Франц Кафка, автор “Процесу” та “Замку”, все життя описував абсурдність бюрократії, в якій особистість губиться серед формальностей і незрозумілих систем. У XXI столітті здається, що більшість таких лабіринтів перенеслись в онлайн: нескінченні форми, підтвердження, авторизації, верифікації та – як вишенька на торті – CAPTCHA. Що б подумав Кафка, якби зіткнувся з цим “цифровим кошмаром”? Напевно, він би сказав: це навіть гірше за “Замок”, бо тепер замок живе у браузері.
CAPTCHA як метафізична пастка
CAPTCHA, яку нам доводиться розв’язувати щоразу, коли ми “доводимо, що не роботи”, здається дрібницею. Але для Кафки вона стала б потужною метафорою: система, що не довіряє людині, доки вона не покаже себе через серію нелогічних дій – знайди всі світлофори, розпізнай кут дороги, вибери, де зображено вітрогенератор. Це не просто технічна необхідність – це новий ритуал очищення перед входом у сучасний храм – онлайн-сервіс. І як у його романах, цей вхід не гарантує результату.
Онлайн-бюрократія – продовження його снів
Якби Кафка намагався зареєструвати ФОП через онлайн-портал, йому довелося б:
- створити електронний підпис;
- оновити сертифікати;
- завантажити PDF у суворо визначеному форматі;
- пройти ідентифікацію через банк;
- отримати відмову через “некоректно заповнене поле”.
Це виглядало б, як продовження його власного роману. Тепер, замість чиновників у коридорах, – штучний інтелект, боти й автоматичні системи. Але атмосфера безсилля перед “великою машиною” – незмінна.
Людина як підозрюваний
В онлайн-світі кожна дія супроводжується сумнівом: “чи точно це ви?”, “чи дозволяєте ви cookies?”, “чи хочете ви підтвердити, що хочете підтвердити?”. Ця постійна потреба доводити свою ідентичність, навіть якщо ви вже увійшли в систему, для Кафки була б ще однією іронією існування.
Людина – вже не просто частина структури. Вона – підозрюваний, винний до доведення протилежного.
Кафка та цифрова тиша
Цікаво, що сам Кафка був неймовірно чутливим до атмосфери: він розрізняв “мовчання реальності” й “голос абсурду”. У цифрову добу він би відчув новий тип тиші – холодну, автоматизовану, цифрову. Тут не чутно дихання системи – тільки звук кліків, відмов, тайм-аутів. І саме ця безособова комунікація була б для нього найжахливішою: коли ти говориш, але тебе не чують, бо відповідає лише алгоритм.
У романі “Процес” головний герой Йозеф К. ніколи не дізнається, у чому його провина. Так само і ми – ми не знаємо, чому CAPTCHA не прийняла нашу відповідь, або чому запит відхилено, або чому система не розпізнала нас. У цій новій реальності Кафка не просто залишив би рукописи – він створив би есе “Я, браузер і помилка 403”. І ми всі б прочитали його з відчуттям дивного, знайомого тиску – як у дзеркалі.
