Гайді (Йоганна Шпірі)

Оповідка перша. Мандрівка до Вуя з полонини

За гарненьким та затишним селищем Маєнфельд виростають у височінь гори. До них, звиваючись щедро-густо зарослими деревиною полями, веде до підніжжя гори стежина. Гора ж тим боком, що від селища, стрімко нависає над долиною. Проте бескиди починаються вже з того місця, звідки в’юнка стежка бере свій початок, бо травичка тут мізерна, зате зеленіє та квітне все, що зазвичай буяє тільки у горах. Саме цей духмяний запах гірських рослин огортає кожного, хто наважиться піднятися крутими звивинами стежини вгору, в Альпи.

Сьогодні вузькою гірською стежиною піднімалася міцно збита, кремезної статури, одразу видно – з горян, молодичка, яка вела за руку дитину. Маленька добряче впріла, піднімаючись угору. Бронзове від засмаги личко вкрилося великими краплями поту й аж пашіло на сонці. Зазвичай так завжди буває, коли у спекотний червневий день тебе позакутують, ніби на лютий мороз! Дівчинці, було не більше п’яти років. На ній – одразу дві, а може, навіть і три сукеночки, а зверху грубезна вовняна хустка. Так що в усіх тих одежинах дівча перетворилося на кругленького пухнастика, який засапано хекаючи слухняно дріботів угору, гепаючи важкими гірськими черевиками, підбитими грубезними цвяхами. Десь за добру годину сходження обидві дійшли до сільця Дьорфлі, яке було розташоване якраз на півдорозі до вершини.

Молодиця була з місцевих, бо коли вони з малою проходили через село, з нею то з вікна, то з порога, а то хтось зустрічний, віталися односельці та навіть про щось запитували, проте вона кваплячись, відповідала коротко, не зупиняючись. Так пройшли через усе село та наблизилися до останнього будиночка на околиці, що, як і решта обійсть, стояв осібно від інших.

– Агов, Дорко! – гукнули до неї з хати. – Зачекай хвильку, якщо ти нагору, то я з тобою.

Молодиця спинилася. Мала відразу ж висмикнула руку з її долоні й сіла на землю.

– Гайді, ти як, дуже змучилася? – спитала Дора в малої.

– Та ні, не так щоб, душно тільки, – пролепетала та.

– Ми вже майже прийшли, ще трішки залишилося. Крокуй швидше і постарайся, щоб кроки були довші, то за якусь годину будемо на місці, – підбадьорила її Дора.

З хати вийшла огрядненька, добродушна з виду тітонька. І далі вони вже йшли втрьох. Мала підвелася і почимчикувала за двома дорослими, які добре знали одна одну, тож одразу завели жваву розмову про мешканців Дьорфлі та їх сусідів із найближчих сіл.

– Дорцю, та куди ж ти з такою малою дитиною, – спитала тітонька. – Зачекай-но, та то ж твоєї сестри, Царство їй Небесне, доня.

– Ага, то її мала, я до Вуя на полонину її веду. Нехай у нього побуде.

– Дорцю, та побійся Бога! Малу – до Вуя з полонини? Я думаю, що ти геть здуріла! Що ти собі таке навидумувала? Та старий тебе назад відішле і малу разом з тобою!

– Ні, чого б то. Він дідо чи не дідо? Я доки була годна, то малу в себе тримала, а тепер… Я так тобі, Варко, скажу, знайшла собі добру роботу і через малу відмовлятися він неї не збираюся. Скільки могла, стільки бавила, тепер нехай він те робить.

– Егеж, якби він був такий, як решта людей, то так, – ніби погодилася з нею Варварка, – але ти хіба його не знаєш? Та як він там, нагорі, з дитиною раду собі дасть? Та ще із такою малою? Та й вона, так само, довго з ним не витримає. Почекай, що за робота така файна?

– Та аж до Франкфурта треба переїжджати. Там покоївкою маю бути в одних панів. То сім’я, і вони минулого літа там внизу, в Баді, відпочивали. Я в них за покоївку була і так у всьому допомагала. Вони вже тоді мене з собою до Франкфурта взяти хотіли. Тоді я не змогла все покинути та поїхати з ними. А цього літа вони знов приїхали, мене з собою кличуть. Можеш бути певна, тепер я свого не впущу і таки поїду з ними.

– Не хтіла б я бути на місці бідної дитини, – аж скривилася Варварка. – Лише Пан Бог відає, що у діда в голові. Він нікого ні видіти, ні знати не хоче, та що там з людьми, в церкві вже кілька літ як не був. Раз у рік, правда, на грубезний костур спирається і сходить до нас із полонини. То люди його третьою дорогою обходять. Та на нього навіть глянути страшно. Білий, як лунь, патлатий, як дикун якийсь, бородою по самі очі заріс. А як глипне на тебе з-під волохатих сивих брів, то, бігме, аж мороз поза шкірою. Тішишся, що не сама його на дорозі перестріла.

– Ну й нехай, – вперто трималася свого Дорка, який не є, а дідусь, мусить за внуку попіклуватися. Ніц він їй не зробить, не з’їсть же! А навіть якщо й шкоду яку заподіє, то він до суду піде, не я, ось так!

– Хотіла б я знати, – спробувала вивідати у подруги Варварка, – чого він такими очима на всіх людей дивиться, втік від усіх на полонину і сидить там сам-один. Таки совість його за щось мучить. Про нього чого тільки не плескають. Дорцю, а сестра тобі часом нічого про нього не повідала, га?

– Та була балачка, але ніц про те говорити не буду, як почує від кого, мені потім буде стидно йому в очі глянути, нє, ніц не скажу.

Варварка вже давно хотіла якомога більше дізнатися про Вуя з полонини, про його дикий вигляд, який відлякував людей, про його усамітнене життя в горах. Та чому люди говорять про нього недомовками, ніби бояться потім відповісти за балачку, як його зустрінуть. А доброго слова про нього то взагалі годі від кого почути. Чого Варварка не дотумкувала, звідки таке прізвисько – Вуй із полонини – прилипло до старого. Не міг же дід бути для всіх у селі вуйком! Але вже так повелося, всі називали його Вуєм з полонини, то й вона так на нього казала. Слово це «вуй» походить від «вуйко». Так на місцевій говірці називають дядька. Варварка жила в Дьорфлі не так вже й давно, вона переїхала сюди до чоловіка, пішла за невістку. А як дівувала, то жила не в горах, а внизу, в Преттіґау. Так що не цілком орієнтувалася в особливостях життя та подіях, які відбувалися до її переїзду в цю місцину. Так само мало знала вона й місцеві знаменитості. Дорка, її хороша знайома, була звідси родом, донедавна разом із матір’ю жила в селі. Але рік тому мама її померла і вона перебралася вниз, до містечка Баде Раґац, де знайшла собі гарний заробіток, працюючи покоївкою у великому готелі. Цього літнього ранку вона, власне, прийшла з Рагаца, ведучи Гайді за руку. Правда до Маєнфельда її та малу підвіз на драбиняку[1]знайомий, який саме їхав додому. Отож нічого дивного, що Варварка вирішила скористатися з хорошої нагоди й дізнатися трохи більше. Вона по-дружньому взяла Дорку за руку і проворкотіла:

– Дорцю, та ми ж такі добрі товаришки! Та тільки від тебе можна справді правду почути. Людиська ж наплетуть такого, що купи не тримається. Лише ти знаєш, як воно насправді було. Розкажи, хоча б трішечки, що таке зі старим і чи завжди він був таким людиноненависником, як ото зараз?

– А я знаю, який він раніше був? Мені зараз двадцять шість, а йому то вже точно всі сімдесят. Тобто молодим я його видіти ніяк не могла, рахувати вмієш? Моя мама була, як і він, родом з Домлешґа, звісно могла б я багато чого про нього повідати, але ти розплескаєш неодмінно. Завтра брехня по всьому селу піде.

– Йой, Дорко, та що ти таке кажеш, – ображена Варварка аж відсахнулася, – не такі вже лихі на слово в нас люди, заспокойся! Як вже і розкажу, то не все. Про що скажеш мовчати – нікому й словом не прохоплюся. Розкажи і не будеш ні про що жаліти, най мене грім поб’є, лишнього не бовкну!

– Та най там уже, – здалася Дорка, – але дивися мені, ти пообіцяла зайвого не пасталакати!

Дорка озирнулася за малою, чи не чує та часом. Проте її побоювання були марні: дівчинка не могла нічого почути, бо її взагалі не було ніде видно. Очевидно, вона в якийсь момент взагалі перестала йти за ними, а подружки так захопилися балачкою, що цього не помітили. Дорка відразу зупинилася і, обернувшись, озирнула доокола.

Стежка хоча й звивиста, проте згори проглядалася майже до самого села, і нікого на ній не було.

– Он вона, – обізвалася Варварка, яка приєдналася до подружки, – ген там, бачиш? – і вказала пальцем далеко вбік від стежки, – дряпається догори схилом разом із Петрусем-козопасом та його козами. Чого він так пізно сьогодні? Але нам те на руку, він за малою тепер пильнувати буде, а ти можеш мені все спокійно розповісти.

– Та не мусить він за нею вже так дуже й пильнувати, – зауважила Дорка, – досить кмітлива мала, як на її п’ять років, ловить усе на ходу, вона багато чого, собі на ліпше, сама навчиться. Бо що в старого? Лише кози і хижа на полонині…

– А в нього колись більше було? – здивувалася Варварка.

– У нього? Ну таки колись було. Так я собі думаю, – з притиском заперечила Дорка. – Та він мав одну з найліпших господарок в Домлешґу. Він був у батька старшим сином. Мав молодшого брата, який, на відміну від нього, хорошою та порядною людиною був. Не як старший, що хтів не робити, а паном бути. Волочився десь по людях із такими ж неробами, яких ніхто знати не хтів. Всю господарку програв, пропив. Батьки, як то завжди буває, не витримали такої ганьби, повмирали з горя одне за одним. Брат зі злиднів село покинув і пішов кудись у світи. Ніхто так і не знає, куди подівся. А вуйко, як лишився із сплюгавленим ім’ям та голим-босим, як церковна миша, до війська подався і служив десь у Неаполі. Дванадцять чи тринадцять років про нього не було чути. А потім несподівано вернувся додому з хлопчиком, підлітком іще. Думав його комусь із родини віддати. Але ніхто його ні на поріг не пустив, ні знатися з ним більше не хтів. Він затаїв після цього зло на всіх. Сказав: «Більше в Домлешґ ні ногою!» Прийшов у Дьорфлі й став із хлопчиком тут жити. Жінка, від якої той малий був, родом, певно, з Грауб’юндена. Мабуть, як жив там внизу, то знайшов собі жінку, а потім і овдовів. Мав при собі трохи грошей, бо віддав хлопця, Тобіасом його звали, в науку, ремесла навчитися. Тобіас хорошим теслею став, люди його поважали, і ніхто в селі поганого слова про нього не скаже. А от до старого ставилися з підозрою… Кажуть, він утік з армії. Мусив покинути службу, бо скінчилося би все для нього дуже зле: забив він когось у тому Неаполі, і то, звичайно, не на війні, як сама розумієш, а в якійсь бійці. А ми з ним родина: бабця моєї матері з його бабцею – рідні сестри. Кличемо його вуйком, а оскільки ми майже зі всіма людьми в селі родичі, по батьковій лінії, то всі решта також його вуйком кликати почали. А як переселився старий на полонину – Вуєм з полонини.

– А з Тобіасом що дальше стало? – захопилася Дорчиною розповіддю Варварка.

– Та зачекай-но, всього нараз не розкажу, за порядком повідаю, – пояснила Дорка, – отож Тобіас вчився на теслю в Мелсі, а як вивчився, то вернувся додому в село і взяв собі за жінку мою рідну сестру Аделаїду, він давно вже до неї ходив, і вона ніц проти не мала. Як одружилися вони то гарно жили, в злагоді. Але довго так не було. Через два роки на новобудові, де працював, упала йому балка просто на голову і забила на місці. А як його побитого такого привезли додому, не змогла його виду бідна моя Аделя винести, з жалю і переживання напала на неї сильна гарячка. Довго її та гарячка мучила і ніяк не відпускала. Бідолашна так і не оговталася від тих переживань. Деколи находило на неї таке, що сама не знала, спить вона чи збудилася вже. За кілька тижнів поклали сердешну в сиру землю. Після їх смерті почали люди між собою (і то чимраз голосніше) про нещасну долю обох говорити. Казали, що то кара за безбожне вуйкове життя їх спіткала. Дійшло до того, що йому прямо в очі так і сказали, та й панотець у церкві закликав його з амвона покаятися в гріхах. А той усе більше затинався, ніц слухати не хотів і лютував страшно, взагалі перестав до людей обзиватися, але, правда, люди теж почали його обминати. А потім якось вуй зійшов на полонину й більше назад не спускався. З того часу й живе там у незгоді як з людьми так і з Богом. Аделину доцю, вона тоді зовсім крихітною була, лишень рочок виповнився, ми взяли до себе. Як минулого літа мамця мої померли, захтіла я на заробітки в Бад податися, взяла її з собою та й віддала на виховання старій Урсулі, яка в Пфеффердорфі мешкає. Я ж лишилася в місті й на зиму. Там мені робота підвернулася: шиття було багацько, а я добре на тому знаюся! А як весна почалася, вернулися пани з Франкфурта, сім’я, в якій я минулого року за покоївку була. Вони й тепер мене з собою хочуть взяти. Післязавтра ми від’їдемо. І тепер, мушу тобі сказати, але ж і добру маю роботу!

– Ая, а дитину старому нагорі лишиш? Я з тебе, Дорко, просто дивуюся. Шо ти собі думаєш, – обізвалася з докором Варка.

– Це ти про що, – спробувала оправдатися Доротея, – я для неї, що могла, те зробила, а тепер… Куди мені тепер її подіти, га? Не думаю, що п’ятирічне мале можна з собою аж до Франкфурта тягти. Варко, а ти взагалі куди? Нам до полонини, вже майже рукою подати.

– Та я осьдечки, прийшла, – відповіла Варвара, – я з Петрунькою-козопасихою побалакати зібралася, вона для мене пряде взимку. Ну, бувай, подружко, най щастить!

Доротея потиснула простягнену Варчину руку й залишилася стояти, а Варвара попрямувала до темно-брунатної альпійської хижі, яка була за кілька кроків від стежини, у видолинку, гарно захищена в такий спосіб від стрімких гірських вітрів. Хижку було збудовано якраз, якщо рахувати від села, посередині гірського пасовища, яке піднімалося вгору. Те що її збудували в місці, де гора мала заглибину, було дуже хорошою ідеєю. Хатина виглядала такою старезною розвалюхою. А коли приходила весна, і з гір налітав різкий вітер, то дув він із такою потугою, що вона починала двигтіти й скрипіти зарослими мохом старими балками, гримати вікнами та дверима. Коли б хатинка стояла у верхній частині полонини, в один із таких бурхливих весняних днів все могло б сумно скінчитися для її мешканців: вітер скинув би їх разом із купою потрощеного дерев’яччя аж у долину.

Жив у хижці Петрусь-козопас: одинадцятирічний хлопчина, який збирав кожного ранку в селі кіз і гнав угору, на пасовисько, де вони могли вдосталь наскубти короткої, але рясної та ситної травички з полонини. Ввечері ж збігав пастушок разом зі своїми прудконогими кізками підстрибом у долину. Як заходили в село, Петрусь встромляв два пальці, складені бубликом, до рота і так пронизливо свистів, що аж шибки у віконечках найближчих хаток бряжчали! То був сигнал для всіх господарів, які після цього свисту мали прийти на площу, щоб позабирати своїх кіз. Здебільшого приходили за тваринами хлопчики та дівчатка, які аніскілечки не боялися дружелюбних кізок. Це був, власне, той момент, коли Петрусь мав можливість перекинутися кількома словами з такими ж дітлахами, як і він. Решта часу, ціле літо поспіль, він проводив у горах, на полонині, з дорученими йому козами. У нього була родина: вдома залишалася мама та бабця, що геть осліпла. Бачили вони його зовсім мало: рано-вранці треба було встати, щоб гнати худобу на пастівник. Увечері приходив пізно: залишався на вулиці якомога довше: мусив же побалакати зі всіма знайомими дітьми! Отож вдома він тільки те й робив, що похапцем вечеряв та снідав молоком із хлібом і дер хропака аж до ранішньої зорі, аж поки треба було вже вставати. Батька в Петруся не було, кликали його так само Петрусь-козопас, бо замолоду він теж ганяв кіз на полонину, а кілька років тому стався з ним нещасний випадок: розчавило його дерево в лісі, як хотів його зрубати. Маму Петруся, хоч її справжнє ім’я було Бриґітта, охрестив хтось, мав вочевидь на увазі батька та сина, Петрунькою-козопасихою. Так її всі й звали. Ну а сліпу Петрусеву бабусю, і старе і мале кликало просто – бабця.

Десь добрих десять хвилин простояла Дорка на одному місці. Все розглядалася навкруги: де дітлахи, які разом гнали кіз на полонину. Проте їх ніде не було видно. Тоді Дорка піднялася трохи вище, до такого місця, звідки відкривався вид на схил гори, аж до самого низу. Там вона стояла, очікуючи. Мало-помалу її почала охоплювати нетерплячка – це стало видно з обличчя і по тому, як вона переступала з ноги на ногу та вся аж смикалася.

Тим часом діти робили добрячого гака: Петрусь чудово знав місцинки, де рясно росли корчики травички або ж густі кущики. То ж саме туди він пускав попасом своїх кізок, зигзагоподібно піднімаючись крутим схилом. Спочатку малій було надзвичайно важко дертися угору: багато одягу заважало рухатися, їй було душно, й дівчинка натужно сопіла, кректала та мусила докладати надмірних зусиль. Проте вона не зронила жодного слова й не жалілася. Мала глянула на Петруся, а той вдягнений у легенькі полотняні штанці, стрибав собі босоніж туди-сюди, лише п’ятки миготіли! Потім вона придивилася до прудконогих кізочок, котрі швидко дріботіли своїми тоненькими ніженьками і без великих зусиль стрибали через корчики, камінчики, або ж видряпувалися на круті горбки. Тоді дівчинка швиденько сіла на землю і похапцем почала скидати важкі черевики, панчохи, вставши, зняла з шиї товсту червону хустку, розщібнула та стягнула спідничку і взялася знімати наступну, що була зісподу, бо тітка Дора натягнула на неї святкову недільну сукенку поверх інших, буденних лахів. Тітка вважала, що в такий спосіб менше нести в руках. Так само швиденько мала вислизнула і з буденної сукенки. Тепер на дівчинці залишилася лишень легенька нижня спідничка і сорочечка з короткими рукавами. Мала з насолодою остудила оголені рученята легеньким теплим вітерцем. Після цього акуратно поскладала всю одежину купкою на горбику. Тепер вона, як Петрусь, весело та легко дряпалася за козами вгору, і виходило це в неї не гірше, ніж у решти. Петрусь навіть не зауважив, що мала робила, коли. Її певний час не було видно. Проте коли побачив, що вона вистрибує поруч із ним по-іншому вбрана, рот у пастушка розтягнувся у задерикувату посмішку. А коли оглянувся і вздрів купку лахів, поскладаних на горбику, посмішка стала ще ширшою і сягала тепер мало не від вуха до вуха. Петрусь, правда, не сказав нічого. Тепер, як нічого не заважало, було легко й зовсім не душно, дівчинка завела з пастушком розмову. Той мусив відповісти на силу-силенну запитань. Дівчинка хотіла багато про що дізнатися: а скільки у нього кізок? А куди він їх жене? А що він робить, коли на полонині? А звіди він родом? Так перемовляючись, діти, підганяючи кіз, піднялися до хижі, де на них чекала тітка Дорка. Побачивши Гайді, вона аж руками сплеснула і залементувала:

– Йой, Бозю ти мій, Гайді, та що ти таке твориш? Та який у тебе вигляд? Та де всі твої спідниці, де хустина? Де новісінькі черевики, які я тобі купила? А нещодавно куплені панчохи? Ніц нема! Ніц! Гайді, де ти то всьо поділа?

Мала спокійнісінько показала пальчиком вниз на схил гори й відповіла:

– Там.

І справді, у вказаному напрямку щось лежало, червоніючи зверху цяткою хустини.

– Бідачисько ти нещасне! – схвильовано вигукнула Дорка. – І що ти собі таке надумала? Нашо всьо із себе поскидала? Та що то таке, га?

– А мені не треба було стільки, – відповіла мала, і в її голосі зовсім не вчувалося каяття за свій вчинок.

– Ох і дурненьке ж біднятко, Гайді, чи ти розум свій там, під горою, лишила? – почала сварити її тітка. – А хто по ті лахи піде, та то десь із півгодини злазити і підніматися знову! Петрусю, збігай, дитинко, га? Стрілою туди й назад. Та йди, принеси вже, чого стовбичиш, очима лупаєш? Чи в тебе ноги докупи позросталися?

– А я кози і так пізно вигнав, – не кваплячись промовив Петрусь, який непорушно стояв поряд та флегматично вислуховував зойки і крики тітки, запхнувши руки в кишені штанців.

– Гей, як так і далі стоятимеш і витрішки годуватимеш, чи багато з того матимеш? – змінила тактику тітка Дора. – Йди-но сюди, я тобі щось гарне дам, глянь, – і вона простягнула йому новенький п’ятак, який сліпучо зблиснув на сонці.

Пастушок несподівано зірвався з місця і, роблячи велетенські стрибки, доскакав по стежці до купки з одягом, схопив його і вже за якусь хвилю був знову коло тітки. Дорка аж хвалити його почала за таку спритність, а потім віддала п’ятака, якого Петрусь запхав глибоко в кишеню. Він аж світився від радості, на обличчі вигравала широка посмішка, бо не так часто йому доводилося заробляти грошима.

– Ти міг би допомогти мені всі ці лахи нагору до Вуя з полонини винести, тобі ж також в цю сторону, егеж? – промовила тітка Дора, коли намірилася продовжити сходження крутим косогором, який починався якраз за хижкою Петруся-козопаса.

Той без заперечень та з охотою взявся і за цю роботу. Він пішов слідом за тіткою та малою, повісивши всю одіж, зв’язану в клуночок, на згин лівої руки та цьвохкаючи прутиком у правій. Гайді ж разом із кізками, весело хвицаючи ніжками, підстрибувала поруч. Отак всі гамузом піднялися вони десь за хвилин сорок п’ять на полонину до хатини старого вуя, що стояла на рівнині, віддана на поталу усім гірським вітрам. Це мало також і свою перевагу: тут можна було досхочу насолоджуватися сонячними променями та милуватися видом на всю долину внизу, під горою. За хатиною росли три старезні ялини, які розпростерли навсібіч густі свої руки-віти. За ними гора продовжувала ріст у височінь, спершу горбами, вкритими соковитою та густою травою, за нею розпочиналися чагарники на кам’янистому ґрунті і завершувалося все це похмурими, без жодної рослинки, стрімкими сірими скелями. З тої сторони хатини, звідки відкривався вид на долину, старий змайстрував собі лавку, саме на ній він і сидів: люлька в зубах, долоні на колінах, спостерігаючи за козами, обома дітлахами та Доркою, що піднімалися вгору. Тітка тепер пасла задніх, бо раз за разом її обганяли всі інші.

Першою на полонину дісталася Гайді, вона підійшла до старого і простягнула рученята зі словами:

– Доброго вечора вам, дідусю!

– Ну-ну, і до чого ти це? – грубо відрізав старий, коротко потиснувши малій ручку, і пронизливо глипнув на неї з-під кошлатих брів.

Так він грізно дивився на неї, а мала, не відводячи погляду й не кліпаючи, почала його розглядати: старий зі своєю довгою бородою, густезними сивими бровами, що кущилися на переніссі, виглядав чудернацько, тож Гайді захотіла пильніше роздивитися. Тим часом підійшла Дорка з Петрусем, котрий притих, спостерігаючи за тим, що тут діється.

– Доброго дня вам, вую, – стала перед старим Дорка, – я ото привела до вас малу, дочку Тобіаса та Аделаїди, вже, мабуть, її і не впізнаєте. Вона ж тільки рочок мала, як ви останній раз її бачили.

– А нащо вона мені тут здалася? – буркнув старий. – Агов, – гукнув він до Петруся, – нема чого тут стовбичити, сьогодні ти й так спізнився, жени їх далі. І ще мої прихопи!

Пастушок відразу кинувся виконувати наказ, бо Вуй так зиркнув на нього, що йому одразу набридли всі ті оглядини, і його як вітром здуло.

– Вона, вую, буде тепер у вас жити, – кинулася Дорка відповідати на запитання старого. – Я що могла, то для неї робила, чотири роки її бавила. А тепер ваша черга прийшла, як не як – родина її найближча. Ось так.

– Ая, – пронизливо глипнув дід їй у вічі, – а як вона стане про тебе питати, плакати й скиглити, такому мацьопству[2] нерозумному завше чогось бракує, – що мені тоді з нею робити?

– А мене то не обходить, – прохопилася Дорка, – мені також ніхто не помагав і ніхто ніц не пояснював, взяла на руки і всьо, вперед, будеш нянькою! Їй заледве рочок, а мені й на себе треба було заробити, та й старенька мама на руках… А тепер мені на заробітки треба. Маєте сидіти з дитиною. І мастіть собі з нею голову тепер самі[3], куди хочете, туди малу й подіньте. Не хочете подбати – не мусите, але як станеться їй що, заслабне чи помре, не дай Боже, то буде тепер ваш клопіт. Ви за неї відповідальні й не минути вам кари небесної, бо не захотіли про ближнього попіклуватися. Бозя на небі все бачить.

Десь у глибині душі Дорка відчувала, що чинить недобре. Вона, власне, й розперезалася так, щоб придушити докори сумління, які її мучили. Бовкнула вона зі злості, правда, зайве, бо після її останніх слів Вуй рвучко підвівся з лави й так глянув на неї, що вона аж на кілька кроків відступила.

Старий тим часом гаркнув, вказуючи рукою на долину:

– Геть звідси! Йди звідки прийшла, і щоб я тебе тут більше не видів!

Дорці не треба було два рази повторювати. Мало не на ходу вона швиденько протуркотіла:

– Ну, дай Боже вам щастя! Тобі, Гайді, теж усього найліпшого! – і кинулася бігом з гори додолу.

Весь зворотній шлях до села вона не збавляла темпу. Все у ній аж стугоніло від хвилювання, щось подібне відбувається всередині котла паровоза, коли кочегар підкине в топку добрячу порцію вугілля! Та сила гнала її вперед, і вона не спинялася ні на хвильку, щоб віддихатися.

Коли Дорка пробігала селом, на неї звідусіль посипалися запитання. Все більше й більше односельчан дивувалися: чому вона без дитини. Люди добре знали Дорку, чия в неї дитина, та її сирітську історію.

Отож, поки Доротея мчала через село, з усіх сторін: десь із порога, десь із вікна до неї лунало:

– Дорко, а дитина де?

– Ти де дитину поділа, Дорко?

У відповідь Дорка неохоче кидала:

– Нагорі лишилася, у Вуя з полонини!

– Та у Вуя з полонини вона, чуєте!

Її помалу починали дратувати:

– Та як ти могла таке зробити?!

– Сиротинонька нещасна!.. – або ж: – Таку малечу там, нагорі, лишити!.. – і після цього знову: – Бідолашна сиротиночка!.. – лунало їй навздогін.

Дорка втікала із села так швидко, як могла. Вона аж зраділа, коли останні хати залишилися позаду «Недобре, все-таки, я вчинила, ой, недобре. Матуся, як помирали, дитину на мене лишили», – отак розмірковуючи, бігла вона далі. Єдиною втіхою була для Дорки думка: «Грошей зароблю, більше зможу допомогти». Вона раділа, що невдовзі не бачитиме людей, які дорікають за спиною. Подалі від них усіх, та ще й добрячих грошенят собі заробить!

Оповідка друга. У дідуся

Після того, як Дорка щезла з виду, старий знову усівся на лаву і, мовчки втупившись у землю, запахкав цілими хмарами диму зі своєї люльки. Тим часом Гайді весело та з цікавістю почала розглядатися навкруги. Найперш привернула її увагу прибудована до стіни хатки кошара для кіз. Мала заглянула туди, але нічого цікавого там не знайшла. Тоді дівчинка досліджувала далі, завернула за ріг хати й підійшла до старих ялин. Там у верховітті свистав та завивав дужий вихор. Гайді спинилася і прислухалася. Коли вітер помалу стих, вона завернула за наступний ріг і, обійшовши хижку довкола, підійшла до дідуся з другого боку: той сидів без поруху, понурившись й пахкав люлькою. Дівчинка встала перед ним і, заклавши руки за спину, втупилася в нього поглядом. Дідусь підняв голову.

– Ну чого тобі? – запитав, – бо мала стояла перед ним нерухомо й зирила мало не впритул.

– А подивитися хочу, який вигляд має твоя хатка із середини, – відповіла Гайді.

– Ну пішли, глянеш, – старий першим попрямував у хижу. – Прихопи клунок з лахами, – буркнув він через плече, переступаючи поріг.

– А мені їх більше не треба, – заперечила Гайді.

Вуй так і завмер на порозі з піднятою ногою. З несподіванки він аж вийшов надвір, зачинивши за собою двері. Старий обернувся до малої і придивився до неї уважно: дівчинка, яка очікувала побачити в хижі силу-силенну цікавих речей, від збудження аж сяяла чорними оченятами.

– Ну не може воно бути несповна розуму, – прошепотів собі в бороду він. – Як то – тобі їх більше не треба? – запитав уже голосно.

– Я хочу бути такою прудконогою, як кізка, а вона нічого зайвого на собі не носить.

– Хочеш бути прудконогою, то будь нею, але лахи до хати занеси! – звелів дідусь. – Їм місце не надворі, а в шафі.

На цей раз Гайді послухалася. Старий розчахнув двері, й мала зайшла слідом за ним. Всередині була одна-єдина велика кімната. Тут стояли стіл і крісло коло нього, в одному кутку було дідусеве ліжко, а в другому – кабиця[4] з великим казаном, який висів на ланцюгах над нею. З другого боку в стіні були великі двері, які дідусь саме відчиняв. Двері виявилися дверцятами шафи. В ній висів його одяг, а на поличках були поскладані декілька сорочок, шкарпетки, хустинки. Другу половину шафи займали тарілки, горнятка та склянки, а на верхній полиці лежали круглобокий хліб, вуджене м’ясо та сир. У цій шафі дідусь зберігав увесь необхідний для прожиття скарб. Як тільки він відчинив дверцята, Гайді відразу швиденько зайшла всередину і запхала клуночок зі своїм одягом помежи одяг старого так глибоко, як тільки могла. У такий спосіб вона вирішила якнайкраще його сховати, щоб потім важче було знайти.

Після цього уважно оглянула кімнату й спитала:

– Дідуню, га, дідуню, а де я спатиму?

– А де хочеш, там і спи, – відповів той.

Саме така відповідь утішила Гайді. Вона відразу кинулася нишпорити по всіх закутках, заглядаючи всюди: шукала таке місце, де їй найкраще спалося б. Навпроти дідусевого ліжка стояла приставлена до стіни невеличка драбинка. По ній Гайді потрапила на горище, на якому знайшла величенький оберемок свіжого та духмяного сіна, а ще кругленьке слухове вікно в фаціяті[5], крізь яке виднілася добряча частина долини внизу.

– Я тут хочу спати, – гукнула Гайді, – а як тут гарно! Дідусю, ходи сюди й сам побачиш, як тут гарно!

– Та знаю я, – хмикнув у вуса дідусь.

– Я собі ліжечко роблю, – знову гукнула мала й залопотіла ноженятами по горищі туди-сюди. – але ти маєш мені до ліжечка покривальне принести. Так завше роблять: спочатку на ліжко стелять покривальце і на ньому сплять.

– Ая, так і є, – погодився дідусь.

За якусь хвилю він підійшов до шафи, пошурхотів там і витяг з поміж поскладаних сорочок довгий прямокутний шмат грубого сукна, який, очевидно, тепер мав бути за ряднину. З нею в руках старий піднявся драбинкою на горище. Тут Гайді погосподарювала на славу: тепер оберемок сіна перетворився на цілком пристойне ліжечко. З одного боку ліжечка замість подушки – викладене у маленьку купку сіно. Імпровізована подушечка влаштована так, що коли на ній лежати, то через кругляк віконечка можна розглядати далеку долину.

– Гарне в тебе ліжечко, – сказав дідусь. – Можна й рядно стелити, але зачекай хвильку, – він взяв із купи, що залишилася, ще трохи сіна і намостив на ложе.

Тепер воно стало набагато пишнішим і м’якшим.

– Давай мені покривальце, – Гайді вхопила ряднину, але навіть обома руками заледве змогла заволокти її на своє ліжечко.

Проте саме така товста та щільна ряднина найпридатніша, щоб накрити сіно. Інакше висохлі гостряки його стебелець проштрикували б щось тоненьке наскрізь і кололи б того, хто лежав. Застеляти ліжечко довелося удвох. Кінці ряднини Гайді швиденько позаправляла підспід і було її ложе – любо-дорого глянути. Дівчинка стала поруч і задумалася, дивлячись на нього.

– Дідусю, чогось бракує, щось ми забули, – сказала вона нарешті.

– А що? – спитав старий.

– Ковдру ми забули, ось що. Коли у ліжечко лягаєш, то пролазиш між простирадлом і ковдрою.

– Ось ти про що. Але що ж будемо робити, коли я не маю ковдри?

– Та нічого, зараз я собі сама її зроблю, – заспокоїла старого Гайді, – візьму ще сіна, та й буде мені ковдра, – і метнулася до купи сіна, але дідусь зупинив її.

– Зачекай хвильку, – сказав і зліз по драбинці до кімнати.

За деякий час повернувся, несучи в руках великий важкий лантух із грубого полотна. Кинув його додолу й спитав:

– Хіба він не ліпший за сіно?

Гайді кинулася розгортати лантух та вкладати поверх застеленого ліжка, проте ніяк не могла впоратися: тканина була загруба для її тоненьких пальчиків. Дідусь прийшов на допомогу. Коли мішок було розстелено – виглядало ліжечко як справжнє: зручним та надійним. Гайді постояла задумливо й нарешті висловила своє захоплення:

– Чудова ковдра і ліжечко таке гарнюнє! Я тільки одного хочу: от якби зараз була ніч, то я б лягла на нього спатки.

– Я так собі думаю, – не підтримав її починань дідусь, – було б не зле щось за драбину вкинути, я маю на увазі: може б на обід з’їли чогось, га?

За цією біганиною з ліжечком Гайді забула про все інше. Коли дідусь згадав про їжу, у неї так засмоктало під ложечкою, жах. За весь день вона з’їла тільки скибочку хліба, яку запила кількома ковтками розбавленої кави. А після цього була виснажлива подорож угору!

Тому Гайді відразу закивала головою:

– А таки треба щось вкинути за драбину, треба.

– Ну, то вперед, злазь униз, ми тепер багато чого разом робити будемо, не тільки ліжко заправляти, – сказав старий і, слідом за дитиною, драбинкою спустився додолу.

Підійшовши до великого казана, дідусь відставив його в сторону і повісив на його місце менший, який до того висів на ланцюгу. Після цього всівся на дерев’яну триногу з круглим сидінням і роздмухав у кабиці вогнище. В чавункові почало булькати. Старий настромив на довгу металеву виделку шматок сиру і крутив його на вогнищі під казанком, доки той не став золотисто-брунатним. Гайді уважно спостерігала за всіма його діями. Їй, очевидно, спало щось на думку, вона метнулася до шафи й назад, і так кілька разів. Поки старий з чавунком підігрітої страви та виделкою з підпеченим сиром підійшов до столу, на ньому вже лежали круглий буханець, дві тарілки та два ножі – усе на своїх місцях, акуратно розставлене. Гайді відразу зауважила, що де в шафі лежить, і принесла необхідне.

– А ти метка, це дуже добре, що вмієш підмічати, – похвалив її дідусь і поклав підсмажений сир на буханець. – Але на столі ще чогось бракує.

Гайді ковтнула слинку, нюхнувши смачний дух із казанка, й метнулася до шафи ще раз. Проте на поличці стояла лише одна чашка! Не довго роздумуючи, мала вхопила одну зі склянок, що стояли позаду мисочки, і принесла її разом із чашкою до столу.

– От це правильно, молодець, не даси собі в кашу наплювати. Але де ж ти сядеш?

В кімнаті було лише одне крісло, і на ньому, власне, сидів сам старий. Гайді стрілою полетіла до кабиці, принесла звідти маленький дерев’яний ослін-триногу і всілася на нього.

– Ну, сісти ти вже маєш де, що правда, то не гріх, але до столу не досягаєш, от халепа! Гм, моє крісло також занизьке для тебе, але ми цьому зарадимо, ми отак зробимо.

Старий встав, налив в горня пряженого молока, поставив його на своє крісло й підсунув його ледь не впритул до ослона.

Тепер у Гайді були і кріселко, і столик. Дідусь поклав поряд із чашкою кусень хліба зі шматочком печеного сиру зверху і сказав:

– Ну ж бо, налітай!

Сам старий розпочав обід, сидячи на розі столу. Гайді вхопила своє горнятко і пила, пила, не переводячи подиху, така, виявилося, спрага мучила її після довгої подорожі! Потім, бо довше затримувати дихання не змогла, поставила майже порожню чашку на крісло й голосно вдихнула повітря.

– Ну як, смачне молоко? – спитав дідусь.

– Такого смачнючого я ще ніколи не пила, – відповіла Гайді.

– Як сподобалося, то маєш іще, – дідусь узяв її чашку, налив по вінця і поставив перед дитиною.

Гайді помастила сиром, а він спечений зробився м’якенький, немов масло, свій кусень хліба та й з насолодою відкушувала шматок за шматком, запиваючи молоком. Після обіду дідусь пішов до кошари, бо треба було прибирати за козами. Гайді дивилася, як він підмітав і посипав підлогу свіжою підстилкою, на якій ночуватимуть кізки, як повернуться з пасовиська. Навівши лад у кошарі, дідусь пішов до сарайчика, що був побіч неї. Там він почав стругати якісь дерев’яні круглячки. Потім висвердлив дірки в дошці, повставляв туди кругляки, перекинув, поставив на землю: та це ж… це стілець! Такий як і в дідуся, от тільки ніжки набагато довші! Дівчинка завмерла від захвату.

– Що таке, Гайді? – запитав дідусь.

– А це крісло для мене, бо воно таке високе. Як же ж ти його скоро зробив! – відповіла та здивовано і водночас захоплено.

«А вона швидко схоплює і спостерігати вміє», – пробурмотів собі в бороду старий, обходячи хижку.

Несучи молоток, цвяхи, та обрізки дощок, він лагодив усе, що було не в порядку, підправив щось на дверях, десь якусь дощину прибив цвяхом, а десь прибрав зайве. Гайді ходила тінню, уважно спостерігаючи за його діями: і все їй було страшенно цікавим.

Тим часом почало сутеніти, у верхівках старих ялин загуготів в густому гіллі потужний вихор. Для Гайді це звучало немовби музика, зробилося так весело, що вона застрибала навколо дерев. Дідо стояв коло дверей сарайчика і спостерігав за дитиною. Коли зненацька почувся пронизливий свист, і Гайді завмерла на місці, а дідусь вийшов на подвір’я. Згори збігали підстрибом кози, а разом з ними і Петрусь. Гайді радісно скрикнула і кинулася навперейми вітати одну за одною своїх нових подружок, з якими познайомилася сьогодні вранці.

Коли отара зупинилася біля будиночка, із загального гурту вийшли наперед дві гарненькі стрункі кізки: біленька та брунатна. Кози почали лизати дідусеві долоні, на яких той простягав пару пучок солі. У такий спосіб він кожного вечора зустрічав своїх кізок. Тим часом Петрусь погнав отару далі і незабаром зник у сутіні. Гайді почала гладити кізочок, стрибати навколо них, щоб почухати тваринок з усіх боків і вельми тішилася з того, що робила.

– Дідуню, то вони обидві наші, правда? Обидві наші! Вони зараз у кошару підуть, еге ж? А вони завше у нас будуть? – лепетала вона радісно, а дідусь лиш потакував.

Коли кізки злизали всю сіль, він звелів:

– Винеси з хати свою чашку і хліб.

Гайді миттю метнулася туди й назад.

Дідусь надоїв від білої кізки повну чашку молока, вкраяв кусень хліба і, простягнувши це все малій, сказав:

– Ось, це твоя вечеря. Поїж та йди нагору спати! Тітка Дора залишила для тебе якісь лашки. Там і сорочечка є, і ще там щось. Візьми, що треба, все в клуночкові в шафі, пригадуєш? А я кози в кошару зажену. На добраніч!

– На добраніч, дідуню! На добраніч! Дідусю, а як їх звати? – загукала вслід старому і козам мала і кинулася за ними в сутінки.

– Біленька – Білка, брунатна – Бурка.

– На добраніч, Білко! На добраніч, Бурко! – гукнула Гайді щосили, бо кози саме зайшли в кошару.

Дівчинка всілася на лаву, з’їла окраєць хліба і випила молоко. Нараз здійнявся такий сильний вітер, що її мало додолу не вкинуло. Тож мала похапцем дожувала вечерю, зайшла в хатину й полізла по драбинці до свого ліжечка. Тільки-но Гайді вклалася в постіль, як оченята у неї одразу заплющилися, і вона заснула так міцно, і спала так солодко, як комусь, мабуть, тільки в найкращому королівському ліжку спиться. Невдовзі потому, як ніч опустила свої темні крила на полонину, ліг у своє ліжко й дідусь. Наступного дня він, як завжди, встане разом із першими промінчиками сонця. А сонце літом сходить у горах дуже рано. Вночі налетів такий дужий вітер, що від його подихів хатина вся аж затремтіла дерев’яними стінами-балками. Він пронизливо завивав у комині, а старі ялини за хатиною колихав із такою люттю, що на них потріскували гілляки. Опівночі дідусь зірвався з ліжка і, промовивши стиха: «їй там нагорі, мабуть, страшно самій», піднявся на горище й підійшов до ліжечка малої. Повновидий місяць час від часу пеленали кудлаті чорні хмари, й тоді ставало темно, хоч в око стрель, але в цей момент він саме виглянув із-за чергової кошлатої хмари і кинув сріблясте пасмо світла через кругляк віконечка просто на личко дитини. В білястому його сяйві запаленіли її щічки. Вона спокійно спала під своєю грубезною ковдрою, поклавши голівоньку на повненьку ручку. Рівномірно посвистувала носиком, і снилося їй, вочевидь, щось дуже приємне, бо з личка не сходив щасливий вираз. Старий дивився на всміхнену дитину доти, поки наступна хмара не закрила місяця, і знову стало темно, тоді повернувся на своє ліжко.

Оповідка третя. На вигоні

Раннього ранку Гайді розбудив голосний свист, який пролунав, на подвір’ї. З віконечка просто на її ліжечко та сіно навколо нього падав сніп жовтогарячого сонячного проміння, забарвлюючи все у золотистий колір. Спросонку та від сяйва навкруги мала крутила головою і спочатку ніяк не могла второпати, де це вона опинилася. Аж знизу почувся низький голос діда, і тоді все собі пригадала: звідки прийшла та куди потрапила. Отже зараз вона на полонині у дідуся, а не в старої Урсули, яка вже зовсім оглухла, часто дуже мерзла, через що завжди грілася як не на сонечкові коло вікна на кухні, то коло груби. Гайді мусила постійно сидіти в хаті, щоб стара могла її бачити. Часами дівчинці ставало нудно від постійного сидіння в приміщенні і їй так хотілося побігати надворі. Тож мала дуже зраділа, коли прокинувшись у новому помешканні, пригадала собі, як багато нового побачила вчора. І сьогодні вона знову це побачить, сьогодні знову побачить Білку і Бурку! Гайді швиденько встала, похапцем надягла на себе вчорашню одежину. Тривало це лише кілька хвилин, бо одягу було зовсім мало. І, злетівши по драбинці додолу, вибігла надвір. На подвір’ї стояв дідусь, він випустив з кошари Білку з Буркою, і вони вже збиралися приєднатися до решти своїх приятельок в отарі. Гайді кинулася до них, щоб привітатися та й усьому козячому товариству також доброго дня побажати.

– Хочеш із отарою на пасовисько? – запитав дідусь.

Це було якраз те, чого дівчинка найбільше хотіла, й вона аж підстрибнула від радості.

– Але перш ніж піти, мусиш помитися, а то як побачить таку заспану замазуру сонечко, он яке воно чистеньке, аж сяє, ото сміятися з тебе буде! Іди, я там вже приготував все для тебе, – і дідусь показав на великий цебер, повний прозорої водички, що грілася на осонні.

Гайді за кілька стрибків підбігла до цеберка й так довго талапалася у воді та терла долоньками обличчя, поки воно не засяяло, як те сонечко у небі.

Тим часом дідусь зайшов у хатину й кликнув звідти Петруся:

– Агов, генерале козячий, ходи-но сюди та торбу свою візьми!

Здивований хлопчина зайшов і простягнув торбинку, в якій носив свій бідненький обід.

– Ану, розв’яжи! – звелів старий і поклав всередину великий кусень хліба та такий самий кавалок сиру. Петрусь аж укляк на місці, витріщившись і без того круглими оченятами на ці два здоровенні кусні, які були в два рази більші від тих, які він узяв для себе.

– Ось так, тепер іще горнятко, – вів тим часом Вуй. – Мала п’є тільки з горняти, так як ти, зразу від кози, вона не вміє. Ти їй надоїш два повних горнятка молока, вона піде з тобою на пасовисько і буде там аж до вечора. Пильнуй її, щоб часом де на яку скелю не вилізла і не впала звідти. Чуєш?!

В ту хвилю до хижки забігла Гайді:

– Дідуню, тепер сонечко не буде з мене сміятися, правда, не буде? – настирливо допитуватися вона у старого.

Дівчинка старанно витерлася жорстким рушником, який дідусь повісив поруч із цеберком. Вона так ретельно витирала личко, шию, ручки, зі страху бути висміяною сонцем, що була червона, як рак печений. Старий всміхнувся.

– Не, тепер воно, вже точно, сміятися з тебе не буде, – розігнав він її страхи. – Але знаєш що? Увечері, як вернешся з пасовиська, то відразу вскочиш у цеберко і поплескаєш добряче ногами, як рибка поплаваєш. Коли ходиш, як кізка, то ніжки так само, як вона, замурзаєш. Все, можете вже йти.

І ось Гайді розпочала свій веселий підйом нагору, на пасовисько. Вітер за ніч порозганяв всі хмаринки, небо у височині стало на всю свою просторінь темно синього кольору, а просто посередині на ньому вилискувало сонечко, щедро зігріваючи полонину. У шовковисто-смарагдовій травичці, весело всміхаючись синіми та жовтими барвами простягали до сонця свої чашечки польові квіти. Гайді гасала полониною від одного місця, встеленого гарненьким червоним первоцвітом, до іншого – аж синього від терлича, або до золотистого з ніжними листочками рокитника. І кожен раз голосно скрикувала від радості. У захваті від цього буйства кольорів та запахів дівчинка забула навіть про кізок та Петруся. З кожної місцинки вона рвала цілі оберемки квітів, які складала собі у фартушок. Мала вирішила всю цю красу принести до себе на горище та розкласти навкруги у сіні. Щоб було красиво так само, як і на вигоні.

А от Петрусеві-козопасу було не до радості. Сьогодні йому довелося тільки й встигати, що головою крутити й стріляти своїми круглими очиськами то туди, то сюди, до чого він зовсім не був звичним. Та що там за малою пильнувати: кози, подивившись на Гайді, і собі почали вибрикувати по пасовиську. Пастушок свистів, кричав – робив усе, лиш би тварини трималися гуртом в отарі.

– Ну куди знову поділася? Гайді! – зі злістю зойкнув пастушок.

– Я тута, – пролунало позаду нього.

Але Петрусь ніяк не міг визначити, звідки долинув її голос, бо Гайді присіла за горбочком, який густо заріс запашними квітами! Повітря там було сповнене таким ароматом, якого вона ще ніколи не нюхала. Дівчинка всілася просто посеред квітів і дихала на повні груди.

– Іди сюди! – гукнув Петрусь знову. – Ти не маєш зі скелі падати, Вуй заборонив.

– А де скелі? – здивувалася Гайді, проте не зрушилася з місця, бо з кожним подихом вітру її огортав солодкий запах квітів.

– Скелі високо, дуже високо, послухай, йди сюди, нам ще підніматися і підніматися, а там, на найвищій скелі, сидить хижий ворон, каркає грізно і зараз тебе побачить.

Такий аргумент виявився найбільш переконливим, бо Гайді зірвалася з місця і стрімголов, з фартушком повним квіток, побігла до Петруся.

– Послухай, – сказав пастушок, коли вони продовжили спинання, – не рви більше квіток, а то там навічно залишишся, крім того, як всі квітки сьогодні позриваєш, то на завтра більше не залишиться.

Остання пересторога справила на Гайді враження, та й місця у фартушку було мало… А завтра знову можна буде набрати, подумала вона собі. Дівчинка покірно піднімалася далі з Петрусем, і кози теж дріботіли справно, не спиняючись, угору. Вони ще здалеку відчували запах смачних трав з високогірної полонини.

Пасовисько, де Петрусь цілий день пас своїх кіз, лежало в підніжжі високої скелі, яка знизу заросла ялинами та чагарником, але чим далі у стрімку височінь – рослин ставало все менше, а гола вершина, що підпирала небо, сіріла похмурим каменюччям. Із однієї сторони полонина різко обривалася глибокою ущелиною, тож дідусь мав слушність, коли попереджав про небезпеку. Коли діти з отарою дісталися нарешті пасовища, Петрусь зняв із плеча торбинку й дбайливо поклав її у заглибину в ґрунті. Він знав, що кожної миті може налетіти вихор і покотити його дорогоцінні статки з гори. Після цього хлопчик розлігся на шовковій травичці пасовиська, бо мусив відпочити від втомливого сходження.

Тим часом Гайді акуратно загорнула квіти у фартушок, який зняла і поклала у заглибину до торбинки з харчами. Після цього вона всілася коло Петруся та почала розглядатися навкруги.

Глибоко внизу лежала долина, освітлена променями вранішнього сонця. Перед дівчинкою розкинулися широчезні снігові поля, які частково вкривали гірське пасмо. Над ним впиралася у небо велетенська скеля, а по її боках стриміли шпичаками скелі-вежі, які серйозно та похмуро втупилися у маленьку Гайді внизу. Дитина сиділа тихенько, як мишка, і тільки крутила голівкою в різні боки, все розглядаючи. А навколо зависла мертва тиша, і лише ледь-ледь бринів у ніжних келишках синіх дзвіночків та золотистих рокитників вітерець, легенько та привітно колихаючи їх на тонесеньких стебельцях. Петрусь від переживань задрімав у тій тиші, а кози розбрелися чагарниками. Гайді зробилося так добре на душі, як ніколи досі. Вона насолоджувалася сонячними променями, свіжим повітрям, ніжним ароматом квітів. Дівчинка вже нічого більше не хотіла: лиш би все так і залишалося – без змін. Пройшов деякий час і Гайді, розглядаючи одну гору за іншою, почала вже розпізнавати їх, ніби вони мали тепер кожна своє, і вже зовсім не зле, а приязне обличчя, ніби вони стали їй добрими друзями.

Зненацька тиша урвалася голосним та пронизливим пташиним зойком впереміш із клекотанням. Звук лунав з неба, і коли Гайді глянула угору, то побачила там такого великого птаха, якого ще ніколи не бачила. Птах, розмахуючи широченними крилами, голосно скрикуючи, кружляв над Гайді.

– Петре, Петре, прокинься! – гукнула вона, – глянь, хижий птах, он там, у небі!

Петрусь, прокинувшись від оклику, піднявся і подивився догори, куди вказувала Гайді. Птах продовжував кружляти, чим раз вище і вище занурюючись в небесну синяву, аж доки не зник з виду за сірою вершиною.

– Куди він полетів? – запитала Гайді, яка весь цей час пильно стежила за польотом орла.

– Додому, до свого гнізда, – відповів Петрусь.

– То в нього дім високо у горах? Як це гарно високо в горах жити! А чого він так скрикує?

– Бо мусить.

– А давай виліземо нагору і подивимося на його хатку, – запропонувала Гайді.

– Ага, відразу поліземо, на скелю дряпатися будемо, – перекривив її голосно Петрусь, – там навіть коза вилізти не може, а Вуй заборонив тобі на скелі спинатися, я пильнувати маю.

Хлопчик почав дуже голосно свистати і викрикувати. Гайді не знала, що воно й до чого, а от кози розумілися на цій мові: одна за другою вони спускалися схилом і вистрибували з чагарників. І ось на відкритому місці зібралася вся отара: одні ще скубали ароматні стебельця, інші ганяли туди-сюди по схилові, а решта буцалися знічев’я одна з другою ріжками та лобами. Гайді скочила і побігла до кізок. Їй все було цікаво, бо це були нові приємні враження: спостерігати за тваринками, які стрибали і веселилися по-своєму, по-козячому. Гайді й собі стрибала від однієї кізки до іншої. Мала знайомилася з кожною окремо: Кізки всі були особливими. Кожна цікава і з власними манерами поведінки. Тим часом Петрусь дістав торбинку з харчами і акуратно розклав чотири шматки прямокутничком: свою їжу ближче до себе, два більших кусні – навпроти для Гайді.

Після цього взяв горнятко і надоїв у нього по самі вінця смачного свіжого молочка від Білки. Поставивши горнятко посередині чотирикутника, почав кликати Гайді. Гукати малу довелося набагато довше, ніж скликати кізочок в отару. Вона так захопилася різноманітними стрибками та забавами своїх нових друзів, що крім них нічого не бачила, й не чула. Проте Петрусь був фахівцем із питань – «як докричатися». Кликав-кликав, аж скелі почали повторювати відгомін його голосу. Гайді залишила своїх подруг і прибігла до нього. Коли побачила гарненько накритий стіл, то аж застрибала, так він їй сподобався.

– Перестань скакати, час вже їсти, – сказав Петрусь, – сідай і – вперед!

Гайді всілася.

– А це моє молочко? – спитала вона, милуючись гарненьким прямокутником із білою цяткою горнятка з молоком посередині.

– Так, – відповів Петрусь, – а також ось ці два великих кавалки також для тебе. Як вип’єш молоко, ще одне тобі від Білки надою. Після того я питиму.

– А ти молоко від кого пити будеш?

– Я свою козу подою, Черепаху. Давай, берися за їжу нарешті, – нагадав їй Петрусь.

Гайді почала з молока. Коли вона поставила спорожніле горнятко на траву, Петрусь одразу надоїв ще одне. До другого горнятка Гайді відламала собі кусень хліба. Навіть після цього її шматок був набагато більшим, ніж у Петруся. Хоча на той час порівняти їх вже можливості не було: Петрусь устиг строщити майже всі свої припаси.

Гайді простягнула хлопчикові свій шматок з великим кавалком сиру і промовила:

– На, візьми, я так багато не подужаю з’їсти.

Петрусь аж занімів від здивування: він ніколи чогось подібного не казав і нічим своїм ні з ким ніколи не ділився. Навіть на хвилину завагався, бо не міг повірити, що Гайді це серйозно сказала. Проте мала й не думала жартувати. Вона, коли Петрусь не наважився взяти запропоновану їжу, якусь мить ще потримала свої шматки, а потім поклала їх йому на коліна. Тільки після цього пастушок повірив у її щирість, він схопив подароване, кивнув у відповідь, що означало водночас згоду та вдяку й продовжив свій обід, який ще ніколи таким ситним не був, за все його життя-буття козопасом. Поки Петрусь насолоджувався обідом, Гайді розглядала кіз.

– А як вони всі називаються, Петрусю? – спитала вона.

Це було запитання саме для нього. Він добре пам’ятав, як яку звати. І нічого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що пам’ять у пастушка не була переобтяжена якимись іншими знаннями. Отож він розпочав називати тварин одну за одною завше, відповідно, тицяючи пальцем. Гайді була дуже уважна. Отож за короткий час вона вже могла розрізнити кіз та назвати кожну за кличкою. У кожної тварини була своя особливість, її, власне, і треба було запам’ятати. Після цього уважно придивитися до отари: кожна коза відрізнялася від іншої саме цими особливостями. Ось, приміром, забіяка Великий Турок. Роги у нього великі, і він намагається кожного ними буцнути. Більшість кіз і цапів відразу втікають, як тільки він наблизиться: знають його войовничу натуру. А от відчайдух Щиглик, стрункий та ловкий козлик, не хоче йому поступатися. Розженеться щодуху та як буцне! І так три, чотири рази поспіль. І так спритно, так швидко, що Великий Турок здебільшого тільки вклякне та здивовано витріщається на Щиглика, як той стоїть перед ним спраглий до бою, наставивши свої гостренькі ріжки. А Сніжка полюбляє жалісливо мекати. Як заведе своєї, Гайді вже не раз бігла до неї, щоб обняти співчутливо за шию та погладити. Саме зараз мала знову стрімголов помчала до місця, звідки пролунав молоденький жалісливий голосок.

Гайді пригорнула її до себе за шию і спитала співчутливо:

– Що з тобою? Чому ти мене кликала, чим тобі допомогти?

Кізонька довірливо притулилася до Гайді й замовкла. Петрусь гукнув зі свого місця, роблячи перерви на те, щоб куснути чи сьорбнути:

– Вона за старою плаче, жаліється, що та більше не приходить. А стару передвчора продали господарям з Маєнфельда. Отож вона на пасовисько більше не приходить.

– А стара хто їй? – запитала Гайді.

– Стару Рузею звати і вона її мама.

– А бабуся де? – вигукнула Гайді.

– Не має вона бабусі.

– А дідуся має?

– І дідуся в неї теж нема.

– Бідненька ти моя Сніжечко, – промовила Гайді і ще раз ніжно притулила кізку до себе. – Ти більше не плач, добре? Я кожного дня тепер до тебе приходитиму. Ти тепер не будеш така самотня. А як чогось тобі треба буде, ти до мене прийдеш.

Сніжка задоволено потерлася об плече Гайді і знову мекнула, на цей раз, правда, не так жалісливо. Петрусь тим часом впорався з обідом, тож пішов до своєї отари і до Гайді, яка знову почала розглядатися довкола. Без сумніву найгарнішими, найохайнішими козами з усієї отари були Білка та Бурка. Вони поводилися навіть якось вишукано, ходили не зі всіма гуртом, а окремо і дуже вже зневажливо фиркали на нахабного Турка.

Мало-помалу тварини знову почали дряпатися угору, в чагарі. Робили це, проте, хто в який спосіб. Одні легко перестрибували перепони, інші піднімалися, старанно вишукуючи смачні корінчики, Турок – то тут то там шукав бійки. Білка і Бурка спиналися граційно і навпрочуд легко. Наверху вони обрали для себе найкрасивіші кущики, акуратно поставали коло них і почали вишукано скубти. Гайді пильно за всім спостерігала, заклавши руки за спину.

– Петрусю, – зауважила вона пастушкові, який знову примостився на травичці, – Білка і Бурка – найкрасивіші.

– Та певне, шо так, – сказав той. – Вуй чистить їх, миє, дає сіль, та й тримає у найкращій від усіх кошарі.

Несподівано Петрусь зірвався на рівні ноги і погнав великими стрибками вслід за козами. Гайді кинулася за ним услід. Напевно, щось трапилося, раз такий поспіх, а мала не хотіла пасти задніх. Петрусь біг, перестрибуючи через кіз, у той кінець полонини, де високо випиналися скелі, і якби з якої стрибнула кізка, то запросто могла переламати собі всі чотири ноги. Пастушок помітив, як нестримний Щиглик пострибав у той бік. Петрусь прибіг якраз вчасно. Козеня вже дострибувало до краю ущелини. Хлопчик намірився вхопити пустуна, але в останню мить спіткнувся і гепнув додолу. Падаючи, встиг схопити козеня за ногу і стримати його. Щиглик мекнув зі злості та від несподіванки, що йому не дали завершити веселого стрибка, і продовжував вперто хвицатися, намагаючись вирватися. Петрусь, який не міг звестися, ледь не відривав козеняті ногу, крикнув Гайді, щоб допомогла: вона була майже поруч. Як тільки дівчинка підбігла впритул, відразу ж усвідомила всю серйозність ситуації.

Нахилившись, вона видерла з корінцями жмут запашної травички і, тримаючи перед самим носом козеняти, почала його заспокоювати:

– Щиглику, ходи, ходи, будь розумником, ти ж додолу гримнешся, ніжку собі до біди зламаєш. А зламана ніжка ой, як болітиме!

Цапок розвернувся і почав задоволено висмикувати травинки з пучки. Це дало змогу Петрусеві зіп’ятися на ноги і вхопити козеня збоку за шворку для дзвіночка на шиї. Гайді зробила те саме, тільки з іншого боку і так удвох вони повели втікача назад до отари, яка мирно скубала травичку й листочки. Петрусь завів цапка у безпечне місце і вхопився за свого прута, щоб добряче відшмагати пакісну худобину. Щиглик з острахом відсахнувся назад, бо зрозумів, що зараз буде. Проте Гайді крикнула щосили:

– Петре, ні! Не роби цього! Дивися, як він боїться!

– Сам напросився! – аж загарчав пастушок і вже заніс руку для удару.

Проте Гайді схопила його за руку і обурилася:

– Ти не смієш його бити, йому болітиме, пусти його!

Петрусь здивовано глянув на неї, не вірячи власним вухам, йому наказує така малеча! Але чорні очі малої так на нього блиснули, що він мимоволі опустив руку з прутом.

– Та добре, нехай іде собі, але ти мені завтра знову свого сиру даси, – спробував Петрусь укласти угоду. Справа була не стільки у сирі, проте він хотів погамувати збентеження.

– Я весь шматок тобі віддам і завтра, і надалі, мені він не потрібний, – легко погодилася дівчинка. – Я тобі й хліба дам, добрячий кусень, такий, як сьогодні, але ти ніколи не будеш шмагати ні Щиглика, ні Сніжку, взагалі, кіз не битимеш!

– Та мені це – як раз плюнути, запросто, – запевнив її Петрусь, а він як пообіцяв, то дотримував свого слова.

Пастушок відпустив козеня, і Щиглик, весело брикаючи та високо підстрибуючи, метнувся до отари.

День пройшов якось непомітно, і сонце вже намірилося сховатися за далекі гори. Гайді тим часом знову всілася на траву і мовчки спостерігала за ніжно-блакитними дзвіночками та квітами рокитника, які в промінні вечірнього сонця спалахували золотим сяйвом. Сяйво перекинулося спочатку на травичку, і вона теж почала поломеніти, а потім охопило й сірі скелі, які замерехтіли та заіскрилися.

Гайді рвучко звелася і закричала:

– Петре! Петре! Пожежа! Все палає. Гори загорілися, сніг на вершинах зайнявся і небо також! Глянь! Висока скеля розпечена на червоно! А сніг, як сніг поломеніє! Петрусю, подивися, що вгорі діється! Полум’я вже орла сягає! Подивись на скелі, на ялини – все, все у вогні.

– А воно вечором завжди так, – добродушно пояснив хлопчик, продовжуючи здирати пасма кори зі свого прутика, – але то ніяка не пожежа і не вогонь.

– А що це? – вигукнула мала, бігаючи й стрибаючи, і ніяк не могла намилуватися тією красою. – Що це, Петрусю, та що ж це таке?

– А воно само по собі так робиться, – вдався до пояснень пастушок.

– Та ти подивися тільки, – скрикнула схвильовано Гайді, – все тепер вже рожеве зробилося! Сніг і високі шпичасті гори, як вони, Петрусю, називаються?

– У гір немає імен, – відповів Петрусь.

– Але як гарно – рожевий сніг! А он там, високо на скелях, троянди розцвіли. Ой, тепер гори сірі. Ой, все погасло, все закінчилося, – Гайді розгублено опустилася додолу, і вигляд у неї був таким ніби все на світі підійшло до свого завершення.

– Завтра таке саме буде, – втішив її Петрусь, – давай, вставай, додому пора.

Кіз окриками та свистом знову було зібрано в отару і розпочався спуск додому.

– А на полонині завжди так буде, кожен день, як туди підніматимемося? – запитала Гайді, дуже сподіваючись на ствердну’ відповідь.

– Здебільшого, – коротко відповів Петрусь.

– Але завтра так само буде? – захотіла уточнити мала.

– Егеж, і завтра так буде, – запевнив її Петрусь.

Гайді знову розвеселилася, на неї наринули спомини про події сьогоднішнього дня, стільки всього крутилося в голові, шо всю дорогу вона не зронила ані слова. Так було до тих пір, поки вони не підійшли до хижі й вона не побачила дідуся, який сидів під ялинами. Там старий прилаштував іще одну лавку. Сидячи на ній, він чекав вечорами своїх кіз, які верталися з пасовиська саме з цієї сторони полонини. Гайді вистрибом підбігла до старого, а за нею подріботіли до господаря та кошари Білка та Бурка.

Петрусь гукнув дівчинці вслід:

– Зранку разом знову підемо, егеж? На добраніч! – У пастушка була вагома причина, хотіти знову пасти кіз разом із нею.

Гайді швиденько повернулася до отари з пастушком, потиснула йому на прощання руку і запевнила, що обов’язково піде разом з ним на полонину.

Потім застрибнула просто в середину отари, обняла Сніжку за шию і прошепотіла їй на вушко:

– Солодких тобі снів, Сніжечко, не забувай: завтра я знову буду з тобою і тобі не треба більше жалісливо мекати.

Сніжка з удячною дружелюбністю глянула на неї, а потім весело застрибала разом з іншими козами вниз до села.

Гайді повернулася під ялини.

– Дідусю, все було таке красиве! – вигукнула вона, перш ніж дійти до старого. – Полум’я і троянди на скелях, а ще, глянь, що я принесла, – з цими словами вона висипала перед дідусем загорнуті у фартушок квітки.

Але, о лихо! Який тепер у них бідолашних був вигляд!.. Гайді не вірила власним очам: квіти зів’яли та висохли, а всі пелюсточки у них були стулені.

– Дідусю, що це таке з ними? – вжахнулася мала, – вони такими раніше не були! Чому зараз вони такі?..

– А вони сонце люблять і вільно на вітерцеві гойдатися, а от загорненими бути їм зовсім не до вподоби, – сказав старий.

– Ну, тоді я не рватиму їх більше. Дідусю, а чому хижий птах так скрикував?

– Зараз ти полізеш у воду, ноги митимеш, а я тим часом – у кошару: молочка надою. Після ми підемо до хати, повечеряємо, а наніч я тобі все оповім.

Так вони й зробили. Коли Гайді вже сиділа за столом на своєму високому кріселку з горнятком, повним молока, а дідусь поруч із нею, мала пригадала своє запитання:

– Чому хижий птах так пронизливо скрикує, коли у небі кружляє?

– Це він від того, що йому звідти добре видно, як багато людей по селах вкупі сидять і як їх від тої тісноти злість бере. Ось і підсміхається він згори: «Та чого не розійтися вам у різні боки, кожен своєю дорогою. Підніміться у небо, як я, буде вам таки ліпше!»

В цих словах вчувалася така роздратованість і мало не лють, а в Гайді знову пролунав у вухах пронизливий скрик орла.

– А чому, дідусю, гори не мають імен? – спитала вона знову.

– У них є імена, – не погодився старий, – розкажи мені, яку ти бачила, і я скажу тобі, як її звати.

Гайді описала круту скелю з високими вежами, а старий промовив задоволено:

– Ага, знаю таку, її звати Фалкніс. Ще якісь бачила?

Гайді розказала про гору, вкриту величезними сніжними полями, і як весь сніг поломенів, а потім став рожевим, а потім збляк увесь і погас.

– Цю я також добре знаю, – сказав дідусь, – її назва – Шеаплана. То як, сподобалося тобі на пасовиську?

Гайді почала розповідати про те, як вона провела цей день в горах, як було гарно, а особливо, як яріли й сяяли гори ввечері. І дідусь, само собою зрозуміло, мусив пояснювати, звідки той вогонь взявся, бо ж Петрусь про те нічого не знав.

– Розумієш, сонечко завжди так робить, коли з горами на ніч прощається, під кінець воно шле їм свої найкрасивіші промені, щоб вони не забули про нього до ранку, поки воно знову на них засвітить.

Гайді дуже сподобалися розповіді дідуся, вона ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті знову настане ранок, а за ним день, потім вечір, і вона милуватиметься, як сонце прощається на ніч з горами. Проте вже треба було йти спати, що вона й зробила: лягла в своє ліжечко з духмяного сіна, міцно заснула в ньому, і всю ніч снилися їй мерехтливі блискучим сяйвом гори, червоні троянди на них та Сніжка, яка весело стрибала посеред квітів.

Оповідка четверта. Гостина в Петрусевої бабці

Наступного ранку, коли знову зійшло ясне сонечко, і прийшов Петрусь із отарою, Гайді піднялася з ними на полонину. Так тривало й далі: все літо поспіль. Від постійних прогулянок, на свіжому повітрі, під жарким гірським сонцем дівчинка густо засмагла й почувалася надзвичайно добре. Ніякі хвороби до неї не чіплялися! Отак щасливо й весело жила собі день за днем Гайді, нічого їй не бракувало. Її перебування в горах було подібним до веселого та безтурботного життя пташки, яка пурхає собі на втіху в зелених вітах дерев.

Та прийшла золота осінь: у горах задули голосні дужі вітри, і дідусь сказав:

– Сьогодні, Гайді, залишишся вдома, таку малечу вітер запросто може з гори в долину одним подихом здмухнути.

Петрусь, як почув цю новину зранку, відчув себе дуже нещасним: йому буде вже нудно без Гайді на полонині, та й обід вже не буде таким ситним. А тут ще й кози, ніби показилися, і йому треба вдвічі більше ніж зазвичай намучитися з ними. Кози теж звикли до товариства Гайді. Як її з ними не було, вони не хотіли нікуди йти й постійно розбігалися врізнобіч. А от Гайді не почувала себе нещасливою. Їй усе видавалося цікавим і веселим. Звичайно, сходити на полонину з пастушком і козами, милуватися там квітами й орлом в небі, переживати силу-силенну пригод у товаристві з такими різними кізками – все це надзвичайно цікаво. Проте спостерігати за дідусем, як той, майструючи якусь чергову цікавинку, гуркотів, стругав, пиляв, було для малої не менш захопливо. Крім цього, коли наставав один із таких вітряних днів і вона проводила день із дідусем у хижі, то мала справжню насолоду спостерігати, як той, закасавши високо рукави, помішує у великому казані, для того, щоб пізніше виліпити з білої маси гарненькі круглячки козячого сиру. Проте найбільш привабливим у такі дні було спостерігати, як гойдаються під дужими поривами вітру верхівки трьох старих ялин за хижкою та слухати, як посвистує вітер у їхньому густому гіллі. Дівчинка час від часу полишала все, хоч би що то було, та й бігла за хижку постояти, послухати, помилуватися. Нічого милішого не було для Гайді, як прислухатися до глибокого таємничого шепоту, свисту, або ж до бурхливого гоготіння у верхівках дерев. Вона стояла й слухала, слухала й не могла наслухатися, не могла відірвати погляду від перемовин дерев із вітром, від тої могутньої потуги, яка в цьому вчувалася. Сонечко перестало по-літньому припікати, і Гайді довелося дістати з дідусевої шафи панчішки, черевики та спідничку, бо чимраз далі ставало все холодніше. Тепер, коли вона прислухалася до стугоніння вітру під трьома ялинами, вітрюган пронизував її, і вона мало не тріпотіла на вітрі, як тоненький листочок. Проте щоразу вибігала під дерева, бо не могла, не послухавши вітру, довго всидіти в хатині.

Потім стало так холодно, що Петрусь, пригнавши отару зранку до хижки, починав хухати на задубілі пальці. А невдовзі одної ночі нагло випав глибокий сніг. Все навкруги забіліло, вся полонина стала одноманітною: ні одного зеленого листочка чи бадилинки не стало на ній. Петрусь перестав приганяти кіз, а Гайді зачудовано дивилася крізь маленьке віконечко, як падав великий лапатий сніг. Він валив і валив. З часом стіна снігу виросла спочатку до віконечка, а потім затулила його від світу Божого. Тепер його не можна було вже відчинити, а в хатині відчутно посутеніло. Це видалося Гайді надзвичайно веселим, і вона тільки те й робила, що гасала від вікна до вікна, заглядаючи скільки вільного місця залишилося до верхнього краю. Бо тоді хатку засипле до самого комина, і треба буде в білий день світло запалювати. Але так багато снігу не намело: наступного дня, коли снігопад вщух, дідусь вийшов надвір і розчистив стежки навколо хатинки. Він понакидав сніг на величезні купи, що оточували хатину сніговими горами. Зате навпроти вікон тепер снігу не було, як і навпроти дверей. Це було дуже доречно зроблено, бо коли після обіду того дня, як Гайді з дідусем сиділи коло відкритого вогню в кабиці, кожен на своєму ослоні-тринозі (дідусь вже давно змайстрував і для дитини ослона), аж тут щось загримало надворі: хтось почав грюкати об дерев’яний поріг, потім двері відчинилися і вони побачили на порозі Петруся-Козопаса. Це він грюкав: обтрушував сніг із черевиків, які були геть чисто, зрештою, як і сам Петрусь, заліплені снігом. Щоб дійти до них, хлопчакові довелося пробиватися через високі кучугури. Поки він ішов, сніг обсипав його з голови до п’ят, і замерз, перетворившись на тверду шкаралупу. Надворі було дуже холодно. Але природні негаразди не стали перепоною для Петруся: він захотів навідати Гайді, яку не бачив аж вісім днів!

– Доброго вечора, – привітався він, переступивши поріг, і відразу присів якомога ближче до вогню.

Петрусь грівся мовчки, і тільки вираз його личка свідчив, який він задоволений, що тут сидить. Гайді здивовано спостерігала за ним: хлопчик сидів близько до вогню, і сніг на ньому топився, збігав патьоками додолу, так що Петрусь виглядав, як невеликий водоспад мало не посередині хати.

– Як справи, генерале? – запитав дідусь, – війська твого нема, мусиш тепер ручку гризти?

– А чому він має ручку гризти? – відразу з допитливістю від-реагувала Гайді.

– А взимку він мусить ходити до школи, – пояснив дідусь, – там вчать читати і писати. Але наука деколи дається дуже тяжко, тож доводиться часом ручку гризти – це інколи допомагає. Хіба не так, генерале, га?

– Ага, буває, – погодився Петрусь.

Гайді рішуче взяла справу в свої руки і засипала хлопця запитаннями про те, що то воно, школа? Як там? Що там можна почути й побачити? Розповідь про школу і відповіді на нескінченні розпитування зайняли досить багато часу, за який Петрусь устиг повністю висохнути. Був пастушок не з говірких, завше не міг підібрати слів, які б достатньо виражали думку чи емоції. Але в той день йому було дуже сутужно: ледве давав більш-менш зрозумілу відповідь, як Гайді підкидала йому два, а то й три несподіваних запитання та ще й таких, які для відповіді вимагали щонайменше цілого речення.

Дідусь у їхню розмову не втручався, сидів собі тихенько – і ні пари з вуст. Проте досить часто у нього на обличчі з’являлася легенька посмішка: він уважно все слухав.

– Ну що, генерале, потрапив ти у вогонь, і в прямому, і в переносному значенні, після такого не завадило б підкріпитися! – дідусь піднявся зі свого ослона й дістав із шафи вечерю, Гайді тим часом підсунула крісла до столу.

Доки настала зима, дідусь встиг змайструвати ще одну лавку коло стіни: тепер коли він не був самотнім, повинаробляв і ослонів, і стільців, де можна було всістися удвох. А все через Гайді, у якої була манера ходити «хвостиком» за дідусем: як він щось майструє, стоїть чи сидить. Отож всім за столом вистачило місця, і Петрусь аж сторопів, витріщившись своїми великими та круглими очима на просто таки велетенський кусень в’яленого м’яса на грубезній скибці хліба, приготовлених для нього Вуєм із полонини. Давно вже у хлопця не було такого смачної та ситної страви! Коли всі закінчили обідати, короткий зимовий день саме добіг до кінця, і надворі почало сутеніти. Петрусь почав збиратися додому. Він побажав «доброї ночі» та «бережи вас, Боже» і вже попрямував до дверей, коли враз повернувся та промовив:

– У неділю, тобто віднині за вісім днів, я до вас знову зайду, але ти маєш також якось бабцю провідати, так вона мені сказала.

Для Гайді думка про те, що вона мусить до когось іти, була цілком новою. Проте заволоділа вона нею відразу, отож перше, що дівчинка заявила наступного дня спозаранку було:

– Дідусю, мені треба до бабці в долину, вона чекає на мене.

– Снігу забагато намело, – зауважив старий.

Проте ця ідея міцно засіла у її голівці, бо як бабуся сказала, то так і має бути.

Отож ні одного дня з того часу не проходило, щоб мала по п’ять-шість разів не заявляла:

– Дідусю, я мушу до бабці, вона там на мене чекає!

На четвертий день, коли надворі тріщав лютий мороз, який голосно рипів у снігові, коли по ньому йти, та вкрив кучугури навколо хатинки грубезною шкаралупою насту, а сонечко весело заглядало у віконце і освітлювало високий стілець, на якому сиділа Гайді під час обіду, мала знову завела старої пісні:

– Я сьогодні мушу йти до бабці, вона так довго на мене чекає.

Отож після обіду дідусь встав із-за столу, виліз на горище, вкрите сіном, приніс звідти товстий мішок, який слугував Гайді за ковдру, і сказав до малої:

– Ходімо!

Мала радісно пострибала за ним надвір у лискучі під променями сонця сніги. Під старими ялинами було зовсім тихо: гілки вкрилися пухнастим снігом, який вигравав на сонці. Дерева сяяли такою пишнотою, що Гайді аж підстрибнула від захоплення і загорлала чимраз голосніше:

– Дідусю, мерщій іди сюди! На гіллі правдиве золото та срібло блищать!

Той саме зайшов до сарайчика, а на оклик вийшов з гринджолами, які мали спереду ручку-палицю, за яку можна було триматися. Спереду гринджол, коло плаского сидіння залишалося місце на ступні ніг: з їх допомогою, гальмуючи по снігові, можна було керувати. Дідусь всівся у ці сани, перед тим, правда, він мусив обійти разом із Гайді навколо ялин. Малу старий посадив собі на коліна, гарно окутавши в ряднину-ковдру, щоб тепленько було під час поїздки, притиснув лівою рукою дівчинку до себе, обхопив правою ручку і відштовхнувся обома ногами. Санки зірвалися з місця і з такою швидкістю шугонули вниз по схилові, що Гайді здалося, ніби вони летять у повітрі, від чого вона весело скрикнула. Буквально за якусь мить гринджоли вже стояли біля хати Петруся-козопаса.

Дідусь висадив дитину із санок, розповив із ряднини й сказав:

– Заходь всередину, а як смеркатися почне, вертайся нагору, додому.

Після цих слів старий повернувся і потяг свої санки угору.

Гайді відчинила двері й зайшла у маленьке темне приміщення. Ледь виднілася плита й декілька тарілок в миснику. Кімнатка виявилася кухонькою. Гайді помітила ще одні двері, відчинила їх та й увійшла у вузьку кімнату. Будиночок, у якому мешкав Петрусь, не був хижкою, як у дідуся: де все приміщення займала одна велика кімната, а зверху було горище на сіно. Це була маленька прадавня хатка: вузька, тісна та убога. Коли Гайді зайшла у кімнатку, вона опинилася перед столом, за яким сиділа жінка й зашивала куртку-безрукавку. Дівчинка відразу впізнала одежину: вона належала Петрусеві. В кутку сиділа стара зморщена бабця і пряла.

Гайді відразу зорієнтувалася, що й до чого: вона підійшла до старої і промовила:

– Доброго дня, бабуню, ось я прийшла! Ти не сподівалася, що так швидко прийду?

Бабця підняла голову, намацала руку, яку мала їй простягнула, потримала її трошки в своїй долоні, а потім сказала:

– Ти – та дитина, яка нагорі у Вуя з полонини жиє? Ти – Гайді?

– Так, так, – підтвердила її здогадку мала, – я щойно з’їхала на санчатах із дідусем.

– Та що ти таке кажеш? У тебе такі теплі руки! Бриґітто, агов! А що, Вуй із полонини разом із малою з’їхав?

Петрусева мама відклала шиття, встала й окинула малу з голови до ніг зацікавленим поглядом. Роздивившись, вона сказала:

– Я, мамо, не знаю, чи Вуй із нею з’їжджав, не бачила, але віри, що так міг зробити, не маю. Певне, мала щось наплутала.

Гайді так само зміряла Бриґітту поглядом, який свідчив про відсутність будь-якого нерозуміння:

– Той, хто мене в ковдру закутав і додолу звіз – був мій дідусь. І тут нема в чому заплутуватися, бо я це достеменно знаю, – заявила вона.

– То, видно, дещиця правди в тому є, що нам Петрусь ціле літо про Вуя з полонини розказував. А ми думали, вигадує, – промовила бабця. – Бог свідок, хто б таке подумати міг?! Я про те, що дитина жиє на полонині вже купу часу! Яка ж та мала з вигляду, Бріто, га?

Бриґітта вже розглянула дитину зі всіх сторін, тож змогла відразу її описати.

– Вона така сама дрібна в кості,[6] як і Аделя була, – задовольнила вона цікавість старої, – а чорні очі й кучері, як у Тобіаса та й у старого теж. Думаю, мала на обох подібна.

Гайді, поки тривала розмова, не мала чим зайнятися, отож почала розглядатися довкола, підмічаючи кожну дрібницю.

– Бабцю, глянь, віконниця відривається, мотляється туди-сюди, якби так у дідуся було, він би зразу цвяхом прибив. Інакше так буде теліпатися і шибку колись розтрощить! Подивись, подивись, як вона розгойдується.

– Дитино, люба, я вже не годна видіти, – забідкалася бабуся, – не виджу, але чую ще добре, і то не тільки віконниця хляпає: скрипить і скреготить ціла хата, як тільки вітер налетить. Як вітер задує – з кожної шпари так і свистить. В тому домі вже ніц разом не тримається, деколи отак вночі заснути не можу: страх бере. Лежу, слухаю і так собі думаю: завалиться зараз хата і розчавить усіх нас. Йой, Бозю ж ти мій, Бозю, нема тут нікого, хто би те полагодити міг, а Петрусь у тому ніц не тямить.

– Бабцю, як ти не можеш зобачити, що віконниця рухається? Глянь, вона знову хилитається, – і Гайді показала для вірності пальцем.

– Дитинко, я взагалі ніц не виджу, не то, щоб віконницю, – заохала стара.

– А як я вийду надвір і повідкриваю віконниці? В хаті буде світло-світло! Ти й тоді нічого не побачиш?

– Ні, дитинцю, навіть тоді, вже ніхто мені темряви в очах не розвіє…

– Бабцю, а ходи зі мною надвір, там стільки білого-білого снігу, тобі точно в очах розвидниться. Ходи зі мною, я тобі покажу! – Гайді взяла стару за руку, щоб вивести її на подвір’я.

Малій стало лячно, що стара не бачить світла.

– Та ні, доню, нікуди я не піду. Як на снігові, так під сонечком ясним: я завше незряча, бо вже ніякого світла мої очі не зобачать.

– А може, тоді влітку, га, бабцю? – почала Гайді перелякано й гарячково шукати вихід. – Ну знаєш, коли сонечко під вечір все розпікає начервоно, і хоче «на добраніч» горам сказати, а гори поломеніють під його промінням, а всі жовті квіточки сяють чистим золотом під його променями, може, тоді тобі стане світло?

– Йой, маленька, не побачу я цього всього вже ніколи, для мене не палахкотять більше гори під промінням вечірного сонця, і квітки більше вже не блищать. Мені тепер одна лише пітьма до кінця днів залишилась.

Гайді розридалася. Вона схлипувала, примовляючи:

– І що, ніхто-ніхто не може тобі помогти, ніщо для тебе світитися вже не буде, ніяк тобі помогти не можна?

Старенька намагалася заспокоїти дитину, але їй не вдавалося цього зробити.

Гайді майже ніколи не плакала, але коли вже розбирали жалі, їй було дуже важко спинитися. Чого тільки не казала стара, щоб заспокоїти маленьку, їй серце стискалася, як вона чула дитячі схлипування. Нарешті просто покликала малу до себе:

– Ходи сюди, дитино. Гайді – ти хороша дівчинка! Знаєш, що я тобі хочу сказати: розумієш, як ніц не видиш, тоді так мило послухати, як хтось тобі добре слово скаже, а мені так приємно тебе слухати. Ходи сюди, сядеш коло мене та й щось розкажеш. Що ти там на полонині робиш, що дідусь робить. Колись я його добре знала. А вже кілька років про нього не чую. Хіба Петрик щось оповість, але від нього багато не почуєш.

Гайді сяйнула нова думка. Вона витерла сльози і заспокоїла стару:

– Бабусю, я знаю, що треба робити. Я розповім усе дідусеві, а він і зрячою тебе зробить, і хатку твою відремонтує. Він усе-усе вміє лагодити.

Бабця нараз замовкла, а Гайді почала щебетати про своє життя на полонині з дідусем. Вона розповідала про дні, проведені на пасовиську, і як їй було цієї зими, і як дідусь може все з дерева змайструвати: лавки, крісельця, гарненькі ясельця, з яких Білка та Бурка їстимуть сіно, новенькі великі ночви для купання під сонцем, мисочку для молока і ложечку. Гайді спішила розповісти про всі ці гарні речі, які несподівано виходили зі звичайного шматка дерева. Розказувала про те, як вона сиділа поруч з дідусем та спостерігала за його роботою, і про те, що колись вона теж хотіла б так усе вміти, як він.

Стара уважно слухала і час від часу скрикувала:

– Нє, Ґіто, ти то чула? Ґіто, послухай-но, що вона за Вуя розказує.

Проте Гайді не звертала уваги на те, що її перебивають і продовжувала захоплено розповідати далі, аж поки щось загупало і в хатину протупав Петрусь. Проте сторопів і здивовано лупав очиськами, і тільки коли мала весело закричала: «Добрий вечір, Петрусю!» – його здивування пройшло, і на личку з’явився радісний вираз.

– А то що, – здивувалася бабця, – то він уже зі школи прийшов? Давненько вже в мене по обіді час так не пролітав! Добрий вечір, Петрику, як там справи з читанням?

– А як і було, – відповів Петрусь.

– Так, так, – ледь помітно зітхнула бабця. А я думала, як станеш старшим, а в лютому матимеш уже дванадцять літ, то щось та зміниться.

– Бабцю, а чого щось мінятися має, – зацікавилася Гайді.

– Та я про те, – відповіла та, – що мав би навчитися читати. В мене на поличці лежить старий молитовник, там є такі гарні пісні. Я давно вже їх не чула, геть позабувала, от і мала надію, що мені Петрик яку із них почитає. А йому тяжко того навчитися.

– Я думаю, що треба вже світло запалити, скоро стане зовсім темно, – обізвалася Петрусева мама, яка досі старанно церувала куртку, – для мене час по обіді так само непомітно злетів. Навіть не зауважила коли.

Гайді зіскочила з крісла і поспіхом простягнула руку для прощання:

– На добраніч, бабцю! Я вже мушу додому йти, бо темніти почало.

Вона потиснула кожному руку і попрямувала до дверей, але бабуся гукнула їй навздогін:

– Гайді, зачекай, не маєш сама йти, Петрик тебе проведе, чуєш? Не йди ще, на нього почекай. Петрусю, а ти гляди за малою: дивись, щоб де не впала часом, і по дорозі не спиняйтеся, бо як довго постоїть, то змерзне, як цуцик. В неї шия шаликом закутана?

– Я не маю ні шалика, ані хустини, але мерзнути не буду, – гукнула вже на порозі Гайді і так швиденько задріботіла догори, що Петрусь ледве поспівав за нею.

Тим часом бабуся загукала з острахом:

– Ґіто, біжи за ними, дитина на такій зимниці змерзне. Вже ніч надворі, мороз який! Візьми мою хустину, біжи за ними скоренько!

Бриґітта вискочила з хати. Діти, проте, далеко відійти не встигли: ледве вони зробили пару кроків, як побачили, що їм назустріч жваво спускається дідусь. За якусь мить він уже стояв перед ними.

– Молодчина, Гайді, вмієш слово тримати, – похвалив він малу, закутав знову в ряднину і, взявши на руки, поніс догори.

Бриґітта, що вискочила з хусткою із хати, стала мимовільним свідком цього, тож, коли вони з Петрусем вернулася до хати, розповіла зі здивуванням про все матері.

Стара, слухаючи розповідь, зачудовано вигукувала:

– Боже милостивий, слава тобі й хвала! Хвала тобі, Боже, що він так за дитину переживає. Хай би він ще раз пустив її до нас у гості. Мені так гарно з нею було. В маленької таке добре серце! А як втішно вона про все повідає! – стара ніяк не могла натішитися з візиту Гайді. – Хоч би ще раз до нас прийшла, тепер у мене є щось на тому світі, з чого я можу тішитися! – повторювала до тих пір, поки не заснула.

Біта кожен раз погоджувалася зі старою, а Петрусь кивав головою, широко всміхався і промовляв: «А я знав».

Тим часом Гайді, дбайливо закутана у ковдру-ряднину, щебетала про щось безперестанку, проте дідусь не розумів жодного слова: товста тканина не пропускала не тільки холоду, але й слів малої. Тому старий перебив дівчинку, промовивши: «Та зачекай, Гайді, хвилю, поки додому прийдемо. Вдома все розповіси».

Як тільки вони прийшли, і старий розмотав ряднину, Гайді відразу сказала:

– Дідусю, ми мусимо завтра взяти великих цвяхів і полагодити віконницю в бабусі та понабивати багато-багато інших цвяхів в хатку, бо вона дуже рухається, тріщить і скрипить.

– Ми мусимо? Ага, ми мусимо полагодити хатку, та хто тобі таке сказав? – спитав старий.

– Мені ніхто такого не говорив, я сама знаю, що так треба зробити. Там у хатці ніщо купи не тримається. Бабця спати не може, бо має страх, боїться, що стеля їм на голови впаде. В бабусиних очах темно, і ніхто не може їй світло зробити, так вона сказала. Але ж ти можеш все полагодити. Лише подумай, як їй сумно: вона постійно в темряві. А як їй від того страшно! І ніхто не може їй помогти, тільки ти можеш їй у тій біді зарадити. Давай, завтра до неї підемо й поможемо їй. Підемо завтра помагати, га, дідусю?

Гайді обняла його обома ручками і дивилася на нього з цілковитою довірою. Старий, схиливши голову, глипнув на малу:

– Добре, Гайді, завтра ми полагодимо все, і в бабциній хатці не буде більше нічого скреготіти й скрипіти.

Мала від радості застрибала по кімнаті, вигукуючи:

– Завтра ми полагодимо все! Завтра будемо все лагодити!

Дідусь дотримав слова. Наступного дня по обіді вони знову з’їхали на гринджолах додолу. Так само, як і вчора, старий поставив малу на порозі хатини та сказав:

– Заходь, а як вечорітиме, вертайся додому.

Після цього, поклавши на ґринджоли мішок з інструментом, почав обходити хатину.

Ледве дівчинка відчинила двері та застрибнула всередину, як бабця закричала з кутка, де сиділа й намотувала нитку для прядива на колесо:

– Мала прийшла! Гайді прийшла! – і радо простягнула обидві руки їй назустріч. Гайді підбігла, підсунула низенького стільчика близенько до старої і всілася коло неї. Дівчинка одразу зацокотіла про силу-силенну речей та засипала її цілою купою запитань.

Аж зненацька знадвору почулися такі сильні удари по стінах, що бабуся від переляку мало прядку з рук не впустила і тремтячим голосом заголосила:

– Йой, Боже! Зараз, зараз усе завалиться!

Гайді взяла стару за руку й почала її заспокоювати:

– Не бійся, бабцю, то дідусь молотком гримає, лагодить усе, щоб ти більше страху не мала.

– Йой, а таки дочекалася, таки прийшла та щаслива година, є таки Бог милостивий на небі! – розчулилася бабуся. – Ґіто, ти це чуєш? Чуєш, як гупає? Ну певно, що то молоток. Доню, я тебе прошу: вийди надвір і, якщо то Вуй із полонини, скажи йому, най на хвилю зайде до хати. Я йому подякувати хочу.

Бриґітта вийшла на подвір’я: старий, гупаючи молотком, саме заганяв балку стіни на місце. Жінка підійшла ближче:

– Доброго вечора, Вую. Я і мама дякуємо щиро, що ви так для нас стараєтеся. Мама хотіла б іще сама вам вдячне слово сказати, якби ви до хати зайшли. Ніхто нам не помагає, тільки ви зголосилися. Маємо надію що…

– Досить, – різко обірвав її старий, – що ви про мене думаєте і пасталакаєте, я добре знаю. Так що йди до хати і дурно не мерзни. Де чого бракує, я тут сам полагоджу, без твоєї допомоги.

Бриґітта відразу пішла до хати, бо коли Вуй що звелів, то годі було йому перечити. Він ще довго ходив навколо будиночка і гупав то в одному місці, то в іншому. Згодом піднявся вузькими східцями під покрівлю і почав забивати у неї цвяхи до тих пір, поки вони в нього не закінчилися. Смеркало. Тож поки він зліз додолу та затягнув ґринджоли за кошару для кіз, із хати вибігла Гайді. Старий запеленав малу в ряднину і, підхопивши її на руку, потягнув ґринджоли нагору. Тягнути дівчинку в санках дідусь не міг: рядно, яке мала сама втримати не могла, неодмінно сповзло б і вона могла добряче змерзнути.

Так у них зима і проходила: сліпа бабуся не могла натішитися, що за довгі роки знайшла собі нарешті радість. Тепер її дні перестали бути нескінченно довгими й темними, схожими один на другий. Тепер у неї було щось таке, до чого вона могла прагнути: від ранку з нетерпінням очікувала дріботливих, кроків по снігові, а коли нарешті їх чула, спішила до дверей: дитині назустріч. І як мала влітала у кімнату, стара скрикувала, сповнена радості:

– Хвала Богу! Вона знову прийшла!

Вони балакали. Гайді розповідала старенькій щось веселе, зі всього потрошку. Бабуся раділа з тих розмов неймовірно, час проходив для неї непомітно. Тепер вона вже не питала, як раніше: «Бриґітто, а що, день ще не закінчився?». Тепер кожного разу, коли за Гайді зачинялися двері, вона говорила: «Як друга половина дня швидко пройшла! Правда, Ґіто?» А Бриґітта відповідала: «От справді, мені теж здається, що ми недавно обідали». А бабця завше повторювала: «Лиш би Отець наш Небесний її оберігав, та добру волю Вуєві з полонини посилав. Мала має добрий вигляд, Бриґітто?» А та щоразу відповідала: «Та вона, як те яблучко, рум’яна».

Гайді також полюбила стару. Нею опановував поганий настрій, коли вона нагадувала собі, що ніхто не здатний допомогти бабці побачити білий світ. Зовсім ніхто, навіть дідусь, який усе може.

Старенька досить часто повторювала, що вона не відчуває своєї сліпоти, коли мала коло неї, отож Гайді з’їжджала кожного погожого дня з дідусем на гринджолах. Мала заходила в хату, а старий, не зволікаючи, знову брався за молоток та інший необхідний інструмент та лагодив хатину. Його робота почала приносити результат: по ночах хижка перестала скрипіти та потріскувати. Бабця була дуже вдячна Вуєві й казала, що не забуде його доброти, бо вона вже стільки зим поспіль ніяк не могла спокійно заснути.

Оповідка п’ята. Неждані візити й стрімкі зміни

Зима минула швидко, за нею – жваве літечко, і ось вже підходила до кінця друга зима, як Гайді жила на полонині. Дівчинка відчувала себе щасливою, жила весело та безтурботно, немов пташечка в небі. Гайді раділа весні, яка мала ось-ось прийти: у гіллі ялин, звільнивши його від важкого снігу, загуде весняний фен.[7] Потім зблисне ясне сонечко, розбудить гарненькі квіточки, які заусміхаються до нього синіми та жовтими кольорами. А потім прийдуть і ті дні, які будуть для Гайді найщасливішими у її житті. Можна буде виходити на полонину. Тепер Гайді було вже вісім років. Вона навчилася у дідуся силі-силенній цікавих речей. Дівчинка чудово давала собі раду з кізками, а ті настільки до неї звикли, що бігали за ногами, як песики, а коли чули її голос, мекали від радості. Цієї зими Петрусь уже двічі передавав від учителя звістку: Вуй із полонини мусить посилати малу взимку до школи. Їй уже достатньо років, і взагалі – вона мала б почати навчання іще минулої зими.

Обидва рази Вуй відповідав однаково:

– Якщо вчитель має справу до мене, то нехай сам і приходить. А дитину я до школи не пущу.

Петрусь передавав сказане слово в слово. Ось березневе сонечко розтопило сніг на косогорах, а на проталинах забіліли підсніжники, усміхнено заглядаючи з гір у долину. Ялини на полонині пострушували сніговий тягар, і їх гілля життєрадісно затріпотіло на вітрі. На Гайді від цих весняних днів напала така радість, що вона бігала від дверей хижки до кошари з козами, звідти до ялин, а від ялин до дідуся, щоб повідомити йому, наскільки збільшився клапоть зеленої трави під деревами. А за якусь хвилю знову повторювала свою пробіжку, бо ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті прийде на полонину гарне літечко з його зеленими деревами та квіточками.

Одного такого сонячного березневого ранку, коли Гайді гасала туди-сюди і вже десь удесяте збиралася перескочити через поріг, щоб вилетіти надвір, вона з переляку сахнулася назад і мало не гепнула додолу. Біля дверей стояв якийсь добродій, одягнений у все чорне, і поважно позирав на неї. Проте, побачивши, що мала перелякалася, всміхнувся і промовив:

– Ти не маєш мене боятися. Я люблю дітей і нічого лихого їм не роблю. Дай-но руку, привітаємося. Ти, мабуть, Гайді, егеж? А дідусь де?

– Він сидить за столом і вирізає круглі ложки з дерева, – відповіла мала.

Незнайомцем у чорному був старий панотець з Дьорфлі. Вуй добре його знав, позаяк, коли ще жив серед людей у селі, пастор був його найближчим сусідом.

Панотець зайшов у хижу, підійшов до старого, який саме зігнувся над черговою ложкою, і промовив:

– Доброго ранку, сусіде!

Старий здивовано підняв голову, підвівся з крісла та відповів:

– Доброго ранку і вам, панотче! Прошу, якщо панотцеві не бридко на твердому ослонові, – підсунув до пастиря свій стілець.

Священик сів.

– Як давно вже я вас не бачив, сусіде!

– Та і я вас! – у тон йому відповів старий.

– Я прийшов, бо маю розмову, – продовжив священик. – Думаю, ви вже, мабуть, здогадалися про що я хотів побалакати. Хочу почути ваші міркування.

Він замовк і глянув на Гайді, котра стояла коло дверей і уважно розглядала нову з’яву.

– Гайді, йди, дитино, до кізок, – сказав старий. – Можеш взяти для них трішки солі, почекай там на мене.

Гайді відразу вийшла надвір.

– Дитина ще минулої зими мала піти до школи. Ну а цієї то вже й поготів, – сказав гість. – Пан учитель нагадував вам двічі, а ви ніякої відповіді не дали. Які у вас наміри щодо дитини, хотів би я знати, сусіде.

– Я маю на меті – не пускати її до школи, – коротко відповів Вуй.

Канонік здивовано витріщився на старого, який із впертим виглядом сидів на лаві, схрестивши руки на грудях.

– І що з неї в майбутньому стане? – оговтався він.

– Нічого. Вона росте собі на славу, пізнає світ спілкуючись із козами та птахами. З ними їй добре, і від них вона нічого злого не навчиться.

– Але дівчинка не козеня і не пташка, вона – людська дитина. Від таких приятелів вона не вчиться як нічого злого, так і нічому доброму. Вона взагалі нічому не вчиться. А дитина у тому віці, який найсприятливіший для цього. Я до вас, сусіде, прийшов, щоб заздалегідь попередити: до наступної зими через літо та осінь маєте час опам’ятатися і залагодити все. То була остання зима, що мала просиділа неуком. Наступної – має кожного дня ходити до школи.

– Мала нікуди не піде, – вперто стояв на своєму старий.

– Та невже немає нічого, що вас від вашої свавільності відвернути може? Такого, що приведе вас на путь істини. Невже й надалі в своїй упертості будете робити нерозумні вчинки? – помалу розпалявся панотець, – ви були в далеких світах, багато на своєму віку побачили і багато чому могли навчитися. Досі я таки вважав вас, сусіде, за більш розсудливу людину.

– Так що, – відповів старий, у його словах почало вчуватися роздратування, яке наростало, – панотець собі думає, що я наступної зими виставлю з самого рання малу дитину на лютий мороз та завірюху, аби вона пішла до школи? Через глибокі сніги, дві години додолу і по ночах – дві години догори? Маю посилати дитя зимою до школи, та в нас деколи, як закрутить люто снігом, обліпить з ніг до голови, дорослий дихати не годен, задихається, а восьмирічна? Нехай отець собі пригадає її матір Аделаїду, як та слабувала: сомнамбула, припадки мала, може, і малій нехай те саме буде? Та нехай хто хоче приходить, нехай спробує мене змусити! Піду з ним до будь-якого суду і тоді побачимо, що з того примусу буде!

– Маєте цілковиту рацію, сусіде, – дружелюбно підтримав панотець, – звичайно, звідси мала до школи ходити не може. Я ж бо бачу: ви любите цю дитину, як свою рідну. Хоча б ради неї зробіть те, що давно вже мали зробити: вертайтеся в село, до людей. Ну що за життя тут, на полонині? Самі-самісінькі, озлоблені на Бога і на мирян! А як станеться що з вами? Хто допоможе, хто горнятко води подасть до постелі? Я ніяк не можу второпати, як ви тут зимуєте на таких страшних морозах. Самі мало не замерзаєте, і дитина мусить коло вас терпіти!

– Маю сказати панотцеві, що її не тільки молода кров та гарна ковдра гріють. Я знаю, де росте добре дерево на дрова і коли найліпша пора те дерево заготовляти. Підіть в шопу, гляньте, там ще їх до теплої пори вдосталь. У мене в хаті цілу зиму палиться. Щодо того, аби вниз до людей вернутися, то не для мене, панотче. Люди в селі мене зневажають, та і я до них не особливо прихильний. Найкраще бути кожному по собі і якнайдалі одне від одного.

– Та ні, недобре бути якнайдалі від людей. І я знаю, що ви помиляєтеся, – задушевно промовив панотець, – не так вже люди в селі і зневажають вас. Повірте мені, сусіде, живіть з Богом у серці, просіть кожного разу милості Божої, як відчуваєте, що вам її бракує. Будете робити це, побачите, що миряни до вас по-іншому поставляться, відчуєте на собі благодать Господню. Отже маю надію побачити вас наступної зими в селі. Серед інших. Будемо далі хорошими сусідами. Жаль, якщо до вас застосують якийсь примус. Дайте мені руку на знак того, що зійдете додолу та приєднаєтеся до людської спільноти, що хочете жити серед нас у мирі з Богом і людьми.

Вуй із полонини простягнув священикові руку і з переконливою впевненістю промовив:

– Знаю, панотець хоче як ліпше, проте не зроблю того, що він від мене очікує. Кажу впевнено і без вагань: дитина до школи не піде, і я вниз не спущуся.

– Нехай вам Бог допомагає, – промовив священик і пішов сумний та понурений спочатку до дверей, а потім – горою додолу.

Настрій у Вуя був геть зіпсованим. Коли після обіду Гайді запропонувала: «Давай підемо до бабусі», він лише коротко кинув: «Нині нє». Цілий день промовчав, а наступного ранку, коли Гайді спитала: «Сходимо сьогодні до бабці?», він знову відповів коротко: «Побачимо». Проте ще не встигли вони навіть прибрати тарелі після обіду, як до них знову прийшли. Цього разу до хати зайшла тітка Дора. На голові у неї був красивий капелюшок із чудернацьким довгим пером, а вдягнена Дорка була в сукню, яка волочилася по підлозі, підмітаючи всяке-різне, що там лежало. А треба сказати, що на підлозі хижки, як завше, лежить сила-силенна всього і воно аж ніяк не підходить до такої сукні. Вуй зміряв її поглядом з голови до ніг, але не промовив жодного слова.

Тітка запланувала собі веселу бесіду, вона почала хвалити старого, мовляв, Гайді має такий гарний вигляд, що вона ледве її впізнала. Відразу видно, що їй тут, у дідуся, добре. Тітка торохкотіла, що дитина не може бути постійно тільки з дідусем. Не так легко старому глядіти за малою. Тоді, як вона її сюди привела, був такий момент, ну, не мала вона куди малу подіти. Вона ламала, мовляв, собі голову і вдень і вночі: куди дитину можна було б притулити. А сьогодні прийшла, бо ця проблема нарешті вирішена. Гайді дуже поталанить. Мало хто може надіятися на таке щастячко. Тітка постаралася вже на славу. Можна сказати, що Гайді має таку нагоду, яка дуже рідко кому випадає: у сім’ї, де вона за покоївку і все таке, є родина, багачі страшенні. Живуть у мало не найгарнішому будинку Франкфурта. В них донечка-одиначка росте, каліка, бідненьке. Спаралізувало її з одного боку, ходити не годна, постійно в інвалідному візку. І не має дитинка ніякого товариства, завше сама-самісінька. Батьки їй вчителя додому кличуть, а малій нудно самій вчитися. Їй би якусь подружку, з якою вона могла би гратися, вдома сидячи. Про це все дізналася Дорка від своєї хорошої знайомої, домоправительки, яка в тих панів працює. Думали батьки тої малої, думали про подружку для донечки та й сказали про це своїй родині. Так, мовляв, і так, як би то дитину таку знайти. Мені всю цю історію домоправителька їхня, моя хороша знайома, розповіла, – продовжувала Дорка, – казала, що то має бути щира дитина, не зіпсована, не така, як багато інших, яких мало не кожного дня цілу купу можна побачити. Тут я одразу про Гайді й подумала. Побігла до тої домоправительки та й розповіла їй про малу, про її характер, а та, як почула, то відразу погодилася. Мало хто уявити собі може, що то за щастя Гайді всміхнулося, як гарно тепер їй буде. Тепер вона житиме у людей, які її любитимуть. А як станеться що з їх рідною донечкою, вона ж слабує постійно, вони можуть не захотіти без дитини далі бути, то ж як Гайді нечувано поталанити може!

– Ти колись вибалакаєшся? – перервав її Вуй, що до того часу сидів мовчки.

– От тобі й на, – здивувалася Дорка, рвучко піднявши голову, – так сидите собі спокійно, ніби я тут про щось зовсім нікчемне оповідаю. Та в усьому селі, кожен, якби я до нього з такою новиною, як ото до вас, прийшла, Бозі на небі дякувати б почав.

– Ну то йди і розповідай кожному, як хочеш, – сухо відреагував на кольку старий, – що мені до того?

Дорка підстрибнула, ніби її оса вжалила:

– Ну, як така ваша думка, то я вам свою повідати хочу. Так ось: дитині вже вісім років, а вона ніц не знає і ніц не вміє, ні до школи, ні до церкви ви її не пускаєте. Я все знаю, в селі мені розказали. Дитина – єдина сестрина донечка, я за неї відповідаю. Їй має бути добре. Якщо вже випадає таке щастя, як ото зараз Гайді, то тільки той може бути проти, кому на всіх наплювати, і хто нікому ніколи добра не бажає. Але я вам прямо заявляю: не поступлюся. На моїй стороні кожен, хто в селі живе. І кожен звідти – проти вас, то я до того, що, може, хочете до суду, га? Спам’ятайтеся, Вую, та крім того є ще всякі такі речі, які вам закинути можна, а ви не дуже любите про те слухати. Як іти до суду, то там вас назовні вивернуть, відкопають таке, про що ніхто й подумати не міг.

– Замовкни! – гнівно викрикнув старий, грізно зблиснувши очима. – Забирай малу і йди собі. Щоб я тебе більше з нею тут не видів. Не хочу більше видіти цього капелюшка з пір’ям, і не хочу більше чути таких слів. Геть звідси!

Вуй великими кроками вийшов з хижі.

– Ти розізлила дідуся, – сказала Гайді й не вельми привітно блиснула на тітку своїми чорними очима.

– Та він відійде і скоро не буде таким, ну ж бо, пішли, – заспішила тітка, – де весь твій одяг?

– Я нікуди не йду, – вперлася Гайді.

– А то що таке? – гримнула сердито тітка, але продовжила трохи дружелюбніше: – та йдемо, йдемо вже, ти всього не розумієш, тобі буде дуже добре, ти уявити собі не можеш, як буде добре.

Вона підійшла до шафи, вийняла звідти одяг дівчинки і, поскладавши, зав’язала у вузлик.

– Можемо вже йти. Вдягни тільки свого капелюшка, він, звичайно, вже не має такого гарного вигляду, але як на один раз – то можна. Надягай і йдемо!

– Я нікуди не піду, – повторила Гайді ще раз.

– Та не будь такою дурною і впертою, як та коза, надивилася на них. Хіба ти не чула, що він казав? Дідусь набрався злості і не хоче нас більше видіти. Він хоче, щоб ти пішла зі мною, ідемо, не зли його ще більше. Ти собі не уявляєш, як гарно в Франкфурті. Ти там стільки всього побачиш! Ну, не сподобається тобі, то назад сюди вернешся. А до того часу дідусь перестане злитися.

– Я встигну до вечора туди і назад? – запитала Гайді.

– Та що там, кажу ж тобі: вернешся назад, коли захочеш. Сьогодні підемо вниз до Маєнфельда, а завтра рано-вранці сядемо на потяг. А потягом, і кліпнути не встигнеш, як раз – і там, де треба. Хоч додому, хоч куди. Потяги вони такі швидкі, немов пташки в небі.

Тітка Дорка повісила клуночок з одягом на лікоть, підхопила Гайді за руку і почала сходити додолу.

Час випасу худоби ще не почався, отож Петрусь ходив ще до школи в селі. Точніше було б сказати, він мав би піти туди, але цього не зробив. Влаштував собі одноденні канікули, бо вважав, що там і так робити нічого, а вміти читати йому без потреби. Краще побродити туди-сюди, пошукати добрих прутів, які пізніше можуть згодитися. Петрусь саме підходив до своєї хатини, і було видно, що часу він даремно не згаяв, і пошуки його були успішними. Хлопчина ніс на плечі в’язанку довгих та товстих ліщинових прутів. Петрусь спинився і дивився на обох, аж поки вони не підійшли до нього.

Тоді спитав:

– Ти куди?

– Я швиденько до Франкфурта з тіткою, – відповіла Гайді. – Але спершу хочу зайти до бабці, бо вона чекає на мене.

– В жодному разі, ми і так спізнюємося, – квапила тітка. Вона смикнула Гайді до себе, бо та вже подалася до хатини. – Підеш до неї, коли повернешся, йдемо!

Тітка потягла за собою малу, міцно тримаючи її руку, бо боялася, що там Гайді знову впреться та не захоче нікуди йти, а бабуся може її підтримати. Петрусь забіг у хижку і спересердя так гепнув в’язанкою на стіл, що аж стіни затряслися, бабця біля прядки підскочила та зойкнула. Петрусеві ж треба було просто випустити пару.

– То що таке! Що сталося? – перелякано заволала бабуся.

Петрусева мама мала янгольське терпіння. В момент падіння прутів вона лише ледь здригнулася від звуку і промовила:

– Що таке, Петрику? Що на тебе найшло?

– Вона Гайді забрала!

– Хто, хто, Петрусю, забрав? Куди забрав? – вжахнулася бабця.

Однак вона уже здогадалася, що сталося. Донька розповіла їй, що бачила Дорку, як та піднімалася схилом гори до хатини Вуя з полонини.

Стара аж затрусилася, а потім розчахнула вікно й почала голосно благати:

– Дорко, не забирай у нас дитини! Дорко, прошу тебе, не забирай у нас Гайді!

Тітка й мала не так далеко відійшли, отож почули стару: Дорка ще міцніше стиснула долоньку дівчинки й кинулася бігти так швидко, як могла.

Гайді заопиралася:

– Бабця мене кличе, я хочу до неї!

Проте тітка хотіла цього якнайменше. Вона поспіхом утихомирювала дівча, запевняючи, що вони мають обмаль часу, а як не встигнуть, то не сядуть завтра у потяг. Мала не буде жаліти, що покинула гори, бо Франкфурт їй дуже сподобається. Як вона побачить це місто, то вже не захоче більше нікуди їхати. А як ні, ну то ні. Не сподобається, можна відразу повертатися додому. А от як повертатиметься, то зможе принести бабусі якогось гарного гостинця з міста, отож старенька тішитиметься! Такий аргумент припав Гайді до вподоби. Вона й собі почала бігти й більше не противилася.

– А що би то такого бабці принести? – запитала вона за якусь хвилю.

– А таке дуже хороше, – відповіла тітка, – ось, наприклад, гарні м’якенькі булочки, бабуся радітиме, їй уже не під силу жувати твердючий чорний хліб.

– Ага, – згодилася Гайді, – вона завжди віддає Петрусеві й каже: «Він занадто твердий для мене». Давайте, тітко Доро, ще швидше йти, тоді, може, й сьогодні потрапимо до того Франкфурта. І я зможу раніше повернути додому та принести бабці булочки.

Мала так рвонула вперед, що Дорка вже не встигала за нею: заважав клуночок із одягом. Проте тітка навіть зраділа, бо вони якраз вийшли на околицю села. А там знову можуть початися балачки та розпитування, які навернуть Гайді на інші думки. Дора рвонула навпростець, але дитина була все ж попереду й сильно тягнула її за руку. Ця обставина навертала людей на думку, що мала сама хоче якнайдалі, а це було Дорці на руку. Отож на запитання, які лунали звідусіль, вона тільки відповідала:

– Та бачите, що мала на місці не встоїть, мушу бігти за нею. Нам ще далеко йти.

Звідусіль лунало:

– Забираєш її з собою?

– Що, втікає від Вуя з полонини?

– Просто чудо, що мала ще досі жива!..

– А рожевощока яка!

Дорка була надзвичайно рада: проскочила через село, не затримуючись, без жодних пояснень, Гайді не встигла нічого відповісти.

З того дня Вуй сходив з гори, і вираз його обличчя був такий сердитий, як ніколи доти.

Він крокував селом, ні з ким не вітаючись: кошик, повний козячого сиру, на спині, велетенська палиця в руці. Зведені в одну лінію кошлаті брови надавали йому настільки загрозливого вигляду, що мами говорили до дітей:

– Гляди, оминай Вуя з полонини, як побачиш на дорозі. Він може тобі щось зле заподіяти.

Старий до нікого не обзивався. Він крокував навпростець у долину, де продавав сир, а на продане купував хліб та м’ясо: поповнював свої харчові запаси. Коли проходив, люди, зібравшись по двоє, по троє, одразу починали пліткувати у нього за спиною. Кожен мав що сказати. Вуй, мовляв, щоразу, має все більш страшніший та відлюдькуватіший вигляд. І на привітання не відповідає. Всі сходилися в одному: дитині нечувано поталанило втекти від такого нелюда, всі ж бо бачили, як мала бігла геть, так летіла, ніби боялася, що старий за нею женеться, щоб нікуди не пустити. З усіх жителів села лише сліпа бабуся Петруся-козопаса не вважала Старого відлюдником, що з’їхав з глузду. Кожному, хто приходив забрати замовлення або замовити домоткане полотно, стара раз за разом повторювала, яким хорошим та турботливим дідусем він був для Гайді. Як старий допоміг їй, бідній сліпій, та її доньці. Як деколи приходив після обіду, обходив довкола хати, підправляв, прибивав. Без його допомоги їхня хата давно б завалилася. Розповіді старої, доходили й до села. Проте більшість із тих, хто це чув, говорили, що стара вже зовсім здала. Не так все сприймає, бо, мабуть, вже й чути почала погано. Про що вона може говорити, коли нічого не бачить!

Вуй із полонини перестав приходити до Петруся-козопаса. Проте хатину він відремонтував на славу: який би вітрище не дув, вона витримувала все, і ніде нічого навіть не скрипіло. Тепер усі свої дні сліпа бабуся починала зітханнями. Жоден із них не проходив, щоб вона, скаржачись, не казала: «Ох, разом з дитиною забрали від нас усе хороше. Всю радість від нас забрали. Дні такі порожні тепер. От хоч би раз іще, перед тим, як померти, змогла послухати Гайді…».

Оповідка шоста. Нове та незвідане

У домі Зеземаннів, у Франкфурті, в зручному інвалідному візку лежала їхня хвора донечка Клара. В цьому візкові, у якому її перевозили з кімнати в кімнату, вона проводила увесь день. Клара саме перебувала в покої для навчань. Ця кімната межувала з великою їдальнею. Тут була сила-силенна всіляких апаратів та пристроїв для того, щоб дівчинка відчувала себе комфортно. Все свідчило, що Клара проводить тут досить багато часу. Величезна та красива шафа зі скляними дверцятами та полицями, заставленими книгами, наводила на думку, чому кімната так називається: у цьому приміщенні паралізована щодня мала уроки.

Личко у Клари було видовжене та бліде, волошково-синіми очима дівчинка дивилася на великий настінний годинник: стрілки на ньому пересувалися чомусь надзвичайно повільно. Зазвичай Клара ніколи не була зухвалою і не виявляла нетерплячки, проте сьогодні був інший день.

– А що, панно Роттенмаєр, іще не час?

Та, до кого вона звернулася, сиділа за маленьким робочим столиком і вишивала. Одягнена вона була в щось невизначеного покрою і таємничої форми, на кшталт сака[8] з високим коміром. Одяг підкреслював бундючність його власниці. Загальну картину пихи доповнювала зачіска у вигляді купола. Панянка Роттенмаєр служила у Зеземаннів довший час. Вона замінила їм померлу економку. Тобто панна вела господарство і наглядала за всією прислугою. Пан Зеземанн проводив багато часу в поїздках, тому віддав управління домом в її руки, але з однією умовою: його донька має вирішальне право голосу, і ніщо не повинно суперечити її бажанням.

Тоді ж, як, демонструючи нетерпіння, Клара вже вдруге цікавилася, чи не пора вже прийти тим, на кого вона чекає, внизу, перед вхідними дверима, стояла Дорка, тримаючи за руку Гайді, та питала кучера Йоганна, той саме зліз із козлів карети, чи не запізно потурбувати панну Роттенмаєр.

– То не до мене, – буркнув кучер, – дзвоніть у двері, на то Себастян у коридорі.

Дорка зробила так, як веліли. І сходами спустився лакей у лівреї з великими круглими гудзиками і такими ж великими та круглими очима на фізіономії.

– Я б хотіла спитати, чи не запізно попросити панянку Роттенмаєр, щоб вона мене прийняла, – повторила тітка Дорка.

– Це не моя компетенція, – відповів лакей. – Зверніться до покоївки Тінетти, це дзвінком нижче.

Після цих слів, нічого більше не пояснюючи, Себастян щез. Дорка навіть не встигла очима кліпнути.

Вона натиснула на дзвінок нижче. Тепер на сходах з’явилася покоївка Тінетта. З іронічним виразом обличчя та сліпучо білим головним убором на маківці.

– Що там таке? – спитала вона, навіть не зійшовши додолу. Дорка знову повторила своє прохання. Покоївка Тінетта щезла ще швидше ніж Себастян, проте за мить з’явилася знову і прокричала:

– Заходьте, на вас чекають!

Дорка з Гайді піднялися сходами та зайшли, слідуючи за покоївкою, у кімнату для навчання. Тітка, демонструючи ввічливість, залишилася стояти коло дверей. Увесь цей час, і навіть стоячи уже в кімнаті, вона міцно тримала малу за руку, бо боялася, щоб тут, на чужині, їй, часом чого не сталося.

Панна Роттенмаєр поволеньки підвелася з крісла та підійшла до них, аби зблизька роздивитися подружку для ігор дочки господаря будинку. Очевидно, вона залишилася не дуже задоволеною побаченим: платтячко з простенької бавовняної тканини та солом’яний капелюшок, добряче пожмаканий у дідусевій шафі, надавав малій надзвичайно простодушного вигляду. З-під цього капелюшка вона з неприхованим зачудуванням розглядала вежу на голові управительки.

– Тебе як звати? – запитала Роттенмаєр, – після того, як кілька хвилин обмацувала поглядом дівчинку, а та в свою чергу пильно дивилась на неї.

– Гайді, – чітко відповіла мала дзвінким голосом.

– Як-як? Це ж не християнське ім’я, таким іменем тебе не могли охрестити. Яке ім’я дали тобі під час хрещення?

– Яке ім’я дали мені під час хрещення – я вже не пам’ятаю, – відповіла Гайді.

– Ну і відповідь, – зауважила управителька, хитаючи головою, – панно Доротеє, дитина така дурненька чи, може, вона насміхається?

– Коли ваша ласка, я хотіла б сказати, шановна панно, – запобігливо мовила Дорка, після того, як дала Гайді легенького стусана в спину за таку відповідь, – дитина ще дуже мало чого бачила в світі. Вона не дурненька і не насміхається, вона й насміхатися не вміє. Дівчинка просто каже те, що думає. Даруйте, вона вперше в панському домі, гарним манерам ще не навчена. Проте, шановна панно, мушу відзначити: дитина слухняна і легко всьому вчиться. Проявіть, панно, прихильність та поблажливість. При хрещенні вона отримала ім’я Аделаїда,[9] так само сестрицю мою рідну, покійницю, Царство їй Небесне, її матір звали.

– О, зовсім інша річ – цілком пристойне ім’я, – задоволено зауважила панна Роттенмаєр. – Панно Доротеє, маю вам сказати, що мені дивно бачити цю дитину. Я ж бо вам чітко пояснила свої вимоги: подружка для ігор має бути такого ж віку, як і Клара. Тільки дитина-одноліток зможе вчитися разом з нею та підтримувати Клару в усіх її починаннях. Панночці Кларі зараз дванадцять років і кілька місяців. Скільки років цій дитині?

– З вашого дозволу, панно, – знову затріпотіла Дорка перед Роттенмаєр, – достеменно мені, мушу вам зізнатися, не відомо, скільки їй років насправді. Мабуть, вона молодша, ніж Клара, але, як на мене, не набагато. Малій десь уже більше десяти років.

– Мені вісім. Дідусь сказав, – аніскілечки не знітилася Гайді, і знову отримала легкого стусана. Щоправда, не зрозуміла за що.

– Як, усього вісім років?! – обурено вигукнула домоправителька, – на цілих чотири роки молодша! Отакої! А чого ти вже навчилася, якими підручниками користувалася на заняттях?

– Ніякими.

– Як це? А як же ти читати навчилася без підручників?

– Читати я не навчилася, зрештою, Петрусь також цього не вміє, – відповіла Гайді.

– Господи милосердний! Ти не вмієш читати? Ти неписьменна! – вжахнулася панна Роттенмаєр. – Як таке може бути: не вміти читати? Але якісь науки ти засвоїла?

– Ніяких, – повідала Гайді щиру правду.

– Панно Доротеє, – ледве вичавила з себе управителька, після кількох хвилин, необхідних для того, щоб оговтатися. – Ми з вами, шановна, так не домовлялися. Як ви посміли привести таке створіння в цей дім?

Проте Дорці вже набридло вигинатися дугою перед такою самою служницею, навіть якщо та й домоправителька. Вона всміхнулася і дуже люб’язно промовила:

– Якщо панна дозволять, я вважаю, що ця дитина – саме те, що вам потрібно. Ви назвали свої вимоги: дівчинка має бути оригінальною, не такою, як усі решта, от таку я вам і привезла. У нашому селі є і старші, як ви хочете, проте вони не такі неповторні. Я подумала, що саме ця мала підходить під ваш опис. Одначе зараз я змушена покинути ваше товариство, бо мої пани мене вже зачекалися. З вашого дозволу, я незабаром прийду знову, щоб подивитися як справи в малої.

Дорка зробила реверанс, позадкувавши вийшла через двері й мало не підстрибцем рушила сходами вниз. Панна Роттенмаєр на якусь мить заціпеніла, а потім кинулася наздоганяти Дорку. Домоправителька зрозуміла, що та твердо вирішила залишити Гайді тут, а такий поворот подій був для панни занадто стрімким, їй спало на думку, що треба обговорити з тіткою безліч питань стосовно перебування дитини в домі Зеземаннів. Увесь цей час Гайді залишалась коло дверей. Клара, сидячи в своєму інвалідному кріслі, теж у розмову не втручалася і лише спостерігала. Коли вони залишилися в кімнаті удвох, Клара кивнула:

– Йди сюди!

Гайді підійшла до інвалідного візка.

– Як тобі хочеться, щоб я тебе кликала: Гайді чи Аделаїда? – запитала Клара.

– Я називаюся Гайді і ніяк не інакше! – категорично відповіла мала.

– Ну, то я так і буду до тебе звертатися, – сказала Клара. – Мені подобається твоє ім’я, воно тобі личить. Хоча, мушу визнати, я ще ніколи такого не чула. Проте ніколи й дітей не бачила, які бути б такі, як ти. У тебе завжди короткі кучері?

– Я думаю, що так, – замислилася Гайді.

– А ти хотіла приїхати у Франкфурт? – запитала знову Клара.

– Та нє, але завтра я вернуся додому з білими м’якенькими булочками для бабусі, – пояснила Гайді мету свого приїзду до міста.

– Але ти й смішна! – розсердилася Клара. – Тебе поспіхом привозять у Франкфурт, щоб ми разом вчилися, знаєш, от буде весело! Ти ж навіть читати не вмієш! Тепер на уроці завжди буде щось новеньке. А то кожного дня так нудно на цих уроках! Ніяк ранок не закінчиться! Я про те, що кожного ранку о десятій годині приходить пан Кандитат. Тоді розпочинаються уроки і тривають аж до другої. Як вони довго тягнуться! Деколи пан Кандидат бере книгу й тримає її дуже близько до очей, ніби несподівано робиться короткозорим, але в той час він просто широко позіхає. А панна Роттенмаєр, коли мені щось читає, час від часу виймає свою велику хусточку і тримає перед собою, так, що зовсім обличчя не видно. Це, очевидно, мало б означати, що вона глибоко схвильована прочитаним, але насправді, – і я це дуже добре знаю, – вона позіхає за хусточкою так широко, як тільки може. В цей момент мені теж дуже хочеться позіхнути, але мушу позіхи тамувати і тихцем їх ковтати. Бо лиш позіхну – панна Роттенмаєр одразу дістає риб’ячий жир і зі словами, що я слабшаю, змушує його пити. Яка ж це гидота! Краще я вже буду позіхи ковтати! А тепер нудно більше не буде, тепер буде весело, бо я слухатиму, як ти вчишся читати.

Гайді похитала головою, як тільки-но почула, що її вчитимуть читанню.

– Ну ж бо, Гайді, ти мусиш навчитися читати, всі люди мусять це вміти. А пан Кандидат – дуже хороший учитель. Він ніколи не буває злий. Усе тобі пояснюватиме. Знаєш, маю тебе все ж попередити: попервах, як слухатимеш його пояснення, не зрозумієш нічогісінько. Але зачекай, не кажи, що не розумієш, бо як скажеш, він знову почне пояснювати, наговорить іще більше, а ти однаково нічого не второпаєш. Треба просто трішечки зачекати. Як навчишся дечому, тоді й почнеш розуміти його пояснення.

Та ось до кімнати повернулася панна Роттенмаєр. Вона так і не догукалась Дорку і була дуже схвильована цим фактом. Їй не було кому пояснити, що домовлялися вони зовсім про інше. Дитина не відповідає вимогам, які вона окреслила. Відмовитися від домовленості панна не змогла. Тож відчувала себе вельми кепсько, бо сама ж цю кашу й заварила. Вона побігла з кімнати для навчання у їдальню, повернулася назад, побігла знову у їдальню, де зігнала злість на Себастянові, який саме споглядав своїми круглими очима накритий стіл, щоб переконатися, що створене ним не має ніяких вад.

– Думати він до завтрашнього ранку буде, і накриє стіл завтра, хоча це має бути зроблено сьогодні, – з цими словами панна Роттенмаєр пробігла повз Себастяна і малоприємним тоном покликала Тінетту. Служниця задріботіла до неї набагато меншими кроками аніж зазвичай. А як підійшла то з таким глузливим виглядом, що панна не відважилася до неї чіплятися. Від чого стала просто кипіти від злості.

– Тінетто, приведіть у порядок кімнату для новоприбулої, – сказала вона мало не крізь зуби, так їй тяжко давався спокій у голосі, – там усе готове, повитирайте тільки пилюку з меблів.

– Є для кого старатися, – покепкувала Тінетта й пішла.

Тим часом Себастян злісно відчинив обидві половинки дверей покою для навчання: був лихий після прочуханів панни Роттенмаєр, а гідно відповісти управительці йому бракувало духу. Проте в кімнату, щоб викотити інвалідне крісло, зайшов сповненим незворушності й холодної величі. Поки він налаштовував руків’я позаду інвалідного візка, Гайді стала перед ним і втупилася поглядом. Лакей несподівано скипів:

– На що тут витріщатися?!

Він ніколи не наважився б висварити малу, якби помітив панну Роттенмаєр, яка саме стала на порозі.

– У тебе вигляд, мов у Петруся-козопаса, – відповіла Гайді.

Управителька аж розпачливо сплеснула руками:

– Та бути цього не може! – зойкнула вона тихо. – Вона на «ти» з прислугою! У цього створіння відсутнє уявлення про елементарні правила етикету!

Себастян, штовхаючи возик з Кларою, зайшов у їдальню, де посадив дівчинку на її крісло за столом. Панна Роттенмаєр всілася поруч і кивнула Гайді, яка мала зайняти місце навпроти. Більше за великим столом ніхто не сидів, та й між тими трьома, які сиділи за ним, було досить багато вільного простору: Себастян запросто міг підійти до кожної з новою стравою. Поруч із тарілкою Гайді лежала гарненька біла пампушка. Дитина радісно глянула на неї. Подібність Себастяна та Петруся-козопаса, мабуть, викликали у Гайді повну довіру до лакея, бо сиділа тихенько й незворушно, аж поки він підступив до неї з великою тацею смаженої риби.

Дівчинка показала пальчиком на пампушку і спитала:

– Можна взяти?

Себастян легенько кивнув головою на знак згоди і скосив очі на панну Роттенмаєр. Йому хотілося побачити, яке враження це запитання справило на неї. Гайді швиденько хапнула булочку і сховала її в кишеню. Себастян скорчив гримаску, було смішно, проте він добре знав, що сміятися йому заборонено. Мовчки й непорушно він продовжував стояти перед Гайді. Говорити йому було заборонено, а піти, поки не взяли запропонованої ним страви або відмовилися від неї, він не мав права.

Гайді довгенько зачудовано дивилася на лакея, а потім спитала:

– Я маю звідси взяти собі їсти?

Себастян знову ледь кивнув на знак згоди.

– Ну, то вкинь мені, – дівчинка спокійно глянула в свою тарілку.

Лакей задумався і таця в його руках почала дрібно труситися.

– Він може поставити на стіл, а пізніше прийти знову, – промовила з бездушно кам’яним виразом на лиці панна Роттенмаєр.

Себастяна як вітром здуло.

– А ось тебе, Аделаїдо, як я бачу, мушу навчити елементарних норм поведінки, – глибоко зітхнувши, вела далі панна. – Перш за все я покажу тобі, як поводитися за столом.

Панна управителька старанно й чітко взялася показувати дівчинці, що та має робити:

– Потім, – вчила вона, – я маю тобі зауважити, що за столом ти з Себастяном не повинна розмовляти, говоритимеш лише тоді, коли маєш якесь завдання до лакея або ж необхідне запитання. Проте звертатимешся до нього завжди не інакше як «ви» або ж «він», запам’ятала? Щоб я не чула, як ти по-іншому до нього звертаєшся! До Тінетти звертаєшся «ви» або ж «покоївко Тінетто». До мене – так, як кажуть всі інші. А щодо Клари, хай вона сама вирішує.

– Звичайно, хай каже до мене «Кларо», – обізвалася дівчинка.

Панна управителька продовжувала втовкмачувати правила поведінки: як вставати з-за столу, як готуватися до сну, як заходити кудись і виходити звідси, як зачиняти за собою двері, Гайді не витримала всіх цих правил та застережень до кінця: тітка підняла її о п’ятій годині, а після цього була ще й стомлива подорож поїздом. У малої склепилися очі, вона відкинулася на бильце крісла й заснула. Врешті панна Роттенмаєр завершила свої настанови:

– Отож затям собі, Аделаїдо, все, що я тобі розповіла. Ти зрозуміла?

– Гайді давно вже спить, – весело зауважила Клара, у неї бозна відколи не було такої розваги під час вечері, що зазвичай проходила нудно й довго.

– Та це просто нечувано! Чого тільки з цією дитиною не натерпишся! – злісно вигукнула панна Роттенмаєр і так шалено закалатала у дзвоника, що Тінетта з Себастяном забігли в їдальню одночасно, неначе скакуни в упряжці. Гайді весь цей шум-тарарам аніскілечки не потривожив і вона продовжувала солодко спати. Довелося докласти чимало зусиль, щоб розбурхати дитину та провести її через їдальню, покій для навчання, спальню Клари, спальню панни Роттенмаєр аж до кутової кімнати, що була обрана для Гайді.

Оповідка сьома. Неспокійний день панни Роттенмаєр

У свій перший ранок у Франкфурті Гайді прокинулася і ніяк не могла второпати, що це таке навкруги. Вона терла очі, заплющувала та розплющувала їх, але бачила одне й те ж: високе біле ліжко в просторому приміщенні. З вікон через довжелезні білі штори в кімнату ллється сонячне світло. Коло кожного вікна – два крісла з лапатими квітами на оббивці, біля стіни – софа, з такими ж квітами, а поруч з нею – круглий стіл. В кутку – умивальник, а на ньому якісь такі речі, яких Гайді досі не бачила. Але потроху отямилася та зрозуміла, що це Франкфурт. У спогадах промайнув увесь вчорашній день, а насамкінець – настанови управительки: ті, які почула перед тим, як заснути. Гайді зістрибнула з ліжка, вмилася та заглянула по черзі у кожне вікно. Вона неодмінно хотіла побачити небо та землю. За цими довгими портьєрами вона відчувала себе немовби у клітці. Відсунути завісу їй не вдалося, тоді вона пролізла під нею до вікна. Глянути крізь нього вдавалося лише виструнчившись і витягнувши якомога далі шию. Гайді бігала від одного вікна до іншого і ніяк не могла побачити те, що хотіла: перед очима відкривався вид на мури, вікна, знову мури і знову вікна.

Дівчинці стало дуже лячно. У горах вона призвичаїлася вставати спозаранку, щоб гнати кізок на полонину. Прокинувшись, Гайді одразу вибігала на вулицю: глянути на небо, чи воно синє, чи сонечко вже там, чи шурхотять віттям ялини і чи порозплющували очі маленькі квіточки. А тут – бігала від вікна до вікна наче пташка, яка, вперше потрапивши до лискучої клітки, б’ється об її залізні ґрати, намагаючись вирватись на волю, прослизнути межи прутами. Дівчинка пробувала відчинити то одне вікно, то інше, хотіла побачити щось інше крім стін і вікон. Повинна ж бути десь внизу земля, вкрита шовковистою травичкою, останні білі плями снігу, який ось-ось має розтанути. Гайді прагнула це побачити. Проте вікна не піддавалися, як вона не намагалася покрутити і потягнути. Пробувала просунути пальчик під віконну раму, щоб підняти її – надаремно. Пройшло досить часу аж дівчинка збагнула, що вікон їй не подолати і в неї виник інший план: вийти з дому і дійти до трави, яка пробивалася крізь бруківку. Вона пригадувала собі, що бачила травичку, як з тіткою підходила до будинку.

Несподівано хтось постукав, двері прочинилися і в шпаринці з’явилася голова Тінетти, що коротко кинула:

– Сніданок готовий!

Обличчя в покоївки було вельми насмішкуватим, на ньому виражалася скоріше пересторога – не підходити занадто близько, аніж дружелюбне запрошення розділити трапезу. Гайді так і зробила: витягнула з-під столу маленького стільчика, поставила його в кутку й почала спокійно чекати подальшого розвитку подій.

Минуло трохи часу, і ось досить шумно прийшла панна Роттенмаєр, яка знервовано крикнула через двері:

– Аделаїдо! Ти що, не знаєш, що таке сніданок? Виходь!

Таку мову дівчинка зрозуміла краще, тому відразу вийшла й пішла слідом за управителькою. У їдальні на своєму звичному місці вже сиділа Клара, яка скоріше весело, ніж люб’язно привіталася з Гайді, бо очікувала змін за ранковою трапезою. Проте сніданок проходив без будь-яких ексцесів: Гайді цілком пристойно зжувала свій бутерброд. Після сніданку Клару відвезли в покій для навчання. Панна Роттенмаєр звеліла Гайді теж пройти туди й бути там з Кларою, поки не з’явиться пан Кандидат, який розпочне уроки.

Коли діти залишилися наодинці, Гайді відразу спитала:

– Як звідси вийти? Так, щоб відразу на вулицю потрапити?

– Відчинити вікно і подивитися додолу, – відповіла Клара, забавляючись.

– Вікно не відчиняється, – зажурилася Гайді.

– Відчиняється, відчиняється, – запевнила її Клара, – ти просто не вмієш, а я не можу, але попроси Себастяна, коли той буде поблизу.

Гайді відразу полегшало, коли вона дізналася, що вікна все таки можна відчинити і позаглядати назовні: вона ще й досі перебувала під гнітючим впливом своєї кімнати-клітки. Клара почала допитуватися, як Гайді жилося до того, як вона перебралася до міста. Та з радістю розповіла про полонину, кізок, пасовисько, і про все, що було їй милим.

Тим часом прийшов пан Кандидат, проте панна Роттенмаєр не провела його відразу в класну кімнату, як робила зазвичай, в неї була нагла потреба розповісти про всі свої біди. З цією метою вона завела його в їдальню, всілася перед ним і розповіла про халепу, в яку потрапила. Незадовго до описаних подій панна Роттенмаєр написала панові Зеземанну в Париж, де він залагоджував свої справи, мовляв, його донька хотіла б мати при собі подружку для ігор. Вона сама, писала управителька, теж вважає цю ідею досить непоганою, бо на заняттях у Клари буде конкурент, з яким треба буде змагатися в успішності, а у вільний час – приємне товариство. Якщо говорити по правді, ця ідея припала панні Роттенмаєр до душі: вона дуже хотіла, щоб хтось почав замість неї ходити коло хворої дівчинки, спілкуватися з нею. Управительці досить таки набридли постійні клопоти з хворою дитиною. Пан Зеземанн відповів листом, що не має нічого проти бажання доньки, проте ставить вимогу, що дівчинка, яка прийде, буде на повному забезпеченні, й користуватиметься тими самими привілеями, що і його донька. Він не хотів би, щоби в його домі мучилася чиясь дитина.

– Звичайно, таке зауваження господаря зовсім недоречне, – сказала панна, – хто тут хотів би мучити дитину!

Далі вона розповіла, в яку жахливу халепу вскочила з цією подружкою для ігор. І навела приклади, що засвідчували, наскільки у неї відсутні елементарні навички виховання. Тепер пан Кандидат мусить розпочинати свої уроки з абетки, бо й вона почала з того, що навчала дівчинку найпростішим правилам етикету. Склалася фатальна ситуація, і вона, – продовжувала управителька, – бачить лише один порятунок: пан Кандидат заявляє, що ці двоє просто несумісні в навчанні. І навіть якщо пробувати їх учити разом – навчальний процес завдасть значної шкоди обидвом. Тоді пан Зеземанн дасть справі зворотній хід, і дівчинку одразу буде відправлено туди, звідки вона приїхала. Слово пана вчителя вирішальне, бо господареві вже відомо, що дитина прибула, і вона нічого не може вдіяти без його згоди. Проте пан Кандидат ніколи не був занадто категоричним і висновки робив обережно. Він почав втішати панну Роттенмаєр, зауваживши, якщо дівчинка так уже відстала у навчанні та вихованні, то є ще й друга сторона медалі: вона прагнутиме наздогнати упущене. А якщо побудувати урок згідно з методикою, то досить швидко ситуація з дітьми вирівняється. Коли панна Роттенмаєр зрозуміла, що підтримки у пана Кандидата їй не дочекатися, і той залюбки візьметься навчати малу абетки, вона відчинила для нього двері в класну кімнату. А коли вчитель зайшов у клас, швиденько зачинила їх і зосталася в їдальні: панна Роттенмаєр мала непереборний страх перед абеткою. Залишившись наодинці, вона почала міряти кімнату великими кроками. Їй потрібно було вирішити дуже важливе питання: як прислуга має звертатися до Аделаїди. Господар, пан Зеземанн, написав у листі, що вона повинна мати ті самі права, що й Клара. Його слова й потрібно брати за основу стосунків. Несподівано плин її думок було перервано: в класній кімнаті нараз щось голосно загриміло, якісь предмети звалилися на підлогу, а потім почувся голос, який кликав на допомогу Себастяна. Панна Роттенмаєр увірвалася в кімнату. На підлозі лежали порозкидані засоби для навчання: книги, зошити, чорнильниця, на ній зверху скатертина, на якій помалу виступала чорнильна пляма. У кімнаті все порозкидане догори дригом, а Гайді ніде не видно.

– Я так і знала! – вигукнула, заламуючи руки, панна Роттенмаєр, – килимок, книжки, кошик для рукоділля – все заляпане чорнилом. Такого світ не бачив. Ця дитина приносить самі нещастя, лихо та й годі!

Пан Кандидат перелякано заціпенів і дивився широко відкритими очима на безлад. Ця ситуація не могла бути розглянутою, як медаль, що має дві сторони. В даному випадку сторона лише одна, і вона приголомшлива. Лише Клара сприймала усе це з явною насолодою.

– Ага, то Гайді наробила, але не навмисне. Не треба її за це карати. Вона дуже поспішала, коли бігла, потягла килимок за собою – все й попадало додолу. Мимо карети проїжджали, одна за одною, ось вона й дременула звідси, мабуть, ніколи карети не бачила, – весело розповіла вона.

– Чи я вам не казала, пане Кандидате, чи я вас не остерігала? Мала поняття зеленого не має, що таке нормальна поведінка. Їй невідомо, як себе на уроці треба поводити, що треба уважно слухати та тихенько сидіти. Але де ж те нещастя ходяче, де вона? Якщо кудись дременула, то за це мені Себастян відповість!

Панна Роттенмаєр збігла сходами на вулицю. Там, біля відчинених навстіж вхідних дверей, стояла Гайді й вражено роззиралася навколо.

– Та що це таке! Що на тебе найшло? Як ти посміла вибігти на вулицю просто посеред уроку! – розкричалася управителька.

– Я почула, як шумлять ялини, але ніяк не можу їх знайти. Вони чомусь більше не шумлять, – відповіла розчаровано Гайді, розглядаючи вулицю, по ній саме проїжджали карети. Стукіт об бруківку коліс та копит пролунав для Гайді, як шум вітру у верховітті, от вона, страшенно зрадівши, й вибігла на цей звук.

– Ялини? Ми ж не в лісі живемо! Що то за вибрики? Повертайся назад у класну кімнату і подивись, що ти там наробила! – управителька піднялася сходами догори, а Гайді пішла слідом за нею.

Зайшовши у класну кімнату, вона здивувалася безладу, що там панував. Коли стрімголов вибігла послухати ялини, то не зауважила з радості, що потягла за собою килимка…

– Це можна було зробити лишень раз! – грізно сказала панна Роттенмаєр, вказуючи на хаос. – Затям собі, другого разу не буде! Під час уроку сидять тихенько і нашорошують вуха. Якщо ти собі це не уясниш, буду змушена прив’язувати тебе до крісла. Зрозуміла?

– Так, – відповіла Гайді, – не треба мене прив’язувати, я буду сидіти на місці.

Вона затямила правила поведінки на уроці.

Прийшли Себастян і Тінетта й почали наводити лад. Пан Кандидат попрощався, бо проводити урок стало неможливо. Проте потрібно зауважити, що за усіма цими перипетіями, позіхати сьогодні нікому не хотілося.

Після обіду Клара завжди досить довго спала. Панна Роттенмаєр ще зранку дозволила Гайді самій обирати, чим їй у той час займатися. Отож після обіду Клару відвезли в її спальню, панна пішла в свою кімнату, а Гайді зрозуміла, що вільна. Вона чекала цього моменту й мала план, що робити. Проте, щоб здійснити задумане, їй була потрібна допомога. Дівчинка стала посередині коридору біля їдальні, розраховуючи, що в такий спосіб хтось із персоналу обов’язково їй зустрінеться. І справді, незабаром сходами почав підніматися Себастян, несучи велику тацю зі срібним посудом та столовими приборами. Все це лакей ніс із кухні, щоб поскладати в шафу їдальні. Коли він ступив на останню сходинку, Гайді стала просто перед ним і, чітко розділяючи слова, сказала:

– Вона чи він.

Себастян вирячився на неї і різко запитав:

– Що то має означати, мадемуазель?

– Я хотіла б дещо спитати, – сказала Гайді й швиденько додала: – Нічого такого неприємного, як сьогодні зранку, – бо помітила, що Себастян роздратований і вирішила: через чорнильну пляму на килимку.

– Це добре, але чому «він або вона» – хотів би я знати, – таким самим різким тоном запитав Себастьян.

– Я маю завжди звертатися до прислуги «він» чи «вона», – панна Роттенмаєр так мені наказала.

Себастян так голосно зареготав, що Гайді здивовано глянула на нього. Вона ж бо не бачила нічого смішного. А той зрозумів, що мала на увазі управителька, тому сказав весело:

– Абсолютно правильно, мадемуазель, питайтеся.

– Та не звати мене мадемуазель, – тепер уже почала сердитися дівчинка, – мене зовуть Гайді.

– Маєте слушність, але та сама дама наказала мені саме так звертатися до вас, – пояснив Себастян.

– Вона наказала? Ну тоді я, очевидно, тепер так називаюся, – промовила Гайді й зробила легкий уклін, вона зрозуміла, що все має відбуватися так, як наказує управителька. – Ну й ну, в мене тепер вже аж три імені, – зітхнула мала.

– Що ви хотіли спитати, маленька мадемуазель! – Себастян вправно складав срібний посуд, виделки, ложки, ножі у шафу.

– Себастяне, як відчиняється вікно?

– Треба зробити так, а потім отак, – відчинив той половинку вікна.

Гайді підійшла, щоб виглянути, але їй бракувало зросту: вона носом впиралася в підвіконня.

– Ось тепер мадемуазель може виглянути у вікно та побачити, що внизу, – сказав Себастян і поставив коло вікна високий дерев’яний стілець.

Щаслива Гайді видряпалася на нього й нарешті змогла побачити, що там назовні. Радість тривала недовго, бо за якусь мить вона перестала витягувати шию і сказала розчаровано:

– Кам’яні вулиці і більше нічого. Себастяне, а з другої сторони будинку який вид?

– Точнісінько такий самий, як тут, – відповів той.

– А звідки можна побачити далеко-далеко, так щоб усю долину як на долоні видно було?

– Для цього треба піднятися на високу вежу чи на церковну дзвіницю. Он як ота із золотим куполом. От звідти далеко-далеко видно все навкруги.

Дівчинка похапцем злізла зі стільця й побігла до дверей, потім сходами вниз, а далі вулицею. Проте справа виявилась не такою простою, як видавалася спершу. З висоти вікна здавалося, що варто трішечки пройти, й дзвіниця буде перед тобою. Але дівчинка пройшла всю вулицю, а до дзвіниці так і не дійшла. Тоді мала пішла іншою вулицею, все далі й далі: вежі ніде не було видно. Навкруги сновигало багато народу, проте всі кудись так поспішали, що Гайді не наважувалася їх потурбувати: часу в них, очевидно, обмаль, щоб їй допомогти. Коли раптом уздріла хлопця, що стояв на куті наступної вулиці. Хлопчина мав за плечима маленьку шарманку, а в руці – смішну тваринку.

Мала підбігла до нього й спиталася:

– Де вежа із золотим куполом?

– Поняття не маю, – відповів той.

– А в кого мені спитати, хто би мав поняття?

– Не знаю.

– А знаєш, де церква з високою дзвіницею?

– Певно, що знаю.

– Ну то ходім, покажеш мені її.

– А що ти мені за це даси, – хлопець простягнув руку.

Гайді почала нишпорити по кишенях. Вона знайшла аркуш паперу, на якому був намальований гарненький віночок червоних троянд. Хвильку надивилася на них. Було шкода віддавати таку красу. Клара допіру зранку подарувала Гайді цей малюнок. Проте спокуса подивитися з вежі на схили, вкриті зеленою травичкою, була набагато більшою.

– Ось, – мовила Гайді, – візьми це.

Хлопчина забрав руку і заперечно хитнув головою.

– А що ти хочеш? – спитала Гайді й задоволено сховала малюнок у кишеню.

– Гроші давай.

– У мене грошей немає, а от у Клари є, вона тобі дасть. Ти скільки хочеш?

– Двадцять пфенігів.

– Ну то йдемо, покажеш дзвіницю.

Обоє пішли вздовж довжелезної вулиці, а по дорозі Гайді розпитувала супутника, що це він несе за плечима, а він пояснив їй, що це шарманка, вкрита шматком полотна. Вона, коли крутити за ручку, таку класну музику видає! Діти підійшли до старої церкви з височенною дзвіницею. Хлопчина спинився і коротко кинув: «Тут».

– А як мені зайти всередину? – запитала Гайді, коли побачила, що всі двері наглухо зачинені.

– Поняття не маю, – відповів хлопець.

– Як думаєш, тут не можна подзвонити, як це роблять, щоб Себастян відчинив двері?

– А я знаю?

Гайді найшла все таки шворку для дзвоника і почала щосили смикати за неї.

– Як я зайду всередину, ти нікуди не йди, – попередила вона, – я сама додому не втраплю.

– А що ти мені за це даси?

– А що я тобі знову маю дати?

– Ще двадцять пфенігів.

У дверях заскреготів старезний замок, і вони зі скрипом відчинилися. На порозі став старий чоловік, який здивовано глипнув на дітей, а потім розсердився:

– Це що за такі забавки, навіщо за мною дзвонили? Читати не вмієте? Ось під замком табличка, а на ній чорним по білому: «Хто хоче піднятися на дзвіницю – дзвоніть».

Хлопчина мовчки тицьнув пальцем у бік Гайді.

А дівчинка пояснила:

– Це я хочу піднятися на вежу.

– Навіщо тобі нагору? – запитав старий сторож. – Тебе хтось прислав?

– Та ні, – заперечила Гайді, – я лишень хочу піднятися догори і подивитися навкруги.

– Ідіть обидвоє додому і більше щоб мені так не жартували! А як спробуєте вдруге, ох і пожалкуєте!

Сторож намірився уже зачинити двері, але дівчинка вхопила його за полу й почала благати:

– Ну лишень один разочок, лишень раз!

Гайді з таким благанням дивилася на нього, що в старого відразу покращав настрій. Він узяв малу за руку й сказав дружелюбно:

– Ну, якщо для тебе це настільки важливо, то добре, ходи зі мною!

Хлопчина всівся на нагрітих сонцем кам’яних сходах церкви, демонструючи, що йому вся ця справа зі сходженням нагору – без потреби.

Гайді дріботіла, тримаючись за руку старого і долаючи багато, багато сходинок вгору. Чим вище – сходинки ставали все вужчими. Після найвужчої дівчинка й сторож опинилися на самому вершечку дзвіниці. Він підняв Гайді, щоб вона змогла заглянути у відчинене вікно.

– Ану ж, дивися вниз.

Весь краєвид, що відкрився перед малою, був заповнений дахами, баштами та високими димоходами. Врешті вона перестала витягувати шию і заявила: «Там немає нічого, як я й думала!»

– Чи ти погано бачиш? Та що така малеча може знати про краєвиди. Досить. Йдемо, і більше щоб мені в двері не дзвонила!

Сторож опустив малу на долівку та пішов сердитий сходами вниз. Вона попленталася за ним услід. В тому місці, де сходи ставали ширшими, ліворуч були двері до кімнатки сторожа. Поруч з ними підлога до самого долу йшла під кутом, відповідно до нахилу покрівлі. І там стояв великий кошик, а в ньому сиділа товста сіра кицька й застережливо сичала: кошик був домівкою, в якій жила вся її сім’я, тому вона застерігала кожного, хто проходив повз, що йому не варто втручатися в котячі сімейні справи. Гайді спинилася і зачудовано глянула на кицьку: такої здоровенної їй ще не доводилося бачити. Кицька жила у дзвіниці не просто так, подібно до сторожа вона була тут на службі: в старій вежі жило так багато мишей, що кицька без зайвих зусиль мала чим поживитися і на обід, і на вечерю, і на сніданок.

Сторож помітив здивування дівчинки:

– Підійди, не бійся. Вона нічого тобі не зробить, поки я поруч. У неї – кошенята, і ти можеш на них глянути.

Гайді підійшла ближче. Те, що вона побачила в кошикові, викликало в неї бурю емоцій:

– А які гарненькі, які маленькі кошеняточка! – в захваті вигукувала вона раз у раз і стрибала навколо кошика, щоб розгледіти, як комічно вовтузилися, кривлячи свої мордочки та перелазячи одне через одного сім чи вісім кошенят.

– Хочеш, дам тобі одне? – запитав посміхаючись старий, задоволено спостерігаючи за радістю Гайді.

– Мені? Назовсім? – почала допитуватися мала, не вірячи в своє щастя.

– Ну звичайно, можеш навіть двох узяти, а то й усіх позабирати. Якщо вдома маєш стільки місця.

Для сторожа була своя вигода: віддаючи кошенят він не мусив їх позбуватися в більш жорстокий спосіб.

Дівчинка була на сьомому небі від щастя: до величезного дому, де вона тепер мешкала, можна було забрати всіх! А як здивується та радітиме Клара, побачивши цих милих створінь!

– А як мені їх забрати? – запитала Гайді й хотіла швиденько схопити кількох, проте товста кицька люто засичала й стрибнула їй на руку.

Мала перелякано відсахнулася.

– Я тобі їх принесу, ти тільки скажи куди, – сказав сторож, гладячи кицьку, щоб до неї знову повернувся хороший настрій.

Кицька була його добрим другом, з яким він вже багато років мешкав у цій старій дзвіниці.

– Принесіть їх до великого будинку пана Зеземанна. Там на дверях золота собача голова, з кільцем у зубах, – пояснила Гайді.

Старий добре знав цей будинок. За роки проведені у дзвіниці він вивчив кожен будинок в околицях, крім того Себастян був його давнім приятелем.

– Я знаю, де цей дім, – зауважив старий, – але кому маю принести котенят? За ким питати. Ти ж бо не належиш до родини Зеземаннів?

– Я ні, але Клара надзвичайно радітиме, коли принесуть кошеняток!

Сторож вже хотів спускатися додолу, проте Гайді ніяк не могла покинути гарненьких котенят, вони так цікаво гралися!

– Якби мені хоч двох, одне для мене, а друге для Клари. Можна так?

– Та чому ні, зачекай хвильку, – погодився старий. Обережно взяв кицьку, заніс у свою кімнатку, де для неї була приготовлена мисочка з молоком, і зачинив за собою двері. – Давай, бери двох, – скомандував він.

Оченята Гайді радісно зблиснули. Вона вибрала біле кошеня а йому до пари – біле з жовтими плямами. Розклала їх по кишенях: одне – в ліву, а друге – в праву. Після цього старий та дівчинка пішли сходами додолу.

Хлопчина терпляче чекав на сходах коло церкви. Коли сторож зачинив за Гайді двері, мала одразу спитала:

– Якою дорогою іти, щоб потрапити до будинку Зеземанна?

– Поняття зеленого не маю, – відповів хлопчина.

Гайді почала описувати вхідні двері будинку, вікна, двері, проте ніщо не допомогло: за кожним разом малий тільки заперечно крутив головою.

– А знаєш що, – силкувалася пояснити дівчинка, – з одного вікна там видно великий сірий будинок, а дах у нього… – дівчинка вказівним пальцем почала малювати в повітрі кутасті виступи сусідського до Зеземаннів будинку.

Хлопчина скочив на ноги і побіг не спиняючись, а Гайді – слідом. Очевидно саме цей опис допоміг малому зрозуміти, про який будинок ідеться. Незабаром діти стояли біля споруди, на вхідних дверях якої виблискувала велика собача голова з жовтої міді. Гайді смикнула за кільце, на сходах з’явився Себастян і, уздрівши її, одразу ж загукав:

– Скоренько, скоренько!

Гайді швиденько заскочила всередину, а Себастян миттю зачинив за нею двері. Хлопчину, який спантеличено спостерігав за їх поспіхом, він навіть не помітив.

– Скоренько, мадемуазель, – підганяв малу лакей, – просто в їдальню. Вони вже за столом. Управителька, мов та бомба, ось-ось вибухне. Що це на маленьку мадемуазель найшло: втекти з дому?

Гайді зайшла до їдальні. Панна Роттенмаєр навіть не глянула в її сторону, Клара також мовчала. В кімнаті зависла гнітюча тиша. Відповідно до етикету, Себастян підсунув дівчинці крісло. Лише коли вона сіла за стіл, управителька зі суворим виразом та дуже церемонним тоном промовила:

– Аделаїдо, пізніше я буду мати з тобою серйозну розмову, а поки що тільки скажу: ти повела себе надзвичайно невиховано, така поведінка заслуговує покарання. Ти покидаєш будинок, не питаючись дозволу, ніхто не знає, куди ти йдеш і вештаєшся десь до самого вечора?! Ти повелася безпрецедентно!

– Няв! – пролунало у відповідь.

Панна Роттенмаєр почала закипати:

– То, Аделаїдо, – її голос помалу переходив у крик, – після всього, що ти тут накоїла, ти ще смієш по-дурному жартувати? Стережися, попереджаю тебе!

– Я лише… – спробувала оправдатися Гайді. – Няаав! Няаав!

Себастян, мало не вкинувши тацю на стіл, похапцем вискочив у коридор.

– З мене досить, – хотіла було вигукнути панна Роттенмаєр, але від хвилювання голос у неї зірвався. – Вийди з кімнати.

Гайді перелякано встала з-за столу і спробувала пояснити:

– Я не… – Няааав, Няааав!

– Гайді, – втрутилася Клара, – ти ж бачиш, яка сердита панна Роттенмаєр, навіщо ж нявкаєш раз за разом?

– Я не нявкаю, – спромоглася нарешті Гайді, – це котенятка нявкають.

– Щооо? Коти! Кошеня-а-а-та! – зойкнула панна Роттенмаєр. – Себастяне! Тінетто! Знайдіть ці жахливі створіння і викиньте геть!

Управителька вискочила в сусідню класну кімнату і для певності грюкнула за собою дверима: кошенята були для неї найстрашнішими створіннями на світі. Увесь цей час Себастян потішався в коридорі. Він зміг зайти у їдальню, лише висміявшись. Поки лакей підсовував Гайді крісло, то помітив, що з її кишені висунулася мордочка кошеняти. Коли вся ця каша заварилася, він вискочив у коридор, бо не міг більше себе стримувати. Нарешті Себастян знову переступив поріг їдальні зі звичним незворушним виглядом. До того часу крики панни Роттенмаєр уже відлунали в кімнаті. І зараз у ній було тихо та мирно. Клара тримала кошенят на колінах, поруч з нею присіла Гайді: діти захоплено гралися з двома маленькими граціозними тваринками.

– Себастяне, – звернулася до нього Клара, – ви мусите нам допомогти. Знайдіть для кошенят місце в домі, де їм було би добре, десь там, де панна Роттенмаєр їх ніколи не знайде. Вона страшенно боїться котів і як побачить, то одразу накаже викинути геть. Нам, проте, подобаються ці милі створіння і ми хочемо їх залишити в себе назовсім, і гратися з ними, коли будемо наодинці. Куди б їх можна було прилаштувати?

– Я займуся цим, панночко Кларо, – послужливо згодився лакей. – Зроблю для них гарненьке ліжечко і поставлю його в такому місці, де боязлива управителька їх ніколи не знайде. Можете бути певні.

Себастян відразу взявся до справи, але постійно тихенько хихотів і думав: «Як то воно далі буде?!» Лакей не мав нічого проти того, щоб панна Роттенмаєр трохи понервувала.

Пройшла не одна година, вже підходив час лягати спати, лише тоді управителька ледь прочинила двері покою для навчань і почала через шпаринку гукати до Себастяна, чи він забрав мерзенних тварин.

– Так, звичайно, – відповів той.

Він і досі був у їдальні та чекав, поки управителька запитає про це. Лакей швидко й тихенько забрав котенят із Клариних колін і вийшов із кімнати.

Серйозну розмову з Гайді управителька вирішила перенести на наступний день. Сьогодні вона відчувала себе такою розбитою після всіх переживань, роздратування, злості, переляку, які дівчинка викликала, сама того не бажаючи. Панна Роттенмаєр мовчки пішла в свою кімнату, а Клара з Гайді радісно пішли слідом, бо знали, що їх кішечки сплять у зручному ліжечку.

Оповідка восьма. Ще більше клопотів

Тільки-но Себастян відчинив панові Кандидату вхідні двері та провів його в класну кімнату, як хтось із такою силою засмикав шворку, до якої був прикріплений дзвоник, що лакей стрімголов знову збіг по сходах, вирішивши, що це зненацька повернувся додому сам господар. Він рвонув двері на себе і побачив хлопчака, одягненого в якесь лахміття та з шарманкою за спиною.

– А то що таке має бути?! – розсердився Себастян. – Ох, я зараз добряче поскубаю тебе за чуприну, щоб знав, як калатати. Ти що тут забув?

– Мені треба до Клари, – не дав себе залякати хлопчина.

– Ах ти, волоцюго замурзаний, для тебе вона – панянка Клара! Ми всі так до неї звертаємося. Чого тобі від панянки Клари треба?

– Вона мені винна сорок пфенігів, – пояснив хлопчина.

– Та в тебе з головою не все в порядку. І взагалі, звідки ти знаєш, що тут панянка Клара мешкає?

– Вчора я їй вказав дорогу, це коштувало двадцять пфенігів, а після цього додому привів – ще двадцять. Разом – сорок пфенігів.

– І що ти тут мелеш? Панночка Клара не виходить з дому, вона взагалі нікуди не виходить, бо ходити не може. Іди звідси, вертай додому, якщо він у тебе є, а якщо ні, то я допоможу тобі ступитися.

Проте хлопчина був не з полохливих. Він продовжував стояти на місці, лишень сухо відповів:

– Як то вона не ходить? Я вчора її здоровою на вулиці бачив. Можу її описати: коротке кучеряве волосся, чорні очі, спідничка коричнева, говорить не так, як ми.

«Овва, – подумав собі Себастян і всміхнувся нишком, – маленька мадемуазель знову щось утнула».

Він відступив від дверей і промовив до малого:

– Добре, йди за мною. Перед дверима зачекаєш, поки я вийду. Як дозволю тобі зайти, заходь і відразу можеш щось заграти, панянка любить музику.

Себастян піднявся сходами догори і постукав у двері покою для навчань. Його запросили увійти.

– Внизу хлопець, який має щось сказати панночці Кларі, – доповів лакей.

Клара дуже зраділа надзвичайній у її одноманітному житті події.

– Нехай підніметься сюди, – наказала вона, – ви не проти, пане Кандидате? Він хоче поговорити зі мною особисто.

Хлопчина, увійшовши до кімнати, одразу, за вказівкою Себастяна, почав крутити корбу шарманки. Панна Роттенмаєр, щоб уникнути уроку, на якому вивчають абетку, перебралася у вітальню, де займалася то тим, то сим. Коли це їй здалося, що чує музику. Вона прислухалася: це звідкілясь із вулиці? Так близько? Чи не в класній кімнаті звучить шарманка? Панна, не вірячи своїм вухам, пробігла довгою їдальнею і увірвалася до покою. І справді: просто посередині кімнати стояв якийсь обідранець і старанно крутив корбу шарманки. Було видно, що пан Кандидат намагався це припинити, проте його просто ніхто не слухав. А от усміхнені Клара і Гайді уважно слухали.

– Стоп, негайно припинити! – крикнула просто з порога панна Роттенмаєр.

Але музика заглушила її голос. Управителька підбігла до хлопця, коли нараз угледіла щось у себе під ногами. Потворна чорна тварина поволеньки сунула по підлозі простісінько до неї: черепаха. Панна здійснила карколомний стрибок угору. Вже багато років вона так високо не підстрибувала! А потім щосили заголосила:

– Себастяне! Себастяне!

Шарманка вмовкла, бо на цей раз голос Роттенмаєр пересилив її звук. Себастян стояв у коридорі коло напіввідчинених дверей і аж корчився від сміху: спостерігав ефектний пірует управительки. Почекавши якусь хвилю, він зайшов у класну кімнату. Роттенмаєр плюхнулася у крісло.

– Геть усіх, і малого, і тварюку, геть! – гукнула вона лакеєві.

Той слухняно виконав наказ і вивів хлопця, який устиг на ходу підхопити свою черепаху. На подвір’ї Себастян тицьнув щось малому в руку і сказав:

– Сорок від панночки Клари і ще сорок – зверху. Ти гарно заграв, було на що подивитися! – і зачинив за малим вхідні двері.

У покої для навчання знову стало тихо. Перерваний урок було продовжено. Тепер панна Роттенмаєр зайняла позицію в класній кімнаті, щоби своєю присутністю не допустити більше ніяких неподобств. Вона твердо вирішила після закінчення уроку провести детальне розслідування і так покарати винного, щоб йому більше ніколи не захотілося повторити подібне.

Та ось в двері знову постукали, проте цього разу в класну кімнату зайшов Себастян. Він прийшов сказати, що їм принесли величезного кошика й веліли передати на словах, що це для панночки Клари, особисто в руки.

– Особисто мені в руки? – спитала здивовано Клара. Їй одразу стало дуже цікаво: що би те мало означати? – Принесіть кошика сюди, я хочу подивитися, – наказала вона.

Себастян приніс накритого плетеною кришкою кошика й одразу чкурнув із кімнати.

– Я вважаю, – сказала панна Роттенмаєр, – що спершу слід закінчити урок, а потім відкриємо кошика.

Клара ніяк не могла уявити собі, що ж там у ньому всередині і постійно дивилася на таємничий кошик.

– Пане Кандидате, – не витримала вона якраз посередині завдання із відмінювання дієслова. – Можна, я мигцем одним оком зазирну до цього кошика, а потім далі відмінюватимемо?

– Залежно від кута сприймання даної ситуації – це можна було б зробити, проте, ймовірно, це робити просто недопустимо, – вдався до звичних просторікувань пан Кандидат. – В даному конкретному випадку за виконання вищезазначеного бажання, говорить той факт, що вся ваша увага, панночко, спрямована на цей предмет…

Продовження промови пана вчителя діти не дочекалися, бо саме в цю хвилю плетена кришка зіскочила, і з кошика одночасно вистрибнули двоє кошенят, за ними ще одна пара, а за тими й решта. Кошенятам набридло сидіти в тисняві й вони, вибравшись на волю, почали гасати кімнатою, радісно позадиравши хвости. У цю хвилю полічити їх було просто неможливо й складалося враження, що вся кімната наповнена кошенятами, як гарбуз насінням. Вони весело перестрибували через начищені до блиску черевики пана Кандидата, гризли його штанки, видиралися по платтю панни Роттенмаєр ледь не до її грудей, вовтузилися коло її ніг, вистрибували на Кларин візок, дряпали усе, всюди тицяли мордочками, перекидаючи книжки та папери, нявкали: в кімнаті запанував жахливий хаос.

Клара час від часу скрикувала:

– Які гарненькі кошенятка! Як весело стрибають, Гайді, глянь он там, ой, а цей, глянь на цього!

Гайді раділа разом із Кларою і також весело спостерігала за кошенятами. Пан Кандидат спантеличено стояв біля столу й по черзі піднімав то одну, то другу ногу, щоб зашкодити малим капосникам його дряпати.

Роттенмаєр заціпеніла від розпачу в своєму кріслі, але згодом її прорвало і вона щосили залементувала:

– Тіне-е-ето! Тіне-е-ето! Себастя-а-ане! Себастя-а-ане!

Встати з крісла панна боялася, щоби маленькі страховиська не стрибнули їй в обличчя.

На крики про допомогу з’явилися нарешті Себастян і Тінетта. Вони переловили усіх кошенят і посадили їх знову в кошик. Після цього його було віднесено у котячий табір, де вже перебували двоє з цієї зграї бешкетників.

Цього дня позіхати на уроці теж нікому не хотілося. Пізно ввечері, коли панна Роттенмаєр отямилася від ранкових стресів, вона покликала до покою для навчань Себастяна та Тінетту для того, щоб визначити, хто має бути покараним за всі ці безчинства. В результаті дізнання стали відомі всі факти самовільного відлучення Гайді з дому, що призвели до подій цих двох днів. Роттенмаєр сиділа зблідла від обурення, їй просто бракувало слів для вираження своїх відчуттів. Вона лише махнула рукою Себастянові та Тінетті, мовляв: можете йти. Потім повернулася до Гайді, яка саме стояла біля інвалідного возика Клари і ніяк не могла второпати, в чому ж вона завинила.

– Аделаїдо, – суворо розпочала управителька. – Я знаю лише одне покарання за такі дії. Лише таке покарання ти по-справжньому відчуєш. Тебе важко чимось пройняти, ти ж бо з дикунів. Але побачимо, як тобі буде в темному підвалі зі саламандрами та пацюками. Після нього ти станеш, як шовкова, і не будеш більше порушувати встановлені норми.

Гайді слухала промову мовчки й дивувалася з її вироку. Вона знала, що таке підвал: у дідуся в хижці був підвал, там він зберігав готовий сир та свіже молоко. Це місце було надзвичайно цікавим і зовсім не відразливим, без щурів та саламандр.

Проте в цю хвилю Клара почала голосно просити:

– Ні, панно Роттенмаєр, в жодному разі! Давайте зачекаємо, поки татко приїде. Він ж бо написав, що скоро приїде. Як буде вдома, я розповім йому про все. А він уже нехай вирішує: чи треба карати, чи ні.

Управителька не могла виступати проти присуду головного судді. Тому підвелася з крісла і сердито промовила:

– Згода, Кларо, проте я також говоритиму з паном Зеземанном.

Після цього вона вийшла з кімнати.

Минуло кілька днів, під час яких нічого надзвичайного не відбулося. Панна Роттенмаєр ніяк не могла заспокоїтися. Їй постійно стояли перед очима події останніх днів. Управительку не покидало відчуття, що після приїзду Гайді все в домі Зеземанна пішло шкереберть і до колишнього ладу ніколи не повернеться. А от Кларі все подобалося. Вона не нудьгувала. Уроки, завдяки Гайді, проходили весело: мала постійно плутала букви або не могла їх розпізнати. Пан Кандидат, намагаючись допомогти, починав описувати ту чи іншу літеру абетки. Він порівнював її форму з ріжками або дзьобом, і тоді Гайді гукала весело: «А це – кізка!» або ж: «А це – орел!». Описи пана вчителя будили в ній усілякі спогади і зовсім не асоціювалися з літерами. А в післяобідню пору, після того, як Клара відпочила, Гайді розповідала про полонину і життя на ній. Це постійно будило у ній бажання повернутися. Тому щоразу, закінчуючи оповідь, вона запевняла:

– Мені треба додому, завтра неодмінно піду!

Клара заспокоювали малу, кажучи, що вона мусить залишатися у них, в крайньому випадку до тих пір, поки не приїде татко. А потім побачимо, як воно буде. Гайді піддавалася на вмовляння, і настрій у неї одразу кращав. Однією з причин, чому вона погоджувалася, була радісна думка: сьогодні купка біленьких пампушок для бабусі стала на дві більшою. В обід та на вечерю коло її тарілки завжди лежала свіженька біленька пампушка. Кожного разу дівчинка відразу ховала її в кишеню. Вона навіть уявити собі не могла, що сама з’їсть її, бабуся ж ніколи таких не їла, а твердий чорний хліб вона вже практично не годна їсти. Після їжі, кілька годин поспіль Гайді проводила сама-самісінька у своїй кімнаті. У великому місті Франкфурті не було заведено просто так бігати досхочу, як на полонині. Це їй утовкмачували, і мала бігати перестала. Панна Роттенмаєр також заборонила їй розмовляти в їдальні з Себастяном. А поговорити з Тінеттою малій ніколи б і на думку не спало. Коли вона зустрічала покоївку в коридорі, то одразу сахалася до стіни. Тінетта інакше як уїдливо з нею не балакала, постійно насміхалася з малої. Гайді збагнула цю її манеру спілкування. Отож сиділа в кімнаті і мала достатньо часу, щоб уявити собі, якою зеленою стала полонина, як виблискують на сонці жовтенькі квіточки, як вилискують освітлені ним сніг, гори, далека долина. Мала деколи ледве стримувалася, щоб не покинути всього і не повернутися. Тітка ж сказала, що вона може вертатися додому, коли захоче. Одного дня бажання повернутися стало просто нестерпним, і Гайді поскладала поспіхом усі булочки у велику червону хустку, наділа солом’яного капелюшка і вийшла з кімнати. Але вже коло вхідних дверей їй трапилася велика перешкода у мандрівці додому: панна Роттенмаєр, яка саме повернулася з прогулянки. Управителька завмерла і витріщилася зі здивуванням на Гайді, міряючи її поглядом.

Вона уздріла клуночок із червоної хустки і її прорвало:

– А це що за з’ява? Що це має означати? Чи я тобі не забороняла сновигати вулицями? Тебе знову кудись несе, виглядаєш немов жебрачка.

– Я не йду сновигати вулицями, я йду додому, – пролепетала Гайді.

– Що? Як? Додому? Ти хочеш йти додому? – панна Роттенмаєр аж руками сплеснула від хвилювання. – Вона йде геть із цього дому! Знав би про це пан Зеземанн! Втекти з його дому! Тебе не хвилює, що він колись про це дізнається? Чи з тобою не поводяться краще, ніж ти насправді заслуговуєш? Чи тобі чогось тут бракує? Чи колись було в тебе таке помешкання, чи ж прислуговували так, як тут? Ну скажи!

– Ні, – відповіла Гайді.

– Я знаю, що ні, – кричала далі панна Роттенмаєр, – тобі нічого не бракує, тобі всього вдосталь, але ти просто страшенно невдячна дитина. Живеш собі гарненько, в достатку, і з жиру бісишся!

Гайді також було що сказати, і вона теж виклала все, що її досі мучило:

– Я тільки хочу додому і більше нічого. Коли мене довго не буде, Сніжка плакатиме… бабуся чекає на мене… Щиглик дістане прутом, бо Петрусь-козопас не наїсться сиру… Тут не видно, як сонечко горам «на добраніч» каже, взагалі нічого не видно, а як часом залетить над Франкфурт орел, то лише голосніше скиглить. Тут стільки людей разом сидять вкупі і від цього злять одне одного, замість того, щоб піти в гори і жити там вільно й самому!

– Боже милостивий! Дитина з глузду з’їхала, – жахнулася панна Роттенмаєр і дременула з переляку сходами угору, де втелющилася в Себастяна, котрий якраз хотів зійти.

– Приведіть це нещасне створіння нагору! – гукнула управителька до лакея, потираючи гулю на лобі.

– Так, так, добре, красно дякую, – бурмотів Себастян, потираючи свого лоба: по його гулі було видно, що йому дісталося більше.

Гайді стояла з палаючими після промови очима. Від напруження нею лихоманило.

– Ну що, знову щось утнула? – запитав весело Себастян.

Проте, коли побачив, що мала заціпеніла, дружелюбно поплескав її по плечі і почав заспокоювати:

– Тю, та не беріть цього так близько до серця! Сприймайте все з гумором, весело, це – основне. Вона мені щойно ледь голову не загнула, тепер ось вм’ятина, тільки навпаки. Проте не залякала аніскілечки. Ну-бо, маленька мадемуазель, йдемо нагору, це – її наказ.

Гайді попленталася сходами тихо, поволеньки – у зовсім невластивій їй манері. Себастянові стало шкода малої. Він пішов услід та почав її підбадьорювати.

– Тільки не піддаватися! Не сумувати! Мужньо вперед! Маленька мадемуазель така хороша дитина. Відколи вона у нас: ні разу не заплакала. У такому віці, хто ж цього не знає, діти по дванадцять раз на день пхинькають. А кицьки нагорі які цікаві! Веселі! Знай стрибають собі по підлозі. Дуріють без кінця і краю. Як управителька піде, сходимо на них подивитися, егеж?

Гайді ледь кивнула головою на знак згоди. Лакей жалів малу всім серцем, і коли вона зайшла в свою кімнату, провів її співчутливим поглядом.

Під час вечері панна Роттенмаєр не зронила жодного слова. Вона лишень пильно зиркала в сторону малої, ніби очікувала від неї якогось незвичного вчинку. Проте Гайді тихенько та незворушно сиділа на своєму кріслі. Мала навіть не доторкнулася до їжі, тільки швиденько сховала до кишені свої пампушки.

Наступного ранку, коли пан Кандидат піднімався сходами у класну кімнату, панна Роттенмаєр перестріла його та тихцем, сповненим таємничості голосом покликала у їдальню. Там вона схвильовано розповіла про свої підозри, що зміна клімату, способу життя та незвичні враження негативно вплинули на здоровий глузд дівчинки. Управителька розповіла також про Гайдину спробу втекти з дому та переказала, деякі дивні висловлювання малої. Пан вчитель заспокоїв управительку та розігнав її страхи. Він, мовляв, теж, спостерігаючи за дівчинкою, зробив певні висновки: Аделаїда, звичайно, ексцентрична, але ця ексцентричність не є наслідком слабкого душевного стану малої. Іншими словами: дівчинка цілком нормальна.

Він мало-помалу, завдяки вірно підібраним методам навчання, справляється із завданням, яке поставив перед собою: досягнути однакового рівня знань обидвох учениць. Його більше турбує, що далі абетки справа не посувається, бо Аделаїда не здатна розрізняти букви.

Управителька позбулася страхів і відпустила пана вчителя виконувати свої обов’язки. Після обіду вона несподівано пригадала, як виглядала Гайді, коли намагалася поїхати додому. Тож панна вирішила провести заміну одягу Аделаїди, використавши для цього різні предмети Клариного гардеробу, щоб до приїзду пана Зеземанна дитина виглядала ошатно. Управителька поділилася своїми міркуваннями з Кларою, та завжди зі всім погоджувалася і захотіла обдарувати подругу великою кількістю суконь, хусток і капелюшків. Панна Роттенмаєр пішла в кімнату Гайді, для того, щоб зробити ревізію її шафи: що з гардеробу малої можна залишити, а що викинути геть.

Проте вже за кілька хвилин вийшла звідти, гидливо скривившись:

– Аделаїдо, що я знайшла в твоїй шафі для одягу! Що я там побачила! Цілу купу булочок! Хліб, кажу ж бо вам, Кларо, у шафі для одягу! Назбирати таку величезну купу булочок! Тінетто, – гукнула вона в двері їдальні, – викиньте старий хліб із шафи, а разом з ним старий зім’ятий капелюшок, що на столі!

– Чекайте, ні! – крикнула Гайді, – мені потрібен цей капелюшок, а пампушки – для бабусі в горах, – мала хотіла кинутися вслід за покоївкою, проте Роттенмаєр не пустила її.

– Стій! Весь цей непотріб опиниться на смітті, там йому й місце, – категорично заявила управителька, продовжуючи стримувати дівча.

Гайді впала на Кларине крісло й гірко заплакала. Вона плакала все голосніше і жалісливіше. Дівчинка схлипувала і скаржилася: «Тепер бабуся залишилася без пампушок. Пампушки викинули, і в бабусі їх не буде». Гайді тужила так, ніби в неї краялося серце. Панна Роттенмаєр втекла з кімнати, Клара перелякалася не на жарт. Водночас їй було шкода подружку.

– Гайді, не плач, не плач, – просила вона, – послухай, що скажу, як будеш повертатися додому, я дам тобі стільки ж булочок, та що там, ще більше, ніж було! Всі вони будуть свіжі й м’якенькі, а ці, з шафи, вже зачерствіли всі, пліснявіти почали. Перестань, не плач!

Гайді довго не могла заспокоїтися. Проте Кларині втішання подіяли: вона розуміла, що та за неї турбується. Якби не вона, мала взагалі не перестала б плакати. Проте їй потрібне було підтвердження своїх сподівань, тому час від часу схлипуючи, дівчинка перепитувала:

– Ти даси мені для бабусі стільки пампушок, скільки в мене було?

А Клара запевняла:

– Звичайно, звичайно, навіть більше ніж було. Ти тільки заспокойся.

Гайді прийшла на вечерю з червоними від сліз очима. А як побачила пампушки коло тарілки, знову почала було хлипати, проте зуміла примусити себе перестати, бо розуміла, що за столом треба поводитися спокійно. Себастян, коли підходив до Гайді, корчив кожного разу дивні гримаси й робив дивні рухи: час від часу він тихцем показував то на свою голову, то на голову Гайді, кивав і кліпав очима, ніби хотів сказати: «Будь спокійною. Я все помітив, я переживаю за тебе».

Коли після вечері дівчинка прийшла в кімнату і лаштувалася до сну, знайшла під ковдрою свого розчавленого солом’яного капелюшка. Вона радо вхопила його, ще трішки пом’яла, притиснувши в захваті до себе, а потім, старанно замотавши в хустину, заховала в найдальший куток шафи для одягу. Капелюшка заховав під ковдру Себастян. Він тоді був разом із Тінеттою в їдальні й чув, як Гайді гірко плакала. Отож, коли Тінетта пішла прибирати її кімнату, він пішов услід, а коли покоївка вийшла з купою пампушок і капелюшком зверху, схопив його швиденько, крикнувши: «Його я сам викину!»

Він радо врятував капелюшка, а під час вечері подавав Гайді знаки про це.

Оповідка дев’ята. Господар спантеличений чутками

Після вищеописаних подій в домі Зеземанна кілька днів панувало велике пожвавлення та біганина сходами. Причиною стало повернення господаря. Себастян та Тінетта розвантажували всіляку всячину з карети, заносили все у дім. Кожного разу, повертаючись з подорожі, пан Зеземанн привозив додому безліч гарних речей.

Перше, що він зробив, повернувшись – одразу пішов у доччину кімнату, щоб привітатися з нею. Гайді також там була, бо в післяобідній час дівчатка завше були разом. Клара радісно й ніжно привіталася з татусем, бо дуже любила його, а пан Зеземанн так само вітав свою доню, бо любив її аніскілечки не менше. Після привітання він простягнув руку Гайді, яка причаїлася в куточку й дружелюбно промовив:

– Ага, наша маленька сестричко, підійди сюди привітаємось, давай руку. Оце правильно, а тепер розповідай, які ви тут із Кларою подруги? Сваритеся й ображаєтеся одна на одну, потім плачете й миритеся, стаєте хорошими подругами знову, а відтак усе спочатку. Чи не так?

– Та ні, Клара завжди добре до мене ставиться, – заперечила Гайді.

– А Гайді ніколи не свариться, – швиденько додала Клара.

– От це діло, це мені подобається, – відповів тато і встав. – Доцю, вибач мені, цілий день макової росини в роті не було, піду перехоплю чогось. А потім побачиш, скільки гарненького я тобі накупив!

Пан Зеземанн пішов у їдальню, де панна Роттенмаєр окидала прискіпливим оком сервіровку. Господар сів до столу, а управителька з виразом тяжкої зажури зайняла місце навпроти.

Господар здивувався:

– Панно Роттенмаєр, що це на вас найшло? Ви зустрічаєте мене з таким страшенно сумним виглядом? У чім справа? Он Кларуся яка веселенька!

– Пане Зеземанн, – почала та з гнітючою суворістю, – ви помиляєтесь, Клара теж збентежена. Власне кажучи, ми обоє – страшенно розчаровані.

– Що сталося, – запитав господар і неквапом ковтнув із келиха вина.

– Ми з вами, пане, вирішили взяти у дім дитину, яка б гралася з Кларою. Я знаю, що ви бажаєте своїй доньці лише хорошого, прагнете, щоб вона мала благородне виховання та оточення. Керуючись вашими помислами, я вирішила взяти маленьку швейцарку, сподіваючись бачити поруч із Кларою невинну та душевно чисту дитину, виховану у незайманих, далеких від спокус цивілізації горах, я ж бо багато читала про такий типаж. Дитина для ігор мала бути не заплямованою, так би мовити, грішною землею, бути кришталево чистою, як гірське повітря.

– Думаю, – зауважив пан Зеземанн, – навіть швейцарські діти мусять ходити, як ви дозволили собі сказати, по грішній землі. Інакше у них крила виросли б і ніг би не було.

– Ах, пане Зеземанн, ви ж бо прекрасно розумієте, що я мала на увазі, – незважаючи на шпильку, продовжувала управителька, – я маю на увазі тих, котрі живуть високо в горах і є ідеалом для всіх інших.

– Панно Роттенмаєр, для чого моїй Кларі ідеал під боком?

– Пане Зеземанн, мені не до жартів, я сприймаю питання виховання Клари набагато серйозніше, ніж ви собі думаєте. Я настільки розчарована, що ви собі уявити не можете, страшенно розчарована!

– Та в чому ж та біда? Так страшнючо, як на мене, дитина не виглядає, – спокійно зауважив господар.

– Вам треба знати лишень одне, пане Зеземанн, достатньо й цього, що за вашої відсутності це створіння навело у дім тварин та людей. Проте більше розповісти про це може пан Кандидат.

– Навело тварин у дім? Як вас зрозуміти?

– Це важко зрозуміти, пане, поведінка цієї істоти не піддається здоровому глуздові. У цієї істоти напади, під час яких вона несповна розуму.

Досі пан Зеземанн не дуже брав собі до голови балачки управительки, проте – порушення психічного стану? Божевілля подруги, без сумніву, може дуже нашкодити його доньці. Господар пильно глянув, ніби хотів переконатися, чи в неї самої все гаразд з головою. В цю мить відчинилися двері й до кімнати зайшов учитель.

– А ось і пан Кандидат! Ось хто нам все пояснить, – вигукнув пан Зеземанн, – заходьте, заходьте, пане вчителю. – Пан Зеземанн простягнув руку назустріч. – Сідайте ось тут, коло мене. Пан Кандидат вип’є зі мною філіжанку кави, панно Роттенмаєр. Не соромтеся, пане вчителю, сідайте ближче та розкажіть про дитину, яку ми взяли для моєї Клари. Ви ж її вчите. Що то за історія з тваринами в домі, та й узагалі: вона – нормальна?

Пан Вчитель спершу висловив радість стосовно щасливого повернення хазяїна дому, привітався з ним люб’язно, проте Зеземанн постійно повертав його до суті справи: чекав відповіді на свої питання. Отож пан Кандидат розпочав:

– Перш ніж говорити про цю молоду особу, про цю дівчинку, яку ви взяли у свій дім, я хотів би звернути вашу увагу, шановний, що з одного боку присутній недостатній розвиток, який має місце внаслідок занедбаності виховання, що і викликало дещо запізніле навчання. А також, на противагу всіх хорошим сторонам, відірваність від реального життя, тобто проживання у горах, яке, зрештою, більшою чи меншою мірою аж ніяк не вирішальне, якщо таке перебування у глушині не занадто довге, можна сказати, що дитина має, без сумніву, і хороші риси характеру…

– Мій любий пане Кандидате, – не витримав Зеземанн, – даруйте, але ви вже занадто стараєтеся. Скажіть мені: вас особисто дитина теж налякала, коли ото принесла у дім тварин? Висловіть свою думку стосовно її спілкування з моєю донькою.

– Якщо говорити особисто про мене, то в любому відношенні я не хотів би занадто близько перебувати коло неї, – почав знову пан Кандидат, – проте, з одного боку, якщо врахувати суспільну несформованість, яка пов’язана з тим нецивілізованим життям до моменту переїзду в Франкфурт, переїзду, який вніс разюче позитивні зміни цієї зовсім (в крайньому випадку частково) не розвиненої особистості, про яку необхідно сказати, що вона не має схильностей до негативного. Тому якщо обережно здійснювати спеціалізований процес навчання…

– Вибачте, пане Кандидате, не хочу вам перешкоджати. Ви пийте каву, а я мушу забігти до моєї донечки, – з цими словами господар вибіг із їдальні.

У покою для навчання він сів. Гайді встала. Пан Зеземанн повернувся до неї:

– Послухай, мала, принеси мені скоренько… зачекай хвилю, принеси мені (як направду, він і сам добре не знав, чого йому треба, просто хотів відіслати Гайді, щоби поговорити з донькою наодинці) – принеси-но мені склянку води.

– Свіжої? – запитала Гайді.

– Точно – свіжої, справді свіжої води.

Гайді вибігла з кімнати.

– От що, моя люба, – сказав татусь, обійнявши донечку та взявши її за руку. – Скажи мені коротко і так, щоб я второпав: що то за тварин принесла Гайді в дім та чому панна Роттенмаєр має малу за божевільну. Хоча б ти можеш мені все це розтлумачити?

Звичайно вона могла все пояснити, навіть ті, як вважала сама Роттенмаєр, беззмістовні балачки (їх перелякана управителька переказала панночці), бо для Клари, яка спілкувалася з Гайді, все було зрозумілим. Вона розповіла батькові історію про черепаху, про котенят у кошику, а потім пояснила Гайдині слова, яких так перелякалася Роттенмаєр. Як же пан Зеземанн реготав, від усього серця!

– Кларусю, доцю, то ти не хочеш, щоб я відсилав малу додому? Вона тобі не набридла?

– Ні, татусю, не роби цього в жодному разі! – аж скрикнула Клара, – з того часу, як Гайді у нас, тут не так нудно. Щоразу щось нове, так весело! Щоразу по-іншому. А раніше було так нудно… Крім того, вона стільки цікавого мені розповідає!

– Добре, добре, доцю, он вже повертається твоя подруга. Ну як, принесла свіжої водички?

– Ага, просто з криниці, – відповіла Гайді.

– Ти сама бігала до криниці? – запитала Клара.

– Певно, що до криниці, тільки з криниці вода свіженька, але я мусила далеко йти, бо коло ближньої було забагато людей. От я й пішла вниз по вулиці, а там коло другої криниці – знову ціла купа люду. Тоді я пішла на іншу, там набрала води, а пан із білим волоссям передавав сердешні вітання панові Зеземанну.

– Ось так, і водички принесла, і сердешні вітання водночас, – засміявся пан Зеземанн, – а хто той добродій?

– А він мимо криниці проходив, а потім спинився й каже: «Ну раз ти зі склянкою, то дай і мені напитися. А кому, якщо не секрет, ти воду понесеш?» А я йому відповіла: «Панові Зеземанну». А він засміявся дуже голосно, а потім велів передати вітання, а за тим вітанням ще одне, нехай, мовляв, пан Зеземанн втішиться.

– Отакої, і що ж то за добродій, котрий так сердечно мене вітає? Як той пан виглядав? Опиши його докладніше, – попросив господар.

– Він дружелюбно сміється, у нього товстий золотий ланцюг на шиї, на ньому така золота штучка, а в ній великий червоний камінь, а ціпок у нього з головою коня.

– Це пан лікар.

– Це мій старий лікар, – промовили в один голос Клара та її тато, і той посміявся в думках зі свого друга та його нового способу напитися свіжої води.

Ще того самого вечора Зеземанн залишився в їдальні наодинці з управителькою для того, щоб обговорити насущні господарські питання, і пояснив їй, що дитина для ігор залишиться в його домі надалі. Він вважає її цілком нормальною, а її товариство для донечки приємніше за будь яке інше. – А тому, – категорично продовжив господар, – я хочу, щоб ця дитина мала цілковито дружелюбне ставлення. А її своєрідність не має сприйматися, як порушення моралі чи установленого порядку. Якщо ж ви не зможете дати собі раду з дитиною, то будете незабаром мати добру підмогу: у мій дім приїде моя матуся. А ви ж бо знаєте, панно Роттенмаєр, що вона справиться з будь-якою людиною, як би та не поводилась.

– Так, пане Зеземанн, – погодилася управителька. Правда без виразу полегшення на обличчі від майбутньої помочі.

Цього разу в господаря було дуже мало часу, щоб побути вдома. Вже через два тижні в Парижі з’явилися справи, які він мусив вирішувати. Татусь виправдовувався перед донечкою, пояснював, що ніяк не погоджувався з таким скорим від’їздом. Тим паче, що за кілька днів має приїхати його матір. Але склалася така ситуація, що він мусить їхати в Париж.

Ледве пан Зеземанн від’їхав, як прийшов лист від бабусі, в якому вона повідомляла, що виїхала з Гольштейна: мешкала там, в старому будинкові Зеземаннів.

Бабуся просила вислати карету на залізничний вокзал наступного дня о такій то годині. Тоді має прибути її потяг, і карета відвезе її додому.

Клара дуже зраділа новині і ще того самого вечора так багато й довго розповідала Гайді про свою бабусю, що та теж почала говорити про неї, називаючи її «бабуся». Панна Роттенмаєр зробила зауваження малій, проте дівчинка не особливо зважила на це, тих зауважень від управительки мала дуже багато і дуже часто. Увечері, коли Гайді вже йшла лягати спати, Роттенмаєр покликала її у свою кімнату і там почала пояснювати, що Гайді не слід використовувати щодо пані Зеземанн слово «бабуся». Як та сюди приїде, неодмінно треба звертатися до неї «милостива пані».

– Ти це зрозуміла? – перепитала управителька, бо зауважила, що мала дивиться на неї із сумнівом.

У відповідь на цей погляд панна Роттенмаєр так зиркнула на малу, що тій перехотілося будь-яких пояснень. Отож дівчинка пішла спати, так і не второпавши, що то за таке звертання.

Оповідка десята. Бабуся

Наступного вечора в домі Зеземаннів панували великі очікування і жваві приготування. Було одразу видно, що дама, на яку чекають, має вирішальне слово в цьому домі, і кожен тут її поважає: Тінетта вдягла на голову новесенький сніжно-білий чепець, Себастян назбирав велику кількість ослонів, та порозставляв їх у таких місцях, де дама якби захотіти сісти, одразу мала б підставку для ніг. Панна Роттенмаєр гордовито походжала кімнатами, спостерігаючи за приготуваннями, та демонструвала своїм видом, що навіть якщо в дім приходить нова керуюча всіма справами, стара своєї сили не втрачає!

Ось карета під’їхала до парадного входу: Себастян та Тінетта кинулися сходами їй назустріч. Сповнена власної гідності, панна Роттенмаєр повільно рушила за ними, бо знала, що також має бути серед зустрічаючих. Гайді відправили в її кімнату і веліли чекати, поки покличуть: бабуся спочатку зайде до Клари, та, очевидно, захоче порозмовляти з онукою наодинці. Гайді сіла в куточку і повторювала, як має звертатись до пані Зеземанн. Незабаром двері прочинилися, Тінетта просунула в шпарину голову і, як завжди, коротко кинула:

– Іти в покій для навчання!

Панна Роттенмаєр не дала Гайді можливості перепитати стосовно звертання. Не отримавши пояснень, дівчинка вирішила, що управителька дещо наплутала в звертанні «милостива пані». Досі Гайді чула, як кажуть «пан» або «пані», а потім вже ім’я, тому вирішила звертатися за встановленим порядком. Коли дівчинка зайшла до класної кімнати, бабуся дружелюбно промовила:

– А ось і дитина прийшла, підійди сюди, щоб я могла тебе розгледіти зблизька.

Гайді дзвінко привіталася, чітко вимовляючи слова:

– Доброго дня, пані Милостива!

– А чому б і, справді, ні? – розсміялася бабуся. – Це у вас так на полонині один до одного звертаються?

– Та ні, у нас так ніхто не говорить, – серйозно мовила Гайді.

– Та й у нас також ніхто так не звертається, – бабуся дружелюбно поплескала дитину по щоці. – Та що там, у дитячій я для усіх – бабуся. Так ти мене й маєш називати, второпала?

– Ну, певно що, – запевнила мала, – я раніше завше так казала.

– Ну й чудово, – сказала пані Зеземанн і весело закивала головою.

Вона пильно розглядала Гайді й час від часу кивала головою, а та цілком серйозно дивилася їй у вічі, бо старенька викликала у неї приємні відчуття: бабуся подобалася малій. У неї було гарне зовсім біле волосся, прикрите чепчиком, отороченим мереживом із двома широкими стрічками, які тріпотіли так, ніби стареньку обдував легкий вітерець. Ці постійно рухливі стрічки дуже сподобалися Гайді.

– А як тебе, дитино, звати? – запитала бабуся.

– Правду кажучи, в мене тільки одне ім’я – Гайді. Але я зобов’язана називатися Аделаїдою, на що і звертаю вашу увагу…

Гайді знічено вмовкла, бо відчувала себе трішечки винною. Її відповідь не була вичерпно зрозумілою. Крім того мала ніяк не могла призвичаїтися до нового імені. Аж ось у кімнату зайшла панна Роттенмаєр і, втрутившись у розмову, голосно вигукнула:

– Аделаїдо! Пані Зеземанн, без сумніву, погодиться зі мною, що довелося обирати ім’я, яке можна було б вимовити не соромлячись і вже й поготів, не зважаючи на примхи прислуги.

– Вельмишановна Роттенмаєр, – відповіла пані Зеземанн, – якщо до людини завжди зверталися «Гайді», і ця людина вже звикла до свого імені, то вона й надалі має так називатися!

Управительці було дуже незручно, що стара постійно називала її на прізвище, оминаючи решту звертання. Але нічого не могла вдіяти: бабуся завше чинила, як хотіла. Вона трималася молодцем, як на свій вік, отож, як тільки переступила поріг дому, відразу помітила, куди вітер віє.

На другий день, коли Клара, як звичайно, сіла за стіл у класній кімнаті, бабуся й собі примостилася на кріслі коло неї. Декілька хвилин старенька посиділа нерухомо, із заплющеними очима, а потім встала – цього часу їй було достатньо, щоб відпочити, і вийшла в їдальню. Там не було нікого.

– Вона спить, – промовила бабуся сама до себе, пішла до кімнати панни Роттенмаєр та голосно затарабанила в двері.

За деякий час вони відчинилися, і на порозі з’явилася управителька, що перелякано відсахнулася від неочікуваного візиту.

– Де зараз дитина і що вона робить? Ось на ці питання я попросила б вас відповісти, – звеліла пані Зеземанн.

– Дитина зараз у своїй кімнаті й могла б займатися корисними для неї справами, якби вміла належно поводитися. Пані Зеземанн має знати, яку абсолютну беззмістовність вона може утнути! Такі речі, про які освічені люди просто не знаходять слів.

– І я б щось подібне утнула, якби сиділа в чотирьох стінах, як те дитя. Можу вас у цьому запевнити. І в цьому випадку вам також довелося б важко оповідати про мої дії серед освіченого товариства. Можете мені повірити! Все, досить балачок, ідіть за дитиною і приведіть її у мою кімнату, я маю для неї кілька гарних книжечок.

– У цьому й нещастя, в цьому ж і вся справа! – вигукнула Роттенмаєр і сплеснула в долоні.

– Для чого їй книжки? За весь час перебування тут вона навіть абетки не вивчила. По це вам і пан Кандидат розповість. Якби пан учитель не був наділений ангельським терпінням, давно б відцурався від своєї роботи у нас.

– Гм, дивно. Не виглядає вона неуком, який і букв не знає, – замислилася пані Зеземанн. – Як би там не було – приведіть її. Поки що може просто малюнки подивитися.

Панна Роттенмаєр хотіла ще про щось сказати, але пані Зеземанн повернулася і швидко пішла у напрямку своєї кімнати. Звістка про обмеженість Гайді дуже здивувала стареньку, і вона вирішила розібратися – що й до чого. Проте розмовляти з паном Кандидатом не хотіла нізащо. Вона дуже цінувала пана вчителя за гарну вдачу, завжди сердечно вітала його при зустрічі, але після цього одразу переходила на протилежний бік, щоб не встрянути часом у розмову з ним. Спосіб вираження думок та манера їх озвучення цією людиною змушував стареньку сумніватися у власних розумових здібностях.

Коли Гайді прийшла в кімнату до бабусі, то надзвичайно здивувалася розкішним кольоровим малюнкам у великих товстих книгах. Та ось бабуся перегорнула сторінку, і мала аж скрикнула від наступної ілюстрації, вп’ялася у неї очима, а потім у неї потекли сльози, і вона почала голосно хлипати. Бабуся й собі глипнула на малюнок: гарний зелененький луг, на якому овечки та кізки скубають травичку та кущики, а посередині стоїть пастух, обіпершись на довгу палицю й спостерігає за веселими тваринками. Малюнок ярів золотом, бо все це відбувалося при заході сонця.

Бабуся взяла Гайді за руку й почала заспокоювати:

– Ну досить, маленька, досить, – лагідно втішала вона, – не плач більше, гаразд? Малюнок, вочевидь, розбудив у тебе якісь спогади, егеж? Глянь, тут не тільки малюнок, до нього є ще й гарненька оповідь, увечері я розповім тобі, про що там йдеться. А хороших оповідей у цій книжці сила-силенна. Їх усі можна читати, а потім переказувати. Перестань вже рюмсати, нам треба поговорити про дещо. Витри свої слізки, ось так. А тепер стань коло мене, щоб я могла побачити чи ти вже веселенька і більше не плачеш. Ось так, от ми вже веселі, правда?

Проте пройшло ще трохи часу, поки Гайді нарешті перестала хлипати. Бабуся зачекала ще трішки, щоб дати малій можливість оговтатися і повторювала раз за разом:

– Ось так, ось так і добре, ось ми вже й розвеселилися.

Коли мала заспокоїлася, бабуся сказала:

– Тепер ти, дитино, маєш мені розповісти, як проходять заняття у пана Кандидата, чого ти вже навчилася і що вже добре умієш.

– Та нічого не навчилася, – зітхнула мала, – але я вже й так знаю, що навчитися читати неможливо: дуже складна це штука.

– Ось тобі й на. Оце так новина. І хто тобі таке розповів?

– Петрусь мені про це сказав, а він добре в тому розуміється, пробував раз за разом і ніяк не міг осилити читання, бо це занадто важко.

– Егеж, Петрусь, мабуть, дуже своєрідний хлопчина. Але знаєш, що я тобі скажу? Не треба все сприймати так, як про це хтось тобі розповів, хоча б навіть і Петрусь. Треба, повір мені, й самому спробувати. Хоча, звичайно, ти маєш слушність: осягнути те, що розповідає пан Кандидат – важко, так само, як і нелегко вивчити з ним букви. У це я охоче вірю.

– Еге ж, – погодилася мала, – це просто неможливо.

– Гайді, – сказала тоді бабуся, – ось що я хочу тобі повідати: ти ніколи не пробувала вчитися читати, бо віриш тому, що сказав Петрусь. Проте віднині маєш вірити у те, що кажу тобі я. А я кажу тобі з цілковитою відповідальністю та впевненістю: ти досить швидко можеш навчитися читати, бо це вміє сила-силенна дітей, і вони здебільшого – такі як ти, а не як Петрусь. А тепер послухай, що буде, як ти навчишся читати. А буде ось як: ти бачила пастуха на малюнкові, егеж? Пастуха на гарному зеленому лузі. От як навчишся читати, я подарую тобі книгу, і ти знатимеш усю його історію. Від початку і до кінця. Так ніби ти почула її від когось. Усе знатимеш, як він поводиться зі своїми вівцями та козами, і які дивовижні пригоди його спіткали. Адже ти хочеш про це знати?

Гайді слухала з надзвичайною цікавістю. Її очі сяяли від захоплення. Вона глибоко вдихнула й промовила:

– Ох, як би-то я вже вміла читати!

– Всьому свій час, і незабаром будеш читати, я це по тобі наперед бачу. А тепер треба глянути, як там Клара. Ходімо, а гарні книги візьмемо зі собою, – з цими словами бабуся взяла Гайді за руку і вони пішли в кімнату для навчання.

Після того дня, коли дівчинка захотіла піти додому, а панна Роттенмаєр перестріла її на сходах та висварила за негідну поведінку, та багато зрозуміла. Управителька ганьбила її, кажучи, що вона – невдячне дівчисько, втікає від добра, це, мовляв, щастя, що пан Зеземанн нічого не знає, інакше б дуже засмутився. Гайді збагнула, що не може піти додому, коли їй заманеться, як це обіцяла тітка Дора. Вона мусить залишатися у Франкфурті на довгий-предовгий час. Цілком можливо – назавжди. Гайді зрозуміла також, що пан Зеземанн буде вважати її невдячною, якби вона захотіла повернутися. Очевидно, так само вважатимуть бабуся і Клара. Виходило, що нікому, кого вона тут знала, не слід зізнаватися: вона хоче додому. Бабуся он яка добра до неї, а коли дізнається, стане злою, як панна Роттенмаєр, а цього Гайді не хотіла. Проте туга за домівкою ставала важкою ношею, що з кожним днем гнітила її все більше й більше. Дівчинка перестала їсти й почала помалу бліднути. Вечорами, коли приходила пора лягати спати, вона ніяк не могла заснути, бо лежала сама-самісінька у великій кімнаті, а навкруги панувала мертва тиша. У її спогадах оживала полонина, залита сонячним сяйвом, квіти на ній, і мала нарешті засинала. Уві сні перед нею поставали полум’яні від вечірнього сонця шпичаки Фалкнісу та вогненні засніжені поля Шезаплани. На ранок Гайді прокидалася й хотіла вибігти вистрибом із хижки на полонину, аж виявлялося, що лежить вона на великому ліжку в Франкфурті, далеко-далеко від гір і не може повернутися додому. Досить часто тоді мала ховала голову в подушку довго-довго плакала, і ніхто її не чув.

Бабуся помітила понурий стан Гайді. Вона зачекала кілька днів, щоб побачити чи не зміниться її настрій на краще. Проте мала не веселішала, і бабуся почала помічати, що деколи зранку дівчинка приходила заплакана.

Одного дня старенька привела її до себе в кімнату, поставила перед собою і лагідно спитала:

– Гайді, розкажи мені, що з тобою таке?

Але та не хотіла проявляти невдячність до такої привітної бабусі. Як дізнається правду, може перестати бути такою привітною…

Тому Гайді сумно відповіла:

– Цього не можна розказувати.

– Не можна? А може, про це варто хоча б Кларі розповісти?

– Ні-ні, про це не можна розказувати жодній людині, – запевнила дівчинка з таким сумним виглядом, що в бабусі аж серце стиснулося від жалю.

– Ходи сюди, маленька, знаєш, що я тобі пораджу, якщо маєш якусь печаль, яку не можна сказати жодній людині, то треба говорити її дорогому Богові, що на небі, молитися до нього, дякуючи за те благо, яке він посилає. Просити в Бога допомоги. Він спроможний відвернути лихо, що нас гнітить. Ти розумієш, про що я, чи не так? Ти ж молишся кожного вечора, звертаєшся у молитві до Всевишнього на небесах, дякуючи за все хороше та просиш його захистити тебе від лукавого?

– Ні, я цього не роблю і не робила ніколи, – відповіла дитина.

– Гайді, ти ніколи не молилася і не знаєш, що таке молитва?

– Я молилася колись, разом з першою моєю бабусею, але це було так давно, що я вже забула слова.

– От бачиш, от через це тобі й недобре на душі, не маєш до кого звернутися за допомогою, за душевною розрадою. Лише уяви собі, яка це благодать – будь-якої миті звернутися до любого Бога зі своєю бідою, з тим, що мучить та лежить каменем на серці, попросити допомоги, якої ніхто, окрім нього, надати не може! А він має силу нам допомогти і вселити радість у наші серця.

Очі в Гайді засяяли:

– Йому можна про все-все розповісти?

– Про все-все можна, дитино.

Мала забрала свою долоньку з руки бабусі й похапцем спитала:

– Можна, я піду?

– Звичайно, можеш іти, – відповіла старенька.

Гайді прожогом кинулася у свою кімнату, всілася на кріслі й, склавши долоньки, розповіла любому Господу про все, що в неї лежало на серці, про все, що її гнітило, і попросила його від усієї душі, щоб він допоміг їй повернутися додому до дідуся на полонину.

Пройшло трохи більше тижня від того дня, як пан Кандидат висловив бажання зустрітися з пані Зеземанн для того, щоб поговорити про дивовижний стан речей. Пані запросила його до свого покою.

Як тільки пан учитель зайшов, старенька люб’язно простягнула руку назустріч:

– Мій вельмишановний пане Кандидате, ласкаво прошу! Сідайте, будь ласка, ось тут, коло мене, – бабуся підсунула панові вчителеві крісло. – Ось так, добре. Ну-бо, розповідайте, що вас привело до мене? Маю надію – нічого поганого, не з жалями до мене прийшли?

– Якраз навпаки, шановна пані, – розпочав пан Кандидат, – сталося таке, чого я ніколи не очікував. Та що там я, ніхто на сім світі, зважаючи на все, що було раніше, не зміг би цього передбачити! Все свідчить, що чудодійним чином сталося цілком неможливе, всупереч усім попереднім прогнозам та очікуванням, чого ніяк не могло статися, якщо зважати на всі передумови…

– Ви, пане Кандидате, очевидно, маєте на увазі, що Гайді навчилася читати, егеж? – не витримавши довгої тиради, висловила своє припущення старенька.

Учитель занімів від здивування і ошелешено глянув на пані Зеземанн.

– Це справді надзвичайно, – спромігся він нарешті висловитися, – і справа не стільки в тому, що дівчинка не здатна була вивчити абетку, а я так ґрунтовно пояснював та прикладав надзвичайних зусиль, скільки у тому, що вона вивчила її за короткий час, так би мовити за одну ніч, і це після того, як у мене опустилися руки, і я, не вдаючись до подальших навчально-педагогічних методів, просто показував їй букви! І тепер вона правильно читає цілі слова, а таке у моїй педагогічній практиці, можете мені повірити на слово, траплялося дуже рідко. Проте ще більше мене дивує, що милостива пані – цей факт, незважаючи на всю його очевидну неможливість, передбачила!

– У людському житті стається багато чого чудесного і незвичного, – задоволено всміхнулася пані Зеземанн, – трапляється і так, що дві речі щасливо збігаються. Як ото бажання навчитися і новий метод навчання, і цей щасливий збіг, пане Кандидате, виявився надзвичайно корисним. Подібно до того, як не шкодять ці два методи. А тепер давайте порадіємо за успіхи дитини та надіятимемося, що так буде й надалі.

Розмовляючи з учителем, бабуся провела його до дверей, а сама похапцем зайшла в класну кімнату, щоб самій переконатися в радісній новині. Все було так, як і описував пан Кандидат: Гайді сиділа поруч з Кларою і читала їй оповідання з книжки, сама дивуючись з того, що вміє, та все більшим і більшим бажанням пізнати новий світ, який відкрився перед нею: несподівано чорні букви почали перетворюватися на людей та речі, ожили подіями, які були надзвичайно цікавими.

Того самого вечора, коли Гайді сіла вечеряти, вона побачила на своїй тарілці велику книжку з красивими ілюстраціями. Дівчинка запитально глянула на бабусю, а та кивнула приязно:

– Так-так – вона тепер твоя.

– Назавжди? Навіть тоді, коли я повернуся додому? – запитала мала, що аж зарум’яніла від радості.

– Ну звичайно, назавжди, – запевнила бабуся, – завтра почнемо її читати.

– Але ж ти не повернешся додому так скоро, – втрутилася в їх розмову Клара, – ти ще залишишся у нас на багато-багато років, правда? От бабуся поїде, ти ж маєш залишатися зі мною?

Перед тим, як лягти спати, Гайді не втерпіла і переглянула гарну книжку знову. Наступного дня її улюбленим заняттям було: вмоститися зручненько з книжкою, читати раз за разом історії з неї і розглядати красиві кольорові ілюстрації до них.

А ввечері бабуся сказала:

– Ану, Гайді, почитай нам уголос.

Дівчинка дуже втішилась цим: їй було легко, бо вона вже не раз читала ці оповідання. Тепер, коли вона їх читала вголос, історії з книги видавалися їй ще цікавішими та більш зрозумілими, а бабуся пояснювала прочитане і доповнювала його різними розповідями. Найбільше Гайді подобалося розглядати ілюстрацію, де був зображений зелений луг та пастух посеред отари, який задоволено стояв, обіпершись на довгу палицю: він радо пас отару свого батька: йому було весело спостерігати за життєрадісними овечками та кізками. Наступним був малюнок про те, як пастух утік із батьківського дому на чужину, де був змушений пасти свиней та дуже схуд, бо годували його лише виноградними вичавками. На цьому малюнкові сонце не світило так весело, а місцина на чужині була сіра і вкрита туманом. Історія про пастуха мала ще одну ілюстрацію: назустріч блудному синові, що покаявся, з дому вибігає старий батько з розпростертими обіймами. Він хоче обійняти обдертого, засоромленого, страшенно схудлого сина. Це була улюблена історія Гайді, яку вона раз за разом то голосно, то тихо читала й ніяк не могла наслухатися тлумачень цієї оповідки, які робила бабуся для неї та Клари. У книзі було багато й інших гарних оповідок. За читанням та розгляданням ілюстрацій дні збігали швиденько: наближався час, коли старенька мала повернутися до своєї домівки в Гольштейні.

Оповідка одинадцята. Дарунки і втрати

Кожного разу після обіду, коли Клара лягала подрімати, а панна Роттенмаєр також, очевидно шукаючи відпочинку, кудись таємничо щезала, бабуся сідала коло Клари, а як минало десь хвилин зо п’ять вставала, як зазвичай, кликала у свою кімнату Гайді, балакала з нею про всяку всячину та бралася за якусь роботу. У бабусі була гарненька маленька лялечка. Старенька показувала Гайді, як шити для ляльки сукеночки та фартушки, і якось непомітно мала навчилася шити. Дівчинка шила гарненькі спіднички та пальтечка, бо у бабусі завжди знаходилася тканина розкішних кольорів для виготовлення лялькового гардеробу. Тепер, коли Гайді вміла читати, вона час від часу читала вголос для бабусі. Це приносило малій велике задоволення, бо чим частіше вона читала історії з книжки, тим улюбленішими ставали вони для неї: дівчинка переживала разом з героями оповідань силу-силенну пригод, ділила з ними радощі та горе. Таким чином книжкові персонажі стали її друзями, читаючи в черговий раз якусь історію, Гайді ніби знову радо зустрічалася з ними. Але по-справжньому, як раніше, Гайді веселою ніколи вже не була, і її очі вже не світилися від радості, як то бувало на полонині.

Настав останній тиждень, який бабуся запланувала провести у Франкфурті. Якось вона покликала Гайді в свою кімнату: був саме час, коли Клара відпочивала після обіду. Коли дівчинка зайшла, тримаючи під пахвою свою велику книжку, старенька кивнула, щоб та підійшла до неї поближче. Після цього забрала в малої книгу, відклала її в сторону й спитала:

– Дитино, повідай, чому ти не така весела, як раніше, у тебе камінь на серці?

– Так, – пролебеділа Гайді.

– А ти зверталася до Господа нашого?

– Так.

– І ти й надалі молишся та просиш його, щоб послав тобі свою благодать, від якої у тебе все буде добре й ти будеш веселою?

– Ні, я більше не молюся.

– Та що ти таке, дитино, кажеш? Ти не молишся більше? Чому ти цього не робиш?

– Бо це не допоможе, не чує мене любий Боженька, і я навіть можу сказати чому, – продовжувала мала тремтячим від хвилювання голосом, – он скільки у Франкфурті людей, якщо кожен увечері молиться, то де ж йому всіх почути? Ну, а мене він точно не чує.

– А чому ти так у цьому впевнена?

– Я багато днів просила у Господа одне й теж, деколи цілий тиждень поспіль, але Бог не виконав моїх прохань.

– Ні, Гайді, так справа не піде! Ти не можеш такого думати! Розумієш, Господь, Отець наш Небесний завжди знає, що для нас добре, а що зле. Ми ж у усього знати не можемо… – Деколи просимо у Нього щось таке, що нам тільки зашкодить, от він і посилає нам інше, набагато краще. Але робить це, коли ми безперервно, від усього серця просимо Божої благодаті, а отримавши бажане забуваємо за Господа та йдемо геть, радіючи дарами. Розумієш, те, що ти у нього зараз просила, було в цей момент недобрим для тебе. А Господь почув тебе, можеш не сумніватися, він усіх людей на землі чує та бачить. Він же – Господь, а не звичайна людина, як ти чи я. Він ж бо добре знає, що для тебе зараз ліпше, от і думає собі так: «Ага, Гайді дуже цього хоче, ну то вона це отримає, але лишень тоді, коли це буде для неї найкраще, і тоді вона по-справжньому це оцінить та радітиме безмежно. Бо як виконаю її бажання зараз, а вона пізніше зрозуміє, що не було воно добрим, умиється гіркими слізьми, кажучи: „Любий Боже, навіщо ти виконав тоді моє бажання, коли воно зараз є найкращим для мене? Я ж помилялася, бо я тільки людина“». А в той час, як Господь на тебе дивиться з небес, чи молишся щоденно до нього, чи віриш у нього, завжди приймаючи його сторону, чи звертаєшся до нього, коли тобі чого бракує? Ти в цей момент відвертаєшся від Господа! Втрачаєш віру в нього і, переставши молитися, відвертаєшся від нього? Але знаєш, коли хтось так робить, тоді Бог більше не чує голосу тої людини, навіть якщо вона й починає молитися без віри. Він забуває ту людину, подібно до того, як ця людина забула про нього. Він дає такому волю: роби, що тобі заманеться, йди куди хочеш… Проте, коли тобі погано, починаєш жалітися: «Ніхто мені помогти не хоче!» Але ніхто такого не жаліє, кожен каже до нього: «Ти сам винен: противився Богові, як він тобі допомогти хотів!» І ти, Гайді, хочеш, щоб тебе таке лихо спіткало? Чи, може, все таки повернешся до любого Бога, попросиш у нього прощення за те, що зневірилась. А потім знову почнеш кожного дня молитися до нього, вірити, що він допоможе тобі, й ти знову будеш радісна у серці своїм.

Гайді уважно слухала бабусю, кожне слово залишалося в її серці й сповнювало вірою та надією.

– Я зараз же піду просити в Бога прощення і не буду більше за нього забувати, – промовила вона з каяттям.

– Ось це правильно, всі твої біди розрадить Господь Милосердний, на все свій час, дитино, будь певна, – підбадьорила дівчинку бабуся.

Гайді побігла в свою кімнату та почала щиро й покаянно молитися до Бога, просити його, щоб він не забував її та знову взяв під свою опіку.

Настав день від’їзду, для Гайді та Клари це був сумний день, але бабуся зуміла так все зорганізувати, що дівчатка забули про печаль: вона влаштувала свято, й воно тривало, доки карета з нею не від’їхала до залізничного вокзалу, а тоді в домі запанували тиша та порожнеча. Видавалося, що все скінчилося, все пройшло, день продовжувався, а Клара та Гайді знічено сиділи й не знали, чим їм зайнятися.

Наступного дня, коли закінчилися заняття, і прийшов час, який діти зазвичай проводили разом, у кімнату зайшла Гайді з книжкою під пахвою і сказала:

– Я хочу почитати тобі, і буду це робити завжди-завжди, ти не проти, Кларо?

Тій сподобалася пропозиція, і Гайді старанно взялася за читання. Проте тільки-но розпочала читати історію про бабусю на смертному одрі, як ураз скрикнула: «Ой, бабця померла!» – та заридала ридма. Все, що дівчинка читала, було для неї дійсністю і вона повірила, що бабуся на полонині померла. Мала голосно плакала і примовляла:

– Бабуся померла, я не можу її більше провідати, вона не скуштувала булочки й більше вже не скуштує!

Клара намагалася пояснити Гайді, що в оповіданні йдеться не про бабцю з полонини, а про зовсім іншу бабусю. Гайді зрозуміла, що помилилася, проте заспокоїтися ніяк не могла, безутішно ридала. Причиною була думка про те, що сліпа бабуся справді може померти, а вона буде в той час далеко. І дідусь також може померти. Вона повернеться нарешті додому, а там не буде вже більше тих, кого вона знала й любила: будуть лише сум та пустка, й вона на полонині: сама-самісінька…

Тим часом до кімнати зайшла панна Роттенмаєр. Вона вислухала Кларині намагання пояснити, чому Гайді плаче.

Дівчинка все плакала та схлипувала, управительку це почало дратувати і вона, підійшовши до дітей із незадоволеною міною на обличчі, промовила категоричним тоном:

– Аделаїдо, перестань безпідставно квилити. Я ось що тобі скажу, ще раз почнеш скиміти під час читання своєї книги, я в тебе її заберу і ніколи не віддам!

Її слова справили враження. Гайді аж зблідла від переляку: книга була для неї найбільшим скарбом. Мала поспішно повитирала сльози й почала тамувати схлипування: так, щоб їх не було чути. Це допомогло: Гайді вже не плакала й навіть продовжила читання, але тепер час від часу мусила придушувати в собі плач, що рвався назовні.

Клара часто дивувалася:

– Гайді, ти часом так кривишся! Я таких гримас ще ніколи не бачила!

У такий спосіб Гайді вдалося побороти розчарування та смуток: все, певний час, ішло своїм ходом, а панна Роттенмаєр нічого не помічала, бо гримаси шуму не створювали.

Дівчинка майже перестала їсти, вона схудла та зблідла. Себастяна дуже тривожив вигляд бідної дитини. Йому доводилося бути присутнім, коли мала за обіднім столом відмовлялася від найсмачніших страв.

Лакей деколи навіть ішов на грубе порушення встановлених управляючою правил поведінки за столом і шепотів до дівчинки, тримаючи перед нею каструлю:

– Скуштуйте, мадемуазель, смак, ну просто чудовий. Та не так мало, ще одну ложечку, повну до вінців, а тепер іще одну!

Сердешний Себастян старався зі всіх сил, немов той татусь, припрошуючи дитину до їжі, проте нічого не допомагало: Гайді майже нічого не їла. Вечорами, коли клала голову на подушку відразу пригадувала собі рідну домівку. Хижка, гори, кізки – все стояло у неї перед очима, і вона тихесенько плакала від туги. Так тихесенько, що ніхто її планів не чув.

Минуло багато часу. Гайді перестала орієнтуватися, яка пора року зараз, літо чи зима. Мури та вікна, що їх було видно з будинку Зеземанів, виглядали завжди однаково. Назовні дитина виходила дуже рідко: лише тоді, коли Клара почувала себе дуже добре, і її можна було покатати в кареті. Проте прогулянки були недовгими, бо Клара не витримувала тривалої їзди. Отож за місто, за високі мури, дальше вимощених сірою бруківкою вулиць вони ніколи не виїжджали. Подорож проходила через широкі, гарні вулиці, які були вщент заповнені будинками, що тісно тулилися один до одного, та силою-силенною людей, які вічно кудись поспішали. Тут не було ні травички, ані квіточок, а вже, тим паче, – ялин та гір. З кожним днем Гайді все більше й більше прагнула побачити все, до чого так була звикла і що так любила! Тепер дівчинці варто було лише прочитати якесь зі слів, пов’язаних з горами, природою, тваринами, як одразу воскресали спогади, а за ними приходив біль туги, і кожного разу їй коштувало величезних зусиль – стриматися від плачу. Так пройшли осінь та зима, ось уже сонце почало помалу разити очі, відбиваючись від білих мурів сусідських будинків. Гайді передбачала, що вже близько той час, коли Петрусь пожене своїх кізок на полонину, а там вилискуватиме золотом на сонечку рокитник, а під вечір заполоменіють навкруги гори. Гайді сіла сама-самісінька в куточку своєї кімнати і затулила очі долоньками, щоб не бачити сонця на білих сусідських мурах. Вона отак і сиділа: непорушно, безшумно тамуючи палюче прагнення повернутися додому, аж поки Клара не покликала її до себе.

Оповідка дванадцята. Привид будинку Зеземанна

Вже кілька днів поспіль панна Роттенмаєр задумливо сновигала – туди-сюди. Коли на землю лягали сутінки, управителька йшла з однієї кімнати в іншу, або ж проходила довгим коридором, деколи різко поверталася або похапцем оглядала слабо освітлені кутки. Вона поводилася так, ніби боялася, що хтось підкрадеться тихцем і почне смикати ззаду за спідницю. Ходила лише тими кімнатами, що були заселені. А як треба було чогось із верхніх поверхів, де розташовувалися святково облаштовані кімнати для гостей, або ж навпаки: з найнижчих покоїв, де була величезна зала, яка таємничо й похмуро відлунювала кожен крок та уважно спостерігала з портретів суворими очима представників роду, в пишних білих жабо та стоячих комірах, управителька завжди кликала з собою Тінетту. Власне кажучи, покоївка чинила так само. Коли їй потрібно було залагодити якісь справи нагорі або ж у нижніх кімнатах, вона кликала Себастяна на допомогу, мотивуючи це тим, що сама таке тяжке не принесе. Дивним чином Себастян чинив так само: як треба було щось зробити в кімнатах, де ніхто не живе, він кликав у супровід Йоганна, мовляв, на той випадок, як сам не справиться. Кожен, кого кликали з собою, йшов слідом, не заперечуючи, хоча досить часто роботу могла виконати й одна людина. Скидалось на те, що кожен беззастережно погоджувався на той випадок, коли самому когось із собою кликати доведеться. Як бувало, що комусь треба було йти у віддалені кімнати, кухарка, яка вже багато років працювала в Зеземанна, глибокодумно помішувала в каструлі і киваючи головою, зітхала:

– Добре, що мені не треба цього робити, ото було б переживання!

В деякий час у домі Зеземанна відбувалися надзвичайно дивовижні та таємничі події: кожного ранку, коли прислуга сходила вниз, двері будинку були розчахнуті навстіж, і ніде нікого, хто би це міг зробити, видно не було. Вперше, коли це трапилося, одразу кинулися оглядати всі кімнати та закапелки в будинку, щоб побачити, що вкрадено. Подумали: злодій сховався за дня в будинкові, а вночі утік з награбованим. Проте все лежало на своїх місцях і нічого не пропало. Наступного вечора двері не тільки зачинили на додаткові замки, але й на грубезний, з балку товщиною, засув. Та всі старання були даремними: зранку двері знову були розчахнуті навстіж. Прислуга, що прийшла, як тільки-но почав сіріти ранок, саме такими їх і застала: розчахнутими. І це, коли в навколишніх будинках всі ще спали мертвим сном, і вікна та двері там були зачинені наглухо. Нарешті Себастян та Йоганнес, після постійних умовлянь домоправительки, зібрали всю волю в кулак та погодилися провести ніч у кімнаті внизу, яка мала вихід на велику залу, щоб побачити, хто чинить шкоду. Панна Роттенмаєр назбирала сміливцям усілякої зброї, яка належала пану Зеземанну, а також дала, щоб підтримати бойовий дух для нападу, а як треба буде то й оборони – цілу сулію лікеру.

У визначений вечір обидва чоловіки посідали в кімнаті внизу й одразу почали підкріплювати свій бойовий дух. Як наслідок, вони не тільки стали безмежно хоробрими, але й спочатку невпинно балакучими, а зрештою й страшенно сонними. Отож їхнє чатування закінчилося тим, що обидва відкинулися на спинки крісел і міцно позасинали. Коли старий годинник на вежі пробив північ, першим прочунявся Себастян і спробував розбудити свого брата по зброї. Але кучера розібрало добряче, і він ніяк не приходив до тями. На оклики Себастяна Йоганнес лишень мотляв головою перекочуючи її з одного краю м’якої спинки крісла на інший. Залишившись практично сам на чатах, Себастян одразу протверезів і почав пильно прислухатися до того, що відбувається за зачиненими дверима кімнати, в якій обидва вартували. Була пізня година, і кругом, навіть на вулиці, стояла мертва тиша. Сон Себастяна не брав, бо йому в цій абсолютній тиші зробилося лячно, він почав тихенько кликати кучера й час від часу його термосити.

Нарешті, коли годинник бемкнув першу годину ночі, Йоганнес прочуняв та пригадав, чого сидить тут, а не солодко спить у своєму ліжкові. Нараз він зробився мужнім, скочив на ноги й кинувся до дверей зі словами:

– Вперед, Себастяне, підемо подивимося, що там і до чого, нічого не бійся, йди за мною!

Йоганнес розчахнув злегка причинені двері й вийшов. Свиснув струмінь повітря, і протяг загасив свічку в кучеровій руці.

Очевидно запас мужності в Йоганнеса зійшов нанівець, бо в ту саму хвилину він позадкував та так активно, що мало не збив із ніг лакея, що прикривав його тили. Кучер шарпнув його назад у кімнату, хряснув дверима та гарячково прокручував ключ в замковій шпарині, доки той обертався. Лише після цього дістав сірники, тремтячими руками висяркав пломінець та запалив загаслу свічку. Себастян не міг збагнути, що трапилося: він стояв за широкою спиною Йоганнеса, а тому не бачив нічого і протягу не відчув. Але коли у світлі ще раз запаленої свічки глянув на товариша, то аж зойкнув: Йоганнес стояв посеред кімнати білий, наче крейда, та трусився весь, як осиковий листок.

– Що сталося? Що там було? – співчутливо запитав Себастян у товариша.

– Двері навстіж, – ледве вичавив із себе той, – а на сходах: біла мара – шусть догори і щезла!

Себастян набрався ще більшого страху ніж товариш. 1 чатові просиділи до самого ранку мовчки, притулившись один до одного, аж поки вулиця почала помалу оживати першими перехожими і наповнюватися гомоном. Лише після цього вони вийшли з кімнати, зачинили розчахнуті вхідні двері та пішли звітуватися панні Роттенмаєр про пережиті вночі жахи.

Управительку застали з червоними від недосипання очима, бо очікуючи на розв’язок справи, та ніяк не могла заснути. Отож після проведення дізнання вона сіла за стіл та написала такого листа панові Зеземанну, якого він ще ніколи не отримував. В листі йшлося про те, що пан мусить покинути всі справи і негайно повертатися додому, бо тут відбуваються надприродні речі. Далі йшла розповідь про події останніх днів: жоден у домі не може почувати себе безпечно, бо щоразу до самого ранку вхідні двері – відчинені. Ніхто не здатен навіть передбачити тих трагічних наслідків, які можуть відбутися в подальшому…

Пан Зеземанн відписав, що наразі нагально залишити всі справи він не може, отож не має можливості терміново приїхати додому. В нього є справи важливіші, аніж виганяти нечисту силу зі свого дому. Він надіється, що все минеться без його втручання. Проте, якщо нечиста сила й далі бушуватиме, то нехай панна Роттенмаєр покличе на допомогу пані Зеземанн. Його матір, без сумніву, зуміє приборкати будь-якого привида; коли вона візьметься за справу, то ні один злий дух потикатися до його дому більше не буде.

Панну Роттенмаєр така відповідь не задовільнила. Лист видався їй дещо іронічним та несерйозним. Проте вона написала до пані Зеземанн. Старенька відразу відповіла, проте її відповідь була не особливо люб’язною, а скоріше уїдливою. Пані писала, що не бачить необхідності приїжджати з Гольштайна до Франкфурта лише тому, що Роттенмаєр ввижаються привиди. Власне ніхто й ніколи привидів у цьому домі ще не бачив. І якщо зараз в них щось і завелося, то це не щось надприродне, а, скоріше всього, істота з плоті й крові. Тому панні Роттенмаєр потрібно просто з нею порозумітися, а як не вийде: нехай кличе нічних сторожів на допомогу.

Проте та не зважала на шпильки, вона не хотіла й надалі лякатися кожної тіні, тож вирішила діяти: досі дітям про історію з привидами нічого не казали. Управителька боялася, що нажахані дівчатка не захочуть більше залишатися на самоті ні вдень ні вночі. А це створить для неї великі незручності. Але тепер вона пішла в покій для навчання, де сиділи Клара з Гайді, та приглушеним голосом розповіла про нічні з’яви невідомого. Клара з переляку відразу розкричалася, що не хоче більше залишатися сама в кімнаті. Нехай татко приїде, а панна Роттенмаєр ночує в її кімнаті. Гайді також не можна залишати саму в кімнаті, бо привид може їй щось заподіяти. Нехай ночують всі разом і всю ніч не гаситимуть світло. Тінетта нехай спить у сусідній кімнаті, а Себастян та Йоганнес – у коридорі. Тоді вони зможуть криком відлякати привида, якщо йому захочеться піднятися сходами вгору.

Клара не на жарт нервувала, і панна Роттенмаєр мусила докласти чимало зусиль, щоб її трохи заспокоїти, а також пообіцяла написати батькові та поставити своє ліжко в Клариній кімнаті, щоб дівчинка не залишалася наодинці. Всі не можуть спати в одній кімнаті, проте якщо Аделаїда має великий страх, то в неї може ночувати Тінетта. Гайді боялася більше Тінетти, ніж якихось привидів, про яких ніколи не чула. Тому мужньо заявила, що не боїться і воліє ліпше спати сама в своїй кімнаті. Управителька поспішила сісти за стіл та написала в листі до пана Зеземанна, що надприродні з’яви в будинку тривають і вони настільки негативно вплинули на вразливий душевний стан Клари, що вона (панна Роттенмаєр) боїться за можливість негативних наслідків: до прикладу, епілептичних припадків, хореї. Клара залишена напризволяще, якщо критичний стан у домі не буде якимсь чином подолано.

Це допомогло, і вже через два дні на порозі дому постав його господар і так несамовито забелемкав у вхідний дзвоник, що всі почали бігати по будинку та дивитися з острахом одне на одного, бо запідозрили, що це не інакше як зухвалий злий дух тепер вже серед білого дня знову взявся за свої витівки. Себастян обережно глянув у шпаринку привідчиненої віконниці: в цю хвилину дзвоник закалатав так шалено, що кожен, хто це почув, не мав сумнівів, що так завзято смикати за мотузку дзвоника може лише людська рука. Лакей упізнав манеру дзвонити, тож стрімголов кинувся через кімнату, сторчголов сходами, внизу став на рівні ноги й прожогом розчахнув двері. Пан Зеземанн коротко привітався з ним і метнувся догори, до доньки. Клара зустріла татка голосним та радісним вигуком. Коли пан Зеземанн побачив її здоровою і без усіляких психічних розладів, обличчя у нього посвітліло та набувало дедалі веселішого вигляду: донька так тішилася його приїздам. Вона, зрештою, задоволена, що в них завівся привид, бо завдяки йому татко знову повернувся додому.

– Ну то як, панно Роттенмаєр, дух і далі бешкетує? – з прихованою посмішкою запитав господар.

– Пане Зеземанне, – відповіла управителька, – справа досить серйозна, щоб так легковажно її сприймати. Я навіть не сумніваюся, що вже завтра у вас цілком пропаде бажання кепкувати з цього приводу. Бо те, що останнім часом діється, вказує на жахливі події, що колись відбулися в цьому домі і з того часу замовчуються.

– Про щось таке жахливе я ніколи не чув, – зауважив пан господар, – проте попросив би зняти усі підозри з моїх вельмишановних предків. А тепер покличте до мене Себастяна. Хочу з ним поговорити.

Пан Зеземанн пішов у їдальню, і скоро туди зайшов Себастян. Господар давно знав, що управителька та лакей не терплять одне одного. От в нього і з’явилася підозра з цього приводу.

– А ходи-но сюди, парубче, – кивнув пан Зеземанн, – а тепер зізнайся чесно, чи ти часом сам не погрався у привида, щоб трішечки покепкувати з панни Роттенмаєр, га?

– Ні, господарю, нехай милостивий пан собі такого не думає, в мене самого від усього цього вельми жижки трусяться, – з очевидною чесністю заперечив Себастян.

– Ну коли так, то завтра вам із ще одним сміливцем, так-так – Йоганнесом, я покажу, як виглядає той привид при денному світлі. Соромно, Себастяне, ви молодий, здоровий хлоп і тікаєте від якоїсь примари! Тепер ідіть до мого старого друга лікаря Кляссена: просив би його обов’язково прийти до мене сьогодні ввечері, о дев’ятій годині. Щоб проконсультуватися у нього, я спеціально приїхав з Парижа. Він проведе ніч у моєму будинку, так би мовити, на варті. Бо така вже склалася погана ситуація. Я розраховую на його допомогу! Все зрозуміло, Себастяне?

– Так, милостивий пане, до останнього слова. Майте надію, я все виконаю найкращим чином!

З цими словами Себастян пішов, а пан Зеземанн повернувся до Клариної кімнати, щоб позбавити доньку усіх страхів перед привидом, бо, мовляв, уже сьогодні вночі він вияснить цю справу.

Рівно о дев’ятій годині, коли діти пішли спати, а панна Роттенмаєр – у свою кімнату, з’явився лікар, у якого, незважаючи на зовсім сиве волосся, зберігся квітучий та жвавий вигляд. Здавався він ледь пристрашеним, проте після привітання вибухнув одразу веселим реготом і сказав своєму другові, поплескуючи його по плечу:

– Непоганий вигляд маєш, старий! Принаймні як на того, хто збирається просидіти всю ніч на варті.

– Терпіння, старий, – у тон йому відповів Зеземанн, – поганий вигляд буде у того, на кого ти сьогодні чатуватимеш, і кого ми таки спіймаємо.

– Отож у домі таки є хворий, та ще й такий, якого ловити треба?

– Все набагато гірше, мій любий лікарю. В мене в домі завівся привид!

Лікар знову голосно зареготав.

– Ага, пане лікарю, вам, вочевидь, подобається брати у цьому участь, – продовжив Зеземанн, – от шкода тільки, що панна Роттенмаєр не може так насолоджуватися участю в ловінні духів. Вона ж бо твердо переконана, що це хтось із моїх предків бешкетує і робить каверзи.

– А як вони познайомилися? – веселився Кляссен.

Зеземанн розповів другові усю історію привида: як кожної ночі вхідні двері самі-собою розчиняються і залишаються відчиненими аж до ранку, так стверджують усі мешканці будинку. А там, де вони чатуватимуть на з’яву, він залишив два заряджених револьвери. Бо це може бути недолугий жарт когось зі знайомих прислуги, який на час відсутності господаря вирішив полякати всіх у домі. Якщо це так, тоді постріл в повітря мав би стати непоганою шоковою терапією для пустуна. Або ж тут замішані, все ж, злодії, які у такий спосіб: налякати усіх привидом, хочуть бути певними, що коли прийдуть красти, ніхто не стане їм на заваді. В цьому випадку револьвер зовсім не завадить і навіть стане у пригоді.

Поки тривала розмова, друзі зійшли сходами додолу й зайшли в ту саму кімнату, де спочатку весело, а потім зі страхом чатували Йоганнес та Себастян. Цього разу на столі також було чим підсилити мужність, як настане ніч: стояло кілька пляшок хорошого вина, поруч лежали два револьвери. Посередині столу – два канделябри зі свічками, що яскраво світили. Ще б пак, пан Зеземанн не хотів чекати на привида у напівтемряві.

Двері кімнати зачинили й замкнули на замок: забагато світла в коридорі могло відлякати з’яву. Друзі зручненько вмостилися на стільцях та почали теревенити про те та се, час від часу роблячи з келиха по добрячому ковточкові. Час пробігав швидко та приємно: вони не встигли зауважити, як годинник пробив північ.

– От тобі й на! – зауважив лікар. – Привид нас відчув, тому, мабуть, сьогодні вже не з’явиться.

– Терпіння, пане лікарю, він прийде десь о першій, – відповів Зеземанн.

І друзі продовжили бесіду. Годинник пробив першу ночі. Довкола поволі все стихло, і на вулиці також запанувала цілковита тиша. Несподівано лікар застережливо підняв пальця:

– Т-с-с! Зеземанне, нічого не чуєш?

Друзі прислухалися. Вони почули, як засув тихенько відсунувся, ключ двічі провернувся в замковій шпарині, й двері тихенько прочинилися. Зеземанн намацав рукою револьвер.

– Ти ж не боїшся? – запитав лікар і встав із крісла.

– Не бійся, та стережися, – прошепотів Зеземанн і взяв у ліву руку підсвічник з трьома свічками, в праву – револьвер та пішов слідом за лікарем, котрий, ідучи попереду, зробив так само: однією рукою тримав світло, іншою – зброю. Обидва вийшли в коридор.

Через широко розчахнуті вхідні двері лилося бліде місячне сяйво, а на порозі незворушно біліла якась постать.

– Хто тут?! – гаркнув лікар, аж луна прокотилася коридором.

Друзі підійшли ближче до білої постаті, тримаючи світло перед собою і зброю напоготові. Мара повернулася й тихенько перелякано писнула. На порозі босоніж і в довгій нічній сорочці стояла Гайді, вона спантеличено дивилася на яскраве світло та зброю і трусилася вся, як той Листочок на вітрі. Друзі здивовано перезирнулися.

– Як не помиляюся, друже, це ж твоя маленька водоноша, – промовив лікар.

– Дитино, що це все має означати? – запитав Зеземанн, – що ти хочеш робити, для чого зійшла сюди серед ночі?

Біла від переляку Гайді прошепотіла майже беззвучно:

– Я не знаю…

– Зеземанне, це мій випадок, – виступив наперед лікар, – повертайся в кімнату, сядь в своє крісло і заспокойся, а я, тим часом, відведу дитину у її кімнату та вкладу спати, що вона й має робити в таку пору.

Він поклав револьвер на підлогу й повів малу, яка продовжувала труситися від страху, по-батьківськи взявши її за ручку.

– Ти тільки не бійся, нічого не сталося, – дружелюбно промовляв він, піднімаючись сходами, – нічого страшного не відбулося. Ти тільки зберігай спокій.

У Гайдиній кімнаті лікар поставив канделябр на стіл, і, взявши дитину на руки, вклав її у ліжко та старанно накрив ковдрою. Потім сів на крісло й, дочекавшись доки вона заспокоїться і перестане здригатися всім тілом, взяв її за руку й промовив заспокійливо:

– Отож, усе гаразд, а тепер скажи мені, куди ти хотіла піти?

– Я нікуди не хотіла йти, – почала запевняти його дівчинка, – навіть не пам’ятаю, як сходила додолу. Я сама не знаю, як несподівано опинилася на порозі.

– Так, зрозуміло. А розкажи, що тобі снилося, що ти чула уві сні?

– Мені кожної ночі сниться одне і теж. Начебто я в хижці дідуся, чую, як на вулиці гуде вітер у вітті ялин і думаю собі: як гарно блищать зорі на небі! Біжу швиденько, відчиняю двері, а на вулиці так красиво! А коли прокидаюся, я і далі у Франкфурті.

Гайді ледве потамовувала відчуття жалю, що почало поволі охоплювати її.

– Гм… А тебе часом ніде нічого не болить? Голова, спина?

– Та ні, нічого не болить. Лише відчуваю ось тут – наче каменюку, і вона постійно гнітить.

– Гм… А то не так, як би щось їв, а потім ковтнути не можеш, в горлі застрягло? Краще назад відригнути?

– Та ні, так ні, але таке відчуття, що дуже хочеться плакати.

– Ага. І ти часами справді сильно плачеш?

– Ні, не можна. Цього не можна робити: панна Роттенмаєр заборонила.

– Ага, тобі не можна плакати і тоді ти починаєш тамувати плач. Не випускати його, правда? Тобі подобається у Франкфурті?

– Ага, – тихенько відповіла дівчинка, ніби погодилася, але відчувалося, що вона вважає протилежне.

– Г-м-м, а де жила в дідуся?

– Ми були завше на полонині.

– Ага, а там нудота така, зовсім нічого цікавого, еге ж?

– Та ні, там гарно, там так гарно!..

Мала більше не могла стримуватися: на неї наринули спогади, щойно пережите й довго стримувані жалі побороли її волю – з очей бризнули сльози, і вона голосно захлипала.

Лікар встав із крісла, погладив дитину по голові, поправив подушку й сказав:

– Ось так, ти поплач трішечки, і воно легше стане, відпустить, а потім стуляй оченята і засинай, висипайся гарненько, завтра все буде набагато краще ніж сьогодні, –і вийшов із покою.

Коли лікар повернувся в кімнату, де на нього з нетерпінням чекав друг, він підсунув крісло навпроти і сів.

– Послухай, Зеземанне, по-перше: твоя маленька протеже – сновида. Сама того не знаючи, вона ходила ночами по будинку, наганяла великого страху на домочадців, бо відчиняла вхідні двері. По-друге: дитина вмирає, повір мені, в прямому значенні цього слова, від туги за домівкою. Від неї вже залишилися самі шкіра та кості, одні реберця стирчать, так бідненьке схудло. Як так і надалі буде – вона довго не протягне на цьому світі. Діяти треба негайно! Нервове потрясіння можна вилікувати лише одним засобом – відвезти дитину додому, де цілющі повітря та гори зроблять свою справу. Одночасно це будуть і ліки від туги за домом. Отож, мій рецепт такий: не зволікаючи, завтра дитина їде звідси – і крапка!

Пан Зеземанн схвильовано зірвався на ноги. Він розпачливо забігав по кімнаті з одного кутка в інший. Потім йому несила стало терпіти і він заговорив:

– Сновида, хвора, тужить за домівкою!? Все це відбувається в моєму домі! І ніхто нічогісінько не помітив! От як ти думаєш, дитина здорова, весела покинула домівку, приїхала до мене, а повернеться до діда змарнілою і хворою? Лікарю, як ти можеш таке від мене вимагати? Та я від сорому не зможу нікому в очі глянути! Я ніколи цього не допущу, ніколи! Займися дитиною, пройди з нею курс лікування, лікуй, як умієш і знаєш, нехай видужає, а потім нехай сама вирішує – чи хоче повертатися. Але спершу допоможи мені!

– Зеземанне, – рубонув лікар, – подумай, що ти хочеш зробити?! Стан малої – не хвороба, яку лікують порошками та мікстурами. Та то дитина! Скільки вона ще має терпіти ради твоєї пихи? Ти або відсилаєш її додому, на природу, до якої вона звикла і яка її вилікує стократ краще, ніж будь-який лікар, або хочеш, щоб вона калікою повернулася до діда, чи взагалі не повернулася туди ніколи.

Зеземанн аж укляк на місці:

– Якщо, друже, ти так вважаєш, тоді справді варіантів нема, треба діяти негайно.

Після цих слів узяв лікаря під руку, і вони так проходжувалися по кімнаті, узгоджуючи подальші дії. Пройшло немало часу, лікар зібрався додому, і через вхідні двері, які цього разу відчинив сам господар, у коридор заглянули перші вранішні промені.

Оповідка тринадцята. Повернення

Страшенно схвильований Зеземанн піднявся сходами і впевнено закрокував до опочивальні панни Роттенмаєр. Він так затарабанив у двері, що перелякана управителька з криком зірвалася з ліжка.

Вона почула, як за дверима пролунав голос господаря:

– Попрошу спішно прийти в їдальню. Потрібно підготуватися до від’їзду.

Управителька глипнула сонними очима на годинник: була п’ята година ранку. За все своє життя вона ще ніколи так рано не вставала з постелі. Що ж таке сталося? Сповнена цікавості та остраху з того, що відбудеться далі, панна заметушилася, не тямлячи, що робить, натягувала на себе щось із одягу, а потім гарячково шукала це повсюди і, звісно, ніяк не могла знайти.

Тим часом пан Зеземанн йшов по коридору і смикав за всі линви, що були з’єднані з різними дзвониками: для кожної прислуги свій дзвоник. Усі в домі заметалися спросонку, похапцем та навиворіт одягалися, бо вважали, що злісний привид напав на самого господаря, і той кличе на допомогу. Слуги збігалися в їдальню, і кожен був одягнений химерніше за іншого. Всі здивовано витріщалися на господаря, бо той зайшов свіжий та бадьорий і зовсім не виглядав на до смерті переляканого привидом. Йоганна відразу було відправлено підготувати до від’їзду коней та карету й під’їхати до парадного входу. Тінетта отримала завдання розбудити Гайді та підготувати її до подорожі. Себастян мав піти в дім, де служила тітка Дора, і привести її до Зеземанна. Тим часом в їдальню зайшла панна Роттенмаєр: одягнена вона була бездоганно, от тільки чепчик вдягнула задом наперед, так що здалеку виглядало ніби в неї вивернута за спину голова. Пан Зеземанн дивно глянув на «ранню пташку» й одразу почав давати вказівки. Управителька має негайно спакувати у валізу всі речі, які належать швейцарській дитині, так господар зазвичай називав Гайді, бо її ім’я звучало для нього дещо незвично. Крім того туди ж потрібно спакувати й частину Клариних речей, бо дитина має мати всього достатньо. Все мусить бути зроблено миттю.

Панна Роттенмаєр від несподіванки заклякла, як соляний стовп, і тільки витріщалася на хазяїна. Вона ж бо дуже сподівалася, що він хоче їй особисто довірити історію про жахливі нічні пригоди, коли уздрів привида. Проте замість цікавої оповіді, яку за дня набагато приємніше послухати, аніж, скажімо, ввечері, бо тоді моторошно – цілковито прозаїчне та ще й трудомістке завдання!? Управителька ніяк не могла оговтатися, кліпала очима та не могла зрушити з місця. Вона все ще очікувала якихось пояснень.

Але господар нічого пояснювати не хотів, а просто встав і, залишивши панну Роттенмаєр стояти посеред кімнати, пішов до Клари. Як він і підозрював – метушня в домі не пройшла непомітно для доньки: вона прокинулася й прислуховуючись до шуму в коридорі та кімнатах, намагалася зрозуміти, що би це все могло означати. Татко присів на крайчик її постелі й розповів усе: привид, який з’являвся у них в домі, – це Гайді, що як встановив лікар, хвора на сомнамбулізм. Вона в такому стані може навіть видертися на дах, а це дуже небезпечно. Тому вирішено негайно відіслати дитину додому, бо брати на себе відповідальність за неї він не може. Клара має зрозуміти, що його рішення єдино правильне і по іншому вчинити не можна. Донька дуже болісно відреагувала на таку звістку та намагалася знайти якесь вирішення проблеми, проте татко твердо дотримувався своєї думки, пообіцяв, правда, що якщо не буде плачів, то наступного року поїде з Кларою до Швейцарії. Тому дівчинка мусила змиритися з неминучим. Вона навіть знайшла собі втіху: попросила, щоб валізу для Гайді принесли в її кімнату, і вона, собі на радість, вказуватиме, що туди покласти. Татко радо погодився на таку пропозицію, бо доньку треба було якось розвеселити, та й дитина піде від них не з порожніми руками. Тим часом Себастян привів тітку Дору і та з нетерпінням очікувала в передпокої, бо не знала навіщо її так рано сюди привели. А раз привели вдосвіта, то, мабуть, трапилось щось надзвичайне. До неї підійшов пан Зеземанн та розповів про стан Гайді, сказав також, що його бажанням є негайно відіслати дитину додому. Тітка була дуже розчарована таким поворотом подій. Вона всього сподівалася, але не такого! Дорка пригадала собі слова старого, якими він їх спровадив із полонини. Сказав, щоб вона більше на очі йому не потрапляла. Тому привести малу старому, забрати її в нього, а потім знову привести, видавалося Дорці не особливо привабливим. Отож, довго не роздумуючи, вона вельми переконливо довела, що сьогодні, на жаль, від’їхати ніяк не може і в найближчі дні теж така зайнята, що не знає чи взагалі зможе поїхати з Франкфурта. Пан Зеземанн зрозумів усе, тому сказав Дорці, що вона може залагоджувати свої справи, він її більше не затримуватиме. Господар велів покликати до себе Себастяна, а коли той прийшов, наказав готуватися до подорожі. Сьогодні лакей має виїхати з дитиною до Базеля, а завтра – привезти її додому. Після чого нехай відразу повертається назад. На словах він передавати не має нічого, бо пан Зеземанн напише листа, в якому все пояснить.

– Головне, Себастяне, – завершив свої настанови пан Зеземанн, – ти маєш виконувати всі накази докладно! Ось на візитці я пишу ім’я та адресу постоялого двору в Базелі. Пред’яви цю візитку, і для дитини дадуть хорошу кімнату. Про себе потурбуєшся сам. Підеш у кімнату малої і міцно позачиняєш там усі вікна. Так позачиняєш, щоб відчинити їх можна було, приклавши чимало зусиль. Коли вона ляже спати, зачиниш вхідні двері знадвору на ключ, бо мала страждає на сомнамбулізм, у чужому помешканні може ненароком скалічитися, як вийде на вулицю вночі. Усе добре зрозумів?

– А-а-а! Так ось воно як, – з подивом відповів Себастян. Йому відразу сяйнув здогад, лакей зрозумів, хто був тим привидом, який усіх так налякав.

– Саме так! А ти – великий страхополох, проте не лише ти такий перепуджений. І не тільки Йоганнес, але й решта всієї веселої компанії – страхопуди! – пан Зеземанн вийшов і попрямував у свій кабінет писати листа Вуєві з полонини.

Себастян знічено стовбичив посередині кімнати та повторював подумки: «Не дав би я цьому боягузові, цьому Йоганнесові заштовхати себе назад у кімнату, а пішов би вслід за білою примарою. Тепер я так завжди робитиму, це вже точно!»

Історія з привидом випарувалася, немов фантом у перших сонячних променях. Все стало на свої місця і було цілком зрозумілим.

У цей час Гайді, зодягнена в святкову сукенку, чекала в своїй кімнаті подальшого розвитку подій, бо нічогісінько не розуміла: Тінетта розбудила її, дістала одяг із шафи і, нічого не пояснюючи, наказала вдягатися. Тінетта ніколи не розмовляла з неотесаною дикункою Гайді, бо вважала це нижчим своєї гідності.

Пан Зеземанн із написаним листом зайшов у їдальню, де парував на столі сніданок, і вигукнув:

– Де дитина?

Покликали Гайді. Коли вона підійшла до господаря, щоб привітатися, він запитально глянув на неї:

– Ну, мала, що скажеш?

Гайді здивовано зиркнула на нього.

– Та ти нічогісінько не знаєш, – розсміявся пан Зеземанн. – Сьогодні повертаєшся додому, зараз сядеш у карету.

– Додому? – перепитала враз поблідла дівчинка майже беззвучно: якусь хвилю в неї перехопило дихання від хвилювання.

– Що, не хочеш їхати? – усміхнувся пан Зеземанн.

– Та ні, дуже хочу, – прохопилася мала й зашарілася, як маків цвіт.

– Добре, добре вже, – підбадьорив її господар, сів і кивнув їй, що вона може зробити те саме. – Зараз гарненько поснідаєш, а потім у карету і вперед!

Проте малій шматок у горло не ліз, хоч як слухняно намагалася щось з’їсти. Від хвилювання вона втратила відчуття реальності й не могла визначитися, чи то встала, чи бачить наступний гарний сон, а зараз прокинеться лише в нічній сорочечці, стоячи босими ногами на порозі…

– Нехай Себастян візьме в дорогу достатньо харчів, – гукнув пан Зеземанн панні Роттенмаєр, як тільки та зайшла в їдальню, – дитина їсти не може, що цілком зрозуміло.

– Іди побудь з Кларою, поки карету підженуть до парадного входу, – привітно звернувся він до Гайді.

Це було, якраз те, чого дівчинка бажала щонайбільше: вона прожогом кинулася в Кларину кімнату. Посеред неї ще й досі роззявивши пащу стояла величезна валіза.

– Гайді, йди сюди, – покликала Клара подружку, – глянь, що я тобі надарувала! Правда, тобі подобається?

Клара перелічила все, що було всередині. Сила-силенна всіляких речей: сукні, фартушки, хустки, набори для шиття та вишивання.

– А ще глянь, ось! – і Клара тріумфально підняла кошик, в якому лежало близько дванадцяти пухких біленьких пампушок.

Гайді аж підстрибнула від радості: стільки м’якеньких пампушок для бабусі! Радіючи, діти геть забули, що скоро доведеться прощатися, тому коли почувся окрик Йоганна: «Карету подано!» – у них навіть не було часу, щоб сумувати. Гайді кинулася в свою кімнату: забрати гарну книжку з ілюстраціями, що її подарувала бабуся. Ніхто не міг її покласти з усіма речами до валізи, бо Гайді заховала свій найдорожчий скарб під подушку: ні в день ні в ночі не хотіла з нею розлучатися. Книжку вона поклала на булочки. Після цього розчахнула дверцята шафи, щоб переконатися, що нічого не забули. І справді, там лежала стара червона хустка. Панна Роттенмаєр не вважала її вартою уваги, проте Гайді замотала нею якусь іншу річ та поклала у кошик із самого верху. Тепер червоний пакуночок здалеку кидався у вічі. Лише після цього дівчинка вдягла свого гарненького капелюшка та вийшла з кімнати.

Діти прощалися нашвидкуруч, бо поруч стояв пан Зеземанн, який мав провести Гайді до карети. Роттенмаєр очікувала на сходах, щоб там попрощатися з малою. Коли вона побачила дивовижний червоний пакуночок, вхопила його й жбурнула на підлогу.

– Ні, Аделаїдо, – промовила повчально, – з цим ти з цього будинку не вийдеш. Такого тобі взагалі не треба і нічого його з собою тягти. А тепер прощавай.

Після такої заборони, Гайді не могла підняти свого клуночка і з надією глянула на пана Зеземанна, ніби в неї забирали її найбільший скарб.

– Ні, ні! – категорично відрізав господар. – Дитина візьме все, що приносить їй радість. Навіть як захоче взяти кошенят чи черепаху, ми не повинні з цього робити проблем, панно Роттенмаєр.

Гайді швиденько підняла свій клуночок з підлоги, і в її очах світилися радість та подяка. Внизу, коло карети, пан Зеземанн простягнув малій руку і пообіцяв, що вони з донькою часто згадуватимуть її, та побажав дівчинці щасливої дороги.

Гайді в свою чергу щиро подякувала за все хороше, що для неї було зроблено, а під кінець передала сердешні вітання лікареві Классену.

Дівчинка пам’ятала, як вчора лікар сказав їй: «Завтра все буде добре». Тож зробила висновок, що без його участі тут не обійшлося.

Її посадили в карету, слідом за нею туди потрапили кошик та сумка з харчами і, нарешті, Себастян. Пан Зеземанн гукнув ще раз на прощання: «Щасливої дороги!», і карета рушила з місця.

Незабаром дівчинка сиділа у вагоні, міцно тримаючи кошик на колінах. Вона не хотіла ні на мить випускати його з рук: там були пампушки для бабусі, вона ж мусить їх пильнувати. Крім того мала час від часу мигцем заглядала у кошик і щиро раділа. Під час подорожі, протягом багатьох годин, вона сиділа тихенько, мов мишка: лише тепер усвідомила, що повертається до дідуся, на полонину, до бабусі, до Петруся-Козопаса, повертається додому. На неї найшли спогади, як все там, у горах, виглядало, а потім напосіла нова думка, і вона не витримала:

– Себастяне, а бабця на полонині не померла?

– Та ні, що ти! – заспокоїв той, – ми приїдемо туди, а вона, маємо надію, ще жива.

Гайді знову поринула у спогади, час від часу заглядала до свого кошика, їй захотілося викласти всі булочки з кошика на стіл. Минуло ще трохи часу й вона знову запитала:

– Себастяне, а справді можна бути певним, що бабуся іще жива?

– Та певно, що так, – забурмотів крізь сон Себастян, – певно, що жива, чого б це їй помирати!

Невдовзі гойдання вагона заколисало й Гайді. Неспокійна ніч та підйом удосвіта зробили свою справу, мала заснула так міцно, що прокинулася лише від того, що Себастян торсав її руку:

– Вставай! Прокидайся! Ми під’їжджаємо до Базеля. Скоро виходимо!

Наступного ранку вони продовжили подорож. Гайді знову сиділа з кошиком на колінах. Вона ніяк не хотіла віддавати його Себастянові. Проте сьогодні вже нічого не питала: з кожною годиною неспокій в її душі зростав все більше. Раптом несподівано оголосили: «Маєнфельд». Дівчинка схопилася, те саме зробив і Себастян, якого оголошення теж застало зненацька. Ось лакей та дівчинка вже стоять на пероні, коло них валіза, а потяг, посвистуючи, гуркотить колесами далі, в долину. Себастян із сумом спостерігав за останнім вагоном, аж поки той не зник із виду. Йому набагато приємніше було б і далі їхати собі у вагоні, де відчував себе набагато безпечніше, аніж у цій, як він вважав, напівдикій країні. Лакей крутив головою, розглянувся довкола, намагаючись вибрати найбезпечнішу дорогу, яка б привела його прямісінько в Дьорфлі. Недалеко від невеликої будівлі вокзалу стояв маленький віз-драбиняк, в якого була запряжена сухоребра конячка. Здоровуцький візник саме вантажив на воза великі лантухи, які згрузили з потяга. Себастян наважився підійти до нього і запитав про найбезпечнішу дорогу до Дьорфлі.

– У нас усі дороги безпечні, – буркнув здоровило у відповідь.

Себастян поміняв тактику і запитав про найкращу дорогу до вищезгаданого села, по якій можна було б іти з великою валізою і не впасти в якусь ущелину. Чолов’яга змірив валізу поглядом, подумав хвилю, а потім заявив, що візьме її на воза, бо на його думку, вона зовсім не важка. Йому по дорозі, він саме в Дьорфлі і їде. Себастян теж висловив пару думок, тож зрештою обидва дійшли згоди, що на возі поїде дитина з валізою. А в Дьорфлі хтось відведе її на полонину.

– На полонину з села я сама дійти можу, я знаю дорогу, – втрутилася в розмову Гайді, яка уважно слідкувала за перемовинами.

У Себастяна камінь із серця впав, коли зрозумів, що у нього є можливість не лізти в гори. Лакей відкликав Гайді вбік і непомітно передав їй важкий згорток та листа. Себастян шепотів, що цей згорток – це господарів подарунок дідусеві. Але його треба сховати на самий низ кошичка, під булочки для бабусі. А ще треба пильнувати, щоб з подарунком для дідуся нічого не трапилося, не загубити його часом, або десь не забути. Коли щось таке трапиться з його подарунком, пан Зеземанн розізлиться страшенно і надалі на все життя таким злим і залишиться, нехай мамзелька має то на увазі.

– Ні, я його не загублю, – запевнила мала і запхала листа разом зі згортком на самий спід кошика.

Отож валізу завантажили на воза, після чого Себастян, підхопивши Гайді під пахви посадив її на лаву, яка правила за сидіння в драбиняку, подав їй на прощання руку та, корчачи різноманітні гримаси й жестикулюючи, – ще раз нагадав, щоб вона берегла вміст кошика як зіницю ока. Нагадував на мигах, бо візник був зовсім близько, а лакей усвідомлював, що за наказом господаря він відповідає за дитину і має допровадити її до самого дому. Та ось їздовий видерся на воза, всівся біля Гайді, і конячка потягла воза вгору. Радий, що не треба робити небезпечної подорожі, Себастян всівся на лаві коло вокзалу: чекати на зворотній потяг.

Їздовий, який підібрав Гайді на вокзалі, був пекарем з Дьорфлі. Він віз додому лантухи з борошном. Особисто він ніколи Гайді не бачив, але, як і кожен із мешканців сільця, багато разів чув про дитину, що жила у Вуя з полонини. Крім того він свого часу був знайомим із покійними татом і мамою дівчинки. Отож пекар знав, що везе на своєму возі дівчинку, про яку багато в селі говорили. Він дивувався, що мала знову повернулася додому, тому, аби задовольнити свою цікавість, розпочав із нею розмову.

– Стривай, та ти ж та дівчинка, яка жила на полонині у Вуя, егеж?

– Ага.

– І шо, так тобі нездало[10] було, що мусила-сь назад вертатися домів?

– Та нє, мені в місті зле не було, не кожен може похвалитися таким життям, як у Франкфурті.

– То чого назад вертаєш?

– Бо мені господар, пан Зеземанн, дозволив, а інакше я б ніколи не вернулася.

– Ге? Та чого ж ти з такого добра йдеш, коли тобі дозволяють? Не ліпше було б там лишатися, де краще жити?

– Мені найліпше в дідуся на полонині! Вдома мені у стократ ліпше, аніж деінде!

– Ага, як вернешся до того добра, по-інакшому заспіваєш, – буркнув пекар. – Мене тільки одне дивує, – продовжив, балакаючи сам до себе, – вона вже собі знає, як воно на цьому світі є, ото дивина, га?

Візник почав насвистувати і не казав вже більше нічого. Гайді розглядалася, і її помалу охоплювало збудження: ось дерева на узбіччі, а он там, на горизонті, височіють зубчаті шпилі Фалкніса й ніби давні друзі вітаються з нею. Гайді привіталася у відповідь. Чим вище піднімалися, тим більше зростало очікування. Нараз їй захотілося зістрибнути з воза та чимдуж побігти, щоб якнайскоріше потрапити нагору. Але вона притамувала це бажання, хоча в душі у неї вирувала буря. Ось віз в’їхав у Дьорфлі, дзвін на церкві пробив п’яту годину. За якусь мить драбиняка обступив натовп з цікавих дітлахів та жіночок. Підійшло ще пару сусідів, бо валіза та дитина викликали зацікавленість усіх жителів сільця. Кожен хотів знати, звідки вони, куди прямують та, зрештою, кому належать. Коли пекар зняв дівчинку з воза, вона похапцем подякувала: «Дякую, дідусь забере валізу» і хотіла швиденько побігти на полонину, але пробитися через натовп було просто неможливо: люди тісно обступили її з усіх боків і кожен питався про щось своє. Перелякана Гайді почала пробиратися через юрму і люди, бачачи перестрах на її обличчі, мимоволі розступалися, даючи їй дорогу. Вони перемовлялися, бач, яка налякана, щось її там добряче перестрашило. Нараз усі пригадали, яким злючим зробився Вуй із полонини за цей рік: нікому й слова не скаже, не вітається. Як гляне на зустрічного – ніби вбити хоче. Мала би дитина куди подітися, не бігла би в це зміїне кубло. Але тут у розмову втрутився пекар, він сказав, що, мабуть, єдиний серед присутніх, хто справді щось знає достеменно. Привернувши таким чином до себе увагу, задоволений, він утаємничено повідав, що дівчинку до Маєнфельда поїздом привіз якийсь пан, там він вельми дружелюбно попрощався з нею, а йому відразу й не торгуючись, заплатив названу суму за перевезення малої та валізи, та ще й доклав щедрі чайові. Тож він упевнено може стверджувати, чув на власні вуха, що там де вона була, їй було надзвичайно добре, але сама захотіла вернутися до дідуся. Ця новина викликала велике здивування серед присутніх. Її одразу рознесли селом: тепер не було жодної хати, де б, ще того вечора не говорили про дівчинку, яка з райського життя повернулася на полонину.

Гайді зі всіх сил бігла стежиною угору. Час від часу, правда, мусила спинятися, щоб перевести подих: кошик у руках був досить важким, а підйом угору ставав дедалі крутішим. Дівчинка думала тільки про одне: «Чи сидить на своєму місці в кутку за прядкою бабуся? Чи не померла вона, поки мене не було?» Нарешті побачила хатку, що стояла в заглибині полонини. Серце в малої шалено застукало, Гайді побігла стрімголов, а серце калатало голосніше й голосніше. Ось вона вже стоїть перед дверима, але від хвилювання ніяк не може їх відчинити. Нарешті вдалося, й мала застрибнула всередину і завмерла там, боячись навіть дихнути.

– Йой, Бозю ти мій, Бозю, – почувся з кутка знайомий голос, – так завше наша Гайді в хатину заскакувала, йой, най би ше хоч раз в житті посиділа вона коло мене. Хто там зайшов?

– Це я, бабцю, Гайді! – вигукнула мала і, не пам’ятаючи себе від радості, кинулася в куток до старенької. Впала там перед нею на коліна, вхопила її руки, поклала її долоні собі на обличчя і не могла від радості промовити слова.

Бабуся спочатку була також настільки ошелешена несподіваною з’явою дівчинки, що нічого не могла сказати. Потім почала гладити її по кучерявому волоссю і промовляла раз за разом:

– Так, так – то її волоссячко, так – то її голосочок. Дякую тобі, милий Боже, шо дав можливість дочекатися, зак вона вернеться[11]… – і зі сліпих очей викотилися, капнувши на Гайдину руку, сльози радості. – Це ж правда ти, Гайді, ти справді повернулася?

– Так, бабусю, я повернулася додому, – запевнила вона. – Ти тільки не плач, я тепер приходитиму до тебе кожного Божого дня. Я ніколи тебе вже не покину, і тобі пару днів не треба буде гризти твердий хліб, от бачиш, бабусю, бачиш? – Гайді почала виймати з кошика одну пампушку за іншою, аж поки на колінах у старенької не виросла купка з дванадцяти булочок.

– Йой, дитино, йой! Божа ласка з тобою! – вигукнула бабуся, коли відчула, що пампушки ніяк не закінчуються і їх стає дедалі більше. – Але найбільша радість для мене ти сама, дитино, – і старенька знову почала гладити дівчинку по голові, по її розпашілих від бігу щічках та повторювала раз за разом: – Скажи ще щось, маленька, скажи, шоб я тебе чути могла!..

Гайді розповіла, як тривожилася, поспішаючи до неї: чи ж дочекалася старенька її з пампушками, чи померла, так їх і не скуштувавши… а вона, Гайді, не зможе більше прийти до неї…

В хатину зайшла Петрусева мама і від здивування завмерла на місці, а потім вигукнула:

– Та це ж Гайді, очам своїм не вірю, як таке може бути!

Дівчинка звелася на ноги і подала їй руку для привітання. Бриґітта тим часом ніяк не могла надивуватися з її «міського» вигляду. Вона ходила навколо дитини, розглядала її та повторювала:

– Бабцю, ти би лишень тільки виділа, яка гарненька суконка, в яку мала зодягнена! Та її тепер не впізнати! А капелюшок із пером на столі, він також твій? Одягни його, хочу подивитися, як тобі в ньому.

– Ні, мені він більше не потрібен, – навідріз відмовилася Гайді. – Як хочеш, можеш його собі забрати. В мене є свій.

Дівчинка розгорнула червоний пакуночок і вийняла свого старого солом’яного капелюшка, в якого після подорожі зморщок стало ще більше. Проте Гайді не зважала на такі дрібнички. Вона добре пам’ятала, як дідусь кричав Дорці вслід, що в капелюшку з пір’ям він нікого більше бачити не хоче. Це була, власне, причина, чому дівчинка старанно зберігала свій старий капелюшок: вона постійно думала про повернення додому, до дідуся. Бриґітта зауважила, що не потрібно бути такою наївною, капелюшок – просто диво, вона не може його взяти. Якщо мала не хоче такого носити, то його можна продати доньці вчителя та заробити пристойну суму. Проте Гайді свого рішення не змінила: вона непомітно поклала капелюшок у куток, позаду бабусі, так, що тепер його взагалі не було видно. Після цього скинула своє гарне платтячко й залишилася в нічній сорочечці, з відкритими по плечі руками, пов’язала на шию червону хустку і, взявши бабусю за руку, сказала:

– Тепер я мушу до дідуся, але завтра зранку я знову прийду, на добраніч, бабуню.

– Приходь, дитино, завтра приходь! – попросила бабуся, вона обхопила руками її долоньку і ніяк не хотіла пускати.

– А чого ти скинула своє гарненьке платтячко? – не втримавшись, спитала Бриґітта.

– Бо я хочу так до дідуся піти. Якщо прийду, одягнена у все нове, то він мене, як і ти, може не впізнати.

Бриґітта провела малу за поріг, а надворі тихенько попередила:

– Спідничку могла б і не скидати, він би тебе й так упізнав. І будь пильна: Петрусь каже, що Вуй зробився злий і взагалі не озивається.

Гайді побажала їй доброї ночі й почала підніматися з кошиком у руках до хатини дідуся. Полонина переливалася різними барвами та буйно зеленіла під щедрими променями вечірнього сонця, заіскрилися також снігові плеса на Шезаплані. Через кожних пару кроків Гайді спинялася і, оглянувшись, (коли підніматися полониною гори – за спиною) милувалася цією красою. Та ось багряне сяйво, торкнулось її ніг, і трава під ногами запалахкотіла. Гайді знову оглянулася. Такого вона навіть уявити не могла і в найкращому сні не бачила: шпилі Фалкніс, витягнувшись до неба, палали, віддалені снігові поля жаріли, небо над горами полум’яніло, а по ньому пливли шарлахові хмарки. Трава на полонині стала золотистого кольору, голі та похмуро-сірі скелі засяяли, а глибоко внизу, в імлі та чистому золоті пливла далека долина. Гайді стояла посеред цієї пишноти й від щирої радості та блаженства по її щоках котилися сльози. Мала склала долоньки й палко звернулася до любого Бога, що він у своїй благодаті привів її додому, а тут усе стало ще красивішим, ніж вона раніше бачила та уявляла. Дівчинка голосно подякувала Богові, що тепер це усе знову належить їй. Гайді сповнило таке щастя серед величі вечірніх гір, що їй бракувало слів вознести хвалу Господові. Дівчинка змогла піти далі, лише коли згасло сяйво вечірнього сонця та почало сутеніти. Вона не могла стриматися й побігла вгору. І незабаром стало видно шпичаки ялин над дахом хижки, потім – дах, а ось уже й хатину, коло якої на лаві сидів дідусь та пахкав своєю люлькою, а над хижою коливалися верхівки старих ялин, і гудів у них вечірній вітер. Гайді погнала щодуху, і перш ніж Вуй встиг розгледіти її, дівчинка вже була поруч, вкинула на землю кошика й обійняла його. Від хвилювання довгоочікуваної зустрічі вона й слова не могла вимовити, лише скрикувала:

– Дідусю! Дідусю! Дідусю!

Старий теж мовчав. Багато літ минуло, як він востаннє плакав. Отож стояв і час від часу витирав сльози. Потім звільнився від обіймів малої, посадив її собі на коліна й хвилю-другу розглядав.

– Отож вернулася додому, Гайді, як то може таке бути? Не виглядаєш на дуже гонористу. Вони шо, відіслали тебе назад?

– Ой ні, дідусю, – поспішила з поясненнями внучка, – ти не маєш так думати, вони всі такі добрі! І Клара, і бабуся, і пан Зеземанн. Але знаєш, я не могла більше там витримати, без дому, без тебе. Мені деколи здавалося, що я не маю чим дихати, аж задихалася, так додому хотілося. Але нікому не признавалася, бо то було би невдячно з мого боку. Але одного разу зрання мене покликав до себе пан Зеземанн, я так собі думаю, що тут не обійшлося без помочі пана лікаря… Але, почекай, та, мабуть, про все в листі від господаря написано.

Гайді зіскочила додолу, дістала з кошичка листа і згорток та віддала дідусеві.

– То твоє, – сказав старий і поклав згорток на лаву коло себе.

Після цього почав читати листа. Прочитавши й не кажучи ні слова, поклав його в кишеню.

– Ти як, Гайді, молочка зі мною вип’єш? – спитав, ведучи її за руку до хати, – але забери гроші з лави, за них можеш собі нове ліжечко купити й цілу купу одежі на пару років уперед.

– Та нащо мені ті гроші здалися! – відмовилася та. – Ліжечко в мене вже є, а одягу всілякого мені Клара стільки надарувала – більше й не треба.

– Візьми, візьми, поклади в шафу, от зобачиш[12] – колись вони тобі знадобляться.

Гайді послухалася і застрибала за дідусем в хатину. Всередині від радості, що знову тут, почала бігати по всій хижці та заглядати по всіх кутках. Потім видерлася чимскоріш по драбинці нагору, де стала, як вкопана, і збентежено вигукнула:

– Дідуню, в мене немає більше ліжечка!

– Злазь, – пролунало знизу, – я ж не знав, шо ти прийдеш. Ходи сюди, молоко пити будемо.

Гайді зійшла вниз і всілася на свій високий стілець на старому місці за столом, взяла горнятко і з такою жадібністю почала пити, ніби то було щось таке смачнюче, чого вона ніколи не пила.

Потім поставила горнятко на стіл і промовила, перевівши подих:

– Нічого кращого, ніж наше молочко, на цілому світі немає, дідусю!

Коли знадвору пролунав голосний свист, Гайді кинулася надвір. З гори до хатинки, пострибуючи спускалася отара кіз з Петрусем-козопасом. Коли Петрусь угледів Гайді, закляк на місці й безмовно витріщився на неї.

– Доброго вечора, Петрусю! – гукнула Гайді й побігла всередину отари, – Білко, Бурко, пам’ятаєте мене?

Кози відразу впізнали її голос, бо водночас повернули до неї голови та почали мекати від радості. Гайді кликала їх за назвиськами, а вони підбігли до неї, оточили зі всіх сторін, і кожна намагалася підійти щонайближче. Кози штовхалися, мекали, а нетерплячий Щиглик перестрибнув аж двох кізок, щоб дістатися до Гайді. Боягузка Сніжка відіпхнула Великого Турка, і той стояв ошелешений таким нахабством та жалюгідно тряс бородою, піднявши її догори: показував що це він – «Великий Турок», якого треба боятися!

Гайді не тямила себе від щастя: знову зустріти всіх своїх старих друзів! Дівчинка обіймала раз за разом тонконогу Сніжку та чухала напористого Щиглика, а кози обережно юрмилися навкруги, демонструючи любов та довіру до неї. Нарешті підійшов Петрусь-козопас, який досі так і стояв, там де вкляк, побачивши Гайді.

– Петрусю, ходи сюди і привітайся, побажай мені доброго вечора, – гукнула дівчинка до нього.

– То ти повернулася? – зумів нарешті подолати здивування пастушок, підійшов ближче, потиснув її простягнену руку та спитав, як завжди ввечері, коли вони поверталися з пасовиська:

– Завтра поженеш зі мою кіз на полонину?

– Нє, завтра не вийде, бо піду до бабусі, а от післязавтра – може, й так.

– Ото правильно, шо ти вернулася, – сказав Петрусь, широко посміхнувся і спробував погнати кіз далі.

Проте сьогодні кози перестали його слухати, такого ще ніколи не було: вони не хотіли йти з ним у долину, а скакали навколо Гайді, яка, поклавши одну руку на голову Білки, а другу – Бурки, вела їх до кошари. Дівчинка мусила зайти разом із Білкою та Буркою в кошару та заховатися за зачиненими дверима, бо інакше кози не пішли б додому. Коли Гайді повернулася в хатину, то побачила, що в неї тепер уже є ліжечко: пишне та пахнюче, бо сіно заготовлене недавно. Дідусь старанно застелив його чистенькими лляними покривалами. Гайді лягла і так солодко та міцно заснула, як цілий рік уже не спала. Вночі старий добрих десять разів зривався з постелі та тихенько піднімався по драбинці, прислуховуючись, чи все з малою добре. Вкотре перевіряв, чи щільно затулене сіном слухове вікно в фаціяті: місячне проміння не мало світити на сплячу дівчинку.[13] Проте вона міцно спала й зовсім не поривалася кудись вставати: невпинне бажання повернутися додому – втілилося. Мала побачила скелі та гори в місячному сяйві, почула, як гудуть на вітрі ялини за колибою. Гайді повернулася додому!

Оповідка чотирнадцята. У неділю, коли лунає передзвін

Дівчинка чекала на дідуся під ялинами, що колихалися на вітрі. Вуй із полонини вирішив піти разом із нею: вона – до бабусі, а він забере в Дьорфлі її валізу. Мала ніяк не могла дочекатися знову побачити бабусю та дізнатися, чи засмакували їй пампушки з Франкфурта. Чекати не було нудно: вона ніяк не могла наслухатися посвистування вітру в верхівках ялин та вдосталь насолодитися запахом та видом зелених лугів зі золотистими квітами.

Та ось із колиби вийшов дідусь, огледівся довкола і промовив задоволено:

– Ну що ж, можемо рушати.

Був суботній полудень, а по суботах Вуй із полонини за звичкою наводив чистоту в хижці, кошарі та на подвір’ю. Сьогодні він заходився прибирати від самісінького ранку, а після обіду запланував прогулятися з Гайді. Отож стояв на подвір’ї і задоволено розглядав результати своєї роботи. Біля хатини Петруся-козопаса їхні дороги розійшлися: Гайді застрибнула через поріг у хижку, а дідусь пішов стежиною у село.

Бабуся, щойно почувши кроки малої, ніжно вигукнула:

– Дитинко, то ти прийшла? Ти знову прийшла?

Старенька вхопила руку дівчинки і тримала міцно-міцно, бо боялася, що малу можуть в неї знову забрати. Вона розповіла, що пампушки їй дуже засмакували. Вони чудодійно надали їй сили, і вона відчуває себе сьогодні набагато міцнішою, аніж раніше. Тут в розмову втрутилася Петрусева мама. Вона сказала, що бабуся боїться занадто швидко з’їсти усі пампушки. Тож за вчора і за сьогодні з’їла тільки одну булочку. Так вона ще довго залишатиметься при силі, якщо вісім днів їстиме лише по булочці. Гайді вислухала Бриґітту, на хвильку задумалася та знайшла вихід.

– Бабусю, знаєш, що я зроблю? – задоволено та поспішно заговорила вона. – Я напишу Кларі листа. І вона надішле мені стільки ж пампушок, а може, й більше. Коли в мене забрали їх цілу купу, Клара пообіцяла дати мені стільки ж. Вона обов’язково вишле пампушки.

– Йой, Боже, – сказала Бриґітта, – це ти дуже гарно придумала. Але подумай, доки пампушки дійдуть до нас, то геть зачерствіють. Ох, якби-то зайву копійку мати. Он пекар в селі такі самі пече, але я ледве годна[14] за чорний хліб заплатити. Які там пампушки!..

Обличчя дівчинки осяяла радість:

– Бабусю, в мене ціла купа грошей! – тріумфально гукнула мала й задоволено підскочила, – тепер я знаю, що з тими грошима робити. Кожного дня в тебе буде свіжа булочка, а в неділю – дві. А приносити їх може Петрусь.

– Дитино, не турбуйся, – заперечила бабуся, – не роби такого. Хто таке видів?! Тобі не для того дали гроші. Маєш їх віддати дідусеві. Він тобі скаже, шо з ними робити.

Але Гайді так захопилася своєю ідеєю, що нікого не чула. Вона скакала по хижці і вигукувала раз за разом:

– Тепер бабуся їстиме кожного дня свіжі пампушки й скоро стане зовсім здорова! О-о-о, бабусю! – спала їй нова думка, – як станеш зовсім здоровою – в тебе розвидніє в очах. Раніше ти нічого не виділа, бо слабувала.

Старенька сиділа мовчки. Їй не хотілося псувати дитині веселого настрою. Гайді раптом зауважила бабусин старий пісенник, їй спала ще одна думка:

– Бабусю, я тепер можу читати. Почитати тобі пісню з твоєї книжки?

– Певне, шо так, – радісно здивувалася та. – Дитинцю, ти можеш читати? Ти навчилася?

Гайді видряпалася на стілець і, здійнявши хмару пилюки, взяла книжку. Пісенника довго ніхто не брав до рук, от він і припав пилюкою. Дівчинка старанно витерла його, всілася на ослоні коло бабусі і запитала, яку пісню та хотіла б послухати.

– Яку, дитинцю, хочеш, яку хочеш! – старенька трішечки відсунула від себе прядку та стала напружено чекати.

Дівчинка перегорнула декілька сторінок і почала читати то тут то там по строфі:

– Зараз сонечко вигляне, і я тобі щось прочитаю, бабуню.

Читаючи, вона ставала дедалі стараннішою та зацікавленішою:

Сонечко золотисте,
Радість та Блаженство для нас ти,
Нашого життя насолода,
Живляча душу відрада.
Хоч голову схилив
І руки опустив –
Маю сили встати,
Лице до неба

---

Переклад: Роман Матієв