Енн із Ейвонлі (Люсі-Мод Монтгомері)

Моїй колишній учительці, Гетті Гордон-Сміт,
із вдячною згадкою про її любов та підтримку

Розділ 1. РОЗЛЮЧЕНИЙ СУСІД

Стиглого серпневого пообіддя на широкому ґанку із червоного пісковику, у будинку на Острові Принца Едварда сиділа висока струнка дівчина шістнадцяти з половиною років, із серйозними сірими очима й волоссям, котре її друзі називали каштановим, сповнена рішучості здолати кільканадцять рядків з Вергілія.

Проте саме пообіддя – блакитне марево, що оповивало вкриті достиглим збіжжям пагорби, вітерці, котрі, мов ельфи, перешіптувалися в кронах тополь, зграбний танець червоних маків, що вогниками проблискували між темних молодих ялиць, скупчених поза вишневим садком – сприяло мріям значно більше, аніж вивченню мертвих мов.

Отож невдовзі Вергілій, навіть не розгорнутий, вислизнув долі, а Енн, поклавши підборіддя на переплетені руки й задивившись у хмари, що так гарно клубочилися понад будинком пана Гаррісона, схожі віддалік на засніжену гору, полинула ген у світ принадливих мрій, де така собі шкільна вчителька невтомно працювала, виховуючи в юних душах своїх учнів чесноти майбутніх славетних діячів, надихаючи та сповнюючи їхні уми й серця гідних, шляхетних поривань.

Втім, коли глянути у вічі невблаганним фактам – а це Енн, мусимо визнати, робила нечасто, хіба не було іншого виходу – жоден з учнів ейвонлійської школи досі не виявив жодних рис майбутньої знаменитості; та зрештою, усе може статися під благодатним впливом учительки. Енн мала райдужні, незатьмарені уявлення про те, яких результатів може досягти вчителька, певна річ, коли зусилля спрямує в потрібне русло; а ось в утішних мріях вона вже бачила себе за сорок років, поруч зі славетним чоловіком. Чим він зажив собі слави, лишилося в тумані блаженного невідання, бо ж сама Енн вагалася між ректором університету і прем’єр-міністром Канади – котрий шанобливо схилявся до її поораної зморшками руки, запевняючи, що то саме вона вперше пробудила в його душі честолюбні прагнення, і що всіма своїми успіхами він завдячує давнім її урокам в ейвонлійській школі… Та це приємне видиво невдовзі розвіяло дещо геть неприємне.

Спершу стежиною квапливо протрюхикала сумирна з вигляду джерсійська теличка, а за кілька секунд потому з’явився пан Гаррісон – коли тільки словом «з’явився» можна окреслити спосіб, у який він вдерся на подвір’я.

Він перестрибнув через паркан, не бажаючи марнувати час на хвіртку, і роз’юшений постав перед спантеличеною Енн, котра, звівшись на рівні ноги, розгублено на нього дивилася. Пан Гаррісон лише віднедавна став їхнім сусідом, тож їй ще не доводилося зустрічатись із ним віч-на-віч, хоч і випадало бачити раз чи двічі.

На початку квітня, ще до повернення Енн із Королівської вчительської семінарії, пан Роберт Белл, чия ферма сусідила із садибою Катбертів на заході, продав її та й переїхав до Шарлоттауна. Ферму купив такий собі пан Гаррісон, про якого було відомо хіба те, що він походить із Нью-Брансвіка. Та проживши заледве місяць в Ейвонлі, він устиг здобути собі репутацію чоловіка дивакуватого, чи то просто «чудила», як назвала його пані Рейчел Лінд. Пані Рейчел була жінкою відвертою, що певно вже знають ті з вас, хто познайомився був із нею раніше. Пан Гаррісон, безсумнівно, жив не так, як інші люди – а це, як відомо, і є та найперша риса, що мала б виказати в ньому «чудила».

Передовсім із господарством пан Гаррісон волів давати раду самотужки, привселюдно заявивши, що не бажає присутності «жодних дурних бабів у своїм барлозі». Ейвонлійське жіноцтво мстилося йому за це моторошними плітками про його кулінарний та домоправний хист. У поміч собі пан Гаррісон найняв малого Джона-Генрі Картера з Вайт Сендз, який і почав ті плітки ширити. Насамперед, сніданки, обіди й вечері не відбувалися в домі його хазяїна о чітко визначеній годині. Зголоднівши, пан Гаррісон влаштовував собі «перекуски», і Джон-Генрі отримував свою пайку, якщо міг нагодитися в слушну мить – інакше мусив чекати, доки господаря знов охопить бажання попоїсти. Джон-Генрі скорботно твердив, що вмер би там із голоду, якби по неділях не їздив додому, де міг добряче підживитися, а щопонеділка вранці мати не видавала йому кошика з «їдлом». Миттям посуду панові Гаррісону й на думку не спадало перейматися, хіба коли раптом у якусь неділю дощило. Тоді він брався до праці: споліскував його ввесь під зливою і клав сушитися.

Та ще був із пана Гаррісона «добрячий скупар». Коли йому запропонували докластися до збору коштів на платню преподобному панові Аллану, він заявив, що воліє почекати – хай спершу буде видно, на скільки доларів добра принесуть йому молитви пана Аллана, бо кота в мішку, мовляв, купувати звички не має. А пані Лінд, котра завітала просити пожертви на місіонерську діяльність – і принагідно оглянути його будинок ізсередини – відказав, що стількох язичниць, як між старих ейвонлійських пліткарок, він ніде не бачив, тож радо пожертвує грошей, якщо ласкава добродійка візьметься навернути їх у християнську віру. Пані Лінд пішла обурена й повідомила, що лиш милістю Божою сердешна дружина Роберта Белла вже спочиває з миром, бо її б нагла кров залила на теперішній вигляд домівки, якою вона так пишалася.

– Вона ж-бо через день мила підлогу на кухні, – гнівно розповідала пані Лінд Маріллі Катберт, – а бачила б ти це зараз! Я мусила поділ спідниці підсмикнути, коли заходила до нього.

І насамкінець, був у пана Гаррісона папуга на ім’я Джинджер. Досі в Ейвонлі ніхто папуг не тримав, отож і пристойним це навряд чи могло вважатися. Та й що то був за папуга! Коли вірити малому Джону-Генрі, такого нечестивого птаха світ не бачив. Він страшенно лаявся. Пані Картер уже й забрала б сина з того дому, якби тільки певна була, що зможе підшукати йому іншу роботу. А якось Джинджер скубнув дзьобом Джона-Генрі в шию, коли той нахилився необачно близько до папужиної клітки. Пані Картер усім показувала шрам, коли горопашний хлопець приїздив додому по неділях.

Усе це промайнуло в думках Енн, щойно перед нею, онімілий від люті, постав пан Гаррісон. Навіть у найпогіднішому настрої, цей опецькуватий лисий гладун не виглядав привабливо; надто тепер, коли кругле обличчя його пашіло гнівом, а величезні сині очі замалим не вилазили з очниць. Енн здалося, що такого негарного чоловіка вона, либонь, зроду не бачила.

Аж раптом пан Гаррісон спромігся заговорити.

– Я цього не терпітиму, – пробелькотів він, – жодного дня більше, чуєте, ви, панночко! Хай мені всячина, це вже втретє, чуєте – втретє! Тут і янголам терпцю б не стало, чуєте! Я казав вашій тітці, хай пильнує – а вона знову не допильнувала, знову… я хочу знати, нащо вона це робить. От чого я прийшов, панночко!

– Поясніть, коли ваша ласка, що сталося? – з підкресленою гідністю мовила Енн. Віднедавна вона сумлінно опановувала цю манеру, щоб до початку навчального року мати її належно відпрацьованою. Утім, розлюченого пана Гаррісона це нітрохи не вгамувало.

– Що сталося? Та вже ж сталося, хай мені всячина! І сталося те, що я знову вигнав цю телицю зі свого вівса, оце півгодини тому! Утретє, завважте! Минулого вівторка виганяв, і вчора теж! І я приходив сюди й попереджав вашу тітку, щоб цього більше не було. А вона знов не допильнувала! Ану, де ваша тітка, панночко? Хай лиш я її побачу та скажу своє слово… слово Гаррісона, чуєте!

– Якщо ви маєте на увазі панну Маріллу Катберт, то вона мені не тітка. А зараз вона в Іст-Графтоні, куди поїхала відвідати родичку, що тяжко хворіє, – відповіла Енн зі щораз більшою гідністю в кожнім наступнім слові. – Мені дуже прикро, що моя телиця зайшла у ваш овес – бо вона таки моя, а не панни Катберт. Метью купив її ще три роки тому для мене в пана Белла.

– Їй прикро! Та чим тут поможе ваше вибачання! Ходіть-но гляньте, що вона в моєму вівсі утнула – усе геть-чисто потолочене!

– Мені дуже прикро, – твердо повторила Енн, – та якби ви вчасно лагодили загороду, Доллі не могла б її розвалити. Адже то ваша загорода стоїть на межі між вівсяним полем і нашою лукою, і позавчора я сама бачила, як вона добряче хилиталася.

– Нічого там не хилиталося! – ревнув пан Гаррісон, що його тільки дужче розлютив наступ на власну територію. – То ж чистий диявол, а не телиця, навіть мур її не втримає. А ти, руда вертихвістко, ліпше би свою худобу сама гляділа, щоб не товклася по чужих полях, аніж тут романи в жовтих палітурках вичитувати! – він кинув нищівний погляд на безневинного Вергілія в брунатній палітурці коло ніг Енн.

Дівчина побуряковіла, бо ж коси завжди були її вразливим місцем.

– Краще бути рудою, ніж геть не мати волосся, окрім двох жмутиків побіля вух, – відрубала вона.

І влучила точно в ціль, адже пан Гаррісон не терпів жодних натяків на свою лисину. Тепер, задихаючись від гніву, він міг лише мовчки зиркати на Енн, яка тим часом опанувала себе й квапливо скористалася з виграної битви:

– Я пробачу вам, пане Гаррісон, бо можу собі уявити, як неприємно виганяти чужу корову зі свого вівса. Отож за всі ваші слова я не тримаю на вас образи. Обіцяю, що більше Доллі до вашого вівса не зайде. Даю вам слово честі!

– Ну, дивися мені, – уже спокійніше гмикнув пан Гаррісон, проте додому почимчикував усе ще сердитий, і доки вухо сягало, Енн чула його невдоволене буркотіння. Тоді, зажурена й занепокоєна, проминула двір і замкнула збитошну теличку в оборі.

«Звідти, надіюся, вона не вийде, хіба що розвалить паркан, – думала Енн. – Начеб заспокоїлася. Певно, чи не лусне від того вівса, так натовклася. Треба було таки продати її панові Ширеру минулого тижня, та я вирішила зачекати до аукціону й виставити всю худобу заразом. А пан Гаррісон і справді чудило. Звісно, у ньому рідної душі я не знайду».

Енн ніколи не втрачала нагоди відшукати собі рідну душу. Тим часом до воріт уже заїздила Марілла, тож Енн поквапилася накрити на стіл до чаю. За чаєм вони й обговорили останні події.

– Швидше б уже минав аукціон, – мовила Марілла. – То затяжка відповідальність – мати в господарстві стільки худоби, яку й глядіти нікому, крім вітрогона Мартіна. Його й досі нема, хоча ж обіцяв повернутися ще вчора ввечері, коли я відпущу його на тітчин похорон. Якась юрма цих тіток у нього – четверта вже померла за той рік, що він тут працює. Буду більш ніж удячна, коли врожай нарешті зберуть, а пан Баррі винайме ферму. Доки Мартін повернеться, триматимемо Доллі в оборі, бо її ж доведеться відігнати аж на дальнє пасовище й полагодити там загороду. Воістину клопіткий наш світ, як каже Рейчел. Сердешна Мері Кіт умирає, і хтозна, що буде із двома її дітьми. Хоч вона має брата в Британській Колумбії, то й написала йому про них, але відповіді ще не було.

– А які вони, ті діти? Скільки їм років?

– Уже по шість – вони двійнята.

– О, я люблю двійнят, відколи в пані Геммонд їх знаходилося аж три пари, – жваво відповіла Енн. – А вони гарні?

– Боже, та я й не розгледіла: такі брудні були… Деві надворі ліпив пасочки з болота, а Дора вийшла гукнути його додому, то він її штурхнув у грязюку. А вона заплакала, і тоді Деві сам кинувся в калюжу й викачався, щоб їй показати, буцім дарма нюняє. Мері каже, що Дора чемна дівчинка, але Деві такий халамидник. Його ніхто ніколи не виховував. Батько помер, іще як він був малий, а Мері ввесь час нездужає.

– Мені завжди шкода дітей, яких нікому виховувати, – серйозно відказала Енн. – Я й сама така була, аж доки ви мене взяли… Сподіваюся, їхній дядько про них подбає. А ця пані Кіт – ваша близька родичка?

– Мері? Ні, ми не родичі, то її чоловік… був нашим троюрідним братом. Онде на подвір’ї пані Лінд. Я знала, що вона захоче послухати про Мері.

– Не кажіть їй про пана Гаррісона й Доллі, – благально мовила Енн.

Марілла пообіцяла, та потреби в тім не було, бо ж не встигла пані Лінд умоститися гарненько за столом, як уже й повідомила:

– Я сьогодні, їдучи з Кармоді, бачила, як пан Гаррісон гнав вашу телицю зі свого вівса. На вигляд був такий лютий. Страшну бучу він тут здійняв?

Енн і Марілла непомітно обмінялися лукавими усмішками. Чи не все в усьому Ейвонлі помічала добра пані Лінд! Щойно того самого ранку Енн сказала:

– Якщо опівночі замкнутися у своїй кімнаті, зачинити віконниці й чхнути, уранці пані Лінд неодмінно спитає, як ваш нежить.

– Мабуть, таки страшну, – визнала Марілла. – Мене не було, він розмовляв з Енн.

– Мені він видався неприємним чоловіком, – відповіла Енн, ображено труснувши рудою косою.

– Краще й не скажеш, – урочисто мовила пані Рейчел. – Іще коли Роберт Белл продав свій дім приїжджому з Нью-Брансвіка, я знала, що із цього буде халепа. Не знаю, до чого дійде Ейвонлі, коли тут селитиметься стільки чужинців. Скоро небезпечно буде спати у власному ліжку.

– Хіба сюди ще хтось переїжджає? – запитала Марілла.

– А ви не чули? По-перше, сім’я Доннеллів. Житимуть у старому домі Пітера Слоуна. Пітер найняв Доннелла помагати на млині. Вони десь зі сходу, і ніхто про них нічого не знає. І ще той недолугий Тімоті Коттон із сім’єю, з Вайт Сендз. Добрячий з них буде тягар для громади. У нього то сухоти, то він краде, як сорока. А жінка його – ото вже квола істота, до жодної праці не годяща. Навіть посуд миє сидячи. Дружина Джорджа Пая бере на виховання чоловікового небожа, Ентоні. Він ходитиме до твоєї школи, Енн, тож матимеш мороку з ним, будь певна. Та й не з ним єдиним. Пол Ірвінг переїздить сюди зі Штатів, до своєї баби. Пам’ятаєш його батька, Марілло? Стівена Ірвінга, що покинув Лаванду Льюїс тоді, у Графтоні?

– Він її не покинув. Вони посварилися… Так чи так, а винні в тому обоє.

– Ну та все ж вони не одружилися, і відтоді, кажуть, вона геть здуріла. Живе сама у тій своїй маленькій кам’яничці, кличе її Прихистком Луни. А Стівен поїхав до Штатів у дядькових справах і одружився там зі своєю янкі. І вдома відтоді не бував, хоч мати їздила до нього раз чи двічі. Оце два роки як овдовів, то вирішив прислати малого на якийсь час до своєї матері. Йому десять, і хтозна, чи буде з нього сумлінний учень. Хіба можна бути певною з тими янкі?

Пані Лінд зверхньо поглядала на всіх, кому не пощастило народитися чи зрости поза межами Острова Принца Едварда, мов Нафанаїл, що казав: «Хіба ж може бути з Назарету що добре?».^[1] Вони могли, звісно, виявитись добрими людьми, та безпечніше було в цьому сумніватися. Особливо упереджена була вона щодо «янкі», бо ж колись її чоловіка обдурив на десять доларів хазяїн, із яким той працював у Бостоні, і відтоді ані сили земні, ані небесні не могли переконати пані Рейчел, що Сполучені Штати загалом не несуть за це відповідальності.

– Ейвонлійській школі свіжа кров не завадить, – сухо відказала Марілла, – а хлопець, коли буде схожим на батька, то виявиться й геть незлецьким. Стів Ірвінг був наймиліший хлопчина з тутешніх, хоч і скільки людей вважало його пихатим. Пані Ірвінг, мабуть, страшенно втішиться. Так самотньо їй жилося, відколи помер чоловік.

– Хлопець, може, буде й нічогенький, але ж відрізнятиметься від ейвонлійських дітей, – винесла пані Рейчел свій остаточний вирок; її-ж бо думки щодо людей, місцин та подій були непохитними й рідко змінювалися. – А що то я чула, Енн, буцім ви засновуєте якусь спілку для вдосконалення нашого селища?

– Ми ще тільки говорили про це з дівчатами й хлопцями на останніх зборах дискусійного клубу, – зашарілася Енн. – Усі згодні, що то буде корисно… пан і пані Аллан теж нас підтримали. Такі спілки є вже в багатьох селищах.

– Ох, накличете ви халепу на свою голову. Ліпше покиньте це, Енн, от що. Людям не сподобається, коли їх раптом почнуть удосконалювати.

– Ми будемо вдосконалювати не людей, а саме Ейвонлі. Адже тут стільки всього можна покращити. Скажімо, якщо переконати пана Леві Болтера знести ту страшну халупу на його верхній фермі – хіба це не буде вдосконалення?

– Авжеж буде, – визнала пані Рейчел. – Те старе казна-що – уже багато років мов більмо на оці в усього селища. Та коли вам, «удосконалювачам», вдасться змусити Леві Болтера задурно чимось помогти громаді – хотіла б я це побачити, будь певна. Не буду знеохочувати тебе, Енн: може, думка ця й непогана, хоч мені здається, ти її підчепила в котромусь із тих гидких американських журнальчиків… але ж ти клопоту не збудешся зі школою, тому моя тобі дружня порада – облиш ті вдосконалення, от що. Хоча ти ж, коли щось собі ввіб’єш у голову, вже не відступишся. Ти завжди наполягала на своєму.

Щось у лінії непохитно стиснутих вуст Енн свідчило, що пані Лінд не помилялася. Серцем дівчина рішучо заповзялася таки створити Спілку вдосконалення Ейвонлі. Гілберт Блайт, котрий збирався вчителювати у Вайт Сендз, проте кожнісіньку суботу й неділю проводити вдома, був так само завзятий; та й решта молоді тішилася всілякій справі, що давала привід до частих зустрічей, а отже, і «розваги». Що ж до самих удосконалень, то чіткої думки про те, які вони повинні бути, не мав ніхто, окрім Енн і Гілберта. Вони обговорювали й ділилися своїми планами доти, поки – щоправда, тільки в їхній уяві – не постало нове ідеальне Ейвонлі.

Та були в пані Рейчел іще новини:

– У школі в Кармоді вчителюватиме якась Прісцилла Грант. Енн, то, здається, твоя подруга із семінарії?

– Так, саме вона. Прісцилла буде в Кармоді, як чудово! – вигукнула Енн. Сірі очі її спалахнули, мов вечірні зорі, а пані Лінд укотре замислилася, коли ж їй удасться-таки остаточно розв’язати питання, гарна дівчина Енн Ширлі чи ні.

Розділ 2. ХУТКО ПРОДАВАЛА, ТА ГІРКО ШКОДУВАЛА

Наступного дня Енн поїхала в Кармоді на закупи, і з собою взяла Діану Баррі. Діана, звісно, була однією з перших кандидаток на вступ до майбутньої спілки, отож усеньку дорогу туди й назад дівчата обговорювали подальші вдосконалення.

– Найперше мусимо пофарбувати клуб, – заявила Діана, щойно вони проминули пошарпану будівлю ейвонлійського клубу, котра, зусібіч оточена ялинами, стояла в невеличкому гайку. – Зараз він такий ганебно потворний. І зробити це треба чи не раніше, ніж умовимо пана Болтера знести стару халупу. Тато каже – нам це все одно не вдасться, бо Леві Болтер такий жаднюга, що задарма нічого не робитиме.

– Може, він дозволить хлопцям її розібрати, якщо вони перенесуть ті колоди йому на подвір’я і порубають на дрова? – з надією в голосі припустила Енн. – Треба робити все можливе й не сподіватися, що одразу все піде гладенько. Спершу, звісно, мусимо виховати громадський дух земляків.

Навряд чи Діана цілком зрозуміла, як це – «виховати громадський дух», проте слова були серйозні, аж її гордість охопила на саму думку, що вона належатиме до спілки з такою шляхетною метою.

– Вчора ввечері я придумала, що ще можна зробити, Енн. Отой трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендз – він увесь заріс ялинами, і чи не краще буде його розчистити, лишивши зо дві-три берізки?

– Пречудово, – радісно погодилася Енн. – А під березами поставити лавку, та ще навесні облаштувати там клумбу й посадити герань.

– Еге ж. Тільки доведеться якось умовити стару пані Слоун, щоб не пускала туди своєї корови, інакше вона поїсть нам усі квіти, – засміялася Діана. – Я починаю розуміти, як ми будемо виховувати громадський дух ейвонлійців, Енн. Ой, дивися, старий дім Болтерів. Ти бачила колись таке руйновище? І стримить понад. дорогою… Старі будинки з вибитими шибками завжди нагадують мені мерців із порожніми очницями.

– Так, сумно дивитися на старий покинутий дім, – замислено мовила Енн. – Мені здається, що він згадує минуле й тужить за колишніми веселощами. Марілла каже, що колись давно тут жила велика сім’я, і будинок був такий гарний – із садком, весь порослий виткими трояндами. Там лунав сміх і пісні стількох дітей, а тепер він стоїть порожній, і живе в ньому лиш вітер. Як йому, напевне, гірко й самотньо! А може, усі вони повертаються місячними ночами – душі тих дітей і троянд, і пісень… і, хоч ненадовго, а старий дім бачить уві сні себе, знову молодим і веселим.

Діана похитала головою.

– Енн, я вже більше такого не уявляю. Згадай, як сердилися Марілла і моя мама, коли ми уявляли духів у Лісі Привидів. Навіть зараз я не можу спокійно ходити там потемки. І повз дім Болтера боятимуся, якщо знов почну уявляти. До того ж, ті діти не померли. Вони всі виросли й живуть незле – один став різником. А квіти й пісні так чи так душ не мають.

Енн притлумила зітхання. Вона любила Діану й була їй доброю подругою, хоч і давно вже збагнула, що в царстві уяви мусить блукати на самоті. Вела туди зачарована стежка, якою не міг піти більше ніхто, хай який дорогий чи любий.

У Кармоді їх застала гроза. Втім, вона швидко минула, а шлях додому путівцями, уздовж яких височіли дерева з оздобленим дощовими краплями віттям, та крізь видолинки, де просочені вологою трави ширили в повітрі п’янкі аромати, видався надзвичайно приємний. Та вже завернувши на стежину, що вела до садиби Катбертів, Енн уздріла видовище, від якого вмить розсіялися чари придорожніх красот.

Праворуч від них пролягало широке, вологе від дощу зелено-сіре вівсяне поле пана Гаррісона, а просто посередині, потопаючи в буйному вівсі, стояла, спокійнісінько блимаючи з-понад колосся на дівчат, ніхто інша, як вгодована джерсійська телиця!

Енн кинула віжки й звелася на рівні ноги, міцно стиснувши вуста, котрі не віщували нічого доброго заскоченій розбійниці. Мовчки зістрибнула вона на землю, хвацько перескочивши через колеса, а тоді й через паркан, перш ніж Діана встигла збагнути, що сталося.

– Енн, повернися, – вереснула вона, щойно змогла бодай слово мовити. – Ти забрудниш сукню в мокрому житі… забрудниш сукню! Та вона не чує! Їй самій цю корову нізащо не впіймати. Доведеться бігти на поміч.

Енн мчала полем, немов навіжена. Діана поспіхом вискочила із брички, надійно припнула коня до стовпа, і, підсмикнувши поділ картатої сукні, полізла через паркан у надії наздогнати очманілу подругу. Це їй швидко вдалося, позаяк бігла вона прудкіше, ніж Енн, яку стримував добряче намоклий поділ. Побачивши залишені ними сліди, пан Гаррісон неодмінно б розлютився.

– На Бога, Енн, зупинися, – на силу проказала бідолашна Діана. – Я вже так засапалась, а ти вся промокла.

– Я мушу… вигнати… цю корову… доки пан Гаррісон… не побачив, – відхекувалася Енн. – І байдуже… коли навіть… я потону… аби тільки… Її… впіймати.

Утім, джерсійська телиця, здавалося, не бачила жодних підстав забиратися із благодатного родючого пасовища. Щойно її здоганяли захекані дівчата, вона розверталася й притьма мчала до іншого краю поля.

– Тримай її! – верещала Енн. – Мерщій, Діано, мерщій!

Діана бігла. Намагалася бігти й Енн, та причмелена телиця гасала довкруж поля, мов оглашенна. Правду кажучи, Діана була певна, що так воно і є. Добрячих десять хвилин довелося виганяти її крізь зруйновану загороду на пасовище Катбертів.

Певна річ, настрій Енн тієї миті видавався нітрохи не янгольським. Не вгамувалася вона й на вигляд брички, у якій під’їздили до пасовища широко усміхнені пан Ширер із Кармоді та його син.

– Краще б ти, Енн, продала-таки мені свою телицю, коли я хотів купити минулого тижня, – засміявся пан Ширер.

– Я продам її зараз, якщо ваша згода, – відповіла розпашіла та скуйовджена власниця. – Можете забрати її негайно.

– От і добре. Пропоную тобі за неї, як і раніше, двадцять доларів, Джим віджене її в Кармоді просто зараз, і вже нині ввечері вона вирушить до міста з рештою худоби. Панові Ріду із Брайтона саме потрібна джерсійська телиця.

І вже за п’ять хвилин Джим Ширер із коровою чимчикували собі шляхом, а запальна Енн, діставши двадцять доларів, їхала в Зелені Дахи.

– Що скаже Марілла? – запитала Діана.

– О, та їй байдуже. Доллі належала мені, а на аукціоні я навряд чи й виторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів. Але, Господи, коли пан Гаррісон побачить той потолочений овес, то здогадається, що вона таки туди забрела, і що я, попри чесне слово, знову завинила! Ну, та знатиму тепер, що з коровами чесного слова давати не слід. Надто з такими, які можуть перескочити чи розвалити загороду в нашій оборі.

Марілла саме ходила до пані Лінд, отож історію із продажем телиці вже знала – пані Лінд усе бачила з вікна, а щодо решти й здогадатися було неважко.

– Мабуть, добре, що ми її спекалися, хоч ти, як завжди, поспішно вчинила, Енн. Казна-як вона вибралася з обори. Мабуть, таки виламала кілька дощок.

– А я й не подивилася, – відповіла Енн, – зараз піду гляну. А Мартін досі не повернувся. Мабуть, у нього ще кілька тіток померло. Це нагадує мені пані Слоун. Якось вона читала газету й сказала чоловікові: «Тут знову пишуть, що помер якийсь octogenarian.^[2] Хто це такі, Пітере?» А пан Слоун відповів, що не знає, але вочевидь, то якісь страшенно хворобливі істоти, якщо про них тільки й пишуть, що вони весь час умирають. От і з Мартіновими тітками так.

– Мартін – геть такий, як усі французи, – зневажливо проказала Марілла. – Анітрохи довіряти їм не можна.

Вона розглядала покупки, що привезла з Кармоді Енн, коли це раптом із заднього двору долинув пронизливий вереск. За мить сама Енн влетіла на кухню, ламаючи руки.

– Енн Ширлі, що там уже сталося?

– О, Марілло, що мені робити? Який жах! І я в усьому винна. О, чи ж бодай колись я навчуся зупинятися й трошечки думати, перш ніж утнути чергову дурницю? Пані Лінд завжди казала, що настане той день, коли я скою щось непоправно жахливе – і ось він таки настав!

– Нестерпне дівчисько! Енн, та що ти накоїла?

– Продала корову пана Гаррісона… ту, що він купив у пана Белла… продала панові Ширеру! А Доллі стоїть спокійнісінько в оборі!

– Енн Ширлі, ти мариш?

– Якби ж я справді марила… Але ні, хоч це й здається нічним жахіттям. А корова пана Гаррісона вже, певно, у Шарлоттауні. О, Марілло, я ж думала, що більше в жодну халепу не вскочу, і ось вона – найгірша притичина, яка траплялася зі мною в житті. Що мені робити?

– Що робити? Ох, дитино, лишається хіба йти до пана Гаррісона. Запропонуємо йому нашу Доллі, коли він не схоче взяти гроші. Доллі нічим не гірша за його корову.

– Він так розлютиться, я певна, – простогнала Енн.

– Авжеж. Гаррісон легко гнівається. Коли хочеш, я сама йому все поясню.

– О ні, ви на це не заслужили, – вигукнула Енн. – Адже то я завинила, і не дозволю вам прийняти за мене кару. Я піду сама, і піду негайно. І що швидше із цим покінчу, то краще, бо це буде так принизливо.

Сердешна Енн узяла капелюшка й свої двадцять доларів і вже рушила до виходу, коли це раптом погляд її сягнув прочинених дверей їдальні. Там на столі стояв торт, який вона спекла зранку – апетитний і так надзвичайно гарно прикрашений рожевою глазур’ю та волоськими горіхами. Енн готувала його на збори ейвонлійської молоді, що мали відбутися в Зелених Дахах і де планували заснувати Спілку вдосконалення селища. Та чи можна було порівняти збори з візитом до справедливо розлюченого пана Гаррісона? Отож Енн, розміркувавши, що такий торт здатен буде пом’якшити серце будь-якого чоловіка – а надто того, хто мусить готувати собі сам, – миттю вклала його в коробку: цей дипломатичний дарунок вона віднесе панові Гаррісону.

«Якщо він узагалі дасть мені хоч слово мовити, – скрушно думала Енн, перелазячи через паркан і тюпаючи стежиною між золотавими полями, залитими сонним призахідним світлом серпневого вечора. – Тепер я знаю, що відчувають злочинці, коли їх ведуть на страту».

Розділ 3. ПАН ГАРРІСОН УДОМА

Будинок пана Гаррісона – старий, чисто побілений і з низько навислим над землею дахом – стояв на узліссі густого смерекового лісу. Сам господар сидів у сорочці на ґанку попід заростями плюща, тішачись вечірній люльці. Аж тут він побачив, хто наближається до нього стежкою, квапливо підхопився й прожогом кинувся в дім, грюкнувши за собою дверима. Йому було добряче соромно, дивно й ніяково за власну вчорашню нестриманість, проте Енн, уздрівши таке, геть підупала на відвазі.

«Якщо він так сердиться вже тепер, то що ж буде, коли я розкажу, як перед ним завинила?» – думала бідолашна дівчина, стукаючи у двері.

Утім, пан Гаррісон відчинив і з розгубленою усмішкою на вустах запросив її увійти. Говорив спокійно та приязно, хоч у голосі було чути й нервозність. Він уже встиг надіти куртку, а люльку загасити, і от тепер чемно посунув Енн страшенно запилюженого стільця. Та й загалом усе було собі гладенько, доки базіка Джинджер, котрий зі своєї клітки блимав лютими жовтими очиськами, вереснув, щойно Енн устигла присісти:

– Хай мені всячина! Нащо прийшла ця руда вертихвістка?

Важко було б сказати, хто в цю мить спалахнув сильніше – пан Гаррісон чи Енн.

– Не зважай на папугу, – мовив пан Гаррісон, гнівно зиркаючи на Джинджера. – Він… постійно верзе отакі дурниці. Я дістав його від брата-мореплавця. Вони там, на кораблях, слів не добирають, а папуги лиш повторюють те, що чути довкола.

– Я знаю, – відповіла сердешна Енн, пам’ятаючи про мету свого візиту й намагаючись таким чином притлумити образу. Хіба ж могла вона за тих обставин дорікати панові Гаррісону? Певно, що продавши чужу корову зопалу, та ще й без відома й дозволу власника, ображатися через папугу, який повторює грубощі на вашу адресу, не доводиться. Втім, «руда вертихвістка» була після цього вже не така смиренна.

– Пане Гаррісон, я прийшла зізнатися, – рішучо мовила вона. – Це… це щодо джерсійської телиці.

– Хай мені всячина! – знервовано вигукнув пан Гаррісон. – Знову вона толочила мій овес? Ну, та байдуже… байдуже, хай і так. Це не має значення, правда… надто сильно я вчора гнівався… і даремно. Байдуже, хай і так.

– Якби ж то, – зітхнула Енн, – але все гірше, далеко гірше.

– Хай мені всячина! Вона товклася у моїй пшениці?

– Ні… Ні, у пшеницю вона не заходила, та…

– Невже в капусті? У капусті, що росла в мене до виставки, га?

– Ні, не в капусті, пане Гаррісон. Я все вам розповім… я для цього й прийшла… та прошу вас, дайте мені сказати. Бо я так страшенно хвилююся. Дозвольте мені розповісти, і нічого не кажіть, аж доки я закінчу.

«А потім ви багато що скажете, не сумніваюся», – подумки додала Енн.

– Більше ні слова, – пообіцяв пан Гаррісон і обіцянки дотримав. Утім, жодними обіцянками не був пов’язаний Джинджер, що й далі вигукував «Руда вертихвістка!», аж доки Енн остаточно знавісніла.

– Вчора я замкнула свою телицю в нашій оборі. А сьогодні вранці їздила в Кармоді і, вертаючись, побачила телицю на вашому полі. Ми з Діаною вигнали її звідти і – ох, уявити складно, як тяжко це було. Я вся змокла, втомилася й так розсердилась… а тут над’їхав пан Ширер і захотів її купити. І я продала – одразу, за двадцять доларів. Дарма я це зробила, звісно. Краще почекала б і порадилася з Маріллою. Але така моя жахлива схильність – чинити нерозважливо. Вам це підтвердить кожен, хто мене знає. Пан Ширер одразу ж її й забрав, щоб вечірнім поїздом відвезти до Шарлоттауна.

– Руда вертихвістка, – прорік Джинджер тоном найглибшої зневаги.

Тут пан Гаррісон підвівся і з виразом, що настрашив би всіляку птаху – окрім папуги, звісно – виніс клітку із Джинджером до сусідньої кімнати й щільно причинив двері. Папуга верещав, лаявся, та й загалом уся поведінка відповідала його сумнівній репутації, проте залишившись на самоті, ображено й пригнічено замовк.

– Вибач. Продовжуй, – сказав пан Гаррісон, знову вмощуючись на стільці. – Мій брат-мореплавець не навчив свого птаха вишуканих манер.

– Я приїхала додому, а після чаю пішла до обори. Пане Гаррісон, – Енн, за дитячою звичкою молитовно склавши руки, нахилилася вперед, величезними сірими очима благально втупившись у знічене лице сусіда, – моя телиця так і стояла там, замкнена. А панові Ширеру я продала вашу власну.

– Хай мені всячина! – вигукнув пан Гаррісон, вражений такою несподіванкою. – Оце щира дивина!

– Анітрохи, коли знати, що я в халепи вічно втягую і себе, і всіх довкола, – сумовито відказала Енн. – Це моя славетна риса. Вам може здатися, що так не повинно бути в моєму віці… мені в березні виповниться сімнадцять. Та я, бачте, досі від цього не відучилася. Пане Гаррісон, чи не зухвалістю буде надіятися, що ви мені пробачите? Боюся, корову повернути вже не вийде, але ось гроші, що мені дали за неї… чи, коли хочете, можете натомість узяти мою Доллі. Вона добра корівка. Не знаю, як і сказати, наскільки мені прикро, що все так сталося.

– Ну годі вже, – швидко мовив пан Гаррісон. – Не будемо більше про це, люба. Це все байдуже… зовсім байдуже. Всяке може статися. Я й сам, бува, чиню нерозважливо й поспішно… часом аж занадто. Проте не можу щиро не казати, що думаю, і хай отакого мене люди й приймають. Якби та корова столочила мені капусту… але вона не столочила, тож усе добре – і край. Думаю, коли ти вже вирішила здихатися своєї телиці, я таки в тебе її заберу.

– О, пане Гаррісон, дякую вам! Як добре, що ви не сердитеся. Я так цього боялася.

– Певно, що боялася страшенно, коли я вчора таку бучу тобі здійняв, еге ж? Та не зважай, я прямолінійний старигань, ото й усе… нестерпну звичку маю завжди казати правду, хай яка гірка вона буде.

– Геть як пані Лінд, – не стрималася Енн.

– Хто? Пані Лінд? Тільки не кажи, що я схожий на ту стару пліткарку, – обурився пан Гаррісон. – Бо ні… нітрохи я не схожий. А що то у тебе в коробці?

– Торт, – лукаво мовила Енн. Їй так полегшало від несподіваної приязні пана Гаррісона, що настрій миттю злетів угору, мов пір’їнка. – Це я вам принесла. Мабуть, у вас нечасто буває торт.

– Нечасто, еге ж. А я так люблю торти. Я твій боржник, люба. Який він гарний. Сподіваюся, ще й смачний.

– Будьте певні, – відповіла задоволена собою Енн. – Колись я пекла геть неїстівні пироги, що могла б вам підтвердити пані Аллан, та цей торт – надзвичайно добрий. Я спекла його для Спілки вдосконалення Ейвонлі, але нехай – зроблю їм інший.

– Я от що скажу, люба – мусиш помогти мені його з’їсти. Я поставлю чайник і вип’ємо чаю. Згодна?

– Ви дозволите мені заварити чай? – невпевнено мовила Енн.

Пан Гаррісон реготнув.

– Бачу, ти сумніваєшся, чи зможу я сам це зробити. Дарма. Я такого чайку заварив би, що ти в житті не пила. Утім, коли хочеш, то ласкаво прошу. На щастя, у неділю йшов дощ, тож і чистого посуду в мене достатньо.

Енн підхопилася й узялася до роботи. Спершу кілька разів обмила чайник, розпалила вогонь у печі й заварила чай. Тоді принесла чашки з буфета, стан якого жахнув її; утім, дівчина мудро втрималася від зауважень. Пан Гаррісон пояснив, де взяти хліб, масло й банку з персиковим варенням. Енн прикрасила стіл свіжим букетом із садових квітів, удаючи, буцім не бачить плям на скатертині. Невдовзі й чай був готовий; Енн сіла за стіл навпроти пана Гаррісона й налила йому чашку, жваво розповідаючи про свою школу, друзів та майбутні плани. Сама вона не йняла віри, що все це відбувається насправді.

Пан Гаррісон приніс назад клітку із Джинджером, щоб горопашній пташині, мовляв, не було так самотньо. Енн, відчуваючи, що тепер може пробачити будь-кому і будь-що, запропонувала йому волоський горіх, але тяжко скривджений папуга презирливо ігнорував усі її приязні жести. Він сидів на жердині набурмосений і куйовдив собі пір’я, аж доки став достеменно схожий на зелено-золотаву кульку.

– Чому ви звете його Джинджером? – запитала Енн, бо ж любила доречні імена, а прізвисько Джинджер, на її думку, геть не пасувало до цього пістрявого оперення.^[3]

– Так його назвав мій брат-мореплавець. Мабуть, за ядучий норов. Хоча люблю я цього птаха… ти, певно, здивувалася б, наскільки люблю. У нього, звісно, є вади. У певному розумінні він дорого мені обійшовся. Люди нарікають, що він лається, та цьому вже не зарадиш. Я намагався його відучити… інші теж намагалися. А є й такі, що до папуг упереджені. Дурні вони, правда? Папуги чудові, я вважаю. І з Джинджера мені добре товариство. Ніщо не змусить мене зректися цього птаха… ніщо на світі. Отак, люба.

Останні слова пан Гаррісон вимовив із притиском, ніби підозрював Енн у прихованих намірах переконати його зректися Джинджера. Втім, самій Енн починав подобатися цей дивний, метушливий, запальний і неспокійний чоловічок, отож коли чаювання добігло кінця, вони були вже добрими друзями. Пан Гаррісон дізнався про намір Енн заснувати Спілку вдосконалення Ейвонлі й був схильний цю ідею підтримати.

– Еге ж, то буде незле. Тут, у селищі, багато що можна вдосконалити. І в людях теж.

– О ні, – спалахнула Енн. Звісно, собі чи найближчим друзям вона могла зізнатися, що існують в Ейвонлі та її жителях дрібні вади, які, втім, легко-можна усунути. Та почути це з вуст сторонньої людини, такої як пан Гаррісон, – то було зовсім інше. – Ейвонлі – таке чудове місце, і люди тут добрі.

– А серце в тебе з перцем, – прокоментував пан Гаррісон, позираючи на розпашілі щоки й ловлячи гнівний погляд співбесідниці. – Хоч до твоїх рудих кіс воно й пасує. Ейвонлі – цілком годяще місце. Інакше я б тут не оселився. Та сподіваюся, навіть ти визнаєш, що певні вади в нього є.

– За це я люблю його ще більше, – мовила віддана Енн. – Ідеальні місця чи люди без вад мені здаються такими нецікавими. От пані Вайт каже, що ніколи в житті не бачила ідеальної людини, зате багато чула про одну – першу дружину свого чоловіка, пана Мільтона. Як ви гадаєте, це ж, мабуть, страшенно незручно – мати чоловіка, у якого перша дружина була суціль бездоганною?

– А ще більш незручно – бути чоловіком такої бездоганної жінки, – несподівано й незбагненно палко проголосив пан Гаррісон.

Після чаювання Енн наполягла, що мусить вимити посуд, хоч пан Гаррісон і запевняв її, буцім чистих тарілок у домі ще на кілька тижнів стане. Їй би хотілося й підлогу підмести, та віника не побачила, а питати не наважилася з остраху, що його не виявиться взагалі.

– Забігай до мене часом на балачку, – запропонував пан Гаррісон, коли вона ладналася йти. – Тут недалеко, тож мусимо жити, як добрі сусіди. Цікавить мене та ваша спілка. Має бути добряча розвага. За кого ви візьметесь насамперед?

– Ми будемо змінювати не людей, а саме Ейвонлі, – з гідністю відказала Енн, бо ж мала підозру, що пан Гаррісон і далі кпив з її проекту.

Пан Гаррісон дивився у вікно, як вона бігла додому – струнка фігурка, що безтурботно мчала крізь поле у відблисках призахідного сонця.

– Я старий, самотній і в’їдливий буркотун, – мовив він уголос, – проте із цією дівчинкою знов почуваюся молодим… таке приємне відчуття, і я хотів би, щоб воно часом поверталося.

– Руда вертихвістка, – глузливо прорік Джинджер. Пан Гаррісон погрозив йому кулаком.

– Мерзенне пташисько, – буркнув він, – і чого я не скрутив тобі в’язів, коли брат мені тебе віддав? Чи ти довіку будеш капостити?

Енн прибігла додому щаслива й усі пригоди переповіла Маріллі, котра, неабияк стривожившись її довгою відсутністю, саме думала вже йти шукати свою вихованку.

– О, Марілло, правда ж, який чудовий світ! – радісно підсумувала Енн. – Пані Лінд була нарікала, що він уже сходить на пси. Казала, що як чекаєш приємного, то неодмінно так чи інак розчаруєшся. Може це й правда, та й у цьому є щось хороше. Прикрощі теж не завжди виправдовують очікування, і майже щоразу все виявляється значно краще, ніж можна було сподіватися. Я чекала страхітливо неприязної зустрічі, коли йшла до пана Гаррісона – а він виявився такий люб’язний, що час проминув майже приємно, і все вийшло якнайкраще. Гадаю, коли ми зможемо бути одне до одного поблажливі, то станемо добрими друзями. І все ж, Марілло, більше я не продам жодної корови, не з’ясувавши достеменно, чия вона. А папуг таки не люблю!

Розділ 4. ТАКІ РІЗНІ ДУМКИ

Якось надвечір, у тіні ялиць, що тихенько колихалися під лагідним вітерцем, там, де просіка, знана як Березовий Шлях, зливалася з гостинцем, стояли собі коло огорожі Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. Джейн провела день у гостях в Енн, котра тепер проводжала її додому, а Гілберта вони зустріли дорогою, і ось утрьох обговорювали доленосний завтрашній день – перше вересня, коли в школах розпочинався навчальний рік. Джейн мала їхати до Ньюбриджа, а Гілберт – до Вайт Сендз.

– Вам обом пощастило більше, ніж мені, – зітхнула Енн. – Ваші учні вас не знатимуть, а я мушу навчати тих, з ким іще недавно сама ходила до школи. Пані Лінд боїться, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б чужу вчительку, коли тільки я не буду з ними сувора від самісінького початку. Але я не думаю, що вчитель неодмінно повинен бути суворий. Ох, це така страшенна відповідальність!

– Я певна, що все у нас вийде, – втішливо мовила Джейн, котру не турбували жодні прагнення благодатного впливу на дітлахів. Їй хотілося лиш чесно відробляти свою платню, здобути довіру опікунської ради і схвальний відгук шкільного інспектора, ото й усе. – Головне – підтримувати дисципліну в класі, а для цього вчитель таки мусить бути суворий. Якщо мої учні мене не слухатимуть, я їх каратиму.

– Як?

– Шмагатиму, звісно, і добряче.

– О ні, Джейн! – вигукнула нажахана Енн. – Джейн, ти не зможеш!

– Авжеж зможу, і шмагатиму, якщо вони на це заслужать, – рішучо відказала Джейн.

– Я ніколи не вдарю дитини, – так само рішучо заперечила Енн. – Я взагалі проти тілесних покарань. Панна Стейсі жодного разу нікого з нас не вдарила, і дисципліна в класі була зразкова; а пан Філіпс постійно всіх шмагав, та однаково мав страшенний безлад. Ні, коли цього не можна уникнути, краще зовсім покинути вчителювання. Я спробую здобути любов своїх учнів, і тоді вони охоче мене слухатимуть.

– А якщо ні? – запитала практична Джейн.

– Все одно я їх не шмагатиму, бо певна, що користі з того не буде. О, люба Джейн, не бий своїх учнів, хай що б вони втнули!

– А ти що скажеш, Гілберте? – запитала Джейн. – Хіба ти не згоден, що є діти, здатні слухатися тільки різки?

– Хіба ти не згоден, що це жорстоке варварство – бити дитину… будь-яку дитину? – вигукнула Енн, що їй лице аж пашіло від затятості.

– Ну, – поволі проказав Гілберт, розриваючись між справжніми своїми переконаннями та бажанням бути гідним ідеальних уявлень Енн, – тут можна підтримати кожну зі сторін. Я певен, що дітей не слід шмагати часто. Ти слушно кажеш, Енн – є інші способи давати раду із класом, і тілесні покарання мають бути останнім заходом. Та з іншого боку, і Джейн слушно каже – є діти, котрих інакше не виховаєш, і для яких різка справді може бути цілюща. Отже, тілесні покарання як останній захід – таке буде моє правило.

Гілберт, намагаючись догодити обом сторонам, не спромігся, як то завжди й цілком справедливо буває, вдовольнити жодну. Джейн похитала головою:

– Я шмагатиму своїх учнів, коли вони будуть неслухняні. Це найпростіший і найдоступніший спосіб виховання.

Енн кинула осудливий погляд на Гілберта.

– Я ніколи не вдарю дитини, – незламно повторила вона. – Я переконана, що це неправильно, і потреби в цьому теж нема.

– А якщо котрийсь хлопчисько нагрубіянить тобі у відповідь на зауваження? – спитала Джейн.

– Я залишу його після уроків і поговорю – лагідно, але твердо, – відповіла Енн. – У кожній людині є добре начало, треба лиш уміти відшукати його. І ось обов’язок учителя – знайти те начало й розвинути. Пригадай, саме це казав нам у семінарії професор на лекціях з методики навчання. Невже ти думаєш, що різка здатна буде в цьому допомогти? «Добрий вплив на душу учня важливіший за читання, письмо й лічбу», – так стверджував професор Ренні.

– Та не забудь: інспектор перевірятиме ніщо інше, як їхні знання, і не дасть тобі схвального відгуку, якщо вони виявляться недостатніми, – заперечила Джейн.

– Я волію мати добре ставлення учнів та їхні теплі згадки про мою допомогу за багато років, аніж схвальний відгук шкільного інспектора, – упевнено мовила Енн.

– Невже ти зовсім не каратимеш збитошників? – запитав Гілберт.

– Каратиму, звісно, якщо доведеться, хоч мені й самій це буде тяжко. Та їх можна буде лишати в класі під час перерви, ставити в куток чи змушувати переписувати тексти.

– Надіюся, дівчат поряд із хлопцями ти не садовитимеш, – лукаво всміхнулася Джейн.

Гілберт та Енн перезирнулися, і собі тамуючи усмішки. Якось саму Енн учитель покарав, змусивши сісти поряд з Гілбертом – і гіркі були наслідки того покарання.

– Я думаю, час покаже, хто був правий, – філософськи завважила на прощання Джейн.

Енн верталася до Зелених Дахів – Березовим Шляхом, тінистим, шепітливим і напоєним ароматом папороті, повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, де попід ялицями грайливо мінилися світло й темрява, і далі – Стежиною Закоханих, усіма тими місцинками, котрим вони з Діаною так давно вигадали ймення. Ішла вона поволі, тішачись красою лісів, полів та зоряних літніх сутінків, і серйозно міркуючи про нові обов’язки, що до них їй завтра належало взятися.

А вже на подвір’ї Зелених Дахів із відчиненого кухонного вікна долинув до неї рішучий голос пані Лінд.

«Вона прийшла, щоб дати мені добру пораду на завтра, – скривившись, подумала Енн, – та я, мабуть, не піду ще додому. У пані Лінд поради – мов перець: у малих кількостях добрі, а в тих, що вона видає – геть нестерпні. Забіжу-но я краще до пана Гаррісона».

Після незабутньої пригоди із джерсійською телицею Енн уже не вперше зазирала до нього. Вони з паном Гаррісоном провели кілька вечорів за балачками й устигли добряче потоваришувати, хоч деколи Енн і набридала відвертість, якою так пишався їхній сусід. Джинджер і далі підозріливо настовбурчувався на її появу, не оминаючи жодної нагоди привітати гостю саркастичним криком: «Руда вертихвістка!» Дарма намагався пан Гаррісон відучити його від цієї звички, щоразу підхоплюючись, завваживши на стежці Енн, і вигукуючи: «Хай мені всячина! Онде знову наша мила дівчинка», чи інші так само приємні слова. Джинджер бачив усі його хитрощі наскрізь і презирливо ігнорував, тож Енн ніколи не дізналася, скільки компліментів відміряв їй пан Гаррісон позаочі – у вічі, певна річ, не сказавши жодного.

– Ти, певне, щойно з лісу? Маєш уже достатньо різок на завтра? – поцікавився він, щойно Енн вибігла сходами на ґанок.

– Авжеж ні, – поважно відказала дівчина. Позаяк вона усе сприймала надто серйозно, то була пречудовою мішенню для дотепів. – Пане Гаррісон, у моїй школі жодної різки не буде. Звісно, указку я матиму, та нею користуватимусь лише за прямим призначенням.

– То ти лупцюватимеш їх паском? Хтозна, може, це буде й правильно. Різка б’є сильніше, та слід від паска болить довше, не сперечатимуся.

– Нічим я їх не лупцюватиму! Я взагалі не битиму своїх учнів.

– Хай мені всячина! – вигукнув щиро здивований сусід. – Як же тоді ти будеш підтримувати лад?

– Любов’ю, пане Гаррісон.

– Нічого не вийде, – відповів той, – от побачиш, Енн. Як то кажуть, шкодуєш різки – псуєш дитину. Коли я ходив до школи, учитель шмагав мене регулярно щодня – уважаючи, що якщо я й не втнув якоїсь пинхви, то це лише тому, що не встиг придумати яку.

– Пане Гаррісон, але ж відтоді методи виховання змінилися.

– А людська вдача – нітрохи. Ти ще згадаєш моє слово, Енн – з тією дітлашнею ради не даси інакше, як добрячим прочуханом. Це неможливо.

– І все ж я спершу випробую власний метод, – відповіла Енн, що мала сильну волю й здатність непохитно триматися своїх поглядів.

– А ти таки вперта, бачу, – мовив на те пан Гаррісон. – Ну, хай собі, хай, ми ще подивимося. Колись ти на них розлютишся… а люди з таким волоссям, як у тебе, дуже легко впадають у шал, – і тоді забудеш усі свої шляхетні теорії, та й даси їм доброго прочухана. Замолода ти ще для вчителювання… замолода, і така ж дитинна.

Отак і вийшло, що того вечора Енн пішла спати похмура й невдоволена. Спала вона погано, а вранці за сніданком була така бліда й виснажена, що стривожена Марілла змусила її випити чашку цілющого імбирного чаю. Енн слухняно скорилася, хоч і гадки не мала, чим міг би їй зарадити імбирний чай. Якби ж то був чарівний напій, що додав би їй літ і досвіду – тоді вона без вагань вихилила б цілу кварту!

– Марілло, а що, коли я таки не впораюся?

– Першого ж дня ніхто не знатиме достеменно, впоралася ти чи ні, а днів попереду ще багато, – відказала Марілла. – Енн, твоя біда в тім, що ти сподіваєшся навчити своїх дітлахів усього й одразу – як і здолати водночас їхні вади, – а якщо не зможеш цього досягти, картатимеш себе, що не впоралася.

Розділ 5. НАРЕШТІ ВЧИТЕЛЬКА

Коли того ранку Енн дійшла до школи – уперше в житті вона тюпала Березовим Шляхом, геть не зважаючи на його красу – там усе було спокійно й тихо. Свого часу її попередниця домоглася, щоб учні зустрічали вчительку вже сидячи за партами, отож коли Енн переступила поріг класу, її привітали кілька рядів чистенько вмитих личок із вогниками в допитливих очах. Вона прилаштувала капелюшка на вішаку й звернула погляд на учнів, сподіваючись, що не здається їм такою ж дурною й переляканою, якою здавалася сама собі, і що вони не помітять, як сильно вона тремтить.

Напередодні ледь не до півночі Енн складала промову, яку збиралася виголосити перед початком занять. Безліч разів повторила вона її про себе, аж доки завчила напам’ять. Була то дуже добра промова, і йшлося в ній про надзвичайно важливі речі, як-от взаємну допомогу й прагнення пізнання. Єдина халепа була в тім, що тепер Енн не могла пригадати з неї ані слова.

Здавалося, минув цілий рік – хоч насправді якихось десять секунд – доки вона кволо промовила: «Витягніть, будь ласка, молитовники» й безсило, затамувавши подих, опустилася на стілець під шурхіт і грюкіт, із яким учні взялися до справи. Доки вони проказували молитву, Енн насилу вгамувала розхитані нерви й озирнула гурт малих паломників, що їм належало здолати шлях у Доросле Життя.

Звісно, більшість із них була їй добре знайома. Торік школу закінчили її колишні однокласники, проте й решта сиділи за партами з нею разом – окрім найменших дітлахів, та ще десятьох новоприбулих юних ейвонлійців. У душі Енн найбільше цікавили саме ці новачки, аніж ті, чиї здібності й уміння були віддавна знані їй, як свої власні. Певна річ, і вони могли виявитися звичайними, нічим не прикметними школяриками, та з іншого боку, серед них була й імовірність відшукати майбутню славетну знаменитість. Від самої думки про це Енн охоплював радісний трепет.

Самотою в кутку сидів Ентоні Пай. Мав він похмуре, непривітне лице, і вороже зиркав чорними очиськами на Енн, котра, щойно глянувши на нього, вперше, рішучо постановила собі здобути любов цього хлопчини й у такий спосіб остаточно роззброїти всіх Паїв.

В іншому кутку, поруч із Арті Слоуном, сидів інший дивакуватий хлопчак – пустотливий з вигляду, кирпатий, рясно вкритий ластовинням і з білявими віями на великих блакитних очах. То, певно, був синок Доннеллів. У сусідньому ряду, за однією партою з Мері Белл, примостилася схожа на нього дівчинка – вочевидь, сестра. Енн мимоволі замислилася – яка ж це мати може відправити доньку до школи в такому вбранні? Була на ній блякло-рожеве шовкове платтячко, розцяцьковане незліченною кількістю мережив, брудні білі туфельки й шовкові панчішки. Коси були закручені у безліч дрібних неприродних кучериків, увінчаних пишним яскраво-рожевим бантом, чи не більшим за її власну голову. Судячи з виразу обличчя, самовдоволення дівчинці не бракувало.

Бліде маленьке створіння з м’яким, ледь хвилястим каштановим волоссям, що плавно спадало на плечі, було, певне, Анеттою Белл. Досі її батьки жили неподалік від ньюбридзької школи, та згодом переїхали за п’ятдесят ярдів на північ і тепер вважалися ейвонлійцями. Ще на одній лаві згромадилося троє блідих як стіна дівчат – безперечно, сестер Коттон. Жодного сумніву не було й у тім, що маленька темноволоса й кароока красуня, яка грайливо зиркала з-над Святого Письма на Джека Джилліса, була Пріллі Роджерсон. Батько її нещодавно одружився вдруге та й перевіз дочку із Графтона, де вона жила в бабусі. Ким була висока незграбна дівчинка на задній лаві, котра ніяк не могла дати ради власним рукам і ногам, Енн не здогадалася, та врешті-решт з’ясувала, що звуть її Барбара Шоу, і в Ейвонлі вона приїхала до тітки. Дізналася Енн також і про те, що дні, коли Барбарі вдавалося пройти до дошки, не перечепившись ані об свої, ані об чужі ноги, були дивовижно рідкісні, аж ейвонлійські школярі записували ці пам’ятні дати на стіні біля ґанку.

Та коли погляд Енн зустрівся з поглядом хлопчини, який сидів на першій лаві одразу ж навпроти її столу, дивний трепет охопив її – так, буцім нарешті вона відшукала того самого генія. У хлопчині Енн упізнала Пола Ірвінга й зрозуміла, що пані Лінд мала рацію, коли пророкувала, начеб він буде геть несхожий на ейвонлійських дітей. Ба більше – він був несхожий ні на яких інших дітей. З темно-синіх очей, що прикипіли до неї поглядом, прозирала така схожа на її власну тендітна душа.

Енн знала, що Полу десять років, та здавався він щонайбільше восьмилітнім. Ніколи ще не доводилося їй бачити такого красивого дитячого личка – з тонкими ніжними рисами попід вінцем каштанових кучерів. Мав він гарно окреслені повні темно-червоні губи, що м’яко торкалися одна одної і, вигинаючись, вливалися тонкими кутиками в ямочки – а вираз обличчя серйозний та замислений, мовби духом був значно старший, ніж тілом. Проте щойно Енн лагідно до Пола всміхнулася, як обличчя хлопчика проясніло усмішкою, що вмить осяяла все його єство, мов ясний ореол. А найкраще було те, що ця усмішка зродилася зовсім невимушено, без жодного зусилля чи навіть причини, як віддзеркалення душі – такої незвичайної, прекрасної й витонченої. Так усміхнувшись одне одному, Енн і Пол враз і навіки стали добрими друзями, не встигнувши перемовитися й словом.

День минув, наче в тумані. Опісля Енн ледь могла його пригадати. Здавалося, мовби уроки замість неї проводив хтось інший – слухав відповіді на запитання, перевіряв розв’язки прикладів і завдавав домашню роботу. Учні поводилися незлецьки: хіба двоє з них упродовж дня порушили дисципліну. Морлі Ендрюса Енн заскочила, коли той у проході між партами ганяв прив’язаних за нитку цвіркунів. Відтак Морлі був змушений годину вистояти біля дошки, а що найгірше, Енн конфіскувала в нього цвіркунів, яких посадила в коробку і, йдучи додому, випустила в Долині Фіалок; проте сам Морлі був упевнений – і тоді, і згодом, – що вона забрала їх для власної розваги.

Іншим винуватцем був Ентоні Пай, котрий вилив рештки води із пляшки для миття грифельної дощечки за комір Аврелії Клей. Енн залишила Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, як мусять поводитися джентльмени, запевнивши, що вони ніколи не ллють води за комір дамам. Також Енн додала, що хоче всіх своїх учнів бачити джентльменами. Її лагідні настанови могли зворушити будь-кого, та на жаль, тільки не Ентоні. Він мовчки вислухав її з тим самим похмурим виразом обличчя, а виходячи із класу, ще й презирливо засвистів. Енн зітхнула, проте невдовзі перестала перейматися думкою, що боротьба за любов дитини Паїв, як і будівництво Риму, не може тривати один-єдиний день. Сумнівно було, власне, чи здатен бодай хтось із Паїв на любов, та Енн сподівалася, що Ентоні виявиться кращим. Адже він міг би бути добрим і милим хлопчиною, якби не ота його постійна набурмосеність.

Коли уроки закінчилися й учні розбіглися по домівках, Енн безсило впала на стілець. Їй боліла голова, та й почувалася вона розгубленою й спантеличеною. Причин на те не було, адже в класі не сталося нічого надзвичайно жахливого, – утім, Енн утомилася, їй здавалося, що вона ніколи не полюбить роботи в школі. А як то було б нестерпно – щодня ставати до осоружної справи впродовж… нехай сорока років.

Енн саме міркувала – розплакатися їй негайно чи зробити це вдома, у своїй затишній білій кімнатці, коли це з-за дверей долинув стукіт підборів та шурхіт шовкової спідниці – і ось перед нею зненацька постала дама. Побачивши її, Енн пригадала критичне зауваження пана Гаррісона щодо однієї з пань у шарлоттаунській крамниці: «Щось середнє між картинкою в модному журналі й марою з найстрахітнішого сну».

Вбрана дама була в пишну ясно-блакитну шовкову сукню з буфами, брижами й рюшами всюди, де лиш можна було припасувати буф, брижі чи рюш. На голові, мов корона, стримів у неї велетенський білий капелюх із трьома довгими, хоч уже й бувалими в бувальцях страусовими перами. Вуаль з рожевого серпанку, рясно всіяна немалими чорними горошинами, звисала з капелюха на плечі й майоріла позаду, ніби прапор. На себе дама начепила всі прикраси, що лиш могли поміститися на одній невеличкій жінці, а до класу разом з нею уплив сильний запах парфумів.

– Я пані Доннелл, – проказало це опудало, – і хочу поговорити з вами про те, що розповіла мені Клариса-Ельміра, повернувшись зі школи. Мене це страшенно обурило.

– Даруйте, – прошепотіла Енн, марно силкуючись пригадати хоч якусь капость, пов’язану з дітьми Доннеллів.

– Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте нас Доннеллами. Тож затямте собі, панно Ширлі, наше прізвище слід вимовляти з наголосом на останньому складі – Доннелл. Сподіваюсь, більше вам не доведеться про це нагадувати.

– Я докладу всіх зусиль, – ледь проказала Енн, тамуючи нестримне бажання розсміятися. – Я із власного досвіду знаю, як це неприємно, коли твоє ім’я вимовляють неправильно.

– Авжеж неприємно. Крім того, Клариса-Ельміра сказала, що ви кличете мого сина Джейкобом.

– Таж він сам назвався Джейкобом, – спробувала оборонитися Енн.

– Я так і думала, – мовила пані Доннелл тоном, який виразно засвідчував, що й крихти вдячності не слід чекати від теперішніх розбещених дітей. – Панно Ширлі, у цього хлопця надзвичайно плебейські смаки. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером; це так аристократично, правда? Та чоловік наполіг, що він мусить бути Джейкобом, на честь дядька. Я поступилася, бо дядько Джейкоб був заможним старим холостяком. І що тоді, як ви гадаєте, панно Ширлі? Коли нашому хлопчикові було п’ять років, дядько Джейкоб узяв і одружився, і тепер має трьох власних синів. Чи ви колись бачили таку невдячність? Ми отримали запрошення на весілля – він іще мав нахабство надіслати нам запрошення – і я сказала: е ні, більше ніяких Джейкобів у моєму домі. Відтоді я кличу сина Сен-Клером і наполягаю, щоб саме так його й звали. Хоч батько вперто продовжує кликати його Джейкобом, і сам він з незбагненних причин воліє носити це вульгарне ім’я, та все ж він є і лишиться тільки Сен-Клером. Дуже вас прошу не забувати про це, панно Ширлі. Буду вам щиро вдячна. Я сказала Кларисі-Ельмірі, що це простеньке непорозуміння ми легко владнаємо. Отож, Доннелл – із наголосом на останньому складі – і Сен-Клер. Ви не забудете? Дякую вам.

Пані Доннелл випливла із класу, а Енн замкнула школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, при Березовім Шляху, вона зустріла Пола Ірвінга. Хлопець простягнув їй букетик тендітних лісових квіток, що їх ейвонлійські дітлахи називали «рисовими лілеями».

– Візьміть, будь ласка, – соромливо мовив Пол, – я зірвав їх на луці пана Райта для вас. Мені здалося, що вони вам сподобаються, а ще, – він підвів на неї великі гарні очі, – ви теж подобаєтеся мені.

– Моє ти серденько, – відповіла Енн, приймаючи запашний дарунок. Слова Пола, мов чарівне заклинання, вмить відігнали від неї втому й розгубленість, а в душі фонтаном заструменіла надія. Березовим Шляхом вона рушила пружно й легко, оповита, мов благословенням, тонким невловним ароматом.

– Ну, як справи? – поцікавилася Марілла.

– Спитайте мене через місяць – хіба тоді я відповім. А зараз не можу… бо й сама не знаю. Ніяк не збагну. Думки в голові такі густі й каламутні, наче хтось перемішав їх ложкою. Сьогодні я певна лише того, що змогла навчити Кліффі Райта, як пишеться літера «А». Досі він і цього не знав. Це ж чудово, правда – коли допомагаєш людській душі робити перший крок стежиною, наприкінці якої чекатимуть Шекспір і Мільтон?

Увечері з добрими новинами завітала пані Лінд. Ця ласкава добродійка пильнувала школярів біля своєї хвіртки й усіх по черзі розпитувала, чи сподобалася їм нова вчителька.

– І всі вони сказали, що ти їм дуже сподобалася, Енн, – всі, окрім Ентоні Пая. Мушу визнати, він заявив, буцім «нічого доброго, така, як усі інші ті дівчиська-вчительки». Це паївська закваска! Але ти не журися.

– Не буду, – тихо відказала Енн, – та я хочу сподобатися і йому теж. Надіюся заслужити його любов терпінням і добротою.

– З тими Паями ніякої певності нема, – застережливо мовила пані Лінд. – Вони, мов сни, часто виявляють у собі геть протилежне. А ця пані Доннелл – то вже Доннеллів вона від мене не дочекається, будьте певні. Її прізвище завжди було тільки Доннелл, а сама вона геть божевільна, от що. Має собі мопса на ім’я Принц, садовить його обідати за стіл разом з усіма – за власну тарілку з китайської порцеляни! Я б на її місці суду Божого страшилася. Томас каже, що сам Доннелл – тямущий і працьовитий чоловік, та жінку він собі взяв без клепки, от що.

Розділ 6. ТАКІ РІЗНІ ПАНОВЕ… І ПАНІ

Вересневий день на пагорбах Острова Принца Едварда: свіжий вітер дме з моря понад піщаними дюнами, ліси й поля розтинає довга в’юнка червона дорога, то огинаючи густий смерековий лісок, то прослизаючи крізь юрбу молодих кленів, уся земля попід якими вкрита великими пухнастими листками папороті, то пірнаючи в долину, де між дерев виблискує струмок, то ніжачись під ясним сонцем між галявин із золотушниками й тьмяно-блакитними айстрами. Повітря тремтить від співу незліченних цвіркунів, маленьких радісних господарів на літніх пагорбах, а дорогою трюхикає лискучий гнідий поні, везучи в бричці двох дівчат, сповнених простої й безцінної радості юності й життя.

– День – мов дарований нам Небесами, правда, Діано? – зітхнула від невимовної насолоди Енн. – У повітрі витають чари! О, Діано, глянь, яка стигло-багряна чаша долини! А як пахне соснова живиця! Це з отієї маленької сонячної галявинки, де пан Ібен Райт спиляв дерева. Справжнє щастя – жити такого дня, а вдихати цей запах – то райське блаженство. Це на дві третини Вордсворт^[4] і на одну – Енн Ширлі. Хоч у раю й немає спиляних дерев, але все ж він був би недосконалий, якби в тамтешніх лісах не можна було вдихнути цей запах. Надіюся, там він буде – тільки без смерті. Мабуть, то пахнуть душі дерев – і в раю, вочевидь, теж будуть лише їхні душі.

– У дерев немає душ, – відказала на те практична Діана, – але живиця таки пахне гарно. Я хочу пошити подушку й напхати її глицею. Енн, і ти зроби собі таку.

– Зроблю, напевно, – спатиму на ній. І мені снитиметься, що я дріада чи водяна німфа. Але зараз – як утішно бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, і їхати такою гарною дорогою такого радісного й світлого дня.

– Дорога чудова, звісно, але наше завдання – анітрохи, – зітхнула Діана. – І чого ти тільки надумала збирати тут гроші, Енн? Тут живуть усі ейвонлійські скнари, що неминуче вирішать, ніби ми собі жебраємо. Це найгірша дорога з усіх.

– Тому я й вибрала саме її. Звісно, Гілберт і Фред узялися б за це, якби ми їх попросили. Але, Діано, я відчуваю, що відповідальна за Спілку вдосконалення Ейвонлі, оскільки перша придумала її заснувати, тож і мушу робити всі найневдячніші справи. Пробач, я й тебе тягну за собою, але ти ж не мусиш пояснювати щось тим жаднюгам. Залиш це мені. Пані Лінд би сказала, що я вже їх до смерті забалакаю. А сама вона досі не певна, схвалювати нашу затію чи ні. Часом згадує, що пан і пані Аллан її підтримують, і стає цілком прихильна, а тоді подумає, що першу подібну спілку було засновано в Штатах, і більше не хоче таких нововведень у нас. Отож, пані Лінд вагається, і тільки успіх може остаточно виправдати нашу Спілку в її очах. Прісцилла хоче написати до наступних зборів доповідь, і я впевнена, що їй це вдасться найкраще, бо в неї тітка чудова письменниця, а вона безсумнівно успадкувала її талант. Ох, який незабутній трепет мене охопив, коли я дізналася, що пані Шарлотта Морган – Прісциллина тітка! Це так дивовижно – мати подругу, чия тітка написала «Дні на узліссі» і «Трояндовий сад».

– А де живе пані Морган?

– У Торонто. Прісцилла каже, що наступного літа вона збирається приїхати на наш острів і тоді, можливо, її вдасться вмовити зустрітися з нами. Звучить надто прекрасно, щоб бути правдою, але так утішно мріяти про це, коли вкладаєшся спати.

Спілку вдосконалення Ейвонлі зрештою було створено. Гілберт Блайт став її головою, Фред Райт – його заступником, Енн Ширлі – секретарем, а Діана Баррі – скарбником. «Вдосконалювачі», як їх негайно охрестили, мали збиратися щодва тижні в домі когось із членів товариства. Мусили вони визнати, що до наступного року значних успіхів досягти їм не вдасться; утім, жваво почали обговорювати чергову літню кампанію, складати плани й висловлювати думки, читати й писати доповіді і, як називала це Енн, «виховувати громадський дух односельців».

Траплялися, звісно, і несхвальні відгуки на їхню адресу, і добряча порція кпинів, що пекли найгострішою образою. Подейкували, буцім пан Елайша Райт казав, що значно більше їм пасувала б назва «Клуб залицяльників», а дружина пана Гайрема Слоуна запевняла, що ці «вдосконалювачі» напевне переорють землю обабіч усіх доріг і засадять її геранями. Пан Леві Болтер застерігав сусідів – вони, мовляв, вимагатимуть, щоб усі позносили свої будинки, а натомість звели нові, згідно із планом, який схвалить їхнє товариство. Пан Джеймс Спенсер питав, чи не будуть вони такі ласкаві трошки понизити пагорб, на якому стоїть церква. Ібен Райт повідомив Енн, що дуже просить «вдосконалювачів» умовити старого Джошуа Слоуна частіше стригти бакенбарди. Пан Лоренс Белл заявив, що клуню на їхню вимогу побілить, та вішати мереживні фіранки у вікнах скотарні рішуче відмовляється, а пан Мейджер Спенсер запитав Кліфтона Слоуна, одного із членів спілки, який привіз молоко на сироварню в Кармоді, чи правда, наче до наступного літа всі молочні відра мають бути розмальовані вручну, а накривати їх треба буде конче вишиваними серветками.

Та попри це – а може, і завдяки цьому, бо така вже людська натура, – члени спілки рішуче заповзялися втілити в життя те єдине вдосконалення, котре можливо було завершити до кінця осені. На других зборах, у вітальні в домі Баррі, Олівер Слоун запропонував почати збирати гроші на ремонт і пофарбування будівлі ейвонлійського клубу; його підтримала Джулія Белл, яку, втім, мучило прикре відчуття, що так не личить робити дамі. Гілберт виніс пропозицію на голосування, її підтримали одноголосно, і Енн урочисто записала це в протокол. Далі належало обрати комітет, і Герті Пай, щоб тільки не дати Джулії Белл здобути всі лаври, висунула на посаду голови означеного комітету кандидатуру панни Джейн Ендрюс. Цю пропозицію також було належним чином підтримано й проголосовано, після чого Джейн віддячила Герті за ласку, призначивши її членом комітету, разом із Гілбертом, Енн, Діаною та Фредом Райтом. На закритому засіданні комітету відбувся розподіл обов’язків щодо збору коштів: Енн і Діана взяли на себе ньюбридзьку дорогу, Гілберт і Фред – вайтсендзьку, а Джейн і Герті – ту, що вела на Кармоді.

– Це тому, що там живуть усі Паї, – пояснив Гілберт, коли вони з Енн верталися додому крізь Ліс Привидів, – а жодне з них не віддасть ані цента, коли тільки про це не попросить хтось із їхніх родичів.

Наступної суботи Енн та Діана взялися до справи. Збір коштів вони розпочали з кінця вулиці, постукавши спершу до «панянок Ендрюс».

– Якщо Кетрін буде сама – хтозна, може, ми щось і отримаємо, – сказала Діана, – але тільки не тоді, коли застанемо Елізу.

Проте Елізу вони таки застали – ще бундючнішу, ніж зазвичай. Панна Еліза належала до тих людей, у чиїй присутності життя неминуче починало здаватися падолом сліз, а будь-яка найменша усмішка – марною та непристойною витратою нервової енергії. «Панянки Ендрюс» дівували вже понад п’ятдесят років, і ніхто не мав сумніву, що панянками вони лишаться аж до кінця свого земного шляху. Кетрін, згідно із чутками, ще не втратила надії, Еліза ж, песимістка від народження, ніколи й не сподівалася вийти заміж. Жили вони в маленькому коричневому будиночку, на сонячному боці, коло букового лісу Марка Ендрюса. Еліза повсякчас нарікала, що влітку там нестерпно гаряче, а Кетрін тішилася, що взимку їм не холодно й затишно.

Еліза шила ковдру із клаптиків – не тому, що вона була їй потрібна, лиш на знак протесту проти легковажних мережив, які виплітала собі Кетрін. Дівчата виклали мету свого візиту. Еліза слухала, невдоволено насупивши брови, а Кетрін – ласкаво всміхаючись. Насправді, завваживши суворий погляд сестри, вона щосили намагалася тамувати усмішку під виразом провинного зніяковіння, та вже наступної миті лице її знов осявав привітний вогник.

– Якби я мала зайві гроші, – сердито мовила Еліза, – то спалила б їх, напевне, та й хоч потішилася б доброму вогнищу. А на цей ваш клуб не дам ні цента. З нього й користі нема – туди молодь бігає хіба залицятися тоді, коли їм давно пора вже спати.

– Елізо, таж молодь мусить розважатися, – заперечила Кетрін.

– Я не згодна. Ми з тобою, Кетрін, не вешталися в юності по клубах. Цей світ щодня дедалі гіршає.

– А я думаю, він кращає, – твердо проказала Кетрін.

– Ти думаєш, – зі щонайглибшою зневагою процідила Еліза. – Хай що ти думаєш, Кетрін Ендрюс, це байдуже – факт лишається фактом.

– Елізо, я завжди намагаюся бачити в житті світлий бік.

– Немає в ньому світлого боку.

– Авжеж є! – вигукнула Енн, нездатна мовчки стерпіти такої єресі. – Панно Ендрюс, у житті так багато світлих боків! Воно дивовижне!

– У моєму віці ти не будеш про нього такої високої думки, – кисло відрубала панна Еліза, – та й поліпшувати все довкруж не будеш так завзято. Як почувається твоя матінка, Діано? Так постаріла віднедавна, і вигляд має кепський, Господи! Енн, а чи довго лишилося Маріллі до повної сліпоти?

– Лікар вважає, що погіршення вдасться уникнути, коли вона берегтиме очі, – кволо пробурмотіла Енн.

Еліза похитала головою.

– Лікарі завжди таке кажуть, щоб підбадьорити хворого. Я б на її місці дарма не сподівалася. Треба готуватися до найгіршого.

– Та хіба не слід готуватися й до найкращого теж? – благально мовила Енн. – Воно не менш імовірне, ніж найгірше.

– Судячи з мого досвіду, а його в мене п’ятдесят сім років проти твоїх шістнадцяти – не варто, – рішуче відказала Еліза. – То ви вже йдете? Надіюся, ця ваша спілка вбереже Ейвонлі від занепаду, хоч великих сподівань і не плекаю.

З відчуттям невимовного полегшення Енн та Діана вибралися надвір і помчали вулицею так швидко, як лиш міг їх везти гладкий вгодований поні. Вже на повороті коло букового лісу дівчата завважили, що до них крізь луку пана Ендрюса поспіхом наближається огрядненька жіночка, енергійно вимахуючи рукою. То була Кетрін Ендрюс – така задихана, що й говорити ледь могла; втім, вона квапливо тицьнула п’ятдесят центів у долоню Енн.

– Мій внесок у пофарбування клубу, – видихнула Кетрін. – Я хотіла дати долар, але не наважилася брати із грошей за яйця, щоб Еліза не помітила. Думаю, ваша спілка ще багато корисного зробить, мене вона так зацікавила. Я оптимістка, та й хіба могла б нею не бути, живучи в однім домі з Елізою? Мушу вертатися, доки вона схаменеться – я сказала, що йду годувати курей. Бажаю вам достатньо грошей зібрати, і не журіться тим, що каже Еліза. Світ таки кращає… напевне кращає.

Наступним був дім Деніела Блера.

– Тут усе залежатиме від того, чи буде вдома його жінка, – міркувала Діана, доки бричка підстрибувала на вибоїстій дорозі. – Якщо буде, то ми й цента не отримаємо. Кажуть, буцім Ден Блер без її дозволу навіть підстригтися не сміє, і всім відомо, що вона дуже скупа, якщо висловитися про це делікатно. Сама вона заявляє, що спершу мусить бути стриманою, а вже потім – щедрою, хоч пані Лінд і твердить, що те її «спершу» триває надто довго, щоб колись-таки дочекатися щедрості.

Увечері Енн розповідала Маріллі про свій візит до Блерів:

– Ми прив’язали поні й постукали в кухонні двері. Ніхто не вийшов до нас, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і дуже-дуже лаявся. Слів не розібрали, та Діана сказала, що лайку їй добре чути із самих лише інтонацій. Тяжко було повірити, що пан Блер на це здатен – він завжди такий добрий і лагідний. Проте бідолаху вочевидь щось вивело з рівноваги. Він вийшов до нас червоний мов буряк, обличчя вкрилося краплинками поту, а вбраний він був у великий картатий жінчин фартух. Сказав, що ніяк не може зняти це жахіття і прохає в нас пробачення. А ми відповіли, що це пусте, зайшли до вітальні й сіли. Він відгорнув фартух собі за спину й закотив, та вигляд мав присоромлений і наляканий, аж мені стало його шкода, а Діана сказала, що ми, мабуть, прийшли невчасно. «О ні, зовсім ні, – відповів пан Блер і всміхнувся силувано… ви ж знаєте, він завжди такий чемний. – Я трохи зайнятий, саме збирався пекти пирога. Дружина зранку одержала телеграму від своєї сестри, що живе в Монреалі й сьогодні прибуває до нас вечірнім поїздом. То вона поїхала зустрічати її на станцію, а мені звеліла спекти пирога до чаю. Записала мені рецепт і пояснила, що робити, а я вже половини тих настанов не пригадую. Ось, тут сказано – спеції за смаком. Але як це? Смаки ж у всіх різні. Ложки ванілі вистачить на маленький листковий пиріг?» І мені ще більше стало його шкода, бо він геть не тямив, що йому робити. Я чула, що бувають чоловіки під каблуком у власних дружин, і ось один із них сидів переді мною. Я вже ледь не сказала – «Пане Блер, коли ви дасте грошей на ремонт клубу, я замішу для вас тісто», – але вирішила, що пропонувати таку угоду ближньому в нещасті буде не по-добросусідському. Тож і запропонувала вимісити тісто просто так, без жодних умов. А він замалим не підстрибнув від радощів. Сказав, що парубком пік собі хліб, та пиріг, напевно, виявиться йому не під силу, а дружину розчаровувати буде так шкода. Тоді приніс мені інший фартух, Діана збила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер метушився, подавав нам усе, що треба, і геть забув про власний фартух, тож він і майорів у нього за спиною. Діана потім сказала, що ледь не вмерла від сміху на його вигляд. Він запевнив нас, що випекти пиріг зможе й сам, бо часто мусить це робити, а тоді дав нам чотири долари на клуб. Отже, ми таки дістали винагороду, та навіть якби не одержали ні цента, я б усе одно тішилася, що ми допомогли йому як добрі християнки.

Після того вони рушили до Теодори Вайт. Ні Енн, ні Діані ще не доводилося бувати в неї вдома, та й саму не надто гостинну пані Теодору вони обидві ледь знали. Куди їм іти – до парадних чи кухонних дверей? Поки дівчата пошепки радилися, на ґанок із парадних дверей вийшла сама пані Теодора з пачкою газет у руках. Одну по одній вона неквапно розклала їх на ґанку, сходах і доріжці, аж доки останню поклала під ноги своїх спантеличених відвідувачок.

– Будь ласка, витріть ноги об траву і йдіть по газетах, – знервовано мовила вона. – Я щойно замела підлогу в будинку й не хочу, щоб ви нанесли грязюки. А тут після вчорашнього дощу так брудно.

– Не здумай сміятися, – застерегла Енн, крокуючи з Діаною по газетах. – І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що вона скаже, бо я тоді не зможу залишатися серйозною.

Газети лежали й на підлозі в передпокої і вели до непривітної, незатишної, бездоганно чистої вітальні. Дівчата обережно присіли на краєчках найближчих стільців і пояснили мету свого візиту. Пані Вайт чемно їх вислухала, урвавши всього двічі: спершу – щоб вигнати надокучливу муху, а тоді – підняти малесеньку травинку, що впала на килим зі спідниці Енн, котра відчула себе страшенно винною. Втім, пані Вайт попросила записати за нею два долари, які й видала дівчатам одразу – «Щоб ми не приходили вдруге», – прокоментувала це згодом Діана, – і зібрала всі газети раніше, ніж вони встигли відв’язати поні. Виїжджаючи на вулицю, дівчата побачили, як вона ретельно вимітає передпокій.

– Я чула, що пані Теодора Вайт – найохайніша жінка у світі, і тепер можу в це повірити, – сказала Діана, за першої ж змоги вивільняючи тамований сміх.

– Добре, що в неї немає дітей, – серйозно відповіла Енн. – Це, мабуть, жахливо – рости в такому домі.

У Спенсерів їх засмутила пані Ізабелла, дошкульно висловившись на адресу чи не кожного з ейвонлійців. Пан Томас Болтер відмовився давати їм гроші, бо ж двадцять років тому, коли зводився клуб, ніхто не спитав його думки щодо місця будівлі. Пані Естер Белл, саме втілення доброго здоров’я, зо півгодини перелічувала свої болячки, сумовито похитавши головою, пожертвувала дівчатам півдолара наприкінці – адже наступного року її вже не буде на світі – о, безсумнівно, вона спочиватиме в могилі.

Втім, найгірше їх прийняли в Саймона Флетчера. В’їжджаючи на подвір’я, Енн і Діана завважили два обличчя у вікні передпокою. Та хай скільки вони стукали й терпляче дожидалися на ґанку, ніхто не відчинив їм дверей. Отож здивовані й обурені дівчата поїхали геть, і навіть Енн мусила визнати, що відчула зневіру. Проте невдовзі на обрії розвиднілося. Вони зазирнули на кілька ферм Слоунів, де дістали чималеньку суму, та й опісля того все було непогано, коли не зважати на кілька дрібних образ. Останнім на їхньому шляху був дім Роберта Діксона коло моста через ставок. Там вони лишилися на чай, хоча додому було звідти геть близько, щоб не скривдити почуттів пані Діксон, котра мала репутацію жінки «вразливої».

Тим часом до Діксонів зазирнула стара пані Вайт.

– Я щойно від Лоренса, – проголосила вона. – Зараз він – найщасливіший чоловік у всьому Ейвонлі. У них із жінкою народився хлопчик, а це вам неабищо – після сімох дочок.

Енн нашорошила вуха, а в бричці на шляху з гостей повідомила:

– Я їду до Лоренса Вайта.

– Та це ж на вайтсендзькій дорозі, звідси далеко, – запротестувала Діана. – До нього поїдуть Гілберт і Фред.

– Вони поїдуть аж наступної суботи, це буде надто пізно, – непохитно відказала Енн. – Треба користатися з нагоди. Лоренс Вайт такий жаднюга, проте зараз дасть нам грошей на будь-що. Діано, легковажити не можна.

Пророцтво Енн здійснилося достеменно. Пан Лоренс зустрів їх на подвір’ї, сяючи, мов радісне весняне сонце, і дати дівчатам грошей погодився залюбки, щойно Енн виклала йому суть справи.

– Аякже, звісно. Запишіть – даю на долар більше, ніж дав вам найщедріший з ейвонлійців.

– Виходить п’ять доларів – пан Деніел Блер дав чотири, – боязко мовила Енн. Утім, пан Лоренс не порушив обіцянки:

– П’ять – то п’ять. Нате вам гроші. І зайдіть, зайдіть у дім. Хочу вам дещо показати… цього ще майже ніхто не бачив. Зайдіть і скажіть, як вам сподобається.

– А що, коли нам не сподобається? – стривожено прошепотіла Діана, ідучи з Енн слідом за щасливим Лоренсом.

– Щось добре та й скажемо, – безтурботно відповіла Енн, – у немовлятах завжди можна відшукати приємне.

А проте маля виявилося дуже гарним, і пан Лоренс відчув, що недарма віддав п’ять доларів, коли винагородою йому став щирий захват дівчат від пухкенького новонародженого створіння. Хоч це був перший і єдиний раз, коли пан Лоренс Вайт жертвував гроші на якусь справу.

Енн, хай яка втомлена, зробила того вечора ще одне зусилля задля громадського блага – побігла через поле до пана Гаррісона, що курив свою звичну люльку на ґанку в товаристві Джинджера, спитати, чи не згодиться й він докластися до ремонту й пофарбування клубу. Правду кажучи, жив пан Гаррісон на шляху до Кармоді, та Джейн і Герті, що знали його тільки з непевних чуток, благали Енн зробити це замість них.

Втім, пан Гаррісон рішучо відмовився пожертвувати бодай цент, і марні були всі вмовляння Енн.

– А мені здавалося, ви схвалюєте нашу затію, – журливо проказала вона.

– Еге, схвалюю… та не аж так завзято, щоб вивернути перед вами кишеню, Енн.

– Ще кілька таких днів, як сьогоднішній, – і я стану песимісткою, незгіршою за панну Елізу Ендрюс, – повідомила Енн своєму відображенню в дзеркалі, укладаючись спати в кімнатці на піддашші.

Розділ 7. ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

Енн відхилилася на спинку стільця й зітхнула. Був погожий жовтневий вечір, вона сиділа на кухні при столі, заваленому книжками й зошитами, проте щільно списані аркуші перед нею ніяк не стосувалися ані її навчання, ані роботи в школі.

– Що сталося? – запитав Гілберт, котрий саме в цю мить переступив поріг кухні.

Енн зашарілася й сховала аркуші попід зошитами своїх учнів.

– Нічого страшного. Я намагалася записувати свої думки, як радив професор Гамільтон, та хай що пишу, воно мене не вдовольняє. Перенесене чорнилом на папір, усе здається штивним і недоречним. Фантазії – мов тіні, їх не можна замкнути в клітці, надто вони примхливі й норовливі. Та може, якщо буду наполеглива, колись і мені відкриється їхня таємниця. Хоч, знаєш, часу на це бракує. Зазвичай, коли я закінчую перевіряти вправи й твори, мені вже не хочеться писати самій.

– У школі в тебе пречудові успіхи, Енн. Усі діти тебе люблять, – мовив Гілберт, сідаючи на кам’яний поріг.

– Не всі. Ентоні Пай не любить і, певно, не полюбить мене. А що гірше – він мене геть не поважає, анітрохи. Так презирливо тримається… і, мушу зізнатися, я цим журюся. Бо насправді він не поганий, бешкетник, звісно, та все ж не гірший за багатьох. Він рідко виявляє непокору, проте слухається з таким зневажливим виразом, ніби хоче сказати, що ці дурниці й суперечок не варті, бо інакше він посперечався би, а це погано впливає на решту класу. Я всіляко намагалася завоювати його добре ставлення, та вже боюся, що мені це ніколи не вдасться. А так хотілося б, – він милий хлопчина, байдуже, що з Паїв, і я могла б його полюбити, якби він мені дозволив.

– Мабуть, усе це через балачки, які він чує вдома.

– Навряд. Ентоні – хлопець незалежний і самостійний, він про все має власну думку. А вчителями в нього завжди були чоловіки, от він і вважає, мовляв, «ці дівчиська» нічого не варті. Ну, подивимося, чи змінять щось мої терпіння й доброта. Я люблю долати труднощі, тим-то мені цікаво вчителювати. Та й усім, чого мені бракує в інших, щедро віддячує Пол Ірвінг. Таке чудове, дивовижно здібне дитя. Гілберте, я впевнена, що колись про нього ще почує світ, – палко підсумувала Енн.

– І мені вчителювати цікаво, – відповів Гілберт. – По-перше, я й сам багато вчуся. Знаєш, Енн, за ті кілька тижнів, що виховую вайтсендзьке юнацтво, я зрозумів більше, ніж за власні шкільні роки. Отож, нам усім ведеться непогано. Я чув, що в Ньюбриджі полюбили Джейн, та й у Вайт Сендз твоїм покірним слугою начеб задоволені – усі, крім Ендрю Спенсера. Вчора, їдучи додому, я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що обов’язок змушує її повідомити мені, буцім пан Спенсер не схвалює моїх методів викладання.

– А ти помічав, – задумливо спитала Енн, – що люди неминуче приносять погані звістки, коли стверджують, ніби це обов’язок їх примушує щось тобі повідомити? Чому вони не почуваються зобов’язаними казати приємні речі? Вчора до мене знову приходила пані Доннелл, і так само з почуття обов’язку застерігала, мовляв, пані Ендрюс обурена, що я читаю дітям казки, а пан Роджерс уважає, що Пріллі робить недостатні успіхи з арифметики. Та якби Пріллі менше пасла очима хлопців на уроках, то й навчалася б краще. Я переконана, що всі приклади за неї розв’язує Джек Джилліс, хоч іще жодного разу мені й не вдалося заскочити його на гарячому.

– А примирити обдарованого сина пані Доннелл із його священним іменем^[5] тобі вдалося?

– Так, – засміялася Енн. – Але то було непросто. Коли спершу я кликала його Сен-Клером, він не звертав на мене жодної уваги, аж я мусила повторювати двічі або й тричі, доки інші хлопці починали штовхати його ліктями, тоді він підводив голову й дивився так ображено, наче я його назвала Чарлі чи Джоном чи ще якимось геть несподіваним ім’ям. Тож довелося мені лишити його після уроків на лагідну розмову. Я сказала, що мати просила кликати його Сен-Клером, а я не маю права знехтувати її побажанням. І після мого пояснення він усе зрозумів – він справді тямущий хлопчина – і відповів, що я можу кликати його Сен-Клером, та хлопців, коли хтось на таке наважиться, він «віддухопелить, що довіку пам’ятатимуть». Певна річ, я мусила зробити йому зауваження за такі огидні слова. Відтоді я кличу його Сен-Клером, а хлопці – Джейком, і все йде гладенько. Він хоче бути теслею, а пані Доннелл наполягає, що я мушу виховувати з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала Гілбертові думки в нове русло, отож вони з Енн заговорили про власні мрії та плани – серйозно, врочисто й піднесено, як то завжди робить молодь, для якої майбутнє ще лишається незвіданим шляхом, повним дивовижних можливостей.

Гілберт остаточно вирішив, що хоче бути лікарем.

– Це чудовий фах, – натхненно мовив він. – Людина все життя із чимось бореться – здається, хтось навіть назвав людей «запеклими в борні істотами» – і я хочу змагатися із хворобами, болем і неуцтвом, котрі в житті завжди супроводжують одні одних. Енн, я хочу робити корисну й шляхетну справу, хочу, щоб і мій внесок лежав у скарбниці людських знань, котру від найдавніших часів поповнюють славні мужі. Ті, хто жили до нас, так багато зробили для мене, що висловити їм удячність я можу, лиш віддавши частку себе тим, хто житиме після нас. Мені здається, це єдиний спосіб, у який можна повернути свій борг людству.

– А я хочу нести в життя красу, – мрійливо проказала Енн. – Хай завдяки мені люди й не знатимуть більше – хоч я впевнена, це найшляхетніше зі стремлінь, – але життя їхнє стане приємнішим, а в серці зродиться радість чи щаслива думка, якої б не було, якби я їх не надихнула.

– Я певен, ти свою мрію здійснюєш щодня, – захоплено відповів Гілберт.

І це була правда. Енн мала природжений дар нести людям світло. Усмішкою чи теплим словом вона торкалася чийогось життя, мов сонячний промінчик – і власник того життя, хай на якусь мить, бачив його радісним, сповненим краси та добрих надій.

Гілберт урешті-решт неохоче підвівся.

– Мушу забігти до Макферсонів. Сьогодні із семінарії на вихідні приїхав Муді-Спурджен – мав привезти мені книжку від професора Бойда.

– А я піду заварю чай для Марілли. Вона поїхала до пані Кіт і невдовзі повернеться.

Отож Маріллу вдома зустрів готовий чай, веселе потріскування вогню в каміні, на столі – ваза з букетом із папороті та багряних кленових листків, що їх допіру помережав своїм диханням перший морозець, а в повітрі – апетитний запах шинки й підсмаженого хліба. Та попри це, вона глибоко зітхнула, опускаючись на свій стілець.

– Вас непокоять очі? Болить голова? – стривожено запитала Енн.

– Ні. Це просто втома… та й хвилююся я. За Мері з дітьми. Мері дедалі гіршає, лишилося їй небагато. Не знаю, що тоді станеться із двійнятами.

– А їхній дядько досі не озвався?

– Мері одержала від нього листа. Пише, що працює на тартаку, і є в нього там «комірчина». Казна-що він має на увазі, але дітей аж до весни напевне взяти не зможе. Тоді він збирається одружитися, матиме власний дім, – а перезимувати їм краще в когось із сусідів. А Мері каже, що нікого з них просити не наважиться. Вона так і не порозумілася з людьми в Іст-Графтоні, це факт. Словом, Енн, я певна – Мері хоче, щоб дітей забрала я. Вона цього не казала, та вигляд її свідчив саме про це.

– Ох! – Енн, тремтячи від хвилювання, молитовно склала перед собою руки. – Марілло, адже ви їх візьмете, правда?

– Ще не знаю, – доволі різко відказала Марілла. – Я не приймаю рішень так зопалу, як ти, Енн. Ми з Мері – лише троюрідні родички, цього недостатньо для беззаперечної згоди. І це страшенна відповідальність – мати в домі двох шестиліток… та ще й двійнят.

Марілла була переконана, що із двійнятами й мороки вдвічі більше, ніж зі звичайними дітьми.

– Двійнята дуже цікаві… принаймні тоді, коли їх тільки одна пара, – мовила Енн. – Із двома чи трьома стає буденно й одноманітно. Та й вам тут потрібна якась розвага, доки я в школі.

– Хтозна, чи багато стане з них розваги – радше то буде неабияка тривога й клопіт. Якби ж то вони зараз були такі, як ти, коли приїхала сюди. Може, я й згодилася б узяти Дору – вона мила, чемна дівчинка. А Деві збитошник добрячий.

Енн любила дітей і всім серцем співчувала двійнятам Мері. Спогади про власне сирітське дитинство досі жили в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її незламна вірність обов’язку, тож свої аргументи спритно скерувала саме в цьому напрямку.

– Якщо Деві збитошник, то це ж означає, що йому бракує доброго виховання, чи не так, Марілло? Коли ми їх не візьмемо, хтозна, між яких людей вони зростатимуть, і як на них ці люди вплинуть. Нехай їх заберуть до себе найближчі сусіди, оті Спротти. Але ж пані Лінд каже, що такого нечестивця, як Генрі Спротт, іще земля не тримала, а діти його тільки й знають, що брехати. Хіба не сумно буде, коли двійнята й собі навчаться в них такого? Чи нехай вони житимуть у Віггінсів. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що лиш бачить у домі, а сім’ю тримає надголодь. Ви ж не хочете, щоб ваша рідня голодувала – хай навіть то не найближча рідня? Марілло, я думаю, наш обов’язок – забрати двійнят сюди.

– Мабуть, так, – безрадісно згодилася Марілла. – Добре, я скажу Мері, що візьму їх, напевне. А ти чого так тішишся, Енн? Для тебе це означатиме додаткову роботу. Я через хворі очі не здатна й нитку в голку засилити, отже, шити й церувати на них доведеться тобі. А ти ж не любиш шиття.

– Не люблю, – спокійно відказала Енн, – та якщо ви візьмете цих дітей із почуття обов’язку, я шитиму для них із почуття обов’язку. Людям корисно робити немилі серцю речі… час від часу, звісно.

Розділ 8. МАРІЛЛА ЗАБИРАЄ ДВІЙНЯТ

Пані Рейчел Лінд в’язала бавовняну ковдру при кухоннім вікні – точнісінько так, як робила це кілька років тому, того вечора, коли Метью Катберт з’їжджав бричкою з пагорба із «казна-звідки привезеною сиротою», як висловилася згодом вона сама. Тоді була весна, тепер у світі панувала пізня осінь, дерева стояли безлисті, поля вкривала суха брунатна стерня. Сонце, розливши по небі золотаво-багряні барви, сідало поза темні ліси на заході Ейвонлі, коли з пагорба знову з’їхала бричка, запряжена сумирним гнідим поні. Пані Лінд пригледілася до неї.

– Марілла вертається з похорону, – сказала вона чоловікові, що лежав на кухонному диванчику. Віднедавна Томас Лінд відпочивав значно частіше, ніж колись, проте пані Рейчел, така уважна до всього, що коїлося поза її власним домом, цього не помічала. – І двійнята з нею. Еге ж, он Деві перехилився через бильце й смикає поні за хвіст, а Марілла тягне його назад. Дора сидить чемненько, аж оку щира втіха. У неї вигляд завжди такий, наче її щойно накрохмалили й відпрасували. Бідолашна Марілла – клопоту їй, певне, цієї зими не бракуватиме. Хоч за цих обставин вона не могла їх не взяти, та й Енн їй допоможе. Енн цією справою добряче перейнялася, і, мушу визнати, з дітьми таки вміє дати раду. А саму ж її мовби вчора Метью сюди привіз, і всі сміялися, як це Марілла – та й виховуватиме дитя. А тепер вона бере двійнят. Бачить Бог, несподіванок у цьому житті нам не бракує.

Лискучий поні протрюхикав через місток у долині Лінд і завернув на стежину, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було щонайпохмуріше. Десять миль пролягало між Ейвонлі та Іст-Графтоном, а в Деві Кіта, здавалося, вселилася пристрасть до невпинного руху. Змусити його сидіти спокійно виявилося непідсильним завданням для Марілли, і впродовж усіх десяти миль вона нетямилася від страху, що цей бешкетник вилетить із брички й скрутить собі в’язи чи, занадто перехилившись додолу, упаде просто під копита поні. Зрештою вона розпачливо пообіцяла вдома як слід його відшмагати. Тоді Деві видерся до неї на коліна, не зважаючи на віжки, обхопив її пухкими рученятами за шию і притулився, мов ведмежатко.

– Ви ж не насправжки це кажете, – мовив він, лагідно цілуючи її зорану зморшками щоку. – Ви зовсім-зовсім не схожі на таку жінку, що лупцює маленьких хлопчиків через шило в одному місці. А вам хіба не було страшно тяжко всидіти непорушно, коли ви були маленька, як я?

– Ні, коли мені веліли, я завжди сиділа чемно, – вдавано суворо відказала Марілла, хоч серце її тануло від поривчастої ніжності Деві.

– Але ви були дівчинкою, і це, напевно, тому, – виснував Деві, обійнявши її ще раз і відповзаючи після того на своє місце. – Все-таки здається, що дівчинкою, хоча про це страшно кумедно думати. Дора теж уміє сидіти чемно, але їй, мабуть, нерадісно це робити. Дівчинкою взагалі бути нудно. Доро, а хочеш, я зараз тебе розважу?

«Розважити» сестру Деві надумав, ухопивши її за кучері й щосили смикнувши. Дора скрикнула й розплакалася.

– Щойно сьогодні твоя бідолашна матінка спочила в могилі, а ти вже отак бешкетуєш! Хіба можна? – пригнічено запитала Марілла.

– Але вона раділа, що вмирає, – довірливо мовив Деві. – Я знаю, вона мені сама сказала. Ми довго з нею розмовляли, а тоді вона вже померла. Вона пообіцяла, що ви мене й Дору візьмете до себе на цілу зиму, і прохала, аби я був чемним хлопчиком. І я буду чемним хлопчиком, але ж чемні хлопчики можуть бігати й стрибати, а не лише сидіти на місці? І ще вона сказала, що я повинен любити Дору й захищати її, я так і робитиму.

– Оце так ти її любиш? Смикаєш за коси?

– А зате я нікому більше не дозволю її смикати, – відповів Деві, стискаючи рученята в кулачки й суплячи брови. – Хай тільки спробують! І я не сильно смикнув. Дора тільки тому плаче, що вона теж дівчинка. Я радий, що я хлопчик, але шкода, що близнюк. Бо коли в Джиммі Спротта сестра на нього дусається, то він каже – я старший за тебе, і знаю краще. І більше вона нічого не заперечить. А я так Дорі сказати не можу, і вона постійно продовжує зі мною сперечатися. А я – чоловік, і тому ви повинні мені дати цьвохнути конячку.

З відчуттям невимовного полегшення й удячності Марілла заїхала на власне подвір’я, де останні сухі листки на гілках дерев витанцьовували під осіннім вітром. Енн зустріла їх біля хвіртки й допомогла двійнятам вилізти із брички. Дора спокійно дала себе поцілувати, Деві ж відповів на привітання, сердечно обхопивши Енн за шию й радісно повідомивши: «Мене звуть пан Деві Кіт!»

За столом Дора поводилася, як маленька дама, проте манери Деві були далеко небездоганними.

– Я дуже голодний і мені нема коли їсти чемно, – відповів він на зауваження Марілли. – Дора й наполовину не така голодна, як я. Ви ж бачили, як я крутився всеньку дорогу. А цей пиріг страшно смачний. І ще він зі сливами. У нас удома давно не було взагалі ніяких пирогів. Мама дуже хворіла й не мала сил, а пані Спротт казала, що вона пече нам хліб і цього достатньо. А пані Віггінс ніколи не робить пирогів зі сливами, чесно-пречесно. Можна мені ще шматочок?

Марілла відмовила б, та Енн щедро відкраяла другий кавалок, нагадавши, утім, що за це слід подякувати. На те Деві лиш усміхнувся й почав жадібно їсти, а покінчивши з пирогом, сказав:

– Дай іще, і я тоді подякую!

– Ні, тобі вже достатньо, – відповіла Марілла тоном, котрий Енн уже добре знала, а Деві ще тільки належало пізнати як беззаперечний.

Деві підморгнув Енн і, перехилившись через стіл, вихопив шматок з рук у Дори, котра ледь устигла його скуштувати. Шматок цей він цілком запхав собі в широко роззявлений рот. У Дори затремтіли губи, а Марілла аж оніміла. Енн із найсуворішим «учительським» виразом скрикнула:

– Деві, джентльмени так не роблять!

– Знаю, – відказав Деві, щойно проковтнув пиріг, – але я не жемплем.

– Але ж хочеш ним бути? – запитала обурена Енн.

– Хочу колись. Та поки не виростеш, жемплемом бути не можна.

– Дарма ти так кажеш, – швидко повідомила Енн, хапаючись за змогу вкинути добре насіння в душу хлопчика. – Можна вчитися бути джентльменом уже зараз. А джентльмени ніколи нічого не вихоплюють у дам. Не забувають дякувати. І нікого не смикають за волосся.

– Тоді їм дуже нудно жити, – відверто заявив Деві. – І я спершу виросту, а тоді ставатиму жемплемом.

Марілла покірно відкраяла новий шматок пирога для Дори. Тієї миті вона відчувала, що нездатна боротися з Деві. Позаду був важкий день – спершу похорон, тоді довгий шлях додому. У майбутнє ж вона дивилася з песимізмом, гідним самої панни Елізи Ендрюс.

Двійнята, хоч обоє й біляві, були не надто схожі. Дора мала довгі, завжди охайно зачесані коси. Кругла голова Деві вся була вкрита густими неслухняними кучерями. Дора мала спокійні погідні карі очі – у Деві ж вони були пустотливі й бешкетні, як у ельфа. Ніс у Дори був рівненький, у Деві ж – виразно кирпатий, та й губи Дора гордовито закопилювала, на відміну від Деві, у якого вони розтягалися в незмінну широку усмішку. Хлопчик мав, окрім того, на одній щоці ямочку, що надавала йому, коли він сміявся, зворушливого, кумедного вигляду. Все його пустотливе личко сяяло радістю.

– Я вкладу їх спати, – проказала Марілла, якій це здалося найпростішим способом угамувати дітлахів. – Дора ляже в мене, а Деві – на піддашші в західній кімнаті. Деві, ти ж не боятимешся спати сам?

– Ні, але я ще не лягатиму, – безтурботно відповів Деві.

– Ти ляжеш негайно.

Більше Марілла не промовила ні слова, та в голосі її продзвеніла грізна нотка, що впокорила навіть Деві. Хлопчик слухняно почалапав нагору слідом за Енн.

– Коли я виросту, то обов’язково найперше цілу ніч не ляжу спати, щоб подивитися, як це буде, – довірливо сказав він їй.

Іще багато років опісля того Марілла здригалася на саму лише згадку про перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах. Він не був гірший за всі наступні тижні, та здавався таким через свою новизну. Деві щохвилини робив чи обмірковував капості, – але перша помітна його витівка сталася за два дні після приїзду до Ейвонлі, недільного ранку – туманного, світлого й теплого, мовби надворі досі був вересень. Енн причепурила його до церкви, Марілла тим часом убирала Дору. Спершу Деві рішуче відмовлявся вмиватися:

– Марілла вчора мене вмила. А пані Віггінс теж мене викупала з милом у день похорону. На тиждень мені цього вистачить. Я не розумію, чому добре бути таким чистюком. Брудним бути зручніше.

– Пол Ірвінг щодня сам умивається, – ущипливо завважила Енн.

Лише дві доби прожив Деві в Зелених Дахах, а вже встиг благоговійно полюбити Енн і зненавидіти Пола Ірвінга, на адресу якого чув від неї похвали наступного ж дня по приїзді. Пол Ірвінг сам умивається щодня – отож, усе вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо то буде для нього смертельна небезпека. Із тих-таки міркувань він покірно витримав усі інші туалетні процедури, аж от виявилося, що чистенький і чепурний, Деві таки дуже гарний хлопчина. Енн відчувала замалим не материнську гордість, ведучи його в церкві до старої лави Катбертів.

Спочатку Деві сидів чемно й тихенько, зиркаючи раз у раз на хлопців, що потрапляли йому на очі, намагаючись відгадати, котрий з них Пол Ірвінг. Перші два гімни й читання Святого Письма проминули спокійно. Аж ось пан Аллан почав проказувати молитву, – і саме тут на паству й чекала щира сенсація.

Перед Деві, похиливши голову, сиділа Лоретта Вайт. Дві грубезні русяві коси в’юнилися їй спиною, а між ними видно було спокусливий клаптик шиї попід широким мереживним комірцем. Лоретта, повненька життєрадісна з вигляду восьмирічна дівчинка, поводилася в церкві бездоганно з найпершого дня, відколи мати принесла її туди шестимісячним немовлям.

Деві сягнув рукою в кишеню й витяг звідти… гусінь, волохату гусінь, що бридко звивалася всім тілом. Побачивши це, Марілла схопила його за руку, та було надто пізно. Деві вже запхнув гусінь за комір Лоретті.

Молитву пана Аллана перервали кілька пронизливих вересків. Нажаханий пастор завмер, широко розплющивши очі. Усі присутні підвели голови. Лоретта підстрибувала на лаві, несамовито хапаючись за сукню на спині.

– Ой, мамо… мамо… ой… заберіть її, заберіть! Ой! Гидкий хлопчисько кинув мені за комір! Ой, мамо… вона падає! Ой, ой, ой!

Пані Вайт підвелася і з кам’яним обличчям вивела із церкви заплакану доньку, що корчилася й звивалася в істериці, ніби в’юн. Її крики стихли віддалік, пан Аллан продовжив молитву. Проте в церкві запанувало відчуття зіпсованої служби. Уперше в житті Марілла не слухала проповіді, а Енн сиділа із червоними від сорому щоками.

Після повернення додому Марілла аж до самісінького вечора відправила Деві до ліжка. Він лишився без обіду, хоч і дістав дозвіл поїсти хліба з молоком. Енн віднесла йому перекуску й журливо сиділа поруч, доки він їв – захоплено й без тіні каяття. Та невдовзі хлопчика занепокоїли її сумні очі.

– Мабуть, – задумливо мовив Деві, – Пол Ірвінг не кидає гусенів поза комір дівчатам у церкві?

– Авжеж ні, – так само журливо погодилася Енн.

– Тоді, напевно, мені шкода, що я так зробив, – виснував Деві. – Але то була така гарна тлуста гусінь, я її підібрав на сходах біля церкви одразу, як ми прийшли. Жаль було, щоб вона так пропала. І такий гарний вереск там здійнявся, правда?

Наступного вівторка в Зелених Дахах мали відбутися збори Спільноти милосердя. Енн поспішала додому зі школи, знаючи, що Марілла не впорається без її допомоги. Дора, чепурна й охайно вбрана, у накрохмаленій білій суконьці із чорним поясом, сиділа у вітальні між гостями, скромно відповідаючи, коли до неї зверталися із запитанням, але ніколи не озиваючись першою. Тим часом замурзаний, але щасливий Деві ліпив пасочки з болота у дворі біля обори.

– Я йому дозволила, – знесилено пояснила Марілла. – Так він бодай не накоїть нічого значно гіршого – хіба весь по вуха забрьохається. Ми спершу самі вип’ємо чаю, а тоді покличемо його. Дора буде з нами, але Деві я й близько не підпущу до столу, за яким сидітимуть усі ці дами.

Коли Енн прийшла кликати гостей за стіл, Дори у вітальні не виявилося. Пані Белл сказала, що вона вийшла надвір, куди її покликав Деві. Після квапливої наради з Маріллою в коморі було вирішено обох дітлахів напоїти чаєм після закінчення зборів.

А посеред чаювання до вітальні вдерлася маленька жалюгідна істота. Марілла та Енн застигли нажахані, гості – уражені. Невже то була Дора – оця заплакана істота в мокрій як хлющ, сукні й із таким самим волоссям, з якої вода патьоками лилася на новий Маріллин килим, істота, яку неможливо було описати словами?

– Доро, що з тобою? – скрикнула Енн, винувато зиркаючи на пані Белл, у якої вдома, подейкували, ніколи не ставалося жодних прикрощів.

– Деві змусив мене залізти на паркан у свининці, – проридала Дора. – Я не хотіла, а він мені сказав, що я боягузка. І я впала у свининець, і прибігли свині, і вся моя біла сукня стала зразу така брудна. А Деві сказав, що коли я стану під помпою, то він її всю відмиє, і я стала, а він лив на мене воду, і все одно сукня зовсім не стала чистіша, а мій гарненький пояс і черевички тепер геть зіпсувалися!

До кінця чаювання обов’язки господині за столом виконувала Енн, бо ж Марілла нагорі перевдягала Дору. Деві впіймали й відправили до ліжка без вечері. Енн зайшла до нього в кімнату на серйозну розмову – то був метод, якому вона довіряла найбільше, і який загалом виправдовував себе. Енн сказала хлопчикові, що засмучена його поведінкою.

– Я тепер сам теж засмучений, – зізнався Деві. – Але от біда, що я ніколи не буваю засмучений до того, як щось зроблю, а завжди тільки потім. Дора не хотіла помагати мені ліпити пасочки, боялася забруднити сукню, і я дуже розлютився. А Пол Ірвінг, мабуть, свою сестру не змусив би лізти на паркан, якби знав, що вона впаде до свиней.

– Йому б таке й на думку не спало. Пол – справжній маленький джентльмен.

Деві примружився й поринув у тяжкі роздуми. Тоді виліз на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й сховав розпашіле обличчя в неї на плечі.

– Енн, ти любиш мене хоч трошечки, якщо навіть я й не такий чемний хлопчик, як Пол?

– Звісно, люблю, – щиро мовила Енн, бо не любити Деві чомусь було неможливо, – та любила б іще більше, якби ти не був таким неслухом.

– Бо я… зробив сьогодні ще щось, – пробурмотів Деві. – І тепер я цим дуже засмучений, але боюся тобі сказати. Ти не розсердишся, правда? І не скажеш Маріллі?

– Не знаю, Деві. Мабуть, таки варто було б. Але нехай – я не скажу, коли ти мені пообіцяєш більше ніколи так не робити… хай що це було.

– Більше не буду, бо ще однієї все одно вже до весни не знайду. А цю я підібрав на сходах у льосі.

– Деві, що ти зробив?

– Поклав Маріллі жабу в ліжко. Якщо хочеш, можеш піти й забрати. Але, Енн, може, кумедніше буде, щоб вона лишилася там?

– Деві Кіт! – Енн вивільнилася з його чіпких обіймів і кинулася до Маріллиної спальні. Постіль і справді була прим’ята. Енн у гарячковому поспіху відкинула ковдри і справді побачила жабу, що ліниво глипала на неї з-під подушки.

– Як мені викинути цю гидоту? – здригаючись, простогнала Енн. Тут у вічі їй впав вугільний совок і вона поспіхом сягнула по нього, доки Марілла не прийшла з комори. Непросто було винести надвір жабу, яка тричі зістрибувала із совка – а одного разу Енн здалося, що вона й геть загубилася в передпокої. І коли нарешті дівчині вдалося випустити її у вишневому саду, вона глибоко зітхнула з полегшею.

«Якби Марілла дізналася, їй довіку було б страшно лягати спати. Та добре, що маленький грішник розкаявся вчасно. А онде й Діана подає мені сигнал із вікна. Чудово… бо мені так потрібна розрада. З Ентоні Паєм у школі та Деві Кітом удома моїм нервам дісталося чи не більше, ніж можна витримати за день».

Розділ 9. ПИТАННЯ КОЛЬОРУ

– Сьогодні знову приходила та стара маруда, Рейчел Лінд, – усі вуха протуркала, щоб я дав грошей на новий килим для ризниці, – сердито мовив пан Гаррісон. – Гидка бабела, гірша за всіх, кого я знаю. Вона може вкласти цілу проповідь, текст, коментарі й приклади, у шість слів, і жбурнути ними в тебе, мов цеглиною.

Енн сиділа на ґанку, мліючи під лагідним чарівливим західним вітерцем, що віяв у сірих листопадових сутінках над свіжозораними полями й висвистував тихеньку дивовижну мелодію між розгойданих у танку ялиць поза садом. На слова пана Гаррісона вона звернула до нього мрійливе лице.

– Уся біда в тім, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, – пояснила дівчина. – А через це завжди й виникає неприязнь. Я теж спершу не любила пані Лінд, але потім навчилася, коли нарешті її зрозуміла.

– Певне, комусь і пані Лінд виявиться до смаку, та я не їстиму бананів лише тому, що хтось скаже, буцім вони можуть мені сподобатися, – буркнув пан Гаррісон. – А щодо розуміння, то я тямлю, що вона – невиправна пліткарка, і так ото їй і сказав.

– О, ви, мабуть, так скривдили її почуття, – докірливо мовила Енн. – Як ви могли таке сказати? Я теж колись наговорила пані Лінд усіляких жахливих речей, але я тоді знавісніла. Обдумано я ніколи б на таке не зважилася.

– То була правда, і я волію всім казати правду.

– Таж ви кажете не всю правду, – заперечила Енн, – а тільки неприємну її частину. От мені ви вже з десяток разів сказали, що в мене руді коси, і жоднісінького разу – що я маю ще й гарний ніс.

– Ти, напевне, і без того це знаєш, – пирхнув пан Гаррісон.

– Я й про свої руді коси знаю – хоч зараз вони багато темніші, ніж колись – тож нема потреби мені про них нагадувати.

– Гаразд, гаразд – намагатимуся більше їх не зачіпати, коли ти така вразлива. Вибач, Енн. Таку вже я маю звичку – усе казати відверто, і люди не повинні на це ображатися.

– Вони не можуть не ображатися. І те, що це ваша звичка, вас не виправдовує. Уявіть собі чоловіка, що всіх штрикає голками й шпильками, і каже: «Даруйте, вам не слід ображатися, таку вже я маю звичку». Ви б, напевно, подумали, що він здурів, чи не так? А пані Лінд, можливо, і пліткарка, нехай. Та чи казали ви їй, що вона має ще й добре серце й завжди помагає бідним? А коли Тімоті Коттон поцупив у неї глечик масла, а жінці сказав, що купив, вона йому ні словом не дорікнула. Пані Коттон перестріла її невдовзі й поскаржилася, що масло тхнуло ріпою, а пані Лінд лиш перепросила, що воно їй так погано вдалося.

– Може, і вона має добрі риси, – знехотя визнав пан Гаррісон. – Як більшість людей. Навіть у мене вони є, хоч ти про них, мабуть, і не здогадуєшся. Та на цей їхній килим я однаково ні цента не дам. Тут начеб усі заповзялися просити в мене грошей. А як просувається те ваше пофарбування клубу?

– Пречудово. Останньої п’ятниці на зборах спілки ми з’ясували, що грошей нам вистачить і на пофарбування стін, і на ремонт даху. І, пане Гаррісон, більшість людей охоче давали гроші.

За потреби щира й добросерда Енн уміла заховати жало іронії за найневиннішими словами.

– І в який колір ви їх пофарбуєте?

– Ми домовилися, що це буде гарна зелена фарба. А дах, звісно, темно-червоний. Сьогодні пан Роджер Пай купить усе в місті.

– А хто фарбуватиме?

– Джошуа Пай із Кармоді. Він уже закінчує крити дах. Мусили найняти його, бо всі Паї – а їх у нас чотири сім’ї – запевнили, що не дадуть ні цента, коли працюватиме хтось інший. Вони підписалися на велику суму – аж дванадцять доларів, – не хотілося їх втрачати, хоч люди й казали, що даремно ми надумали мати справу з Паями. Пані Лінд переконана, що вони всюди мусять упхатися перші.

– Хай би той Джошуа ще зробив усе як слід. Якщо зробить – мені однаково, хто він буде, Пай чи Бугай.

– Кажуть, робітник він добрий, хоч сам і дивак – зрідка слово почуєш від нього.

– Таки дивак, – сухо мовив пан Гаррісон, – принаймні тут ним буде безперечно. Я й сам не був балакучий, доки сюди переїхав, а тоді для самозахисту довелося говорити з усіма, інакше би пані Лінд оголосила, що я німий і почала збирати гроші на те, щоб навчити мене спілкуватися жестами. Енн, хіба ти вже йдеш?

– Так. Мушу сьогодні дещо пошити для Дори. Та й Деві, напевно, уже допік Маріллі новими витівками. Найперше, що він сказав мені сьогодні – «Енн, я хочу знати, куди дівається темрява. Розкажи!» Я розповіла, що вона тікає на інший бік світу, а після сніданку він заявив, що це неправда, бо темрява ховається на дні колодязя. Марілла вже вчетверте за день упіймала його на цямрині – він звішувався й зазирав углибину.

– Цей халамидник, – мовив пан Гаррісон, – учора прибігав сюди й висмикнув шість пір’їн Джинджерові із хвоста, доки я встиг примчати із клуні. Сердешний птах, і досі сидить набурмосений. Клопоту вам, певне, з тими дітлахами достобіса.

– Усе, що варто мати, вимагає клопоту, – відказала Енн, потай обіцяючи собі пробачити наступну витівку Деві, хай якою вона буде – коли вже малий збитошник помстився Джинджерові за її кривду.

Увечері пан Роджер Пай привіз додому фарбу для клубу, і вже наступного дня Джошуа Пай, похмурий, мовчазний чоловік, став до роботи. Ніхто його не турбував. Клуб розташувався на так званій «долішній дорозі». Пізньої осені там завжди було вогко й брудно, тому ейвонлійці їздили до Кармоді довшою «горішньою». Крім того, клуб так щільно оточували ялини, що й видно його було тільки зблизька. Отож Джошуа Пай працював собі на самоті, і це звеселяло його відлюдькувату душу.

У п’ятницю по обіді він закінчив роботу й поїхав додому до Кармоді. Невдовзі по його від’їзді пані Лінд наважилася кинути виклик брудній нижній дорозі й задовольнити свою цікавість – надто вже їй кортіло уздріти свіжопофарбований клуб. І, оминувши гай, вона його побачила.

Видовище це вразило сердешну пані Лінд. Вона випустила віжки, здійняла руки до неба й вигукнула: «Боже милий!» Здавалося, наче Рейчел не йме віри власним очам. Тоді майже істерично розреготалася:

– Це, мабуть, помилка якась… напевне ж, ці Паї все, як завжди, переплутали.

Дорогою додому пані Лінд зустріла ще кількох односельців, і всім розповіла, що сталося із клубом. Звістка розійшлася по селі блискавично. Гілберт Блайт, котрий сидів удома над підручником, почув її від батькового наймита й прожогом кинувся в Зелені Дахи. Туди вже мчав і Фред Райт – хлопці зустрілися дорогою. Біля хвіртки, попід старими безлистими вербами, на них чекав суцільний розпач в особі Діани Баррі, Джейн Ендрюс та Енн Ширлі.

– Невже це правда, Енн? – вигукнув Гілберт.

– Так, – відповіла Енн, мов щира муза трагедії. – Пані Лінд верталася з Кармоді, заїхала до нас і розказала мені. О, це жахливо, невимовно жахливо! Хіба варто щось тут удосконалювати?

– Що жахливо? – запитав Олівер Слоун, який саме тієї миті нагодився, тримаючи в руках картонку з покупкою для Марілли.

– А ти не чув? – розпачливо мовила Енн. – Ну то слухай. Джошуа Пай пофарбував клуб не в зелений, а в синій колір – ядучо-синій, що в нього фарбують тачки й візки! Пані Лінд каже, що бридкішого в житті своєму не бачила, навіть уявити не могла – сині стіни під червоним дахом. Мені аж мову відібрало від її слів. Таке жахіття – і після всіх наших зусиль!

– Але як могла статися така помилка? – простогнала Діана.

Винуватити в невблаганній катастрофі слід було, вочевидь, когось із Паїв. «Вдосконалювачі» постановили купити фарби «Мортон-Гарріс», банки з якими нумерувалися відповідно до карток зі зразками кольорів. Покупець переглядав картотеку й замовляв собі потрібний номер фарби. Бажаний відтінок зеленого мав у тій картотеці номер 147, і коли пан Роджер Пай переказав зі своїм сином Джоном-Ендрю, що збирається до міста й може купити фарбу, його попросили замовити сто сорок сьомий номер. Джон-Ендрю присягався, що достеменно так і сказав батькові, хоч пан Роджер затято переконував, що син назвав йому номер 157 – і досі цієї суперечки так і не було розв’язано.

Того дня понурий відчай оселився в кожному домі, де жив хтось із членів спілки. У Зелених Дахах принишклий і сумний був навіть Деві. Енн невтішно ридала.

– Марілло, я плачу, хоч мені вже скоро сімнадцять років, – хлипала вона. – Мені так соромно. Це ніби вирок усій нашій спілці. З нас усі глузуватимуть, усі, аж до смерті.

Проте в житті, як у снах, часто трапляються несподіванки. Ейвонлійці були надто люті, щоб кепкувати. Зрештою, це їхні гроші витрачено на ремонт клубу, отож вони вважали себе потерпілими. Громадський осуд спрямувався на Паїв:

Джона-Ендрю та пана Роджера винуватили в плутанині, а Джошуа – у тім, що відкривши банки й побачивши колір фарби, він не запідозрив помилки. На думку ейвонлійців, так міг повестися лише несосвітенний дурень. Джошуа, своєю чергою, відказав, що на колір і смак – товариш не всяк, а його власна думка нікого не обходить, позаяк найняли його фарбувати стіни, а не базікати про них, отож він і просить виплатити йому зароблені гроші.

З тяжким серцем «удосконалювачі» пристали на його вимогу, спитавши поради в третейського судді, пана Пітера Слоуна.

– Мусите заплатити, – підтвердив пан Слоун. – Не можна винуватити його в помилці, коли він запевняє, що про колір фарби ніхто йому й слова не сказав. Він отримав банки й наказ ставати до роботи… хоча це, звісно, така ганьба, а на клуб і дивитися гидко.

Сердешні «вдосконалювачі» боялися, що відтепер уся громада поставиться до них іще більш упереджено, ніж досі. Та натомість ця халепа їм посприяла. Ейвонлійці обурювалися геть неприйнятним, на їхню думку, ставленням до завзятого товариства, що так наполегливо йшло до своєї мети. Пані Лінд закликала їх не спинятися й показати нарешті Паям, що є на світі люди, котрі вміють робити свою справу бездоганно. Пан Мейджер Спенсер заявив, що власним коштом викорчує пеньки обабіч дороги коло своєї ферми й посіє там траву. А якось на шкільний ґанок Енн зі страшенно таємничим виразом покликала стара пані Слоун і повідомила, що коли навесні молодь захоче облаштувати на перехресті «клумби з гераней», то її корови може не лякатися, бо ж вона сама припильнує, щоб та збитошна тварина паслася на безпечній віддалі. Навіть пан Гаррісон підсміхався сам до себе – коли можна це так назвати – хоч зовні й утілював щире співчуття.

– Не журися, Енн. Більшість фарб, коли блякнуть із часом, стають потворніші, а ця така гидка, що хай як поблякне – будівлю це тільки прикрасить. Тим паче дах покладений як слід і пофарбований добряче. Тепер можна сидіти в клубі й не боятися, що зі стелі крапатиме. Ви молодці – так багато зробили.

– Але про синій ейвонлійський клуб відтепер по всіх околицях пліткуватимуть, – згорьовано мовила Енн.

І, мусимо визнати, невдовзі так і сталося.

Розділ 10. ДЕВІ В ПОШУКАХ СЕНСАЦІЇ

Одного листопадового пообіддя, бредучи від школи додому Березовим Шляхом, Енн укотре збагнула, що життя дивовижно прекрасне. День був чудовий, і в її маленькому королівстві панував лад. Сен-Клер Доннелл жодному із хлопців не дав лупки за своє ім’я, у Пріллі Роджерсон болів зуб і спухла щока не дозволяла всміхатися хлопцям у класі, з Барбарою Шоу сталася єдина причина – вона розлила на підлогу ківш води, – а Ентоні Пай узагалі в школі не з’являвся.

– Який гарний видався листопад, – мовила Енн, що так і не позбулася дитячої звички розмовляти сама із собою. – Зазвичай цей місяць неприємний – мовби рік раптом збагнув, що він уже старигань, а вдіяти нічого не може, хіба плакати й буркотіти через це. А цей рік старіє так шляхетно – мов гідна пані, яка знає, що навіть сива й зморшкувата, вона однаково чарівна. Дні були прегарні, а сутінки – чудові. Останні два тижні проминули напрочуд спокійно – навіть Деві був майже чемний. Він швидко виправляється. А який сьогодні тихий ліс – жодного звуку, тільки вітер шелестить у кронах дерев, ніби приплив на далекім узбережжі. Рідний мій ліс, які гарні дерева в тобі ростуть! Люблю кожне з вас, мов доброго друга.

Енн зупинилася, обійняла струнку молоду берізку й поцілувала її ніжно-білий стовбур. Тут стежиною з-за повороту надійшла Діана, яку розвеселило таке видовище.

– Енн, ти ж лише вдаєш, ніби виросла. Коли ти сама – певне, знову стаєш тією маленькою дівчинкою, що нею була завжди.

– Мабуть, це неможливо – ураз вирости й забути дитинство, – безтурботно відповіла Енн. – Я ж цілих чотирнадцять років була дитиною, і щойно три, як почала дорослішати. Та в лісі я щоразу знов повертаюся у своє далеке минуле. Тільки й лишається мені часу помріяти, що ці прогулянки після школи… та ще хіба зо півгодини перед сном. Стільки справ щодня – і школа, і навчання, і двійнята вдома, – жодної хвильки немає, аби щось собі уявити. Якби ти знала, які дивовижні пригоди стаються зі мною щовечора, коли я вкладаюся спати на своєму піддашші. Я завжди уявляю себе відомою, славетною й знаменитою особою – величною примадонною, медсестрою Червоного Хреста чи королевою. Учора я була королевою. Це так пречудово – уявляти себе королевою. Можна радіти справжньому королівському життю, не відчуваючи його незручностей. І можна перестати бути королевою, щойно захочеш, хоча насправді це неможливо. Але тут, у лісі, я уявляю зовсім інше – що я дріада й живу в старій сосні, чи маленький бурий ельф-лісовичок із парасолькою з пошерхлого листка. Берізка, яку я поцілувала – це моя сестра. І хоч вона – рослина, а я – дівчина, то невелика різниця. А ти куди прямуєш, Діано?

– До Діксонів. Я обіцяла допомогти Альберті викроїти нову сукню. Можеш зайти до них увечері, Енн, – і прогуляємося додому разом.

– Так і зроблю… адже Фред Райт поїхав до міста, – сказала Енн удавано-невинно.

Діана зашарілася, труснула головою й пішла собі. Втім, назвати її ображеною було не можна.

Та попри те, що Енн мала непохитний намір зайти ввечері до Діксонів, їй це не вдалося. Стан справ у Зелених Дахах змусив її забути про все; у голові лишилася одна-єдина думка. На подвір’я вибігла Марілла, безтямно озираючись довкола.

– Енн, Дора зникла!

– Дора! Зникла! – Енн завважила хитрий вогник в очах Деві, що гойдався тим часом на хвіртці. – Деві, ти знаєш, де вона?

– Ні, не знаю, – упевнено відповів Деві. – Я не бачив її з обіду, клянуся вам чесно-чесно.

– Мене від першої години вдома не було, – пояснила Марілла. – Зненацька захворів Томас Лінд, і Рейчел послала по мене. Дора тоді бавилася лялькою на кухні, а Деві за клунею ліпив свої пасочки з болота. А півгодини тому я прийшла – і ніде її немає! І Деві присягається, що відтоді її не бачив.

– Не бачив, – урочисто запевнив Деві.

– Мабуть, вона десь тут, недалеко, – мовила Енн. – Сама нікуди заблукати не могла – ви ж знаєте, яка вона полохлива. А раптом Дора заснула в котрійсь із кімнат?

Марілла похитала головою.

– Я ввесь будинок оглянула. Та може, вона десь у клуні чи в оборі?

Почалися ретельні пошуки. Стривожені Енн і Марілла обнишпорили всю ферму, кожен куток у будинку й на подвір’ї. Енн бігала садами й Лісом Привидів, гукаючи Дору. Марілла спустилася до льоху зі свічкою. Деві гасав за кожною з них по черзі, невтомно висловлюючи припущення, де слід шукати сестру. Невдовзі усі вони знов зустрілися на подвір’ї.

– Казна-що, – простогнала Марілла.

– Де ж вона може бути? – у відчаї запитала Енн.

– А може, у колодязь упала? – жваво припустив Деві.

Енн і Марілла обмінялися переляканими поглядами.

Упродовж усіх пошуків їх обох непокоїла ця думка, та жодна не наважувалася висловити її вголос.

– Мо… можливо, – прошепотіла Марілла.

Уся тремтячи, Енн підійшла до цямрини й схилилася вниз. На поличці усередині стояло відро. Далеко внизу тьмяно відблискувала непорушна вода. Колодязь Катбертів був найглибший в усьому Ейвонлі. Якщо Дора… та Енн не могла про це думати. Вона здригнулася й відсахнулася вбік.

– Біжи до пана Гаррісона, – ламаючи руки, сказала Марілла.

– Пан Гаррісон та Джон-Генрі поїхали… поїхали до міста. Я покличу пана Баррі.

Пан Баррі приніс мотузку із прив’язаним до неї пристроєм, схожим на граблі. Доки він промацував дно колодязя, Енн і Марілла стояли поряд, ціпеніючи й трусячись від жаху; тим часом Деві, осідлавши хвіртку, споглядав їх із виразом невимовної втіхи.

Нарешті, зітхаючи з полегшенням, пан Баррі похитав головою.

– Там її нема, проте цікаво, куди ж усе-таки вона могла зникнути. Слухай-но, юначе, тобі справді невідомо, де твоя сестра?

– Я сказав уже сто разів, що не знаю, – ображено відповів Деві. – Може, прийшов якийсь волоцюга і вкрав її.

– Дурниця, – різко заперечила Марілла, позбувшись страху перед колодязем. – Енн, а може, вона заблукала до пана Гаррісона, як ти думаєш? Вона постійно торочила про його папугу, ще відколи ти брала її туди з собою.

– Навряд чи Дора могла зважитися сама піти так далеко, але я подивлюся, звісно, – мовила Енн.

Якби в ту мить хтось глянув на Деві, то напевне завважив би разючу зміну на його виду. Тихенько злізши із хвіртки, він помчав до стайні, так швидко, як лиш могли нести його міцні ноженята.

Енн квапливо, хоч і без надії, бігла через поле до ферми пана Гаррісона. Двері в будинку були замкнені, віконниці зачинені, і ніщо не вказувало на присутність людей поблизу. Енн спинилася на ґанку, гукаючи Дору на повен голос.

У кухні, поза її спиною, почав верещати і з раптовою надсадою лаятися Джинджер, та попри його крики, Енн розчула тоненький жалісливий плач із комори на подвір’ї, де пан Гаррісон тримав інструменти. Вона підскочила, відімкнула двері й ухопила в обійми заплакану маленьку істоту, що зіщулилася на перекинутій бочці зі цвяхами.

– Ох, Доро, Доро, ти нас так налякала! Як ти тут опинилася?

– Мене Деві привів подивитися Джинджера, – схлипнула Дора, – але ми його не побачили, тільки Деві стукав у двері, щоб він почав лаятися, а тоді Деві завів мене сюди, і замкнув двері, і втік, а я не могла вийти. І я плакала й плакала, і так злякалася, і змерзла, і хотіла їсти, і думала, що ти вже зовсім ніколи не прийдеш, Енн.

– Деві?

Більше Енн не могла промовити ні слова. З тяжким серцем повела вона Дору додому. Радісне усвідомлення, що дівчинка знайшлася, жива й здорова, затьмарювали пекучі, болісні думки про поведінку Деві. Якби ж він просто замкнув сестру в коморі – цю витівку легко було б йому пробачити. Та хлопчик її обманював – нахабно й відверто. Закрити очі на такий ганебний учинок Енн не могла. Від раптового пронизливого розчарування їй хотілося сісти й заплакати. Вона так сильно полюбила Деві – аж до цієї миті сама не розуміючи, наскільки сильно, – отож нестерпно мучилася тим, що й він міг навмисне збрехати.

Марілла вислухала розповідь Енн мовчки, і це халамидникові Деві не віщувало нічого доброго; пан Баррі, сміючись, порадив дати йому доброї прочуханки. Коли він пішов, Енн утішила й обігріла заплакану Дору, поставила перед нею вечерю, а тоді вклала малу спати. Потому спустилася вниз, на кухню, куди тієї ж таки миті сердита Марілла привела, чи то пак, утягла насупленого обвішаного павутинням Деві, якого допіру відшукала в найтемнішому закутку стайні.

Різко відштовхнувши його від себе на килимок посеред кухні, вона відійшла й сіла при східнім вікні. Навпроти неї сиділа тужливо принишкла Енн. Поміж них і став малий винуватець. Марілла, дивлячись на спину хлопчика, бачила покірну, перелякану дитину. Проте обличчя Деві, звернене до Енн, мало геть інший вираз. Попри сором, у його очах спалахував змовницький лукавий вогник, мовби Деві, знаючи, що буде покараний за негідний учинок, усе ж надіявся згодом посміятися з того із нею вдвох.

Та сірі очі Енн не відгукнулись і тінню усмішки, як то напевне сталося б, якби йшлося про звичні пустощі. Це було щось геть інше – бридке й відразливе.

– Як ти міг таке зробити, Деві? – скрушно запитала вона.

Деві боязко зіщулився.

– Я хотів розважитися, а тут стільки днів було так страшно тихо, що я надумав вас налякати. Тоді було б весело. І я справді так сміявся.

Страх і зерня каяття в душі не завадили Деві знову всміхнутися до своїх спогадів.

– Але ж ти обманув нас, Деві, – ще сумніше відказала Енн.

Лице хлопчикові затьмарив подив.

– Обманув? Тобто брехні вам наплів?

– Ти сказав неправду.

– Звісно, – щиро відповів Деві, – бо якби не сказав, то ви б так не налякалися, і тому я повинен був її сказати.

Настрашена й виснажена Енн не знесла безжурних слів Деві – в очах їй забриніли сльози.

– О, Деві, як ти міг? – затремтів її голос. – Хіба ти не знав, що це дуже погано?

Деві був приголомшений. Енн плаче… Енн через нього плаче! Хвиля справжнього, щемкого каяття затопила його палке серденько. Він кинувся на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й гірко розплакався.

– Я не знав, що брехати погано, – хлипав він. – І я зовсім не міг цього знати, бо в Спроттів усі діти щодня, постійно плели якісь брехні й чесно-чесно присягалися, що кажуть правду. А Пол Ірвінг, мабуть, ніколи не бреше, а я так хотів бути в усьому таким чемним, як він, а тепер боюся, що ти мене розлюбиш назавжди. Але ти повинна була мені сказати, що брехати погано, і мені дуже страшно шкода, що ти плачеш, Енн, і ще я більше ніколи не скажу ніякої брехні.

Деві сховав личко на плечі в Енн і нестримно, розпачливо заридав. Енн миттю зрозуміла його стан і, міцно обійнявши хлопчика, глянула з-над його золотавих кучерів на Маріллу.

– Марілло, він не знав, що обманювати недобре. Думаю, нам слід йому пробачити, якщо він пообіцяє віднині казати лише правду.

– Я тепер знаю, що це погано, і більше ніколи не брехатиму, – урочисто запевнив Деві поміж схлипами. – А якщо колись я тобі набрешу… – Хлопчик замислився, вигадуючи собі належної кари, – можеш злупити всю шкуру з мене!

– Деві, кажи не «брехати», а «обманювати», – утрутилася Енн.

– Чому? – запитав Деві, м’яко сповзаючи вниз і підводячи на неї заплакане обличчя з виразом щирої цікавості. – Чому так не можна казати? Поясни. Це ж лише слово таке.

– Це негарне слово, а маленькі хлопчики не повинні казати негарних слів.

– Так страшно багато речей, яких не можна робити, – зітхнув Деві. – Я ніколи не знав, що їх аж стільки. Шкода, що не можна бре… тобто обманювати, бо це страшно цікаво буває часом, але якщо це погано, то я більше так не буду. А що ви зробите мені за те, що я цього разу обманув? Скажіть, я хочу знати.

Енн благально глянула на Маріллу.

– Не хочу бути з ним надто суворою, – відповіла Марілла. – Його ніхто, мабуть, не навчив, що обманювати зле, а ці діти Спроттів доброго прикладу не подавали. Бідолашна Мері так нездужала й не могла його виховати, як слід і, гадаю, інстинктивно таких речей шестилітнє дитя теж не знатиме. Мусимо змиритися, що він нічогісінько не знає, і почати все із самого початку. Та нині його доведеться покарати за те, що замкнув Дору, а нічого іншого, крім як відправити спати без вечері, я не вигадаю. Що ти запропонуєш, Енн? Тобі неважко буде, із твоєю розвиненою уявою.

– Таж покарання – це жахливо, а я люблю уявляти гарне й миле серцю, – мовила Енн, пригортаючи Деві. – Бо неприємного у світі й так багато, нащо ж вигадувати зайве?

Отож Деві знову відправили в ліжко аж до наступного полудня. Там, вочевидь, він про щось пильно міркував, бо невдовзі Енн, піднімаючись до себе в кімнату, почула, як він тихенько її гукає. Вона увійшла до нього – хлопчик сидів, поклавши лікті на коліна й зіпершись підборіддям на долоні.

– Енн, – серйозно запитав він, – а це для всіх погано – бре… тобто обманювати? Скажи, я хочу знати.

– Так, авжеж.

– І для дорослих так само?

– Так.

– Тоді, – рішучо заявив Деві, – Марілла теж погана, бо вона сама обманює. І вона ще гірша за мене, бо я не знав, що так не можна робити, а вона знала.

– Деві Кіт, Марілла ніколи нікого не обманювала, – розгнівано заперечила Енн.

– Обманювала. Вона мені ще минулого вівторка сказала, що коли я не буду молитися ввечері, то зі мною станеться жахливе. І я не молився, цілий тиждень – хотів подивитися, що станеться, а нічого не сталося, – розчаровано закінчив Деві.

Енн придушила спокусливе бажання розсміятися, знаючи, що наслідки будуть фатальні, і негайно заходилася рятувати Маріллину репутацію.

– Деві Кіт, – поважно мовила вона, – але ж саме сьогодні з тобою сталося дещо жахливе.

Деві звів на неї недовірливий погляд.

– Ти кажеш, що мене відправили спати без вечері, – відказав він зневажливо, – але це не жахливо. Хоча й не дуже подобається, але тут мене так часто женуть у ліжко, що я вже звик. А з того, що я не вечеряю, користі вам теж нема, бо я все одно вранці їм удвічі більше.

– Я кажу не про те, що тебе відправили в ліжко, а про те, що сьогодні ти обманув нас. А це, – Енн схилилася над ліжком, спрямувавши на малого винуватця суворий вказівний палець, – Деві, це чи не найгірше, що може статися із хлопчиком – коли він обманює інших. Отож бачиш – Марілла сказала тобі правду.

– Але я думав, що це жахливе буде цікавим, – насуплено боронився Деві.

– Марілла не винна, що ти так думав. Та й не завжди погане буває цікавим. Зазвичай воно просто дурне й огидне.

– Але так було смішно дивитися, як ви з Маріллою заглядали в колодязь, – сказав Деві, обхопивши коліна руками.

Енн зберігала серйозний вираз, доки спустилася в їдальню. Там, примостившись у кріслі, вона не витримала й розсміялася, аж у боці закололо.

– Розкажи й мені, чого смієшся, – ледь похмуро буркнула Марілла. – Із чого взагалі можна нині сміятися?

– Ви теж посмієтеся, як почуєте, – запевнила Енн.

Марілла й справді посміялася, що красномовно засвідчило, як помітно вона змінилася, відколи Енн з’явилася в Зелених Дахах. Утім, невдовзі вона тяжко зітхнула.

– Не варто було йому, напевно, це казати, хоч я колись і чула сама, як пастор цим погрожував дитині. Але він так мене розлютив. Ти тоді поїхала на концерт до Кармоді, а я вкладала його спати. І цей хлопчисько заявив, що не бачить сенсу молитися, доки він ще малий, бо Господь однаково на дітей не звертає уваги. Енн, я не знаю, що й робити з ним. Це ж нечувано. Я геть знесиліла.

– О, не кажіть так, Марілло. Згадайте, яка я була, коли приїхала сюди.

– Енн, ти ніколи не була зіпсована… ніколи. Тепер я розумію, коли бачу, що таке справжня зіпсованість. Хоч ти, звісно, у халепи втрапляла часто – це я визнаю – та наміри завжди мала добрі. А Деві своїми капостями просто насолоджується.

– О ні, я не вважаю його зіпсованим, – благально мовила Енн. – Він просто шибеник. А тут для нього надто спокійно. Йому немає з ким бавитися, немає чим зайняти розум. Дора така чепурунка, їй із хлопцем бавитись не годиться. Марілло, я думаю, слід їх віддати до школи.

– Ні, – відрубала Марілла. – Мій батько твердив, що дітей гріх замикати в чотирьох стінах школи, доки їм немає семи років, та й пан Аллан каже те саме. Нехай собі вчаться вдома, та до школи ще рік їм зась.

– Тоді мусимо перевиховати Деві тут, – жваво підсумувала Енн. – А він, попри всі свої вади, таки милий хлопчик. Я не можу його не любити. Марілло, хай і недобре так казати, але його я люблю більше, ніж Дору, хоч вона й така чемна.

– Правду кажучи, я теж, – зізналася Марілла, – а це несправедливо, бо з Дорою в нас немає жодного клопоту. Така то вже чемна дитина, що й не знати часом, вдома вона чи ні.

– Дора аж надто чемна, – згодилася Енн. – І була б така, навіть якби ніхто її зроду не виховував. Вона така народилася, ми їй не потрібні. А я думаю, – підвела підсумки Енн, – що ми завжди більше любимо тих, кому потрібні. А Деві ми дуже потрібні.

– Еге ж, – кивнула Марілла. – Рейчел би сказала, що йому потрібна добра лозина.

Розділ 11. ФАКТИ І ФАНТАЗІЇ

«Учителювання – то дивовижно цікава робота, – писала Енн подрузі з Королівської семінарії. – На думку Джейн, одноманітна, та я з нею не згодна. Щось кумедне стається майже щодня, і дітлахи раз-по-раз кажуть такі потішні речі. Джейн карає своїх учнів за витівки, тим-то, мабуть, їй робота й видається одноманітною. Сьогодні малий Джиммі Ендрюс не зміг правильно написати слово „ластовиння“ і врешті сказав:

– Я хоч і не вмію його написати, зате я знаю, що воно таке.

– І що ж? – запитала я.

– Те, що на лиці в Сен-Клера Доннелла.

Сен-Клер і справді веснянкуватий, хоч я стараюся не дозволяти дітям про це висловлюватись, бо й сама пам’ятаю, як колись ходила вся поцяткована. Та хлопцеві, здається, байдуже, і відлупцював він Джиммі дорогою зі школи за те, що той його назвав Сен-Клером. Я чула про бійку, але це трапилося поза школою, отож і зважати на це мені, мабуть, не слід.

Учора я вчила Лотті Райт додавання. Запитала її: „Коли в одній руці ти матимеш три цукерки, а в іншій – дві, то скільки їх буде в тебе разом?“ Лотті сказала: „Повен рот“. А на уроці природознавства, коли я попросила відповісти, чому не слід убивати жаб, Бенджі Слоун серйозно повідомив: „Бо через це назавтра дощитиме“.

Так важко не сміятися з ними, Стелло. Мушу тамувати веселощі, доки не прийду додому. Маріллу непокоять раптові вибухи реготу, що долинають із мого піддашшя без явної на те причини. Вона каже, що якось у Графтоні збожеволів один чоловік – і саме так у нього все й почалося.

Чи знала ти, що Святий Томас Бекет^[6] був Кентерберійським архіписком? Так запевняє Роза Белл. Ще вона каже, буцім Вільям Тиндейл^[7] написав Новий Завіт. А Клод Вайт упевнений, що льодовик – це така цукерка!

Я думаю, найскладніше, а проте й найкраще в роботі вчителя – досягти того, щоб діти поділилися з тобою справжніми своїми думками. Минулого тижня дощило, тож якось на обідній перерві я зібрала їх усіх і говорила з ними – так, ніби й сама була однією з них. Попрохала розповісти мені, чого їм найбільше хочеться. Одні відповіді були такі звичні, сподівані – поні, ляльок, ковзанів, – та інші вразили оригінальністю. Естер Болтер, виявляється, хоче „щодня носити гарні плаття й обідати у вітальні“. Анна Белл мріє „бути хорошою, але щоб нічого не доводилося робити“. А Марджорі Вайт – їй десять років – хоче бути вдовою. Я поцікавилася, чому, і вона серйозно пояснила, що коли не вийдеш заміж, тебе всі називатимуть старою панною, а коли вийдеш, доведеться слухатися чоловіка, та якщо бути вдовою, – ні те, ні інше тобі не загрожує. Та найчудніше бажання виявилося в Саллі Белл. Вона сказала, що хоче „в медовий місяць“. Я спитала, чи знає вона, що це таке, а вона відповіла, що то, мабуть, якесь дуже гарне місто, бо нещодавно її кузен з Монреаля одружився й кудись поїхав, а всім сказав, що їде в медовий місяць!

А іншим разом я попросила розказати про найгірший їхній учинок. Старші ділитися не схотіли, а третьокласники відповіли доволі щиро. Еліза Белл „спалила тітчині папільйотки“. Я спитала, чи навмисне, і вона відповіла: „Не зовсім“. Підпалила скраєчку, щоб подивитися, чи добре горітиме, а їй раптово зайнялася ціла пачка. Емерсон Джилліс купив цукерок на ті десять центів, що їх мав дати на церковну пожертву. Анетта Белл зізналася, що „куштувала чорниці, які росли на цвинтарі“. Віллі Вайт розповів, що „з’їзджав з даху у святкових штанях“, але його за це покарали – „змусили все літо тягати штани з латками; а коли вже тебе покарали, то й каятися в цьому не варто“. Отак вважає Віллі.

Я хочу, щоб ти почитала їхні твори – так хочу, що деякі з них перепишу тобі зараз. Минулого тижня я загадала четвертокласникам написати мені листи – про місця, де вони бували, людей, яких бачили, чи й узагалі про щось цікаве, – на спеціальному папері, а тоді вкласти листи в конверти й адресувати мені, і зробити це самостійно. У п’ятницю на столі в мене лежала купка тих листів, і ввечері я знов усвідомила, що є в роботі вчителя і радість, і смуток. Ці твори примирили мене з багатьма прикрощами.

Ось що пише Нед Клей – я відтворюю граматику і стиль оригіналу:

„Панні вчительці ШиРлі

Зилені дахи

острів принца едварда канада

птахи

Дорога вчителька я напишу вам листа про птахів, птахи дужекорисні. мій кіт ловить птахів його звуть Вільям але тато каже на нього том. у нього смужки і взимку одне вухо відмезло а так він дуже гарний кіт. Мій дядько взяв теж собі кота, він пришов якось до нього в дім і більше непішов і дядько каже що він забув більше ніж багато людей знало в житі, він дозволяє йому спати накріслі а тітка сказала що він більше любит кота ніж своїх дітей, але це неправельно бо треба любити котів і давати їм молоко але неможна їх любити більше ніж дітей, це все боя більше нічого непридумаю.

едвард блейк КлеЙ“

Твір Сен-Клера Доннелла короткий і сухий, як завжди. Сен-Клер не любить марнувати слів. Не думаю, що самого листа чи постскриптум він писав мені на зло – просто хлопчині бракує тактовності й уяви:

„Дорога панно Ширлі!

Ви загадали нам описати якесь місце. Я опишу ейвонлійський клуб. Він має зовнішні і внутрішні двері. Він має комин і шість вікон. Він має чотири стіни. Він пофарбований у синій колір. Тому він дуже дивний. Він стоїть на нижній дорозі до Кармоді. Це головна будівля в Ейвонлі після церкви й ковальні. Збори дискусійного клубу проводяться в ньому і лекції і концерти.

Щиро ваш,

Джейкоб Доннелл

P. S.: Клуб дуже яскраво-синій“

Анетта Белл написала довгого листа, і я здивувалася, бо твори її зазвичай поганенькі й короткі, як у Сен-Клера. Анетта – маленьке чарівне кошенятко, і вихована бездоганно, але й тіні оригінальності в ній нема. Ось що вона пише:

„Найдорожча моя вчителько!

Я пишу Вам, щоб розповісти, як безмежно я Вас люблю. Люблю всім серцем і душею, усім, що здатне в мені любити, – і прагну довіку служити Вам. Це стало б мені найвищим благом і винагородою. І ось тому я так хочу добре поводитися в школі і завжди вчити всі уроки.

Яка ж Ви прекрасна, моя вчителько! Ваш голос – ніби музика, а очі – мов росянисті фіалки. Ви шляхетна, як королева, а кучері Ваші – то золотаві хвилі, хоч Ентоні Пай і каже що вони руді але не зважайте на того Ентоні.

Ми знайомі лиш кілька місяців, та мені вже не віриться, що колись я не знала Вас, що були дні, коли Ви ще не освятили, не благословили собою мого життя. Цей рік я згадуватиму як найщасливіший у житті, бо він привів мене до Вас. І ще ми цього року переїхали з Ньюбриджа до Ейвонлі. Моя любов до Вас наповнює моє життя, береже мене від усілякого лиха й нещастя. Цим я завдячую Вам, дорога моя вчителько!

Ніколи не забуду Вас, невимовно вродливої, під час останньої нашої зустрічі – у тій чорній сукні і з квітами у косах. Такою Ви лишитеся для мене завжди, навіть у старості, коли ми обидві посивіємо. Мила вчителько, я до кінця своїх днів бачитиму Вас юною і прекрасною. Я думаю про Вас постійно – зранку, опівдні й надвечір. Люблю Вас усміхненою і сумною, люблю навіть тоді, коли Ви дивитеся так неприступно. Я ніколи не бачила Вас сердитою хоч Ентоні Пай каже що Ви завжди така але на нього можна сердитися бо він сам заслужив. Я люблю Вас у будь-якій сукні, і в кожній новій сукні Ви для мене ще вродливіша!

Добраніч, моя вчителько! Сонце сіло, по небі розсипалися зорі – ясні й пречудово гарні, як Ваші очі. Цілую Ваші руки й личко, моя мила. Нехай Господь витає над Вами й береже Вас від лиха й біди.

Ваша віддана учиниця,

Анетта Белл“

Цей чудернацький твір мене спантеличив, бо ж Анетта радше навчилася б літати, ніж написала таке. Наступного дня під час перерви я повела її до струмка і там попросила розказати мені правду. Анетта заплакала, а тоді щиро все розповіла. Зізналася, що й гадки не мала, як треба писати лист, бо ніколи цього не робила, а в материній шухляді знайшла цілу купу листів від її давнього „жениха“.

– То був не тато, – схлипувала Анетта, – то був інший, він учився бути пастором і тому вмів писати гарні листи, але мама все одно за нього не вийшла, бо майже ніколи не розуміла, що він хотів їй сказати. А мені здалося, що листи все одно дуже гарні, і я вирішила списати дещо звідти, тільки замість „кохана“ писати „вчителька“. А там, де я змогла придумати, я написала сама, і ще трохи поміняла слова. Я писала „сукня“ замість „гумор“, бо не знаю, що таке гумор, але це, здається, теж якийсь одяг. Я не думала, що ви помітите. Не знаю, як ви здогадалися, що там не все моє. Ви страшенно, дуже розумна.

Я сказала, що негарно списувати чужі листи й видавати за свої. Та боюся, Анетту збентежило тільки те, що я її викрила.

– Але я теж люблю вас, – хлипала вона, – і там усе була правда, тільки пастор перший про це написав. Я люблю вас усім серцем.

Дуже тяжко за таких обставин висварити учня як годиться.

А ось лист Барбари Шоу. Чорнильних плям оригіналу я не відтворю:

„Дорога вчителько!

Ви сказали, що можна писати, як ми були в гостях. Я була в гостях тільки раз. То було взимку у моєї тітки Мері. Моя тітка Мері дуже сувора жінка і вправна господиня. Першого вечора ми пили чай. Я перекинула глечик і він розбився. Тітка Мері сказала, що той глечик їй подарували на весілля, і досі його ніхто ще не розбивав. Потім ми піднімалися сходами. Я наступила їй на спідницю й відірвала всі мережива. Наступного ранку я вмивалася і впустила кухоль у миску, і розбила одне й друге, і ще за сніданком перекинула чашку на скатертину. Потім я допомагала тітці Мері накривати на стіл до обіду і впустила порцелянову тацю, і вона теж розбилася. Увечері я впала зі сходів і вивихнула гомілку. Довелося цілий тиждень лежати в ліжку. Я чула, як тітка Мері сказала дядькові Джозефу, що це велике щастя, бо я б усе в домі перебила. Потім я одужала і вже мусила вертатися додому. Я зовсім не люблю їздити в гості. Більше я люблю ходити до школи, особливо після того, як переїхала в Ейвонлі.

З повагою,

Барбара Шоу“

А Віллі Вайт свого листа почав так:

„Вельмишановна учителько!

Я розкажу вам про свою Дуже Хоробру Тітку. Вона живе в Онтаріо і якось пішла до клуні а надворі побачила пса. Там йому було зовсім не місце і вона взяла палицю і вдарила по ньому, і потім загнала в клуню і там замкнула. А тоді прийшов чоловік, він сказав, що шукає лева бо з цирку втік прибурханий лев (цікаво, чи мав на увазі Віллі приборканого лева?). І той пес виявилося, що й був левом а моя Дуже Хоробра Тітка замкнула його палицею в клуні. Диво що він її не зїв але ж вона дуже хоробра. Емерсон Джилліс каже, що вона думала що то пес, а тому зовсім вона не хоробра і все це так якби то насправді був пес. Але Емерсон заздрить бо в нього немає Хороброї Тітки а є тільки різні дядьки“.

І наостанок покажу тобі найкращий твір. Ти смієшся, коли я кажу, що Пол Ірвінг – геній, та цей лист запевнить тебе: він надзвичайне й дивовижне дитя. Пол живе з бабусею, ген біля узбережжя, і друзів там у нього немає… тобто справжніх друзів. Пам’ятаєш, нам у семінарії казали, що не слід мати „улюбленців“ у класі? Та все ж я не можу не любити Пола Ірвінга більше за інших. Навряд чи комусь це шкодить, бо люблять його всі, навіть пані Лінд, котра й сама дивується, що так прихилилася до „того янкі“. І з хлопцями в школі він добре ладнає. Він мрійливий і любить фантазувати, але немає в ньому, попри це, манірності чи слабкості. Він мужній і в іграх нікому не поступається. Нещодавно він побився із Сен-Клером Доннеллом, бо той сказав, буцім британський прапор стоїть вище за американський. Та після рівносильної битви було укладено мирну угоду з обіцянкою надалі шанувати патріотичні почуття один одного. Сен-Клер каже, що він б’є сильніше, зате Пол – частіше. Отож, його лист:

„Дорога моя вчителько!

Ви сказали, що можна писати вам про цікавих людей. Найцікавіші для мене – то мої скелясті люди, і я розкажу вам про них. Я ще нікому про них не казав, крім бабусі й тата, але вам хочу розповісти, бо знаю, що ви зрозумієте. А багатьом людям такого казати не варто, бо вони все одно не зрозуміють.

Мої скелясті люди живуть на узбережжі. Я ходив до них щовечора, а потім настала зима. Тепер до весни я їх не побачу; але навесні вони знов чекатимуть, такі ж, як і були, бо вони завжди незмінні – і це найпрекрасніше в них. Нора була перша, з ким я познайомився, і я люблю її теж найбільше. Вона живе в Затоці Ендрюса, має чорні очі й коси і знає все про русалок та водяників. Колись і ви почуєте її дивовижні історії. Ще там є Брати-Мореплавці. Вони ніде не живуть, бо завжди плавають морем, але часто сходять на берег і говорять зі мною. Це двоє веселих морських вовків, і вони бачили все, що є на світі – і навіть більше, ніж є на світі. Ви знаєте, що сталося якось із Меншим Братом? Він плив у вітрильнику й заплив на місячну доріжку. Це такий слід від повного місяця, що здіймається із води – ви ж знаєте, дорога вчителько. І ось Менший Брат плив і плив, а тоді підплив аж до Місяця. А там були маленькі золоті дверцята, – він відімкнув їх і вплив просто в Місяць. Там він пережив дивовижні пригоди, та якщо взятися про них розповідати, лист вийде занадто довгий.

А ще там є Золота Дама, котра живе в печері. Якось я знайшов на узбережжі велику печеру; забрів усередину; і там була Золота Дама. У неї довгі золоті коси – аж до стіп, і сукня її мерехтить, наче щире золото. Увесь день вона грає на золотій арфі – ту музику чути й на березі, якщо слухати уважно, хоча більшість людей каже, що цe вітер гуде поміж скель. Я ніколи не розказував Норі про Золоту Даму – боявся, що цe скривдить її почуття. Вона ображається навіть тоді, коли я довго розмовляю з Братами-Мореплавцями.

Брати-Мореплавці сходять на берег біля Смугастих Скель. Менший Брат завжди привітний, а Старший часом робиться дуже лютий. Я думаю, що він міг би бути піратом, якби захотів. У нього є якась справжня таємниця. Одного разу він лаявся, і я сказав, що коли він так зробить іще раз, то може більше не сходити на берег до мене, бо я обіцяв бабусі не дружити з тими, хто лається. І знаєте, що? Він добряче налякався й сказав, що коли я пробачу йому, він повезе мене до Заходу Сонця. А назавтра я сидів біля Смугастих Скель, і приплив Старший Брат на чарівному вітрильнику, і посадив мене в нього. Був той вітрильник увесь, мов перли й веселка, наче мушля зсередини, а саме вітрило зіткане з місячного сяйва. І ми попливли до Заходу Сонця. Подумайте лиш – я був на самому Заході! А як ви гадаєте, що це таке? Це земля, де повсюди ростуть квіти. Там є великий сад, де хмари – це квіткові клумби, а ще затока, вся золота. Я вийшов із вітрильника просто на луку, де росли жовтці – кожен завбільшки з троянду. Там я пробув довго-довго, майже рік – хоча Старший Брат каже, що минуло всього кілька хвилин. На Заході Сонця час минає набагато довше, ніж тут.

З любов’ю,

ваш учень Пол Ірвінг.

P. S.: Звісно, у цьому листі – несправжня правда. П. І.“»

Розділ 12. ДЕНЬ ГНІВУ

Усе почалося напередодні. Цілу ніч Енн мучив дошкульний зубний біль, отож похмурого морозного зимового ранку, підвівшись із ліжка, виснажена, вона відчула, що життя марудне, тоскне й позбавлене будь-якого сенсу.

До школи вона пішла сердита й роздратована. Щока їй розпухла, обличчя пашіло. У класі було холодно й димно: вогонь у грубці не хотів горіти, тремтливими зграйками там і тут купчилися учні. Різкіше, ніж досі, Енн звеліла їм сідати. Нахабний і самовпевнений, як завжди, рушив до свого місця Ентоні Пай, неприязно зиркнув на неї і щось прошепотів сусідові.

Ніколи ще, на думку Енн, у класі не було стількох рипучих олівців, як того ранку. А потім Барбара Шоу, котра йшла до вчительського столу із розв’язком задачі, спричинила катастрофу, перечепившись через відро з вугіллям. Воно розсипалося по класу, її грифельна дошка тріснула, а хлопці вибухнули від реготу, щойно Барбара підвелася, укрита вугільним пилом.

Енн, котра саме перевіряла читання в другокласників, озирнулася.

– Вочевидь, Барбаро, – мовила вона крижаним тоном, – ти й кроку не можеш ступити, щоб чогось не перекинути, тож ліпше сиди на місці. Сором для дівчинки твого віку бути такою незграбою.

Сердешна Барбара пошкандибала назад, а сльози впереміш із вугільним пилом на обличчі лише примусили дітей ще дужче сміятися. Ніколи ще не говорила так із нею люба вчителька, яка завжди й усе розуміла. Образа пекла Барбарі нестерпним болем. Енн і саму гризло сумління, та це лише роздратувало її сильніше. Надовго запам’ятали другокласники цей урок читання, як і численні арифметичні задачі, що прослідували за ним нещадною карою. Саме в мить такого покарання до класу вбіг задиханий Сен-Клер Доннелл.

– Сен-Клер, ти спізнився на півгодини, – холодно завважила Енн. – Чому?

– Даруйте, панно Ширлі, мусив помогти мамі готувати пудинг, бо до обіду ми чекаємо гостей, а Клариса-Ельміра захворіла, – відповів Сен-Клер шанобливо, та все ж його слова викликали загальні веселощі.

– Сядь на місце й розв’яжи за це шість задач із вісімдесят четвертої сторінки підручника, – веліла Енн. Сен-Клер глянув на неї, вражений цим новим тоном, та все ж слухняно пройшов до своєї парти й витяг грифельну дошку. Тоді крадькома передав Джо Слоуну пакунок через прохід. Це помітила Енн і зробила щодо вмісту пакунка поспішний, фатальний висновок.

Віднедавна стара пані Слоун, бажаючи збільшити свої скромні доходи, почала пекти й продавати горіхові тістечка, що от уже кілька тижнів невтомно спокушали всіх ейвонлійських хлопчаків і завдавали Енн величенького клопоту. Ледь не всі кишенькові гроші лишали учні в пані Слоун дорогою до школи, приносили тістечка із собою, їли самі й пригощали інших. Якось Енн застерегла, що всі тістечка, які вони принесуть до класу, будуть конфісковані – і ось Сен-Клер передає сусідові пакунок у біло-блакитному смугастому папері, в який загортає свої ласощі пані Слоун, просто в неї на очах!

– Джозефе, – упівголоса мовила Енн, – іди-но сюди й принеси пакунок.

Наляканий і збентежений Джо слухняно поплентався до неї. Цей малий гладунець завжди шарівся й затинався зі страху. Тієї ж миті обличчя його аж паленіло провиною.

– Кинь у грубу, – звеліла Енн.

Джо страшенно розгубився.

– Д-д-даруйте, па… па… панно… – почав він.

– Джозефе, роби, що я кажу й не переч.

– Але, па… па… панно Ширлі, ц-ц-це… – розпачливо зашепотів Джо.

– Джозефе, ти будеш слухатися чи ні? – сердито запитала Енн.

Навіть зухваліший і сміливіший хлопчисько, аніж Джо Слоун, був би настрашений її лютим голосом і загрозливим блиском очей. То була геть інша Енн, якої ще не бачив ніхто з її учнів. Джо, страдницьки зиркнувши на Сен-Клера, підійшов до грубки, відчинив великі квадратні дверцята й укинув біло-блакитний пакунок усередину, перш ніж Сен-Клер, зірвавшись на рівні ноги, встиг промовити бодай слово. Тоді відскочив назад – і саме вчасно.

Кілька секунд нажахані школярі та їхня вчителька не могли зрозуміти, що відбувається – землетрус чи виверження вулкану. Безневинний пакунок, який необачна Енн прийняла за тістечка пані Слоун, виявився в’язанкою феєрверків, котру Воррен Слоун купив у місті на прохання Сен-Клерового батька, що збирався того дня святкувати свій день народження. Тепер же ті феєрверки вибухали з оглушливим шумом, вистрибували із дверцят грубки, шалено розлітаючись класом, тріскочучи й розсипаючи іскри. Енн, пополотніла від жаху, впала на стілець, дівчата із криками поховалися під парти. Переляканий Джо Слоун не міг навіть ворухнутися, Сен-Клер гойдався вперед і назад у проході, не в змозі стримати регіт. Пріллі Роджерсон зомліла, а Анетта Белл істерично розридалася.

Здавалося, доки згас останній феєрверк, минула ціла вічність, хоч насправді – лише кілька хвилин. Врешті-решт Енн, оговтавшись, розчахнула вікна й двері, щоб випустити ядучий дим, що заповнив усю кімнату. Потім допомогла дівчатам винести непритомну Пріллі на ґанок, де Барбара Шоу у відчайдушному прагненні бути корисною вилила їй на лице та плечі майже піввідра холодної води, перш ніж хтось устиг її зупинити.

За хвилину в класі запанувала тиша – але то була тиша важка й гнітюча. Усі бачили, що навіть вибух не розігнав свинцевих хмар на душі вчительки. Ніхто, окрім Ентоні Пая, не зважувався муркнути бодай слово. Нед Клей, що зненацька рипнув олівцем, розв’язуючи задачу, впіймав на собі погляд Енн і запрагнув негайно провалитися під землю. На уроці географії учням паморочилося від швидкості, з якою вона ганяла їх континентами. Граматичний розбір речень на уроці мови здійснювався не на життя, а на смерть, а Честер Слоун, котрий написав слово «віддалений» із двома «н», відчував, що ніколи не спокутує цієї ганьби – ані в цьому світі, ані в прийдешньому.

Енн розуміла, що виставила себе на посміховисько, і що надвечір з неї реготатимуть ледь не в усіх ейвонлійських родинах, та це лише розбурхало її лють. Якби ж то настрій у неї був спокійніший – тоді б вона щиро посміялася із себе, проте зараз це видавалося неможливим, отож Енн із крижаною зневагою відганяла такі думки.

Після обідньої перерви, коли вона повернулася до школи, усі діти звично сиділи на своїх місцях, посхилявши голови над книжками – усі, окрім Ентоні Пая. Чорними очима, у яких проблискували цікавість і глузування, він зиркав з-над підручника на Енн. Вона ж висунула шухлядку, щоб сягнути по крейду, аж раптом з-під самої руки їй вискочила прудка мишка, жваво пробігла по столі й зістрибнула на підлогу.

Енн зойкнула й відсахнулася, наче то була змія. Ентоні Пай голосно загиготів.

Запала тиша – моторошна й холодна. Анетта Белл ніяк не могла вирішити, розридатися їй знову чи не варто, надто, що вона не знала достеменно, куди побігла мишка, – та все ж вирішила цього не робити. Бо хіба ж сльози втішать, коли перед класом стоїть, геть пополотніла, вчителька, і її очі вергають блискавиці?

– Хто підклав мені в стіл мишу? – запитала Енн. Голос її звучав тихо, хоч від нього мурашки побігли по спині в Пола Ірвінга. Джо Слоун, упіймавши погляд учительки, відчув себе винним від маківки до стіп, та зміг лише безтямно промимрити:

– Н-н-н-ні… па-па-панно Ширлі… н-н-не я…

Енн не звернула уваги на горопашного Джозефа. Вона втупилася в Ентоні Пая – він дивився на неї без тіні сорому чи зніяковіння.

– Ентоні, це ти зробив?

– Так, я, – зухвало відповів. Ентоні.

Енн узяла зі столу довгу важку дерев’яну указку.

– Підійди сюди, Ентоні.

Це було геть не найсуворіше покарання, що доводилося зносити Ентоні. Енн – навіть та розлючена Енн, якою вона була в ту мить, – не могла карати дитину жорстоко. Втім, указка шмагала боляче, і зрештою, вся вдавана хоробрість Ентоні здиміла: він скривився і сльози підступили йому до очей.

Енн, змучена докорами сумління, кинула указку й звеліла Ентоні вертатися на місце. Сама ж опустилася на свій стілець осоромлена, принижена, розтерзана гірким каяттям. Гнів її минув, і тепер вона багато віддала б за змогу відшукати розраду в сльозах. Оцим і закінчилися всі її нахваляння – вона щойно відшмагала учня. Як зловтішатиметься Джейн! Як насміхатиметься пан Гаррісон! Та найдужче пекла болісна думка про те, що нагоду заслужити прихильність Ентоні Пая вона втратила назавжди. Ніколи, ніколи вже він її не полюбить!

Стримати сльози аж до вечора, коли Енн дісталася додому, їй допомогло хіба те, що свого часу хтось назвав «титанічними зусиллями». А замкнувшись у себе в кімнаті, вона вилила в подушку весь свій сором, жаль і розчарування – і плакала так довго, що Марілла, занепокоєна, піднялася до неї й зажадала пояснень.

– Мене так страшенно мучить совість, – ридала Енн. – О, Марілло, це був мій день гніву! Мені так соромно. Я розсердилась і відшмагала Ентоні Пая.

– Рада це чути, – незворушно відповіла Марілла. – Давно вже слід було це зробити.

– О ні, ні, Марілло! Я більше не зможу глянути в очі дітям. Я почуваюся брудною, приниженою. Ви не знаєте, яка я була нині люта, сердита й нестерпна. Не можу забути виразу Пола Ірвінга – він був такий розчарований, так прикро вражений. О, Марілло, я ж намагалася бути терплячою, так хотіла, щоб Ентоні все ж полюбив мене… і дарма.

Шкарубкою від невтомної праці долонею Марілла провела по лискучих розкуйовджених косах Енн із дивовижною ніжністю. Коли ж плач її стишився, мовила незвично лагідно:

– Ти занадто переймаєшся, Енн. Усі ми помиляємось – та це забувається згодом. І день гніву стається в кожного. А щодо Ентоні Пая – то чи не байдуже, що він тебе не любить? Адже він єдиний такий.

– Мені так гірко… Я хочу, щоб усі мене любили, і так мучуся, коли хтось не любить. А Ентоні вже ніколи не полюбить мене. О, Марілло, сьогодні я повелася, як справжня дурепа. Зараз усе вам розповім.

Марілла слухала і, коли час від часу й усміхалася словам Енн, сама дівчина ніколи про це не довідалася. Коли оповідь добігла кінця, Марілла жваво підсумувала:

– Нехай і так. Та нині день минув, а завтра буде інший, без помилок і тривог, як ти сама казала раніше. Ходімо вниз, повечеряєш. Чашка доброго чаю та пиріжки зі сливами мають тебе розрадити.

– Пиріжки зі сливами не здатні з мозку стерти тривожні письмена,^[8] – понуро відказала Енн, та попри це, Марілла тішилася, вбачаючи у звертанні до Шекспіра ознаку спокою в серці своєї вихованки.

Смачна вечеря, усміхнені личка двійнят і незрівнянні Маріллині пиріжки, що їх Деві з’їв аж чотири, зрештою цілком розрадили Енн. До ранку вона міцно спала, а прокинувшись, виявила, що і світ, і вона сама безперечно змінилися на краще. Вночі на землю тихо й густо випав сніг, убравши її в розкішні білі шати, які виблискували під зимовим сонцем, милосердно вкриваючи собою всі колишні приниження й помилки.

– Прокидається новий день, нова радість у світ іде, – співала Енн, одягаючись.

Сніг змусив її йти до школи битим шляхом і, за іронією долі, щойно вона звернула на вулицю зі стежини, котра вела до Зелених Дахів, на дорозі до неї приєднався Ентоні Пай. Енн відчула перед ним провину – так, мовби вони помінялися ролями, – втім, на превеликий її подив, Ентоні не лише чемно підняв шапку, чого ніколи досі не робив, а й привітно звернувся до неї:

– Нікудишня дорога, еге ж? Дозвольте піднести ваші книжки.

Вона дозволила, зачудовано міркуючи, що все це їй, напевне, сниться. До самої школи Ентоні не промовив ні слова, та коли на порозі класу Енн забрала в нього свою ношу й усміхнулася – не тією заяложеною «ласкавою» усмішкою, до якої так часто вдавалася, бажаючи здобути його приязнь, а раптовим спалахом дружньої щирості, – він теж усміхнувся… чи то пак вишкірився до неї. І хоч зазвичай вишкіряння не належить до ознак шанобливого ставлення, Енн відчула, що, хай і не сподобилася приязні Ентоні, проте все ж здобула сяку-таку повагу.

Це підтвердила й пані Рейчел Лінд, наступної ж суботи завітавши до Зелених Дахів:

– А того Ентоні Пая ти приструнчила-таки, будь певна, Енн. Він каже, що ти «хоч і дівчисько, а все ж із мухою в носі». І відшмагала ти його добряче, «як справдешній учитель».

– Ніколи не сподівалася, що здобуду його прихильність шмаганням, – зажурилася Енн, відчуваючи, що її розумування дещо погрішили проти дійсності. – Це ж неправильно. Я певна, що мій метод лагідного виховання – найнадійніший.

– Еге ж, але Паї – то виняток із кожнісінького відомого правила, будьте певні, – переконано заявила пані Рейчел.

– Я так і знав, що до цього дійде, – сказав пан Гаррісон, почувши про історію зі шмаганням. І все-таки нещадні кпини Джейн ятрили Енн душу.

Розділ 13. ЗОЛОТИЙ ПІКНІК

На шляху до Садового Схилу, там, де вкрита мохом кладка з’єднувала береги струмка за Лісом Привидів, Енн зустрілася з Діаною, котра бігла до Зелених Дахів. Дівчата присіли побіля Джерела Дріад, де з-під землі пробивалися крихітні стебла папороті, мов кучеряві лісовички, що позіхали, відганяючи довгий сон.

– А я саме йшла просити тебе допомогти в суботу відсвяткувати мій день народження, – сказала Енн.

– День народження? Таж він у березні!

– Я в тім не винна, – засміялася Енн. – І все було б інакше, якби мої батьки порадилися зі мною. Бо я воліла б народитися теплої весни. Як то було б чудово – прийти у світ разом з фіалками й конваліями, відчувати, ніби я – їхня сестра. Та коли вже цього не сталося, можна бодай святкувати день народження в травні. А в суботу приїде Прісцилла, і Джейн буде вдома. Ми всі підемо до лісу й цілий день вітатимемо там весну. Зараз ми ще майже не знайомі з нею, та в лісі буде нагода пізнати її близько, як ніде. Я хочу обійти всі поля – отам, усі безлюдні, віддалені закутки. Скільки там місцин, яких люди ніколи не бачили, хай навіть і дивилися на них. Ми станемо друзями вітру, небу й сонцю, і принесемо додому весну в наших серцях.

– Звучить страшенно мило, – відповіла Діана, не ймучи остаточної віри чарам слів Енн. – Та чи не буде в тих місцях занадто вогко?

– А ми взуємо калоші, – практично-поступливо озвалася Енн. – Отож, приходь до мене в суботу зранку – допоможеш усе приготувати. Ми візьмемо із собою вишукані ласощі, що так личитимуть весні – тістечка із джемом, і маленьке пісочне печиво, і хрустке печиво з рожевою та жовтою глазур’ю, і бісквіт. І бутерброди, звісно, хоч це й зовсім не поетично.

Субота виявилася ідеальним днем для пікніка – свіжим, теплим, сонячним і блакитним, із легким грайливим вітерцем на луках і в садах. По залитих сонячним сяйвом зеленавих пагорбах і полях розсипалися ніжні зірочки квітів.

Пан Гаррісон орав поза фермою, відчуваючи магічний подих весни навіть у своїй повільній, млявій крові. Тим часом із узлісся, що межувало з полем, до нього долинув сміх і безтурботні голоси. Він підвів голову й побачив, як четверо дівчат із кошиками зникають між сосон та беріз.

– Легко бути щасливою в такий день як сьогодні, правда, дівчата? – мовила Енн із притаманною лише їй філософією. – Нехай це буде золотий день, що лишиться нам на радісну й теплу згадку. Ми шукатимемо красу й відмовимося бачити все інше. Щезни, смутку! Джейн, ти думаєш про вчорашні шкільні прикрощі.

– Звідки ти знаєш? – запитала вражена Джейн.

– Мені знаний цей вираз. Часто відчуваю його й на власному обличчі. Та не думай про це сьогодні – тут так гарно. Всі клопоти зачекають до понеділка… а якщо не зачекають, тим краще. Дивіться, дивіться, дівчата, які фіалки! Цю картину назавжди треба зберегти в галереї пам’яті. Коли мені буде вісімдесят років… якщо буде… я заплющу очі й побачу ці фіалки – достоту такі, як нині. Ось перший чудовий дарунок нам від цього дня.

– Якби можна було побачити цілунок, він був би схожий на фіалку, – додала Прісцилла.

Енн засяяла:

– Я така рада, Прісцилло, що ти це сказала, а не лише уявила подумки. Світ був би цікавіший – хоч він і так дуже-дуже цікавий, – якби всі люди казали, що думають насправді.

– Тоді багатьом з них довелося б тікати чимдуж, – заперечила мудра Джейн.

– Можливо. Але вони самі винні, що мають недобрі думки. Та сьогодні ми можемо казати все, бо думки в нас будуть лиш найпрекрасніші. Кожна скаже те, що спаде їй на гадку. Оце вийде справжня розмова. А цієї стежини я ніколи не бачила. Ходімо глянемо, що там.

Стежина була в’юнка й така вузенька, що дівчата мусили йти вервечкою, та все одно щік їм торкалися ялинові гілки. Попід деревами лежали оксамитові подушки моху, а далі, там, де ліс був рідший і нижчий, землю щедро всіяли дивовижні розсипи зелені.

– Які гарні «слонячі вуха», – вигукнула Діана. – І як багато – хочу нарвати букет.

– Як можна було дати таку жахливу назву цим прекрасним рослинам? – запитала Прісцилла.

– Мабуть, той, хто називав їх, зовсім не мав уяви – або ж мав її забагато, – відповіла Енн. – О, дівчата, гляньте на це!

«Це» виявилося невеличким лісовим ставком посеред сонячної галявинки там, де уривалася стежина. Влітку ставок висихав і заростав буйною соковитою папороттю, та зараз попід сонцем весело мерехтіла непорушна, ясна й рівна водна гладінь. Тендітні берізки зійшлися довкруж ставка, а дрібна папороть на березі слугувала йому за облямівку.

– Яка краса, – видихнула Джейн.

– Потанцюймо довкола, мов лісові німфи, – запропонувала Енн, ставлячи кошик на землю й простягаючи руки дівчатам.

Але танок не вдався, бо твань була грузька і Джейн загубила калоші.

– Не можна бути лісовою німфою в калошах, – підсумувала вона.

– Тоді мусимо бодай назвати це місце, перш ніж покинемо його, – мовила Енн, поступаючись невблаганній логіці фактів. – Нехай кожна запропонує ім’я, і кинемо жереб. Діано?

– Березовий Ставок, – миттю озвалася Діана.

– Кришталеве Озеро, – сказала Джейн.

Енн, стоячи позаду, очима благала Прісциллу про доречніше ім’я, і Прісцилла сягнула висот фантазії, мовивши «Мерехтлива Гладінь». Сама ж Енн зупинилася на «Свічаді Фей».

Усі пропоновані назви було записано на смужках березової кори олівцем, що знайшовся в кишені практичної панни Джейн, – і складено в капелюшок Енн. Прісцилла заплющила очі й витягла одну з них.

– Кришталеве Озеро, – урочисто мовила Джейн. Енн, коли й подумала, як підступно позбиткувалася з неї доля, усе ж ні словом про це не обмовилась.

Пройшовши дальнім підліском, дівчата опинилися на порослій молодою зеленню луці пана Сайласа Слоуна. За нею починалася нова стежина, що звертала в ліс – і, порадившись, вони вирішили оглянути її теж. Винагородою стала їм ціла низка дивовижних несподіванок. Спершу, минаючи луку, вони опинилися в шатрі з квітучих диких вишень, що поспліталися гілками. Дівчата скинули капелюшки й заквітчали коси м’яким ніжно-білим цвітом. Тоді стежина пірнула праворуч, у сосновий ліс – такий густий і темний, що блукали вони мовби в сутінках і не бачили над собою ані клаптика неба, ані сонячного промінчика.

– Тут живуть лихі лісові ельфи, – прошепотіла Енн. – Вони злі й підступні, але нам не зашкодять, бо навесні їм не дозволено кривдити інших. Онде з-за тієї старої сосни один із них зиркає на нас, а на оцім великім мухоморі їх щойно сидів цілий гурт, ви помітили? Добрі феї живуть завжди в сонячних місцинах.

– Я б хотіла, щоб феї існували насправді, – мовила Джейн, – і могли виконати три бажання… чи бодай одне, це було б так чудово. А що б ви попросили у феї, дівчата? Я так хотіла би стати заможною, вродливою й розумною.

– А я – високою і стрункою, – озвалася Діана.

– А я хочу бути знаменитою, – відповіла Прісцилла.

Енн подумала про свої коси, та відкинула це бажання як негідне.

– Я хочу, щоб була весна – постійно, в усіх серцях і в нашому житті.

– Це, – відказала Прісцилла, – однаково, що бажати світові стати раєм.

– Частиною раю. В інших його частинах будуть літо й осінь – і трошки зими, авжеж. Бо навіть на небесах мені часом хотілося б сліпучих засніжених полів і веселих візерунків з інею. А тобі, Джейн, хіба ні?

– Я… я не знаю, – розгубилася Джейн. Вона була хорошою дівчиною, ревною християнкою, що сумлінно й ретельно виконувала свій обов’язок і вірила всьому, чого її вчили. Та про небеса вона ніколи не думала більше, ніж від неї вимагали.

– Мінні-Мей питала мене, чи будемо ми на небесах щодня вдягати святкові сукні, – засміялася Діана.

– Ти сказала їй, що будемо? – поцікавилася Енн.

– Господи, звісно, ні. Я сказала, що там ми взагалі не будемо думати про сукні.

– А я думаю, будемо… трошечки, – серйозно відповіла Енн. – Адже попереду буде ціла вічність, і важливішим справам це не зашкодить. Там ми носитимемо гарні сукні… чи ліпше буде сказати «убрання». Перші кілька століть я проведу в рожевому – бо навряд він швидко мені набридне. Я ж так люблю рожевий – а в цьому світі носити його не можу.

За лісом стежина пірнала вниз і вела до сонячної галявини, яку розтинав струмок із кладкою, а тоді – до пишного, налитого сяйвом букового гаю, де повітря бриніло, п’янке, мов ясне золоте вино, на деревах тріпотіло свіже зелене листя, а земля мінилася мозаїкою сонячних відблисків. Тут теж росли дикі вишні й молоді гнучкі сосни, і височів пагорб – такий стрімкий, аж дівчата задихалися, поки видерлись нагору, але там, на верхівці, чекала на них найприємніша несподіванка того дня.

Позаду них простягалися дальні поля ферм, що стояли вздовж верхньої дороги до Кармоді. Попереду, оточений буками і ялинами, відкритий з південного боку, лежав маленький клаптик землі, а на ньому сад – чи то радше колишній сад. Довкруж нього стояла напівзруйнована кам’яна стіна, поросла мохом і травою. Уздовж східного боку рядком росли білі, схожі на кучугури, садові вишні. Тут іще було знати сліди колишніх стежок і трояндових заростей посередині, та решту простору вкрили, ніби килимом, нарциси, жовті й білі, що в неземному щедрому своєму цвітінні ледь гойдалися на вітерці понад соковитим зеленим різнотрав’ям.

– Ох, яка краса! – вигукнули троє дівчат. Енн милувалася мовчки.

– Але звідки тут узявся цей сад? – вражено запитала Прісцилла.

– Це, мабуть, сад Естер Грей, – відповіла Діана. – Мама розповідала нам про нього, але я його ніколи не бачила, та й гадки не мала, що він досі є. Ти ж знаєш цю історію, Енн?

– Ні, хоч ім’я це, здається, десь чула.

– Мабуть, на цвинтарі бачила. Її поховали під тополями – знаєш, отой невеличкий сірий камінь, а на ньому вибиті ворота й напис – «Світлій пам’яті Естер Грей, що спочила двадцятидвохлітньою». Джордан Грей лежить поряд з нею, та в нього могила без надгробка. Дивно, що Марілла тобі не розповіла. Хоча то було тридцять років тому – цю історію вже забули.

– Ну, коли є історія – мусимо її почути, – сказала Енн. – Сядьмо тут, між нарцисів, і хай Діана все розповість. О, дівчата, їх тут сотні, сад укритий ними, ніби килимом з місячного й сонячного сяйва. Лиш задля цього відкриття варто було прийти сюди. Подумати тільки – я шість років прожила за якусь милю звідси, а жодного разу його не бачила. Розказуй, Діано.

– Колись давно, – почала Діана, – ця ферма належала старому панові Девіду Грею. Але він тут не жив – його дім був на місці теперішньої ферми Сайласа Слоуна. Він мав єдиного сина, Джордана, і якось той поїхав на заробітки до Бостона й там закохався в дівчину, Естер Мюррей. Естер працювала у великій крамниці, і їй це геть не подобалося. Вона виросла в селі й дуже хотіла знову колись там жити. А тоді Джордан попросив її руки, і вона сказала, що вийде за нього, коли тільки він забере її в тихе місце, де не буде нікого, крім полів і дерев. І він привіз її до Ейвонлі. Пані Лінд тоді ще заявила, що це страшенний ризик – брати кволу янкі, ще й до хатньої роботи невдатну, але мама каже, що вона була така красуня, і Джордан обожнював саму землю, по якій вона ступала. Отож, пан Грей переписав Джорданові цю ферму, поставив невеличкий будиночок – і там вони з Естер прожили чотири роки. Вона ніколи ніде не бувала, і до неї навряд чи хто й заходив, окрім мами та пані Лінд. Джордан насадив для неї цей сад, і вона його до нестями любила, майже весь час тут проводила. Господиня з неї таки була плохенька, зате із квітами вона давала раду. А тоді захворіла. Мама каже, що в неї, напевно, були сухоти ще задовго до приїзду сюди. У ліжку вона не лежала, та щодня дедалі слабшала. Джордан нікому не дозволив її доглядати. Усе робив сам, і мама каже, що був такий дбайливий і лагідний, як жінка. Щодня він кутав її в шаль і виносив до саду. Там вона й лежала на лавці, така щаслива. Кажуть, Естер просила Джордана щовечора молитися за неї, щоб смерть її застала в цьому ж саду. І Господь почув її молитву. Якось Джордан виніс її в сад, зірвав там усі троянди і вкрив дружину, – а вона всміхнулася йому… заплющила очі… і все, – тихо закінчила Діана, – отакий кінець.

– Яка прекрасна історія, – зітхнула Енн, витираючи сльози.

– А що було із Джорданом? – запитала Прісцилла.

– По смерті Естер він продав ферму й повернувся в Бостон. А тут оселився пан Джейбз Слоун і переніс будинок ближче до дороги. Сам Джордан помер за десять років, і його привезли сюди й поховали поруч із Естер.

– Не розумію, як вона могла хотіти жити тут, далеко від усіх, – замислилася Джейн.

– О, це я чудово розумію, – замріяно відповіла Енн. – Сама б я не хотіла так жити ввесь час, бо хоч люблю дерева й поля, та все ж і людей люблю. Але я розумію Естер. Вона так утомилася від галасливого заюрмленого міста, де всі кудись поспішають і всім до вас байдуже. Хотіла втекти кудись, де спокійно, зелено, де вона могла б відпочити. І бажання її здійснилося, а таке стається, я певна, з небагатьма. Вона мала чотири щасливих роки перед смертю – щасливих і прекрасних, тож, мабуть, варто їй радше позаздрити, аніж жаліти. Заплющити очі й заснути навіки поміж троянд, із усмішкою найдорожчого, коханого – я думаю, це дивовижно!

– Вона посадила ці вишні, – мовила Діана. – Сказала моїй мамі, що діждати плодів не сподівається, та щаслива знати, що вони житимуть і прикрашатимуть світ і після її смерті.

– Як добре, що ми пішли цією стежкою, – озвалася Енн; очі їй сяяли радістю. – Сьогодні ж мій названий день народження, а цей сад і його історія стали мені чудовим дарунком. Діано, а мама не казала тобі, якою була Естер Грей?

– Ні, казала тільки, що була гарною.

– І це теж добре, бо тепер я можу уявити її якою завгодно. А мені здається, вона була маленька й тендітна, з м’якими темними кучерями, великими лагідними карими очима й блідим та мрійливим лицем.

Дівчата полишали кошики в саду Естер і решту дня провели, блукаючи лісами й полями, відкриваючи нові стежини й численні тихі закутки. У найпрекраснішому з них вони, зголоднівши, пообідали – на стрімкім березі веселого струмка, де між високих шовкових трав росли білі берези. Коло них дівчата й сіли, віддавши належне ласощам, приготованим Енн, і навіть прозаїчні бутерброди виявилися не зайвими після довгої втомливої прогулянки, яка тільки сприяла пробудженню апетиту. Для подруг Енн узяла склянки й лимонад, собі ж зробила чашку з березової кори – і пила холодну воду зі струмка. Чашка протікала, вода, як завжди навесні, смакувала землею, та Енн уважала цей напій доречнішим для такого дня.

– Гляньте, дівчата, який вірш, – раптом озвалася вона.

– Де? – Джейн і Діана дивилися так, немов сподівалися відшукати стародавні руни між візерунків на березах.

– Отам, де струмок. Ця стара кладка, укрита мохом, по якій жебонить вода тоненькими цівочками, ніби дівочі пасма під гребенем, і сонячний промінь, що бавиться з нею, а тоді пірнає в глибінь. Це найпрекрасніший вірш, який я бачила.

– Я назвала б це картиною, – відповіла Джейн. – Вірш – то рими й рядки.

– О ні, звісно, ні, – Енн рішучо похитала головою в короні з ніжного вишневого цвіту. – Рими й рядки – то лиш видиме вбрання вірша. Це ще не він сам, як твої волани й мережива – це не ти, Джейн. А справжній вірш – то душа, вбрана в слова… і ця краса – ось і є душа ненаписаного вірша. Нечасто можна побачити душу – навіть душу вірша.

– Цікаво, яка вона, душа… душа людини? – замислилася Прісцилла.

– Мабуть, отака, – відповіла Енн, указуючи на розсип сонячного сяйва крізь віття беріз. – Тільки в неї напевне є ще й форма. Я люблю уявляти душі витканими зі світла. Одні переливаються тремтливими рожевими відблисками, інші – мерехтять, наче море під місячними променями. А ще деякі – бліді й прозорі, мов досвітній туман.

– Я десь читала, що душі схожі на квіти, – додала Прісцилла.

– Тоді твоя душа – це золотистий нарцис, – мовила Енн, – а в Діани – червона, червона троянда. А в Джейн – яблуневий цвіт, рожевий, міцний і ніжний.

– А твоя – біла фіалка з бузковими жилками на пелюстках, – підхопила Прісцилла.

Джейн прошепотіла Діані, мовляв, ніяк не збагне, про що вони говорять. А вона, Діана, розуміє?

Додому дівчата верталися в м’якому світлі золотого травневого вечора, з кошиками, повними квітучих нарцисів із саду Естер, на могилу котрої наступного дня Енн віднесла свій букет. Десь у сосновому вітті співали малинівки, у болотах кумкали жаби. Вода в маленьких озерцях між пагорбами мінилася, мов топази й смарагди.

– І все ж ми гарно провели час, – мовила Діана так, наче й сама не вірила в це, збираючись на пікнік.

– Це справді був золотий день, – відповіла Прісцилла.

– Я так страшенно люблю ліс, – озвалася Джейн.

Енн мовчала. Мрійливо вдивляючись у призахідне небо, вона думала про юну Естер Грей.

Розділ 14. ДАРЕМНІ ХВИЛЮВАННЯ

У п’ятницю ввечері, коли Енн йшла додому з пошти, до неї приєдналася пані Лінд. Ця добродійка звично потерпала від надміру церковних та громадських справ.

– Я була в Коттонів. Хотіла, щоб Еліс прийшла на кілька днів, допомогти мені в господарстві, – заявила Рейчел. – Минулого тижня вона вже була тут. Така млява й повільна, але все ж краще, ніж самій давати раду. А зараз вона хвора і прийти не може. І Тімоті сидів там з нею, кашляв і скиглив. Він уже десять років умирає, і вмиратиме ще стільки ж, будь певна. Навіть це зробити як слід не здатен. Нічого не вміє, навіть хворіти. Квола, безпорадна сім’я. Що з ними буде, я не знаю, хоч, може, Провидінню це відомо.

І пані Лінд зітхнула – так, мовби мала величезні сумніви в обізнаності Провидіння щодо цих питань.

– А Марілла у вівторок їздила до окуліста, еге ж? І що він каже? – запитала вона.

– О, він дуже втішений, – радісно відповіла Енн. – Каже, що бачить істотне поліпшення і певен, що сліпота їй уже не загрожує. Хоч і застерігає, що ні читати багато, ні шити вона більше не зможе. А як минає підготовка до благодійного ярмарку?

Спільнота милосердя саме збиралася провести ярмарок та вечерю, і пані Рейчел стояла на чолі приготувань.

– Добре, добре. А ти нагадала мені – пані Аллан пропонує одну з яток облаштувати в стилі старосвітської кухні й продавати там печену квасолю, пончики, пироги й таке інше. Тож зараз ми повсюди збираємо старі меблі й начиння. Пані Флетчер позичить нам вишивані скатертини своєї матері, пані Болтер – старі стільці, а тітка Мері Шоу – буфет із заскленими дверцятами. Може, і Марілла пожертвує свої мідні свічники? Ми ще збираємо старовинний посуд, усе, що можна знайти. Пані Аллан дуже хоче відшукати порцеляновий полумисок з китайським візерунком, але таких, здається, ні в кого нема. Ти, бува, не знаєш, де можна його дістати?

– У панни Джозефіни Баррі є такий полумисок. Я напишу їй – може, вона згодиться вам його позичити, – запропонувала Енн.

– Напиши, будь ласкава. Ярмарок через два тижні. Дядько Ейб Ендрюс пророкує нам дощ і грозу на той час, отож, день безперечно буде погожий.

Дядька Ейба Ендрюса з іншими пророками єднало бодай те, що на рідній землі він не мав великої пошани. Його численні прогнози погоди майже ніколи не справджувались і становили тему для постійних жартів. Пан Елайша Райт, якого всі вважали місцевим дотепником, стверджував, буцім ніхто в Ейвонлі й не думав читати прогноз погоди в шарлоттаунських газетах. Ні, всі просто питали дядька Ейба, на що сподіватися завтра – і чекали протилежного. Нітрохи цим не збентежений, дядько Ейб виголошував нові й нові пророцтва.

– Ми хочемо провести ярмарок до виборів, – продовжувала пані Лінд, – бо приїдуть кандидати й витратять тут силу грошей. Консерватори тільки й знають, що підкуповувати виборців, тож нехай матимуть змогу витратити гроші чесно.

Вірна пам’яті Метью, Енн палко підтримувала консерваторів. Утім, вона промовчала, добре знаючи, що не варто сперечатися на політичні теми з пані Лінд. З пошти дівчина несла листа для Марілли із містечка в Британській Колумбії.

– Це, мабуть, від дядька двійнят, – схвильовано припустила вона, діставшись додому. – О, Марілло, мені так цікаво, що він пише!

– Найкращий спосіб довідатися – це відкрити й прочитати, – різко відповіла Марілла. Пильний спостерігач міг би зауважити, що вона теж хвилюється, хоч сама радше вмерла б, ніж зізналася в цьому.

Енн розірвала конверт і швидко проглянула похапцем і неграмотно написаного листа.

– Цієї весни він дітей забрати не зможе. Пише, що ледь не всю зиму нездужав, і весілля мусив відкласти. Питає, чи згодні ми лишити їх у себе до осені – а тоді вже він спробує все влаштувати. Ми ж згодні, так, Марілло?

– Не бачу іншого виходу, – похмуро буркнула Марілла, хоч потай і відчула значне полегшення. – Та й нам тепер із ними клопіт невеликий… чи просто звикли ми до них. Деві став набагато слухняніший.

– Його манери вже кращі, – стримано мовила Енн, так, начеб не була готова те саме сказати про моральні риси хлопчика.

Напередодні ввечері, повернувшись зі школи, Енн виявила, що Марілла пішла на збори Спільноти милосердя, Дора спить на кухонній канапі, Деві ж у вітальні в буфеті блаженно поглинає з банки славетне Маріллине варення із жовтих слив, – «варення для гостей», як він сам називав його – котре було суворо заборонено чіпати. Вигляд у хлопця був страшенно провинний, коли Енн зненацька наскочила на нього й витягла з буфета.

– Деві Кіт, ти хіба не знаєш, що варення їсти не можна? Тобі ж заборонено відчиняти цей буфет.

– Так, я знав, – винувато мовив Деві, – але, Енн, сливове варення просто страшно смачнюче. Я тільки трошки глянув, а воно таке смачне на вигляд, і я подумав, що тільки скуштую. І я сунув палець… – Енн застогнала… – і облизав його, а воно виявилося ще смачнючіше, ніж я думав, і я взяв ложку і вже почав їсти і їсти.

Енн так вичитала йому через оте варення, що вражений докорами сумління Деві кинувся її цілувати, зі щирим каяттям обіцяючи, що більше так не буде.

– Але зате в раю буде багато варення, це добре, – вдоволено мовив він.

Енн сховала усмішку.

– Може, і буде… якщо захотіти, – відповіла вона. – Але чому ти так думаєш?

– Це написано в катехізисі, – повідомив Деві.

– Деві, у катехізисі такого немає!

– А я тобі кажу, що є, – наполягав Деві. – Це в тому питанні, що Марілла дала вчити минулої неділі. «За що ми повинні любити Господа? – За те, що Він творить варення і спасає нас».^[9] Творить – це те саме, що робить, тільки по-святому.

– Я хочу пити, – квапливо мовила Енн, вибігаючи з кімнати. Коли ж повернулась, немало часу й зусиль знадобилося їй, щоб пояснити Деві, яке велике значення має кома у відповіді на запитання.

– Я так і знав, що це неправда, бо занадто добре, – урешті гірко зітхнув він. – Все одно я не розумію, коли б Він робив те варення, якщо в раю усе – один нескінченний день суботній, як написано у псалмі. Мабуть, я не хочу в такий рай. А якісь інші дні там будуть?

– Будуть і ці, й інші прекрасні дні. І кожен новий день буде прекрасніший за попередній, – запевнила Енн, рада, що Марілла цього не чує, бо її б вочевидь жахнули такі слова.

Марілла, зайве й казати, виховувала двійнят у дусі старої доброї теології й не заохочувала ні фантазій, ні свавільних розумувань. Щонеділі Деві та Дора мусили вивчити псалом, одне питання з катехізису та два біблійні вірші. Дора сумлінно вчила усе, що загадували, і відповідала, як механічна лялька – вочевидь, із таким самим розумінням та зацікавленістю, як ніби нею й була. Деві ж, навпаки, прагнув знати все і ставив безліч запитань, від яких Марілла тремтіла на думку про його подальшу долю.

– Честер Слоун каже, що в раю ми будемо нічого не робити, лише ходити в білих сукнях і грати на арфах, і ще він каже, що не хоче туди потрапити, доки не постаріє, бо коли ти старий, то таке робити, напевно, цікавіше. Він каже, що це страшно жахливо – ходити в сукнях, і я теж так думаю. Енн, а чому янголи-чоловіки не можуть носити штани? Честер Слоун дуже хоче знати всі такі речі, бо він буде священиком. Він мусить бути священиком, його бабуся лишила йому гроші на коледж, але він їх не дістане, якщо не піде вчитися на священика. Вона вважала, що бути священиком – це дуже спектабельно, і Честер каже, що він не проти, хоча більше хотів би бути ковалем. Але перш ніж стати священиком, він як слід повеселиться, бо тоді вже йому буде зовсім, зовсім не весело. А я священиком не буду. Я хочу мати крамницю, як пан Блер, і щоб там у мене були купи цукерок та бананів. Але в рай я теж хочу, якщо там можна буде грати не на арфі, а на губній гармоніці. Енн, як ти думаєш, там це буде можна?

– Думаю, так – якщо захочеш, – тільки й спромоглася відповісти Енн.

Того ж вечора в домі пана Гармона Ендрюса відбувалися збори Спілки вдосконалення Ейвонлі, на які було винесено обговорення важливих питань, отож зійтися «вдосконалювачі» мусили в повному складі. Їхнє товариство процвітало й творило дива. Навесні пан Мейджер Спенсер дотримав слова й розчистив, виорав та засіяв травою свою ділянку вздовж дороги. Навздогін йому з десяток господарів, одні рішуче настроєні не дати Спенсеру обійти їх, інші – за наполегливого сприяння власних дітей, котрі належали до спілки, зробили те саме. Отож тепер побіля їхніх ферм, колись зусібіч оброслих бур’яном чи недоладними кривими кущами, простягалися довгі смуги рівненького оксамитового дерну. Ферми сусідів, котрі не піддалися на вмовляння, мали в порівнянні з ними вигляд такий занедбаний, аж їхні власники, потай соромлячись, присягалися неодмінно вжити всіх потрібних заходів наступної весни. Славетну ділянку поміж трьома дорогами також було розчищено й засіяно, а посередині Енн облаштувала клумбу з гераней, що до неї й близько не підходила жодна збитошна корова.

Загалом «удосконалювачам» здавалося, що справи їхні складаються пречудово, навіть попри те, що пан Леві Болтер, до якого ретельно відібраний комітет звернувся з питанням щодо старої халупи на його верхній фермі, грубо відповів, що «забороняє всіляким пхати до нього носа». На цих же надзвичайних зборах було вирішено скласти листа до опікунської ради школи із проханням поставити довкола шкільного подвір’я паркан, а також обговорити питання висадження кількох декоративних дерев біля церкви – якщо, звісно, на те дозволять фонди спілки… бо ж Енн наполягала, що не варто збирати гроші на нову затію, доки клуб стоїть, пофарбований у синій колір. Отож, усі члени товариства зібралися у вітальні пана Ендрюса, і Джейн уже підвелася, щоб винести на розгляд питання про обрання комітету, що мав з’ясувати й доповісти, скільки коштуватиме висадження тих самих декоративних дерев, коли до кімнати ввійшла вичепурена Герті Пай із зачіскою в стилі «помпадур». Герті мала звичку запізнюватися – «щоб усіх своєю появою вразити», як пліткували про неї в селищі. Цього разу вона з’явилася неймовірно ефектно – театрально спинившись посеред кімнати, звела руки догори, закотила очі й вигукнула:

– Я зараз почула таке жахіття! Знаєте, що? Джадсон Паркер дозволить орендувати весь свій паркан уздовж дороги аптекарській компанії для реклами!

Уперше в житті Герті Пай справила таку довгождану сенсацію. Більшого вона б не домоглася, навіть кинувши бомбу між своїх самовдоволених друзів.

– Не може бути, – рішуче відказала Енн.

– Я так само відповіла, коли вперше про це почула, еге ж, – мовила Герті, насолоджуючись кожнісіньким своїм словом. – Сказала, що цього не може бути – щоб Джадсон Паркер зважився на таке. Але тато бачив його нині й запитав, чи це правда, і він відповів, що так! Уявляєте? Його ферма стоїть понад ньюбридзькою дорогою, і яке це буде жахіття, еге ж? – реклама пігулок та пластирів уздовж її, ледь не всієї! Уявляєте?

Вони уявляли – уявляли аж надто добре. Навіть ті, хто не міг похвалитися видатною фантазією, розуміли, яке то буде потворне видовище – кількасотметровий паркан, завішаний такою рекламою. Усі думки про церковне подвір’я та шкільний паркан мовби здиміли перед лицем нової небезпеки. Парламентські правила ведення зборів були забуті, Енн у відчаї облишила спроби запротоколювати бодай щось. Усі говорили одночасно й галас у кімнаті стояв невимовний.

– О, будь ласка, заспокоймося, – благала Енн, сама хвилюючись найбільше. – Мусимо придумати, як відрадити його.

– Не знаю, чи вдасться його відрадити, – гірко проказала Джейн. – Усі ж знають, що то за один, цей Джадсон Паркер. Він за гроші батька рідного продасть. У ньому немає навіть іскри громадського духу, та й відчуття прекрасного теж – ні на макове зерня.

Перспектива здавалася невеселою. Джадсон Паркер та його сестра були єдиними Паркерами в Ейвонлі, тож на важіль родинних зв’язків натиснути не випадало. Марта Паркер була жінкою добряче підтоптаною, зневажала всю молодь загалом і членів спілки зокрема. Джадсон же був чоловіком веселим та велемовним, приязним і добродушним завжди й настільки, що лишалося хіба дивуватися, як мало було в нього друзів. Причина полягала, найімовірніше, у тім, скільки успішних оборудок вдавалося йому провести – а це, як відомо, не сприяє доброму ставленню. Він мав репутацію «пронози» і всі вважали, що принципи його «небагато варті».

– Джадсон Паркер своєї нагоди «заробити чесний пенні», як він сам каже, не змарнує, – упевнено мовив Фред Райт.

– Невже ж ніхто не має на нього впливу? – скрушно запитала Енн.

– Він часто їздить у Вайт Сендз до Луїзи Спенсер, – припустив Чарлі Слоун. – Хтозна, чи відрадить вона його.

– Тільки не вона, – заперечив Гілберт. – Я добре знаю Луїзу Спенсер. Вона не вірить у жодні спілки вдосконалення, зате вірить у долари й центи. Пані Спенсер заохочуватиме Паркера, а не відраджуватиме.

– Тоді лишається обрати комітет, що звернеться до нього із протестом, – мовила Джулія Белл, – і це повинні бути дівчата, бо хлопців він і слухати не стане. Але я не піду, моєї кандидатури не висувайте.

– Хай іде Енн, сама, – запропонував Олівер Слоун. – Якщо хтось і здатен умовити Паркера, то це вона.

Енн запротестувала. Вона, звісно, піде й поговорить із Джадсоном, але хтось конче мусить бути з нею для «моральної підтримки». Відтак підтримку доручили Джейн та Діані, а «вдосконалювачі» розійшлися по домівках, обурено гудучи, мов розлючені бджоли. Від хвилювання Енн не спала до самого ранку, а коли все ж задрімала, у неспокійному сні їй ввижалося, як опікунська рада зводить на шкільнім подвір’ї паркан з велетенським написом «Нова магнезія!»

Наступного ж дня комітет рушив з візитом до Джадсона Паркера. Енн красномовно обурювалася його негідним рішенням, Джейн та Діана відважно надавали їй моральну підтримку. Джадсон розмовляв з ними чемно, єлейно і вкрадливо, зробив кілька компліментів про витончені весняні квіти, пошкодував, що мусить відмовляти таким чарівним панянкам, та все ж… бізнес є бізнес, і в ці тяжкі часи керуватися сентиментами не можна.

– Та ось що я зроблю, – зблиснув він великими світлими очима. – Скажу рекламному агентові, хай використовує лише гарні, приємні кольори – червоний, жовтий, але тільки не синій, у жодному разі!

Зазнавши очевидної поразки, дівчата відступили, і кожна з них подумки вдавалася до таких виразів, які суворо заборонено вимовляти вголос.

– Ми зробили все, що могли – тепер мусимо здатися на ласку Божу, – сказала Джейн, несвідомо наслідуючи тон і манери пані Лінд.

– А може, звернутися до пана Аллана? – замислилася Діана.

Енн похитала головою.

– О ні, не турбуймо його зараз, коли в них така хвора дитина. Джадсон вислизне від нього – спритно, як і від нас, хоч і в церкві тепер з’являється часто. Та це лише тому, що батько Луїзи Спенсер – людина старого гарту й дуже зважає на такі речі.

– Крім Джадсона Паркера, нікому в Ейвонлі не спало б на думку віддати в оренду свій паркан, – обурювалася Джейн. – Навіть Леві Болтер чи Лоренс Вайт, хай які скнари, ніколи не зважилися б на це. Вони ще мають повагу до громадської думки.

Коли факти стали відомі, громадська думка, звісно, була не на боці Джадсона Паркера, та користі з того виявилося небагато. «Вдосконалювачі» примушували себе змиритися з перспективою бачити потворну рекламу вздовж найгарнішої частини ньюбридзької дороги, Джадсон відверто з них глузував – коли це на наступних зборах на прохання голови спілки доповісти про результат переговорів Енн спокійно підвелася й повідомила, мовляв, Джадсон Паркер доручив їй переказати членам спілки, що паркана в оренду не здаватиме.

Джейн та Діана не повірили власним вухам. Парламентський етикет, що його заведено було триматися на зборах, не дозволив їм негайно вдовольнити цікавість, та щойно в засіданні було оголошено перерву, всі з’юрмилися довкола Енн. Проте вона не мала пояснення. Напередодні Джадсон Паркер наздогнав її дорогою і повідомив, що думає-таки потішити Спілку в її дивних упередженнях щодо аптекарської реклами. Більше Енн нічого не сказала – ані тоді, ані потім, – і сказала вона щиру правду. Втім, вертаючись зі зборів додому, Джейн Ендрюс потай зізналася Оліверу Слоуну у своїй абсолютній певності, що за таємничою зміною в поглядах Джадсона Паркера стоїть більше, ніж звіряє друзям Енн Ширлі – і теж мала слушність.

Того дня Енн верталася з узбережжя, від старої пані Ірвінг, і йшла додому коротким шляхом – спершу через низинні надбережні поля, а тоді – вузенькою стежиною крізь буковий ліс, що починався за полем Роберта Діксона, і до головної вулиці понад Озером Осяйних Вод, котре людям, позбавленим уяви, було відоме як ставок Баррі.

На узбіччі головної дороги, при самім її початку, стояли дві брички, у яких сиділи, тримаючи віжки, і розмовляли двоє чоловіків. Один із них був Джадсон Паркер, інший – Джеррі Коркоран із Ньюбриджа, агент із продажу сільськогосподарського реманенту й знаний місцевий політик. Щодо нього, як сказала би пані Лінд з виразним наголосом на останньому слові, нічого поганого не було доведено. Він мав зиск – і, подейкували, доволі відчутний – з багатьох політичних кампаній, і тепер, коли перед Канадою маячіли нові всезагальні вибори, упродовж кількох тижнів роз’їздив округом, агітуючи за кандидата від своєї партії. Енн, що саме вигулькнула з-під низьких щільно переплетених букових крон, почула слова Коркорана:

– Якщо проголосуєте за Еймзбері, Паркер… у мене є розписка за ті дві борони, що ви навесні замовляли. Ви ж хотіли б отримати її назад, хіба ні?

– Н-н-ну, коли вже так стоїть питання, – неспішно проказав з масною усмішкою Джадсон, – гаразд, я проголосую. У ці важкі часи кожен мусить дбати про власну вигоду.

У цю мить вони побачили Енн, і розмова урвалася. Вона ж холодно кивнула обом і рушила далі, хіба трохи вище піднісши підборіддя, ніж зазвичай. Невдовзі її наздогнав Джадсон Паркер.

– Підвезти тебе, Енн? – сердечно запропонував він.

– Ні, дякую, – відповіла вона чемно, проте з такою тонкою, мов голка, зневагою в голосі, що вколола навіть не надто чутливе сумління Джадсона Паркера. Лице його почервоніло, він люто стиснув віжки, та вже наступної миті гнів поступився місцем обачному розрахунку. Енн ішла рішучим кроком, дивлячись прямо перед собою, а він нервово поглядав на неї й міркував. Чи чула вона недвозначну пропозицію Коркорана та його, Паркерову, беззаперечну згоду? Клятий Коркоран! Якщо не вміє висловлюватись обережніше – не мине його лихо. І ці трикляті руді вчительки зі звичкою вистрибувати з букових лісів, де їм геть нема чого швендяти. Джадсон, міряючи Енн на свою мірку – і помиляючись, як це завжди стається з такими людьми, – боявся, що коли вона справді чула їхню розмову з Коркораном, то неодмінно переповість усьому селищу. І хоча Джадсон Паркер, як відомо, не надто переймався громадською думкою, все ж і йому не хотілося здобути мерзенну славу продажної людини. А якби про це довідався старий Айзек Спенсер! Тоді прощавайте, солодкі сподівання на руку Луїзи-Джейн та мрії про спадок заможного фермера. Джадсон знав, що пан Спенсер уже поглядає на нього скоса, отож не міг собі дозволити жодних ризиків.

– Гм… Енн, я хотів поговорити з тобою… щодо того, із чим ви до мене оце приходили. Я таки вирішив не здавати паркана в оренду. Спілку з такою високою метою як ваша, слід лише підтримувати.

Енн ледь відтанула.

– Дякую, – проказала вона.

– І… і не переказуй, будь ласка, нікому нашої розмови із Джеррі.

– Цього я не робила б у жодному разі, – холодно кинула Енн, що воліла радше бачити рекламу на кожнісінькому ейвонлійському паркані, ніж принизитися до угоди з тим, хто щойно продав свій голос.

– Так… так, авжеж, – промимрив Джадсон, гадаючи, буцім вони чудово одне одного зрозуміли. – Звісно, ти не робила б. Я ж лише дурив Джеррі… він думає, що такий розумний і спритний… А за Еймзбері я не голосуватиму. Я проголосую за Гранта, ось побачиш, коли будуть вибори. Я лише хотів надурити Джеррі. А паркана в оренду не здаватиму, скажи це «вдосконалювачам».

– Усі люди потрібні у світі – я так часто це чула, та все ж думала, що декого це не стосується, – розмірковувала того вечора Енн у своїй кімнатці на східнім піддашші. – Я все одно нікому й не прохопилася би про ту ганебну розмову, тож моє сумління чисте. Не знаю, кому дякувати за те, що все так вийшло. Адже я сама нічого не зробила… І тяжко повірити, що й такі люди як Джадсон Паркер чи Джеррі Коркоран можуть бути знаряддям у Господніх руках.

Розділ 15. ПОЧАТОК КАНІКУЛ

Енн замкнула шкільні двері, поклала ключ до кишені й вдоволено зітхнула. Був погожий золотавий вечір, між ялин на шкільнім подвір’ї шелестів вітерець, попід узліссям лягали на землю довгі ліниві тіні. Скінчився навчальний рік, вона дістала угоду на наступний, та й хвалили її при цім неабияк – хіба пан Гармон Ендрюс завважив, що учнів слід було би шмагати частіше, – а попереду чекали два місяці спокусливих, чесно зароблених канікул. Енн спускалася з пагорба з кошиком квітів у руці, і в її душі панували спокій та злагода. Відколи розквітли найперші проліски, жодного разу не пропустила вона щотижневого паломництва на могилу Метью. Усі інші в Ейвонлі, окрім Марілли, уже й забули тихого, мовчазного, сором’язливого Метью Катберта, та пам’ять про нього жила в серці Енн – із найпершого дня й назавжди. Ніколи не могла б вона забути доброго старого чоловіка, що першим подарував їй любов і співчуття, яких так прагло її дитяче серденько.

Біля підніжжя пагорба в тіні ялин сидів на паркані хлопчик із великими мрійливими очима та прекрасним, витонченим лицем. Побачивши Енн, він зістрибнув на землю й підійшов до неї, усміхаючись – утім, на щоках його видніли недавні сльози.

– Я чекав на вас, бо знав, що й ви сюди прийдете, – мовив він, кладучи свою долоню в її. – Я приніс квіти, герані. Бабуся просила покласти на дідусеву могилу. А ці білі троянди покладу з нею поруч, для мами… бо на її могилу я їх віднести не можу. Але ж вона все одно знатиме про це, як ви гадаєте?

– Так, Пол, я впевнена, що знатиме.

– Сьогодні три роки, як мама померла. Це дуже, дуже багато, але біль не вщухає, і я сумую так само, і важко без неї. А часом здається, що я не витримаю цього болю.

Голос йому урвався, вуста затремтіли. Він опустив очі, сховавши погляд у трояндах, надіючись, що вчителька не помітить сліз.

– Але все ж, – лагідно мовила Енн, – ти не хотів би, щоб минув цей біль… не хотів би забути маму, навіть якби міг.

– Ні, не хотів би… звісно. Ви так добре все розумієте, дорога моя вчителько. Більше ніхто не розуміє, навіть бабуся, хоч вона дуже, дуже добра й хороша. Тато розумів, але я не міг довго з ним говорити про маму, бо він тоді так смутнішав. Затуляв долонею очі, і я знав, що пора замовкнути. Бідолашний тато – йому страшенно самотньо, мабуть, без мене, але там весь дім порожній, немає нікого, крім економки, а тато вважає, що економки не вміють виховувати хлопців, надто коли сам він так часто їздить десь у справах. Тато каже, що в бабусі це вийде краще, майже як у мами. Але потім, коли мене вже виховають, я повернуся до нього, і більше ми не розлучимось ніколи.

Пол стільки розповідав Енн про своїх батьків, що їй і самій здавалося, ніби вона їх знає. Вдачу та схильності, думалося їй, хлопчик напевне успадкував від матері; Стівена Ірвінга ж вона уявляла чоловіком неговірким, відлюдькуватим, що ретельно ховав від усіх свою глибоку ніжну душу.

– Тата важко пізнати, – сказав якось Пол. – Я теж по-справжньому не знав його до маминої смерті. Зате коли вже знаєш, то видно, який він чудовий. Я люблю його найбільше у світі, тоді бабусю, а тоді вас, учителько. Я навіть любив би вас одразу після тата, але мушу більше любити бабусю, бо вона стільки всього для мене робить. Ви ж розумієте… Я тільки хочу, щоб вона не забирала в мене лампи, доки я не засну. Бо щойно я вкладуся, вона її забирає, і каже, щоб я не був страхополохом. Але мені зовсім не страшно, просто все ж хотілося б мати світло. Мама завжди сиділа зі мною, тримала мене за руку, аж поки я засинав. Мабуть, вона мене розпестила. Мами це іноді роблять, ви ж знаєте…

Ні, цього Енн не знала, хоч і могла уявити. Вона зажурилася, подумавши про свою маму, котра її, маленьку, вважала «страх якою гарною», котра так давно померла й спочивала зі своїм ще зовсім юним чоловіком у далекій могилі, до якої ніхто не приходив. Енн не пам’ятала матері, і тепер майже заздрила Полу.

– Наступного тижня мій день народження, – розповідав Пол, доки вони сходили на стрімкий рудуватий пагорб, що ніжився під червневим сонцем. – Тато написав, що пришле мені найкращий у світі дарунок. І він його, мабуть, уже надіслав, бо віднедавна бабуся замкнула книжкову шафу, а це щось нове. Я спитав, чому, а вона тільки глянула загадково й відповіла, що хлопчикам негоже бути такими цікавими. Гарно мати день народження, правда? Мені виповниться одинадцять, хоча зовні не схоже, так? Бабуся каже, що на свій вік я дрібний, а це тому, що їм замало каші. Я й намагаюся їсти, але ж у бабусі такі щедрі порції – знаєте, вона ж зовсім, нітрішечки не скупа. Ми з вами якось ішли разом з недільної школи й говорили про молитви – ви тоді сказали, що коли стає сутужно, треба молитися, і я молюся щовечора, прошу в Господа милості й сил здолати вранці ту кашу всю, до останньої крихти. Та ще жодного разу не вдалося, і я не знаю – чи то Він не дає мені милості, чи то бабуся кладе забагато каші. Бабуся каже, що тато виріс на каші, і йому це страшенно допомогло: бачили б ви, які в нього кремезні плечі. Але я, – тяжко зітхнув замислений Пол, – часом аж боюся, що мене ця каша в могилу зведе.

Енн дозволила собі всміхнутися, оскільки Пол не дивився на неї. Усе Ейвонлі знало, що стара пані Ірвінг виховує онука в добрих старих традиціях.

– Ох, серденько, будемо сподіватися, що таки не зведе, – жартівливо мовила вона. – А як твої скелясті люди? Старший Брат-Мореплавець чемно поводиться?

– Він мусить, – із притиском мовив Пол, – бо знає, що тоді я з ним не дружитиму. Та однаково він справжній дикий пірат.

– А Нора вже дізналася про Золоту Даму?

– Ні. Та щось, мабуть, запідозрила. Я майже певен, що вона за мною стежила, коли минулого разу я ходив до печери. Але нехай. Я ж задля її добра не хотів їй казати – щоб не скривдити її почуттів. Та коли вона хоче, щоб вони були скривджені – я нічого не вдію.

– А якби я пішла з тобою на берег – я теж би побачила твоїх скелястих людей?

Пол заперечно похитав головою:

– Ні, моїх ви не побачите. Їх можу бачити тільки я. Але ви побачите інших, своїх власних – ви така, що зможете. Ми обоє такі. Ви ж знаєте, – додав він, дружньо стискаючи її руку. – Як чудово – бути таким, правда?

– Чудово, – згодилася Енн, і ясні їхні очі, сірі й блакитні, зустрілися. Обоє вони, Енн і Пол, знали, який чарівний та прекрасний світ фантазій, їм обом був відомий шлях до цього щасливого краю. Там у долині біля струмка цвіте вічна троянда радості, сонця на ясному небі ніколи не затуляють хмари, веселі дзвіночки не звучать фальшиво, і немає ліку рідним душам. Знання про географію тієї землі, що лежить на схід від сонця, на захід від місяця, – безцінне, і не купити його за жодні скарби. Це дар, що добрі феї підносять людині в день появи на світ, і роки ні спотворити, ні відняти його не спроможні. Краще жити на горищі – і мати цей дар, аніж володіти розкішним палацом без нього.

Ейвонлійський цвинтар був таким, як завжди – тихим, порослим травою відлюдним місцем. Звісно, «вдосконалювачі» збиралися впорядкувати і його. На останніх зборах Прісцилла Грант уже зачитала щодо цього доповідь. Отож у майбутньому вирішено було скосити траву й викорчувати пеньки між могилами, розгойданий старий дерев’яний паркан змінити на охайну металеву огорожу й вирівняти усі похилені надгробки.

Енн поклала квіти на могилу Метью й перейшла до тінистого куточка, де під віттям тополь спочивала Естер Грей. Від дня травневого пікніка Енн щоразу, йдучи на могилу до Метью, приносила квіти і їй. Напередодні з маленького покинутого саду вона принесла букет білих троянд, що колись посадила Естер.

– Вони тобі сподобаються більше за всі інші, мила, – тихо проказала дівчина.

Чиясь тінь лягла на траву біля Енн, котра сиділа над могилою, замислена. Вона підвела голову й побачила пані Аллан. Додому вони верталися разом.

Пані Аллан не була вже тією юною істотою, яку п’ять років тому привіз до Ейвонлі новий пастор. Обличчя її втратило колишню свіжість і дівочу пружність, а довкола очей і вуст лягли тоненькі зморшки. Крихітна могилка на тому самому цвинтарі стала причиною кількох із них, а нові з’явилося недавно, під час хвороби її маленького сина. Проте ямочки на щоках пані Аллан були так само чарівні й виникали так само раптово, очі були ясні, усміхнені й щирі, а втрату колишньої привабливості заміняв тепер вираз зрілої ніжності та сили духу.

– Ти, мабуть, дуже чекаєш канікул, Енн, – мовила вона, виходячи з цвинтаря.

Енн кивнула.

– Так… Це слово перекочується в роті, ніби льодяник. Яке дивовижне в нас буде літо! Пані Морган приїде на наш острів у липні, і Прісцилла привезе її сюди. Мене від самої думки про це охоплює колишній дитячий трепет.

– Надіюся, ти відпочинеш як слід, Енн. Ти добре попрацювала за минулий рік і досягла чудових результатів.

– Не знаю… Я ще так багато всього не зробила. Торік у мене було стільки мрій – і вони не втілилися в життя.

– Це нікому не вдається одразу, – зітхнула пані Аллан. – Але ж ти пам’ятаєш слова Ловелла^[10]: «Гріх – не поразка, а низька мета»? Ідеали мати потрібно, як і намагатися їх досягти, навіть якщо цього так ніколи й не вийде. Життя без ідеалів – жалюгідне; з ними ж воно стає величним і прекрасним. Будь вірна своїм ідеалам, Енн.

– Намагатимуся, хоч і багатьма своїми переконаннями я змушена була поступитися, – усміхнулася Енн. – У мене було стільки досконалих теорій, коли я щойно бралася до роботи – і всі вони, бодай трошечки, та не справдилися.

– Навіть теорія щодо тілесних покарань, – піддражнила її пані Аллан.

Щоки Енн спалахнули:

– Ніколи не прощу собі, що відшмагала Ентоні.

– Дурниці, люба, він на це заслужив. І йому покарання пішло на користь. Ти більше не маєш із ним клопоту, бо він тепер вважає, що ти найкраща у світі. Ти здолала його вперту думку, буцім «дівчисько – то нічого доброго», і любов’ю відвоювала його приязнь.

– Хай він і заслужив покарання, та річ не в цім. Якби я відшмагала його спокійно та усвідомлено, знаючи, що караю справедливо – мене б так не мучило сумління. Але бачте, пані Аллан, я ж просто розлютилася й зовсім не думала, заслужив він на те чи ні, і навіть якби Ентоні був не винен, учинила б так само. Ось що мучить мене.

– Усі ми помиляємося, люба, тож забудь про це. Помилки мусиш визнавати й учитися на них, але ніколи не тягти їх за собою в майбутнє. А онде Гілберт Блайт у своїй бричці – теж їде на канікули додому. Як у вас справи з навчанням?

– Дуже добре. Сьогодні ввечері здолаємо Вергілія – лишилося ще двадцять рядків. А тоді до самого вересня жодного підручника не розгорнемо.

– Ти збираєшся колись вступати до коледжу?

– О, я не знаю, – Енн мрійливо задивилася вдалечінь, у густе опалове крайнебо. – Марілла вже ніколи не поверне колишнього зору, хоч ми дуже вдячні й за те, що віднині їй не погіршає. А ще ж є двійнята… я вже не вірю, що колись їхній дядько справді їх забере. Може, коледж і чекає на мене за якимсь поворотом – та я ще не дійшла до нього, а тому про це не думаю, щоб не засмучуватися.

– Я хотіла би, щоб ти поїхала, Енн, та якщо цього й не станеться – не журися. Адже своє життя ми творимо самі, коледж може нам у цьому лише посприяти. Змістовне воно чи порожнє, залежить від того, що ми віддаємо життю, а не одержуємо від нього. Багате й повне воно всюди – тут і будь-де – якщо тільки відкрити серце його багатству й повноті.

– Я розумію, – замислилася Енн. – Стільки у світі всього, за що мушу подякувати… Моя робота, Пол Ірвінг, любі двійнята і всі мої друзі. Знаєте, пані Аллан, я дуже вдячна за дружбу. Вона так прикрашає життя.

– Справжня дружба здатна творити дива, – мовила пані Аллан. – Мусимо берегти її високі ідеали й не осквернити брехнею та нещирістю. Хоч, боюся, надто часто дружбою називають геть інші близькі стосунки, ті, що лиш паплюжать це високе слово.

– Так… Це як Герті Пай із Джулією Белл. Вони дуже близькі й усюди бувають разом, але Герті позаочі каже такі бридкі речі про Джулію, і всі думають, що вона їй просто заздрить, бо дуже тішиться, коли те саме роблять інші. Це ж святотатство – називати таке дружбою. У друзях треба шукати лише найкраще, і віддавати їм найкраще, що є в нас, хіба ні? Тоді дружба буде така прекрасна.

– Так, дружба – це прекрасно, – усміхнулася пані Аллан, – проте колись…

Вона замовкла на півслові. У ніжному ясночолому личку Енн, зі щирими очима та жвавими рисами, досі було більше від дитини, ніж від дорослої жінки. У серці її жили ще тільки мрії про дружбу та шляхетні прагнення, і пані Аллан не схотіла нищити цвіту блаженного незнання. Недоказану думку закінчить колись майбутнє.

Розділ 16. СУТЬ СПОДІВАНИХ РЕЧЕЙ

– Енн, – прохально мовив Деві, вилазячи на лискучий шкіряний диван у кухні Зелених Дахів, де сиділа Енн, читаючи лист, – Енн, я дуже страшно голодний, ти не уявляєш, наскільки.

– Зараз дам тобі хліба з маслом, – неуважно зронила вона. У листі, вочевидь, були прецікаві новини, бо щоки їй паленіли, мов троянди на великому кущі під вікном, а очі сяяли, як то бувало тільки з очима Енн.

– Але я голодний не до хліба з маслом, – невдоволено відказав Деві. – Я голодний до сливового пирога.

– О, – засміялася Енн, відклавши лист і вхопивши Деві в обійми, – такий голод можна легко стерпіти, маленький. Ти ж знаєш, одне із правил Марілли – нічого не давати тобі перед обідом, окрім хліба з маслом.

– Тоді дай хліба з маслом… будь ласка, – віднедавна Деві таки навчився казати «будь ласка», хоч і додавав його зазвичай після коротких роздумів. Він схвально глянув на чималий шматок, що відкраяла йому Енн. – Ти завжди так гарно мажеш стільки масла, Енн. Марілла дає зовсім трошки. А воно, коли багато масла, то прослизає значно легше.

Шматок «прослизнув» досить легко, судячи з того, як швидко він зник. Деві скотився з дивана сторч головою, двічі перекинувся на килимку, тоді сів і рішуче виголосив:

– Енн, я вже знаю про рай. Я туди не хочу.

– Чому? – серйозно запитала Енн.

– Бо рай – це на горищі в Саймона Флетчера, а я того Саймона не люблю.

– Рай – на горищі в Саймона Флетчера? – вигукнула Енн, надто вражена, щоб розсміятися. – Деві Кіт, що привело тебе до такого дивного висновку?

– Мілті Болтер каже, що рай там. Ще того разу в недільній школі сказав. Урок був про Іллю та Єлисея, а я встав і спитав панну Роджерсон, де рай. А вона дуже страшно образилася. Вона вже й так була сердита, бо спитала, що Ілля лишив Єлисею, коли пішов на небеса, а Мілті Болтер сказав: «Стару вдягачку», – і ми всі засміялися, не подумавши. А треба спершу думати і вже потім робити, бо тоді можна ще й зупинитися. Але Мілті не хотів з неї глузувати, він просто забув, як та штука називається. Ну, і панна Роджерсон сказала, що рай – це там, де Бог, і щоб я більше не питав такого. А Мілті штовхнув мене ліктем і сказав пошепки: «Рай на горищі в дядька Саймона, і як підемо додому, я все тобі поясню». І він усе пояснив, як ішли додому, бо він добре вміє пояснювати. Навіть коли нічого не знає, то все одно стільки наговорить, що начебто й пояснив. Його мама – сестра пана Саймона, і коли померла їхня кузина Джейн-Елен, вона взяла Мілті із собою на похорон. І там пастор сказав, що вона пішла в рай, хоч Мілті сам бачив її в труні просто перед собою. А тоді він подумав, що труну, мабуть, потім занесуть на горище. А коли все скінчилося, вони з мамою пішли нагору, забрати її капелюшок, і Мілті спитав, де той рай, куди пішла тітка Джейн, а його мама показала пальцем у стелю і сказала: «Там, нагорі». Але Мілті знав, що там немає нічого, тільки горище, і отак усе зрозумів. І тепер він дуже страшно боїться ходити в гості до дядька Саймона.

Енн посадовила Деві на коліна й спробувала дати раду цій теологічній плутанині. Їй легше було зробити це, ніж Маріллі, бо вона, пам’ятаючи власне дитинство, серцем розуміла чудернацькі уявлення семиліток про те, що дорослим видавалося ясним та очевидним. Щойно вона спромоглася-таки переконати Деві, що рай – то не горище Саймона Флетчера, як із саду повернулася Марілла, назбиравши там із Дорою гороху. Дора, працьовита душечка, не знала більшої радості, ніж «помагати» в будь-якій справі, не заважкій для її рученят. Вона годувала курей, збирала тріски для груби, витирала посуд після миття й бігала з різноманітними дорученнями. Уважна, кмітлива й охайна, вона ніколи не забувала жодного зі своїх нечисленних обов’язків, і нічого не доводилося їй повторювати двічі. Деві ж, навпаки, був роззявкуватий малий вітрогон, та втім, мав природжений дар завойовувати любов, котру й Енн, і Марілла попри все охочіше віддавали йому, аніж Дорі.

Поки горда собою Дора лущила горох, а Деві майстрував зі стручків човники, прилаштовуючи до них сірникові щогли й вітрила із клаптиків паперу, Енн ділилася з Маріллою радісними новинами з отриманого листа:

– О, Марілло, знаєте, що? Прісцилла написала мені, що пані Морган уже прибула на наш острів, і в четвер, якщо все буде добре, вони приїдуть до Ейвонлі – і будуть тут опівдні! Цілий день вони проведуть із нами, а надвечір поїдуть до Вайт Сендз, бо в тамтешньому готелі живуть американські подруги пані Морган! О, Марілло, як дивовижно, правда? Я ледь вірю, що це не сон!

– Насмілюся припустити, що пані Морган не відрізнятиметься від інших людей, – сухо кинула Марілла, хоч і сама небайдужа до такої звістки. Пані Морган була відомою письменницею і візит її належав до подій небуденних. – То вони тут і обідатимуть, га?

– Авжеж, але, Марілло, дозвольте мені самій усе приготувати! Я так хочу бодай щось зробити для авторки «Трояндового саду», хай навіть то буде лише обід. Ви ж дозволите мені, правда?

– Боже милий, та звісна річ! Я не настільки прагну смажитися біля печі серед липня, щоб гніватися, коли хтось інший звільнить мене від цього. Роби собі, що захочеш.

– Дякую вам, дякую! – вигукнула Енн, мовби Марілла обдарувала її несказанною ласкою. – Я сьогодні ж увечері складу меню.

– Дуже не вигадуй, – застерегла Марілла, стривожена пишним звучанням слова «меню». – Бо тоді напевне нічого не вдасться.

– О ні, я не буду нічого вигадувати, жодних ласощів, яких ми зазвичай не готуємо на свята, – запевнила Енн. – Це буде неприродно, а я, хоч і позбавлена розважливості й статечності, що личать сімнадцятирічній дівчині й тим паче шкільній учительці, та все ж не така дурна. Але обід має бути якомога смачніший і вишуканіший. Деві, не кидай стручків на сходи, бо ще хтось підсковзнеться. Спершу я подам легкий суп – ви ж знаєте, як чудово вдається мені цибулевий суп-пюре. Потім – смажених курчат. Візьму для цього двох своїх півників. Мої улюбленці – ще відколи сіра квочка висиділа тільки їх, два пухнастих жовтих м’ячики. Та колись і ними доведеться пожертвувати – і це найкраща нагода. Але ох, Марілло, я не зможу їх зарізати… навіть заради пані Морган. Доведеться покликати Джона-Генрі, хай він це зробить.

– Або я, – зголосився Деві, – тільки тоді хай Марілла тримає їх за ноги, бо я сокири однією рукою не підніму. Страшно весело буде дивитися, як вони потім усюди гасатимуть без голів.

– Ще будуть овочі – квасоля, горох, картопляне пюре й салат, – продовжувала Енн, – а на десерт – лимонні тістечка зі збитими вершками, кава, сир та пісочне печиво. Пиріг і печиво я спечу завтра, і випрасую білу муслінову сукню. Ще треба сказати Діані, хай вона теж підготує свою. У романах пані Морган героїні чи не завжди носять білий муслін, і ми давно вирішили, що коли зустрінемося з нею, мусимо вбратися так само. Правда ж, це буде такий витончений комплімент? Деві, не запихай стручків між мостинами. Я покличу на обід пана й пані Аллан та панну Стейсі, бо вони теж дуже хочуть познайомитися з пані Морган. Так пощастило, що панна Стейсі саме зараз приїхала в гості. Деві, не пускай стручків у відро з водою, іди надвір, там стоять ночви. Якби ж то четвер видався погожий. А так і буде, напевно, бо вчора дядько Ейб заходив до пана Гаррісона й казав, що ввесь наступний тиждень дощитиме.

– Це добрий знак, – погодилася Марілла.

Увечері Енн побігла до Садового Схилу – переказати новини Діані, котра теж невимовно зраділа. Прийдешній урочистий обід вони обговорили в саду Баррі, гойдаючись у гамаку попід великою вербою.

– О, Енн, дозволь помогти тобі готувати, – благально мовила Діана. – Ти ж знаєш, який смачний я роблю салат.

– Звісно, приходь, – відповіла Енн. – Допоможеш мені ще й дім прикрасити. Я хочу, щоб вітальня потопала у квітах, а на стіл поставлю вазу із трояндами. О, я так плекаю надію, що все буде добре. Героїням пані Морган завжди все вдається пречудово, і в халепи вони не потрапляють. У них дивовижне самовладання й вони вправні господині – здається, мовби такими й народжуються. Пам’ятаєш, як Гертруда із «Днів на узліссі» порядкувала в батьковому домі, коли їй було всього вісім років? Я в цьому віці ще нічого не вміла, хіба глядіти дітей. Мабуть, пані Морган усе страшенно добре знає про дівчат, коли так багато про них написала, і я хочу, щоб ми здобули її схвалення. Я вже стільки разів її собі уявляла – яка вона буде, що скаже нам, і що я їй відповім. А ще мене турбує мій ніс. Бачиш, на ньому з’явилося сім веснянок, ще відколи ми всім товариством ходили на пікнік, і там сяяло таке сонце, а я була без капелюха. Хоч, певне, варто мені не перейматися веснянками, а подякувати, що все обличчя ластовинням не всипало, як колись, – але краще б і цих веснянок не було. Героїні пані Морган – усі такі красуні. Не пригадаю з-поміж них жодної веснянкуватої.

– Твої веснянки майже зовсім непомітні, – втішала її Діана. – Увечері намасти їх лимонним соком.

Наступного дня Енн спекла печиво й пироги, випрасувала муслінову сукню, вимела й протерла від пилу кожнісінький закуток у будинку – втім, то була зайва робота, бо ж у Зелених Дахах, як і повсякчас, панував бездоганний лад, такий любий серцю Марілли. Проте Енн здавалося, що найдрібніша порошинка непоправно осквернить будинок, який вшанує своїм візитом сама пані Шарлотта Морган. Дівчина ретельно прибрала навіть комору під сходами, хоч і найменшої ймовірності, що гостя зазирне туди, не було.

– Зате я відчуватиму, що все досконало, хай навіть пані Морган цього й не побачить, – пояснювала Енн Маріллі. – Знаєте, героїні її роману «Золоті ключі», Аліса та Луїза, взяли собі за гасло рядки з Лонгфелло:

«Ще прадавні будівничі

Для богів усевидющих

Мали непохитний звичай

Все ладнати невсипущо»^[11]

– і тому завжди мили сходи в льоху й вимітали пилюку із-під ліжка. Я повинна мати чисте сумління, бо коли раптом під час візиту пані Морган згадаю, що в коморі безлад, мені це дуже дошкулятиме. Ми з Діаною прочитали «Золоті ключі» торік, у квітні, і відтоді ці рядки стали й нашим гаслом.

Того ж вечора Джон-Генрі Картер та Деві удвох виконали смертний вирок, підписаний двом білим півникам. Енн обскубувала їх на кухні і, хоч зазвичай уважала цю справу марудною та гидкою, нині високе призначення її вгодованих курчат підносило навіть це дійство до захмарних висот.

– Не люблю я цього, – казала Енн Маріллі, – та все ж яке щастя, що ми не мусимо вкладати душу в те, що роблять наші руки, правда? От і я – руками скубу птицю, а в уяві блукаю Чумацьким Шляхом.

– Еге ж, ти розкидала по підлозі більше пір’я, ніж звичайно, – покепкувала Марілла.

Потім Енн поклала Деві спати й узяла з нього слово, що наступного дня він поводитиметься бездоганно.

– А якщо я завтра буду ввесь день чемний, можна, післязавтра я буду страшно, дуже неслухняний?

– Цього я не дозволю, – обачно відказала Енн, – але повезу тебе й Дору кататися в човні на ставку. Ми перепливемо його весь, пристанемо аж до того берега – і там влаштуємо пікнік.

– Ну, добре, – згодився Деві. – Буду чемний. Хоча я думав побігти до пана Гаррісона, постріляти в Джинджера горошинами з нової рогачки, але це я ще колись потім зроблю. Завтра цілий день буде, як неділя, зате на пікніку я робитиму все, що хочу.

Розділ 17. НЕСКІНЧЕННІ ПРИГОДИ

Уночі Енн прокидалася тричі, і тричі підбігала до вікна – пересвідчитися, що пророцтво дядька Ейба не справджується. Аж ось світанок розлив по небі кришталево-ясне сріблясте сяєво: розпочався новий дивовижний день.

Невдовзі після сніданку прийшла Діана з кошиком квітів на одній руці та мусліновою сукнею на іншій. Сукню їй належало вбрати аж після того, як усі приготування будуть завершені. А поки ж було на ній звичне рожеве вбрання й батистовий фартушок, рясно оздоблений мереживом та рюшами. І була вона вся така охайна, гарненька й рожева.

– Яка ж ти красуня, – захоплено мовила Енн.

Діана зітхнула:

– Я знову мусила попустити всі свої плаття. Від липня погладшала ще на чотири фунти. Енн, коли цьому буде край? Усі героїні пані Морган такі стрункі й високі.

– Забудьмо про сум! Думаймо лише про дароване щастя, – безтурботно відповіла Енн. – Пані Аллан каже, що коли раптом нам випаде згадати щось гірке й неприємне, мусимо одразу ж подумати про інше, гарне, що можна йому протиставити. Хай навіть ти трошечки-трошечки повненька, зате в тебе такі ямочки; а в мене ніс у веснянках, та форма в нього дуже гарна. Як тобі здається, лимонний сік подіяв?

– Здається, так, – прискіпливо мовила Діана, і щаслива Енн, повела її в сад, весь повний тіней, начеб витканих із повітря, і миготливого золотого світла.

– Спершу ми прикрасимо вітальню. Часу ще багато – Прісцилла пише, що вони прибудуть опівдні чи спізняться щонайбільш на півгодини, тож до столу сядемо о першій.

Може, і були в ту мить у Канаді чи Сполучених Штатах двійко інших, щасливіших дівчат, проте я в цьому сумніваюся. Кожен порух ножиць, під якими падали долі троянди, півонії та дзвіночки, наче промовляв: «Сьогодні приїздить пані Морган!» Енн дивувалася, як то пан Гаррісон може буденно косити траву на луці за стежиною – так, мовби нічого й не мало статися.

Вітальня в Зелених Дахах зазвичай гнітила сірою похмурістю. Були там невибагливі меблі, напхані кінським волосом, цупкі мереживні фіранки, білі серветки на ручках та підголівниках крісел, які завжди лежали бездоганно рівненько, якщо зрідка не чіплялися до ґудзиків незграбним гостям. Навіть Енн так і не спромоглася вдихнути туди красу, позаяк Марілла рішуче повставала проти будь-яких змін. Та все ж – диво, на що спроможні квіти, коли тільки дати їм волю. Після всіх зусиль Енн та Діани кімната помітно змінилася.

На полірованім столі стояв у блакитній вазі великий букет півоній. Чорну лискучу камінну полицю квітчали троянди й папороть. Блискучу камінну поличку прикрашали дзвіночки. Темні кутки каміна мов осявали вази з пишними багряними півоніями, перед ґраткою паленіли жовтогарячі маки. Весь цей розсип яскравих барв укупі із сонячним світлом, що соталося крізь зарості плюща й винограду на вікні й примушувало тіні листя й квітів витанцьовувати на підлозі та стінах, перетворив похмуру кімнатку на справдешнє квіткове море з уяви Енн і навіть викликав належний захват у Марілли, котра зайшла покритикувати, та змогла тільки зачудуватися.

– Тепер ми повинні прикрасити стіл, – мовила Енн тоном жриці, що здійснює священний обряд на честь божества. – Посередині поставимо велику вазу із трояндами, ще по одній троянді перед кожною тарілкою, і букет троянд для пані Морган – як натяк на її «Трояндовий сад».

Стіл накрили в їдальні, застеливши його найкращою Маріллиною лляною скатертиною, витягли парадний китайський сервіз, келихи та срібні прибори. І жодного сумніву немає в тім, що кожнісінький предмет був натертий і відчищений до бездоганного сліпучого блиску.

Після того Енн з Діаною рушили на кухню, усю сповнену апетитних запахів, що линули з печі, де так солодко шкварчали, досмажуючись, курчата. Енн приготувала картоплю, Діана – квасолю й горох. Потім Діана різала салат, замкнувшись у коморі, Енн тим часом, розпашіла, – як від радісного хвилювання, так і від жару з печі – готувала хлібний соус для курчат, кришила на суп цибулю й насамкінець – збивала вершки до лимонних тістечок.

А що ж увесь цей час робив Деві? Чи дотримував слова, чи поводився, як належить? О, так. Хоч він і наполіг на тому, щоб лишитися в кухні, бо ж цікавий був побачити геть усе, що там відбуватиметься, та позаяк сидів тихенько, пильно розплітаючи вузли на шматку рибальської сіті, що його він приніс із недавньої прогулянки до моря, ніхто проти цього не заперечував.

О пів на одинадцяту салат був готовий, золотаві тістечка вкриті збитими вершками, а все, що мало шкварчати й булькотіти – шкварчало й булькотіло.

– Краще нам зараз переодягтися, – запропонувала Енн. – Вони приїдуть близько півдня, а до столу мусимо сісти рівно о першій, бо суп треба подавати, щойно він буде готовий.

Того дня в кімнатці на східному піддашші всіх ритуалів туалету було дотримано з неабиякою увагою. Енн тривожно розглядала в дзеркалі свій ніс і втішилася, побачивши, що веснянки стали геть непомітні – чи то під дією лимонного соку, чи то завдяки незвично розчервонілим щічкам. Коли ж дівчата нарешті були готові, вигляд вони мали достеменно такий охайний, елегантний та жіночний, як усі «героїні пані Морган».

– Сподіваюся, я зможу бодай щось сказати й не просиджу ввесь час, як німа, – стурбовано мовила Діана. – Усі героїні пані Морган добре вміють провадити світські бесіди. Але мені, боюся, заціпить і я видаватимуся такою дурною. Та ще напевне скажу «я вибачаюся». Я рідко так кажу, відколи панна Стейсі навчила, що правильно – «я перепрошую», та все ж, якщо розхвилююся, воно часом саме вихоплюється. Енн, якщо я при пані Морган скажу «я вибачаюся», то просто помру від сорому. І це буде чи не гірше, ніж узагалі нічого не сказати.

– Мене стільки всього непокоїть, – відказала Енн, – та бесіду я підтримаю, щодо цього можна не боятися.

І, мусимо визнати, це була щира правда.

Закривши свою муслінову пишноту великим фартухом, Енн рушила на кухню – готувати цибулевий суп. Марілла переодяглася сама й убрала двійнят; іще ніколи, мабуть, її лице не світилося таким радісним очікуванням. О пів на першу прийшли гості – подружжя Алланів та панна Стейсі. І, хоч усе було добре, Енн розхвилювалася. Прісцилла й пані Морган уже повинні були прибути. Раз по раз підбігаючи до хвіртки, Енн виглядала їх на стежині занепокоєно, як колись позирала у віконце своєї вежі її тезка з оповідання про Синю Бороду.

– А що, як вони зовсім не приїдуть? – засмучено мовила вона.

– Не кажи так. Це буде страшне жахіття, – відповіла Діана, у душі котрої, втім, теж зародилися лиховісні передчуття.

– Енн, – визирнула з вітальні Марілла, – покажи панні Стейсі той китайський таріль панни Баррі.

Енн рушила по таріль, що стояв у буфеті в їдальні. Дотримуючи слова, даного пані Лінд, вона написала панні Баррі лист із проханням позичити таріль для благодійного ярмарку. В ім’я давньої дружби панни Баррі й Енн таріль було негайно надіслано до Ейвонлі із проханням берегти його й пильнувати, бо ж він коштував цілих двадцять доларів. Своє призначення на ярмарку таріль уже виконав і повернувся опісля того до їдальні Зелених Дахів, позаяк Енн, не довіряючи нікому, хотіла відвезти його до міста сама.

Вона обережно винесла його надвір, де сиділи гості, ніжачись під прохолодним вітерцем, що повівав від струмка. Таріль оглянули із захватом, щойно ж Енн його забрала, як з кухні раптом долинув страхітливий грюкіт і дзенькіт посуду. Марілла, Діана та Енн метнулися туди – остання затрималася лиш на мить, щоб поставити безцінний таріль на другу сходинку.

Від картини, що розгорнулася перед ними на кухні, кров холонула в жилах: хлопчик із винуватим лицем злазив зі столу – у новенькій ситцевій сорочечці, рясно вимащеній жовтим кремом, – на столі ж лежали потрощені рештки того, що донедавна являло собою смачні лимонні тістечка.

Закінчивши розплітати рибальську сіть, Деві змотав нитку в клубок, який вирішив покласти на полицю над столом, де таких само клубків уже лежало зо два десятки. Їхнє призначення було геть незрозуміле, вони хіба що сповнювали душу хлопчини радістю власника. Отож Деві видерся на стіл, перехилившись до полиці під небезпечним кутом, що було суворо заборонено Маріллою, бо ж колись за таких обставин йому вже довелося скотитися долі. Цього разу наслідки були фатальні – він послизнувся й упав просто на лимонні тістечка. Його сорочка стала непридатною на один день, а тістечка – назавжди. Утім, нема лихого, щоб не вийшло на добре, якщо згадати свиню, котра опинилася в чималому виграші від невдачі Деві.

– Деві Кіт, – вигукнула Марілла, шарпонувши його за плече, – хіба я не забороняла тобі вилазити на стіл?

– Я забув, – промимрив Деві. – Ви мені так страшно багато забороняєте, що я всього й не згадаю.

– То марш нагору – і лишайся там до вечора. Хай це поможе тобі дати лад розбурханій пам’яті. Ні, Енн, не захищай його. Я караю не за тістечка, – їх він зіпсував ненавмисне, – а за непослух. Деві, я сказала, іди.

– І я не буду обідати? – запхинькав Деві.

– Коли всі підуть, можеш спуститися й пообідати на кухні.

– Нехай так, – відповів дещо втішений хлопчик. – Я знаю, що Енн залишить мені найкращу ніжку чи крильце, правда, Енн? Бо я ж не думав падати на твої тістечка. Слухай, Енн, вони все одно зіпсувалися, то я візьму собі нагору кілька шматочків, можна?

– Ніяких тістечок, пане Деві, – відрубала Марілла, виштовхуючи його в передпокій.

– Що ж нам тепер подавати? – зажурилася Енн, оглядаючи руйновище, на яке перетворився десерт.

– Є цілий горщик полуничного варення, – підбадьорливо мовила Марілла. – А онде в мисці лишилося ще чимало збитих вершків.

Прісцилла з пані Морган не з’явилися й о першій. Енн була в розпачі. Усе було готове, і цибулевий суп кипів точнісінько так, як мусив, отож довше зволікати не випадало.

– Боюся, вони вже не приїдуть, – сердито заявила Марілла.

Енн і Діана перезирнулися, шукаючи розради в поглядах одна одної.

О пів на другу Марілла знову визирнула з вітальні.

– Дівчата, мусимо сідати за стіл. Усі голодні й чекати марно. Вони не приїдуть, я певна – і вичікування тут не зарадить.

Вони пристали на те, хоч радісне завзяття згасло в їхніх очах.

– Я не зможу проковтнути ні шматочка, – тужливо запевнила Діана.

– Я теж. Але, сподіваюся, усе буде смачно – заради панни Стейсі та пана й пані Алланів, – мляво відказала Енн.

Діана скуштувала викладений у миску горох, і дивний вираз майнув у неї на обличчі:

– Енн, ти поклала сюди цукор?

– Так, – відповіла Енн, розминаючи картоплю з виглядом людини, що пильно дотримала обов’язку. – Ложку цукру – ми завжди так робимо. Хіба не смачно?

– Але я теж поклала, коли ставила в піч, – мовила Діана.

Енн кинула товкач, скуштувала горох і скривилася:

– Жахливо. Я не думала, що й ти покладеш цукор – твоя мама ж ніколи так не робить. Сама хіба дивом згадала – я постійно забуваю про цукор, а сьогодні все зробила як належить.

– Ох, забагато нас тут пильнувало, – зітхнула Марілла, яка з винуватим виразом обличчя прислухалася до їхньої розмови. – Бо я теж не подумала, що ти згадаєш про цукор, Енн – ти ж ніколи його не клала, – і собі додала.

У вітальню до гостей із кухні долинув сміх, та що спричинило його, вони не дізналися. Горох того дня на столі також не з’явився.

– Нехай, – зітхнула Енн, знову втішаючись, попри прикру згадку. – У нас є ще салат, і квасолю, гадаю, теж можна подати. Несімо те, що є, і забудьмо про це.

Не можна сказати, що обід минув невимушено й дружньо. Панна Стейсі й пастор із дружиною рятували становище, та й Марілла трималася звично спокійно й непохитно. Проте Енн із Діаною після розчарувань і тривожного ранку не могли ні їсти, ні говорити. Заради гостей Енн щосили намагалася підтримати розмову, та запал її згас – і хоч як вона любила пана й пані Алланів та панну Стейсі, думка про те, як добре буде, коли всі підуть, а вона поховає виснаження й розпач у подушках на східному піддашші, невідступно переслідувала її.

Є стара приказка, що часом видається замалим не пророчою – «одна біда йде, другу за собою веде». Того дня всієї міри лиха ще не було вичерпано. Пан Аллан саме закінчував подячну молитву, коли це до них долинув дивний моторошний звук – мовби щось велике й важке покотилося, вистрибуючи, по сходах і врешті-решт упало з оглушливим брязкотом. Усі вибігли в передпокій. Енн нажахано скрикнула.

Під нижньою сходинкою серед друзок, що колись були китайським тарелем панни Баррі, лежала велика рожева мушля, а нагорі укляк перестрашений Деві, широко розплющеними очима незмигно втупившись у наслідки руйнування.

– Деві, – загрозливо спитала Марілла, – ти навмисне кинув цю мушлю?

– Ні, – заскімлив Деві, – я тут тихенько стояв на колінах, дивився на вас крізь перила, а тоді раптом копнув її ногою, і вона як полетіла… А я так їсти хочу, і краще б ви вже відшмагали людину – та й по всьому, а то весь час женете нагору, і ніякої радості з того нема.

– Не сваріть Деві, – мовила Енн, збираючи затерплими пальцями скалки. – Це я винна – поставила таріль на сходах і геть забула про нього. От і кара мені за недбалість… але що тепер скаже панна Баррі?

– Таж вона його просто купила – краще так, ніж якби то був її спадок, – спробувала втішити подругу Діана.

Невдовзі гості розійшлися, відчуваючи, що це буде найтактовніше. Енн і Діана мили посуд, розмовляючи менше, ніж будь-коли. Щойно ж Діана з головним болем пішла додому, Енн, сама від нього знемагаючи, замкнулася у власній кімнатці й не виходила, аж доки Марілла повернулася надвечір із пошти з листом від Прісцилли, відправленим напередодні. Пані Морган так сильно вивихнула гомілку, що не могла навіть вийти з кімнати.

«Мила Енн, – писала Прісцилла, – пробач, але, боюся, ми не зможемо приїхати до Зелених Дахів, бо доки тітонька видужає, муситиме вже вертатися в Торонто – а там на неї чекають невідкладні справи».

– Нічого не вдієш, – зітхнула Енн, відкладаючи листа на сходинку ґанку, де вона сиділа в сутінках, які насувалися з помережаного нерівним багрянцем неба. – Я знала, що це було б надто дивовижно – якби пані Морган таки приїхала. Та чого то я… стаю песимісткою, геть як панна Еліза Ендрюс, хіба не соромно? Це не було настільки дивовижним, щоб здійснилося. У моєму житті стаються й більші дивовижі, ніж ця. І в нинішніх подіях, напевно, теж є кумедний бік. Мабуть, коли ми з Діаною будемо старенькі й сиві, то й собі посміємося з них. Але раніше не варто й чекати цього – занадто гірким було розчарування.

– Матимеш, поки віку, ще багато розчарувань, сильніших і гірших, – відповіла Марілла, котра щиро вважала, буцім утішає свою вихованку. – Здається мені, Енн, ти ніколи не облишиш своєї дитячої звички перейматися геть усім на світі, а тоді впадати у відчай, коли виходить не те, чого ти сподівалася.

– Так, є в мене така схильність, – сумовито визнала Енн. – Коли має статися щось гарне й радісне, я мов на крилах літаю від щасливого передчуття, а щойно нічого не вийде – падаю на землю у відчаї. Хоч насправді, Марілло, літати у мріях – це так приємно. Я мовби птах у призахіднім небі – і це відчуття стає мені винагородою за весь біль падіння.

– Може, і так, – згодилася Марілла. – Але я все ж волію твердо стояти на рівній землі – без падінь і злетів. Утім, кожному своє… Хоч я вважала, що є лише один правильний шлях, та відколи мусила виховувати тебе – а тепер іще й двійнят – уже не така в цьому впевнена. Як ти відшкодуєш таріль панні Баррі?

– Поверну їй двадцять доларів, мабуть. Як добре, що то не була мила серцю сімейна реліквія, бо такого не відшкодували б жодні гроші.

– А може, знайдеш інший таріль і купиш для неї?

– Боюся, що ні. Такі старі тарелі зараз – велика рідкість. Пані Лінд і собі шукала для благодійної вечері, та все ж ніде не знайшла. Але я б воліла сама щось купити – панна Баррі, звісно, радше прийняла б інший таріль, якби він був старий і справжній. Гляньте на оту велику зірку понад кленовим гаєм пана Гаррісона, Марілло! Яка священна тиша срібного неба довкруж неї. Усе воно – ніби молитва. Коли бачиш такі зорі й таке небо – хіба можна зважати на дрібні розчарування й невдачі?

– А де це Деві? – запитала Марілла, кинувши байдужий погляд на зірку.

– У ліжку. Я пообіцяла завтра взяти їх із Дорою на пікнік – якщо він буде чемний, звісно. А малий так намагався бути чемним… мені не стало духу йому відмовити.

– Сама на тому човні перекинешся, ще й дітлахів потопиш, – буркнула Марілла. – Шістдесят років тут живу, а жодного разу на ставку не каталася.

– Ніколи не пізно це виправити, – лукаво мовила Енн. – Може, їдьмо з нами завтра? Проведемо ввесь день на узбережжі, замкнувши Зелені Дахи, – і забудемо про все на світі.

– Ні, дякую, – помітно обурилася Марілла. – Гарне то буде видовище, коли я веслуватиму в човні по ставку. Вже чую, як насміхатиметься Рейчел. Дивися, пан Гаррісон десь їде. Як ти думаєш, чи правду кажуть, буцім він упадає за Ізабеллою Ендрюс?

– Ні, то лише плітки. Він був у них якось – мав справу з паном Гармоном Ендрюсом, а пані Лінд побачила й сказала, що він їздив до Ізабелли, бо надів білий комірець. Але навряд чи пан Гаррісон колись одружиться. Здається, він упереджений щодо шлюбу.

– Хто їх знає, тих старих парубків. А якщо він таки надів білий комірець – я згодна з Рейчел, це підозріло, бо раніше я його ніколи таким не бачила.

– Мабуть, він хотів про щось домовитися з паном Гармоном і тому надів комірець, – відповіла Енн. – Він колись казав, що це єдиний випадок, коли варто перейматися зовнішністю, бо якщо вигляд маєте заможний та успішний, вас не намагатимуться надурити. Шкода мені пана Гаррісона: не думаю, що він тішиться життям. Це ж, мабуть, так самотньо, коли нема про кого дбати, крім папуги. Але пан Гаррісон не любить, щоб його жаліли, це я теж помітила. Та й ніхто не любить, напевно.

– Онде Гілберт на стежині, – повідомила Марілла. – Якщо запросить тебе покататися на човні – не забудь про жакет і калоші. Сьогодні така роса.

Розділ 18. ПРИГОДА НА ДОРОЗІ ТОРІ

– Енн, – сказав Деві, сідаючи в ліжку й спираючи підборіддя на руки, – скажи, а де живе сон? Бо я стільки всього роблю щоночі вві сні – я знаю, бо воно мені сниться, але не знаю, де той сон і як я туди потрапляю й вертаюся звідти непомітно, ще й у нічній сорочці. Де це – сон?

Енн уклякла біля вікна в кімнатці на західнім піддашші, споглядаючи призахідне небо, що палало, мов квітка із шафранними пелюстками й вогняною серцевиною. Вона озирнулася на хлопчика й мрійливо відказала:

– На Місяці, за горами,

У тінистій долині.^[12]

Пол Ірвінг зрозумів би її – чи бодай витлумачив ці рядки на свій лад, – але практичний Деві, геть-чисто позбавлений уяви, як розпачливо відзначала Енн, був хіба спантеличений та невдоволений.

– Енн, я думаю, ти просто кажеш дурниці.

– Звісно, маленький. Ти хіба не знав, що лише дурні люди весь час мудрують?

– Могла б розумно мені відповісти, коли я розумне питаю, – ображено відказав Деві.

– Ти не збагнеш, бо ще замалий, – мовила Енн – і враз відчула сором за ці слова. Хіба ж не сама вона присягалася, чіпко пам’ятаючи власні дитячі кривди, що ніколи жодній дитині такого не скаже? Аж ось і вона це робить… Яка глибочезна буває іноді прірва між теорією й практикою.

– Я стараюся дуже-дуже швидко вирости, – відповів Деві, – але в цій справі, мабуть, не можна спішити. Якби Марілла не була така жадібна й давала мені більше варення, я, може, швидше би ріс.

– Марілла зовсім не жадібна, – суворо урвала його Енн. – І з твого боку це дуже невдячно – таке казати.

– Є інше слово, гарніше, але означає те саме, тільки я забувся, – насуплено мовив Деві. – Марілла про себе так недавно сказала, я сам чув.

– Якщо ти маєш на увазі «ощадлива», то це геть не те саме, що «жадібна». Бути ощадливим – це велика чеснота. А якби Марілла була жадібна, то не взяла б вас до себе, коли померла ваша мама. Чи ти хотів би жити у пані Віггінс?

– Ні, ні, я не хотів би! – рішучо заперечив Деві. – І в дядька Річарда я жити не хочу. Я хочу жити тут, хай навіть Марілла… ну, оте довге слово… щодо варення, бо ти тут живеш, Енн. Слухай, Енн, а розкажи мені казку на добраніч. Не таку чарівну, із принцами – то дівчача, а я хочу цікаву. Щоб там стріляли, вбивали, палили будинки й різне інше цікаве робили.

На щастя для Енн, у цю мить зі своєї кімнати її гукнула Марілла.

– Енн, Діана тобі так розпачливо сигналізує. Біжи дізнайся, що там сталося.

Енн кинулася у свою кімнатку на східнім піддашші – і справді завважила з Діаниного вікна спалахи, що блимали крізь вечірні сутінки групками по п’ять – а це, згідно з дитячим їхнім шифром, означало «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». Запнувши голову білою хусткою, вона помчала крізь Ліс Привидів та луку пана Белла просто до Садового Схилу.

– Енн, у мене чудові новини, – мовила Діана. – Ми з мамою щойно повернулися з Кармоді, а там у крамниці пана Блера я зустріла Мері Сентнер зі Спенсервіля. Вона каже, що старі панни Копп, які живуть на дорозі Торі, мають такий самий китайський таріль, як той, що ми позичали для благодійної вечері. А ще запевняє, що ті панни радо його спекаються, бо Марта Копп не втрачає нагоди продати все, що тільки можна. Та якщо вони не погодяться, то у Веслі Кейсона зі Спенсервіля теж є китайський таріль, і він його напевне продасть, але Мері не впевнена, чи в нього таріль такий самий, як був у тітки Джозефіни.

– Я завтра ж туди поїду, – палко мовила Енн, – і тебе прошу: їдьмо зі мною. Нарешті відітхну, бо мушу післязавтра їхати до Шарлоттауна – і як би я дивилася у вічі вашій тітоньці без тареля? Це було б навіть гірше, ніж зізнатися, що то я підмовила тебе стрибнути на ліжко в спальні для гостей.

І дівчата розсміялися на давню згадку. Читачів, котрим невідомо, що сталося того дня, проте вони бажають дізнатися, я відішлю до попередніх історій із життя Енн.

Отож, наступного дня вони з Діаною рушили на полювання за китайським тарелем. До Спенсервіля було десять миль, а день для мандрівки випав їм не надто приємний – безвітряний і спекотний, та й куряви над дорогою стояло стільки, скільки лише можливо після шести тижнів посухи.

– Хай би вже дощ пішов, – зітхнула Енн. – Усе таке спрагле й пошерхле. Шкода бідолашних полів. А дерева мовби простягають руки до неба, благаючи зливи. І сад – так боляче туди заходити. Та чи слід мені перейматися садом, коли в інших фермерів гине врожай? Пан Гаррісон каже, що на луках у нього висохло геть усе, бідолашним коровам нема чого їсти, а він почувається винним щоразу як дивиться в їхні очі, що так жорстоко поводиться із тваринами.

Виснажлива мандрівка привела дівчат до Спенсервіля, – а там вони звернули на дорогу Торі, широку й занедбану, де смуга трави поміж коліями свідчила про звичну її безлюдність. Уздовж дороги, ледь не до самого її кінця, росли густо висаджені молоді ялиці, поміж зграйками яких прозирало де-не-де подвір’я котроїсь ферми чи зруб, усіяний диким льоном та золотушником.

– Чому це називають дорогою Торі?^[13] – запитала Енн.

– Пан Аллан каже, що так само часом називають гаєм зовсім порожнє місце, де немає ще жодного дерева, – відказала Діана, – бо тут ніхто не живе, крім отих панн Копп і старого Мартіна Боєра з іншого кінця вулиці, а він ліберал. Уряд консерваторів велів прокласти цю дорогу, коли був при владі, щоб таким чином показати, буцім і вони щось роблять.

Діанин батько був лібералом, тож питань політики вони з Енн не обговорювали. У Зелених Дахах усі завжди підтримували консерваторів.

Аж ось дівчата під’їхали до старої ферми Коппів, настільки бездоганно охайної, що навіть Зелені Дахи могли б не витримати порівняння. Старомодний будинок розташувався на схилі пагорба, тому під одним його краєм довелося звести кам’яний фундамент. І сам він, і всі господарчі будівлі стояли досконало, нестерпно білі, а на доглянутому городі за парканом не видко було жодного бур’яну.

– Віконниці замкнені, – посмутніла Діана. – Мабуть, нікого немає вдома.

Так воно й було. Дівчата збентежено перезирнулися.

– Що ж нам робити? – запитала Енн. – Якби я була певна, що таріль у них саме такий, як нам треба, то зачекала б. А раптом ні – і їхати до Веслі Кейсона буде вже пізно?

Діана оглянула квадратне віконечко понад високим фундаментом.

– Це напевне вікно комори, – заявила вона. – Я знаю, бо дім такий самий, як у дядька Чарльза в Ньюбриджі, і там це вікно комори. І віконниця тут незамкнена. Може, коли вилізти на дах отого будиночка й зазирнути всередину, то ми й полумисок побачимо? Чи це буде нечемно?

– Не буде, – вирішила Енн після належних роздумів. – Бо ми ж керуємося не пустою цікавістю.

Розв’язавши таким чином важливу етичну проблему, Енн зібралася дертися на дах того «будиночка» – а була то дощана споруда з гостроверхим дахом, що колись у ній мешкали качки. Проте більше панни Копп їх не тримали – «бо то такі брудні птахи» – і вже кілька років сарайчик світив порожнечею, стаючи хіба час від часу притулком для квочок. Стіни його, хай як чисто побілені, уже почали хилитатися, і Енн відчула певний сумнів, видряпавшись на дах з барильця, встановленого на ящик.

– Боюся, він піді мною розвалиться, – мовила вона, зробивши перший боязкий крок.

– А ти зіприся на підвіконня, – порадила Діана.

Енн так і зробила. На свою превелику втіху, пильно придивившись крізь шибку, вона справді побачила на полиці проти вікна таріль – порцеляновий таріль з візерунком у китайському стилі, достоту такий, як шукала. Більше нічого розгледіти вона не встигла, бо відразу потому сталася катастрофа. Щаслива, зраділа Енн геть забула, яку хистку опору має під ногами і, необачно відпустивши підвіконня, аж стрибнула від захоплення. Наступної ж миті благенький дах тріснув і вона, провалившись усередину, повисла на руках, неспроможна звільнитися. Діана кинулася в сарайчик і, обхопивши безталанну подругу за талію, спробувала її витягти.

– Ой, не треба! – вереснула бідолашна Енн. – Тут такі колючі довгі скіпки. Краще підстав мені щось під ноги – може, тоді я виберуся.

Діана квапливо притягла вищезгадане барильце, котре для ніг Енн виявилося достатньо високою і міцною опорою. Утім, визволитися вона все одно не могла.

– Може, я полізу туди й витягну тебе? – запропонувала Діана.

Енн розпачливо похитала головою.

– Ні, ці скіпки дуже боляче впиваються в мене. От якби ти знайшла сокиру, то вирубала б мене звідси. Ох, Боже, я справді починаю вірити, що народилася під нещасливою зорею.

Діана ретельно взялася до пошуків, але сокири ніде не було.

– Доведеться когось покликати, – мовила вона, вертаючись до горопашної полонянки.

– Нізащо, – рішуче заперечила Енн. – Бо тоді всі довідаються про цю історію, і я від сорому не зможу вийти між люди. Краще зачекаймо, доки приїдуть панни Копп, і попросимо зберегти це в таємниці. Вони знають, де сокира й поможуть мені. Доки я не рухаюся, мені цілком зручно… тобто зручно стояти. Цікаво, у яку суму панни Копп оцінять збитки? Я все відшкодую, звісно, та нехай, аби лиш вони зрозуміли, нащо я дивилася у вікно їхньої комори. Єдина моя розрада – що таріль саме такий, як я хотіла, і коли тільки панна Копп мені його продасть, я примирюся з тим, що сталося.

– А якщо їх не буде аж до вечора… чи й до завтра? – запитала Діана.

– Тоді, як сутенітиме, покличеш когось на допомогу, – неохоче згодилася Енн, – але поки ти не мусиш, то й не треба. Як неприємно, Господи! Я й не нарікала б на свої біди, якби вони були романтичні, як у героїнь пані Морган. Але сама завжди виставляю себе на посміховисько. Ох, що скажуть панни Копп, коли побачать на власному подвір’ї голову й руки, які стирчатимуть із даху в сараї? Слухай – це бричка? Ой, ні, Діано, схоже, це грім.

Це й справді був грім – Діана, квапливо оббігши довкола будинку, сповістила, що з північного заходу насувається велика чорна хмара.

– Здається, буде сильна гроза! – розпачливо скрикнула Діана. – Ох, Енн, що нам робити?

– Готуватися, – незворушно відповіла Енн. Гроза проти того, що вже відбулося, здавалася їй дрібницею. – Коня та бричку сховай онде, у тій відкритій клуні. Моя парасолька, на щастя, у бричці. Ось, забери мого капелюшка. Марілла казала, що надівати сюди найкращий капелюшок – це дурниця, і була права… як завжди.

Діана розпрягла коня й закотила бричку до клуні саме тоді, коли на землю впали перші важкі краплі. Там вона й сиділа, споглядаючи зливу, таку рясну й сильну, що крізь неї ледь було видно Енн, котра відважно тримала парасольку над непокритою головою. Грім лунав нечасто, проте чи не цілу годину періщило мов із відра. Часом Енн відхиляла парасольку назад і підбадьорливо махала подрузі, хоч розмовляти на такій відстані й не виходило. Аж ось злива вщухла, визирнуло сонце й Діана зважилася пройти по калюжах через двір.

– Ти дуже змокла? – стривожено запитала вона.

– О, ні, – радісно відповіла Енн. – Голова й плечі цілком сухі, а спідниця трошечки-трошечки мокра, там, де вода протекла поміж дошками. Не жалій мене, Діано, я нітрохи цим не журюся, бо думала хіба про те, скільки радості принесе цей дощ, і як утішиться ним мій сад, і уявляла, що скажуть квіти й пуп’янки, коли на них рине вода. Я склала такий цікавий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Мушу записати його вдома. Якби я мала папір та олівець, записала б негайно, бо доки ми повернемося, найкращі уривки вже, певне, і забуду.

Олівець вірна Діана мала в кишені, клапоть цупкого паперу знайшовся в бричці. Енн склала мокру парасольку, знов наділа капелюшка, розклала папір на дощечці, котру подала їй Діана, і записала свою садову ідилію в умовах, які навряд чи випадало назвати сприятливими для літературних вправ. А проте результат її втішив, і Діана була «просто в захваті», коли Енн прочитала його їй.

– Ох, Енн, це чудово… так чудово! Надішли його в журнал «Канадська жінка».

Енн похитала головою.

– О, ні, це зовсім не годиться. Тут немає сюжету, це просто вервечка образів. Я люблю писати такі речі, але жодної з них ніколи не надрукують, бо всім редакторам потрібен сюжет. Так каже Прісцилла. А онде панна Сара. Благаю, Діано, поясни їй усе.

Панна Сара Копп була невисока, вбрана у стареньку полатану чорну сукню й капелюх, вибір яких був, безсумнівно, продиктований не модою, а практичністю. Уздрівши дивовижну картину на власному подвір’ї, вона, як і слід було чекати, здивувалася, – втім, Діанині пояснення викликали в ній співчуття. Вона квапливо відімкнула задні двері, дістала сокиру й кількома вправними ударами визволила сердешну Енн. Остання, втомлена й закоцюбла, провалилася всередину своєї в’язниці й аж тоді відчула довгоочікувану радість звільнення.

– Панно Копп, – серйозно мовила вона, – я запевняю, що дивилася у вікно комори, лише щоб дізнатися, чи є у вас таріль з китайським візерунком. Нічого іншого я не бачила – та й не дивилася на інше.

– Усе гаразд, – усміхнулася панна Копп. – Не хвилюйтеся, нічого страшного не сталося. На щастя, у нас, Коппів, у коморах завжди лад, тож хай собі дивиться, хто забажає. А щодо цього старого сараю – то я рада, що в нього дах провалився. Може, тепер Марта погодиться знести його. Досі була, мов затята – казала, що колись він іще стане в пригоді, а я мусила його щовесни фарбувати. Та з Мартою сперечатися – однаково, що з колодою. Сьогодні вона поїхала до міста: я саме відвезла її на станцію. То ви хочете купити мій полумисок. І скільки ж дасте?

– Двадцять доларів, – сказала Енн, котра не могла зрівнятися з Коппами щодо ділової спритності, інакше не запропонувала б своєї ціни одразу.

– Мушу подумати, – обачно відповіла панна Сара. – На щастя, цей таріль мій, інакше без Марти я нізащо його не продала б. Та все одно вона здійме галас. Тут порядкує Марта, і, мушу зізнатися, я так страшенно втомлююся жити під закаблуком іншої жінки. Та ви заходьте, заходьте. Втомилися, мабуть, і їсти хочете. До чаю подам вам усе, що зможу, але більшого, ніж хліб, масло й огірки, не чекайте. Марта, їдучи, замкнула варення, сир і пироги. Вона завжди так робить – каже, що я аж надто щедро приймаю гостей.

Проте дівчата вже достатньо зголодніли, щоб віддати належне будь-якому частунку, тож залюбки їли чудові хліб, масло й огірки панни Сари. Після чаювання господиня сказала:

– Не знаю, чи продавати цей таріль. Я хотіла б за нього двадцять п’ять доларів. Він дуже старий.

Діана легенько штовхнула Енн ногою попід столом, що означало: «Не погоджуйся – віддасть і за двадцять». Та Енн воліла не ризикувати дорогоцінним тарелем, отож негайно пристала на двадцять п’ять доларів, і у виразі обличчя панни Сари майнув жаль, що вона не попросила тридцять.

– Ну, то забирайте. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо… – панна Сара значущо скинула підборіддя, її запалі щоки порожевіли від гордості, – я виходжу заміж, за Лютера Воллеса. Він просив моєї руки ще двадцять років тому. І мені він подобався, але був бідний – і батько йому відмовив. Дарма я, напевне, так легко поступилася, але рішуча тоді не була, та й батькові перечити було страшно. Крім того, я ж не знала тоді, що женихи не так часто трапляються.

Дівчата рушили додому, і коли врешті-решт опинилися на безпечній віддалі – Діана з віжками в руках, а Енн – тримаючи жаданий таріль на колінах – безлюдна зелена, відсвіжена грозою дорога Торі задзвеніла їхнім сріблистим сміхом.

– Завтра в Шарлоттауні розважу твою тітоньку Джозефіну «химерною цією п’єсою».^[14] Нелегко нам довелося, та все вже позаду. Я маю таріль, а пилюку на дорозі так гарно прибило дощем. Отож, кінець діло хвалить.^[15]

– Ми ще не вдома, – похмуро мовила Діана, – а доти хтозна, що може статися. Тобі щастить на пригоди, Енн.

– Декому це вдається заввиграшки, – безтурботно відказала Енн. – Цей дар або є в людини, або його нема.

Розділ 19. ПРОСТО ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

– І все ж, – сказала якось Енн Маріллі, – мабуть, найприємніші, наймиліші дні – не ті, коли стається щось цікаве, дивовижне й чудове, а ті, що приносять звичні маленькі радості, котрі слідують одна за одною, мов перлини, що зісковзують із низки.

Життя в Зелених Дахах було щедре саме на такі дні, бо ж пригоди й негаразди не ставалися в Енн одночасно, власне як у всіх, а виникали час від часу, між довгих вервечок щасливих спокійних днів, повних роботи, мрій, уроків та сміху. Такий день настав якось наприкінці серпня. Зранку Енн та Діана повезли веселих двійнят у човні на протилежний берег ставка – збирати духмяні квіти, блукати понад водою і слухати, як вітер грає на арфі стародавні пісні, вивчені ще тоді, коли світ був молодий.

По обіді Енн пішки вирушила до старого дому Ірвінгів – провідати Пола. Хлопець лежав на зеленому пагорбі за густим сосновим лісом, що підступав до будинку з півночі, лежав, поринувши в книжку з казками. Уздрівши вчительку, Пол підхопився.

– Як добре, що ви прийшли, – радісно мовив він. – Бабуся поїхала, а ви ж лишитеся на чай зі мною, правда? Бо самому так сумно чаювати. Ви ж знаєте. Я серйозно міркував, чи не запросити Мері-Джо пообідати зі мною, але бабуся цього не схвалить. Вона каже, що французи мусять знати своє місце. А ще так важко розмовляти з Мері-Джо. Вона лише сміється й каже: «Дивний ти якийсь, не то, шо інші діти». Ну як із нею можна розмовляти.

– Авжеж, я залишуся на чай, – усміхнулася Енн. – Мені й самій хотілося дістати запрошення. Відколи я востаннє тут чаювала, у мене слинка тече на саму згадку про смачнющі коржики твоєї бабусі.

Пол серйозно дивився на неї.

– Якби це залежало від мене, – сказав він, заклавши руки в кишені; а на його вродливе лице тінню лягла стурбованість, – я негайно почастував би вас коржиками. Але це залежить від Мері-Джо. Я чув, як бабуся заборонила їй перед від’їздом давати мені коржики, бо вони заважкі для дитячого шлунка. Та може, Мері-Джо витягне коржики для вас, якщо я пообіцяю їх не чіпати. Треба сподіватися на краще.

– Звісно, треба, – кивнула Енн, яка із цією життєрадісною філософією була цілком згодна. – Та навіть коли Мері-Джо не зглянеться і я залишуся без коржиків – це байдуже. Тож не хвилюйся.

– Ви впевнені, що не будете цим перейматися? – стривожено запитав Пол.

– Абсолютно впевнена, серденько.

– Тоді нехай, – глибоко й з полегкістю зітхнув він. – Тим паче, мені здається, Мері-Джо вчинить розважливо. Вона не жаднюга, просто знає з досвіду, що бабусині накази слід виконувати. Бабуся – чудова жінка, але вважає, що всі мають робити так, як вона скаже. Сьогодні вона була дуже мною задоволена, бо вранці мені нарешті вдалося з’їсти цілу тарілку каші. Я мусив добряче постаратися, але таки здолав її, і бабуся сказала, що з мене, певно, ще будуть люди. А чи можна вас запитати? Це дуже важливо для мене, тому скажіть, будь ласка, чесно-чесно, добре?

– Я спробую, – пообіцяла Енн.

– Як ви гадаєте, мені бракує клепки? – запитав Пол, так, мовби все його життя залежало від її слів.

– Милий Боже, звісно, ні! – ледь не скрикнула вражена Енн. – Ні, Пол… але хто тобі це сказав?

– Мері-Джо… Тільки вона не знала, що я чую. Учора ввечері до неї зайшла Вероніка, служниця пані Слоун, а я вийшов у передпокій і почув, як вони розмовляють на кухні. І Мері-Джо сказала: «Той Пол, він такий чудний. Так дивно балакає. Клепки йому бракує, чи шо». І я не спав цілу ніч – усе думав, чи правду сказала Мері-Джо. У бабусі питати не наважився, а вирішив запитати вас. Так добре, що ви не згодні з нею.

– Авжеж не згодна. Мері-Джо – невігласка, не слухай її дурниць, – обурено відказала Енн, постановивши собі неодмінно натякнути пані Ірвінг на потребу припнути язик Мері-Джо.

– Мені мов гора із пліч упала, – зізнався Пол. – Тепер завдяки вам, дорога вчителько, я знову щасливий. Усе-таки це не дуже приємно, коли тобі клепки бракує, ви згодні? Мері-Джо, напевне, тому так вважає, що я з нею часом ділюся своїми думками.

– Так, це не завжди безпечно, – погодилася Енн, яка мала власний невеселий досвід.

– Я розкажу вам про ці думки, і ви самі скажете, чи є в них щось чудне, – відповів Пол. – Тільки зачекаю до вечора. У сутінках мені завжди так хочеться поговорити з кимось, а якщо нікого нема, то мушу все розповідати Мері-Джо. Але тепер не буду, коли вона каже, що мені клепки бракує. Краще вже потерпіти, навіть якщо дуже сильно захочеться їй розповісти.

– Якщо схочеш – приходь у Зелені Дахи, розказуй мені, про що думаєш, – запропонувала Енн з усією серйозністю, яку так люблять діти, котрі прагнуть поваги до себе.

– Я прийду. Але, сподіваюся, Деві тоді вдома не буде, бо він мене передражнює. Я й не звертаю на те уваги, бо він ще малий, а я вже дорослий, та все одно неприємно, коли тебе піддражнюють. А ще Деві корчить такі гримаси, аж я іноді боюся, що в нього лице вже ніколи не стане таке, як було. Він і в церкві так робить, коли я мушу думати про священні, божественні речі. А Дора мене любить, і я її теж, хоча вже не так сильно, потому, як вона сказала Мінні-Мей Баррі, що вийде за мене заміж, коли я виросту. Я, може, й одружуся колись, але зараз іще рано про це думати, як ви гадаєте?

– Так, мабуть, іще рано, – погодилася Енн.

– Є ще одне, воно мене дуже хвилює. Я пригадав, коли ми з вами заговорили про одруження, – вів далі Пол. – Якось минулого тижня до бабусі приходила пані Лінд. Вони пили чай, і бабуся змусила показати гості мамин портрет – отой невеличкий, що тато прислав мені до дня народження. Але я не хотів його показувати пані Лінд. Вона хороша й добра жінка, та не з тих, кому неодмінно хочеш показати мамин портрет. Ви ж розумієте мене. Але, звісно, я послухався бабусю. І пані Лінд сказала, що мама дуже гарна, але схожа на актрису, і напевне, була значно молодша за тата. А потім іще сказала: «Колись твій батько, мабуть, знову одружиться. Ти ж любитимеш свою нову маму, га, Пол?» І знаєте, мені аж подих перехопило від самої цієї думки, та я не хотів, щоб пані Лінд це помітила. Я подивився їй просто у вічі – отак – і сказав: «Пані Лінд, тато так гарно обрав мені першу маму, що я можу довірити йому обрати ще раз». Адже я справді йому довіряю. І все-таки надіюся, що коли він обере мені нову маму, то спитає моєї думки, поки ще буде не пізно. Але онде Мері-Джо, йде кликати нас до столу. Зараз я пораджуся з нею щодо коржиків.

Результатом «наради» стало те, що Мері-Джо не лише витягла з буфета коржики, а й додала до частунку баночку варення. Енн налила чай, і вони з Полом весело збавили час у старій напівтемній їдальні, вікна в якій були розчахнуті назустріч вітрам із затоки, наговоривши при цьому стільки «дурниць», що роздратована Мері-Джо наступного ж вечора повідомила Вероніці, мовляв, «ця мадмазель» і сама геть така чудна, як Пол. Опісля чаю Пол запросив Енн до своєї кімнати – показати їй материн портрет, той самий таємничий дарунок, що його пані Ірвінг тримала під замком у книжковій шафі. Кімнатка його була невеличка, із низькою стелею. Червонясте призахідне світло, яке линуло з моря, кружляло по ній, витанцьовуючи між тінями сосон, що росли під великим квадратним вікном. Над ліжком між багряних відблисків виднів портрет молодої вродливої жінки з ніжним материнським поглядом.

– Ось моя мама, – любовно, з гордістю мовив Пол. – Я попросив бабусю повісити портрет так, щоб зранку, прокинувшись, найперше його бачити. І тепер мені зовсім однаково, чи є в кімнаті лампа, коли я лягаю спати, бо тепер здається, що мама тут, зі мною. Тато знав, чого мені хотілося б до дня народження, хоч ніколи про це й не питав. Правда, це чудово – скільки всього знають батьки?

– У тебе дуже гарна мама, Пол, і ти на неї схожий. Тільки очі й волосся в неї темніші, ніж твої.

– Очі в мене такі ж, як у тата, – відповів Пол, збираючи по кімнаті подушки й укладаючи їх на кріслі біля вікна, – але в нього волосся сиве. Густе, але зовсім сиве. Бачте, татові вже скоро п’ятдесят. Це дуже зрілий вік, правда? Але то тільки зовні так. Усередині він зовсім молодий. Ось, дорога вчителько, ви сідайте, а я вмощуся біля ваших ніг. А можна покласти вам голову на коліна? Ми часто так сиділи з мамою. Ох, як це чудово.

– Розкажи мені, які то думки Мері-Джо вважає «чудними»? – запитала Енн, гладячи кучеряву голову хлопчика. Двічі вмовляти Пола звірити свої думки не доводилося, бо ж вони були рідні душі.

– Ці думки прийшли до мене якось надвечір, у сосновому лісі, – мрійливо почав він. – Звісно, я в це не вірю, а тільки так думаю. Ви ж розумієте. І я дуже хотів комусь про них розказати, а була тільки Мері-Джо. Вона місила в коморі тісто на хліб, я сів біля неї й запитав: «Мері-Джо, знаєте, що я думаю? Я думаю, що вечірня зоря – це маяк на землі, де живуть феї». А Мері-Джо відповіла: «Ото ти чудний такий. Ніяких фей не буває». Я так розсердився. Бо я й сам це знаю, але хто ж завадить мені думати, що вони таки є?

Ви ж розумієте. Але я був терплячий. Сказав їй: «Мері-Джо, а знаєте, що ще я думаю? Я думаю, що як сяде сонце, на землю сходить ангел, прекрасний, високий білий ангел зі срібними крилами, і співає колискову птахам і квітам. Діти можуть почути його, коли знають, як слухати». А Мері-Джо підняла руки, всі в борошні, і сказала: «Але який ти чудний, лякаєш мене!» І справді, у неї був наляканий вигляд. Тоді я пішов і всі свої думки прошепотів деревам у саду. Там є ще маленька всохла берізка. Бабуся каже, що її згубили солоні бризки з моря, а я думаю, то дурна дріада, яка жила в ній, пішла у світи й заблукала. А берізка померла, бо їй від самотності розбилося серце.

– Тепер нерозумній маленькій дріаді теж розіб’ється серце, коли вона повернеться до своєї берізки, – мовила Енн.

– Так, але й нерозумні дріади мусять відповідати за наслідки своїх учинків – так само, як люди, – серйозно відказав Пол. – А знаєте, що я думаю про місяць, дорога вчителько? Що це – маленький золотий човник, повний снів.

– А коли він зачепиться об хмару, сни випадають із нього й потрапляють до нас.

– Саме так. Ви все знаєте, дорога вчителько. Я ще думаю, що фіалки – це маленькі клаптики неба, які впали, коли янголи вирізали дірочки, щоб крізь них мерехтіли зорі. А жовтці виткані зі старих сонячних променів. А духмяний горошок перетвориться на безліч метеликів, коли потрапить у рай. Ви вважаєте ці думски чудними, дорога вчителько?

– Ні, серденько, зовсім вони не чудні. Це прекрасні думки, дивовижні для маленького хлопчика, а ті, кому їх мати не судилося, хоч би як вони намагалися, вважають їх чудними. Але не зрікайся своїх думок, Пол. Я вірю, що колись ти станеш поетом.

Вдома на Енн чекав геть інакший хлопчик, якого треба було вкласти спати. Набурмосений Деві пірнув у ліжко й сховав обличчя в подушках, щойно вона перевдягла його в нічну сорочку.

– Деві, ти забув проказати молитву, – докірливо нагадала Енн.

– Ні, не забув, – зухвало відказав Деві, – просто більше я не молитимусь. Не хочу більше бути хорошим, бо я й стараюся, але який би не був хороший, ти все одно любиш Пола Ірвінга більше. Тому я буду поганий, буду хоч розважатися.

– Я не люблю Пола Ірвінга більше, – серйозно мовила Енн. – Я люблю тебе так само сильно, як його, тільки по-іншому.

– А я хочу, щоб ти любила й мене, як його, – закопилив губу Деві.

– Не можна любити різних людей однаково. Ти ж не любиш Дору так само, як мене?

Деві сів у ліжку й замислився.

– Ні-і-і, – погодився він. – Я люблю Дору, бо вона моя сестра. А тебе люблю, бо це ти.

– А я люблю Пола, бо він Пол, а Деві – бо він Деві, – весело мовила Енн.

– Ну добре, тоді я прокажу молитву, – поступився Деві перед невблаганною логікою. – Але так не хочеться з ліжка вилазити. Я ліпше вранці скажу одразу дві, га, Енн? Можна так?

Ні, Енн була переконана, що так не можна. Деві виповз із ліжка й укляк біля її колін. Скінчивши молитву, він відхилився назад, зіпершись на босі темні п’яти й поглянув на неї.

– Енн, а я вже більше хороший, ніж був.

– Так, Деві, це правда, – кивнула Енн, що завжди й без вагань усім віддавала належне.

– Я знаю, що більше, – довірливо мовив Деві, – і скажу тобі, як я дізнався. Сьогодні Марілла дала мені два шматки хліба з варенням – мені й Дорі. І один був більший за другий, а Марілла не сказала, який з них мені. Але я більший шматок віддав Дорі. Добре я зробив, еге ж?

– Так, Деві, ти вчинив як справжній чоловік.

– Звісно, – визнав Деві. – Хоча Дора не була голодна, то з’їла трошечки від свого шматка, а решту віддала мені. Але ж я не знав, що вона так зробить, коли давав їй більший шматок, тож бачиш, Енн – я таки був хороший.

У сутінках Енн вийшла до Джерела Дріад і побачила Гілберта Блайта, що з’явився із похмурого Лісу Привидів. Раптом вона усвідомила, що Гілберт уже не школяр. Високий, змужнілий широкоплечий хлопець зі щирим лицем і ясним прямим поглядом здався Енн таким вродливим, хоч і не нагадував чоловіка її мрії. Колись вони з Діаною вже говорили про те, якого чоловіка могли би вподобати, і виявили достеменну схожість у смаках. Мав він бути високий, з витонченим прекрасним лицем, меланхолійним таємничим поглядом та оксамитовим лагідним голосом. Обличчя в Гілберта не було ні меланхолійне, ні витончене, та хіба це мало значення для дружби?

Гілберт ліг, випроставшись, на мох побіля джерела і з приємністю глянув на Енн. Якби його попросили описати ідеальну, на його думку, красуню, то він змалював би Енн, в усіх найменших деталях, навіть із сімома впертими веснянками на носі, що й понині ятрили їй душу. У Гілберті ще так багато було від хлопчика, проте й хлопчикам дано мати мрії, і у мріях поряд із ним завжди була дівчина з великими ясними сірими очима й лицем ніжним і прекрасним, мов квітка. Він уже знав, що його майбутнє повинно бути гідним його богині. Навіть у тихому Ейвонлі траплялося безліч спокус, і вайтсендзька молодь була доволі «легковажна», а Гілберт мав успіх повсюди, де з’являвся. Та він твердо намірявся бути гідним дружби Енн, а колись, у далекому майбутньому – імовірно, і кохання, тож свої думки, слова й учинки він пильнував так, якби судити їх належало правдивим її очам. Вона мала на нього той несвідомий вплив, який кожна дівчина із чистими й високими ідеалами має на своїх друзів – вплив, який триває, доки вона береже вірність цим ідеалам, і що неминуче втратиться, коли сама вона зрадить їх. В очах Гілберта найбільшою привабою Енн було те, що вона ніколи не принижувалася до дрібних заздрощів, чвар, обманів і хитростей, властивих багатьом ейвонлійським дівчатам. Енн трималася осторонь від цього – не усвідомлено й без жодної мети, лише тому, що цього не приймала її відкрита, палка душа, кришталево чиста у своїх бажаннях і прагненнях.

Проте Гілберт не висловлював цих думок уголос, бо добре знав, як безжально й холодно Енн придушить усі його спроби заговорити про почуття, а це буде в тисячу разів гірше.

– Ти під цією берізкою – мов справжня дріада, – піддражнив він її.

– Люблю берези, – відповіла Енн, притуляючись щокою до кремово-ніжного тонкого стовбура одним зі своїх чарівних пестливих жестів.

– Тоді ти втішишся, коли почуєш, що пан Мейджер Спенсер обіцяв висадити вздовж дороги на своїй фермі ряд беріз на підтримку нашої Спілки, – відповів Гілберт. – Сьогодні він сказав мені про це. Мейджер Спенсер – один із найпрогресивніших ейвонлійців, і громадський дух у нього міцний. А пан Вільям Белл хоче влаштувати живу загороду з ялиць уздовж дороги й стежини до свого обійстя. Наша спілка робить дивовижні успіхи, Енн, усі невдачі позаду, нарешті маємо визнання. Нами вже зацікавилося старше покоління, а мешканці Вайт Сендз і собі хочуть узяти з нас приклад. Навіть Елайша Райт змінив свою думку, відколи американці з готелю приїздили сюди на пікнік біля моря. Вони так хвалили узбіччя наших доріг – сказали, що вони гарніші й охайніші, ніж будь-де на всьому острові. А коли всі інші фермери зроблять, як пан Спенсер, і висадять декоративні дерева в себе, Ейвонлі стане найкрасивішим селищем у нашій провінції.

– Спільнота милосердя хоче впорядкувати цвинтар, – відповіла Енн. – Сподіваюся, їм удасться, бо на це доведеться збирати гроші, а нам після історії з клубом і потикатися марно. Та й вони не взялися б до справи, якби в нашій спілці не було про це розмов. Дерева, що ми висадили побіля церкви, квітнуть, а опікунська рада обіцяла вже наступного року звести на шкільному дворі паркан. І тоді я влаштую День деревонасадження: кожен учень посадить дерево. Отак біля дороги виросте цілий сад.

– Майже всі наші плани втілилися в життя, окрім намагань знести старий дім Болтера, – вів далі Гілберт, – та на це я вже надій не плекаю. Леві не дасть його знести, тільки щоб нас подратувати. В усіх Болтерів такий сильний дух протиріччя, а надто в ньому.

– Джулія Белл хоче відправити до нього новий комітет, але краще буде, напевне, дати йому вже спокій, – глибокодумно завважила Енн.

– І сподіватися на ласку Божу, як каже пані Лінд, – усміхнувся Гілберт. – Отже, більше жодних комітетів. Вони його тільки дратують. Дарма Джулія каже, що все можна зробити, варто лише обрати комітет. Наступної весни, Енн, мусимо розпочати кампанію з упорядкування лук і галявин. А доти посіємо добре зерня в душі односельців. У мене є про це чудова стаття, і я підготую за нею доповідь. Ех, от і канікули майже збігли. Новий навчальний рік почнеться в понеділок. А в Кармоді тепер учителюватиме Рубі Джилліс?

– Так, Прісцилла написала, що вертається в рідне село, отож місце в Кармоді віддали Рубі. Шкода, звісно, що Прісцилла більше не повернеться, та якщо вже так, я тішуся, що Рубі буде замість неї. Вона приїздитиме додому по суботах, і ми будемо разом, як колись – вона, Джейн, Діана і я.

Вдома Енн застала на кухоннім ґанку Маріллу, яка щойно повернулася від пані Лінд.

– Завтра ми з Рейчел їдемо до міста, – повідомила вона. – Цього тижня панові Лінду вже краще, Рейчел хоче встигнути, доки в нього не почалося загострення.

– А я хочу завтра встати рано, бо стільки всього мушу зробити, – відгукнулася Енн. – Найперше – змінити чохол на перині й туди пересипати все пір’я. Я так довго зволікала, хоч і не варто було – та це така бридка справа. Хоч лишати неприємне на потім – негарна звичка, і більше я так не робитиму, бо інакше не матиму права із чистим сумлінням розповідати своїм учням, що так не можна. Це буде непослідовно. А ще я спечу торт для пана Гаррісона, підготую доповідь про сади до наступних зборів Спілки, напишу Стеллі, виперу й накрохмалю свою муслінову сукню й пошию новий фартушок для Дори.

– Ти й половини не встигнеш, – буркнула Марілла з песимізмом. – Коли стільки собі загадаєш, неодмінно щось та й завадить.

Розділ 20. ЯК ЦЕ ЧАСТО БУВАЄ

Наступного дня Енн прокинулася рано і, щаслива, привітала новий свіжий день, коли на перлинно-м’якому небі розгорнулися переможні хоругви світанку. Зелені Дахи лежали в чаші, сповненій сонячним світлом, у якому танцювали тіні верб і тополь. За стежкою лежало пшеничне поле пана Гаррісона – величезний блідо-золотий простір, що тріпотів під доторками вітру. Світ був такий прекрасний, що десять блаженних хвилин Енн провела коло садової хвіртки, насолоджуючись його красою.

Після сніданку Марілла зібралася в дорогу. Із собою вона брала Дору, якій давно вже обіцяла цю поїздку.

– А ти, Деві, будь чемним хлопчиком і слухайся Енн, – звеліла вона малому. – Тоді привезу тобі з міста льодяник на паличці.

На жаль, Марілла таки принизилася до кепської звички – підкупом схиляти людей до чемної поведінки!

– Я не буду навмисне робити погано, але раптом випадково зроблю? – запитав Деві.

– То уникай випадковостей, – застерегла Марілла. – Енн, якщо приїде пан Ширер, візьми в нього м’яса – на печеню й біфштекси. Якщо ні, доведеться завтра зарізати до обіду курку.

Енн кивнула.

– Не хочеться готувати обід лише для себе й Деві, – сказала вона. – Нам і холодної шинки вистачить, а на вечерю до вашого повернення я підсмажу біфштекси.

– А я піду до пана Гаррісона, збирати червоні водорості, – оголосив Деві. – Він кликав мене помогти, і обідати, напевно, теж покличе. Пан Гаррісон дуже-дуже добрий чоловік. І привітний. Я хочу бути, як він, коли виросту. Тобто поводитися, як він. А лице таке мати не хочу. Тільки я цього не боюся, бо пані Лінд каже, що я дуже гарне дитя. Як ти думаєш, Енн, я завжди такий буду? Скажи, я хочу знати.

– Думаю, так, – щиро відповіла Енн. – Ти гарний хлопчик, Деві, – Марілла глянула на неї несхвально, – але й учинки мусиш мати гарні, і бути хорошим і чемним.

– А позавчора Мінні-Мей Баррі плакала, бо їй хтось сказав, що вона потвора, а ти сказала, що коли вона буде хороша й добра, то людям буде байдуже, гарна вона чи ні, – насупився Деві. – Здається, на цьому світі все одно мусиш бути хорошим, інакше не вийде.

– А ти хіба не хочеш бути хорошим? – поцікавилася Марілла, яка вже багато що розуміла, проте досі не збагнула марності таких запитань.

– Хочу, але щоб не задуже хорошим, – обачно відповів Деві. – Бо цього не треба навіть для того, щоб стати директором недільної школи. От пан Белл – директор, а він он який поганий чоловік.

– Це не так, – обурилася Марілла.

– Але ж він сам казав, – урочисто заявив Деві. – У неділю, коли проказував молитву в недільній школі. Сказав, що він мерзенний хробак, жалюгідний грішник і душа його повниться найчорнішим беззаконням. Що він таке зробив, Марілло? Убив когось? Чи поцупив гроші з пожертви? Скажіть, я хочу знати.

На щастя, цієї миті до Зелених Дахів надійшла пані Лінд, і Марілла вибігла їй назустріч, почуваючись так, мовби уникла мисливської пастки, і щиро прагнучи, щоб надалі пан Белл висловлювався стриманіше у своїх публічних промовах, надто в присутності малих хлопчаків, які завжди й усе «хочуть знати».

Енн лишилася сама на господарстві й відважно взялася до праці. Невдовзі підлога була заметена, ліжка перестелені, а муслінова сукня випрана й вивішена на мотузці. Тепер залишалося ще змінити напірник на перині. Енн пішла на горище й переодяглася в перше-ліпше старе плаття – темно-синє, кашемірове, що його носила зо три роки тому. Було воно вже закоротке й так само тісне, як та пам’ятна суконька, у якій вона вперше з’явилася в Зелених Дахах – утім, йому не могли вже зашкодити ані пера, ані пух. Убрання доповнила велика червоно-біла хустина в горох, що колись належала Метью, і яку Енн пов’язала собі на голову. У цьому спорядженні вона й рушила на кухню, куди Марілла перед від’їздом допомогла їй знести перину.

На стіні поруч із кухонним вікном висіло тріснуте дзеркало, і в лиху годину Енн глипнула на своє відображення. На носі вона знову зауважила сім веснянок, іще виразніших, ніж будь-коли, чи то лише так здавалося у світлі сонця, що линуло крізь незатінене вікно.

«Забула протерти їх рідиною від ластовиння, – подумала вона. – Піду в комору і зроблю це зараз».

Позбутися тих веснянок Енн намагалася вже віддавна. Після однієї такої спроби з носа їй злізла вся шкіра, та веснянки красувалися на ньому й далі. Кілька днів тому вона відшукала в одному з журналів рецепт чудодійної рідини і, маючи всі складники напохваті, негайно її приготувала, на превелике обурення Марілли, яка вважала, що коли вже Провидіння поцяткувало вам носа веснянками – ваш святий обов’язок там їх і лишити.

Енн побігла в комору, яку постійно затемнювала верба, що росла під її вікном. Зараз же на тому вікні була ще й сітка проти мух, тож морок у приміщенні заліг іще глибший. Енн ухопила з полиці пляшечку й щедро змастила ніс спеціально призначеним для цього тампоном, а виконавши цей важливий обов’язок, повернулася до праці. Кожен, хто бодай раз у житті міняв напірник на перині, зрозуміє, з яким полегшенням вона зітхнула, коли все нарешті було позаду. У цю радісну мить від кухонних дверей долинув стукіт.

«Це, мабуть, пан Ширер, – подумала Енн. – Хоч вигляд у мене химерний, та переодягатися нема коли: він завжди так поспішає».

І вона побігла відчиняти. Якби милосердна підлога могла розчахнутися й проковтнути нещасну обсипану пір’ям панянку, то ґанкові в Зелених Дахах слід було би, безсумнівно, враз поглинути сердешну Енн. Гостями виявилися Прісцилла Грант у розкішній шовковій сукні – а поруч із нею дві дами: одна присадкувата, огрядна й сива, вбрана у твідовий костюм, друга – висока, велична, ошатна й поважна, із вродливим лицем, на якому під густими чорними віями ясніли темно-фіалкові очі. Енн, як сказала б вона сама колись, «серцем відчула», що то й була пані Шарлотта Морган.

Із плутанини думок у голові Енн раптом вигулькнула одна, за яку вона й ухопилася, мов той потопельник за соломинку. Усі героїні пані Морган уміли «бути вищими за обставини» і, які б не спіткали їх невдачі, щоразу демонстрували здатність долати будь-які підступи часу й простору. Тепер, думала Енн, настала її черга бути вищою за обставини, і їй це вдалося так майстерно, що згодом Прісцилла зізналася, мовляв, ніколи досі Енн Ширлі не захоплювала її так, як того дня. Попри тяжку кривду, що відчула вона в ту мить, Енн незворушно привіталася із Прісциллою й була відрекомендована її супутницям – спокійно й упевнено, мовби мала на собі королівські шати. Певна річ, її вразило несподіване відкриття, що дама, у якій вона «серцем відчула» пані Морган, виявилася невідомою пані Пендекстер, а славетною письменницею була огрядна сива жіночка. Утім, на тлі сильнішого враження воно тьмяніло й втрачало силу. Енн провела гостей у вітальню, а сама поквапилася надвір – допомогти Прісциллі розпрягти коня.

– Пробач, ми навіть не попередили, – бідкалася Прісцилла, – та я й сама ще до вчорашнього вечора не знала, що так вийде. Тітонька вертається додому в понеділок, а сьогоднішній день мала провести в гостях у подруги в Шарлоттауні. Але вчора ввечері ця подруга дзвонила їй по телефону й попросила не приїздити, бо в них удома скарлатина. То я запропонувала поїхати сюди, бо ти ж хотіла познайомитися з нею. Ми ще заїхали до Вайт Сендз і взяли із собою пані Пендекстер, яка зупинилася в тамтешньому готелі. Вона теж тітоньчина подруга, живе в Нью-Йорку, а чоловік у неї мільйонер. Надовго ми лишитися не зможемо, бо пані Пендекстер мусить о п’ятій годині повернутися назад у готель.

Доки дівчата розпрягали коня, Енн кілька разів упіймала на собі спантеличений, здивований погляд Прісцилли.

«Чого вона так дивиться? – ледь ображено думала Енн. – Коли не знає, як то – міняти чохол на перині, то може це собі хоч уявити».

Коли Прісцилла вже пішла до вітальню, а Енн іще не встигла майнути нагору, у кухні з’явилася Діана. Енн ухопила свою приголомшену подругу за руку:

– Діано, ти знаєш, хто сидить зараз там, у вітальні? Пані Шарлотта Морган! І дружина якогось нью-йоркського мільйонера, а я в такому вигляді… і на обід нема нічого, крім холодної шинки, Діано!

Тут Енн завважила, що й Діана дивиться на неї тим самим спантеличеним поглядом, який допіру вона помітила в очах Прісцилли. Це було вже занадто.

– Ох, Діано, не дивися так на мене! – простогнала вона. – Ти ж повинна знати, що й найохайніша людина у світі не може змінити напірник на перині й лишитися чистою!

– Це… це… це не пух, – завагалася Діана. – Це… у тебе ніс, Енн…

– Ніс? Ох, Діано, що ж могло з ним статися?

Енн кинулася до маленького люстерка над мийницею. Один-єдиний погляд відкрив гірку правду. Ніс у неї яскрів і сліпив багрянцем! Енн упала на диван. Упевненість у собі остаточно її покинула.

– Що це таке? – запитала Діана, у якої цікавість зрештою взяла гору над чуйністю.

– Я думала, що протерла його рідиною від ластовиння, а то була червона фарба, якою Марілла позначає кухонні рушники, – пролунала згорьована відповідь. – Що мені робити?

– Змий її, – порадила практична Діана.

– А якщо не змиється? Колись я пофарбувала собі коси, тепер ніс. Коси мені Марілла тоді постригла, але для носа, боюся, це не годиться. Ох, знову я покарана за марнославство… і я це заслужила, хоч і не тішить мене така думка. Скоро я почну вірити в нещасливу свою зорю, хоч пані Лінд каже, що це дурниці, бо міру лиха кожному визначено наперед.

На щастя, фарбу вдалося легко змити й Енн, трохи заспокоєна, рушила до себе, у кімнату на східнім піддашші, а Діана побігла додому. Невдовзі, перевдягнувшись та оговтавшись, Енн вийшла у вітальню. Біла муслінова сукня, яку вона так сподівалася вбрати до зустрічі з пані Морган, весело тріпотіла, сохнучи на мотузці, отож довелося приймати гостей у чорній батистовій. Вона розпалила в печі, і вже настоювався чай, коли прийшла Діана з накритим полумиском у руках. Принаймні вона таки вбрала білу муслінову сукню.

– Це тобі від моєї мами, – сказала Діана, піднімаючи кришку і являючи вдячним очам Енн порізану й гарно викладену курку.

Окрім курки, до столу Енн подала свіжоспечений хліб, чудове масло й сир, Маріллин фруктовий пиріг та її ж варення з мірабелі, що плавали в золотавому сиропі, мов у загуслому сонячному сяєві. Стояла там і ваза з великим букетом біло-рожевих айстр, та втім, гостина була доволі скромною, якщо порівняти її з вишуканим бенкетом, який іще зовсім недавно Енн готувала для пані Морган.

Проте голодні гості, здавалося, не вважали, що на столі чогось бракує, і прості невибагливі страви їли з неприхованим задоволенням. А через кілька хвилин і сама Енн уже не думала, що є й чого немає в неї на столі. Хоч зовнішність пані Морган і розчарувала її відданих читачок, це їм таки довелося визнати, проте сама письменниця виявилася чудовою співрозмовницею. Вона багато мандрувала й уміла захопливо розповідати. У житті їй довелося стрічати багатьох людей, а про свій досвід вона розповідала весело й дотепно, мовби переказуючи мудру й цікаву книжку. Та за цими жартами й іронією безпомильно вчувалася ніжність і добросердність, що змушували до неї прихилятися, так само, як жвавий розум змушував нею захоплюватися. Крім того, вона не мала бажання залишатися в центрі уваги й уміла не лише говорити, а й слухати, тож у її товаристві Енн і Діана почувалися цілком невимушено. Вродлива пані Пендекстер говорила мало, хіба постійно всміхалася, а курку, фруктовий пиріг та варення їла так елегантно й вишукано, мовби споживала нектар і амброзію. А проте, як завважила потім Енн Діані, така божественна красуня, як вона, не конче мусить говорити – їй достатньо лиш тішити око.

А після обіду всі пішли гуляти Стежиною Закоханих, Долиною Фіалок та Березовим Шляхом, через Ліс Привидів аж до Джерела Дріад, де, зручно посідавши, провели ще півгодини в розмові. Пані Морган поцікавилася, хто дав таку назву Лісові Привидів, і сміялася до сліз, слухаючи драматичну історію Енн про незабутню мандрівку хащами в чаклунську присмеркову годину.

– Це була насолода для розуму й серця, правда ж? – запитала Енн, коли гості поїхали, а вони з Діаною лишилися самі. – Навіть не знаю, чим я тішилася більше: оповідками пані Морган чи блискучою вродою пані Пендекстер. І ми значно краще провели час, ніж якби мусили заздалегідь готуватися до їхнього приїзду й оздоблювати стіл. Лишайся, Діано, поговоримо про все за чаєм.

– Прісцилла каже, що зовиця пані Пендекстер заміжня за англійським графом, і все одно вона попросила ще сливового варення, – сказала Діана так, наче то були два незіставні факти.

– Смію припустити, що навіть сам англійський граф не відвернув би свого аристократичного носа від сливового варення Марілли, – гордо заявила Енн.

Увечері, розказуючи про події того дня Маріллі, Енн не згадала прикрості, що спіткала її ніс, однак рідину від ластовиння вилила за вікно.

– Більше ніколи не робитиму таких речей, – мовила дівчина з похмурою рішучістю. – Вони корисні для обачних, поміркованих людей. Але тому, хто, як я, приречений на повсякчасні помилки, це означає випробовувати долю.

Розділ 21. МИЛА ПАННА ЛАВАНДА

Розпочався новий навчальний рік, і Енн повернулася до роботи – з меншою кількістю теорій і помітно більшим досвідом. У школі з’явилося кілька нових учнів – круглооких шести- й семиліток, які щойно вирушали в мандрівку до світу чудес. Були серед них і Деві з Дорою. Деві сидів за партою з Мілті Болтером, який ходив до школи вже торік і новачком у цьому світі не був. Дора ще в недільній школі уклала угоду про союз із Лілі Слоун, проте першого дня Лілі до школи не прийшла – отож Дора була тимчасово приписана до Мірабел Коттон, що мала вже десять років і видавалася їй однією зі «старших дівчат».

– Мені подобається школа, – казав Деві надвечір Маріллі. – Ви говорили, що тяжко мені буде сидіти чемно, і воно й справді так було… я бачу, ви часто кажете таке слушне. Але я міг метляти ногами під партою, і це дуже помагало. Як добре, коли є стільки хлопців і можна бавитися. Я сиджу з Мілті Болтером, він хороший. Мілті вищий за мене, але я ширший. Добре сидіти на задній лаві, але там усе одно не вийде сидіти, поки ноги не діставатимуть до землі. А ще Мілті намалював на своїй дошці Енн, і вона вийшла страшно жахлива, і я сказав, що коли він так малюватиме Енн, то я його на перерві віддухопелю. Спершу я хотів сам його намалювати, з рогами й хвостом, але подумав, що це скривдить його почуття, а Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. Це, мабуть, жахливо, коли тобі кривдять почуття. Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття. І Мілті сказав, що він мене не боїться, але може поступитися й назвати малюнок інакше. Він стер ім’я Енн, а замість нього написав – «Барбара Шоу». Мілті її не любить, бо вона його кличе гарним хлопченятком, а якось навіть погладила по голові.

Дора гордовито заявила, що школа їй сподобалася; проте сиділа вона ще тихіше, ніж зазвичай. Коли ж у сутінках Марілла звеліла їй іти спати, дівчинка рушила неохоче, а тоді зайшлася плачем.

– Я… я боюся, – схлипувала вона. – Я не хочу йти сама в потемках.

– Що це ти вигадуєш? – здивувалася Марілла. – Ти ж усеньке літо ходила спати сама й ніколи не боялася.

Проте Дорин плач не вщухав. Енн лагідно обійняла її й пошепки запитала:

– Розкажи мені, серденько, скажи Енн. Чого ти боїшся?

– Дя… дядька Мірабел Коттон, – плакала Дора. – Вона мені сьогодні в школі розповідала про свою сім’ю. У них майже всі родичі померли, усі дідусі й бабусі, і ще багато дядьків і тіток. Мірабел каже, що це такий звичай у них – помирати, і вона дуже пишається, що в неї стільки мертвих родичів, і розказала мені все: від чого вони померли, і що казали перед смертю, і які були в трунах. І вона каже, що один її дядько ходив довкола будинку вже тоді, як помер і його поховали, і це бачила її мама. Я не боюся всіх інших її родичів, але не можу забути про цього дядька.

Енн поклала Дору до ліжка й посиділа поруч, аж доки та заснула. Наступного дня вона залишила Мірабел Коттон у класі під час перерви й лагідно, але твердо дала їй зрозуміти, що коли вже трапилося їй нещастя мати дядька, який і по власнім похороні тиняється собі навколо будинків, то розповідати про такого ексцентричного пана своїй юній однокласниці – геть погано. Мірабел цей присуд видався надзвичайно жорстоким, бо ж Коттони й так мало чим могли похвалитися. Як же тепер вона підтримає свій шкільний престиж, коли заробляти капітал на сімейному привиді їй заборонено?

Вересень стиха перейшов у багряно-золотий благодатний жовтень. Якось надвечір у п’ятницю до Зелених Дахів зайшла Діана.

– Енн, я сьогодні одержала лист від Елли Кімбелл. Вона запрошує нас завтра на чаювання – познайомитися з ЇЇ кузиною, Ірен Трент, яка приїхала із Шарлоттауна. Але наші коні завтра зайняті, і ваш поні кульгає, тож… мабуть, нікуди ми й не поїдемо.

– То ходімо пішки, – запропонувала Енн. – Якщо йти через ліс – вийдемо на вест-графтонську дорогу якраз неподалік від ферми Кімбеллів. Це лише чотири милі, а додому пішки йти ми не будемо, бо нас напевне відвезе Олівер Кімбелл. Йому потрібен привід, щоб вислизнути в Ейвонлі до Керрі Слоун, а батько не хоче давати йому коня.

Отож дівчата постановили собі йти пішки й наступного дня вирушили Стежиною Закоханих повз дальні закутки ферми Катбертів. Там і розпочиналася дорога, що вела вглиб густого лісу, де росли вбрані у вогненно-золоті шати буки й клени, мерехтіло сонячне сяйво й усе тонуло в спокійному багряному безруху.

– Рік наче вкляк і молиться в порожньому соборі, налитому різноколірним світлом крізь вітражі, – мрійливо проказала Енн. – Негоже квапитися в такому лісі, правда ж? Так само, як бігати в церкві.

– Та все одно мусимо пришвидшити крок, – зауважила Діана, позирнувши на годинника. – Так чи сяк, а часу в нас небагато.

– Гаразд, я піду швидко, але не проси мене розмовляти, – відповіла Енн, прискорюючи крок. – Я хочу насолодитися красою цього дня. Це мов кубок неземного вина, що піднесли мені до губ – і з кожним кроком я роблю ковток.

Напевно, це «неземне вино» заполонило її так, що на роздоріжжі Енн повернула ліворуч. Їй слід було взяти праворуч, та згодом вона незмінно вважала цю помилку найщасливішою в житті. Дівчата вийшли на безлюдну, порослу травою дорогу, вздовж якої купчилися молоді ялинки.

– Де це ми? – спантеличено вигукнула Діана. – Це не вест-графтонська дорога.

– Ні, це головна дорога до Міддл-Графтона, – відказала присоромлена Енн. – Мабуть, я не туди повернула на роздоріжжі. Хтозна-де ми опинилися, але звідси до обійстя Кімбеллів, мабуть, іще милі зо три.

– Тоді ми будемо там чи не о п’ятій, бо зараз уже пів на п’яту, – розпачливо мовила Діана, вкотре позираючи на годинника. – Доки ми прийдемо, вони встигнуть випити чай і муситимуть знов накривати на стіл.

– Може, вертаймося додому? – зніяковіло запропонувала Енн. Проте Діана, поміркувавши, заперечила:

– Ні, коли вже зайшли так далеко – ходімо, проведемо в них вечір.

Та за кілька ярдів вони натрапили на нове роздоріжжя.

– Куди нам тепер? – засумнівалася Діана.

Енн похитала головою.

– Не знаю, але схибити ще раз ми не можемо. Ось хвіртка, а за нею стежка біжить прямісінько в ліс. Там десь має стояти будинок. Ходімо, спитаємо дорогу.

– Як тут романтично, – мовила Діана, петляючи стежкою поряд з Енн. Бігла та стежка між старезних ялиць, які, сплітаючись гілками, оповивали все попід собою незмінним мороком, де не могло рости ніщо, крім моху. Обабіч неї виднілася лиш бура лісова земля, що її подеколи навскіс торкалися сонячні промені. Усе тут було застигле, непорушне й мовби таке несказанно далеке від світу з усіма його турботами.

– У мене таке відчуття, що ми йдемо крізь зачаклований ліс, – прошепотіла Енн. – Як ти гадаєш, Діано, ми знайдемо потім шлях назад, у реальний світ? А тут повинен бути замок, у якому чарівним сном спить принцеса.

За наступним же поворотом вигулькнув перед ними, звісно, не замок, а будиночок, що здавався не меншою дивовижею в цій провінції, де охайні дерев’яні ферми були схожі одна на одну, мов дві краплі води. Уздрівши його, Енн заклякла, приголомшена, Діана ж вигукнула:

– О, я знаю, де ми! Це кам’яничка панни Лаванди Льюїс, вона буцімто кличе її Прихистком Луни. Я багато про неї чула, але досі жодного разу тут не була. Хіба не романтичне місце?

– Наймиліше, найпрекрасніше місце з усіх, що я бачила й навіть уявляла, – захоплено мовила Енн. – Мовби з казки чи з дивовижного сну.

Кам’яничка була низенька, побудована з нерівного морського пісковику, у її гостроверхому даху видніли два віконця з дерев’яними дашками та два великі комини. Стіни її всуціль заросли пишним, густим плющем, якому легко було звиватися по шорстких брилах. Осінні приморозки вже забарвили його в розкішні відтінки бронзи та червоного вина.

Перед будиночком простягнувся сад, до якого й вела стежина від хвіртки, де стояли дівчата. З одного боку він прилягав до будинку, із трьох інших був оточений старою кам’яною огорожею, зусібіч порослою травою, мохом і папороттю, аж нагадувала вона височенький зелений горбочок. Праворуч і ліворуч над нею ялиці розпросторювали гілки, мов долоні, унизу пролягав невеличкий свіжоскошений конюшиновий лужок, що тягнувся аж до блакитного вигину річки Графтон. Жодного дому чи розчищеної ділянки під ферму довкруж не було видно – лише долини й пагорби, засаджені молодими пухнастими сосонками.

– Хтозна-яка вона, та панна Лаванда, – боязко мовила Діана, відчиняючи хвіртку в сад. – Кажуть, що дуже химерна.

– Тоді з нею цікаво поспілкуватися, – рішуче відказала Енн. – Химерні люди завжди цікаві, які б не були. Хіба я не казала, що ми вийдемо до чарівного замку? Недарма ж цю стежину зачаклували ельфи.

– Хоч Лаванда Льюїс і не принцеса, – засміялася Діана. – Вона стара панна, їй сорок п’ять і коси в неї вже геть сиві, як я чула.

– То все через закляття, – упевнено проказала Енн. – Серцем вона й дотепер юна і прекрасна. Якби лиш ми знали, як її розчаклувати – панна Лаванда вийшла б нам назустріч така вродлива, осяйна… Та ми не відаємо. Це завжди знає тільки принц, а її принц іще не з’явився. Може, його спіткало фатальне лихо? Але так ніколи не буває в казках.

– Боюся, він уже з’являвся тут і пішов геть багато років тому, – відповіла Діана. – Вона, кажуть, була заручена зі Стівеном Ірвінгом, батьком Пола. Та вони посварилися й відтоді більше не зустрічались.

– Тихо, – застерегла її Енн. – Двері відчинені.

Дівчата спинилися на порозі під заростями в’юнкого плюща й постукали. Зсередини долинули чиїсь швидкі кроки – і перед ними постала чудернацька маленька особа років чотирнадцяти, кирпата, веснянкувата і з таким широким ротом, що він, здавалося, й справді простягався «від вуха до вуха». Дві її довжелезні русяві коси були перев’язані велетенськими синіми бантами.

– Чи вдома панна Льюїс? – запитала Діана.

– Так, мем. Проходьте, мем. Я повідомлю панну Лаванду, мем. Вона нагорі, мем.

Із цими словами маленька покоївка здиміла. Дівчата лишилися у вітальні самі й зацікавлено роззирнулися довкола. Ізсередини дивовижний будиночок приваблював не менше, ніж іззовні.

Стеля в кімнаті була низька, а на двох невеличких квадратних вікнах гойдалися муслінові фіранки. Старомодні, пречудово збережені й доглянуті меблі тішили око. Проте мусимо визнати щиро – найбільшою привабою в кімнаті для двох молодих дівчат, які щойно пройшли чотири милі на свіжому осінньому повітрі, був накритий до чаю стіл із ясно-блакитним порцеляновим сервізом, різноманітними ласощами, прикрашений папороттю, що надавала йому, як висловилася Енн, «святковості».

– Панна Лаванда, напевно, чекає гостей, – прошепотіла вона. – Стіл накритий на шістьох. А яка в неї кумедна покоївка – мов посланець зі світу ельфів. Вона могла би провести нас туди, та мені хочеться побачити панну Лаванду. Але тс-с-с, – ось і вона сама.

Наступної ж миті до них вийшла панна Лаванда Льюїс – і дівчата, забувши від подиву про добрі манери, зачудовано дивилася на неї. Вони гадали побачити звичайнісіньку стару діву – кощаву, із суворо закрученим попелясто-сивим волоссям і в окулярах. Проте жінка, яка постала перед ними, аж ніяк її не нагадувала.

Була вона невисока, з білосніжним густим кучерявим волоссям, ретельно вкладеним в охайні буклі. З-під тих буклів усміхалося їм юне, ще майже зовсім дівоче лице з гарно окресленими вустами, великими лагідними карими очима, рожевим рум’янцем і ямочками – справжніми ямочками на щоках. На панні Лаванді була елегантна сукня із кремового мусліну, уся гаптована блідо-рожевими трояндами – сукня, котра на більшості дам її віку здавалася б сміховинно дитячою, проте їй личила просто бездоганно.

– Шарлотта Четверта сказала, що ви до мене, – пролунав голос панни Лаванди, який так гармонійно доповнював її зовнішність.

– Ми хотіли спитати дорогу до Вест-Графтона, – пояснила Діана. – Маємо запрошення на чай до пана Кімбелла, та в лісі пішли не тією стежкою і вийшли на головну дорогу замість вест-графтонської. Від вашого обійстя нам слід іти ліворуч чи праворуч?

– Ліворуч, – відповіла панна Лаванда, невпевнено глипнувши на святково прибраний стіл. Тоді, мов натхненна раптовою поривчастою рішучістю, вигукнула: – Та, може, ви лишитеся на чай зі мною, тут? Будь ласка, лишайтеся. Доки ви прийдете, у пана Кімбелла вже й мине чаювання. А ми із Шарлоттою Четвертою ласкаво просимо вас.

Діана запитально глянула на Енн.

– Ми лишилися б залюбки, – відповіла та, не вагаючись, бо їй так кортіло щонайбільше дізнатися про цю дивовижну панну Лаванду, – якщо це не завдасть вам клопоту. Ви ж чекаєте інших гостей, правда?

Панна Лаванда знову глипнула на чайний стіл і зашарілася.

– Я знаю, вам це здасться дурницею, – мовила вона. – Бо це справдешня дурниця, і мені буває соромно… хіба тоді, як мене заскочать. Я не чекаю нікого – це лише гра. Бачте, мені було так самотньо. Але сюди майже ніхто не заходить, бо мій дім далеко від дороги. І Шарлотті Четвертій було самотньо. То я вдала, що чекаю гостей. Наготувала все… і стіл накрила… Поставила материн весільний сервіз і вбрала гарну сукню.

У Діани майнула думка, що панну Лаванду недарма кличуть химерною. Треба ж таке – сорокап’ятилітня жінка, мов дівчисько, бавиться в гості! Проте в Енн зблиснули очі й вона радісно вигукнула:

– О, ви теж любите все уявляти!

Почувши це «теж», панна Лаванда зрозуміла, що перед нею «рідна душа».

– Так, – рішуче зізналася вона. – Хоч це й дивно в мої літа. Але яка користь із буття незалежною старою панною, коли не можна втнути дурницю, якщо хочеться й нікого це не кривдить? Людина мусить чимось тішитися. Часом я думаю, що не змогла б жити без таких забав. Хоч рідко хто мене й заскочить із ними, а Шарлотта Четверта нікому не розповідає. Але сьогодні ви мене заскочили, – то я рада, бо маю справжнє товариство, і стіл до чаю накритий. Пройдіть, будь ласка, до кімнати для гостей і зніміть капелюхи. А я побіжу на кухню – гляну, чи Шарлотта Четверта зняла чайник з вогню. Вона хороша дівчинка, але чайника ніколи не знімає.

І сповнена гостинності панна Лаванда вибігла до кухні, а дівчата піднялися до гостьової кімнати, білосніжної, як і двері до неї, налитої світлом, що соталося крізь поросле плющем віконце, – кімнати, де мали б, як висловилася Енн, «розквітати щасливі сни».

– Дивовижна пригода, еге ж? – мовила Діана. – Яка вона чудова, ця панна Лаванда, хай навіть і трошечки дивна. Зовсім не схожа на стару панну.

– Вона – як музика в людській подобі, – відповіла Енн.

Дівчата спустилися вниз. Панна Лаванда несла до столу чайник, за нею дріботіла щаслива Шарлотта Четверта з тарелем свіженького печива в руках.

– А тепер скажіть мені, як вас звуть, – поцікавилася панна Лаванда. – Я дуже рада, що маю в гостях дівчат. Люблю молодь. З нею так легко уявляти, буцім я й сама ще зовсім юна. Так гірко, – ледь спохмурніла вона, – згадувати, що я вже стара. Отож, ви – просто для зручності – Діана Баррі? Та Енн Ширлі? Можна, я вдаватиму, що ми знайомі вже сотню років, і буду кликати вас Енн та Діаною?

– Звісно, так, – хором відказали дівчата.

– Тоді сідайте зручненько і їжте, – щиро запросила їх панна Лаванда. – Шарлотто, сядь скраєчку й розріж курку. Як добре, що я спекла бісквіт і пончики. Дурниця була, звісно, робити це для уявних гостей. Шарлотта Четверта собі так і подумала, правда, Шарлотто? Але бачиш, як добре все вийшло. Воно б не пропало, певна річ, бо ми з Шарлоттою Четвертою з’їли б усе за день чи два, але бісквіт – не з тих речей, які краще смакують із часом.

То був пам’ятний, веселий обід, а коли він закінчився, усі вийшли в сад, що тонув у розкішному призахідному сяєві.

– Як у вас тут гарно, – мовила Діана, захоплено роззираючись довкола.

– А чому ви кличете свій дім Прихистком Луни? – запитала Енн.

– Шарлотто, – звеліла панна Лаванда, – принеси-но сюди бляшаний ріжок, що висить над полицею з годинником.

Шарлотта Четверта вистрибом подалася геть і повернулася з ріжком.

– Дмухни, Шарлотто, – наказала панна Лаванда.

Шарлотта дмухнула, видобувши з ріжка гучний пронизливий звук. Якусь мить після того було тихо – а тоді ліс за річкою озвався розсипом чарівних відлунь – ніжних, летких, сріблистих – мовби всі ельфи сурмили у своїй країні на захід сонця. Енн і Діана захоплено скрикнули.

– А тепер смійся, Шарлотто, смійся гучно.

Шарлотта, яка б слухалася, вочевидь, і тоді, коли панна Лаванда звеліла їй постояти на голові, вистрибнула на кам’яну лаву й голосно, щиро засміялася. І знову багряний ліс та порослий соснами берег річки озвалися відлуннями, як ніби ціле юрмисько ельфів передражнювало її сміх.

– Усім подобається моя луна, – похвалилася панна Лаванда так, мовби луна була її особистою власністю. – Я й сама її люблю. З неї пречудове товариство – якщо тільки мати уяву. Ми часто сидимо тут тихими вечорами – я й Шарлотта Четверта – і бавимося з нею. Шарлотто, віднеси ріжок і повісь гарненько на місце.

– Чому ви кличете її Шарлоттою Четвертою? – спитала Діана, замалим не вмираючи від цікавості.

– Просто, щоб подумки не плутати з іншими Шарлоттами, – серйозно відповіла панна Лаванда. – Вони всі такі схожі, що я й відрізнити їх не годна. Її насправді звуть не Шарлоттою, а… не згадаю… як же? Здається, Леонорою. Так, Леонорою! Бачте, у чому річ: коли десять років тому померла моя мати, я не могла тут бути сама, і грошей не мала, щоб платити дорослій наймичці. Ото й узяла малу Шарлотту Бомен – вона тут поралася, а я годувала її й одягала. Її справді звали Шарлоттою – то була Шарлотта Перша. Їй тоді було тринадцять. А в шістнадцять вона поїхала до Бостона, щоб там влаштуватися краще. До мене перейшла її сестра, Джульетта, – мабуть, пані Бомен мала слабкість до пишних імен, – але вона страшенно нагадувала Шарлотту, то я її так і кликала. Вона не заперечувала, і я вже й не намагалася згадати її справжнє ім’я. То була Шарлотта Друга, а коли вона поїхала, прийшла Евеліна і стала Шарлоттою Третьою. Тепер маю Шарлотту Четверту, але й вона в шістнадцять років – а зараз їй чотирнадцять – поїде собі до Бостона. Хтозна, що я тоді робитиму. Шарлотта Четверта – найменша з Боменів. І найкраща. Всі інші Шарлотти постійно демонстрували, що вважають мої забави дурницями, а Шарлотта Четверта ніколи цього не робить, хай навіть і вважає так само. Але мені байдуже, що думають про мене люди, коли не дають цього знати.

– Ох, – зітхнула Діана, із жалем споглядаючи призахідне сонце. – Мусимо йти, бо смеркне, доки ми дістанемось до Кімбеллів. Ми так гарно провели час, панно Льюїс.

– Ви прийдете до мене знову? – прохально запитала панна Лаванда.

Висока Енн обійняла маленьку господиню Прихистку Луни.

– Неодмінно прийдемо, – пообіцяла вона. – Нарешті ми знайшли вас і будемо зловживати вашою гостинністю. А зараз нам час іти – мусимо «відірватися одне від одного», як каже Пол Ірвінг щоразу, коли приходить до Зелених Дахів.

– Пол Ірвінг? – ледь затремтів голос панни Лаванди. – Хто це? Я не знала, що в Ейвонлі живе хтось із таким прізвищем.

Подумки Енн дорікнула собі за необачність. Вона й не згадала про колишні заручини панни Лаванди, коли в розмові вихопилося ім’я Пола.

– Це мій учень, – обережно пояснила дівчина. – Торік він приїхав з Бостона, а живе у бабусі – пані Ірвінг з-над узбережжя.

– Син Стівена Ірвінга? – запитала панна Лаванда, схиляючись і ховаючи лице над клумбою із квітами, що на їхню честь була названа.

– Так.

– Я подарую вам по букету лаванди, дівчата, – весело мовила панна Лаванда, начеб і не розчувши відповіді на своє запитання. – Яка це гарна й духмяна квітка, правда? Моя мама завжди любила ці квіти. Це вона їх тут висадила, колись давно. І тато теж любив, тому й назвав мене Лавандою. Він знався з її братом і приїхав якось в Іст-Графтон, до його батьків. Там побачив його сестру й закохався з першого погляду. Йому відвели кімнату для гостей, де простирадла пахли лавандою, він лежав усю ніч без сну й думав про своє кохання. Він полюбив тоді аромат лаванди, і тому дав мені таке ім’я. Приходьте до мене ще, не забувайте. Ми чекатимемо – Шарлотта Четверта і я.

Вона відчинила їм хвіртку під ялинами, ураз мовби змарнівши й постарівши. Її лице вже не світилося щастям, і хоч прощальна усмішка чарувала незмінною юністю, та озирнувшись від першого ж повороту на стежині, дівчата побачили її на старій кам’яній лаві в саду під осокором. Панна Лаванда сиділа, втомлено схиливши голову на руку.

– Вона дуже самотня, – тихенько проказала Діана. – Треба частіше до неї приходити.

– Я думаю, батьки дали їй саме те єдине ім’я, що так бездоганно їй пасує, – відповіла Енн. – Якби вони були настільки сліпі, що назвали б її Елізабет, Неллі чи Мюрієль, її однаково всі кликали б Лавандою. Це чудове ім’я, що нагадує старомодні витончені компліменти та «єдвабні шати».^[16] А моє пахне лише хлібом з маслом, шиттям та хатньою працею.

– О ні, – заперечила Діана. – Мені твоє ім’я видається статечним і гідним справжньої королеви. Та навіть якби тебе звали Керенгаппух – я любила б і це ім’я. Бо лиш ми самі робимо власні імена розкішними чи потворними. Колись я любила ім’я Герті, і Джозі теж, та відколи знаю Герті й Джозі Пай, вони для мене стали нестерпно бридкі.

– Яка прекрасна думка, Діано, – захоплено мовила Енн, – жити, щоб прикрашати власне ім’я, навіть коли саме воно й негарне. Щоб для людей воно означало щось приємне й чудове, і вони вже ніколи не думали про саме це ім’я. Дякую тобі, Діано.

Розділ 22. ТАКЕ-СЯКЕ

– То ви пили чай у Лаванди Льюїс? – поцікавилася Марілла наступного дня за сніданком. – Яка вона тепер? Я вже п’ятнадцять років її не бачила. Востаннє то було в графтонській церкві. Мабуть, вона сильно змінилася. Деві Кіт, коли хочеш узяти щось, а дотягтися не можеш – попроси, хай тобі подадуть, не лягай на стіл. Чи колись ти бачив, щоб Пол Ірвінг так поводився в нас у гостях?

– Але в нього руки довші за мої, – буркнув Деві. – Бо вони в нього росли аж одинадцять років, а в мене тільки сім. І ще я попросив, чесно-чесно, але ви розмовляли собі з Енн і не чули, що я кажу. А ще Пол завжди приходить сюди тільки на чай, а тоді легко бути чемним, бо він і вполовину не такий голодний, як за сніданком. Так страшно багато часу минає від вечері до сніданку. До того ж, Енн, оця ложка зовсім не більша, ніж торік, а я сам – оно який більший.

– Я, певна річ, не знаю, яка була тоді панна Лаванда, та навряд чи вона дуже змінилася, – відповіла Енн, давши Деві дві ложки кленового сиропу, щоб заспокоїти його. – Коси в неї сніжно-білі, та лице свіже, як у дівчини, і такі милі карі очі – на колір, мов дерева в лісі з іскорками сонячних променів. А голос її нагадує білий атлас, і сміхотливий струмок, і чарівні дзвіночки – усе разом.

– Замолоду її вважали красунею, – мовила Марілла. – Ми не були з нею добре знайомі, але мені вона подобалася… хоч і тоді вже дехто казав, що вона дивакувата. Деві, коли ще раз таке побачу, їстимеш сам, після всіх, як француз.

Майже всі розмови між Енн і Маріллою, що відбувалися в присутності двійнят, були пересипані подібними зауваженнями й докорами, зверненими до Деві. Цього разу, хай як прикро зізнаватися в такому, неспроможний зібрати останні краплі сиропу ложкою, хлопчик спростив собі завдання, вхопивши тарілку обома руками й заходившись вилизувати її рожевим язичком. Енн глянула на нього так перелякано, що маленький грішник, почервонівши, напівприсоромлено, напівзухвало заявив:

– Бо так нічого не пропадає.

– Тих, хто несхожий на інших, завжди вважають диваками, – відповіла Енн. – А панна Лаванда таки ні на кого не схожа, хоч і важко сказати, чим саме. Може, тим, що вона – з тих людей, які ніколи не старіють?

– Кожна людина мусить старіти з його власним поколінням, – заперечила Марілла, доволі недбало вживаючи займенники. – А коли ні – то усім буде зле. Я думаю, Лаванда Льюїс геть віддалилася від життя. Вона жила там самотою, доки всі про неї забули. Та її кам’яничка – один з найстаріших будинків на острові. Її ще вісімдесят років тому звів старий пан Льюїс, коли приїхав з Англії. Деві, не штовхай Дору попід лікоть! Я все бачила. І не вдавай, наче ти не винен. Що це коїться з тобою нині?

– Може, я з лівої ноги встав, – припустив Деві. – Мілті Болтер каже, що тоді ввесь день у тебе все летітиме шкереберть. Йому так бабуся сказала. Але чому з лівої ноги? І що робити, коли ліжко стоїть правим боком до стіни? Скажіть, я хочу знати.

– Мені завжди було цікаво, що сталося між Стівеном Ірвінгом та Лавандою Льюїс, – вела далі Марілла, не звертаючи уваги на Деві. – Адже вони були заручені двадцять п’ять років тому, а потім розірвали стосунки. І хтозна, у чім там річ, але щось відбулося, напевно, жахливе, бо він поїхав до Штатів і відтоді більше не приїздив додому.

– А може, нічого жахливого й не сталося. Дрібниці часто завдають нам більшого клопоту, ніж серйозні й важливі речі, – відповіла Енн із раптовою проникливістю, якої не замінить жоден життєвий досвід. – Марілло, не кажіть, будь ласка, пані Лінд, що я ходила до панни Лаванди. Вона почне розпитувати, а я не хочу відповідати… і певна, що й панна Лаванда теж не хотіла б цього.

– О, Рейчел неодмінно зацікавилася б, – кивнула Марілла, – хоч зараз їй і нема коли втручатися в чужі справи. Томас хворіє, і вона майже не виходить, та й важко їй, бо, здається, вона й не вірить уже, що він одужає. Якщо із ним щось станеться, Рейчел буде геть самотня, бо всі діти виїхали на захід, окрім Елізи, чоловіка якої вона недолюблює.

– Рейчел каже: якби Томас виявив силу волі, то враз одужав би. Але яка в тім користь? Горбатого могила виправить, – продовжувала Марілла. – Томас Лінд зроду-віку не мав сили волі. Замолоду слухався матері, після одруження – Рейчел. Дивно, як він наважився захворіти без її дозволу. Проте не можна так казати. Рейчел була йому доброю жінкою. Без неї він напевне нічого б у житті не досяг. Коли вже й судилося бути підкаблучником, то добре, що йому дісталася така тямуща й розумна дружина, як вона. Проте Томас і не опирався, принаймні так йому не доводилося приймати жодних важливих рішень. Деві, не крутися як в’юн.

– Але мені нема чого робити, – запхинькав Деві. – Їсти більше не можу, а дивитися, як ви з Енн їсте – дуже страшно нудно.

– Ну то йдіть із Дорою надвір і погодуйте курей, – відказала Марілла. – Тільки дивись мені – не скуби білого когута за хвіст.

– Але мені потрібне пір’я, коли ми бавимося в індіанців, – посмутнів Деві. – Мілті Болтер так приндиться, бо йому пір’я мати віддала, коли зарізала їхнього старого білого індика. Ви теж могли б мені дати хоч трошечки. У того білого когута пір’я оно як багато.

– Візьми на горищі старий віничок для пороху, – сказала Енн, – а я тобі його пофарбую червоним, жовтим і зеленим.

– Зіпсуєш хлопця, – буркнула Марілла, коли Деві, сяючи від щастя, вибіг слідом за своєю статечною сестрою надвір. Марілла багато чого засвоїла впродовж останніх шести років, та все ж не могла позбутися думки, що дитячим бажанням потурати безперечно шкідливо.

– Усі його однокласники мають пера для гри в індіанців, то Деві й собі хоче, – відповіла Енн. – Я добре знаю, як воно. Ніколи не забуду, як мені хотілося пишних рукавів, коли в інших дівчат вони були. А Деві я не боюся зіпсувати, навпаки – його поведінка стає щодень ліпша. Згадайте, який він був, коли приїхав сюди рік тому.

– Еге ж, тепер, як пішов до школи, він уже не такий шибеник, – визнала Марілла. – Певно, бешкетує там з іншими хлопцями. Але дивно, чому не пише Річард Кіт. Останній лист від нього був у травні.

– Я вже боюся того листа, – зітхнула Енн. – Коли він прийде, я не наважуся його розгорнути й прочитати, що двійнят час відправити до дядька.

Лист прийшов через місяць, але не від Річарда Кіта. Один з його друзів писав, що Річард Кіт помер від сухот два тижні тому. Автор листа був іще й виконавцем останньої волі померлого, згідно з якою статок у розмірі двох тисяч доларів передавався панні Маріллі Катберт із правом опікунства над Девідом та Дорою Кіт до їхнього повноліття чи шлюбу. Доти відсотки з наданої суми належало витрачати на потреби дітей.

– Звісно, радіти будь-чому, пов’язаному зі смертю, не можна, – серйозно мовила Енн. – Шкода бідолашного пана Кіта… але я таки рада, що Деві з Дорою залишаться в нас.

– А я рада, що будуть гроші, – відповіла практична Марілла. – Я й хотіла залишити дітей – та не знала, чи прогодую, надто тоді, як вони підростуть. Грошей за оренду ферми ледь вистачає на господарство, а я присяглася, що ні цента із твоєї платні на двійнят не піде. Ти й без того робиш для них забагато. Дорі той новий капелюх, що ти купила, був потрібен не більше, ніж коту другий хвіст. Але тепер вони забезпечені, мені на душі спокійніше.

Деві й Дора втішилися, почувши, що лишаються в Зелених Дахах «назавжди». Смерть дядька, що його вони ніколи й не бачили, не могла похитнути їхньої радості. Проте Дора все ж мала деякі сумніви.

– Дядька Річарда поховали? – тихенько запитала вона в Енн.

– Так, мила, звісно.

– А він… він не такий, як дядько Мірабел Коттон? – пролунав іще більш схвильований шепіт. – Він же не ходитиме навколо будинку, правда, Енн?

Розділ 23. ІСТОРІЯ ПАННИ ЛАВАНДИ

– Я піду сьогодні в Прихисток Луни, – сказала Енн надвечір однієї із грудневих п’ятниць.

– Здається, сніжитиме, – застерегла її Марілла.

– Я встигну туди раніше й залишуся там на ніч. Діана зі мною не піде – у неї гості, а панна Лаванда напевне сьогодні мене чекатиме. Я вже два тижні в неї не була.

Після найпершого жовтневого візиту Енн часто заходила в Прихисток Луни. Деколи вони з Діаною приїздили бричкою, деколи йшли пішки навпростець через ліс. Часом, коли Діана не могла скласти їй компанію, Енн ходила сама. Поміж нею й панною Лавандою розквітла та міцна й благодатна дружба, яка буває лише між дорослою жінкою, що зберегла в серці свіжість юності, та дівчиною, чия уява й інтуїція здатні замінити життєвий досвід. Енн урешті-решт відшукала справжнісіньку рідну душу, а в самотнє, сповнене лише мріями життя панни Лаванди, «що світ покинула – що й світ її покинув»,^[17] вони з Діаною принесли веселий, радісний дух молодості й реальності, сповнивши відлюдницьку оселю щасливим відчуттям зовнішнього світу. Шарлотта Четверта незмінно вітала їх найширшою зі своїх усмішок – а усмішки в Шарлотти були дивовижно широкі, – бо дівчат уподобала її люба господиня, та й сама вона щиро до них прихилилася. Ніколи ще не панувала в старому будиночку така «завзятуща радість», як тієї прекрасної довгої осені, коли був листопад, як другий жовтень, і навіть у грудні, мов улітку, мерехтіли тумани й сяяло сонце.

Але того дня грудень, начеб згадавши, що надворі зима, раптом посмутнішав і набурмосився, усім безвітряним своїм заціпенінням пророкуючи снігопад. І все ж, прямуючи між сірих буків, Енн тішилася прогулянці, і їй не було самотньо. В уяві дівчина прикликала собі веселе товариство, з яким подумки вела жваву бесіду, цікавішу й дотепнішу, ніж зазвичай бувають вони в справжньому житті, де часом люди не виправдовують сподівань, покладених на розмову з ними. В уявнім же колі рідних душ усі говорять саме те, що прагнеш від них почути, тож і казати саме те, що хочеться висловити, з ними напрочуд легко. Отак зі своїми невидимими супутниками Енн вийшла з лісу на стежину, що вела до Прихистку Луни саме в ту мить, коли на землю тихо злетіли перші пухнасті сніжинки.

За першим поворотом, під високою лапатою ялиною дівчина зустріла панну Лаванду. Вона була в теплій густо-червоній сукні, голову й плечі її вкривала сріблясто-сіра шовкова хустка.

– Ви наче фея цього лісу, – весело гукнула її Енн.

– Я знала, що ти прийдеш сьогодні, Енн, – відповіла панна Лаванда, радісно поспішаючи їй назустріч. – А нині це подвійна втіха, бо Шарлотти Четвертої немає. У неї захворіла мати й вона поїхала додому. Якби ти не прийшла, мені було б так самотньо, навіть мрії й луна не розрадили б. Ох, Енн, яка ж ти вродлива, – додала вона раптом, поглядаючи вгору на високу струнку дівчину з ніжним рум’янцем на посвіжілих від довгої прогулянки щоках. – Вродлива і юна. Щастя бути сімнадцятилітньою, правда? Я тобі заздрю, – щиро мовила вона.

– Але ж і вам у серці сімнадцять, – усміхнулася Енн.

– Ні, я стара… чи радше середнього віку, а це ще гірше, – зітхнула панна Лаванда. – Часом я можу уявити, що це не так, але здебільшого – ні. І усвідомлюю сумну істину, і не можу з нею примиритися, як більшість жінок. Та й не хочу миритися – ще відколи помітила першу свою сивину. Не вдавай, що розумієш мене, Енн, бо цього не збагнути сімнадцятилітній. Але зараз я сама уявлю, що мені теж сімнадцять. Тепер, коли ти тут, це буде легко. Ти завжди приносиш сюди юність – найцінніший дарунок для мене. Який веселий буде в нас вечір! Але спершу чай. Що ти хочеш до чаю? Буде все, чого душа запрагне.

Того вечора будиночок сповнював щасливий гомін. Там готували різноманітні ласощі, бенкетували, сміялися й фантазували – панна Лаванда й Енн поводилися геть не так, як то личило гідній сорокап’ятилітній дамі та поважній, статечній шкільній учительці. Потім, утомлені, вони посідали на килим перед каміном у вітальні, котру тьмяно освітлювали хіба відблиски полум’я; де розливався аромат трояндових пелюсток, що лежали у відімкненій скринці на полиці. Надворі здійнявся вітер, стогнучи й зітхаючи, він бився у стіни будинку, і тихо стукав у вікна сніг, мовби сотні духів негоди просили дозволу увійти в дім.

– Добре, що ти зі мною, Енн, – мовила панна Лаванда, надкусуючи цукерку. – Якби не ти, мені було б сумно, дуже сумно… то був би нестерпний, чорний сум. Мрії та уява рятують хіба сонячного погожого дня, а коли темно та падає сніг, вони вже не тішать. Тоді хочеться справжнього життя. Але ти не розумієш – цього не збагнути сімнадцятилітній. У сімнадцять ти тішишся мріям, бо віриш, що колись вони здійсняться. Коли мені було сімнадцять, Енн, я й не думала, що в сорок п’ять буду сивою старою панною, котра має в житті лише фантазії.

– Хіба ж ви стара панна? – усміхнулася Енн сумним карим очам панни Лаванди. – Адже ними народжуються, а не стають.

– Одні народжуються, інші домагаються цього статусу, а ще дехто до нього змушений, – і собі всміхнулася панна Лаванда.

– Тоді ви, мабуть, його домоглися, – засміялася Енн, – і зробили це так елегантно, що якби всі старі панни були такі, як ви – скоро б вони увійшли в моду.

– Я завжди все роблю якнайкраще, – задумливо відказала панна Лаванда, – тож коли вже судилося мені вік дівувати, я вирішила бути дуже милою старою панною. Мене вважають дивачкою, та це лише тому, що я чиню на свій розсуд і поводжуся не так, як того вимагає, на чиюсь думку, мій статус. Енн, тобі хто-небудь розповідав про мене й Стівена Ірвінга?

– Так, – відверто мовила Енн. – Я чула, що колись ви були заручені.

– Так, були… двадцять п’ять років тому. Майже ціле життя. Навесні ми мали побратися. Я вже пошила весільну сукню, хоч про це й не знав ніхто, крім моєї матері й Стівена. Можна сказати, що ми з ним ледь не все життя були заручені. Стівен у дитинстві часто гостював у нас разом з мамою, і коли вони прийшли щойно вдруге – йому було дев’ять, а мені шість – він відразу сказав, гуляючи зі мною в саду, буцім одружиться зі мною, коли виросте. Пригадую, я тоді відповіла: «Спасибі», а коли він пішов, урочисто заявила мамі, що мені тепер наче гора з пліч упала, бо вже можна не боятися, що я лишуся старою панною. Бідолашна мама, як вона сміялася!

– Що ж тоді сталося? – спитала Енн, затамувавши подих.

– Звичайнісінька дурна й банальна сварка. Така банальна, що, уяви собі, я навіть не згадаю, із чого все почалося і хто винен більше. Почав її Стівен, та мабуть, я підбурила його – бездумно, зопалу. Адже в нього були суперники. Я була марнославна кокетка, то й вирішила трохи його піддражнити. А він бо так легко ображався. Ми розійшлися в гніві, та я думала, що все налагодиться. І так би й сталося, якби він не повернувся надто рано. Як не соромно це визнавати, люба Енн, – стишила голос панна Лаванда, мовби наважуючись зізнатися в схильності вбивати людей, – та я страшенно вередлива. І не всміхайся так, бо це правда. І тоді я образилася, а Стівен повернувся, коли мені ще не попустило. Я не слухала його й не приймала вибачень – і він пішов назавжди. Надто гордий був, щоб вертатися вдруге. І я образилася вже за те, що він не приходив. Могла б його покликати, та не наважилась. Я була горда – так само, як він; а гордість укупі з вередливістю – то погане поєднання, Енн. І все ж більше я не могла нікого покохати – та й не хотіла. Я радше тисячу років прожила б самотою, ніж вийшла за когось, окрім Стівена Ірвінга. Зараз це все видається сном. Як співчутливо ти дивишся на мене, Енн – так дивляться лише в сімнадцять. Але все не так погано, як здається. Я щаслива і вдоволена собою людина – попри розбите серце… так, воно розбилося, коли я втратила надію, що Стівен повернеться. Та насправді, Енн, розбите серце – то геть не так жахливо, як може здатися із книжок. Воно схоже на хворий зуб, хоча це й неромантичне порівняння. Часом він болить нестерпно, і вночі не можеш заснути… а поміж тим можна тішитися життям, мріями, відлуннями й цукерками – так, мовби нічого й не було. Але ти розчарована. Я вже не така цікава, як була ще кілька хвилин тому, коли ти бачила в мені лиш одвічну жертву гірких спогадів, що мужньо ховає їх під маскою веселощів. Проте найгірше – чи то найкраще в житті, Енн, – це те, що воно не дасть тобі повсякчас журитися, а щораз нестиме тобі мир і щастя, навіть коли сама ти й вирішиш до кінця своїх днів упиватися романтичним стражданням. Які смачні цукерки, правда? Я вже забагато з’їла, боюся, чи мені це не зашкодить, але я б їх їла без кінця.

Помовчавши трохи, панна Лаванда раптом сказала:

– Коли вперше ти прийшла сюди, Енн, і згадала Стівенового сина – для мене то було потрясінням. Досі я не могла говорити з тобою про це, але мені хочеться про нього знати все-все. Який він?

– Це найкраща, наймиліша дитина, що я знаю, панно Лавандо – і він теж любить фантазувати, геть як ми з вами.

– Я хочу познайомитися з ним, – тихенько, мов сама до себе, проказала панна Лаванда. – Цікаво, чи схожий він на того хлопчика, що живе тут зі мною? На мого омріяного, уявного хлопчика…

– Якщо ви хочете, я можу привести Пола сюди, – запропонувала Енн.

– Так, авжеж – але трохи згодом. Мушу звикнути до цієї думки. Якщо він буде надто схожий на Стівена, чи недостатньо схожий, я можу відчути радше біль, ніж утіху. Приведи його через місяць.

Отак і вийшло, що через місяць Енн і Пол удвох чимчикували лісом до будиночка, біля якого на стежині й зустріли панну Лаванду, котра від несподіванки пополотніла.

– То це і є Стівенів син, – тихо мовила вона, беручи Пола за руку й вдивляючись у веселе вродливе лице хлопчика в елегантному кожушку та хутряній шапці. – Такий… такий схожий на батька.

– Еге ж, усі кажуть: яке дерево – такий клин, – невимушено відказав Пол.

Енн, що споглядала цю сцену, зітхнула з полегшенням. Адже Пол і панна Лаванда «прийняли» одне одного, і жодної незграбної скутості не передчувалося в подальших їхніх взаєминах. Панна Лаванда, попри всю мрійливість, була дуже мудрою жінкою, тож після першої миті збентеження опанувала свої почуття й розмовляла з Полом природно й весело, як з усяким іншим хлопчиком, який прийшов би до неї в гості. Вони весело й цікаво провели день, а вечеря була такою щедрою, що стара пані Ірвінг розпачливо здійняла б руки від думки про непоправну шкоду, якої зазнав шлунок її онука.

– Приходь іще до мене, маленький, – мовила панна Лаванда, тиснучи руку йому на прощання.

– Можете поцілувати мене, якщо хочете, – серйозно відказав Пол.

Панна Лаванда схилилася й поцілувала його.

– Як ти дізнався, що мені цього хочеться? – пошепки запитала вона.

– Бо ви глянули на мене так, як дивилася мама, коли хотіла поцілувати мене. Я взагалі не люблю, коли мене цілують. Хлопці не люблять такого, ви ж знаєте, панно Льюїс. Але мені було приємно, що ви мене поцілували. Я неодмінно ще прийду до вас у гості, і хотів би стати вашим другом, якщо ви не заперечуєте.

– Я… ні, я буду тільки рада, – відповіла панна Лаванда. Вона відвернулася й швидко зайшла в дім, та вже за мить, усміхаючись помахала їм із вікна.

– Мені сподобалася панна Лаванда, – мовив Пол, вертаючись разом із Енн через буковий ліс. – Вона так гарно дивилася на мене, і будинок у неї гарний, і Шарлотта Четверта теж. От якби в бабусі замість Мері-Джо жила Шарлотта Четверта, вона не сказала би, що мені клепки бракує, якби я розповів їй, про що думаю. А як ми смачно почаювали, правда? Бабуся каже, що дітлахи повинні їсти все, що дають, і не міркувати, яке воно смачне чи несмачне, та інколи важко втриматися, щоб не похвалити. Ви ж розумієте… А панна Лаванда, мабуть, не змушувала б хлопця їсти кашу на сніданок, якби йому не хотілося, а дала б того, що він любить. Авжеж, – додав незмінно справедливий Пол, – йому це може не бути корисно, але ж часом можна, для різноманітності. Ви ж розумієте, дорога вчителько.

Розділ 24. ПРОРОК У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ

Одного травневого дня ейвонлійців неабияк схвилювала стаття, що з’явилася в шарлоттаунській газеті «Дейлі Ентерпрайз» під заголовком «Новини з Ейвонлі» й за підписом «Оглядач». Чутки приписували авторство статті Чарлі Слоуну – як через те, що раніше він уже дозволяв собі подібні літературні спроби, так і через те, що одна з тих новин буцімто містила в собі насмішку над Гілбертом Блайтом. В очах ейвонлійської молоді Гілберт і Чарлі віддавна були суперниками, що змагалися за прихильність однієї сіроокої панночки з розвиненою уявою.

Чутки, як то найчастіше буває, виявилися неправдивими. Адже то сам Гілберт Блайт, за підтримки та сприяння Енн, і написав ту статтю, спрямувавши одного з дописів проти себе, щоб відвести підозри. Втім, нас у цій історії цікавлять дві новини:

«Подейкують, що коли розквітнуть стокротки, у нашому селі відбудеться весільна церемонія. Високоповажний громадянин, який нещодавно тут оселився, поведе до вінця одну зі славетних наших дам».

«Дядько Ейб, наш відомий синоптик, пророкує на двадцять третє травня бурю із грозою, що буцімто почнеться рівно о сьомій годині вечора й охопить більшу частину провінції. Подорожнім радимо взяти із собою цього дня плащі й парасолі».

– Дядько Ейб справді пророкував бурю цієї весни, – мовив Гілберт, – та невже ти віриш, що пан Гаррісон залицяється до Ізабелли Ендрюс?

– Ні, – засміялася Енн, – він напевне їздить грати в шашки з паном Гармоном Ендрюсом, але пані Лінд каже, що Ізабелла надто вже весела цієї весни, тож, мабуть, збирається заміж.

Бідолашного старенького дядечка Ейба стаття дуже обурила, позаяк він уважав, що той «Оглядач» з нього глузує. Тепер він люто заперечував, буцім указав якусь точну дату для своєї бурі, та ніхто йому не вірив.

Життя в Ейвонлі минало спокійно й неквапно. «Вдосконалювачі» відзначили День деревонасадження – кожен із них висадив, чи принаймні мав висадити п’ять декоративних дерев. Їхня Спілка розширилася вже до сорока членів, отож і нових дерев у селі постало аж двісті. На рудуватих полях зеленіли вівси, яблуневі сади простягли понад фермами квітуче гілля, а Снігова Королева стояла, мов наречена в білій сукні, чекаючи на молодого. На ніч Енн відчиняла вікно, і до самісінького ранку лице їй обвівав аромат вишневого цвіту, їй це видавалося дуже поетичним, хоч Марілла була певна, що то неабиякий ризик для життя.

– День подяки треба відзначати навесні, – сказала якось надвечір Енн Маріллі, сидячи на ґанку й слухаючи сріблясто-солодкий хор жаб у ставку. – Так було б краще, ніж у листопаді, коли все довкола спить важким, мертвим сном. Тоді мусиш навмисне пригадувати про вдячність, а в травні не бути вдячним неможливо… бодай за те, що живеш. Я почуваюся так, як, мабуть, почувалася Єва з Адамом у райському саду, доки їх не спіткали прикрощі. Онде трава в долині – зелена чи золота? Мені здається, Марілло, що такий прекрасний день, як нині, коли все квітне й вітри в щасливому шалі не знають, куди дмухати, нічим не гірший за ті, що були в раю.

Обурена Марілла пильно роззирнулася навкруги, воліючи бути певною, що двійнята цього не чули. Саме в цю мить вони вигулькнули з-за будинку.

– Гарно сьогодні пахне, – зауважив Деві, вдоволено принюхуючись і вимахуючи сапкою, що її тримав у брудних руках. Він допіру копирсався на городі. Тієї весни Марілла, щоб спрямувати в корисне русло нестримну жагу Деві длубатися в багнюці, вділила їм із Дорою маленький клаптик землі для городу. Двійнята ревно взялися до праці – кожне у власний спосіб. Дора саджала, сіяла й поливала майбутній урожай на своїй ділянці дбайливо, незворушно й систематично, тож її город уже й зеленів рівними чепурними рядами стебел і паростків. Деві ж працював завзято, хоч і геть нерозсудливо – копав, сапав, поливав і розсаджував так енергійно, що бідолашні зерна не мали жодної змоги зійти й вижити.

– Як справи на городі, Деві? – запитала Енн.

– Повільно трошки, – зітхнув Деві. – Не знаю, чого все так поволі росте. Мілті Болтер каже, буцім це тому, що я саджав свій город уночі при місяці, і від того й уся халепа. Він каже, що ні сіяти, ні колоти свиней, ні стригти чуба, ні геть нічого-нічого важливого не можна робити попід місяцем. А це правда, Енн? Я хочу знати.

– Мабуть, коли не висмикувати рослин із землі щодня й не дивитися, як вони «почуваються на тім боці», вони й ростимуть краще, – підсміхнулася Марілла.

– Я тільки шість їх і висмикнув, – заперечив Деві. – Хотів подивитися, чи є хробаки на коренях. Мілті Болтер каже, що коли не місяць в усьому винен, то хробаки. Але я тільки одного бачив – такого великого й тлустого, і він ще так крутився, а я поклав його на камінь і роздушив лопатою. І знаєте, як він кумедно чвиркнув! Шкода, що більше їх там не було. Дора саджала свій город тоді ж, коли і я, а в неї все так гарно росте. Тому це не місяць винен, – глибокодумно підсумував Деві.

– Погляньте на яблуню, Марілло, – вигукнула Енн. – Вона мов жива – грайливо підхопила довгими гінкими руками рожеву спідницю й змушує нас милуватися нею.

– Це золотий ранет – він завжди так рясно родить, – вдоволено відказала Марілла. – Щедрий урожай восени буде. Добре, бо із цих яблук вдаються смачні пироги.

Проте ні Маріллі, ні Енн, ані комусь іншому з Ейвонлі пекти яблучних пирогів того року не довелося.

Надійшло двадцять третє травня – не по сезону спекотний день, хоч ніхто не відчував цього гостріше за Енн та її маленький вулик учнів, які впрівали в школі над дробами й синтаксисом. Зранку їх обвівав гарячий вітер, по обіді ж він завмер, поступившись місцем важкому, задушливому безруху. О пів на четверту Енн розчула приглушений гуркіт грому, отож негайно й відпустила всіх своїх вихованців, щоб устигли дістатися рідних домівок, перш ніж почнеться гроза.

Вийшовши надвір, Енн завважила на горизонті дивну темну тінь, хоч у небі досі весело яскріло сонце. Перелякана Анетта Белл ухопила її за руку:

– Гляньте, бачите – яка страшнюча хмара!

Енн нажахано скрикнула. З північного заходу до них стрімко підкочувалося ціле клубище хмар, якого їй ще зроду не доводилося споглядати – чорне, із мертвотно-білими нерівними закрученими краями. Лиховісно й недобре засновувало воно собою ясне синє небо. Аж ось його розчахнула блискавка, слідом за якою люто гарикнув грім. Хмари висіли так низько, що, здавалося, замалим не чіпляли верхівки лісистих пагорбів.

У бричці на пагорб, підхльоскуючи гнідих коней, квапливо виїхав пан Гармон Ендрюс. Побіля школи він напнув віжки:

– Дядько Ейб таки раз у житті не помилився, га, Енн? – гукнув він. – Онде його буря, ще й трохи завчасу надходить. Чи ви коли бачили таке хмарище? Дітлахи, кому зі мною по дорозі – стрибайте, а решта біжіть до пошти, туди заледве чверть милі, там собі зливу перечекаєте.

Енн ухопила Деві й Дору за руки й помчала схилом пагорба вниз – Березовим Шляхом повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, так швидко, як лиш могли бігти на своїх маленьких ніжках двійнята. До Зелених Дахів вони прибігли в останню мить, а на порозі їх перейняла Марілла, яка допіру позаганяла курей та качок до пташника. Щойно Енн із дітьми ускочили до кухні, як світло щезло, мовби чийсь могутній подув здмухнув його геть, страшна хмара проковтнула сонце й довкола стемніло, немов у світі залягли пізні сутінки. Тієї ж миті з гуркотом грому та сліпучим спалахом блискавки з неба сипонув град, сховавши весь довколишній пейзаж за стіною з білого шалу.

Крізь стогін бурі долинав тріск гілок, що ламалися об стіни будинку, та дзенькіт розбитого скла. За якісь три хвилини кожнісінька шибка в усіх північних та західних вікнах була вибита, а в кімнати летів град, укриваючи підлогу шаром крижаних камінців, найменший з яких був як куряче яйце завбільшки. Три чверті години невтомно періщила буря, і до скону пам’ятали її ті, хто пережив цей час. Марілла, уперше в житті тремтячи від справдешнього жаху, вклякла побіля крісла-гойдалки, задихано схлипуючи між оглушливими ударами грому. Пополотніла Енн відтягла од вікна диван і сіла на нього, з обох боків ухопивши в обійми двійнят. З першим ударом грому Деві заголосив: «Енн, Енн, це Судний день? Енн, Енн, я ж не хотів бути поганим!», а тоді сховав лице в колінах Енн і лежав так, здригаючись усім тілом. Дора, бліда, проте цілком спокійна, сиділа мовчки, тримаючи Енн за руку. Схвилювати її не міг би, певне й землетрус.

Буря вщухла так само раптово, як почалася. Град більше не сипався, і грім буркотливо відкотився на схід. З-за хмари випорснуло сонце, ясне й чисте, – і не йнялося нікому віри, що всього сорок п’ять хвилин тому світ був до непізнаванності інший.

Марілла зі змученим лицем кволо й непевно підвелася з колін і впала в крісло. Враз вона мовби постаріла на десять років.

– Чи всі ми пережили це? – врочисто запитала вона.

– Аякже, – жваво відказав Деві, котрий вмить опанував себе. – Я й не злякався взагалі, ну, може, хіба спочатку трошечки. Воно раптом так зненацька почалося. Я собі ще подумав, що не битимуся в понеділок із Тедді Слоуном, як обіцяв, але тепер, напевно, поб’юся. Доро, а ти злякалася, так?

– Трішки злякалася, – серйозно мовила Дора, – та я міцно тримала Енн за руку й безперестанку повторювала молитву.

– Ну-у… і я би повторював, якби згадав, – відповів Деві, – але, – додав він глибокодумно, – я теж лишився живий і здоровий, геть як ти, хоч і зовсім не казав молитви.

Енн подала Маріллі склянку смородинівки, всю міць якої мала нагоду відчути ще в дитинстві. Вони підійшли до дверей і уздріли дивовижне видовище.

Скільки сягало око пролягав білий килим по коліно завглибшки. Те крижане каміння купами громадилося на ґанку й на подвір’ї. Коли за три-чотири дні град розтанув, завдане спустошення стало очевидним – у садах і на полях не залишилося зелені. Побитий був увесь цвіт на яблунях, до того ж землю встеляло поламане гілляччя. Із двох сотень молодих дерев, які посадили «вдосконалювачі», більшість була вибита чи видерта з корінням.

– Невже це той самий світ, що був годину тому? – розпачливо скрикнула Енн.

– Такого ще не знали на Острові Принца Едварда, – відповіла Марілла, – зроду-віку не бачили. Пригадую, ще за мого дитинства тут була сильна буря, та де ж її можна порівняти із цією? Будь певна, ми ще почуємо про страшні руйнування.

– Хай би лиш ніхто з дітей не постраждав, – схвильовано пробурмотіла Енн. Та згодом виявилося, що страхи її марні, бо ті учні, яким додому було далеченько, скористалися з мудрої поради пана Гармона Ендрюса й перечекали негоду на пошті.

– Онде Джон-Генрі Картер, – сказала Марілла.

Джон-Генрі брів поміж градин із наляканою посмішкою на обличчі.

– Яке жахіття, еге ж, панно Катберт? А мені пан Гаррісон велів дізнатися, чи ваші всі цілі.

– Як бачиш, усі живі, – похмуро буркнула Марілла, – і дім не завалився. У вас, надіюся, теж усе добре?

– Так, мем. Хоч і не все, мем. Нас трохи побило. Блискавка в комин ударила, пройшла його наскрізь, влучила в клітку із Джинджером, пробила діру в підлозі й гримнула в льох. Отак, мем.

– Джинджер постраждав? – занепокоїлася Енн.

– Так, мем. Сильно постраждав. Його вбило.

Невдовзі Енн рушила підтримати й утішити пана Гаррісона. Він сидів при столі, тремтливою рукою гладячи яскраве пір’я на тільці Джинджера.

– Бач, Енн, більше ніколи він тебе не образить, – тужливо проказав пан Гаррісон.

Енн уявити не могла, що плакатиме від жалю за Джинджером, та сльози самі підступили їй до очей.

– Ото й усього було мені товариства, Енн… єдиний мій друг – і ось він мертвий. Ох, я, старий дурень, та й любив же його. Та грець із ним, якось воно буде. Я знаю, ти мені скажеш щось утішне, коли я замовкну, але не треба, Енн. Бо я ще розридаюся. Ото страшна була буря! Тепер уже із пророцтв дядька Ейба ніхто не сміятиметься. Це, здається, ті бурі, що він прогнозував – що їх ніколи й не було – усі прийшли водночас. Але ж як він із днем угадав! Диви-но, як у мене все тут понищилось. Треба десь дістати дощок – зробити мостини та й залатати цю діру в підлозі.

Наступного дня ейвонлійці були зайняті хіба тим, що ходили одне до одного й порівнювали збитки. Дороги були потрощені градом, отож жодна бричка проїхати по них не могла, доводилося йти пішки чи долати відстань до сусідів верхи. Запізніла пошта принесла недобрі звістки з усієї провінції – будинки згоріли від ударів блискавок, серед людей були вбиті й постраждалі, телефонний і телеграфний зв’язок скрізь відсутній, луки й поля були столочені й загинула на них незліченна кількість молодняку.

Рано-вранці дядечко Ейб побрів до кузні, де провів цілісінький день. То був день його тріумфу, яким він тішився сповна. Певна річ, несправедливо буде казати, що він радів із такої страшної бурі, та вже коли вона сталася, дядькові Ейбу приємно було, що справдилось його пророцтво, та ще й у точно вказаний день. Він уже й забув, як сам заперечував, буцім назвав якусь дату. Що ж до невеличкої розбіжності в годинах – то були справдешні дрібниці.

Надвечір у Зелені Дахи завітав Гілберт. Енн і Марілла тим часом прибивали на місце вибитих шибок клейонку.

– Хтозна-коли вдасться купити скло, – забідкалася Марілла. – Пан Баррі їздив сьогодні в Кармоді, але там за жодні гроші й шматочка не дістати. Кармодці розібрали все й у Ловсона, і в Блера ще до десятої ранку. Чи сильна буря була у Вайт Сендз, Гілберте?

– О, так. Нас із учнями вона заскочила в класі. Мені здалося, що дехто з них від страху збожеволіє. Троє зомліли, у двох дівчат сталася істерика, а Томмі Блуетт тільки й знав, що верещати на повен голос.

– А я тільки разочок писнув, – гордо заявив Деві. – А мій город зовсім побило, – продовжив він тужливо, – але Дорин теж, – додав він тоном, котрий свідчив, що є бальзам в Гілеаді.^[18]

З кімнати на західнім піддашші прибігла Енн.

– Ти чув новину, Гілберте? Старий дім Болтера дощенту спалила блискавка. Мабуть, це страшенно погано – радіти з такого, коли буря накоїла стільки лиха. Пан Болтер каже, що ми, вочевидь, зумисне її начаклували.

– Одне безперечно, – сміючись відповів Гілберт, – дядечкові Ейбу наш «Оглядач» створив репутацію народного синоптика. Його буря увійде в тутешню історію. Дивовижний збіг, що вона припала на той самий день, який ми собі вибрали. Я почуваюся трохи винним, мовби й справді її «начаклував». Але хай нам розрадою стане те, що нема вже тієї халупи. А за наші деревця тішитись не доводиться – з них не вціліло й десятка.

– Ну то висадимо ще, наступного року, – розважливо мовила Енн. – Добре в цьому світі те, що тут завжди наставатимуть нові весни.

Розділ 25. СКАНДАЛ В ЕЙВОНЛІ

Погожого червневого ранку, за два тижні після бурі дядька Ейба, подвір’ям у Зелених Дахах неквапно йшла Енн із двома понівеченими білими нарцисами в руках.

– Дивіться, Марілло, – журливо показала вона їх суворій жінці в ченці й картатому фартусі, що саме йшла до кухонного ґанку з обскубаною куркою в руках, – оце єдині, яких не вибила буря – та й вони скалічені. Шкода – я хотіла віднести на могилу Метью. Він так їх любив.

– Мені теж їх бракуватиме, – зізналася Марілла. – Та чи слід побиватися за ними, коли стільки лиха тут сталося – і збіжжя столочене, і садовина.

– Таж люди знову сіють овес, – утішливо мовила Енн. – А пан Гаррісон каже, що коли з погодою влітку щаститиме, він зійде, хоч і пізній. І моя клумба теж невдовзі розквітне, та… ох, червневих нарцисів не замінить ніщо. І бідолашній Естер Грей нема чого принести. Учора я ходила в її сад, але й там нічогісінько не лишилося. Сумно їй буде без них.

– Енн, такого не можна казати! – суворо урвала її Марілла. – Естер Грей померла тридцять років тому, і душа її на небесах… сподіваюся.

– Так, але все ж я певна, що вона й там згадує про свій сад і любить його, – відповіла Енн. – Хай скільки я лишалася б на небесах, мені радісно було б часом глянути вниз і побачити, як хтось кладе мені квіти на могилу. Якби в мене був сад, як у Естер Грей, то й тридцяти років забракло би, щоб не сумувати за ним – навіть на небесах.

– Дивись, щоб двійнята цього не чули, – кволо запротестувала Марілла, зникаючи з куркою в будинку.

Перш ніж узятися до звичних суботніх обов’язків, Енн заквітчала нарцисами коси й підійшла до хвіртки, де спинилася на мить, ніжачись під червневим сонцем. Світ вертав собі колишню красу, стара мати-природа щосили намагалася одужати після бурі, і хоча для остаточного зцілення їй знадобилося б іще багато місяців, вона вже творила дива.

– Я так би хотіла пробайдикувати ввесь день, – сказала Енн маленькій птасі, яка співала, гойдаючись на вербовій гілці, – проте шкільна вчителька, що, крім усього, допомагає виховувати двійнят, не має права на лінощі. Як гарно ти співаєш, пташатко. Вкладаєш у пісню всі мої почуття краще, ніж я сама б це зробила. А хто це їде до нас?

Дорогою до Зелених Дахів котився поштовий екіпаж. На передній лаві в ньому сиділо двоє людей, на задній стояла велика валіза. Невдовзі Енн упізнала й кучера – ним виявився син начальника станції в Брайт Рівер; пасажирка ж його була нетутешня. Тендітна жінка спритно зіскочила на землю коло хвіртки в ту самісіньку мить, як зупинився кінь. Була вона мила, радше п’ятдесяти, ніж сорока років з лиця, та щоки її рожевіли, чорні очі мерехтіли вогниками, а лискучі темні коси увінчував дивовижний капелюшок, весь розцяцькований квітами й перами. Навіть попри вісім миль, які вона проїхала курною дорогою, одяг її був охайний і чистий, мовби щойно із крамниці.

– Чи тут живе пан Джеймс Гаррісон? – жваво запитала вона.

– Ні, пан Гаррісон живе отам, – відповіла здивована й заскочена Енн.

– Я й подумала, що цей будинок аж надто охайний… надто, щоб тут жив Джеймс, коли тільки він геть не змінився відтоді, як я його знала, – защебетала гостя. – А чи правда, що Джеймс має намір побратися з якоюсь жінкою із цього селища?

– О ні, ні, – вигукнула Енн із таким провинним лицем, що незнайомка глипнула на неї зацікавлено, мовби запідозривши її в матримоніальних планах щодо пана Гаррісона.

– Таж я сама читала в газеті, – наполягала чарівна пані. – Шпальту мені прислала подруга – на це вони завжди готові, – і там понад словами «високоповажний громадянин» було вписано Джеймсове прізвище.

– То був лише жарт, – здушено проказала Енн. – Пан Гаррісон нікого не збирається вести до вінця, запевняю вас.

– Дуже рада це чути, – відповіла рожевощока незнайомка, так само спритно забираючись на своє місце в екіпажі, – бо йому вже випало якось узяти шлюб. Я його дружина. Бачу, ви здивовані. Він тут, напевне, вдавав нежонатого і тільки й знав, що розбивати серця. Так-так, Джеймсе, – рішуче кивнула вона через поле білому будинку, – кінець твоїм веселощам. Я приїхала – хоч і не завдавала б собі клопоту долати такий довгий шлях, якби не була певна, що ти тут утнеш якусь дурницю. Гадаю, – звернулася вона до Енн, – той його папуга лишився так само невиправним богохульником?

– Його папуга… мертвий… здається, – видихнула сердешна Енн, котра в ту мить не мала певності навіть щодо власного імені.

– Мертвий! Тоді все буде добре, – втішилася рожевощока гостя. – Тепер, коли цей птах не стоїть поміж нами, я легко дам раду із Джеймсом.

Із цими загадковими словами вона продовжила свій шлях. Енн тим часом метнулася до кухонних дверей назустріч Маріллі.

– Хто ця жінка, Енн?

– Марілло, – мовила Енн серйозно, хоч і з пустотливими бісиками в очах, – я схожа на божевільну?

– Не більше, ніж зазвичай, – відповіла Марілла без жодного наміру іронізувати.

– То може, я сплю?

– Не кажи дурниць, Енн. Відповідай – хто ця жінка?

– Марілло, якщо я не збожеволіла й не сплю, то вона не може бути виткана з моєї уяви… мабуть, вона таки справжня. Втім, такого капелюшка я все одно не змогла б уявити. Марілло, вона називає себе дружиною пана Гаррісона.

Тепер настала черга Маріллі приголомшено втупитися в Енн.

– Дружиною?! Енн Ширлі! Нащо ж тоді він казав усім, що нежонатий?

– Ні, – відповіла Енн, намагаючись бути справедливою. – Він ніколи цього не казав. Усі просто прийняли це як беззаперечний факт. Ох, Марілло, що скаже на це пані Лінд?

Що сказала на те пані Лінд, вони довідалися того ж таки вечора, коли вона зайшла до Зелених Дахів. Пані Лінд не була здивована! Пані Лінд віддавна цього чекала! Пані Лінд завжди знала, що в пана Гаррісона сумління нечисте!

– Подумайте лишень – кинув жінку! – обурено вигукнула вона. – Я читала, що таке трапляється в Штатах, але хто ж міг уявити, що це спіткає й нас, тут, у самісінькому Ейвонлі!

– Хіба ми певні, що то він її кинув? – заперечила Енн, воліючи бачити свого друга безневинним, доки злочину його не буде доведено. – Ми ж не знаємо, як усе було.

– Невдовзі дізнаємося. Я йду просто туди, – відрубала пані Лінд, котра досі не вивчила, що є в словнику таке слово як «делікатність». – Ніхто не знає, що мені відомо про її приїзд, а пан Гаррісон мав привезти сьогодні з Кармоді ліки для Томаса, тож це буде чудовий привід. Я все розпитаю, а на зворотному шляху зайду й перекажу вам.

І пані Лінд несхитно рушила туди, куди Енн боялася зазирнути. Ніщо не змусило б дівчину піти того дня до Гаррісонів, проте й вона була не позбавлена природної та зрозумілої цікавості, тож потай раділа, що з’ясування таємниці взяла на себе пані Рейчел. Утім, дарма вони з Маріллою чекали ввечері на цю ласкаву добродійку – більше вона до Зелених Дахів не заходила. Причину цього пояснив їм Деві, що о дев’ятій годині прийшов додому від Болтерів.

– Я бачив у долині пані Лінд і ще якусь іншу жінку, – мовив він, – і знаєте, як вони обидві торохтіли водночас! Пані Лінд сказала, що їй шкода, але вона сьогодні не зайде, бо вже пізно. Енн, я дуже страшно голодний. Ми в Мілті пили чай о четвертій, і я думаю, що пані Болтер по-справжньому жадібна. Ні варення нам не дала, ні пирога – навіть хліба зовсім трошечки.

– Деві, у гостях не годиться обговорювати частунок, – суворо дорікнула Енн. – Це дуже погана манера.

– Добре…я лише так думатиму, – безтурботно відказав Деві. – Енн, дай мені бідолашному попоїсти.

Енн глянула на Маріллу, котра зайшла слідом за нею в комору, щільно причинивши двері.

– Дай йому хліба з варенням: я знаю, як п’ють чай у Леві Болтера.

Деві, полегшено зітхнувши, вихопив кусень із рук Енн.

– Стільки розчарувань у світі, – додав він. – У Мілті є кицька, то в неї часом бувають напади, – останні три тижні щодня траплялися. Мілті каже, що тоді вона виглядає дуже кумедно. І сьогодні я навмисне пішов подивитися, а в цієї дурної кицьки жоднісінького нападу не було, і все з нею було добре, хоч ми з Мілті ввесь день коло неї сиділи й чекали. Та нехай, – у міру поглинання сливового варення Деві сяяв щораз більше, – може, ще колись я це й побачу. Не буває ж так, щоб оті напади просто припинилися, коли вже вони в неї є, правда? А варення страшно смачнюче.

Деві не мав журби, котрої не могло би розвіяти сливове варення.

У неділю дощило, і ніхто в селищі не потикався із власних обійсть, проте до понеділка кожен мав уже свою версію історії пана Гаррісона. Школа гула від пліток, і Деві до повернення додому чого тільки не наслухався.

– Марілло, а в пана Гаррісона нова жінка… тобто не зовсім нова, але Мілті каже, що вони стали неподружені на довгий час. Я завжди думав, що коли люди почали, то мусять бути до кінця подружені, але Мілті каже, що ні, і можна це припинити, якщо не виходить домовитися. Мілті каже, що можна взяти й покинути жінку, і що пан Гаррісон так і зробив, бо вона жбурляла в нього різні речі, важкі дуже… А Арті Слоун каже, що він її покинув, бо вона йому не давала курити, а Нед Клей каже, що вона його постійно сварила. Я б свою жінку за таке не кидав. Я просто тупнув би ногою і сказав: «Жінко, ти мусиш робити те, що я хочу, бо я чоловік». І тоді вона враз би послухалася. Але Анетта Клей сказала, що то вона його покинула, бо він не витирав ніг на порозі, і вона її за це не винуватить. Я зараз побіжу до пана Гаррісона, подивлюся, яка вона.

Проте невдовзі він повернувся дещо пригнічений.

– Пані Гаррісон немає – вона поїхала до Кармоді з пані Лінд купувати шпалери для вітальні. А пан Гаррісон просив, щоб Енн зайшла до нього, бо він хоче з нею побалакати. А ще знаєте що? Підлога в пана Гаррісона чиста, а сам він поголений, хоч ніякої служби в церкві вчора не було.

Кухня в будинку пана Гаррісона видалася Енн геть незнайомою. Підлога й усі меблі справді були вимиті й відчищені до блиску, піч вишарувана так, що в ній можна було уздріти власне відображення, стіни побілені, а віконні шиби блискотіли попід сонцем. При столі сидів пан Гаррісон у робочому вбранні, котре ще донедавна відзначалося незліченними дірами, з яких звисали нитки, але зараз усе воно було чисте й охайно поцероване. Сам пан Гаррісон був ретельно виголений, а його ріденька чуприна – дбайливо підстрижена.

– Сідай, Енн, сідай, – проказав він тоном, ледь відмінним від того, яким ейвонлійці перемовлялися на похоронах. – Емілі поїхала в Кармоді з Рейчел Лінд… вони вже, бачу, довіку заприязнилися. Хто їх збагне, тих жінок! Скінчилася моя свобода, Енн, геть скінчилася. До смерті тепер вікуватиму в чистоті й порядку.

Хай як тужливо говорив пан Гаррісон, його мимохіть виказував утішний вогник в очах.

– Пане Гаррісон, ви ж раді, що повернулася ваша дружина, – промовила Енн, легенько посваривши його пальчиком. – І не заперечуйте, я ж добре все бачу.

Пан Гаррісон сором’язливо всміхнувся.

– Так, так… звикаю до цього потрошку, – визнав він. – Не можу сказати, що я не хотів бачити Емілі. Тут чоловікові справді потрібен жіночий захист – коли в цьому селі навіть у шашки із сусідом не зіграєш, щоб негайно ж тебе не почали женити з його сестрою, та ще й у газетах про це патякати.

– Ніхто б і не думав, що ви впадаєте за Ізабеллою Ендрюс, якби ви не вдавали нежонатого, – суворо заперечила Енн.

– Я й не вдавав. Якби хтось у мене спитав, чи я одружений, я відповів би, що так. А всі ж вирішили, що я напевне старий бурлака. А мені базікати й не праглося. Тяжко мені було. Ото б зраділа Рейчел Лінд, якби дізналася, що мене покинула жінка, га?

– Дехто каже, що це ви її покинули.

– То вона почала, Енн. Вона почала. Я розкажу тобі все, бо не хочу, щоб ти вважала мене гіршим, ніж я заслуговую… мене чи Емілі. Але прошу тебе, ходімо на ґанок. Тут так страхітливо чисто, аж я відчуваю мовби тугу за рідним домом. Скоро й до цього звикну, мабуть – та зараз мені приємніше бути надворі. Емілі ще не взялася тут порядкувати.

Вони зручно посідали на ґанку, і пан Гаррісон розпочав свою сумну історію.

– Доки переїхав сюди, Енн, я жив у Скоттсфорді, у Нью-Брансвіку. На господарстві порядкувала моя сестра. Я тішився, бо вона була якраз не надміру охайна, мене не діймала, то й зіпсувала геть, як каже Емілі. А три роки тому вона померла, і дуже хвилювалася перед смертю, що ж буде зі мною. Кінець-кінцем я мусив дати їй слово, що оженюся. Вона порадила мені взяти за жінку Емілі Скотт, бо й грошенята в неї водилися, і господиня вона була взірцева. Я сказав: «Та Емілі Скотт на мене й дивитися не схоче», а сестра відповіла: «Ти освідчись і сам побачиш». То я пообіцяв їй, що так і зроблю, хай би лиш не хвилювалася – і зробив. А Емілі відповіла, що згодна. У житті я так не дивувався, Енн – така розумна, гарна жінка як вона, і такий старигань як я… Спершу я подумав, що мені страх як пощастило. Одне слово, ми побралися, з’їздили в маленьку весільну подорож – у Сент-Джонс, на два тижні, – та й повернулися додому. Приїхали о десятій вечора – і, клянуся тобі, Енн, уже за якихось півгодини вона все мила й чистила. Ти, певне, гадаєш, що мій будинок тільки цього й потребував – у тебе дуже промовистий вираз обличчя, усі думки мов на лобі написано – але ні, не все було так зле. Хоч я його, звісно, занедбав, доки жив самотою, але перед весіллям найняв прибиральницю й усе, що було треба, підфарбував і полагодив. Та приведи Емілі хоч у новісінький мармуровий палац – вона й там негайно почне все шкребти, хай лише встигне закотити рукави. Ну, отож, тоді вона прибирала до першої ночі, а о четвертій знов була на ногах за тією самісінькою справою. І так тривало ввесь час – скільки моя пам’ять сягає, вона ніколи не зупинялася. То було постійне замітання, вимивання й витирання, що припинялося хіба по неділях – і тоді вона чекала понеділка, щоб знову стати до праці. Ну, та її це тішило, і я міг би із цим примиритися, якби вона дала мені спокій. Але вона не дала. Заходилася мене перелицьовувати, хоч я їй трапився вже немолодий. Мені не дозволено було заходити в дім у черевиках, а лише в капцях. Курити люльку в домі до кінця своїх днів – мусив іти в повітку. І з граматикою в мене було зле. А Емілі вчителювала до заміжжя, і так від цього й не відвикла. Та ще вона не терпіла, коли я їв з ножа. Отак воно й було – вічні докори й гризня. Проте мушу визнати, Енн, – у мене теж вдача не мед. Я не намагався стати кращим, хоча міг – лише сварився з нею й сердився. Якось сказав їй, що вона не нарікала на граматичні помилки, коли виходила

заміж. Це було дуже грубо. Жінка радше стерпить від чоловіка побої, ніж зауваження, що вона аж надто хтіла вийти за нього. Отак ми колотилися, і то було геть неприємно, та може, ми й звикли б одне до одного, якби не Джинджер. Він став тим каменем, об який розбився зрештою наш шлюб. Емілі не любила папуг, а Джинджерова лайка й геть була їй нестерпна. А я звик до того птаха – він був мені пам’яттю про брата-мореплавця. Брата я любив ще з дитинства, а перед смертю він прислав мені Джинджера, то я вже й не бачив сенсу в тім, щоб відучувати його від лайки. Цього я в людях не зношу, але на птаха, котрий лише повторює те, що чує, а розуміє людську мову так, як я – китайську, можу й зглянутися. Та Емілі цього не розуміла. У жінок немає логіки. Вона його перевиховувала – а вдавалося не краще, ніж змусити власного чоловіка не казати «забувся» і «я вибачаюся». Здається, що дужче вона билася, то гірший ставав Джинджер – геть як я.

Так ми й жили, і дратувалися щораз більше, а тоді стався крах. Емілі запросила на чай нашого пастора із жінкою і ще одне пасторське подружжя, яке в тих гостювало. Я обіцяв занести Джинджера якнайдалі, де ніхто його не чутиме – бо Емілі не торкнулася б його клітки навіть десятифутовим дрюком. І я мав намір це зробити, бо не хотів, щоб пастори чули в моєму домі щось бридке. Але забув – Емілі так вимучила мене чистим комірцем і граматикою, що й не дивно… а про бідолашного птаха я не згадав, аж доки ми сіли за стіл. Наш пастор саме казав подячну молитву, коли Джинджер на ґанку, за вікном їдальні, подав голос, бо у двір зайшов індик, а Джинджер ніколи не любив індиків, і того разу він перевершив сам себе. Смійся, Енн, я й собі невдовзі з того підсміхався, але тоді ми з Емілі обоє ледь не вмерли від сорому. Я пішов і заніс Джинджера до клуні. Не можу сказати, щоб частунок мені смакував. З виразу обличчя Емілі було ясно, що й Джинджерові, і мені буде непереливки. Коли гості пішли, я вирушив по корів на пасовище, і тим часом ретельно все обміркував. Шкода було Емілі – я розумів, що недостатньо був уважний з нею, та й не хотів, щоб пастори думали, буцім Джинджер нахапався своїх висловів од мене. Отож вирішив я, що Джинджера слід комусь віддати, пригнав корів до обори, та й пішов до Емілі, щоб сказати це їй. А її вже не було, тільки на столі лежала записка – геть як у романах. Емілі писала, що я мушу обрати між нею і птахом, а сама вона тим часом повернеться в рідний дім, доки я дам їй знати нарешті, що позбувся того клятого папуги.

Ну, тут я й знавіснів, Енн, і сказав, що коли так, то хай чекає до Судного дня. Склав усі її речі й відправив до неї. Ох, і пліток було через це все – тут Скоттсфорд нічим не кращий за Ейвонлі – і всі співчували моїй жінці. Я лютував і думав, що треба мені їхати геть, бо не матиму тут ані миті спокою. То й вирішив податися сюди. Тут я був іще хлопчаком, і острів мені сподобався, хоч Емілі казала, мовляв, не буде жити там, де надвечір страшно з хати податися, щоб не впасти в море. От я сюди й переїхав – з упертості. Тепер ти все знаєш. Про Емілі я нічогісінько не чув аж до суботи, коли прийшов з поля й застав її тут – вона мила підлогу, а на столі чекав перший справжній обід, відколи вона пішла од мене. Звеліла мені спершу поїсти, а тоді вже ми поговоримо, із чого я виснував, що вона таки збагнула, як треба поводитися із чоловіком. Тепер вона вже звідси не поїде, надто що Джинджер загинув, а острів виявився дещо більший, ніж їй уявлялося. А онде й вони з пані Лінд. Ні-ні, Енн, не йди. Познайомся з Емілі. Вона звернула на тебе увагу ще в суботу – питала мене, хто та вродлива руденька дівчина із сусідньої ферми.

Пані Гаррісон тепло привітала Енн і запросила на чай.

– Джеймс розповів мені, як добре ви до нього ставилися, навіть пироги пекли, – мовила вона. – Хочу якнайшвидше познайомитися з усіма новими сусідами. Пані Лінд чудова жінка, правда? Така приязна.

Енн верталася додому в духмяних червневих сутінках. Пані Гаррісон проводжала її крізь поле, над яким, мов зорі, мерехтіли світляки.

– Напевне, – довірливо мовила пані Гаррісон, – Джеймс розповів вам нашу історію?

– Так.

– То я не переповідатиму, бо Джеймс чесний і правдивий чоловік. Та й не він єдиний винен у наших сварках. Тепер я розумію… Ще й години не минуло, як я пішла від нього, а вже пошкодувала, та не хотіла поступатися. Тепер бачу, що забагато сподівалася від чоловіка. А зважати на граматичні помилки – то й геть була дурниця з мого боку. Хіба так це важливо, коли він – вправний господар і не пхає носа в комору, щоб дізнатися, скільки цукру жінка витратила за тиждень? Я відчуваю, що тепер ми із Джеймсом будемо дуже щасливі. Хотіла б я знати, хто цей «Оглядач» – мушу йому подякувати. Я в боргу перед ним.

Енн, збентежена несподіваними наслідками своїх жартівливих «дописів», мовчала, тож пані Гаррісон так і не довідалася, що її подяка знайшла свого адресата. Дописи ці примирили чоловіка із дружиною, та ще одному ейвонлійцеві створили репутацію пророка.

На кухні в Зелених Дахах пані Лінд переказувала Маріллі історію останніх днів.

– Чи сподобалася тобі пані Гаррісон? – запитала вона в Енн.

– Так. Вона дуже мила жінка.

– Еге ж, – переконано мовила пані Лінд. – Я саме казала Маріллі, що задля неї ми всі повинні примиритися з дивацтвами пана Гаррісона й зробити все, щоб вона тут почувалася як удома, от що. Ох, мушу вертатися. Томасові без мене сумно. Відколи Еліза тут, мені трошечки легше, та й він, здається, одужує помалу. Та все ж я волію надовго його самого не лишати. А Гілберт Блайт звільнився з вайтсендзької школи. Мабуть, восени поїде до коледжу.

Пані Рейчел кинула промовистий погляд на Енн, та дівчина схилилася над сонним Деві, що куняв на дивані, і нічого неможливо було прочитати на її обличчі. Вона понесла хлопчика нагору, притулившись ніжною щокою до білявих кучерів на його маківці. Уже на сходах Деві втомленою рукою обхопив Енн за шию і, пригорнувшись до неї, міцно поцілував.

– Енн, ти дуже-дуже хороша. Сьогодні Мілті Болтер написав вірша на своїй грифельній дошці й показав Дженні Слоун:

«Троянда мусить червоним,

А фіалка блакитним цвісти.

Цукерки дуже солодкі

І страшенно прекрасні, як ти»

– і це те почуття, яке я відчуваю до тебе, Енн.

Розділ 26. ЗА ПОВОРОТОМ ДОРОГИ

Томас Лінд згасав спокійно й непомітно, як і жив. Дружина доглядала його ніжно, дбайливо й терпляче. Часом, коли він був здоровий, його повільність і м’якосердість дратували пані Рейчел, і була вона сувора зі своїм Томасом. Та в чоловіковій хворобі її слова були найлагіднішими, руки – найніжнішими й найвправнішими, а нічні чергування – найсмиреннішими.

– Ти була мені доброю жінкою, Рейчел, – мовив він якось просто, коли вона сиділа при ньому в сутінках, тримаючи його бліду схудлу руку у своїй натрудженій долоні. – Доброю жінкою. Шкода, що я не зміг тобі лишити більшого статку – але діти подбають про тебе. Вони розумні, тямущі, як їхня мати… Хороша мати… добра жінка.

Потім він заснув, а наступного ранку, щойно перші сонячні промені торкнулися верхівок сосон у долині, Марілла навшпиньках зайшла до кімнатки на східнім піддашші й розбудила Енн:

– Помер Томас Лінд… щойно приходив їхній наймит. Я негайно йду до Рейчел.

Наступного дня після похорону Томаса Лінда з лиця Марілли не сходив дивний стурбований вираз. Часом вона поглядала на Енн, мовби хотіла щось їй сказати – але хитала головою і міцно стуляла вуста. Після чаю вона пішла до пані Рейчел, а надвечір у Зелених Дахах піднялася нагору, до кімнати, де Енн саме перевіряла учнівські зошити.

– Як пані Лінд сьогодні? – запитала Енн.

– Спокійніша й стримана, – відповіла Марілла, сідаючи на ліжко Енн, що свідчило про надзвичайний душевний стан, бо ж сидіти на застеленому ліжку, згідно з її власним хатнім кодексом, було непростимим гріхом. – Але їй самотньо. Еліза мусила нині повернутись додому – у неї там хворий син.

– Закінчу перевіряти й піду поговорю з пані Лінд, – мовила Енн. – Хоч я думала сьогодні написати ще твір з латини, але це зачекає.

– Гілберт Блайт їде восени до коледжу, – зненацька проказала Марілла. – А ти, Енн, хотіла би поїхати?

Енн підвела на неї здивований погляд.

– Звісно, хотіла б, Марілло. Та це неможливо.

– Думаю, це можна влаштувати. Я завжди вважала, що ти мусиш їхати. Мені важко було думати, що ти відмовилася від навчання через мене.

– Але я жодної хвилини не шкодувала, що лишилася вдома, Марілло. Тут я така щаслива… І ці два роки були казкові.

– Так, я знаю, що ти була задоволена. Проте річ не в тім. Ти мусиш навчатися далі. Грошей на перший рік у Редмонді ти відклала достатньо, а на другий вистачить того, що ми одержали за худобу… та ще ж є стипендії і нагороди, що їх ти можеш здобути.

– Так, але я не поїду, Марілло. Ваш зір поліпшився, звісно, та я не покину вас самої із двійнятами. З ними стільки клопоту.

– Я буду не сама. Це я й хочу обговорити з тобою. Сьогодні ми довго розмовляли з Рейчел. Стільки всього гнітить її, Енн. Грошей у неї мало. Вісім років тому вони заставили ферму, щоб допомогти молодшому синові, коли той поїхав на захід, і досі сплачували тільки відсотки. Та й Томасова хвороба дорого їй коштувала. Отож, ферму доведеться продати, і Рейчел боїться, що в неї геть нічого не лишиться, коли вона поверне всі борги. Вона каже, що мусить хіба переїхати до Елізи, і серце в неї болить від самої думки, що доведеться покинути Ейвонлі. У її віці не так просто знайти нових друзів і новий сенс у житті. Я слухала й думала, що, може, годилося б запросити її переїхати сюди, та вирішила найперше спитати твоєї поради. Якщо Рейчел житиме зі мною, ти зможеш поїхати до коледжу. Що ти про це думаєш?

– Мені… мовби… хтось простягнув місяць із неба…, а я не знаю… що робити з ним, – відказала приголомшена Енн. – Та я не можу радити вам, чи запрошувати пані Рейчел, Марілло. Гадаєте… ви певні… що хочете цього? Пані Лінд – добра жінка й чудова сусідка, проте…

– Проте й вона має свої вади – це ти хочеш сказати? Звісно, має, та мені здається, що легше буде примиритися з ними, ніж бачити, як Рейчел їде з Ейвонлі. Мені її бракуватиме. Вона єдина моя близька подруга, і мені буде важко без неї. Сорок п’ять років ми були сусідками, і жодного разу не посварилися, хоч до цього замалим не дійшло того дня, коли ти кричала на неї за те, що назвала тебе рудою й бридкою. Пам’ятаєш, Енн?

– Так, – присоромлено мовила Енн. – Хіба таке можна забути? Як я тоді ненавиділа сердешну пані Рейчел!

– А потім ще це твоє «вибачення». Лихо було мені з тобою, Енн. Я геть не могла втямити, як бути. Метью розумів тебе краще.

– Метью розумів усе, – відповіла Енн тихенько й лагідно, як завжди говорила про нього.

– Отож, я думаю, можна так усе влаштувати, що ми з Рейчел не будемо заважати одна одній. Я завжди вважала, що єдина причина, з якої дві жінки не можуть дійти згоди в однім домі – це спільна кухня, де кожна хоче порядкувати по-своєму. Тому, якщо Рейчел переїде до мене, я віддам їй спальню на північнім піддашші й гостьову кімнату – ми ж нею так чи так не користуємося. Там вона облаштує собі кухню, поставить плиту й власні меблі, буде їй зручно й від мене вона не залежатиме. На прожиття їй, звісно, вистачить – діти про це подбають. Усе, що я дам їй – це дім. Так, Енн, можу сказати: мені ця думка що далі, то більше подобається.

– То запросіть її, – зраділа Енн. – Мені теж буде сумно тут без пані Рейчел.

– А тоді, – продовжувала Марілла, – ти зможеш поїхати до коледжу. Я буду не самотня, та й Рейчел зробить для двійнят те, чого я не можу. Не бачу причин тобі відмовлятися від навчання.

Того вечора Енн довго міркувала, сидячи при вікні у своїй кімнаті. Радість і сум боролися в її серці. Так несподівано, так раптово підійшла вона до повороту на шляху, а за ним чекав її коледж і сотні райдужних надій та марень… хоч ясно розуміла вона й те, що доведеться лишити позаду стільки приємних і милих серцю речей: усі прості щоденні обов’язки й зацікавлення, що полюбилися їй упродовж останніх двох років, які вона так натхненно оточувала ореолом краси і щастя. Їй доведеться піти зі школи, а вона ж любила всіх своїх учнів, навіть ледачих і нетямущих. Сама лише думка про Пола Ірвінга змушувала її сумніватися – чи так уже був їй потрібен той Редмонд.

– За ці два роки я пустила тут багато корінців, – мовила Енн, звертаючись до місяця, – і звісно, відриватися від них буде боляче. Але, напевно, краще мені все ж поїхати, та й Марілла каже, що не бачить причин відмовлятися. Мушу дістати з комірчини свої честолюбні наміри й здмухнути з них пилюку.

Наступного ж дня Енн подала заяву про звільнення зі школи, а пані Рейчел, після відвертої розмови з Маріллою, прийняла запрошення оселитися в Зелених Дахах. Втім, вона заявила про бажання на літо лишитися у власному домі, позаяк ферму належало продати аж восени, а доти все узгодити й завершити безліч приготувань.

– Ніколи не думала, що житиму так далеко від дороги, – зітхнула пані Рейчел сама до себе, – та зрештою, Зелені Дахи вже не такі відлюдні, як колись. Енн має стільки друзів, і двійнята приносять туди життя. Та хай там що – я радше житиму на дні колодязя, ніж поїду геть з Ейвонлі.

Новини ці враз поширилися по всьому селі, і навіть приїзд пані Гаррісон мусив поступитися їм першістю з-між найбільш обговорюваних ейвонлійських чуток. Люди розсудливо хитали головами, вважаючи недалекоглядністю бажання Марілли поселити в себе пані Рейчел. Усім здавалося, що вони не зживуться під одним дахом – кожна зі своїми звичками, яких не хотіла зрікатися, тож звідусіль лунали безрадісні, песимістичні прогнози. Проте ні Марілли, ні пані Лінд вони не турбували. Обидві вони чітко усвідомлювали нові взаємні права й обов’язки, і мали намір несхитно триматися свого рішення.

– Я не втручатимуся у твої справи, а ти в мої, – рішучо заявила пані Лінд. – Щодо двійнят – радо зроблю для них усе, що зможу, тільки на запитання Деві не відповідатиму, будьте певні. Я не енциклопедія й не адвокат з Філадельфії. Тут нам бракуватиме Енн.

– Її відповіді часом були не менш дивні, аніж запитання Деві, – сухо відказала Марілла. – Двійнята сумуватимуть без неї, певна річ, та не можна жертвувати її майбутнім задля цікавості хлопчика. Коли він про щось запитує, а я не знаю відповіді, то кажу, що дітей має бути видно, але не чути. Так виховували мене саму, і мені цей метод видається незгіршим за всі новомодні теорії щодо виховання.

– Та все ж і Енн своїми методами досягла успіху з Деві, – всміхнулася пані Лінд. – Він геть змінився, будьте певні.

– Він гарний хлопчина, – погодилася Марілла. – Я й не думала, що так полюблю цих дітей. Деві таке серденько… та й Дора мила дівчинка, хоча й дещо… дещо…

– Безбарвна? Так, – кивнула пані Рейчел. – Вона мов книжка, де всі сторінки однакові. З неї буде надійна, розумна жінка – та вона не з тих, хто перевертає світ. З такими людьми зручно мати справу, хоч і не так цікаво, як з рештою.

Гілберт Блайт був єдиним з ейвонлійців, кого щиро втішила новина про звільнення Енн зі школи. Для всіх її учнів то було справдешнє лихо. Анетта Белл, вертаючись додому, всю дорогу ридала. Ентоні Пай рішучо й безпричинно відлупцював двох інших хлопців, щоб дати вихід своїм почуттям. Барбара Шоу проплакала цілу ніч. Пол Ірвінг категорично заявив бабусі, що впродовж цілого тижня не з’їсть жодної ложки каші.

– Я не можу, бабусю, – сказав він. – І не знаю, чи здужаю їсти бодай щось. У мене в горлі мовби величезний клубок застряг. Я плакав би дорогою зі школи, якби Джейк Доннелл не дивився на мене. Поплачу в ліжку – адже завтра ніхто не помітить цього в моїх очах? Це буде таке полегшення. Та все одно я не зможу їсти кашу. Всіх своїх сил я докладатиму, щоб утішитися в нещасті, тож на кашу вже нічого не лишиться. Ох, бабусю, що ж мені робити, коли дорога моя вчителька піде від нас? Мілті Болтер хоче битися об заклад, що новою вчителькою буде Джейн Ендрюс. Панна Ендрюс, може, теж хороша. Але вона не розумітиме всього так, як панна Ширлі.

Діана теж дивилася в майбутнє з песимізмом.

– Тут буде так самотньо взимку, – зітхнула вона якось надвечір, коли невагоме, сріблисте місячне сяйво линуло крізь вишневі гілки в кімнатку на східнім піддашші, де розмовляли дівчата: Енн – сидячи в кріслі-гойдалці біля вікна, Діана – примостившись на ліжку по-турецькому. – Ви з Гілбертом поїдете… і Аллани теж. Пана Аллана кличуть до Шарлоттауна, і звісно ж, він погодиться. Так гірко. Цілу зиму в нас не буде свого пастора, і доведеться слухати випробувальні проповіді – одну за іншою, а з них половина буде нуднючих.

– Сподіваюся, пана Бакстера з Іст-Графтона до нас не виберуть, – рішучо відказала Енн. – Він хоче на це місце, та проповіді в нього такі гнітючі. Пан Белл каже, що він священик старої школи, а пані Лінд переконана, що то все від поганого травлення. Здається, його дружина не вміє смачно готувати, і пані Лінд каже, що коли йому два тижні із трьох доводиться їсти недопечений хліб, то й не дивно, що теологія в нього химерна. Пані Аллан страшенно побивається через від’їзд. Тут усі були такі добрі до неї від найпершого дня, і тепер їй тяжко, мовби вона розлучається із друзями, яких знала все життя. Та ще тут могилка їхньої дитини… Їй, мабуть, нестерпно буде її покинути. Це ж було зовсім крихітне, тримісячне немовлятко, і вона боїться, що йому буде сумно без мами, хоч панові Аллану цього й не каже. Вона ледь не щовечора потай ходить березовим гаєм на цвинтар і співає йому колискову. Вчора ми зустрілися з нею – я клала троянди на могилу Метью – і пані Аллан мені про все розповіла. Я пообіцяла, що доки житиму в Ейвонлі, кластиму квіти на могилку її дитини, а коли поїду, то…

– Це робитиму я, – тепло закінчила Діана. – Неодмінно. І на могилу Метью теж, замість тебе, Енн.

– Дякую. Я сама хотіла тебе про це попрохати. І на могилу Естер Грей, не забувай про неї, будь ласка. Знаєш, я стільки думала про неї, що вона стала для мене дивовижно реальною. Я думаю про неї там, у її саду, у прохолодному, зеленому й тихому його куточку; і мрію, що колись прийду туди весняного надвечір’я, у ту казкову пору – між світлом і темрявою, – навшпиньках тихо піднімусь на березовий пагорб, і побачу сад таким, який він був колись, із нарцисами й трояндами. І будиночок їхній стояв би весь укритий плющем, і Естер Грей була б там – із ніжними, лагідними очима й темним волоссям, яке гладив би вітерець. Вона гуляла б садом, піднімала б за підборіддячка нарциси й шепотілася із трояндами, а я підійшла б до неї – ледь чутно, простягнула б до неї руки й сказала: «Дозволь мені бути твоєю подругою, Естер Грей, бо я теж люблю троянди». Ми б сіли на стару лавку, поговорили би й помріяли – чи помовчали б удвох. А потім зійшов би місяць, я б озирнулася – і не побачила ні Естер Грей, ні будиночка, ні троянд… лише старий, усіма покинутий сад, де лілеї визирають із трави, мов зірки, а вітер так тужливо зітхає, гойдаючи вишневе гілля. І я не знала би, чи сталося це все насправді, а чи був то лише витвір моєї уяви…

Діана випросталася й зіперлася на узголів’я ліжка. Коли в сутінках ваша подруга каже такі моторошні речі, краще безсумнівно знати, що у вас за спиною.

– Боюся, спілка теж занепаде, коли ви з Гілбертом поїдете, – сумовито завважила вона.

– Нізащо, – енергійно відказала Енн, із країни мрій вертаючись до практичних щоденних справ. – Вона вже так міцно стоїть на ногах, і старше покоління нас цілковито підтримує. Глянь, як вони взялися цього літа розчищати газони й стежки. А я в Редмонді теж вигадуватиму для нас нові завдання – напишу доповідь і пришлю її вам узимку. Не дивися так похмуро на речі, Діано. І не заздри моїй недовгій миті щастя й тріумфу. Вже згодом, коли мені доведеться їхати, я відчуватиму що завгодно – тільки не щастя.

– Ти й маєш бути щаслива – поїдеш до коледжу, будеш там веселитися й заводити купу нових друзів.

– Сподіваюся, я знайду нових друзів, – відповіла замислена Енн. – Нові знайомства так прикрашають життя. Та байдуже, скільки їх у мене з’явиться: вони не будуть такі дорогі мені, як давні друзі – надто одна чорноока дівчина з ямочками на щоках. Знаєш, хто вона, Діано?

– Але там, у Редмонді, буде стільки розумних дівчат, – зітхнула Діана. – А я лише дурненька провінційна дівчина, що часом каже «я вибачаюся». Але не хочу про це думати. Звісно, ці два останніх роки були надто прекрасні, щоб тривати довго. А хтось таки радіє, що ти поїдеш звідси. Енн, я хочу тебе запитати… серйозно запитати, і скажи мені, будь ласка, теж серйозно, не сердься. Тобі подобається Гілберт?

– Так, як друг, але зовсім не в тому значенні, про яке ти думаєш, – твердо відповіла Енн. Їй здавалося, що вона каже щиро.

Діана зітхнула. Чомусь вона сподівалася іншої відповіді.

– Ти зовсім не збираєшся виходити заміж, Енн?

– Колись, може, і вийду – коли зустріну того єдиного, – відповіла Енн, замріяно всміхаючись назустріч місяцю.

– А як ти знатимеш, що зустріла саме його? – не вгавала Діана.

– О, я знатиму… щось мені підкаже. Ти ж знаєш, який він – мій ідеал.

– Часом ідеали змінюються.

– Мій не зміниться. І я не зможу покохати чоловіка, що йому не відповідатиме.

– А якщо так ніколи й не зустрінеш його?

– Тоді помру старою панною, – пролунала життєрадісна відповідь. – Мені здається, це не найтяжча смерть.

– Вмерти старою панною, може, й легко, а от жити так я б не хотіла, – сказала Діана без жодного наміру пожартувати. – Хоч я була би згодна стати такою, як панна Лаванда. Але це неможливо. У сорок п’ять я буду страшенно гладка. Худенька стара панна ще може бути романтична, а гладка – ніколи. Ти знаєш, до речі, що три тижні тому Нельсон Аткінс освідчився Рубі Джилліс? Мені сама Рубі сказала. Вона спершу зовсім не хотіла за нього виходити, бо знала, що тоді доведеться жити з його батьками, але він освідчився так гарно й романтично, що в неї просто серце розтануло. Та вона не хотіла приймати рішення поспіхом, і сказала, що мусить тиждень подумати. А через два дні його мати проводила збори кравецького клубу, і там на столі у вітальні Рубі знайшла книжку – «Повний курс етикету». Вона каже, що просто не в змозі описати, що відчула, коли в розділі «Кавалерам та майбутнім женихам» виявила те саме Нельсонове освідчення, слово в слово. Вона пішла додому й написала йому нищівну відмову, і відтоді батьки не зводять з нього очей, щоб він, бува, не втопився в річці, – але Рубі каже, що дарма вони бояться, бо в тому розділі для кавалерів і майбутніх женихів є поради тим, кому відмовляють дівчата, і там нічого не сказано про те, щоб топитися. А ще вона каже, що Вілбер Блер за нею гине – але тут вона нічого вдіяти не може.

Енн нетерпляче махнула рукою.

– Не хочу цього казати – мені це видається зрадою, та я більше не люблю Рубі Джилліс. Ми були добрими подругами в школі й у семінарії… хоч і не такими добрими, звісно, як із тобою чи Джейн. Але за цей останній рік у Кармоді вона дуже змінилася – стала така… така…

– Я знаю, – кивнула Діана. – Такі вже вони – усі Джилліси, і Рубі теж. Пані Лінд каже, що коли хтось із їхніх дівчат і думає про щось, крім женихів, то нічим цього не виказує – ні словами, ні поведінкою. Рубі говорить лише про хлопців – які компліменти вони їй роблять, і як гинуть за нею в Кармоді… Дивно, але вони, здається, таки справді гинуть, – визнала Діана із прикрістю. – Вчора я бачила її в крамниці пана Блера: вона мені шепнула, що «підкорила» ще одного. Я не стала запитувати, хто він, бо видно було, що вона тільки цього й чекає. Ну, та Рубі все життя цього хотіла. Згадай – навіть у дитинстві вона мріяла крутити всім голови й добряче повеселитися, перш ніж вийде заміж. Джейн зовсім інакша, правда? Розумна, чемна й хороша.

– Джейн – чудова дівчина, – згодилася Енн, – проте, – додала вона, нахиляючись уперед і ніжно гладячи пухкеньку з ямочками руку, що лежала на її подушці, – в усьому світі немає рівних моїй Діані. Пам’ятаєш той вечір, коли ми щойно зустрілися й «присягнули» на вічну дружбу у твоєму саду? Ми дотримали тієї «клятви». Жодного разу не було між нами ні сварок, ні навіть охолодження. Ніколи не забуду, який трепет охопив мене тоді, коли ти сказала, що любиш мене. Моє дитяче серденько так прагнуло дружби – лише тепер я починаю розуміти, яка самотня була тоді. Ніхто не любив мене і не хотів про мене дбати. Я була б геть нещаслива, якби не той химерний уявний світ, що я собі вимріяла – де була із дорогими серцю друзями. А потім я приїхала сюди, і все змінилося. Тут я зустріла тебе. Ти не знаєш, Діано, що означала для мене твоя дружба. І зараз я хочу тобі подякувати, мила, за теплу щиру любов, яку ти завжди дарувала мені.

– І я завжди, завжди тебе любитиму, – схлипнула Діана. – Ніколи, ніякої дівчини я не полюблю так сильно, як тебе. А якщо вийду заміж, і в мене буде своя дівчинка, назву її Енн.

Розділ 27. ВЕЧІР У ПАННИ ЛАВАНДИ

– Енн, а куди ти йдеш у цій гарній сукні? – запитав Деві. – Така ловка!

Енн спустилася до обіду в новій сукні з блідо-зеленого мусліну – кольору, якого вона не носила від дня смерті Метью. Сукня личила їй пречудово, підкреслюючи тонкі й ніжні, мов у квітки, барви лиця й сліпучо-яскравий колір волосся.

– Деві, скільки разів я казала тобі не вживати слова «ловкий», – дорікнула Енн. – Іду в Прихисток Луни.

– Візьми мене із собою, – благально простогнав Деві.

– Взяла б, якби їхала бричкою. Та я піду пішки, – це надто далеко для твоїх восьмирічних ноженят. Крім того, зі мною буде Пол, а його товариство тобі, здається, немиле.

– Тепер мені Пол уже більше подобається, – мовив Деві, люто накидаючись на свій пудинг. – Коли вже я сам став кращий, то мені не так шкода, що він кращіший за мене. Якщо так і далі піде, я скоро його дожену – і з ногами, і з кращістю. А ще Пол добрий до нас, менших хлопців – не дає старшим лупцювати нас і вчить бавитися в різні ігри.

– А як так вийшло, що Пол учора впав у струмок? – запитала Енн. – Я зустріла його на майданчику – він був увесь мокрий як хлющ. Я швидко відправила його додому, переодягтися в сухе, і навіть не з’ясувала, що сталося.

– Це було трошки випадково, – пояснив Деві. – Голову він навмисне запхав у струмок, а решта його впала таки випадково. Ми всі там гуляли біля струмка, а Пріллі Роджерсон за щось розсердилася на Пола – бо вона гарна, але дуже жадібна й зла, – і вона сказала, що йому бабуся вечорами крутить волосся на папілотки. А Пол, може б і не звернув на це уваги, тільки Грейсі Ендрюс засміялася, і він страшно почервонів, бо знаєш, Грейсі – вона його дівчина. Він за нею гине, квіти їй дарує і носить зі школи її книжки. І тоді він почервонів, як буряк, і сказав, що його бабуся нічого такого не робить, а волосся в нього саме собою кучеряве. І він ліг на березі й запхав голову в струмок, щоб їм усім показати…. не в той струмок, з якого ми беремо воду, – додав він, уздрівши нажаханий вираз Марілли, – а в той нижній. Але там дуже слизький берег, і Пол з нього впав. Такий ловкий хлюп у нього вийшов! Ох, Енн, я не хотів казати цього слова – воно само вискочило. Я хотів сказати – чудовий хлюп. І він був такий кумедний, коли звідти виліз, весь брудний і мокрий. Усі дівчата сміялися, крім Грейсі. Вона його жаліла. Грейсі хороша, та в неї ніс кирпатий. Коли я виросту, і в мене буде своя дівчина, то вона буде не кирпата. У неї ніс буде гарний, такий, як у тебе, Енн.

– На хлопця, котрий так вимазує все обличчя сиропом від пудингу, жодна дівчина не гляне, – суворо відказала Марілла.

– Я спершу вмиюся, а тоді вже піду залицятися, – заперечив Деві, намагаючись урятувати становище й витираючи сироп зі щік верхнім боком долоні. – І за вухами навіть не забуду помити. Сьогодні^я теж не забув, Марілло, і взагалі вже тепер частіше не забуваю. Хоча, – зітхнув Деві, – стільки закутків на людині, що про якийсь неодмінно забудеш. Ну, якщо до панни Лаванди мені не можна, то піду до пані Гаррісон. Пані Гаррісон – дуже страшно хороша жінка. У неї ціла коробка печива стоїть у коморі спеціально для малих хлопців, і ще вона завжди дає мені вичищати каструлю з-під тіста, коли робить сливовий пиріг, а там стільки слив на стінки налипає! Пан Гаррісон теж дуже хороший, а став іще вдвічі кращий, відколи знову зробився жонатий.

Мабуть, коли люди женяться, то всі стають кращі. А чому ви не женилися, Марілло? Скажіть, я хочу знати.

Марілла ніколи не переймалася своїм блаженним самотнім статусом, отож, перезирнувшись із Енн, вона люб’язно відповіла, що це сталося, вочевидь, тому, що ніхто їй не освідчився.

– Але ж ви могли самі освідчитись, – наполягав Деві.

– Ох, Деві, – серйозно озвалася Дора, так неприємно вражена, що аж дозволила собі заговорити першою, – це ж чоловік мусить освідчуватись.

– А чому завжди чоловік? – буркнув Деві. – І без того все на світі мусять робити чоловіки. Можна мені ще пудингу, Марілло?

– Ти вже достатньо з’їв, – сказала Марілла, та все ж відкраяла невеличкий шматок.

– От якби можна було завжди їсти тільки пудинг. Чому люди так не роблять, Марілло? Скажіть, я хочу знати.

– Бо їм би швидко це набридло.

– Я хотів би сам це перевірити, – скептично відказав Деві. – І все одно, краще мати пудинг лише в пісні дні й тоді, коли приходять гості, ніж не мати взагалі. У Мілті Болтера ніколи не буває пудингу. Мілті каже, що коли до них приходять гості, його мама всім дає сир і сама його ріже – кожному по шматочку, і ще один для пристойності.

– Якщо вже Мілті Болтер каже таке про свою матір, то хоч ти цього не повторюй, – суворо урвала його Марілла.

– Хай мені всячина! – Деві підхопив цей вислів у пана Гаррісона й собі вживав із превеликим задоволенням, – він це сказав як компелмент. Він дуже страшно пишається своєю мамою, бо люди кажуть, що в неї й гуска молоко даватиме.

– Я… здається, ті дурні кури залізли в мій барвінок, – мовила Марілла, квапливо підхоплюючись і тікаючи з-за столу.

Жодних курей у барвінку не було. Марілла навіть не глянула в бік клумби, а присівши на кришку льоху, сміялася, доки їй не стало за себе соромно.

Прийшовши по обіді до будиночка, Енн та Пол застали панну Лаванду й Шарлотту Четверту в саду – вони копали, сапали, скородили граблями й підстригали все, що тільки можна. Панна Лаванда, весела й мила в любих її серцю рюшах та мереживах, кинула садові ножиці й радісно вибігла назустріч гостям. Тим часом Шарлотта Четверта щасливо всміхалася.

– Вітаю тебе, Енн! Я знала, що ти прийдеш сьогодні. Тобі так пасує цей день – і він приніс тебе. Люди й речі, що пасують одні до одних, завжди приходять укупі. Якого клопоту ми б уникли, якби тільки всі знали це! Та вони не знають – і марнують свою дивовижну енергію, намагаючись поєднати непоєднуване. Як ти виріс, Пол! На півголови вищий, ніж тоді, коли приходив минулого разу!

– Так, пані Лінд каже, що я тепер як з води росту, – відповів безперечно втішений цим фактом Пол. – Бабуся сказала, що це нарешті каша подіяла. Може, і так, Бог його знає, – Пол глибоко зітхнув. – Бо я вже стільки з’їв тієї каші, що тут би хто завгодно виріс. Сподіваюся, коли я вже почав, то ростиму далі, і буду такий, як тато. У нього шість футів зросту, ви ж знаєте, панно Лавандо.

Так, панна Лаванда знала; її гарне личко ледь зашарілося. Вона взяла за руки Пола й Енн, і втрьох вони мовчки пішли в дім.

– Чи гарний сьогодні день для луни, панно Лавандо? – стривожено запитав Пол. День його перших відвідин був вітряний, і хлопчика це дуже розчарувало.

– Так, щонайкращий, – виринула із задуми панна Лаванда, – але спершу всі ми смачненько поїмо. Ви здалеку йшли, тож напевне зголодніли, а ми із Шарлоттою Четвертою можемо їсти будь-коли: такі вже слухняні в нас апетити. Тому – спустошмо комору. На щастя, там нині повно всього. Я відчувала, що сьогодні прийдуть гості, і ми із Шарлоттою Четвертою підготувалися як належить.

– Мені здається, ви з тих, у кого завжди повно всього у коморі, – відповів Пол. – Бабуся теж така. Але вона не дає мені їсти перед вечерею. Навіть не знаю, – замислився він, – чи варто мені їсти в гостях, коли вона цього не схвалює?

– Вона б не заперечувала, якби ти попоїв після довгої прогулянки – це ж інша річ, – мовила панна Лаванда, весело перезираючись із Енн понад кучерявою головою хлопчини. – Я теж вважаю, що їсти перед вечерею страшенно шкідливо. Саме тому в Прихистку Луни тільки так і їдять. Ми із Шарлоттою Четвертою не визнаємо загальноприйнятих правил харчування. Їмо жирну й важку їжу тоді, коли нам заманеться – вдень чи вночі – і квітнемо, як пишні троянди. Хоча, звісно, нам дуже кортить виправитися. Коли ми читаємо в газеті статтю, що застерігає нас не їсти котроїсь зі смачних улюблених страв, ми вирізаємо цього дописа, та й вішаємо на кухні, щоб не забути. Але чомусь ніколи не згадуємо про неї – ніколи, доки не з’їмо тієї самої страви. Та попри це, ми досі живі, хоча Шарлотту Четверту й мучили погані сни після того, як ми на ніч з’їли пончиків, м’ясного пирога й фруктового торта.

– Бабуся дає мені на ніч склянку молока й кусень хліба з маслом, а в неділю на хліб кладе ще трохи варення, – відказав на те Пол. – Тому я дуже люблю, коли настає вечір неділі, але не тільки тому. Неділя на узбережжі минає страшенно довго. Бабуся каже, що для неї вона пролітає, мов одна мить, і що тато в дитинстві теж не нудьгував по неділях. Може, воно й не було б так довго, якби я міг поговорити зі своїми скелястими людьми, але бабуся не дозволяє робити таке в неділю. Тому я просто багато думаю, хоч думки мої все одно занадто мирські. Бабуся каже, що в неділю треба мати лише релігійні думки. А панна Ширлі колись сказала, що будь-яка прекрасна думка може бути релігійною, і байдуже, про що вона чи в який день прийде. Але бабуся переконана, що справжні релігійні думки стосуються тільки проповідей та уроків у недільній школі. А коли вчителька й бабуся кажуть різне, я не знаю, що мені робити. Глибоко в серці, – Пол поклав руку на груди і звів серйозні блакитні очі вгору, назустріч співчутливому обличчю панни Лаванди, – я згоден з учителькою. Але ж, бачте, бабуся виховала тата по-своєму й досягла дивовижних успіхів, а панна Ширлі ще нікого не виховала. Хоч вона й допомагає виховувати Деві з Дорою, але хтозна ще, якими вони виростуть. І я думаю, що безпечніше триматися бабусиних порад.

– Я теж так гадаю, – урочисто підтвердила Енн. – І все ж, мені здається, якби ми із твоєю бабусею обмінялися думками із цього приводу, то з’ясували б, що обидві маємо на увазі те саме, тільки висловлюємо це по-різному. Але тобі, звісно, краще триматися бабусиних поглядів, оскільки вони вже зміцнені досвідом. А мені доведеться ще зачекати, доки виростуть двійнята, щоб мати певність і у своєму способі теж.

Після обіду вони повернулися в сад, де Пол, на свою превелику радість і зачудування, познайомився з луною. Тим часом Енн і панна Лаванда розмовляли, сидячи на кам’яній лавці під тополею.

– То ти поїдеш восени, – зажурено проказала панна Лаванда. – Я мала б радіти за тебе, Енн… а натомість страхітливо, егоїстично сумую. Мені так бракуватиме тебе. Часом я думаю, що друзів мати не варто. Усі вони йдуть із твого життя, лишаючи по собі тільки рану, що болить сильніше за порожнечу, котра була до їхньої появи.

– Ці слова могли б належати панні Елізі Ендрюс, але не панні Лаванді, – обурилася Енн. – Немає нічого гіршого за порожнечу… і я не йду з вашого життя. Адже в нас будуть листи й канікули. Люба, ви така бліда й утомлена.

– Ох-хо-хо-хо! – старанно гукав Пол, стоячи на кам’яній огорожі. Не всі крики його були мелодійні, та всі верталися до нього золотим і срібним передзвоном, на який перетворювали їх чарівні алхіміки з-поза річки.

Панна Лаванда нетерпляче махнула своїми гарними руками:

– Я втомилася від усього – навіть від луни. Нічого в моєму житті більше нема, крім неї… прекрасного, хоч і насмішкуватого відлуння втрачених надій, сподівань і радостей. Ох, Енн, жахливо, що я кажу такі речі своїм гостям. Я, мабуть, старію, і мені це шкодить. У шістдесят я буду страшенною буркотухою. Але, може, усе, що мені потрібно – це коробочка з пігулками від нудьги.

У цю мить повернулася Шарлотта Четверта, що зникла кудись після обіду, і повідомила, що пасовище Джона Кімбелла в північно-східному кутку стоїть червоне від ранніх суниць, отож – чи не хотіла би панна Ширлі піти з нею туди й зібрати трохи ягід?

– Суниці до чаю! – вигукнула панна Лаванда. – О, то не така я вже й стара, як думала… і не потрібні мені жодні пігулки! Біжіть, дівчата, а коли повернетеся, будемо пити з вами чай тут, під цією розкішною тополею. Я тим часом дістану вершки й усе приготую.

Енн і Шарлотта слухняно вирушили на пасовище Кімбелла – відлюдне й зелене, де повітря було м’яке, наче шовк, і духмяне, мовби тисячі фіалок ширили в ньому свій золотавий аромат.

– Як тут легко, свіжо дихається, – зітхнула на повні груди Енн. – Я почуваюся так, мовби п’ю сонячне сяйво.

– Так, мем, і я теж. Я точнісінько так почуваюся, мем, – згодилася Шарлотта Четверта, яка відповіла б так само, навіть якби Енн сказала, що почувається, мов пелікан на пустищі.

Щоразу, коли Енн їхала із Прихистку Луни, Шарлотта замикалася у своїй кімнатці понад кухнею, і перед дзеркалом училася говорити, ходити й усміхатися, як вона. Тішитися успіхам Шарлотті ще не доводилося, та «за раз не звалиш дерева враз», як учили її в школі, отож вона щиро сподівалася, що із плином часу опанує й цей витончений поворот голови, і швидкий вогник в очах, мовби там спалахували зірки, і ходу, що нагадувала тоненьку гінку стеблину попід вітром – усе те, що виходило в Енн так невимушено й просто. Шарлотта Четверта всім серцем обожнювала Енн, хоч і не тому, що вважала її незмірно вродливою. Краса рум’яних щік і темних кучерів Діани Баррі була значно більш до смаку Шарлотті, ніж місячносяйні чари сірих очей Енн і ніжно-блідий колір її щік, котрі повсякчас змінювали відтінок.

– Але я більше хочу стати такою, як ви, ніж бути гарною, – відверто зізналася вона Енн.

Енн, сміючись, випила мед із похвали й відкинула жало. Вона звикла зі змішаним почуттям сприймати компліменти на свою адресу. Людська думка щодо її зовнішності одностайною ніколи не була. Ті, хто чули, як її називають красунею, зустрівшись із нею, почасти бували розчаровані. Ті, хто позаочі знали її як «непоказну», дивувалися, чи не осліпли, бува, усі інші. Сама Енн вродливою себе не вважала. У дзеркалі вона бачила хіба бліденьке личко із сімома веснянками на носі, проте дзеркало не могло їй показати ні мінливої, невловної гри емоцій та виразів, що осявала її лице рожевим світлом, ні чарівної мрійливості та усмішки, які мерехтіли в її очах.

Не будучи вродливою в жодному із чітко визначених сенсів цього слова, Енн володіла, проте, чарівністю, яка впливала на всіх її знайомих. Її зовнішність будила думку про багатство натури Енн. Ті ж, хто знали її найкраще, хоча, можливо, й не замислювалися над цим, відчували, що найкраще в дівчині – величезні можливості, у яких криється могутня сила розвитку. Уже тепер її, здавалося, оточує велич прийдешніх подій.

Збираючи суниці, Шарлотта Четверта ділилася з Енн побоюваннями щодо панни Лаванди. Добра маленька служниця щиро переймалася станом своєї любої господині.

– Панні Лаванді дуже зле, панно Ширлі, мем. Дуже зле, хоч вона ніколи й не скаржиться. І це давно вже таке з нею, мем – іще відтоді, як ви приходили сюди з Полом того разу. Вона тоді напевне застудилася, мем. Коли ви поїхали, вона пішла в сад, і там гуляла до пізнього вечора в самій лише тоненькій шалі, мем. А тоді багато снігу випало й було дуже холодно, мем. І відтоді я помітила, що вона якась ніби смутна і втомлена. Її більше нічого не цікавить, мем. Вона покинула бавитися в гостей, не готує для них і столів не накриває – нічогісінько. Тільки як ви приходите, вона трошки звеселяється, панно Ширлі, мем. А найгірше, мем, – Шарлотта понизила голос, ніби мусила розповісти про найнеприємніший із симптомів страшної хвороби, – вона геть не свариться на мене, коли я щось розіб’ю. Правда, панно Ширлі, мем – учора я розбила жовто-зелену вазу, яку ще її бабуся привезла з Англії. Вона стояла на книжковій полиці, і панна Лаванда страх як її берегла. А я витирала з неї пилюку, і вже так обережно, панно Ширлі, мем – а вона все одно вискочила мені з рук – отак – ще раніш, як я встигла зловити, і розбилася на сорок мільйонів шматочків. Я дуже злякалася, що панна Лаванда буде страшно мене сварити, мем. І краще б вона сварила, а вона просто зайшла й подивилася, і сказала: «Не страшно, Шарлотто. Збери скалки й викинь». Точнісінько так, панно Ширлі, мем: «Збери скалки й викинь». Так, наче цю вазу й не її бабуся привезла з Англії. Ох, їй дуже зле, і мені через це прикро. І ніхто не подбає про неї – тільки я.

На очі Шарлотті набігли сльози. Енн співчутливо погладила її по смаглявій руці, що тримала надбиту рожеву чашку.

– Панні Лаванді потрібні зміни в житті, Шарлотто. Вона стільки часу проводить тут сама. Може, запропонуймо їй кудись поїхати?

Шарлотта похитала головою з непропорційно великим бантами:

– Не вийде в нас, панно Ширлі, мем. Панна Лаванда не любить їздити в гості. У неї є тільки троє родичів, і вона до них їздить, бо так велить сімейний обов’язок. А минулого разу вона повернулася від них додому й сказала, що ніякий обов’язок не примусить її більше туди поїхати. «Я повернулася додому залюблена у свою самотність, Шарлотто, – отак вона мені сказала, – і житиму довіку під своєю виноградною лозою і під смоковницею. Мої родичі хочуть зробити з мене стару бабу, а мені це шкодить». Точнісінько так, панно Ширлі, мем: «Мені це шкодить». Тож марно ми будемо вмовляти її поїхати в гості.

– Мусимо придумати щось для неї, – рішучо сказала Енн, вкидаючи останні ягоди у свою переповнену чашку. – Скоро в мене почнуться канікули – тоді я приїду й проведу тут цілий тиждень. Ми будемо щодня ходити на пікніки й уявляти різні дивовижні речі, може, і розважимо трошки панну Лаванду.

– Це буде те, що треба, панно Ширлі, мем, – захоплено вигукнула Шарлотта Четверта, тішачись не лише за панну Лаванду, а й за себе. Адже за цілий тиждень споглядання Енн вона напевне вивчить про неї багато нового й швидше стане такою, як вона.

Повернувшись у Прихисток Луни, дівчата застали панну Лаванду й Пола за накритим до чаю столиком, який вони винесли з кухні в сад. Суниці з вершками просто безмежного синього неба, на якім кучерявилися пухнасті білі хмарки, попід довгими тінями шурхітливих дерев, смакувала їм, як найвишуканіші ласощі. Опісля чаювання Енн допомагала Шарлотті мити посуд, а панна Лаванда сиділа на кам’яній лавці з Полом і слухала історії про його скелястих людей. Вона вміла уважно слухати, ця мила панна Лаванда – та зненацька Пол завважив, що вона втратила інтерес до Братів-Мореплавців.

– Чому ви так дивитесь на мене, панно Лавандо? – серйозно запитав він.

– Як дивлюся, Пол?

– Так, наче я вам когось нагадав, – відповів Пол. У нього траплялися часом такі спалахи дивовижної, аж моторошної проникливості, і мати при ньому таємниці ставало тоді небезпечно.

– Ти справді нагадав мені друга, який був у мене дуже давно, – замріяно проказала панна Лаванда.

– Коли ви були молодою?

– Так, Пол. А зараз – ти гадаєш, я вже стара?

– Знаєте, я й сам не розумію, – довірливо мовив Пол. – Ваші коси здаються старими – я ні в кого з молодих іще не бачив білих кіс. Та коли ви смієтеся, очі ваші молоді, як у моєї прекрасної вчительки. Я думаю, панно Лавандо, – обличчя й голос Пола були серйозні й урочисті, як у судді, – ви були б чудовою мамою. У вас такий погляд… такий, як був завжди в моєї мами. Шкода, що ви не маєте свого хлопчика.

– У мене є маленький хлопчик-мрія, Пол.

– Правда? А скільки йому років?

– Приблизно стільки ж, як тобі. Він зараз мав би вже бути старший, бо з’явився в мене задовго до твого народження. Але я не дозволю йому стати старшим за одинадцять чи дванадцять років, бо тоді він міг би зовсім вирости і я втратила б його.

– Я знаю, – кивнув Пол. – Тим-то й прекрасні вигадані люди, що завжди лишаються такими, як ми хочемо. З усіх, кого я знаю, тільки ви і моя прекрасна вчителька вмієте уявляти собі людей, і я також. Правда ж, як чудово, що всі ми тепер зустрілися? Але такі люди завжди знаходять одне одного. Бабуся зовсім нікого собі не уявляє, а Мері-Джо каже, що мені клепки бракує через мої фантазії. Але я все одно вважаю, що це дуже гарно – уявляти. Розкажіть мені про вашого хлопчика.

– У нього кучері й блакитні очі. Щоранку він приходить і будить мене поцілунком. А цілісінькі дні він бавиться тут, у саду, зі мною. Так, як оце ти. Ми бігаємо навзаводи й розмовляємо з луною, і я розповідаю йому казки. А коли сонце сідає…

– Я знаю, – радісно урвав її Пол, – він сідає коло вас, отак, бо у дванадцять років він уже завеликий, щоб вилазити вам на коліна, і кладе вам голову на плече – отак. А ви обіймаєте його міцно-міцно й притуляєтеся щокою йому до маківки – саме так. О, ви все знаєте, панно Лавандо.

Так їх і застала Енн, яка вийшла з будинку в сад, і щось в обличчі панни Лаванди змусило її пошкодувати, що настав час прощатися.

– Боюся, нам треба йти, Пол, якщо хочемо встигнути засвітла додому. Панно Лавандо, скоро я запрошу себе до Прихистку Луни на цілісінький тиждень.

– Якщо приїдеш на тиждень – я затримаю тебе на два, – пообіцяла панна Лаванда.

Розділ 28. ПРИНЦ ВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЗАЧАКЛОВАНОГО ЗАМКУ

Останній шкільний день почався й завершився. Учні Енн пречудово склали річні іспити. А їй на прощання вручили подячний адрес і невеличке бюрко в подарунок. Усі присутні дівчата й дами плакали, і навіть деяких хлопців підозрювали в тому, що вони не змогли втриматися від сліз, – хоч ті, звісно, усе обурено заперечували.

Невдовзі пані Ендрюс, пані Слоун та пані Белл, вертаючись разом додому, детально обговорили події того дня.

– Шкода, що Енн іде, коли діти так до неї звикли, – зітхнула пані Слоун, яка мала звичку зітхати завжди, навіть коли жартувала. – Хоча, – додала вона поспіхом, – ми знаємо, що й наступного року в нас буде чудова вчителька.

– Джейн сумлінно працюватиме, я впевнена, – холодно відказала пані Ендрюс, – замість розповідати дітям казки й тинятися з ними по лісі. Вона здобула схвальний відгук інспектора, і всі ньюбриджці в розпачі, що вона йде від них.

– Я рада, що Енн їде до коледжу, – мовила пані Белл. – Вона завжди цього хотіла, і для неї це просто чудово.

– Не знаю, не знаю, – пані Ендрюс, схоже, була рішуче налаштована ні з ким того дня не погоджуватися. – Не розумію, для чого їй іще якась освіта. Вона, певне, вийде за Гілберта Блайта, якщо він доти буде так само в неї закоханий, а тоді яка їй користь із латини й греки? Якби в коледжі вчили, як давати раду із чоловіком, хай би їхала.

Пані Ендрюс, як шепотілися між собою ейвонлійці, «давати раду» із чоловіком так ніколи й не навчилася, тож і дім їхній не був взірцем сімейного щастя.

– І пана Аллана вже викликали до Шарлоттауна, – мовила пані Белл. – Він теж нас невдовзі покине.

– До осені вони не поїдуть, – відказала пані Слоун. – Для громади це буде велика втрата, хоч я завжди вважала, що пані Аллан занадто модно вбирається, як на дружину пастора. Ну, та ніхто не бездоганний. А ви помітили, який охайний сьогодні пан Гаррісон? Він став геть іншою людиною. Щонеділі ходить до церкви й пожертвував грошей на платню для пастора.

– А як виріс Пол Ірвінг, – завважила пані Ендрюс. – Такий миршавий був, коли щойно приїхав сюди. А нині його не впізнати. Хлопчина стає схожий на батька.

– І такий розумний, – докинула пані Белл.

– Розумний, та… – пані Ендрюс понизила голос, – він такі чудернацькі речі каже. Минулого тижня Грейсі прийшла додому й узялася переповідати якісь його нісенітниці про людей, що живуть на узбережжі, історії, у яких і дещиці правди не було. Я звеліла Грейсі не вірити в ті вигадки, а вона сказала, що Пол, здається на таке й не сподівався. Нащо ж тоді розказував?

– Енн каже, що Пол – геній, – відповіла пані Слоун.

– Можливо. Хтозна, чого чекати від тих американців, – сказала пані Ендрюс, яка дула слово «геній» хіба тоді, коли його, за звичкою, іронічно вживали щодо химерних, незвичайних людей, і як Мері-Джо, вважала, що тому, кого так кличуть, просто «клепки бракує».

Тим часом у класі Енн сиділа сама при своїм столі, як сиділа й першого навчального дня два роки тому, зіпершись щокою на руку й тужливо споглядаючи з вікна Озеро Осяйних Вод. Серце їй від розлуки з учнями краялося так, що на певний час навіть Редмонд утратив у її очах усю колишню принадність. Вона досі відчувала обійми Анетти Белл і чула схлипування: «Я більше не любитиму іншої вчительки так, як вас, панно Ширлі – ніколи, ніколи».

Два роки вона працювала тут – сумлінно й віддано, – два роки робила помилки й сама ж на них училася. Багато чого змогла навчити своїх учнів, проте відчувала, що вони навчили її значно більшого – ніжності, самовладання й чистої, незатьмареної мудрості й розуміння дитячих сердець. Можливо, їй і не вдалося спонукати їх до честолюбних прагнень, проте вона змогла навчити – радше, на прикладі власної милої індивідуальності, ніж усіма ретельно дібраними настановами, – що життя можна й треба прожити в доброті й любові, дотримуючись правди, щирості та чесності й уникаючи всього, що відгонить брехнею, жадобою і вульгарністю. Вони, певно, ще й самі не почали усвідомлювати цих уроків, та згодом пам’ятали їх і втілювали в життя й багато років по тому, як забули назву столиці Афганістану чи дати початку й завершення війни Червоної та Білої Троянд.

– От і скінчився ще один розділ життя, – мовила Енн уголос, замикаючи шухляду. Їй було сумно; утім, романтична думка про «закінчений розділ» дещо втішила дівчину.

Перші два тижні канікул Енн провела в Прихистку Луни, і для тих, хто був до цього причетним, то була невимовна радість. Вона повезла панну Лаванду на закупи до міста й умовила купити нову тканину на сукню; невдовзі потому надійшла радість викроювання й шиття. Тим часом щаслива Шарлотта Четверта обметувала шви й збирала з підлоги клапті. І хоч панна Лаванда бідкалася, що її вже ніщо в житті не цікавить, очі їй засяяли, коли вона приміряла нову сукню.

– Я, певне, така дурна й легковажна, – зітхнула вона. – Соромно, що нова сукня – хай і з серпанку кольору незабудки – тішить мене більше за власне чисте сумління й пожертви на підтримку місіонерських служінь.

Коли добіг кінця перший тиждень гостини, Енн навідалася додому, у Зелені Дахи, – поцерувати панчохи двійнят і відповісти на всі запитання, які тим часом накопичилися в Деві. Надвечір вона вирушила на узбережжя – провідати Пола Ірвінга. Минаючи низьке квадратне вікно вітальні в будинку старої пані Ірвінг, Енн завважила чоловіка, у якого сидів на колінах Пол, та вже наступної миті хлопчик стрілою вилетів до неї.

– Панно Ширлі! – радісно закричав він. – Ви знаєте, що сталося? Таке чудове! Тато приїхав! Уявляєте? Тато приїхав! Ходімо зі мною. Тату, це моя дорога вчителька. Ви ж знаєте, тату.

Усміхнений Стівен Ірвінг підвівся назустріч Енн. Був то високий вродливий чоловік середніх літ із посрібленим сивиною волоссям, глибоко посадженими синіми очима й виразним сумним обличчям, на якому виділялися чітко окреслені підборіддя й чоло.

«Достоту романтичний герой», – подумала Енн із радісним трепетом у серці. Адже так сумно було б зустріти того, кого вона вважала б тим самим героєм, і виявити, що він лисий, опецькуватий чи має ще якийсь ґандж у чоловічій вроді. Для Енн було б жахливим потрясінням, якби об’єкт романтичного захоплення панни Лаванди виявився не таким гарним, як вона. – То ви і є «дорога вчителька» мого сина, про яку я стільки чув, – мовив він, щиро потискаючи руку Енн. – Пол так багато писав про вас, панно Ширлі, що мені видається, ніби ми з вами давно вже знайомі. Дякую вам за все те, що зробили для нього. Гадаю, саме ваш вплив і був йому потрібен. Моя мати – одна з найкращих і найдобріших жінок у світі, та з її міцним шотландським здоровим глуздом їй не завжди вдавалося збагнути характер мого хлопчика. Але ви дали йому те, чого вона не змогла. Ви з нею вдвох виховували Пола найкраще, як тільки можна виховати хлопця, що лишився без матері.

Всім подобається, коли їхні зусилля цінують. Від похвали пана Ірвінга обличчя Енн «зарум’яніло, мов троянди пелюстки», і втомлений, сумний чоловік, глянувши на неї, подумав, що ніколи ще не випадало йому бачити милішої, чарівнішої дівчини за цю руденьку сільську вчительку з дивовижними очима.

Блаженно щасливий Пол усівся поміж ними.

– Я не знав, що тато приїде, – сказав він сяючи. – Навіть бабуся не знала. Це була така несподіванка. Взагалі, – серйозно похитав головою Пол, – я несподіванок не люблю, бо тоді не можу насолодитися радістю очікування. Але це була чудова несподіванка. Тато приїхав учора вночі, коли я вже спав. І коли бабуся й Мері-Джо вже надивувалися, вони з бабусею пішли нагору подивитися на мене, а будити до ранку не хотіли. Та я сам прокинувся й побачив тата, і аж стрибнув на нього.

– З ведмежими обіймами, – усміхнувся пан Ірвінг, обіймаючи сина за плечі. – Я ледь упізнав мого хлопчика – він став такий великий, засмаглий і дужий.

– Навіть не знаю, хто більше зрадів, що тато приїхав – бабуся чи я, – вів далі Пол. – Бабуся ввесь день на кухні готує татові улюблені страви, і каже, що Мері-Джо цього не довірить. Це вона так радіє. А я більше люблю сидіти й розмовляти з татом. А зараз даруйте, але мушу покинути вас ненадовго – допомогти Мері-Джо пригнати корів із поля. Це один з моїх щоденних обов’язків.

І він побіг виконувати свій «щоденний обов’язок», а Енн з паном Ірвінгом продовжили розмову. Утім, Енн відчувала, що на думці в нього постійно було щось інше. Невдовзі пан Ірвінг сам заговорив про це:

– У своєму останньому листі Пол розповів, як ви з ним ходили до… моєї давньої приятельки. Панни Льюїс із кам’янички в Графтоні. Ви добре її знаєте?

– Так, вона моя близька подруга, – стримано відповіла Енн, нічим не виказавши трепету, що охопив її з ніг до голови від запитання пана Ірвінга. Вона інстинктивно відчула, що спостерігає за справжнім романтичним коханням.

Пан Ірвінг підійшов до вікна й задивився на золоте від сонячного сяйва море, на поверхні якого здіймав хвилі надсадний вітер. Кілька секунд у кімнаті з темними стінами панувала мовчанка. Потім пан Ірвінг повернувся й глянув у співчутливе лице Енн, усміхаючись здивовано й ніжно.

– Я думав про те, чи багато ви знаєте, – мовив він.

– Я знаю все, – миттю озвалася Енн. – Бачте, – квапливо пояснила вона, – ми з панною Лавандою дуже близькі подруги. Вона не розкаже таких особистих, священних речей будь-кому. Та ми з нею рідні душі.

– Так, напевне. Я попрошу вас про послугу. Мені дуже хотілося б навідати панну Лаванду, якщо вона дозволить. Ви могли б запитатися в неї?

Чи могла б вона?! Звісно, могла б! Так, це було кохання, справжнє кохання, з усією чарівливістю мрії, сюжету й рими. І хай ця історія була дещо запізніла, мов троянда, розквітла не в червні, а в жовтні, та все одно – це була троянда, що вся складалася з духмяного, золотого аромату – і золото мерехтіло в самім її серці. Ніколи ще не бігла Енн із таким приємним дорученням, як наступного ранку, кваплячись поміж буків до Графтона. Панна Лаванда була в саду. Від хвилювання руки Енн похололи, а голос тремтів.

– Панно Лавандо, я мушу дещо вам розповісти… дуже важливе. Знаєте, що?

Енн не сподівалася, що її подруга здогадається, та панна Лаванда раптом зблідла й промовила тихим, згаслим голосом, із якого зникла вся притаманна їй іскриста радість:

– Стівен Ірвінг повернувся?

– Як ви знаєте? Хто вам сказав? – вигукнула Енн, розчарована тим, що її велику таємницю розкрито.

– Ніхто. Я зрозуміла із твого виразу.

– Він хоче навідати вас, – сказала Енн. – Можна, я напишу йому, що ви згодні?

– Так, авжеж, – відказала схвильована панна Лаванда. – Чого б я мала йому відмовляти? Він же прийде лише як друг.

Утім, Енн мала щодо цього власну думку. Вона квапливо побігла в дім, щоб там, за столиком панни Лаванди написати записку панові Ірвінгу.

«Як це гарно – жити, наче в романі, – радісно думала вона. – Зрештою все буде добре… мусить бути добре. У Пола буде мама, яку він любитиме всім серцем, і всі будуть щасливі. Але пан Ірвінг забере панну Лаванду далеко звідси – і хтозна, що тоді буде з кам’яничкою. Отож, і тут є зворотний бік, як, здається, геть в усьому на світі».

Написавши свою важливу записку, Енн сама віднесла її на графтонську пошту, де, зустрівши листоношу, попросила доставити ЇЇ до Ейвонлі.

– Це дуже-дуже важливо, – наполягала Енн. Листоноша, старий буркотливий дідок, видався їй геть недоречною кандидатурою на роль посланця Купідона, та й не знала вона, чи безпечно покладатися на його пам’ять. Втім, він обіцяв не забути – і їй довелося задовольнитися цим.

Шарлотта Четверта відчувала, що того дня в Прихистку Луни оселилася таємниця… таємниця, яку не довірили їй. Панна Лаванда, витаючи думками деінде, блукала в саду, та й в Енн мовби вселився дух непосидючості, і весь час вона бігала туди й сюди, вгору і вниз між кімнатами. Шарлотта вичікувала, доки їй не забракне терпіння, аж ось рішучо стала перед Енн, коли ця замріяна юна особа втретє безцільно перетинала кухню.

– Прошу вас, панно Ширлі, мем, – мовила вона, труснувши синіми бантами, – так тяжко бачити, що у вас із панною Лавандою секрет, і даруйте, що я така допитлива, панно Ширлі, мем, але це страшенно недобре – не казати мені, коли ми всі були такими добрими друзями.

– Люба Шарлотто, я все розповіла б тобі, якби то була моя таємниця… та вона належить панні Лаванді. Але скажу тобі дещо – тільки, якщо нічого не вийде, ти ні словом не прохопишся жодній живій душі. Сьогодні тут буде прекрасний принц. Він уже колись приходив – багато років тому, – та в лиху годину поїхав далеко-далеко й забув про казкову стежину до зачаклованого замку, де виплакала за ним усі очі вірна принцеса. Але ось він усе згадав, а принцеса й досі чекає на нього, бо ніхто не міг розчаклувати її, окрім єдиного коханого принца.

– Ох, панно Ширлі, мем, а що це означає в прозі? – видихнула спантеличена Шарлотта.

Енн засміялася:

– У прозі це означає, що сьогодні панну Лаванду навідає давній друг.

– Тобто колишній жених? – запитала прозаїчна Шарлотта.

– Так, вочевидь – у прозі, – серйозно відказала Енн. – Він – батько Пола, Стівен Ірвінг. І хтозна, що із цього вийде, та сподіваймося на краще, Шарлотто.

– Надіюся, він одружиться з панною Лавандою, – недвозначно мовила Шарлотта. – Деяким жінкам судилося бути старими паннами і, боюся, я одна з них, панно Ширлі, мем, бо чоловіки мене завжди дратують. Але панна Лаванда інакша. І я завжди хвилювалася, як думала, що з нею буде, коли я виросту велика й муситиму їхати до Бостона. У мене більше немає сестер, і що, як їй доведеться взяти чужу покоївку, а вона сміятиметься з її забав, лишатиме речі не на своїх місцях і не захоче бути Шарлоттою П’ятою? Може, вона й не битиме посуд так часто, як я, але ніхто, ніхто більше так її не любитиме.

І вірна маленька покоївка із плачем кинулася геть.

Того дня в Прихистку Луни чаювання минало як завжди, хоча жодна із трьох його учасниць не могла проковтнути ані шматочка. Після чаю панна Лаванда пішла до себе й убралася в нову «незабудкову» сукню; Енн тим часом зачесала їй коси. Обидві вони страшенно хвилювалися, хоч панна Лаванда й намагалася виглядати холодною та незворушною.

– Завтра мушу поцерувати штору, – сказала вона так, ніби й не мала справи, важливішої за цю. – Вони виявилися геть нетривкі й погані, надто зважаючи на гроші, що я за них віддала. А Шарлотта знов забула витерти поруччя на сходах. Треба буде з нею поговорити.

Сидячи на ґанку, Енн побачила Стівена Ірвінга, котрий ішов до них стежиною через сад.

– Тут мовби взагалі немає часу, – усміхнено роззирнувся він довкола. – Ані в домі, ані в саду нічого не змінилося, відколи я був тут двадцять п’ять років тому. Від цього я знов почуваюся молодим.

– Ви знаєте – час зупиняється в зачаклованім замку, – серйозно відповіла Енн, – і знову рушає вперед тоді, коли приходить принц.

Пан Ірвінг ледь сумовито всміхнувся, дивлячись на її лице, осяяне юністю й надією.

– Іноді принц запізнюється, – пролунала його відповідь. Він не просив Енн перекласти його слова прозою. Як усі рідні душі, він «розумів».

– О ні – коли тільки істинний принц вертається до справжньої принцеси, – Енн рішучо труснула рудою голівкою й провела його до вітальні. Він зайшов усередину. Вона щільно причинила двері і, озирнувшись, зустрілася поглядами із Шарлоттою Четвертою, котра, «киваючи, у долоні плескала».^[19]

– Ох, панно Ширлі, мем, – зашепотіла вона, – я дивилася з кухонного вікна, і який же він гарний, панно Ширлі, мем! І якраз того віку, що потрібен панні Лаванді. Ох, панно Ширлі, мем, а як вам здається, то буде великий гріх – послухати під дверима?

– Величезний, Шарлотто, – твердо відказала Енн, – тож зараз ми з тобою підемо звідси геть, щоб уникнути спокуси.

– Але я не можу нічого робити, і це так тяжко – просто сидіти й чекати, – зітхнула Шарлотта. – Ох, панно Ширлі, мем, а якщо він не освідчиться? Хіба можна бути певною із чоловіками? Моя старша сестра, Шарлотта Перша, теж колись думала, що заручилася з одним. А він, виявляється, думав геть інакше, і вона сказала, що відтоді більше нікому з них не вірить. І ще я чула про таке жахіття, коли чоловік думав, що страшенно любить одну дівчину, а насправді весь цей час любив її сестру. Ох, панно Ширлі, мем, як може бідолашна жінка бути певною, коли сам чоловік не знає, що в нього на думці?

– Ми будемо на кухні чистити срібні ложки, – відповіла Енн. – На щастя, тоді можна буде не думати, бо я ні про що не здатна думати сьогодні. Так і час збіжить непомітно.

Минула година. Щойно Енн відклала останню начищену до сліпучого блиску ложку, як почула стукіт вхідних дверей. Вони із Шарлоттою обмінялися стривоженими поглядами.

– Ох, панно Ширлі, мем, – зітхнула Шарлотта, – якщо він іде так рано, то нічого в них не вийшло й більше ніколи не вийде.

Вони кинулися до вікна. Пан Ірвінг не збирався нікуди йти. Вони з панною Лавандою неспішно прямували стежиною до кам’яної лавки.

– Ох, панно Ширлі, мем, він обійняв її за талію, – радісно прошепотіла Шарлотта Четверта. – Напевно, він їй освідчився, інакше вона би в житті цього не дозволила.

Енн ухопила Шарлотту за її пухку талію й кружляла з нею по кухні, аж вони обидві засапалися.

– О, Шарлотто, – весело сказала вона, – я не віщунка й не донька віщунки, але хочу зробити пророцтво. Доки почервоніють клени, у цій кам’яничці станеться весілля. Перекласти тобі це прозою, Шарлотто?

– Ні, це я й сама розумію, – відказала Шарлотта. – Весілля – то не поезія. Але чому ви плачете, панно Ширлі, мем?!

– Бо це так прекрасно… як у романах… і трошки сумно, – мовила Енн, утираючи сльози. – Це все так гарно, але чомусь і печально також.

– Еге ж, за кого б не виходити – усе ризик, – підсумувала Шарлотта Четверта, – але я думаю, панно Ширлі, мем, чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо.

Розділ 29. ПОЕЗІЯ І ПРОЗА

Наступний місяць Енн прожила у «вирі збудження», якщо характеризувати це за ейвонлійськими мірками. Підготовка до від’їзду до Редмонда її майже не хвилювала. Панна Лаванда виходила заміж, і у графтонській кам’яничці точилися нескінченні планування й обговорення, у яких незмінно була присутня й щаслива та зачудована Шарлотта Четверта. Потім прийшла кравчиня – і з собою принесла захват, нестерпні муки вибору й примірки. Майже весь свій вільний час Енн і Діана проводили в Прихистку Луни – а безсонними ночами Енн міркувала, чи слушно порадила панні Лаванді коричневу дорожню сукню замість темно-синьої й сріблясто-сіру шовкову сукню фасону «принцеса».

Усі так чи інакше пов’язані з історією панни Лаванди, були щасливі. Пол Ірвінг примчав до Зелених Дахів, щоб обговорити чудові новини з Енн одразу, як батько все йому розповів.

– Я знав, що тато гарно вибере мені другу маму, – гордо мовив він. – Це чудово – мати такого надійного батька, дорога вчителько. Я дуже люблю панну Лаванду. Бабуся теж рада. Вона каже – добре, що тато не одружується знов з американкою, бо хоч першого разу все було непогано, хтозна, чи так само йому пощастило би вдруге. І пані Лінд каже, що вона цю затію схвалює, бо коли панна Лаванда вийде заміж, вона напевне покине свої дивацтва і стане, як інші люди. Але сподіваюся, що ніяких дивацтв вона не покине, бо я їх теж дуже люблю. Я не хочу, щоб вона ставала, як інші люди. Тих інших людей і так забагато довкола. Ви ж розумієте, дорога вчителько.

Шарлотта Четверта теж сяяла від щастя:

– Ох, як гарно все вийшло, панно Ширлі, мем! Коли панна Лаванда й пан Ірвінг повернуться з весільної мандрівки, я поїду з ними до Бостона – а мені ж тільки п’ятнадцять років, панно Ширлі, мем! Усі мої сестри мусили чекати до шістнадцяти й аж тоді їхати. А правда, пан Ірвінг – чудовий? Він обожнює саму землю в неї під ногами, і так дивно буває часом дивитися на нього, коли він дивиться на неї. Мені слів бракує, щоб описати, панно Ширлі, мем. Я страшенно рада, що вони люблять одне одного. Коли так женяться – це найкраще, хоча деякі люди можуть женитися й без цього. У мене є тітка – вона аж тричі виходила заміж: спершу з любові, а потім іще двічі з розрахунку, і з усіма чоловіками була щаслива… хіба тільки не тоді, як мусила їх ховати. Але я вважаю, що вона дуже ризикувала, панно Ширлі, мем.

– О, це так романтично, – зітхала ввечері Енн у розмові з Маріллою. – Якби я не заблукала того дня, коли ми йшли до Кімбеллів, то не зустріла би панни Лаванди й не привела б до неї Пола… і він не написав би татові, що ходив до неї в гості, якраз тоді, коли пан Ірвінг збирався їхати до Сан-Франциско. Він каже, що коли одержав той лист, передумав і відправив до Сан-Франциско свого компаньйона, а сам приїхав сюди. П’ятнадцять років він нічогісінько не чув про панну Лаванду. Хтось йому сказав, що вона виходить заміж, – він думав, що так і сталося, і більше нікого про неї не розпитував. Але тепер усе вийшло правильно – і в цьому є й моя заслуга. Може, і правду сказала пані Лінд – що їм так судилося, і сталося б так у будь-якім разі. Та нехай – я все одно щаслива бути знаряддям у руках провидіння. Так, усе це справді надзвичайно романтично.

– Нічого романтичного я тут не бачу, – холодно відрубала Марілла, якій здавалося, що за чужими справами Енн геть забула про коледж, і дарма вона цілими днями «стовбичить» у Прихистку Луни, помагаючи панні Лаванді. – Спершу вони сваряться, як двоє дурнів, тоді Стівен Ірвінг їде до Штатів, там одружується й живе собі щасливо. Тоді жінка його вмирає, а він вирішує податися додому й думає: як там колишня наречена, чи не згодиться-таки вийти за нього? Вона тим часом живе самотою – і то, ймовірно, тому, що просто інший жених їй не трапився. Вони зустрічаються знову й вирішують побратися. І де в усьому цьому романтичність?

– Нема, звісно, коли розглядати це так, – відказала Енн ображено, мовби Марілла вихлюпнула на неї відро холодної води. – Таким воно здається тільки в прозі. Але в поезії все зовсім інакше, і я думаю, – боронилася розчервоніла Енн із завзятим блиском в очах, – що так дивитися значно приємніше.

Марілла глянула на її щасливе юне лице – і втрималася від подальших скептичних коментарів. Зненацька до неї прийшло розуміння, що краще, певно, мати дар «божественного погляду й чеснот»^[20] і, як Енн, бачити події крізь чарівну призму видозміни чи то виявлення справжньої суті? – котра все омиває неземним, прекрасним сяйвом, невидимим для тих, хто бачить світ лише в прозі – як вона сама й Шарлотта Четверта.

– Коли буде весілля? – запитала вона, помовчавши.

– В останню серпневу середу. Їх обвінчають у саду під жимолостю – там, де пан Ірвінг освідчився їй двадцять п’ять років тому. Це так романтично, Марілло – навіть у дійсності. Не буде нікого, крім пані Ірвінг, Пола, Гілберта, нас із Діаною, та ще кузин панни Лаванди. А о шостій годині вони сядуть у поїзд і вирушать аж на тихоокеанське узбережжя. Восени вони повернуться й заберуть із собою до Бостона Пола й Шарлотту Четверту. А Прихисток Луни чекатиме тут їх усіх – вони, звісно, продадуть корову, курей і заб’ють вікна, але щороку приїздитимуть сюди на ціле літо. Я така рада. Дуже важко було б узимку в Редмонді думати, що люба кам’яничка стоїть замкнена, усіма покинута й порожня, чи що в ній живуть інші люди, – а це було б значно гірше. Але тепер вона лишиться в моїй пам’яті такою, як завжди, і я знатиму, що вона, щаслива, чекає літа, коли до неї знов повернеться життя й сміх.

Втім, не лише далеко не юні закохані були того року щасливі разом. Підтвердження тому прийшло до Енн якось надвечір, коли крізь ліс вона рушила до Садового Схилу й опинилася в саду Баррі. Попід великою вербою стояли вдвох Діана та Фред Райт. Діана притулилася до сірого стовбура, опустивши вії на зарум’янілі щоки, Фред тримав її за руку і щось казав – тихо, але дуже палко. У цю чарівну мить для них не існувало нікого в усьому світі. Ані вона, ані він не побачили Енн, котрій єдиного погляду вистачило, щоб усе зрозуміти й тихенько втекти назад у ліс. Вона бігла, не спиняючись, аж до самої своєї кімнатки на східнім піддашші, де мовчки сіла при відчиненім вікні, намагаючись дати лад розбурханим думкам.

«Діана і Фред закохані, – зітхнула вона. – Це здається таким… таким безнадійно дорослим».

Віднедавна Енн не полишали підозри, що Діана зраджує меланхолійний образ байронічного героя, що про нього мріяла колись. Але, як то кажуть, краще раз побачити, ніж десять разів почути, – переконавшись у своїх підозрах на власні очі, Енн була цілковито збентежена й здивована. Зненацька їй стало самотньо – так, ніби Діана переступила поріг нового незвіданого світу, лишивши позаду Енн, котрій ще не вільно було відчинити ці двері.

«Усе так швидко змінюється, і мене це трохи лякає, – сумовито подумала Енн. – Тепер, боюся, що ми з Діаною вже не будемо такі близькі. Я не зможу довірити їй усі свої таємниці – раптом вона перекаже їх Фреду. Але що вона знайшла в ньому? Він хороший і дуже веселий, але це ж лише Фред Райт».

Це питання дивує нас одвіку – що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, «кожен хотів би взяти мою жінку». Авжеж, Діана бачила щось у Фреді – і те «щось» було недоступне очам Енн. Назавтра вона, замислена, сором’язлива юна панянка, прийшла до Зелених Дахів і розповіла все Енн під сутінковим склепінням кімнатки на східнім піддашші. Дівчата й плакали, і цілувались, і сміялись.

– Я щаслива, – сказала Діана. – Але трохи смішно думати, що тепер я заручена.

– А як воно – бути зарученою? – поцікавилася Енн.

– Залежить від того, з ким, – відповіла Діана зі зверхністю, притаманною всім зарученим у розмовах зі своїми не надто ще досвідченими подругами. – Із Фредом це так чудово, але думка про заручини з кимось іншим мене просто жахає.

– Невелика ж нам із того втіха, коли Фред на світі лише один, – засміялася Енн.

– Хіба ти не розумієш, Енн? – розсердилася Діана. – Я ж не про те кажу. Важко це пояснити. Але байдуже – ти збагнеш сама, коли настане твоя черга.

– Господь з тобою, найдорожча Діано, я все зрозуміла. Хіба не для того нам дається уява, щоб дивитися на життя очима інших?

– Ти мусиш бути дружкою на моєму весіллі, Енн. Пообіцяй мені приїхати – де б ти не була, коли я виходитиму заміж.

– Я приїду із краю землі, якщо доведеться, – урочисто пообіцяла Енн.

– Хоча це, звісно, буде нескоро, – зашарілася Діана. – Щонайменше за три роки, бо мені ще тільки вісімнадцять, а мама сказала, що жодній із своїх доньок не дозволить вийти заміж, доки їм не виповниться двадцять один. А Фредів батько хоче купити для нього ферму Авраама Флетчера й спершу виплатити дві третини її вартості, а тоді вже переписати на нього. Та однаково трьох років замало, щоб зібрати посаг на власне господарство – я ж іще геть нічого не вишила. Завтра й почну. У Майри Джилліс було до весілля тридцять сім вишитих серветок, і я хочу мати стільки ж.

– Так, не можна вести господарство, коли маєш усього тридцять шість серветок, – мовила Енн серйозно, проте в очах їй спалахнув пустотливий вогник.

Діана глянула на неї ображено.

– Не думала я, що ти насміхатимешся з мене, Енн, – дорікнула вона.

– Я не насміхалася, мила, – вибачливо проказала Енн. – Лише трошки вирішила тебе піддражнити. Я певна, що ти будеш найкращою у світі господинею. І як гарно, що ти вже зараз уявляєш собі дім своєї мрії.

Щойно проказавши ці слова, Енн захоплено почала зводити в уяві свій власний ідеальний дім. Господарював у ньому, звісно, її загадковий, гордий меланхолійний герой, та чомусь був там присутній і Гілберт Блайт, що помагав їй розвішувати картини, поратися в саду й робив усе те, що гордий меланхолійний герой, певне, вважав негідним своєї особи. І хай як намагалася Енн прогнати Гілберта з думок, він незбагненним чином опинявся там знову й знову, а що вона поспішала – то мусила облишити спроби й продовжити своє «будівництво». Це їй вдалося так успішно, що «дім її мрії» був зведений і оббитий перш, ніж Діана заговорила знову.

– Мабуть, Енн, тобі смішно, що я люблю Фреда, хоч він так відрізняється від того уявного, омріяного мого чоловіка – високого, стрункого? Але чомусь я не хочу, щоб Фред був високий і стрункий, бо тоді, розумієш, це був би вже не Фред. Звісно, – додала вона не без жалю, – ми будемо кумедною парою: обоє товстенькі й такі опецькуваті. Але краще так, ніж якби хтось із нас був низенький і товстий, а інший – стрункий та високий, як Морган Слоун зі своєю дружиною. Пані Лінд, коли бачить їх разом, завжди сміється й каже, що любові метром не зміряєш.

– Нехай, – сказала згодом Енн, розчісуючи коси перед дзеркалом у позолоченій рамці. – Я рада, що Діана щаслива й задоволена. Та коли настане моя черга, – якщо настане – сподіваюся, це буде цікавіше. Хоча й Діана колись так казала. Повторювала, що не вийде заміж у «звичайний» спосіб і що він мусить здійснити дивовижний подвиг, щоб завоювати її серце. Але вона змінилася. Може, і я змінюся – хоча ні, зараз я певна, що ні. Ох, заручини – це так складно, коли вони стаються з найкращими подругами.

Розділ 30. ВЕСІЛЛЯ В ПРИХИСТКУ ЛУНИ

Надійшов останній тиждень серпня, а з ним – весілля панни Лаванди. За два тижні потому Енн і Гілберту належало їхати до Редмондського коледжу, а ще за тиждень пані Лінд мала переїхати до Зелених Дахів й розташувати свої лари й пенати в кімнаті для гостей, котра вже чекала на неї. Усе зайве хатнє причандалля вона випродала на аукціоні й тепер увесь час віддавала іншій приємній справі – допомагала Алланам збирати речі перед від’їздом. Наступної неділі мала відбутися прощальна проповідь пана Аллана. Старий лад поступався місцем новому, – думала Енн із легким смутком, що оселився в її серці поряд зі щастям і радістю.

– Зміни – то не завжди приємно, але геть завжди цікаво, – замислено мовив пан Гаррісон. – Двох років достатню, щоб усе лишалося без змін. Коли довше – воно мохом береться.

Пан Гаррісон курив на ґанку своєї ферми. Дружина самовіддано дозволила йому робити це й у домі, якщо тільки він відчинятиме вікно. Пан Гаррісон віддячив їй за цю поступку тим, що за гарної погоди виходив з люлькою надвір, тож у сім’ї панував взаємний спокій.

Енн зайшла до пані Гаррісон по жовті жоржини. Надвечір вони з Діаною збиралися в Прихисток Луни – допомогти панні Лаванді й Шарлотті Четвертій з останніми приготуваннями до вранішнього свята. У панни Лаванди жоржини не росли – вона їх не любила, та й не пасували вони до мовчазного спокою її старомодного саду. Але того літа в Ейвонлі й поблизьких околицях квіти були рідкістю – ледь не всі їх винищила буря дядька Ейба, тож Енн і Діана гадали, що старий кам’яний глечик кремового кольору, який зазвичай слугував священним вмістилищем для пончиків, матиме щонайбільш доречний вигляд на сходах проти темно-червоних шпалер, коли в нього поставити букет жовтих жоржин.

– А ти оце їдеш до коледжу за два тижні? – спитав пан Гаррісон. – Нам буде сумно тут без тебе – Емілі й мені. А в Зелених Дахах тепер житиме пані Лінд. Воістину нема незамінних людей.

Іронію, з якою промовив пан Гаррісон останні ці слова, неможливо відтворити на папері. Попри теплі взаємини дружини з пані Лінд, його власні стосунки із цією ласкавою добродійкою навіть тепер годилося б описувати зворотом «озброєний нейтралітет».

– Так, їду, – відповіла Енн. – Я й тішуся… і сумую водночас.

– Мабуть, змітатимеш усі нагороди, які там роздаватимуть, у Редмонді?

– Може, здобуду одну чи дві, – сказала Енн. – Та це вже не має для мене такого значення, як два роки тому. У коледжі я хочу навчитися, як прожити життя найповніше й узяти від нього все найкраще, як розуміти й допомагати іншим – і собі теж.

Пан Гаррісон притакнув.

– Еге ж. Саме для цього й потрібен коледж – а не для того, щоб випускати пихатих бакалаврів із головами, забитими книжною вченістю так, аж ні для чого іншого там місця вже немає. Ти слушно кажеш, Енн. Я певен – тобі коледж не зашкодить.

Після чаю Енн і Діана поїхали до Прихистку Луни, взявши із собою всі квіти, котрі лише вдалося розшукати у своїх і сусідських садах. Кам’яничка тим часом вирувала від збудження. Шарлотта Четверта гасала будинком так стрімко й швидко, що її сині банти, здавалося, перебувають усюди водночас. Ніби шолом полководця, вони майоріли в гущавині подій.

– Слава Богу, ви прийшли, – щиро мовила вона, – бо ще стільки всього зробити треба… глазур не хоче застигати, і треба ще почистити все срібло, скласти валізу, і ох, панно Ширлі, мем, ті півні, що їх треба готувати, досі бігають за курником і кукурічуть, панно Ширлі, мем! А панні Лаванді нічого й не довіриш нині. Таке щастя, що кілька хвилин тому прийшов пан Ірвінг і повів її пройтися лісочком. Залицяння добре, коли доречне, панно Ширлі, мем – та якщо плутати його із прибиранням і куховарством – нічого не вийде. Отак я вважаю, панно Ширлі, мем.

Енн і Діана працювали так самовіддано, що до десятої години навіть Шарлотта Четверта лишилася задоволена. Вона заплела волосся в численні кіски і, натомлена, вклалася спати.

– Але я все одно не засну, панно Ширлі, мем – боятимуся, що в останню хвилину все піде шкереберть… вершки не зіб’ються чи пана Ірвінга нагла кров заллє, і він не приїде.

– Ну, та в нього, здається, немає такої звички? – спитала Діана, і ямочки на її щоках ворухнулися. В очах Діани Шарлотта Четверта уособлювала якщо не красу, то принаймні одвічну радість.

– Це не те, до чого можна мати звичку, – з гідністю відказала Шарлотта. – Воно просто стається – і все. Будь-кого може залити нагла кров, і вчитися для цього не треба. А пан Ірвінг страшенно схожий на мого дядька, якого нагла кров залила в ту мить, як він саме сідав обідати. Але, може, усе ще й вийде гаразд. У цьому світі лише й варто, що надіятися на краще, готуватися до гіршого, а приймати, що Бог пошле.

– Я хвилююся, чи буде завтра гарна погода, – мовила Діана. – Дядько Ейб пророкував на цей тиждень дощ, а після тієї бурі я не можу не вірити його словам.

Енн, котра ліпше за Діану знала, який стосунок мав до бурі дядько Ейб, цим не переймалася. Вона міцно проспала всю ніч, а щойно почало на світ благословлятися, її розбудила Шарлотта Четверта.

– Ох, панно Ширлі, мем, яке жахіття, що мушу будити вас так рано, – долинув її стогін із-за дверей, – але ще стільки всього зробити треба, і ох, панно Ширлі, мем, я боюся, що піде дощ, і будь ласка, прокиньтеся, скажіть мені, що не піде.

Енн кинулася до вікна в надії, що таким чином Шарлотта Четверта просто намагається швидше її розбудити – та на жаль, світанкове небо не віщувало нічого доброго. Попід вікном сад панни Лаванди, що мав бути сповнений прозорим чистим сонячним світлом, стояв похмурий і непорушний; небо над ялинами облягли темні грізні хмари.

– Виглядає дуже погано, – мовила Діана.

– Сподіваймося на краще, – рішуче відказала Енн. – Хай лиш не буде дощу, – а свіжий перлинно-сірий день – це навіть приємніше, ніж спекотний і сонячний.

– Але дощ буде, – бідкалася, прослизаючи до кімнати, Шарлотта – кумедна фігурка з незліченними кісками на голові, що стирчали навсібіч, перев’язані білими торочками. – Дочекається останньої миті, а тоді як ливоне, і всі змокнуть, і стежка розкисне, і їх не повінчають під жимолостю, і це дуже погано, якщо на молоду не посвітить сонце – хай що ви скажете, панно Ширлі, мем. Я знала, що все це надто добре, щоб так тривати.

У цю мить Шарлотта Четверта страх як нагадувала панну Елізу Ендрюс.

Дощ не пішов, хоч і далі видавалося, що на те заноситься. До півдня всі кімнати були прикрашені, стіл накритий з вишуканим смаком, а нагорі, прибрана до вінчання, уже чекала молода.

– Ви така вродлива, – захоплено мовила Енн.

– Прегарна, – луною відгукнулася Діана.

– Усе вже готово, панно Ширлі, мем, і досі нічого страшного не сталося, – радісно підсумувала Шарлотта Четверта, рушаючи переодягатися до своєї кімнатки. Усі кіски вона розпустила, пишні ж кучері, на які перетворилося її волосся, заплела у дві товсті коси, перев’язавши їх не двома, а вже чотирма новими сліпучо-синіми бантами. Верхні банти створювали враження, наче із шиї в Шарлотти ростуть крильця – достоту мов херувими в Рафаеля, – проте самій Шарлотті вони здавалися дивовижно прекрасними і, вбравшись у білосніжну сукню, так ретельно накрохмалену, що вона могла стояти сама собою, маленька покоївка оглянула себе в дзеркалі з превеликим задоволенням – яке, щоправда, тривало лиш доки в гостьовій кімнаті вона мигцем уздріла високу дівчину в білій сукні, що плавно облягала її струнку фігуру. Дівчина прикрашала гладенькі, хвилясті рудуваті коси білими, мов зірки, квіточками.

«Ох, ніколи я не буду така, як панна Ширлі, – розпачливо подумала сердешна Шарлотта, – бо такою, певно, треба вродитися, і ніякі намагання не поможуть».

О першій годині прийшли гості, і серед них пан та пані Аллан. Панові Аллану належало повінчати молодих замість графтонського пастора, котрий мав тим часом відпустку. Дотриманням формальностей молодята знехтували. Панна Лаванда спустилася до передпокою, де чекав її наречений і, коли він узяв її за руку, так подивилася на нього великими карими очима, що Шарлотта Четверта, котра завважила цей погляд, схвилювалась і збентежилась. Попід жимолостю на них уже чекав пан Аллан, там само зібралися й гості. Енн і Діана стояли біля старої кам’яної лавки, поміж ними Шарлотта Четверта тремкими холодними пальцями стискала їхні долоні.

Пан Аллан розгорнув свою синю книгу – і почалася церемонія. Щойно ж він оголосив пана Ірвінга й панну Лаванду чоловіком і дружиною, сталося дещо прегарне й символічне: сонце визирнуло з-поза сірих хмар і радісне його сяйво линуло на щасливу молоду. Сад ожив – у ньому затанцювали тіні й мерехтливе іскристе світло.

«Який чудовий знак», – подумала Енн, підбігаючи, щоб поцілувати наречену. Потім щасливу пару зі сміхом оточили радісні гості, а троє дівчат зникли в будинку – перевірити, чи все готово до бенкету.

– Слава Богу, усе закінчилося, панно Ширлі, мем, – зітхнула Шарлотта Четверта, – вони одружені, живі й здорові, і байдуже, що тепер станеться. Мішечки з рисом у коморі, мем, старі туфлі за дверима, а вершки в льосі на сходах.

О пів на третю пан та пані Ірвінг вирушили на станцію в Брайт Рівер, де мав чекати вечірній поїзд, і гості поїхали їх проводжати. Коли панна Лаванда… о, пробачте – пані Ірвінг переступила поріг свого старого дому, Гілберт і дівчата обсипали її рисом, а Шарлотта Четверта так влучно кинула стару туфлю, що вона вдарила пана Аллана по голові. Та найгарніший із прощальних ритуалів продемонстрував усім Пол. Він вискочив на ґанок, гучно калатаючи у великий старий обідній дзвоник, що зазвичай стояв на камінній полиці в їдальні. Пол хотів лише зчинити радісний галас, та щойно дзвоник затих, із-за річки й пагорбів долинула чарівна мелодія казкових весільних дзвонів, чиста, ніжна й легка, – мовби люба луна востаннє вітала панну Лаванду. Отак, із цим солодким благословенням, вона й поїхала від колишнього життя, що його повнили мрії й фантазії, до нового – зі справжніми турботами й клопотами.

Ще за дві години Енн і Шарлотта Четверта верталися стежиною до кам’янички вдвох. Гілберт у справі поїхав до Вест-Графтона, Діану ж удома чекав жених. Енн із Шарлоттою мали прибрати в будинку й замкнути двері. У саду розливалося золоте світло призахідного сонця, поміж дерев кружляли метелики й гули бджоли, та маленьку кам’яничку вже огорнуло невловне відчуття самотності, котре завжди настає після закінчення свята.

– Боже, хіба тепер тут не сумно? – схлипнула Шарлотта Четверта, що плакала всю дорогу додому зі станції. – Знаєте, панно Ширлі, мем, весілля, коли скінчиться – не набагато радісніше за похорон.

Настав клопіткий вечір. Усі квіти належало прибрати, посуд помити, нез’їдені ласощі скласти до кошика на потіху меншим братам Шарлотти Четвертої. Енн жодної миті не відпочивала, аж доки все знову стало чисте й охайне. Невдовзі Шарлотта поїхала додому зі своїм багажем, а Енн пройшлася тихими кімнатами, почуваючись так, мовби лишилася самісінька в покинутому бенкетному залі, і зачинила віконниці. Тоді замкнула двері й умостилася на лавці під тополею, чекаючи Гілберта. Втомлена й виснажена, вона все ж безупинно снувала «довгі, довгі думки».

– Про що ти думаєш, Енн? – запитав Гілберт, підходячи до неї. Коня й бричку він лишив на дорозі.

– Про панну Лаванду й пана Ірвінга, – мрійливо проказала Енн. – Як гарно все вийшло, правда? Вони знову разом, після стількох літ розлуки й непорозумінь.

– Правда, – відповів Гілберт, згори вниз пильно дивлячись на Енн, – та хіба не краще було б їм жити без розлук і непорозумінь? Іти вдвох усе життя, взявшись за руки, і не мати спогадів, котрі б не належали їм обом?

На мить серце Енн закалатало частіше – і вперше в житті вона опустила очі під поглядом Гілберта, а бліді її щоки спалахнули рожевим рум’янцем. Мовби завіса, що була перед її внутрішнім зором, піднялася, відкривши перед нею ті почуття й той бік дійсності, про які вона ще не здогадувалася. Може, справді – кохання не надходить бучно й пишно, як осяйний лицар на білім коні, а з’являється тихо й непомітно, мов давній друг; може, воно виринає із життєвої прози – і лиш зненацька сяйво, що лине на її сторінки, відкриває в ній ритми й музику; може… може, кохання саме собою розквітає із дружби, наче троянда із золотавим осердям, що вислизає із зеленої своєї оболонки.

Потім завіса впала, проте Енн, яка верталася додому темною стежкою, була вже не тією Енн, що весело й безтурботно приїхала сюди минулого надвечір’я. Цю сторінку її дівоцтва мовби перегорнула невидима рука – а попереду лежало доросле життя, з усіма його чарами й таємницями, болями й радощами.

Гілберт розважливо мовчав, читаючи в цій тиші й світлі незабутнього рум’янцю Енн історію наступних чотирьох років. Чотири роки сумлінної, радісної праці, винагороджені набутими корисними знаннями й завойованим милим серцем.

За їхніми спинами, між тіней у старім саду, поринула в задуму маленька кам’яничка. Самотня, але не покинута, вона ще не розлучилася із мріями, сміхом і радістю життя. Буде в неї ще не одне наступне літо; тим часом вона може зачекати. А за річкою, ув’язнена в пурпурових барвах, чекала своєї години люба луна.

---

Примітки

1. Ів. 1:46, за пер. І. Огієнка (тут і далі прим. пер.).
2. Вісімдесятилітній (лат.).
3. Джинджер (Ginger) англійською означає «імбир» – непоказний сіро-коричневий корінець із пекучим смаком.
4. Вільям Вордсворт (1770–1850) – англійський поет епохи романтизму.
5. В імені Сен-Клер (St. Claire) перша частина означає «святий».
6. Томас Бекет (прибл. 1118-29-1170) – архієпископ Кентерберійський, канонізований у 1173 р. Вшановується англіканською та римо-католицькою церквами як святий і мученик. Саме до його гробниці здійснювали паломництво герої «Кентерберійських оповідок» Дж. Чосера.
7. Вільям Тиндейл (1494–1536) – англійський учений, знаний протестантський реформатор, автор перекладу Біблії англійською мовою.
8. Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Макбет», дія 5, сцена 3, цит. за пер. Бориса Тена.
9. Цитата з катехізису в оригіналі дослівно звучить так: «За те, що Він творить, береже та спасає нас». Деві, не помітивши коми у реченні, прочитав слово preserves («береже») як іменник, тобто «варення».
10. Джеймс-Рассел Ловелл (1819–1891) – американський поет, літературний критик та дипломат.
11. Цитата з вірша «Будівничі» (Builders).
12. Цитата з вірша Е.-А. По «Ельдорадо».
13. Торі – назва політичної партії в Англії, з якої згодом постала партія консерваторів.
14. Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Як вам це сподобається».
15. Натяк на однойменну п’єсу В. Шекспіра.
16. Натяк на однойменний роман шотландського письменника Вільяма Блека (1841–1898).
17. Цитата з вірша англійського поета Александра Поупа «Елоїза пише Абелярові» (Heloise to Abelard).
18. Біблійний вислів, що позначає ліки від усіх хвороб, тут описує розраду в журбі.
19. Цитата з вірша Д. Мільтона «Алегро».
20. Цитата з поеми В. Водсворта «Прогулянка» (The Excursion).

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»