Божественна комедія (Данте Аліг’єрі)

🖤 Додати в список читання

Зміст

ПЕКЛО

ПІСНЯ ПЕРША

1] На півшляху свого земного світу

2] Я трапив у похмурий ліс густий,

3] Бо стежку втратив, млою оповиту.

4] О, де візьму снаги розповісти

5] Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

6] Бо жах від згадки почина рости!

7] Над смерть страшну гіркіший він, великий, –

8] Але за благо те, що там знайшов,

9] Повім про все, що в пам’ять взяв навіки.

10] Недобре тямлю, як постав цей схов,

11] Бо сонність так оволоділа мною,

12] Що з певної дороги я зійшов.

13] Я опинивсь під пагорба стіною,

14] Яким кінчався неширокий діл,

15] Де острах ліг на серце пеленою.

16] Я вгору глянув і побачив схил,

17] Вже убраний у сонячне проміння,

18] Що надає людині свіжих сил.

19] Тоді помалу уляглось тремтіння,

20] Що не давало спокою мені

21] Всю ніч, коли блукав між страховиння.

22] Як той, хто у задишці голосній

23] На сушу вийшов, піною укритий,

24] І озирає вири навісні, –

25] Так і мій дух, не скінчивши летіти,

26] Зирнув назад і стежку оглядав,

27] Яка не дозволя нікому жити.

28] Тут я собі спочити трохи дав

29] І вирушив на гору незнайому,

30] А за опору нижчу ногу мав.

31] І от, коли вже йшов я по підйому,

32] Збіг леопард, моторний та верткий,

33] І шерсть рябіла плямами на ньому.

34] Моїх очей він не злякавсь, дерзкий,

35] І, заступивши шлях, став на сторожі,

36] І я подавсь униз, у діл низький.

37] А йшли хвилини ранішні, пригожі,

38] І сонце сходило з тим почтом зір,

39] Що з ним спахнули, як Любові Божій.

40] Схотілося у рух оздобить шир.

41] І дух надія звабила рожева,

42] Що скоро зникне цей плямистий звір.

43] Пора буяла навкруги квітнева,

44] Та я не вчув нічого, тільки ляк

45] Од вигляду уже близького лева.

46] І так, здалось, на мене йшов хижак,

47] Наїжившись, страшенно зголоднівши,

48] Що рух повітря вмить, здалось, закляк.

49] Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, –

50] її неутоленна худорба

51] Примушує людей конать збіднівши.

52] В очах її така була злоба,

53] Таке палало полум’я гаряче,

54] Що з страху шлях згубив я до горба.

55] І наче той, хто дивиться найпаче,

56] Куди б скарби багаті примостить,

57] А, їх утративши, – в розпуці плаче,

58] Такий був я, бо твар мене щомить,

59] Встріч ідучи, помалу відсувала

60] Туди, де сяйво сонця не звучить.

61] Коли ж моя нога на діл ставала,

62] Явився хтось, у кого зір потух,

63] Мовчанка ж довга голос відібрала.

64] В безлюдді я його побачив рух.

65] “Врятуй! – була мольба моя єдина, –

66] Байдуже, чи людина ти, чи дух!”

67] Він мовив: “Не людина; був людина;

68] В Ломбардії мій батько оселивсь,

69] У Мантуї – моя там батьківщина.

70] Во время Юлія я народивсь,

71] Хоч пізно; жив я в Августовім Римі,

72] Коли ще лжебогам народ моливсь.

73] Я був поет, пісні складав любимі,

74] Як славний син Анхізів з Трої втік,

75] А Іліон упав в огні та димі.

76] Та чом вертаєш і в журбі поник?

77] Чого не йдеш на горб, де корениться

78] Солодке джерело чудесних рік?”

79] “Чи не Віргілій ти, чи не криниця

80] Широкоплинних мовних вод ясних? –

81] Спитав я й став, щоб в шані поклониться, –

82] О світло й честь усіх співців земних,

83] Ти зваж на захват мій, на шанування

84] Твоїх безсмертних творів видатних.

85] Ти вчитель мій, моє уґрунтування,

86] У тебе я знайшов на все життя

87] Той гарний стиль, що дав мені визнання.

88] Ти бачиш твар, що втік од неї я?

89] Рятуй мене ти, мудрецю славетний,

90] Бо в серці й жилах кров тремтить моя”.

91] “Хай буде інший шлях тобі прикметний, –

92] Він одповів на жалісні слова, –

93] Щоб ти мерщій покинув діл цей шпетний.

94] Повз твар, яка, голодна, завива,

95] Не прослизне і найспритніший дока:

96] Хто мимо йде, усіх вона вбива.

97] Лиха вона з природи та жорстока;

98] Наївшись, голоднішою стає

99] Й ненатлого не насищає ока.

100] Із звірами відгулює своє

101] Без міри; та надія на Хорта є,

102] Що він цю твар таки, нарешті, вб’є.

103] Про нього скажуть: скарбів не ковтає,

104] В любові, мудрості й чесноті зріс.

105] І ґрунт між Фельтро й Фельтро доглядає.

106] Він за Італію зведе свій спис, –

107] Заради ж неї дівчина Камілла

108] І Евріал умерли, й Турн, і Ніс.

109] І як би не тікала твар немила,

110] Він в Пекло зажене її, на дно,

111] Звідкіль її жадоба приманила,

112] А звідсіля, – надумав я одно, –

113] Я поведу тебе, де залягають

114] Місця, які я взнав уже давно.

115] Почуєш ти, як в розпачі благають

116] Там духи з зойком та з ламанням рук,

117] Повторну смерть на себе накликають.

118] Побачиш тих, хто між вогненних мук

119] Таємно тішиться у сподіванні

120] Колись піднестись до блаженних лук.

121] А схочеш в висі злинути останні, –

122] Душі, достойнішій за мене, здам

123] До ніжних рук тебе при розставанні.

124] Бо той, хто звіку владарює там,

125] Мене, що бився у ворожій раті,

126] Й тих, хто зі мною, не пуска й до брам.

127] А в тронній владаря світів палаті

128] Усе пристойне пишному кошу,

129] Щасливий той, хто буде там на святі!”

130] І я йому: “Поете, я прошу,

131] Ім’ям Христа, якого ти не відав,

132] Все зло й все гірше хай тут полишу,

133] Ти ж покажи усе, про що повідав:

134] Хай браму бачу я з Петром святим

135] І тих, хто в муках та скорботі знидів”.

136] І рушив він, а я – слідом за ним.

ПІСНЯ ДРУГА

1] День одійшов; з натомленої спини

2] Всього живого тягарі земні

3] Тьма поскидала; тільки я, єдиний,

4] Все готувавсь до мужньої борні

5] З трудною стежкою з нестерпним жалем;

6] Та вірна пам’ять сил додасть мені.

7] О музи, хай ваш хист сіяє палом,

8] О думко, що я бачив, запиши

9] І передай навік людським скрижалям.

10] І я: “Поете, спершу ти ріши,

11] Якщо ти хочеш скрізь мене проводить,

12] Чи доблесть є на те в моїй душі?

13] Співав ти: батько Сільвіїв зіходить

14] Ще тлінний та минущий в світ тривкий,

15] Зберігши чуйність, що в живому бродить.

16] Коли ж противник всяких зол палкий

17] Був добрий з ним, передбачавши славу

18] Його діянь, і хто він, і який,

19] То мудрий відзнача його по праву:

20] Обранець неба вишнього добра,

21] Рим породив він та його державу,

22] А той же й та (це істина стара)

23] Засновані, щоб стать святим престолом

24] Наступникам апостола Петра.

25] Ця путь, розцвіченим твоїм глаголом

26] Прославлена, причиною в віках

27] Була його звитязі й папським столам.

28] Сосуд обрання теж у цих полях

29] Пізніше був, щоб дать підпору вірі,

30] Яка спасіння відкриває шлях.

31] А я чого піду? Хто пустить в мирі?

32] Ніякий не Еней, не Павел я,

33] На цю я честь не варт ні в якій мірі.

34] Коли ж спуститись знаджує земля,

35] То чи не здасться спуск мій божевіллям, –

36] Для мудреця ясніша мисль моя”.

37] Мов той, хто раптом виниклим зусиллям

38] Занедбує намічені діла

39] Й прощається з готовим вже справиллям,

40] Вчинив і я: де схил чорнила мла,

41] У думці справа та пішла вся прахом,

42] Що з запалом розпочалась була.

43] “Я бачу у словах, повитих жахом, –

44] Сказала тінь, вся – благородний чар, –

45] Що ти в душі пройнявсь побожним страхом.

46] Він обсипа людину, мов той жар,

47] Примушуючи подвигу зректися,

48] Як мур уявлений спиняє твар.

49] Щоб міг від остраху ти відмогтися,

50] Скажу, чом став твоїм я ватажком,

51] Щоб знав, коли в мені жалі знялися.

52] Був з тими я, хто між добром і злом,

53] Як пані кликнула щонайгарніша,

54] І їй скоривсь я серцем і умом.

55] І от до мене над зорю ясніша

56] Звернула очі й голос чарівний;

57] Лиш в ангелів розмова лагідніша:

58] “О мантуанська чемна душе, чий

59] На цілу землю розголос лунає

60] Й лунатиме, аж поки світ живий.

61] Мій друг, що дружби з долею не має,

62] На прикрому безлюдному горбі

63] Дорогу втратив і в страху вмирає.

64] Боюсь, щоб не накоїв зла собі,

65] Щоб з поміччю, бува, не опізнитись, –

66] За нього, чула, й небо у журбі.

67] Іди, щоб там найшвидше опинитись

68] І мудрим словом стань його втішать;

69] Мені з турбот допоможи звільнитись.

70] Я – Беатріче, я кажу рушать,

71] Прийшла я з місць, куди вернутись хочу,

72] Любов мені звеліла це сказать.

73] Я піднесу тобі хвалу пророчу,

74] Як стану перед Господом святим”.

75] Замовкла, й мову я почав урочу:

76] “О пані благосна, єдина, з ким

77] Наш людський рід всі перевищив твори,

78] Які під небом зібрані низьким!

79] Так уподобав я наказ твій скорий,

80] Що, все здійснивши б, думав, що не встиг, –

81] І зайвими були б його повтори.

82] Але скажи, це хто тобі поміг

83] У глиб землі без остраху пускатись,

84] Звідкіль усяк тікав би скільки міг”.

85] “Щоб міг за словом довго не шукатись, –

86] Сказала, – стисло відповім одне,

87] Чом не боюся я сюди спускатись.

88] Того боятись треба, головне,

89] Що позбавля когось життя й спокою, –

90] Все ж інше анікому не страшне.

91] Ласкавий Бог створив мене такою,

92] Що ваша скорб повз мене промина,

93] Що я – поза пожежею яркою.

94] Та в небі благородна є жона;

95] Того жалівши, хто підпав блуканням,

96] Вмолила Вишнього Суддю вона,

97] Звернулась до Лючії із благанням,

98] Сказавши: “На людину ту малу

99] Ти зглянься й огорни її сіянням”.

100] Знайшла мене Лючія, ворог злу,

101] Де ми сиділи з древньою Рахіллю,

102] Й сказала: “Справжню Богові хвалу

103] Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю

104] Того, хто любить так, що став на згин,

105] Піднявшись вище над людською цвіллю!

106] Чи ти не чуєш, як там стогне він?

107] Чи ти не бачиш, як зо смертю б’ється

108] Між хвиль, грізніших од морських пучин?”

109] Ніхто на світі палко так не рветься

110] До радості і не тікає бід,

111] Як я, зачувши, як те слово ллється.

112] Прийшла звідтіль, де сяє небозвід

113] Я, пісні ввірившись твоїй урочій,

114] Яка вславля тебе й слухацький рід”.

115] Сказавши так, звела на мене очі,

116] Де сльози струменіли в чистоті,

117] І я стежки знайшов якнайкоротші.

118] Прибув до тебе на прохання ті

119] І врятував од звіра, що з’явився

120] Тобі на цій великій висоті.

121] Та що тобі? Чого, чого спинився?

122] Чого на серці підлий страх тяжкий?

123] Чого в тобі сміливий дух смутився?

124] І це тоді, коли святі жінки

125] У небі втрьох клопочуться про тебе,

126] Я ж блага обіцяю дар такий?”

127] Мов квіт, в нічнім морозі, як в погребі,

128] Побитий, похиляє вниз чоло

129] Й знов оживає у ранковім небі,

130] Так я відчув, що стомлення спливло,

131] І вигукнув із серцем посмутнілим,

132] Мов той, до кого звільнення прийшло:

133] “О преблага, з якою став я смілим,

134] І ґречний ти, що зразу ж поспішив

135] І підійшов до мене з словом милим,

136] Ти так мені бажання прищепив

137] Рушати краєм тим жахним, немирним,

138] Що до своїх вернувсь я перших слів.

139] Іди ж, пойнятий захватом надмірним,

140] Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти”.

141] Сказав я й слідом за поетом мирним

142] Ступив на шлях лісистий і крутий.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

1] “Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих,

2] Крізь мене йдуть до мучень і заков,

3] Крізь мене йдуть між поколінь пропащих.

4] Суд правий вів творця моїх будов:

5] Звели мене Могуття, що все родить,

6] Найвища Мудрість і Першолюбов.

7] Лиш після мене світ став брами зводить.

8] Ніщо не вічне, я ж на всі віки.

9] Лишайте сподівання всі, хто входить”.

10] Із чорних літер напис я такий

11] Побачив на вершку хмурної брами

12] Й сказав: “Учителю, о жах який!”

13] І він, немов господар над думками:

14] “Лишатись легкодухість має тут,

15] І має вмерти дрож перед страхами.

16] Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,

17] Де скорбні тіні можеш ти уздріти,

18] Що розуму збулись блаженних пут”.

19] Він руку дав мені, і я зогрітий

20] Був усміхом спокійного лиця, –

21] Й повів у глиб, у таїну повитий.

22] Такі зітхання й лемент без кінця

23] Почулись у беззорянім склепінні,

24] Що струмом сліз облився раптом я.

25] Усі наріччя, мови старовинні,

26] Репетувань і ремствувань слова

27] У плесках рук, у вигуках, хрипінні, –

28] Зливались в гамір, що завжди трива

29] У цьому місці, крутячись всечасно,

30] Немов пісок, що вихор порива.

31] Мені тоді зробилося так жасно,

32] Що мовив: “Волю ти мою вволи,

33] Скажи, хто мучиться отак злощасно?”

34] І він: “На животіння це прийшли

35] Ті, що зірок, мізерні, не хапали,

36] Жили собі без гани, без хвали.

37] А поряд – ангели, що з висі впали

38] Ті, недостойні, і не вороги,

39] Й не слуги Божі, лиш за себе дбали,

40] Щоб вигляд не темнився дорогий,

41] їх з неба гнано, пекло ж браму стисло,

42] Щоб гріх не вихваляв свої борги”.

43] І я: “Учителю, що там нависло

44] Й над нами закрутило круговерть?”

45] Він одповів: “Про це скажу я стисло:

46] Вони вже не надіються на смерть

47] І так ненавидять роки пропалі,

48] Що чорні заздрощі їх повнять вщерть.

49] Ніхто за них не згадує в печалі,

50] І Ласка, й Суд їх зневажають так,

51] Що й ти не говори, поглянь і – далі!”

52] Я, зиркнувши, побачив: в небі знак

53] Летів, кружляючи, і зупиниться,

54] Як видалось мені, не міг ніяк.

55] За ним така неслася плетениця

56] Померлих душ, що я й не уявляв,

57] Як стільки встигло смерті причаститься.

58] По тому, як вже декого впізнав,

59] Побачив я того з нероб неплідних,

60] Хто зрікся, страхопуд, великих справ.

61] Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних

62] Перед собою неярких нікчем,

63] І Богу, й ворогам його огидних.

64] Вони, з яких ніхто не жив живцем,

65] Тут прудко бігли, всі в укусах, голі,

66] Над ними ж – оси й ґедзі тьмою тем.

67] Поривши лиця, кров стікала долі,

68] Усуміш із слізьми на ґрунт масний,

69] Де жовті черви кублились поволі.

70] Поглянув далі, й натовп голосний

71] Побачив я край буйного потоку

72] Й спитав: “Учителю, ти поясни,

73] Щоб знав я, чом вони із цього боку

74] На той всі прагнуть перейти мерщій,

75] Як бачу, хоч у тьмі й не видно оку”.

76] І він мені: “Одвіт почуєш мій,

77] Коли зупинимо свої ми кроки

78] На Ахероновій косі журній”.

79] Стараючись не завдавать мороки

80] І волю дати боячись словам,

81] Я мовчки йшов на край ріки широкий.

82] І човен ми побачили, а там

83] Почварний дід, роззявивши пащеку,

84] Горлав: “Ой горе, злобні душі, вам!

85] Вже годі мріять про зорю далеку,

86] Я тут, з човном, щоб вас перевезти

87] У вічний морок, в холоднечу, в спеку!

88] А ти, живий, од мертвих геть коти

89] Назад, де скоро вже розквітне травень! –

90] Та, бачивши, що я не хочу йти,

91] Додав таке: – Ти краще іншу гавань

92] І легший човен зразу обирай;

93] Моє судно важке тобі для плавань”.

94] І вождь йому: “Хароне, не займай!

95] Так хочуть там, де все зробити можуть

96] Чого захочуть. Так що не чіпай”.

97] І перестав тоді мене тривожить

98] Кудлай-човняр з мертвотного багна,

99] Що міг з очей зірниці сяйні множить.

100] І квола зграя голих душ, смутна,

101] Почувши заклик той гучний і строгий,

102] Зі скреготом зубів, як навісна,

103] Взялась клясти – і Бога, й рід убогий,

104] І давнє покоління, й молоде,

105] І час родин, і матерів пологи.

106] Та, плачучи, встелила вся, хто де,

107] Проклятий берег зливою з хмарини, –

108] Він всіх, хто Бога не боїться, жде.

109] Харон, злий дух з очима – як жарини,

110] Розпалюючи погляд, купчив гурт:

111] Всіх гнав, веслом загайним міряв спини.

112] Як лист злітає восени до бурт

113] За першим другий, поки на галуззі

114] Останній не загляне в самий нурт, –

115] Адамове так плем’я в шумній тузі

116] Одне за одним збилось у човні,

117] Мов птаство, скупчене в сильці, у крузі.

118] Поки пливли по чорній струмині,

119] Хапаючись зійти на той бік темний,

120] На цьому знову з’юрмились квапні.

121] “Мій сину, – проказав учитель чемний, –

122] З усіх країн, хто в Божім гніві вмер,

123] Збираються на берег цей підземний,

124] Щоб поспішать заріччям до печер, –

125] їх так острожить правосуддя Боже,

126] Що страх стає бажанням відтепер,

127] А добра тут душа пройти не може,

128] І що в Харона грізний був привіт,

129] То сам збагни, з чим слово його схоже”.

130] Він закінчив, і враз похмурий світ

131] Так задрижав, що навіть перед економ

132] Мене од страху кидатиме в піт.

133] В плачливім краї знявся вихор гоном,

134] Пустельний діл скорботи спалахнув

135] В моєму серці відсвітом червоним,

136] І впав я, наче той, хто вмить заснув.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1] Мій раптом перервався сон глибокий,

2] Бо грім оглушливий я враз почув

3] І встав, немов ударений під боки,

4] І все спочилим оком озирнув,

5] На ноги звівшись, подививсь уважно,

6] Щоб добре зрозуміти, де я був.

7] Стояв на стежці я, що неосяжно

8] Збігала вниз, в те урвище сумне,

9] Де лемент мук відгримував протяжно.

10] Таке в густім тумані неясне

11] Було воно, що зір мій недолугий

12] Не міг сягнуть крізь марево жахне.

13] “Тепер ми зійдемо в сліпі округи, –

14] Сказав поет і на обличчі зблід, –

15] Я буду перший, а ти будеш другий”.

16] І я, уздрівши сполотнілий вид,

17] Сказав: “Чи зважусь, коли й ти стерявся,

18] Ти ж завжди захищав мене од бід!”

19] І він: “Злощасних репет увігнався

20] Ізнизу так, що вкрив лице бліде

21] Тим жалем, що тобі він жахом здався.

22] Але ходім, бо довгий шлях не жде”.

23] Так він сказав та й уступив зі мною

24] У перше коло, що круг прірви йде.

25] Тут, стежачи за пітьмою німою,

26] Я не почув ні скарг, ні нарікань, –

27] Самі зітхання коливали млою:

28] їх збуджувала туга без страждань

29] У стовпищі, в якім не розрізняєш

30] Дітей, жінок, мужів усяких звань.

31] І добрий вчитель мій: “Ти не питаєш,

32] Це що за духи, на яких глядиш?

33] То знай, ще поки далі не ступаєш,

34] Що це не грішних душ хисткий комиш,

35] А ті, хто без хрещальної поради

36] Не знали, що спасає найпевніш.

37] їм християнські не лились відради,

38] Було чуже їм Божество само, –

39] Я увіходжу теж до їх громади.

40] Це незнання – єдине нам гальмо,

41] Й ми тим караємось за цю невдачу,

42] Що без надій жаданням живемо”.

43] І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу

44] Я тих, кому пошану всім здаю

45] За видатні діла й величну вдачу.

46] “Скажи, учителю, скажи, вождю, –

47] Почав я, щоб зміцнитися у вірі,

48] Яка являє для брехні суддю. –

49] Невже тут по заслузі чи офірі

50] Ніхто блаженства не досяг цілком?”

51] І він на ці слова, і темні й щирі,

52] Відмовив: “Бувши тут ще новаком,

53] Я бачив, як зійшов сюди властитель,

54] Звитяжця коронований вінком.

55] За ним звідсіль пішли: всіх прародитель,

56] Його син Авель, благочесний Ной,

57] Мойсей, законодавець і служитель,

58] Давид і Авраам, що жив давно,

59] Ізраїль з батьком і сини численні,

60] Рахіль, дорожча над усе майно,

61] Й багато ще – і стали всі блаженні.

62] Узнай одне ти – душі всі людські

63] До того часу не були спасенні”.

64] У згадках про події неблизькі

65] Ми не лишали прокладати в лісі,

66] Кажу, у лісі душ, стежки вузькі.

67] Та спогади недовго ці велися

68] Між нами ще, як смуги світляні

69] У здолану півкулю тьми влилися.

70] За кілька кроків видний став мені

71] Освітлений зелений простір луки,

72] Де сяйвом сяли люди видатні.

73] “О шано й честь мистецтва та науки,

74] Скажи, хто ці, що доля їх ясна

75] Й відділені вони в окремі злуки?”

76] І він мені: “їх слава голосна,

77] З якою ти ще на землі зіткнувся,

78] Така, що й в Бога шана їм значна”.

79] І голос в той же час мені почувся:

80] “Вшануємо ж великого співця,

81] Бо зниклий дух його до нас вернувся!”

82] І по слідах великого сліпця

83] Нас три величні тіні йшли стрічати,

84] Нерадісні і несумні з лиця.

85] І добрий мій учитель став казати:

86] “Он глянь: мечем оперезавши стан,

87] Іде, мов з пишним почтом, цар багатий, –

88] То сам Гомер, усім поетам пан,

89] А другий – то творець сатир Горацій,

90] А то – Овідій і за ним – Лукан.

91] Ішов я з ними вряд в натхненній праці

92] І вряд у славі йду – таж чуєш сам

93] Той спів хвали, мов князеві в палаці”.

94] Так я уздрів блискучу школу там

95] Вождя поетів, що, могутньокрилий,

96] Летів орлом назустріч небесам.

97] Вони про себе щось поговорили

98] І привітання мовили свої,

99] І посміхнувся мій учитель милий.

100] Усі тримались, як близькі мої,

101] І, розуміючи високу шану,

102] Я шостим став у велетнів сім’ї.

103] Отак ішли до світлого ми стану

104] Й поважно мову про таке вели,

105] Про що розповідать пізніше стану.

106] Під благородний замок ми прийшли,

107] Який сім раз оточували стіни,

108] Й джерельні води навкруги текли.

109] Долаючи, мов суходіл, струмини,

110] Дістались двору ми крізь сім воріт

111] І вздріли свіжу зелень луговини,

112] В очах у мешканців горів привіт,

113] У постатях ласкава сяла милість,

114] А в тихій мові – лагідності світ,

115] Зійшли ми вкупі на горбка похилість

116] В такому світлі, що змогли вочу

117] Оглянуть мовчазну дібров журливість.

118] Великі, до яких в думках лечу,

119] Вщасливили мене своїм собором,

120] Що й досі ще від захвату тремчу.

121] Я вздрів Електру в натовпі прозорім,

122] І Гектора, й Енея розрізнив,

123] І Цезаря в броні, з шулічим зором.

124] Каміллу і Пентесілею вздрів

125] По другий бік та ще царя Латина,

126] Який з Лавінією там сидів.

127] Вздрів Брута я й дружину Коллатіна,

128] Корнелью, Марцію та Юлью –всіх.

129] А осторонь – самого Саладіна.

130] І, перевівши зір очей своїх,

131] Побачив я, що вчитель всіх, хто знає,

132] Сидить в сім’ї філософів значних.

133] Всяк дивиться, всяк шану виявляє.

134] З ним обіч був Сократ, а там Платон,

135] І Діоген своє тут місце має.

136] Тур Демокріт, що ввів случай в закон,

137] Фалес, ким славилась бібліотека,

138] І з Емпедоклом Геракліт, Зенон.

139] Вздрів якостей досліджувача грека

140] Діоскоріда, – тут же був Орфей,

141] Ще й Туллій, Лівій, мораліст Сенека,

142] І геометр Евклід, і Птолемей,

143] І Гіппократ з Галеном, Авіценна,

144] І Аверроес, цей тлумач ідей.

145] Тяглася їх гірлянда незліченна,

146] Та хай про це хтось інший розповість,

147] Бо тема й так у мене широченна.

148] І двох співців позбавилося шість,

149] Бо враз мене вожай мій знаменитий

150] Од мирних лук, де всіх розважив гість,

151] Туди повів, де нічому світити

ПІСНЯ П’ЯТА

1] І тут зійшов до другого я кола,

2] За перше меншого, та від розпук

3] Кричали душі голосніш довкола.

4] Й страхітного Міноса вчув я гук;

5] Який при вході судить справедливо,

6] Хвостом указуючи розмір мук.

7] Кажу, коли якась душа лякливо

8] Розповіла про всі свої діла,

9] То цей знавець гріхів, тонкий на диво,

10] їй місце визначає в царстві зла,

11] Хвоста скрутивши стількома витками,

12] В котре по черзі коло засила.

13] Тиск перед ним і днями, і ночами;

14] Душа тут кожна свій проходить суд:

15] Сказала, вчула та й пішла до ями.

16] “О ти, хто в наш занурюється бруд, –

17] Гукнув Мінос, коли на мене глянув,

18] На мить лишивши безконечний труд, –

19] Дивись, куди ввійшов і з ким ти станув,

20] А про широкий вхід і не гадай!”

21] І вождь до нього: “Чом так гучно грянув?

22] Не з власного жадання йде в ваш край:

23] Так хочуть там, де все зробити можуть

24] Чого захочуть, так що не чіпай”.

25] І ось такий, що й камінь міг стривожить,

26] Зачувся лемент, і зневіра йме,

27] Чи зойки відчаю луна не множить?

28] Туди прийшрв, де світло геть німе,

29] І знявся рик, як в буряному морі,

30] Коли на ньому дужий вітер дме.

31] Пекельні вихори, рвучкі та скорі,

32] Засуджених волочать, тягнуть, б’ють

33] Згори і знизу, й ті в сльозах та в горі.

34] І душі, летячи у каламуть,

35] Ридають, виють, сповнюючись хіттю,

36] Самого Бога в небесах клянуть:

37] Я взнав, що підпадає тут страхіттю,

38] Жахливій бурі цій той люд яркий,

39] Який скорився лиха розмаїттю.

40] І як на крилах носяться шпаки

41] В холодну пору, збившися у зграї,

42] Так духів злих пролинув рій швидкий.

43] Звідсіль, звідтіль, вверх, вниз, як в водограї,

44] І без надій, що прийде тиші мить

45] Або змаліють муки їх безкраї.

46] Як журавлиний ключ із зойком мчить,

47] Коли на південь відлітає птиця,

48] Так я, передбачавши ремства нить,

49] Уздрів, як тіней гурт в бурханні мчиться,

50] І запитав: “Учителю, яким

51] Жінкам так грізно чорний вітер мститься?”

52] “Найперша з тих, що виглядом своїм

53] Тебе цікавить, – він мені промовив, –

54] Була царицею над світом всім;

55] Щоб одібрати ґрунт у марнословів,

56] їй підказала похіть навісна

57] Розпусту скриту вивести зі сховів, –

58] Семіраміда, Нінова жона

59] І спадкоємиця його зрадлива;

60] Султан тепер там, де жила вона.

61] А це – кохання жертва нещаслива,

62] Яка збезчестила Сіхея прах;

63] А далі – Клеопатра похітлива”.

64] Я вздрів Єлену, за яку в боях

65] Лягли війська, Ахілла міць велику,

66] Яка з кохання згинула в віках,

67] Паріса вздрів, Трістана й ще без ліку

68] Тих нещасливих, що Амор жене,

69] Як за життя їх гнав на згубу дику.

70] Коли мій вождь назвав число значне

71] Мужів і дам – весь почет іменитий,

72] Я засмутився, жаль пройняв мене,

73] І я сказав: “Співцю, поговорити

74] Хотів би я із тінями двома,

75] Що вихор їх жене несамовитий”.

76] І він: “Побачиш, як зрідіє тьма

77] Й вони наблизяться: ім’ям любові

78] Благай, і пара підлетить сама”.

79] Коли до нас їх вир підніс раптовий,

80] Подав я голос: “Привиди журби,

81] Як Інший зволить, станьмо до розмови”.

82] Як в полум’ї жадоби голуби

83] У рідні гнізда між зелені крони

84] Летять на крилах спільної судьби, –

85] Вони удвох з оточення Дідони

86] Перенеслись у пітьмі коловій, –

87] І стали біля нас без заборони.

88] “О ти, що ходиш по землі живий

89] І надійшов сюди, у сморід чорний,

90] До нас, що світ забарвили в крові.

91] Якби нам другом цар був непоборний,

92] Вблагали б ласку ми тобі послать,

93] Щоб ти щасливим був у висі горній.

94] То слухай, споминай, що є згадать,

95] І поки буря десь там забарилась,

96] Ми будем слухати і розмовлять.

97] Жила я там же, де й на світ з’явилась,

98] Над морем тим, що в нього По втіка,

99] Котра супутниць тьмою збагатилась.

100] Кохання, що шляхетних обпіка,

101] Його зманило молодичим станом,

102] Який сточила тут печаль гірка.

103] Кохання, що кохать дає й коханим,

104] Мене взяло, вогнем наливши вщерть,

105] Що став моїм він, як ти бачиш, паном.

106] Кохання нас вело в злощасну смерть.

107] Каїна жде того, хто кров’ю вмився”, –

108] І вже їх ворушила вітраверть.

109] Ці душі слухавши, я похилився

110] І в болісну заглибився печаль;

111] Поет спитав нарешті: “Чом спинився?”

112] І я на це почав: “О лютий жаль!

113] Ці ніжні мрії, ці солодкі чари

114] їх завели в таку скорботну даль!”

115] А там звернувся до цієї пари

116] Й почав: “Франческо, від твоїх страждань

117] У серці чую болісні удари.

118] Але скажи: під час палких зітхань

119] Як вчило вас чаруюче кохання

120] Спізнати мить жагучих поривань?”

121] Й вона: “Немає більшого страждання,

122] Як згадувати любий щастя час

123] В біду; твій вождь здає в тім справоздання.

124] Коли ж ти прагнеш знать, який у нас

125] Початок був коханню, збудься спраги, –

126] Я плакать буду й мовить водночас.

127] Якось ми вдвох читали для розваги,

128] Як Ланчелота взяв кохання пал,

129] І самоти не брали до уваги.

130] І часто, мов під дією дзеркал,

131] Нам під очима лиця пік рум’янець.

132] Але нас подолав миттєвий шал:

133] Ми прочитали, як тремтів коханець,

134] Бо вперше в губи цілував самі, –

135] І цей от, мій незмінний співвигнанець,

136] Мені вуста торкнув, з жаги німий, –

137] Твір і співця за Галеотто мавши,

138] Вже того дня більш не читали ми”.

139] Так дух розповідав цей, споминавши,

140] А той ридав; і руки я простер

141] У даль за ними, від жалю вмиравши,

142] І впав, неначе той, хто нагло вмер.

ПІСНЯ ШОСТА

1] Вернулась тяма, що на час лишила,

2] Коли жалів я свояків отих,

3] Чия печаль так дуже засмутила,

4] Й нові я муки й мучених нових

5] Побачив всюди, де б не озирався,

6] Де б не лишав мій крок слідів своїх.

7] Я в третім колі: дощ не припинявся,

8] Холодний, вічний, проклятий, важкий;

9] Він по землі одноманітно слався.

10] Градини, іній, снігові грудки, ,

11] Мішаючись із мороком постійним,

12] Смердили під ногами ґрунт в’язкий.

13] І Цербер, звір із вищиром потрійним,

14] На три собачі пащі валував

15] На люд, поглинутий болотом гнійним.

16] Багряні очі, шерсть, масна від страв,

17] Грубезне пузо, лапи – кігті наче –

18] Він гриз, і дер, і дряпав, і кусав.

19] Промоклі тіні вили по-собачи,

20] Й чи той чи цей ховаючи з боків,

21] Крутились дзиґами, та без удачі.

22] Хробак здоровий, Цербер нас зустрів,

23] Роззявив пащі враз, ошкірив зуби

24] І весь од люті сильно затремтів.

25] І руку простягнув вожай мій любий,

26] Землі взяв жменю та як кидоне

27] В голодні пащі наїдок той грубий!

28] Мов пес, коли йому шматок заткне

29] Голодну пащу й зів, з брехання спухлий,

30] Замовкне раптом, поки не ковтне, –

31] Так Цербер увірвав, одразу вщухлий,

32] Свій рев, який так голосно гуде,

33] Що душі тут усі були б поглухли.

34] Йдучи по тінях, по яких іде

35] Дощ нескінченно, ставили ми ноги

36] В порожняву у вигляді людей.

37] Вони підводитись не мали змоги,

38] І лиш один схопивсь аж підстрибнув,

39] Коли побачив нас серед дороги.

40] “О ти, хто сміло в Пекло це ступнув, –

41] Він проказав, – мабуть, мене впізнаєш,

42] Бо ти уже, коли я вибув, був”.

43] І я йому: “Такий ти вигляд маєш

44] Унаслідок тривалого ярма,

45] Що вже навряд тепер тебе вгадаєш.

46] Повідай же – бо тут ти недарма, –

47] Який ти гріх вчинив, що кар за нього

48] Є сила важчих, гірших же нема?”

49] І він: “У місті, заздрому до всього,

50] Ти народився, – тож я твій земляк,

51] Бо й я родивсь там для життя масного.

52] Обжерливістю відзначавсь я так,

53] Що Чвакалом дражнили всі знайомі, –

54] А тут я мокну під дощем, бідак.

55] І довелося не мені самому

56] Однакових тут скуштувать силець

57] За гріх однаковий”. Сказав по тому

58] Я: “Чвакало, так скрушно для сердець

59] Бринить твій жаль і викликає сльози;

60] Та, може, знаєш ти, який кінець

61] У нашім місті матимуть погрози,

62] І що веде співгромадян до чвар,

63] І де зростають праведності лози?”

64] І він мені: “Після тривалих свар

65] Рясна проллється кров лісовиками,

66] А партію противну жде удар.

67] На третій рік повернуться до брами

68] Вигнанці й переможницькі війська,

69] Й підлесник прийде нинішній з військами.

70] Притисне здоланих п’ята важка

71] Тих, що надовго містом завладають,

72] А цим лишаться сльози і тоска.

73] Два праведники марно промовляють:

74] Жадоба, скупість, заздрість до єства –

75] Од іскор тих в людей серця палають”.

76] Так закінчив печальні він слова,

77] І я йому: “Іще прошу, мені ти

78] Відкрий усе, що темрява хова.

79] Тегг’яйо, Фаріната знаменитий,

80] Ще Рустікуччі Якопо й ще хтось, –

81] От як Арріго й Моска іменитий, –

82] Скажи мені, де місце їм знайшлось?

83] Дізнатись хочу про судьбу найкращих –

84] Іти їм в Рай, чи в Пекло довелось?”

85] І він: “У норах ще чорніших, важчих

86] За гірший гріх каратись треба їм,

87] Побачиш їх внизу у муках тяжчих.

88] Як знову підеш світом ти живим,

89] Прошу, згадай мене хоч ненароком,

90] А більш я не скажу й не відповім”.

91] І ще раз скошеним од болю оком

92] На мене глянув і під шум струмин

93] Згубився в натовпі сліпців широкім.

94] Вожай сказав: “Уже не встане він,

95] Аж поки на сурму громовокрилу

96] Не явиться нещадний властелин.

97] Усяк повернеться в свою могилу,

98] Одіне плоть колишнього буття

99] Й почує вироку незрушну силу”.

100] Ми тихо йшли, немов між куп сміття,

101] Між тіней, кинутих під дощ похмурий,

102] І про грядуще мовили життя.

103] Сказав я: “Вчителю, чи їм тортури

104] Побільшить вирок правий судії,

105] Чи проясніє їхній вид понурий?”

106] І він: “Науки пригадай свої:

107] Відомо, що чим ближча досконалість

108] В душі, тим більші рай чи скорб її.

109] До риси досконалості й на малість

110] Не підійти їм після їхніх діл,

111] А все ще сподіваються на жалість”.

112] Так в бесіді пішли ми третім з кіл,

113] Про зміст її не стану я казати,

114] І вийшли зрештою на дальший схил.

115] І тут зустрів нас Плутос, недруг клятий.

ПІСНЯ СЬОМА

1] “Папе Сатан, папе Сатан алеппе!” –

2] Завів так Плутос голосом хрипким,

3] І мій мудрець, що знав усе в цім склепі,

4] Мене розрадив: “Хоч би й надто злим

5] Був звір, а все ж не втрима на запорі

6] Від тебе переходу колом цим”.

7] А далі товстогубій злій потворі

8] Промовив він: “Проклятий вовче, цить!

9] Бо задихнешся, як смертельно хворі.

10] Не без причин в безодню він стремить:

11] Так хочуть там, де військо Михаїла

12] Взялось пиху насильницьку зломить”.

13] І як під бурю падають вітрила,

14] Коли зламалась щогла на кормі,

15] Так хижа твар звалилася безсила.

16] І далі ми пішли по цій тюрмі,

17] В четверте коло, до провалля ближче,

18] Де зло всесвітнє скублилось у тьмі.

19] О правосуддя Боже! Хто б міг вище

20] Накупчити страждань, ніж я уздрів!

21] І чом душа стає гріхам за грище!

22] Як хвиля, кинувши Харібди зів,

23] Біжить назад і інші б’є з розгону, –

24] Так люд не шкодував тут кулаків.

25] Я бачив люд з найбільшого загону,

26] Примушених з усіх боків штовхать

27] Грудьми й всім тілом кляту перепону.

28] Тут люто пхала одна одну рать

29] І вантажі носила з ревним криком:

30] “Чого їх кидати?”, “Чого збирать?” –

31] Так рухались похмурим колом диким,

32] І кожен тяг у протилежний бік

33] З гучним тим самим безсоромним кликом.

34] А, на серединний прийшовши стик,

35] Вертали знову битися жахливо,

36] І я, не в силі здержати язик,

37] Сказав: “Учителю, з’ясуй це диво:

38] Чи часом не тонзурники всі ті,

39] Із лисинками, що від нас наліво?”

40] І він: “В своєму першому житті

41] Усі вони були на розум косі

42] Й не знали міри в їжі і в питті,

43] Тож по-собачому хрипкоголосі,

44] Вертають, вивергаючи лайки,

45] Всередину із крайніх точок осі.

46] В тих, в кого на тонзуру маківки

47] Поголені – у пап, у кардиналів, –

48] Найбільш скарбів заховано в мішки”.

49] І я: “В цій, вчителю, картині жалів

50] Я добре розпізнати мав би тих,

51] Кого порок іще недавно вжалив”.

52] І він: “Ти марних не чекай утіх:

53] Гидке життя спотворює собою

54] До невпізнанності обличчя їх.

55] Вони на суд останній прийдуть з бою:

56] Той стисне кулаки й проклін пошле,

57] Цей голою заблиска головою.

58] Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, –

59] Приречені на чвари проклятущі,

60] І всяке їм картання – замале.

61] Ти бачиш, сину, як скороминущі

62] Дари Фортуни чинять людям зло,

63] На бійки спонукаючи найдужчі.

64] Все злото, що під місяцем було

65] Чи є, душі хоча б одній-єдиній

66] Спокою ні на хвилю б не дало.

67] “Учителю, – спитав я, – благостині!

68] Яку Фортуну ти згадав мені,

69] І як із рук її все благо лине?”

70] Озвався він: “О витвори дурні!

71] Яке ж бо вас невідання вразило!

72] Думки тобі відкрию неясні.

73] Той, хто ширяє в світі мислю сміло,

74] Небесні сфери сотворив і їм

75] Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.

76] Усюди світлом ширячись сяйним,

77] А серед людства діло це – наснага

78] Тій, хто владає таланом земним,

79] Щоб всі передавав минущі блага

80] Народ народові, сім’ї – сім’я,

81] Бо меншає в людей з літами спрага.

82] Той кориться, цей силою сія

83] За присудом тієї, що з ділами

84] Весь час таїться, як в траві змія.

85] І, високо літаючи над нами,

86] Вона провидить, судить і вершить

87] Нарівні з іншими всіма богами.

88] У ній ніщо на місці не стоїть

89] І зміни одна одну обганяють,

90] Нове-бо виникає кожну мить.

91] І от її усі лиш розпинають,

92] Замість палку складати дяку їй,

93] І заповзято й дружно проклинають.

94] Вона ж в незмінній радості благій

95] Співає з ангелами нам із далі

96] І крутить кулю в благості своїй.

97] Проте спустімось на ще більші жалі, –

98] Заходять вже зірки, які стреміли вверх,

99] Коли я рушив; поспішімо ж далі.

100] Пройшли ми колом тим на самий верх,

101] Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,

102] В якому промінець останній мерк

103] В воді, скоріше чорній, ніж багровій.

104] І ми зійшли в провалину саму,

105] Ідучи вслід похмурому струмкові.

106] Збігаючи в ненависну пітьму,

107] Спливала річка, наче під ворота,

108] Під те багно, що Стікс ім’я йому.

109] Я, придивившись, що то за сквернота,

110] Побачив тіней голих гурт тісний,

111] Занурений в драговину болота.

112] Не лиш руками билися вони,

113] А й головою, і грудьми, й ногами,

114] А хто й зубами гризся, навісний.

115] Мій добрий вчитель: “Сину, перед нами

116] Це душі тих, кого вразила лють,

117] А ще до того знай: під струминами

118] Багато душ у смороді гниють,

119] Окіл бентежать зойками гучними

120] Й колишуть, як ти бачиш, каламуть”.

121] Стогнали в твані тонучі: “Були ми

122] У траурі на сонячній землі,

123] Нам душу сповивали чорні дими,

124] Й терзаємось у смороді, в гниллі”.

125] Так виливали, кумкаючи, муку,

126] Інак не в силі висловить жалі.

127] Відмірявши значну дугу по луку,

128] Між річкою й болотом серед мли,

129] На тих дивившись, хто ковтав багнюку,

130] Високої ми вежі досягли.

ПІСНЯ ВОСЬМА

1] Я, далі ведучи, скажу, що, пішки

2] Ще вежі не діставшись, на вінці

3] Ми зори зупинили біля вишки,

4] Де вздріли два спахнулі промінці

5] Й на відповідь ще й третій розгорівся

6] У ледь очам приступній далі цій.

7] Й від мене в море всяких знань полився

8] Потік розпитувань: “Це хто? Кому

9] Той пломінь відповів? Як він з’явився?”

10] І вождь: “Якби ти крізь імлу німу

11] Міг бачити, то б стрівсь очима з жданим,

12] Невидним ще у випарів диму”.

13] І як проноситься над стиглим ланом

14] Легка стріла з дзвінкої тятиви,

15] Так утлий човен, мовби ураганом,

16] Нестримно мчав на берег неживий,

17] А в ньому іздаля човняр жахливий

18] Кричав: “Нарешті, грішнику новий!”

19] “Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, –

20] Сказав мій пан, – з тобою будем ми,

21] Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий”.

22] Як хто розчарувань зазнавши тьми,

23] Почне стогнати й голосить при цьому,

24] Так зойки Флегій видихнув сами.

25] Вождь опинився в човнику легкому,

26] Подавши знак мені іти за ним;

27] Вагу в човні лиш я складав вагому.

28] Ми посідали, і шляхом мутним

29] Побіг наш човен, глибший слід лишивши,

30] Ніж поки був він із гребцем самим.

31] Ми рухались, по мертвій річці пливши,

32] Як перед мною встав хтось у багні

33] Й спитав: “Хто ти, що йдеш тут, не доживши?”

34] І я: “Іду, бо вільно йти мені,

35] А ти хто? Ти збудив ніяк не жалі”.

36] І він: “Я з тих, що плачуть тут сумні”.

37] І я: “Бодай ти у плачу й печалі,

38] Проклятий образе, віками гнив!

39] Тебе впізнав я, хоч ти весь у калі”.

40] Тоді він борт обіруч ухопив,

41] Та вчитель відіпхнув його, до діла

42] Сказавши: “Геть іди, до інших псів!”

43] А там притис мене тісніш до тіла

44] Й, цілуючи, сказав: “Блаженна та,

45] О гнівний душе, що тебе родила!

46] Живим владала ним пиха пуста,

47] Ніхто добром не згадує за нього,

48] А тінь його тримають болота.

49] А скільки ще царів та панства того,

50] Що тут залізуть свиньми у багно

51] І не залишать спогаду малого!”

52] І я: “Учителю, прошу одно:

53] Нехай човняр продовжить веслування,

54] Поки гордій не піде геть на дно!”

55] І він мені: “Єдина мить чекання!

56] Ще човен наш не стане на приплав,

57] Як буде здійснено твоє бажання”.

58] І я побачив, як того обпав

59] Великий гурт, до люду не подібний,

60] І Богу вдячні я слова послав.

61] Усі горлали: “Ось Філіппо Срібний!”

62] А той, скажений флорентійця дух,

63] Рвав бік собі і в люті був несхибний.

64] На тому зник з очей і гамір вщух.

65] Та вчулося виття, по тьмі розлите,

66] І знову я напружив зір і слух.

67] Мій добрий вчитель мовив: “Слізьми вмите

68] Це місто, де страждає люд без меж;

69] Воно, прокляте, має назву Діте!”

70] І я: “Учителю, мечетей, веж,

71] Будинків пломеніють ясні стекла,

72] Пойняте все загравами пожеж”.

73] А він: “Огонь, де йде борня запекла,

74] Дає свій одсвіт у найдальший схов,

75] Це взнаєш, нижнього досягши Пекла”.

76] Нарешті човен у рови зайшов,

77] Які оточували землю туги;

78] Був, як з заліза, мур навкруг будов.

79] Але ще довго човен креслив дуги,

80] Аж поки не гукнув човняр: “Тепер

81] Мерщій виходьте, це ваш берег другий!”

82] Було при брамі кількасот химер,

83] Колись рясним дощем упалих з неба,

84] Вони гукали: “Хто з вас ще не вмер,

85] А йде нахабно й сміло до Ереба!”

86] Зробив їм знак мій вчитель видатний,

87] Що потай побалакати їм треба,

88] І, хижу вдачу стримавши, вони

89] Сказали: “Йди, цього ж лиши в пащеках

90] Страхів, як він не боягуз дурний,

91] То хай вертається стежок далеких

92] Собі шукати, ти ж лишайся тут,

93] Ти, що водив його по небезпеках”.

94] Читачу, уяви, яких отрут

95] Я скуштував, страшну зачувши мову,

96] І захотів побачить рідний кут!

97] І я: “О вождю, подавав чудову

98] Мені ти допомогу раз із сім,

99] Видимі ж біди виникали знову!

100] Не кидай же мене під містом цим!

101] Коли мені йти глибше – річ не вільна,

102] То краще вже додому повернім!”

103] Та вождь, що путь була з ним досі спільна:

104] “Не бійсь, не відберуть в нас навмання

105] Доріг, які дала нам влада чільна.

106] Тут жди мене, і хай охороня

107] Тебе Надія; в цій імлі мертвотній

108] Тебе ніколи не залишу я”.

109] Пішов мій добрий батько, я ж, самотній,

110] Запав у нерішучість претяжку

111] Між “так” і “ні” в борні безповоротній.

112] Ловив його я мову нешвидку,

113] Вони ж раптово, ніби ненароком,

114] Всі поспішили за стіну міську

115] Й замкнули браму перед самим оком

116] Учителя мого, і він один

117] До мене повернув повільним кроком.

118] Потупившись, ішов понурий він,

119] Весь час гадавши про відмову строгу:

120] “Хто не пустив мене до скорбних стін?”

121] Сказав мені: “Я не досяг порогу,

122] Та не турбуйсь, здолаю їх війська,

123] Готові довгу витримать облогу.

124] Це не нова зухвалість їх така:

125] їх взнали верхні брами всемогучі,

126] Що й досі залишились без замка.

127] Вгорі ти прочитав слова мертвучі,

128] Але уже крізь місто те страшне

129] Йде без супутніх колами по кручі

130] Той, хто нам брами всюди відімкне”.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

1] Той колір, що я вкрився ним од страху,

2] Коли побачив, як верта вожай,

3] Відбивсь йому в лиці відтінком жаху.

4] Спинивсь поет, запавши у відчай,

5] І став вдивлятись марно, хоч і ревно,

6] Крізь непрозору млу в туманний край.

7] “Проте ми подолати мусим певно, –

8] Почав він, – а як ні… Підмога де?..

9] О, якби він з’явився тут напевно?..”

10] Я добре бачив, що у нього йде

11] Уривано за одним словом друге,

12] Зв’язку ж немає поміж них ніде.

13] І сповнився боязні я і туги,

14] Вбачаючи у мові тій сліди

15] Уявної душевної недуги.

16] “Чи сходив хто до щілини сюди,

17] Для цього перше кинувши кружало,

18] Де кара – безнадійність назавжди?” –

19] Так я спитав і мовив він: “Бувало,

20] Що хтось сюди проходив не без діл

21] Тим шляхом, що я ним пройшов чимало.

22] От і мене у цей послала діл

23] Зла Еріхто; її відьомська школа

24] Вертати вміла духів до їх тіл;

25] Коли моя душа лишилась гола,

26] Вона вдягла ізнов у плоть мене,

27] Щоб тінь вернуть з Іудиного кола.

28] Найнижче місце те найбільш сумне

29] Й найдальше від небес, що всім керують.

30] Тож знаю шлях я, – хай твій ляк мине.

31] Ці болота, що всюди тут панують,

32] Смердять навколо міста злих жалів,

33] Де вороги загибель нам готують…”

34] Забув я, що він далі говорив,

35] Бо надто вражений я став страшилом,

36] Коли на вежі вогняній уздрів

37] Пекельних фурій, що звились над схилом

38] Утрьох, жахливі, геть усі в крові,

39] Хизуючись своїм жіночим тілом.

40] Зелені гідри – шати їх живі,

41] Замість волосся ж в них клубки зміїні

42] Сичали в кожної на голові.

43] І він, служниць пізнавши господині

44] Над царством вічного плачу гірким:

45] “Поглянь, – сказав, – на лютих цих еріній.

46] Це – Алекто із голосом гучним,

47] А поруч – Тісіфона, образ жаху,

48] Мегера ж – зліва”. І скінчив на цім.

49] Ті ж груди дряпали собі, з розмаху

50] Руками били й так ревли з-за стін,

51] Що до поета я припав зі страху.

52] “Медуза де? Хай скам’яніє він, –

53] Вони горлали, дивлячись додолу, –

54] На ньому мста Тезеєвих провин!”

55] “Ти відверни й сховай лице під полу:

56] Побачивши страшний Горгони лик,

57] Забудеш путь по сонячному колу”, –

58] Сказав і повернув мене убік

59] Учитель та притис іще й руками

60] Мої долоні до моїх повік.

61] О люди із здоровими думками!

62] Помисліть-но, яка наука вам

63] Під цими дивовижними рядками!

64] Тим часом ріс у напрямі до брам

65] Разючий гуркіт у бурхливій хвилі,

66] Надаючи стрясання берегам.

67] Так вихори шаліють знавіснілі,

68] Коли повітря б’ють дві течії,

69] У прямуванні різні, рівні в силі, –

70] Гілля ламають, гатять ручаї,

71] Нестримно мчать, женуть людей, худобу,

72] Не розбиравши, де стада чиї.

73] І вождь, звільнивши зір мені: “Ти спробуй

74] Звернути ока нерв спочилий свій

75] На древню піну й пари люту злобу”.

76] Мов жаби, як зачують раптом змій,

77] Закумкають, аж затуляєш уші,

78] І всі під воду кинуться мерщій, –

79] Так, бачив я, численні грішні душі

80] Від Одного тікали в твань грузьку,

81] А Той ступав по Стіксу, як по суші.

82] А щоб запону одслонять важку,

83] В задусі зводилась його лівиця,

84] Мов піднімала річ якусь тяжку.

85] Я взнав посла небес, що мав явиться,

86] Звернувсь до вчителя, і він мовчком

87] Дав знак мені в шанобі поклониться.

88] Ах, як гнівився цей борець із злом,

89] Що ображало в ньому досконалість!

90] Він браму розчинив тонким жезлом.

91] “О вивержена з неба клята малість! –

92] Гукнув він, ставши на жахний поріг, –

93] Звідкіль така обурлива зухвалість?

94] Чом опиратись тим, хто переміг?

95] Скорітесь волі, що в мету влучає

96] І збільшує для вас тягар вериг?

97] Ви знаєте, чим доля відомщає?

98] У Цербера у вашого з оков

99] Намулені місця всяк добачає!”

100] Нечистим шляхом він назад пішов,

101] На нас не кинувши свій погляд милий,

102] Мов той, хто, ринувши у мислей схов,

103] Не бачив тих, що поруч з ним ходили.

104] Дало нам сил це сяйво серед мли,

105] Й відважно ми поріг переступили.

106] Без опору до міста ми зайшли,

107] І палко я бажав про тих дізнатись,

108] Що у фортеці замкнені були.

109] Зайшовши, став я миттю оглядатись

110] І вмить побачив діл скорботи й зла,

111] Де мало все од лементу здригатись.

112] Як в Арлі, де ріка тече мала,

113] Як в Полі над Карнаро, де в затоці

114] Італія замок собі знайшла,

115] Гробниці горбляться на кожнім кроці, –

116] Тут ними всіяно весь ґрунт пустий;

117] Та гірш було, що з усієї моці

118] Між ними звився полумінь густий.

119] Жара пашіла скрізь така велика,

120] Якої й звиклим не перенести.

121] На трунах зсунуті були всі віка,

122] Й зітхання чулися з-під них жаскі,

123] Мов із грудей розтятих чоловіка.

124] І я: “Учителю, це хто такі,

125] Що, змушені до скорбної постави,

126] Лиш зойки дикі видавать важкі?”

127] І він: “Це лжеучень усяких глави

128] З їх послідовниками. Тут, в огні,

129] Злічити їх не вистачить уяви.

130] Із схожим схоже тут в одній труні

131] У полум’ї, то більш, то менш похмурім”.

132] Він шлях праворуч показав мені,

133] І ми пішли між полем мук і муром.

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1] І от іде стежиною вузькою

2] Між мурами товстими й полем мук

3] Учитель мій, і я за ним ступою.

4] “О вишній уме, що до гірших лук

5] Ведеш мене, – почав я, – як владика,

6] Ти спрагу вдовольни із власних рук!

7] Чи можна тих, чия вина велика,

8] Побачити? Нехай би підвелись –

9] Немає ж варти, і розкриті віка”.

10] І він: “…Вони закриються колись,

11] Як з Йосафату вернуть опочилим

12] Тіла, в які свого часу вляглись.

13] Це кладовище віддане могилам

14] Для Епікура та його рідні,

15] Які вбивають душу з вмерлим тілом,

16] Але небавом при одній труні

17] Задовольниться й це твоє жадання

18] І друге, що ховаєш в таїні”.

19] І я: “Мій добрий вождю, запитання

20] Я пильно бережу в душі своїй,

21] Щоб виконать твої заповідання”.

22] “О ти, що йдеш по місту цім живий

23] Уродженцю Тоскани, будь же ґречний,

24] Прошу тебе, зі мною мить постій.

25] Твоя вимова – доказ безперечний,

26] Що ти із благородної землі,

27] Якій я, може, був занебезпечний”.

28] Так гримнув голос у гробничій млі, .

29] І з страхом до вождя я пригорнувся,

30] Немов до нені злякані малі.

31] А вождь мені: “Чого це ти вжахнувся?

32] Ти бачиш Фарінату, що піднявсь

33] По крижі в домовині й не схитнувся”.

34] І пильно в нього зором я втуплявсь,

35] А він, чоло здіймаючи та груди,

36] Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.

37] Вожай до нього між могильні груди

38] Штовхнув мене, уміло ведучи,

39] Й сказав: “Хай мова в тебе ясна буде”.

40] Коли ж наблизився я, ідучи,

41] На мене скоса він поглянув знизу

42] Та й попитав зневажливо: “Ти чий?”

43] І я, щоб догодить його капризу,

44] Нічого не втаївши, все повів,

45] І він неначе в млу вгорнувся сизу.

46] А далі вимовив: “Твоїх дідів

47] Вважав я з партією ворогами

48] І двічі на вигнання засудив”.

49] “Та привела до рідної їх брами, –

50] Я відказав, – і перша, й друга путь, –

51] Цього ж зробить не вміли ваші з вами”.

52] І тут, в труні, приховуючи лють,

53] Звелась ще друга голова по шию –

54] Навколішки підвівся дух, мабуть.

55] Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрію

56] Побачить поруч мене ще когось,

57] Але, даремну втративши надію,

58] В сльозах сказав: “Коли уму вдалось

59] Тебе звести у цю сліпу в’язницю,

60] Де син мій? Не з тобою він чогось”.

61] І я: “Не сам іду крізь цю темницю:

62] Керує мною той, що поряд жде,

63] З ким Гвідо ваш не міг заприязниться”.

64] Сумні слова й лице його бліде

65] Були для мене ясні й зрозумілі,

66] І я в відмові не схибнув ніде.

67] І з зойком підхопивсь він у могилі:

68] “Ти що? “Не міг!” Отож його нема?

69] І світло дня не тішить очі милі?”

70] Й, побачивши, що ждати вже дарма,

71] Бо з відповіддю я спізнивсь моєю,

72] Впав навзнак, і його покрила тьма.

73] А гордівник, що мовою своєю

74] Мене затримав, не змінивсь в лиці

75] І далі вів перервану рацею:

76] “Не вміють вас мої долать бійці,

77] І це мене жахливіше терзає,

78] Ніж язики вогню в могилі цій.

79] Та п’ятдесят разів не запалає

80] Прекрасна владарка держав нічних, –

81] Й цього невміння взнаєш зло безкрає.

82] Та хай ти вернеш до країв земних! –

83] Скажи, чом цей народ такий жорстокий

84] В своїх законах до людей моїх?”

85] І я йому: “Багряні ті потоки,

86] Що нам при Арбії несли загин,

87] Нерідко згадує наш храм високий”.

88] Чолом поникнувши й зітхнувши, він:

89] “Не сам я був, – сказав, – як до навали

90] Приєднувався я не без причин.

91] Але був сам, коли усі жадали

92] Фйоренці і руїни, й всяких бід.

93] Сам проти всіх був, непохитний, сталий”.

94] “Ах, угамувався врешті ваш би рід! –

95] Я побажав. – Зніміть же пута з мови,

96] Під їх вагою я неначе зблід.

97] Як я гадаю, зір у вас готовий

98] Побачить, що з собою час несе,

99] Сучасність же огорнута в покрови”.

100] “Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, –

101] Сказав він, – що віддалене від ока:

102] Всевишній вождь дає нам світло се.

103] Коли ж близьке воно, то зависока

104] Нам ця завада; без вістей од вас

105] Ріка знання про світ в нас неглибока.

106] Отож ти розумієш, що запас

107] Всіх наших знань загибель жде єдина,

108] Коли замкнеться хід в майбутній час”.

109] І каючись, мов то моя провина,

110] Відмовив я: “Скажіть тому, хто впав,

111] Щоб не оплакував живого сина.

112] Не відповів я через безліч справ,

113] В мою бо душу сумнів труту крапав,

114] Що з неї розум ледве врятував”.

115] І мій учитель тут мене поквапив,

116] І поспішив я духа розпитать,

117] Хто з ним іще у ці гроби потрапив.

118] І він: “Душ з тисячу – чимала рать;

119] Є Федеріко Другий, а крім нього –

120] Ще Кардинал; не варт і рахувать”.

121] Він щез, і до поета я старого

122] Вернувсь у хвилюванні – мова ця

123] Передвіщала безліч зла нового.

124] Він вирушив, і я – в сліди співця.

125] Йдучи він запитав: “Про що турботи?”

126] І я йому відкрився до кінця.

127] “Запам’ятай все мовлене навпроти

128] Твоєї долі, – наказав мудрець.

129] Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:

130] Лиш ставши перед любим для сердець

131] Промінням зір, що бачать все правдиво,

132] Життя свого ти взнаєш реченець”.

133] Сказавши це, він повернув наліво,

134] Й пішли ми до середини, де був

135] Крутий обрив, що біг згори стрімливо,

136] А звідти сморід нестерпучий тхнув.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1] Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,

2] Який складався з диких валунів,

3] Спинившись над проваллям ще жахнішим.

4] Від смороду, який весь час валив

5] З безодні чорної невпинним плином,

6] З нас кожен заховатися волів

7] За віко гробу з написом нетлінним:

8] “Це папи Анастасія тюрма,

9] Що впав у єресь слідом за Фотіном”.

10] “Іти нам вниз можливості нема,

11] Аж поки нюх не звикне до гидоти,

12] А там для нас вже буде все дарма”, –

13] Так вчитель мій, і я на те: “А доти

14] Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов

15] Намарне”. Й він: “Та я не проти.

16] Мій сину, між скелястих цих основ, –

17] Почав він мову, – містяться три кола,

18] Що вужчають, біжучи стрімголов.

19] Юрба проклята повнить їх довкола, –

20] Скажу, щоб далі ти лиш додивлявсь,

21] Яка покара вдачу їх зборола.

22] Злий вчинок приводом неправді ставсь,

23] Огидний небу; той несправедливий,

24] Хто до насильства та оман вдававсь.

25] Самим лиш людям злий обман властивий

26] І тим бридкіший Богу, тож для них

27] У нижчих колах мук добір жахливий.

28] У першім – тьма насильників лихих;

29] Трьом смугам віддане воно суміжним,

30] Троїстий-бо природою цей гріх:

31] Чинити Богові, собі чи ближнім

32] Насильство можуть, їм та їх речам,

33] Як взнаєш, стежачи за думки стрижнем.

34] Насильній смерті й ранам ближній сам

35] Підпасти може, а маєтки в нього –

36] Руйнації, пожежам, грабежам.

37] Отож розбійник, ласий до чужого,

38] Людиновбивця і брудний палій –

39] Всі в першій смузі покарання злого.

40] Собі й маєткам лиха заподій

41] І в другу смугу муки йди терпіти,

42] Карайся у провині там своїй

43] Із тим, хто жити не схотів на світі,

44] Добро гайнує, програш покрива

45] І плаче там, де слід було б радіти.

46] А ці насильства – кривда Божества:

47] Його відкинення, хула кричуща,

48] Зневага до природи і єства.

49] Тому-то смуга познача найвужча

50] Тавром своїм Каорсу і Содом

51] І всіх, кому мерзенна сила суща.

52] Обман, що честь гидує ним, як злом,

53] Можливий і до тих, хто йме нам віру,

54] Й до тих, які не вірять нам цілком.

55] А ще є способи вбивати щиру

56] Любов природну, вдавшись до мерзот.

57] Тож в другім колі мучать совість хиру

58] Святош, що наживалися стокрот

59] З підробок та шахрайства, симонії,

60] Хабарництва та інших ще підлот.

61] Любов обманом нищать лиходії

62] Й ту, що природній додає добро

63] І зроджує довірливі надії.

64] Найменше з кіл є в той же час ядро

65] Для всесвіту й престол для пана Діте,

66] Там зрадників шматується нутро”.

67] І я: “Учителю, твоє розвите

68] Пояснення висвітлює мені

69] Цю прірву і населення в ній скрите.

70] Але скажи: ті, хто вищить в багні,

71] Хто в вихрі мчить, хто мерзне в зливі з тучі,

72] Хто лається у марній метушні, –

73] Чом обминули місто це палюче

74] Раз Божий гнів над ними розітнувсь?

75] І чом караються так нестерпуче?”

76] І він мені: “Чого це так схибнувсь

77] Твій, – мовив, – розум, може, понеслися

78] Кудись думки й на інше він звернувсь?

79] Згадай-но краще, з пам’яттю зберися,

80] Що в “Етиці” твоїй було в рядку

81] Про три образливі для неба риси:

82] Нездержливість, злобливість та ярку

83] Тваринність? Ще нездержливість на кару

84] Заслужує порівняно легку.

85] Розглянь-но істину цю, повну чару,

86] І пригадай, – це саме призвело

87] Ті грішні душі до важкого вдару, –

88] Збагнеш, чом віковічне їх житло

89] Не тут і чом на кару без докорів

90] їх Боже правосуддя прирекло”.

91] “О сонце, лікарю коротких зорів,

92] Ти словом так вщасливлюєш мене,

93] Що всю науку радо б я оспорив,

94] Назад вернись, хай вузол розітне, –

95] Сказав я, – мисль твоя, чому насподі

96] Карається лихварство навісне?”

97] “У філософському, – він мовив, – зводі

98] Одне із місць пояснення дає,

99] Що основним початком у природі

100] Премудрість і мистецтво Божі є;

101] Коли ж ти іншим віддасись наукам,

102] Розгорнеш вчення “Фізики” своє,

103] То взнаєш, що природним всім спонукам

104] Мистецтво, ніби учень, вслід іде, –

105] Отож воно є наче Божим внуком.

106] Ти маєш знати, що Мойсей веде

107] У книзі “Битія”, що Бог не всує

108] їм двом довірив людство молоде.

109] А в лихваря щось інше за мету є,

110] Йде манівцями, крізь чагар та хмиз,

111] Мистецтвом і природою гордує.

112] Та час вже лаштуватись нам униз,

113] Пливуть до обрію небесні Риби,

114] Наблизився до Кавру сяйний Віз

115] І видно шлях, що йде в камінні глиби”.

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

1] Місця, де йшли ми з горем та печаллю,

2] Були такі похмурі та страшні,

3] Аж зір від них ми відвернули з жалю.

4] На Тренто схожі ці місця сумні,

5] Де берег Адіче колись порвали

6] Чи труси, чи пересуви земні.

7] Від самого шпиля сповзли завали

8] В рівнину, і немає стежки вниз

9] Тому, хто вийде на високі скали, –

10] Такий був спуск до царства муки й сліз.

11] Вгорі ж, де ледве можна розміститься,

12] Розлігся звір і всього себе гриз,

13] Неначе той, хто до нестями злиться,

14] Ненатлий звір, який знеславив Кріт;

15] Від лжекорови він лиш міг вродиться.

16] Мудрець йому: “Гадаєш, знов привіт

17] Тобі прислали скорені Афіни,

18] А вождь їх смерть приносить до воріт?

19] Та геть, тварюко! Цей не взяв єдиний

20] Мотка в твоєї мудрої сестри,

21] А йде, щоб бачить ваших мук картини!”

22] Як бик, упавши в час кривавий гри

23] Від вдалого удару, не крутився,

24] А здригував ногами до пори, –

25] Отак від люті й Мінотавр звалився.

26] Вожай гукнув мені: “Униз біжім,

27] Аж поки він ще не переказився”.

28] І схилом поспішили ми крутим,

29] А камінь сипався, немов нестямки,

30] З-під ніг моїх під тягарем новим.

31] Замисливсь я, й сказав він: “На уламки

32] Милуєшся ти величезних гір,

33] Де я лишив це чудище без тямки?

34] Як того разу бачив їх мій зір

35] І страх вони породжували в мене,

36] То їх не руйнував ще владний вир.

37] Та перед тим, як в огненій геєні

38] Той походжав, хто вивів багатьох

39] Із тих, що вили, в Діте полонені,

40] Одразу трусонувся хмурий льох,

41] І я подумав, що з жари здригнувся

42] Усесвіт і зчинивсь переполох,

43] Що, мабуть, світ на хаос обернувся:

44] У ту хвилину цей важкий стрімчак

45] Із місця давнього свого й схитнувся.

46] Але зверни свій зір на діл: отак

47] Вирує у крові потік вогненний

48] Насильникам, що жерли неборак.

49] О жадібність сліпа, о гнів страшенний,

50] Що нас веде в короткому житті

51] І вік в крові терзає нескінченний!

52] Я бачив рів: краї його круті

53] Суціль усю долину оточили”, –

54] Про це повів учитель мій в путі,

55] Навкруг центаври бігали щосили

56] Й ті самі луки на боках у них,

57] Що й на землі в мисливстві їм служили.

58] З’явились ми, і стук копит утих,

59] А троє ухопили стріли в руки

60] І до тятив приклали їх тугих.

61] Один гукнув здаля: “Які це муки

62] Чекають вас, що ви згори йдете?

63] Кажіть, не руштесь, бо ми спустим луки!”

64] Мій вчитель мовив: “Відповідь на те

65] Дамо Хіронові, ти ж – неотеса,

66] Й тобі на лихо запал твій росте. –

67] Торкнув мене й додав: – Ти бачиш Несса,

68] Який красуню Деяніру звів

69] І загубив, убитий, Геркулеса.

70] Середній, що одне плече підвів, –

71] Великий то Хірон, пестун Ахілла,

72] А третій – Фол, якого знищив гнів.

73] Вздовж рову біга їх велика сила,

74] Стріляючи усіх, хто виплива

75] Над рівень, що їм доля ухвалила”.

76] Ми підійшли, привітні шлем слова…

77] Кошлатою зарослий бородою,

78] Кінцем стріли Хірон ледь розсува

79] Вусища над великою губою

80] Та до своїх: “Глядіть-но, камінець

81] Він ідучи ворушить під собою!

82] Такого не вчинив би жоден мрець”.

83] Торкнув його мій вождь у груди голі,

84] Де з чоловіком злився жеребець,

85] І мовив: “Він живий. З святої волі

86] Показую йому цей темний діл –

87] Це неминучість, а не примха долі.

88] Та, що мені дала новий уділ,

89] Співати перервала “Алілуйя”.

90] Він не харциз, я ж дух без грішних діл.

91] Та ради цнот, що ради них терплю я

92] Цей дикий шлях, багнище це руде,

93] Нам дай когось ти із своїх, молю я,

94] Щоб указав він місце нам тверде

95] Та й переніс своїм хребтом широким.

96] Бо він не дух, повітрям він не йде”.

97] Хірон праворуч повернувся боком

98] І мовив Нессові: “Ти – провідник,

99] А стріне хтось, обороняйся скоком”.

100] Повів він берегом одної з рік,

101] Де вир кипів клекочучої крові

102] І звідки чувся відчайдушний крик.

103] Я бачив тут занурених по брови.

104] І мовив Несе: “Тут кожен з них – тиран,

105] Ковтать майно і кров чужу готовий.

106] Тут ті, хто злочином сквернив свій стан.

107] Тут Александр і Діонісій лютий,

108] Сицилії жорстокосердий пан.

109] Той, з чорним чубом, пишний та надутий,

110] То Адзоліно, а білявий цей –

111] Обіццо д’Есте, вмерлий без покути:

112] Нешлюбний син послав у край смертей”.

113] Звернувсь до вчителя я, й той промовив:

114] “Тут перший він, я другий, я з гостей”.

115] А там центавр нам стежку приготовив

116] До тих, хто аж по шию увійшов

117] В найгарячіший із пекучих сховів.

118] На когось показав: “Він проколов

119] Те серце у пречистій Божій длані,

120] Що на далекій Темзі точить кров”.

121] Я бачив далі в річці полум’яній

122] Чи голови, чи тіні до пупка,

123] І деякі були мені ще й знані.

124] Все більш і більш мілішала ріка

125] І покривала вже самі лиш ноги.

126] І перейшли ми на той бік струмка.

127] “В малій частині нашої дороги

128] Все вищав рівень кров’яного дна, –

129] Сказав центавр, – тож ясно, схил пологий

130] Вниз піде річкою, поки вона

131] Не зіллється із тим потоком саме,

132] Де для тиранів кара є одна.

133] Киплять на муки віддані судами –

134] Аттіла, найстрашніший бич землі,

135] І Секст, і Пірр; спливаючи сльозами,

136] Ридають у вируючій імлі

137] Ріньєр Корнето і Ріньєр да Пацці,

138] Що на шляхах точили війні злі”.

139] І він помчав назад, до служби й праці.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

1] Не перебравсь центавр ще через річку,

2] Як ми потрапили у ліс такий,

3] Що годі в нім шукати стежки стрічку.

4] Не свіжість крон – сухих прутів пучки,

5] Не рівне віття – стовбур вузлуватий,

6] Не плід рясний – отруйні шпичаки.

7] Не мешкає там дикий звір кошлатий,

8] Що радо кублиться в таких місцях,

9] Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.

10] Там гнізда гарпій в тінявих кущах,

11] З Строфад прогнали гарпії троянців,

12] Навіявши на них пророцтвом жах.

13] В них крила, лик дівочий без рум’янців,

14] Великі, вкриті пір’ям животи, –

15] Весь вигляд їх, немов у тих поганців.

16] І добрий вчитель: “Будем звідси йти

17] У другій смузі по трудній стежині, –

18] Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,

19] Поки опинишся в страшній пустині.

20] Тож треба, щоб ти добре роздививсь

21] І довіряв мені, як і донині”.

22] Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.

23] Але ж ніщо ніде не появлялось,

24] І, здивувавшись з того, я спинивсь.

25] Мені здалось, що вчителю здавалось,

26] Немов мені здається, що це крик

27] У стовпищі, яке в лісу ховалось.

28] І він мені сказав: “Придерж язик!

29] Ти краще кущ візьми і без принуки

30] Зламай галузку й подивись на сік”.

31] Тоді простяг я перед себе руки,

32] І відломилась гілочка якась, –

33] Кущ заволав: “Чом завдаєш ти муки?”

34] І темна кров із зламу полилась,

35] А кущ той знову: “Що це за розбої?

36] Звідкіль така жорстокість узялась?

37] Були ми люди, нині в сухостої,

38] А ти явив би більшу доброту

39] І більший жаль і до змії простої”.

40] Мов зламану зелену гілку ту

41] Охоплює вогонь з одного краю,

42] А другий плаче, мокрий, як в сльоту,

43] Та суміш мови й темного ручаю

44] Ішла із гілки, я й її впустив,

45] Мов той, хто повен жаху та відчаю.

46] “Щоб вірив він, що вздрить одне із див, –

47] Сказав мій вчитель, – душе потерпілий.

48] Я в вірші про це диво говорив.

49] Звестись на тебе руки б не посміли;

50] Та неймовірним був мені той збіг,

51] Його підбив на вчинок я немилий.

52] Скажи йому, ким був ти, щоб він міг

53] Розмаяти твоєї слави стяги,

54] Як знову стане на земний поріг”.

55] І кущ: “Ця мова будить пломінь спраги,

56] Що тут не скажеш сам собі “мовчи”.

57] Отож я попрошу у вас уваги.

58] Я той, хто мав обидва ті ключі

59] До серця Федеріго, й їх обачно

60] Всував і висував, не дзвенячи.

61] Його довіру я сприймав подячно

62] Й почесну службу завжди ніс як слід,

63] Сон і життя віддавши їй нелячно.

64] Блудниця-заздрість, що заради бід

65] До Цезаря в чертоги зачастила,

66] Мор для народів, для палаців стид,

67] Серця всіх проти мене підпалила,

68] Й підпалені підпал моїй судьбі

69] Вчинили в Августа, й судьба згоріла.

70] Душа моя, полишена в ганьбі,

71] Надумалась ганьбу помстити тлінням, –

72] Всім правий, я неправим став собі.

73] Але клянусь новим своїм корінням,

74] Я й раз не зрадив за багато літ

75] Державця з праведним його правлінням.

76] Хай той із вас, хто прийде знов у світ,

77] Поверне врешті честь мені здорову,

78] Бо заздрощів її притиснув гніт”.

79] Мить почекавши: “Він закінчив мову, –

80] Сказав мені поет. – Часу не гай,

81] Як хочеш щось довідатися знову”.

82] До нього я тоді: “Ти попитай

83] Предмет, мені корисний і цікавий,

84] А я без сил, бо жалю повен вкрай”.

85] Тож мовив він: “Обіт твердий і правий

86] Дасть мій супутник, щирий і незлий,

87] А ти, закутий душе, будь ласкавий

88] Сказати, як душа йде в ці вузли?

89] Як можеш, ще скажи, чи ваші груди

90] Від цих кайданів звільняться коли?”

91] Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди

92] Почулося гудіння немале:

93] “Моя вам відповідь коротка буде.

94] Коли душа лиха й ведеться зле

95] Із тілом, кинувши його свавільно,

96] Мінос її у сьоме коло шле.

97] Упавши в ліс, не озирає пильно,

98] Щоб розшукати місце їй своє, –

99] Ляга у ґрунт зерниною повільно,

100] Там пагоном і деревом стає,

101] І гарпії годуються від крони,

102] Ран завдають, а в рані отвір є.

103] Як всі ми знайдем наші оболони,

104] Але їх не надіне жоден з нас:

105] Чого зреклись – не вернемо в день оний.

106] Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,

107] Щоб тіло висіло на шпичакові

108] Душі бридкої безконечний час”.

109] Ще слухать стовбура були готові,

110] Бо він зростав не на такі ліси,

111] Коли волання вчулися раптові, –

112] Скидалось на собачі голоси,

113] І це мисливця б сповіщати мало,

114] Що недалеко вепр і гончі пси.

115] І от – повз нас ізліва двоє мчало

116] Оголених, подряпаних, прудких

117] Й без ліку гілля на бігу ламало.

118] “О смерть, прийди, прийди!” – так перший з них,

119] А другий не відстати намагався

120] Й кричав: “Такий у тебе, Лано, спіх,

121] Який під Топпо зовсім не являвся!”

122] Та, більш не в силі видати хоч звук,

123] Захекавшись, він під кущем сховався.

124] За ним гурти голодних чорних сук,

125] Наповнюючи ліс, прожогом бігли,

126] Немов хортиць хтось випустив із рук.

127] За мить вони накинутися встигли,

128] Й розшматували геть того, хто впав,

129] І розхапали труп ще не остиглий.

130] Мене за руку мій вожай узяв

131] І вивів до куща, який, нізащо

132] Скалічений, в сльозах, в крові казав:

133] “О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо

134] Було ховатись в гущині моїй?

135] Чи винен я, що жив ти, як ледащо?”

136] Наблизившись до нього, вчитель мій

137] Сказав: “Ким був ти, що перехопились

138] Слова скорботні у крові густій?”

139] І він до нас: “О душі, що спустились

140] Поглянути на зганьблений мій ріст,

141] Коли гілки від мене відділились, –

142] Згребіть на мій злощасний корінь лист!

143] Я з того міста, де прийшов Хреститель

144] Замість того войовника, чий хист

145] Невтомно потрясає нам обитель.

146] Якби побіля Арнського моста ,

147] Ще не лишався давній покровитель,

148] То в місті відбудови висота

149] Із того, що лишив Аттіла, з праху

150] Так не звелась би, як тепер зроста.

151] Я ж рідний дім обрав собі за плаху”.

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

1] Любов до рідного звеліла краю

2] Весь лист обірваний зібрать як слід

3] І повернуть безсилому з одчаю.

4] Дійшли до місця ми, де перехід

5] Був з другої у третю смугу й лютий

6] Явився праведного суду вид.

7] Щоб читачу виразніше збагнути,

8] Скажу, що прибули ми в ті краї,

9] Де на рівнині й квіту не добути.

10] Навколо праліс оточив її,

11] Навкруг же нього йшли рови канальні;

12] І зупинили кроки ми свої.

13] Блищали там жаркі піски безжальні,

14] Такі ж, як і були, у млі століть,

15] Як вів Катон війська в похід свій дальній.

16] О Божа мста, як мусить той тремтіть,

17] Хто прочитає про твої удари,

18] Що я на власні очі мав уздріть!

19] Великі бачив голих душ отари,

20] Всі плакали за вчиненим в житті,

21] Своєї кожен зазнававши кари;

22] Горілиць на піску лежали ті,

23] А ті навпочіпки ген посідали,

24] Або тинялись і самі, й в гурті.

25] Найбільше тих було, що вкруг никали.

26] А тих найменше, хто в стражданнях ліг,

27] Але їх зойки голосно лунали.

28] А на піски, я скільки бачить міг,

29] Повільно йшов дощем вогонь лапатий,

30] Немов без вітру по нагір’ях сніг.

31] Як Александр, уздрівши, що солдати

32] В індійській спеці гинуть під вогнем,

33] Що, впавши з неба, не спішив згасати, –

34] Звелів за кожним стежить пластівцем,

35] Де б він не ліг, топтать його ногою,

36] Бо пломінь гасне легше одинцем.

37] Підпалений небесною золою,

38] Мов з іскри трут, спалахував пісок,

39] Подвоюючи муки ще й жарою.

40] Не спочиваючи, тривав танок

41] Злощасних рук, які пекучі плями

42] Скидали із розжарених кісток.

43] Почав я: “Вчителю, ти перед нами

44] Все змив, крім тиску демонів, який

45] Нас допустити не хотів до брами,

46] Це хто лежить, великий, громіздкий,

47] Незрушно, блискають лиш очі вперті,

48] Мов нехтує вогненні язики?”

49] І той помітив, що слова одверті

50] Про нього я вождеві говорю,

51] Й гукнув: “Який в житті, такий я в смерті!

52] І хай Юпітер, знову повторю,

53] Замучить коваля хоч до загину, –

54] Хай блискавку його востаннє зрю! –

55] Нехай утомить в праці без упину

56] Усіх в жерлі у Етни вогнянім

57] Під гук: “Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!”

58] Як у бою під Флегрою труднім;

59] Хай б’є мене він з усієї сили, –

60] Та не здола його звитяжний грім!”

61] Тоді вожай мій, повний гніву й сили, –

62] Цих слів я в нього не передбачав:

63] “О Капанею, гонор твій немилий

64] Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав,

65] Із мук ні одна не переважає

66] Тієї, що твій сказ тобі послав. –

67] І, втишивши обурення безкрає,

68] До мене: – Він в числі сімох царів

69] Брав Фіви, зневажав і зневажає

70] Він Бога і прощення не просив,

71] Тримаючи себе весь час свободним;

72] У грудях в нього лиш пиха і гнів.

73] Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,

74] Не йди лиш по гарячому піску,

75] А обминай-но лісом прохолодним”.

76] На річку мовчки вийшли ми близьку,

77] Що з лісу винесла червону воду, –

78] Цю барву досі згадую жаску, –

79] Як Булікаме витікає з броду

80] Туди, де воду грішниці беруть,

81] Так на пісок несла ця річка воду,

82] Собі в камінні прокладавши путь.

83] І я помислив, а чи не сюдою

84] Удвох нам треба далі йти, мабуть.

85] “З усього, що ми бачили з тобою

86] Відколи перейшли той вхід, куди

87] Усім пройти приречено судьбою,

88] Такої погляд твій не знав води,

89] Щоб викликала сильне здивування;

90] Вона вгашає всі вогню сліди”, –

91] Так вождь свої закінчив міркування,

92] І я просив, нехай не відмовля

93] В поживі, раз моє збудив бажання.

94] “У морі спорожніла є земля, –

95] Почав він, – що спрадавна Крітом звали,

96] Коли ще світ наш був як немовля.

97] Там є гора, яку в віках вславляли

98] Струмки й діброви; їда – назва їй:

99] Тепер її потроху занедбали.

100] Там Реї син у схованці своїй

101] Безпечно спав, і мати його крики

102] Глушила в галасливості бучній.

103] У тій горі стоїть старик великий,

104] Що від Дам’яти спину відверта,

105] Як в дзеркалі, у Римі бачить лики.

106] А голова вся щирозолота.

107] І щиросрібні в нього руки й плечі,

108] А з міді все – до низу живота.

109] І дві ноги суціль – залізні речі,

110] Крім глиняної правої ступні,

111] Яка важкі трима кістки старечі.

112] Крім золота, на часточки дрібні

113] Потріскане все тіло, і холоне

114] Сльоза із щілин на печернім дні

115] І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні

116] Тече цим долом, де мерцям тюрма;

117] Скидаючи ті струмені червоні

118] В провалля, звідки виходу нема,

119] Утворюючи став, що звуть Коцітом.

120] Ти вздриш його, тож мовити дарма”.

121] І я йому: “У разі нашим світом

122] Ще протікає цей страшний потік,

123] Чому лиш тут для ока став одкритим?”

124] І він: “Ця вирва – наче лійка рік.

125] Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;

126] Йдучи по ній униз у лівий бік,

127] Всього іще не обійшли ми кола,

128] Й яких новин нам не пошле Плутон,

129] Від здивування ти не зморщуй чола”.

130] І знов я: “Вчителю, де Флегетон,

131] Де Лета? Проминаєш це мовчанням,

132] А той тече, ти кажеш, з слізних лон?”

133] І він: “Обом я радий запитанням,

134] Та відповіддю на одне із них

135] Звучить тут струм червоним клекотанням.

136] Побачиш Лету, та не в ямах цих,

137] А там, куди приходять обмиватись,

138] Коли зника спокутуваний гріх. –

139] І ще сказав: – Пора нам відправлятись

140] Туди, де буде найзручніше нам,

141] Де ноги в нас не будуть обпікатись,

142] Бо гасить пара всякий вогник там”.

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1] По березі пішли ми кам’яному,

2] Й туман густий на річку всюди ліг,

3] І від огню вода ховалась в ньому.

4] Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг

5] Фламандці обвели високим валом,

6] Щоб поміж ними й морем став поріг,

7] А Падуя від Бренти з її шалом

8] Люд захища й трудів його плоди,

9] Як в К’ярентані стане жар чималим, –

10] Так само й тут, хоч камінь і твердий,

11] Поставив майстер мури неширокі,

12] Щоб захистити сушу від води.

13] Від лісу в даль ступали наші кроки,

14] Що вже крізь випари з усіх калюж

15] Його не бачили б і гостроокі, –

16] Коли зустрілось нам чимало душ,

17] І межи них почулись різні толки,

18] І стали всі вони у нас чимдуж

19] Вдивлятись, мов у кам’яні осколки

20] На стежці в промені молодика,

21] Мов дід-кравець шукає вушко в голки, –

22] Так оглядала нас юрма бридка;

23] Аж раптом хтось мене смикнув за полу

24] І вигукнув: “О, дивина яка!”

25] Коли торкнувся він мого подолу,

26] До нього враз я голову нагнув

27] І, розглядаючи фігуру кволу,

28] Не так пізнав, а серцем я збагнув

29] Лице, скоричнявіле від скорботи,

30] Й “Чи ви не сер Брунетто?” – я гукнув.

31] І він: “О сину мій, чи ти не проти,

32] Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить

33] Пройти з тобою рухові навпроти?”

34] І я відмовив: “Це й мені кортить.

35] А хочете, тохядемо із вами

36] На хвильку, як супутник мій звелить”.

37] “О сину, – він сказав, – з цієї ями

38] На мить хто стане, стане той навік,

39] Щоб вік пектись безжальними вогнями.

40] Отож ідіть вперед, піду я вбік.

41] А радісні хвилини як пролинуть,

42] До тих вернусь, хто йти в огні привик”.

43] Я не наважувався берег кинуть,

44] Але чолом схилявся до плеча,

45] Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.

46] І він почав: “Чи доля, чи случай

47] Веде сюди тебе, іще живого?

48] І хто це путь для тебе визнача?”

49] “Там, нагорі, в цвіту життя ясного, –

50] Я мовив, – я в долині заблукав,

51] Як ще не вийшов строк життя мойого,

52] А вчора вранці з неї відступав,

53] І цей вернув мене й повів стезею,

54] Яку він добре, як я бачу, знав”.

55] І він: “За провідною йди зорею,

56] Й дороги в гавань слави приведуть,

57] Як стежив я за долею твоєю,

58] Якби не мав так рано я заснуть,

59] То, бачачи небес таке сприяння,

60] Я прагнув би тобі полегшить путь.

61] Але народ, відомий з хизування,

62] Що з Ф’єзоле зійшов колись, малий,

63] І грубих звичаїв зберіг владання,

64] Тобі він за добро помститься, злий, –

65] І вірно це: на дикій горобині

66] Іще ніколи смокви не росли.

67] Сліпим у світі дражнять ще донині

68] Цей люд пихатий, заздрісний, скупий;

69] Самий зв’язок з ним чинить зло людині.

70] Прославить доля так твої стопи,

71] Що кожна з партій вишкерить голодну

72] Пащеку, щоб на них ти жав снопи.

73] Тварюки ф’єзольські хай одна одну

74] Жеруть, а вирослу на їх гною

75] Хай не чіпають квітку благородну,

76] В якій воскресло у чергу свою

77] Святе насіння древніх римлян саду,

78] Що звиродніло нині від огню”.

79] “Якби небесного хазяїн граду

80] Мене почув, – сказав я, – то весь час

81] Очолювали б ви людську громаду.

82] Та й досі в думці ще печалить нас

83] Ваш гарний образ, добрий, без огуди,

84] Коли ще за життя ви раз у раз

85] Навчали, як увічнюються люди,

86] І поки житиму, до вас моя

87] Подяка у піснях бриніти буде.

88] Слова, що чув од вас про майбуття,

89] В душі я запишу, щоб проясніли

90] У Знаючої з уст, як стрінусь я.

91] А зараз хочу я, щоб зрозуміли,

92] Що совісті моєї чистий дух

93] Скорився фатуму, хай він немилий,

94] Не вперше ніжить це мій грубий слух,

95] Хай колесо Фортуна обертає,

96] Як селянин сапу, легку як пух”.

97] Знов серце вчитель тут явив безкрає.

98] Й сказав, підвівши зір очей ясних:

99] “Найкраще чує той, хто пам’ятає”.

100] Ми далі йшли у бесідах значних

101] І я, йдучи, Брунетто став питати,

102] Чи є ще хто з осіб тут видатних.

103] І він: “Та варто б декого згадати,

104] А всіх – ми тільки зіб’ємось в числі,

105] Та і часу на це в нас малувато.

106] Тож знай: тонзурники всі немалі,

107] Вони й письменні вельми, й вельми славні

108] Були в гріхах тих самих на землі

109] І Прісціап в юрбі цій непоправній,

110] Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;

111] Увагу й гиді приділив би давній,

112] Отій, яку смиренний раб рабів

113] З-над Арно вигнав геть на Баккільйоне,

114] А Бог там з нею швидко покінчив.

115] Ще б називав їх, полум’я ж червоне

116] Строк покладає і путі й розмов,

117] І свіжий вихор на піску холоне.

118] Я тіням цим назустріч би не йшов.

119] Прошу, щоб ти про “Скарб” поклопотався,

120] Бо в нім моє життя й моя любов”.

121] Він повернув назад і так помчався, –

122] Як той в Вероні, що на бій стає,

123] Щоб плащ зелений взяти, і здавався

124] Тим, хто домчить, – не тим, хто відстає.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

1] Як вийшли ми із вожаєм над доли,

2] Долинув раптом водоспаду гук,

3] Немов над квітами дзижчали бджоли.

4] Коли три тіні вибігли з-над лук

5] Від хмари тіней, що їх дощ огнисто

6] Зливав потоком ненастанних мук,

7] І на бігу волали голосисто:

8] “Спинися, бо твій одяг видає,

9] Що наше ти лишив порочне місто!”

10] О, скільки опіків в думках встає,

11] Що кожному ятрили свіжу рану!

12] Від згадки й досі боляче стає.

13] Учений мій послухав річ неждану

14] І враз до мене: “Трохи підождім, –

15] Сказав, – як хочеш їм віддати шану.

16] Були б не під вогнем ми дощовім,

17] У цих місцевостях звичайнім завше

18] Спішити б личило тобі, не їм”.

19] Ми зупинилися, і, нас догнавши,

20] Ізнову тіні затягли свій спів,

21] Навколо нас всі троє закружлявши.

22] Як той борець, що тіло умастив,

23] І, для удару час обравши вдалий,

24] Вивча суперника з усіх боків, –

25] Так у кружінні душі обертали

26] До мене лиця, так що ноги їх

27] Із головами різний напрям мали.

28] І “Якщо бідність цих ґрунтів сипких

29] Примусить гордувати прохачами, –

30] Почав хтось, – як і вигляд лиць смутних,

31] Та все ж спинись, розкрийся перед нами,

32] Скажи відверто, хто ти і чому

33] По Пеклу в нас живими йдеш ногами?

34] Той, хто бреде попереду крізь тьму

35] Без одягу й не дасть він струпам ради, –

36] Значніший був, ніж бачиш по ньому.

37] Онук він чеснотливої Гвальдради,

38] Ім’я мав Гвідо Гверра, – і щокрок

39] Мечем і розумом всім ніс відради.

40] А той, що ледь ступає на пісок, –

41] Тегг’яйо Альдобранді, уславляти

42] Повинен світ це ймення до зірок,

43] І я, що з ними на хресті розп’ятий,

44] Був Рустікуччі Якопо; в гріхах

45] Найбільше винен шлюб мій тричі клятий”.

46] Якби не риск згоріти в пломінцях,

47] Обняв би тіні я, – мій друг учений

48] Зрадів би, мабуть, – взяв же гору жах

49] Над наміром зійти в пісок палений

50] Із нашого твердого укриття

51] Під огневій клекочучий, скажений.

52] І я почав: “Не гордість – співчуття

53] До вас у цій вогненній хуртовині

54] Та ще скорботу міг почути я,

55] Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,

56] Сказав слова, з яких я осягнув,

57] Що юрми йдуть таких, які ви нині.

58] Я з вашої землі; іще малим я був,

59] А поважані ймення ваші в душу

60] З пошаною й любов’ю я замкнув.

61] Лишу я тут пекельну жовч і рушу

62] По яблуко солодке, молоде

63] Од вожая: у глиб зійти ще мушу”.

64] “Хай тіло довго ще твоє веде

65] Душа, – відмовив опіками вкритий, –

66] Хай світла слава перед тебе йде!

67] Але, скажи, чи дозволенно жити

68] Ще в нашім місті лицарства взірцям.

69] Чи мусять, вигнані, комусь служити?

70] Гульєльм Борсьєре, що ступає там,

71] Повідав дещо, бо звідтіль недавно,

72] Й не раді ми були земним вістям”.

73] “Нові людці, збагачені безславно,

74] В пиху та розкіш у тобі вдались,

75] Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!” –

76] Так я гукнув, чоло піднявши ввись,

77] І три душі перезирнулись пильно,

78] Мов ті, які на істині зійшлись.

79] “Коли ти можеш легко так і сильно, –

80] Відмовили вони, – розповідать,

81] Щасливий ти, що промовляєш вільно.

82] Як з місць жаху, де нам віки страждать,

83] Піднімешся на зоряні дороги

84] І зможеш “Я там був” усім сказать,

85] Скажи, щоб знали нас хати й чертоги”.

86] Вони побігли втрьох, за тінню тінь,

87] І крилами здались мені їх ноги.

88] Скоріш, ніж вимовляється “амінь”,

89] Ті душі щезли в огнянім покрові.

90] Мій вчитель рушив знов у далечінь.

91] Я йшов за ним, коли почув раптові

92] Десь близько клекотання й шум струмин,

93] Що Перешкодою були розмові.

94] Мов річка та, що має шлях один

95] Від Монте-Везо в напрямі до сходу

96] По лівому нагір’ю Апеннін

97] (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),

98] А далі по хребту між скелі мчить,

99] Втрача в Форлі ім’я, та не природу,

100] Й під мурами монастиря шумить

101] В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,

102] Де тисяча б могла принаймні жить.

103] Так вийшли ми з вождем до верховини,

104] Де грім такий над вирами гримить,

105] Що ледь я не оглух від громовини.

106] Вірьовкою свій стан я встиг обвить

107] Від леопарда, хитрого звірюки,

108] Мав боронитись і його скрутить.

109] Вірьовку з себе зняв я без принуки,

110] Коли вожай зробити це звелів,

111] її змотавши, дав йому у руки.

112] Він взяв її, на правий бік ступив

113] Й один кінець в провалля кинув темне

114] Якмога далі від його країв.

115] “А що, як звідти раптом щось таємне, –

116] Сказав я нишком, – може стрибонуть?

117] Не певний вчитель, мабуть, недаремне”.

118] Яким обачним слід при тому буть,

119] Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,

120] Але й з думок, які до них ведуть!

121] Сказав мені він: “Те вже випливає,

122] Чого я жду й про що думки твої

123] І що твій погляд в пітьмі розрізняє”.

124] На істину, подібну до брехні,

125] З зав’язаними дивляться ротами,

126] Звичайно, щоб не бути у вині,

127] А я мовчать не в силі, і рядками

128] Комедії цієї під кінець

129] Я, читачі, клянуся перед вами,

130] Що бачив сам, як з пітьми, мов плавець,

131] Щось підіймалось нелюдського штибу,

132] Страшне й для найхоробріших сердець,

133] Мов той вертав, хто, розігнавши рибу.

134] Й до каменистого дістався дна,

135] Звільнивши якір із морського глибу,

136] Працюючи ногами, вирина.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1] “Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,

2] Руйнує мур в фортеці кам’яній,

3] По цілім світі йде від нього сморід!” –

4] Таке промовив вождь учений мій

5] І знак подав, що ждать потвору буде

6] На стежці забрукованій твердій.

7] І це гидотне втілення облуди

8] Лице наблизило кінець кінцем,

9] Не витягши хвоста, сховавши груди.

10] Було його лице людським лицем:

11] М’який блаженний усміх, щоки чисті, –

12] А тулуб вився, як в змії, кільцем,

13] Дві лапи волохаті й пазуристі;

14] Обидва ж боки, спина з животом

15] Від смужок та кружечків – геть плямисті,

16] Куди там туркові з шовків жмутком,

17] Не витчуть килимів таких татари,

18] Арахна знов програла б з полотном.

19] Як пристають до берега байдари –

20] Півсудна у воді, пів – на землі,

21] Як там, де у неситих німців свари,

22] Бобер, присівши, ладить пастки злі, –

23] Так лютий звір з іменням Геріона

24] З’явився враз на кам’яному тлі,

25] А хвіст був – мов розчахнута колона,

26] Й стояли сторч отруйні два кінці,

27] Неначебто жало у скорпіона.

28] Сказав вожай мій: “Маєм, як ловці,

29] Від нашої дороги відхилитись

30] До чудиська, що сіло на луці”.

31] Поквапились праворуч ми спуститись

32] І кроків з десять стежкою пройшли,

33] Стараючись піском не обпалитись.

34] Коли до звіра близько вже були,

35] Побачив тіні я, що в спогляданні

36] Сиділи коло прірви серед мли.

37] Тоді учитель: “Кладучи в вивчанні

38] Край дослідам” ти подолай свій страх, –

39] Сказав, – і розберись у їх стражданні.

40] Веди розмову там в скупих словах,

41] А я домовлюсь, як би над цим долом

42] Нас переніс він на своїх плечах”.

43] Так вирушив палючим сьомим колом

44] Я сам-один, без друга, боязкий,

45] Поміж народом, мученим і голим.

46] У них в очах світився біль різкий,

47] Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці,

48] То пломінь відсували, то піски.

49] Так само роблять пси в нестерпній спеці

50] Ротами й лапами, коли кусать

51] Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі.

52] Я в лиця намірявся заглядать,

53] Та лютий пломінь падав без упину,

54] І я не міг нікого упізнать.

55] І кожен з них на шиї мав торбину

56] На колір певну й певний знак на ній,

57] Які були за втіху всім єдину.

58] І в одного на довгім гамані

59] Я вздрів лазур небесного ефіру,

60] Що лева мала обриси ясні.

61] А інший, що являв покуту щиру,

62] На капшуку, червоному, як кров,

63] Мав гусака, білішого від сиру.

64] І той, якому вишив білий шов

65] Знак на калитці з синьою свинею,

66] Спитав мене: “А ти чого прийшов?

67] Живий, то б і живою йшов землею,

68] Тут сяде Вітальяно, мій сусід,

69] Персоною гріховною своєю.

70] Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід.

71] Мені рвуть вуха, а собі утроби,

72] Волаючи: “Сюди б вельможу слід,

73] Що на торбині змалював три дзьоби!”

74] Скривив тут рота й висунув язик,

75] Неначе бик, не тямлячись від злоби.

76] І я, щоб не розгнівавсь провідник,

77] Мій рятувальник серед звірів хижих,

78] Від тих мордованих скоріше зник.

79] Знайшов я вожая уже на крижах

80] Тварюки, що смирила дику лють.

81] І він мені: “Сил наберися свіжих,

82] Бо тут по сходах тільки так ідуть.

83] Сідай ти спереду, а я позаду,

84] Щоб гострий хвіст не міг тебе торкнуть”.

85] Мов той, що над собою тратить владу

86] В припадку лихоманки при грозі,

87] У всякім затінку вбачає ваду, –

88] Таким я став од слів цих, та в сльозі

89] Дав страм мені позбутися відчаю,

90] Як добрий пан несмілому слузі,

91] Я виліз звірю на плече по краю

92] Й хотів сказать, та вимовить не зміг,

93] Лише два слова: “Обійми, благаю!”

94] А той, хто вмів у злигоднях доріг

95] Мене втішать, як я лиш сів, негайно

96] Мене вхопивши, вдержатись поміг,

97] І мовив: “Геріоне, вирушай-но,

98] Але обачно й повагом лети,

99] Нова-бо ноша важить незвичайно”.

100] Мов човен, що готується пливти,

101] Назад-назад він подавався звідти,

102] Коли ж відчув, що вільно можна йти,

103] Відразу повернув свій хвіст розвитий

104] І, випроставши, мов вугор, кістяк,

105] Став, лапами махаючи, летіти.

106] Ніколи в світі не лякались так

107] Ні Фаетон, що віжки Божі кинув,

108] Лишивши в небі полум’яний знак,

109] Ані Ікар злощасний, що загинув,

110] Наважившись добратися до зір,

111] Хоч батько і гукав: “Куди полинув?!” –

112] Як я, коли побачив скрізь мій зір

113] Лиш порожнечу і помітив з лиха,

114] Що обмежовує її лиш звір.

115] А він спускався вниз так стиха-стиха,

116] І рух, і напрям зміг я зрозуміть,

117] Бо чув, як сильно вітер знизу диха.

118] Тепер дізнавсь, що справа гримотить

119] Ген водоспад і сіє водним пилом;

120] Не встиг я трохи голову схилить,

121] Як, переляканий новим страшилом,

122] Побачив попереду блиск огнів.

123] І, тремтячи, зіщулився всім тілом.

124] І вздрів я те, чого раніш не зрів:

125] Як ми кружляєм крізь великі болі,

126] Що насувалися з усіх боків.

127] Мов сокіл, що летить уже поволі,

128] Утомлений, не бачачи пташок,

129] Під зойк сокільника: “Немає долі!” –

130] Із піднебесних поверта стежок,

131] Де він даремно сто разів крутився,

132] Й сіда, від всіх подалі, на лужок, –

133] Так Геріон до прірви дна спустився,

134] Під самий-самий бескид сторчовий,

135] І, ледь від наших він осіб звільнився,

136] Зник, як стріла зникає з тятиви.

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

1] Є в Пеклі місце, зване Лихосхови,

2] Залізних тонів муром кам’яним

3] Оточене; таке ж воно й з основи.

4] А посередині, у долі тім,

5] Глибока та широка є криниця, –

6] Про неї я пізніше розповім.

7] У тому поясі, який тісниться

8] Поміж криницею й підніжжям скель,

9] Аж десять більших виїмів гніздиться.

10] Як силами навколишніх земель

11] Круг міста риють більші й більші ями

12] На оборону мурів та осель, –

13] Вид у ровів і тут такий же самий,

14] Як і по наших замках та містах:

15] Висять мости для ходу над ровами.

16] Так і по схилах тут, і по ровах

17] Із гострих скель проходи утворились,

18] Що до криниці свій проклали шлях.

19] Ми й стали тут, як скинуті лишились

20] Зі спини Геріона, і пішов

21] Поет наліво звідти, де спинились.

22] Йдучи, я вправо зрів новий захов,

23] Нових мучителів, нові страждання,

24] Які наповнювали перший схов.

25] Там чулось голих грішників ридання;

26] Багато з них назустріч нам ішло,

27] А інші – швидше нашого ступання.

28] Так римляни роздвоїли жерло

29] Моста на час святого ювілею,

30] Щоб тісняви між піших не було,

31] Й прочани струминою однією

32] До замку й до Петра туди текли

33] І другою вертали течією.

34] І тут, і там – я з хмурої скали

35] Спостерігав, як не один рогатий

36] Шмагав нещадно ззаду тих, що йшли.

37] Ах, перший же удар мастив так п’яти

38] Нещасним, що не важились вони

39] Ні другого, ні третього чекати.

40] Із тіней хтось наблизивсь до стіни,

41] І тут же я почав у думці ритись:

42] “Чи не здибавсь мені вже цей сумний”.

43] Я зупинивсь, щоб краще роздивитись,

44] І мій вожай ласкавий дуже був,

45] Мені дозволив трохи відступитись,

46] Батожений цей голову нагнув,

47] Ховаючись, та прогадав, похмурий,

48] Бо я сказав: “І що ти цим здобув?

49] Ні, не змінив своєї ти натури,

50] Венедіко Каччанеміко; гріх

51] Який привів тебе на ці тортури?”

52] І тінь мені: “У підземеллях цих

53] Ти нагадав мені старі оселі

54] Й людей, моєму серцю дорогих.

55] Я той, хто раду дав Гізолабеллі

56] Повірить в те, що обіцяв маркіз.

57] То все брехня про зганьблені постелі.

58] З болонців не один я впав униз, –

59] Тут стільки наших загнано в закути,

60] Що чуєм ми силенну силу слів,

61] Які й од Савенни до Рено чути.

62] Якби цьому взнать докази схотів,

63] То скупість серця прагни не забути”.

64] І чорт його тут батогом огрів,

65] Гукнувши: “Годі, бандуре огидний,

66] Вперед! На продаж тут немає дів!”

67] Я озирнувсь, де був учитель гідний,

68] І ми невдовзі з ним дійшли туди,

69] Де висувавсь уступ гребеневидний.

70] Ми легко піднялися до гряди

71] І рушили по ній у праву руку,

72] Лишаючи цю яму назавжди.

73] Коли звелись на мостову ми злуку,

74] Над шляхом, що був страдникам сумним,

75] Вожай сказав: “Постій і глянь на муку,

76] Яка тяжить над грішним людом цим,

77] Ти ще не бачив, що це тут за люди,

78] Бо йшов із ними в напрямі однім”.

79] Під арку глянувши між скельні груди,

80] Відразу я помітив одного,

81] Що наче зневажав тягар осуди.

82] І вождь сказав без розпиту мого:

83] “Іде великий приклад страстотерпцям:

84] Ані сльози в очах сухих його.

85] Мов рицар виступає перед герцем!

86] Це той Ясон, що золоте руно

87] Узяв у колхів розумом і серцем.

88] Він перш до Лемносу привів судно –

89] А там порізали всі гнівноокі

90] Жінки чоловіків не так давно.

91] Пустивши в хід дари й слова високі,

92] Він звів там Ізіфілу чарівну,

93] Якою сестри зведені жорстокі,

94] Й лишив її вагітну й самітну.

95] Тож мука ця за гріх той знаменитий,

96] Ще й помста за Медею навісну.

97] Із ним ідуть всі інші дурисвіти.

98] Та досить роздивлятись перший діл

99] І тих, кого припало тут зустріти”.

100] Туди ми вийшли вже, де другий схил

101] Перетинався стежкою вузькою,

102] Де на мосту лежав прадавній пил.

103] Тут чулись дужі пирхи над юрбою,

104] Що повнила собою другий рів

105] Й себе вдаряла власною рукою.

106] На вінцях же смердючий глей осів

107] Од випарів, що знизу йшли, зісподу,

108] І для очей нестерпні, й для носів!

109] Тут дно було тьмянисте, як в негоду,

110] Й, щоб яму всю належно озирнуть,

111] Мостом зійти ми мали по проходу.

112] Тих місць ми досягли, куди, мабуть,

113] Гній звезенб з усіх відхідків світу,

114] І грішники в тім смороді гниють.

115] І тінь побачив я суціль облиту,

116] Немов хто гряззю голову обдав,

117] Й не знать, чи має маківку він бриту.

118] Гукнув мені він: “Може, ти гадав

119] Побачити в мені найбільш брудного?”

120] І я йому: “Як вірно я вгадав,

121] Тебе колись я бачив, та сухого

122] Алесьйо ж бо Інтермінеллі ти,

123] Тож і дивлюсь: караєшся ти строго”.

124] Й себе він по макітрі ну товкти:

125] “В усьому винні ті слова лестиві,

126] Що мій язик не втомлювавсь плести”.

127] Сказав вожай мій: “Очі неслізливі

128] Вниз опусти й знайди в юрмі тісній,

129] Яка так терпить кари справедливі,

130] Бридку задрипу в сморіднім багні,

131] Що дряпає собі лице руками

132] І то підскоче, то впаде у гній.

133] Таїс-блудниця то з її речами.

134] Як мовив гість: “Чи я годжусь тобі?”

135] Вона: “Ти чудо між чоловіками!”

136] Та досить бачили ми в цій юрбі.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

1] О волхве Сімоне, о жадні учні,

2] Господнє сотворіння пресвяте,

3] З добром заручене, ви, зла підручні.

4] За злото й срібло всім продаєте.

5] Вже треба, щоб про вас сурма дзвеніла,

6] Ви ж в третім схові кару несете.

7] Під нами далі вже була могила,

8] Коли ми вийшли на крутий місток,

9] І яма нам своє нутро явила.

10] О вишня мудросте, значний твій крок

11] У небі, на землі, у Пеклі злому!

12] В твоїм-бо правосудді всім урок!

13] На стінах бачив я й на дні вузькому

14] Багровий камінь, круглий, весь в дірках,

15] Які були однакові в усьому.

16] Не ширшими здались в моїх очах

17] За ті хрестильні в любім Сан-Джованні,

18] Де кум держить малятко на руках.

19] Колись таку плиту при рятуванні

20] Втопаючого я розбив одну,

21] І ось – печатка на моїм зізнанні.

22] У вусті ходу в товщу кам’яну

23] У кожнім ноги грішника стриміли,

24] А тіло все суціль зайшло в стіну.

25] І кісточки яскраво пломеніли.

26] Так сильно корчилися пари ніг,

27] Що й вірьовки втримать не мали б сили.

28] Як не спалахує все жирне вмиг,

29] А полум’я лиш на поверхні дише,

30] Так тут вогонь од п’яток далі біг.

31] “Скажи, учителю, хто це сильніше

32] За інших корчиться від лютих мук, –

33] Спитав я, – й полум’я там червоніше?”

34] І він: “Як хочеш, не спускавши з рук,

35] Я пронесу тебе крутим цим схилом,

36] І сам почуєш його мови звук”.

37] І я: “Тобі благе й мені є милим.

38] Ти знаєш те, що хочу я сказать.

39] Ти пан, і я твоїм корюся силам”.

40] Тоді ми вийшли на четверту гать

41] І повернули вліво, вниз до ями,

42] Де зяють діри й полум’ям горять.

43] І добрий вчитель стис мене руками

44] І відпустив, як стали – не раніш –

45] Ми там, де грішник той сукав ногами.

46] “Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, –

47] Почав я, – наче кіл, що хтось вбиває,

48] Печальний душе, скорб свою утіш”.

49] Схиливсь я, мов чернець, що сповідає

50] Убивцю, той же, вчувши смерті гніт,

51] її за всяку ціну віддаляє.

52] А він гукнув: “Невже покинув світ,

53] Невже покинув світ той Боніфацій?

54] Чи список наш збрехав на кілька літ?

55] Ти, може, утомився від труднацій

56] З багатствами, що викрав ради них

57] Красуню й нею торг ведеш в палаці?”

58] Я наче той був, чий язик затих,

59] До нього бо звернулись незвичайно,

60] Він розгубився й був ні в сих ні в тих.

61] Віргілій мовив: “Ти відповідай-но:

62] Та я не той, не той, кого ти ждав!”

63] І раду цю я виконав негайно.

64] Тоді цей дух ногами замахав,

65] А там почав так жалісно зітхати

66] Й казать: “Навіщо ж ти мене чіпав?

67] Коли ти так хотів про мене взнати,

68] Що не злякали прірви кам’яні,

69] То знай, що я вдягав розкішні шати,

70] Що ведмедиха – мати є мені,

71] Що сам я піклувавсь про ведмежаток,

72] Копив добро – тепер я в гамані.

73] Під головою в мене тут – з десяток

74] Таких, хто симонією грішив,

75] Кому каміння не пече вже п’яток.

76] Давно б поверхню цю я залишив,

77] Коли б з’явився той, кого з тобою

78] Я сплутав, як уперш заговорив.

79] Та довше я стою сторч головою,

80] Пожежу чуючи в ногах лиху,

81] Аніж йому призначено судьбою.

82] Бо після нього весь в гидкім гріху

83] Від заходу йде пастир без закону, –

84] Той всіх обгонить на своїм шляху.

85] Новітньому подібний Іасону,

86] Описаному в Маккавеїв, він

87] Французького підтримку знайде трону”.

88] Не знаю, може, злий був мій учин,

89] Слова ж на відповідь були готові:

90] “Якого скарбу ждав, скажи, взамін

91] Господь наш, як святому дав Петрові

92] Свої ключі? Наказ він мовив свій:

93] “Іди за мною!” – та й по цьому слові.

94] Петру та іншим не платив Матвій

95] Ні злотом, ні сріблом, як обережно

96] Посів він місце по душі кривій.

97] Тож стій отут, бо скараний належно

98] З чужим добром грабованим стирчи,

99] Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.

100] Якби не так я шанував ключі,

101] Поважані для всіх людей путящих,

102] Гаптовані у тебе на парчі,

103] То я б удавсь до виразів ще тяжчих,

104] Бо кривдить землю всю ваш хижий хист,

105] Підносить гірших, в грязь ввергає кращих.

106] Вас, пастирі, вже знав євангеліст

107] В тій, що на водах возсіда, байдужа,

108] Лиш блудствує з царями з різних міст.

109] А в ній, семиголовій, сила дужа

110] На десять рогів сяяла свята

111] Аж поки шлюбного любила мужа.

112] Тепер в вас віра срібна й золота;

113] Відміна та в вас од ідоловіра,

114] Що в нього Бог один, а в вас – до ста…

115] О Константине, тож не купіль щира,

116] А дар твій папі зло вчинив тяжке,

117] Що до багатства в них пропала міра”.

118] І поки я співав йому таке,

119] Від сорому чи люті в хриплім реві,

120] Ногами виробляв він щось бридке.

121] Гадаю, що сподобавсь вожаєві,

122] Бо слухав він моїх уважно слів:

123] Були вони правдиві і життєві.

124] І тут руками він мене обвив,

125] До серця пригорнув, поніс угору

126] По тій дорозі, що й сюди привів.

127] Проніс мене крізь путь круту, сувору

128] Аж на високий арковий карниз,

129] Де вид у п’ятий схов одкрився зору.

130] І там мене, де спуск ішов униз,

131] Він бережно поставив на скелину,

132] Що неприступною була й для кіз,

133] Звідкіль побачив я нову долину.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

1] Нові покари я в тім самім ритмі

2] Оспівую в двадцятій пісні цій

3] Канцони першої – про втоплих в пітьмі.

4] Вже на круті схиливсь я камінці,

5] Щоб роздивитись дно глибоке долу,

6] Зволожене у слізнім озерці.

7] Й багато душ побачив, що по колу

8] Ходили, сльози мовчазні ллючи;

9] Так ходять в нас в процесіях спрокволу.

10] Я ще одне помітив, що, йдучи,

11] Вони тримають дивно підборіддя;

12] В них не на місці й шия на плечі.

13] Це з скрученими лицями поріддя

14] Лише назад примушене ходить,

15] Незмильне втративши очей повіддя.

16] Параліч може хворому скрутить

17] Потворно так на шиї м’язи й жили,

18] Що я не міг такого й уявить.

19] Хай Бог дає тобі, читачу, сили

20] Ума в цім місці зосередить міць.

21] А я не міг, щоб очі не сльозили,

22] Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.

23] Та й їхніх сліз потік неутолимий

24] В них не по грудях біг, а між сідниць.

25] Притьма залився я й собі рясними,

26] На камінь спершись, і такі слова

27] Сказав вожай: “Невже ти теж із ними?

28] Бо жаль до винних губить тут права:

29] Хто може буть злочинніший за того,

30] Хто винним перед Богом співчува?

31] Зведи чоло і очі на отого,

32] Під ким розсілась на очах фівян

33] Земля на крик: “Куди ти мчиш, для чого,

34] Амфіараю? Чом покинув стан?”

35] Та колісницю гнав він без упину,

36] Поки Мінос не взяв його у бран.

37] Дивись, він груди обернув на спину

38] За дерзкість, що хотів вперед все знать.

39] Тепер назад він знає путь єдину.

40] Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.

41] Із чоловіка жінкою зробився

42] І всю істоту мусив був мінять,

43] Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,

44] Києм приборкав в гадах крові бунт

45] І в чоловіче пір’я знов одівся.

46] За черевом його іде Арунт,

47] Що в горах Луні, де на дні кар’єру

48] Каррарець вбогий обробляє ґрунт,

49] Житлом обрав із мармуру печеру,

50] Де міг побачить небо у зірках

51] І в далині морській струнку галеру.

52] А ця, в якої голова в кісках,

53] Хова від тебе невидимі груди,

54] А тіло все в шерстистих волосках, –

55] Ця звалась Манто, що блукала всюди

56] Й моя сподобалась їй сторона.

57] Отож про неї й повість в мене буде.

58] Побачивши, що зовсім самітна,

59] Вітчизну ж Вакха рабство осідає,

60] Світ за очі пішла собі вона.

61] В Італії прекрасній, в Альпах сяє

62] Те озеро, де йде до Маньї путь.

63] Це озеро ім’я Бенако має.

64] Джерела, що їх з тисячу, мабуть,

65] Від Валькамоніки до Гарди, гони

66] Пеннінські вмивши, в озеро течуть.

67] Всередині, де сходяться кордони,

68] Благословляти пастирі б могли

69] Народ із Трента, Брешії й Верони.

70] Де береги у низині лягли,

71] Бергамці не зруйнують чи брешійці

72] Пескьєри гарні та міцні вали.

73] А надмір рідини, якого в шийці

74] Не вміщує Бенако, випада

75] І витіка, мов через вінця в лійці.

76] Текти почавши з озера, вода

77] Більш не Бенако, а вже Мінчо зветься

78] Аж до Говерно, де у По впада.

79] Одразу ж річка до рівнини ллється,

80] Там ширшає/стає на взір ставка,

81] А влітку сохне й смородом береться.

82] Сюди ішовши, дівчина жорстка

83] Серед боліт вподобала місцину,

84] Хоча рослинність там була й рідка.

85] Звела вона тут з слугами хатину

86] І віддалась чаклунству й ворожбі,

87] Аж поки не поклали в домовину.

88] Сусідні люди збилися й собі

89] На тому, що його, немов намисто,

90] Твань оточила, дикому горбі.

91] Щоб згадувану в бесідах врочисто

92] Засновницю ніхто з них не забув,

93] Нове назвали Мантуєю місто.

94] Притулок мій залюднений вже був,

95] Аж поки легковірність Касалоді

96] Безчесний Пінамонте обманув.

97] Кажу на те, щоб, чуючи в народі

98] Щось інше про походження землі

99] Моєї, знав ти – це брехня, та й годі”.

100] І я: “Ти, вчителю, слова незлі

101] Промовив щиро на мою повагу,

102] Що іншу річ вподібню я золі.

103] Але скажи: на всю оцю ватагу

104] Чи не уздриш хоч одного, який

105] Мою до себе привернув увагу?”

106] Тоді мені він мовив: “Той, з щоки

107] Якого борода по темній спині

108] Спадає, в дні, як в Греції-таки

109] В колисці місце лиш було хлопчині,

110] Авгуром був, з Калхантом кораблі

111] Послав з Авліди по морській пучині.

112] Це Евріпіл, діла його незлі

113] Співа моя трагедія висока, –

114] її ж уривки знаєш чималі.

115] А ця от далі тінь кощавобока –

116] То Мікаеле Скотто; він митцем

117] Був у магічному дурінні ока.

118] Он Гвідо там з Азденте, з тим шевцем,

119] Який за дратвою, за копилами

120] Заходиться запізненим плачем.

121] Зриш грішниць, що, простившися з голками,

122] До чарів узялись через каприз,

123] Щоб чаклувать над зіллям та ляльками.

124] Але ходімо, бо сяйнув униз

125] Й, межі обох півкуль торкнувши зовні,

126] Склав Каїн за Севільєю свій хмиз.

127] Тієї ночі місяць був у повні.

128] Згадай лишень, що промені ясні

129] Вели тебе крізь чагарі безмовні”.

130] Так, ідучи, він говорив мені.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

1] Так ми з моста на міст, багато вівши

2] Чужих моїй Комедії розмов,

3] Пройшли, щоб, зором глибочінь розкривши,

4] Ще на один поглянуть Лихосхов

5] В нових покарах і новій печалі;

6] Занадто чорним я його знайшов.

7] Як у Венеції, де в арсеналі

8] Взимі в’язка смола кипить, буя,

9] Щоб засмолити судна на причалі,

10] Що там стоять; і дехто обробля

11] Готове вже судно, а дехто маже

12] Борти мандрованого корабля,

13] Хто робить весла, хто канати в’яже,

14] Той ремонтує ніс, а той корму,

15] Хто ж на бізань, фок-мачту ладить тяжі, –

16] Тут не вогню, а вишньому уму

17] Завдячувала рідина кипінням,

18] Сочившись звідусіль у чорну тьму.

19] Смолу я бачив з булькотанням пінним,

20] І верх її шумливий то здіймавсь,

21] То опадав з бурхливим клекотінням.

22] Розглянуть я все пильно силкувавсь,

23] Та вождь, говорячи: “Дивись, дивись-но!”, –

24] Відтяг мене відтіль, де я лишавсь.

25] Оглянувсь я, мов той, хто ненавмисно

26] Тікаючи від ворога учвал,

27] Все озирається зі страхом, звісно,

28] Оглянувся на шум страшних навал, –

29] І враз побачив – мчав на нас огидний

30] Диявол чорний по бескеттях скал.

31] Ах, та який же був він страховидний!

32] Невже такі бридкі всі хвостачі,

33] Як він, ширококрилий, прудкохідний!

34] На гострому високому плечі

35] Бридкого грішника держав і дряпав

36] На п’ятці шкуру в нього, несучи.

37] Гукнув з моста: “Гей, хто там з Лихолапів!

38] От старшина святої Зіти вам, –

39] Топіть його, а я назад почапав

40] У землю, де лише Бонтуро сам

41] Хабарничать нізащо не візьметься,

42] І з “ні” вам “так” за гроші зроблять там”.

43] Жбурнув його, як завжди тут ведеться,

44] Й погнав назад; пес, пущений з ланця,

45] За злодієм так швидко не женеться.

46] А той пірнув і вирнув, та плавця

47] Чорти настигли, й кожен дав по тичці,

48] Із криком: “Ні Святого в вас Лиця,

49] Ані купань нема, як в Серкйо-річці!

50] Щоб не зазнав ти наших пазурів,

51] Сиди собі в смолі, як фрукт на дичці!”

52] Та й підчепили сотнею гаків,

53] Приказуючи: “Ти не будь докучним,

54] Чи стань одним з таємних шахраїв”.

55] Так кухарі велять своїм підручним

56] Втопляти м’ясо гаком в казані,

57] Щоб не спливало й залишалось тучним.

58] І добрий вчитель мій сказав мені:

59] “Щоб не побачив хтось тебе одразу,

60] Сховайся за уступи кам’яні

61] Й не бійся, чуючи мені образу,

62] Бо від цієї чортівні я діл

63] Таких наслухався того ще разу”.

64] А далі перейшов він мосту схил

65] І, шостого уздрівши схову ложе,

66] Нових набратись мусив мужніх сил.

67] З такою лютістю і так вороже

68] Не нападають пси на жебрака,

69] Що всюди жебрає, де тільки може,

70] Як біси вистрибнули з-під містка

71] Та й кинулись на нього із гаками,

72] Але він гримнув: “Геть, юрмо дерзка!

73] Хай вислухає той мене між вами,

74] Кому ясний моєї мови зміст,

75] А там, як зможете, тягніть до ями!”

76] Гукнули всі: “Хай вийде Лихохвіст!”

77] І вийшов він, лишивши решту-ззаду,

78] Й спитав: “Який тебе періщить хлист?”

79] “Чи, Лихохвосте, здумав ти до ладу,

80] Невже б то зваживсь, – вчитель мій сказав, –

81] Сюди прийти я, знавши вашу зваду?

82] Я з волі Божої сюди попав.

83] Отож не заважай, бо небо хоче,

84] Щоб іншому я шлях цей показав”.

85] Пиха чортяча зникла неохоче.

86] Він розгубився, упустив свій гак

87] І мовив іншим: “Шкода, він проскоче”.

88] Тут вождь мені: “О ти, що певно так

89] Сховався за уступ, з кутка зручного

90] Виходь, і хай тебе покине ляк”.

91] І я підвівся і підбіг до нього,

92] Й чорти мене обстали у злобі,

93] І я боявсь їх зрадництва лихого.

94] Так, бачив я, тремтіли у журбі

95] Подолані, виходячи з Капрони,

96] В ворожій бачачи себе юрбі.

97] Припав я до вождя для оборони

98] Й в мерзотні пики утопив свій зір:

99] Добра не обіцяв їх зір червоний.

100] Гаки спустили й: “От завив би звір, –

101] Між себе мовили, – гучноголосо!”

102] Й відповідали: “То й гати до дір!”

103] Але на них поглянув гнівно й косо

104] Той чорт, що говорив з вождем моїм,

105] І вигукнув: “Облиш, облиш, Нечосо!”

106] А там сказав до нас: “Невільно цим

107] Уступом вам іти, бо арку шосту

108] Зруйновано не знати як і ким.

109] Щоб іншу путь вам відшукати просту,

110] Зайдіть в печери ближчої жерло,

111] Там вихід є ще до одного мосту.

112] Учора без п’яти годин було

113] Дванадцять сотень шістдесят шість років,

114] Як землетрусом міст той геть знесло.

115] Я шлю моїх оглянуть з усіх боків

116] І стан речей узнати в тім краю, –

117] Ви з ними йдіть; це захист ваших кроків.

118] Десятку, Бородо, збереш свою, –

119] Він став лічить: – Ти підеш, Злий Собако,

120] Й ти, Бахуре, й ти Росотопчію,

121] Й ти, Никлокриле, й ти, Старий Кусако,

122] Й ти, Ікло Вепряче, й ти, Труто-Змій,

123] Й ти, Неотесо, й ти, Дурний Чортяко.

124] По стежці смоляній ідіть самі,

125] А ті хай обминуть моста остачу

126] Й до переходу йдуть собі в пітьмі”.

127] “Ой леле, вчителю мій, що я бачу!

128] Ти шлях цей знаєш, сам зі мною йди, –

129] Промовив я, – вони ж несуть невдачу.

130] Коли ти обережний, як завжди,

131] То чом не бачиш, зле вони клопочуть

132] І поглядами зичуть нам біди?”

133] А він: “Не бійся, хай собі скрегочуть, –

134] Це проти тих, засуджених навік,

135] Що із смоли тут виринати хочуть”.

136] І вирушили всі на лівий бік,

137] Але з них кожен перед Бородою

138] Поміж зубами висунув язик,

139] А той їм з заду прогримів трубою.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

1] Я бачив вершників, які до бою

2] Ладналися з пихою в рівний стрій,

3] Але назад тікали із ганьбою;

4] Я бачив, ворог нищив навісний

5] Вас, аретинці; бачив я колони

6] Солдатів; бачив рицарський двобій

7] Під барабан, сурму, а чи під дзвони,

8] А чи на знак з високих башт фортець,

9] Місцевий або видний крізь кордони, –

10] Але ніде не бачив я, щоб грець

11] Обрав на свій сигнал просту волинку

12] Для всіх – чи піший то, чи верхівець.

13] Ми із чортами вийшли на стежинку

14] (Ну ж і компанія!), та зриш людей

15] Побожних в церкві, а п’яниць – у шинку.

16] Мій зір цікавився смолою, де

17] Хотів я бачить всі куточки схову

18] І всіх, хто шляхом вічних мук іде.

19] Немов дельфін, що хвилю вздрів, готову

20] Судно нещасне в вирах потопить,

21] Вистрибує з-під водного покрову, –

22] Так, прагнучи нестерпність мук зменшить,

23] Якийсь із грішників червону спину

24] Являв очам на блискавичну мить.

25] І наче жаби під жарку годину,

26] Лишаючи все тіло в глибині,

27] Самі лиш писки висувають з плину, –

28] Так скрізь чинили грішники сумні,

29] Але, щоб не зіткнутись з Бородою,

30] Ховались у киплячій гущині.

31] Я бачив – серце й досі рве журбою, –

32] Як забаривсь один і не пірнув

33] (Бува, лишиться й жаба над водою),

34] А тут Старий Кусака саме був –

35] Вчепився в кудли, зліплені страшенно,

36] І, як ту видру, сильно смиконув.

37] їх імена узнав я достеменно,

38] Бо чув безперестанно кличі їх,

39] Коли вони звертались поіменно.

40] “Гей, Неотесо, пазурів кривих

41] Дай гостроту йому покуштувати!” –

42] Почулись голоси кількох із них.

43] І я: “Учителю, кортить спитати,

44] Хто із смоли киплячої там звівсь,

45] Як причепивсь до нього чорт рогатий?”

46] Мій вождь звернувся: “Звідки ти з’явивсь,

47] Коли?” – І дав той відповідь нам скору:

48] “В Наваррськім королівстві я родивсь,

49] І мати віддала служить до двору.

50] А батько мій був майстром темних справ,

51] Згубив себе й майна велику гору.

52] Своїм я в короля Тебальдо став

53] І, надто захопившись хабарами,

54] У цей окріп нарешті я попав”.

55] Тут ікло Вепряче йому зубами,

56] Які не сором мати й кабанам,

57] Відчути дав, які від бивнів шрами.

58] Попалась миша в лапи злим котам!

59] Та Борода, йому спочинок давши,

60] Промовив: “Кинь, йому ще я задам! –

61] Тоді звернувсь до вчителя, сказавши:

62] – Як хочеш щось дізнатись, то спитай,

63] Поки не розшматований назавше”.

64] І вождь: “Скажи, серед тутешніх зграй

65] Чи не трапляються якісь латинці

66] В смолі?” І той: “Ще мить тому, бодай,

67] З сусідом їхнім був я наодинці.

68] Куди приємніш бути із панком,

69] Ніж з тим, хто шле удари навздогінці”.

70] Тут Бахур: “Годі ляпать язиком!” –

71] Сказав, і гак у руку, як острогу,

72] Уп’яв, і видер з м’ясива шматком.

73] А Трута-Змій наміривсь теж у ногу

74] Встромити гак, але очей грозу

75] На нього звів десятник дуже строгу.

76] Коли ущухло трохи все внизу,

77] Мій вождь спитав того, чия несита

78] На рану скорб лила гірку сльозу:

79] “А хто була ця тінь, смолою вкрита,

80] Коли весь інший залишив ти люд?”

81] Він одповів нам: “То був брат Гоміта,

82] Той, що з Галлури. Зла і лжі сосуд, –

83] Над ворогами владарю свойому

84] Він учинив занадто легкий суд:

85] Усіх за гроші відпустив додому,

86] Як сам казав. Він був не рядовим,

87] А був царем у царстві тім брудному.

88] А логодорець Мікель Дзанке з ним

89] Веде розмову. Часто і охоче

90] Говорить кожен про сардінський дім…

91] Ой, гляньте, як зубами він скрегоче!

92] Я дечого б чимало розповів,

93] Але боюсь, що гаком полоскоче!”

94] Помітивши, що раптом підступив

95] Дурний Чортяка злий, начальник лютий

96] Промовив: “Птах лихий, вгамуй порив!”

97] “Покличу, якщо хочете почути, –

98] Так зляканий став мову знов вести, –

99] Тосканців та ломбардців з ями смути.

100] А лихолапам краще відійти,

101] Щоб не лякали злістю нас своєю.

102] А я, не сходячи із висоти,

103] Сімох покличу стежкою цією

104] Прийти, як свисну, як це робим ми,

105] Зринаючи з смоли дихнуть над нею”.

106] Звів Злий Собака писок із слиньми,

107] Хитнувши головою, мовив: “Балуй,

108] Хитруне, та не памороч уми!”

109] А той, бо спритність мав таки чималу,

110] Сказав: “Вам добре з Хитруном таким,

111] Що віддає своїх вам на поталу!”

112] Тут Никлокрил, перечачи усім,

113] Гукнув йому: “Як пустишся навтіки,

114] Чи з бігом не зрівняюсь я твоїм?

115] Як над смолою крил розмах великий

116] Розкину, то і видно буде нам,

117] Чи встоїш проти нашої ти кліки”.

118] Читачу, подивуйся чудесам:

119] Всі стали очі обертать поволі,

120] І перший, хто не довіряв словам.

121] Цього Наваррцеві було доволі,

122] Напружив ноги та й стрибнув собі,

123] Урятувавшись від лихої долі.

124] Усі аж скаженіли у злобі,

125] Й найгірше той, хто більшого дав маху.

126] Він кинувся, гукнувши: “Я ж тобі!”

127] Але дарма: бо крил гінких до страху

128] Не прирівняти: цей шугнув на дно,

129] А той в повітрі уподібнивсь птаху.

130] Навчилось каченя не так давно,

131] Як сокіл надлетить – мале у воду!

132] І той у гніві, що втекло воно.

133] Розлючений Росотопчій нагоду

134] Не проминув, щоб дати бій усім,

135] І полетів над ямою наброду.

136] Не стрівся він з хабарником метким,

137] Тож бойовисько розпочав гаряче

138] На цей раз із товаришем своїм.

139] А цей, лихий, як яструб той неначе,

140] Теж в нього пазурі встромив зо зла,

141] Та й впали разом в озеро кипляче.

142] Жара в смолі їх миттю розняла,

143] Та повернутися не мали сили,

144] Бо обліпила крила їм смола.

145] І Борода, як інші, посмутнілий

146] Звелів, щоб четверо в парній імлі

147] На той бік прірви помагать летіли.

148] І тут, і там всі сіли на землі

149] Й гаки простерли вгрузлим у мерзоті,

150] Що вже спеклись в розтопленій смолі.

151] І ми їх залишили у турботі.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1] Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,

2] Один за одним надійшла пора,

3] Як в міноритів прийнято покутніх.

4] Мені згадалась байка прастара,

5] Подібна тим подіям проречистим:

6] Езоп в ній вивів жабу та щура.

7] В “цю мить” і “зараз” схожість та ж за змістом,

8] Що в бійці тій і в баєчних рядках,

9] Коли поглянуть оком променистим.

10] А що думки по других йдуть думках,

11] То народилась з тої мислі друга,

12] І ось чому подвоївся мій страх.

13] Я думав так: “Лиш через нас наруга

14] Спіткала так їх і жорстоко, й зло,

15] Тож їх гризе і гіркота, і туга,

16] Що зло коли б їх дужче припекло,

17] Його б на нас зігнали і негайно:

18] Як зайцю з хортом, так би й нам було”.

19] Волосся диба стало незвичайно,

20] Коли назад я раптом озирнувсь,

21] І так сказав: “Учителю, сховай-но

22] Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь

23] Тих Лихолапів: не одну їх тушу

24] Уже я бачу, гнівом всяк надувсь”.

25] І він: “Твоє лице не швидше мушу

26] Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,

27] Аніж твою пойняту страхом душу.

28] Думки одним в нас в’яжуться вузлом;

29] Мої з твоїми легко поєднати,

30] Тож до ухвали звів я їх притьмом;

31] Якщо доволі правий схил покатий,

32] То в дальший схов потрапимо за мить

33] І вороги не зможуть нас догнати”.

34] Не встиг свою він мову закінчить,

35] Як я побачив – на простертих крилах

36] Рій демонів до нас чимдуж летить.

37] Мій вождь схопив мене (він був ще в силах!),

38] Як мати, що прокинулась в диму,

39] У стінах, від пожежі спломенілих,

40] Хапає сина та й біжить у тьму,

41] Турбуючись ним дужче, ніж собою,

42] Накинувши сорочку лиш саму.

43] Умить рвонувсь він до крутого звою,

44] Що обертавсь на косогір стрімкий

45] І замикав наступний схов стіною.

46] Не швидше наповняє лотоки

47] Перед млиновим колесом струмина

48] І з розмаху б’ють в лопаті струмки, –

49] Ніж ковзала учителева спина,

50] І він мене до серця пригорнув,

51] Не як товариша, як свого сина.

52] І лиш ногами землю він торкнув,

53] Як вискочили на скалу з розгону

54] Дияволи, та страх уже минув:

55] Бо вишній Промисл, давши в охорону

56] їм цю лише єдину – п’яту – з ям,

57] Наклав на вихід з неї заборону.

58] Блискучі тіні посувались там

59] Повільно, заливаючись сльозами,

60] Знесилені тяжким якимсь чуттям.

61] На кожній плащ із довгими кінцями,

62] Каптур на очі низько насувавсь, –

63] Отак в Колоньї вчинено з ченцями:

64] Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,

65] Але тяжким, свинцевим був зісподу,

66] Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.

67] О вічний одяг для цього народу!

68] Пішли ми – вліво, як черга журна,

69] Вслухаючись у зойки й плач наброду.

70] Під тягарем, за одною одна

71] Йшли тіні, і супутника нового

72] Хода щокрок давала забарна.

73] Тож я вождеві: “Пошукай, на кого

74] З людей, ділами чи ім’ям значних,

75] Слід глянути, поки йде спуск полого”.

76] Впізнав тосканську мову хтось із них

77] І вигукнув: “Чом женете в дорогу

78] Ви, що хапаєтесь між тіней цих?

79] Можливо, дам тобі я допомогу”.

80] І озирнувся й мовив вождь: “Зістав

81] Ступні разом із ним і йдіть у ногу”.

82] Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,

83] Що допомога в них для нас готова,

84] Але вантаж і шлях їм заважав.

85] Наблизившись до нас, вони без слова

86] Оглянули від ніг до голови,

87] Й така почулась поміж ними мова:

88] “Як видно з рухів горла, цей живий,

89] Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,

90] Як всім, не скручено плащами вий? –

91] Й до мене: – О тосканцю, нещасливим

92] Нам, лицемірам, запит серце стис:

93] “Хто ти такий?” – дай відповідь тужливим”.

94] І я до них: “Я народився й зріс

95] Над любим Арно, у великім місті,

96] Те саме тіло я й сюди приніс.

97] Хто ж ви такі, що муки пломенисті,

98] У вас, я бачу, по щоках струмлять?

99] Чому на вас ці тягарі злотисті?”

100] Один відмовив: “Так ваги гримлять

101] У жовтій та свинцевій оболонці,

102] Що терези від гир тяжких скриплять.

103] Ми з ним брати-веселуни, болонці,

104] Я – Каталано, Лодерінго – він;

105] Закликані як миру охоронці

106] До тебе в землю; слід, щоб був один,

107] А ми удвох служили так завзято,

108] Що Гардінго не видно з-під руїн.

109] Почав я: “О братове, вас узято…”

110] Й замовк, побачивши, що в три коли

111] Людину долі до землі прип’ято.

112] Мене помітив, зойки вмить зросли

113] Крізь довге бородище чорно-синє.

114] Брат Каталано вчув той крик хули

115] І мовив: “Цей, чий стогін знизу лине,

116] Упевнив фарисеїв сонм сліпий,

117] Що краще хай один за всіх загине…

118] Лежить він, голий, впоперек тропи

119] І терпить болі під важким ходінням

120] Від натискання кожної стопи.

121] Карався й тесть тим способом незмінним,

122] І радники, що слухались їх слів

123] І стали для євреїв злим насінням”.

124] Я бачив, як того, хто так терпів,

125] Із здивуванням розглядав Віргілій,

126] Розп’ятого, який довічно скнів.

127] А там звернув слова до брата милі:

128] “Скажи, як добре ставлення твоє,

129] Чи вихід є якийсь на правім схилі,

130] Щоб швидше на бажання йти своє

131] І чорних ангелів нам не просити

132] Знести туди, де міст який не є?”

133] Сказав: “Скоріш, ніж можна уявити.

134] Тут є стіна великої гряди,

135] Що ям перетинає ряд розбитий.

136] Стіна ж та обвалилась, і туди

137] Ви можете піднятись по руїні,

138] Що вкрила схили й дно після біди”.

139] Постояв вождь і по малій хвилині

140] Мені сказав: “Молов казки дурні

141] Той чорт, що гаком грішних бив по спині”.

142] І брат: “В Болоньї лічено мені

143] Гріхи диявола, їх цілу зливу ,

144] Наведено. Він – кат, отець брехні”.

145] З обличчям, перекошеним од гніву,

146] Ходою вождь широкою пішов;

147] І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,

148] Ступив я в слід вождевих підошов.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1] Пори тієї в молодому році,

2] Коли під Водолієм Сонце йде

3] І ночі дням здають частину моці,

4] Коли полотна паморозь кладе,

5] Мов білий брат її, в поля просторі,

6] Та довго їм не влежати ніде, –

7] У селянина ж порожньо в коморі,

8] То він іде й глядить, і бачить лан

9] Весь білий, і об поли б’є у горі.

10] Й вертається, в сумний запавши стан,

11] Але отямившися від удару,

12] Виходить знов і крізь надій туман

13] Він бачить: світ змінився, мов од чару,

14] І радісно береться знов до справ –

15] Попастися жене свою отару.

16] Так вчитель мій страху мені нагнав,

17] Як на виду побачив я морщини,

18] Та він бальзаму рані серця дав.

19] Уже ми вийшли на моста руїни,

20] Й звернув до мене вождь лице ясне,

21] Що перше в нього бачив край долини.

22] Він, озирнувши груддя кам’яне,

23] І, начебто порадившись з собою,

24] Розкрив обійми і обняв мене.

25] Мов хто не скінчив з справою одною,

26] А дальшу взяв уже до голови,

27] Так він, мене піднісши над стіною

28] Уступу, намічав уступ новий,

29] Казавши: “Став на цей ти камінь ногу,

30] Та перше спробуй, може, він кривий?”

31] Ніхто в плащі цю б не пройшов дорогу,

32] Бо ледве й ми повзли на брили з брил,

33] Він – легко, я ж спирався на підмогу,

34] Якби із цього боку шлях на схил

35] Не був коротший тих, що їх долають,

36] Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.

37] Але тому, що Лихосхови мають

38] Покатість до криничного жерла,

39] Виходить, що вони стіну здіймають,

40] Щоб не однакова увись була.

41] Там врешті ми спинились, де кремнистий

42] Стрімчак повис, як ламана скала.

43] Став подих в мене кволий та нечистий,

44] Поки спромігся я шпиля дістать,

45] І мусив стомлений на камінь сісти.

46] “Тепер не час тобі ледарювать, –

47] Сказав учитель; – слави ні перина,

48] Ні подушка не в силі дарувать.

49] Коли бере безславних домовина,

50] Вони такий же залишають слід,

51] Як дим в повітрі чи на хвилях піна.

52] Зведися ж: втому подолати слід

53] В душі, яка здолає зло природи, ,

54] Як плоть важка не призведе до бід.

55] Ми маємо зійти на довші сходи;

56] Не досить нам лишити ці місця,

57] Якщо зі мною певно дійдеш згоди”.

58] І звівсь я, вдаючи, ніби моя

59] Бадьорість більша, ніж була на ділі,

60] Й сказав: “Рушай, бо сповнивсь моці я!”

61] Ми вирушили по ще менш похилій

62] Урвистій скелі, по якій іти

63] Було ще важче, ніж на першій брилі.

64] Я розмовляв, щоб очі одвести,

65] Аж з ями голос раптом стало чути,

66] Та слів ніяк не міг я осягти.

67] То дивно, що не в силах був збагнути,

68] Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.

69] А голос був розгніваний і лютий.

70] І я нагнувся, та очам живим

71] Крізь пітьму не пройти до дна жахного,

72] І я: “Учителю мій, перейдім

73] На другий бік, спустімся з мосту цього,

74] Бо хоч я звідси й чую – слух ступів,

75] Хоч і дивлюсь – не бачу ж я нічого.

76] У відповідь він мовив: “Я б хотів

77] Сказать, що хочеш чути: що високу

78] Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів”.

79] Зійшли із мосту ми із того боку,

80] Що поряд з восьмим сховом по стіні;

81] Цей схов явив картину нам широку:

82] І я побачив кублища страшні

83] Огидних змій; од негоді цієї

84] Ще й досі кров холоне у мені.

85] Не слав же, Лівіє, землі своєї,

86] Де крім амфесібен є тьма потвор:

87] Келідри, ченкри, якули, фареї.

88] Ні стільки гиді, ні подібний мор

89] Не стрінуться ні там, де ефіопи,

90] Ні там, де хвиль червоних чути хор.

91] Торуючи собі між гадів тропи,

92] Крутились голі тіні без надій

93] Знайти чи схови, чи геліотропи.

94] На грудях в них хвости й голівки змій

95] Сплітались, тиснучи із болем спину

96] І руки в’яжучи вузлом на ній.

97] Найближчому до нас в одну хвилину

98] Туди, де шия з пліч в живих стирчить,

99] Змія, вкусивши, упустила слину.

100] Скоріш, ніж О чи /хто начертить,

101] Спахнув він і згорів, весь обернувшись

102] На попіл за якусь коротку мить.

103] І тільки він розсипавсь, розметнувшись,

104] Прийшов цей попіл сам з собою в стик,

105] Ув образі колишньому зімкнувшись.

106] Учені знають часу певний лік,

107] Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,

108] Коли надходить п’ятисотий рік.

109] Лиш сльози ладанні – у нього їжа

110] Та ще амом, не зерно, не трава,

111] А нард і мирра – в нього смертна хижа.

112] Мов той, хто падає і охлява,

113] Коли його на землю біс жбурляє,

114] Чи закупорюється голова,

115] Коли ж підводиться, все оглядає,

116] Тяжким припадком зламаний цілком,

117] Дивується і, дивлячись, зітхає, –

118] Так грішник встав над попелу горбком.

119] О, Божий суд суворий надто з нами,

120] Раз безліч мук вділяє багатьом!

121] Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;

122] І той: “Недавно я з Тоскани зміг

123] Потрапить до цієї злої ями,

124] Звіряче, не по-людськи я поліг.

125] Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі –

126] Звір, і Пістойя – гідний мій барліг”.

127] І я вождю: “Нехай про дні він луччі

128] Розкаже нам, за віщо кари ці;

129] Я знав його лихим в благополуччі”.

130] Перш грішник не вважав, що тут співці,

131] Але, на мене звівши очі вперті,

132] Від сорому змінився на лиці

133] Й сказав: “Що ти страждання зриш відверті, –

134] Це найлихіше у моїй судьбі

135] І навіть гірше від самої смерті.

136] Відмовити не можу я тобі,

137] Сюди-бо я попав як тать із татів, –

138] Взяв посуд з ризниці я, далебі,

139] А іншого в крадіжці звинуватив.

140] Та щоб цьому не дуже був ти рад,

141] Якщо на вихід ти надій не втратив,

142] Ти слух свій прихили для дальших рад:

143] В Пістойї спершу влада “чорних” згине,

144] Та свій Флоренція поновить лад.

145] Марс пари з долу Магрського підкине

146] У тучі, як вмістилища покар,

147] І буря разом з громом всюди рине;

148] Почнеться бій з подертим клоччям хмар,

149] Яке втече по Піхтовому полю, –

150] Там “білих” остаточний жде удар.

151] Кажу це, щоб тобі завдати болю”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

1] Наприкінці розмови святокрадець,

2] Підвівши руки, дулі поробив

3] І крикнув: “Боже, ось тобі мій вкладець!”

4] Від того часу змій я полюбив:

5] Одна ті чорні заглушила звуки,

6] Мов кажучи: “А не кажи цих слів!”

7] А друга, оповивши йому руки,

8] Зв’язала у тугому їх вузлі,

9] Й не розірвать ніяк цієї злуки.

10] Пістойє, о Пістойє! Чом в золі

11] Ти не зникаєш у вогненних бурях,

12] Твоє закореніло сім’я в злі!

13] У жодному з пекельних кіл похмурих

14] Ще не траплявсь мені такий блюзнір,

15] Ні навіть той, хто впав на фінських мурах.

16] І той побіг, немов лавина з гір;

17] Я вздрів центавра – з пащі била піна

18] І він кричав: “А де він? Де цей звір?”

19] Є, мабуть, у Мареммі половина

20] Тих змій, що збились там, де був конем,

21] До місць, де починалася людина.

22] Над тім’ям же нависши тягарем,

23] На плечах ширився, немов собака,

24] Дракон; із ніздрів дихав він огнем.

25] Учитель мій сказав: “Ти бачиш Кака,

26] Який колись під самий Авентін

27] Розлив озера крові, розбишака.

28] Давно не ходить із братами він,

29] Бо видурив собі в них на додаток

30] Велике стадо з тучних луговин.

31] Не довго так збирав собі достаток:

32] Дав Геркулес йому сто раз дубця,

33] Хоч перший же вмертвив його десяток!”

34] Центавр завіз у даль свого їздця,

35] Й три духи підійшли під час розмови,

36] їх не помітили б ні вождь, ні я,

37] Якби вони не вигукнули: “Хто ви?”

38] Тоді з нас кожен мову перервав,

39] їх пильно роздивлятись був готовий.

40] З них на землі нікого я не знав,

41] Та голос до знайомства спричинився,

42] Бо раптом хтось чиєсь ім’я назвав,

43] Промовивши: “А Чанфа де подівся?”

44] І носа пальцем я собі торкнув,

45] Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.

46] Не диво, коли ти це все почув

47] І віру ймеш, читачу, неохоче:

48] Я теж не вірю, хоч і сам там був.

49] І поки я втупляв свої в них очі,

50] Враз виповз шестиногий змій гидкий

51] Та на одного з них як не підскоче!

52] В середні лапи він забрав боки,

53] Передніми перехопивши кисті,

54] А там обидві укусив щоки

55] І задніми він стегна стис нечисті,

56] Між обома протнув свого хвоста,

57] І вгору звівсь по спині всій костистій.

58] Так плющ до стовбура не прироста,

59] Не глушить так, як ця гидка тварюка

60] Притиснулась до людського хребта.

61] Злились, як віск, людина і гадюка,

62] І постає в очах в нас не загин –

63] Забарвлених інакше тіл сполука.

64] Так барви зазнають в багатті змін,

65] Поки огонь не встиг папір пожерти, –

66] Уже не білий, ще й не чорний він.

67] А інші два, пізнавши образ стертий,

68] Волали: “Як, Аньєле, ти змінивсь!

69] Поглянь, – не два і не один тепер ти!”

70] На місці двох єдиний лик з’явивсь,

71] Бо й голови зімкнулися в єдину,

72] І вид новий од давнього різнивсь.

73] Руками лапи стали в ту хвилину,

74] Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь,

75] Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.

76] Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,

77] І образ “Два й ніхто”, що небезпеку

78] В собі ховав, змінився геть увесь.

79] Мов ящірка, що в нестерпучу спеку

80] Десь блимне блискавкою серед дня,

81] Перебігавши стежку недалеку.

82] Так, звідкись вистрибнувши, змієня

83] На одного й останніх двох насіло,

84] Все чорно-синє, наче перченя,

85] Вп’ялось в те місце, котре нам служило

86] Найпершим живлення провідником,

87] А потім впало вниз до ніг безсило.

88] Укушений аж остовпів притьмом,

89] Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,

90] Як вражений недугою чи сном.

91] У змійку – він, та – в нього зір втуплявши,

92] Обоє дим пускали всім на страх,

93] Він – з рани, змійка з пащі виділявши.

94] Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,

95] Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,

96] Хай слуха, про який повім я жах.

97] Про Кадма й Аретузу хай Овідій

98] Мовчить, що на ручай та на змію

99] їх обернув, – не з мене буть завиді, –

100] Бо дві істоти у однім строю

101] Він не міняв, у нього два сосуди

102] Взаємно не міняли суть свою.

103] Тут безперервно зміни йшли усюди:

104] З хвоста в гадюки вила рознялись,

105] Той ноги звів, піднявши їх по груди.

106] Голінки й стегна щільно так злились,

107] Що вже ніхто не міг би й пригадати,

108] Чи щілина й була між них колись.

109] Хвіст набирав все більш тієї втрати,

110] Що той зазнав, а шкірний в них покров –

111] В змії м’який, а в мужа став лускатий.

112] Я бачив – лікоть у пахву ввійшов

113] І довші лапи у змії робились,

114] В людини ж руки йшли у глибший схов.

115] Дві задні лапи у змії скрутились

116] І вкупі стали членом потайним,

117] В нещасного ж дві лапи утворились.

118] Вкривав обох їх кольором новим

119] І переносив пасмами волосся

120] З одної голови на другу дим.

121] Одне з них впало, друге підвелося,

122] Та їх в’язав близьких очей огонь

123] В якім міняння пик розпочалося.

124] Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,

125] І з зайвих решток речовин прилежних

126] Два вуха стало в розмірі долонь.

127] Що ж не сповзло назад з причин, залежних

128] Від обсягу, те збилось в носа гак

129] Та ще у губи розмірів належних.

130] Той, хто лежав, свій писок витяг так,

131] Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий –

132] Подібне робить з ріжками слимак.

133] Язик, в людини цільний, балакучий,

134] Розпався навпіл, а жало, як є,

135] Стяглося, й зник раптово дим тягучий.

136] Душа, що втратила лице своє,

137] З сичанням голосним повзе тропою,

138] А той, заговоривши, вслід плює.

139] Він, повернувшись спиною новою,

140] До іншого: “Хай Бозо, як і я,

141] Поповзає стезею коловою!”

142] Так бачив я між сьомого сміття,

143] Що змінювалось все й мінилось гидко,

144] Й списав, можливо, щось не до пуття.

145] Хоч стомленим очам не дуже видко,

146] Й мій дух бентежився, в свої круги

147] Не так ті двоє тіней зникли швидко,

148] Щоб не впізнав я Пуччо Шкутильги, –

149] Із трьох лиш він був при своїм суціллі

150] І не позбувся виду чи ноги.

151] А другий – той, за ким скорблять в Гавіллі.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

1] Радій, Фйоренцо, ти така велика,

2] Що на землі й на морі б’єш крилом,

3] Та йде і в Пеклі слава стоязика!

4] Увагу поміж злодіїв п’ятьом

5] Віддав я вродженням твоїм, якими

6] Ти б не пишалась; криюсь я стидом.

7] Коли у сні годинами нічними,

8] Насниш ти правду, взнаєш, що за змін

9] Ждуть жителі у Прато й інші з ними.

10] Раз має статись щось (хоч би й загин!),

11] То хай би якнайшвидше мав він статись!

12] Бо тим він тяжчий, чим пізніший він.

13] Ми рушили; як мусили спускатись

14] На дно уступами, – по них тепер

15] Удвох з вождем ми мали видиратись.

16] І тут, між тріщин, каменів печер

17] Ми здерлись на стежину самітную, –

18] Нога не йшла, щоб лікоть не підпер.

19] Засумував тоді й тепер сумую,

20] Вернувши мислю бачених в юрбі,

21] І серце якомога я гальмую,

22] Щоб керівник був у його судьбі,

23] Й коли опорою зоря жива є

24] Чи ліпший хтось, – не заздрю я собі.

25] Мов селянин, який відпочиває,

26] В той час, як скрить лице своє пора

27] Тому, хто світ промінням осяває,

28] Як муха місце дасть для комара, –

29] Він бачить в світляках весь глиб долини,

30] Де лан оре і виноград збира, –

31] В стількох вогнях тієї ж вздрів хвилини

32] Я восьмий схов, як, бувши на мосту,

33] Побачив скрізь під ним страшні глибини.

34] Мов той, за кого учинили мсту

35] Ведмеді, бачив, як візок з Іллею

36] Вогненні коні мчали в висоту,

37] Саме лиш сяйво, ясністю своєю

38] Подібне на хмаринку неясну,

39] Десь високо вгорі понад землею, –

40] Так бачив я, вогонь снував по дну;

41] Хоч душі в нім горіть не перестануть,

42] Не викривав із них він ні одну.

43] Я став на верх моста, щоб краще глянуть,

44] Й якби я не затримавсь на краю,

45] То легко міг би в тій безодні кануть.

46] І вождь, цікавість бачивши мою,

47] Сказав: “У цих вогнях є душі, й кожна

48] Зодягнена у пагубу свою”.

49] “Учителю, – промовив я, – тотожна

50] Ця думка з баченим; передусім ‘

51] Скажи лишень мені, коли це можна,

52] Який то пломінь із вершком двійним

53] Неначе ворожнечу ллє злостиву,

54] Мов Етеокл горить із братом в нім”.

55] Він мовив: “Кару тут несуть правдиву

56] Улісс і Діомед; їх ремесло

57] До мсти веде їх, як вело до гніву.

58] В палаючий вогонь їх принесло

59] Сильце з конем, що відчинило браму,

60] Звідкіль шляхетне римське сім’я йшло;

61] Де’щамія, що в сльозах від страму

62] Ахілла, мертва, кличе в млі жадань;

63] Та ще Палладій, викрадений з храму”.

64] “Якщо говорить це двійко палань,

65] Прошу, – сказав я, – вчителю, і знову

66] Прошу, і тисяч варте це прохань,

67] Не дай мені почуть твою відмову

68] Тут зачекать рогатий пломінь цей,

69] На волю згляньсь, уклін зробить готову”.

70] І він: “Оздоблює твоє лице

71] Достойна просьба, і її я вволю;

72] Не розмикай лиш губ своїх кільце.

73] Я сам казатиму; турботи й волю

74] Твої я знаю, ти ж для греків цих,

75] Мабуть, незбагнутих поділиш долю”.

76] Обравши мить і місце, вождь до тих,

77] Що саме сходили на схил пологий,

78] Звернув промову в виразах таких:

79] “О ви, одягнуті в огненні тоги!

80] Якщо вас гідний став я, поки жив,

81] Якщо вас гідний став я, скільки змоги,

82] Як я вести почав високий спів,

83] Не рухайтесь, і хтось хай скаже, чому

84] Та як загинув, як життя скінчив”.

85] Гойднувшись, вищий ріг в огні старому

86] Став видавати гуркіт чималий,

87] Неначе грім у вихрі вітряному.

88] І, розхитавши свій вершок малий,

89] Немов крило для підіймання й лету,

90] Заговорив і так сказав: “Коли

91] Я від Цірцеї, що мене в Гаєту

92] На цілий рік замкнула, відійшов

93] (Енея назва не пірнула в Лету),

94] Ні почуття до сина, ні любов

95] До батька, ні палкий вогонь сердечний,

96] Який до Пенелопи не холов, –

97] Не похитнули потяг небезпечний

98] Душі моєї – бачить в світ вікно,

99] Людську чесноту і порок конечний.

100] Я спорядив одне тоді судно

101] І в море вийшов із товаришами,

102] Які були зі мною заодно.

103] Проплив між обома я берегами

104] Іспанії й Марокко, сардів край,

105] Й між іншими в тім морі островами.

106] Уже в нас над чолом сріблився гай,

107] Коли у місце ми зайшли вузьке те,

108] Де Геркулес, щоб позначити край

109] Шляхам, стовпи поставив для прикмети,

110] Й пішов Севільї справа сад живий,

111] А зліва одійшли будови Сети.

112] “О браття, – мовив я, – пройшли вже ви

113] Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!

114] Недовгий строк потратьте життьовий,

115] Що вам лишився, на відповідальні

116] Ще дальші подорожі в світ сумний,

117] Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.

118] Тож пригадайте, ви чиї сини,

119] Бо ви народжені не животіти,

120] А знання й честь нести у світ ясний”.

121] Недовга ця промова знаменитий

122] В моїх супутниках лишила слід,

123] І вже не знав я, як їх зупинити.

124] Кормою повернули ми на схід,

125] Зробили на шалений лет в просторі

126] Із весел крила й брали вліво хід.

127] Під іншим полюсом я всі вже зорі

128] Зрів уночі, а наші на очах

129] Зникали мало не цілком у морі.

130] Уп’яте сяяла на небесах

131] І гасла місячна стезя широка,

132] Відколи вийшли ми на смілий шлях,

133] Як несподівано гора висока

134] Замріла невиразно нам здаля,

135] Що вищою з усіх здалась для ока.

136] Зраділи ми, але нова земля

137] Зустріла негостинно, вітровінням

138] Ударивши у снасті корабля.

139] Кружило тричі нас води крутінням,

140] Вчетверте ж піднялась корма увись,

141] Униз же ніс пішов чиїмсь велінням –

142] І хвилі понад нами знов злились”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

1] Засяяв пломінь рівно, мов планета,

2] Помчав у далину і там заглух

3] Із дозволу привітного поета.

4] Коли наш зір принадив інший дух

5] Неясним звуком, що із нього рвався

6] І долинав до наших чуйних вух.

7] Як сицилійський бик, чий рев вчувався

8] На зойк того – і так тому і слід, –

9] Хто пильно збудувать його старався,

10] Ревів стогнанням жертв його обид,

11] Хоч, бувши зроблений увесь із міді,

12] Здавалось, од страждань та болів, блід, –

13] Так, замкнені в палаючім боліді,

14] Говірку позичаючи в огні,

15] Слова з’являлись у туманнім виді,

16] Та зрештою собі шляхи ясні

17] На вістрі язика знайшли в проході,

18] І ринули розбірні й голосні, –

19] Й почули ми: “О ти, хто в нашім роді

20] Ломбардськім щойно чітко говорив,

21] Сказавши: “Йди лишень, із мене годі”, –

22] Я б, може, пізно просьбу повторив,

23] Не пожалій спинитись на хвилину,

24] Як не жалію я, хоч би й згорів.

25] Як зараз впав ти в цю сліпу країну, –

26] Вгорі ж зосталась люба сторона

27] Латинська, що я втратив за провину, –

28] Скажи, чи мир в Романьї, чи війна?

29] Од гір, де Тібр почавсь, до стін урбінця

30] Лежить моя вітчизна чарівна”.

31] Я ще уваги повен був по вінця,

32] Коли мій вождь із доторком легким

33] Сказав: “Промов йому, вшануй латинця”.

34] І тут я волю дав словам таким

35] Без затримок тривалих чи обманів:

36] “О душе, скована вогнем палким!

37] Твоя Романья вся в серцях тиранів

38] Без воєн неспроможна й дня прожить,

39] А нині меч нікого там не зранив.

40] Равенна, як раніш, така ж лежить,

41] У ній орел Поленти загніздився,

42] І Черв’я під крилом його дрижить.

43] А край, що зрештою оборонився,

44] Де ліг француз кладовищем сумним,

45] В зелених лапах нині опинився.

46] А пес Веруккйо з песиком своїм,

47] Які Монтанью вбили так мізерно,

48] Скриплять зубами над шматком смачним.

49] Міста ж біля Ламоне та Сантерно

50] Під юним левом білого герба,

51] Що зазіхає на добро пажерно.

52] Той край, де Савйо ллється з-під горба,

53] Лежить собі між долом та горою,

54] Немов між волею й ярмом раба.

55] Але прошу тебе переді мною

56] Відвертим бути, як я щойно був,

57] Щоб не забувсь ти пам’яттю людською”.

58] Вогонь, мугикнувши, ізнов хитнув

59] Своїм колючим вістрям, і, не знаю,

60] Як саме сталось, зрештою загув:

61] “Якби я вірив, що відповідаю

62] Тому, хто знов побачить білий світ,

63] То мій вогонь би не тремтів без краю.

64] Та ми терпіти будем вічний гніт,

65] Тож віддаватись нічого химерам, –

66] Не боячись ганьби, я дам одвіт.

67] Я воїном був, потім кордильєром,

68] Повіривши у мотуз рятівний,

69] І віру цю святим сповило б флером.

70] Якби мене наш пастир головний

71] Не спокусив – хай злом йому помститься! –

72] Я розповім, як стався гріх страшний.

73] В житті, відколи зміг на світ з’явиться,

74] З дарунком нені з м’яса та кісток,

75] На вдачу був не лев я, а лисиця.

76] Таємних я доріг знав кожний крок

77] І так прехитру лаштував я пастку,

78] Що край землі здригався од чуток.

79] Коли побачив я останню частку

80] Своїм літам, то надійшла пора

81] Згорнуть вітрила і прибрать оснастку.

82] Утіхам давнім всім поклав я край

83] І дурня я прогнав, якого клеїв, –

84] Ах, я нещасний! – і вже бачив рай,

85] Та ватажок новітніх фарисеїв,

86] Що воював в місцях, де Латеран,

87] Не проти сарацинів чи євреїв;

88] Він ворогами мав лиш християн,

89] Які не здобували Акри сміло

90] Й не гендлювали в землях бусурман.

91] Зневажив він свій сан, святе все діло,

92] В мені ж – непоказний, сумирний чин

93] І мотуз, той, що геть ослабив тіло,

94] І як Сільвестра хворий Константин

95] З Сиратті кликав гоїти проказу,

96] Мене намірився закликать він

97] У нього люту вгамувать відразу.

98] І знітивсь я, не знавши, що робить:

99] Він нетверезим видався одразу.

100] А він казав: “Душі гризото, цить!

101] Я розгрішу тебе; хай ум багатий

102] Порадить Пенестріну як згубить.

103] Рай можу замикати й розмикати,

104] Ключі я маю для ції мети, –

105] їх не хотів мій попередник знати”.

106] Не міг до мене доказ не дійти,

107] Не втримав слів у власній обороні,

108] Й сказав: “Раз, отче, зняв із мене ти

109] Мій гріх, то удержись в такім законі:

110] Багато обіцяй, а менш роби, –

111] Й восторжествуєш на високім троні”.

112] Франціск по мене злинув на гроби,

113] Та чорний херувим промовив руба:

114] “Облиш, бо він іде в мої раби!

115] Мені душа була у нього люба,

116] Відколи раду він лукаву дав!” –

117] І зараз же вхопив мене за чуба.

118] Він не розкаявсь, прощеним не став;

119] А каючись грішить – дільце мерзенне,

120] Є суперечність в цьому стані справ”.

121] Ой лихо! Чудисько оте скажене

122] Мене за чуб схопило й додало:

123] “А ти й не бачив, що за логік з мене”? –

124] І до Міноса вкинуло, й чоло

125] Насупив той, хвостом крутнув по спині

126] Аж вісім раз, його куснувши зло,

127] Й сказав: “Вогонь – покара цій провині”.

128] Тому я тут в скорботі й муці йду,

129] В огонь одягнений, як бачиш, нині”.

130] І пломінь в дальшу муку та біду

131] Посунув, змовкнувши, червонотілий,

132] Хитавши ріг свій гострий на ходу.

133] А я і вождь – ми разом поспішили

134] Звестись на кам’яної арки шар

135] Над ямою, де муками платили

136] Ті, хто на чварах наживав тягар.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

1] Хто, навіть вільними від рим словами,

2] Повісти міг би, скільки крові й ран

3] Побачив я на дні нової ями?

4] Тут мова лиш заводить нас в обман:

5] Бо наш словник ще дуже невеликий

6] І розум завузький збагнуть цей стан.

7] Якби звелись усі мерці й каліки,

8] Хто кров у благодатному кракgt;

9] Пулійському пролив під зойки й крики

10] Від рук троян; хто в довгому бою

11] Перснями заплатив данину волі,

12] Як чесний Лівій в книгу вніс свою;

13] Ті, хто відчув непереносні болі,

14] Що їх завдав дерзкий Роберт Гвіскард,

15] І ті, чиї кістки гниють поволі

16] Під Чеперано, де без алебард

17] Пулійці зрадили, й, не вдівши лати,

18] При Тальякоццо їх здолав Алард;

19] Коли б на одну купу поскладати

20] Всі кукси й шрами, – їх стократ затьмить

21] Той надто моторошний схов дев’ятий.

22] Побачив я того поміж страхіть,

23] У кого, мов у діжки не до вжитку,

24] Був розруб з губ до місця, чим смердіть.

25] Кишки звисали аж по саму литку,

26] Йшли нутрощі до темного мішка,

27] Де в кал надходить все, що є в спожитку.

28] На мене звівши очі хижака,

29] Розкрив свої він груди до скелета

30] Й сказав: “Дивись, розрубина яка!

31] Дивися на каліцтво Магомета!

32] А спереду йде стогнучи Алі, –

33] Спотворене лице – його прикмета.

34] Усі, хто тут несе в собі жалі,

35] Є сівачами розбрату й розколу

36] І йдуть, порубані, в жахливій млі.

37] А ззаду чорт рубає всіх посполу,

38] Бо грішники гуртом повз нього йдуть,

39] Шматує лезом він усіх спрокволу,

40] Коли вертається скорботна путь.

41] У нас, допоки дійдемо до нього,

42] То всі ушкодження і заживуть.

43] А ти хто, що по краю кам’яного

44] Йдеш гребеня, ти, може, відтягти

45] Гадаєш строк покарання страшного?”

46] “Не вмер він ще, і не гріхи стягти, –

47] Сказав мій вождь, – його повергли в сушу, –

48] Бажання все самому осягти.

49] Умерлий, я його проводить мушу

50] Крізь Пекло, з кола в коло всіх принук, –

51] Це так, як те, що бачу твою душу”.

52] Спинив їх з сотню тої мови звук.

53] Всі, роздивляючись мене єдино,

54] Від подиву забули гіркість мук.

55] “Під ясним сонцем братові Дольчіно,

56] Щоб не зарано впав на наш поріг,

57] Перекажи таке, жива людино:

58] “Готуй припаси, бо глибокий сніг

59] Новарцю стане за підмогу, й з нею

60] Боротись довго ти б уже не зміг”. –

61] Підвівши ногу трохи над землею,

62] Промовив Магомет такі слова,

63] Ступнув та й рушив стежкою своєю.

64] Той, в кого з одним вухом голова

65] Була обкарнана на повну силу,

66] Відтятий ніс і зрізана брова,

67] Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,

68] Як всі, у здивуванні похиливсь,

69] Розкрив горлянку, з крові потемнілу,

70] Й сказав: “Ти не за гріх сюди зваливсь,

71] Я в тій землі, де знають всі латину,

72] Стрічав тебе, якщо не помиливсь.

73] Ти П’єра пригадай да Медічіну,

74] Коли повернешся у чарівну

75] Поміж Верчеллі й Маркабо долину,

76] Ти попередь у Фано сивину

77] Мессера Гвідо з Анджолелло в парі, –

78] Бо прозираєм істину одну, –

79] Що скинуть їх за борт в мішку по сварі

80] Біля Каттоліки на дно руде

81] При зрадному тиранові-почварі.

82] Між Кіпром та Майоркою ніде

83] Не здибувавсь Нептун з таким пороком,

84] Хоч вільно там пірат судно веде.

85] Цей зрадник, що одним лиш бачить оком

86] І править в землях, що їх мій сусід

87] Повік минав би якнайшвидшим кроком,

88] До себе звабить їх, мов для бесід,

89] Але вітрам фокарським необорим

90] Вже їм було б молитися не слід”.

91] І я йому: “Щоб світом я просторим

92] Розніс про тебе звістку між людьми,

93] Скажи: хто це з таким печальним зором?”

94] Тоді він щелепи розняв самі

95] Сусіду, що ішов сумний, в мовчанні,

96] І вигукнув: “А він тепер німий!

97] Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні

98] Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,

99] Той гаятись не мусить у ваганні.

100] Ой як стогнав, коли його закон

101] Позбавив язика, як плакав з туги

102] Колись швидкий на мову Куріон!

103] Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий

104] У темряві, поміж калічних зграй,

105] З лицем, аж почорнілим од напруги,

106] Вигукуючи: “Моску ще згадай,

107] Який сказав: “Раз почали – скінчімо!”

108] І тим приніс біду в Тосканський край”.

109] А я додав: “А в дім твій – смерть, всім зримо!”

110] Й, примноживши страждання, видав виск

111] Та й знову з криками подався мимо.

112] А я, вдивившись в дивовижний тиск,

113] Таке побачив, що розповідати

114] Без свідків я б не взяв на себе риск,

115] Коли б не людська совість: цей вожатий

116] До мене руку із щитом простер,

117] Щоб чистого душею захищати.

118] Побачив я й мов бачу дотепер,

119] Як стежку тіло безголове стеле

120] У стаді покалічених химер.

121] І голову несе воно, дебеле,

122] В простягнутій руці, немов ліхтар,

123] І стогне болісно вона: “Ой, леле!”

124] Він сам собі світив, немов пожар,

125] І був один у двох і двоє в однім,

126] А як – це знає лиш правічний цар.

127] Він зупинився під мостом безводним

128] І руку простягнув свою увись,

129] Щоб зблизитись до нас лицем холодним

130] І мовити: “На мене подивись,

131] Між мертвих дишеш, як живе все диха,

132] Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.

133] Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,

134] То знай, що я Бертран де Борн, який

135] Призвів малого короля до лиха.

136] Я сина з батьком ятрив на сварки, –

137] Незгірш Ахітофел Авессалома

138] З Давидом збурював на бій гіркий.

139] Нарешті мозок мій скувала втома,

140] Бо він був зрубаний мечем з хребта

141] Й для нього решта тіла незнайома,

142] Така була мені покара й мста”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА

1] Великий натовп цей і ці терзання

2] До того обпоїли зір мені,

3] Що підступали із грудей ридання.

4] Віргілій же: “Що бачив ти на дні?

5] Чому ти роздивлятися готовий

6] Ці тіні покалічені, страшні?

7] Тебе ж не притягали інші схови,

8] І там же ти не зупинивсь ніде.

9] На двадцять дві аж милі ці закови.

10] А місяць вже під наші ноги йде,

11] Лишивши обмаль часу нам на жалі,

12] Багато ще небаченого жде”.

13] “Якби ти знав, – я мовив у печалі, –

14] На що я зором націляв своїм,

15] Ти сам би не велів мені йти далі”.

16] Але він рушив, я пішов за ним,

17] Розмову слухавши, на зміст багату,

18] А там додав: “У цім дуплі бруднім,

19] Де зір мій прагнув одшукати втрату,

20] Напевно, і мій родич зотліва, –

21] Він платить за гріхи велику плату”.

22] Тоді сказав учитель: “Постривай,

23] І думка хай твоя над цим не б’ється,

24] Бо он його майнула голова;

25] Я бачив все, як він між тіней в’ється,

26] Гукає щось, погрожує тобі,

27] І чув, що Джері він дель Белло зветься.

28] А ти не помічав його в юрбі

29] Й, цікавлячись лиш владарем Отфору,

30] Не подививсь на родича в клятьбі”.

31] “О вождю мій, він смерть мав наглу й скору,

32] Яку не відомстили, – мовив я, –

33] Ті, що несуть ганьби тяжкої гору,

34] Не змила кров йому гидка сім’я,

35] Тому ми і зустрілися чужими, –

36] Тож співчува йому душа моя”.

37] Наблизились з розмовами такими

38] До скелі ми, і схов новий цей нам,

39] Коли б світліш було, до дна б став зримий.

40] Коли зійшли ми над останню з ям

41] Тих Лихосховів, і юрма безруха

42] Одкрилася здивованим очам, –

43] Розлігся лемент не одного духа,

44] Мов зойки караних з ста тисяч диб,

45] Тож затулив собі міцніш я вуха.

46] Такі знялися б стогони, коли б

47] У серпні всі лікарні в Вальдік’яні,

48] В Мареммі, на Сардинії у глиб

49] Занурити у звалище на твані.

50] Такий нестерпний дух сюди проник,

51] Мов гній зібрався в непромитій рані.

52] Ми підвелися на останній стик

53] Довгастої скали, звернувши вліво,

54] І погляд мій, що до імли вже звик,

55] Пройшов до дна, де Богу незрадливо

56] Слугує Справедливість, бо велить

57] Фальшівникам каратися жахливо.

58] Не знаю, чи було сумніше зріть

59] В Егіні, як людей, тварин до миші

60] Лихе повітря, сповнене страхіть

61] Заразних, вбило все, що тільки дише,

62] І винищило всіх, хто був живий,

63] Та знову людство, як поет нам пише,

64] Пішло уже від сім’я мурашви, –

65] Ніж бачити у цій жахній долині

66] Стражданнями заповнені рови.

67] Хто на живіт упав, а хто на спині

68] Лежав сусідовій, ті ж, мов козли,

69] Угору видирались по стежині.

70] Ми крок за кроком мовчазні ішли,

71] Дивуючися дивом стрічним трупам,

72] Що свого тіла звести не могли.

73] Побачив двох, що підпиравсь, як слупом,

74] Сусідом кожен, сидячи, цілком

75] Від пальців ніг до тім’я вкритий струпом.

76] Не бачив я, щоб працював скреблом

77] Бистріш слуга, як пан не терпить ждати,

78] Чи сторож, змінюючись перед сном,

79] Ніж кожен шкіру дер собі, затятий,

80] Та розривав сверблячі пухирі,

81] Щоб хоч на мить полегшення дістати,

82] І так шкребли по скровленій корі,

83] Як з коропа луску зчищають вміло

84] Або з ляща на чорному дворі.

85] “О ти, що дряпаєш і рвеш злютіло, –

86] Почав мій вождь до одного із них, –

87] Мов кліщами, руками власне тіло,

88] Скажи, латинців чи нема яких

89] Між вами, хай же ти не поламаєш

90] Повіки нігтів для трудів таких!”

91] “Латинці ми, яких ти розглядаєш, –

92] Обидва, – відповів він із плачем, –

93] Ти ж будеш хто, що пильно так питаєш?”

94] І вождь мій мовив: “Ми разом ідем

95] Із ним, живим; я вийшов у дорогу,

96] Щоб Пекла показати весь об’єм”.

97] Забувши про взаємну допомогу,

98] У мене кожен, тремтячи, вдививсь

99] Як і всі ті, що чути мали змогу.

100] Мій добрий вчитель ближче нахиливсь,

101] Сказав: “Скажи їм, що в думках витає”.

102] Я й розпочав, пораді підкоривсь:

103] “Хай вічно ваша пам’ять не зникає

104] У першім світі, де людський є плід,

105] Хай під сонцями багатьма сіяє!

106] Скажіть, звідкіль ви і який ваш рід,

107] А що в броні ви з лусочок-мерзенниць,

108] То вам цього стидатися не слід”.

109] “Я був з Ареццо, і Альберо-сьєнець, –

110] Сказав один, – мене вогню віддав,

111] Та не за те сиджу в найглибшім з денець.

112] Я, правда, з ним якось пожартував:

113] “Літать я вмію летом небувалим”, –

114] А він, глупак, до цих цікавий справ,

115] Хотів навчитись, та не став Дедалом.

116] І той, кому доводивсь як синок,

117] Звелів мене згубить вогненним палом.

118] Мінос же, що не робить помилок, –

119] А що в алхімії досяг я висі, –

120] В цей схов послав мене на вічний строк”.

121] І я сказав поетові: “Дивися,

122] Який пихатий сьєнський весь народ!

123] Французи – й ті не так би повелися!

124] А другий прокажений гріховод

125] Таке тоді мені додав: “Крім Стрікки,

126] За скупість гідного всіх нагород;

127] Та й Нікколо, що сім’я вніс гвоздики

128] Найперший в ґрунт, а із садових див

129] Линули урожайні втішні ріки;

130] Ще й товариство, у яке вгатив

131] З Ашани Качча землі всі з садами,

132] Засліплений же розум загубив.

133] Щоб ти довідавсь врешті, хто це саме

134] Кепкує тут із сьєнців залюбки,

135] Хай очі в тебе ще добавлять тями

136] Й впізнаєш ти Капоккйо тінь, який

137] Алхімією підробляв метали;

138] Пригадуєш, я змалку був такий

139] І в мавпуванні став мастак чималий”.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТА

1] В часи, коли Юнона відомщала

2] Семели гріх на Фівах, коли, страх

3] Із неба несучи, в доми їх мчала,

4] Цар Атамант із безумом в очах

5] Свою дружину вздрів з двома синками,

6] Яких вона тримала на руках,

7] Гукнув: “Даваймо зловимо сітками

8] Левицю з левенятами!” – і враз

9] Схопив маля залізними руками,

10] І, здійснюючи владарки наказ,

11] Леарха взяв розчерепив об стіну;

12] Втопилась мати з другим воднораз.

13] Коли фортуна кинула в руїну

14] Троян, щоб не лишилось і знаку,

15] І царство й цар знайшли свою кончину.

16] Гекуба впала у журбу тяжку,

17] Коли уздріла вбиту Поліксену

18] І сина Полідора на піску.

19] Залишив розум матір полонену,

20] Й завалувала псицею вона,

21] Свою судьбу жаліючи шалену.

22] Проте, ні Фів, ні Трої лють жахна

23] Не людям лиш, а й звірам, що на волі,

24] Ніколи не була така страшна,

25] Як лють, що виявили тіні голі,

26] Які, кусавши, бігли навпростець,

27] Мов свині, коли хлів повалять долі.

28] Одна Капоккйо уп’ялась в хребець

29] Зубами і під стогони великі

30] У дальній потягла його кінець.

31] І аретинець: “Той це Джанні Скіккі, –

32] Промовив тремтячи, – що нас усіх

33] Лякають у ньому ці скоки дикі”.

34] “О, – мовив я, – поки зубів своїх

35] Він не встромив у тебе, то повинна

36] Піти в нас мова про шаленця гріх”.

37] І він мені: “Душа це старовинна

38] Тієї Мірри, що її стряса

39] До батька досі ще любов злочинна.

40] Щоб согрішити з ним, оця краса

41] Себе так підробила в скромній шаті,

42] Як той, хто там далеко десь куса”.

43] А той під Бодо підробивсь Донаті,

44] Кохавшись в пані табунів самій,

45] В його ж і заповіт писав кімнаті.

46] Коли скажених двоє цих у тьмі

47] Забігли десь, зустрічні та попутні

48] До себе привернули погляд мій.

49] Одного бачив: мав би форму лютні,

50] Коли б відрізать все від паху вниз,

51] Де почались роздвоєння відчутні.

52] З водянки, від якої він не ліз,

53] Не те що не ходив, живіт роздуто

54] Ще вище лиць, набряклих геть від сліз.

55] Так рот йому роздерла спрага люта,

56] Що ця губа, здавалось, вверх летить,

57] А та лягла на підборіддя круто.

58] “О ви, що всюди можете ходить,

59] І тут, як по землі, йдете так само, –

60] Промовив нам він, – згляньтесь, поглядіть

61] Як мучиться тут майстер ваш Адамо!

62] Був на землі бенкет суцільний, пир,

63] А тут діймає спрага – дика прямо!

64] Струмки, які від Казентінських гір

65] Біжать зеленими лугами в Арно

66] Й каналом розрізають вогкий шир,

67] Ввижаються весь час мені – й не марно,

68] Бо сушить їхній блиск ще більш мене,

69] Хоч виглядаю я і так почварно.

70] Суворий суд, що з кривди не схитне,

71] Для мене визначив щабель карання,

72] І часто дух мій візьме та й зітхне.

73] Я там, в Ромені, брав на підробляння

74] Монети із Хрестителем ясні,

75] І тілу мить в огні була остання.

76] Якби побачив душі я сумні

77] Тих Гвідо, Алессандро та їх брата, –

78] Й фонтана Бранди не шкода мені!

79] Тут одного десь тінь блукає, клята,

80] Як вірить тим скаженим бігунам, –

81] Та що я вдію, бо нога – як втята!

82] Якби то легкість повернуть ногам,

83] Щоб крок ступить в сто літ я був би в силі,

84] Уже давно я мандрував би там,

85] Шукаючи його в огидній гнилі,

86] Хай обводу всього, навкруг бери,

87] Миль з одинадцять, впоперек – з півмилі.

88] Це ж через них попав я до діри –

89] Примушували карбувать флорини,

90] Що мали домішок каратів з три”.

91] І я: “А хто ці двоє? В чім їх вини?

92] Як взимку змочена рука, димлять,

93] Праворуч там, людина до людини”.

94] “Такими їх застав, коли з проклять, –

95] Сказав він, – прірва ця мене вхопила.

96] Ніколи брехень їм вже не казать.

97] От ця шахрайка Йосифа губила,

98] А грек, шахрай Сінон згубив троян;

99] Пропасниця ж смердюча все убила”.

100] І той вже вскочив у злоби туман

101] І в гніві, з маху, скільки стало сили,

102] У пузо бахнув, як у барабан.

103] А майстер той Адамо, роздобрілий,

104] Його в одвіт у пику затопив,

105] Бо мав кулак не надто обважнілий,

106] Приказуючи: “Хоч не з ряду бив,

107] Бо рухатись мені не дуже зручно,

108] А все ж удар не надто ослабів”.

109] А той відмовив: “Трапивши невлучно

110] У пломінь, ти не квапив ніг прудких,

111] Коли монету карбував поштучно”.

112] Товстун же: “Правда йде зі слів твоїх,

113] А чи слова ти правди говорив ці,

114] Коли за правду мав троянець їх?”

115] “Брехав я в слові, ну, а ти в карбівці, –

116] Сказав Сінон, – тож ти життя й знання

117] Віддав, щоб жить на чортовій верхівці”.

118] “Клятвопорушнику, згадай коня, –

119] Відмовив черевань, – і тим карайся,

120] Світ пам’ята тебе до цього дня”.

121] “А ти від спраги лютої старайся, –

122] Промовив грек, – налить живіт бурди

123] І черевом, як плотом, прикривайся!”

124] Тоді-монетник: “В тебе, як завжди,

125] Мерзоти повен рот, на гидь багатий,

126] Бо спрагу чую й дмуся од води,

127] Ти ж весь в жару, горить язик проклятий,

128] І дзеркало, в яке дививсь Нарцис,

129] Ти б без запрошення почав лизати”.

130] Що інтерес до спору в мене ріс,

131] Учитель мовив: “Що тобі в цім диві?

132] Ще трохи – й я цього б не переніс”.

133] Коли сказав мені він так у гніві,

134] Я озирнувсь, і стид мене пойняв;

135] Ще й досі у душі він соромливій.

136] Мов той, хто лихом снив, як сон змагав,

137] І, щоб те снилось лиш, він мріяв спавши,

138] Бо переплутував з уявним яв, –

139] Таке ж і я чинив, благання славши

140] Від серця, щбб мені пробачив він,

141] І, що я прощений уже, не знавши.

142] “І менший сором більшу із провин, –

143] Сказав мій вождь, – спокутує звичайно,

144] Й тобі журитися нема причин.

145] І пам’ятай, що стану я негайно

146] З тобою, в разі доля допуска,

147] Подібні свари слухать непотайно.

148] Воліть їх слухать – воля то низька”.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША

1] Язик той, що завдав мені страждання,

2] Від чого сором в мене ріс і ріс,

3] Одразу ж вгамував мої вагання.

4] Так я чував, – був у Ахілла спис

5] Від його батька, що у час той самий

6] І рани завдавав, і ліки ніс.

7] Залишили ми ті злощасні ями,

8] Обходячи по краю без доріг,

9] І не обмінювалися словами.

10] Похмурий день на відпочинок ліг,

11] Я бачив кепсько, мов крізь сутінь ночі.

12] Раптово я почув – звучав десь ріг;

13] Він заглушив би грім, що з хмар гуркоче

14] Між блискавок та дощових гірлянд, –

15] І спрямував туди свої я очі.

16] Коли під натиском невірних банд

17] Великий Карл втрачав братів по зброї,

18] Так моторошно не сурмив Орланд.

19] Звернувши зір в бік музики різкої

20] Й побачивши немов громаддя веж,

21] Я: “Вождю, тінь фортеці то якої?”

22] І він мені: “Уяву не бентеж,

23] То далина тебе ввела в оману,

24] Ти ж хочеш бачити і в пітьмі теж.

25] От станем ближче, вийде все з туману,

26] І сумніви розвіються умить.

27] Отож тебе я й підганяти стану. –

28] Почав, за руки взявши, говорить: –

29] Щоб знову в прикрий не упав обман ти

30] Й даремно не лякався тих страхіть,

31] Тож знай, що то не вежі, а гіганти

32] До пупа видимі навкруг жерла.

33] Ми підійшли уже. Тепер поглянь ти”.

34] Як, поки хмарна розтає імла,

35] Наш зір у темряві ще неглибокій

36] Те розрізня, де досі муть була,

37] Так ми пішли по стежці неширокій,

38] Спускаючись у ще хмурніший край,

39] І меншав мій обман, і ріс неспокій,

40] Бо, мов у вежах вся стіна стара

41] В Монтереджоне, як ведеш очима, –

42] Криничний так обстали грізно край

43] Ті вежі, половина тіла зрима

44] Жахних гігантів, що донині їм

45] Грозить Юпітер, в час, коли він грима.

46] Угадував я під лицем страшним

47] І плечі, й груди, й живота частину,

48] І руки понад краєм кам’яним.

49] Природа, створюючи без упину

50] Істоти різні, права все ж, свята,

51] Катів не давши Марсові в дружину.

52] А, творячи слона або кита,

53] Не кається, вдоволена собою,

54] І в цьому видна мудра простота.

55] Коли ж до сили разом із злобою

56] Буває додається й ум тямкий, –

57] Людина позбавляється спокою.

58] Був грубий в нього й довгий вид такий,

59] Як шишка близ Петра святого в Римі;

60] Належних розмірів були й кістки.

61] До лоба в половині тіла зримій

62] Один на одному б не дотяглись

63] Три фризи, велетні ці незборимі.

64] Від стегон тридцять п’ядей би вляглись

65] До місця – так прикидував кришталь мій, –

66] Де щільно застібки в плащі зійшлись.

67] “Рафель маї амек ізабі альмі!” –

68] Оглушно заревів страшенний рот,

69] Не назвичаєний в ніжнішій псалмі.

70] І вождь до нього: “Душе нечеснот,

71] За ріг берися, ним ти краще скажеш,

72] Як мучить злість чи інша із гризот.

73] Обмацай шию і на ній пов’яжеш

74] Дебелий ремінь, душе туману,

75] Тоді і ріг на ньому ти підважиш. –

76] До мене ж: – Це Немврод. Свою вину

77] Він зна. Через діла його нікчемні

78] Ми маєм в світі мову не одну.

79] Та годі з нас: розмови з ним даремні,

80] Бо як йому нікого не збагнуть,

81] Так і його слова для інших темні”.

82] Ми подались ліворуч в дальшу путь

83] Й побачили за постріл арбалета

84] Гіганта, що його долала лють.

85] Хто дужчий поборов цього атлета,

86] Не знаю, – знов, щоб не чинив наруг,

87] Рука та – на живіт, ця – вздовж скелета,

88] І велетенське тіло все навкруг,

89] У нього відбираючи свободу,

90] Аж п’ять разів обвив тяжкий ланцюг.

91] “Гордій вважав, що ствердить зверхність роду,

92] Як на Юпітера він зазіхне, –

93] Сказав мій вождь, – от має й нагороду.

94] Це Ефіальт – він витворяв страшне,

95] Коли богам гігант був страховитий,

96] А нині й пальцем не поворухне!”

97] І я йому: “Хотів би я уздріти,

98] Який він, той незмірний Бріарей,

99] Якби дозволив це мені зробити”.

100] Він відповів: “Тут близько є Антей,

101] Він вільно розмовляє, без кайданів,

102] І послугу він зробить для гостей.

103] А той, кого ти хочеш бачить, станув

104] Десь далі, скутий теж, щоб не крутивсь,

105] І гарний був, та гнів його споганив”.

106] Ніколи ще підмурок не трусивсь

107] І не здригалась вежа, страхом скута,

108] Як в злобі Ефіальт заворушивсь.

109] Злякавсь я, що вже смерть підходить люта, –

110] Бо страх, насправді, то смертельна річ, –

111] Якби міцні я не помітив пута.

112] І далі стежкою пішли ми встріч :

113] Антею – певно, той був на льодині;

114] Він ліктів з п’ять од стегон мав до пліч.

115] “О ти, хто в ощасливленій долині,

116] Де слави Сціпіон зажив навік

117] Вслід втеклій Ганнібаловій дружині,

118] Кричати з тисячами левів звик

119] І змушуєш у те пойняти віру:

120] Коли б ти на війну проти владик

121] Повів братів, то перемогу щиру

122] Сини землі дістали б, – нас знеси

123] В глибини, де Коціт замерз надміру.

124] А Тітія й Тіфона не проси;

125] Супутний мій дарунок знаменитий

126] Несе собі, нагнись, та не вкуси,

127] Твою він славу хоче відновити,

128] Бо ще живий і ласкою небес

129] Щасливо на землі гадає жити”, –

130] Сказав мій вчитель; мов слухняний пес

131] Той взяв його в простягнуті долоні,

132] Що міцність їх спізнав сам Геркулес.

133] Віргілій, вчувши зручність в їх полоні,

134] Сказав мені: “Підходь, я обійму”.

135] І з ним в однім ми опинились лоні.

136] Як Гарізенда видасться тому,

137] Хто йде внизу, нахиленою грізно

138] Й от-от впаде на голову йому, –

139] Мені здававсь Антей таким приблизно, –

140] І пожалів: не той я шлях обрав,

141] А рятуватися було запізно.

142] Та він поставив нас на мерзлий став, –

143] Люцифера з Іудою пекельна

144] Терзала холоднеча там, – і встав,

145] І випроставсь, як щогла корабельна.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА

1] Якби мій вірш був жорсткий та суворий,

2] Щоб міг відповідать безодні тій,

3] Де починаються всі скелі й гори,

4] Я б вилив сік своїх думок і мрій

5] Якнайповніше, а без цього статку

6] Підношу полохливо голос свій,

7] Бо значно важча справа – без остатку

8] Дна світового дати малюнки,

9] Аніж дитячий белькіт: “мамко”, “татку”.

10] Поможуть віршу хай святі жінки,

11] Як Амфіону будувати Фіви,

12] Щоб він уславив бачене, дзвінкий!

13] О створений на лихо роде хтивий,

14] Думки про тебе в нас такі сумні!

15] Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!

16] Коли ми опинилися на дні

17] В гіганта під ногами, я негайно

18] Став оглядати мури обвідні.

19] Зачулось враз: “Уважніше ступай-но,

20] Не йди по головах братам в біді,

21] Бо й так вони страждають надзвичайно!”

22] Оглянувшись, побачив я тоді,

23] Що під ногами озеро, дзеркалам

24] Подібне, але зовсім не воді.

25] Узимку під таким товстим вкривалом

26] Не спить Дунай поміж австрійських рік,

27] Чи Танаїс ген за холодним валом;

28] Коли б то величезний Тамберник

29] На озеро це впав, чи П’єтрапана, –

30] Крізь лід би жоден камінь не проник.

31] Як жаба висуває, мов із жбана,

32] З води свій писок кумкать в пору спек,

33] Коли селянка снить жнивами зрана,

34] Так мертві тіні в лід, немов у глек,

35] До ліній стиду на лиці ховались,

36] Зубами повторявши стук лелек,

37] Обличчями найнижче всі схилялись;

38] Про холод – ротом, а в чуттях тяжких –

39] Про болі серця – зором признавались.

40] Спустивши очі, біля ніг своїх

41] Побачив я дві тіні зледенілі,

42] Що й кучми переплутались у них.

43] “Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі, –

44] Сказав я, – хто ви?” Не звелись самі,

45] Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.

46] І тут їх очі налились слізьми;

47] І сльози бралися відразу льодом

48] Від холоднечі вічної зими.

49] Вони були подібні двом колодам,

50] Які скобами збиті ще міцніш,

51] Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.

52] А інший, прихиливши вид щільніш,

53] Який з морозу без ушей зостався,

54] Сказав: “Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?

55] Щоб ти докладно про обох дізнався, –

56] Діл, де біжить Бізента, в їх роду

57] І від Альберто, батька їх, дістався.

58] Вони й одноутробні, на біду,

59] Нікого ти не знайдеш у Каїні,

60] Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:

61] Ні той, кому пробив – йому і тіні –

62] Огруддя списом доблесний Артур,

63] Ані Фокачча, ані той в глибині,

64] Хто заступа нам стежку до тортур

65] І називався Сассоль Маскероні, –

66] Його в Тоскані знає кожен мур.

67] І, щоб не бути в розпитів полоні,

68] Дізнайсь, що Камічоп де Пацці я

69] Й мені Карлін потрібен в обороні”.

70] Я тисячі тих бачив, хто з лиця

71] Був синій, як собака, й зріть не можу

72] Відтоді крижаного озерця.

73] Чим більше наближалися ми к ложу,

74] Куди стремить усяка річ важка,

75] Тим я від страху був у більшім дрожу.

76] Чи випадковість, чи судьба така, –

77] Йдучи повз діл, весь од голів строкатий,

78] Торкнувся враз я одного виска.

79] І дух з плачем гукнув: “Чого штовхати?

80] Коли ти не з’явився відомстить

81] За Монтаперті, то чого топтати?”

82] І я: “Мій вчителю, дозволь просить,

83] Постій, мою послухай просьбу щиру,

84] Ми потім надолужим кожну мить”.

85] Мій вождь погодивсь, я ж сказав блюзніру,

86] Який брехав гидкіш за всіх собак:

87] “Хто ти, що поспіль всіх ганьбиш над міру?”

88] “А сам ти хто, – промовив він, – що так

89] На лиця ти ідеш по Антенорі, ,

90] Немов живий ступає на стрімчак?”

91] “А я живий і є, не будеш в горі,

92] Мабуть, коли, – одвіт мій був такий, –

93] Уславлю я тебе в земнім просторі”.

94] І він: “Якраз я хочу навпаки, –

95] Йди геть звідсіль; кінчай цю мову кляту;

96] Не місце тут розводить балачки”.

97] Схопив я за потилицю кошлату

98] Й сказав: “Мені своє ім’я назвеш,

99] Бо обскубу я голову патлату”.

100] А той: “За те, що ти мене скубеш,

101] Я не скажу, хто я, хай і каліччя,

102] Хай тисячу разів мене клянеш”.

103] Я намотав собі на передпліччя

104] І висмикнув волосся жмут товстий,

105] А він із гавкотом ховав обличчя.

106] Коли гукнув хтось: “Бокко, з чого ти?

107] Хіба не досить щелепами гримать,

108] А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!”

109] Я мовив: “Можеш язика притримать,

110] Запроданцю! Вернусь – і все повім,

111] І від ганьби ім’я тобі не вимить!”

112] “Іди, – він мовив, – всім брехать живим,

113] Не обминай лиш згадкою живою

114] Цього із язиком його швидким.

115] Він плаче за французькою грошвою,

116] “Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,

117] Де всі корою вкриті льодовою”.

118] Про інших зайде мова ще коли, –

119] Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,

120] Якому рідні комір розсікли.

121] Тут всі – від Ганелона-лиходія

122] До того, хто болонцям ключ одніс,

123] Як пойняла Фаєнцу сонна мрія”.

124] Пішли ми, й враз вождю я руку стис,

125] Уздріли двох, вморожених в крижину, –

126] З них верхній капшуком на нижнім звис

127] І, як вмирущий з голоду в хлібину,

128] Несамовито вгризся в місце, де

129] Із черепа заходить мозок в спину.

130] І не лютіш, помщаючись, Тідей

131] Пив Меналіппа кров зі скронь гарячу,

132] Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.

133] “О ти, що виявляєш лють звірячу,

134] Гризучи голову в страшній грозьбі,

135] Скажи мені, – сказав я, – хай побачу,

136] Чи справедливий ти в своїй злобі.

137] Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті, –

138] І в світі дещо я зроблю тобі,

139] Поки не всохне мій язик у роті”.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1] Піднявши рота від страшної страви

2] Й волоссям жертви з губ утерши кров,

3] Цей грішник припинив бенкет кривавий

4] І так почав: “Мене ти хочеш знов

5] Вернуть у розпач, що пече незгасно

6] Від думки лиш самої – не розмов.

7] Коли ж на зрадника, якого сласно

8] Гризу, впаде це сім’я відкриттям, –

9] Мовлять я й плакать ладен одночасно.

10] Не знаю, хто ти є і як відтам

11] Попав сюди, а що твоє коліно

12] З Флоренції – з вимови чую сам.

13] Тож знай, що я був графом Уголіно,

14] Архієпископом Рудж’єрі – цей;

15] Ворожість нас тут в’яже воєдино.

16] Як він мене брехливістю рацей,

17] Яким так вірив я, призвів до смерті, –

18] Усі наслухалися цих вістей.

19] Але ніхто в щоденній коловерті

20] Не знав, яка була та смерть страшна.

21] Про ницість слухай-но слова одверті.

22] В вузеньку шпарочку, замість вікна,

23] У вежі, що Голодною зоветься

24] Та багатьох ув’язнює вона,

25] Я бачив, місяць безліч раз дереться,

26] Коли злий сон душі порушив стан, –

27] Повівши, що зазнать нам доведеться.

28] Приснився цей мені владар і пан,

29] Він вовка гнав з вовчатами на гору,

30] Що Лукку затуляє від пізан.

31] Спустили і хортів, порвавши швору, –

32] Усі Гваланді, та й Сісмонді всі

33] Й Ланфранкі мчали в цю жахливу пору,

34] Та й знищили в безжальності усій

35] З малими й батька, що звивався диба;

36] В крові ходили, наче по росі.

37] Я підхопивсь, і стисла горя глиба,

38] Бо плакали вві сні мої малі,

39] Також ув’язнені, й просили хліба.

40] Жорстокий ти, коли свої жалі

41] Словами кількома лише обмежив,

42] Не плакав, – та чи й плачеш взагалі?

43] Попрокидалися, і кожен стежив,

44] Коли тюремник принесе обід,

45] Але той сон усім серця бентежив.

46] Аж раптом чую, забивають вхід

47] Страшної вежі; мовчки подивився

48] Я на синів і скрив розпуки слід.

49] Відчув, що в камінь я перетворився,

50] Вони ж стогнали; Ансельмуччо мій

51] Спитав: “Чого ти, батьку, засмутився?”

52] Та я не плакав. У журбі німій

53] Просидів день і ніч, поки прекрасне

54] Зійшло світило у красі своїй.

55] Блідий світанок, що сяйне і згасне,

56] В сумну пробравсь темницю, і я вздрів

57] В них чотирьох своє обличчя власне, –

58] Собі я руки в розпачі вкусив.

59] Гадавши, що я голод за всіх важче

60] Терплю, вони, підвівшись із кутів,

61] Сказали: “З’їж нас, батьку. Це найкраще,

62] Коли ти відбереш життя у нас.

63] Нехай воно іде на щось путяще”.

64] Щоб не смутить їх, мій відчай пригас.

65] Ще день і ще без їжі, без вологи.

66] Чом не розверзлась нам земля в той час!

67] А на четвертий день мій Гаддо ноги

68] Мої до себе пригорнув щільніш

69] І простогнав: “Дай, батьку, допомоги!”

70] І він помер, і, як мене ти зриш,

71] Я зрів їх смерть, – а був же кожний мол од!

72] Смерть в п’ятий, шостий день – і не пізніш.

73] Осліплий, мацав я камінний холод,

74] Звав кожного, – і кожний був мертвяк,

75] Аж поки горе переміг злий голод”.

76] Замовкнувши, накинувсь неборак

77] На вбогий череп знову й ну глодати

78] Зубами гострими, як у собак.

79] О Пізо, ти ганьбиш весь край багатий,

80] Де наше “si” так солодко бринить!

81] Сусіди не спішать тебе карати,

82] То хай Капрайя і Горгона вмить,

83] Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,

84] Щоб весь твій люд у хвилях потопить!

85] Хоча граф Уголіно вмер немарне,

86] Бо, зрадивши тебе, він замки здав,

87] Але дітей морити – це ж почварно!

88] Покайсь, мала фіванко, і прослав

89] Малечу – Угуччоне та Брігату

90] Та ще тих двох, що в пісні я назвав.

91] Ми вже в долину сходили покату,

92] На грішних іншого уже зразка

93] І навзнак перекинутих багату.

94] Сам плач їх плакати не допуска,

95] І біль, що набігає їм на очі,

96] Назад верта, і мука знов тяжка,

97] Як витекти сльоза з очей захоче,

98] Ледь на студене вийде прикриття,

99] То забралом криштальним заклубоче.

100] Хоч в холоді згубив я всі чуття

101] І вже ніяких форм, ні барв, ні літер

102] Не міг би, мабуть, розрізнити я,

103] Мені здалось, що почуваю вітер,

104] Тому я: “Вчителю, це б звідки йшло?

105] Бо тут же пари й слід хтось ніби витер”.

106] І він: “Пожди, хоч би там що було,

107] Вже скоро твої очі з прямотою

108] З’ясують цього вітру джерело”.

109] А хтось із скутих холодом і тьмою

110] Гукнув: “Хіба ви, душі, злі такі,

111] Що вас послали до низького звою!

112] Ви тягарі зніміть з очей важкі,

113] І погляд знов нехай сльозою присне,

114] Поки не вернуть холоди бридкі”.

115] І мовив я: “Тобі зроблю корисне,

116] Скажи ж, хто ти, і хай тягар вериг

117] Із криги, як збрешу, мене притисне”.

118] І він сказав: “Я брат той Альберіг,

119] Що злі плоди в саду ростив, упертий,

120] Й ужинок має фініків – не фіг”.

121] “О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?”

122] І він: “Та не обходить це мене,

123] Чи дано тілу час життя чи смерті!

124] Одне лиш діло тут нам і ясне,

125] Що душі падають до Толомеї

126] Раніш, як нитку Атропос утне.

127] Щоб ти охочіш з ямини моєї

128] Знімав цю непрозору пелену,

129] Знай, що душа як зрадить, то до неї

130] Як і зі мною стало, в мить одну

131] У тіло входить біс в лихій погрозі,

132] Душа ж викочується в глибину,

133] В криницю, не спинившись на порозі.

134] Тут не вважають мертвим і того,

135] Можливо, хто заклякнув на морозі.

136] Коли з землі ти, мусиш знать його:

137] Це Бранка д’Ор’я; хто із нас не знає

138] Цього сусіду з давнини свого!”

139] “Боюсь, – сказав я, – правди тут немає:

140] Цей Бранка д’Ор’я зовсім ще не вмер.

141] Він їсть, і п’є, і спить, і вбрання має”.

142] І він: “До Ляхолапових озер

143] Туди, нагору, ще тоді не вийшов

144] Мікеле Дзанка, де сидить тепер.

145] З близьким я родичем місця полишив,

146] Де віддавались радощам стільком,

147] І вже надіями себе не тішив.

148] Тепер мерщій звільняй мій зір цілком!”

149] Йому ж орбіти я не зчистив очні:

150] З ним найшляхетніш – стати селюком.

151] О генуезці, розуми порочні,

152] Чого ще на собі вас держить світ?

153] Чому не пожирає вас, збиточні?

154] Я з тим, хто сто пройшов решіт і сит

155] В Романьї, бачив одного, в якого

156] Душа давно вморожена в Коціт,

157] А тіло на землі вдає живого.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1] “Трядут хоругви к нам владики Ada”

2] Все ближче; подивись лишень на знак, –

3] Сказав учитель, – де його громада”.

4] І як, коли б у хмарах день побляк

5] Чи відійшов би з нашої півкулі,

6] Ледь бачимо здаля верткий вітряк, –

7] Побачив я будову в свисті й гулі

8] Й сховавсь од вітру за вождя в імлі,

9] Немов у найнадійнішій притулі.

10] Люд грішний в неймовірному числі –

11] Аж лячно в римах це віддать словами, –

12] В льоду стирчав соломинками в склі.

13] Хто лежачи, хто випроставшись прямо,

14] А хто сторчком, ногами догори,

15] Або упершись в маківку п’ятами.

16] Коли без слів прийшли ми до гори,

17] Учитель, показать мені схотівши

18] Того, хто гарним був у час старий,

19] Ступив набік, мене вперед пустивши,

20] “Ось Діте, – мовив він, – і ось той рів,

21] Де ти подужчаєш, все оглядівши”.

22] Як раптом захолов я й остовпів,

23] Читачу, не питай: я весь стенувся,

24] Розповісти – не вистачило б слів.

25] Не чувсь я мертвим, та й живим не чувся.

26] Збагнеш ти й сам, що я переживав,

27] Коли й життя, і смерті враз позбувся.

28] Володар найсумнішої з держав

29] Був до середини грудей в крижині.

30] Гігантові я б скорше дорівняв,

31] Аніж гігант руці його єдиній;

32] Тепер вже можеш сам ти справу здать,

33] Який він весь, умерзлий у льодині.

34] Якщо він на Творцеву благодать

35] Звести смів погляд, повний люті й крові.

36] То скільки зла від нього треба ждать!

37] Я з подиву позбувся навіть м©ви,

38] Побачивши на ньому три лиця!

39] Той вид, що спереду, – увесь багровий,

40] Два інші йшли від шийного кільця

41] З обох боків і, пересікши міру,

42] Сягали десь під кучмою кінця.

43] З них правий вид мав барву жовто-сіру.

44] Коли ж пройти до водоспадів Ніл,

45] Побачиш лівого обличчя шкіру.

46] Над кожним височіла пара крил,

47] Таких же самих розмірів потрібних.

48] Я в морі не здибав таких вітрил

49] Безперих, на кажанячі подібних.

50] Махаючи весь час на цілий світ,

51] Вітрів він троє створював осібних,

52] Що обвівали без кінця Коціт.

53] І річка аж до дна вся прохолола:

54] Сльозами сходив він на шість ланит,

55] А кожна з пащ, мов терниця, молола

56] По грішнику, – щоразу об коли

57] Душа стражденна тіпалася гола.

58] Передній ще жахливіші були

59] Такі тертя під скреготи зубовні,

60] Що дерли шкіри кусень чималий.

61] “Той, угорі, що терпить кару вповні, –

62] Сказав мій вождь, – то Юда Іскарйот,

63] В зубах он голова, а решта – зовні.

64] А в тих обличчя видно без турбот:

65] У чорній пащі ти он бачиш Брута, –

66] Він корчиться увесь, та зціпив рот.

67] А в Кассія статура краще скута.

68] Та сутеніє вже; в дорогу час.

69] Вся хлань тобою бачена і чута”.

70] Звелів тримать за шию, як за пас,

71] А сам, обравши місце й мить належні,

72] Щоб груди помах крил розкрив для нас,

73] Вчепився в шерсть почварі, обережні

74] Зробивши рухи, і притик в притик

75] Ввійшов крізь шпару у льоди сумежні.

76] Коли ж туди продерлись ми, де бік

77] Поволі обертається на ногу,

78] Він головою аж до п’ят приник

79] І, наче відчуваючи тривогу,

80] Поповз по шерсті знову серед тьми,

81] Знайшовши, мабуть, правильну дорогу.

82] “До мене ближче припади грудьми, –

83] Дихнув мій вождь, як той, що утомився, –

84] Лиш так врятуємось із прірви ми”.

85] В розколину камінну простромився,

86] На край мені він сісти допоміг,

87] Туди ж таки і сам перемістився.

88] Звів очі вгору я, де зріти міг

89] Люцифера таким, яким зрів досі, –

90] Але стриміло знизу двоє ніг.

91] Усі думки мої різноголосі

92] Хай той збагне, кому і невтямки,

93] Яку пройшов я зараз точку осі.

94] “Зведись, – сказав учитель, – шлях тяжкий

95] Поперед нами й довга ще дорога,

96] А сонце вийшло на свої стежки”.

97] Вкруг нас не сяла пишнота чертога,

98] Це скорше був якийсь природний льох,

99] Де струмувала напівтьма волога.

100] “Перш як залишим цю безодню вдвох,

101] Учителю, – сказав я, – на прощання

102] Розвій мій сумнів у словах кількох:

103] Де лід? А він? Чом терпить покарання

104] Він головою сторч? А сонце де,

105] Що вечір вмить змінився на світання?

106] І він: “Ти уявляв, що вождь веде

107] В те місце, звідки вдався до походу

108] На гробака, який у глиб іде?

109] Ти там і був, поки спускавсь до споду,

110] Але там оберт я зробив крутий

111] Куди всі тягарі стримлять ізроду.

112] Півкуля ж, де віднині будеш ти,

113] Зворотна тій, що знала небезпеки,

114] Коли на ній загинув той святий,

115] Що був од всякого гріха далекий.

116] А місце, де стопи твої сп’ялись

117] На це кружало, – спідній бік Джудекки.

118] Світає тут, – там зорі зайнялись.

119] З чиєї ж вовни нам була драбина,

120] Той все стирчить і досі, як колись.

121] Його ввібрала ця от половина,

122] Й земля, яка навколо тут цвіла,

123] Злякавшись, що її ковтне пучина,

124] До нашої півкулі утекла,

125] Підскочивши горою на тій рисці,

126] Де він ввіткнувсь в порожняву жерла.

127] Є недалеко Вельзевула місце

128] Ледь чутне та незриме й потайне,

129] І там, внизу, дзюркоче, як в криничці,

130] Струмочок, продовбавши кам’яне

131] Русло, похоже на тропу зміїну,

132] І це для нас є місце висхідне”.

133] Мій вождь і я зійшли на цю стежину,

134] Щоб вийти з того Пекла до життя,

135] І дуже довго без перепочину

136] Угору йшли, він – першим, другим – я,

137] Аж поки не уздрів я в шпару скелі

138] Усю красу небесного буття.

139] Ми вийшли й зір звели на зорні стелі.

ЧИСТИЛИЩЕ

ПІСНЯ ПЕРША

1] Для вод спокійних паруси віднині

2] Суденце мого духа наставля,

3] Плавбу лишивши по страшній пучині.

4] Співатиму про друге царство я, –

5] Там душі очищаються, небесне

6] Блаженство прозираючи здаля.

7] Нехай же знов поезія воскресне,

8] Бо ваш я, чисті музи, на віки!

9] Хай створить Калліопа тло чудесне,

10] Вторуючи тим голосом, який

11] Відняв колись в Сорок злощасних віру,

12] Що злочин їм відпуститься важкий.

13] Солодкий колір східного сапфіру,

14] Зливаючись під першим небом цим

15] З прозорістю надхмарного ефіру,

16] Всю радість повернув очам моїм,

17] Як попрощавсь я з берегом конання,

18] Для серця і очей моїх страшним.

19] Ясна планета, що несе кохання,

20] Всміхатися примушувала схід,

21] Сховавши Риб у променях світання.

22] Направо глянув я, звернувши вид

23] На інший полюс, на тих зір чотири,

24] З яких втішався наших предків рід.

25] Вогням тим раде все в небеснім ширі,

26] Ти ж, їх не бачачи, ллєш ріки сліз,

27] О вдово Півноче, гіркі та щирі.

28] Коли ж я очі перевів униз,

29] На інший знову полюс, на місцину,

30] Де з неба зникнув пломенистий Віз, –

31] Побачив поруч я стару людину,

32] Що гідна шани вищої була,

33] Ніж та, яка сповняє душу сину.

34] Сивінь блищала в кучерях чола

35] І в бороді, яка по грудях, дбало

36] На сторони роздвоєна, лягла.

37] Так сяйво чотирьох світил спадало

38] Згори на нього, що здалось мені,

39] Неначе сонце перед ним палало.

40] “Хто ви, що тут, по хмурій струмині,

41] Тікаєте із вічної темниці? –

42] Спитав він, брови суплячи грізні. –

43] Хто вас провів? Хто пломенем зірниці

44] Ту нескінченну чорну ніч роздер,

45] Що тьмарить дно пекельної в’язниці?

46] Невже закон поламано тепер?

47] Чи небо передумало й пустило

48] Вас, непрощенні, до моїх печер?”

49] Вожай на мене глянув, зрозуміло

50] Словами, рухом, поглядом вказав

51] Спустити зір, схилитися несміло

52] І вимовив: “Не я того бажав, –

53] Зійшла жона небесна доручити,

54] Щоб я його в дорозі проводжав.

55] Коли ж ти хочеш в пам’яті лишити

56] Подробиці, то вимов слово лиш, –

57] І радий я в цьому тобі служити.

58] Свій вечір ще побачить він пізніш,

59] Та був ладен від безуму страшного

60] Побачити його якнайскоріш.

61] Я, присланий, як вже сказав, до нього,

62] Щоб вивести із нетрів злих облуд,

63] Обрав єдину, хоч тяжку, дорогу.

64] Я показав йому весь грішний люд,

65] А зараз покажу покутних духів,

66] Де нагляд за очищенням – твій труд.

67] Та більше не згадаєм наших рухів;

68] Небесна сила помагала нам,

69] Щоб він тебе побачив і послухав.

70] Тож привітай його із прибуттям –

71] Йому свободи дано теж бажати

72] Й заради неї жертвувать життям.

73] Ти смерть за зло також не міг вважати,

74] Бо в Утіці сам вік свій вкоротив,

75] А в судний день одягнеш пишні шати.

76] Законів нам ніхто ж бо не змінив:

77] Він ще живий, мене ж Мінос не знає,

78] Бо звідти я, де чисті очі стрів

79] Твоєї Марції, яку єднає

80] З тобою мрія, душе пресвятий.

81] її любов за нас хай промовляє!

82] Твоїх сім царств дозволь же нам пройти,

83] І я подяку їй складу охоче,

84] Якщо згадать себе дозволиш ти”.

85] “Так Марція мої втішала очі, –

86] Він відказав, – що, бувши на землі,

87] Робив я все, чого вона захоче.

88] Тепер течуть між нами хвилі злі,

89] Вона пішла навік з душі моєї,

90] Коли закон знайшов мене в імлі.

91] Та вас веде із милості своєї

92] Жона небесна – й слова не кажи,

93] Бо досить лиш послатися на неї.

94] Тож до призначеної йдіть межі,

95] Та перше змий йому з обличчя плями

96] І комишем його підпережи.

97] Недобре-бо із млистими очами

98] Являтись в рай, у місце пресвяте,

99] До першого поміж воротарями.

100] Он острівець; в болото вбоге те

101] Невтомні води б’ють у піні білій;

102] У мулі тільки сам комиш росте.

103] Ніякий стовбур прорости не в силі

104] На тих низьких багнистих берегах,

105] Бо неспроможний підкорятись хвилі.

106] Вертайтеся не по своїх слідах, –

107] Он перший промінь сонця появився.

108] Він вкаже вам на гору вірний шлях”.

109] І з тим він зник. Я зараз же підвівся,

110] Не кажучи ні слова, підійшов

111] До вожая й на нього подивився.

112] А він почав: “Ходімо без розмов

113] Назад, мій сину. Бачиш на світанні,

114] Як далі вниз пішла рівнина знов”.

115] Зірниця гнала сутінки туманні,

116] І в далині, куди вони пливли,

117] Замерехтіло море в трепетанні.

118] Ми навпростець долиною пішли,

119] Мов ті, що манівцями десь блукали,

120] Аж поки врешті стежки не знайшли.

121] Коли ж ми по рівнині мандрували,

122] Де промінь йа росу уже сяйнув,

123] А в затінку ще краплі не зникали, –

124] Учитель мудрий мій траву торкнув,

125] Зволожив руки у небесні соки,

126] А я, коли його думки збагнув,

127] Заплакані йому підставив щоки,

128] Й живу він барву поновив на них,

129] Яку зігнав у пеклі страх жорстокий.

130] Ми вийшли до пустельних вод смутних,

131] Що не носили на собі ні разу

132] Нікого, хто б вернувся до живих.

133] Підперезав мене він там з наказу.

134] О чудо! Він смикнув одну з рослин, –

135] І виросла нова така ж одразу

136] Там само, звідки першу вирвав він.

ПІСНЯ ДРУГА

1] Торкнуло сонце обрій знизу в місці,

2] Меридіан якого перетне

3] Сіонську гору у найвищій рисці.

4] І ніч, яка свій віз весь час жене,

5] Спливла із Гангу, терези тримавши,

6] Що кине їх, як меншать день почне.

7] І бачив я: мінилось все, як завше,

8] Аврора стала старіти за мить,

9] На жовтизну рум’янець помінявши.

10] А ми не знали, на яку ступить,

11] Мов той, залюблений у мандруванні,

12] Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.

13] Та раптом, як у досвітки туманні

14] Червоний Марс на схід верстає шлях,

15] Так в мене перед зором на світанні –

16] Хай би ще раз це блиснуло в очах! –

17] Таке з’явилось бистре сяйво біле,

18] Що наздогнать його не годен птах.

19] І поки я звертав лице похиле

20] До вчителя, небачене зросло,

21] Пояскравішало незрозуміле.

22] А там з боків щось біле піднесло,

23] Не знати що, а з того потім знову

24] Униз потроху біле щось зійшло.

25] Учитель додивлявсь, урвавши мову.

26] Та повело воно крилом ясним,

27] І він, вгадавши яву загадкову,

28] Гукнув: “Стань на коліна перед ним!

29] Твори молитву! Це ж бо ангел Божий, –

30] Тут місце тільки слугам неземним.

31] Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,

32] Човна веде на крилах він своїх,

33] По цій гладіні, на земну несхожій.

34] Поглянь, у небо простягає їх

35] І віковічне пір’я в них іскриться,

36] Не тлінні волоски істот людських”.

37] Чим ближче підпливала сяйна птиця,

38] Тим яскравіше вид її блищав,

39] Аж очі не здолали вже дивиться,

40] Й я опустив їх. Ангел наближав

41] До берега такий легенький човен,

42] Котрий по хвилях сліду не лишав.

43] Було там душ із сотню; сяйва повен,

44] В човні стояв божественний вожай,

45] І спів навкруг летів, блажен, стомовен:

46] “В ісходе Ізраїлеве…” – весь край

47] Псалма святого співами сповнявся;

48] І закінчили, як велить звичай.

49] Благословенням хресним попрощався

50] Стерничий з ними, бо зійшли з човна,

51] І легко, як приплив, назад помчався.

52] Уздрівши, що навколо глушина,

53] Скрізь обдивлялись душі якомога,

54] Мов той, кому відкрилась новина.

55] Далеко вгору повела дорога

56] Ще юний день, і сонячна стріла

57] З півнеба вже прогнала Козерога,

58] Коли чоло юрма їх піднесла

59] Й спиталася: “Чи ви б нам не вказали

60] Стежини, щоб на гору привела?”

61] Віргілій мовив: “Якщо ви вважали,

62] Що ми тут знаєм стежку, – то дарма.

63] Ми, як і ви, сюди примандрували

64] Тому й години, мабуть, ще нема.

65] Та ми дістались стежкою такою,

66] Що зійдемо на шпиль цей жартома”.

67] Помітивши уважною юрбою

68] Із подиху мого, що я не мрець,

69] Поблідли душі з дива й неспокою.

70] Як тисне люд, коли прудкий гонець,

71] З оливкою в руці, гука важливі

72] Новини і для вух, і для сердець, –

73] Круг мене душі юрмились щасливі,

74] Забувши, що не вмили ще облич

75] І ще не стали чисті і вродливі.

76] Душа якась побачила увіч

77] І так мені зраділа, без облуди,

78] Що я їй мимохіть ступнув навстріч.

79] О тіні, можуть вас лиш бачить люди!

80] Я тричі прагнув обійнять її –

81] Й щоразу бив себе самого в груди.

82] Чи з дива риси витягайсь мої,

83] Але вона всміхнулась, одійшовши,

84] Коли ж прискорив кроки я свої,

85] Звеліла стати, поглядом вколовши, –

86] І я впізнав її та попросив

87] Порозмовлять зі мною трохи довше.

88] Відповіла: “Як я тебе любив

89] Живий, то й тут з тобою радо стрівся, –

90] Постіймо. Як досяг ти цих країв?”

91] “Та, мій Каселла, тут я появився

92] На час лише, поки дійду мети, –

93] Я мовив, – ти ж, померши, де барився?”

94] І він: “Не скривдив лик мене святий

95] Що нас вивозять звідтіля, де болі,

96] Хоч відмовлявсь не раз мене везти.

97] Він справедливій підлягає волі, –

98] Три місяці бере лиш тих у путь,

99] Хто хоче в мирі одійти з юдолі.

100] Нарешті біля моря, де течуть

101] Тібрійські води, в гирла каламутні,

102] Його прихильність зміг і я відчуть.

103] До берега, де ждуть його попутні,

104] Що шлях їм не лежить на Ахерон,

105] Керує нині крила він могутні”.

106] А я: “Коли не відібрав закон

107] У тебе пам’ять з виконанням вмілим

108] Любовних заспокійливих канцон, –

109] Прошу, мені мотивом, серцю милим,

110] Ясного спокою у душу влий,

111] Вона тремтить, що тут укупі з тілом”.

112] “Любов, що думці промовля моїй”, –

113] Він заспівав так ніжно, що я слухав,

114] І ніжність слух навік скоряла мій.

115] У вчителя мого, у мене й духів –

116] В усіх захоплені були серця,

117] Закриті для душевних інших рухів.

118] Ми тихо йшли і слухали співця,

119] Але старий урвав ходу нескору,

120] Гукнувши: “Чи таке вам до лиця?

121] Не гайтесь лаштуватися на гору!

122] Щоб швидше Бог, безпам’ятні раби,

123] Проник до вас, зніміть із себе кору!”

124] Немов на зерно й кукіль голуби

125] Мовчущим табунцем собі злітають

126] Без звичної пихатої хвальби,

127] Та розлітаються, все покидають,

128] Коли б їх настрахать хто-небудь зміг,

129] Бо важчі їх турботи обсідають, –

130] Отак і душі враз, не зчувши ніг,

131] На берег кинулись, забувши й співи,

132] Мов той, хто заблудився без доріг.

133] І наш був крок також не менш квапливий.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

1] Коли переполох, для душ нежданий,

2] По всій рівнині розпорошив тих,

3] Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,

4] Я притуливсь до друга днів моїх –

5] Без нього що робив би я з судьбою?

6] І як би вийшов з мандрувань тяжких? –

7] І вчув, що він обурений собою,

8] Святе сумління – як найтонший слух!

9] Вина й мала стає йому тяжкою.

10] Коли ж нарешті він притишив рух,

11] Поважність звичну повернувши крокам,

12] То мій розгублений спочатку дух

13] Згадав мету, що втратив ненароком,

14] І от я очі звів на дивогляд –

15] Він в небо муром зводився широким.

16] Проміння, червоніючи позад,

17] Переді мною зникло на стежинці,

18] Як перед найгустішою з завад.

19] І, боячись лишитись наодинці,

20] Я озирнувсь, – аж по землі крутій

21] Лежала лиш переді мною тінь ця.

22] Мій захисник сказав: “Кинь, сину мій!

23] Чого це обдивлятись закортіло?

24] Чи я не тут? Чи не вожай я твій?

25] Де нині вечір, мир знайшло там тіло,

26] Що відкидало тінь мою хоч де

27] Й не в Бріндізі – в Неаполі спочило,

28] І от від мене тінь вже не впаде.

29] Хай вигляд хмар тебе сильніш вражає:

30] На промінь промінь тіні не кладе.

31] І хоч небесна сила полишає

32] У тілі біль і студінь навісну,

33] Та саме як – розкрити не бажає.

34] Закрито й іншу людям таїну –

35] Збагнуть її лиш дурня вабить мрія! –

36] Як три особи містять суть одну.

37] Тому й лишайся, людський роде, з quia!

38] Якби ти міг здійснить свої ждання,

39] То понести не мусила б Марія.

40] Ти бачив тих, що ждали навмання,

41] Але натомість, волею Закона,

42] Засуджені на вічне незнання.

43] Кажу про Арістотеля, Платона

44] І багатьох ще”. Тиша залягла,

45] Й чоло поникле вкрила дум запона.

46] Нарешті стежка до гори звела.

47] Перемогти ці урвища могучі

48] Нога найдужча, певне б, не змогла.

49] З Турбії стежка в Лерічі по кручі

50] Здалася б і широка, і пряма

51] Проти цієї кам’яної кучі.

52] “Шукать дороги тут, либонь, дарма, –

53] Учитель вимовив, – яка б до стелі

54] Тих довела, у кого крил нема”.

55] І от коли він в думи невеселі

56] Заглибився, понуривши чоло,

57] Я ж озирався навкруги на скелі, –

58] Побачив я ізліва, як ішло

59] До нас багато духів так повільно,

60] Що руху вздріти око не змогло.

61] Я мовив: “Вчителю, поглянь-но пильно –

62] Он рада йде; то може б, ти спитав,

63] Коли стежок не знаєш безпомильно”.

64] Поет зирнув і лагідніш сказав:

65] “Ходім до них, бо їхні кроки важчі.

66] Ти, сину, сумніви свої зостав”.

67] Були вони далеко: мовив краще –

68] Коли ми кроків з тисячу пройшли,

69] Лишалась відстань, як кидок із пращі.

70] Та ось вони спинились край скали,

71] Мов ті, що стали раптом у ваганні

72] І зовсім розгубилися були.

73] “О ви, померлі в добрім сподіванні! –

74] Віргілій вигукнув. – Хай мир благий,

75] Яким усі ви марите в єднанні,

76] На гору шлях підкаже до снаги,

77] Бо зволікання гірше, ніж удари,

78] Для тих, що час їм надто дорогий”.

79] Як перша із овець іде з кошари,

80] Позаду ж всі – за одною одна

81] Із простої й сумирної отари,

82] Те саме й інші роблять, що вона, –

83] На спини лізли б, якби та спинялась,

84] Хоч їм причина зовсім не ясна, –

85] Так перша з душ до нас тут приєдналась –

86] Печаткою чесноти на чолі

87] Вона й серед щасливців одрізнялась, –

88] Та глянувши, що сонця до землі

89] Моя особа зовсім не пустила

90] І тінь лягла праворуч по скалі,

91] Вона спинилась, потім одступила,

92] І кожна з тих, що натовпом густим

93] Позаду йшли, те ж і собі зробила.

94] “Без вашого питання відповім,

95] Що тіло це людське – живого роду,

96] Тому-то й рвуться промені на нім.

97] Ви не дивуйте на його свободу,

98] Бо дозвіл він дістав на небесах

99] І хоче подолати перешкоду”, –

100] Сказав поет, і у таких словах

101] Всі духи радили: “Ходімо з нами”, –

102] J з радістю показували шлях.

103] Один з них мовив: “Як ідеш з мерцями,

104] Мені увагу приділи живу, –

105] Чи не стрічав мене поміж бійцями?”

106] Оглянув постать я, мені нову:

107] Він був русявий, гарний і рухливий,

108] Та шрам надвоє розтинав брову.

109] Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;

110] Той мовив: “Глянь-но! – Показав перед,

111] Де в грудях зяяв розруб страхітливий,

112] І посміхнувсь, додавши: – Я Манфред,

113] Констанци рідний внук, імператриці.

114] Прошу, як вирвешся із цих тенет,

115] У доні будь, в сім’ї, де міг родиться

116] Блиск Арагону і Сицилій блиск,

117] І правді всій допоможи розкриться.

118] Як збив мене з коня ворожий тиск,

119] Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив

120] Мого життя уже пригаслий приск,

121] В сльозах благав, щоб він мене пробачив,

122] Бо вельми щедрі руки в Доброти

123] Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.

124] Якби козенцький пастир зміг не йти

125] Виконувати Климента веління,

126] А глянув би в Господній лик святий, –

127] При Беневенто й досі жерло б тління

128] Побіля мосту прах моїх кісток

129] Під вартою важенного каміння.

130] А так їх мочить дощ, вкрива пісок

131] Над Верде, за кордоном, і зотліють

132] Із тягарем обернених свічок.

133] Але не сильно так прокляття діють,

134] Щоб вічна не вернулася любов,

135] Аж поки в нас надії зеленіють.

136] Хто без відпущення з життя пішов,

137] Хоч і розкаявся в хвилину смерті,

138] Зайти не може під святий покров

139] Аж тридцять строків, поки був упертий

140] В провинах протягом десятиліть,

141] Як присуду молитвою не стерти.

142] Тепер добрав ти сам, як звеселить

143] Констанцу розповідь твоя про мене, –

144] Де стрів мене й за що їй слід молить.

145] Молитва там – розправить тут рамена”.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1] Коли з душевних сил котрась, буває,

2] Чи в радощі чи в смуток порина

3] І тільки цим уся душа палає, –

4] То іншим не спалахує вона

5] (Не можна, отже, вигадки пробачить,

6] Що душі наші полумінь єдна).

7] Тож як зачується чи замаячить

8] Таке, що душу жаром обгорта,

9] То як збігає час, вона й не бачить.

10] Лиш роздивлятись може сила та,

11] З цієї ж душу полум’я спостигло;

12] І та мов скута, ця ж у вись зліта.

13] Єство моє про це дізнатись встигло,

14] Коли з Манфредом мову ми вели,

15] Бо сонце непомітно перебігло

16] На п’ятдесят вже градусів, коли

17] Дістались ми туди, де тіні зграйно

18] Гукнули: “Шлях шукали ви й знайшли!”

19] Як достигають грона, то негайно

20] Скрізь виноградар терном затуля

21] Лазівки, не такі вузькі звичайно,

22] Як та, що нею лізти до шпиля

23] Ми почали з учителем поволі,

24] Як душ не стало чути іздаля.

25] Простують люди до Сан-Лео, Нолі

26] І пішки до Бісмантови ідуть,

27] Але звестись на бескиди ці голі

28] Було можливим лиш для крил, мабуть,

29] Високої мети, – ще й надихали

30] Слова поета, вказуючи путь.

31] Вузьким проваллям рушили ми в скали,

32] Де камінь в небеса свій верх простер,

33] І ми собі руками помагали.

34] Коли ж здолали ми крутий бар’єр

35] І вийшли на вузеньку полонину,

36] Спитав я вчителя: “Куди тепер?”

37] Він одповів: “Мене на верховину

38] Ти супроводь, не пожалівши сил,

39] А там я вожая тобі зустріну”.

40] Але стрімкий був велетенський схил,

41] Який величніш за пряму здіймався,

42] Що нею ріжеться квадрант навпіл.

43] І я почав, бо віддих затинався:

44] “Лишаєш, батьку, ти мені сліди,

45] Пильнуй, щоб я їх повсякчас тримався”

46] “Синочку, хоч на камінь той зійди”, –

47] Він вимовив, вказавши над собою

48] Серед урвистих скель облом гряди.

49] Од слів його я сповнився снагою,

50] Поповз за ним по кручених стежках

51] І, зрештою, на камінь став ногою.

52] І сіли так ми, щоб у нас в очах

53] На схід була дорога страхітлива, –

54] Приємно глянуть на відбутий шлях.

55] Спочатку вниз дививсь я, та вразлива

56] Увага йшла до сонця, бо зливавсь

57] На нас ранковий промінь десь ізліва.

58] Поет примітив, як я дивувавсь,

59] Що в сяйнім повозі їздець крилатий

60] Між нами й Аквілоном просувавсь,

61] І пояснив мені: “Якби Близнята

62] Були близ дзеркала, що ясно так

63] Повинне на всі сторони палати, –

64] Ми бачили б, що світлий зодіак,

65] Коли не хибить путь його безмежна,

66] Підходить під Возів небесний знак.

67] Збагнеш, від чого справа ця залежна,

68] Дізнавшися, що мають і Сіон,

69] І ця гора, йому супротилежна,

70] Єдиний обрій за твердий закон,

71] Півсфери ж дві, і що стезя надхмарна,

72] Де коні гнав бездольний Фаетон,

73] Отут, по цьому схилу, незабарна,

74] А там іде по тому, навпаки, –

75] І мисль твоя тоді не буде марна”.

76] “Звичайно, – відповів я, – зір швидкий

77] Ніколи ще не був такий у мене,

78] Як нині, хоч мій розум затяжкий.

79] Незміряних кружінь кільце вогненне,

80] Що вчені звуть екватором його,

81] Лежить, між нами й сонцем полонене,

82] Як я добрав з пояснення твого,

83] Звідсіль на північ, хоч його ж євреї

84] На південь мають від шпиля свого.

85] Та не зневаж цікавості моєї:

86] Чи довго йтиме стежка ця важка,

87] Що важко навіть глянути на неї?”

88] А він мені: “Гора оця така,

89] Що ти спочатку тільки йти не в силі,

90] А вище – стане там хода легка.

91] Отож, коли для тебе стануть милі

92] І любі над усе стежки оті,

93] Мов плавний рух човна по тихій хвилі;

94] Коли ти дійдеш до кінця путі, –

95] Там тільки й зможеш на спочинок сісти,

96] Оглянеш сам усі місця святі”.

97] Не встиг поет сказать цієї вісті,

98] Хтось поруч вимовив: “Аби знаття,

99] Що ти раніш не перестанеш лізти”.

100] Обидва роздивились до пуття

101] Й побачили ізліва каменюку,

102] Що не помітив ні поет, ні я.

103] Ми підійшли. Там сіло на прилуку,

104] У холодок багато душ нудних,

105] Що в лінощах зневажили спонуку.

106] Одна, найслабша, мабуть, із слабких,

107] Собі руками обхопила ноги

108] Й поклала мляво голову на них.

109] “О пане мій, – я мовив, – глянь на цього,

110] Бо він – таки справжнісінький лежух,

111] Мов ліньки за сестер рідніші в нього”.

112] Насилу повернув обличчя дух

113] І, ледве зиркнувши від стегон вище,

114] Сказав: “То й лізь, коли такий ти зух!”

115] Його впізнав я і, хоч гнувся нижче

116] Й від втоми важко дихати було,

117] До нього приступив. Коли ж я ближче

118] Спинився, трохи він підвів чоло

119] Й спитав: “То втямив ти, чом сонце Воза

120] З-за лівого твого плеча тягло?”

121] Його рвучкі слова й незграбність пози

122] Були такі, що мимохіть всміхнувсь

123] І мовив я: “Не по тобі ллю сльози,

124] Бельаква, та скажи, чом тут приткнувсь?

125] Чи, на своїх ждучи, об камінь сперся,

126] Чи до колишніх звичок повернувсь?”

127] А він: “Чого б я, брате, вгору дерся, –

128] Мене б прогнав Господній птах від брам,

129] Бо слід гріхів і досі ще не стерся.

130] Мене й лишило небо цим місцям

131] На цілий строк мого земного віку,

132] Який лінивсь віддать я молитвам.

133] Бо слово має тут користь велику,

134] Як з серця йде, що взнало благодать.

135] А нам усім – лиш нидіти без ліку”.

136] Поет рішив, що годі зволікать,

137] І вимовив: “Іди, піднісши око, –

138] На полудні не може сонце ждать,

139] Бо піч уже ступає на Марокко”.

ПІСНЯ П’ЯТА

1] За вожаєм пішов, не поспішавши,

2] Й смиренно не підводив голови,

3] Коли, на мене пальцем показавши,

4] З юрби позаду хтось гукнув: “Диви,

5] Крізь другого не йде проміння з дива,

6] І він собі ступає, як живий!”

7] Я озирнувсь і вгледів, як щаслива

8] Цікаво роздивляється юрма

9] Мене, мене і темну пляму зліва.

10] “Чого хвилюється твій дух дарма,

11] Чому баритись? – вчитель мій промовив. –

12] Таж діла до їх слів тобі нема!

13] За мною йди, і хто б не марнословив,

14] Будь наче горда вежа кам’яна,

15] Що не схитне її ніякий повів.

16] У кого думка думку обмина,

17] Не скоро той зустрінеться з метою,

18] Штовхають-бо гадки одну одна”.

19] Що міг сказать я, крім “Іду з тобою!”?

20] І у рум’янцях зашарівсь густих –

21] Змиває часом краска гріх собою.

22] А душі далі йшли, їх крок не тих,

23] І линуло молитви стоголосся,

24] “Помилуй мя”, журливе, стих у стих.

25] Як глянули, що світлу довелося

26] З моїм зіткнутись тілом, – спів ущух,

27] І “О!” хрипке і довге протяглося.

28] І начебто гінці, за духом дух,

29] До нас підбігло двоє й попросило:

30] “Назвіть себе та ублажіть нам слух”.

31] Учитель їм: “Перекажіть ви сміло

32] Отим, хто розпитатись вас послав,

33] Що в нього справді з м’яса й крові тіло.

34] Коли їм стежку тінню він урвав,

35] Хай, взнавши істину, його вшанують,

36] Щоб він для них колись в пригоді став”.

37] Так прудко води в горах не шумують,

38] І промені, які несуть нам суш,

39] У серпні хмар так швидко не руйнують,

40] Як кинулись гінці назад, між душ,

41] Аби до нас всім роєм приєднатись,

42] Неначе вершники, що мчать чимдуж.

43] “Це люд, приречений весь час тинятись,

44] Біжить благать тебе, – сказав поет, –

45] Ти слухай їх, але не смій спинятись”.

46] “О душе, йдеш ти до щасливих мет

47] З тим самим тілом, даним ще ізроду…

48] Та не стреми так свій неспинний лет!

49] Кого впізнаєш з нас, щоб мать нагоду

50] Про нього на землі розповісти?

51] Чого спішиш? Чому не зменшиш ходу?

52] Нам довелось тягар гріхів нести

53] Аж до хвилини смерті не своєї,

54] Коли осяяв пломінь нас святий.

55] Розкаяні і прощені, до неї

56] Ми в мирі з Богом тихо підійшли

57] У сяйнім блиску світлої киреї”.

58] А я: “Не ті в вас риси, що були,

59] І я нікого розпізнать не можу,

60] Та, духи, що для святості жили,

61] Кажіть – я все зроблю во славу Божу,

62] Во ім’я миру, що мене веде,

63] Коли із світу в світ я переходжу”.

64] Сказав один: “Тут клятв ніхто не жде,

65] Тобі, як всі, й без клятви довіряю,

66] Аби ти не знесилився ніде.

67] До тебе мову перший я звертаю,

68] Прошу: як завітаєш у краї,

69] Що близ Романьї й Кардового краю,

70] То в Фано просьби принеси свої,

71] Щоб ревно там за мене хтось молився,

72] Тяжкі гріхи змиваючи мої.

73] Я звідти родом, ранами ж покрився

74] І втратив кров, яка дає життя,

75] В онуків Антенора, бо змилився,

76] Шукавши в них безпечного буття;

77] На мене ж д’Есте був лихий без міри,

78] Несправедливий більш, ніж думав я.

79] Якби тоді поїхав я до Міри,

80] То серед інших, може б, досі жив, –

81] Мене ж в Ор’яко наздогнали звірі,

82] Побіг в болото я, між комишів,

83] І там упав, бо в мулі грузли ноги,

84] І річку крові власної уздрів”.

85] І другий дух сказав: “Коли дороги

86] Ти пройдеш всі, куди умом сягнув,

87] То удостой мене жалю й помоги.

88] Я з роду славних Монтефельтро був,

89] Бонконте – я, і ні Джованна мила,

90] Ніхто не дбав, щоб спини тут не гнув”.

91] Спитав я: “А яка ж вина вчинила

92] Так в Кампальдіно чи біда яка,

93] Що зникла назавжди твоя могила?”

94] “О, там же, в Казентіно, до струмка, –

95] Дух відповів, – що з назвою Арк’яно

96] Від Апеннін, з-під Ермо, витіка,

97] У день страшний загибелі, нерано,

98] З пробитим горлом ледве я дійшов,

99] Червонячи весь шлях свій кров’ю з рани;

100] І язиком, зважнілим для розмов,

101] “Маріє”, – встиг шепнуть, як ти вже знаєш,

102] Лишаючи тілесний свій покров.

103] Живим скажи усе, що знати маєш.

104] Господній ангел взяв мене, й грозу

105] Зчинив той, з Пекла: “Гей, чого займаєш!

106] Коли вже за одну його сльозу

107] Тому, з небес, віддасть нетлінне кара,

108] То тлінному візок я підвезу!”

109] Відомо, як у висі гусне пара,

110] А з неї в небі остигає мла,

111] І далі вже пливе блакиттю хмара.

112] До злої волі, що шукає зла,

113] Додавши глузду, зняв він дим із вітром,

114] Бо звіку здатність ця в нього була,

115] І ввечері погнав наказом хитрим

116] Од Пратоманьйо аж до Апеннін

117] Хмарину й струсонув густим повітрям,

118] Що обернув ураз на воду він, –

119] І залило притьмом яри без ліку,

120] Бо грунт не міг увесь ввібрати плин.

121] Зусюди повінь цю несло велику,

122] Що завжди в русло головне зверта,

123] Й не стримати було навалу дику.

124] І труп мій кинула бистрінь крута

125] З Арк’яно в хвилі Арно по зливанню,

126] На грудях розриваючи хреста,

127] Що з рук я склав у мить страшну, останню.

128] Мій труп тягло між заростей рясних,

129] Аж поки мулом засмоктало й тванню”.

130] “Коли ти вернешся з блукань трудних

131] І кожна пригадається подія, –

132] Сказала тихо третя після них, –

133] То не забудь, прошу, й мене: я – Пія.

134] Знайшла я в Сьєні світ, в Мареммі – тьму.

135] Це знає той, кого манила мрія,

136] Я ж подала для персня перст йому”.

ПІСНЯ ШОСТА

1] Коли кінчиться партія у “цари”,

2] Той, хто програвсь, од люті аж пашить,

3] Повторюючи всі костей удари,

4] За другим же юрба канюк спішить, –

5] Той зайде перед ним, смикне той ззаду,

6] А той ще – збоку ближче забіжить.

7] А він іде, всіх слухаючи зряду,

8] Щось даючи, аби прохач відстав,

9] І тим рятується, на їх досаду.

10] Отак і я обличчя повертав

11] У натовпі густому на всі боки

12] Й звільнився врешті, всім-бо обіцяв.

13] Там аретинець був, що скін жорстокий

14] Сталь Гіно Такко завдала йому,

15] І той, хто впав при втечі до протоки.

16] Там зводив руки на мольбу німу

17] Новелло Федеріго й той пізанець,

18] Чий батько добрість виявив саму.

19] Граф Орсо теж був, як і смерті бранець,

20] Що заздрість принесла сердезі край,

21] Хоч, мовив, був не за гріхи вигнанець.

22] Кажу про П’єра де ла Брочча. Хай

23] Брабантська донна дбає що є сили,

24] А то опиниться між гірших зграй!

25] Скінчивши з тінями, які молили,

26] Щоб інші помолилися за них,

27] Аби найшвидше в рай вони ступили,

28] Почав я: “Десь-то у рядках своїх

29] Ти кажеш, світе мій, що не поможе

30] Молитва проти вироків святих.

31] Всі ж молять тут про милосердя Боже…

32] Невже надії їх – лише мана?

33] Чи я не так тебе тлумачу, може?”

34] А він мені: “І мисль моя ясна,

35] І їх не зрадять їхні сподівання,

36] Коли продумати усе до дна.

37] Бо не змаліє суду владування,

38] Як вмить вогонь любові зробить те,

39] Що робить довге тут перебування.

40] Коли ж писав я слово це просте,

41] Ще не могла молитва гріх обмити,

42] Для неї ще чужим було святе.

43] Високий сумнів слід твій пригнітити,

44] Зажди, чи та не ствердить це тобі,

45] Хто буде істині й уму світити.

46] Не знаю я, чи втямив ти собі,

47] Що мовлю про щасливу Беатріче,

48] Яка тебе чекає на горбі”.

49] А я: “Мій проводирю, йдімо швидче,

50] Я вже не стомлююся, як колись,

51] І тінь гори поквапитися кличе”.

52] Він одповів: “Ми день іти взялись,

53] Щоб путь скінчити вечором затишним,

54] Але думки ці наші не збулись,

55] І поки станеш на шпилі горішнім,

56] Той верне, хто за гору там іде,

57] І полум’ям тебе засліпить пишним.

58] Он глянь – душа сидить і нас не жде,

59] А поглядає навкруги байдуже, –

60] Хай скаже, найкоротша стежка де”.

61] Наблизилися ми. Ломбардська душе,

62] Яка була велична й горда ти,

63] Яка поважна і шляхетна дуже!

64] Вона без слів давала нам пройти,

65] Лиш погляд кидала на нас вогнистий,

66] Мов лев на відпочинку, з висоти.

67] І підійшов Віргілій променистий,

68] І запитав її про зручний шлях.

69] Вона ж не побажала відповісти,

70] Та поцікавилась, в яких краях

71] І як жили ми. Ледь вожай промовив:

72] “Я мантуанець…” – раптом у думках

73] Схопився дух, як вітру ніжний повів:

74] “Ти з Мантуї! Там і моє село,

75] Сорделло я!” – І обіймав, здоровив…

76] Рабо Італіє! Скорбот житло,

77] Судно без стерника під хуртовину!

78] Не владарка земель – блудниць кубло!

79] Зачувши про кохану батьківщину,

80] Тінь благородна миттю підвелась

81] До співвітчизника, як личить сину.

82] А в тебе колотнеча здійнялась

83] Між городянами над всяку міру,

84] І вкруг стіна за ровом зіп’ялась.

85] Поглянь по берегах морського ширу,

86] Злощасна, і на себе зір зведи, –

87] Чи є куток, який радів би миру?

88] Юстініан узду був назавжди

89] Надів тобі, в сідлі ж нема нікого, –

90] Тож сором став би менший без вузди.

91] А ви, святоші, кесаря нового

92] Та посадили б до його сідла,

93] Якби ви Бога слухали живого.

94] Та кінь здичавів з неслухнянства й зла

95] Бо від острог тоді став одвикати,

96] Як ваша цю вузду рука взяла.

97] Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,

98] Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,

99] А ти ж в сідло повинен був сідати.

100] Бодай Суддя правдивий присуд свій

101] На кров твою з зірок небесних кинув

102] Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!

103] Ти з батьком рідним, що на тебе вплинув,

104] Затягнуті в зажерливості твань,

105] Дали, щоб сад імперії загинув.

106] Ти на Монтеккі й Капулетті глянь,

107] Мональді й Філіпескі, безтурботний,

108] Яких знегод зазнали та страждань.

109] Жорстокий, глянь на згин безповоротний

110] Твоєї знаті під ярмом страшним,

111] На Сантафйор сплюндрований, скорботний.

112] Ти глянь на плачучу столицю – Рим,

113] Почуй вдовину голосьбу даремну:

114] “О кесарю, чом ти не став моїм?”

115] Ти глянь на земляків любов взаємну, –

116] І якщо й слід чуттів у тебе щез,

117] Хоч здумай про свою неславу темну!

118] Скажи, Юпітере, ти ж бог чудес,

119] Що дав себе за людство розіпнути, –

120] Чи поглядаєш ти сюди з небес,

121] Чи, може, десь готуєшся звернути

122] З глибин своїх думок таке на нас,

123] Чого ми й не спроможемось збагнути?

124] Міста Італії тривалий час

125] Тиранів повні, й пнеться на Марцелла

126] Селюк як ватажок прихильних мас.

127] Флоренціє моя! Ти будь весела,

128] Тебе це слово не торкнеться ввік, –

129] Твій мудрий люд міста дивує й села!

130] Багато хто у серці правду звик

131] Ховать, щоб лук не натягати в русі, –

132] Твій люд для правди розв’язав язик.

133] Багато хто себе посад спокусі

134] Не дасть зманить. Твій люд – не те, повір:

135] Його не кличуть – сам кричить: “Беруся!”

136] Є в тебе гроші, є розважність, мир –

137] Отож лишайсь вдоволена собою!

138] Коли це правда – не страшний докір.

139] Афіни й Спарта вславлені судьбою

140] За їх державність справіку були, –

141] Та не угнатись древнім за тобою!

142] Достойна ти найвищої хвали,

143] Бо заклади, що в жовтні встановляла,

144] Півлистопада б ледве прожили.

145] Чи полічити, скільки ти міняла

146] Законів, звичаїв, монет, округ,

147] Скількох у громадянстві поновляла?

148] Коли при пам’яті, поглянь навкруг, –

149] Побачиш, що нагадуєш ти жінку,

150] Яка в перинах мучиться з недуг,

151] Метаючись без сну і відпочинку.

ПІСНЯ СЬОМА

1] Нас три й чотири рази привітавши,

2] Бо дуже він кохався в земляках,

3] Сорделло відступив, “Хто ви?” спитавши.

4] “До того ще, як по горі цій шлях

5] Достойним душам показав Спаситель,

6] Вже поховав Октавіан мій прах.

7] Віргілій я; згубив святу обитель

8] Лише тому, що віри я не знав.

9] Оце мій гріх”, – так відповів учитель.

10] Мов той, хто зором дивну річ спіймав

11] І, щоб знайти до правди шлях коротший,

12] “Це так” і “ні, не так” в думках міняв, –

13] Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,

14] До ніг Віргілієвих він схиливсь

15] І обійняв, як старшого молодший:

16] “О сяєво латинян! Це ж відкривсь

17] Тобі весь глиб, властивий нашій мові!

18] О вічна славо місць, де я родивсь!

19] Я вдячний за хвилини ці чудові!

20] Коли тебе почути гідний я,

21] Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?”

22] “У царстві мук дорога йшла моя, –

23] Той відповів, – по колах всіх до краю,

24] Де цнота нас вела не навмання.

25] Я не за дію – за недію маю

26] Не бачить сонця, що з його світань

27] Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.

28] Внизу місцина є, не від страждань,

29] Лише від мли смутна, немов заклята,

30] Не лютих зойків повна, а зітхань.

31] Зі мною там – безвинні немовлята,

32] Що зубом смерті вкушені були,

33] Адамова ж вина ще з них не знята.

34] Зі мною там всі ті, що не змогли

35] Іти трьома священними шляхами,

36] А іншими чеснотами жили.

37] Коли ти можеш, то піди із нами,

38] Щоб найскоріш ми опинились там,

39] Де у Чистилище є певні брами”.

40] Він одказав: “Нема ніяких брам,

41] Та вештаюсь я вільно по окрузі

42] І стежку покажу, як хочеш, вам.

43] Але вже сонце на вечірнім прузі,

44] На гору ж потемки не можна йти,

45] То поміркуймо про ночівлю, друзі.

46] Тут легко гурт значних осіб знайти, –

47] Коли ти згоден, ми б до них присіли,

48] Не без утіхи з ними стрівся б ти”.

49] “Як? – відповідь була. – То б не пустили

50] Вночі охочих вийти на шпилі,

51] А то у них забракло б, може, сили?”

52] Провів Сорделло пальцем по землі,

53] Сказавши: “Не здолати й риски кроком,

54] Коли вона сховається в імлі.

55] Відступиш перед мороком глибоким,

56] Бо волю він у тебе відбира

57] І робить безпорадним та безоким.

58] Тебе до себе звабить моря гра,

59] І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,

60] Аж поки прийде ранішня пора”.

61] І вчитель мовив: “То ходімо, чуєш,

62] Туди, де зможем провести ми час

63] З приємністю, як ти нам пропонуєш”.

64] Уже ми рушили, коли нараз

65] Помітив я між кручами щілину, –

66] Такі трапляються у горах в нас.

67] “Ми підемо, – сказала тінь, – в долину,

68] У скелі вибиту без людських сил,

69] І пождемо світання там годину”.

70] З височини, де ми стояли, в діл,

71] Звиваючись, тропа вела нас доти,

72] Аж поки зник і вирівнявся схил.

73] Червець, білила, жар іскристо-злотий,

74] Індійського ебену блиск живий,

75] Гра зламів, як смарагда розколоти, –

76] Усе те проти квітів і трави,

77] Якими тут вкривались пишні луки,

78] Не піднесло пихато б голови.

79] Природа-бо не тільки барви й звуки

80] Тут кидала, а й пахощі лила,

81] Чудовні творячи незнані злуки.

82] Співаючи “Владичиці хвала”,

83] Присіли на квітках і травах тіні,

84] Яких од нас ховала ще скала.

85] “Аж поки сонце не зайшло в глибіні,

86] Не сходьте вниз до вінценосців тих, –

87] Так мантуанець мовив на камінні. –

88] Вам рухи й лиця тіней визначних

89] Із місця краще роздивитись цього,

90] Ніж стали б ви в долині серед них.

91] Той, хто сидить найвище і до всього

92] Байдужий, бо ніщо не веселить,

93] І хто не мовить слова ні до кого, –

94] Рудольф то імператор, що зцілить

95] Італії мав змогу тіло хворе,

96] Яке тепер ніхто не оживить.

97] А цей, чий вид йому гамує горе,

98] У землях панував, де б’є струмок,

99] Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море, –

100] Це Оттокар, який ще з пелюшок

101] Був кращий, ніж ледащо з бородою,

102] Розпутний Венцеслав, його синок.

103] Кирпань, який, збентежений судьбою,

104] Щось каже духу з добрістю в лиці,

105] Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.

106] Погляньте на скорботні душі ці:

107] Та в груди б’є себе, а та – дивіться –

108] З долоні робить подушку щоці.

109] Бо ж їхній син і зять, як моровиця,

110] Французьку землю знищує притьмом, –

111] їм є чого від горя й мук хилиться.

112] А той, що видається моцаком

113] І вкупі з носачем виводить фразу,

114] Оперезався гонорів паском.

115] Коли б затримався при владі зразу

116] Юнак, який чоло за ним здійма,

117] Перелилась би доблесть з вази в вазу.

118] А інших згадувать синів дарма:

119] Хай Федеріго й Джакомо на тронах,

120] Найкращого ж із спадку в них нема.

121] Нечасто бачиш у потомних гронах

122] Чесноти предків волею того,

123] Хто їх дає на просьби по законах.

124] Співає поруч носача цього

125] Ще й Педро, славою навік покритий,

126] Бо знали Пулья і Прованс його.

127] Рослину має сім’я проростити, –

128] Щастить Констанці проти всіх дружин,

129] А надто Беатріче й Маргеріти.

130] Найтихший владар сів собі один,

131] Хоч щастя в пагонах у нього вище:

132] Англійський Генріх то, Йоаннів син.

133] А той, що очі звів, стоїть найнижче, –

134] Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють

135] Мечем Алессандрії в бойовищі

136] Кров з Монферрато й Канавезе ллють”.

ПІСНЯ ВОСЬМА

1] Була година, що наводить тугу

2] На моряків, м’якшить-бо серце їм

3] За вигуком “бувай!” смутному другу,

4] Коли новий любові пілігрим

5] Десь чує, як оплакують каплиці

6] Вмирущий день подзвінням жалібним.

7] Я кинув слухати і став дивиться:

8] Поважний дух, піднявшись, щоб була

9] Його помітна тінь юрбі столицій,

10] Склав руки; звівши до свого чола,

11] На схід поглянув, мов сказав до Бога:

12] “Байдужий я до блага і до зла!”

13] Й злетіло “Світе тихий…” з уст у нього

14] Так гаряче, побожно й ніжно так,

15] Що в млості я забув себе самого.

16] І душі підхопили, мов на знак,

17] Побожну пісню, ніжну та гарячу,

18] І очі піднесли, як і співак.

19] Скеруй свій зір на істину, читачу!

20] Спрозоріла запона, як скляна,

21] І стало видно правди зміст і вдачу.

22] Побачив я, як ця юрба значна,

23] Немов з небес чекавши благодаті,

24] Дивилась вгору, скромна, мовчазна.

25] Побачив ще, як стали наближати

26] Два ангели і кожен мав клинок,

27] Блискучий, та затуплений, щербатий.

28] Зелений, наче молодий листок,

29] Убір в зелених крилах променився

30] І легко з вітром бавивсь між гілок.

31] Один із них над нами зупинився,

32] А другий на той бік перелетів,

33] І натовп душ між ними опинився.

34] Я б любував з білявих їх голів,

35] Та зір мій відібрала їх корона,

36] Він втратив силу від сліпучих див.

37] “Вони – посли Маріїного лона, –

38] Сказав Сорделло, – повзає тут змій,

39] Вони ж – тверда від нього оборона”.

40] Я озирнувсь – такий був острах мій, –

41] І в вожая сховався під габою,

42] Знайшовши в згортках захист певний свій.

43] Сорделло ж мовив: “Стріньмося з юрбою

44] Цих знатних тіней, що, мені здалось,

45] Охоче б побалакали з тобою”.

46] Три кроки лиш пройти нам довелось,

47] Аж тут, немов чекав мене зустріти,

48] Уважно додивлявсь до мене хтось.

49] Не встиг ще небосхил так потемніти,

50] Щоб те в очах його й моїх запнув,

51] Що відстанню раніш було закрите.

52] Ступнув він ближче, ближче й я ступнув, –

53] Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,

54] Що ти до злих залічений не був!

55] Він, привітавшися сердечно й чемно,

56] Спитав мене: “Під гору цю коли

57] Водою ти дістався нетаємно?”

58] “О, – мовив я, – стежки по горю йшли.

59] Нехай би, в першому житті відбуті,

60] Вони б в наступнім радість принесли”.

61] І лиш мої слова були почуті,

62] Як одсахнулися й Сорделло, й він,

63] Немовби подивом великим скуті.

64] Звернувся до Віргілія один,

65] А другий до сусіди: “Встань, Куррадо,

66] І подивися на Господній чин!”

67] Мені ж він мовив: “Вдячності заради,

68] Що винен ти тому, хто приховав

69] Путі свої й блукає без поради, –

70] Мою Джованну, я прошу, настав

71] На молитви? хай слізьми щоки вмиє,

72] Бо в небо завжди чистих плач злітав.

73] Навряд чи мати в неї з горя мліє,

74] А то б свій білий зберегла покров, –

75] Колись вона за цім ще пожаліє!

76] Ось доказ, як горить в жінках любов,

77] Коли згаса її підпора гідна,

78] А зір і дотик не розпалять знов.

79] А на труні міланцева єхидна,

80] Не півник наш, галлурський, родовий, –

81] Для неї це окраса надто бідна”.

82] Він мовив, на обличчі огневий

83] Світився відблиск чесної любові, –

84] Хоч не сліпучий він, та віковий.

85] А я, вдивившись в небеса чудові,

86] Все дивувався нешвидким зіркам,

87] Що сунули по коловій основі.

88] Вожай спитав: “Що, синку, бачиш там?”

89] І я йому: “Там три побачив зірки,

90] Що освітили полюс, наче храм”.

91] І він: “Вони зійшли замість четвірки,

92] Яку за обрій час тепер заніс,

93] А ти уранці споглядав так зірко”.

94] Сорделло тут його в обіймах стис,

95] “Ось ворог наш!” – гукнувши любій тіні,

96] Він пальцем показав кудись униз.

97] Там, в не захищеній нічим частині

98] Байраку, сунула гадюка зла,

99] Той, може, змій, що смерть приніс людині.

100] Ця клята стрічка по траві повзла,

101] Облизуючись, спину вигинала,

102] Немов тварина митись почала.

103] Не бачив я й не розповім, як гнала

104] Сторожа ангельська на небосхил, –

105] Я бачив тільки, що вона примчала.

106] Під подувом її зелених крил

107] Утік той змій, і стежкою своєю

108] Вернули вартові небесних сил.

109] А дух, до нас підкликаний суддею,

110] Весь час, як споглядала бій земля,

111] Знайомився із постаттю моєю.

112] “Хай пломінь, що веде тебе здаля,

113] На свічі стопить віск твоєї волі,

114] Щоб до емальового йти шпиля! –

115] Почав цей дух. – А як в моїм околі?

116] Я в Вальдімагрі паном хизувавсь

117] На всі навкруг місця широкополі,

118] Коррадо Маласпіна прозивавсь,

119] Не старший з тим ім’ям, того ж я дому.

120] Тут очищаюсь, бо в рідні кохавсь”.

121] “О, – мовив я, – у вас я в краї тому

122] Не був, але чи хтось в Європі є,

123] Хто б не чував про землю ту відому?

124] Про вас чужинець навіть дізнає,

125] Бо чутка скрізь, незмильна, як присяга,

126] Хвалу князям, хвалу й землі дає.

127] Клянусь – хай знайдеться дійти відвага! –

128] Що внуки гідно зберігають честь,

129] Яку вам добули грошва та шпага.

130] У них, з природи й звички, вартість єсть,

131] І хай лихий глава весь світ спокусить,

132] Та їх не зманить на стежки нашесть”.

133] І він: “Іди, й семи разів не мусить

134] Лягати сонце в постіль ту ж таки,

135] Яку Баран з зірних копит не струсить, –

136] Для наших вух приємні ці гадки

137] У голові твоїй прип’ято буде

138] Цвяхами, кращими за всі чутки,

139] Як вирок долі чинності не збуде”.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

1] По обрію, мов із морського лона,

2] Біліючи на східному шпилі,

3] Зійшла кохана ветхого Тіфона.

4] Гра самоцвітів на її чолі

5] Холодної тварини вид створила,

6] В якої хвіст, як вістря у стрілі.

7] Там ніч два кроки вгору вже зробила,

8] Де п’ять вели розмови кругові,

9] І мусила на третім скласти крила,

10] Коли знемігсь я, мов усі живі,

11] Бо врешті надійшла хвилина рання,

12] І задрімав, схилившись на траві.

13] В годину, недалеку до світання,

14] Коли сумує ластівка в піснях,

15] На згадку, мабуть, першого страждання;

16] Коли наш розум робить вільний змах,

17] Земні турботи кинувши, зринає

18] В божественних перепочити снах, –

19] Мені приснилось, що орел ширяє

20] На дужих крилах в пір’ї золотім

21] І, цілячись на землю, небо крає.

22] Приснилося, що був я в місці тім,

23] Де Ганімед своїх покинув рідних,

24] Занесений у понадхмарний дім.

25] Гадав я: “В небесах, для себе гідних,

26] Орел шукає цілі для погонь,

27] Не полюбляючи низин огидних”.

28] Приснилось, що на нашу оболонь

29] Він блискавкою впав мене забрати

30] І злинути в негаснучий огонь.

31] А там приснилось, стали ми палати, –

32] Уявний пломінь був такий страшний.

33] Що зміг моє сновиддя перервати.

34] Так, певно, затремтів Ахілл грізний,

35] Побачивши навколо край далекий.

36] Коли вві сні попав до чужини,

37] Бо мати мріяла, щоб небезпеки

38] Син, схований на Скіросі, уник,

39] Але ж і там знайшли героя греки, –

40] Як я здригнувсь, і сон мій геть утік,

41] І зблідли в мене щоки, як в людини,

42] В якої холод враз торкнувся щік.

43] Зі мною був лиш провідник єдиний,

44] Внизу десь бігли хвилі голубі.

45] І сонце небом зо дві йшло години.

46] “Не бійся і не піддавайсь журбі, –

47] Учитель мовив, – ми якраз де треба,

48] І сміливості дух плекай в собі.

49] Чистилище перед очима в тебе,

50] Поглянь – оце навкруг його стіна,

51] А там он, у проломі, вхід до неба.

52] На моріжку, де зелень запашна,

53] Уранці, як тебе лишила дія

54] І ти заснув, з’явилася жона

55] Прекрасна й дивна. “Я Лючія, –

56] Сказала, – взяти велено мені

57] Того, над ким панує сонна мрія”.

58] Сорделло й інші тіні визначні

59] Зостались, а тебе вона забрала

60] На руки й вийшла, я ж – услід ясній.

61] Сюди принісши, тут тебе поклала,

62] Вказавши гарними очима вхід,

63] І водночас із сном твоїм пропала”.

64] Мов той, хто, збувшись сумнівів та бід,

65] Міняє страх на впевненість і спокій,

66] Коли йому відкрився правди слід, –

67] Так я змінився в радості глибокій.

68] Вожай, уздрівши це, пішов вперед,

69] Пішов і я з ним по горі високій.

70] Читачу, бачиш, як підніс я лет,

71] Тож не дивуйся на мистецтво вище.

72] З яким про свій писатиму предмет.

73] На місце в мурі вийшли ми найнижче,

74] Де в ньому був, здавалося, пролом,

75] І вздрів стіну я, підійшовши ближче,

76] Із замкненим воротами жерлом,

77] Три східці різнобарвні й мовчазного

78] Воротаря з осяяним чолом.

79] Не зводив я очей з лиця ясного,

80] Яке таким світилося вогнем,

81] Що я не стерпів погляду жахного.

82] Сидів він із оголеним мечем,

83] Що так іскрився відблисками сталі,

84] Аж я не міг до нього стать лицем.

85] “Відповідайте і не руште далі, –

86] Він мовив, – хто вас вів? Що треба вам?

87] Глядіть, щоб не взяли вас часом жалі”.

88] “Жона небесна так сказала нам, –

89] Учитель вимовив, – негайно звідци

90] Ідіть туди сміливо – брама там”.

91] “Нехай жона ця стане вам в провідці, –

92] Так благородний брамник одповів, –

93] Відважно ви зійдіть на наші східці”.

94] Ми підійшли. Я східець перший вздрів,

95] Лискучий, сяйний, біломармуровий,

96] Що лик мій як у дзеркалі відбив.

97] А другий з них був почорно-багровий,

98] І камінь – грубий, висохлий як є,

99] Потрісканий до самої основи.

100] Найвищим, на уявлення моє,

101] Був третій з них, порфіровий, яскравий,

102] Мов кров, що з вени раненої ллє.

103] На нього вісник праведної слави

104] Поставив ноги, сівши на поріг, –

105] Алмазним здавсь поріг той величавий.

106] Вожай мені здолати допоміг

107] Благої волі східці, дав пораду:

108] “З благаннями впади йому до ніг”.

109] Я, вдаривши у груди тричі зряду,

110] Схилившися до ніг, прохання склав,

111] Віддаючись цілком йому під владу.

112] Сьома “глаголями” чоло списав

113] Мені вістрям меча він і: “Ці плями

114] Подбай в дорозі стерти!” – проказав.

115] З-під одягу свого, такого ж саме

116] На колір, як суха земля й зола,

117] Він вийняв руку із двома ключами:

118] Один був з злота, другий – із срібла.

119] В щілину білий вклав, а потім жовтий, –

120] Й на мене хвиля щастя наплила.

121] “Коли б із двох лиш одного знайшов ти

122] Або в ключах цих вийшла б ґандж яка, –

123] Сказав він, – то у браму б не-зайшов ти.

124] Один дорожчий, другий для замка

125] Потрібніший і вимагає вміння,

126] Бо саме він пружину відмика.

127] Іще я маю від Петра веління,

128] Щоб краще я відкрив, аніж замкнув,

129] Як хтось мені до ніг складе моління”.

130] Тур браму він всередину штовхнув,

131] Сказавши: “Йдіть; нема-бо стежки в висях

132] Тому лиш, хто б свій зір назад звернув”.

133] І кожна стулка брами об завісах

134] З металу, що співає, мов сурма,

135] Повільно обернулася на списах.

136] Тарпейська брама не гула сама

137] Отак, коли із нападом зухвалим

138] Забрала чесного Метелла тьма.

139] Та я почув із громом небувалим,

140] Що голос чийсь молитву десь веде:

141] “Тебе, – лунало ніжно, – Бога хвалим”.

142] Проте було, як і інакше де,

143] Як і у нас частенько може бути,

144] Коли із хором враз орган гуде:

145] Слова то чути добре, то не чути.

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1] Коли ми стали по той бік порогу,

2] Який моторна хитрість обмина,

3] Воліючи покручену дорогу,

4] Замкнулась знову брама голосна, –

5] Це я почув. Якби я озирнувся,

6] Чим виправдалась би моя вина?

7] Ми йшли вузьким шляхом, що простягнувся

8] В глухій розпадині туди й сюди,

9] Як в морі вал – набіг і вбік війнувся.

10] “Нам тут потрібні вмілість і труди, –

11] Почав вожай, – не вийти б ненароком

12] Звідтіль і звідси на свої ж сліди”.

13] І ми таким повільним надто кроком

14] Посунули, що на спочин зайшов

15] Щербатий місяць шляхом одиноким,

16] Аж поки ми із кам’яних заков

17] Не вийшли на вершок стрімкої скелі,

18] Там, де гора униз пішла ізнов.

19] Я – стомлений, обидва – невеселі,

20] Непевні, досягли ми площини,

21] Відлюднішої, ніж тропа в пустелі.

22] Дорога йшла стрілою вздовж стіни,

23] Між прірвою й скалою край обриву

24] Й три людські зрости мала ширини.

25] Уступ тягнувсь направо і наліво,

26] І, скільки вистачало сил в очах,

27] Не видно змін було у нім, на диво.

28] Нога на цей ще не ступила шлях,

29] Коли побачив я перед собою

30] Широкі обводи по стрімчаках,

31] Всі біломармурові, із різьбою,

32] Що проти них не тільки Поліклет,

33] Сама природа вкрилася б ганьбою.

34] От ангел, щойно мов скінчивши лет,

35] Приносить вість, виплакувану звіку,

36] Про мир на всій землі, мету всіх мет,

37] З майстерністю на всю стіну велику

38] Зображений в величній красоті,

39] Не схожий на подобу без’язику,

40] Мов “Радуйся!”, клянусь, казав він тій,

41] Що обертає, благосна, ключами,

42] Які любов хоронять в чистоті.

43] А вид її, осяяний словами,

44] Що “Се раба господня”, виглядав,

45] Неначе образ, литий за взірцями.

46] “Для іншого увагу теж зостав”, –

47] Сказав моєї керівник надії,

48] Що близько серця в нього я стояв.

49] І тут помітив я позад Марії,

50] Між образів, як вирослих з землі,

51] І обіч з тим, хто вів мене до мрії,

52] Іще картину, врізану в скалі.

53] Я обійшов Віргілія і вп’явся

54] У постаті на мармуровім тлі.

55] Ковчег, страшний для того, хто хапався

56] За діло не своє, тягли бики,

57] І віз під ним неначебто хитався.

58] Сім хорів створювали співаки,

59] І в мене сперечалось око з вухом:

60] Таки є звуки! Ні, нема-таки!

61] У зору спірка йшла також із нюхом

62] Про дим з кадильниць – витвір різьбаря, –

63] Чи пахне він, чи ні кадильним духом?

64] Перед ковчегом, сяйним, як зоря,

65] Ішов танцюючи псалмист побожний,

66] Що вищий був і менший за царя.

67] А на палаці – бачить міг би кожний –

68] Мелхола сумно поглядала вниз,

69] Як і належить пані цій вельможній.

70] Пішов я від Мелхоли й переніс

71] На інші образи свою увагу,

72] Вони ж біліли на увесь карниз.

73] Змальовано тут славу і повагу

74] Монарха, що чеснот його талан

75] Григорія подвигнув на звитягу.

76] Великий імператор цей – Траян.

77] Вдова, ридавши, за вузду спиняла

78] Коня в найліпшого з нехристиян.

79] Навкруг у корогвах з орлом стояла

80] Кіннота, і нечутна іздаля

81] Десь військова сурма похід співала.

82] Сердешна жінка наче примовля:

83] “Скарай убивць мого, владарю, сина.

84] Хай і мене поглине з ним земля!”

85] Він каже: “Кари не втече провина,

86] Як вернемо”. Вона: “Ти б хоч зирнув,

87] А то ще набіжить лиха година,

88] Й не вернеш ти”. А він: “Я б не вернув, –

89] Наступник зробить”. А вона: “Що в тому,

90] Як викона хтось те, що ти забув?”

91] А він: “Веде обов’язок додому,

92] Бо справедливість дужча од війни,

93] І жалість заступає путь відому”.

94] Для кого не існує новини,

95] Той тут створив для всіх видиму мову,

96] Нову для нас, бо ми – землі сини.

97] І поки милувавсь я знову й знову

98] На образи покори, любі тим,

99] Хто знає руку різьбаря чудову, –

100] “Багато духів кроком нешвидким, –

101] Шепнув поет, – з мого підходять боку, –

102] Угору ми за ними вслід ходім”.

103] На все нове пожадливому оку

104] Слова ці стільки додали снаги,

105] Що вмить на стежку глянув я широку.

106] Хотів би я, читачу дорогий,

107] Щоб ти не знітивсь, звірившися чуду,

108] Як саме Бог велить платить борги,

109] І в формі мук побачив би полуду,

110] Бо суть настане після всіх страждань,

111] Які скінчаться в день Страшного суду.

112] Почав я: “Вчителю, там суне, глянь,

113] Щось неподобне зовсім, незбагненне,

114] І сповнивсь я непевності й вагань”.

115] І він мені: “Моє хоч око вчене,

116] Та їх придавлює такий тягар,

117] Що помилився погляд навіть в мене.

118] Ти краще придивися до примар,

119] Що йдуть під брилами уздовж дороги, –

120] То й зможеш уявити ступінь кар”.

121] Пихатий християнський роде вбогий,

122] В сліпих думках у тебе голова:

123] Ногам ти віриш, хоч задкують ноги.

124] Хіба не бачиш ти, що ми черва,

125] Що з нас метелик ангельський виходить

126] І мчить туди, де істина жива?

127] Чом півнем розум твій себе поводить?

128] Не знаєш ти, що ми – комахи, глей,

129] Де розвій лиш невивершений бродить?..

130] Коли як слупи статуї людей

131] Стоять, і кожна стелю підпирає,

132] Притиснувши коліна до грудей,

133] То вигляд їх несправжніх мук звертає

134] На справжні муки глядачів чуйних;

135] Я також співчуття звернув безкрає

136] На більш чи менш зігнутих духів тих,

137] Яких згинали більші й менші брили,

138] Й здавалося, найбільш терплячий з них

139] Немов зітхав: “Немає більше сили!”

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1] “Наш Отче, ти, який живеш на небі

2] Не через те, що замкнений у нім,

3] А люблячи істот, близьких до Тебе!

4] Іменню й силі будуть хай Твоїм

5] Од всіх створінь хвала і слава щирі,

6] Подяка й захват духом всесвятйм!

7] Твоє до нас хай прийде царство в мирі,

8] Інакше відшукати вірну путь

9] Не може розум у всесвітнім ширі!

10] Як волю в жертву в небесах здають

11] Всі ангели, співаючи “Осанна!”,

12] Хай на землі тим шляхом люди йдуть!

13] Хай нині нам спаде щоденна манна,

14] Без неї-бо пустельний світ страшний

15] І відстає квапливість ненастанна!

16] Як ми вини даруєм, хоч вони

17] Страждань нам завдають, так, благодійний,

18] Нам цнот не зважуй, а даруй вини!

19] Чеснотам нашим захисте надійний,

20] Удари відвертай, подай снаги,

21] Бо спокушає ворог нас постійний.

22] Останнє просим, Боже дорогий,

23] Не нам, бо нам уже не допоможе,

24] А тим, що йдуть за нами, Всеблагий!”

25] Отак, благавши милосердя Боже

26] За себе і за нас, вони несли

27] Каміння, на важке сновиддя схоже.

28] Під різним тягарем поволі йшли,

29] Утомлені, зажурені хилились,

30] Щоб змиті плями світу з них були.

31] Як треба, щоб ми тут за тих молились,

32] Хто в муках нас не забуває там,

33] Де корені од волі відділились!

34] Допомогти б їм, щоб збулися плям,

35] Якими світ забруднює людину,

36] І, чисті й вільні, віддались зіркам!

37] “О, хай вам швидше випростає спину

38] Той милосердий, що надасть вам крил

39] У небесах ширяти без упину!

40] Скажіть, як вийти нам хутчій на схил,

41] Що нас би вивів на жадані сходи,

42] І як найменше витратити сил,

43] Бо тіло це, Адамове з породи,

44] Якого не ввібрала ще земля,

45] Важкої, дуже втомної природи”.

46] І відповідь, неначе й не здаля,

47] Тому, за ким ішов я цими днями,

48] Нас досягла не знати звідкіля

49] Й така була: “Ідіть направо з нами,

50] І тут очам відкриються місця,

51] Де можна йти немертвими ногами.

52] Якби не заважала брила ця,

53] Що нахиляє лоб мені пихатий

54] І змушує не піднімать лиця,

55] Я б глянув, хто, живий, себе назвати

56] Не хоче, і настійність би моя

57] Умовила за мене попрохати.

58] Значного був тосканця сином я,

59] Гульєльмо він Альдобрандеско звався, –

60] Ви, сподіваюсь, чули це ім’я.

61] До того предками я хизувався

62] І видатними подвигами їх,

63] Що в серці навіть спогад не з’являвся

64] Про спільну матір; зневажав я всіх,

65] Тому й помер, як сьєнець кожен знає,

66] А в Кампаньятіко – всі, до малих.

67] Омберто я; пишання це безкрає

68] Мене зоставило без голови,

69] І весь мій дім од нього лихо має.

70] Зніс брилу я на шлях цей коловий

71] І, поки Бог мої припинить муки,

72] Мерцем роблю, як не робив живий”.

73] Понурившись, сумної мови звуки

74] Я вислухав; тут інший дух зирнув

75] На мене з-під своєї каменюки,

76] Побачив, упізнав мене, гукнув

77] І вгору очі, скуті як в залізі.

78] На превелику силу повернув.

79] “О, – мовив я, – невже ти Одерізі,

80] Агобйо слава й слава ремесла,

81] Як зве Париж, “освітлювання в книзі”?”

82] Відмовив: “Слава, брате, вся пішла

83] Тепер до Франко, юного болонця,

84] Мені ж зосталась крихітка мала.

85] Колись же їй, приємнішій од сонця,

86] Я, мавши кожний натяк за лихий

87] На неї наклеп, був за оборонця.

88] Отут спокутується гріх пихи.

89] Я б тут не був, якби не вчув я Бога,

90] Ще змогу маючи робить гріхи.

91] О марна славо з голосу людського!

92] Якщо нема глибоких корінців,

93] То незабаром всохне крона вбога.

94] Чув Чімабуе, що з усіх митців

95] Найкращий він, але з приходом Джотто

96] Загал суворіше його судив.

97] Цей Гвідо в мовному мистецтві – злото,

98] Як з тим зрівнять, а може, хтось з’явивсь,

99] Хто і тому, й цьому завдасть турботи.

100] Бо гомін світу – вітер лиш: він звивсь,

101] Хвилюючись і тут і там у гоні,

102] Й змінив ім’я, як в напрямі змінивсь.

103] В чім слава через сотні літ по сконі?

104] У тім, що члени дряхлістю примне,

105] Чи в тім, що вмреш, казавши “папи”, “моні”?

106] А сотні років – щось таке ж дрібне

107] Супроти вічності, як рух бровою

108] Проти дороги в небо зоряне.

109] Цього, що ледве йде переді мною,

110] Колись-то знав народ в Тоскані всій, –

111] Тепер лиш Сьєна згадує порою

112] Вождя, який здобув пошану їй,

113] Долаючи Флоренцію шалену, –

114] Там блуд лишився, де був гонор в ній.

115] На барву слава – з травку одноденну,

116] І той за мить знебарвлює її,

117] Хто родить на землі її, зелену”.

118] І я: “Втишаються чуття мої

119] Од цього слова, а бундючність в’яне.

120] Але про кого ці слова твої?”

121] “Це Провенцано, – він сказав, – Сальвані.

122] Тут за зухвальство він іде тепер,

123] Якому сьєнці всі були слухняні.

124] Пішов він з каменем, як тільки вмер.

125] Так борг платити випадає зухам,

126] Хто на землі занадто кирпу дер”.

127] А я: “Коли там, під горою, духам,

128] Які покинули земний покров,

129] Свій строк життя перед покутним рухом

130] (Як час не зменшиться від молитов)

131] Потрібно зважувати власні вади, –

132] То як сюди так швидко він дійшов?”

133] “Він, бувши, – той сказав, – на версі влади,

134] Пихи позбувся раптом і притьма

135] На площі став благать уклінно ради

136] За друга, що його взяла тюрма,

137] Нестерпно люта Кардова закова,

138] Тремтівши тілом перед усіма.

139] Я замовкаю. Знаю, – темна мова,

140] Та скоро вже дбанням співгородян

141] З’ясуєш значення цього ти слова.

142] Цим вчинком він собі полегшив стан”.

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

1] Неначе два бики в ярмі одному,

2] З обтяженою тінню ми були,

3] І вчитель мій не бачив зла у тому.

4] Коли ж гукнув: “Тепер вперед пішли,

5] Бо тут потрібно, щоб весло й вітрило

6] Не зупиняючись човна вели”, –

7] То зараз випростав своє я тіло,

8] Як слід робить, коли рушаєш ти,

9] А лихо ще думки твої обсіло.

10] Я, мріючи дістатися мети,

11] За любим вчителем пішов охоче,

12] І дуже легко стало так іти,

13] Коли він мовив: “Опусти-но очі,

14] Бо не завадить знати до пуття,

15] Дорогу тим, хто збочити не хоче”.

16] На згад про тих, хто зник без вороття,

17] В церквах лежать надгробком їх подоби,

18] Які були вони ще за життя,

19] Й доводять до плачу з журби й шаноби:

20] Нерідко колють спомини жалом

21] Чутливе серце, сповнене жалоби.

22] Отак і тут дорога вся цілком

23] Від муру аж до самої безодні

24] Була в малюнках пензлем і пером.

25] Впізнав я отого, хто благородні

26] Над всі створіння риси мав і, мить

27] Просяявши, в глибини впав холодні:

28] Впізнав я Бріарея, що лежить,

29] Жорстоко вдарений стрілою з неба,

30] Й морозом смертним все навкруг темнить;

31] Впізнав також Палладу, Марса й Феба,

32] Що прозирають, збройні ще, з отцем

33] В порубаних гігантах млу Ереба;

34] Впізнав Немврода, що з сумним лицем

35] Глядить на сеннаарців гордовитих

36] Під вежею з нескінченим вінцем;

37] Тебе, Ніобо, й жах в твоїх залитих

38] Слізьми очах впізнав я на шляху

39] Поміж семи й семи дітей забитих;

40] Тебе, Сауле, й смерть твою лиху

41] Од власного меча на тій вершині

42] Гелвуї, що навік лишив суху;

43] Тебе, дурна Арахно, в павутині,

44] Яку зіткала ти сама собі,

45] Уже півпавуком, в тужній одміні;

46] Тебе, о Ровоаме, в боротьбі

47] З підданцями: тікаєш в колісниці,

48] А стріли царські не страшні юрбі;

49] Ще образ був на бруку, мов на криці,

50] Як матері помстився Алкмеон

51] За всі її нові прикраси ниці:

52] Ще образ був, як в храмі, між колон,

53] Сеннахеріб, кривавлячи порфіру,

54] Синами вбитий, впав на власний трон;

55] Ще образ був, з яким тріумфом Кіру

56] Гукнула Тамірі звитяжно й зло:

57] “Жадав ти крові – тож хлебчи надміру!”, –

58] Ще образ був, як врозтіч утекло

59] Все ассірійське військо по долинах,

60] Як Олоферна тіло полягло.

61] Впізнав я Трою в попелі й руїнах…

62] О Іліоне! Твій гіркий кінець

63] Зображено в страхаючих картинах.

64] Та хто ж пера та пензля був знавець,

65] Який фігури з тінню зладив строго

66] Й разюче для умів і для сердець?

67] Мрець вигляд мав мерця, живий – живого.

68] Ніхто б не міг у дійсність прозирнуть,

69] Як я, що зору не підвів свойого.

70] Тож діти Євині хай кирпу гнуть,

71] Хай задаються, замість поглядати,

72] Яка погана під ногами путь!

73] Ми гору обійшли вже набагато,

74] І сонце рухалось куди хутчій,

75] Ніж міг наш розум клопітний гадати,

76] Коли сказав мені учитель мій,

77] За ким я йшов: “Зведи-но погляд вище,

78] Залиш своїх думок печальний рій,

79] Дивися, он підходить ангел ближче,

80] Служниця ж шоста дня – уже її

81] Скінчився строк – іде все нижче й нижче.

82] Вдягни в пошану слів своїх рої,

83] Бо вкаже він короткий шлях нагору,

84] А день біжить і цей, як всі твої”.

85] Я звик, що він мене усю цю пору

86] Постійно вчить не гаяти хвилин,

87] І зразу осягнув пораду скору.

88] В убранні із сіяючих тканин

89] Наблизилась до нас істота біла,

90] Сліпучіша од всіх морських перлин.

91] Розкривши руки й розпростерши крила,

92] Сказала: “Йдіть, очищені серця,

93] Он сходини лежать – на брилі брила”.

94] Як рідко має відгук мова ця!

95] О людство, ти ж споріднене лазурі,

96] Чом падаєш без сил од вітерця?

97] Тут ангел нас провів на сходи в мурі,

98] Змахнувши по чолу моїм крильми,

99] І мандри обіцяв нам непохмурі.

100] Як в місті із відмінним ладом, ми

101] До храму, що панує над долами,

102] По Рубаконте з іншими людьми

103] Підводилися зручними ходами

104] (Коли споруджені були вони,

105] Ні книг, ні мір не гидили ще плями), –

106] Так вирубані в товщині стіни

107] Тут сходини вели у друге коло,

108] Але цей хід занадто був тісний.

109] Пішли ми, й в серце захватом вкололо:

110] “Блаженні духом нищії” завів

111] Хтось раптом ніжним голосом зокола.

112] Ах, як цей шлях ні на один з шляхів

113] У Пеклі не скидався! Тут-то співи,

114] А там прокльони й стогони мерців.

115] Як рушили ми сходами терпливо,

116] Важкий внизу, в долині, кроку вдар

117] Враз незрівнянно легшим став, на диво.

118] Тож я: “Учителю, який тягар

119] Із мене знято, що пропали болі

120] І легко я дійшов би аж до хмар?”

121] Він одказав: “Коли ще й ті глаголі,

122] Які лишились в тебе на чолі,

123] Хоч майже стерті, зникнуть всі поволі.

124] Чим далі йти ми будем від землі,

125] Тим радісніш ногам і легше буде

126] Підводитися по крутій скалі”.

127] І я вчинив тоді, як чинять люди,

128] Аби дізнатись, що на голові,

129] Коли на це їм вказують зусюди:

130] Вони підносять руку, а то й дві,

131] Щоб замінити з поміччю такою

132] Звичайні очі, тут недійові.

133] Я звів правицю, повен неспокою,

134] Шістьох лиш літер на чолі торкнувсь

135] З накреслених безсмертною рукою.

136] Помітив це мій вождь і усміхнувсь.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

1] Зійшли ми аж на верх камінних сходів,

2] Де вдруге вужчала височина

3] Що розгрішає всіх, хто б нею сходив.

4] І тут карниз, дорога і стіна

5] Вилися, як і нижче, безкінцеві,

6] Але була в них менша довжина.

7] Художникові тут і сницареві

8] Роботи не було: каміння й брук

9] На колір видавалися свинцеві.

10] “Тут про пораду наш даремний гук, –

11] Сказав поет. – Стояти ж нам без діла –

12] Це завдавать собі лиш зайвих мук”.

13] Приглянувшись до сяйного світила,

14] Узяв він віссю руху правий бік

15] І ліву обернув частину тіла.

16] “О ясне сонце, під яким я звик

17] Упевнено в дорогу вирушати,

18] Веди нас далі, як вело, – він рік. –

19] Ти, що світам даєш блискучі шати,

20] Хай з незліченних сяючих зірок

21] Нас твій лиш промінь має проводжати!”

22] Ми рушили й пройшли в короткий строк

23] Із милю (на земну узявши міру),

24] Бо воля нам прискорювала крок,

25] Як вчули ми, що дух шугнув по ширу,

26] Та бачити його не довелось, –

27] Скликав на бенкет він любові й миру.

28] Ще, пролітаючи, промовив хтось

29] “Вина не імуть” голосом високим,

30] І вітром слово мимо понеслось.

31] Воно ще чулось в мороці безокім,

32] А вигуку “Орест – це я!” ушам

33] Було не втримати хоч ненароком.

34] Спитав я: “Батьку, що за голос там?”

35] Аж третій поруч пролунав поволі:

36] “Любіть того, хто зло вчиняє вам!”

37] І добрий вчитель: “В цім карають колі

38] Гріх заздрощів і душам завдає

39] Бич, плетений з любові, гострі болі.

40] Вузда ж на грішників бряжчить своє,

41] І протягом покутної стежини

42] Подібних звуків, мабуть, сила є.

43] Та крізь повітря подивись на стіни

44] І ти побачиш, скільки тут сумних

45] Сидить, оперши о каміння спини”.

46] Розкривши очі, я помітив їх,

47] Примушених до каменя тулиться,

48] В киреях, як на колір – кам’яних,

49] І, підійшовши глянути на лиця,

50] Почув: “Маріє, помолись за нас!”,

51] “Михайле, Петре, всі святі, моліться!”

52] Навряд чи хто знайшовся в наш би час,

53] В чиїх би грудях смуток не з’явився

54] Від тих, чий вигляд знов мене потряс,

55] Бо я, коли до них так придивився,

56] Що помічав їх кожний рух малий,

57] Відчув, як сум тяжкий крізь очі лився.

58] Здалось, в волосяницях всі були,

59] Підтримувані ближчого плечима,

60] І разом тиснулися до скали.

61] Так старцеві з незрячими очима

62] Під стінами розгрішних пожадань

63] Сліпий сусід чоло плечем підтрима,

64] Щоб не благанням і дощем ридань

65] Додати співчуття в серця високі,

66] А й жалюгідним виглядом страждань.

67] Як сонця не побачать сліпоокі,

68] Так небо глянуть не дало на світ

69] Цим тіням, лишеним у тьмі глибокій,

70] Бо вії в них в’язав залізний дріт,

71] Як шовк – в яструбеняти молодого,

72] Якому дику лють скоряє гніт.

73] Я бачив їх, не бачений, а з того

74] Занепокоївся, зніяковів,

75] І озирнувсь на вчителя свойого,

76] А він таємним думам одповів

77] І, дозвіл давши мовити без страху,

78] Сказав: “Питай, але без зайвих слів”.

79] Віргілій рухався тим боком шляху,

80] Де уповзала круча вниз крива

81] І зяяла безодня, повна жаху.

82] По цей же бік здавалось, мов співа

83] Юрба страждаючих бездольних духів

84] І сльози бігли з-під жахного шва.

85] Звернувсь до них і: “Хто б мене послухав, –

86] Почав я, – з тих, хто сяєво здійма

87] Метою чистих всіх душевних рухів?

88] Хай найясніша благодать сама

89] Розвіє піну вашого сумління

90] Й очистить річку вашого ума!

91] Почути вас – моє палке стремління,

92] Чи тут латинські душі є, скажіть,

93] Щоб міг я вислухати їх веління?*

94] “О брате, тут навічно всіх держить

95] Як жителів міських єдине місто,

96] До смерті ж хтось в Італії мав жить”, –

97] Так голос десь озвався проречисто,

98] І я пішов на нього навпростець,

99] До тіней, що тримались, мов намисто.

100] Одна з них виявляла нетерпець…

101] Скажу на запитання: як же саме? –

102] Тяглась-бо підборіддям, як сліпець.

103] Сказав їй: “Душе, змалена сльозами,

104] Тобі, мабуть, хтось мову розріша, –

105] Хто ж ти і звідкіля, скажи словами”.

106] “Була я сьєнка, – мовила душа, –

107] Між інших тут мене трима надія

108] Того діждатись, хто не поспіша.

109] Сама носила я ім’я Сапія,

110] Мене ж, Софії-мудрості на зло,

111] Про зло для ближніх тільки й гріла мрія.

112] Послухай, що мені колись було,

113] Й не думай, що про сказ тобі збрехала.

114] Як зморшки вкрили вже моє чоло,

115] Під Колле наша армія програла

116] І з бойовища у ганьбі втекла, –

117] Цього жадав їй Бог, а я благала.

118] Я радістю охоплена була

119] Найбільшою з усіх, коли навалу

120] Подужаних очима обвела,

121] Й, задерши в небо голову зухвалу,

122] Мов дрізд в одлигу: “Не боюсь тебе!” –

123] Гукнула Богу, збуджена до шалу.

124] Хотіла потім врятувать себе,

125] Та боргом затулило б вхід чудесний

126] Розкаяній у небо голубе,

127] Коли б не П’ер Гребінник благочесний,

128] Який за мене сльози лив рясні

129] Й зродив надію на чертог небесний.

130] Але хто ти? Слова твої ясні,

131] Ти маєш очі широко розкриті

132] І дишеш мовлячи, здалось мені”.

133] “У мене очі, – я сказав, – зашиті

134] Теж будуть, та недовго, согрішав

135] Із заздрощів не дуже я на світі.

136] Не з тим я зовсім почуттям кружляв

137] Там, нижче, й розум мій, уяви повний,

138] Немовби камінь на мені лежав”.

139] Сказала: “Хто ж твій провідник чудовний,

140] Що ти про поворот гадаєш свій?”

141] І я: “Оцей, хто тут стоїть, безмовний.

142] Я теж, як всі, хто ще не вмер, живий.

143] І ти скажи прохання сокровенне,

144] Щоб я й для тебе крок зробив малий”.

145] Відповіла: “Це все нове й знаменне,

146] І ласка Божа на тобі сія,

147] Тож в молитвах не забувай про мене.

148] Всім найдорожчим заклинаю я:

149] Подбай, як знову підеш по Тоскані,

150] Щоб піднеслась між рідних честь моя,

151] їх знайдеш ти в пустоголових стані,

152] Де в Таламоне з порту вийшов глум,

153] Як з флотом на казковій річці Дьяні, –

154] Бо в адміралах всякий легкодум”.

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

1] “Це хто повз нас іде, хоч ще навіки

2] Смерть не дала ширяти тут і там,

3] І розтуля, й склепляє він повіки?”

4] “Не знаю, хто він, знаю, що не сам.

5] Ти ближче, так почни привітну мову,

6] Щоб не боявсь одповідати нам”.

7] Так двоє тіней кинули по слову,

8] Одна одну старавшись підвести,

9] І підняли обличчя крізь закову.

10] Одна з них мовила: “О душе, ти

11] Прямуєш в небо, не лишивши тіла, –

12] Зроби ж нам втішну ласку, сповісти,

13] Звідкіль ідеш? І чим ти заслужила,

14] Що нагорода в тебе є така,

15] Яку дістати б кожна з душ хотіла?”

16] І я: “В Тоскані річка є вузька,

17] Що, свій початок взявши в Фальтероні,

18] Сто миль неутомимо протіка.

19] Там я з’явивсь у смертній оболоні,

20] А називать моє ім’я – дарма:

21] Його не досить знають ще сторонні”.

22] “Як намір твій досяг мого ума,

23] То йдеться, зрозуміло всім, про Арно”, –

24] Сказала тінь, що не була німа.

25] І друга мовила: “Мабуть, не марно

26] Він зараз назву річки проминув?

27] Хіба про чудисько говорять гарно?”

28] І дух, який питання це почув,

29] Так одповів: “Не знаю: хай би скоро

30] Із річкою весь діл її загув!

31] Бо з витоку її із гір (Пелоро,

32] Одірвана від пасма висота,

33] Панує десь удалині просторо)

34] До вустя аж, що воду поверта

35] У море, звідки небозвід розвіяв,

36] А в річку знов вода зібралась та, –

37] Цураються чеснот, неначе зміїв,

38] Чи то якесь нещастя в цих краях,

39] Чи інше щось-то плодить лиходіїв.

40] Ті, хто живе по клятих берегах,

41] Із власною природою не в ладі,

42] Мов паслись на Цірцеїних лугах.

43] Спочатку в порченім свинячім стаді,

44] Що гідне жолудів, не страв людських,

45] По вбогій річка ця тече леваді,

46] А там стікає до дворняг лихих,

47] Гавкучих, та з негострими зубами,

48] І верне пику, зневажавши їх.

49] Чим далі, то скоріше мчить пісками

50] Зловісна, нещаслива річка ця

51] Серед собак, які стають вовками.

52] І, визволившись раптом із кільця,

53] Біжить поміж шахраюватих лисів,

54] Що не бояться жодного сильця.

55] Я не замовкну, хоч той вуха звісив.

56] Хай пам’ята, що все це не байки,

57] Що справжній дух мої слова підвисив.

58] Я бачу, в гай край лютої ріки

59] Заходить твій племінник полювати,

60] А здобиччю йому стають вовки.

61] Та й ну живе їх м’ясо продавати

62] І різать їх, немов старих тварин, –

63] У них – життя, а честь – у себе брати.

64] А гай стає з кривавих цих годин

65] Такий, що протягом тисячоріччя

66] Не зеленітиме ніколи він”.

67] Мов той, хто, вражений сумною річчю,

68] Якийсь-то роблячи непевний рух,

69] Зміняє вираз радого обличчя, –

70] Так і душа, напружуючи слух,

71] Вмить засмутилась, знітилась без сили,

72] Почувши, що промовив гнівний дух.

73] Слова цього й лице того збудили

74] До них мою увагу, я й спитавсь,

75] Як звуть їх і чого б вони хотіли.

76] І дух, що з першим вигуком звертавсь,

77] Сказав мені: “Ти ждеш од мене звука,

78] Якого я від тебе не діждавсь.

79] Та Бог – твій захист і твоя зарука,

80] А благодать – як місяцевий лик;

81] Отож ти знай, що Гвідо я дель Дука.

82] Так пломінь заздрощів мене пропік,

83] Що як, бувало, бачу радість в кому,

84] Ти б в мене бачив зеленавість щік.

85] Я тут з того насіння й жну солому.

86] О людство! Чом кохаєшся ти в тім,

87] Коли йому завада – ось у цьомуі

88] А це – Ріньєр, якого знатний дім

89] Да Кальболі пригадує смиренно,

90] Бо не зрівнятись у чеснотах з ним

91] Ані потомкам, що живуть шалено,

92] Ні всім, хто збудував собі житло

93] Між По й горою, й морем, аж до Рено.

94] Там всі ґрунти так зіпсувало зло

95] І стільки там отруйного коріння,

96] Що путнє щось уже б і не зросло.

97] Де добрий Ліцйо, Гвідо де Карпінья,

98] Манарді вчений, Траверсаро П’єр?

99] Перевелись романців покоління!

100] В Болоньї замість Фабро хто тепер?

101] В Фаенці, перейнявши Фоско вдачу,

102] Хто б зріс в мізерії й величним вмер?

103] Тосканцю, не дивуй, що гірко плачу,

104] Як Гвідо згадую да Прата я,

105] А Уголіно д’Адзо де побачу?

106] Тіньйозо Федеріго де сім’я?

107] Споруди Анастаджі й Траверсарі

108] (Там спадщина чеснот їх, де й моя!)?

109] А дами й рицарі! В якому чарі

110] Блискучих їх трудів і їх забав

111] Любов і чемність виступали в парі!

112] О Бреттіноро’, чом ти не зникав,

113] Як вся твоя сім’я й ще дехто гідний,

114] Щоб ухилитись від злочинних справ?

115] Хвала Баньякавало – він безплідний.

116] А Кастрокаро – сором, Коньйо – теж,

117] їх замок стане всяким графам рідний.

118] В Пагані знов родитимуть без меж.

119] Хоча їх Демон у труну з собою

120] Не візьме всю неславу їхніх веж.

121] О Уголін де’ Фантолін! З тобою

122] Гаразд, бо вже нема чого гадать,

123] Що вкриє хтось твоє ім’я ганьбою.

124] Іди, тосканцю! Хочеться ридать,

125] А не казати про нащадків злого!

126] Такі думки лиш серце нам гнітять”.

127] Ми знали, що шляхетні душі строго

128] Пильнують нас; вони були німі,

129] То значило, що ми знайшли дорогу.

130] Нараз, коли ми рушили самі, –

131] Мов грім, що небо пронизав безкрає,

132] Розлігся голос у свинцевій тьмі:

133] “Хто стрінеться – мене забити має!”

134] І раптом щез, неначе грому вдар,

135] Що, хмару розпанахавши, зникає.

136] Ще слух наш не спочив од тих примар,

137] Як знов на всю загуркотало силу,

138] Неначе вдруге вдарило із хмар:

139] “Я –Аглавра, обернута на брилу!”

140] І крок назад ступив я, щоб зійтись

141] З поетом і вхопити руку милу.

142] Повітря заспокоїлося скрізь,

143] І він сказав: “Щоб людям не загинуть,

144] Міцні вудила їм би придались.

145] Але ви кидаєтесь все поглинуть,

146] І вудка ворога вас тягне враз, –

147] Вузда й поради мудрі марно линуть.

148] На себе глянуть небо кличе вас,

149] Показуючи світ в красі блискучій,

150] А ви у землю дивитесь весь час, –

151] За це вас і карає Всевидючий”.

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1] В ту мить, як третя скінчилась година

2] Й не відчинялось ще світань вікно

3] На сфері, жартівливій, мов дитина,

4] Як сонцю тут було, коли воно

5] До надвечір’я рухалося скоса,

6] А вдома північ залягла давно.

7] Проміння блиснуло нам просто в носа,

8] Тому що ми всю гору обійшли

9] Й світило нам на заході знялося.

10] Я, глянувши, що промені несли

11] Вогонь могутній тисячоязикий

12] І досі ще не бачені були,

13] Руками затулив собі повіки

14] І захисний зробив для зору вал,

15] І сяєво розбилося на бліки.

16] Як промінь, од води або дзеркал

17] Відбитий, скаче під небес склепіння,

18] Зберігши в цьому русі весь свій пал, –

19] Цим і відмінний промінь від каміння,

20] В якого зовсім не високий скік,

21] Як нам посвідчує мистецтво й вміння, –

22] У мене вдарили за бліком блік,

23] І світло, хоч відбите, так засяло,

24] Що вмить я очі відвернув убік.

25] “Це що там, милий батьку, заблищало

26] Яскраво і нестерпно для очей, –

27] Спитав я, – й за хвилину більше стало?”

28] “Засліплює тебе, як всіх людей,

29] Сім’я небесна, – відповів до мене, –

30] Вказать нам шлях і присланий оцей.

31] Ти скоро звикнеш бачити священне

32] Й блаженства з ним збиратимеш плоди,

33] Наскільки, звісно, це тобі здійсненне”.

34] Ми ближче підійшли, і нам радий

35] Промовив ангел, чарівний на вроду:

36] “Тут ширше, ніж внизу, ідіть сюди!”

37] Я вчув, коли ми рушили по ходу,

38] “Блаженні милостивії”; цей спів

39] Та й ще “Радій, звитяжцю” йшли зісподу.

40] Підводячись з поетом, я схотів,

41] Аж поки досягнем щабля нового,

42] Послухати учителевих слів

43] І з запитанням підійшов до нього:

44] “Що дух з Романьї в думах мав своїх,

45] Казавши про заваду в цім для того?”

46] А він мені: “Його втягнув цей гріх

47] В запізно збагнену глибінь страждання,

48] І радить він уникнуть сліз гірких.

49] Вас із достатком зв’язують бажання –

50] Чим більше вас, тим менше припаде,

51] І з заздрощів народяться зітхання.

52] Коли ж любов до вишніх сфер веде

53] Угору ваше почуття безкрає,

54] То в ваше серце гіркота не йде, –

55] Бо там чим більше кожен промовляє:

56] “Це спільне”, – тим багатший він стає,

57] Тим більше милосердя в нім палає”.

58] “Тепер потрібне слово знов твоє, –

59] Озвався я, – щоб обминуть облуду,

60] Бо сумнів серце сповнює моє.

61] Та як же так: бо шмат дрібніший буде,

62] Якщо ділить його на всю юрму,

63] Аніж коли б стояло менше люду”.

64] А він мені: “Даєш весь час уму

65] Вгрузати в щось, земних дрібничок повне,

66] І з світла завжди робиш ти пітьму.

67] Оте добро, безмежне й невимовне,

68] Яке в любов, у небеса стремить, –

69] Мов промінь, що на світло мчить чудовне.

70] Добра тим більшає, чим більш горить,

71] А милосердя ллється по потребі,

72] Отож чеснота виростає вмить.

73] Чим більше душ збирається у небі,

74] Тим більш любов єднає їх рої,

75] Що віддзеркалюють любов між себе.

76] Як неясні тобі слова мої,

77] То скоро Беатріче погамує

78] І ці, й всі інші запити твої.

79] Та поспішай, бо ще тебе плямує

80] П’ятірка літер, чистоти ж чола

81] Дійти сльоза покутна попильнує”.

82] Хотів сказати я: “Тобі хвала…”, –

83] Та вже на коло ми нове звелися,

84] І мова місце зорові дала.

85] І тут мене мов підхопило в висі,

86] Й здалося, ніби я побачив храм,

87] Куди учені натовпом зійшлися.

88] А жінка примовляла коло брам

89] По-материнськи ніжно: “Сину любий,

90] Чом стільки клопоту завдав ти нам?

91] Ми ж з батьком скрізь розшукували згуби,

92] Засмучені обоє”. І пропав

93] Цей привид, як вона склепила губи.

94] Тоді в сльозах жіночий вид постав, –

95] Стає стражданням ця вода краплиста,

96] Коли її на очі гнів пригнав.

97] Казала жінка: “Як владар ти міста,

98] Що бились за його ім’я боги,

99] Бо квітне тут наука пломениста,

100] Скарай того, хто доні дорогій

101] Зухвало стан обняв, о Пісістрате!”

102] А чоловік, спокійний та благий,

103] їй слово одказав ясне й крилате:

104] “Що ж візьмем для ненависті й злоби,

105] Якщо ми для любові хочем страти?”

106] Я бачив шал нестямної юрби,

107] Як юнака вона каменувала

108] Під вигуки: “Добий його! Добий!”

109] Він похиливсь під смертю, що поклала

110] Його на землю, а в його очах

111] Небесна брама ясно поставала.

112] Круг нього вирував убивства жах,

113] А він за вбивців у сльозах молився,

114] Звертавсь до Бога в болісних словах.

115] Коли від внутрішніх видінь звільнився

116] Й до зовнішньої дійсності вернувсь, –

117] Збагнув, що в мріях я не помилився.

118] І проводир на мене озирнувсь,

119] Мов на розбудженого, й зауважив:

120] “То що тобі? Чого ти похитнувсь?

121] З півмилі є, як ти раптово зважив

122] На щось стороннє й зразу шкутильгнув,

123] Немов себе вином чи сном обтяжив”.

124] “О добрий батьку, ти б лишень почув

125] Що сталось, – мовив я, – мара побожна

126] Пробігла, поки я кульгавим був”.

127] А він: “Крізь сотню навіть масок можна

128] Побачити, мов крізь прозоре скло,

129] Твої думки, хай з них минуща кожна.

130] Не сховано від тебе це було,

131] Аби відкрив ти серце водам миру,

132] Що вилива предвічне джерело.

133] Не так питав тебе, як той, хто віру

134] В свій зір лиш має й квапиться спитать

135] В мерця, який упав на землю сіру.

136] Я ж запитав, щоб сил ногам надать.

137] Так треба спонукати бездіяльних,

138] Які марнують час чи просто сплять”.

139] Ми тихо йшли до небокругів дальніх,

140] Віддаючись розмовам щирим тим,

141] У вечорових одблисках прощальних.

142] Аж звідкілясь насунув раптом дим,

143] Хмариною, чорнішою від ночі,

144] Нас обгорнувши мороком густим.

145] Цей дим заповнив нам легені й очі.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

1] Тьма Пекла та беззоряної ночі,

2] Коли незміряної довжини

3] Хмарину чорну вихор мне й клубоче,

4] Не навела б тієї пелени

5] На зір мені, як дим цей непрозорий,

6] Такий жорстокий і такий жахний.

7] Вожай мій був на допомогу скорий,

8] А що не міг я розтулить повік,

9] То руку дав мені він для опори.

10] Немов сліпець, який держатись звик

11] Поводиря, чиє дбання щоденне

12] Від небезпек його рятує вік,

13] Я теж посунув крізь хмурне, шалене

14] Це димне місце за поводирем,

15] Що говорив: “Не відставай од мене”.

16] Чув голоси я, молитви з плачем,

17] Щоб зглянувсь на покутних агнець Божий

18] І зняв гріхів обтяжливий ярем.

19] І кожен вів мотив, на інші схожий,

20] А всі зливались в звуках чарівних,

21] Утворюючи ладний хор і гожий.

22] “Учителю, то співи душ смутних?” –

23] Спитав я. Він.; “Ти вірно розмишляєш,

24] І вузол гніву – тут весь клопіт в них”.

25] “То хто ж ти, що про нас так розмовляєш

26] І йдеш в диму між нашої юрми,

27] Мов час календами ще виміряєш?”

28] Отак чийсь голос вимовив з пітьми.

29] Отож учитель проказав: “Озвися

30] Й спитай, чи зійдем нині вгору ми”.

31] І я: “Ти, що, очистившись, у висі

32] Творцеві принесеш прекрасний дух,

33] Зі мною йди, на чудеса дивися”.

34] “Піду з тобою, поки вільний рух, –

35] Він одповів, – та в цім диму постилім

36] Потрібен нам не зір, а тільки слух”.

37] І я почав: “Нагору йду я з тілом,

38] Яке ще смерть не бралась розкладать,

39] І вже пройшов устріч пекельним силам.

40] А що мене осяла благодать

41] І проводжати забажалось Богу

42] Стежками, що не дано всім топтать, –

43] Не приховай, з чийого ти порогу,

44] Чого ж іще прошу від тебе я,

45] То це вказати нам з пітьми дорогу”.

46] “Я був ломбардець, Марко на ім’я,

47] Любив чесноту, мудрості знайому.

48] Чи нині в них влуча стріла чия?

49] Хто обира наверх тропу відому?” –

50] Так мовивши, додав він: “Помолись

51] За мене, як дістанешся додому”.

52] І я: “Клянусь, якщо дійду колись,

53] Зробити це, та зараз дай пораду,

54] Бо знов у мене сумніви знялись,

55] Та ще й сильніші, на мою досаду,

56] Бо правда слів твоїх без боротьби

57] З недавно сприйнятим доходить ладу;

58] Чеснота зникла, повен світ ганьби,

59] Як сказане тобою те ж доводить.

60] Він дихати не може від злоби.

61] А люд ніде пояснень не знаходить, –

62] Тож запитання не зневаж мого:

63] Чи то зірки, чи сам собі він шкодить?”

64] Зітхання в нього стало зойком: “О!”

65] І він почав: “Ти мною не погребуй,

66] Та світ сліпий, і ти – дитя його.

67] Ви завжди все приписуєте небу,

68] Мовляв, зірки весь час і тут, і там

69] Всім рухають на власну лиш потребу.

70] Тоді було б не дано зовсім вам

71] Свободи волі й вищої подяки

72] Діянням добрим, осуду – гріхам.

73] Зірки штовхають, не скажу – на всякий

74] Вас вчинок, а як навіть би й сказав,

75] То світло вирізня добра познаки.

76] Якби свободний вибір ваш повстав

77] Проти зірок уже в найпершім ділі,

78] То протягом життя б усе здолав.

79] Свободні, ви підлеглі вищій силі

80] Й природі кращій: вам вони дають

81] Думки, не зв’язані зірками в тілі.

82] Тож світ звертають на неправу путь

83] Самі живі, у смертних вад в полоні.

84] Простеж, як докази до цього йдуть.

85] Не роджена душа лежить у лоні

86] Того, хто з нею, мов дівча ясне,

87] Все бавиться, тримаючи в долоні.

88] Душа простенька, тямлячи одне:

89] Як радісно було Творця їй бавить,

90] Вернути прагне щастя чарівне

91] І помиляється буває: славить

92] Мізерне щось, звеличує без меж,

93] Як нею вождь а чи вузда не править.

94] Потрібні, як вузда, закони; теж

95] Потрібні трони, звідки б додивлятись

96] У Місті правди до священних веж.

97] Закони є, та хто б за них мав братись?

98] Ніхто, бо чільний пастир хоч жує

99] І ремиґає, – він, проте, без ратиць.

100] Його ж отара верне на своє:

101] Як той же харч в вождя, що в неї зроду,

102] То іншого вона не визнає.

103] Отак призвів поганий напрям ходу

104] До того, що весь світ угруз в гріхах,

105] І винуватити не варт природу.

106] От Рим, що дав закони у віках,

107] Два сонця мав, по одному в окрузі,

108] Що світський осявали й Божий шлях.

109] Та перевищило одне в напрузі.

110] Меч воїнський і пастирське жезло,

111] Хоч зв’язані, але не стали друзі,

112] Стикаються безбоязно, та зло.

113] А що з насіння впізнають рослину,

114] Помисли, що із цього б нам зросло!

115] Де поять Адідже із По рівнину,

116] Колись жили там рицарства взірці,

117] А Федеріго як почав руїну,

118] То сповнились підлоти землі ці,

119] Там убезпечені лише бувають

120] Тремтячі перед чесністю людці.

121] Ще, правда, там три діди доживають,

122] В яких юнак воює з стариком,

123] Та, щоб Господь покликав, дожидають:

124] Коррадо да Палаццо з добряком

125] Герардо й Гвідо да Кастель, якого

126] Французи звуть ломбардським простаком.

127] Тож всім скажи, що римська церква вбога,

128] Силкуючись зліпити двоє влад,

129] Бруднить обидві і себе ж до того”.

130] “О Марко, – мовив я, – з твоїх порад

131] Узнав я правду і закон той слушний,

132] Що спадки взяв у Левієвих чад.

133] Хто ж цей Герардо, мудрий, благодушний,

134] Уламок згаслих прастарих колін,

135] Лихій сучасності докір незрушний?”

136] І він озвався: “Обійдись без кпин

137] Або спокус, тосканцю, бо, здається,

138] Що згинув добряка Герардо й тлін.

139] Інакше він ніде у нас не зветься,

140] Хіба ще Гаїним ім’ям святим.

141] Ну, далі я не йду. Хай вам ведеться!

142] Я бачу, мерехтить зоря крізь дим.

143] Це ангел блискотить там поміж духів.

144] Мені ще рано зустрічатись з ним”.

145] Він так сказав і більш мене не слухав.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1] Згадай, як в Альпах потрапляв, читачу,

2] Ти в хмару й наставала сліпота,

3] Що всю породу відзнача кротячу;

4] Й коли густа, волога пара та

5] Нарешті рідшала і мерехтіла

6] Ясного сонця смуга золота, –

7] То уявляв уже ти лик світила,

8] Як я уздрів цю силу вогняну,

9] Коли на заході вона світила.

10] Я руку вчителя свого міцну

11] Вчував, виходячи з тієї тучі.

12] Вже низ гори готовий був до сну.

13] О ти, уяво! Мчиш мене на кручі,

14] Й нічого в захваті не чую я,

15] Хай з сотень сурм оркестри б’ють могучі.

16] Тебе хто зрушить, як мовчить чуття?

17] Та зрушить світло, небесам властиве,

18] А Божа воля вишле з небуття.

19] Обернення на пташку нечестиве,

20] Щонайгарнішу між пташок-співух,

21] Враз уявилося мені мінливе.

22] Та, зосередившись в думках, мій дух

23] Від мене все стороннє геть відкинув

24] І зовсім знечутив мій зір і слух.

25] В уяві десь розіп’ятий пролинув,

26] Що клекотіли в нім зневага, гнів,

27] Пиха, і, нерозкаяний, він гинув.

28] А поруч грізний Артаксеркс сидів

29] Із вірною Есфір’ю й Мардохеєм,

30] Славетним щирістю і діл, і слів.

31] Пропали цар з царицею, з євреєм

32] Та з Аманом, як пара пропада,

33] Коли потік всихає, вкритий глеєм.

34] Лавінія з’явилась молода

35] В сльозах, із зойком: “Ой яка з тобою,

36] Владарко-мати, скоїлась біда?

37] Щоб не було розлуки із дочкою,

38] Себе ти вбила – й розлучились ми,

39] І не когось – тебе нема зі мною!”

40] Як під нежданим світлом сон німий

41] Ховається в кутки, мов звір до пущі,

42] Вмираючи із залишками тьми, –

43] Так зникли привиди скороминущі,

44] Коли засяло, мов зоря якась,

45] Яскравіша, ніж в нас зірки найдужчі.

46] Вдивлявсь я в даль, що вільно простяглась,

47] Та голос мовив: “Тут є шлях нагору”, –

48] Й моя увага вмить перенеслась.

49] Він гостроти надав моєму зору

50] Й бажання глянути на вістуна,

51] І в далину я озирнувсь прозору,

52] Але, як зіркість слабшає ясна,

53] Коли виходить сонячне палання, –

54] Ослабла так і в мене враз вона.

55] “Божественний цей дух не жде благання,

56] А любо вказує, що стежка там,

57] Сам, як завжди, ховаючись в сіяння.

58] Він робить те, що слід робити й нам:

59] Той, хто чекає на смиренну мову,

60] Ладен уже відмовить прохачам.

61] Хай ноги коряться звертання слову!

62] Скоріш ходім, завидна щоб дійти,

63] А то світанку ждати мусим знову”.

64] Так вчитель мовив, повен чистоти,

65] І тільки я на сходинку квапливо

66] Ступнув, щоб швидше верха досягти,

67] Вчув обвів крил і мову чарівливу:

68] “Блаженні миротворці, бо в серцях

69] У них нема ненависного гніву”.

70] Останній промінь, вказуючи шлях

71] Для ночі, високо в зеніт піднявся,

72] І зорі заблищали в небесах.

73] “О доблесте, чом я без сил зостався?” –

74] Казав собі я сам, бо відчував,

75] Як поступово з сходів уступався.

76] Нового кола східець там сягав,

77] Де стали ми, мов корабель на ріні,

78] Коли до берега свого він став.

79] Я вслухався, чи може звук долине,

80] А то злетить іздалека луна,

81] І вчителеві мовив по хвилині:

82] “Яка покутується тут вина,

83] Мій добрий батьку? Хай ослабли ноги, –

84] То в мене, в тебе ж мова ще міцна”.

85] І він: “Карає мляву до незмоги

86] Любов до блага – зміцнення її,

87] Бо ледар ледь веслом б’є шлях вологий.

88] До мене приверни думки свої

89] І, поки стоїмо, плоди чудовні

90] Збереш – од слів моїх урожаї.

91] Творець і твір любові завжди повні, –

92] Почав він, – знаєш, сину, цей урок –

93] В одміні чи природній, чи духовній.

94] У першої немає помилок,

95] А друга чи у виборі, чи в силі

96] Зробити легко може хибний крок.

97] Та поки в неї є високі цілі,

98] Низькі ж не тиснуть душу без кінця,

99] Тоді гріховні втіхи їй не милі.

100] Коли ж вона до зла веде серця

101] Або захоплює їх понад міру,

102] То твір тоді іде проти творця.

103] Ти бачиш, отже, що любов ту щиру

104] Слід розглядать як вічне джерело

105] І блага й зла, яке ламає віру.

106] Любов ця відганяє завжди зло

107] Од любого; тому й створіння Боже

108] Себе зненавидіти б не могло.

109] А створена істота буть не може

110] Не зв’язана з Творцем міцним зв’язком,

111] І їй ненавидіть його негоже.

112] Отож ця думка правильна цілком.

113] Крізь вашу твань в любові шлях троїстий,

114] Любиме ж зло – для ближнього є злом.

115] Той сподівається ще вище сісти,

116] Як шани хтось позбудеться й жезла

117] І втратить владу й одяг урочистий.

118] Той, щоб од нього слава не пішла,

119] Бо хтось до неї буцім став моститись,

120] Йому найгіршого бажає зла.

121] А той од кривд не знає, де подітись,

122] Ненавидить когось палким чуттям

123] І дихає жадобою помститись.

124] Потрійна ця любов каралась там,

125] Внизу. Я ж мову присвячу любові,

126] Яка ганьбить ті блага зіпсуттям.

127] Всі, блага прагнучи на кожнім слові,

128] Щоб душу заспокоїти в житті,

129] Його шукать собі хоч де готові.

130] Холодні, мляві, неретельні, ті,

131] У кого в серці забарне горіння,

132] Спокутують отут, по каятті.

133] Ще благо є – без щастя, без радіння,

134] Воно не є щасливим та ясним,

135] І не благі в нім суть, плоди й коріння.

136] Любов, що надто упада за ним,

137] Спокутується в колах трьох горішніх,

138] А що їм дано, трьом шляхам смутним, –

139] Я не скажу: побачиш сам на грішних”.

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

1] Великий вчений закінчив промову

2] І пильно в очі зазирнув мені,

3] Питаючись, чи маю сумнів знову.

4] Мене пекли цікавості вогні,

5] Та я мовчав, а у собі карався:

6] “Йому набридли розпити смішні”.

7] Помітивши, що більш я не питався,

8] Хоч і жадав, – мій батько дорогий

9] Мене зохотив, бо до мене вдався.

10] Тоді я: “Вчителю, дає снаги

11] Твій пломінь, щоб ці очі розгляділи

12] Усе, чому ти надаси ваги.

13] То, може, ще розкажеш, батьку милий,

14] Про ту любов, що ти до неї звів

15] Усі – благі і протилежні – сили”.

16] “Спрямуй сюди свій ум, – він одповів, –

17] І помилки збагнеш тих сліпооких,

18] Що іншим стали за поводирів.

19] Бо, створена для почуттів глибоких.

20] Душа стремить приємному устрій,

21] Потрапивши в полон утіх високих.

22] Тоді ваш розум уявляє річ

23] І вимальовує її звабливо,

24] Аж та ввижається душі увіч.

25] Як пристрасть виросте, стає на диво

26] Любов’ю, ба природою вона

27] Й захоплює в утісі вас жадливо,

28] І, як вогонь, спахнувши, почина

29] У небо прагнути, ген-ген у висі,

30] Бо там навкруг – його речовина,

31] Так квапиться душа віддатись втісі –

32] Не терпить цей духовний рух оков,

33] Аж поки мрії всі ще не збулися.

34] Тепер наочно бачиш ти, що знов

35] Неправду твердить дехто незугарний,

36] Мовляв, похвальна всяка в нас любов.

37] Усяка-бо любов, на погляд марний,

38] Є гарна зроду – а бува, на глум,

39] Негарним виливок, хоч віск і гарний”.

40] “Твої слова і мій уважний ум

41] Поняття склали про любов чудовні,

42] Та не розвіяли непевних дум, –

43] Сказав я: – Як любов приходить зовні,

44] То для душі заслуги в тім нема,

45] Чи праведні в нас вчинки, чи гріховні”.

46] А він: “Скажу усе щодо ума,

47] А з іншим всім, до віри приналежним,

48] То Беатріче справиться сама.

49] В сутті, од речовини незалежнім,

50] Та з нею в непоривному зв’язку

51] Є здатність із могуттям необмежним.

52] її не видно в жодному кутку,

53] А виявляється вона у чині,

54] Немов життя рослини у листку.

55] На першого осягнення причині

56] Не знаєтесь – вона в запоні мли,

57] Як перших пристрастей ті глибочіні,

58] Що в вас існують, наче у бджоли

59] Потреба медом повнити колоди, –

60] Й водінням цим – ні гани, ні хвали.

61] Для згоджування з волею, з природи

62] Закладено в вас здатність міркувать,

63] Що помага вам на порозі згоди.

64] Отож у вас є змога обирать

65] І змога є щоразу осягнути,

66] Чи буде з цього зло, чи благодать.

67] Хто мислить і досяг самої суті,

68] Той вроджену свободу визнає,

69] На ній мораль оперта має бути.

70] Коли ж любов велика настає

71] Лише тому, що неминучість кличе, –

72] Ви вільні погасить чуття своє.

73] Цю благородну здатність Беатріче

74] В слова “свобода волі” убира.

75] Не забувай цього при вашій стрічі”.

76] Над північ до високого шатра

77] З’явився місяць, розігнавши зорі,

78] Сліпучіший од мідного відра,

79] І рушив небом по тропі прозорій,

80] Де сонце йде тонуть, як бачить Рим,

81] Між сардів з корсами в вечірнім морі.

82] Шляхетний дух, що П’єтола із ним

83] Найбільш славетна в Мантуанськім краї,

84] Ізняв тягар у розумі моїм.

85] Пропали дум непевних чорні зграї.

86] Я був після поетових речей,

87] Мов той, хто пада з ніг, бо засинає.

88] Та раптом сон утік мені з очей,

89] Коли почувся ззаду крик шалений.

90] До наших наближаючись плечей.

91] Як береги Асопу та Ісмени

92] Колись вночі дивилися на біг

93] Фівян у празник Бахуса священний,

94] Так в цьому колі бачити я міг,

95] Що добра воля та любов погнали

96] Покутні тіні по кільцю доріг.

97] І зараз же повз нас вони промчали

98] В нестримнім потягу до чистоти,

99] І дві з них перші у сльозах кричали:

100] “Марія в гори квапилася йти,

101] А Цезар, не затримавшись в Марсільї,

102] В Ілерду поспішав – перемогти”.

103] “Мерщій, мерщій! Не гай часу в свавіллі

104] Та без любові, – так гукав ще хтось, –

105] Зазеленіє благодать в зусиллі”.

106] “О душі, в кому полум’я знялось

107] Там, де раніш не жевріло нічого,

108] Ані чуття до іншого когось,

109] Цього – кажу я правду вам – живого

110] Піднятись на вершину порива,

111] То де найближчий є тут шлях для нього?”

112] Такі були вождя мого слова,

113] І хтось із духів одповів: “За нами

114] Ідіть – там отвір сходи відкрива.

115] Такі ми повні світлими чуттями,

116] Що не спиняємось; і я б тужив,

117] Якби нечемним здався перед вами.

118] Абат в обителі Сан-Дзено, жив

119] В Вероні я при добрім Барбароссі,

120] Який в Мілані скорб та сум лишив.

121] А той, кому ногою довелося

122] В могилу стать, оплаче монастир

123] І лад, який панує в ньому досі,

124] Бо син його, спотворений на взір

125] Породою, і тілом, і душею,

126] Найменше дбає про любов та мир”.

127] Можливо, тінь гукала ще; за нею,

128] Проте, ми йшли на відстані значній,

129] А це зберіг я пам’яттю своєю.

130] І той, хто був порада й провід мій.

131] Сказав: “Поглянь, як на бігу ці душі

132] Укусів завдають нудьзі жахній”.

133] “Ті, хто пройшов по морю, як по суші, –

134] Гукало двоє, – в мандрах полягли,

135] Йордан же сприймуть юні очі й уші.

136] Ті, що відмовились і утекли

137] Од подвигів Анхізового сина,

138] Себе ганьбі повсюдній прирекли”.

139] Коли од них звільнилася стежина,

140] Бо всіх поспішливих заніс порив,

141] У мене думка виникла єдина,

142] А з неї кольористий рій злетів –

143] Таке було цікаве різновиддя,

144] Аж очі із утіхи я закрив,

145] І думи обернулись на сновиддя.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

1] У час, коли не линуть рештки спеки

2] До Місяця, бо в зоряних полях

3] Долають їх Земля й Сатурн далекий;

4] Коли зі сходу йде по небесах

5] Фортуна геомантова велика,

6] А ззаду вже ясніє сонця шлях, –

7] Мені приснилась жінка – недоріка,

8] Кульгава, косоока та без рук,

9] Обличчя ж мала, як той мрець-каліка.

10] Я розглядав її, і, мов той сук

11] Під сонцем кригу паростком ламає,

12] Під зором тим ліг зрозумілий звук

13] їй на язик; я вздрів, що стан спрямляє

14] Вона, і краска грає на лиці,

15] Як почуття любовне вимагає.

16] Вона, знайшовши звук на язиці,

17] Співати стала так, що полонена

18] Була моя увага в цім сильці.

19] “Я, – почала, – я ніжна та сирена,

20] Чий спів людей чарує в млі морській,

21] І тьмарить розум їх жага вогненна.

22] З дороги звів Улісса голос мій,

23] І всіх принадить тих моя щедрота,

24] Хто в пісні закохається моїй”.

25] Спокусниця ще не закрила рота,

26] Як заступила враз її сильце

27] В жіночу постать втілена чеснота.

28] “Віргілію, Віргілію, хто це?” –

29] Вона сказала. Він же приступився,

30] Вдивляючись у пресвяте лице.

31] Роздерши одяг, що на грудях збився,

32] Вона весь оголила їй живіт,

33] І я від смороду аж підхопився.

34] Коли я знову подививсь на світ,

35] Поет сказав: “Будив тебе я тричі,

36] Шукаймо шлях до бажаних воріт”.

37] Я встав, і далі рушили ми швидше.

38] У сяйві дня сіяла висота,

39] З-за спин же сонце сяло на узбіччі.

40] Я ззаду йшов, немов людина та,

41] В якої голова з думок похила,

42] Мов половина арки у моста,

43] Коли якась промовила нам сила:

44] “Ви підійдіть, тут сходи”, – і в посла

45] Небес у мові лагідність яскріла.

46] Мов лебідь, розпростер він два крила,

47] Провів нас обережно за стіною,

48] Що грізну кручу колом обнесла.

49] Змахнув пером по лобі й наді мною,

50] “Блаженні плачущії, з їх-бо сліз, –

51] Сказав, – зросте їм радість супокою”.

52] “Чому замислився, уткнувшись вниз?” –

53] Спитав вожай, коли пішли ми вгору,

54] А вісник одлетів у блиску риз.

55] І я: “Такого у думках роздору

56] Через останню я зазнав мару,

57] Що під ногами загубив опору”.

58] “Побачив чародійку ти стару, –

59] Сказав він, – пані у подальших колах?

60] Побачив, як її розкрити гру?

61] Та кинь; стопою бий по скелях голих,

62] Не зводь очей з примани, що кружить

63] Цар вічно буде в вічних видноколах”.

64] Як сокіл поглядає, що лежить

65] У пазурах, і, на мисливця слово

66] Зірвавшись, вмить до здобичі спішить, –

67] Так я, з тих слів наснагу мавши знову,

68] Нарешті подолав східцями схил

69] Крізь кам’яну вузьку й круту закову

70] І, опинившись в п’ятому із кіл,

71] Побачив душі, що лежать в риданнях,

72] Лицем у ґрунт, явивши небу тил.

73] І шепотіли у гірких стражданнях

74] Вони: “Прильпне душа моя землі”, –

75] І потопав псалом в сумних зітханнях.

76] “Обранці, в кого муки не малі

77] Маліють з мрій про правосуддя вище,

78] Порадьте шлях на дальші нам щаблі!”

79] “Коли ви не лежать, а далі йти ще

80] З’явились, кожен з вас свій крок направ

81] Десницею до крутояру ближче”.

82] Питав поет, і нам відповідав

83] Хтось спереду, і уловив я в очі

84] Того, хто співрозмовником нам став.

85] Я в вічі глянув вчителю, й охоче

86] Він рухом дозвіл дав на те мені,

87] Чого, як зір мій промовляв, він хоче.

88] Виконуючи думи потайні,

89] До того підійшов я запитати,

90] Чиї слова подобались ясні,

91] І мовив: “Душе, молиш благодаті,

92] Без неї ж не піднімеш голови,

93] Та перестань хоча б на мить ридати.

94] Хто був ти? Ниць чом лежите всі ви?

95] Чим помогти тобі, коли між люди

96] Вернусь туди, звідкіль іду живий?”

97] І він мені: “Ти взнаєш суть осуди,

98] Та перш скажу: Петра наслідник бих

99] Апостола я, відомо ті буди.

100] В містечках Сьєстрі й К’явері пласких

101] Біжить ріка, що з титулом високим

102] Дала наймення для моїх близьких.

103] Строк понад місяць був достатнім строком,

104] Щоб тим тягар священних шат збагнуть,

105] Хто дбає не вбагнить їх ненароком.

106] Я пізно, леле, взнав блаженства путь!

107] Коли я римським пастирем зробився,

108] Відчув, що нам життя облуди гнуть,

109] Що в мене в серці мир не воцарився

110] Й нема його у смертному житті, –

111] І смуток за довічним розгорівся.

112] Моя душа далека в сліпоті

113] Була від Бога, в скупості потворній, –

114] І тут вона за вини не пусті.

115] Найгірше скупості судилось чорній,

116] Бо не підносити в молитві лиць –

117] Найтяжча з кар на скелі неозорній.

118] А що в нас очі до земних дрібниць

119] Були прип’яті, а істота скута,

120] То справедливість нас повергла ниць.

121] І що у нас вгасила скупість люта

122] До блага потяг, добрі вчинки з ним,

123] То справедливість руки й ноги в пута

124] Нам закувала присудом грізним,

125] Аж поки Бог не явить справедливий

126] Своєї ласки прощеним, ясним”.

127] Хотів привіт сказать я шанобливий

128] Навколішках, і тільки став я, дух,

129] Зачувши, взнав про порух мій поштивий

130] І мовив: “Та навіщо цей твій рух?”

131] А я йому: “Така достойність сану,

132] Що стоячи тебе не сприйме слух”.

133] “Ти, брате, встань! Всі одного ми стану, –

134] Одмовив він, – усе я там лишив,

135] Ми всі єдиному слугуєм пану.

136] Коли з євангельських виходиш слів:

137] “Не женяться”, – то кривосуд знімаєш

138] Із tofo, що я тут проголосив.

139] Тепер ступай, куди ступати маєш, –

140] Сліз при тобі не можу лити я,

141] А в них засада щастя, сам ти знаєш.

142] Небога добра на землі моя,

143] Аладжа, є, – аби чого лихого

144] її не вивчила моя рідня;

145] А більше в мене там нема нікого”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

1] Скоряється в нас воля кращій волі:

2] Як папа змусив – мусив я з зіниць

3] Взять губку, не насичену доволі,

4] Й піти з вождем, що між простертих ниць

5] Ступав до скелі ближче по стежині,

6] Мов на фортечнім мурі вздовж бійниць.

7] Бо душі, випускавши по сльозині

8] Все зло, яким укритий цілий світ,

9] Лежали покотом по широчіні.

10] Прокляття їй, вовчиці давніх літ,

11] Чия жадливість всесвіт упихає

12] В огидний та ненатлий свій живіт!

13] О небо! Все рухоме протікає,

14] Ти змінюєш його в земних речах, –

15] Коли ж той прийде, хто її злякає?

16] Ми обережно обирали шлях,

17] І з жалем слухав я, як люд цей скніє

18] У стогонах, у лементі, в сльозах.

19] Десь перед нас: “О благосна Маріє!” –

20] Почув я зойк, і згадка враз прийшла,

21] Як породілля у переймах мліє.

22] А голос вів: “Убого ти жила, –

23] Ми ясно бачим ясла у повітці,

24] Де ноша пресвята твоя лягла”.

25] І ще почув я: “О, колись Фабріцій

26] Дав перевагу бідній чистоті

27] Перед багатством у скверноті ницій!”

28] Сподобались мені думки прості,

29] І я на тіні став дивитись доти,

30] Аж поки взнав, хто вів слова оті.

31] А він розповідав, які щедроти

32] Явив невинним дівам Миколай,

33] Щоб не згубили юності й чесноти.

34] “О красномовний душе, не ховай,

35] Хто був ти, – проказав я, – і для чого

36] Повторюєш хвали, відповідай.

37] Оддячу я, коли вернусь для того,

38] Щоб довершить коротку путь життя,

39] Яке спішиться до кінця сумного”.

40] А він: “Хоч допомоги жду і я,

41] Вшаную благодаті я зусилля,

42] Що й тут твоє продовжують буття.

43] Я коренем триклятого був зілля,

44] Що на просторах християнських піль

45] Затінням губить все живе бадилля.

46] Молю того, хто судить все суціль:

47] Нехай кривавим відомстять бенкетом

48] За кривди Брюгге, Гент, Дує та Лілль!

49] Я звався за життя Гуго Капетом,

50] Мій рід до трону стежку вторував,

51] Дивуючи весь світ високим злетом, –

52] А дід в Парижі м’ясом торгував.

53] Коли згасали королі французів,

54] А з них останній рясу надягав,

55] Я так в руках вузду правління звузив

56] І стільки мрій плекав у голові,

57] А навкруги юрмилось стільки друзів,

58] Що став мій син короні-удові

59] Укоханим, а там линула злива

60] Посвячених у королі нові.

61] Аж поки кров мою звела манлива

62] Прованська, взята в посаг, оболонь,

63] Не варта кров була та й не шкідлива.

64] А там грабіж скрізь понесла й вогонь,

65] Спочатку зжерла, на відшкодування,

66] Понтьє, Нормандію, взяла Гасконь.

67] До вас Карл вдерся й, на відшкодування,

68] Вбив Куррадіно, а тоді й Фому

69] Вернув на небо, на відшкодування.

70] Ще прийде – знаю, статися тому –

71] Новий французький Карл на ваше поле

72] Уславити себе й потомків тьму.

73] Ще не приходив так ніхто й ніколи,

74] І списом юдиним в руках брудних

75] Він черево Флоренції проколе.

76] Здобуде ж він не землі – стид і гріх,

77] Тим важчий і тим більше непрощенний,

78] Що легшим він здававсь йому з усіх.

79] Того ж, хто буде в морі полонений,

80] Я бачу, як він доню продає,

81] Торгуючись, немов корсар злиденний.

82] О скупість, тож в тобі принади є

83] Могутні, для мойого роду милі..

84] Аж тіло той занедбує своє!

85] Хай інші злочини всі мерхнуть в силі!

86] Я бачу, як Христа в заміснику

87] Ув’язнюють в Аланьї квіти лілій.

88] Я бачу їх злорадісність низьку,

89] Я бачу жовч із оцтом у солдата

90] І смерть між двох розбійників близьку.

91] Я бачу ще новітнього Пілата,

92] Якого зваблять скарби в далині,

93] Де здобич в храмі блискотить багата,

94] Коли ж чекати, Господи, мені

95] На мсту твою, до певної години

96] Приховувану з гнівом в таїні!

97] Звертання ж до єдиної дружини

98] Святого духа, що почули ви,

99] Як вас вона ввела на ці стежини,

100] Ввіходить в наші денні молитви.

101] Коли ж ми бачимо нічну заслону,

102] За приклад беремось щораз новий.

103] і Увагу віддаєм Пігмаліону,

104] Що, за багатством гнавшись, батька вбив.

105] Став зрадником, порушником закону;

106] Мідасу, охоронцеві скарбів

107] І скупію з обличчям прегордливим,

108] Що з нього всесвіт посміхи зробив;

109] Іще Ахану з потягом жахливим

110] До вражого майна, який Навін

111] Карає й досі гнівом справедливим.

112] Шлемо Сапфірі й мужеві проклін,

113] Хвалу коню, що збив Геліодора.

114] Гуде гора у криках всіх колін,

115] Що Поліместор – вбивця Полідора,

116] У вигуках: “Гей, Красе, смак який

117] У золота? Дай відповідь нам скору!”

118] Той тихий в бесідах, цей – гомінкий,

119] Хто мовить з примусу, а хто – охоче,

120] На вдачу хто упертий, хто – м’який.

121] Пригадуємо благо, що до ночі

122] Про нього ми розмови всі вели,

123] Сказати ж голосно – ніхто не хоче”.

124] Ми досить вже далеко відійшли

125] Од тіні, надолужуючи втрату,

126] І поспішали вгору як могли,

127] Коли нараз почувся грім розкату,

128] Гора здвигнулася під ноги нам,

129] І я закляк, мов той, хто йде на страту.

130] Так не хитався навіть Делос сам

131] До того, як Латона під горою

132] Знайшла в гнізді два ока небесам.

133] І тут такий розлігся над юрбою

134] Могутній крик, що вчитель озирнувсь,

135] Промовивши: “Не бійся, я з тобою”.

136] Та “Слава в вишніх Богу” – спів почувсь,

137] Наскільки шум збагнув я стоязикий,

138] Коли він біля мене розітнувсь.

139] Завмерли ми; наш подив був великий,

140] Як той, що вперш до пастуха прийшов;

141] Але ущухли землетрус і крики.

142] В святу дорогу рушили ми знов,

143] А тіні, заспокоївшись помалу,

144] Вернулися до скарг і молитов.

145] Як в пам’ять глянути мою несталу,

146] То вперше у житті відчув я вмить

147] Страшенної цікавості навалу,

148] Але не міг її задовольнить, –

149] Ні розпитатись, вгору поспішивши,

150] Ні сам як слід що-небудь зрозуміть.

151] І так я йшов, од незнання терпівши.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

1] Природної тієї спраги сила,

2] Яку вгасить могла б вода лиш та,

3] Що самарянка дати їй просила,

4] Терзала й за вождем вела свята

5] Мене поміж повалених нещасних,

6] Котрих скарала права Божа мста.

7] Як у Луки воскреслий, в ризах ясних,

8] Христос явився по дорозі двом

9] У сяйві невмирущих рис прекрасних, –

10] Так нам явився дух: ішов слідом

11] В юрбі скорботній, до землі похилій,

12] І непомітний був для нас цілком,

13] Аж поки мовив: “Мир вам, браття милі!”

14] ^озирнулись ми, і привітав

15] Його рукою лагідно Віргілій,

16] Сказавши: “Суде істини, направ

17] Тебе у сонм блаженних душ назавше,

18] Якої милості мені не дав”.

19] “Тож, тіні, як? – він мовив, нас догнавши, –

20] Бог не пуска вас до небес своїх,

21] Хто ж вас провів сюди, угору знявши?”

22] І вчений: “Придивись до знаків тих,

23] Що ангел в цього написав на лобі,

24] Побачиш – буде він поміж святих.

25] Та, що пряде вам нить, весь час в жалобі,

26] Не закінчила кужеля життя,

27] Що дасть Клото, і він іще не в гробі.

28] Його ж душа, сестра твоя й моя,

29] Не в силі одинока крокувати,

30] Бо не така зірка, як ти чи я.

31] Тож мушу з пащі Пекла мандрувати,

32] Веду його і буду скрізь вести,

33] Аж доки стане вміння керувати.

34] Але скажи, напевне, знаєш ти:

35] Чому гора здригнулась в землетрусі

36] І крик зчинивсь до моря з висоти?”

37] Мені він у голчане вушко скрусі

38] Цим запитанням влучив, і жага

39] Поменшала в надії та спокусі.

40] А. той почав: “Оця гора блага

41] Й на мить з покори небу не виходить,

42] Інакше б не була його слуга.

43] Ніщо ніяк не може їй пошкодить,

44] А грюк цей означає, що з землі

45] Своє в свою оселю Бог заводить.

46] Нема дощів, ні снігу в зимній млі,

47] Ані роси, ні інею, ні граду,

48] Коли минути три вузькі щаблі.

49] Тут неба хмари не беруть в обладу,

50] Окремі чи густі, ні блискавки,

51] Ні Тавманта дочка, легка на зраду.

52] Сухої пари-бо не йдуть струмки

53] Над східці, об які спирає ноги

54] Осяйний брамник, до Петра близький.

55] Тремтять, можливо, низ гори й відроги,

56] Бо вітер глибочінь земну лиша,

57] Та поштовхи безсилі над пороги.

58] Гора ж тоді тремтить, коли душа

59] Підводиться, очищення відчувши,

60] Й під наші співи в небо вируша.

61] Коли вона, покути строк відбувши,

62] Спонукується волею іти

63] Й радіє, справжню волю осягнувши,

64] Бо доти прагненням до чистоти

65] Карала Божа правда душі кволі

66] За потяг до гріховної мети.

67] Я, лежма зносячи нестерпні болі

68] П’ять сотень літ і більше, враз відчув

69] Можливість звіритись свободній волі.

70] Тоді-от землю поштовх і струснув,

71] І стали Господа молить блаженні,

72] Щоб ласку він свою й на них звернув”.

73] Так мовив він. І радощі вогненні

74] Мене тут охопили, й не скажу,

75] Які приніс він втіхи нескінченні.

76] І мудрий вождь: “Із слів твоїх суджу,

77] Які навколо вас сітки й закови,

78] Чом раді всі, як пройде хтось межу.

79] Та хто ти був? Я слухати готовий.

80] Чом ти лежав століттями, промов,

81] Щоб я усе збагнув з твоєї мови”.

82] “В добу, як добрий Тіт карати йшов

83] З помогою найвищого владики

84] За продану Іскаріотом кров,

85] Я титул ніс незмінний і великий, –

86] Одмовив він, – прославленим митцем

87] Вважався я, та був у вірі дикий.

88] Такий я хист мав* що своїм співцем

89] Мене, тулузця, визнав римський форум

90] Та ще й оздобив миртовим вінцем.

91] Ще й досі Стація всі славлять хором:

92] Співав про Фіви й за Ахілла взявсь,

93] Але в дорозі впав під другим твором.

94] Мій запал тим жаринам розкривавсь,

95] З яких вогонь священний пломениться,

96] Що в сотнях серць раніше розгорявсь.

97] Кажу про “Енеїду”, – годівниця

98] І мати це в поезії мені,

99] Без неї в мене все було б дрібниця.

100] За те, щоб жити в ті щасливі дні,

101] Коли Віргілій жив, я б дав охоче

102] Сонцевий строк в обителі ясній”.

103] Віргілій повернув до мене очі,

104] Немовби мовчки наказав: “Мовчи!”

105] Та воля може не усе, що хоче.

106] За почуттями сміхи та плачі

107] Так швидко йдуть, що з воль найбільш висока

108] Не завжди встигне піднести бичі.

109] І я, мов той, хто хитро мружить око,

110] Всміхнувсь, а він у вічі подививсь,

111] Бо частка видна в них душі глибока,

112] І: “Боже, дай, щоб вдало закінчивсь, –

113] Сказав, – твій задум, та чого несмілий

114] У тебе відблиск усмішки з’явивсь?”

115] Я опинився між двома, безсилий,

116] Бо той забороняв, благав же цей, –

117] Тож я зітхнув, і мій учитель милий

118] Збагнув мене і: “Ти не бійсь речей, –

119] Він мовив, – бо схвильований він дуже.

120] З’ясуй цікаве для його очей”.

121] І я тоді: “Ти, стародавній душе,

122] Дивуєшся, що посмішку зустрів,

123] Та я ще більш твої здивую уші:

124] Отой, хто вгору зір мені підвів,

125] Це й є Віргілій, в кого ти навчався

126] Оспівувати смертних і богів.

127] Отож, коли в чому ти сумнівався,

128] То сумніви свої, прошу, вздкинь –

129] Із збігу я кумедного сміявся”.’

130] Учителю, подавшись на ступінь,

131] Припав до ніг він, той же мовив: “Брате,

132] Згадай, що тінь ти сам і бачиш тінь”.

133] І він, підводячись: “Таке багате

134] В мені чуття до тебе збереглось,

135] Що я забув становище закляте,

136] Вважаючи мару за справжнє щось”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

1] Уже лишився ангел десь за нами,

2] Той ангел, що вказав нам дальший шлях

3] І на моїм чолі торкнувся плями,

4] І ті, що правду носять у думках,

5] Сказали ніжним голосом: “Блаженні…”

6] Ще й “жаждущії” – та й по цих словах.

7] Цей дотик ще ваги забрав у мене,

8] І я скоріш, як досі, вгору йшов,

9] Куди вели співці благословенні.

10] Віргілій розпочав: “Одна любов,

11] Запалена до цнот, запалить другу,

12] Як зовнішній вогонь її зборов.

13] Відколи розповів на всю округу

14] Про тебе в нас у Пеклі Ювенал,

15] Що ти віддав любов мені, як другу,

16] Я теж відчув до тебе в серці пал,

17] Хоча тебе ніколи я й не бачив, –

18] Гадаю, й тут заслужиш ти похвал.

19] Прошу, щоб ти по-дружньому пробачив

20] За неміцну вузду на язиці,

21] А я б тобі по-дружньому віддячив.

22] Розвій же хмару на моїм лиці:

23] То як же ти на скупості спіткнувся,

24] Якщо тебе навчали мудреці?”

25] На те звертання Стацій усміхнувся

26] І вожаєві мовив моєму:

27] “Радію, що з тобою я зіткнувся.

28] А й дійсно, правди не знайти тому,

29] Хто прагне роздивитися у тому,

30] Що видно зовні, всю глибинну тьму.

31] Вважаєш, мабуть, що гріху тяжкому

32] Жадливості в житті я віддававсь,

33] Бо в колі здибав ти мене такому?

34] То знай, що скупості я опиравсь

35] Усе життя, а час настав понурий –

36] Багато місяців за це каравсь.

37] Якби я проминув твій вірш похмурий,

38] Цей досконалий вияв чистоти,

39] Обуреної з нашої натури:

40] “Чом не керуєш смертним серцем ти,

41] Жаги до золота нелюдська сило?”

42] Я б мав кружляти в люті і клясти,

43] А так я взнав, які широкі крила

44] У щедрих рук, забув про грошей дзвін,

45] Про всі гріхи, що їх душа носила.

46] О, скільки лисих встане з домовин,

47] Бо через совість, незнанням закуту,

48] І каяття з них не зняло провин!

49] І знай, що вада відбува покуту

50] Таку ж гірку, як протилежний гріх.

51] І там же всушує свою отруту.

52] Тож лиш того я опинивсь між тих,

53] Кому на плечі люта скупість тисне,

54] Що в мене вдача не така, як в них”.

55] “Ти оспівав нам війни, люттю звісні,

56] І сліз Йокастиних подвійний струм, –

57] Сказав співець пастушачої пісні, –

58] Тож плід натхнень Кліо не ствердить дум

59] Що віра, без якої добре діло –

60] Ніщо, ввела тебе до вірних в тлум.

61] Раз так, яке ж то сонце чи світило

62] Роздерло тьму в тобі й ти постернив

63] На човен рибаря своє вітрило?”

64] І він йому: “Це ти мене привів

65] На вславлену Парнаську верховину,

66] А потім і до Бога напутив.

67] Ти діяв так, як той, хто на стежину,

68] Якою інших поночі веде,

69] їм світить, беручи вогонь за спину.

70] Сказав ти: “Час оновлення гряде,

71] Вертають Правда й перший вік у мирі,

72] Поріддя сходить з неба молоде”.

73] Твій син у віршах, я твій син і в вірі.

74] Щоб все ти осягнув, додам зусиль

75] І вкрию фарбою малюнки сірі.

76] Вже сповнивсь світ до океанських хвиль

77] Христовим словом, ним-бо засівали

78] Посли святого царства все суціль.

79] Отим твоїм думкам відповідали

80] Слова, що їхні вчителі вели

81] І рідними за те мені ставали,

82] Бо в правилах таких святих жили,

83] Що, як Доміціан почав їх гнати,

84] Без мене сліз кривавих не лили.

85] Не припиняв я їм допомагати

86] Увесь земного існування строк,

87] Вільніших сект одкинувши багато.

88] Ще вів своїх я греків до річок

89] Фіванських, як прийняв хреста на себе,

90] Та з боязні приховував свій крок

91] Під маскою поганства більш як треба, –

92] За цю байдужість четверо століть

93] Четвертим колом кодував до неба.

94] Нам довгий шлях тут для розмов лежить.

95] І ти, хто місце, де хвали невгавні,

96] Мені колись зміг приязно розкрить,

97] Скажи тепер: а де Теренцій давній,

98] Цецілій, Плавт, Варрон, – де всі вони?

99] В якому колі мучаться преславні?”

100] І вождь мій: “Персій, я, ще гурт ясний

101] Із нами, й грек, що музи краснолиці

102] Йому лиш харч давали чарівний, –

103] Всі в першім колі хмурої темниці

104] Вчащаємо у думці до гори,

105] Де пробувають наші годівниці.

106] Там з Антіфоном Евріпід старий

107] І з Сімонідом поруч Агатона

108] Ще сила греків славної пори.

109] А з тих, що оспівав ти, – Антігона,

110] Аргія, Деїфіла, дотепер

111] Засмучена Ісмена безборонна;

112] Ще й няньку, хлопчик у якої вмер,

113] Стрічав, дочку Тіресія, Фетіду,

114] Деїдамію між її сестер”.

115] І мова їм урвалася без сліду,

116] Бо в мурі ми пройшли останній крок

117] І нам краса відкрилась краєвиду.

118] Служницям першим дня вже вийшов строк,

119] І п’ята, взявши дишель колісниці,

120] Підводила розжеврений ріжок,

121] Коли вожай: “Немає тут різниці,

122] Спішім, як перш, щоб південь не потух,

123] До прірви обертаючи правиці”.

124] За звичкою ми й почали свій рух

125] Упевнено, а надто як до ладу

126] З тим згодивсь другий чеснотливий дух.

127] Вони вперед ішли, а я позаду

128] З їх бесід вчився, як тлумачить слід

129] Високої поезії відраду.

130] Та, перервавши їм розмови хід,

131] Враз перед нами дерево постало,

132] Яке вкривав пахучий ніжний плід.

133] Чим більше в височінь воно сягало,

134] Тим, як в ялин, коротшало гілля, –

135] Мабуть, це лізти вгору заважало.

136] А з кам’яного муру, побіля,

137] Струмок спадав, блискучий та краплистий,

138] І ним скроплялись зелень і земля.

139] І підійшли під велет ряснолистий

140] Поети, і почули голос там

141] Погрозний, владний: “Вам цього не їсти!”

142] І ще: “На святі не своїм устам

143] Марія, що до всіх любов’ю дише,

144] Хотіла догодити всім гостям;

145] Колись-то римлянки в воді лиш свіжій

146] Утіху мали; Даниїл-звіздар

147] Здобув собі знання, як зрікся їжі.

148] Для голоду був жолудь – неба дар

149] У перший вік, що золотим був віком,

150] Для спраги ж не вода текла – нектар.

151] Хреститель сарану їв з медом диким,

152] В пустелі живши, віддалік од міст,

153] І став таким славетним та великим,

154] Як свідчить нам святий євангеліст”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1] Тоді, як в зелень зором я впивався,

2] Мов той, хто вік пустив намарно свій,

3] Бо на пташок безглуздо любувався,

4] За батька більший мовив: “Сину мій,

5] Ми маєм скористатись зараз саме

6] Нам даним часом, – тож ходім хутчій”.

7] І зір я й крок повів за мудрецями,

8] Й не довелося докладать зусиль, –

9] Так захопивсь я їхніми речами.

10] Але з плачем співання, звідусіль

11] “О господи, устні мої!” почуте,

12] Вливало в серце радощі та біль.

13] “Мій ніжний батьку, що це може бути?” –

14] Спитав я, й він: “Це тіні у сльозах,

15] Мабуть, розв’язують вузли покути”.

16] Немов юрба прочан в святих думках,

17] Не зупиняючись, лиш погляд кине,

18] Коли хто-небудь перетне їй шлях,

19] Так натовп мовчазних побожних тіней,

20] Догнавши нас, випереджав, легкий,

21] Занурений у почуття єдине.

22] Запали темні очі, вид різкий

23] У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,

24] І шкіра обтягала їм кістки.

25] Навряд, щоб отакий худий та білий

26] Став Ерісіхтон, як, на кістяка

27] Змарнівши, падав з голоду без сили.

28] Подумав я: “Єрусалим така

29] Сповняла, мабуть, людність тої ночі,

30] Коли Марія з’їла хлопчака”.

31] Були мов персні без каміння – очі.

32] Хто ж “ОМО” бачить на людськім лиці,

33] Той скрізь би “М” розпізнавав охоче.

34] Не відаючи, в чому корінці,

35] Хто б думав, що плоди й вода пахучі

36] Виснажують жаданням душі ці?

37] Я дивувавсь, чого вони худючі,

38] Чому покров їх шкіри лусковий, –

39] Пояснення ховалось ніби в тучі.

40] Та із глибин своєї голови

41] Цікава тінь на мене поглядала

42] Й гукнула враз: “О радість, ти живий?”

43] Нікого жодна з рис не нагадала,

44] А з голосу її я все згадав,

45] Що в себе жадна худина забрала.

46] З тієї іскри в мене спомин встав

47] Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,

48] І я тоді Форезе упізнав.

49] “О, не зважай на люту цю коросту, –

50] Благав він, – що знебарвлює мене,

51] На тіло, нині без ваги та зросту.

52] Скажи, щоб все було мені ясне,

53] Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,

54] Промов мені слівце хоча б одне”.

55] “Твоє обличчя, що я змив гіркими,

56] Коли помер ти, варте знов цього, –

57] Я відповів, – із змінами тяжкими.

58] Та, бога ради, схудли ви чого?

59] І не питай причин мого приходу, –

60] В думках про це не вимовиш того”.

61] І він: “Спадаючи на листя й воду,

62] Тут сила потаємна та блага

63] Гріховну нам знесилює природу.

64] Юрбу, що в плачі й співах не ляга,

65] Бо встигнув рот багато зла накоїть,

66] Тут очищають голод і жага.

67] Бажання їсти й пити непокоїть

68] їм дух, коли зачують, як пахтять

69] Плоди та рідина, що зілля поїть.

70] Під дерево ідуть себе терзать,

71] Щораз вертають на нові страждання…

72] Кажу: “страждання”, “втіха” б мав сказать.

73] Ця ж воля, що сюди веде з блукання,

74] Звела Христа до зойку: “Боже мій!”, –

75] Коли Він кров’ю відкупляв сконання”.

76] І я: “Форезе, нас в земній пітьмі

77] Лишив, на кращий світ її змінявши,

78] Ти літ із п’ять – так згадую в умі.

79] Якщо ти навіть доживав, не мавши

80] Гріхів нових, аж поки став на иуть,

81] Себе стражданням з Богом поєднавши, –

82] То як ти встиг цю вишину здобуть?

83] Гадав зустрінутися я з тобою

84] Там, де покуту рік за рік здають”.

85] А він мені: “Це плачем та журбою

86] Моя подбала Нелла влити сил

87] В полин солодкий тужного напою.

88] Й відколи я зійшов з землі у діл,

89] А тіло сповила смертельна тиша,

90] Звільнити з місць, де ждуть, і з інших кіл.

91] Тим Богові приємніша й рідніша

92] Вона, хто сльози безутішно ллє,

93] Чим у своїй чесноті самітніша.

94] В Сардинії в Барбаджі – й там своє

95] Пристойніший жіноцтво вигляд має,

96] Як в цій Барбаджі, де мій дім ще є.

97] Знай, любий брате, – скоро час минає:

98] Коли цей день, що в небесах стоїть,

99] Утечі з пам’яті ще не зазнає,

100] З амвонів скрізь під тягарем страхіть

101] Осудять безсоромних флорентинок

102] І їхню звичку персами світить.

103] Чи треба варварок та сарацинок,

104] Щоб не ходили з голими грудьми,

105] Лякати карами за цей їх вчинок?

106] Коли ті соромітниці самі

107] Дізнаються, що ждало їх за гулі,

108] Завиють, наполохані, зі тьми.

109] Бо посмутяться у посмертнім гулі

110] Раніше, як змужніє те маля,

111] Що нині мирно спить під “люлі-люлі”.

112] Та, брате, бачиш, що не тільки я,

113] А й всі цікавляться, щоб ти відкрився,

114] Бо в тебе тіло сонце затуля”.

115] А я на це: “Коли б ти в пам’ять вбився,

116] Згадав би дружбу давньої пори,

117] То тут од прикрощів би й не дивився.

118] Оцей, що стежку вказує, старий,

119] З життя мене поніс на край дороги,

120] Коли був повен лик цього сестри, –

121] Й на сонце показав: – 3 його помоги

122] Помандрував до справжніх я мерців

123] Зі справжнім тілом, що несуть ці ноги.

124] Підтримав він, до сходів цих привів

125] По стежці на верхів’я таємниче,

126] Яке спрямляє в вас, що світ скривив.

127] Він мовив, що мене до Беатріче

128] Охоче доведе й на вишині

129] Лишусь без нього після тої стрічі.

130] Віргілій – той, хто мовив так мені, –

131] І я сказав: на честь цієї ж тіні

132] Був трус гори і співи голосні,

133] Бо з вашим царством розстається нині”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1] Ні мові нашій рух не був на шкоду,

2] Ні руху мова, – ми тепер неслись,

3] Немов судно в сприятливу погоду.

4] Мерці, що двічі трупами здались,

5] В дірки очей світили подив знову,

6] Що я живий, як і вони колись.

7] І, далі ведучи свою розмову,

8] Я проказав: “Ця тінь не поспіша,

9] Либонь, через нову якусь умову.

10] А де Піккарди чарівна душа?

11] І ще скажи, коли це тільки можна,

12] Хто з славних тут увагу полиша?”

13] “Сестра, не менш прекрасна, як побожна,

14] Святкує на Олімпі між святих

15] В своїм вінку, щаслива і вельможна”.

16] Так він сказав, а потім: “Тут усіх

17] Назвати вільно, бо не зчинять бунту,

18] Такі спотворені обличчя в них.

19] Пізнай-но в цім, – вказав він, – Бонаджунту.

20] Це Бонаджунта з Лукки, а в лиці,

21] Сухішому від кам’яного ґрунту,

22] Того, хто взяв із церквою вінці, –

23] Тепер цей турець згадує голодним

24] Больсенську рибку, зварену в винці”.

25] Він одного показував за одним,

26] І прикрості не взнав ані один

27] Із згадуваних духом благородним.

28] Тут марно зуби шкірив Убальдін

29] Із замку Піла, був там Боніфацій,

30] Що юрми пас жезлом серед рівнин.

31] То був месер Маркезе, що горляці,

32] Ще не сухій, заняття дав хмільне

33] Й ніяк не міг скінчить цієї праці.

34] Мов той, хто з різних обира одне,

35] Я врешті зупинивсь на тому, з Лукки,

36] Що начебто найбільше знав мене.

37] Почув я, як шептав ім’я Джентукки

38] Він ротом, що без їжі та води

39] Терпів тяжкі безперестанні муки.

40] “О душе, – я сказав, – а ти не жди

41] Моїх питань, а сам, як хочеш, далі

42] Зі мною втішну мову поведи”.

43] “Іще та жінка не вдягла вуалі, –

44] Почав він, – що тебе розважить в нас,

45] На спільний осуд у міськім загалі.

46] Бодай пророцтва зміст в тобі не згас!

47] Коли ж в думки заводить помилкові

48] Тебе мій шепіт, – правді буде час.

49] Чи не того я бачу, хто чудові

50] Нові рядки створив і так почав:

51] “Ви, донни, знаєтеся на любові…”?

52] А я: “Що від любові я чував,

53] Все списував у зошит на роздачу

54] І сказане мені всім повідав”.

55] “О брате, – мовив він, – тепер я бачу,

56] Чому Гвіттоне, нотарю й мені

57] Новий солодкий стиль явив задачу.

58] Бо ваші пера, бачу, запальні

59] І вірно пишуть, що любов диктує,

60] А наші в цьому надто забарні.

61] І саме цим, хай всякий занотує,

62] Новий різниться від старого стиль”.

63] І, мов скінчивши, вдав, що більш не чує.

64] Як птаство, що летить до нільських хвиль

65] На зиму, по весні, зібравшись в зграї,

66] Ключами повертається звідтіль,

67] Так душі, схудлі у сумному краї,

68] Сухі, легкі, без гомону й пісень,

69] Звернули на стежки страждань безкраї.

70] І наче той, хто, втомлений за день,

71] Пускає інших наперед юрбою,

72] Аж поки стишить віддихи легень,

73] Форезе так пускав перед собою

74] Весь натовп, тихо йшовши до мети,

75] Питаючись: “Чи стрінемось з тобою?”

76] “Не знаю, – я промовив, – скільки йти

77] Ще мушу, та хоч як цей час пролине,

78] Хотів би швидше в гавань приплисти,

79] Бо місто, де життя у мене гине,

80] Збавляється щодня нових чеснот

81] І котиться по схилу до руїни”.

82] І він: “То йди, бо мерзощів оплот

83] Звірюці, бачу, до хвоста прип’ятий,

84] В низину тягнеться, де край підлот,

85] І звір прискорює свій біг затятий,

86] Хвицаючи копитами щомить,

87] Щоб скинуть труп спотворений, розтятий.

88] Уже недовго сферам цим кружить, –

89] І очі зняв до неба, – і в усьому

90] Розглянешся, чого не пояснить.

91] Тут я тебе лишу, бо в царстві цьому

92] Час дорогий, я ж гаюсь, далебі,

93] В ходінні із тобою нешвидкому”.

94] Як уперед виноситься в гоньбі

95] Кіннотник перед кінними бійцями,

96] Щоб першому почати лютий бій,

97] Так він помчав за іншими мерцями,

98] А я зостався знову із двома,

99] Що в світі славними були митцями.

100] Коли ж він загубивсь між усіма

101] І став не більш приступний нам для зору,

102] Ніж зміст його розмови для ума,

103] Побачив я, поглянувши під гору,

104] Ще яблуню в спокусливих плодах,

105] Розложисту, високу і простору.

106] І сила тіней заступила шлях,

107] Благально руки простягла до листу,

108] Як діти біля того, хто в руках

109] Показує їм звабу пломенисту,

110] І, поки казяться вередуни,

111] Він мовчки слуха просьбу голосисту.

112] Немов отямившись, пішли вони,

113] Й тоді ми підступили до глухого

114] На зойки дерева, як до стіни.

115] “Проходьте – не добудете нічого,

116] Згори мій предок віття нахиля, –

117] Колись-то Єва куштувала з нього”, –

118] Так хтось проголосив тут із гілля,

119] І ми, притиснувшись до скель лускатих,

120] Пройшли вперед – Віргілій, Стацій, я.

121] “Згадайте, – мовив той, – п’яниць проклятих

122] Із кодла Хмари, що Тезей гатив

123] По грудях їх, подвійних та кошлатих;

124] І тих євреїв, хто в вигоді пив

125] І не придавсь у військо Гедеону, ‘

126] Як сходив той на Мадіан з горбів”.

127] Ми слухали про неба заборону

128] І про ненащності гріх тяжкий,

129] Про справедливість кари та закону.

130] Коли ж на вільні вийшли ми стежки,

131] То далі сунули в мовчущім строї

132] І кожен з нас заглибивсь у думки.

133] “Куди йдете, замислені, всі троє?” –

134] Раптово хтось сказав, і я здригнув,

135] Мов звір, що чує раптом брязкіт зброї.

136] І зір на того, хто питав, звернув, –

137] Як в горні, склом розжареним надміру

138] Й розжевреним металом, враз сяйнув

139] Той хтось, що мовив: “Ясного ефіру,

140] Сюди пішовши, певно сягнете.

141] Іде сюди, хто прагне йти до миру”.

142] Він засліпив мене, і, мов на те,

143] Щоб сказаному підкоритись, очі

144] Одвів назад на двійко я святе.

145] І, наче вдосвіта вітрець лоскоче

146] Траву і ніжні квіти на землі

147] І ледве в гарних пахощах шепоче,

148] Такий відчув я повів на чолі

149] І вчув, як од легкого колихання

150] Тонку амброзію, чутно в крилі,

151] Й почув: “Блажен, у кому пожадання

152] Солодких страв не може затулить

153] Високого до неба поривання,

154] Хто їсть, аби лиш сили поновить”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

1] Додержуючи вічного закону,

2] На небесах меридіан здали

3] Тельцеві сонце, ніч же – Скорпіону.

4] Отож, мов той, хто вдень чи серед мли

5] Іде, не спинений припоном жодним,

6] Бо пильні справи в мандри потягли, –

7] Крутими сходами один за одним

8] Так рушили ми швидше, без розмов

9] Проходом тільки одному свободним.

10] І як малий лелека, що готов

11] Злетіти, крила розправля й, лишати

12] Гніздо страхаючись, склада їх знов, –

13] Жадавши знать, як тільки міг жадати,

14] Я врешті рух зробив після вагань,

15] Як той, хто мову хоче розпочати.

16] І хоч спішили ми на вищу грань,

17] Мій добрий батько вимовив: “Стріляй-но,

18] Бо вже натяг ти лука запитань”.

19] Я, осмілівши, рот розкрив негайно

20] Й почав: “Як схуднуть так могли вони,

21] Коли усі тут не їдять звичайно?”

22] “Ти пригадай, як Мелеагр смутний

23] Згорав, аж поки головня згорала,

24] І знайдеш, – мовив він, – одвіт ясний.

25] Ще помізкуй, як рухами дзеркала

26] Рух віддають ваш, і уздриш гнучким

27] Все те, що мисль твоя твердим вважала.

28] Щоб край покласти сумнівам тяжким,

29] Он Стацій тут, – до нього я звернуся

30] І ліків ранам попрошу твоїм”.

31] “Коли йому я при тобі візьмуся, –

32] Той мовив, – говорить свої слова,

33] То лиш слухняністю з вини звільнюся. –

34] І він почав: – Як в тебе голова

35] Це слово, сину, сприйме й заховає,

36] Тоді її осяє мисль нова.

37] Кров досконала, що не прибуває

38] До спраглих вен, неначе повний стіл

39] Усяких страв, а з серця випливає,

40] Творить нові тіла, в нім взявши сил,

41] Які частками тіло знову творять

42] Із крові, що беруть вони із жил,

43] Пливе туди, про що в нас не говорять,

44] А звідти в кров чужу іде вона,

45] В природний келих, де вони не спорять,

46] А змішуються: з них слабка одна

47] Й терпляча, друга ж – дійова і сміла,

48] Бо з місця досконалого зрина.

49] Вона й береться до складання тіла:

50] Згустить ту кров, яка рідка була,

51] І оживить усе те, що згустила.

52] Душею ставши, сила чимала,

53] Підхожа до рослини всім, крім того,

54] Що йде іще, а та уже дійшла,

55] Цілком подібна до гриба морського,

56] Теж має рух і почуття пізніш

57] Зростає й інше з зародків усього.

58] Так, синку, з серця батька йде повніш

59] І ширше розвиток дочки чи сина;

60] Про це природа дбає найпильніш.

61] Не знаєш ти ще, як стає дитина

62] З тварини, та схибнула в тайні цій

63] Мудріша й вченіша, ніж ти, людина,

64] Навчавши, буцімто в душі людській

65] Можливий розум не перебуває,

66] Бо там не місце здібності такій.

67] Відкрий же груди правді, що все знає,

68] І відай: мозок тільки і живе,

69] Як певну частку в зародку займає.

70] Радіючи на чудо це нове,

71] Рушій найперший їй вдихає духа,

72] Це вмістище для цноти життьове,

73] Який діяльне все вбирає, й руха,

74] І складує у душу – в те одно,

75] Що і живе, і дивиться, і слуха.

76] Поглянь, щоб дивним не здалось воно,

77] Як сонячне тепло, віддавшись грону,

78] Із соками його дає вино.

79] Коли ж у Лахезіс забракне льону,

80] Дух звільнить здібності із тіла вмить,

81] Людські й божественні, немов з полону.

82] Частина більша з них уже мовчить,

83] А пам’ять, розум, воля – від порогу

84] Враз починають в діянні гостріть.

85] Душа, мов чудом чуючи знемогу,

86] На берег падає, на той чи цей,

87] Уперше дізнається про дорогу

88] І йде між душ без м’яса та костей

89] У сяйві сили творчої живої, ,

90] Як і колись, серед живих людей.

91] І як вологи повне дощової

92] Повітря проти сонця розгорта

93] Розкішні різноколірні сувої, –

94] Повітря те, яке навкруг літа,

95] Бере той образ, що душа дарує,

96] Коли стоїть незрушна та густа.

97] Як полум’я за вогником слідкує,

98] Хоч де б він рухатися не хотів,

99] Так образ за душею скрізь прямує

100] І зветься “тінь”, бо йде до всіх кутів

101] За нею; творяться таким звичаєм

102] Знаряддя зору й інших почуттів,

103] Так сміємось ми, так ми розмовляєм,

104] Так плачемо й зітхаємо в журбі, –

105] Та сам ти чув це, йшовши нашим краєм.

106] Тінь обриси свої міня собі

107] Як до бажань і порухів натури.

108] Це все й збудило подив у тобі”.

109] Ми вийшли до останньої тортури,

110] Праворуч рушивши в прохід вузький,

111] І подивлялися вже не на мури,

112] Бо з кручі пломінь вилітав яркий,

113] З провалля ж дужий вихор виривався,

114] Гнав до стіни вогненні язики.

115] І кожен з нас по краю пробирався

116] Один по одному; і тут – в огні,

117] Там – в прірві опинитись я боявся.

118] Вожай мій: “Стережись! – казав мені, –

119] Вузду очей тримай, бо оступання

120] Тут небезпечне, похибки страшні”.

121] І враз “Бог вящей милості” – співання

122] Почув я крізь розжарену глибінь,

123] І виникло поглянути бажання.

124] Уздрів я в полум’ї за тінню тінь

125] І, голову звертаючи на боки,

126] Вбачав то їх, то дальший свій ступінь.

127] Скінчився гімн, і голос чийсь високий

128] “Не знаю мужа” крикнув на краю,

129] І тихо відновився спів широкий.

130] “Діана, – знов гукнули всі, – в гаю

131] Геліки не лишила, бо дівчині

132] Дала Венера трутину свою”.

133] І заспівали знов рухливі тіні

134] Хвалу жіноцтву і чоловікам,

135] Чесноті вірним і своїй родині.

136] Мабуть, кричать вони й співають там,

137] Аж поки палить пломінь, вітром гнаний,

138] І засіб цей нещадний, цей бальзам

139] Загоює нарешті їхні рани.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

1] Ми низкою отак ішли по краю,

2] І вчитель часто говорив мені:

3] “Побережись, тебе остерігаю”.

4] Аж от засяли промені ясні

5] У нас на правих плечах: розчинило

6] Західне сонце синь у білині.

7] Де впала тінь моя, зачервоніло

8] Яскравіш полум’я; з усіх сторін’

9] Дивились тіні на таке несміло,

10] Й вони про мене, ідучи вздовж стін,

11] Заговорили в палі чималому,

12] Почавши: “Не з примарним тілом він”.

13] І пересвідчувалися у тому,

14] Та не переступаючи межі,

15] Щоб залишатись в вирі вогняному.

16] І хтось: “Свій слух до слова прив’яжи,

17] Ти, що, либонь, з пошани йдеш позаду,

18] Й нам, хто в огні й жазі горить, скажи.

19] Ця відповідь нам принесе розраду,

20] Потрібніше тут душам всім вона,

21] Ніж мешканцям пустелі свіжість саду.

22] Чого ти перед сонцем, як стіна,

23] Стоїш собі, немов тебе ще й досі

24] В тенета не вловила смерть страшна?”

25] Та слово з уст моїх ще не знялося.

26] Як раптом трапилося щось нове,

27] Й моє єство до нього потяглося.

28] Знов душі йшли крізь полум’я живе

29] Назустріч першим, мов дарма тинялись, –

30] І в видиво я втупивсь миттьове.

31] Я бачив, що квапливо обіймались

32] Вони, вітальні кажучи слова,

33] Та навіть на хвилинку не спинялись.

34] Отак на стежці сіра мурашва

35] Збирається питання вирішати,

36] Мабуть, про шлях чи про якісь дива.

37] І тіні перед тим, як вирушати,

38] Прощалися по-дружньому цілком,

39] Та й ну одна до одної кричати.

40] Нові: “Оце Гоморра і Содом!”

41] А ті: “В телицю лізе Пасіфая,

42] Щоб хіть угамувати із биком!”

43] І як ключами журавлина зграя

44] Від спеки чи льодів летить кудись,

45] Чи буде це Ріфей, чи суш безкрая,

46] Так тіні в різні боки розійшлись

47] Із тими ж вигуками та піснями,

48] Які найкращими для них здались.

49] Ті ж душі, що уже рівнялись з нами,

50] Прийшли, уважливі й поштиві, знов,

51] Моїми зацікавившись словами.

52] І я відчув їх потяг до розмов,

53] Почав: “О духи, вірно ви вчинили,

54] Що кожен правильну тропу знайшов!

55] Себе мої там члени не лишили:

56] Старі чи юні, тут усі вони,

57] Зі мною кров моя, суглоби, жили.

58] Угору йду, щоб зір мій став ясний:

59] Таке жони з небес веління важне,

60] Щоб смертне тіло вніс я в світ страшний.

61] Хай сяйво зглянеться на вас звитяжне

62] І вас у лоно прийме на віки

63] Любові повне небо всеосяжне!

64] Але скажіть, хто ви, щоб сторінки

65] Заповнить міг би записом, для чого

66] Іде за вами натовп гомінкий”.

67] Горянин, як до міста голосного

68] Уперше потрапляє з диких гір,

69] Так оком водить з подиву німого,

70] Як тіні ці втупляли в мене зір,

71] Аж поки заспокоїлися знову –

72] Високе серце скоро знайде мир.

73] “Блажен, хто усього життя основу

74] Шукає з досвіду в краю гіркім, –

75] Так дух той мовив, що почав розмову. –

76] Зустрічні душі согрішали тим,

77] За що в тріумфі з Цезаря глумились,

78] Ім’ям “цариці” кидались бридким.

79] Із вигуком “Содом!” вони пустились,

80] І зашарілі зразу щоки їх

81] В почервонілому вогні відбились.

82] Зате у нас був двостатевим гріх,

83] Такий, проте, що личить не людині,

84] А диким пристрастям тварюк ярких.

85] Тому, як зустрічаєм інші тіні,

86] Плямим себе тією, що була

87] Твариною у дощаній тварині.

88] Ти наші взнав тепер гріхи й діла,

89] А хто тут є – розповісти не можу

90] Й не маю часу – нас тут без числа.

91] Своїм лише ім’ям твій слух стривожу:

92] Я – Гвідо Гвініцеллі – тут іду,

93] Бо вдавсь, вмираючи, по ласку Божу”.

94] Раділи, на Лікургову біду,

95] Сини, принісши порятунок нені, –

96] І я відчув ту ж краску на виду,

97] Коли назвався батько мій – знаменне

98] Є в нього ще поріддя молоде,

99] Значніше у поезії за мене.

100] Не кажучи, не чуючи, хто й де,

101] В думках я йшов край вогняної смуги,

102] Та не пускало полум’я ніде.

103] Нарешті, зір наситивши, у слуги

104] До нього щиро зажадав піти, –

105] Цій щирості не міг не вірить другий.

106] І він мені: “Усе, що мовив ти,

107] Лишило слід в мені такий яскравий,

108] Що Леті ані змити, ні звести.

109] Якому ж вияву якої слави

110] Я вдячний за любов таку, радий,

111] Що знак її, як бачу, нелукавий?”

112] І я: “В рядках такий ви молодий,

113] Що поки буде вірш нової мірки.

114] їх атрамент сіятиме завжди”.

115] “О брате, – мовив він, – поглянь-но зірко, –

116] І він перед собою показав, –

117] Ото ковач був рідної говірки!

118] Як вірші й прозу нею він писав!

119] Хай йолопи верзуть, що той, з Ліможа,

120] Був кращий ніби для усіх тих справ, –

121] їм важить галас, а не правда гожа,

122] Вони й виходять з нього до пори,

123] Ума й мистецтва думка їм ворожа.

124] Колись Гвіттоне славився старий

125] Найпершим із поетів, їх вожатим,

126] Аж поки правда не взяла гори!

127] Раз жеребом ти значений багатим,

128] То як потрапиш у чудесний гай,

129] У ту обитель, де Христос абатом,

130] За мене оченаша прочитай,

131] Крім слів, що нам були в потребі зроду,

132] Але давно покладено їм край”.

133] І, наче іншим даючи свободу,

134] Туди ступнув, де душ брела сім’я,

135] Пірнувши в полум’я, як риба в воду.

136] До вказаного ним наблизивсь я

137] І мовив, що хотів би, повен миру

138] Й поваги, привітать його ім’я.

139] І відповідь почав він ґречну й щиру:

140] “Віншує пан мене в тонких словах.

141] І я одвіт не маю за офіру.

142] Арнаут я, йду з піснею в сльозах

143] По ватрі учорашніх злих зусиль,

144] По ватрі сподівань на ліпший шлях.

145] А що ласкавий пан іде на шпиль

146] У втішливі і файні височіні,

147] То прошу пана пам’ятать мій біль”.

148] І зник в очисного вогню лавині.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

1] Там, звідки перший промінь пада саме

2] На гору, вкриту кров’ю бога слав,

3] І Ебро блискотить під Терезами,

4] А Ганг вогнем опівдні запалав, –

5] Там стало сонце, й день уже спустився,

6] Як ангел Божий раптом нам засяв.

7] Він на краю, не в полум’ї з’явився

8] Й “Блаженні серцем чистії” завів,

9] І голос благовісника полився:

10] “До того, поки пломінь не вкусив

11] Вас, душі, – йти святим невільно вище:

12] Пройдіть багаттям, слухаючи спів”.

13] Він так сказав, як підійшли ми ближче,

14] І, чувши те, подібним я зробивсь

15] До трупа, що несуть на кладовище.

16] Підвівши руки, в жар очима впивсь

17] І згадував те видиво страшенне,

18] Коли на спалюваних я дививсь.

19] Мої вожді поглянули на мене,

20] І вимовив Віргілій: “Сину мій,

21] Не смерть – лиш муку дасть кільце вогненне.

22] Згадай, згадай… Коли вже в ямі злій

23] Я зніс тебе на плечах Геріона, –

24] Чого б не зміг я на горі ясній?

25] Надійна в тебе, певна охорона:

26] Нехай би сотні літ в огні ти був,

27] Не стане в тебе й цяточка червона.

28] А хочеш знать, чи я не обманув,

29] То сміливо зайди в огонь невтомний,

30] Щоб полумінь твоє вбрання лизнув.

31] Зламай же ти, зламай свій страх незломний

32] І сміло йди, чого б то я боявсь!”

33] Та я не рухавсь, хоч і був притомний.

34] Побачив він, що я упертим вдавсь,

35] Збентежився й промовив: “Бачиш, сину,

36] До Беатріче мур лиш цей зоставсь”.

37] Зачув колись-то про свою єдину

38] І очі звів, конаючи, Пірам,

39] Коли пофарбувала кров рослину, –

40] Так подививсь я на вождя, ім’ям

41] Тим пресвятим повернутий до тями,

42] Що дороге весь вік моїм ушам.

43] Кивнув він і сказав: “Та що це з нами?

44] Так і не підем?” Ніжно посміхнувсь,

45] Немов дитині, звабленій плодами.

46] І перше, ніж зайти в огонь, звернувсь

47] До Стація, прохавши йти позаду,

48] Бо з місця той між нами не схитнувсь.

49] Коли за ним ступив я, то розраду

50] Знайшов би навіть у киплячім склі, –

51] Такий-бо жар узяв мене в обладу.

52] Мій батько, проганявши страхи злі

53] Й весь час про Беатріче яснооку

54] Казавши, мовив: “Он вона, в імлі!..”

55] А голос кличним співом з того боку

56] Нас вів і вивів просто на місця,

57] Де знов був хід на крутизну високу.

58] Тут од такого сяйного лиця,

59] Що відвернувся вбік я: “Приїдіте, –

60] Почув, – благословеннії отця/..”

61] “Сідає сонце, присмерком сповите,

62] Вам не спинятись, поспішати слід,

63] Бо скоро небо тьмою буде вкрите”.

64] Угору в скелі сходи йшли на схід,

65] І тіло в мене, промені собою

66] Спинявши, слало перед себе слід.

67] Ми встигли трохи лиш пройти ступою,

68] Як з того, що моя пропала тінь,

69] Відчули вечір мудреці зі мною.

70] І перед тим, як безліччю сплетінь

71] Одноманітний морок опустився

72] І вийшла ніч із безлічі склепінь,

73] На східцях кожен з нас лягти вмостився,

74] Бо, сходячи так стрімко догори,

75] Не так зрадів з дороги, як стомився.

76] Мов кози, що скакали до пори,

77] Стрибавши зі шпиля на шпиль далекий,

78] Аж поки, ситі, не скінчили гри

79] І не притихли у години спеки,

80] А біля них з ґирлиґою хлопчак

81] Уважно доглядає їх безпеки;

82] Чи, мов козар, що, здершись на стрімчак,

83] Чатує стадо у нічній долині,

84] Щоб не нагнав його якийсь хижак, –

85] Такі утрьох були ми в тій хвилині –

86] Я за козу, вони за пастухів –

87] І звідти й звідси стиснені в щілині.

88] Там тільки клапоть неба нам світив,

89] На ньому ж більші сяяли зірниці,

90] Яскравіші, ніж досі я зорив.

91] На них я став замріяно дивиться

92] Й запав у сон, той сон, що знає все

93] Ще перед тим, коли воно здійсниться.

94] Мабуть, коли Цітера, що несе

95] В чаду кохання сяйво без спочинку,

96] На сході перший промінь свій пасе,

97] Побачив уві сні я юну жінку, –

98] Вона, вродлива, поставна, струнка,

99] Співала, рвавши квіти у корзинку:

100] “Коли питаєшся, хто я така

101] Й чого квітки збираю, знай, – я Лія,

102] І гарні руки ці плетуть вінка,

103] Бо дзеркало оздобить – в мене мрія.

104] Не чинить так сестра моя Рахіль:

105] Вдивлятись в нього – це для неї дія.

106] Для неї зір – мета дбання й зусиль,

107] А я цікавлюсь рук своїх діянням,

108] їй споглядать, для мене ж діять – ціль”.

109] А ближче вже до дня, перед світанням,

110] Приємним для прочан, що в путь знялись,

111] Побачивши кінець своїм блуканням,

112] Додолу тіні в темряву сповзлись,

113] І я повіки звів, од сну свобод ні,

114] Уздрів учителів, що теж звелись.

115] “Солодкий плід, якого всі голодні

116] Шукають всюди по гілках рясних,

117] Жагу тобі вгамує вже сьогодні”.

118] Віргілій саме в цих словах ясних

119] Сказав, і новорічного подання

120] Ніхто б не дав любішого за них.

121] Таке жадання до мого жадання

122] Тут додалось, що кручі вперекір

123] Щокрок зростали крила на злітання.

124] Коли ми вийшли із східчастих гір,

125] Закінчивши свій довгий шлях величний,

126] Віргілій обернув до мене зір

127] І мовив: “Пломінь часовий і вічний

128] Ти бачив, сину, та мені вже строк

129] Не кидать оком за щабель граничний.

130] Я вміло скерував сюди твій крок,

131] А далі – волі підкоряйся власній,

132] Бо вийшов ти з крутих, вузьких стежок.

133] Глянь, щік твоїх торкнувся промінь ясний,

134] Глянь, квіти й зелень в пишній гущині

135] Самі зростають на землі прекрасній.

136] І поки очі прийдуть чарівні,

137] Що втерти їхні сльози був я радий,

138] Сиди, гуляй по любій глушині.

139] Не жди од мене й слова чи поради, –

140] Мені б тебе послухати було:

141] Ти мудрий, вільний, і як знаки влади

142] Прийми корону й митру на чоло”.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

1] Оглянути зсередини та зовні

2] Старезний ліс, могутній і святий,

3] Де юний день ховавсь у млі чудовній,

4] Часу не гаючи, крізь діл пустий

5] Від прірви я відходив стиха-стиха,

6] Навколо ж лився аромат густий.

7] Тонкий вітрець, що повсякчас тут диха,

8] Все гладив лагідно чоло моє,

9] Немов зефір, з яким приходить втіха.

10] Готові листя ворухнуть своє,

11] Вершки дерев назад всі напрямлялись,

12] Де першу тінь священний шпиль дає.

13] Але вони не дуже відхилялись,

14] Тож щебетухи в вітті чарівнім

15] В мистецтві дивовижному вправлялись

16] І радісним цвіріньканням своїм

17] Виспівували величання сходу,

18] А лист одлунював повтором рим.

19] Так гілка з гілкою шумить в негоду

20] Над К’яссі в соснику, коли з заков

21] Еол пуска Сірокко на свободу.

22] Хода нечутна тихих підошов

23] Мене помалу в давній ліс пустила,

24] Аж я незчувся, як туди зайшов.

25] Та зліва річка враз мене спинила,

26] І хвилі пробігали в ній дрібні,

27] Й трава обабіч неї зеленіла.

28] На всьому світі води скрізь брудні,

29] В них домішки усякі неприємні,

30] А в цих, прозорих, видно все на дні,

31] Хоча вони здавались темні-темні,

32] Бо й промінь не проходив крізь той гай

33] У непроникні сутінки таємні.

34] Я став і поглядом через ручай

35] Пройшов туди, де хаща несходима

36] Стояла в щебеті пташиних зграй,

37] Коли з’явилася (перед очима

38] Так іноді з’являється нам річ,

39] Спочатку з подиву нерозрізнима),

40] Одніська жінка йшла мені устріч,

41] Зі співом бравши скарби квітникові,

42] Що без числа цвіли вподовж узбіч.

43] “О гарна дамо в сяєві любові,

44] Коли правдиво вказують сліди,

45] Що певно свідчать про серця чудові,

46] Зласкався, я благаю, підійди, –

47] До неї мовив, – до струмка, на розцвіт,

48] Щоб любий голос долинав сюди.

49] Ти наче Прозерпіни юний одсвіт,

50] Що в матері відірвана була,

51] Вона сама і весь її первоцвіт”.

52] Як з одною одну ступні звела,

53] Кружлявши, танцюристка і на полі

54] За ногу ставить ногу спроквола, –

55] Прекрасна в різноколірнім околі –

56] Червоне з жовтим – так звернула вбік,

57] Мов дівчина, спустивши зір поволі,

58] І підійшла туди, де біг потік,

59] Моє прохання любо вдовольнивши,

60] Бо чув я, що сказав її язик.

61] Тоді вона, мене перепинивши,

62] Де хвилі обмивали стебла врун,

63] Осипала дарами, зір підвівши.

64] Така, напевне, іскра, мов перун,

65] Під віями в Венери не займалась,

66] Коли влучав у матір син-пустун.

67] Вона до мене лагідно всміхалась,

68] В руках тримавши цілий жмут квіток,

69] Що сила тут, несіяних, здіймалась.

70] Була завширшки річка чи не крок,

71] Та Геллеспонт, для Ксеркса – шлях свобідний,

72] Для інших славолюбів же – замок,

73] Такий же був Леандрові огидний,

74] Коли той протягом стількох ночей

75] Перепливав його, коханець бідний.

76] “Ви новаки, і, може, усміх цей, –

77] Розпочала вона, – в такій місцині,

78] Призначеній колись-то для людей,

79] В вас будить подив і непевність нині,

80] Але псалом “Возвеселил єсиь

81] Вам розжене туман у розумінні.

82] Ти ж, хто спитавсь у мене, попроси

83] На гідне подиву щось відповісти,

84] Бо я на те й зійшла у ці ліси”.

85] “Вода, – сказав я, – й гамір густолистий

86] Зневірюють у тому, що я чув,

87] Чому перечить вигляд очевистий”.

88] Тоді вона: “Скажу, щоб ти збагнув,

89] Як все з причини родиться, й розвію

90] Пітьму, що нею ти пойнятий був.

91] Найвище благо, що для себе дію

92] Всю творить, добрим людям тут дало

93] Оселю, як на вічний мир надію.

94] За гріх свій людство вигнане було,

95] За гріх свій од покори та спокою

96] До зла, печалі й жалів перейшло.

97] Аби з тих змін, що їх несуть з собою

98] Ізнизу випари води й землі,

99] Йдучи по змозі вгору з теплотою,

100] Ніколи б людям не прийшли жалі,

101] Оця гора ніде вітрів не знає

102] Од брами аж до саду на шпилі.

103] Але в повітрі кола піднімає

104] Рушій той перший, що й собі кружля,

105] Коли ж їм перешкод ніде немає,

106] То вир находить звідти, іздаля

107] Сюди на вільний шпиль в живім повітрі

108] І тут розхитує рясне гілля.

109] І дерево свої прикмети хитрі,

110] Гойдавшись, віддає, й вони притьма

111] Летять із гаю в далину на вітрі.

112] І там, де небо та й земля сама –

113] Все інше, родить сад вона багатий,

114] Внизу дерев зростає тьмуща тьма.

115] Отож не доведеться дивувати,

116] Як щось, неначе без насіння, там

117] Враз прийметься та стане квітувати.

118] І про святий цей лан дізнайся сам,

119] Що сповнений він сім’ям та плодами,

120] Просякнутими завтрашнім життям.

121] Потік же цей не живиться парами,

122] Морозом зрідженими, як ріка,

123] Що то всиха, то повниться часами, –

124] Тече він з невичерпного струмка,

125] Що з волі й слова Бога всеблагого

126] Двома річками далі протіка:

127] Коли він випливає з боку цього,

128] То забирає пам’ять про вини;

129] Про добрі вчинки – повертає з того.

130] Тут з Лети, там – з Євної, струмини

131] З обох покуштувать повинні люди,

132] Бо діють тільки разом вдвох вони.

133] В них кращий смак за той, що в водах всюди,

134] І хоч вгамуєш ти жагу собі,

135] Так що про неї й мови вже не буде, –

136] Та з ласки особливої тобі

137] Ще думку висловлю – надію маю,

138] Що ти її не втопиш у ганьбі.

139] Пливла колись Парнасом серед гаю

140] Про золоті часи пісень луна –

141] Так то був одгомін із цього краю:

142] Невинні люди тут, цвіте весна

143] Одвічно, й солодко в річках дзюркоче

144] Нектар – співцям приємна рідина”.

145] І, на своїх поетів звівши очі,

146] Побачив я, що кожен усміхнувсь,

147] Останні чуючи слова жіночі;

148] І знов я на прекрасну озирнувсь.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА

1] Вона своє скінчила говорити

2] І стала, мов закохана, співать:

3] “Блаженні ті, чий гріх уже покритий”,

4] Як німфи, що ополудні спішать

5] По затінку діброви самітними

6] Зирнуть на сонце й далі простувать,

7] Пішла вона лугами запашними

8] Тим берегом, а цим – проти води,

9] Дрібним я крокам слідував дрібними.

10] По сотні кроків нашої ходи

11] Враз береги кудись убік звилися,

12] І я на схід звернув свої сліди.

13] Коли ми трохи далі подалися,

14] То жінка та мені, як я почув,

15] Сказала: “Брате, слухай і дивися”.

16] І раптом висвіт з гущини блиснув, –

17] Він для очей таким сліпучим здався,

18] Що я на блискавку помислив був.

19] Та полиск блискавки б умить промчався,

20] А цей нестримно далі все зростав,

21] Аж я: “Та що ж воно таке?” – спитався.

22] В осяйному повітрі спів почав

23] Неждано ширитись, принадно й гойно,

24] І знову, гнівний, Єву я згадав.

25] Все Господу корилося достойно,

26] Вона ж сама зневажила Творця,

27] Який життя вдихнув у неї щойно.

28] Якби не скинула вона з лиця

29] Покрову, то мені б в садах прегарних

30] Була б найперша й довга втіха ця.

31] І поки йшов я в спогадах примарних

32] Про вічні радощі в раю земнім,

33] З бажанням свят, ще більших та безхмарних,

34] Повітря осяйнуло вогняним

35] Серпанком зеленіючу дорогу

36] І ніжний звук став співом чарівним.

37] Святі дівчата, голоднечу вбогу,

38] Безсоння мусив я за вас нести, –

39] Подайте ж зараз світлу допомогу!

40] Збере хай думи Гелікон святий,

41] Та й ще підсобить хором Уранія

42] У вірш важке для розуму ввести!

43] Сім золотих дерев уздріла мрія,

44] Бо відстанню обманена була:

45] Обман цей – віддалі звичайна дія.

46] А от як стала відстань ця мала

47] І річ, іздалеку ніби туманна,

48] Всіма своїми рисами зросла, –

49] То над думками влада безустанна,

50] Що світники це, – довела увіч,

51] І влад виспівували всі: “Осанна!”

52] Проміння розливала кожна з свіч

53] Розкішніше за місяць серед ночі,

54] Коли уповні він і повна ніч.

55] Захоплений, свої звернув я очі

56] На доброго Віргілія, який

57] Вернув у здивуванні зір пророчий.

58] Я на високі глянув світники –

59] Ті посувались далі так повільно,

60] Що їх догнали й молоді б жінки.

61] Та провідниця мовила: “Як сильно

62] Оцим живлющим світлом захопивсь,

63] Що дальшим не цікавишся ти пильно!”

64] І погляд мій за вогники повивсь,

65] І там людей уздрів я в білих шатах, –

66] Світ на таке ніколи не дививсь.

67] Та зліва річка в берегах покатих

68] Одбила, як упав на неї зір,

69] Мій лівий бік, мов із дзеркал багатих.

70] Не зупинявся аж до тих я пір,

71] Спішивши йти назустріч невидимим,

72] Поки не ліг між нами водний шир.

73] А світники все шляхом невгасимим

74] Лишали слід, накреслений без рук,

75] Мов пензлем, вимальовуваний димом.

76] Лягли в повітрі, як стрічок тих пук,

77] Сім стяжок різноколірних, що б склали

78] Перев’язь – Делії, а Сонцю – лук.

79] Вогні все далі й далі відбігали,

80] Аж поки не зробилися малі,

81] Й весь час між себе десять кроків мали.

82] Під пишним небом, по ясній землі

83] Двадцять чотири діди йшли ступою

84] З лілейними вінками на чолі,

85] І всі співали: “Благодать з тобою

86] Між дочок всіх Адамових, вовік

87] Будь благодать з твоєю красотою!”

88] Коли останній проминув старик

89] І розрівнявся трав і квітів килим,

90] Що під його стопами був поник,

91] Як в небесах світило за світилом,

92] Ступило четверо тварин тепер, –

93] Оздоблених листом зазеленілим.

94] У кожної шість крил з барвистих пер,

95] І кожне з них було таке окате,

96] Як Аргус, поки той іще не вмер.

97] Але, читачу, рими витрачати

98] Не можу тут, бо далі місце є,

99] Ще й не одне, цікаве та багате.

100] Читай Єзекіїля: він дає

101] їх опис, рух із півночі крізь вири,

102] Де вітер, сніг і полум’я снує.

103] Які на сторінках у нього звірі,

104] Такі ж і тут ішли, – без всяких змін,

105] Лиш крил було по шість – не по чотири.

106] Святковий повіз між святих тварин

107] Повільно рухала грифона сила –

108] Вагу велику віз невтомно він.

109] Він простягнув одне за одним крила

110] З середньої по трьох і трьох стяжках,

111] І кожна їх без шкоди пропустила,

112] Й вони кінцями зникли в небесах,

113] А тіло золотим було пташаче

114] Й червоним з білим, де вже був не птах.

115] Убогішим візком втішав гаряче

116] Завзяття Риму сам Октавіан,

117] І повіз Сонця б не сіяв багатше;

118] Той Сонця повіз, що на зойк землян

119] Згорів аж до останньої дощинки,

120] Коли творив свій суд Юпітер-пан.

121] При правім колесі ішло три жінки

122] Весь час у танці; першої не зміг

123] Помітить я у виблисках жаринки,

124] У другої від голови до ніг

125] Все тіло й кість були як з ізумруду,

126] А третя сяла, наче свіжий сніг.

127] То біла брала інших під оруду,

128] А то червона, і мінявсь танок,

129] Скоряючись її пісням, як чуду.

130] Ліворуч гралось четверо жінок

131] У пурпурі, піддаючись єдиній

132] З трьома очима, кращій від зірок.

133] Йшло двоє за описаними нині

134] В одежі неоднаковій старих,

135] Однакових в суворій благостині.

136] Бо перший, мабуть, вчивсь у школах тих,

137] Де Гіппократ в природи сам навчався

138] На користь любих їй істот людських,

139] А другий зовсім іншим видавався

140] З мечем, який так страшно блискотів,

141] Що я й на цьому березі злякався.

142] Ще бачив скромних чотирьох дідів

143] І одного, який, повитий снами,

144] Самотній в даль проникливо глядів.

145] Ці семеро одягнені так само

146] Були, як перші, тільки не з лілей

147] їх чола прикрашалися вінками, –

148] З багряних рож: для неблизьких очей

149] Здавалось, що вогонь горить стіною

150] Понад бровами у святих людей.

151] Вже порівнявсь блаженний віз зі мною,

152] Коли по небу раптом грім пройшов.

153] І перед забороною грізною

154] Похід спинився біля корогов.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТА

1] Коли це семизір’я, в вищім небі

2] Ні сходу, ані схилу, ані хмар,

3] Окрім гріха, не беручи на себе,

4] Всім вказуючи їх моральний дар, –

5] Як наше, нижче, вказує дорогу,

6] Що нею йде до берега весляр, –

7] Спинилося, то старці, вірні Богу,

8] Що поперед грифона йшли за ним,

9] До воза стали, що втишав тривогу.

10] І хтось, мов небом посланий ясним,

11] Гукнув: “Гряди, невісто, от Ліванак –

12] Підтримуваний хором голосним.

13] Немов святі, коли сурма неждана

14] Покличе, встануть з домовин співать

15] Воскреслими устами всі: “Осанна!”, –

16] Так сотні тих, хто ширить благодать,

17] Єгда прорік премудрий, в колісниці

18] Святково стали угорі літать,

19] На спів: “Благословен грядий!” клониться

20] І квіти кидати, додаючи:

21] “Наповнюйте лілеями кошниці!”

22] Бувало, бачиш, з місця не йдучи,

23] Початок дня і схід порум’янілий,

24] А решту неба – в ясній ще ночі,

25] І устає вид сонця потьмянілий,

26] І вранці за серпанками хмарок

27] Дивитись легше диск потуманілий.

28] Отак у хмарі запашних квіток,

29] Що кидали їх ангельські загони

30] Й метали у візок і повз візок,

31] В вінку з олив з-над білої запони

32] Явилась жінка, й згортками спадав

33] Зелений плащ їй на убір червоний.

34] Моєму духу, що не трепетав

35] Уже давно у неї на прикові,

36] Бо вже давно її не зустрічав,

37] Не очі – сили потайні, чудові,

38] Йдучи од неї, й почуття міцне –

39] Дали впізнать колишній чар любові.

40] І тільки бачення моє сумне

41] Висока сила вдарила в хвилину,

42] Що ранила, як змалку ще, мене,

43] Звернувсь я вліво, схожий на дитину,

44] Жалем чи страхом змушувану вмить

45] За мамину приховуватись спину,

46] Хотів сказать Віргілію: “Тремтить

47] Усе в мені з нестримного екстазу,

48] І стала кров, як в юності, горіть”, –

49] Але Віргілій десь від нас одразу

50] Пропав, Віргілій, добрий батько мій,

51] Віргілій, мій вожай з її наказу.

52] І сад, зчужілий матері старій,

53] Не став розрадою сльозам чималим

54] На вмитій росами щоці моїй.

55] “Ти, Данте, за Віргілієм пропалим

56] Не плач іще, за ним іще не плач,

57] Ще маєш плакати під гострим жалом”.

58] Мов адмірал, який в ім’я удач

59] З корми та з носа в морі прикликає

60] Підлеглі судна, пильний оглядач,

61] Такою у коші на лівім краї,

62] Як озирнувся на своє ім’я,

63] Що мимоволі тут в рядок лягає,

64] Побачив жінку на тім боці я, –

65] За мною стежила крізь покривало,

66] Навколо ж гралась ангелів сім’я.

67] Хоча розглянути її спиняло

68] Густіючою тінню на лиці

69] В Мінервиному листі запинало, –

70] Вона промовила слова оці,

71] По-царськи випроставшись мальовниче,

72] Мов той, хто каже головне в кінці:

73] “Вдивляйсь отак – так, так, я Беатріче.

74] Як стати на цю гору зваживсь ти?

75] Не знаєш, що вона щасливих кличе?”

76] У воду глянувши, перевести

77] Я поспішив свій зір в траву, додолу,

78] Бо лоб мій сорому не міг знести.

79] Дошкульність материнського уколу

80] Я взнав, бо в нім чуття мої знайшли

81] З гіркою ніжністю суворість голу.

82] Замовкла; ангели розпочали

83] Усі: “На Тя, Всевишній, уповаю”,

84] Та за “стопи моя” не перейшли.

85] Як сніг, по скелях та по вітах гаю

86] Замерзлий на Італії хребтах

87] З вітрів того, що родить славів, краю,

88] Знов тане і тече в жарких ґрунтах

89] Безтінних, аж ти згадуєш палання

90] Вогню, що віск розтоплює в свічках, –

91] Такий я був, без сліз і без зітхання

92] До того, як крилатих спів почув

93] Після святого вічних сфер співання.

94] Коли ж я з. їхніх голосів збагнув

95] їх співчування більш, аніж сказали

96] Вони б: “Владарко, чим він винен був?” –

97] Крижини, що на серці намерзали,

98] Сльозами й зойками з грудей моїх

99] Виходити крізь очі й рота стали.

100] Благим істотам на благання їх,

101] Не ворухнувшись у коші священнім,

102] Вона відповіла в словах таких:

103] “Чатуєте в кружінні цілоденнім, –

104] Ні тьма, ні сон не скриють найпильніш,

105] Що робить вік у русі нескінченнім.

106] І через те я відповім гучніш,

107] Щоб той почув, хто плаче на тім боці, –

108] Що кари міряють гріхами лиш.

109] Не тільки сфери маю я на оці,

110] Що сім’я перетворюють на плід

111] У спільному зористому потоці,

112] А й весь той благодатний неба хід,

113] Який так може пару піднімати,

114] Що в вишині важкий зникає слід, –

115] Бо цей в новім житті мав дар багатий

116] Із риски вдачі, хоч яка дрібна, –

117] Найвищу славу Богу добувати.

118] Але земля тим менш дає зерна,

119] Як не скропляти потом, мов росою,

120] Чим краща та родючіша вона.

121] Якийсь-то час впливала я красою

122] Свого лиця, і зір дівочий мій

123] Його проводив стежкою прямою.

124] А тільки я поріг лишила свій

125] До віку другого і відлетіла,

126] Як цей піддався суєті земній.

127] Коли я духом підвелась із тіла

128] І виросла в чесноті і красі,

129] Для нього стала менше люба й мила.

130] Неправим шляхом погляди усі

131] Він скерував і лиш мари питався,

132] Що скрізь облуди сіє ті і сі.

133] І в яв, і в снах, яким він віддавався,

134] Нагадувала я про Вишній суд –

135] Але він цим не дуже клопотався

136] Й до того впав, що був би марним труд

137] Великий мій, якби по всій дорозі

138] Не провела його між грішний люд.

139] Отож я стала в мертвих на порозі

140] І в того, хто привів його сюди,

141] Я випросила бути в допомозі.

142] Зазнали б кривди Божі всі суди,

143] Якби він став тут, Лету перепливши,

144] Та й ще покуштував її води,

145] Борг покаяння слізьми не сплативши”.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША

1] “Чом ти мовчиш, на тому боці ставши? –

2] Знов слів жало націлила грізне,

3] Уже і так їх лезом ран завдавши,

4] Й нещадно вдарила вона мене: –

5] Скажи, скажи, визнаннями доповни

6] Моє обвинувачення страшне”.

7] Я був такий бентежний, що гріховний

8] Не міг мій голос із грудей пройти

9] До рота, й зоставався я безмовний.

10] Пождала й мовила: “То як же ти?

11] Відповідай-но, поки Лети хвилі

12] Не змили болісної тяготи”.

13] В збентеженні й страху був ледь я в силі

14] “Так, правда” видавити з уст смутних,

15] Не вуху, тільки оку зрозумілі.

16] Як лук, із сил натягнутий усіх,

17] Рве тятиву, ламається, й важкою

18] Стає стріла у пошуках своїх, –

19] Так я знемігсь під ношею тяжкою,

20] Бо ніс у зойках та сльозах одвіт,

21] І голос зник від смутку й неспокою.

22] Тоді вона: “Коли мій заповіт

23] Тобі “Любити благо”, здавна даний,

24] Повинен був заповнити твій світ, –

25] Які ж провалля та які кайдани

26] Перед собою бачив ці роки,

27] Що забував подальший шлях жаданий?

28] Які приваби та зазив який

29] Читав ти, на чоло красунь зирнувши,

30] Що переслідував їх залюбки?”

31] І довго, тяжко в каятті зітхнувши,

32] Насилу весь свій голос я зібрав,

33] Заледве тільки рота розімкнувши,

34] І з плачем вимовив: “Щоденних справ

35] Брехливі радощі звели з дороги,

36] Як тільки вид ваш із очей пропав”.

37] Вона ж:” Хоч ти б весь час мовчав, убогий,

38] Або вигадував за річчю річ,

39] Але суддя всю правду знає строгий.

40] Коли ж зізнатись у провинах ввіч,

41] З обмитим щирими сльозами зором,

42] То тут точило кружить вістрю встріч.

43] Проте, щоб взяв тебе ще більший сором

44] З твоїх помилок і на інший раз,

45] Сирен зачувши, ти лишавсь суворим, –

46] Насіння плачу кинуть – мій наказ,

47] І слухати: не так чинити мали

48] Кістки мої, заховані од вас.

49] Такої радості ще не давали

50] Колись тобі природа й твір митця

51] Як риси ті, що прахом нині стали.

52] Тоді ж, коли найвища радість ця

53] З моєю смертю зникла, то навіщо

54] Було вертать до смертного лиця?

55] І тільки стрельнула брехня найнижча,

56] Тобі звести слід очі ввись було,

57] Слідом за мною – я ж бо правда віща.

58] Тягар було не брати на крило

59] Й не піддаватися ані дівчатку,

60] Ні іншому чомусь, що б там не йшло.

61] Мисливця вбачить досить пташенятку

62] Лиш двічі-тричі, і тікає птах

63] Тенет чи стріл, в яких нема нестатку”.

64] Як дітлахи із соромом в очах

65] Понуряться, коли ти їх картаєш,

66] І мовчки каються в своїх гріхах,

67] Так я стояв. Вона ж: “Коли страждаєш,

68] Лиш чуючи, то бороду зведи,

69] Бо дивлячись – ще більш страждати маєш”.

70] Мерщій дуби із ґрунту, мов з води,

71] Геть вивертає наський вітер зразу

72] Чи той, що з краю Ярби мчить сюди,

73] Ніж підборіддя зводив я з наказу,

74] Де в слові “борода” замість “лице”

75] Гірку отруту вчув я і образу.

76] Нарешті я уздрів, мов крізь сильце,

77] Що перестали первістки творіння

78] Змикать круг воза квіткове кільце.

79] І ще уздрів я, мов серед проміння,

80] Що Беатріче зір тримала свій

81] На звірі двоєдиного коріння.

82] На тому березі, в габі ясній,

83] Була ще краща, ніж коли бувала

84] Найкращою з красунь на кулі всій.

85] Відчув я каяття кропивні жала,

86] Й чим більше щось любив, було, колись,

87] Тим більш ненависть нині повивала.

88] І так жалі у серце уп’ялись,

89] Що впав я. Знає владарка стеменне,

90] Які події далі відбулись.

91] Коли ж з душі знялось ярмо тяженне, –

92] Схилилась жінка, давній мій водій,

93] І мовила: “Тримайсь, тримайсь за мене”.

94] Й занурила у річку, а тоді

95] Вмить потягла, заглибивши до рота,

96] Мов човника по лагідній воді.

97] Блаженства берег, де була чеснота

98] Й співали: “Окропи мя”, – близько був,

99] Та це списать – не до снаги робота.

100] І мимоволі я нараз пірнув,

101] Бо жінка, склавши пальці, тім’я ними

102] Моє натисла, й я води ковтнув.

103] Між чотирма жінками чарівними

104] Поставила мене, й вони сами

105] Руками стали обіймать своїми.

106] “Ми – німфи тут, зірки ми – в прірвах тьми.

107] Ще Беатріче не було на світі,

108] їй слугувати готувались ми.

109] Тебе на очі, для добра відкриті,

110] Зведем, хай тільки погляд погострять

111] Тобі ці троє, зором знамениті”.

112] Співаючи, мені звеліли стать

113] Проти грудей грифона, і плечима

114] До нас була кохана благодать.

115] І ще сказали: “Тут слідкуй очима,

116] Бо ти стаєш перед смарагда грань,

117] Й до нього спрага в тебе невтолима”.

118] І тисячі роз’ятрених жадань

119] З моїм скували зором зір невинний,

120] В грифона втуплюваний без вагань.

121] В її зіницях звір двополовинний,

122] Як в дзеркалі світило, відбивавсь,

123] Являвши вид то орлій, то левиний.

124] Зміркуй, читачу, як я здивувавсь,

125] Побачивши, що звір, без змін на очі,

126] На іншого в очах перекидавсь.

127] Я, дивлячись на чудо це пророче,

128] Тієї їжі споживав шматок,

129] Яку хто більше їсть, то більше хоче.

130] А троє гарних молодих жінок,

131] Наділених, мабуть, званням високим,

132] По-ангельськи співали під танок.

133] “Глянь, Беатріче, глянь пресвітлим оком, –

134] Я чув слова, – на вірного свого:

135] Прийшов до тебе шляхом він жорстоким.

136] Зласкавсь, будь ласка, над слізьми його,

137] Відкрий свої уста, хай він спізнає

138] Ще другу красоту єства твого”.

139] Живого світла сяєво безкрає!

140] Чи на Парнасі є завзятий хтось,

141] Хто з джерела жагу задовольняє,

142] Хто б зважився і щоб йому вдалось

143] Тебе таким списать, яке розкрилось

144] І в тінь гармонії небес влилось,

145] Коли перед очима появилось?

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА

1] В очах моїх міцна така напруга

2] Була з десятирічної жаги,

3] Що проти неї никла всяка друга.

4] Ховавсь уважний зір за мур благий –

5] Його в мережі так тримав пестливо

6] Божественний той усміх дорогий.

7] Та мусив погляд я звернути вліво,

8] Бо вигуки почув неголосні

9] Тих трьох богинь: “Занадто вже сміливо!”

10] Осліплення, яке дають вогні

11] Побаченого сонячного диску,

12] На хвилю одібрало зір мені.

13] Коли ж я звикнув до малого блиску

14] (Кажу “малого”, бо не тим було

15] Те сяйво, що з чужого збувсь я тиску),

16] Помітив я, що вправо враз пішло

17] Славетне військо, і перед очима

18] У нього сонце й сім вогнів пливло.

19] Як полк заходить лівими плечима,

20] А потім всі під прапором стоять,

21] Щоб шикувалась лава незлічима,

22] Так ця небесної держави рать,

23] Це воїнство круг повоза зімкнулось,

24] Який не починав ще завертать.

25] Нарешті все жіноцтво озирнулось,

26] Грифон же зрушив, обернувши вид,

27] І ні пірце на нім не ворухнулось.

28] Прекрасна, що скеровувала хід

29] За колесом зі Стацієм і мною,

30] Крутішої дуги лишала слід.

31] Під спів з небес розмірною ходою

32] Ми рухалися лісом самітним,

33] Що Євиною позначивсь виною.

34] Як тричі луком стрельнути тугим, –

35] Ми стільки йшли до дерева сухого,

36] І Беатріче стала перед ним.

37] “Адам!” – з докором всі шептали строго,

38] Оточуючи яблуню сумну,

39] Що зовсім не росло на ній нічого.

40] Чим вище, більшало в широчину

41] її гілля; схилявшись смаглим лобом,

42] Індійці б славили в ній вишину.

43] “Хвала, грифоне, що не вдарив дзьобом

44] Ти дерева, бо гарний має смак

45] Та браму різним відмика хворобам!”

46] Навколо товплячись, гукав усяк;

47] І мовив звір подвійної природи:

48] “Скрізь правди сім’я бережеться так!”

49] Він дишля за ріжок без перешкоди

50] Вузлом прип’яв до яблуні-вдови –

51] Й єдине ціле склали дві породи.

52] Як тужать в нас дерева без листви,

53] Коли ж велике світло йде в промінні,

54] Що ллє позад небесної плотви,

55] Брунькують враз та барви всі первинні

56] Собі вертають, поки сонцю віз

57] Готується не в іншому зорінні, –

58] Так раптом одягнувсь у розкіш риз,

59] Що тон троянд, з фіалковим зливали,

60] Той стовбур, де гілля було як хмиз.

61] Ніколи я не чув, щоб так співали,

62] Бо на землі такий не лине спів,

63] І я знести не міг чуттів навали.

64] Коли б я мав снагу та відтворив,

65] Як повість про Сірінгу очі пильні

66] Склепила, й пильний зір за це сплатив, –

67] Мов той, хто дав з моделей безпомильні

68] Малюнки, свій би сон я описав:

69] Та краще зроблять це умілі й сильні!

70] Я ж перейду на мить, коли устав,

71] Бо в одіж сну проникнув блиск рожевий

72] І голос вигукнув: “Устань і вслав!”

73] Мов квіт уздрівши ніжний яблуневий,

74] Що втіху ангелам дає плодом

75] І празник в небі прикраша вогневий,

76] Іаков з Іоанном і Петром.

77] Підняті голосом, що мчить в просторі

78] І має владу і над кріпшим сном,

79] Побачили – немає на Фаворі

80] Ураз обох – Мойсея та Іллі,

81] А сам Господь явивсь в новім уборі, –

82] Я теж схопивсь і добрість на чолі

83] Побожниці уздрів, що таємниче

84] Вела мене по річці й по землі.

85] Спитав схвильовано: “Де Беатріче?”

86] Й вона: “Поглянь, під деревом сидить

87] В новому листі і тебе ось кличе.

88] Поглянь, громада ця навкруг стоїть,

89] Та ж за небесним звіром шлях прослала,

90] І співи ніжні линуть у блакить”.

91] Не знаю я, чи ще вона мовляла:

92] Бо перед поглядом була ота,

93] Що розумові уші затуляла.

94] Сиділа прямо на землі, проста,

95] Мов силою двоїстого грифона

96] Прип’ятий повіз стерегла, свята.

97] Була круг неї німф сімох заслона

98] І факели тримала, мур немов,

99] Що не боявся Австра й Аквілона.

100] “Походиш трохи серед цих дібров,

101] А там зі мною будеш вічно в Римі,

102] Куди Христос як римлянин ввійшов.

103] Для світу ж, де провини незчислимі,

104] На повіз цей поглянь, а там спиши

105] Події, що очам постануть зримі”, –

106] Так Беатріче. З щирої душі

107] Я, підкоряючись її наказу,

108] Спинив свій зір і розум на коші.

109] Небесне полум’я, яке одразу

110] На землю падає із гущі хмар,

111] Так не злітало з вишини ні разу,

112] Як птах Юпітерів, що вмить удар

113] Од верху скрізь завдав по листю й вітах,

114] Які з’явились, мов нежданий дар,

115] По возу врешті, що стояв на квітах, –

116] І той хитнувсь, мов буря потягла

117] Його по хвилях пінявих, сердитих.

118] Я ще побачив, як лиса повзла

119] До пишної в тріумфі колісниці,

120] Бридка, худюща, зголодніла й зла.

121] І стала дорікать за вчинки ниці

122] Владарка їй моя, й якнайскоріш

123] Пропала ця кощава тінь лисиці.

124] Я ще орла побачив: як, давніш

125] Злетівши, знову сів на віз жаданий,

126] Насипав пір’я з себе повний кіш.

127] І наче з серця, що болить од рани,

128] Із неба голос жалібний розливсь:

129] “Мій човнику, який вантаж поганий!”

130] А там здалось мені, мов ґрунт розсівсь

131] Між двох коліс, і я побачив змія,

132] Який хвостом у повіз знизу в’ївсь,

133] Мов жало з ранки, витяг лиходія

134] Свого із подення та й зник назад,

135] Бо вже доволі вдовольнила дія.

136] Недоломки ж, як той живучий сад

137] Вкривається весь листом, пір’ям вкрились,

138] Залишеним із добрих, знать, засад.

139] Усі колеса й дишель оперились

140] За мить таку недовгу, що в устах

141] За неї віддихи б не повторились.

142] Із дишля троє і по всіх кутах

143] Повипиналиєь голови з будови

144] Нечуваної, що спорудив птах.

145] Три мали по два роги, як корови,

146] А кутові – лише по одному, –

147] Чи був іще де звір семиголовий?

148] Неначе башта на круту строму,

149] Повія до повозки пресвятої

150] Зійшла, бридка у стиді своєму,

151] А поруч дикий велет став у зброї,

152] Либонь, щоб не хапнули, крадії,

153] Й щомиті цілувалися обоє.

154] Як раптом на мені вона свої

155] Нахабні очі жадібно спинила,

156] Лихий коханець враз шмагнув її,

157] В злобі, яка від ревнощів кипіла,

158] Страшидло відіпнув і втяг у ліс,

159] Де гущина з моїх очей вхопила

160] Повію й звіра, що із воза зріс.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1] “Язиці приїдоша, Боже”, – звівся

2] На три й чотири голоси псалом,

3] І спів з жіночими сльозами злився.

4] А Беатріче із смутним чолом

5] Усю пойняв глибокий біль затятий,

6] Ще більше, ніж Марію під хрестом.

7] Коли ж дівчата скінчили співати,

8] Вона до них обличчя вогняне

9] Звернула й почала їм промовляти:

10] “5м емалі і не видите мене,

11] І се глаголю вам я, сестри милі,

12] / паки емалі узрите мене”.

13] Сімох вперед послала, нам же (в силі

14] Був я, й мудрець, і жінка, щоб її

15] Й без слів були накази зрозумілі)

16] Вказала мовчки на сліди свої,

17] Та кроків з десять лиш пройшла стежину,

18] Як очі раптом втупила в мої

19] І з виглядом спокійним: “Підійди-но, –

20] Сказала, – щоб не проминуть промов,

21] Призначених лише тобі єдино”.

22] Коли ж я, як належить, підійшов,

23] Вона сказала: “Брате, чом сміливо

24] Мене ти не питаєшся ізнов?”

25] Мов ті, що так занадто шанобливо

26] Звертаються до старшого, аж їм

27] Не йде назовні й слово полохливо,

28] Почав я звуком, майже не чутним:

29] “Відомі, пані, вам мої турботи

30] І як їх заспокоїти і чим”.

31] Вона: “Ти б збувся ляку й соромоти

32] І так би говорити перестав,

33] Як той, хто щось белькоче із дрімоти.

34] Дізнайсь: те подення, що змій зламав,

35] Було й нема. Людці хай знають ниці,

36] Що Божа мста до їх байдужа страв.

37] Що безліч внуків буде завжди в птиці,

38] В орла, що, пір’я скинувши в візок,

39] Зробив страшидло й здобич з колісниці.

40] Бо твердо знаю й добре бачу крок,

41] Яким іде у небі кожна зірка,

42] Аби наблизить без завади строк,

43] Коли п’ятсот, і десять, і п’ятірка,

44] Число від Бога, кралю ту заб’є

45] Із велетом, що з нею винен гірко.

46] Можливо, що пророцтво це моє,

47] Як і Феміда, й Сфінкс, навряд чи раду

48] Подасть, бо теж розгадки не дає,

49] Та дійсність перетвориться в наяду,

50] Яка розв’яже загадок вузли

51] Й не заподіє шкоди хлібу й стаду.

52] Завваж слова, що з вуст моїх зійшли,

53] І всім тим, хто живе життям, що кличе

54] До смерті, передай і перешли.

55] Та занотуй, записуючи швидче,

56] Як вразило це дерево тебе,

57] Що при тобі зогиджене аж двічі.

58] Бо хто його рубає чи скубе –

59] Своїм блюзнірством ображає Бога,

60] Який творив, щоб вдовольнить себе.

61] Понад п’ять тисяч літ, вкусивши з нього,

62] Чекала перша мучена душа

63] Того, хто зніме гріх із світу всього.

64] Твій розум спить, коли не виріша,

65] Від чого саме стовбур той високий

66] Така широка крона виверша.

67] Коли б не вгруз, як в Ельсу, до мороки

68] І, нею тішачись, ти б не плямив ‘

69] Свій розум, мов Пірам шовковиць соки,

70] Належну Думку скласти б ти зумів

71] Про справедливість Божу з заборони

72] Круг дерева цього для всіх умів.

73] Та кам’яніє, бачу, і холоне

74] Твій розум у гріхах – із сліпоти

75] У сяйві слів моїх безсилий тоне,

76] Тож, як не в записах винось їх ти,

77] Бодай в малюнках хоч, на землю плоску,

78] Як пілігрим несе ціпок святий”.

79] І я: “Як вдавлена печатка в воску

80] Без зміни сотні літ пережива,

81] Так ви відбилися у мене в мозку.

82] Та чом жадані ваші мчать слова

83] Так високо, що зір, хоч як би знявся,

84] За ними все-таки не поспіва?”

85] “А це, – промовила, – щоб ти дізнавсі

86] Яку пройшов тут школу, й подививсь,

87] Чи вдало розуміть мене навчався.

88] Щоб знав: од Бога шлях ваш віддаливсь

89] Далеко так, як від земного краю

90] Небесний круг, що перший закрутивсь”.

91] І я їй відповів: “Не пам’ятаю,

92] Коли себе од вас я відштовхнув,

93] Тож мучитись сумлінням я не маю”.

94] “Не маєш тільки тим, що все забув, –

95] Всміхаючись відповіла, – згадай-но,

96] Що ти із Лети щойно вод ковтнув.

97] Немає диму без вогню, звичайно,

98] Й забутливість ця – доказ, що твоя

99] Грішила воля ще, відверто й тайно.

100] Тож неприховано надалі я

101] Казатиму, щоб слово долетіло

102] Й закарбувалося на все життя”.

103] Яскравіш полудневе те світило

104] Нам з точки, що весь час повільно йде –

105] Як до положення землі, – блистіло,

106] Коли спинилися (той, хто веде

107] Загін вперед, прикмети, повні змісту,

108] Примітивши, так опізнілих жде)

109] Ці сім жінок, у тінь зайшовши чисту,

110] Яка ляга на води Альп од ґрат,

111] Що творить чорна гілка й зелень листу.

112] Мені здалось, що Тігр, а з ним Євфрат,

113] З одного витоку набравши ходу,

114] В розлуці тужать, як за братом брат.

115] “О світло, о хвало людського роду!

116] Що за річки з одного джерела

117] У далину несуть окремо воду?”

118] Й на запитання відповідь була:

119] “Питай Мательду, скаже хай”. І наче

120] Та, що провину на собі несла,

121] Прекрасна: “Я про все, про це ж, – найпаче

122] Йому розповіла, і пам’ята

123] Це, певна я, й по Леті око зряче”.

124] І Беатріче: “Мабуть, пам’ять та

125] Занурена не в ті турботи й жалі

126] І розумові очі відміта.

127] Біжить Євноя тут у звивах далі, –

128] Як завше, вирушай з ним до води,

129] Верни йому там сили підупаді”.

130] Немов душа шляхетна, що завжди,

131] Бажання інших роблячи своїми,

132] Уловлює охоче їх сліди, –

133] Мене торкнувши пальцями тонкими,

134] Пішла прекрасна, встигнувши сказать,

135] Як чемна дама, Стацієві: “Йдімо”.

136] Коли було б, читачу, де писать,

137] Я б оспівав хоча б напій єдиний,

138] Що хочеться ще раз до уст узять.

139] Та сторінки для другої частини

140] Уже я всі заповнив – до рядка,

141] Й вузда мистецтва – проти писанини.

142] Я вийшов з прохолодного струмка,

143] Освіжений у цій святій купелі,

144] Оновлений від першого ж ковтка,

145] Готовий зводитись на зорні стелі.

РАЙ

ПІСНЯ ПЕРША

1] Одвічне сяєво того, хто водить

2] Світи по колах, славу підійма

3] Угору більше і додолу сходить.

4] У небі, що найбільш його сприйма,

5] Я був і бачив те, чого віддати

6] По воротті ні в кого слів нема.

7] Бо, летячи на те, що смів жадати,

8] Наш розум досяга таких глибів,

9] Звідкіль несила пам’яті вертати.

10] З красот святого царства я зробив

11] В умі своїм коштовностей зібрання,

12] Які нестимуть до вершин мій спів.

13] О добрий Аполлоне, увостаннє

14] Ти душу оберни в сосуд мені

15] І лавром увінчай її старання!

16] Задовольняв мене у давні дні

17] Один Парнасу верх, тепер же сміло

18] Обох благаю на діла трудні.

19] Ввійди мені у груди, щоб світило

20] Натхнення, як було, коли, благий,

21] Ти витяг з піхов Марсієве тіло.

22] О Божа доблесте, як подих твій

23] Примножить сили цим писанням бідним

24] З відбитків, знятих в пам’яті моїй,

25] Мене ти під своїм галуззям рідним

26] Побачиш і даси мені вінок,

27] Мене зробивши цього змісту гідним.

28] Так рідко, батьку, листя рвуть з гілок

29] На шану цезаря або поета

30] (Одна з людських ганебних помилок!),

31] Що радісна була б для Дельф прикмета,

32] Якби людина в затінок зайшла

33] Пенейського гіллястого намета.

34] Великий пломінь іскра дасть мала;

35] Хтось після мене ліпшими піснями

36] Вблагає Кірру, щоб відповіла.

37] До смертних сходить через різні брами

38] Лампада світу; в тій, де заплелись

39] Чотири обводи трьома хрестами,

40] Гарнішає на всю небесну вись

41] Вона сама, й зоря її гарніша,

42] Щоб втиски в воску світовім вдались.

43] І майже звідти день устав, темніша

44] Ніч стала в нас, збіліла вся кругом

45] Півкуля та, а ця була чорніша,

46] Коли я Беатріче вздрів: з чолом,

47] Ліворуч звернутим, вона зорила

48] На сонця лик, змагаючись з орлом.

49] І так, як другий промінь родить сила

50] Проміння першого, щоб той вертавсь,

51] Немов блукач, кому оселя мила, –

52] Той вчин її крізь погляд мій діставсь

53] До почуття мого й відбивсь у вчині, –

54] І в сонце довше я, ніж хто, вглядавсь.

55] Багато з неприступного людині

56] Стає цілком приступним в місці тім,

57] Колись призначенім людській родині.

58] Недовго промінь я терпів, а втім,

59] Устиг помітити, що розсипався

60] Навколо жар, як в горні вогнянім.

61] Враз видалось, що день до дня додався,

62] Мов другим сонцем в небі на весь шир

63] Одразу Всемогутній розсіявся.

64] То Беатріче свій втопила зір

65] У віковічний повіз, я ж дивився

66] На неї лиш, забувши про ефір.

67] І, дивлячись, я тим в душі зробився,

68] Ким Главк зробивсь, коли його трава

69] Зробила богом, як її наївся.

70] Цього онадлюдинення в слова

71] Не вкласти. Приклад цей доступний зорам,

72] А сутність явить благодать жива.

73] Якби лишавсь я тим, який був твором

74] Твоїм, любове, що весь світ ведеш,

75] Ти піднесла б мене ясним простором!

76] Коли той рух, що колесу даєш,

77] Мою увагу привернув до нього,

78] Бо в нім гармонію і лад ти ллєш,

79] Такі простори з сонця огняного

80] Спахнули, що ні дощ, ні всі річки

81] Не налили б водоймища такого.

82] Нові ці звуки, цей огонь близький

83] Мені жаги до знань встромили жала,

84] Що досі пал не був такий різкий.

85] Мене, як сам я, знавши, побажала

86] Вона мій ум звільнить од дум хитких,

87] Уста розкрила й запитань не ждала,

88] А почала: “Під тягарем важких

89] Ти помилок того не споглядаєш,

90] Що споглядав би, якби збувся їх,

91] Бо вже не на землі ти, як гадаєш,

92] І полиск блискавок, що вниз майнув,

93] Не так летить, як вгору ти злітаєш”.

94] І тільки знищений мій сумнів був

95] Коротким словом ласки та щедроти,

96] Коли нову непевність я відчув

97] І мовив: “З мене ти зняла турботи,

98] Та ще нова турбота виника:

99] Як я лечу над ці легкі істоти?”

100] Вона ж, сердечна й розумом тонка,

101] На мене глянула з зітханням гожим,

102] Як мати на цікавого синка,

103] І почала: “Тобі ми допоможем,

104] Все має лад, і формою він є,

105] Яка весь світ на Бога робить схожим.

106] Створінням вищим видний тут стає

107] Слід сили вічної, закон якої

108] Нагадувало слово вже моє.

109] У цьому ладі – різновидні строї

110] В природі, нахили і почуття,

111] Й далекі, й ближчі від мети ясної,

112] Великим морем вашого буття

113] Пливуть кудись, а їх стежки спрямляє

114] Той порив, наданий на все життя.

115] Він полум’я на місяць посилає,

116] Він в серці смертному – двигун основ,

117] Він в ціле землю з’єднує й скріпляє.

118] І лук цей всіх вражає знов і знов –

119] Не тільки безрозсудливі створіння,

120] А й ті, в яких є розум і любов.

121] Своїм тримає словом провидіння

122] Незрушну твердь, яка вбирає ту,

123] Що зазнає найшвидшого кружіння.

124] А нині нас помчала в вись святу

125] Потужна тятива, яка керує

126] Всім тим, що кида в радісну мету.

127] Це ж правда, що, як форма не пасує

128] До заповітних намірів митця,

129] Яких глуха матерія не чує, –

130] То й утвір збочує тоді з правця,

131] Бо, хоч прямує він до блага, мари

132] Зведуть його й до іншого кінця

133] (Отак ти можеш бачить, як із хмари

134] Йде вниз вогонь) і просто на загин,

135] Коли його облудні зваблять чари.

136] То з того, що ти сходиш до вершин,

137] Не більш дивуй, ніж бачивши, як води

138] Біжать із високості до низин.

139] Було б у дивину – без перешкоди

140] Тобі спинитися побіля дна,

141] Як полум’ю згасати без свободи”.

142] Й звела у небо погляд свій вона.

ПІСНЯ ДРУГА

1] О ви, хто прагне вутлими човнами

2] Здогнать моє співаюче судно

3] І ніжними утішитись піснями,

4] Назад вертайте краще, бо одно

5] Судилось вам – у безбережнім морі

6] Себе згубити і піти на дно.

7] Я перший мчу в незвіданім просторі;

8] Мінерва дме, кермує бог співців,

9] І дев’ять муз постерігають зорі.

10] Ви ж, нечисленні, хто споконвіків

11] До ангельського хліба тягне шию,

12] Хоч тут усмак його ніхто не їв,

13] Оддайтеся хоробро вітровію

14] І, поки слід лиша в воді мій рух,

15] Стерніть свій корабель в морську стихію!

16] Як ваш, не дивувався смілих дух,

17] Коли в колхідське поле, тестем дане,

18] Погнав Ясон биків, немов пастух.

19] Бажання вроджене, безперестанне

20] В богоподібне царство мчало нас.

21] Випереджали небо ми зірчане.

22] Вверх владарка дивилась, я ж весь час

23] На неї, й протягом тієї миті,

24] В яку із лука стрельнуть встигнеш раз,

25] Там опинились ми, де розмаїті

26] Мене дивниці вразили, а та,

27] Якій були чуття мої відкриті,

28] В якій краса сіяла й чистота:

29] “Хто зніс на першу зірку нас, – сказала, –

30] Того уславлять хай твої уста”.

31] Мені здалось, що хмара нас вкривала

32] Велика, щільна, сяюча, пласка,

33] Мов адамант, де сонця міць вдаряла.

34] Перлина вічна, з одного куска,

35] Втягла нас, і ніщо не затремтіло,

36] Як промінь втягує вода в’язка.

37] Був тілом я, й було незрозуміло,

38] Як в інший умістився мій об’єм,

39] Бо неможливо ж тілу вкластись в тіло,

40] Й бажанням спалахнув я, як вогнем,

41] Пізнати Сутність ту, в якій єднання

42] Людини з Богом вічним пізнаєм.

43] Спізнається в ній наше сповідання, –

44] Бездоказова, звісно, віра ця, –

45] Як перших вірних кращі сподівання.

46] Я відповів: “До вічного Отця

47] Підношу скільки маю шани й дяки,

48] Що взяв мене від смертних в ці місця.

49] Але скажіть мені, що то за знаки

50] На цьому тілі, з приводу яких

51] Про Каїна пригадує всілякий?”

52] Всміхнулась злегка: “В сітях мов густих

53] Так б’ється мисль, коли чуття не в силах

54] Відкрити світ одним з ключів своїх,

55] Тож, – мовила, – йди далі не по стрілах

56] Здивовання: це тягне почуття

57] З собою розум на коротких крилах.

58] Скажи мені, яка тут мисль твоя?”

59] А я: “Складають всесвіту багатство –

60] Тіла щілинні й щільні, мислю я”.

61] Й вона: “Покинеш цих думок жебрацтво

62] І взнаєш, що впадуть вони без сил,

63] Лиш зрушу доказів своїх вояцтво.

64] У восьмім небі повно тих світил,

65] Що кожне з них від інших всіх різниться

66] У силі світла й величинах тіл.

67] Якби тут полягала вся різниця,

68] У ступені щілинності однім,

69] Одне з усіх могло б хоч як втісниться.

70] Прикмет же різність вдячна основним

71] Засадам, що їх всі, крім однієї,

72] Ти відкидаєш висловом своїм.

73] І до плямистості якби тієї

74] Щілинність спричинялася, тоді

75] Нецільною б речовина всієї

76] Була планети; і як ті худі

77] Чергують з ситими місцями в тілі,

78] В цій книзі білі аркуші й руді.

79] У першім разі видний на світилі

80] Під час затьмарень став би диск ясний,

81] Просвічений крізь місяцеві щілі.

82] Цього ж немає. Отже, ми хутчій

83] Іще одне припущення відкинем

84] І в помилці упевнимось твоїй.

85] У разі ж з тілом, в масі неєдиним,

86] Натрапить світло на путі кінець,

87] Ішовши встріч суціль твердим глибинам,

88] І не єдиний верне промінець,

89] Мов колір, що відбивсь об стекла верхні,

90] Коли під них підкладено свинець.

91] Та, може, скажеш ти, що промінь мерхне,

92] Бо йде назад не з самої землі,

93] А з глибшої і дальшої поверхні.

94] Ці доводи, на силу немалі,

95] Такий спростує дослід знаменитий,

96] Бо досвід – ґрунт науки взагалі:

97] Візьми три дзеркала, щоб встановити

98] Два поруч зблизька, третє вглиб відстав,

99] Щоб із-за них могло тобі ясніти,

100] А за собою свічника пристав,

101] Щоб відбивався світ у тих дзеркалах

102] І від усіх до тебе повертав, –

103] То, дивлячись у них на різних далях,

104] Враз троє пломенів побачиш ти,

105] На розмір різних, а на силу сталих.

106] Отож, як з сонячної теплоти

107] Оголюється снігу підоснова

108] Від холоду свого та білоти,

109] Роздерла так моя правдива мова

110] Запону, що тобі вкривала зір,

111] І сяє нині істина чудова.

112] Під небом, де панує Божий мир,

113] Велике тіло з перших днів кружляє

114] Й дає буття всьому на весь свій шир.

115] А ближче небо, що від зір палає,

116] Всі різні сутності, які в нім є

117] Й різняться з ним, буттям тим обділяє.

118] І в кожній іншій сфері є своє,

119] Яке вона безперестанно плодить,

120] Йому причин і цілей надає.

121] Ці члени світу поступово сходять,

122] Як бачив сам ти навіч, слід у слід

123] І взяте угорі донизу зводять.

124] Ти продивись моїх правдивий хід

125] Для тебе міркувань неоціненних,

126] Бо через них лежить прямий твій брід.

127] Одвічний рух і сила кіл священних,

128] Як спритність молота від коваля,

129] Залежать всі од рушіїв блаженних.

130] І небо, що зірок юрба встеля,

131] Ту зобразити мисль високу прагне

132] Й відбить, навкруг якої все кружля.

133] І як душа, що тлін на себе вдягне, –

134] Себе по різних членах несучи,

135] Так зробить, що з них кожен дій забагне,

136] Так розум, доброту скрізь ведучи,

137] її по зоряних розносить чудах,

138] Навкруг своєї єдності йдучи.

139] В зв’язок заходячи по всіх усюдах

140] З коштовним тілом, всяка сила й міць

141] Єднається із ним в житті у людях,

142] І, з радісних природи таємниць,

143] Крізь тіло блискотить яскраво й світло,

144] Мов радість з глибини живих зіниць.

145] Ось через що різниться з світлом світло,

146] І аж ніяк не через щільність ту;

147] Це основне, що на весь світ розквітло

148] І творить все – темноту й ясноту”.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

1] Ясної правди риси пречудові

2] Списало сонце ніжним язиком,

3] Мені спаливши серце у любові,

4] І я хотів з піднесеним чолом

5] Заговорити і подать відомість,

6] Що здоланий і вмовлений цілком,

7] Але примара виникла натомість

8] І всю мою увагу притягла, –

9] І зовсім я забув свою свідомість.

10] Бо як крізь чистоту й прозорість скла

11] Або на водах ясних по мілинах,

12] Де не ховає дна глибинна мла,

13] Розмиваними бачиш лиця в тінях,

14] Перлини ж, лігши на бліде чоло,

15] Мов розчиняються в тонких площинах, –

16] Таке обличчя видно тут було,

17] І я запав у заблуд, протилежний

18] Закоханості хлопця в джерело:

19] Гадаючи, що образ цей залежний

20] Од віддзеркалення, я озирнувсь

21] Поглянути, кому-то він належний,

22] Та не знайшов нікого і звернувсь

23] До ніжної своєї провідниці,

24] В її ж очах святий вогонь всміхнувсь.

25] “Сміюсь, дитинко, на твої марниці, –

26] Сказала, – не дивуй, твої сліди

27] Ще не сягнули в істини границі,

28] І спотикаєшся ти, як завжди.

29] Це – справжні сутності, зломили міру

30] Вони обіту й вміщені сюди.

31] Кажи їм, слухай їх і дай їм віру,

32] Бо сяйво, що знесло їх до святинь,

33] їм не дає лишати правду щиру”.

34] І видалось мені, що ближча тінь

35] Бажає говорить, і я озвався,

36] Мов той, хто сохне з надміру хотінь:

37] “О душе, що утіхами пройнявся

38] Солодкими, не знаними для тих,

39] Хто їх смаком ще й досі не впивався,

40] Подякую тобі в словах благих, –

41] Назви своє ім’я й талан ваш гожий”.

42] І він із радістю в очах святих:

43] “Для праведних жадань наш, як і Божий,

44] Дух не замкне ніяк до ласки брам, –

45] Бо волить Бог, щоб з ним був почет схожий.

46] Була я дівчина й черниця там,

47] А зосередиш розум весь, що маєш,

48] Бо нині я приємніша очам,

49] То у мені Піккарду розпізнаєш.

50] У сфері найповільнішій мене

51] Між інших ти блаженних зустрічаєш.

52] Запалює нам почуття одне

53] Лиш Дух святий; як нагороду гідну

54] Це місце ми сприймаємо ясне.

55] Бо долю нашу, із землі завидну,

56] Нам дано за обітниці, як слід

57] Не здійснені, й за легкодухість стидну”.

58] І я до неї: “Ваш прегарний вид

59] Божественністю так тут став сіяти,

60] Що від колишнього запав і слід.

61] І я тому не міг тебе назвати,

62] Та знане щось в твоїх словах лежить,

63] Що помогло мені тебе впізнати.

64] Але скажи, чи хочете кружить

65] Десь вище всі ви, тут щасливі бувши,

66] Щоб бачить більше і ще більш дружить?”

67] І, враз найближчі тіні озирнувши,

68] Із усмішкою мовила палка,

69] Мов з юного кохання спалахнувши:

70] “Мій брате, ласки сила тут така,

71] Що волі нашій не дає простору

72] Бажати далі від свого кутка.

73] Якби ми звідси поривались вгору,

74] Тоді в незгоді був би наш порив

75] Із волею, що бачить лиш покору,

76] І став би ладові насупротив.

77] У неба спосіб є непоборимий:

78] Це ласка – ти ж її природу зрів.

79] Нас радує блаженство між святими,

80] Які в усьому з волею Того

81] Цілком тут злиті волями своїми.

82] В усіх є свій щабель, з щабля свого

83] Всі раді в царстві, й царству для догоди,

84] Й царю: вволяєм волю ми його.

85] Його воління – мир наш, моря води,

86] Куди зусюди всяк несе ручай

87] Його всі твори й вироби природи”.

88] І втямив я, що скрізь у небі Рай,

89] Хоч ласки блага Вишнього спадає

90] На кожного йому належний пай.

91] Якщо кому пожива набридає,

92] Він прагне скуштувати інших страв

93] І просить їх, а першу відкладає, –

94] Так я у слові й русі показав,

95] Що хочу знати, на якій тканині

96] У неї човник краю не дістав.

97] “Великого діяння й благостині, –

98] Вона сказала, – жінка монастир

99] Звела для нас, де в покривалах нині

100] Вночі і вдень ми відчуваєм мир

101] В подружжі з тим, хто наші всі обіти

102] Приймає, добрий, лагідний без мір.

103] Я теж, юниця, святістю сповитий

104] Клобук вдягла, обітницю стару

105] Про Божі повторивши заповіти…

106] Та люди, ближчі злу, аніж добру,

107] Мене з затишку піддали недолі,

108] І знає Бог, як я жила в миру.

109] От ясність ця, що виникла у колі

110] З моєї правої руки, бліда,

111] І в нашім розгорілася околі,

112] Про мене річ до себе приклада:

113] Хоч в неї теж черниче покривало

114] Розідрано без сорому й стида.

115] її в миру до світла поривало,

116] А звички стріла перешкод стіна, –

117] Воно їй серце завжди сповивало.

118] Те сяєво – Констанца видатна,

119] Що, з другим швабським вихром шлюб узявши,

120] Родила вихра третього вона”.

121] Так мовила Піккарда й, заспівавши

122] “Маріє-приснодіво”, зникла вмиг,

123] Як зник тягар би, в темну воду впавши.

124] Мій зір її проводив, скільки міг,

125] А вже коли згубив, то похопився,

126] До любої мети бажань побіг

127] І був на Беатріче зупинився,

128] Але так блиснула краса її,

129] Що погляд мій одразу потемнився,

130] І перервав я розпити свої.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1] Людина вільна б доти обирала

2] Між двох однаково звабливих страв,

3] Аж поки б, зголоднівши, не сконала.

4] Отак би й зляканий баран стояв

5] Між двох вовків, незрушним залишавшись,

6] Отак би й хорт поміж двох ланей став.

7] Тож змовкнув я, із цього не стидавшись

8] (Непевне-бо чуття мені прийшло

9] Лиш з неминучості) і не пишавшись.

10] Замовкнув я, але моє чоло

11] Горіло запитанням, спломенілим

12] Яркіше, ніж би на язик лягло.

13] А Беатріче, схожа з Даниїлом,

14] Що Навуходоносорів злий гнів

15] Погамував єдиним словом смілим,

16] Сказала: “Бачу, зовсім полонив

17] Тебе і той предмет бажання й другий,

18] Турботи повернувши з давніх днів.

19] Ти думаєш: “Якщо завдасть наруги

20] Благим чуттям насильства шал яркий,

21] Хіба змаліють з того їх заслуги?”

22] Зростає й тим ще сумнів твій гіркий,

23] Що бачив ти у мудрому Платоні,

24] Мов повертають душі на зірки.

25] Тебе дві гадки держать у полоні,

26] І я на ту спочатку відповім,

27] Де мисль твоя у глибшій жовчі тоне.

28] Вбожествлений найбільше серафим,

29] З Мойсеєм Самуїл (щодо Марії

30] Вже не кажу), з Йоанном, тим чи тим, –

31] На цьому небі всі у спільній дії

32] Із духами, яких вже чув твій слух

33] І око бачило, прикривши вії.

34] Окраса кола першого – їх рух,

35] Але вони щасливі не порівну,

36] А в міру, скільки вчують вічний дух.

37] Не тим тобі тут стрілись, що поживну

38] Свою тут мають сферу, – лиш тому,

39] Щоб показать найменш високу й дивну.

40] Так слід казати вашому уму,

41] Що все крізь зовнішні чуття сприймає

42] І лиш вони дають покорм йому.

43] Святе письмо ваш ум на гадці має

44] І руки й ноги Богу надає,

45] Хоч і не те собі в думках тримає.

46] І церква плоть на всіх вдяга, як є, –

47] Й на Гавриїла, й Михаїла, й того,

48] Що Товію грязиво дав своє.

49] Старий Тімей про душі мислив много

50] Й не так, як упевняє все тут нас,

51] Бо слово, мабуть, згодне з мислю в нього,

52] Що на зірки вертають душі з нас,

53] Бо із світил, за волею природи,

54] Злетіли нам в тіла на певний час,

55] А може, не дійшовши в нього згоди,

56] Слова думкам пішли наперекір,

57] І збиткуватись тут нема нагоди.

58] Сказав би він, що знову мчать до зір

59] Честь і ганебність впливу, – й лук втулився

60] У нього б в частку правди, всім на взір.

61] Невірно втямивши це, помилився

62] Весь майже світ, – Юпітеру тоді,

63] Меркурію і Марсу він вклонився.

64] А другий сумнів у твоїй біді

65] Отруйний менш – він зла не заподіє.

66] Ти не помилишся в своїй ході.

67] Те, що неправда правду од оліє

68] В очах у смертного, правдиву путь

69] До віри, не до єресей, відкриє.

70] Але до дна в цій істині сягнуть

71] Для розуміння вашого можливо,

72] Тож я тобі все можу розгорнуть.

73] Нехай насилуваний би тремтливо

74] Й не помагав насильству до дрібниць, –

75] Ці душі винуватить справедливо,

76] Бо волю не загасиш силоміць.

77] Вона, мов пломінь, рветься із безодні,

78] Хоча її насильство й валить ниць.

79] Коли ж вони стають більш-менш свободні,

80] То йдуть за силою; і душі ті

81] Отак і не вернули в дім Господній,

82] А, мавши волю цілісну в житті,

83] Як мав Лаврентій у печі Ґратчастій

84] Чи Муцій, руку спікши до кості,

85] Знов стежкою, з якої у нещасті

86] їх зірвано, вели б свій дальший хід.

87] Але, на жаль, ці приклади не часті.

88] Як сприймеш ти мої слова як слід,

89] Юрба вагань, до цього нерушима,

90] Втече, подальших не завдавши бід.

91] Але стає нараз перед очима

92] Нова завада й згубою грозить,

93] Бо для самого тебе незборима.

94] Я вже дала тобі урозуміть,

95] Що лжа в уста святій душі не ляже,

96] Бо та у первоістині лежить.

97] Піккарда правду й про Констанцу каже,

98] Що та плека любов до покривал, –

99] І що ту мову із моєю в’яже?

100] Нерідко, брате, гасне чистий пал

101] У тому, хто чогось перелякався,

102] І до гріха його примусив шал,

103] Як Алкмеон: до батька прислухався

104] Побожно він, щоб матір покарать,

105] Хотів безгрішності – і в гріх удався.

106] Повинен ось що ти обміркувать:

107] Коли з насильством воля примирилась,

108] Не можна вчиненого дарувать.

109] Ги часто бачиш волю, що схилилась

110] З своєю досконалістю до зла

111] І в страху перед злішим помилилась.

112] Про досконалу волю цю й вела

113] Піккарда, я ж – про іншу, теж глибоку,

114] І істина одна в обох була”.

115] Так збігли хвилі тихого потоку,

116] Що в правді джерело святе знайшов,

117] І втишили жагу мою двобоку.

118] “О люблячого першого любов

119] Небесна, все, що з ваших уст виходить, –

120] Сказав я, – сили живить знову й знов.

121] Мій дух глибинам почуттів не шкодить,

122] За ласку ласку вдячну не веде, –

123] Хто зрить і може, хай одвіт знаходить.

124] Я бачу, що наш розум упаде

125] Без правди в осіянному чертозі,

126] Без неї ж правди не знайти ніде.

127] Він зручно в ній лежить, мов звір в барлозі,

128] Підноситься із нею до зірок, –

129] Інакше все справдитися не в змозі,

130] І сумнів випускає свій росток

131] В ногах у правди, вгору до безкраю

132] З горба на горб веде природа крок.

133] Тож, пані, я посмію й попитаю

134] Про істину, що спокій мій лама,

135] Бо сенсу в ній я ще не добираю.

136] Я хочу знати, чи в людей нема,

137] Замість обітниці, такого діла,

138] Щоб шалька з ним у вас тягла сама?”

139] Тут Беатріче в мене утопила

140] Зір, сповнений такого почуття,

141] Що здолана очей поникла сила,

142] І зір одвів, немов стерявшись, я.

ПІСНЯ П’ЯТА

1] “Коли моя у полум’ї любові

2] Не по-земному сяє красота,

3] Аж очі в тебе знемогти готові,

4] То не дивуйся: бачення зроста

5] На досконалості і, як відкриє,

6] То на відкрите благо шлях верста.

7] Я бачу вже, як світло зазоріє,

8] Що в розумі твоєму зайнялось,

9] Як, бачивши його, любов замріє.

10] Коли ж її привабить інше щось,

11] Це лиш сліди, що ледве розрізняють,

12] Сліди од світла, що в віках знялось.

13] Запитуєш, чи добре заміняють

14] Нездійснений обіт святі діла

15] Й тоді гризоти душу обминають?”

16] Так Беатріче пісню почала

17] І, наче той, хто каже без зупинки,

18] Благе повчання далі повела:

19] “Дарунок найдорожчої оцінки,

20] Що добрий Бог в щедроті дав нам всім,

21] Оцінювати й визначати вчинки, –

22] Свобода волі та, що лиш самим

23] Усім розумним надана створінням

24] І надаватиметься тільки їм.

25] Тепер своїм ти дійдеш розумінням,

26] Що важить більш обіт од всяких мір,

27] Бо згоден Бог, як згоден ти сумлінням.

28] Але, уклавши з Богом договір,

29] Здаєш ти скарб понад усяку ціну, –

30] Моїм словам про нього ти повір!

31] Що може стати на його заміну?

32] Ти вже віддав від себе основне,

33] А з не свого ти як даси й частину?

34] Таке тут міркування головне.

35] Та церква зміни дозволя робити,

36] І це немов спростовує мене.

37] Тож не відходь од столу, хоч і ситий,

38] Бо страви нелегкої, що я дам,

39] Тобі інакше не перетравити.

40] Розкрий же розум свій моїм словам

41] І їх замкни: те не стає в науку, ¦

42] Що ти, почувши, не сприймаєш сам.

43] Дві речі вкрай потрібні на розлуку

44] Із жертвуваним: це – саме воно

45] І між двома угода на спонуку.

46] Ця друга річ існує все одно,

47] Аж поки здійснюється; це про неї

48] Тобі казала я не так давно.

49] Тому-то править мусили євреї

50] Цю жертву завжди, хоч не раз вона

51] Була, як знаєш, не в вині й єлеї.

52] Суть іншої не дуже-то й складна,

53] І, певно, гріх ви б не такий зробили,

54] Коли б змінилась в ній речовина.

55] Та хоч би як тягар змінить хотіли,

56] А, взявши, мусите його нести,

57] Поки ключі не зрушні – з жовтим білий.

58] І всякий обмін, ти повір, пустий,

59] Якщо обміненого у новому

60] Не вмістиш, як чотири у шести.

61] Коли ж воно у значенні свойому

62] Аж перетягує ваги, тоді

63] Його не можна обмінять нікому.

64] В обітах, смертні, будьте ви тверді,

65] Але не обіцяйте необачно,

66] Як сталось Ієвфаєві-судді,

67] Що не сказав: “Вчинив я непробачно”, –

68] А зле вчинив, і вряд стоять вони

69] Із грецьким тим вождем, що в війську лячно

70] Усі ридали, що з його вини

71] Як жертва Іфігенія вмирає, –

72] Й ридма ридали мудрий і дурний.

73] Хай кожен з християн себе смиряє,

74] Пером під вітром не летить у літ,

75] Не вірить, ніби все вода змиває.

76] У вас є Ветхий і Новий завіт,

77] Ще й пастирі церковні – вам єдиний

78] Показувати шлях на правди світ.

79] Не забувайте ж гідності людини,

80] Як пориватиме вас хіть на зле,

81] Щоб вас єврей не брав на сміх і кпини.

82] Не будьте, наче те ягня мале,

83] Що кила материне вим’я ссати,

84] Стрибає й бавиться, як Бог пошле”.

85] Так Беатріче – маю те списати –

86] І погляди, палких жадань гінці,

87] Звелись у світ, яскравим сяйвом взятий.

88] її мовчання й зміна на лиці

89] В мого розсудку одібрали мову,

90] Що запитом лягла на язиці.

91] І як стріла влучає в здобич лову

92] В той час, коли ще тятива дзвенить,

93] У друге царство ми летіли знову.

94] Так владарка спахнула радо вмить,

95] Коли на світ цієї сфери стала,

96] Що не могло й світило так ясніть.

97] Якщо ж сама зоря торжествувала,

98] То що з собою я б робити став, –

99] Моя природа-бо така нестала!

100] Щось кинувши в прозорий рибний став,

101] Ти бачиш, як всі риби збились в кучі,

102] Гадають, що принаду ти їм дав, –

103] Так іскор тисячі – яркі, блискучі –

104] До нас збігалися й гукали всі:

105] “Ось хто зростить нам почуття найлуччі!”

106] По сяйній наближалися косі

107] За духом дух, на радощі багаті,

108] Осяяні в усій своїй красі.

109] Читачу, здумай: як слова початі

110] Тут увірвались би, то з дальших дій

111] Ніщо б не втиснуло в твій ум печаті.

112] І зрозумів би ти тоді хутчій,

113] Як прагнув я розмови з душ юрбою,

114] Лиш увійшла вона у погляд мій.

115] “О значений високою судьбою,

116] Уздриш ти вічного тріумфу трон

117] Ще до закінчення земного бою!

118] Ми в сяйві ясному небесних лон

119] Теж сяєм; як в собі ти хіть роздмухав

120] Спитать, хто ми, – ця хіть тобі закон”, –

121] Сказав так хтось із благочесних духів,

122] А Беатріче: “Ти кажи, кажи

123] І вір їм, начебто богів ти слухав”.

124] “Ти вбраний, бачу, в промінь нечужий,

125] Бо ллється він твоїм же чистим зором,

126] Всміхнешся – заяскріє до межі.

127] З’ясуй, благаю, хто ти й на просторім

128] Цім місці, світлий душе, став чому,

129] Від смертних вкритий світлом непрозорим?” –

130] Так проказав я сяєву тому,

131] Що мовило, й воно спахнуло лиском,

132] Немов зачувши ангельську сурму.

133] Як сонце, сховане надмірним блиском,

134] Вгорнулося у клуби світляні,

135] А спека випромінювалась диском, –

136] Свята ця постать радістю в ясні

137] Запнулась промені, прямі й навскісні,

138] Й, вкривалом вкрита, мовила мені…

139] А що – йде спів про це в наступній пісні.

ПІСНЯ ШОСТА

1] “Відколи Константин орла у небі

2] Пустив навпроти, а не по слідах

3] Того, хто взяв Лавінію за себе,

4] Сто літ, і сто і більше божий птах

5] Жив на кінці Європи, край Троади,

6] Звідкіль злетів колись він по світах,

7] І попід тінню крил своїх без вади

8] Передавав з рук в руки берло й сан,

9] Коли й мені тягар дістався влади.

10] Там був я цезар, тут – Юстініан.

11] Займавсь огнем я першої любові,

12] Коли закони очищав з оман.

13] Ізмалку я в одну, не в дві Христові

14] Природи твердо вірив, мов граніт,

15] І щиро віддавався цій обмові,

16] Але благословенний Агапіт,

17] Найвищий пастир, в казаннях церковних

18] Відкрив мені святої правди світ.

19] Повірив я у суть речей ґрунтовних

20] І добре бачу, змивши смертний бруд,

21] Як святість одрізнять од діл гріховних.

22] Я прилучивсь до церкви без облуд.

23] І Бог мене вкрив ласкою такою,

24] Що вклав я все життя в величний труд.

25] Вручив я Велізарієві зброю,

26] І небеса сприяли в війнах їй,

27] І міг я скуштувати супокою.

28] Ця відповідь на запит перший твій

29] Іще кількох пояснень вимагає,

30] Щоб ти звільнився від обманних мрій.

31] Щоб ти збагнув, хто з них всю правду знає, –

32] Чи той, хто знак святий собі на спис

33] Прикріплює, чи хто його знімає, –

34] Глянь на чесноту, із якою зніс

35] Себе він в небо”. І почав з години,

36] Як вмер Паллант, щоб він звитяжно зріс.

37] “Ти знаєш, як три віки ждав хвилини

38] Він в Альбі, поки стався перехід,

39] І три з трьома зійшлись серед рівнини.

40] І знаєш, як од злих сабінкам бід

41] До бід Лукреції він, за свавільних

42] Сімох царів, звойовував сусід.

43] І знаєш, як він в римських лавах сильних

44] Встав проти Бренна, проти Пірра встав

45] Та інших ватажків, із ними спільних,

46] Як вславилися Квінтій, що дістав

47] Ім’я Кошлатий, Фабії з Торкватом

48] І Деції, що світ їх вихваляв!

49] Він гордощі арабам збив пихатим,

50] Що з Ганнібалом Альп взяли кордон,

51] Де протікає По в краю багатім.

52] З ним юнаки долали – Сціпіон,

53] Пізніш Помпей, – твою він рідну гору

54] Віддав печалям і журбі в полон.

55] Коли ж у небі здумали в ту пору

56] Дать тишу всій землі на свій зразок,

57] Над ним взяв Цезар з волі Риму гору.

58] Ізара, Ера, Сена, тих річок

59] Долини, що у Рону йдуть, уздріли

60] До Рейну й Вару діл могутній крок.

61] А далі дії так замиготіли

62] З Равенни й рубіконського стрибка,

63] Що вгнатися перо не має сили.

64] Він переніс в Іспанію війська,

65] В Дураццо, у Фарсалу тим походом,

66] Що скрута й Ніл одвідала гірка.

67] Минув Антандр, Сімоент, звідки родом,

68] Могилу ту, де Гектор спить німий,

69] Губити Птолемея ринув згодом,

70] На Юбу кинув раптом він громи,

71] А там до вас, на захід, повернувся

72] І рев Помпеєвої вчув сурми.

73] За те, що той, хто ніс його, спіткнувся,

74] Вік з Кассієм скавчить у Пеклі Брут,

75] Модени ж і Перуджі край здригнувся.

76] А Клеопатрі й досі горе тут,

77] Бо, марно утікаючи від нього,

78] Вона з гадючих згинула отрут.

79] Досяг він моря Чермного страшного,

80] Досяг твердого миру для людей,’

81] І храм замкнувся Януса ясного.

82] Але все те, що знак сподіяв цей

83] І що він мав сподіять дальшим кроком

84] У смертнім царстві, данім, як трофей,

85] Ніщо, коли поглянуть світлим оком,

86] Як третій цезар в руки взяв його,

87] І почуттям віддатися глибоким.

88] Жива-бо Правда із руки того

89] Дала йому у славі неугавній

90] Помститись палом гнівання свого.

91] Почуєш з подивом про речі славні:

92] Із Тітом він пізніше відомстив

93] Тяжке відомщення за гріх днедавній.

94] Як лютість лангобардових зубів

95] Свята спізнала церква, Карл Великий

96] її під крилами його укрив.

97] Я звинуватив – засуди ж навіки

98] Тих, хто своїми вчинками в житті

99] Одводить вас од Вишнього владики.

100] Одні за стяг лілеї золоті

101] Вважають, ті ж – собі його грабують,

102] І хто тут винний більше – ці чи ті?

103] Хай краще гібеліни всім гендлюють

104] Під іншим знаком, в нього ж стежка є,

105] Яку вони із правдою торують.

106] І хай його новий той Карл не вб’є

107] Із гвельфами, а то ще з кігтів згинуть,

108] Якими й левам ран він завдає.

109] Син часто-густо сліз ніяк не спинить

110] За батькові гріхи. І марно ждать,

111] Що Бог свій герб на їх лілею змінить.

112] На цій маленькій зірці – благодать

113] Для добрих духів, що були діяльні,

114] І вслід пошана й слава їм спішать.

115] Коли ж на манівці ступає дальні

116] Бажання вславитися чимскоріш,

117] Любові никнуть промені печальні.

118] У кожного тут щастя частка лиш,

119] Хто скільки заслужив життям в чесноті,

120] І меншого чи більшого не зриш.

121] Живої Правди міць в своїй пишноті

122] Торкається сердечних наших сил,

123] Які не піддаються злу й скверноті.

124] Співають ніжні голоси окіл, –

125] Так східці нашого життя багату

126] Гармонію дають поміж цих кіл.

127] На всю перлину, сяєвом залляту,

128] Ромео сяє, що йому дало

129] Його пресвітле діло темну плату.

130] Та провансальцям зиску не було,

131] Що замах їх на нього був удалий:

132] Тим зле, кому чужа чеснота – зло.

133] В Раймонда четверо дочок зростало,

134] І так зробив для графа пілігрим,

135] Що королевами вони всі стали.

136] Та на вимогу скласти звіт у всім

137] Якій причина – наговір огидний,

138] Здав праведник за десять п’ять і сім,

139] А сам пішов собі, старий та бідний, –

140] Й якби у жебраку впізнав загал,

141] Хто просить хліба, шани справді ж гідний,

142] Ще похвали б додав він до похвал”.

ПІСНЯ СЬОМА

1] “Владико воїнства, предвічно сущий,

2] Возславим тя, счастливії огні

3] Всегда во царствіє сіє несущий!” –

4] Так заспівавши, в вири огняні

5] Ця сутність одлетіла по кружінню,

6] З подвійним сяєвом у вишині,

7] І в танцях легко віддалась тяжінню,

8] Та затягла її юрма в свій край,

9] Раптовою помчавши далечінню.

10] Вагавсь я й мовив: “Ну, спитай, спитай, –

11] Собі: спитай, – я мовив двічі й тричі:

12] Роси напитись спраглому подай”.

13] Але під шаною до БЕ й до ІЧЕ,

14] Що пойняла всього, чоло схилив,

15] Мов той, що сон йому заходить в вічі.

16] Сказала Беатріче кілька слів

17] І стала так чарівно посміхатись,

18] Що й той зрадів би, хто в огні горів:

19] “Я знаю, з чого розпитам початись, –

20] Хіба за люту справедливу мсту

21] Теж справедливо люто відомщатись?

22] Лишень послухай – помилку пусту

23] І весь твій сумнів скоро заспокою

24] І подарую істину святу.

25] Той, що не народився, із пихою

26] Вузду Господню мав собі за зло

27] Й згубив себе й нащадків із собою.

28] І людство кволе у гріхах жило,

29] Віками підпадало безголов’ю,

30] Аж поки Слово Боже не зійшло

31] На вбогу землю й не злучило кров’ю

32] Природу, гнану за вину стару,

33] Із власною безсмертною любов’ю.

34] А зараз погляд на таке скеруй:

35] Природу цю, приєднану до Бога,

36] Сотворено, щоб віддалась добру,

37] Але прослалась врешті їй дорога

38] Із Раю, бо вона пішла убік

39] Від стежки істини й життя святого.

40] І кара на хресті, що Бог прирік,

41] Як міряти на сприйняту природу,

42] З усіх найсправедливіша повік.

43] Але й несправедливості ізроду

44] Безсмертної такої не знайшлось, –

45] Бо страдник мав не ту натуру й вроду.

46] На всьому різно це взнаки далось:

47] Господь зрадів тій смерті і євреї,

48] Стряслась земля, і небо розійшлось.

49] Тепер із думки не дивуй моєї,

50] Що справедлива мста прийшла-таки

51] До помсти справедливої своєї.

52] Та бачу я, таким вузлом думки

53] З думками розум у тобі скрутило,

54] Що визволився з них ти б залюбки.

55] Ти скажеш: “Все, що чую, зрозуміло,

56] Та Божого не тямлю рішенця, ‘-

57] Спасавши нас, таке обрати діло”.

58] Та, брате, неприступна тайна ця

59] Для тих, що розум їх недосконалий

60] Не зріс в огні любові до кінця.

61] І чим її упертіш спізнавали,

62] Тим таїна була темніша та…

63] Скажу тобі, що інші б не сказали.

64] Іскриться сяйвом Божа доброта.

65] Лють женучи зусюди, й так же само

66] Скрізь вічно променіє красота.

67] Те, що до вас іде від неї прямо, –

68] Безмежне, бо вона як покладе

69] Печать, не буде зміни або плями.

70] Те, що до вас од неї прямо йде, –

71] Цілком свободне, бо сторонніх впливів

72] Не зазнає ніколи і ніде.

73] Миліший той, хто із найтонших звивів,

74] Святий-бо запал блискотить ясніш

75] У тому, хто себе із неї вивів.

76] Людина з благом схожа найповніш,

77] Та благородності їй убавляє

78] Нестача риси хоч одної лиш.

79] Від неї гріх єдиний затуляє

80] Свободу й схожість з благом неземним,

81] її не досить сяйво убіляє,

82] Чуже воно достойностям своїм

83] І знає лиш веселощі без краю,

84] Каранням ще не сплачені страшним.

85] Природа ваша, грішна до відчаю

86] Ще з зародку, втеряла сповна суть

87] Достойностей, і, вигнаній із Раю,

88] Не можна їй було їх повернуть

89] (Сягнеш цих мислей в їх протиборінні,

90] Як тільки станеш на єдину путь),

91] Або щоб Бог в своїм благоволінні

92] Простив, або людина щоб сама

93] Розкаялася у гріхопадінні.

94] Тепер заглибся силою ума

95] В безодню мислей, щоб могла святитись

96] Твоя увага, чуйна і німа.

97] Людина не змогла з вини омитись, –

98] Природні межі не давали їй

99] До послуху принижено хилитись,

100] А в вись тяглась через непослух свій, –

101] Тому-то їй роками і віками

102] Не випадало змить вину самій.

103] І мусив Бог покінчити з гріхами

104] Й вернуть людині повноту буття

105] Чи то одним, чи то двома шляхами.

106] Та виріб тим любіший за життя

107] Виробникові, чим повніш відбиті

108] Закладені в нім добрі почуття.

109] Тож Божа доброта, відбита в світі,

110] Була щаслива помогти тому,

111] Щоб піднялась людина до блакиті.

112] З початку світла по останню тьму

113] Ні разу не прийшло ще, засіявши,

114] Таке й не прийде рівного йому.

115] Бог щедрість вищу виявив, оддавши

116] За порятунок ваш себе всього,

117] Ніж просто б вам гріхи всі оставлявши,

118] Не досить справедливості того

119] Було б, як не принизився б смиренно

120] Син Божий до влюдинення свого.

121] А зараз до дрібниці достеменно

122] Вагання кожне роз’ясню твоє,

123] Щоб все ти розумів не гірш за мене.

124] Ти кажеш: “Бачу, все, що в нас не є –

125] Вогонь, земля, вода, повітря, – з тління

126] Окремо й вкупі гине і гниє,

127] А це, звичайно, все-таки створіння”.

128] Але щоб суть була тут таїни,

129] Ніщо б не нищилося до коріння.

130] Самі лиш ангели, й цей край ясний,

131] Де, брате, зараз ти, і ці світила –

132] Всі первісно сотворені вони.

133] Стихії ж, що згадав ти не до діла,

134] Й все, складене з часток їх складових, –

135] Всі речі створена формує сила.

136] Сотворено й речовину всіх їх,

137] Сотворено і силу формування

138] У зоряних кружіннях колових.

139] Із тіл святих небесних рух і сяння

140] Низходять в душі звірів і рослин

141] На їх минуще кволе існування.

142] А вам життя приносить лиш один

143] Дух доброти, найвищої в природі,

144] Й запалює бажання вічні він.

145] Це з вашим воскресінням стане в згоді,

146] Коли до тебе думка вже дійшла,

147] Як ваше тіло твориться відтоді,

148] Як створено прабатьківські тіла”.

ПІСНЯ ВОСЬМА

1] В те вірили народи, нині зниклі,

2] Що шле навкруг любовний шал вгорі

3] Ясна Кіпріда в третім епіциклі.

4] В старих цих заблудах вони, старі,

5] Не тільки їй у пристрастей полоні

6] Споруджували пишні вівтарі,

7] А й матері – вродливиці Діоні,

8] І сину Купідонові, що сів

9] На руки, переказують, Дідоні.

10] Ім’я, з якого я почав цей спів,

11] Тій зірці дано, що з жаги своєї

12] На сонце дивиться з усіх боків.

13] Я, не відчувши, що злетів до неї,

14] Це зрозумів із того, як зросла

15] Ще більш краса володарки моєї.

16] Як видна іскра в полум’ї мала

17] Чи голос вирізняється рухливий

18] З незрушного голосового тла,

19] Помітні стали світлі переливи

20] Світильників у вихорах швидких,

21] Куди, гадаю, вів їх зір щасливий.

22] Холодний вітер, що летить з низьких

23] Зимових хмар чи зримий, чи незримий,

24] Той залічив би до найменш прудких,

25] Хто б глянув, як гірляндами стрімкими

26] Летючі світла кидали танки,

27] Що почались, де линуть серафими.

28] Між духами, яких неслись полки,

29] Бриніла так “Осанна!”, що я досі

30] Бажаю знов почути звук палкий.

31] Один наблизивсь чемно, як велося,

32] Промовив: “Радо зробить наш загал

33] Усе для тебе, що б не довелося.

34] Ми кружимося стежками Начал,

35] У тому ж крузі, крутені, потребі,

36] Що ти про них казав під гул похвал:

37] “Ви, хто думками водить в третім небі…”

38] Зупинимось, любові повні, ми,

39] Якщо приємний спочив наш для тебе”.

40] Звів погляд я поштивий і німий

41] На владарку і з поглядом зіткнувся,

42] Що влив би певність у людські уми,

43] Й до світла я привітного звернувся,

44] І на моїх словах: “Скажіть, хто ви?” –

45] Од хвилювання голос мій здригнувся.

46] Який же спалах радості новий

47] Я вздрів, коли ще сяйво приєдналось

48] До сяйва круг святої голови!

49] Спахнувши, він сказав: “Мені дісталось

50] Недовго жить, а не взяла б земля,

51] То зла, що сталося, тоді б не сталось.

52] Мене відрада світла затуля

53] Від тебе, наче кокон величавий,

54] В шовку якого спить черв’як-маля.

55] Мене любив ти і не без підстави;

56] Якби не вмер я, міг тобі зложить

57] Не листя б – інше щось, гідніше слави.

58] Мене ждав лівий берег, де біжить,

59] У себе Соргу увібравши, Рона, –

60] Коли ж він зможе підо мною жить!

61] Так само й ріг Авзонський, де Катона,

62] Гаета й Барі повняться снаги,

63] А Тронто й Верде обійма корона.

64] Вже на мені вінець був дорогий

65] Земель, де ллє Дунай, з тієї грані,

66] Де поїть він германські береги.

67] А чарівна Трінакрія, у тьмяній

68] З Пакіно до Пелоро течії,

69] Жорстоко Евром мученій, в тумані

70] Не від Тіфея – з сірки надр її,

71] І досі б звикла, що на трон восходять

72] З Рудольфа й Карла в ній сини мої,

73] Якби не кепські власті, що призводять

74] Народ до бунту й вигук: “Бий їх, бий!”, –

75] Як у тому Палермо, завжди родять.

76] Коли б дививсь мій брат вперед, юрби

77] Харциз би каталонських одцурався

78] І через них би не зазнав ганьби.

79] З думками, справді, добре б він зібрався,

80] Судна, що й так обтяжить водну синь,

81] Вантажити над міру б не старався.

82] Скупар, хоч батьку люба широчінь,

83] Хай брав людей на всяку б він посаду,

84] Уважних не лише до власних скринь”.

85] “Тут, де з кінцем початок блага зряду,

86] Гадаю, бачиш добре, як я сам,

87] Велику, нескінченну ту відраду,

88] Яку ти, пане, дав моїм очам,

89] І цінне тим мені твоє прозріння,

90] Що погляд твій належить небесам.

91] Приніс мені ти втіху розуміння,

92] То ще мій сумнів розтлумач мудріш:

93] Чом плід гіркий в солодкого насіння?” –

94] Так я йому, а він: “Ти правду вздриш,

95] Звернувши очі на мої повчання,

96] А ти до неї спиною стоїш.

97] Благий, що цим місцям несе втішання

98] І рух, в тілах великих тих святе

99] На порух обертає призначання.

100] Натури, що призначені на те,

101] Не лиш притулок в мислі досконалій

102] Знаходять, – в ній спасіння їм росте.

103] Що кидається луком в дальні далі,

104] Все опиняється в своїй меті,

105] Немов стріла в призначенім кружалі.

106] Бо небо, де твої лежать путі,

107] Творитиме інакше не тривалість,

108] А нетривкі лиш безлади пусті, –

109] Цього ж не може бути, якщо сталість,

110] Що водить ці зірки, не має вад

111] І Перший не забув про досконалість.

112] Та, мабуть, досить з тебе цих засад?”

113] Я ж: “Ні, не вірю, начебто безсиле

114] Те, що встановлює в природі лад”.

115] Тоді він знов: “Скажи, хіба не миле

116] Життя в громаді для людських сердець?”

117] “Еге ж, – відмовив я, – це зрозуміле”.

118] “А чи здійсниш його, коли Творець

119] Різниць не зробить в різних званні й вмінні?

120] Ні, якщо пише правду ваш мудрець”.

121] Поглибив ще він докази незмінні

122] І закінчив: “Так ось який закон

123] Про різний плід на різному корінні.

124] Народиться тут Ксеркс, а тут Солон,

125] А тут Мельхіседек, а там – той самий,

126] Чий син з-під хмар упав у вічний сон.

127] Круговорот природи, хоч віками

128] На смертний віск печаток тьму поклав,

129] Не робить все ж відміни між домами.

130] І через це від Якова Ісав

131] Різнився сім’ям, хоч з того ж був ложа,

132] Квірин же вбогий Марса батьком звав.

133] Народжена природа всім би схожа

134] Ставала на родительку свою,

135] Коли б управа не втручалась Божа.

136] Ось втеклу тайну ти зловив твою,

137] Та вчу тебе для власної догоди

138] І думку ще одну скажу мою.

139] В незгодної із долею природи,

140] Мов у насіння в ґрунті несвоїм,

141] Бувають завжди слабосилі сходи.

142] Як світ би, рухавшись, у русі тім

143] Спирався тільки на природу праву,

144] Росло б далеко ліпше людство в нім.

145] Призначеного на воєнну славу

146] Ви тягнете до олтарів і ряс,

147] Молитвенику ж даєте державу, –

148] Тому й неправильні стежки у вас”.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

1] По цих словах твій Карл, Клеменцо гарна,

2] Повідав, скільки зла його сім’ї

3] Наробить люта ворожнеча марна,

4] Й сказав: “Мовчи, хай літ спливуть рої”.

5] Тож мовить мушу лиш, що сплатять в плачі

6] За ваші муки миру крадії.

7] Святого сяєва життя гаряче

8] Вернуло знов до сонця, до мети

9] Всього, що в світі є, буттям кипляче.

10] Ой леле душам тих, хто й сам іти

11] Звик понизу й думки свої принизив

12] До ницої мирської суєти!

13] Аж от ще блиск себе до нас наблизив,

14] І спалах сяяння його я мав

15] За лагідний мені до втіхи призив.

16] І погляд Беатріче, що сприймав

17] Його в тремтливості я невимовній,

18] Ласкаво знову дозвіл мені дав.

19] “О мир подай душі, бажання повній,

20] Блаженний душе, – я сказав, – промов,

21] Що втямив думку ти без слів іззовні”.

22] І світ мені новий, що вів з основ

23] Глибоких надр, похвальний спів у славі,

24] Сказав, мов той, хто на добро готов:

25] “В Італії, зіпсутій і кривавій,

26] На землях від Ріальто до хребта,

27] Який дарує води Бренті й П’яві,

28] Є не така й велика висота,

29] Де блиснув факел в замку старовиннім

30] І попалив навкруг поля й міста.

31] Із ним були одні ми за корінням.

32] Куніцца звалась я і тут свічу,

33] Цієї зірки скорена промінням.

34] Я безтурботно й радісно лечу

35] І розгрішаю бурний шлях гріховний,

36] Хоч втямить це юрбі не по плечу.

37] А цей, до нас найближчий, скарб коштовний

38] Мав славу голосну, ще поки жив,

39] І поки край їй прийде безумовний,

40] Цей сотий рік зросте у п’ять разів.

41] Поглянь лишень, які той мав заслуги,

42] Хто друге по собі життя лишив.

43] Не так міркує натовп, що без туги

44] Між Тальяменто й Адідже живе

45] Й, хоч битий, а не визнає наруги.

46] Та скоро бунт знамено бойове

47] Підніме в Падуї, й Віченца в твані

48] Інакшою водою підпливе.

49] Де збіглись води в Сілі та Каньяні,

50] Владар підносить в гордості чоло,

51] Хоч вже плететься сіть, в яку він встряне.

52] У Фельтро скорбному велике зло

53] Таке учинить пастир нечестивий,

54] Що й менше в Мальті варт карать було.

55] Під кров феррарців в світі неможливий

56] Потрібен чан; на унції ж вагар

57] Ту кров не зважив би й найбільш терпливий,

58] Якою, партії любимій в дар,

59] Поллє люб’язний цей священик поле,

60] Та не здивує тамошніх почвар.

61] Згори, з дзеркал, що звуть у вас Престоли,

62] Яскраво сяє вишній Судія,

63] Що не марнує слів своїх ніколи”.

64] Вона замовкла, й сяйного буття

65] У вічній ясності могутня сила

66] Знов узяла її, як бачив я.

67] 1 інша радість, знана вже, ступила

68] Під пломінь у моїх жадних очах,

69] Немов рубін у променях світила.

70] Радіють сяєвом у небесах,

71] Як на землі усмішкою; хмурніє

72] Тінь унизу, коли думки в сльозах.

73] “Бог бачить все й в твоєму зорі мріє,

74] Блаженний, – я промовив, – голова

75] Від тебе жодна дум своїх не скриє.

76] Чи голос твій, що в небесах співа, –

77] Тут кожне полум’я благословенне

78] Шістьма крильми обличчя закрива –

79] Моє жадання обмине смиренне?

80] Йшло б запитання з мене без зусиль,

81] Коли б я в тебе вливсь, як ти у мене”.

82] “Найбільший діл, де хвилі мчать суціль, –

83] В таких словах почав свою він мову, –

84] Із вод, що сушу тиснуть звідусіль,

85] Між берегів розтяг свою основу

86] Так проти сонця, що меридіан

87] Стає на місці, де крайнебо, знову.

88] На цьому долі жив я, бережан,

89] Між Ебро й Магрою, що омиває

90] Кордонний Генуї й Тоскани лан.

91] Схід сонця й захід в той же час буває

92] В Буджеї й в рідному краю моїм,

93] Де кров ще й досі хвилі зогріває.

94] Я Фолько звався між людей, яким

95] Був знаний на ім’я; тепер душею

96] Владає небо, як колись я ним.

97] Ні Белова дочка в ганьбу Сіхею

98] Й Креусі не була така палка,

99] Як я із невтолимістю своєю,

100] Ні зведена дівчина боязка

101] Зі скель Родопських, ні Алкід могутній,

102] Якого вбила жінчина рука.

103] Не згадують тут голоси покутні

104] Гріха старого, й кожен промовля

105] Про мудрість, що приводить час майбутній.

106] Зорим тут на мистецтво не здаля,

107] Захоплено віддаємося благу,

108] Що в вишній дольній світ переробля.

109] Але щоб ти відчув свою звитягу

110] Й здолав останні сумнівів сліди,

111] Я ще затримаю твою увагу.

112] Ти хочеш знати, хто пливе сюди

113] В осяйності сліпучій та глибокій,

114] Мов сонце в шарі чистої води?

115] То знай, що тут вкушає вічний спокій

116] Раава і, вінчаючи нас всіх,

117] Підводиться на сходинки високі.

118] Найперша із тутешніх душ святих,

119] Де видно ще ваш світ у тіні млистій,

120] Вінців сподобилася золотих.

121] Це правильно було, що в сфери чисті

122] Він зніс її, як тріумфальну віть

123] Звитяги, що здобув, прип’явши кисті,

124] Сприяла ж славі до кінця століть

125] Вона Ісусовій в святій країні,

126] Якої пам’ять папі не болить.

127] В твоєму місті рідній тій дитині

128] Того, хто перший встав проти Творця

129] І лихо заздрістю приніс людині,

130] З’явилася проклята квітка ця,

131] Яка зі шляху вівці гонить люто

132] Й на вовка обертає чабанця.

133] Святе письмо, святих отців забуто,

134] Звід Декреталій всю науку зжер,

135] І це на їхніх берегах почуто.

136] Ось папі й кардиналам труд тепер,

137] Байдужий їм той Назарет з хатками,

138] Де крила Гавриїл колись простер.

139] Та Ватикан, святі прадавні храми

140] І кладовища, де поліг той люд,

141] Який пішов Петровими слідами,

142] У себе скоро винищать весь блуд”.

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1] На сина дивлячись, любові повний,

2] Що вічно з них обох потоком ллє,

3] Найперший, у могутті невимовний

4] Усе, що в думці чи в просторі є,

5] Створив так до ладу, що всі істоти

6] Вбачають в ньому торжество своє.

7] Зведи, читачу, зір свій на висоти,

8] Зі мною перехрестя досягни,

9] Де певний рух стрічає рух навпроти,

10] І ту майстерність споглядать почни,

11] Яку митець так гаряче плекає,

12] Що втуплює у неї зір ясний.

13] Поглянь, як звідти дуги випускає

14] Для осяйних планет похилий круг,

15] Що їх на допомогу світ гукає.

16] Якби планети йшли не в площі дуг, –

17] То сил у небі зникло б вщент немало,

18] А на землі загибло б все навкруг.

19] Якби кружіння їх не приставало

20] До сторчака, на волосинку хай, –

21] То ладу б в світі, вниз чи вверх, не стало.

22] Отож, читачу, з лави не вставай,

23] Посидь, помрій, на що я надивився,

24] І без утоми щастя зазнавай.

25] Я дав покорм, щоб ним ти наситився,

26] Мене ж поглинув той предмет цілком,

27] Письменником якого я зробився.

28] Природи величавий майордом,

29] Що сили неба в світ низводить нижчий

30] І доби лічить світляним перстом,

31] Із перехрестям, що списав я вище,

32] Кружляв по небу закрутом крутим,

33] Щораз, то все яскравіший та ближчий.

34] І я з ним був; як опинивсь на нім,

35] Я не помітив, як і не помітить

36] Хтось думки, поки не спахне в самім.

37] І в Беатріче – у тієї світить

38] Не благо, щось значніше в ясну мить.

39] Якої часові і не одмітить.

40] Як мають сяянням усі рясніть

41] У надрах сонця, – це я встиг відзначить, –

42] Коли не колір – світло їх різнить!

43] Ні хисту, ні знання, ні слів не стачить

44] Мені, щоб все належно повісти,

45] То просто вір і прагни сам побачить.

46] Уява ж нас не може занести

47] До тих висот, і є на це причина,

48] Бо їлиб за сонцем для очей пустий.

49] Отак четверта блискотить родина

50] Високого Отця, що звіку слав

51] І шле із себе Духа й родить Сина.

52] І Беатріче почала: “Прослав,

53] Прослав же Сонце ангелів, що з його

54] Ти ласки шлях сюди живим прослав”.

55] Не знало жодне серце ще такого

56] Святого захвату, й ніхто не був

57] У пориванні ще такім до Бога,

58] Як, слухаючи, зразу ж я відчув, –

59] Любов мене взяла всього без лишку,

60] І я про Беатріче позабув.

61] Вона ж, безгнівна, кинула усмішку,

62] І сміхотливий блиск її очей

63] Мою суцільну мисль дрібнив на кришку.

64] Уздрів я безліч сяйв, і натовп цей

65] Робив з нас центр, а сам – на взір корони,

66] Вів пісню ще ніжнішу за лице.

67] Так пояс із сріблястої запони,

68] Коли густіє пара в небесах,

69] Вдягає чарівна дочка Латони.

70] В палаці вишньому, де йшов мій шлях,

71] Без ліку самоцвітів є коштовних,

72] Яких із царства не знести в руках.

73] Таким було й співання сяйв чудовних,

74] Кому ж даровано без крил серця,

75] Речей ждуть од німого велемовних.

76] Співаючи, яріючі сонця

77] Промчали тричі вкруг, подібно зорям

78] Круг осі, ближчим до її кінця,

79] Й спинились, як, віддавшись танцям скорим,

80] Жінки безмовно мить якусь стоять,

81] Аж поки пісня знов поллється хором, –

82] Одне з них почало: “Як благодать,

83] Котрої промінь полум’ям одводить

84] Любов правдиву, щоб улад зростать

85] Із нею люблячи, в тобі так сходить,

86] Що на висоти сходами веде,

87] Якими йде наверх, хто вниз низходить, –

88] То хто б вина свого не дав ніде

89] Тобі, той од натури був би вільний,

90] Як річка та, що не до моря йде.

91] Які складають квіти цей начільний

92] Вінок – спитаєш зараз ти мене –

93] Тій, що звела тебе в палац весільний?

94] От я – в отарі був ягня дрібне,

95] Що Домінік вів шляхом, де невинно

96] Живитимуться всі, хто не схибне.

97] Цей, справа, брат і вчитель воєдино

98] Для мене був; Альберт з Колоньї він

99] Ім’я носив, а я – Фома з Аквіно.

100] А хочеш упізнати весь загін,

101] За розповіддю стеж очима стишка,

102] Йдучи разком блаженних намистин.

103] Ось світить Граціанова усмішка;

104] Він присвятив життя обом правам,

105] І просто в Рай звела його доріжка.

106] А цей, що сяє в нашім хорі там,

107] Був тим Петром, який, мов удовиця,

108] Свій скарб увесь пожертвував на храм.

109] З нас найгарніше п’ятий промениться

110] В любові, і юрба людських сердець

111] Вгорі на нього мріє подивиться.

112] В високий ум таку глибінь Творець

113] Вклав знань, що в разі правду правда каже,

114] Не бачено таких, як цей мудрець.

115] А з ним своє палання світоч в’яже,

116] Що досконально за життя дізнавсь

117] Природу й службу Богової стражі.

118] Блаженний вогник ще один снувавсь:

119] Поборник християнських тих історій,

120] Яких сам Августин пізніш навчавсь.

121] А зараз думкою проглянь в просторі,

122] Від сяйва в сяєво, хвалам услід,

123] І в восьмому уздриш великі зорі.

124] Радіючи на благ найменший слід,

125] Душа свята облуду в світі злому

126] Всім розкрива, хто терпить тьму обид.

127] Бо тіло, що її немає в ньому,

128] Лежить в Чельдавро, мученицька ж тінь

129] Блаженствує в спокої неземному.

130] Очима стрінься ще в вінку світінь

131] Із Ізідором, Бедою, Рішаром,

132] Який над людством став після видінь.

133] А цей, мені сусіда ясним жаром,

134] Той сяйний дух, який в думках тяжких

135] Вважав був смерть занадто пізнім даром,

136] Сігером звавсь – на лекціях своїх

137] В Кутку Солом’янім він без упину

138] Доводив істини в словах їдких”.

139] Коли годинник будить у хвилину,

140] Коли дружина Божа йде хвалить

141] Щоранку любого свого дружину,

142] Й зубець, штовхнувши інші, їм велить

143] Свій виливати звук в “тінь-тінь” співливі,

144] Що може дух, мов соком плід, налить, –

145] Так видатне у славі справедливій

146] Це коло рушило, і з ним потік

147] За співом спів у зграйності, можливій

148] Лиш там, де радість не скінчиться ввік.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1] О смертних нерозважне метушіння!

2] Який нікчемний кожен силогізм,

3] Що відбирає в крил снагу кружіння!

4] Хто в право зануривсь, хто в “Афоризм”,

5] Хто – в вигоди церковної посади,

6] Хто в панство крізь насильство чи софізм,

7] Хто – у торгівлю, хто – в діла громади,

8] Хто ж – у розпусні втіхи виснажні,

9] А хто – у ледарстві шука розради,

10] Коли, чужий усій цій метушні,

11] В ті висі я піднявся з Беатріче,

12] Де шана готувалася мені.

13] Пропливши в небі коло таємниче

14] І повернувшись на свої місця,

15] Незрушні встали душі, ніби свічі.

16] І я почув, як мовить ясність ця,

17] І, мовлячи, ще більше заяскріла

18] Усмішкою і голосу, й лиця:

19] “Яснію я у променях світила

20] І, дивлячись в одвічний світ святий,

21] Ту бачу річ, що мисль твою збудила.

22] Ти сумніваєшся й бажаєш ти,

23] Щоб виклав я докладніше основу,

24] Якою міг би розум твій піти

25] Од слів: “Живитимуться всі”, – і знову

26] Од дальших слів: “Не бачено таких”, –

27] Тож сенсу слід цьому надати слову.

28] Небесний промисл, що в путях своїх

29] Керує світом з мудрістю, якої

30] Дно недоступне для створінь людських,

31] Послав обвінчаній, щоб у спокої

32] До вінчаного тернами чола

33] І щедрим струмом крові пресвятої

34] Вірніше і упевненіше йшла,

35] Двох вожаїв, які б шляхом незвичним

36] Вели її на визначні діла.

37] Один горів паланням серафичним,

38] А другий, невичерпний скарб наук,

39] Сіяв відбитком херувима вічним.

40] Скажу про одного, і правди звук

41] Обох торкне, бо йшли і той, і другий

42] На спільне кожен із своїх спонук.

43] Поміж Тупіно й річки, що з округи,

44] Де схил, Убальду любий, води ллє,

45] Зверта гора квітуча до яруги

46] І спеку, й холод на Перуджу шле

47] Крізь браму Сонця, ззаду ж слізьми сходять

48] Ночера й Гвальдо, нісши іго зле, –

49] Де шлях в долину подорожніх зводить,

50] Колись там сонце світові зійшло,

51] Як наше з Гангу нам щоранку сходить;

52] Щоб на ім’я назвати це село,

53] “Ашезі” – назва не була б в пригоді,

54] Сказати “Схід” до речі б тут було.

55] Не так ще довго сонце йшло на сході,

56] А силою незмірною землі

57] Багато в чому стало при нагоді.

58] Почав цей світоч ще в літа малі

59] Із батьком суд за жінку, що в печалі

60] її в доми впускають крізь жалі.

61] Перед судом в єпископальнім залі

62] Й перед Отцем обітниці слова ‘

63] їй мовив, і любов зростала в палі.

64] В журбі за першим мужем удова

65] Жила понад тисячоліття з віком,

66] Аж поки з ним любов прийшла нова.

67] Байдуже, що безстрашно перед ликом

68] Того вона, як і Амікл, звелась,

69] Хто жах промчав над всесвітом великим.

70] Байдуже й те, що смілива вдалась

71] І, кинувши Марію у риданні,

72] Сама з Христом аж на хреста знялась.

73] Щоб не блукав ти з слів моїх в тумані,

74] Дізнайсь, що то з убогістю Франціск,

75] Та, певно, сам ти взнав, хто ці кохані.

76] їх згоди й щастя їх осяйний блиск

77] Так на порив здивовання любовний

78] Збудив святими помислами тиск,

79] Що першим рушив сам Бернард шановний

80] Роззутий і чимдуж в життя нове

81] Спішився, бо, мовляв, забари повний.

82] О тайний скарбе, благо вік живе!

83] Роззувсь Егідій, і Сільвестр роззувся

84] За тим дружиною – дружина ж зве.

85] А батько й вчитель їх не похитнувся,

86] З владаркою, з сім’єю тих іде,

87] Хто мотузом смиренним перепнувся.

88] Він з того не спускає зір ніде,

89] Що він – дитина П’єтро Бернардоне,

90] Зневажувана за лице худе.

91] Кладе велично, мов король із трону,

92] Він перед Інокентієм статут,

93] І перший той дає закон загону.

94] Коли ж вбогеньких зріс чималий кут

95] У пастуха, чия бучна звитяга

96] У небі славиться – не тільки тут,

97] Прихильна духа вічного увага

98] Гонорієві ще один вінець

99] Дала оздобити чоло ватага.

100] Ждучи на мученицький рішенець,

101] Оголосив перед султаном пишним

102] Він про прихід Христа й його овець.

103] Але казання не було успішним,

104] І він вернувсь, робучий, в рідний дім,

105] Де мався урожай зрости розкішним.

106] Між Арно й Тібром на шпилі страшнім

107] Він у Христа останні взяв печаті,

108] Й вони два роки ятрились на нім.

109] Коли ж прикликав Бог в сади крислаті

110] Обранця, що в смиренності святій

111] На милості заслужував багаті,

112] Кохану в спадок братії своїй

113] Довірив він, щоб, наче неню діти,

114] її гляділи та служили їй.

115] Лише із неї прагнула злетіти

116] У небеса його душа свята

117] І інших мар для тіла не творити.

118] Яка ж душа була, помисли, та

119] Вести з ним гідна морем величенним

120] Петрову барку з символом хреста.

121] Отцем у нас він був благословенним,

122] І всі, хто чинить так, як він велить,

123] Опікуються ділом преблаженним.

124] Його ж отара стала так воліть

125] Нового харчу, що порозбрідалась,

126] Урожаїв шукаючи й політь.

127] І чим вона охочіш відривалась

128] Від свого дому, тим частіш вона

129] Без молока у вимені верталась.

130] Лиш деякі, що пастка їм страшна,

131] Пригорнуться до пастуха; їх мало,

132] І обмаль їм на ряси йде сукна.

133] Тепер, якщо все говорив я вдало,

134] Якщо ти все у пам’яті зберіг,

135] Якщо до того ж і засвоїв дбало, –

136] Ти вдоволив бажання, скільки міг:

137] Побачив, де рослина розчахнеться,

138] І зрозумів, чому я застеріг:

139] Живитимуться всі, хто не схибнеться”.

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

1] По мудрій мові полум’я блаженне

2] Замовкло, й знову порух між світів

3] Послав кружляти жорно те священне,

4] Та й першого ще кола не довів,

5] Коли намисто в зовнішньому крузі

6] Замкнуло з рухом рух, зі співом спів.

7] Суремний спів той в кожній нашій музі,

8] В сиренах наших зараз же чутно,

9] Як видно денний блиск у водній смузі.

10] Як на дугу дуга стримить водно,

11] Така ж і кольорами, й кривиною,

12] Мов слід Іріди крізь небес вікно,

13] Але породжувана основною,

14] Тієї голос, начебто, яка,

15] Мов пара сонцем, всушена жагою,

16] Дуга ж звисає, як печать тривка,

17] Засвідчивши слова до Ноя Божі:

18] Не взна потопу більш сім’я людська, –

19] Так віковічні ці сплелися рожі,

20] І, згоджені із одною одна,

21] Круг нас вились вже дві гірлянди гожі.

22] Та враз врочиста пісня голосна,

23] Тріумфу гомін, радісне палання,

24] Із сяйвом сяйва мова затишна

25] Спинились в спільнім трепеті чекання

26] (Буває спільним так на світлі й в тьмі

27] Повік і вій змикання й розмикання), –

28] І з серця пломеня в новій юрмі

29] Злетіла річ, що зразу ж притягнула,

30] Мов зірка голку, зір уважний мій

31] І почала: “Любов, що огорнула

32] Мене, того вождя вславлять велить,

33] Бо про мого хвала тут спалахнула.

34] Обом достойно ту хвалу ділить, –

35] Як на землі рівнялися війною,

36] То й в славі цей із тим уряд стоїть.

37] Христова рать, великою ціною

38] Добувши зброю знов, брела до хмар,

39] Мала числом, несмілою ступою,

40] Коли в віках пануючий владар

41] На ці полки, запалі у тривогу,

42] Проливши не в заслугу щедрий дар,

43] Прислав своїй дружині на підмогу

44] Двох витязів, що їх діла й слова

45] Розгублених вернули на дорогу.

46] У тій землі, з якої повіва

47] Зефір солодкий, що теплом стікає

48] В Європу й зеленню її вкрива,

49] Та не у тому хвиль бурхливих краї,

50] Ізвідки вечорами суне мла,

51] А сонце від людських очей тікає,

52] Щаслива Каларога розцвіла,

53] Захищена великими щитами,

54] Де лев то здоланий, а то дола.

55] Тут народивсь закоханий без тями

56] В Христову віру богатир святий,

57] До друзів добрий, грізний з ворогами.

58] Зачатий, він такої висоти

59] Досяг одразу у своїх чеснотах,

60] Що неньці дав майбутнє проректи.

61] Коли в хрещальні малось при кіотах

62] Його і віру шлюбом об’єднать,

63] Обом те благо творячи в щедротах, –

64] Тій, що за нього згоду мала дать,

65] Наснилось, що його, з братами спільно,

66] За труд вмиває Божа благодать.

67] І щоб у слові суть відбилась пильно,

68] На рідних знявшись, дух його нарік

69] Того найменням, чий він був суцільно.

70] Отож з ім’ям Господній – Домінік –

71] Він між усіх обранців став Христових

72] У вертограді щирий помічник,

73] Посланець ще й слуга в садах Христових,

74] І першою спахнула в нім любов

75] До першої поради з вуст Христових.

76] Вночі ще змалку, повний молитов,

77] Він крижем падав долі, мовчазливий,

78] Мов кажучи: “Я в світ на те й прийшов”.

79] Феліче-батьку, справді ти щасливий!

80] Джованно-мати, мила небесам!

81] Бо зміст в іменнях ваших справедливий.

82] Не слідуючи суєтним трудам

83] Остійця чи Таддео недоспалим,

84] Він добував лиш манну справжню сам.

85] Невдовзі став знавцем він досконалим

86] [ взявся у саду глядіти грон,

87] Що гинуть з виноградарем недбалим.

88] В престолу, що болів за всіх, в полон

89] Убозтвом взятих, а не про найближчих

90] (Бо виродок іще не сів на трон),

91] Він не посад тепліших або вищих,

92] Не виплати по два чи три за шість,

93] Не “десятини іже Божьїх нищих”, –

94] А дозволу просив на добру вість

95] Про сім’я двадцяти чотирьох квітів,

96] Яку він сам заблудним розповість.

97] Знанням і волею шляхи намітив

98] Та й ринув на апостольські путі,

99] Немов потік із верхових гранітів.

100] Рубати єретичний сухостій,

101] І тим була палкіша в нього сила, –

102] Чим впертіший траплявся опір їй.

103] Пішла від нього вод силенна-сила,

104] Що католицьким садом протіка

105] Й багато вже деревець в нім зросила.

106] Коли таке одне з коліс візка,

107] В якому Божа церква подолала

108] Ворожі в міжусобицях війська,

109] То уявляєш славу, що засяла

110] Круг другого, якому з вуст Фоми

111] Хвала переді мною тут лунала?

112] Проте забулись колії самі

113] Од верху кола, й з винного остатку

114] Сама лиш цвіль зосталась серед тьми.

115] Шляхом вождя родина йшла спочатку,

116] Але багато хто з його сім’ян

117] Вже ставить пальці там, де ставив п’ятку.

118] Й невдовзі доведе пожнивний лан

119] Суцільну ґандж; до житниць не попавши,

120] Почне являть обурення бур’ян.

121] Звичайно, в томі нашому гортавши

122] Одну по одній славні сторінки,

123] Читаєш: “Я такий, яким був завше”.

124] В Касале ж, в Акваспарті, навпаки.

125] Статут чернецький, як до їх натури,

126] Тим – засуворий, іншим – залегкий.

127] Поглянь, я дух живий Бонавентури

128] Із Баньйореджо; службу ніс у лад,

129] Не важачи на лівий зиск понурий.

130] От Августин з Іллюмінатом вряд,

131] З мотуззям первістки із стада того,

132] Що їм, вбогеньким, Бог надав розрад.

133] Тут і Гуго од Віктора святого

134] З Петром їдцем, з Іспанським теж Петром,

135] Що дав дванадцять книг ума земного.

136] Натан-пророк тут, тут і Хризостом

137] (Що значить Златоуст), Ансельм з Донатом,

138] Який відомий видатним трудом.

139] З Рабаном, що у Фульді був абатом,

140] Тут калабрійський пастир Джоакін,

141] Пророчим даром вславлений багатим.

142] Що тут великий Божий паладин

143] Підніс на заздрість вчинки незабутні,

144] Це брат Фома причиною, – це він

145] На те підніс мене й вогні супутні”.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

1] Нехай уявить, хто охоту має

2] Дізнатись, що я зрів (і хай він те

3] Як в камені карбоване, тримає),

4] П’ятнадцять зір, що сяйво золоте

5] Із неба нам на землю ллють у блиску,

6] Повітря пересиливши густе;

7] Нехай уявить Віз, оту колиску,

8] Яка черкає небеса щедрот,

9] І дишель в ній не меншає й на риску;

10] Нехай уявить також рога рот,

11] Туди розтулений, де, мов притертий,

12] Не рушить кола першого оплот,

13] На ті два знаки в висях обіпертий,

14] Що, начебто Міноєва дочка,

15] Коли близький почула холод смерті,

16] Сплела проміння на взірець вінка;

17] І кожен знак летить один за одним,

18] Немов один від одного тіка, –

19] І вздрить тоді за колом хороводним

20] Мов тінь сузір’я в віддалі ясній,

21] Із рухом тим подвійним і свободним,

22] Який з усім, що в звичці є земній,

23] Не порівняти, як із рухом К’яни

24] Небесний рух, могутній і гінкий.

25] Спів не про Вакха лився, не пеани –

26] Про того, хто в особах трьох один,

27] Про Божеський його і людський стани.

28] Та закінчивсь пісень і танців плин,

29] До нас вернулись, мов почувши втому,

30] Святі огні, неначе на спочин.

31] Зламав божеств мовчанку незнайому

32] Той пломінь, що душею я прилип

33] До слів його про божого сірому,

34] Й сказав: “Раз впорано вже перший сніп,

35] Раз впору з ниви урожаї знято,

36] То вже любов готує другу з кіп.

37] Ти думаєш, що в груди, звідки взято

38] Ребро на створення тих щічок-краль,

39] Де глотка людству обійшлась багато,

40] І в ті, які, пробиті списом, жаль

41] І скорб лише за всесвіт почували,

42] Аж з місця зрушилась одна із шаль,

43] Влила все світло, скільки б не вміщали

44] Всі люди всіх часів і всіх держав,

45] Та міць, що їй обидва дітьми стали, –

46] І здивувався ти, як я сказав,

47] Що рівного не має тут в околі

48] Захований у п’яте сяйво слав.

49] Тож зір відкрий – і втямиш, як поволі

50] Твоя ця думка й слово це моє

51] У правді ляжуть так, як центр у колі.

52] Все, що вмира чи мертвим не стає, –

53] Лиш відблиск мислі, що на світ появу

54] Господь в своїй любові їй дає.

55] Бо світло те живе, що йде по праву

56] З світильником й одноістотне з ним

57] Та ще з любов’ю, третьою во славу,

58] Осяює, за зволенням ясним,

59] На дев’ять сфер, мов дзеркало чудове,

60] І вічно залишається одним,

61] А там донизу сходить по основі

62] Із кола в коло аж до кіл малих,

63] Де твориться минуще й випадкове.

64] За випадкове я в розмовах цих

65] Вважаю утвори, що небо пружне

66] І з сім’ям і без сім’я плодить їх.

67] їх віск і все оточення накружне

68] Не сталі, а тому й відбитки ці

69] Несуть значіння більш чи менш потужне.

70] Тому на першім-ліпшім деревці

71] Плоди ростуть солодші чи гіркіші,

72] І власна мисль на кожнім язиці.

73] Якби-то віск лишав сліди масніші,

74] Якби-то небо тиснуло сяйне,

75] Були б в печаті блиски найясніші.

76] Природа ж все, бува, в туман замкне,

77] Мов хтось-то появив мистецьке вміння,

78] Й, здригнувшись враз, рука в митця схибне.

79] Коли ж палка любов й ясне прозріння

80] Вливають першу силу у діла,

81] Тоді виходить звершене створіння.

82] Так сталось, що вшанована була

83] Земля над всею сутністю живою;

84] Так сталося, що діва понесла.

85] Погоджуюсь охоче я з тобою,

86] Що в вас, людей, такої не було

87] Й не буде вже натури, як ці двоє.

88] Коли б у мене мову одняло,

89] То: “Чим же мудрість в нього незрівнянна?” –

90] Твою б це слово мову почало.

91] Щоб таїна розкрилась осіянна,

92] Згадай, хто він, як рушила у путь

93] На клич “Проси!” молитва безустанна.

94] Не так кажу, щоб ти не міг збагнуть,

95] Що цар той мав за головне й важливе

96] Премудрості царевої сягнуть,

97] Не взнати все число зірок правдиве;

98] Або чи вийде неминучість та,

99] Як з неминучим в засновку можливе;

100] Й невже той поштовх – перших сил мета;

101] І як трикутник збудувать в півколі,

102] Щоб не було прямого в нім кута.

103] Отож, коли я промовляв доволі

104] Тобі про мудрість, то стрілою слів

105] Я націлявсь у мудрість на престолі.

106] Як зір би на “не бачено” ти звів,

107] Побачив там би про державців мову:

108] їх безліч, гарних обмаль все ж царів.

109] Становить це речей моїх основу

110] Таку ж, як і в своїх ясних хвалах

111] І Праотцеві, й любому нам Слову.

112] Хай буде це свинцем в твоїх ногах,

113] Щоб вчув ти, мов утому від ступання,

114] Й до “ні”, й до “так” щоб тягся довгий шлях.

115] Бо той – тупиця між дурних остання,

116] Хто чи підтверджує, чи відкида –

117] Й все навмання – усяке запитання.

118] Було, хапання часто без труда

119] На хибний шлях без роздуму водило,

120] Бо розум топить пристрастей вода.

121] Хто істину розшукує невміло

122] Й не тим, що був, вертає в свій куток,

123] Той гірш, ніж марно підніма вітрило.

124] Відкритий всьому світові зразок:

125] Брісс, Парменід, Мелісс і всі, хто в хмурній

126] Блукав пітьмі, шукаючи стежок;

127] Савелій, Арій і подібні дурні,

128] Що як мечі були для Божих книг,

129] Псували риси їм святі, безжурні.

130] Нехай би зважитись ніхто не міг

131] Чи суд, чи лік вершити з зиску й збитку,

132] Аж поки ниви впорати не встиг.

133] Узимку бачив я задублу вітку,

134] Колючий терен, гострий блиск шабель, –

135] І враз троянда розгорнула квітку.

136] Я бачив, як розкішний корабель,

137] Моря пропливши й океани, гине,

138] Уже діставшись бажаних земель.

139] Не мисліть, донно Берто й сер Мартіне,

140] Що, дивлячись – цей щедрий, інший – тать,

141] Ви з Богом дивитеся на єдине, –

142] Той може впасти, другий може встать”.

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

1] Од краю в центр і з центру знов над краєм

2] Колишем воду в круглій вазі ми,

3] Коли у ній боки чи дно торкаєм.

4] Згадалися ті образи й самі

5] В ту мить мені постали просто в вічі,

6] Коли замовк преславний дух Фоми

7] Й полився любий голос Беатріче,

8] Яка відповісти його словам

9] Так зволила для благосної стрічі:

10] “Цьому потрібно, хоч не каже вам

11] Ні голосом він, ні у мислі навіть,

12] Щоб корінь істини побачив сам.

13] Скажіть, вогонь, що в нього вас оправить

14] Вам дано ласку, чи на всі віки

15] Залишиться, щоб вас, як досі, славить?

16] Якщо ж це буде так, то знов-таки,

17] Коли в нове одягнетеся тіло,

18] Чи буде одяг цей очам легкий?”

19] У ціль те запитання долетіло

20] І радощами кола осяйні

21] В живих піснях і танцях закрутило.

22] Так у танках, в веселій метушні

23] Захоплення раптове вмить здіймає

24] Ще вище скоки й співи голосні.

25] Хто ремствує на те, що врешті має

26] Розлуки із життям прийти пора,

27] Про свіжість вічного дощу не знає:

28] Один, два, три – хто вічно не вмира,

29] Віки царює в трьох, у двох, в одному

30] І, не увібраний, усе вбира,

31] Оспіваний був тричі в колі цьому

32] На той мотив, що кожен би обрав

33] За нагороду подвигу значному.

34] І найчистішу я почув зі слав

35] У меншім колі, й голос той ласкавий,

36] Яким Марії ангел проказав,

37] Так одповів: “Як райське свято слави,

38] Любитиме весь наш святий загал

39] Цей одяг променистий і яскравий.

40] Бо перед сяєвом його йде пал,

41] А перед палом – бачення щедроти

42] З хвали, чистішої з усіх похвал.

43] Коли одягнемо покрови плоті,

44] Святі й преславні, в душі нам злетить

45] Ще більша чистота, ніж сяла доти.

46] Тому й зросте без того, щоб сплатить,

47] Те сяйво, дане з блага неземного,

48] Те сяйво, що дає себе уздріть.

49] Звідсіль зросте вже бачення усього,

50] Зросте вже пал, який із того йде,

51] Зросте вже й промінь, що із палу того.

52] Як вугіль з себе полум’я зведе

53] І скрізь його жароту й поза нею

54] Своє обличчя виявить бліде, –

55] Так блиск, що вкрив нас ризою своєю,

56] Не зменшиться в видимості за плоть,

57] Донині ще приховану землею.

58] Не буде світло це очей колоть,

59] І силу матимуть частини тіла,

60] Щоб не вдалося радощам збороть”.

61] Така була єдина зграйна сила,

62] З якою хори мовили “Амінь”,

63] Мов їх любов до мертвих охопила,

64] Не так до себе, як до поколінь

65] Батьків, і матерів, і всіх, хто з ними

66] Пройшов у вічну пломінну глибінь.

67] І от вогнями блискавок рясними

68] Замріло сяйво, сходячи до зір,

69] Із обріями схоже осяйними.

70] Як в надвечір’я згаснуть схили гір

71] І небом попливуть оманні хмари,

72] Яким і вірить і не вірить зір, –

73] Так тут пливли, з’являючись, примари,

74] Щоб ще один серпанок піднести,

75] Обидва вкривши попередні шари.

76] О духа огняного блиск святий,

77] Сліпучий! Він, як заграва стожарна.

78] Мою увагу змусив одвести.

79] А Беатріче радісна і гарна

80] Така здалась, що описать її

81] Була б перу моєму спроба марна.

82] Коли ж я очі знов розкрив свої,

83] То впевнився, що раптом нас із пані

84] У вищі перенесено краї.

85] Впізнав я про ту зміну в нашім стані

86] З палаючого усміху зорі,

87] Що червоніла, як троянди ранні.

88] Як наші праотці в часи старі,

89] Я справив Богові усеспаління

90] За те, що опинився угорі.

91] Іще у грудях не прочахло тління

92] Тієї жертви, я уже збагнув,

93] Що сприйнято зичливо ці моління:

94] Такий в дві стежки виблиск спалахнув

95] Таких ясних огнів, що я, дивившись,

96] Сказав: “О Боже, я про це й не чув!”

97] Як, з менших аж до більших роз’яскрівшись,

98] Пала між двох кінцевих полюсів

99] Молочний Шлях, од мудрих затулившись,

100] Так із глибоких Марсових низів

101] Угору превелебний знак знімався,

102] Що в колі між квадрантами осів.

103] Мій розум перед пам’яттю зламався,

104] Бо хрест ясний виблискував Христом,

105] І з ним ніхто б красою не зрівнявся.

106] Хто ж взяв свій хрест і рушив за Христом,

107] Пробачить хиби, – їх я припустився,

108] Уздрівши древо з сяючим Христом.

109] Поміж вершком і низом так іскрився

110] І між плечима спалах вогняний,

111] Який то зблизька, то здалека лився.

112] Так в’ється порох по землі дрібний –

113] Частинки всякі, сторчові й навскісні,

114] Коротші й довгі, миготять вони

115] По променю, який, буває, блисне

116] У затінку, що з наших він турбот

117] І вмілості у нас в кімнаті висне.

118] Як в арфі злагодженістю красот

119] Бринять численні струни щось приємне

120] Й для того навіть, хто не знає нот, –

121] Так пломені співання понадземне

122] Лили навкруг Христового чола,

123] Для мене чарівливе, хоч і темне.

124] Я зрозумів, що це звучить хвала,

125] Із слів: “Воскресни, щоб звитяжцем бути!”, –

126] А суть всього до мене не дійшла.

127] Так полюбився гімн, тоді почутий,

128] Що в серце глибоко мені проник, –

129] Такого вперш далось мені сягнути!

130] Засмілим здатись може мій язик,

131] Бо очі він принижує багаті.

132] Що в них мету життя вбачать я звик.

133] Але хто знає, як живі печаті

134] Краси ростуть угору день по дню, –

135] Я ж звів на них шляхи очей початі, –

136] Звинить мене, в чім я себе виню,

137] Щоб збутися вини, бо правду бачить:

138] Не підляга святий екстаз огню

139] Тим більш, чим ближче верх себе означить.

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1] Предобра воля благосна, якою

2] Завжди любов до праведних спонук

3] Являється, як жадібність, – лихою,

4] Притишила у ніжній лірі звук

5] І струн святих спинила рокотання,

6] Настроєне дбанням небесних рук.

7] Чи можуть буть глухими до благання

8] Ті сутності, що співи перервать

9] Погодились і вислухать прохання?

10] О, без кінця той має горювать,

11] Хто так минуще любить, що не хоче

12] Свою любов на вічне прямувать!

13] Як в тихій, ясній висі замигоче

14] Раптовий вогник і, вразивши нас,

15] Приверне наші неуважні очі,

16] Видаючись тремтливою весь час

17] Зорею, хоч насправді всім відомо,

18] Що жоден пломінь там іще не згас, –

19] Так з правого в хресті плеча до злому

20] Ковзнуло вниз світило вогняне

21] З-поміж зірок, що світять в небі тому.

22] Наблизилося видиво ясне,

23] Спускаючись по променевій смузі,

24] Мов блиск, який крізь алебастр сяйне.

25] Радів, як вірити найбільшій музі,

26] Так дух Анхізів, мов з великих свят,

27] Зустрівши сина в Єлісейськім лузі.

28] “О кровь моя! О лучшая стократ

29] Господня благодать! Никто доселі

30] Не зріл отверстих паки в небо epamU –

31] Так світло це; і погляди веселі

32] Я зніс до нього й до владарки звів, –

33] І став подібний тут і там до скелі:

34] В очах її сіяла, з ясних див,

35] Така усмішка, що я зрів на власні,

36] Як для блаженства в свій я Рай злетів.

37] Хоч дух цей, що його були прекрасні

38] І вид, і голос, щось казав, здались

39] Слова глибокі, та на зміст неясні.

40] Не мали наміру вони кудись

41] Піти від мене, – сповнені радіння,

42] Над смертний розум вгору піднеслись.

43] Коли ж той лук високого летіння

44] Ослабнув так, що стріли слів могли

45] Влучать в мету людського розуміння,

46] Почув я знов: “Подяки й похвали

47] Прийми од мене, триєдиний Боже,

48] Бо внуки не обминуті були!”

49] І далі: “Прагнення тривале й гоже,

50] В великій вичитане книзі тій,

51] Де біле й чорне змін зазнать не може,

52] Ти зняв, мій сину, в сфері світляній,

53] Де мовлю; хай же та благословиться,

54] Що крил дала на зліт високий твій!

55] Ти віриш – мисль у тебе промениться

56] До мене з першої, як п’ять і шість

57] Із знаної походять одиниці,

58] Тому й не хочеш вислухати вість,

59] Хто я і чом у радісному тиску

60] Для мене ти – найрадісніший гість.

61] Ти в правду віриш! Тут, в дзеркальнім лиску.

62] Малі й великі без пустих розмов

63] Прийдешніх мислей бачать кожну риску.

64] Та щоб святу я вдоволив любов,

65] З якою вартував, безсонний, пильний,

66] І до мети жаданої дійшов,

67] Хай голос твій, веселий, смілий, вільний,

68] Дзвенить в питанні, хай в жазі дзвенить,

69] Тобі готов мій.відголос незмильний”.

70] Я зваживсь в Беатріче зір втопить,

71] Вона ж моїм думкам так усміхнулась,

72] Що мій порив розправив крила вмить.

73] І я почав: “Відколи розімкнулась

74] Вам перша рівність, почуття й ума

75] Вага порівно на всіх вас відчулась,

76] Як з сонця – ясність і жарінь сама –

77] Тепло і світло нарівно зринають, –

78] Тут порівняння іншого нема.

79] Але з причин, які усі з вас знають,

80] Знання і воля протягом життя

81] Відмінних крил у смертних не зрівняють.

82] Тож серцем дяку вам складаю я, –

83] Бо, смертний, за нерівність ту в уразі, –

84] За батьківське гостинне прийняття.

85] Благаю я тебе, живий топазе,

86] Щоб і в найбільших скарбах помічавсь,

87] Мене своїм ім’ям вгамуй у спразі”.

88] “О віть моя! Тобою я пишавсь,

89] Чекаючи невтомно! Я ж твій корінь, –

90] З тих слів його одвіт мені почавсь,

91] І далі: – Той, хто для своїх утворень

92] Дав назву й сам понад сто літ в журбі

93] Йде по горі уступом упокорень, –

94] Мені був син і прадід був тобі.

95] Тож треба, щоб діяннями своїми

96] Йому ти втому зменшив у ходьбі.

97] Флоренція між мурами старими,

98] Де лік видзвонюється терц і нон,

99] Жила в чесноті й мирі незборима.

100] Не мала ні намист, ані корон,

101] Ні дженджерух, ні поясів розкішних,

102] Пишніших за найкращих ваших жон,

103] І не було у нас батьків невтішних,

104] Якщо дочка знаходилась нова,

105] Бо віку й він було у міру пишних.

106] Дітей мав дому кожного глава,

107] Й пора ще не прийшла Сарданапалу

108] З палат робить небачені дива.

109] Не перевершив гору Монтемало

110] Учеллатойо ваш, що був вінцем

111] З піднесення і буде ним з провалу.

112] Я Беллінчоне Берті з ремінцем

113] І кісткою здибав, його ж дружину

114] Завсіди з нефарбованим лицем.

115] А Веккйо й Нерлі просту шкуратину

116] Носили, з веретена та руна

117] Жінки їх одягали всю родину.

118] Щасливиці! Своя була труна

119] Для кожної, і зраду в ліжку взнати

120] З-за Франції не мусила й одна.

121] Та, звикши сон вночі від себе гнати,

122] Співала над колискою з малим

123] Пісень, яким радіють батько й мати.

124] А та сиділа з прядивом своїм,

125] Весь вечір повідаючи родині

126] Про Трою, чи про Ф’єзоле, чи Рим.

127] Були б їм дивні Лапо ваш в гордині

128] Або Чангелла, вся з пороку й зла,

129] Як Цінцінат з Корнелією нині.

130] Громадськими чеснотами жила

131] Громада без облуди, без обиди, –

132] Такий мені чудесний дім дала

133] Та, що в роділь гамує болі й біди,

134] І я, принесений в ваш древній храм,

135] З хрестом дістав імення Каччагвіди.

136] Моронто й Елізео – двом братам

137] Було ім’я, а жінку взяв з-над Падо,

138] Й вона лишила прізвище всім вам.

139] Служив я в імператора Куррадо,

140] І він мені меча подарував

141] За бій, який йому я виграв радо.

142] З ним я пішов на захист ваших прав,

143] Які народ невірний, знахабнілий –

144] Вина в тім пастирів – у вас забрав.

145] І ці поганські племена звільнили

146] Мене із світу, повного брехні,

147] Що всіх принижує, кому він милий,

148] І мучеництво мир дало мені”.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

1] О вбога благородносте, в нас кревна!

2] Що ти живеш між вихвалянь і слав

3] Тут, де любов у нас не дуже ревна, –

4] То зовсім я б тому не дивував;

5] Бо навіть там, де шлях нам сяє в очі,

6] У небі тобто, славу сам я слав.

7] Ти, як той плащ, що все стає коротший,

8] І, як щодня не піклуватись ним,

9] То ножиць час втина його охоче.

10] На “ви”, як перший звик звертатись Рим,

11] Хоч згодом чемність ця не раз ламалась,

12] Поклав початок я словам своїм;

13] А Беатріче осторонь всміхалась,

14] Мов та, що, пишуть, кашель стався їй,

15] Коли Джіневра вперше завагалась.

16] Отож почав я так: “Ви – батько мій,

17] Ви піднімаєте мене над мене,

18] Ви розрішаєте язик німий!

19] Тече струмками стількома шалене

20] Радіння в розум, що воно б могло

21] Ще трохи – і розхлюпатись, вогненне.

22] Скажіть, моє кохане джерело,

23] В якій сім’ї й коли вам повне чару

24] Народження відзначене було?

25] Скажіть і про Йоаннову кошару:

26] Яка була вона і хто в ній був

27] Шанований найбільш на всю отару?”

28] Я бачив, як той світоч спалахнув,

29] Зрадівши, навстріч запитанням ясним, –

30] Так жар шугнув би, щоб вітрець дмухнув, –

31] І, ставши для очей ще більш прекрасним,

32] Почав ще краще мову дорогу,

33] Але наріччям не цілком сучасним,

34] Із слів: “Відколи вість приніс благу

35] Архангел, поки я не народився

36] В тієї, що на райському лугу,

37] Яркий планети пломінь розгорівся

38] П’ятсот, і п’ятдесят разів, і три,

39] Бо лапам Лева пломінь цей корився.

40] І там, де роду нашого двори,

41] Оселя кам’яна стояла рідна,

42] Звитяжці гонів там беруть дари.

43] Та й годі з тим, хоч відповідь ця бідна:

44] Бо хто й звідкіль діди мої були,

45] Про те мовчати – річ пристойна й гідна.

46] Ті, що тоді носить мечі могли,

47] Від Марса до Хрестителя п’ятині

48] Дорівнювали тим, що в вас жили.

49] І чиста кров, в яку од зайд з Фіггіне

50] Й Чертальдо нині вмішано чужу,

51] Струміла в кожному городянині.

52] О, якби той, про кого я кажу,

53] І далі б оселяв свій дім бруднючий,

54] Ви б у Галуццо провели межу,

55] Щоб не устряг між вас селюк смердючий

56] Із Агульйоне з Сіньєю, ділок,

57] До всього, що не так лежить, жаднючий.

58] Коли б народ, що робить хибний крок,

59] На кесаря уважно озирнувся,

60] Як мати на улюблених діток,

61] Додому б, в Сіміфонте, повернувся

62] Котрийсь із флорентійських торгашів, –

63] Там в нього батько, жебраючи, гнувся,

64] Рід Конті б Монтемурло не лишив,

65] Як Черкі рід, – Аконської округи,

66] І Бондельмонте б в Вальдігр’єве жив.

67] Тяжкі від люду прийшлого наруги

68] На місто завжди будуть зле впливать,

69] Як надмір страв на шлунок недолугий.

70] Та й бик сліпий не може так стоять,

71] Немов сліпе ягня; твердою сталлю

72] Єдина шпага б’є певніш за п’ять.

73] Коли ти звернеш зір на Урбісалью,

74] На Луні, на падіння їхнє (та

75] Судьба чига на К’юзі й Сінігалью),

76] То вздриш, що вихор той, який зміта

77] З землі роди прадавні, – не дивниця,

78] Коли зникають і значні міста.

79] Як ви, колись і ваше все скінчиться,

80] А здасться вам щось вічним, то хіба

81] Недовгістю життя все роз’ясниться.

82] Як небо Місяця то погреба,

83] То оголяє береги без впину,

84] З Флоренцією чинить так судьба.

85] Тож не дивуй, коли згадаю, сину,

86] Я давніх флорентійських городян,

87] Що й слава їх лягла вже в домовину.

88] Я бачив Кателліні славний стан,

89] Філіппі, Угі, Гречі, Альберікі,

90] Орманні – ще поважних громадян.

91] Я бачив ще роди старі й великі

92] Делла Санелла і дель Арка теж,

93] Ардінгі, Сольданьєрі та Бостікі.

94] Край брами, де тепер тягар без меж

95] Нової зради, що під ним потоне

96] Ваш корабель, хоч як за ним не стеж,

97] Жили там Равіньяні – в їхнім лоні

98] Зароджені були й граф Гвідо, й рід

99] Високого старого Беллінчоне.

100] Рід делла Пресса знав, як править слід,

101] А Галігайі вже свій меч жорстокий

102] Вкривали золотом після побід.

103] В гербах же білячий був стовп високий;

104] Ще славилось сімейство не одне,

105] Що згодом з мірок в них палали щоки.

106] Стебло Кальфуччі вже було міцне,

107] А місце в уряді вже намічали

108] Для Сіці й Аррігуччі визначне.

109] Скількох я бачив, що в ганьбі кінчали –

110] З пихи, а куль кошниці золотих

111] Кошару міста рідного вінчали.

112] Такі були й батьки старезні тих,

113] Хто, поки церква в вас без пастуха є,

114] Жере й жиріє на стадах людських.

115] Стоклятий рід, що, мов дракон, карає

116] Тих, хто тіка, а хто покаже зуб

117] Чи гаманець, до тих ягням стихає,

118] Уже з таких підносився халуп,

119] Аж заперечив Убертін Донато,

120] Щоб тестя поріднив із ними шлюб.

121] Вже Капонсакко вивів на Меркато

122] Рідню із Ф’єзоле й уславивсь там.-

123] Жили статечно й Джуда, й Інфангато.

124] Вір правди неймовірної словам:

125] Заходили тоді ще в місто з брами,

126] Що делла Пера звалася ім’ям.

127] Всі ті, хто ходить з пишними гербами

128] Великого барона (у юрби

129] Став звичай відзначать Фому згадками),

130] Від нього мали рицарство й скарби,

131] А йдуть з юрбою, що безтямно суне,

132] Хоча він їм і дав свої герби.

133] Були вже Гвальтеротті й Імпортуні, –

134] Якби ще не нові сусіди ті,

135] То Борго міг би дякувать фортуні.

136] Ще дім, де вам вчинилось зло в житті,

137] Бо вас понищив гнів той справедливий

138] І зникли давні звичаї святі,

139] Був повен домочадцями, щасливий.

140] О Бондельмонте! Зле повівся ти,

141] Що, на чужу пораду, став зрадливий!

142] Хто нині тужить, щастя б міг знайти,

143] Втопи тебе Всевишній в Еми вирі,

144] Коли ти в місто вперше мав зайти.

145] А то на кам’яній плиті в офірі

146] Флоренція здала твоє життя

147] На згадку про літа, прожиті в мирі.

148] При людях цих і схожих бачив я

149] Флоренції таку спокійну долю,

150] Що прикре не з’являлось почуття.

151] При людях цих я бачив славу й волю,

152] Лілея ж гордо маяла до хмар,

153] А не тяглась повержена по полю

154] Й не стала ще червоною від чвар”.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1] Як той, хто з видом тужним і сердитим

2] Спитав Клімену й безумом тяжким

3] Навчив батьків не потурати дітям,

4] Таким я був, і бачили таким

5] Мене й володарка, й світець священний,

6] Що місцем поступивсь мені летким.

7] І Беатріче: “Смолоскип вогненний

8] Бажання вийми, – мовила, – й звільни

9] Душі своєї зліпок сокровенний,

10] Та, звісно, не на те, щоб ти хвальний

11] Постав у нас в очах, але щоб сміти

12] Жаль на жагу висловлювать гучний”.

13] “О любий стовбуре мій знаменитий,

14] Ти так здійнявсь, що, як всі бачать в нас,

15] Що двох тупих в трикутник не вмістити,

16] Так бачиш ти можливе людських мас,

17] Дивуючись на першу цятку в перлах,

18] Де вічно є теперішній лиш час.

19] Коли з Віргілієм по темних жерлах

20] Підводивсь я горою каяття

21] І сходив у глибини світу вмерлих,

22] Про те, що принесе мені життя,

23] Чимало чув я прикрого, й невільно

24] Підготувавсь до цих ударів я.

25] Тому бажав би взнати непомильно,

26] Який тягар мені на долю спав – –

27] Стріла очікувана б’є не сильно”, –

28] Так в одповідь до світла я сказав

29] І тим, на побажання Беатріче,

30] Признався сам у тім, чого бажав.

31] Не манівцями і не таємниче –

32] Було це в звичках вчителів основ,

33] Супроти чого Божий син їх кличе, –

34] А, лагідно всміхаючися знов,

35] Латинським словом мовила глибоким,

36] У сяйво вбрана, батьківська любов:

37] “Можливе не виходить ненароком

38] За межі вашої речовини:

39] Усе лежить перед правічним оком,

40] Не роблячи із того новини,

41] Як рух човна, котрий униз спливає, –

42] Уважні очі стежать з вишини.

43] А звідти, як до слуху долинає

44] Орган, так час, що жити маєш ти,

45] До погляду мойого долітає.

46] Примушений був Іполит втекти,

47] Побачивши, як мачуха лютує,

48] Ти ж мусиш із Флоренції піти.

49] Так схоче, зажадає і вторує

50] Цю згубну стежку зграя навісна

51] Там, де щодня Христом усяк торгує.

52] І на розбиту партію вина,

53] Як завжди, ляже вся; лиш мить остання

54] Освідчить щиру істину до дна.

55] Ти кинеш все, чому віддав кохання,

56] До решти все, бо й решту розтягли б, –

57] Найперший це удар меча вигнання.

58] Ти звідаєш, який солоний хліб

59] Не свій, як важко сходить вниз чи вгору

60] По сходах не своїх без ліку діб.

61] Але найтяжче під жорстоку пору –

62] Це буде товариство дурнів злих,

63] В яке потрапиш, втративши опору.

64] Невдячність, тупість, нечестивість їх

65] Відчуєш скоро ти, але не в тебе

66] Зачервоніють скроні, а у них.

67] Підлота скотська їх в ділах, як треба,

68] Себе покаже, – слава й честь тобі,

69] Що партію свою складеш ти – з себе.

70] Свій перший знайдеш захисток собі

71] В великого Ломбардця із тим птахом

72] Священним, що під сходами, в гербі.

73] І під його привітним пишним дахом

74] Ітимуть між обох вас просьба й дар

75] Не в тім порядку, не звичайним шляхом.

76] Уздриш того з ним, хто родимий чар

77] Дістав і міць таку з цієї зірки,

78] Що слава діл його злетить до хмар.

79] Про нього поки що ні слів, ні спірки,

80] Бо молодий іще і – небесний рух

81] Десятої навкруг не лічив мірки.

82] Гасконець ще не зманить зір і слух

83] Високого Арріго, бо зневажить

84] Срібло й знегоди чеснотливий дух.

85] Його щедроти скрізь усім розкажуть

86] Про нього, так що навіть вороги

87] Йому во славу язики розв’яжуть.

88] Йому під щит укрийся дорогий,

89] Бо тим допомагає він без міри,

90] Кого обсіли злигодні й борги.

91] Зроби ж в умі про нього запис щирий,

92] Не повідай лиш…” – і повів таке,

93] Що хто й почув би, не пойняв би віри.

94] І: “Сину, ось пояснення тривке

95] Тому, що чув ти; пастки всю брехливість

96] Світил кружіння виявить близьке.

97] А ти виказуй до сусід терпливість,

98] Бо ще подовжиться життя твоє,

99] Й побачиш їхню скарану зрадливість”.

100] Я, зрозумівши, що перестає

101] Свята душа, замовкнувши, з основи

102] Моєї ткати полотно своє,

103] Почав, як той, хто прагне із розмови

104] Позичити науки в мудреця

105] Із бачення, зичливості й любові:

106] “Я втямив, батьку, що доба от ця

107] Уразить несподіванкою злою

108] Мене, як необачного бійця.

109] Тож маю вигострить уваги зброю,

110] Щоб піснею не рідне лиш одне,

111] А й інших міст не посварить з собою.

112] Там, де провалля темне та сумне,

113] І на гори чудесній верховині,

114] З якої зір владарки взяв мене,

115] І тут, світило за світилом, нині, –

116] Я стільки взнав, що в глотку смак гіркий

117] У декого від слів моїх приплине,

118] І якщо я – друг правди боязкий,

119] Боюсь не жити в людстві молодому,

120] Що наші древніми назве віки”.

121] І світло усміхом у скарбі тому,

122] Що я знайшов тут, спалахнуло вмить,

123] Мов сонце у свічаді золотому,

124] І мовило: “Сумління, що тремтить

125] З гріхів своїх або чужих, сприймає

126] В твоїх словах, звичайно, тьму страхіть.

127] Зневаж брехання тих людців безкрає,

128] Все бачене хай пісня розповість, –

129] І хай свербить тому, хто чирку має!

130] Твій голос буде, як коли хто їсть

131] Спочатку неприємне, а пізніше,

132] Засвоєне, воно дає користь.

133] Твій буде крик, як вітер, найсильніше

134] Верхи вдаряти, щоб між них гуло,

135] І це тобі ще вищу шану впише.

136] Тому тобі й показано було

137] В цих сферах, на горі, у прірвах згаги

138] Лиш.духів, що у лаврах їх чоло.

139] Слухач своєї не спиня уваги

140] На прикладах, узятих з неясних

141] Джерел, що без довіри й без поваги,

142] І на ділах, не дуже голосних”.

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

1] Блаженне змовкло дзеркало, кінчавши

2] На цім, я ж пробував на смак своє,

3] У солодощі гіркоту мішавши,

4] І та, що ввись вела чуття моє:

5] “Зміни гадки, згадай, що я, – сказала, –

6] При тім, від кого легшим все стає”.

7] Я погляд звів на ту, що так втішала,

8] І вздрів любов таку в ясних очах,

9] Що враз німою мова в мене стала

10] Не тим, що нетвердий я у словах, –

11] А тим, що розум мій понад межею

12] Без вищих вожаїв загубить шлях.

13] Сказать лиш можу, що, втішавшись нею,

14] Не зв’язувалось почуття ніяк

15] Із пристрастей юрбою усією.

16] Одвічна радість полум’ям, однак,

17] Сіяла в Беатріче і, відбита,

18] Щасливила мене, як свята знак.

19] Мене скорила усмішка розлита,

20] Коли сказала: “Озирнись і чуй,

21] Бо втіха не в моїх очах лиш скрита”.

22] Як інколи в обличчях всім в очу

23] Буває сила почуття такого,

24] Що душі коряться його мечу,

25] Так із палання сяєва святого

26] Збагнув я, зір на нім спинивши свій,

27] Що має він додати щось до цього.

28] І він сказав: “На гілці п’ятій цій

29] У дереві, що живиться в вершині,

30] Плодами вкриване в листві густій,

31] Блаженствують ті духи, що в тіснині

32] Якби жили між горя та біди,

33] Багатшали з їх діл би музи й нині.

34] Тож на хрестові плечі погляди:

35] На голос мій посуне їх лавина,

36] Мов миготливих блискавок ряди”.

37] Й побачив я, як на ім’я Навіна

38] Майнув хрестом високий пломінь цей,

39] І мову, й рух ввібрала мить єдина.

40] Був названий великий Маккавей,

41] І сяєво вслід вогняним гірляндам

42] Кружляло, наче дзиґа у дітей.

43] Перед Великим Карлом та Орландом

44] В душі захоплень спалахнув мільярд:

45] От соколи, зразки шляхетним грандам!

46] Майнули ще Гульємо, Реноард

47] І герцог Готтіфред переді мною,

48] Хрестом ще перебіг Руберт Гвіскард.

49] Вмішавшись між юрбою вогняною,

50] Дух предка дав мені урозуміть,

51] Що й тут він славний піснею дзвінкою.

52] І я праворуч повернувсь на мить

53] Щоб з мови або рухів Беатріче

54] Збагнути, що повинен я чинить.

55] І в неї зір так сяяв мальовниче,

56] Так променисто, навіть перейшов

57] Він досі бачене в її обличчі.

58] І як із того, що вогонь основ

59] Тому, хто творить благо, все ясніша,

60] Він рух в чесноту осягнуть готов,

61] Так осягнув я, що дуга рівніша

62] Мене укупі з небом в вись знесла,

63] Бо я дививсь, як диво яскравіша.

64] І як збігає краска із чола

65] Та щік, і лиця знов стають сліпучі,

66] Коли красуня сором свій збула,

67] Так я зирнув, і очі невсипучі

68] Сказали, що мене прийняв терен

69] На шостій зірці, не такій блискучій.

70] Той смолоскип Юпітерів блажен

71] Іскривсь любов’ю, пломенів частками,

72] До наших дуже схожими письмен.

73] І як птахи летять над берегами,

74] Зрадівши кормові, і вниз і ввись,

75] Шикуючись і колами, й рядами,

76] Так і святі створіння піднялись,

77] І, ринучи у небі, мов обвали,

78] То в “Л”, то в “Ю”, то в “2gt;” вони плелись.

79] Вони спочатку з піснею кружляли;

80] А, склавши букву, з палом мовчазним

81] Хвилину-другу з місця не рушали.

82] О Пегасеє, людям видатним

83] Ти довгий вік даєш, у славі милий,

84] Вони ж-і царствам, і містам значним, –

85] Так освіти мене, щоб міг я, смілий,

86] До них колишній образ повернуть!

87] Надай моїм рядкам колишні сили!

88] У сімках п’ять разів пробігли путь

89] І приголосні, й голосні, й з частини

90] Шукав я сили цілість осягнуть.

91] “Любіте правосудіе”, – з картини

92] За дієсловом там іменник став,

93] “Кто суд вершиш над всім”, – й ущухли плини.

94] Скінчивши “М”, собою не писав

95] їх сонм нічого більше, і Юпітер

96] Сріблом в розводах золотих засяв.

97] І на шпилях останньої із літер

98] Побачив я, як славили вогні

99] Те благо, що несе їх, наче вітер.

100] Як із удареної головні

101] Злітають іскри та й летять, мигтівши,

102] Й на них ворожать неуки дурні,

103] Так тисячі мигтінь звились, злетівши,

104] Ці – дуже високо, а нижче – ті,

105] Як присудило сонце, їх створивши.

106] І вздрів я, – з душ, зупинених як стій,

107] Орлину шию й голову малює

108] Хтось в огненно-прекрасній чистоті.

109] Митець той вчителя не потребує:

110] Він вчитель сам у блиску сяйних риз,

111] Він формами й пташиних гнізд керує.

112] А решта душ блаженних збилась вниз

113] На букву “М”, вінцем з лілей укриту,

114] Й в коротку мить закінчила ескіз.

115] О ніжна зоре! Скільки самоцвіту!

116] І все це свідчить: правий суд гряде

117] Нам з неба, повного твойого світу!

118] Тож я благаю Вищий Розум, де

119] Береш свій рух і міць, знайти між люду,

120] Звідкіль на промінь твій той дим іде.

121] І знов на тих звести свій гнів, осуду,

122] Котрі на ринок обертають храм,

123] Який завдячує і муці, й чуду.

124] О військо, що мені зустрілось там!

125] За тих молись, хто взяв зразок поганий