Стейт-Білдінг. Ми програвали битву.

Раптово на спині змія матеріалізувалася Аннабет. Її бейсболка-невидимка з’їхала набік, коли вона встромила свій бронзовий ніж у зазор між лусками чудовиська.

Змій заричав, згорнувся кільцем і скинув Аннабет зі спини. Я підбіг до неї в той момент, коли вона впала на землю, і потягнув геть від змія, який ударом хвоста збив ліхтарний стовп, і той упав туди, де щойно була Аннабет.

– Дякую, – сказала вона.

– Я тобі казав – обережніше!

– Так, казав… Пригнися!

Прийшла її черга рятувати мене. Аннабет штовхнула мене – і зуби змія клацнули над моєю головою. Місіс О’Лірі кинулася прямо на шипасту морду, відволікаючи його, і нам вдалося відскочити вбік. Тим часом наші союзники відступили до дверей Емпайр-стейт-білдінга. Ворожа армія цілком була тут – обклала нас з усіх боків.

Вибору в нас не залишилося. Допомоги чекати було нізвідки. Нам з Аннабет довелося відступити, інакше ми опинилися б відрізаними від Олімпу.

Потім я почув якийсь грім, що доносився з півдня. Такі звуки не часто лунають у Нью-Йорку, але я відразу ж його впізнав: це наближалася колісниця.

– Арес! – пролунав гучний дівочий голос.

І в бій увірвалася дюжина бойових колісниць! На кожній майорів червоний стяг із головою дикого кабана. У кожну були впряжені коні-скелети з вогняними гривами. Загалом тридцять воїнів у блискучих обладунках і з палаючими ненавистю очима одночасно опустили списи – їхні колісниці наїжачилися, утворивши стіну смерті.

– Діти Ареса! – здивовано промовила Аннабет. – Звідки ж Рейчел знала?

Відповіді в мене не було. Очолювала атаку дівчина в знайомих червоних обладунках, обличчя її було вкрите шоломом у вигляді кабанячої голови. Вона тримала в руці спис, який іскрився електричними розрядами. Рятувати нас прибула сама Кларисса. Половина її колісниць атакувала армію монстрів, а шістку інших вона повела просто на змія.

Той відступив, і йому вдалося струсити з себе Місіс О’Лірі. Мій бідний песик із вереском ударився об стіну будівлі. Я кинувся їй на допомогу, але змій уже зосередився на новій для нього загрозі. Хоча в нього й залишилося лише одне око, він усе ж зумів паралізувати двох візників, і їхні колісниці врізалися в низку автомобілів. Четверо, що залишилися, продовжували наступати. Монстр оголив ікла, готуючись завдати удару, але йому в пащу посипалися дротики з небесної бронзи.

– Ш-ш-ш-ш-ши-і-і! – заволав він, що зміїною мовою, мабуть, означало «ой-ой!».

– Арес, зі мною! – пролунав голос Кларисси, він пролунав пронизливіше, ніж зазвичай, але, напевно, в цьому не було нічого дивного, якщо врахувати, з ким вона боролася.

На іншому боці вулиці прибуття шести колісниць вселило надію в кентаврів. Вони згрупувалися біля дверей Емпайр-Стейт-білдінга, і в лавах супротивника одразу ж виникло сум’яття.

Тим часом колісниці Кларисси оточили дракона. Списи ламалися при ударі об його луску. Коні-скелети дихали вогнем і іржали. Перекинулися ще дві колісниці, але воїни просто вистрибнули з них, оголили мечі і взялися до роботи. Вони встромляли мечі в щілини між лусками на панцирі монстра, ухилялися від струменів отрути, немов усе життя навчалися цього… що взагалі-то вони й робили.

Ніхто не міг би звинуватити хлопців Ареса в боягузтві. Кларисса була попереду – колола списом морду змія, намагаючись остаточно його засліпити. Але тут перемога стала знову хилитися на бік ворога. Змій проковтнув одного з хлопців Ареса, збив з ніг іншого, облив отрутою третього, який у паніці відступив, бачачи, як плавляться на ньому обладунки.

– Ми повинні їм допомогти, – сказала Аннабет.

Вона мала рацію. Я стояв, немов закам’янілий. Місіс О’Лірі спробувала встати на ноги, але знову завизжала. З однієї її лапи йшла кров.

– Відпочинь, дівчинко, – велів я їй. – Ти й без того сьогодні чимало потрудилася.

Ми з Аннабет застрибнули на спину монстра і побігли до його голови, намагаючись відвернути увагу змія від Кларисси.

Її побратими кидали в змія дротики, більшість з яких ламалася, але деякі потрапляли монстру в зуби. Він клацав щелепами, і незабаром його паща перетворилася на місиво із зеленою кров’ю, жовтою пінистою отрутою та поламаними дротиками.

– Ти зможеш! – прокричав я Кларисі. – Тільки дитині Ареса судилося вбити цю зміюку!

У бойовому шоломі було видно тільки очі Кларисси, але я відчував: щось іде не так. Її блакитні очі світилися страхом. Я ніколи не бачив таку Кларису. Та й очі в Клариси ніколи не були блакитними…

– Арес! – закричала вона своїм незвично пронизливим голосом, підняла спис і кинулася на змія.

– Стій, – пробурмотів я. – Почекай!

Але монстр подивився на неї – мало не з презирством – і плюнув отрутою прямо їй в обличчя.

Вона скрикнула і впала.

– Кларисо! – Аннабет зістрибнула зі спини монстра і побігла її рятувати, а інші хлопці Ареса тим часом намагалися захистити свого лідера.

Я всадив Анаклузмос між двома лусками монстра і тим самим відвернув його увагу на себе.

Зістрибнувши з його спини, я крикнув:

– Гей ти, дурний черв’як, ну-но подивися на мене!

Протягом кількох наступних хвилин я бачив тільки одні зуби. Я відступав, ухилявся від струменів отрути, але протиставити змію нічого не міг.

Краєм ока я побачив, як на П’ятій авеню приземлилася нова колісниця.

Потім хтось побіг у наш бік. Дівчачий голос у розпачі прокричав:

– Ні! Чорт тебе забери, ну чому?!

Я викроїв мить, щоб подивитися в той бік, але те, що я побачив, було неймовірним – цього просто не могло бути. Кларисса лежала на землі там, де впала. Її обладунки диміли від отрути. Аннабет і хлопці Ареса намагалися зняти з неї шолом. А поруч на колінах, з обличчям, розпухлим від сліз, стояла дівчина у футболці Табору напівкровок. Це була… Кларисса.

Голова в мене пішла обертом. Як же це я раніше не помітив? Дівчина в обладунках Клариси була тоншою і не такою високою. Але навіщо комусь потрібно було видавати себе за Кларису?!

Я був настільки вражений, що ледь не дозволив змію перекусити себе навпіл. Однак вчасно ухилився, і ця тварюка зарилася мордою в цегляну стіну.

– Чому?! – запитувала справжня Кларисса, обіймаючи іншу дівчину, поки хлопці з її будиночка намагалися зняти зіпсований отрутою шолом.

З літаючої колісниці вибіг Кріс Родрігес. Напевно, вони з Кларисою пригнали сюди цю колісницю з табору слідом за хлопцями з будиночка Ареса, які пустилися за іншою дівчиною, думаючи, що це Кларисса. Але все одно тут кінці з кінцями не сходилися.

Змій видер голову з цегляної стіни і завив від злості.

– Обережно! – вигукнув Кріс.

Але змій не кинувся на мене – він повернувся на звук голосу Кріса і оголив ікла, побачивши групу напівбогів.

Справжня Кларисса підняла очі на змія, обличчя її палало всепоглинаючою ненавистю. Такий спопеляючий погляд я бачив до цього тільки раз – у її батька Ареса, коли він зійшовся зі мною в поєдинку.

– Ти шукаєш смерті? – крикнула Кларисса змію. – Що ж, ти її отримаєш!

Вона підібрала свій спис, що лежав поруч із дівчиною, яка впала, і без щита й обладунків кинулася на змія.

Я спробував було підійти ближче, щоб допомогти їй, але Кларисса виявилася швидшою. Вона відскочила вбік, коли монстр, спробувавши плюнути в неї, анігілював шматок землі перед її ногами. Потім вона застрибнула на голову монстра. Коли він піднявся на диби, вона з такою силою встромила свій електричний спис у друге око чудовиська, що древко зламалося і вся чарівна сила вилилася з нього назовні.

Електричні дуги побігли по всьому тілу монстра, від чого той почав звиватися і корчитися. Кларисса зістрибнула з нього і відкотилася в безпечне місце на тротуарі, а з пащі змія повалив дим. Потім його плоть стала розчинятися, і він завмер – від нього залишилася тільки луската оболонка.

Ми всі із захопленням втупилися в Кларису – я ще не бачив, щоб хто-небудь у двобої завалив такого монстра. Але Кларису, здавалося, це мало чіпало. Вона підбігла до пораненої дівчинки, яка викрала її обладунки.

Нарешті Аннабет вдалося стягнути шолом з голови пораненої. Ми всі стояли навколо – хлопці з будиночка Ареса, Кріс, Кларисса, Аннабет і я. На П’ятій авеню тривала битва, але в цю мить не існувало нічого, крім нашого маленького гуртка і дівчини на землі.

Її обличчя, колись прекрасне, було сильно обпечене отрутою. Я бачив, що ніякий нектар з амброзією тут не допоможуть.

«Персі, щось має трапитися, – дзвеніли в мене у вухах слова Рейчел. – Якийсь обман, який закінчиться смертю».

Тепер я зрозумів, що вона мала на увазі, і тепер я знав, хто повів у бій будиночок Ареса.

Я подивився на обличчя вмираючої Сілени Боргард.

Глава сімнадцята. Я сідаю не на своє місце

– Навіщо ти це придумала?!

Голова Сілени лежала на колінах Клариси. Силена спробувала ковтнути, але губи в неї були сухі, потріскані.

– Вони… не хотіли слухати. Твій будиночок… йде тільки за тобою.

– І тому ти викрала мої обладунки? – здивовано промовила Кларисса. – Ти дочекалася, коли ми з Крісом підемо патрулювати, викрала мої обладунки і видала себе за мене. – Вона гнівно подивилася на своїх хлопців. – І ніхто з вас нічого не помітив!

Мешканців будиночка Ареса раптом охопив інтерес до їхніх бойових черевиків.

– Ти їх не звинувачуй, – заступилася Силена. – Вони хотіли… хотіли вірити, що я – це ти.

– Ти, дурна дочка Афродіти, – ридаючи, промовила Кларисса. – Ти наважилася атакувати змія? Але чому?

– Це все моя вина. – По щоці Сілени скотилася сльоза. – Змій, смерть Чарлі… загроза табору…

– Припини! – обірвала Кларисса. – Брехня все це.

Силена розтиснула пальці – на її долоні лежав срібний браслет із брелоком у вигляді коси – знаком Кроноса.

Мене немов сталева рука схопила за серце.

– Так значить, це ти – шпигун!

Силена спробувала кивнути.

– Ще до того… до того як я покохала Чарлі, Лука був такий добрий зі мною. Він був такий чарівний. Красивий. Потім уже я хотіла перестати допомагати йому, але він погрожував усе розповісти про мене. Він сказав… сказав, що так я врятую багато життів. Що так постраждає менше людей. Він обіцяв мені, що з Чарлі нічого не трапиться. Він брехав мені.

Я подивився на Аннабет. Вона була бліда як крейда, у неї немов висмикнули опору з-під ніг, і вона повисла в порожнечі.

У нас за спиною вирував бій.

– Ідіть, допоможіть кентаврам! – кинула Кларисса своїм хлопцям. – Обороняйте двері. Швидко!

Вони кинулися в гущу сутички.

Силена важко, болісно зітхнула.

– Вибачте мені.

– Ти не помреш! – вигукнула Кларисса.

– Чарлі… – Очі Силени були десь далеко-далеко. – Я бачу Чарлі…

Більше вона нічого не сказала.

Кларисса тримала її голову і плакала. Кріс поклав руку їй на плече.

Нарешті Кларисса заплющила Силені очі.

– Ми повинні битися, – промовила Аннабет зірваним голосом. – Вона віддала життя, щоб допомогти нам. Ми повинні вшанувати її.

– Вона була героєм! – Кларисса шмигнула й відтерла ніс. – Героєм, ясно?

Я кивнув.

– Ходімо, Кларисо.

Вона підібрала меч одного зі своїх полеглих хлопців.

– Кронос за це дорого заплатить.

Хотілося б мені сказати, що я відігнав ворога від Емпайр-Стейт-білдінга. Але насправді це зробила Кларисса. Вона навіть без обладунків і списа була справжнім демоном. Кларисса погнала колісницю просто на армію титанів, трощачи все на своєму шляху.

Її дії так усіх надихнули, що навіть кентаври, які впали в паніку, почали перегруповуватися. Мисливиці підбирали стріли з сагайдаків полеглих і залп за залпом обстрілювали ворога. Хлопці з будиночка Ареса кололи й рубали ворогів – це було їхнім улюбленим заняттям. Монстри відступали до 35-ї вулиці.

Кларисса в’їхала на скелет змія і пропустила канат через його очні ямки, потім хльоснула своїх коней, і вони потягли змія за колісницею, як китайського новорічного дракона. Вона кинулася на ворога, вигукуючи образи, кидаючи їм усім виклик. Я, дивлячись, як вона скаче на своїй колісниці, зрозумів, що вона в буквальному сенсі світиться. Навколо неї мерехтів червоний ореол.

– Благословення Ареса, – промовила Талія. – На власні очі я цього ще ніколи не бачила.

У цей момент Кларисса, як і я, стала невразливою. Ворог закидав її піками і стрілами, але їй все було байдуже.

– Я – Кларисса, змієгубця! – кричала вона. – Я повбиваю вас усіх! Де Кронос? Подайте мені його сюди! Чи він такий боягуз?

– Кларисо! – закричав я. – Зупинись. Відходь!

– Ну, то в чому справа, владико титанів? – продовжувала біснуватися дочка Ареса. – Покажися!

Вороги мовчали. Вони повільно почали відходити за стіною прикриття з дракониць, а Кларисса скакала колами по П’ятій авеню, кидаючи виклик усім і кожному на її шляху. Остов змія скреготів по асфальту, немов тисяча ножів.

Ми тим часом зайнялися нашими пораненими, затягли їх у хол. Ворог уже давно зник з поля зору, а Кларисса продовжувала носитися туди-сюди авеню разом зі своїм моторошним трофеєм, кидаючи виклик Кроносу.

Нарешті Кріс сказав:

– Я нагляну за нею. Вона врешті-решт втомиться, і тоді я вмовлю її повернутися в будівлю.

– А що там із табором? – запитав я. – Там хтось залишився?

Кріс похитав головою.

– Тільки Аргус і духи природи. Дракон Пелей, як і раніше, охороняє дерево.

– Довго вони не протримаються. Але я радий, що ти тут.

– Вибач, що так довго збиралися, – сумно промовив Кріс. – Я намагався переконати Кларису. Я говорив їй, що немає сенсу захищати табір, якщо тут усі загинуть. Якщо загинуть усі наші друзі. Шкода, що знадобилася Силена, щоб…

– Мої мисливиці організують тут захист, – перебила його Талія. – Аннабет і Персі, ви йдіть на Олімп. У мене таке відчуття, що ви там будете потрібніші… щоб спорудити останню лінію оборони.

Швейцар із холу зник. Його книга лежала розкритою на столі, а стілець був порожній. Але інша частина холу була битком набита пораненими мешканцями табору, мисливицями і сатирами.

Біля ліфта нас зустріли Коннор і Тревіс Стоулли.

– Це правда? – запитав Коннор. – Щодо Сілени?

Я кивнув.

– Вона померла героєм.

– Я ще чув… – Тревіс ніяково переступив з ноги на ногу.

– Це все, – обірвав його я. – Кінець історії.

– Ну так, – пробурмотів Тревіс. – Слухай, ми так думаємо, в армії титанів будуть труднощі з ліфтами. Їм доведеться підніматися по кілька штук зараз. А велетні сюди взагалі не влізуть.

– Це найбільша наша перевага, – сказав я. – Є якийсь спосіб вивести ліфт із ладу?

– Він чарівний, – пояснив Тревіс. – Зазвичай для цього потрібен ключ-карта, але швейцар кудись зник. Це означає, що захисні системи виходять з ладу. Тепер будь-хто може увійти в ліфт і піднятися нагору.

– Отже, ми маємо не підпускати їх до дверей. Ми замкнемо їх у холі.

– Нам потрібне підкріплення. Вони все наступають і наступають. Зрештою вони нас придушать!

– У нас немає підкріплення, – жалібно сказав братові Коннор.

Я подивився на Місіс О’Лірі, вона стояла зовні біля скляних дверей і рясно вимазувала їх липкою собачою слиною.

– Можливо, це не так, – промовив я.

Вийшовши на вулицю, я поклав руку на морду пекельного гончака. Хірон перев’язав їй лапу, але вона все ще накульгувала. Шерсть її була вкрита брудом, листям, шматками піци і засохлою кров’ю монстрів.

– Привіт, дівчинко. – Я намагався говорити життєрадісним тоном. – Я знаю, що ти втомилася, але я хочу попросити тебе про ще одну велику послугу.

Я потягнувся до неї і зашепотів їй у вухо.

Щойно місіс О’Лірі вирушила в подорож тінями, я приєднався до Аннабет. По дорозі до ліфта ми побачили Гроувера, який схилився над товстим пораненим сатиром.

– Ленею! – вигукнув я.

Виглядав старий сатир жахливо. Губи в нього посиніли. З живота стирчав поламаний спис, а козлині волохаті ноги від болю викрутилися під неприродним кутом.

Він спробував сфокусувати на нас погляд, але, я думаю, він нас не бачив.

– Гроувер? – пробурмотів він.

– Я тут, Ленею.

Гроувер ковтав сльози, хоча Лєней свого часу й говорив про нього всілякі гидоти.

– Ми… ми перемогли?

– Гм… так, – збрехав Гроувер. – Завдяки тобі, Ленею. Ми прогнали ворога.

– Я ж тобі казав, – пробурмотів старий сатир. – Справжній ватажок. Справжній…

І очі його закрилися назавжди.

Гроувер схлипнув. Він поклав долоню на лоб Ленея і вимовив стародавнє благословення. Тіло старого сатира розчинилося – залишився тільки саджанець на гірці свіжої землі.

– Лавр, – з трепетом промовив Гроувер. – Тепер старий козел щасливий.

Він узяв саджанець у руки.

– Я… посаджу його на Олімпі. У саду.

– Ми якраз туди й прямуємо. Ходімо, – сказав я.

У ліфті, що піднімався, тихенько грала музика. Я згадав своє перше відвідування Олімпу – мені тоді було дванадцять. Того разу Аннабет і Гроувер не супроводжували мене. Я був радий, що сьогодні вони зі мною. Мене долало передчуття, що це наша остання спільна пригода.

– Персі, – тихо звернулася до мене Аннабет. – Ти мав рацію щодо Луки. – Це були її перші слова після смерті Силени Боргард.

Вона, не відриваючись, дивилася на покажчик поверхів – там змінювалися чарівні цифри: 400,450, 500.

Ми з Гроувером переглянулися.

– Аннабет, – почав я, – мені дуже шкода…

– Ти намагався мені сказати, – голос у неї тремтів, – що Лука поганий. Я тобі не вірила, доки… доки не дізналася, як він використовував Силену. Тепер я знаю. Сподіваюся, ти щасливий.

– Невелике щастя.

Аннабет сперлася рукою об стінку ліфта, намагаючись не дивитися на мене.

Гроувер обережно тримав у руках саджанець.

– Що ж… звісно, добре знову бути разом. Сперечатися. Майже гинути. Перемагати страх. Ой, дивіться – приїхали.

Пролунав дзвіночок, двері відчинилися, і ми вийшли на мостки, що повисли в повітрі.

Не часто Олімп справляє гнітюче враження, але тепер саме так він і виглядав. Палали жаровні. Вікна були темні. На вулицях порожньо. Двері забиті. Якщо й був десь якийсь рух, то тільки в парку – там обладнали шпиталь, у якому метушилися Вілл Солас та інші діти Аполлона – доглядали за пораненими. Наяди і дріади намагалися за допомогою природних заклинань вилікувати опіки і травми, нанесені отрутою.

Гроувер зайнявся своїм саджанцем, а ми з Аннабет обходили поранених, намагаючись їх підбадьорити. Я бачив сатира зі зламаною ногою, напівкровку, всього забинтованого – з голови до ніг, бачив тіло, вкрите золотим похоронним саваном будиночка Аполлона. Я не знав, хто там, під цим саваном, і не хотів дізнаватися.

У мене камінь лежав на серці, але ми намагалися знайти підбадьорливі слова.

– Та ти й оком не встигнеш моргнути, як знову будеш у строю, битися з титанами! – сказав я одному з хлопців.

– Ну, ти чудово виглядаєш, – похвалила іншого Аннабет.

– Леней став лавром, – розповідав Гроувер одному стогнучому сатиру.

Я знайшов Поллукса, сина Діоніса, – він сидів, притулившись спиною до дерева. У нього була зламана рука – можна сказати, легко відбувся.

– Я ще можу битися іншою рукою, – пробурмотів він, скрегочучи зубами.

– Ні, з тебе вже досить. Я хочу, щоб ти залишився тут і допоміг доглядати за пораненими.

– Але…

– Обіцяй мені, що нікуди не сунутимешся, – попросив я. – Гаразд? Вже зроби мені таку послугу.

Поллукс насупився.

Ми зовсім не були близькими друзями, але я не збирався йому казати, що це прохання його батька, – навіщо ставити хлопця в незручне становище. Нарешті він пообіцяв виконати моє прохання, і коли знову відкинувся до стовбура дерева, я побачив, що зробив він це з полегшенням.

Ми втрьох – Аннабет, Гроувер і я – наближалися до палацу, мети Кроноса. Щойно він дістанеться ліфта і підніметься сюди, – а в мене не залишалося сумнівів, що він так чи інакше дістанеться, – він знищить тронний зал богів, їхній центр влади.

Бронзові двері зі скрипом відчинилися. Наші кроки по мармуровій підлозі гучним відлунням розносилися величезною залою, на стелі якої холодно блимали сузір’я. У вогнищі залишилося лише червонувате вугілля. Поруч із ним сиділа, тремтячи і скорчившись, Гестія в образі маленької дівчинки в коричневій сукні. У водяній сфері сумно плавав Офіотавр. Він мляво замичав, побачивши мене.

У слабкому світлі вогнища трони відкидали зловісні тіні, схожі на руки, що намагаються схопити прибульця.

Біля трону Зевса, дивлячись на зірки, стояла Рейчел Елізабет Дер, тримаючи в руках грецьку вазу.

– Рейчел? – здивувався я. – Що ти тут робиш із цією вазою?

Вона подивилася на мене – погляд такий, ніби ще не встигла прокинутися.

– Я її знайшла. Адже це глечик Пандори.

Очі її горіли яскравіше, ніж зазвичай, і перед моїм уявним поглядом чомусь промайнув спогад про запліснявілі сендвічі та спалене печиво.

– Постав цей глечик на підлогу, будь ласка, – сказав я.

– Я бачу в ньому Надію, – промовила Рейчел, погладжуючи пальцями малюнок на кераміці. – Таку тендітну.

– Рейчел!

Мій голос немов повернув її до реальності – вона простягнула мені глечик, і я взяв його. Кераміка була холодна як лід.

– Гроувер, – пробурмотіла Аннабет. – Давай пошукаємо в палаці – може, знайдемо десь грецький вогонь або пастки Гефеста.

– Але… – Аннабет штовхнула його в бік ліктем. – Ах так, – вигукнув він. – Обожнюю пастки!

Вона витягла його з тронного залу.

Гестія сиділа біля вогню, згорбившись і погойдуючись з боку в бік.

– Ходімо, – сказав я Рейчел. – Познайомлю тебе з деким.

Ми сіли поруч із богинею.

– Пані Гестія, – покликав я.

– Привіт, Персі Джексон, – пробурмотіла богиня. – Холоднішає. Підтримувати вогонь у вогнищі все важче.

– Я знаю. Титани вже поруч.

Гестія подивилася на Рейчел.

– Привіт, моя люба. Нарешті ти прийшла до нашого вогнища.

– Ти чекала на мене? – здивовано заморгала Рейчел.

Гестія витягнула руки, і вугілля замерехтіло сильніше. Я побачив видіння в язичках полум’я: мама, Пол і я на День подяки сидимо за обідом на нашій кухні; ми з друзями біля вогнища в Таборі напівкровок, співаємо пісні й підсмажуємо на вогню на прутиках маршмаллоу; ми з Рейчел їдемо уздовж берега на «Пріусі» Пола.

Не знаю, чи бачила Рейчел те саме, але я відчув, як напружилися її плечі. Здавалося, що її тілом розлилося тепло від вогню.

– Щоб зайняти своє місце біля вогнища, – сказала їй Гестія, – ти повинна забути про те, що тебе відволікає. Тільки так зможеш ти вижити.

Рейчел кивнула.

– Так. Я розумію.

– Зачекай, – сказав я. – Про що це вона говорить?

– Персі, коли я прилетіла сюди… – Рейчел переривчасто зітхнула, – я думала, що роблю це заради тебе. Виявилося, це не так. Ти і я… – Вона похитала головою.

– Зачекай. Значить, це я тебе відволікаю? Це тому, що я «не той герой»?

– Не знаю, чи зможу передати це словами, – сказала вона. – Мене тягнуло до тебе, тому що… тому що ти відкрив мені двері в усе це. – Рейчел обвела рукою тронний зал. – Мені потрібно було зрозуміти, що я таке. Але ми з тобою – наші стосунки не були частиною цього. Наші долі не переплетені. Я думаю, у глибині душі ти завжди знав це.

Я втупився на неї.

Можливо, коли справа стосувалася дівчат, я ставав не дуже кмітливим, але зараз я був упевнений: Рейчел дає мені від воріт поворот, що дуже нерозумно, тому що ми з нею ніколи й не були разом.

– І що тепер? – запитав я. – «Дякую, що привів мене на Олімп. І бувай!»

Рейчел дивилася у вогонь.

– Персі Джексон, – повільно промовила Гестія. – Рейчел сказала тобі все, що могла. Її час настає. Але час твого рішення наближається ще швидше. Ти готовий?

Я хотів відповісти, мовляв, ні, зовсім я не готовий, навіть ще не почав готуватися.

Тут я подивився на глечик Пандори і вперше відчув бажання роздрукувати його. Надія в цю мить здавалася мені такою марною. Багато моїх друзів було вбито. Рейчел поривала зі мною стосунки. Аннабет на мене злилася. Батьки спали десь на вулиці, а армія монстрів тим часом оточувала будівлю. Олімп був на межі падіння, а я бачив стільки жорстокостей, скоєних богами: Зевс знищив Марію ді Анджело, Аїд прокляв останнього оракула, Гермес відвернувся від Луки, хоч і знав, що його син може піти поганою стежкою…

«Здавайся, – шепотів мені у вухо Прометей. – Інакше твій дім буде знищено. Твій дорогоцінний табір згорить».

Я подивився на Гестію. Її очі світилися теплом. Я згадав ті образи, які бачив у її вогнищі, – друзі та сім’я, все, що мені було дорого.

Я згадав слова Родрігеса: «Немає сенсу захищати табір, якщо ви загинете. Усі наші друзі тут». Згадав Ніко, як він говорив своєму батькові Аїду: «Якщо впаде Олімп, то і твій палац не встоїть».

Я почув кроки – до тронної зали повернулися Гроувер і Аннабет. Побачивши нас, вони зупинилися. Ймовірно, у мене на обличчі був дивний вираз.

– Персі? – У голосі Аннабет більше не чулося злості, тільки тривога. – Нам що, гм, знову піти?

Раптово мене немов струмом шибануло. Я зрозумів, що повинен робити.

– Ти ж не наробиш ніяких дурниць? – запитав я в Рейчел. – Я хочу сказати… адже ти говорила з Хіроном.

Вона вимучила на обличчі посмішку.

– Ти боїшся, як би я не наробила якихось дурниць?

– Ну я хочу сказати… ти ж нікуди не дінешся?

– Не знаю, – відповіла вона. – Це залежить від того, герой, врятуєш ти світ чи ні.

Я взяв глечик Пандори. Дух Надії ледь тріпотів усередині, намагаючись зігріти холодні стінки.

– Гестія, – проголосив я, – підношу цей дар тобі.

Богиня нахилила голову.

– Я найслабша з богів. Чому ти хочеш довірити це мені?

– Ти – останній олімпієць. І найважливіший.

– Це чому ж, Персі Джексоне?

– Тому що Надія вмирає останньою. Біля домашнього вогнища, – сказав я. – Збережи її для мене, і в мене більше не виникне бажання здатися.

Богиня посміхнулася. Вона взяла глечик, і той почав світитися. Вогонь у вогнищі розгорівся яскравіше.

– Гарний вчинок, Персі Джексон, – кивнула вона. – Нехай боги благословлять тебе.

– Скоро ми дізнаємося, зроблять вони це чи ні. – Я подивився на Аннабет і Гровера. – Ходімо, хлопці.

Я попрямував до трону мого батька.

Трон Посейдона розташовувався праворуч від Зевса, але не йшов із троном громовержця ні в яке порівняння. Крісло, що обертається, із сидінням із чорної шкіри, два металевих кільця збоку для кріплення вудки (або тризуба). Вельми схоже на крісло в глибоководному апараті, з якого полюють на акул, марлінів або морських монстрів.

Боги у своєму природному стані мають висоту близько шести метрів, а тому, витягнувши руку, я ледь міг дотягнутися до краю сидіння.

– Допоможіть-но мені, – сказав я Аннабет і Гроуверу.

– Ти що, збожеволів? – здивувалася Аннабет.

– Не виключено.

– Персі, – застеріг Гроувер, – боги не дуже люблять, коли люди сідають на їхній трон. Не дуже люблять – у сенсі перетворюють винних на порох.

– Я маю привернути його увагу. – Я знизав плечима. – Іншого способу в мене немає.

Вони здивовано переглянулися.

– Можеш не сумніватися, – усміхнулася Аннабет, – це неодмінно приверне його увагу.

Вони переплели руки, зробивши щось на зразок сходинки, а потім підштовхнули мене на трон. Я відчув себе немовлям на дорослому стільці – так далеко були від підлоги мої ноги. Я подивився на інші похмурі порожні трони і спробував уявити собі, як це засідати в Олімпійській раді – з одного боку, величезна влада, а з другого – стільки суперечок, решта одинадцятьох богів завжди хочуть наполягти на своєму. Тут і звихнутися недовго, якщо дотримуватися тільки своїх інтересів, особливо якщо ти – Посейдон. Коли я сів на цей трон, у мене виникло відчуття, що весь океан підкорений моїй волі – нескінченні кубічні милі води, що киплять таємничою силою. З якого дива Посейдон повинен комусь підкорятися? Чому б йому не стати найголовнішим із дванадцяти?

Я потряс головою.

«Потрібно зосередитися», – сказав я собі.

Раптом із трону пролунав глухий гуркіт. Хвиля гніву шквалом ударила мені по мізках.

– Хто наважився…

Голос різко обірвався. Гнів відступив, що було дуже доречно, бо навіть ці два слова ледь не роздерли мій мозок на шматки.

«Персі. – Голос батька все ще був гнівним, але тепер став більш стриманим. – Що це ти робиш на моєму троні?»

– Вибач, батьку, – сказав я. – Мені потрібно було привернути твою увагу.

«Це дуже небезпечна штука. Навіть для тебе. Якби я, перш ніж пришльопнути нахабу, не глянув, хто тут сидить, від тебе зараз залишилася б одна калюжка морської води».

– Вибач, – повторив я. – Послухай мене. Справи тут йдуть дуже погано.

Я розповів йому, що у нас відбувається, а потім повідомив про мій план.

Посейдон довго мовчав.

«Персі, те, про що ти просиш, неможливо. Мій палац…»

– Тату, Кронос спеціально вислав проти тебе армію. Він хоче відокремити тебе від інших богів, бо знає – твоя участь може вирішити результат справи.

«Може, й так. Але поки він атакує мій дім…»

– Я зараз у твоєму домі, – заперечив я. – На Олімпі.

Підлога заходила ходуном. Хвиля гніву знову пройшлася моїми мізками. Я вирішив, що зайшов занадто далеко, але тряска поступово стихла. Десь на задньому плані мого каналу телепатичного зв’язку я почув звуки підводних вибухів і крики тих, хто воює – ревіння циклопів, виття водяних.

– Як там Тайсон – живий-здоровий?

Це запитання, схоже, застало мого батька зненацька.

«З ним усе добре. Я від нього такого навіть не очікував. Хоча «арахісове масло» – дивний бойовий клич».

– Ти дозволив йому битися?

«Припини скакати з теми на тему. Ти хоч розумієш, про що ти мене просиш? Мій палац буде знищено».

– Але зате буде врятований Олімп.

«Ти уявляєш, скільки часу я перебудовував цей палац? Та на один тільки ігровий зал пішло шість сотень років».

– Тату…

«Добре! Я зроблю те, про що ти просиш. Але молися, щоб із цього щось вийшло!»

– Я молюся. Я ж до тебе звертаюся.

«О так. Добре сказано… Амфітрита! Наступай!»

Почувся сильний вибух, і наш зв’язок обірвався. Я зісковзнув із трону.

Гроувер стурбовано подивився на мене.

– Ти як – нічого? Ти так зблід і… почав диміти.

– Нічого подібного.

Тут я подивився на себе – з рукавів у мене йшов дим, волоски на шкірі обгоріли.

– Посидь ти там ще трохи, – підтвердила Аннабет, – від тебе залишилося б лише вугілля. Сподіваюся, розмова була того варта?

– Му-у, – подав голос Офіотавр зі своєї водяної сфери.

– Скоро дізнаємося, – відповів я.

У цей момент двері тронного залу відчинилися, і увійшла Талія. Лук у неї був зламаний, сагайдак порожній.

– Ви маєте спуститися туди, – втомлено сказала вона. – Ворог наступає. І на чолі армії – Кронос.

Глава вісімнадцята. Мої батьки перекваліфіковуються у спецназ

Коли ми дісталися вулиці, було вже надто пізно.

На землі лежали поранені хлопці з табору і мисливиці. Кларисса, ймовірно, була переможена гіперборейським велетнем, бо вона зі своєю колісницею виявилася вмороженою в крижану брилу. Кентаврів ніде не було видно. Вони або запанікували і пустилися у втечу, або були знищені.

Армія титанів оточила будівлю і стояла не далі ніж за десять метрів від дверей. Попереду – авангард Кроноса: Ефан Накамура, цариця дракониць у зелених обладунках і два гіперборейці. Прометея я не побачив. Цей слизький тип, ймовірно, ховався в їхньому штабі. Але попереду стояв сам Кронос зі своєю косою в руці.

На його шляху залишався тільки…

– Хірон, – тремтячим голосом покликала Аннабет.

Якщо Хірон нас і почув, то не подав виду. У луці в нього була стріла, націлена просто в обличчя Кроноса.

Щойно Кронос побачив мене, його золоті очі засяяли. Усі м’язи його тіла напружилися. Але повелитель титанів тут же знову перевів погляд на Хірона.

– Відійди, синку.

Почути, як Лука називає Хірона «синку», було дивно, але Кронос вклав стільки презирства у свій голос, ніби «синку» – найгірше зі слів, яке він міг придумати.

– Змушений тебе засмутити.

Хірон говорив крижаним, абсолютно спокійним тоном – він так говорить, коли сильно сердиться.

Я спробував ворухнутися, але ноги в мене немов налилися свинцем. Аннабет, Гроувер і Талія теж були напружені, ніби і їх приморозило.

– Хіроне, бережися! – крикнула Аннабет.

Цариця дракониць втратила терпіння і кинулася в атаку. Стріла Хірона влучила їй точно між очей, і дракониця випарувалася на місці, її порожній панцир звалився на землю.

Хірон потягнувся за новою стрілою, але його сагайдак був порожній. Він кинув лук і вихопив меч. Я знав, що він не любить битися на мечах – не його це зброя.

Кронос хмикнув. Він зробив крок уперед, і кінська частина Хірона нервово підстрибнула. Хвіст його сіпався.

– Ти ж учитель, – усміхнувся титан. – Не герой.

– Героєм був Лука, – промовив Хірон. – Хорошим героєм, поки ти не збив його зі шляху.

– Ідіот! – Голос Кроноса струсонув місто. – Ти наповнив його голову порожніми обіцянками. Ти сказав, що боги піклуються про мене!

– Про мене, – зауважив Хірон. – Ти сказав «про мене».

Кронос зніяковів, і Хірон у цей момент завдав удару. Маневр був хороший – хибний випад, за яким послідував удар в обличчя. У мене самого не вийшло б краще. Але у Кроноса була хороша реакція. Він володів усіма навичками Луки, а це немало. Він відбив клинок Хірона і закричав:

– Назад!

Між титаном і кентавром промайнуло сліпуче біле світло. Хірон відлетів до фасаду будівлі з такою силою, що стіна обвалилася на нього.

– Ні! – закричала Аннабет.

Напад знерухомленості скінчився, і ми кинулися до нашого вчителя, але не знайшли і його сліду. Ми з Талією безпорадно розкидали цеглу, чуючи в себе за спиною гуркіт жахливого сміху армії титана.

– Ти! – Аннабет повернулася до Луки. – Подумати тільки, що я… що я вважала…

Вона вихопила ніж.

– Аннабет, не роби цього.

Я спробував зупинити її, але вона струсила мою руку зі своєї.

Аннабет атакувала Кроноса, і самовпевнена посмішка зійшла з його обличчя. Можливо, якась частина Луки згадала, що колись йому подобалася ця дівчинка, що він піклувався про неї, коли вона була маленькою. Вона всадила ніж між ременів, що утримували на ньому обладунки, – точно під ключицю. Клинок мав би проткнути шкіру, але він тільки відскочив від неї. Аннабет зігнулася навпіл, притискаючи руку до живота. Віддача, напевно, була такою сильною, що цілком могла призвести до вивиху її пораненого плеча.

Я встиг відтягнути її назад, і удар косою розсік порожнечу в тому місці, де щойно була Аннабет.

Вона почала бити мене з криком: «Я тебе ненавиджу!» І я не знав, до кого вона звертає ці слова – до мене, Луки чи Кроноса. Сльози текли по її обличчю, залишаючи брудні патьоки.

– Я повинен битися з ним, – сказав я їй.

– Це і моя битва, Персі!

Кронос розсміявся.

– Ах, який бойовий дух. Я тепер розумію, чому Лука хотів тебе пощадити. На жаль, це буде неможливо.

Він підняв косу. Я приготувався до захисту, але, перш ніж Кронос встиг завдати удару, десь у тилу армії титана рознеслося собаче виття. «А-а-а-а-у-у-у-у!»

Надія була занадто мала, але я покликав:

– Місіс О’Лірі?

У лавах противника стався переляканий рух, а потім трапилася дивна штука. Вони почали лунати в сторони, звільняючи прохід на вулицю, немов на них тиснуло щось ззаду.

Скоро посередині П’ятої авеню утворився вільний прохід. Наприкінці кварталу стояв мій величезний собака, а в нього на спині сиділа маленька постать у чорних обладунках.

– Ніко? – покликав я.

– Гав-гав!

Місіс О’Лірі стрибнула в мій бік, незважаючи на монстрів, що гарчали по обидва боки від неї.

Ніко рушив уперед, і вороги стали падати перед ним так, немов він випромінював смерть, що він, звісно, і робив насправді.

Він усміхнувся за лицьовим щитком свого шолома-черепа.

– Отримав від вас звісточку. Ще не пізно приєднатися до веселощів?

– Син Аїда. – Кронос сплюнув на землю. – Невже ти настільки любиш смерть, що хочеш її скуштувати?

– Твою смерть – із задоволенням, – усміхнувся Ніко.

– Я безсмертний, невже ти не знаєш, ідіоте?! Я втік із Тартара. У тебе тут немає жодних справ і жодного шансу залишитися в живих.

Ніко витягнув свій меч – метровий, зловісно гострий клинок стігійської сталі, чорний, як нічний кошмар.

– Не згоден.

Земля затремтіла. На дорозі, на тротуарі, у стінах будівель з’явилися тріщини – мерці дряпалися у світ живих, руки скелетів хапали повітря. Їх були тисячі, і коли вони з’явилися, монстри титанів занервували і стали відступати.

– Стояти! – наказав Кронос. – Мерці нам не страшні.

Небеса почорніли й похолоділи. Тіні згустилися. Різко зазвучала бойова сурма, і коли мерці з їхніми рушницями, мечами та списами вишикувалися в колони, П’ятою авеню загуркотіла колісниця. Вона зупинилася поруч із Ніко. Тягнули її коні у вигляді живих тіней, згущених із темряви. Колісниця була інкрустована обсидіаном і золотом, прикрашена сценами болісної смерті. Віжки тримав сам Аїд, владика мертвих, у нього за спиною стояли Деметра і Персефона.

Аїд мав вражаючий вигляд – у чорних обладунках і плащі кольору свіжої крові. На маківці його світлої голови виблискував Шолом мороку: корона, що випромінювала чистий жах. Вона на моїх очах змінювала форму: голова дракона… коло язиків чорного полум’я… вінець із людських кісток. Але найстрашніше було не це. Шолом проник у мій мозок і воскресив там мої найгірші кошмари, мої найпотаємніші страхи. Мені захотілося поповзти в нірку і сховатися, і я бачив – ті самі почуття охопили і ворожу армію. І тільки сила й авторитет Кроноса заважали їм кинутися навтьоки.

Аїд холодно посміхнувся.

– Привіт, батьку. Ах, як молодо ти виглядаєш.

– Аїде, – загарчав Кронос, – я сподіваюся, ти з дамами прибув, щоб заявити про вашу вірність мені.

– Мушу тебе засмутити, – зітхнув Аїд. – Мій син переконав мене взяти під заступництво тих, кого я вважаю своїми ворогами. – Він з огидою подивився на мене. – Хоча мені ох як не подобаються деякі вискочки напівбоги, я не бажаю падіння Олімпу. Мені буде не вистачати сварок з моїми братами і сестрами. А якщо ми з ними в чомусь і сходимося, то в одному: батьком ти був жахливим!

– Це вірно, – пробурмотіла Деметра. – Жодної поваги до сільського господарства.

– Мамо! – обурено промовила Персефона.

Аїд оголив меч – двосторонній клинок стігійської сталі, протравленої сріблом.

– А тепер бийся зі мною! Сьогодні дім Аїда нехай назветься рятівником Олімпу.

– У мене немає на це часу, – прогарчав Кронос.

Він ударив по землі косою, і в обидва боки від місця удару пішла тріщина, що охопила Емпайр-стейт-білдінг і нас. Уздовж тріщини виникла енергетична стіна, яка відокремила авангард армії Кроноса, моїх друзів і мене від основної частини двох армій.

– Що він робить? – пробурмотів я.

– Закупорює нас, – сказала Талія. – Він знімає магічні бар’єри навколо Мангеттена і споруджує їх тільки навколо будівлі та нас.

І справді, за бар’єром заурчали двигуни автівок, прокинулися перехожі та втупилися здивованими поглядами на монстрів і зомбі. Не знаю, що вони бачили крізь Туман, але напевно щось жахливе. Стали відчинятися двері автомобілів, і наприкінці кварталу з «Пріуса» вийшли моя мати і Пол Блофіс.

– Ні, – пробурмотів я. – Не треба…

Моя мати мала здатність бачити крізь Туман. За виразом її обличчя я відчув: вона розуміє всю серйозність ситуації. Я сподівався, що їй вистачить здорового глузду кинутися навтьоки. Але вона перехопила мій погляд, сказала щось Полу, і вони побігли прямо до нас.

Я не міг крикнути – найменше хотів я звернути на них увагу Кроноса.

На щастя, його відволік Аїд. Він кинувся на енергетичну стіну, але його колісниця перекинулася від удару об цю перешкоду. Він, сиплячи прокльонами, підвівся на ноги і вдарив по стіні чорною енергією. Стіна встояла.

– В атаку! – заревів він.

Армія мерців кинулася на монстрів титана. П’ята авеню перетворилася на щось неймовірне. Смертні з криками кинулися шукати укриття. Деметра змахнула рукою – і ціла колона велетнів перетворилася на пшеничне поле. Персефона перетворила списи дракониць на соняшники. Ніко прорубувався крізь армію ворога, намагаючись, наскільки це було в його силах, захистити пішоходів. Мої батьки бігли до мене, огинаючи монстрів і зомбі, але я нічим їм не міг допомогти.

– Накамура – за мною! – наказав Кронос. – Велетні – розберіться з ними.

Він вказав на мене і моїх друзів, а потім пірнув у хол.

Кілька секунд я стояв як укопаний. Я очікував сутички, але Кронос ніби й не помітив мене, немов йому було шкода витрачати час на таку дрібницю. Від цього я впав у сказ.

Перший гіперборейський велетень замахнувся на мене кийком, але я проскочив між його ніг і встромив меч йому в спину. Він тут же перетворився на купу льоду. Другий велетень дохнув холодом на Аннабет, яка ледве стояла на ногах, але Гроувер встиг відтягнути її вбік, а за справу взялася Талія. Вона спритно, наче кішка, застрибнула на спину велетня і встромила свої мисливські ножі в синю шию чудовиська, створивши таким чином найбільшу у світі безголову крижану скульптуру.

Я заглянув за чарівну стіну. Ніко прорубувався до моєї матері й Пола, але вони й самі не бездіяли. Пол підхопив меч одного з полеглих героїв і схопився з драконицею, демонструючи неабияку майстерність. Він завдав їй удару в живіт – і вона розпалася на атоми.

– Пол? – здивувався я.

Він повернувся до мене й усміхнувся.

– Сподіваюся, я зараз убив монстра, а не когось іншого. Студентом я грав у шекспірівських виставах! Тоді й навчився трохи фехтування.

За це я полюбив його ще сильніше. У цей момент велетень лестригон кинувся до моєї матері. Вона поралася в покинутій поліцейській машині (може, шукала там рацію) і не бачила небезпеки.

– Мамо! – закричав я.

Вона розвернулася, коли монстр був уже зовсім поруч. Я думав, у руках у неї парасолька, але вона перезарядила помпову рушницю – це виявився дробовик – і вистрілила, відкинувши велетня метрів на п’ять назад, прямо на меч Ніко.

– Непогано, – констатував Пол.

– Коли ти навчилася стріляти з дробовика? – крикнув я.

Мама дмухнула, відкидаючи волосся з обличчя.

– Секунди дві тому! Персі, з нами все буде добре. Біжи!

– Правильно, – погодився з нею Ніко. – З цією армією ми тут розберемося, а ти маєш розібратися з Кроносом.

– Давай, Риб’ячі Мізки! – скомандувала Аннабет.

Я кивнув, потім подивився на гору цегли біля фасаду будівлі, і серце в мене тьохнуло. Я зовсім забув про Хірона. Як таке могло статися?

– Місіс О’Лірі, – благав я, – будь ласка, там, під цією купою, Хірон. Якщо хтось і зможе його відкопати, то одна ти. Знайди його! Допоможи йому!

Не знаю, що там вона зрозуміла, але вона стрибнула на купу уламків і почала її розгрібати. Аннабет, Талія, Гроувер і я кинулися до ліфта.

Глава дев’ятнадцята. Ми громимо вічне місто

Міст на Олімп руйнувався. Ми вийшли з ліфта на бруківки білого мармуру, і відразу ж у нас під ногами з’явилися тріщини.

– Стрибайте! – велів Гроувер. Для нього це не становило труднощів – адже він почасти був гірським козлом.

Він перестрибнув на іншу плитку, а наша стала небезпечно розгойдуватися у нас під ногами.

– О боги, я так боюся висоти! – заволала Талія, коли ми разом стрибнули.

А ось Аннабет була зовсім не в формі, щоб ще й стрибати. Вона спіткнулася і крикнула:

– Персі!

Я вхопив її за руку в той момент, коли плита під нею перетворилася на пил. Кілька миттєвостей мені здавалося, що ми вдвох впадемо в прірву. Її ноги бовталися в повітрі, рука стала вислизати з моєї – і ось я вже тримав її за одні пальці. Але тут Гроувер і Талія вчепилися мені в ноги, і я знайшов нові сили. Ні, Аннабет не впаде!

Я витягнув її, і ми звалилися на тремтячі містки. Я навіть не усвідомлював, що ми лежимо, міцно обійнявши одне одного, поки Аннабет раптом не напружилася.

– Спасибі, – пробурмотіла вона.

Я спробував сказати «не варте подяки», але в мене нічого не вийшло, немов каша була в роті.

– Йдемо далі! – Гроувер поклав руку на моє плече.

Ми з Аннабет розтиснули руки, схопилися і побігли по небесному містку, а плитки в нас під ногами продовжували кришитися і падати в нікуди. Ми добігли до краю гори, і тут же остання з них обвалилася.

Аннабет озирнулася на ліфт, який тепер опинився поза межами нашої досяжності – полірований ряд металевих дверей, які ні до чого не прикріплені й висять у просторі, на висоті шестисот поверхів над Мангеттеном.

– Схоже, ми тут застрягли, – сказала вона. – Назавжди.

– Бла-бла-бла! – заблеяв Гроувер. – Зв’язок між Олімпом і Америкою розмивається. Якщо він обірветься зовсім…

– …боги цього разу не переїдуть в іншу країну, – підсумувала Талія. – Це буде кінець Олімпу. Остаточний.

Ми побігли вулицями. Особняки горіли, статуї були скинуті з п’єдесталів. Дерева в парках перетворилися на тріски. Складалося таке відчуття, що хтось пройшовся містом із гігантською косаркою.

– Коса Кроноса…

Ми бігли петлястою стежкою до палацу богів. За моїми відчуттями ця дорога мала бути коротшою. Можливо, Кронос сповільнив час, а може, це страх уповільнював мої рухи. Вершину гори вкривали руїни – всі чудові будівлі та сади зникли.

Кілька малих богів і духів природи намагалися зупинити Кроноса. Їхні рештки лежали вздовж дороги – розбиті обладунки, порваний одяг, поламані мечі та списи.

Десь попереду лунав гучний голос Кроноса:

– До останньої цеглинки! Як я й обіцяв. Трощити все, щоб не залишилося каменя на камені!

Раптово вибухнув палац білого мармуру із золотим куполом. Купол злетів угору, наче кришка чайника, і розсипався на шматки, пролився на місто дощем із мільйона осколків.

– Це було святилище Артеміди, – пробурчала Талія. – Він за це заплатить!

Ми пробігали під мармуровою аркою з величезними статуями Зевса і Гери, коли вся гора застогнала і стала розгойдуватися, як човен у шторм.

– Стережися! – крикнув Гроувер.

Арка почала валитися. Я підняв голову і побачив, як двадцятитонна похмура статуя Гери падає прямо на нас. Нас з Аннабет розплющило б на коржик, якби Талія не штовхнула нас ззаду.

– Талія! – вигукнув Гроувер.

Коли пил осів і гора перестала розгойдуватися, ми виявили Талію живою, але ноги її були придавлені статуєю.

Ми відчайдушно намагалися зрушити статую з місця, але для такої праці потрібно було кілька циклопів. Коли ми спробували витягнути Талію з-під статуї, вона закричала від болю.

– Я вийшла живою з усіх цих битв, – стогнала вона, – а мене перемогла ця безглузда брила каменю!

– Це Гера! – в гніві промовила Аннабет. – У неї на мене давно зуб. Її статуя вбила б мене, якби не ти!

Талія поморщилася.

– Та не стійте ви без діла. Я вже тут як-небудь. Біжіть!

Ми не хотіли її залишати, але я чув сміх Кроноса, що наближається до палацу богів. Злетіли в повітря ще кілька будівель.

– Ми повернемося, – пообіцяв я.

– А я вас тут почекаю, – простогнала Талія.

Біля самих воріт палацу на схилі гори виникла вогняна куля.

– Потрібно бігти, – сказав я.

– Я вважаю, ти не маєш на увазі «рятуватися втечею», – пробурмотів Гроувер.

Я побіг до палацу. Аннабет пустилася слідом.

– Ось цього-то я і боявся, – зітхнув Гроувер, і його копитця зацідкали в нас за спиною.

Двері палацу були такого розміру, що крізь них цілком міг пройти круїзний лайнер, але вони були зірвані з петель, як пухнастики, і розбиті вщент. Щоб потрапити всередину, нам довелося перебиратися через купу каміння і понівеченого металу.

У середині тронного залу, широко розкинувши руки, стояв Кронос і дивився на зоряну стелю, немов вивчаючи її. Його сміх був ще гучнішим, ніж раніше, – немов ішов із надр Тартара.

– Нарешті! – заревів він. – Олімпійська рада – така горда й могутня! То чий трон мені знищити першим?

Збоку від нього тупцював Ефан Накамура, намагаючись триматися подалі від коси свого господаря. Вогнище майже згасло, серед попелу тліли лише кілька вуглинок. Гестії ніде не було видно. Як і Рейчел. Я сподівався, що з нею нічого не сталося, але я бачив сьогодні стільки смертей і руйнувань, що навіть боявся думати про це. Офіотавр плавав у своїй водяній сфері в дальньому кутку залу і розсудливо мовчав, але розраховувати на те, що він довго залишатиметься непоміченим, не доводилося.

Аннабет, Гроувер і я вийшли вперед – у простір, освітлений смолоскипами. Першим побачив нас Ефан.

– Мій пане, – попередив він.

Кронос повернувся, і на його обличчі, обличчі Луки, з’явилася усмішка. Якщо не брати до уваги золотих очей, виглядав він точно, як і чотири роки тому, коли ми зустрілися в будиночку Гермеса. Аннабет видала болісний горловий звук, ніби хтось раптово завдав їй удару.

– Ну то що – вбити тебе першим, Джексоне? – запитав Кронос. – Такий вибір ти зробив – битися зі мною і загинути, а не впасти переді мною ниць і визнати поразку? Адже ти знаєш, пророцтва ніколи не закінчуються добре.

– Лука бився б мечем, – повільно вимовив я. – Але в тебе, схоже, немає його вміння.

Кронос усміхнувся. Його коса почала змінюватися і нарешті набула вигляду колишньої зброї Луки – Підступного меча з клинком, викуваним наполовину зі сталі, наполовину з небесної бронзи.

Поруч зі мною ойкнула Аннабет, немов їй у голову прийшла якась думка.

– Персі, клинок! – Вона оголила свій кинджал. – «Душу героя візьме клинок окаянний».

Я не зрозумів, чому вона саме зараз нагадує мені цей рядок із пророцтва. Рядок цей не дуже піднімав мені настрій, але перш ніж я встиг щось їй заперечити, Кронос заніс меч.

– Стій! – крикнула Аннабет.

Кронос накинувся на мене, наче ураган, але я ухилився, рубанув мечем і відкотився вбік. Відчуття було таке, ніби проти мене борються сто бійців. Ефан спробував обійти мене, щоб атакувати ззаду, але Аннабет перехопила його. Між ними зав’язалася сутичка, але я не міг наглядати за тим, як у неї йдуть справи. Неясно я усвідомлював, що Гроувер грає на своїх очеретяних сопілках. Цей звук наповнив мене теплом і мужністю, думками про сонце, синє небо і спокійну галявину десь далеко від цієї війни.

Кронос притиснув мене до трону Гефеста – величезної механічної штуковини на кшталт тих, що робить фірма «La-Z-Boy», [19] вкритої всілякими бронзовими та срібними шестернями. Кронос завдав удару, а мені вдалося застрибнути на цей трон, який тут же заверещав і загудів своїми таємними механізмами.

«Режим захисту, – пролунав попереджувальний голос із трону. – Режим захисту».

Це не могло обіцяти мені нічого доброго, і я стрибнув прямо на голову Кроноса, а трон у цей момент стрільнув на всі боки електричними блискавками. Одна з них потрапила Кроносу в обличчя, пройшла по тілу і пронизала меч.

Повелитель титанів охнув і, впавши на коліна, впустив Підступний меч.

Аннабет не втратила свого шансу. Вона штовхнула Ефана, відштовхуючи його вбік, і кинулася до Кроноса.

– Лука, послухай мене!

Я хотів гримнути на неї, сказати, що це безумство намагатися напоумити Кроноса, але часу на це не виявилося. Титан змахнув рукою – і Аннабет, відлетівши назад, вдарилася об трон своєї матері і впала на підлогу.

– Аннабет! – закричав я.

Ефан Накамура піднявся на ноги. Тепер він стояв між мною і Аннабет. Я не міг схопитися з ним, не повернувшись спиною до Кроноса.

У музиці Гроувера з’явилася більш тривожна нотка. Він попрямував до Аннабет, але не міг рухатися швидко, награючи одночасно на сопілці. На підлозі тронного залу виросла трава. Тоненькі травинки пробилися між мармуровими плитами.

Кронос піднявся на одне коліно. Волосся в нього було обпалене, обличчя вкрите опіками. Він потягнувся до меча, але цього разу той сам не прилетів йому в руку.

– Накамура! – застогнав він. – Настав час показати, на що ти здатен. Ти знаєш слабке місце Джексона. Убий його – і ти будеш винагороджений понад усяку міру.

Погляд Ефана опустився мені на поперек, і я зрозумів: він знає. Навіть якщо йому самому не вдасться вбити мене, досить тільки сказати Кроносу. Адже я не зможу захищати себе вічно.

– Поглянь навколо себе, Ефане, – сказав я. – Настає кінець світу. Ти такої винагороди хочеш? Ти й справді хочеш, щоб усе було знищено – погане і хороше? Усе?

Гроувер був уже майже поруч з Аннабет. Трава на підлозі ставала дедалі густішою. Травинки вже досягали півметрової довжини і нагадували підстрижені вуса.

– Тут немає трону Немезіди, – пробурмотів Ефан. – Немає трону моєї матері.

– Вірно! – Кронос спробував піднятися, але коліна в нього підігнулися. Над його лівим вухом усе ще димів жмут світлого волосся. – Убий їх. Вони заслужили на страждання.

– Ти казав, що твоя мати – богиня справедливості, – нагадав я йому. – Малі боги заслуговують на краще, Ефане, але повне знищення не є справедливістю. Кронос нічого не створює. Він тільки знищує.

Ефан подивився на іскристий трон Гефеста. Музика Гроувера продовжувала грати, і Ефан розгойдувався в такт музиці, немов та сповнювала його підспудними бажаннями – побачити прекрасний день, опинитися де-небудь в іншому місці, тільки не тут. Його єдине око моргнуло.

І тут він кинувся в атаку. Але не на мене.

Кронос усе ще стояв на колінах, коли Ефан обрушив свій меч на шию владики титанів. Такий удар мав би миттєво вбити його, якби клинок не розлетівся на шматки. Ефана відкинуло назад, він схопився за живіт. Уламок меча рикошетом пробив його власні обладунки.

Кронос піднявся, похитуючись, і піднявся над своїм слугою.

– Зрада! – проричав він.

Музика Гроувера продовжувала грати, і трава росла навколо тіла Ефана. Він подивився на мене, його обличчя спотворила гримаса болю.

– Заслуговують на краще, – видихнув він. – Якби в них… були трони…

Кронос тупнув ногою, і підлога навколо Ефана Накамури тріснула. Син Немезіди провалився в тріщину, яка пройшла по самій серцевині гори – просто в порожнечу.

– Із цим я розібрався! – Кронос підібрав свій меч. – А тепер займуся вами.

Єдина моя думка була – відволікти його від Аннабет. Гроувер тепер перебував поруч із нею. Він припинив грати і годував Аннабет амброзією.

Куди б не ступив Кронос, навколо його ніг обвивалися травинки, але Гроувер занадто рано припинив грати на своїх сопілках. Травинки були недостатньо міцні й товсті – вони тільки докучали титану.

Ми билися через вогнище, з якого від ударів вилітали вугілля та іскри. Кронос розрубав підлокітник на троні Ареса, що мене анітрохи не збентежило, але потім він притиснув мене до трону мого батька.

– Так-так, – сказав Кронос, – із цього вийде чудове розпалювання для мого нового вогнища!

Наші мечі зійшлися в снопі іскор. Він був сильнішим за мене, але в цей момент я відчував у своїх руках міць океану. Я відштовхнув Кроноса і знову завдав удару – Анаклузмос із такою силою врізався в його обладунки, що в небесній бронзі з’явилася канавка.

Він знову тупнув ногою – і час сповільнився. Я спробував атакувати, але рухався при цьому зі швидкістю льодовика, що сповзав по схилу. Кронос не поспішаючи відійшов назад, переводячи подих. Він почав розглядати борозну в своїх обладунках, а я насилу продирався вперед, безмовно проклинаючи його. Він міг не поспішати. Він міг за бажанням взагалі знерухомити мене. Я тільки сподівався, що це виснажує його сили. Якби я міг взяти його змором…

– Занадто пізно, Персі Джексон, – сказав він. – Дивись!

Кронос вказав на вогнище – і вугілля розжарилося. З вогню став підніматися білий димок, у якому почали з’являтися образи на зразок тих, що ми бачимо в пошті Іриди. Я побачив Ніко і моїх батьків на П’ятій авеню, вони вели безнадійний бій в оточенні ворогів. На задньому плані бився на своїй чорній колісниці Аїд, викликаючи все нових зомбі з-під землі, але сили армії титана здавалися такими ж невичерпними. Мангеттен руйнувався на очах. Смертні, які тепер остаточно прокинулися, в жаху розбігалися. Машини виляли і стикалися.

Потім сцена змінилася, і я побачив ще більш жахливу картину.

Стовп шторму наближався до Гудзона, швидко рухаючись над узбережжям Джерсі. Навколо нього метушилися колісниці, що схопилися з істотою в хмарі.

Боги атакували. Блискали блискавки. Хмару пронизували золоті та срібні стріли, вони залишали за собою вогняний слід і вибухали. Хмара повільно розповзалася на частини, і я вперше чітко побачив Тифона.

Я зрозумів, що, поки живу (жити мені, можливо, залишалося всього нічого), не зможу викинути з голови цей образ. Голова Тифона невпинно оберталася. Щомиті він являв собою різних монстрів, кожен новий страшніший за попереднього. Якби я зазирнув йому в обличчя, то, напевно, збожеволів би, а тому я роздивлявся його тіло, яке справляло таке ж огидне враження. Він був гуманоїдом, але його шкіра нагадувала сендвіч із м’ясним рулетом, що пролежав цілий рік у чиїйсь шафці. Він був крапчасто-зеленим, бо тисячі років провів під вулканом. Руки він мав людські, але не з нігтями, а кігтями, схожими на орлині. Ноги вкривала луска, як у рептилії.

– Сили олімпійців закінчуються. – Кронос розсміявся. – Яке жалюгідне видовище!

Зевс метнув блискавку з колісниці. Спалах освітив світ. Струс дійшов навіть до Олімпу, але коли туман розсіявся, виявилося, що Тифон продовжує стояти. Він трохи похитнувся, на маківці його потворної голови димів кратер, але він, гарчачи від гніву, продовжував просуватися вперед.

Ноги мої почали підкошуватися. Кронос, схоже, не помітив цього. Він був цілком поглинений видом сутички і своєю остаточною перемогою. Якби я зміг протриматися ще кілька секунд і якби мій батько дотримав слова…

Тифон увійшов у Гудзон, води якого ледь дістали йому до середини гомілки.

«Зараз, – подумав я, звертаючись до образу в диму. – Будь ласка, це має статися зараз».

І раптом сталося диво – з клубів диму пролунав сурмовий звук раковини. Поклик океану! Поклик Посейдона!

Води Гудзона здибилися навколо Тифона, утворивши двадцятиметрові хвилі. З води вирвалася ще одна колісниця, тягли її могутні морські коні, які рухалися в повітрі так само легко, як і у воді. Мій батько, оточений сяючою синьою аурою енергії, описав зухвале коло навколо ніг гіганта. Посейдон більше не був старим. Він знову став самим собою – засмаглим, сильним, чорнобородим. Коли він замахнувся тризубом, річка відгукнулася на його рух, утворивши навколо монстра воронкоподібну хмару.

Приголомшений Кронос кілька миттєвостей не міг вимовити ні звуку, а потім заревів:

– Ні! Ні!

– Уперед, побратими! – Голос Посейдона пролунав так голосно, що я не був упевнений, чи то я чую його з цього оповитого димом об’єму, чи то через усе місто. – Бийтеся за Олімп!

З річки кинулися воїни, вони накочували на хвилях, осідлавши величезних акул, драконів і морських коней. Це був легіон циклопів, а в бій їх вів…

– Тайсон! – у захваті заволав я.

Я знав, що він мене не чує, і я в подиві витріщався на нього. Він незвичайно збільшився в розмірах. У ньому було не менше десяти метрів – він тепер зростом не поступався своїм старшим двоюрідним братам, і вперше я побачив на ньому повну бойову збрую. За ним слідував Бріарей – сторукий циклоп.

Усі циклопи озброїлися величезними шматками чорних залізних ланцюгів (таких здоровенних, що згодилися б і для якоря бойового корабля) з абордажними кішками на кінцях. Вони розмахували ними, як ласо, і потроху обплутували Тифона, чіпляючись кішками за руки й ноги велетня, оточуючи його на хвилі припливу. Тифон здригався, ревів, смикав ланцюги, кількох циклопів він стягнув з їхніх скакунів, але пута були занадто сильні. Однією тільки своєю вагою цілий загін циклопів починав нахиляти Тифона до води. Посейдон метнув тризуб, який встромився в горло гіганта. Золотиста кров, безсмертна сукровиця, хлинула з рани, утворивши водоспад заввишки більше хмарочоса. Тризуб тут же повернувся в руку Посейдона.

Інші боги немов отримали друге дихання. Підскочив Арес і завдав Тіфону удару в ніс. Артеміда вистрілила монстру в око десятком срібних стріл. Аполлон дав залп із лука, і пов’язка на стегнах Тифона задимилася. Зевс продовжував закидати гіганта блискавками, потім нарешті повільно почала підніматися вода, огортаючи Тифона, немов коконом, і він почав падати під вантажем ланцюгів. Тифон ревів в агонії, метався з такою силою, що хвилі налітали на берег Джерсі, захльостуючи п’ятиповерхові будинки, переливаючись через міст Джорджа Вашингтона. Однак Тифон занурювався дедалі глибше й глибше, бо мій батько розкрив для нього спеціальний тунель у руслі річки, нескінченний водний жолоб, що мав доставити його просто до Тартару. Спочатку під водою зникла голова гіганта, утворивши величезну вирву, а потім не стало видно і його самого.

– Ні! – заволав Кронос.

Він ударив по вугіллю мечем, і видіння розпалося на частини.

– Вони йдуть сюди! – вигукнув я. – Ти програв!

– Я ще й не починав!

Він накинувся на мене із запаморочливою швидкістю. Гроувер – цей відважний дурненький сатир – спробував захистити мене, але Кронос відкинув його вбік, як ганчіркову ляльку.

Я ухилився від його меча і завдав колючого удару під гарду Кроноса. Це був хороший трюк, але, на жаль, Лука знав його. Він відбив випад і вибив меч із моєї руки, використовуючи один із перших прийомів, яких сам же мене навчав. Мій меч задзвенів по підлозі і зник у тріщині, що утворилася.

– Стій! – Аннабет з’явилася немов із нізвідки.

Кронос розвернувся обличчям до неї й атакував Підступним мечем, але Аннабет вдалося відбити удар, прийнявши його на ефес ножа. Такий прийом міг провести тільки дуже вправний боєць, який бездоганно володіє клинком. Не питайте мене, звідки в неї взялися сили, але вона зблизилася з Кроносом, щоб отримати перевагу, попри різницю в довжині лез; вони схрестили зброю, і кілька миттєвостей вона стояла віч-на-віч із володарем титанів, утримуючи його нерухомим.

– Лука! – сказала вона крізь стиснуті зуби. – Тепер я розумію. Ти повинен довіритися мені!

Кронос заревів від гніву.

– Лука Кастеллан мертвий! Його оболонка згорить, коли я прийму свою справжню форму!

Я спробував ворухнутися, але моє тіло знову було заморожене. Як це Аннабет, побита, на межі знемоги, могла знайти в собі сили, щоб протистояти такому титану, як Кронос?

Кронос спробував зіштовхнути її з місця, вивільнити свій меч, але Аннабет утримувала його, її руки тремтіли від напруження під натиском Підступного меча, який неухильно наближався до її шиї.

– Твоя мати… вона бачила твою долю, – прохрипіла Аннабет.

– Служба Кроносу! – заревів титан. – Ось моя доля!

– Ні, – гнула своє Аннабет. Очі в неї мало не вилазили з орбіт, але я не знав – чи то від смутку, чи то від болю. – Це ще не кінець, Луко. Пророцтво… вона бачила, що ти зробиш. Це про тебе!

– Я розтрощу тебе, дівчисько! – заревів Кронос.

– Ні, – сказала Аннабет. – Ти обіцяв. Ти навіть зараз стримуєш Кроноса.

– Брехня!

Кронос збільшив натиск, і тут Аннабет втратила рівновагу. Вільною рукою Кронос вдарив її в обличчя, і вона відлетіла вбік.

Я зібрав усю свою волю, і мені вдалося піднятися. Але на мої плечі немов знову тиснув тягар небесного склепіння.

Кронос із піднятим мечем височів над Аннабет. Кров сочилася з куточка її рота. Хрипким голосом вона промовила:

– Сім’я, Лука. Ти обіцяв.

Я із зусиллям зробив крок уперед. Гроувер уже встав на ноги – він перебував біля трону Гери, але, схоже, кожен рух давався йому з не меншими труднощами, ніж мені. Перш ніж хтось із нас встиг наблизитися до Аннабет, Кронос раптом похитнувся.

Він розглядав ніж у руці Аннабет, кров на її обличчі.

– Обіцяв.

Потім він насилу набрав повітря в груди.

– Аннабет… – Але це був голос не титана – Луки. Він похитнувся, немов не міг контролювати своє тіло. – У тебе кров.

– Мій ніж… – Аннабет спробувала підняти кинджал, але він випав з її руки, яка зігнулася під незвичним кутом. Вона благальним поглядом подивилася на мене: – Персі, прошу тебе…

Я знову знайшов здатність рухатися.

Я кинувся вперед і підібрав її ніж, потім вибив Підступний меч із пальців Луки – клинок упав просто у вогнище. Але Лука навіть не звернув на це уваги. Він зробив крок до Аннабет, але я став між ними.

– Не торкайся її!

Гнів спотворив його обличчя. Пролунав голос Кроноса:

– Джексон…

Що це було – моя уява чи його тіло справді почало світитися, перетворюючись на золото.

Він знову насилу зітхнув і голосом Луки сказав:

– Він змінюється. Допоможіть. Він… він майже готовий. Моє тіло більше буде не потрібне йому. Будь ласка…

– Ні! – заревів Кронос.

Він озирнувся в пошуках меча, але той лежав у вогнищі, виблискуючи серед вугілля.

Титан, похитуючись, рушив до нього. Я спробував зупинити його, але він відштовхнув мене в бік з такою силою, що я приземлився поруч з Аннабет біля підніжжя трону Афіни, ґрунтовно приклавшись об нього головою.

– Ніж, Персі, – пробурмотіла Аннабет. Вона ледь дихала. – Душа героя… клинок окаянний…

Коли сцена перед моїми очима знову набула чіткості, я побачив, як Кронос підхоплює свій меч. Титан тут же заревів від болю і впустив зброю. Руки його почорніли і диміли. Вогонь у вогнищі палахкотів щосили, немов коса Кроноса посилювала жар. Я побачив образ Гестії – вона миготіла серед язиків полум’я, похмуро і несхвально поглядаючи на Кроноса.

Лука повернувся і впав, притискаючи до грудей обгорілі руки.

– Будь ласка, Персі…

Я насилу піднявся на ноги і підійшов до нього, тримаючи ніж у руці. Я мав убити його.

Лука, здавалося, знав, про що я думаю. Він облизнув губи.

– Ти не зможеш… не зможеш зробити це сам. Він вирветься з-під мого контролю. Він захистить себе. Тільки моєю рукою. Я знаю, в яке місце. Я можу… можу утримати його в покорі.

Він тепер чітко світився, його шкіра починала диміти.

Я підняв ніж, готуючись завдати удару, потім озирнувся на Аннабет, на Гроувера, який сидів поруч із нею, притримуючи її голову руками. І нарешті я зрозумів, що вона намагалася мені пояснити.

«Ти не той герой, – сказала мені Рейчел сьогодні. – Це вплине на те, що ти будеш робити».

– Будь ласка, – простогнав Лука. – Часу немає.

Якщо Кронос набуде своєї справжньої форми, зупинити його буде неможливо. Тифон поруч із ним здасться іграшковим бичком.

У мене в голові звучав рядок пророцтва: «Душу героя візьме клинок окаянний». Весь світ перевернувся догори дриґом, і я віддав ніж Луці.

– Персі? Ти що? – різанув по вухах крик Гроувера.

Збожеволів. Збожеволів. З’їхав з котушок. Дуже навіть може бути.

Але я дивився, як Лука вхопився за рукоятку.

Я стояв перед ним беззбройний.

Він розстебнув ремінь на своїх обладунках, оголивши шматочок шкіри під лівою пахвою – місце, яке було б дуже важко вразити. З видимим зусиллям він вдарив себе ножем.

Клинок увійшов неглибоко, але Лука завив. Його очі засяяли, як лава. Тронний зал здригнувся. Аура енергії оточила Луку, стаючи все яскравішою і яскравішою. Я заплющив очі й відчув таку міць поруч із собою, ніби ядерний вибух обпалив мою шкіру, покривши тріщинами мої губи.

Потім надовго запанувала тиша.

Коли я розплющив очі, Лука лежав, розпростершись біля вогнища. На підлозі навколо нього виднілося почорніле коло попелу. Коса Кроноса розплавилася і перетворилася на рідкий метал, струмочки його текли між вугіллям у вогнищі, яке тепер розгорілося, наче ковальський горн.

Лівий бік Луки заливала кров, очі залишалися відкритими – блакитні очі, якими вони були колись. З його грудей виривалися хрипи.

– Хороший… клинок, – прошепотів він.

Я опустився поруч із ним на коліна. Підійшла, накульгуючи, Аннабет – Гроувер підтримував її. В очах обох стояли сльози.

Лука дивився на Аннабет.

– Ти знала. Я мало не вбив тебе, але ти знала…

– Ш-ш-ш. – Голос її тремтів. – Зрештою ти виявився героєм. Тобі відкрито шлях в Елізіум.

Він слабко похитав головою.

– Я думаю… відродження. Три спроби. Острови Вибраних.

Аннабет шмигнула носом.

– Ти завжди ставив перед собою найважчі завдання.

Він підняв обвуглену руку, і Аннабет доторкнулася до його пальців.

– Ти… – Лука закашлявся, і на його губах з’явилася кров. – Ти кохала мене?

Аннабет відтерла сльози.

– Був час, коли я думала… так от, я думала…

Вона подивилася на мене, немов радіючи тому, що я все ще тут.

Я зрозумів, що роблю те саме. Світ навколо руйнувався, а мені було важливо тільки те, що вона жива.

– Ти був мені як брат, Луко, – тихо сказала Аннабет. – Але я не любила тебе.

Він кивнув, немов такої відповіді й очікував, потім зморщився від болю.

– Ми можемо дістати амброзію, – сказав Гроувер. – Ми можемо…

– Гроувер… – Лука хапав ротом повітря, намагаючись дихати рівно. – Ти найхоробріший сатир, яких я тільки бачив. Не треба. Зцілення немає… – Він зашевся кашлем.

Потім він ухопився за мій рукав, і я відчув жар його шкіри – вона немов горіла.

– Ефан… Я… Усі незатребувані… Не допусти… Не допусти, щоб це сталося ще раз.

В очах його була злість, але вони дивилися благально.

– Не допущу, – сказав я. – Обіцяю тобі.

Лука кивнув, і його рука ослабла.

Кілька хвилин по тому з’явилися боги у своїх повних бойових регаліях, гуркочучи, вони увірвалися до тронного залу, вважаючи, що на них чекає сутичка.

Але вони знайшли тільки Аннабет, Гроувера і мене. Ми стояли над тілом загиблого напівкровки в слабкому теплому світлі вогнища.

– Персі, – покликав мене батько, у голосі його чулося благоговіння. – Що… що все це означає?

Я повернувся до олімпійців.

– Нам потрібен саван, – сказав я голосом, що зривається. – Саван для сина Гермеса.

Глава двадцята. Ми отримуємо казкові нагороди

Тіло Луки забирали три парки власною персоною.

Я сто років не бачив цих стареньких – відтоді, як вони на моїх очах біля придорожнього фруктового кіоску перерізали нитку життя. Мені тоді було дванадцять. Тоді вони налякали мене, налякали й тепер – три моторошні бабусі з мішечками, набитими пряжею і спицями.

Одна з них подивилася на мене, і, хоча не вимовила ні слова, моє життя в буквальному сенсі промайнуло переді мною за одну мить. Раптом мені стало двадцять, потім я виявився чоловіком середніх років і нарешті – старезним старим. Сили покинули мене, і я побачив власний надгробок, розгорнуту могилу, труну, що опускається в неї. І все це менше ніж за секунду.

«Справу зроблено», – сказала вона.

Парка підняла відрізок синьої пряжі, і я відразу зрозумів, що це та ж сама пряжа, яку я бачив чотири роки тому, коли вона перерізала її на моїх очах. Я тоді вирішив, що це моє життя, але тепер зрозумів, що Луки. Вони тоді показували мені життя, яке доведеться принести в жертву, щоб усе йшло своєю чергою.

Вони підняли тіло Луки, яке тепер було загорнуте в біло-зелений саван, і понесли його з тронного залу.

– Стривайте, – сказав Гермес.

Бог глашатаїв був одягнений у класичний білий давньогрецький гіматій, сандалі та шолом. Крильця шолома Гермеса тріпотіли, коли бог рухався. Навколо його жезла, шепочучи: «Бідний, бідний Лука», вилися змії Джордж і Марта.

Я подумав про Мей Кастеллан – ось сидить вона на самоті у себе на кухні, готує печиво і робить сендвічі для сина, який ніколи не повернеться.

Гермес відкинув саван з обличчя Луки і поцілував його в лоб, потім пробурмотів якісь слова давньогрецькою – останнє благословення.

– Прощавай, – прошепотів він, кивнув і дозволив паркам забрати тіло сина.

Коли вони пішли, я згадав про велике пророцтво. Тепер ці слова набули для мене сенсу. «Душу героя забере клинок окаянний». Героєм був Лука. Окаянним клинком – ніж, який Лука давним-давно подарував Аннабет, окаянний – тому що Лука порушив обіцянку і зрадив друзів. «Чекає на нього кінець, коли він зробить вибір». Мій вибір – віддати йому ніж і повірити, як вірила Аннабет, що він усе ще здатний встати на вірну стежку. «Рятуючи Олімп або прирікаючи на загибель». Принісши себе в жертву, він врятував Олімп. Рейчел мала рацію. Зрештою героєм виявився не я, а Лука.

Зрозумів я і дещо ще: коли Лука занурювався в річку Стікс, він мав зосередитися на чомусь важливому, що пов’язувало б його зі смертним життям. Інакше б він розчинився в смертоносних водах. Я в такій ситуації уявив собі Аннабет, і, напевно, він теж думав у цю мить про неї, викликавши в пам’яті ту сцену, що показувала мені Гестія, – ті старі, добрі дні з Талією і Аннабет, коли він обіцяв, що вони будуть однією сім’єю. Поранивши Аннабет у сутичці, він був вражений настільки, що згадав свою обіцянку. І це дозволило його смертній свідомості взяти гору над Кроносом, здобути над ним перемогу. Його слабке місце – його ахіллесова п’ята – врятувало всіх нас.

У Аннабет, що стояла поруч зі мною, підігнулися коліна, я підхопив її, але вона закричала від болю, і я зрозумів, що потягнув її за зламану руку.

– О боги! Аннабет, вибач, будь ласка!

– Нічого, – відповіла вона і, знепритомнівши, звалилася мені на руки.

– Їй потрібна допомога! – закричав я.

– Немає проблем. – Уперед вийшов Аполлон. Його обладунки виблискували так яскраво, що на них неможливо було дивитися. Та ще підібрані в тон протисонячні окуляри й ідеальна усмішка – він виглядав просто як фотомодель для демонстрації бойового спорядження. – Бог-лікар до ваших послуг!

Він зробив паси над обличчям Аннабет і вимовив заклинання. Одразу ж синці й подряпини зблякли. Порізи і шрами зникли. Рука розслабилася, і Аннабет глибоко зітхнула уві сні.

Аполлон усміхнувся.

– За кілька хвилин вона буде в повному порядку. А цього часу мені цілком вистачить, щоб скласти вірші про нашу перемогу: «Аполлон і його друзі рятують Олімп». Здорово, так?

– Дякую, Аполлоне, – сказав я. – Я… гм… не заперечую.

Наступні кілька годин минули як у тумані. Я згадав про обіцянку, дану мамі. Зевс навіть оком не моргнув, коли я звернувся до нього з цим дивним проханням. Він клацнув пальцями і повідомив мені, що верхівка Емпайр-Стейт-білдінга тепер освітлена синім світлом. Більшість смертних будуть спантеличено запитувати, що це означає, але моя мама зрозуміє: я залишився в живих. Олімп врятовано.

Боги зайнялися ремонтом своїх тронів, і робота ця, коли за неї взялися дванадцять істот, наділених надздібностями, була завершена напрочуд швидко. Ми з Гроувером подбали про поранених, а коли небесний міст було відновлено, обійнялися з нашими друзями, що вижили. Циклопи витягли Талію з-під статуї, що впала. Вона прийшла на милицях, але в іншому була в порядку. Коннор і Тревіс Стоулли відбулися невеликими забоями. Вони мені заприсяглися, що навіть не особливо мародерствували в місті. Від них же я дізнався, що мої батьки живі-здорові, хоча на гору Олімп їх не допустили. Місіс О’Лірі відкопала з-під завалу Хірона і понеслася з ним у табір. Стоулли трохи хвилювалися за старого кентавра, але він принаймні залишився живим. Каті Гарднер повідомила, що вона бачила, як наприкінці бою з Емпайр-Стейт-білдінга вибігла Рейчел Елізабет Дер. Рейчел була ціла, але ніхто не знав, куди вона поділася, що давало мені привід для занепокоєння.

Ніко ді Анджело зустріли на Олімпі як героя. Слідом за ним простував його батько, хоча Аїду взагалі-то дозволяється відвідувати Олімп тільки в зимове сонцестояння. Повелитель мертвих розгублено поглядав на своїх родичів, коли ті дружньо поплескували його по спині. Навряд чи коли-небудь раніше вони зустрічали його з таким ентузіазмом.

З’явилася Кларисса. Вона все ще тремтіла, оскільки провела чимало часу в крижаній брилі. Арес зустрів її криком:

– Ось вона, моя дівчинка!

Бог війни скуйовдив їй волосся і поплескав по спині, сказавши, що кращого воїна, ніж Кларисса, він у житті не бачив.

– Як ти цього змія обробила! Хто ще здатен на таке?

Почуття переповнювали Кларису, вона тільки кивала і помаргувала, немов боялася, як би Арес не побив її. Але зрештою і вона почала посміхатися.

Повз мене пройшли Гефест і Гера. Гефест, хоч і не відчув особливого задоволення від того, що я застрибував на його трон, сказав мені, що «за великим рахунком я непогано попрацював».

Гера зневажливо фиркнула.

– Мабуть, поки що я не буду знищувати тебе і цю дівчину.

– Аннабет врятувала Олімп, – нагадав я їй. – Вона переконала Луку зупинити Кроноса.

– Гм. – Гера в роздратуванні поспішила геть, але я зрозумів, що, принаймні, найближчим часом нашим життям ніщо не загрожує.

Голова Діоніса все ще була забинтована. Він смерив мене поглядом з голови до ніг і сказав:

– Що ж, Персі Джексон, я знаю, Поллукс залишився живий, значить, ти дещо все ж можеш. Але все це завдяки моєму вихованню, я вважаю.

– Гм, так, сер.

– І в нагороду за мою хоробрість Зевс скоротив мій випробувальний термін у цьому нещасному таборі вдвічі. Тепер мені залишилося тільки п’ятдесят років замість колишніх ста.

– П’ятдесят років? – Я спробував уявити, що мені доведеться уживатися з Діонісом до самої моєї старості, якщо я тільки доживу до неї.

– Не надто радій, Джексоне, – сказав він, і тут я зрозумів, що він правильно називає моє прізвище. – Я, як і раніше, збираюся перетворювати твоє життя на кошмар.

– Природно.

Я не зміг утриматися від усмішки.

– Ну, значить, ми розуміємо одне одного.

Діоніс відвернувся і почав ремонтувати свій трон із виноградних лоз, які тепер були обпалені вогнем.

Поруч зі мною стояв Гроувер, який час від часу починав схлипувати.

– Ах, скільки духів природи загинуло, Персі. Ах, скільки!

Я обійняв його за плечі й дав йому хустку, щоб він витер ніс.

– Ти добряче попрацював, друже. Нічого, ми ще відродимося. Посадимо нові дерева. Очистимо парки. Твої друзі знайдуть нове життя в кращому світі.

Гроувер пригнічено шмигнув носом.

– Так… напевно. Але їх і раніше було важко об’єднати. А я все ще вигнанець. Ніхто не хоче слухати мене, коли я говорю про Пана. Чи будуть вони коли-небудь знову вірити мені? Адже я привів їх на бійню.

– Вони будуть тебе слухати. Тому що ти переживаєш за них. Ти більше за будь-кого іншого переживаєш за живу природу.

– Дякую, Персі. – Він спробував усміхнутися. – Я сподіваюся… сподіваюся, тобі відомо, що я пишаюся дружбою з тобою.

Я поплескав його по руці.

– В одному Лука мав рацію, друже. Ти найхоробріший з усіх моїх знайомих сатирів.

Гроувер почервонів, але перш ніж він встиг що-небудь відповісти, пролунав сурмовий звук морської раковини. У тронний зал увійшла армія Посейдона.

– Персі! – вигукнув Тайсон.

Він кинувся до мене, розкинувши руки. На щастя, він стиснувся до нормального розміру, а тому після його обіймів я почувався лише так, немов по мені проїхався тільки трактор, а не вся ферма.

– Ти живий! – вигукнув Тайсон.

– Так, – не став заперечувати я. – Здорово, правда?

Мій брат грюкнув у долоні і щасливо розсміявся.

– І я теж живий. Ура! Як ми Тифона-то ланцюгами обмотали. От класно було!

За його спиною сміялися, кивали і били один одному в долоні п’ятдесят одягнених в обладунки циклопів.

– Нас вів у бій Тайсон, – прогарчав один. – Він такий хоробрий!

– Найхоробріший з усіх циклопів! – трубно виголосив інший.

– Нісенітниця… – Тайсон зачервонів.

– Я тебе бачив! – вигукнув я. – Ну ти й показав клас!

Я боявся, як би бідолаха Гроувер не відкинув копита від страху – адже він до смерті боїться циклопів. Але він зібрався і сказав:

– Так… Гм. Ура Тайсону!

– Ура-ура-ура-ура! – заревіли циклопи.

– Будь ласка, не їжте мене, – тихенько пробурмотів Гроувер, але, думаю, ніхто, крім мене, його не почув.

Знову пролунав сурмовий голос раковини. Циклопи розступилися, і в тронний зал увійшов у бойовому обладунку мій батько, у руці його виблискував тризуб.

– Тайсон! – закричав він. – Молодець, синку! І Персі… – Його обличчя посуворішало. Він погрозив мені пальцем, і я на секунду навіть злякався, як би він мене не вкокошив. – Я навіть прощаю тобі те, що ти сидів на моєму троні. Ти врятував Олімп!

Він обійняв мене. Я, трохи ніяковіючи, зрозумів, що взагалі-то ніколи не обіймав батька. Він був теплий, як звичайна людина, і пахло від нього солоним берегом і свіжим морським повітрям.

Відсторонившись, він усміхнувся мені доброю усмішкою. Мені було так добре, що, зізнаюся, я навіть трохи розплакався. Напевно, до цього моменту я просто не дозволяв собі усвідомити, як страшно мені було в останні кілька днів.

– Тату…

– Ш-ш-ш, – сказав він. – Героям теж буває властивий страх. А ти, Персі, піднісся над усіма героями. Навіть над Гераклом…

– Посейдон! – пролунав громовий голос.

Зевс сів на свій трон. Він люто дивився на мого батька, поки інші боги розсаджувалися на трони. Навіть Аїд був присутній – розташувався на простому кам’яному стільці для гостей поруч із вогнищем. Ніко, схрестивши ноги, сидів на підлозі біля батька.

– Так що, Посейдоне? – буркотливо сказав він. – Чи ти занадто гордий, щоб засідати з нами в раді, брате мій?

Я думав, Посейдон зараз на стінку полізе, але він тільки подивився на мене і підморгнув.

– Для мене це велика честь, владико Зевс.

Напевно, чудеса все ж трапляються. Посейдон підійшов до свого рибальського трону, і засідання Олімпійської ради почалося.

Поки говорив Зевс (довга промова про хоробрість богів, бла-бла-бла), до зали зайшла Аннабет і стала поруч зі мною. Вона мала непоганий вигляд, якщо врахувати, що кілька хвилин тому знепритомніла.

– Багато я пропустила? – прошепотіла вона.

– Поки що ніхто нас убивати не збирається, – прошепотів я у відповідь.

– Сьогодні це вперше.

Я пирснув зі сміху, але Гроувер штовхнув мене ліктем у бік, бо Гера злісно поглядала на нас.

– Що стосується моїх братів, – сказав Зевс, – то ми вдячні… – він відкашлявся, наче ці слова насилу давалися йому, – …кхе-кхе, вдячні за допомогу Аїду.

Владика мертвих кивнув. На обличчі в нього був самовдоволений вираз, але я думаю, він заслужив цю похвалу. Він поплескав Ніко по плечу, і той подивився на нього таким щасливим поглядом, якого я в нього ніколи не бачив.

– І звісно, – продовжував Зевс, щоправда, дивлячись на його обличчя, можна було подумати, що штани в нього димлять, – ми повинні… гм… подякувати Посейдону.

– Вибач, брате, – сказав Посейдон. – Не розчув.

– Ми повинні подякувати Посейдону, – проворчав Зевс. – Без чиєї допомоги… було б важко…

– Важко? – з невинним виглядом перепитав Посейдон.

– Неможливо, – видавив Зевс. – Неможливо перемогти Тифона.

Боги згідно зашепотілися і схвально застукали об підлогу своєю зброєю.

– Отже, нам залишається тільки подякувати нашим юним героям-напівбогам, які так завзято боронили Олімп… хоча на моєму троні й залишилося кілька вм’ятин.

Першою він викликав уперед Талію, бо вона була його донькою, і пообіцяв їй допомогу в поповненні лав мисливиць.

Артеміда посміхнулася їй.

– Ти добре билася, мій полководець. Я пишаюся тобою, і всі ті мисливиці, що загинули на моїй службі, ніколи не будуть забуті. Вони напевно потраплять в Елізіум.

Вона демонстративно втупилася на Аїда.

Повелитель мертвих знизав плечима.

– Напевно.

Артеміда не зводила з нього вимогливого погляду.

– Ну, гаразд, – пробурмотів Аїд. – Я прискорю процес їх проходження по інстанціях.

Талія засвітилася від гордості.

– Дякую, моя пані. – Вона вклонилася богам, навіть Аїду, а потім похромала до Артеміди.

– Тайсоне, сину Посейдона! – викликав Зевс.

Тайсон помітно нервував, але вийшов на середину залу, і Зевс, побачивши його, хмикнув.

– Цей, схоже, не дурень поїсти, – пробурмотів Зевс. – Тайсоне, за твою хоробрість у бою і за те, що ти вів циклопів, ти призначаєшся генералом олімпійських армій. Відтепер, якщо в богів виникне така потреба, ти будеш вести в бій своїх братів. І в тебе буде нова… гм… якій зброї ти віддаєш перевагу? Меч? Сокиру?

– Дубинку! – сказав Тайсон, показуючи свою, зламану.

– Добре, – кивнув Зевс. – Ми подаруємо тобі новий кийок. Найкращий із тих, що є у світі.

– Ур-р-ра! – вигукнув Тайсон, а коли він повернувся до циклопів, вони схвально забурчали і почали дружньо плескати його по спині.

– Гроувер Ундервуд, сатир! – вигукнув бог вина.

Гроувер невпевнено вийшов уперед.

– Та припини ти жувати свою сорочку, – докірливо сказав йому Діоніс. – Я ж не збираюся тебе вбивати. За твою відвагу і готовність жертвувати собою, і таке інше, і оскільки в нас, як це не сумно, з’явилася вакансія, боги вирішили, що ти – підходяща кандидатура до Ради козлоногих старійшин.

Гроувер звалився на підлогу непритомним.

– Прекрасно, – зітхнув Діоніс, а кілька наяд кинулися піднімати Гроувера. – Коли він прийде до тями, нехай хто-небудь скаже йому, що він більше не вигнанець, а всі сатири, наяди та інші духи природи відтепер ставитимуться до нього як до володаря гущавини з усіма правами, привілеями, почестями тощо. А тепер скоріше потягніть його, поки він не прийшов до тями і не почав розсипатися в подяках.

– Їди-и-и-и-и-и-и-и! – застогнав Гроувер, коли духи природи потягли його геть.

Я подивився на нього і зрозумів, що все погане для нього позаду. Він прокинеться владикою хащі, оточений турботою прекрасних наяд. Так, життя могло скластися набагато гірше.

– Моя рідна дочка, Аннабет Чейз, – оголосила Афіна.

Аннабет стиснула мій лікоть, потім вийшла вперед і стала на коліна біля ніг матері.

Афіна посміхнулася.

– Ти, дочко моя, перевершила всі очікування. Для захисту цього міста, нашого символу влади, ти використала всі свої можливості – кмітливість, силу та мужність. Ми не оминули своєю увагою, що Олімп… м’яко кажучи, пошкоджений. Владика титанів завдав місту чималої шкоди, яку треба ліквідувати. Ми, звісно, могли б перебудувати його за допомогою магії, зробити його таким, яким він був. Але боги вважають, що місто може бути більш досконалим. Ми можемо скористатися цією можливістю. І ти, моя дочка, маєш стати архітектором нового міста.

Аннабет здивовано дивилася на неї.

– Моя… моя пані?

Афіна посміхнулася куточками губ.

– Адже ти ж архітектор, хіба ні? Ти вивчала методи самого Дедала. Я не знаю нікого іншого, хто міг би перебудувати Олімп на майбутні часи.

– Ти хочеш сказати… що я можу робити те, що мені подобається?

– Те, чого хоче твоє серце, – сказала богиня. – Створи нам місто, яке простоїть століття.

– Якщо тільки в ньому буде достатньо моїх статуй, – додав Аполлон.

– І моїх, – погодилася Афродіта.

– Гей, і про мене не забудьте! – сказав Арес. – Великі статуї з величезними гострими мечами і…

– Досить! – обірвала його Афіна. – Вона вже все зрозуміла. Встань, дочко моя, офіційний архітектор Олімпу.

Аннабет піднялася і здивовано попрямувала назад, до мене.

– Ну, буде тобі де розмахнутися, – сказав я, посміхаючись.

Цього разу вона не знайшлася, що відповісти.

– Мені… мені доведеться відразу почати проектування. Потрібні будуть ватман… олівці…

– Персі Джексон! – вигукнув Посейдон моє ім’я, і воно відлунням рознеслося тронною залою.

Усі розмови змовкли. У кімнаті запанувала тиша – тільки потріскували поліна у вогнищі. Усі очі втупилися на мене – богів, напівбогів, циклопів, духів. Я вийшов на середину залу. Гестія схвально мені посміхнулася. Тепер вона знову перетворилася на дівчинку і, здавалося, була щаслива і задоволена знову сидіти біля вогню. Її усмішка надихнула мене.

Спочатку я вклонився Зевсу. Потім я став на коліна біля ніг мого батька.

– Піднімися, сину мій, – велів Посейдон.

Я встав, почуваючись ніяково.

– Великий герой має бути винагороджений, – оголосив Посейдон. – Тут є хто-небудь, хто стане заперечувати заслуги мого сина?

Я чекав, що зараз хто-небудь виступить проти. Боги завжди з чимось не погоджуються, і багато хто з них, загалом-то, не любили мене, але я не почув жодного заперечення.

– Рада не заперечує, – сказав Зевс. – Персі Джексон, боги піднесуть тобі будь-який дар, який ти забажаєш.

– Будь-який? – Я задумався.

Зевс похмуро кивнув.

– Я знаю, що ти попросиш. Найбільший з усіх дарів. Так, якщо ти захочеш, він буде твоїм. Боги не ощасливлювали цим даром жодного смертного вже багато століть, але якщо ти цього побажаєш, Персі Джексон, то ти станеш богом. Безсмертним. Невмирущим. Ти будеш вічним полководцем свого батька.

Я втупився на нього в усі очі.

– Я… богом?

Зевс підвів очі до неба.

– Ти явно будеш найтупішим богом. Але відповідь – «так»! За згодою всієї ради я можу зробити тебе безсмертним. І тоді мені доведеться вічно терпіти тебе.

– Гм, – бурмотів Арес, – це означає, що я скільки завгодно зможу розмазувати його по стінці, а він відновлюватиметься, щоб я знову і знову мав таку можливість? Мені подобається ця ідея.

– Я її теж схвалюю, – сказала Афіна, хоча й дивилася при цьому на Аннабет.

Я озирнувся. Аннабет дивилася повз мене. Обличчя в неї зблідло. Пам’ять повернула мене на два роки назад, коли я думав, що вона попросить Артеміду прийняти її до лав мисливиць. Я тоді був на межі паніки, вважав, що втрачу її. Тепер, здавалося, з нею відбувається те саме.

Я згадав про три парки, про те, як усе моє життя в одну мить пронеслося перед моїми очима. Я міг уникнути всього цього. Ні тобі старіння, ні смерті, ні тіла в могилі. Я міг би навічно залишитися тінейджером, вічно на піку форми, потужним і безсмертним слугою мого батька. Я міг здобути силу і вічне життя.

Хто б відмовився від такої пропозиції?

Я знову подивився на Аннабет. Я подумав про моїх друзів із табору – Чарльза Бекендорфа, Майкла Ю, Силену Боргард, про багатьох інших, які тепер уже були мертві. Подумав я і про Ефана Накамуру та про Луку.

І я зрозумів, що потрібно робити!

– Ні, – сказав я.

Рада занурилася в мовчання. Боги похмуро поглядали один на одного, немов почули.

– Ні? – перепитав Зевс. – Ти відкидаєш наш щедрий дар?

У його голосі чулося небезпечне тремтіння, немов напередодні грому.

– Я дякую вам за велику честь і таке інше, – сказав я. – Зрозумійте мене правильно. Просто… У мене попереду велике життя. Я б не хотів припиняти його на самому початку.

Боги грізно дивилися на мене, але Аннабет закрила рот долонями. Очі її сяяли. І це підбадьорило мене.

– Але я хочу отримати від вас інший дар, – продовжив я. – Обіцяєте виконати моє бажання?

Зевс задумався.

– Якщо це в нашій владі.

– У вашій. І це навіть не складе для вас труднощів. Але мені потрібно, щоб ви присягнулися річкою Стікс.

– Що? – вигукнув Діоніс. – Ти нам не довіряєш?

– Хтось якось раз сказав мені, – тут я глянув на Аїда, – що клятва завжди має бути урочистою.

– Була справа, – Аїд знизав плечима.

– Гаразд! – проричав Зевс. – Іменем ради ми клянемося річкою Стікс виконати твоє розумне бажання, якщо це в наших силах.

Решта богів згідно закивали. Прогримів грім, стрясаючи тронний зал. Договір було укладено.

– Я хочу, щоб ви з цього моменту належним чином визнавали дітей богів, – оголосив я. – Усіх дітей… усіх богів.

Олімпійці ніяково совалися на своїх тронах.

– Персі, чого конкретно ти хочеш? – запитав мій батько.

– Кронос ніколи не зміг би повстати, якби стільки напівбогів не почувалися покинутими, залишеними своїми батьками, – сказав я. – Вони злилися, плекали помсту, відчували себе нелюбимими. І в них були на це всі підстави.

– Ти насмілюєшся звинувачувати… – Царські ніздрі Зевса роздулися.

– Щоб більше не було нічиїх дітей, – наполягав я. – Я хочу, щоб ви визнавали своїх дітей – усіх своїх дітей-напівбогів, – коли їм виповнюватиметься тринадцять. Вони не будуть тоді надані самим собі в цьому світі, наповненому монстрами. Я хочу, щоб ви визнавали їх і доправляли до табору, щоб вони могли вчитися і вижити.

– Почекай-но, – втрутився Аполлон, але мене вже понесло, я відчував, що настав мій час.

– І малі боги… Немезида, Геката, Морфей, Янус, Геба – всі вони заслуговують на загальне прощення, а їхні діти – місця в Таборі напівкровок. Про їхніх дітей не можна забувати. Каліпсо та інші мирні титаніди теж мають бути прощені. І Аїд…

– Ти що, називаєш мене малим богом? – заревів Аїд.

– Ні-ні, мій владико, – поспішив виправитися я. – Але ти не повинен забувати про своїх дітей. Нехай у них буде свій будиночок у таборі. Ніко довів, що в нього є на це право. Жоден незатребуваний напівбог не повинен більше вирушати в битком набитий будиночок Гермеса, де вони марно намагаються зрозуміти, хто ж їхні батьки. У них будуть власні будиночки – для всіх богів. І щоб не було більше ніяких пактів Великої Трійки. Усе одно від нього не було жодної користі. Ви повинні залишити спроби позбутися сильних напівбогів. Ми будемо приймати їх і виховувати. Усім дітям богів відчинено двері в табір, і всі вони будуть користуватися повагою. Таке моє бажання.

– Тільки й усього? – фиркнув Зевс.

– Персі, – похитав головою Посейдон, – ти просиш занадто багато чого. Ти занадто багато собі дозволяєш.

– Ви мені щойно дали обіцянку, – нагадав я. – Усі ви.

Я відчував на собі крижані погляди богів. Як це не дивно, першою заговорила Афіна.

– Хлопчик має рацію. Ми чинили нерозсудливо, забуваючи про своїх дітей. Війна показала, що це було нашою стратегічною помилкою і мало не стало причиною нашої поразки. Персі Джексон, у мене були сумніви щодо тебе, але, можливо, – вона кинула погляд на Аннабет, а потім продовжила говорити, але так, ніби з кожним вимовленим словом пережовувала лимон, – можливо, я помилялася. Я голосую за прийняття плану Персі Джексона.

– Ну і ну, – сказав Зевс. – Щоб якийсь хлопчисько казав мені, що я маю робити. Але я вважаю…

– Ми всі «за», – сказав Гермес.

Усі боги підняли руки.

– Дякую. – Я вклонився.

Я повернувся, збираючись іти, але тут пролунав голос Посейдона:

– Почесна варта!

І тут же циклопи вишикувалися у дві колони від тронів до дверей, утворюючи для мене прохід. Вони витягнулися по стійці «струнко».

– Слава тобі, Персі Джексон, – прокричав Тайсон, – герой Олімпу… і мій великий брат.

Глава двадцять перша. Піратське викрадення Пірата

Ми з Аннабет ішли рука об руку, коли я раптом помітив у куточку двору Гермеса. Він у бризках фонтану розглядав послання, що прийшло поштою Іриди.

Я скосив очі на Аннабет.

– Почекай мене біля ліфта.

– Ти впевнений? – запитала вона. Потім, подивившись на моє обличчя, сказала: – Так, бачу, впевнений.

Гермес, здавалося, не помітив мого наближення. Зображення в струменях фонтана змінювалися так швидко, що я толком не встигав їх розгледіти. Миготіли новинні зведення зі світу смертних, сцени руйнувань, спричинених Тифоном, руїни, що залишилися на Мангеттені після нашого бою, президент, який дає прес-конференцію, мер Нью-Йорка, армійські автомобілі на вулицях Америки.

– Вражаюче, – пробурмотів Гермес. Він повернувся до мене. – Три тисячі років минуло, а мені так і не вдалося звикнути до сили Туману… і невігластва смертних.

– Так? Ну спасибі.

– Ні-ні, я не тебе мав на увазі. Хоча, мабуть, мені й слід здивуватися, що ти відкинув безсмертя.

– Це був правильний вибір.

Гермес з цікавістю подивився на мене, а потім знову повернувся до послання.

– Ти тільки подивися на них. Вони вже вирішили, що Тифон був катастрофічним штормом. Хто б заперечував! Вони поки що не збагнули, яким чином усі статуї в Нижньому Мангеттені зникли зі своїх п’єдесталів і виявилися розбитими на дрібні друзки. Вони весь час показують фотографію, на якій статуя Сьюзен Ентоні душить статую Фредеріка Дугласа [20]. [20] Але, гадаю, вони вигадають якесь логічне пояснення і цьому.

– Місто сильно зруйноване?

– Як це не дивно – не дуже. Смертні, звісно, в жаху. Але це ж Нью-Йорк. Я ніколи не бачив людей із таким запасом життєвих сил. Думаю, за тиждень вони повернуться до нормального способу життя. І звісно, не без моєї допомоги.

– Твоєї?

– Я ж бог глашатаїв. Мій обов’язок контролювати, що говорять смертні, і, якщо виникає необхідність, допомагати їм осмислити те, що трапилося. Я їх втішу. Повір мені, вони спишуть усе це на катастрофічний землетрус або спалах на сонці. Що завгодно – тільки не правда.

У голосі Гермеса чулася гіркота. Джордж і Марта обвивалися навколо його жезла, але мовчали, через що я вирішив, що Гермес перебуває в сказі. Напевно, краще мені було тримати язик за зубами, але я сказав:

– Я повинен вибачитися перед тобою.

– За що? – Гермес смерив мене підозрілим поглядом.

– Я думав, ти поганий батько, – зізнався я. – Я думав, ти залишив Луку, тому що знав його майбутнє і нічого не робив, щоб йому запобігти.

– Я і справді знав його майбутнє, – з нещасним виглядом сказав Гермес.

– Але ж ти знав більше – не тільки погане, не тільки те, що він стане на шлях зла. Ти передбачав і те, що він зробить наприкінці. Ти знав: він зробить правильний вибір. Але не міг сказати йому про це. Правда?

Гермес не кліпаючи дивився у фонтан.

– Ніхто не може втручатися в долю, Персі, навіть бог. Якби я попередив його про майбутнє або спробував впливати на його вибір, то все було б ще гірше. Мовчати, триматися подалі від нього… Це було найважче з того, що діставалося на мою долю.

– Ти мав зробити так, щоб він сам знайшов шлях і зіграв свою роль у порятунку Олімпу.

Гермес зітхнув.

– Не потрібно мені було злитися на Аннабет, коли Лука відвідав її в Сан-Франциско. Так, я знав, що їй доведеться зіграти важливу роль у його долі. Я передбачав усе це. Я думав, може, їй вдасться зробити те, що не під силу мені, може, вона врятує його. Коли вона відмовилася йти з ним, я ледь стримував гнів. Нерозумно. Насправді мені потрібно було злитися на себе самого.

– Але Аннабет все ж врятувала його, – сказав я. – І Лука помер героєм. Він приніс себе в жертву, щоб убити Кроноса.

– Я дякую тобі за ці слова, Персі. Але Кронос живий. Убити титана неможливо.

– І це означає…

– Не знаю, – проворчав Гермес. – Ніхто з нас не знає. Перетворений на порох. Розвіяний за вітром. Що ж, може, він розмазаний таким тонким шаром, що ніколи більше не зможе знайти свідомість. Я вже не кажу про тіло. Але було б помилкою вважати його мертвим, Персі.

У животі в мене від цих слів усе ніби перевернулося.

– А де інші титани?

– Вдарилися в перегони, – скривився Гермес. – Прометей надіслав Зевсу листа з купою вибачень за те, що підтримував Кроноса. Він, мовляв, тільки намагався мінімізувати збитки і всяка така нісенітниця. Якщо йому вистачить розуму, то наступні кілька століть він сидітиме тихенько і не висовуватиметься. Кріос утік, а гора Отріс лежить у руїнах. Коли стало ясно, що Кронос зазнає поразки, Океан пішов на глибину. А ось мій син Лука мертвий. І помер він, думаючи, що я не любив його. Я собі ніколи не пробачу!

Гермес ударив своїм жезлом у водяні бризки, і послання Іриди зникли.

– Колись давно, – сказав я, – ти казав мені, що найважче в становищі бога – це нездатність допомогти власним дітям. І ще ти казав мені, що не можеш поставити хрест на своїй сім’ї, як би вони не підштовхували тебе до цього.

– Ну, тепер ти хочеш сказати, що я ще й лицемір?!

– Ні, ти мав рацію. Лука любив тебе. Зрештою він зрозумів свою долю. Я думаю, він зрозумів, чому ти був не в силах допомогти йому. Він згадав те, що було важливо.

– Занадто пізно для нього і для мене.

– У тебе є інші діти. Віддай належне Луці, визнавши їх. Усі боги можуть зробити це.

– Вони спробують, Персі. – Плечі Гермеса безвольно повисли. – Ні, ми всі спробуємо стримати обіцянку. І може, на якийсь час ситуація покращиться. Але ми, боги, завжди погано тримаємо свої клятви. Адже і ти народився завдяки порушеній обіцянці, пам’ятаєш? Потім ми стаємо забудькуватими. З нами це завжди відбувається.

– Ви можете змінитися.

Гермес розсміявся.

– Ти думаєш, що через три тисячі років боги можуть змінити свою природу?

– Так. Думаю.

Здавалося, Гермеса здивувала моя відповідь.

– Ти думаєш… Лука і справді любив мене? Після всього того, що сталося?

– Я в цьому впевнений.

Гермес втупився у фонтан.

– Я дам тобі список моїх дітей. У мене є хлопчик у Вісконсині. Дві дівчинки в Лос-Анджелесі. І інші. Ти постараєшся доставити їх у табір?

– Обіцяю, – сказав я. – І я не забуду.

Джордж і Марта заворушилися на жезлі. Я знаю, змії не вміють посміхатися, але мені здавалося, вони намагаються.

– Персі Джексон, – промовив Гермес, – можливо, ти дав нам деякий урок.

На шляху з Олімпу на нас чекав ще один бог. Посеред дороги стояла Афіна, схрестивши на грудях руки. На обличчі в неї був такий вираз, що мені якось одразу стало погано. Вона переодяглася – джинси і біла блуза змінили обладунки, – але від цього богиня не здавалася менш войовничою. Її сірі очі виблискували.

– Отже, Персі, ти залишишся смертним, – констатувала вона.

– Так, моя пані.

– Я б хотіла дізнатися, чому ти прийняв таке рішення.

– Я хочу бути звичайною людиною. Я хочу вирости. Як усі, закінчити школу.

– А моя донька?

– Я не міг залишити її, – зізнався я крізь клубок у горлі. – І Гроувера, – швидко додав я. – И…

– Пощади мої вуха. – Афіна підійшла до мене впритул, і я відчув ауру сили, що випромінювала вона, від якої у мене мурашки побігли по шкірі. – Якось раз я говорила тобі, Персі Джексоне, що ти заради порятунку друга готовий знищити весь світ. Можливо, я помилялася. Схоже, ти врятував і світ, і своїх друзів. Але ти тепер повинен ретельно зважувати кожен свій крок. Я дала тобі благодать сумніву. Дивись – не напартач!

І, немов на підтвердження того, що жартувати зі мною вона не має наміру, Афіна одразу перетворилася на стовп полум’я і полетіла геть, обпаливши мою сорочку.

Аннабет чекала мене біля ліфта.

– Що це від тебе димом пахне?

– Це довга історія, – відповів я.

Ми разом із нею спустилися на перший поверх. Ніхто з нас не вимовив жодного слова. Фонова музика була просто жахливою – Ніл Даймонд або якесь подібне мотлох. Потрібно було мені і це попросити в богів: щоб у ліфтах грала хороша музика.

Ми вийшли в хол, і я побачив там маму і Пола – вони сперечалися з лисим охоронцем, який повернувся на своє місце.

– Я вам кажу, – кричала мама, – ми повинні піднятися туди! Мій син… – Тут вона побачила мене, і очі в неї розширилися. – Персі!

Вона з такою силою обійняла мене, що я мало не задихнувся.

– Ми бачили, що над будівлею з’явилося синє світло, – бурмотіла вона. – Але ти все не спускався й не спускався. А нагору ти піднявся сто років тому!

– Вона почала трохи нервувати, – сухо зауважив Пол.

– Зі мною нічого не сталося, – сказав я, а мама в цей час обіймала Аннабет. – Тепер усе добре.

– Містере Блофіс, – усміхнулася Аннабет, – ви так класно попрацювали мечем!

Пол знизав плечима.

– Мені здалося, що саме це від мене в той момент і вимагалося. Але, Персі, невже це правда… я маю на увазі цю історію про шестисотий поверх?

– Олімп? Так, правда.

Пол із мрійливим виразом підняв голову до стелі.

– Я б хотів це побачити.

– Поле, – забурчала мама, – ти ж знаєш, це не для смертних. І взагалі, найголовніше, що ми живі. Усі ми.

Я вже збирався розслабитися. Усе, здавалося, складається ідеально. Ми з Аннабет живі. З мамою і Полом нічого не сталося. Олімп врятовано.

Але життя напівбога ніколи не буває легким. У цю мить до холу з вулиці вбіг Ніко, і, судячи з його обличчя, я відразу зрозумів, що сталося щось неприємне.

– Рейчел! Я щойно зіткнувся з нею на Тридцять другій вулиці.

Аннабет насупилася.

– Що вона накоїла цього разу?

– Річ у тім, куди вона вирушила, – похитав головою Ніко. – Я її попередив, що якщо вона спробує, то помре, але вона вперта. Вона взяла Пірата і…

– Вона взяла мого пегаса? – запитав я.

Ніко кивнув.

– Вона попрямувала на Пагорб напівкровок. Сказала, їй потрібно потрапити в табір.

Глава двадцять друга. Мене залишили в дурнях

Ніхто не має права викрадати мого пегаса! Навіть Рейчел. Я не міг сказати, які почуття сильніше киплять у мені: злість, здивування, тривога.

– І що в неї було в голові? – запитувала на бігу Аннабет.

На жаль, я здогадувався, що в неї було в голові, і від цього мороз пробіг у мене по шкірі.

На вулицях відбувалося моторошне стовпотворіння. Усі з роззявленими ротами витріщалися на наслідки воєнних дій. У кожному кварталі ревіли поліцейські сирени. Спіймати таксі не було жодної можливості, а всі пегаси полетіли. Мене б влаштував хто-небудь із «Коней для вечірок», але вони зникли разом з усіма запасами шипучки. Тож ми бігли, протискуючись крізь натовп здивованих смертних, які загатили вулиці.

– Вона ніколи не пройде через захист, – сказала Аннабет. – Її зжере Пелей.

Про це я якось не подумав. Туман не обдурить Рейчел, як він обдурює більшість людей. Вона без проблем знайде табір, але я сподівався, що його чарівні кордони, немов якесь силове поле, не пропустять її всередину. Але мені якось не спадало на думку, що на неї може напасти Пелей.

– Ми повинні поквапитися. – Я подивився на Ніко. – А якихось коней-скелетів ти не можеш викликати?

Він зітхнув на бігу.

– Я так втомився… і собачу кісточку не зміг би викликати.

Нарешті ми вибралися на берег, і я голосно свиснув. Мені не хотілося це робити. Хоча я й дав Іст-Ріверу піщаний долар для чарівного очищення, вода тут була жахливо брудна. Шкода, якщо хто-небудь із морських звірів захворіє – адже вони відгукнулися на мій поклик.

У сірій воді з’явилися три кільватерні лінії, і на поверхню спливла зграйка морських коней. Вони жалібно іржали, обтрушуючи річкове сміття зі своїх грив. Вони були прекрасні – багатоколірні риб’ячі хвости, а голови і передні ноги – як у білих жеребців. Морський кінь на чолі зграї був більшим за інших – цілком міг прокотити і циклопа.

– Веселка! – окликнув я його. – Як поживаєш, приятелю?

Він незадоволено заіржав.

– Так, вибач, – сказав я, – але тут терміновий випадок. Нам потрібно потрапити в табір.

Кінь фиркнув.

– Тайсон? – перепитав я. – Із Тайсоном усе гаразд. На жаль, тут його немає. Він тепер великий начальник в армії циклопів.

– І-і-і-а-а-а-а-а!

– Він напевно принесе вам яблук. А тепер – підвезіть нас скоріше…

І ось Аннабет, Ніко і я понеслися по Іст-Рівер швидше будь-якого катера. Ми проскочили під мостом Трогс-Нек і попрямували в бік Лонг-Айлендської протоки.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж ми побачили табір. Ми подякували морським коням і вийшли на берег, де нас зустрів Аргус. Він стояв на піску, схрестивши руки, всі його сто очей дивилися на нас.

– Вона тут? – запитав я.

Він похмуро кивнув.

– Усе гаразд? – запитала Аннабет.

Арґус похитав головою.

Ми пішли слідом за ним. Важко було повірити, що ми знову в таборі, – все навколо здавалося таким спокійним: ні тобі палаючих будівель, ні поранених бійців. Яскраве сонце висвітлювало будиночки, на полях поблискувала роса. Ось тільки табір був майже порожній.

Біля Великого будинку явно щось відбувалося. З його вікон лилося зелене світло – точно так, як у моєму сні про Мей Кастеллан. На подвір’ї клубочився Туман – не звичайний, а магічний. Біля волейбольного майданчика на ношах кінського розміру лежав Хірон, навколо нього стояла зграйка сатирів. Пірат нервовим галопом скакав туди-сюди по траві.

«Я тут ні до чого, босе! – винуватим голосом сказав він, побачивши мене. – Ця дивовижна дівчина мене змусила».

На нижній сходинці ґанку стояла Рейчел Елізабет Дер. Руки в неї були підняті, немов вона чекала, що хтось із дому кине їй м’яч.

– Що вона робить? – запитала Аннабет. – Як вона пробралася через захист?

– Перелетіла, – пояснив один із сатирів, сердито дивлячись на Пірата. – І повз дракона, і над чарівними кордонами.

– Рейчел! – покликав я, але коли я хотів підійти до неї ближче, сатири зупинили мене.

– Персі, не роби цього, – втрутився Хірон. Він спробував ворухнутися і поморщився. Його ліва рука була в гіпсі, голова забинтована. – Їй не можна заважати.

– Я думав, ти їй пояснив, що до чого!

– Я й пояснив. І я запросив її сюди.

Я здивовано дивився на нього.

– Ти казав, що більше нікому не дозволиш спробувати ще раз! Ти казав…

– Я знаю, що я говорив, Персі. Але я помилявся. Рейчел було видіння про прокляття Аїда. Вона вважає, що тепер це прокляття може бути знято. Вона переконала мене надати їй шанс.

– А якщо прокляття не буде знято? Якщо Аїд ще не достатньо очистився? Адже вона тоді з розуму зійде!

Навколо Рейчел вихрився Туман. Її трясло як у припадку.

– Гей! – закричав я. – Зупинись!

Я побіг до неї, не звертаючи уваги на сатирів, але коли до неї лишалося метри три, я вдарився об щось – наче про невидиму перешкоду. Мене відкинуло назад, і я впав на траву.

Рейчел розплющила очі й повернулася. Вона була немов сновида, тобто вона бачила мене, але ніби уві сні.

– Усе добре. – Голос Рейчел лунав звідкись здалеку. – Тому я й тут.

– Ти загинеш!

Вона похитала головою.

– Моє місце тут, Персі. Нарешті я зрозуміла чому.

Вона несла щось у дусі Мей Кастеллан. Я мав зупинити її, але я навіть на ноги піднятися не міг.

З будинку донісся гуркіт. Двері відчинилися, і назовні вирвалося зелене світло. Я впізнав теплий, пліснявий зміїний запах.

Туман розпався на сотні димчастих змій, які поповзли колонами ґанку, навколо будинку. Потім у дверях з’явився оракул.

Висохла мумія в квітчастій сукні рухалася до нас. Вигляд у неї був, м’яко кажучи, ще гірший, ніж зазвичай. Волосся клаптями випадало з голови. Висохла шкіра розтріскалася, як старе сидіння в автобусі. Її заскленілі очі дивилися порожнім поглядом, наче нічого не бачачи, але мене раптом кинуло в тремтіння, бо я зрозумів; вона прямує прямо до Рейчел.

Рейчел розпростерла руки. Я не бачив у ній і краплі переляку.

– Ти зачекалася, – сказала Рейчел. – Але тепер я тут.

Сонце засвітило ще яскравіше. Над ґанком з’явився якийсь тип – він плив у повітрі, світловолосий, у білій тозі, протисонячних окулярах, на губах самовпевнена усмішка.

– Аполлон, – упізнав я.

Він підморгнув мені і притиснув палець до губ.

– Рейчел Елізабет Дер, – урочисто промовив він. – Ти наділена даром пророцтва. Щоправда, це не тільки дар, а й прокляття. Ти впевнена, що хочеш цього?

Рейчел кивнула.

– Це моя доля.

– І ти приймаєш усі ризики?

– Приймаю.

– Тоді продовжуй, – сказав бог.

– Я приймаю на себе цю роль. – Рейчел заплющила очі. – Я присвячую себе Аполлону, богу оракулів. Я відкриваю очі майбутньому і проникаю в минуле. Я приймаю роль духа Дельф, голосу богів, хранителя загадок, спостерігача долі.

Я й гадки не мав, звідки вона взяла ці слова, але вона вимовляла їх, а Туман навколо неї згущувався. З рота мумії з’явився зелений стовп диму і, звиваючись кільцями, наче пітон, поповз донизу сходами ґанку, а потім ніжно обвився навколо ніг Рейчел. Мумія оракула звалилася на сходинки й розпалася на частини – від неї лишилася тільки жменька попелу в потріпаній строкатій сукні. Навколо Рейчел утворився стовп Туману.

На кілька миттєвостей я взагалі втратив її з поля зору. Потім дим розсіявся. Рейчел упала і згорнулася в позу ембріона. Аннабет, Ніко і я кинулися до неї, але Аполлон скомандував:

– Стійте! Це найнебезпечніша частина.

– Що відбувається? – напирав я. – Що ти хочеш цим сказати?

Аполлон стурбовано подивився на Рейчел.

– Дух або вкорениться в ній, або ні.

– А якщо ні? – запитала Аннабет.

– Три слова, – сказав Аполлон, загинаючи пальці. – Буде дуже погано.

Незважаючи на попередження Аполлона, я зробив крок уперед і опустився на коліна поруч із Рейчел. Запах горища зник. Туман пішов у землю, зелене світло зблякло. Але Рейчел усе ще залишалася блідою. Вона ледь дихала.

Потім повіки її розпурхнули. Насилу вона сфокусувала погляд на мені.

– Персі.

– Як ти?

Рейчел спробувала сісти.

– Ой! – Вона притиснула руки до скронь.

– Рейчел, твоя життєва аура майже повністю зблякла. Я бачив, як ти помираєш, – з тривогою сказав Ніко.

– Ні-ні, – пробурмотіла вона. – Будь ласка, допоможіть мені. Видіння – від них голова трохи йде обертом.

– Ти впевнена, що з тобою нічого не сталося? – запитав я.

З ґанку спустився Аполлон.

– Леді та джентльмени, дозвольте представити вам нового дельфійського оракула.

– Ти жартуєш, – здивувалася Аннабет.

Рейчел зуміла посміхнутися.

– Для мене це теж трохи дивно, але така моя доля. Я побачила її, коли була в Нью-Йорку. Я знаю, чому я народилася з істиннимбаченням. Мені з народження було призначено стати оракулом.

– Ти хочеш сказати, що тепер тобі відомо майбутнє? – оторопів я.

– Не завжди. Але в мене в голові є бачення, образи, слова. Якщо хтось ставить мені запитання, то я… о, ні…

– Воно починається, – проголосив Аполлон.

Рейчел зігнулася навпіл, немов її хтось ударив. Потім вона встала, випрямилася, і її очі засвітилися зеленим зміїним світлом.

Вона заговорила багатоголоссям, немов одночасно говорили три Рейчел, а не одна:

На поклик дадуть відповідь сім напівкровок,

У вогні й бурі світ гине знову.

Клятву стримай на краю могили,

До Воріт смерті йдуть ворожі сили.

З останнім словом Рейчел упала без сил. Ми з Ніко підхопили її й допомогли піднятися на ґанок.

– Зі мною все гаразд, – сказала вона своїм звичайним голосом.

– Що це було?

– Що означає «що»? – Рейчел здивовано потрясла головою.

– Я думаю, – пояснив Аполлон, – ми щойно чули наступне велике пророцтво.

– Що воно означає? – не відступав я.

Рейчел насупилася.

– Я навіть не пам’ятаю, що я говорила.

– Ну… – розмірковуючи вголос, сказав Аполлон. – Дух говоритиме її вустами тільки час від часу. В іншому Рейчел буде така сама, як і завжди. Немає жодного сенсу мучити її запитаннями, навіть якщо вона щойно вимовила велике пророцтво, що стосується долі світу.

– Що?! – взвився я. – Але…

– Персі, – усміхнувся Аполлон. – Я б на твоєму місці так не смикався. Щоб збулося останнє велике пророцтво, що стосується тебе, знадобилося майже сімдесят років. А це може і не збутися протягом усього твого життя.

Я зважив слова, вимовлені Рейчел голосом, від якого мурашки по шкірі, – про бурю, вогонь і Врата смерті.

– Можливо, – сказав я. – Але аж надто це зловісно прозвучало.

– Зовсім ні, – весело заявив Аполлон. – Безумовно ні. Вона буде чудовим оракулом!

Важко було закрити цю тему, але Аполлон сказав, що Рейчел неодмінно має відпочити – вона й справді була сама не своя.

– Вибач, Персі. – Рейчел взяла мене за руку. – Там, на Олімпі, я тобі всього не пояснила, але цей поклик налякав мене. Я думала, ти не зрозумієш.

– Все ще не розумію, – зізнався я. – Але, мабуть, я радий за тебе.

Рейчел усміхнулася.

– «Радий» – можливо, не зовсім підходяще слово. Бачити майбутнє – нелегка доля, але це доля. Я тільки сподіваюся, що моя сім’я…

Вона не закінчила свою думку.

– І ти, як і раніше, збираєшся в академію в Кларіоні? – запитав я.

– Я обіцяла батькові. Напевно, я протягом шкільного року буду нормальною людиною, а потім…

– Але поки що тобі потрібно виспатися, – буркотливо сказав Аполлон. – Хіроне, я не думаю, що горище – підходяще місце для нашого нового оракула. Як ти вважаєш?

– Безумовно. – Тепер, коли Аполлон здійснив над ним якісь магічні лікувальні дії, Хірон мав набагато кращий вигляд. – Поки що Рейчел може зайняти гостьову кімнату у Великому будинку, а там ми що-небудь придумаємо.

– Я подумую про якусь печеру в пагорбі, – почав розмірковувати вголос Аполлон. – Зі смолоскипами і великою пурпуровою завісою над входом… щоб було по-справжньому таємниче. Але всередині що-небудь шикарне – з кімнатою для ігор і домашнім кінотеатром.

Хірон голосно відкашлявся.

– Що таке? – запитав Аполлон.

Рейчел поцілувала мене в щоку.

– Бувай, Персі, – прошепотіла вона. – І мені не обов’язково бачити майбутнє, щоб сказати тобі, що ти маєш робити зараз.

Її очі здавалися ще більш пронизливими, ніж зазвичай.

– Не обов’язково. – Я зачервонів.

– Чудово, – сказала вона і покрокувала за Аполлоном до Великого будинку.

Решта дня була не менш дивною, ніж його початок. Хлопці приїжджали в табір із Нью-Йорка на таксі, на пегасах і колісницях. Поранених лікували, мертвим віддавали почесті біля табірного багаття.

Саван Сілени був яскраво-рожевим, прикрашеним електричними блискітками. Будиночки Ареса й Афродіти проголосили її героєм і разом підпалили саван. Ніхто не вимовляв слова «шпигун». Її таємниця згоріла вщент, пішла в небеса разом із димом, що пахне дорогими парфумами.

Навіть Ефан Накамура удостоївся савана – з чорного шовку з емблемою у вигляді мечів, схрещених під набором гир. Коли його саван зайнявся полум’ям, я подумав, що Ефан зрештою змінився на краще. Він заплатив набагато більшу ціну, ніж око, але все ж малі боги отримають належну повагу.

Обід у павільйоні пройшов у мінорному настрої. Якщо й був якийсь шум, то це крик Ялівцю, деревної німфи. Вона заволала: «Гроувер», обняла свого приятеля і зробила йому підніжку – тут усі трохи повеселішали. Вони вирушили до берега – прогулятися при місячному світлі, і я був радий за них, хоча ця сцена нагадала мені про Силену з Бекендорфом, і я засумував.

Місіс О’Лірі скакала туди-сюди, жебракувала й отримувала недоїдки. Ніко сидів за головним столом із Гіроном і містером Д., і ніхто, схоже, не вважав це недоречним. Усі поплескували Ніко по спині, вітали його, хвалили за відсіч, що він дав Кроносу. Навіть хлопці Ареса начебто думали, що він молодець. А що – приходь з армією живих мерців, щоб врятувати відчайдушну ситуацію, і ти одразу станеш для всіх найкращим другом.

Поступово кількість тих, хто обідав, зменшувалася. Хтось вирушив до багаття, щоб поспівати хором. Інші пішли спати. Я один сидів за столом Посейдона і дивився, як місячне світло проливається сріблом на Лонг-Айлендську протоку. Я бачив Гроувера і Ялівцю на березі, вони трималися за руки і розмовляли. Атмосфера була спокійною і мирною.

– Гей, – Аннабет посунулася до мене на лавці, – з днем народження.

Вона тримала в руках величезний безформний кекс із синьою глазур’ю.

– Що? – здивувався я.

– Сьогодні вісімнадцяте серпня, – сказала Аннабет. – Твій день народження. Хіба ні?

Я сидів, ніби пиловим мішком ударений. Я й забув про це, а вона ось нагадала. Сьогодні вранці мені виповнилося шістнадцять, і цього ж ранку я зробив вибір: дав ніж Луці. Пророцтво збулося точно за розкладом, а мені навіть і на думку не спало, що сталося це в мій день народження.

– Загадай бажання, – сказала Аннабет.

– Ти сама це пекла? – запитав я.

– Тайсон допомагав.

– Ось чому він схожий на шоколадну цеглу, – сказав я. – Облиту синім цементом.

Аннабет розсміялася.

Я подумав секунду, а потім задув свічку.

Ми розрізали кекс навпіл і почали їсти, відламуючи по шматочку. Аннабет сиділа поруч зі мною, і ми дивилися на океан. У лісі верещали коники і перегукувалися чудовиська, але в іншому все було тихо.

– Ти врятував світ, – сказала вона.

– Ми врятували світ.

– А Рейчел стала новим оракулом, і це означає, що в неї не буде хлопця.

– Тебе це не дуже пригнічує, – зауважив я.

Аннабет знизала плечима.

– Мені все одно.

– Угу.

Вона підняла брову.

– Ти мені хочеш щось сказати, Риб’ячі Мізки?

– Боюся, що ти мені тоді даси копняка під зад.

– Я тобі так чи інакше дам копняка під зад.

Я струсив крихти з рук.

– Коли я занурився в річку Стікс, щоб стати невразливим… Ніко сказав, що я маю зосередитися на чомусь одному, що пов’язувало б мене зі світом, що викликало б у мене бажання залишитися смертним.

– Ну і? – Аннабет не зводила погляду з горизонту.

– А потім на Олімпі, – продовжував я, – коли вони пропонували зробити мене богом і таке інше, я весь час думав…

– Тобі так хотілося стати безсмертним?

– Ну, може, трохи. Але я відмовився, бо я подумав – ну що за радість, якщо цілу вічність усе залишатиметься без змін. Адже в нашому житті можливі зміни на краще. І ще я думав… – У горлі в мене зовсім пересохло.

– Про когось конкретно? – запитала Аннабет вкрадливим голосом. Вона ледь стримувала посмішку.

– Ти знущаєшся наді мною? – жалібно запитав я.

– Зовсім ні!

– Ти спеціально робиш так, щоб мені було важко?

Тут вона розсміялася по-справжньому й обхопила мене руками за шию.

– Ну, ось чого я тобі ніколи-ніколи не обіцяю, так це легкого життя, Риб’ячі Мізки. Звикай.

Коли вона мене поцілувала, у мене було таке відчуття, ніби вміст моєї голови розплавляється і провалюється кудись у безодню.

Я готовий був залишатися в цьому стані вічно, але тільки голос у нас за спиною проричав:

– Ну, досить уже!

Раптово павільйон наповнився смолоскипами. Зграю шпигунів очолювала Кларисса. Вони увірвалися в їдальню і підняли нас обох на плечі.

– Та припиніть ви! – взмолився я. – Має ж бути у людини право на особисте життя!

– Голубкамчас охолонути, – весело оголосила Кларисса.

– На озеро! – прокричав Коннор Стоулл.

Голосно вигукуючи, вони понесли нас униз пагорбом, але так, що ми залишалися близько один від одного і могли триматися за руки. Аннабет сміялася, та й я не міг стримати сміху, хоча обличчя в мене напевно стало червоним, як помідор.

Ми трималися за руки до того моменту, поки вони не кинули нас у воду.

Добре сміється той, хто сміється останнім. На дні озера я створив водну бульбашку. Наші друзі чекали, коли ми спливемо, але якщо ти син Посейдона, то тобі зовсім не обов’язково поспішати на поверхню, вже можете мені повірити.

Це був найкласніший підводний поцілунок усіх часів і народів.

Глава двадцять третя. Ми начебто прощаємося

Табір того літа працював довше, ніж зазвичай – ще два тижні, до самого початку шкільного року. І я мушу визнати, це були найкращі два тижні мого життя.

Аннабет, звісно, вбила б мене, скажи я щось інше, але відбувалося і ще багато чого цікавого. Гроувер, ставши старшим над сатирами-розвідниками, відправляв їх по всьому світу на пошуки незатребуваних напівкровок. Боги поки що тримали свою обіцянку. Всюди відшукувалися нові напівбоги – і не тільки в Америці, а й в інших країнах.

– Ми ледь справляємося, – сказав якось мені Гроувер, коли ми з ним вийшли перепочити на бережок озера. – Нам терміново потрібно збільшити бюджет на відрядження, і тоді я зміг би залучити ще сотню сатирів.

– Ну, твої діючі сатири працюють не покладаючи рук, – сказав я. – Вони, по-моєму, бояться тебе.

Гроувер почервонів.

– Це нерозумно. Чого мене боятися?

– Ти ж владика хащі, братику. Обранець Пана. Член ради…

– Припини! – розлютився Гроувер. – Ти нітрохи не кращий за Ялівцю. Я думаю, вона захоче, щоб я на наступних виборах балотувався в президенти.

Ми сиділи, дивлячись, як на іншій стороні озера будують нові будиночки, а Гроувер при цьому жував консервну банку. Літера U незабаром мала перетворитися на прямокутник, і напівбоги справді з запалом взялися за нову справу.

Ніко викликав кілька живих мерців, і вони працювали над будиночком Аїда. Хоча інших, крім Ніко, мешканців цього будиночка поки що не передбачалося, споруда виходила класна – стіни з суцільних обсидіанових плит, над дверима череп, смолоскипи, що цілодобово палають зеленим полум’ям. Поруч стояли будиночки Іриди, Немезіди, Гекати і ще когось – я поки не встиг розібратися. Щодня на кресленнях з’являлися нові будівлі. Справи йшли так добре, що Аннабет і Хірон уже обговорювали плани побудови зовсім нового крила будиночків, щоб вистачило місця всім.

Будиночок Гермеса тепер був не такий велелюдний, як колись, тому що багато незатребуваних хлопців отримали визнання своїх божественних батьків. Це відбувалося майже щовечора, і щовечора нові напівбоги, ведені сатирами, перебиралися через межі ділянки. Зазвичай їх переслідували якісь моторошні монстри, але майже всі хлопці благополучно дісталися до місця.

– Наступного літа все буде зовсім по-іншому, – сказав я. – Хірон припускає, що хлопців буде вдвічі більше.

– Так, – погодився Гроувер. – Але місце все одно залишиться наше. Старе.

Він задоволено зітхнув.

Я побачив Тайсона – він очолював бригаду циклопів-будівельників. Вони тепер встановлювали на місце величезні кам’яні блоки в будиночку Гекати, і я прекрасно знав, яка це тонка робота. На кожному камені були магічні письмена, і впусти циклопи хоч один блок, той або вибухнув би, або перетворив усе в радіусі півмилі на дерева. Я подумав, що це не сподобалося б нікому, крім Гроувера.

– Я часто буду в роз’їздах, – попередив мене Гроувер. – Захист природи і пошуки напівкровок. Ми, напевно, будемо рідше бачитися.

– Це мало що змінить. Ти, як і раніше, мій найкращий друг.

– Після Аннабет, – усміхнувся він.

– Це інше.

– Так, – погодився Гровер. – Звичайно.

Ближче до вечора я вийшов наостанок прогулятися вздовж бережка, і тут раптом пролунав знайомий голос:

– Гарний день для риболовлі.

У хвилях прибою по коліно у воді стояв мій батько Посейдон у своїх улюблених шортах, пошарпаній шапочці й тоненькій рожево-зеленій легкій сорочці. У руках він тримав вудку для глибоководної риболовлі, і коли він закинув приманку – грузило полетіло ледь не на середину Лонг-Айлендської протоки.

– Привіт, тату, – сказав я. – Ти чого прийшов?

Він підморгнув.

– На Олімпі нам так і не вдалося поговорити віч-на-віч. Я хотів тобі подякувати.

– Мені? Це ти врятував становище.

– Так. І тим часом вони знищили мій палац. Але знаєш, адже палац можна побудувати заново. Я отримав стільки вдячних листівок від інших богів. Навіть Арес надіслав, хоча, думаю, це Гера його змусила. Але все одно це приємно. Тому я хочу тобі подякувати. Я так думаю, що навіть боги можуть вчитися всяких нових речей.

Протока раптом почала закипати. На кінці батькової волосіні з води з’явився величезний зелений морський змій. Він бив хвостом і пручався, але Посейдон тільки зітхнув. Тримаючи вудку однією рукою, іншою він витягнув ножик і перерізав волосінь. Монстр пішов на глибину.

– Не годиться для обіду, – поскаржився він. – Маленьких доводиться відпускати – інакше мисливські інспектори життя не дадуть.

– Маленьких?

Він усміхнувся.

– Так, до речі, у вас швидко йде будівництво нових будиночків. І я думаю, це означає, що я можу визнати всіх моїх інших синів і дочок і наступного літа надіслати тобі нових родичів.

– Ха-ха.

Посейдон намотав на спінінг залишок волосіні.

Я переступив з ноги на ногу.

– Ти ж жартуєш?

Посейдон змовницьки мені підморгнув, і я так і не зрозумів, серйозно він це сказав чи ні.

– Скоро побачимося, Персі. І пам’ятай: завжди потрібно знати, чи достатньо підросла рибка, пора її вивуджувати чи ні.

Із цими словами він розчинився в морському вітерці, тільки вудка залишилася лежати на березі.

Той вечір був останнім у таборі – церемонія вручення намистин за минуле літо. Цього року ескіз намистини робили в будиночку Гефеста. На ній був зображений Емпайр-стейт-білдінг і крихітними грецькими літерами, що обвивали зображення, були витравлені імена всіх героїв, які загинули, захищаючи Олімп. Імен виявилося занадто багато. Я надягнув її на свій шнурок – тепер на ньому були чотири намистини. Я відчував себе старожилом. Я згадав перше своє багаття. Тоді мені було дванадцять і я почувався зовсім як удома. Принаймні, це не змінилося.

– Ніколи не забувайте це літо! – сказав нам Хірон. Він разюче швидко одужав, але, галопуючи перед багаттям, усе ще накульгував. – Цього літа ми відкрили в собі мужність, жертовність і сміливість. Ми не впустили честь табору.

Він усміхнувся мені, і всі схвально зашуміли. Я подивився на багаття і побачив у ньому маленьку дівчинку в коричневій сукні – вона дбайливо плекала язики полум’я, не давала їм згаснути. Подивившись у мій бік, вона підморгнула мені червоним сяючим оком. Ніхто більше, здавалося, не помітив її, але я подумав, що, напевно, так і треба.

– А тепер, – сказав Хірон, – ранній відбій! Завтра до полудня ви маєте звільнити ваші будиночки, якщо ви заздалегідь не домовилися про те, що залишитеся з нами на весь рік. Усіх, хто незаконно залишився, з’їдять гарпії-прибиральниці, а мені б не хотілося закінчувати літо на такій сумній ноті!

Наступного ранку ми з Аннабет стояли на вершині Пагорба напівкровок. Ми дивилися, як від’їжджають автобуси і фургони, відвозячи хлопців назад у реальний світ. Кілька старожилів мали залишитися, а з ними й кілька новачків, але я прямував до своєї школи на другий рік навчання – уперше в житті я два роки поспіль навчався в одній школі.

– Ну, бувай. – Рейчел помахала нам рукою, закинувши на плече сумку.

Вона хвилювалася, але збиралася стримати обіцянку, дану батькові, – вирушити в академію в Кларіоні в Нью-Гемпширі. Раніше наступного літа чекати нашого оракула в таборі не доводилося.

– Усе в тебе буде чудово, – сказала Аннабет, обіймаючи Рейчел.

Кумедно, але останнім часом вони з Рейчел подружилися.

– Сподіваюся, ти маєш рацію. – Рейчел прикусила губу. – Але я трохи хвилююся. Що, якщо хтось запитає, які завдання будуть у наступній контрольній з математики, і я раптом у розпал занять із геометрії почну виголошувати пророцтва? Піфагорові штани на всі боки рівні… Хай не допустять цього боги!

Аннабет розсміялася, і, на моє полегшення, на обличчі Рейчел з’явилася усмішка.

– Ну, – сказала вона, – ви дивіться, не сваріться.

Зрозумій цих дівчат – вона подивилася на мене так, немов я був якийсь порушник спокою. Перш ніж я встиг заперечити, Рейчел побажала нам удачі і припустила вниз по пагорбу до автобуса.

Аннабет, слава богам, залишалася в Нью-Йорку. Батьки дозволили їй вступити до школи-інтернату в місті, і вона, таким чином, могла провести зиму поруч з Олімпом і здійснювати архітектурний нагляд за будівництвом.

– І поруч зі мною? – запитав я.

– У декого така зарозумілість. – Вона повела плечем, але сплела свої пальці з моїми.

Я згадав, як вона говорила мені в Нью-Йорку про бажання побудувати щось постійне, і подумав, що, можливо, ми поклали непоганий початок цьому.

Сторожовий дракон Пелей обвився навколо дерева під золотим руном і почав хропіти. З кожним видихом з його ніздрів виривалися струмені пари.

– Ти думала про пророцтво Рейчел? – запитав я в Аннабет.

Вона насупилася.

– Як ти здогадався?

– Я ж знаю тебе.

– Ну так, думала. «На поклик дадуть відповідь сім напівкровок». Цікаво, хто це буде. Наступного літа тут з’явиться стільки нових облич.

– Так, – погодився я. – І вся ця дурниця про те, що світ гине у вогні й бурі.

– І ще ворог біля Воріт смерті. – Аннабет поморщилася. – Не знаю, Персі, не подобається мені це. Я думала… думала, що для різноманітності в нас хоч недовго побуде мир.

– Ну, який може бути мир у Таборі напівкровок, – сказав я.

– Мабуть, ти маєш рацію… а може, це пророцтво не збудеться ще багато років.

– Може, ця проблема для іншого покоління напівбогів, – погодився я. – Тоді ми можемо розслабитися й отримувати задоволення від життя.

Аннабет кивнула, хоча було видно, що їй усе ще не по собі. Я її не звинувачую, але не хотілося засмучуватися в такий гарний день, коли вона стоїть поруч зі мною і я знаю, що насправді прощаюся з нею ненадовго. У нас попереду була купа часу.

– Давай наввипередки до дороги, – сказав я.

– Ох, програєш!

Вона кинулася вниз по схилу Пагорба напівкровок, а я помчав за нею.

Хоч раз у житті я міг не озиратися.

Примітки

1. Популярна іграшка і персонаж мультфільму – гарненький поні з розчесаною гривою.
2. Персі має на увазі інформаційні щити з планами міста, району, магазину. Місцезнаходження такого щита позначається на плані кружечком із написом «Ти (знаходишся) тут».
3. Цей сир – популярна закуска, що прийшла з Мексики.
4. Тезербол – гра в м’яч для двох: м’яч прив’язаний до жердини, і противники б’ють по м’ячу, намагаючись намотати на жердину мотузку, якою прив’язаний м’яч, кожен у свій бік – один за годинниковою стрілкою, інший – проти. Перемагає той, хто закрутить мотузку до межі.
5. Персі згадав одну з книжок, присвячену американським підкорювачам Заходу. «Будиночок у преріях» (1935) належить перу письменниці Лаури Вайлдер.
6. «Conde Nast Traveler» – американський журнал для мандрівників. Видання прийнято називати біблією для туристів.
7. Сент-Луїс знаменитий своєю величезною Аркою на березі Міссурі. Арка стала символом міста.
8. На щиті, званому Егіда, зображували голову горгони Медузи, що наводила жах.
9. Мойри (або парки) – три богині в античній міфології, що зумовлюють хід розвитку людського життя.
10. Мережевий магазин.
11. ФДР-драйв – шосейна дорога в Східному Мангеттені вздовж парку.
12. Аеропорт, названий на честь одного з мерів Нью-Йорка.
13. Безсумнівно (іт.).
14. Невіглас (іт.).
15. У Центральному парку багато цікавого; тут ідеться про дитячий майданчик, побудований за кошти мільйонера Августа Гекшера, і величезний природний камінь, названий так тому, що колись він слугував притулком для численних зграй щурів.
16. На День подяки в повітря запускають всілякі повітряні кулі, що мають форму найрізноманітніших казкових тварин.
17. Вирушай у пекло! (грец.).
18. Чорт забирай! (грец.).
19. Відома меблева фірма, виробляє меблі для відпочинку.
20. Американські борці за права жінок і чорношкірих у XIX столітті. У 1869 р. між ними виникли розбіжності – Дуглас був готовий до компромісів, вимагаючи права голосу тільки для чорношкірих чоловіків, тоді як Ентоні стверджувала, що рівними правами мають користуватися всі.

Авторський переклад ЛітАрхіву

Обкладинка: вид. Ранок